Гордiевi жiнки Жанна Куява Три сестри, Софiя, Лiя i Мiя, багато рокiв живуть на вiддаленому хуторi. Їхнi найближчi родичi, дiд Гордiй i бабуся Устя, померли, ще ранiше померла iхня мати Марiя, яку дiвчата майже не знали. Про неi в будинку нагадуе «червона» кiмната, повна макiв – на картинах, рушниках, у книжках… Три сестри не ставлять зайвих питань i взагалi мало спiлкуються одна з одною – так iх виховав дiд Гордiй. Живуть як живеться, та настае день, коли священна для них «червона» кiмната вiдкривае неймовiрнi родиннi таемницi. І Гордiевi жiнки наважуються нарештi круто змiнити свое життя… Жанна Куява Гордiевi жiнки Передмова Всесвiт хутору очеретянок, або Кримськi елегii Жанни Куяви Жили собi три сестри-вiдлюдницi. У невеличкому селищi Приграддя, що розкинулося на березi неназваноi рiки, неподалiк неназваноi столицi, у своему власному свiтi, куди чужим – зась. А чужi не дуже туди й поривалися, у ту заколисану тишею глушину, сполохаеш яку – враз накрие рясним непроглядним дощем. І так щоразу. Вiдьмацьке мiсце… Вигадане автором мiсце, просто як маркесiвське Макондо, чие буття iнколи вiдчуваеться реальнiшим за направду iснуючi мiсцини… …І була в тих сестер таемниця, що ховалася в червонiй кiмнатi iхнього старого помешкання, успадкованого вiд дiда Гордiя в радянському «триквартирнику». Пiсля замiжжя старшоi сестри Софii близнючки Лiя та Мiя зосталися зовсiм самi у спорожнiлому родинному гнiздi. Та насправдi будинок, роздiлений на три оселi, нiколи не бувае порожнiм, вiн повсякчас оживае сестриними привидами-споминами про тих, хто колись жив i помирав у цих стiнах. І, звiсно, тишею. «Інодi хочеться стати тишею. Щоб нiкому не заважати. І щоб стати нiмою та глухою – то найвiрогiднiше. Тиша майже всiх i завжди влаштовуе, вона iмпонуе, магнетизуе – чи та, що невiдчутна, чи та, що вчасна, або за всяких умов бажана. Як нi, то ii легко прогнати, зронивши бодай звук. Якби жiнка була тишею…» – потай розмiрковуе Лiя, наймовчазнiша з трьох сестер. Кожне ii слово – як зiзнання в любовi. Спочатку несмiливе, з численними знаками питань, трикрапками, багатозначними «мабуть», «якби», «поки» та «невiдомо». Але любов струменить звiдусiль, вона множиться й зростае – i зрештою отримуе… iмена. Оживае на сторiнках книги. Так, це Жанна Куява. А вона не вмiе писати iнакше. Вiдтак «Гордiевi жiнки» – роман напрочуд атмосферний, витончено-чуттевий, певною мiрою навiть споглядальний. Роман, що потребуе неспiшного читання й повного занурення. Роман про повернення у власне дитинство та батькiвський дiм, де чекають спогади – свiтлi i прикрi, забутi i незабутнi, зрозумiлi й утаемниченi. Зрештою, роман про подорож, котра дасть вiдповiдi на найбiльш сокровеннi запитання або ж додасть iще бiльше запитань… Схоже, це найбiльш зрiлий, осмислений i «дорослий» твiр письменницi. Тут немае гонитви за сюжетними перипетiями, натомiсть е непереборний потяг зрозумiти i прийняти себе, свою родину, свiй справжнiй дiм. Навiть найприскiпливiший читач не знайде тут нiчого випадкового – червонi маки, загубленi сережки, хлопець на iм’я Айдер… Виразно, до болю щемко й ностальгiйно прописаний Крим, що виринае з минулого i вплiтаеться в сьогодення. І той «триквартирник» з червоною кiмнатою – як цiлий всесвiт, що його хочеться не просто читати, а проживати нарiвнi з такими самобутнiми речами, як «Убити пересмiшника» Гарпер Лi й особливо «Сто рокiв самотностi» Габрiеля Гарсiя Маркеса. Принаймнi так менi це все вiдчулося i пережилося… Тож налаштовуйтесь на неквапливе читання за горнятком м’ятного чаю i вiдкривайте цей чарiвливий новий свiт, створений Жанною Куявою. Чому саме м’ятного, спитаете? А почнiть читати – i зрозумiете! Вiкторiя Гранецька * * * Зi скромною присвятою «моему» Криму… Якби ми знали все про своiх рiдних, то проживали би життя геть по-iншому.     Із щоденника Лii, березень 2013 року Роздiл І Хутiр очеретянок 1 Ця тиша вражала. Навiть пекуче жалила, як те робить лiтне передобiдне сонце, коли ненароком поцiлити в нього небажаним поглядом. Так блискавка слiпить зiр, а грiм приголомшуе слух, якщо стояти просто голого неба серед розгонистого пастiвня. Але нинi про це i не йшлося – був сонячний безхмарний жовтень, а довкола височiли розкинутi зигзагами пишнi липи, пiдхмарнi клени, кудлатi вiльхи, розбуялi дуби… Жителi селища Приграддя[1 - Назва селища вигадана (тут i далi примiтки авторки).] вважали себе городянами передусiм тому, що жили недалеко вiд самоi столицi. Стрiхи iхнiх невиразних хат i гострi дзьоби брунатних дахiв багатоповерхiвок стримiли поодалiк, ген за рiчкою по той бiк. Лише единий пристаркуватий продовгуватий «триквартирник», як жартома називали його мешканцi, розкошував на цьому березi в затишних обiймах рудоволосих та червонооких, струнких i опасистих дерев та кущiв. «Забуте мiсце, закинутий хутiр», – сказав би хтось гострiший на язик. Та не було тут зараз подiбних смiливцiв. Лiя почувалася саджанцем, що його тiльки-но встромили в землю: вiн спрагло прикипае до землi й уростае в неi, тiшачись, що нарештi втрапив у довгожданий грунт, боiться ворухнутися, аби нiчого в тiй розкошi не зруйнувати. Дiвчина малася так, нiби стовбичити нерухомо вже котру хвилину було надважливо для самого життя, або ж про це попросив хтось iз найрiднiших. Нiколи дотепер, як зауважила вона, тиша в цих краях восени не була такою виразною та вiдчутною. Лiя спершу навiть вуха прикрила – таким незвичним видалося iй оте безвiтря. Здавалося, барабаннi перетинки луснуть вiд незвичних вiдчуттiв – тихо було так, що попервах аж стискало скронi. Пiзно ввечерi з цього приводу Лiя, котра завше у всьому сумнiвалася, чи радше не була впевнена, напише в щоденнику: Інодi хочеться стати тишею. Щоб нiкому не заважати. І щоб стати нiмою та глухою – то найвiрогiднiше. Тиша майже всiх i завжди влаштовуе, вона iмпонуе, магнетизуе – чи та, що невiдчутна, чи та, що вчасна, або за всяких умов бажана. Як нi, то ii легко прогнати, зронивши бодай звук. Якби жiнка була тишею… Тодi нiколи не була би зайвою… Мабуть. Якби й менi почуватися тишею… Хоча б iнодi… Як не вродилася такою, то стати… Якби. «Може, то неспроста, може, натяк на щось? – кинула дiвчина думкою в недiльну ранкову незвичнiсть. – Може, мае статися щось гарне?… Або… просто… щось… мае… статися?…» Все, що допiру оточувало Лiю, зокрема тиха i тепла погода, було ii домiвкою, котра рiк у рiк невтомно дивувала дiвчину. Водночас то був реальний, хоч i здичавiлий хутiр, який про себе дiвчина так i називала «Хутiр очеретянок». Про малих непримiтних однотонних пташок, що звалися великодзьобими очеретянками, Лiя дiзналася нещодавно. А от «посестер» цих таемничих пернатих, ставкових очеретянок, бачила не раз на власнi очi: вони гнiздилися в очеретi на рiчцi, неподалiк вiд iхнього триквартирного будинку. По книжках писали, що «великодзьобi» можуть похвалитися хiба незвичайним спiвом, якого Лiя, певна рiч, не чула, але саме цих пернатих вважали найзагадковiшими пташками на свiтi. Може, тому дiвчина вимислила, що i вона, i ii сестри е не менш загадковими для оточення, нiж для самих себе. До того ж дiм, де жила своi двадцять сiм лiт, таiв чимало непоясненностей. Звiдси й назва «Хутiр очеретянок». Пташок Лiя дуже любила, до таемниць була байдужою, тому й жила, нiчого не змiнюючи у своему життi й нi до якоi родинноi правди не дошукуючись, допоки не настала сьогоднiшня недiля. Лiя стояла завмерши i заплющивши очi. В уявi виникла чудернацька картина: тиша явилася iй велетенською диво-птахою з вродливим дiвочим обличчям. Розкiшнi шати вкривали ii пташину спину, а лице мало дитинний вираз. Буцiм була ця птиця, мов незрiла дiвиця, закохана. І не в когось, а в щось. У тутешню мiсцину. Любов же, як вiдомо, всяке обличчя на зворушливе й раниме переiнакшуе. А ще – на свiтле й вродливе, таке, що дивуе, ба навiть вражае. Прегарна пташка не вперше явилася Лii. Бувало, дiвчина бачила, як птаха обiймае мiцнi дуби, розчiсуе гриви шипатим[2 - Шипатий – пишний.] вербам, кучерявить гiлля крислатого жасмину або утеплюе ледь помiтнi стежки сосновою хвоею, присипляе рiчкову воду… І нiкуди не квапиться, й нi за чим не журиться. Мириться з усiм i нi з ким не свариться. З вiтром, що не раз уриваеться у ii володiння, тиша кокетливо заграе, домовляючись про здибанку[3 - Здибанка – зустрiч, побачення.] iншим разом, голосних непроханих гостей – зайшлих мандрiвникiв i пиякiв – раз у раз зустрiчае непроглядним дощем, тож чужинцi й не зариваються, нарiкаючи, що то – «вiдьмацьке мiсце», хоч i красиве. Вiдпочити iз шашликом та горiлкою-коньяком попiд розгонистою крiвлею ясена, що мив-не переставав своi «ноги» в рiцi, можна було би на славу. Втiм, щоразу, як на те, – негода. Одно слово, ця дивакувата велет-тиша бувала в Лiiнiй уявi ким завгодно й творила що хотiла. А нинi, примостившись у колисцi з мiцноi крони густолистого в’яза, прикинувшись нахабною крадiйкою нечастих теплiших променiв, птаха намiрилася пильно стежити за мешканцями своiх чудернацьких малолюдних володiнь. – Лiе! – почулося здаля – i дiвчина розплющила очi. Образ «вродливоi» пташки розтанув, коли обернулася – назустрiч летiла вихором ii сестра-близнючка Мiя. – Софiя телефонувала, десь за годину вони iз Семеном будуть у нас! – жваво пiдскочила до сестри, повiдомляючи добру новину. Лiя цiлковито повернулася зi своiх тихомирних уявлень у теперiшню коловерть. А саме коловерть завжди розгулювала побiля ii молодшоi на сорок хвилин сестри. Так було змалку. Де Мiя – там вiтер i шквали, галас i крик, регiт i грюкiт. Так було, так е i дотепер. «Стриж, – усмiхнулася про себе старшунка.[4 - Старшунка – старша за вiком.] – Така ж галаслива й прудка, як стриж, – згадала Лiя одну з найшвидших у свiтi пташок. – Хоча лiтае Мiя як ластiвка, красиво i з блиском», – укотре запримiтила й виснувала. За мить, коли сестра стояла поруч, Лiя, дивлячись угору, промовила до неi тихо-претихо: – Ти це чуеш, ластiвко? – саме так зазвичай i зверталася до сестри-близнючки. – Що? – так само нишком постаралася мовити Мiя, але в неi вийшло геть iнакше – голоснiше й удавано, а не правдиво. – Тишу, – прошепотiла Лiя. – Слухаю ii, не наслухаюся, – аж прицмокнула губами, зiмкнувши при цьому повiки. Мiя звела брови, вдаючи серйозну. – Тишу? – перепитала. На хвильку замовкла – i вистрiлила смiхом, мов конфеттi з феерверка: – Лiе, руда моя бестiе, ти невиправна! – заляскотала. Лii здалося: все довкiл нинi розгнiвалося на ii необережну й галасливу сестрицю. Диво-пташка, мабуть, аж пiдстрибнула у своiй колисцi на котрiйсь iз в’язевих верхiвок, зачувши несподiваний вереск. Тому старша iз сестер хутко запропонувала метушливiй близнючцi прогулятися до рiчки, й вони обое вийшли за похиленi ворота просторого подвiр’я. Вони жили так, нiби справдi були ставковими очеретянками. Бо про сестер Лiю, Мiю i Софiю мало хто що знав. По тому, як померли iхнi единi родичi – дiд Гордiй, баба Устина й мати Марiя, дiвчата лишилися самi на вiдлюдькуватому, хоч i живодайному островi невеликого й густо озелененого селища. Тож нинi дiвчата знали хутiр, на якому жили, лiпше, нiж самих себе. І не сказати, що сестри не виходили в люди, чи не купували харчi в магазинах, або не iздили «в центр» столицi, не навiдували кiнотеатри… Все це було у iхньому життi, але все це не було iхнiм життям. Вони мало спiлкувалися мiж собою i так само рiдко контактували з оточенням. Через це хтось прозивав iх монашками, хтось дивачками, але найчастiше про сестер на прiзвище Маковiй казали: зашуганi[5 - Зашуганий – заляканий, застрашений.] дiдом онучки. Його ж, дiдовим словом – «зашуганi» – й обзивали. Свого часу трiйко сестер вивчилося заочно на вчительок. Вiдтак Софiя проводила уроки вокалу – винаймала кабiнет у мiсцевiй музичнiй школi. І малювала. Але то – для себе. Лiя навчала учнiв початкових класiв у селищнiй школi, а Мiя… А Мiя, хоча й отримала диплом учителя, досi шукала справу свого життя, змiнюючи одне захоплення на iнше. Дiм, чи радше квартира, де вони мешкали, належала предкам, котрi теж колись учителювали. Молодi й перспективнi педагоги – Устина, у дiвоцтвi Лозова, вчителька молодших класiв, та Гордiй Маковiй, дипломований фiзик, – приiхали в Приграддя з Волинi з трирiчною донькою Марiею. Немiсцевому подружжю видiлили державне житло в учительському, як його називали, будинку. У двох квартирах з окремими входами жили iншi родини вчителiв, а в середнiй, теж iз власним «пiд’iздом», – пара Маковiiв. Через роки iхня талановита до спiву донька Марiя вивчилася в столичнiй консерваторii