У затiнку земноi жiнки Олена Печорна Ще мiсяць тому Жанна працювала журналiсткою у столичному глянцевому журналi. Та через фiнансовi труднощi вони з чоловiком вимушенi були переiхати у село, до батькiв Миколи. Чоловiк швидко освоiвся, з головою пiрнув у роботу мiсцевоi громади. Жанна ж почувалася чужинкою, що лишилася сам на сам iз власними сумнiвами. Раптова пропозицiя та можливiсть заробити приводить Жанну в невеличке село Горбове. Багато рокiв тому доля привела сюди ще одну жiнку. Тодi, у спалахах Першоi свiтовоi, уроджена австрiйка Франциска закохалася в украiнського полоненого Захара i згодом вирушила разом з ним до далекого чужого краю. Як виявилося, назустрiч пеклу Другоi свiтовоi та нелюдським випробуванням, що ляжуть на плечi тендiтноi жiнки, матерi чотирьох дiтей. А одного дня ця чужинка, «нiмка», стане спасителькою та берегинею Горбового… Чи допоможе Жаннi iсторiя незламноi i чуйноi Франциски вийти на свiтло iз затiнку власних сумнiвiв? Щоб не опустити руки та знайти оте загадкове жiноче щастя, про яке мрiе кожна земна жiнка… У форматi PDF A4 збережений видавничий макет книги. (В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.) Олена Печорна У затiнку земноi жiнки © Сердюк О. В., 2021 © Depositphotos / korobkova, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 Полудень. Сонце дiстаеться найвищоi точки альпiйського безмежжя i зачудовано спиняеться, роздивляючись полохливi тiнi десь глибоко внизу. Довгi ряди виноградникiв розкреслюють схили, i згори ця картинка чимось нагадуе велетенський лист-зiзнання. Нижче грiються дахи ошатних будиночкiв. Їхнi заквiтчанi вiкна тiшаться рiзнобарв’ям, нiби райдугу в горщики спiймали. Бiжить удалеч дорога, розгойдуеться з боку в бiк, тоншае, стiкаеться i зрештою губиться в смарагдовiй безвiстi. Тихо. Так тихо, що, здаеться, чути, як перемовляеться з вiчнiстю молодий вiтер. На цiй думцi дiвчина, котра чомусь лежить на землi, замрiяно всмiхаеться, розплющуе очi й одразу ж мружиться. Сонце скрiзь. Промiння витанцьовуе серед виноградного листу, бавлячись, рветься на яскравi клаптi, грiе землю, i та неквапом вагiтнiе ним i камiнням. Гостя вiдчувае тепло спиною, дрiбнi камiнчики муляють, нагадуючи, що простирадло, завбачливо розстелене долi, уже стареньке й мiсцями протерте. Але iй байдуже. Їй подобаеться цей чудний ритуал, такий дитинно-наiвний i, здавалось би, позбавлений жодного сенсу. Щороку у свiй день народження вона приходить сюди, аби вiдчути життя сповна… – Ш-ш-ш-ш-ш-ш… – Вiтер пустотливо куйовдить чорняве волосся, лоскоче високе чоло й нашiптуе велику-велику таемницю, що серпень у лабiринтi лiта застряг, а вона смiеться i грайливо загинае пальцi. – Так-так, зачекай. Перше серпня, друге, трете, четверте, п?яте, шосте, сьоме, восьме, дев?яте… Дев?яте. Ти чуеш, сьогоднi дев?яте… – Ш-ш-ш-ш-ш… Іменинниця пiдхоплюеться, хутко скидае сандалi, одну, потiм другу, i обережно, щоб не порушити серцебиття кам’яного велетня, iде вглиб лабiринту. Чи то не лабiринт зовсiм, а виноградник? Неважливо. Важливо, що в грудях лоскотно й хороше, серце-метелик ось-ось розправить крила й злетить увись – до всесильного полудневого сонця, неозорого неба та любовi, котра не мае початку й не мае кiнця. – Франциско… Франциско… Красуня озираеться. Несподiвана радiсть i сум’яття умiщаються в карих очах, однак е в них ще щось. Щось… незбагненно-прекрасне. Чому нема нi пояснення, нi доведення, анi вимiру. Є лише одне-едине знання: в затiнку жiнки земноi цiеi короткоi митi всенький свiт умiстився… Передзим’я Дрiт натягнутий, як струна, Я з жердиною без страхiвки Балансую… Іду життям… В серцi вiра – ото i тiльки. Без страху вже, бо вiн утiк, Коли вздрiв те бажання жити. Тiльки бiль пiдморгнув услiд, Лиш би втриматись, не завити… Свiт хитаеться, гамiр, шал, Регiт натовпу, що невмiло Ставлю кроки – не так, не сяк, Не туди вигинаю тiло… Я не бачу iх – висота, Вуха хмарами позакладало. Step by step… Бог мене веде, То хiба уже цього мало?!     Оксана Кузiв. Step by step[1 - Крок за кроком (англ.). – Авт.] Чернiгiвська осiнь замiшувала в низьких купчастих хмарах перший снiг i супилася, мов норовлива жiнка. Таки зарано, ой зарано для першого снiгу, а що поробиш? Лiто, котре звалося бабиним i ще вчора здавалось нескiнченним, бiгло вслiд за срiблястим «лексусом», що рухався в протилежному вiд Чернiгова напрямку. Котився спокiйно й розмiрено, якось навiть меланхолiйно. У полях по обидва боки дороги куйовдилося тонесеньке павутиння, поодинокi дерева на узбiччях спалахували багрянцем i швидко гаснули десь позаду. На передньому сидiннi поряд з водiем спостерiгала за агонiею лiта Жанна Валерiiвна Коломiець, ще кiлька тижнiв тому талановита, успiшна, а найголовнiше – перспективна журналiстка столичного глянцю, а нинi… Ким вона була зараз, жiнка волiла не замислюватися, тому iхала тиха й небагатослiвна. Мiсцевий пiдприемець, а заразом громадський дiяч Володимир Дiденко розмовами не обтяжував, лиш раз по раз кидав короткi погляди й перемикав радiостанцii, доки не спiймав потрiбну. «Така, як ти, бувае раз на все життя… i то iз неба…» Пiсня линула з динамiкiв безперешкодно, наповнюючи думки подвiйним сенсом. «Така, як ти, один лиш раз на все життя… Не вистачае каяття, коли без тебе я…» Пасажирка мимоволi зiщулилася, коли надривне «я», вочевидь, рiзонуло по живому. Боляче. І як недоречно боляче. Спробувала приховати розбурханi емоцii за усмiшкою, однак це вийшло настiльки недолуго, що мусила поспiхом вiдвертатися, упершись чолом у бiчне скло. Щоправда, досвiдчений чоловiк зробив вигляд, що не помiчае, завбачливо всмiхнувся i потягнувся за телефоном. – Жанно Валерiiвно, перепрошую, маю зробити дзвiнок. Ви дозволите? Кивнула поспiхом, голос зрадницьки затремтiв: – Авжеж… Вiдчувала, що телефонний дзвiнок був лише приводом, проте за цих обставин зголосилась би на що завгодно, аби лиш iй дали спокiй. – Алло, Вiталiйовичу, день добрий. – Дiденко нарочито говорив бадьоро й задьористо. – Наша домовленiсть лишаеться в силi? Так, маемо встигнути. Сушарки працюють на повну потужнiсть, тому… Як цього понедiлка? Не люблю я понедiлкiв, ти ж мене знаеш… Ну вредний Володимир Дiденко, вредний. А що поробиш? Зiночка моя? О, вона… Жанна iнстинктивно перевела погляд на чоловiка, коли в голосi забринiла… раптова, геть неочiкувана й така недоречна в дiловiй розмовi нiжнiсть… – Зiна – свята жiнка, Петю, свята. Інша б на ii мiсцi давно втекла. Краще б вiн цього не говорив, а iй не треба було слухати. Чомусь одразу пригадалися касети, отi колишнi-колишнi, плiвку яких магнiтофон мiг «зажувати». От ii зараз i зажувало… Але справжню плiвку можна було дiстати вчасно, настромити на олiвець чи ручку й вiдмотати. І все дивовижним чином налагоджувалося, пiсня звучала заново. – Ех, Петю, Петю, не знаеш ти жiнок. Це такi створiння… Можеш життя прожити, як то кажуть, i в горi, i в радостi, а потiм одного дня хоп – i сюрприз. Як не твоя. Щось я, друже, розбалакався не на жарт, а в мене ж гостя. Своiм вiтання передавай. Так, на зв’язку. Бувай. Проникливi чоловiчi очi неначе запитували: «Чи полегшало?» – Жанночко, тепер я цiлком i повнiстю до ваших послуг. Ми, до речi, майже на мiсцi. Можна сказати, домчали. Праворуч знак, бачите? Кивнула, перевела погляд на темряву, що виснула на горизонтi й розросталася навсiбiч. На тлi грозового неба й справдi проступав знак. Такi встановлюють на в’iздi до населених пунктiв. Жанна бачила схожi й бачила по-справжньому своерiднi, якщо не сказати «ексклюзивнi». Швидко пробiглася лiтерами згори вниз – Горбове[2 - Сучасна назва села в Чернiгiвськiй областi. Давнiша – Горбiв. У текстi вжито обидва варiанти залежно вiд часу описуваних подiй. – Ред.]. Ну от, таки на мiсцi. – А село, до речi, Жанно Валерiiвно, з iсторiею. Кажуть, перше поселення тут виникло ще в 1567 роцi поблизу могутнього листяного лiсу. Ця мiсцевiсть тодi мала назву Горбов бор. Красиво, правда ж? А вже 1861 року в Горбовi жило 1800 душ. Хоча вам, столичнiй панi, цi цифри, мабуть, смiшними здаються. Нiби в iнший вимiр потрапили? – Ну що ви… До паралельного свiту далекувато. – Вона навiть встигла всмiхнутися. Так, з отiею самою дурнуватою усмiшкою на обличчi й збагнула, що повiтря в салонi стае якимось драглистим – нi вдихнути, нi видихнути. Жiнка ще спробувала розщiбнути гудзик на плетенiй кофтi, але одурманлива млiсть уже повзла тiлом, дзвенiло у вухах, перед очима вистрибували цяточки, а потiм дорога рiзко гойднулася вбiк. Останне, що пам’ятала, – тягучий чоловiчий голос та окремi слова, що нiби прориваються крiзь невидиму перепону. – Жанно… Жанно Валерiiвно, що з вами? Вам погано? Ви мене чуете, Жанно… Уже не чула, не бачила, не розумiла й не вiдчувала себе. Чудернацьке вiдчуття падiння в невагомiсть. Суцiльна та безмежна, неозора пустка. А потiм холод. Хтось ляскае мокрими долонями по щоках i гучно дихае в дикiй пустцi. Господи, чому так холодно? Холодно й темно. Повiльно розплющила повiки. Студене повiтря безперешкодно проривалося до салону автомобiля крiзь вiдчиненi дверцята й розтрушувало чудернацькi бiлi цяточки, що миттево танули. Невже снiг? Так ще ж учора нiби лiто було… – Жанно! Слава Богу! Що ж ви мене так лякаете, ну? А й справдi, крихiтнi, такi дрiбнi-дрiбнюсiнькi снiжинки осiдали прямiсiнько на сиву бороду Дiденка. – Усе добре, Володимире Семеновичу. Правда. Уже минулося, – силувалася так-сяк усмiхнутись, проте виходило не вельми переконливо. Стурбований чоловiк супився, зiтхав, ойкав, скрушно прицмокував язиком, а потiм життевий досвiд, вочевидь, таки пiдказав, що й до чого: – Ай-ай-ай, Жанночко, що ж ви не попередили старого дiда? Я б тихiше iхав. Вам уже краще? – Принциповий пiдприемець зараз бiльше нагадував турботливу квочку. – Та я б i не наполягав, коли б знав. Господи, знайшлися б люди… Жанно, ви не подумайте. І знайдуться. Може, ну його, оте замовлення? Вам би поберегтися треба. Квапливо хитнула головою, боячись, що очi видадуть хвилювання. – Нi, Володимире Семеновичу, страшенно не люблю нерозпочатих справ. Помiтив, може, навiть зрозумiв, що й до чого, однак вигляду не подав. Проникливi люди, коли треба, знання при собi лишають. Щоправда, подивився на неi вже якось iнакше, либонь, по-батькiвськи, чи що? Бо з гiркотою… – Ну от. Шостий десяток на свiтi живу, а вас, жiнок, зрозумiти не можу. Та й хто зрозумiе? Ой, заждiть, у мене ж десь тут хустина тепла була. Дружина, знаете, усе зi спиною мучиться. Ось так… Теплiше, правда? Кивала, щiльнiше загортаючись у вовняну хустку. – А онде й кладовище праворуч. Бачите? Нас там уже ждуть… * * * Наступного ранку прокинулася вiд крику й злякано скочила з лiжка. Хтось iз дiтей плаче. Правда, незвично так, нiби з давнього минулого. Прислухалась, але плач долинав знадвору. Надокучливий, вередливий, вiн раз по раз збовтував тишу, аж доки Жанна не зрозумiла, що це верещить сусiдська коза. – А щоб тебе… – Жiнка впала на лiжко й затулила долонями лице. Десь поряд, мабуть на столi, цокотiв будильник. Древнiй-древнiй, вона чомусь думала, що таких уже давно нiде немае, а виявляеться, дарма. Монотонне й розмiрене цокотiння «круглого звiра» неначе гвiздки заганяло: – Вста-вай, вста-вай, вста-вай… Жанна