Необхiднi речi
Стiвен Edwin Кiнг


У мiстечку Касл-Рок з’являеться крамниця «Необхiднi речi». Їi власник, Лiленд Гонт, може запропонувати покупцевi будь-яку забаганку або навiть мрiю всього життя за символiчну цiну. На додачу до грошей Гонт просить утнути невеличкий… жарт. Але невиннi пустощi дедалi частiше обертаються на жахливi подii. Шериф Алан Пенгборн – единий, ким таемничий продавець не здатний манiпулювати. Що мае на метi власник «Необхiдних речей»? І ким насправдi е Лiленд Гонт?..

Обережно! Ненормативна лексика!

У форматi PDF A4 збережений видавничий макет книги. (В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.)





Стiвен Кiнг

Необхiднi речi


Крiсовi Лавiну, який знае не всi вiдповiдi,а лише тi, що мають значення


Ледi й джентльмени, прошу уваги!

Пiдходьте ближче, щоб побачити краще!

Хочу розказати дещо, нi пеннi не треба платити!

(А якщо повiрите, чудово далi будемо жити.)

    Стiв Ерл. Фуфло

Я чув, що навiть на вуличках села можна заблукати, коли стоiть така темрява, що, як то кажуть, хоч в око стрель…[1 - Переклад Ярослави Стрiхи. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)]

    Генрi Девiд Торо. Волден


© Stephen King, 1991

© Depositphotos.com / nito103, hektor2, drizzd, обкладинка, 2021

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021


ВИ ВЖЕ ТУТ БУВАЛИ.



Звичайно, бували. Звiсно. Я облич нiколи не забуваю.

Пiдходьте сюди, дайте руку потисну! Що вам скажу: я вас упiзнав ще до того, як устиг добре роздивитися обличчя. По ходi впiзнав. Кращого дня, щоб повернутися в Касл-Рок, навiть уявити важко. Нi, ну просто подивiться, чи ж не чудо чудесне? Скоро почнеться сезон полювання, рiзнi дурбелики в лiсi гахкатимуть по всьому, що рухаеться, i не носитимуть сигнального жовтогарячого, а потiм буде i снiг з дощем, але то вже пiзнiше. Зараз лише жовтень, а в Року ми дозволяемо жовтню залишатися рiвно стiльки, скiльки йому хочеться.

От що не кажiть, а менi то найкраща пора року. Весни тут гарнi, але менi жовтень бiльше до душi, нiж травень. Захiдний Мейн – це та частина штату, яку здебiльшого забувають одразу як закiнчуеться лiто, коли всi тi люди з iхнiми котеджами на озерi та на В’ю повертають у свiй Нью-Йорк чи Массачусетс. Тутешнi щороку спостерiгають, як тi приiжджають i iдуть геть: день добрий, день добрий, день добрий – щасливо, щасливо, щасливо. Гарно, коли вони приiжджають, бо привозять у мiсто грошi, але й добре, коли iдуть, бо з грошима привозять також i рiзнi обтяження.

От про обтяження здебiльшого я й хочу поговорити – посидите зi мною хвильку? Отут, на сходах естради, було б непогано. Сонечко гарно грiе, i звiдси, прямо з середини нашоi мiськоi толоки, видно майже весь центр. Лиш на скалки вважайте. Вiдшлiфувати треба тi сходи, i помалювати здалося б. То робота Г’ю Прiста, але Г’ю за неi ще не взявся. Вiн п’е, знаете. Це не велика таемниця. Таемницi в Касл-Року е, i iх бережуть, але вберегти всi тяжко, а бiльшiсть iз нас знають, що Г’ю Прiст i щира праця вже давно у приязнь не заходили.

А це що?

А! Це! От ви менi скажiть – чи ж не шедевр? Тi листiвки по всьому мiсту! Здаеться, Ванда Гемпгiлл (ii чоловiк Дон – власник «Маркету Гемпгiллiв») бiльшiсть сама поклеiла. Ану знiмiть зi стовпа та дайте менi. Та ви не соромтеся – як на те пiшло, нi в кого немае якогось особливого права чiпляти листiвки на естрадi мiськоi толоки.

Шляк би мене трафив! Ну ви лиш подивiться, не? «КОСТІ Й ДИЯВОЛ» написано вгорi. Буквами червоними, з них дим в’еться, нiби привезли спецiальною доставкою з самого Тофету[2 - Tophet – мiсцевiсть на пiвднi Єрусалима, у долинi Гiнном, де приносили в жертву дiтей для бога Молоха.]! Ха! Певно, той, хто не в курсi, що це за сонне мiстечко, може подумати, що ми вже зовсiм сходимо на пси. Але ж самi знаете, як iнодi в таких мiстечках може кадило роздуватися. А цього разу преподобний Вiллi такого точно попустити не може. Тут навiть питань нема. Коли в маленьких мiстечках бiльше нiж одна парафiя… ну, думаю, вам не треба розповiдати, як то бувае. Вони нiби як i ладнають мiж собою – ну, кажу ж, нiби як, – але не тiшаться по-справжньому одна одною. Якийсь час усе тихо-мирно, а тодi починаеться гризня.

І гризня цього разу чимала, та й кривди багато з неi. Католики, розумiете, планують якесь дiйство, що вони називають «Нiчкою казино» у залi «Лицарiв Колумба»[3 - Knights of Columbus – найбiльша у свiтi братська католицька органiзацiя, заснована 1882 року.], на iншому боцi мiста. Останнього четверга мiсяця, наскiльки я розумiю, мае вона вiдбутися, а зiбранi грошi пiдуть на ремонт даху церкви. Церкви Богоматерi Тихих Вод – мабуть, проминали ii дорогою до мiста, якщо iхали по Касл-В’ю. Чепурна маленька церковця, не?

«Нiчку казино» придумав отець Брiггем, але iдею швидко пiдхопили й понеслися з нею «Доньки Ізабелли»[4 - Daughters of Isabella – духовна, соцiальна й благодiйна органiзацiя, заснована 1897 року як жiноча гiлка «Лицарiв Колумба».]. Бетсi Вiг’ю, якщо конкретнiше. Думаю, iй до вподоби виряджатись у свою найтiснiшу чорну сукню й грати в блекджек чи крутити рулетку, приказуючи: «Робiть ставки, панi та панове, прошу, робiть вашi ставки». О, та думаю, iм усiм таке трохи до смаку. Там усi ставки на рiвнi п’яти-десяти центiв, усе невинно, але все одно iм це здаеться чимсь крапельку грiховненьким.

А от для преподобного Вiллi це зовсiм не невиннi забавки, i зовсiм не крапельку грiховненькi вони, на думку його та його парафii. Насправдi звуть його преподобний Вiльям Роуз, i вiн нiколи особливо не любив отця Брiггема, який i сам того не надто жалуе. (До речi, саме отець Брiггем почав обзивати преподобного Роуза «Пароплавчиком Вiллi»[5 - Steamboat Willie (1928) – перший мультфiльм, створений Волтом Дiснеем, у якому був персонаж Мiкi-Маус.], i преподобний Роуз про це знае.)

Мiж тими двома панотцями вже давно блискавицi проскакували, але ця ситуацiя з «Нiчкою казино» – штука серйознiша. Думаю, тут уже справжня лiсова пожежа. Як Вiллi зачув, що католики збираються цiлий вечiр грати на грошi в залi «Лицарiв Колумба», то ледь стелю своею маленькою гостроверхою довбешкою не пробив. Вiн iз власноi кишенi заплатив за тi листiвки «КОСТІ Й ДИЯВОЛ», а Ванда Гемпгiлл зi своiми подругами з гуртка шиття всюди iх порозклеювали. Вiдтодi едине мiсце, де католики спiлкуються з баптистами, – це рубрика «Листи» в нашiй маленькiй щотижневiй газетi, де вони сiчуться й рубаються, розповiдають одне одному, як тi чи тi пiдуть у пекло.

Гляньте-но сюди, побачите, про що я. Ото Нен Робертс, щойно вийшла з банку. Вона власниця «Закусочноi Нен» i, я так собi думаю, мабуть, найбагатша людина в мiстi тепер, вiдколи старий Батя Меррiлл вiдправився на величезний блошиний ринок у небi. Вона також баптистка, ще вiд царя Гороха. А з iншого боку йде кремезний Ел Джендрон. Вiн настiльки католик, що на його тлi сам Папа здаеться кошерним, а його найкращий друг – iрландець Джоннi Брiггем. Дивiться, дивiться уважно! Бачите, як носи позадирали? Ха! Ото картина, не? Головою закладаюся, там температура градусiв на двадцять впала, коли вони одне повз одного проходили. Як казала моя мама, людям живеться веселiше, нiж будь-кому, крiм хiба що коней, хоч i тим забавлятися – зась.

Тепер дивiться туда. Бачите, патрульна машина шерифа коло вiдеокрамницi? Усерединi Джон Лапойнт. Вiн би мав слiдкувати за «гонщиками» – у центрi в нас зона повiльного руху, особливо коли починаеться школа, – але якщо прикрити очi вiд сонця й примружитися, побачите, що насправдi вiн роздивляеться фотографiю, яку дiстав з гаманця. Менi звiдси не видно, але я знаю, що там у нього, так само добре, як дiвоче прiзвище матерi. Цю фотографiю Джона з Саллi Ретклiфф на Фрайбурзькому ярмарку штату десь рiк тому зробив Ендi Клаттербак. На нiй Джон обнiмае дiвчину однiею рукою, а та тримае м’якого ведмедика, якого вiн iй виграв у тирi, i вони обое там такi щасливi, що ледь не лускають. Але це було тодi, а тепер е тепер, як то кажуть. Зараз Саллi заручена з Лестером Преттом, учителем фiзкультури в старшiй школi. Вiн баптист до шпiку кiсток. Як i вона. Джон досi не вiдiйшов вiд шоку iхнього розриву. Бачите, як зiтхае? У чорнезну тугу загнав себе чоловiк. Лише людина, у якоi кохання ще не вмерло (або iй так здаеться), може так глибоко зiтхати.

Проблеми та обтяження здебiльша з одного тiста лiпленi, помiчали? З речей приземлених. От наведу вам випадок. Бачите, чоловiк пiднiмаеться сходинками будiвлi суду? Нi, не той, що в костюмi, то Ден Кiтон, наш голова ради виборних. Я про темношкiрого в робочiй унiформi. Це Еддi Ворбертон, прибиральник нiчноi змiни у будiвлi мунiципалiтету. Ви поспостерiгайте за ним пару секунд, подивiться, що вiн робить. Обана! Бачите, як вiн зупинився на верхнiй сходинцi й дивиться на вулицю? Не лише головою, а ще й руками-ногами закладаюся, що вiн дивиться на СТО «Суноко». Нею володiе й керуе Соннi Джекетт, i мiж ними обома вже давно зазлiсть, вiдколи Еддi завiз туди машину, щоб перевiрили мiст.

Я непогано ту машину пам’ятаю. То була «хонда сiвiк», нiчого особливого, але особливою вона була для Еддi, бо це була його перша i едина нова машина за все життя. А Соннi не просто погано попрацював, а ще й злупив за те сiм шкур. Принаймнi таку iсторiю оповiдае Еддi. Ворбертон просто кольором шкiри прикриваеться, щоб зрiзати собi рахунок за ремонт, – таку iсторiю оповiдае вже Соннi. Ну ви ж знаете, як то бувае, шо, не?

Так от, Соннi Джекетт потягнув Еддi Ворбертона в суд, де було трохи крикняви, спочатку в залi, потiм у коридорi. Еддi заявив, що Соннi обiзвав його тупим негритосом, а Соннi сказав: «Ну, негритосом я його не називав, але все решта, в принципi, правда». Врештi-решт обое лишилися незадоволеними. Суддя змусив Еддi вiдслинити п’ятдесят баксiв, на що той сказав, що це на п’ятдесят баксiв забагато, а Соннi – що того й близько недостатньо. А тодi не встиг нiхто й оговтатися, як у новенькому авто Еддi виникла електропожежа, i скiнчилося все тим, що «сiвiк» вiдправився на звалище бiля мiськоi дороги № 5, тож тепер Еддi iздить на «олдсмобiлi» 89-го року, в якого протiкае мастило. Еддi досi не покинув думку, що Соннi Джекетт знае про ту електропожежу набагато бiльше, нiж говорить.

Не, ну дiйсно, людям живеться веселiше, нiж будь-кому, крiм хiба що коней, хоч i тим забавлятися – зась. Трохи забагато iсторiй як на один гарячий деньок, правда?

Просто отаке воно, життя в мiстечку – Пейтон-Плейс[6 - Peyton Place (1957) – американська драма, дiя якоi вiдбуваеться в невеликому однойменному мiстечку в Новiй Англii, в якому за тихим i мирним фасадом ховаються скандали, вбивства, самогубства й iнцест.] це, чи Гроверз-Корнерз, чи Касл-Рок, тут люди просто iдять собi пироги, п’ють каву й говорять одне про одного, прикриваючи роти. Осьде Слопi Додд, сам-самiсiнький, бо iншi дiти смiються з того, що малий заiкаеться. Отам-о Мiртл Кiтон, i якщо вона здаеться трохи одинокою та спантеличеною, так нiби не впевнена, де вона i що вона, то все тому, що ii чоловiк (хлоп, який пiднiмався в суд позаду Еддi) нiби сам не свiй останнi пiв року чи десь так. Бачите, якi в неi очi пiдпухлi? Думаю, плакала, або погано спить, або й те, i те, а ви що скажете?

А отам iде Ленор Поттер, вбрана як нова копiйка. Прямуе до «Вестерн Авто», звiсно, запитати, чи вже прийшло ii спецiальне органiчне добриво. У тiеi жiнки бiльше видiв квiтiв, нiж у Картера пiгулок для печiнки[7 - Carter’s Little Liver Pills – патентованi лiки, розробленi Семюелом Дж. Картером, якi продавала компанiя Carter Products. Аж до 1960-х рокiв препарат був дуже популярним i розрекламованим, що й призвело до появи вищевказаного вислову.]. Страшно ними пишаеться, нема куди. Серед пань цього мiста вона не надто в пошанi – жiнки собi думають, що вона гонорова з тими своiми квiтами, намистами настрою[8 - Популярнi в США 1960—1970-х рокiв прикраси, виготовленi з термочутливих кристалiв, якi начебто змiнюють колiр вiдповiдно до змiн настрою людини, що iх носить, хоча насправдi таким чином просто реагують на змiну температури.] i бостонською завивкою за сiмдесят доларiв. Вони думають, що вона надто гонорова, i вiдкрию вам таемницю, якщо ми вже тут сидимо разом на скалкуватих сходах естради. Думаю, вони мають рацiю.

Усе типово, мабуть, можна сказати, але не всi нашi проблеми в Касл-Року типовi. Одразу поясню. Люди не забули про Френка Додда, регулювальника, який тут збожеволiв дванадцять рокiв тому й убивав жiнок. Так само не забули й про пса, який заслаб на сказ, убив Джо Кембера та ще одного старого п’яничку неподалiк. Собака вбив також старого доброго шерифа Джорджа Баннермена. Алан Пенгборн зараз на його мiсцi, i чоловiк вiн хороший, але в очах мiстян нiколи не дорiвняеться до Здорованя Джорджа.

Нiчогiсiнько звичайного не було в тому, що сталося з Реджинальдом «Батею» Меррiллом, старим скнарою, власником мiсцевоi лахмiтноi крамницi. «Емпорiум Галорiум» називалася. Стояла прямо отам, через вулицю, де зараз вiльне мiсце. Будка та вже давно згорiла, але в мiстi е люди, якi це бачили (чи то вони так кажуть), i пiсля кiлькох пляшок пива в «Захмеленому тигрi» розкажуть вам, що то не проста пожежа знищила «Емпорiум Галорiум» i забрала життя Батi Меррiлла.

Його племiнник Туз розповiдае, що щось страхiтливе трапилося з його дядьком перед тiею пожежею – як у «Сутiнковiй зонi». Туза, звiсно, i близько там не було в той час. Коли дядько вiдкинув копита, вiн досиджував чотирирiчний термiн у в’язницi Шоушенк за нiчний злом i проникнення. (Люди завжди знали, що Туз Меррiлл погано закiнчить, у школi вiн був одним iз найгiрших хулiганiв, яких знало це мiсто, i було, мабуть, iз сотню дiтей, якi перебiгали на iнший бiк вулицi, забачивши, що на них суне Туз, брязкаючи пряжками й застiбками на мотоциклетних чоботах, шаркаючи по хiднику.) І все одно йому вiрять, знаете. Може, й дiйсно щось химерне трапилося того дня з Батею, а може, то просто черговi балачки у Нен за тими горнятками кави й кавалками яблучного пирога.

Найпаче, тут усе так само, як i в мiстi, де ви виросли. Люди скаженiють через релiгiйнi дiла, люди носяться з факелами, носяться з таемницями, носяться з образами… i час вiд часу трапляються навiть страшнуватi iсторii, пожвавлюючи чергову занудну днину, як оте, що сталося чи не сталося того дня, коли Батя вмер у своiй крамницi. Касл-Рок чудове мiсто, щоб тут жити й зростати, як написано на знаку при в’iздi. Сонечко гарно свiтить на озеро й на листочки дерев, а в ясний день iз висоти Касл-В’ю можна аж ген Вермонт побачити. Лiтечковi туристи сваряться за недiльну газету, а на стоянцi бiля «Захмеленого тигра» час вiд часу увечерi п’ятницi чи суботи (або й в обидва днi) трапляються бiйки, але тi туристи завжди повертаються додому, а сутички завжди вщухають. Рок завжди був одним iз хороших мiсць, а коли людям щось душу ятрить, знаете, як ми кажемо? Кажемо: «Та йому минеться» або «Та iй минеться».

Генрi Бофорта, наприклад, бiсить, що Г’ю Прiст лупить по «рок-олi»[9 - Rock-Ola – марка музичних автоматiв.], коли нап’еться… але Генрi минеться. Вiлма Джерзик i Неттi Кобб не терплять одна одну… але Неттi минеться (напевно), а не терпiти когось – то просто такий у Вiлми стиль життя. Шериф Пенгборн досi побиваеться за своею дружиною й молодшою дитиною, якi наглою смертю загинули, i це була, звiсно, трагедiя, але з часом йому минеться. Ситуацiя з артритом Поллi Чалмерз нiяк не кращае – навiть навпаки, гiршае потрошки, – i iй, можливо, й не минеться, але вона навчиться з цим жити. Мiльйони людей так живуть.

Ми час вiд часу зiштовхуемось однi з одними, але здебiльшого все йде гаразд. Або завжди йшло, дотепер. Але мушу повiдати вам справжню таемницю, дорогi моi. Саме тому я й покликав вас, як тiльки побачив, що ви знову в мiстi. Я думаю, бiда – справжня бiда – вже йде до нас. Я нюхом вiдчув ii щойно за горизонтом, нiби несвоечасну бурю, повну громовиць. Колотнеча мiж баптистами i католиками через «Нiчку казино», дiти, що дражнять бiдного Слопi через його заiкання, факел Джона Лапойнта, скорбота шерифа Пенгборна… думаеться менi, що все те обернеться суцiльною половою на тлi того, що наближаеться.

Бачите оту будiвлю на iншому боцi Мейн-стрiт? За три квартали вгору вiд мiсця, де стояв «Емпорiум Галорiум»? Бачите перед нею зелений навiс? Ага, ота. Усi вiкна замиленi, бо там ще не зовсiм вiдчинено. «НЕОБХІДНІ РЕЧІ» – каже нам вивiска, i якого ж милого це означае? Я також без поняття, але саме вiд того мiсця у мене поганi передчуття.

Отам.

Гляньте знову на вулицю. Бачите хлопчика, правда? Іде з велосипедом i нiби мрiе собi найцiкавiшi мрii, якi лише можуть бути у хлопчика. Очей iз нього не зводьте, дорогi. Думаю, з нього все й почнеться.

Нi, я ж кажу вам, поняття не маю… не зовсiм. Але дивiться за тим малим. І залиштеся ще на трохи в мiстi, добре? Вiдчуваеться якась неправильнiсть, i якщо щось станеться, було б непогано, якби був присутнiй якийсь свiдок.

Я знаю того хлопця – того, що з велосипедом. Може, i ви знаете. Браян його звати, забув прiзвище. Батько встановлюе сайдинг i дверi в Оксфордi чи Саут-Перiсi, здаеться.

Ви за ним дивiться, кажу вам. За всiм дивiться. Ви вже тут бували, але наближаються змiни.

Я знаю.

Вiдчуваю.

Наближаеться буря.




Частина перша. Грандiозне вiдкриття





Роздiл перший



1

У мiстечках вiдкриття новоi крамницi – завжди неабияка новина.

Браяновi Раску це стiльки не важило, як декому. Наприклад, його матерi. Вiн часто чув, як вона обговорюе цю тему («Це не плiтки, в жодному разi», – пояснювала вона йому, бо плiткарство – брудна звичка, й вона таким не займаеться) телефоном зi своею найкращою подругою Майрою Еванс протягом останнього десь мiсяця. Першi робiтники прибули до староi будiвлi, де ранiше була «Нерухомiсть i страхування захiдного Мейну», одразу як школа знову вiдкрилась, i вiдтодi напружено там працювали. Нiхто особливо не знав, що вони там роблять: першим дiлом робiтники вставили велике вiкно вiтрини, а другим – повнiстю замилили його.

Через два тижнi на входi з’явилася табличка, що висiла на нитцi на прозорiй пластиковiй присосцi.

НЕВДОВЗІ ВІДКРИТТЯ!



повiдомляла табличка.

НЕОБХІДНІ РЕЧІ КРАМНИЦЯ НОВОГО ТИПУ Ви не повiрите власним очам!



«Та то ще одна антикварка буде, – запевняла Браянова мати Майру. Кора Раск у той час лежала, вiдкинувшись на диванi, стискаючи в однiй руцi телефонну слухавку, а iншою закидаючи до рота вишнi в шоколадi, й переглядала “Санта-Барбару” по телевiзору. – Просто ще один антикварний магазин з купою пiдробних ранньоамериканських меблiв i старими заплiснявiлими телефонами з iндукторами. От побачиш».

Це було невдовзi пiсля того, як встановили й замилили нову вiтрину, i мама говорила з такою впевненiстю, що Браян мав би вiдчути, що тему закрито. Але коли йшлося про його маму, тема нiколи не була цiлком закрита. Їi домисли й гiпотези були такi ж нескiнченнi, як проблеми персонажiв «Санта-Барбари» й «Загальноi лiкарнi». Минулого тижня перший рядок на табличцi на дверях змiнився на:

ГРАНДІОЗНЕ ВІДКРИТТЯ 9 ЖОВТНЯ – ПРИХОДЬТЕ З ДРУЗЯМИ!



Браяна нова крамниця цiкавила не так, як його матiр (i деяких учителiв, бо вiн чув, як вони обговорюють цю тему в учительськiй середньоi школи Касл-Рока, коли була його черга носити туди пошту), але йому було одинадцять, а здорового одинадцятирiчного хлопця завжди цiкавить щось нове. Крiм того, його захопила назва. «Необхiднi речi» – що ж це насправдi означае?

Вiн прочитав змiнений перший рядок минулого вiвторка, повертаючись додому зi школи. Пiсляполудневий перiод щовiвторка тривав у нього довго. Браян народився iз заячою губою, i хоча ii хiрургiчно пiдрихтували, коли йому було сiм рокiв, хлопцевi все одно доводиться вiдвiдувати логопедичнi заняття. Усiм, хто питав, вiн несхитно заявляв, що ненавидить тi заняття, але насправдi було не так. Браян глибоко й безнадiйно закохався в мiс Ретклiфф i цiлий тиждень чекав на цей урок корекцiйноi освiти. Вiвторками навчання в школi тривало нiби цiлу вiчнiсть, а останнi двi години вiн завжди проводив з приемним вiдчуттям метеликiв у животi.

На заняттi було лише четверо ще дiтей, i всi з iнших районiв мiста. Браян цим тiшився. Пiсля години в однiй кiмнатi з мiс Ретклiфф вiн почувався надто пiднесеним для товариства. Йому подобалося дiставатися додому надвечiр повiльно, зазвичай штовхаючи велосипед, а не крутячи педалi, мрiючи про неi, поки жовте й золоте листя опадало навколо нього у скошених променях жовтневого сонця.

Його шлях тягнувся вздовж трьох кварталiв Мейн-стрiт навпроти мiськоi толоки, i дорогою вiн побачив табличку, що проголошувала грандiозне вiдкриття, притиснувся носом до скла дверей, сподiваючись побачити, що тепер на мiсцi важких столiв i промислово-жовтих стiн пiсля вiд’iзду агентiв у справах нерухомостi й страхування захiдного Мейну. Цiкавiсть програла. На дверi зсередини встановили ролети, опущенi до самого низу. Браян спромiгся розгледiти лише вiдображення власного обличчя i складених долонь.

У п’ятницю, четвертого, у щотижневiй касл-рокськiй газетi «Дзвiнок» з’явилось оголошення про нову крамницю. Повiдомлення оточувала рамка з френзлями, а пiд друкованим текстом було зображення ангелiв, що стояли спинами одне до одного й дмухали в довгi сурми. Насправдi оголошення повiдомляло про те ж, що й табличка на присосцi: «Необхiднi речi», вiдкриття о десятiй ранку 9 жовтня, i, звiсно, «Ви не повiрите власним очам». Не було й натяку на те, що ж таке власник чи власники «Необхiдних речей» збираються продавати.

Це вельми дратувало Кору Раск – аж iй довелося здiйснити рiдкiсний дзвiнок Майрi зранку в суботу.

– Та повiрю я своiм очам, не треба ля-ля, – заявила вона, – коли побачу тi лiжка з гратками, що начебто датованi вiсiмнадцятим столiттям, а насправдi мають штамп «Рочестер, Нью-Йорк» на каркасi, i можна просто зiгнути голову й побачити все це пiд прикрасами покривала, повiрю я своiм очам, без проблем.

Майра щось вiдповiла, Кора послухала, вивуджуючи арахiс «Плентерз» iз банки по одному-два й жваво наминаючи. Браян iз молодшим братом Шоном сидiли на пiдлозi вiтальнi й дивилися мультфiльми. Шон iз головою занурився у свiт смурфiв, а Браян не те щоб зовсiм облишив те товариство блакитних людей, але одним вухом дослухався до розмови.

– Пра-ааально! – вигукнула Кора Раск зi ще бiльшими переконанiстю й наголосом, нiж зазвичай, коли Майра вiдпустила якусь особливо в’iдливу реплiку. – Високi цiни й заплiснявiлi iндукторнi телефони!

Учора, в понедiлок, Браян проiжджав центром мiста одразу пiсля школи, з друзями. Вони iхали на протилежному вiд новоi крамницi боцi вулицi, i хлопець побачив, що протягом дня хтось встановив темно-зелений навiс. Спереду бiлими лiтерами було виведено слова «НЕОБХІДНІ РЕЧІ». Поллi Чалмерз, власниця швейного ателье, стояла на тротуарi, тримаючи долонi на гарних вузьких стегнах, i дивилася на навiс iз виразом нiби одночасного захоплення й зачудування.

Браян, який i сам трохи знався на навiсах, також вiдзначив саме цей. То був единий справжнiй навiс на Мейн-стрiт, i завдяки йому нова крамниця отримувала власний особливий вигляд. Слово «вишуканий» не належало до Браянового активного словника, але вiн одразу зрозумiв, що жодна крамниця в Касл-Року не схожа на цю. Завдяки навiсу ця мае вигляд наче з телесерiалу. До порiвняння, «Вестерн Авто» навпроти здавалося зовсiм немодним i селюцьким.

Коли вiн дiстався додому, мама сидiла на диванi, дивилася «Санта-Барбару», iла кремове тiстечко «Лiттл-Деббi» й запивала дiетичною колою. Мама завжди пила дiетичнi газованки пiд час перегляду денних серiалiв. Браян не розумiв для чого, зважаючи на те, що саме вона запивае, але вважав, що питати про це надто небезпечно. Це може навiть спричинити крики, а коли мама починае кричати, наймудрiше рiшення – шукати укриття.

– Привiт, ма! – озвався вiн, кидаючи книжки на кухонну поверхню й дiстаючи з холодильника молоко. – Вгадай що? У новоi крамницi тепер е навiс.

– Хто що завiз? – долинув ii голос iз вiтальнi.

Браян налив собi молока й пiдiйшов до дверей.

– Навiс, – повторив вiн. – У новоi крамницi в центрi.

Вона випрямилася на диванi, вiдшукала пульт i вимкнула звук. На екранi Ел iз Корiнн продовжили балакати про своi санта-барбарiвськi проблеми, сидячи у своему улюбленому санта-барбарiвському ресторанi, але тепер про те, у чому ж полягають цi проблеми, можна було б дiзнатися лише читаючи з губ.

– Що? – запитала вона. – У тих «Необхiдних речах»?

– Ага, – вiдказав вiн i ковтнув молока.

– Не сьорбай, – зробила вона зауваження, пропихаючи в рот решту смаколика. – Жахливий звук. Скiльки я тобi разiв казала?

«Приблизно стiльки ж, скiльки говорила не базiкати з повним ротом», – подумав Браян, проте змовчав. Стримувати язика вiн навчився ще з малого вiку.

– Вибач, мамо.

– І який там навiс?

– Зелений.

– Пресований чи алюмiнiевий?

Браян, чий батько працював комiвояжером у компанii «Сайдинг i дверi вiд Дiка Перрi» у Саут-Перiсi, точно знав, що вона мае на увазi, але якби то був якийсь iз таких навiсiв, вiн би його й не помiтив. Навiсiв з алюмiнiю й пресованого металу повно, де не плюнь. У половини будинкiв Рока такi над вiкнами.

– Нi такий, нi такий, – вiдповiв вiн. – Навiс iз тканини. З парусини, напевно. Виступае на вулицю, i пiд ним затiнок. І круглий, отакий. – Браян вигнув руки (обережно, щоб не розлити молоко) пiвколом. – На краю написана назва. Реально, дуже крутий.

– Ну щоб я скисла!

Цiею фразою Кора найчастiше висловлювала захоплення чи роздратування. Браян обережно вiдступив на крок назад, на випадок, якщо то було друге.

– Ма, як думаеш, що там буде? Може, ресторан?

– Не знаю, – вiдповiла вона й потягнулася до телефона «Принцеса»[10 - Princess telephone – телефон, створений компанiею Bell System у 1959 роцi, призначений для зручного використання в спальнях i в нiчний час (мав освiтлення клавiш або диска). Модель рекламувалася як створена для жiнок, звiдки й пiшла саме така назва.] на журнальному столику. Їй довелося посунути кота Сквiблза, телепрограму й кварту дiетичноi коли, щоб дiстати його. – Але звучить якось хитро.

– Мамо, а що означае «Необхiднi речi»? Це нiби як…

– Браяне, не зараз, мама зайнята. У хлiбницi е девiл-доги[11 - Devil Dogs – шоколаднi батончики з молочною начинкою компанii Drake’s Cakes.], якщо хочеш, вiзьми собi. Але тiльки один, бо зiпсуеш апетит перед вечерею. – Вона вже набирала Майру, i невдовзi вони з неабияким завзяттям обговорювали зелений навiс.

Браян, якому не хотiлося девiл-дога (вiн любив свою ма, дуже любив, але iнодi вiд вигляду того, як вона поглинае iжу, втрачав апетит), сiв за кухонним столом, розгорнув пiдручник з математики й почав розв’язувати задачi з домашнього завдання – вiн був розумним сумлiнним хлопчиком, а математика – то едине домашне завдання, яке вiн не встиг зробити в школi. Методично перемiщуючи десятковi роздiлювачi, а тодi дiлячи, вiн слухав маминi реплiки в розмовi. Вона знов розповiдала Майрi про те, що невдовзi у них чергова крамниця продаватиме старi смердючi пляшечки парфумiв i фотографii чиiхось мертвих родичiв, i справдi дуже прикро, що раз за разом повторюеться те саме.

– Просто в дуже багатьох людей, – говорила Кора, – у життi едине гасло: хапай грошi й тiкай.

Коли вона говорила про навiс, то здавалося, нiби хтось навмисне спробував ii образити й навдивовижу успiшно виконав це завдання.

«Думаю, вона вважае, що хтось мав би iй розповiсти, що ж усе це означае», – мiркував Браян, поки олiвець наполегливо рухався по паперу, переносячи й округлюючи. Так, саме так. Їй цiкаво, це по-перше. А ще вона розлючена, це по-друге. І таке поеднання ледь не вбивае ii. Що ж, невдовзi вона дiзнаеться. Коли це станеться, можливо, вона довiрить Браяновi ту велику таемницю. А якщо буде надто зайнята, вiн сам зможе дiзнатися, просто дослухаючись до ii денних розмов iз Майрою.

Проте, як виявилося, Браян досить багато дiзнався про «Необхiднi речi» ранiше за маму, Майру чи будь-яку iншу людину в Касл-Року.


2

Браян майже не iхав на велосипедi дорогою додому зi школи в переддень вiдкриття «Необхiдних речей». Вiн занурився в тепле мрiяння (про яке нiзащо i нiкому б не обмовився, навiть якби його катували розпеченим вугiллям чи щетинистими тарантулами), у якому запросив мiс Ретклiфф сходити з ним на ярмарок округу Касл, а вона погодилася.

«Дякую, Браяне, – каже мiс Ретклiфф, i Браян бачить дрiбнi сльози вдячностi в кутиках блакитних очей – такого темного вiдтiнку, що скидаються на штормове море. – Я останнiм часом трохи… трохи сумую, знаеш. Розумiеш, я втратила свого коханого».

«Я допоможу вам про нього забути, – вiдповiдае Браян водночас грубим i нiжним голосом. – Якщо називатимете мене просто… Браем».

«Дякую, – шепоче вона, а тодi, схилившись так близько, що вiн чуе запах ii парфуму – казковий дух польових квiтiв, – додае: – Дякую тобi… Браю. І якщо вже, принаймнi на сьогоднi, ми будемо просто дiвчиною та хлопцем, а не вчителькою й учнем, можеш називати мене… Саллi».

Вiн бере ii руку. Заглядае у вiчi. «Я не просто хлопчик, – промовляе Браян. – Я можу допомогти забути про нього… Саллi».

Вона наче загiпнотизована цим несподiваним усвiдомленням, цiею несподiваною маскулiннiстю. Йому, можливо, лише одинадцять, думае вона, але вiн бiльший чоловiк, нiж якийсь там Лестер! Їi долоня стискае його. Їхнi обличчя зближуються… зближуються…

«Нi, – шепоче вона, а ii очi тепер так широко розплющенi й так близько, що вiн ледь не тоне в них. – Не можна, Браю… це неправильно…»

«Усе правильно, маленька», – каже вiн i припадае своiми губами до ii вуст.

Вона вiдсторонюеться й за кiлька секунд нiжно промовляе:

– Малий, блядь, дивися, де йдеш!

Браян, якого несподiваний вигук витрусив iз мрiяння, побачив, що суне просто перед пiкапом Г’ю Прiста.

– Вибачте, мiстере Прiст, – вiдповiв вiн, шалено червонiючи.

Г’ю Прiсту тiльки й дай приключку на когось визвiритися. Вiн працюе у вiддiлi Громадських робiт i мае реноме найнестерпнiшого падла Касл-Рока. Якби вiн почав вилазити зi свого авто, Браян би не довго думаючи заскочив на велосипед i гайнув по Мейн-стрiт приблизно зi швидкiстю свiтла. Вiн не був зацiкавлений у тому, щоб провести найближчий мiсяць у лiкарнi лише тому, що марив поiздкою на ярмарок округу з мiс Ретклiфф.

Але Г’ю Прiст саме тримав пляшку пива в розвилцi нiг, по радiо Генк Вiльямс-молодший спiвав «На висотi й герметизований», тож йому було надто комфортно, щоб влаштовувати щось настiльки радикальне, як-от до пiвсмертi вiдхерачити дитину в полудень вiвторка.

– Баньки розлупи, – рикнув вiн, потягуючи з горла пляшки й змiрюючи Браяна озлобленим поглядом, – бо наступного разу не спинятимусь. По дорозi тебе розкатаю. Лиш пискнути, як свиня, встигнеш.

Г’ю увiмкнув зчеплення й рушив геть. Браян вiдчув скажений (i, на щастя, короткочасний) потяг закричати «Щоб я скис!» йому в спину. Вiн дочекався, доки помаранчевий пiкап дорожньоi бригади поверне на Лiнден-стрiт, пiсля чого пiшов далi своею дорогою. Мрiяння про мiс Ретклiфф, проте, було зiпсовано. Г’ю Прiст повернув Браяна в реальнiсть. Мiс Ретклiфф насправдi не посварилася зi своiм нареченим Лестером Преттом, досi носить маленьку обручку з дiамантом, досi водить його блакитний «мустанг», очiкуючи, коли ii авто повернеться з ремонту.

Браян бачив мiс Ретклiфф i мiстера Претта щойно минулого вечора, коли парочка розклеювала листiвки «КОСТІ Й ДИЯВОЛ» на телефонних стовпах унизу Мейн-стрiт разом iз групкою iнших людей. Проте, тiльки-но вони закiнчили, вулицю обiйшли католики й знову все позривали. Певним чином це було смiшно… але якби Браян був плечистiшим, вiн би все зробив, щоб захистити плакати, якi мiс Ретклiфф наклеiла своiми благословенними руками.

Браян згадав ii темно-синi очi, довгi ноги танцiвницi й вiдчув похмурий подив, як завжди, коли усвiдомлював, що настане сiчень i вона змiнить миле Саллi Ретклiфф на Саллi Претт, вiд звучання якого Браяновi уявлялася товста жiнка, що котиться вниз короткими твердими сходами.

«Ну, – думав вiн, переходячи на iнший бiк Мейн-стрiт, – можливо, вона передумае. Це ж не щось неймовiрне. Або, можливо, Лестер Претт потрапить в автокатастрофу, чи заслабне на пухлину в мозку, чи щось таке. Може навiть виявитися, що вiн нарколига. Мiс Ретклiфф нiзащо не вийде замiж за нарколигу».

Такi думки химерним чином заспокоювали Браяна, проте не нiяк не змiнювали того, що Г’ю Прiст обiрвав його мрiяння, ледь воно наблизилося до апогею (у якому Браян цiлуеться з мiс Ретклiфф i реально торкаеться ii правоi грудi пiд час вiдвiдин «Тунелю кохання» на ярмарку). Хоча це все одно досить навiжена iдея, щоб одинадцятирiчний хлопчик брав свою вчительку на ярмарок округу. Мiс Ретклiфф гарна, але також i старша. Якось на заняттi вона сказала, що в листопадi iй стукне двадцять чотири.

Тож Браян обережно згорнув свое мрiяння по краях, нiби зачитаний до дiр i дуже цiнний документ, i сховав на полицю в закапелках розуму, де йому й мiсце. Вiн приготувався всiстися на велосипед i проiхати решту шляху додому.

Проте саме в цю мить вiн проходив повз нову крамницю, i його увагу привернула табличка на дверях. У нiй щось змiнилося. Браян зупинився й глянув. Напис

ГРАНДІОЗНЕ ВІДКРИТТЯ 9 ЖОВТНЯ – ПРИХОДЬТЕ З ДРУЗЯМИ!



угорi зник. Натомiсть з’явилася невелика квадратна табличка з червоними лiтерами на бiлому тлi.

ВІДЧИНЕНО



було написано там, iВІДЧИНЕНО



– це був увесь текст. Браян стояв, тримаючи велосипед мiж ногами, витрiщаючись, а серце застукало трохи сильнiше.

«Ти ж не зайдеш?» – перепитав вiн себе. Ну, тобто, якщо тут дiйсно вiдчинено на день ранiше, ти ж не збираешся заходити, правда?

«Чому б i нi?» – вiдповiв Браян сам собi.

Ну… тому що вiтрина досi замилена. Жалюзi на дверях опущено. Увiйдеш всередину, i з тобою може будь-що трапитися. Що завгодно.

Звiсно. Так, нiби власник – якийсь Норман Бейтс[12 - Norman Bates – персонаж роману «Психо» (1959) Роберта Блока, а також однойменного фiльму (1960) Альфреда Гiчкока.] чи ще бозна-хто, одягаеться в материн одяг i рiже клiентiв. Пра-ааально.

«Ну забудь, – сказала боязка частина розуму, але так, нiби вже знала, що програла в цiй боротьбi. – Щось iз цим мiсцем не те».

А тодi Браян уявив, як розповiсть матерi. Просто так, недбало: «Мiж iншим, ма, знаеш оту нову крамницю, “Необхiднi речi”? Так от, вона вiдкрилася на день ранiше. Я зайшов туди, подивився, що i як».

Та в неi пальцi переплетуться, так квапитиметься вимкнути пультом звук телевiзора, ви менi повiрте! Все-все захоче послухати!

Ця думка зборола Браяна. Вiн вiдiгнув нiжку велосипеда, повiльно ступив у затiнок навiсу – там, здавалося, градусiв мiнiмум на десять холоднiше – i пiдiйшов до дверей «Необхiдних речей».

Поклавши руку на старомодну латунну ручку, вiн раптом усвiдомив, що табличка, мабуть, помилкова. Мабуть, вона там висить на завтра, ii помилково повiсили. Браян не чув нi звуку iз-за опущених жалюзi – мiсце навiювало вiдчуття покинутостi.

Та оскiльки вiн зайшов уже так далеко, Браян спробував покрутити ручку… i та легко пiддалася. Клямка клацнула, й дверi «Необхiдних речей» вiдчинилися.


3

Усерединi було тьмяно, але не темно. Браян розгледiв, що встановлено рейковi свiтильники (спецiалiзацiя компанii «Сайдинг i дверi вiд Дiка Перрi»), i кiлька з них свiтилися. Вони були нацiленi на склянi шафки, розставленi по всьому просторому примiщеннi. Шафки стояли здебiльшого порожнi. Свiтильники позначали кiлька об’ектiв, якi в шафках були.

Пiдлогу, яка за часiв тутешньоi «Нерухомостi й страхування захiдного Мейну» була голим деревом, тепер укривав дорогий суцiльний килим кольору бургундського вина. Стiни пофарбованi кольором яечноi шкарлупи. Крiзь замилену вiтрину просочувалися тонкi променi бiлого, як i стiни, свiтла.

«Це ж усе одно помилка, – подумав Браян. – Ще навiть товар не завезли». Людина, яка помилково повiсила табличку «ВІДЧИНЕНО», так само помилково залишила дверi незамкненими. У цьому випадку ввiчливо було б зачинити iх за собою, сiсти на велосипед i котитися звiдси.

Проте Браяновi кортiло залишитися. Вiн, зрештою, дiйсно роздивляеться нутрощi новоi крамницi. Мама з ним аж до самого вечора пробазiкае, як почуе. Бiсило лише те, що вiн не був упевнений, на що саме дивитися. Тут було кiлька

(експонатiв)

речей у шафках, i iх осявали свiтильники – мабуть, якийсь пробний асортимент, – але вiн не мiг розiбратися, що то. Проте мiг iз точнiстю сказати, чого тут немае: гратчастих лiжок i заплiснявiлих iндукторних телефонiв.

– Ау? – непевним голосом озвався вiн, стоячи на входi. – Тут хтось е?

Вiн уже збирався взятися за ручку й зачинити дверi, коли голос вiдповiв:

– Я е.

Висока постать – яка спершу здавалася просто немислимо високою – вийшла з дверного отвору за однiею з шафок. Одвiрок було завiшано темною оксамитовою завiсою. Браян вiдчув короткочасний спазм страху. А тодi промiнь одного зi свiтильникiв упав чоловiковi на обличчя, i страх утихомирився. Чоловiк був старий, iз дуже добрим обличчям. Вiн дивився на Браяна з цiкавiстю й утiхою.

– У вас були дверi незамкненi, – почав Браян, – i я подумав…

– Ну звiсно, незамкненi, – перебив високий чоловiк. – Я вирiшив вiдчинитися сьогоднi вдень для певного… попереднього огляду. І ви – мiй найперший клiент. Заходьте, друже. Заходьте вiльно й залиште трохи того щастя, яке з собою принесли!

Вiн усмiхнувся й простягнув руку. Посмiшка була заразлива. Браяновi одразу ж сподобався господар «Необхiдних речей». Йому довелося переступити порiг i ввiйти в крамницю, щоб поручкатися з високим чоловiком, що Браян без жодних вагань i вчинив. Дверi за ним зачинилися самi, клацнула клямка. Браян цього не помiтив. Його надто зайняло несподiване спостереження: очi у чоловiка були темно-блакитнi – точно такi ж, як у мiс Саллi Ретклiфф. Вони запросто могли би бути батьком i донькою.

Хватка у чоловiка була мiцна й упевнена, але не болюча. І все одно, щось у нiй було неприемне. Щось… гладеньке. І якось надто тверде.

– Приемно познайомитися, – сказав Браян.

Темно-синi очi зiмкнулися на його обличчi, нiби критi залiзничнi лiхтарi.

– І я також вельми радий нашому знайомству, – вiдповiв високий чоловiк, i саме так Браян Раск спiзнався з власником «Необхiдних речей», ранiше за всiх у Касл-Року.


4

– Мене звуть Лiленд Гонт, – представився високий чоловiк. – А ваше iм’я?..

– Браян. Браян Раск.

– Чудово, мiстере Раск. А оскiльки ви мiй перший клiент, думаю, можу запропонувати вам вельми особливу цiну на будь-який товар, що припаде вам до вподоби.

– Дуже дякую, – вiдповiв Браян, – але не думаю, що зможу щось купити в такому мiсцi, як ваше. Кишеньковi грошi я отримую аж у п’ятницю, i… – Вiн знову з сумнiвом окинув оком склянi шафки. – Ну, i як на те пiшло, здаеться, у вас ще не весь товар виставлено.

Гонт усмiхнувся. Кривi зуби здавалися радше жовтими у тьмяному свiтлi, проте Браяновi усмiшка здалася все одно досить милою. Вiн знову вiдчув ледь не примус усмiхнутись у вiдповiдь.

– Так, – пiдтвердив Лiленд Гонт. – Ще не весь. Бiльша частина товару, як ви кажете, прибуде сьогоднi ввечерi. Але все одно, кiлька цiкавинок я вже виставив. Ви роззирнiться, юний мiстере Раск. У будь-якому разi, менi було б цiкаво дiзнатися вашу думку… i, я так гадаю, у вас же е мама, правда? Звiсно, е. Такий статечний молодий чоловiк, як ви, ну точно не сирота. Слушно кажу?

Браян кивнув, не припиняючи всмiхатися.

– Звiсно. Ма зараз удома. – Раптом йому сяйнула iдея. – Може, ви б хотiли, щоб я ii привiв?

Але як тiльки цi слова злетiли з язика, Браян пошкодував про це. Вiн не хоче приводити сюди маму. Завтра мiстер Лiленд Гонт належатиме всьому мiсту. Завтра мама разом iз Майрою Еванс та iншими жiнками Касл-Рока почнуть обмацувати його зусiбiч. Браян припускав, що до кiнця мiсяця мiстер Гонт уже не здаватиметься таким химерним i цiкавим, та, бляха, може, й до кiнця тижня, хоча зараз вiн саме такий, зараз вiн належить Браяновi Раску й лише йому, тож хлопець хотiв, щоб усе так i залишалося.

Тож вiн утiшився, коли мiстер Гонт пiднiс угору долоню (пальцi в нього були несказанно тонкi й несказанно довгi, а ще Браян помiтив, що вказiвний i середнiй мають однакову довжину) й похитав головою.

– Зовсiм нi, – вiдказав вiн. – Це саме те, чого менi не хочеться. Вона ж, без сумнiву, захоче привести якусь подругу, чи не так?

– Ага, – пiдтвердив Браян, згадуючи Майру.

– А може, й двох подруг чи трьох. Нi, так краще, Браяне… я можу звертатися до тебе на iм’я?

– Звичайно, – захоплено вiдповiв Браян.

– Дякую. А ти називай мене мiстером Гонтом, оскiльки я старший, хоча не обов’язково кращий. Згода?

– Так. – Браян не був певен, що мiстер Гонт мав на увазi, коли говорив про старших i кращих, але вiн просто захопився тим, як цей чоловiк говорить. А його очi – це щось. Браян заледве мiг вiдiрвати вiд них погляд.

– Так, набагато краще. – Мiстер Гонт потер своi довгi долонi, вiд чого почувся шиплячий звук. Оце едине, що не заганяло Браяна в захват. Звук, з яким мiстер Гонт потирав долонi, нагадував розлючену змiю, яка тiльки й роздумуе, як когось укусити. – Розповiси мамi, а може, навiть i покажеш, що купив, якщо раптом щось спаде на думку…

Браян подумав, чи не пояснити мiстеровi Гонту, що у нього всього загалом дев’яносто один цент у кишенi, але передумав.

– …а вона розповiсть подругам, а вони – своiм подругам… розумiеш, Браяне? Ти станеш кращою рекламою, нiж будь-яка мiсцева газета! Це буде навiть краще, нiж якби я найняв тебе ходити по мiсту з рекламним щитом-бутербродом!

– Ну, якщо ви так кажете, – погодився Браян. Вiн навiть не уявляв собi, що таке щит-бутерброд, але мав певнiсть, що носити щось подiбне погодиться лише через свiй труп. – У принципi, було б цiкаво трохи подивитися. – Йому вистачило ввiчливостi не додавати «На той дрiб’язок, що у вас е».

– То починай дивитися! – пiдбадьорив його мiстер Гонт, жестом указуючи на шафки. Браян помiтив, що на ньому довга червона куртка з оксамиту. Подумав, що то, можливо, навiть куртка-смокiнг, як в iсторiях про Шерлока Голмса, якi вiн якось читав. Дуже гарна. – Не соромся, Браяне!

Браян повiльно пiдiйшов до шафки, що стояла найближче до дверей. Вiн зиркнув через плече, певен, що мiстер Гонт подасться одразу за ним, але той стояв собi бiля дверей, роздивляючись хлопця з iронiчним захватом. Виглядало так, наче вiн прочитав Браяновi думки й виявив, наскiльки йому не подобаеться, що власник крамницi може ходити за ним назирцi, поки сам Браян роздивляеться виставленi на продаж речi. Вiн думав, що бiльшiсть продавцiв бояться, що ти щось розiб’еш, чи поцупиш, чи те i те.

– Ти не поспiшай, – промовив мiстер Гонт. – Покупки – це радощi, коли на них маемо вдосталь часу, Браяне, i справжнiй бiль у сподi, коли його немае.

– А ви звiдкись iз iншоi краiни? – запитав Браян. Йому було цiкаво чути, як рiзнi специфiчнi словечка проскакують у мовленнi мiстера Гонта, як-от «слушно» чи «статечний». Браян згадав одного красюка, який вiв «Театр шедеврiв»[13 - Masterpiece Theatre (з 1971 р.) – американський телесерiал-антологiя, в якому показували адаптацii романiв i бiографiй, а також оригiнальнi теледрами.], що мама iнодi дивилася, коли в телепрограмi було сказано, що там буде мелодрама.

– Я, – вiдповiв Гонт, – з Акрона.

– Це в Англii?

– Це в Огайо, – похмуро поправив його Лiленд Гонт, а тодi знов оприявнив своi мiцнi нерiвнi зуби в сяйнистiй посмiшцi.

Браяновi ця реплiка здалася смiшною, як часто здавалися фрази з телесерiалiв штибу «Будьмо»[14 - Cheers (1982–1993) – популярний американський ситком, у якому компанiя друзiв збираеться в барi «Будьмо», де вони випивають, вiдпочивають i спiлкуються.]. Взагалi, уся ця ситуацiя наганяла вiдчуття, нiби вiн забрiв у серiал, трохи мiстичний, але насправдi не загрозливий. Хлопець зайшовся смiхом.