на вокалiстку й зробила шалену, за словами родичiв, кар’еру, виступаючи по всiх краiнах бувшого СРСР. Ще, наскiльки знали жителi Приграддя, вона народила трьох доньок, але виховувати iх довелося дiдовi-бабi, бо Марiя безнастанно гастролювала. То все було вiдомо зi слiв, зокрема, Устини Костянтинiвни, котру саме так усi називали, поки пам’ятали. Навiть внучки iнодi забували, що iхня баба Устя вже не строга i взiрцева вчителька в школi, а лiтня домогосподарка на пенсii. Ім’я по батьковi причепилося, нiби краватка, котру до смертi не знiмав, i до дiда Гордiя Васильовича. Родичi-вчителi – то вам не просто родичi, тим паче, за радянських часiв. А матiр Марiю дiти бачили лише кiлька разiв – вона влiтала розфуфиреною,[6 - Розфуфирений – розчепурений, розцяцькований.] як казав дiд, павою у iхню «глушину» й так само хутко звiдти вилiтала. Востанне приiхала додому… помирати. Дiда з бабою немае, якщо точно, вже рокiв сiм. А приватизований дiм, чи, правда, квартира, зосталася. Довший час у занедбаному «триквартирнику» нiхто, крiм сестер, Маковiй не жив. Але днями почали навiдуватися незнайомцi. Дiвчата iх досi не бачили, але чули через стiни, що, як вiдомо, теж мають вуха. – Гарна ця осiнь, – слабко промовила Лiя, примощуючись на грубезний прикорiнь старого ясена, що мочив своi «п’яти» в тихiй безшумнiй водi. Дiвчина бiло позаздрила цьому скривленому розкушняцi,[7 - Розкушняка – той, хто живе в розкошi.] бо сама обожнювала ходити босонiж i робила це майже до самiсiньких снiгiв. «Аж-ня[8 - Аж-ня – аж.] шкода, що сьогоднi недiля й приiдуть гостi, так би бродила зараз босяком по берегу», – випурхнула й вiдлетiла геть жвавою птахою Лiiна думка. Дiвчина була вбрана в довгу, до п’ят, малахiтову спiдницю-плiсе з цупкоi шерстi в розкиданi по всiй довжинi малопомiтнi тьмянi ромби, у коротку теракотову тужурку з немiцного шкiрозамiнника, на ногах мала рижi черевики на товстих пiдборах iз темно-зеленавими – у тон спiдницi – шнурiвками. На ii шиi була цеглова з квiтчастим вiзерунком украiнська хустка. То – ще бабин подарунок. День був недiльний, сестри виглядали довгождану гостю, тож нарядилися iз самого ранку. Лiя, хоч зовнi була яскравою i примiтною, поводилася, як завше, скромно й нерiшуче. Здавалося, ця дiвчина без застороги й крок ступити боiться, бо так у всьому, а найбiльше в собi, сумнiвалася. Навiть тепер, коли захотiла, як нiколи ранiше (чи не для цього ця недiля така тиха?), поговорити з Мiею, трималася тихо й обачно: слова добирала, думки, мов борошно через сито, просiювала, аби нiкого не образити, сестру не роздратувати, себе не скомпрометувати. – Гарна ця осiнь, правда? – перепитала сестру-близнючку – не знала, з чого почати балачку, що вихвачувалася з неi, як iз хмиззя вогонь. Мiя тим часом не зважила на запитання сестри, бо знiчев’я взялася кружляти по берегу, наспiвуючи англiйською (сама переклала) народну пiсню «При долинi мак, при широкiй мак».[9 - «При долинi мак, при широкiй мак» – весняна обрядова хлiборобська пiсня, хоровод, у якому беруть участь дiвчата, молодицi й малi дiти.] – Не думала, що так сильно все це любитиму, – знову звернулася Лiя до Мii, хоч сама дивилася вдаль, задумано обпершись у стовбур. Вона часто так робила: вглядалася в те, що ледь виднiлося. – Чи нi, – виправилася, – що коли згадуватиму дитинство, вiдчуватиму, як сильно насправдi я все це любила й люблю, – чiтко додала, хоч i неголосно. Лiя мала на увазi, що рiдне, вочевидь, даеться людинi взнаки саме так: дивишся на щось iз минулих рокiв i згадуеш себе в тому часi, згадуеш i дитинiеш, дитинiеш i малiеш. Коли малiеш, то по-особливому зворушливо почуваешся, вiдтак розумiеш: любиш те, про що згадуеш. А те, що любиш, те сприймаеш за рiдне. З чим рiднишся, те любиш. Тому рiдне – то завжди любиме. Але сестрi вона цього не сказала, лише запитала, не зводячи погляду з далини. – А ти? – Що я? – перепитала Мiя, далi мугикаючи пiсню пiд нiс. Попри дзеркальну схожiсть iз сестрою, вона була вдягнена геть iнакше – у все чорне й шкiряне. Спiваючи восени весняно-лiтню спiванку, та ще й англiйською, вистукуючи народнi мотиви пiдошвами стильних ботiв чоловiчого крою, закидаючи раз по раз продовгуватими полами доладного пiджака з гострими широкими комiрами й ляскаючи долонями по приталених лискучих штанях, вона скидалася на iноземку, яка приiхала в Украiну вивчати звичаi та культуру. Цi поеднання, на перший погляд, здавалися несумiсними, дисгармонiйними, недоречними, смiховинними. Та вже за кiлька хвилин погляд нiби прикипав до цiеi дiвчини. Мiя чарувала не тiльки розкутими рухами, яскравою вродою i тонким станом. Вона вабила якраз незрозумiлiстю своiх дiй, якоюсь невидимою внутрiшньою свободою та невагомiстю, що iх старанно приховувала, бо виказувати справжнiсть ii не навчили, а за життя дiда-баби й суворо забороняли. Було в Мii щось вiд пташиного духу. Вiд неi вiяло полем, невловимiстю, летом. Лiя напише в щоденнику про сестру: Інодi мрiеться стати пташкою. Щоб долетiти туди, куди найбiльше хочеться. І щоб приблизитись до неба – то найвiрогiднiше. Пташка дивиться з вишини вниз, i те, що тут, помiж нас, iй видаеться таким малим i таким незначущим. Бо хiба е щось вищим за саму високiсть? За те, що наближуе нас до неба?… Тому так хочемо мати крила, щоб пiднятися над собою i глянути звiдтам долу i впевнитися, якими насправдi ми всi е малими. А те, чим зазвичай переймаемося, взагалi стае нiчим, коли б раптом злетiти… Пташцi багато не треба, вона з малим почуваеться щасливо. Тiльки б крила й можливiсть лiтати. Тiльки б вiльна. І тiльки б висота. Якби жiнка була пташкою… Була би тодi самодостатньою… Мабуть. Інодi Мiя скидаеться на пташку. А може, i е нею. Та тiльки – зсередини. Чи вродилася такою, чи стала… Невiдомо. Поки. До того ж Мiя мало залежала вiд емоцiй, могла змiнювати iх щохвилинно i не пiдкорятися iм. Бувало, нагадувала дику кiшку, а траплялося – хатню пестунку. Мала характер м’який i невимогливий, але й задирчастий, непостiйний. Часом приковувала до себе увагу, мов метал, розпечений вогнем, а iнодi холодила сказаним, як зледенiлою водою. Мiя була непояснимою, як сама любов, невгамовною, нiби вiтер. Утiм, було й те, вiд чого вона залежала, як i сестра-близнючка. І це – дитинство. Нинi, й далi по-незвичному спiваючи й чудно тупаючи-пританцьовуючи на сируватiй землi, замiсть вiдповiсти сестрi, зупинилася, перекинулася на серйозну, запитала: – Що ти зараз згадуеш, Лiе? – Пiдiйшла ближче. Лiя уважно роздивилася простору даль. Зауважила: на тамтому березi якийсь молодик, орудуючи вправно фотоапаратом, знiмкував зiв’ялi квiти й присохлу траву. Дiвчина добре це запримiтила, бо якi ще свiтлини можна робити на куцому вигонi, де нi людей, нi дерев, нi плодових кущiв, на вiдмiну вiд «зарослiв» поруч iз iхнiм будинком. По той бiк рiчки стояла одна, знай, стомлена трава й сумнi одцвiлi стебла. – Згадала, як ти малою загубила сережки на тому березi, – вiдповiла Лiя. І хутко продовжила: – Бабинi срiбнi гранатовi. Як ми тодi боялися, що дiд нас через це до хати не пустить… Як ми тi сережки шукали в пiску до самоi ночi… – …i не знайшли. Ага, було таке, пригадую, – бадьорiше за сестру мовила вбрана в чорне близнючка, доповнивши: – Ти так сильно тодi злякалася, що дiд мене наб’е! А я якось спокiйнiше до того поставилася… Ну, випали сережки з кишенi… То ж не я упала з дерева, хоча сотню разiв те могло статися… – Зирнула в темну пащу ясена, широко засмiявшись i продемонструвавши рiвнiсть своiх красивих зубiв. – Ото за це вiн мене точно вiдлупив би ломакою, – додала. – Думаю, не тебе… – Ну, так, бабу Устю, – виправилася Мiя. – І нащо ти зняла тодi з вух тi сережки? – вела свое Лiя. – Бо думала, що в кишенi лiпше збережуться, нiж на моiх вухах, – знову лунко засмiялася. – Менi ж iсти не давай, тiльки б пониряти. Метеор! Як казав дiд… – «Клятий метеор», так вiн казав, – виправила Мiю старшунка. Вертлява сестра аж стрепенулася, так здивувалася почутому. – Не думаю, що то з великоi злостi вiн так казав, – захистила предка. Мii не подобалася ця розмова, не любила вона насправдi нi спогадiв, анi мрiй. Любила теперiшнiсть, хоча й залежала вiд минулого, бо всi ми звiдти. Тiльки дехто з минулим умiе розпрощатися, з теперiшнiм скомпанувавшись,[10 - Скомпануватися – здружитися.] а дехто з ним, як iз другом незамiнним, до самоi старостi попiдруки йде, не розчувши, що насправдi то – недруг. Бо друг не сковуе, а розковуе, не обтяжуе, а звiльняе – чи вiд дурних думок, чи вiд руйнiвних комплексiв. Мiя потайки це розумiла, але зiзнатися в тому боялася. Як i сестра. Тим-то й тягла за собою спогади про дитинство з усiма його наслiдками, як безцiнну, хоч i надмiру важку ношу. Навiщо Лiя почала цю розмову? – Для дiда обiзвати когось було, як «добрий день» сказати, – тим часом засмiялася Мiя, бо iй, попри все, хотiлося нинi спiвати й танцювати. Лiя тим часом повела далi: – Думаеш, Андрiй iх узяв? – врештi глянула в очi сестрi-близнючцi. – Айдер, – виправила Мiя сестру, звiвшись на ноги й вiдвiвши вбiк погляд. – Його насправдi звати Айдером, – стала розминатися, нiби на шкiльнiй ранковiй зарядцi. – Так, але це, певно, тiльки ти одна з «триквартирника» й знала. Усi завжди казали на нього «Андрiй»… – Нi, вiн тих кульчикiв[11 - Кульчики – сережки.] не взяв, я впевнена, – вiдповiла Мiя. – Я зняла iх, бо думала, що з вух повипадають через мою бiганину й пiрнання. Поклала iх у кишеню дiдовоi сорочки. Вiн менi вiддав ii назовсiм, голубу таку, маеш пам’ятати… Лiя кивнула на знак згоди. Мiя продовжила: – Той час я не люблю згадувати, – струснула рудою чуприною. – Нiчого доброго тодi взагалi не було! Нiде! Нi вдома, нi в школi! Хочу забути, викинути з голови той кiнець дев’яностих, коли вчителям по пiвроку не давали зарплат i ми жили голi-босi! – Мiя спалахнула, мов сiрник, але хутко стишилася. – Ходили, у чому було… Позориська-посмiховиська, – з усмiхом видала останнi слова. Бо раптове згадування того, що зараз вона виглядае «на всi сто», миттево втiшило й осяяло ii серце, як кiмнату – увiмкнене поночi свiтло. Будь-якi прикрi спомини про колишне безгрошiв’я розтавали в раптовiй виднотi, як i ненависна iй темiнь. Мiя любила яскравiсть у всьому. – Я ходила в бабинiй кримпленовiй квiтчастiй спiдницi – найгарнiша у ii гардеробi була, з неi сарафан менi вийшов, пам’ятаеш? – Лiя й собi усмiхнулася. – Нiчого, проходила в ньому до школи весь шостий клас! – Бо мала була, – вiдказала на те Мiя, i додала: – Що ми тодi розумiли? Нiчого ми не розумiли. Нiхто тодi думати нас не вчив. Усе треба було запам’ятовувати, вчити напам’ять, зазубрювати, закарбовувати, цитувати, знати спросоння, як алфавiт. – …як табличку множення, – виправила Лiя. – Або як табличку множення, – погодилася сестра. – Що нам казали, те мали знати. Нi бiльше, нi менше. Знаеш те, що тобi наказано знати, – молодець! Знаеш менше – погано. Знаеш бiльше – теж погано, бо забиваеш голову не тим, чим треба, воно тобi в життi не пригодиться… Так i жили. – Може, ми й не розумiли нiчого, але знали, що добре жити – то таки не так, як ми жили, що то якось по-iншому. Але згадай нашу Софiю, – Лiя завела мову про найстаршу сестру. – Їй уже двадцять чотири було, а вона в дiдових перешитих штанях у школу до учнiв ходила… Згадай, як баба тi штани обрiзала й уручну вшивала… Сiрi такi, з кантами… – І материнi всенькi грошики, що призначалися для нас, десь у трубу повилiтали, – дещо нагнiвано проскрипiла Мiя. – Що вже зробиш?! – спокiйно вiдреагувала на те Лiя. – Все, що спочатку, «за Союзу», вона передавала нам, дiд на книжку клав… І всi тi грошi пропали. А потiм… Потiм вона, казав дiд, нiчого й не заробляла насправдi. Тi заробiтки з гастролями на словах бiльше були, нiж на дiлi. Вона ж iз хором уже потiм спiвала, а не сама. Хворiла багато… Лiкувалася… На те й грошi, певно, витрачала… А що з того правда? Вже й не дiзнаемося… – До речi, у моiй шафi та дiдова голуба сорочка досi лежить. Я ii часом вдягаю, – зненацька видала менша з близнючок. – Вдягаеш? – щиро здивувалася Лiя. Бо думала, що то тiльки вона вдаеться до таких сентиментiв. – Коли сумую за ними, то вдягаю, – то так про дiда-бабу Мiя сказала. – А ще, знаеш, що роблю? – Що? – Лiя вже не знала, що й думати. – Пирскаю в кiмнатi дiдовим «Трiйним одеколоном», – Мiя знову заляскотiла, мов пiдiрвана петарда. – Ну, як пирскаю, – трохи втихомирившись, вона взялася деталiзувати й демонструвати сказане. – Нахиляю ту майже спорожнiлу пляшечку, що валяеться в шухлядi, у моему столi, й роздмухую по хатi краплю-другу жахливого насправдi запаху, – на тих словах дiвчина не просто скривилася, а й здригнулася вiд згадки про неприемний аромат. – Мiе, ти мене дивуеш, – зiзналася сестра. – Зате правдою, – вiдповiла на те менша з близнючок i тихо всмiхнулася. – Отак дiд Гордiй навiдуеться до мене в кiмнату… – Ти справдi за ними сумуеш? – ще зчудованiше перепитала Лiя, уважно подивившись на сестру. Досi вона була впевнена, що кожна з них, сестер Маковiй, хоч i любили своiх дiда-бабу, та водночас хотiли забути бiдове й тяжке з ними життя. Проте зробити це було важко: все на хуторi про них нагадувало. Зокрема, найяскравiшi, найчiткiшi спогади миттево переносили дiвчат у час, коли вони були безвольними гвинтиками в руках дорослих – родичiв i вчителiв, – хоч i старалися зберiгати цю пам’ять у найдальших i найтемнiших закутках своiх шаф та шухляд. Те, що Мiя «приводила» дiда до себе в кiмнату, неабияк здивувало Лiю. Невже сестра теж продовжувала любити авторитарного й нестерпного при життi предка? «Але чому тут чудуватися, – подумала допiру. – Ти ж, Лiе, так само не зненавидiла свое минуле… Думала, що Мiя зможе? А якщо вона зможе, то й ти переймеш ii вмiння?