Наприкiнцi приходить смерть Агата Крiстi Фiви, 2000 рiк до н.е. Батько Ренiсенб, жрець Ка Імхотеп, привiв у свiй дiм нову наложницю, Нофрет. Цей момент став фатальним для родини, в якiй одразу ж почали вiдбуватися рiзнi неприемностi. Кепський характер Нофрет та глибока темна злiсть стали причиною щоденних сварок мiж домочадцями. Утiм, наложниця жадае бiльшого: вона зводить наклеп на синiв Імхотепа та iхнiх дружин. Розлючений батько погрожуе синам розправою. Аж раптом все перевертаеться з нiг на голову: Нофрет знаходять мертвою. Сумнiвiв немае: це вбивство. Пiд пiдозрою опиняеться вся родина… Агата Крiстi Наприкiнцi приходить смерть © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020 * * * Професоровi С. Р. К. Гленвiлу Любий Стiвене! Саме Ви запропонували менi iдею детективного роману про Стародавнiй Єгипет, i без Вашоi активноi допомоги й заохочення я нiколи його не написала б. Тут я хотiла б сказати, яке задоволення отримала вiд усiх тих цiкавих книг, що Ви менi позичили, а також iще раз подякувати за те, з яким терпiнням Ви вiдповiдали на моi запитання, i за час, який витратили, i за клопiт, якого собi завдали. А про те, з якими цiкавiстю й насолодою я працювала над цим романом, Вам уже вiдомо. Ваша любляча i вдячна подруга, Примiтка авторки Подii цiеi книги розгортаються на захiдному березi Нiлу, у Фiвах (Єгипет), приблизно 2000 року до н. е. Проте час i мiсце не визначальнi для цiеi iсторii. Вона могла вiдбутися деiнде й будь-коли, однак сталося так, що на створення персонажiв i сюжету мене надихнули два чи три египетськi листи ХІ Династii, знайденi египетською експедицiею Музею мистецтва Метрополiтен (Нью-Йорк) у скельнiй гробницi по iнший бiк Нiлу вiд Луксора рокiв двадцять тому й перекладенi професором (тодi мiстером) Батiскомбом Ганном для бюлетеня музею. Можливо, читачевi цiкаво буде дiзнатися, що посвячення в служiння Ка[1 - У вiруваннях стародавнiх египтян, Ка – це один iз основоположних елементiв людськоi душi, життева сутнiсть людини. Пiсля смертi людини саме ii Ка продовжувало життя у потойбiчному свiтi. – Тут i далi прим. ред.], без якого не можна собi уявити стародавньоi египетськоi цивiлiзацii, вiдбувалося за принципом, дуже близьким до середньовiчного успадкування поминальноi каплицi. Жерцевi Ка передавали маетностi в обмiн на те, що вiн дбатиме про гробницю заповiдача, а в святковi днi здiйснюватиме жертвоприношення, щоб душа покiйного могла спочивати в мирi. Слова «брат» i «сестра» в египетських текстах регулярно вживаються у значеннi «коханець», «коханка» i часто чергуються зi словами «чоловiк» та «дружина». Так само вони подекуди вживаються i в цiй книжцi. Землеробський календар Стародавнього Єгипту, який мае три пори року, по чотири тридцятиденнi мiсяцi кожна, визначав розклад робiт на землi, а разом iз п’ятьма додатковими святковими днями наприкiнцi року був офiцiйним 365-денним календарем. Рiк у египтян традицiйно починався розливом Нiлу в третiй тиждень липня за сучасним календарем, але оскiльки упродовж багатьох сторiч египтяни пропускали високосний рiк, то в час, коли розгортаеться наша iсторiя, Новий рiк настав на 6 мiсяцiв ранiше за початок землеробського року, тобто в сiчнi замiсть липня. Однак, щоб читачевi не доводилося постiйно тримати в головi зазначенi шiсть мiсяцiв, дати в назвах роздiлiв зазначенi за землеробським календарем, а саме: Розлив – iз липня по листопад, Зима – з листопада по березень, Лiто – з березня по липень. Агата Крiстi, 1944 рiк Частина перша. Розлив Роздiл перший. Розлив: мiсяць другий, день двадцятий Ренiсенб стояла й дивилася на Нiл. Здалеку до неi долинали уривки голосiв – то ii брати Яхмос i Собек сперечалися на пiдвищених тонах про те, чи варто укрiпити греблю в певних мiсцях. Собек мав високий упевнений голос. Вiн звик доводити свою правоту щирою переконанiстю. Голос другого брата був низький i невдоволений, у ньому звучали вагання й тривога. Яхмос вiчно був чимось стривожений. Вiн був старшим сином, i коли батько вiд’iздив у Пiвнiчнi землi, порядкування господарством майже повнiстю лягало на його плечi. Яхмос був неквапливий, помiркований i схильний шукати складнощi там, де iх не було. Кремезний i повiльний, вiн не мав у собi Собековоi життерадiсностi й упевненостi. Ренiсенб чула подiбнi суперечки з раннього дитинства, i в них завжди звучали однаковi iнтонацii. Раптом вона вiдчула себе в безпецi… Вона повернулася додому. Так, тепер вона вдома… Та коли Ренiсенб знову глянула на блiду лискучу рiку, в нiй укотре зринули бiль i обурення. Хай, ii молодий чоловiк, помер… Хай, iз усмiхненим обличчям i сильними плечима. Хай був iз Осiрiсом у Царствi мертвих, а вона – Ренiсенб, його кохана дружина, лишилася на поталу вiдчаю. Вiсiм рокiв були вони разом – вона прийшла до нього майже дитям, а тепер, удовою, повернулася до батькiвського додому з крихiткою Тетi. Тiеi митi iй здалося, що вона нiколи нiкуди не вiд’iздила… Вона радо зустрiла цю думку… Вона забуде цi вiсiм рокiв, сповнених бездумного щастя, зруйнованих i пошматованих тепер болем i втратою. Так, забуде iх, викине з голови. Вона знову стане Ренiсенб, донькою жерця Ка на iм’я Імхотеп, знечуленою дiвчиною без думок. Кохання чоловiка й брата було жорстоким, зрадливим у своiй солодкостi. Вона згадала сильнi бронзовi плечi, усмiхненi губи – а тепер Хая забальзамували, обгорнули бинтами й озброiли амулетами для безпечноi подорожi в iнший свiт. В цьому свiтi Хай не вийде бiльше на вiтрильнику в Нiл i не наловить риби, i не смiятиметься сонцю, а вона, сидячи на палубi з Тетi на руках, не розсмiеться у вiдповiдь… Ренiсенб вирiшила: «Не думатиму про це. Усьому кiнець. Тепер я вдома. Тут усе так, як i було. Я теж тепер стану такою, як ранiше. Все ввiйде в старе русло. Тетi вже все забула. Вже бавиться з iншими дiтьми i смiеться». Ренiсенб рвучко розвернулася й пiшла до будинку, промайнувши навантажених вiслюкiв, яких гнали до рiки. Пройшла повз комори для зерна й сараi, далi крiзь хвiртку й опинилася на подвiр’i. Тут було дуже гарно. Навколо ставка, в тiнi сикоморiв, росли квiтучi олеандри й кущi жасмину. Тетi саме пустувала там з iншими дiтьми, iхнi голоси дзвенiли пронизливо й чисто. Вони то забiгали до альтанки, що стояла на березi ставка, то вибiгали з неi. Ренiсенб помiтила, що Тетi бавиться з дерев’яним левом, в якого, якщо смикнути за мотузочку, вiдкривався рот – iграшкою, яку сама Ренiсенб у дитинствi любила. Вона знову подумала вдячно: «Я вдома…» Тут нiчого не змiнилося, усе так само, як i ранiше. Життя було тут безпечним, сталим, незмiнним. І хоча тепер дитина – Тетi, а Ренiсенб – одна з матерiв пiд захистом домашнiх стiн, та фундамент, суть речей, лишився тим самим. М’ячик, яким забавлявся хтось iз дiтей, пiдкотився iй до нiг, вона пiдiбрала його й, смiючись, кинула назад. Ренiсенб пiднялася на ганок iз пофарбованими у радiснi кольори колонами, а потiм увiйшла в будинок, минула велику центральну залу, облямовану кольоровим фризом iз маками й лотосами, i рушила далi, далi вглиб будинку до жiночоi половини. Їi слух уловив гучнi голоси, i вона знову на мить застигла, вбираючи з насолодою вiдлуння знайомих здавна голосiв. Сатiпi та Кайт – лаються як завжди! Ренiсенб добре пам’ятала звучання голосу Сатiпi – високого, владного, глузливого. Сатiпi – це дружина брата Ренiсенб, Яхмоса, висока, енергiйна, говiрка жiнка, чия краса гнiтить i тяжiе. Вона постiйно порушувала правила, кпинила зi слуг, вiчно всiх звинувачувала й домагалася нездiйсненного, тиснучи на всiх лайкою та вагою власноi особистостi. Усi боялися ii язика i квапилися виконувати ii накази. Сам Яхмос захоплювався рiшучiстю й гоноровiстю своеi жiнки, але те, як вiн дозволяв знущатися над собою, часто дратувало Ренiсенб. З певними промiжками, в паузах мiж пронизливими реплiками Сатiпi, чувся впертий голос Кайт. Та була опасистою жiнкою з простим обличчям, дружиною вродливого, жвавого Собека. Вона всю себе вiддавала дiтям, i дуже рiдко говорила на iншi теми. У щоденних сварках зi своею невiсткою вона дотримувалася однаковоi стратегii – просто повторювала свое початкове твердження iз тихою непорушною незламнiстю. Вона не проявляла анi пристрастi, анi запалу, i завжди дивилася на питання лише зi свого боку, а бiльше з нiчийого. Собек був надзвичайно прив’язаний до дружини й вiльно обговорював iз нею всi своi справи, упевнений у тому, що вона вдаватиме, нiби слухае, пiдбадьорюватиме його звуками схвалення чи засудження й не пам’ятатиме жодних нiякових деталей, бо насправдi весь час думатиме про щось, пов’язане з дiтьми. – Це просто неприйнятно, ось що я кажу, – горлала Сатiпi. – Якби в Яхмоса було смiливостi, як у мишi, вiн i то нi секунди цього не терпiв би. Хто тут головний, коли Імхотепа немае? Яхмос! І як дружина Яхмоса саме я маю першою обирати килимки та подушки. А цей чорний раб – не раб, а бегемот якийсь – мае… Вступив важкий глибокий голос Кайт: – Нi, нi, маленька, не iж ляльчиного волосся. Вiзьми краще цукерочку – о, як смачно… – А щодо тебе, Кайт, тобi бракуе вихованостi, ти навiть не слухаеш, що я кажу, i не вiдповiдаеш – у тебе жахливi манери. – Блакитна подушка завжди була моею… О, поглянь, маленька Анх пробуе ходити… – Ти дурна, як твоi дiти, Кайт, i це ще м’яко сказано. Але тобi це з рук не зiйде. Я своi права вiдстою, кажу тобi. Ренiсенб здригнулася, почувши за спиною тихi кроки. Вона рiзко озирнулася i, побачивши Генет, вiдчула звичну неприязнь. Обличчя служницi скривилося в напiвулесливiй посмiшцi. – Ренiсенб, ти, певно, думаеш: «Тут нiчого не змiнилося», – сказала вона. – Навiть не знаю, як ми всi терпимо язик Сатiпi. Кайт хоча б може iй