На мить Браян схвилювався, чи мiстер Гонт не подумае, що вiн поводиться нечемно (мабуть, тому, що мама завжди звинувачувала його в грубощах, i в результатi Браяновi почало маритися, нiби вiн живе в гiгантському й майже невидимому павутиннi соцiального етикету), а тодi високий чоловiк пiдiйшов до нього ближче. Обое засмiялися, i врештi-решт Браян не мiг пригадати, коли востанне з такою приемнiстю проводив пообiднiй час.

– Іди-iди, подивися, – поквапив його мiстер Гонт, махаючи рукою. – Історiями пообмiнюемося якось iншим разом, Браяне.

Тож Браян пiшов дивитися. У найбiльшiй шафцi було лише п’ять предметiв, хоча в нiй запросто могло би вмiститися ще двадцять-тридцять. Там була люлька. А ще фотографiя Елвiса Преслi з червоним шаликом i в бiлому комбiнезонi з тигром на спинi. Король (так його завжди називала мама) тримав мiкрофон бiля вiдкопилених губ. Третiм предметом був фотоапарат «Полароiд». Четвертим – шматок вiдполiрованого каменю з порожниною, заповненою кришталевими осколками. Вони чарiвно ловили й вiдбивали променi свiтла згори. П’ятим предметом була дерев’яна скалка завбiльшки з Браянiв указiвний палець.

Вiн показав на кристал.

– Це ж жеода, правильно?

– А ти, Браяне, хлопець ерудований. Саме це воно i е. Я для бiльшостi своiх товарiв маю таблички, але вони ще не розпакованi, як i бiльша частина асортименту. Щоб завтра вiдчинитися, доведеться попрацювати, як коняка. – Проте в голосi його не чулося нi краплi хвилювання, i, здавалося, вiн цiлком охоче залишатиметься на мiсцi.

– А оце що таке? – запитав Браян, указуючи на скалку.

Вiн вважав, що це справдi дуже дивний набiр товарiв як на крамничку в маленькому мiстi. Йому одразу ж дуже сподобався Лiленд Гонт, але якщо решта його товарiв схожi на цi, то вiн, на думку Браяна, недовго триматиме бiзнес у Касл-Року. Якщо хочеш продавати речi на кшталт люльок, фотографiй Короля й дерев’яних скалок, то Нью-Йорк – ось iдеальне мiсце для твоеi крамницi… принаймнi так показують у кiно.

– О! – гукнув мiстер Гонт. – Оце рiч дуже цiкава! Я тобi покажу!

Вiн перетнув кiмнату, обiйшов шафку, дiстав iз кишенi чималу в’язку ключiв й вибрав один, майже не добираючи. Вiн вiдчинив шафку й обережно дiстав з неi скалку.

– Дай руку, Браяне.

– Ой, та, напевно, краще не треба, – вiдповiв Браян. Як уродженець штату, у якому туризм – найбiльша галузь, вiн за свое життя побував у багатьох магазинах iз сувенiрами i бачив силу-силенну табличок iз таким маленьким вiршиком: «Приемно глядiти, / у руцях тримати, / але як зламаеш, / готуй грошенята». Хлопець уявив перелякану реакцiю матерi, якщо вiн зламае скалку – чи що то таке, – а мiстер Гонт, уже не такий приязний, повiдомить, що та коштуе п’ятсот доларiв.

– Та чому нi? – запитав мiстер Гонт, пiднявши брови – хоча насправдi то була лише одна кущиста брова, що нерозривною лiнiею тягнулася над перенiссям.

– Я просто не дуже акуратний.

– Маячня, – вiдповiв мiстер Гонт. – Я незграбних хлопцiв за версту чую. А ти не тiеi породи. – Вiн поклав скалку Браяновi в долоню. Хлопець iз певним подивом подивився на неi – вiн навiть не знав, що його долоня розкрита, доки не побачив на нiй скалку.

І вона точно не вiдчувалася як скалка, радше як…

– Вона на дотик як камiнь, – iз сумнiвом висловився вiн i пiдняв очi на мiстера Гонта.

– Одночасно як деревина i камiнь, – уточнив мiстер Гонт. – Це скам’янiлiсть.

– Скам’янiлiсть, – зачудовано промовив Браян. Вiн уважно роздивився скалку, а тодi провiв по нiй пальцем. Вона була одночасно гладенька й шорстка. Якимсь чином це викликало не надто приемне вiдчуття. – Стара, мабуть.

– Їй бiльш нiж двi тисячi рокiв, – поважно погодився мiстер Гонт.

– Йопересете! – скрикнув Браян. Вiн пiдскочив i ледь не впустив скалку. Затиснув ii в кулацi, щоб не впала на пiдлогу… i його одразу пройняло чудернацьке й спотворене вiдчуття. Раптом вiн вiдчув… що? Запаморочення? Нi. Не запаморочення, а вiддаленiсть. Нiби якась його частина покинула тiло й полинула геть.

Вiн бачив, з яким iнтересом i розвагою дивиться на нього мiстер Гонт i як очi в чоловiка раптом нiби виросли до розмiру чайних блюдець. Проте вiдчуття дезорiентацii не лякало, а радше захоплювало i було точно приемнiшим, нiж лискучiсть деревини, яку Браян дослiджував пальцем.

– Заплющ очi! – запропонував мiстер Гонт. – Заплющ очi, Браяне, i скажи, що вiдчуваеш!

Браян пiдкорився й якусь мить не рухався, стояв iз простягнутою рукою, в якiй стискав скалку. Вiн не бачив, як верхня губа мiстера Гонта на мить задерлася, як у собаки, оголюючи великi кривi зуби в гримасi чи то задоволення, чи то очiкування. Браян туманно вiдчував якийсь рух – спiральний рух. Звук, швидкий i легкий: тудут… тудут… тудут. Вiн зрозумiв, що то. Це…

– Човен! – у захватi скрикнув вiн, не розплющуючи очей. – Таке вiдчуття, нiби я на човнi!

– Чи ж то справдi[15 - Імовiрно, цитата з 58-го псалма.], – промовив мiстер Гонт, i для Браянового слуху голос його звучав неймовiрно вiддалено.

Вiдчуття посилилися. Тепер здавалося, нiби вiн здiймаеться й опускаеться на довгих повiльних хвилях. Браян чув вiддалене квилiння птахiв, а ближче – звуки сили-силенноi тварин: мукання корiв, кукурiкання пiвнiв, низький агресивний рев дуже великоi кiшки – не зi злостi, а радше вiд нудьги. У ту едину мить вiн майже вiдчував пiд ногами деревину (частиною якоi, без сумнiву, колись була скалка) та знав, що взутий не в «конверси», а якiсь сандалi, i…

А тодi воно почало зникати, зiщулюватися до маленькоi яскравоi цятки, нiби на екранi телевiзора, коли зникае живлення, доки зрештою не щезло зовсiм. Браян розплющив очi, вражений i збуджений.

Кулак так мiцно стиснувся навколо скалки, що йому дiйсно знадобилося зусилля, щоб розтиснути пальцi, а суглоби заскрипiли, наче iржавi двернi завiси.

– Ну й ну, – м’яко промовив вiн.

– Гарно, правда? – радiсно запитав мiстер Гонт i забрав скалку в Браяна з руки з беземоцiйною вправнiстю лiкаря, що висмикуе скабку з плотi. Вiн повернув ii на мiсце й ефектно замкнув шафку.

– Гарно, – погодився Браян довгим видихом, майже зiтхнувши. Вiн зiгнувся, щоб роздивитися скалку. Долоню досi поколювало в мiсцi, де вiн тримав той предмет. Тi вiдчуття: здiймання i зниження палуби, гупання хвиль об корпус, вiдчуття дерева пiд ногами… усе це лишилося з ним, хоча Браян припускав (зi справжнiм сумом), що воно забудеться, як забуваються сни.

– Ти знаеш iсторiю про Ноя i ковчег? – поцiкавився мiстер Гонт.

Браян звiв брови. Вiн знав, що це бiблiйна iсторiя, але пiд час недiльних проповiдей i четвергових вечiрнiх урокiв Бiблii мав звичку вiдключатися.

– Це той човен, який обiйшов свiт за вiсiмдесят днiв? – уточнив вiн.

Мiстер Гонт знову розплився в усмiшцi.

– Щось таке, Браяне. Щось дуже схоже. Так от, ця скалка нiбито з Ноевого ковчега. Звiсно, я не можу казати, що вона справдi звiдти, бо люди подумають, що я шахрай, якого ще свiт не носив. Зараз у свiтi тисяч iз чотири людей намагаються продавати шматки дерева, заявляючи, що тi були частиною ковчега. І радше навiть чотириста тисяч, якi впарюють уламки Животворного Хреста. Але я запевняю, що цьому понад двi тисячi рокiв, бо його було датовано за вуглецем, i я можу гарантувати, що вiн зi Святоi землi, хоча знайшли його на горi не Арарат, а Борам.

Бiльша частина цiеi iнформацii пройшла повз Браяна, окрiм одного значущого факту.

– Двi тисячi рокiв, – видихнув вiн. – Вау! Ви точно знаете?

– Цiлком, – вiдповiв мiстер Гонт. – У мене е сертифiкат iз Массачусетського технологiчного iнституту, де його було датовано за вуглецем, i звiсно, цей документ iде в комплектi з покупкою. Але знаеш, я справдi вiрю в те, що ця рiч може бути з ковчега. – Якусь мить вiн допитливо роздивлявся скалку, а тодi пiдняв своi запаморочливi блакитнi очi на Браяновi карi. Браяна той погляд знову прикував до мiсця. – Зрештою, гора Борам менш нiж за тридцять кiлометрiв навпрямки вiд гори Арарат, а в багатьох моментах iсторii свiту, особливо коли iх поколiннями переповiдають iз вуст в уста, перш нiж записати на паперi, робилися значнi помилки, значнiшi за останне мiсце спочинку човна, навiть такого великого. Правду кажу?

– Ага, – пiдтвердив Браян. – Звучить логiчно.

– А крiм того – ця скалка даруе дивнi вiдчуття, коли ii тримати в руках. Погоджуешся?

– Ще й як!

Мiстер Гонт усмiхнувся й скуйовдив хлопцевi волосся, розсiюючи чари.

– Ти менi подобаешся, Браяне. От якби всi моi клiенти були такими ж знаттелюбними, як ти. Якби свiт жив таким ладом, життя було б набагато простiше для такого скромного торговця, як оце я.

– За скiльки… за скiльки ви б могли продати таке? – запитав Браян. Вiн тицьнув на скалку не зовсiм стiйким пальцем. Лише тепер хлопець починав усвiдомлювати, наскiльки сильно на нього вплинула та подiя. Це було схоже на те, коли тримаеш морську мушлю бiля вуха й чуеш звуки океану… але в 3D i з «сенсерраундом». Йому палко хотiлося, щоб мiстер Гонт дозволив йому потримати скалку ще раз, може, трiшки довше, але не знав, як попросити, а сам мiстер Гонт не пропонував.

– Гм, дай подумати, – промовив мiстер Гонт, складаючи пiрамiдкою пальцi пiд пiдборiддям i даруючи Браяновi пустотливий погляд. – Коли ми говоримо про таку рiч – i бiльшiсть iнших речей, якi я продаю, справдi цiкавих речей – це залежить вiд покупця. Вiд того, що покупець бажатиме заплатити. Що б ти бажав заплатити, Браяне?

– Не знаю, – вiдповiв Браян, згадуючи той дев’яносто один цент у кишенi, тодi проковтнув слину й випалив: – Купу грошей!

Мiстер Гонт закинув назад голову й щиро розсмiявся. Браян помiтив, що помилився де в чому. Коли вiн уперше прийшов, то подумав, що волосся в мiстера Гонта сиве. Тепер побачив, що воно срiблясте лише бiля скронь. «Мабуть, вiн стояв пiд свiтильником», – подумав Браян.

– Ну, Браяне, це було дуже цiкаво, але в мене дiйсно купа роботи перед завтрашнiм вiдкриттям о десятiй, тому…

– Звичайно, – промовив Браян, якого з неба на землю опустили думки про хорошi манери. – Я також мушу йти. Вибачте, що забрав так багато…

– Нi-нi-нi! Ти мене не зрозумiв! – Мiстер Гонт поклав один зi своiх довгих пальцiв Браяновi на передплiччя.

Браян руку вiдсунув. Вiн сподiвався, що цей жест не здаватиметься неввiчливим, але не мiг нiчого вчинити. Долоня мiстера Гонта була тверда, суха i чомусь неприемна. Вона, мiж iншим, нiчим особливо не вiдрiзнялася вiд того шматка скам’янiлого дерева, нiбито з Моевого ковчега чи звiдки. Проте мiстер Гонт був надто серйозний, щоб помiтити той iнстинктивний жест. Вiн вiдреагував так, наче то вiн, а не Браян учинив таке порушення норм етикету.

– Я просто подумав, що нам варто взятися до справи. Правду кажу, немае сенсу тобi дивитися на ту дещицю iнших речей, якi я ще не розпакував, iх небагато, а ти побачив найцiкавiшi з тих, якi вже виставлено. Проте я досить добре знаю свiй асортимент, навiть без iнвентарноi вiдомостi, i в мене може бути дещо, що тобi б хотiлося. То що тобi б хотiлося?

– Йомайо, – промовив Браян. Йому б хотiлося тисяч речей, а в цьому i е частина проблеми – коли питання ставиться отак прямо, вiн не мiг сказати, яку з тисячi йому хочеться найбiльше.

– Про це краще не роздумувати надто глибоко, – порадив йому мiстер Гонт. Вiн говорив лiниво, проте очi, якi уважно дивилися на Браянове обличчя, свiтилися енергiею. – Я запитую: «Браяне Раску, чого тобi хочеться найбiльше у свiтi в цю мить?» Яка твоя вiдповiдь? Швидко!

– Сендi Коуфекса[16 - Sanford “Sandy” Koufax – колишнiй американський професiйний бейсболiст, пiтчер-шульга, один iз найвiдомiших та найкращих за iсторiю бейсболу.], – швидко вiдповiв Браян. Вiн не усвiдомлював, що його долоня розкрита для скалки з Ноевого ковчега, доки не побачив ii там, i так само не усвiдомлював, що вiдповiсть на запитання мiстера Гонта, доки не почув, як слова вириваються з рота. Але як тiльки вiн iх почув, то знав, що слова цiлком i повнiстю правильнi.


5

– Сендi Коуфекса, – вдумливо повторив мiстер Гонт. – Як цiкаво.

– Ну, не самого Сендi Коуфекса, – уточнив Браян, – а його бейсбольну картку.

– Вiд «Топпс» чи «Флiр»[17 - Topps, Fleer – компанii-конкурентки, якi випускали жувальну гумку та картки iз зображеннями рiзноманiтних спортсменiв. Останнi були дуже популярним предметом для колекцiонування серед пiдлiткiв у США 1980-х рокiв.]? – поцiкавився мiстер Гонт.

Браян не йняв вiри, що цей день може стати кращим, нiж уже е, але раптом так i сталося. Мiстер Гонт знаеться на бейсбольних картках так само, як на скалках i жеодах. Це фантастично, просто фантастично.

– «Топпс».

– Я так розумiю, ти зацiкавлений у його картцi новачка, – з жалем промовив мiстер Гонт. – Не думаю, що можу тобi з цим допомогти, але…

– Нi, – перебив Браян. – Не з 1954-го. 1956-го. Таку менi хотiлося б. У мене колекцiя бейсбольних карток 1956 року. Мене тато затягнув у це хобi. Це цiкаво, i з того року лише декiлька дiйсно дорогi: Ел Кейлайн, Мел Парнелл, Рой Кемпанелла, отi хлопцi. У мене вже бiльш нiж п’ятдесят штук. Включно з Елом Кейлайном. Вiн менi коштував тридцять вiсiм баксiв. Я стiльки газонiв перекосив, щоб його дiстати.

– Не сумнiваюся, – усмiхаючись, сказав мiстер Гонт.

– Ну, як я й казав, бiльшiсть карток 56-го не дуже дорогi – по п’ять доларiв, сiм, iнодi десять. Але Сендi Коуфекс у доброму станi коштуватиме дев’яносто чи навiть сотню баксiв. Вiн не був великою зiркою того року, але виявився чудовим гравцем, i це ще тодi, коли «Доджерс» були в Бруклiнi. Усi iх тодi називали «Жопошники». Принаймнi так тато розповiдае.

– Твiй тато мае рацiю на всi двiстi вiдсоткiв, – пiдтвердив мiстер Гонт. – І я маю дещо, що тебе ощасливить, Браяне. Почекай тут.

Вiн подався назад через завiшаний прохiд i залишив Браяна стояти бiля шафки зi скалкою i полароiдною фотографiею Короля.

Браян ледь не витанцьовував, перестрибуючи з однiеi ноги на iншу вiд надii й очiкування. Проте наказав собi припинити бути таким додiком. Навiть якщо в мiстера Гонта i е картка Сендi Коуфекса, навiть якщо це картка «Топпс» iз п’ятдесятих, вона, найпевнiше, виявиться 55-го або 57-го року. Та й навiть якщо це буде 56-й? Що це дасть, якщо у нього менше долара в кишенi?

«Але ж я можу подивитися, правда?» – подумав Браян. Подивитися ж нiчого не коштуе, чи не так? Це була ще одна з улюблених фраз його мами.

З кiмнати за завiсою долинули звуки пересування коробок i глухi удари, коли iх клали на пiдлогу.

– Хвилинку, Браяне, – гукнув мiстер Гонт. Здаеться, вiн трохи засапався. – Тут десь точно мае бути коробка з-пiд взуття…

– Та ви не обтяжуйтеся так через мене, мiстере Гонт! – гукнув у вiдповiдь Браян, вiдчайдушно сподiваючись, що мiстер Гонт для цiеi справи обтяжиться саме стiльки, скiльки потрiбно.

– Можливо, та коробка ще в дорозi, – iз сумнiвом висловився мiстер Гонт.

У Браяна на душi похололо.

А тодi:

– Але я ж був упевнений… стiй! Є! Ось вона!

Серце Браяна пiдскочило в грудях – ба бiльше, воно здiйнялося в саме небо, де зробило заднiй кульбiт.

Мiстер Гонт повернувся iз-за завiси. Волосся в нього було трохи розбурхане, а на вилозi куртки-смокiнга виднiлася пляма вiд пилу. У руках вiн тримав коробку, в якiй ранiше лежали кросiвки «ейр джордан». Вiн поклав ii на касову стiйку й зняв кришку. Браян стояв бiля його лiвоi руки й заглядав усередину. У коробцi було повно бейсбольних карток, кожна в пластиковому конвертi, як тi, що Браян купував у крамницi бейсбольних карток у Норт-Конвеi, штат Нью-Гемпшир.

– Я думав, тут буде iнвентарна вiдомiсть, але не пощастило, – пояснив мiстер Гонт. – Усе одно, я досить добре собi уявляю, який у мене асортимент, як я й казав – це ключова рiч у веденнi бiзнесу, якщо продаеш усього потрохи, – i я впевнений, що бачив…

Вiн не закiнчив i почав шпарко перебирати картки.

Браян бачив, як вони мелькотять, i боявся хоч слово промовити вiд захвату. У мiсцевiй крамницi була колекцiя старих карток, яку тато характеризував як «десь на рiвнi ятки на сiльському ярмарку», але вмiст усiеi тiеi крамницi й близько не йшов до порiвняння зi скарбами, складеними в цiй однiй коробцi з-пiд кросiвок. Там були картки вiд жувального тютюну з Таем Коббом i Паем Трейнором. Картки вiд сигарет iз зображеннями Бейба Рута, Дома Дiмажiо, Здоровила Джорджа Келлера i навiть Гайрама Дiссена, однорукого пiтчера, який кидав м’ячi за «Вайт Сокс» у сорокових. «ЗЕЛЕНЬ ЛАКІ СТРАЙК ПІШЛА НА ВІЙНУ!»[18 - Оригiнальний дизайн пачок сигарет Lucky Strike був зелено-червоний, проте вони не були популярними серед жiнок, бо цей колiр на той час вважався «чоловiчим». У 1942 роцi дизайн замiнили на бiлий i пояснили це тим, що мiдь для зеленоi фарби потрiбнiша для вiйськових потреб. Насправдi ж зелений робили за допомогою хрому, а змiна була спричинена необхiднiстю популяризацii сигарет серед жiнок.] – писалося на багатьох сигаретних картках. А тодi мигцем промайнуло широке серйозне обличчя над пiттсбурзькою унiформою…

– Господи, там е Гонус Вегнер? – видихнув Браян. Серце в нього нiби обернулося на маленьку пташку, яка застрягла в горлi й тепер трiпотiла там, у пастцi. – Це ж найрiдкiснiша бейсбольна картка у всесвiтi!

– Так-так, – недбало промовив мiстер Гонт. Довгi пальцi швидко пробiгали по картках, обличчях з iншоi ери, ув’язнених у прозорi пластиковi покриття, чоловiкiв, якi лупили по «пiлюлi», шпурляли «яблуко» та прикривали бази, героiв великоi минулоi епохи, епохи, про яку хлопцi ще лелiють радiснi й жвавi мрii. – Усього потрохи, у цьому й полягае успiшний бiзнес, Браяне. Розмаiття, задоволення, захват, насолода… зрештою, у цьому також i секрет успiшного життя… я порад не даю, але якби попросили, раджу тобi це добре запам’ятати. Так, що тут у нас… десь тут… десь тут… о!

Вiн висмикнув картку зсередини коробки, нiби фокусник, i з трiумфом поклав ii Браяновi в долоню.

То був Сендi Коуфекс.

Картка «Топпс» 56 року.

А ще вона була пiдписана.

– Моему доброму приятелевi Браяну, з найкращими побажаннями, Сендi Коуфекс, – прочитав Браян хрипким шепотом.

А тодi зрозумiв, що не здатен вимовити й слова.


6

Браян пiдняв очi на мiстера Гонта, безгучно ворушачи губами. Той усмiхнувся.

– Я ii не пiдсунув i нiчого не пiдлаштовував, Браяне. Це просто збiг… але ж гарний збiг, правда?

Браян усе одно не мiг говорити, тож просто кивнув головою. Пластиковий конвертик з таким цiнним умiстом здавався химерно важким у руцi.

– Дiстань ii, – запропонував мiстер Гонт.

Коли голос Браяна зрештою показався з його рота, то виявився крекотом старого iнвалiда.

– Я не посмiю.

– Ну тодi я, – не розгубився мiстер Гонт. Вiн вихопив конверт у Браяна, полiз доглянутим нiгтем усередину й висунув картку. Поклав ii Браяновi в долоню.

Хлопець побачив дрiбнi вм’ятини на поверхнi – слiди ручки, якою Сендi Коуфекс писав свое iм’я… iхнi iмена. Особистий пiдпис Коуфекса був дуже схожий на друкований, лише друкованим було виведено «Сенфорд Коуфекс», а особистим – «Сендi Коуфекс». А ще вiн був у тисячу разiв кращим, бо справжнiй. Сендi Коуфекс тримав цю картку в руцi й наклав на неi свою мiтку, мiтку живоi руки й магiчного iменi.

Але крiм того, там було ще одне iм’я – Браянове. Якийсь хлопець iз таким iменем стояв бiля майданчика для пiтчерiв на стадiонi «Еббетс Фiлд» перед грою, i Сендi Коуфекс, справжнiй Сендi Коуфекс, молодий i сильний, роки слави якого ще попереду, взяв запропоновану картку, яка в ту мить, мабуть, iще пахла солодкою рожевою жувальною гумкою, й поклав на нiй свою мiтку… «І мою також», – подумав Браян.

Раптом воно знову прилинуло, вiдчуття, що охопило його, коли вiн тримав скалку скам’янiлого дерева. Лише цього разу набагато-набагато сильнiше.

Запах солодкоi свiжоскошеноi трави.

Важкий ляскiт ясеня об конячу шкуру.

Крики й смiх iз боку тренувального майданчика.

– Доброго дня, мiстере Коуфекс, ви б не могли пiдписати менi картку?

Вузьке обличчя. Карi очi. Темне волосся. Бейсболка ненадовго вiдриваеться вiд голови, вiн чухае лоб одразу над лiнiею волосся, тодi знову вдягае ii.

– Канешно, малий. – Бере картку. – Тебе як звати?

– Браян, сер. Браян Сiгвiн.

Чирк-чирк-чирк по картцi. Магiя: карбований вогонь.

– Хочеш бути бейсболiстом, як виростеш, Браяне? – Запитання звучить нiби механiчна декламацiя, вiн говорить не вiдриваючи погляду вiд картки, яку стискае в здоровеннiй долонi, щоб мати змогу писати своею невдовзi знаменитою лiвицею.

– Так, сер.

– Вiдточуй основнi прийоми. – І вiддае картку.

– Так, сер!

Але вiн уже йде геть, тодi переходить на лiнивий бiг свiжоскошеною травою в бiк майданчика для пiтчерiв, а його тiнь снуе позаду…

– Браяне? Браяне?

Довгi пальцi клацали йому пiд носом – пальцi мiстера Гонта. Браян виринув iз видива й побачив, як мiстер Гонт iз цiкавiстю споглядае його.

– Браяне, ти тут?

– Вибачте, – промимрив Браян, почервонiвши.

Вiн знав, що мусить повернути картку, вiддати ii й ушиватися звiдси, але не мiг з нею розлучитися. Мiстер Гонт знову заглядав йому у вiчi – просто в голову, здавалось, – i Браян знову не мав сили вiдвернутися.

– Отже, – м’яко промовив мiстер Гонт. – Скажiмо, Браяне, що ти таки покупець. Припустiмо. Скiльки б ти волiв заплатити за картку?

Браян вiдчув, як безнадiя кам’яним обвалом давить йому на серце.

– Усе, що в мене е, це…

Лiва долоня мiстера Гонта злетiла догори.

– Ш-ш-ш! – грiзно прицитьнув вiн його. – Язика прикуси! Покупець нiколи не мае права казати продавцевi, скiльки мае! З таким же успiхом можна просто вручити йому свiй гаманець i на додачу ще й кишенi на пiдлогу вивернути! Як не вмiеш брехати, то сиди тихо! Це перше правило чесноi торгiвлi, Браяне, хлопчику мiй.

Його очi такi великi й темнi. Браяновi здавалося, нiби вiн у них плавае.

– На цю картку е двi цiни, Браяне. Половина… й друга половина. Одна половина – грошi. Друга – завдання. Розумiеш?

– Так, – промимрив Браян. Вiн знову вiдчув себе десь далеко – далеко вiд Касл-Рока, вiд «Необхiдних речей», навiть вiд самого себе. Єдина реальна рiч у цiй далечинi – це широкi темнi очi мiстера Гонта.

– Грошова цiна за цю пiдписану картку Сендi Коуфекса 1956 року – вiсiмдесят п’ять центiв, – повiдомив мiстер Гонт. – Як гадаеш, це чесно?

– Так, – пiдтвердив Браян. Голос був далекий i крихiтний. Вiн вiдчув, як зменшуеться, зiщулюеться… й наближаеться до точки, в якiй чiтка пам’ять перестане дiяти.

– Добре, – схвалив пестливий голос мiстера Гонта. – Поки що нашi торги йдуть чудово. Що стосуеться завдання… ти знаеш жiнку на iм’я Вiлма Джерзик, Браяне?

– Вiлму, звiсно, – промовив Браян iз кромiшньоi темряви. – Вона живе з iншого боку нашого кварталу.

– Так, якщо не помиляюся, там i живе, – погодився мiстер Гонт. – Слухай мене уважно, Браяне.

І вiн, напевно, продовжив говорити, але Браян не пам’ятав, що саме.


7

Наступне, що вiн усвiдомив, – це те, як мiстер Гонт легенько виштовхуе його на Мейн-стрiт, розповiдаючи, наскiльки йому приемно було познайомитися, i прохаючи переповiсти мамi й усiм друзям, як до нього добре поставилися й чесно з ним обiйшлися.

– Звiсно, – сказав Браян. Вiн почувався спантеличеним… та разом з тим дуже добре почувався, нiби щойно прокинувся пiсля бадьористого денного сну.

– І приходь iще, – сказав наостанок мiстер Гонт, пiсля чого зачинив дверi. Браян глянув на них. Тепер там висiла табличка

ЗАЧИНЕНО.


8

Браяновi здавалося, що вiн провiв у «Необхiдних речах» кiлька годин, проте годинник бiля банку показував лише за десять четверту. Минуло менше двадцяти хвилин. Вiн уже був приготувався всiстися на велосипед, а тодi спер кермо собi на живiт i понишпорив по кишенях.

З однiеi дiстав шiсть яскравих мiдних пеннi.

З iншоi – пiдписану картку з Сендi Коуфексом.

Очевидно, вони таки якось домовилися, та Браян хоч убийте не мiг згадати, про що саме йшлось у тiй домовленостi… лише те, що там якось згадувалася Вiлма Джерзик.

«Моему доброму приятелевi Браяну, з найкращими побажаннями, Сендi Коуфекс».

На чому б вони там не зiйшлися, воно того варте.

За таку картку можна практично все на свiтi вiддати.

Браян обережно сховав ii в рюкзак, щоб не погнулася, залiз на велосипед i кинувся крутити педалi додому. Усю дорогу усмiшка не сходила з його обличчя.




Роздiл другий



1

Коли в мiстечку в Новiй Англii вiдчиняеться нова крамниця, жителi – якими б провiнцiалами вони не були в багатьох речах – демонструють широту поглядiв, до якоi далеко навiть iхнiм братам i сестрам iз великих мiст. У Нью-Йорку чи Лос-Анджелесi нова галерея може зiбрати невелику групку ймовiрних вiдвiдувачiв i простих роззяв ще до того, як дверi вiдчиняться вперше. Новий клуб може навiть похвалитися чергою й полiцейськими барикадами, за якими стоятимуть папарацi, озброенi сумками для фототехнiки й телеоб’ективами. Лунае захоплений гул розмов, наче серед театроманiв на Бродвеi перед прем’ерою новоi п’еси, яка, хоч спричинить фурор, хоч iз трiском провалиться, усе одно стане предметом численних розмов.

Коли ж нова крамниця вiдчиняеться в мiстечку в Новiй Англii, рiдко перед вiдкриттям збираеться хоч якась групка, а черга – тим паче. Коли жалюзi пiднято, дверi вiдiмкнено i новий заклад вiдчинено для вiдвiдувачiв, останнi приходять i йдуть тонким струмочком, який чужинцям, певно, здасться апатичним… i, найпевнiше, може сприйматись як поганий знак для майбутнього економiчного успiху власника бiзнесу.

Те, що на перший погляд може здатися браком iнтересу, лише ширма для уважного очiкування та ще уважнiшого спостереження (Кора Раск i Майра Еванс – не едина пара жiнок Касл-Рока, що займали телефоннi лiнii обговореннями «Необхiдних речей» тижнями перед вiдкриттям). Цей iнтерес i очiкування, проте, не впливають на консервативний кодекс покупця з маленького мiста. Деякi речi просто Не Робляться, особливо у вузьких анклавах янкi на пiвнiч вiд Бостона. Це спiльноти, що iснують протягом дев’яти мiсяцiв щороку майже цiлком самодостатньо, i там вважаеться моветоном показувати завеликий iнтерес надто швидко чи будь-яким iншим способом демонструвати щось бiльше, нiж куце зацiкавлення, так би мовити.

Дослiджувати нову крамницю в маленькому мiстi й вiдвiдувати соцiально престижну вечiрку у великому мiстi – речi, якi спричиняють достатнiй рiвень захоплення серед тих, хто збираеться брати в дiйствi участь, i на обидвi оказii е правила, неписанi, незмiннi й дивовижним чином схожi. Головне серед них: не прибувати першими. Звiсно, хтось мусить зламати це фундаментальне правило, iнакше взагалi нiкого б не було, проте нова крамниця зазвичай простоюе порожньою як мiнiмум хвилин двадцять пiсля того, як табличка «ЗАЧИНЕНО» на вiкнi вперше обертаеться табличкою «ВІДЧИНЕНО», i, крiм того, досвiдчений спостерiгач може з певнiстю закладатися, що першоприбулi прийдуть групою – по двое, по трое, але найiмовiрнiше це буде квартет панi.

Друге правило: покупцi-слiдчi демонструють настiльки бездоганну ввiчливiсть, що вона межуе з прохолодою. Трете: нiхто не мае права запитувати (принаймнi пiд час першого вiзиту) нового продавця про його iсторiю й bona fides[19 - Чеснi намiри (лат.).]. Четверте: не варто приносити гостинець, особливо щось жалюгiдне на кшталт домашнього торта чи пирога. Останне правило, настiльки ж незмiнне, як i перше: не можна виходити останнiми.

Такий поважний гавот – який можна назвати «танцем жiночих слiдчих дiй» – тривае приблизно вiд двох тижнiв до двох мiсяцiв, i вiн не передбачений, коли свiй бiзнес вiдкривае хтось iз самого мiстечка. Таке вiдкриття радше скидатиметься на церковну вечерю на Тиждень староi домiвки[20 - Old Home Week – традицiйне свято в пiвнiчнiй Америцi, яке спочатку вiдзначалося запрошеннями колишнiх жителiв мiстечок повернутися на свою малу батькiвщину, але пiзнiше стало узагальненим святкуванням мiсцевоi культури та iсторii.] – неофiцiйне, радiсне й досить нудотне. Але коли новий торговець Не Звiдси (цi слова завжди так вимовляють, тож великi лiтери можна буквально почути), «танець жiночих слiдчих дiй» такий же неминучий, як смерть чи сила гравiтацii. Коли випробувальний перiод закiнчуеться (про це, звiсно, нiхто оголошень у газетi не публiкуе, але всi якось знають), трапляеться одна з двох речей: або рух торгiвлi стае рiвнiшим, а задоволенi клiентки приносять запiзнiлi вiтальнi подарунки й запрошення В Гостi, або новий заклад провалюеться. У мiстечках штибу Касл-Рока люди називають дрiбнi пiдприемства банкрутами ще за кiлька тижнiв чи навiть мiсяцiв до того, як безталаннi власники самi вiдкривають цей факт.

Як мiнiмум одна жiнка в Касл-Року не грала за правилами, хоч наскiльки незмiнними вони здавалися для iнших. Це Поллi Чалмерз, власниця ателье «Шито-крито». Бiльшiсть вiд неi звичноi поведiнки й не чекали. Жiноцтво Касл-Рока (а також значна частина чоловiцтва) вважало ii Ексцентричною.

Поллi створювала всi можливi проблеми для самопризначених громадських суддiв Касл-Рока. Перш за все люди нiяк не могли зiйтися в думцi: Поллi сама Звiдси чи Не Звiдси? Вона народилася й бiльшу частину дитинства провела в Касл-Року, це правда, проте потiм у вiсiмнадцять рокiв виiхала з животом, який iй надув Дюк Шiген. Це було в 1970-му, й вiдтодi вона приiздила лише раз, перш нiж переiхати назад назовсiм у 1987 роцi.

Той короткий вiзит-повернення почався в кiнцi 1975-го, коли ii батько помирав вiд раку кишкiвника. Пiсля його смертi iнфаркт пережила Лоррейн Чалмерз, i Поллi залишилася, щоб доглядати матiр. Лоррейн розбив другий iнфаркт – цього разу на смерть – напровеснi 1976-го, i пiсля поховання матерi на цвинтарi «Гоумленд» Поллi (яку вже тодi оповивала справжня Атмосфера Таемничостi, як запитати в мiсцевих панi), знову поiхала геть.

«Цього разу назавжди», – зiйшлися всi в думцi, а коли в 1981 роцi померла остання Чалмерз, стара тiтка Еввi, а Поллi не приiхала на похорон, ця думка здавалася доконаним фактом. Проте чотири роки тому вона повернулася й вiдкрила свою кравецьку майстерню. Хоча люди точно й не знали, проте здавалося, що вона на цю справу витратила грошi тiтки Еввi Чалмерз. Кому б iще та скажена стара шкапа iх заповiла?

Завзятiшi послiдовники la comеdie humaine[21 - Людська комедiя (фр.).] (а такi становили бiльшiсть) були певнi: якщо Поллi досягне успiху в ii маленькiй справi й залишиться тут, бiльшiсть речей, якi iх цiкавлять, стануть явними, варто лише почекати. Проте у випадку Поллi бiльшiсть тем залишилися прихованими. Це дуже дратувало.

Було вiдомо, що кiлька тих промiжних рокiв вона провела в Сан-Франциско, але оце й усе – Лоррейн Чалмерз була майже без’язикою, коли йшлося про ii свавiльну дочку. Поллi там навчалася чи що? Зараз вона вела бiзнес так, наче була вiдвiдувала спецiальнi курси й дечого там навчилася, проте нiхто нiчого не знав напевне. Повернулася вона неодруженою, та чи була замiжньою в Сан-Франциско чи деiнде, де провела (чи не провела) якийсь час мiж Тодi i Тепер? І цього теж нiхто не вiдав, окрiм хiба того, що за Шiгена вона так i не вийшла: той пiшов у морську пiхоту, був у кiлькох ротацiях, а тепер продае нерухомiсть десь у Нью-Гемпширi. І чому ж вона повернулася сюди жити пiсля стiлькох рокiв?

Найбiльше люди загадувалися, яка ж доля дитини. Гарненька Поллi зробила аборт? Чи вiддала маля на всиновлення? Чи зберегла? Якщо так, то чи воно померло? Чи воно (бiсить цей займенник) живе зараз, десь навчаеться й час вiд часу пише листи додому мамi? Цього теж нiхто не знав, i здебiльшого запитання без вiдповiдi про «це» дражнили найбiльше. Дiвчина, що виiхала на автобусi «Грейгаунд» з надутим вiтром животом, тепер стала майже сорокарiчною жiнкою, повернулася, живе й тримае бiзнес у мiстi вже чотири роки, а нiхто й гадки не мае, яка стать у дитини, через яку та змушена була втiкати.

От зовсiм нещодавно Поллi Чалмерз знову почала демонструвати мiстечку свою ексцентричнiсть, якщо комусь цього бракувало: вона останнiм часом частенько складае компанiю Алановi Пенгборну, шерифовi округу Касл, а сам шериф Пенгборн поховав своiх дружину й молодшого сина лише пiвтора року тому. Таку поведiнку ще не можна було б назвати Скандальною, проте вона, безумовно, Ексцентрична, тож люди особливо не здивувалися, коли побачили, як Поллi Чалмерз крокуе по Мейн-стрiт вiд своiх дверей до дверей «Необхiдних речей» двi хвилини по десятiй вранцi дев’ятого жовтня. Навiть не дивувало те, що вона несла в руках у рукавицях: судок «Таппервер», в якому мiг лежати лише торт.

Це було, казали мiсцевi, пiзнiше обговорюючи таку витiвку, цiлком у ii стилi.


2

Вiтрину «Необхiдних речей» вiдтерли вiд мила й за нею розклали близько десятка товарiв: годинники, срiбну пiдставку, картину, чудовий триптих фоторамок, який тiльки й чекав, що хтось заповнить його улюбленими свiтлинами. Поллi схвально роздивилася iх i подалася до дверей. На них висiла табличка «ВІДЧИНЕНО». Коли вона зробила те, на що табличка натякала, зверху теленькнув невеликий дзвоник – його встановили пiсля попереднього вiзиту Браяна Раска.

У крамницi пахло новими килимами й свiжою фарбою. Примiщення переповнювало сонячне свiтло, й, увiйшовши, Поллi роздивлялася навколо, коли чiтко зрозумiла: «Це успiх. Ще жоден клiент не переступав цього порога, я перша – але це вже успiх. Неймовiрно». Такi поспiшнi висновки були iй невластивi, як i вiдчуття миттевого схвалення, але такi думки важко було заперечити.

Над однiею з шафок схилився високий чоловiк. Коли пролунав дзвiнок, вiн пiдняв голову й усмiхнувся iй.

– Доброго дня, – привiтався.

Поллi була практична й рiшуча, а ще iй сподобалося те, що вона тут побачила, i миттеве спантеличення, яке вона раптом вiдчула, вперше зустрiвшись поглядами з незнайомцем, було незрозумiлим.

«Я знаю його, – прорвалася крiзь несподiваний туман перша виразна думка. – Я вже якось бачилася з цим чоловiком. Де?»

Проте вони були незнайомi, i це знання – ця впевненiсть – прийшло за мить. «Це було дежа вю», – припустила Поллi. Вiдчуття хибного спогаду, яке у всiх iнодi трапляеться й дезорiентуе, оскiльки воно одночасно настiльки мрiйне, наскiльки ж i прозаiчне.

На мить ii вибило з колii, тож Поллi спромоглася лише на слабку усмiшку. Тодi поворухнула пальцями лiвицi, щоб краще вхопитися за контейнер iз тортом, аж раптом грубий бiль двома слiпучими ударами прошпигував тильний бiк долонi аж до зап’ястка. Нiби глибоко в плоть встромилася здоровенна хромована виделка. То був артрит, i болiло капець як, та принаймнi це допомогло iй знову зосередитися, тож заговорила Поллi без помiтноi затримки… хiба вона подумала, що чоловiк мiг щось помiтити. Вiн мав яскравi карi очi, якi, складалося враження, багацько здатнi помiтити.

– Добрий день, – вiдповiла на привiтання вона. – Мене звати Поллi Чалмерз. У мене невелике кравецьке i швейне ателье через два квартали вiд вас. Я подумала, оскiльки ми вже сусiди, варто прийти й привiтати вас у Касл-Року, перш нiж почнеться наплив.

Вiн усмiхнувся, вiд чого все обличчя нiби засвiтилося. Поллi вiдчула, як у вiдповiдь кутики ii губ також пiднялися, хоч рука все одно болiла немилосердно. «Якби я вже не була закохана в Алана, – подумала вона, – думаю, я б миттю перед цим чоловiком розпростерлася, навiть не писнувши. Проведи мене в спальню, Хазяiне, i я покiрно пiду». З дивним задоволенням вона загадувалася, скiльки жiнок, якi до кiнця дня заскочать сюди, щоб просто оком кинути, повернуться додому ненаситно втюреними в нього. Вона помiтила, що обручки в чоловiка нема, й це лише пiдлило олii у вогонь.

– Радий вас бачити, мiс Чалмерз, – привiтався вiн, ступаючи вперед. – Я Лiленд Гонт.

Пiдiйшовши, вiн простягнув iй праву руку, а тодi ледь помiтно скривився, коли жiнка вiдступила.

– Вибачте, – перепросила вона. – Я не потискаю руки. Це не через неввiчливiсть, не подумайте. У мене артрит.

Поллi вiдклала контейнер на найближчу скляну шафку й пiдняла руки, схованi в сап’яновi рукавички. Нiчого химерного, проте долонi були спотворенi, лiва бiльша за праву.

У мiстi були жiнки, якi вважали, що Поллi пишаеться своею болячкою: чому ж iще, думали вони, вона так швидко це демонструе? Правда ж була зовсiм протилежна. Жiнкою вона була не самозакоханою, але достатньо переймалася своiм виглядом, щоб соромитись огидностi власних долонь. Вона демонструвала iх якомога швидше, й щоразу в головi на коротку мить – настiльки коротку, що майже завжди непомiтну – виникала думка: «Ось вони. Годi з цим. Тепер можемо говорити по сутi».

Люди зазвичай виражали якесь занепокоення чи сором, коли бачили тi руки. Але не Гонт. Вiн ухопив ii за передплiччя долонями, що здавалися неабияк дужими, i потиснув натомiсть його. Поллi це мало би здатися недоречно iнтимним жестом як на перше знайомство, але не здалося. Жест був дружнiй, короткий i навiть радше приемний. Проте вона тiшилася, що вiн короткий. Руки в чоловiка були сухi й дарували неприемне вiдчуття навiть крiзь тонке осiнне пальто.

– Мабуть, важко працювати у швейному ателье з такою недугою, мiс Чалмерз. Як ви даете собi з цим раду?

Таке запитання iй ставили вельми рiдко, i вона не могла пригадати, хто ще, окрiм Алана, робив це так вiдверто.

– Я шила повний день, доки могла, – розповiла вона. – Зцiпила зуби й iшачила, як то кажуть. Тепер у мене кiлька дiвчат працюють на неповнiй зайнятостi, а я здебiльшого займаюся дизайном. Але у мене бувають i гарнi днини.

Це була брехня, але, на ii погляд, невинна, бо говорила вона ii здебiльшого для власноi вигоди.

– Що ж, тiшуся, що ви прийшли. По правдi скажу вам: я дуже боюся публiки.

– Справдi? Чому?

Вона рiдко поспiшала з судженнями про людей, навiть рiдше, нiж iз судженнями про мiсця й подii, а тут раптом була шокована – навiть дрiбку стривожена – тим, як швидко й просто стала почувати себе як удома з цим чоловiком усього за хвилину.

– Постiйно переживаю, що робитиму, якщо нiхто не зайде. Взагалi нiхто, за цiлий день.

– Прийдуть, – заспокоiла вона. – Усi хочуть подивитися, що ви продаете. Нiхто гадки не мае, що продаеться в магазинi з назвою «Необхiднi речi», та найважливiше те, що захочуть подивитися на вас. Просто у маленьких мiстечках, як Касл-Рок…

– …нiхто не хоче демонструвати зайвий iнтерес, – завершив вiн за неi. – Я знаю, маю досвiд роботи в маленьких мiстах. Рацiональна частина мозку пiдказуе, що все, що ви оце розповiли, цiлковита правда, але iнший голосок повторюе: «Вони не прийдуть, Лiленде, о-о-о, нi, не прийдуть, вони всi гуртом залишаться осторонь, от побачиш».

Поллi розсмiялася, раптом згадавши, що переживала точно те саме, коли вперше вiдчинила «Шито-крито».

– А це що? – запитав вiн, рукою торкаючись контейнера. Тодi вона й помiтила те, що вже бачив Браян Раск: що середнiй i вказiвний пальцi в чоловiка однаковоi довжини.

– Там торт. І якщо я знаю це мiсто хоча б наполовину вiд того, наскiльки думаю, що знаю, запевняю вас, на сьогоднi цей у вас буде единим.

Вiн усмiхнувся iй, помiтно звеселiлий.

– Дякую! Дуже вам дякую, мiс Чалмерз. Я вражений.

І вона, яка нiколи нiкого не просила називати ii на iм’я пiд час першого чи навiть недовгого знайомства (i яка пiдозрiливо ставилася до всiх: рiелторiв, страхових агентiв, продавцiв автомобiлiв – якi не питаючи перебирали цей привiлей на себе), приголомшена сама вiд себе, промовила:

– Раз ми вже сусiдами будемо, то називайте мене Поллi?


3

Торт виявився «Диявольською iжею»[22 - Devil’s food cake – вид американського вологого шоколадного торта.], що Лiленд Гонт визначив, заледве пiднiсши кришку й принюхавшись. Вiн попросив Поллi залишитися й спробувати шматочок. Жiнка вiдмахувалася. Гонт наполягав.

– Та за ателье хтось у вас подивиться, – переконував вiн, – а до мене нiхто не зайде ще як мiнiмум години пiвтори – десь такi умови протоколiв. А в мене ж iще тисяча запитань про ваше мiстечко.

Тож вона погодилася. Чоловiк зник за завiшаним дверним прорiзом у заднiй частинi магазину, де, судячи зi звукiв, почав пiднiматися сходами («Вiн, мабуть, тимчасово живе нагорi», – подумала вона), щоб узяти тарiлки й виделки. Очiкуючи на його повернення, Поллi гуляла крамницею й роздивлялася товари.

Табличка в рамцi на дверях, через якi вона ввiйшла, повiдомляла, що крамниця працюватиме з десятоi ранку до п’ятоi вечора кожних понедiлка, середи, п’ятницi й суботи. Зачинено, окрiм як «за попередньою домовленiстю», буде щовiвторка й щочетверга аж до кiнця весни – або, подумала Поллi, про себе всмiхнувшись, до наступного приiзду тих скажених помiшаних туристiв i курортникiв з готовими жменями доларiв.

«Необхiднi речi» – це магазин сувенiрiв, визначилася Поллi. Магазин сувенiрiв вище середнього, сказала б вона на перший погляд, проте детальнiший аналiз продукцii на продаж натякав на те, що його не так легко можна вiднести до певноi категорii.

Речi, якi були виставленi вчора, коли заходив Браян: жеода, фотоапарат «Полароiд», фотографiя Елвiса Преслi й кiлька iнших – досi були на мiсцях, але додалося ще десь iз сорок нових. На бiлуватiй стiнi висiв килимок вартiстю, мабуть, iз невеликий статок. Старий, турецький. В однiй iз шафок був набiр свинцевих солдатикiв, мабуть, антикварiат, проте Поллi знала, що всi свинцевi солдатики, навiть вилитi в Гонконгу минулого понедiлка, мають антикварний вигляд.

Товари були шалено розмаiтi. Мiж фотографiею Елвiса, що, на ii погляд, скидалася на рiч, яку вроздрiб можна купити на будь-якому ярмарку Америки за $4,99, i таким же занудним флюгером у виглядi американського орлана, стояв абажур iз «карнавального» скла, який точно коштував вiсiм сотень доларiв, а мiг би й тисяч п’ять. Обабiч побитого й непривабливого заварного чайничка стояли пара чарiвливих poupеes[23 - Ляльок (фр.).], i вона навiть припускати боялася, скiльки коштують цi прегарнi французькi лялечки з рум’яними щiчками й нiжками з пiдв’язками.

Також там була колекцiя бейсбольних i тютюнових карток, пачка жовтих журналiв з тридцятих («Химернi iсторii», «Приголомшливi байки», «Захопливi чудернацькi оповiдки»), настiльне радiо з п’ятдесятих того огидного блiдо-рожевого вiдтiнку, який тогочаснi люди схвалювали, коли справа стосувалася побутових приладiв, проте не полiтики[24 - Рожевими (pinko) у США називали симпатикiв комунiзму.].

Бiльшiсть предметiв – хоча не всi – мали невеличкi таблички спереду. «ТРИКРИСТАЛЬНА ЖЕОДА, АРИЗОНА», – повiдомляла одна. «ЕКСКЛЮЗИВНИЙ НАБІР ТОРЦЕВИХ ГАЙКОВИХ КЛЮЧІВ» – iнша. Бiля скалки, що так приголомшила Браяна, писалося «СКАМ’ЯНІЛЕ ДЕРЕВО ЗІ СВЯТОЇ ЗЕМЛІ». А таблички перед картками й жовтими журналами iнформували, що «ІНШІ ПРИМІРНИКИ ДОСТУПНІ НА ВИМОГУ».

І всi цi товари, чи то смiття, чи то скарби, мали одну спiльну рису: жодних цiнникiв.


4

Гонт повернувся з двома тарiлочками (простими старими «Корнiнг Вер», нiчого особливого), ножем для торта й виделками.

– У мене тут такий рейвах, – перепросив вiн, знiмаючи кришку контейнера й вiдкладаючи вбiк (вiн перевернув ii догори дригом, щоб не залишити кiльце глазурi на шафцi). – Шукатиму житло, як тiльки усе тут поприбираю, але поки що житиму над крамницею. Усе в картонних коробках, Господи, ненавиджу тi коробки. І хто, на вашу думку…

– Нi-нi, не так багато, – заперечила Поллi. – Та де!

– Гаразд, – радiсно погодився Гонт, кладучи кусень шоколадного торта на тарiлку. – Тодi цей буде мiй. Давай, Гавкуне, набивай кендюха[25 - Rowf – персонаж книги Рiчарда Адамса «Чумнi собаки» (1977), пес, що втiк iз лабораторii експериментiв над тваринами й мусить iсти, щоб вижити.]! Вам отакий?

– Навiть менший.

– Менше я вам уже не врiжу, – сказав вiн i вiдчикрижив тонкий шматочок. – Пахне божественно. Дякую вам, Поллi.

– На здоров’я.