… Нi, вона лише твоя сестра-близнючка. Не вчителька тобi й не приклад для наслiдування. Така, як ти. Тому iз себе почни…» – Ну, так, iнодi сумую, – Мiя хтозна-чого засоромилася. – Так-от, – рятуючи себе од шарiння, хутко вернулася до теми найпершого «гранатового» спогаду. – А пiд дiдовою сорочкою на менi був купальник. Я, бiжучи стрiмголов до рiчки, де ви з Айдером уже були, забула, що хвилину тому поклала в кишеню сережки, скинула ту вдяганку iз себе на ходу й давай махати, як прапором, над головою, – дiвчина розреготалася, демонструючи, як усе було в дитинствi. – Дуркувала, щоб ви на мене звернули увагу… Отодi кульчики й випали. Вилетiли, як хрущi, й загубилися чи то в травi, чи у водi десь, чи в пiсок покотилися… Айдер тодi до самого вечора помагав нам iх шукати… – Так, я пам’ятаю. – Нi, такий, як вiн, не мiг знайти iх i привласнити, – впевнено додала Мiя. За хвилину дещо сумовито мовила: – Дурний був час, страшний. Люди боялися бути собою, боялися називати своi справжнi iмена, не могли сказати, хто вони й звiдки, як було з Айдером i його мамою Алiме, яку ми i всi називали Аллою… Аллою Рустемiвною. – Тепер усе так само, – дивно вiдреагувала Лiя. – Тобто «так само»? – здивувалася сестра. – Тепер так само нiхто не хоче показувати себе справжнього, – вiдказала близнючка i з неймовiрною втiхою заговорила далi, бо нарештi вузол мовчання всерединi неi розв’язався й вона подiлиться з найближчою людиною своiми вiдвертими думками. Інодi Лiя питала себе, чому вони iз сестрою такi закритi одна вiд одноi? Нiби закоркованi пляшки iз саморобним вином, котре господарi поставили витримуватися на роки, а вiдкрити не встигли, бо повмирали. А коли, бувало, й хотiли вiдкоркувати та пригоститися ним (спробувати бодай iз цiкавостi, що ж там, наскiльки подiяла багатолiтня витримка?), то господиня вмить передумувала, бо боялася, що чоловiк, пристрасний до алкоголю, нап’еться та розбушуеться. Хай лiпше стоiть те вино, хоч i добротне, у закапелку. Нехай нiкому життя не псуе, нiкого не будоражить, нерви не трiпае й не тривожить… Нiби нема його насправдi. А воно було. І дедалi кращало… І Лiя так хотiла, щоби хтось нарештi ii «вiдкоркував», хоч «пригубив», вiдчув той добрий, ароматний винний смак. Бо ж вино не для того, щоб у коморi стояти, воно – для столу, i то святкового… Що заважае iм, близнючкам, дiлитися правдою, вiдвертiстю, таемницями, переживаннями? Нехай iз старшою Софiею велика рiзниця у вiцi… А вони ж… Лiя з Мiею… такi схожi… Чому такi вiддаленi?… Не мала вiдповiдi Лiя. Певно, змалку так повелося: дiвчата не вiдкривалися перед однокласницями, вчителями, а отже, i вдома трималися вiдчужено, тим паче, що вчителями були iхнi найрiднiшi. – Тепер вигiдно кимось прикидатися або когось iз себе вдавати, тiльки б не бути собою, – продовжила Лiя. – Бо як дозволиш собi бути собою, то, знай, що наречуть тебе несучасним, старомодним, дивним, вiдлюдьком, ще як-небудь, – Лiя позагинала на лiвицi пальцi. – Не приймуть за свого. Бо мода тепер у награностi й штучностi. Важливо кимось здаватися, а не бути. Головне – важнiсть, а не справжнiсть, подача, а не суть. Тепер вiрять словам, а не вчинкам, картинцi, а не змiстовi, – глибоко видихнула. – Ти перебiльшуеш, – на диво, Мiя не перевела тему на щось незначуще, а спробувала сестрi заперечити. – Не думаю, – вела свое близнючка. – Але я, ластiвко, так само не знаю нi себе, нi своiх сестер, – Лiя допiру й собi засоромилася. – Позорисько-посмiховисько, як ти кажеш. Мiя змовчала. – От скажи, тобi цiкаво, про що я кожного вечора думаю, за що переживаю, чого, бувае, плачу, про що мрiю? – пильно вдивилася в очi сестрi i спрожогу вiдвела погляд. – Хто я у своi двадцять сiм? Ти знаеш? Не знаеш. Бо я сама себе не знаю, – стенула плечима. – Ми загубилися, ластiвко, досi живемо в минулому… Вважаемо себе такими, якими вважали нас дiд i баба, думаемо про себе так, як думали про нас вони… Нiякий вiтер змiн не вiдвiдав наш хутiр i наш дiм… Сестра не мала що сказати, тож далi слухала дивну сповiдь Лii. – Постiйно згадуемо дитинство, навiть коли не хочемо цього, воно волочиться за нами з усiма своiми звичками й правилами, як цеп iз припоном колись за дiдовим конем… Нам здаеться, що дiд досi за нами дивиться, що крок лiворуч, крок праворуч – розстрiл! Поводимося, нiби вiн тут, поруч, нiби обов’язково про все дiзнаеться, й не оминути нам покарання навiть за якiсь найменшi провини чи помилки… – Це ти так живеш, люба моя бестiе, – зауважила Мiя. – А ти – нi? – усмiхнулася Лiя сестрi. – Нi, – виказала свою впевненiсть молодша на сорок хвилин сестра. – Добре, що саме так ти думаеш, – вiдповiла загадкою на те Лiя. – Ми навiть помилятися розучилися, – додала. – Кожнiсiнького разу ловимо себе на думцi: а що сказав би про це дiд? А що би вiн подумав? Чи не нашкодили б ми цим бабi Устi? – Просто… дiд же був авторитетом для нас… – …бо iншого не мали, – вразила Лiя сестру черговою вiдвертiстю. – Що ти хочеш цим сказати? – зацiкавлено спитала Мiя. Вона ще не дозволяла собi думати про предкiв як сестра. Але Лiя сестрi не вiдповiла прямо на запитання. Мовила нiби рiвно, спокiйно, але й упевнено: – Ми досi боiмося, що баба Устя проконтролюе, чи ми ситно поiли, тому постiйно готуемо «перше, друге, трете i компот», хоч не з’iдаемо його. І викинути боiмося, бо колись ходили голодними-холодними… Боiмося, що вона прийде й перевiрить, як ми поприбирали в кiмнатах, попiдмiтали у дворi, чи все «на п’ять» зробили в кожну «чисту» суботу… Ми боiмося впустити в наш свiт щось нове, не маемо смiливостi щось змiнити, порушити, на щось зважитися самi… Спимо на тих самих старих лiжках, молимося так само, як у дитинствi, боiмося всього, чого боялися малими… Нiчого не змiнюемо, нiчого й не змiнюеться. – Ти чомусь i за мене, i за Софiю кажеш, Лiе, – зауважила Мiя. – Оно ж Софiя вийшла замiж? – Двадцять сiм лiт я все це бачу й мовчу, бачу й нiчого не роблю, бо боюся думати, говорити, змiнювати хоч щось, хоч щось незначне i маленьке, – спокiйно додала Лiя. – Не розумiю тебе, – усмiхнулася Мiя. – Ти ж теж збираешся замiж! Хiба то не змiна у твоему життi? – згадала одну з найближчих i, здавалося б, радiсних родинних подiй. Лiя справдi мала намiр вийти замiж за набагато старшого за себе чоловiка, тiльки весiлля все вiдкладали i вiдкладали через хворобу матерi нареченого. Вона чомусь не вiдреагувала на сестрин закид. Мiя присiла й уважно подивилася на сестру-близнючку: – Руда моя бестiе, то, може, ти того часто плачеш, що насправдi замiж не хочеш? – видала себе тим, що iнодi таки чуе, що вiдбуваеться в сестринiй кiмнатi. – Просто придумала собi, що як вийдеш замiж, то щось змiниться? Лiя перебила сестру: – Змiни – це ж не зачинити дверi старому й пiти назустрiч новому. Змiни – це стати самому новим, зачинити дверi себе старого, – проказала Лiя. – А я хiба зможу? – Здаеться менi, ти все береш близько до серця, багато копаешся в собi, – скупо вiдповiла на те Мiя, бо по-iншому не вмiла. Ця невгамовна веремiя, як часто називала ii баба Устя, справдi не любила вiдвертих розмов, заглиблень у щось складне i малопоясниме. Їi бiльше вабила легкiсть, простота, безпроблемнiсть. – Тодi через тi кульчики сплакалася, хоча я, а не ти, iх згубила, – знову згадала дитинство Мiя. – Що тобi той плач дае? Все одно буде так, як мае бути. Хотiв би дiд нас набити, не дивився б на твiй плач. – А я чогось думаю, що дивився б… – Забула, як вiн бив бабу Устю, хоч вона плакала й ми плакали, просили його не битися? – кинула i враз переiнакшила тему: не гоже було дiда помiж сестер засуджувати. – Або як Олещуки жили, нашi сусiди з лiвого боку? Як сусiдка плакала-просила не бити ii, а чоловiк того не чув, не бачив ii слiз… Педагоги, блiн, – розсердилася не на жарт. – Добре, хоч виiхали звiдси давним-давно, то поменшало вереску… Лiя звела вуста в пiвусмiху: хто б казав про вереск! – То – iнше, – зауважила старшунка. – Те саме. Сльози чоловiкiв дратують, а не втихомирюють, запам’ятай. – Може. Дiд справдi страшно не любив, коли ми плакали. – Для мене та згуба, тi сережки, не були якоюсь бiдою чи проблемою. Подумаеш, кульчики срiбнi, не золотi ж! – Але ж бабинi, – дещо голоснiше проказала Лiя, бо досi вела мову ледь чутно. То так довколишнiй тишi не хотiла нашкодити. – Та бабинi, але ж у неi й золотi були, – вiдповiла на те Мiя. – Ластiвко, ти щось геть не те зараз кажеш, – Лiя попри дещо неприемне здивування сказала це тепло. – Я й тепер спокiйно до всього ставлюся, не те що дехто, – Мiя хихикнула-пiдколола свою чуттеву сестру. – Кажу ж: не бери все близько до серця, а ти… А ти невиправна, руда моя бестiе! – стукнула себе в акуратнi боки. Лiя вернулася до свого: – А дiд тодi прийшов i навiть не крикнув на нас… Вiн теж любив ходити по тамтому березi рiчки, щось нишпорити в травi, як отой фотограф, – кивнула на незнайомця вдалинi. – Бо йому тi сережки були по цимбалах, – махнула правицею Мiя, не зауваживши сестриного об’екта спостереження. – Хай-но я згубила б те, що вiн за своi грошi купляв, то дiсталося б нам обом, – додала. – Хоча, якщо подумати, нормальний вiн у нас був, бувають гiршi… – Ото-то, що дивлячись iз ким порiвнювати, – укотре не приховала своiх сумнiвiв Лiя. І хутко пояснила: – Ми його любили якось по-своему, бо бiльше не мали кого любити. Вiн же насправдi, якщо подумати, був нестерпним злюкою i невиправним лихословом, – сама не вiрила, що це каже. – Строгим до переляку. Всi його боялися – я, ти, Софiя, баба Устя… – Тiльки не мати Марiя, – знову виправила сестру уважна веремiя. Лiя продовжила: – Але вiн був нашим, рiдним, тому ми його, незважаючи нi на що, любили… Ох, i рiдко дозволяла собi Лiя про таке навiть думати, не те що казати. Далебi – нiколи досi! Мiя тим часом вiд несподiванки не знайшлася зi словами. Та й загалом ця сентиментально-незатишна й довга розмова загнала ii у якийсь геть незручний кут, тож вона, швидко рушивши берегом, узялася муркотiти собi пiд нiс згадану «квiткову» пiсню. За мить довкола знову повисло беззвучне жовтаве затишшя. Лiя причаiлася. Нi про що не думаючи, заслухалася тишею… А врештi пригадала поiздку до моря. Не першу, а ту, що вона згадувала вже не по-дитячому i найчастiше. Їй, як i сестрi Мii, було п’ятнадцять, Софii – двадцять сiм. Найстарша сестра, що замiнювала молодшим маму, попри живих, але дуже немолодих дiда-бабу, викроiла зi свого насиченого повсякденного господарського життя тиждень на вiдпочинок i вони втрьох поiхали до Криму. У Сiмферополi були десь о п’ятiй ранку. Перед тим як рушити до далеких родичiв у Нижньогiрський, вирiшили якнайшвидше побачити море. Привiтатися з ним, як зауважила Лiя. І от вони – на гальковому березi в Гурзуфi. Була рання весна, не лiто. Сонце, чи радше його спина, вкрита легким туманним ситцем, тiльки показалася на виднотi. Проснувшись i потягнувшись, сонечко стало схожим на вдоволене кошенятко-лежня, що своiми кiгтями-променями кинулося загравати з холодною водою, а втiм, пустилося в iгрища з iскристим рiзнобарв’ям. Це мальовниче природне дiйство, що грацiйно здiйнялося над морем веселкою-дугою, народивши новий весняний день, заворожило зiр, залоскотало уяву… Лiя незчулася, як стала роззуватися. Софiя з Мiею скрикнули, мовляв, нi, не роби цього, замерзнеш, але Лiя вже входила у воду. Дiвчинi здалося, що вона не просто привiталася з морем, а поцiлувалася