Культ
Любко Дереш


Любко Дереш (народився 1984 р.) – одна з найпомiтнiших i найоригiнальнiших постатей новоi украiнськоi лiтератури. Твори Дереша – бiльш нiж суперечливi. Когось вони кидають у захват, iнших примушують зсувати брови i говорити про «падiння морально-етичних цiнностей». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком книжки Дереша «Архе» та «Поклонiння ящiрцi».

«Культ» (2001) – перший роман молодого автора, який одразу набув розголосу серед читацькоi аудиторii, а в деяких колах, немовби виправдовуючи свою назву, став майже культовим. Молодiжний побут, стосунки, сленг, ризикованi й смiшнi iграшки тинейджерiв, iхнi спроби за будь-яку цiну потрапити «по той бiк реальностi» – все це Дереш й одна з найкращих його книжок, що стала своерiдним пiдсумком лiтературних пошукiв 90-х рокiв ХХ столiття.





Дереш Любко

Культ



зернову



* * *


Не рекомендуеться дiтям, вагiтним та людям iз серцево-судинними захворюваннями.

    Напис на платiвцi «The Rolling Stones»






Частина перша

Амальгама





Роздiл 1





1


Багато хто запитував його, чи вiн, бува, не той Юрко Банзай. Нi, вiдповiдав Юрко Банзай посмiхаючись. Ми навiть не родичi, – вiдразу ж випереджував наступне запитання.

Банзай учився на п’ятому курсi бiофаку. Як одного з найкращих студентiв його скерували на практику в один коледж, вiдгалуження вiд унiверу, на викладання бiологii у старших класах. Вiдверто кажучи, доти, доки Банзаю не сказали, як називаеться те мiсто, вiн навiть не пiдозрював про його iснування. Мiднi Буки.

Дуже далеко розташоване, iхати двi з половиною години, та ще й потягом, який зупиняеться бiля кожного стовпа, наче пес спанiель.

Банзай переiхав у Мiднi Буки в кiнцi серпня. Вiн винайняв однокiмнатну квартиру в старезнiй триповерховiй будiвлi. Страшна, немов атомна вiйна, бабця-баптистка змусила передплатити iхнiй баптистський вiсник, а заразом i мiсцеву газету «Патрiот», де працював редактором ii син. Газета не користувалася шаленою популярнiстю, проте хтось ii та й купував. Часопис розповiдав про найновiшi рiшення райради, мiськi новини. Не цурався й вiчних тем: згвалтування, вбивства, випадки розтлiння малолiтнiх та iншi перченi штучки, якi так подобаються пенсiонерам.

Ось уже тиждень, як вiн працював у коледжi. Навчання почалося 28-го, що само по собi було поганим знаком. (Завжди як не в людей, уже вкотре повторили собi пiд нiс учнi.) Люди розумнi рубали дрова i скуповували свiчки перед тим, як тi рiзко подорожчають iз першими вимиканнями свiтла. Зима обiцяла бути холодною, темною та безнадiйною. «Принаймнi, – подумалося йому, – у Мiдних Буках не вимикають воду, на вiдмiну вiд Львова».

Щоденно, крiм недiлi, Банзай виходив з хати з великим гiрським наплiчником за спиною. Хоча у «ермаку» лежали всього кiлька книжок, пара загальних зошитiв та канапка з двома яблуками, вiн нiколи не промiняв би його на звичайну сумку, а тим паче на кульок. Юрко Банзай вiрив у щирiсть слiв Карлоса Кастанеди, а дон Хуан, незабутнiй учитель Карлоса, радив носити все лише на плечах.

До речi, про яблука: Банзай прочитав, що пiддослiднi студенти, якi з’iдали два яблука щоденно, почували себе набагато краще й iнтелектуально вище за тих, котрi яблук не iли. Такi факти дуже пройняли Банзая, тому що вiн був якнайчуйнiшоi думки про свiй iнтелект i старанно плекав та зрощував його у сприятливому середовищi. Але загалом вiн був скромним хлопцем, i нiхто (за винятком хiба що однiеi-двох осiб) не здогадувався про глибинний символiзм акту поглинання паперiвок.




2


Його тато хотiв, щоб син пiшов по батькових слiдах i став юристом. Син, тобто Юрко Банзай, цього аж нiяк не хотiв i потайки вирiшив ще у восьмому класi, що набагато краще бути сiльським вчителем бiологii, нiж нотарiусом чи ще якоюсь потворою. Вступання на бiофак стало першою справжньою трiщиною у iхнiх i без того натягнутих стосунках. Усi подальшi з’явилися в ходi навчання, i тепер Банзай збирався приiжджати до тата й бабцi лише за рештою речей. І не показуватись у Львовi до Рiздва. А ще краще – до Вербноi недiлi.




3


За часи навчання на бiологiчному факультетi Банзай тричi потрапляв у реанiмацiю.

Першого разу це сталося навеснi першого курсу. Вiн намагався синтезувати LSD-25 iз певного виду споринi – плiснявого грибка. Коли грибок було проковтнуто, у нього почалося сильне запаморочення. Банзаiв найкращий кумпель – Сергiй Мокоша, який усiм представлявся як Дощ, – знайшов безтямного Юрка у квартирi на кухнi. Банзай мав диявольське щастя, що забув замкнути дверi.

Іншого разу, на другому курсi, вiн вирощував у себе вдома священнi мексиканськi гриби роду Строфарiя, якi нiбито мiстять психотропну речовину псилоцибiн. Експеримент не вдався, тому що замiсть чарiвних строфарiй у Банзая проросли блiдi поганки. Пiсля того, як його вiдкачали вдруге, Банзай дуже довго подумки (i дуже часто – вголос) кляв недбалiсть усього вiддiлу мiкологii, всiх педантiв-аспiрантiв та всю кафедру з прибиральницями, разом узятими.

Третiй раз мало не став для нього фатальним. Це було якраз пiсля Дня мiста Лева на четвертому курсi, коли вiд нього пiшла його кохана Соломiя. Вiн з’iв три прекраснi екземплярчики мухомора червоного, якого, знову ж таки, виростив у домашнiх умовах iз крадених на кафедрi мiкологii спор. Вiн узяв на вiру слова подружжя Воссон, яке стверджувало, що мухомор е славнозвiсною iндуiстською сомою i що гриб може подарувати незабутнi психоделiчнi пережиття. Але, на власне розчарування, окрiм дивних великих барвистих плям, жодних iнших галюциногенних переживань вiн не отримав. Коли рiзь у шлунку стала пекельно-нестерпною, вiн подзвонив у «швидку». Пiк iнтоксикацii був, напевне, найпаскуднiшим вiдчуттям у його життi. Голова нестримно крутилася, суглоби виломлювало диким болем, шлунок палав токсичним вогнем, i все, що не було закрiплено в його кишкiвнику, вихлюпувалось iз обидвох виходiв. Нiхто з персоналу чи родичiв (а iх було всього двое – тато i бабця) так i не сказав йому, наскiльки близько вiн зумiв пiдiйти до краю.




4


Його найкращий товариш Дощ вивчав межi реальностi за допомогою спиртних напоiв, проте це не заважало йому бути досить-таки успiшним студентом. Разом iз Банзаем вони вчилися на бiохiмii й обидвое схиляли голови у пошанi перед величчю циклу Кребса. Вони навiть планували видати кiлька страшенно розумних i глибоких книжок на цю тему. Банзай подумки вже бачив, як вiн розкривае одну дуже вчену книжку й читае:



Видавництво «Наукова думка» готуе до друку:

Банзай Ю., Мокоша С. «Ілюстрований путiвник по циклу Кребса в алегорiях»

Банзай Ю., Мокоша С. «Цикл Кребса для “чайникiв”»

Мокоша С., Банзай Ю. «Цикл Кребса в прислiв’ях i приказках» (видання друге, доповнене i перероблене)


Ще було б непогано написати стереографiю (тобто наукову роботу, виконану двома людьми) на тему: «Слово на захист фекалотерапii». Нехай знають, що не сечею одною можна зцiлитись.




5


Банзай стояв, спершись на пiдвiконня, навпроти кабiнету директора. Вiн мав на метi з’ясувати, кого, де i скiльки вiн буде вчити. Директор саме балакав по телефону. Судячи з пiдлабузницького тону, це була дружина. Юрко вирiшив, що тактовнiше зачекати за дверима.

На протилежному кiнцi пiдвiконня сидiла якась мала, не то десяти-, не то одинадцятикласниця, не красуня, та все ж доволi симпатична. Вона втомлено зiтхала, слухаючи теревенi якогось хлопця, що вився коло ii нiг. Той дурнувато посмiхався й розказував своiй пасii якусь вельми нецiкаву бувальщину:

– О, ну i ми з Андрiйом включили ту штуку в ii хатi, знаеш? Шо там такi бульки мiняються?… – Хлопчина аж упивався, мало не захлинаючись, власною iсторiею. Весь його вигляд показував, що, з одного боку, соромився того випадку, а з iншого – пишався своею зухвалiстю, що вiн, мовляв, потрафить розказати ту оказiю дiвчинi.

– І ми дивимося на тi бульки, а тут заходить ii мама! – Хлопака буквально сочився слиною, так його те тiшило й розбурхувало. – А булька якраз прийняла форму… ну, ти знаеш чого, а мама… Ну, форму вiдомоi речi…

– Член, чи шо? – байдуже кинуло дiвчисько.

Якраз iз дверей вигулькнув пан Андрiй, i Банзаю не довелося побачити реакцiю хлопця. Звалився без дихання вiд апоплексичного удару, не iнакше. А мала, мабуть, байдуже глянула на тiло й апатично попленталася коридором.

Директора звали Андрiй Ярославович. У нього було начебто еврейське прiзвище – Вайсготт, хоча чоловiк виглядав дуже навiть по-украiнськи. У своему дорогому фотелi вiн сидiв чинно й поважно, з високо пiднятим пiдборiддям, наче хетський цар Суппiлулiума І. Вони потисли один одному руки (Юрко зауважив, що робилося це з такою мiною, наче пан Андрiй жартома здоровкався за руку з п’ятирiчним хлопчиком – «О, хлоп’я хоче виглядати як дорослi? Дай дядi руцю! Покажи на пальчиках дядi, скiльки тобi рочкiв!»); пан Андрiй запропонував пану Юрiевi («Чи, може, просто – Юра?» – спитав вiн, хитро мружачись у котячi вуса) сiсти на крiселко з дешевших.

Пан Андрiй витримав довгу паузу, змусивши Банзая почувати себе незручно. Пан Андрiй незадоволено плямкнув губами, наче йому було впадло розповiдати якомусь там Юрасиковi про фiлiграннi справи коледжу. Нарештi пан Андрiй зiтхнув i почав розказувати. Вiн вирушив у довгу мандрiвку часом, торкаючись моменту заснування, нагадуючи про устав коледжу, про те, що його писали, порiвнюючи з уставами рiзних допотопних гiмназiй, включно з тiею, де навчався Пушкiн; торкнувся нетрадицiйного пiдходу до дiтей, нетрадицiйного способу викладання, сказав, що його, Юри, не-традицiйний вигляд буде сприяти нетрадицiйно високому рiвню успiшностi i цiлком пасуватиме до iхнiх нетрадицiйних традицiй у коледжi. Торкнувся ноткою печалi трагiчноi загибелi попереднього директора, але вiдразу ж залився легковажним смiхом i сказав, так, мiж ними, що, з iншого боку, то й добре, бо попереднiй директор був алкоголiком i хворiв сатирiазом. Ще пан Андрiй висловив сподiвання, що Юра знайде спiльну мову як з учнями, так i з викладацьким колективом. Пiсля того, як вони потисли на прощання руки (пан Андрiй знову усмiхавсь у вуса), директор запропонував йому часом заскакувати до нього в перервах на каву з коньяком. Банзай дипломатично-невизначено кивнув головою i сказав: «Можливо, можливо, дуже навiть можливо». Вiн пiшов зиркнути на свiй кабiнет.




6


Кабiнет був на четвертому поверсi. Поряд iз ним були нiрки психолога та хiмiка, пана Ярослава. Директор так патетично i з таким трепетним пiететом говорив про Банзаеву кiмнату, що той почав думати про неi вже не iнакше, як про Кабiнет, iз трьома вентиляторами з червоного дерева пiд стелею, якi мiрно розсiкають повiтря, з велетенським письмовим столом iз ебену та надсучасним антигемороiдальним крiслом iз поручнями та вшитим у сидiння масажером «Сiдниця-1». Та ще й з панорамним дзеркальним вiкном на всю стiну.