вiдповiсти. Але не кожному з нас так пощастило! Я свое мiсце знаю, сподiваюся, i дуже вдячна твоему батьковi за те, що вiн дав менi дiм, одяг i iжу. О, твiй батько хороший чоловiк. І я завжди намагалася зробити якомога бiльше. Я завжди працюю, допомагаю там i тут, не очiкуючи вдячностi. Якби твоя мати була жива, усе було б iнакше. Вона мене цiнувала. Ми були наче сестри! Вона була вродливою жiнкою. Але я виконала свою обiцянку та свiй обов’язок перед нею. «Придивися за дiтьми, Генет», – попросила вона, помираючи. І я лишалася вiрною своему слову. Я вам усiм служила й нiколи не сподiвалася на «дякую» у вiдповiдь. Я не просила вдячностi й не отримувала ii. «Це лише стара Генет, – казали люди, – не зважай». Нiхто про мене не думае. Та й чого б вони думали? Я просто намагаюся бути корисною, от i все. Неначе вугор, вона обвила руку Ренiсенб й увiйшла до внутрiшнiх покоiв. – А про цi подушки, ти вже пробач менi, Сатiпi, та я випадково почула, як Собек сказав… Ренiсенб вiдсунулася. В нiй зринула стара антипатiя до Генет. Дивно, як вони всi не любили ii. Певно, через скiмлення в ii голосi, нескiнченну жалiсть до себе та зловтiху, з якою вона роздмухувала суперечки. «Ну гаразд, – подумала Ренiсенб, – чом би й нi?» Певно, так Генет розважалася. Певно, життя ii було позбавлене радостi, i вона дiйсно гарувала, як вiл, не отримуючи вдячностi. Але як подякувати Генет – вона так наполегливо привертала увагу до своiх зусиль, що це вiдбивало будь-яку щедрiсть. Ренiсенб подумалося, що Генет була з тих людей, якi мали дарувати себе iншим, не отримуючи жодних дарiв у вiдповiдь. Вона була неприваблива й дурна. Однак вона завжди знала, що вiдбуваеться. Їi безшумна хода, гострий слух, гострi пронизливi очi – завдяки цьому нiщо не втаювалося вiд неi. Часом вона тримала почуте при собi, часом пiдходила до рiзних людей, нашiптувала iм чужi секрети i в захватi спостерiгала за iхньою реакцiею на ii iсторii. В той чи той момент усi мешканцi будинку раз по раз благали Імхотепа позбутися Генет, але вiн i чути про це не хотiв. Можливо, вiн був единий, кому служниця подобалася, i вона платила за його покровительство щирою вiдданiстю, яка дуже дратувала решту родини. Ренiсенб якусь мить постояла, замислившись i дослухаючись до суперечки невiсток – пiсля втручання Генет крики стали гучнiшими, – а потiм пiшла до маленького покою, де сидiла ii бабуся, Іса, iз двома чорними дiвчатками-рабинями. Вона була поглинута тим, що роздивлялася лляний одяг, який вони iй показували, вiдчитуючи дiвчаток у властивiй iй дружнiй манерi. І все-таки все було так само. Ренiсенб, непомiчена, стояла i слухала. Стара Іса трохи зiщулилася, та й усе. Зате й голос ii, i те, що вона казала, лишалося чи не дослiвно таким самим, як i вiсiм рокiв тому, коли Ренiсенб переходила жити до чоловiка… Вона вислизнула з покою. Анi бабуся, анi двое маленьких чорних рабинь не помiтили ii. На якусь мить Ренiсенб застигла бiля прочинених дверей кухнi. Запах смажених качок, багато балачок, смiху i суперечок вiдбувалися водночас, купа овочiв чекала свого часу. Ренiсенб стояла непорушно, напiвзаплющивши очi. Зi свого мiсця вона чула, як усе вiдбуваеться одночасно. Насичений строкатий галас кухнi, високий вискливий голос Іси, пронизливе верещання Сатiпi i – ледве чутне – глибоке наполегливе контральто Кайт. Переплетiння жiночих голосiв – базiкання, смiх, скарги, лайка, вигуки… Раптом Ренiсенб почала задихатися в оточеннi цього невгамовного гамiрного жiноцтва. Жiнки – галасливi, гучноголосi жiнки! Цiлий будинок жiнок – тут нiколи не бувае тишi та вмиротворення – завжди лише розмови та викрики. Багато слiв, мало дiла! А Хай – Хай, мовчазний i спостережливий у своему човнi, повнiстю зосереджений на рибi, яку намагаеться проштрикнути списом… Жодного зайвого слова, анi краплi квапливоi метушнi. Ренiсенб швидко вийшла з будинку назад у гарячу прозору непорушнiсть. Вона побачила, що Собек повертаеться з полiв, а Яхмос, удалинi, прямуе до гробницi. Вона вiдвернулася i пiшла стежкою по вапнякових скелях до гробницi. То була гробниця Мерiптаха Благородного, а ii батько був хранителем цiеi гробницi, вiдповiдальним за неi та вшанування пам’ятi померлого. Всю нерухомiсть i землi Імхотеп успадкував разом iз гробницею. Коли батько був у вiд’iздi, обов’язки жерця Ка лягали на ii брата Яхмоса. Коли дiвчина, повiльно ступаючи крутою стежкою, дiсталася гробницi, той саме радився з Горi, батьковим помiчником у господарських питаннях, у маленькому кам’яному гротi, по сусiдству iз залою для пожертв. Горi розгорнув на колiнах папiрус, i вони з Яхмосом схилилися над ним. І Яхмос, i Горi всмiхнулися Ренiсенб, коли та пiдiйшла й сiла поряд на клаптику тiнi. Їй завжди подобався Яхмос. Вiн був добрий i прив’язаний до неi, а характер мав лагiдний i м’який. Горi теж завжди був надзвичайно добрий до маленькоi Ренiсенб i часом ремонтував iй iграшки. Коли вона вiд’iздила, вiн був серйозним мовчазним молодиком iз чутливими вмiлими пальцями. Ренiсенб подумалося, що хоч вiн i мав тепер старший вигляд, але майже не змiнився. Задумлива усмiшка була точно такою, як iй пам’яталося. Яхмос i Горi бурмотiли разом: – Сiмдесят три мiрки ячменю разом iз Їпi-молодшим… – Разом виходить двiстi тридцять пшеницi та сто двадцять ячменю. – Так, але ще вартiсть деревини, а за обжин ми заплатили олiею в Перхаа… Вони вели далi. Ренiсенб сонно сидiла поряд, заспокоена фоновим акомпанементом чоловiчих голосiв. Зрештою Яхмос пiдвiвся i пiшов, вiддавши згорток папiрусу Горi. Ренiсенб лишилася сидiти в дружнiй тишi. Невдовзi вона торкнулася папiрусу й запитала: – Це вiд мого батька? Горi кивнув. – Що там написано? – з цiкавiстю запитала вона. Ренiсенб розгорнула папiрус i глянула на позначки, незрозумiлi непосвяченим. З легкою усмiшкою Горi перехилився iй через плече i почав водити пальцем по рядках, читаючи. Листа було написано у вигадливому стилi професiйного писаря Гераклiополiса. Господар сих земель i Ка служитель Імхотеп рече: «Вiкуйте ж ви як тi, хто пройшов мiльйон перероджень. Нехай бог Герiшаф, повелитель Геракрiополiса, та решта богiв вам допомагають. Нехай бог Птах звеселить ваше серце, що вiчно живе. Син говорить до матерi, служитель Ка звертаеться до родительки своеi Іси. Як живеться тобi, чи здорова ти, чи в опiцi? До всiх звертаюсь, хто е у моiй оселi, як вам ведеться? До сина Яхмоса: чи добре все в життi твоему, чи мiцне здоров’я твое, чи стiни захищенi? Здобудь усе, що можеш, iз землi моеi. Працюй до кривавого поту, працюй рук не складаючи. Старанним будь, i я молитиму Бога за тебе… Ренiсенб розсмiялася. – Бiдний Яхмос! Впевнена, вiн i так тяжко працюе. Цi напучування викликали в уявi Ренiсенб лик батька – урочистиго, трохи метушливого, з нескiнченними повчаннями та напоумлюваннями. Горi вiв далi: Добре дбай про сина мого Іпi. Я чув про його невдоволення. Також пильнуй, щоб Сатiпi добре ставилася до Генет. Ретельно за цим пильнуй. Зроби ласку менi й не забудь написати про льон та олiю. Очей не зводь iз зерна мого, за всiм, чим я володiю, дивися пильно, бо вiдповiдатимеш передi мною. Якщо землi моi затопить, горе тобi та Собековi. – Мiй батько анiтрохи не змiнився, – щасливо промовила Ренiсенб. – Вiчно думае, що ми нiчого не можемо зробити без нього як слiд. Вона згорнула папiрус i м’яко додала: – Нiчого не змiнилося… Горi не вiдповiдав. Вiн узяв аркуш папiрусу й почав писати. Певний час Ренiсенб лiниво спостерiгала за ним. Була надто вмиротворена, щоб говорити. Невдовзi вона мрiйливо промовила: – Цiкаво було б навчитися писати на папiрусi. Чому не всiх цьому вчать? – Немае необхiдностi. – Необхiдностi немае, можливо, але це було би приемно. – Ти так вважаеш, Ренiсенб? Яка користь була б iз того тобi? Дiвчина ненадовго замислилася. Потiм неквапливо вiдповiла: – Коли ти отак питаеш, я навiть не знаю, Горi. Той вiдказав: – Зараз на велику садибу вистачае кiлькох писарiв, але одного дня, гадаю, по всьому Єгипту будуть цiлi армii писцiв. – Ото добре буде. Горi повiльно вiдповiв: – Я не певен. – Чому? – Бо, Ренiсенб, це так легко, що майже не потребуе зусиль, записати десять мiрок ячменю або сотню голiв худоби, або десять пшеничних полiв, i те, що записано, здаватиметься реальним, тож писар зневажатиме людей, якi орють поле, жнуть ячмiнь i розводять худобу, але i поля, i худоба однаково справжнi – вони не просто риски чорнила на папiрусi. Та коли всi записи та всi папiруси будуть знищенi, а всi писарi розпорошаться, люди, що орють i жнуть, залишаться, i Єгипет житиме далi. Ренiсенб уважно дивилася на нього. Вона розважливо вiдказала: – Так, я розумiю, про що ти. Справжне лише те, що ти бачиш, чого торкаешся, що iси… Слова «У мене е двiстi сорок мiрок ячменю» не означають нiчого, якщо в тебе насправдi немае ячменю. Вони можуть брехати. Горi всмiхнувся ii серйозному обличчю. Раптом дiвчина промовила: – Ти вiдремонтував для мене мого лева – давно колись, пам’ятаеш? – Так, пам’ятаю, Ренiсенб. – Тепер ним бавиться Тетi… Тим самим левом. Вона замовкла, а потiм безхитро додала: – Я дуже засумувала, коли Хай вирушив до Осiрiса. Але тепер, коли повернулася додому, я знову буду щасливою i забуду сум – бо тут усе лишилося таким самим. Узагалi нiчого не змiнилося. – Ти справдi так вважаеш? Ренiсенб пронизливо зиркнула на нього. – Ти про що, Горi? – Я про те, що все так чи так змiнюеться. Вiсiм рокiв – це вiсiм рокiв. – Але тут усе як ранiше. – Тодi, можливо, щось необхiдно змiнити. Ренiсенб рiзко вiдповiла: – Нi-нi, я хочу, щоб усе було таким, як е! – Але i ти, Ренiсенб, не та сама, що пiшла iз Хаем. – Нi, та сама! А якщо нi, то мушу нею стати. Горi похитав головою. – Вороття