Поклонiння ящiрцi: Як нищити ангелiв Любко Дереш Любко Дереш (народився 1984 р.) – одна з найпомiтнiших i найоригiнальнiших постатей новоi украiнськоi лiтератури. Його твори – бiльш нiж суперечливi. Когось вони кидають у захват, iнших примушують зсувати брови i говорити про «падiння морально-етичних цiнностей». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком книжки Дереша «Культ» та «Архе». Що це? Що це за книжка? Це детектив? Так, тут е: жага вбивства, намагання вбивства, плани вбивства i, власне, саме вбивство. Але це НЕ детектив. Це молодiжна проза для неформалiв? Так, тут е: секс, наркотики, музика, панк, андеграунд – все, що потрiбно молодому неформалу. Але це НЕ молодiжна проза для неформалiв. Це роман про конфлiкт поколiнь? Так, тут е: непорозумiння мiж дорослими i пiдлiтками, небажання жити так, як живуть батьки. Але це НЕ роман про конфлiкт поколiнь. Що ж це таке? Ми могли б вам розказати, але краще дiзнайтесь самi. Любко Дереш, «Поклонiння ящiрцi» – це ТЕ, що потрiбно читати… Любко Дереш Поклонiння ящiрцi Як нищити ангелiв Свiтлоi пам’яти Джима Моррiсона Things are broken up and dance.     James Douglas Morrison «The Ghost Song» The boy that you love is the man that you fear     Marilyn Manson «Man that you fear» Це не я. Це все вiн.     Мiсько Крвавiч «Я i Дереш» Роздiл 1 1 Усе буде добре, заспокоював я себе. Усе й справдi було добре. Минуло чверть години з того часу, як я з ним на самотi; ще стiльки ж – i вони повернуться. Я дивився на його бiлу (але на оранжевий манер) сорочку з маленьким алiгатором на серцi. На кров на його верхнiй губi, що сповзала до рота. Такий собi «плач Украiни». Усе було добре в цьому оранжевому свiтi, доки вiн не розтулив рота й не почав говорити. Тодi неприемностi й почались. 2 Я лежу на верандi – прозорiй та ажурнiй, бо з трьох сторiн оточенiй вiкнами – i прислухаюся до шуму дощу. Прозора скляна веранда, залита сiрим грозовим свiтлом, вiкна в пiдтьоках дощу й стара (старезна) канапа з колись червоною обшивкою. Старий магнiтофон тихо шепоче старого Pink Floyd’а, касети якого майже акуратно поскладанi при стiнi. «Юпiтер», щоби лiпше було чути, я поставив на немолоду, змордовану долею й моiм задом табуретку. На верандi, взагалi-то, крiм канапи, магнiтофона та ще столика з парою стiльцiв, бiльше нiчого й немае. На монетнi стовбцi книжок я вже звик не звертати уваги. Стiл у кутку – старий. Із картоном, пiдкладеним пiд нiжки, зi старою друкарською машинкою «Ерiка» на спинi. На кришцi стола можна нарахувати з десяток коричневих кiлець вiд горнятка з чаем. Горнятко старе й потрiскане, тому протiкае. Поступово. Речi ламаються, виходять iз ладу й танцюють. Це дуже характерно для Мiдних Букiв. Тут усе пiдкоряеться цьому правилу. Я лежу на канапi й ворушу пальцем усерединi закритоi книжки – «Opowiesci niesamowite» Едгара По. Старi й затертi слова, давно завченi напам’ять. Вони дивною силою змушують мене перечитувати iх знову й знову. Якщо мiй здоровий глузд не дасть трiщини вiд дощу та Федi, я пробуду в Мiдних Буках до середини серпня. Ми, бачте, уклали з татком угоду: ця дача цiле лiто належить менi одному. Таким чином, анi старий сину, нi син старому не мулятимуть очi. Раз на мiсяць приiжджае мама з грошима й хавчиком, який ми з Гладким Хiппi й Дзвiнкою з’iдаемо за три днi. Решту часу я куховарю сам, iнколи з Дзвiнкою. Гладкий Хiппi щиросердно визнав, що вмiе тiльки запарювати чай i перебирати гречку. Я ненавиджу гречку. Дзвiнка та Гладкий Хiппi мають нещастя жити в Мiдних Буках. Вони мешкають на межi мiста й лiсу. Я також живу на краю мiста, але з протилежного боку, ближче до гiр i рiчки – знаете, де починаеться територiя Гiацинтового Дому. Так називаеться напiвзруйнований iнтернат для дiвчат, теперiшнiй притулок бомжiв та наркоманiв. 3 Гладкий Хiппi та Дзвiнка моi единi справжнi друзi. Ми брати й сестри в Андеграундi. Ми вiдщепенцi вiд мiського суспiльства, вiд тiла колективу. Бо ми клятi iндивiдуалiсти й паскуднi неформали. А неформали, знаете, не звикли жити за нормами. Радше навпаки: мають дурну манеру iх порушувати. Однак не все в порядку в Датськiм королiвствi. Є тут один такий хлопака – Федя Круговий. Дуже, ДУЖЕ паскудний тип. Того лiта я збирався уникати його й паршивця-ротвейлера Дюка, федькового чотирилапого товариша. Ми ненавидiли iх обидвох тiею рафiнованою пiдлiтковою ненавистю, коли мрiеш не про щиросердне вибачення, а про негайну смерть недруга в муках. Ми хотiли, щоб вони зникли з нашого життя назавжди. 4 Якщо розiбратись як слiд i копнути глибше, виключити зi системи всi зайвi чинники, виявиться, що причиною наших бiд стали джинси «Levi’s». Самопальнi, з лейбою, пришитою на швейнiй машинцi «Зiнгер» за моеi присутностi. У сиву давнину, коли легенди ще тлiли в пам’ятi фанiв, iз мiднобукiвськоi школи до Польщi поiхало двое хлопчакiв – Петя Дупа та Павло Нера (Петю звали так через обпечену половину лиця, що стала гладкою й рожевою). Пiд час екскурсii вони помiняли в якогось фацета «левiси» на наплечник i сiмнадцять касет Iron Maiden, AС/DС, Judas Priest та Black Sabbath. На цих касетах зросли вони, а також молодший брат Павла Нери Арсен. Той, у свою чергу, давав iх менi, я старанно затирав усiлякi «Масковие Лаi», переписував i слухав на пару з Гладким Хiппi, а потiм i з Дзвiнкою. Згодом на львiвському Вернiсажi вимiняв переписанi Iron Maiden на бобiни з Pink Floyd’ом та Jethro Tull’ом. За час, поки ми трое еволюцiонували (чи деградували – залежно вiд точки зору), постiйно зазнавали утискiв зi сторони Федi, його пса та його бравоi команди. Федя Круговий носив коротесеньку зачiску зразка «Я вышел из зоны», надавав перевагу заправленим сорочкам типу «мокрий шовк» та семiтськiй горiлцi «Стопка». Їi особливiстю було те, що блювотиння, викликане перебором останньоi, набирало приемного й дуже сильного запаху динi, чорноi смородини чи абрикоса. Федя був пацаном до останнього вугра у вусi й споконвiкiв жив «па панятiям». Вiн ненавидiв хiпаблудiв (як тодi ще нас називали), а мене та Гладкого Хiппi був ладен розчинити власною iдкою люттю. Наша ненависть була взаемною. 