Пахло дiйсно добре, а Поллi була не на дiетi, проте ii вiдмова була не просто показом ввiчливостi для першого знайомства. Останнi три тижнi в Касл-Року тягнулося пречудове бабине лiто, проте в понедiлок похолодало, а ii руки цю змiну сприйняли жахливо. Бiль, мабуть, зменшиться, коли суглоби звикнуть до нижчих температур (принаймнi вона на це молилася, та й так i було завжди, хоча Поллi не закривала очi на прогресування хвороби), але вiд сьогоднiшнього ранку почувалася вона препогано. Такими днями Поллi нiколи не була певна, що вдасться чи не вдасться робити зрадливими долонями, а вiдмовилася вона через хвилювання й страх iмовiрного сорому.

Тепер вона скинула рукавицi й для перевiрки зiгнула пальцi правоi долонi. Спис голодного болю пронизав передплiччя до лiктя. Вона спробувала знову, стиснувши губи в очiкуваннi. Бiль повернувся, але цього разу не такий сильний. Поллi трохи розслабилася. Усе буде гаразд. Не чудово, не настiльки приемно, яким би мало бути споживання торта, але нормально. Вона обережно взяла виделку, якомога менше згинаючи пальцi. Пiднiсши перший шматочок до рота, Поллi помiтила, з яким спiвчуттям на неi дивиться Гонт. «Зараз почне жалiти, – понуро подумала вона, – i розповiдати, який важкий артрит був у його дiда. Чи колишньоi дружини. Чи ще когось».

Але Гонт не взявся висловлювати жаль. Вiн поклав шматочок торта собi в рот i комiчно закотив очi.

– Облиште те шиття й дизайн, – промовив вiн. – Вам варто було вiдкрити ресторан.

– Ой, та то не я готувала, – уточнила вона, – але передам цi комплiменти Неттi Кобб. Вона в мене покоiвкою працюе.

– Неттi Кобб, – вдумливо промовив Гонт, вiдрiзаючи ще кусник вiд свого шматка.

– Так… знаете ii?

– Навряд чи. – Вiн заговорив нiби людина, яка щойно повернулася в теперiшне. – Я нi з ким не знайомий у Касл-Року. – Гонт хитро скосив на неi очi. – А е можливiсть переманити ii до себе на роботу?

– Жодноi, – смiючись, вiдповiла Поллi.

– Я хотiв запитати вас про рiелторiв, – змiнив тему вiн. – На вашу думку, кому з тутешнiх можна найбiльше довiряти?

– Ой, та вони всi здирники, але з Марком Гоупвеллом, мабуть, мати справу безпечнiше, нiж з iншими.

До горла йому пiдiбрався смiх, тож Гонт прикрив рота долонею, щоб не обплювати нiчого крихтами. Тодi почав кашляти, i якби руки ii так не болiли, Поллi би поплескала його по-товариськи по плечах. Хоч вони вперше бачаться, вiн iй подобаеться.

– Вибачте, – перепросив вiн, трiшки хихочучи. – Але ж вони дiйсно всi здирники, правда?

– Сто вiдсоткiв!

Якби вона була трохи iншою – такою, що тримае факти про свое минуле не лише для себе, – Поллi почала б ставити Лiлендовi Гонту навiднi запитання. Чому вiн приiхав у Касл-Рок? Де жив ранiше? Чи залишиться тут надовго? Чи е в нього сiм’я? Але вона не з таких, а ще iй подобалося вiдповiдати на його запитання… навiть дуже подобалося, вiдверто кажучи, бо жодне з них не було про неi саму. Вiн розпитував про мiсто, який потiк людей через Мейн-стрiт узимку, чи е неподалiк мiсце, де можна було б купити гарну маленьку пiч-камiн «Йотул», а ще про страховi ставки й сотню iнших речей. Вiн дiстав iз кишенi блакитного блейзера тонкий записник, оправлений чорною шкiрою, й поважно вписував кожне iм’я, що вона називала.

Поллi опустила очi на свою тарiлку й побачила, що доiла весь торт. Руки досi болiли, але вiдчувалися краще, нiж тодi, коли вона сюди прийшла. Поллi пригадала, що майже була передумала приходити через цей стан. Тепер тiшилася, що все одно зiбралася з силами.

– Мушу йти, – сказала вона, звiряючись iз годинником. – Розалi подумае, нiби я тут померла.

Їли вони стоячи. Тепер Гонт акуратно склав тарiлочки одну на одну, зверху – виделки i закрив контейнер з тортом.

– Я поверну судочок, як доiм торт, – сказав вiн. – Нiчого?

– Звiсно.

– Тодi це буде десь до обiду, – серйозно промовив вiн.

– Та не варто аж так поспiшати, – вiдповiла вона, поки Гонт проводив ii до дверей. – Було дуже приемно познайомитися.

– Дякую, що зайшли, – вiдповiв вiн. На мить iй здалося, що вiн хоче взяти ii за руку, i Поллi вiдчула якусь тривогу вiд думки про його дотик – дурниця, звiсно, – але вiн цього не зробив. – Ви перетворили день, вiд передчуття якого в мене аж жижки трусилися, на просто чудовий.

– У вас усе буде добре, – запевнила його Поллi й вiдчинила дверi. Тодi зупинилася. Вона нiчого не питала про нього, проте ii цiкавила одна рiч, цiкавила занадто, щоб пiти не запитавши. – У вас тут багато цiкавинок…

– Дякую.

– …але жодного цiнника. Чому так?

Вiн усмiхнувся.

– Та отаке в мене маленьке дивацтво, Поллi. Я завжди вважав, що, коли хочеш щось купити чи продати, варто також умiти торгуватися. Думаю, в минулому життi я був купцем килимiв iз Близького Сходу. Мабуть, з Іраку, хоча, напевно, зараз так говорити негоже.

– То у вас цiна така, яку диктуе ринок? – пiддражнила вона його.

– Якщо так можна сказати, – без жартiв погодився вiн, i знову ii вразило, якi ж у нього глибокi карi очi, химерно красивi. – Я б радше сказав, що визначаю цiну за тим, наскiльки людинi щось необхiдне.

– Розумiю.

– Справдi?

– Ну… Думаю, так. Це пояснюе назву магазину.

Вiн усмiхнувся.

– Можливо, – промовив. – Думаю, в цьому ви маете рацiю.

– Тодi бажаю вам дуже гарного дня, мiстере Гонт…

– Лiленд, будь ласка. Або просто Лi.

– Тодi Лiленде. І не переймайтеся через клiентiв. Думаю, до п’ятницi вам доведеться наймати охоронця, щоб розганяв iх пiд кiнець дня.

– Дiйсно так вважаете? Було б чудово.

– До побачення.

– Чао, – попрощався вiн i зачинив за нею дверi.

Гонт якийсь час постояв, спостерiгаючи, як Поллi Чалмерз iде вулицею, розгладжуючи рукавицi на долонях, таких покручених i настiльки несподiваних на тлi ii самоi, акуратноi, гарненькоi чи навiть дивовижноi. Гонт заусмiхався. Коли губи оголили нерiвнi зуби, усмiшка стала неприемно хижою.

– Усе буде добре, – м’яко промовив вiн у порожнiй крамницi. – Усе з тобою буде добре.


5

Передбачення Поллi виявилися правильними. Ще до закриття того ж дня майже всi жiнки Касл-Рока, принаймнi важливi персони, i кiлька чоловiкiв зазирнули в «Необхiднi речi», щоб побiжно все роздивитися. Майже всi вони щосили запевняли Гонта, що лише на хвильку забiгли, бо мають iще якiсь справи.

Стефанi Бонсейнт, Сiнтiя Роуз Мартiн, Барбара Мiллер i Френсiн Пеллетiр були першими. Стефi, Сiндi Роуз, Барбз i Френсi прибули мiцною групкою менш нiж десять хвилин пiсля того, як було помiчено, що Поллi виходить з новоi крамницi (новину про це швидко й ретельно рознесло телефонами та надiйною системою «баба бабi сказала», яка успiшно дiе на заднiх дворах Новоi Англii).

Стефi з подругами дивилися. Охали й ахали. Вони запевнили мiстера Гонта, що не можуть затриматися на довше, бо в них сьогоднi день гри в бридж (нехтуючи пояснити йому, що тижневi партii починаються не ранiше другоi дня). Френсi запитала, звiдки вiн. Гонт вiдповiв, що з Акрона, Огайо. Стефi запитала, чи давно вiн у бiзнесi продажу антикварiату. Гонт вiдповiв, що не вважае себе продавцем антикварiату, принаймнi не зовсiм. Сiндi хотiлося знати, чи мiстер Гонт давно в Новiй Англii. Та трохи, вiдповiв мiстер Гонт, трохи.

Усi четверо пiзнiше погодилися, що крамниця цiкава – стiльки химерних речей! – проте iнтерв’ю пройшло безрезультатно. У чоловiка майже стiльки ж води в ротi, як у Поллi Чалмерз, як не бiльше. Тодi Барбз вiдзначила, що вони всi в курсi (чи думають, що в курсi), що Поллi Чалмерз перша ввiйшла в нову крамницю, а ще вона принесла з собою торт. Мабуть, припускала Барбз, вони знайомi з мiстером Гонтом… з Минулого, з часiв, якi вона провела Не Тут.

Сiндi Роуз висловила зацiкавленiсть у вазi «Лалiк» i запитала мiстера Гонта (який стояв неподалiк, але не нависав, як грiх над душею, що було схвально зауважено), скiльки вона коштуе.

– А ви як думаете, скiльки? – запитав вiн, усмiхаючись.

Вона всмiхнулася йому у вiдповiдь, досить кокетливо.

– Оу, – промовила. – То це у вас так тут заведено, мiстере Гонт?

– Так я веду справи, – погодився вiн.

– Тодi, боюся, ви втратите бiльше, нiж заробите, торгуючись iз янкi, – попередила його Сiндi Роуз, поки подруги спостерiгали за цiею сценою з чистим iнтересом глядачок Вiмблдонського турнiру.

– Це, – вiдбив вiн, – ми ще побачимо. – Голос звучав iще дружньо, але тепер у ньому також проскакували викличнi нотки.

Сiндi Роуз тепер уважнiше глянула на вазу. Стефi Бонсейнт щось шепнула iй на вухо. Сiндi Роуз кивнула.

– Сiмнадцять доларiв, – запропонувала вона. Насправдi ваза мала вигляд радше доларiв на п’ятдесят, а в бостонських антикварних, мiркувала Сiндi, за неi попросили б цiлих сто вiсiмдесят.

Гонт склав пальцi пiрамiдкою пiд пiдборiддям у жестi, який би впiзнав Браян Раск.

– Думаю, маю попросити як мiнiмум сорок п’ять, – iз певним жалем сказав вiн.

У Сiндi Роуз прояснiли очi: з’явилися варiанти. Спочатку вона вважала ту вазу «Лалiк» чимсь не особливо цiкавим, просто ще одною розмовною вiдмичкою, якою можна спробувати вiдiмкнути таемничого мiстера Гонта. Тепер вона краще ii роздивилася й побачила, що це справдi гарний вирiб, який чудово впишеться в ii вiтальню. Квiтковий крайчик навколо довгоi шийки вази був такого ж кольору, як у неi шпалери. Доки Гонт не вiдповiв iй зi своею пропозицiею цiни, яка лише на хвостик перевищувала допустиму, жiнка не усвiдомлювала, що iй хочеться ту вазу так сильно, як зараз.

Сiндi порадилася з подругами.

Гонт, м’яко усмiхаючись, спостерiгав за ними.

Теленькнув дзвоник над дверима, й увiйшли ще двi панi.

У «Необхiдних речах» почався перший повноцiнний робочий день.


6

Коли через десять хвилин учасницi бридж-клубу Еш-стрiт покинули «Необхiднi речi», Сiндi Роуз Мартiн тримала в руцi пакет для покупок. Всерединi лежала ваза «Лалiк», загорнута в цигарковий папiр. Вона купила ii за тридцять один долар плюс податок, майже за всi грошi, видiленi на дрiбнi витрати, але була настiльки задоволена покупкою, що ледь не муркотiла.

Зазвичай Сiндi сумнiвалася й навiть трохи соромилася через такi iмпульсивнi покупки, переконана, що ii трiшки ошукали або й зовсiм обмахорили, але не сьогоднi. Саме в цьому торгу, на ii думку, вона взяла гору. Мiстер Гонт навiть просив ii повернутися, казав, що мае ще одну точно таку ж вазу-близнючку, вона прибуде трохи пiзнiше, може, навiть завтра! Ця чудово впишеться на столику у вiтальнi, але якщо Сiндi матиме двi, то зможе поставити по однiй з обох бокiв камiнноi полицi, а це буде просто шикарно.

Трое ii подруг також вважали, що вона провела хвацьку оборудку, i хоча були роздратованi тим, що про мiстера Гонта вдалося вибити так мало iнформацii, загалом думки про нього були досить високоi.

– У нього такi гарнi зеленi очi, – дещо замрiяно промовила Френсi Пеллетiр.

– Хiба зеленi? – несподiвано запитала Сiндi Роуз. Їй вони здалися сiрими. – Я й не помiтила.


7

Пiзнiше того ж дня Розалi Дрейк iз «Шито-крито» пiд час своеi перерви зазирнула в «Необхiднi речi» в компанii покоiвки Поллi, Неттi Кобб. По крамницi ходили кiлька жiнок, а в дальньому кутку двое хлопцiв зi старшоi школи округу Касл порпалися в картоннiй коробцi з комiксами й захоплено щось бурмотiли одне одному – неймовiрно, погоджувалися обое, скiльки тут е речей, потрiбних для доповнення iхнiх колекцiй. Вони лише сподiвалися, що цiни не дуже кусатимуться. А дiзнатися можна лише запитавши, бо на пакетах iз комiксами не було цiнникiв.

Розалi й Неттi привiталися з мiстером Гонтом, а той попросив Розалi ще раз подякувати Поллi за торт. Очима вiн слiдкував за Неттi, яка пiсля знайомства вiдiйшла i з тугою роздивлялася невеличку колекцiю виробiв iз карнавального скла. Вiн покинув Розалi, яка вивчала фотографiю Елвiса бiля скалки «СКАМ’ЯНІЛОЇ ДЕРЕВИНИ ЗІ СВЯТОЇ ЗЕМЛІ», й пiдiйшов до Неттi.

– Вам подобаеться таке скло, мiс Кобб? – м’яко запитав вiн.

Вона трiшки пiдскочила – у Неттi Кобб було обличчя й ледь не до болю сором’язлива поведiнка жiнки, нiби створеноi пiдстрибувати вiд чужого голосу, коли вiн долинае десь iз лiктьовоi зони, яким би м’яким i приязним той не здавався, – i нервово всмiхнулася йому.

– Я мiсiс Кобб, мiстере Гонт, хоча мiй чоловiк i помер уже досить давно.

– Спiвчуваю.

– Не переймайтеся. Минуло чотирнадцять рокiв. Багато часу. Так, маю маленьку колекцiю карнавального скла. – Вона майже затремтiла, як може затремтiти миша через наближення кота. – Не те щоб я могла собi дозволити такi гарнi речi, як цi. Дуже гарнi. Просто янгольська робота.

– Ну, я вам так скажу, – заговорив вiн. – Разом iз цими речами я ще досить багато всячини з карнавального скла купив, i вони не такi дорогi, як можна було б подумати. А решта – набагато гарнiшi. Може, прийдете завтра й подивитеся?

Неттi знову пiдскочила й вiдiйшла на крок, так, наче вiн щойно запропонував iй прийти наступного дня, щоб пощипати ii трохи за задницю… можливо, аж до крикiв.

– Ой, не думаю… у четвер у мене багато роботи, знаете… у Поллi… щочетверга ми все-все прибираемо, знаете…

– Точно не зможете заскочити? – умовляв вiн. – Поллi казала, що це ви приготували торт, який вона принесла сьогоднi…

– І як вiн вам? Смачний? – нервово запитала Неттi. Їi очi говорили, що вона очiкуе вiд нього: «Нi, вiн був несмачний, Неттi, вiд нього в мене кольки, вiд нього в мене срачка, i знаеш, що я тобi зараз влаштую, Неттi: я затягну тебе в пiдсобку й викручуватиму соски, доки милостi не проситимеш».

– Вiн був чудовий, – заспокоiв ii Гонт. – Я як спробував, одразу згадав торти, якi пекла мама… а то було дуже давно.

Цим вiн поцiлив у саму душу Неттi, яка до нестями любила свою маму, хоч та часто била ii пiсля нiчок у джук-джойнтах[26 - Juke joint – розмовна назва неформальних закладiв, у яких люди збиралися, щоб випити, потанцювати й послухати музику. Зазвичай ними керували афроамериканцi й такi заклади дiяли за межами мiста в покинутих будiвлях, а основними клiентами були представники робiтничого класу.] та iнших забiгайлiвках. Вона трохи розслабилася.

– А, тодi гаразд, – сказала вона. – Дуже рада, що вам сподобалося. Звiсно, то була iдея Поллi. Вона просто наймилiша жiнка на свiтi.

– Так, – пiдтвердив вiн. – Пiсля знайомства з нею я в цьому не сумнiваюся. – Вiн зиркнув на Розалi Дрейк, але та ще роздивлялася товари. Тодi перевiв погляд знову на Неттi й сказав: – Я просто подумав, що, мабуть, щось вам винен.

– Та нi, що ви! – вигукнула Неттi, знову стривожившись. – Нiчого ви менi не виннi. Взагалi анiтрохи, мiстере Гонт.

– Будь ласка, зайдiть завтра. Я бачу, ви розбираетеся в карнавальному склi… а заодно я передам вам контейнер вiд торта Поллi.

– Ну… думаю, я б могла зазирнути пiд час перерви… – Очi Неттi натякали, що вона сама не вiрить у те, що говорять уста.

– Прекрасно, – резюмував мiстер Гонт i швидко вiдiйшов, доки Неттi не передумала.

Вiн наблизився до хлопчакiв i запитав, як у них успiхи. Тi вагаючись показали йому кiлька старих випускiв «Неймовiрного Галка» й «Людей Ікс». За кiлька хвилин хлопцi вийшли з крамницi з бiльшiстю комiксiв у руках i виразами очманiлоi радостi на обличчях.

Не встигли дверi за ними зачинитися, як знову прочинилися, й усередину ступили Кора Раск i Майра Еванс. Вони роззирнулися очима блискучими i жадiбними, як у бiлок у перiод збору горiхiв, i одразу ж пiдiйшли до скляноi шафки з фотографiею Елвiса. Кора з Майрою схилилися над нею, вкрадливо перешiптуючись з iнтересом i демонструючи зади завширшки з два сокирища.

Гонт усмiхнено спостерiгав за ними.

Дзвiнок над дверима теленькнув знову. Новоприбула була завбiльшки з Кору Раск, проте Кора була товста, а ця жiнка здавалася дужою – як дроворуб iз пивним черевом. На блузцi в неi був великий бiлий значок iз червоним написом:

НІЧКА КАЗИНО – БУДЕ ВЕСЕЛО!



Харизма обличчя цiеi жiнки була на рiвнi шуфлi для снiгу. Бiльшу частину волосся невиразного й неживого каштанового вiдтiнку покривала хустина, туго зав’язана пiд широким пiдборiддям. Вона кiлька секунд роздивлялася iнтер’ер крамнички, маленькими глибоко посадженими очицями глипаючи то туди, то сюди, нiби стрiльчиня, що вивчае внутрiшню частину салуну, перш нiж протиснутися крiзь барнi дверi й почати буянити. Тодi ввiйшла.

Мало хто з жiнок, що тинялися мiж шафками, обдарували ii чимсь значнiшим, нiж коротким поглядом, але Неттi Кобб дивилася на новоприбулу з немислимим виразом страху й ненавистi. Тодi вона поквапилася геть вiд карнавального скла. Новоприбула помiтила цей рух. Вона змiряла Неттi поглядом, повним презирства, пiсля чого вiдвернулася.

Дзвiнок над дверима теленькнув, коли Неттi вийшла з крамницi.

Мiстер Гонт спостерiгав за усiм цим зi значним iнтересом. Вiн пiдiйшов до Розалi й повiдомив iй:

– Боюся, мiсiс Кобб пiшла без вас.

Розалi це здивувало.

– Чого… – почала вона, а потiм зупинила погляд на новоприбулiй зi значком «Нiчки казино», мiцно пришпиленим мiж грудей.

Та саме роздивлялася турецький килим, що висiв на стiнi, з твердим iнтересом студентки факультету мистецтв у галереi. Руки тримала на широких стегнах.

– Оу, – вимовила Розалi. – Вибачте, менi вже треба йти.

– Тi двое немалого глека розбили, я так бачу, – зауважив мiстер Гонт.

Розалi спантеличено всмiхнулася. Гонт знову перевiв погляд на жiнку в хустцi.

– А хто це?

Розалi зморщила нiс.

– Вiлма Джерзик, – пояснила вона. – Вибачте… менi справдi варто наздогнати Неттi. Вона дуже нервова, знаете.

– Звiсно, – промовив вiн i поглядом провiв Розалi до дверей. І додав: – Усi ми такi.

Тодi його плеча торкнулася Кора Раск.

– А скiльки за фотографiю Короля? – вимогливо запитала вона.

Лiленд Гонт засяяв iй слiпучою посмiшкою.

– Що ж, нумо це обговорювати, – запропонував вiн. – Скiльки вона коштуе, на вашу думку?




Роздiл третiй



1

Найновiший комерцiйний порт Касл-Рока був зачинений уже майже двi години, коли Алан Пенгборн повiльно котив по Мейн-стрiт у бiк будiвлi мунiципалiтету, в якiй розташовувалися шерифська управа й департамент полiцii Касл-Рока. Вiн був за кермом максимально невиразного автомобiля – унiверсала «форд» 1986 року. Сiмейне авто. Вiн почувався паскудно й напiвп’яним. Випив лише три пива, але вони йому добряче вдарили в бубен.

Минаючи «Необхiднi речi», вiн кинув оком на крамницю, подумки, як i Браян Раск, схвалюючи темно-зелений навiс, що стирчав над вулицею. Алан про такi речi знав менше (оскiльки не був жодним чином пов’язаний iз працiвниками компанii «Сайдинг i дверi вiд Дiка Перрi» в Саут-Перiсi), але подумав, що ця деталь даруе Мейн-стрiт невеликий мазок шику, на противагу iншим власникам магазинiв, якi просто додають фальшивi фасади й думають, що це гарно. Вiн поки не знав, що в цьому новому мiсцi продаеться (Поллi знае, якщо ходила туди зранку, як планувала), але Алановi воно скидалося на приемний французький ресторан, куди водиш дiвчину своiх мрiй, перш нiж улестити ii до себе в лiжко.

Крамниця вилетiла йому з голови, як тiльки проiхав повз неi. Через два квартали вiн увiмкнув правий поворот i заiхав у вузький провулок мiж приземкуватою цегляною будiвлею мунiципалiтету й оббитою бiлими дошками спорудою водогосподарчого управлiння. У провулку стояв знак «ЛИШЕ ДЛЯ СЛУЖБОВИХ АВТОМОБІЛІВ».

Будiвля мунiципалiтету мала форму лiтери «Г», а в кутку мiж двох крил була невелика стоянка. Три мiсця були позначенi табличками «ШЕРИФСЬКА УПРАВА». На одному з них стояв проперджений старий «фольксваген-жук» Норрiса Рiджвiка. Алан припаркувався на сусiдньому мiсцi, вимкнув фари й двигун, потягнувся до ручки дверцят.

Депресiя (вiдколи вiн покинув «Блакитнi дверi» в Портлендi, вона оточувала його, кружляла, нiби вовча зграя навколо ватри в пригодницьких оповiданнях, що вiн iх читав дитиною) раптом кинулася на нього. Алан вiдпустив ручку й просто сидiв за кермом унiверсала, сподiваючись, що минеться.

Цей день вiн провiв у Портлендському районному судi, свiдчачи за обвинуваченнями в чотирьох судових засiданнях поспiль. Район охоплюе чотири округи – Йорк, Камберленд, Оксфорд, Касл, – i з усiх правоохоронцiв у тих округах Алановi Пенгборну iздити доводилося найдовше. Тому трое районних суддiв робили все можливе, щоб призначати слухання його справ щонайтiснiше, щоб вiн не iздив частiше нiж двiчi на мiсяць. Так вiн мав можливiсть проводити якийсь час в окрузi, який заприсягся захищати, а не в дорогах мiж Касл-Роком i Портлендом, проте це також виливалося в те, що пiсля такого дня в судi вiн почувався нiби школяр, що шкандибае з аудиторii, в якiй щойно складав схоластичнi тести. Варто було трохи подумати й не глушити пiсля цього ще й алкоголь, але Гаррi Кросс i Джордж Кромптон саме збирались у «Блакитнi дверi» й наполягли, щоб Алан приеднався. На це була хороша причина: низка стовiдсотково пов’язаних крадiжок, якi вiдбувалися на територiях, за якi вони вiдповiдальнi. Проте реальна причина, чому вiн пiшов, мала спiльну з бiльшiстю поганих iдей рису: у той час це здавалося хорошою iдеею.

Тепер вiн сидiв за кермом колись сiмейного автомобiля, пожинаючи те, що посiяв власною свободою волi. Голова глухо болiла. Вiн вiдчував помiтну нудоту. Але найгiрше дiяла депресiя – вона повернулася, ще й iз наддатком.

«Привiт! – радiсно вереснула вона з фортецi в його головi. – Ось i я, Алане! Приемно побачитися! Вгадай що? Ось вiн, кiнець довгого важкого дня, а Еннi з Тоддом досi мертвi! Пам’ятаеш суботу, коли Тодд розлив молочний коктейль на передне сидiння? Ондечки, де зараз лежить твiй портфель, правда? А ти на нього накричав? Вау! Ти цього не забув, правда? Забув? Ну, це нiчого, Алане, бо я прийшла, щоб нагадати тобi! І нагадувати тобi! І нагадувати!»

Вiн пiдняв портфель i втупився в сидiння. Так, пляма нiкуди не щезла, i так, вiн тодi накричав на Тодда. «Тодде, чому ти вiчно такий безалаберний?» Щось таке, нiчого серйозного, але не тi слова, якi б сказав, якби знав, що твоiй дитинi жити залишилося менше нiж мiсяць.

Йому сяйнуло, що насправдi проблема не у випитому пивi. Це все через машину, яку вiн так до кiнця й не почистив. Алан цiлий день проiздив iз примарами дружини й сина.

Вiн нахилився вперед й вiдкрив бардачок, щоб дiстати блокнот штрафних квитанцiй (носитися з ним, навiть коли iдеш у Портленд, щоб цiлий день свiдчити в судi, звичка непереборна), i потягнувся далi всередину. Пальцi наштовхнулися на цилiндричний предмет, i той iз глухим ударом упав на пiдлогу унiверсала. Алан поклав блокнот на портфель, схилився й дiстав те, що випало з бардачка. Вiн пiднiс той предмет до свiтла дуговоi натрiевоi лампи й довго роздивлявся, вiдчуваючи, як у душу проникае старий огидний бiль утрати й журби. Артрит Поллi уражае руки. Його, здавалося, б’е в саме серце, i хто тут розсудить, кому з них гiрше?

Банка, звiсно, належала Тоддовi – Тоддовi, який, без сумнiву, жив би в Обернськiй крамницi приколiв, якби йому дозволили. Хлопця зачаровували копiйчанi чудасii, якi там продавалися: шокери для рукостискання, порошок для чхання, склянки-проливайки, мило, що зафарбовувало долонi в колiр вулканiчного попелу, пластикове собаче гiмно.

«Ця рiч досi тут. Пiвтора року, вiдколи вони померли, а це досi тут. Як, заради всього святого, я це пропустив? Господи».

Алан покрутив круглу банку в руках, пригадуючи, як хлопець благав, щоб йому дозволили купити за кишеньковi грошi саме цю рiч, як Алан вiдмовляв, цитуючи прислiв’я свого батька: у дурня грошi недовго в кишенi лежать. І як Еннi тодi м’яко його перемогла.

«Ти себе послухай, мiстере Чародiю-Аматоре, говориш як пуританин якийсь. Просто в шоцi з тебе! Як думаеш, звiдки в нього взагалi таке шаленство через тi жарти й приколи? У моiй сiм’i фотографiю Гудiнi в рамцi на стiнi точно не тримали. Чи скажеш, що сам нiколи не купував одну-двi склянки-непроливайки в гарячi й шаленi днi молодостi? Що ти б не вмер за старий розiграш “змiя в банцi з-пiд горiхiв”, якби побачив такий десь на вiтринi?»

Вiн, гмикаючи й вiдкашлюючись, дедалi бiльше нагадував зарозумiлого снобського пустомелю. Зрештою йому довелося прикрити рота долонею, щоб приховати присоромлену усмiшку. Еннi це, проте, помiтила. Еннi завжди помiчала. Такий у неi був дар… який не раз ставав йому порятунком. Їi почуття гумору – i почуття мiри – завжди було краще, нiж у нього. Гострiше.

«Нехай купить собi, Алане, дитинство раз у життi. Та й це весело».

Тож вiн купив. А…

«…а через три тижнi розлив молочний коктейль на сидiння, а ще через чотири помер! Вони обое померли! Вау! Ти уяви собi! Час дiйсно летить, правда, Алане! Але ти не переймайся! Бо я тобi все нагадуватиму! Так, сер! Я все тобi нагадуватиму, бо така в мене робота, для цього я створена!»

На етикетцi банки писалося «СУМІШ ГОРІХІВ “ЖУЙ-СМАКУЙ”». Алан зняв кришку, i звiдти вискочило п’ять футiв скрученоi зеленоi змii, вдарилося об вiтрове скло й вiдскочило йому на колiна. Алан дивився на змiю, почув у головi смiх свого мертвого сина й заплакав. Ридання було позбавлене драматизму, тихе й виснажене. Здавалося, сльози мають багато спiльного з мертвими близькими: вони не можуть просто минути. Вони надто повсюднi, i тiльки-но починаеш розслаблятися й думати, що все позаду, все чисто, смiття винесено, аж тут знаходиться ще щось. А потiм знову. І знову.

Чому вiн дозволив Тоддовi купити ту дурню? Чому вона досi в бардачку? І чому вiн узагалi поiхав цим унiверсалом?

Вiн дiстав iз задньоi кишенi хустинку й витер з обличчя сльози. Тодi повiльно запхав змiю – з дешевого крепованого паперу з металевою пружиною всерединi – назад у ту фальшиву банку з-пiд горiхiв. Закрутив кришку й замислено попiдкидав ii в руцi.

«Викинь ту довбану фiгню».

Та вiн не думав, що зважиться. Принаймнi не сьогоднi. Вiн закинув прикол – останнiй, який Тодд змiг купити у, за його словами, найкращому магазинi свiту, – назад у бардачок i захряснув дверцята. Тодi ще раз узявся за ручку, ухопив портфель i вийшов з машини.

Вiн глибоко вдихнув повiтря раннього вечора, сподiваючись, що це допоможе. Не допомогло. Вiдчувався запах гнилоi деревини й хiмiкатiв, непривабливий дух, що регулярно доносився з паперових фабрик у Рамфордi, миль за тридцять на пiвнiч. Вирiшив, що потелефонуе Поллi й запитае, чи можна зайти. Це допоможе.

«Мабуть, розумнiшоi думки й не накумекаеш! – завзято погодився голос депресii. – І, мiж iншим, Алане, пригадуеш, як вiн тiшився тiею змiею? Вiн нею всiх пiдколював! У Норрiса Рiджвiка ледь серце не репнуло, а ти так реготав, що мало не обiсцявся! Пам’ятаеш? Який же жвавий вiн був! Який чудовий! А Еннi – пам’ятаеш, як вона смiялася, коли ти iй розповiв? І вона була жвава й чудова, правда? Звiсно, наприкiнцi вона й близько не була такою жвавою, та й чудовою також, але ти цього й не помiтив, правда? У тебе своiм була голова забита. Наприклад, тiею справою з Тедом Бомонтом – ти ж реально лише про це й думав. Про те, що сталося в iхньому будинку бiля озера, й про те, як, коли все закiнчувалося, вiн напивався й дзвонив тобi. А тодi його дружина взяла близнят i покинула його… усе це, а ще ж звична робота в мiстi добряче забили тобi голову, чи не так? Настiльки, що ти й не помiтив, що дiеться у власному домi. Зле, що ти на це не звернув увагу. Бо якби звернув, вони б iще жили! Про це тобi також не варто забувати, тож я нагадуватиму… i нагадуватиму… i нагадуватиму. Окей? Окей!»

Збоку на унiверсалi тягнулася подряпина, довжиною десь iз фут, одразу над отвором бензобака. Вона з’явилася вже пiсля смертi Еннi з Тоддом? Цього вiн пригадати не мiг, та це й не особливо важило. Вiн провiв уздовж неi пальцями й знову нагадав собi, що треба завезти авто в «Суноко» до Соннi на ремонт. З iншого боку, навiщо перейматися? Може, просто взяти ту трикляту чортопхайку до Гаррi Форда в Оксфорд i обмiняти на щось менше? Пробiг вiдносно невеликий. Можливо, вдасться домовитися про обмiн з оплатою…

«Але ж Тодд розлив молочний коктейль на передньому сидiннi! – обурено озвався голос у головi. – Вiн зробив це ще коли був ЖИВИМ, Алане, старий! А Еннi…»

– Ой, та заткнися, – промовив вiн.

Вiн пiдiйшов до будiвлi, тодi спинився. Поруч, так близько до дверей, що його можна було б ударити, вiдчинивши iх навстiж, стояв великий червоний «кадиллак-севiль». Йому не було потреби навiть дивитися на номерний знак, щоб знати, що там написано «КІТОН 1». Вiн, замислившись, провiв долонею по гладенькiй шкурi авто, пiсля чого ввiйшов усередину.


2

Шила Брiггем сидiла в склянiй диспетчерськiй будцi, читала «Пiпл» i пила шоколадне молоко «Ю-Гу». Об’еднанi шерифська управа й департамент полiцii Касл-Рока стояли безлюднi, якщо не враховувати Норрiса Рiджвiка.

Норрiс сидiв позаду староi електричноi друкарки «Ай-Бi-Ем», працював над звiтом з тiею болiсною, затамованою зосередженiстю, якою супроводжувати паперову роботу мiг лише Норрiс. Вiн втуплювався в друкарську машинку, тодi рiзко нахилявся вперед, нiби його вгатили в живiт, i з поспiшним гуркотом починав лупити по клавiшах. Вiн залишався у згорбленiй позi достатньо часу, щоб прочитати написане, пiсля чого м’яко стогнав. Лунав звук «клац-рип! клац-рип! клац-рип!», iз яким Норрiс користувався коректором «Ай-Бi-Ем», щоб виправити помилки (зазвичай вiн витрачав за тиждень цiлий коректор), пiсля чого Норрiс виструнчувався. Далi була багатозначна пауза, пiсля якоi цикл повторювався. Приблизно за годину Норрiс кидав завершений звiт Шилi в кошик iз вхiдними документами. Раз чи двiчi на тиждень цi звiти можна було навiть розiбрати.

Норрiс пiдняв голову й усмiхнувся, забачивши Алана, що перетинав невелику зону з камерами.

– Здоров, начальнику, як воно?

– Ну, з Портлендом на два-три тижнi розiбрався. Тут нiчого не вiдбувалося?

– Не, все спокiйно. Алане, знаеш, у тебе очi червонi як не знати що. Знов травою-муравою бавився?

– Ха-ха, – гiрко проронив Алан. – Випив пару бокалiв з кiлькома копами, а тодi тридцять миль витрiщався на дальнi свiтла. Маеш аспiрин бiля себе?

– Як завжди, – вiдповiв Норрiс. – Сам знаеш.

У долiшнiй шухлядi Норрiсового стола розмiщувалася його аптека. Вiн висунув ii, попорпався, дiстав величезний флакон каопектату з полуничним смаком, перевiрив етикетку, похитав головою й поклав флакон назад у шухляду, пiсля чого понишпорив там iще. Зрештою дiстав пляшечку з дженериком аспiрину.

– Маю для тебе невелику роботу, – повiдомив Алан, беручи флакон i витрушуючи собi на долоню двi пiгулки. Разом iз ними висипалася купа бiлого пилу, i вiн замислився, чому з дженерика аспiрину завжди осипаеться бiльше пилу, нiж iз брендованого. А потiм iще замислився, чи не сходить з розуму.

– Оу, Алане, у мене ще двi сранi форми Е-9, i…

– Коней притримай. – Алан пiдiйшов до охолоджувача води й дiстав паперовий стаканець iз цилiндра, вкрученого в стiну. «Буль-буль-буль» – долинуло з бака, поки вiн наповнював стаканець. – Тобi треба лише перетнути кiмнату й вiдчинити дверi, через якi я щойно зайшов. Так просто, що й дитина впораеться, правда?

– Що…

– Лише не забудь узяти з собою блокнот, – зауважив Алан i заковтнув аспiрин.

Норрiс Рiджвiк одразу насторожився.

– Твiй же он на столi, бiля портфеля.

– Знаю. І там вiн i залишиться, принаймнi на сьогоднi.

Норрiс довго дивився на нього. Зрештою спитав.

– Бастер?

Алан кивнув.

– Бастер. Бляха, знову припаркувався на мiсцi для калiк. Я йому вже минулого разу говорив, що мене замахало попереджати.

Першого виборного Касл-Рока, Денфорта Кiтона ІІІ, називали Бастером[27 - Із натяком на Бастера Кiтона – американського комедiйного актора нiмого кiно. Був вiдомим у жанрi фiзичноi комедii, де постiйно грав зi стоiчним беземоцiйним виразом, за що отримав прiзвисько «Велике кам’яне обличчя».] усi, хто його знав, окрiм мунiципальних працiвникiв, якi, бажаючи втримати посаду, старалися називати його Деном чи мiстером Кiтоном, коли той був неподалiк. Лише Алан, який був вибраним чиновником, смiв називати його Бастером в обличчя i вже скористався цим правом двiчi, коли був дуже розлючений. І припускав, що вчинить так ще не раз. Ден «Бастер» Кiтон був чоловiком, розлютитися на якого Алановi Пенгборну було дуже легко.

– Та ну! – вигукнув Норрiс. – Ти з ним поговори, Алане, окей?

– Не можу. У мене наступного тижня нарада з виборними стосовно закупiвель.

– Вiн мене вже й так ненавидить, – хворобливо промовив Норрiс. – Я ж знаю.

– Бастер ненавидить усiх, окрiм дружини й мами, – пояснив Алан, – i то щодо дружини я не впевнений. Але факт лишаеться фактом: я його попереджав разiв п’ять минулого мiсяця про паркування на нашому единому мiсцi для людей з iнвалiднiстю, а тепер хочу пiдперти слова дiлом.

– Та ти так мене з роботи попреш, а не пiдiпреш. Алане, це реально кiнчено, я серйозно. – Норрiс Рiджвiк мав вигляд нiби з реклами книжки «Коли поганi речi трапляються з хорошими людьми»[28 - When Bad Things Happen to Good People (1981) – книжка Гарольда Кушнера, консервативного рабина, яка дослiджуе питання, чому, якщо всесвiт створений i керований усемогутнiм i люблячим Богом, у ньому все одно iснуе стiльки зла й страждань.].

– Розслабся, – сказав Алан. – Почепиш йому на лобове штраф на п’ять доларiв. Вiн пiдiйде до мене й скаже, щоб я тебе звiльнив.

Норрiс застогнав.

– Я вiдмовлю. Тодi вiн скаже менi порвати штрафну квитанцiю. І на це я також вiдмовлю. А тодi, завтра в обiд, коли вiн трохи перепiниться через те, я змилуюся. І коли в нас буде наступна нарада щодо закупiвель, вiн менi буде винен.

– Ага, а менi вiн що буде винен?

– Норрiсе, ти хочеш новий пульсуючий радар чи нi?

– Ну…

– А новий факс? Ми ж уже майже два роки говоримо про те, що нам потрiбна нова факс-машина.

«Так! – фальшиво скрикнув радiсний голос у нього в головi – Ти почав говорити про нього ще коли Еннi з Тоддом були живi, Алане! Ти не забув? Не забув, коли вони були живi?»

– Ну, думаю… – промовив Норрiс. Вiн потягнувся по блокнот штрафних квитанцiй iз сумом i покiрнiстю на обличчi.

– Ти хороший чоловiк, – сказав Алан iз сердечнiстю, якоi не вiдчував. – Я трохи побуду в себе в кабiнетi.


3

Вiн зачинив дверi й набрав Поллi.

– Алло? – озвалася вона, i вiн одразу зрозумiв, що не розповiдатиме iй про депресiю, яка охопила його з такою гладенькою повнотою.

Сьогоднi в Поллi своiх проблем удосталь. Йому вистачило того одного слова, щоб зрозумiти, як вона почуваеться. Звуки «л» в «алло» були трохи невиразнi. Таке трапляеться лише тодi, коли вона приймае пiгулку перкодану або й не одну, а його вона приймае лише коли болить дуже сильно. Хоч вона й нiколи не говорить цього прямо, Алан пiдозрюе, що Поллi живе зi страхом, що одного разу «перк» перестане допомагати.

– Як ти, красуне? – запитав вiн, вiдкидаючись у крiслi й прикриваючи очi долонями.

Аспiрин не особливо допомiг головi. «Можливо, варто попросити в неi трохи “перку”», – подумав вiн.

– У мене все добре. – Вiн чув, як обережно вона говорить, переходить вiд одного слова до iншого, нiби по камiнцях перетинае потiчок. – А ти? Якийсь змучений у тебе голос.

– Та адвокати вiчно вимотують. – Вiн вiдклав думку про те, щоб зайти побачитися з нею. Вона скаже: «Звiсно, Алане», й буде рада його бачити, майже така ж рада, як i вiн вiд зустрiчi з нею, але це обтяжить ii ще бiльше, нiж iй сьогоднi треба. – Думаю, я просто пiду додому й одразу ляжу спати. Не проти, якщо я не заскочу сьогоднi?

– Нi, золото, насправдi навiть краще буде, якщо не заходитимеш.

– Дуже зле сьогоднi?

– Бувало й гiрше, – обережно вимовила Поллi.

– Я не про це питав.

– Не дуже зле, нi.

«Твiй же голос виказуе, що ти брешеш, кохана», – подумав вiн.

– Добре. А що там з тiею ультразвуковою терапiею, про яку ти розповiдала? Щось дiзналася?

– Ну, було б добре, якби я могла собi дозволити пiвтора мiсяця в лiкарнi «Мейо», раптом пощастить. Але я не маю як. І не кажи, що ти маеш таку змогу, Алане, бо я вже трохи змучилася називати тебе брехуном.

– Я думав, ти казала про Бостонську лiкарню…

– Наступного року, – пояснила Поллi. – Вони запустять клiнiку з ультразвуковою терапiею наступного року. Напевно.

Якусь мить повисла тиша, i вiн уже був хотiв попрощатися, але знову заговорила вона. Цього разу голос звучав трохи веселiше.

– Зранку заходила в новий магазин. Попросила Неттi спекти торт i прихопила його з собою. Чиста ворохобниця, звiсно, – поважнi панi ж не носять випiчку на вiдкриття. Це ж, можна сказати, на каменi висiчено.

– І як? Що там продаеться?

– Та всього потрохи. Якби притиснули до стiни, я б сказала, що це крамниця рiдкiсних i колекцiйних дрiбниць, але насправдi тут важко дати якесь визначення. Треба самому дивитися.

– З власником познайомилася?

– Мiстер Лiленд Гонт з Акрона, Огайо, – розповiла Поллi, i лише тепер Алан дiйсно почув якийсь натяк на усмiшку в ii голосi. – Вiн буде таким собi предметом обожнювання для елiтки Касл-Рока цього року – ну я так передбачаю принаймнi.

– А ти що про нього думаеш?

Коли Поллi знов заговорила, усмiшка в голосi проявилася ще бiльше.

– Ну, Алане, скажу чесно: ти мое золото, i, сподiваюся, я твое, але…

– Ти – мое, – промовив вiн. Головний бiль трохи вiдступав. Вiн сумнiвався, що це завдяки дивовижному аспiрину Норрiса Рiджвiка.

– …але вiд нього i мое серденько побiгло стриб-скоком. А бачив би ти Розалi з Неттi, коли вони повернулися…

– Неттi? – Вiн зняв ноги зi столу й сiв рiвно. – Неттi ж власноi тiнi страхаеться!

– Ага. Та оскiльки Розалi переконала ii сходити з нею – ти ж знаеш, та бiдося нiкуди сама не пiде, – я запитала Неттi, що вона думае про мiстера Гонта пiсля того, як прийшла вдень додому. Алане, ii бiднi старi очi просто загорiлися, туман у них розiйшовся. «У нього е карнавальне скло! – говорила вона. – Дуже гарне карнавальне скло! Вiн навiть запросив мене зайти завтра й подивитися ще на iншi!» Здаеться, це вперше за чотири роки вона стiльки проговорила. Ну я iй i сказала, чи ж це не мило, Неттi? А вона: «Так, а знаете що?» Я, звiсно, запитала що, i Неттi вiдповiла: «А я, мабуть, i пiду!»

Алан розсмiявся, голосно й щиро.

– Якщо вже Неттi йде до нього в гостi охоче й без якоiсь duenna[29 - Дуенья (iсп.) – старша компаньйонка молодоi дiвчини.], думаю, й менi варто пiти подивитися. Чоловiк, напевно, дуже приемний.

– Ну, знаеш, що смiшно – вiн не гарний, принаймнi не такий, як гарними бувають актори, але в нього просто прекраснi каштановi очi. Це така окраса його обличчя.

– Ну, ви дивiться, панi, – гаркотнув Алан. – Мiй мускул ревнощiв починае смикатися.

Вона трiшки посмiялася.

– Не думаю, що тобi варто хвилюватися. Але е ще одне.

– Що ще?

– Розалi розповiдала, що туди заходила Вiлма Джерзик, поки Неттi була там.

– Щось сталося? Погиркалися?

– Нi. Неттi поблимала очима на ту Джерзик, а та нiби губу закопилила в ii бiк – ну, так Розалi розповiдала, – а потiм Неттi поквапилася геть. Вiлма Джерзик останнiм часом не дзвонила тобi через пса Неттi?

– Нi, – вiдповiв Алан. – Та й не було причини. Я проiжджав повз будинок Неттi пiсля десятоi разiв п’ять за останнi пiвтора мiсяця, десь так. Пес бiльше не гавкае. То лише щенята таке роблять, Поллi. Вiн трохи вирiс, i в нього добра господиня. Може, у Неттi й трохи забагато птахiв у шпакiвнi, але з тим собакою вона добре розiбралася… як там його звати?

– Рейдер.

– Ну от, Вiлмi Джерзик доведеться знайти якусь iншу причину кородитися, бо з Рейдером покiнчено. Але ii то не зупинить. Такi панi, як Вiлма, нiколи не вгамовуються. Рiч же не в собацi була взагалi, правда. Вiлма була едина з цiлого району, що скаржилася. Рiч у Неттi. У таких людей, як Вiлма, нюх на слабкiсть. А вiд Неттi Кобб у тому планi аж дух забивае.

– Так, – сумно й замислено погодилася Поллi. – Ти чув, що Вiлма Джерзик якось подзвонила iй уночi й сказала Неттi, що як та не заткне собаку, то вона прийде й перерiже йому горло?

– Ну, – спокiйно вiдповiв Алан. – Я знаю, що таке тобi розповiла Неттi. А ще я знаю, що Вiлма до всирачки налякала Неттi, а в тiеi е своi… проблеми. Я не кажу, що Вiлма Джерзик не здатна на такий дзвiнок, бо це брехня. Але, можливо, Неттi те все надумалося.

Те, що в Неттi проблеми, – немале заниження, але бiльше говорити й не було сенсу: вони обое знали, про що йдеться. Пiсля рокiв пекла у шлюбi з нелюдом, який знущався з неi всiма способами, якими чоловiк може знущатися з жiнки, Неттi Кобб загнала своему благовiрному виделку для м’яса в горлянку, поки той спав. Вона провела п’ять рокiв у «Джунiпер Гiлл» – психiатричнiй лiкарнi бiля Огасти. Працювати на Поллi вона почала в рамках програми звiльнення з-пiд варти для роботи. На думку Алана, iй як нiкому пощастило подружитися з такою людиною, i покращення стану Неттi лише пiдтверджувало його думку. Через два роки Неттi переiхала у власне невеличке житло на Форд-стрiт за шiсть кварталiв вiд центру.

– У Неттi е проблеми, так, – погодилася Поллi. – Але ii реакцiя на мiстера Гонта, от не перебiльшую, я просто в шоцi була. Це було дiйсно страшенно мило.

– Треба й самому познайомитися з тим чоловiком, – сказав Алан.

– Розповiси менi, що думаеш. І зацiни тi карi очi.

– Сумнiваюся, що моя реакцiя на них збiгатиметься з твоею, – сухо проронив Алан.

Вона знову засмiялася, хоча цього разу, як йому здалося, дещо вимушено.

– Спробуй трохи поспати, – порадив вiн.

– Постараюся. Дякую, що подзвонив, Алане.

– Нема за що. – Вiн замовк. – Я кохаю тебе, кралю.

– Дякую, Алане… я також тебе кохаю. На добранiч.

– На добранiч.

Вiн поклав слухавку, викрутив шийку настiльноi лампи так, щоб вона свiтила на стiну, тодi закинув ноги на стiл i склав долонi перед грудьми, нiби в молитвi. Вистовбурчив указiвнi пальцi. На стiнi вистромив вуха кролик iз тiнi. Алан просунув великi пальцi мiж виструнченими вказiвними, i кролик завертiв носом. Алан змусив кролика пострибати через iмпровiзованi вогнi рампи. Далi перевальцем посунув слон, помахуючи хоботом. Алановi долонi рухалися зi спритною й моторошною легкiстю. Вiн майже не помiчав тварин, яких створював: це була його стара звичка, як-от iншi люди скошують очi на кiнчик носа й промовляють «Ом»[30 - Ом – священний звук i духовний символ у дхармiчних релiгiях. Використовуеться, зокрема, пiд час медитацiй.].

Вiн думав про Поллi. Поллi та ii бiднi руки. Як iй допомогти?

Якби питання було лише в грошах, вiн би повiз ii на стацiонар у лiкарню «Мейо» хоч завтра – з пiдписом, завiренням i доставкою. Вiн би це зробив навiть якби довелося закутати ii в гамiвну сорочку та обколоти заспокiйливими.

Але питання не лише в грошах. Ультразвук як спосiб лiкування дегенеративного артриту лише починае розвиватися. Вiн може виявитися ефективним, як вакцина Солка, i маячнею, як френологiя. У будь-якому разi, зараз це не мае значення. Імовiрнiсть тисяча до одного, що це нiчого не дасть. Проте його лякала не втрата грошей, а розбитi надii Поллi.

Ворона – гнучка й жива, нiби з диснеiвського мультфiльму, – повiльно пролопотiла через диплом Полiцейськоi академii Олбанi. Крила видовжилися, i птаха перетворилася на доiсторичного птеродактиля, який, здiйнявши трикутну голову, кинувся в бiк шафок-картотек у кутку, геть зi свiтла.

Вiдчинилися дверi. У кабiнет устромилося скорботне басет-гаундiвське обличчя Норрiса Рiджвiка.

– Зробив, як ти сказав, Алане, – повiдомив вiн з iнтонацiею чоловiка, що зiзнаеться в убивствi кiлькох маленьких дiтей.

– Добре, Норрiсе, – сказав Алан. – На тебе тут нiяке гiмно не полетить, слово даю.

Норрiс iще трохи подивився на нього вологими очима, а потiм iз сумнiвом кивнув i перевiв погляд на стiну.

– А покажи Бастера, Алане.

Алан усмiхнувся, похитав головою й потягся до лампи.

– Та давай, – умовляв Норрiс. – Я йому, бляха, штраф виписав, я заслужив. Будь ласка. Мене вiд того аж трясе.