з ним. Нiби й сама була водою… Про це вона через роки напише: Інодi хочеться стати водою. Щоб усiм приносити радiсть. І щоб бути корисною – то найвiрогiднiше. Вода завжди i всiм потрiбна, без неi нiяк, а з нею – життя, здоров’я, дужiсть. Чиста вода – необхiдна, велика вода – пожадана. У спраглу пору зокрема. Якби жiнка була водою… Була би бажаною цiле життя… А отже, щасливою. Мабуть. Якби й собi почуватися водою… Хоча б iнодi. Як не вродилася такою, то стати… Якби. За кiлька хвилин дiвчина брела берегом удаль, забувши про все i всiх, а коли спинилася, прислухалася… Море говорило, Лiя була певна. Розповiдало про надокучливе зимування, неспокiйний сон, безрадiсну дрiмоту-самотнiсть. Тепер, не соромлячись, воно дiлилося показною втiхою вiд приходу весни, вiд щоденного блиску сонця i найперших уранiшнiх вiдвiдувачiв. Нинiшнього свiтанку саме Лiя привiталася з морем «за руку» i роздiлила з ним радiсне пробудження. Дужi хвилi обпiкали ii ноги холодом, сколювали гостротою незнаних досi вiдчуттiв. Повiтря окутувало свiжiстю й потужним шалом… Пiрнувши в цю купiль iз головою, але не зрушивши з мiсця, Лiя заслухалася дивним шепотом оживленоi, незмореноi, оновленоi ранньовесняноi морськоi води, захопилася незвичним говорiнням, силою його енергii, густим, трiскучим, погожим диханням… У цей час дiвчина почулася по-справжньому радiсно. Так, нiби вiдкрилося iй щось потаемне, нiким, окрiм неi, не вiдане. А завше, коли Лiя це вiдчувала, себто, коли природа чи навколишня дiйснiсть дозволяла iй бачити й чути щось виразнiше за iнших, зазирати далi, нiж зазвичай, дiзнаватися бiльше, тодi вона здавалася сама собi найщасливiшою. У такi митi дiвчина чулася особливою i зауважувала, як це насправдi приемно. Адже досi вона жила з переконанням, що вирiзнятися – нескромно, що це дурний тон. Треба бути як усi, бо так ii вчили предки-вчителi. Вiдтодi Лiя мрiяла про поiздку до моря саме ранньоi весни, бо знала: воно чекае i тiльки тiеi пори вражае надсильно. Нинi дiвчину так захопила домашня тиша. Та вже за кiлька хвилин у Мii заверещав телефон. Лiя здригнулася, хоча рiчкова вода, на яку перевела погляд, зосталася незворушною, мов перекинулася на скло. А на нiм, була впевнена старша з близнючок, стояла нерухомо, як ото вона недавно на подвiр’i, дивна пташка з дiвочим обличчям. Коли Мiя крикнула в телефон: «Ідемо, Софiе, вже йдемо!» – тиша, змахнувши велетенськими крильми, знялася вгору, не змiнюючи свого дитинного виразу. 2 Семен, як завше, був у чорнiй рясi. Мiя iнодi навiть кепкувала над цим, щоправда, не зятевi в очi те казала, а сестрi Софii, та й то тихцем, наскiльки в неi виходило: «Вiн хоч у лiжко без ряси лягае?» – гиготала, але хутко заспокоювалася: диякона Семена невсидлива Мiя не те що побоювалася, вона не хотiла мати з ним якихось розмов. Бо про що iм було говорити, як вiн iй годився в батьки? Нинi подружжя приiхало з iншого «пристоличного» селища завсiдним чорним «Вольцвагеном», припаркувавши його бiля ворiт. Софiя в довгому тiлесному плащi й блiдiй рожевуватiй шалi поважно, притримуючи низ ледь помiтного живота, йшла стежкою, що вела до середнього входу бiлого цегляного «триквартирника». Дiм був накритий зчорнiлим од давностi й полатаним шматинами моху шифером. Софiя ще й подумала була, що руйнуеться поволi ii колиска, дiрявiе, трухне. Але мала вже iнший клопiт – була при надii. Приховувати цього жiнка сенсу не мала, хоч i береглася стороннiх очей, бо непросто виношувати первiстка в тридцять дев’ять рокiв. «І все одно, яка ж вона гарна», – зауважила Лiя, котра вважала найстаршу Софiю найвродливiшою у iхнiй трiйцi. Крiм цього, щиро захоплювалася сестриною розсудливiстю i стриманiстю. Якщо себе Лiя називала боягузкою, самiтницею та «однобарвною, з рудуватим вiдтiнком», ставковою очеретянкою, котра «тулилася до води» й «ховалася в густому рiзнотрав’i», – дослiвно запам’ятала опис цiеi пташки, – то Софiя була значно впевненiшою i твердiшою. Саме цього хотiлося «позичити» Лii в характерi старшоi на дванадцять рокiв сестри. Здавалося, Софiя змалку знала, як вона хоче жити. І схоже, задумане втiлювалося у ii життя, хай навiть далеко пiсля третього десятка… Хоча, може, то Лii лише так здавалося? Бо Софiю вона так само не знала «зсередини», як i Мiю, як i себе. Близнючки мiцно обiйняли сестру, вiтаючись, розцiлували в обидвi щоки, бо давненько не бачилися. Завагiтнiвши, Софiя часто нездужала й старалася не покидати свекрушиного дому, де за нею старався, як мiг, доглядав чоловiк. Допiру вiн поручкався з близнючками, нiби з далекими знайомими. Вiдкритiстю та близькiстю з новими родичками Семен також не вирiзнявся. – Проходьте, – запросила Лiя гостей до хати, вiдваживши всередину важкi, давно пофарбованi в сине дверi. Вони зачепилися за коридорну долiвку, неабияк заскрипiли й зашкребли, чим натякнули, що пора би господарям iх пiдтесати, а заржавiлi петлi змазати машинним маслом чи бодай свинячим жиром. Софiя не була тут вiд свого весiлля. Зайшовши до тiсноi кухнi з облупленими й подертими меблями, хутко сiла на крiсло, що мало тверду спинку. – Зараз, – хвилююче закректала, розтираючи пальцями лоба i скронi, – трохи посиджу, й минеться, – додала, лунко дихаючи. Лiя набрала в чайник води. – Я запарю м’яти, – мовила. – Для всiх. – Менi не треба, – вiдмовився Семен. – Пiду роздивлюся ваше господарство, – попрошкував коридором. – Така погода… Пiду я надвiр, – повторив i зник за дверима. Дiвчата добре знали, чому так зять-диякон зробив, – то наодинцi iх залишив. Знав, що скучають близнючки за Софiею. По тому, як Лiя розлила кип’яток у прозорi склянi чашки, у котрi перед цим поклала по чотири великих листки сухоi м’яти, Софiя скерувала: – Ходiмо, моi хорошi, маемо почитати… 3 Кiмнат у житлi було три. У дитячiй – так дiвчата називали найменшу – оселялася вертлява Мiя. Їй на просторi не залежало: аби лише диван, стiл, комп’ютер, навушники й музика. Це все якраз помiщалося в куценькiй конурцi з вузькою шибою i тусклими голубуватими стiнами, що були цiлковито заклеенi застарiлими й пожовклими малюнками – портретами всiх тутешнiх «хатнiх жiнок», якi за життя намалював простим олiвцем дiд Гордiй. «Та-а-а-ак, – лише раз, було, роздратувалася Мiя через малi розмiри своеi кiмнатчини, коли намiрилася розкласти на долiвцi зробленi на замовлення великi свiтлини з весiлля колишньоi однокурсницi, а мiсця забракло. – А за життя дiда-баби нам вистачало тут мiсця всiм трьом», – зчудувалася. Лiя жила тепер у дiдiвськiй спальнi, як ii називали здавна, – просторiшiй, але й прохолоднiшiй кiмнатi. Холоду, зокрема, додавали незвичнi, як для стiн вiдпочивальнi, темно-зеленi шпалери з рiзноманiтними закарлюками коричневого тону. Все це в бурхливiй Лiiнiй уявi скидалося на дрiмучий лiс. Утiм, вiн аж нiяк ii не лякав, а навпаки вiдгороджував та захаращував вiд частих лих i несподiванок навколишнього свiту. Лiя була великою самiтницею. Як i Мiя. Як i Софiя. Бо такою була iхня мати Марiя, – зi слiв баби Устi. У Лiiнiй кiмнатi стояло древне широчезне двоспальне лiжко з бордовими, покритими тривким лаком, дерев’яними бильцями. Двi тумбочки iз такого ж довговiчного матерiалу iз золотавими вiдмичками тулилися з обох його бокiв. Далi два м’якi крiсла з твердими пiдлокiтниками й вишневими картатими накидками. Все це було ще предкiвське, але добре збережене. Як i широка тридверна лакована шафа, трельяж iз трьома високими, по боках рухливими дзеркалами й чотирма вiдсувними шухлядами. А ще книжкова тонкостiнна п’ятиярусна етажерка з найбiльшою кiлькiстю «педагогiчних» видань та книжок 1970-1980-х рокiв випуску, дебела швейна машинка, над якою висiла невеличка квадратова шафка з рiзними «дорогоцiнними» документами i паперами, та письмовий стiл. Сiдаючи за нього, Лiя часто уявляла бабу Устю, яка теж перевiряла зошити та атласи, й теж – «первачкiв-третячкiв»: була вчителькою початкових класiв. А от до зали, у якiй донедавна жила найстарша Софiя, близнючки заходили рiдко. По-перше, тому, що саме в нiй померла iхня мати Марiя. А по-друге, була ця кiмната дещо незвичайною. Дiвчата називали ii червоною. Через те, що скидалася вона на мiнi-музей польових червоних макiв. Цi квiти майорiли тут зi стiн, красувалися на шторах, скатертинах i покривалах, стояли у вазах, визирали з картин, малюнкiв, вишиваних рушникiв та обкладинок безлiчi брошур i книжок, що були акуратно складенi на полицях заскленого серванта. Їхня мати Марiя, з розповiдей баби Устi, обожнювала суцвiття маку i з самоi юностi вирiшила з ними не розлучатися, обладнавши кiмнату пiд справжнiй луг. Щоправда, штучний. Вона скуповувала в книгарнях усiлякi книжки, де згадувалися цi квiти, й власноруч списала до трьох десяткiв товстих зошитiв почутими чи то з радiо, чи з телебачення, чи вiд когось iз людей оповiдками, легендами, прислiв’ями та вiршами про мак. Навiть постiль юна Марiя мала з маками. І паласи на долiвцi. Все повторювала, що вiрить: рай на небi схожий на заквiтчану макову долину. Тiльки живу, а не «пiдробну», як у ii кiмнатi. Таку, яку вона бачила геть малою «в дiда на Волинi»… То все, знову-таки, слова Устини Маковiй, яка розповiла внучкам i те, що спершу вона з дiдом Гордiем насторожилися через дивне захоплення доньки Марii, а врештi списали все на ii творчу артистичну натуру. Марiя «хутко пiсля науки» подалася концертувати «по всьому Союзу», i вiдтодi в цiй кiмнатi нiхто не порядкував. Сестри не насмiлювалися розпочинати перестановки чи генеральнi прибирання, цiнували неньчин свiт, не порушували його, берегли, як умiли й могли. До того ж Софiя теж надзвичайно любила квiти маку, зокрема й малювати. Марiя Маковiй, iхня мати, була жiнкою, зiтканою з тайни. Тайною була помережана й навхрест переплетена. Мовби гобелен якийсь, а не людина! Доньки ii практично не бачили, а як бачили, то й пiдiйти боялися, – такою далекою i неземною-красивою вона iм здавалася. Жiнка й собi нiжнiстю доньок не радувала, обiймами не балувала. Заходила в хату, як на сцену, й зникала за дверима, нiби за кулiсами. На роки… Дiти й пiдвестися не встигали з твердих табуретiв. Була матiр – i нема бiльш. Так i жили рудоволосi дiвчата: вiд приiзду неньки до ii вiд’iзду. Хоча нiчого iм те не давало, окрiм розпачу й болю, щоправда, прихованого… Про матiр, крiм дiда, нiхто вдома вголос не говорив. А позаяк баба Устя, добра й терпляча душа, тiльки любляче про доньку Марiю вiдкликалася, то й дiтям прищепила схожi до неi почуття. Дiвчата щиро вiрили в усе, що про неi дiзнавалися, – бо вибору не мали. Зрештою, й самi вiд неньки не вельми вiдставали: кожна свою чуднiсть мала, та не всiм ii виказувала. То так дiд Гордiй про онучок казав. Як i про Марiю, «невдячну» й «абияку» доньку. Одно слово, матерi дiти не знали, але любили ii. Хтозна й чого? Як ото й дiда. Не мали iншого, то любили, якого мали. Бо, як часто тепер повторювала Лiя, свiй, рiдний, а отже, любимий. Як до нього по-iншому ставитися? Треба ж когось у життi та й любити. І ще одна причина такоi прихильностi до матерi-зозулi була в дiвчат. Це – розповiдi про неi. І баба Устя, i найстарша Софiя вмiли так переповiсти все, що знали про таемничу Марiю, з таким захватом те зробити, що в близнючок i сумнiвiв не виникало – захоплюватися жiнкою, яка чомусь не живе з ними й бачить раз у п’ятилiтку, чи, може, ненавидiти. Все, що треба було знати малим про неньку, вони знали. На цiм i крапка. Головне, що мама е. І вона iх, певна рiч, любить. Так мати Марiя i жила з дiтьми – у iхнiх думках та серцях. Не треба й поруч бути. Ну, а оцього баба Устя внучкам не розказувала, вони самi дiйшли й збагнули, що простакуватiстю Марiя не вирiзнялася, маючи гарну вроду й успiшну спiвочу кар’еру, замiж, як бiльшiсть iз ii колежанок i як належало, не поспiшала, хоч пребагато разiв кликали ii туди завиднi женихи. Хто е батьком дiвчаток – однiй Марii було вiдомо. Про нього мовчала вона, про нього не знав нiхто. «Дивачка», – так називали Марiю знайомi. Але то ii не обходило. Просто не подобалося Марii жити як усi. Змиритися з життям, яке спостерiгала навколо, не мала бажання, тож творила власний свiт, у якому почувалася комфортно. Оголосила, так би мовити, реальностi вiйну. Крутила життям, як iй серце велiло, i докрутилася… Тiльки… То так збоку думаеться. Насправдi зазвичай iнакше. Довiдавшись про невилiковну хворобу, Марiя нарештi приiхала в батькiвську хату. Була мовчазною, як пiдступна бiда, вiдчуженою, малопояснимою. Захованою в себе, нiби в мушлю. «Як уродилася гобеленом, так ним i вмерти зiбралася», – сказав би