Ледве Банзай вiдчинив замкненi на ключ дверi, майже вiдразу ж закрив iх i пiшов далi коридором, гадаючи, яким це дивом потрапив у стiнну шафу…

Аж коли пройшов увесь четвертий поверх ушосте, серце пiдказало, що ота стiнна шафа й була його Кабiнетом з вентиляторами, ебеновим бюрком та панорамним затемненим вiкном.




7


У нiрцi було вiкно, дуже щiльно заставлене всiлякого роду таблицями та графiками. Ще там був мацьопкий письмовий столик з лакованоi вагонки i мала книжкова шафа, яка у порiвняннi зi всiм iншим виглядала просто велетенською. Банзай прочинив вiкно, впускаючи гостре гiрське повiтря. Шиби виходили просто на лiс. Якщо висунутись iз вiкна до пояса й подивитися праворуч, то можна побачити дiвчат у гуртожитку.

Наступнi три години Банзай впорядковував свiй кабiнет.




Роздiл 2





1


Сусiдами по нiрках були психолог та хiмiк. Обидва виявилися дуже одiозними та неординарними типами.

Психолог був лисим старим чоловiчком з молочною куцою борiдкою (Банзаю вiн до смiху нагадував верховного папу Смерфа). Повнiстю його звали Дмитром Дмитровичем Хорсою, однак вiн усiх просив називати його просто Дiма. Навiть учнi мусили так його звати, бо на будь-яке iнше звертання вiн просто не реагував. Позаочi Дiму обзивали «психо-хологом», тому що вiн смiявся високо й дзвiнко, так що було виразно чути кожне «хо-хо-хо!». У Дiминiй нiрцi висiв чорно-бiлий плакат Бiтлiв, котрi переходять вулицю по «зебрi», причому Пол Маккартнi – босий. «Новий рiк, Мироська, «Мiшель» i мастурбацii у ваннiй», – бувало, мурмотiв вiн, ностальгiйно вдивляючись у плакат. Кожного разу, коли Банзай приходив до нього на каву (що не кажiть, а кавувати з Дiмою та хiмiком приемнiше, нiж iз директором), у трактi розмови Дiма, тримаючи в руцi фiлiжанку, пiдходив до плаката й барабанив нiгтями двох пальцiв по голих ступнях Пола, примовляючи: «То знак. Дуже важливий знак, друже. Вiр менi на слово, Банзаю, то знак». Дiма единий iз дорослих називав Юрка Банзаем. Ще вiн (психо-холог тобто) постiйно запитував, коли ж Банзай нарештi зробить собi сеппуку, нiколи, правда, не пояснюючи, що воно таке.

Ще у Дiминому кабiнетi висiв легкий гострий аромат «трави». Його дуже потiшало спостерiгати за учнями, якi заходили до кабiнету й починали несвiдомо принюхуватись, водячи носом та здригаючись вiд знайомого запаху, мов собаки. Особливо його веселила реакцiя Банзая – ще жодного разу йому не вдалося приховати нервового перешарпування цiлим тiлом. У такi моменти Дiма пiдскакував до нього i, пританцьовуючи довкола, вигукував: «Ага!.. Ага!»

Пан Ярослав, якого Банзай звав просто Славком, був також дуже загорнутим чуваком. Худезний, з довгим смоляним волоссям та чорною бородою, в пiджаку зi шкiряними латками на лiктях, пiд час «вiкон» вiн практично не вилазив iз комп’ютера, хiба що iнколи приходив посидiти пiд Полом Маккартнi. На його лицi панувала особлива, блакитно-сiра комп’ютерна засмага, а окуляри, наче живi дерева, щороку нарощували собi додатковi кiльця-лiнзи.

Пiд табличкою з написом «Кабiнет БІОЛОГІЇ» Юрко чорним Дiминим маркером великими лiтерами написав:


БАNZАЙ

Хай знають.




2


Поступово, з плином часу та навчання Банзай знайомився зi всiм тим так званим «викладацьким колективом».

Вiн запiзнався зi вчителем украiнськоi мови та лiтератури, паном Лiсуном, який мав вигляд стовiдсоткового гомiка, та з його дружиною, вчителькою мови та лiтератури – панею Полiсункою, котра виглядала, як стовiдсоткова лесбiянка. Якимось дивним чином разом вони складали досить непогану пару.

Вiн познайомився з Держиславою Черевухою, маленькою засушеною, наче мертвий горобець на стриху, старушенцiею, викладачкою свiтовоi культури. Вона була сивою, але малювалася на фiолетово, щоб бути схожою на Мальвiну. У ii класi на стiнi висiла велика репродукцiя, гарна, щоб не сказати, – чарiвна. Пiд репродукцiею писало:


СОБАКИ У ФІОРДІ КАНДЕРДЛУАРССУК

І справдi, два псиська розляглися на снiгу й лiниво поглядали на отой заснiжений фiорд Кандердлуарссук. Панi Слава дуже любила своiх песикiв i казала, що той злiва – це Ерiх, а справа – Марiя. Якось Банзай мав необережнiсть похвалити ii колекцiю поштiвок рiзних класикiв та iмпресiонiстiв. Панi Держислава впала в екзальтацiю, властиву лише дуже вiдданим колекцiонерам, i сказала, що у неi вдома е рiвно 3427 поштiвок, нi однiею не менше, i вона нiзащо не понесе iх на продаж, навiть якщо в хатi не буде анi крихти хлiба й жодного тома Ерiха Марii Ремарка. Майже щодня вона приносила йому папки поштiвок i щоразу нагадувала, щоб вiн прийшов ще й завтра, бо тодi вона принесе ЩЕ БІЛЬШЕ нових, справдi раритетних карточок, якi в цiлому коледжi належно можуть оцiнити лише вони двое. Банзай справдi приходив наступного дня, переглядав чергову спухлу вiд поштiвок течку, з якоi навсiбiч стирчали Моне, Тулуз-Лотреки, Дега та Ван-Гоги. Натомiсть вiн отримував рiзнi цiкавi книжечки для читання у вiльну хвилю. У панi Держислави був дуже файний кiт – чорний худезний вуличний волоцюга, який, кажуть, мешкав у коледжi ще до приходу великих людей з-за гiр. Старенька вчителька стверджувала на повному серйозi, що iнодi, будучи в доброму гуморi, кiт розмовляе. Звали кота Василем.

До слова, панi Слава також запрошувала його на чай з печивом (не кава – у неi тиски). Банзай уже вкотре здивувався: усi так запрошують одне одного, а самi лишаються на мiсцi й п’ють свою подать на самотi.

Ще коледж мав власного письменника, за професiею – вчителя географii. Усi своi графоманськi дiтища (серед них «Їi рота ворота, оченят ii блиск», «Я йду вiд тебе, моя мила», гiт графоманського сезону «У пошуках незайманки» та реакцiйний памфлет, що принiс йому популярнiсть, – «Буржуа з печери Кро-Маньйон») цей iмпозантний пан («Дзвiн»: «Мабуть, найперспективнiший автор, доступний сприйманню не лише старшому, збагаченому духовно поколiнню, але й молодi»; «Плерома»: «Кiчмен № 1 на теренах Галiцii та Лодомерii») пiдписував майже власним iменем: Вiтайль Ханигiн-Тичинда. Вiн говорив, у силу власноi гаркавостi, наче вуйко з Канади, так, що усi лiтери «Р» у його мовi самi по собi перетворювалися на «R».

І взагалi, вiн, напевне, уявляв свою балачку записаною латинкою, як старi украiнськi часописи, що виходили за Польщi. Якщо ранiше гаркавлення дратувало його, то з приходом письменницькоi слави це навiть набуло в очах пана Вiтайля певного дiаспоритянського шарму. Вiн завше говорив дуже масно й пишно, як i пасуе тим, хто показово носить вишиванки й друкуеться у часописi «Дзвiн»:

– Добrого дня, пане Юriю. Як ся маете, пане Юriю? Чи малисте пrиемнi сновидiння, пане Юriю?

Із кожним новим запитанням Ханигiна-Тичинди Банзаевi кортiло вiдповiсти йому: «Не ваша пся спrава, пане Вiталiю».

Загалом, дуже живописний «колектив». Але це було нiщо у порiвняннi з тими нещасними, ображеними на весь свiт жертвами абортiв, яких чомусь звикли так ласкаво називати учнями.




3


Перед своiм першим уроком Банзай дуже хвилювався. Як не хвилювався уже з часiв сесii на третьому курсi, пiсля якоi, здавалось, усi ендокриннi залози, пов’язанi з емоцiями, раптово атрофувалися.

Викладач бiологii – Інокентiй Ярилов, у миру Кеша, – який поступився частиною пастви (бо вже не мав сили осiменити кожного учня своiм священним бiо-словом), сидiв там, в аудиторii, посмiхаючись в очiкуваннi файноi забави. Банзай зайшов у клас.

Усi втупились у нього. Середнього зросту, коротка акуратна зачiска, невеликi бакенбарди, темнi, як i волосся. Баки, як у Траволти в «Брiолiнi». Велика бiла футболка з кольоровим словом


YES,

розфарбованим у стилi «Мамо, я малюю!». Добре спокiйне лице флегматика. Пiд словом «YES» пише «the new art-rock generation». Великi сiрi балахонистi штани з глибоченними кишенями та з додатковими кишеньками на колiнах.

– Ну шо ж, – зiтхнув вiн, переводячи погляд з одного безжального обличчя на iнше. – Мене звати Юрко Банзай, звертатися просто – Юрко.

Якусь жахливу секунду Банзай усвiдомлював, що йому бiльше нiчого сказати. Нiби внутрiшнi голоси нарештi захлинулися порожнечею.

Тут у голову стрелила дурнувата думка. Колись iз його класом молода психологiчка, яка прийшла знайомитися, зробила саме такий трюк:

– Давайте зараз по черзi вставайте, називайте себе i кажiть, чим ви пишаетеся у своему життi… з чого ви гордi…

Банзаiв погляд мимоволi скошувався на скептичне обличчя бiолога, вiд чого в животi утворювалася порожнеча, немов у вакуумнiй камерi. В класi розпухала, мов «Тампакс» в унiтазi, задушна тиша. «Нi хрiна не вдалося», – промайнуло в головi, як раптом почув чийсь приемний голос; вiн глянув на свою рятiвницю. Це була та дiвчина, яку вiн сьогоднi бачив у такому апатичному станi:

– Мене звати Дарця Борхес, я горжуся тим, що прочитала всього Кiнга i Воннегута. І маю повну колекцiю альбомiв Джиммi Гендрикса.

У класi хтось тяжко зiтхнув, а хтось пробурмотiв: «Апять та дура».




4


Потiм учнi стали жвавiшими, ба навiть навiженими. І вже кожен хотiв сказати, як його хрестили i чим вiн любить бавитися. Банзай старався запам’ятати кожного хоча б на iм’я. Був один чувак, який назвав себе Андрiем Семпльованим i сказав, що вiн кайфуе вiд електронноi музики i групи «KMFDM». Ще один казав, що вiн гордий з того, що вже мав струс мозку, перелом ребра, ноги i пальця на правицi, i все це пiсля однiеi аварii на мопедi, i тепер вiн нi фiга не боiться. Ще якась дiвчина, пiдлиза до цибулин волосся на лобку, сказала, що вона пишаеться тим, що вчиться у «Шкурi Оленя» (так тут називали той коледж), i гордиться тим, що у неi буде такий викладач бiологii. Ще один, Ромко Малаялам, сказав, що вiн е РУН-вiрiвцем i вмiе грати на трубi. Малаялам був найволохатiшим iз хлопцiв у класi. Були такi, котрi гордилися тим, що вони пацани, були такi, що пишалися своею класною керiвничкою або власним вмiнням грати на «веслi». Банзай, здаеться, став на правильний шлях.

Пiсля уроку до нього пiдiйшло кiлька дiвчаток-пiдлиз спитатися, до чого iм готуватися на завтра, але Банзай не мiг вiдiрвати погляду вiд тоi Дарцi Борхес, що сидiла самотою на заднiй партi й сумно визирала у вiкно. Вже вкотре за сьогоднi Банзай звинуватив себе у педофiлii.