Алан зиркнув Норрiсовi над плечем, пересвiдчився, що нiкого немае, i звив одну долоню навколо iншоi. На стiнi, розхитуючи черевом, тлустий чоловiк-тiнь крався через свiтло. Один раз зупинився, щоб пiдтягти ззаду штани, й посунув далi, агресивно крутячи головою.

Смiх Норрiса був високий i радiсний – дитячий. На мить Алана це змусило згадати про Тодда, але вiн вiдiпхнув цю думку. Досить як на один вечiр, Господи Боже.

– Йопта, я просто вмираю з того, – ще захлинаючись вiд смiху, видушив Норрiс. – Ти запiзно народився, Алане, – мiг зробити собi кар’еру в «Шоу Еда Саллiвана».

– Давай-давай, – сказав на це Алан. – Іди вже звiдси.

Смiючись, Норрiс зачинив дверi.

Алан зачекав, поки Норрiс – худорлявий i дещо зарозумiлий – пройде коридором, а тодi вимкнув лампу й дiстав iз задньоi кишенi потертий блокнот. Пробiгся великим пальцем по сторiнках, знайшов чисту й написав: «Необхiднi речi». Нижче нашкрябав: «Лiленд Гонт, Клiвленд, Огайо». Правильно? Нi. Закреслив «Клiвленд» i написав натомiсть: «Акрон». «Може, я дiйсно божеволiю», – подумав вiн. У третьому рядку написав: «Перевiрити».

Вiн сховав блокнот у кишеню, подумав, чи не рушити додому, але натомiсть знову ввiмкнув лампу. Невдовзi по стiнi замаршував парад: леви, тигри, ведмедi, кого лише там не було. Наче Сендбергiв туман[31 - Ідеться про класичний вiрш Карла Сендберга.], депресiя знову пiдкралася на дрiбних котячих нiжках. Голос знову заговорив про Еннi й Тодда. За якийсь час Алан Пенгборн почав його слухати. Вiн робив це всупереч собi… але щодалi бiльше заглиблюючись у нього.


4

Поллi лежала на лiжку i, закiнчивши розмову з Аланом, перевернулася на лiвий бiк, щоб повiсити слухавку. Натомiсть та випала в неi з руки й гупнулася на пiдлогу. «Принцесiвський» телефон повiльно посунувся через тумбочку, очевидно, зiбравшись приеднатися до своеi iншоi половини. Поллi потягнулася до телефона, але долонею врiзалася в край тумбочки. Монструозний удар болю прорвався крiзь тонку павутину болегамувальних i рвонув аж до плеча. Їй довелося закусити губу, щоб стримати крик.

Телефон звалився з тумбочки й видав «дзень!» внутрiшнього дзвiнка. Вона чула, як зi слухавки доноситься рiвний iдiотичний гул вiдкритоi лiнii. Було схоже на комашине гнiздо, яке транслюють через короткохвильовий передавач.

Поллi подумала, чи не пiдняти телефон клешнями, що тепер лежали в неi на грудях, проте не хапаючи апарата (сьогоднi ii пальцi взагалi не згинались), а притискаючи його, нiби акордеонiстка, i раптом цього всього стало забагато, навiть така проста рiч, як пiдняти телефон, що впав на пiдлогу, стала невиконуваним завданням, тому вона розплакалася.

Бiль знову вповнi прокинувся, прокинувся й бiснувався, перетворюючи ii долонi – особливо ту, якою вона вдарилася, – на вогнища гарячки. Поллi лежала на лiжку, споглядаючи стелю пливким зором, i плакала.

«Боже, я б усе вiддала, щоб вiд цього звiльнитися, – думала вона. – Що завгодно вiддала б, що завгодно, що завгодно».


5

До десятоi години осiннього вечора Мейн-стрiт Касл-Рока була замкнута надiйно, як сейф «Чабб». Вуличнi лiхтарi кидали чимдалi слабшi кола бiлого свiтла на хiдники та фасади бiзнес-будiвель, внаслiдок чого центр мiста скидався на покинуту декорацiю для фiльму. Вам може здатися, що невдовзi з’явиться самотня постать у фраку й цилiндрi – Фред Астер чи, можливо, Джин Келлi – й витанцьовуватиме на шляху з однiеi свiтляноi плями до iншоi, пiдспiвуючи про те, як самотньо парубку, коли кохана дала йому вiдкоша, а всi бари вже зачинено. Тодi з iншого кiнця Мейн-стрiт з’явиться iнша постать – Джинджер Роджерс чи, можливо, Сiд Чарiсс – у вечiрнiй сукнi. Вона танцюватиме в бiк Фреда (чи Джина), спiваючи про те, як самотньо дiвчиноньцi, коли коханий ii продинамив. Вони побачать одне одного, артистично зупиняться, а тодi станцюють разом перед банком чи, можливо, «Шито-крито».

Натомiсть на виду виринув Г’ю Прiст.

Вiн не був схожий нi на Фреда Астера, нi на Джина Келлi, жодноi дiвчиноньки в дальньому кiнцi Мейн-стрiт, яка б наближалася до романтичноi можливостi побачитися з ним, не було, а такоi, щоб танцювала, – i поготiв. Вiн, проте, пив. І почав пити вiн у «Захмеленому тигрi», розмiрено, вiд четвертоi дня. На цей момент веселощiв навiть просто ходити стало складно, уже не кажучи про якiсь вигадливi па. Вiн брiв повiльно, тягнучись вiд одного кружальця свiтла до iншого, волочачи тiнь через фасади перукарнi, «Вестерн Авто», салону вiдеопрокату. Трiшки петляв, червоними очима безпристрасно втупившись перед собою, а немале пузо довгою похилою дугою випиналося з-пiд пропiтнiлоi блакитноi футболки (спереду якоi був малюнок величезного комара й напис «ОФІЦІЙНИЙ ПТАХ ШТАТУ МЕЙН»).

Пiкап Громадських робiт Касл-Рока, який вiн водив, досi стояв на грунтовiй стоянцi позаду «Тигра». Г’ю Прiст був негордим власником кiлькох порушень у категорii «водiння у станi алкогольного сп’янiння», а пiсля останнього – яке потягнуло за собою шiсть мiсяцiв без водiйських прав – той уйобок Кiтон, його спiвуйобки Фуллертон i Семюелс, а також iхня спiвсука Вiльямс докладно пояснили, що iхне терпiння вичерпалося. Наступний такий випадок призведе до втрати прав навiчно, а також до майже стовiдсотковоi втрати роботи.

Вiд цього Г’ю пити не перестав – жодна земна сила його б до цього не змусила, – але твердо постановив бiльше не сiдати за кермо п’яним. Йому п’ятдесят один, а в такому вiцi запiзно змiнювати роботу, особливо з довгою службовою бiографiею п’яноi iзди, що тягнулася в нього за спиною, нiби бляшанка, прив’язана до собачого хвоста.

Саме тому цього вечора вiн брiв додому пiшки, i iбать же довгою була ця прогулянка, а ще варто не забувати про певного працiвника Громадських робiт на iм’я Боббi Дугас, якому завтра доведеться добрячого харамана загнути, хiба йому хочеться повернутися додому з меншою кiлькiстю зубiв, нiж прийшов на роботу.

Г’ю проминав «Закусочну Нен», коли почала сiяти дрiбна мжичка. Це йому настрiй не покращило.

Сьогоднi вiн був запитав Боббi, який щовечора iздив повз будинок Г’ю додому, чи той збираеться заглядати в «Тигр» цього вечора на парочку пивасiв. Боббi Дугас вiдповiв, що конешно, Г’юберте – Боббi завжди називав його Г’юбертом, а його так, блядь, не звуть, i можна закладатися, що ця хуйня також закiнчиться, i то скоро. «Та конешно, Г’юберте, я, певно, пiд’iду коло сьомоi, як все».

Тож Г’ю, упевнений, що зможе проiхатися, навiть якщо сам трохи налижеться, пiд’iхав до «Тигра» десь п’ять хвилин по четвертiй (вiн закiнчив змiну трохи ранiше, майже на пiвтори години ранiше, якщо чесно, та й хер з тим, Дiка Бредфорда все одно на мiсцi не було) й одразу взявся за справу. Надходить сьома година, i вгадайте що? А нема Боббi Дугаса, йопта-нах! Надходить восьма, пiв на дев’яту, i вгадайте, що далi? Те саме, йокелемене!

За двадцять десята Генрi Бофорт, бармен i власник «Захмеленого тигра», запропонував Г’ю брати ноги в руки, класти ноги на плечi, крутити педалi подалi – коротше кажучи, валити нахер. Г’ю це розлютило. Так, вiн влупив ногою музичний автомат, але ж то просто знов iшла пiсня довбаного Роднi Кровелла.

– Я що, мав сидiти й то слухати? – пред’являв вiн Генрi. – Та помiняй уже нарештi пластинку, i по всьому. У нього спiв як у довбаного пепiлептика.

– Тобi тут мало дали, я так розумiю, – вiдповiв на це Генрi. – Але бiльше ти тут i не отримаеш. Решту хiба в себе з холодильника дiстанеш.

– А як я скажу не? – не вгавав Г’ю.

– Тодi я дзвоню шерифовi Пенгборну, – незворушно сказав на це Генрi.

Іншi завсiдники «Тигра» – так пiзно в буднiй вечiр iх було небагато – з цiкавiстю спостерiгали за розмовою. Поруч iз Г’ю Прiстом чоловiки дотримувалися обережноi ввiчливостi, особливо коли той налигувався, проте переможцем у конкурсi «Найприемнiший мужик Касл-Рока» йому не бути нiколи.

– Менi б цього не хотiлося, – продовжив Генрi, – але я це зроблю, Г’ю. Мене замахало, що ти вiчно лупиш по моiй «рок-олi».

Г’ю задумався, чи не сказати: «Тодi я, мабуть, краще ТЕБЕ лупну пару раз, сраний ти сучий жабоiде». Тодi уявив собi жирного уйобка Кiтона, який вручае йому повiдомлення про звiльнення через те, що Г’ю в мiсцевiй тавернi чортiв здiймае. Звiсно, якщо його дiйсно звiльнять, то повiдомлення прийде поштою, як завжди, свинi на кшталт Кiтона нiколи не бруднять рук (чи не ризикують отримати в табло), звiльняючи людей особисто, але думка про це допомогла – вiн трохи охолов. Крiм того, у нього вдома е кiлька шестибляшанкових блокiв пива в холодильнику i ще один у сараi.

– Добро, – сказав вiн. – Менi тут проблем усе одно не треба. Дай ключi. – Бо вiн вiддав iх Генрi як запобiжний захiд ще коли всiвся в барi, шiсть годин i вiсiмнадцять пив тому.

– Нiт. – Генрi витер руки об шмат рушника й незворушно дивився на Г’ю.

– Нiт? Що значить, бляха, нiт?

– Значить, ти надто п’яний, щоб iздити. Я це знаю, а коли ти завтра зранку прокинешся, то й ти також знатимеш.

– Слухай, – терпляче продовжив Г’ю. – Коли я тобi дав тi сранi ключi, то думав, що мене додому вiдвезуть. Боббi Дугас казав, що заскочить на кiлька пляшок. Я не винен, що той тупий урод не прийшов.

Генрi зiтхнув.

– Менi шкода, що так сталося, але це не моя проблема. Мене можуть засудити, якщо ти когось стукнеш. Сумнiваюся, що тобi до того е якесь дiло, але менi е. Мушу прикривати свою жопу, мужик. У нашому свiтi нiхто, крiм тебе самого, це не робитиме.

Г’ю вiдчув образу, жалiсть до себе самого i дивну зародкову жалюгiднiсть, що здiймалася на поверхню розуму, нiби якась гидотна рiдина, що витiкае з давно похованоi бочки з токсичними вiдходами. Вiн перевiв погляд вiд ключiв, що висiли за баром бiля таблички «ЯК НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ НАШЕ МІСТО, ШУКАЙ РОЗКЛАД РУХУ ПОЇЗДІВ», знову на Генрi. Тривога охопила його, коли вiн зрозумiв, що от-от розплачеться.

Генрi глянув повз нього на кiлькох iнших вiдвiдувачiв, що сидiли в барi.

– Ей! Із вас, штурпакiв, хтось iде в бiк Касл-Гiллу?

Чоловiки опустили погляди й нiчого не вiдповiли. Один-двое похрустiли кiстками. Чарлi Фортiн напоказ повiльно посунув у бiк чоловiчоi вбиральнi. Нiхто не вiдповiв.

– Бачиш? – сказав Г’ю. – Ну давай, Генрi, вiддай ключi.

Повiльно й упевнено Генрi похитав головою.

– Якщо хочеш iще хоч раз сюди зайти й випити, доведеться прогулятися.

– Ну й прогуляюся! – крикнув Г’ю. Його голос звучав наче в ображеноi дитини на межi iстерики.

Вiн почовгав залом, опустивши голову й щосили стиснувши кулаки. Чекав, що хтось засмiеться. Майже сподiвався на це. Тодi вiн наведе тут порядок, i пiшла та робота нахуй. Проте всi мовчали, окрiм Рiби Макiнтайр, яка щось там скиглила про Алабаму.

– Ключi зможеш забрати завтра! – гукнув йому в спину Генрi.

Г’ю не вiдповiв. Доклавши немислимих зусиль, вiн стримався, щоб дорогою не пробити потертим жовтим робочим чоботом довбану «рок-олу» Генрi Бофорта. Тодi, не пiднiмаючи голови, вiн зник у темрявi.


6

Тепер мряка перетворилася на реальну мжицю, i Г’ю припускав, що та перейде у звичний рясний дощ, доки вiн дiйде додому. Така вже його фортуна. Вiн незворушно йшов уперед, ноги вже так сильно не заплiталися (свiже повiтря його трохи витверезило), очi невгавно бiгали з боку в бiк. Спокою на душi не було, а ще дуже хотiлося, щоб на дорозi хтось трапився й нахамив йому. Навiть дещиця хамства згодилася б. Вiн ненароком згадав дiтвака, що вчора вдень вискочив йому перед машиною, i похмуро замрiявся, як би збив того шмаркача, розмазавши по вулицi. Це не була б його провина, у жодному разi. У його часи дiти хоч дивилися, де йдуть.

Вiн пройшов повз вiльну дiлянку, де колись стояв «Емпорiум Галорiум», до того як згорiв, «Шито-крито», магазин iнструментiв… i зрештою пiдiйшов до «Необхiдних речей». Зиркнув на вiтрину, повернув погляд знову на Мейн-стрiт (лишилося пiвтори милi, i, можливо, вiн таки уникне дощу, поки той ще не почав добряче сипати), аж раптом зупинився.

Ноги вже провели його повз нову крамницю, тож довелося повернутися. Над вiтриною горiло едине свiтло, м’яко осяваючи три предмети. Свiтло також лилося йому на обличчя й фантастичним чином трансформувало його. Зненацька Г’ю набув вигляду змученого хлопчика, який не спить, хоча вже давно пора. Маленького хлопчика, який побачив, що хоче на Рiздво – що мусить отримати на Рiздво, бо, несподiвано, бiльше нiчого на цiлiм божiм свiтi йому не хочеться. Обабiч центрального предмета на вiтринi стояли двi жолобчастi вази (з улюбленого карнавального скла Неттi Кобб, хоча Г’ю про це не знав, та й не хотiв знати).

То був лисячий хвостик.

Раптом знову настав 1955 рiк, вiн щойно отримав водiйськi права i iхав на гру чемпiонату серед школярiв захiдного Мейну – Касл-Рок проти Грiнспарка – татовим «фордом» 53-го року з вiдкидним дахом. То був химерно теплий листопадовий день, настiльки теплий, щоб зняти той старий дах i накрити його брезентом (особливо якщо ви купка гарячих дiтлахiв, готових i охочих здiймати кiпiш), i в машинi iх було шестеро. Пiтер Дойон прихопив флягу вiскi «Лог Кебiн», по радiо спiвав Перрi Комо, Г’ю Прiст сидiв за бiлим кермом, а в повiтрi трiпотiв прикрiплений до антени довгий пишний лисячий хвiст, точно такий же, як зараз лежить на вiтринi.

Г’ю згадав, як майорiв той хвiст, як вiн, споглядаючи його, думав, що коли матиме власний кабрiолет, то й хвiст такий також матиме.

Вiн згадав, як вiдмовився вiд фляги, коли дiйшла його черга. Вiн за кермом, а за кермом не п’еш, бо вiдповiдальний за життя iнших. А також згадав iще одну рiч: упевненiсть, що вiн проживае найкращу годину найкращого дня свого життя.

Спогад був несподiваним i дещо болiсним через свою чистоту й повну сенсорнiсть пам’ятi – димний аромат паленого листя, миготiння листопадового сонця на свiтловiдбивачах вiдбiйника, – i тепер, задивившись на лисячий хвiст на вiтринi «Необхiдних речей», вiн збагнув, що то й був найкращий день його життя, один з останнiх до того, як бухло мiцно засмоктало його у свою гумову пластичну трясовину, зробивши з нього дивну версiю царя Мiдаса: усе, чого вiн вiдтодi торкаеться, обертаеться гiмном.

Раптом Г’ю подумав: «Я можу змiнитися».

Ця думка мала власну захопливу чiткiсть.

«Я можу почати спочатку».

Чи таке можливо?

«Так, думаю, можливо. Я можу купити той хвiст i причепити на антену свого “б’юiка”».

Усi, звiсно, смiятимуться. Мужики з мене смiятимуться.

«Якi мужики? Генрi Бофорт? Той малий нiкчема Боббi Дугас? І що? Нахуй пiшли. Купи собi той хвiст, причепи до антени i iдь…»

Їхати куди?

«Ну, як щодо четвергових зустрiчей “Анонiмних алкоголiкiв” у Грiнспарку для початку?»

На мить ця можливiсть ошелешила й розпалила його, так само як довгострокового в’язня могло б ошелешити й розпалити видиво ключа, що його в замку залишив недбалий наглядач. На мить вiн навiть побачив, як це вiдбуваеться: як вiн отримуе спершу бiлий, тодi червоний, тодi синiй жетони, не п’е день за днем, мiсяць за мiсяцем. Бiльше жодного «Захмеленого тигра». Шкода. Але також жодних платiжних днiв у страху знайти в конвертi разом iз чеком повiдомлення про звiльнення.

У ту мить, стоячи й витрiщаючись на лисячий хвiст на вiтринi «Необхiдних речей», Г’ю бачив майбутне. Уперше за багато рокiв вiн бачив майбутне, i той чудовий помаранчевий лисячий хвiст iз бiлим кiнчиком проносився ним, нiби бойова хоругва.

Тодi знову з хрускотом увiрвалася реальнiсть, i пахла вона дощем та вологим брудним одягом. Нiякого у нього хвоста не буде, нiяких зустрiчей АА, нiяких жетонiв, нiякого майбутнього. Йому п’ятдесят один, бляха, рiк, а у п’ятдесят один ти вже застарий для мрiй про майбутне. У п’ятдесят один потрiбно бiгти лише задля того, щоб утекти вiд лавини власного минулого.

Проте якби то був робочий час, вiн би все одно спробував. Та, бляха, точно спробував би. Вiн би зайшов, здоровий як гаспидяка, i запитав би, скiльки за той лисячий хвiст на вiтринi. Але зараз десята година, на Мейн-стрiт усе замкнено, як на поясi вiрностi крижаноi королеви, i коли вiн наступного ранку прокинеться з вiдчуттям, нiби хтось загнав йому бурульку межи очi, то не згадае зовсiм нiчого про той чудовий лисячий хвiст iз його жвавим червонястим кольором.

І все одно, вiн iще на мить затримався, проводячи брудними зашкарублими пальцями по склу, нiби дитина по вiтринi магазину iграшок. Кутикiв губ торкнулася слабка усмiшка. Нiжна усмiшка, яка на обличчi Г’ю Прiста здавалася недоречною. А тодi десь угорi по Касл-В’ю кiлька разiв запахкала вихлопна труба якогось автомобiля, рiзко, наче з дробовика, звуки розiрвали дощове повiтря, i Г’ю з переляку повернувся в теперiшне.

«Нахуй. Про що ти, блядь, думаеш?»

Вiн вiдвернувся вiд вiтрини й повернув обличчя знову в бiк дому – якщо двокiмнатну халупу з присобаченим сараем можна назвати домом. Проходячи пiд навiсом, вiн крадькома глипнув на дверi… i знову зупинився.

Табличка на них, звiсно ж, повiдомляла: ВІДЧИНЕНО.



Нiби крiзь сон, Г’ю простягнув руку й спробував повернути ручку. Та вiльно пiддалася. Над головою дзенькнув маленький срiбний дзвоник. Звук, здавалося, долинав iз якоiсь неможливоi вiдстанi.

Посеред крамницi стояв чоловiк. Вiн водив пiр’яним вiничком по склянiй шафцi й щось собi намугикував. Коли теленькнув дзвоник, вiн повернувся в бiк Г’ю. Чоловiк узагалi не здивувався, коли побачив, що хтось стоiть у нього на входi десять по десятiй вечора в середу. Г’ю в ту химерну мить вразили очi чоловiка – чорнi, як в iндiанця.

– Чоловiче, ти забув табличку перевернути, – почув свiй голос Г’ю.

– Зовсiм нi, – ввiчливо вiдказав чоловiк. – На жаль, у мене проблеми зi сном, i деколи ввечерi люблю допiзна залишатися вiдчиненим. Хтозна, коли який чолов’яга, як оце ви, може зайти… i щось уподобати собi. Бажаете зайти й подивитися?

Г’ю Прiст зайшов i зачинив за собою дверi.


7

– Там лисячий хвiст… – почав Г’ю, тодi був вимушений спинитися, прокашлятися й почати знову. Слова виринали сиплим нерозбiрливим бурмотiнням. – Там лисячий хвiст на вiтринi.

– Так, – пiдтвердив власник. – Прекрасний, чи не так?

Тепер вiн тримав вiничок перед собою, а чорнi iндiанськi очi з iнтересом дивилися на Г’ю понад букетом пiр’iн, що приховували нижню частину обличчя. Г’ю не бачив рота чоловiка, але припускав, що той усмiхаеться. Зазвичай йому було незручно, коли люди – особливо незнайомi – усмiхалися йому. Вiд цього йому хотiлося битися. Правда, сьогоднi його це зовсiм не турбувало. Мабуть, тому що вiн досi напiвп’яний.

– Дуже гарний, – погодився Г’ю. – Просто краса. У мого тата був кабрiолет iз таким же хвостом на антенi, ще коли я був малий. Купа людей у цьому вошивому мiстi навiть не повiрили б, що я взагалi колись був малим, але так, був. Як i всi iншi.

– Звiсно.

Чоловiк не вiдривав погляду вiд очей Г’ю, i разом iз тим вiдбувалося щось неймовiрно дивне – вони начебто росли. Г’ю нiби не мiг вiдiрвати вiд них погляду. Надмiр зорового контакту – ще одна рiч, що зазвичай спонукала його до бiйки. Але сьогоднi така ситуацiя здавалася цiлком нормальною.

– Я був думав, що лисячий хвiст – найпутьовiша рiч на свiтi.

– Звiсно.

– «Путьово» – отак ми тодi говорили. Нiякоi хернi, типу рульно. І кульно – я взагалi, блядь, не розумiю, що це означае, а ти?

Але власник «Необхiдних речей» мовчав, просто стояв собi й дивився на Г’ю Прiста чорними iндiанськими очима понад вiялом пiр’iстого вiничка.

– Менше з тим, я хочу його купити. Продасиш?

– Звiсно, – утрете повторив Лiленд Гонт.

Г’ю вiдчув полегшення i раптову радiсть, що розлилася тiлом. Зненацька вiн став упевненим, що все буде добре – геть усе. Це, звiсно, абсолютне безумство – вiн винен грошi ледь не кожнiй людинi в Касл-Року й трьох прилеглих мiстах, вiн на краю прiрви, за крок вiд втрати роботи, на якiй вiн уже останнi шiсть мiсяцiв, «б’юiк» тримаеться на чесному словi й молитвах – але вiд цiеi думки вiдмовитися було просто неможливо.

– Скiльки? – запитав вiн. Раптом засумнiвався, чи зможе дозволити собi такий ладний хвостик, i вiдчув укол панiки. Що, як вiн буде йому не по грошах? Навiть гiрше, а якщо вiн виклянчить десь грошi завтра-пiслязавтра, а виявиться, що цей тип уже його продав?

– Ну, це залежить.

– Залежить? Вiд чого залежить?

– Вiд того, скiльки ви готовi заплатити.

Нiби крiзь сон, Г’ю дiстав iз задньоi кишенi пошарпаний гаманець «Лорд Бакстон».

– Заберiть це, Г’ю.

«Я йому назвав свое iм’я?»

Г’ю не пам’ятав, але гаманець сховав.

– Вивернiть кишенi. Сюди, на шафку.

Г’ю вивернув кишенi. Поклав зверху на шафку кишеньковий нiж, трубочку льодяникiв «Сертс», запальничку «Зiппо» i десь пiвтора долара пересипаного тютюном дрiб’язку. Монети дзенькали на склi.

Чоловiк нахилився вперед i роздивлявся купку добра.

– Здаеться, вдосталь, – вiдзначив вiн i помахав вiничком над убогим манаттям. Коли вiн забрав вiничок, нiж, запальничка й «сертси» були на мiсцi. Монети щезли.

Г’ю спостерiгав це без подиву. Вiн стояв мовчки, нiби iграшка з розрядженими батарейками, поки високий чоловiк пiдiйшов до вiтрини й повернувся з лисячим хвостом. Вiн поклав його на шафку бiля змалiлоi купки кишенькового майна Г’ю.

Г’ю повiльно витягнув руку й погладив хутро. На дотик воно було холодне й дороге, а ще трiскотiло шовковою статикою. Гладити його було наче гладити ясну серпневу нiч.

– Гарно? – запитав чоловiк.

– Гарно, – причмелено притакнув Г’ю й потягнувся, щоб узяти хвiст.

– Не робiть цього, – рiзко заборонив йому чоловiк, i рука Г’ю вмить смикнулася. Вiн подивився на Гонта очима, повними болю, що межував зi скорботою. – Ми ще не закiнчили торгуватися.

– Нi, – погодився Г’ю. «Я загiпнозований, – подумав вiн. – Бляха, цей мужик мене точно загiпнозував». Але це не важило. Взагалi, це було навiть… гарно.

Вiн знову потягнувся за гаманцем, повiльно, нiби пiд водою.

– Та лишися того, придурку, – нетерпляче прошипiв мiстер Гонт i вiдклав вiничок убiк.

Рука Г’ю знову прикипiла до стегна.

– Чому так, що стiльки людей вважають, нiби всi вiдповiдi лежать у iхнiх гаманцях? – роздратовано запитав чоловiк.

– Я не знаю, – вiдповiв Г’ю. Вiн нiколи над цим не замислювався. – Це справдi трохи по-дурному.

– Гiрше, – вiдрiзав Гонт. Його голос перерiс у буркотливi, дещо нерiвнi модуляцii, нiби в людини, що або дуже змучена, або дуже зла. Вiн i був змученим – минув довгий виснажливий день. Уже багато вдалося досягнути, але робота заледве почалася. – Це набагато гiрше. Це просто злочинна дурiсть! Знаеш що, Г’ю? Свiт сповнений убогих людей, якi не розумiють, що продаеться все, просто все… якщо вони готовi за це заплатити. Вони лише на словах iз цим погоджуються, бiльше нiчого, i пишаються своiм здоровим цинiзмом. Ну що ж, таке лицемiрство – це глупство! Цiлковите… глупство!

– Глупство, – механiчно погодився Г’ю.

– Те, чого люди жадають насправдi, Г’ю, не отримати через гаманець. Навiть найтовстiший гаман у цьому мiстi не вартий поту з-пiд пахв трударя. Цiлковите глупство! А душi! Якби менi, Г’ю, платили десять центiв за кожен раз, як я чув, що хтось охоче продасть душу за те й те, я б собi вже Емпайр-Стейт-бiлдинг купив! – Вiн схилився ближче, i тепер його губи потягнулися назад вiд нерiвних зубiв у широченнiй нездоровiй посмiшцi. – От скажи менi, Г’ю: заради всiх гадiв повзучих пiд землею, що б я робив з твоею душею?

– Мабуть, нiчого. – Голос долинав звiдкiлясь iздалеку. Нiби з дна глибокоi темноi печери. – Не думаю, що вона зараз у гарнiй формi.

Мiстер Гонт раптом розслабився й випрямився.

– Досить цiеi брехнi й напiвправди. Г’ю, ви знаете жiнку на iм’я Неттi Кобб?

– Психовану Неттi? Та всi в мiстi знають Психовану Неттi. Вона свого чоловiка замочила.

– Як подейкують. Тож послухай мене, Г’ю. Слухай уважно. Тодi зможеш узяти свiй лисячий хвiст i пiти додому.

Г’ю Прiст слухав уважно.

Надворi лив дощ i почав завивати вiтер.


8

– Браяне! – рiзко гаркнула мiс Ретклiфф. – Ну й ну, Браяне Раску! Я б нiзащо не повiрила, що ти на таке здатен! Ану сюди! Марш!

Вiн сидiв за задньою партою класноi кiмнати в пiдвалi, де проводилися заняття з логопедii, i був зробив щось неправильне – щось жахливо неправильне, судячи з голосу мiс Ретклiфф, – але не знав що, доки не пiдвiвся. Тодi зрозумiв, що вiн голий. Його охопила страшна хвиля сорому, але разом з тим вiн вiдчув i захоплення. Опустивши очi на свiй пенiс i побачивши, як той твердне, Браян одночасно стривожився й збудився.

– Сюди, я сказала!

Вiн повiльно рушив до передньоi частини кiмнати, поки iншi – Саллi Маерз, Доннi Френкель, Нонi Мартiн i бiдний безклепкий Слопi Додд – свердлили його очима.

Мiс Ретклiфф стояла перед партою, тримаючи долонi на стегнах, очi в неi палали, а пишна хмара темно-каштанового волосся ширяла в неi навколо голови.

– Ти нечемний хлопчисько, Браяне, дуже нечемний.

Вiн отупiло кивнув головою, але СВОЮ голiвку пiднiмав пенiс, тож, здавалося, принаймнi одна частина його тiла зовсiм не проти бути нечемною. Вона, навпаки, насолоджувалася непослухом.

Мiс Ретклiфф поклала йому в долоню шматочок крейди. Вiн вiдчув дрiбний електричний розряд, коли iхнi долонi торкнулися.

– А тепер, – строго сказала вона, – п’ятсот разiв напиши на дошцi: «Я ЗАКІНЧУ ОПЛАТУ ЗА СВОЮ КАРТКУ СЕНДІ КОУФЕКСА».

– Так, мiс Ретклiфф.

Вiн почав писати, стоячи навшпиньках, щоб дотягнутися до верхiвки дошки, вiдчуваючи доторк теплого повiтря до голих сiдниць. Вiн дописав «ЗАКІНЧУ ОПЛАТУ», коли вiдчув, як гладенька м’яка долоня мiс Ретклiфф обхопила його твердий пенiс i почала легенько його посмикувати. На мить здалося, що вiн знепритомнiе, так то було приемно.

– Пиши-пиши, – суворо промовила вона з-за спини, – i я продовжуватиму.

– М-мiс Ре-ре-ретклiфф, а що моi ско-скоромовки? – запитав Слопi Додд.

– Заткнися, або я по стоянцi тебе розкатаю, Слопi, – прошипiла мiс Ретклiфф. – Лиш пискнути, як свиня, встигнеш.

Розмовляючи, вона не припиняла смикати Браянiв iнструмент. Вiн уже стогнав. Знав, що це неправильно, але як же приемно. Це був чистий непiдробний кайф. Саме те, чого вiн потребував. Саме те.

А тодi Браян обернувся i побачив, що за спиною стоiть не мiс Ретклiфф, а Вiлма Джерзик, з великим блiдим обличчям i глибокими карими очима, наче двома родзинками, загнаними глибоко в груду тiста.

– Вiн забере ii, якщо не заплатиш, – промовила Вiлма. – І це ще не все, малий. Вiн…


9

Браян Раск прокинувся, так рiзко смикнувшись, що ледь не звалився з лiжка на пiдлогу. Тiло ряснiло потом, серце стукотiло, нiби вiдбiйний молоток, пенiс стирчав твердою гiлочкою в штанах пiжами.

Вiн сiв, увесь тремтячи. Першим iмпульсом було розкрити рота й закричати, покликати маму, як вiн робив, ще коли був маленьким i його сновидiння захоплював кошмар. А тодi Браян усвiдомив, що бiльше не маленький, йому одинадцять… i взагалi, це не зовсiм той сон, про який розповiдаеш матерi, правда?

Вiн лiг, вирячивши очi в темряву, перевiв погляд на цифровий годинник на столику бiля лiжка й побачив, що зараз чотири хвилини пiсля пiвночi. Чулися звуки дощу, досить сильного, який лупив по вiкнi спальнi з ударами пронизливого вiтру. Звучало майже як град.

«Моя картка. Моя картка з Сендi Коуфексом зникла».

Не зникла. Вiн знав, що не зникла, але також знав, що не зможе заснути, доки не перевiрить, що вона на мiсцi, у швидкозшивачi, де вiн тримав дедалi бiльшу колекцiю карток «Топпс» iз 1956 року. Вiн перевiрив учора, перед тим як iти в школу, потiм ще раз, коли повернувся додому, а минулого вечора пiсля вечерi припинив кидати м’яч на задньому подвiр’i зi Стенлi Досоном, щоб перевiрити ще раз. Сказав Стенлi, що йому треба в туалет. Зиркнув на неi ще один останнiй раз перед тим, як залiзти в лiжко й вимкнути свiтло. Браян усвiдомлював, що картка стала для нього якоюсь одержимiстю, але це усвiдомлення його не зупиняло.

Браян вилiз iз лiжка, не помiчаючи, як прохолодне повiтря залишае на розiгрiтому тiлi гусячу шкiру й змушуе пенiс поникнути. Вiн тихенько прокрався через кiмнату до комода. Залишив обриси власного тiла, виведенi потом, позаду на простирадлi, що вкривало матрац. Зверху на комодi лежала велика книжка, купаючись у потоцi бiлого свiтла з вуличного лiхтаря зовнi.

Вiн узяв ii, розкрив i почав похапцем гортати аркушi прозорого пластику з кишеньками для карток. Минув Мела Парнелла, Вайтi Форда й Воррена Спана – скарби, якими вiн ранiше неймовiрно пишався, – ледве кинувши на них оком. На мить горло здушила панiка, коли Браян дiйшов до кiнцевих аркушiв, якi були ще порожнi, й так i не побачив Сендi Коуфекса. А тодi усвiдомив, що, поспiшаючи, прогорнув одночасно кiлька сторiнок. Повернувся назад, i так – ось воно, те вузьке обличчя, слабка усмiшка, зосередженi очi, що дивляться з-пiд козирка бейсболки.

«Моему доброму приятелевi Браяну, з найкращими побажаннями, Сендi Коуфекс».

Пальцi обмацували вигнутi лiнii пiдпису. Губи рухалися. Вiн знову вiдчув спокiй… чи майже спокiй. Картка ще насправдi не його. Це лише певний… пробний перiод. Вiн ще дещо мае зробити, щоб вона стала дiйсно його. Браян був не до кiнця впевнений, що саме треба зробити, але знав, що це якось пов’язано зi сном, вiд якого вiн щойно прокинувся, а ще був певний, що знатиме, коли настане час

(завтра? сьогоднi вночi?)

дiяти.

Вiн закрив швидкозшивач («КОЛЕКЦІЯ БРАЯНА, НЕ ЧІПАТИ!» – акуратно видрукувано на картцi, приклеенiй скотчем до передовицi) i поклав його в комод. Тодi повернувся в лiжко.

У володiннi карткою Сендi Коуфекса турбувала одна рiч. Браяновi хотiлося показати ii батьковi. Дорогою додому з «Необхiдних речей» вiн уявляв, як показуватиме ii йому. Вiн, Браян, зi старанною недбалiстю: «Слухай, тату, я одну 56-ку купив собi в новому магазинi. Глянеш?» Тато погодиться без особливого iнтересу, суто щоб пiдтримати розмову, зайде в кiмнату, щоб потiшити Браяна… i як же загоряться в нього очi, коли побачить, який скарб вдалося дiстати! А пiдпис!..

Так, вiн буде приголомшений i радий, звичайно. Найпевнiше, поплескае Браяна по спинi й дасть п’ять.

Але що тодi?

А тодi почнуться запитання, саме так… i в цьому проблема. Батьковi перш за все захочеться дiзнатися, по-перше, де вiн дiстав картку, по-друге, де взяв грошi на таку картку, яка а) рiдкiсна, б) в чудовому станi й в) пiдписана. Друкований напис на картцi був Сенфорд Коуфекс, реальне iм’я легендарного швидкiсного пiтчера. А на пiдписi було Сендi Коуфекс, i в дивному й деколи недешевому свiтi колекцiонерiв обмiнних бейсбольних карток це означало, що чесна ринкова цiна картки може сягати аж ста п’ятдесяти доларiв.

Подумки Браян спробував придумати можливу вiдповiдь.

«Я купив ii в новому магазинi, тату, “Необхiдних речах”. Там чоловiк продав менi ii з ОФІГЕЗНОЮ знижкою… сказав, що так люди будуть бiльше зацiкавленi в тому, щоб прийти туди, якщо знатимуть, що в нього дешево».

У головi звучало нормально, та навiть дитинi, якiй ще рiк до того, як зможе платити повну дорослу цiну за квиток у кiно, було зрозумiло, що це надто натягнуто. Коли розповiдаеш, що тобi вдалося з кимсь непогано про щось домовитися, людям завжди цiкаво. Надто цiкаво.

«Та ну? І скiльки вiн скинув? Тридцять вiдсоткiв? Сорок? За пiв цiни вiддав? Це ж усе одно закоштувало би баксiв шiстдесят-сiмдесят, Браяне, а я ж ЗНАЮ, що в тебе нема таких грошей десь по скарбничках».

«Ну… насправдi, вийшло трохи дешевше, тату».

«То скажи. Скiльки заплатив?»

«Ну… вiсiмдесят п’ять центiв».

«Вiн продав тобi пiдписану бейсбольну картку Сендi Коуфекса 1956 року, яка ще не була в обiгу, за вiсiмдесят п’ять центiв?»

Ага, отут i почнуться реальнi проблеми.

Якi проблеми? Браян не зовсiм усвiдомлював, але десь щось смердiтиме, це точно. Якимсь чином його звинуватять… можливо, тато теж, але мама – точно.

Вони, можливо, навiть змусять його повернути картку, а вiн ii нiзащо не вiддасть. Картка не просто пiдписана, вона пiдписана для Браяна.

Нiзащо.

Бляха, та вiн навiть не змiг похизуватися нею перед Стеном Досоном, коли той зайшов покидати м’яча, хоча Браяновi хотiлося, – в Стена б пiдлива по «жокейках»[32 - Jockey – марка бiлизни середнього класу.] потекла. Але Стен збирався переночувати в нього в п’ятницю, тож Браян запросто уявляв собi, як той каже татовi: «То як вам Браянова картка Сендi Коуфекса, мiстере Раск? Кульно, правда?» Те саме з iншими друзями. Браян вiдкрив одну з великих iстин маленьких мiстечок: багатьма таемницями – фактично всiма дiйсно важливими таемницями – не можна дiлитися. Бо такi речi розходяться, i то швидко.

Вiн опинився в дивнiй i незручнiй ситуацii. Дiстав чудову рiч i не мiг нiкому нi показати, нi розповiсти про неi. Це мало б знiвечити задоволення вiд нового придбання, що, певною мiрою, i сталося, але разом з тим це подарувало йому вкрадливу, скаредну насолоду. Вiн зрозумiв, що не стiльки тiшиться карткою, скiльки зловтiшаеться, що вона в нього е, i таким чином дiзнався ще одну iстину: зловтiха на самотi даруе свою незвичну приемнiсть. Здавалося, нiби один закуток його здебiльшого вiдкритоi й доброi натури вiдмежувався стiнами й був залитий особливим чорним свiтлом, що одночасно викривляло й збiльшувало те, що там сховане.

І вiн не збирався цим дiлитися.

Нiзащо, нi-нi, аж нiяк.

«Тодi краще заверши з оплатою», – прошепотiв голос глибоко в думках.

Вiн завершить. Жодних проблем. Вiн розумiе, що те, що мусить зробити, – не зовсiм гарний вчинок, але це також не щось зовсiм огидне. Просто… просто…

«Просто жарт, – прошепотiв у головi iнший голос, i вiн побачив очi мiстера Гонта – темно-синi, наче море в ясний день, i химерно заспокiйливi. – Оце й усе. Просто маленький жарт».

Так, просто жарт, що б вiн не означав.

Жодних проблем.

Браян занурився глибше в ковдру з гусячого пуху, перевернувся на бiк, заплющив очi й одразу задрiмав.

Вiн дещо зрозумiв, коли вони з братом крiзь сон пiдсунулися ближче одне до одного. Дещо, що сказав мiстер Гонт. «Ти станеш кращою рекламою, нiж БУДЬ-ЯКА мiсцева газета!» Тiльки вiн не може показувати картку, яку купив. Якщо ця думка настiльки очевидна для нього, хлопця, якому бракуе розуму не переходити дорогу перед Г’ю Прiстом, хiба такий розумник, як мiстер Гонт, цього не розумiе?

Ну, можливо, розумiе. А може, й нi. Дорослi не мислять як нормальнi люди, i, крiм того, картка ж у нього, правда? І вона в його альбомi, саме там, де й повинна бути, правда?

Вiдповiдь на обидва запитання була ствердна, тож Браян облишив думки про все це й знову заснув, поки по вiкнi барабанив дощ, а в кутах пiд звисами лементував невтомний осiннiй вiтер.




Роздiл четвертий



1

Дощ ущух до свiтанку четверга, а перед десятою тридцять, коли Поллi визирнула з вiкна «Шито-крито» й побачила Неттi Кобб, хмари вже починали розходитися. Неттi несла складену парасольку й поквапом рухалася по Мейн-стрiт, тримаючи пiд пахвою сумочку, нiби вiдчувала, що одразу в неi за спиною розкриваються щелепи новоi грози.

– Як твоi руки сьогоднi, Поллi? – запитала Розалi Дрейк.

Поллi зiтхнула про себе. Їй доведеться розiбратися з таким же, тiльки настирливiшим запитанням, коли його вдень поставить Алан, припускала вона, – вони домовилися зустрiтися за кавою в «Закусочнiй Нен» бiля третьоi. Людей, яких давно знаеш, так просто не обманути. Вони бачать сiрiсть твого обличчя й темнi пiвмiсяцi пiд очима. Що важливiше, вони бачать стривожений погляд твоiх очей.

– Сьогоднi набагато краще, дякую, – вiдказала вона.

Це було немалим перебiльшенням правди. Краще, та чи настiльки краще? Не-а.

– Я просто подумала, дощ i все таке…

– Та то нiколи не вгадаеш, чому вони болять. В тому-то й напасть iз цим. Але ти не зважай, Розалi, а йди сюди до вiкна. Менi здаеться, тут у нас перед очима зараз чудо вiдбудеться.

Розалi приедналася до Поллi бiля вiкна саме вчасно, щоб побачити, як дрiбна кваплива постать iз затиснутою в руцi парасолею, нiби дрючком, судячи з того, як вона ii тримала, наближаеться до навiсу «Необхiдних речей».

– Це Неттi? Дiйсно вона? – ледь видихнула Розалi.

– Дiйсно вона.

– Господи, вона заходить!

Та на мить здалося, нiби передбачення Розалi обламало всю справу. Неттi пiдiйшла до дверей… а тодi вiдступила. Вона переклала парасолю з однiеi руки в iншу й кинула на фасад «Необхiдних речей» такий погляд, наче то змiя, готова ii вкусити.

– Ну ж бо, Неттi, – м’яко промовила Поллi. – Давай, золото!

– Мабуть, там зачинено, – припустила Розалi.

– Нi, у нього там табличка, що у вiвторок i четвер вiдчинено лише за попередньою домовленiстю. Сама бачила, коли зранку проходила.

Неттi знову пiдступила до дверей. Потягнулася до ручки й знову вiдсмикнулася.

– Господи, мене це вбивае, – простогнала Розалi. – Вона менi була сказала, що, може, повернеться, а я ж знаю, як вона обожнюе те карнавальне скло, але я б i не подумала, що наважиться.

– Вона запитала, чи нiчого, що вона вийде на час перерви, щоб сходити в «те нове мiсце» й забрати мiй судочок вiд торта, – пробурмотiла Поллi.

Розалi кивнула.

– Така вже наша Неттi. Вона колись навiть питала в мене дозволу сходити до виходка.

– Я так собi думаю, вона почасти сподiвалася, що я забороню, що буде забагато роботи. Але, думаю, iнша частина хотiла, щоб я погодилася.

Поллi не вiдривала очей вiд жорстокоi дрiбномасштабноi вiйни, що точилася менш нiж за сорок ярдiв, мiнiвiйни мiж Неттi Кобб i Неттi Кобб.

Якщо вона таки ввiйде, який же це буде для неi крок уперед!

Поллi вiдчула тупий гарячий бiль у долонях, опустила очi й побачила, що переплiтае пальцi. Змусила себе скласти руки на стегнах.

– Та рiч не в судку вiд торта i не в склi карнавальному, – вiдзначила Розалi. – Рiч у ньому.

Поллi перевела погляд на неi. Розалi розсмiялася й дещо зашарiлася.

– Нi, я не кажу, що Неттi на нього запала чи щось таке, хоча вона реально була така розмрiяна, коли я наздогнала ii на вулицi. Вiн з нею мило поводився, Поллi. Оце й усе. Був чесним i приемним.

– Багато людей з нею приемнi, – сказала Поллi. – Алан аж зi шкури пнеться, щоб гарно з нею обходитися, а та все одно його соромиться.

– Наш мiстер Гонт приемний по-особливому, – нехитро зауважила Розалi, i, нiби на пiдтвердження ii слiв, Неттi вхопилася за ручку дверей i повернула ii.

Вона вiдчинила дверi й так i стояла на хiднику, стискаючи парасолю, нiби те ii мiлке джерело рiшучостi майже зовсiм вичерпалося. Поллi раптом вiдчула певнiсть, що Неттi зачинить дверi й поспiшить геть. Долонi, хоч i з артритом, стиснулися в кулаки.

«Уперед, Неттi. Заходь. Лови шанс. Повертайся до свiту».

Тодi Неттi всмiхнулася, очевидно, у вiдповiдь людинi, яку нi Поллi, нi Розалi не бачили. Вона опустила парасолю, вiдвiвши ii вiд грудей… i ввiйшла.

Дверi за нею зачинилися.

Поллi повернулася до Розалi, i ii вразило, що в тiеi сльози на очах. Жiнки перезиралися якусь мить, а тодi, смiючись, обiйнялися.

– Уперед, Неттi! – гукнула Розалi.

– Два очка вiд нас! – погодилася Поллi, i сонце вирвалося з-за хмар у ii головi на двi години ранiше, нiж воно зробило це в небi над Касл-Роком.


2

Через п’ять хвилин Неттi Кобб сидiла в одному з дорогих крiсел iз високою спинкою, що iх Гонт розставив уздовж стiни своеi крамницi. Забутi парасоля й сумочка лежали на пiдлозi поруч. Гонт сидiв бiля неi, стискав ii долонi й не вiдривав гострого погляду вiд ii непевних очей. Абажур iз карнавального скла стояв на однiй зi скляних шафок бiля контейнера з-пiд торта Поллi Чалмерз. Абажур був дивовижним i в антикварних крамницях Бостона мiг би продаватися доларiв за триста, якщо не бiльше. Неттi Кобб, проте, щойно купила його за десять доларiв i сорок центiв, усi грошi, що були в неi в сумцi, коли вона зайшла в крамницю. А зараз забула про нього, як i про парасолю.

– Завдання, – промовляла вона. Голос звучав нiби крiзь сон. Вона легенько поворухнула пальцями, щоб сильнiше стиснути долонi мiстера Гонта. Вiн зробив те ж у вiдповiдь, i ii обличчя торкнулася ледь помiтна задоволена усмiшка.

– Так, правильно. Це дрiбниця. Ви ж знаете мiстера Кiтона, правда?

– Так, звiсно, – вiдповiла Неттi. – Рональда i його сина Денфорта. Обох знаю. Ви кого маете на увазi?

– Молодшого, – пояснив мiстер Гонт, погладжуючи ii долонi довгими великими пальцями. Нiгтi в нього були жовтi й досить довгi. – Першого виборного.

– Позаочi його «Бастером» називають, – повiдомила Неттi й захихотiла. То був рiзкий звук, навiть трохи iстеричний, проте Лiленда Гонта це наче не стривожило. Навпаки – звук не дуже нормального смiху Неттi наче сподобався йому. – Завжди так називали, ще вiдколи вiн хлопчиком був.

– Я хочу, щоб ви завершили оплату свого абажура, трiшки розiгравши Бастера.

– Розiгравши? – стурбовано уточнила Неттi.

Гонт усмiхнувся.

– Потрiбно просто влаштувати невеличкий жарт. А вiн i не дiзнаеться, що це ви. Подумае на iншу людину.

– Ой. – Неттi перевела погляд повз Гонта на абажур iз карнавального скла, i на мить щось розтуманило ii погляд – можливо, жадiбнiсть чи просто жадання й задоволення. – Ну…

– Усе буде гаразд, Неттi. Нiхто й не дiзнаеться… а абажур буде у вас.

Неттi заговорила повiльно i вдумливо:

– Мiй чоловiк багато кпинив iз мене. Можливо, буде весело розiграти так когось iншого. – Вона знову подивилася на нього, i тепер ii погляд пояснiшав точно вiд тривоги. – Якщо вiд цього йому не буде боляче. Такого я не хочу робити. Я так зi своiм чоловiком зробила, знаете.

– Боляче не буде, – м’яко промовив Гонт, погладжуючи долоню Неттi. – Зовсiм-зовсiм. Я просто хочу, щоб ви дещо залишили в нього вдома.

– Але як я…

– Ось.

Вiн поклав iй щось у долоню. Ключ. Вона стиснула його.

– Коли? – запитала Неттi. Їi замрiянi очi знову повернулися до абажура.

– Скоро. – Вiн вiдпустив ii долоню й пiдвiвся. – А зараз, Неттi, менi треба запакувати цей чудовий абажур вам у коробку. Мiсiс Мартiн мае зайти подивитися на «лалiк» через… – Вiн глипнув на годинник. – Божечки, через п’ятнадцять хвилин! Але у мене просто слiв нема, наскiльки я радий, що ви вирiшили зайти. У наш час зовсiм небагато людей здатнi оцiнити красу карнавального скла – бiльшiсть просто перекупники з касовими апаратами замiсть сердець.

Неттi також пiдвелася й поглянула на абажур милими очима закоханоi жiнки. Щемлива знервованiсть, з якою вона наближалася до крамницi, зникла зовсiм.

– Вiн справдi чудовий, правда?

– Навiть дуже, – тепло погодився мiстер Гонт. – І я навiть не можу сказати… не можу дiбрати слiв… наскiльки тiшуся вiд думки, що ця рiч потрапить у добрий дiм, мiсце, де його не просто протиратимуть щосереди, доки через кiлька рокiв вiн не розiб’еться внаслiдок якоiсь недбалостi на шматочки, якi пiдметуть i викинуть у смiтник без вiдчуття особливоi втрати.

– Я б так нiзащо не вчинила! – скрикнула Неттi.

– Я знаю, – запевнив ii мiстер Гонт. – У цьому й полягае ваша чарiвнiсть, Нетицiе.

Неттi округлила очi на нього.

– Звiдки ви знаете мое iм’я?

– Такий у мене хист. Імен нiколи не забуваю. І облич.