5 Мене та Дзвiнку еднало три роки дружби, iз 1990-го, коли вона приiхала в Мiднi Буки з Івано-Франкiвська. Вона частенько приходила до мене, коли падав дощ, допомагала варити iсти, щось розказувала. Інколи ми просто лежали на канапi – груди до грудей, щока до щоки – трималися за руки й ловили дихання iншого. Або цiлувались. Одного разу я навiть спав iз нею. Не в розумiннi переспав, а просто спав на одному лiжку, чи то пак, канапi. Тодi була сильна гроза, i веранда раз по раз спалахувала пастельним, слiпучо-бузковим свiтлом, за чим наставав шалений пострiл грому. Дзвiнка лежала поруч, лише в трусиках та майцi. Пригадуеться, вона вся дрижала, чи то вiд страху, чи вiд холоду, а може, й вiд збудження. Я сповз дещо вбiк: не хотiв виказувати, що коiться у мене нижче живота. Тим не менше Дзвiнка попросила обiйняти ii. І заснула вона в моiх обiймах. А ми так i не трахнулись. (Чужий досвiд, знаете, також корисна штука: мiй старший брат Орест – тодi йому було близько сiмнадцяти – якось прийшов додому й сказав, що одружився. Переспав iз випадковою кобiтою, та «залетiла», на аборт або не вистачило грошей, або та мандрьоха просто не хотiла. Орка скрутили й пошили в дурнi. Мама прогнала його. Тепер вiн десь у Польщi: спекулюе на барахолцi. Одним словом, як у Бiблii: «Час палки кидати, час палки громадити».) Я розумiю Дзвiнку. Я для неi точно единий приятель, особливо на лiто. Із Гладким Хiппi вона товаришуе, але не занадто. Ексцентричнiсть останнього стае цьому на завадi. Дзвiнка походила з iдеальноi украiнськоi сiм’i, сiм’i настiльки iдеально-украiнськоi, що вона могла бути хiба що вигаданою Юрком Винничуком. Матуся пили гербату з помаранчами й андрутиками, тато слухали старi награння готик-дез-думовоi «Бандури», читали «За вiльну Украiну» й ходили до лазнички, де пiдтиралися виключно срайтасьмою. Були шаленими патрiйотами й щиро цiкавились у листах здоров’ячком дiяспоритянських теток у Торонто, Кенеда. Протягом двох рокiв Дзвiнка доглядала за немiчною бабусечкою, яку поiдала болячка Альцгеймера. Бабка твердила, що в ii головi засiв великий рожевий конус. Дзвiнка мусила ходити коло бабусi, як бiля малоi дитини. Урештi-решт стара пердуниха представилася: спочила, здохла, вiдкинула лещата, померла, пiшла до Бозi гайтю, врiзала дуба, простягла ноги – називайте це, як вам завгодно. Сутi ви не змiните й радiсть вiд ii смертi не приховаете. Дзвiнка зiтхнула з полегшенням. Дiючи наперекiр батькам та старшiй сестрi, яка слугувала зразком для Дзвiнки, вона ступила на стежину андеграунду. Подруги вiдверто зневажали ii за те, що Дзвiнка слухае дурну музику, яка нiкому не подобаеться, носить дертi джинси й навiть (та не може бути!) курить iз Гладким Хiппi. Це було прекрасним грунтом для проростання плiток: знайомi розказували ружнi гисторii найнесподiванiшого змiсту, починаючи тим, що Дзвiнка – наша спiльна з Хiппi курва, завершуючи легендою про те, що ми трое заснували гурток юних онанiстiв, а самi гомiки, у той час як Дзвiнка – лесбiянка (??!). Цiкаво, чи зауважили вони наш таемний содомiчний зв’язок зi славнозвiсною Нессi? 6 Гладкого Хiппi я знав на рiк менше, анiж Дзвiнку. Вiн жив у Мiдних Буках вiд народження, але потоваришували ми пiсля того, як виявили спiльнi iнтереси на грунтi музики та ставлення до формалiв загалом i Федi зокрема. Вiн був дуже навiть непоганим хлопцем, просто мало хто хотiв його зрозумiти. Апологет i ветеран броунiвського руху, Гладкий Хiппi курив, нещадно пив i волоцюжив. У табелi в нього було двi двiйки – з фiзкультури й трудового навчання. У графi «поведiнка» було виведене зле «незад!». Якби знайшлося мiсце, кера наставила би сто таких знакiв оклику, i то навряд чи вони належно вiдобразили би стан речей. Його виганяли на короткий термiн уже тричi. Хiппi писав контрольнi з фiзики та алгебри найкраще в класi (свого часу батечко мого знайомого викладав фiзику на прикладнiй математицi в ЛДУ), проте вчителi боялися виставляти його на якiсь олiмпiади. Ще Хiппi любив писати чорнi гуморески про невдалi аборти, розчавлених КрАЗами бiлявих дiвчаток та добрих дiдусiв, що забивали на смерть немiчних бабусь. Вiн регулярно надсилав своi доробки в газету мiсцевих баптистiв «Вiра, надiя, любов». Гладкий Хiппi був страшенним нацiоналiстом – не меншим за тих, що збиралися у Львовi пiд Бiлою Мамою. Його гордiстю були нордичнi волосся й очi. Достоту бiлява арiйська бестiя. Красивий, як дитя Афродiти, очi – шалено-синiй кобальт i волосся густезне, м’яке та русе. Вiд тринадцяти рокiв Хiппi не стригся. Неподалiк вiд центру Мiдних Букiв, на роздорiжжi, стоiть велика бiла скульптура святоi Анни, заступницi всiх невинно убiенних, з ледь пiднесеними догори, як у Сина, що показуе Своi рани, руками. На чорнiм постаментi вибитi слова: «ТУТ ЇХ КАТУВАЛИ, ВОНИ ТУТ ПОВМИРАЛИ». Слова виведенi золотою фарбою. Святу Анну поставили у вiсiмдесят восьмому нiбито на честь тисячолiття християнства, а насправдi – для вшанування жертв НКВС. Гладка гранiтна площадка бiля постаменту була суперовим мiсцем. Коли Гладкий Хiппi напивався, вiн не йшов додому. Нi, вiн завжди ночував пiд фiгурою. Так вiн вiдображав внутрiшнiй протест i зовнiшню опозицiю проти пацанiв, формалiв та просто алкашiв, що ночували в Гiацинтовому Домi. Тим не менше, свята Анна, прецiнь, мала його у своiй опiцi: пройдисвiта ще жодного разу не побили, коли той спав. Може, гидилися? 7 Мати Гладкого Хiппi була вчителькою украiнськоi мови та лiтератури. Їй вдалося привити синовi любов до Шевченка й Стуса, однак вона зазнала приголомшливого фiаско на синтаксично-орфографiчнiй нивi. Зрештою, не при Хiппi буде сказано, i на гiгiенiчнiй також. Батько був патрiотом i помер, випасаючи бiлих ведмедiв десь пiвнiчнiше Воркути. Вiн нiчого синовi не прививав, окрiм хiба що цiлком виправданого в наших краях москвофобства та профашистських поглядiв. Баба Гладкого Хiппi померла рiк тому, i це призвело до двох наслiдкiв: Надii Дмитрiвнi стало по-барабану, де ночуе ii чадо, лиш би вступив наступного року в Полiтехнiчний; Гладкий Хiппi мiг вештатись де завгодно. 8 Кожна подiя, навiть найдрiб’язковiша, мае причину, хiд i наслiдок. Так казала моя збочена дитяча сексуальна фантазiя – учителька iсторii у восьмому класi. У Мiдних Буках ми аутсайдери, поганi дiти, The Bad Сompany… Ми – цвiт нацii, ми – цвiль нацii. Насправдi ж, ми просто е. Боготворили погляди Керуака, i Джона Леннона, i Брюса Спрiнгстiна, котрi так любили критикувати порядок i засуджувати владу. І було так: були ми, була причина, не вистачало лише приводу, дрiбнички, щоб ми зайнялися, немов просоченi напалмом. 9 всi зiбрались? всi зiбрались? всi зiбралися? церемонiя от-от розпочнеться Роздiл 2 1 Погода змiнилася на краще. Знаете, як воно в горах. Розпечена виразка сонця грiла, як зварйована. Калюжi миттево пересохли, запах мокроi землi та хробакiв здуло в гори. У Мiдних Буках чатувала важка волога спека. За тиждень уся волога випарувалась, а температура пiдскочила градусiв на вiсiм. Уночi пiдсинений спиртовий стовпчик мого термометра нижче двадцяти семи не опускався. Усi здоровi глуздом жителi мiста сидiли в прохолодних кам’яничках. Вiд десятоi ранку до сьомоi вечора мiсто виглядало вимерлим. Лише старi пожовклi пси та коти, котрi так добре знають одне одного, що навiть не гарчать, вигрiвають на сонячному пеклi промерзлi костi й вицвiлу шерсть. Речi ламаються й танцюють, i з року в рiк усе бiльше й бiльше… Це характерно для Мiдних Букiв. У цьому сутнiсть мiста: занепад. Я поставив у себе в садочку старий смугастий лежак. У найвищу спеку iм напiвстиглi яблука, слухаю гарячу тишу мiста й милуюся смарагдовим вiзерунком листя. Я вичiкую пору. Чекаю й не збагну чого. 2 Була перша пополуднi. Годиною ранiше до мене приплентався сонний Хiппi й зiгнав iз лежака. Ми вешталися вулицями, вiдчуваючи, як пружинить пiд ногами розмокрiлий асфальт. Хiппi десь дiстав м’яча, i тепер ми йшли на дитячий майданчик трохи покопати. Добре, що в Буках було так багато кленiв. Вiд спеки листя прив’яло, але таки давало тiнь – хай i жалюгiдну. Я тiшився, що Гладкому Хiппi не спало на думку пертися до святоi Анни: та була в найсонячнiшому мiсцi. Майданчик, куди ми простували, був у Божому затiнку дерев. Гладкий Хiппi завжди боявся ходити мiстом самотою: Федя, скажений ротвейлер Дюк, пацанчики з киями, оббитими цвяшками вiстрями назовнi, етцетера. Зi мною було не так лячно. Зрештою, я не вiрив, що хоч один гопнiк висуне свою стрижену голову на сонце, доки те в зенiтi. Таке вар’ятство чинять лише безнадiйнi безклепки, як ото ми з Хiппi. Парк, чого й слiд було очiкувати, був повнiстю безлюдним. Вiн являв собою звичайну дiлянку, засаджену сосною, смерекою та ще невiдомими менi листяними деревами, латинськi назви яких Гладкий Хiппi використовував як лайку («Ах ти, бля, Betula Pandula засрана, ти це до мене?