Соцiальний iнтелект. Нова наука про людськi вiдносини
Денiел Гоулман


Наявнiсть соцiального iнтелекту дае змогу розумiти людей, взаемодiяти з ними, дiяти мудро, прогнозувати власну поведiнку та поведiнку iнших людей. Вичерпну вiдповiдь на цi та iншi питання дае науково обгрунтована книжка Денiела Гоулмана, одного з найвидатнiших експертiв з поведiнки мозку останнiх десятилiть.





Дэниел Гоулман

Соцiальний iнтелект. Нова наука про людськi вiдносини























Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



Переклад з англiйськоi Ярослава Лебеденка

Дизайнер обкладинки Анастасiя Попова



Як ефективнiше допомогти нашим дiтям вирости щасливими? Як сповнити шлюб снагою? Чи може вчитель або керiвник розвинути здiбностi учнiв або працiвникiв? Що робить психопата небезпечно манiпулятивним? Як можуть групи, роздiленi ненавистю, спiвiснувати в мирi? Що справдi важливо в життi? Вичерпну вiдповiдь на цi запитання дае науково обгрунтована книжка Денiела Гоулмана, одного iз найвидатнiших експертiв з поведiнки мозку останнiх десятилiть.



© Daniel Goleman, 2006

© Depositphotos.com / chachar, обкладинка, 2020

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2020


* * *


Присвячую онукам







Частина I. запрограмованi на зв’язок





Пролог. Уявлення про нову науку


На початку другого американського вторгнення в Ірак група солдатiв прийшла до мiсцевоi мечетi, щоб поспiлкуватися з iмамом. Вояки хотiли попросити допомоги, щоб розподiлити гуманiтарну допомогу. Але бiля мечетi зiбралися люди, якi боялися, що солдати заарештують iхнього духовного лiдера чи зруйнують святиню.

Сотнi побожних мусульман галасливо оточили важко озброений загiн, розмахуючи руками та вiдтiсняючи вiйськових. Командир, пiдполковник Крiстофер Г’юз, думав недовго.

У мегафон вiн скомандував солдатам: «На колiно».

І наказав опустити зброю.

А потiм пролунав наказ: «Усмiхнутися».

Ураз настрiй натовпу змiнився. Кiлька людей ще кричали, але бiльшiсть заусмiхалась у вiдповiдь. Дехто навiть плескав солдатiв по спинах, коли Г’юз наказав повiльно вiдступити – все ще з усмiшками на обличчях1.

Цей кмiтливий хiд виявився кульмiнацiею цiлоi низки соцiальних обчислень. Г’юз мав прочитати рiвень ворожостi людей i визначити, що саме iх заспокоiть. Вiн був вимушений покластися на дисциплiну пiдлеглих та iхню вiру в командира. І дiбрати потрiбний жест, що подолав би мовнi та культурнi бар’ери – кульмiнацiею стало спонтанне рiшення.

Ця добре зважена рiшучiсть, поеднана з умiнням читати людей, i допомагае вправним правоохоронцям (i, безумовно, вiйськовим офiцерам) ладнати зi збудженими цивiльними. Хай що хто думае про ту вiйськову кампанiю, цей випадок висвiтлюе соцiальну ефективнiсть мозку навiть за хаотично-напружених обставин.

Упоратися iз ситуацiею Г’юзовi допомогли тi самi нейроннi ланцюги, на якi ми покладаемося, коли зустрiчаемося з ворожим незнайомцем i треба швидко вирiшити: тiкати чи взаемодiяти. Цей мiжособистiсний радар урятував безлiч людей i все ще важливий для нашого виживання сьогоднi.

У менш напруженiй ситуацii соцiальнi ланцюги мозку ведуть нас крiзь усi взаемодii: в класi, спальнi чи крамницi. Цi ланцюги працюють, наприклад, коли закоханi вперше дивляться одне на одного й цiлуються. Цi ланцюжки вiдповiдають за теплу розмову з другом, пiд час якоi ми вiдчуваемо наснагу.

Згадана система працюе у будь-якiй взаемодii, де важливе налаштування i синхроннiсть. Вона надае адвокатовi впевненостi, що саме ця людина мае бути помiж присяжних; перемовнику – переконання, що це остання пропозицiя iншоi сторони, а пацiентовi – вiдчуття, що лiкарю можна довiряти. Ця система вiдповiдае за магiю на нарадi, коли всi припиняють шурхотiти паперами, замовкають i зосереджуються на чиiхось словах.

Сьогоднi наука здатна деталiзувати нейронну механiку, що працюе в таких ситуацiях.


товариський мозок

У цiй книжцi я хочу припiдняти завiсу над новою наукою, що ледь не щодня даруе приголомшливi iдеi про свiт.

Найбiльше вiдкриття цiеi новоi дисциплiни: ми запрограмованi на зв’язок.

Неврологiя вiдкрила, що сам задум нашого мозку робить його товариським, неминуче зануреним у тонкий зв’язок мiж людьми пiд час кожного контакту. Цей нейронний мiсток дае нам можливiсть впливати на мозок (а отже, й тiло) усiх, iз ким ми взаемодiемо, а спiврозмовникам – упливати на нас.

Навiть найзвичайнiсiнькi контакти дiють як регулятори мозку. Вони скеровують нашi емоцii, бажанi й не дуже. Що сильнiше ми зв’язанi з кимось емоцiйно, то бiльша взаемна сила. Найпотужнiше ми взаемодiемо з тими, з ким проводимо найбiльше часу.

Пiд час таких нейронних зв’язкiв наш мозок починае емоцiйне танго, танець почуттiв. Нашi соцiальнi взаемодii працюють як модулятори, що нагадують мiжособистiснi термостати. Вони невпинно налаштовують роботу мозку, скеровують емоцii.

Урештi, почуття мають далекосяжнi наслiдки, що проходять усiм нашим тiлом, розсилаючи каскади гормонiв, якi регулюють бiологiчнi системи вiд серця до iмунних клiтин. Мабуть, найдивовижнiше, що сьогоднi наука простежуе зв’язки мiж найстресовiшими стосунками та роботою певних генiв, якi регулюють iмунну систему.

Хай як дивно, нашi стосунки формують не лише досвiд, а й бiологiю. Зв’язок мiж мiзками дае нашим наймiцнiшим стосункам змогу формувати нас як поверхово (чи смiемося ми з однакових жартiв), так i глибоко (якi гени активнi у T-клiтинах – пiхотинцях iмунноi системи у нескiнченнiй битвi з навалою бактерiй та вiрусiв).

Такий зв’язок – палиця з двома кiнцями: живильнi стосунки мають корисний вплив на здоров’я, тодi як токсичнi можуть повiльно отруювати наш органiзм.

Майже всi великi науковi вiдкриття, якi я згадую тут, були зробленi пiсля виходу «Емоцiйного iнтелекту» у 1995-му i виникають дедалi частiше. Коли я писав «Емоцiйний iнтелект», то орiентувався на важливий набiр людських рис усерединi нас, на нашу здатнiсть керувати власними емоцiями та на внутрiшнiй потенцiал до позитивних стосункiв. Але тут картина виходить за межi психологii однiеi людини (рис iндивiда) до психологii двох (особливостей взаемодii).

Я задумав цю книжку до пари «Емоцiйному iнтелекту», вивчаючи ту саму царину людського життя з iншого боку. Це дае змогу ширше зрозумiти наш внутрiшнiй свiт. Центр уваги змiщений до тих ефемерних моментiв, що виникають пiд час взаемодii. Вони мають важливий наслiдок усвiдомлення, як через iхне поеднання ми створюемо одне одного.

Ми розглянемо питання на кшталт: що робить психопата небезпечно манiпулятивним? Чи можна ефективнiше допомогти нашим дiтям вирости щасливими? Що робить шлюб сповненим снаги? Чи можуть стосунки захистити нас вiд хвороб? Чи може вчитель або керiвник розвинути здiбностi студентiв або працiвникiв? Як можуть групи, роздiленi ненавистю, почати жити разом у мирi? Як цi iдеi характеризують суспiльство? Що справдi важливо в життi кожного з нас?


Соцiальна корозiя

Сьогоднi, коли наука демонструе надзвичайну важливiсть стосункiв, що надихають, людськi зв’язки, схоже, страждають дедалi бiльше. Соцiальна корозiя мае багато облич.

• Вихователька дитсадка в Техасi просить шестирiчну дiвчинку зiбрати iграшки, а та починае iстерику, верещить, перекидае стiльчик, а потiм залазить пiд стiл виховательки i ногами викидае звiдти шухляди. Цей емоцiйний спалах вiддзеркалюе епiдемiю подiбних випадкiв шаленства дiтей, задокументованих у шкiльному окрузi Форт-Ворта, штат Техас. І притаманнi вони i дiтям бiдноти, i дiтям забезпечених родин. Деякi пояснюють цi спалахи економiчним тиском, що змушуе батькiв працювати довше, тому дiти проводять багато часу пiсля школи у групах подовженого дня чи самi, а батьки приходять додому роздратованi. Іншi вказують на данi, що 40 % американських дворiчних, ще не навчившись ходити, щонайменше три години на день дивляться телевiзор, а не взаемодiють з людьми, здатними допомогти iм адаптуватися до життя. І що бiльше дивляться, то бiльше стають некерованими ще до шкiльного вiку.

• В одному нiмецькому мiстi мотоциклiст упав на дорогу пiсля аварii. Вiн лежить на землi, нерухомий. Пiшоходи проходять повз, а водii витрiщаються на нього, чекаючи на свiтлофорi. Але нiхто не зупиняеться, щоб допомогти. Урештi, через п’ятнадцять довгих хвилин якийсь пасажир автiвки, що зупинилася на «червоне», опускае вiкно й питае мотоциклiста, чи з тим усе гаразд, пропонуючи викликати допомогу. Коли цей випадок показуе телеканал, який навмисно пiдлаштував ситуацiю, назрiвае скандал: у Нiмеччинi всiх, хто мае водiйське посвiдчення, навчають азiв першоi допомоги. Один нiмецький лiкар «швидкоi» прокоментував ситуацiю так: «Коли люди бачать iнших у небезпецi, то просто проходять повз. Схоже, що iм байдуже».

• У 2003 роцi найпопулярнiшим житлом у США стали помешкання на одного. Це колись родини збиралися разом за вечерею, а тепер дiтям, батькам i подружжям дедалi важче проводити час разом. Вiдомий аналiз американського суспiльства «Самотнiй боулiнг» Роберта Патнема вказуе на зменшення за останнi двадцять рокiв «соцiального капiталу». Одним iз показникiв такого капiталу е кiлькiсть вiдкритих засiдань та членство у клубах. У 1970-х двi третини американцiв входили до органiзацiй з регулярними засiданнями, якi вони вiдвiдували, але до 1990-х ця кiлькiсть скоротилася приблизно до третини. Цi данi, стверджуе Патнем, вiддзеркалюють втрату зв’язку мiж людьми в американському суспiльствi. Щоправда, зростае новий тип органiзацiй, яких у 1950-х було лише 8 тисяч, а до кiнця 1990-х уже понад 20 тисяч. Але на вiдмiну вiд старих клубiв, з iхнiми очними зустрiчами та безперервною соцiальною мережею, цi новi органiзацii тримають людей на вiдстанi. Членство приходить електронною поштою чи масовою розсилкою, а основна активнiсть мае вигляд надсилання грошей, а не спiльних засiдань.

У з’еднаннi та роз’еднаннi людей по всьому свiту багато незвiданого, бо технологii пропонують новi рiзновиди номiнального спiлкування в iзоляцii. Усi цi тенденцii сигналiзують про повiльне зникнення зв’язку. Ця безжальна техносфера пiдступна, i нiхто ще не обрахував ii соцiальних та емоцiйних витрат.


Повiльне роз’еднання

Розглянемо випадок Розi Гарсiя, яка керуе однiею з найбiльших пекарень свiту Hot & Crusty на Центральному залiзничному вокзалi Нью-Йорка. Юрби пасажирiв забезпечують попит щодня.

Водночас Розi спостерiгае, що дедалi бiльше клiентiв здаються геть розгубленими. Вона питае: «Чи можу я вам допомогти?», а тi не реагують.

Вона повторюе: «Чи можу я вам допомогти?», а уваги нiхто не звертае.

Зазвичай до таких клiентiв можна хiба докричатися.

Клiенти Розi не глухi – просто iхнi вуха закритi навушниками. Люди дезорiентованi, зануренi в мелодiю зi свого плейлиста, неуважнi – немов вiдiмкненi вiд усього.