Коли натовп пiдлиз потроху спав, Юрко побачив Семпльованого, що крутився бiля дошки, спершу мацькаючи руки крейдою, а потiм облизуючи бiлi пальцi. У того була коротка зачiска з вишневою мiлiеровкою i вже впiзнавана Банзаем комп’ютерно-пiдвальна засмага.

– Слухай, Семпльований…

Семпльований задер голову, явно зрадiлий, що його зауважили.

– А як розшифровуеться та твоя «KMFDM»?

– «Kill Mother Fuckin’ Depeche Mode», – сказав Семпльований i пiшов iсти булочку в iдальню.




Роздiл 3





1




Дорогий Романе,

щиро дякую за твІй Подарунок, ми його отримали зовсІм недавно. Не буду розказувати про Здоров’я свое та Братове. Гадаю, ти Знаеш, як Воно.

Мене Стривожила дивна РІч. КозодоІ знову гнІздяться коло Дому. Гадаю, І тут ти Знаэш, у чому Справа. Передбачую, що з приходом зими ти будеш проводити Ритуал. Чи Впевнений ти у своІх Силах? Як наразІ, Спроба у МІдних Буках э найперспективнІшою з часІв Пригод у ДанвІчІ. За винятком Увеа та рифу Диявола, звичайно. Але ж То вІдбувалось Там! НавІть Іннсмут э НІчим у порІвняннІ з твоІм МІстом. Мене продовжуэ захоплювати Думка про ОсобливІсть МІдних Бук.

ПовнІстю розумІю, що моІ Слова Застороги не викличуть у тебе Серйозних Вагань, та все ж… Старанно Розваж свІй Крок, аби не допустити Помилки.

РечІ, що ти Отримав з Бандероллю, – Продарунок вІд Ф. Використовуй Іх Розважливо та Продовжуй МІркувати й АналІзувати попереднІ Рази. Бережи себе.

    ТвІй У.
    МІскатонІк,
    штат ПенсiльванІя
    8-І4-2000
    США



P.S. ПовІдом мене, чи не зауважив ти, бува, певнІ Знаки.





2


У груднi 1995 року в однiй iз львiвських шкiл була вчинена диверсiя. Саме у цiй школi студiював Банзай, будучи тодi в одинадцятому класi.

Пiд стiну школи хтось насипав чималу купу пластикових ампулок, всерединi яких були певнi пiгулки. Препарат пiд назвою тарен. Оскiльки диверсiя припала на Миколая, не виключено, що ампулки пiдкинув саме вiн.

Банзай довiдався, що тарен вкладаеться в армiйську аптечку. У випадку хiмiчноi атаки вояк мiг розчинити таблетку у вiдрi води, напитися цiеi юхи, поправити пiлотку i смiливо кидатися у хмару фосгену. Так принаймнi прояснював йому Дощ, великий спецiалiст у сферi «колiс». У концентрованому виглядi тарен був сильним затьмарювачем свiдомостi.

Якийсь фармаколог-самоук безпомилково iдентифiкував препарат i сам у першу чергу наробив собi запасiв, напихаючи ним рота, кишенi та ранець. Тарен повiльно, але невпинно поширився помiж учнями, i вже за пiвтора дня у школi практично не було людини зi здоровим глуздом, котра не покуштувала б цих диво-таблеток. Учнi iли його просто так, запиваючи водою з-пiд крана, кидали в компот вiдмiнницям, котрi, дезорiентовано вважаючи усе навколишне галюцинацiею, легко вiддавалися просто в класi на партi, вiдкладали в потаемних мiсцинах про запас i ще раз ковтали, ковтали, ковтали… Навiть вчителi (потайки, звiсно ж) ковтали колiщатка тарену. У невеликих дозах вiн викликав веселе затьмарення, масу галюнiв та специфiчну ходу: здаеться, у тебе на ногах пружини, i ти не йдеш, а плавно скачеш. Учнi, напакованi тареном, пiсялися зi смiху, коли бачили, якими плавними затяжними стрибками iшов до них на урок iсторик чи географ. Правда, на третiй день по диверсii весь тарен кудись подiвся (чи не в тумбочку iсторика або географа, бува?), та все ж кишенi в багатьох розпирало вiд чогось твердого та продовгуватого. Сказати б, вiд якихось ампул.

Банзай не був захланним. Вiн всього лиш поклав у кишеню одну ампулу з «хiмiею». Двi таблетки вiн зажив у школi, запивши на перервi водою з-пiд крана.

Банзай запам’ятав, як зайшов до спортзалу, потрапивши якраз на баскетбольний матч. У той час, як на майданчику пристрастi вирували, наче вариво в ретортi, у спортзал зайшов ВІН. Не зважаючи на гравцiв, легким пружним кроком пострибав через зал i всiвся на лавцi прямiсiнько коло вчителя фiзкультури. У того вiд очманiння з рота випав заслинявлений свисток i зникла здатнiсть говорити. Тому вiн не сказав Банзаю жодного слова.

Все ще почуваючись прекрасно, Банзай почав розглядати центральне коло, намальоване ядучо-червоною фарбою (такого, знаете, вiдтiнку «Виколи око»). За певний час коло почало обертатися, до червоного додалось iще кiлька кольорiв, якi то гасли, то спалахували. Банзай не мiг вiдiрвати вiд цього видовища погляду. Раптом вiн зрозумiв, що то звичайнiсiнька лiтаюча тарiлка. І справдi: лiтаюча тарiлка зi спалахами на борту пiднялась у повiтря, тихо гуркочучи, неначе вентилятор. Із криками «Оце так-так! НЛО в спортзалi – хто б подумав?» Банзай вибiг iз примiщення. Бiльше його в той день нiхто не бачив.




3


Наступнi кiлька годин були чорним отвором у його пам’ятi. Вiн отямився у себе в пiд’iздi. Банзай iшов додому.

Тато, як звично, був на роботi. Баба сидiла вдома.

– Мий руки, будеш iсти, – здаеться, таке вона сказала. Але Юрко не був упевнений. Миючи руки, вiн лигнув третiй тарен.

З ванноi у дзеркало було видно вiшак, на якому висiв татiв хатнiй халат. Банзай помив водою лице i спитав у тата, якого побачив у дзеркалi, чому той уже вдома. Тато сказав, що, знаете, не чекав, не чекав, вiд кого-кого, а вiд свого сина не чекав таких дурниць, якi Юрко наробив сьогоднi у школi. Банзай щось вiдповiв йому (щось таке влучне й дотепне, проте що? – вiн не мiг пригадати), як пришкутильгала баба i спитала, з ким вiн тут варнякае.

Банзай сидiв на кухнi i iв борщ. Баба звалила до однiеi зi своiх пiдстаркуватих подружок. У нього саме зав’язалася напрочуд цiкава дискусiя з чайником. Здаеться, щось на тему бiлих горошкiв на чайниковому черевi.

Повернулася баба, i Банзай дуже тихо сказав чайнику, що не видасть старiй анi слова з iхньоi розмови.

Чайник, здаеться, поставився схвально до такого рiшення.




4


З наступного дня Банзай запам’ятав лише невеличкi, наче записочки, клаптi. Зранку вiн проковтнув решту тарену – три пiгулки. Зовсiм не орiентуючись у часi, вiн пропустив перший урок, алгебру. Сiв на сходи перед школою, дивуючись, чому нiхто не йде на лекцii.

Нарештi на горизонтi з’явився завуч. Той здивовано спитав Юрка:

– Чого це ти, Банзаю, не на уроцi?

– Та вон, блядь, чекаю на ту йобану алгебру.

У завуча вiдвисла щелепа. Вiд кого, а вiд Юрка почути такi слова вiн очiкував менш за все. Далi йшли видертi сторiнки.

Повернувся (отямився) Банзай перед якимось класом. Вiн смiливо, пiдстрибуючи, ввалився досередини, потрапивши на алгебру в паралельному класi. Йшов уже третiй урок.

Юрко, весело посмiхаючись, сiв на задню парту. Вчителька пробувала прийти до тями; всi учнi радiсно зиркали на тареномана.

Вчителька вже повернулася до норми й продовжувала лекцiю. Хлопець поряд iз Банзаем небезпечно розгойдувався на крiслi. Раптом крiсло iз трухлявого дерева трiскуче розвалилося, i опецькуватий хлопчина голосно ляпнувся на землю.

Банзай дико зареготав, зiрвався з мiсця i вибiг iз класу. Потiм знайомi переповiдали, що той шалений смiх було чутно аж на третьому поверсi.

Далi знову йдуть видертi сторiнки.




5


На третьому тижнi навчання Банзай оголосив своiм чадам, що у вiвторок, коли у тих немае першого уроку, буде факультатив. І кожен, хто не байдужий серцем до чарiвного свiту бiологii, нехай приходить, ласкаво просимо.

Узагалi-то в Банзая було три класи до заопiкування, але цей

(Дарця Борхес)

з невiдомих причин подобався йому найбiльше. Подумки вiн називав його «своiм».

Перед першою лекцiею, у понедiлок, була гучна й бучна забава, День народження нашого коханого директора – вуйка Андрiя. Всi учнi (а дiвчата-пiдлизи особливо) дуже слiчно вiтали iменинника з пишною сорокiвкою. А Вiтайль Ханигiн-Тичинда навiть написав мадригал на його честь. Мадригал почепили на дошцi оголошень, але перед тим вiн був прочитаний Автором на забавi яко Тост Дня (Автор нетвердо стояв, приховуючи маленькi вiдбекування за випинанням губ, i не зводив з уродинника пiд час декламацii почервонiлих блискучих очей). Ось цей чудесний мадригал:

		Нехай срiбними росами будять Вас уранцi,
		Хай здiйсниться тисяча Ваших бажань,
		Дозвольте нам у Ваше свято
		Привiтати Вас вiд усiеi душi,
		І побажати Вам тiльки щастя,
		Добра, радостi в життi.
		Снаги трудовоi без лiку,
		Нi грама бiд, нi крапельки страждань,
		Злету орлиного та вiку лебединого,
		І якнайменше нерозв’язаних питань.
		З РОСИ І ВОДИ!

Юрка насторожило одне: чому «будять Вас уранцi»? І чому не нептунцi чи плутонцi, скажiмо?

Тимчасово невизнанi дитячi таланти також приклали свою шкодливу руку до теплих привiтань. Хтось гелевою ручкою, iмiтуючи шрифт поздоровлення, дописав:

		Солнце, воздух и вода
		Не помогут никогда.
		Лишь активный онанизм
		Укрепляет организм.
		ЦІЛУЄМО!




6


26 вересня, у вiвторок, вiдбувся черговий факультатив.

На урок приходили рiзнi люди, шукаючи знань, чи просто з пiдлабузницьких мiркувань.

Основним генератором пiдлабузництва була Іра Коркуша. Банзаю вона дуже нагадувала Рибу-Сонце з мультика про Умку. Вiд неi йшли невпиннi флюiди пiдлизування. Вона стала своерiдним гуру, iдеологом цього тонкого i вельми непростого заняття. Коло неi згуртувалось iще четверо дiвчат подiбного вiросповiдання.

Банзай зайшов у клас. Там сидiло вже трое хлопцiв, Ігорчик Лель, як його всi називали, – серед них. Його Банзай бачив у невдалих спробах замаланювання до Дарцi. Ну i, звичайно, Королева пiдлабузництва зi своiм кортежем. Вона сiла за другу парту… Не надто близько, щоб вiдразу ж викрились ii плани, i не надто далеко, щоб утратити вплив на Юрка.

Банзай вже замiрявся почати лекцiю. Вiн став посерединi, збираючись розповiсти про цикл трикарбонових кислот, як у клас зайшла Дарця Борхес. Вона привiталася, скинула легку осiнню куртку, жбурнула шкiряний наплiчник на крiсло i сiла у порожньому ряду, де нiкого не було (подалi вiд усiх, мабуть). Вона ледь посмiхалася, чекаючи, що ж такого видасть сьогоднi Банзай.

Раптом озвалася Риба-Сонце:

– Слушай, Дарця, i ти ше сюда приперлася?

Дарця повернула до неi голову i щось проартикулювала губами. Що саме, не було видно, бо на лице з одного боку розсипалося волосся.

