Тiнь над Інсмутом Говард Фiлiпс Лавкрафт Американський письменник, поет i журналiст Говард Фiлiпс Лавкрафт (1890–1937), який працював у жанрi хорору, мiстики, фентезi та науковоi фантастики, був творцем i магiстром американськоi мiстичноi «чорноi школи» 20–30-х рокiв минулого столiття, за життя не опублiкував жодноi книжки, заживши слави серед широкого читацького загалу вже пiсля своеi смертi. Його називали Едгаром По ХХ столiття. Творчiсть Лавкрафта – невичерпне джерело натхнення для кiнематографiстiв, за його творами знято багато фiльмiв. Головний герой повiстi «Тiнь над Інсмутом» (1931), подорожуючи, почув про маленьке мiстечко, зусiбiч оточене болотами й овiяне недобрими плiтками. Ранiше Інсмут був процвiтаючим морським портом, але з часом, через епiдемiю 1846 року, яка забрала життя бiльшостi його населення, занепав. Цього мiстечка та його незвичайних мешканцiв цуралися, що й привернуло увагу до нього героя. Але вiн зовсiм не чекав на те, що там побачив. Потрапити в Інсмут було неважко, а от вибратися звiдти… Моторошна атмосфера таемничого мiста, дивнi люди, вигадки п’яного стариганя, уривки слiв, погоня – i читач нервово завмирае в очiкуваннi жахiв… Говард Фiлiпс Лавкрафт Тiнь над Інсмутом Howard Phillips Lovecraft The shadow over Innsmouth © Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019 © Д. О. Чмуж, художне оформлення, 2019 Тiнь над Інсмутом I Упродовж усiеi зими 1927–1928 рокiв офiцiйнi представники федерального уряду проводили доволi незвичне та дуже таемне дослiдження стану старого Інсмутського порту, що в Массачусетсi. Широка громадськiсть уперше дiзналася про все це лише в лютому, коли провели цiлу серiю облав та арештiв, якi спричинили повне знищення, за допомогою здiйснених iз дотриманням необхiдних заходiв безпеки вибухiв i пiдпалiв – величезноi кiлькостi напiврозвалених, спорожнiлих будинкiв, в яких практично неможливо було жити i вони просто захаращували берегову лiнiю. Мiстяни, котрi не вирiзняються посиленою цiкавiстю, поставилися до цiеi акцii всього лише як до чергових, нехай навiть i непересiчних, але все ж цiлком спонтанних спроб влади встановити заслiн на шляху постачання до краiни контрабандного алкоголю. Та найдопитливiшi люди звернули увагу на небувало широкi масштаби проведених арештiв, численнiсть задiяних у них працiвникiв полiцii, а також на атмосферу секретностi, в якiй проходило вивезення затриманих. Вiдтак не було жодних звiсток про суд або хоча б про висування якихось звинувачень. Бiльше того – нiхто iз затриманих згодом так i не з’явився в американських в’язницях. Пiзнiше поширилися суперечливi чутки про якусь нiбито вкрай небезпечну недугу, концентрацiйнi табори, розмiщення арештантiв по численних вiйськових i вiйськово-морських в’язницях. Проте всi цi патякання не мали пiд собою якихось реальних пiдстав. Інсмут втратив значну частину своiх жителiв, i лише останнiм часом стали з’являтися ознаки певного пожвавлення його суспiльного життя. Скарги на свавiлля влади, якi лунали вiд численних лiберальних органiзацiй, розглядалися i вивчалися в ходi довгих конфiденцiйних слухань. Услiд за ними представники урядових вiдомств провели iнспекцii по мережi пенiтенцiарних закладiв. Однак у результатi таких iнспекцiй iхнi органiзатори зайняли вкрай пасивну позицiю з питань, що настiльки хвилювали iх ранiше, якщо не сказати бiльше – немов води в рот набрали. Довше за всiх чинили опiр представники преси, однак i вони, врештi-решт, заявили, що готовi спiвпрацювати з урядом. Лише один-единий бульварний часопис, на який практично нiхто i нiколи не звертав уваги через дешеву сенсацiйнiсть бiльшостi його матерiалiв, опублiкував повiдомлення про такий собi глибинний пiдводний човен, що нiбито випустив у вiдкрите море неподалiк вiд так званого Рифу Диявола серiю торпед, за якихось пiвтори милi вiд гаванi Інсмуту. Самi ж мешканцi цього мiста та його околиць вельми жваво обговорювали мiж собою нещодавнi подii, проте вважали за краще не базiкати про них iз