Закоханий привид Марк Левi Можливо, ви вважатимете мене божевiльним, однак покiйний батько розмовляе зi мною. Я бачу його привид, i це не галюцинацii. Усе ще не вiрите? Я теж гадав, що з’iхав з глузду. Батькiв привид з’явився з дивним проханням: допомогти йому вiднайти спокiй по той бiк життя. Для цього я маю викрасти прах його коханоi Камiлли, яку навiть не знаю, щоб поеднати iх назавжди. Виявляеться, навiть там, де вже немае нiчого, залишаеться мiсце для любовi. І це дуже романтично, але на все про все я маю лише три днi. І мiсiю, що здаеться цiлком нездiйсненною. Марк Леви Закоханий привид © Marc Levy/Versilio, 2019 International Rights Management: Susanna Lea Associates © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 * * * Моему батьковi Я люблю, коли музика будить привидiв, заснулих у менi.     Девiд Бовi Тобi було вiсiм рокiв. Я готував снiданок, доки ти складав речi в портфель. Ти зайшов до кухнi. Я почув твоi кроки за спиною й озирнувся. Поглянувши на мене великими очима, ти запитав: – Скажи, тату, як це – бути батьком? Я промовчав, а тодi вiдповiв: – Будеш яечню? Менi не до снаги було знайти простi слова, на якi ти чекав. Моя вiдповiдь ховалася деiнде: у нiжнiй усмiшцi, яку я тобi дарував, у знаннi, що тобi до смаку, – i не лише на снiданок, а й протягом решти дня й усiх прийдешнiх днiв. Мабуть, усе це й означае бути батьком, але я не змiг дiбрати належне пояснення для тебе. Нас роздiляли кухонний стiл i сорок рокiв. Дивлячись на тебе, я гадав, що мусив би ранiше вiдмовитися вiд свого юнацького егоiзму, ранiше зустрiти твою маму й зачати тебе також ранiше. Чи стали б ми ближчими, якби рiзниця у вiцi була не такою великою? Певно, я так нiколи й не змiг вiдповiсти на твое запитання, проте без упину ставив його сам собi. Менi слiд було зникнути, аби ти вирушив на пошуки, почав перебирати скарби пережитих нами миттевостей i спiльних розмов, збирати заснулi спогади, наче зошити до портфеля, щоб нарештi захотiти пiзнати нас обох. Хiба не ця чудернацька гра життя вiдродила мене сьогоднi, аби нарештi нас поеднати? Сьогоднi, коли ти не просто мiй син, а справжнiй чоловiк. * * * 1 У залi «Плейель»1 панувала порожнеча. І якщо надворi весняне сонце зiгрiвало мiсто пiсля м’якоi зими, усерединi сяяв один-единий промiнь, що, розтинаючи пiтьму, огортав сцену й занурював фортепiано в напiвтемряву, де мерехтiли пилинки. Концерт № 2 Рахманiнова – це витвiр для знавцiв. Такий, для якого замало самоi лиш вiртуозностi. Виконуючи його, Тома мусив щоразу ставити пiд сумнiв усе, чого, на власну думку, досягнув. Граючи, вiн повсякчас прагнув осягнути невидиме, оприявити пережитi ранiше емоцii, зануритись у спогади, щоб вiднайти шлях iз дитинства у завтрашнiй день, коли до цiеi концертноi зали прийдуть тисячi людей, аби послухати його, i кiлька пар досвiдчених, але критичних вух, щоб його оцiнити. Щойно змовк останнiй акорд, промiнь тричi блиснув. Машинiст сцени втрачав терпiння. – Зараз, я вже майже закiнчив, iще один раз – i зникаю, – гукнув Тома. – У вас усе чудово виходить, повiрте менi, – вiдповiв голос iз-за кулiс. Тома мiг би посмiятися, що його гру оцiнюе свiтлотехнiк, але вiн довiряв слуху Марселя. По щиростi, цей чоловiк вiдвiдав значно бiльше концертiв, нiж сам музикант: вiн освiтлював оркестри, що приiжджали з усього свiту. Тодi чому ж Тома мав би менше вiрити йому, анiж своему диригентовi, який не вважав за потрiбне з’явитися на його генеральну репетицiю? – Менi час повертатися додому, месье Тома. І я не можу зачинити вас тут, хоча не сумнiваюся, що така iдея вам би сподобалася. Ідiть, розважтеся. У вашому вiцi е значно цiкавiшi справи, нiж стирчати цiлу нiч у цiй залi. – Чоловiк, який доброзичливiстю й розмiром живота мiг би позмагатися iз самим Гаргантюа, вигулькнув на сценi. – У вас усе чудово виходить, кажу вам. Я певен, що Рахманiнов скаче з радощiв, дивлячись на вас iз небес. – Краще б вiн мене просто слухав, – зiтхнув Тома, накриваючи клавiшi фортепiано кришкою. – І до речi, чому ви взагалi вирiшили, що монстр, який написав такi складнi партитури, заслуговуе раю? – Саме з названоi вами причини, – вiдповiв свiтлотехнiк, тягнучи Тома до службового виходу. – Може, вiн вас i слухае. Але я щодня бачу зi своеi кабiнки, як ви граете, i повiрте, музика лине просто з ваших очей, навiть коли ви iх заплющуете. Якщо зiграете так само завтра, це буде трiумф. – Ви надто люб’язнi, Марселю. – Та годi. Щоб ви скисли зi своею люб’язнiстю! Пензлюйте вже звiдси! – вигукнув машинiст сцени, пiдштовхуючи Тома до дверей. – На мене вдома чекае дружина, i якщо я ще затримаюся, навряд чи вона зустрiне мене з розкритими обiймами. Ідiть уже до своеi подружки. Займайтеся чим захочете, але годi себе накручувати. Страх – поганий помiчник. До завтра! Я прийду на годину ранiше, якщо раптом ви захочете ще раз провести репетицiю… Самотнiсть пiанiста проявляеться ще бiля службового виходу. Часом Тома заздрив флейтистам, скрипалям i контрабасистам, якi залишали концертну залу в супроводi свого iнструмента. Молодик сховав руки в кишенi пiджака й вийшов на вулицю Дарю, мiркуючи, як би згаяти час. Вiн мiг би зателефонувати давньому друговi, запропонувати йому повечеряти в ресторанi, але Серж щойно розiйшовся з коханою, i сама тiльки думка про розмову з ним виснажувала Тома. Ідеальним би було товариство Фiлiппа, але той знiмав рекламне вiдео десь мiж Польщею та Угорщиною. Неподалiк розташувалася галерея Франсуа. Тома мiг би дiйти туди пiшки, але пригадав, що минулого тижня вирiшив провести репетицiю замiсть того, щоб прийти на вiдкриття виставки друга, а Франсуа – iстота злопам’ятна. Софi не вiдповiла на його останнi повiдомлення. Мабуть, знову вирiшила покласти край iхнiм епiзодичним й епiстолярним стосункам – i бiльше не пускае до свого лiжка, коли йому так бракуе тепла. Або ж вона зустрiла когось iншого. Однак це також ненадовго. Одного вечора сама зателефонуе. Проминаючи ресторан «Ля Лоррен», Тома зупинив погляд на парi за столиком. Милуватися площею Терн iз таким зачудуванням можуть тiльки туристи або ж коханцi, у яких щойно почався цукерково-букетний перiод. Тома перейшов через дорогу i рушив до квiткового ринку, що облямовував круглу площу. Вiн узяв надзвичайно ароматнi фрезii та жасмин, бо мати найбiльше любила бiлi квiти. Тримаючи в руках величезний букет, пiанiст заскочив у 43-й автобус i вмостився бiля вiкна. Тротуарами бiгли перехожi. Коли свiтлофор загорiвся червоним, автобус зупинився, i бiля нього з’явилась елегантна дiвчина на велосипедi. Вона притиснула долоню до шибки, щоб не ставити ноги на землю, й усмiхнулася Тома. Автобус поiхав далi, а Тома озирнувся й побачив, як незнайомка зникае в транспортному потоцi вулицi Монсо. Раптом у пам’ятi зринув спогад. Тодi Тома щойно виповнилося двадцять рокiв, вiн супроводжував батька на вiдкриття виставки данського художника. Виходячи з музею Жакмар-Андре2, вiн задивився на жiнку, яка крокувала iм назустрiч бульваром Осман. Вона проминула iх, а тодi рушила далi. Те, що жiнка й Тома перезирнулися, не лишилося поза увагою батька, який одразу ж узявся пояснювати, що вулиця – невичерпне джерело зустрiчей; мiсце, де можливо все. Мовляв, скiльки дурнiв прагнуть спокусити дiвчат у барах, намагаючись вести нерозбiрливi розмови в гаморi клубiв чи модних ресторанiв. У душi Реймон був справжнiм донжуаном i повною протилежнiстю свого сина, сором’язливiсть якого не раз висмiювали друзi пiд час спiльних прогулянок. Тома вийшов на зупинцi «Осман-Мiроменiль» i попрямував до вулицi Треяр. Вiн зайшов у пiд’iзд i натиснув на кнопку дзвiнка квартири на п’ятому поверсi. – Ти без ключiв? – здивувалася Жанна, вiдчиняючи йому в самому халатi. – Я iх повернув тобi понад десять рокiв тому. – От щоб хоч матерi добре слово сказав. А цi квiти для мене чи в тебе романтична вечеря? – У холодильнику е щось смачне? – поцiкавився Тома, прослизаючи до передпокою. – Тодi вони для мене, – вiдказала Жанна, забираючи букет, i додала дорогою на кухню: – Який потужний аромат! – Могла б просто подякувати, – гмикнув Тома. – Не чекай на подяку вiд жiнки, коли даруеш iй квiти. Краще подивися, з якою турботою вона ставитиме iх у вазу. Хiба батько тебе не навчив? Тома вiдчинив дверцята холодильника й озирнувся до матерi: – Можна взяти тарiлку шинки? – Ох, ти просто генiй романтичних розмов, любий. На щастя, сьогоднi вечеряеш на самотi. Я маю на увазi зовсiм сам, тому що в мене плани, i я не збираюся iх змiнювати. Але я рада тебе бачити, лишайся, скiльки забажаеш. Можеш навiть тут заночувати, якщо хочеш. Тома поставив тарiлку на стiл i обiйняв матiр. – Щось не так? – нiжно запитав вiн. – Ти зараз мене задушиш, а ще менi лоскотно, – весело вiдповiла жiнка, звiльняючись iз його обiймiв. – А що непокоiть тебе? Жанна стала навшпиньки i зняла вазу з полицi. – Ти хвилюешся через концерт? Ми вчинимо як завжди. Щоб не додавати тобi страху, я вдам, нiби не прийду. І, як добра мати невдячного сина, який не забронював менi мiсця в першому ряду, розчинюся в глибинi зали. Утомленим, але водночас змовницьким жестом Тома витягнув з кишенi два квитки. – Один для тебе, а iнший – для Колетт. Але попроси ii не аплодувати пiсля кожноi частини, це збивае з пантелику. – Зроблю все, що менi до