Звiсно, задовго до того, як людей iзолювали гаджети, iх спершу вiдмежували автомобiлi. Люди почали пересуватися, вiдмежувавшись склом, пiвтонною сталi та заспокiйливим звуком радiо. Адже до того, як люди звикли до автiвок, вони ходили пiшки, iздили верхи чи у фургонах, що не давало подорожнiм надто вiддалятися вiд свiту.

Одномiсна мушля, в яку потрапляе людина в навушниках, посилюе соцiальну iзоляцiю. Навiть коли iхнiй власник зустрiчаеться з кимось вiч-на-вiч, зайнятi вуха пропонують готове виправдання, щоб сприйняти iншу людину як об’ект, який треба обiйти, а не привiтати чи хоча б помiтити. Хоча пiшохiд мае можливiсть перекинутися з кимось слiвцем чи погомонiти кiлька хвилин з другом, людина в навушниках iгноруе всiх.

Безумовно, з погляду людини в навушниках, вона все ж перебувае в контактi з кимось – спiваком, групою чи оркестром у вухах. Серце слухача б’еться в унiсон iз серцями виконавцiв. Але цi вiртуальнi iншi не мають нiчого спiльного з людьми, що перебувають лише за метр – до iснування яких цей уважний слухач переважно байдужий. Певною мiрою технологii занурюють людей у вiртуальну реальнiсть, роблячи iх глухими до тих, хто насправдi поряд. У результатi соцiальний аутизм доповнюе перелiк непередбачених наслiдкiв вторгнення технологiй до нашого повсякденного життя.

Постiйний цифровий зв’язок означае, що робота не вiдпускае нас навiть у вiдпустцi. Опитування американських працiвникiв показало, що пiд час вiдпустки 34 % зв’язуються з офiсом так часто, що повертаються з не меншим (а то й бiльшим) стресом, нiж iшли. Електронна пошта та мобiльнi телефони долають бар’ери навколо особистого часу та родинного життя. Мобiльний може задзвонити на пiкнiку з дiтьми, i навiть удома мама чи тато бувають далекi вiд родини, уважно перечитуючи пошту щовечора.

Щоправда, дiти цього й не помiчають – вони зацикленi на власнiй поштi, онлайн-iграх або телевiзорi у спальнi. Французький звiт про всесвiтне опитування 2,5 мiльярдiв глядачiв у 72 краiнах показав, що у 2004-му люди щодня витрачали на телевiзор в середньому 3 години i 39 хвилин: найвищий результат був у Японii – 4 години i 25 хвилин, а другими з невеликим вiдривом iшли Сполученi Штати.

Як попереджав ще у 1963-му поет Т. С. Елiот, коли новий засiб масовоi iнформацii – телевiзор – ширився по домiвках, вiн «давав змогу мiльйонам людей слухати той самий жарт водночас, але при цьому кожен залишався самотнiм».

Інтернет та електронна пошта впливають так само. Опитування 4 830 людей у США виявило, що для багатьох Інтернет замiнив телевiзор як спосiб проведення вiльного часу. Порiвняйте: на кожну годину, проведену в Інтернетi, на контакт вiч-на-вiч iз друзями, колегами та рiдними припадае 24 хвилини.

Водночас ми все ще контактуемо на вiдстанi руки. Керiвник дослiдження Інтернету Норман Нi, директор Стенфордського iнституту кiлькiсного дослiдження суспiльства, сказав про це так: «Через Інтернет не обiйнятися i не поцiлуватись».


Соцiальна неврологiя

Ця книжка демонструе дивовижнi вiдкриття з новоi галузi соцiальноi неврологii. Спочатку моя увага була прикута до статей та новин, що вказували на глибше наукове розумiння нейронноi динамiки людських стосункiв:

• Нещодавно вiдкритий клас нейронiв – веретеноподiбнi клiтини – дiе найшвидше з усiх, адже скеровуе раптовi соцiальнi рiшення. У мозку людей цей клас чисельнiший, нiж у мозку будь-якого iншого виду.

• Інший рiзновид клiтин мозку, дзеркальнi нейрони, передбачае рухи iншоi людини та ii почуття i вмить налаштовуе нас на такий самий рух та вiдчуття.

• Коли жiнка, яку чоловiк вважае привабливою, дивиться на цього чоловiка, мозок виробляе речовину задоволення, дофамiн – але тiльки коли жiнка не вiдводить очей.

Кожне з цих вiдкриттiв демонструе окремий аспект роботи «соцiального мозку», нейронноi схеми, що працюе пiд час взаемодii. Жодне не показуе повноi картини. Але сукупнiсть робить помiтними обриси новоi дисциплiни.

Лише через довгий час пiсля початку вiдстеження цих окремих точок я зрозумiв приховану схему зв’язкiв. Я наштовхнувся на назву цiеi галузi – «соцiальна неврологiя», коли читав про наукову конференцiю у Швецii у 2003-му.

У пошуках походження термiну «соцiальна неврологiя» я виявив, що вперше його застосували на початку 1990-х психологи Джон Качiоппо та Герi Бернтсон, единi на той час пророки цiеi смiливоi новоi науки. Коли я нещодавно розмовляв з Качiоппо, вiн пригадав: «Неврологи були дуже скептичнi щодо вивчення чогось за межами черепа. Неврологiя XX столiття вважала соцiальну поведiнку надто складною для опанування».

«Сьогоднi, – додае науковець, – можна осмислювати те, як мозок зумовлюе соцiальну поведiнку i водночас як наш соцiальний свiт впливае на мозок та бiологiю». Нинi директор Центру когнiтивноi та соцiальноi неврологii Чиказького унiверситету Качiоппо став свiдком великих змiн: ця галузь стала популярною в науцi XXI столiття.

Наука вже почала розв’язувати деякi давнi загадки. Наприклад, одне з перших дослiджень Качiоппо виявило зв’язки мiж участю у токсичних стосунках та пiдвищенням стресових гормонiв до рiвнiв, що шкодять генам, якi контролюють антивiруснi клiтини. Вiдсутньою дiлянкою в цiй траекторii були нервовi шляхи, здатнi перетворити проблеми вiдносин на такi бiологiчнi наслiдки – предмет соцiальноi неврологii.

Показове дослiдницьке партнерство мiж психологами та неврологами, якi спiльно застосовують функцiональне МРТ (фМРТ), апарат вивчення мозку, що до сьогоднi зазвичай був призначений для постановки клiнiчних дiагнозiв у лiкарнях. Функцiональне МРТ дае велику обчислювальну потужнiсть, утворюючи еквiвалент вiдео i показуючи, якi частини мозку працюють в окремi моменти, наприклад, коли людина чуе голос старого друга. З таких дослiджень випливають вiдповiдi на питання про мозкову активнiсть людей, якi дивляться на збуджених коханих.

Соцiальний мозок – це сума нейронних механiзмiв, що керують нашими взаемодiями, а також думками та почуттями. Найцiкавiше тут, iмовiрно, те, що соцiальний мозок вiддзеркалюе едину бiологiчну систему нашого органiзму, що постiйно налаштовуе нас на внутрiшнiй стан людей.15 Усi iншi бiологiчнi системи, вiд лiмфатичних залоз до селезiнки, здебiльшого регулюють свою активнiсть у вiдповiдь на сигнали зсередини тiла, а не ззовнi. Шляхи соцiального мозку унiкальнi в чутливостi до свiту загалом. Щоразу, як ми взаемодiемо з кимось обличчям до обличчя (голосом до голосу, шкiрою до шкiри), нашi соцiальнi свiдомостi зчiплюються.

Соцiальнi взаемодii вiдiграють роль у переформатуваннi нашого мозку через «нейропластичнiсть» у тому сенсi, що повторюваний досвiд окреслюе форму, розмiр i кiлькiсть нейронiв та iхнi синаптичнi зв’язки. Неодноразово вводячи наш мозок у певний регiстр, стосунки поступово формують певнi нейроннi схеми. Фактично хронiчний бiль та гнiв або емоцiйне пiдживлення вiд повсякденних стосункiв з кимось iз часом може переналаштувати наш мозок.

Цi новi вiдкриття показують, що стосунки мають на нас тонкi, але потужнi пожиттевi впливи. Це може бути небажано для когось, чиi стосунки тяжiють до негативу. Але тi самi вiдкриття також вказують на можливостi вiдновлення вiд наших особистих зв’язкiв у будь-якiй точцi життя.

Ось чому те, як ми взаемодiемо з iншими, мае величезне значення.

З огляду на новi iдеi це пiдводить нас до розумiння нашого соцiального свiту.


Дiяти мудро

Ще 1920 року, одразу пiсля першого сплеску iнтересу до нових на той час тестiв на IQ, психолог Едвард Торндайк сформулював термiн «соцiальний iнтелект». Вiн визначив його як «здатнiсть розумiти iнших та керувати ними», вмiння, корисне для кожного.

Утiм, це визначення водночас дае пiдстави вважати манiпуляцiю мiрилом мiжособистiсного таланту.16 Навiть тепер деякi описи соцiального iнтелекту не вiдрiзняють дiй шахраiв вiд справжнього пiклування. На мiй погляд, просту манiпулятивнiсть – цiнування лише того, що працюе для однiеi людини за рахунок iнших – не слiд вважати соцiальним iнтелектом.

Натомiсть «соцiальний iнтелект» варто вважати лаконiчним термiном для iнтелектуальностi не лише щодо стосункiв, а й у них.17 Таке поняття розширюе фокус соцiального iнтелекту вiд погляду однiеi людини до переконань двох; вiд здiбностей всерединi iндивiда до того, що виникае, коли вiн вступае у стосунки. Розширення фокусу дае нам змогу вийти за межi iндивiда, щоб зрозумiти, що насправдi бувае, коли люди взаемодiють (i перейти вiд егоiзму до iнтересiв iнших).

Такий ширший погляд веде нас до розгляду в межах соцiального iнтелекту здiбностей, що збагачують особистi стосунки, як-от емпатiю та турботу. Ось чому в цiй книжцi я розглядаю другий, ширший, принцип, який Торндайк також пропонував для наших соцiальних здiбностей: «дiяти мудро у людських стосунках».18

Соцiальна чутливiсть мозку потребуе, щоб ми були мудрими й розумiли, що не лише наше налаштування, а й саму бiологiю формують iншi люди. Цей процес також передбачае, щоб ми критично оцiнювали свiй вплив на емоцii та бiологiю iнших. Насправдi ми можемо оцiнювати стосунки з погляду впливу людей на нас, а нас на них.

Бiологiчний вплив мiж людьми пiдказуе новий напрямок до кращого життя: поводитися так, як корисно для тих, iз ким ми взаемодiемо.

Стосунки самi набувають нового значення, а тому нам потрiбно думати про них зовсiм iнакше. Вони мають не просто швидкоплинний теоретичний iнтерес, а змушують нас заново оцiнювати наше життя.

Але перш нiж ми розглянемо цi важливi наслiдки, повернiмося до початку цiеi iсторii: до дивовижноi легкостi, з якою мозок поширюе емоцii, мов вiрус.




1. Емоцiйна економiка


Одного дня, запiзнюючись на зустрiч у середмiстi Мангеттена, я намiрявся зрiзати шлях. Я зайшов у внутрiшнiй дворик на першому поверсi хмарочоса, щоб скористатися iншим виходом. Це дозволило б менi швидше проминути квартал.

Але щойно я дiстався вестибюля з шахтами лiфтiв, до мене кинувся охоронець. Вiн розмахував руками i кричав:

– Ходу немае!

– Чому? – ошелешено спитав я.

– Приватна власнiсть! Це приватна власнiсть! – збуджено кричав вiн.

Я, схоже, ненавмисно проник у непозначену охоронну зону.

– Могли би, – припустив я, несмiливо намагаючись трохи з’ясувати ситуацiю, – повiсити на дверях табличку «Не заходити».

Мое зауваження розiзлило охоронця ще бiльше.

– Геть звiдси! Геть! – заволав вiн.

Вибитий з колii, я поспiхом вiдступив, але гнiв охоронця вiдлунював у менi ще кiлька кварталiв.

Коли хтось виливае на нас своi токсичнi почуття (вибухае гнiвом чи погрозами, демонструе вiдразу чи зневагу), то активуе в нас схему таких самих токсичних емоцiй. Їхня дiя мае потужнi неврологiчнi наслiдки: емоцii заразливi. Ми «ловимо» сильнi емоцii приблизно як риновiрус – а тому можемо злягти з емоцiйним еквiвалентом застуди.