чужинцями. Життя навчило iх мiцно тримати язика на припонi, а тому неможливо було силою витягнути з них додаткову iнформацiю. Крiм цього, вони i справдi знали зовсiм мало, та й сама велика зона пустельних i безлюдних солоних болiт, що домiнували в ландшафтi цiеi мiсцини, практично повнiстю iзолювала iх вiд будь-яких контактiв iз жителями глибинних регiонiв краiни. Щодо мене, то я все ж маю намiр кинути своерiдний виклик i порушити заборону щодо цих подii. Упевнений: результати моiх дiй виявляться настiльки масштабними, що шокують i викличуть моторошну вiдразу до всього того, що вдалося виявити в Інсмутi в ходi тих грандiозних полiцiйних рейдiв i облав. Бiльше того, те, що вони знайшли пiд час акцiй, може мати далекосяжне та неоднозначне пояснення. Не беруся судити, якою мiрою вiдображае реальний стан речей навiть та iнформацiя, яку менi повiдомили особисто, й усе ж маю достатньо пiдстав вiдмовитися вiд будь-яких нових спроб докопатися до глибшоi iстини. Своею чергою менi випала нагода як нефахiвцю ознайомитися впритул iз цiею справою, тому вважаю за краще утриматися вiд проголошення тiеi чи iншоi конкретноi позицii, яка може спонукати мене до рiшучiших дiй. Рiч у тiм, що я втiк iз Інсмута внаслiдок стадного iнстинкту вдосвiта 16 липня 1927 року, i саме менi належить авторство тих панiчних закликiв до урядових iнстанцiй якомога швидше провести службове розслiдування й ужити конкретних i термiнових заходiв, якi привернули б увагу до цiеi справи. Доти, доки ця справа була, як то кажуть, свiжим об’ектом офiцiйного розслiдування, я цiлком свiдомо мовчав, як риба; проте зараз, коли вона вже стала iсторiею i бiльше не привертае до себе уваги навiть найдопитливiших людей, я вирiшив поступитися давнiй жадобi подiлитися власними враженнями про тих кiлька страшних годин, якi провiв у переповненому хворими чутками зловiсному порту, який, безумовно, можна назвати гаванню смертi та сатанинськоi хтивостi. Сама по собi така розповiдь допоможе менi повернути вiру в себе i в своi можливостi, а також переконатися в тому, що я був аж нiяк не першим, кого здолала зараза жаских галюцинацiй. До того ж це допоможе менi зiбратися iз силами перед тим, як вдатися до певного планованого, важливого та вiдчайдушного кроку. Я нiколи не чув про Інсмут аж до того самого дня, коли вiн уперше i, наразi, востанне з’явився перед моiми очима. У тi днi я святкував свое повнолiття в туристичнiй поiздцi Новою Англiею, яка передбачала вiдвiдини визначних пам’яток, антикварних крамничок i мiсць, пов’язаних iз рiзними гiлками нашого генеалогiчного дерева. Зокрема, з давнього Ньюберiпорта я хотiв вирушити прямо до Архема, де збереглися родиннi коренi моеi матерi. Своеi машини я не мав, тому мандрував потягом та автостопом, щоразу прагнучи пiдiбрати якнайдешевший спосiб пересування. У Ньюберiпортi менi порадили краще податися до Архема потягом, i саме перебуваючи бiля кас тамтешнього вокзалу та переймаючись сумнiвами через дорожнечу квиткiв, я вперше почув про iснування такого мiста, як Інсмут. Кремезний i вельми меткий касир, котрий, судячи з його промови, не був уродженцем цих краiв, перейнявся симпатiею до мого прагнення проявляти в усьому розумну економiю та запропонував цiлком несподiваний вихiд iз мого скрутного становища. – Ви могли б скористатися автобусом, – порадив вiн, правда, з певним сумнiвом у голосi, – хоча вiн i iде не зовсiм тим маршрутом, який вам потрiбен. Автобус проходить через Інсмут, можливо, чули про таке мiстечко? – люди чомусь його не люблять. Водiем у ньому такий собi Джо Сарджент, йому, схоже, нечасто вдаеться заманити пасажирiв звiдсiля або з Архема. Сам автобус – також iз Інсмута, чесно кажучи, дивуюся, що вiн досi ходить. Проiзд у ньому достатньо дешевий, хоча менi рiдко доводилося бачити в салонi бiльше двох-трьох пасажирiв, та й тi – хлопцi iз самого Інсмута. Вирушае вiн iз майдану, це поруч iз аптекою Геммонда, двiчi на день – рiвно о десятiй ранку й о сьомiй вечора, якщо нiчого останнiм часом не змiнилося. На