немае, Ренiсенб. Це як-от моi пiдрахунки. Я беру пiв мiрки, додаю до неi ще чверть, а потiм iще десяту, а потiм двадцять четверту, i врештi-решт виявляеться, що це вже геть iнша кiлькiсть. – Але я досi Ренiсенб. – Але весь цей час до Ренiсенб щось додавалося, тож це вже геть iнша Ренiсенб! – Нi, нi. А ти той самий Горi. – Ти можеш так вважати, але це не так. – Так! І Яхмос той самий, такий неспокiйний i стривожений, i Сатiпi так само над ним знущаеться, i вони з Кайт так само лаються про килимки i намиста, а зараз, коли я повернуся, вони разом смiятимуться, наче найлiпшi подружки, а Генет так само пiдкрадаеться й пiдслуховуе й скiмлить про свою вiдданiсть, а моя бабуся сперечаеться зi своею маленькою служницею про лляну тканину. Кажу тобi, усе таке саме, а невдовзi додому повернеться мiй батько, i почнеться грандiозна метушня, i вiн скаже: «А чому ви не зробили цього?» та «Слiд було зробити оце», i Яхмос хвилюватиметься, а Собек смiятиметься й глузуватиме, а батько панькатиметься з Іпi, якому тепер шiстнадцять, так само, як панькався з ним, коли йому було вiсiм, i все буде точно як ранiше! – Вона замовкла, переводячи дух. Горi зiтхнув. Потiм м’яко додав: – Ти не розумiеш, Ренiсенб. Бувае зло, що приходить i нападае ззовнi, так, що бачить увесь свiт, але iснуе iнша гниль, яка руйнуе зсередини без жодних ознак. Вона розповзаеться повiльно, день за днем, аж поки останнiй фрукт не згние, побитий хворобою. Ренiсенб витрiщилася на нього. Чоловiк говорив вiдсторонено, так нiби не до неi, а просто розмiрковуючи вголос. Вона пронизливо вигукнула: – Про що ти, Горi? Ти мене лякаеш. – Я i сам боюся. – Але до чого ти хилиш? Про яке зло ти говориш? Вiн глянув на неi i раптом усмiхнувся. – Забудь, що я сказав, Ренiсенб. Я просто думав про хвороби, що б’ють урожай. – Добре. Бо я подумала… Сама не знаю, що я подумала. Роздiл другий Розлив: мiсяць третiй, день четвертий Сатiпi говорила з Яхмосом. Знов напосiлася на нього – iнше вiд неi рiдко коли почуеш. – Ти мусиш захищати себе. От що я кажу! Тебе нiколи не цiнуватимуть, якщо ти не вiдстоюватимеш себе. Твiй батько каже: треба зробити се, треба зробити те, чому ти не зробив iще отого? А ти покiрно слухаеш i вiдповiдаеш, так, так, так, i вибачаешся за те, що – на його думку – слiд було зробити i що до того ж часто неможливо! Твiй батько ставиться до тебе, як до дитини, як до безвiдповiдального юнака. Так нiби ти ровесник Іпi. Яхмос тихо вiдповiв: – Мiй батько аж нiяк не ставиться до мене, як до Іпi. – Авжеж, – Сатiпi накинулася на нову тему з гарячою запеклiстю. – Вiн помиляеться щодо цього розбещеного хлопчака. День за днем Іпi втрачае рештки вiдповiдальностi. Вiн вештаеться довкола i не робить того, що мiг би, i вдае, що все, про що його просять, надто складно для нього! Який сором! А все тому, що Іпi знае: батько завжди змилуеться i стане на його бiк. Ви iз Собеком маете жорстко з цим розiбратися. Яхмос стенув плечима. – А навiщо? – О, ти мене з розуму зводиш, Яхмосе, – це так схоже на тебе! Немае в тобi духу! Слабкий, як жiнка! Що батько не скаже, ти одразу погоджуешся! – Я дуже поважаю свого батька! – Так, а вiн на цьому iздить! Можеш i далi мовчки миритися зi звинуваченнями й вибачатися за те, у чому не винен! Ти мусиш розкрити рота й вiдповiдати йому, як це робить Собек. Собек нiкого не боiться! – Так, але пам’ятай, Сатiпi. Це менi батько довiряе, а не Собековi. До Собека в батька довiри немае. Усе завжди лишаеться на мiй розсуд, а не на його. – І тому в садибi до тебе мають ставитися, як до його партнера. Ти представляеш батька, коли його немае, ти служиш як жрець Ка за його вiдсутностi, усе лишаеться в твоiх руках – а втiм, нiхто не визнае твоеi влади. Нам потрiбен документ. Ти тепер чоловiк майже середнього вiку. Не можна ставитися до тебе, як до дитини. Яхмос задумливо промовив: – Батько любить сам усе контролювати. – Саме так. Йому подобаеться, щоб усi в будинку залежали вiд нього – вiд його миттевоi примхи. Все i зараз погано, та ставатиме гiрше. Цього разу, коли вiн повернеться, не вiдчiпляйся вiд нього. Ти мусиш заявити, що тобi потрiбне письмове засвiдчення твоеi влади, що ти вимагаеш, аби тебе визнали на рiвнi закону. – Вiн i слухати не схоче. – Тодi тобi слiд його змусити. О, якби ж лишень я була чоловiком! Якби я була на твоему мiсцi, то знала б, що робити. Часом я почуваюся так, нiби вийшла за слимака. Яхмос почервонiв. – Подивлюся, що можна зробити… Можливо… так, можливо, я зможу поговорити з батьком, попросити його… – Нi, не просити. Ти маеш вимагати! Зрештою, ти його права рука. Лише на тебе вiн може покластися, коли iде. Собек надто непокiрний, твiй батько не довiряе йому, а Іпi надто юний. – У нього завжди лишаеться Горi. – Горi не член родини. Батько довiряе його думцi, але не довiрить владу чужiй людинi. Але я все зрозумiла – ти слабкий i млявий, i в венах у тебе не кров, а молоко! Ти не думаеш анi про мене, анi про дiтей. Поки твiй батько не помре, у нас не буде гiдного становища. Яхмос пригнiчено промовив: – Ти зневажаеш мене, Сатiпi, чи не так? – Ти мене бiсиш. – Слухай, я обiцяю поговорити з батьком, коли вiн повернеться. Дружина пробурмотiла собi пiд нiс: – Так, але як ти говоритимеш? Як чоловiк чи як слимак? * * * Кайт бавилася зi своею найменшою донькою, крихiткою Анх. Маля лише починало ходити, i Кайт заохочувала ii лагiдними словами й усмiшкою, ставши на колiна i простягнувши руки, поки маля, похитуючись, непевно чимчикувало в обiйми матерi. Кайт показувала Собековi, чого навчилася iхня донька, але раптом зрозумiла, що чоловiк не спостерiгае, а сидить, насупивши свое гарне чоло. – О, Собеку, ти не дивишся. Ти не бачиш. Маленька, скажи батьковi, що це нахабство – не дивитися на тебе. Собек роздратовано вiдповiв: – Є багато iнших речей, про якi я маю подумати, i так, вони мене турбують. Кайт вiдхилилася на п’ятках, прибираючи волосся, за яке схопилася Анх, з важких темних брiв. – Що таке? Щось сталося? Жiнка говорила, не вiддаючись розмовi повнiстю. Вона запитала радше механiчно. Собек сердито вiдповiв: – Рiч у тiм, що менi не довiряють. Мiй батько – старий чоловiк i мислить до абсурдного старомодно. Вiн диктуе менi кожну дiю – нiчого не лишае на мiй розсуд. Кайт похитала головою й ухильно пробурмотiла: – Так, це погано. – Якби лиш Яхмосовi стало сили вступитися за мене, певно, з’явилася б якась надiя на те, що батько бачитиме все яснiше. Але Яхмос такий боязкий. Виконуе кожнiсiньку вказiвку з батькового листа. Дружина подеренчала дитинi намистом. – Так i е. – У цiй справi з деревиною… коли батько приiде, скажу йому, що владнав усе по-своему. – Я впевнена, що ти маеш рацiю. – Але мiй батько впевнений, що все мае бути тiльки так, як скаже вiн. Влаштуе iстерику, кричатиме: «Я наказав тобi розраховуватися олiею. Коли мене немае, усе неправильно. Ти дурний шмаркач, який нiчого не розумiе!» Скiльки менi рокiв, на його думку? Невже вiн не розумiе, що зараз моя пора, а його вже минула? Його вказiвки та вiдмови вести справи iнакше виллються в те, що наше фiнансове становище аж нiяк не буде таким добрим, як могло б. Щоб розбагатiти, треба ризикувати. Я вмiю бачити наперед i дiяти рiшуче. Батько не вмiе нi того, нi того. Дивлячись на дитину, Кайт нiжно пробурмотiла: – Ти такий смiливий i такий розумний, Собеку. – Але цього разу, якщо вiн мене звинувачуватиме й кричатиме на мене, йому доведеться зiткнутися з гiркою правдою! Якщо вiн не дасть менi свободи, я пiду. Кайт рiзко озирнулася, застигнувши з простягнутою до дитини рукою. – Пiдеш? Куди ти пiдеш? – Будь-куди! Метушливий, самозакоханий стариган не дае менi можливостi показати, що я можу! Це просто неприйнятно! – Нi, – твердо сказала Кайт. – Я проти. Вiн витрiщився на неi, ii тон змусив його зважити на ii присутнiсть. Вiн так звик, що вона була просто фоновим акомпанементом до його слiв, що часто забував про ii присутнiсть як живоi людини з власними думками. – Що ти хочеш цим сказати, Кайт? – Я хочу сказати, що не можу дозволити тобi поводитися непомiрковано. Вся нерухомiсть належить твоему батьковi, всi землi, вся рiлля, худоба, деревина, льон – усе! Коли твiй батько помре, усе це перейде до нас – до тебе, Яхмоса i наших дiтей. Якщо ти посваришся з батьком i зiрвешся, вiн може роздiлити все мiж Яхмосом та Іпi – вiн i так уже надмiру любить Іпi. Той це знае i користуеться цим. Його дуже влаштуе, якщо ти посваришся з Імхотепом i пiдеш. А нам треба думати про дiтей. Собек уважно дивився на неi. – Нiколи не знаеш, чого чекати вiд жiнок. Не знав, що в тобi це е, Кайт, оця затятiсть. Дружина iз натиском промовила: – Не сварися з батьком. Не вiдповiдай на його звинувачення. Будь мудрим – ще трохи потерпи. – Можливо, ти i маеш рацiю, але це може тривати роками. Батьковi треба взяти нас за помiчникiв. Кайт похитала головою. – На це вiн не пiде. Йому надто подобаеться повторювати, що ми всi iмо його хлiб i залежимо вiд нього, що без нього ми з голоду помремо. Собек глянув на неi з цiкавiстю. – Бачу, тобi не надто подобаеться мiй батько, Кайт. Але та вже знову схилилася до дитини, яка вчилася ходити. – Йди сюди, люба, дивися, тут твоя лялька. Ну ж бо, йди, йди до мене… Собек дивився на ii темноволосу схилену голову. Потiм, спантеличений, пiшов геть. * * * Іса викликала до себе свого онука Іпi. Хлопець, вродливий юнак iз невдоволеним обличчям, стояв перед старою, поки та вiдчитувала його пронизливим голосом, просвердлюючи гострими очима, якi тепер так погано бачили. – Ти як узагалi розмовляеш? Ти не робитимеш того, ти не робитимеш сього? Хочеш глядiти волiв, але не пiдеш iз Яхмосом i не стежитимеш за зорюванням? Знаеш, що