– Сама iдi туда! Вали звiдси, чюеш? – голосно пронявкала Риба-Сонце.

– Да! Вали! – кракнула одна з ii подруг. – Меньше народу – бiльше кiслароду!

Банзай побачив, як здригнулось обличчя Дарцi. Вiн хотiв було сказати, що на лекцiю вiльно приходити кожному, кому захочеться, але Дарця вже встала i повiльно пiшла до виходу. Їi чорне, хвилясте на кiнчиках волосся знову закривало лице, та вона вiдкинула його одною рукою. Зауважив, що до того ж закусила обидвi губи. Перед виходом Дарця люто копнула парту i зникла за дверима. Юрко здивовано подумав, що вона зовсiм не чинила опору. Просто здалася. Мабуть, на неi тут добряче тиснуть.

Риба-Сонце i ii послiдовницi задоволено посмiхались.

«Атлiчна, девачки, – подумав вiн. – Шяс я вам устрою лекцию».

– Тема сьогоднiшнього уроку… – Банзай вiдчував, як його обмацуе погляд дiвчини. – Тема уроку… Сперма!

Дiвчата враз отетерiли. Можливо, все через багатообiцяючу iнтонацiю… Це добре.

– Сперма… – Юрко розтягував слово, вiдчуваючи його тягучiсть та мiнеральний запах. – Як вiдомо, сперма – дуж-ж-же цiнний косметичний продукт. Зараз ДУЖЕ багато кремiв виготовляють на основi сiм’яноi рiдини. Тими кремами ви мастите собi писки… гм… личка. АЛЕ… Так-так, у кожного цiнного косметичного продукту е купа своiх АЛЕ. Чим цiннiший та косметичнiший продукт, тим отих АЛЕ бiльше i тим вони загрозливiшi. От зокрема… якi ви, скажiмо, знаете статевi гормони, що е у спермi?

– Ну… тестостерон, андростерон, – вiдразу знайшлася Риба-Сонце.

– Абсолютно вiрно, Іринко. – Дiвчина аж засяяла. Вiн продовжив: – І цi гормони вiдповiдають за вториннi статевi ознаки. Оволосiння тiла зокрема. А тому…

У цьому мiсцi Банзай застережливо пiдняв палець. Його погляд переходив з одного хлопця на iншого, вивчаючи, по кому б то завдати удару.

– …А тому у мастурбантiв, тобто тих, хто займаеться мастурбацiею, на руках внаслiдок потрапляння на долонi сперми може рости – i росте, що найнеприемнiше! – в о л о с с я.

Ігорчик, зовсiм забувши, де вiн, пiднiс долоню до очей i повернув ii до свiтла, щоб краще було видно; те саме, тiльки покрадьки, робили й iншi легiнi.

– Але це ще не все! – задоволений, Банзай перевiв погляд на девачек.

– Дуже важливим е те, що у спермi е що? – сперматозоони, або сперматозоiди, чи спермii, хто як любить. Як ви вже знаете, у головках спермiiв мiститься так звана гiалуронiдаза, фермент, що розчиняе речовину, якою захищена яйцеклiтина: гiалуронову кислоту. Але знайте, що ота гiалуронова кислота е в той же час i основою рогiвки ока. У медичнiй практицi неодноразово зафiксованi випадки втрати зору через попадання сперми в око! – Банзай задоволено посмiхнувся. З Риби-Сонця злетiли всi барви, вона побiлiла, як стiна.

– Зрозумiйте: гiалуронiдаза розчиняе рогiвку! І повернути зiр можна лише з пересадкою нового ока! Так що… – Його голос враз опустився до iнтимного шепоту, – …будьте обережнi, моi милi.

– А… а слiпота повна? – спитала Риба-Сонце стривоженим голосом.

– Абсолютна.

– А якимись… якимись засобами можна знерухомити спермii? І чи якось то лiкуеться? – Їi голос все слабшав i слабшав.

– Ну-у-у… – протягнув Банзай. – Як тобi, Іро, вiдомо, спермii знерухомлюються у кислому середовищi. Так що, коли тобi хляпне на око трохи сперми, можеш промити його сiрчаною кислотою. А лiкування… Тут, на жаль, тiльки одне. Вирiзання пошкоджених тканин.

Банзая несло все дужче i дужче; вiн уже хотiв було розказати своiм наляканим пiдопiчним, що провiднi европейськi сексопатологи рекомендують спецiальнi окуляри, особливо надiйнi – це марки Sex-O-Vision™, а також Oral-Eye™, але в останню хвилю дав собi на стримання.

Коли вiдведенi солодкi сорок п’ять хвилин минули, Банзай широко посмiхнувся своiм довiрливим слухачам i сказав:

– Ну все, до третього уроку, наразi, – i вийшов iз класу.

Як казала воннегутiвська Попелюшка: «Б’е годинник, курва мать, треба з балу утiкать!»




7




Шановний пане Романе Корiй,

ми отримали Ваше замовлення на книгу «Cultus Vermi». На превеликий жаль, ми не можемо надiслати Вам оригiнал, а тому обмежуемось лише дублiкатом, перевиданим у 1879 р. за оригiнальною редакцiею В.І.Еванса-Вентца. Пiшовши Вам назустрiч, ми зменшуемо цiну з $21.000 до $4.995 за дублiкат.

Заповнiть доданий купон i надiшлiть не пiзнiше жовтня 18 а.i. Щиро дякуемо за замовлення,

    Компанiя «Sator, Arepo, Tenet, Opera amp; Rotas Libromania Limited»,
    Мiскатонiк,
    штат Массачусетс
    9-3-2000
    США




8


У той же день, коли вiдбулася незабутня лекцiя з технiки безпеки в царинi сексу, тиждень пiсля початку проблем зi сновидiннями та за два мiсяцi до справжнього кошмару, Банзаевi нанесли два вiзити. Обидва вiдбулися пiсля третього уроку, на великiй перервi.

Першою до нього завiтала Риба-Сонце, Стефаник у пiдлабузництвi, Дюма-батько у кiлькостi пiдкорених вчителiв, Їi Просвiтленiсть та Пишногрудiсть Іра Коркуша. Вона була дiвкою в тiлi: мiцно збита, м’якенька, як домашнiй цвiбак, з потужними пухкими персами та голодною посмiшкою спраглоi знань дiвчинки. Вона мала нездорову пристрасть до масноi темноi косметики i постiйно пiдводила своi варги тушевим олiвцем, щоби були чiткiшими контури. Ще вона була дуже падкою на всiлякого роду бiжутерiю, здебiльшого важку та масивну.

– Прiвет, – почала вона.

– Привiт, – вiдповiв вiн посмiхаючись. Що вiн не любив у дiвчатах, так це те, коли вони казали «прiвет» i «дiскацека».

– А то… То всьо правда, шо ви… ти розказував на факультативi?

– На повному серйозi. Хочеш, навiть можу тобi дати книжку почитати. Там багато написано про це.

Банзай нахилився вперед i вибрав з-помiж iнших волюмiв важкий том, обгорнутий бiлим папером. На корiнцi банзаевим почерком писало:


СЕКСОПАТОЛОГІЯ:


травми, збочення та iншi цiкавi випадки

Насправдi це була його улюблена «Астрологiя для лохiв» Стаса Перфецького.

– Та не-е… дякую… – Іра злякано скривилася на книжку.

– Ну нi, так нi… А тобi щось треба було спитати? – знiчев’я поцiкавився Юрко, задоволено ставлячи «СЕКСОПАТОЛОГІЮ» на мiсце. Читати мiж рядками Іра, вочевидь, не вмiла, а тому продовжувала плести рiзнi бздури.

– А ви… ти… Йура, ти не йдеш на дiскацеку? В п’ятницю буде, ну i… ми би…

Банзаю наче дав у живiт котрийсь iз братiв Кличкiв. Вiн уявив собi, як великi, нiби рiздвянi снiжинки, пластiвцi лупи на поролонових плечиках ii блюзки загадково вiдсвiчуватимуть в ультрафiолетi дискотеки, а вуста, грубо заштукатуренi шмiнкою, пожадливо поглинатимуть Юркiв язик. Обличчя вiдразу ж скинуло з себе маску блаженного спокою. «Damn fuckin shit-ass! – чомусь пригадалися уроки в репетитора з англiйськоi: – Cocksucker-mother-fucker!!!» (так його викладачка любила казати найбiльше). «Тiльки не це, тiльки не це!!!» – запанiкував вiн подумки.

– Ух-х-х-х… Гм-м-м-м… Ой-й-й-й-й… Н-н-н-н-у-у-у… Ти знаеш, Іринко, ти ж сама бачиш, купа роботи, вашi контрольнi треба перевiрити…с-с-с-с… Не… не-не-е-е… боюсь, що я не пiду. Не-е-е… Та, тим бiльше, я вже з того вiку вирiс…

Іринка, чи то пак Риба-Сонце, пiшла з нiчим. Вона люто траснула дверима, зовсiм як Дарця, яку вона вигнала одним своiм владним словом.

Банзаевi думки поповзли до неi. Як легко вона пiддалася! Сiла в ряд, де нiкого не було. Завжди сама. Банзаевi стало ii шкода, направду шкода. Така симпатична

(симпатичнiша вiд усiх решти, симпатичнiша день за днем)

дiвчина, як правило, нiколи не бувае сама,

(мiднi буки)

хоча у Мiдних Буках всяке бувае… (Вiн ще не мiг здецидуватись у своему ставленнi до того мiста, але був упевнений, що, на вiдмiну вiд Дарцi Борхес, воно йому подобалось усе менше й менше. А Дарця…)

Несподiвано у дверi постукали – i ввiйшла вона. Дарця Борхес.

Банзай розгубив усi своi думки та звичнi слова. Його нiби застали голим.

– Привiт, – промовила вона, ледь посмiхаючись. В обидвох його вiзитерок було чорне волосся, але в першоi воно вже було добряче травмоване всiлякими перманентами та завивками. У Дарцi воно було вiдверто чорним, прямим i завивалось на кiнчиках назовнi. Приблизно такоi довжини, яке було в нього на третьому курсi: на п’ять пальцiв нижче вух. Вона вiдкинула з очей волосся, так що стало видно ii лице. Банзай тихо млiв.

– Ти зараз дуже зайнятий? – спитала вона пiсля привiтання.

У Банзая защемiло серце: невже i вона зараз запросить його на дiскацеку? А така, здавалось, кльова дiвчина була…

– Ну так, трохи е, а шо?

– А ти мiг би менi пояснити… ну, розказати то, шо розказував iм сьогоднi на факультативi? – Очевидно, iй було незручно вiд того, що Банзай був свiдком ii вигнання. А може, то не було вигнання… Га, Юрчику?




9


Вiн радiсно (але не занадто, щоб не злякати ii) сказав, що так, нема питань, приходь пiсля шостого сюди, як поiси в iдальнi, i взагалi, можеш казати менi просто «Банзай».

– Добре, Банзаю, – сказала вона i вийшла, махнувши дверима, якi повiльно зачинялися. Вiн не мiг вiдiрвати погляду вiд того простору, що скорочувався вiд руху дверей. Перед тим, як вони повнiстю зачинилися, вiн побачив, що Дарця розвернулася до нього обличчям i помахала йому пальцями на па-па. Нарештi дверi затулилися.

Ти педофiл, Банзаю, затям собi раз i назавжди. Ти педофiл.

Вiн вiдмахнувся вiд паскудного голосу й сiв перекусити яблуком та почитати «Замок» Кафки. Пiсля перерви у нього «вiкно», i вiн пiде до Держислави Черевухи дивитися на Ренуара.




10


Дарця й справдi прийшла пiсля шостого уроку, iз зошитом та ручкою. А Банзай майже не хвилювався.

– А про шо ти iм сьогоднi розказував? Бо тi ссс… – Дарця вчасно, хоча й невдоволено, стулила губи.

– Суки?… – спитав вiн просто.

Вона кивнула:

– Та. Вони. Не хотiли нiхто сказати, яка була тема. Казали, шо я ше маленька…

Банзай голосно пирснув смiхом i реготав до корчiв у животi. Вiн попросив ii нiкому (а тим девачкам особливо) не розповiдати те i переказав свiй славний виступ. Пiд кiнець Дарця вже змовницьки та широко посмiхалася.