Вiн пiшов за шторку в задню частину крамницi. Повернувся, тримаючи рiвний лист бiлого картону в однiй долонi й здоровенну жужму цигаркового паперу в iншiй. Поклав цигарковий папiр бiля контейнера вiд торта (жмут, тихенько й таемниче потрiскуючи i шурхочучи, одразу почав розгортатися у щось схоже на величезну бутоньерку) i почав згинати картон у форму коробки, яка iдеально пiдiйшла для абажура.

– Упевнений, що ви належно доглядатимете рiч, яку щойно купили. Саме тому я вам ii й продаю.

– Справдi? А я думала… мiстер Кiтон… i той розiграш…

– Нi-нi-нi! – заперечив Гонт, напiвсмiючись-напiвдратуючись. – Розiграш може влаштувати будь-хто! Люди люблять жартувати одне з одного! Але вручити якусь рiч людинi, яка ii любить i потребуе… це вже зовсiм iнше. Інодi, Нетицiе, менi здаеться, що насправдi я продаю щастя… ви так не думаете?

– Ну, – щиро промовила Неттi. – Мене ви ощасливили, мiстере Гонт. Дуже ощасливили.

Широкою усмiшкою вiн оголив кривi тiснi зуби.

– Чудово! Це чудово! – Мiстер Гонт запхав бутоньерку iз цигаркового паперу в коробку, поклав абажур у лоскiтливу бiлоснiжу, закрив коробку й демонстративними рухами заклеiв ii. – Ось, готово! Ще одна задоволена клiентка знайшла свою жадану рiч!

Вiн передав iй коробку. Неттi взяла ii. А коли пальцями торкнулася його, то вiдчула дрож огиди, хоча лише хвилину тому стискала iх дуже сильно, навiть пристрасно. Проте тi романтичнi хвилини вже починали здаватися потьмареними й нереальними. Вiн поклав контейнер вiд торта зверху на бiлу коробку. У контейнерi вона щось розгледiла.

– А що там?

– Записка для вашоi роботодавицi, – пояснив Гонт.

Обличчя Неттi одразу ж пронизала тривога.

– Це ж не про мене?

– Святi угодники, звiсно нi! – сказав Гонт, смiючись, i Неттi вмить розслабилася. Коли вiн смiявся, було неможливо опиратися чи не довiряти Гонтовi. – Бережiть абажур, Нетицiе, i приходьте ще.

– Обов’язково, – сказала Неттi, що могло бути вiдповiддю на обидва застереження, але в серцi (у тому таемному вмiстилищi, де потреби й страхи постiйно штовхаються, нiби нахабнi пасажири в переповненому вагонi метро) вона вiдчувала, що, хоч вона сюди ще, можливо, й прийде, абажур залишиться единою рiччю, яку вона коли-небудь купить у «Необхiдних речах».

Ну й що з того? Це прекрасна рiч, яку вона завжди хотiла, едине, що iй було потрiбне, щоб завершити свою скромну колекцiю. Неттi роздумувала, чи не розповiсти мiстеровi Гонту, що ii чоловiк мiг би ще жити, якби не розбив абажур iз карнавального скла, вельми схожий на цей, чотирнадцять рокiв тому i це було останньою краплею, яка штовхнула ii за межу. За роки спiльного життя вiн переламав iй багато кiсток, i вона дозволяла йому жити. А коли вiн розбив те, що iй було справдi потрiбне, вона забрала його життя.

Вирiшила не розповiдати про це мiстеровi Гонту.

Вiн був схожим на того, хто, мабуть, i так знае.


3

– Поллi! Поллi, вона виходить!

Поллi облишила кравецького манекена, на якому повiльно й уважно пiдтикала крайку, i поспiшила до вiкна. Вони з Розалi стали плiч-о-плiч i дивилися, як Неттi виходить з «Необхiдних речей» у станi, який можна було б описати лише як «добряче навантажений». Пiд пахвою вона тримала сумочку, пiд iншою – парасолю, а в руках несла квадратну бiлу коробку з контейнером вiд торта Поллi зверху.

– Я, мабуть, пiду допоможу iй, – запропонувала Розалi.

– Нi. – Поллi рукою зупинила ii. – Краще не треба. Думаю, вона почне соромитися й переполошиться.

Вони дивилися, як Неттi пiднiмаеться вулицею. Вона вже не бiгла, нiби втiкаючи вiд щелеп бурi. Тепер вона ледь не летiла.

«Нi, – подумала Поллi. – Нi, не так. Вона радше… пливе».

У головi вона одразу побудувала одну з тих дивних асоцiацiй, майже перехресний зв’язок, пiсля чого розреготалася.

Розалi повернулася до неi, пiднявши брови.

– Подiлишся?

– Той вираз обличчя в неi, – пояснила Поллi, не вiдриваючи очей вiд Неттi, що перетинала Лiнден-стрiт повiльними мрiйливими кроками.

– Ти про що?

– Наче щойно потрахалась… i разiв зо три кiнчила.

Розалi порожевiла, знову глянула на Неттi, а тодi аж запищала зi смiху. Поллi доедналася. Вони тримали одна одну й хиталися з боку в бiк, дико регочучи.

– Ой-йой, – озвався Алан Пенгборн з передньоi частини ателье. – Поважнi панi, а так регочуть ще до полудня! Для шампанського ще ж зарано, то що так смiшно?

– Чотири! – скажено гигочучи, скрикнула Розалi. Сльози лилися iй по щоках. – Як на мене, всi чотири!

Їх знову вхопив смiх, жiнки хиталися туди-сюди, тримаючи одна одну, й аж завивали, поки Алан стояв i дивився на них, ховаючи руки в кишенях унiформи й добродушно усмiхаючись.


4

Норрiс Рiджвiк прибув до шерифськоi управи у вуличному одязi приблизно за десять хвилин до того, як на фабрицi пролунав полудневий свисток. Вiн мав денну змiну, вiд дванадцятоi до дев’ятоi вечора одразу перед вихiдними, i саме так йому подобалося. Нехай iншi розбираються з бардаком на дорогах i стежках округу Касл пiсля того, як о першiй зачиняться бари. Вiн мiг би цим займатись i займався не раз, але майже завжди все закiнчувалося тим, що вiн блював до знемоги. Інодi блював до знемоги, навiть коли жертви були на ногах, ходили й викрикували, що iм не треба дихати в нiяку блядську трубку i що вони бiльш-менш знають своi конструкцiйнi права, – такий вже у Норрiса був шлунок. Шила Брiггем любила подражнити його словами, що вiн точнiсiнько як полiцейський Ендi з серiалу «Твiн-Пiкс», але Норрiс знав, що це не так. Ендi плакав, коли бачив мерцiв. Норрiс не плакав, проте мав схильнiсть блювати на них, як одного разу ледь не наригав на Гомера Гамаша, коли того знайшли розпластаним у ровi бiля цвинтаря «Гоумленд», забитим до смертi його ж протезом руки.

Норрiс глянув на графiк, побачив, що i Ендi Клаттербак, i Джон Лапойнт патрулюють, тодi перевiв погляд на дошку денноi змiни. Для нього там не було нiчого, що його також утiшило. На довершення дня – принаймнi цiеi частини дня – друга його унiформа повернулася з чистки… у той же день, коли обiцяли, ну нарештi. Так йому не доведеться iхати додому переодягатися.

До полiетиленового пакета на одязi було прикрiплено записку: «Слухай, Барнi. Ти менi винен 5,25. Цього разу мене не намахуй, бо станеш сумнiшим i мудрiшим ще до того, як сонце зайде». І пiдпис: «Клат».

Навiть це письмове привiтання не зiпсувало йому настрою. Шила Брiггем була единою людиною в шерифськiй управi Касл-Рока, яка вважала, що Норрiс нiби з «Твiн-Пiкс» (Норрiс же припускав, що вона едина в департаментi – окрiм нього самого тобто, – хто взагалi дивиться той серiал). Іншi полiцейськi – Джон Лапойнт, Сiт Томас, Ендi Клаттербак – називали його Барнi, як персонажа Дона Ноттса в старому «Шоу Ендi Грiффiта». Інодi це його дратувало, та не сьогоднi. Чотири днi денноi змiни, тодi три вихiднi. Цiлий шовковий тиждень розпростерся перед ним. Інодi життя може бути розкiшним.

Вiн дiстав п’ятiрку й один долар з гаманця i поклав на стiл Клата. «Слухай, Клате, знайди собi якесь хобi», – нашкрябав вiн ззаду на формi для звiту, упевнено пiдписав своiм iменем i залишив цидулку бiля грошей. Тодi зняв полiетилен з унiформи й понiс у чоловiчу роздягалку. Переодягаючись, вiн насвистував, а тодi, дивлячись на свое вiдображення в дзеркалi, схвально кивнув бровами. Господи, ну вiн же просто як нова копiйка. На сто вiдсоткiв нова копiйка. Грiшникам Касл-Рока краще, до дiдьковоi матерi, бути сьогоднi напоготовi, iнакше…

У дзеркалi вiн помiтив якийсь рух позаду себе, та не встиг i голову повернути, як його схопили, обернули й вгатили об кахлi бiля пiсуарiв. Голова лупнулася об стiну, кашкет злетiв, а тодi вiн побачив перед собою кругле розпашiле обличчя Денфорта Кiтона.

– Ти ким себе, блядь, уявив, Рiджвiк? – запитав вiн.

Норрiс зовсiм забув про штраф, який учора запхав пiд двiрник лобового скла Кiтонового «кадиллака». Тепер згадав.

– Вiдпусти! – Вiн намагався вимовити це обурливо, але голос, що почувся, походив радше на писк. Вiдчув, як палають щоки. Завжди, коли вiн злився чи лякався – а зараз i те, й те, – то червонiв, як дiвчинка.

Кiтон, на п’ять дюймiв вищий i на сотню фунтiв важчий, рiзко й коротко струснув полiсмена, але пiсля цього вiдпустив. Вiн дiстав з кишенi штраф i пiднiс його Норрiсовi до носа.

– Це ж твое прiзвище на цiй хернi сранiй? – вимогливо запитав вiн, нiби Норрiс це вже заперечив.

Норрiс Рiджвiк чудово знав, що це його пiдпис, хоч i схований пiд гумовою печаткою, але розбiрливий, i що цю штрафну квитанцiю вiн видер зi свого блокнота.

– Ти припаркувався на мiсцi для калiки, – промовив вiн, вiдступаючи вiд стiни й потираючи потилицю. Гадство, там сто вiдсоткiв гуля виросте (а Бастер ще й до всирачки налякав його, це не заперечиш). Коли первинне здивування вщухло, почав наростати гнiв.

– На чому?

– На мiсцi для людей з iнвалiднiстю! – гаркнув Норрiс. «І мало того, сам Алан наказав менi виписати той штраф!» – збирався продовжити вiн, але не став. Навiщо дарувати цiй жирнiй свинюцi задоволення вiд того, що переводиш стрiлки? – Тобi вже про це не раз говорили, Ба… Денфорте, сам знаеш.

– Як ти мене назвав? – зловiсно запитав Денфорт Кiтон. По щоках i щелепi йому розросталися червонi плямки розмiром iз центифолii.

– Це дiйсний штраф, – продовжив Норрiс, iгноруючи останню реплiку, – i, як на мене, його краще заплатити. Тобi пощастило, що я не штрафую тебе ще й за напад на полiцейського!

Денфорт розсмiявся. Звук глухо вiдбивався вiд стiн.

– Я тут нiякого полiцейського не бачу, – сказав вiн. – Лише худий шматок гiмна в упаковцi вiд в’яленоi яловичини.

Норрiс зiгнувся й узяв кашкет. Нутрощi скрутило в клубок страху – Денфорт Кiтон, ворог, якого й вороговi не побажаеш, – а гнiв перерiс у лють. Руки тремтiли. Проте вiн вiдвiв секунду, щоб рiвно посадити кашкет на голову.

– Можеш перетерти це з Аланом, якщо хочеш…

– Нi, я з тобою це перетру!

– …але менi ця розмова вже набридла. Заплатити потрiбно протягом тридцяти днiв, Денфорте, iнакше тебе доведеться забрати. – Норрiс випрямився до своiх повних п’яти футiв i шести дюймiв[33 - ? 167,5 см.] i додав: – Де тебе шукати, ми знаемо.

Вiн рушив геть. Кiтон, обличчя якого скидалося на захiд сонця в зонi ядерного вибуху, ступив уперед, щоб перекрити йому шлях. Норрiс спинився й пiдняв на нього палець.

– Зачепиш мене, i я тебе в камеру кину, Бастере. Не жартую.

– Так, з мене досить, – промовив Кiтон дивним невиразним голосом. – Досить. Тебе звiльнено. Скидай унiформу й починай шукати нову ро…

– Нi, – озвався позаду них голос, i обое обернулися.

У дверях чоловiчого туалету стояв Алан Пенгборн.

Кiтон стиснув руки в пухкi бiлi кулаки.

– Не лiзь у це.

Алан увiйшов, дверi позаду нього повiльно зачинилися з тихим свистом.

– Нi, – повторив вiн. – Це я сказав Норрiсовi виписати той штраф. Ще я йому сказав, що сам скасую його перед нарадою щодо закупiвель. Дене, це ж штраф на п’ять доларiв. Якого хера з тобою дiеться?

Голос в Алана був збаламучений. Вiн почувався збаламучено. Бастер нiколи не був приемним чоловiком, навiть у кращi часи, але такий вибух – занадто навiть для нього. Вiд кiнця лiта чоловiк здавався якимсь потрiпаним i вiчно на межi (Алан чув далекий рев його голосу, коли виборнi проводили засiдання комiтету), а в очi йому поселився якийсь загнаний погляд. Вiн на мить задумався, чи Кiтон, бува, не хворий, i вирiшив, що подумае про це пiзнiше. Вiн i без того в гиденькiй ситуацii.

– Нiчого зi мною не дiеться, – люто процiдив Кiтон i пригладив назад волосся. Норрiс iз задоволенням вiдзначив, що руки в того також тремтять. – З мене просто досить, мене дiстали всi цi зарозумiлi мудаки, як оцей… Я намагаюся зробити для мiста якнайбiльше… бля, та я багато чого вже зробив для цього мiста… i мене замахало постiйне переслiдування… – На мить вiн спинився, ковтнув товстим борлаком й вибухнув: – Вiн мене Бастером назвав! Ти знаеш, як я на таке реагую!

– Вiн перепросить, – спокiйно промовив Алан. – Правда, Норрiсе?

– Не знаю, чи вдасться, – вiдповiв Норрiс. Голос тремтiв, нутрощi викручувало, але гнiв ще не вщух. – Я знаю, що це йому не подобаеться, але рiч у тiм, що вiн на мене зненацька наскочив. Я стояв, дивився в дзеркало чи рiвно краватка лежить, коли вiн мене схопив i кинув об стiну. Я нормально так головою бахнувся. Блiн, Алане, я навiть не думав, що говорю.

Алан перевiв погляд на Кiтона.

– Це правда?

Кiтон опустив очi.

– Я був злий, – пояснив вiн.

Алан припустив, що для чоловiка його штибу це найближче до спонтанного й непрямого вибачення. Вiн знову глянув на Норрiса, щоб перевiрити, чи полiцейський це зрозумiв. Здавалося, так. Добре. Один широкий крок до гасiння цiеi маленькоi гидкоi петарди в купцi гiмна. Алан трохи розслабився.

– Можемо вважати, що справу закрито? – уточнив вiн в обох. – Можемо просто добути науку з цього й жити далi?

– Я не проти, – за мить вiдповiв Норрiс.

Алана це вразило. Норрiс кощавий, мае звичку лишати напiвпорожнi банки «джолт коли» й «нiгая»[34 - Jolt Cola, Nehi – популярнi серед американських дiтей 80-х рокiв солодкi газованi напоi.] в патрульнiй машинi пiсля змiни, а його звiти – це просто тихий жах… але серце в нього широченне. Вiн поступився не тому, що боiться Кiтона. Якщо огрядний перший виборний так думае, то вельми помиляеться.

– Вибач, що назвав тебе Бастером, – сказав Норрiс. Насправдi вiн не просив пробачення, вiд слова зовсiм, але сказати йому не болiло. Напевно.

Алан подивився на дебелого чоловiка в яскравому спортивному пiджаку й футболцi-поло з вiдкритою шиею.

– Денфорте?

– Гаразд, зам’яли, – сказав Кiтон. Вiн говорив iз тоном роздутоi великодушностi, i Алан вiдчув знайому хвилю неприязнi до нього. Голос, що ховався глибоко в головi, примiтивний крокодилячий голос пiдсвiдомостi, коротко й чiтко озвався: «Але чому б тебе iнфаркт не вхопив, Бастере? Чому ти просто не зробиш нам усiм послугу й не сконаеш?»

– Гаразд, – промовив вiн. – Добре по…

– Якщо, – перебив Кiтон, пiднiсши вгору палець.

Алан пiдняв брови.

– Якщо?

– Якщо ми якось розберемося з цим штрафом. – Вiн простягнув його в бiк Алана, стиснувши двома пальцями, нiби шматку, якою витерли якусь сумнiвну рiдоту.

Алан зiтхнув.

– Ходiмо в мiй кабiнет, Денфорте. Обговоримо. – Глянув на Норрiса. – У тебе змiна, так?

– Так, – вiдповiв Норрiс.

Клубок у шлунку досi не розплутався. Гарний настрiй щез, мабуть, до кiнця дня, i все через цю жирну свинюку, а Алан йому простить той штраф. Вiн розумiе, полiтика, але це не означае, що йому таке подобаеться.

– Побудеш iще трохи тут? – запитав Алан. Таким чином вiн питав: «Хочеш це обговорити?», поки Кiтон стояв поруч i скалив зуби на них обох.

– Нi, – вiдповiв Норрiс. – Маю роботу, треба кiлька мiсць вiдвiдати. Пiзнiше поговоримо, Алане.

Вiн вийшов з туалету, пройшов повз Кiтона, навiть погляду на нього не кинувши. І хоча Норрiс цього не знав, Кiтон докладав неймовiрних – ледь не героiчних – зусиль, щоб стримати iррацiональний потяг влупити його ногою по срацi, щоб пiддати ходу.

Алан i собi перевiрив вигляд у дзеркалi, даючи Норрiсу час без проблем ушитися, поки Кiтон стояв бiля дверей i нетерпляче зиркав на нього. Тодi Алан посунув назад в робоче примiщення, а Кiтон – назирцi за ним.

В одному з двох крiсел бiля дверей його кабiнету сидiв дрiбний франтуватий чоловiк у кремовому костюмi, напринджено читаючи велику книжку в шкiрянiй оправi, яка не могла бути не чим iншим, як Бiблiею. Серце Алана потонуло. Вiн був досить упевнений, що бiльше нiчого надто неприемного не станеться за сьогоднiшнiй ранок – до дванадцятоi ще двi-три хвилини, – тож така думка здавалася слушною, але вiн помилився.

Преподобний Вiльям Роуз закрив Бiблiю (оправа якоi майже пасувала до його костюма) й скочив на рiвнi.

– Шери-ифе Пенгборн, – почав вiн. Преподобний Роуз належав до тих глухоманистих баптистiв, якi починають викручувати голоснi звуки у разi емоцiйноi напруги. – Чи можна з вами поговорити?

– Преподобний Роузе, дайте менi, будь ласка, п’ять хвилин. Менi треба розiбратися з однiею справою.

– Це-е неймовiрно важливо.

«Ще б пак», – подумав Алан.

– Це також. П’ять хвилин.

Вiн прочинив дверi й запросив Кiтона у свiй кабiнет, поки преподобний Вiллi, як любить його назвати отець Брiггем, не сказав ще чогось.


5

– Це про «Нiчку казино», – сказав Кiтон пiсля того, як Алан зачинив дверi кабiнету. – Згадаеш ще мое слово. Отець Джон Брiггем, може, i товстолобий iрландець, але я б у будь-якому разi став на його бiк, а не цього мужика. Роуз капець який пихатий мудак.

«От тобi й дорiкае горщик чавуновi, що чорний», – подумав Алан.

– Сiдай, Денфорте.

Кiтон сiв. Алан обiйшов до свого столу, дiстав штрафну квитанцiю й розiрвав ii на дрiбнi шматочки. Їх викинув у смiтник.

– Є. Розiбралися?

– Розiбралися, – вiдповiв Кiтон i зiбрався вставати.

– Нi, ще трохи посидь.

Кущистi брови Кiтона збiглися пiд високим рожевим лобом у грозову хмару.

– Будь ласка, – додав Алан.

Вiн сiв у свое крутне крiсло. Долонi рушили одна до одноi й спробували скластися в дрозда. Алан iх спинив i рiвно склав на пiдставцi пiд папiр.

– Наступного тижня на нарадi щодо закупiвель ми розбираемося з питаннями бюджету, якi обговорюватимуть у лютому на зборах жителiв мiста… – почав Алан.

– Канешно, – буркнув Кiтон.

– …i це штука полiтична, – продовжив Алан. – Я це усвiдомлюю, i ти також усвiдомлюеш. Щойно я суто з полiтичних мiркувань порвав цiлком дiйсний штраф за паркування.

Кiтон легенько всмiхнувся.

– Ти вже достатньо давно в мiстi, щоб знати, як тут усе працюе, Алане. Рука руку мие.

Алан посунувся в крiслi. Воно заскрипiло й запищало – звуки, якi вiн часто чув увi снi пiсля довгих важких днiв. Таких, яким виявився цей.

– Так, – сказав вiн. – Рука руку мие. Але це поки що.

Брови знову збiглися докупи.

– Це що означае?

– Означае, що навiть у маленьких мiстах е момент, на якому полiтика закiнчуеться. Ти не забувай, що я чиновник не призначений. Мiськi виборнi можуть контролювати фiнансовi ресурси, але за мене люди голосують. А голосують для того, щоб зберiгати i пiдтримувати закон. Я дав присягу i намагаюся ii дотримуватися.

– Ти менi погрожуеш? Бо якщо так…

Саме в ту мить пролунав дзвiнок на фабрицi. Тут вiн почувся приглушено, але Денфорт Кiтон усе одно пiдскочив, нiби його оса вжалила. На мить його очi округлилися, а руки вчепилися в бiлi виступи билець крiсла.

Алан знову вiдчув те збаламучення. «Вiн боязкий, як кобила в тiчку. Що з ним таке?»

Уперше вiн замислився, чи мiстер Денфорт Кiтон, перший виборний Касл-Рока задовго до того, як Алан узагалi почув про це мiсце, раптом не вживае щось не зовсiм кошерне.

– Я тобi не погрожую, – заспокоiв Алан.

Кiтон знову почав розслаблятися, але сторожко… нiби боявся, що свисток на фабрицi озветься знову, просто щоб познущатися з нього.

– Добре. Бо питання не лише у фiнансових ресурсах, шерифе Пенгборн. Рада виборних, а також трое окружних адмiнiстраторiв мають право звiльняти й призначати заступникiв шерифа. Окрiм багатьох iнших прав, про якi, я певен, ти знаеш.

– Це суто бюрократiя.

– І завжди так було, – погодився Кiтон. Із внутрiшньоi кишенi вiн дiстав сигару «Рой Тен». Протягнув ii мiж пальцями, шурхочучи полiетиленом. – Це ж не означае, що так завжди мае бути.

«А тепер хто кого залякуе?» – подумав Алан, але нiчого не сказав. Натомiсть вiдкинувся в крiслi й дивився на Кiтона. Той кiлька секунд тримав зоровий контакт, а тодi опустив очi й почав порпатися в обгортцi.

– Наступного разу запаркуешся на мiсцi для iнвалiдiв, я сам тобi випишу штраф i вiн нiкуди не дiнеться, – сказав Алан. – А якщо ще хоч раз торкнешся когось iз моiх заступникiв, я тебе закрию зi звинуваченням у нападi третього ступеня. Це станеться, скiльки б у мiських виборних не було так званих прав. Бо для мене це перестае бути питанням полiтики. Зрозумiло?

Якусь мить Кiтон роздивлявся сигару, нiби медитуючи. Коли знову пiдняв очi на Алана, вони обернулися дрiбними твердими шматками кременю.

– Шерифе Пенгборн, якщо хочеш дiзнатися, наскiльки тверда в мене срака, вперед, продовжуй тиснути.

У Кiтона на обличчi був написаний гнiв – так, без сумнiву, проте Алан подумав, що це ще не все. Там також був страх. Чи побачив вiн це? Чи вiдчув? Невiдомо, та це й не важить. Але чого Кiтон боiться… ось що важить. Це може важити досить багато.

– Зрозумiло? – повторив Алан.

– Так, – вiдповiв Кiтон. Вiн зняв полiетилен iз сигари несподiваним рiзким рухом i впустив його на пiдлогу. Сигару затиснув зубами й так i вимовив:

– А тобi зрозумiло?

Крiсло заскрипiло й зарипiло, коли Алан знову нахилився вперед. Вiн серйозно подивився на Кiтона.

– Я розумiю, що ти говориш, але нi чорта не розумiю, що ти коiш, Денфорте. Ми нiколи не були з тобою якимись кентами…

– Звичайно, – вторував Кiтон й вiдкусив кiнчик сигари.

На мить Алан подумав, що той також опиниться на пiдлозi, i приготувався пропустити й це також – полiтика, – але Кiтон виплюнув його собi в долоню, а тодi впустив у чисту попiльничку на столi. Там кiнчик лежав, нiби маленьке собаче гiменце.

– …але в нас завжди були непоганi робочi стосунки. А тепер оце. Щось не так? Якщо що, я можу допомогти…

– Усе так, – перебив Кiтон, рiзко пiдводячись. Вiн знову лютував – навiть бiльше, нiж просто лютував. Алан майже бачив, як у нього з вух пара валить. – Просто менi вже так набридло це… переслiдування.

Вiн уже вдруге вжив це слово. Алановi воно здавалося дивним, тривожним. Узагалi вся ця розмова здавалася йому тривожною.

– Ну, у разi чого ти знаеш, де я, – сказав Алан.

– Та знаю, знаю! – вигукнув Кiтон i рушив до дверей.

– І прошу тебе, Денфорте… не забувай про мiсце для iнвалiдiв.

– Та пiшли ви нахуй зi своiм мiсцем i iнвалiдами! – гаркнув Кiтон i затраснув за собою дверi.

Алан сидiв за столом i довго свердлив поглядом зачиненi дверi, а стурбований вираз не сходив з його обличчя. Тодi вiн обiйшов стiл, пiдняв зiжмаканий полiетиленовий цилiндр, що лежав на пiдлозi, кинув його у вiдро для смiття й пiдiйшов до дверей, щоб запросити всередину Пароплавчика Вiллi.


6

– Мiстер Кiтон такий сумний, здаеться, – сказав Роуз.

Вiн обережно примостився в крiслi, яке щойно звiльнив перший виборний, з вiдразою розглядаючи кiнчик сигари, що лежав у попiльницi, пiсля чого обережно поклав бiлу Бiблiю собi на сухорлявi колiна.

– Наступного мiсяця багато зустрiчей стосовно закупiвель, щось таке, – невиразно пояснив Алан. – Це, напевно, сильний стрес для виборних.

– Так, – погодився преподобний Роуз. – Бо ж І-iсус сказав нам: «Отож вiддавайте кесареве кесарю, а Боже – Боговi».

– Ага, – зiтхнув Алан. Раптом йому самому захотiлося цигарку, щось на кшталт «лакi» чи «пелл-мелл», по вiнця заповнену смолою й нiкотином. – Що ж я вам сьогоднi можу вiддати, пре… преподобний Роузе? – Вiн перелякався, коли усвiдомив, що щойно був максимально близько до того, щоб звернутися до чоловiка «преподобний Вiллi».

Роуз зняв круглi окуляри без оправи, протер iх i знову почепив на нiс, ховаючи двi невеликi червонi плямки на перенiссi. Чорне волосся, прилiплене до голови якимсь зiллям, запах якого Алан вiдчував, та не мiг розпiзнати, блищало пiд промiннями флуоресцентноi лампи з решiткою на стелi.

– Справа стосуеться мерзоти, яку отець Джон Брiггем чомусь називае «Нiчкою казино», – зрештою оголосив преподобний Роуз. – Якщо пам’ятаете, шерифе Пенгборн, я приходив до вас невдовзi пiсля того, як уперше почув цю страшну iдею, з вимогою, щоб ви вiдмовилися давати дозвiл на таку подi-iю в iм’я благопристойностi.

– Преподобний Роузе, якщо ви пам’ятаете…

Роуз владно пiднiс одну руку, а iншою полiз у кишеню пiджака. Дiстав звiдти брошуру завбiльшки ледь не з цiлу книжку. То була, як побачив Алан iз завмерлим серцем (хоча й без особливого подиву), скорочена версiя Кодексу законiв штату Мейн.

– І от я приходжу знову, – дзвiнким тоном проголосив преподобний Роуз, – iз вимогою заборонити цю подiю не лише в iм’я благопристойностi, а в iм’я закону!

– Преподобний Роузе…

– Ось роздiл 24, пiдроздiл 9, другий абзац Кодексу законiв штату Мейн, – перервав його преподобний Роуз. Щоки в нього палали червiнню, i Алан усвiдомив, що едине, чого вiн досягнув за останнi кiлька хвилин, – це помiняв одного божевiльного на iншого. – Уривок, у якому вка-азано, – читав преподобний Вiллi, голос якого переростав у проповiдницький спiв, такий знайомий його здебiльшого захопленiй парафii: – «Ігри, виграш у яких залежить вiд випадковостi, прописанi в роздiлi 23 цього Ко-одексу, у яких ставки у грошовiй формi вважаються однiею з умов, визначаються як незаконнi». – Вiн захрьопнув Кодекс i подивився на Алана. Очi в нього горiли. – Визначаються як не-езаконнi! – вереснув вiн.

Алан вiдчув потяг викинути руки в повiтря й закричати: «Сла-ава Го-осподу, алилуя!» Коли минулося, вiн заговорив:

– Я знаю про тi частини Кодексу, що стосуються азартних iгор, преподобний Роузе. Я iх переглянув пiсля того, як ви минулого разу до мене приходили, i показав Альбертовi Мартiну, який виконуе багато юридичноi роботи для мiста. Його думка така, що роздiл 23 не стосуеться таких речей, як «Нiчка казино». – Вiн замовк, тодi додав: – І мушу вам сказати, що це також i моя думка.

– Це неможливо! – виплюнув Роуз. – Вони хочуть обернути Божий дiм на картярське лiгво, а ви менi кажете, що це законно?

– Це настiльки ж законно, як i бiнго, яке проходить у залi «Доньок Ізабелли» з 1931-го.

– Це-е вам не бiнго! Це-е рулетка! Там гратимуть у карти на грошi! Там будуть, – голос преподобного Роуза затремтiв, – ко-остi!

Алан спинив руки, що силкувалися скластися в iще одну птаху, i цього разу навiть сплiв iх докупи на пiдставцi.

– Я попросив Альберта написати запит Джиму Тiрнi, головному прокуроровi штату. Вiдповiдь була та сама. Вибачте, преподобний Роузе. Знаю, що це вас ображае. От я, наприклад, не люблю дiтей на скейтбордах. Я б заборонив тi штуки, якби мiг, але ж не можу. Інодi в демократii ми мусимо миритися з деякими речами, яких не схвалюемо.

– Але це ж азартнi iгри! – заверещав преподобний Роуз, у голосi якого вчувалися справжнi муки. – Це iгри на грошi! Як це може бути законним, якщо Кодекс чiтко вказуе…

– Судячи з того, як вони це органiзовують, там не зовсiм iгри на грошi. Усi учасники… сплачують пожертви перед входом. За це отримують вiдповiдну суму iгровоi валюти. Наприкiнцi вечора буде аукцiон, на якому розiграють певну кiлькiсть призiв – не грошей, а призiв. Вiдеомагнiтофон, тостер-духовка, порохотяг, порцеляновий сервiз, отаке. – І ще якийсь стрибучий внутрiшнiй бiс потягнув його додати: – Наскiльки я знаю, з початковоi пожертви навiть вiдраховуеться податок.

– Це нечестива мерзеннiсть, – промовив преподобний Роуз. Колiр сповз iз його щiк. Нiздрi роздималися.

– Це моральна оцiнка, а не юридична. Таке вiдбуваеться по всiй краiнi.

– Так, – сказав Роуз. Вiн звiвся на ноги, стискаючи Бiблiю перед собою, наче щит. – І це влаштовують католики. Католики обожнюють азартнi iгри. Я маю намiр це припинити, ше-ефе Пенгборн. З вашою допомогою чи без неi.

Алан також пiдвiвся.

– Кiлька моментiв, преподобний Роуз. Шериф Пенгборн, а не «шеф». І я вам не можу вказувати, що говорити на своiх проповiдях, так само як не можу вказувати отцевi Брiггему, якi подii органiзовувати в його церквi, чи в залi «Доньок Ізабелли», чи в залi «Лицарiв Колумба» – якщо це, звiсно, не щось вiдверто заборонене законом. Але я можу попередити вас бути обережним i, думаю, мушу це зробити.

Роуз змiряв його холодним поглядом.

– Ви про що?

– Я про те, що ви засмучений. Ви зi своiми людьми можете розклеювати плакати по всьому мiсту, можете писати листи в газети, але е певна межа порушення, яку не можна перетинати. Раджу вам iз цим змиритися.

– Коли І-iсус побачив блудниць i гендлярiв у хра-амi, Вiн не звiрявся з писаним кодексом, шерифе. Коли І-iсус побачив, як тi ганебнi чоловiки й жiнки оскверняють дiм Божий, Вiн не шукав нiякоi межi порушення. Наш Господь вчинив те, що правильно!

– Так, – спокiйно погодився Алан. – Але ви – не Господь.

Роуз довго дивився на нього розпаленими, нiби газовi пальники, очима, i Алан подумав: «Овва. Та цей мужик скажений, як капелюшник».

– Гарного вам дня, шефе Пенгборн, – холодно промовив Роуз.

Цього разу Алан вирiшив не виправляти його. Лише кивнув i простяг руку, хоча й чудово усвiдомлював, що ii не потиснуть. Роуз обернувся й трiумфально пiшов до дверей, не вiдриваючи Бiблiю вiд грудей.

– Ви попустiться з цим, преподобний Роузе, окей? – гукнув йому в спину Алан.

Роуз не обернувся й нiчого не вiдповiв. Вiн крокував до дверей i захряснув iх за собою так сильно, аж скло в рамцi задеренчало. Алан сiв за стiл i долонями стиснув скронi.

За кiлька секунд голову в кiмнату боязко просунула Шила Брiггем.

– Алане?

– Вiн пiшов? – запитав Алан, не пiднiмаючи очей.

– Священник? Так. Вискочив, як вiтер березневий.

– Елвiс покинув будiвлю, – безбарвно проронив Алан.

– Що?

– Нiчого. – Вiн пiдвiв голову. – Менi б якусь наркоту сильну, якщо можна. Шило, глянеш у шафцi з доказами, подивишся, що ми маемо?

Вона всмiхнулася.

– Уже перевiряла. Боюся, сервант порожнiй. Чашка кави згодиться?

Вiн усмiхнувся у вiдповiдь. День уже почався, i вiн мусить бути кращим, нiж ранок. Мусить.

– Давай.

– Домовилися. – Вона зачинила дверi, й Алан врештi-решт випустив долонi з полону. Невдовзi через жмут сонячного промiння на стiнi навпроти вiкна ширяла зграя дроздiв.


7

Щочетверга останнiй урок дня в середнiй школi Касл-Рока вiдводили для рiзноманiтних позашкiльних видiв дiяльностi. Оскiльки вiн був одним iз кращих учнiв i не братиме участi в шкiльнiй дiяльностi аж до кастингу на зимову виставу, Браяновi Раску дозволяли йти того дня ранiше – це чудово збалансовувало його довгi вiвторки.

Цього четверга вiн переступив порiг бiчного виходу майже перед тим, як припинив дзвенiти дзвiнок на шостий урок. У рюкзаку лежали не лише книжки, а й плащ-дощовик, який мама змусила зранку вдягнути, тож рюкзак кумедно випинався на спинi.

Їхав вiн швидко, серце надривно гупало в грудях. Йому треба дещо

(завдання)

зробити. Невеликий обов’язок, з яким треба розiбратися. Насправдi досить веселий обов’язок. Тепер вiн знав, у чому той полягае. Йому це стало чiтко зрозумiло, коли Браян мрiяв собi дорогою на урок математики.

Коли Браян спустився з Касл-Гiллу по Скул-стрiт, сонце вперше за день вийшло з-за пошматованих хмар. Вiн зиркнув лiворуч i побачив тiнь хлопця й тiнь велосипеда, якi не вiдстають вiд нього на мокрому тротуарi.

«Мусиш iхати швидко, щоби встигати за мною сьогоднi, малий-тiнь, – подумав вiн. – Я маю кудись пiти й дещо зробити».

Браян крутив педалi через бiзнес-район, не переймаючись тим, щоб глянути через Мейн-стрiт на «Необхiднi речi», ненадовго зупинившись на перехрестi, щоб недбало подивитися в обидва боки, перш нiж знову поспiшити далi. Коли досягнув перехрестя Понд-стрiт (тобто його вулицi) i Форд-стрiт, повернув праворуч, замiсть продовжити iхати по Понд-стрiт до свого будинку. На перетинi Форд i Вiллоу звернув лiворуч. Вiллоу-стрiт iшла паралельно Понд-стрiт: заднi двори будинкiв обох вулиць розташовувалися один навпроти одного, у бiльшостi випадкiв вiддiленi дерев’яною огорожею.

На Вiллоу-стрiт живуть Пiт i Вiлма Джерзики.

«Тут треба бути трохи обережним».

Але Браян знав, як бути обережним. Вiн усе продумав у головi дорогою зi школи, i вийшло легко, майже так, наче воно завжди там було, те знання про завдання, яке треба виконати.

У будинку Джерзикiв було тихо, а на пiд’iзнiй дорiжцi – порожньо, та це не обов’язково означае, що все безпечно й добре. Браян знав, що Вiлма працюе принаймнi на пiв ставки в «Маркетi Гемпгiллiв» на шосе 117, бо бачив, як вона там орудуе касовим апаратом, а навколо голови в неi, як завжди, пов’язано шарф, однак це не означае, що зараз вона там. Маленький побитий «юго», який вона водить, може бути в гаражi, де його не видно.

Браян проiхав на велосипедi по пiд’iзнiй дорiжцi, злiз, вiдставив нiжку. Тепер серцебиття вiдчувалось у вухах i горлi. Лунало нiби барабанний дрiб. Вiн пiдiйшов до переднiх дверей, повторюючи слова, якi скаже, якщо мiсiс Джерзик таки виявиться вдома:

«Доброго дня, мiсiс Джерзик, я Браян Раск з iншого боку кварталу, знаете? Я учень середньоi школи, скоро ми будемо продавати пiдписки на журнал, щоб купити для шкiльного оркестру нову унiформу, тому я розпитую людей, чи не потрiбно iм журналiв. Щоб я мiг прийти пiзнiше, як матиму набiр для продажу. Хто продае найбiльше, отримуе призи».

Звучало непогано, коли вiн розробляв цей план у головi, i досi звучить добре, але все одно вiн вiдчував напругу. Зо хвилину вiн стояв на порозi, дослухався до звукiв усерединi будинку – радiо, телевiзор iз якимсь серiалом (проте не «Санта-Барбарою», вона починаеться лише через кiлька годин), можливо, порохотяг. Вiн нiчого не чув, та це означае не бiльше, нiж порожня пiд’iзна дорiжка.

Браян натиснув дзвiнок. Десь у глибинах будинку почув невиразне «Дiнь-дон!».

Браян стояв на порозi, чекав, час вiд часу роззирався, чи нiхто його не бачить, але Вiллоу-стрiт наче спала. А ще перед будинком Джерзикiв рiс живоплiт. І це добре. Коли робиш

(завдання)

щось, що люди – наприклад, мама чи тато – не зовсiм схвалюють, живоплiт – найкраще, що лише може бути.

Минуло пiв хвилини, дверi не вiдчиняли. Поки добре… та краще перестрахуватися, нiж потiм шкодувати. Вiн знову натиснув дзвiнок, цього разу двiчi, тож iз нутра будинку долинув звук «Дiнь-дон! Дiнь-дон!».

Усе одно нiчого.

Гаразд. Усе досить добре. Фактично все цiлком чудово й максимально чотко.

Можливо, й цiлком чудово та максимально чотко, але Браян не стримався й знову роззирнувся – цього разу злодiйкувато, – поки вiв велосипед, не пiднявши стiйку, мiж будинком i гаражем. У цiй зонi, яку хлопцi з компанii «Сайдинг i дверi вiд Дiка Перрi» називають пiдворiттям, Браян знову припаркував велосипед. Тодi зайшов на заднiй двiр. Серце калатало як нiколи. Інодi в нього тремтiв голос, коли так сильно билося серце. Вiн сподiвався, що, якщо мiсiс Джерзик на задньому дворi, садить цибулини квiтiв чи щось таке, голос пiд час розповiдi про пiдписки так не тремтiтиме. Якщо тремтiтиме, вона може запiдозрити, що вiн бреше. А це може призвести до такого лиха, про яке вiн навiть думати не хоче.

Позаду будинку Браян зупинився. Бачив частину заднього двору Джерзикiв, але не весь. І раптом затiя перестала здаватися такою веселою. Раптом це здалося злим розiграшем, не бiльше, проте точно не менше. У головi прорвався тривожний голос: «Браяне, може, просто сядеш на велосипед i чкурнеш звiдси? Їдь додому. Випий склянку молока i добряче все це обдумай».

Так. Це здавалося вельми доброю – вельми розумною – iдеею. Вiн уже був почав дiйсно обертатись… а тодi йому явився образ, безмiрно потужнiший, нiж той голос. Вiн побачив довгий чорний автомобiль – «кадиллак» чи, можливо, «лiнкольн-марк IV», – який зупиняеться перед його будинком. Вiдчиняються дверi, i з салону виходить мiстер Лiленд Гонт. Лише мiстер Гонт одягнений уже не в куртку-смокiнг, як у Шерлока Голмса з тих iсторiй. Мiстер Гонт, що тепер крокуе на горизонтi Браяновоi уяви, у грiзному чорному костюмi – костюмi органiзатора похорону, – а обличчя в нього далеко не приязне. Темно-блакитнi очi ще бiльше потемнiли вiд гнiву, а губи оголили кривi зуби… але не в усмiшцi. Довгi тонкi ноги маршують по дорiжцi в бiк переднього входу Раскiв, а чоловiк-тiнь, пришпилений до них, скидаеться на повiшеника з фiльму жахiв. Пiдiйшовши до дверей, вiн не натисне дзвiнок, о нi. Вiн просто ввiрветься всередину. Якщо Браянова ма спробуе стати йому на завадi, вiн ii вiдштовхне. Якщо Браянiв тато спробуе стати йому на завадi, мiстер Гонт його вирубить. А якщо Браянiв молодший братик, Шон, спробуе стати йому на завадi, то мiстер Гонт шпурне його через весь будинок, нiби квотербек «аве марiю»[35 - Hail Mary pass – дуже довга передача на випередження в американському футболi, яку виконують iз вiдчаю, без великоi надii на успiх.]. Вiн кинеться нагору, горлаючи Браянове iм’я, а троянди на шпалерах зiв’януть, коли по них пробiжить тiнь-повiшеник.

«Вiн i мене знайде, – подумав Браян. Коли вiн стояв збоку бiля будинку Джерзикiв, його обличчя слугувало етюдом у переполошених тонах. – Навiть якщо ховатимусь. Навiть якщо втечу аж до самого БОМБЕЯ. Вiн i там мене знайде. А коли це станеться…»

Вiн спробував заблокувати цей образ, вимкнути його, та не мiг. Вiн побачив, як очi мiстера Гонта розростаються, перетворюються на блакитнi розколини, глибина яких сягае далеко-далеко в якусь мерзенну iндигову нескiнченнiсть. Вiн бачив довгi руки мiстера Гонта, з химерно рiвними пальцями, що перетворюються на кiгтi, опускаючись йому на плечi. Вiдчув, як вiд дотику на шкiрi виступають сироти. Почув рев мiстера Гонта: «У тебе е дещо мое, Браяне, i ти за це не заплатив!»

«Я вiддам! – почув вiн власний крик у бiк викривленого полум’яного обличчя. – Будь ласка, будь ласка, я вiддам, вiддам, лише не робiть менi боляче!»

Браян повернувся в реальний свiт, затурканий, як i тодi, коли у вiвторок вийшов iз «Необхiдних речей». Вiдчуття зараз були далеко не такi приемнi, як тодi.

Вiн не хотiв вiддавати картку Сендi Коуфекса, у цьому рiч.

Вiн не хотiв, бо вона його.


8

Майра Еванс ступила пiд навiс «Необхiдних речей» у ту ж мить, як син ii найкращоi подруги вийшов на заднiй двiр Вiлми Джерзик. Погляд Майри, спершу собi через плече, тодi вздовж Мейн-стрiт, був навiть злодiйкуватiшим, нiж погляд Браяна на Вiллоу-стрiт.

Якби Кора – яка дiйсно ii найкраща подруга – знала, що вона тут i, що важливiше, чому вона тут, то, мабуть, бiльше б нiколи з Майрою не заговорила. Бо Корi також хотiлося мати ту фотографiю.

«Не зважай», – подумала Майра. Їй спали на думку двi приказки, обидвi начебто чудово пiдходили для цiеi ситуацii. «Хто перший, того й капцi», – заявляла перша. «Очi не бачать, серце не болить», – стверджувала друга.

І все одно, перш нiж вирушити в центр, Майра вдягнула великi окуляри «Фостер Грант»[36 - Foster Grant – американський бренд окулярiв, вельми популярний у 1960—1970-х роках завдяки рекламнiй кампанii «Хто це ховаеться за Фостером Грантом?», у якiй узяли участь велика кiлькiсть тогочасних знаменитостей.]. «Краще перестрахуватися, нiж потiм побиватися», – ще одна вартiсна порада.

Тепер вона повiльно пiдiбралася до дверей i роздивлялася табличку, що там висiла: ВІВТОРОК І ЧЕТВЕР – ЛИШЕ ЗА ПОПЕРЕДНЬОЮ ДОМОВЛЕНІСТЮ



У Майри не було домовленостi. Вона прийшла сюди нiчого не обдумуючи, гнана дзвiнком вiд Кори, що вiдбувся хвилин двадцять тому.

– Я весь день про це думаю! Я просто мушу собi ii мати, Майро… треба було в середу купити, але в мене лише чотири долари в сумочцi було, а я не знала, чи вiзьме вiн особистий чек. Сама знаеш, як то незручно, коли не приймають. Картаю себе вiдтодi весь час. Та шо там, я й очей не стулила минулоi ночi. Знаю, ти, мабуть, думаеш, що я здурiла, але так i е.

Майра й близько не вважала ii здурiлою i знала, що це правда, бо й сама минулоi ночi очей не склепила. І з боку Кори неправильно припускати, що фотографiя мусить належати iй лише тому, що вона побачила ii першою – так, нiби в неi на це якесь Богом дане право чи що.

– Все одно не вiрю, що вона ii першою побачила, – пробурмотiла Майра сердитим тоном. – Я думаю, що це я перша побачила.

Питання, хто першою побачила ту смаковиту фотографiю, все одно спiрне. Неспiрною була думка Майри про те, як вона почуватиметься, коли заходитиме в дiм Кори й бачитиме ту фотографiю Елвiса над камiнною полицею, одразу мiж Кориною керамiчною фiгуркою Елвiса й Кориним порцеляновим пивним кухлем з Елвiсом. Коли вона собi це уявляла, шлунок Майри пiднiмався десь аж пiд серце й зависав там, скручений, нiби волога ганчiрка. Так само вона почувалася пiд час першого тижня вiйни проти Іраку.

Це неправильно. У Кори цiла купа рiзних гарних речей iз Елвiсом, вона навiть раз була на його концертi. Це було в адмiнiстративному центрi Портленда десь за рiк до того, як Короля покликали в рай, до його любоi матусi.

– Та фотографiя мае бути моя, – крiзь зуби процiдила Майра i, збираючи всю свою смiливiсть, постукала у дверi.

Тi вiдчинилися ще до того, як вона опустила руку, i ii ледь не збив iз нiг вузькоплечий чоловiк, що саме виходив.

– Вибачте, – пробурмотiв вiн, не пiднiмаючи голови, i iй заледве вдалося усвiдомити, що то мiстер Константiн, фармацевт iз «Супер Лiкiв Лавердье». Вiн поспiшив через вулицю, а потiм на мiську толоку, стискаючи в руках невеликий загорнутий пакунок i не роззираючись нi праворуч, нi лiворуч.

Коли вона обернулася, у дверному прорiзi стояв мiстер Гонт, усмiхаючись iй i не зводячи радiсних карих очей.

– У мене не призначено зустрiч… – тихенько промовила вона.

Браян Раск, який звик до того, що Майра говорить тоном повноi владностi й упевненостi, i за мiльйон рокiв не розпiзнав би той голос.

– Уже призначено, дорогенька, – вiдповiв мiстер Гонт, усмiхаючись, i вiдiйшов убiк. – Ласкаво прошу! Заходьте вiльно й залиште трохи того щастя, яке з собою принесли!

Пiсля одного швидкого огляду мiсця, щоб пересвiдчитися, що знайомих тут немае, Майра Еванс поквапилася всередину «Необхiдних речей».

Дверi за нею зачинилися.

Долоня з довгими пальцями, бiлими, наче в трупа, потягнулася крiзь темряву, вiднайшла кiлечко на шнурку й опустила жалюзi.


9

Браян i не усвiдомлював, що затамував подих, доки не випустив повiтря довгим свистливим зiтханням.

На задньому дворi Джерзикiв нiкого не було.

Вiлма, без сумнiву, пiдбадьорена хорошою погодою, вивiсила прання, перш нiж пiти на роботу чи куди там вона пiшла. Бiлизна ляскала на трьох мотузках пiд променями сонця на свiжому леготi. Браян пiдiйшов до заднього виходу, зазирнув усередину, прикриваючись вiд вiдблиску долонями. Вiн зазирав у безлюдну кухню. Подумав, чи не постукати, а тодi вирiшив, що це просто ще один спосiб позволiкати з його завданням. Нiкого немае. Найкраще, що можна зробити, – це виконати те, для чого прийшов, i вшиватися геть.

Вiн повiльно спустився сходами на заднiй двiр. Мотузки, навантаженi сорочками, штанами, бiлизною, простирадлами й наволочками, висiли лiворуч. Праворуч розкинувся невеликий город, з якого зiбрали всi овочi, за винятком кiлькох миршавих гарбузiв. В кiнцi городу виструнчилася огорожа iз соснових дощок. Браян знав, що по той бiк живуть Гемпгiлли, лише за чотири будинки вiд його.

Злива попередньоi ночi перетворила город на багнюку. Бiльшiсть гарбузiв лежали напiвзануреними в баюри. Браян зiгнувся, зiбрав по жменi темно-брунатноi багнюки в кожну долоню й рушив до мотузки з одягом, а коричнева вода стiкала йому мiж пальцiв.

На мотузцi, що найближче до городу, по всiй довжинi висiли простирадла. Вони були досi вологi, але швидко сохли пiд поривами вiтру. Лiниво ляскали. Чистi, бездоганно бiлi.

«Вперед, – прошепотiв у головi голос мiстера Гонта. – Вперед, Браяне, – як сам Сендi Коуфекс. Вперед!»

Браян закинув руки за плечi, долонями до неба. Вiн майже не здивувався, коли помiтив, що в нього знову стоiть, як увi снi. Вiн радiв, що не засцяв. Це буде весело.

Хлопець упевнено махнув руками. Багно вилетiло йому з долонь довгими коричневими пiке, що розiрвалися на шрапнель, перш нiж уразити хвилi простирадл. Болото оббризкало iх текучими мотузяними параболами.

Вiн повернувся до городу, набрав iще двi пригорщi, жбурнув iх у простирадла, повернувся, взяв iще, iще кинув. На нього напало якесь шаленство. Браян методично походжав туди-сюди, спершу набирав болото, тодi кидався ним.