…») У парку, наче мацаки восьминога, звивались асфальтовi хiднички, по обидва боки яких кожнi десять метрiв стояли лавки. Так, наче у Мiдних Буках жило не двi тисячi, а скажiмо, пiвмiльйона душ, котрим нi з того нi з сього припекло посидiти на жорсткому рашпатому деревi. Десь там, у тiнистiй глибинi гаю, був залитий сонцем прямокутник, усипаний товченою цеглою. Найкраще цей майданчик був пристосований до здирання колiн та лiктiв тих, кому до десяти. Пам’ятаю, раз бачив, як у це мiсиво пилюки та гострих цегляних камiнцiв лицем запороло восьмилiтне дiвчисько. Хвилину тому воно доганяло якогось набридливого хлопчака, а потiм перечепилось лакованим мештиком i роздерло щоку. Я бачив, як камiнцi стирчали з закривавленоi й перемазаноi пилюкою бузi. А Хiппi на те лиш поцiкавився, чи залишилися ще цигарки. Найвiддаленiша частина майданчика закiнчувалася цегляною стiною, заввишки в три й завдовжки в добрих двадцять метрiв. Об неi ми, власне кажучи, i збиралися копати м’ячем. Кожен рух на спецi давався дорогою цiною. Копав Хiппi – м’яч вiдстрибував, копав я – м’яч робив те саме… Нашi тiнi були маленькими чорними калюжками. Нейроглiя мого кумпля прогрiлася, мабуть, до кипiння, бо того потягнуло на думки вголос: – От дивися, Мiську, слово «слон». Здавалося б, невинне нiгеро-кордофанське слiвце з легким малайсько-полiнезiйським акцентом… Але давай зробимо шо? – копнемо глибше… (так вiн iмiтував учительськi звороти мамусi), i побачимо там що? Побачимо… Хiппi на хвилю замовк: вочевидь, побачив там щось таке, що варто зберiгати в темному прохолодному мiсцi подалi вiд прямого сонячого промiння. – Ну добре, полишмо слонiв. Як, скажи менi, по-украiнськи буде «стол», га? – Стiл. – А «стул»? – Кал, – вiдповiв я й копнув по м’ячу. – Та не, «стул» у розумiннi мебелi. Стiлець. А тодi, згiдно з логiкою розмитих множин, мае бути не «слон», а як? «Слiн»! – А «Польща» як? «Пiльща», я правий? Хiппi розреготався. – Маемо таку ж аналогiю з москальською «носоглоткою»… – Ага, правильно тре’ казати «нiсоглiтка». Хоча нi… Правильно «гортань», чи то пак «гiртань». – Безумовно, пане Михайле… – Та, i тре’ казати не «якi в тебе синi очi», а «якi синi iчi»?!! – Ну… ну так, а як? – на мить завагався Хiппi, вiдчувши немалу долю абсурду. Проте майже вiдразу просяяв: – Так говорили нашi предки задовго до приходу москалiв на галицькi землi, якi зрусифiкували все, що лиш пiддавалось русифiкацii. Навiть пiвнi, i тi вже пiють: ку-ка-РЄ-ку! Хiппi люто сплюнув у порох, лайнувся й лагiдно усмiхнувся. – Бачиш, Мiську, москаль для того, щоби вспiти зрусифiкувати бiльше вкраiнцiв, навiть перевiв усi своi цигелики на годину назад. Москаль вайлуватий, але хитрий, – Хiппi вперiщив по м’ячу. Той вiдскочив десь далеко за нашi спини, – тому вiн просинаеться у своiй берлозi, Манька дае йому стакан самогонки i агурец, усяких там расстегайчiкiв, блiнкiв. Вiн сидит, наминае то всьо й видумуе ружного роду каверзнi пляни, як би то загубити мову нашу калинову. Посоловiлу. Наш тяжолий i труднопонiмаемий особямi кацапской нацианальнастi украiнскiй язик! А так… Ти не думай, шо всi москалi такi… Це, так би мовити, стереотип, побудований мною апрiорi, сирiч виходячи з загальних переконань… Я напружив вухо. Коли Хiппi починав кидати латиною, це свiдчило, що мозок його перегрiвся. Зараз почне говорити про Дитячий Хрестовий Похiд на Москалiв. – А переконання у мене такi, що всi кацапи – дурнi псиська… на фiга вони Си-Ри-Си-Ри розвалили, га? – Точно, – кинув я. – Жили бись-мо за совiтiв, слухали би Пугачьову, «Ласковий май» i байки про пла-ахова i ба-альшова дядьку Ба-андеру… – кинув я крiзь смiх. – Не, ти не збагнув iдеi. Я би вирiс, вивчився на iнженера, органiзував би Дитячий Хрестовий Похiд на Москалiв… Уяви собi: маленькi голоднi дiтки, мов тi янголятка, у кожного в руцi по свiчечцi й фотоiконцi Божоi Матерi, стоять пiд брамою Кремля, а тут я – у вишиванцi, в одностроi СС «Нахтiгаль», на спинi вишитий хрестиком Бандера, ходжу помiж дiток i горланю «Розриту могилу». А по ночах ми би розводили багаття зi знамен iновiрцiв i спiвали би марш «Украiна». – А ментура? Армiя? – Всьо прораховано! Мене на перший же день скрутять i зажбурять у каталажку, а дiток по детдомах порозпихують. Потiм мене трiшки покатують гебiсти й зашлють на Соловки… – мрiйливим тоном розповiв вiн. – І?… – Ну i всьо, власне кажучи… Але слава! Слава то яка! Не вмре – не загине! Боже ж ти мiй, Боже! Як у батька Хмеля! Та шо там – як ув Елвiса Преслi, Сергiя Бубки, Хо Ши Мiна й найяснiшого ерцгерцога Фердинанда разом узятих! Усi б казали: «Ото був, бляха-муха, патрiйота кавалок!». І татко, пускаючи скупу сльозу, гладитиме сина по яснiй головi й казатиме: «Я хочу… синку, сльози заважають говорити… я… я хочу, щоби ти поступив у Полiтех i став таким, як Наш Нацiональний Герой…» От така-то слава! – Правда, дещо посмертна… – А пишна зате яка! Я би став укр-нац-секс-символом! Я з вирозумiнням закивав головою: – Та-а, круто. Як казали древнi, «бест оф кайф», тобто «амор патрiс ортодокс». – Ну вже не бреши! То Петя Дупа весь час повторював: «Амор патрiс… Амор патрiс…». Доаморкався! Усю мордяку си спiк. – Думаеш, вiн то в кого почув? Може, у Мари Львовни? Чи, може… Я не договорив, у кого ще вiн мiг почути подiбну сентенцiю, як вiдчув пресильний удар у голову, збоку вуха. Пекучий бiль, нерозумiння й образа вiдразу ж вихлюпнулись у живiт. – Ой блiн, краще йдемо звiдси, – дуже тихо промовив Гладкий Хiппi. Вiд болю я присiв, схопившись обома руками за вухо, яке стало палаюче-гарячим. На очi самi собою навернулися непроханi сльози. У той момент я не розумiв, що трапилось. Лише змахнувши кiлька крокодилячих сльозин, я глянув, куди показував кивком голови Хiппi. Справдi: «ой блiн». Там, на протилежнiй сторонi площадки, у затiнку, на високому кам’яному бордюрi сидiли Федя й Серий, його друган, такий же пацан i гоп, як i сам Федя. Ну i паршивий Дюк iз наморщеним носом i слинявою пащекою. Виявляеться, поки ми теревенили, а м’яч вилежувався осторонь, пацани тишком пiдiйшли, i Федя зафутболив ним у мою голову. Треба ж так: мудак (таки-так!) – а поцiлив он як! – Мiську, валiмо звiдсiля, поки не нарвались, – заляканим напiвшепотом повторив Гладкий Хiппi. Нарватися на таких вилупкiв було простiше, нiж два пальцi обiсцяти. Я кивнув головою i, кривлячись од болю, обвiв поглядом бетон, вишукуючи м’яча. Прецiнь, голова моя