А потiм, коли звична напруга мiж незнайомцями зникла завдяки iсторii, вiн розказував багато цiкавезних речей, малюючи у неi в зошитi рiзнi цикли, виписуючи довжелезнi назви ферментiв (Дарця зiзналася, що мае до таких довгих назв таемну пасiю), показував вченi книжки з бiохiмii, втягуючись у свою розповiдь все глибше й глибше. Зовсiм вiдрiкшись вiд реальностi, Банзай i гадки не мав, що ii темнi очi бiгали по його обличчю, зауважуючи кожну iз рисок, якi були, на ii думку, саме там, де iм i слiд бути.




Роздiл 4





1


Минають днi, минають ночi…

Так було i з Банзаем. Просто один день раптово пiдходив до вечора, там Юрко лежав у квартирi на канапi й слухав «Van Der Graaf Generator» або «King Crimson», читав книжки, готувався до завтрашнiх лекцiй, думав про певну покинуту всiма особу – про Дарцю Борхес, якщо бути прискiпливим, iв, пив, спав, курив, думав про Дарцю, курив, читав, слухав «Van Der Graaf Generator» або «King Crimson» (залежно вiд настрою – а той був глибоко песимiстичний, депресивний та максимально фiлософський, так що музика була якраз та, що треба), дивився на сонце, яке сiдало, думав, що сьогоднiшнiй день – це вже точно останнiй погожий день осенi, думав також про Дарцю, курив, iв яблука, мiркував, чи не використати, бува, свiй н/з, схований пiд лiжком, у дерев’яному заглибленнi рами, курив i думав про Дарцю.

Вiд того всього на душi ставало дуже тужливо, самотньо i страшно. На вулицях мiста – нi душi. Тiльки вечiрне свiтло сонця та ще запах диму, ностальгii й холоду. Пахло зимою. І пустка на вулицях. І повно-повнiсiнько жовтого листя. Банзай узяв свою зелену куртку. Запхав у кишеню свiжi випуски «Патрiота» i «Вiри, Надii, Любовi» й пiшов знайти десь лавку, почитати iхнi бздури. Коли довго бути у квартирi, навiть у кiмнатi, обклеенiй нотними аркушами, i курити, курити, курити, то врештi-решт кiмната починае душити тебе.

Надворi було зимно. Холод i дим вiдразу нагадували йому про Солю. Вони гуляли Кайзервальдом, коли була осiнь.

Вiн знайшов якийсь парк. Весь жовтий, за винятком кiлькох сосен. Позаду лавки, на яку сiв Банзай, тлiла купа пожовклого листя.

Газета трiшки звеселила його. Вiн прочитав статтi про комерсанта, якого уколошкав його ж бухгалтер, про згвалтовану бабусю, мальтретовану своiм сусiдом-пияком, узнав, що у Соммерсета Моема було понад тисячу двiстi коханок i що вiн помер вiд оперiзуючого лишаю, якого пiдчепив у наймолодшоi, котра мала всього тринадцять. Газета писала, що пiд кiнець свого розгульного життя Моем виглядав, наче цейлонський рибозмiй, увесь покритий лусочками лишаю. Банзай порiвняв те, що знав вiн, i те, що писала газета: виходило, що «Мiсяць та мiдяки», як i решта творiв, писався пiд час iнтимних зносин iз черговою повiйкою.


«12.30 – пригоди Супермена у фант. серiалi «Пригоди Супермена»,

значилось у програмi.

Потiм iшла сторiнка роботи з нацiею, де писалося, що Будда й Заратуcтра, як, безумовно, i Господь наш Ісус Христос, е вихiдцями з Галичини. Говорилось i про те, що Атiлла тривалий час був видатним полководцем при князевi Ярославi. Автор наводив навiть беззаперечнi докази своеi правоти: адже назва племенi, яким верховодив могутнiй Атiлла, – гуни – походить вiд украiнського слова «гунька», що означае верхню теплу одiж iз овечоi вовни. Вiд того ж автора, до речi, Банзай узнав, що факти, наведенi вище, визнанi iсториками цiлого свiту, а сам автор отримав благословення вiд легендарного Льва Гумiльова.

Такi-от справи.

До речi, свiтлини «Акт розтлiння неповнолiтньоi гр. Клiо Автором. Фото Автора» вiн так i не знайшов. Цiлком iмовiрно, що фотка була опублiкована у попереднiх номерах часопису.

Інтерв’ю з мiсцевими жителями, якi бачили iнопланетян, Банзай вирiшив не читати, а викинув газету до смiття. Запах зими. Думки про дим. Пам’ять про Дарцю, згадки про Солю. Запах диму, думки про Дарцю, пам’ять про зиму, згадки про Солю. Згадки про Солю.

Соля.




2


На третьому курсi, вiдразу пiсля «екватора», вiн ледь не вчинив найдурнiшого поступку в своему життi. Вiд цього його врятував лише один кивок голови, якого вона так i не зробила пiсля запитання: «Чи не хотiла б ти одружитися зi мною?» Запитання стосувалося його коханоi, Соломii Лякливицi.

Соля вчилася разом iз ним на одному курсi. Спочатку вона викликала у ньому якусь незрозумiлу вiдразу своiм свiтобаченням, потiм настало примирення, а потiм вiн посмертно втрiскався у неi. А вона, на Юркову думку, у нього. Принаймнi так то виглядало.

Але Соля була не просто розумною, красивою, всесторонньо розвинутою дiвчиною. Факультативно iй ще вдавалося бути лярвою, стервою, курвою i просто сукою. Але вiн, Юрко Банзай (вiн, Ю р к о Б а н з а й!), iз малозрозумiлих причин зумiв ii покохати.

Соля була справжньою красунею, з iдеальними рисами обличчя, тонкою шиею, довгими ногами й вишуканими манерами. Ось, мабуть, те, що й причарувало його так безнадiйно й залiзобетонно-мiцно.

На раннiх (операбельних) стадiях хвороби його почало захоплювати те, як Соля бачить свiт (а пригадаймо того Юрка Банзая, якого нестримно вернуло вiд ii поглядiв ще якийсь рiк тому!). Потiм вiн почав ловити кайф вiд ii урокiв французькоi.

І, звичайно ж, iз нею було просто неймовiрно трахатися.

Те, що за життевим покликанням Соля була сукою, вiн почав зауважувати пiсля ii вiдмови. Вона попросила трохи почекати. Скажiмо, до кiнця року. Рiшення, за всiма параметрами виважене, однак Банзай не заакцептував його. Вiн хотiв jui i teraz. Тому вiдмова дещо вiддалила його i частково протверезила. Вiн замислився, чи справдi Соля така iдеальна, як то йому видавалося.

Банзай слухав ii балачки й постiйно кивав. Вiд ii промов ставало сумно, що ось ця дiвчина стане його дружиною (на той факт, що дружиною вона може i не стати, Банзай нiколи не звертав уваги). Соля неодноразово повторювала, що Банзай дуже обмежений. Що його кругозiр надто вузький. Що вiн зануда. Так-так, що Юрко Банзай зануда. Вiн лише мовчки кивав головою.

Соля хотiла переробити його на свiй манер. Хотiла змусити ходити на дискотеки («Ну ти й зануда, Юра, тiльки слухаеш ту свою дурнувату музику, нi на якi дискотеки не ходиш! Але ж ти й зану-да!»). Якось вона сказала, що ненавидить «Мертвого пiвня» через те, що той споганив пiсню «Франсуа» Ірини Бiлик. Банзай стримано втягнув носом повiтря i не сказав нiчого. Бо, на його думку, за такi слова слiд було вiдразу бити по мордi.

Ще вона полюбляла користуватись зворотом «не хочу… але»…

«Не хочу тебе образити, Юра, але у тебе поганий смак».

«Не хочу критикувати твою зовнiшнiсть, Юра, але тобi довге волосся ну зовсiм не пасуе».

«Не хочу тебе задiти, Юра, але той твiй Пiтер Геммiл – то е музика для дебiлiв, повний несмак».

Ось так-то. Вона завжди казала «не хочу… але»… i завжди хотiла. Завжди мала на думцi його зачепити. І чим бiльше Банзай бiгав за нею, наче цуцик, тим бiльше вона проникалася бажанням задiти. А Банзай усе бiгав i бiгав, бо просто не мiг без неi. І лише пiсля рятiвного вiдтермiнування на «екваторi» вiн, наче Сава по дорозi в Дамаск, раптово прозрiв.

Із наближенням лiта Соля все бiльше i бiльше вiддалялась вiд нього i вилася в’юном коло Доща. Все гаразд, думав вiн, усе пiд контролем. Але з-пiд контролю виходило все бiльше й бiльше речей.

Закiнчилось усе тим, що Соля пiшла вiд нього до найкращого друга Банзая – Доща Мокошi. Тодi Банзай i вирiшив перевiрити правдивiсть теорiй подружжя Воссон стосовно мухоморчикiв. Втрачати було нiчого – вiн або отримае просвiтленiсть, або помре, що за даних обставин було б дуже навiть доречно.

Дякувати Богу, Банзая вiдкачали, а Дощ щиро посмiявся над бiдною Соломiйкою. Потiм вiн переповiдав Юрковi, як та плакала у нього на плечi, просила, щоб Дощ ii хоча б поцiлував, що вона любила лишень його, а не зануду Банзая, а вiн таки справдi зануда, з ним нема про що говорити… що вона його, Доща, дуже-дуже кохае, що вона його хоче… Дощ на те все залився буйним смiхом iй прямiсiнько у фейс. Трахнути тебе? Нема питань. Але якщо тобi мiй найкращий друган Банзай видався занудою, сказав вiн крiзь смiх, то зi мною ти помреш iще до заходу сонця. Вiд нудьги.

Пiсля повернення з реанiмацii у нього була остання здибанка з Соломiею. Вона коротко сказала, що все мiж ними – лиш поганий жарт, що вона зустрiчалась лише iз жалю тощо. Прудко й тихо то все сказавши, Соля повернулась i пiшла, не попрощавшись. Виглядала вона так, нiби не спала вже тиждень. А ще вона виглядала, наче сука, яку згвалтувала зграя розгнiваних диких псiв динго.




3


Банзай витягнув другий часопис. Баптистський вiсник «Вiра, Надiя, Любов». У тому навiть не було статей про згвалтування. Його погляд затримався лише на одному заголовку: «Лесик Леськiв: нагла смерть у нерiвному бою на рiвному мiсцi. Бiлi плями та чорнi дiри автобiографiчноi шахiвницi». Судячи iз заголовка, у статтi йшлося про особистiсть не менш харизматичну, нiж сам Ендi Воргол, хоча чогось конкретного цi рядки не стосувались. У зв’язку з присутнiстю вiдсутностi наявностi хоч якогось змiсту Банзай збагнув, що нiчого не збагнув. Вiсник долучився до «Патрiота» на днi кошика для смiття.

Вечорiло й зимнiшало. Долонi стали сухими й холодними, тiльки обличчя ще тлiло у променях заходу сонця. Запах паленого листя.

Банзай вийшов iз безлюдного парку, прямуючи до порожнього центру. Там, пiд бiлою фiгурою, судячи з усього – святоi Анни, вiн запримiтив дещо цiкавеньке. Кiлька старих людей (по три бабцi на кожну стiнку) щось голосно викрикували сипучими голосами. Банзай сiв на лавку поруч iз демонстрацiею. Що то був за мiтинг, вiн втямив лише по однiй вивiсцi, чи то пак транспарантовi. «МОСКАЛІ, ДОДОМУ!», писало на бiлiй смужцi, склеенiй iз аркушикiв креслярського паперу. А пiд тим гучний пiдпис: «Районне товариство украiнськоi мови iм. Тараса Шевченка».

Вiн прислухався до викрикiв.

– Да как ви смеете??? Как ви можете бить такiмi? Ви не можете запретiть н а м разгаварiвать на украiнскай мове! – вигукувала одна з демонстранток з-пiд затiнку транспаранта.

– Да? Не можем? А как ви смеете називать рускую нацию на Украiне нацианальнай меншинай? Га? Как ваапше а рускай нациi можна гаварiть такiм тонам? Да велiкiй рускiй народ нiкагда не бил i нiкагда не будiть нацианальнай меншинай! Нiкагда! Нi в какой стране! Нiкагда!