Браян би так увесь день продовжував, якби звiдкись не донiсся крик. Спочатку вiн подумав, що то кричать на нього. Браян зiщулився i видушив iз себе переляканий дрiбний писк. Коли усвiдомив, що то просто мiсiс Гейвергiлл кличе свого собаку по той бiк огорожi.

І все одно йому треба звiдси забиратися. І то швидко. На мить, проте, Браян спинився, роздивився результати своiх дiянь i вiдчув скороминущий трепет сорому й тривоги.

Простирадла захистили бiльшу частину одягу, але самi вони були облiпленi баговинням. Було лише кiлька окремих бiлих клаптикiв, що показували, якого кольору простирадла були спочатку.

Браян опустив очi на закалянi багном долонi. Тодi кинувся до рогу будинку, де стирчав кран. Його ще не перекрили перед зимою. Браян повернув вентиль, i з крана полився холодний потiк. Вiн пiдставив пiд нього руки й щосили тер iх одна об одну. Умивав, доки весь бруд не щез, включно з поганню пiд нiгтями, не зважаючи на закоцюбiння, що дедалi бiльше посилювалося. Навiть потримав рукави сорочки пiд краном.

Вiн вимкнув кран, повернувся до велосипеда, пiдняв нiжку й вивiв його назад на пiд’iзну дорiжку. Пережив дуже погану мить, коли побачив, як наближаеться малий сiмейний автомобiль жовтого кольору, але то був «сiвiк», а не «юго». Авто проiхало не сповiльнюючись, а водiй навiть уваги не звернув на хлопчика з червоними шкарубкими долонями, що завмер бiля велосипеда на пiд’iзнiй дорiжцi Джерзикiв, хлопчика, чие обличчя слугувало ледь не бiлбордом з одним-единим словом «ВИННИЙ!», виведеним крикливими лiтерами.

Коли авто зникло, Браян вилiз на велосипед i почав крутити педалi, несучись поперед батька в пекло. Вiн не спинявся, доки не викотився на пiд’iзну дорiжку свого дому. На той час закляклiсть уже покидала його руки, але вони чухались i пекли… i досi були червонi.

Коли вiн зайшов усередину, мама гукнула з вiтальнi:

– Браяне, це ти?

– Так, ма.

Те, що вiн учинив на задньому дворi Джерзикiв, уже здавалося сюжетом з якогось сну. Звiсно, хлопчик, що стоiть тут, у цiй залитiй сонцем логiчнiй кухнi, хлопчик, що вже бiля холодильника й дiстае звiдти молоко, не може бути тим же хлопчиком, який по зап’ястки занурював руки в болото на городi Вiлми Джерзик, а тодi шпурляв ним на ii чистi простирадла знову, i знову, i знову.

Звiсно ж нi.

Вiн налив собi склянку молока, роздивляючись долонi. Чистi. Червонi, але чистi. Поставив молоко назад. Серце повернулося до звичного ритму.

– Браяне, як там у школi? – доплив голос Кори.

– Нормально.

– Хочеш подивитися зi мною телевiзор? Скоро почнеться «Санта-Барбара», i в мене тут «гершiс кiссес»[37 - Hershey’s Kisses – марка шоколадних цукерок. У 1989 роцi компанiя Hershey запустила телевiзiйну рекламну кампанiю цих цукерок пiд назвою «Рiздвянi дзвоники», у якiй цукерки, стилiзованi пiд «хор» дзвiночкiв, грають популярну мелодiю We Wish You a Merry Christmas. Ролик став дуже популярним, його показують щороку дотепер.].

– Звiсно, – погодився вiн. – Але спочатку нагору на хвилину зайду.

– Тiльки молоко там не залиш! Воно скисне, смердiтиме, i ту склянку посудомийка нiколи не вiдмие!

– Не залишу, ма.

– Дивись менi!

Браян пiшов нагору i пiв години просидiв за столом, милуючись карткою Сендi Коуфекса. Коли зайшов Шон i запитав, чи вiн не хоче пiти з ним у магазинчик неподалiк, Браян захряпнув альбом iз картками й наказав Шоновi забиратися з кiмнати й не повертатися, доки не навчиться стукати у дверi, якщо тi зачиненi. Вiн почув, як Шон стоiть i плаче в коридорi, й не вiдчув нi краплi спiвчуття.

Урештi-решт, мають же бути якiсь манери.


10

В окружнiй тюрмi гульбу доглядач завiв, Там був тюремний гурт, що вшкварив бiсiв. Холодна аж хиталась, як рубали рок, Чули б ви спiви тих тюремних пташок![38 - Уривок пiснi «Jailhouse Rock» Елвiса Преслi.]



Король стоiть, розвiвши ноги, блакитнi очi горять, холошi-кльош бiлого комбiнезона трусяться. Штучнi дiаманти мерехтять i виблискують пiд свiтлом прожекторiв над головою. Пучок синьо-чорного волосся падае йому на лоба. Мiкрофон бiля рота, та не настiльки близько, щоб Майра не бачила вiдкопилений вигин верхньоi губи.

Їй усе видно. Вона в першому ряду.

І раптом, коли вибухае ритм-секцiя, вiн простягае руку, простягае руку ЇЙ, як Брюс Спрiнгстiн (який нiколи й близько до Короля не дорiвняеться, хоч за мiльйон рокiв, хоч би як старався) простягае руку тiй дiвчинi у клiпi «Танцi в темрявi».

На мить вона надто приголомшена, щоб реагувати, надто приголомшена, щоб рухатися, а тодi руки позаду штовхають ii вперед, а Його рука хапае ii за зап’ясток, Його рука тягне ii на сцену. Вона ВІДЧУВАЄ його запах, сумiш поту, «Інглiш Лезеру»[39 - English Leather – чоловiчий парфум, створений MEM Company в 1949 роцi.]й гарячоi чистоi плотi.

Усього за мить Майра Еванс опиняеться в руках Елвiса Преслi.

Атлас комбiнезона гладенько пробiгае пiд долонями. Їi обвивають мускулистi руки. Обличчя, ЙОГО обличчя, обличчя Короля, усього за кiлька дюймiв вiд ii. Вiн танцюе з нею – вони пара, Майра Джозефiн Еванс iз Касл-Рока, штат Мейн, i Елвiс Арон Преслi, з Мемфiса, штат Теннессi! Вони брудно витанцьовують по сценi перед чотирма тисячами пискотливих фанаток, поки «Джорданейрз»[40 - Jordanaires – американський вокальний квартет, створений у 1948 роцi. Вiдомi тим, що дiяли як бек-вокалiсти на концертах i записах Елвiса Преслi в 1956–1972 роках.]виспiвують той вiдпадний старий рефрен iз п’ятдесятих: «До танцю… Усi разом, до танцю…»

Його стегна труться об ii. Вона вiдчувае вигнуте напруження в центрi, де Король штовхаеться об ii живiт. Тодi вiн розкручуе ii, спiдниця здiймаеться горизонтально, виставляе напоказ ноги, аж до мережива трусикiв «Вiкторiаз Сiкрет», ii долоня обертаеться в його, нiби вiсь у втулцi, а тодi вiн знову притягуе ii до себе, а рука опускаеться до ii попереку, до випину сiдниць, мiцно обхоплюе iх. На мить вона опускае очi, i там, унизу, за вогнями рампи, бачить Кору Раск. Кора люто блимае на неi очима, а обличчя в неi люте вiд ненавистi й вiдьомське вiд заздростi.

Тодi Елвiс повертае ii голову до себе й промовляе тягучою манiрною вимовою Середнього Пiвдня: «Хiпа ми не маемо дивитися одне на однохо, крихiдко?»

Вона не встигае вiдповiсти, коли його уста припадають до ii. Його запах i дотики наповнюють увесь свiт. А тодi раптом його язик у ii ротi – Король рок-н-ролу по-французьки цiлуе ii на очах у Кори й усього сраного свiту! Вiн ще сильнiше пригортае ii, поки труби ревуть своi синкопи, вона вiдчувае, як у лонi розмотуеться екстатична хiть. Ох, у неi нiколи такого не було, навiть на озерi Касл iз Тузом Меррiллом багато рокiв тому. Їй хочеться кричати, але його язик б’еться в неi в ротi, тож вона спроможна лише вчепитися в гладеньку оксамитову спину, здригаючи стегнами, поки труби гримлять початок «Мого шляху»[41 - «My Way» – пiсня, яку в 1969 роцi популяризував Френк Сiнатра. Вважаеться найпопулярнiшою пiснею на похоронах у Великiй Британii. Кавер-версiю часто виконував Елвiс Преслi.].


11

Мiстер Гонт сидiв в одному з дорогих крiсел i з лiкарським вiдчуженням спостерiгав за тим, як Майру Еванс розривають хвилi оргазму. Вона трусилася, наче пiд час повного нейронного виснаження, мiцно стискаючи фотографiю Елвiса, не розплющуючи очей, перса здiймалися, ноги напружувалися, розслаблялися, напружувалися, розслаблялися. Салоннi кучерi розсипалися iй по головi не надто привабливим шоломом. Подвiйне пiдборiддя стiкало потом, як i сам Елвiс, коли масивно крутився своею тушею на сценi пiд час останнiх концертiв.

– Ооооо! – скрикувала Майра, дрижачи, нiби желе на тарiлцi. – Оооо! Оооооооо, Боже! Ооооооооооооо, Боооууужеее! ООООООООО…

Мiстер Гонт лiниво стиснув кант темних слаксiв мiж великим i вказiвним пальцями, струснув, повертаючи його до попередньоi бритвеноi гостроти, тодi нахилився вперед i вихопив фотографiю в Майри з рук. Їi сповненi розпачу очi одразу розчахнулися. Вона кинулася за свiтлиною, але та була вже задалеко. Почала пiдводитися.

– Сядьте, – наказав мiстер Гонт.

Майра не поворухнулася, нiби, пiднiмаючись, обернулася на камiнь.

– Якщо хочете ще хоч раз у життi побачити цю фотографiю, Майро, то… сядьте.

Вона сiла, витрiщаючись на нього з тупим стражданням. Величезнi плями поту розповзалися в неi пiд пахвами й збоку грудей.

– Будь ласка, – промовила вона.

Слова долинули таким порохнявим хрипом, що скидалися на подих вiтру в пустелi. Вона простягнула долонi.

– Назвiть цiну, – запропонував Гонт.

Жiнка замислилася. Очi на спiтнiлому обличчi закотилися вгору. Адамове яблуко здiйнялося й опустилося.

– Сорок доларiв! – скрикнула вона.

Вiн засмiявся й похитав головою.

– П’ятдесят!

– Дурницi. Ви, мабуть, не надто хочете отримати це фото, Майро.

– Хочу! – З куточкiв очей заструменiли сльози. Вони збiгли iй по щоках, змiшуючись iз потом. – Хооочуууу!

– Гаразд, – урвав ii вiн. – Хочете. Я це приймаю. Та чи вона необхiдна вам, Майро? Чи вона вам дiйсно необхiдна?

– Шiстдесят! Це все, що в мене е! До останнього цента!

– Майро, я, на вашу думку, хто, дитина?

– Нi…

– А як на мене, так. Я старий чоловiк – старший, нiж ви собi можете уявити, просто добре зберiгся, якщо можна так про себе сказати, – але справдi думаю, що вам здаюся дитиною, дитиною, яка повiрить, нiби жiнка, що живе в новенькому дюплексi менш нiж за три квартали вiд Касл-В’ю, мае лише якихось шiстдесят доларiв при душi.

– Ви не розумiете! Мiй чоловiк…

Мiстер Гонт пiдвiвся, тримаючи фотографiю в руцi. Усмiхненого чоловiка, що вiдiйшов вiд дверей, щоби впустити ii, бiльше в кiмнатi не було.

– Ви ж заздалегiдь не повiдомили про зустрiч, так, Майро? Нi. Я вас запросив iз щиростi сердечноi. Але тепер, боюся, мушу попросити вас пiти.

– Сiмдесят! Сiмдесят доларiв!

– Ви ображаете моi iнтелектуальнi здiбностi. Будь ласка, йдiть.

Майра впала перед ним на колiна. Їi пронизували рiзкi панiчнi ридання. Ухопила його за литки й плазувала.

– Прошу! Прошу вас, мiстере Гонт! Я мушу мати ту фотографiю! Мушу! Вона таке… ви й не повiрите, що вона робить!

Мiстер Гонт зиркнув на фотографiю Елвiса, i його обличчям пробiг короткочасний вираз огиди.

– Не думаю, що навiть хотiв би знати, – вiдказав вiн. – Це здавалося неймовiрно… спiтнiло.

– Але якщо вона коштуе дорожче сiмдесяти доларiв, доведеться виписати чек. Чак знатиме. Вiн захоче дiзнатися, на що я витратилась. А якщо розповiм йому, вiн… вiн…

– Це, – проiгнорував ii мiстер Гонт, – не моi проблеми. Я продавець, а не сiмейний психолог. – Вiн зверхньо дивився на Майру, звертаючись до ii спiтнiлоi макiвки. – Упевнений, що iнша людина – наприклад, мiсiс Раск – зможе собi дозволити цю досить унiкальну свiтлину почилого мiстера Преслi.

Вiд згадки про Кору голова Майри шарпнулася вгору. Очi – запалi блискучi точки в глибоких темних заглибленнях. Зуби вищирилися. У ту конкретну мить вона мала божевiльний вигляд.

– Ви б iй продали? – просичала вона.

– Я вiрю у вiльний ринок, – сказав мiстер Гонт. – Саме це й зробило нашу краiну великою. Я справдi був би не проти, щоб ви мене вiдпустили, Майро. Вашi руки реально сочаться потом. Цi штани доведеться вiддати на хiмчистку, i то не впевнений, що…

– Вiсiмдесят! Вiсiмдесят доларiв!

– Я продам вам ii за рiвно вдвiчi бiльшу цiну, – сказав мiстер Гонт. – Сто шiстдесят доларiв. – Вiн вишкiрився, демонструючи великi кривi зуби. – І, Майро, ваш особистий чек менi цiлком пiдiйде.

Вона завила з вiдчаю:

– Не можу! Чак мене вб’е!

– Можливо, – сказав на це мiстер Гонт, – але ви ж усе одно погибатимете за шматом-шматом огняноi любови[42 - Гонт натякае на пiсню «Burning Love» Елвiса Преслi.], правда?

– Сто, – застогнала Майра, знову вхопивши його за литки, коли Гонт спробував вiдiйти вiд неi. – Будь ласка, за сотню доларiв.

– Сто сорок, – вiдповiв Гонт. – Це найнижче, що я можу запропонувати. Моя остання пропозицiя.

– Добре, – видихнула Майра. – Добре, добре, я заплачу…

– Ну i ще мiнет зверху, – промовив Гонт, усмiхаючись iй згори.

Вона пiдвела голову, ротик скрутився iдеальною лiтерою «О».

– Що ви сказали? – прошепотiла вона.

– Вiдсмокчи менi! – крикнув вiн на неi. – Фе-л-ляцiю зроби! Розтули свiй розпрекрасний набитий металом ротик i заковтни мiй дрин!

– О Господи, – застогнала Майра.

– Як бажаете, – сказав на це Гонт i вже був почав обертатися.

Вона вхопила його швидше, нiж вiн устиг ii покинути. За мить тремтливi руки вже скреблись об його ширiнку.

Вiн кiлька секунд з удоволеним обличчям поспостерiгав за цими потугами, а тодi вибив ii долонi геть.

– Забудьте, – вiдрiзав вiн. – Вiд орального сексу в мене амнезiя трапляеться.

– Що…

– Та забийте, Майро. – Вiн кинув iй фотографiю. Майра замолотила руками, якось впiймала ii й притисла до грудей. – Але е одна рiч.

– Яка? – засичала вона.

– Ви знаете чоловiка, що тримае бар з iншого боку Олов’яного моста?

Вона вже почала хитати головою, очi знову сповнилися тривоги, а тодi усвiдомила, про кого вiн.

– Генрi Бофорта?

– Так. Менi здаеться, вiн власник закладу пiд назвою «Захмелений тигр». Цiкава назва.

– Ну, я з ним не знайома, але знаю, хто вiн, можна так сказати.

Вона за свое життя нiколи не була в «Захмеленому тигрi», але, як i всi, знала, хто власник i хто там керуе.

– Так. Його. Я хочу, щоб ви трохи розiграли мiстера Бофорта.

– Як… як розiграла?

Гонт потягнувся вниз, ухопив Майру за липку впрiлу руку й допомiг пiдвестися.

– А про це, Майро, – сказав вiн, – ми з вами поговоримо, поки ви виписуватимете чек. – Тодi вiн усмiхнувся, й увесь його шарм знову повернувся на обличчя. Карi очi блискотiли й витанцьовували. – І, мiж iншим, вам покупку запакувати як подарунок?




Роздiл п’ятий



1

Алан усiвся в кабiнцi «Закусочноi Нен» навпроти Поллi й одразу побачив, що бiль i досi сильний – аж вона прийняла перкодан удень, що бувае рiдко. Вiн це зрозумiв ще до того, як вона заговорила: очi ii були промовистiшi. У них виднiлося якесь сяйво. Вiн iз таким уже спiзнався… але не вподобав. Не думав, що це йому коли-небудь подобатиметься. Алан не вперше замислювався, чи вона вже залежна вiд тiеi штуки. Припускав, що у випадку Поллi залежнiсть – це просто побiчний ефект, якого варто очiкувати, вiдзначити його, а тодi вiн сублiмуеться з головною проблемою – якщо сказати простiше, з тим, що вона живе з болем, який Алан, мабуть, навiть осягнути не може.

У голосi його й нотки про це не було, коли Алан запитав:

– Як справи, красуне?

Вона всмiхнулася.

– Ну, сьогоднi був цiкавий день. Дюююже… цiкавий. Як той мужик говорив у «Смiшнячому протестi»[43 - Laugh-In – вiдоме американське комедiйне скетч-телешоу, що виходило в 1968–1973 роках. Один iз персонажiв, Вольфганг, нiмецький солдат (якого грав Арте Джонсон), визирав iз-за вазона й коментував жарти словами «Дюююже цiкаво».].

– Ти ще не настiльки стара, щоб це пам’ятати.

– Та настiльки. Алане, хто це?

Вiн обернувся туди, куди був спрямований ii погляд, саме вчасно, щоб побачити, як повз широку вiтрину з листового скла закладу Нен пропливае жiнка з прямокутним пакуночком у руках. Дивилася вона прямо перед собою, а чоловiки, що йшли назустрiч, мусили поспiхом вихилятися з ii дороги, щоб уникнути зiткнення. Алан поквапом прогорнув здоровенну картотеку iмен та облич, яку тримав у головi, й видобув щось, що Норрiс, який страшно кохався в полiцейському жаргонi, без сумнiву, назвав би «частковим збiгом».

– Еванс. Мейбл чи Мейвiс, щось таке. Їi чоловiк – Чак Еванс.

– Іде так, нiби щойно викурила добрячоi панамськоi червоноi, – зауважила Поллi. – Заздрю iй.

Щоб обслужити iх, пiдiйшла сама Нен Робертс. Вона була однiею з баптистських християнських солдаток Вiльяма Роуза i сьогоднi мала над лiвою груддю жовтий значок. Це вже третiй, що його Алан запримiтив цього дня, i вiн припускав, що протягом наступних тижнiв побачить ще багацько. На значку був гральний автомат у чорному колi, перекреслений червоною лiнiею. Жодних написiв. Вони й не потрiбнi, щоб показати ставлення людини з таким аксесуаром до «Нiчки казино».

Нен – жiнка середнього вiку з величезними грудьми й милим гарненьким личком, яка навiюе думки про маму та яблучний пирiг. Як було вiдомо Алановi та його заступникам, пирiг у Нен дуже добрий, особливо з кулькою талого ванiльного морозива зверху. Спокусливо було сприймати Нен за поверхневим враженням, але чимало дiлових людей – здебiльшого рiелторiв – вiдкрили для себе, що це погана iдея. За приемним личком ховався трiскучий розумовий комп’ютер, а за материнськими пагорбами бюста – стоси бухгалтерських книг замiсть серця. Нен володiе значним шматком Касл-Рока, включно з мiнiмум п’ятьма комерцiйними примiщеннями на Мейн-стрiт, а тепер, коли Батя Меррiлл покоiться в землi, Алан припускав, що вона найбагатша людина в мiстi.

Вона нагадувала йому мадам iз блядюшника, яку вiн якось заарештував у Ютiцi. Та жiнка запропонувала йому хабар, а коли Алан вiдмовився, спробувала щиро вибити йому мiзки пташиною клiткою. Тамтешнiй житель, зачахлий папуга, що iнодi похмурим i замисленим голосом кректав: «Мамку твою iбав, Френку», на той момент перебував у своiй домiвцi. Інодi, коли Алан бачив, як у Нен глибшае вертикальна мiжбрiвна складка, то вiдчував, що вона цiлком здатна на таку ж витiвку. І йому здавалося абсолютно природним, що Нен, яка зараз майже нiчим не займаеться, лише сидить бiля касового апарата, i сама б залюбки пiшла працювати шерифкою округу. Саме характернi риси важать найбiльше.

– Здоров, Алане, – привiталася вона. – Сто лiт тебе не бачила! Де завiявся?

– Та так, то там, то сям, – вiдповiв вiн. – Маю багато роботи, Нен.

– Ну, ти за роботою про старих колег не забувай, – промовила вона, обдаровуючи його слiпучою материнською усмiшкою.

«Потрiбно немало часу провести бiля Нен, щоб почати усвiдомлювати, що ця усмiшка рiдко знаходить вiдображення в очах», – вiдзначив Алан.

– Ти заходь до нас час до часу.

– Та iй-бо! Бiгме, я вже ту’! – сказав на це Алан.

Нен так голосно й здорово розсмiялася, що чоловiки за стiйкою – здебiльшого дроворуби – почали роззиратися. «А пiзнiше розповiдатимуть приятелям, що бачили, як Нен Робертс iз шерифом ржали вдвох, як тi конi», – подумав Алан. Найлiпшi колеги.

– Кави, Алане?

– Якщо можна.

– Може, пирога до кави? Домашнi яблука з саду Макшеррi, зi Свiдена. Учора зiбранi.

«Принаймнi не каже, що сама збирала», – вiдзначив Алан.

– Нi, дякую.

– Впевнений? А ти, Поллi?

Поллi похитала головою.

Нен пiшла по каву.

– Вона тобi не особливо подобаеться, правда? – тихим голосом запитала Поллi.

Алан обдумав це запитання з певним подивом – уподобання чи невподобання насправдi й не спадало йому на думку.

– Нен? Вона нормальна. Я просто люблю дiзнаватися, якi люди насправдi, якщо е можливiсть.

– І що iм насправдi потрiбно?

– Ну, це вже, бляха, заскладно, – сказав вiн, смiючись. – Поки менi достатньо дiзнаватися, що вони задумали.

Вона всмiхнулася – вiн любив ii тiшити – i промовила:

– Ми тебе тут на янкi-фiлософа перетворимо, Алане Пенгборн.

Вiн торкнувся тильного боку ii долонi в рукавичцi й усмiхнувся у вiдповiдь.

Нен повернулася з грубим бiлим горнятком чорноi кави й одразу ж покинула iх. Алан подумав, що ця жiнка знае, коли з люб’язностями покiнчено i рукостискань уже достатньо. Не всi з iнтересами й амбiцiями Нен знають таке.

– А тепер, – продовжив Алан, попиваючи каву, – давай оповiдай про свiй дуже цiкавий день.

Вона детально розповiла йому, як вони з Розалi Дрейк бачили зранку Неттi Кобб, як Неттi марудилася перед «Необхiдними речами» i як зрештою зiбрала достатньо смiливостi, щоб увiйти.

– Це прекрасно, – прокоментував цю iсторiю Алан i не лукавив.

– Так… але це ще не все. Коли вона вийшла, виявилося, що вона щось купила! Я ii такою радiсною, такою… пiднесеною, як сьогоднi, ще нiколи не бачила. Саме так, пiднесеною. Ти ж знаеш, як вона зазвичай хандрить?

Алан кивнув.

– Ну от, а сьогоднi в неi були щоки рожевi, волосся розкуйовджене, вона навiть кiлька разiв смiялася.

– Ти впевнена, що вони там лише комерцiею займалися? – поцiкавився вiн i закотив очi.

– Та не мели дурниць, – сказала вона так, нiби сама перед тим не натякала на це Розалi. – Одним словом, вона чекала надворi, доки ти не пiшов (я знала, що так i буде), а тодi ввiйшла й показала нам, що купила. Ти знаеш, що в неi е невелика колекцiя карнавального скла?

– Не. Є кiлька явищ у мiстi, якi вийшли за межi моеi уваги. Хочеш вiр, а хочеш – нi.

– У неi там кiлька речей. Бiльшiсть залишилися вiд мами. Неттi якось розповiдала менi, що ранiше було бiльше, але деякi розбилися. Ну, вона дуже любить тi, що в неi е, а вiн продав iй найкрасивiший абажур з карнавального скла, що я бачила за багато рокiв. Спочатку я думала, що то вiд «Тiффанi». Нi, звичайно, не може ж бути, щоб Неттi могла дозволити собi вирiб з реального скла вiд «Тiффанi», але вiн просто казковий.

– То скiльки ж вона заплатила?

– Я не питала. Та закладаюся, шкарпетка, в якiй вона тримае заничку, сьогоднi порожня.

Алан спохмурнiв.

– Упевнена, що ii не оступачили?

– Ой, Алане… от треба тобi весь час бути таким пiдозрiливим? Може, Неттi й не до кiнця про все розповiдае, але на карнавальному склi знаеться. Вона сказала, що вийшла хороша оборудка, а це означае, що так i е. Вона вiд того така щаслива.

– Ну, тодi чудово. Те, що треба.

– Тобто?

– Та був такий магазин у Ютiцi, – пояснив вiн. – Ще давно, коли я малим був. «Те, що треба».

– А ти там отримав те, що треба? – пiддражнила вона.

– Не знаю. Я там нiколи не був.

– Ну, – сказала вона. – мабуть, наш мiстер Гонт вирiшив продати те, що треба менi.

– Ти про що?

– Неттi принесла мiй контейнер вiд торта, i всерединi була записка. Вiд мiстера Гонта. – Поллi посунула свою сумочку по столу до нього. – Глянь – я сьогоднi не дуже в кондицii щось стискати.

На мить вiн проiгнорував сумку.

– Як воно, Поллi?

– Погано, – без зайвих церемонiй сказала вона. – Бувало й гiрше, але не брехатиму, не бувало набагато гiрше. І так цiлий тиждень, вiдколи змiнилася погода.

– До лiкаря Ван Еллена сходиш?

Вона зiтхнула.

– Поки нi. Скоро мае вiдпустити. Коли стае зле, як-от зараз, i я вiдчуваю, що скоро здурiю, то вiдпускае. Принаймнi завжди так було. Я пiдозрюю, що одного разу воно просто не вiдпустить. Якщо не стане краще до понедiлка, пiду до лiкаря. Але все, що вiн може, – це виписати лiки. Я не хочу ставати наркошею, якщо можу витримати, Алане.

– Але…

– Досить, – м’яко спинила вона його. – Поки облишмо цю тему, гаразд?

– Добре, – неохоче пiддався вiн.

– Глянь записку. Дуже гарна… i навiть трохи мила.

Вiн розстебнув ii сумку й побачив зверху на гаманцi тонкий конверт. Дiстав його. На дотик конверт був дорогий, кремовий. Почерком настiльки старомодним, що скидався на сторiнку з давнього щоденника, було виведено: «Для мiс Поллi Чалмерз».

– Цей стиль називають коперплейт[44 - Copperplate – вид калiграфiчного почерку. Часто використовуеться як загальна назва для калiграфiчного письма ручкою з пером.], – зачудовано пояснила вона. – Здаеться, такому перестали навчати невдовзi пiсля ери динозаврiв.

Алан дiстав iз конверта аркуш для листiв ручного вiдливу. Угорi була надруковано

НЕОБХІДНІ РЕЧІ Касл-Рок, Мейн Лiленд Гонт, власник



Тут почерк був не настiльки офiцiйно прикрашеним, як на конвертi, але i письмо, i сама мова дотримувалися приемноi старомодностi.



Дорога Поллi!

Ще раз висловлюю вдячнiсть за торт «Диявольська iжа». Це мiй улюблений, i це просто смакота! Також хочу подякувати за вашу доброту й уважнiсть – думаю, ви знали, який я знервований у день вiдкриття, ще й у несезонний час.

У мене е одна рiч, поки не тут, але вона мае прибути разом з багатьма лiтаком i, думаю, вас вельми зацiкавить. Бiльше не говоритиму. Я б хотiв, щоб ви самi прийшли подивитися. Насправдi це лише дрiбниця, але про неi я подумав одразу, як ви пiшли, а за роки роботи я рiдко не довiряю iнтуiцii. Очiкую, що вона прибуде в п’ятницю-суботу. Якщо матимете можливiсть, може, зайдете в недiлю вдень? Я весь час буду в крамницi, каталогiзуватиму iнвентар, i з радiстю вам ii покажу. Поки бiльше не розповiдатиму. Сама рiч або пояснить усе за мене, або нi. Принаймнi дайте менi можливiсть вiддячити вашу доброту чашкою чаю!

Сподiваюся, Неттi тiшиться новим абажуром. Вона дуже хороша панi, i та рiч, здаеться, iй дуже сподобалася.

Щиро ваш,










Лiленд Гонт



– Яка таемничiсть! – промовив Алан, складаючи записку назад у конверт, а той – у сумочку. – Пiдеш розвiдаеш ситуацiю, як ми кажемо в полiцейськiй справi?

– З такою пiдводкою – i пiсля того, як побачила абажур Неттi – як би я могла вiдмовити? Так, думаю, зайду… якщо рукам стане краще. Хочеш також зайти, Алане? Може, в нього i для тебе щось е.

– Можливо. А може, просто вiддам перевагу «Петрiотс». Мусять вони хоч одну виграти.

– Ти якийсь змучений, Алане. Темнi кола пiд очима.

– Та день такий. Почався з того, що я заледве втримав нашого першого виборного й одного з моiх заступникiв вiд того, щоб вони до кровi побилися в кiмнатi для хлопчикiв.

Поллi нахилилася вперед, стривожившись.

– Ти про що?

Алан розповiв iй про гризню мiж Кiтоном i Норрiсом Рiджвiком, закiнчивши тим, наскiльки дивним був Кiтон – те, як вiн використовував слово переслiдування, цiлий день час вiд часу згадувалося. Коли закiнчив, Поллi довго сидiла мовчки.

– Ну? – зрештою запитав вiн. – Що думаеш?

– Думаю, мине ще багато рокiв, поки ти дiзнаешся про Касл-Рок усе, що тобi варто знати. Це, напевно, i мене стосуеться – мене довго не було, i я не розповiдаю, де була чи що сталося з моею «проблемкою», i, думаю, багато людей у мiстi менi не довiряють. Але ти, Алане, помiчаеш рiзнi речi, запам’ятовуеш рiзне. Коли я повернулася в Рок, знаеш, як почувалася?

Вiн похитав головою, зацiкавившись. Поллi рiдко роздумувала про минуле, навiть iз ним.

– То було нiби ввiмкнути мильну оперу, яку вже вiдвикла дивитися. Навiть якщо вже кiлька рокiв не слiдкувала за серiалом, усе одно одразу впiзнаеш людей i iхнi проблеми, бо нi тi, нi тi не мiняються. Дивитися той серiал – це нiби пару старих зручних капцiв взувати.

– До чого ти ведеш?

– У нас тут багато сюжетiв з мильних опер, але ти ще не в курсi про них. От наприклад, ти знав, що дядько Денфорта Кiтона був у «Джунiпер Гiлл» одночасно з Неттi?

– Нi.

Вона кивнула.

– Десь у сорок рокiв у нього почалися психiчнi проблеми. Мама говорила, що Бiлл Кiтон – шизофренiк. Не знаю, чи це правильний термiн, чи просто мама часто чула його по телевiзору, але з ним, бляха, дiйсно було не те. Пам’ятаю, бачила, як вiн хапае людей на вулицi й починае кричати на них – про державний борг, про те, що Джон Кеннедi – комунiст, ще про бозна-що. Я була маленькою тодi. І мене це лякало, Алане, пам’ятаю.

– Ну звичайно.

– А iнодi вiн ходив по вулицi, опустивши голову, розмовляв iз собою голосом, що був одночасно гучним i бурмотливим. Мама казала менi нiколи з ним не розмовляти, коли вiн отак поводиться, навiть коли ми йдемо до церкви i вiн також. Зрештою вiн спробував застрелити свою дружину. Принаймнi я так чула, але сам знаеш, як давня чутка все викривлюе. Можливо, вiн лише табельним пiстолетом перед нею помахав. Ну, що б там не було, цього виявилося достатньо, щоб вивезти його в окружну тюрму. Було якесь слухання стосовно дiездатностi, а тодi його запроторили в «Джунiпер Гiлл».

– Вiн досi там?

– Уже помер. Розум швидко дегенерував, як тiльки його там закрили. Перед смертю був у кататонiчному станi. Принаймнi я так чула.

– Господи.

– Але це ще не все. Роннi Кiтон, батько Денфорта i брат Бiлла Кiтона, провiв чотири роки в психiатричному крилi лiкарнi для ветеранiв у Тогусi в серединi сiмдесятих. Тепер вiн у домi для лiтнiх. Альцгеймер. А ще була якась двоюрiдна чи то тiтка, чи то сестра – не пам’ятаю точно, – що вчинила самогубство в сiмдесятих через якийсь там скандал. Не знаю, що саме, але якось чула, що панянки iй подобалися трiшечки бiльше, нiж чоловiки.

– У них це в кровi, маеш на увазi?

– Нi, – вiдповiла Поллi. – Тут нема моралi чи теми для роздумiв. Просто я трохи знаю iсторiю мiста, а ти нi, оце й усе – ту iсторiю, про яку не згадують у промовах на мiськiй толоцi на Четверте липня. Я просто передаю ii далi. Виводити пiдсумки – робота полiцii.

Останнi слова вона вимовила з таким офiцiозом, що Алан трiшки розсмiявся, але все одно почувався нiяково. Хiба божевiлля дiйсно закладено в кровi? У школi на психологii вчили, що то все байки. Через кiлька рокiв лектор полiцiйноi академii в Олбанi вже говорив, що це таки правда або принаймнi можливо в деяких випадках, що певнi психiчнi захворювання можна простежити в родоводi так само чiтко, як фiзичнi риси на кшталт блакитних очей чи гiпермобiльностi суглобiв. Один iз прикладiв, про якi той лектор говорив, – алкоголiзм. Чи говорив вiн i про шизофренiю? Алан не пригадував. Навчання в академii було багато лiт тому.

– Думаю, варто почати розпитувати про Бастера, – важким голосом сказав Алан. – Ось що я тобi скажу, Поллi. Думка про те, що перший виборний Касл-Рока – це потенцiйна ходяча граната, не надто прикрашае мiй день.

– Звiсно ж. І, можливо, немае такоi проблеми. Я просто подумала, що тобi варто знати. Люди тут вiдповiдатимуть на запитання… якщо ти знаеш, якi запитання ставити. Якщо нi, вони радiсно спостерiгатимуть, як ти шпортаешся, бродиш колами, й слова не скажуть.

Алан усмiхнувся. Це правда.

– Це ще не кiнець iсторii, Поллi. Пiсля того як Бастер пiшов, до мене навiдався преподобний Вiллi. Вiн…

– Шшш! – цитьнула його Поллi, та так рiзко, що Алан iз подиву замовк.

Вона роззирнулася, нiби щоб перевiрити, чи нiхто iх не пiдслуховуе, i знову повернулася до Алана.

– Інодi я зовсiм втрачаю в тебе вiру, Алане. Якщо не навчишся якоiсь розважливостi, то за два роки тебе ногами вперед iз виборчих спискiв винесуть… а ти стоятимеш iз величезною здивованою усмiшкою на обличчi й питатимеш: «Шо сi стало?» Будь обережним. Якщо Денфорт Кiтон – граната, то той чоловiк – ракетниця.

Вiн схилився ближче до неi й сказав:

– Та яка вiн ракетниця. Трохи пихатий пафосний мудачок, от хто вiн.

– «Нiчка казино»?

Вiн кивнув. Поллi накрила його долонi своiми.

– Бiдося. Ззовнi здаемося таким сонним маленьким мiстечком, правда?

– Зазвичай воно таким i е.

– Вiн пiшов звiдти розлюченим?

– О так, – пiдтвердив Алан. – Це вже друга моя розмова з преподобним про законнiсть «Нiчки казино». Думаю, буде ще декiлька, доки католики нарештi не проведуть ту чортiвню й усе закiнчиться.

– Вiн справдi пихатий мудачок, правда? – запитала вона ще тихiше. Вираз обличчя був серйозний, а очi блищали.

– Ага. От уже й значки. Нова мода.

– Значки?

– Перекресленi гральнi автомати замiсть усмiхнених облич. Нен от носить. Цiкаво, чия це була iдея.

– Мабуть, Дона Гемпгiлла. Вiн не лише щирий баптист, а ще й член республiканського комiтету штату. Дон трохи петрае в кампанiях, але, думаю, починае усвiдомлювати, що змiнити суспiльну думку набагато важче, коли стосуеться релiгii. – Вона погладила його руки. – Не напружуйся, Алане. Будь терплячим. Чекай. Бiльша частина життя в Року так i минае: сприймати його треба легко, не поспiшати й чекати, коли вiтер вiднесе черговий сморiд геть. Шо, не?

Вiн усмiхнувся iй, обернув долонi догори й узяв ii пальцi… але нiжно. О, як же нiжно.

– Так, – погодився. – Хочеш сьогоднi на вечiр компанiю, красуне?

– Ой, Алане, не знаю…

– Нiяких обмацувань i лоскотiв, – запевнив вiн ii. – Я розпалю камiн, сядемо перед ним, i ти можеш iще кiлька тiл зi своеi шафи мiста дiстати, утамувати мою цiкавiсть.

Поллi змучено всмiхнулася.

– Здаеться, за останнi шiсть-сiм мiсяцiв ти вже надивився на всi тiла, якi я знаю, Алане, включно з моiм. Якщо хочеш розширити своi знання про Касл-Рок, подружися або зi старим Леннi Партрiджем… або з нею. – Вона кивнула на Нен, пiсля чого заговорила дещо тихiше: – Рiзниця мiж Леннi i Нен у тому, що Леннi просто радий вiд того, що знае якiсь речi. А Нен Робертс любить використовувати те, що знае.

– Тобто?

– Тобто ця ледi заплатила чесну ринкову цiну не за все, чим володiе, – додала Поллi.

Алан вдумливо подивився на неi. Вiн ще нiколи не бачив Поллi в такому настроi – iнтроспективному, балакучому й депресивному, все нараз. Уперше замислився, вiдколи вони з нею подружилися, а потiм покохалися, чи вiн зараз слухае Поллi Чалмерз… чи ii таблетки.

– Думаю, сьогоднi краще побути окремо, – раптом вирiшила вона. – З мене кепська компанiя, коли почуваюся так, як зараз. Я з твого обличчя бачу.

– Поллi, це ж неправда.

– Іду додому й вiдлежуся в гарячiй ваннi. Кави бiльше не питиму. Вiдключу телефон, рано ляжу в лiжко, i буде ймовiрнiсть, що коли зранку прокинуся, то почуватимуся як нова копiйка. Отодi, можливо, зможемо… ну, розумiеш. Нiяких обмацувань i багато лоскоту.

– Я хвилююся за тебе, – сказав вiн.

Їi долонi обережно, нiжно залiзли в його.

– Знаю, – вiдповiла вона. – Менi вiд цього не краще, але я це дуже цiную, Алане. Бiльше, нiж ти думаеш.


2

Проiжджаючи повз «Захмеленого тигра» дорогою додому з автопарку Касл-Рока, Г’ю Прiст сповiльнився… а тодi знову прискорився. Вiн приiхав додому, припаркував свiй «б’юiк» на дорiжцi й увiйшов у будинок.

У нього було двi кiмнати: в однiй вiн спав, в iншiй робив усе iнше. У центрi бiльшоi кiмнати стояв надламаний стiл «Формайка», вкритий алюмiнiевими формами вiд заморожених вечер (у бiльшостi з них у загуслiй мачанцi лежали розтовченi недопалки). Г’ю пiдiйшов, вiдчинив шафку, став навшпиньки й помацав верхню полицю. Вiн уже було подумав, що лисячий хвiст кудись щез, що хтось пробрався всередину й украв його, вiд чого панiка запалила в нього в животi клубок жару. Тодi пальцi натрапили на ту шовкову м’якiсть, i вiн випустив подих довгим зiтханням.

Бiльшу частину дня Г’ю провiв у роздумах про лисячий хвiст, про те, як прикрiпить його до антени «б’юiка», як та рiч виглядатиме, радiсно трiпочучи там. Вiн ледь не причепив його того ж ранку, але тодi ще дощило, i йому не подобалося, що волога перетворить хвiст на сиру шерстяну мотузку, що просто висiтиме, наче туша. Тепер вiн понiс його на вулицю, з вiдсутнiм виглядом вiдштовхуючи зi шляху порожню банку з-пiд соку, погладжуючи дороге хутро мiж пальцями. Господи, як же це приемно!

Вiн зайшов у гараж (у якому починаючи десь iз 1984 року було забагато рiзного смiття, щоб iще машина вмiщалася) i, понишпоривши, знайшов шмат мiцного дроту. Г’ю придумав: спочатку прикрутить хвiст до антени, тодi повечеряе, а опiсля зрештою з’iздить у Грiнспарк. Анонiмнi алкоголiки збираються в залi «Американського легiону» о сьомiй. Можливо, йому дiйсно запiзно починати нове життя… але не запiзно дiзнатися точно, так чи iнакше.

Вiн зв’язав маленький мiцний зашморг на дротi й причепив його до товстого кiнця хвоста. Почав закручувати iнший кiнець дроту до антени, але пальцi, якi спочатку рухалися зi швидкою впевненiстю, почали пiдводити. Г’ю вiдчув, як упевненiсть вислизае, а iй на змiну, заповнюючи дiру, починае просочуватися сумнiв.

Вiн уявив, як паркуеться бiля «Американського легiону» i все гаразд. Побачив, як iде на зустрiч i це також гаразд. А тодi побачив якогось малого, схожого на придурка, що недавно став у нього перед машиною. Малий проходив повз зал «Легiону», поки сам Г’ю перебував усерединi, казав, що його звати Г’ю П. i вiн безсилий перед алкоголем. Малому щось упадае в око – вiдблиск яскраво-помаранчевого свiтла в блакитно-бiлому маревi натрiевих лiхтарiв на стоянцi. Малий пiдходить до його «б’юiка» й роздивляеться лисячий хвiст… спочатку торкаеться, тодi гладить. Хлопчак роззираеться, нiкого не бачить i вiдривае хвiст, ламаючи дрiт. Г’ю бачить, як малий iде в мiсцевий iгровий клуб i розповiдае своiм друганам: «Зацiнiть, що я потягнув на стоянцi бiля “Легiону”. Нормально так, не?»

Г’ю вiдчув, як у груди прокрадаеться дратiвний гнiв, нiби то не просто гра уяви, а те, що дiйсно сталося. Вiн погладив хвiст, тодi роззирнувся крiзь сутiнь п’ятоi години, нiби очiкував побачити юрбу хаповитих дiтей, що вже збираються на дальньому боцi Касл-Гiлл-роуд, тiльки й очiкуючи, щоб вiн запхав кiлька «гангрi-менiв»[45 - Hungry Man – американська марка так званих телевечер – наборiв заморожених страв на алюмiнiевому лотку, якi можна споживати пiсля розiгрiвання в духовцi чи мiкрохвильовцi.] у духовку, а самi вкрадуть його лисячий хвiст.

Нi. Краще нiкуди не iхати. Дiти в наш час не поважають нiчого й нiкого. Украдуть що завгодно лише тому, що iм приемно красти. Поносяться з тим деньок-другий, а тодi втратять iнтерес i викинуть десь у канаву чи на вiльнiй дiлянцi. Той образ – i то був вельми чiткий образ, майже видiння його коханого хвоста, що лежить покинутий у смiттевiй балцi, мокне пiд дощем, знебарвлюеться серед обгорток вiд «бiг-макiв» i банок з-пiд пива, – наповнив Г’ю злiстю й болем.

Це божевiлля – так ризикувати.

Вiн розкрутив дрiт, що крiпив хвiст до антени, вiднiс свiй скарб назад у будинок i поклав на мiсце на найвищiй полицi в шафi. Цього разу вiн зачинив дверцята шафи, але вони погано прикривалися.

«Доведеться купити замок, – подумав вiн. – Дiти всюди залiзуть. Взагалi зараз нi в кого нема поваги до старших. Нi в кого».

Г’ю пiдiйшов до холодильника, витягнув банку пива, на мить глянув на неi, тодi поклав назад. Пиво – навiть чотири чи п’ять банок – не допоможе повернутись у форму, з огляду на те як вiн зараз почуваеться. Вiн вiдчинив одну з нижнiх шафок, обмацав тлум каструль i черпакiв iз благодiйних розпродажiв i знайшов напiвповну пляшку «Блек Велвет»[46 - Black Velvet – марка канадського вiскi.], яку тримав на випадок екстрених ситуацiй. Г’ю наповнив до середини креманку для желе, а пiсля недовгих роздумiв долив по вiнця. Зробив ковток-другий, вiдчув, як у животi вибухае тепло, тодi знову наповнив. Йому стало трохи краще, трохи спокiйнiше. Вiн глянув на шафу й усмiхнувся. Там хвiст у безпецi, i буде в iще бiльшiй, як тiльки Г’ю купить у «Вестерн Авто» добрий мiцний замок «Крiг» i почепить його. У безпецi. Добре, коли маеш щось, що дiйсно хочеш i жадаеш, та навiть краще, коли ця рiч у безпецi. Це – найкраще.

Пiсля цього усмiшка трохи зiв’яла.

«Ти для цього його купив? Щоб тримати на найвищiй полицi за замкненими дверцятами?»

Г’ю знову повiльно надпив. «Гаразд, – подумав, – можливо, це не надто добре. Але краще так, нiж щоб якась капосна дитина вкрала».

– Зрештою, – уголос промовив Г’ю, – зараз уже не 55-й. Уже не те, що колись.

Вiн кивнув, нiби наголошуючи своi слова. І все одно, думка нiкуди не зникла. Який толк з того хвоста там? Який толк для Г’ю чи iнших?

Але ще двi-три склянки розiбралися з тiею думкою. Двi-три склянки переконали Г’ю, що покласти лисячий хвiст назад, на мiсце, – найрозумнiше й найрацiональнiше рiшення у свiтi. Вечерю вiн вирiшив вiдкласти. Таке розважливе рiшення заслуговуе, щоб його вiдзначили однiею-двома склянками.

Вiн знову наповнив креманку, всiвся в одному з кухонних крiсел з трубчастими сталевими нiжками й запалив цигарку. І сидячи там, випиваючи й струшуючи завитки попелу в одну з форм вiд замороженоi вечерi, Г’ю забув про хвiст i почав думати про Неттi Кобб. Психовану Неттi. Вiн збирався трохи розiграти Психовану Неттi. Може, наступного тижня, може, ще через тиждень… але цей тиждень найiмовiрнiший. Мiстер Гонт сказав йому, що не любить марнувати час, i Г’ю з радiстю повiрив йому на слово.

Вiн очiкуе цього.

Це трохи розiб’е монотоннiсть.

Г’ю пив, курив, i коли зрештою за чверть десята вiдключився на брудних простирадлах вузького лiжка в iншiй кiмнатi, то на обличчi в нього грала усмiшка.


3

Змiна Вiлми Джерзик у «Маркетi Гемпгiллiв» закiнчилася, коли магазин зачинився о сьомiй. О сьомiй п’ятнадцять вона заiхала на пiд’iзну дорiжку свого дому. М’яке свiтло лилося крiзь затягнутi штори через вiкно вiтальнi. Вона ввiйшла i втягла носом повiтря. Вiдчувався запах макаронiв iз сиром. Непогано… принаймнi поки що.

Пiт розвалився на диванi без взуття i дивився «Колесо фортуни». На колiнах у нього лежала портлендська «Пресс Геральд».

– Я прочитав твою записку, – сказав вiн, швидко виструнчуючись i вiдкладаючи газету. – Поставив рагу в духовку. Мае бути готове до сьомоi тридцять.

Вiн дивився на неi щирими й дещо знервованими карими очима. Нiби собака, який щосили намагаеться задовольнити господиню. Пiта Джерзика гарно надресували ще в ранньому вiцi. Вiн мав певнi промахи, але вже давно такого не було, щоб вона прийшла й бачила, як вiн лежить на диванi взутий, i ще давнiше, вiдколи смiв запалювати свою люльку в будинку, а ще радше снiг у серпнi пiде, нiж вiн попiсяе й по закiнченнi забуде опустити сiдало.

– Прання занiс?

Кругле вiдкрите обличчя скривилося вiд сумiшi провини й подиву.

– Блiн! Я зачитався газетою й забув. Уже йду. – Вiн почав узуватися.

– Не зважай, – сказала вона й подалася на кухню.

– Вiлмо, я зараз принесу!

– Не хвилюйся, – солодко промовила вона. – Я ж не хочу, щоб ти покидав свою газету чи Венну Вайт лише тому, що я останнi шiсть годин пробула на ногах за касовим апаратом. Посидь, Пiте. Вiдпочинь.

Їй не було потреби обертатися й перевiряти його реакцiю. Пiсля семи рокiв шлюбу вона чесно вважала, що Пiтер Майкл Джерзик бiльше не здатен ii нiчим здивувати. На обличчi в нього щось середне мiж образою i слабкою досадою. Вiн постоiть там трохи пiсля того, як вона пiде, з таким виглядом, нiби щойно вийшов зi сральника й не дуже пам’ятае, пiдтерся чи нi, а тодi вiзьметься за роботу, накриватиме на стiл i розкладатиме рагу. Вiн поставить iй купу запитань про ii змiну в «Маркетi», уважно слухатиме вiдповiдi й жодного разу не переб’е деталями про власний день у «Вiльямс-Браун», величезному агентствi нерухомостi в Оксфордi, де працюе. Що Вiлму цiлком задовольняе, оскiльки для неi продаж нерухомостi – найнуднiша тема, яка лише може бути. Пiсля вечерi вiн без попереднiх прохань прибере зi столу, а газету почитае вона. Усi цi обов’язки виконае вiн тому, що забув про одну дрiбницю. Вiлмi зовсiм неважко принести прання – навпаки, iй подобаеться вiдчуття й запах речей, якi провели чудовий день, сохнучи на сонцi, – але вона не мала намiру втаемничувати в це Пiта. Такий у неi маленький секрет.

У Вiлми багато таких секретiв, i тримае вона iх з однiеi причини: пiд час вiйни потрiбно триматися за кожну перевагу. Бувають вечори, коли вона приходить додому й минае година чи навiть двi перестрiлок, доки iй не вдаеться нарештi посунути Пiтера в повномасштабний вiдступ, замiнюючи його бiлi фiшки на мапi бою в ii головi на своi, червонi. Сьогоднi вона здобула перемогу в сутичцi за якихось двi хвилини пiсля того, як переступила порiг, i Вiлму це цiлком задовольняло.

У душ? вона вважала, що шлюб – це агресивна пригода на все життя i в такiй довгiй кампанii, де не можна брати полонених i нiкого не можна милувати, де жоден клаптик поля бою не залишиться недоторканим, з часом можна втратити смак до таких легких перемог. Та цей час iще не настав, тож вона рушила до мотузок iз кошиком пiд лiвою рукою й необтяженим серцем пiд випином бюста.

Вiлма перетнула вже пiв двору, коли зупинилася вiд спантеличення. Де, бляха, дiлися простирадла?