тверда, бо м’яч вiдскочив далеченько – закотився по ледь нахиленiй площадцi в один iз кутiв. Зовсiм близько до тих мерзотникiв. Мерзотники ж сидiли, спльовували якусь тягучу зелень iз рота i, мабуть, думали таке: «Так, ми мерзотники, i тому нам зовсiм не в жилу копати таких бидлюкiв, як ви». Таке, або приблизно таке, бо лиховiснi посмiшки казали, що iхнi власники настроенi радше мiлiтаристично, нiж пацифiстично. Мерзотники лузали насiння. Моя вчителька з iсторii (до слова, найяскравiша сексуальна фантазiя… я не казав?) розповiдала, як генерал Денiкiн, входячи в нове мiсто, першою справою вiддавав наказ про розстрiл бабок iз «семечками». «Ото б сюди зараз денiкiнця з базукою в руках», – замрiялося менi. Я маленький, сiрий i непомiтний. Я маленький, сiрий i непомiтний… Повторюючи це, я зсутулено, тихо крався до м’яча. Тiльки б не… – Ей, пацан, пс-с-с… Чюеш? Ну все, блiн. Можна зливати воду. Я промовчав i вже майже пiдiйшов до бальона. – Маеш якi-та фiлки? Знову змовчав. Узяв м’яча й розвернувся йти назад. Сковтнув слину, бо Серий – вiн був низьким, наче придушеним надмiрною гравiтацiею, косооким курдуплем – встав iз насидженого мiсця. На протилежнiй сторонi засипаного товченою цеглою прямокутника, бiля стiни, стояв Гладкий Хiппi: вiн нервово склав руки на грудях i час вiд часу покусував кiсточки пальцiв. Хiппi перелякався не на жарт: його взагалi подiбнi ситуацii надзвичайно вибивали з колii. Серому заманулося вiдiбрати в нас грошi. Я знав, що в Хiппi в кишенi було трохи бiльше тисячi – пляшка пива й одне плодово-ягiдне морозиво. Копнув м’яча товаришу й спробував просковзнути повз Серого, притискаючись – я маленький i сiрий – до бордюра. – Ти шо, пацанiв не уважаеш? – задав риторичне запитання Федя. Усерединi все похололо, i я ледь чутно промовив: – Нема часу, ми дуже спiшимо. Повiтря згустилось. Гладкий Хiппi виразно проартикулював губами: «БІ-ЖИ». Я опустив очi на своi запорошенi кеди й пришвидшив крок. – Щяс я тобi найду чяс! – Федя з розмаху вдарив (чи штовхнув) мене плечем (клацнули зуби). Знову шалений переляк, кадр у головi змiстився, i я перечепився через кам’яну загородку-бордюр. Вiдразу ж зiрвався й побiг уперед, не дивлячись, чи поженуться за мною, чи нi. Несподiвано щось ударило мене по п’ятцi – це копнув Серий: його фiрмовий прийомчик. Я зашпортався й поiхав тiлом по кришенiй цеглi. – Ну всьо, поц, ти попався. Ти хочеш, шоб ми тебе тут паламали, да? Вони нависли надi мною, закриваючи глибоке небо та крони дерев. – Ти шо, пацанiв не уважаеш, да? – перепитав вiн. – Чюеш, Серий? – Да я бачю. Хiпаблуд ванючiй, кажи? А де другий поц? – Серий озирнувся й радiсно скрикнув: – О, ше адiн хiпаблуд! Стережи того, ладно? Серий iз криками погнався за Хiппi. Я не знав, що вони замiряються зробити цього разу, але боявся вже наперед. Лiнивий Дюк пiдняв свою гепу й тяжко влiгся бiля господаревих нiг. – Давай, резко встав! Фiлки давай, чюеш? Я продовжував подивляти красу зеленоi глицi на гiлках. – Ти шо, курва, кiтаец який-та? – Не маю нi купона. – Ну, бля, якшо я найду шота, то я базарю, я тебе тута поламаю, будеш кров’ю сцати. Федя сплюнув чорне слиняве лушпиння менi в лице. Я стер, мовчки вилаявшись. Встав iз землi, обтрушуючи прилиплi гострi камiнчики. – Тiкi папробуй смахатись, я тобi тута глотку через жопу вирву. Я не знав, що робити. Чи спiймав другий покидьок Хiппi? Той хоч i рахiт, однак бiгае, наче вiтер. Може, i втiк. А втiм… Менi раптом стало все пофiг. Дюк лежав на боцi, тяжко дихаючи, i дивився вглиб парку. Посмiхнувшись, я зi всiеi сили скочив обома ногами псу на лапи. Дюк дико скавульнув i спробував цапнути мене за ногу, але я вже втiкав. Собака вив i гарчав (я йому таки щось зламав), а позаду мене бiг i лаявся Федя. Скавчання пса свердлом упивалося у вуха. Я петляв помiж дерев, поки не почав конати: печiнка вила, мов дика кiшка. Нарештi здох i Федя. Махнув на мене рукою й голосно, задихаючись, крикнув навздогiн: – Тобi пiздец того лiта, чюеш? Ти вже труп! І побiг до свого пса. У мертвiй тишi його стогони було чутно, напевне, аж до рiчки. Я не зупинявся до самiсiнького порога; швидко забiг досередини й затраснув за собою дверi. За хвилю хтось у них постукав. Серце обiрвалось i протиснулося десь пiд горло. – Мiську, то я! – озвався Гладкий Хiппi. Весь червоний, мокрий i запорошений. З волосся стiкали краплини поту. – Мiську, нам труба цього лiта. У мене були такi ж передчуття. 3 Якщо вас це часом зацiкавило, скажу вiдверто: пса з перебитими ногами менi не було шкода нi на грам. Я боявся його. Вiн уже гнався за мною разiв зо три. Двiчi наздоганяв i дер штани. А якось Дюк цапнув мене за стегно. Наклали п’ять швiв. Довелося пройти курс уколiв проти сказу (а вони в живiт – усi двадцять!), мама приiжджала сваритися з федьковими старими, за що я дiстав наднормово. Пригадуеться, тодi я втiкав вiд Дюка до рiчки, але перечепився на березi за корч i на кiлька секунд розпластався на рiчковому камiннi, нiмо волаючи вiд болю. Пес за той час ухопив мене за ногу. На мое щастя, у вечiрнiй темрявi я побачив Хiппi, що виходив iз-пiд мосту вбрiд по рiчцi, iз закоченими штанами, в’етнамками в руках та цигаркою мiж зубами. Вiн швидко кинув капцi на берег i вихопив iз води перший-лiпший камiнь. В одну мить мокра мулиста каменюка опустилася на дурнуватий череп собацюри, i той з гарчанням вiдскочив. Ми жбурляли у вiдкриту пащеку камiння, патики, намул, тримаючи його на вiдстанi. Несподiвано почувся свист i «Дюк, ка мне!». Я звiв очi й побачив, що та дурна скотина Федя стояв увесь цей час на мостi й стежив за нами. Дюк, роздратований камiнням, здивовано потупцював до господаря. Улiтку Федя щовечора випускав Дюка побiгати. Тому ввечерi наляканi дiти бiгли додому, тримаючись поблизу дерев, на якi можна було б вилiзти й перечекати атаку звiра. Дзвiнка теж була заатакована Дюком, але вiн усього лиш подер на задницi штани. Один хлопчина, трохи старший за мене, побачив, як за нею женеться той диявол, i добряче пригрiв його по спинi ломакою. Дзвiнка встигла забiгти до мене на подвiр’я. Хлопця того звали Ігор Чорний. Але я з ним практично не знайомий. Інколи я бачив його в компанii товстуна Стьопки Бузька, деколи разом iз молодшою сестрою, але куди частiше – самого. Як на мене, вiн единий у Мiдних Буках мiг без остраху розмовляти з Федьою на рiвних. Мiг послати самi-знаете-куди будь-кого з пацанiв у будь-який момент. Мiг копати Дюка в дупу, харкати Федi в обличчя, iсти його семочки, пити його пиво, ображати його маму, ставити пiднiжки його дiдовi, топтати бабинi трускавки й управлятися в жбурляннi камiнцiв на його братовi. Мiг. Федя знав це. Бо це вiдчувалося в Чорному – сила й хоробрiсть. І навiть не тому, що був на рiк старший. Нi. Це було в шкiрi. В очах. Ігор нiколи не виявляв агресii. Пацани його просто оминали, як скаженого собаку, що може й хапнути. Ігор Чорний стояв осторонь усiх. Чому Дюк кусав? Інколи ми чули, як Федя казав: «Чюжой, Дюк, бери!». Що стосуеться решти випадкiв… Я думаю, Дюк вирiс таким ненормальним пiд впливом ненормального господаря. З ним, до речi, нiколи не проходив трюк – стояти й не рухатися: собака кидався у будь-якому випадку. Дюк уже да-авно заслужив на свiй кусень хлiба з труткою на щурi. 4 Знову стояла спека. Ми всi лежали, заморенi ii задушливими мацаками. Гладкий Хiппi ледь чутно бренькав на гiтарi-«iспанцi», деку якоi прикрашав напис, виведений чорною тушшю: СHUHAYSTYR Так називалась наша нео-арт-рокова група з поточним складом: 1. Хiппi, Гладкий, – соло-гiтара, вокал. 