затулила вуха й вiдвернулася до стiни, упершись обличчям у ворс килима. Прокляття. І чому його досi звiдси не зняли? Висить, мабуть, з радянських часiв, ще й, либонь, досi фотографуються на тлi цього чуда. Хоча кому тут фотографуватися? Мо?, свекрам? Пiдвела очi до стелi, а там – сотнi, якщо не тисячi, дрiбнесеньких трiщин. І вздовж бiжать, i впоперек, нагадуючи зморшки епохи, котра свiй довiчний термiн чомусь одбувае в цих стiнах. Та й хiба лише в цих? От питаеться, що Жанна тут загубила? Вона нiколи не любила гостювати у свекрiв. Нi-ко-ли. З перших днiв стосункiв з Максимом вони якось виокремились, чи то пак вiдкололися вiд сiльського раю. Приiздили – так, проте рiдко. Пенязiвка для Жанни стала уособленням краю свiту, ii персонального. І хоч село розмiщувалося поблизу районного центру, ця обставина мало чим допомагала в тривалiй та незворотнiй агонii вимирання. Нинi тут лишилися, як кажуть мiсцевi, «щитанi» хати, у яких дух людський жеврiе. Глушина дика, ледь не первозданна. Принаймнi пiсля гамiрливого Подолу Жаннi здаеться, що людство просто вимерло, щезло. – Ме-е-е… Ме-е-е… – Та замовкнеш ти сьогоднi… – Ме-е-е-е… Жiнка зiтхнула й сiла, спустивши босi ступнi на дерев’яну долiвку. У щiлинах мiж мостинами вiльно гуляли протяги. Ну от, зате килими на стiнах висять. Встромила ноги в столичнi капцi, накинула халат на плечi, пiдвелася i пiдiйшла до вiкна. Не так старий, як бувалий будинок дивився вiкнами в сад, а там жовтень натхненно золотив верхiвки яблунь. Жанна навiть спробувала заплющити очi й вдихнути оту неозору позолоту, коли тiеi самоi митi з господарського двору почулися дзенькання вiдер, голодне рохкання i сердитi хазяйськi погрози: – А щоб тебе, Борько. Вiдiйди. Вiдiйди – кажу! А то зарiжу к такiй матерi. Вочевидь, свекор годуе хазяйство запiзно, адже свекруха, учувши симфонiю ранковоi трапези, кричить з городу: – Василю, де оце ти валандався? Поможи картоплю перенести. Скiльки тим сiткам на сонцi пектися? – А скiльки треба, стiльки й будуть стояти. Пiду зараз карасiв чистити. Там, мо?, на двi пательнi буде. Чуеш, Галю? Риби хочу. – Картоплю перенеси, кажу. – Та щас. Жанна вiдвернулася, наче iй хто пiд дих дав, коли того найменше чекала. Це тобi, дiвонько, не твоя комфортабельна орендована квартира на Подолi. Ласкаво просимо в Пенязiвку. Тутечки i «йога» своя, i ритуали, i снiданки, i медитацii. Жiнка озирнулася так, нiби могла розгледiти щось iнше, примiром станцiю метро «Поштова площа», до якоi десять хвилин пiшки, натомiсть погляд спiткнувся об шматок обвислих шпалер у кутку. Звичайнiсiньких паперових шпалер, найдешевших. Колись вони, мабуть, були красивого блакитного кольору, а зараз… Нинi це видовище бiльше нагадувало велетенський знак оклику в кiнцi речення. Мовляв, ускочила ти, Жанночко, по самi вуха. Гепнеться на голову оте брудне й геть вицвiле «небо», ще трошечки – i гепнеться. Принаймнi голову мимоволi, але постiйно хочеться увiбрати в плечi. Та кого вона намагаеться обдурити? Утекти хочеться звiдсiля якнайдалi. Жанна навiть ступае крок – один-другий-третiй, однак повертаеться чомусь до дивана пiд стiною. Стягуе ковдру, швидко ховае в шафу подушки й постiль, рвучко сiпае половинку – i диван складаеться, наче зойкае. Жiнка застеляе бiдолаху квiтчастим пледом i зиркае на годинник – дев’ята. Уже дев’ята. Що ж, у дiтей, вочевидь, добiгае перший урок. Про дiтей думати найскладнiше, тому Жанна стараеться вiдiгнати цi думки якнайдалi. Мовляв, школа та й школа, Куликiвка, звiсно, не столична гiмназiя, це зрозумiло, от тiльки що тепер удiеш? Мусили. Головне – не застрягнути в цьому «музеi» назавжди. Вони не затримаються. Усе буде добре. Буде. Треба лиш трошечки зачекати, зовсiм трошечки… На цiй думцi магiя ранку з обов’язковим позитивним мисленням спiткнулися, як то кажуть, з розгону. Жанна тихенько сiла на вже зiбраний диван, пiдiбгала ноги пiд себе, як робила це давно-давно, ще дiвчатком, i заплющила очi – the end. – Галино, так ти йдеш рибу смажити чи нi? Я карасiв хочу! – почулось iз стареньких облущених сiней, а важкi кирзовi чоботи тупотiли так голосно, наче це вони зголоднiли. Свекруха мусила облишити перебирання картоплi й таки пiти до чоловiка. Чи до карасiв? Стежка тулиться до вiкон iхньоi тимчасовоi спальнi, тому в прочинену кватирку заповзае жiноче сичання: – А щоб тебе… І де ти взявся на мою голову, тригладiтор… Жаннi хочеться затулити вуха та вимкнути цей недолугий ранок, натомiсть жiнка скручуеться калачиком i робиться маленькою-маленькою, майже непомiтною, нiби й нема ii i нiколи не було. Свекри гомонять на кухнi, шкварчить олiя, будинком розтiкаеться запах смаженоi риби – огидний до одурiння, а запитання лiзуть з усiх щiлин: – Невiстка досi не виходила? Ото ще городська цяця. Могла б i вона риби пiдсмажити. – Погано iй, хiба не бачиш? Хоч би знову в больницю не загримiла. Усе в тому Киевi спустили, за душею нi копiйки. А за що лiкуватись? – Не, добрi карасики, Галько, аж солодкi. Мо?, пiти покликати, га? Хай би посмакувала. – Сама вийде. А як спить? – Свекруха совала чавунки до печi, лаштуючи борщ на вечерю. Окрiм запаху смаженоi риби, виразно потягло вареною капустою. Треба вiддати господинi належне – Галина Іванiвна дбала про всiх, як могла: i приготувати встигала, i так-сяк прибрати, ще й машину пральну витягла в сад, щоб невiстка не гнулася над тазиками. – Еге, так вона й до обiду спати буде. – Що ти понiмаеш! Цiлу нiч вовтузилася, видно, погано було. А вранцi Максима з дiтьми провела й така зелена зробилася, така нiяка. Страшно дивитись. Свекор смачно прицмокнув. – Видно, слабi баби в Киевi тому, Галю. Непутьовi. Прийдеться нашому синку на своему горбi сiм’ю тягнути. – Спасибi Богу, що хоч Мишко Прокопенко Максима в адмiнiстрацiю пристроiв. У тiй… Як ii, Васю? – Об?еднанiй територiальнiй громадi. О-те-ге. – Еге. Те-ге. Бо що з Киева того? – бубонiла свекруха, нiби «Отче наш» читала. – Дорого – страшне. Таксуй не таксуй, а оренда квартири ой кусаеться. І журналiстом попробуй зароби. Як де лучче платять, так все зайнято. А тут як-не-як перший заступник голови. Ще б невiсточку кудись пристроiти хоч ненадовго. Щоб як у людей. Дверi до першоi кiмнати, а заразом iдальнi та кухнi, легесенько, нiби ненароком, смикнув протяг, за сусiдським парканом, мабуть, усоте за ранок заверещала коза, а свекор, простий сiльський чоловiк, не довго думаючи, виплюнув кiстки прямiсiнько в миску: – Щас… Кому отутечки, Галько, отi писаки нужнi? Хай пише тепер про корiв i свиней. Ги-ги. Іч, як складно вийшло. А головне – чиста правда. Од Киева одскочила й зразу ж всралась. – Цить ти, дурень старий. Їж давай i будемо картоплю перебрану в погрiб опускать. Максим казав, що в iнтернетi iхньому морози намальованi. А мо? ж, таки до вечора вправимось. Коли хряснули вхiднi дверi, нею опанувало вiдчуття, нiби помиi пiдступили пiд самiсiньке горло й вона от-от ними захлинеться. Ще мiсяць тому Жанна подiбного не подарувала б, натомiсть влаштувала б показовий виступ про свою – i лише свою! – iсторiю успiху, що ого-го. Бо чого досяг iхнiй синок у Киевi, а що встигла реалiзувати вона? Про корiв i свиней, кажете? Що ж, про корiв i свиней. Жiнка рвучко пiдвелася, рiшуче пiдiйшла до трюмо, яке хтось колись поставив у куток, смикнула штору вбiк, i сонячне промiння миттю наповнило кiмнатку, вихопивши iз сутiнкiв знайомий силует. – А тепер, Жанно Валерiiвно Коломiець, розкажи, хто ти е? Жiнка у вiдображеннi дивилася прямiсiнько в очi – прискiпливо, з викликом. Мовляв, оце i все, що лишилося вiд тебе колишньоi? Ану ж бо, будь чесною бодай сама iз собою. Як таких називають? Як? Старородящая? Спересердя вхопила гребiнець, аби хоч щось хоч якось привести до ладу. Волосся завжди було ii окрасою, однак цiеi митi стильна зачiска нагадувала скуйовджене кубло. Ще трохи – i сивина засвiтиться. А довкола очей що за павутиння? Вказiвними пальцями натягнула шкiру, спробувала всмiхнутись – i сахнулась. Обережно, так, нiби могло струмом ударити, поклала долонi на ледь-ледь округлий животик. Пальцi зрадницьки тремтiли. Повернулася влiво, вправо… Рожевий атлас пiдкреслював опуклiсть лiнiй i здавався таким недоречним у цих стiнах: чудернацька забаганка столичноi цяцi… i не бiльше. – Так, Жанночко, так. Ти тут чужа… І нiколи своею не станеш. – Жiнка мимоволi вирiвняла спину й розправила плечi. – От i добре. Про корiв i свиней? Значить, буде i про корiв, i про свиней. – Ме-ме-ме… – наче вiдчула, бо верещала, аж заходилася сусiдська коза, дерлася на огорожу й уперто сiпала цiпок. Однак Жанна того вже не чула, натомiсть дiстала iз шухляди старенький ноутбук, пiдсунула ближче стiлець, поспiхом сiла й зиркнула спiдлоба на будильник. – Нiчого-нiчого. Для початку вистачить i двох годин… Ось так. Дванадцята нуль-нуль. Ти продзвениш опiвднi. За мить стрiлка курсору спiймала папку з короткою назвою «Книга», два легенькi натискання – i на весь робочий стiл вигулькуе могильний надгробок. Нiчого особливого. Нiби. Звичайне «робоче» фото з тих, котрi звикла робити, збираючи матерiали для чергового проекту, адже потiм значно легше «оживляти» картинки в пам’ятi. От i зараз схилилась i придивилась уважнiше. Осiнь. Це помiтно, бо в небi народжуеться перший снiг. А внизу, бiля самiсiнькоi землi, плететься барвiнок. Зелений, кучерявий, вiн тягнеться на могилу, котра нiчим не вирiзняеться з-помiж iнших. Прямi лiнii, камiнь сiрого кольору, здаеться, не мармур. Чорний прямокутник посерединi, а в ньому – жiноче обличчя й напис «Пономаренко Франциска Францiвна». Нижче цифри, у якi вмiстилося життя. 9.08.1895—7.10.1980. Жанна заплющуе очi, мить сидить у суцiльнiй тишi, бо навiть сусiдська коза замовкае, упокорена таiнством небаченого досi дiйства. Затим жiнка розплющуе повiки, голосно видихае, так, нiби з повiтрям вивiльняе внутрiшню тривогу, страх, розчарування, бiль, образу, усмiхаеться незнайомцi й з надiею, адже, окрiм неi, уже нiчого не лишилося, шепоче: – Ну от. Час починати знайомство… Найзагадковiше знайомство в часi. Чужинка Іди зi мною через три свiти — Крiзь небо, пекло i шляхи безкраi… Моему серцю снишся тiльки ти… Нам болiсно далеко ще до Раю… Хай сотнi фраз, що спалюють дотла Не розiрвуть тонкий зв’язок мiж нами… Так хочеться безмежного тепла… Ми стоiмо, розвiянi вiтрами… Мiж небом i землею – я i ти… Двi постатi, два грiшники, двi муки… Навiк з тобою… Через всi свiти, Нiколи не роз’еднуючи руки…     Марина Лапай Горизонтом ширилась i розтiкалась велетенська чорнильна пляма такого пронизливого фiолетового забарвлення, що вишнi, якi саме стояли у цвiту, бентежно тулилися до тинiв. Здавалося, що в небеснiй канцелярii планували зробити запис, але ненароком, а може, i навмисно перекинули чорнильницю – i зародилася гроза. Їй судилося стати першою навеснi 1923-го, однак саме тiею грозою зустрiчала чужа й незвiдана краiна австрiйську пiддану Франциску, у дiвоцтвi – Цайтлер, нинi – Пономаренко. Не дивно, що жiнка вдивлялась у далеч з осторогою i виразним передчуттям лиха. Тривожила гостю незвична дика тиша, ота коротка, швидкоплинна мить повного затишшя перед бурею. І в цiй тишi дитячий голосок довiрливо запитував: – Тату… Таточку, це вже твiй дiм? Твiй? Франциска Францiвна Пономаренко. 