Банзай зрозумiв, що за тi п’ять рокiв, протягом яких вiн не цiкавився полiтикою, у краiнi вiдбулися серйознi змiни. Вiн одразу ж вирiшив не цiкавитися нею наступнi лiт iще так зо п’ять. А то й усi десять.

Коло демонстрантiв сумно стояла жiнка iз Закарпаття. З великим клунком за спиною й у лахмiттi. Вона монотонним голосом почергово зверталась то до одних, то до iнших:

– Вiбачьте, щьо вас прьошю, я сама нi месна, дайте несколька копiек, риб’йонок балной, зовсiм хоронький, дайте хто щьо може… Вiбачьте, щьо вас прьошю, я сама нi месна…

Юрко встав i пiшов геть. Далi вiд цiеi квiнтесенцii театру абсурду, де нiколи не з’явиться Годо.




4


Вiн брiв жовтими оранжевими вуличками, дивуючися чистотi алей Пашi Ангелiноi та Саксаганського, Фрунзе, Дзержинського i Щорса. Що вони там (тут) загубили? Речi виходять з ладу. Це дуже вiдчуваеться у Мiдних Буках. У мiстi практично немае людей вiком 20–30 рокiв. Старiння та виродження нацii тут видно, як пiд мiкроскопом.

Речi ламаються, виходять з ладу й танцюють. Напевне, тому, що всюди звучить музика. І голi пари бiгають пiд тихим мiсяцем.

Вiн мiркував, чому все старiеться тут. Була якась причина, якийсь стороннiй чинник, що змушував усе ставати несправним, щось заповнювало вулицi порожнечею, яка у своему розвитку переходила спершу в холодний вiдчай, а потiм у прихований страх.

(Страх: рано чи пiзно, його починаеш вiдчувати у цьому мiстi. Можливо, це в запахах з лiсiв та гiр або в туманах iз рiчки. З вогких пiдвалiв та порожнiх вулиць. Із запаху самотностi й вiдчаю. Ось звiдки прийшов, i приходить, i приходитиме страх.

Із далеких чужих мiсць, якi у Мiдних Буках виявилися надто близькими.)

Страх просочувався у Мiднi Буки через пори реальностi, наче мiазми з болiт, де ворушиться мул.

О так! Рано чи пiзно, кожен починае вiдчувати цю розмиту тривогу.




5


Знаки, вони почали з’являтися тут i там, у найнесподiванiших мiсцях.

У хату Романа Корiя, моряка далекого плавання на пенсii, залетiла велика сова. Це сталося вночi, коли той курив при вiдчиненому вiкнi, погасивши свiтло. Його бiлки, залитi кров’ю, тьмяно виблискували. Сова залетiла, лiтала по хатi, ухкала, накликаючи бiду. Корiй погасив цигарку, вигнав сову й хутенько спустився у пiдвал, де мав кабiнет-бiблiотеку. (Про цей кабiнет не знав нiхто, а якби i взнав, то дуже б здивувався, що такий п’яничка, як Корiй, мае таку бiблiотеку; якби той хтось прочитав назви хоча б деяких книжок – а бiльшiсть iз них була латиною та грецькою, хоча й траплялися англiйською чи нiмецькою, – то спочатку дуже б здивувався, а потiм спитав би, де у Корiя взялися грошенята на такi рiдкiснi iнкунабули, мiсце котрим – у найкращих бiблiотеках свiту. У тих вiддiлах, куди не пускають практично нiкого.) Корiй витягнув зi стелажа грубезний гросбух i почав щось гарячково записувати.

Якби Банзай вiдкрив четверговий випуск «Поступу», у рубрицi «КІЛЬКА СЛІВ» вiн мiг би натрапити на повiдомлення пiд таким заголовком: «Крижана пустеля забирае 15 життiв. Експедицiя гине пiд горою Кадаф». У нiй у кiлькох словах мовилось про те, як одна групка вчених знайшла спорядження iншоi, власне зниклоi за нез’ясованих обставин експедицii бiля пiднiжжя гори Кадаф у Антарктидi. Пiдозрюють, що вчених-полярникiв накрило снiговою лавиною, коли тi саме натрапили на якусь печеру. Смерть експедиторiв була поза сумнiвами: спорядження знайшли покритим кiркою намерзлого снiгу з льодом, а провiзiя з’iдена лише наполовину.

У Євки Навii в Мiдних Буках корова отелилася двоголовим телям. Теля померло на третiй день.

Сови, яких мало хто й бачив у мiднобукiвських лiсах, стали юрмитися навпроти коледжу. Інколи ночами вони дико кричали й ухкали. У нiч першого приморозку, о пiв на третю ночi, коли вже всi гуртожитськi спали, Дарця Борхес визирнула крiзь шибу надвiр. Мiст через рiчку до лiсу був вимазаний блiдим, холодним медом мiсячного свiтла. На кожному деревi вона побачила по двi-три сови, що крутили головами й надималися вiд власного дихання, мов сiрi пульсуючi плоди. Мiсяць виблискував у iхнiх м’яких безшумних перах.

О так! Знаки були всюди. Достатньо лише знати, куди дивитись.

І знати, що вони вiщують.




Роздiл 5





1


У день, коли Банзай гуляв разом iз Дарцею, було сонячно й страшенно зимно, як на жовтень. Усi зiйшлися на думцi, що цей день мае бути чи не останнiм погожим днем осенi. Тодi ж почали вимикати свiтло – у всiх районах, крiм лiкарнi та мiлiцii, з шостоi до дев’ятоi вечора.

На третiй перервi у коридорi його здибала вона, i температура Банзаевого тiла, коли вiн упiзнав, хто його гукнув, реактивно рвонула вгору. Була це, звичайно, Дарця Борхес. У затертому джинсовому комбiнезонi на шлейках та в бiлiй футболцi, ледь усмiхнена. З невiдомих причин Банзай бачив ii чiтко й гостро, наче об’iвся священних грибiв, бачив ii так, наче вона була злiпком з окремих чiтких дрiбних деталей. Вона привiталась i спитала, чи не мiг би Банзайчик пояснити дещо з циклу Кальвiна, можливо, розказати глибше. Чудово! Прекрасно! Без проблем, пiсля шостого уроку, вiдразу, як поiси. Па-па!

Поки вони так розмовляли, повз них проплив, немов пароплав «Велика Мiссурi», психо-холог Дiма. Пропливаючи поруч, вiн непомiтно пiдморгнув Банзаевi й видав тихеньке «хо-хо-хо!» у них за спинами. Зовсiм того не бажаючи, Банзай почервонiв.

Коротше кажучи, Дарця, помахавши йому на прощання пальчиками, пiшла геть, а Юрко, здивовано-вражено клiпаючи, залiз у свiй кабiнет.




2


Пiсля шостого уроку всi нормальнi люди йшли в iдальню. Банзай сiв за крайнiй стiл, де не було нiкого, i почав наминати, а правду кажучи, досить мляво хлебтати прiсну юшку. Вiдiрвавши очi вiд зупи, вiн побачив, що коло нього вже ставить тарiлку й кавальчик хлiба Іринка Риба-Сонце. «Ти ба», – заскочено подумав Юрко. А вiн вже гадав, що та нарештi його забуде.

– Прiвет! – сказала вона, заштовхуючи в писок ложку з гречкою.

– Привiт, – вiдповiв Банзай. Що вiн ненавидiв у дiвчатах, так це те, коли вони кажуть… Зрештою, не буду повторюватись. Проблеми зi сновидiннями не минались, як вiн мiг сподiватись, а наростали. Дарця зумiла нiвелювати цi думки, ба навiть втiшити його, а Риба-Сонце якраз зрiвноважить терези.

Іринка явно прагнула нав’язати контакт.

– Йура, а у тебе е якi-та брати, сестри?

– Та, сестра Морфiй, – ляпнув вiн перше, що спало на думку. – А братiв не маю.

Рибина недовiрливо наморщила чоло.

«Тяжкий випадок, пане докторе. Може… ампутуемо? Га? Маленька ампутацiйка перед трапезою, для апетиту… Ампутацiя ще ж нiкому зла не зробила, давайте ампутуемо! Ну будь ла-а-а-аска!»

Але Банзай зжалився над нею, тяжко зiтхнув (тим самим кажучи збоченому садистовi в головi, що ампутацii з технiчних причин нинькай не буде) i спитав у вiдповiдь:

– А чим ти цiкавишся?

– Ну-у-у… – Іринка склала губи бантиком. – Та всiм цiкавлюсь, а ти?

– Ясно, а музику яку слухаеш? – знову не зовсiм ввiчливо не вiдповiв вiн.

– Ну-у-у… «Атпетие машеннiкi»… може, чюв «Запрещьонние барабаньщiкi»? А так – там тiпа Ірину Бiлик, «Рукi вверх»… а ти шо?

Банзай подумки сплеснув долонями у драматичному жасi: ну вика(ка/па)на тобi Соля!

– Ну-у-у… – завив вiн, наслiдуючи ii iнтонацii та зберiгаючи на лицi блаженнiсть юродивого. – Для душi – «King Crimson», Пiтера Геммiла, а так – там всякi тiпа сестри Байко, «Льомi-Льом», Алсу, «Рукi вверх» там… «Запрiшшьоннi барабаньшшiкi»… ну ти поняла…

Рибина, не вiдчувши жодноi дисгармонii мiж назвами, спитала:

– А це як – тяжола музика, да? Ти любиш тяжолу музику? Патаму шо… тому шо ти виглядиш, нiби ти слушаеш тяжолу музику…

– Тяжола музика??? – Банзай вдав, нiби вiн не розумiе. – Да не, да шо ти! «Льомi-Льом» не е тяжолою музикою!

Вони б ще довго сперечалися, що е «тяжолим», а що просто «для душi»… Банзай почував себе Марком Поло, який розказуе клаповухим односiльцям про дивних морських змiiв, про трьох китiв, яких вiн дiйсно бачив, про прекрасних сиренок i т. д., обтяжуючи iхнi довiрливi вуха всiлякими макаронами: «ракушками», «мушельками», «рiжками», «шпахеттi» та простою вермiшеллю перший сорт «екстра». Їхня дискусiя, а радше сповiдь Марка Поло, тривала б ще хтозна-скiльки, але оцi всi суперечки, попри iхню нiсенiтнiсть, вселяли в Рибу-Сонце нiчим не виправдану впевненiсть, що вона припала студентику до смаку.

Тому Банзай вирiшив використати аргументи вагомiшi за музичнi вподобання.

– Послухай, Іро, ти нiколи не топила цуценят? Маленьких, ше слiпих, таких безпорадних?

Іра гидливо пiдiбрала губи.

– Не, а шо?

– Та так, думаю, спитаю, може, якраз натраплю на однодумцiв. Знаеш, я, коли був маленьким, жив у Станiславовi. І бабця мала пса, Дiнку, сучку дуже симпатичну. І вона два рази на рiк давала нам виводок песенят. Але, сама розумiеш, вигодувати пса – то цiлий маеток… майже. А цуцикiв щоразу було вiсiм, дев’ять… бувало i п’ятнадцять. Такi маленькi, гарненькi всi такi, з такими вушками, так би тiльки iх цьомав i тримав на руках!

Іра зачаровано слухала його невигадану iсторiю.

– І тодi баба закривала Дiнку в будi, пiдкликала мене малого i казала, щоб я iх всiх потопив. За то вона менi давала цукерку. І знаеш що? Я топив iх! Щоразу! Двiчi на рiк! Як екзамени у вас в коледжi! Лiтом i зимою. Знаеш як? Береш старе вiдро, наливаеш води, але тiльки до половини, щоби потiм не вихлюпувалася… І береш iще одне вiдро. І береш п е с и к i в. Кидаеш iх всiх у воду… вони тодi, мiж iншим, не гавкають, бо ше не вмiють, а радше нявчать. І тодi притискаеш зверху другим вiдром. І вiдразу ж дiзнаешся – забагато ти набрав у вiдро води, чи в сам раз… а потiм вони починають пускати носом бульки… пiд водою. Ти би як побачила ту комедiю, цiлий день реготала б. Така забава! – Банзай екстатично заводив очi, всiм своiм виглядом показуючи, яка то була для нього фрайда.