2. Олелько Дзвенислава – бек-вокал, блок-флейта, губна гармошка (це якщо Петя Дупа дiстане в одного чувака з гуртожитку вi Львовi), банка з грисом. 3. Крвавiч Михайло – бек-вокал, сопiлка, блок-флейта, голосовi акустичнi ефекти, художнiй свист, перкусiя. Ми хотiли грати щось середне мiж «Jethro Tull» та «King Сrimson». Амбiтно, глибоко й круто. От i тепер ми лежали, спираючись об одну розлогу яблуньку в саду коло моеi фазенди. Дзвiнка тримала на животi нашу ударну установку – один-единий невеличкий бубен, назви якого нiхто з нас не знав – i вигравала загадковi карибськi ритми. Я ж тримав на животi голову Дзвiнки й тихо гудiв у ii блок-флейту, пробуючи вiдтворити то «Маленьке негритя» Дебюссi, то арiю Марфи з опери «Хованщина». От бачите: ми хоч i покидьки, зате з музичною освiтою. Навiть Хiппi, i той пiвтора року ходив на валторну. (Правда, його вигнали пiсля зимового академконцерту, мовляв, за «обурливу поведiнку та негiдне ставлення до викладацького колективу».) Хiппi забаглося, щоби ми вiдразу ж утнули якусь блискучу iмпровiзацiю на рiвнi концертiв «King Сrimson», але чогось воно нам не йшло. Наразi ми працювали над концептуальним альбомом «Будди й бодхiсатви», а саме над п’есою «Пурпуровий перформенс на пляцi Тяньаньминь». П’есою вона була тому, що, за порадою-наказом Гладкого Хiппi, мала тривати не менше двадцяти хвилин. І взагалi – «Будди й бодхiсатви», як i решта альбомiв, мусить бути подвiйним i супроводжуватись вiдповiдним iвентом. Ось такi ми загадковi, галицькi постмодернiсти. Музика спочатку нагадувала «Вчора» Бiтлiв, потiм «Дiм сонця, що сходить» групи «Енiмалз». Я стукнув Гладкого Хiппi по головi флейтою, i вiн почав грати щось свое. Музика висотувалась iз нас дивними пурпуровими нитками. Вона була дикою, повiльною й трансовою, як нова невiдома форма життя. Вона була максимально авангардово-абстрактною – до такоi мiри абстрактною, що я не мiг повторити ту фразу, яку грав хвилину тому. – Слухайте, хлоп’ята, – промовив раптом Хiппi. – А як ви дальше жити збираетесь? – Ну, я, наприклад, тепер уже точно нароблю «коктейлiв Молотова» й закидаю нашу школу, – подiлилася планами Дзвiнка. – Та не, я маю на увазi, як ви й ми, тобто я, будемо iснувати в межах Мiдних Букiв? Не будемо ж цiле лiто в цього сербиняти сидiти! Га, шо ти на це, Балкан-бой? – вiн поплескав Балкан-боя (себто мене) по плечi. – Ну, то шо робим? – поцiкавився я пiсля паузи. – А шо «шо»? Пизда наразi свiтить тобi одному, Мiську. То ти перебив його бровковi ноги. Малий Зеник розказував, Дюк зовсiм не ходить, i Федя збираеться його приспати. І знаеш, Федi це не подобаеться… Побачивши, як я зблiд вiд недобрих передчуттiв, вiн пiдбадьорливо поплескав по плечi: – Але молодець! МОЛОДЕЦЬ! Хоча, може, вже й мертвий… Я глянув на Дзвiнку. Та насупила брови, похмуро вдивляючись у мерехтливе марево спеки. Я зрозумiв: вона пригадуе щось недобре. Щось недобре про Федю. Я боявся спитати, у чому справа. Лякався того, що можу почути. Наразi не час на приховане. Тихо, наче метелик, з ii уст злетiло слово. «Вбити його». Це було навiть тихiше метелика. Гладкий Хiппi – i той не почув. Лише кiлька невибагливих па фокстроту губ, ii червоних губ. Чому вiд того метелика повiяло таким холодом, що менi аж задер мороз по спинi? Я не знаю й наразi знати не хочу. Але метелик спурхнув. Дзвiнка стрепенулася вiд того, що я прочитав усе на ii лицi. Вона показала менi язика. Я посмiхнувся, i дивний холод у спеку зник. До пори, до часу. 5 Пройшов черговий важкий, спекотний день. Я брiв разом iз Хiппi на цвинтар – той, що був за мiстом. Дорога туди пролягала через пустир та неродючi пригiрськi городи. Кльова дорога, подумав я, зважаючи на те, що тут iмовiрнiсть зустрiчi з Федьою прямуе до нуля. Сонце смажило нашi макiтри, ледь минаючи зенiт. – Знаеш, Мiську, – заговорив Хiппi пiсля довгоi мовчанки, – я не знаю, як довго я ще зможу то всьо витримувати. Мене вже всьо дiстало: спека, Федя, тi мудаки… цiле мiсто вже мене дiстае. Але в основному – страх перед Федьою. Гладкий Хiппi дивився собi пiд ноги, мабуть, щоби приховати погляд. – Вiриш, у мене вже починаеться параноя. Постiйно здаеться, шо вiн десь зара’ вибiжить iз лiсу й почне натравлювати на нас того Дюка… А коли спiймае, то вирiшить так вiдiмстити нам за кожне криве слово… – Ну, за Дюка можеш не хвилюватися, – спробував його втiшити, вiдчуваючи, що ой-не-спроста заговорив раптом Хiппi про Федю. – Я йому стопудово лапи перебив. А здаеться, навiть i пару ребер задiв… – А ти от, Мiську, хоч собi уявляеш, ЩО тепер тобi буде? Вiн же не просто тебе поб’е. Захоче шось i поламати… Може, навiть нирки вiдiб’е. Ти ж його знаеш – такий псiхований на все здатен. – Чувак, а я його буду уникати. Однак я блефував, коли корчив iз себе крутого. Я сцяв по ногах не менше Хiппi. А може навiть бiльше: це ж, врештi-решт, я покалiчив його Коханого Пса. І в мене, скажу вам, починалась така ж параноя, як i в нього. – Якби ти раптом помер, – спитав Хiппi, змiнюючи тему на приемнiшу. – Як би ти хотiв, шоби тебе поховали? На мить я замислився. – Знаеш, Хiппi, я би хотiв у себе на похоронi музику. Спершу «Лякрiмозу» Моцарта. А потiм якесь бугi. Або Pink Floyd’а. І щоб ви з Дзвiнкою читали над гробом Верлена чи Гiнзберга. Ну як? – Загорнуто, – зацiнив мiй товариш. – А я мрiю, щоби менi на могилу посадили конопельку. Ото знаеш, як бувае, калина там чи тополя… А тут – Королева полiв, Пiвденна царiвна, як мовилось на жовтенятських тусiвках, прибула до нас iз сонячноi Чуйськоi долини… А може, i з далекоi, овiяноi гашишем та мудрiстю Сходу Маньчжурii… Тож посадiмо ii, дiтки, сказала би пiонервожата, на могилi вiдданого ленiнця, комсомольця та планокура в третьому колiнi. І виросла б вона високо-окою й густою, дiтям на радiсть, а менi на бульбулятор. – Ти ж мертвий, – нагадав я йому. – А… Ну, так. Ти, звiсно ж, правий. Але яка в тому СИМВОЛІКА! Я погодився, що, звiсно, символiка така, що дай Боже… – А як, на твою думку, е рай для неформалiв? – Звичайно, – без вагань вiдповiв я. – Там пиво безплатне й шмалю хоч греблю гати, як у Глiбова: Як весело, як радiсно конопельку курить, Чого ж у мене серденько i млiе, i болить? Болить воно i мучиться, бо ЛСД нема, Конопелька ж не вернеться, не вернеться вона! – Щоденно обов’язкова для всiх година гевi-металу. Знаеш, як ото в дитсадочку був сонний час?