1920 рiк Жiнка скинула погляд на чоловiка, у якого, здавалося, знала кожну рисочку, лiнiю i навiть порух брiв. Коли вiн бентежився, хвилювався чи розчулювався, то мимоволi мружив очi, наче обрiзав картинку свiту до найсуттевiшого, найнайголовнiшого. Ось i зараз Франциска впiзнавала погляд, щоправда, нинi цi найрiднiшi очi ховали щось таке… геть невiдане досi. Певно, якби щастя могло болiти, то це було саме воно. – Тату, ми вже приiхали, правда? – не вгавала потiшна, допитлива Фанечка. Уже пiв року, як вона навчилася розмовляти, i тепер дорослi мали з тим неабиякий клопiт, адже мала не вмовкала нi на мить. От i зараз старшi брат iз сестрою позатихали, стомленi довгою дорогою, а Фаня тулилася до тата й зрештою вiдволiкла його, бо Захар усмiхнувся до дитини змовницьки, умить пiдхопив i пiдкинув угору. Дiвчинка зайшлася радiсним смiхом. – Так, доню, це мiй дiм. Село Горбiв. Подобаеться? Дитина клiпала оченятами й довiрливо кивала, бо в три рочки тобi подобаеться весь свiт, аби лиш батьки були поруч. Захар опустив Фаню й одразу ж широко-широко розкинув руки для iнших двох. – Ану ж бо, Іване, Марiйко, ходiть до тата на руки. Захар Васильович Пономаренко. 1920 рiк Франциска дивилась, як поспiшають до батька найстарший Іванко й середня донечка Марiя. Ще соннi пiсля гойдання на пiдводi, вони тягнулися до Захара, не розумiючи як слiд, що вiдбуваеться i де вони опинились. Чоловiк пригорнув iх до себе, пiдвiвся i випростався на повен зрiст, дивився на дорогу, що вела до рiдного села, i не йняв вiри. Здавалося, що роки служби в царськiй армii, полону та подальшого життя в чужiй краiнi розвiялися, наче й не було iх. А скiльки разiв у нав’язливих нiчних сновидiннях вiн бачив ось цю дорогу… Не злiчити. І щоразу прокидався в холодному поту, душив крик та мiг аж до ранку лежати, адже жодного разу ii так i не здолав. І ось… шлях тулиться до нiг, наче вiрний пес, що все життя чекав на його повернення. – Франциско, ходiмо. Здаеться, на дощ збираеться… Жiнка згiдливо кивнула, бо переймалася, що весняна злива застане iх у дорозi та змочить до нитки, проте водночас iнтуiтивно, якимось незбагненним чином вiдчувала, що чоловiку потрiбен час для усвiдомлення. Так бувае, коли чекав на щось так довго, самовiддано й натхненно, що вже не знаеш, як це… не чекати… Однак злива не жiнка. Ось першi краплi вдарились об землю, а за мить небо спускалося додолу нестримними потоками води. Коли ж серце чорнильноi плями розпорола траекторiя блискавки, вiд обрiю до обрiю покотився гуркiт стихii, розбудженоi та розбурханоi у своему дикому шаленствi. – Матiнко Божа, – вражено прошепотiла Франциска й чимдуж кинулася до пiдводи. Дорослi садовили дiтей на воза, кутали iх у ковдри, котрi придбали в подарунок для украiнськоi рiднi. Василь, високий худорлявий чоловiк, що зголосився пiдвезти iх з вантажем до села, убирав голову в плечi й ошелешено гиготiв: – Оце зустрiчае вас Горбiв, рiдна сторона, оце i я понiмаю. Видно, вельми скучило! Та сiдайте швиденько, Ф… Фран… – а далi й забув як, ще якби не гроза, може, i згадав би, а так… Сплюнув i пробубнiв собi пiд носа: – Нiмка. Франциска назавжди запам’ятала, як, в’iжджаючи в Горбiв, заплющувала очi й молилася Матiнцi Божiй, щоб подорож на батькiвщину ii чоловiка минула в добрi та злагодi. Але серце хiба обдуриш – воно скимлiло в грудях, тодi як жiноче ество, котре скорiш вiдчувае, анiж розумiе, уже знало: не до добра ця гроза, поганий знак. Ошелешена й схвильована, жiнка тулила до себе дiтей i ревно молилась. Отак з молитвою на вустах i громовицями в пiднебессi заiхала до украiнського села на Чернiгiвщинi та, котрiй судилося стати його берегинею. * * * Пiзнiм вечором Жанна купала Варвару в тазику, який поставила в центрi кiмнати, попередньо застеливши пiдлогу клейонкою. Черпала кiвшиком нагрiту воду iз цинкового вiдра й лила донечцi на голову, худенькi плечi, спину, повертала лицем до себе та змивала пахучу мильну пiну iз животика, почуваючись геть безпорадною, залежною вiд умов – чи то вiд умовностей – нового побуту. За кiлька тижнiв вона встигла зненавидiти осiнь у Пенязiвцi. Бо за що ii було любити? Сутенiло рано, дiтей привозили зi школи затемна, добре, що виручала група подовженого дня. Вечеряли по черзi: спершу годували малих, затим до столу сiдали свекри. Жанна зазвичай перехоплювала щось нашвидкуруч, могла доiсти пiсля котрогось iз дiтей, так i не дочекавшись чоловiка з роботи. Потiм овальний i доволi великий стiл (це, до речi, едина рiч, яка iй тут подобалася) ретельно протирали, Варя несла ранець, дiставала зошити й пiдручники, дiд становив онучцi настiльну лампу, i отак вона вчилась. У другiй кiмнатi, що стала спальнею i для них iз чоловiком, i для дiтей, теж стояв стiл, однак його одноосiбно займав шестикласник Ваня. Син якраз увiйшов у той непростий вiк, коли особистий простiр ототожнювався зi свободою, тому вперто й затято виживав сестру, доки вона сама не попросила вчити уроки в iншiй кiмнатi. По завершеннi ери пiд назвою «Письмовi завдання» починався ритуал вечiрнього купання. – Мам… Жанна вiдволiклась i подивилася на дочку. Варя стояла в тазику й мружилася пiд струменем води. – Що, доцю? – А я отримала дванадцять за твiр. Пам’ятаеш, про осiннiй сад? Це ще минулого тижня було… У п’ятницю. Тому ти й не помiтила оцiнки в щоденнику. – Правда? – перепитала, здивована, що дочка не похвалилась, як тiльки повернулася додому. Варя зазвичай дiлилась усiм й одразу. Вiдкрита й щира дiвчинка не вмiла ховати почуття в собi. – Моя розумниця, – усмiхнулась i мимоволi пригадала ii трирiчною. Ванна, до краiв наповнена пiнкою, у дитячих рученятах гумове качатко. Його подарували колеги з редакцii одразу пiсля Вариного народження. Зараз донечцi сiм, виповнилось у вереснi, вона перейшла до другого «нушiвського» класу, любить читати, пише твори, а купаеться у звичайному емальованому тазику. Що ж, вочевидь, саме так виглядае iхне з Максимом фiаско. – Мам… Жанна розсiяно кивнула. – А Валентина Іванiвна сказала, що моя англiйська без-до-ган-на. – Дочка спробувала навiть передати iнтонацiю вчительки, старанно промовляючи останне слово по складах, i Жанна нарештi здогадалася, що ii дiвчинка, як умiе, намагаеться втiшити маму. Збирае хорошi новини про своi дитячi успiхи й намагаеться бодай якось полiпшити настрiй, коли опиняеться сам на сам. – Авжеж, мое сонечко. Хто б сумнiвався. Треба татковi сказати, щоб пiдшукав у Куликiвцi репетитора. І братовi теж. Йому б ще математику пiдтягнути. Варя миттю протерла очi. – Так тато ж математику добре знае. – У тата, доцю, зараз багато роботи. Дуже багато. Іване! Ваньку, ходи-но сюди, будеш митися, доки вода тепла. – Зараз, – озиваеться з першоi кiмнати невдоволено. Із сином усе складнiше. Воно зрозумiло чому. Йому дванадцять, пiшов тринадцятий. Ванько помiтно пiдрiс за лiто, витягнувся та схуд, а вона все нiяк не звикне до його новоi статури… i звичок. Та i як призвичаiтись, коли веселун та реготун Ванюшка волiе лишитися на самотi, встановлюе кордони й не поспiшае дiлитися будь-чим, як робив завше? Це так, нiби ii вагiтнiсть та вимушений переiзд якщо не обiрвали незримий зв’язок мiж ними, то суттево його ослабили. Ось, будь ласка, зазирнув i мовчки став у порозi. – Синку, поклич дiда. Треба воду винести. Насупився, пiдiйшов, вилив воду в порожне вiдро й демонстративно понiс до дверей, помiтно нахиляючись, бо ж таки заважке. Проте Жанна змовчала, зачiпати не стала, одягнула Варюшу й вивела до першоi кiмнати, де вже лаштувалися до сну свекри. Сiльськi люди звикли лягати рано та прокидатися вдосвiта. Цей ритм диктувала нескiнченна вервечка клопотiв, однак зараз подружжя мусило пiдлаштовуватися i зважати на дiтей та онукiв, через те Жанна почувалася зайвою. Бачила, як Галина Іванiвна позирала на годинник, чула зiтхання i розумiла причину. Ота «причина» i iй спокiй виiла, пекла образою та жалiстю до себе – самотньоi, вагiтноi i, здавалося, геть непотрiбноi… йому. Чоловiк укотре затримувався допiзна. Як би страшно це не було визнавати, проте Максим майже не бувае вдома. Зранку iде, а повертаеться… хiба переночувати. Інакше й не скажеш. Он Василь Петрович уже куняе на стiльцi, бо навiть обов’язковий випуск ТСН пiв години як закiнчився. Максима й досi нема. Потягнулася до мобiльного – анi дзвiнка, анi повiдомлення. – Зайнятий, видно. У них там завтра сесiя… – заспокоюе свекруха чи то себе, чи ii. – Мабуть. Варюш, зараз Ваня домиеться, i в лiжечко пора. У дитячих очах душа навстiж. – А татко? – Що тато? Уранцi прокинешся i побачитеся, – вiдповiдала безтурботно-радiсно, благо, що професiя навчила балаканини, однак сину того не ризикуе говорити. Ваня i не питае. Пiдлiтки не запитують, не розповiдають i не цiкавляться, аж доки якоiсь хвилини не втнуть таке, що стовiдсотково приверне увагу дорослих. Вечiр тим часом глибшав, натягуючи темiнь пiд вiкна, вогко дихав посеред голого саду, шарудiв гiлкою бiлого наливу. За пiв години в першiй кiмнатi затихли свекри, а «дитячий» диван, адже на ньому спали дiти, вiдскрипiв та вiдойкав. – Вань, а як твоi справи в школi? – прошепотiла в темрявi, коли Варя мирно сопiла на своiй половинi. Син мовчав. Жанна терпляче чекала, сподiваючись, що ii хлопчик таки визирне з-пiд захисних обладункiв. Не дiждавшись вiдповiдi, нiжно торкнулася плеча, вкрила ковдрою i поцiлувала в щоку, тiшачись, що не вiдсахнувся, не смикнувся i не втiк, мов ошпарений. – Вань… – Мам, лягай. Я спати хочу. – Спи. Я вже тата… дочекаюсь… Розвернувся до стiни й буцнув колiном об килим. Маленький дорослий мужчина. Жанна ще трохи постояла, дослухаючись до знайомого й такого рiдного-рiдного дихання. Інстинктивно поклала долоню на живiт, провела по випуклостi, яку сторонне око навiть не помiтить, зiтхнула й навшпиньки пiдiйшла до столу. Вiдсунула вбiк стосик пiдручникiв, тихесенько, щоб не штурхонути нiжками об пiдлогу, пiдсунула стiльчик, сiла. Поряд, нагадуючи про реальнiсть, кавкнув мобiльний – повiдомлення у вайберi: «Жанночко, вибач, аврал. Ночуватиму в Мишка Прокопенка, бо вирватися – нiяк. Завтра про все розповiм. Цiлую». Жанна перечитала ще раз. Завтра, значить. Що ж, завтра – то й завтра. Увiмкнула ноутбук i зiтхнула: – Як же я тебе розумiю… Франциско Францiвно… Пономаренко. * * * Найцiкавiшою забавкою для дiтей стала пiч, звичайна украiнська пiч iз комином. Господиня оселi Горпина Іванiвна Пономаренко позирала на заморських унучат, що грiлися на теплому черенi й цокотiли мiж собою якоюсь чудною мовою, зiтхала розчулено й потай утирала непроханi сльози краечком вишитого фартуха. Франциска запам’ятала матiр Захара за отим вишитим фартухом. Тканина темна, i квiточки на нiй барвистi стрiчечками. Що ще на нiй було, уже й не пригадае, а от руки, руки, якими сина обiймала-голубила-пестила, iх наче не пара була – десятки. Як угледiла мати сина, блiда зробилася, мов пiч, яку перед Пасхою якраз охайненько пiдбiлили, стояла бiля неi непорушно, у грудях онiмiло й зацiпенiло все – нi вдихнути, нi видихнути, а потiм… Плач стояв такий – на весь куток. Сусiди позбiгалися. Думали, що бiда, аж радiсть така, що й словами не описати, хiба