Кожна взаемодiя мае емоцiйний пiдтекст. Разом з iншими дiями ми можемо змусити одне одного почуватися трохи краще чи навiть набагато краще або трохи гiрше чи набагато гiрше, як це було зi мною. Це створюе настрiй, що залишаеться ще довго пiсля прямого контакту – емоцiйний спогад (у моему разi неприемний).

Такi прихованi взаемодii лежать в основi емоцiйноi економiки, внутрiшнiх прибуткiв та видаткiв, якi ми вiдчуваемо з певною людиною, в конкретному спiлкуваннi або у будь-який конкретний день. Пiд вечiр баланс почуттiв, якими ми обмiнювались, здебiльшого визначае, який день – «хороший» чи «поганий» – був у нас за вiдчуттями.

Ми беремо участь у цiй мiжособистiснiй економiцi щоразу, як соцiальна взаемодiя приводить до передачi почуттiв – i так майже завжди. Таке мiжособистiсне дзюдо мае безлiч варiацiй, але вони всi зводяться до нашоi здатностi змiнювати настрiй iнших та навпаки. Коли я змушую вас супитися, то пробуджую у вас почуття неспокою, а коли ви змушуете мене усмiхатися, я почуваюся щасливим. У прихованому обмiнi емоцii переходять вiд людини до людини, ззовнi всередину – i не завжди на краще.

Недолiк емоцiйноi заразливостi – це можливiсть пiдхопити токсичний стан, просто опинившись бiля неправильноi людини в неправильний час. Я став мимовiльною жертвою лютi того охоронця. Немов пасивне курiння, витiк емоцiй може зробити сторонню людину невинною жертвою токсичного стану iншоi.

Коли ми маемо справу з чиiмось гнiвом, наш мозок автоматично шукае ознак новоi небезпеки. У результатi виникае надмiрна настороженiсть, зумовлена здебiльшого мигдалеподiбним тiлом у середньому мозку, що запускае реакцii: битися, тiкати чи завмерти.1 З усього спектру почуттiв страх збуджуе мигдалину найбiльше.

Активована тривогою, широка схема мигдалини охоплюе важливi точки по всьому мозку, скеровуючи нашi думки, увагу та сприйняття того, що нас лякае. Ми iнстинктивно стаемо уважнiшими до облич людей довкола, шукаемо усмiшки чи суплення. Це дае нам кращу можливiсть iнтерпретувати ознаки небезпеки чи сигналiв про чиiсь намiри.2

Пiдвищена настороженiсть збiльшуе нашу пильнiсть до емоцiйних пiдказок iнших людей. Така посилена увага, своею чергою, потужнiше пробуджуе iхнi почуття всерединi нас. Ось чому гострi взаемодii збiльшують нашу чутливiсть до емоцiй iнших.3

Загалом мигдалина дiе як радар мозку. Вона привертае увагу до всього, що може бути новим, загадковим чи важливим для вивчення. Мигдалина керуе системою раннього попередження мозку, скануючи все довкола, особливо насторожено виокремлюючи емоцiйно яскравi подii – надто коли йдеться про потенцiйнi загрози. Хоча новиною про роль мигдалини як вартового та активатора небезпеки неврологiв не здивуеш, ii соцiальну роль як частини системи емоцiйноi заразливостi мозку виявили лише нещодавно.4


Запасний шлях: центр заразливостi

Чоловiк, якого лiкарi прозвали Пацiентом X, перенiс два iнсульти, що порушили зв’язок мiж його очима та рештою мозковоi системи зору в зоровiй корi. Хоча очi пацiента могли приймати сигнали, мозок був нездатний iх розшифрувати чи навiть зарееструвати. Пацiент X був повнiстю слiпий – або таким здавався.

Пiд час тестiв, де йому показували рiзнi фiгури, як-от кола та квадрати або фото облич чоловiкiв i жiнок, пацiент не мав жодноi гадки, на що дивляться його очi. Проте коли йому показували зображення людей зi злими чи щасливими обличчями, вiн раптом зумiв розрiзнити вияви емоцiй, i то не було випадково. Але як це можливо?

Скани мозку, зробленi, коли Пацiент X вгадував почуття, виявили альтернативу звичним шляхам бачення. Вони йшли вiд очей до таламуса, де всi чуття вперше потрапляють до мозку, а потiм до зоровоi кори. Цей другий шлях надсилае iнформацiю напряму вiд таламуса до мигдалини (мозок мае пару, правий та лiвий бiк). Потiм мигдалина видiляе емоцiйне значення з невербального повiдомлення: сердитого погляду, раптовоi змiни пози чи тону – за мiкросекунди до того, як ми хоча б зрозумiемо, на що дивимось.

Хоча мигдалина дуже чутлива до таких повiдомлень, ii програма не дае прямого доступу до центрiв мови; у цьому сенсi мигдалина буквально нiма. Коли ми рееструемо якесь почуття, сигнали вiд ланцюгiв нашого мозку, замiсть сповiщати вербальнi дiлянки, де слова можуть висловити нашi знання, iмiтують цю емоцiю у нашому тiлi.5 Ось чому Пацiент X не бачив емоцiй на обличчях так, як вiдчував iх. Це зветься «афективною слiпотою».6

У непошкодженому мозку мигдалина використовуе той самий шлях, щоб читати емоцiйний аспект нашого сприйняття – пiдвищення тону голосу, натяк на гнiв навколо очей, позу поразки – а потiм обробляе цю iнформацiю пiдсвiдомо. Така рефлексивна, пiдсвiдома обiзнанiсть сигналiзуе про емоцiю, пробуджуючи у нас те саме почуття (або реакцiю, як-от страх, коли бачиш гнiв). Це основний механiзм «уловлення» почуттiв iнших.

Той факт, що ми можемо запустити будь-яку емоцiю в когось iншого (i навпаки) свiдчить про потужний механiзм, яким почуття однiеi людини передаються iншiй.7 Така передача е центральною транзакцiею емоцiйноi економiки, обмiном почуттями, що супроводжуе всi людськi контакти, незважаючи на iхню очевидну суть.

Вiзьмiмо, наприклад, касира мiсцевого супермаркету, чий життерадiсний тон заражае всiх клiентiв у черзi. Вiн завжди змушуе людей смiятись – навiть найсумнiшi виходять з усмiшкою.

Подiбнi до нього люди дiють як емоцiйний еквiвалент задавальника ритму – сили природи, що пiдлаштовуе нашi бiологiчнi ритми до свого власного.

Така заразливiсть трапляеться з багатьма людьми одночасно: очевидно, коли глядачi плачуть пiд час трагiчноi сцени фiльму, або ледь помiтно, коли тон зустрiчi стае трохи запальний. Хоча ми можемо сприймати очевиднi наслiдки цiеi заразливостi, ми здебiльшого не звертаемо уваги, як саме передаються емоцii.

Емоцiйна заразливiсть дае приклад того, що можна назвати «запасний шлях» мозку. Це схема, що працюе поза нашою свiдомiстю, автоматично й легко, з величезною швидкiстю. Бiльшiстю того, що ми робимо, схоже, керують великi нейроннi мережi через запасний шлях – особливо у нашому емоцiйному життi. Коли нас зачаровуе привабливе обличчя або сарказм в зауваженнi, дякувати слiд запасному шляху.

Натомiсть «основний шлях» пролягае нейронними системами, що працюють бiльш методично й покроково, з цiлеспрямованими зусиллями. Ми свiдомi щодо нього, i вiн дае нам певний контроль внутрiшнього життя. У цьому запасний вiдмовляе. Коли ми зважуемо способи пiдходу до привабливоi людини або шукаемо вiдповiдь на сарказм, то виходимо на основний шлях.

Запасний шлях можна вважати «мокрим», що бризкае емоцiями, а основний шлях – вiдносно «сухим», холодно рацiональним.8 Запасний шлях веде у сирi почуття, а основний – у зважене розумiння ситуацii. Запасний шлях дае нам одразу вiдчути когось, а основний – обдумати це вiдчуття. Зазвичай вони з’еднанi безшовно. Нашим соцiальним життям керуе взаемодiя цих двох режимiв [див. додаток А].9

Емоцii можуть переходити вiд людини до людини мовчки, непомiтно для свiдомостi, бо схема цiеi заразливостi лежить на запасному шляху. Простiше кажучи, запасний шлях використовуе нейронну схему, що з’еднуе мигдалину та подiбнi автоматичнi вузли, тодi як основний шлях надсилае iнформацiю до префронтальноi кори, адмiнцентру мозку, що мiстить здатнiсть до iнтенцiональностi – ми можемо думати про подii за нашою участю.10

Цi два шляхи рееструють iнформацiю з дуже рiзними швидкостями. Запасний шлях швидший, нiж точний, а основний, хоч i повiльнiший, може дати нам точнiше уявлення про подii.11 Запасний шлях швидкий i приблизний, а основний – повiльний, але вдумливий. За словами фiлософа XX столiття Джона Дьюi, один працюе «нестямно, спочатку дiе, а потiм думае», тодi як iнший бiльш «обережний та уважний».12

Рiзниця швидкостей мiж цими двома системами – емоцiйна у кiлька разiв швидша, нiж бiльш рацiональна – дае змогу ухвалювати швидкi рiшення, про якi ми пiзнiше можемо шкодувати чи шукати iм виправдання. Коли запасний шлях уже зреагуе, основний iнодi може лише зiбратися. Фантаст Роберт Гайнлайн iронiчно зазначив: «Людина – не рацiональна тварина, а та, що рацiоналiзуе».


Рушii настрою

Пам’ятаю, як я вiдвiдував одну мiсцевiсть i був приемно здивований дружнiм тоном запису, що повiдомив менi по телефону: «Неправильно набраний номер».

Вiрите чи нi, але тепло у цьому м’якому повiдомленнi пiдвищило настрiй – здебiльшого через контраст мiж звичним монотонним комп’ютерним голосом моеi регiональноi телефонноi компанii. З якихось причин ii технiчнi працiвники, якi програмували це повiдомлення, вирiшили, що рипучий, страшний тон пасуе краще – мабуть, як миттеве покарання за помилку.

Я звик ображатися на нестерпний тон цього запису – вiн навiював менi образ зарозумiлоi, осудливоi плiткарки. Вiн неодмiнно отруював настрiй.

Емоцiйна сила таких тонких моментiв дивовижна. Згадаю цiкавий експеримент зi студентами-добровольцями Вюрцбурзького унiверситету в Нiмеччинi.13 Студенти слухали запис голосу, який читав сухий i складний нiмецький переклад британського фiлософа Девiда Юма «Дослiд щодо людського розумiння». Запис мав два варiанти: щасливий та сумний, але з такою тонкою розбiжнiстю, що люди не зауважували цього, якщо не дослухались спецiально.

Хоча тони вiдчуттiв були приглушенi, студенти виходили з прослуховування трохи щасливiшi або похмурiшi, нiж перед ним. Проте вони й гадки не мали, що iхнiй настрiй змiнився, не кажучи вже про те, чому так сталося.

Настрiй змiнювався, навiть коли студенти виконували завдання на вiдволiкання (вставляли металевi шпильки в отвори у дерев’янiй дошцi), поки слухали. Вiдволiкання, схоже, перешкоджало основному шляху iнформування, ускладнюючи iнтелектуальне розумiння фiлософських тез. Але воно геть не зменшувало заразливiсть настроiв: запасний шлях був широко вiдкритий.

Психологи стверджують, що настроi вiдрiзняються вiд бiльшого вiдчуття емоцiй почасти неможливiстю висловити причини: ми зазвичай знаемо, що зумовило емоцiю, але джерело настрою для нас часто лишаеться загадковим. Вюрцбурзький експеримент пiдказуе, що наш свiт може бути сповнений непомiтними активаторами настрою: вiд нудотноi музики в лiфтi до кислого тону чийогось голосу.

До прикладу вiзьмiмо чужi вирази облич. Шведськi дослiдники виявили, що просте споглядання картини щасливого обличчя породжуе швидкоплинну активнiсть у мiмiчних м’язах, що розтягують рота в усмiшцi.14 Насправдi, щоразу, як ми дивимось на фото когось, чие обличчя демонструе сильну емоцiю, як-от сум, вiдразу чи радiсть, нашi лицьовi м’язи автоматично починають вiддзеркалювати цей вираз.

Така iмiтацiя вiдкривае нас для тонкого емоцiйного впливу iнших, додаючи цеглинку в розбудовi мiстка мiж мiзками людей. Особливо чутливi люди пiдхоплюють цю заразливiсть легше, нiж бiльшiсть, хоча несприйнятливi можуть витримувати найтоксичнiшi взаемодii. У будь-якому разi це зазвичай минае непомiтно.