… І ще там усi волохатi, немов бабайки. Ми саме прийшли на цвинтар. Там росло багато, дуже багато всiляких дерев. Якраз цвiли липи, i всiм покiйникам було, напевне, дуже навiть круто лежати в затiнку, закутаними пахощами липового цвiту. Ми прямували в саму глибiнь кладовища, в його стару частину. Там хащi ставали особливо густими, а склепи та пам’ятники прикрашенi напрочуд цiкавими зiзнаннями: «Я замочив жидiвську морду», «Галька Крива найбiльша п…а», «Света звезда миньета», «Пиздец всем бандэровцам. Райком», «Подрочи мого звiра» тощо. Здаеться, гумористи, котрим не припали до смаку австрiйськi стiни Гiацинтового Дому, iшли прямо сюди. Я особисто вважаю це мiсце опозицiею до iнтернату, тому що, крiм нас трьох, сюди вже нiхто й не потикаеться. Хiппi стомлено сiв на «Текутову Нину Дмитриевну» i запалив. – Дивися, Мiську, як то по-дурному: люди ховають своiх родичiв, ставлять iм шикарнi надгрiбки, кидають на вiтер купу грошей… А кому то треба? Моiм онукам уже буде пофiг, що в мене померла прабаба… А внукам моiх онукiв i подавно. – І то правда, – згодився я. – А ти знаеш, шо на мiсцi Гiацинтового Дому колись був холерник? – Шо ще, до холери, за холерник? – Мiсце, де ховали померлих на холеру. Дзвiнчина баба казала, шо то недобре мiсце… – А про конус вона тобi нiчого не казала? Такий рожевий? Я реготнув. – Та не, я серйозно. Вона тодi ще здоровою була. – Гм-м… Певно, так i е. Бачиш, як вiн притягуе на себе всяку сволоту? А й справдi, про Гiацинтовий Дiм ходили неприемнi чутки. Казали, буцiмто коридорiв та кiмнат усерединi Дому в кiлька крат бiльше, нiж може вмiстити така будiвля. Казали, у його пiдвалах кiлька дiтей не знайшли дорогу назад. Я особисто не вiрю тiй байцi про дiтей, але кажуть, у Домi щось недобре вiд природи. Інакше чому вiн, немов магнiт, манить до себе всю мерзоту, вiд бомжiв-алкоголiкiв та наркоманiв до венеричних курв i блукаючих педерастiв? Байкам можна й не вiрити… Але з Гiацинтовим Домом явно було щось негаразд. – Тобi подобаеться Дзвiнка? – нi з того нi з сього спитав мене Гладкий Хiппi, спльовуючи неприемний пiсляцигарковий осад. Цiкаво, що той лис мае на думцi? – Ну… та. А шо? Тобi вона також небайдужа? – Та не, менi вона пофiг. Просто Дзвiнка казала, шо тебе трошки любить. У принципi, я знав це й без нього. – І ше, – вiв далi вiн. – Я думаю, що я – гомiк. Менi було абсолютно все рiвно, гомiк вiн, чи нi. Таке вже наше поколiння, пофiгiстичне. – Ранiше думав, що е бiсексуалом. Ну, знаеш, трохи ще Христя подобалась… Але сам знаеш, яка вона дура: «А ти то, а ти сьо… Вобшем, ти, Хiппi, казьол i пiдарас». Про таких Дзвiнка говорить: «Усi люди – як люди, а я красiва, як багiня». – Скрушно… А може, то тiльки вона перестала подобатись, а не дiвчата загалом? – Ну, як би тобi пояснити… трахнути якусь я нiколи не проти… але вони всi ДУРИ… Трахнути й любити – то, виявляеться, зовсiм рiзнi речi. Ти десь бачив дiвчину, яка була би неформалкою, мала таку досконалу фiгурку, ну шоб (Хiппi поцiлував пучки зведених докупи пальцiв, мовляв, bon appetite), i щоб при тому всьому була ще й розумною. Бажано iнтелектуалкою. Щоб вона могла на нiч мене заколисувати Андруховичем чи Антоничем… І ше щоб мала грошi, i розумiла мене, i не просила вести ii на морозиво, коли я на нулi… І щоб не смiялася з мене, i щоб ше вмiла варити iсти, а не тiльки-но концерви вiдкривати… Ну, шо? Хiба знаеш таку? – Дзвiнка?… – Вона читала тiльки «Екзотичнi птахи та рослини». Тим бiльше, в неi всерединi все вибухае, коли тебе бачить. Серйозно, чувак, сама менi призналася. – І шо, ти х’тiв би з хлопцем переспати? – Розумiеш, то справа дуже делiкатна. Я не хочу ходити з якимось там пiдером смердючим. А от, наприклад, тебе трахнути не вiдмовився б. Менi з тобою е про шо поговорити, ти з мене не знущаешся, на вiдмiну вiд деяких девушек. Шариш? Я знизав плечима, мовляв, «менi таке не смакуе». – Хлопцi – воно досить непогано, – пояснив йому своi вподобання. – Я, наприклад, також iх люблю, але радше в сенсi естетичному. А запихати свого члена комусь у пряму кишку – це вже, знаеш, попахуе збоченством. Хiппi, здаеться, не до кiнця зрозумiв моi переконання, тож я спробував якось утiшити кумпля: – Ну що ж, гомiк – значить гомiк. Може, якраз поступиш у Полiтех, як Петя й Нери. Знайдеш собi якусь круту кобiту, без заскокiв. Усе залежить вiд середовища. Гладкий Хiппi погасив недопалок i кинув його геть. (Залишив невикуреною рiвно третину: вiн десь прочитав, що найбiльше нiкотину саме в цiй частинi.) Сказав, що завтра iде з мамою в Теребовлю, ту, що в Тернополi, на три днi до цьоцi. Я мiг тiльки поспiвчувати. – Принаймнi, – сказав я по хвилi роздумiв, – там ти не зустрiнеш Федi. – Федя… Федя… Усюди Федя. Мене вже це дiстало… До речi, старий, а шо тобi заважае знятися й поiхати до Львова до кiнця канiкул? – Розумiеш, Хiппi, я навмисно втiк звiдти. Я вiдпочину вiд них, а вони, маю на увазi тата з мамою, – вiд мене. Так що я вже краще терпiтиму Федю. Хiппi мовчав, щось обмiзковуючи. Раптом вiн жалiбно, ледь не плачучи, промовив: – Ти би знав, Мiську, як я його боюся! Вiн колись точно зайде задалеко й приб’е мене… Або, скорiше, тебе, а потiм уже мене, бо то ти… – Пам’ятаю: перебив його псу лапи. Ти ж сам знаеш, як вiн любив того Дюка. – Ну та… Але ти не сциш чомусь! Бо в тебе нервiв нема й зроду-вiку не було… А я тут сцяю по ногах кип’ятком. Знаете, приемно, коли тобi кажуть, що в тебе нервiв нема й зроду-вiку не було… Та якби ж ти, Хiппi, знав, як я жахаюся, коли згадаю, ЩО наробив. Проте я не мав права показувати свою слабкiсть. Я був свого роду опорою для нього. Я не зазнаюся, кажучи, що вiн дивився на мене й брав приклад. Спробуй-но я розповiсти про своi, далеко не меншi страхи, вiн би тут ревiв, як дитина. Гладкий Хiппi був однозначним лiдером помiж нас завжди й усюди. Але прийшло погане, спекотне лiто. Мертвий сезон. Вiд стану Хiппi менi ставало все лячнiше й лячнiше. Уже було за другу, коли ми виходили зi старого кладовища, як почули лиховiснi голоси. Знайомi, до болю знайомi голоси. – Федя, я атвечяю, шо бачив, як тi два поци заходили сюда. Коли? Та десь годину тому. – Ну якшо, ворона, iх тут нема, будеш менi тиждень сiгарети купляти. – Я базарю, шо вони тут. Я весь час дивився, шоби нiхто не вийшов… Послав був Ромiка по тебе, а сам сторожив iх. Ти ж знаеш, ми якраз разом iз Ромiком iшли на вужiв, хтiли злапати, девок лякати. – І був той патлатий з Мiшкою, да? Без девкi? – Не-а. Девки не було. – Жалко, але нiчьо. Добре, шо був Мiшка. Я ту суку замочю. Я скинув з обличчя маску незворушного Будди i з жахом глянув на Хiппi: на тому лиця не було зi страху. Вiн не наважувався навiть поворухнутися, донести до рота цигарку. Здавалось, йому навiть було страшно закрити рота, щоб не наробити шуму цокотiнням зубiв. Голоси ставали пекельно близькими. Десь вiдразу за чагарником, на новому цвинтарi. Голоси сплутати було неможливо: Його Ексцеленцiя Федя Перший, а також вiрний товариш, друг, секретар, адвокат, Санчо-Панчо й просто дрiбний шестьора Ігорич. Ігорича можна було не боятись; його не порiвняти з косим Серим, небезпечним, наче Ф-1, яку часом викопують без чеки в себе на городi. – А вон там хтось е! – у цю мить менi здалося, що я непритомнiю зi страху. Але голоси почали миттево вiддалятися вiд нас. Я скрутив Хiппi в обiймах, не даючи тому вирватись i наробити дурниць. Згином руки в лiктi я затис йому писок. – Тихенько. Вони погнали не за нами, – не сказав, а видихнув я