Мертва зона Стiвен Edwin Кiнг Коли через майже п’ять рокiв Джон Смiт вийшов з коми, вiн, певно, пожалкував про це. За цей час тiло стало чужим, його дiвчина обрала iншого, а рiдна мати втратила зв’язок з реальнiстю. А ще треба вчитися жити з аномальною здiбнiстю – бачити майбутне людини, лише торкнувшись ii. Тож повернутися до нормального життя не вийде. Особливо пiсля того, як на передвиборчому мiтингу Грега Стiллсона Джоннi тисне кандидатовi руку. Миттеве передбачення вражае: Стiллсон виграе президентськi перегони, очолить краi-ну, а потiм розв’яже ядерну вiйну та спричинить глобальну катастрофу. Проте змiнити хiд iсторii ще можливо. І в цьому заплутаному лабiринтi Джон бачить тiльки один вихiд: убити Грега Стiллсона. Стiвен Кiнг Мертва зона Присвячую Овену. Я тебе люблю, ведмедю Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» Електронна версiя зроблена за виданням: Перекладено за виданням: King S. The Dead Zone: A Novel / Stephen King. – New York: Gallery Books, 2018. Обережно! Ненормативна лексика! © Stephen King, 1979 © Depositphotos.com /.shock, hektor2, Raggedstone, обкладинка, 2021 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 Вiд автора Усе, що буде далi, – художнiй твiр. Усi головнi персонажi вигаданi. Через те, що подii розгортаються на iсторичному тлi минулого десятирiччя, читач, можливо, впiзнае певних справжнiх осiб, котрi вiдiграли своi ролi в 1970-х. Сподiваюся, що не показав жодну з цих постатей хибно. У Нью-Гемпширi немае третього виборчого округу, а в Мейнi – мiстечка Касл-Рок. Урок читання Чака Четсворта взято з книжки «Запальна Голова» Макса Бренда, вперше опублiкованоi видавництвом «Додд, Мед i Ко». Пролог 1 Коли Джон Смiт закiнчував коледж, вiн уже геть забув про те, як упав на льоду того сiчневого дня 1953 року. По правдi, йому було б важко пригадати це, вже коли вiн закiнчував учитися в початковiй школi. А його мати з батьком так нiчого й не дiзналися. Дiти каталися на розчищенiй дiлянцi ставка Ранераунд у Даремi. Старшi хлопцi грали в хокей старими перемотаними ключками, а за ворота правили ящики з-пiд картоплi. Меншi просто сновигали навколо, як роблять меншi з незапам’ятних часiв: хекали на невеличкому морозцi, а iхнi нiжки смiшно вигиналися то назовнi, то всередину. З одного боку розчищеноi дiлянки льоду кiптяво горiли двi гумовi покришки, а бiля них сидiло кiлька батькiв, що придивлялися за дiтьми. До епохи снiгоходiв було ще далеко, i зимовi розваги полягали в тому, щоб напружувати власне тiло, а не бензиновий двигун. Джоннi спустився вiд свого дому, що стояв просто через Павнел-лайн, закинувши ковзани на плече. У своi шiсть рокiв вiн катався дуже пристойно. Не настiльки добре, щоб грати в хокей зi старшими, але достатньо, щоб нарiзати кола навкруг бiльшостi iнших першокласникiв, котрi весь час ловили рiвновагу й вимахували руками, наче вiтряки, або гепалися на дупу. Тепер вiн уже повiльно котився вздовж дальшого краю чистого льоду, i йому хотiлося вмiти кататися задом наперед, як Тiммi Бенедикс. Вiн чув, як таемниче гуде й трiщить крига пiд снiгом трохи далi, а також вигуки хокеiстiв, гуркiт вантажiвки з деревиною, що перетинала мiст дорогою до фабрики «Американський гiпс» у Лiсбон-Фолз, i приглушену розмову дорослих. Вiн був дуже радий жити того холодного i ясного зимового дня. У нього все було добре, нiщо не турбувало, вiн нiчого не хотiв… тiльки вмiти кататися задки, як Тiммi Бенедикс. Вiн проiхав повз вогнище й побачив, що кiлька дорослих передають по колу пляшку випивки. – Дайте й менi! – гукнув вiн до Чака Спiера, що мав на собi великий лiсницький кожух i зеленi фланелевi снiговi штани. Чак усмiхнувся. – Котися собi, малий. Я чув, як тебе мамка кликала. Шестирiчний Джоннi Смiт поiхав, смiючись, далi. З iншого боку дiлянки для ковзанiв спускався вiд дороги сам Тiммi Бенедикс, а його батько йшов позаду. – Тiммi! – гукнув вiн. – Дивись! Вiн розвернувся й почав незграбно iхати задки, не усвiдомлюючи, що котиться в бiк хокейноi гри. – Гей, малий! – гукнув хтось. – Тiкай з дороги! Джоннi не чув. Йому вдалося. Вiн якось одразу впiймав ритм. Треба було лиш розхитатися на ногах… Вiн глянув униз, зачаровано дивлячись на те, що роблять його ноги. Поруч iз ним прошкребла кригу шайба старших дiтей, стара, пошрамована й надщерблена по краях, але вiн ii не помiтив. Один зi старших, що катався не дуже добре, гнався за нею головою вперед i майже наослiп. Чак Спiер побачив, що буде. Вiн звiвся на ноги й гукнув: – Джоннi! Стережись! Джоннi пiдвiв очi – а наступноi митi всi вiсiмдесят кiлограмiв незграбного ковзаняра врiзалися в малого Джоннi Смiта на повнiй швидкостi. Джоннi полетiв, розкинувши руки. У наступну мить вiн приклався головою до льоду, i в його очах почорнiло. Почорнiло… Чорний лiд… почорнiло… чорний лiд… чорний. Чорний. Йому сказали, що вiн знепритомнiв. Вiн тiльки й усвiдомлював що тi дивнi слова, якi повторювалися в його думках, а тодi раптом глянув на коло облич: наляканi хокеiсти, стривоженi батьки, зацiкавленi дiтлахи. Тiммi Бенедикс посмiхався. Джоннi лежав на руках Чака Спiера. Чорний лiд. Чорний. – Що? – спитав Чак. – Джоннi… ти як? Ти добряче вдарився. – Чорний, – гортанно вiдповiв Джоннi. – Чорний лiд. Бiльше не прикурюй, Чаку. Чак трохи налякано озирнувся, а тодi знову глянув на Джоннi. Вiн торкнувся великоi гулi, що надувалася на хлопцевому лобi. – Менi шкода, – сказав незграбний хокеiст. – Я його й не побачив. Малим не можна кататися коло хокею. Такi правила. – Вiн непевно роззирнувся, шукаючи пiдтримки. – Джоннi? – сказав Чак. Йому не подобався вираз хлопцевих очей. Вони були темнi й далекi, вiдстороненi, холоднi. – Ти як? – Бiльше не прикурюй, – сказав Джоннi, не усвiдомлюючи своiх слiв, а думаючи тiльки про лiд – чорний лiд. – Вибух. Кислота. – Може, треба повезти його до лiкаря? – спитав Чак Бiлла Гендрона. – Вiн не розумiе, що говорить. – Дай йому хвильку, – порадив Бiлл. Вони дали йому хвильку, i в головi Джоннi справдi вияснилося. – Я в порядку, – пробурмотiв вiн. – Поможiть устати. Чорт, Тiммi Бенедикс i досi криво посмiхався, i Джоннi вирiшив, що покаже йому дещо. До кiнця тижня вiн уже нарiзатиме кола навкруг Тiммi – i передки, i задки. – Пiдходь i посидь трохи бiля вогню, – сказав Чак. – Ти добряче вдарився. Джоннi дав довести себе до вогню. Вiд рiзкого й насиченого запаху розтопленоi гуми йому трохи закрутило в животi. Болiла голова. Вiн розвiдав рукою свiй набряк над лiвим оком. На дотик здавалося, що той випнувся на кiлометр. – Ти пам’ятаеш, хто ти й усе таке? – спитав Бiлл. – Аякже. Пам’ятаю. Все гаразд. – То хто твоi батьки? – Герб i Вера. Герб i Вера Смiт. Бiлл i Чак перезирнулись i знизали плечима. – Здаеться, все добре, – сказав Чак, а тодi втрете: – Але вiн добряче вдарився, правда? Просто ого-го. – Це ж дiти, – сказав Бiлл, нiжно дивлячись на своiх восьмирiчних дiвчат-близнючок, що каталися, взявшись за руки; а тодi знову перевiв погляд на Джоннi. – Дорослий би, мабуть, убився. – Якщо тiльки дорослий не поляк, – вiдказав Чак, i вони обидва зареготали. Пляшка «Бушмiллз» знову пiшла по колу. За десять хвилин Джоннi повернувся на лiд, бiль у головi вщухав, а вузлуватий синець на лобi випинався, наче чудернацьке тавро. На той час як Джоннi пiшов додому обiдати, вiн у радостi вiд чудесного вiдкриття способу кататися задки вже геть забув i про падiння, i про непритомнiсть. – Хай Бог милуе! – мовила Вера Смiт, побачивши його. – Як це ти собi таке набив? – Упав, – сказав вiн i заходився сьорбати томатний суп «Кемпбелл». – З тобою все гаразд, Джоне? – спитала вона, легенько торкаючись гулi. – Аякже, мамо. Так i було – окрiм випадкових кошмарiв, що надходили впродовж наступних мiсяцiв… кошмарiв i випадковоi сильноi схильностi до дрiмоти в такi години, в якi йому ранiше нiколи не дрiмалося. Але дрiмота вiдпустила приблизно в той самий час, що й кошмари. У нього все було гаразд. Якось у серединi лютого Чак Спiер прокинувся вранцi й побачив, що в його «де сото» 1948 року сiв акумулятор. Вiн спробував прикурити вiд свого фермерського трактора. Коли вiн приеднав другий затискач до акумулятора «де сото», той вибухнув йому в обличчя, заливши хмарою уламкiв i ядучоi акумуляторноi кислоти. Вiн втратив око. Вера сказала, що тiльки милiстю Божою вiн не втратив обидва. Для Джоннi це була жахлива трагедiя, i вiн пiшов разом з батьком навiдати Чака в Льюiстонськiй лiкарнi через тиждень пiсля пригоди. Картина, в якiй здоровань Чак лежав на лiкарняному лiжку, виглядаючи дивно пожухлим i малим, сильно вразила Джоннi, i тiеi ночi йому наснилося, що то вiн лежав у лiкарняному лiжку. Коли-не-коли в наступнi роки у Джоннi траплялися передчуття – вiн угадував, яка пiсня гратиме на радiо наступною, ще до того, як дiджей ii ставив, i таке iнше, – але вiн нiколи не пов’язував цього зi своею пригодою на льоду. На той час вiн уже забув про неi. Такi здогадки не бували анi разючими, анi частими. Аж до вечора на окружному ярмарку i маски не траплялося нiчого надто разючого. Аж до другоi пригоди. Пiзнiше вiн часто про це думав. Перед другою пригодою був ще випадок iз «Колесом фортуни». Наче попередження з дитинства. 2 Улiтку 1955 року комiвояжер без спочинку петляв пiд пекучим сонцем Айовою та Небраскою. Вiн сидiв за кермом седана «мерк’юрi» 1953 року, котрий намотав понад сiмдесят тисяч миль. «Мерк» уже почав характерно свистiти клапанами. Комiвояжер був дужим чоловiком, у якому досi виднiвся простодушний хлопчина з Середнього Заходу. У те лiто 1955-го, через чотири мiсяцi по тому, як його фiрма, що фарбувала будинки, розорилася, Грегу Стiллсону виповнилося всього двадцять два роки. Багажник i задне сидiння «мерк’юрi» були заповненi коробками, а коробки – книжками. Здебiльшого то були Бiблii, всiх видiв i розмiрiв. Були стандартнi видання Бiблiй «Американського правдивого шляху», iлюстрованi шiстнадцятьма кольоровими вставками, скрiпленi авiацiйним клеем, за 1 долар 69 центiв, що гарантовано трималися купи щонайменше десять мiсяцiв; були бiднiшi кишеньковi видання Нового Заповiту «Американського правдивого шляху» за 69 центiв, без кольорових вставок, але слова Господа нашого Ісуса були видiленi червоним шрифтом; а для тих, хто готовий витратитися, «Американський правдивий шлях» видав ще люксове «Слово Боже» за $19,95, у бiлiй штучнiй шкiрi, з можливiстю золотого тиснення за допомогою трафарету iменi власника на титульнiй сторiнцi, з двадцятьма чотирма кольоровими вставками й блоком сторiнок усерединi для записiв дат народжень, шлюбiв та поховань. Подарункове «Слово Боже» легко могло протриматись i два роки. В iнших коробках лежали книжки «Шлях Америки правдивий: комунiстично-еврейська змова проти наших Сполучених Штатiв» у м’якiй палiтурцi. Останнiх, надрукованих на дешевому переробленому паперi, Грег продавав бiльше, нiж усiх Бiблiй разом. У них розповiдали геть усе про те, як Ротшильди, Рузвельти й Грiнблати захоплювали американську економiку та американський уряд. Там були графiки, що показували, як евреi прямо пов’язанi з комунiстично-марксистсько-ленiнсько-троцькiстською вiссю, а через них – iз самим Антихристом. Днi маккартизму у Вашингтонi ще повнiстю не минули; на Середньому Заходi зiрка Джо Маккартi ще не зайшла, а Маргарет Чейз Смiт з Мейну за ii вiдому «Декларацiю совiстi» називали «ото стерва». На додачу до лiтератури про комунiзм, фермерська клiентура Грега Стiллсона виявляла нездорову цiкавiсть до теорiй, згiдно з якими свiтом правили евреi. Наразi Грег звернув на курну грунтову дорогу до ферми десь за двадцять миль на захiд вiд Еймса, що в Айовi. Ферма виглядала закинутою, замкненою – хлiв причинений, вiкна закритi, – але нiколи не можна сказати напевне, доки не пiдiйдеш та не спробуеш. Цей девiз добре служив Грегу Стiллсону десь два роки, вiдколи вони з матiр’ю перебралися до Омахи з Оклахоми. Справа з фарбуванням будинкiв не була грандiозна, але йому треба було чимось виполоскати присмак Ісуса з рота, даруйте за маленьке богохульство. Зараз вiн повернувся, але вже не промовляв з кафедри чи на релiгiйних зустрiчах, i йому трохи полегшало вiд того, що вiн нарештi перестав торгувати чудесами. Вiн вiдчинив дверцята машини, а коли ступив на грунт пiд’iзноi дороги, з сараю вийшов великий сердитий фермерський пес, який прищулив вуха до голови. Вiн розмiрено гавкав. – Здоров, сiрий, – сказав Грег тихим, приемним, але лунким голосом: у двадцять два роки вiн мав вимову досвiдченого оратора. Сiрий не вiдгукнувся на дружнiй голос. Вiн пiдходив ближче – великий, злий, готовий пообiдати комiвояжером. Грег знову сiв у машину, зачинив дверi й двiчi прогудiв. Пiт стiкав його обличчям i малював темнi круглi дiлянки пiд пахвами бiлого лляного костюма й схожу на розгалужене дерево форму на спинi. Вiн знов посигналив, але нiхто не вийшов. Землюки повантажились у своi «гарвестери» чи «студебекери» й подалися до мiста. Грег усмiхнувся. Замiсть того щоб увiмкнути задню передачу й повернутися на дорогу, вiн сягнув рукою назад i видобув ручний господарський розпилювач, залитий не iнсектицидом, а амiаком. Вiдвiвши поршень назад, Грег знову вийшов з машини, приязно всмiхаючись. Пес, що вже був усiвся, негайно знову звiвся на лапи, загарчав i пiшов на Грега. Грег усмiхався. – Молодець, сiрий, – сказав вiн приемним лунким голосом. – Пiдходь-но. Пiдходь i отримай свое. Вiн ненавидiв цих огидних фермерських собак, що корчили з себе пихатих малих цезарiв на своiх пiв акра подвiр’я, що також говорило дещо i про iхнiх власникiв. – Клятi обiсранi землюки, – пробурмотiв вiн упiвголоса, продовжуючи всмiхатися. – Пiдходь, цуцику. Пес пiдiйшов. Вiн напружив заднi лапи, щоб кинутися на Грега. У хлiвi мукнула корова, а кукурудзою нiжно прошелестiв вiтер. Коли собака стрибнув, Грегова усмiшка перетворилася на недобру й дошкульну гримасу. Вiн натиснув поршень i розпилив ядучу хмару амiаку просто в очi й нiс собаки. Сердитий гавкiт негайно перетворився на уривчасте зболене скавучання, а коли амiак угризся по-справжньому – на повне муки виття. Пес миттево розвернувся хвостом – уже не вартовий, а переможене щеня. Обличчя Грега Стiллсона потемнiшало. Очi примружилися до огидних щiлин. Вiн швидко ступив уперед i видав собацi свистячого копняка по стегнах своiм аеродинамiчним черевиком. Пес пронизливо й жалiсно заскавучав i, пiдбурений страхом i болем, сам вирiшив свою долю, розвернувшись до битви зi спричинником своiх страждань, замiсть того щоб утекти до сараю. Пес гаркнув, кинувся наослiп, вчепився в праву штанину з бiлого льону й розiрвав ii. – Сучий сину! – скрикнув вiд злостi сполошений Грег. Вiн знову копнув собаку, цього разу так, що той покотився пилюкою. Чоловiк знову пiшов на пса i копнув його ще раз, не перестаючи кричати. Тепер собака, в котрого текло з очей, палало в носi, одне ребро зламалось, а ще одне болюче забилося, зрозумiв небезпеку, що походила вiд цього скаженого, але було запiзно. Грег Стiллсон переслiдував його через запилюжене подвiр’я, хекав, кричав, обливався потом i копав собаку, аж допоки той не заверещав. Пес уже ледве мiг волочитися по землi й стiкав кров’ю з кiлькох рiзних мiсць. Вiн помирав. – Не треба було мене кусати, – прошепотiв Грег. – Ти чув? Чув мене? Не треба було мене кусати, гiмно собаче. Нiхто не смiе ставати менi на дорозi. Ти чув? Нiхто. Чоловiк видав ще одного копняка закривавленим носаком, але пес уже не мiг зробити нiчого, окрiм як тихо булькнути горлом. Вiд цього вже небагато радостi. Греговi болiла голова. Це через сонце. Вiн погнав пса подвiр’ям пiд гарячим сонцем. Пощастить, якщо вiн не знепритомнiе. Вiн на мить заплющив очi, швидко подихав, а його лицем котився пiт, мов сльози, i сидiв у короткiй стрижцi, наче самоцвiт, а побитий пес умирав коло нiг. Барвистi свiтловi плями плавали в темрявi пiд повiками й пульсували в ритмi серця. Греговi болiла голова. Інодi вiн питав себе, чи не божеволiе. Як-от зараз. Вiн збирався видати собацi залп амiаку i загнати його назад у сарай, щоб мати змогу залишити вiзитку в щiлинi вхiдних дверей. А тодi повернутися пiзнiше й продати свое. А тепер? Глянути тiльки на цей гармидер. Тепер уже вiзитку не залишиш, правда? Вiн розплющив очi. Собака лежав бiля його нiг, швидко хекав, з його морди крапотiла кров. Коли Грег Стiллсон глянув униз, пес смиренно лизнув його черевик, нiби засвiдчуючи свою поразку, а тодi заходився помирати далi. – Не треба було дерти моiх штанiв, – сказав йому Грег. – Вони менi коштували п’ять баксiв, падло ти собаче. Треба було забиратися. Буде недобре, якщо Клем Снопов’яз iз дружиною i шiстьма дiтьми зараз повернеться на своему «студебекерi» й побачить, як iхнiй Спайк конае, а над ним стоiть великий злий комiвояжер. Вiн би втратив роботу. «Американський правдивий шлях» не тримае продавцiв, котрi вбивають собак, що належать християнам. Нервово гигикаючи, Грег повернувся до «мерк’юрi», залiз усередину i швидко здав задом пiд’iзною дорогою. Вiн повернувся на грунтiвку, що тяглася крiзь кукурудзу на схiд прямо, як та нитка, i скоро розiгнався до шiстдесяти п’яти миль, залишаючи за собою шлейф пилюки в двi милi завдовжки. Вiн аж нiяк не хотiв утратити роботу. Поки що. Вiн непогано заробляв: на додачу до переваг, про якi «Американський правдивий шлях» знав, Грег ще мав кiлька своiх, про якi вони не вiдали. Вiн саме користався з однiеi з них. Крiм того, подорожуючи, вiн зустрiчався з багатьма людьми… багатьма дiвчатами. Хороше життя, але… Але вiн не був задоволений. Вiн iхав, а в головi пульсувало. Нi, вiн не був задоволений. Вiдчував, що йому судилося щось бiльше, нiж кататися Середнiм Заходом, збувати Бiблii та пiдробляти звiти про продажi, щоб мати додатковi два бакси на день. Вiн вiдчував, що йому судилася… Велич. Так, саме вона. Кiлька тижнiв тому вiн повiв одну дiвчину на горище, поки ii батьки продавали в Дейвенпортi своiх курчат. Вона спочатку спитала, чи не хотiв би вiн випити лимонаду, а тодi одне за iнше, i пiсля того, як вiн узяв ii, вона сказала, що ii наче шпекав проповiдник, i вiн дав iй ляпаса, сам не знав чому. Дав ляпаса й пiшов. Не зовсiм так. Вiн ударив ii кiлька разiв. Аж доки вона не закричала, гукаючи по допомогу. Тодi вiн зупинився i (довелося пустити в дiю всi чари, якi вiдмiряв йому Господь, до останнього грама) якось змiг з нею замиритися. Тодi йому теж болiла голова, а полем зору скакали й плавали барвистi плями, i вiн намагався довести собi, що то через спеку на горищi, але голова болiла не лише через спеку. То було те саме, що вiн вiдчув на подвiр’i, коли пес розiрвав його штани, щось темне i божевiльне. – Я не божевiльний, – сказав вiн уголос у машинi. Грег швидко опустив вiкно, впускаючи лiтню спеку й запах пилюки, кукурудзи та добрив. Вiн голосно ввiмкнув радiо i впiймав пiсню Паттi Пейдж. Бiль у головi трохи вiдступив. Було важливо тримати себе в руках i… i не заплямовуватися. Якщо пильнувати за цим, то нiхто тебе й пальцем не торкнеться. І перше, i друге вдавалося йому дедалi краще. Батько вже не снився так часто, не стояв над ним увi снi у своiй касцi, зсунутiй назад, i не горлав: «У тобi нема нiчого путнього! Нiчого путнього, здохляк ти обiсраний!» Цi сни не приходили так часто, бо були неправдою. Вiн уже не здохляк. Так, малим вiн часто хворiв, не дуже рiс, але тепер надолужив свое, дбае про матiр… А батько помер. Батько цього не бачив. Вiн не мiг запхнути тi слова назад у батькову горлянку, тому що той загинув у викидi на нафтовiй свердловинi й вiдтодi мертвий, а Грегу хотiлося бодай раз видобути його з-пiд землi й закричати в його зогниле лице: «Ти помилявся, тату, ти дарма так про мене казав!» – а тодi дати йому добрячого копняка, такого… Такого, як вiн дав собацi. Головний бiль повернувся й почав опускатися нижче. – Я не божевiльний, – знову сказав вiн крiзь шум радiо. Мати часто говорила, що йому судилося щось велике, незвичайне, i Грег вiрив у це. Треба тiльки тримати в руках такi штуки, як ляпаси дiвчинi та копняки собацi, i дбати, щоб не заплямуватися. Хоч у чому полягала його велич, вiн упiзнае ii, коли та прийде. Однозначно. Вiн знову подумав про собаку, i ця думка викликала скупий пiвмiсяць усмiшки без гумору чи спiвчуття. Його велич наближалася. До неi ще могло залишатися багато рокiв – звiсно, вiн молодий, i в цьому нема нiчого поганого, якщо розумiеш, що не можна мати все й одразу. Якщо розумiеш, що врештi-решт усе прийде. Вiн справдi вiрив у це. І помагай Бог i його синок Ісус тому, хто стане йому на дорозi. Грег Стiллсон вистромив обпеченого сонцем лiктя з вiкна й почав пiдсвистувати пiснi з радiо. Натиснув сильнiше на газ, довiв бувалий «мерк’юрi» до сiмдесяти й покотився прямою айовською польовою дорогою просто в майбутне, що чекало на нього. Частина перша Колесо фортуни Роздiл перший 1 Пiзнiше Сара пам’ятала про той вечiр двi речi: його удачу на «Колесi фортуни» i його маску. Але час минав, збiгали цiлi роки, i зi спогадiв зринала вже тiльки маска – коли Сара взагалi могла витримати думку про той жахливий вечiр. Вiн мешкав у квартирi в Клiвз-Мiллзi. Сара приiхала до нього за чверть восьма, поставила машину за рогом i натиснула кнопку, щоб вiн впустив ii до будинку. Того дня вони взяли ii машину, бо машина Джоннi стояла розiбрана в гаражi Тiббетса в Гемпденi: щось iз колесом. Щось недешеве, сказав iй Джоннi по телефону й засмiявся типовим для Джоннi Смiта реготом. Сара б не змогла стримати слiз, якби йшлося про ii машину – i ii гаманець. Сара пройшла через фое до сходiв, проминула дошку оголошень. Та була завiшана блокнотними папiрцями з рекламами мотоциклiв, запчастин до програвачiв, послуг друку й зверненнями людей, котрi просили пiдвезти iх до Канзасу чи Калiфорнii, а також тих, хто iхав до Флориди й шукав попутникiв, щоб роздiлити витрати на бензин. Але того дня на дошцi домiнував великий плакат, що зображав стиснутий кулак на сердито-червоному тлi, яке натякало на вогонь. На плакатi було одне слово – «СТРАЙК!». То був кiнець жовтня 1970 року. Джоннi мешкав у квартирi з вiкнами на фасад на другому поверсi – у пентхаусi, як вiн казав, – де можна було стояти в смокiнгу, як Рамон Наварро, з добрим ковтком газованого вина «Рiппл» в об’емному келиху i дивитися вниз на велике, живе серце Клiвз-Мiллза, на його квапливий вечiрнiй натовп, його дiловитi таксi, його неоновi вогнi. У цьому розкритому мiстi сiм тисяч iсторiй, а це – одна з них. Насправдi Клiвз-Мiллз здебiльшого складався зi своеi головноi вулицi з двосигнальним свiтлофором на перехрестi (який перетворювався на блимавку пiсля шостоi вечора), двох десяткiв крамниць i невеликоi фабрики мокасинiв. Як i бiльшiсть мiстечок навколо Ороно, де був Унiверситет Мейну, його справжнiм промислом було постачання всього, що споживали студенти: пива, вина, бензину, рок-н-ролу, фастфуду, дурману, бакалii, житла, кiна. Кiнотеатр називався «Затiнок». Протягом навчального року в ньому показували артгаус i ностальгiйнi фiльми 40-х, а влiтку перемикалися на спагетi-вестерни з Клiнтом Іствудом. Джоннi з Сарою обое рiк як випустились i обое викладали в старшiй школi Клiвз-Мiллза, однiй з небагатьох старших шкiл у районi, котрi не були об’еднаними для учнiв трьох чи чотирьох округiв. Викладачi й керiвники унiверситету, а також студенти використовували Клiвз як спальню, тож мiсто мало заздрiсну для деяких податкову базу. У хорошiй старшiй школi була новенька iнтерактивна студiя. Мiсцевi могли скаржитися на унiверситетський народ з його розумацькою балачкою, лiвацькими маршами за закiнчення вiйни i тим, як вiн пхав носа в полiтику мiстечка, – але нiколи не вiдмовлялися вiд податкових доларiв, якi щорiчно сплачувалися за охайнi будинки викладачiв та багатоквартирники в районi, котрий деякi студенти називали Сяк-Так-Тауном, а iншi – Халтурним кварталом. Сара постукала у дверi, i незвично приглушений голос Джоннi гукнув: – Вiдчинено, Саро! Трохи насупившись, вона штовхнула дверi. Квартира Джоннi стояла геть темна, освiтлена тiльки перiодичними жовтими спалахами блимавки, що стояла за пiв кварталу далi вулицею. Меблi були лиш згорбленими чорними тiнями. – Джоннi?.. Вона обережно ступила вперед, роздумуючи, чи не перегорiв десь запобiжник, – а тодi перед нею з’явилося, випливло з