хтось менш совiсний, та не було таких довкола. Проте одного дня запросила Марiя до себе в кiмнату доньок. Дiвчата якраз iз весняного Криму вернулися, себто близнючки мали по п’ятнадцять, Софiя – двадцять сiм. – Софiе, – ворушила вустами знеможена жiнка, – проситиму, щоб ти не просто була мудрою i терпимою. Не оцiнять того всi. Прошу, щоб про себе не забувала думати, для власноi вигоди своiм розумом користалася, – мовила незрозумiле. – Чуеш? – Чую, – тихо вiдповiла Софiя. – Лiе, – перевела погляд на другу доньку. – Ти, коли замiж вийдеш i чоловiк не шануватиме, за дiток, яких йому народиш, не цiнуватиме, не терпи, чуеш? – Чую, – послухалася бiльша[12 - Бiльша – тут: старша за вiком.] з близнючок. – Мiе, – дивилася тепер на найменшу дитину, – загадковостi своеi не втрачай, тiльки в деяких, вельми особливих випадках старайся вiдкриватися. Ти сама той момент уловиш, коли треба буде привiдкрити душу. Але не показуйся наскрiзь нiкому, чуеш? – Чую, – вiдказала й найменша. – Справжнiсть – приваблива, але не завжди виправдана, – додала недужа Марiя. Доньки заслухалися нею уважно. Хоча бiльше зчудувалися. Нарештi вони бiля матерi так близько. Але навiщо прикипати до неi всiм серцем, якщо вона однаково втече вiд них, як то було завжди. І нiчого, що тепер зробить те назавжди. Їм не звикати. – Правда е завжди i всюди, тiльки мало кому вона щастя приносить, тому рiдко кому потрiбна, – розговорилася Марiя, тереблячи сухими пальцями дрiбнi гудзики на своiй байковiй льолi, так, нiби спiшила встигнути найважливiше донькам перед смертю сказати. – Правда часто ранить, навiть убивае, а ще людей навiки розлучае… Правду знати хочеться над усе на свiтi, а, дiзнавшись, забути ii всiм серцем стараешся. Бо правда добра тiльки для когось одного. Вона егоiстична i жорстока, навiть коли йдеться про любов. Дiвчата переглянулися. До чого iхня матiр хилить? Марiя продовжила: – А любов потребуе зважування: ти мене бiльше любиш, чи я тебе? Ви на мене тут удома сильнiше чекали, чи я до вас дужче з чужини спiшила? А якщо не спiшила й не приiздила, то чого? Може, правду якусь боялася виказати? Чи вiд правди якоiсь ховалася в закордонах? При всякiй вiдповiдi ми лишимося засмученi, незадоволенi або навiть роздавленi, як жаби дiдовими чобiтьми. Так теж бувае, щоб ви знали, – примовкла на мить. Їi схудлi хворi руки затрусилися. Як i губи. Але вона не зронила слiз, хоча скидалося, нiби до того йде. Тiльки попросила Софiю подати попити. Ковтнувши води, заговорила знову: – Правда не жалуе i не щадить. Вона, бувае, життя з нiг на голову перевертае, тож рiдко для кого корисна. Шукати ii – то як себе з’iдати. Знайти ii – то про себе забути. Тривога вже не дасть себе почути. Жити з правдою мовчки – нестерпно, повiрте, – повела далi. – Не сказати ii – страшна мука одного. Розказати – вже багатьох. Тож мусиш вибирати… А вибiр невеликий… У брехнi – затишнiше, з нею легше й простiше. Хто в незнаннi живе, у того серце здоровiше. Менше знаеш, лiпше спиш – так спрадавна говорять. Тому здогадуватися – то для жiнки природно, а старатися докопатися до правди – загрозливо. Треба добре подумати, перш нiж когось про щось розпитувати. Навiть коли ви готовi почути правду, знайте, що вона – несподiвана. Чи справитеся з отим новим знанням? Чи не пожалкуете, отримавши бажане? Але й iншого не забувайте, – Марiя заговорила настирно. – Не знати правди не означае, що ii немае. Вона е, завжди й у всьому. Чуете? – Чуемо, – вiдповiли всi три сестри разом. – Можна жити в неправдi, про себе лиш дбаючи, а можна – з правдою, iнших вiд неi оберiгаючи, – ще додала. – Я, – чутко слину ковтнула, – вибрала друге, – сухо проказала. – Знайте, що не ради себе те зробила. І, знайте, що ви… дуже-дуже дорогими для мене все життя були, – примовкла. – Втомилась я, – прохрипiла. – Ідiть, завтра ще поговоримо. І справдi на завтра дiвчата знову сидiли бiля материного лiжка. – Почитайте менi, моi хорошi, – мовила Марiя без усяких передмов i роз’яснень. Вона лежала в «маковiй» постелi, багрянi кольори вiдтiнювали на ii сухому й висохлому обличчi широкi рiвчаки нiби справжньоi кровi. Здавалося, ще мить – i Марiя вкриеться з головою пурпуровою рiдиною, розiллеться, мов рiчка, й захлинеться, як берег, улюбленою червонiстю. Але так не сталося. Жiнка далi нерухомо лежала, накинута напiрником iз лапатими квiтами, й нiжно погладжувала кожну макову голiвку кiстлявими долонями. Де й подiлася виразна врода з ii худого обличчя. Одне, що й при смертi не змiнилося, – волосся. Воно було яскраво-рудим, густим i кучерявим. – Друга шафка, четверта поличка, шоста книжка, восьма сторiнка, – видала кволо Марiя. Софiя встала, пiдiйшла до горiхового шифоньера, хутко вiдрахувала й натрапила на вказану брошуру. Вернулася, сiла поруч, прочитала: – «Молодий поет Степан Будний, що вiдiйшов на зорi життя, за кiлька мiсяцiв до смертi, передчуваючи трагiчну неминучiсть, записав у щоденнику: “Часто менi сниться долина червоних макiв. Я йду по нiй, а маки доторкуються аж до колiн i обпiкають. Такi гарячi. Над головою дзвенить небесний дзвiн. Вiн став бiлим од розпеченого сонця. І ллеться згори музика бiлого свiтла. Воно затоплюе мене. А стежка пiд ногами тепла-тепла. Коли це було? У дитинствi чи минулого лiта? Але й досi сняться менi червонi маки. Гарячi, як справжня поезiя, народжена великим серцем. І я забуваю про свою недугу, про своi фiзичнi i душевнi болi…”».[13 - Із розробки уроку вчителя-методиста Тетяни Балагури на тему «Мак у народних повiр’ях, легендах, переказах, традицiях».] – Гарно, – злегка усмiхнулася Марiя. – Лiе, тепер ти, – звернулася до другоi доньки. – Перша шафка, перша книжка, перша сторiнка. Лiя взяла потрiбну книжку. Поки верталася, ненька зауважила: – Це одна з моiх найперших «макових» покупок. У Киевi по дорозi, що веде на книжковий ринок, ii продавав один старий, сказав, що хоче на хлiб уторгувати грошей, – притихла. А за мить: – Одному хлiб за насолоду, iншому – книжка, – додала. – Одному грошi для заспокоення, iншому – вiршi чи квiти, – зворушила вустами пiвусмiх. – Так завжди. Рiзнi в кожного потреби, бо всi ми рiзнi. Хай навiть рiднi сестри. І кожному добре за рiзних обставин… Читай, Лiе, – попросила. – Добре, – вiдповiла близнючка й стала провадити чiтко й виразно: «Вiн грiе кригу неба iздаля, мелодiя цвiтка цього – нехитра, великий i гарячий, як земля, ранимий i тендiтний, мов повiтря. Не руш його, нехай собi горить, не руш, бо вiн подiбний до любовi. Вiн – смiх, вiн – зойк, вiн у трагiчну мить нагадуе менi краплину кровi…»[14 - Вiрш украiнськоi поетеси Ганни Вiвчар (1944 р. н.), уродженки села Садове Токмацького району Запорiзькоi областi.] – Мiе, ти теж почитай, – попросила недужа, лишивши прочитане Лiею без коментаря. – Вiзьми на полицi iз зошитами той, що в червонiй обгортцi. Перша сторiнка, – сухо скомандувала. Мiя мовчки виконала прохання, у нотах якого вчувався наказ. – «Легенда «Долина червоних макiв», – порiвняно тихо й нечiтко почала читання. – Їi записав 1980 року Петро Медведик[15 - Петро Медведик – украiнський лiтературознавець, фольклорист, етнограф, бiблiограф, мистецтвознавець, краезнавець.] у селi Шили Лановецького району Тернопiльськоi областi вiд семидесятилiтнього С. Васильчука». – Мiе, трохи голоснiше, – втрутилася мати. – Добре, – вiдказала донька й далi читала гучнiше, хоча й ковтала по ходу деякi слова. – «За селом Шили колись буяв розлогий степ. Щоранку вiвчар звеселяв його пiснею. А ще цiею пiснею вiн кликав на побачення кохану дiвчину. Вона крадькома вiд злого батька-багатiя приносила вiвчаревi iжу. І почувалася щасливою в розмовах iз хлопцем, а вiдтак у його пестощах… Одного дня не прийшла до вiвчаря його любка. Не з’явилася вона й назавтра, i на позавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виводив своi спiванки, кликав кохану, та ii не було. Запитав вiвчар у степу, чому не приходить кохана, але той лише тяжко зiтхнув i похилив трави. Запитав у сонця, та воно пустило знiчев’я свiтлий промiнець i сховалося за хмару. Вiвцi теж збилися докупи. Сумно стало в степу, туга важка й на душу хлопця скотилася… Довго ходив iще колами вiвчар, усе спiвав-докликався любоi дiвчини – степ лише трави додолу схиляв… Лихий батько-багач покарав доньку: звелiв не ходити в степ. Затужила вона. Просили iсти – не йшла. Хiба плакала, коли чула пiсню коханого… Наостанку попросила, щоб поховали ii в степу серед запашних трав. Очi ii кapi висохли з горя й слiз уже не мали. Так i померла в журбi зi словами кохання на вустах. А в степу припав вiвчар до коханоi, поцiлував вiд душi, на руки схопив i понiс тими мiсцями, де вони кохалися. Зранене його серце взялося стiкати кров’ю, кожен кривавий слiд палав за ним вогняними барвами. Зачервонiло довкола по долинi… І виросли по тих слiдах червонi маки. Там, де колись буяв розлогий степ, тепер долина червоних макiв».[16 - Із книжки «Неопалима купина. Легенди та перекази Землi Тернопiльськоi», Тернопiль: «Джура», 2007.] У кiмнатi запала тиша. Марiя прикрила очi, тереблячи кволими пальцями цвiтне простирадло. Дiвчата й собi не смiли мовити нi слова – очiкували, що далi звелить ненька. Хоча навiщо всi цi читання, вони не розумiли. – Софiе, знову ти почитай, – урештi заговорила хвора. – Тiльки дещо iнше, – додала трохи бадьорiше. – А ви не втомилися слухати? – перепитала найстарша з доньок. – Нi, це менi навпаки помагае, – вiдповiла на те Марiя, зауваживши, що досi нiхто з дiвчат так i не назвав ii матiр’ю. – То що читати? – П’ята шафка, п’ята полиця, п’ята книжка, п’ята сторiнка. – «Ми найчастiше уявляемо мак iз червоною чи бiлою квiткою, – читала Софiя. – Та серед Гiмалайських гiр протягом трьох тижнiв цвiте голубий мак… На пiвночi нашоi планети цвiтуть жовтi полярнi маки. За коротке лiто вони не встигають вiдцвiсти, тому часто iхнi квiтки можна побачити в льодяному панцирi. Треба мати велике бажання жити, щоб цвiсти навiть пiд кригою»,[17 - Із уроку Тетяни Балагури.] – завершила. – Мiе, – Марiя зненацька занервувала, з ii горла виривалися хрипи, а через напруження вени на руках посинiшали. – У шкатулцi, тiй, що стоiть на сервантi, е два ключi, вiзьми iх, бiльшим одчини шухляду в столi, другим – верхнiй столик[18 - Столик – тут: верхня шухляда.]… Там лежить зошит у чорнiй обгортцi. На ньому бiлими буквами наклеений напис: «Для Марii», – попри хворобу ця жiнка вражала доброю пам’яттю. – Вiзьми його, – попросила, – i хай Лiя прочитае менi звiдтам, – закашлялася, – хай прочитае найперше оповiдання. Здаеться, «Дiдо Вiтер» воно називаеться… Вони там усi вiд руки написанi, може, не дуже розбiрливо, – уточнила, – але хочу, щоб ви менi його прочитали. – Добре, – скорилася наймолодша з доньок. Мiя знала, що ii незугарне читання багато кого не влаштовувало ще з дитинства. Тим часом сестра-близнючка Лiя вкотре взялася читати виразно, мов була диктором на телебаченнi. Саме телеведучою вона потайки мрiяла стати, та не судилося. До того ж, почувши материнi «передбачення» та напучування щодо ii сiмейства й материнства, вирiшила одне: тiльки-но трапиться iй замiж, то присвятить себе сiм’i та дiтям. Зошит, який узяла в руки, був старим i пошарпаним. Почерк, котрий старалася розбирати, був схожий на дитячий – нерiвний, закарлючений. «Як материнi рудi завитки», – аж пурхнула нiзвiдкiль думка. Лiя виразно прочитала: Дiдо Вiтер Десь було, мусить,[19 - Мусить – тут: мабуть.] дванадцять часов. Дiдо принiс до хати воду з колодязя, сказав: – Сiно одсирiло в покосах – до дощу. Я малювала коло вiкна букет макiв. Тих, шо менi Павлусь учора надвечур принiс. Вони зараз-ки[20 - Зараз-ки – зараз.] стояли на столi, то я iх карандашами змальовувала. Я дiдовi одказала: – Так, буде сьогоднi дощ, бо ворони вельми каркають – тож-ка до негоди. – Сiна шкода, – вiдказав дiд. – Третий день мочиться, а вже ж пущi[21 - Пущi – тут: майже] сухе було… – Висохне, тiльки б iз чортом танцювати не пушло,[22 - Пушло – пiшло, взялося.] – я засмiялася. Дiдо теж-ка зареготав. Ми не раз так дне-другого веселили шутками всякими. Чортовим танцем бурю називали. Тодi вона справдi крутила-вертiла. Ох, шуму наробила! Сiно розколошкала, гет[23 - Гет – геть, цiлком.] покрутила… Дiдо сказав: – Хтося в окрузi знов-ка вмер, сам собi вiку вкоротив. Я таке знала: коли вихор крутить, то хтося або в нашому селi, або в сусiдському повiсився чи втопився. Таке в нас тут-ка часто бувае… А ще буря не на шутку розходилася тогдi, коли недобра людина на той свiт одходила, або та, що з чортом зналася, або знахур чи