Його рожевi спогади про дитинство, цi солодкi роки задовго до статевого дозрiвання i вульгарних пiдлiткових прищiв, могли тривати цiлу вiчнiсть, якби коло Банзая не сiла Дарця. У руках вона тримала два горнятка компоту: для себе й для Юрка. Вiн м’яко iй посмiхнувся, дякуючи за пiйло. Риба-Сонце побачила цей усмiх i тихо скреготнула зубами.

Дарця сiла дуже близько до нього, можна сказати, тiсно, так, що вiн чув тепло ii руки.

– Дарця! Валi атсюда! Чьо ти сюда припьорлась?! – загавкала крiзь зуби Іринка. Їi багряно намальованi губи люто скривились. На них масно блищали краплинки жиру вiд жилавого м’яса у гречцi. Дарця не сказала нiчого, рiвно як i не зрушила з мiсця. Вона пiднесла до рота горнятко, затуляючи все лице, крiм очей, тримаючи його обома руками, мов дитина, i почала голосно сьорбати компот. Вона не зводила з Іринки погляду.

– Ти шо, може, аглохла? – Риба-Сонце заводилась усе бiльше вiд того, що Дарця (так-так, Дарця!) посмiла ослухатися. Раптом Іринка зрозумiла, що на неi тисне не лише погляд дiвчини. Банзай вiдклав ложку набiк i пiдпер пiдборiддя п’ястуками так, щоб не було видно посмiшки. Вiн дивився на неi дуже уважно, мов на релiктовий вид латимерii, виловлений у дiдусевому ставку коло хати.

– Нублядьвсьо! – процiдила вона.

Риба-Сонце брязнула ложкою (тут нiхто виделками не iв, бо iх просто не було), з гуркотом встала на весь свiй зрiст валькiрii й понесла тарiлку до стiйки, де ставилося брудне начиння.

Юрко мовчки доiв зупу, Дарця мовчки, хоча й дуже голосно, досьорбала компот. З-за горнятка було видно краi посмiшки.




3


Надворi стало справдi зимно, як на жовтень. Хiдники були сухими й бiлими вiд замерзлоi вологи. Калюжi стягло морозом. Листя на холодi змерзлось у хрусткi пласти, що скрипiли пiд ногами. Банзаю було холодно, бо вiн одягнув лише вiльну зелену м’яку футболку з довгими зеленими рукавами й легку зелену вiтрiвку. Було зимно навiть у вуха й пальцi на ногах: пiд черевиками були тонкi шкарпетки, а шапку вiн не носив принципово: у своi двадцять два вiн все ще вважав, що справжнi чоловiки шапок не носять. (У його шафi все ж таки була одна, але Банзай ii дуже цурався.)

Дарця, також без шапки, але з шаликом на шиi i в рукавичках, спочатку вхопила його за долоню, хукаючи на побiлiлу шкiру (з ii рота вихмарювалися клубки молочноi пари), а побачивши, що Юрко й далi помимо волi цокотить зубами, влiзла йому пiд руку, так, щоб вiн обiймав ii за плечi. Дарця була нижчою на голову, а з гiр дув крижаний вiтер, тож Банзай особливо не заперечував. А десь глибоко всерединi навiть потайки радiв цьому.

Хоча, правду кажучи, вiн почував себе педофiлом. Банзаю видавалося, що тi нечисленнi перехожi, яких вони стрiчали, озиралися назад, клiпали очима й пересвiдчувалися, що це не сон; вони дивились услiд молодому чоловiковi, який iшов вулицею, обiймаючи за плечi якусь неповнолiтню дiвчину, «малолетку», як кажуть у Киевi. Черговий педофiл, подумають вони, знизавши плечима, наступна реiнкарнацiя Миколки-Рожевоi-Футболки, вiдомого педофiла, якому в 1973 роцi вдалося розтлити 59 дiтей вiком вiд п’яти до дев’яти рокiв, з них 34 – хлопчики. Кажуть, його спiймали на спробi гвалту шiстдесятоi, ювiлейноi дитини.

І ще вiн думав про лекцiю, надану йому Соломiею. Про те, що не варто занадто прив’язуватись до людей, особливо – до «малолеток», як кажуть у Киевi. А ще пригадав рiзнi цiкавi факти зi свого родинного життя: про бабцю, що одружилася з дiдом у дев’ятнадцять, коли старому було вже 27, про сiм’ю свого кумпля Доща – старшу сестру того, Вiку, його мама народила у сiмнадцять. А одружилася взагалi у шiстнадцять. Татовi Доща, до речi, було тодi 26. Також чомусь лiзли думки про тих, якi залiтали завчасу i не мали грошей на абортики. Як, наприклад, його знайомий, що пiшов з унiверу пiсля зимовоi сесii. Самi розумiете чому.

Вiд усiеi мани в головi Банзай вiдмовився одним порухом думки, вiдкинувши ii тiло геть. Дарця йшла поруч, видихаючи носом сиву пару.

Пiсля обiду вони пiшли до нього в комiрчину. Банзай тлумачив iй тонкощi фотосинтезу, темнова фаза. Малював графiки, схеми, вона дивилася, розказував, вона слухала. Коли вiн пiдвiв свою розповiдь до логiчного завершення, iнкрустуючи ii цитатами з «Бiохiмii» Альбертса i «Так сказав Заратустра» Нiцше, Дарця, замiсть того, щоб подякувати й пiти у гуртожиток, спитала, чи вiн би не пiшов з нею прогулятися. Гм-м, панi та панове… Дарця була цiкавою дiвчинкою. Вона не вкладалась у жоднi звичнi формати, як альбоми «Металлiки», i це його дуже тiшило.

Вона спитала, чи Банзайчик не хоче, щоб вона показала йому одне кльове мiсце. Банзаю було вже однаково (пальцi на ногах занiмiли), тому вiн погодився.

Вони перейшли цiле мiсто (поверхня озера на окраiнi була встелена жовтим зiв’ялим листям; поверхня була дзеркальною, i у нiй вiдбивалося сiре холодне небо), вийшли на якусь замерзлу дорогу коло гори й пiшли у напрямку коледжу. За мiстом вони зустрiли лише одне повне дiвчисько, розгодоване на бульбi. Дiвчисько вигулювало пса рiдкозустрiваноi та вельми ексцентричноi породи joe-





-спанiель.

Дарця Борхес розказувала йому про себе: про дебiльних однокласникiв з Новояворiвська, про ii любов до Гендрикса, Джоплiн та Моррiсона, про купу цiкавих i просто речей з ii життя. Вони повернули в гори, знаходячись якраз навпроти коледжу, пiдiймаючись дорогою, висiченою з боку гiр. Зверху були сосни iз зеленими кронами та червоними стовбурами, внизу жебонiв потiчок. Потiм повернули на невеличку стежину, минули високий мурашник i заглибились у лiс. За черговою сосною було кiлька кущiв чагарнику, папоротi (вона вже прив’яла i виглядала неживою) й перевернуте дерево. Крони щiльно змикалися над ними.

– Я приходжу сюди, коли менi особливо погано. З ними, – Дарця неконкретно кивнула головою у бiк мiста.

– З тими всiма девачками? – Банзай розглянувся навколо й сiв на повалене дерево. Дарця притулилась коло нього, щоб Юрковi було тепло. Вона дивилася кудись у лiс. Сумно кивнула у вiдповiдь. Вона апатично описувала рiзнi прикрi трафунки, пов’язанi з нею та гуртожитським суспiльством. Банзай довiдався, що Дарця двiчi на повному серйозi просила у куратора перевести ii в хлопчачу частину. Тамтешнi чуваки ii принаймнi поважали. Але, звичайно, усi благання залишилися без вiдповiдi. А керiвничка обмежувалася лише наставницькою розмовою на виховнiй годинi. Нiби виховна година хоч би раз комусь допомогла.

Тому Дарцi залишалось iх просто iгнорувати.

Банзай уважно виглядав на ii обличчi передвiсника слiз, та його не було. Дуже дивно. Чи не вперше йому розказують щось таке не для того, щоб повихвалятися своею дерев’яною ногою (як сказав би вуйчик Фройд). Вона розказувала не для того, щоб ii пожалiли.

Може, вона вiдчула, що Банзай не е тим, хто смiятиметься з ii слiв?




4


Дарця залiзла йому пiд руку ще глибше. Вiн видихав тепле повiтря iй на щоку та вухо.

За якусь хвилину Банзай дуже обережно сказав, що краще б iм уже вертатися, а то його задниця устигла примерзнути до кори. Вони зiйшли вниз

(запахи глицi на холодi, туманна вологiсть, що осяде вночi iнеем, шум потiчка внизу – свiдомiсть лiсiв?)

аж до смугастого стовпчика iз намальованими на ньому перехрещеними дубовими листочками. Дарця попросила, щоб Банзай ще показав iй, де вiн мешкае. З настирливiстю, мiркував Юрко, дитини-старшокласницi. Ще йому спало на думку, що вiн навчиться казати дiвчаткам «нi» лише пiсля сiмдесяти дев’яти.

Вiн попередив, що до коледжу вже ii не вiдпровадить, i завiв на вузеньку вуличку Лисенка iз закритою музичною школою в кiнцi. Навiть зрадив, яка у нього квартира, i запропонував чаю, але Дарця сказала, що в гуртожитку ось-ось будуть давати вечерю, i тому вона не загляне. Па-па, додала вона i помахала на прощання рукою.

Вона завше прощалася таким чином.




Роздiл 6





1


Зi сновидiннями ставало все скрутнiше й скрутнiше. Але Банзай заспокоював себе, що мине день-другий – i все стане на своi мiсця.

Щоночi вiн знову i знову бачив усвiдомленi сновидiння. Якi з невiдомих причин вийшли з-пiд контролю. Щоночi вiн знову i знову потрапляв у Вавилонську Бiблiотеку.




2


Викладання у коледжi йшло досить-таки гладко. Регулярно платили, вiдносно нормальнi дiти.

Того ж тижня, коли вдарили першi морози (правда, наступного дня пiд вечiр приходила вiдлига, i все текло болотом), до нього у кабiнет зазирнуло двое чувакiв.

Це були його учнi, Малаялам та Семпльований. З ними у Юрка були досить непоганi стосунки, i хлопаки зовсiм не кремпувалися казати йому «Банзай».

Семпльований був у лахах, на два-три розмiри бiльших, нiж йому потрiбнi. Щоб усе спорядження трималося на ньому, Семпльований використовував ружнi шлейки, пiдтяжки, ременi та додатковi гудзики. Вишневу мiлiеровку вiн помiняв на жовту, що тяжiла до салатовоi. «На змiну погоди», – подумав Юрко. По всьому одягу Семпльованого було безлiч глибоченних кишень. Згодом Банзай довiдався, що Семпльований належить до субкультури т. зв. «синтетикiв», котрi слухають лише електронну синтетичну музику, сповiдують культ катання на роликових ковзанах i харчуються у макдональдсах. Синтетики вiдзначаються особливою iнертнiстю до зовнiшнього середовища. Їх непокоiть лише питання iхнього походження.

Малаялам мав довжелезне, аж поза плечi волосся, т. зв. «хайр», як кажуть у певних колах просунутоi молодi. Малаялам стягував свiй хайр у хвiст. Мав звичку носити в’язанi потертi светри з iндiанськими орнаментами i невизначеного кольору джинси. За спиною вiн усюди таргав легкий наплiчник, всерединi якого лежала титанiчних розмiрiв «Мага Вiра» Лева Силенка, бiблiя мертвих, i живих, i ненароджених РУН-вiрiвцiв в Украйнi i не в Украйнi (сирiч у Канадi). Ромко Малаялам, вiн же Павук Малаялам, завжди i всюди носив ii з собою, щоб у потрiбний момент процитувати золотi слова чи вiднайти вiдповiдь на хвилююче запитання.

І тепер цi два чуваки постали перед Юрком, нерiшуче переминаючись з ноги на ногу. Почав Семпльований:

– Слухай, Банзаю, у нас проблеми…

– Та-а-а, – пiдтакуючи, зiтхнув Павук. – З пацанами.

Банзай нагострив вуха.

– Одним словом, старий, нам набили стрiлу. І не хто-хто, а сам Кабак.

– Вiн же Кабачок – Льоха Сiвер. О-о-ох, – знову зiтхнув Павук. Лев Силенко, мабуть, у таких випадках радив знайти кiлька дужих ржiсiв (для невтаемничених – рiшителiв життя i смертi) i порiшити з пациками, себто натовкти iм гризла. Але де ж тих ржiсiв узяти? На базарi iх не купиш, вдома на агар-агарi не виростиш.