темряви те обличчя, жахливе обличчя з кошмару. Воно свiтилося спектральним, гнильним зеленим кольором. Одне око було розплющене повнiстю i нiби дивилося на неi зi зраненим страхом. Інше зiщулилося вiд лихоi зловтiхи. Лiва половина обличчя, та, що з вiдкритим оком, нiбито була звичайною. Але права була обличчям чудовиська, викривленим i нелюдським, товстi губи розiпнутi, а за ними – бурелом зубiв, що також свiтилися. У Сари вирвався тоненький здавлений крик, i вона зробила нетвердий крок назад. Тодi ввiмкнулося свiтло i навколо замiсть якогось чорного чистилища знову з’явилася квартира Джоннi: Нiксон на стiнi, що намагався продавати старi машини, плетений килимок, зроблений матiр’ю Джоннi, на пiдлозi, пляшки з-пiд вина з увiткнутими в них свiчками. Обличчя перестало свiтитись, i вона побачила десятицентову гелловiнську маску, тiльки й того. З отвору блищало блакитне око Джоннi. Вiн стягнув маску i добродушно всмiхнувся до Сари, у своiх вицвiлих джинсах i коричневому светрi. – З Гелловiном, Саро, – сказав вiн. Їi серце ще тiпалося. Вiн справдi налякав ii. – Дуже смiшно, – сказала вона i розвернулася, щоб пiти. Їй не подобалося, коли ii так лякають. Вiн упiймав ii у дверях. – Слухай… пробач. – Сам собi пробач. – Вона холодно глянула на нього – принаймнi спробувала. Їi злiсть миналася. На Джоннi неможливо було довго сердитися. Кохала вона його чи нi – тут вона ще й досi намагалася розiбратись, але неможливо довго сердитися на нього або тримати проти нього якусь образу. Вона задумалася, чи кому-небудь на свiтi взагалi вдавалося виростити зуб на Джоннi Смiта, i ця думка здалася iй такою смiховинною, що вона не могла не всмiхнутися. – Ох, отак краще. Боже, я вже подумав, що ти розвернешся й пiдеш. – Я не Бог. Вiн окинув ii оком. – Та це помiтно. На нiй була об’емна шубка – штучний енот чи щось таке ж вульгарне, – i його зацiкавлений погляд змусив ii всмiхнутися знову. – Як тобi може бути видно? – Ох, я все бачу, – сказав вiн. Тодi обiйняв ii й поцiлував. Спочатку вона не збиралася вiдповiдати на поцiлунок, але, звiсно ж, таки вiдповiла. – Пробач, що налякав тебе, – сказав вiн i дружньо потер ii носа своiм, перш нiж вiдпустити. Вiн пiдняв маску в руцi. – Думав, що тобi зайде. Збираюся носити ii в кабiнетi для вiльних урокiв у п’ятницю. – Ох, Джоннi, хiба це добре для дисциплiни? – Якось вiдiб’юся, – сказав вiн, усмiхнувшись. І справжня чортiвня була в тому, що таки вiдiб’еться. Вона щодня приходила до школи у великих училкiвських окулярах, з волоссям, затягнутим у такий суворий пучок, що майже хотiлося кричати. Носила спiдницi, трошечки вищi за колiно, у пору, коли бiльшiсть дiвчат носили спiдницi, трошечки нижчi за трусики (а моi ж ноги кращi за будь-чиi з них, обурено думала Сара). Вона розсадила своiх учнiв за партами в алфавiтному порядку, що, згiдно з теорiею ймовiрностi, мало роздiлити порушникiв спокою, i рiшуче вiдправляла некерованих учнiв до помiчника директора, мiркуючи так, що це вiн отримуе додатковi п’ять сотень на рiк за те, щоб наводити дисциплiну, а не вона. І все одно ii буднi були постiйною боротьбою з тим демоном учителiв-новачкiв – Дисциплiною. Ще бiльш тривожним було те, що вона почала вiдчувати iснування якогось колективного, неоголошеного суду присяжних – може, якоiсь груповоi шкiльноi свiдомостi, – котра щодо кожного нового вчителя влаштовувала дебати i винесла iй не дуже добрий вердикт. Джоннi з вигляду здавався антитезою того, яким мае бути хороший учитель. Вiн переходив з уроку на урок у якомусь позитивному рiзновидi вiдiрваностi вiд реальностi, часто заходячи в клас у поросячий голос, бо був зупинився побалакати з кимось на перервi. Вiн дозволяв дiтям сидiти де завгодно, тож кожен день рiзнi обличчя з’являлися на рiзних мiсцях (а бешкетники неодмiнно тяжiли до заднiх парт). За таких умов Сара не запам’ятала б усiх iмен i до березня, але Джоннi нiбито знав iх усi назубок. Вiн був високим, але мав схильнiсть до сутулостi, i дiтлахи кликали його Франкенштайном. Джоннi це нiбито розважало, а не обурювало. І при цьому його класи були найтихiшi й мали найкращу поведiнку, мало прогулювали (Сара мала постiйнi проблеми з прогулами), i той самий суд присяжних нiбито був до нього прихильний. Вiн був таким учителем, котрому рокiв через десять присвятять випускний альбом. А iй нiколи не присвятять. І роздуми про причини iнодi доводили ii до сказу. – Не хочеш пива перед виходом? Чи келих вина? Що-небудь? – Нi, але сподiваюся на твiй пузатий гаманець, – сказала вона, взявши його за руку й вирiшивши бiльше не сердитись. – Я завжди iм не менш нiж три хот-доги. Особливо коли це останнiй ярмарок року. Вони збиралися до Естi, мiстечка за двадцять миль на пiвнiч вiд Клiвз-Мiллза, котре намагалося уславитися з такого сумнiвного приводу, як «АБСОЛЮТНО НАЙОСТАННІШИЙ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИЙ ЯРМАРОК РОКУ В НОВІЙ АНГЛІЇ». Ярмарок мав закiнчуватись у п’ятницю, на Гелловiн. – Зважаючи на те, що зарплата в нас у п’ятницю, то я в порядку. Маю вiсiм баксiв. – О… Боже… мiй, – сказала Сара, закотивши очi. – Завжди знала, що коли збережу себе чистою, то одного дня знайду собi грошовитого спонсора. Вiн усмiхнувся й кивнув. – Ми, сутенери, загрiбаемо грошi величезною лопатою, кицю. Все, беру куртку, i йдемо. Вона дивилася йому вслiд iз роздратуванням i прихильнiстю, i той голос, що зринав у ii думках дедалi частiше – в душi, за книжкою, при пiдготовцi до уроку, за готуванням вечерi на одну персону, – знову вискочив на поверхню, як тi тридцятисекунднi соцiальнi рекламки на телебаченнi: «Вiн дуже приемний i все таке, з ним легко, вiн веселий, через нього не плачеш. Але чи це кохання? Тобто оце й усе? Навiть коли вчишся кататися без допомiжних колiщат, то впадеш кiлька разiв i зчешеш обидва колiна. Така плата за вхiд. І це ж усього лиш велосипед». – Ще забiжу до туалету, – гукнув вiн до неi. – Ага. – Вона легенько всмiхнулася. Джоннi з тих людей, котрi неодмiнно оголошують своi природнi позиви – хтозна-чому. Вона пiдiйшла до вiкна i визирнула на Мейн-стрiт. Дiтлахи збиралися на паркiнгу бiля «О’Майка», мiсцевоi пивноi-пiцерii. Їй раптом захотiлося бути з ними, однiею з них, залишити позаду – чи попереду – оцю запаморочливу невизначенiсть. В унiверситетi безпечно. То така казкова краiна, в якiй усi, навiть викладачi, можуть бути частиною компанii Пiтера Пена i нiколи не вирости. І завжди будуть якiсь Нiксони чи Егню в ролi Капiтана Гака. Вона зустрiла Джоннi, коли вони у вереснi почали працювати в школi, але знала його в лице ще з курсу викладання, котрий був спiльним у iхнiх програмах. Вона тодi гуляла з хлопцем iз «Дельти-Тау-Дельти», i жоден з описiв, справедливих для Джоннi, не пiдходив Деновi. Той був майже бездоганно вродливий, дотепний у такий гострий i невгамовний спосiб, вiд якого iй було трошечки неспокiйно, сильний пияк, пристрасний коханець. Випивши, вiн iнодi ставав злий. Вона пам’ятала вечiр у бенгорськiй «Мiднiй рейцi», коли таке сталося. Чоловiк за сусiднiм столиком якось пожартував з Денових слiв про футбольну команду Унiверситету Мейну, i Ден спитав, чи не бажае той пiти додому зi скрученою шиею. Чоловiк вибачився, але Деновi хотiлося не вибачень, а бiйки. Вiн почав метати дошкульнi реплiки про жiнку, що сидiла з тим iншим чоловiком. Сара поклала долоню на Денову руку й попросила припинити. Ден струсив ii долоню i дивно блиснув на неi сiрими очима, вiд чого всi iншi слова, що вона могла була вимовити, засохли в ii горлi. Врештi Ден та iнший чоловiк вийшли надвiр, i Ден побив того. Вiн бив його, допоки iнший чоловiк, котрому було за тридцять i в котрого наростав пивний живiт, не заверещав. Сара нiколи ранiше не чула, як чоловiки верещать, i не хотiла почути таке знову. Їм довелося швидко йти звiдти, бо бармен побачив, до чого хилиться, i викликав полiцiю. Вона б пiшла того вечора додому сама («Та невже?» – в’iдливо спитав внутрiшнiй голос), але до гуртожитку було дванадцять миль, пiсля шостоi автобуси не ходили, а вона боялася ловити попутку. Дорогою Ден не балакав. У нього була подряпина на щоцi. Тiльки одна подряпина. Коли вони повернулися до ii гуртожитку, вона сказала, що не хоче бiльше його бачити. – Як тобi заманеться, кицю, – сказав вiн так байдуже, що вона здригнулась. І коли пiсля iнциденту в «Мiднiй рейцi» вiн зателефонував удруге, вона знову пiшла з ним. Частина ii зненавидiла себе за це. Так тривало весь той осiннiй семестр ii останнього року навчання. Вiн водночас лякав i вабив ii. Вiн був ii першим справжнiм коханцем i навiть тепер, за два днi до Гелловiну 1970 року, лишався ii единим справжнiм коханцем. Вони з Джоннi ще не лягали разом до лiжка. Ден був дуже вправний. Вiн користався нею, але був дуже вправний. Вiн не вживав нiяких засторог, тож iй довелося йти до унiверситетського медпункту i недоладно розповiдати про болючу менструацiю, щоб отримати пiгулку. У сексi Ден домiнував над нею весь час. У неi з ним було небагато оргазмiв, але декiлька з них принесла сама його грубiсть, i за кiлька тижнiв до закiнчення iхнiх стосункiв вона вже почала була вiдчувати сексуальну жадобу зрiлоi жiнки, бажання, котре запаморочливо переплiталося з iншими почуттями: неприязню до Дена i до себе самоi; вiдчуттям, що секс, який так сильно залежить вiд приниження й домiнування, не може повною мiрою вважатися хорошим; презирством до себе за нездатнiсть покласти край стосункам, заснованим на руйнiвних почуттях. А цього року все швидко закiнчилося. Його вiдрахували. – Куди ти збираешся далi? – боязко спитала вона, сидячи на лiжку його сусiда по кiмнатi, поки вiн закидав своi речi у двi валiзи. Вона хотiла озвучити й iншi, бiльш особистi питання. «Ти будеш десь недалеко? Шукатимеш роботу? Вечiрнi курси? У твоiх планах е мiсце для мене?» Останне питання вона не була спроможна поставити найбiльше за всi iншi. Бо не була готова до жодноi вiдповiдi. Його вiдповiдь на ii едине нейтральне питання i без того шокувала. – Мабуть, до В’етнаму. – Що? Вiн потягнувся до полицi, перебрав там папiрцi й кинув iй листа. Той прийшов з призовного пункту в Бенгорi – повiстка з наказом з’явитися для медогляду. – А ти не можеш викрутитися? – Нi. Може. Не знаю. – Вiн запалив цигарку. – Я, мабуть, не пробуватиму викручуватися. Вона вражено дивилася на нього. – Менi набрид цей пейзаж. Коледж, тодi робота, тодi дружинонька з’явиться. Ти, мабуть, подавала заявку на мiсце дружиноньки. Не думай, що я про це не мiркував. У нас би не вийшло. Ти знаеш це, i я теж. Ми не пiдходимо одне одному, Саро. Отримавши вiдповiдь на всi своi питання, вона втекла i нiколи бiльше його не бачила. Кiлька разiв зустрiчала його товариша по кiмнатi. Той отримав вiд Дена вiд сiчня до червня три листи. Його призвали й направили кудись на пiвдень, на базову пiдготовку. І то були останнi новини, якi чув Денiв сусiд. Й останне, що чула про нього Сара Брекнелл. Спочатку вона думала, що все буде добре. Усi тi сумнi та тужливi пiснi, що завжди трапляються на радiо в машинi пiсля пiвночi, нiбито не мали до неi жодного стосунку. Як i клiше про кiнець роману, i напади плачу. Вона не пiдхопила нiкого на швидку пiдмiну i не пiшла по барах. Бiльшiсть вечорiв вона тихенько вчилась у своiй кiмнатi. То було полегшення. Усе закiнчилося чисто. Тiльки пiсля зустрiчi з Джоннi на дискотецi учнiв, що тiльки перейшли до старшоi школи (вони обое потрапили туди наглядачами вiд школи, обох витягнули жеребом), вона зрозумiла, яким жахливим був ii останнiй семестр. Ти нiчого не бачиш, бо воно дуже близько, воно частина тебе. Зустрiлися якось коло прив’язi в захiдному мiстечку два вiслюки. Один – мiський, на ньому тiльки сiдло й бiльш нiчого. А другий належить золотошукачевi, вiн навантажений пакунками, причандаллям для табору i готування iжi, а ще чотирма мiшками з рудою на сотню кiлограмiв. Його спина вигнута вiд ваги, як розiпнута гармошка. Мiський вiслюк каже: – Ого який ти несеш вантаж. А вiслюк золотошукача питае: – Який вантаж? Пiзнiше ii лякала та порожнеча – п’ять мiсяцiв дихання Чейна – Стокса[1 - Синдром нерiвного дихання. (Прим. ред.)]. Вiсiм, якщо рахувати лiто, коли вона винайняла маленьку квартирку на Флегг-стрiт у Вiзi i тiльки те й робила, що подавала резюме на вчительську роботу та читала книжки в м’яких палiтурках. Прокидалася, снiдала, йшла на курси або спiвбесiду, поверталася додому, iла, дрiмала (iнодi по чотири години), знову iла, читала десь до пiв на дванадцяту, дивилася шоу Кевiта, доки ii не зморювало, лягала спати. Вона не пам’ятала з того перiоду жодних розумових процесiв. Жила за розкладом. Інодi вiдчувала туманний бiль у череслах, «невтамовану жагу», як це iнодi називали авторки романiв, i тодi йшла в холодний душ або спринцювалася. Трохи згодом спринцюватися стало боляче, i це принесло iй певне гiрке, вiдсторонене задоволення. У той перiод вона iнодi вiтала себе з тим, як по-дорослому дае раду всiй ситуацii. Вона майже не думала про Дена – якого Дена, ха-ха. Пiзнiше зрозумiла, що в тi вiсiм мiсяцiв не думала нi про кого й нi про що iнше. У тi вiсiм мiсяцiв усю краiну трусило спазмами, але вона майже не помiчала. Демонстрацii, копи в шоломах i протигазах, напади на пресу з боку Егню, розстрiл у Кентському унiверситетi, лiтня хвиля насильства, коли чорнi й радикальнi групи вийшли на вулицi, – усе це так само могло статися в якомусь нiчному серiалi. Сара повнiстю загорнулася в те, як добре вона дае собi раду пiсля Дена, як зручно влаштувалась i яке полегшення вiдчула, коли зрозумiла, що в неi все в повному порядку. Який вантаж? Тодi вона почала викладати в старшiй школi Клiвз-Мiллза, де пережила особистiсний переворот пiсля того, як шiстнадцять рокiв просидiла з iншого боку парти. Пiсля того як зустрiла Джоннi Смiта (з таким абсурдним iменем, Джон Смiт, хiба вiн узагалi мiг бути справжнiм?). Пiсля того як вибралася зi своiх глибин достатньо, щоб помiтити, як вiн дивився на неi, не хтиво, а зi здоровою часткою високоi оцiнки того, як вона виглядае у свiтло-сiрiй в’язанiй сукнi. Вiн запросив ii в кiно: в «Затiнку» саме йшов «Громадянин Кейн», i вона сказала «гаразд». Вони добре провели час, а вона подумала собi: «Без феерверкiв». Їй сподобався його поцiлунок на добранiч, i вона подумала: «Вiн i близько не Еррол Флiнн». Вона усмiхалася вiд його стилю балачки (надмiрноi) i думала: «Вiн хоче стати Генрi Юнгманом, коли виросте». Пiзнiше того вечора, коли вона сидiла в спальнi й дивилась, як Бетт Девiс грае стервозну кар’еристку в пiзньому ефiрi, деякi з тих думок повернулись, i вона завмерла, куснувши яблуко, вражена власною несправедливiстю. А голос, котрий не озивався бiльшу частину року, – не стiльки голос сумлiння, скiльки порiвняльного досвiду – раптом заговорив: «Ти хочеш сказати, що вiн точно не Ден. Так?» «Нi! – запевняла вона себе. – Не тiльки, – додала доволi шоковано. – Я вже зовсiм не думаю про Дена. Це… було дуже давно». «Дуже давно були пiдгузки, – вiдповiв голос. – А Ден пiшов учора». Вона раптом зрозумiла, що сидить сама у квартирi пiзно ввечерi, iсть яблуко, дивиться по телевiзору кiно, яке iй геть не потрiбне, i робить усе це тому, що це легше, нiж думати. Думати так нудно, особливо про себе i свое втрачене кохання. Дуже шоковано. Вона вибухнула слiзьми. Вона пiшла з Джоннi, коли вiн запросив ii вдруге i втрете, i це теж стало одкровенням про ii стан. Вона не могла сказати, що мае iншi плани, бо iх не було. Вона була розумною привабливою дiвчиною, i ii чимало запрошували на побачення пiсля того, як роман з Деном завершився, але единi запрошення, якi вона прийняла, були поiсти гамбургерiв з Деновим сусiдом по кiмнатi. І вона тепер усвiдомила (жалюгiдний гумор трохи пом’якшив вiдразу), що ходила на тi невиннi побачення лиш для того, щоб розпитати бiдолаху про Дена. Який вантаж? Бiльшiсть ii подруг iз коледжу пiсля випуску зникли за горизонтом. Беттi Гекман подалася з Корпусом Миру до Африки, чим украй збентежила заможних та консервативних бенгорських батькiв, i Сара iнодi гадала, що угандiйцi думають про Беттi з ii бiлою, не здатною до засмаги шкiрою, попелясто-бiлявим волоссям i свiжою студентською вродою. Дiнi Стаббз пiшла в аспiрантуру в Г’юстонi. Рейчел Юргенс одружилася зi своiм милим i наразi виношувала дитину десь у глибинах захiдного Массачусетсу. Трохи оглушена, Сара мусила дiйти висновку, що Джоннi Смiт – перший друг, якого вона завела за дуже, дуже довгий час, – при тому, що в старшiй школi була названа мiс Популярнiстю. Вона прийняла запрошення кiлькох iнших учителiв, просто щоб мати з чим порiвнювати. Один з них був Джин Седецкi, новий математик, зразу видно, досвiдчений зануда. Інший, Джордж Раундз, негайно спробував полiзти куди не треба. Вона дала йому ляпаса – а наступного дня йому стало нахабства пiдморгнути, проминаючи ii в коридорi. Але з Джоннi було легко й весело. І вiн таки приваблював ii фiзично – хоч наразi вона й не могла сказати, наскiльки сильно. Тиждень тому, пiсля того як у п’ятницю iм дали вихiдний для вiдвiдування жовтневого з’iзду вчителiв у Вотервiллi, вiн запросив ii до своеi квартири на домашню вечерю зi спагетi. Поки соус булькав на плитi, вiн погнав за рiг по вино й повернувся з двома пляшками плодового. Як i оголошення походiв до туалету, це теж якось було в стилi Джоннi. Пiсля вечерi вони подивилися телевiзор i взялися цiлуватись, i хто знае, куди це могло зайти, якби двiйко його друзiв, iнструкторiв з унiверситету, не надiйшли з заявою вiд викладацького складу про академiчну свободу i не попросили Джоннi подивитися й сказати, що вiн про неi думае. Вiн так i зробив, але з помiтно меншим завзяттям, нiж звичайно. Вона помiтила це i вiдчула потаемну, теплу втiху, а ще той бiль у череслах – невтамовану жагу, котра теж ii втiшила, i того вечора вона не позбулася ii через спринцювання. Вона вiдвернулася вiд вiкна й пiдiйшла до канапи, на якiй Джоннi залишив маску. – З Гелловiном, – пирхнула вона i трохи посмiялася. – Що? – гукнув Джоннi. – Кажу, що, як скоро не вийдеш, я пiду без тебе. – Уже скоро. – Чудово! Вона провела пальцем по джекiл-гайдiвськiй масцi – сумирний доктор Джекiл на лiвiй половинi, недолюдок Гайд на правiй. «Де ми будемо на День Подяки? – подумала вона. – А на Рiздво?» Вiд цiеi думки нею пробiг веселий, збуджений дрож. Джоннi iй подобався. Вiн абсолютно звичайний, милий хлопець. Вона знову глянула на маску, на жахливого Гайда, що виростав з обличчя Джекiла, наче вузлувата карцинома. Їi обробили флуоресцентною фарбою, щоб вона свiтилася в темрявi. Що в ньому звичайного? Нiчого насправдi. Якби вiн був такий звичайний, то чи намiрився б надiти щось таке в школу i бути певним, що йому вдасться зберегти порядок у кiмнатi для вiльних урокiв? І як виходить, що дiти кличуть його Франкенштайном i все одно поважають? Що тут звичайного? Джоннi вийшов, проскочив крiзь намистяну завiску, що вiддiляла спальню й ванну вiд вiтальнi. «Якщо вiн захоче, щоб я лягла з ним сьогоднi в лiжко, я погоджуся». І то була дуже тепла думка, схожа на повернення додому. – Чого це ти так усмiхаешся? – Просто так, – сказала вона, кидаючи маску назад на диван. – Нi, справдi. Щось хороше? – Джоннi, – сказала вона, кладучи руку йому на груди й стаючи навшпиньки, щоб легенько поцiлувати його. – Деякi речi нiколи не будуть розказанi. Ходiмо. 2 Вони зупинились у фое внизу, щоб вiн застiбнув свою джинсову куртку, а ii очi притягнув плакат зi словом «СТРАЙК!», стиснутим кулаком i пломенистим тлом. – Цього року буде ще один студентський страйк, – сказав вiн, простеживши за ii поглядом. – Через вiйну? – Цього разу лише частково. В’етнам, напади на вiйськовi кафедри й Кентський унiверситет активiзували бiльше студентiв, нiж ранiше. Навряд чи був колись такий час, коли буркотунiв, що дарма займають мiсце в унiверситетi, було так мало. – Про кого ти кажеш «буркотуни»? – Народ, який вчиться лише заради оцiнок, не цiкавлячись системою далi того, що вона видае iм на виходi роботу з платнею в десять тисяч на рiк. Буркотун – це студент, котрий не печеться нi про що iнше, як про власну овечу шкуру. Але це в минулому. Бiльшiсть iз них пробудилася. Будуть великi змiни. – Для тебе це важливо? Ти ж уже випустився? Вiн випростав спину. – Мадам, я лишаюся вихованцем славного унiверситету. Смiт, випуск 70-го. «Наповнiть кухлi на честь любого Мейну». Вона усмiхнулася. – Ходiмо вже. Я хочу покататися на «Круть-верть», перш нiж його зачинять на нiч. – Дуже добре, – сказав вiн, беручи ii за руку. – У мене за рогом якраз припаркована твоя машина. – Не забувай про вiсiм доларiв. Вечiр стелиться перед нами блискучим полотном. Надворi було похмуро, але не дощило, i як на кiнець жовтня було доволi тепло. Чверть мiсяця намагалася пробитися крiзь шари хмар над iхнiми головами. Джоннi обiйняв Сару, i вона притулилася ближче. – Знаеш, ти менi страшенно подобаешся, Саро. Його тон був майже недбалий, але таки майже. Їi серце трохи сповiльнилось, а на наступний десяток ударiв побiгло швидше. – Справдi? – Я так розумiю, що той Ден тебе поранив, га? – Я не знаю, що вiн менi зробив, – правдиво сказала вона. Жовта блимавка свiтлофора за квартал позаду них то вмикала, то вимикала iхнi тiнi на бетонi. Джоннi нiбито обдумав почуте. – Я б не хотiв такого робити, – нарештi сказав вiн. – Так, я знаю. Але, Джоннi… дай трохи часу. – Так, – сказав вiн. – Час. Гадаю, у нас вiн е. І цi слова повертатимуться до неi, наяву i ще бiльше у снах, забарвленi непередаваними гiркотою i втратою. Вони звернули за рiг, i Джоннi вiдчинив перед нею пасажирськi дверцята. Тодi обiйшов машину i сiв за кермо. – Не змерзла? – Нi, – сказала вона. – Чудовий вечiр для ярмарку. – Так i е, – погодився вiн i вiд’iхав вiд тротуару. Вона подумки повернулася до тiеi смiховинноi маски. Джекiлова половина, де крiзь широко розкриту очницю здивованого доктора виднiлося блакитне око Джоннi («Отакоi, здаеться, я вчора винайшов новий коктейль, але навряд чи його почнуть подавати в барах»), i та половина нормальна, тому що крiзь неi було трохи видно Джоннi. А Гайдова половина лякала ii до нестями, бо око було заплющене до вузенькоi щiлини. Там мiг бути хто завгодно. Будь-хто. Наприклад, Ден. Але коли вони дiсталися ярмарку в Естi, де в темрявi виблискували над центральною алеею голi лампи, а довгi неоновi спицi чортового колеса однi опускались, а iншi пiднiмались, вона забула про маску. Вона була зi своiм хлопцем, i вони збиралися веселитися. 