бувае, коли дiти отак вiдмовляються робити се чи те? Іпi похмуро вiдказав: – Я не дитина. Я тепер дорослий, то чого ж до мене ставляться, як до дитини? Вказують менi, що робити, а моеi думки не питають i грошей окремо не видiляють. Яхмос вiчно менi наказуе. За кого вiн себе мае? – Вiн твiй старший брат, i вiн тут головний, поки Імхотепа немае. – Яхмос тупий – повiльний i тупий. Я набагато розумнiший за нього. А Собек теж тупий, але тiльки те й робить, що розводиться про те, який вiн розумний. А батько вже написав iм i сказав, що я можу сам вирiшувати, що менi робити… – Тобто не робити нiчого, – вставила бабуся Іса. – …i що менi мають давати бiльше iжi та напоiв, i що якщо вiн дiзнаеться, що я незадоволений i що до мене погано ставилися, вiн страшенно розлютиться. Поки вiн говорив, кутики його рота розповзалися в хитрiй посмiшцi. – Ти розбещене хлоп’я, – запально вигукнула Іса. – Так я Імхотеповi й перекажу. – Нi, бабусю, нi, не треба. Його посмiшка змiнилася. Вона стала нiжною i трохи нахабною. – Ми з тобою, бабусю, мозок родини. – Яке зухвальство! – Батько довiряе твоiй думцi, вiн знае, що ти – мудра. – Воно, може, й так, – насправдi, так i е – та не тобi менi про це нагадувати. Іпi розсмiявся. – Бабусю, краще нам бути на одному боцi. – Вiдколи це ми заговорили про боки? – Старшi брати бiсяться, хiба ти не знаеш? Та звiсно, знаеш. Генет усе доповiдае тобi. Сатiпi дiймае Яхмоса i вдень, i вночi, щораз, коли мае можливiсть. А Собек дав себе обдурити пiд час продажу деревини i тепер боiться, що батько буде сам не свiй вiд лютi, коли довiдаеться. Розумiеш, бабусю, за рiк чи два я допомагатиму батьковi, i вiн робитиме все, що я звелю. – Ти, наймолодший син? – А хiба вiк мае значення? Влада – в руках мого батька. А впливати на нього можу лише я. – Недобрi слова, – зауважила Іса. Іпi м’яко вiдповiв: – Бабусю, ти ж розумна… Ти добре знаеш, що, попри всi своi гучнi слова, мiй батько – людина слабка. Хлопець рiзко замовк, помiтивши, що стара ледь помiтно схилила голову й дивиться тепер йому за плече. Вiн озирнувся i побачив за спиною поряд себе Генет. – То Імхотеп слабка людина? – проскавучала солодкавим голосом та. – Гадаю, йому неприемно буде дiзнатися, що ти такоi думки про нього. Іпi видав короткий знiяковiлий смiшок. – Але ж ти не скажеш йому, Генет… Пообiцяй, Генет, пообiцяй менi… Люба Генет… Служниця попливла до Іси. Тепер ii голос iз жалiбною ноткою звучав гучнiше. – Звiсно, я не хочу завдавати клопоту – i ти це чудово знаеш… Я вiддана вам усiм. Я нiколи нiчого не переказую, якщо тiльки менi не здаеться, що це мiй обов’язок… – Я просто дражнив бабусю, та й усе, – заходився виправдовуватись Іпi. – Так батьковi i перекажу. Вiн зрозумiе, що я не мiг сказати цього всерйоз. Юнак рiзко кивнув Генет i вийшов iз покою. Вона провела його поглядом i сказала Ісi: – Хороший хлопчина, i вже такий дорослий. І як смiливо вiн говорить! Друга жiнка вiдрiзала: – Його слова небезпечнi. Не подобаеться менi, якi iдеi народжуються в його головi. Мiй син занадто йому потурае. – А хто б не потурав? Вiн такий красивий, гарний хлопчик. – Краса мае бути у вчинках, – рiшуче вiдказала Іса. Кiлька секунд вона мовчала, а потiм повiльно промовила: – Генет, я тривожуся. – Тривожишся, Ісо? Що тебе хвилюе? В будь-якому разi господар невдовзi повернеться, i тодi все буде добре. – Та чи буде? Я не певна. Вона ще помовчала, а потiм додала: – А мiй онук Яхмос удома? – Я бачила, як декiлька хвилин тому вiн iшов до ганку. – Пiди скажи йому, що я хочу з ним поговорити. Генет вийшла. Вона знайшла Яхмоса на прохолодному ганку з вифарбуваними у веселi кольори колонами й переказала йому повiдомлення бабусi. Яхмос одразу ж пiшов до неi. – Яхмосе, Імхотеп дуже скоро повернеться. М’яке обличчя чоловiка одразу прояснiло. – Так, ото добре буде. – До його повернення все готово? Справи успiшно велися? – Вказiвки батька виконувалися з максимальною точнiстю. – Що скажеш про Іпi? Яхмос зiтхнув. – Батько надто поблажливий в усьому, що стосуеться хлопця. Тому це не пiде на користь. – Ти маеш пояснити це Імхотеповi. Чоловiк, здавалося, завагався. Іса твердо додала: – Я тебе пiдтримаю. – Інколи, – сказав Яхмос, зiтхаючи, – здаеться, що навколо однi перепони. Але все налагодиться, коли батько повернеться. Тодi вiн зможе сам ухвалювати рiшення. Важко дiяти вiд його iменi, коли його тут немае – особливо якщо зважити на те, що я не маю повноважень вирiшувати, а лише виконую батькову волю. Бабуся повiльно промовила: – Ти хороший син – вiдданий i вiрний. Ти був також хорошим чоловiком, ти робив усе, як сказано в заповiдi про те, що чоловiк мае любити дружину, давати iй дах над головою, iжу, щоб наповнити шлунок, i одяг, щоб прикрити тiло, i купувати iй дорогi мазi, щоб вона лишалася вродливою, i звеселяти iй душу, поки живий. Але там е продовження, у якому сказано: «Не давай iй брати над собою гору»[2 - Цитата з «Повчань Птаххотепа» (мiж 2375—2350 рр. до н. е.).]. І на твоему мiсцi, онучку, я б дослухалася до цiеi частини заповiдi… Яхмос глянув на неi, сильно почервонiв i вiдвернувся. Роздiл третiй. Розлив: мiсяць третiй, день чотирнадцятий Усе кипiло приготуваннями. На кухнi пеклися сотнi хлiбин, смажилися качки, пахло пореем, часником, рiзними спецiями. Жiнки кричали, роздаючи завдання, а служники бiгали сюди-туди. Маетком ширився шепiт: – Господар! Господар повертаеться… Ренiсенб, допомагаючи плести гiрлянди з макiв i лотосiв, вiдчула, як у серцi завирувало щастя. Батько iде додому! За останнi тижнi вона непомiтно влилася в старе життя. Перше вiдчуття чужорiдностi, невiдомостi, яке вселили в неi, як iй здавалося, слова Горi, розвiялося. Вона лишалася тiею самою Ренiсенб; Яхмос, Сатiпi, Собек i Кайт – усi були такими самими, як i ранiше, i тепер, як i колись, усi були зайнятi приготуваннями до повернення Імхотепа. До родини дiйшли вiстi, що вiн приiде ще завидна. Одного зi слуг вiдправили на берег рiки пильнувати, чи не iде господар, i попередити всiх, i от вiн гучно та ясно прокричав обраний пароль. Ренiсенб кинула квiти й побiгла до решти. Всi помчали до причалу на березi рiчки. Яхмос i Собек уже були там, в юрмi селян, рибалок i землеробiв, якi збуджено щось вигукували i тицяли пальцями. І дiйсно, пiд великим квадратним вiтрилом, напнутим пiвнiчним вiтром, до берега швидко наближалася барка, а просто за нею – ще одна, куховарська, запруджена чоловiками й жiнками. Ренiсенб уже могла розгледiти батька, який сидiв iз квiткою лотоса в руках, а поряд iще когось, кого вона сприйняла за спiвця. Крики на березi стали вдвiчi гучнiшими, Імхотеп дружньо махав рукою, моряки розвертали човен i тягнули фали. Чулися вигуки «Ласкаво просимо, господарю», звертання до богiв, подяки за безпечне повернення, а за кiлька секунд Імхотеп спустився на берег до родини, вiдповiдаючи на гучнi привiтання, якi промовлялися, тому що цього вимагав етикет. – Хвала Собеку, синовi Нейт, який сприяв твоiй безпечнiй подорожi по водi! Хвала Птаху за мемфiйськими стiнами за те, що повернув тебе до родини! Дякуемо Ра, чие iм’я осявае Верхнiй i Нижнiй Єгипет. Ренiсенб iшла вперед, заражена загальним збудженням. Імхотеп велично випростався, i його донька раптом подумала: «А вiн невисокий. Менi здавалося, вiн бiльший». Їi охопила непевна тривога. Невже батько зiщулився? Чи iй зрадила власна пам’ять? Вона вважала його дивовижним створiнням: тиранiчним, часто метушливим, раз по раз вiн сипав указiвками й часом змушував ii подумки смiятися, та все-таки то був характер. Але цей маленький приземкуватий лiтнiй чоловiк, по вiнця сповнений вiдчуттям власноi важливостi i водночас не здатний вразити… Що з нею сталося? Що то за зрадливi думки в ii головi? Імхотеп, покiнчивши з урочистими церемонiальними фразами, перейшов до теплiших особистих привiтань. Вiн обiйняв синiв. – О, милий мiй Яхмосе, завжди усмiхнений, певен, ти гiдно поводився пiд час моеi вiдсутностi… І Собек, вродливий син мiй, бачу, в твоему серцi досi пануе радiсть. А от i Іпi, милий мiй Іпi, дай подивитися на тебе, отак. Вирiс, змужнiв, як я тiшуся, що можу знову тебе обiйняти! А Ренiсенб – люба моя донька – знову вдома. Сатiпi, Кайт, i вас я люблю, як дочок… І Генет, вiрна моя Генет… Служниця стала навколiшки, обхопила його колiна i з театральною виразнiстю витерла сльози з очей. – Радий бачити, Генет. У тебе все добре, ти щаслива? Така ж вiддана, як i завжди – це звеселяе менi серце… А мiй незрiвнянний Горi, такий розумний, завжди з пером i своiми пiдрахунками. Справи йдуть успiшно? Певен, що так… Коли Імхотеп з усiма привiтався i гамiр почав затихати, господар пiдняв руку, вимагаючи тишi, й чiтко i гучно заговорив. – Сини моi та дочки, друзi. Я маю дещо вам повiдомити. Як ви знаете, багато рокiв я був, у певному розумiннi, самотнiм чоловiком. Моя дружина (ваша мати, Яхмосе й Собеку) й моя сестра (твоя мати, Іпi), – обидвi вiдiйшли до Осiрiса багато рокiв тому. Тож я привiз вам, Сатiпi та Кайт, третю сестру. Вона житиме разом iз вами. Познайомтеся, це моя наложниця, Нофрет, яку ви маете любити з любовi до мене. Вона приiхала зi мною з Пiвночi, з Мемфiса, i лишиться тут iз вами, коли менi знову доведеться поiхати. З цими словами вiн за руку вивiв уперед жiнку. Вона стояла поряд iз ним, вiдкинувши голову, примруживши очi, зверхня i вродлива. Ренiсенб, украй здивована, подумала: «Яка вона молода, певно, навiть молодша за мене». Нофрет стояла нерухомо. На ii губах блукала легка посмiшка, у якiй була радше зневага, нiж бажання сподобатися. В неi були зовсiм прямi чорнi брови, шкiра насиченого бронзового кольору й такi довгi й пухнастi вii, що за ними було важко розгледiти