знахурка… То ми й сього разу подумали з дiдом: покрутить ся буча i стихне, як покiйника похоронять. Але тогдi крутило до самого вечора. Ще й уночi. Тiльки на ранок успокоiлося. Ми з дiдом у хатинi повсякчас були. Аж незвично було, що дiдо вдень лежить. А вiн лежав. З Євангеллю i в окулярах. А тогдi, як ото тiльки почало дощити, ще вдень, коло дванадцяти, дiдо засмiявся: – Шо, знов по мак iз Павлусем на вигун ходила? – Ну, – не збрехала я. Хоч застидалася. – Ше рокiв iз три, та й поженитеся, – сказав дiд. – Вже мона буде? – я розчервонiлася. Думала, у п’ятнадцять лiт замуж мене ше не пустить. – Як по науку в город iхати не схоч, то пiдеш замуж. Бо тиi, шо по науку в мiсто iдуть, тиi замуж в пiтнадцiть не йдуть. А тиi, шо городами iдними живуть, ще з-пуд стола полоти буряки з морквою йдуть, i гинчого житте не знають-не бачили й знати-бачити не хочуть, то тиi йдуть. – А ви-те як хочете, дiду? – спитала я. – А ти сама як хоч? – подививсь на мене. – Ше не знаю, – сказала я. – Ну, то за два роки взнаеш, – рiшив дiд. І ще таке сказав: – Але замуж тре’ йти по любови, коли найдужче кличуть i найбiльш хочеться. Бо юна любов – то як свiжий буханець. Вийняв iз печi i з’iсти хочеться… З’iв – i ситий цiлий день. На завтра сей хлiб – уже другий. Їси, бо свiжого нема… Так i любов: кожна друга менш жадана i менш нею ситишся, нiж першою. Тому за першу любов найлучче замуж йти. Дiдо бачив: я Павлуся любила… …як i свiжий хлiб. І замуж тiльки за Павлуся вийти хтiла… Тогдi дiдовi я таке вiдказала: – Я би хтiла i розумом багатiти, i душею не бiднiти. Бо в наших людей чось[24 - Чось – чогось.] так рiдко виходить. – Хай у тебе вийде, – побажав менi дiд. – Дiду, генде Варцi Гапонисi, майже меi[25 - Меi – моiй.] однолiтцi, мати Євка не дае маки на вигонi збирати… – Їхне дiло, – вiдказав дiд. – Ви менi того не забороняете… – Шо в цiм пустого? – Я даже з Павлусем на вигун ходжу, i ви не бороните, – я дальше свеми[26 - Свеми – своiми.] думками дiлилася. – Не в любовi зло, а в неволi, – видав дiд. – Ви, дiду, як вiтер iз моiх думок, – зiзналася я. – То – який? – спитав вiн. – Ви колись менi казали, шо люди вiтер пояснюють так: на чотирьох сторонах свiту стоять чотири великих чоловiки з довгими вусами й мiцними губами i постiйно дують один на одного. Якщо котрийсь iз цих велетнiв дме сильнiше за гинчих,[27 - Гинчий – iнший.] то з того боку й бувае вiтер… – Ше кажуть, шо вiтер – то чоловiк iз великими вусами, прикований за руки й ноги до скелi великими ланцюгами. То коли поривчасто надворi дме, то так той чоловiчисько крепко дихае, бо пут позбутися хоче… – Бо нiкому не добре в путах, – мовила я на те. – Тому й бiда велика вiд неволi, як бувае од сердитого сильного вiтру, – вiдказав дiд. А перегодя спитав, кумедно так, хитро з окулярiв зирячи: – Ти ж не вiриш в сi казки? – Не, – правду сказала я i розсмiялася. Ми багато всього з дiдом чули i знали, на природу частiше зважали, але тiльки одним собi довiряли… Погодили: лиш той у чужому вiдповiдi шукае, хто в собi сил i знань не мае, собi не довiряе. Але ми любили з дiдом усякi казки складати, всякi прикмети з правдою звiряти… Я тодi сказала дiдовi: – У моiх думках вiтер лагiдний, як i ви, i моргае вiн одним вусом, як i ви. – Лиш одним? – Так, одним. Бо як двома, то вже бути бурi, – вiдказала я й зайшлася смiхом. Дiд i собi зареготав. Вусом моргнув. Нiби вiтер. Звiдтодi так i звала його – Вiтром. Вiльним був мiй дiд. І я – коло нього. Пощастило нам. А вихор i справдi неспроста теi ночi крутив: Варки Гапонихи баба в сусiдньому селi вмерла – довго вiдiйти не могла, мучилася. Про неi казали всяке, а що з того правда, що брехня, не знав нiхто. Нам iз дiдом теж то було неiнтересно. Всякi люди е, i всяких треба. Так кажуть. Пишу се в лiтi 1965 року. Щоб колись прочитала Марiя. А я – Надiя. На сiм крапка. Поки. – Вiльний Вiтер i менi скоро буде за дiда, – дивне мовила Марiя. І попросила дiвчат лишити ii на самотi. За кiлька днiв Марiя померла. Було iй тодi сорок п’ять. Їi доньки Софiя, Лiя та Мiя, котрi й так жили без опiки своеi неньки, зосталися з пристаркуватими дiдом i бабою. Але й вони пожили недовго: через п’ять рокiв, на сiмдесят шостому роцi життя, не стало дiда Гордiя. Іще через два з половиною, у сiмдесят три, за ним пiшла баба Устина, у дiвоцтвi Лозова. 4 Сестри зайшли в червону кiмнату. Навiть найрозкутiша помiж усiх Мiя почувалася в нiй невпевнено. Сiла одразу бiля дверей на високий табурет, уперлася на килим, що висiв на стiнi й вражав пащеками лапатих макiв. – Софiе, замовляй, бо ти в нас – довгождана гостя, – почала Лiя. Найстарша iз сестер, що мала округлений животик, новоутворене ластовиння на щоках, котре ще бiльше увиразнювало яскравiсть природноi рудизни ii волосся, старанно приховуючи невеселий вираз обличчя, мовила: – Перша поличка, друга книжка, третя сторiнка. – Кому читати? – порiвняно веселiше пролепетала Лiя. – Читай ти, Лiе, читай, люба, – вiдповiла сестра, спираючись об стiс подушок на другому, «своему», а не «материному» лiжку. – «Дiвчата-украiнки любили прикрашати своi голови вiнками, – задекламувала старша з близнючок. – Бувало, i для того, щоб освiдчитися нерiшучому парубку, вони в’язали вiнок iз волошок та польових макiв. Волошка – символ простоти i нiжностi, мак уселяе надiю. Вважали, що любов прийде сама, коли такий вiнок дiвчина власноручно одягне на голову своему обранцевi… Ще цвiт маку долучають у вiнок тодi, коли в родинi хтось загинув у боротьбi з ворогами. До того ж мак е символом печалi й туги», – завершила. – Лiе, а чого ти досi того не зробила? – знiчев’я заяснiла усмiшкою Мiя. – Що саме? – перепитала сестра-близнючка. – Не сплела вiнок iз волошок та польових макiв i власноручно не одягла його на голову своему Івану Петровичу, – широко заскалилася. Лiя спершу не знайшлася з вiдповiддю. Але за трохи мовила: – Менi й так нормально. – Іти замiж, не кохаючи, можеш тiльки ти, руда моя бестiе, – нiжно мовила Мiя. – Ти вже визначилася? – перепитала Лiю Софiя. – Так, – вiдповiла та. Дiвчата примовкли. За хвилин кiлька: – А в тебе, Мiе, що нового? – звернулася до наймолодшоi сестри Софiя. – Я закохана! – простягнула вгору руки й удоволено заплескала в долонi «бистрiша» з близнючок. Лiя мовчки усмiхнулася. – І в кого тепер? – спитала Софiя, хоч i знала, що нiчого серйозного вiд «нетиповоi» сестри не почуе. – У свого викладача з вокалу, – вiдповiла, регочучи. – Вокалу? – здивувалася Лiя. Вона добре знала, що сестра досi вправлялася у фотографуваннi, а не в спiвi. – Вчора мала перший урок, – Мiя метушливо закрутила вказiвними пальцями рудi завитки, що спадали з обох бокiв на ii витонченi плечi. – Нi, фоткати я не покину, далi робитиму те на замовлення, – додала, – але повчуся ще й спiвати, може, бiльше зароблятиму, якщо спiватиму у якому-небудь ресторанi. – Баба Устя не була б у захватi вiд такого рiшення, – вiдреагувала Софiя серйозною. – Мати Марiя – теж. Не кажу вже про дiда. – Учитель сказав, що з моiм талантом можна вже виходити на сцену! – злегка образилася Мiя, проте не показала того. – Вiн неодружений? – вирiшила уточнити Софiя. – Якби вiн був неодружений, то навряд чи мене зацiкавив би, – загоготала Мiя. Вона знову пожартувала. Це було ii улюбленим заняттям i водночас завсiдною палкою-виручалкою. Дiвчина мала переконання: сказане зi смiхом рiдко сприймаеться людьми як щось серйозне, хоч i вказуе на певну правду. – Ясно все з тобою, – спокiйно видихнула вагiтна сестра. – Лiе, а ти свого мужа й пiсля весiлля називатимеш Іваном Петровичем? – розширила блискучi й звеселенi очi Мiя. – Чи не завелика честь як для вчителя музики, руда моя бестiе? – смiючись, додала. – Так менi зручнiше, – спокiйно вiдреагувала на сестринi кпини Лiя. І хутко перевела тему: – Софiе, а ви як iз Семеном? Що у вас? – поцiкавилася в замiжньоi сестри. Але Софiя не насмiлилася виказати правду. Мовивши: «Добре все», – запропонувала iще почитати. Бо ii правда була гiркою. Аж давкою… Як разючо три сестри були схожi зовнi, так дуже вони вiдрiзнялися характерами. Три доньки – мов три дороги. За легендою iхньоi матерi Марii, одна була до порад мудрих i вчинкiв зразкових, друга – до материнства завидного та сiмейства омрiяного, третя – до iнтриг нескiнченних i тайни манливоi. Визначишся, любчику, чого душа по правдi бажае, ту дорогу вполюеш, нею життям i помандруеш. При цьому легко йтимеш, гармонiю почуватимеш, щастя здобуватимеш. А коли не втрапиш на «свою» дорогу, заблукаеш у нетрях, то себе загубиш. Бо нерiдне навряд коли люблячим стане, хiба пiд себе переiначить. Тому слухайся себе з усiх сил, придивляйся до шляхiв розмаiтих. Знай, що часто вони обнадiюють та захоплюють, а коли розкриваються та iнакшими виявляються, коли ти iх, мов найкрутiшi течii пiд час сплаву пiдкорюеш, то розбиваються твоi уявлення, нiби човен об непомiчену пiдводну скалу, настае тодi пустка в душi й безнадiя. Не легковаж, життям iдучи, любчику. Свiй шлях знайди i легко йди. Бо штука[28 - Штука – тут: сенс.] щастя – не в доланнi складностей, а в легкостi життевоi ходи. Найстарша Софiя Маковiй добре знала, якою дорогою хоче йти i куди хоче нею прийти. Кохання свое хоч не хутко, та знайшла. Там, де найбiльший спокiй душi вiдчувала. У храмi. Упевнена була: не прогадае. Лiя тим часом про взаемне кохання мало дбала, вона батька своiм майбутнiм дiтям повсякчас шукала. А Мiя жила невгамовним фантазерством. Закохувалася в тих, хто нiколи не був би з нею. Та й не були вони такими, якими вона iх сама придумувала. Мiя з реальнiстю мало мирилася, як i матiр ii колись. Коли Софiя виходила замiж, за дружок були сестри-близнючки. Гостi попервах чудувалися, як же розрiзнити iх, адже справдi однаковiсiнькi, мовби в дзеркало, а не одна на одну дивляться. А врештi таки запримiтили вiдмiннiсть. Чи, правильнiше, Софiя пiдказку новим родичам пiдкинула, мовляв, ви придивiться до iхнiх очей i знатимете тодi, хто е хто. Очi в неромантичноi, як зауважила була Софiя, а приземленоi Лii хоч зеленкуватими, як у сестри-близнючки були, проте ховалися, мов шибки за тюлем, у легкiм смутку й невиразностi. Так, нiби вечiрню пору вiддзеркалювали, захiд сонця в них убачався, а не багатонадiйний свiтанок. Лiя, було, навiть написала про себе: Інодi хочеться стати вечiрньою порою. Щоб отримати надiю на добре завтра. І щоб зiбрати найрiднiших удома за круглим столом – то найвiрогiднiше. Вечiр бажаний, на нього чекають закоханi й лiтнi, той, хто денно працюе, i дiти, бо додому вернуться батьки. Вечiр – затишний, теплий, пухкий, як махровий халат… Вiн красивий iз вiкна в час заходу сонця, пахне свiжою iжею з кухнi… Вечiр здружуе, скрiплюе, змiцнюе, садовить навпроти i зчитуе погляди… розставляе крапки над «i». Якби жiнка була вечiрньою порою… Була би тодi неквапливою… І уважнiшою, й бiльш довiрливою. Мабуть. Інодi я сама собi нагадую вечiрню пору. А, може, i е нею. Та тiльки – зсередини. Чи вродилася такою, чи стала… Невiдомо. Поки. Тим часом очi меншоi Мii яскрiли помiтним вогником, заряджали бадьорiстю. Дивлячись у них, i собi ого-го яка охота до життя невiдь-звiдки бралася! Щоправда, не цiкавило те саму Мiю, байдуже iй було зазвичай до iнших. На жаль. А, може, й на щастя. Три сестри на прiзвище Маковiй були яскравими та вродливими. Тiльки в Софii волосся не так кучерявилося, як у молодших сестер. А от природною iхньою рудизною i вона приворожувала не менше за близнючок. Марiя, iхня мати, саме шаленством вогневих кучер приборкувала за життя спiвочу сцену та чоловiкiв. Вiдтак i донькам ту хорошiсть передала, вони ii до краплi успадкували. Ще Софiя злегка вiдрiзнялася вiд сестер пишнiшими вустами й ширшими вилицями. Іншi риси обличчя – кругле личко, розльотi брови, тонкий нiс, маленькi вушка – мала такi ж, як i в близнючок. Загалом усi три доньки Марii Маковiй були дуже схожими на неi. Недаремно так залежали вiд ii поглядiв, слiв та думок, хоч i переказаних кимось. Але самi дiвчата про вроду та красу говорили мало. Не заведено було в родинi. Найвеселiшою помiж усiх весiльникiв була Мiя. Вбрана, як i сестра, у грайливу червону сукню, причепурена, як i близнючка, приколками з яскравими голiвками польового маку, що вабливо визирали з рудих прегарних завиткiв, вона вирiзнялася легкiстю в поведiнцi, невимушенiстю, помiрною розкутiстю. Лiя, що мала не менш чарiвний вигляд, трималася скуто. Тому хлопцi, якi були запрошенi на весiлля, здебiльшого крутилися бiля Мii. Але за трохи… Уже на котрий повiльний танець Лiю запрошував один i той же кавалер середнього вiку