снаги, – пообiцяла Жанна. Мати забрала квитки й заховала iх пiд халат. – Ти так i не сказав, чим я завдячую такому розмаiттю квiтiв. Букет неймовiрний! – мовила вона, нарештi його прилаштувавши. – Але аромат надто сильний, тому я не ставитиму його в спальнi. Не ображайся. – Сьогоднi минае п’ять рокiв, вiдколи тато залишив нас. Я не знав, чи ти про це згадаеш, але подумав, що краще прийти до тебе… – Синку, це тебе вiн залишив п’ять рокiв тому. Вiд мене вiн пiшов значно ранiше, тому всi цi роковини дуже мало важать для мене. – Тобi вже варто переодягнутися, – запропонував Тома. – Не знаю, якi там у тебе «плани», але час спливае. – Якщо тобi нудно розмовляти зi мною, iди вечеряй на кухню, – мовила Жанна i вийшла. Тома дивився, як мати зникае в коридорi квартири в стилi Осман3, де вiн вирiс. Чоловiк накинувся на тарiлку з шинкою i скористався миттю самотностi, щоб перевiрити повiдомлення. Фiлiпп розповiдав, що нового на зйомках, скаржився на снiг i на проблеми з командою, яка не знала жодного слова нi французькою, нi англiйською. Проте Варшава чарiвна, а полячки – ще кращi. Тома й не думав сперечатися: минулого року його запросив виступити польський оркестр фiлармонii. У пiанiста лишилися найкращi спогади про той концерт (а ось про готель – трохи гiршi). Вiн любив iздити в турне, адже це була нагода побувати в усьому свiтi й познайомитися з музикантами з рiзних краiн. Однак кар’ера солiста мала своi наслiдки для особистого життя. Якось у нього був пристрасний роман зi скрипалькою iз Сицилii Анною, з якою вiн познайомився два роки тому пiд час iталiйського турне. За пiвроку iм вдалося насолодитися грудневими вихiдними в Берлiнi завдяки Шостаковичу, вечором березневого четверга в Мiланi, де iх поеднав Бах, травневою п’ятницею у Стокгольмi в ритмi фуги Брамса, чий фортепiанний концерт № 1 ре-мiнор, огорнувши коханцiв уночi, навiки став «iхньою» музикою. Кохання пiд концерт Брамса, коли ви пiанiст i скрипалька, – джерело несподiваних див. Червень iх розлучив, липень вiддалив iще бiльше, у вереснi Грiг зробив усе можливе, щоб наново розпалити iхне полум’я, дарма що то було у Вiднi… Їхне кохання згасло в Мадридi на початку зими. Вiдтодi Тома нiколи не вдавалося виконати перший концерт Брамса, не вислухавши зауваження диригента щодо надмiрно особистiсноi iнтерпретацii адажiо. – Ти залишаешся? – запитала мати вже бiля дверей. Тома пiдвiвся й поставив тарiлку в раковину. – Постав, я сама. Менi подобаеться мити посуд, коли ти йдеш. Так виникае вiдчуття, нiби ти досi тут мешкаеш. – Я повертаюся додому, – вiдповiв вiн. – Менi потрiбно поспати, щоб бути у формi завтра. – Я щось наплутала чи ти посадив нас у восьмому ряду? – Це найкращi мiсця. – Такi, на яких ти точно мене не побачиш, так? – Ти чудово знаеш чому. – Один-единий раз за все життя тобi здалося, нiби ти прочитав у моему поглядi невдоволення твоiм виконанням. Тобi було шiстнадцять, i ти ще навчався в консерваторii. Може, час уже це забути за термiном давностi? – Менi не здалося, я це побачив. І через тебе зазнав невдачi на конкурсi. – Або моi очi й справдi не брехали, i ти почав фальшивити на тому конкурсi з найперших нот. Наскiльки менi вiдомо, вiдтодi ти вдосконалив свою майстернiсть. – Ти ж знаеш, як кажуть: дорослий – це дитина з боргами. – Отже, ти довiку будеш моiм боржником, синку. А поки можеш лишатися тут, скiльки забажаеш. – У тебе нiде не залежалася пачка цигарок? – Я гадала, що ти бiльше не палиш. – Саме тому в мене й немае цигарок. – Пошукай у старому батьковому столi. Колетт користуеться нашими суботнiми вечерями, щоб крадькома покурити. У ii вiцi це жалюгiдно. Тому вона «забувае» свою пачку у, здаеться, правiй шухлядi, iнодi в лiвiй, щоб надати пiкантностi наступному вiзиту. Ти нiчого не сказав про мiй одяг. Як гадаеш, я досi приваблива? Тома поглянув на вузьку чорну спiдницю й бiлу блузку, в якi вбралася мати. Здаеться, час не мав влади нi над ii фiгурою, нi над ii елегантнiстю, нi над ii любов’ю до епатажу. – Усе залежить вiд вiку твого залицяльника, – безтурботно вiдповiв Тома. – От хамло! – вигукнула вона з награною люттю. – Я це пригадаю, коли тобi знадобляться моi поради. Ну все, я побiгла, а то точно спiзнюся. Дивись не помри вiд веселощiв. Наспiвуючи, вона подалася геть, чудово знаючи, що це надзвичайно дратуе сина. Тома пiшов до кабiнету й покопирсався в обох шухлядах. Нарештi знайшов пачку пiд блокнотом i, вiдкривши ii, дуже здивувався: замiсть тютюнових цигарок там лежали шiсть майстерно скручених косякiв. Тома курив траву тiльки раз. Ще коли вiн входив у пiдлiтковий вiк, батько замучив його розмовами про руйнiвний вплив наркотикiв на юний мозок. Озброiвшись фотографiями та статтями, старий надав беззаперечнi докази того, що споживання наркотичних речовин могло назавжди пошкодити нервову систему i знищити всi його надii стати концертантом. Наполегливiсть батька-хiрурга не минула без наслiдкiв. Переступ е частиною життевоi науки – i, звiсно, Тома наважився ризикнути. Один раз. На вихiдних у Нормандii. Вiн дочекався другого вечора, щоб порушити заборону, переконавшись перед тим, що тi, хто курив напередоднi, не страждають на нейроруховi розлади. Щоб перевiрити це, вiн ставив на Сержевi й Франсуа дослiди: змусив iх витримати естафету, побiгати зi зв’язаними ногами, пограти в бiльбоке4 i в дартс. Друзi помстилися пiд час його бойового хрещення, трохи збiльшивши дозу. Майже всю нiч Тома з блаженною усмiшкою милувався, як корови вили собi гнiздо мiж двома балками помешкання, де вiн вiдпочивав. Проте цього вечора Тома охопило непереборне бажання курити, а оскiльки знайдений косяк належав Колетт, найкращiй материнiй подрузi, яка вiдсвяткувала свое сiмдесятирiччя, вiн подумав, що нiчого страшного не трапиться. У будь-якому разi дозволить собi одну, максимум двi затяжки. Коли вогник запальнички наблизився до самокрутки, край паперового конуса зiбгався. Перший клубок диму наповнив легенi Тома, i оскiльки насправдi молодик нiколи не кидав палити, то з радiстю видихнув його. Другий клубок диму дав йому такий жаданий спокiй, а третiй мав стати останнiм, пообiцяв собi Тома, але вдихнув учетверте. Вiн вiдчув, як голова пiшла обертом, i кинув недопалок у попiльничку. Хитаючись, пiдвiвся, щоб вiдчинити вiкно. Щойно Тома поклав долоню на ручку скляних дверей, як почув за спиною голос, вiд якого кров схолола в жилах: вiн миттево впiзнав батькiв тембр. * * * 1 Зала для концертiв симфонiчноi музики в стилi ар-деко, розташована в VII окрузi Парижа. Може вмiстити до 1900 глядачiв. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Французький художнiй музей, зведений у Парижi на правому березi Сени за часiв Другоi iмперii. За значенням колекцiя музею поступаеться тiльки Лувру. 3 Ідеться про вiдомий паризький архiтектурний стиль ХІХ столiття, названий на честь барона Жана-Ежена Османа (Haussmann), префекта Парижа, що займався модернiзацiею французькоi столицi у 1852–1870-х рр. Саме «османськi» будинки вiдповiдають за сучасний образ Парижа з листiвок. 4 Бiльбоке – традицiйна дитяча iграшка у виглядi кульки, причепленоi до палички. У процесi гри кульку пiдкидають i намагаються зловити в чашечку або на вiстря палички. 2 То було не просто запаморочення. Радше вiдчуття жахного очманiння для людини, що ненавидiла втрачати контроль над собою, людини, для якоi вiд точностi рухiв залежить кожен день кар’ери. Така доля пiанiста чи хiрурга… такого, як його батько, що зненацька вигулькнув iз потойбiччя. Тома притиснувся до шибки, не вiдриваючи погляду вiд балкона квартири навпроти i сподiваючись опанувати себе. – Вiдпусти вже цю ручку, ще нiхто не випадав iз зачиненого вiкна, – пожартував голос. – Ти мене попереджав, – затремтiв Тома. – Що ж я наробив? Що було у тих цигарках? Я пошкодив нейрони! – Тома, заспокойся, будь ласка, – гарикнув голос. – Ти викурив косяк. Ти такий не перший i не останнiй. Визнаю, можливо, я трохи перестарався зi своiми засторогами. Але тодi ти був пiдлiтком, i я боявся, щоб ти не взявся за важкi наркотики. І те, що ти мене чуеш, нiяк iз косяком не пов’язано. – Нiяк не пов’язано? – перепитав Тома, притиснувшись до вiкна. – Я чую привида свого батька. Боже милий, як же все крутиться, зараз я втрачу свiдомiсть. – Залиш Бога у спокоi. І дякую за «привида», це страшенно люб’язно. У тебе напад панiки, цiлком виправданий за таких обставин. Пам’ятаеш, я вчив тебе маленького трюку, як здолати стрес перед виступом? Склади руки човником перед ротом, видихни i глибоко вдихни. CO2 зробить свою справу, i тобi скоро стане значно краще. Якби я мiг тебе пiдтримати, то з радiстю це зробив би, але такоi сили в мене немае. Те, що я прийшов i розмовляю з тобою, – уже подвиг. У Тома пiдкосилися ноги; його тiло сповзло по вiкну. Сiвши на паркет, вiн згорнувся клубочком i сховав голову мiж колiнами. – Досить, Тома, годi поводитися як маленький. Це ж просто трава. – Закуривши вперше, я побачив, як лiтають корови, а тепер чую привида свого батька. Ну чому я не можу жити, як усi решта? Щоб можна було добре поiсти – i не надиматися, як повiтряна кулька, напитися – i не опинитися за крок до смертi? – Те, що ти кажеш, гротескно. Кожен з нас страждае через надмiрнi насолоди, просто дехто це визнае, а дехто – блефуе, ось i