Ми iмiтуемо щастя усмiхненого обличчя, злегка розтягуючи власнi лицьовi м’язи, хоча можемо навiть не усвiдомлювати, що бачили усмiшку. Наша зiмiтована усмiшка може бути не очевидна неозброеному оку, але науковцi, якi дослiджують лицьовi м’язи, чiтко визначають таке емоцiйне вiддзеркалення.15 Наше обличчя неначе готуеться показати повну емоцiю.

Така iмiтацiя мае бiологiчний наслiдок, бо наш вираз облич активуе почуття, яке ми демонструемо. Ми можемо запустити будь-яку емоцiю, налаштувавши лицьовi м’язи для цього почуття: просто затиснiть у зубах олiвець, i змусите свое обличчя усмiхатися. Це породжуе позитивне почуття.

Цей принцип iнтуiтивно розумiв Едгар Аллан По. Вiн писав: «Коли я хочу зрозумiти, який хтось, добрий чи злий, або що вiн думае в цей момент, то якомога точнiше пiдбираю вираз обличчя як у нього, а потiм дивлюся, якi думки чи вiдчуття виникають у моiй душi чи серцi, немов примiряю цей вираз чи спiввiдношу себе з цiею людиною».16


Заразливi емоцii

Уявiть собi таку сцену: Париж, 1895 рiк. Люди з цiкавiстю оглядають виставку братiв Люм’ер, новаторiв фотографii. Вперше в iсторii публiцi представляють «рухому картину», короткий фiльм, що зображуе (у повнiй тишi) потяг, який прибувае на станцiю, випускаючи пару та насуваючись на камеру.

Реакцiя аудиторii: глядачi кричать вiд жаху i лiзуть пiд сидiння.

Люди ще нiколи не бачили рухомих картин. Дуже наiвна аудиторiя просто не могла не сприймати жахливе видовище на екранi як «реальне». Цi першi митi в Парижi цiлком можуть бути найдивовижнiшою, найпотужнiшою подiею в iсторii кiно, бо нiхто з глядачiв не усвiдомлював, що iхнi очi бачили просто iлюзiю. На iхню думку, на екранi була реальнiсть.

Один iз кiнокритикiв сказав про це так: «Панiвне враження реальностi – дуже важлива частина примiтивноi влади художньоi форми», навiть сьогоднi.17 Це вiдчуття реальностi продовжуе заманювати кiноглядачiв, бо мозок реагуе на створену фiльмом iлюзiю тiею самою схемою, що й на саме життя. Навiть екраннi емоцii заразливi.

Деякi з нейронних механiзмiв, залучених у цiй заразливостi екрана, визначила iзраiльська дослiдницька команда, яка показувала фрагменти спагетi-вестерна 1970-х «Хороший, поганий, злий» добровольцям у апаратах фМРТ. У единiй, мабуть, статтi в анналах неврологii на вшанування внеску Клiнта Іствуда, дослiдники дiйшли висновку, що кiно впливае на мозок глядачiв, мов нейронний лялькар.18

Так само, як iз тими панiкерами у Парижi 1895-го, мiзки глядачiв у цьому дослiдженнi дiяли так, немов уявна iсторiя на екранi вiдбувалася з ними. Мозок, схоже, не надто розрiзняв вiртуальну та фактичну реальностi. Тож коли камера наближалась для великого плану, у свiдомостi глядачiв починали працювати дiлянки розпiзнавання облич. Коли екран показував будинок чи панораму, починала працювати iнша зорова дiлянка, вiдповiдальна за фiзичне оточення.

Коли сцена зображувала якiсь легкi рухи руками, в дiю вступала дiлянка мозку, вiдповiдальна за дотик та рух. А у сценах максимального збудження – стрiлянини, вибухiв, рiзких поворотiв сюжету – працювали емоцiйнi центри. Якщо коротко, фiльми, якi ми дивимося, захоплюють наш мозок.

Члени аудиторii подiляють це нейронне лялькарство. Змiни в мозку одного глядача одразу повторюе iнший, епiзод за епiзодом по всьому фiльму. Дiя на екранi ставить iдентичний внутрiшнiй танець у свiдомостi всiх глядачiв.

Одна максима соцiологii говорить: «Реальне те, що реальне у своiх наслiдках». Коли мозок реагуе на уявнi сценарii так само, як на справжнi, уявне мае бiологiчнi наслiдки. Запасний шлях веде нас у емоцiйну подорож.

Одним iз головних виняткiв цього лялькарства е префронтальнi дiлянки основного шляху, що мiстять адмiнцентри мозку i полегшують критичне мислення (зокрема, думку: «Це лише кiно»). Вони не беруть участi в цiй координацii. А тому сьогоднi ми не тiкаемо в панiцi, коли на нас суне потяг з екрана, попри страх усерединi.

Що бiльш незвичайна чи дивна подiя, то бiльше уваги вiд мозку.9 Два чинники, що пiдсилюють реакцiю мозку на будь-яку вiртуальну реальнiсть, як-от кiно, це «гучнiсть» сприйняття та емоцiйно сильнi моменти (наприклад, крик чи плач). Не дивно, що багато фiльмiв мiстять сцени хаосу – вони заслiплюють мозок. І сама грандiознiсть екрана – створення величезноi аудиторii – дiе як сенсорна гучнiсть.20

Проте настроi такi заразливi, що ми можемо вловити запах емоцiй вiд чогось такого швидкоплинного, як погляд на усмiшку чи суплення. Або ж сухого: як читання уривку з фiлософii.


Радар нещиростi

Двi жiнки, геть незнайомi, щойно переглянули важкий документальний фiльм про болiснi наслiдки ядерного бомбардування Хiросiми та Нагасакi пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Обидвi жiнки вiдчували сильне хвилювання вiд побаченого, сумiш вiдрази, гнiву та суму.

Але в iхнiх словах лунало дещо дивне. Одна з жiнок була абсолютно щира, коли говорила про своi почуття смутку, тодi як iнша стримувала емоцii й удавала байдужiсть. Насправдi першiй жiнцi здалося, що друга, на диво, не мала емоцiйноi реакцii взагалi; вона лише мала дещо розсiяний i вiдсторонений вигляд.

Саме так i мало бути: обидвi жiнки добровiльно брали участь в експериментi Стенфордського унiверситету щодо соцiальних наслiдкiв емоцiйного придушення, i одну проiнструктували приховувати справжнi почуття.21 Зрозумiло, що емоцiйно вiдкрита почувалася «вiдключено» вiд напарницi у розмовi – фактично вона мала вiдчуття, що не хоче мати таку подругу.

Та, що приховувала справжнi почуття, почувалася напружено й невпевнено, збентежено й стурбовано. Цiкаво, що в неi поступово зростав тиск. Придушення тривожних почуттiв призводить до фiзiологiчних наслiдкiв: пiдвищений тиск вiддзеркалюе емоцiйнi зусилля.

А тепер сюрприз: жiнка, яка була вiдкрита й чесна, показала таке саме поступове зростання тиску, як i та, що придушувала своi почуття. Напруження було не лише вiдчутне, а й заразливе.

Щирiсть – стандартна реакцiя мозку: нейронна схема передае найменший настрiй на м’язи обличчя i робить нашi почуття очевидними. Вияв емоцiй автоматичний та пiдсвiдомий, а тому iхне придушення потребуе свiдомих зусиль. Нещирiсть у почуттях – намагання приховати страх чи гнiв – потребуе активних зусиль i рiдко бувае успiшною.22

Наприклад, подруга розповiдае, що з першоi зустрiчi «знала»: не слiд вiрити чоловiковi, який винаймав у неi житло на перiод вiд’iзду. І от, коли вона мала повернутися, орендар вiдмовився з’iжджати. А iй просто нiкуди було йти. Жiнка наштовхнулася на цiлi хащi правил, що захищають права орендарiв, тож сама вона була вимушена десь тинятися, поки адвокат боротиметься за ii право повернення у власний дiм.

Жiнка зустрiчалася з тим чоловiком лише раз, коли вiн прийшов оглянути помешкання. «Було в ньому щось таке, що натякало на проблеми», – пiзнiше скаржилася вона.

Оце «щось таке» вiддзеркалюе роботу конкретноi схеми основного та запасного шляху, що працюе як наша система раннього попередження про нещирiсть. Ця схема, налаштована на пiдозру, не така, як для емпатii та взаеморозумiння. Вона вказуе на важливiсть виявлення дволикостi у людських стосунках. Вiдповiдно до еволюцiйноi теорii наша здатнiсть вiдчувати, коли потрiбна пiдозра, не менш необхiдна для людського виживання, нiж наша здатнiсть довiряти та спiвпрацювати.

Конкретний нейронний радар для цього виявили у дослiдженнi, де томографiю мозку добровольцiв робили пiд час перегляду епiзоду, в якому один з акторiв розповiдав трагiчну iсторiю. Залежно вiд виразу обличчя оповiдача у конкретних дiлянках мозку виникала рiзна активнiсть. Якщо актор зображав сум, у слухача починали працювати мигдалина та вiдповiднi ланцюги для суму.

Але якщо обличчя актора було усмiхнене пiд час сумноi розповiдi – тобто йшлося про емоцiйну невiдповiднiсть, – то мозок слухача активував дiлянки, вiдповiдальнi за настороженiсть щодо соцiальних загроз або суперечливоi iнформацii. У цьому разi оповiдач слухачам не подобався.23

Мигдалина автоматично i компульсивно скануе всi нашi взаемодii на предмет довiри: Чи безпечно пiдходити до цiеi людини? Чи не становить вона якоiсь загрози? Чи можна покластися на цю людину?

Неврологiчнi пацiенти iз серйозними пошкодженнями мигдалини нездатнi судити про ступiнь довiри до iнших. Коли iм показують фото чоловiка, якого звичайнi люди вважають дуже пiдозрiлим, вони оцiнюють його нарiвнi з тим, кого iншi визнали гiдним довiри.24

Наша система попередження щодо довiри мае двi гiлки, основну та запасну.25 Основний шлях працюе, коли ми свiдомо судимо про те, чи вартий хтось довiри. А от безперервна оцiнка, зумовлена роботою мигдалини, тривае за межами нашоi свiдомостi. Запасний шлях працюе на нашу безпеку.


Падiння Казанови

Джованнi Вiльотто був неймовiрно успiшний донжуан: його шарм вiв вiд однiеi романтичноi перемоги до iншоi. Хоча не зовсiм так: насправдi Вiльотто був одружений з кiлькома жiнками одночасно.

Нiхто достеменно не знае, скiльки разiв Вiльотто брав шлюб. Але впродовж своеi романтичноi кар’ери вiн мав близько сотнi дружин – i це справдi була кар’ера. Одружуючись iз багатими жiнками, Вiльотто заробляв на життя.

Ця кар’ера зазнала краху, коли Патрицiя Гарднер, одна з потенцiйних жертв, подала на нього до суду за двоеженство.

Чому стiльки жiнок втрачали голову вiд Вiльотто, стало трохи зрозумiло пiд час процесу над ним. Гарднер визнала, що до чарiвного двоеженця ii почасти привела «чеснiсть»: Вiльотто дивився жiнцi просто в очi, з усмiшкою, навiть коли виплiтав сiм мiшкiв гречаноi вовни.26

Як i Гарднер, фахiвцi з емоцiй багато вiдчитують у поглядi людини. Зазвичай вони кажуть, що ми опускаемо очi вiд смутку, вiдводимо вiд вiдрази, а опускаемо й вiдводимо, коли вiдчуваемо провину чи сором. Бiльшiсть людей вiдчувають це iнтуiтивно, тому народна мудрiсть радить перевiряти: коли хтось «дивиться нам в очi», чи не бреше вiн.

Як i багато шахраiв, Вiльотто дуже добре про це знав i був достатньо вправний, щоб видаватися щирим, коли дивився в очi своiх романтичних жертв.

Його пiдозрювали, але, мабуть, бiльше у встановленнi контакту, нiж у брехнi. За словами Пола Екмана, фахiвця свiтового класу з виявлення брехнi за поведiнкою, зоровий контакт «вiр тому, що я кажу» насправдi мало що говорить про щирiсть людини.