й високого зросту. – Іван Петрович, – назвався. – Бурда. – Лiя, – подала руку. – Маковiй. – Так, знаю, – вiдказав танцiвник. – Я немало прожив i побачив, але таких шалених красунь, як ви й вашi сестри, не бачив, – мовив, не приховуючи захвату. Лiя зиркнула на партнера. Добре вгодований, крепкий, йому було десь далеко за сорок, мав густе кучеряве темнаве волосся, лише злегка присипане сивиною на скронях й укладене в акуратну зачiску. Високий лоб, вузькi карi очi, що скидалися на щурячi, коли, хитруючи, примружувалися, темнi широкi брови, «бульбинкою» нiс, великi губи, гладкi щоки. Дiвчина й не виснувала одразу – симпатичний ii партнер чи абиякий, бо не на те зважала. Вона намiрилася до нього придивитися та прислухатися, аби зрозумiти, чи влаштуе вiн ii як добрий сiм’янин. – Думаю, ви нам лестите, – вiдповiла на комплiмент. – До того ж Софiя, на мiй погляд, найкрасивiша в нашiй трiйцi, – упевнено додала, дивлячись на чарiвну наречену. Софiя направду вражала красивiстю, попри зовсiм не юний вiк. На думку сестер, вона належала до того типу жiнок, котрi вiку не мали. Ба навiть iз вiком молодшали. Нiхто не мiг дати iй тридцять вiсiм. У Софii не було нi помiтних зморшок, нi сивини, виглядала радiсною й осяйною, з нiжним обличчям i гарними манерами. Істинно, як мати Марiя Маковiй, котра не сходила зi сцени, справдi, як артистка. Чи не тому про Софiю Лiя була написала: Інодi хочеться бути артисткою. Щоб отримувати якнайбiльше уваги. І дарувати людям свято – то найвiрогiднiше. Артистками захоплюються, на них рiвняються, вони е кумирами й музами… Знайомi Софiю вважають красунею. Ми iз сестрою – зразковою. Семен, напевне, – iдеальною. Софiя себе називае звичайною. Хоча, мабуть, часто вона почуваеться саме артисткою… Та тiльки – зсередини. – Але ж Софiя вже зайнята, – засмiявся Бурда, i собi кинувши ласим оком на молодуху в бiлiй приталенiй сукнi. Але хутко викрутився: – Ваша, Лiе, скромнiсть i непоспiшнiсть пiдкорили мене особисто, – зiзнався. – Думаете, що такий же спокiйний у мене характер? – усмiхнулася йому. Та щоб не видатися нескромною, чи, радше, аби не злякати нового кавалера, i собi навзаем зiзналася: – Насправдi так i е. Уже за другим танцем кавалер звернувся до Лii: – Ми могли би зустрiтися завтра чи пiслязавтра? – Якщо доля, то так, – серйозно вiдповiла дiвчина. – А самi ви як би хотiли? – поцiкавився чоловiк. – Мое бажання е чимось малим i незначним проти того, що приготувало менi саме життя, – вiдказала Лiя. І заслухалася мелодiею, пiд яку виводила доладнi й обережнi танцювальнi па. Звучала пiсня «Маки червонi»,[29 - «Маки червонi» – украiнська пiсня на слова Вiктора Герасимова i музику Олександра Злотника з репертуару трiо Мареничiв, гурту «Рушничок», спiвачки Таiсii Повалiй.] котру не раз чула вiд Мii: сестра вивчила ii слова з материних записникiв i поклала на власну музику. Цей не вельми зграбний, на думку Лii, погано доглянутий пан у чорному дешевому костюмi й бiлiй невипрасуванiй сорочцi нiяк iй не сподобався. Чи то пак – серце Лii зосталося незворушним пiсля iхнього знайомства. Втiм, дiвчина вiдчула: вiн може стати непоганим для неi чоловiком. Звiдки взявся цей здогад: не бралася дошукуватися, однак немолодий вiк партнера з танцю, а отже, життевий досвiд i поважнiсть, мiркувала, зможуть прислужитися iй, «приземленiй», у твореннi мiцноi родини. Лiя справдi шукала насамперед батька своiм майбутнiм дiтям. А Іван Петрович, видавалося, доволi пiдходящим був для цього кандидатом. На весiллi дiвчата-близнючки познайомилися i з новими родичами – батьками нареченого Семена, набожними Вiрою Василiвною та Вiталiем Володимировичем, сизими голубками, як про них вiдкликалася сестра Софiя, пенсiонерами. А ще з iхнього донькою, Семеновою молодшою сестрою Олею. Ця дiвчина, рокiв двадцяти восьми, вiд природи була непримiтною, тому надмiрна косметика, яку вона використала для весiльного макiяжу, впадала в очi передусiм. Нi, близнючки та Софiя подiбних переборiв собi не дозволяли. Та й не зрiвнятися було з ними повновидiй i безформнiй Ользi. Із весiлля Софiя поiхала до свекрiв. Вони жили в невеликому приватному будинку. – Ну, все, будьте розумницями, – побажала новоспечена дружина сестрам-близнючкам. – Бережи себе, Софiе, – майже одноголосно прощебетали вони навзаем. 5 За вiкном похмурилося й показалася постать Семена. Вона повiльно зарухалася в бiк будинку. Софiя так i не насмiлилася розповiсти сестрам про свое новоспечене, а вже нестерпне замiжжя. Лiя i цього разу не зiзналася вголос, що виходить замiж лише ради самого замiжжя й аж нiяк не з любовi. Мiя вкотре не одержала вiдповiдей на безлiч запитань щодо рiдних. Тi запитання роками висiли пiд стелею iхнього старого дому, нiби задавнене павутиння, яке господарi вдавали, що не помiчали. А воно було. І далi снувалося… – А давайте ще iз зошита почитаемо? – запропонувала насамкiнець Мiя. – Того, чорного, з бiлим написом «Для Марii»… – Давайте, – вiдповiла Софiя i вiдiмкнула обидвi шухляди в столi. – Я сама прочитаю, – постановила. Розгорнувши зошит, процитувала: Вiнок кохання Павлусь знав, шо я найбiльше люблю маки, то все iх менi приносив. Або ми разом по них ходили до рiчки на вигiн. Моя однолiтка Варка Гапониха макiв не любила. Все кривилася, коли бачила мене з букетами. Але я iй не вiрила. Бо як можна не любити сi квiти? Вони для мене – хоч i кольору кровi, але – кровi любовi. Дiд теж-ка так пояснював. Казав: – Чув, шо найперше мак вирiс iз кровi розп’ятого Христа. З того чесу й росте там, де пролилось мнiго[30 - Мнiго – багато.] кровi невинно вбитих… А вже як виповнилося менi тринадцять, зробили ми з Павлусем одну вельми цiнну для нас двох штуку. І сталося те геть не сплановано. Ми гуляли, й Павлусь сказав: – Учора мати сплела вiнок уже для нашоi Гальки. То вiн про найменшу сестру згадав. І далi таке повiдав: – Мати сказала, шо то так здавна повелося, шо дiвчата починають носити вiнки з трьох лiт, а нашiй якраз стiльки зараз-ки, ти ж знаеш. То мати сказала, шо iменно вона мусить то зробити, бо так тре’, щоб iменно мати зробила найпершого вiнка для доньки. Ще навiть тре’ змочити того вiнка в росi, як сонце зiйде. Ше сказала, шо потом-ка ще сiм днiв так буде робити – купатиме вiнка в росi, а тодi до скринi покладе. – О, то се гарно, – вiдповiла я. І подумала, що менi, певно, теж-ка мама вiнок сплела би, якби коло нас жила. Але так сталося, що нас розлучили. Я рiдко чiпала сю iсторiю, бо мало про шо у свему життi шкодувала, хiба про те, шо не бачу нi мами, нi сестри… Якi вони – не знала, тiльки уявляла… А так… Дiд мене дуже сильно любив. Менi з ним вельми добре було. Вiльно дихалося. Та й Павлусь думати про пусте не давав. Далi вiн таке тогдi розказав: – Вiнок для Гальки вийшов iз чорнобривцiв, незабудок, барвiнку й ромашок. І кожна ся квiтка нiбито повинна лiкувати малу:[31 - Мала – тут: менша сестра.] чорнобривцi помагають од голови, щоб не болiла, незабудки й барвiнок на очi добре дають, зiр розвивають, а ромашки серце заспокоюють. Ше мати сказала, що вже як шiсть лiт малiй стукне, то вплете в той вiнок мак, щоб давав сон i берiг думку… Надько, – звернувся раптово до мене Павлусь, – а давай сплетемо для тебе вiнок? – Для мене? – здивувалася я. – А який? – Ну, отой, – вiдказав вiн. – Шо то… той… Павлусь хоч старший за мене на два роки був, та не набагато смiливiший у гутiрцi. – Який? – я справдi не могла докумекати. – Я чув, як сьогоднi мати дещо сказала нашiй Наталцi… То вже про середню сестру Павлусь заговорив, iй чотирнадцять. – Мати сказала, шо iй такий вiнок уже можна сплести, бо його можна робити дiвчатам од тринадцяти лiт i до замужу, – вiдказав вiн. Я нашорошила вуха й далi слухала його, не знала, шо сказати. – Мати сказала, шо тобi теж-ка вже можна… – Менi теж-ка вже можна? – я трохи насторожилася. – Про шо ти кажеш, Павлусю? – шарпонула його за рукав. – Та ж про вiнок! – скрикнув вiн i помчав стрiмголов до рiчки. Я спурхнула за ним. Як отой шулiка, зiрвалася з мiсця. – Ти куди?! – зарепетувала. Але й зареготала нараз. – Втекти хоч’ од мене?! Не вийде! Ми часто так у доганячки грали… Павлусь оглянувся пару раз, побачив, шо я за ним лечу, i собi став смiятися на всьой луг. Голосно, аж луна за селом пушла. – Бiжи, Надько, хутчiш бiжи за мною, Надько, доганяй! – заголосив. А потом-ка навмисно спотикнувся, упав у траву, покрутився, як полiняко, i вспокоiвся. Засопiв, мовби дiд. Я пiдбiгла й бебехнула грудкою поруч. – Швидкий, – сказала йому, смiючись. – То – коби ти знала, шо нiколи й нiкуди од мене не зможеш втекти, – вiдповiв вiн серйозно. – Та я й не збираюся, – вiдказала я й вирвала коло себе високу травину. – То шо, який менi вже можна вiнок плести, га? – спитала й полоскотала соломиною лице Павлуся. Вiн пiдвiвся, сiв, тодi шпарко нахилився, чмокнув мене в щоку й скочив на ноги. – Вiнок кохання, Надько, так вiн називаеться, – вiдповiв i очi вiдвiв. Я й собi iз землi встала. Геть не знала, шо сказати. Засоромилася, а чого? – То давай сплетемо, – нарештi вiдповiла. Павлусь подивився на мене так пильно, по головi погладив, сказав: – Вельми гарнi менi твоi коси. Коби не вогнянi такi, коби не рижi, не знаю, чи так сильно горiв би тобою… А так тiльки гляну – й усе всерединi займаеться вогнем. Дивись, не спали мене всього, збережи. Най тiльки серце горить-не згорае, як ото грива твоя червоняста, – засмiявся. Я й собi заляскотiла смiхом. – Чого ти? – спитав вiн. – Ти так се розказав, шо я маком тебе уявила. Вiн теж-ка весь червоний од любовi. – Ну, от, не перетвори мене на мак, а то лиш тут на вигонi мене й бачитимеш, у букет рватимеш, удома на стiл у слоiк ставитимеш, потiм карандашами малюватимеш, – усмiхнено проказав вiн. А менi в ту мить стало вельми страшно. Так страшно, що аж закололо в серцi. Бо абищо я ляпнула язиком. – Дурна я, не слухай, – пiдбiгла до нього, мiцно за шию обняла. Вперше так крепко. Потом-ка[32 - Потом-ка – потiм] ми сплели той вiнок кохання. Але вiн у нас незакiнченим вийшов. Для нього треба було найбiльше ромашок. Павлусь сказав: то символ юностi, доброти i нiжностi. То ми iх назбирали. А ще треба був цвiт яблунi, вишнi, гроно калини, а мiж квiтами – вусики хмелю, як символ розуму. То для деяких сих рослин тре’ було весни дожидатися… Але так як всього в одному такому вiнку могло бути до дванадцяти рiзних квiток, то ми ше зiбрали барвiнок, безсмертник, деревiй, любисток, волошки i мак… Павлусь переповiв, шо йому мати сказала, мол, вiнок iз живих квiток захищае дiвчину вiд злого ока, а ще – коли дiвчина мае його на головi, то володiе чарами. Менi тих чарiв не треба було. Бо й так, що треба для щастя, я мала. Тiльки за мамою i сестрою скучала. Але вони живi-здоровi – знала. І це мене заспокоювало. Як iшли ми додому, вийшла з хати Варця Гапониха. Помахала нам, покривилася, бо на головi моiй вiнок забачила, поклекотала щось до нас по-iндичому (нiхто ii не розумiв через оту ii вроджену «вовчу пащу»), та й сховалася за дверними шторами… Жалiла я ii завсiди. Ще й мати не пускала ii по маки до рiчки… Бiдна та Варка. Невiльна. А може, я неправду кажу. Не знаю. Поживу-побачу. Пишу се в лiтi 1966 року. Хай би колись прочитала Марiя. А я – Надiя. На сiм крапка. Поки. Роздiл ІІ Волелюбний сусiда 1 Лiя вiдчинила дверцята шафи, намiрившись помiстити туди вiшак iз речами, що iх вдягала цього недiльного дня. Перебирала думки про Софiю (i що таке приховуе сестра у своiх зажурених очах?), але бiльше не йшла iй iз голови дивна жiнка, яку сьогоднi побачила здалеку. Вони з Мiею проводжали Софiю з Семеном, за ворiтьми розпрощалися. Мiя пострибала стежкою до хати, а Лiя рушила до рiчки, захотiла роздивитися захiд сонця: з кожним днем вiн змiнювався, ставав усе менш тепло-колiрним та безхмарним. І тодi, як спинилася бiля ясена, запримiтила: там, де зранку побачила фотографа, нинi стояла якась жiнка й махала до неi рукою. Але назустрiч не пiшла. Побоялася, певно. Вона була невеличка, опецькувата, вдягнена в куцу, до колiн, плащовку,[33 - Плащовка – куртка, схожа на пiджак до колiн, пошита з матерiалу для плаща.] у бордовiй квiтастiй хустцi i, що найбiльше вразило Лiю, з вiнком на головi. Згодом дивачка зняла його й затрясла над собою, волаючи щось невиразне. Лiя злякалася. Чи не вперше за останнi роки свого тихого й самотнього хутiрського життя дiвчинi стало не по собi. Якби хоч чути, що вона кричить! Але нiчого не розiбрати. Якби бодай слово виразне пiймати! А – жодного. Лiя поспiшила додому, замкнулася в кiмнатi й стала роздумувати, чи не