й вiдпустив мокрого вiд поту Хiппi. Вiн тяжко дихав, а я вiдчував, як моi очi вiд страху стали такими великими, що повiки не могли клiпнути. Хiппi промовив подiбним видихом: – Лiзьмо на дерево. А вiн умiе дивувати, цей хлопчур! Адже думка куди розумнiша за ту, що встрелила менi: тихесенько прокрастися стежиною до наших переслiдувачiв (бо iншого ж виходу немае), вискочити iз кладовища, використовуючи ефект несподiванки, i бiгти що е духу в мiсто, до мене додому. Але, по-перше: Гладкий Хiппi щойно викурив двi цигарки й далеко вiн не забiжить; а по-друге, у мене на ногах були капцi-в’етнамки, якi я розгубив би майже вiдразу. Ми тихцем полiзли на велетенського дуба з грубою, зручною для лазiння корою – Хiппi перший, я слiдом. У ту мить, коли я зачепився руками за найнижчу товсту гiлляку й повис, бовтаючи ногами в повiтрi на висотi у два людських зрости, iз жахом зрозумiв: голоси повертаються. Глянцова поверхня в’етнамок ковзала по зморшкуватiй корi, а руки, мокрi вiд поту, зiсковзували з гiлляки. Хiппi вже встиг причаiтися в розкiшнiй кронi. Голоси лячно наблизились. – Ну всьо, ворона дурна, тепер вони точно смахалися. Кастрат дурний! – Ну, Федя, я ж не знав, шо то який-та пацан на грiб прийшов… Вони десь тута. Чюеш, як тут накурено? Тi поци тут курили й гомошувалися! – Я тим педiкам мозги повишибаю, я тобi атвечяю. Вони стояли з протилежноi сторони дуба! Моi паскуди-в’етнамки грозилися сповзти зi спiтнiлих нiг та впасти з майже триметровоi висоти. – Ану, глянь туда. Там трава прим’ята. Ігорич слухняно пройшов прямо пiдi мною; миттю ранiше я пiдтягнув ноги й схрестив iх на гiлцi. Я висiв, наче стиглий плiд, готовий упасти вiд гарячого подиху вiтру. Май таке бажання, я мiг би витягнутою рукою скуйовдити русяве волосся на головi в Ігорича: мовляв, «Молодець! Шукай, синцю, далi!..» – Федя, тут два бичька, – вiн промовив це, стоячи прямiсiнько пiдi мною. В’етнамки вже вкотре почали сповзати. Лiва, по iдеi, гепнулася б Ігоричу на тiм’ячко. Хлопчик-мавпа, себто я, мiцнiше стиснув гiллю. Двома метрами вище сидiв Гладкий Хiппi. – Федь, давай подивимося там, у заростях. Ігорич уже хотiв першим кинутися на пошук нас у чагарнику, проявляючи тим самим гiдну iстинного комсомольця вiдданiсть iдеi, як Федя жестом спинив опального напарника. Поманив пальцем до себе. Дякую тобi, Господи, i за це. Дерев’яними руками пiдтягнувся вище й гоп-ля! – я вже обiймаю гiлку, зручно при цьому лежачи на нiй. Лусочки кори посипалися на блискучу вiд поту шию Ігорича. Мене перешарпнуло, ну все капець нам труба зараз вiн подивиться вгору протре очi бо я навмисне натрушу туди сухоi кори а потiм голосно закричить Федi що он вони, тi поци, вони на деревi! погомошувалися й тепер вiдпочивають, як орангутанги! Але Ігорич виявився дiйсно тупим. Вiн неуважно змахнув сухе пороховиння й почав наслухати, що говорить його iдол. Федя проводив нараду, виявляючи при цьому не властивi людинi прямоходячiй чудеса стратегiчноi думки. У мертвiй гарячiй тишi кладовища чiтко чулось кожне придавлене слово. – Чюеш, Ігоричь, я думаю, вони десь тута заникались. Бо вихiд звiдси тiльки один, а кушьчi он там – не продертi. Вони десь тут тiпа як зачяiлись. Давай тут сядем, тихесенько покурим. Вони подумають, шо ми вже звалили, i вилiзуть. І ми iх тодi хапнем, о! Я майже бачив, як запалали очi в Ігорича. Скiльки його знаю, Ігорич завжди любив грати у «войнушки». Ігорич, ма’ть, думае, Федя хоче на нас пальчиком насварити? Такий великий хлопака, а дурний, як бiльок. Пацани внизу присiли пiд деревом, запалили по цигарцi (Ігорич iз захватом дав Федi припалити вiд своеi одноразовоi, даруйте, спалахуйки[1 - Дуже украiнське слово, те саме, що й запальничка.]) i почали вдивлятися в густезну зелень чагарника, чи ми, бува, не виходимо звiдти, на ходу пiдтягуючи штани та смакуючи подробицi останнього, особливо вдалого коiтусу. Та нi, нiхто не з’являвся з зеленого вина дикоi рожi, дубiв, та глоду, та ще порослих мохом зубiв надгрiбних плит. Вони зрослися в одну суцiльну амальгаму, i залiзь туди будь-хто, навряд чи зумiв би вiн виплутатись iз чiпких лап тернини без сторонньоi помочi. Через п’ять хвилин пацани, мов по командi, сiли, спершись спинами об стовбур. Спека почала розморювати й мене. Я глянув угору й побачив, як солодко позiхнув Хiппi. Майже вiдразу позiхнув i я. Пiдi мною по черзi позiхнули Ігорич i Федя. Зелений нiжний колiр довкола дрiмотно пульсував. Голова стала теплою-теплою, i я вчасно вкусив себе за язик, вiдчуваючи, як засинаю. Глянув униз i буквально отетерiв: нашi сторожi, розлiгшись у густiй травi пiд дубом, рiзали хропака. Оце так-так! То так ви нас пильнуете? Як сказав поет, «рутульцi спали, скiлько мочi, сивуха сну iм пiддала». Не знаю, як нащот етой, але хлопаки спали, наче груднi дiти пiсля цицi. – Хiппi! – пошепки крикнув я. Гладкий Хiппi сяяв посмiшкою на весь рот. – Давай тихенько злазимо. Я обережно скинув iз нiг капцi, затисши шнурки на пальцi в зубах. Федя саме почав тихенько храпiти. Тихо, як лишень дозволяли обставини, я зiскочив униз. Так само тихо, наче кiшка, чи то пак коцур, злiз мiй кумпель. В одну кам’янiючу мить iхне дружне хропiння замовкло, i серце мое зупинилось. Федя перевернувся на iнший бiк. Крадькома, наче два щурi з засiки з зерном, ми вийшли на разюче сонце. Нарештi ми допетрали, чого ми уникли. Ми кинулися бiгти геть. 6 Вiдхекавшись, будучи не менш нiж за версту вiд цвинтаря, ми присiли в затiнку. – Мiську, ти хоч розумiеш, що трапилося? Трапилося чудо. Розумiеш, чого ми уникли? І уявляеш, шо було би, якби нас зацапали? – Заспокiйся й не нервуйся. Ми ж усе-таки залишилися живими, так? Ну от. Так шо не шалiй. Але Гладкий Хiппi залишався наляканим i напруженим, немов пружина, потурбована аматором годинникарськоi справи. Вiн не мiг усидiти на мiсцi, i я бачив, як ним тiпало зi сторони в сторону. – Валимо до тебе, бо вони можуть засiкти нас, – кинув вiн. Я хотiв був заперечити, бо знемагав вiд спеки, вiд бiгу, вiд куряви, що в’iдалася в розпашiлу, мокру вiд поту шкiру; я почувався, наче витиснутий лимон, усi емоцii змив страх одним потужним припливом. Я був без сил. Хiппi не звертав на це нi найменшоi уваги – його тенiски вже здiймали хмарки пороху на сухiй розпеченiй дорозi. З розпукою в серцi я покинув прохолоду й пiрнув у спеку. До мiста залишалось якихось пiвтора кiлометра. Була, звiсно ж, i коротша дорога, дуже пряма: вона з’еднувала вулицю Красноармiйську невеличкою фiстулою з новою частиною кладовища – тою, де хоронили тепер, у нашi днi. Але я був упевнений, що саме Красноармiйською, а не обхiдною, вертатиме Федя зi своiм Санчо-Панчо (зрештою, хто з нас вар’ят, щоби пертися спекою три кiлометри?). Сiра дорога була мiсцями забарикадована купами бур’яну – в’ялого старого бур’яну, котрий люди лiнувались викинути десь у потаемнiшому мiсцi. Подекуди траплялися загадковi розтертi плями: мiсця страт колорадських жукiв, що випасалися на нездалiй картоплi. Зненацька Хiппi помiж купок пирiю та бадилля побачив щось цiкаве. Брудне та запорошене, як i все довкола. Я придивився уважнiше… – Бляха-муха! – вигукнув Гладкий