голосити: син, синочок, Захар, слiдочок якого вже й загув за стiльки-то рокiв, вернувся! Он який – чепурний, ошатний i статний. Ще ж i не сам – iз сiм’ею. А дiточки якi гарнесенькi, а якi чуднi, змокли, пташенятка, то Горпина ж iх зразу й на пiч витоплену. І все – пропала, нема iй нi дня, нi години, роботи нема анiякiсiнькоi – ото б тiльки сидiла й на сина дивилася, дивилася, не клiпаючи, кожну рисочку, складочку й волосиночку поглядом убирала. Франциска споглядала ту радiсть свiтлу, те щастя неосяжне й собi сльози ховала. За час подружнього життя рiдну мову чоловiка якщо не вивчила, то бiльш-менш розумiла. І оте ii «синок, синочок» просто в серце поцiлило. Дякувати Богу, що вони таки зважилися на поiздку. Та й уже могли собi дозволити, бо, як кажуть, упевнено стояли на ногах, мали певнi заощадження i статки. Чомусь перед очима враз постала рiдна матiнка. Барбара. Сердешна, свiту за слiзьми не бачила, коли вицiловувала iх на прощання, пригортала, обiймала, до грудей тулила й плакала, так плакала, наче востанне бачила. Франциска здригнулась i вiдiгнала подалi важкi думки. Погостюють, познайомляться, натiшаться, однiею родиною поживуть певний час – та й назад, до Австрii. Там iхне вогнище сiмейне, у просторому кам’яному будинку на другому поверсi цiле крило вiдведено. Простiр, воля, вигоди та затишок, бо кожну дрiбничку, рiч, колiр i запах сама дбайливо вибирала, як i належить жiнцi. – А ви… змокли, то на пiч… грiтися – запрошувала й припрошувала свекруха, ще й руками махала, показуючи, як на ослiнчик стати, а звiдти й на пiч видертися. – Захаре, синку, ти б пiдсадив… Фра… Фа… Фаню. Жiнка кивала головою, що нi, а господиня розгублено озиралася i ближче до тепла гостю свою садовила. Отак завдяки украiнськiй печi Франциска Фанею i стала, а пiзнiше й прийняла спрощений варiант iменi, прийняла покiрно й смиренно, як данiсть. Так само довiрливо вслухалась у густий, басистий голос Захарового батька. Василь Петрович Пономаренко примчав одразу ж, як тiльки односельцi переповiли неждану звiстку про повернення сина. Улетiв до хати, мокрий, розтривожений, обвiв поглядом i видихнув: – Ну, здрастуй, сину. Франциска вiдчула, як бiля печi виразно запахло кiньми, лугом, хоч тодi ще не знала того слова, весняними травами та вогкою землею. У Василя Пономаренка руки хiба взимку бували бiлiшi, а з весни й до пiзньоi осенi кожна лiнiя, зморшка й вiдмiтина мали колiр обробленоi ним землi. Та i як iнакше, коли родина велика, дiток Господь дав, мусиш годувати. А загалом це був крутого характеру чоловiк, справедливий i суворий. Повернення сина, з яким уже встиг подумки попрощатися, стало дивом його складного, хоча насправдi аж надто простого життя. – Батьку, я ж не сам вернувся. Трое дiток. Синок Іван, двi донечки – Марiйка i Фаня. Восени ще одне маля з’явиться, так що ви багатi на онукiв. А ось це… познайомся, моя дружина Франциска, – i стiльки в його голосi бринiло тепла, що навiть суворий Василь Петрович знiтився, дивлячись в очi чужинки, яка так неждано-нагадано повернула iм сина. – Франциска розумiе украiнську. І трохи говорить. – Здрастуйте, – привiталася, старанно вимовляючи слово, усмiхалася привiтно й лагiдно, як умiла. Може, ще й тому, що свого батька вже встигла поховати. Австрiйського пiдданого Франца Цайтлера Перша свiтова вiйна вiдзначила важким пораненням ноги, а пiсля того тривала виснажлива хвороба поступово забирала життя. Тож порядна австрiйська дiвчина, мешканка мiстечка Санкт-Маргаретен[3 - У Горбовому вживають назву Святий Маргаретен. Коли в село приiздила австрiйська делегацiя, мешканцям пояснили, що «Санкт» перекладаеться як «Святий», тому саме цей варiант прижився. – Авт.], що за 17 км вiд мiста Айзенштадт землi Бургенланд, змушена була влаштуватися працювати на завод, аби пiдтримати сiм’ю в непростий час. Там вона й зустрiла свого полоненого, свою долю, единого й коханого Захара Пономаренка. Тепер же стоiть навпроти його батька й мимоволi, несвiдомо й несмiливо прагне знайти втрачену батькiвську опiку… – Що ж, здрастуйте, як не жартуете. Горпино, а Івана сповiстили? З-помiж Пономаренкiв Захар був найстарший, Володя – найменший, однак мiж братами завше iснував якийсь особливий незримий зв?язок, тiсний, нiби прив’язав хто iх один до одного. – Аякже. Палажка ось-ось пiдiйде, бо Іван у Чернiгiв поiхав, повернеться, а вдома браток. Ой, святi сили, спасибi тобi, Господи. А онде й Палажка йде! Ой, i малих iз собою взяла. Дiду, у нас пiч замала для онукiв. Щастя ж яке! Дiждалися. Той пам’ятний квiтневий день, зливами вмитий, таки розпогодився, коли в хату зайшла ще одна невiстка, дружина середнього сина Івана. Струнка, дрiбненька, не вища за Франциску, – жiнки навiть поставою були подiбнi, – лагiдна, з такою свiтанковою тишею в очах, вона, мабуть, найперша щиро зрадiла Францисцi. Нiби й не зробила нiчого особливого, не сказала, а всмiхнулась – i наче вiд серця вiдлягло. Франциска обiймала двох темноволосих дiвчаток, а тi клiпали зацiкавлено й ошелешено, бо звiдки ж оцей дядько взявся? Усю батькову рiдню бачили, усiх знають, а звiдкiля ось цей узявся? І тiточка в красивому-красивому платтi, ще й у таких черевичках? А на печi хто вовтузиться? То Фанечка визирала з-за рiжка подушки, усмiхалася безтурботно та змовницьки, бо мала аж двi ляльки двоюрiдним сестрам на подарунок. Оту чудасiю, диво дивне, скарб несусвiтнiй дiвчатка довiрливо тулили батьковi в руки, коли той повернувся з мiста. Повернувся i ледве встояв на ногах, ошелешений звiсткою про повернення брата, а свiт… вiн наче ширшим став. З-помiж усiеi рiднi Іван завше рiвнявся саме на старшого брата, хоч i не демонстрував того напоказ, – бiльше того, мiг навiть наперекiр щось утнути, мовляв, ось де я, подивiться. Але коли втратив… це наче втратити осердя, що тримало всю сiм’ю вкупi. Зникнення Захара родина й направду приймала довго й болiсно, хоча часи такi були, неначе вихор. Сьогоднi в однiй державi засинав, завтра в iншiй мiг прокинутися. Батько твердим зробився, мов камiнь, погрубiшав у словах i вчинках, а мати все у вiкна визирала. Рокiв зо три. Та як визирала? Душу на шмаття рвала. Ото робить щось, хлiб, примiром, учинить, мiсить тiсто, мiсить, а за мить як зiрветься, як побiжить – i до вiкна, дивиться, сердешна, виглядае, наче не сина, а Бога жде. Як не старався, як не пробував, але дiрку в материнському серцi так i не заповнив, собою не затулив. І батька не вiдiгрiв. Та що казати… якби не Палажка, одруження i народження донечок, певно, спився б давно. Бо якого лихого мужики спиваються? З горя i безпорадностi. Хоч вiд радостi теж хмелiють. Онде й вiн чарчину перехилив, та й не одну, сидить щасливий i з якогось дива вицiловуе подарованi дiвчаткам цяцьки. – Бач, е, значить, браток, е. Мамко, батьку, це ж я знову меншеньким зробився, еге? Урештi… сказано тодi було багато. І переказано. Голосами рiдними хата до стелi повнилась. Австрiйськi онуки тiльки головами крутили вiд одного дядька чи тiтки до другого. Хiба ж усiх запам’ятаеш? І лише коли далеко за пiвнiч нiчна вогка темрява огорнула обiйстя Пономаренкiв, незвiданий свiт нарештi прошепотiв до стомленоi чужинки дорогим серцю голосом: – Якби хто тiльки знав, який я щасливий, Франциско. Спасибi тобi, що погодилась. Скiльки житиму – дякувати буду. Вiн був удома. Удома. Там, де стiни грiють, а кожна трiщинка знае i пам’ятае бiльше, анiж люди. Хата радiла тихо, проте, здавалось, навiть стiни тягнулися до сонця – усе вище й вище. Величенька пiч цього ранку пишалася собою, як нiколи. На теплому черенi солодко сопiли дiти, а нижче, на так званому полу, постелили для найдорожчих гостей: Захара i його дружини. Батькiвське лiжко стояло вiддалiк, за грубкою, i вночi раз по раз озивалося щемким зiтханням: «Захар дома, повернувся синок». Нинi воно мовчало, давно залишене господарями. Горпина, як тiльки розвиднилося, порядкувала бiля печi тихесенько, безшелесно. Проте забiяка-вогонь жваво потрiскував, на великiй сковородi рум’янились оладки, у пiч мандрував борщ на вечерю. Дарма що нiзчимний та пiсний, як весь минулий рiк. Настоiться, гляди, до вечора, упрiе, а вони сiллю хлiбець притрусять – i смакота. Бо звiдки ж Горпинi знати, що в тiй Австрii iдять? Їй би синочку вгодити. Захар прокинувся рано, встиг погомонiти з батьком, занiс матерi води й тепер ходив-походжав рiдним дворищем. Тулився до яблунь, що виросли, наче дiти, без нього, проводив долонею по шершавiй корi, нiби хотiв упевнитись i пригадати колишне. Воно й пригадувалось, зринало у пам’ятi, бо хто, як не вiн, саджав бiлий налив бiля погрiбця? Оце б дiждатися i скуштувати яблук, та, видно, не судилося. Францисцi народжувати у вереснi, а дитинка мае з’явитися вдома. Подумав i злякався… Отакоi… Зiтхнув, полишив сад i, аби вiдволiктись, полiз на старенький сiновал, наскуб i спустив повнiсiньку лайнуху сiна, внiс до скотини. Вийшов – i знов смуток на плечi заскочив, бо як не старайся, а очi бачать, що скрута стiни батькiвськоi хати пiдпирае. Треба ж… Ще до революцii та «союзу» (i понавигадували словечок, нiяк не звикне до них) були на селi хазяi заможнiшi, були. Працею свое заробляли, у кого бiльше, у кого менше, а теперечки вже й не знати, що день прийдешнiй готуе. Яке воно, оте життя нове? В Австрii он теж люди працею на життя дбають, з неба манна небесна не падае. Пожив, знае. Але ж хiба нам до них рiвнятися? Ет! Сплюнув, ухопив вiдра порожнi, вийшов до колодязя пiд двором. Добрий колодязь. Ще дiд покiйний копав. Смачна водиця, хоч i глибоко, люди з iнших куткiв приходять, щоб набрати. Коли зирк, а на лавцi Власiвна сидить, старенька сусiдка, яку подумки вже й поховав давно, а нi, його угледiла та й одразу в сльози. – Господи праведний… Чи я, бува, не ослiпла? Захар… Здрастуй, онучку. Невже вернувся? – Здрастуйте, Власiвно. Я, я. Осьде сiм?