очi. Родина, спантеличена, мовчки витрiщалася на неi. З легким роздратуванням у голосi Імхотеп прорiк: – Ну ж бо, дiти, привiтайте Нофрет. Хiба ви не знаете, як вiтають наложниць, яких батько привозить додому? Непевно, затинаючись, родина привiтала Нофрет. Імхотеп iз перебiльшеною сердечнiстю, яка мала, певно, приховати його знiяковiння, жваво промовив: – Це вже краще. Нофрет, зараз Сатiпi, Кайт i Ренiсенб вiдведуть тебе в жiночу половину. Де скринi? Їх винесли на берег? Дорожнi скринi з округлими кришками почали виносити з баржi. Імхотеп звернувся до Нофрет: – Твоi прикраси i вбрання у повнiй цiлостi. Пропильнуй за тим, як iх розкладатимуть. Потiм, коли жiнки пiшли, вiн повернувся до синiв. – Як тут наше господарство? Усе гаразд? – Нижнi поля, якi ми дали в користування Нахт… – почав був Яхмос, але батько його обiрвав: – Жодних подробиць, милий Яхмосе. Подробицi можуть зачекати. Сьогоднi ми розважаемося. Завтра ти, я та Горi вiзьмемося до справ. Давай, Іпi, ходiмо в будинок. Який ти вже високий, вищий за мене! Собек сердито крокував за батьком та Іпi. Вiн пробурмотiв на вухо Яхмосовi: – Прикраси та вбрання, чув? Ось куди пiшли прибутки вiд пiвнiчних земель. Нашi прибутки. – Тс-с, – прошепотiв Яхмос. – Батько почуе. – Ну то й що? На вiдмiну вiд тебе, я його не боюся. Коли вони вже опинилися в будинку, Генет прийшла в Імхотепiв покiй, щоб приготувати все для купелi господаря. Вона розсипалася посмiшками. Імхотеп перестав випромiнювати захисну привiтнiсть. – Ну, Генет, що скажеш про мiй вибiр? Хоча чоловiк i збирався в цiй ситуацii дiяти з позицii сили, та все ж добре знав, що приiзд Нофрет викличе бурю – принаймнi в жiночiй половинi будинку. Генет була не така. Надзвичайно вiддане створiння. Вона його не розчарувала. – Вона вродлива! Дуже вродлива. Яке волосся, яка фiгура! Вона тебе варта, Імхотепе, що iще я можу сказати? Твоя мила дружина була б рада, що така супутниця розраджуватиме тебе. – Гадаеш, Генет? – Упевнена, Імхотепе. Пiсля стiлькох рокiв скорботи настав час знову радiти життю. – Ти добре ii знала… Я теж вiдчув, що настав менi час знову почати жити, як справжнiй чоловiк. А кгм… дружини моiх синiв i моя донька – вони, певно, поставляться до цього з огидою? – Дарма, якщо так, – сказала Генет. – Зрештою, хiба вони не залежать вiд тебе в цьому будинку? – Так, дiйсно, ти маеш рацiю, – погодився господар. – Твоя щедрiсть дае iм iжу та одяг – iхнiй добробут цiлком залежить вiд твоiх зусиль. – Так, дiйсно, – зiтхнув Імхотеп. – Я постiйно працюю заради них. Часом я замислююся, чи розумiють вони взагалi, чим зобов’язанi менi. – Треба тобi iм про це нагадати, – додала Генет, киваючи головою. – Я от, твоя слухняна вiддана Генет, нiколи не забуваю, скiльки ти для мене зробив, але дiти часом егоiстичнi й бездумнi i, певно, вважають себе страшенно важливими, забуваючи, що лише виконують те, що ти наказав. – Справдi, ти говориш дуже правильнi речi, – сказав господар. – Я завжди вважав тебе мудрою, Генет. Служниця зiтхнула: – Якби ж то iншi так вважали. – Що сталося? Невже хтось був нечемним iз тобою? – Та нi, нi, тобто, вони це роблять не навмисне. Те, що я невтомно працюю (i праця приносить менi радiсть) – звична рiч для них, але добре лагiдне слово могло б усе змiнити. – Це те, що я завжди зможу тобi дати, – запевнив Імхотеп. – І цей дiм – твiй дiм назавжди, пам’ятай. – Ти дуже добрий, господарю. – Вона помовчала й додала. – Раби чекають на тебе у купальнi. Вода вже готова. А коли ти помиешся i вдягнешся, зайди до матерi, вона просила. – А, мати. Так, так, звiсно… Чоловiк нiби раптом знiяковiв. Аби приховати знiченiсть, вiн швидко сказав: – Звiсно, я i так збирався, передай iй, що я навiдаюся до неi. * * * Іса, вбрана у свою найкращу лляну сукню з брижами, дивилася на сина з iншого боку покою з якоюсь сардонiчною втiхою. – Ласкаво прошу, Імхотепе. То ти повернувся до нас – i не сам, як я чула? Імхотеп, випростуючись, дещо зсоромлено вiдповiв: – О, то ти вже чула? – Звiсно. Дiм гуде вiд новин. Кажуть, дiвчина вродлива й дуже молода. – Їй дев’ятнадцять, i так, вона гожа з лиця. Мати розсмiялася – старече зловiсне клекотiння. – Зрозумiло, – мовила вона. – Яким на свiт показався, таким i пiд старiсть зостався. – Мамо, люба. Чесне слово, я не розумiю, про що ти. Іса стримано вiдповiла: – Ти завжди був дурнем, Імхотепе. Той наiжачився й обурено залопотiв. Хоч Імхотеп i пишався власною важливiстю, матерi завжди вдавалося пробити броню його самооцiнки. В ii присутностi вiн завжди нiби зменшувався. Слабкий саркастичний блиск ii майже невидющих очей щоразу спантеличував його. Його мати, нiде правди дiти, нiколи не була надто високоi думки про його здiбностi. І хоча вiн чудово знав, що його самосприйняття адекватне, а ставлення матерi лишень ii iндивiдуальна особливiсть без жодноi ваги – та все ж, ii думка завжди руйнувала його втiшну самозакоханiсть. – А що такого в тому, що чоловiк привiз додому наложницю? – Нiчого такого. Бiльшiсть чоловiкiв – дурнi. – І в чому ж полягае дурниця? – Невже ти вважаеш, що поява цiеi дiвчини сприятиме гармонii в цьому домi? Сатiпi та Кайт лютуватимуть, а ще й чоловiкiв своiх збурять. – А вони тут до чого? Хiба в них е право заперечувати? – Нi. Імхотеп почав розлючено крокувати сюди-туди. – Хiба у власному домi я не можу чинити, як вважаю за потрiбне? Хiба не я утримую своiх синiв та iхнiх дружин? Хiба вони не зобов’язанi менi хлiбом, який iдять? Хiба я iм безперервно про це не нагадую? – Тобi надто подобаеться нагадувати про це, Імхотепе. – Але ж це правда. Всi вони залежать вiд мене. Всi вони! – І ти гадаеш, це добре? – Ти хочеш сказати, що це погано, коли чоловiк утримуе свою родину? Іса зiтхнула. – Вони працюють на тебе, не забувай про це. – То ти хочеш, щоб я потурав iхнiм лiнощам? Звiсно, вони працюють. – Вони вже зрiлi чоловiки, принаймнi Яхмос i Собек – бiльше, нiж зрiлi. – Собек не мае власноi думки. Вiн усе робить неправильно. Також вiн часто поводиться нахабно, а я цього не терпiтиму. Яхмос – хороший слухняний хлопчик… – Далеко вже не хлопчик! – Але часом менi доводиться повторювати йому по два-три рази, поки вiн зрозумiе. Я маю все продумувати, бути скрiзь водночас! Увесь час у поiздках я диктую листи писарям – пишу детальнi iнструкцii, щоб син мiг виконати все як слiд… Я майже не вiдпочиваю, не сплю майже! А тепер, коли я повернувся додому, вiдвоювавши собi трохи спокою, з’являються новi складнощi! Навiть ти, мамо, вiдмовляеш менi в правi мати наложницю, як це роблять iншi чоловiки – ти розлючена на мене… Стара перервала його. – Я не серджуся. Я потiшена. Тепер за тим, що вiдбуваеться в будинку, цiкаво буде спостерiгати. Та все ж, коли ти знову поiдеш на Пiвнiч, краще тобi взяти дiвчину з собою. – Їi мiсце тут, у моему домi. І горе тому, хто наважиться погано поставитися до неi. – Рiч не в поганому ставленнi. Але сухий хмиз швидко розгоряеться. Багато жiнок, кажуть, це нiби клубок змiй… Іса замовкла й повiльно пояснила: – Нофрет вродлива. Але пам’ятай, як сказано: «Чоловiки втрачають розум вiд лику вродливих жiнок, дарма що за мить тi перетворюються на безбарвнi карiолi…»[3 - Цитата з «Повчань Птаххотепа».] Глибоким голосом вона процитувала: – «І хоч на коротку скороплинну хвилину життя стае схожим на сон, та наприкiнцi завжди приходить смерть…»[4 - Цитата з «Повчань Птаххотепа».] Роздiл четвертий. Розлив: мiсяць третiй, день п’ятнадцятий Імхотеп слухав Собековi пояснення щодо продажу деревини в похмурiй тишi. Його обличчя дуже почервонiло, а в скронi пульсувала жилка. Невимушенiсть потроху полишала Собека. Вiн збирався говорити з погордою, але помiтивши, що батько супиться дедалi сильнiше, почав затинатися й сумнiватися в собi. Зрештою, Імхотеп нетерпляче його перервав. – Так, так, так – ти думав, що знаеш бiльше за мене, i вiдступив вiд моiй вказiвок – завжди те саме, варто менi лишень поiхати й не допильнувати… – Батько зiтхнув. – Що з вами, хлопцi, стане, коли мене не буде, навiть уявити не можу! Але Собек не вiдступав: – Ми могли отримати бiльший прибуток, тож я ризикнув. Не можна ж вiчно бути дрiб’язковими й обережними! – В тобi немае i краплi обережностi, Собеку! Ти надто необачний i самовпевнений, i неправильно все оцiнюеш! – Хiба в мене бувае можливiсть чинити, як я вважаю за потрiбне? Імхотеп сухо вiдказав: – Саме так ти зробив цього разу – пiшов усепереч моiм прямим наказам… – Наказам? То я мушу завжди виконувати накази? Я ж дорослий чоловiк! Утративши самовладання, Імхотеп заволав: – Хто годуе тебе? Хто тебе одягае? Хто дбае про твое майбутне? Хто постiйно тримае в головi твiй добробут, та що там твiй – добробут усiеi родини. Коли рiка обмiлiла i нам загрожував голод, хiба не я влаштував так, що нам постачали iжу з пiвдня? Тобi пощастило, що в тебе такий батько, який про все дбае! І чого я прошу натомiсть? Лише того, щоб ви старанно працювали, робили все якнайкраще й виконували вказiвки, якi я вам надсилаю. – Так! – закричав Собек. – Ми маемо гарувати на тебе, як раби, аби ти мiг купувати золото й прикраси для своеi наложницi. Імхотеп пiдiйшов до нього, тремтячи вiд лютi. – Нахабне ти хлоп’я – отак говорити з батьком. Стережися, бо я вижену тебе з дому, i ти зможеш iти, куди заманеться! – Це ти стережися, бо я вiзьму й пiду. В мене багато iдей, i я скажу тобi, хороших iдей, якi допомогли б нам розбагатiти, якби руки в мене не були зв’язанi жалюгiдною обережнiстю i якби я мiг дiяти на свiй розсуд. – Ти закiнчив? Тон Імхотепа був зловiсний. Собек, дещо знеохочений, сердито пробурмотiв: – Так, так, менi бiльше нема чого сказати – поки що. – То пiди подбай про худобу. Нема часу розсиджуватися. Син