3 Вони йшли центральною алеею рука в руцi i не дуже балакали, а Сара зрозумiла, що заново переживае окружнi ярмарки своеi юностi. Вона виросла в Саус-Перiс, майже уявному мiстечку в захiдному Мейнi, i великим ярмарком називали той, що у Фрайбурзi. Для Джоннi, павнельського хлопця, таким ярмарковим мiстечком, певно, був Топшем. Але насправдi вони були всi однаковi, та й з роками не дуже мiнялися. Ставиш машину на грунтовому паркiнгу, платиш два бакси на воротах, i щойно ступаеш на ярмаркову землю, як одразу вiдчуваеш запах хот-догiв, смажених перцiв i цибулi, бекону, солодкоi вати, тирси й солодкого ароматного конячого лайна. Чуеш важкий гуркiт ланцюгiв маленьких американських гiрок, якi звуться «Дикою мишею». Чуеш пахкання 22-го калiбру в тирах, металеве вiдлуння голосу ведучого гри в бiнго з гучномовцiв, розвiшаних навколо великого намету, заставленого довгими столами й складаними стiльцями з мiсцевого похоронного бюро. Рок-н-рол змагався за панування з калiопою. Чулися розмiренi вигуки зазивайлiв: двi мiшенi, два пострiли, виграйте набивну собачку для своеi дитини, гей-гей, ходiть сюди, робiть ставки, поки не виграете. Нiчого не змiнювалося. Ти знову перетворювався на дитину, котра дозволяе i прагне, щоб ii намахали. – Ось! – сказала вона, зупиняючи його. – «Круть-верть»! «Круть-верть»! – Аякже, – заспокiйливо сказав Джоннi. Вiн передав жiнцi в касi доларову банкноту, а та пiдсунула до нього два червонi квитки й два десятицентовики, лиш легенько вiдвiвши погляд вiд журналу «Фотоплей». – Що значить оце «аякже»? Чого це ти «аякжаеш» менi таким тоном? Вiн знизав плечима. Його обличчя було надто невинним. – Рiч не в тому, що ти сказав, Джоне Смiт, а в тому, як ти це сказав. Атракцiон зупинився. Пасажири виходили й текли повз них – здебiльшого пiдлiтки в блакитних шерстяних сорочках або розстебнутих парках. Джоннi повiв ii до дерев’яноi рампи й вiддав квитки оператору, котрий виглядав найбiльш знудженою надiленою свiдомiстю iстотою в цiлому всесвiтi. – Нiчого, – сказав вiн, коли оператор всадовив iх до однiеi з маленьких круглих вагонеток i клацнув поручнем безпеки. – Просто вони ж рухаються по кругових рейках, так? – Так. – А цi маленькi круговi рейки вмонтованi у велике кругле блюдо, що теж собi обертаеться, так? – Так. – Ну, коли атракцiон розкручуеться на повну, маленькi вагонетки, в яких ми сидимо, крутяться на маленьких кругових рейках й iнодi розвивають прискорення 7g, а це всього на 5g менше за те, що випадае астронавтам, коли вони злiтають з мису Кеннедi. І я знав одного хлопця… – Джоннi довiрливо схилився до неi. – Ох, зараз буде одна з твоiх великих побрехеньок, – неспокiйно сказала Сара. – Коли тому хлопцю було п’ять, вiн упав з ганку, i в нього у верхнiй частинi хребта з’явилася така трiщинка, завтовшки з волосину. А тодi – через десять рокiв – вiн пiшов на «Круть-верть» на топшемському ярмарку, i… – Вiн знизав плечима, а тодi спiвчутливо поплескав ii по долонi. – Але, певно, з тобою все буде гаразд, Саро. – Ох… Я хочу зiйти-и-и-и… І «Круть-верть» закрутив iх, змiшуючи центральну алею i решту ярмарку в суцiльне розмите полотно з вогнiв i облич, i вона верещала, i смiялася, i заходилася його лупцювати кулаками. – Трiщинка-волосинка! – кричала вона на нього. – Зараз я тобi зроблю трiщинку, брехло таке! – Ти вже вiдчуваеш, як пiдхрустуе в шиi? – лагiдно спитав вiн. – Ах ти ж брехло! Вони крутилися дедалi швидше, i, пролiтаючи повз початкове мiсце – вдесяте? вп’ятнадцяте? – вiн схилився ближче i поцiлував ii, а вагонетка зi свистом летiла по своiх рейках, стискаючи iхнi губи разом у щось таке гаряче, туге й збудливе. Тодi атракцiон сповiльнився, iхня вагонетка тарабанила об рейки дедалi менш охоче i нарештi зупинилася, гойдаючись та хитаючись. Вони вибралися, i Сара стиснула його шию. – Завтовшки з волосинку, гад такий! – прошепотiла вона. Їх саме проминала гладка панi в блакитних штанях i пантофлях з ремiнцями. Джоннi звернувся до неi, показуючи пальцем на Сару. – Мем, ця дiвчина чiпляеться до мене. Як побачите полiсмена, перекажете йому? – Ви, зелень, думаете, що дуже розумнi, – презирливо вiдказала гладка панi. Вона потупала до намету з бiнго, мiцно стискаючи пiд рукою свою сумочку. Сара безпорадно хихотiла. – Ти неможливий. – Я погано закiнчу, – погодився Джоннi. – Мати завжди так казала. Вони знов пiшли центральною алеею рука в руцi, вичiкуючи, поки свiт перестане нестiйко хитатися у них пiд ногами й перед очима. – То твоя мама побожна, так? – спитала Сара. – Настiльки баптистка, наскiльки це можливо, – пiдтвердив Джоннi. – Але непогана. Держить себе пiд контролем. Не може втриматися, щоб не видати менi кiлька брошур, коли я вдома, але така вже вона е. Ми з татом змирилися з цим. Я, бувало, дiставав ii з цього приводу – питав, до кого Каiн пiшов жити в землю Нод, якщо його мама з татом були першими людьми на землi, i все таке… Але вирiшив, що це трохи жорстко, i перестав. Два роки тому я думав, що Юджин Маккартi може врятувати свiт i принаймнi баптисти не висувають кандидатом у президенти Ісуса. – А твiй батько не побожний? Джоннi засмiявся. – Не знаю про побожнiсть, але вiн точно не баптист. – Подумавши хвильку, вiн додав: – Тато – тесля, – нiби це все пояснювало. Вона всмiхнулася. – Що б подумала твоя мати, якби дiзналася, що ти гуляеш iз католичкою, яка вiдiйшла вiд вiри? – Попросила б привести тебе додому, – одразу сказав Джоннi, – щоб всунути тобi кiлька брошур. Вона зупинилася, не вiдпускаючи його руки. – Ти хотiв би привести мене до себе додому? – спитала вона, пильно на нього дивлячись. Довге приемне обличчя Джоннi стало серйозним. – Так, – сказав вiн. – Я б хотiв, щоб ти з ними познайомилась… i вони з тобою. – Чому? – А ти не знаеш чому? – нiжно спитав вiн, i раптом ii горло зiмкнулось, а в головi запульсувало, нiби вiд крику, i вона мiцно стиснула його долоню. – Ох, Джоннi, як ти менi подобаешся. – Ти менi подобаешся ще бiльше, – серйозно сказав вiн. – Поведи мене на чортове колесо, – раптом зажадала вона й усмiхнулася. Годi балакати про таке – принаймнi до того, як вона зможе зважити та обдумати, що i куди веде. – Хочеться пiднятися нагору, щоб усе було видно. – А можна поцiлувати тебе нагорi? – Двiчi, якщо не баритимешся. Вiн дав iй повести себе до каси, де вiддав ще один долар. Заплативши, вiн сказав iй: – Коли я вчився в старших класах, то знав одного хлопця, що працював на ярмарку, так вiн казав, що бiльшiсть парубкiв, якi збирають оцi штуки, п’янi як нiч i що вони не додивляються, як… – Іди к бiсу, – весело сказала вона. – Нiхто не житиме вiчно. – Але всi намагаються, ти помiтила? – сказав вiн, iдучи вслiд за нею до однiеi з хитких гондол. Виявилося, що вiн може поцiлувати ii на вершинi пiдйому бiльше, нiж два рази, поки жовтневий вiтер роздмухував ii волосся, а центральна алея вiдкривалася iм, як пiдсвiчений циферблат годинника в темрявi. 4 Пiсля чортового колеса вони пiшли на карусель, хоч вiн i сказав iй прямо, що почуватиметься як дурко. Його ноги були такi довгi, що вiн мiг стояти верхи над тими гiпсовими конячками. Вона злостиво розказала йому, що знала у школi одну дiвчину, в котроi було слабе серце, от тiльки нiхто не знав, що воно в неi слабе, i вона пiшла на карусель зi своiм хлопцем, i… – Одного дня ти пожалкуеш про це, – сказав вiн iй тихо i щиро. – Стосунки, побудованi на брехнi, Саро, до добра не доводять. Вона смачно зiмiтувала губами i язиком звук зовсiм iншого отвору. Пiсля каруселi вони пiшли до дзеркального лабiринту, насправдi дуже хорошого, котрий нагадав iй той, що був у Бредберi в «Щось лихе насувае», коли маленька старенька вчителька майже загубилася навiки. Вона бачила в iншiй частинi лабiринту Джоннi, що тинявся туди-сюди та махав iй рукою. Десятки Джоннi, десятки Сар. Вони проминали одне одного, мелькали в неевклiдових кутах i нiбито зовсiм зникали. Вона повертала лiворуч, повертала праворуч, билася носом об прозоре скло i безпорадно хихотiла, почасти через нервову клаустрофобну реакцiю. Одне iз дзеркал перетворило ii на приземкуватого толкiнiвського гнома. Інше створювало апофеоз пiдлiтковоi довготелесостi, показуючи ii з пiвкiлометровими гомiлками. Нарештi вони вибрались, i вiн узяв iм пару хот-догiв i повне вiдерце жирних смажених картопляних паличок, котрi смакували так, як рiдко бувае з картопляними паличками пiсля того, як минеш п’ятнадцятирiчний вiк. Вони проминули балаган зi стриптизом. Перед входом стояли три дiвчини в розшитих блискiтками спiдницях i бюстгальтерах. Вони пiдтанцьовували пiд стару мелодiю Джеррi Лi Льюiса, а зазивайло вихваляв iх у мiкрофон. «Ну ж бо, кицю, – ревiв Джеррi Лi, i його пiанiно завзято поширювалося на сусiднi присипанi тирсою алеi й атракцiони. – Ну ж бо, кицю, бери бика за роги… тут трусить так, що вiднiмае ноги…» – Клуб «Плейбой», – зачудовано мовив Джоннi й засмiявся. – На Гаррiсон-Бiч було схоже мiсце. Там зазивайло присягався, що дiвчата можуть зняти тобi з носа окуляри зi зв’язаними за спиною руками. – Звучить як дуже цiкавий спосiб пiдхопити соцiальну хворобу, – сказала Сара, i Джоннi заiржав, мов кiнь. Вони вiдходили далi, i посилений голос зазивайла затухав позаду, а йому пiдiгрувало бурхливе пiанiно Джеррi Лi – як музика зi скаженого, прокачаного, але пом’ятого ретроавто, що було надто крутим, аби заглухнути, i ревiло голосом мертвих i затихлих п’ятдесятих, провiщаючи лихо. «Мужики, заходьте, не соромтеся, бо нашi дiвчата точно не соромляться, анiскiлечки! Усе найкраще всерединi… Доповнiть свою освiту, подивiться програму в клубi “Плейбой”…» – Не хочеш пiти й доповнити свою освiту? – спитала вона. Вiн усмiхнувся. – Я вже давно закiнчив базовий курс iз тiеi дисциплiни. Думаю, що не буду одразу братися за кандидатську. Вона глянула на годинник. – Джоннi, вже пiзно. А завтра навчальний день. – Так. Але принаймнi п’ятниця. Вона зiтхнула, подумавши про свiй п’ятий урок у класi для вiльних занять i сьомий урок новоi лiтератури, – обидва класи були неможливо бешкетнi. Вони пробралися до головноi частини алеi. Юрба рiдшала. «Обертачка» закрилася на нiч. Двое робiтникiв iз цигарками без фiльтра, що звисали з iхнiх ротiв, накривали «Дику мишу» брезентом. Інший вимикав свiтло на «Метаннi кiлець». – Ти щось робиш у суботу? – спитав вiн, зненацька заговоривши по-iншому. – Знаю, що питаю пiзно, але… – У мене плани, – сказала вона. – Ох. Вона подивилася на його пригнiчений вигляд i не витримала. Дражнити його так було надто жорстоко. – Я роблю щось разом з тобою. – Справдi? А, он як? Ох, це добре. – Вiн усмiхнувся, i вона вiдповiла. У ii думках раптом озвався голос, котрий часом був таким же справжнiм, як голос iншоi людини. «Ти знову почуваешся добре, Саро. Почуваешся щасливою. Хiба це не чудово?» – Так i е, – сказала вона. Тодi швидко стала навшпиньки й поцiлувала його. Змусила себе продовжити, щоб не встигнути побоятися й передумати. – Знаеш, тут, у Вiзi, iнодi бувае надто самотньо. Можливо, я могла б… залишитися вночi з тобою. Вiн глянув на неi тепло i дбайливо, а ще нiби зважуючи почуте, вiд чого iй усерединi стало лоскотно. – Ти цього хочеш, Саро? Вона кивнула. – Саме цього. – Гаразд, – сказав вiн i обiйняв ii. – Ти певен? – спитала Сара трохи сором’язливо. – Я просто боюся, щоб ти не передумала. – Не передумаю, Джоннi. Вiн мiцнiше притиснув ii до себе. – Тодi це мiй щасливий вечiр. Коли вiн говорив це, вони саме проминали «Колесо фортуни», i Сара пiзнiше пригадувала, що то була едина розвага, ще вiдчинена, на тридцять метрiв в один i в iнший бiк. Чоловiк за прилавком щойно довизбирав з утоптаного грунту монетки, якi повипадали з кишень гравцiв пiд час гарячiшоi пори. Можливо, це було останне, що вiн робив перед закриттям, подумала вона. Позаду нього стояло велике колесо зi спицями, пiдсвiчене електричними лампами. Вiн, певно, почув слова Джоннi, тому що завiв свою рутинну балачку майже автоматично, очима продовжуючи вишукувати блискучi кружальця на втрамбованiй пилюцi. – Гей-гей-гей, мiстере, якщо вiдчуваеш, що удача пригрiлася в кишенi, розкрути «Колесо фортуни», оберни центи на долари. «Колесо» може все, випробуй удачу, десять центiв – i «Колесо» закрутиться. Джоннi озирнувся на той голос. – Джоннi? – Я вiдчуваю удачу в кишенi, прямо як вiн каже. – Вiн усмiхнувся до неi. – Якщо ти не проти… – Нi, зроби це. Тiльки не дуже довго. Вiн знову глянув на неi тим вiдверто оцiнливим поглядом, вiд котрого вона трохи слабшала, бо задумувалася, як воно – бути з ним. Їi шлунок повiльно перевертався, i iй стало трохи млосно вiд раптового сексуального бажання. – Нi, недовго. Вiн знову глянув на заводiя. Алея позаду них уже майже спорожнiла, суцiльнi хмари розтанули, а повiтря прохололо. Вони трое вже видихали видиму пару. – Випробуеш удачу, шановний мiй юначе? – Так. Вiн перемiстив готiвку в передню кишеню ще коли вони прибули на ярмарок, а зараз вийняв рештки своiх восьми доларiв. Нарахував долар вiсiмдесят п’ять. Дошка для ставок була з жовтого пластику, а на нiй у рiзних квадратах були прописанi номери й можливi виграшi. Вона була схожа на сiтку на рулетках, але Джоннi одразу побачив, що коефiцiенти на виграш тут такi, що гравець у Вегасi просто посiрiв би. Ставка на дiапазон давала виграш усього лиш один до двох. За заклад грали аж два сектори – зеро i подвiйне зеро. Вiн вказав на це заводiевi, але той лиш знизав плечима. – Якщо хочеться Вегаса, треба iхати до Вегаса, бiльше я нiчого не можу сказати. Але добрий настрiй Джоннi того вечора був непорушний. Усе почалося не дуже добре – з тiеi маски, – але вiдтодi тiльки кращало. По правдi, це був найприемнiший вечiр, котрий вiн мiг пригадати за кiлька рокiв, а може, й за весь час. Вiн глянув на Сару. Вона пашiла, очi блищали. – Що скажеш, Саро? Вона похитала головою. – Це для мене китайська грамота. Що тут треба робити? – Поставити на число. Або на червоне/чорне. Або на парне/непарне. Або на промiжок з десяти чисел. У всiх рiзнi виплати. – Вiн дивився на заводiя, а той невинно дивився у вiдповiдь. – Принаймнi так мае бути. – Постав на чорне, – сказала вона. – Ух, а це якось захоплюе, га? – Чорне, – сказав вiн i кинув один зi своiх десятицентовикiв на чорний квадрат. Заводiй глянув на едину монетку на всiй iгровiй зонi й зiтхнув. – Сильна ставка. – Вiн повернувся до «Колеса». Рука Джоннi нiби мимовiль пiднеслася вгору й торкнулася лоба. – Стривайте, – раптом сказав вiн. А тодi пiдсунув один зi своiх четвертакiв на квадрат з написом «11–20». – Це все? – Аякже, – сказав Джоннi. Заводiй крутнув колесо, i те завертiлось у колi свiтла, в якому чорне зливалося з червоним. Джоннi несвiдомо тер лоба. Колесо почало сповiльнюватись, i вони чули схоже на метроном цокання маленького дерев’яного вказiвника, що клацав по кiлочках, якi роздiляли числа. Воно докрутилося до 8, 9, уже нiби хотiло зупинитися на 10, а тодi перейшло на поле 11, клацнувши востанне й зупинившись. – Ледi програе, джентльмен перемагае, – сказав заводiй. – Ти виграв, Джоннi? – Схоже, що так, – сказав Джоннi, коли заводiй додав ще два четвертаки до поставленого. Сара тихенько писнула, ледве помiтивши, як заводiй згрiб десяточку. – Казав же, це мiй щасливий вечiр, – мовив Джоннi. – Удача – це двiчi, а раз – це випадок, – пiдкинув заводiй. – Гей-гей-гей. – Постав знову, Джоннi, – сказала вона. – Добре. Я залишу там, де воно е. – Запускати? – Так. Заводiй знов розкрутив колесо, i, поки воно вертiлося, Сара потихеньку пробурмотiла до Джоннi: – Хiба ярмарковi колеса не пiдмайстрованi? – Колись були. А тепер штат проводить огляди, тож вони вже покладаються тiльки на скаженi шанси теорii ймовiрностi. Колесо сповiльнилось i почало цокати. Вказiвник проминув 10 i зайшов у дiапазон ставки Джоннi, продовжуючи сповiльнюватися. – Давай, давай! – гукнула Сара. Кiлька пiдлiткiв зупинилися подивитися. Дерев’яний вказiвник, що тепер повз дуже повiльно, проминув 16 i 17, а тодi зупинився на 18. – Джентльмен знову перемагае. – Заводiй додав ще шiсть четвертакiв до купки Джоннi. – Ти забагатiв! – зрадiла Сара й поцiлувала його в щоку. – У тебе фарт пiшов, друже, – жваво погодився заводiй. – Хiба ж можна кидати розпечену залiзяку, коли треба кувати? Гей-гей-гей. – Поставити знову? – спитав ii Джоннi. – Чом би й нi? – Так, давай ще, дядьку, – сказав один з пiдлiткiв. Значок на його куртцi зображав Джиммi Гендрiкса. – Цей чувак зняв з мене сьогоднi кiлька баксiв. Буде дуже добре, якщо i його хтось роззуе. – Тодi й ти став, – сказав Джоннi до Сари. Вiн дав iй непарного четвертака зi свого стовпчика з дев’яти. Повагавшись якусь мить, вона поставила на 21. Ставки на певне число давали виграш один до десяти, сповiщало iгрове поле. – А ти сидиш у серединi смуги, так, друже? Джоннi глянув на вiсiм четвертакiв, складених стовпчиком на полi, а тодi знову почав терти лоба, нiби вiдчував, як вiн починае болiти. Раптом вiн змiв четвертаки зi столу й подзенькав ними у складених долонях. – Нi. Крутни для ледi. Я цього разу просто подивлюся. Вона здивовано глянула на нього. – Джоннi? Вiн знизав плечима. – Чуйка така. Заводiй закотив очi, нiби просив небеса дати йому сил стерпiти цих дурнiв, i знову розiгнав колесо. Воно прокрутилося, затихло й спинилось. На подвiйному зеро. – Сектор закладу, сектор закладу, – проспiвав заводiй, i Сарин четвертак зник у його фартуху. – Це чесно, Джоннi? – ображено спитала Сара. – Зеро i подвiйне зеро дають виграш тiльки закладовi, – сказав вiн. – Тодi ти правильно зробив, що прибрав своi. – Мабуть, так. – Крутити знову чи йти собi по каву? – спитав заводiй. – Крути, – сказав Джоннi й поставив своi четвертаки двома стовпчиками по чотири на третiй десяток номерiв. Поки колесо шумiло у своiй пiдсвiченiй рамi, Сара спитала Джоннi, не зводячи погляду з обертiв: – А скiльки така штука може принести за один вечiр? До пiдлiткiв приеднався квартет зi старших глядачiв, двох чоловiкiв i двох жiнок. Чоловiк з плечима будiвельника сказав: – Десь у районi п’яти-семи сотень доларiв. Заводiй знову закотив очi. – Якби ж ти був правий, друже, – сказав вiн. – Гей, не треба менi тут прибiднятися, – сказав чоловiк, схожий на будiвельника. – Я двадцять рокiв тому сам таку аферу крутив. Вiд п’яти до семи сотень за вечiр, в суботу легко двi штуки. І це на чесному «Колесi». Джоннi стежив за колесом, котре вже крутилося досить повiльно, щоб можна було розрiзнити окремi числа, якi пролiтали по колу. Воно проскочило 0 i 00 один раз, тодi вже тихiше – вдруге, тодi продовжило сповiльнюватися. – Геть сильно розiгналося, дядьку, – сказав один з пiдлiткiв. – Стривайте, – сказав Джоннi незвичним тоном. Сара глянула на нього, на те, як його видовжене приемне обличчя дивно натяглося, на його темнiшi, нiж зазвичай, синi очi, вiдстороненi й далекi. Вказiвник пiдiйшов до 30 i зупинився. – Пiшла спека, пiшла спека, – покiрно спiвав своеi заводiй, а маленька юрба позаду Джоннi й Сари дружно загукала. Чоловiк, схожий на будiвельника, ляпнув Джоннi по спинi досить сильно, щоб той трохи заточився. Заводiй потягнувся до коробки з-пiд сигар «Рой Тен» пiд прилавком i докинув чотири банкноти по долару поруч iз вiсьмома четвертаками Джоннi. – Досить? – спитала Сара. – Ще раз, – мовив Джоннi. – Якщо я виграю, цей чоловiк заплатить нам за розвагу i тобi за бензин. А як програю, то ми втратимо пiв бакса чи скiльки. – Гей-гей-гей, – тягнув заводiй. Вiн уже розгорiвся, повернув утрачений ритм. – Куди покладете, там i лежатиме. Пiдходьте, хто хоче, ставити веселiше, нiж дивитися. Колесо крутиться, удача не скупиться, де ся зупиняе, того нiхто не знае. Чоловiк, схожий на будiвельника, i двое пiдлiткiв пiдступили до Джоннi й Сари. Трохи порадившись, пiдлiтки видобули пiв долара дрiб’язку на двох i висипали на середнiй десяток. Чоловiк, схожий на будiвельника, представившись Стiвом Бернгардтом, поклав долар на квадрат з написом «ПАРНЕ». – А ти куди нацiлився, друже? – спитав заводiй Джоннi. – Залишиш лежати де лежить? – Так, – сказав Джоннi. – Ох, дядьку, – мовив один з пiдлiткiв. – Спокушаеш долю. – Мабуть, – сказав Джоннi, i Сара всмiхнулася до нього. Бернгардт оцiнливо зиркнув на Джоннi й раптом перемiстив свiй долар на третiй десяток. – Та й чорт iз ним, – зiтхнув пiдлiток, котрий казав, що Джоннi спокушае долю. Вiн пересунув п’ятдесят центiв, котрi вони назбирали з другом, на той самий десяток. – Усi яйця в однiй торбi, – коментував заводiй. – Нехай так i буде? Гравцi ствердно промовчали. Кiлька рiзноробiв пiдсунули ближче, щоб подивитися; один з них був iз подругою. Перед балаганом «Колеса фортуни» в потемнiлому iгровому куточку ярмарку назбиралася поважна група людей. Заводiй потужно крутнув свое колесо. За його обертами стежили дванадцять пар очей. Сара знову глянула на Джоннi, думаючи про те, яке дивне в нього обличчя у цьому рiзкому, але й скрадливому свiтлi. Вона знову згадала про маску – Джекiл i Гайд, парне й непарне. Їi шлунок крутнувся, вiд чого вона вiдчула легку слабкiсть. Колесо сповiльнилося, почало цокати. Пiдлiтки заходилися кричати, женучи його далi. – Ще трохи, маленьке, – вмовляв його Стiв Бернгардт. – Ще трохи, любе. Колесо перецокало до третього десятка й зупинилося на 24. Юрба знову радiсно заголосила. – Джоннi, тобi вдалося, вдалося! – кричала Сара. Заводiй свиснув крiзь зуби вiд огиди й розплатився. Долар пiдлiткам, два Бернгардту, десять i два по одному Джоннi. Тепер перед ним лежало вiсiмнадцять доларiв. – Пiшла спека, пiшла спека, гей-гей-гей. Ще разочок, друже мiй. «Колесо» сьогоднi тебе любить. Джоннi глянув на Сару. – Вирiшуй ти, Джоннi. – Але раптом iй стало неспокiйно. – Давай, дядьку, – пiдштовхував пiдлiток зi значком iз Джиммi Гендрiксом. – Буде дуже добре роззути цього чувака. – Нехай, – сказав Джоннi. – Востанне. – Куди покладете, там i лежатиме. Вони всi дивилися на Джоннi, котрий одну мить замислено постояв i потер лоба. Його зазвичай веселе обличчя завмерло, посерйознiшало й зiбралося. Вiн дивився на колесо в рамцi вогнiв, i його пальцi рiвномiрно терли гладеньку шкiру над правим оком. – Хай лежить як лежить. Юрба трохи пошепотiлася. – Ох, дядьку, це ти вже сильно спокушаеш. – Йому пре, – намагався зважитися Бернгардт. Вiн озирнувся на дружину, котра знизала плечима, демонструючи, що гадки не мае. – Прилипну вже до тебе, з усiма потрухами. Пiдлiток зi значком глянув на друга, котрий знизав плечима й кивнув. – Гаразд, – сказав вiн, обертаючись до заводiя. – Ми теж залишимо. Колесо крутнулося. Сара чула, як позаду них один з рiзноробiв побився об заклад з iншим проти того, що знову випаде третiй десяток. Їi шлунок знову крутнувся, але цього разу не зупинився, а просто продовжував робити одне сальто за iншим, i вона зрозумiла, що ii нудить. На обличчi виступив холодний пiт. Колесо почало сповiльнюватися на першому десятку, i один з пiдлiткiв спересердя замахав руками, але не вiдiйшов. Воно процокало повз 11, 12, 13. Заводiй нарештi повеселiшав. Цок-цок-цок, 14, 15, 16. – Пройде далi, – сказав Бернгардт. У його голосi чулося захоплення. Заводiй дивився на свое «Колесо» так, нiби дуже хотiв простягти руку й зупинити його. Воно процокало повз 20, 21 i спинилося на секторi з написом 22. Юрба, що вже наросла до майже двадцяти людей, знову трiумфально загорлала. Здавалося, тут зiбралися всi, хто ще залишався на ярмарку. Сара почула краем вуха, як рiзнороб, що програв свiй заклад, пробурчав щось на зразок «Пощастило серуну» i розплатився. Їй у головi гупало. Ноги раптом стали жахливо нестiйкi, а м’язи – розiм’яклi й ненадiйнi. Вона швидко поблимала кiлька разiв, але отримала за цi зусилля тiльки нудотну дозу запаморочення. Свiт нiби нахилився пiд пологим кутом, наче вони й досi сидiли на «Круть-верть», а тодi знову вирiвнявся. «Я з’iла поганий хот-дог, – похмуро подумала вона. – Ось що бувае, коли випробовуеш удачу на окружному ярмарку, Саро». – Гей-гей-гей, – сказав заводiй без ентузiазму й розплатився. Два долари пiдлiткам, чотири – Стiву Бернгардту, а тодi – купку Джоннi: три десятки, п’ятiрку й ще один. Заводiй не стрибав вiд радостi, але лишався добродушним. Якщо високий худий парубок з гарненькою бiлявкою знову поставить на третiй десяток, заводiй майже напевне поверне все, що iм виплатив. Грошi не належали худому, поки лежали на iгровому полi. А якби той i забрав iх зараз? Ну, вiн пiдняв тисячу доларiв на «Колесi» тiльки сьогоднi, тож мiг дозволити собi трохи виплатити. Чутка, що хтось виграв на «Колесi» Сола Драммора, розiйдеться широко, i завтра гра пiде краще, нiж будь-коли. Переможцi дають хорошу рекламу. – Куди покладете, там i лежатиме, – завiв вiн. До поля пiдступили ще кiлька глядачiв, кладучи на нього своi десятки й четвертаки. Але заводiй дивився тiльки на свого грошовитого гравця. – Що скажеш, парубче? Хочеш поцiлити в мiсяць? Джоннi подивився на Сару. – Ти не проти… чуеш, iз тобою все гаразд? Ти бiла мов стiна. – Живiт, – сказала вона й спромоглась усмiхнутися. – Мабуть, у хот-дозi щось було. Може, поiдемо додому? – Аякже. Звiсно. Вiн збирав пожмаканi купюри у стосик, аж тут йому на очi знову трапилося «Колесо». Тепла турбота про неi згасла в них. Його очi нiби знов потемнiшали, стали холодними й оцiнливими. «Вiн дивиться на те колесо, як хлопчики – на свою мурашину ферму», – подумала Сара. – Одну хвилинку, – сказав вiн. – Гаразд, – вiдповiла Сара. Але тепер, окрiм нудоти в шлунку, на неi напали й памороки в головi. І з нижньоi частини живота почулися бурчання, що дуже iй не подобалося. Тiльки не заднiй клапан, Господи. Будь ласка. Вона подумала: «Вiн не заспокоiться, доки все не програе». А тодi, з дивною впевненiстю: «Але вiн не програе». – Що скажеш, друзяко? – спитав заводiй. – Тут чи там, за чи проти. – Майно чи лайно, – сказав один з рiзноробiв, i навколо нервово зареготали. У Сари попливло в думках. Джоннi раптом пiдiпхнув купюри й четвертаки в куток iгрового поля. – Що ти робиш? – спитав направду вражений заводiй. – Усю пачку на 19, – сказав Джоннi. Сара придушила стогiн, хоч вiн так i просився назовнi. У