вигляд, звiсно, iржавi ночви, та й про зручностi нiчого не скажу, бо особисто нiколи цим транспортом не користався. Саме тодi я вперше почув про Інсмут. Будь-якi згадки про маленькi мiстечка, не позначенi на туристичних мапах або в путiвниках, заслуговували на певну увагу, а та дивна манера, в якiй касир висловлював своi натяки, лише пiдiгрiла мою цiкавiсть. Мiсто, здатне викликати у його сусiдiв таку помiтну вiдразу, безумовно, було чимось незвичним i явно заслуговувало на увагу безтурботного туриста. А якщо перед Архемом автобус робив там доволi тривалу зупинку, я мiг би затриматися i трохи пошвендяти його вулицями. Тому попросив касира трохи докладнiше розповiсти менi про це мiстечко. Вiдгукнувшись на мое прохання, вiн промовляв, ретельно добираючи слова, i в його голосi, як менi здалося, чiтко звучали нотки якоiсь зверхностi. – Інсмут? Ну, що ж, – це невеличке мiстечко, розташоване в гирлi рiчки Менаксет. До вiйни 1812 року там було майже справжне мiсто-порт, але десь за останнi сто рокiв воно вкрай занепало. Гiлку з Ровлi кiлька рокiв тому закрили, тому залiзничного сполучення з ним зараз немае. Порожнiх будинкiв, подейкують, набагато бiльше, нiж самих жителiв, а про бiзнес i говорити годi – хiба що рибалки та мисливцi на омарiв. Скуповуватися приiжджають в основному сюди, до Архема чи Іпсвiча. Було у них колись кiлька млинiв, та тепер усе це бур’яном поросло, хiба що залишилася одна фабрика з очищення золота, та й та на ладан дихае. Правда, ця фабрика – все ж солiдна i старий Марш, ii власник, можливо, навiть багатший за самого Креза. Сам вiн, звiсно, старий пердун, iз дому майже не виходить. Подейкують, що свого часу пiдхопив якусь хворобу шкiри або щось там собi понiвечив, тому й намагаеться не показуватися на людях. А цю справу заснував його дiдусь, капiтан Обед Марш. Мати старого Марша, здаеться, була iноземкою, кажуть, уродженкою якихось островiв у пiвденних морях, а тому великий галас здiйнявся, коли вiн п’ятдесят рокiв тому взяв собi за дружину дiвчину з Іпсвiча. Так завжди бувае, коли мова заходить про iнсмутських парубкiв, а тутешнi молодики, та й тi, хто з сусiднiх мiст, узагалi намагаються мовчати, якщо в iхнiх жилах тече бодай дещиця iнсмутськоi кровi. Хоча вважаю, що дiти й онуки Марша начебто нiчим i не вiдрiзняються вiд звичайних людей. Дехто навiть сюди iнодi приiжджае, хоча найстарших дiтей, маю вам сказати, я щось давненько вже не бачив. І старого також нiколи не зустрiчав. Чому всi не люблять Інсмут? Що б вам сказати, юначе, я б просто порадив не дуже прислухатися до того, що люди тут теревенять. Їх важко бувае розгойдати, але якщо вже розiйдуться, то потiм i не зупиниш. І про Інсмут вони базiкають (в основному, перешiптуються), вже рокiв сто, не менше, i, як менi здаеться, не стiльки не люблять його, скiльки бояться. Послухаеш деякi з iхнiх оповiдок, то мало живiт вiд реготу не надiрвеш, про те, що старий капiтан Марш приятелював iз самим дiдьком i допомагав його бiсенятам оселитися в Інсмутi. Згадували i поклонiння Сатанi, i тих нещасних, котрих приносили йому в жертву десь неподалiк вiд причалу. Подейкують, що 1845 року або десь близько цього, люди випадково викрили це мiсце. Однак я сам iз Пентона, це в штатi Вермонт, i таку балаканину нiколи не схвалював. Послухали б ви, що розповiдають тутешнi дiдугани про чорний риф, розташований неподалiк вiд наших берегiв, – вони називають його Рифом Диявола або Диявольським рифом, хто як. Бiльшу частину часу вiн стирчить iз води, а якщо й ховаеться пiд нею, то не дуже глибоко, але все одно його навряд чи можна назвати островом. Так от, торочать, що iнколи на цьому рифi можна бачити цiлий виводок чи плем’я тих самих бiсенят. Сидять собi там перевальцем або сновигають туди-сюди бiля печер, що розкинулися в горiшнiй його частинi. На вигляд – це достатньо нерiвне, немов поiдене, мiсце приблизно за милю вiд берега. За старих часiв, кажуть, моряки здоровенний гак робили, лише б не наближатися до нього. Але то тiльки тi