Коли Екман вивчав, як ми виявляемо емоцii лицьовими м’язами, його зачарували способи виявлення брехнi. Гостре око фахiвця виявляло в легких змiнах обличчя розбiжностi мiж маскою несправжнiх емоцiй людини i виявом того, що вона насправдi вiдчувала.27

Акт брехнi потребуе свiдомоi, навмисноi активностi на основному шляху, що керуе системами контролю i координуе нашими словами та вчинками. За словами Екмана, брехуни придiляють бiльшiсть уваги добору слiв i менше – виразу обличчя.

Таке придушення правди потребуе розумових зусиль i часу. Коли людина бреше пiд час вiдповiдi на запитання, то починае говорити приблизно на двi десятi секунди пiзнiше, нiж якби говорила правду. Цей розрив указуе на зусилля для вигадування доброi брехнi та керування емоцiйними й фiзичними каналами, якими може ненавмисно витекти правда.28

Успiшна брехня потребуе концентрацii. Мiсце для таких розумових зусиль – основний шлях, але увага – це обмежена здатнiсть, до того ж брехня потребуе додатковоi дози. Таке видiлення нервових ресурсiв залишае префронтальну зону менш потрiбною для виконання iншого завдання: блокування мимовiльного вияву емоцiй, що може виказати брехню.

Зробити це здатнi самi слова. Але найчастiше на оману вказуе розбiжнiсть мiж словами та виразом обличчя, як коли хтось запевняе нас, що «почуваеться чудово», але тремтiння в голосi говорить iнше.

«Абсолютно точного детектора брехнi немае, – сказав менi Екман. – Але можна виявити показники» – точки, де емоцii людини не вiдповiдають словам. Цi ознаки додаткових розумових зусиль потребують вивчення: причини можуть варiювати вiд простоi нервовостi до неприкритоi брехнi.

Лицьовi м’язи контролюе запасний шлях, а вибiр збрехати – основний; коли брехня емоцiйна, обличчя ii видае. Основний шлях приховуе, запасний показуе.

Ланцюги запасного шляху пропонують багато ланок мовчазного мосту, що з’еднуе нас, мозок однiеi людини з мозком iншоi. Цi ланцюги допомагають нам розбиратись у стосунках, виявляючи, кому вiрити, а кого уникати – або заразливо поширювати добрi почуття.


Любов, влада та емпатiя

У мiжособистiсному потоцi емоцiй важлива влада. Таке трапляеться у пар. Один партнер робить бiльшi емоцiйнi зусилля, щоб зблизитися з iншим: той, що мае меншу владу.29 Вимiрювання вiдносноi влади в парi порушуе складнi питання. Але у романтичних стосунках «владу» можна приблизно оцiнити з практичного боку, як коли один партнер мае бiльший вплив на почуття iншого до нього чи себе або на ухвалення спiльних рiшень з важливих питань (фiнанси) чи повсякденний вибiр (чи йти на вечiрку).

Безумовно, пари мовчки домовляються, хто матиме бiльшу владу в якiй царинi; один може домiнувати у фiнансах, а iнший – у повсякденних справах. Однак у царинi емоцiй менш впливовий партнер загалом робить бiльшi внутрiшнi налаштування в емоцiйному зближеннi.

Такi налаштування можна краще вiдчути, якщо один партнер навмисно займае нейтральну емоцiйну позицiю, як у психотерапii. Ще за часiв Фройда психотерапевти помiтили, що iхне тiло вiдображуе емоцii клiентiв. Якщо клiент плаче через болiсний спогад, психiатр вiдчуватиме клубок у горлi, а якщо спiврозмовник наляканий травматичною згадкою, почуття страху тривожитиме й лiкаря.

Фройд указував, що налаштування на власне тiло дае психоаналiтикам вiкно в емоцiйний свiт клiентiв. Тодi як бiльшiсть може виявити емоцii, продемонстрованi вiдверто, видатнi психотерапевти йдуть на крок далi, вловлюючи емоцiйний пiдтекст пацiентiв, якi навiть не допускали цi почуття у власну свiдомiсть.30

Лише майже через столiття пiсля того, як Фройд уперше помiтив цi тонкi спiльнi почуття, дослiдники розробили ефективний метод вiдстеження одночасних змiн у фiзiологii двох людей пiд час звичайного спiлкування.31 Успiх прийшов iз новими статистичними методами та обчислювальними потужностями, що дали змогу аналiзувати величезну кiлькiсть даних (частоти пульсу тощо) пiд час «живоi» взаемодii.

Цi дослiдження виявили, наприклад, що коли подружжя свариться, тiло кожного партнера зазвичай iмiтуе хвилювання iншого. Коли конфлiкт прогресуе, вiдбуваеться ескалацiя гнiву, болю та суму (наукове вiдкриття, що нiкого не здивуе).

Найцiкавiше дослiдники зробили далi: вони зафiльмували пари пiд час сварки, а потiм запросили стороннiх людей переглянути цi записи i вгадати, якi емоцii вiдчував один iз партнерiв.32 А поки цi добровольцi визначалися, iхня власна фiзiологiя повторювала те, що вони бачили.

Що бiльше тiло незнайомця iмiтувало людину, на яку вiн дивився, то точнiше вiн вiдчував те, що й вона – ефект, найпомiтнiший для негативних емоцiй, як-от гнiв. Емпатiя – вiдчуття емоцiй iншого – схоже, така само фiзiологiчна, як i психологiчна, побудована на подiляннi внутрiшнього стану iнших. Такий бiологiчний танець бувае, коли хтось спiвчувае комусь – спiвчувальник злегка подiляе фiзiологiчний стан людини, на яку налаштований.

Люди, власнi обличчя яких демонстрували найсильнiшi вирази, були найточнiшi у судженнях про почуття iнших. Загальний принцип: що бiльш подiбний фiзiологiчний стан двох людей у конкретний момент, то легше iм зрозумiти почуття одне одного.

Коли ми налаштовуемося на когось, то бодай трохи з ним спiввiдносимося. Ми резонуемо так схоже, що чужi емоцii проникають у нас – навiть коли це небажано.

Якщо коротко, вловлюванi емоцii мають наслiдки. І це дае нам вагому причину розумiти, як змiнити iх на краще.




2. Рецепт взаеморозумiння


Сеанс психотерапii в розпалi. Психiатр вiдсторонено слухае в крiслi. Його пацiентка простяглась на кушетцi, вся емоцiйно розбита. Спiврозмовники не на однiй хвилi.

Психiатр припустився помилки, неправильно потрактувавши слова пацiентки. Вiн перепрошуе:

– Я боявся зашкодити лiкуванню.

– Але… – починае пацiентка.

Психiатр переривае ii i дае iнше трактування.

Пацiентка починае вiдповiдати, а психiатр просто ii забалакуе.

Ледь зумiвши вставити слово, пацiентка починае скаржитись на все, що iй роками довелося терпiти вiд матерi – натяк, що i психiатр такий самий.

Сеанс iде розбалансовано, некеровано й несинхронно.

Перемкнiмося на iнших пацiента й психiатра у розпалi сеансу, де спiврозмовники перебувають на пiку взаеморозумiння.

Пацiент номер два щойно розповiв лiкаревi, що напередоднi освiдчився своiй дiвчинi – тепер уже нареченiй. Психiатр витратив мiсяцi, допомагаючи йому вивчити й подолати страх близькостi, щоб набратись хоробростi взяти шлюб. Тож вони роздiляють цей момент трiумфу. Настрiй у них пiднесений, психiатр та пацiент обидва тихо радiють.

Їхне взаеморозумiння таке повне, що пози та рухи вiддзеркалюють один одного, немов зрежисованi: коли психiатр закидае ногу за ногу, пацiент одразу робить те саме.

Є щось особливе в цих двох сеансах терапii, якi обидва були знятi на вiдео: два прямокутних металевих ящики, поставлених немов колонки мiж психiатром та пацiентом, з дротами, що йдуть до металевоi клiпси на пальцi в обох людей. Дроти несуть потiк даних про легкi змiни потових реакцiй пiд час розмови.

Цi сеанси були частиною дослiдження прихованого бiологiчного танцю, таемноi складовоi повсякденних взаемодiй.1 На вiдео цi потоки даних зображенi звивистими лiнiями для кожноi людини, синьою для пацiента, зеленою для психiатра. Цi лiнii коливаються з наростанням та спадом емоцiй.

Пiд час тривожного, дисонансного спiлкування першого сеансу двi лiнii рухались, як наляканi пташки, пiдскакуючи й опадаючи власними траекторiями. Вони створювали картину роз’еднання.

Але пiд час взаеморозумiння другого сеансу лiнii ширяли, мов пташки у парi, грацiйному балетi скоординованого руху. Коли двое людей вiдчувають взаеморозумiння, лiнii показують, що сама фiзiологiя взаемоналаштована.

Цi сеанси терапii е передовими методами вивчення невидимоi активностi мозку, коли люди встановлюють зв’язок. Хоча потова реакцiя може здаватись далекою вiд мозку, невеличке переформатування центральноi нервовоi системи дае нам змогу обгрунтовано припустити, що саме роблять конкретнi структури мозку пiд час мiжособистiсних танго.

Такi нейроннi обчислення провiв Карл Марсi, психiатр iз Гарвардськоi медичноi школи, який пiд час роботи тягав повну валiзу обладнання до кабiнетiв психiатрiв по всьому Бостону й околицях. Марсi приеднався до групи новаторiв, якi знаходять вигадливi способи подолати нездоланний колись бар’ер для вивчення мозку, – череп. Ранiше неврологiя вивчала лише один мозок упродовж одного дослiдження. Але тепер науковцi аналiзують одразу два, розкриваючи досi незвiдане – нейронний дует мiж мiзками пiд час взаемодii людей.

Марсi видiлив зi своiх даних те, що назвав «логарифмом емпатii», специфiчну взаемодiю потових реакцiй, коли люди насолоджуються контактом. Цей логарифм зводить до математичного рiвняння точну схему фiзiологii двох людей на пiку взаеморозумiння, коли одна людина вiдчувае, що iнша ii розумiе.


сяйво симпатii

Я згадую вiдчуття такого взаеморозумiння, що сталося багато рокiв тому в кабiнетi Роберта Розенталя, мого викладача статистичних методiв часiв аспiрантури з психологii в Гарвардi. Боб (як усi його звали) мав репутацiю найприемнiшого викладача на всiй катедрi. Щоразу, як хтось iз нас зазирав до нього в кабiнет, незалежно вiд приводу та стривоженостi, ми виходили звiдти з вiдчуттям, що нас почули, зрозумiли i нам (нiби за помахом чарiвноi палички) стало краще.

Боб мав дар до емоцiйного пiднесення. Але не дивно, що вiн так майстерно поширював гарний настрiй: його науковою темою були невербальнi зв’язки, що налагоджують взаеморозумiння. Через багато рокiв Боб iз колегою видали знакову статтю, де розкривали основнi iнгредiенти магii вiдносин – рецепт взаеморозумiння.2

Взаеморозумiння бувае лише мiж людьми; ми впiзнаемо його щоразу, як вiдчуваемо приемнiсть, залученiсть та зручнiсть. Але взаеморозумiння важливе далеко не лише цими швидкоплинними приемними моментами. Коли люди розумiють одне одного, вони можуть бути бiльш творчими разом та ефективнiшими в ухваленнi рiшень, хто б то не був: пара, що плануе вiдпустку, чи топ-менеджмент, що накреслюе бiзнес-стратегiю.3

Взаеморозумiння дае приемнi вiдчуття, породжуе гармонiйне сяйво симпатii, почуття товариськостi, де кожна людина вiдчувае тепло, розумiння та щирiсть iнших. Цi взаемнi почуття прихильностi посилюють зв’язки.

Розенталь виявив, що такий особливий зв’язок завжди веде за собою три елементи: взаемну увагу, спiльне позитивне вiдчуття та добре скоординований невербальний дует. Коли ця трiйця постае разом, ми каталiзуемо взаеморозумiння.4

Перший важливий iнгредiент – спiльна увага. Коли обидва партнери звертають увагу на те, що каже та робить iнший, то породжують вiдчуття взаемного iнтересу, спiльного фокусу, що складають перцептивний клей. Така двостороння увага посилюе спiльнi почуття.

Один з iндикаторiв взаеморозумiння – взаемна емпатiя: обидва партнери вiдчувають, що iх вiдчувають. Це схоже на те, як ми почувалися в розмовах iз Бобом – вiн був повнiстю присутнiй для нас, придiляв нам усю свою увагу. Це позначае одну вiдмiннiсть мiж просто соцiальною легкiстю та повним взаеморозумiнням; у соцiальнiй легкостi ми почуваемося комфортно, але не маемо вiдчуття налаштування на нашi почуття iншоi людини.