натовпi забурмотiли. – Не перегинай, – сказав Стiв Бернгардт на вухо Джоннi. Джоннi не вiдповiв. Вiн дивився на «Колесо» з чимось схожим на байдужiсть. Його очi здавалися майже фiолетовими. Раптом почувся якийсь дзвiн, i Сара спочатку подумала, що вiн пролунав тiльки в ii вухах. Тодi вона побачила, як iншi, хто поставив був своi грошi, згребли iх усi назад, залишаючи Джоннi грати самого. «Нi! – Вона зрозумiла, що хоче кричати. – Не так, не самого, це нечесно…» Вона прикусила язика. Боялася, що ii може знудити, якщо вона розкрие рота. Шлунку стало геть зле. Виграний Джоннi стосик лежав самотнiй пiд рiзким свiтлом. П’ятдесят чотири долари, а виплата за виграш на конкретному номерi – десять до одного. Заводiй облизнув губи. – Мiстере, правила вимагають не приймати ставок на один номер, якщо вони бiльшi за два долари. – Та годi, – гаркнув Бернгардт. – Ти не повинен приймати i ставки на десяток, бiльшi за десять баксiв, а щойно спокiйно прийняв вiсiмнадцять. Що, пiдгузок набух? – Нi, просто… – Вирiшуй, – рiзко сказав Джоннi. – Або так, або iнак. Моiй дiвчинi недобре. Заводiй оцiнив натовп. Натовп вiдповiв йому ворожими поглядами. Кепсько. Вони не розумiють, що хлопак викидае своi грошi у прiрву, а вiн намагаеться його стримати. До бiса iх. Юрбi не сподобаеться анi одне, анi друге. Нехай парубок спробуе повторити свiй номер i програе, щоб можна вже було зачинитися на нiч. – Ну, – мовив вiн, – якщо тiльки серед вас нема iнспектора… – Вiн повернувся до «Колеса». – Колесо крутиться, удача не скупиться, де ся зупиняе, того нiхто не знае. Заводiй крутнув, i номери на колесi розпливлися. Якийсь час, що здався набагато довшим, нiж тривав насправдi, не чулося нiчого, крiм гудiння «Колеса фортуни», лопотання клаптя брезенту десь на нiчному вiтрi й нудотного биття в Саринiй головi. Подумки вона благала Джоннi обiйняти ii, але вiн просто мовчки стояв, поклавши руки на iгрове поле, а очi втупивши в колесо, котре, здавалось, намiрилося крутитися вiчно. Нарештi воно сповiльнилося достатньо, щоб Сара почала розрiзняти числа, i вона побачила 19 – 1 i 9, яскраво-червонi на бiлому тлi. Вгору i вниз, вгору i вниз. Мiрне гудiння «Колеса» розбилося на окремi цок-цок-цоки, дуже гучнi в застиглому повiтрi. Тепер числа марширували повз вказiвник чiтким строем. Один з рiзноробiв зачудовано гукнув: «Богом клянуся, воно точно буде недалеко!» Джоннi спокiйно стояв, стежив за «Колесом», i Сарi тепер здавалося (хоч то могла бути й слабкiсть, що перекочувалася в ii животi давлючими, перистальтичними хвилями), що його очi стали майже геть чорнi. «Джекiл i Гайд», – подумала вона i раптом без пам’ятi злякалася його. Цок-цок-цок. Колесо доклацало до другого десятка, проминуло 15 i 16, цокнуло на 17, а тодi, повагавшись одну мить, i на 18. На останньому «цок!» воно стало навпроти вказiвника з сектором 19. Юрба перестала дихати. Воно повiльно оберталося, пiдвiвши вказiвник до маленькоi шпильки, що роздiляла 19 i 20. На чверть секунди здалося, що та шпилька не втримае вказiвник у секторi 19, що залишки iнерцii прокрутять колесо до 20. Тодi воно трохи обернулося в iнший бiк, витративши всю силу, i завмерло. На мить вiд юрби не було чути нiчого. Анi звуку. Тодi один з пiдлiткiв, розiгрiтий i приголомшений: – Дядьку, та ти ж виграв п’ятсот сорок доларiв. Стiв Бернгардт: – Нiколи не бачив такоi серii. Нiколи. Тодi люди радiсно закричали. Джоннi плескали по спинi, гупали кулаками. Вони пропихалися повз Сару, щоб торкнутися його, i на мить, коли iх роздiлили, вона вiдчула первiсну, гидотну панiку. Їi, безсилу, торсали то в один бiк, то в iнший, а шлунок перевертався як скажений. Десяток пiслявидiв «Колеса» скакав перед очима чорними колами. За мить Джоннi був поруч iз нею, i вона з кволою радiстю побачила, що то справдi Джоннi, а не зосереджений манекен, що дивився на останнiй запуск «Колеса». Вiн виглядав переполошеним i стривоженим за неi. – Кицю, менi так шкода, – сказав вiн, i вона полюбила його за це. – Усе гаразд, – вiдповiла вона, не знаючи, так це чи нi. Заводiй кахикнув. – «Колесо» зачиняеться на нiч, «Колесо» зачиняеться. Натовп невдоволено, але поступливо загудiв. Заводiй глянув на Джоннi. – Менi доведеться видати вам чек, юний джентльмене. Я не тримаю стiльки готiвки. – Гаразд, нехай, – сказав Джоннi. – Тiльки покваптесь. Моiй панi справдi кепсько. – Аякже, чек, – сказав Стiв Бернгардт iз нескiнченним презирством. – Вiн дасть тобi чек, який у банку просто не приймуть, та ще й притягнуть гармату, щоб вистрiлити ним подалi. А вiн тим часом уже зимуватиме у Флоридi. – Мiй любий сер, – почав заводiй. – Запевняю вас, що… – Матiнку свою запевняй, може, вона й повiрить, – сказав Бернгардт. Вiн раптом сягнув через iгрове поле й ухопив щось пiд прилавком. – Гей! – зойкнув заводiй. – Це вже грабунок! Юрбу начебто не дуже вразили його заяви. – Будь ласка, – пробурмотiла Сара. Їй вихрилося в головi. – Менi начхати на грошi, – раптом сказав Джоннi. – Пропустiть нас, будь ласка. Панi недобре. – Ох, дядьку, – сказав пiдлiток iз Джиммi Гендрiксом на значку, але вони з приятелем неохоче вiдступили вбiк. – Нi, Джоннi, – сказала Сара, хоч на той час вона стримувала блювання тiльки силою волi. – Забери своi грошi. П’ятсот доларiв були зарплатнею Джоннi за три тижнi. – Розплатися, дешеве теленькало! – заревiв Бернгардт. Вiн витяг з-пiд прилавка сигарну коробку, вiдiпхнув ii вбiк, навiть не глянувши, сягнув рукою ще раз i цього разу виловив сталевий ящичок iз замком, пофарбований промисловою зеленою фарбою. Вiн гупнув ним об iгрове поле. – Якщо тут не знайдеться п’ятисот сорока баксiв, то я з’iм свою сорочку на очах усiх присутнiх. – Вiн опустив важку й тверду долоню на плече Джоннi. – Почекай хвилинку, синку. Зараз ти отримаеш свiй виграш, або мене звуть не Стiв Бернгардт. – Справдi, сер, там не так багато… – Плати давай, – сказав Стiв Бернгардт, налiгши Джоннi на плече, – або я подбаю про те, щоб ти закрився. Не жартую. Щиро тобi кажу. Заводiй зiтхнув i засунув руку до кишенi. Видобув ключ на тонкому ланцюжку. Юрба видихнула. Сара не могла залишатися з ними довше. Їi шлунок нiби роздуло, а тодi вiн завмер, наче в мерця. Усе готувалося покинути його – усе i зi швидкiстю потяга. Вона вiдбiгла вiд Джоннi й пробилася крiзь натовп. – Люба, ти в порядку? – спитав ii жiночий голос, i Сара наослiп похитала головою. – Саро! Саро! – гукнув Джоннi. «Вiд Джекiла i Гайда… не сховаешся», – недоладно подумала вона. Флуоресцентна маска нiби висiла iй перед очима в темрявi алеi, поки вона оббiгала карусель. Вона вдарилася плечем об лiхтарний стовп, заточилася, вхопилася за нього, i ii знудило. Усе вивергалося нiби аж вiд самих п’ят, судомлячи шлунок, стискаючи його в хворий, слизький кулак. Вона не стримувалася. «На запах наче солодка вата», – подумала вона i зi стогоном вивернулася ще раз, а тодi ще раз. Перед очима танцювали плями. Остання судома викинула назовнi самi вже тiльки слиз iз повiтрям. – Ох, божечки, – кволо сказала вона i вчепилася за стовп, щоб не впасти. Десь позаду Джоннi кликав ii на iм’я, але вона ще не могла вiдповiсти, та й не хотiла. Їi шлунок трохи влiгся, i в ту мить iй хотiлося тiльки стояти в темрявi й вiтати себе з тим, що вона жива, що пережила цей вечiр на ярмарку. – Саро? Саро! Вона двiчi сплюнула, щоб трохи очистити рота. – Я тут, Джоннi. Вiн обiйшов карусель iз гiпсовими конячками, що застигли посеред стрибка. Вона побачила, як вiн стискае в однiй руцi пачку зеленуватих папiрцiв, не помiчаючи того. – Усе гаразд? – Нi, але вже краще. Вивернуло. – Ох. Ох, Боже. Ходiмо додому. – Вiн обережно взяв ii за руку. – Ти отримав своi грошi. Вiн глянув на пачку банкнот у руцi й механiчно запхнув iх до кишенi штанiв. – Так. Частину або все – не знаю. Той здоровань iх перерахував. Сара витягла з сумочки хустинку й утерла нею губи. «Ковток води, – подумала вона. – Я б душу продала за ковток води». – Треба було стежити, – сказала вона. – Це немало грошей. – Знайденi грошi добра не приносять, – хмуро сказав вiн. – Одне з прислiв’iв моеi матерi. У неi таких мiльйони. І вона смерть як не любить азартнi iгри. – Непереборний баптизм, – сказала Сара i раптом конвульсивно здригнулася. – Ти як? – стурбовано спитав вiн. – Дрижаки, – вiдповiла вона. – Коли дiйдемо до машини, я хочу, щоб пiчка грiла на повну i… ох, Боже, зараз знову буде. Вона вiдвернулася вiд нього i зi стогоном вивергнула слину. Тодi заточилася. Вiн притримав ii обережно, але твердо. – До машини дiйдеш? – Так. Уже все добре. Але голова болiла, в ротi тхнуло, а м’язи спини й живота нiби повiдлипали вiд кiсток, розтягнулися й болюче провисли. Вони повiльно пройшли разом алеею, човгаючи тирсою, проминаючи намети, що вже позачинялися й згорнулися на нiч. Позаду них пропливла тiнь, i Джоннi рiзко озирнувся, певно, усвiдомлюючи, скiльки грошей лежить у його кишенi. То був один з пiдлiткiв – десь рокiв п’ятнадцяти. Вiн соромливо всмiхнувся. – Сподiваюся, вам покращае, – сказав вiн до Сари. – Це точно якийсь хот-дог. Дуже легко нарватися на якийсь непевний. – Бге, не згадуй про них, – сказала Сара. – Допомогти вам дiйти до машини? – спитав пiдлiток Джоннi. – Нi, дякую. Ми дiйдемо. – Тодi я пожену, бо вже пора. – Вiн затримався ще на хвильку, його полохлива усмiшка розширилася. – Було дуже приемно побачити, як ви роззули отого. Вiн покрокував у темряву. Сарин маленький бiлий унiверсал був единою машиною, що лишилася стояти в темрявi паркiнгу; вiн зiщулився пiд натрiевою лампою, як занедбане, загублене цуценя. Джоннi вiдчинив для Сари пасажирськi дверi, i вона обережно сповзла на сидiння. Вiн заскочив за кермо й завiв двигун. – Через кiлька хвилин прогрiеться, – сказав вiн. – Нехай. Менi вже тепло. Вiн глянув на неi й побачив на обличчi свiжий пiт. – Можливо, тебе треба доправити до лiкарнi, – сказав вiн. – Якщо це сальмонела, то все може бути серйозно. – Нi, менi краще. Я просто хочу доiхати додому й заснути, а тодi прокинутися рiвно на стiльки, щоб зателефонувати до школи, сказати, що я захворiла, i лягти спати далi. – Не переймайся тим, щоб прокинутися. Я перекажу, що тебе не буде, Саро. Вона вдячно глянула на нього. – Справдi? – Аякже. Вони вже прямували до головного шосе. – Менi так шкода, що я не можу повернутися з тобою до твоеi квартири, – сказала Сара. – Справдi й щиро. – Не твоя провина. – Звiсно, моя. З’iла поганий хот-дог. Безталанна Сара. – Я кохаю тебе, Саро, – сказав Джоннi. Вiн сказав це вголос, тож слова вже не можна було забрати назад, вони зависли мiж ними в рухомiй машинi й чекали, що з ними робитимуть далi. Вона зробила все, що могла. – Дякую тобi, Джоннi. Далi вони iхали в затишнiй тишi. Роздiл другий 1 Уже була майже пiвнiч, коли Джоннi завiв унiверсал до ii пiд’iзноi дороги. Сара дрiмала. – Гей, – сказав вiн, заглушив двигун i легенько ii поштовхав. – Вже приiхали. – О… добре. – Вона сiла рiвно й тiснiше загорнулася в куртку. – Як ти? – Краще. Живiт болить, спина ние, але краще. Джоннi, можеш забрати машину в Клiвзi. – Нi, краще не треба, – сказав вiн. – Хтось побачить ii припаркованою бiля мого будинку на всю нiч. Таких чуток нам не треба. – Але я збиралася приiхати до тебе… Джоннi всмiхнувся. – І тодi воно було б варте ризику, навiть якби нам довелося йти пiшки три квартали. Крiм того, я хочу, щоб у тебе була машина, якщо ти передумаеш про лiкарню. – Не передумаю. – Але це можливо. Можна зайти до тебе викликати таксi? – Звiсно, що можна. Вони ввiйшли, i Сара ввiмкнула свiтло, а тодi на неi знову напали дрижаки. – Телефон у вiтальнi. Я приляжу й накриюся ковдрою. Вiтальня була невелика й функцiональна, i вiд казармового вигляду ii рятували тiльки крикливi завiски на вiкнах – психоделiчнi за кольором i вiзерунком квiти, – а також ряд плакатiв на однiй стiнi: Дiлан у Форест-Гiллз, Баез у «Карнегi-голлi», «Jefferson Airplane» у Берклi, «The Byrds» у Клiвлендi. Сара лягла на канапу й пiдтягла ковдру до пiдборiддя. Джоннi дивився на неi по-справжньому стурбовано. Вона побiлiшала на лицi мов папiр, за винятком темних кiл пiд очима. Виглядала надзвичайно хворою. – Може, менi краще переночувати тут, – сказав вiн. – На випадок, коли щось трапиться… – Наприклад, трiщинка в моему хребтi, завтовшки у волосину? – Вона пригнiчено усмiхнулася. – Ну, знаеш. Бувае. Зловiсне бурчання в животi вирiшило за неi. Вона твердо намiрилася була закiнчити вечiр тим, щоб заснути з Джоном Смiтом, але тепер уже не випадало. Та це не означало, що вiн мусить стерегти ii, поки вона блюватиме, бiгатиме до туалету й перехилятиме пляшечку пептобiсмолу. – Усе буде добре, – сказала вона. – Я просто з’iла на ярмарку поганий хот-дог, Джоннi. Ти й сам легко мiг би отримати такий. Подзвони менi завтра, як у тебе буде вiкно. – Точно? – Так. – Гаразд, мала. Вiн не сперечався, а пiдняв слухавку й викликав собi таксi. Вона заплющила очi. Їi колисав i заспокоював звук його голосу. Однiею з речей, якi iй у ньому найбiльше подобалися, було те, як вiн завжди щосили намагаеться вчинити правильно, вчинити найкраще, без усiлякого самолюбного лайна. Це було добре. Вона була надто зморена й пригнiчена, щоб грати в якiсть соцiальнi iгри. – Дiло зроблено, – сказав вiн, кладучи слухавку. – Пришлють когось за п’ять хвилин. – Принаймнi ти заробив собi на таксi, – сказала вона, усмiхаючись. – І маю намiр видати щедрi чайовi, – вiдповiв вiн, пристойно зiмiтувавши комiка В. К. Фiлдса. Вiн пiдiйшов до канапи, до неi, взяв ii за руку. – Джоннi, як тобi вдалося? – Гммм? – «Колесо». Як ти це зробив? – Удача прийшла, от i все, – сказав вiн з трохи збентеженим виглядом. – У кожного бувае коли-не-коли. Як на перегонах, чи за блек-джеком, чи просто коли пiдкидаеш монетку. – Нi, – сказала вона. – М? – Не думаю, що в кожного коли-не-коли бувае. Це було майже моторошно. Я… трохи злякалася. – Справдi? – Так. Джоннi зiтхнув. – У мене iнколи бувають такi чуття, от i все. Скiльки себе пам’ятаю, вiдколи був малим. Я завжди добре вмiв знаходити те, що люди губили. Як-от iз Лiзою Шуман у школi. Знаеш цю дiвчину? – Маленьке сумне мишенятко Лiза? – Вона всмiхнулася. – Знаю. Вона прилiтае на хмарi розгубленостi на мiй курс дiловоi граматики. – Вона загубила шкiльний перстень, – сказав Джоннi. – І через це прийшла до мене в сльозах. Я спитав, чи дивилася вона в кутках на верхнiй полицi ii шафки. Просто здогад. Але перстень був саме там. – І ти завжди вмiв робити отаке? Вiн засмiявся й похитав головою. – Майже нiколи. – Усмiшка трохи сiпнулася. – Але сьогоднi чуття було сильне, Саро. Я мав те колесо… – Вiн м’яко стиснув кулаки й тепер дивився на них, насупившись. – Я мав його просто в руках. І воно викликало в мене до сказу дивнi асоцiацii. – Якi? – Гума, – повiльно мовив вiн. – Палена гума. І холод. Лiд. Чорний лiд. Ось що було пiд моiми думками. Бозна-чому. І ще лихе вiдчуття. Схоже на засторогу. Вона пильно дивилася на нього й нiчого не казала. Його обличчя потроху вияснилося. – Але все вже минулося, хоч би що то було. Мабуть, що й нiчого. – То була удача на п’ятсот з гаком доларiв, – сказала вона. Джоннi засмiявся й кивнув. Вiн бiльше не балакав, i вона дрiмала, втiшена з того, що вiн при нiй. Вона знов пробудилася, коли на стiну полилося свiтло фар з вулицi. Його таксi. – Я подзвоню, – сказав вiн i нiжно поцiлував ii чоло. – Ти точно не хочеш, щоб я посидiв? Раптом iй захотiлося саме цього, але вона похитала головою. – Дзвони, – сказала вона. – На третьому уроцi, – пообiцяв вiн i пiшов до дверей. – Джоннi? Вiн розвернувся. – Я кохаю тебе, Джоннi, – сказала вона, i його обличчя освiтилося. Вiн послав iй повiтряний цiлунок. – Одужуй, – сказав вiн, – а тодi поговоримо. Вона кивнула, але наступного разу iй випало говорити з Джоннi Смiтом аж через чотири з половиною роки. 2 – Не проти, якщо я сяду спереду? – спитав Джоннi водiя таксi. – Не. Тiльки не стукай колiном об лiчильник. Тендiтна штука. Джоннi з певним зусиллям просунув своi довгi ноги пiд лiчильником i гупнув дверцятами. Водiй, середнього вiку, лисий, iз черевцем, опустив прапорець, i таксi поiхало вздовж Флегг-стрiт. – Куди? – Клiвз-Мiллз, – сказав Джоннi. – На Мейн-стрiт. Я покажу дорогу. – Тодi з тебе пiвтора лiчильника, – сказав водiй. – На жаль, звiдти треба буде вертатися порожнiм. Рука Джоннi несвiдомо стислася на випнутiй вiд стосика купюр кишенi. Вiн спробував пригадати, чи взагалi мав колись при собi стiльки грошей. Одного разу. Вiн тодi купив дворiчну «шевi» за тисячу двiстi. З примхи попросив банк видати йому депозит готiвкою, просто щоб побачити, на що воно схоже. Нiчого чудесного в тому не було, але подив на обличчi продавця, коли Джоннi поклав дванадцять стодоларових купюр у його руку, був прекрасним видовищем. Проте ця конкретна купка грошей не приносила йому радостi, а трохи бентежила, i йому знову спала на думку материна аксiома: «Знайденi грошi добра не приносять». – Нехай буде пiвтора, – сказав вiн водiевi. – Добре, що порозумiлися, – провадив далi водiй. – Я так швидко сюди доiхав, бо хтось викликав мене з Рiверсайду, а тодi не захотiв озиватися, коли я туди приiхав. – Невже? – спитав Джоннi без особливоi цiкавостi. За вiкном пролiтали темнi будинки. Вiн виграв п’ятсот доларiв, i з ним нiколи не траплялося нiчого подiбного. Той фантомний запах паленоi гуми… вiдчуття, наче вiн частково пережив якусь подiю, що трапилася з ним, коли вiн був геть малим… i вiдчуття нещастя, що насувалось, аби врiвноважити удачу, – усе це досi не покидало його. – Так, отi пияки дзвонять, а тодi раптом передумують, – говорив водiй. – Клятi випивохи, ненавиджу iх. Беруть дзвонять, а тодi вирiшують «а якого чорта, бахну ще пива». Або пропивають грошi на дорогу, поки чекають, а коли я заходжу й кричу: «Хто тут хотiв таксi?» – нiхто не озиваеться. – Ага, – сказав Джоннi. Лiворуч вiд них текла рiчка Пенобскот, темна й масна. А ще Сара занедужала, а ще сказала, що кохае його. Певно, вiн просто заскочив ii в момент слабкостi, але, Боже, якщо вона говорила серйозно! Вiн запав на неi майже з найпершого iхнього побачення. Ось де справжня удача цього вечора, а не в перемозi над «Колесом». Але його думки поверталися саме до «Колеса». Вiн бачив у темрявi за вiкном, як воно обертаеться, а у вухах чулося дедалi повiльнiше цок-цок-цокання вказiвника, що клацав об передiлки мiж номерами, – наче звук з неспокiйного сну. Знайденi грошi добра не приносять. Водiй звернув на шосе 6. Вiн провадив свiй монолог. – А я й кажу: «Запхни свою думку сам знаеш куди». Малий же такий розумний, що й срати вже не проситься, так? Я не збираюся слухати таке лайно нi вiд кого, навiть вiд свого сина. Я воджу це таксi вже двадцять шiсть рокiв. Мене шiсть разiв грабували. Я збився з лiку, скiльки разiв уминав крила, хоч у мене нiколи не було серйозноi аварii, за що хвала Марii, матерi Ісуса, i святому Христофору, i Богу нашому Всемогутньому, розумiеш? І кожен тиждень, хоч би яким дохлим вiн видавався, я вiдкладав п’ять баксiв йому на коледж. Ще звiдтодi, як вiн тiльки пляшечку ссав. І заради чого? Щоб воно прийшло якось додому й сказало менi, що Президент Сполучених Штатiв – свиня? Бiсiв хрущ! Пацан, мабуть, i мене вважае свинею, хоч i знае, що, як вiн таке скаже вголос, я йому зекономлю на стоматологii. Отаке нинiшне молоде поколiння. То я й кажу: «Запхни свою думку сам знаеш куди». – Ага, – сказав Джоннi. Тепер вони проминали лiс. Лiворуч було Карсонове болото. Вони були десь за сiм миль вiд Клiвз-Мiллза. Лiчильник нарахував ще десять центiв. «Одна монетка, одна десята долара. Гей-гей-гей». – А ти ким працюеш, якщо можна спитати? – звернувся до Джоннi водiй. – Вчу старшi класи в Клiвзi. – О, невже? Тодi ти знаеш, про що я. Що, в бiса, з цими дiтьми, га? Ну, вони з’iли поганий хот-дог, що зветься В’етнам, i через те познайомилися з трупними отрутами. Їм його продав мужик на ймення Лiндон Джонсон. Тож вони пiшли до iншого дядька, знаеш, i сказали: «Господи, мiстере, менi страшенно зле». А цей iнший дядько, на ймення Нiксон, сказав: «Я знаю, як тут зарадити. З’iжте ще по кiлька хот-догiв». Ось що не так iз молоддю Америки. – Не знаю, – сказав Джоннi. – Плануеш свое життя i робиш те, що можеш, – сказав водiй, i в його голосi з’явилося справжне збентеження. Воно не мало тривати довго, бо тодi саме розпочалась остання хвилина його життя. І Джоннi, котрий цього не знав, вiдчув справжнiй жаль до цього чоловiка, спiвчуття до його нездатностi зрозумiти. «Ну ж бо, кицю, бери бика за роги… тут трусить так, що вiднiмае ноги…» – Хочеш йому тiльки найкращого, а пацан приходить додому з волоссям до сраки i каже, що Президент Сполучених Штатiв – свиня. Свиня! Трясця-матiр, я не… – Стережись! – закричав Джоннi. Водiй був наполовину повернув до нього обличчя, його пухке ветеранське лице, наче з журналу, було серйозне, сердите й нещасне у свiтлi панелi та раптових променях фар зустрiчноi машини. Вiн знову перемкнувся на дорогу, але було запiзно. – Госссподи… На дорозi були двi машини, обабiч бiлоi лiнii. Вони ганялись одна з одною, плiч-о-плiч, перескакували пагорб. «Мустанг» i «додж-чарджер». Джоннi чув розiгнане виття iхнiх двигунiв. «Чарджер» гнав просто на них. Вiн навiть не намагався звернути з iхньоi дороги, а водiй таксi закляк за кермом. – Госсссс… Джоннi ледве усвiдомив, як лiворуч вiд них проскочив «мустанг». Тодi таксi i «чарджер» зустрiлися лобами, i Джоннi вiдчув, як його пiднiмае й тягне вперед. Болю не було, хоча вiн краем свiдомостi вiдчув, що приклався стегнами до таксометра досить сильно, щоб той вирвало з крiплення. Почувся звук розбитого скла. Велетенський стовп полум’я сягнув нiчного неба. Голова Джоннi вдарилась об лобове скло таксi й вибила його назовнi. Реальнiсть полетiла в чорну дiру. Бiль, слабкий i далекий, вiдчувся в плечах i руках, коли решта тiла потяглася крiзь розбите лобове скло вслiд за головою. Вiн летiв. Летiв у жовтневу нiч. Негучна миттева думка: «Я помираю? Я помру вiд цього?» Вiдповiдь внутрiшнього голосу: «Так, виходить, так». Вiн летiв. Нiч усiяли жовтневi зорi. Розкотистий бензиновий вибух. Жовтогаряча заграва. Тодi темрява. Його полiт у безодню закiнчився жорстким ударом i сплеском. Холодом i вогкiстю, коли вiн залетiв до Карсонового болота, за двадцять п’ять футiв вiд мiсця, де сплавилися «чарджер» i таксi, викресавши поховальний вогонь у нiчне небо. Темрява. Слабкiсть. Залишилося тiльки велетенське червоно-чорне колесо, що крутилося в такiй порожнечi, яка може бути мiж зiрками, спробуй удачу, один раз – фарт, другий – вже не жарт, гей-гей-гей. Воно крутилось оберт за обертом, червоне i чорне, вказiвник цокав, а хлопець напружував очi, щоб побачити, чи не пiдiйде вiн до подвiйного зеро, сектор закладу, виграш закладу, всi програли, заклад виграв. Вiн напружував зiр, але колесо зникло. Лишилися тiльки чорнота i космiчна порожнеча, заперечення, любий друже, вакуум. Холодний лiмб. Джоннi Смiт залишався в ньому дуже, дуже довго. Роздiл третiй 1 Десь пiсля другоi години ночi 30 жовтня 1970 року у вiтальнi на першому поверсi будиночка, що стояв десь на сто п’ятдесят миль пiвденнiше вiд Клiвз-Мiллза, задзвонив телефон. Герб Смiт сiв у лiжку, дезорiентований, наполовину витягнутий з-за порога сну, покинутий у його дверях, розiм’яклий i розгублений. Приглушений подушкою Верин голос поруч: – Телефон. – Ага, – сказав вiн i махом устав з лiжка. Герб був широкоплечим i дебелим чоловiком наприкiнцi п’ятого десятка, наразi одягненим у нижню частину блакитноi пiжами. Вiн увiйшов до вiтальнi другого поверху й увiмкнув свiтло. Там, унизу, продовжував дзеленчати телефон. Вiн спустився до того, що Вера називала «телефонним куточком». Той був обладнаний телефоном i дивним маленьким столиком-стiльцем, котрий вона взяла за купони, якi накопичила десь три роки тому. Герб вiд самого початку вiдмовлявся довiряти йому своi сто десять кiлограмiв. Вiн говорив по телефону стоячи. Шухляда столика-стiльця була заповнена журналами «Верхня кiмната», «Рiдерз Дайджест» i «Доля». Герб потягнувся до телефона, тодi дав йому подзвонити ще раз. Дзвiнок посеред ночi зазвичай означае одне з трьох: старий друг налигався до всирачки й вирiшив, що ти будеш радий почути його о другiй ночi; хтось помилився номером; поганi новини. Сподiваючись