розвернувся i сердито покрокував геть. Нофрет стояла неподалiк, i коли вiн проходив повз, скоса глянула на нього й засмiялася. Вiд ii смiху в обличчя Собеку вдарила кров – вiн насупився й пiдiйшов до неi. Вона стояла нерухомо, зневажливо позираючи на нього з-пiд напiвприкритих повiк. Той щось пробурмотiв i знов пiшов, куди йшов. Нофрет знову засмiялася, а потiм рушила туди, де Імхотеп розбирався тепер iз Яхмосом. – Що на тебе найшло, що ти дозволив Собековi втнути таку дурiсть? – роздратовано запитав батько. – Ти мусив запобiгти цьому! Хiба ти не знав, що вiн не розумiеться на купiвлi й продажi? Вiн думае, що все буде так, як треба йому. Яхмос вибачливо вiдповiв: – Батьку, ти не розумiеш, як менi складно. Ти сказав менi доручити продаж деревини братовi. Тож менi довелося довiритися його думцi. – Думцi? Думцi? Вiн не мае права на думки! Вiн мае робити те, що я йому наказав, а ти маеш допильнувати, щоб вiн саме так i чинив! Син почервонiв. – Я? А яке я маю на те право? – Яке право? Те, що я тобi дав. – Але ж у мене немае жодного статусу. Якби я був твоiм законним помiчником… Пiдiйшла Нофрет, i вiн замовк. Дiвчина позiхала, крутячи в руках червоний мак. – Ти не зайдеш до маленькоi альтанки бiля ставка, Імхотепе? Там прохолодно, там на тебе чекають фрукти i кедiйське пиво. Певна рiч, ти вже закiнчив вiддавати накази. – За хвилину, Нофрет, за хвилину. Нофрет защебетала нiжним глибоким голосом: – Ходiмо зараз. Я хочу, щоб ми пiшли зараз… Імхотеп мав задоволений i дурнуватий вигляд. Яхмос заговорив швидко, щоб випередити батька. – Давай спершу обговоримо нашу справу. Це важливо. Я хочу попросити тебе… Нофрет звернулася просто до Імхотепа, повернувшись боком до його сина. – Хiба ти не можеш робити що хочеш у власному домi? Імхотеп грубо обiрвав Яхмоса: – Іншим разом, мiй сину, iншим разом. Батько пiшов за Нофрет, а Яхмос лишився на ганку й дивився iм услiд. З будинку вийшла Сатiпi й пiдiйшла до чоловiка. – Ну, – жваво запитала вона, – ти з ним поговорив? Що вiн сказав? Яхмос зiтхнув. – Не будь така нетерпляча, Сатiпi. Момент був… не слушний. Дружина видала сердитий вигук. – О так, ну що ти мiг iще сказати! Ти завжди так кажеш. Правда в тому, що ти боiшся свого батька, бо ти лякливий, як та вiвця, бекаеш i мекаеш i не поводишся поряд iз ним, як чоловiк! Хiба ти не пам’ятаеш, що обiцяв менi? Із нас двох, чоловiк – я! Ти обiцяв, ти казав: «Я поговорю з батьком першого ж дня». І от що вiдбуваеться… Сатiпi замовкла – перевести подих, а не тому, що закiнчила – але Яхмос м’яко втрутився: – Ти помиляешся, Сатiпi. Я почав говорити, але мене перервали. – Перервали? Хто? – Нофрет! – Нофрет! Ця дiвка. Твiй батько не мае дозволяти iй втручатися, коли говорить зi старшим сином. Жiнки не мають втручатися в чоловiчi справи. Певно, Яхмос був би не проти, якби Сатiпi й сама дотримувалася правила, яке так упевнено виголосила, але йому не дали сказати. Вона вела далi: – Твiй батько мав одразу iй це пояснити. – Мiй батько, – сухо вiдказав чоловiк, – не виявив жодних ознак невдоволення. – Який сором, – постановила Сатiпi. – Вона геть зачарувала твого батька. Вiн дозволяе iй казати й робити все, що заманеться. Яхмос задумливо промовив: – Вона дуже вродлива… Дружина пирснула. – Так, вона нiчого. Але як щодо манер? Жодного виховання. Їй начхати на те, що вона так грубо поводиться з нами всiма. – Можливо, це ти груба до неi? – Я сама чемнiсть. Ми з Кайт ставимося до неi вельми люб’язно. О, iй немае на що поскаржитися батьковi. Ми чекатимемо свого часу, ми з Кайт. Яхмос рiзко повернувся до неi. – Тобто, «чекатимемо свого часу»? Сатiпi багатозначно розсмiялася i вiдiйшла. – Я мiркую як жiнка, тобi мене не зрозумiти. У нас власнi методи i власна зброя! Нофрет краще було б угамувати свою зверхнiсть. До чого, власне, зводиться життя жiнки? Воно проходить углибинi будинку – на жiночiй половинi, серед iнших жiнок. У тонi Сатiпi чулося щось iще. Вона додала: – Твiй батько не завжди буде тут… Вiн поiде до своiх пiвнiчних земель. І тодi ми побачимо. – Сатiпi… Сатiпi зайшлася важким гучним смiхом i повернулася до будинку. * * * Дiти бiгали й бавилися бiля ставка. Сини Яхмоса були гарними хлопцями, схожими бiльше на матiр, нiж на батька. Трое Собекових дiтей теж були тут – найменша лише вчилася ходити. Ще була Тетi, серйозна, симпатична дiвчинка чотирьох рокiв. Вони смiялися, кричали, кидалися м’ячиками – часом розгоралися суперечки i здiймався дитячий пронизливий галас. Попиваючи свое пиво поряд iз Нофрет, Імхотеп пробурмотiв: – Як дiтям подобаеться бавитися бiля води. І пригадую, так завжди було. Але заради Хатор, як же вони кричать! Нофрет швидко вiдказала. – Так, а тут могло б бути так спокiйно… Чому б тобi не попросити iх пiти, поки ти тут? Зрештою, коли господаревi будинку потрiбен вiдпочинок, решта мае виказувати йому повагу. Ти так не вважаеш? – Я… ну… – завагався Імхотеп. Ця iдея була новою для нього, проте тiшила. – Вони менi не заважають, – непевно завершив вiн. Тодi мляво додав: – Вони звикли бавитися тут, як iм заманеться. – Коли тебе тут немае – нехай, – швидко проговорила Нофрет. – Але я думаю, Імхотепе, враховуючи все, що ти робиш для родини, вони мають чiткiше розумiти, наскiльки ти важливий, краще усвiдомлювати твою величнiсть. Ти занадто добрий, занадто поступливий. Імхотеп безтурботно зiтхнув. – Це завжди було моiм недолiком. Я нiколи не наполягав на дотриманнi формальностей. – Тому цi жiнки, дружини твоiх синiв, i користуються твоею добротою. Це ж ясна рiч, що коли ти приходиш сюди вiдпочити, тут мае бути спокiй i тиша. Краще я пiду i скажу Кайт забрати звiдси своiх дiтей та всiх iнших. Тодi ти зможеш як слiд вiдпочити. – Ти така мудра дiвчина, Нофрет, так, хороша дiвчина. Ти завжди думаеш про мiй затишок. Нофрет пробурмотiла. – Менi приемно про тебе подбати. Вона пiдвелася й пiшла туди, де на колiнах бiля води сидiла Кайт i бавилася зi своiм другим сином, зiпсованим на вигляд хлоп’ям, iграшковим човном, що його малий намагався спустити на воду. Нофрет вiдривчасто кинула: – Ти не забереш звiдси дiтей, Кайт? Та витрiщилася на Імхотепову наложницю, не розумiючи, що вiдбуваеться. – Забрати? Звiдси? Ти про що – вони завжди бавляться тут. – Але не сьогоднi. Імхотеп хоче спокою, а твоi дiти галасливi. Кров ударила в грубувате обличчя Кайт. – Добирай слова, Нофрет! Імхотеповi подобаеться дивитися, як дiти його синiв тут бавляться. Вiн сам так казав. – Але не сьогоднi, – вiдповiла Нофрет. – Вiн вiдправив мене сказати, щоб ти забрала звiдси всю цю зграю, аби вiн мiг спокiйно побути зi мною. – З тобою… – Жiнка рiзко замовкла на пiвсловi. Потiм пiдвелася i пiшла туди, де напiвсидiв, напiвлежав Імхотеп. Нофрет пiшла за нею. Кайт говорила навпрямки. – Твоя наложниця каже, що я мушу забрати звiдси дiтей. Але чому? Що вони роблять не так? За що iх проганяти? – Я вважала, що бажання господаря будинку достатньо, – м’яко промовила Нофрет. – Авжеж, авжеж, – пiдтакнув вiн дратiвливим тоном. – Хiба у мене мають бути причини? Чий тут будинок? – Пiдозрюю, це вона хоче, щоб вони пiшли, – Кайт повернулася до наложницi i змiряла ii поглядом з нiг до голови. – Нофрет дбае про мiй затишок, про мою насолоду, – сказав Імхотеп. – Рештi мешканцiв будинку байдуже до цього, крiм, можливо, бiдноi Генет. – То дiтям бiльше не можна тут бавитися? – Не тодi, коли я тут вiдпочиваю. Полум’я лютi раптом розгорiлося в Кайт: – Чому ти дозволяеш цiй дiвцi налаштовувати тебе проти рiднi? Чому вона приходить i змiнюе правила в цьому будинку? Змiнюе те, що було завжди? Раптом Імхотеп почав кричати. Йому хотiлося нагадати, хто тут головний. – Це я вирiшую, що i як тут робиться, а не ти! Ви тут усi змовилися – влаштовуетеся, як зручно лише вам. І коли я, господар будинку, повертаюся додому, моiм бажанням не надають належноi уваги. Але дозволь нагадати, що господар тут усе-таки я! Це я думаю наперед i працюю заради вашого добробуту – та чи отримую я вдячнiсть, чи поважають моi бажання? Нi. Спершу Собек поводиться нахабно i без поваги, а тепер ти, Кайт, намагаешся виховувати мене! Нащо я всiх вас утримую? Обережнiше, бо я перестану. Собек казав щось про те, що пiде, – то нехай собi йде i тебе з дiтьми забирае. Якусь мить Кайт стояла геть нерухомо. На ii вiдчуженому, з важкими рисами, обличчi не було жодного виразу. Потiм вона вiдказала байдужим голосом: – Я вiдведу дiтей у будинок… Вона ступила крок чи два, зупинилася бiля Нофрет i тихо промовила: – Це все ти, Нофрет, це все ти. Я тобi цього не пробачу, нi… Роздiл п’ятий. Розлив: мiсяць четвертий, день п’ятий Імхотеп видихнув iз полегшенням, виконавши церемонiальнi обов’язки поминального жерця. Ритуал було виконано надзвичайно ретельно, бо чоловiк був дуже добросовiсним у всьому. Вiн чинив узливання, кадив фiмiам i принiс богам традицiйну iжу та напоi. Тепер, у прохолодному сусiдньому гротi, де на нього чекав Горi, Імхотеп знову перетворився на дiлового землевласника. Чоловiки обговорювали справи, ринковi цiни, прибутки вiд худоби, врожаiв i деревини. Десь за пiв години Імхотеп задоволено кивнув. – Ти прекрасно тямиш у цих справах, Горi, – зауважив вiн. Другий чоловiк усмiхнувся. – Аякже, Імхотепе. Я допомагаю тобi управляти вже багато рокiв. – І завжди був найвiдданiший за всiх. Менi треба дещо обговорити з тобою. Це стосуеться Іпi. Вiн скаржиться, що його становище другорядне. – Вiн iще дуже юний. – Зате дуже здiбний. Йому здаеться, що брати не завжди справедливi до нього. Собек, здаеться, грубий i владний, а безмiрна обережнiсть Яхмоса та його сором’язливiсть дратують Іпi. Вiн амбiтний. Йому не подобаеться виконувати чужi накази. До того ж вiн