ю привiз iз батьками знайомити. Баба розчулено очi втерла, що бачили на своему вiку й перебачили, гикнула, перехрестилася до неба й прошепотiла: – Дай Боже, щоб гостинами закiнчилося. Ти ж, онучку, знав, куди iхав. Треба ж. І наче в душу поцiлила словом одним. Бо хiба ж не знав? Добре знав куди. Збираючись у поiздку, навiть жартував до дружини, мовляв, поiхали, серденько, в Украiну, там у мене двi лавки, ще й млин. Що ж, показав учора i двi лавки уздовж печi, i млинок, яким мати пшеницю перетирае. Смiялася Франциска, до нього смiялася, а в очах такий смуток стояв, печаль i розгубленiсть. Невже люди ось так живуть? А як iй пояснити чому? Нiяк. Того й реготав голосно та завзято, киваючи то на лавки, то на млинок. А дiти на печi гиготiли, тата учувши, батьки й собi всмiхалися, винувато, правда. І навiть брат не здержався з Палажкою своею. Хоч по правдi… так Захару в грудях болiло, так щемiло, наче з печi весь жар вигребли й до серця притулили. Щось схоже Власiвна, видно, i зараз угледiла, бо махнула рукою старечою, та так жваво, що аж у плечi хруснуло. – Ет, унучку, живи й радуйся. Онде, як я. І царя бачила, а теперечки й Ленiна застала. І що? – Що? Баба хитро всмiхнулася беззубим ротом: – Поживу ще трохи – i за цим поминки справлю. Захар аж сторопiв знетельки, мало вiдра не впустив, ошелешений бабиною фiлософiею. Добре, що саме мати озвалася: – Захаре, синку! Іди до хати. Снiдати будете. А я до сестрички збiгаю, до Марусеньки, хрещеноi твоеi. Захар похапцем витягував вiдро з колодязя, коли мати вибiгла з двору, зав’язуючи хустку на ходу. Спинилася коло нього й усмiхнулася стишено. – І Андрiйко ii буде. Такий шибеник росте, нiхто ради не дасть. О, а води наноси, синку, наноси. Там за хатою ночви. Як надумаете одяг переполоскати з дороги, покажеш Фанi своiй… як. Здрастуйте, Власiвно. Бачите, яка радiсть у мене? Стара кивала, кiнчиком хустки утираючи зморшкувате лице. – Ой, дочечко, таку радiсть i слiпий угледить, i глухий почуе. Аби тiльки дурний зрозумiв, бо такий нинi свiт настав… черствий… до долi людськоi. Найперше Франциска збагнула сонячного квiтневого ранку в Горбовi, що опинилася геть в iншому свiтi, вiдмiнному вiд ii звичного. Хвилювання далекоi дороги й страх знайомства з украiнською рiднею вiдступили й поволi стишилися, вiдтак жiнка згадувала вчорашню мандрiвку спокiйнiше. Таки красивий край – ця украiнська сторона. Щойно повернули по Чернiгiвському шляху в бiк Горбова, Франциска одразу ж зауважила неозорий простiр, котрий неначе на шматки зеленавоi тканини порiзали. Верболози ховали зародки струмкiв, а тi бiгли, переплiтались, утворювали озерця i неквапом заповнювали собою низини. Зачувши незвичне шумовиння води, здивувалась, а Захар радiсно всмiхнувся. – Шумить? Це двi Бруховицi, глибока й мiлка, обмiнюються водами, звiдси i буркотливе шумовиння, i вiдповiдне ймення. «Попiвська Неудобщина» – ось як звалися цi землi ще з тоi пори, коли належали Єлецькому монастирю, що в Чернiговi, як i бiльша частина орних земель та лугiв Горбова. Мiсце гарне, вигiдно розташоване, – близько до мiста, – але люди тут не обживаються. Бо й прибула вода, коли Десна розливаеться, затоплюе, тодi стае суцiльне болото. Аж поки сонце не поправить витiвки весняноi води. Подобаеться? А як побачене могло не подобатись? Удалинi, ген-ген по всьому обрiю, виднiлися луки вперемiш iз лiсочками та гаями, святково осяянi промiнням призахiдного сонця, – погляду не вiдвести. Монотонне мугикання колiс воза перекрив мелодiйний дзвiн, що кликав прихожан на вечiрню службу до церкви, купол якоi вже було видно, як тiльки вiд’iхали вiд переправи до Анисова. Краса, яка вразила Франциску в саме серце. То ось яка вона, Украiна, за якою так сумував Захар! Вiз зi скреготом пiднявся на черговий пагорб, яких так багато в цiй мiсцинi, що здаеться, нiби вони мiж собою змагаються, i перед очима замайорiла вже знайома картина полiських селищ. У квiтучих садках, обрамленi вищими тополями та вербами, виднiлися бiлобокi хатки, укритi соломою. Вербовi тини наче поясом пiдперiзували обiйстя, вигиналися навколо хат, хлiвiв та клунь. Вечорiло. Звiдусiль чулися мелодiйнi переливчастi пiснi, якi раз по раз виплескувалися з хат, де, немов щiчки чепурних молодиць, рожевiли свiчечки каганцiв. Франциска вже бачила й чула на вокзалах та пристанях кобзарiв з поводирями, якi спiвали за милостиню. Але цей спiв був iнший, заворожував срiблястим мереживом гармонii i чистотою голосiв. У неi вдома так не спiвають. Захар, нiби вiдчувши стан дружини, пояснив: – Це жiнки та дiвчата збираються гуртом i вишивають, прядуть куделi льону, снують нитки на сновницях або виконують ще якусь роботу для своеi родини й спiвають. Усе з пiснями, так i дiло краще робиться. Потiм усе зрозумiеш, моя пташечко. Ти ж така в мене кмiтлива й розумна. Широка вулиця мала зробити декiлька закрутiв, а вже тодi показала трiйчасту розвилку: лiворуч – на Геновку та Луговицю зi знаменитою цегельнею заможного Лукашенка, де колись пiдробляв у юностi Захар; прямо – на Ковалiвку та Грудок, дитинець Горбова, до батькiвськоi хати; праворуч – на Астрянку та Куликiвський шлях, де малим так любив гратися з хлопчаками та купатися в озерцi Глинушi. Усе до щему в серцi рiдне для Захара й незвiдано мiнливе для Франциски. Але хто те розгледiв i роздивився, коли небо громовицями пiдперезалось? Добре, що хоч не все вимокло до нитки. За спогадами незчулася, як розклала дитячий одяг на ослiнчик охайними стосиками – Фанi, Марiйцi й Іванку. А куди його далi прилаштувати? Земляна долiвка, бiленi стiни, грубо тесаний стiл, лави, пiч, скриня в кутку, грубка, за нею батькiвське лiжко – невеликi статки. Зiтхнула й уважнiше придивилася до дерев’яноi скринi. Найпевнiше, речi тримають там, однак гостя посоромилася зазирнути досередини, наче то було щось таемничо-iнтимне. Смiшно, однак австрiйка не могла повiрити, що в хатi вiдсутне справжне дзеркало. На стiнi, правда, висiло люстерко, але в ньому сама собi здавалася надто дрiбною i якоюсь ненатуральною. Аби вiдволiктися, пiдiйшла та стала перед так званим покуттям. В обрамленнi вишитих рушникiв на неi дивилися лики святих, наче застерегти хотiли про красу неймовiрну й про печаль людську. Схвильована, вражено перехрестилась, ступивши крок назад, i хутко, нiби ii хто пiдганяв, вiдшукала серед речей свою Бiблiю. Святе Письмо матiнка подарувала iй, коли Франциска була ще дiвчатком. Вона тодi читати як слiд ще не навчилася, проте одразу ж, з першоi митi поставилася до оберега побожно, з особливим душевним трепетом. Могла притулити до грудей, легесенько провести пальчиком по лiтерах, вдихнути аромат. Вiдчувала, що в такi митi не самотня, що всi ii страхи, мрii, слова, учинки приймають беззастережно й безумовно. Не могла пояснити, звiдки ця впевненiсть, просто знала, довiрялась i вiрила. А коли навчилася молитви, уже не могла iнакше. Щоранку розмовляла з Богом i щоночi повiряла Йому своi печалi. От i зараз притисла Бiблiю до себе, заплющила очi й прошепотiла: «Спаси i помилуй», тамуючи чудернацьке тремтiння в тiлi… Коли ж Захар зайшов до хати, застав дружину геть стривоженою. Завжди привiтна й умиротворена, нинi Франциска дивилася на нього очима, повними страху. – Тихенько. А ти вже й речi встигла розкласти? Моя господиня! – Мам, тату… – озвалися дiти з печi, а Франциска наче й сама прокинулась, як змогла, усмiхнулася до малечi, поклала долонi на круглий живiт, де вже билося нове життя, i довiрливо подивилася в очi чоловiка. – Усе добре. Це ж твiй дiм. А твiй дiм не може не подобатись… Обiйняв вдячно й розчулено, як колись. Давно. У костелi, де вересневе сонце пророчило рай, а вони вперше почули жадане «чоловiк i дружина». – Дякую… чуеш? І скiльки житиму – дякувати буду. Слова, слова, слова. Яку ж незбагненну силу вони мають, коли iх промовляе серце. Скiльки разiв опiсля Франциска повторюватиме цi Захаровi слова, повторюватиме пошепки, потай, подумки удосвiта, удень, глибокоi та глупоi ночi. Промовлятиме оте його лагiдне й щемке «скiльки житиму – дякувати буду» i шукатиме сили в цих словах. Вони стануть ii единою украiнською молитвою, рятунком i пiдтримкою в часи суцiльноi, безпросвiтноi тьми. Однак хто про те знатиме? Хiба вона сама. * * * – Та що ти можеш знати про мою роботу? – шипiв у лице збуджено, люто, а ще тихо, щоб, бува, не почули дiти чи батьки. – Забула свое? Забула, як у своiй редакцii пропадала? А скiльки разiв поночi верталася, уже й не згадаеш? Номер вони в друк здавали. Велике дiло! А ти спробуй депутатам клепки вставити, ану ж. Хай проголосують твердолобi задницi так, як треба… Всьо. Тему закрито. Жанна мовчала. Дивилася на чоловiка, нiби вперше бачила. Чужий, геть чужий, вона вже й не знае, що в нього на серцi. Власне, як i вiн. – Що ж, нехай… Снiдати будеш? І звiдки, цiкаво, у нiй стiльки глупоти? Як iнакше назвати стан суцiльного зацiпенiння, коли немае нi емоцiй, нi думок, нi вiдчуттiв – пустка, дiрка всерединi. Слова чоловiка пролiтають крiзь неi, наче протягом висмикнутi. Їй би обуритися зараз, розповiсти про образу, заплакати чи закричати, i, може, тодi дiрка затягнеться. Два останнi тижнi Жанна взагалi почуваеться, нiби увiмкнула автоматичний режим. Максим майже не бувае вдома, ночуе через раз, не вiдповiдае на дзвiнки й забувае зателефонувати потiм. Його запитання «Ти як?» i «Дiти в нормi?» iз самого початку не потребують вiдповiдей. А в неi бракуе сил цiкавитися бодай чимось… Ось i зараз вiдвертаеться та мовчки перекладае яечню в тарiлки, намащуе маслом скибки хлiба, розставляе гарячi чашки, у яких паруе щойно заварений чай, кличе дiтей до столу. Максим у цей час метушливо бiгае з кiмнати в кiмнату, затиснувши телефон бiля вуха, бадьоро вiтаеться з кимось, жартуе i смiеться отим своiм вiрусним смiхом – щирим, задьористим, живим. Почувши такий, годi опиратися й не всмiхнутись у вiдповiдь. Що ж… нинi цей смiх дiстаеться всiм стороннiм, абсолютно чужим людям, лишень не сiм?i. І хай би це стосувалося дружини, але ж дiти? Вони в чому завинили? Жанна сiла на стiлець поряд i спробувала всмiхнутися – не помiтили. Варюшка схилилася над мискою так, нiби туго заплетена коса тягне донизу. Навряд чи дочка розумiе, що вiдбуваеться мiж батьками, однак вiдчувае: ловить iнтонацii, погляди, жести, помiчае дрiбницi, якi годi приховати… Ваня? З ним ще складнiше. Тарiлка з яечнею вiдсунута вбiк. Погляд порожнiй. Син жде команди рушати так вiдсторонено, нiби вже не тут i не з ними. – Смачно? Пiдводить очi – розгубленi, вочевидь, не очiкував, що ним узагалi можуть цiкавитись. Однак швидкоплинна мить зникае, так i не з’явившись. – Всьо, малявки, бiгом у машину. Сьогоднi треба бути ранiше. Хутко, хутко! Максиму не до них; дiти схоплюються, швидко хапають шкiльнi рюкзаки й першими поспiшають до машини. Чоловiк рушае вслiд, на ходу перебирае папери, шукае якийсь надважливий, зосереджено рахуе пункти та цифри, проговорюе назви i, лишень коли сiдае у водiйське крiсло, поспiхом озираеться. – Буду пiзно, дiтей привезе Петрович. Маму попередь, бо й мозок виiсть, переживаючи. Всьо. Помчав. І це таки дiйсно «всьо»… Легка дорожня курява клубочиться в темрявi осiннього ранку. Жанна не може ii розгледiти, проте вiдчувае, як пил застеляе очi, а заразом i серце, бо дiрка всерединi затягуеться черговим грубим рубцем. Це було схоже на те, коли хтось вiдчайдушно, з останнiх сил прагне втримати рiвновагу – годину, другу, добу, тиждень, два, мiсяць, а потiм якоiсь короткоi митi дозволяе собi видихнути ненадовго – i все, стати в планку вже неможливо. І нiби немае конкретноi причини, усе як було досi, однак прикидатися i переконувати самого себе, що все добре, нiчого аж такого не сталося, бракуе сил. Їх просто не-ма. До будинку Жанна верталася важкою ходою, ледь-ледь пересуваючи ногами, намагалася навiть не дивитися, куди йде. Здавалося, що навiть сусiдська коза й та знае, що Жаннине життя – суцiльне фiаско. Бо хiба це сiм’я? Видимiсть, формальна картинка. От що вона йому сказала? Спитала, коли повернеться i чи повернеться взагалi… – Уже поiхали? – озвалася свекруха. Вона саме йшла з дiйницею до корови. – Просив передати, щоб не хвилювались… – проковтнула гiркоту й додала вже зовсiм пошепки: – Буде пiзно… якщо буде… І пiшла до будинку, хоча все в нiй кричало: «Не йди!» Мовчки причинила за собою дверi, кiлька хвилин постояла в сiнях, немов сновида, не розумiючи, де вона й чого. Якби можна, лягла б у порозi, натомiсть поволi просунулася до «своеi» кiмнати, опустилася на диван i заплющила очi. Як же хочеться