на другий варiант, Герб пiдняв слухавку. – Алло? Рипучий чоловiчий голос повiв: – Це будинок Герберта Смiта? – Так. – З ким я говорю? – Я Герб Смiт. Що… – Почекаете секунду? – Так, але… Пiзно. У його вусi приглушено стукнуло, нiби спiврозмовник на iншому кiнцi дроту впустив на пiдлогу черевик. Його поставили на очiкування. З багатьох речей, за якi вiн не любив телефон (поганий зв’язок, школярi з розiграшами, що питають, чи е в наявностi «Принц Альберт» у коробцi, а коли чують, що е, то пирхають i кажуть: «Ну то краще випустiть його»), оператори, схожi на комп’ютери, i слизькi типи, якi намагаються продати передплату на журнали, – найбiльше вiн не любив, коли його ставили на очiкування. Одна з тих пiдступних речей, котрi за останнiй десяток рокiв проникли в сучасне життя майже непомiченими. Колись давно парубок на iншому кiнцi просто сказав би: «Побудьте трохи на дротi, добре?» – i поклав би свою слухавку на стiл. Принаймнi в тi часи можна було розчути далеку розмову, гавкiт собаки, радiо, плач немовляти. А висiти на очiкуваннi – це вже геть iнакша пропозицiя. Лiнiя чисто тобi вимикаеться. Ти лишаешся нiде. Чого б тодi не казати: «Ви почекаете, а я вас трохи закопаю живцем?» Вiн усвiдомив, що трошечки злякався. – Герберте? Вiн розвернувся зi слухавкою бiля вуха. Вера стояла на верху сходiв у своему вицвiлому коричневому халатi, з волоссям, намотаним на бiгудi. На ii щоках i лобi затвердiв до консистенцii гiпсу якийсь крем. – Хто це? – Я ще не знаю. Мене перевели на очiкування. – Очiкування? О чверть на третю ночi? – Так. – Це ж не Джоннi, га? Нiчого не трапилося з Джоннi? – Я не знаю, – сказав вiн, намагаючись стримати голос, щоб той не зiрвався. Хтось телефонуе тобi о другiй ночi, переводить на очiкування, а ти перебираеш родичiв i пригадуеш, хто в якому здоров’i. Складаеш список лiтнiх тiтоньок. Перелiчуеш недуги дiдiв та бабiв, якщо ще маеш iх. Думаеш, чи не зупинився метроном у грудях одного з твоiх друзiв. І намагаешся не думати, що маеш одного-единого сина, якого дуже любиш, анi про те, що такi дзвiнки нiби завжди приходять о другiй ночi, анi про те, що твоi литки вже дерев’янiють i тверднуть вiд напруження… Вера заплющила очi й склала долонi перед худими грудьми. Герб намагався опанувати свое роздратування. Стримувався, щоб не сказати: «Веро, Бiблiя ясно натякае на те, щоб ти йшла i робила це десь у комiрчинi». Так вiн заробив би тiльки Милу Усмiшку Вери Смiт для Маловiрних i Впертих Чоловiкiв. Бувши на очiкуваннi на телефонi о другiй ночi, вiн не знав, чи витримае саме той рiзновид усмiшки. У телефонi знову клацнуло, а тодi iнший, старiший чоловiчий голос мовив: – Алло, мiстер Смiт? – Так, хто це? – Вибачте, що вам довелося чекати, сер. Це сержант Меггс iз полiцii штату, вiддiл Ороно. – Мiй син? Щось iз моiм сином? Вiн осiв на стiльчик у телефонному кутку, не усвiдомлюючи цього. Раптом вiдчув слабкiсть у всьому тiлi. Сержант Меггс сказав: – У вас е син Джон Смiт? Без другого iменi? – Вiн здоровий? Що з ним? Кроки на сходах. Вера стала поруч. Одну мить вона виглядала спокiйною, а тодi вчепилася в слухавку, мов тигриця. – Що сталося? Що з моiм Джоннi? Герб висмикнув у неi слухавку, надламавши iй нiготь. Твердо глянувши на неi, сказав: – Я розберуся. – Слова, що падали з його губ, були наче вкритi новокаiном. – У мене е син Джон Смiт, без другого iменi, так. Вiн живе в Клiвз-Мiллзi. Викладае там у старшiй школi. – Вiн потрапив в автомобiльну аварiю, мiстере Смiт. Його стан надзвичайно важкий. Менi дуже прикро приносити вам цю звiстку. – Інтонацii Меггса були формальнi, вивiренi. – Боже мiй, – сказав Герб. Його думки закрутилися вихором. Колись в армii один великий злий бiлявий хлопець iз пiвдня на ймення Чайлдресс вибив з нього весь дух позаду бару в Атлантi. Герб тодi почувався саме так – знесиленим, з розтоптаними думками, що злиплися в один нiкчемний брудний кавалок. – Боже мiй, – сказав вiн ще раз. – Вiн помер? – спитала Вера. – Вiн помер? Джоннi помер? Герб прикрив слухавку. – Нi, – сказав. – Не помер. – Не помер! Не помер! – закричала вона i з лунким гупом упала на колiна бiля телефонного кутка. – Господи, ми сердечно дякуемо Тобi й благаемо, щоб ти показав свою нiжну турботу i милiсть до нашого сина, заступив його своею люблячою рукою, просимо в iм’я Твого единого сина Ісуса i… – Веро, закрий рота! На мить вони замовкли всi трое, нiби задумавшись над свiтом i його не завжди щасливими порядками: Герб, що втиснувся на лавку в телефонному кутку, ледве запхнувши колiна пiд столик з букетом пластикових квiтiв, що стирчав йому в обличчя; Вера, що притулилася колiнами до граток на камiнi в коридорi; невидимий сержант Меггс, котрий через слуховi органи чуття спостерiгав за цiею чорною комедiею. – Мiстер Смiт? – Так. Я… перепрошую за галас. – Цiлком зрозумiло, – сказав Меггс. – Мiй син… Джоннi… Вiн iхав у своему «фольксвагенi»? – Смерть на колесах, смерть, цi маленькi «бiтли» просто смерть на колесах, – бубонiла Вера. Їi обличчям струменiли сльози, стiкаючи з твердоi гладенькоi поверхнi нiчноi маски, як дощ стiкае з хрому. – Вiн був у машинi «Жовтого таксi Бенгора й Ороно», – сказав Меггс. – Переповiм вам ситуацiю, як я ii розумiю. У пригоду втрапили три машини, двi з яких вели дiтлахи з Клiвз-Мiллза. Вони влаштували перегони. Виiхали на пагорб, вiдомий пiд назвою Карсонового, що на шосе номер 6, прямуючи на схiд. Ваш син сидiв у таксi, що iхало на захiд, до Клiвза. Таксi й машина, що iхала по зустрiчнiй, зiштовхнулися лоб у лоб. Водiй таксi загинув, як i хлопець, що вiв iншу машину. Ваш син i пасажирка з iншоi машини зараз у Медичному центрi схiдного Мейну. Наскiльки менi вiдомо, стан обох оцiнено як критичний. – Критичний, – сказав Герб. – Критичний! Критичний! – простогнала Вера. «О Господи, ми наче в тiй дивнiй виставi за двадцять кварталiв вiд Бродвею», – подумав Герб. Йому стало прикро i за Веру, i за сержанта Меггса, котрий не мiг не почути, як Вера вигукуе, наче придуркуватий грецький хор десь на тлi. Вiн подумав, скiльки таких розмов провiв сержант Меггс за свою кар’еру. Вирiшив, що, мабуть, чимало. Можливо, вiн уже телефонував дружинi водiя таксi й матерi загиблого хлопця, щоб розказати iм новини. Як вони прийняли звiстку? Та яка рiзниця? Хiба Вера не мала права оплакувати сина? І чому людинi обов’язково треба думати про такi дурнi речi в цi хвилини? – Схiдний Мейн, – сказав Герб. Вiн нашкрябав це в блокнотi. Малюночок угорi сторiнки зображав усмiхнену телефонну слухавку, а дрiт вiд неi виписував слова «Зателефонуй друговi». – Як вiн постраждав? – Перепрошую, мiстере Смiт? – Як вiн скалiчився? Голова? Живiт? Що? Вiн обгорiв? Вера заверещала. – Веро, будь ласка, замовкни вже! – Для цього краще зателефонуйте до лiкарнi, – обережно сказав Меггс. – Я отримаю повний звiт за кiлька годин. – Гаразд. Гаразд. – Мiстере Смiт, вибачте, що довелося телефонувати вам посеред ночi з такими поганими новинами… – Поганими, це точно, – сказав вiн. – Менi треба дзвонити в лiкарню, сержанте Меггс. До побачення. – До побачення, мiстере Смiт. Герб поклав слухавку й тупо вирячився на телефон. «Бах – i сталося, – подумав вiн. – Хто б подумав. Джоннi». Вера знову вискнула, i вiн з тривогою дивився, як вона хапае цiлi жмути волосся i смикае себе за них. – Це кара! Це кара за те, як ми живемо, за грiх, за щось таке! Гербе, стань зi мною на колiна… – Веро, треба дзвонити до лiкарнi. Я не хочу робити це на колiнах. – Помолiмося за нього… Пообiцяймо виправитися… Якби ж ти частiше ходив зi мною до церкви, я знаю… Може, це твоi сигари, твое пиво з тими пiсля роботи… Лайка… Поминання iменi Божого всуе… Кара… це кара… Вiн поклав долонi iй на обличчя, щоб зупинити це дике, важке метання туди-сюди. Дотик до нiчного крему був неприемний, але вiн не прибрав рук. Вiдчув жаль до неi. Останнi десять рокiв його жiнка ходила в сiрiй зонi мiж вiрнiстю своему баптизму i тим, що вiн вважав легкою релiгiйною манiею. Через п’ять рокiв пiсля народження Джоннi лiкар знайшов кiлька доброякiсних пухлин у ii матцi й вагiнальному каналi. Їх видалення стало на завадi надiям на другу дитину. Ще через п’ять рокiв iншi пухлини зробили необхiдною радикальну гiстеректомiю. Тодi в неi все справдi почалося – глибокi релiгiйнi почуття, що сплелися з iншими вiруваннями. Вона жадiбно читала брошури про Атлантиду, космiчнi кораблi з небес, раси «чистих християн», котрi могли жити в надрах землi. Читала журнал про паранормальне «Доля» майже так само часто, як Бiблiю, i раз по раз використовувала одне, щоб пролити бiльше свiтла на iнше. – Веро, – сказав вiн. – Ми виправимося, – шепотiла вона й благально дивилася на нього. – Виправимося, i вiн житиме. От побачиш. Побачиш… – Веро. Вона замовкла. Дивилася на нього. – Зателефонуймо до лiкарнi й спитаймо, наскiльки воно погано, – нiжно сказав вiн. – Г-г-гаразд. Так. – Можеш посидiти отам на сходах i помовчати? – Я хочу помолитися, – по-дитячому сказала вона. – Ти мене не зупиниш. – Я й не хочу. Якщо ти молитимешся мовчки. – Так. Мовчки. Гаразд, Гербе. Вона пiшла до сходiв, сiла й тiсно загорнулася в халат. Склала долонi, i ii губи заворушилися. Герб зателефонував до лiкарнi. Через двi години вони вже iхали на пiвнiч майже порожнiм мейнським платним шосе. Герб сидiв за кермом iхнього фордiвського унiверсала 1966 року. Вера сидiла на пасажирському мiсцi з прямою, мов стрiла, спиною. На колiнах тримала Бiблiю. 2 Телефон розбудив Сару за чверть до дев’ятоi. Вона пiшла вiдповiдати, але думки наполовину залишилися спати в лiжку. Вiд блювання минулого вечора болiла спина, м’язи живота нiби були розтягнутi, але в усьому iншому вона почувалася значно краще. Вона пiдняла слухавку, певна того, що то Джоннi. – Алло? – Привiт, Саро. То був не Джоннi. То була Енн Страффорд зi школи. Енн була на рiк старша за Сару, i це вже був ii другий рiк у Клiвзi. Вона викладала iспанську. То була бурхлива, кипуча дiвчина, i Сарi вона дуже подобалась. Але цього ранку вона говорила приглушено. – Як ти, Еннi? Це в мене тимчасове. Джоннi тобi, мабуть, розказав. Певно, ярмарковi хот-доги… – О Господи, ти не знаеш. Ти не… Слова потонули в дивних, здавлених звуках. Сара слухала й похмурнiла. Коли вона зрозумiла, що Енн плаче, початковий подив обернувся на смертельну тривогу. – Енн? Що сталося? Щось iз Джоннi чи… чи з… – Була аварiя, – сказала Енн. Тепер вона ридала вiдкрито. – Вiн був у таксi. Вдарилися лоб у лоб. Іншу машину вiв Бред Френо, вiн другий рiк учив у мене iспанську, вiн загинув, його дiвчина померла вже вранцi, Мерi Тiбо, я чула, що вона була в одному з класiв Джоннi, це жахливо, жахл… – Джоннi! – Сара закричала в телефон. Їi знову почало нудити. Долонi й ступнi раптом похололи, як чотири могильнi каменi. – Що з Джоннi? – Вiн у критичному станi, Саро. Дейв Пелсен вранцi дзвонив до лiкарнi. Вони не чекають… ну, все дуже погано. Свiт швидко сiрiшав. Енн говорила далi, але ii голос став далеким i маленьким, як сказав е. е. каммiнгс про чоловiчка з надувними кульками. Рiзнi образи збивалися в купу, плуталися, заступали один одного, нiщо не прояснювалося. Ярмаркове колесо. Дзеркальний лабiринт. Очi Джоннi, дивно фiолетовi, майже чорнi. Його любе, непоказне лице в рiзкому ярмарковому свiтлi голих лампочок, протягнутих на електричному дротi. – Не Джоннi, – сказала вона голосом далеким i маленьким, далеким i маленьким. – Ти помиляешся. Коли вiн виходив звiдси, з ним все було добре. А голос Енн повернувся, як вiдбита швидка подача, такий вражений i недовiрливий, нiби ображений тим, що така рiч могла статися з кимось ii вiку, з кимось молодим i повним життя. – Дейвовi сказали, що вiн нiколи не прокинеться, навiть якщо переживе операцiю. Їм доведеться оперувати, бо його голову… його голову… Невже вона збиралася сказати «розчавило»? Голову Джоннi розчавило? Тодi Сара зомлiла, можливо, щоб уникнути останнього, невiдворотного слова, останнього жаху. Слухавка вискочила з ii руки, i вона махом сiла посеред сiрого свiту, а тодi перекинулася набiк, а слухавка хилиталася вперед i назад, описуючи дедалi меншу дугу, а з неi долинав голос Енн Страффорд: – Саро?.. Саро?.. Саро? 3 Коли Сара дiсталася до Медичного центру схiдного Мейну, була чверть на першу. Медсестра в реестратурi глянула на бiле виснажене обличчя, оцiнила Сарину здатнiсть прийняти правду i сказала, що Джон Смiт досi в операцiйнiй. – Дякую, – сказала Сара. Вона повернула праворуч замiсть лiворуч, опинилася в пiдсобцi й мусила повертатися. Кiмната очiкування була оформлена в яскравих, соковитих кольорах, котрi тиснули на очi. В нiй сидiло кiлька людей, що дивилися в пом’ятi журнали або в порожнечу. Вiд лiфтiв пiдiйшла сива жiнка, вiддала перепустку вiдвiдувача подрузi й присiла. Подруга поцокала на високих пiдборах геть. Решта лишилася сидiти далi, чекаючи нагоди провiдати батька, котрому видаляли жовчнi каменi, матiр, яка намацала пiд груддю маленький кавалок три днi тому, друга, якого вдарило в груди невидимим молотом на пробiжцi. Обличчя чекальникiв були дбайливо вкритi самовладанням. Тривогу змели з лиця кудись глибше, як бруд пiд килимок. Сара знову вiдчула, як наростае вiдчуття нереальностi. Десь тихенько дзенькало. Пищали об пiдлогу пiдошви. З ним усе було гаразд, коли вiн виходив вiд неi. Думати, що вiн тепер лежить в однiй з цих веж iз цегли, у процесi помирання, було неможливо. Вона одразу впiзнала серед них мiстера i мiсiс Смiт. Намагалася пригадати iхнi iмена, але на думку нiчого не спало. Вони сидiли разом в глибинi кiмнати й, на вiдмiну вiд решти, не мали достатньо часу, щоб змиритися з тим, що трапилося в iхньому життi. Мама Джоннi сидiла, поклавши пальто на крiсло позаду себе, а в руках стискала Бiблiю. Вона читала, ворушачи губами, i Сара згадала, як Джоннi казав, що його мама дуже релiгiйна, «може, занадто релiгiйна, десь мiж святенницькою iстерiею i триманням змiй у руках на церковних зборах», – почула вона знову його слова. Мiстер Смiт – Герб, пригадалося iй, його звати Герб – тримав на колiнах журнал, але не дивився в нього. Дивився у вiкно, де гнiт новоанглiйськоi осенi горiв собi в бiк листопада й зими, що надходила слiдом. Вона пiдiйшла до них. – Мiстер i мiсiс Смiт? Вони глянули на неi, обличчя напружилися перед очiкуваним ударом. Долонi мiсiс Смiт стислися на Бiблii, що була розгорнута на Книзi Йова, аж кiсточки побiлiли. Молода жiнка, що стала коло них, не носила бiлоi лiкарняноi форми, але в цю мить вони не сприймали рiзницi. Чекали останнього удару. – Так, ми Смiти, – тихо сказав Герб. – Я Сара Брекнелл. Ми з Джоннi добрi друзi. Зустрiчаемося, як то кажуть. Можна сiсти до вас? – Подруга Джоннi? – спитала мiсiс Смiт рiзким, майже звинувачувальним тоном. Кiлька iнших людей мельком озирнулися й повернулися до своiх затяганих журналiв. – Так, – сказала вона. – Дiвчина Джоннi. – Вiн нiколи не писав, що мае якусь подругу, – сказала мiсiс Смiт тим самим рiзким тоном. – Нi, нiколи такого не писав. – Цить, мати, – сказав Герб. – Сiдайте до нас, мiс… Брекнелл, правильно? – Сара, – вдячно сказала вона й узяла стiльця. – Я… – Нi, нiколи не писав, – рiзко сказала мiсiс Смiт. – Мiй син любив Господа, хiба що, може, за останнiй час трохи вiддалився вiд нього. Кара Господня падае несподiвано. Ось чому вiдступатися так небезпечно. Не знаеш анi дня, анi години… – Цить, – сказав Герб. Люди навколо знову заозиралися. Вiн видав дружинi суворий погляд. Вона якусь мить виклично дивилась у вiдповiдь, але його очi не опустилися. Вера опустила своi. Вона закрила Бiблiю, але ii пальцi забiгали по боках сторiнок, нiби прагнучи найшвидше повернутися до тiеi колосальноi арени спустошливоi гiркоти, якою було життя Йова, бо в ньому було досить нещасть, щоб з ними можна було порiвнювати ii власнi й синовi. – Я була з ним учора ввечерi, – сказала Сара, вiд чого жiнка знову пiдвела на неi осудливi очi. Сара пригадала бiблiйну конотацiю виразу «бути з кимось» i вiдчула, що шарiеться. Жiнка нiби читала ii думки. – Ми пiшли на окружний ярмарок… – Мiсце грiха i зла, – чiтко мовила Вера Смiт. – Востанне тебе прошу, Веро, цить, – хмуро сказав Герб i ляпнув долоню зверху на жiнчину. – Зараз, розумiеш? Менi здаеться, що це порядна дiвчина, i я не терпiтиму, якщо ти ii колупатимеш. Ясно? – Мiсце грiха, – вперто повторила Вера. – Ти замовкнеш? – Пусти. Я хочу читати Бiблiю. Вiн вiдпустив. Сара збентежилась i спантеличилася. Вера розгорнула Бiблiю й знову заходилася читати, ворушачи губами. – Вера дуже засмучена, – сказав Герб. – Ми обое засмученi. І ти теж, як видко. – Так. – Ви з Джоннi добре вчора погуляли? – спитав вiн. – На ярмарку? – Так, – сказала вона. Брехня i правда того слова геть переплуталися в ii головi. – Добре, поки… ну, я з’iла поганий хот-дог чи що. Ми були на моiй машинi, i Джоннi довiз мене додому, у Вiзi. Менi сильно крутило живiт. Вiн викликав таксi. Сказав, що сьогоднi повiдомить кого треба в школi про те, що я захворiла. То був останнiй раз, коли я його бачила. Полилися сльози. Сара не хотiла плакати перед ними, особливо перед Верою Смiт, але зупинитися не могла. Вона видобула з сумочки паперову хустинку й приклала до обличчя. – Ну-ну, – сказав Герб i обiйняв ii за плечi. – Ну-ну. Вона плакала i в якийсь не дуже ясний спосiб розумiла, що йому теж кращае, коли е кого заспокоювати. Його дружина знайшла власну втiху в iсторii Йова, але вiн до неi не був долучений. Кiлька чоловiк розвернулися, щоб поглипати. Крiзь призму слiз вони здалися iй натовпом. Вона гiрко розумiла, про що вони думають: «Краще вона, нiж я, краще вони всi трое, нiж я або моi, той хлопець, мабуть, помирае, хлопцевi, мабуть, голову розчавило, раз вона так побиваеться. Просто питання часу – а тодi надiйде якийсь лiкар, поведе iх у приватну кiмнату й скаже, що…» Вона здушила сльози та опанувала себе. Мiсiс Смiт сидiла з прямiсiнькою спиною, нiби прокинулася вiд нiчного кошмару, i не помiчала анi Сариних слiз, анi чоловiкових намагань ii заспокоiти. Вона читала Бiблiю. – Будь ласка, – сказала Сара. – Скажiть, як вiн? Можна надiятися? Перш нiж Герб вiдповiв, озвалася Вера. Їi голос був сухим розрядом вироку: – Надiятися треба на Господа, дiвонько. Сара побачила тривожний спалах в очах Герба й подумала: «Вiн думае, що вона збожеволiла. Може, так i е». 4 Довгий день перетiкав у вечiр. Десь пiсля другоi дня, коли в школi скiнчилися уроки, почали приходити учнi Джоннi в армiйських куртках, дивних капелюхах i витертих джинсах. Сара не побачила серед них багато дiтей, котрих подумки називала причесаними, – перспективних, нацiлених на коледж учнiв, ясних оком i чолом. Бiльшiсть iз тих, хто завдав собi клопоту прийти, були диваками з довгим волоссям. Кiлька з них пiдiйшли й тихенько спитали Сару про те, що iй вiдомо про стан мiстера Смiта. Але одна з дiвчат, Дона Едвардс, котра дивилася на Джоннi закоханими очима, прочитала глибину страху з Сариного обличчя. Вона вибухнула сльозами. Надiйшла медсестра й попросила дiвчину вийти. – Я впевнена, що вiн одужае, – сказала Сара. Вона обняла Дону за плечi на знак захисту. – Дайте iй кiлька хвилин, будь ласка. – Нi, я не хочу лишатися, – сказала Дона i вибiгла геть, перекинувши твердий пластиковий стiлець, що проторохтiв пiдлогою. Через кiлька хвилин Сара побачила, як дiвчина сидить на сходах лiкарнi пiд холодним пiзнiм жовтневим сонцем, опустивши голову на колiна. Вера Смiт читала Бiблiю. На п’яту вечора бiльшiсть учнiв розiйшлися. Дона також пiшла, i Сара не побачила коли. О сьомiй до чекальнi зайшов молодий чоловiк з карткою «Д-Р СТРОУНЗ», криво пришпиленою до вилоги бiлого халата, озирнув усiх i рушив до них. – Мiстер i мiсiс Смiт? – спитав вiн. Герб глибоко вдихнув. – Так. Це ми. Вера лунко закрила Бiблiю. – Пройдiть за мною, будь ласка. Ось воно, подумала Сара. Пройти до закритоi кiмнатки, а там – новина. Хоч би яка вона була. Вона почекае, а коли вони повернуться, Герб Смiт розкаже iй те, що iй треба знати. Вiн добрий чоловiк. – У вас е новини про мого сина? – спитала Вера тим самим ясним, сильним i майже iстеричним голосом. – Так. – Доктор Строунз глянув на Сару. – Ви теж родичка, мем? – Нi, – сказала Сара. – Я подруга. – Близька подруга, – сказав Герб. Тепла i сильна долоня лягла бiля ii лiктя, а друга взяла пiд руку Веру. – Ми пiдемо всi разом, якщо ви не проти. – Аж нiяк. Вiн повiв iх повз лiфти й далi коридором до кабiнету з табличкою «КІМНАТА ДЛЯ НАРАД» на дверях. Впустив iх першими й увiмкнув флуоресцентнi лампи на стелi. У кабiнетi стояли довгий стiл i з десяток офiсних стiльцiв. Доктор Строунз зачинив дверi, запалив цигарку й кинув спаленого сiрника в одну з попiльничок, що вишикувалися вздовж столу. – Це важко, – мовив вiн, нiби сам до себе. – Тодi краще просто взяти й сказати, – мовила Вера. – Так я, мабуть, i зроблю. Сара мала найменше права питати, але вона не змогла стриматися: – Вiн не помер? Будь ласка, не кажiть, що вiн помер… – Вiн у комi. – Строунз сiв i глибоко затягнувся цигаркою. – Мiстер Смiт отримав серйознi ушкодження голови й невизначений обсяг ураження мозку. Можливо, ви чули вираз «субдуральна гематома» в якомусь iз серiалiв чи шоу про лiкарнi. У мiстера Смiта дуже серйозна субдуральна гематома, котра е, по сутi, локалiзованим крововиливом усерединi черепа. Для того щоб спустити тиск, а також видалити уламки кiстки з мозку, знадобилася довга операцiя. Герб важко опустився на стiлець. Його вражене обличчя стало схожим на тiсто. Сара помiтила його грубi пошрамованi руки i пригадала, як Джоннi говорив, що його батько – тесля. – Але Господь пощадив його, – сказала Вера. – Я знала, що так i буде. Я молилася, щоб вiн дав менi знак. Хвалiмо Господа Всевишнього! Усi разом восхвалiмо Його iм’я. – Веро, – безсило сказав Герб. – У комi, – повторила Сара. Вона спробувала накласти цю iнформацiю на якусь подобу емоцiйноi шкали й зрозумiла, що та не вмiщуеться. Те, що Джоннi не помер, що пережив серйозну й небезпечну операцiю на мозку, – такi речi повиннi дати надiю. Але не давали. Слово «кома» iй не подобалося. Несло якусь приховану лиху звiстку. Воно ж перекладаеться з латини як «смертний сон»? – Що з ним буде? – спитав Герб. – Нiхто зараз не може сказати, – вiдповiв Строунз. Вiн почав гратися цигаркою, нервово вистукуючи нею по краях попiльницi. Сарi здалося, що вiн вiдповiдае на Гербове питання буквально, але ухиляеться вiд питання, поставленого насправдi. – Звiсно, зараз вiн на апаратах пiдтримки життя. – Але ви ж мусите щось знати про його шанси, – сказала Сара. – Мусите… – Вона безпомiчно махнула руками, а тодi опустила iх. – Вiн може вийти з неi через сорок вiсiм годин. Або через тиждень. Мiсяць. Може й нiколи не вийти. І… залишаеться чимала ймовiрнiсть того, що вiн помре. Мушу вам вiдверто сказати, що така ймовiрнiсть найбiльша. Його ушкодження… важкi. – Господь хоче, щоб вiн жив, – сказала Вера. – Я знаю. Герб поклав долонi на обличчя й почав повiльно його терти. Доктор Строунз нiяково дивився на Веру. – Я просто хочу, щоб ви були готовi до… будь-якоi розв’язки. – Ви можете оцiнити шанси на його вихiд з коми? – спитав Герб. Доктор Строунз повагався, нервово пахнув цигаркою. – Нi, не можу, – нарештi сказав вiн. 5 Вони втрьох почекали ще годину, а тодi вийшли з лiкарнi. Було темно. Набiг холодний поривчастий вiтер i засвистiв на великому паркiнгу. Довге волосся Сари струменiло позаду голови. Пiзнiше, дiставшись додому, вона знайшла в ньому хрусткий жовтий дубовий листочок. Над ними плив небом мiсяць, холодний нiчний моряк. Сара вклала Гербовi в долоню папiрець. На ньому були написанi ii адреса i номер телефону. – Ви зателефонуете менi, коли щось почуете? Будь-що? – Аякже. Вiн раптом нахилився й поцiлував ii в щоку, а Сара на мить поклала руку йому на плече. В темрявi навколо свистiло. – Пробач, що я ранiше була така жорстка до тебе, люба, – сказала Вера, i ii голос прозвучав на диво нiжно. – Я була засмучена. – Звичайно, – сказала Сара. – Я думала, що мiй хлопчик мiг померти. Але я молилася. Говорила про нього з Господом. Як у тiй пiснi спiвають: коли ми слабкi i безсилi, обтяженi i сумнi, звертаемо ми до Бога думки та молитви своi. – Веро, нам пора, – сказав Герб. – Треба трохи поспати, а тодi подивимося вранцi, як воно бу… – Але тепер я почула Господа, – сказала Вера, замислено дивлячись на мiсяць. – Джоннi не помре. Господь не це для нього задумав. Я слухала i почула той тихенький голос, що промовив у моему серцi, i тепер я втiшена. Герб вiдчинив дверi. – Ходiмо, Веро. Вона знову глянула на Сару й усмiхнулася. У тiй усмiшцi Сара зненацька роздивилася легку, безтурботну усмiшку Джоннi – але водночас вирiшила, що це найстрахiтливiша усмiшка, яку вона бачила в життi. – Господь вiдмiтив мого Джоннi, – сказала Вера, – i я тiшуся. – Добранiч, мiсiс Смiт, – занiмiлими губами сказала Сара. – Добранiч, Саро, – сказав Герб. Вiн сiв у машину й запустив двигун. Вони рушили з мiсця й поiхали паркiнгом до Стейт-стрiт, а Сара усвiдомила, що не спитала, де вони замешкали. Певно, вони й самi ще могли цього не знати. Вона розвернулася до власноi машини й спинилася, вражена рiчкою, що бiгла позаду лiкарнi i звалася Пенобскот. Вона текла, нiби темний шовк, i вiдбиття мiсяця падало на саму ii середину. Сара залишилася сама на паркiнгу й дивилася вгору, на небо. На мiсяць. «Господь вiдмiтив мого Джоннi, i я тiшуся». Мiсяць висiв над нею, як дешева ярмаркова прикраса, як «Колесо фортуни» в небi, пiдмайстроване так, щоб приносити виграш тiльки закладу, не кажучи вже про сектори зеро i подвiйне зеро. Сектор закладу, сектор закладу, всi платять закладу, гей-гей-гей. Вiтер гнав шарудливе листя повз ii ноги. Вона пiшла до машини й сiла за кермо. Раптом вiдчула, що втратить його. У нiй прокинулися жах i самотнiсть. Сара затремтiла. Завела машину й поiхала додому. 