все. – Благаю, нехай цей голос змовкне! – вигукнув Тома, затуляючи вуха. – Я лише хотiв тебе заспокоiти, не потрiбно хамити. От тiльки Тома нiтрохи не заспокоював голос мерця, який лунав так, наче батько сидiв iз ним в однiй кiмнатi. – Якщо ти пiднiмеш голову, то побачиш сам, що чуття тебе не зраджують, – наполягав голос. Тома глибоко вдихнув, а тодi випростався. У напiвтемрявi кутка вiн побачив знайомi обриси. Батько сидiв у великому, обтягнутому чорною шкiрою крiслi, де любив за життя читати, i доброзичливо спостерiгав за ним. Його присутностi було досить, аби в горлi застрягло едине слово, що спадало на думку: – Тато? Роковини батьковоi смертi, стрес перед концертом, непозбувна втома i косяк, який точно не варто було викурювати… Мабуть, усього цього вистачило, щоб оживити те, чого нема. – Я добре посплю – i завтра все буде нормально, – прошепотiв вiн. – Розкажи менi одного дня, що, по-твоему, означае «нормально». Наприклад, те, що юнак твого вiку, навiть гарний молодик, викапаний батько, вiртуоз своеi справи, проводить вечiр перед концертом на самотi ще й у материнiй квартирi? Якщо це твоя нормальнiсть, то можеш залишити ii собi. Пiдiйди ближче, хочу тебе роздивитися. Але Тома закляк на мiсцi, шокований i наляканий видiнням. – Як хочеш. Я спробую сам пiдiйти до тебе, але моi рухи поки що трохи непевнi. Гадаю, ця справа налагодиться за кiлька годин. Щоправда, для мене концепцiя часу зараз трохи змiнилася. Витрiщивши очi, Тома спостерiгав, як батькiв силует переноситься з крiсла до камiна, а звiдти – уздовж стiни – до кутка столу. – А в мене непогано виходить! – радiсно вигукнув батько. – Розумiю, тебе це шокуе, але ти не жертва галюцинацii, я справдi тут. Повiр менi. – Таке вiдчуття, нiби я розмовляю з Марселем. – Хто такий Марсель? – запитав Реймон. – Головний свiтлотехнiк зали «Плейель». Коли вiн коментуе мое виконання, то завжди закiнчуе речення словами «Повiрте менi, месье Тома». – І ти йому вiриш, цьому свiтлотехнiку? – Так, вiн великий меломан. – А своему батьковi ти хоч трохи вiриш? – Марсель живий. Розумiю, для тебе це дрiбниця, але вона таки важлива! – Тома вiдчув, як його серце прискорено забилося. – І нащо я взагалi тобi вiдповiдаю. Це ж просто наркотичний трiп! – Зауваж, я розумiв, що менi знадобиться трохи терпiння. Я був до цього готовий, хоча часу й обмаль. Що ж, повернiмося до твого дитинства. Коли вечорами я сiдав бiля твого лiжка i розповiдав iсторii, щоб ти заснув, iсторii, де траплялися феi, демони й iстоти з магiчними силами, що мешкали в далеких краiнах, ти чув мiй голос у темрявi? Ти вiрив у вигаданi мною свiти? Тома кивнув на знак згоди. – І що ж з тобою вiдтодi трапилося? – Ти лишишся у цiй кiмнатi, я пiдведуся, пiду у ванну й прийму душ, а коли повернуся, ти вже зникнеш, домовилися? – Який же ти впертюх! Ти що, не радий мене бачити? Тома не вiдповiв. Вiн зiбрав усi сили, щоб пiдвестися, i виконав обiцяне, ретельно причинивши за собою дверi кабiнету. Освiжившись, чоловiк умостився на диванi у вiтальнi. У головi досi паморочилося, але Тома заплющив очi й задрiмав. * * * Його розбудив скрегiт ключа. Тома пiдвiвся й побачив сповнений нiжностi погляд матерi. – Ти знаеш, що в тебе досi тут е власна кiмната? – Я не мав намiру лишатися, – вiдповiв вiн, потягуючись. Зацiпенiння розвiялося, i Тома рiзко повернув голову, обстежуючи кiмнату, наче загнана в пастку тварина. – Що з тобою трапилося? – захвилювалася Жанна. – Нiчого, – вiдказав вiн, чухаючи потилицю. – Ти в курсi, що ничка твоеi подруги – не зовсiм цигарки? Не дивно, що вона курить потай. Жанна пiдвела голову й глибоко вдихнула. – Ох! – повним каяття голосом мовила вона. – Мабуть, ти помилився шухлядкою. Цигарки Колетт – праворуч. – А що тодi лiворуч? – Не дивися на мене з таким осудом, у своему вiцi я можу робити все, що забажаю! – Заспокой мене. Це ти так бiль погамовуеш? – Одразу пафоснi слова! Як я взагалi могла виростити настiльки серйозного сина? Де ж я припустилася помилки у вихованнi? – Нормальнi батьки скаржилися б на протилежне, хiба нi? – Визнай, «нормальнi батьки» – ще тi зануди. Перш нiж стати твоею матiр’ю, я була дiвчиною з поколiння «травня 68-го»5. Ми iздили без паскiв безпеки – i волосся майорiло на вiтрi; ми пили, курили i смiялися з усього, особливо iз себе самих, не боячись нiкого образити. Ми протестували, щоб розширити нашi свободи, а не обмежити iх, i чудово знали, що таке особисте життя. Життя багатьох iз нас виявилося дуже коротким, але тiльки тодi воно й було справжнiм! – Що саме ти кладеш у своi косяки? – навмисно вiдсторонено запитав Тома. – А що я маю туди класти? Траву! Проте дуже хорошу. Це як з вином: хмелiти треба тiльки вiд найкращих сортiв, iнакше це банально i жалюгiдно. Визнаю, вони трохи замiцнi для незвиклоi людини. Можливо, голова гудiтиме, коли прокинешся, але не хвилюйся, нiчого такого, що зiпсувало б твiй концерт. Але ж не мiг ти опинитися в такому станi через мою маленьку самокрутку! Що трапилося? Тома розповiв матерi про унiкальну галюцинацiю, яку побачив у сусiднiй кiмнатi. Жiнка замислено вислухала, а тодi визнала, що, можливо, перестаралася з дозою, коли крутила косяки. – І що вiн тобi сказав? – умощуючись, запитала вона. У ii голосi бринiла байдужiсть: нiби Тома переказував зустрiч iз сусiдами на сходовому майданчику. – Що я не випаду з вiкна. – Як дивно… А що ще? – Нiчого особливого. Щось про те, що вiн трохи забагато опiкав мене в дитинствi… – Трохи? Батько носився з тобою, як з писаною торбою, оберiгав вiд усього на свiтi. Скiльки разiв я бачила, як дорогою до школи з тебе сiм потiв сходило! Але що поробиш? Вiн був лiкарем i бачив епiдемiчнi загрози повсюди. А про мене вiн з тобою взагалi не говорив? – Мамо, то була галюцинацiя, а не свiтська бесiда. – Про таке нiколи не знаеш напевно. Я також часом бачила його увi снi, пiсля того як… – Ти з ним розмовляла? І справдi його бачила? – перервав ii Тома, пожвавившись. – Так, бачила, кажу ж тобi. І так, вiн зi мною розмовляв. – А що вiн сказав тобi? – Перепрошував, от тiльки його вибачення не мали значення. Вечорами, коли вiн приходив до мене, я була трохи пiд кайфом, тому й не зiзнавалася тобi. Батько в доброму здоров’i? – Такий, як i завжди… Але вiдповiдати на твоi питання – абсурд. – Ти зрадiв зустрiчi з ним? – Не впевнений. Нi. – Шкода. Не кожному випадае така нагода. – Я б чудово мiг без цього обiйтися, якщо вже тобi так цiкаво. Зрештою, я на такому не знаюся. Може, якби я не накурився, то i змiг би отримати задоволення вiд зустрiчi. – Маю генiальну iдею! Повертайся до мене ввечерi пiсля концерту, ми спробуемо вiдтворити твiй досвiд. Я б дещо хотiла йому повiдомити. Ти станеш моiм посланцем, – вона по-змовницьки пiдморгнула. Тома глибоко зiтхнув. – Мати запрошуе мене покурити з нею, щоб я передав ii повiдомлення привиду свого померлого батька. І ти ще питаеш, де припустилася помилки в моему вихованнi? – А було б краще, якби я запропонувала тобi партiю в бридж чи майстер-клас iз макраме? Іди спати, у тебе завтра концерт, поговоримо про це iншим разом. Ми маемо право зайти привiтати тебе пiсля виступу чи це також завдасть тобi дискомфорту? Тома поцiлував матiр у чоло i пiшов. Залишаючи ii дiм, вiн почувався трохи дивно, а тому вирiшив повернутися автiвкою. Чоловiк дiйшов до стоянки таксi, мiркуючи дорогою, чи не варто зателефонувати Софi. Вiн як нiколи потребував ii присутностi, жадав розмови з людиною, яка б також вважала пережиту ним ситуацiю ненормальною, яка б могла подарувати трохи спiвчуття. Але вiдмовився вiд такоi думки, щоб Софi не вважала його божевiльним. * * * Тома мешкав у двокiмнатнiй квартирi на п’ятому – горiшньому – поверсi. Довгий пiдйом пiшки поставив його на ноги, i чоловiк вiднайшов рiвновагу. Здавалося, тiло нарештi звiльнилося вiд наркотика, що невимовно втiшало молодика. Перш нiж пiти спати, вiн роззирнувся, пiдiйшов до вiкна, прилаштованого пiд самiсiньким дахом будинку, i з усмiшкою на вустах звернув погляд до неба. – Якби ти тiльки дiзнався, що я пережив сьогоднi ввечерi, то першим би розсмiявся. Я ледве не знепритомнiв вiд страху, але було дуже приемно бачити тебе, тату, хай навiть у химерному снi. Привид Реймона зачекав, доки Тома заснув, а тодi вмостився в узнiжжi його лiжка. Вiн також усмiхався, дивлячись на сина. * * * 5 Травень1968 року – перiод масштабноi студентськоi революцii й загальнонацiональних протестiв, спрямованих проти суспiльства споживацтва i старого ладу. Йшлося не стiльки про реформи в системi освiти чи економiцi, скiльки про змiни моральних звичаiв. Протестувальники виступали за смак до насолоди, iндивiдуалiзм, свободу й лiбертарiанство. Одне з ключових гасел – «Забороняти заборонено!». 