Розенталь цитуе дослiдження, де людей зводили в пари. Один з двох, який таемно працював на дослiдникiв, нiбито мав болiсно роздроблений i перемотаний палець. В якийсь момент вiн нiбито зазнавав шкоди знову. Якщо пiд час цього iнша людина випадково дивилася цiй нiбито жертвi в очi, то кривилася, iмiтуючи ii болiсний вираз. Але тi, що не дивилися на жертву, кривилися набагато рiдше, навiть попри те, що знали про ii бiль.5 Коли наша увага розщеплена, ми трохи вiдволiкаемось, не помiчаючи важливих моментiв – особливо емоцiйних. Погляд очi в очi вiдкривае шлях до емпатii.

Самоi лише уваги недостатньо для взаеморозумiння. Наступний iнгредiент – приемне вiдчуття, пробуджене здебiльшого завдяки тону голосу та виразу обличчя. Невербальнi повiдомлення, якi ми надсилаемо, можуть означати у створеннi вiдчуття позитиву бiльше, нiж нашi слова. Неймовiрно, але в експериментi, де менеджери давали людям негативний вiдгук, водночас демонструючи теплi почуття до них своiм голосом та виразом, iхнi спiврозмовники, попри критику, все одно почувалися позитивно.6

Третiй основний iнгредiент взаеморозумiння у формулi Розенталя – це координацiя або синхроннiсть. Ми координуемося сильнiше через легкi невербальнi канали, як-от ритм i час спiлкування та рухи нашого тiла. У взаеморозумiннi люди жвавi, вони вiльно демонструють своi емоцii. Їхня спонтанна, миттева реакцiя мае вигляд ретельно поставленого танцю, немов виклик та реакцiя взаемодii спланованi навмисно. Їхнi очi зустрiчаються, а тiла зближуються – навiть iхнi носи стають ближчими, нiж зазвичай пiд час спiлкування. Спiврозмовникам комфортно в тишi.

Без координацii спiлкування створюе некомфортнi вiдчуття, з несвоечасними реакцiями чи нiяковими паузами. Люди соваються чи завмирають. Такi невiдповiдностi шкодять взаеморозумiнню.


синхроннiсть

У мiсцевому ресторанi е офiцiантка, чие обслуговування люди дуже цiнують. Вона мае дивовижну здатнiсть вiдповiдати настрою та ритму своiх клiентiв.

Із похмурим чоловiком, що скнiе над випивкою в темному кутку, жiнка тиха й стримана. Зате вона запанiбрата iз галасливою зграйкою спiвробiтникiв, що зi смiхом заходять на обiд. З молодою мамою, що мае двох гiперактивних малюкiв, офiцiантка поводиться невимушено й розважае дiтей гримасами та жартами. Зрозумiло, що жiнка отримуе набагато бiльшi чайовi, нiж решта ii колег.7

Ця хвилечутлива офiцiантка втiлюе принцип, вiдповiдно до якого синхроннiсть дае мiжособистiснi переваги. Що бiльше двое людей пiдсвiдомо синхронiзують своi рухи та манери пiд час взаемодii, то позитивнiше вони почуваються щодо одне одного.

Приховану силу такого танцю виявила низка експериментiв зi студентами Нью-Йоркського унiверситету, якi добровiльно погодилися на те, що вважали оцiнкою нового психологiчного тесту. По одному вони сiдали з iншим студентом (який насправдi працював на дослiдникiв) й обговорювали фото нiбито для тесту.8 Спiльника дослiдникiв iнструктували: усмiхатись чи нi, хитати ногою, потирати обличчя…

Хай там що робив цей студент, добровольцi зазвичай це iмiтували. Потирання обличчя породжувало потирання обличчя, усмiшка – усмiшку у вiдповiдь. Але ретельне опитування пiзнiше виявило, що добровольцi й не пiдозрювали, що усмiхаються чи хитають ногою; як i не помiчали скоординованих дiй.

В iншiй частинi того самого експерименту, коли спiльник навмисно iмiтував рухи та жести спiврозмовника, вiн не надто подобався iншим. Але коли спiльник був спонтанний у своiй iмiтацii, його вважали бiльш приемним.9 Всупереч порадi популярних книжок на цю тему, спецiальне пiдлаштування пiд когось (скажiмо, iмiтацiя положення рук чи пози) саме собою не пiдвищувало взаеморозумiння. Така механiчна, несправжня синхроннiсть вiдштовхувала.

Соцiальнi психологи знову i знову виявляють: що природнiше двое людей виконують спаренi рухи – одночасно, в одному темпi, – то позитивнiшi iхнi почуття.10 Цей невербальний потiк (елегантну скоординованiсть рухiв, плавну почерговiсть, навiть координацiю поглядiв) можна побачити краще, якщо поспостерiгати за двома друзями з мiсця, де не чути слiв.11 Один викладач акторськоi майстерностi дае студентам завдання переглядати цiлi фiльми без звуку, аби тiльки вивчити цей мовчазний танець.

Науковий погляд покаже те, що недоступне неозброеному оку: коли кожен iз друзiв говорить, дихання обох невловимо набувае однакового ритму.12 Дослiдження, за якого друзi пiд час спiлкування мали на собi датчики, що монiторили схеми дихання, показали, що дихання слухача вiддзеркалювало того, хто говорив (вдихом на видих) або збiгалося.

Така дихальна синхроннiсть зростае з наближенням змiни мовця. І в цi частi моменти легкостi, коли говорять близькi друзi, координацiя тiльки посилюеться: обидва починають смiятися майже одночасно, а пiд час смiху ритм дихання дивовижно збiгаеться.

Координацiя пiд час прямого контакту пропонуе соцiальний буфер: поки синхроннiсть тривае через плетиво рухiв, спiлкування, яке б за iнших умов викликало нiяковiсть, вiдбуватиметься плавно. Ця заспокiйлива гармонiзацiя зазвичай тривае у складнi моменти, як-от довгi паузи, переривання та одночасне говорiння. Навiть коли спiлкування гальмуеться чи припиняеться, фiзична синхроннiсть пiдтримуе вiдчуття того, що взаемодiя все одно тривае. Синхроннiсть телеграфуе мовчазне розумiння чи згоду мiж тим, хто говорить, та слухачем.

Спiлкування, якому бракуе такоi заспокiйливоi фiзичноi синхронностi, мае бути ще плавнiшим пiд час вербальноi координацii для гармонiйного вiдчуття. Наприклад, коли люди не бачать одне одного (як по телефону чи iнтеркому, коли схема говорiння зазвичай координуеться бiльш обдумано, нiж пiд час розмови вiч-на-вiч).

Схожiсть поз на диво важлива для взаеморозумiння. Наприклад, одне дослiдження вивчало змiни поз серед студентiв у класi. Що подiбнiшi iхнi пози були до викладацьких, то сильнiше студенти вiдчували взаеморозумiння i то бiльший був загальний рiвень залученостi. Фактично подiбнiсть поз допомагае швидко прочитати атмосферу в класi.13

Синхроннiсть може давати внутрiшне задоволення, i що бiльша група, то краще це вiдчуваеться. Наочний приклад груповоi синхронностi можна побачити у загальнiй насолодi танцем чи спiльних рухах. Такий самий захват у масовiй синхронностi породжуе одночасне здiймання рук у «хвилi» на стадiонi.

Налаштування на такий резонанс, схоже, вбудоване в нервову систему людини: навiть в утробi матерi дiти синхронiзують своi рухи з ритмом людськоi мови, але не з iншими звуками. Однорiчнi пiдлаштовують ритм i тривалiсть свого дитячого лепету з мовою матерi. Синхроннiсть мiж дитям та його мамою чи мiж двома незнайомцями, що вперше бачать одне одного, надсилае повiдомлення «я з тобою» – що означае: «будь ласка, продовжуй».

Це повiдомлення пiдтримуе залученiсть iнших. Коли двое людей наближаються до кiнця спiлкування, то випадають iз синхронностi, тим самим посилаючи мовчазний сигнал, що час закiнчувати взаемодiю. І якщо iхня взаемодiя несинхронна вiд самого початку (коли люди перебивають одне одного), це створюе нелегке вiдчуття.

Будь-яке спiлкування працюе на двох рiвнях, основному шляху та запасному. Основний шлях передае рацiональнiсть, слова та значення. А запасний передае довiльноi форми життевiсть, яку не передати словами. Ця життевiсть утримуе взаемодiю завдяки миттево вiдчутому зв’язку. Вiдчуття зв’язку спираеться не так на сказане, як на бiльш пряме та iнтимне, на невимовну емоцiйну еднiсть.

Цей прихований зв’язок не мав би бути таемницею: ми завжди виявляемо своi почуття через спонтанний вираз облич, жести, погляди тощо. На цьому тонкому рiвнi ми ведемо постiйну мовчазну розмову, на кшталт думок уголос, що пропонуе виклад мiж рядкiв i дае iншiй людинi зрозумiти, що ми вiдчуваемо в кожен момент. Саме тому поведiнка спiврозмовника може змiнюватися.

Пiд час спiлкування двох людей щоразу можна побачити цей емоцiйний менует у танцi брiв, швидких жестiв рук, швидкоплинного виразу облич, змiнi темпу слiв, поглядiв тощо. Така синхроннiсть дае нам вiдповiднiсть та зв’язок, i якщо ми все робимо добре, то вiдчуваемо позитивний емоцiйний резонанс з iншою людиною.

Що бiльша синхроннiсть, то бiльш подiбним буде вiдчуття емоцiй обох партнерiв; синхроннiсть створюе емоцiйну вiдповiднiсть. Наприклад, коли дитя з мамою рухаються в тандемi вiд низького рiвня енергii до вищого, iхне спiльне задоволення поступово зростае. Сама здатнiсть до такого резонансу, навiть у дiтей, вказуе на глибоке налаштування мозку, що робить всю цю синхроннiсть такою природною.


Внутрiшнi хронометри

– Спитай мене, чому я не вмiю жартувати.

– Гаразд. І чому ти…

– Проблема з часом.

Найкращi комiки демонструють легке вiдчуття ритму, вiдчуття часу, що робить жарти смiшними. Як i оркестранти, що вивчають партитуру, професiонали у свiтi гумору можуть точно проаналiзувати, скiльки тримати паузу перед заключним рядком (чи коли саме його перервати). Правильно пiдiбраний ритм гарантуе, що жарт донесуть майстерно.

Природа любить хороший таймiнг. Природничi науки знаходять синхроннiсть по всьому свiту природи, щоразу як один природний процес входить у ритм з iншим. Коли хвилi несинхроннi, вони гасять одна одну, а коли синхроннi, то пiдсилюють.

У свiтi природи регулювання темпу можна побачити скрiзь: вiд океанських хвиль до серцебиття; у мiжособистiснiй царинi цей темп вiдгукуеться в наших емоцiйних ритмах. Коли людський таймер викликае пiднесення, цi ритми роблять нам послугу. А коли ми робимо те саме для когось iншого, то навпаки, передаемо цю послугу.

Щоб стати свiдком такого регулювання, подивiться на будь-який вiртуозний вияв музичноi майстерностi. Музиканти нiби зачарованi, вони розхитуються як один у ритмi з музикою. Але крiм цiеi очевидноi синхронностi, музиканти об’еднанi так, як слухачам невiдомо: мозком.

Якщо вимiряти нейронну активнiсть будь-яких двох музикантiв пiд час спiльного захвату, можна побачити дивовижну синхроннiсть. Наприклад, коли двi вiолончелiстки виконують той самий уривок, ритми нейронних спалахiв у iхнiх правих пiвкулях надзвичайно подiбнi. Синхроннiсть цих зон музичних здiбностей набагато вища мiж мiзками цих двох, нiж мiж лiвою та правою пiвкулями всерединi мозку кожноi.14

Щоразу, як ми опиняемось у такiй гармонii з кимось, це вiдбуваеться завдяки осциляторам – тобто нейросистемам, що дiють мов годинники, координуючи ритм роботи з перiодичнiстю вхiдного сигналу.15 Цей сигнал може бути простим, нiби темп, iз яким подруга передае вам вимитi тарiлки, щоб ви iх витерли; або складним, нiби рухи у добре поставленому па-де-де.

Хоча ми сприймаемо таку повсякденну координацiю як належне, уже iснують стрункi математичнi моделi, що описують логарифми, якi дають можливiсть такого мiкросплетiння.16 Ця нейронна математика працюе щоразу, як ми синхронiзуемо нашi рухи iз зовнiшнiм свiтом, не лише з iншими людьми, а й, скажiмо, коли перехоплюемо футбольний м’яч на повнiй швидкостi чи вiдбиваемо потужну подачу.