сонця, бодай промiнчик, хоч би малесенький, крихiтний. За якусь годину ранок наповнив кiмнату довгоочiкуваним свiтлом, проте жiнка навiть не ворухнулася. Лежала, сховавши обличчя в остогидлому килимi, немов чудернацька комашка, котрiй судилося навiчно застигнути в бурштинi. Свекри недовiрливо дослухалися до незрозумiлоi тишi. Згодом зазирнули в прочиненi дверi раз, удруге. Лежить. Хоч би пiдвелася, чи що? Хай би вже клацала в тому своему комп’ютерi скiльки хоче, так нi, лежить. Чого ото стiльки лежати, питаеться? Погано, чи що? Коли ж невiстка не вийшла до обiднього столу, Галина Коломiець задумалася, ще й так, наче до серця чужий тягар забрала. Не було вже iй нi роботи, нi спокою. Раз по раз тикала в трикляту штукенцiю, мобiльник, тикала й тикала, от тiльки бiда: покрученi пальцi не слухалися. Свекор споглядав за тим мовчки деякий час, а тодi не видержав, бо чого отi гудки стiльки слухати, питаеться? Наче жде, що покiйник дихати почне, iй-богу. – Ану оддай, Галько. Сюди давай. Чого наярювать безпричинно? Остав людину в покоi. Натомiсть жiнка гiрко схлипнула: – А якби сталося щось? – Сталося! Сталося. Подурiли баби геть-чисто! Робота в нього така. Ро-бо-та. Приiде, отодi й поговорите. Якби ж то. Першими з Куликiвки приiхали дiти. Їх привiз водiй на службовому автомобiлi, коли листопад погасив за обрiем сонце, наче кинутий недопалок. Жанна чула, як Петрович жартував про сiм кiл сесiйного пекла, виправдовуючи вiдсутнiсть начальника. Свекор жваво пiддакував, натомiсть свекруха мовчала. Жанна дочекалася, коли рипнула хвiртка й заревiв двигун, i лише тодi змусила себе пiдвестися, щоб вийти до дiтей. Першою вибiгла назустрiч Варвара й миттю збагнула, що з мамою щось не те. Наполохана, пiдбiгла, обняла й заходилася тихенько гладити руки, навiть не запитавши, що сталося. Останнiм часом доця довго думае, перш нiж щось сказати. Ваня зиркнув лиш раз, наче вистрелив з-пiд насуплених брiв, стиснув губи й миттю вiдвернувся, вiдмежувавшись. Якби мiг, певно, утiк. Але тiкати iм нiкуди, тому всi роблять вигляд, що нiчого не сталося, усе як завжди. Хiба що вечiр мовчазним видався бiльше, анiж зазвичай. І очi, немов собака на прив’язi, усе до годинника вертаються. Пiсля двадцять першоi нуль-нуль свекор, виснажений «холодною вiйною» з дружиною, заснув, сидячи на стiльцi з пультом у руках. Його хропiння зробило нiч глибшою, чи то пак зовсiм глухою, тому вечiрне купання хочеться якнайшвидше завершити, а н?як. Тазики, вiдра, волога ганчiрка на долiвцi. Коли бiля двору нарештi зупиняеться автомобiль, Жанна саме протирае пiдлогу. Першою «стрiчае» сина Галина Іванiвна. Материнськi докори спалахують швидко й так само швидко гаснуть, мов свiча на вiтрi. Бубонiння «чому не вiдповiдав i не передзвонив» Максим обривае коротким: – Мамо, справи. Треба ж освоiтись, увiйти в курс. А як ви хотiли? Вечеряти не буду, нас погодували. І одразу ж робить хiд конем, протягуючи руки до Варюшки. Донечка щойно помилась i сидить, замотана рушником, наче в коконi. – Доцю, привiт. Спатоньки йдемо? А де Ваньок? Так дивно. Жанна спостерiгае за чоловiком вiддаля i робить це вiдсторонено, нiби чужа. Максиму пасують i костюм, i сорочка з краваткою, одяг виструнчив його, сховав ледь помiтне пузце, додав солiдностi. От тiльки недоречний вiн тут якийсь, зайвий. Так, нiби по-справжньому живе десь-iнде, а сюди, до своеi ж сiм’i, змушений повертатися. Їхнi погляди зустрiчаються, i Максим робить спробу всмiхнутися. – Привiт. Слова, всi, якi е, зi свистом засмоктуе дiра, що всерединi. Жiнцi бракуе повiтря… i ще когось. Когось до болю рiдного й зрозумiлого. – Ваня миеться. Винесеш воду. А якщо теж захочеш, постав вiдро на плиту… Чи, може, мився там, де й вечеряв? Простiр довкола миттево електризуеться. Наполохана Варюшка злякано клiпае очиськами. Свекруха шарудить аптечкою – демонстративно, так, щоб синочок почув. Свекор, прокинувшись остаточно, невдоволено зиркае i робить те, що зазвичай рятуе вiд сварок iз дружиною, – вмикае звук так, що годi перекричати. Дарма. Максим навiть не збираеться вiдповiдати, натомiсть жбурляе на диван шкiряний портфель i йде до другоi кiмнати. Яка ж вона дурна, Господи, яка дурна й жорстока. Ваня… Ванюша. Їхнiй ображений i збурений син-пiдлiток, опинившись сам на сам з батьком, спершу червонiе, сопе, а потiм рвучко вiдштовхуе простягнуту руку. А чого вони чекали? Син тягне вiдро сам, поспiшае, ледь не бiжить. Вода розхлюпуеться по долiвцi й лишае велетенськi темнi плями. – Отак, значить? Добре. Нарештi, нарештi вiн опиняеться поряд по-справжньому. Може, хоч зараз помiтить, що вiдбуваеться з ними. – Щоб завтра речi зiбрала. Усi! – дивиться просто в очi. – Зрозумiла? А то засидiлися ми тут. Хорош. Пора сiм?ю докупи збирати. У Куликiвцi такий-сякий будинок знайдеться. Заразом i я на мiсцi постiйно буду. Втрата Знаеш, життя не з медом: Інколи так полинно, Інколи так нiя?ко, Інколи зимно-зимно… Інколи так нестерпно, Інколи бiль – в паралiч, Інколи духом ница, Жити не хочу навiть… Знаеш, життя – не пiсня: Інколи хочу вити, Інколи так згинае, Щоби мене зломити… Інколи темно-темно, Сонця в душi не бачу, Нiчка гребе печалi, Я, безпорадна, плачу. Інколи… всяк бувае, Темiнь чорнiш над ранок… Промiнь крадеться в мозку, Вiрю – гряде свiтанок!     Оксана Кузiв. Гряде свiтанок Коли Францисцi вперше наснився той сон, вона зацiпенiла. Не могла поворухнутися, просто лежала з розплющеними вiд жаху очима й слухала дихання дiтей. Малеча рiвно сопiла увi снi, зiгрiта духом протопленоi печi. – Ти чого? – спитав Захар спросоння i вкутав дружину вовняним рядном, найтеплiшою рiччю, що знайшлася в батькiвськiй хатi. Хоч весна й бубнявiла квiтом довкруж, проте ночi ще були студенi. – Наснилося щось? Кивнула, притулившись до чоловiка, не в силi промовити анi слова. – Зараз минеться. Спи. Налякана жiнка лише зiтхнула у вiдповiдь, вiдчуваючи, як iдке сум’яття лягае тягарем десь пiд серцем. Нiч ураз наче подовшала, тривогами доточена, а пiсля побаченого в нiчному жахiттi про сон узагалi боялася думати. Через деякий час, коли дихання чоловiка знову стало рiвним, чужинка беззвучно зашепотiла молитви. Якби щось подiбне сталося на ii батькiвщинi, жiнка неодмiнно засвiтила б свiтло, узяла Бiблiю i читала, читала б доти, доки страх не змалiв. А зранку обов’язково б рушила на службу до костелу, упала б навколiшки перед Матiнкою Божою i не пiдводилася, доки в серцi не вiдновилися спокiй i впевненiсть. «Спокiй серця – то головна сила жiнки», – часто повторювала матiнка, коли вони iз сестрами були ще зовсiм малi. Нинi доросла Франциска опинилася за сотнi кiлометрiв вiд отчого дому, сiмейного вогнища, звичного й такого зрозумiлого укладу життя. Здаеться, ще мить – i темiнь поглине ii душевну рiвновагу остаточно, тому жiнка мiцнiш заплющила очi, волiючи зосередитися на чомусь вiдстороненому, а в уявi одразу ж постала матiнка. Лагiдна, тиха, вона нiколи не гнiвалась i не бiдкалася, скiльки б справ не готував для неi прийдешнiй день, натомiсть мала дивовижну звичку заходити до iхньоi кiмнати пiзно ввечерi, перед сном, аби обiйняти: спершу Розу, потiм ii, Франциску, а найдовше вона лишалася бiля наймолодшоi Анни. Маминi руки завше пахли милом i затишком, а бiля грудей було тепло-тепло. Певно, у тi безцiннi митi близькостi вони таки його вiдчували, спокiй жiночого серця. І печалi малiли, страхи розвiювалися, робилося так добре й тихо в цiлому свiтi, наче в раю. Треба ж, скiльки рокiв минуло, а ритуал обiймати дiтей на нiч зберiгся. Франциска мимоволi всмiхнулася цiй раптовiй думцi, адже й справдi навiть тут, серед чужих людей та звичаiв, вона фiзично не могла заснути, якщо перед тим не обiйняла свою малечу. Захар уже навiть сварився: мовляв, iй би поберегтися зараз, а не на пiч дертися, однак Франциска не могла iнакше. Певно, через те стiльки тривоги проти ночi здiйнялося, пересторог i пустих побоювань. Дiти ж бо для неi зараз життя, увесь свiт, який е. Обережно, аби не потривожити сон чоловiка, вона повернулась i лягла на правий бiк. За останнi тижнi живiт помiтно округлився, вирiс, тому доводилося часто змiнювати положення, аби вiднайти зручне, проте жiнка не нарiкала, бiльше того, сприймала вагiтнiсть як щось абсолютно природне, неначе якусь важливу й значиму частину самоi себе. Власне, так воно й було, адже Франциска або виношувала, або ж годувала немовля вже п?ятий рiк поспiль. Здавалося, дiти займали якусь особливу чергу десь отам, угорi, чекаючи слушноi митi, а згодом народжувалися саме в iхнiй родинi. Найпершим був Іванко. Красивий блакитноокий хлопчик-янгол з’явився рано-вранцi пiсля тривалих i доволi складних пологiв. У переважнiй бiльшостi випадкiв з первiстками лишень так i вiдбуваеться, однак тiеi липневоi ночi iй увижалось, що сонце нiколи не зiйде над Санкт-Маргаретеном. Як же вона помилялася! Осяяний першими променями, синок широко розплющував очi, нiби вже тодi мiг бачити незбагненний свiт у всiх його проявах, а золотавi кучерики хотiлось обсипати нескiнченною кiлькiстю поцiлункiв. – Янгол! Маленький земний янгол, – шепотiли над лiжечком усi, хто бачив його вперше, а ще дивувалися, як отаке золотаве диво могло з’явитися саме у них iз Захаром, темноволосих i смаглявих. За деякий час, щоправда, стала помiтна схожiсть iз бабусею Барбарою. А коли племiнника тримала на руках молодша тiтонька Анна, можна було побитися об заклад, що це саме ii маля. До речi, iм’я, котре обрав Захар, теж вирiзняло хлопчика з-помiж його австрiйських однолiткiв. Новоспечений татусь так щиро переймався, хвилювався i переживав, а потiм тiшився появi сина, що нiхто не став перечити. Власне, Марiйку, як не дивно, теж назвав тато. Донечка народилася два роки по тому, у медовому вереснi, а оскiльки новонароджена була схожа на батька, мов двi краплi води, його вибiр уважили й цього разу. Захар лише раз, нiби ненароком, обмовився, що в Украiнi двадцять першого вересня вiдзначають Рiздво Богоматерi, проте цього вистачило, щоб Франциска те добре запам’ятала, а вiдтак завше просила опiки в Царицi Небесноi. І щось таки по-справжньому ревне було в ii молитвах, адже, коли за рiк народила третю дитину, сусiди та жителi Санкт-Маргаретена обговорювали цю новину чи не найдовше. На те були своi причини. Догляд за двома малими дiтьми вимагав вiд Франциски безмiр часу, молода мама майже не бувала помiж людей, звiдси й вагiтнiсть минула непомiченою. Хоча нащо кривити душею? Поява Фанечки навiть для них, батькiв, була випадковою, абсолютно незапланованою радiстю. Першi тижнi вагiтностi Франциска навiть гiрко плакала в подушку, бо сумнiвалася, чи вистачить сил дати раду вже трьом малюкам. Захар теж мучився сумнiвами. Поклав край непотрiбним питанням батько Франциски. Хвороба, спровокована тяжким пораненням, поволi вiдбирала сили, однак нiяк не любов до життя. Передчуваючи свiй скорий вiдхiд, вiн часто повторював: «Не вiрте очам, дiти, лiпше довiртеся серцю». А якось, коли в домi якраз зiбралася чи не вся родина, обвiв поглядом трьох своiх дiвчат, трьох доньок, i хитро всмiхнувся до наймолодшого сина. – І хто б мiг подумати… Найбiльш вправною виявилася наша чемна Франциска. Аби наздогнати, як мiнiмум трьох народити маеш. Жiнка зiтхнула вiд раптового спогаду так, нiби батько був живий i поряд. Маля i собi заходилося крутитися, буцаючи аж пiд ребра, – певно, вiдчуло, що мати не спить. – Уже чотирьох, татку, як Бог дасть, чотирьох… Аби лиш Вiн управив до того часу додому вернутись. Санкт-Маргаретен. 