3 Гамiр глядацькоi зали долинав аж до кулiс. У кожному, хто чув його, наростав страх, неначе здiйнята вiтром хвиля. Оркестр ключем вишикувався в коридорi, що вiв до сцени. Згасло свiтло, i музиканти пiшли займати своi мiсця. Вони налаштовували iнструменти в радiснiй какофонii, яка заспокоiла публiку. Потiм настала черга з’явитися пiанiсту. Колетт вигукнула «Браво!», посиливши оплески глядачiв. Диригент пiдiйшов до пюпiтра й привiтав Тома, який пiднявся зi свого стiльця й привiтався у вiдповiдь. Марсель стояв за пультом керування, тому «Стейнвей» виблискував у практично небесному свiтлi. Помах палички – i Тома наповнив легенi повiтрям, пiдняв п’ястки й зiграв восьмитактовий вступ – низку повiльних акордiв, подiбних до бемкання дзвонiв. Потiм його пальцi торкнулися клавiш зi слоновоi кiстки, вивiльняючи бурхливий потiк вiсiмок. Невдовзi до нього м’яко приедналися скрипки, тужливий спiв яких нагадав про зимовi вiтри, що мчать крiзь степ. Тома заплющив очi – й опинився дуже далеко, в росiйських степах. В iншому свiтi й iншому часi, де не iснувало нiчого, крiм романтичного ражу. Коли його пальцi здiйнялися до високих нот, Колетт пiдскочила на крiслi, щоб простежити за вправними руками, рухи яких сповнювали серце хрещеноi гордiстю. Жанна останньоi митi впiймала ii i змусила сiсти на мiсце. Виступаючи на сценi, Тома вiдчував незрiвнянну радiсть. З ним розмовляли скрипки, перегукувалися гобоi. Рахманiнов написав концерт № 2, коли лiкувався гiпнозом, i партитура розповiдае про його повернення до життя. На початку першоi частини композитор виходить iз зацiпенiння i пiд впливом магiчного заклинання розповiдае про бiль пережитих митей. Тома i Рахманiнов зливаються воедино, неначе привид композитора сидить поруч, поклавши пальцi на долонi Тома… неначе… Тома кинув швидкий погляд на залу й побачив у першому ряду батька. Старий завис над колiнами молодоi жiнки, яка навiть не здогадувалася про його присутнiсть. Пiанiст пропустив кiлька нот, добряче здивувавши диригента, але, на щастя, вiртуозно виправився. Оркестр задавав мелодiю, а фортепiано вiдповiдало йому тендiтним спiвом. Скориставшись паузою наприкiнцi першоi частини, Тома витер пiт з чола. Повiльно розпочалось адажiо, сповнене гармонii флейт i гобоiв. До них долучився Тома. Ще один швидкий погляд – батько закинув ногу на ногу й гордо всмiхнувся. Диригент озирнувся, заiнтригований черговим збоем, що потонув у нестримнiй хвилi оркестровоi музики. Тома виправився пiд час потужноi атаки й вишуканого стакато. – Щось йому заважае, – прошепотiла Колетт. – От ти якраз i заважаеш, замовкни, – буркнула Жанна. – Вiн пiтнiе, наче в лазнi, хоча в залi пануе крижаний холод. – На нього прожектори свiтять. Стули нарештi пельку. – Поглянь, вiн кидае дивнi погляди на дiвчину в першому ряду. Та годi, я ж не божевiльна, ти ж сама бачиш, що з ним щось не так. – Це з тобою щось не так. У нього все чудово, i грае вiн, як бог. – Ну, якщо ти наполягаеш, я замовкну. – Ось так, слухай i мовчи. Сусiди почали шикати на iхне базiкання. Жанна покаянно й заспокiйливо всмiхнулася до них, показуючи, що в ii подруги не всi вдома. – Виставляеш мене схибленою, хоча тобi самiй клепки бракуе, – буркнула Колетт. Коли почалася третя частина, Тома залишив росiйськi степи. Пiд час тривалого оркестрового алегро пiанiст щосили намагався зосередитися й не позирати на крiсло, де Реймон то закидав ноги одна на одну, то ставив iх рiвно. Це страшенно дратувало Тома: ставши привидом, батько бiльше не мусив удавати, буцiмто йому незручно сидiти. На Тома чекало довге соло. Якщо вiн припуститься помилки, жоден iнструмент не витягне його з халепи. Похмурi погляди диригента вже натякали на те, що чекае на пiанiста наприкiнцi концерту. Треба було протриматися, доки не прийде пiдмога – флейти й гобоi, – протриматися до останньоi ноти попри тремтiння в пальцях, краплинки поту, що виблискували на чолi, i серце, ладне вискочити з грудей через примарну з’яву. Не повертати голову, забути про залу, не думати нi про кого, крiм матерi й хрещеноi, якi навiдають його в гримерцi. Це лишень маленький напад панiки, про який батько розповiдав напередоднi… Але нi, абсурдна думка. Батько нiчого не мiг йому розповiсти, бо пiшов у засвiти ще п’ять рокiв тому. Тома зiграв чотири фiнальнi акорди – i частина трiумфально завершилася, захопивши залу. Колетт пiдскочила з криками «Браво!», i всi глядачi приедналися до неi, оглушивши музикантiв громом аплодисментiв. Диригент подав руку пiанiстовi, дякуючи йому за гру, але коли iхнi погляди перетнулися, Тома безпомильно прочитав лють. Вiн вийшов на авансцену i тричi вклонився. Вибухнули оплески. Потiм пiдвелись iншi музиканти, щоб вислухати подяку пiдкореноi публiки. Опустилася завiса, а до зали повернулося свiтло. Диригент склав паличку й рушив до кулiс. – Вибачте, – перепросив Тома. – Я не дуже добре почувався. – Я це зауважив. Нiчого серйозного? – Нiчого такого, що б зашкодило завтрашньому виступу, присягаюся. – Сподiваюся, – зверхньо вiдповiв диригент i рушив до своеi гримерки. А Тома пiшов до своеi. Зняв фрак i чорнi штани, убрався в джинси й футболку. Вiн замислено сiв на стiлець навпроти дзеркала, запитуючи себе: може, варто порадитися зi спецiалiстом? У дверi постукали. Не встиг Тома вiдгукнутися, як тi прочинилися. Зморений пiанiст очiкував побачити матiр i хрещену, але цього вечора сюрпризи ще не закiнчилися, тому вiн опинився сам на сам iз Софi. – Це був не Брамс, але ти також непогано впорався, – усмiхнулася вона. Дiвчинi неймовiрно пасувала довга чорна сукня. Софi вклала волосся, неначе для вистави, нагадуючи Тома про часи, коли вони виступали на однiй сценi. – Я не знав, що ти в Парижi, – вiдповiв вiн, пiдводячись. – Примхи життя. Завтра iду далi. Я сумнiвалася, чи варто заходити до тебе, i думала написати, уже повернувшись iз Рима. Але ти здавався таким самотнiм у мить прощання. – Ти прийшла, це дуже важливо для мене. – Проходячи зранку повз будiвлю, я побачила твое iм’я на афiшi. Та нi, це дурна брехня, – мовила вона. – Часом я стежу за твоiми турне на вiдстанi. Не запитуй чому, сама не знаю. – Хочеш пiти кудись повечеряти? – запропонував Тома. – Тома, я зустрiла одну людину. Людину, з якою менi добре. Я подумала, що зараз хороша нагода сказати тобi про це. – Ти не мусиш передi мною звiтуватися. – Знаю, але так краще. Ти не гнiваешся на мене? – За те, що ти щаслива? Чому я маю на тебе гнiватися? – Тому що з тобою я також була щасливою. Ти вiв мене за собою, але не тягнув, тримав у руках, але не затримував, любив мене, але не жадав. Нiчого тобi не нагадуе? Та байдуже, це життя, я нi про що не шкодую. – «Сезар i Розалi»6. Ми кiлька разiв дивилися фiльм, коли виступали в Стокгольмi. Дубляж був шведський, тому я переказував тобi дiалоги. – Навiть не усвiдомлюючи, як боляче менi було. – Вiн музикант? – Нi. І тому, гадаю, наша iсторiя мае шанс. Вiн мешкае в Римi, ресторатор. Визнаю, це не дуже музично, але ми з тобою наче моряки. Нам потрiбна тиха гавань, щоб не пiти на дно. – Я нiчого в цьому не тямлю. Мабуть, ти маеш рацiю. Софi наблизилася, притиснулася до Тома i погладила його щоку. – Ти також заслуговуеш на щастя, мiй Тома. І коли зустрiнеш ту едину, не вiдпускай ii так, як вiдпустив мене. Знайди в собi смiливiсть бажати кохання. Вона поцiлувала його в чоло i, розвернувшись, пiшла до дверей. – Я помиляюся чи ти справдi пропустив кiлька тактiв пiд час адажiо? Промовивши це, вона зникла. Тома почекав кiлька секунд, а тодi замислено повернувся в крiсло. – Яка вправна демонстрацiя жiночого генiю! – вигукнув батько, з’явившись у дзеркалi. – Певно, вона збiса ретельно продумала свою помсту, але визнаю, це було на найвищому рiвнi. Яка жорстокiсть! А як вона погладила твою щоку, наче по-материнськи! От же ж гадюка, от же ж талант! – додав вiн, удаючи оплески. – Шах i мат, старий, вона поклала тебе на лопатки. – Може, даси менi нарештi спокiй? – буркнув Тома. – Пiсля того, що я тiльки-но побачив? І не мрiй. Я навiть не уявляв, що настiльки занедбав твое виховання почуттiв. Сподiваюся, ти затямиш урок, який вона тобi дала. Їй знадобилися всього двi хвилини й кiлька речень, аби показати, що ти тепер – тiльки спогад. Це наче волейбол: спершу вона пiдбiгае до сiтки, щоб нагадати про близькiсть, яка досi вас еднае, а потiм переходить до рiшучоi атаки, показуючи, що ти втратив свое щастя – яке, звiсно, втiлюе сама. У тебе не було жодного шансу вiдбити м’яч. Мушу визнати: неймовiрно. Їй мало було збити тебе з нiг, вона вирiшила копнути твiй труп, звернувши увагу на фальшивi ноти. От уже стерво! – Ти завершив? – Я сказав те, що мусив, ось i все. – А фальшивими нотами я завдячую тобi. – Та невже? А тобi не бракуе нахабства. Наскiльки менi вiдомо, це не я був на сценi. – Але ти сидiв у першому ряду на колiнах якоiсь панянки, нiби випадково. І справдi, що могло мене вiдволiкти? – У мене не так багато часу, тому не дорiкай менi тим, що я прийшов послухати сина. – А в тебе були цiкавiшi справи? – Я мiг би провести вечiр у «Лiдо»7 i, користуючись незвичнiстю свого стану, спокiйно пройти за кулiси. – Але тебе не може бути там, у дзеркалi! Ти не можеш розмовляти зi мною, не можеш iснувати, бо ти помер! – Отже, одне з двох: або ти вперто заперечуватимеш усе, що вiдбуваеться, i ми втрачатимемо цiннi митi у здогадах, або ти визнаеш, що деякi речi вiдбуваються, навiть якщо ми й не маемо для них рацiонального пояснення. Коли ще я був хлопчиськом – а саме в серединi минулого столiття, – вважалося, буцiмто неможливо пересадити серце. Однак це вдалося. А за столiття до того вважалося, начебто неможливо лiтати, хоча сьогоднi до Сан-Франциско дiстаються всього за одинадцять годин лiтаком. Тобi ще приклади потрiбнi? – Але ж привидiв не бувае! – У такому разi тибетцi, китайцi, японцi й шотландцi – усi