6 Наступного тижня учнiвство Клiвз-Мiллза надiслало цiлу хвилю втiшань i добрих побажань. Герб пiзнiше розказав iй, що Джоннi отримав бiльш як триста листiвок. Майже в кожнiй була невпевнена особиста приписка з надiею, що Джоннi скоро одужае. Вера вiдповiла на кожну подякою i рядком з Бiблii. Проблеми з дисциплiною в Сариних класах зникли. Їi попередне вiдчуття того, що якийсь суд шкiльноi свiдомостi винiс iй несприятливий вердикт, змiнилося на протилежне. Поступово вона зрозумiла, що дiти бачать у нiй трагiчну героiню, втрачене кохання мiстера Смiта. Це спало iй на думку в учительськiй, пiд час ii вiкна в наступну пiсля аварii середу, i вона вибухнула раптовим смiхом, що перерiс у напад слiз. Вона страшенно через це налякалася, перш нiж змогла опанувати себе. Їi ночi стали тривожнi вiд нескiнченних снiв про Джоннi – Джоннi в гелловiнськiй масцi Джекiла i Гайда, Джоннi бiля «Колеса фортуни», а якийсь безтiлесний голос раз за разом промовляе: «Буде дуже добре, якщо його хтось роззуе». Джоннi казав: «Уже все гаразд, Саро, все гаразд», – тодi заходив до кiмнати, а в нього не було голови вище брiв. Герб i Вера Смiти провели той тиждень у «Бенгор Гаусi», i Сара бачилася з ними в лiкарнi щодня: вони терпляче чекали, аби щось сталося. Даремно. Джоннi лежав у палатi вiддiлення iнтенсивноi терапii на шостому поверсi, оточений устаткуванням, що пiдтримувало його життя, дихав за допомогою автомата. З доктора Строунза було дедалi менше користi. У наступну пiсля аварii п’ятницю Герб зателефонував Сарi й сказав, що вони з Верою збираються додому. – Вона не хоче, – розповiв вiн, – але я змiг довести iй, що це логiчно. Начебто. – Вона в порядку? – спитала Сара. Запала пауза, достатньо довга, щоб Сара встигла подумати, що переступила межу. Тодi Герб сказав: – Не знаю. А може, знаю, тiльки не хочу отак прямо казати, що не в порядку. Вона завжди мала твердi переконання про релiгiю, i пiсля ii операцii вони змiцнiли. Гiстеректомiя. І тепер iй знову погiршало. Вона багато говорить про кiнець свiту. Якось поеднала аварiю Джоннi з прийдешнiм Вознесiнням. Перед Армагеддоном Бог нiбито мае забрати вiрних на небо просто в iхнiх тiлах. Сара подумала про налiпку на бамперi, котру десь бачила: «ЯКЩО ВОЗНЕСІННЯ СЬОГОДНІ, ТО ПЕРЕХОПІТЬ ХТО-НЕБУДЬ У МЕНЕ КЕРМО». – Так, знаю цю iсторiю, – сказала вона. – Ну, – нiяково продовжував Герб, – деякi групи, з якими… вона листуеться… вiрять, що Бог забере вiрних на летючi тарiлки. Тобто що тi тарiлки доправлять iх на небеса. Цi… секти… довели, принаймнi одна однiй, що рай десь там, у сузiр’i Орiона. Нi, не питай, як саме довели. Це Вера могла б тобi розказати. Це… ну, Саро, усе це трохи важко для мене. – Звичайно, важко. Голос Герба пiдсилився: – Але вона може розрiзняти справжне i несправжне. Їй потрiбен час, щоб звикнути. Тож я сказав iй, що вона може зустрiти прийдешне вдома так само, як i тут. Я… – Вiн замовк, нiби засоромившись, тодi кахикнув i повiв далi: – Менi треба вертатися до роботи. У мене замовлення. Я уклав угоди… – Звiсно, аякже. – Вона помовчала. – А що у вас зi страхуванням? Тобто тут, напевно, треба мати цiлий банк… – Настала ii черга соромитися. – Я поговорив з мiстером Пелсеном, вашим заступником директора в Клiвз-Мiллзi, – сказав Герб. – У Джоннi був стандартний «Блакитний хрест», а не той новий пакет «Мейджор медикал». Та й «Блакитний хрест» щось покрие. І в нас iз Верою е заощадження. Сарине серце затнулося. «В нас iз Верою е заощадження». Скiльки одна ощадна книжка може протриматися проти видаткiв у двiстi чи й бiльше доларiв на день? І задля якоi мети? Щоб трохи довше протримати Джоннi, мов якусь нечутливу тварину, що бездумно дзюрить у трубку i доводить батька й матiр до банкрутства? Щоб його стан довiв матiр до сказу через невтiлену надiю? Сара вiдчула, як по щоках ковзнули сльози, i вперше – але не востанне – зрозумiла, що бажае Джоннi померти i знайти спокiй. Частина ii збурилася вiд такоi жахливоi думки, але та не зникла. – Я хочу вам усього найкращого, – сказала Сара. – Я знаю, Саро. Ми теж зичимо тобi найкращого. Ти писатимеш? – Аякже. – І приiзди навiдай нас, як зможеш. Павнел не так далеко. – Вiн повагався. – Схоже, Джоннi вибрав собi правильну дiвчину. Усе було доволi серйозно, га? – Так, – сказала Сара. Сльози не зупинялись, i той минулий час дiеслова теж не пролетiв повз ii вуха. – Так i було. – Бувай, люба. – Бувайте, Гербе. Вона поклала слухавку, потримала ii секунду-двi, а тодi набрала номер лiкарнi й спитала про Джоннi. Змiн не було. Вона подякувала медсестрi з iнтенсивноi терапii й заходилася сновигати квартирою. Подумала, як Бог посилае цiлий флот летючих тарiлок, щоб пiдiбрати вiрних i пiдкинути до Орiона. Виглядало все так само логiчно, як i те, що Бог здурiв, покалiчив Джоннi Смiтовi мозок i поклав його в кому, котра, певно, нiколи не закiнчиться – хiба що його несподiваною смертю. Їй треба було перевiрити купу учнiвських творiв. Вона заварила чаю i сiла за них. Якщо й можна видiлити одну мить, коли Сара Брекнелл знову взяла повiддя свого життя пiсля Джоннi в руки, то була вона. Роздiл четвертий Убивця був гладенький. Вiн сидiв на лавцi в мiському парку коло вiдкритоi сцени, курив «мальборо» й мугикав пiсню з «Бiлого альбому» «The Beatles»: «You don’t know how lucky you are, boy, back in the, back in the, back in the USSR…» Вiн ще не був убивцею по-справжньому. Але воно, вбивство, сидiло в його думках уже давно. Свербiло, свербiло йому, але не лютувало. Вiн почувався доволi оптимiстично. Час правильний. Не треба перейматися, що тебе впiймають. Не треба перейматися про прищiпку. Бо вiн гладенький. З неба почав сипати снiжок. Було 12 листопада 1970 року, i за сто шiстдесят миль на пiвнiчний схiд вiд цього мейнського мiстечка середньоi величини безпробудно спав Джон Смiт. Убивця просканував парк – мiський вигiн, як його любили називати туристи, що приiздили в Касл-Рок i Озерний край. Але зараз туристiв не було. Вигiн, що був таким зеленим улiтку, зараз пожовтiв, полисiв, помер. Вiн чекав, доки зима пристойно вкрие його тiло. Плетена сiтка, що ловила м’ячi за базою дитячого бейсбольного майданчика, показувала своi iржавi ромби на тлi бiлого неба. Музична сцена просила свiжого шару фарби. Декорацii депресивнi, але вбивця не був пригнiчений. Радiсть охопила його майже як манiя. Ступнi хотiли тупати, пальцi – клацати. Цього разу вiн не вiдступиться. Вiн розчавив недопалок каблуком черевика й негайно запалив наступну цигарку. Глянув на годинник. 15:02. Вiн сидiв i курив. Парком пройшло двое хлопцiв, що перекидали один одному м’яча, але вони не бачили його, бо лавки стояли в низовинi. Вiн вважав, що, коли погода теплiша, сюди приходили ночами гидкойоби. Вiн знав про гидкойобiв усе, знав, що вони роблять. Мати розказала йому, та вiн i сам бачив. Думка про матiр трохи пiдсушила усмiшку. Вiн пригадав той раз, коли йому було сiм рокiв, вона зайшла до його кiмнати не постукавши – вона нiколи не стукала – i впiймала його, коли вiн грався зi своею штукою. Вона тодi просто ошаленiла. Вiн намагався сказати iй, що це нiчого не значить. Нiчого поганого. Воно просто пiднялося. Вiн не робив нiчого, щоб пiдняти його, воно саме встало. От вiн сидiв i телiпав ним туди-сюди. Це навiть було не дуже весело. Аж трохи нудно. Але мати тодi просто ошаленiла. – Хочеш стати одним з гидкойобiв?! – верещала вона. Вiн тодi не знав, що воно значить, – тобто про «гидко» вiн знав, але не про iнше, хоч i чув дещо вiд старших дiтей на iгровому майданчику початковоi школи Касл-Рока. – Хочеш стати одним з гидкойобiв i пiдхопити якусь iхню болячку? Хочеш, щоб вiн тобi почорнiв? Щоб вiдгнив тобi? Га? Га? Га? Вона почала трусити ним, а вiн – бурмотiти вiд страху. Навiть тодi вона була дебелою жiнкою, цiлим океанським лайнером, що домiнуе в морському пейзажi, а вiн тодi не був убивцею, не був гладеньким, а був малим хлопчиком, що бурмотiв вiд страху, i його штука опала й намагалася втиснутися всередину тiла. Вона тодi змусила його носити на штуцi прищiпку для бiлизни аж двi години, аби вiн зрозумiв, що приносять тi хвороби. Бiль був нестерпний. Снiгова хмарка пропливла далi. Вiн вигрiб образ матерi з думок – коли почувався добре, то мiг зробити це без зусиль, а коли пригнiчено й сумно – зовсiм не мiг. Його штука зараз стояла. Вiн глянув на годинник. 15:07. Кинув наполовину докурену цигарку на землю. Хтось надходив. Вiн упiзнав ii. То була Альма, Альма Фречетт, iз «Горнятка кави» через дорогу. Вiдбула змiну. Вiн знав Альму – ходив з нею на побачення кiлька разiв, добре ii розважив. Повiз ii до «Серенiтi Гiлл» аж у Нейплз. Вона добре танцювала. Як часто бувало з гидкойобами. Вiн був радий, що це Альма. Вона була сама. «Back in the US, back in the US, back in the USSR». – Альмо! – гукнув вiн i помахав. Вона трохи сполошилася, озирнулася й побачила його. Усмiхнулась i пiдiйшла до лавки, де вiн сидiв, привiталася й назвала його на iм’я. Вiн пiдвiвся, усмiхаючись. Не переймався тим, чи нiхто не йде. Вiн недоторканний. Супермен. – Чого ти так одягнувся? – спитала вона, дивлячись на нього. – Гладенький, скажи? – мовив вiн, усмiхаючись. – Ну, я б не сказала, що прямо… – Хочеш, щось покажу? – спитав вiн. – На сценi. Скажена штука. – Що там? – Ходи подивись. – Гаразд. Отак просто. Вона пiшла з ним до сцени. Якби хтось надiйшов, вiн ще встиг би все скасувати. Але нiкого не було. Нiхто нiкуди не йшов. Вони були на вигонi самi. Над ними хмурилося бiле небо. Альма була невисокою дiвчиною зi свiтло-бiлявим волоссям. Фарбованим бiлявим волоссям, вiн був певен того. Шльондри фарбують волосся. Вiн вивiв ii на загороджену сцену. Кроки видобували з-пiд дощок порожнi, мертвi звуки. У кутку лежав перекинутий нотний пюпiтр. Там же – порожня пляшка з-пiд бурбону «Чотири троянди». Сюди точно приходили гидкойоби. – І що? – трохи здивовано спитала вона. Трохи нервово. Убивця радiсно всмiхнувся i вказав лiворуч вiд пюпiтра. – Отам. Бачиш? Вона простежила за його пальцем. На дошках лежав схожий на скинуту змiiну шкiру використаний презерватив. Обличчя Альми натягнулось, i вона розвернулася, щоб пiти, так рiзко, що майже проскочила повз убивцю. – Це не смiшно… Вiн ухопив ii й вiдкинув назад. – Куди це ти зiбралася? Їi очi раптом стали пильнi й наляканi. – Випусти мене звiдси. Або пошкодуеш. У мене нема часу на такi гидкi жарти… – Це не жарт, – сказав вiн. – Це не жарт, гидкойобко така. Йому аж у головi посвiтлiшало вiд радостi, коли вiн назвав ii тим, чим вона була. Свiт закрутився. Альма кинулася лiворуч, прямуючи до низькоi загородки, що оточувала сцену, намiряючись перескочити через неi. Убивця впiймав ii ззаду за комiр пальта з дешевоi тканини й смикнув назад. Тканина розiрвалася, наче тихо промурчала, й Альма розкрила рота, щоб закричати. Вiн ляпнув долонею ii по ротi, розбивши губи об зуби. Вiдчув, як потекла тепла кров. Їi друга рука намагалася вдарити його, вчепитися в що-небудь, але не могла. Не могла нi за що зачепитися, бо вiн… Гладенький! Вiн кинув нею об дошки пiдлоги. Рука, тепер уся замурзана кров’ю, вiдпустила ii рот, i вона знову розтулила губи, щоб закричати, але вiн упав на неi, пахкаючи, скалячись, i повiтря вилетiло з ii легень нечутним вихором. Тепер вона вiдчувала, як вiн пульсуе, твердий, мов камiнь, велетенський, i перестала намагатися кричати, але продовжувала боротися. Їi пальцi хапалися й зiслизали, хапалися й зiслизали. Вiн грубо розсунув ii ноги й лiг мiж ними. Одна з ii долонь чиркнула його по перенiссю, вiд чого в нього засльозилися очi. – Ах ти ж гидкойобка, – прошепотiв вiн, i його руки стислися на ii горлi. Вiн почав душити ii, вiдривати ii голову вiд дощок сцени й гупати нею вниз. Їi очi вирячилися. Обличчя стало рожевим, тодi червоним, тодi насичено-пурпуровим. Опiр слабшав. – Гидкойобка, гидкойобка, гидкойобка, – хрипко хекав убивця. Тепер вiн справдi був убивцею, а днi, коли Альма Фречетт обтиралася об iншi тiла в «Серенiтi Гiлл», добiгли кiнця. Їi очi викотилися, як у тих скажених ляльок, котрих продавали на ярмарках. Убивця хрипко хекав. Їi руки обiм’якли й лежали на дошках. Його пальцiв стало майже не видно. Вiн вiдпустив ii шию, готовий ухопити знову, якби вона ворухнулась, але нi. За мить вiн роздер ii пальто тремтячими руками й задер спiдницю рожевоi унiформи офiцiантки. Бiле небо дивилося вниз. Вигiн Касл-Рока стояв порожнiй. Нiхто не знайшов задушене й поругане тiло Альми Фречетт аж до наступного дня. Шерифова гiпотеза була така: це зробив якийсь зальотник. Новина пробiгла газетними заголовками штату, i люди в Касл-Року загалом погоджувалися з шерифовою думкою. Безперечно, жоден мiсцевий хлопець не мiг вчинити таку страхiтливу рiч. Роздiл п’ятий 1 Герб i Вера Смiти повернулися до Павнела i знову вплелись у тканину своiх буднiв. Того грудня Герб закiнчив роботу над будинком у Даремi. Їхнi заощадження справдi танули, як передбачала Сара, i вони подали заяву до влади штату про допомогу в надзвичайнiй ситуацii. Це зiстарило Герба майже настiльки, наскiльки зiстарила сама аварiя. У його уявленнi ДНС – то була лише гарна назва для «допомоги малозабезпеченим», або ж «милостинi». Вiн цiле життя важко й чесно працював руками i думав, що не настане той день, коли йому доведеться брати в держави бодай долар. Але день настав. Вера пiдписалася на три новi журнали, що приходили поштою через нерiвнi промiжки часу. Усi три були погано надрукованi, а iлюстрованi, здавалось, талановитими дiтьми. «Божi летючi тарiлки», «Прийдешне преображення» й «Екстрасенсорнi чудеса Господнi». «Верхня кiмната», що й досi приходила щомiсяця, тепер iнодi лежала нечитаною по три тижнi, а iншi журнали вона зачитувала до дiрок. У них вона знайшла чимало мудрого про аварiю Джоннi й за вечерею зачитувала цi перлини своему втомленому чоловiковi високим, пронизливим голосом, що тремтiв вiд екзальтацii. Герб упiймав себе на тому, що дедалi частiше просить ii помовчати, а якось навiть крикнув, щоб вона закрила рота й дала йому спокiй з тими нiсенiтницями. Коли вiн так робив, вона зиркала на нього, як довгострадниця, зi спiвчуттям i болем, а тодi вiдступала нагору, де продовжувала своi заняття. Вона почала листуватися з тими журналами, обмiнюватися листами з авторами й iншими однодумцями, яким випала схожа доля. Бiльшiсть ii кореспондентiв були добросердечнi, як сама Вера, люди, котрi прагнули допомогти й полегшити незносний тягар ii болю. Надсилали молитви й молитовнi каменi, надсилали наговори, надсилали обiцянки включити Джоннi в iхнi вечiрнi розмови зi Всевишнiм. Але траплялися й такi, що були не ким iншим, як аферистами й аферистками, i Герба тривожила жiнчина дедалi сильнiша нездатнiсть iх розпiзнати. Приходила пропозицiя отримати поштою вiдщеплений уламок Істинного Хреста Господнього всього за $99,98. Пропозицiя отримати флакон води, набраноi з джерела в Лурдi, котра майже напевно сотворить чудо, якщо нею окропити лоб Джоннi. Та коштувала $110 плюс доставка. Дешевшим (i привабливiшим для Вери) варiантом була касета з безперервно записаним двадцять третiм псалмом i отченашем, начитаним евангелiстом з пiвдня Бiллi Гамбером. Якщо ввiмкнути ii бiля надголiв’я Джоннi на скiлькись тижнiв, вона майже точно приведе до чарiвного видужання, якщо вiрити брошурi. Додатковим благословенням (тiльки для замовлень цього мiсяця) мала стати пiдписана фотографiя самого Бiллi Гамбера. Що швидше росло ii захоплення цими псевдорелiгiйними цяцянками, то частiше Герб мусив втручатися. Інодi вiн потай рвав ii чеки й просто вiдновлював у чековiй книжцi попереднiй баланс. Але коли пропозицiя вимагала готiвки, йому доводилося прямо забороняти це – i Вера почала вiддалятися, дивитися на нього з недовiрою, як на грiшника й безбожника. 2 Днi Сари Брекнелл були заповненi школою. Як i вечори, вони не дуже вiдрiзнялися вiд тих, котрi настали пiсля розриву з Деном; вона опинилася в якомусь лiмбi, чекала, поки щось станеться. У Парижi мирнi перемовини зайшли в глухий кут. Нiксон наказав продовжити бомбардування Ханоя, незважаючи на протести як усерединi краiни, так i за кордоном. На пресконференцii вiн видобув зображення, котрi вичерпно доводили, що американськi лiтаки не бомбили лiкарень у Пiвнiчному В’етнамi; але вiн скрiзь пересувався на армiйському гелiкоптерi. Розслiдування жорстокого згвалтування i вбивства офiцiантки з Касл-Рока забуксувало пiсля того, як випустили на свободу мандрiвного маляра, котрий якось три роки пролежав у психiатричнiй лiкарнi штату в Огастi: всупереч загальним очiкуванням, алiбi маляра було непробивним. Дженiс Джоплiн кричала свiй блюз. Париж (другий рiк поспiль) оголосив, що сукнi й спiдницi довшатимуть, але вони не довшали. Сара туманно усвiдомлювала все це, як голоси з iншоi кiмнати, де без кiнця тривала якась малозрозумiла вечiрка. Випав перший снiг – просто припорошив землю, тодi припорошив удруге, а за десять днiв до Рiздва була буря, котра на день позакривала школи, i вона сидiла вдома i дивилася, як снiг заповнюе Флегг-стрiт. Їi короткi стосунки з Джоннi – вона навiть не могла з повним правом назвати iх романом – стали тепер частиною iншоi пори року, i вона вiдчувала, як вiн вислизае вiд неi. То було панiчне вiдчуття, нiби якась частина ii тонула. Тонула в днях. Вона багато прочитала про травми голови, кому й ушкодження мозку. Прочитане не збадьорило. Вона дiзналася про дiвчинку з мiстечка в Мерiлендi, котра пролежала в комi шiсть рокiв; дiзналася про юнака з Лiверпуля, котрого вдарило гаком на тросi в порту, де вiн працював, i котрий пролежав у комi чотирнадцять рокiв, доки не згас остаточно. Помалу той дужий молодий портовик обiрвав своi зв’язки зi свiтом, схуд, втратив волосся, зоровi нерви позаду очей дегенерували до стану вiвсянки, тiло поступово набуло зародкового положення, коли його зв’язки почали вкорочуватися. Вiн розвернув час назад, знову став зародком, що плавав у плацентарних водах коми, а його мозок деградував. Розтин пiсля смертi показав, що звивини головного мозку розгладилися, залишивши фронтальнi й префронтальнi частки майже зовсiм гладенькими й порожнiми. «Ох, Джоннi, це нечесно, – подумала вона, дивлячись, як на вулицi падае снiг, заповнюючи свiт порожньою бiлiстю, ховаючи опале лiто й червоно-золотисту осiнь. – Це нечесно, тебе треба вiдпустити туди, куди можна пiти». Кожнi пiвтора-два тижнi вона отримувала листа вiд Герба Смiта: у Вери були своi друзi через листування, а в нього – своi. Вiн писав широко й розмашисто, старомодною авторучкою. «Ми обое живi й здоровi. Так само чекаемо того, що станеться далi, як, мабуть, i ти. Так, я трохи почитав i знаю те, про що ти з доброти й тактовностi не написала у своему листi, Саро. Виглядае все кепсько. Але, звiсно, ми надiемося. Я не вiрю в Бога так, як Вера, але вiрю у власний спосiб, i я думаю – чому вiн не забрав Джоннi одразу, якщо вже вирiшив? Чи е на те якась причина? Мабуть, нiхто цього не знае. Ми просто надiемося». В iншому листi: «Цього року менi доводиться робити всi рiздвянi закупи, бо Вера вирiшила, що Рiздво – грiховний звичай. Ось чому я кажу, що iй дедалi гiршае. Вона завжди вважала, що це скорiше святий день, анiж свято (якщо ти розумiеш, про що я), i якби вона побачила, що я пишу “Рiздво” замiсть “Рiздво Христове”, то думаю, що iй би захотiлось “устрелити того хулителя”. Вона завжди казала, треба пам’ятати, що це день народження Ісуса Христа, а не Санта-Клауса, але нiколи ранiше не виступала проти закупiв до нього. Насправдi вони iй колись подобалися. А тепер, здаеться, вона тiльки те й робить, що виступае проти. Вона нахапалася купи чудернацьких думок вiд тих людей, з якими листуеться. Божечки, як же я хотiв би, щоб вона припинила i знову стала звичною Верою. В iншому в нас усе гаразд. Герб». І рiздвяна листiвка, над якою вона трошки поплакала: «Найкращi побажання цiеi святковоi пори вiд нас обох, i якщо ти захочеш приiхати до нас i провести Рiздво з парою “стариганiв”, гостьова спальня готова. У нас iз Верою все гаразд. Сподiваемося, що новий рiк буде кращим для нас усiх. Герб i Вера». Вона не поiхала до Павнела на рiздвянi канiкули, почасти тому, що Вера продовжувала вiдступати у власний свiт (хронiка того вiдступу читалася мiж рядками Гербових листiв), а почасти через те, що iхнiй взаемозв’язок тепер здавався дивним i далеким. Нерухому фiгуру в лiжку бенгорськоi лiкарнi колись було видно зблизька, але зараз вона нiби дивилася на нього не з того краю телескопа пам’ятi; вiн став як той чоловiчок з надувними кульками – далекий i маленький. Тому iй здалося доречнiшим зберiгати дистанцiю. Мабуть, Герб теж це вiдчув. Коли 1970 рiк змiнився на 1971-й, його листи стали приходити рiдше. В одному з них вiн пiдiйшов наскiльки можливо близько до того, щоб сказати iй жити своiм життям далi, а в останнiх рядках написав, що навряд чи така гарна дiвчина не мае з ким ходити на побачення. Але вона не ходила на побачення i не хотiла цього. Джин Седецкi, вчитель математики, котрий одного разу влаштував iй вечiр, що, здавалось, тягнувся тисячу рокiв, почав запрошувати ii на зустрiчi непристойно скоро пiсля аварii Джоннi, i його було важко вiдвадити, але зараз iй здавалося, що ii натяки нарештi почали пробиватися до нього. Скорiше б уже. Коли-не-коли ii запрошували iншi чоловiки, й один з них, студент-юрист на iм’я Волтер Гезлетт, доволi сильно ii приваблював. Вона познайомилася з ним на новорiчнiй вечiрцi в Енн Страффорд. Сара хотiла просто коротко показатися там, але залишилася надовго i розмовляла здебiльшого з Гезлеттом. Сказати «нi» було на диво важко, але вона сказала, тому що надто добре розумiла джерело його привабливостi: Волт Гезлетт був високий, з буйною гущею русявого волосся й похилою, напiвцинiчною усмiшкою – вiн сильно нагадував iй Джоннi. Геть неправильна причина зацiкавитися чоловiком. На початку лютого ii запросив механiк, котрий лагодив iй машину в «Клiвз-Мiллз Шеврон». Вона майже погодилась, а тодi вiдступила. Його звали Арнi Тремонт. Вiн був високий, оливковошкiрий i по-хижацьки усмiхнений i вродливий. Трохи нагадував iй Джеймса Бролiна, що грав другорядного персонажа в серiалi про доктора Велбi, а ще бiльше – одного члена студентського братства «Дельта-Тау-Дельта» на iм’я Ден. Краще почекати. Почекати й подивитися – може, щось станеться. Але нiчого не ставалося. 