вважае, що керувати тут можу тiльки я, його батько. – Так i е, – вiдказав Горi. – І менi здалося, Імхотепе, що в цього маетку е слабке мiсце. Дозволиш менi говорити прямо? – Звiсно, любий Горi. Твоi слова завжди зваженi та обмiркованi. – Тодi ось що я скажу. Коли ти вiд’iздиш, Імхотепе, замiсть тебе мае лишатися хтось надiлений справжньою владою. – Я довiряю своi справи Яхмосовi… – Я знаю, що ми дiемо вiд твого iменi, коли тебе немае, але цього не достатньо. Чому б не призначити одного з твоiх синiв своiм помiчником – не надати йому законноi влади? Імхотеп, насупившись, ходив сюди-туди. – Кого з синiв ти пропонуеш призначити? Собек поводиться владно, але не вмiе коритися – я не можу йому довiряти. Його норов для цього не пасуе. – Я думав про Яхмоса. Це твiй найстарший син. Вiн добрий i любить тебе. А ще вiдданий тобi. – Так, характер у нього хороший, та вiн надто боязкий, надто слабкий. Вiн усiм поступаеться. Якби ж Іпi лишень був трохи старший… Горi швидко промовив: – Небезпечно вручати владу надто молодому чоловiковi. – Дiйсно, дiйсно. Що ж, Горi, я обмiркую те, що ти сказав. Яхмос, безумовно, хороший син… слухняний син… Спiврозмовник вiдказав м’яко, але стривожено: – Гадаю, ти ухвалиш мудре рiшення. Імхотеп iз цiкавiстю глянув на нього. – Про що ти, Горi? – Я щойно сказав, що небезпечно вручати владу занадто рано. Але i занадто пiзно – так само небезпечно. – Ти хочеш сказати, що вiн занадто звик виконувати накази, замiсть iх вiддавати. Що ж, можливо, в цьому е дещиця iстини. Імхотеп зiтхнув. – Як важко керувати родиною! Особливо жiнками. В Сатiпi нестримний гонор. Кайт часто ходить насуплена. Але я чiтко дав iм зрозумiти, що з Нофрет слiд поводитися чемно. Гадаю, можна сказати… Вiн замовк. Задиханий раб наближався до нього вузькою стежкою. – Що сталося? – Баржа, господарю. Писар на iм’я Каменi прибув iз Мемфiса з повiдомленням. Імхотеп стривожено зiрвався з мiсця. – Знову неприемностi, – вигукнув вiн. – Це такий самий факт, як те, що Ра пливе небокраем! Варто на мить вiдволiктися, як усе йде не так. Імхотеп важко закрокував стежкою, а Горi лишився i мовчки дивився йому вслiд. Обличчя в нього було стурбоване. * * * Ренiсенб безцiльно йшла вздовж берега Нiлу, коли почула крики та метушню й побачила людей, що бiгли до причалу. Вона приедналася до них. У човнi, що пiдпливав до берега, стояв молодик, i коли вона побачила контури його тiла в яскравому свiтлi, ii серце на мить припинило битися. Божевiльна, фантастична думка промайнула в ii головi. «Це Хай, – подумала вона. – Хай повернувся з потойбiччя». Потiм вона посмiялася над собою за цю забобонну фантазiю. Їй привидiлося так тому, що в ii пам’ятi Хай завжди плив у човнi Нiлом, а цей чоловiк був схожоi на Хая статури. Вiн був молодшим за Хая, мав розкутi пластичнi рухи й веселе всмiхнене обличчя. Вiн прибув, як сам повiдомив, iз пiвнiчних володiнь Імхотепа. Був писарем, i звали його Каменi. Одного з рабiв вiдправили покликати батька, а Каменi провели в будинок i пригостили напоями та iжею. Невдовзi прийшов батько, i вони багато говорили й радилися. Суть розмови на жiночу половину будинку принесла на хвостi Генет, постачальниця усiх вiстей. Ренiсенб часом дивувалася, як же це та примудрялася завжди все про все знати. Каменi, виявляеться, був молодим писарем, який працював на Імхотепа – сином одного з його двоюрiдних братiв. Писар викрив певне шахрайство – пiдробку рахункiв – а оскiльки справа мала багато вiдгалужень i стосувалася розпорядникiв маеткiв, то подумав, що краще буде приiхати на Пiвдень i звiтувати особисто. Ренiсенб це не надто цiкавило. Каменi розумний, якщо змiг таке розплутати, думалося iй. Батько буде ним задоволений. Безпосередньою реакцiею на новини стала пiдготовка Імхотепа до новоi подорожi. Вiн не збирався нiкуди iхати упродовж найближчих двох мiсяцiв, але тепер мусив якомога швидше опинитися на мiсцi. Всiх мешканцiв зiбрали й дали численну кiлькiсть рекомендацiй i вказiвок. Слiд зробити се i те. Собековi було наказано передовсiм бути помiркованим. Як же це знайомо, подумала Ренiсенб. Яхмос був уважний, Собек – похмурий. Горi, як завжди, поводився спокiйно i доцiльно. Настирливi вимоги Іпi вiдкинули суворiше, нiж зазвичай. – Ти занадто молодий, щоб отримувати власну платню. Слухайся Яхмоса. Йому вiдомi моi бажання та вказiвки. – Імхотеп поклав руку старшому синовi на плече. – Я довiряю тобi, Яхмосе. Коли я повернуся, ми ще раз поговоримо про законну посаду помiчника. Яхмос раптом почервонiв вiд задоволення. Вiн трохи випростався. Імхотеп вiв далi: – Пропильнуй лишень, щоб пiд час моеi вiдсутностi все було добре. Подбай, щоб до моеi наложницi добре ставилися – з належною люб’язнiстю та повагою. Вона на твоiй совiстi. Ти мусиш пильнувати за поведiнкою жiнок у маетку. Сатiпi нехай прикусить язика. І дивися, щоб Собек як слiд пояснив усе Кайт. Ренiсенб також мусить чемно ставитися до Нофрет. А ще я не потерплю грубощiв на адресу Генет. Знаю, жiнкам вона часом здаеться надокучливою. Вона живе тут уже давно й вважае, що мае привiлей говорити те, що не завжди хочеться чути. У неi немае нi краси, нi вроди, але вона вiддана, пам’ятай, i завжди була вiрна моiм iнтересам. Я не дозволю, щоб ii зневажали чи ображали. – Все буде зроблено, як ти велиш, – вiдповiв на це Яхмос. – Але вiд слiв Генет часто бувае клопiт. – Пф! Нiсенiтниця. Те саме можна сказати про всiх жiнок. Вiд Генет не бiльше клопоту, нiж вiд решти. Щодо Каменi, то вiн лишиться тут. Ми можемо найняти iншого писаря, а цей допоможе Горi. Щодо земель, якi ми здали в користування тiй жiнцi, Яйi… Імхотеп удався в подробицi. Коли нарештi все було готове до вiдплиття, Імхотеп завагався. Вiн вiдвiв убiк Нофрет i непевно запитав: – Нофрет, ти задоволена тим, що лишаешся тут? Може, тобi краще вирушити зi мною? Та похитала головою i посмiхнулася. – Ти ж незабаром повернешся, – сказала вона. – Мiсяцi за три. Чи за чотири. Хто знае. – От побачиш – час швидко мине. Менi тут буде добре. Імхотеп метушливо додав: – Я постановив Яхмосовi – а той пильнуватиме за iншими синами – щоб до тебе ставилися з належною повагою. Якщо ти матимеш скарги, вони дорого заплатять за це! – Я впевнена, Імхотепе, вони зроблять усе, як ти сказав. – Нофрет замовкла. Потiм додала: – Кому я тут можу цiлком довiряти? Хто дiйсно дбае про твоi iнтереси? Я не маю на увазi членiв родини. – Горi, мiй любий Горi. Вiн в усiх розумiннях моя правиця – людина зi здоровим глуздом i глибоким розумiнням речей. Наложниця повiльно вiдказала: – Вони з Яхмосом як брати. Можливо… – Ще е Каменi. Вiн теж писар. Я накажу йому тобi служити. Якщо матимеш скарги, вiн усе запише й надiшле повiдомлення менi. Нофрет схвально закивала. – І Генет, – вигукнув Імхотеп. – Ще ж е Генет. – Так, – видобула Нофрет задумливо. – Що як ти поговориш iз нею зараз, при менi? – Чудова думка. Послали по Генет, i вона прийшла з пiдлесливою жагою прислужити. Служниця почала була лементувати щодо вiд’iзду Імхотепа, але той рiзко ii перервав. – Так, моя люба Генет, але так мусить бути. Я – чоловiк, який рiдко коли може сподiватися бодай на краплю вiдпочинку. Я мушу невпинно працювати заради добробуту родини, хай як мало це цiнують. А тепер я хочу дуже серйозно поговорити з тобою. Ти любиш мене щиро та вiддано, я знаю, i хочу довiрити тобi дещо. Подбай про Нофрет – вона мiй скарб. – Хто любий тобi, господарю, любий i менi, – iз запалом мовила Генет. – От i добре. Тодi ти обiцяеш дiяти в iнтересах Нофрет? Генет повернулася до наложницi, яка дивилася на неi з-пiд напiвопущених повiк. – Ти надто вродлива, Нофрет, – сказала вона. – А це клопiт. Саме тому решта й заздрить – але я подбаю про тебе, я переказуватиму тобi все, що вони кажуть. Ти можеш на мене розраховувати! Коли iхнi очi зустрiлися, запала тиша. – Ти можеш на мене розраховувати, – повторила Генет. Губи Нофрет повiльно розпливлися в посмiшцi – дуже загадковiй посмiшцi. – Так, – сказала наложниця. – Я зрозумiла тебе, Генет, гадаю, я можу покластися на тебе. Імхотеп гучно прокашлявся. – Тодi, гадаю, ми все владнали, – так, усе гаразд. Менi завжди вдавалося органiзовувати людей. Почувся сухий скрипучий смiх, Імхотеп рiзко озирнувся й побачив свою матiр на порозi покою. Іса спиралася на костур i здавалася ще бiльш недоброзичливою та сухою. – Який же чудовий у мене син! – вiдзначила вона. – Я мушу поквапитися – треба ще лишити вказiвки для Горi. Щось поважно бурмочучи, Імхотеп поспiшив геть iз покою. Йому вдалося не зустрiтися очима з матiр’ю. Іса владно кивнула Генет, i та повiльно випливла з покою. Нофрет пiдвелася. Вони з Ісою дивилися одна на одну. Імхотепова мати промовила: – То мiй син лишае тебе тут? Краще б йому забрати тебе з собою. – Вiн хоче, щоб я лишилася тут. Голос Нофрет звучав м’яко й покiрно. Стара пронизливо розсмiялася: – Було б легше, якби тобi хотiлося поiхати. А чому, до речi, тобi не хочеться? Я тебе не розумiю. Що тебе тут тримае? Ти жила в мiстах, можливо, навiть подорожувала. Чому ти обираеш монотонне життя серед людей, яким ти – буду вiдверта – не подобаешся? – То я вам не подобаюся? Іса похитала головою. – Нi, я б так не сказала. Я стара, та хоч зiр мене й пiдводить, я досi бачу красу й насолоджуюся нею. Ти вродлива, Нофрет, i моiм старим очам приемно дивитися на тебе. Через твою вроду я бажаю тобi добра. Але я раджу тобi поiхати на Пiвнiч iз моiм сином. Нофрет повторила: – Вiн хоче, щоб я лишилася. В покiрному тонi тепер безпомилково звучала глузливiсть. Іса рiзко вiдказала: – Ти лишаешся з якоiсь причини. Цiкаво, з якоi ж? Добре, але ти сама вiдповiдатимеш за свое рiшення. Та будь обережна. Думай, що робиш, i