цi культури, що протягом столiть шанували iх, – просто купка тупакiв, тодi як ти, саме ти – носiй iстини. Яка скромнiсть! У дверi знову постукали, i Тома роздратовано запитав, хто там. – Це твоя мати i Колетт, – прошепотiв Реймон. – А на кого ти ще чекав? Сам розумiеш: нi слова про нас. Я зникаю. Повернуся, щойно вони пiдуть. Тома пiдвiвся й пiшов вiдчиняти дверi. Колетт забiгла першою, а за нею прослизнула Жанна. – Ти неймовiрно виступив! – вигукнула хрещена. – Один цьом – i ми тiкаемо. Якщо ти, звiсно, не хочеш хильнути по келишку з двома старенькими дамами. Твоя матуся розповiдае всiм i кожному, що я ку-ку. – Ти його виснажуеш, Колетт, – зiтхнула Жанна. – Та годi, я хвилин десять не скаржилася точно. Тома обiйняв матiр. – Публiка була на сьомому небi, – мовила Жанна. – Облиш небо в спокоi, – зiтхнув Тома. – Я зiграв препаскудно. Пощастило, що оркестр мене пiдтримав. – А що я казала! – переможно вигукнула Колетт. – Я помiтила, що ти був як не в своiй тарiлцi, але запевняю: слухачi бачили в цьому тiльки запал. Твоя рiдна мати нiчого не помiтила. А кого це ти так розглядав у першому ряду? – Людину, яка давно зникла з мого життя, – вiдповiв Тома, зиркнувши на свое вiдображення в дзеркалi. Жiнки заiнтриговано перезирнулися. Жанна взяла подругу пiд руку й потягнула до виходу. – Даймо йому спокiй, вiн стомився. Це мiй син, я знаю його краще, нiж ти. Вона попрощалася, випхала Колетт, подарувала синовi повiтряний поцiлунок i вийшла. З коридору до Тома долинули протести хрещеноi, а потiм знову запала тиша. Дзеркало вiдбивало тiльки риси його обличчя. Мати мала рацiю: вiн був блiдим як смерть. Тома повiсив сценiчне вбрання, схопив шкiряну сумку, вимкнув свiтло в гримерцi й вийшов. За кулiсами зустрiв Марселя, який обмежився простим «доброго вечора». Тома вибiг через чорний хiд i побачив батька, що сидiв на капотi машини, закинувши ногу на ногу. – Я б iз радiстю запросив тебе на вечерю, але… Можу скласти компанiю, якщо хочеш пiти перекусити. – Я просто хочу побути на самотi. – Ну й дурень, – мовив батько, поклавши йому руку на плече. – Не варто було тобi так казати. – Що менi не варто було казати? – запитав чоловiк, який саме проходив повз Тома. – Нiчого, я не до вас звертався. – Ви звернулися до мене на «ти», а це таки щось. – Та нi, все ж таки нiчого, – роздратовано вiдповiв Тома. – Даруйте, що наполягаю, але ви зазначили, що менi не варто було чогось казати. Тобто, по-вашому, я щось сказав. Тома пильно поглянув на незнайомця. – Мабуть, справа у випускних газах i атмосферному забрудненнi. Усi навколо божеволiють. – Ретельнiше добирайте слова, юначе. З нас двох божевiльний – ви. Ви розмовляли самi з собою. Тома знизав плечима й рушив далi. Повернувши голову, побачив, що батько навiть не приховуе втiхи. – По-твоему, це смiшно? – Визнай, це було доволi весело. Я нiби почув скетч Реймона Девоса8. – Кого? – Не зважай, ти надто молодий. – Чому ти тут? Чому я бачу тебе i чую? – Гадаю, вiдповiдь «тому що» тебе не задовольнить. Тодi я б хотiв зачекати, доки ми дiстанемося до тебе. Там ти сядеш i вислухаеш мене. Слiд поговорити. – А потiм ти даси менi спокiй? – Невже так нестерпно мене бачити? – Я не це хотiв сказати. Було так важко, коли тебе не стало. Ти займав стiльки простору. Мама казала, що знадобиться час, що я проходитиму через рiзнi стадii, але я й гадки не мав, що все аж так масштабно. – Мати часто згадувала про мене пiсля похорону? – Ти усвiдомлюеш, що це питання не мае сенсу? – У моему станi усвiдомлення – доволi абстрактна матерiя. І що ти маеш на увазi, коли кажеш, що «я займав стiльки простору»? Я тебе затьмарював? Тома штовхнув дверi пiд’iзду. Пiдняв голову до сходового майданчика i побачив, що батько сперся на перила останнього поверху. – А я гадав, що привиди повiльно сунуть i гуркотять ланцюгами! – зiтхнув пiанiст. Вiн зайшов до квартири, почепив сумку на вiшак, узяв iз холодильника пива й гепнувся на диван. Батько вмостився у крiслi навпроти. – Оця твоя звичка схрещувати ноги. Ти навiть уявити не можеш, наскiльки вона дратуе! Ще за твого життя варто було менi це побачити – i бажання розмовляти зникало. – Я тут нi до чого. Я мав надто довгi ноги й не мiг вирiшити, що з ними робити. Якi ще з моiх звичок тебе дратували? – Що привело тебе сюди? Вiдчуття незавершеностi? – Не нахабнiй, Тома, я досi твiй батько. – Ти так наполегливо мене переслiдуеш, що про це неможливо забути. – Я повернувся, бо хочу попросити в тебе про важливу послугу. Якщо погодишся виконати ii, обiцяю дати тобi спокiй. Але спершу я хотiв би дещо розповiсти тобi про себе, якщо тебе це не образить, звiсно. У вiдповiдь син промовчав, тому батько скипiв: – Чому ти сидиш, наче води в рот набрав, такий холодний i вiдсторонений? Ти на мене гнiваешся? Я дав тобi замало любовi? – Ти наче гора, на яку я повсякчас прагнув пiднятися – i водночас боявся дiстатися вершини. Ти ж був великим хiрургом, що рятував життя, а я… я просто грав на пiанiно. – То й що? Ти наповнюеш життя красою. Якби ти тiльки бачив, як публiка дивилася на тебе! Мене охопили гордiсть i зворушення. Так, я врятував кiлькох людей, але менi нiхто не аплодував пiсля виходу з операцiйноi. І не було чути вiтань, щойно концерт скальпелiв завершувався. – А ти, виявляеться, схильний до красномовства. – Переваги потойбiччя, – поважно вiдповiв батько. – Гаразд, я тебе вислухаю, а потiм ти даси менi поспати, бо я дуже виснажений. Обiцяеш? – Присягаюся! – батько вдав, нiби плюе на пiдлогу. – Так-так, як же менi почати? – Може, поясниш свою присутнiсть? – На жаль, не маю права. Мене позбавили його, коли дали цю маленьку вiдпустку. – Маленька вiдпустка… Як в армii? – Нi, але вважай так, якщо хочеш. Варто було батьковi змовкнути, як Тома вибухнув смiхом. – Ти закiнчив кепкувати з мене? – поцiкавився Реймон. – І як тобi могло таке спасти на думку? Я посеред ночi розмовляю з привидом власного батька… Ну ж бо, продовжуй. Здаеться, моi печалi ще не завершилися, – додав вiн, витираючи очi тильним боком долонi. – Ти потрiбен менi, аби закiнчити справу, вiд якоi залежить моя вiчнiсть. – Ну звiсно, тепер усе зрозумiло! Тебе вiдрядили на землю, аби ти врятував людство, як колись рятував своiх пацiентiв. Такий собi Дон Кiхот. І ти вирiшив, що син непогано впораеться з роллю Санчо. – Годi вже клеiти дурня, справа термiнова. – Що може бути термiнового, коли ти мертвий? – Одного дня ти зрозумiеш, i сподiваюся, це трапиться якомога пiзнiше. То дозволиш менi все пояснити чи й далi перебиватимеш через кожне слово? Тома погодився замовкнути. Вiн не сумнiвався, що переживае чудернацький сон, вiд якого рано чи пiзно прокинеться. Ця думка заспокоювала юнака, доки вiн слухав батька. – Ми з твоею матiр’ю давно перестали бути справжньою парою. – Теж менi новина. Ти пiшов з дому за десять рокiв до смертi. – Я кажу про iншi часи. Невдовзi пiсля твого народження вiд нашого спiльного життя не лишилося нiчого, крiм дружби. – Дякую. Якби в мене був психiатр, то така iнформацiя забезпечила б йому розкiшну пенсiю ще до кiнця мого лiкування. – До твоеi появи на свiт усе було iнакше. У тi роки ми щиро кохали одне одного, але з часом вiддалилися. Частково в тому е i моя провина. – Що ти маеш на увазi, коли кажеш «частково»? – Я зустрiв iншу жiнку. – У тебе була iнтрижка? Та невже. Ти, який мав бажання i хист спокушати все, що траплялося на твоему шляху, вважаеш це одкровенням? – Ти помиляешся щодо мене. Я любив подобатися, але ласим до дiвчат не був. А щодо мого великого кохання, я так i не змiг його прожити. Мабуть, саме тому воно i не згасло. – Це та анестезистка з лiкарнi, яка дивилася на тебе голодними очима? Я завжди пiдозрював, що мiж вами щось е. – Ти пам’ятаеш Вiолетт? – Щоразу, коли я приходив до тебе на роботу, вона гладила менi голову, неначе я пудель, сюсюкала й казала, що я – викапаний ти. – Та нi, йдеться не про неi. Може, у нас i була маленька пригода, але вона минула без наслiдкiв. – Для тебе чи для мами? – Будеш судити мене разом зi своiм психiатром, коли таки заведеш його, а поки що дозволь продовжити розповiдь. – Зеленоока педiатриня! – Та годi! Я зустрiв Камiллу не в лiкарнi. – Отже, Камiлла. І де ви познайомилися? – Пригадуеш морський курорт, куди ми iздили на лiто? – У дитинствi я всi канiкули збирав мушельки в замуленому пiску, катався на каруселi або на понi, грав у мiнiгольф – i завжди програвав, – пiкнiкував на узбережжi, поiдаючи запаси з маминого кошика… Були ще прогулянки навколо маяка, млинцi в полуденну пору на терасi пляжного ресторанчика й партii в «Монополiю», коли дощило… Я б мусив захворiти на амнезiю, щоб забути таку монотонну рутину. – Неправда, на канiкулах ти розважався без кiнця! – Ти хоч раз запитував мене, чи справдi я розважався без кiнця? Кинувши на сина обережний погляд, Реймон продовжив: – Ось там ми i зустрiлися. – Страшенно радий про це дiзнатися. І до чого тут я? – Справа в тому, що збирання молюскiв, каруселi, кiнний клуб i поiдання млинцiв були для нас нагодою побачитися. Скажiмо, ти був приводом для кожноi з наших зустрiчей. – Ти використовував мене як прикриття? Це огидно! – Що ти там собi науявляв?! Ми не робили нiчого поганого, Тома, ми мовчки кохали одне одного, щоб вас захистити. Часом потай брали одне одного за руку – i нашi серця вискакували з грудей, а часом ненароком торкалися одне до одного, просто торкалися, хоча здебiльшого обмiнювалися нiжними поглядами. – Не хочу знати подробиць! – не стримався Тома. – Тобi вже не п’ять, ти мiг би зробити над собою зусилля й вислухати мене, не перетягуючи ковдру на себе? – Свiт догори дригом. Хочеш дiзнатися, що менi насправдi подобалося в канiкулах пiд тим тоскно-сiрим небом? Нарештi ти був зi мною, а не в операцiйнiй iз пацiентами, що зазвичай поглинали всього тебе. Ми могли провести час разом, тiльки ми удвох. Тому я не бажаю дiзнаватися, що митi, якi ти присвячував менi, були для тебе лише приводом для зустрiчей iз коханкою. – Камiлла не була моею коханкою, вона втiлювала в собi дещо значно бiльше. А ти, запитував ти хоч раз, чи менi весело, чи я щасливий, чи все в мене гаразд? – Я був лише дитиною! – вигукнув Тома. – Ти вирiс, а я вмирав вiд самотностi! – закричав у вiдповiдь батько. – А мама? – Твоя мати тут нi до чого, i я тим паче. Тома, це було кохання з першого погляду. Такi речi неможливо пояснити, – уже тихiше мовив Реймон. – Розмови з привидом батька – тим паче! Я хочу спати, а ти йди переслiдуй когось iншого – кого забажаеш, – але не бiля мого лiжка. – Як хочеш, продовжимо розмову завтра. Певно, концерт тебе виснажив. Зараз не найкращий час розповiдати тобi про це все. Тома пiдвiвся й пiшов до спальнi. За крок до дверей озирнувся й кинув на батька злий погляд. – Не буде жодного завтра, бо сьогоднiшнього вечора не iснувало, як i цiеi розмови. Я переживаю жахiття, у якому мене навiдали всi можливi болi й тривоги: Софi, ти, фальшивi ноти в «Плейелi», нестерпний погляд диригента, знiчений вигляд Марселя. Я досi в мами, сплю на диванi у вiтальнi, а коли прокинуся, нiчого з цього не трапиться. Ми досi вшановуватимемо роковини твоеi смертi, я не зустрiнуся з Софi, мiй концерт iще не вiдбудеться, а про канiкули з татом у мене лишаться тiльки найкращi спогади. * * * 6 «Сезар i Розалi» (фр. Cеsar et Rosalie) – французька драматична комедiя Клода Соте 1972 р. У головних ролях – Ів Монтан i Ромi Шнайдер. 7 «Лiдо» (фр. Lido) – паризьке кабаре на Єлисейських Полях, iснуе з 1946 р. Друге за популярнiстю пiсля «Мулен-Руж». 8 Реймон Девос – франко-бельгiйський гуморист, вiдомий словесними iграми, каламбурами, парадоксами й пантомiмою. 4 Тома почав навпомацки шукати будильник. Охоплений дрiмотою, молодик розплющив очi й усвiдомив, що з обiймiв сну його вирвав телефонний дзвiнок. Вiн мляво потягнувся до смартфона й зиркнув на екран. Скидати виклик було марно: мати телефонуватиме, доки вiн нарештi не вiзьме слухавки. Вона вилила йому у вухо цiлу повiнь слiв. Їi голос мав дар заспокоювати збентежену душу, тож, приклавши телефон до вуха, Тома слухав, вряди-годи перериваючи материну лiтанiю бурчанням. – Тобi вдалося вiдпочити? – М-м-м… – Менi прикро, що ти так погано почувався пiсля косяка; дарма я легковажно поставилася до цього. Кожен реагуе по-своему. Твiй батько мав бридку звичку смiятися з моеi алергii, вважав, буцiмто вона iснуе тiльки в моiй головi. Але чи в кровi, чи в головi, а результат однаковий, правда ж? – М-м-м… – Розумiеш, любий, для мене це часник. Варто самого лишень запаху часнику в стравi – i я цiлу нiч не сплю, точнiше, не спить мiй шлунок … – М-м-м… – Ти мав жахливий вигляд, я так себе за це картала. Сподiваюся, побiчнi ефекти вже минули, а якщо нi, скористайся старими добрими засобами вiд похмiлля. Немае нiчого кращого за томатний сiк, щоб зранку стати на ноги. Лимонний також згодиться. У будь-якому разi, попри кепське самопочуття, ти чудово виступав. – М-м-м… – Ми з хрещеною прийдемо тебе послухати сьогоднi. Я простежу, щоб вона тобi не заважала. Не забудь, прошу, лишити для нас два квитки в касi! – М-м-м… – Вибач, я забагато базiкаю. Це не Колетт складе менi компанiю, а навпаки, я прийду разом з Колетт. Ми заскочимо обiйняти тебе в гримерцi. Знаеш, я так пишаюся тобою! Нiколи не стомлюся це повторювати. А котра зараз година? Тiльки восьма? Господи, ще так рано! – Так. – Тодi засинай, любий, я тебе люблю. До вечора. Тома кинув телефон на килим, широко розплющив очi, обвiв поглядом кiмнату i з полегшенням зрозумiв, що ii огортае тиша й золотавий серпанок ранку. Абсолютна самотнiсть нарештi розбудила його чуття. Якщо мати просила вiдкласти квитки, отже, вчора вона не приходила на його концерт, i неправдоподiбного вечора не iснувало. Нi концерту, нi збоiв, нi Софi. І головне – жодного привида. Перш нiж повнiстю насолодитися радiстю, Тома пiдвiвся й покликав батька. – Тату? Тату, ти тут? Якщо ти десь заховався, щоб налякати мене, це не смiшно. У пам’ятi зринув чудернацький спогад. Весела розвага, в яку вони з батьком грались iз самого дитинства, полягала в тому, що слiд було десь заховатися й раптово вискочити, налякавши iншого. Цей жарт з’явився, коли Тома було шiсть рокiв, i нiколи не зникав. Вони ховалися за деревами на виходi зi школи, в унiверситетському гардеробi, у пiд’iздi будинкiв один одного, у кабiнi лiфта, за кулiсами концертних залiв, навiть у лiкарнi, коли Тома вдавалося прослизнути пiд батькiв стiл, змовившись iз секретаркою. Будь-яке мiсце пасувало для втiлення улюбленого жарту, тiльки сцена й операцiйна були оголошенi забороненими зонами. – Тату? – ще раз покликав Тома, рiзко вiдчиняючи дверцята шафи, де зберiгалися тiльки валiза й пальто. Вiн самотньо увiмкнув кавоварку й умостився в куточку на кухнi, щоб поснiдати. У душi панувала легка бентега. Стоячи згодом пiд потоками води, Тома вiдчув потребу з кимось поговорити, розповiсти про свiй сон, аби назавжди його забути. Був у нього добрий приятель, можна сказати друг, Сiльвен – психiатр i шанувальник музики. Тома чимало разiв дарував йому квитки на концерти, тож чому б зараз не попросити про послугу? Тома зателефонував друговi, щоб запросити його на обiд. Сiльвен дурним не був, тому зауважив, що голос у слухавцi радше свiдчить про бажання поговорити, нiж з’iсти стейк iз картоплею фрi. Ресторан – не найкраще мiсце для того, щоб зняти тягар iз душi. – До речi, а тебе, бува, не сердечнi справи непокоять? – поцiкавився друг. – Розумiеш, психiатр – не порадник з особистих питань. – Тут iнша справа, – запевнив його Тома, – i ти маеш рацiю, краще нам зустрiтись у спокiйнiшому мiсцi. Те, що я тобi розповiм, – абсолютне божевiлля. Заiнтригований Сiльвен призначив йому зустрiч у своему кабiнетi ближче до полудня. * * * Тома вирiшив сiсти в крiсло (його не тiшила перспектива лягати на диван). – Навiть якщо не йдеться про консультацiю у звичному сенсi слова, ти ж зберiгатимеш лiкарську таемницю? – Стриманiсть – це риса характеру, старий, але так, усе, що ти менi скажеш, лишиться в цих стiнах. А тепер, якщо хочеш, щоб я тобi допомiг, розкажи, що привело тебе сюди. Тома детально переповiв усе, що пережив… чи гадав, що пережив. Лiкар уважно слухав цiлу годину, не перериваючи, лише вряди-годи робив нотатки. Коли Тома закiнчив, Сiльвен попросив його власними словами сформулювати ще не поставлене запитання, яке змусило його термiново прийти до психiатра. – Те, що я розповiв тобi, позбавлено сенсу, однак воно видавалося абсолютно реальним. Як гадаеш, чи мiг звичайнiсiнький косяк аж так пошкодити моi нейрони, щоб я збожеволiв? – Нiколи не говори про божевiлля з психiатром, у нас на це слово табу. Нiхто не божевiльний. Як тобi вiдомо, кожен мае власне сприйняття реальностi. Точнiше кажучи, реальнiсть суб’ективна. Коли ти граеш перед глядачами, то фiзично перебуваеш на сценi, але твоя свiдомiсть – деiнде. Твiй мозок дистанцiюеться, наче увi снi, й те саме вiдбуваеться, коли ми поринаемо в дрiмоту. А прокинувшись i вiдчувши, що сон iще зовсiм поруч, ми намагаемося вiддiлити iстинне вiд хибного, а сон переслiдуе нас, доки не розтане. – Який сьогоднi день? – Середа. – Отже, вчорашнiй день таки iснував! – Кожне «сьогоднi» мае свое «вчора», друже, це беззаперечний факт! Але ти мiг прожити день у гiпнотичному станi. Таке трапляеться з багатьма людьми. Інодi тривае якусь мить, неначе бентежне дежавю, а iнодi трохи довше. Досить маленького емоцiйного шоку. Хiмiя нашого мозку повниться незбагненними ресурсами. – Гадаеш, психотропна речовина могла мати такий тривалий ефект? – Усе залежить вiд речовини. Але яким би потужним не був той косяк, не вiн спричинив твою проблему. Ти пiдсiв на значно сильнiший i серйознiший наркотик: юдейсько-християнське почуття провини. – М-м-м… – Чи дорiкав тобi батько пiд час цiеi сцени? Тома кивнув. – Я так i знав. І чим саме? – Точно не впевнений, гадаю, щось про те, що я так нiколи й не спромiгся поцiкавитися, чи був вiн щасливий… – Ось бачиш, варто лишень про це заговорити, як спогад розвiюеться. А хто ще навiдував тебе увi снi? До батькiвськоi постатi повернемося пiзнiше. – Я вже казав: Софi. – Софi, з якою ти розiйшовся, бо не змiг узяти на себе вiдповiдальнiсть i вибудувати з нею справжнi стосунки. – Так, зрештою, мабуть, – буркнув Тома. – Але вона насправдi цього бажала. Тома знову кивнув. – А хто ще? – Мати i хрещена. – Двi жiнки, яких ти любиш усiм серцем i яких нiколи не змiг би вiдштовхнути. Двi жiнки, з якими ти нiколи не змагався, як це часто бувало з батьком. – Я не бачу зв’язку. – А я бачу. І все, бiльше нiкого? – Нiби нiкого. Був