Хiппi. – Так то ж Дюк! Дохлий, запорошений, укритий мухами, що розморено повзали по тьмянiй жорсткiй шерстi. Мухи вилазили з напiввiдкритоi пащi, бродили темними, колись блискучими вiд вологи очима. Мурашки… вони були всюди, по цiлому тiлу, заповзали та виповзали з носа й вух. Менi стало гидко. Хiппi замислено промовив: – Так у пилу на шляху наша мова була… Цитуючи крiзь стиснутi зуби, вiн замахнувся ногою… – Але раз тим шляхом хтось… i що було сили копнув дохлого пса – …чудовний iшов! у вже, мабуть, гниючий зiсередини живiт. І ще раз, i ще раз… Раптом пес голосно скавульнув, пiдтягуючи пiд себе перебитi мною лапи. Його очi неймовiрно закотилися, виблискуючи бiлками. Дюк тихенько вив. – Блядь! Ну нi хуя собi! – вирвалось у мене. Чому, ЯК ми не побачили, що пес iще живий? НУ ЯК МИ МОГЛИ НЕ ЗАУВАЖИТИ ЦЬОГО? Пес ледь чутно пiдвивав, а Хiппi продовжував його копати. Я вiдважив дзвiнкого ляпаса по потилицi, так що Хiппi аж спiткнувся. – Я! Я! Я БУВ ТИМ ЧУДОВНИМ! ТИМ, ХТО ЙШОВ! Я! – з унутрiшнiх кутикiв очей у нього бiгли сльози, залишаючи за собою чистi дорiжки на запорошеному лицi. Вiн дивився на мене з викликом. Коли я гадав, що Хiппi вже минулося, той з усiеi сили зафендолив жорстокого копняка в укриту порохом, мухами й мурахами собачу голову. Пес заскавулiв ще голоснiше, знемагаючи вiд передсмертного болю. Я штовхнув Хiппi ногою в бiк, поваливши на колючу придорожню траву. Хiппi став рачки, тримаючись за бiк i продовжуючи плакати. Я пiдiйшов до нього: – Заспокiйся! Ти ж не iдiот якийсь, шоб тварин копати! Дюкiв виск затих. Царство тобi Небесне, брате Дюче. Пробач, що ми з тобою так нехороше повелися. А ми, натомiсть, простимо тобi всi кривди, завданi нам. Мое горло здавили сльози. Шкода пса чомусь. Не варто було Хiппi його копати, ой не варто… – Заспокiйся, вiн уже здох. Не псiхуй. – Сам ти хуй! Хiппi глянув на мене мокрими очима, встав i сутуло поплентався по дорозi. Вiн тяжко схлипував, що свiдчило про завершення iстерики. Менi було якось не по собi залишати там Дюка: хтозна, може, вiн ще живий? Я подавив у собi сльози й наздогнав Хiппi. Той уже заспокоiвся, i, якби не рожевi стежки по сльозах, нiзащо б не повiрив, що вiн хвилю тому пускав шмарклi. – Чуеш, Мiську? Тiльки ти не кажи Дзвiнцi, добре? Ну, шо я тут зiрвався. Просто вони мене вже всi дiстали. – Та добре… Крiм неi, мiж iншим, i казати нема кому… А iй я не скажу. Так що все о’кей, старий. – Йдемо до тебе, шось ковтнемо. Роздiл 3 1 Пiсля подiй на цвинтарi та iнциденту з Дюком Гладкому Хiппi було дуже доречно поiхати десь до тiтки в Теребовлю, Варнякiвку, Інiй-На-Яйцях, штат Аляску, чи там Пiсок-На-Зубах, штат Техас, Антананарiву, чи Гонолулу, чи Тiрувананта-пурам, штат Магараштра, Індiя. Тому що я починав непокоiтися за нього. За його психiчне здоров’я, кажучи прямо. Тiтка з Теребовлi, чи Варнякiвки, чи навiть iз далекого Тiрувананта-пураму, штат Магараштра, буде, без сумнiву, на сьомому небi вiд того, що зустрiне врештi свого коханого племiнничка, Мiднi Буки, Львiвська область, якого востанне бачила отакеньким (показуе кiнчик брудного нiгтя). Звичайно, ii дещо засмутить довге волосся небожа, але загалом усе буде напрочуд мило: Гладкий Хiппi всмак попоiсть пирогiв iз вишнями, нап’еться вдосталь малиновоi зупки, приготованоi за особливим теребовлянським, чи варнякiвським, чи тiруванантапурамським рецептом. Понiжиться на сонечку, покупаеться в Серетi, чи Полтвi, чи в баюрi, чи в Брагмапутрi, чи що там у них е. І найголовнiше – вiдпочине вiд Федi. Буде грати в пiжмурки з теребовлянськими дiтлахами, а може, зустрiне Магарiшi Магеш Йогу, чи старого мудрого магатму, чи ще якогось гуру. Або сенсея. Або нiкого там не здибае, а буде сам, як палець. АЛЕ БЕЗ ФЄДІ! Я подумав, що менi з Дзвiнкою також не було б зайвим десь вiдпочити вiд тiеi драми абсурду, що власне розiгрувалася. Ми порадились, i я вирiшив iти в лiс – у гори. Дзвiнка розповiла, що там, на скаженiй висотi, е дуже кльове озеро Мiсячне. Назвали його так тому, що навiть при молодику видне дно, настiльки воно прозоре. Проте Дзвiнка наполягала на власнiй версii: буцiм назвали озеро на честь Зигфриди, донечки страшноi вiдьми Ядвиги; тiльки-но та залiзла у воду, як вiдразу ж почалися першi мiсячнi. Такi справи. У всiх незайманок, наголосила Дзвiнка, вiдразу ж починаються дiла, варто iм бодай одним оком лиш глянути на плесо. – Тобi виднiше, – фiлософськи прокоментував я. Ми мали взяти по спальнику, два наплечники й купу рiзного потрiбного в походi приладдя: починаючи м’ясорубкою й пiнним вогнегасником, закiнчуючи п’ятикiлограмовими чавунними гантелями й дворучною пилою «Дружба-2». Та насамперiд я мусив УЛАМАТИ Дзвiнчиних батькiв. Панi Вiра була приемною тихою жiнкою рокiв так п’ятдесяти, пан Юрцьо – приемним тихим паном, на рiк старшим. Лишень двадцятилiтня сестриця Квiтуся була сукою, яку ще треба пошукати. Але, дякувати пану Богу (богу Пану?), зараз вона гризе гранiт науки в Киево-Могилянцi. Попри всю тихiсть та приемнiсть, старi заперлися, як цапи. «Нi, – кажуть, – пане Михайле, Дзвiнка з Вами в гори не пiде, нi-нi, ото наших знайомих доня ходила разом iз пластунами в гори, ударилась головою й ослiпла, так що нi-нi. У зв’язку з цим ми не можемо довiрити Вам, пане Михайле, нашу доню, нашу радiсть, наш калиновий цвiт, наше дитятко пресолодке, срiблом потикане, золотом пiдбите, оно Квiтуня в Кийовi, до нас майже й не приiжджае, тому втративши Дзвiнку, необережно Вам, пане Михайле, довiрену, ми втратимо вiру в прийдешне, у днесь завтрiшнiй, у наше свiтле майбутне, у Кравчука, в Чорновола, Валенсу, Магарiшi Магеш Йогу, Карлоса Кастанеду, Теуна Мареза, Тайшу Абеляр, дона Хуана, рабиню Ізауру, Джидду Крiшнамуртi, Ортегу-i-Гассета, Мануеля Маруланду, А. Ч. Бгактiведанту Свамi Прабгупаду, Магасаматмана й Уiцiлопочтлi з Кетцалькоатлем разом узятими. (Аплодисменти). Ба бiльше! Щобiльше, утративши нашу ясочку, ми зневiримося в те, за що боролись нашi батьки, пiдставляючи своi юнi груди на штики п’яних матросiв пiд Крутами! (Тривалi оплески). Ми втратимо вiру в Батька Хмеля, Батька Тараса, утратимо вiру в Каменяра та Вiчного Революцiонера, утратимо вiру в Спiвачку Досвiтнiх Огнiв, у Стуса, у Розстрiляне Вiдродження, у «Кобзар», у «Магабгарату» та «Рамаяну», у львiвське пиво, Клюмбу[2 - Територiя бiля пам’ятника Шевченку в центрi Львова – мiсце зiбрань полiтично активного та нацiонально свiдомого люмпену.] та футбольний клуб «Карпати»! (Бурхливi оплески). При всiй до Вас дикiй повазi, пане Михайле, ми не дозволяемо йти нашiй зозульцi разом iз Вами в гори – нi, нi, i ще раз нi! (Бурхливi, тривалi оплески). Товаришi! З того часу, як великий Ленiн заснував нашу партiю, вона впевнено йде по накресленому ним шляху будiвництва соцiалiзму та комунiзму. (Аплодисменти). Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/lubko-deresh/pokloninnya-yaschirci-yak-nischiti-angeliv/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Дуже украiнське слово, те саме, що й запальничка. 2 Територiя бiля пам’ятника Шевченку в центрi Львова – мiсце зiбрань полiтично активного та нацiонально свiдомого люмпену.