– А стрiла… – трохи розгублено почав Юрко, – коли? І чого?

Хлопцi по черзi зiтхнули.

– Скажiмо так… завтра… на п’яту годину. В парку.

– …нам будуть бити морди.

І Семпльований розказав iсторiю, як усе почалося. Виявляеться, Малаялам, у силу своеi розкомплексованостi, послав одну девачьку. Девачька та його дуже довгий час дiставала, висмiюючи Павукове довге волосся. Павук, звичайно ж, знав, що та належить до секти пацанiв (точнiше – пацанок), але, як вiдомо, слово не горобець. Тим бiльше, таке вульгарне. Девачька пiдняла страшенну бурю, вiдразу набiгла купа пацанiв, стрижених «пiд нульку», русифiкованих та з мобiлками. Почалася штурханина, Семпльованому дали у вухо, Павуку – в носа; i обидвом набили «стрiлу» – складне соцiальне явище, де вирiшуються проблеми пацанiв, як на вербальному («власне стрiла»), так i на невербальному (т. зв. «качелi») рiвнях.

Взагалi учнi коледжу мали строгу кастову приналежнiсть. І двi найвпливовiшi – це чуваки та пацани (доречними будуть паралелi мiж сектами сунiтiв та шиiтiв в iсламi). Якщо колись «чувак» чи «пацан» було простим звертанням (напр.: «Гей, чувак, обережнiше зi словами» (Шлак.) або «так вiн ше зовсiм пацан, куда йому» (Релан.)), то тепера це вказувало на спосiб життя, якщо не на свiтогляд. Деякi видатнi свiтила соцiологii присвятили цiлi роки вивченню цього явища (як-от Урбан Хмар зi згадуваним «Манiфестомъ Кримсонътiв» чи Кость Жижка-Рафалович i його «Саторi у Львовi. Подражанiе Керуаку» та багато iнших, яких визнання та слава просто оминули); усi вони сходяться на думцi, що «пацан» та «чувак» е, вiдповiдно, евфемiзмами слiв «формал» та «неформал». І, незважаючи на все рiзнориб’я пацанiв та чувакiв, дослiдники зумiли видiлити певнi критерii, за якими вiдносно легко визначити приналежнiсть (чи нейтральнiсть) особини. Не будемо описувати складну побудову тестiв (аналiтична система Клейборн-Івановоi) чи гiпнотичний метод «Manic Nirvana», розроблений Есаленським iнститутом на Бiг-Сурi, що у Калiфорнii, США. Зупинимося на суто емпiричному пiдходi.

Оскiльки «неформали» (навiть при всьому своему рiзнопташшi) е всього лиш опозицiею (всьому: суспiльству, школi, формалам, батькам i т. д.), будемо вiдштовхуватись не вiдни х, а вiд iхнiх опонентiв – формалiв. Тут дiе т. зв. «ефект дзеркала», за яким пригнiчена меншiсть збираеться докупки, називае себе неформалами i робить усе те, що й формали, лише з точнiстю до навпаки (див.: Жижка-Рафалович К. Ігорич, Немирич, Нiрванич i Доберманич: 101 день у Панк-клюбi. Л.: МiМ, 1997). (Зауваження: якби формали були у меншостi, та ще й у пригнобленнi, тодi б вони стали називати себе неформалами).

Так от:

Формали (синонiми: «гопи», «гопнiки», самоназва: «пацани») зазвичай носять короткi зачiски «iжачок», джинси, заперезанi ременем на два язички (дуже характерно!), кросiвки i заправленi за пояс сорочки картатого узору. (Примiтка: формали-тубiльцi – автохтоннi жителi Мiдних Бук – зовнiшньо дещо вiдмiннi, що пояснюеться нечистою кров’ю. Даний ареал заселений гiбридними видами: гопнiк-рагуль, гоп «Прикарпатський», гопнiкобик. Навiть можна натрапити на рiдкiсного гоп-лох-штрiх-бика – воiстину жалюгiдне видовище! Автохтоннi гопнiки вiддають перевагу спорткостюмам. Гопiв виродженоi кровi можна розпiзнати по светровi, недбало заправленому у спортивнi штани. Зауваження: Автор цих рядкiв не роздiляе позицii Стефка Шанкра, висунутоi ним у сатиричнiй травестii «ІV Послання до салоiдiв»: у нiй Шанкр називае гопiв «прищавими тварюками». Автору даних рядкiв особисто доводилося зустрiчати прищавих тварюк i серед хiпаблудiв, а отже, прищавiсть критерiем приналежностi бути не може). Проте шляхи гопiв усерединi коледжу i гопiв знадвору рiдко коли перетинаються.

Гопнiки вiддають перевагу чорним тонам iз мiзерними, сказати б, мiнiмалiстичними вкрапленнями бiлого – бiла смужка на кашкетi чи бiлий рубчик на кросiвках. Проте з чорним кольором слiд бути обережним; вiн е також прiоритетним для т. зв. блекерiв – адептiв death- та black-metal, абсолютно чужоi гопнiкам нонконформiстськоi субкультури.

Особливо поважнi птицi в коледжi мають власнi мобiльнi телефони, якi переважно припинаються на видному мiсцi, як правило, в дiлянцi генiталiй («Ей, пацан!//Tи знову Анечьку побачив,//Чи, може, тепер мобiлку//Носиш у кишенi?» – цит. за: Реланiум В. Акт вандалiзму на островi Пасхи. Онтологiя та космогонiя львiвськоi рагульнi. Л.: МiМ, 1995). Носити телефони iм не заважае навiть те, що Мiднi Буки з трьох сторiн оточенi горами, та ще й лежать у природнiй улоговинi, вiд чого всi комiрковi телефони тут не працюють.

Проте iнодi формали можуть досить вдало мiмiкрувати пiд певнi течii андеграунду. В таких випадках самого зовнiшнього сканування недостатньо. Потрiбне живе спiлкування.

Методом живого спiлкування – попри всю його небезпечнiсть – безпомилково викриваеться iстинне обличчя пацана.

«Гопнiки розробили власний моральний кодекс чести, – пише Жижка-Рафалович, – кодекс чести, який грунтуеться на повному безчестi й на вiдсутности будь-якого кодексу чести як такого. […] Цей кодекс передаеться усно […] з поколiння в поколiння, перетворившись у вироджену форму фольклору. Справжнiй пацан повинен умiти у будь-яку хвилину абаснувати (обгрунтувати) те, що вiн пацан, а не лох. […] Хто цього не вмiе – вiдповiдно нiякий не пацан. Справжнi пацани трудят ься – що на сленгу означае «забирати в лохiв грошi»; гопiв легко розпiзнати по iхньому арго, а ще простiше – по нахабному тупому виразу обличчя, котре немовби промовляе: «Хто вадiла на цiй землi? Я вадiла на цiй землi!». Гопи е першими паростками пiдлiтковоi злочинности, i мрiя кожного з них – «стати вором в законе». […] Їхня кiнцева мета – надглобальний, вселенський конформiзм. Вони ненавидять усе, що вiдрiзняеться вiд СІРОСТИ, тiеi порошнявоi млявоi СІРОСТИ, якою вони, власне, i е» (цит. за книгою Жижка-Рафалович К. Ігорич, Немирич, Нiрванич i Доберманич: 101 день у Панк-клюбi. Л.: МiМ, 1997).

Пацани усюди (а у коледжi особливо) зневажали й дуже не любили неформалiв. Неформали, у свою чергу, не любили iх. Але якщо останнi у бiльшостi своiй були лiберальними пацифiстами i не звертали на пацикiв жодноi уваги, то гопи сприймали кожного кудлатого чувака як персональну образу власноi гiдностi. Тому й були винайденi такi генiальнi речi, як «стрiла», «качелi» тощо.

Банзай сказав, що, звiсно, зможе, дуже навiть зможе iм допомогти, якщо вони готовi виставити «поляну» для однiеi особи.

– Не для мене, не переживайте, – заспокоiв вiн iх.




3


Людина, для якоi мала бути «поляна», – це Ростик Стриба. Вiн вчився на третьому курсi юридичного факультету, був хорошим Юрковим знайомим i провiдним спецiалiстом у данiй сферi.

У той же день Банзай подзвонив йому з телефону, що був на першому поверсi.

– Ну то як, Роню? Поляна плюс оплата за проiзд. І двi години в тому мiстi.

– А як ти його назвав? Буки-Бяки? Теж менi фани Конан Дойля. Добре, Банзаю, як для тебе, поляни може не бути. Лишень квиточок туди i назад. А довго iхати?

– Двi з половиною години.

– О-о-ох… – зiтхнув Роня у слухавцi. – Ну добре, Юрко. Для тебе.

Банзай повiсив слухавку. Ростик Стриба зростав дуже iнтелiгентним i вихованим юристом. «Стрiли» були його хобi.




4


Коло телефонного апарата сидiв якийсь старий пан iз зовнiшнiстю пияка. Банзай знав, що то Ромко Корiй, новий сторож. Функцiя сторожа полягала у тому, щоб пильнувати вхiд i не давати всiляким покидькам знадвору шастати по коледжу. У Корiя було молочно-сиве, наче дим вiд сирого листя, волосся, коротесеньке i приховане пiд чорним беретом десантника. У Корiя, напевне, була алергiя на дим, тому що бiлки очей затекли кров’ю. Виглядав вiн рокiв на п’ятдесят, не бiльше.

Поки Банзай розмовляв телефоном, чоловiк уважно читав книжку. Ще одна книга i блокнотик з простим олiвцем лежали коло нього. Хтось чужий пiдiйшов до дверей, i Корiй, поклавши книжку сторiнками донизу, поспiшив до входу. Юрко повiсив слухавку i кинув оком на назву.

Одна книжка була украiнською, iнша – росiйською. Та, що вiдкрита, – видавництва Інституту трансперсональноi психологii. «Пнакотические песнопения и измененные состояния сознания. Тексты Р’лайх», автор Юрген фон Юнцт.

Інша книжка – «Полiнезiйськi вiрування та пiвнiчнi аналогii у доколумбовiй Америцi», авторська дисертацiя Олекси Карни, рiк 1987-й.

Якусь жахливу мить Банзай вiдчував у серцi гостре крижане жало.

Ім’я.

Воно, безперечно, було йому знайоме. У сновидiннi вiн читав книжку барона фон Юнцта «Неймовiрнi культи». Вiн не пригадував ii змiсту, але назва та iм’я автора збереглись. Вiн читав ii у Вавилонськiй Бiблiотецi.

Банзай заквапився у туалет. Його почало нудити. Вiн увiрвався в одну кабiнку i перехилився над унiтазом. Пробував щось вiдхаркати, але вилив iз себе лише кiлька згусткiв iдкоi, кислоi мокроти. На стiнi у кабiнцi хтось синiм маркером намалював детальне креслення механiзму, що нагадував м’ясорубку. Креслення було у трьох проекцiях, дуже прецизiйне – з використанням товстих, тонких та пунктирних лiнiй. Видно було, що автор трудився протягом не одного уроку фiзики. Пiдписано: «ВЧИТЕЛЕРІЗКА ПОБУТОВА СТАТИЧНА».

Банзай рiзко пiдвiв голову i вийшов з кабiнки. Перед очима спурхнула сотня метеликiв, тому на якусь мить Банзаю видалося, що вiн бачить на стiнi темно-червонi лiтери. Вiн клiпнув кiлька разiв – i лiтери зникли.




5


Семпльований i Малаялам дуже хвилювалися. Вони ходили блiдi й наляканi, як сновиди iз сивих сновидiнь. Було вже за квадранс четверта, а Ростика Стриби – нi духу. І Юрко був тут безсилий.

Двадцять по четвертiй у коледж спробував зайти невисокий акуратний третьокурсник, з акуратною зачiскою, вдало пiдiбраними окулярами, чистенько одягнутий. Вiн розсiював довкола себе впевненiсть та аромат «Олд Спайсу». Звичайно, Корiй i не збирався його впускати, проте послав якусь дiвчинку за Юрком Банзаем, котрого гiсть, власне кажучи, i жадав побачити. Говорив той студент м’яко, виразно, неголосно й дуже переконливо.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/lubko-deresh/kult/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.