3 Того лiта 1971 року Грег Стiллсон, на шiстнадцять рокiв старший i мудрiший за торгiвця Бiблiями, котрий забив собаку до смертi в покинутому айовському дворi, сидiв у заднiй кiмнатi свого свiжозаснованого агентства нерухомостi й страхування в Рiджвеi, що в Нью-Гемпширi. За цi роки вiн не дуже зiстарився. Навколо очей з’явилося мереживо зморшок, волосся стало довшим (але в дуже консервативних межах). Вiн i досi був дебелим, i стiлець пiд ним скрипiв, коли вiн на ньому обертався. Вiн сидiв, палив цигарку «Пелл Мелл» та дивився на чоловiка, що зручно розвалився на стiльцi навпроти. Дивився на нього, як зоолог мiг би дивитися на новий вид. – Побачив щось цiкаве? – спитав Соннi Еллiман. Еллiман був на зрiст пiд два метри. Носив прадавню, задубiлу вiд бруду джинсову куртку з вiдрiзаними рукавами й гудзиками. Сорочки пiд нею не було. На його голих грудях висiв нацистський залiзний хрест, чорний у бiлому хромовому оздобленнi. Пряжка ременя, що залягла прямо пiд його значним пивним животом, була великим черепом зi слоновоi костi. З-пiд пiдкасаних штанин стирчали збитi квадратнi носаки пустельних черевикiв. Волосся вiн мав до плечей, заплутане й лискуче вiд жирного поту й машинного мастила. З одного вуха звисала сережка у виглядi свастики, також чорна в бiлому хромовому оздобленнi. Вiн крутив шолом на кiнчику тупого пальця. На спину куртки був приторочений червоний чорт, що либився й показував роздвоеного язика. Над чортом був напис «Чортова дюжина», а пiд ним – «Соннi Еллiман, президент». – Нi, – сказав Грег Стiллсон. – Не бачу нiчого цiкавого, але бачу декого, хто пiдозрiло нагадуе менi сраку ходячу. Еллiман трохи напружився, а тодi розслабився й засмiявся. На противагу бруду, майже вiдчутному на дотик тiлесному запаху i нацистськiй символiцi, його темно-зеленi очi були не позбавленi розуму i навiть почуття гумору. – Назви мене останнiм псом, дядьку, – сказав вiн. – Менi воно не вперше. Зараз сила у тебе. – Визнаеш це, га? – Аякже. Я залишив своiх хлопцiв у Гемптонi, сюди приiхав сам. На свою голову. – Вiн усмiхнувся. – Але якби тобi колись довелось опинитися в схожiй ситуацii, то ти б краще молився, щоб твоi нирки були броньованi. – Я ризикну, – сказав Грег. Вiн змiряв Еллiмана поглядом. Обидва були чималi чоловiки. Вiн прикинув, що Еллiман переважить його кiлограмiв на двадцять, але бiльша частина того надлишку з’явилася вiд пива. – Я мiг би тебе винести, Соннi. Обличчя Еллiмана знову склалося в добродушну усмiшку. – Може, й так. А може, й нi. Але ми не так граемо, дядьку. Усi тi старi американськi джонвейнiвськi штучки. – Вiн нахилився вперед, нiби видаючи велику таемницю. – Особисто я, коли менi зараз випадае шматок маминого яблучного пирога, нiколи не проминаю нагоди насрати на нього. – Брудний у тебе язик, Соннi, – м’яко сказав Грег. – Чого ти вiд мене хочеш? – спитав Соннi. – Чого б тобi не перейти зразу до цього? Бо ще пропустиш своi джейсiйськi збори. – Нi, – сказав Грег, i досi незворушний. – Джейсiйцi збираються вечорами щовiвторка. Часу в нас скiльки захочеш. Еллiман з огидою видув з грудей повiтря. – Так от я думав, – вiв далi Грег, – що це ти чогось хотiтимеш вiд мене. – Вiн витягнув шухляду й дiстав звiдти три пластиковi мiшечки з марихуаною. До трави були домiшанi кiлька гелевих капсул. – Знайшов це в твоему спальнику, – сказав Грег. – Поганий-поганий-поганий Соннi. Огидна поведiнка. Не проходь на два поля вперед, не вiзьми з банку двiстi доларiв. Пересунь свою фiшку прямо до нью-гемпширськоi в’язницi штату. – У тебе не було ордера на обшук, – сказав Еллiман. – Мене зможе витягти навiть адвокатова дитина, i ти це знаеш. – Нiчого я такого не знаю, – сказав Грег Стiллсон. Вiн прилiг на спинку стiльця й закинув лофери, купленi в сусiдньому штатi Мейн в «Л.Л. Бiн», собi на стiл. – Я велика людина в цьому мiстечку, Соннi. Кiлька рокiв тому я приповз до Нью-Гемпширу майже тягнучи заднi ноги, а тепер у мене тут розгорнута непогана операцiя. Я допомiг мiськiй радi вирiшити кiлька проблем, серед яких – що робити з усiма тими дiтлахами, котрих шеф полiцii ловить з наркотою… о, я не маю на увазi таких поганцiв, як ти, Соннi, – з такими зайдами ми знаемо, що робити, коли впiймаемо iх зi скарбами, схожими на тi, що лежать оце зараз на столi… Я кажу про хороших мiсцевих дiтей. Нiхто ж насправдi не хоче iм лихого, розумiеш? І я придумав, що можна вдiяти. Замiсть того щоб слати iх до тюрми – приставте iх до громадських робiт, сказав я. І вийшло чудово. Тепер у нас найзавзятiший психотроп на три мiста навкруг тренуе малих бейсболiстiв i дуже добре вправляеться. Еллiман, вочевидь, знудився. Грег раптом скинув черевики зi столу й гупнув ними об пiдлогу, а тодi схопив вазу з логотипом Унiверситету Нью-Гемпширу й метнув ii повз Соннi. Вона свиснула в трьох сантиметрах вiд його носа, пролетiла через усю кiмнату й розлетiлася об бюро, що стояло в кутку. Еллiман уперше наполошився. І на мить обличчя цього старшого, мудрiшого Грега Стiллсона стало обличчям молодшого чоловiка, убивцi собак. – Краще слухай, коли я говорю, – тихо сказав вiн. – Тому що ми тут обговорюемо твою кар’еру на наступнi рокiв десять. І якщо ти не дуже цiкавишся кар’ерою, в якiй вибиватимеш на номерних знаках дурнi написи, то краще слухай уважно, Соннi. Вдай, що ти знову вперше прийшов до школи, Соннi. Тобi дуже треба зрозумiти все правильно i з першого разу, Соннi. Еллiман подивився на уламки вази, а тодi знову на Стiллсона. Нелегкий спокiй змiнився справжньою цiкавiстю. Йому вже давненько не бувало аж так цiкаво. Вiн поiхав по пиво, бо знудився. Поiхав один, бо знудився. І коли цей здоровань зупинив його блакитною мигалкою на панелi свого «унiверсала», Соннi Еллiман вирiшив, що матиме справу ще з одним карикатурним мiсцевим помiчником шерифа, який захищае свою територiю i робить стiйку на великого та злого байкера на прокачаному «гарлi-девiдсонi». Цей тип iнакший. Вiн… вiн… «Скажений! – зрозумiв Соннi й вiдчув радiсть од цього вiдкриття. – У нього тут двi нагороди за допомогу громадi, фото з ротарiанцями та “Левами”, i вiн вiцепрезидент джейсiйцiв у цьому засраному мiстечку, а наступного року стане президентом, але ж вiн скажений, як та всрана блоха!» – Гаразд, – сказав вiн. – Я уважно слухаю. – У мене була доволi смугаста кар’ера, можна так сказати, – повiв Грег. – Бувало, я злiтав, але бувало, що й падав. Кiлька разiв зачiпав плечем закон. Що я хочу цим сказати, Соннi, то це те, що у мене до тебе немае жодних упереджень. На вiдмiну вiд мiсцевих. Вони прочитали в «Юнiон Лiдерi», що ти й твоi дружки-байкеренята роблять у Гемптонi цього лiта, i iм хочеться каструвати вас усiх iржавою бритвою «жилетт». – Це не «Чортова дюжина», – сказав Соннi. – Ми приiхали сюди з дальших куткiв штату Нью-Йорк, щоб трохи повалятися на пляжi, дядьку. Ми у вiдпустцi. Громити кантрi-шинки – не наш стиль. Там зараз рвуть собi сраку «Ангели пекла» i вiддiлення «Чорних вершникiв» з Нью-Джерсi, але знаеш, кого там найбiльше? Дiток з коледжу. – Губа Соннi вигнулась. – Але в газетi цього не пишуть, га? Вони скорiше звернуть усе на нас, нiж на милих Сьюзi та Джимiв. – Ви колоритнiшi, – м’яко сказав Грег. – І Вiльям Льоб iз «Юнiон Лiдера» не любить байк-клубiв. – Гад голомозий, – пробурмотiв Соннi. Грег висунув шухляду й дiстав пласку пляшечку бурбону «Лiдер». – Я за це вип’ю, – сказав вiн. Тодi з хрустом скрутив кришку й випив половину одним ковтком. Сильно видихнув, протер змоклi очi й простягнув бурбон через стiл. – Хочеш? Соннi добив пляшечку. Теплий вогонь пiднявся вiд шлунка до горла. – Оце пiдпалило, – хекнув вiн. Грег закинув голову назад i засмiявся. – Ми знайдемо спiльну мову, Соннi. Нутром вiдчуваю, що знайдемо. – Чого ти хочеш? – знову спитав Соннi, тримаючи порожню пляшку. – Нiчого… тепер. Але в мене е передчуття… – Очi Грега затуманилися, майже затухли. – Я сказав, що я велика людина в Рiджвеi. Я збираюся йти в мери на наступних виборах i переможу. Але це… – Тiльки початок? – пiдказав Соннi. – Стартова лiнiя, щось таке. – Обличчя Грега лишалося замисленим. – Я вмiю закiнчувати почате. Люди це знають. Я добре працюю. Я вiдчуваю… що в мене чимале майбутне. Верхньоi межi немае. Але я… точно не можу сказати… про що йдеться. Розумiеш? Соннi тiльки знизав плечима. Замислений вираз Грега щез. – Але е одна байка, Соннi. Про мишку, котра витягла кольку з левовоi лапи. Вона це зробила, щоб вiдплатити леву за те, що той не з’iв ii кiлька рокiв тому. Знаеш таку? – Може, й чув, як був малий. Грег кивнув. – Так от, зараз – твое «кiлька рокiв тому», Соннi…Соннi… хоч би що там сталося далi. – Грег пiдiпхнув пластиковi пакетики через стiл. – Я тебе не з’iм. Хоч i мiг би, як ти розумiеш. Адвокатова дитина тобi б не допомогла. У цьому мiстi, коли менш як за двадцять миль точаться заколоти в Гемптонi, тобi не допомiг би й драний Кларенс Дерроу. Цi люди з радiстю тебе засадять. Еллiман не вiдповiв, але вiн пiдозрював, що Грег мае рацiю. У його травичцi не було нiчого важкого – найсильнiшими там були двi «коричневi бомби», – але колектив батькiв милих Сьюзi та Джимiв радо зашле його ламати камiння в Портсмутi з поголеною головою. – Я тебе не з’iм, – повторив Грег. – Сподiваюся, ти згадаеш про це через кiлька рокiв, якщо менi в лапi застрягне колька… або якщо в мене знайдеться для тебе перспективна робота. Не забудеш? Вдячнiсть не належала до обмеженого каталогу людських емоцiй Соннi Еллiмана, але iнтерес i цiкавiсть серед них були. Вiн вiдчував до цього дядька, Стiллсона, одне i друге. Ота скаженiсть у його очах натякала багато на що, але аж нiяк не на нудьгу. – Хто знае, де ми будемо через кiлька рокiв? – пробурмотiв вiн. – Може, нас усiх уже не стане, дядьку. – Просто не забувай про мене. Я не прошу бiльшого. Соннi глянув на розбиту на друзки вазу. – Не забуду, – сказав вiн. 4 1971 рiк минув. Нью-гемпширськi пляжнi протести вiдгули свое, i бурчання власникiв закладiв на першiй лiнii приглушувалося покращеним балансом на iхнiх рахунках. Невiдомий персонаж на iм’я Джордж Макговерн до смiху рано оголосив про намiр iти в президенти. Усi, хто стежив за полiтикою, знали, що кандидатом вiд Демократичноi партii в 1972 роцi стане Едмунд Маскi, i були такi, хто вiрив, що вiн таки зможе збити з нiг Троля з Сан-Клементе й покласти його на лопатки. На початку червня, перед тим як школярi розiйшлися на лiто, Сара знову зустрiлася зi студентом-юристом. Вона зайшла до магазину побутовоi технiки вибрати тостер, а вiн шукав подарунок батькам до рiчницi весiлля. Вiн спитав, чи хотiла б вона пiти з ним у кiно: до мiста завiтав новий Клiнт Іствуд – Брудний Гаррi. Сара пiшла. І вони вдвох добре провели час. Волтер Гезлетт вiдростив бороду i вже не так нагадував iй Джоннi. По правдi, iй ставало дедалi важче згадати, як саме Джоннi виглядав. Його обличчя ясно приходило до неi тiльки у снах, в яких вiн стояв перед «Колесом фортуни», стежив, як воно крутиться, його обличчя було холодним, а блакитнi очi стемнiшали до чудного i трохи лячного темно-фiолетового вiдтiнку. Вiн стежив за «Колесом», нiби то був його власний заповiдник. Вони з Волтом почали бачитися дуже часто. З ним було легко. Вiн нiчого не вимагав або, коли й вимагав, робив це настiльки помiрно й поступово, що це лишалося непомiтним. У жовтнi вiн спитав у неi, чи може подарувати iй невеличкий дiамант. Сара спитала, чи можна подумати на вихiдних. Тiеi суботи вона поiхала до Медичного центру схiдного Мейну, отримала в реестратурi спецперепустку з червоними краями й пройшла до iнтенсивноi терапii. Вона просидiла коло лiжка Джоннi годину. Надворi завивав у темрявi осiннiй вiтер, обiцяючи холод, обiцяючи снiг, обiцяючи сезон смертi. До рiчницi ярмарку, «Колеса» i лобового зiткнення бiля болота лишалося шiстнадцять днiв. Вона сидiла, слухала вiтер i дивилася на Джоннi. Бинти зняли. Шрам на лобi починався за два сантиметри вище вiд правоi брови й звивався вгору, заходячи у волосся. Саме волосся побiлiшало, вiд чого iй згадався вигаданий детектив з книжок Еда Макбейна про 87-му дiльницю – його звали Коттон Гоуз. Саринi очi не бачили ознак дегенерацii, хiба що неуникну втрату ваги. Просто юнак, якого вона ледве знала, мiцно спав. Вона нахилилась i нiжно поцiлувала його в губи, нiби стару казку можна було обернути навиворiт i ii цiлунок мiг його збудити. Але Джоннi спав. Вона пiшла, повернулася до квартири у Вiзi, лягла на лiжко й заплакала, а вiтер гуляв темним свiтом зовнi, жбурляючи перед собою зiбране жовте й червоне листя. У понедiлок вона сказала Волту, що коли той справдi хоче подарувати iй дiамант – маленький, – то вона носитиме його з радiстю й гордiстю. Таким був 1971 рiк для Сари Брекнелл. На початку 1972 року Едмунд Маскi пустив сльози пiд час пристрасноi промови на вулицi коло штабу чоловiка, про котрого Соннi Еллiман був вiдгукнувся як про «гада голомозого». Джордж Макговерн з аутсайдера внутрiшньопартiйного вiдбору став фаворитом, i Льоб утiшно оголосив, що народ Нью-Гемпширу не любить плаксiiв. У червнi Макговерна висунули. Того ж мiсяця Сара Брекнелл стала Сарою Гезлетт. Вони з Волтом одружилися в Першiй методистськiй церквi в Бенгорi. Менш нiж за три кiлометри звiдти Джоннi Смiт продовжував спати, i думка про нього, раптова й жахлива, прийшла до Сари, коли Волт цiлував ii перед любими браттями й сестрами, що зiбралися на весiллi. «Джоннi», – подумала вона й побачила його як тодi, коли ввiмкнулося свiтло: наполовину Джекiлом, наполовину Гайдом. Вона на мить заклякла у Волтових руках, а тодi все минулося. Пам’ять, образ, хоч би що то було – зникло. Пiсля довгих роздумiв i обговорення з Волтом вона запросила батькiв Джоннi на весiлля. Герб приiхав сам. Пiсля урочистостей вона спитала, чи в порядку Вера. Вiн роззирнувся довкола, побачив, що вони на мить лишилися самi, i швидко ковтнув залишки скотчу з содовою. За минулi пiвтора року вiн постарiв на п’ять лiт, подумала Сара. Волосся порiдшало. Зморшки на обличчi стали глибшi. Вiн носив окуляри обережно, як люди, що надiли iх недавно, i крiзь тонкi лiнзи його очi виглядали втомленими й зраненими. – Нi… не дуже, Саро. По правдi, вона зараз у Вермонтi. Чекае кiнця свiту. – Що? Герб розповiв, що пiв року тому Вера почала листуватися з групою людей, котрi звали себе Американським товариством Останнiх Часiв. У ньому головували Гаррi Л. Стонкерз i його дружина, обое з Расiна, що у Вiсконсiнi. Мiстер i мiсiс Стонкерз заявляли, що iх пiд час вiдпочинку на природi в наметах пiдбирала летюча тарiлка. Їх доправили на небеса, котрi, як виявилося, не в сузiр’i Орiона, а на планетi земного типу, що оберталася навколо Арктура. Там вони спiлкувалися з суспiльством ангелiв i бачили рай. Стонкерзам указали, що Останнi Часи вже близько. Їх надiлили даром телепатii й вiдiслали назад зiбрати на Землi докупи кiлькох достойних – для першого ковчегу на небо, так би мовити. Тож десятеро таких зiбралися разом, придбали ферму на пiвнiч вiд Сент-Джонсберi й оселилися там на сiм тижнiв, чекаючи на тарiлку, що прибуде й пiдбере iх. – Звучить як… – почала Сара, а тодi закрила рота. – Я знаю, як воно звучить, – сказав Герб. – Як божевiлля. Те мiсце коштувало iм дев’ять тисяч. Там нема нiчого, крiм обваленого фермерського будинку з двома акрами дохлого чагарнику. Вера вклала сiмсот доларiв – усе, що могла. Я не мiг зупинити ii нiчим… хiба що помiстити на лiкування. – Вiн помовчав, а тодi всмiхнувся. – Але негоже балакати про таке на твоему весiллi, Саро. Вам iз твоiм парубком випаде все найкраще. Я впевнений. Сара всмiхнулась у вiдповiдь, наскiльки змогла. – Дякую, Гербе. А ви… Тобто, як думаете, вона… – Чи повернеться? А, так. Якщо до зими свiту не прийде кiнець, думаю, що вона повернеться. – Ох, я вам бажаю всього найкращого, – сказала вона та обiйняла його. 5 На фермi у Вермонтi не було печi, тож коли летюча тарiлка не прибула до кiнця жовтня, Вера повернулася додому. Тарiлка не прилетiла, сказала вона, тому що вони ще не були бездоганнi – не випалили несуттеву й грiховну окалину зi своiх життiв. Але вона була пiднесена й духовно екзальтована. Їй був знак увi снi. Можливо, iй не судилося полетiти до раю на тарiлцi. Вона дедалi яснiше розумiла, що муситиме натомiсть направляти свого хлопчика, вказувати йому правильну путь, коли вiн вийде зi свого трансу. Герб прийняв ii й любив, як тiльки мiг, – i життя продовжилося. Джоннi пролежав у комi вже два роки. 6 Нiксона переобрали. Американськi хлопцi почали повертатися додому з В’етнаму. Волтер Гезлетт ходив складати екзамен на юриста, i йому запропонували спробувати знову пiзнiше. Сара Гезлетт продовжувала викладати в школi, а вiн зубрив матерiал до своiх тестiв. Учнi, котрi були дурними й незграбними першаками, коли вона прийшла до цiеi школи, вже стали випускниками. Пласкi груди дiвчат повипиналися. Дрiбнота, котра попервах губилася в коридорах, тепер грала за шкiльну баскетбольну команду. Прийшла i минула друга арабо-iзраiльська вiйна. Прийшов i минув нафтовий бойкот. Травматично високi цiни на паливо прийшли i не минули. Вера Смiт ствердилася в переконаннi, що Христос мае повернутися з-пiд землi на Пiвденному полюсi. Цi розвiдданi базувалися на iнформацii з новоi брошури (сiмнадцять сторiнок, цiна – чотири з половиною долари), що називалася «Тропiчне пiдземелля Боже». Приголомшлива гiпотеза автора була в тому, що рай насправдi пiд нашими ногами i найлегша точка входу до нього – Пiвденний полюс. Один з роздiлiв брошури звався «Екстрасенсорний досвiд полярних дослiдникiв». Герб указав iй, що менш як рiк тому вона була переконана, що рай Десь Там, скорiше за все, крутиться навколо Арктура. – Я набагато скорiше повiрю в це, нiж у таку маячню про Пiвденний полюс, – сказав вiн iй. – Врештi, i в Бiблii сказано, що рай на небi. А тропiчне мiсце пiд землею там називаеться… – Годi! – рiзко сказала вона. Їi губи стислися в бiлу лiнiю. – Нема чого глузувати з того, чого не розумiеш. – Я не глузував, Веро, – тихо сказав вiн. – Господь знае, чому невiрний насмiхаеться, а язичник лютуе, – сказала вона. У ii очах горiв отой сухий вогник. Вони сидiли за столом на кухнi, перед Гербом лежав старий J-подiбний анкерний болт для сантехнiки, перед Верою – стосик старих випускiв «National Geographic», котрi вона прочiсувала в пошуках iсторiй та зображень на тему Пiвденного полюса. Надворi хмари невпинно тiкали з заходу на схiд, а з дерев сипалося листя. Знову настав жовтень, а жовтень завжди був для неi найгiршим мiсяцем. Мiсяцем, у якому той сухий вогник спалахував у ii очах частiше й лишався там на довше. І саме в жовтнi його думки завжди зрадницьки зверталися до того, щоб залишити iх обох. Свою дружину з цiлком iмовiрним психiчним дiагнозом i свого заснулого сина, котрий, певно, вже мертвий у будь-якому практичному сенсi. Просто зараз Герб крутив у руках J-подiбний болт, визирав у вiкно на неспокiйне небо i думав: «Я мiг би зараз збирати речi. Закинув би все в кузов пiкапа й поiхав. Може, до Флориди. Небраски. Калiфорнii. Хороший тесля може заробляти грошi будь-де. Просто встав би й поiхав». Але вiн знав, що не поiде. Просто жовтень був його мiсяцем для думок про втечу, як для Вери – мiсяцем вiдкриття якоiсь новоi прямоi лiнii до Ісуса й кiнцевого спасiння единоi дитини, котру вона спромоглася виносити у своiй бракованiй утробi. Тепер вiн простягнув руку через стiл i взяв ii долоню, худу i страшенно кiстляву, – долоню староi жiнки. Вона здивовано звела на нього очi. – Я дуже тебе люблю, Веро, – сказав вiн. Вона всмiхнулась у вiдповiдь i на одну тремку мить стала сильно схожа на дiвчину, до котроi вiн залицявся i котру здобув, дiвчину, котра жартома вгрiла його щiткою для волосся в iхню весiльну нiч. То була нiжна усмiшка, ii очi раптом прояснилися, потеплiшали, наповнилися взаемною любов’ю. Надворi знову вийшло сонце, проганяючи величезнi клаптi тiнi геть з поля позаду iхнього будинку. – Я знаю це, Герберте. Я тебе теж люблю. Вiн поклав другу долоню поверх ii й стиснув. – Веро, – сказав вiн. – Що? – Їi очi були яснi… раптом вона повернулася до нього, повнiстю повернулась, i вiн зрозумiв, наскiльки страшно далеко вони розiйшлися за минулi три роки. – Веро, якщо вiн нiколи не прокинеться… Боже борони, але якщо нi… Ми ж усе одно залишимося одне в одного, так? Тобто… Вона висмикнула руку. Його долонi, в яких вiн легенько тримав ii, обняли порожнечу. – Нiколи такого не кажи. Нiколи не кажи, що Джоннi не прокинеться. – Я тiльки хотiв сказати, що ми… – Звiсно, вiн прокинеться, – сказала вона, дивлячись iз вiкна на поле, яким без кiнця перебiгали тiнi. – Так для нього задумав Бог. О так. Думаеш, я цього не знаю? Знаю, повiр менi. Господь приберiг для мого Джоннi великi речi. Я чула його своiм серцем. – Так, Веро, – сказав вiн. – Гаразд. Їi пальцi метнулися до «National Geographic», знайшли iх i знов заходилися гортати сторiнки. – Я знаю, – сказала вона по-дитячому вередливим голосом. – Гаразд, – тихо сказав вiн. Вона дивилася своi журнали. Герб пiдпирав пiдборiддя долонями, визирав на сонце й тiнi й думав, як швидко пiсля золотого, пiдступного жовтня настае зима. Вiн бажав, щоб Джоннi помер. Вiн любив свого сина з найпершого дня. Бачив захват на крихiтному обличчi, коли Герб принiс до хлопцевого вiзка маленьку деревну жабку й поклав живу iстоту в його долонi. Вiн навчив Джоннi рибалити, кататися на ковзанах, стрiляти. Вiн просидiв над ним усю нiч пiд час жахливого нападу грипу в 1951 роцi, коли хлопцева температура доповзла до запаморочливих 40,5. Вiн ховав сльози рукою, коли Джоннi випускався з вiдзнакою i виступав з промовою вiд учнiв – i виголосив ii з пам’ятi й не запнувшись. Стiльки спогадiв про нього: як вiн учив його водити машину, як вони стояли з ним на носi «Болеро», коли одного року подалися на канiкули до Новоi Шотландii (Джоннi було вiсiм, вiн смiявся, захоплений рухом корабля вгору-вниз по хвилях), як вiн допомагав йому з домашнiми завданнями, як допомагав будувати хатку на деревi, допомагав розiбратися з похiдним компасом, коли Джоннi був у скаутах. Усi спогади скупчилися разом без жодного хронологiчного порядку – Джоннi був у них единою ниткою, Джоннi, що так завзято дослiджував свiт, котрий у кiнцi так його скалiчив. І тепер вiн бажав, щоб Джоннi помер, ох, як вiн хотiв, щоб той помер, щоб серце того перестало битися, щоб розгладились останнi сигнали на енцефалограмi, щоб той просто трiпнувся й затух, як гнiт у калюжцi воску, – щоб помер i вiдпустив iх. 7 В обiдню пору спекотного лiтнього дня менш як за тиждень пiсля Дня Незалежностi того 1973 року до придорожнього бару «Кетi» в Сомерсвортi, Нью-Гемпшир, прибув продавець громовiдводiв; i десь не дуже далеко звiдти, певно, грози тiльки чекали свого народження в теплих стовбурах лiтнiх висхiдних потокiв повiтря. Вiн накопичив чималу спрагу i зупинився бiля «Кетi», щоб просто пом’якшити ii парою пив, а не щось продати. Але через силу звички вiн глянув на дах низькоi будiвлi в стилi ранчо, i його нiчим не порушена горизонтальна лiнiя на тлi розжареного, як метал, неба змусила продавця знову полiзти до машини по потерту замшеву валiзу зi зразками. Усерединi «Кетi» було темно, прохолодно i тихо, i тiльки на стiнi бурчав щось приглушений кольоровий телевiзор. З народу було кiлька завсiдникiв i власник за шинквасом, що одним оком дивився серiал «Як крутиться свiт» разом зi своiми клiентами. Продавець громовiдводiв опустився на стiлець за шинквасом i поклав валiзу зi зразками на сусiднiй стiлець лiворуч. – Здоров, друже. Що замовиш? – «Бад», – сказав продавець громовiдводiв. – І набери келих собi, якщо ти не проти. – Я нiколи не проти, – сказав власник. Вiн повернувся з двома келихами, взяв у продавця долар i залишив три десятинки на шинквасi. – Я Брюс Керрiк, – сказав власник i простягнув руку. Продавець громовiдводiв потиснув ii. – А я Догей, – сказав вiн. – Ендрю Догей. – Вiн вiдпив половину келиха. – Радий знайомству, – сказав Керрiк. Вiн вiдiйшов налити молодiй жiнцi з жорстким обличчям ще одну «текiлу санрайз», а тодi знову пiдiйшов до Догея. – Не тутешнiй? – Нi, – визнав Догей. – Продавець. – Вiн озирнувся. – Тут завжди так тихо? – Нi. Народ надходить на вихiдних, а на тижнi я працюю в нуль. Основний прибуток у нас – вiд приватних вечiрок, якщо вони трапляються. Я не голодую, але й на «кадиллаку» не катаюся. – Вiн указав пальцем-пiстолетом на келих Догея. – Обновити? – І собi теж, мiстере Керрiк. – Брюс. – Вiн засмiявся. – Ви хочете менi щось продати. Коли Керрiк повернувся з пивом, продавець громовiдводiв сказав: – Я зайшов, щоб