1957 рiк Тривожнi передчуття розвiяв ранок, власне, як i пам’ятнi спомини. Новий день бере гору над учорашнiм, яким би те не було: чи щасливим, чи гiрким. Франциска не забула нiчне страхiття, хоч би й хотiла, проте за клопотами про дiтей незчулася, як днi хутко збiглись у тижнi. Свiт, що ii оточував, змiнювався просто на очах. Годi було збагнути, як непримiтнi вулички з криницями попiд дворами, дерев’янi тини, обриси хат – усе розцвiло, захлинувшись несподiваною нiжнiстю. Франциска не впiзнавала Горбова й тiшилася тим змiнам, як мала дитина, бо так серцю було значно спокiйнiше. Страхи вивiтрювалися, перше враження обростало молодою зеленню, шок малiв, хоч i не зникнув остаточно. Особливо чомусь припала до душi чужинцi черемха в кiнцi городу, при самiй межi. Як вона там i опинилась i навiщо господарi лишили височеньке дерево, що давало помiтний затiнок на городину (а то далеко не завжди користь), – хтозна. Однак як тiльки першi сутiнки лягали на Чернiгiвську губернiю, чужинка облишала всi невiдкладнi справи й неквапливо йшла стежкою помiж грядок, минала горбки з посадженою картоплею i спинялася на межi. Зачарована, пiднiмала голову догори й могла довго-довго слухати голос дерева в травневiй тишi, аж доки хтось iз дiтей не починав кликати маму. Духмяне повiтря котило невидимi хвилi вглиб украiнськоi ночi, а жiнцi здавалося, що цiеi короткоi митi у свiтi не iснуе нi печалi, нi втрат, нi хвороб, е лише весна, весна i… робота. Будинок родини Цайтлер. 1957 рiк Австрiйська пiддана помiчала основну вiдмiннiсть мiж двома свiтами – ii австрiйською домiвкою та Захаровою батькiвщиною, i цiею вiдмiннiстю були обсяги роботи. Чуйна за характером, вона щиро шкодувала родину чоловiка, особливо матiр. Може, ще й через те, що мимоволi порiвнювала зi своею матiнкою, i ця рiзниця вражала. Важка, почасти непосильна для жiнки робота зробила свою справу. Горпина Іванiвна виглядала значно старшою, анiж була. Зморшки лягли довкола очей, борознами вкрили чоло, плечi опустилися, а потрiсканi руки не знали спочинку: щойно виконають одне дiло, одразу ж беруться за iнше. Сердешна провалювалась у сон, як у безодню, а щойно засiрiе – нова круговерть. І все бiгом, усе на ходу, ледве встигали словом перемовитись. Але як приворожували душу ii лагiдний голос, добре серце й заливистий смiх, коли жартував чоловiк або хтось iз синiв. Франциска чудувалася з отiеi непереборноi i незбагненноi жаги приправляти жартами будь-яку розмову. Господаря, Василя Петровича Пономаренка, австрiйська невiстка бачила хiба що за вечерею. І таким вiн iй строгим здавався, чужим, вiдстороненим. Розумiла, що на те були причини, вiдчувала, що iнакше й бути не могло в цьому суворому та безкомпромiсному свiтi, проте вiд того душi не легшало. Тим паче, що Захар зовнi дуже походив на батька: успадкував i поставу, i риси обличчя, навiть голос, манеру рухатися. Тому, коли жiнка дивилася на свекра, iнодi iй увижалось, що то ii власний чоловiк. Певно, тому свекрове мовчання так гнiтило. Слова нiби й були, але здавалися заважкими для старшого Пономаренка, от вiн i мовчав. Винятком ставали рiдкiснi митi, коли чужоземнi онуки, бавлячись мiж собою, залазили дiду на колiна. Вочевидь, Фанечку забавляла схожiсть дiда з татком, бо мала вигадниця могла обiйняти того за шию, ще й смикнути за густi вуса, у яких де-не-де прокрадалася сивина. Василь Петрович завмирав, кректав i хитро мружив очi, якi нiби хто пiдсвiчував зсередини. – Дi-ду… – лопотала украiнською, накручуючи дiдовi вуса собi на пальцi, а вiн, зворушений, нарештi всмiхався. Радiла й Горпина Іванiвна, ловила на печi ноженята Марiйки, лоскотала единого онука Івана, а той заходився дзвiнким смiхом. І здавалося, хата робилася вищою, просторiшою, зникали злиднi, скрута, тривоги. Украiна в такi митi усмiхалася до австрiйки щиро, привiтно, з теплом i вдячнiстю. Пiдтримували жiнку й вiдвiдини молодшоi невiстки – Пелагеi. Франциска звикала до чудного iменi, старанно вимовляючи по складах саме цей повний варiант, хоч рiдня кликала простiше – «Палажка». Незважаючи на мовну перепону, рiзне виховання та дiаметрально протилежнi уклади життя, обидвi якось дуже швидко зблизилися. Палажка частiш, анiж досi, забiгала до свекрiв. І роботи, i клопотiв у горбiвськоi молодицi вистачало, проте вона знаходила хвилинку для гостини. Тим паче, що дiток глядiла ii прабаба, у чию хату молоде подружжя перебралося жити одразу пiсля весiлля, тож турботливе материнське серце могло бути спокiйне. Дiвчатка й собi часто-густо просилися в гостi до австрiйськоi рiднi, тому, коли в недiлю випадала нагода, Палажка брала iх iз собою. Заходила до хати, мов сонце, усмiхаючись, брала iз собою ще гарячу паляницю. І хоч не заведено було в Пономаренкiв за столами висиджувати, Горпина одповiдала всiм коротко: «Гостi в хатi дорогi». Натомiсть австрiйська невiстка дедалi виразнiше вiдчувала, як за нехитрими жiночими справами (робота таки направду не ждала) народжуються близькiсть i спорiдненiсть. Обидвi молодички могли щиро посмiятися з дитячих забав, переповiсти кулiнарний секрет, а то зачинали пiсню, ще й так, що навiть Василь Пономаренко потай усмiхався в посивiлi вуса. Особливо украiнська рiдня вподобала маргаретинськi пiснi, було, навiть цiкавi сусiди приходили послухати, а то й кликали «нiмку» на вулицю. Франциска, щоправда, не балувала горбiвчан отими виходами помiж люди, хоча була приязна в спiлкуваннi й старанно вимовляла «здрастуйте» при зустрiчi, дивувала чудним вихованням, «мiським» вбранням i манерою рухатися. Вагiтнiсть певною мiрою зробила жiнку бiльш вразливою, тому дедалi частiше «нiмка» волiла лишатися вдома, серед найближчих родичiв чоловiка. Але навiть «найближчi» тривалий час приглядалися до чужинки з певною пересторогою. Іван, наприклад, хоч i зрадiв поверненню старшого брата, проте, на вiдмiну вiд Пелагеi, на «нiмку» поглядав згори, так, нiби прагнув довести чужинцi, що украiнцi теж не ликом шитi й знають собi цiну. Ще «теплiше» зустрiв австрiйську рiдню Андрiй, син рiдноi тiтки Захара. Мав якихось сiмнадцять лiт вiд роду, а запалу й руху стачило, мабуть, на кiлькох. До тiтки, щоправда, заходив рiдко, уже коли запрошували, показово оминав поглядом гостей, натомiсть зачинав розмови про нове радянське життя. Марно. Чи то жiночоi мудростi, чи природного такту вистачало австрiйцi, проте на молодечу браваду вона не зважала, умисне вiдмовчувалася, навiть, було, спиняла й стишувала Захара в суперечках. Той шкодував батькiв. Незважаючи на передчуття, що лишатися в радянськiй Украiнi надовго не варто, вiдкладав вiд’iзд. Нова розлука лякала моторошною невiдворотнiстю. – Ось потеплiшае – i рушимо в дорогу, – заспокоював дружину, котра подумки не раз i не два складала речi, розмiрковуючи, що куди покласти, аби згодом хутко знайшлося при переiздi. – У матерi iменини одбудемо й додому. А тут iще одна нагода трапилася. І яка! Нiхто й подумати не мiг. Засватав молодший брат Володя доньку вибельського дяка Петра Петровича Ревка – Катерину. Ще з минулоi осенi Володимир часто й густо навiдувався в сусiдне село Виблi то на вечорницi, то на службу святкову до церкви, то на заробiтки до мiсцевих заможних господарiв, аби тiльки побачити чорняву повновиду красуню i поговорити з нею. Вразила серце молодого хлопця дзвiнким голосом та вмiнням запально танцювати Катерина, схожа на квiтучу гiлочку яблунi, яка згодом розбагатiе запашними плодами. Та не знав молодший Пономаренко, чи вiддадуть батьки за нього дiвчину. Родина дяка заможна, мають будинок цегляний на горi бiля церкви, господарство чимале, бо й дiтей багато в Ревкiв. Коли пiсля Рiздва, у м’ясоiд, Володимир заслав сватiв, то отримав вiдмову: мовляв, Катерина ще зовсiм юна, хай ще в батькiвськiй сiм’i подiвуе – встигне до вiнця. Але дiзнавшись, що брат Володi повернувся з австрiйського полону з дружиною i дiточками, та ще й не з порожнiми руками, – допомiг брату Івану грошима на побудову хати на оддiлi, а не в сiнях батькiвськоi хати, як заведено у бiдняцьких сiм’ях, – переказали через горбiвського дяка Трикашного: «Хай засилае сватiв пiсля Радовницi, зiграемо весiлля». Тiльки й чекав такоi вiстки Володимир. Сказано – зроблено. – І що то за дiйство – весiлля в Горбовi та Виблях? – дивувалася австрiйська гостя. А Палажка тiльки пiдморгувала змовницьки. – Добрi люди весiлля по п?ять днiв гуляють! Так воно й сталося. Раз побачивши, приiжджа гостя всiею душею пройнялася обрядовими приготуваннями. А як iнакше, коли так спiвають, що душу виймають? Здавалося, що кожен рух, кожнiсiнький крок супроводжувалися злагодженим спiвом дiвчат i молодиць у квiтчастих хустках, у запасках та вишиваних сорочках. А парубки та чоловiки й собi статечно вбиралися i пiдiгравали у всьому бiдовому жiноцтву, котре по праву керувало святковим весiльним гулянням. – Фаню, – так ii нiжно називала свекруха, – iди поможи замiсити весiльний коровай молодого. У нас це роблять тiльки молодицi в гарному здоров’i та щасливi. – Я ж не вмiю, – нiяковiла, хоча вiдмовити не могла. – Ти щiпочку борошна кинь, далi iншi дороблять. Так своiм щастям з молодими подiлишся. А потiм вони лiпили прикраси на коровай: голуби, квiти з листячком. І все спiваючи, iнодi пританцьовуючи. Спантеличено споглядала, як мати вiдряджала Володимира з боярами на заручини до Виблiв. Посiдали на вози, а тут весняний теплий дощик залопотiв по молодому листячку. – Щасливi та багатi будуть молодята, – пророчила стара Власiвна, парубки жартували й молодого в плечi штовхали, а вусатий гармонiст мiхи гармошки розтягував, приспiвуючи: «Де ж тi бояри волочилися, що подоли помочилися? Ой, до Виблiв виiжджаемо, привеземо молоду – обiцяемо». Отак з пiснею, смiхом i гамором зникла весела компанiя за поворотом, а Франциска дивилася вслiд i дивувалася, бо нiяк не могла збагнути отого вмiння горбiвчан перевтiлюватися залежно вiд подii, мiсця i ситуацii. А яке красиве вiнчання в церквi, як зворушливо, урочисто й трепетно. А скiльки жартiв, смiху й пiсень, доки по молоду з приданим iздили! І оте придане всi чомусь називали «скриня». Ще було «навiшування» – обдаровування молодих для зачину на створення сiмейного гнiзда. І знову пiснi, знову танцi. Миготять перед очима вишиванки, брязкотять шальки намиста, тупотять черевики та чобiтки, i все з таким заливчастим i бадьорим смiхом пiд чарчину самогону та нехитре частування печеним салом з тушкованою картоплею, квашеними огiрками з грибами та капустою, пирогами рiзних видiв, солодкими запеченими кашами та киселем, який так полюбився ii малечi. Але найбiльше смiху та веселощiв було останнього весiльного дня. «Циганили», збирали харчi для прощальноi вечерi, виряджалися компанii з обох весiльних дворiв – затятих мiсцевих «артистiв», якi перевдягалися в яскравi комедiйнi костюми, зробленi нашвидкуруч: скоморохи, стражники, матроси, вiдьми, – чого тiльки не