Вона мала б iх легко помiтити, великi прямокутнi бiлi обриси в темрявi, але iх там не було. Їх що, вiтром знесло? Дурницi! Удень повiвало трохи, але то навiть вiтром важко назвати. Їх хтось украв?

Тодi пронiсся порив вiтру, i вона почула важке лiниве ляскання. Окей, вони на мiсцi… десь. Коли ти найстарша донька в розрослому католицькому сiмействi з тринадцятьма дiтьми, то знаеш, iз яким звуком розвiваеться простирадло на мотузцi. Але все одно звук був якийсь неправильний. Надто важкий.

Вiлма ступила ще на крок уперед. Їi обличчя, на якому завжди був злегка тьмяний вираз жiнки, що очiкуе проблем, спохмурнiло. Тепер вона бачила обриси… або форми, якi мали би бути простирадлами. Але вони були темнi.

Вона зробила ще один, менший крок уперед, i двором знову пронiсся легiт. Цього разу обриси поворухнулися в ii бiк, випинаючись, i не встигла Вiлма пiдняти руку, як ii вдарило щось важке й слизьке. Якийсь слиз бризнув iй на щоки, а до тiла притиснулося щось густе й вологе. Здавалося, нiби ii намагаеться вхопити холодна липка рука.

Вiлма Джерзик була не з тих жiнок, що кричать легко й часто, але в ту мить вона закричала й впустила кошик для прання. Знову пролунав м’який ляскiт, i Вiлма спробувала викрутитися вiд обрисiв перед обличчям. Лiва гомiлка наштовхнулася на в’язаний кошик, i вона впала на одне колiно, уникнувши повного падiння лише завдяки поеднанню талану й швидких рефлексiв.

Важка мокра штука заслинявилася iй по спинi, густа мокрота ринула збоку по шиi. Вiлма знову скрикнула i навкарачки вiдповзла вiд мотузок. Частина волосся виповзла з пов’язаноi хустинки i тепер висiла iй над щоками, лоскочучи. Вона ненавидiла це вiдчуття… але ще бiльше ненавидiла той потiк, в’язкi обiйми з темноi форми, що висить у неi на мотузцi для одягу.

Дверi кухнi розчахнулися, i через двiр долинув стривожений голос Пiта:

– Вiлмо! Вiлмо, з тобою все добре?

Ляскiт позаду неi – гидкий звук, нiби хихотiння голосових зв’язок, укритих болотом. У сусiдньому дворi високим неприемним голосом зарепетував дворняга Гейвергiллiв – дзяв! дзяв! дзяв! – i це жодним чином не покращило психiчний стан Вiлми.

Вона пiдвелася й побачила, як Пiт обережно спускаеться заднiми сходами.

– Вiлмо? Ти впала? З тобою все добре?

– Так! – розлючено гаркнула вона. – Так, я впала! Так, зi мною все добре! Включи довбане свiтло!

– Ти не забилася…

– Просто включи те блядське СВІТЛО! – крикнула вона на нього i витерла руку об перед пальта.

Їi всю вкривала холодна гидь. Тепер вона так лютувала, що бачила власний пульс у виглядi яскравих цяток свiтла перед очима… i найбiльше злилася на себе, за те, що налякалася. Навiть на мить.

Дзяв! Дзяв! Дзяв!

Довбаний псяра у дворi сусiдiв здурiв. Господи, як же вона ненавидить собак, особливо гавкучих.

Постать Пiта вiдступила нагору кухонними сходами. Дверi вiдчинилися, рука поповзла всередину, а тодi спалахнули прожектори, яскравим свiтлом наповнюючи заднiй двiр.

Вiлма опустила погляд на себе й побачила широку просiку темно-брунатноi барви спереду ii осiннього пальта. Вона люто витерла обличчя, витягнула руку й побачила, що та також покоричневiла. Вiлма вiдчувала, як щось повiльно й нудно стiкае iй по спинi.

– Грязь! – Вона остовпiла, не повiривши власним очам – настiльки, що не усвiдомила, що говорить уголос. Хто б мiг таке iй зробити? Хто б посмiв?

– Що ти сказала, люба? – запитав Пiт.

Вiн уже був пiдходив до неi, але тепер зупинився на обачнiй вiдстанi. Те, що Пiт Джерзик побачив на обличчi Вiлми, його неабияк схвилювало: здавалося, наче одразу пiд шкiрою в неi вилупився виводок маленьких змiючок.

– Грязь! – скрикнула вона, простягаючи руки в його бiк… на нього. З пальцiв iй позлiтали крупинки болота. – Грязь, кажу! Грязь!

Пiт подивився повз неi, зрештою усвiдомлюючи. У нього вiдвисла щелепа. Вiлма крутнулася в бiк його погляду. Прожектори, встановленi над кухонними дверима, освiтлювали мотузки для бiлизни й город iз безжальною чiткiстю, демонструючи все. Простирадла, повiшанi чистими, тепер звисали з прищiпок пригнiченими вогкими шматами. Вони були не просто закалянi брудом – вони були ним покритi, облiпленi.

Вiлма перевела погляд на свiй городець i побачила глибокi виiмки на мiсцi, де вичерпували болото. Побачила втоптану стежку, якою багномет ходив туди-сюди, спочатку заряджався, тодi пiдходив до простирадл, пiсля чого повертався, щоб знову перезарядитися.

– Сука-блядь! – закричала вона.

– Вiлмо… ходiмо в будинок, дорогенька, i я… – силкувався вiднайти потрiбнi слова Пiт, а тодi вiдчув полегшення, нiби його зрештою просяяло. – Я зроблю нам чаю.

– Нахуй iди зi своiм чаем! – завила Вiлма з висоти, най-найвищiшоi височини свого вокального дiапазону, i дворняга Гейвергiллiв по сусiдству просто пiшов ва-банк зi своiм дзявдзявдзяв, боже, як же вона ненавидить собак, це ii зараз з розуму зведе, iбучий гавкiтливий пес!

Лють переповнила ii, i Вiлма кинулася на простирадла, впилася в них нiгтями, почала зривати. Пальцi вхопили першу мотузку, i та репнула, нiби гiтарна струна. Простирадла на нiй ляпнулися мокрим м’ясистим плюскотом. Вiлма стиснула кулаки, примружила очi, нiби дитина, в якоi нервовий зрив, i величезним жаб’ячим стрибком приземлилася зверху на одне з простирадл. Те змучено чваркнуло й роздулося, шматочками болота оббризкуючи ii нейлоновi панчохи. Це стало останньою краплею. Вона розкрила рот i заверещала вiд лютi. О, вона знайде того, хто це зробив. Так-такечки-так-то-та. Ви не сумнiвайтеся. А коли знайде…

– У вас там усе добре, мiсiс Джерзик? – Голос мiсiс Гейвергiлл, невпевнено-стривожений.

– Так, бляха-муха, ми тут «Стерно»[47 - Sterno – марка денатурованого спирту у формi желе, який продаеться в жерстяних банках i використовуеться здебiльшого для розiгрiвання iжi на вулицi. Отруйний для людини, хоча набув популярностi в часи сухого закону й Великоi депресii в США.]п’емо й Лоуренса Велка дивимося, то, може, заткнете писок своему дворнязi? – викричалася Вiлма.

Вона задихано вiдступила вiд брудного простирадла, волосся розсипалося iй по розпашiлому обличчi. Щосили вiдкинула його. Довбаний собака ii до сказу доведе. Довбане гавкiтливе…

Думки обiрвалися з ледь чутним трiском.

Пси.

Довбанi гавкiтливi пси.

Хто живе одразу за рогом звiдси, на Форд-стрiт?

Уточнення: яка психована панi з довбаним гавкiтливим псом з кличкою Рейдер живе отут за рогом?

Неттi Кобб, а хто ж iще.

Пес прогавкав усю весну тим високим щенячим гавкотом, що в печiнках сидить, i зрештою Вiлма потелефонувала Неттi й пояснила: якщо вона не може заткнути свого псяру, то його варто позбутися. Через тиждень, коли жодних змiн (принаймнi таких, якi Вiлма могла б визнати) не сталося, вона знову зателефонувала Неттi й повiдомила: якщо та не може вгамувати свого пса, то Вiлмi доведеться викликати полiцiю. Наступного вечора, коли срана шавка знову почала свое дзявкотання й гавкотання, вона так i вчинила.

Десь через тиждень пiсля цього Неттi прийшла в «Маркет» (на вiдмiну вiд Вiлми, Неттi потрiбен якийсь час, щоб у головi все обдумати – обмислити навiть, – перш нiж дiяти). Вона стала в черзi бiля Вiлминоi каси, хоча нiчогiсiнько не купила. Коли надiйшла ii черга, Неттi заговорила своiм пискливим бездиханним голоском:

– Припини створювати проблеми менi й Рейдеру, Вiлмо Джерзик. Вiн хороший маленький песик, а ти краще припини створювати нам проблеми.

Вiлма, завжди готова до битви, i близько не збентежилася вiд такого нападу на робочому мiсцi. Навпаки, iй це навiть сподобалося.

– Панi, ви ще навiть не знаете, що таке проблеми. Але якщо ваш собака довбаний не стулиться, то дiзнаетеся.

Кобб зблiдла як крейда, але виструнчилася, стискаючи сумочку так мiцно, що сухожилля на ii кощавих руках виступили вiд зап’ясткiв аж до лiктiв. Вона сказала: «Попереджаю тебе» – i поквапилася геть.

– Ой-йой, я ледь не всцялася вiд страху! – гучно кинула iй вслiд Вiлма (присмак бою завжди дарував iй пiднесення духу), але Неттi не повернулася – лише почимчикувала трохи хутчiше.

Пiсля цього пес утихомирився. Це Вiлму радше розчарувало, тому що весна видалася нудною. Пiт не демонстрував жодних ознак бунту, i Вiлма переживала весняне знудження, яке не лiкувала жодна зелень на деревах чи трави. От що реально могло б додати трохи барв i перцю в ii життя, то це хороша пересварка. Якийсь час здавалося, що помiшана Неттi Кобб прекрасно задовольнить цю потребу, та коли собака став поводитися пристойно, Вiлма почала думати, що розваги доведеться шукати деiнде.

А тодi одного травневого вечора пес знову розгавкався. Собацюра гавкав недовго, але Вiлма чимдуж кинулася до телефону й усе одно зателефонувала Неттi – ii номер вона собi вiдзначила в записнику саме на випадок такоi ситуацii.

Вiлма не марнувала часу на люб’язностi, а перейшла одразу до сутi.

– Це Вiлма Джерзик, дорогенька. І я телефоную, щоб повiдомити: якщо ти не заткаеш того собаку, я сама його заткаю.

– Вiн уже припинив! – крикнула Неттi. – Я перенесла його в дiм, як тiльки прийшла i почула! Залиш мене з Рейдером у спокоi! Я тебе попередила! Якщо нi, то пошкодуеш!

– Просто запам’ятай, що я сказала, – промовила Вiлма. – З мене досить. Якщо вiн iще хоч раз почне те свое валування, копам я не дзвонитиму. Я сама прийду i перерiжу йому горлянку!

Вона поклала слухавку швидше, нiж Неттi встигла вiдповiсти. Головне правило в сутичках iз ворогами (родичами, сусiдами, чоловiком): останне слово мусить бути за агресором.

Вiдтодi собака не подавав голосу. Можливо, й подавав, але Вiлма не помiчала. Вiн узагалi нiколи не був аж настiльки докучливим, якщо чесно, i, крiм того, Вiлма взялася за нову перепалку з керiвницею салону краси на Касл-В’ю. Майже забула про Неттi з Рейдером.

Та, можливо, Неттi не забула про неi. Вiлма бачила Неттi щойно вчора, у новiй крамницi. І якби поглядом можна було вбити, мiркувала Вiлма, вона б там же намертво поточилася на пiдлогу.

Тепер, стоячи бiля зашмарованих знищених простирадл, вона згадала вираз страху та непокори, що проступив на обличчi тiеi хвороi суки; як вона закотила губу, на мить вищиривши зуби. Вiлма запросто впiзнавала погляд ненавистi, i саме його вона вчора бачила на обличчi Кобб.

«Я тебе попередила… пошкодуеш».

– Вiлмо, ходiмо всередину, – попрохав Пiт.

Вiн нерiшуче поклав iй руку на плече.

Вона рiзко скинула ii.

– Лиши мене.

Пiт на крок вiдступив. Вiн мав такий вигляд, нiби хоче потирати руки з нервiв, але не смiе цього робити.

«Може, i вона також забула, – подумала Вiлма. – Принаймнi доки не побачила мене вчора в тому новому магазинi. Або, може, уже давно щось планувала

(я тебе попередила)

у тiй своiй п’янiй макiтрi, а коли побачила мене, то зважилася нарештi».

За останнi кiлька секунд вона переконала себе, що все це робота рук Неттi, з ким iще вона бачилася за останнi кiлька днiв, хто б тримав на неi образу? У мiстi й iншi люди ii недолюблюють, але такий учинок – такий пiдступний боягузливий учинок – вписуеться в те, як Неттi на неi вчора дивилася. Той вищир сумiшi страху

(пошкодуеш)

i ненавистi. Вона й сама скидалася на собаку, смiливого лише настiльки, щоб кусати тiльки тодi, коли жертва обертаеться спиною.

Так, це Неттi Кобб, без сумнiву. Чим бiльше Вiлма про це думала, тим бiльше переконувалася. І таке пробачити не можна. Не тому, що простирадла зiпсовано. Не тому, що це боягузливий вчинок. І навiть не тому, що таке може вчинити лише людина зi звихненим мозком.

Таке пробачити не можна тому, що Вiлма злякалася.

Лише на мить, дiйсно, ту мить, коли липка коричнева штука вигулькнула з темряви просто iй в обличчя, холодно обiйнявши його, нiби долоня монстра… але навiть одна-едина секунда страху – це на секунду бiльше, нiж треба.

– Вiлмо? – запитав Пiт, коли вона повернула до нього беземоцiйне обличчя. Йому не сподобався вираз, що проступив пiд свiтлом iз веранди, яскравi бiлi поверхнi й чорнi дiрчастi тiнi. Йому не подобався той вiдсутнiй погляд. – Кохана? Усе добре?

Вiлма кинулася повз нього, не звернувши на чоловiка жодноi уваги. Пiт поспiшив за нею, в бiк будинку… i телефона.


4

Неттi сидiла в себе у вiтальнi з Рейдером бiля нiг i новим абажуром iз карнавального скла на колiнах, коли задзвонив телефон. За двадцять восьма. Вона пiдскочила й сильнiше пригорнула до себе абажур, позираючи на телефон зi страхом i недовiрою. На мить нею заволодiла впевненiсть (дурниця, звiсно, та вона не могла позбутися цього вiдчуття), що це Якась Людина Згори телефонуе з вимогою вiддати цей чудовий абажур, що вiн належить iншому, що така вишукана рiч не може насправдi належати до невеликоi колекцii Неттi, що сама думка про це дурнувата.

Рейдер на мить пiдвiв на неi голову, нiби питав, чи пiднiме вона слухавку, тодi знов опустив морду на лапи.

Неттi обережно вiдклала абажур i пiдняла слухавку. Мабуть, то просто Поллi дзвонить запитати, чи вона може купити щось на вечерю в «Маркетi Гемпгiллiв» перед роботою завтра зранку.

– Алло, дiм Кобб, – твердо промовила вона.

Усе життя ii жахали Люди Згори, i вона потроху зрозумiла, що найкращий спосiб подолати такий страх – i самiй звучати як людина згори. Це не проганяло страх, але принаймнi тримало його на припонi.

– Я знаю, що ти зробила, суко психована! – гримнув на неi голос.

То було настiльки несподiвано й жорстоко, наче ii простромили бурулькою. Дихання Неттi спинилося, нiби зачепившись за тернину. Вираз застиглого жаху завмер у неi на обличчi, а серце намагалося виборсатися крiзь горло. Рейдер знову глянув на неi, мов запитуючи.

– Хто… хто…

– Ти, блядь, добре знаеш хто, – вiдповiв голос, i Неттi, звiсно, знала. Це Вiлма Джерзик. Та зла-зла жiнка.

– Вiн не гавкав! – Голос Неттi був високий, тонкий i пискливий, нiби вона щойно повнiстю вдихнула вмiст кульки з гелiем. – Вiн уже дорослий i не гавкае! Вiн просто зараз у мене пiд ногами!

– Що, натiшилася, як багном у моi простирадла кидала, пизда ти тупорила? – Вiлма нетямилася з лютi. Та жiнка дiйсно намагаеться вдавати, що все це досi через собаку.

– Простирадла? Якi простирадла? Я… я… – Неттi перевела погляд на абажур iз карнавального скла i нiби почерпнула з нього сили. – Вiдчепися вiд мене! Це ти психована, а не я!

– Ти менi за це заплатиш. Нiхто не мае права зайти на мое подвiр’я i кидати багном на моi простирадла, поки я на роботi. Нiхто. НІХТО! Зрозумiла? До твоiх пропарених мiзкiв дiйшло? Ти не знатимеш де, не знатимеш коли i, що найважливiше, не знатимеш як… але я… тебе… ДІСТАНУ. Зрозумiла?

Неттi мiцно притискала телефон до вуха. Обличчя побiлiло, як у мерця, i лише через лоб мiж бровами й волоссям пробiгала яскраво-червона стрiчка. Зуби були стиснутi, а щоки роздималися й здувалися, нiби ковальськi мiхи, коли вона вiддихувалася краями рота.

– Вiдчепися вiд мене, бо пошкодуеш! – закричала вона високим несвiдомим голосом, повним гелiю. Рейдер уже стояв, нашорошивши вуха, а очi його блискали вiд збудження. Вiн вiдчував загрозу в кiмнатi. Один раз люто гавкнув. Неттi не почула його. – Ти дуже пошкодуеш! Я… я… знаю певних людей! Людей Згори! Я iх дуже добре знаю! Я з цим не миритимусь!

Повiльно, голосом одночасно тихим, щирим i наскрiзь розгнiваним, Вiлма промовила:

– Доiбатися до мене – це найгiрша помилка, яку ти тiльки могла вчинити в життi. Я помщуся, коли ти цього чекатимеш найменше.

Пролунало клацання.

– Ти не посмiеш! – завила Неттi. Сльози вже лилися iй по щоках, сльози жаху й бездонноi, безсилоi лютi. – Ти не посмiеш, ти, поганко! Я… я…

Друге клацання. За ним – гул вiдкритоi лiнii.

Неттi повiсила слухавку i хвилини зо три сидiла, мов на кiлках, витрiщаючись у простiр. Тодi заридала, а Рейдер гавкнув i поклав лапи на край крiсла. Неттi обiйняла його й заплакала в шерсть. Рейдер лизнув iй шию.

– Нiкому не дозволю тебе скривдити, Рейдере, – промовила вона. Неттi вдихнула його солодку й чисту собачу теплоту, намагаючись так заспокоiтися. – Та погана-препогана жiнка тебе не дiстане. Вона не якась там Людина Згори, зовсiм нi. Вона просто стара поганка, i якщо вона спробуе зачепити тебе… чи мене… то пошкодуе.

Зрештою Неттi виструнчилася, знайшла сервертку «клiнекс», заткану мiж крiслом i подушкою, i витерла нею очi. Вона була перелякана… але також вiдчувала, як усерединi фуркоче i свердлить гнiв. Саме так вона почувалася перед тим, як дiстала виделку для м’яса з шухляди пiд раковиною i встромила ii своему чоловiковi в горло.

Неттi взяла зi столу абажур з карнавального скла й нiжно пригорнула до себе.

– Якщо вона щось почне, то дуже-дуже пошкодуе, – промовила Неттi.

Так вона й сидiла, з Рейдером пiд ногами й абажуром на колiнах, дуже довго.


5

Норрiс Рiджвiк повiльно котив по Мейн-стрiт у своему полiцейському авто, не вiдриваючи очей вiд будiвлi на захiдному боцi вулицi. Його змiна невдовзi закiнчиться, i вiн цим тiшився. Вiн пам’ятав, як добре почувався до того, як той iдiот на нього напав, пам’ятав, як стояв бiля дзеркала в чоловiчому туалетi, поправляв кашкет i з задоволенням розмiрковував, що вiн як нова копiйка. Вiн пам’ятав про це, але спогад уже здавався дуже старим i з вiдтiнком сепii, нiби фотографiя з дев’ятнадцятого столiття. З моменту, як той iдiот Кiтон ухопив його, аж дотепер нiчого не йшло гаразд.

Вiн пообiдав у курятнику «Куд-кудах по вечорах» на шосе 119. Їжа була, як завжди, смачна, але цього разу обдарувала його жахливим кислотним нетравленням, що переросло в рiденьку срачку. Близько третьоi години на мiськiй дорозi № 7 бiля старого будинку Кембера вiн наiхав на цвях i мусив помiняти шину. Норрiс витер пальцi об сорочку унiформи, яка щойно прийшла з хiмчистки, не розмислюючи, що робить, бажаючи лише очистити подушечки пальцiв, щоб краще тримати послабленi затиснi гайки, тож протер мастило по сорочцi чотирма видатними темно-сiрими смугами. Поки Норрiс у розпачi зоглядав цю картину, спазми знову пустили воду йому по нутрощах, тож довелося квапитися в порость. Це була гонитва з бажанням перевiрити, чи зможе вiн скинути штани скорiше, нiж наповнить iх. У цих перегонах Норрiсовi перемогти вдалося… та йому не сподобалася групка кущiв, в яких вiн вирiшив присiсти. Вони були схожi на отруйний сумах, i судячи з того, як розгорталися подii того дня, мабуть, це був саме вiн.

Норрiс повiльно котив повз будiвлi центру Касл-Рока: «Норвейський банк i траст», «Вестерн Авто», «Закусочну Нен», чорну дiру на мiсцi, де ранiше стояв палац барахла Батi Меррiлла, «Шито-крито», «Необхiднi речi», «Господарськi товари Касл-Рока»…

Раптом Норрiс вгатив по гальмах i зупинився. На вiтринi «Необхiдних речей» вiн побачив дещо неймовiрне – або принаймнi подумав, що побачив.

Норрiс глипнув у дзеркало заднього огляду, але на Мейн-стрiт не було нi душi. Свiтлофор у нижньому кiнцi бiзнес-району нагло згас на кiлька секунд, поки всерединi вдумливо клацали реле. Тодi почало миготiти жовте свiтло в центрi. Виходить, уже дев’ята година. Дев’ята година, саме вчасно.

Норрiс здав назад, тодi збокував до узбiччя. Вiн глянув на рацiю, подумав, чи не передати код 10–22 – «полiцейський виходить з транспорту»[48 - Тут i далi згадуватимуться так званi Десятковi полiцейськi коди, якi використовувалися для спрощення голосового зв’язку правоохоронних органiв. У 2000-х роках вiд них почали поступово вiдмовлятися. Автор досить вiльно поводиться з цими кодами, оскiльки в рiзних системах для комбiнацii 10–22 немае вищевказаного значення.], – i вирiшив, що не варто. Йому потрiбно лише швиденько зиркнути на вiтрину. Вiн додав гучностi рацii й опустив вiкно, перш нiж вийти. Цього достатньо.

«Ти не бачив того, тобi здалося, – заспокоював вiн себе, поправляючи штани дорогою через тротуар. – Нiзащо. Цей день створений для розчарувань, а не вiдкриттiв. То просто ще один старий спiнiнг “Зебко”…»

Але нi. Вудка на вiтринi «Необхiдних речей» лежала в маленькiй гарненькiй композицii з рибальськими сiтями й парою яскраво-жовтих гумових чобiт, i це була точно не «зебко». То була «бейзен». Вiн такоi не бачив, вiдколи його батько помер шiстнадцять рокiв тому. Норрiсовi тодi було чотирнадцять, i «бейзен» подобалася йому з двох причин: те, чим вона е, i те, що вона означае.

Чим вона е? Просто, бляха, найкраща риболовна вудка для озер i потокiв у свiтi, оце й усе.

Що вона означае? Гарнi часи. Отак просто. Гарнi часи, якi бували в маленького худенького хлопця на iм’я Норрiс Рiджвiк з його старим. Гарнi часи, коли вони вдвох брели через лiс поряд iз якоюсь рiчечкою на краю свiту, гарнi часи в невеликому човнi посеред озера Касл, коли все навколо них бiлiло вiд мряки, що здiймалася з поверхнi озера колонами й ховала iх у власний свiт. Свiт, створений лише для чоловiкiв. У якомусь iншому свiтi мами скоро готуватимуть снiданок, i це також гарний свiт, та не такий гарний, як цей. Немае свiту, кращого за цей, не було й не буде.

Пiсля фатального iнфаркту в його тата спiнiнг «бейзен» кудись зник. Норрiс пригадував, як шукав його в гаражi пiсля похорону i той просто щез. Вiн рився в пiдвалi, навiть у шафi в батькiвськiй спальнi (хоча й знав, мама радше дозволить Генрi Рiджвiку тримати там слона, нiж риболовну вудку), але «бейзен» щез. Норрiс завжди пiдозрював дядька Фiла. Кiлька разiв вiн збирався зi смiливiстю, щоб запитати, але кожного разу, як доходило до цiеi липкоi теми, то задкував.

Тепер, заглядаючи на цей спiнiнг, який може виявитися тим самим, вiн уперше за день забув про Бастера Кiтона. Його охопив простий iдилiчний спогад: батько сидить на кормi човна, затиснувши коробку зi снастями мiж ногами, передае «бейзен» Норрiсовi, щоб самому мати можливiсть налити чашку кави з великого термоса, червоного з сiрими смужками. Хлопець вдихае запах кави, гарячоi й смачноi, а ще батькового лосьйону пiсля голiння: «Саутерн Джентльмен», так вiн називався.

Раптом стара журба здiйнялася й ухопила його в сiрi обiйми, вiд чого Норрiс засумував за батьком. Пiсля стiлькох рокiв, протягом яких той старий бiль гриз йому костi, свiжий i голодний, як i в день, коли мама повернулася додому з лiкарнi, взяла його за руки й промовила: «Тепер нам треба бути дуже смiливими, Норрiсе».

Прожектор угорi вiтрини яскравими променями колов сталевий корпус котушки, i стара любов, та темна золота любов знов охопила його. Норрiс очима пожирав «бейзен» i думав про запах свiжоi кави, що здiймаеться з великого термоса, червоного з сiрими лiнiями, на спокiйному широкому плесi озера. В умi вiн знову вiдчув шорстку текстуру коркового держална спiнiнга i повiльно пiднiс руку, щоб витерти очi.

– Пане полiцейський? – запитав тихий голос.

Норрiс коротко зойкнув i вiдскочив вiд вiтрини. На одну скажену мить вiн думав, що зрештою таки наповнить штани – iдеальний спосiб завершити iдеальний день. Тодi спазм минув, i вiн роззирнувся. Перед вiдчиненими дверима крамницi стояв високий чоловiк у твiдовому пiджаку i, ледь усмiхаючись, спостерiгав за ним.

– Я вас налякав? – запитав вiн. – Дуже перепрошую.

– Нi, – заперечив Норрiс i сам здобувся на усмiшку. Серце не припиняло лупити, мов водяний молот. – Ну… хiба трошки. Я дивився на той спiнiнг i згадував старi часи.

– Прибув щойно сьогоднi, – пояснив чоловiк. – Старий, але в дуже доброму станi. Це «бейзен», знаете. Не вельми вiдома марка, але дуже цiнуеться серед серйозних рибалок. Вона…

– …японська, – закiнчив за нього Норрiс. – Я знаю. У мого тата була така.

– Справдi? – Усмiшка в чоловiка поширшала. Зуби, що з’явилися на виднотi, були кривi, але Норрiсовi усмiшка все одно здалася приемною. – Який збiг, чи не так?

– Звiсно, збiг, – погодився Норрiс.

– Мене звуть Лiленд Гонт. Це моя крамниця. – Чоловiк простягнув руку.

Норрiса охопила короткочасна хвиля вiдрази, коли довгi пальцi обхопили його долоню. Проте рукостискання Гонта тривало всього мить, i коли вiн прибрав долоню, те вiдчуття одразу минуло. Норрiс вирiшив, що все через шлунок, який досi крутило вiд тих несвiжих молюскiв, якi вiн з’iв на ланч. Наступного разу, якщо буде в тiй мiсцинi, вiддасть перевагу курятинi, бо ж саме це, зрештою, головна страва закладу.

– Ми можемо з вами дуже й дуже непогано поторгуватися за той спiнiнг, – запропонував мiстер Гонт. – Може, зайдете, пане полiцейський Рiджвiк? Обговоримо це.

Норрiс уже було рушив у той бiк. Вiн не називав тому битому жаковi свое iм’я, це точно. Уже розкрив рота, щоб запитати Гонта, звiдки воно йому вiдоме, а тодi закрив. У нього ж над значком маленький iдентифiкатор. Ось звiдки, як iнакше.

– Та нi, не варто, – промовив вiн натомiсть i великим пальцем показав через плече на свое авто. Вiн досi чув рацiю, хоча едине, що з неi долинало, – це шум, i з ним весь вечiр не зв’язувалися. – Служба, розумiете. Я закiнчую о дев’ятiй, але фактично, доки не поверну авто…

– Це триватиме не бiльше як хвилину, – припрошував Гонт. Очi жваво слiдкували за Норрiсом. – Коли я вирiшую домовитися з людиною, пане полiцейський Рiджвiк, часу не гайную. Особливо коли ця людина на вулицi посеред ночi захищае мiй заклад.

Норрiс подумав, чи не сказати Гонту, що дев’ята година – це далеко не середина ночi, а в такому сонному мiстечку, як Касл-Рок, захищати заклади мiсцевих пiдприемцiв назвати роботою язик не повертаеться. Тодi знову перевiв погляд на «бейзен», i та стара жага, раптом така сильна й свiжа, знову накрила його. Йому спала на думку iдея з’iздити зi спiнiнгом на озеро цих вхiдних, вирушити рано-вранцi з коробочкою хробакiв i великим термосом зi свiжою кавою вiд Нен. Буде знову майже як iз татом.

– Ну…

– Та заходьте, – наполягав Гонт. – Якщо менi можна трiшки торгувати пiсля робочого дня, ви можете трохи купувати в час, що вам його вiдводить мiсто. І чесно, пане полiцейський Рiджвiк, нiхто ж банк сьогоднi не пограбуе, правда?

Норрiс глянув у бiк банку, будiвля якого то свiтилася жовтим, то темнiла вiд розмiреного заiкання проблискового маячка, i розсмiявся.

– Ну, сумнiваюся.

– То як?

– Окей, – здався Норрiс. – Але якщо ми не домовимося за кiлька хвилин, менi доведеться розiрватися.

Лiленд Гонт одночасно простогнав i засмiявся.

– Здаеться, я щойно почув, як менi вивертають кишенi, – промовив вiн. – Ходiмо, пане полiцейський Рiджвiк. Кiлька хвилин, то кiлька хвилин.

– Той спiнiнг менi б дуже згодився, – бовкнув Норрiс. Поганий спосiб почати торги, i вiн це знав, але не стримався.

– Так i буде, – погодився мiстер Гонт. – Ви отримаете найкращу пропозицiю у вашому життi, полiцейський Рiджвiк.

Вiн провiв Норрiса всередину «Необхiдних речей» i зачинив дверi.




Роздiл шостий



1

Вiлма Джерзик не знала свого чоловiка Пiта настiльки добре, як думала.

Того вечора в четвер вона лягла в лiжко з намiром вирушити до Неттi Кобб одразу зранку в п’ятницю i Про Все Подбати. Їi частi колотнечi iнодi просто згасали, проте коли вони досягали точки кипiння, саме Вiлма вибирала мiсце й зброю для дуелi. Перше правило ii стилю протиборства: «Останне слово завжди за тобою». Друге: «Завжди роби перший крок». Першим кроком вона вважала варiант Про Все Подбати i мала на метi якнайшвидше подбати про Неттi. Вiлма сказала Пiтовi, що просто хоче побачити, скiльки разiв удасться крутнути головешку тiеi божевiльноi суки, перш нiж та злетить iз шиi.

Вона очiкувала, що бiльшу частину ночi не спатиме й кипiтиме вiд напруги, нiби високовольтна лiнiя, це вже не вперше. Натомiсть Вiлма заснула менш нiж за десять хвилин пiсля того, як голова торкнулася подушки, а коли прокинулася, то почувалася бадьоро й дивним чином спокiйно. Сидячи за кухонним столом у халатi в п’ятницю зранку, вона подумала, що, можливо, зарано Дбати Про Все Повнiстю. Вона ж уже до всирачки налякала Неттi телефонним дзвiнком минулого вечора. Якою б оскаженiлою Вiлма не була, все ж не настiльки, щоб цього не помiтити. Лише глуха як пень людина могла б не звернути на це увагу.

Може, краще дати мiс Психiчна Хвороба-1991 ще трохи похитатися на вiтрi? Нехай вона лежить ночами без сну й загадуеться, в який бiк ударить Гнiв Вiлми. Можна кiлька разiв з’iздити на розвiдку, зробити ще кiлька телефонних дзвiнкiв. Попиваючи каву (Пiт сидiв за столом навпроти й сторожко спостерiгав за дружиною поверх спортивноi рубрики в газетi), вона зрозумiла: якщо Неттi настiльки звихнута, як усi говорять, можливо, й узагалi не доведеться Дбати Про Все. Це може бути один iз тих рiдкiсних випадкiв, коли Все Вирiшиться Саме По Собi. Ця думка так звеселила ii, що Вiлма навiть дозволила Пiтовi поцiлувати ii, коли вiн складав портфель i збирався на роботу.

Сама думка про те, що перелякане мишеня у формi ii чоловiка може пiдсипати iй таблетки, нiколи не стрiляла iй у голову. Однак саме це Пiт Джерзик i вчинив, i не вперше.

Вiлма знала, що спуджуе свого чоловiка, але навiть уявлення не мала наскiльки. Вiн жив не просто в страху перед нею: вiн жив iз побожною покорою перед нею, як аборигени певних тропiчних регiонiв ранiше начебто жили у святобливостi й iз забобонним страхом перед великою богинею Грiм-горою, яка роками чи навiть поколiннями мовчки нависала над iхнiми радiсними життями, доки раптово не вибухала вбивчою тирадою вогняноi лави.

Такi аборигени, реальнi чи гiпотетичнi, без сумнiву, мали власнi ритуали вмиротворення. Вони не особливо допомагали, коли гора прокидалася й швиргала блискавицi та вогнянi потоки на iхнi села, проте, звiсно, всiх заспокоювали, коли гора сидiла тихо. Пiт Джерзик не мав якихось високих ритуалiв, якими б можна було поклонятися Вiлмi. Здавалося, в цiй ситуацii пiдiйдуть прозаiчнiшi методи. Наприклад, рецептурнi препарати замiсть евхаристiйних гостiй.

Вiн домовився про зустрiч iз Реем Ван Елленом, единим сiмейним лiкарем у Касл-Року, i пояснив, що йому потрiбнi якiсь засоби вiд нервiв. Робочий графiк у нього повна херня, пояснив вiн Реевi, а зi зростанням розмiру комiсiйних стае дедалi важче залишати робочi проблеми на робочому мiсцi. Зрештою вiн вирiшив, що настав час перевiрити, чи може лiкар виписати йому щось, щоб трохи згладити цi шорсткi краi.

Рей Ван Еллен нi бельмеса не тямив у процесах продажу нерухомостi, але приблизно уявляв собi напругу вiд життя з Вiлмою. Вiн пiдозрював, що Пiт Джерзик переживав би набагато менше стресу, якби взагалi не виходив з роботи, але, звiсно, не в його компетенцii так говорити. Вiн виписав рецепт на ксанакс, перелiчив звичнi застереження й побажав доброму чоловiковi удачi й Божоi допомоги. Вiн мiркував, що Пiтовi на дорозi життя в тандемi з цiею особливою кобилою знадобиться те й iнше, до того ж немало.

Пiт приймав ксанакс, проте не зловживав. А також не розповiдав про це Вiлмi – вона б осатанiла, якби дiзналася про пiгулки. Вiн обачно тримав рецепт у себе в портфелi разом iз паперами, до яких Вiлмi зовсiм не було дiла. Пив по п’ять-шiсть пiгулок на мiсяць, здебiльшого в днi перед Вiлминими мiсячними.

Минулого лiта Вiлма погиркалася з Генрiеттою Лонгмен, власницею й керiвницею «Перерви на красу» на Касл-Гiллi. Усе через зiпсутий перманент. Пiсля первинного обмiну криками наступного дня в «Маркетi Гемпгiллiв» мiж ними вiдбувся ще один, а потiм iще один на Мейн-стрiт через тиждень. Останнiй ледь не перерiс у вуличну бiйку.

Опiсля Вiлма крокувала туди-сюди по будинку, нiби левиця в клiтцi, клянучись, що вона дiстане ту суку, що вона ii до лiкарнi доведе.

– Їй реально знадобиться Перерва на Красу, коли я з нею розберуся, – крiзь зцiпленi зуби цiдила Вiлма. – От побачиш. Я завтра туди пiду. Пiду туди i З Усiм Розберуся.

Пiт, дедалi бiльше тривожачись, усвiдомив, що це не пустi погрози, Вiлма налаштована серйозно. Один Бог знае, яку дикiсть вона може вчворити. Вiн уявляв собi, як Вiлма занурюе голову Генрiетти у дiжку з iдким слизом, вiд чого жiнка до кiнця життя залишиться лисою, як Шинейд О’Коннор[49 - Sinеad O’Connor – скандально вiдома американська спiвачка iрландського походження. На час дii роману була вiдома своiм образом (поголена голова, часто агресивна поведiнка й безформний одяг), а також тим, що заборонила перед своiм концертом вмикати гiмн США.].

Пiт сподiвався, що за нiч вiдбудуться якiсь перемiни настрою, але Вiлма прокинулася наступного ранку ще злючiша. Вiн би й не повiрив, що таке можливо, якби цього не сталося. Темнi кола пiд очима промовисто засвiдчували про безсонну нiч.

– Вiлмо, – кволо промовив вiн. – Не думаю, що це хороша iдея – пiти сьогоднi в «Перерву на красу». Як на мене, якщо це обдумати…

– Я вже все обдумала вночi, – вiдрiзала Вiлма, переводячи на нього той свiй страшно байдужий погляд, – i вирiшила, що, коли покiнчу з нею, вона бiльше нiкому не зможе спалити коренi волосся. Коли я покiнчу з нею, iй собака-поводир знадобиться для того, щоб унiтаз знайти. А якщо ти, Пiте, вирiшив до мене придовбатися, ви собi з нею можете купити тих сраних псiв з одного приплоду нiмецьких вiвчарок.

У розпачi, не певний, чи це спрацюе, але не в змозi придумати iнший спосiб вiдвести катастрофу, Пiт Джерзик дiстав iз внутрiшньоi кишенi портфеля флакон i вкинув пiгулку ксанаксу Вiлмi в каву. Пiсля цього вирушив на роботу.

Вельми буквально, для Пiта Джерзика то було перше причастя.

Увесь день вiн провiв у болiсному очiкуваннi й прийшов додому нажаханий тим, що знайде там (мертву Генрiетту Лонгмен i Вiлму в тюрмi – найчастiша фантазiя). Проте вiн утiшився, коли побачив, що Вiлма на кухнi, спiвае собi.

Пiт глибоко вдихнув, опустив емоцiйний протиударний екран i запитав ii, що сталося з панi Лонгмен.

– Вона вiдчиняеться аж о дванадцятiй, а на той час я вже була не настiльки зла, – пояснила Вiлма. – Але все одно туди сходила, щоб пояснити iй, що до чого, – я ж пообiцяла, врештi-решт. І знаеш, вона менi запропонувала склянку хересу i сказала, що хоче повернути грошi!

– Вау! Чудово! – вигукнув Пiт, заспокоений, утiшений.

І так скiнчилася l’affaire[50 - Справа (фр.).] з Генрiеттою. Кiлька наступних днiв вiн усе очiкував, коли лють Вiлми повернеться, проте цього не сталося – принаймнi в цьому.

Пiт роздумував, чи не порадити Вiлмi сходити до лiкаря Ван Еллена й самiй отримати рецепт на заспокiйливе, проте пiсля довгих обачних роздумiв вiдкинув цю думку. Вiлма його до пня розiб’е – а може, й до ноги, – якщо вiн порадить iй ПРИЙМАТИ ЛІКИ. ПРИЙМАТИ ЛІКИ – це для нарикiв, а заспокiйливе – для нарикiв-слабачкiв. Вона проживатиме життя на ii умовах, тому дякую, дуже дякую. І, крiм того, неохоче пiдсумував Пiт, правду важко заперечити: Вiлмi подобаеться скаженiти. Вiлма у своему шалi – повноцiнна Вiлма, сповнена вищоi потреби.

І вiн любить ii, так само як тубiльцi того гiпотетичного тропiчного острова, без сумнiву, люблять велику богиню Грiм-гору. Його святобливiсть i страх насправдi лише пiдсилюють те кохання. Вона ВІЛМА, сама собi господиня, i вiн намагаеться вiдхилити ii зi шляху лише коли боiться, що вона може себе травмувати… що, через мiстичне переiсточення кохання, також травмуе i його.

Вiдтодi Пiт пiдсовував iй ксанакс тричi. Третiй – i найстрашнiший – раз випав на Нiч Закаляних Простирадл. Вiн нестямно намагався запропонувати iй чашку чаю, i Вiлма зрештою погодилася випити (пiсля короткого, але неймовiрно приемного дiалогу з Психованою Неттi Кобб). Вiн заварив мiцного напою й кинув туди не одну пiгулку, а двi. Побачивши, як знизилася температура на ii внутрiшньому термостатi наступного ранку, Пiт значно поспокiйнiшав.

Були речi, яких Вiлма Джерзик, упевнена у своiй владi над розумом чоловiка, не знала. Цi речi стримали Вiлму вiд того, щоб пробити своiм «юго» дверi дому Неттi та обскубти iй рiпу вранцi в п’ятницю.


2

Вiлма не забула про Неттi, i не пробачила iй, i не почала хоч трохи роздиратися сумнiвами про те, хто ж поглумився над ii постiльною бiлизною. Жоднi лiки на землi не дали б такого ефекту.

Невдовзi пiсля того, як Пiт рушив на роботу, Вiлма сiла в авто й повiльно проiхала по Вiллоу-стрiт (на задньому бамперi маленького жовтого «юго» була налiпка, що проголошувала свiтовi: «ЯКЩО НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ МОЯ ЇЗДА, НАБИРАЙ 1-800-ЖУЙ-СРАКУ»). Вона повернула праворуч, на Форд-стрiт, i сповiльнилася до поповзу, наближаючись до чепурного будиночка Неттi Кобб. Їй здалося, що у вiкнi вона побачила, як смикаеться фiранка, i Вiлма вiдзначила це як гарний початок… але лише початок.

Вона об’iхала квартал (минаючи будинок Раскiв на Понд-стрiт, не кинувши й погляду в той бiк), повз власний будинок на Вiллоу i повернула знову на Форд-стрiт. Цього разу вона двiчi просигналила клаксоном «юго», наближаючись до будинку Неттi, i припаркувалася перед ним на холостому двигунi.

Фiранка знову смикнулася. Цього разу жодних сумнiвiв. Та жiнка на неi визирае. Вiлма уявила собi ii, за фiранкою, у трепетi вiд провини й жаху, i зрозумiла, що насолоджуеться цим образом навiть бiльше, нiж тим, з яким заснула, – де вона крутила макотирю тiеi скаженоi суки, доки та не обернулася, як у тiеi дiвчинки з «Екзорциста».

– Ку-ку, а я тебе бачу, – похмуро вiдзначила вона, коли фiранка повернулася на мiсце. – Навiть не сумнiвайся.

Вона знов об’iхала квартал i зупинилася перед домом Неттi вдруге, сигналячи, щоб сповiстити жертву про свое прибуття. Цього разу вона простояла перед будинком майже п’ять хвилин. Фiранка смикалася двiчi. Зрештою, задовольнившись зробленим, Вiлма поiхала далi.

«Звихнута карга до кiнця дня мене страхатиметься, – розмiрковувала вона, зупинившись на своiй пiд’iзнiй дорiжцi й вийшовши з авто. – Вона й за порiг ступити пудитиметься».

Вiлма зайшла додому жвава й бадьора, плюхнулася на диван почитати каталог. Невдовзi вона вже радiсно замовляла три новi набори простирадл – бiлий, жовтий i пейслевий.


3

Рейдер сидiв посерединi килима вiтальнi й дивився на свою господиню. Зрештою вiн бентежно заскавчав, нiби нагадуючи Неттi, що в неi робочий день i вона вже на пiв години запiзнилася. Сьогоднi вона мала б пропилососити другий поверх у Поллi, а ще мае прийти телефонiст iз новими апаратами зi здоровенними кнопковими клавiатурами. Ними легше користуватися людям, у яких дуже важка форма артриту, як у Поллi.

Але як же вона вийде?

Та психована полячка десь там на вулицi, iздить у своiй маленькiй машинi.

Неттi сидiла в крiслi, тримала на колiнах абажур. Вона тримала його так, вiдколи та психована полячка вперше проiхала повз ii будинок. Тодi та пiд’iхала ще раз, зупинилася й посигналила. Коли жiнка зникла, Неттi подумала, що, мабуть, скiнчилось, але нi – та повернулася втрете. Неттi не сумнiвалася, що психована полячка спробуе ввiйти. Вона сидiла в крiслi, однiею рукою обiймала абажур, iншою Рейдера, загадуючись, що робитиме, якщо психована полячка таки спробуе. Як себе захищатиме, Неттi не знала.

Зрештою Неттi набралася достатньо смiливостi, щоб iще раз визирнути з вiкна, i не побачила зовнi тiеi психованоi полячки. Початкове полегшення витiснив страх. Вона боялася, що психована полячка патрулюе вулицями, чекае, доки Неттi вийде. Ще бiльше вона боялася, що психована полячка прийде сюди, коли Неттi тут не буде.

Що вона проникне в дiм, побачить ii прекрасний абажур i розiб’е його на тисячу осколкiв на пiдлозi.

Рейдер знову заскавчав.

– Знаю, – майже простогнала вона. – Знаю.

Вона мусить вийти. У неi вiдповiдальнiсть, i вона знае, що це таке й перед ким. Поллi Чалмерз добре з нею поводиться. Саме Поллi написала рекомендацiю, яка назавжди витягла ii з «Джунiпер Гiлл», i саме Поллi стала спiвпозичальницею кредиту на житло в банку. Якби не Поллi, чий батько був найкращим другом ii батька, Неттi б досi жила в орендованiй кiмнатi по той бiк Олов’яного моста.

Та що, як вона вийде, а психована полячка повернеться?

Рейдер не здатен захистити ii абажур. Вiн смiливий, але просто маленький песик. Психована полячка може поранити його, якщо вiн спробуе iй завадити. Неттi вiдчувала, як розум, загнаний у цю жахливу дилему, починае кудись вислизати. Вона знову простогнала.

І раптом iй спала на думку iдея.

Неттi пiдвелася, не випускаючи абажура з рук, перетнула вiтальню, у якiй було дуже темно через опущенi жалюзi. Вона пройшла через кухню й вiдчинила дверi в дальньому кутку. Збоку було прибудовано сарай. У мороку бовванiли тiнi штабеля для дров i купи iнших наскладаних речей.

На шнурi зi сталi звисала едина лампочка. Нi перемикача, нi мотузочки – ввiмкнути свiтло можна було лише мiцно вкрутивши ii в цоколь. Неттi потягнулася до неi… й завагалася. Якщо психована полячка зараз пiдстерiгае на задньому дворi, то побачить, що загорiлося свiтло. А якщо побачить свiтло, то точно знатиме, де шукати абажур iз карнавального скла, правда?

– О, нi, так легко мене не дiстанеш, – пробурмотiла Неттi пiвголосом, намацуючи собi шлях повз мамин гардероб i стару голландську книжкову шафу до штабеля з дровами. – Ну вже нi, Вiлмо Джерзик. Я не тупа, знаеш. Попереджаю тебе.

Лiвою рукою притискаючи абажур до живота, правою Неттi зняла клоччя старого брудного павутиння перед единим у сараi вiкном. Тодi визирнула на заднiй двiр, ясним поглядом перестрибуючи з однiеi точки на iншу. Так вона перевiряла ситуацiю на вулицi близько хвилини. На задньому дворi нiчого не рухалося. Один раз iй здалося, що вона бачить, нiби психована полячка сидить у дальньому лiвому кутку двору, але уважнiший погляд переконав, що то просто тiнь дуба на задньому дворi Фiронiв. Нижне гiлля дерева простягалося в ii двiр. Гiлки трохи хиталися вiд вiтру, i саме тому клаптик тiнi там на мить виглядав як якась психована жiнка (психована полячка, якщо точнiше).

Позаду заскавулiв Рейдер. Неттi озирнулася й побачила, що вiн стоiть бiля дверей у сарай, чорна постать з пiднятою головою.

– Знаю, – звернулася вона. – Знаю, маленький… але ми ii обманемо. Вона думае, що я тупа. Ну, я iй покажу, яка я насправдi.

Навпомацки Неттi пробралася назад. Очi призвичаювалися до темряви, i зрештою Неттi вирiшила, що вкручувати лампочку немае потреби. Вона стала навшпиньки й провела рукою вздовж шафи, доки пальцi не натрапили на ключ, що замикав i вiдмикав довгий буфет праворуч. Ключ, що вiдмикав шухляди, вже давним-давно загубився, але цей на мiсцi – у Неттi е те, що iй потрiбно.

Вона вiдкрила довгий буфет i помiстила абажур iз карнавального скла всередину, посеред пилюки й мишачого гiмна.

– Вiн заслуговуе кращого мiсця, знаю, – м’яко сказала вона Рейдеровi. – Але тут безпечно, i це найважливiше.

Неттi вставила ключ назад у замок i повернула його, тодi смикнула дверi буфета. Замкненi мiцно, мiцно, як смалений бик, i вона раптом вiдчула, що величезна брила зiйшла iй iз серця. Вона знову потягнула дверцята буфета, енергiйно кивнула й кинула ключ собi в капот. Коли прийде до Поллi, то повiсить його на ланцюжку собi на шию. Це перше, що вона зробить.

– Отак! – гукнула вона Рейдеровi, який уже почав хитати хвостом. Мабуть, вiдчув, що криза минула. – Про це подбали, здоровило ти мiй, тепер мушу збиратися на роботу! Запiзнююся!

Поки вона вдягала пальто, задзвонив телефон. Неттi зробила два кроки в його бiк, тодi спинилася.

Рейдер один раз голосно гавкнув i поглянув на неi. «Хiба не знаеш, що робити, коли дзвонить телефон? – запитували його очi. – Навiть я знаю, а я ж просто пес».

– Нi, – промовила Неттi.

«Я знаю, що ти зробила, психована ти суко, я знаю, що ти зробила, я знаю, що ти зробила, я знаю, що ти зробила, i я… тебе… ДІСТАНУ!»

– Я не пiднiматиму. Я йду на роботу. Це вона психована, а не я. Я нiчого iй не зробила! Навiть пальцем не зачепила!

Рейдер гавкнув на знак згоди.

Телефон припинив дзвонити.

Неттi трохи розслабилася… але серце досi шалено калатало.

– Будь гарним хлопчиком, – примовила вона Рейдеровi, гладячи його. – Повернуся пiзно, бо виходжу пiзно. Але я тебе люблю, не забувай i будь весь день гарним песиком.

Такою була магiчна формула перед виходом на роботу, Рейдер добре знав ii, тож пес помахав хвостом. Неттi вiдчинила переднi дверi й роззирнулася в обидва боки, перш нiж ступити назовнi. Їй погiршало, коли Неттi побачила яскравий спалах жовтого, але то було не авто помiшаноi полячки. То Поллардiв малий залишив свiй триколiсний велосипед «Фiшер Прайс» на тротуарi, оце й усе.