трохи вичахнути, а не продавати. Але коли вже ви спитали… Вiн тренованим рухом витяг на шинквас валiзу зi зразками. Тi дзенькнули всерединi. – Ох, зараз почнеться, – сказав Керрiк i засмiявся. Двое завсiдникiв, один – старий iз бородавкою на повiцi, другий – молодий у сiрiй робi, пiдiйшли подивитися, що продае Догей. Жiнка з жорстким обличчям i далi дивилася «Як крутиться свiт». Догей витягнув три громовiдводи, один – довгий та з мiдною кулею нагорi, другий – коротший, а третiй – з керамiчними провiдниками. – Що за бiс… – мовив Керрiк. – Громовiдводи, – оголосив старий завсiдник i гигикнув. – Вiн хоче вберегти цю наливайку вiн гнiву Божого, Брюсi. Прислухайся до людини добренько. Вiн знову засмiявся, i чоловiк у сiрiй робi також. Обличчя Керрiка потемнiшало, i продавець громовiдводiв зрозумiв, що шанс на продаж вiн мав ранiше, а зараз той зник без слiду. Вiн був хорошим продавцем, достатньо хорошим, аби побачити, що, як це iнодi бувае, тут склалася дивна комбiнацiя осiб та обставин, котрi своею дивиною усунули будь-яку надiю на продаж iще до того, як йому випала нагода показати свою пропозицiю. Вiн сприйняв це по-фiлософськи й усе одно зачитав свiй виступ, здебiльшого через силу звички: – Коли я виходив з машини, то помiтив, що цей чудесний заклад не обладнано вiдводами блискавок i що вiн збудований з дерева. Так от, за невеличку цiну i на легких кредитних умовах, якщо ви iх оберете, я можу гарантувати, що… – Що блискавка гахне в це саме мiсце о четвертiй пополуднi, – сказав чоловiк у сiрiй робi й усмiхнувся. Старий завсiдник реготнув. – Мiстере, без образ, – сказав Керрiк, – але гляньте он туди. – Вiн указав на золотий цвяшок на невеликiй дерев’янiй дошцi бiля телевiзора й блискучого ряду пляшок. На той цвяшок був нашпилений цiлий стосик папiрцiв. – Ото все – рахунки. Їх треба сплатити до п’ятнадцятого. Вони написанi червоними чорнилами. Ви бачите, скiльки людей зараз тут випивае? Менi треба бути обережним. Треба… – Я про це й кажу, – зграбно втрутився Догей. – Треба бути обережним. І придбання трьох або чотирьох громовiдводiв – це дуже обачне надбання. Тут е про що переживати. Ви ж не хочете, щоб усе це зникло одним махом через блискавку одного лiтнього дня, так? – Вiн був би не проти, – сказав старий завсiдник. – Забрав би страховку й гайнув би до Флориди. Хiба не, Брюсi? Керрiк неприязно глянув на старого. – Можна поговорити i про страховку, – втрутився продавець громовiдводiв. Чоловiк у сiрiй робi втратив iнтерес i вiдiйшов собi. – Ваша плата за пожежну страховку знизиться, якщо… – У мене страховка одним пакетом, – сухо сказав Керрiк. – Слухайте, я просто не можу це собi дозволити. Менi шкода. Може, якщо ви балакатимете зi мною наступного року… – Ну, може, я так i зроблю, – сказав продавець громовiдводiв, здаючись. – Мабуть, так i зроблю. Нiхто не вiрить у те, що його може вдарити блискавкою, доки його не вдарило, – неспростовний факт. Не можна було переконати Керрiка в тому, що це найдешевший варiант страховки вiд пожежi. Але Догей був фiлософом. Врештi-решт, вiн сказав правду, коли говорив, що зайшов охолонути. Щоб довести це, а також те, що вiн анiтрохи не образився, вiн замовив ще пива. Але цього разу не врiвноважив його кухлем для Керрiка. Старий завсiдник прослизнув на сусiднiй стiлець. – Десь рокiв десять тому був один, що його вдарило блискавкою на полi для гольфу, – сказав вiн. – Убило на мiсцi. Отому б чолов’язi носити громовiдвiд на головi, га? – Вiн гигикнув, пославши чимало затхлого пивного духу Догею в обличчя. Догей тактовно всмiхнувся. – І всi монети в його кишенi стопилися в одну купу. Таке розказували. Блискавка – цiкава штука. Точно. Пам’ятаю, як було колись… Цiкава штука, думав Догей, даючи розповiдi старого протекти повз нього без жодноi шкоди для себе, iнстинктивно киваючи в правильних мiсцях. Цiкава штука, це точно, тому що iй усе одно, в кого чи в що бити. І коли. Вiн допив пиво i вийшов, несучи повну валiзу страховки проти гнiву Божого – можливо, единий захист проти нього, що коли-небудь був винайдений людьми. Спека вдарила його наче молотом, але вiн усе одно спинився на мить посеред майже порожнього паркiнгу i подивився на безперервну лiнiю даху. 19 доларiв 95 центiв, ну максимум 29,95 – а той чоловiк не мiг дозволити собi таких витрат. Вiн би заощадив сiмдесят баксiв на своiй пакетнiй страховцi тiльки в перший рiк, але не мiг собi дозволити таких витрат – i нiчого йому не доведеш, поки тi клоуни стоять навколо й дуркують. Можливо, одного дня вiн пошкодуе. Продавець громовiдводiв сiв у «б’юiк», поклав валiзу зi зразками на сидiння бiля себе, накрутив кондицiонер i поiхав на захiд у бiк Конкорда й Берлiна, випереджаючи всi грози, що могли збиратися позаду. 8 На початку 1974 року Волт Гезлетт склав юридичний iспит. Вони з Сарою влаштували вечiрку для всiх його друзiв, ii друзiв i спiльних друзiв – усього понад сорок людей. Пиво текло як вода, а пiсля того як усе скiнчилося, Волт сказав: iм страшенно пощастило, що iх не виселили з помешкання. Коли провели останнiх гостей (о третiй ночi), Волт повернувся вiд дверей i побачив Сару в спальнi, оголену, за винятком туфель i сережок з дiамантовоi крихти, через якi вiн залiз у борг, щоб подарувати на ii день народження. Вони кохалися не раз, а двiчi, пiсля чого провалилися в липку дрiмоту, вiд якоi прокинулися в обiд i з паралiтичним похмiллям. Десь через шiсть тижнiв Сара зрозумiла, що вагiтна. У жодного з них не було сумнiву, що зачаття сталося в нiч великоi гулянки. У Вашингтонi Рiчарда Нiксона, обплутаного магнiтофонними стрiчками, повiльно заганяли в кут. У Джорджii власник арахiсовоi ферми, колишнiй вiйськовий моряк i поточний губернатор на iм’я Джеймс Ерл Картер, почав з рядом близьких друзiв обговорювати висування на посаду, яку Нiксон скоро мав звiльнити. У палатi 619 Медичного центру схiдного Мейну досi спав Джоннi Смiт. Вiн почав скручуватися в зародкову позу. Доктор Строунз, лiкар, що говорив з Гербом, Верою i Сарою в кiмнатi для нарад наступного дня пiсля аварii, помер вiд опiкiв наприкiнцi 1973 року. Його будинок загорiвся через бракованi новорiчнi гiрлянди. Випадком Джоннi зацiкавилися двое нових лiкарiв, Вейзак i Браун. Через чотири днi пiсля вiдставки Нiксона Герб Смiт упав у фундаментну яму будинку, котрий будував у Греi, приземлився на тачку й зламав ногу. Кiстка зросталася довго, i нога вже нiколи по-справжньому не стала надiйною. Вiн шкутильгав, а у вологi днi почав спиратися на палицю. Вера молилася за нього й наполягала, щоб вiн обмотав навколо ноги хустку, котру особисто благословив преподобний Фреддi Колтсмор iз Бессемера, що в Алабамi, – щоночi перед сном. Цiна Благоi Хустки Колтсмора (як ii називав Герб), становила 35 доларiв. Вiн не помiтив вiд неi жодноi користi. У серединi жовтня, скоро пiсля того, як Джеральд Форд помилував експрезидента, Вера впевнилася, що свiт знову мае закiнчитися. Герб ледве встиг вчасно усвiдомити, що вона задумала – намiрилася вiддати скiльки в них було готiвки й заощаджень, котрi вони встигли накопичити наново пiсля аварii Джоннi, Американському товариству Останнiх Часiв. Вона намагалася виставити на продаж будинок i домовилася з благодiйниками з «Гудвiлл», котрi мали за два днi прислати фургон, щоб забрати всi меблi. Герб дiзнався про все, коли рiелтор зателефонував йому спитати, чи буде iм зручно, якщо потенцiйний покупець прийде оглянути будинок по обiдi. Вiн уперше насправдi втратив самовладання з Верою. – На Бога, що ти собi надумала? – заревiв вiн, витягнувши з неi останнi часточки неймовiрноi iсторii. Вони були у вiтальнi. Вiн щойно договорив по телефону з «Гудвiлл», сказавши iм, щоб вони й не думали присилати фургони. Дощ лив за вiкном монотонними сiрими потоками. – Не хули iменi Спасителя, Герберте. Не… – Закрий рота! Закрий рота! Ти втомила мене своiми теревенями про те лайно! Вона злякано втягнула повiтря. Вiн пiдкульгав до неi, цiпок у його руках вистукував контрапункти об пiдлогу. Вона трохи вiдсахнулася на своему стiльцi й дивилася на нього вгору з таким милим мученицьким виразом обличчя, що йому захотiлося, прости Господи, гахнути ii разок по головi оцiею клятою ковiнькою. – Ти не настiльки здурiла, щоб не розумiти, що робиш, – сказав вiн. – Ти не можеш цим виправдовуватися. Ти тихцем орудувала за моею спиною, Веро. Ти… – Нi! Це неправда! Я нiчого такого… – Ще й як правда! – гаркнув вiн. – Так от, слухай сюди, Веро. Тут я проводжу межу. Молися скiльки захочеш. Молитви безкоштовнi. Пиши листи скiльки захочеш, марки й досi коштують тринадцять центiв. Якщо хочеш обливатися дешевими гiмняними брехнями, котрi розказують отi алiлуйщики. Якщо хочеш i далi жити з тiею маячнею й вигадками – живи. Але я цього не робитиму. Пам’ятай про це. Ти зрозумiла? – Господи-Боже-що-еси-на-небеси… – Ти зрозумiла мене? – Ти думаеш, що я навiжена? – закричала вона на нього, i ii обличчя жахливо скривилося й стислося. Вона кинулася в ревучi, огиднi сльози повноi поразки i втрати iлюзiй. – Нi, – сказав вiн тихiше. – Ще нi. Але, можливо, настав час маленькоi прямоi розмови, Веро, i правда така: я вважаю, що ти зовсiм утратиш глузд, якщо не вирвешся з усього цього й не почнеш бачити реальнiсть. – От побачиш, – сказала вона крiзь сльози. – Побачиш. Господь знае правду, але чекае. – Аби ти тiльки розумiла, що йому не потрiбнi нашi меблi, поки вiн чекае, – хмуро сказав Герб. – Аби тiльки це було тобi ясно. – Це ж Останнi Часи! – сказала вона йому. – Настае година Апокалiпсису. – Та невже? Приклади до цього п’ятнадцять центiв, i зможеш купити собi чашку кави, Веро. Надворi мiрно лив дощ. Того року Гербу виповнилося п’ятдесят два, Верi – п’ятдесят один, а Сарi Гезлетт – двадцять сiм. Джоннi пролежав у комi чотири роки. 9 Дитина народилася в нiч Гелловiну. Саринi пологи тривали дев’ять годин. Їй давали понюхати газу, коли треба, i на одному з етапiв потуг вона усвiдомила, що лежить iз Джоннi в однiй лiкарнi. Вона раз за разом кликала його на iм’я. Надалi вона про це ледве пам’ятала i нiколи не розповiдала Волту. Думала, що це могло iй наснитися. Народився хлопчик. Його назвали Деннiс Едвард Гезлетт. Вони з матiр’ю за три днi приiхали додому, i пiсля вихiдних до Дня Подяки Сара вже знову вчителювала. Волт отримав хорошу роботу в бенгорськiй юридичнiй фiрмi, i якби все пiшло добре, вони запланували, щоб Сара покинула викладання в червнi 1975 року. Вона не була дуже впевнена, що хотiла цього. Їй почало подобатися. 10 Першого дня 1975 року двое хлопчакiв, Чарлi Нортон i Норм Ловсон, обое з Отiсфiлда, що в Мейнi, грали в снiжки у дворi Нортонiв. Чарлi було вiсiм рокiв, а Норму – дев’ять. День був мрячний. Вiдчуваючи, що гра закiнчуеться – уже був майже час обiдати, – Норм атакував Чарлi, засипавши того градом снiжок. Чарлi, що пригинався й реготав, мусив спочатку вiдступити, а тодi показати спину й побiгти, перестрибнувши низьку кам’яну кладку, що вiддiляла заднiй двiр Нортонiв вiд лiсу. Вiн помчав стежкою, що вела до струмка Стрiммера. Норм поцiлив у рухому мiшень, смачно, в самий капюшон. А тодi Чарлi зник. Норм перестрибнув через кладку й мить постояв, дивлячись у заснiжений лiс та слухаючи крапання талоi води з берiз, сосен та ялин. – Вертайся, курча! – гукнув Норм i видав кiлька кудкудакань. Чарлi не озвався. Анi знаку вiд нього не було, але стежка круто спускалася до струмка. Норм знову кудкудакнув i нерiшуче переступив з ноги на ногу. То були лiси Чарлi, а не його. Територiя Чарлi. Норм любив добряче покидатися снiжками, поки перемагав, але йому не дуже хотiлося спускатися туди, якщо Чарлi залiг там на нього в засiдцi з кiлькома мiцно злiпленими мокрими снiжками. Проте вiн пройшов кiлька крокiв стежкою, коли знизу долетiв високий задиханий крик. Норм Ловсон похолов, як снiг, у якому стояли його зеленi гумовi чоботи. Крик почувся знову – такий високий, що його ледве було чутно. «Бабця в капцях, та вiн же там упав у струмок», – подумав Норм, i ця думка порушила його наляканий паралiч. Вiн побiг стежкою, ковзаючи та iдучи, раз навiть упавши на корму. Пульс гримiв у вухах. Подумки вiн уже побачив, як виловлюе Чарлi зi струмка якраз перед тим, як той устиг зануритися втрете, пiсля чого про його геройський вчинок напишуть у «Хлоп’ячому життi». На трьох чвертях спуску стежка рiзко звертала, i, звернувши за нею, вiн побачив, що Чарлi Нортон таки не впав у струмок Стрiммера. Вiн стояв на мiсцi, де стежка вирiвнювалась, i дивився на щось у талому снiгу. Капюшон йому впав на плечi, а обличчя побiлiшало, як сам снiг. Поки Норм пiдходив, Чарлi знову видав той жахливий задиханий крик. – Що таке? – спитав Норм, наближаючись. – Чарлi, що сталося? Чарлi розвернувся до нього – очi великi, рот роззявлений. Вiн спробував заговорити, але з губ зiрвалися тiльки два нерозбiрливi бурки й срiбляста нитка слини. Натомiсть вiн указав рукою. Норм пiдiйшов ближче й глянув. Раптом з його нiг зникла вся сила, i вiн рiзко сiв. Свiт навколо поплив. З талого снiгу виступали двi ноги, вбранi у синi джинси. На однiй ступнi була туфля, а друга стирчала гола, бiла, беззахисна. Зi снiгу також виступала рука, i долоня на ii кiнцi нiби благала про допомогу, котра так i не прийшла. Решта тiла була милосердно схована. Чарлi й Норм знайшли тiло сiмнадцятирiчноi Керол Данбаргер, четвертоi жертви Душителя з Касл-Рока. Минуло майже два роки вiдтодi, як вiн востанне вбивав, i люди в Касл-Року (струмок Стрiммера був кордоном мiж мiстами Касл-Рок i Отiсфiлд) почали були розслаблятися, думаючи, що жахiття нарештi скiнчилися. Але нi. Роздiл шостий 1 Через одинадцять днiв пiсля того, як знайшли тiло юноi Данбаргер, пiвнiч Новоi Англii накрило бурею з мокрим снiгом i крижаною крупою. У результатi на шостому поверсi Медичного центру схiдного Мейну все робилося з невеликим запiзненням. Багато хто з персоналу мав проблеми з тим, щоб дiстатися до роботи, а тi, що таки добралися, мусили швидко бiгати, щоб хоч якось надолужити. Пiсля дев’ятоi ранку одна з санiтарок, молода жiнка на iм’я Елiсон Коновер, принесла мiстеровi Старрету легкий снiданок. Мiстер Старрет вiдновлювався пiсля серцевого нападу i «вiдбував своi шiстнадцять» в iнтенсивнiй терапii: шiстнадцятиденний курс пiсля коронарного тромбозу був стандартною процедурою. Мiстер Старрет одужував добре. Вiн лежав у палатi 619 i потай зiзнавався дружинi, що найбiльшим стимулом до одужання була можливiсть забратися подалi вiд живого трупа на сусiдньому лiжку. Мiрний шепiт респiратора того бiдолахи не давав спати, казав вiн. Трохи згодом уже ставало неясно, чи хотiв ти, щоб респiратор продовжував шепотiти, а чи щоб вiн затих. Завмер, так би мовити. Коли Елiсон увiйшла, в палатi працював телевiзор. Мiстер Старрет сидiв у лiжку й тримав пульт у руцi. Програма «Сьогоднi» закiнчилась, i Старрет вирiшував, чи вимикати «Задне подвiр’я» – мультфiльм пiсля новин. Тодi б вiн опинився сам на сам з респiратором Джоннi. – Я вже майже не чекав на вас сьогоднi, – сказав мiстер Старрет, без великоi радостi дивлячись на тацю зi снiданком – помаранчевий сiк, йогурт без добавок, пшеничнi пластiвцi. Чого вiн хотiв насправдi, то це двох повних холестерину яець, повiльно пiдсмажених на вершковому маслi, з п’ятьма смужками не дуже хрусткого бекону. Тобто тiеi iжi, котра й привела його сюди. Принаймнi якщо вiрити тому лiкарю з курячим мозком. – На вулицi поганенько, – коротко вiдповiла Елiсон. Їй зранку вже шестеро пацiентiв повiдомили, що вже й не чекали на неi, i жарт ставав дедалi бородатiшим. Елiсон була приязною дiвчиною, але того ранку вона почувалася загнаною. – Ох, пробачте, – знiтився мiстер Старрет. – Слизько на дорогах, так? – Ще й як, – трохи теплiше сказала Елiсон. – Якби я не взяла чоловiкову повноприводну, то не доiхала б. Мiстер Старрет натиснув кнопку, котра пiднiмала лiжко, щоб йому було зручно iсти. Електромотор був маленький, але гучний. І телевiзор теж кричав: мiстер Старрет був трохи глухуватий, а хлопець у сусiдньому лiжку, казав вiн своiй дружинi, нiколи не жалiвся на це. І не просив перемкнути на iнший канал. Вiн розумiв, що цей жарт не дуже доречний, але коли в тебе стався серцевий напад i ти опинився в палатi з людиною-овочем, то або трохи схиляешся до чорного гумору, або божеволiеш. Елiсон встановила тацю перед мiстером Старретом i пiдвищила голос, щоб перекричати мотор у лiжку й телевiзор. – Машини позлiтали з дороги по всiй Стейт-стрiт. Джоннi в сусiдньому лiжку тихо мовив: – Усю пачку на дев’ятнадцять. Або так, або iнак. Моiй дiвчинi недобре. – Знаете, а цей йогурт непоганий, – сказав мiстер Старрет. Йогурт йому геть не сподобався, але вiн не хотiв залишатися сам, допоки це не ставало абсолютно неминучим. Коли вiн лишався сам, то весь час мiряв собi пульс. – На смак трохи як горiхи дикого гiкорi… – Ви нiчого не чули? – спитала Елiсон. Вона невпевнено озирнулася. Мiстер Старрет вiдпустив кнопку управлiння збоку вiд лiжка, i виття електромотора стихло. По телевiзору Елмер Фадд навмання пальнув у Багза Баннi i схибив. – Тiльки телевiзор, – сказав мiстер Старрет. – Чи я щось пропустив? – Мабуть, нiчого. То, може, вiтер за вiкном. Вона вiдчувала, як пiдступае головний бiль вiд напруження: стiльки всього треба зробити, а людей зранку мало i допомогти iй нема кому. Вона потерла скронi, нiби щоб зiгнати бiль, перш нiж той устиг мiцно вчепитися. Виходячи, вона зупинилася й секунду подивилася на чоловiка в iншому лiжку. Невже той якось змiнився? Чи не пересунувся? Навряд чи. Елiсон вийшла з кiмнати й пiшла коридором, штовхаючи перед собою вiзок зi снiданками. Ранок був настiльки жахливий, наскiльки вона боялася, все йшло шкереберть, i пiд обiд у головi аж гупало. Цiлком природно, вона геть забула про те, що почула або не почула в палатi 619 зранку. Але в наступнi днi вона зрозумiла, що дивиться на Смiта дедалi частiше, i коли настав березень, Елiсон майже впевнилася, що вiн трохи вирiвнявся – трохи вийшов iз позицii, яку лiкарi називали передзародковою. Не дуже сильно – трошечки. Вона подумала, чи не вказати комусь на це, але передумала. Врештi-решт, вона проста санiтарка, не набагато важливiша за помiчникiв на кухнi. Не iй вирiшувати. 2 То був сон, вирiшив вiн. Вiн був у темному, похмурому мiсцi – наче якомусь коридорi. Стеля, надто висока, щоб ii побачити, губилася в тiнях. Стiни були з темноi хромованоi сталi. Пiднiмаючись, вони розходилися в боки. Вiн був сам, але до нього долинав якийсь нiби дуже далекий голос. Знайомий голос, слова, зверненi до нього в iншому мiсцi, в iнший час. Той голос лякав його. Вiн стогнав i губився, вiдлунював мiж темними хромованими стiнами, наче впiймана пташка, яку вiн пам’ятав з дитинства. Пташка залетiла в батькову комору з iнструментами й не мала досить розуму, щоб вибратися назад. Вона панiкувала й кидалася на всi боки, цвiрiнькаючи вiд тривоги й вiдчаю, б’ючись об стiни, поки не забилася на смерть. Той голос мав такий же приречений тон, як те давне цвiрiнькання. Йому нiколи не судилося втекти звiдси. – Плануеш свое життя i робиш те, що можеш, – стогнав той спектральний голос. – Хочеш йому тiльки найкращого, а пацан приходить додому з волоссям до сраки i каже, що Президент Сполучених Штатiв – свиня. Свиня! Трясця-матiр, я не… «Стережись», – хотiлося сказати йому. Вiн бажав попередити голос, але був нiмий. Чого стерегтися? Вiн не знав. Навiть точно не знав, хто вiн такий, хоча мав пiдозру, що колись був чи то вчителем, чи то проповiдником. «Госссподи! – кричав далекий голос. Загублений, приречений, втоплений. – Госсссс…» Далi тиша. Луна завмирае. Тодi, трохи згодом, починаеться знову. Тому згодом – вiн не знав, як сильно згодом, бо час у цьому мiсцi не мав анi значення, анi значущостi, – вiн почав намацувати дорогу через цей передпокiй, гукаючи у вiдповiдь (не виключено, що тiльки подумки), може, сподiваючись, що вiн i власник iншого голосу зможуть разом знайти вихiд, а може, маючи надiю якось його заспокоiти й бути заспокоеним самому. Але голос вiддалявся й надалi, тихiшав, завмирав (далекий, маленький) i став луною луни. А тодi пропав. Вiн лишився ходити цим хмурим i безлюдним коридором тiней сам. І йому почало здаватися, що то була не iлюзiя, не мiраж i не сон – принаймнi не звичайний його рiзновид. Вiн нiби опинився в лiмбi, чудернацькому просторi мiж краями живих i мертвих. Але в котрий бiк вiн рухався? Почали повертатися деякi спогади. Тривожнi. Вони були як привиди, що супроводжують на прогулянцi, зайшли з бокiв, спереду, ззаду, обступили моторошним кiльцем – тричi колом обведи, святим страхом очi вкрий, чи як там у Кольрiджа? Вiн iх майже бачив. Усi голоси чистилища. Серед них було колесо, що крутилося вночi, «Колесо фортуни», червоне й чорне, життя i смерть. Воно сповiльнювалося. Чи зробив вiн свою ставку? Вiн не пам’ятав, хоч i мав би, тому що ставкою було його iснування. Так чи нi? Треба вибрати щось. Його дiвчинi недобре. Вiн мусить доправити ii додому. Трохи згодом коридор почав здаватися свiтлiшим. Спочатку вiн подумав, що то тiльки уява, легкий сон у снi, якщо це можливо; але через невизначений час свiтлiсть навколо стала надто вираженою, щоб бути iлюзiею. Усi враження вiд коридору нiбито стали менш схожими на сон. Стiни вiдступили так, що вiн iх ледве бачив, а гнiтючий темний колiр змiнився на iмлисто-сiру барву сутiнкiв, але в примiщеннi – майже в примiщеннi, де вiн вiддiлений найтоншими мембранами, схожими на плацентарний мiшок, як дитина, що чекае народження. Тепер вiн чув голоси, не лункi, а глухi й важкi, як голоси безiменних богiв, що говорять забутими мовами. Помалу тi голоси ставали яснiшими, аж доки вiн майже змiг розiбрати, що вони говорять. Вiн почав час вiд часу розплющувати очi (або йому так здавалося) i змiг роздивитися власникiв тих голосiв: яскравi, променистi спектральнi форми, котрi то рухалися примiщенням, то схилялися над ним i спочатку не мали облич. Йому не спало на думку заговорити до них, принаймнi одразу. Подумалося, що це щось на зразок наступного життя, а цi яскравi форми – постатi ангелiв. Обличчя, як i голоси, згодом стали чiткiшими. Одного разу вiн розгледiв матiр, що схилилася в поле його зору й повiльно гримiла про щось абсолютно позбавлене сенсу в його обернуте догори обличчя. Іншого разу то був батько. Дейв Пелсен зi школи. Медсестра, котру вiн уже впiзнавав; йому здавалося, ii звали Мерi або, може, Марi. Обличчя й голоси наближалися, змiшувалися. Всередину прокралося щось iнше – усвiдомлення того, що вiн змiнився. Йому воно не подобалося. Вiн йому не довiряв. Йому здавалося, що ця перемiна не може принести нiчого хорошого. Здавалося, що вона означае смуток i важкi часи. Вiн увiйшов у темряву з усiм, а тепер почувався так, нiби виходив з неi геть без нiчого – крiм якоiсь таемноi дивини. Сон закiнчувався. Хоч би чим вiн був насправдi, сон закiнчувався. Кiмната стала дуже справжньою, дуже близькою. Голоси, обличчя… Вiн збирався ввiйти до тiеi кiмнати. І раптом йому захотiлося розвернутися й утекти – навiки повернутися до того темного коридору. У темному коридорi не було нiчого хорошого, але вiн був кращий за це нове вiдчуття суму й прийдешньоi втрати. Вiн розвернувся, глянув назад, i так, воно було там, мiсце, в якому стiни кiмнати змiнювалися темним хромом, був кут коло одного зi стiльцiв, де непомiтно для яскравих людей, що приходили та йшли далi, кiмната переходила в коридор, у те, що вiн тепер вважав вiчнiстю. Мiсцем, куди пiшов iнший голос, голос… Водiя таксi. Так. Спогад повернувся повнiстю. Поiздка в таксi, водiй, що жалiвся на синове довге волосся, на те, що син назвав Нiксона свинею. Тодi фари, що вигулькнули з-за вершини пагорба, по парi обабiч бiлоi лiнii. Зiткнення. Жодного болю, але усвiдомлення того, що стегна приклалися до таксометра достатньо сильно, щоб вирвати той з крiплення. Було вiдчуття холодноi вологи, тодi темний коридор, а тепер оце. «Вибирай, – прошепотiло щось усерединi. – Вибирай, або виберуть за тебе, вирвуть тебе звiдси, хоч би де воно було, як лiкарi, що виривають дитину з материноi утроби через кесарiв розтин». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65896966&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Синдром нерiвного дихання. (Прим. ред.)