Ритмiчнi пiдтони та плавна синхроннiсть навiть найменших взаемодiй можуть бути так само складними, як iмпровiзована координацiя джазу. Якби така взаемозалежнiсть дiяла лише, скажiмо, для кивкiв, було б не так дивно, але пiдлаштування глибше.

Уявiть багато способiв, якими ми переплiтаемо рухи.17 Коли двое людей заглибленi у спiлкування, рух iхнiх тiл, схоже, вiдповiдае ритму та структурi мови. Покадровi аналiзи розмов пар показують, як рухи кожноi людини акцентують ритм спiлкування, а дii голови та рук супроводжують напруженiсть та вагання у мовi.18

Неймовiрно, але така синхроннiсть мiж тiлом та мовою займае частку секунди. Коли така синхроннiсть виникае пiд час нашоi розмови з кимось, нашi думки не в змозi простежити складнiсть цього танцю. Тiло схоже на марiонетку мозку, а годинник усерединi нас тiкае по мiлiсекундах чи ще навiть мiкросекундах – тодi як наша свiдома обробка iнформацii потребуе цiлих секунд.

Проте за межами свiдомостi наше тiло синхронiзуеться з тонкими схемами всього, iз чим ми взаемодiемо. Навiть трохи периферичного зору пропонуе достатньо iнформацii про зв’язок мiж тiлами, щоб налаштувати спаренi коливання, мовчазну мiжособистiсну синхроннiсть.19 Ви можете помiтити це, коли гуляете з кимось: за лiченi хвилини ви обидва рухатимете руками й ногами в iдеальнiй гармонii, нiби два маятники, що вiльно синхронно коливаються.

Осцилятори повторюють нейронний еквiвалент пiсеньки з твору «Алiса в Краiнi Чудес» «Чи ти любиш, чи не любиш танцювати цю кадриль?». Коли ми з iншою людиною, цi хронометри синхронiзують нас пiдсвiдомо, мов плавна легкiсть, з якою закоханi зближуються для обiймiв чи беруться за руки на вулицi. (На противагу, подруга розповiла менi, що пiд час побачень, якщо вона постiйно випадала з ритму чоловiка, з яким iшла, це означало, що далi будуть проблеми.)

Будь-яке спiлкування потребуе вiд мозку надзвичайно складних обчислень, коли осцилятори скеровують невпинний каскад налаштувань на пiдтримку нашоi синхронностi. З цiеi мiкросинхронностi народжуеться близькiсть, коли ми роздiляемо вiдчуття нашого партнера зi спiлкування. Ми так легко вступаемо у зв’язок мiж мiзками почасти тому, що практикуемо цю мовчазну румбу все життя, щойно навчилися ходити.


протоспiлкування

Уявiть собi матiр, що тримае немовля. Вона вдае ласкаве «цiлувальне» обличчя, витягуе губи. Цiеi митi дитина, навпаки, втягуе губи iз дещо незадоволеним виразом.

Мати розтягуе рота в легкiй усмiшцi, а дитина розслабляе губи i теж поволi усмiхаеться.

Потiм дитина усмiхаеться широко, рухае головою вбiк i вгору.

Уся ця взаемодiя тривае менш як три секунди. Нiчого особливого, але це, безумовно, спiлкування. Таке рудиментарне залучення називають «протоспiлкуванням», i це прототип усiх людських взаемодiй, найбазовiша комунiкацiя.

У цьому протоспiлкуваннi працюють осцилятори. Мiкроаналiз показуе, що дiти та матерi починають, закiнчують та переривають свою розмову одночасно, створюючи зчеплення ритму. Кожен вловлюе ритм iншого i координуе з ним своi дii.20

Такi «спiлкування» невербальнi i вдаються до слiв лише як звукових ефектiв.21 У протоспiлкуваннi з дитиною ми взаемодiемо через погляд, дотик i тон голосу. Повiдомлення передаються через усмiшки, воркування, а також «материнською мовою» – iмiтацiею дитячого лепету.

Схожа бiльше на пiсню, ця мова використовуе просодiю – спiванку, що виходить за межi культури. Ця спiванка дуже подiбна, якою б мовою мати не говорила: китайською, урду чи англiйською. Вона завжди звучить дружньо й грайливо, з високою частотою (близько 300 Гц) та короткими, гострими, хвилястими чи низхiдними контурами.

Часто мати синхронiзуе свою мову з поплескуванням чи погладжуванням дитини в повторюваному, перiодичному ритмi. Їi обличчя та голова рухаються синхронно з руками та голосом, а дитина вiдповiдае усмiшками, агуканням та рухами щелеп, губ та язика синхронно з рухами рук. Такi пiруети мiж матiр’ю та дитям короткi, не довшi вiд секунд чи навiть мiлiсекунд – i закiнчуються, коли обидва партнери досягають однакового стану, зазвичай щасливого. Мати та дитя утворюють щось дуже схоже на дует синхронiзованих чи поперемiнних частин, якому сприяе стабiльно швидкий пульс близько 90 ударiв на хвилину.

Такi науковi спостереження досягнутi завдяки копiткiй працi, вивченню нескiнченних годин вiдео взаемодiй матерi та дитини. Цього досягли психологи розвитку, як-от Колвiн Тревартен з Единбурзького унiверситету. Дослiдження Тревартена зробили його свiтовим фахiвцем з протоспiлкування – дуету, де обидва виконавцi, як пише дослiдник, «шукають гармонiю та дiють на однiй хвилi, створюючи мелодiю».22

Але крiм створення своерiдноi мелодii, цi двое створюють щось на кшталт дискусii довкола однiеi центральноi теми: емоцiй. Частота дотикiв матерi та звук ii голосу дають дитинi пiдбадьорливе повiдомлення про ii любов – що, за словами Тревартена, призводить до «негайного, невербального, безпонятiйного взаеморозумiння».

Обмiн цими сигналами встановлюе з дитиною зв’язок, за допомогою якого ii можна зробити щасливою та жвавою, спокiйною та тихою – або засмученою та згорьованою. Пiд час щасливого протоспiлкування мати та дитина вiдчувають пiднесення та налаштованiсть одне на одного. Але коли мати або дитя не виконуе своеi частини спiлкування, наслiдки зовсiм iншi. Якщо мати, наприклад, придiляе замало уваги чи вiдповiдае без ентузiазму, дитина реагуе вiдторгненням. Якщо реакцii матерi невчаснi, дитина виглядатиме збентеженою, а потiм засмученою. А якщо погано вiдповiдае дитина, це засмучуе матiр.

Цi сеанси е рiзновидом навчання: протоспiлкування дае дитинi перший урок взаемодiй. Ми вчимося синхронiзуватись емоцiйно задовго до того, як вiднайдемо слова для цих почуттiв. Протоспiлкування залишаеться нашим найбазовiшим шаблоном взаемодiй, мовчазним знанням, що тихо допомагае нам «iти в ногу», коли ми з кимось пов’язанi. Засвоена змалку здатнiсть до синхронiзацii допомагае нам жити, скеровуючи нас у кожнiй соцiальнiй взаемодii.

І так само, як почуття були основною темою протоспiлкування в дитинствi, вони залишаються нарiжним каменем спiлкування в дорослому вiцi. Цей мовчазний дiалог про почуття – фундамент для побудови всiх iнших взаемодiй та iхнiй прихований центр.




3. Нейронний Wi-Fi


Якось у нью-йоркськiй пiдземцi зi мною стався один з неоднозначних, можливо, зловiсних моментiв мiського життя: далеко позаду, з протилежного кiнця вагона, я почув якийсь зойк.

Я сидiв спиною до джерела крику. Але навпроти мене був добродiй, обличчя якого раптом набуло трохи тривожного вигляду.

Мiй розум намагався зрозумiти, що вiдбуваеться i чи варто менi щось зробити. Там бiйка? Хтось шаленiе? Наближаеться небезпека?

Чи це просто вигук радостi: може, група пiдлiткiв весело проводить час?

Вiдповiдь я отримав швидко, з обличчя того чоловiка, який бачив, що вiдбуваеться: його тривога вщухла, i вiн повернувся до читання газети. Хай би що не було там позаду, я зрозумiв, що тепер усе гаразд.

Мое перше побоювання було пiдживлене його побоюваннями, допоки мене не заспокоiв вигляд розслабленого обличчя незнайомця. У такi моменти ми iнстинктивно стаемо уважнiшi до облич iнших, шукаемо усмiшки чи суплення, що дають нам краще потрактувати ознаки небезпеки або сигналiзують про чиiсь намiри.1

За доiсторичних часiв первiсне плем’я з його численними очима та вухами могло бути ще пильнiшим до небезпек. У свiтi iкол та пазурiв перших людей ця здатнiсть до гостроi пильностi (та механiзм мозку, налаштований автоматично вловлювати ознаки небезпеки й мобiлiзувати страх), безумовно, мала велику цiннiсть для виживання.

Хоча у надзвичайних випадках тривоги нас може занадто поглинати власний страх: тривога збiльшуе емоцiйнi транзакцii, тому люди, що почуваються наляканими та стривоженими, особливо чутливi до заразливих емоцiй iнших. У однiй з доiсторичних людських груп нажаханого обличчя когось, хто помiтив тигра, було безумовно достатньо, щоб посiяти в iнших панiку – i змусити iх шукати прихистку.

Погляньте на це обличчя:








Мигдалина миттево реагуе на таке фото, i що сильнiша емоцiя, то iнтенсивнiша реакцiя.2 Коли люди дивилися на такi зображення, проходячи фМРТ, iхнiй мозок виглядав так, нiби наляканi вони, хоч i не так сильно.3

Коли двое людей взаемодiють вiч-на-вiч, заразливiсть поширюеться через численнi нейроннi ланцюги, що паралельно працюють у мозку кожного. Цi системи емоцiйноi заразливостi передають увесь спектр почуттiв, вiд суму й тривоги до радостi.

Моменти заразливостi вiддзеркалюють дивовижну нейронну подiю: утворення мiж двома мiзками функцiонального зв’язку, циклу зворотного зв’язку, що долае бар’ер шкiри та черепа мiж тiлами. З системноi точки зору, пiд час такого зв’язку мiзки «спаровуються», коли вихiдний сигнал одного стае вхiдним для роботи iншого, тимчасово формуючи ланцюг мiж мiзками. Коли двi сутностi зв’язанi циклом зворотного зв’язку, змiна першоi призводить до змiни другоi.

Коли люди зв’язанi таким циклом, мiзки надсилають та отримують постiйний потiк сигналiв, який дае iм змогу створювати мовчазну гармонiю i (якщо цей потiк iде правильним шляхом) пiдсилюе iхнiй резонанс. Цей цикл дае змогу синхронiзувати почуття, думки та дii. Ми надсилаемо й отримуемо внутрiшнi стани на краще чи на гiрше: смiх та нiжнiсть, напруження та злiсть.

У фiзицi визначальна властивiсть резонансу – це вiбрацiя у вiдповiдь, схильнiсть однiеi сторони збiльшувати вiбрацiйну швидкiсть, пiдлаштовуючи ii до темпу вiбрацii iншоi. Такий резонанс породжуе найбiльшу й найдовшу реакцiю мiж двома сторонами – приемний спогад.

Мiзки утворюють цикл поза нашою свiдомiстю, без особливоi потреби уваги. Хоча ми можемо навмисно спробувати iмiтувати когось, щоб посприяти близькостi, такi спроби зазвичай виглядають неоковирно. Синхроннiсть працюе найкраще, коли вона спонтанна, а не створена з невидимих мотивiв, як-от лестощi чи будь-який iнший свiдомий намiр.4

Автоматичнiсть запасного шляху забезпечуе його швидкiсть. Наприклад, мигдалина виявляе ознаки страху в чиемусь обличчi надзвичайно швидко, вловлюючи iх за якiсь 33 мiлiсекунди, а у деяких людей навiть за 17 мiлiсекунд (менше вiд двох сотих секунди).5 Таке швидке зчитування свiдчить про гiпершвидкiсть запасного шляху, такого швидкого, що свiдомiсть не звертае уваги на це сприйняття (хоча ми можемо вiдчувати в результатi неясне ворушiння неспокою).

Ми можемо не усвiдомлювати, як синхронiзуемось, однак зчiплюемось iз дивовижною легкiстю. Цей спонтанний соцiальний дует – робота особливого класу нейронiв.