завiтала, бува, до iхнього селища сама Варця Гапониха – самiтниця з «вовчою пащею» – з материних записiв, що iх якраз сьогоднi прочитали. Все те мало скидалося на правду, але чулася так, нiби повiдана Софiею iсторiя iз записника постала перед Лiею наяву. Й ото тiльки-но надумала Лiя вiшати в шафу одежу, як хряпнули долу тi лахи з рук – за стiною зчинилось незвичне. Сварка. У сусiднiй квартирi, котру сестри називали за прiзвищем давнiх сусiдiв Олещукiвською, хтось закричав. Лiя ще вчора почула, що хтось iз сусiдiв з’явився. Цiлими мiсяцями не було нiкого, зрiдка хтось навiдувався на день-два: то якiсь далекi родичi колишнiх мешканцiв, то якiсь iхнi друзi. Сестри навiть подумували-мрiяли були, що колись зможуть увесь будинок викупити й до ладу довести, бо «корiннi» жильцi давно цей дiм покинули й забули. Через стiну «дитячоi» спершу мешкала кримськотатарська родина – молода Алiме iз сином Айдером. Та вони багато лiт тому виiхали до Криму. Згодом там оселилася молода вчителька англiйськоi мови з чоловiком-бiзнесменом, який хутко придбав житло в селищi, й вони переiхали. А цю квартиру хоч встигли приватизувати, бо «хай буде, у майбутньому згодиться», але порядку наводити в нiй не збиралися. Так i стояла пусткою, хiба заiжджi знайомi «англiчанки» час вiд часу навiдувалися вiдпочити на вихiдних, «нiби на дачi». З iншого, де Лiiна кiмната, краю жила вчительська пара Олещукiв, котра билася-сварилася, доки не розлучилася й не роз’iхалася по рiзних кутках Украiни. За чутками, так i повмирало колишне подружжя далеко одне вiд одного, старостi не дiждавшись. Бо ненависть на людей дiе як отрута. Саме з боку дiдiвськоi спальнi, у якiй оселилася Лiя, почулася теперiшня галаслива пара. «Ненавиджу! Ненавиджу!» – увиразнився жiночий голос. Лiя i не думала пiдслуховувати, але крик «сусiдки» був таким голосним, що дiвчина мимоволi опустилася на стiлець, що тулився до стiни, котра й не збиралася таiти чиюсь до когось запеклу ненависть. «Ненавиджу тебе, ненавиджу себе! – громом затрiщали волання. – Навiщо ти такий менi зустрiвся?! Та я ж мала в сто разiв кращих за тебе чоловiкiв! Успiшнiших, багатших, цiкавiших! А ти! А ти! Та краще жити самiй, нiж бути за таким, як ти! Де ти взявся на мою голову?!» Старша з близнючок тепер навiть вухо приклала до стiни. «Оце так дiстав благовiрний», – кинула думкою. «Як таким можна й бути?! – не вгавала дружинонька. – Щоб нiкого чоловiку не треба було, крiм себе самого! Мiсяцями не бачиш дитини! Який ти батько?!» Лii дiйшло, що йдеться таки про чоловiка й дружину. У цей час почувся густий i низький, наче ведмежий рев, чоловiчий голос. Утiм, що саме той буркнув, розiбрати було годi. З подальших коментарiв дружини стало зрозумiло, що йшлося про спiльну доньку. «Добре, що купуеш i забезпечуеш, ще би не купував i не забезпечував, то це взагалi був би повний капець! – не втихала розгнiвана жiнка. – Куди iдеш, по що, коли вернешся – нiколи нiчого нiхто не знае! Як неприкаяний! Квартирант, а не чоловiк! У других сiм’ях вiтчими бiльше уваги дiтям придiляють, як ти – рiдний батько – своiй дочцi! Та щоб я та iздила за тобою та ще кликала додому?! Де моя гордiсть?! Своею байдужiстю ти перетворив мене на якусь млямлю!» – вибухнула плачем. Чоловiк знову щось промимрив, вiдтак почулося, як гримнули дверi. Затим до Лii почало доноситися тiльки жiноче скрушне схлипування… Одягнувши нiчну сорочку й укрившись теплою ковдрою, вона подумала вже в лiжку: чому нi мати Марiя, нi баба Устя нiколи й словом не обмовилися iм про iхнього батька? Як же так прожити, щоб нiчого про нього й не дiзнатися?! Не бувае так! Нiхто iй не повiрить, коли скаже, що нi вона, нi Софiя так i не змусили матiр розповiсти, хто iхнiй батько, де вiн, звiдки, чи взагалi живий? Лише Мiя не боялася, iнодi торкалася цiеi теми. По-рiзному те робила: то жартома, то мiж iншим, то серед читання… Але мати нiколи не реагувала на цi запитання. Завше iх оминала, нiби не чула, або просто всмiхалася. Це було едине, що вона робила, коли найшустрiша та найсмiливiша з доньок запитувала про тата, або про ii дивну й нiкому не зрозумiлу фанатичну любов до макiв. Усмiхалася. І цим здавалася глухонiмою. Як i неживi квiти, що яснiли мертво з усiх закуткiв ii кiмнати. Пiшла Марiя за свiти, так нiчого й не повiдавши рiдним дiтям. Ось чому не раз Лiя думала, що й вона iз сестрами росте, мов тi маки на iхньому штучному лузi: всi, хто iх бачить, спершу захоплюються, а вiдтак чудуються, навiщо стiльки яскравостi пiд одним хатнiм дахом? Затямивши материнi заповiти, дiвчата налаштувалися жити так, як велiла вона, дiяти так, як того хотiла Марiя. А добре це чи погано – одному часовi знати. Так, Лiя погоджувалася iз сестринськими заувагами, вона справдi не кохала свого майбутнього чоловiка Івана Петровича, але хiба тiльки це робить жiнку щасливою? Мати Марiя взагалi нiчого подiбного не почувала, судячи з того, як прожила, нiколи нi на що не нарiкаючи. Навпаки завше свiтилася од радостi, мовлячи: «Зате якi в мене макiвки повиростали! Якi квiтки-донечки!» Лiя теж найбiльше чекала на материнство. Думки про дитину затемнювали будь-якi iншi ii бажання. Наступного дня, цiеi самоi вечiрньоi пори, коли Лiя, перекинувшись кiлькома словами iз сестрою про ii успiшнi вокальнi тренування й навзаем сказавши, що в школi все по-старому добре, взялася готуватися до сну, за стiною знову почалася гризня. Жiнка зарепетувала, й так само ненависно та iстерично: «То що, може, кинеш нас, може, наплюеш на нас?! Може, завоював директрису i все, страсть паутiхла?! Може, розвестися надумав?! Думаеш, якщо менi – сорок п’ять, то все, мое життя закiнчено?! Думаеш, бiльше на мене нiхто i не гляне?! Нащо десять рокiв тому на менi женився, скажи, нащо, коли знав, що сiм’я тобi не потрiбна?!» – не вгавала вона. Лiя схопила котрогось iз учнiвських зошитiв, скрутила його в трубку й приставила до стiни, притулившись вухом. Їй було цiкаво, що скаже у вiдповiдь такий абиякий i нездалий чоловiк. Але вiн змовчав. «Не мовчи, заразо!» – жiнка, нiби вiдчувши бажання Лii, гримнула на благовiрного. Вiн укотре промурчав щось неясне. «Холера», – розiзлилася тим часом Лiя. «Якщо казати таке, то краще нiчого! – далi повела свою партiю сусiдка. – Не переживай, я поiду, а ти лишайся в цiй норi, у цьому сараi! Не iж нiчого, до мами поiдь, у село кохане, сала набери! Що хоч, те роби, вiтром вiйся, як неприкаяний, але додому в Киiв не являйся! Дитинi скажу, що пропав безвiсти! Що-небудь набрешу, тiльки б забула батька самашедшого! За що вона тебе любить?! За що?! – укотре взялася схлипувати. – Ненавиджу! Ненавиджу!» І знову гримнули дверi. А потiм це повторилося знову. А потiм – ще i ще. Лiя навiть звикла до сусiдських розборiв (до скандалiв iй взагалi було не звикати – виросла в них), тож за початком крику почала встановлювати час: «Ага, значить, на годиннику зараз – десята вечора». Або ж навпаки: «Десята? Ага, зараз почнеться…» Так i було. Дiвчина добре зауважила й знала напевне, що ii немолода сусiдка хоч i репетуе щовечора про розлучення з непутнiм мужем, та найбiльше цього боiться. Хоча вона дiстае його тим, що не чекае вдома в Киевi, але отого його повернення найбiльше потребуе. Хоча чоловiк недобрий, та вона його не вiдпустить нiколи й нiзащо. Певно, саме тому вони досi разом. Чи то пак разом – лише за документами. Учуваючи час до часу помiж жiночим вереском чоловiчий низький i глухий бас, Лiя намалювала образ цього невдахи. Вiн видавався iй дебелим i клишоногим, схожим на ведмедя, з нерiвною, напiвзiгнутою спиною, закошланою, абияк пiдстриженою темною чуприною i густими старомодними вусами. «І нащо вiн iй такий?» – навiть подумала була. Але, згадавши свого нареченого, стрепенулася: авжеж, кожен щасливий по-своему, зрозумiти чужi пристрастi мало кому дано. 2 Мiя вкотре заспiвала. На власну музику поклала вiрш «Ода маковi»,[34 - «Ода маковi» – вiрш полтавськоi поетки Наталii Баклай.] що його вивчила напам’ять, читаючи кiлька разiв iще матерi. Вiн iй вирiзнився з-помiж iнших, палко-багрових на колiр текстiв, ледь-ледь червонавим сумом, тож, виспiвавши цiлий ранок, не перестала мугикати й зараз. Сестра Лiя була на роботi. А вона вийшла до рiчки, аби поспостерiгати за течiею. Інодi Мiя зауважувала всiлякi природнi красоти в русi й творила пiд них музику. Так, нiби саме водяне колихання, листопадовий поспiх або пташиний танець накочували на ii слух цiлi клубки оригiнальних мотивiв. Мiя любила все, що рухаеться, бо й сама була меткою та вертлявою. Допiру, притупуючи каблуками, муркочучи та стенаючи ритмiчно тендiтними плечима, дала волю думкам: «Якби сталося так, течiе, щоб i менi, як тобi, мчати невiдомо куди, не зупиняючись i нiчим дорогою не переймаючись, – до рiчки звернулася. – Якби то так, течiе, щоб нiколи нiкуди не прийти, нiде не затримуватися, нi на що не спокушатися, – пiдiйшла до самого берега. – Ти, коли дощ, в унiсон ляскотиш, коли снiг, хочеш спиш, хочеш струмком клекотиш, – i я хочу такоi волi… Коли сонце, тобi не парко, коли холод, тобi до нього байдуже, не залежиш нi вiд чого, живеш на повну, хай там що i хай там як, i я так хочу». Мiя розкинула руки вшир, скидаючись на якусь кiношну чаклунку, бо вбрана була в довгий, аж до п’ят, шкiряний чорний плащ. Рудi кучерi обпали на лискучi наплiчники, очi заграли волошковим блиском – нiби й справдi зобразила на чиесь прохання вродливу шкодливу вiщунку. – Якби й менi так, як вiтру, – раптом мовила вголос. – Якби так, щоб як вiн – бути скрiзь i нiде, бути тут – i вже там, – знову махнула вшир руками. – Жити без дому, без хати? – втрутився зненацька чужий голос. Мiя здригнулася, але не обернулася. Хоч i наполохалася, але вiдповiла рiвно: – Щоб усе – i за хату, й за дiм! – глянула на мить убiк, запримiтила лiворуч статний силует. – Дивнi бажання як для дiвчини, – сказав незнайомець. – Хiба не дому вона шукае, не сiмейного гнiзда? – знову мовив питально до Мii. Вона ж урештi зблиснула на нього хитрим оком, шпурнула наведеними на повiках стрiлами, вiдтак голосно зареготала. Смiх ii був глибоким i звабливим. Таемничим. Навiть вiдьомським. Бiля неi невiдь-звiдки появився чорнявий красень. На якусь мить дiвчинi захотiлося повiрити в те, що це – ii колишнiй сусiд-хлопчина, котрий жив удвох iз матiр’ю в «триквартирнику», старший на рокiв три Айдер, «культурний», «вихований» хлопчик iз ii дитинства, з яким вона зрiдка компанувалася, влаштовуючи стрибки у воду з тамтого берега рiчки, лазила по деревах, ганяла у футбол. Але тi iгри тривали лiченi хвилини: дiд Гордiй, чи правильнiше, Гордiй Васильович, не дозволяв своiм внучкам-школяркам «мати дiло» з хлопцями – нi розмовляти довше, «як положено», нi загравати з ними, нi смiятися до них, нi стрибати у воду чи забиратися на дерева. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/zhanna-kuyava/gord-v-zh-nki/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Назва селища вигадана (тут i далi примiтки авторки). 2 Шипатий – пишний. 3 Здибанка – зустрiч, побачення. 4 Старшунка – старша за вiком. 5 Зашуганий – заляканий, застрашений. 6 Розфуфирений – розчепурений, розцяцькований. 7 Розкушняка – той, хто живе в розкошi. 8 Аж-ня – аж. 9 «При долинi мак, при широкiй мак» – весняна обрядова хлiборобська пiсня, хоровод, у якому беруть участь дiвчата, молодицi й малi дiти. 10 Скомпануватися – здружитися. 11 Кульчики – сережки. 12 Бiльша – тут: старша за вiком. 13 Із розробки уроку вчителя-методиста Тетяни Балагури на тему «Мак у народних повiр’ях, легендах, переказах, традицiях». 14 Вiрш украiнськоi поетеси Ганни Вiвчар (1944 р. н.), уродженки села Садове Токмацького району Запорiзькоi областi. 15 Петро Медведик – украiнський лiтературознавець, фольклорист, етнограф, бiблiограф, мистецтвознавець, краезнавець. 16 Із книжки «Неопалима купина. Легенди та перекази Землi Тернопiльськоi», Тернопiль: «Джура», 2007. 17 Із уроку Тетяни Балагури. 18 Столик – тут: верхня шухляда. 19 Мусить – тут: мабуть. 20 Зараз-ки – зараз. 21 Пущi – тут: майже 22 Пушло – пiшло, взялося. 23 Гет – геть, цiлком. 24 Чось – чогось. 25 Меi – моiй. 26 Свеми – своiми. 27 Гинчий – iнший. 28 Штука – тут: сенс. 29 «Маки червонi» – украiнська пiсня на слова Вiктора Герасимова i музику Олександра Злотника з репертуару трiо Мареничiв, гурту «Рушничок», спiвачки Таiсii Повалiй. 30 Мнiго – багато. 31 Мала – тут: менша сестра. 32 Потом-ка – потiм 33 Плащовка – куртка, схожа на пiджак до колiн, пошита з матерiалу для плаща. 34 «Ода маковi» – вiрш полтавськоi поетки Наталii Баклай.