iще перехожий на вулицi. Його слова не мали сенсу, але вони розважили мого батька. Тато зробив алюзiю на якогось гумориста, зазначивши, що я надто молодий, аби його знати. – Може, ти i надто молодий, але надiлений дуже ясним розумом, який скористався безликим перехожим, щоб нагадати тобi про дитячi травми. Це втiлення неуважностi дорослих, якi не чують того, що iм кажуть дiти. Гадаю, ти розумiеш загальну iдею. Тепер тобi краще? – Можливо, але досi лишаеться невеликий сумнiв. – Тодi поставлю ще одне запитання, аби повнiстю тебе заспокоiти: ти певен, що не пропустив нiкого з тих, про кого згадував? – Диригента? – Диригент! Утiлення влади – i не будь-якоi. Вiн единий, хто, на твою думку, може оцiнювати твою майстернiсть i схвалювати ii. Пригадую, в нашi шкiльнi роки в тебе було чимало проблем з авторитетами. Ми вже наближаемось до мети, але декого бракуе, i не випадково ти досi його не назвав. – Сiльвене, щиро, я гадки не маю. – Ну, звiсно, себе розгледiти найважче. Подумай iще. – Марсель? – Точно. Марсель, свiтлотехнiк. Вiн вмикае i вимикае свiтло, а також доповнюе всi своi фрази словами «Повiрте менi». – А до чого тут узагалi Марсель? – Марсель – це твоя свiдомiсть. Твое Я i Над-Я, що постiйно перебувають у конфлiктi. І все це жахiття, яке видаеться тобi настiльки реальним i виринае, нiби випадково, на роковини батьковоi смертi, – це нагадування свiдомостi, яка каже тобi: «Мiй маленький Тома, ти ще не до кiнця вiдплакав по батьковi, i навiть якщо Марсель каже “Повiр менi”, Над-Марсель радить йому не вiрити, адже тобi ще слiд пройти довгий шлях». – Усе це сказав менi Марсель? – Так, – поважно вiдповiв психiатр. – Якщо ти вважаеш, що вiн менi таке сказав, я тобi вiрю. – Ось бачиш, ти замикаеш коло. Ти вiриш менi, вiриш Марселю, вiриш абсолютно всiм, але зараз головне, щоб ти повiрив у себе, прийняв, що поруч бiльше немае батька, який може тебе захистити, а також прийняв власну смертнiсть i бiльше не боявся заводити стосунки з якоюсь новою Софi. Я б iз радiстю провiв весь день у твоему товариствi, але на мене чекають iншi пацiенти, i iхнi стани значно складнiшi за твоi. Розважся сьогоднi ввечерi. Ти не гратимеш фальшиво, твоя мати буде на сьомому небi, i нi Софi, нi привид твого батька не переслiдуватимуть тебе. – Я тобi щось винен? – запитав Тома, пiдводячись. – Якось пригостиш обiдом. Але якщо тобi вдасться роздобути квитки на концерт Вердi в Оперi Гарнье, моя вдячнiсть не знатиме меж. Сiльвен провiв Тома до дверей кабiнету, поплескав його по плечу й запевнив, що скоро все налагодиться, якщо досi не налагодилося. На вулицi Тома вiдчув, що йому навiть iти легше стало. Щоб позбутись останнiх сумнiвiв, вiн узяв до рук телефон i набрав свою колишню дiвчину. – Тома? – здивовано вiдповiла Софi. – Вибач, я не хотiв би заважати, особливо якщо ти не сама, але маю поставити тобi нагальне питання. Надовго не затримаю. Чи приходила ти вчора до мене в гримерку пiсля концерту? Не можу збагнути, чи було це частиною iлюзii, чи iстиною. Я схиляюся до варiанту з маренням. Ти видавалась абсолютно реальною, чесно кажучи, мала чудовий вигляд, але те, що ти казала, було настiльки неправдоподiбним, що я засумнiвався, прокинувшись сьогоднi зранку. І хоча твiй вiзит не став окрасою програми того сюрреалiстичного дня, вiн у певному сенсi вплинув на атмосферу, тому я просто хотiв позбутися сумнiвiв. Розумiеш? Запала тиша. Тома запитав себе, чи не кинула дiвчина, бува, слухавку. – Софi? – Я тут, – прошепотiла вона. – Знаеш, Тома, певно, я утнула величезну дурницю, вiдпустивши тебе. Слiд було проявити терплячiсть. Навряд чи менi трапиться багато таких божевiльних генiiв, як ти. Не знаю, правда, добре це чи погано для мене. Цього разу дiвчина поклала слухавку. Тома зауважив, що вона так i не вiдповiла на його запитання… Або ж вiн хибно його сформулював. Чоловiк рушив далi й дiйшов висновку, що краще бiльше про це не думати, забути про гiпнотичний, за визначенням Сiльвена, день, i головне – зосередитися на вечiрньому концертi. Сонячнi променi осявали терасу кав’ярнi «Два маго»9. Тома одразу ж примостився там, щоб насолодитися погодою, i замовив салат. Доки офiцiант побiг на кухню, Тома вирiшив пiти купити собi газету в кiоску за два кроки вiд закладу. Потiм повернувся на мiсце й подякував парi за сусiднiм столиком, яка простежила за його курткою i сумкою. Вiн спокiйно цмулив пиво, аж раптом почув за спиною свист. – Ото вже дурниць наплiв твiй психiатр, ну справдi ж! Якщо твоя свiдомiсть мае таке саме пузо, як добрий Марсель, то, певно, важкi в тебе думки. Та щоб вони скисли, всi цi твоi Я i Над-Я. Тома навiть не намагався вiдповiсти батьковi. Вiн оплатив рахунок, натягнув куртку, безтурботно взяв газету й перетнув бульвар Сен-Жермен, щоб пiдiйти до зупинки таксi. Сiв у «шкоду» й попросив водiя доправити його до концертноi зали «Плейель». Коли машина iхала вулицею Бонапарта, на сидiннi бiля водiя вигулькнув Реймон i повернувся до Тома. – Почнiмо з того, що мiж тобою i мною нiколи не було суперництва, до того ж у тебе не було жодних проблем iз авторитетами за роки навчання в школi. Я ж протирав штани на всiх тих батькiвських зборах. – Це мама протирала там штани, а не ти! – виправив його Тома. – Нi, ну серйозно, травми дитинства? Чому тодi не вивихи юностi? Або виразки старостi? Я б мiг чимало про них розповiсти, це хоча б якась конкретика. У моiй роботi не було нiчого суб’ективного, тiльки факти: ми рiжемо або не рiжемо, потiм накладаемо перев’язку – i все, крапка. Тома повернувся до вiкна й почав наспiвувати щось собi пiд нiс, нiби дитина, яка не хоче слухати, що iй кажуть. – Бажаете, щоб я увiмкнув радiо? – запитав збентежений водiй. – Нi, це не допоможе, – вiдповiв Тома. – Значно бiльше користi буде вiд тишi. – Це камiнь у мiй город, так? – поцiкавився батько. – А в чий же ще? Ти хiба не чув, як Сiльвен пояснював, що я ще не вiдплакав за тобою? А коли ти говориш про суперництво… Твоi слова щодо психiатрiв жалюгiднi. – У вас психiатричнi проблеми? – знов озвався водiй iз тривогою в голосi. – Ось бачиш, що ти провокуеш! – буркнув батьковi Тома. – Я нiчого не провокував, це ви до мене заговорили, – заперечив таксист. – А хто з нас двох сьогоднi зранку кликав iншого? «Тату? Тату?» Я спецiально зник, щоб дати тобi поспати спокiйно. Тебе мати розбудила, а не я. – Розбудила вiд жахiття, що, як я гадав, скiнчилося! – Оскiльки ми зараз на набережнiй, я можу повернути до лiкарнi Помпiду, якщо бажаете, – запропонував водiй. – Дiстанемося за десять хвилин, дорога вiльна. – Щиро дякую, та менi не потрiбно до лiкарнi. – Звiсно, як хочете, але вигляд у вас не дуже. Щоб жодних нападiв у моему таксi. – Перепрошую, я повторюю текст театральноi п’еси. – Ох, тепер зрозумiло, – з полегшенням зiтхнув водiй. – А що за п’еса? Моя дружина обожнюе театр. – «Татусь-гiпнотизер»… Трохи складна iсторiя про стосунки батька з сином. – Ну ж бо, дуркуй, – втрутився Реймон, – насмiхайся з мене. Якщо тобi хотiлося вбити батька, як люблять казати психiатри, ти досягнув свого, я вже мертвий. – Дуже смiшно! – О, так це ж iще краще, – вiдгукнувся водiй. – Бо п’еси часом такi похмурi. Але що поробиш: моя дружина обожнюе театр, а я обожнюю дружину. А з ким ви граете? – Якби ж я знав! – Ви будете самi на сценi? – У певному сенсi так. Тома змовк, а його батько, насупившись, склав руки й дивився на дорогу. Коли машина запаркувалася перед залою «Плейель», водiй повернувся i попросив у Тома автограф, повертаючи решту. До службового входу батько пiдiйшов разом iз Тома. – Гаразд, я залишуся тут i не приходитиму на виступ, щоб тобi не заважати, але потiм ти мусиш мене вислухати. Менi справдi потрiбна твоя допомога. Ти мiй син, менi бiльше немае на кого покластися, а час не стоiть на мiсцi. Помiтивши збентеження в батьковому поглядi, Тома здригнувся. За все життя вiн не бачив такоi туги в його очах. Професор був гордим чоловiком, одним iз тих, хто приховуе своi печалi, хто за всяких обставин каже, що все гаразд, а його син краще за будь-кого знав, що наразi це не так. – Добре, – вiдповiв вiн. – Зустрiнемося тут пiсля концерту, поiдемо до мене; цього разу я тебе вислухаю. Батько обiйняв Тома – i пiанiста охопила нiжнiсть. Спершу вiн завагався, але тодi також обiйняв старого, враз вiдчувши дивний, але приемний спокiй. Таксист, спостерiгаючи за сценою на вiддалi, завiв машину й вигукнув: – Ох уже цi актори! Ще тi диваки. * * * 9 «Два маго» (фр. Les Deux Magots) – лiтературна кав’ярня-ресторан у паризькому районi Сен-Жермен-де-Пре. Заклад прославився завдяки частим вiзитам Поля Верлена, Артюра Рембо, Стефана Малларме та багатьох iнших. 