нейроннi дзеркала

Менi тодi було, мабуть, два чи три роки, але спогади досi живi. Я йшов мiж рядами мiсцевоi продовольчоi крамницi поруч iз матiр’ю, коли мене (гарненьке дитятко) помiтила одна панi й обдарувала теплою усмiшкою.

Я й досi пам’ятаю, як мене здивував власний рот, що видовжився в усмiшцi у вiдповiдь. Було таке вiдчуття, немов мое обличчя якимось дивом стало як у марiонетки, яку смикають за мотузочки, що розтягують м’язи навколо рота та надимають щоки.

Я ясно вiдчував, що моя усмiшка непрохана – походить не зсередини, а ззовнi.

Така непрохана реакцiя безумовно вказувала на активнiсть так званих «дзеркальних нейронiв» у моему юному мозку. «Дзеркальнi» нейрони роблять ось що: вони вiдбивають дiю, яку ми спостерiгаемо у когось iншого, змушуючи нас iмiтувати ii чи вiдчувати поштовх до цього. Цi нейрони забезпечують механiзм, що пояснюе слова староi пiснi: «Коли ти усмiхаешся, з тобою усмiхаеться весь свiт».

Колii запасного шляху точно проходять такими нейронами. У нас чимало систем дзеркальних нейронiв, i з часом вiдкривають усе новi. Крiм уже вiдкритих, схоже, е багато досi невиявлених таких нейронних систем.

Неврологи випадково наштовхнулись на цей нейронний Wi-Fi у 1992-му. Вони визначали сенсомоторну зону мозку мавп, використовуючи такi тонкi електроди, що iх можна було iмплантувати в окремi клiтини i спостерiгати, яка клiтина працюе пiд час конкретного руху.6 Нейрони в цiй зонi виявилися неймовiрно точнi; наприклад, деякi працюють, лише коли мавпа стискае щось у руцi, а iншi, лише коли вона це вiдпускае.

Але по-справжньому неочiкуване вiдкриття зробили одного спекотного пообiддя, коли асистент лабораторii повернувся з перерви з рiжком морозива. Науковцi з подивом побачили роботу сенсомоторних клiтин, коли одна мавпа побачила, як асистент пiдносить цей рiжок до рота. Вони були приголомшенi побачити роботу певного набору нейронiв, коли мавпа просто спостерiгала, як iнша мавпа (чи експериментатор) робить конкретний рух.

З часу цього першого вiдкриття дзеркальних нейронiв у мавп тi самi системи вiдкрили у людському мозку. У дивовижному дослiдженнi, за якого тонкий електрод монiторив окремий нейрон людини, цей нейрон працював i коли людина передчувала бiль (укол шпилькою), i коли просто бачила, як колють iншу – нейронний показник первiсноi емпатii в дii.7

Багато дзеркальних нейронiв працюють у премоторнiй корi, що керуе рiзними дiями: вiд мовлення та руху до звичайного намiру дiяти. Оскiльки вони прилеглi до моторних нейронiв, iхне розташування означае, що зони мозку, якi iнiцiюють рух, легко можуть працювати, навiть коли ми бачимо, як той самий рух робить хтось iнший.8 Коли ми подумки повторюемо якусь дiю – репетируемо промову чи уявляемо тонкощi удару в гольфi – у премоторнiй корi працюють тi самi нейрони, як якби ми вже промовили цi слова чи виконали цей удар. Імiтацiя дii в мозку е тим самим, що й ii виконання, за винятком, що справжне виконання щось блокуе.9

Нашi дзеркальнi нейрони працюють, коли ми бачимо, як хтось iнший, наприклад, чухае голову чи витирае сльозу, так що частина схеми роботи нейронiв у нашому мозку iмiтуе iхню. Це позначае iдентичну iнформацiю до тiеi, що ми бачимо на наших моторних нейронах, i дае нам змогу брати участь у дiях iншоi людини, немов цю дiю виконуемо ми.

Людський мозок мiстить численнi системи дзеркальних нейронiв, не лише для iмiтацii дiй, а й для зчитування намiрiв, виведення соцiальних наслiдкiв з того, що хтось робить, та зчитування емоцiй.10 Наприклад, коли добровольцi лежали у фМРТ i переглядали вiдео чиiхось усмiшок чи суплень, у них працювали здебiльшого тi самi зони мозку, що й у автора емоцii, хоча й не так сильно.11

Дзеркальнi нейрони роблять емоцii заразливими, пропускаючи почуття, якi ми бачимо, крiзь нас, допомагаючи нам синхронiзуватися та стежити за подiями. Ми «вiдчуваемо» iнших у найширшому сенсi слова: iхнi настроi, рухи, сприйняття.

Вiд дзеркальних нейронiв залежать соцiальнi навички. З одного боку, повторення того, що ми спостерiгаемо, готуе нас до швидкоi та вiдповiдноi реакцii. З iншого – нейрони реагують на простий натяк на намiр руху i допомагають нам простежити мотивацiю.12 Вiдчуття того, що iншi люди задумують (i чому вони це роблять), дае безцiнну соцiальну iнформацiю, даруе змогу випереджати наступнi подii.

Дзеркальнi нейрони, схоже, важливi для навчання дiтей. Імiтацiйне навчання давно визнали важливим напрямком розвитку. Але нашi вiдкриття про дзеркальнi нейрони пояснюють, як дiти можуть вчитися суто зi спостереження. Пiд час спостереження вони прописують у власному мозку цiлий репертуар емоцiй, поведiнки та знань про свiт.

Дзеркальнi нейрони людей набагато гнучкiшi та рiзноманiтнiшi, нiж у мавп, вони вiддзеркалюють нашi складнi соцiальнi здiбностi. Імiтуючи те, що робить чи вiдчувае iнша людина, цi нейрони створюють спiльну чутливiсть, перекидаючи мiсток мiж зовнiшнiм i внутрiшнiм: щоб зрозумiти iнших, ми хоча б трохи стаемо як вони.13 Це вiртуальне вiдчуття переживань когось вiдповiдае новому поняттю у фiлософii розуму: ми розумiемо iнших, перекладаючи iхнi дii мовою нейронiв, що готуе нас до тих самих дiй i дозволяе почуватися аналогiчно.14

Я розумiю вашу дiю, коли створюю шаблон у власному мозку. Як пояснюе першовiдкривач дзеркальних нейронiв iталiйський невролог Джакомо Рiццолаттi, цi системи «дають можливiсть уловлювати думки iнших не через понятiйне мiркування, а через безпосередню iмiтацiю; почуття, а не мислення».15

Така активацiя паралельноi схеми у двох мiзках дозволяе нам умить досягти спiльного вiдчуття того, що важливо в конкретний момент. Це створюе невiдкладнiсть, вiдчуття роздiлення моменту. Неврологи називають такий стан взаемного вiдображення «емпатичним резонансом», зв’язок мiж мiзками, що формуе схему з двох людей через запасний шлях.

Зовнiшнi ознаки таких внутрiшнiх зв’язкiв деталiзував американський психiатр з Женевського унiверситету Денiел Стерн, який десятилiттями систематично спостерiгав за матерями з дiтьми. Фахiвець з розвитку в традицiях Жана Пiаже, Стерн також вивчае взаемодii дорослих, як-от мiж психотерапевтами та iхнiми клiентами чи мiж закоханими.

Дослiдник доходить висновку, що наша нервова система «створена для уловлення нервовою системою iнших, тому ми можемо вiдчувати iнших немов зсередини iхньоi шкiри».16 У такi митi ми резонуемо з iхнiми вiдчуттями, а вони з нашими.

Ми бiльше не можемо, додае Стерн, «дивитися на наш розум як на незалежний, окремий та iзольований», а мусимо вважати його «проникним», таким, що постiйно взаемодiе i поеднаний невидимим зв’язком. На пiдсвiдомому рiвнi ми ведемо постiйний дiалог з тим, з ким взаемодiемо, i кожне наше почуття та сам спосiб руху налаштованi на iхнiй. Принаймнi на деякий час наше розумове життя твориться разом, у взаемопов’язанiй матрицi.

Налаштування лицьових м’язiв гарантуе, що емоцii, якi вирують у нас усерединi, будуть показанi для зчитування (якщо тiльки ми свiдомо не пригальмуемо цей процес). А дзеркальнi нейрони забезпечують, що в момент, коли хтось побачить вираз емоцii на вашому обличчi, ця людина одразу вiдчуе те саме всерединi себе. Ось чому нашi емоцii вiдчуваемо не лише ми, а й люди довкола – приховано та вiдкрито.

Стерн вказуе на те, що нейрони iмiтацii готовi до роботи щоразу, як ми вiдчуваемо стан душi iншоi людини та резонуемо з ii почуттями. Такий зв’язок мiж мiзками змушуе тiла рухатись у тандемi, а думки та емоцii йти однаковим шляхом. Коли дзеркальнi нейрони з’еднують мiзки, то створюють мовчазний дует, що вiдкривае шлях для тонких, але потужних транзакцiй.


Перевага щасливого обличчя

Коли я познайомився з Полом Екманом у 1980-х, вiн щойно витратив рiк на споглядання себе у дзеркалi. Науковець навчався свiдомо контролювати кожен з близько двохсот м’язiв обличчя. Пiсля цього було дещо героiчне наукове дослiдження: Екман застосовував слабкий електрострум, щоб знайти складнi для виявлення лицьовi м’язи. Опанувавши здатнiсть до самоконтролю, дослiдник зумiв точно визначити, як рухаються рiзнi поеднання цих м’язiв, щоб показати всi основнi емоцii та iхнi варiацii.

Екман iдентифiкував вiсiмнадцять видiв усмiшок, усi – варiанти залучення п’ятнадцяти лицьових м’язiв. Назвемо лише кiлька: сумна передае нещасний вираз, немов свiдчить про мужне знесення страждань. Жорстока показуе, що людинi подобаеться бути злою та пiдлою. А ще е гордовита усмiшка Чарлi Чаплiна, що активiзуе м’яз, яким не можуть свiдомо рухати бiльшiсть людей – ця усмiшка, за словами Екмана, «усмiхаеться з тих, хто усмiхаеться».17

Звiсно, е також щирi усмiшки спонтанного задоволення чи радостi. Вони найчастiше породжують усмiшку у вiдповiдь. Ця дiя сигналiзуе про роботу дзеркальних нейронiв, призначених виявляти усмiшки та активувати нашi власнi.18 Як говорить тибетське прислiв’я: «Коли ти усмiхаешся, половина усмiшки призначена тобi, а половина – твоему спiврозмовнику».

Усмiшки мають перевагу перед усiма iншими виразами емоцiй: людський мозок любить щасливi обличчя, впiзнае iх охоче та швидше, нiж похмурi. Цей ефект вiдомий як «перевага щасливого обличчя».19 Деякi неврологи припускають, що мозок мае систему позитивних вiдчуттiв. Ця система постiйно готова до роботи i змушуе людей перебувати у позитивному настроi частiше, нiж у негативному, позитивнiше дивитися на життя.

Це означае, що Природа зазвичай сприяе позитивним стосункам. Попри дуже помiтну агресiю у стосунках, ми внутрiшньо не скерованi не любити людей.

Навiть серед зовсiм незнайомих людей момент грайливостi, навiть дуркування, створюе миттевий резонанс, що веде до порозумiння.

Пiд час черговоi спроби довести очевидне незнайомцям пропонували виконувати дурнуватi завдання. Один учасник експерименту мав говорити через соломинку, пiдказуючи iншому, iз зав’язаними очима, як катати м’ячик. Цi незнайомцi неодмiнно починали реготати.

Однак коли вони грали в тi самi дурнi iгри без пов’язки та соломинки, то навiть не усмiхалися. А от усмiхненi пари мали сильне, негайне вiдчуття близькостi, навiть провiвши разом лише кiлька хвилин.20

Насправдi смiх найшвидше долае вiдстань мiж двома людьми. Смiх нестримно заразливий, вiн утворюе миттевий соцiальний зв’язок.21 Вiзьмiмо до прикладу двох тiнейджерок, що хихочуть разом. Що бiльше цi подружки розiгруються, то жвавiше й щасливiше почуваються разом – iнакше кажучи, вони резонують.22 Для батькiв цей галас може здаватися неприйнятним, але для дiвчаток, якi його створюють, це один iз моментiв найбiльшого зв’язку.


Вiйни мемiв

З 1970-х рокiв реп прославляе життя гангстерiв, зi зброею й наркотиками, насильством та жiнконенависництвом, сутенерами та повiями. Але це, схоже, змiнюеться, як i життя декого з авторiв такоi музики.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65301437&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.