нiкому не довiряй. Вона рiзко розвернулася й вийшла. Нофрет спокiйно стояла. Дуже повiльно губи ii розпливлися в широкiй котячiй посмiшцi. Частина друга. Зима Роздiл шостий. Зима: мiсяць перший, день четвертий У Ренiсенб увiйшло в звичку ходити у гробницю чи не щодня. Інколи там були Яхмос та Горi, часом – лише Горi, часом – нiкого, але дiвчина щоразу помiчала, що там до неi приходили полегшення та спокiй, майже такi, як бувають, коли втiк вiд життя. Їй бiльше подобалося, коли там був лише Горi. Щось було в його серйозностi, його беземоцiйному сприйняттi ii вiзитiв, що давало iй дивне вiдчуття задоволення. Вона сидiла в тiнi бiля входу в грот, зiгнувши ногу в колiнi i обхопивши ii руками, i милувалася зеленою смугою полiв, що простяглися аж до мерехтливого Нiлу вдалинi й ген за нього, туди, де бежева, кремова i рожева барви небокраю плавко перетiкали одна в одну. Вперше вона прийшла сюди кiлька мiсяцiв тому, раптом вiдчувши бажання втекти з царства жiнок. Їй хотiлося сталостi та едностi – i вона знайшла iх тут. Бажання втекти не полишало ii, але тепер це був не просто збурений надмiрними хвилюванням i домашньою метушнею порив. В цьому вiдчувалося дещо бiльш визначене, якась тривога. Одного дня вона звiрилася Горi. – Менi страшно… – Чого ти боiшся, Ренiсенб? – Вiн уважно роздивлявся ii. Дiвчина на хвилину замислилася. Потiм повiльно додала: – Пам’ятаеш, ти сказав менi, що е два рiзновиди зла – те, що приходить ззовнi, i те, що береться зсередини? – Так, пам’ятаю. – Потiм ти сказав, що мав на увазi хвороби, якi вражають пшеницю та фрукти, але менi здаеться, те саме можна сказати i про людей. Вiн повiльно кивнув. – То ти це зрозумiла… Ти маеш рацiю, Ренiсенб. Дiвчина швидко заговорила: – Саме це й вiдбуваеться зараз там, у будинку. Зло прийшло ззовнi. І я знаю, хто принiс його. Це – Нофрет. Горi повiльно промовив: – Гадаеш? Ренiсенб жваво закивала. – Так, так, я знаю, про що говорю. Послухай, Горi, коли я прийшла сюди вперше i сказала, що все лишилося таким самим – навiть сварки Сатiпi та Кайт – то була правда. Але тi сварки, Горi, не були справжнiми. Я хочу сказати, що Сатiпi й Кайт отримували вiд них насолоду – вони так проводили час, i в жодноi з них не було справжньоi злостi одна на одну. Але тепер усе змiнилося. Тепер вони не просто кажуть одна однiй неприемнi речi, тепер вони кажуть те, що мае скривдити, а побачивши, що скривдити вдалося, навiть радiють. Це жахливо, Горi, жахливо! Учора Сатiпi так розлютилася, що встромила велику золоту шпильку в руку Кайт – а день чи два тому та впустила важку мiдну пательню, повну гарячого жиру, на ногу Сатiпi. І те саме скрiзь – Сатiпi напосiдаеться на Яхмоса до пiзньоi ночi – ми всi чуемо iх. Вiн мае хворобливий, втомлений i зацькований вигляд. А Собек ходить у село, спить з iншими жiнками, повертаеться додому п’яний, кричить i вихваляеться, який вiн розумний! – Так, дiйсно, я щось таке чув, – повiльно сказав Горi. – Та чому ти звинувачуеш Нофрет? – Бо все це через неi! Вона щось скаже – може, дрiбницю, але добре обмiрковану дрiбницю – i все це починаеться. Вона штрикаеться словами, наче то прут, яким пiдганяють вола. І до того ж вона розумна, знае, що саме сказати. Часом я думаю, це Генет усе iй переказуе… – Так, – задумливо мовив ii спiврозмовник. – Цiлком можливо. Ренiсенб пересмикнулася. – Менi не подобаеться Генет. У мене вiд неi мороз поза шкiрою. Вона вiддана нам усiм, але жодному з нас ii вiдданiсть не потрiбна. Як моя мати могла привести ii сюди i дружити з нею? – Нам це вiдомо лише зi слiв Генет, – сухо зауважив Горi. – Чому Генет так пiдлещуеться до Нофрет, що постiйно ходить за нею i нашiптуе щось? О, Горi, кажу тобi, менi страшно. Я ненавиджу Нофрет! Я хочу, щоб вона пiшла. Вона вродлива, але й жорстока, а ще лиха. – Яке ти ще дитя, Ренiсенб. Горi тихо додав: – Сюди йде Нофрет. Ренiсенб озирнулася. Вони спостерiгали за тим, як наложниця Імхотепа повiльно йшла крутою стежкою до краю скелi. Вона посмiхалася сама до себе й щось наспiвувала собi пiд нiс. Дiйшовши до мiсця, де сидiли Горi й Ренiсенб, Нофрет роззирнулася й посмiхнулася. То була посмiшка втiшеноi цiкавостi. – То он куди ти щодня тiкаеш, Ренiсенб. Та не вiдповiла. Вiдчувала злiсть i розчарування дитини, чию схованку викрили. Нофрет знову роззирнулася. – А це славнозвiсна гробниця? – Саме так, Нофрет, – пiдтвердив Горi. Вона глянула на нього, i ii котячий ротик розплився в посмiшцi. – Не сумнiваюся, що це приносить прибуток, Горi. Чула, ти знаешся на управлiннi справами. В ii голосi чулася дражлива нотка, але чоловiка це не зачепило, вiн i далi всмiхався спокiйною зваженою посмiшкою. – Це приносить прибуток нам усiм… Смерть – це завжди прибуткова рiч… Нофрет здригнулася, озираючись, ковзаючи очима по жертовних столах, входi до гроту та вирiзьбленому контуровi несправжнiх дверей. Вона пронизливо скрикнула: – Ненавиджу смерть! – Даремно, – спокiйно промовив Горi. – Смерть – основне джерело багатства тут, у Єгиптi. Прикраси, що ти носиш, подарувала тобi смерть. Смерть годуе i вбирае тебе. Наложниця Імхотепа витрiщилася на нього. – Що ти хочеш цим сказати? – Я хочу сказати, що Імхотеп – жрець Ка i править поминальнi служби, усi його землi, худоба, деревина, льон, ячмiнь – усе це те, що вiн отримав завдяки гробницi. Горi замовк, а потiм задумливо додав: – Ми, египтяни, дивнi люди. Ми любимо життя, тож дуже рано починаемо думати про смерть. Туди стiкаеться все багатство Єгипту – в пiрамiди, в усипальницi, в землi, якi спадкуються разом iз гробницями. Нофрет грубо вiдповiла: – Може, ти припиниш уже говорити про смерть, Горi?! Менi це не подобаеться. – Бо ти справжня египтянка, любиш життя i часом вiдчуваеш тiнь смертi дуже близько… – Припини! Вона рiзко розвернулася до нього. Потiм, стенувши плечима, вiдвернулася i побiгла стежкою вниз. Ренiсенб зiтхнула з полегшенням. – Я рада, що вона пiшла, – дитинно зiзналася вона. – Ти налякав ii, Горi. – Так… А тебе я не налякав, Ренiсенб? – Н-нi, – непевно вiдказала дiвчина. – Те, що ти сказав, – правда. Просто я нiколи не думала про це з такого боку. Адже дiйсно, мiй батько служить поминальнi вiдправи. Горi з неочiкуваною гiркотою додав: – Увесь Єгипет одержимий смертю! І знаеш чому, Ренiсенб? Бо нашi тiла мають очi, а серця – нi. Ми не здатнi осягнути того, що iснуе iнше життя – життя пiсля смертi. Ми можемо уявляти лише те, що знаемо. В нас немае iстинноi вiри в Бога. Дiвчина здивовано витрiщилася на нього. – Як ти можеш говорити це, Горi? Адже в нас багато, багато богiв – так багато, що всiх i не перелiчити. Лише вчора ми говорили про те, кому який бог ближчий. Cобек звертаеться до Сехмет, а Кайт молиться Месхенет. Каменi клянеться Тотом, що логiчно, адже вiн – писар. Сатiпi ближчий Гор iз головою сокола та наша Мерiтсегер. Яхмос вважае, що слiд поклонятися Птаху, бо той створив усе, що е на землi. Cама я люблю Ісiду. А Генет подобаеться наш мiсцевий бог Амон. Вона стверджуе, що серед жерцiв ходять пророцтва про те, що одного дня Амон стане найвеличнiшим богом Єгипту – тож вона носить йому дарунки тепер, поки вiн не такий видатний. А ще е Ра, бог Сонця, й Осiрiс, в присутностi якого зважуються душi мертвих. Ренiсенб замовкла, бо iй забракло подиху. Горi усмiхався до неi. – А яка рiзниця, Ренiсенб, мiж Богом i людиною? Вона витрiщилася на нього. – Боги, вони… чарiвнi! – І все? – Не розумiю, про що ти, Горi. – Я хочу сказати, що для тебе Бог – це чоловiк чи жiнка, якi можуть те, чого звичайнi люди не можуть. – Дивнi речi ти кажеш, я тебе не розумiю. Вона спантеличено глянула на нього, а потiм перевела погляд на долину, де ii увагу привернуло щось iнше. – Глянь, – вигукнула дiвчина. – Нофрет говорить iз Собеком. Вона смiеться. О! – раптом зойкнула Ренiсенб, – нi, нiчого. Менi здалося, що вiн збирався ii вдарити. Вона повертаеться до будинку, а вiн iде до нас. Пiднявшись нагору, Собек метав громи та блискавицi. – Нехай би крокодил ii зжер! – волав вiн. – Мiй батько вчинив iще дурнiше, нiж зазвичай, узявши цю дiвку за наложницю! – Що вона тобi сказала? – Образила мене, як завжди. Запитала, чи не довiрив менi батько продати ще деревини. Кусаеться як змiя. Убив би. Вiн пройшов уздовж краю, пiдняв камiнь i кинув його вниз iз висоти. Здаеться, йому сподобався звук, з яким той ударився об скелю. Собек пiдняв бiльший камiнь, та раптом вiдскочив – на нього дивилася змiя, що ховалася пiд каменем. Змiя розлючено шипiла, i Ренiсенб побачила, що то була кобра. Узявши каменюку, Собек знавiснiло напав на змiю. Точним ударом зламав iй хребет, але з шаленим блиском в очах продовжував сипати ударами, закинувши голову й тихо бурмочучи собi пiд нiс слова, якi Ренiсенб ледве чула й не могла розiбрати. Вона вигукнула: – Годi, Собеку, годi – ти ii вбив! Брат зупинився, вiдкинув каменюку i розсмiявся. – В свiтi стало на одну отруйну гадину менше. Вiн знову розсмiявся – хороший настрiй повернувся до нього – i пiшов стежкою вниз. Ренiсенб тихо сказала: – Здаеться, Собековi подобаеться вбивати! – Так. У голосi Горi не було здивування. Вiн просто пiдтверджував те, що, очевидно, знав уже давно. Ренiсенб повернулася й уважно поглянула на нього. Вона повiльно промовила: Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65293326&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 У вiруваннях стародавнiх египтян, Ка – це один iз основоположних елементiв людськоi душi, життева сутнiсть людини. Пiсля смертi людини саме ii Ка продовжувало життя у потойбiчному свiтi. – Тут i далi прим. ред. 2 Цитата з «Повчань Птаххотепа» (мiж 2375—2350 рр. до н. е.). 3 Цитата з «Повчань Птаххотепа». 4 Цитата з «Повчань Птаххотепа».