вигадували, аби повеселити молодих та всю весiльну компанiю. Весело, яскраво та неповторно щоразу. Аби ж то й життя молодоi сiм’i таким склалося. Стомлена Франциска вкладала малечу спати i, пригадуючи гуляння, щиро дивувалася. Буде тепер що розповiсти родинi в Австрii, буде чим i здивувати. Якби ще не оця незбагненна й невимовна туга. Наче ж i радостi – безмiр, а тривога не зникла, навпаки, зринала несподiвано, у найбiльш непiдходящу мить, наче бралася нiзвiдки, i накривала хвилею сум’яття та безпричинних страхiв. З рук падали речi, забувалося щось нагальне, губилося те, що лежало на виднотi. Захар помiчав ii розгубленiсть, бо саме в такi хвилини й заспокоював обiцянками скороi дороги, а вона й погоджувалась. Авжеж, поiдуть уже пiсля iменин, привiтають матiр i поiдуть. Іменини й справдi одбули. Привiтати прийшли найближчi, нiкого зайвого чи чужого. Посидiли душевно, щиро, украiнська пiсня лилась у нiчне небо довгою щемливою рiкою, здавалось, аж до Бога, а вранцi… Власне, усе було, як завжди, як десятки разiв до того. Дiти бавились. Іван грався iз сестричками у дворi, малював на пiску пiд тином, утiкав вiд пiвня i роздивлявся небо вгорi, допитуючись: – Мамо, а Бог там живе? І йому згори все-все видно? Обiдали тим, що лишилося пiсля святкування, нiхто з дiтей не скаржився на апетит. А от вечеряв синок гiрше, посидiв за столом для годиться, на пiч задерся першим, нащось кутався, тягнув дiдового кожуха й ховався пiд ним з головою. Уже коли дiвчатка вляглися поряд, Франциска по черзi поцiлувала дiтей, затримавшись бiля сина: надто гарячим вiн iй здався. – Іванчику, нiчого не болить? – Нi… – клiпнув оченятами довiрливо, ще й усмiхнувся. – Спатки хочу… Вони й лягли, правда, засинала неспокiйно: щось муляло, гризло й тривожило, а що – пояснити не могла. Мучилася ледь не до пiвночi, а стомившись вкрай, забулася важким сном. Снилася матiнка, котра блукала iхнiм австрiйським будинком. Нажахана, вона рвучко вiдчиняла однi дверi, потiм другi, оббiгала порожнi кiмнати, вибiгала, знову верталася та обмацувала кожен куток i закуток. І навiть увi снi Франциска чiтко розумiла, кого вона шукае. Рiч у тому, що з Іванком матусю поеднував якийсь незримий, незбагненний зв’язок. Так, мати любила всiх онукiв палко й беззастережно, однак «вiдчувала» лише його. Це вона найпершою помiтила, що iхнiй золотавий хлопчик вирiзняеться з-помiж однолiткiв. Бувало, клiпне вiями, що, мов промiнцi, теплi-теплi, блакиттю очей в самiсiньку душу зазирне, усмiхнеться i спитае або скаже щось таке, що мурахи шкiрою, бо наче не дитина каже, а старець. У митi отих чудних дитячих одкровень бабця пiдхоплювала малого на руки, ховалася з ним у тихий закуток, шукала хрестика на грудях i шепотiла молитви. От i зараз шепче, випростуе руки поперед себе, наче рухаеться наослiп, i вiдчайдушно перебирае темряву пальцями: – Іванку… Ванку… Франциска схопилася вiд сну мокра, сорочка до тiла прилипла, наче душить, серце тьохкае, немов голкою прохромлене. Наснилось. Просто наснилось. Привидiлось. Угорi, з темного ока печi, долинало глухе дитяче сопiння. Іван! Синочок. Почала виплутуватись iз ковдри, розбуркала Захара. Чоловiк спросоння не мiг утямити, чого вона рветься на пiч, а за мить найстрашнiшi страхи обступили хату. – Хороший мiй, у тебе щось болить? Де болить, рiднесенький? Сполоханi дiвчатка хникали й вiдповзали далi, вовтузилися, мов кошенята, натомiсть Франциска вiдчувала лише долоньку сина – гарячу, аж вогняну. – Я зараз його до нас спущу… Ось так. – Господи, Захаре… Захаре, вiн же горить. Засвiти свiтло! Сонечко мое, наш золотенький хлопчику, прокинься… Чуеш? – Синку, синочку… Темрява спалахнула материнським зойком, а чужа, трiскуча мова в одну мить стала зрозумiлою для всiх: – Вiн не спить… Захаре, вiн не спить! Ти чуеш нас, синочку? Ну ж бо… подивися на мене. Розплющ очi. Не судилось… * * * Коли Жанна вперше побачила дорiжку до «iхнього» будинку, до нiг тулилися безпораднi й такi сивi-сивi хризантеми. Варто було ступити крок, як земля починала хрустiти, наче розбите скло. Може, через те не полишало вiдчуття, що вона ось-ось провалиться? Чи причиною були наглухо зачиненi вiкна? Навiть рiзьбленi ставнi не додавали затишку. До низенького й непоказного ганку – усього лиш двi сходинки – вела дорiжка, присипана пiском рiк тому, а то й бiльше, бо встигла густо порости споришем. По обидва боки меланхолiйно засинав старезний сад. Власне, вiн уже спав, хапалися за життя хiба що хризантеми. – Мам, ти чого? – спитав син-пiдлiток i наче висмикнув з невiдомостi. Вiн сьогоднi незвично активний, в очах жива зацiкавленiсть. Варя i собi пiдстрибуе поряд i раз по раз нетерпляче смикае за руку. – Мам, ну ходiм швидше. Жанна розгублено озирнулася назад, де бiля похиленоi хвiртки припаркувалася вантажiвка. Не було жодного резону винаймати аж такий габаритний транспорт, але Максим наполiг. Тепер здивовано стояв над кiлькома картонними ящиками, куди, виявляеться, цiлком умiстилось iхне життя. – Зараз пiдемо. Тато ключi вiзьме, – вiдповiла для годиться, адже самiй собi було страшно зiзнатися, що вона остерiгаеться ступити перший крок у невiдомiсть. Будинок iй не те щоб не подобався – нi, чимось навiть вабив (певно, присмаком чужих таемниць), проте й не пускав, бо вже не сподiвався, що колись хтось прочинить похилену хвiртку. – Мам, ну пiшли. Ходiм… – Жанно, чого стоiте? Ану хутенько. За годину я маю бути в адмiнiстрацii. Максим ухопив найбiльшу коробку, i тепер здавалося, що дорiжкою пiдтюпцем бiжить картонний кубик у костюмi. Настирливо дзвонив мобiльний. – Халепа! Ану вiзьми ключ, ось у кишенi. Алло, слухаю… Жанно вiдмикай. Так, це я Максим Васильович Коломiець… Куликiвська ОТГ, усе вiрно… Жанна вийняла ключ iз кишенi чоловiка i якусь мить тримала на долонi, бо не вiрила анi очам, анi вiдчуттям. Надто швидко все сталося: будинок знайшли задешево й одразу, не було варiантiв, довгих роздумiв чи вагань. В обiдню перерву Максим заiхав до батькiв, нiби мiж iншим, як то кажуть, помiж справ, поспiхом з’iв тарiлку борщу i, задоволено всмiхаючись, поклав перед нею договiр купiвлi. Так, залiз у борги, довелося оформити кредит, проте вiдтепер це iхня приватна власнiсть. Що буде потiм, поживуть – побачать. – Повернемося в Киiв – продамо. Жанна добре пам’ятае, що саме складала одяг i вдесяте перекладала однi й тi самi випрасуванi шкарпетки. – А як же я? Я ж його навiть не бачила. На що чоловiк лишень розвiв руками. – Теж менi проблема. Зараз побачиш. Речi всi зiбрала? І ось кiлька годин по тому вона стоiть на порозi будинку й провертае ключ у замку власного житла. Свого. Із самiсiнького дитинства мати тягала ii за собою, перебиваючись ночiвлею то в однiеi подруги, то в iншоi, – скiльки себе пам’ятае, вони весь час шукали бодай тимчасового кутка, такого-сякого якогось прихистку. Пiсля того були переповненi гуртожитки, де життя не стихало навiть уночi, потiм – не менш гамiрливi орендованi малосiмейки з кiмнатами, що швидше нагадували комiрчини. Сiм останнiх рокiв – квартира в спальному районi столицi, де жили, мов на краечку стiльчика присiвши: надто дорогi шпалери (хоч би дiти не обмалювали), полiрованi меблi (не пошкрябали б), зiпсований кран у ваннiй (обережно, щоб не зiрвати), квитанцii i рахунки, надчутливi сусiди, допитливi консьержi, а ще кiт i собака, котрих так i не завели, хоч як благали дiти. І ось, будь ласка. Дiм… – Мам, швидше. – Мам, а може, я? Клацання. Ще один оберт. Дверi зойкають i хриплять, будинок безпорадно завмирае, засоромившись ран, трiщинок, зморщок i застарiлого павутиння в кутках. Дiти прошмигують усередину, мов в’юни, вихором пробiгають кiмнатами, тупочуть, смiються i перемовляються. – Мам, гостьова! – Тату, а тут двi спальнi. Можна менi ось цю, де два вiкна? – Мам, мамо, а газова плита – як у музеi. Води що, немае? – Варю, е. Глянь, он же кран. Тiльки холодна. – О, а це ванна кiмната буде? Унiтаз? Вау! У селi е унiтаз! – Сама ти село. Ми в Куликiвцi. Просто на самiй окраiнi. Тут до школи чесать i чесать. – А нас тато возитиме. Татку, а тебе забиратимуть на роботу, правда? Жанна слухала й не чула. Стояла розгублена й знiчена, роззиралася довкруж. Здаеться, коридорчик або ж роздягальня. Невеличка кiмнатка. Стiни пофарбованi звичайною олiйною фарбою… колись фарбованi. Із часом вона вигорiла й нинi мала колiр жовтувато-зеленого яблука. Жовтенькi фiранки на вiкнi, що дивиться на вулицю. Годинник цокае. Плетений килимок пiд ногами. Кiлька гачкiв, на яких, вочевидь, давно не вiшали одяг. Етажерка для взуття. Здаеться, що господарi вийшли до крамницi по хлiб i не повернулися, навiчно затримавшись у черзi. Цiкаво, хто ж тут жив? Максим нарештi закiнчив розмову, поспiхом опустив коробку на пiдлогу й обвiв поглядом коридор. – Ну, як тобi? Ти не переживай: тут хороша бабця жила, правильна. Я як перший раз зайшов, одразу принюхався, щоб запаху не було отого старечого. А то як провоняеться, всьо, пиши пропало. Ходiм-ходiм. Чого застигла? Дiти цими дверима зайшли? То в коридор. А ми давай ось у цi. Вуаля! Ванна кiмната. Це внук покiйноi затiяв, думав жить, та, видно, не зрослось. Бач, плиткою не встигли обкласти, але унiтаз функцiонуе, ванна новенька, вода, правда, тiльки холодна. Прийдеться на плитi вiдра грiти. Ходiмо, тут з ванноi одразу вихiд на кухню. Толковий пацан, скажи, продумав! Жанна кивала, не зважаючи на його слова, просто йшла будинком, озиралася, слухала, роздивлялася, чомусь довго не зважувалася торкнутися бодай чогось. Здавалося, господарi перебували десь поряд, натомiсть гостi чомусь навiть дозволу не спитали, щоб увiйти. Власне, таке вiдчуття виникало ще й через те, що майже всi меблi лишилися: простенька кухня на чотири тумбочки, мiсцями полущена, але охайна й чистенька, широкий стiл, шiсть стiльчикiв, плетена серветка на радiоприймачi, картина iз зображенням букетика конвалiй, навiть посуд на поличках за склом. Такою ж укомплектованою виявилась i вiтальня, бракувало хiба що телевiзора, навiть старенький плед знайшовся на такому ж древньому диванi. Шафа вздовж стiни. Аж три вiкна, невеличкi, проте три, завiшенi милими фiранками з дрiбнесенькими квiтками по всiй тканинi. Меншенька спальня з одним вiкном, навпроти бiльша – з двома. У нiй Жанна затрималася найдовше, роздивляючись вишукану люстру зi скельцями-сльозинками. Певно, свого часу вона була страшенним дефiцитом, адже iмпортна. По центру кiмнати розмiщувалося широке двоспальне лiжко з грацiйним мереживом кованих сплетiнь, навпроти стояли дерев’яна – дубова! – шафа i старовинне дзеркало в людський зрiст. Увижалося, що в ньому ось-ось промайне силует охайноi старенькоi, яка зупиниться i спантеличено спитае: «А ви що тут, дiтки, робите?» Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66368398&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Крок за кроком (англ.). – Авт. 2 Сучасна назва села в Чернiгiвськiй областi. Давнiша – Горбiв. У текстi вжито обидва варiанти залежно вiд часу описуваних подiй. – Ред. 3 У Горбовому вживають назву Святий Маргаретен. Коли в село приiздила австрiйська делегацiя, мешканцям пояснили, що «Санкт» перекладаеться як «Святий», тому саме цей варiант прижився. – Авт.