Неттi домашнiм ключем замкнула за собою дверi, тодi обiйшла ззаду будинок, щоб переконатися, що дверi сараю також замкнено. Так i було. Вона рушила в бiк будинку Поллi, перекинувши сумку через руку, очима визиркуючи автомобiль психованоi полячки (намагалася вирiшити, чи краще сховатися за живоплотом, чи просто зупинитися на мiсцi, забачивши ii). Неттi майже дiсталася кiнця кварталу, коли спохопилася, що не перевiрила переднi дверi так уважно, як варто було. Вона нервово глипнула на годинник i повернулася. Перевiрила переднi дверi. Тi було мiцно замкнено. Неттi з полегшенням зiтхнула, пiсля чого вирiшила, що варто також ще раз перевiрити замок на дверях сараю, просто задля безпеки.

– Краще перестаратися, нiж потiм шкодувати, – промурмотiла вона собi пiд нiс i обiйшла будинок.

Долоня завмерла, коли вона потягнула ручку сараю.

Усерединi знову дзвонив телефон.

– Вона психована, – простогнала Неттi. – Я нiчого не зробила!

Дверi сараю було замкнено, але вона простояла там, доки телефон не замовк. Тодi знову вiдбула на роботу iз сумкою через плече.


4

Цього разу Неттi подолала майже два квартали, перш нiж переконання, що вона все одно могла залишити переднi дверi незамкненими, повернулося й почало гризти. Вона знала, що замкнула iх, але боялася, що нi.

Неттi стояла бiля блакитноi поштовоi скриньки на розi Форд i Дiконесс-вей, вагаючись. Майже вирiшила продовжити шлях, коли побачила, що перехрестя через квартал звiдси перетинае жовте авто. То була не машина психованоi полячки, а «форд», але Неттi вирiшила, що це поганий знак. Вона прожогом закрокувала назад до будинку й знову перевiрила дверi. Замкненi. Уже дiйшла до кiнця дорiжки, коли iй спало на думку, що годилося б iще раз перевiрити також дверцята буфета й упевнитися, що вiн замкнений.

Вона знала, що так i е, але боялася, що нi.

Неттi вiдiмкнула переднi дверi й увiйшла. Рейдер стрибнув до неi, шалено махаючи хвостом, i вона трохи погладила його – але лише трохи. Їй потрiбно зачинити переднi дверi, бо психована полячка може зайти в будь-яку мить. У будь-яку.

Неттi захряснула дверi, повернула застiбку й повернулася до сараю. Звiсно ж, дверцята буфета були замкненi. Вона зайшла назад у будинок i з хвилину постояла в кухнi. Уже починала хвилюватися, починала думати, чи не помилилась i насправдi дверцята буфета незамкненi. Можливо, вона недостатньо сильно смикала за ручку, щоб точно, на сто вiдсоткiв пересвiдчитися. Можливо, вони лише застрягли.

Неттi повернулася, щоб знову перевiрити, i поки перевiряла, укотре задзвонив телефон. Неттi поспiшила до будинку, стискаючи ключ вiд шафи в спiтнiлiй правицi. Обдерла литку об стiльчик i зойкнула вiд болю.

На момент, коли вона зайшла у вiтальню, телефон знову припинив дзвонити.

– Я не можу сьогоднi на роботу, – пробурмотiла вона. – Я мушу… мушу…

(стояти на чатах)

Саме так. Вона мусить стояти на чатах.

Неттi пiдняла слухавку й швидко набрала номер, доки думки знову не почали гризти розум, як Рейдер гризе своi iграшки iз сиром’ятноi шкiри.

– Алло? – озвалася Поллi. – Це «Шито-крито», слухаю вас.

– Привiт, Поллi. Це я.

– Неттi? Усе добре?

– Так, але я дзвоню з дому, Поллi. У мене якiсь проблеми зi шлунком. – На той час це вже не було брехнею. – Я б могла взяти вiдгул? Знаю, що треба пропилососити нагорi… i той чоловiк з телефонами… але…

– Усе гаразд, – одразу вiдповiла Поллi. – А телефонiст усе одно прийде аж бiля другоi. Руки досi дуже болять, тому я довго не працюватиму, сама прийму його.

– Якщо дуже треба, я б могла…

– Нi, правда, – м’яко запевнила ii Поллi, i Неттi вiдчула, як сльози защипали очi. Поллi така добра.

– Бiль гострий, Неттi? Я можу викликати тобi лiкаря Ван Еллена.

– Нi… просто трохи спазмуе. Усе буде добре. Якщо до обiду стане краще, я прийду.

– Та що ти, – рiзко вiдказала Поллi. – Ти не просила вiдгулiв, вiдколи взагалi почала працювати в мене. Залазь у лiжко й поспи собi. Попереджаю: якщо прийдеш, я тебе додому вiдправлю.

– Дякую, Поллi, – промовила Неттi. Вона ледь не плакала. – Ти дуже добра зi мною.

– Ти заслуговуеш на доброту. Мушу вже йти, Неттi – клiенти прийшли. Іди приляж. Я в обiд задзвоню, розкажеш, як ти.

– Дякую.

– Завжди будь ласка. Па-па.

– Па, – попрощалася Неттi й повiсила слухавку.

Вона одразу ж рушила до вiкна й вiдсмикнула фiранку вбiк. Вулиця порожня – поки що. Неттi повернулася в сарай, ключем вiдiмкнула буфет i дiстала звiдти абажур. Вiдчуття спокою й полегшення сповнили Неттi, тiльки-но вона обiйняла його. Неттi вiднесла абажур на кухню, помила теплою мильною водою, сполоснула та обережно витерла.

Вона вiдкрила одну з кухонних шухляд i дiстала рiзницький нiж. З ним i з абажуром вона повернулась у вiтальню й сiла там у темрявi. Так вона просидiла весь ранок, виструнчившись у крiслi, з абажуром на колiнах i ножем у правiй руцi.

Телефон дзвонив двiчi.

Неттi не вiдповiдала.




Роздiл сьомий



1

У п’ятницю, одинадцятого жовтня, у найновiшому магазинi Касл-Рока минув зразковий день, особливо коли ранок перерiс у полудень i люди почали обмiнювати чеки на готiвку. Грошi в руках стимулюють до покупок. Так само стимулюе i хороша чутка вiд тих, що заходили в середу. Була, звiсно, дрiбка людей, якi вважають, що судженням нечем, якi вiдвiдали крамницю у перший же день роботи, довiряти не можна, але таких була меншiсть, тож срiбний дзвiночок над дверима входу «Необхiдних речей» дзвенiв увесь день.

Вiд середи розпакували або прибуло ще бiльше асортименту. Людям, зацiкавленим у таких речах, було важко повiрити, що щось прибувало, – вантажiвок нiде не було видно, – але чомусь це особливо не важило. У п’ятницю в «Необхiдних речах» було набагато бiльше товарiв – це едине, що мало значення.

Наприклад, ляльки. І гарно зробленi дерев’янi пазли, навiть двобiчнi. Був унiкальний набiр шахiв: фiгурами слугували африканськi тварини, вирiзьбленi з кварцу якоюсь нехитрою, проте приголомшливо талановитою рукою: стрибучi жирафи в ролi офiцерiв, гiпопотами з войовниче опущеними головами в ролi тур, шакали в ролi пiшакiв, леви-королi, меткi леопарди-ферзi. Було намисто з чорних перлин, яке мало дуже дорогий вигляд – наскiльки дорогий, люди не смiли запитувати (принаймнi того дня), – але на таку красу було аж боляче дивитися, i кiлька вiдвiдувачок «Необхiдних речей» повернулися додому з вiдчуттям меланхолii й дивного збентеження, а образ того перлового намиста танцював у темрявi в них перед очима, чорним на чорному. І не лише в жiнок.

Була пара ляльок-блазнiв на мотузочках. Була катеринка, стара i з пишним рiзьбленням, – мiстер Гонт пояснив, що вона мае грати щось приголомшливе, якщо ii вiдкрити, але не пам’ятае, що i вона замкнена. Вiн пояснив, що покупцевi доведеться знайти майстра, який би виготовив для неi ключ. «Таких ветеранiв своеi справи ще кiлька залишилося, якi б могли щось тут утнути», – додав вiн. Його кiлька разiв запитали, чи можна буде повернути катеринку, якщо кришку вдасться вiдкрити й виявиться, що мелодiя не до смаку. Мiстер Гонт усмiхнувся й пальцем указав на нову табличку на стiнi. Вона повiдомляла: Я НЕ ВІДШКОДОВУЮ КОШТІВ І НЕ ОБМІНЮЮ ТОВАРІВ CAVEAT EMPTOR![51 - Дослiвно з латини: «Хай покупець остерiгаеться», бiльш усталено: «На ризик покупця».]



– А це що означае? – запитала Люсiлль Дангем. Люсiлль працювала офiцiанткою в Нен i зайшла зi своею подругою Роуз Еллен Маерз пiд час перерви на каву.

– Означае, якщо купуеш кота в мiшку, то отримуеш кота, а мiшок вiн забирае собi, – пояснила Роуз Еллен.

Вона побачила, що мiстер Гонт ii почув (хоча могла заприсягтися, що лише якусь мить тому бачила його в iншому кiнцi магазину), i густо розчервонiлася.

Мiстер Гонт, проте, лише посмiявся.

– Правильно кажете, – пiдтвердив вiн. – Саме це воно й означае.

Старий револьвер iз довгим дулом в однiй iз шафок iз карткою «ЕКСКЛЮЗИВ ВІД НЕДА БАНТЛАЙНА[52 - Побутуе думка, начебто письменник Нед Бантлайн замовив у компанii Colt п’ять револьверiв Colt Single Action Army iз довгим дулом, щоб подарувати iх вiдомим доглядачам порядку на Дикому Заходi, проте на пiдтвердження цiеi версii доказiв немае. З часом усi револьвери Colt iз довгим дулом почали називати його iменем, а пiсля 1956 року компанiя випустила окремий револьвер iз такою назвою.]», хлопчик-лялька з дерев’яним червоним волоссям, веснянками i завмерлою дружньою усмiшкою («ПРОТОТИП ГАВДІ ДУДІ[53 - Howdy Doody (1947–1960) – американська дитяча телепрограма, яку вiв Баффало Боб Смiт, а персонажами слугували рiзноманiтнi ляльки, найвiдомiша з яких – Гавдi Дудi. Програма стосувалася тематики Дикого Заходу й цирку.]» – на картцi), коробки з канцтоварами, дуже гарними, але не якимись особливими, колекцiя старовинних листiвок, набори олiвцiв i ручок, ллянi хустинки, м’якi iграшки-тваринки. Здавалося, в крамницi е щось на будь-який смак i – хоча жодного цiнника на виднотi не було – на будь-який бюджет.

Мiстер Гонт добре виторгував того дня. Бiльшiсть речей, якi вiн продав, були гарнi, проте аж нiяк не унiкальнi. Вiн, однак, уклав кiлька «особливих» угод, i всi цi продажi вiдбулися пiд час тих перiодiв спокою, коли в крамницi була лише одна людина окрiм нього.

– Коли все йде повiльно, менi стае неспокiйно, – розповiв вiн Саллi Ретклiфф, логопединi Браяна Раска, приязно всмiхаючись, – а коли менi неспокiйно, я iнодi стаю необачним. Що погано для продавця, але страшенно добре для покупця.

Мiс Ретклiфф була вiдданою парафiянкою баптистськоi пастви преподобного Роуза, там же познайомилася зi своiм нареченим Лестером Преттом i на додачу до значка проти «Нiчки казино» носила значок «Я СПАСЕННА! А ТИ?». Скалка з карткою «СКАМ’ЯНІЛА ДЕРЕВИНА ЗІ СВЯТОЇ ЗЕМЛІ» одразу ж упала iй в око, i вона не заперечувала, коли мiстер Гонт дiстав ii з шафки й поклав Саллi в долоню. Вона купила скалку за сiмнадцять доларiв i пообiцяла влаштувати маленький невинний розiграш Френковi Джуетту, директоровi середньоi школи Касл-Рока. Вона вийшла з магазину через п’ять хвилин пiсля того, як увiйшла туди, i тепер дивилася на свiт замрiяним i розфокусованим поглядом. Мiстер Гонт був запропонував iй загорнути покупку, але мiс Ретклiфф вiдмовилася, заявляючи, що хоче тримати скалку в руцi. Якби ви стояли в крамницi й спостерiгали за тим, як вона йде до дверей, то вам би довелося ще добре помiзкувати, щоб сказати однозначно, чи ii ступнi торкаються пiдлоги, чи просто пливуть у повiтрi.


2

Срiбний дзвiночок теленькнув.

Увiйшла Кора Раск, рiшуче налаштована купити фотографiю Короля, i вельми засмутилася, коли мiстер Гонт повiдомив, що вже продав ii. Кора хотiла знати кому.

– Вибачте, – сказав мiстер Гонт, – але та панi була з iншого штату. На ii авто були номери Оклагоми.

– Ну щоб я скисла! – скрикнула Кора з гнiвом та iстинним стражданням. Вона не усвiдомлювала, наскiльки сильно хоче те фото, доки мiстер Гонт не поiнформував, що його вже нема.

Генрi Джендрон i його дружина Іветт у той час були в крамницi, тож мiстер Гонт запитав Кору, чи не почекае вона хвильку, поки вiн iх обслужить. Також додав, що, здаеться, в нього е дещо iнше, що ii так само може зацiкавити, чи навiть бiльше. Пiсля того як мiстер Гонт продав Джендронам м’якого ведмедика – подарунок для доньки – i провiв до виходу, то попросив Кору почекати ще трохи, поки вiн дещо пошукае в комiрчинi. Кора чекала, проте без особливого iнтересу й очiкування. Їi огорнула глибока сiра депресiя. Вона бачила сотнi фотографiй Короля, може, й тисячi, i сама мала кiлька, але ця здавалася… якоюсь особливою. Вона ненавидiла ту жiнку з Оклагоми.

Тодi мiстер Гонт повернувся з невеликим футляром для окулярiв зi шкiри ящiрки. Вiн вiдкрив його й показав Корi пару «авiаторiв» iз димчасто-сiрими лiнзами. Подих застряг iй у горлi. Правиця здiйнялася до тремтячоi шиi.

– Це ж… – почала вона i бiльше не могла нiчого сказати.

– Окуляри Короля, – поважно погодився мiстер Гонт. – Однi з шiстдесяти. Але менi сказали, що цi – його улюбленi.

Кора купила окуляри за дев’ятнадцять доларiв i п’ятдесят центiв.

– Я б хотiв отримати ще трохи iнформацii, – виблискуючи очима, подивився на Кору мiстер Гонт. – Назвемо це доплатою.

– Інформацii? – iз сумнiвом запитала Кора. – Якоi iнформацii?

– Гляньте у вiкно, Коро.

Кора зробила як велено, але пальцi не вiдпускали окулярiв. На iншому боцi вулицi полiцейський автомобiль-один Касл-Рока був припаркований перед «Голярнею». На тротуарi стояв Алан Пенгборн i розмовляв iз Бiллом Фуллертоном.

– Бачите того чоловiка? – запитав Гонт.

– Кого? Бiлла Фул…

– Нi, дурненька, – перебив Гонт. – Іншого.

– Шерифа Пенгборна?

– Правильно.

– Так, бачу.

Кора почувалася отупiлою й запамороченою. Голос Гонта долинав нiби з далекоi вiдстанi. Вона постiйно думала про покупку тих чудових окулярiв. Хотiла повернутися додому й одразу примiряти iх… та, звiсно, вона не може пiти, доки iй не дозволили, бо торги не закiнчено, доки мiстер Гонт не скаже, що iх закiнчено.

– Вiн мае вигляд людини, яких у моiй галузi називають «важкопрошеними», – зауважив мiстер Гонт. – Що про нього думаете, Коро?

– Вiн кмiтливий, – вiдповiла Кора. – Нiколи не буде як старий шериф Джордж Баннермен, так мiй чоловiк каже, але кмiтливий, як той лис.

– Правда? – Голос Гонта знову перейшов на ту нервову, змучену межу. Очi звузилися до розрiзiв i не вiдривалися вiд Алана Пенгборна. – Хочете дiзнатися таемницю, Коро? Менi плювати на розумних людей, а важкопрошених я ненавиджу. Взагалi я просто зневажаю важкопрошених. Не довiряю людям, якi все перевертають i шукають трiщини, перш нiж щось купити, а ви?

Кора не вiдповiла. Вона стояла з футляром з окулярами Короля в лiвiй руцi й невиразно витрiщалася з вiкна.

– Якби менi потрiбна була людина, яка б наглядала за старим розумним шерифом Пенгборном, кого б ви порадили, Коро?

– Поллi Чалмерз, – задурманеним голосом промимрила Кора. – Вона з ним дуже ласкава.

Гонт одразу похитав головою. Вiн не вiдривав очей вiд шерифа, поки Алан пiдходив до своеi автiвки, коротко роззирнувся вулицею, глянув на «Необхiднi речi», залiз у машину й поiхав геть.

– Не пiде.

– Шила Брiггем? – iз сумнiвом запропонувала Кора. – Це диспетчерка в шерифськiй управi.

– Хороша iдея, але вона також не пiдiйде. Ще одна важкопрошена. У кожному мiстi е таких декiлька, Коро. Шкода, але так е.

Кора обдумувала це, похмуро й вiддалено.

– Еддi Ворбертон? – зрештою запропонувала вона. – Вiн головний охоронець мунiципалiтету.

Гонтове обличчя загорiлося захватом.

– Охоронець! – промовив вiн. – Так! Чудово! П’ятий дiяч[54 - П’ятий дiяч – термiн, вигаданий канадським письменником Робертсоном Девiсом i згадуваний в однойменнiй книжцi (1970). В епiграфi з роз’ясненням автор, начебто посилаючись на матерiал данського драматурга Томаса Оверскоу «Данська сцена», наводить цитату: «Ролi, якi не належали нi до Героя, нi Героiнi, нi Довiреноi особи героя, нi Лиходiя, […], називали П’ятими дiячами […]». Проте пiзнiше Девiс пояснив, що вигадав цю цитату.]! Справдi прекрасно!

Вiн нахилився i влiпив Корi поцiлунок у щоку. Вона вiдсахнулася, скривившись i нестямно розтираючи те мiсце. З горла долинуло коротке векання, але Гонт цього наче й не помiтив. Його обличчя свiтилося широченною усмiшкою.

Кора пiшла (i далi розтираючи щоку долонею), а зайшли Стефанi Бонсейнт i Сiндi Роуз Мартiн iз бридж-клубу Еш-стрiт. Кора ледь не збила Стефi Бонсейнт iз нiг, так квапилася. Вона вiдчула глибоке бажання якнайскорiше дiстатися додому. Дiстатися додому й нарештi примiряти тi окуляри. Але перед цим iй хотiлося вмити обличчя й позбутися того гидотного поцiлунку. Вона вiдчувала, як вiн горить у неi на шкiрi, нiби маленька болячка.

Над дверима теленькнув срiбний дзвiночок.


3

Поки Стефi стояла бiля вiкна, поглинута змiною вiзерункiв у старомодному калейдоскопi, який вона знайшла, Сiндi Роуз пiдiйшла до мiстера Гонта й нагадала, про що вiн говорив у середу: що, можливо, е ще одна ваза «Лалiк», до пари тiй, яку вона вже купила.

– Ну, – сказав мiстер Гонт, усмiхаючись iй у стилi «таемницю тримати вмiете». – Імовiрно, вона в мене i е. Можете збутися своеi подруги на хвильку-двi?

Сiндi Роуз попросила Стефi повертатися до Нен i замовити iй каву, а вона пiдiйде пiзнiше.

Стефi пiшла, хоч i зi здивованим обличчям. Мiстер Гонт рушив у комiрчину й вийшов звiдти з вазою «Лалiк». Вона не просто пасувала до попередньоi – то була ii iдентична близнючка.

– Скiльки? – запитала Сiндi Роуз i погладила приемний вигин вази не зовсiм стiйким пальцем.

Вона з жалем пригадала задоволення вiд покупки, яку зробила в середу. Вiн же просто закидав гачок, скидаеться на те. А зараз почне ii пiдсiкати. Ця ваза не обiйдеться iй у тридцять один долар. Цього разу вiн просто поставить питання руба. А iй хотiлося отримати цю рiч, щоб був баланс iз попередньою на полицi камiна у вiтальнi. Хотiлося дуже-дуже.

Сiндi Роуз не повiрила власним вухам, коли почула вiдповiдь Лiленда Гонта:

– Позаяк це мiй перший тиждень роботи, нехай буде двi речi за цiною однiеi, гаразд? Отак, моя люба, насолоджуйтеся покупкою.

Шок був настiльки сильним, що вона ледь не впустила вазу на пiдлогу, коли Гонт вклав ii в долоню.

– Що… я думала, ви казали…

– Ви все правильно почули, – пояснив вiн, i раптом Сiндi Роуз усвiдомила, що не може вiдiрвати погляд вiд його очей.

«Френсi помилялася, – подумала вона якось вiддалено, замислено. – Очi зовсiм не зеленi. Сiрi. Темно-сiрi».

– Але е ще дещо.

– Що саме?

– Так… ви знаете заступника шерифа на iм’я Норрiс Рiджвiк?

Срiбний дзвiночок теленькнув.

Еверетт Френкель, помiчник лiкаря Ван Еллена, за дванадцять доларiв i розiграш для Саллi Ретклiфф купив люльку, яку Браян Раск помiтив пiд час свого розширеного вiзиту до «Необхiдних речей». Бiдний малий Слопi Додд, заiка, що вiдвiдуе логопедичнi заняття щовiвторка з Браяном, купив п’ютеровий чайничок мамi на день народження. Вiн йому закоштував сiмдесят один цент… i добровiльну обiцянку пожартувати з хлопця Саллi, Лестера Претта. Мiстер Гонт запевнив Слопi, що надасть йому кiлька речей, якi знадобляться для того жарту, коли прийде час, i Слопi сказав, що це було б ду-ду-дуж-же до-добре. Джун Гевiно, дружина одного з найуспiшнiших молочних фермерiв мiста, купила вазу в стилi «клуазоне» за дев’яносто сiм доларiв та обiцянку весело розiграти отця Брiггема з храму Богоматерi Тихих Вод. Невдовзi пiсля того, як вона пiшла, мiстер Гонт органiзував подiбний розiграш для преподобного Вiллi.

То був важкий, але плiдний день, i коли Гонт зрештою повiсив табличку «ЗАЧИНЕНО» на вiкно й опустив жалюзi, вiн був вимучений, але задоволений. Бiзнес iшов чудово, i вiн навiть зробив певний крок у тому, щоб у його справи не втрутився шериф Пенгборн. І це добре. Вiдкриття – завжди найприемнiший етап операцii, але завжди напружений i iнодi може бути ризикованим. Звiсно, вiн може помилятися стосовно Пенгборна, але Гонт навчився в таких речах довiряти почуттям, i Пенгборн здавався чоловiком, якого краще остерiгатися… принаймнi доки не з’явиться можливiсть розiбратися з шерифом на власних умовах. Мiстер Гонт думав, що попереду дуже насичений тиждень i ще до його завершення будуть феерверки.

Чимало феерверкiв.


4

Було чверть по шостiй вечора п’ятницi, коли Алан з’явився на пiд’iзнiй дорiжцi Поллi й вимкнув мотор. Вона стояла бiля дверей, очiкуючи його, i тепло поцiлувала. Вiн побачив, що вона одягла рукавички навiть для такого короткого виходу на холод, i спохмурнiв.

– Так, не починай, – почала вона. – Сьогоднi трохи краще. Ти принiс курку?

Вiн пiднiс бiлi пакети з плямами жиру.

– Радий вам служити, мiледi.

Вона зробила невеличкий реверанс.

– А я – вам.

Поллi взяла у нього пакети й провела Алана на кухню. Вiн вiдсунув вiд стола крiсло, обернув його i сiв передом до спинки, щоб дивитися, як вона знiмае рукавички й розкладае курятину на склянiй тацi. Вiн дiстав ii у «Куд-кудах по вечорах». Назва по-сiльському жахлива, але курятина добра (за словами Норрiса, з молюсками справа iнша). Єдина проблема з iжею на винiс, якщо живеш за двадцять миль звiдти, це охолодження… i саме для цього, подумав вiн, створено мiкрохвильовi печi. Узагалi, на його думку, мiкрохвильовки iснують лише заради виконання трьох функцiй: розiгрiвати охололу каву, робити попкорн i розбуркувати iжу на винос iз мiсць на кшталт «Куд-кудах по вечорах».

– Справдi краще? – запитав вiн, коли Поллi закинула курку в пiчку й натиснула вiдповiднi кнопки. Сенсу говорити чiткiше не було, обое знали, про що мова.

– Лише трохи, – визнала вона, – але впевнена, що скоро iм стане набагато краще. Мене починае щипати теплом у долонях, i покращення зазвичай починаеться пiсля такого.

Вона пiдняла долонi вгору. Спочатку Поллi жахливо соромилася потворних скарлючених пальцiв, i той сором ще залишався, але вона пройшла довгий шлях до того, щоб прийняти Аланову зацiкавленiсть як частину любовi. Вiн досi вважав, що ii долонi жорсткi й незграбнi, нiби на них одягнуто невидимi рукавички, пошитi грубим i недбалим шевцем, який натягнув iх на неi й назавжди пристебнув до зап’ясткiв.

– Довелося сьогоднi приймати пiгулки?

– Лише одну. Зранку.

Насправдi вона глитнула три – двi зранку, одну по обiдi, – i бiль не особливо вщух порiвняно з учорашнiм. Поллi боялася, що пощипування, про яке вона перед тим сказала, – це здебiльшого вигадка ii тужливоi уяви. Вона не любила брехати Алану, вважала, що брехня i любов рiдко уживаються, та й то ненадовго. Але вона багато часу пробула сама, i частина ii лякалася його невтомноi турботи. Поллi довiряла йому, але боялася це надто показувати.

Алан дедалi бiльше наполягав на лiкарнi «Мейо», i Поллi розумiла, що якби Алан знав, наскiльки сильно iй зараз болить, то наполягав би ще бiльше. Їй не хотiлося, щоб ii руки стали найважливiшою складовою iхньоi любовi… а ще боялася того, що може вiдкритися пiсля обстеження в такому мiсцi, як «Мейо». З болем вона жити зможе, без надii – навряд.

– Дiстанеш картоплю з духовки? – запитала вона. – Хочу задзвонити Неттi перед вечерею.

– А що з нею?

– Та живiт скрутило. Сьогоднi не вийшла на роботу. Хочу запитати, чи то часом не гастроентерит. Розалi каже, що зараз таке ходить, а Неттi ж лiкарiв боiться.

Алан, який знав бiльше про те, що i як думае Поллi Чалмерз, нiж Поллi могла б собi помислити, подумав: «Чие б нявчало, дорогенька», поки вона йшла до телефона. Вiн коп, тому не мiг вiдмовитися вiд звички за всiм спостерiгати поза роботою, це даеться взнаки автоматично. Вiн навiть не намагався. Якби був трохи уважнiшим протягом останнiх кiлькох мiсяцiв життя Еннi, то вони з Тоддом, можливо, й далi були живi.

Алан помiтив рукавички, коли Поллi пiдiйшла до дверей. Вiн помiтив, що вона зняла iх зубами, а не просто скинула з однiеi руки iншою. Спостерiгав, як вона розкладае курятину на тарiлцi, й помiтив дрiбну гримасу, як вона стиснула губи, коли пiднiмала тарiлку й клала ii в мiкрохвильовку. Це все поганi знаки. Вiн пiдiйшов до дверей мiж кухнею i вiтальнею, щоб побачити, наскiльки впевнено або нерiшуче вона користуватиметься телефоном. То був один iз найважливiших способiв вимiряти рiвень ii болю. І тут нарештi йому вдалося помiтити хороший знак – чи принаймнi так вiн це сприйняв.

Поллi набрала номер Неттi швидко i впевнено, а оскiльки стояла в дальньому кiнцi кiмнати, вiн не бачив, що цей телефон – i всi iншi – сьогоднi замiнили на моделi зi збiльшеними кнопками набору. Алан повернувся на кухню, тримаючи одне вухо нашорошеним у бiк вiтальнi.

– Алло, Неттi?.. Я вже збиралася класти слухавку. Не розбудила?.. Так… Ага… А, ну то як ти зараз?.. А, добре. Я думала про тебе… Нi, з вечерею все добре, Алан принiс курку з того мiсця, «Куд-кудах», що в Оксфордi… Ага, так, правда?

Алан дiстав з однiеi з верхнiх шафок тарiлку й подумав: «Вона бреше про руки. Хоч як добре вона обходиться з телефоном, ситуацiя така ж паршива, як i минулого року, якщо не гiрша».

Думка про те, що вона йому бреше, не особливо тривожила. Його погляд на перекручування правди був набагато м’якшим, нiж у Поллi. От, наприклад, та дитина. Поллi народила ii на початку 1971 року, десь через сiм мiсяцiв пiсля того, як на автобусi «Грейгаунд» виiхала з Касл-Рока. Вона розповiла Алановi, що дитина – хлопчик, якого вона назвала Келтон, – померла в Денверi, проживши лише три мiсяцi. Синдром раптовоi дитячоi смертi – СРДС, найгiрший кошмар молодоi матерi. Цiлком правдоподiбна iсторiя, й Алан не мав сумнiвiв, що Келтон Чалмерз дiйсно помер. В iсторii Поллi е лише одна проблема: це неправда. Алан – коп, i вiн умiе виявляти брехню.

(окрiм коли брехала Еннi)

«Так, – подумав вiн. – Окрiм того разу, коли брехала Еннi. Ваш виняток взято до уваги, щоб ви знали».

Що пiдказало йому про те, що Поллi бреше? Швидке трiпотiння повiк над занадто широким, занадто прямим поглядом? Те, як рукою вона постiйно тягнулася i смикала за лiву мочку вуха? Те, як вона схрещувала й розхрещувала ноги, тим сигналом у дитячiй грi, що означае «я пiдбрiхунькую»?

Усе це й одночасно нiчого. Здебiльшого завдяки сигналу, що пролунав усерединi, як сигнал металодетектора в аеропорту, коли рамку проходить хтось зi сталевою пластиною в черепi.

Брехня його нi гнiвила, нi турбувала. Є люди, що брешуть задля вигоди, е такi, що брешуть вiд болю, люди, якi брешуть лише тому, що поняття правди для них зовсiм чуже… а ще е люди, якi брешуть тому, що хочуть, щоб для правди настав час. Алан вважав, що брехня Поллi про Келтона – останнього типу, i був готовий зачекати. Коли настане час, вона вирiшить подiлитися своiми таемницями. Нема куди поспiшати.

«Нема куди поспiшати», – сама ця думка е розкiшшю.

Їi голос – густий, спокiйний i якийсь саме такий, що треба, коли вiн долинае з вiтальнi, – також розкiш. Вiн ще не зовсiм позбувся вiдчуття провини вiд того, що просто перебувае тут i знае, де зберiгаються всi тарiлки й столове начиння, знае, в якiй шухлядi в спальнi вона тримае нейлоновi панчохи або в якому конкретно мiсцi пролягають межi ii лiтньоi засмаги, але нiщо з цього не мае значення, коли вiн чуе той голос. Насправдi тут дiе лише один факт, що верховодить понад iншими: звук ii голосу перетворився для нього на звук дому.

– Я б зайшла пiзнiше, якщо хочеш, Неттi… Так?.. Ну так, вiдпочинок, мабуть, найкращi лiки… Завтра?

Поллi розсмiялася. То був вiльний, приемний звук, вiд якого Алановi здавалося, нiби свiт посвiжiшав. Вiн подумав, що може ще довго чекати на розкриття ii таемниць, якщо вона просто смiятиметься отак час вiд часу.

– Боже, та нi! Завтра ж субота! Я просто лежатиму собi й согрiшатиму!

Алан усмiхнувся. Вiн вiдчинив шухляду пiд духовкою, знайшов пару горнешникiв i вiдкрив духовку. Одна картоплина, двi картоплини, три картоплини, чотири. Як, заради Йсуса, вони вдвох поiдять чотири великi печенi картоплi? Але вiн, звiсно, знав, що iх буде забагато, бо так уже Поллi готуе. Звiсно, в тих чотирьох картоплинах ховаеться ще якась таемниця, й одного дня, коли вiн знатиме всi «чому» – чи бiльшiсть, чи хоча б деякi, – його почуття провини й дивностi, можливо, минуть.

Вiн дiстав картоплю. За мить пiкнула мiкрохвильовка.

– Неттi, мушу йти…

– Усе гаразд! – гукнув Алан. – У мене все пiд контролем! Панi, я ж полiсмен!

– …але можеш дзвонити менi, якщо щось знадобиться. У тебе точно вже все добре?.. Але ж ти скажеш менi, якщо раптом стане зле, Неттi?.. Гаразд… Що?.. Нi, просто питаю… І тобi… На добранiч, Неттi.

Коли Поллi ввiйшла, вiн уже розклав курку на столi й займався тим, що вивертав картоплину на ii тарiлцi.

– Алане, ну ти й золотко! Не треба було!

– Усе в пакетi послуг, красуне.

Також вiн розумiв, що коли долоням Поллi зле, життя для неi обертаеться серiею дрiбних гидких сутичок. Звичнi подii звичного життя перетворюються на ряд суворих перешкод, якi потрiбно долати, а покаранням за невдачу е не лише бiль, а й приниження. Завантаження посудомийки. Розпалювання камiна. Обходження з ножем i виделкою, щоб дiстати гарячу картоплину з мундира.

– Присядь, – попросив вiн. – Покудахчемо.

Вона вибухнула смiхом i обiйняла його. Стиснула його спину внутрiшнiм боком рук, як вiдзначив невтомний внутрiшнiй спостерiгач. Але менш холоднокровна частина його помiтила, як ii струнке тiло притиснулося до його, а також солодкий аромат ii шампуню.

– Ти просто наймилiший, – тихо промовила вона.

Алан поцiлував ii, спершу нiжно, тодi сильнiше. Долонi опустилися з ii спини на випин сiдниць. На дотик тканина старих джинсiв була м’яка й гладенька, наче кротяче хутро.

– Спокiйнiше, здоровило, – зрештою промовила вона. – Спершу iжа, потiм нiжностi.

– Це пропозицiя?

«Якщо ii рукам не краще, – подумав вiн, – вона ухилиться».

Проте вона вiдповiла:

– Стовiдсоткова пропозицiя.

Алан присiв, задоволений.

Тимчасово.


5

– Ел приiде додому на вихiднi? – запитала Поллi, коли вони позбирали посуд. Інший син Алана навчаеться в Мiлтонськiй академii, на пiвдень вiд Бостона.

– Ага, – вiдповiв Алан, зсипаючи недоiдки з тарiлок.

Якось занадто буденно Поллi промовила:

– Я просто подумала, оскiльки в понедiлок не буде навчання через День Колумба…

– Вiн iде до Дорфа в Кейп-Код, – сказав Алан. – Дорф – це Карл Дорфмен, його сусiд по кiмнатi. Ел телефонував минулого вiвторка й запитував, чи можна туди з’iздити на три днi вихiдних. Я дав добро.

Поллi торкнулася його руки й повернула до себе.

– Скiльки тут моеi провини, Алане?

– У чому скiльки твоеi провини? – запитав вiн, щиро здивувавшись.

– Ти знаеш, про що я. Ти хороший батько i не дурний. Скiльки разiв Ел був удома, вiдколи почалося навчання?

Раптом Алан зрозумiв, до чого вона веде, i з полегшенням заусмiхався iй.

– Лише раз, – вiдповiв вiн. – Та й то тому, що мав поговорити з Джиммi Кетлiном, його старим другом-хакером iз середньоi школи. Якiсь його найкращi програми не працювали на новому «коммодорi-64», що я йому на день народження купив.

– Бачиш? Я ж про це й кажу, Алане. Вiн бачить, що я намагаюся зашвидко зайняти мiсце його матерi, i…

– Ой-йой, – простогнав Алан. – Ти скiльки часу роздумувала над тим, що Ел бачить у тобi Злу Мачуху?

Брови Поллi зсунулися в похмурiй гримасi.

– Сподiваюся, ти менi вибачиш, якщо для мене ця думка не здаеться настiльки смiшною, наскiльки, очевидно, для тебе.

Алан нiжно взяв ii за плечi й поцiлував у кутик рота.

– Менi зовсiм не смiшно. Бувають часи – щойно про це думав, – коли менi трохи дивно бути з тобою. Усе здаеться зашвидко. Це не так, але iнодi так здаеться. Розумiеш, про що я?

Поллi кивнула. Похмурий вираз трохи розгладився, але не зник зовсiм.

– Звiсно, розумiю. Персонажi в кiно й серiалах завжди мусять трохи бiльше часу драматично чахнути, правда?

– Дуже точно вiдзначила. У кiно в людей удосталь страждань i цiнноi скорботи. Бо скорбота надто реальна. Скорбота, вона… – Вiн вiдпустив ii, повiльно пiдняв тарiлку й почав витирати. – Скорбота брутальна.

– Так.

– Тому iнодi я почуваюся трохи винним, так. – Вiн вiдчував гiрке вдоволення, чуючи, як у голосi проступае оборона. – Частково тому, що здаеться, нiби якось надто рано, хоча це й не так, i частково тому, що здаеться, нiби я занадто легко вiдпускаю, хоча й це не так. Ця думка, що я винен бiльше скорботи, iнодi досi в головi. Я не можу цього заперечити, але варто вiддати менi належне, бо я знаю, що це дурощi, бо частина мене – значна частина, правду кажучи, – досi в скорботi.

– Ти, мабуть, людина, – м’яко промовила вона. – Наскiльки ж це дивовижно-екзотично й напрочуд химерно.

– Так, думаю, так. Що стосуеться Ела, то вiн iз цим по-своему розбираеться. І в нього непоганий спосiб – достатнiй, щоб я ним пишався. Вiн досi сумуе за матiр’ю, але якщо досi в скорботi (а я, мабуть, не до кiнця впевнений, що це так), то це скорбота за Тоддом. Але твоя думка, що вiн не приiжджае тому, що не схвалюе тебе… чи нас… недоречна.

– Я рада. Навiть не уявляеш, наскiльки менi тепер легше. Але все одно здаеться…

– Якось неправильно?

Поллi кивнула.

– Знаю, про що ти. Але дитяча поведiнка, навiть якщо вона настiльки ж нормальна, як тридцять шiсть i шiсть, нiколи не здаеться дорослим цiлком нормальною. Ми iнодi забуваемо, як легко в них гояться рани, i майже завжди забуваемо, як швидко вони мiняються. Ел вiддаляеться. Вiд мене, вiд своiх старих дружкiв, як-от Джиммi Кетлiн, вiд самого Рока. Просто вiддаляеться. Нiби ракета, коли вмикаеться третiй ступiнь. У дiтей завжди так, i, думаю, це завжди сумна несподiванка для батькiв.

– Але здаеться, що це зарано, – тихо сказала Поллi. – Сiмнадцять рокiв – чи не зарано, щоб вiддалятися?

– Зарано, авжеж, – пiдтвердив Алан. Голос його звучав не зовсiм злiсно. – Вiн втратив маму й брата через дурний випадок. Його життя розiрвалося, мое життя розiрвалося, i ми зiйшлися так, як, думаю, батьки i сини в таких ситуацiях разом збирають своi життя по шматочках. Вдалося нам це непогано, як менi здаеться, але було б по-дурному говорити, нiби нiчого не змiнилося. Мое життя, Поллi, тут, у Року. А його – вже нi. Я думав, що воно ще сюди повернеться, але його погляд, коли я запропонував перевестися цiеi осенi в старшу школу Касл-Рока, швидко й промовисто все пояснив. Йому не подобаеться сюди повертатися, бо тут забагато спогадiв. Думаю, це може змiнитися… з часом… але зараз я на нього не тиснутиму. І це не стосуеться нас iз тобою. Окей?

– Добре. Алане?

– Гмм?

– Ти ж сумуеш за ним, правда?

– Ага, – невимушено погодився Алан. – Щодня.

Йому було неприемно знов опинитися за крок вiд плачу. Алан обернувся й вiдчинив першу-лiпшу шафку, щоб утримати себе пiд контролем.

Найлегшим способом було переправити розмову в iнше русло, i то чимскорiше.

– Як там Неттi? – запитав вiн i з полегшенням вiдзначив, що голос повернувся до норми.

– Каже, що iй уже краще, але щось дуже довго вона до телефону йшла – я вже була подумала, чи не лежить вона на пiдлозi без тями.

– Мабуть, просто спала.

– Та сказала, що нi, i голос заспаний не був. Ти ж знаеш, чути, якщо людину будить дзвiнок?

Вiн кивнув. Ще одна копiвська штука. Вiн вiв багато телефонних розмов, якi переривали чийсь сон, i бував що на одному, що на iншому кiнцi дроту.

– Сказала, що рилася в якомусь старому мотлосi ii матерi в сараi, але…

– Якщо в неi гастроентерит, то, коли ти подзвонила, вона, мабуть, сидiла на бiлому тронi i не хоче це визнавати, – сухо промовив Алан.

Поллi подумала над цим, тодi вибухнула смiхом.

– Блiн, ну, мабуть, так i було. Це ж так на неi схоже.

– Звiсно, – сказав вiн. Алан нахилився над умивальником i дiстав затичку. – Кохана, ми вже все помили.

– Дякую, Алане. – Вона цмокнула його в щоку.

– Ой, глянь, що я знайшов, – промовив Алан. Вiн потягнувся iй за вухо й витягнув п’ятдесятицентовик. – Ви завжди iх аж там тримаете, красуне?

– Як ти це робиш? – запитала вона, дивлячись на пiв бакса з непiдробним захватом.

– Що роблю? – уточнив вiн.

П’ятдесятицентовик наче плавав над його рухливими кiсточками правицi. Алан затиснув монету мiж середнiм i безiменним пальцями та обернув долоню вгору. Коли знову перевернув, монета зникла.

– Думаеш, менi варто все залишити й приеднатися до бродячого цирку? – запитав вiн ii.

Поллi всмiхнулася.

– Нi… залишайся тут зi мною. Алане, як думаеш, то ж дурниця i не варто так за Неттi переживати?

– Нi, – запевнив Алан. Вiн запхав лiву руку – ту, в яку перенiс п’ятдесятицентовик – у кишеню штанiв, дiстав ii вже порожньою й узяв собi рушник. – Ти витягнула ii з дурдому, дала роботу й допомогла купити будинок. Ти почуваешся вiдповiдальною за неi, i, думаю, певним чином так i е. Якби ти за неi не турбувалася, я б турбувався за тебе.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66368036&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Переклад Ярослави Стрiхи. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)




2


Tophet – мiсцевiсть на пiвднi Єрусалима, у долинi Гiнном, де приносили в жертву дiтей для бога Молоха.




3


Knights of Columbus – найбiльша у свiтi братська католицька органiзацiя, заснована 1882 року.




4


Daughters of Isabella – духовна, соцiальна й благодiйна органiзацiя, заснована 1897 року як жiноча гiлка «Лицарiв Колумба».




5


Steamboat Willie (1928) – перший мультфiльм, створений Волтом Дiснеем, у якому був персонаж Мiкi-Маус.




6


Peyton Place (1957) – американська драма, дiя якоi вiдбуваеться в невеликому однойменному мiстечку в Новiй Англii, в якому за тихим i мирним фасадом ховаються скандали, вбивства, самогубства й iнцест.




7


Carter’s Little Liver Pills – патентованi лiки, розробленi Семюелом Дж. Картером, якi продавала компанiя Carter Products. Аж до 1960-х рокiв препарат був дуже популярним i розрекламованим, що й призвело до появи вищевказаного вислову.




8


Популярнi в США 1960—1970-х рокiв прикраси, виготовленi з термочутливих кристалiв, якi начебто змiнюють колiр вiдповiдно до змiн настрою людини, що iх носить, хоча насправдi таким чином просто реагують на змiну температури.




9


Rock-Ola – марка музичних автоматiв.




10


Princess telephone – телефон, створений компанiею Bell System у 1959 роцi, призначений для зручного використання в спальнях i в нiчний час (мав освiтлення клавiш або диска). Модель рекламувалася як створена для жiнок, звiдки й пiшла саме така назва.




11


Devil Dogs – шоколаднi батончики з молочною начинкою компанii Drake’s Cakes.




12


Norman Bates – персонаж роману «Психо» (1959) Роберта Блока, а також однойменного фiльму (1960) Альфреда Гiчкока.




13


Masterpiece Theatre (з 1971 р.) – американський телесерiал-антологiя, в якому показували адаптацii романiв i бiографiй, а також оригiнальнi теледрами.




14


Cheers (1982–1993) – популярний американський ситком, у якому компанiя друзiв збираеться в барi «Будьмо», де вони випивають, вiдпочивають i спiлкуються.




15


Імовiрно, цитата з 58-го псалма.




16


Sanford “Sandy” Koufax – колишнiй американський професiйний бейсболiст, пiтчер-шульга, один iз найвiдомiших та найкращих за iсторiю бейсболу.




17


Topps, Fleer – компанii-конкурентки, якi випускали жувальну гумку та картки iз зображеннями рiзноманiтних спортсменiв. Останнi були дуже популярним предметом для колекцiонування серед пiдлiткiв у США 1980-х рокiв.




18


Оригiнальний дизайн пачок сигарет Lucky Strike був зелено-червоний, проте вони не були популярними серед жiнок, бо цей колiр на той час вважався «чоловiчим». У 1942 роцi дизайн замiнили на бiлий i пояснили це тим, що мiдь для зеленоi фарби потрiбнiша для вiйськових потреб. Насправдi ж зелений робили за допомогою хрому, а змiна була спричинена необхiднiстю популяризацii сигарет серед жiнок.




19


Чеснi намiри (лат.).




20


Old Home Week – традицiйне свято в пiвнiчнiй Америцi, яке спочатку вiдзначалося запрошеннями колишнiх жителiв мiстечок повернутися на свою малу батькiвщину, але пiзнiше стало узагальненим святкуванням мiсцевоi культури та iсторii.




21


Людська комедiя (фр.).




22


Devil’s food cake – вид американського вологого шоколадного торта.




23


Ляльок (фр.).




24


Рожевими (pinko) у США називали симпатикiв комунiзму.




25


Rowf – персонаж книги Рiчарда Адамса «Чумнi собаки» (1977), пес, що втiк iз лабораторii експериментiв над тваринами й мусить iсти, щоб вижити.




26


Juke joint – розмовна назва неформальних закладiв, у яких люди збиралися, щоб випити, потанцювати й послухати музику. Зазвичай ними керували афроамериканцi й такi заклади дiяли за межами мiста в покинутих будiвлях, а основними клiентами були представники робiтничого класу.




27


Із натяком на Бастера Кiтона – американського комедiйного актора нiмого кiно. Був вiдомим у жанрi фiзичноi комедii, де постiйно грав зi стоiчним беземоцiйним виразом, за що отримав прiзвисько «Велике кам’яне обличчя».




28


When Bad Things Happen to Good People (1981) – книжка Гарольда Кушнера, консервативного рабина, яка дослiджуе питання, чому, якщо всесвiт створений i керований усемогутнiм i люблячим Богом, у ньому все одно iснуе стiльки зла й страждань.




29


Дуенья (iсп.) – старша компаньйонка молодоi дiвчини.




30


Ом – священний звук i духовний символ у дхармiчних релiгiях. Використовуеться, зокрема, пiд час медитацiй.




31


Ідеться про класичний вiрш Карла Сендберга.




32


Jockey – марка бiлизни середнього класу.




33


? 167,5 см.




34


Jolt Cola, Nehi – популярнi серед американських дiтей 80-х рокiв солодкi газованi напоi.




35


Hail Mary pass – дуже довга передача на випередження в американському футболi, яку виконують iз вiдчаю, без великоi надii на успiх.




36


Foster Grant – американський бренд окулярiв, вельми популярний у 1960—1970-х роках завдяки рекламнiй кампанii «Хто це ховаеться за Фостером Грантом?», у якiй узяли участь велика кiлькiсть тогочасних знаменитостей.




37


Hershey’s Kisses – марка шоколадних цукерок. У 1989 роцi компанiя Hershey запустила телевiзiйну рекламну кампанiю цих цукерок пiд назвою «Рiздвянi дзвоники», у якiй цукерки, стилiзованi пiд «хор» дзвiночкiв, грають популярну мелодiю We Wish You a Merry Christmas. Ролик став дуже популярним, його показують щороку дотепер.




38


Уривок пiснi «Jailhouse Rock» Елвiса Преслi.




39


English Leather – чоловiчий парфум, створений MEM Company в 1949 роцi.




40


Jordanaires – американський вокальний квартет, створений у 1948 роцi. Вiдомi тим, що дiяли як бек-вокалiсти на концертах i записах Елвiса Преслi в 1956–1972 роках.




41


«My Way» – пiсня, яку в 1969 роцi популяризував Френк Сiнатра. Вважаеться найпопулярнiшою пiснею на похоронах у Великiй Британii. Кавер-версiю часто виконував Елвiс Преслi.




42


Гонт натякае на пiсню «Burning Love» Елвiса Преслi.




43


Laugh-In – вiдоме американське комедiйне скетч-телешоу, що виходило в 1968–1973 роках. Один iз персонажiв, Вольфганг, нiмецький солдат (якого грав Арте Джонсон), визирав iз-за вазона й коментував жарти словами «Дюююже цiкаво».




44


Copperplate – вид калiграфiчного почерку. Часто використовуеться як загальна назва для калiграфiчного письма ручкою з пером.




45


Hungry Man – американська марка так званих телевечер – наборiв заморожених страв на алюмiнiевому лотку, якi можна споживати пiсля розiгрiвання в духовцi чи мiкрохвильовцi.




46


Black Velvet – марка канадського вiскi.




47


Sterno – марка денатурованого спирту у формi желе, який продаеться в жерстяних банках i використовуеться здебiльшого для розiгрiвання iжi на вулицi. Отруйний для людини, хоча набув популярностi в часи сухого закону й Великоi депресii в США.




48


Тут i далi згадуватимуться так званi Десятковi полiцейськi коди, якi використовувалися для спрощення голосового зв’язку правоохоронних органiв. У 2000-х роках вiд них почали поступово вiдмовлятися. Автор досить вiльно поводиться з цими кодами, оскiльки в рiзних системах для комбiнацii 10–22 немае вищевказаного значення.




49


Sinеad O’Connor – скандально вiдома американська спiвачка iрландського походження. На час дii роману була вiдома своiм образом (поголена голова, часто агресивна поведiнка й безформний одяг), а також тим, що заборонила перед своiм концертом вмикати гiмн США.




50


Справа (фр.).




51


Дослiвно з латини: «Хай покупець остерiгаеться», бiльш усталено: «На ризик покупця».




52


Побутуе думка, начебто письменник Нед Бантлайн замовив у компанii Colt п’ять револьверiв Colt Single Action Army iз довгим дулом, щоб подарувати iх вiдомим доглядачам порядку на Дикому Заходi, проте на пiдтвердження цiеi версii доказiв немае. З часом усi револьвери Colt iз довгим дулом почали називати його iменем, а пiсля 1956 року компанiя випустила окремий револьвер iз такою назвою.




53


Howdy Doody (1947–1960) – американська дитяча телепрограма, яку вiв Баффало Боб Смiт, а персонажами слугували рiзноманiтнi ляльки, найвiдомiша з яких – Гавдi Дудi. Програма стосувалася тематики Дикого Заходу й цирку.




54


П’ятий дiяч – термiн, вигаданий канадським письменником Робертсоном Девiсом i згадуваний в однойменнiй книжцi (1970). В епiграфi з роз’ясненням автор, начебто посилаючись на матерiал данського драматурга Томаса Оверскоу «Данська сцена», наводить цитату: «Ролi, якi не належали нi до Героя, нi Героiнi, нi Довiреноi особи героя, нi Лиходiя, […], називали П’ятими дiячами […]». Проте пiзнiше Девiс пояснив, що вигадав цю цитату.