5 Батько чекав бiля службового виходу, спершись об вуличний лiхтар. Тома завмер на мить, щоб подивитися на його незмiнний плащ, з-пiд якого стирчали фланелевi штани й бездоганно начищенi мокасини. Реймон пiдняв голову й нiжно всмiхнувся. – Усе добре минуло? – запитав вiн. – Без жодноi фальшивоi ноти, – вiдказав Тома. – Мати була в гарному настроi? – Звiдки ти знаеш, що вона приходила до мене, якщо лишався надворi? – Я бачив, як вона заходила, – буркнув Реймон. – Ну звiсно. Поквапмося, я стомився. Тома рушив до станцii метро. – Ми не повертаемося на таксi? – захвилювався Реймон. – По-твоему, я купаюся в золотi? – Я б iз радiстю тебе спонсорував, але мiй банкiвський рахунок закрито, – пожартував Реймон. – Мене жахае метро, але якщо iншого вибору в нас немае… Попри пiзнiй час, вагон був переповнений. Тома зробив пересадку на станцii «Вiлье» i знайшов вiльне мiсце, доки потяг не заповнився на «Сен-Лазар». Батько стояв поруч, йому навiть за поручнi триматися не доводилося. – Пiдведися, – прошепотiв Реймон, вказуючи на лiтню панi, що хиталася на слабких ногах. Тома пiдскочив з лавки й запропонував iй сiсти. – Перепрошую, я замислився. Жiнка всмiхнулася до нього i з полегшенням сiла. – Дякую, що попередив, – прошепотiв батьковi Тома. – Я справдi ii не помiтив. – Та начхати на стару; з такими набряклими артерiями вона догори очима, до землi плечима, повiр моему досвiду. Але чарiвна молода жiнка, що сидить навпроти, ти ii бачив? Завдяки менi вона тебе помiтила, особливо твою галантнiсть. А з такою усмiшкою вистачить единого слова – i рибка в сiтцi. Тома вирiшив за краще не вiдповiдати, щоб не скидатися на божевiльного в переповненому метро. Привид хiрурга розчаровано зiтхнув, коли красуня вийшла на станцii «Опера», злегка торкнувшись Тома. – Треба менi взятися за твое виховання; вона ще й на «Оперi» вийшла! Мабуть, балерина. – А якби вона вийшла на «Сен-Лазар», то, певно, була б начальницею вокзалу? – запитав Тома. – Даруйте? – мовила лiтня панi. – Та нiчого, я сам iз собою розмовляю, – збентежився вiн. – Усе гаразд, зi мною постiйно таке трапляеться. Батько скрушно похитав головою. * * * Повернувшись додому, Тома поклав речi й, важко зiтхнувши, гепнувся на диван. – Ти мiг би принаймнi вдати. Невже й справдi настiльки не радий мене бачити? – Звiсно, радий. – Але якщо ти в цьому зiзнаешся, то змушений визнати, що я справдi тут. – Менi важко було пережити довгi тижнi та мiсяцi пiсля твоеi смертi. Я вже починав звикати до твоеi вiдсутностi. – Розумiю. – Нi, не розумiеш. Втративши тебе, я наче поринув у прiрву. До речi, коли я розмовляв iз твоею фотографiею, ти мене чув? Реймон пропустив повз вуха це питання, просто нiжно всмiхнувшись до сина. – Де ти був увесь цей час? – Гадки не маю; менi також важко було прощатися з життям, а розлучатися з тобою – ще складнiше. – Як воно, на тому свiтi? – Тома, – серйозно мовив батько. – Я не маю права це обговорювати. А якби й мав, навряд чи змiг би пояснити. Скажiмо так, це iнакше. – Ти щасливий там, де перебуваеш зараз? – Я бiльше не хворiю на ревматизм, це вже прогрес, а з твоею допомогою я дiйсно мiг би стати щасливим. – З моею допомогою? – Так, завдяки маленькiй послузi, про яку я вже згадував. – Це пов’язано з тiею жiнкою? – Камiлла! Я був би нескiнченно вдячним, якби ти називав ii на iм’я, – вiдповiв хiрург, умощуючись на клавiшi пiанiно. – Коли я думаю про все, що ми не прожили, про час, який нам треба надолужити… – Так, знаю, це через мене, ти вже казав. – Не лише. Просто в тi днi так справи не робилися. – Он як. Ти справдi повернувся, щоб переслiдувати мене. Сiльвен недооцiнив масштаб збиткiв. – Забудь уже про цього дурисвiта. Ти розповiдаеш йому, що бачив людину, яка повернулася з того свiту, а вiн слухае у пiввуха, веде свiтську бесiду й навiть не переймаеться тим, щоб оглянути тебе. Мiг би хоча б тиск вимiряти, невже це так складно? Якби пацiент, а тим паче друг, прийшов i розповiв менi таке, я б негайно вiдправив його на обстеження. – Це професiйна рекомендацiя? Ти гадаеш, менi варто звернутися по допомогу? – стурбовано запитав Тома. – Так, професiйна рекомендацiя, але стосуеться вона радше твого друга-психiатра. Ти в чудовiй формi, i мiзки в тебе на мiсцi. Гадаеш, я не оглянув тебе ретельно, щойно повернувся? Так, пика втомлена, але не виснажуватись у твоему вiцi – це ображати саме життя. Я у тридцять п’ять рокiв тижнями працював цiлодобово – i нiчого, не помер. – Та нi, таки помер, – вiдказав Тома. – Годi, прояви хоч трохи поваги. Наскiльки менi вiдомо, я добре тримав удар. Запевняю, у тебе все добре зi здоров’ям. Якщо викличеш швидку й поясниш, що базiкаеш iз батьковим привидом, то тебе оглядатимуть уже в клiнiцi Святоi Анни10. «А так же i е», – подумав Тома. Батько сприйняв його мовчання як дозвiл продовжувати далi. – Камiлла нещодавно померла, – мовив вiн, опустивши голову, нiби враз занурився в задуму. – Ти що, так i мовчатимеш? – А що я, по-твоему, маю сказати? Шкода, що вона померла, але я ii не знав. – Вистачило б i доброго слова. Тепер, опинившись по цей бiк, ми вирiшили нарештi возз’еднатися… назавжди. – Страшенно радий за вас, але як це стосуеться мене? Хоча знаю: того дня, коли не стане мами, моi страждання навiть не зможе полегшити думка, що ви тепер разом. – Годi лицемiрити, ти першим казав, що наше розлучення стало для тебе полегшенням. – Гаразд, але до чого у ваших планах на вiчнiсть я? – Оскiльки ти вже заговорив про вiчнiсть… хоча це поняття дуже вiдносне… щоб ми змогли ii роздiлити, нас потрiбно з’еднати. – Даруй? – Перемiшати, якщо так тобi бiльше подобаеться. Ти мусиш лише пересипати сумiш з однiеi урни в iншу й добре потрусити. Щойно наш попiл розвiють, ми станемо вiльними й навiки поеднаними. Не дивись на мене так, це не я запроваджував свiтовий порядок i точно не я встановлював правила. Звiсно, нас можна було поховати поруч, але, по-перше, для мене це вже надто пiзно, а по-друге, навiщо задовольнятися халабудою, якщо можна отримати велетенську терасу з виглядом на море? – Яка халабуда? – Могила або склеп! Не кажучи вже про сусiдiв навколо. Ми з Камiллою хочемо провести вiчнiсть на свiжому повiтрi. Я ж не прошу тебе зняти мiсяць iз неба. – А що саме ти в мене просиш? – затамувавши подих, запитав Тома. – Це простiше нiкуди. Через три днi Камiллу ховатимуть. Тобi треба лише прийти на церемонiю, зачекати на кремацiю, а потiм якось конфiскувати ii урну, змiшати мiй попiл з ii – i вуаля, справу зроблено. – Ти забув сказати, що треба ще добре потрусити, – насмiшкувато додав Тома. – Це самоочевидно. – Отже, пiдiб’емо пiдсумки. Ти хочеш, аби я приперся на похорон не знайомоi менi жiнки, яка була твоею коханкою, i викрав те, що лишиться вiд ii земноi оболонки, з-пiд носа в ii родини. – Точно! – Краще б ти попросив мiсяць, його було б легше зняти з неба. І де ж вiдбудеться ii похорон? – iронiчно запитав Тома. – У Сан-Франциско. – Ну звiсно, – видихнув вiн. – Чому ти постiйно повторюеш це «ну звiсно», ще й таким дивним тоном? – О, то справа в дивностi мого тону? – Звiсно, ти якось дивно реагуеш. – Мабуть, якби ii ховали на цвинтарi Пантен чи на Пер-Лашезi, це було б надто просто, так? – Необов’язково. І взагалi, я тут нi до чого. Повiр, це не я вiдправив ii жити так далеко. Ми були надзвичайно обережнi, але зрештою ii чоловiк усе пронюхав i забрав нас одне в одного. Вiн домовився на роботi, щоб його перевели до Калiфорнii. Егоiстично вирвав з коренем усю родину. – На мою думку, вiн учинив смiливо: залишив усе заради кохання й подався на край свiту, щоб захистити свiй шлюб. – Не заради кохання, а через ревнощi! – Якщо ця жiнка так тебе кохала, то що змусило ii поiхати за ним? – Їi донька. І ти. Через тебе я залишився в Парижi. – Я вже й забув, що зруйнував тобi життя. – Я такого не казав – та й нiколи так не вважав. У будь-якому разi вiн нiчого не досягнув, розлучивши нас. – А ти звiдки знаеш? – Коли вона поiхала, я мусив узяти на себе всю вiдповiдальнiсть, адже дозволив iй пiти, не наважившись покинути твою матiр i тебе. Я не хотiв мучити Камiллу, а тому багато мiсяцiв мовчав. Це мовчання кожен день дорого менi коштувало i завдавало ще бiльше болю, коли ми iхали вiдпочивати. Якби Камiлла знову закохалась у свого чоловiка, вона б не написала менi першою i ми б не листувалися двадцять рокiв. – Ти розповiдав про наше життя чужiй жiнцi? – Я розповiдав iй про свое життя, багато чого справдi стосувалося тебе, але не все. – А ii чоловiк? Чим вiн займався пiсля переiзду? Не вiдповiдай, сам не знаю, навiщо поставив це запитання. – Колись вiн був авiаконструктором, а на хвилi розвитку iнформацiйних технологiй у Силiконовiй Долинi став мультимiльйонером. Трохи вульгарно, але кожен робить, що може. – Ти його знав? – Звiсно. Сумна банальнiсть. Ми часто перетиналися на вiдпочинку i сподобалися один одному. Інодi вечеряли всi разом. Про тебе i iхню доньку дбала одна й та сама няня. Це тривало, доки ми з Камiллою не визнали свое кохання. – А вашi парнi вечори були цiкавенькими. Двое коханцiв i двое рогоносцiв, серед яких i мама. – Спершу проживи власне життя, а потiм уже засуджуй мене. Ти повiриш, якщо я скажу, що наше кохання було цнотливим? – Якщо ти так кажеш, тату, чому б менi тобi не повiрити? Наша розмова переповнена iншими абстракцiями, якi менi не до снаги перетравити. – Тома, послухай мене! Якщо чоловiк Камiлли розвiе ii попiл до того, як ти встигнеш виконати мое прохання, усе буде скiнчено. – Що буде скiнчено? – Ми. Камiлла не змогла стати жiнкою мого життя, але я хочу, щоб вона стала жiнкою мого посмертя, i для цього потрiбен ти. – А думку самоi Камiлли ти запитував? Що тобi вiдомо про ii останню волю? – Ми переписувалися двадцять рокiв, невже ти гадаеш, що менi не вiдома ii остання воля? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65941310&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.