моряки, котрi народилися не в Інсмутi. І на капiтана Марша вони зуб мають начебто тому, що вiн нiбито iнодi ночами пiд час вiдливу висаджувався на тому рифi. Може, так воно i було, бо це мiсце вельми цiкаве, i, може, вiн там пiратський скарб шукав, а може, i знайшов. Але люди пащекують, що вiн там братався з нечистим. Тому менi здаеться, що саме капiтан Марш i став причиною того, що про той риф пiшов лихий поголос. Це все сталося ще до епiдемii 1846 року, коли бiльш нiж половину жителiв Інсмута евакуювали. Нiхто тодi не мiг уторопати, у чому там була рiч, iмовiрно, якусь заморську недугу привезли з Китаю чи ще звiдкiлясь. А ситуацiя начебто й справдi була страшна – бунти якiсь i ще щось мерзенне, лишень за межi мiста це так i не вибралося, проте саме мiсто пiсля цього жахливо занепало. Загалом, поiхали звiдти люди, а зараз, вочевидь, людей триста-чотириста залишилося, не бiльше. Але найголовнiше в усiй цiй справi, як менi видаеться, просто расовi забобони, i маю вам сказати, що не засуджую людей, котрi iх тримаються. Я i сам терпiти не можу цих iнсмутських хлопцiв i нiзащо в свiтi не ступлю до iхнього мiста й ногою. Та ви й самi, либонь, чули – хоча й балакаете, як захiдняки, – що вчиняли нашi моряки в портах Африки, Азii й в iнших пiвденних морях i деiнде, й яких дивовижних людей подекуди iз собою звiдтiля привозили. Чули, мабуть, про одного мешканця Салема, котрий повернувся додому з дружиною-китаянкою. Крiм цього, подейкують, що десь бiля Кейп-Коду[1 - Кейп-Код – пiвострiв на пiвнiчному сходi США за 120 км вiд Бостона, найсхiднiша точка штату Массачусетс.] дотепер е поселення вихiдцiв iз Фiджi. Загалом, схоже на те, що е щось незвичайне i в iнсмутських парубках. Це мiсце завжди було вiдрiзане вiд решти територii болотами та рiчками, а тому важко сказати точно, що там у них i як. Однак усi майже впевненi, що капiтан Марш, коли плавав на своiх трьох кораблях у двадцятих i тридцятих роках, привiз iз собою якихось аборигенiв. Та й досi в образi iнсмутцiв вiдчуваеться домiшка якихось дивних рис – не знаю навiть, як це сказати точнiше – тiльки глянеш на них, вiдразу ж мороз по шкiрi дере. Ви i самi помiтите це, коли поглянете на Сарджента, якщо, звiсно, поiдете його автобусом. У декого з них такi вузькi голови та пласкi носи, а очi настiльки опуклi, що здаеться, нiби вони взагалi у них нiколи не заплющуються. Та й зi шкiрою у них щось негаразд – груба вона у них якась, немов задубiла, а шия з бокiв поморщена, немов хтось ii м’яв. І лисiють дуже рано, зовсiм молодими. Тi, хто старшi, – взагалi виродки, хоча мушу визнати, я жодного разу не бачив серед них справжнього стариганя. Не здивуюся, якщо дiзнаюся, що вони вмирають вiд одного погляду на себе в дзеркало! І тварини iх терпiти не можуть. Ранiше, коли ще не винайшли машин, у них такi проблеми з кiньми були, що не знаеш, куди й подiтися. Нi тут, нi в Архемi, нi в Іпсвiчi нiхто з ними не хотiв мати справ, та й самi вони, коли хтось приiжджав до iхнього мiста або намагався рибалити в iхнiх водах, поводилися замкнуто, не по-людськи. Й ось що дивно – в усiх рибалок всюди сiтi, бувало, порожнi, а тi в своiй гаванi не знають, куди улов подiти, а якщо хтось надумае змагатися з ними, то куди там, будь-кого обiйдуть! Сюди вони зазвичай прибували залiзницею – хто пiшки по шпалах, а хто потягом, а коли гiлку на Ровлi закрили, стали користуватися ось цим автобусом. Авжеж, в Інсмутi е готель, «Джiлмен-гауз», хоча то лише сама назва, та й годi. Не радив би вам там зупинятися. Краще ночуйте тут, iдьте завтра вранцi десятигодинним автобусом, а ввечерi сiдайте там на восьмигодинний автобус до Архема. Був у нас один фабричний iнспектор, котрий кiлька рокiв тому зупинявся в цьому «Джiлмен-гаузi», то пiсля цього вiн ще довго похнюплено згадував це мiсце. У них там, схоже, збираеться досить дивна публiка, бо вiн чув за стiною всiлякi голоси. І це – незважаючи на те, що в сусiднiх номерах узагалi нiхто не жив. І такi то були голоси, що у нього по шкiрi сироти бiгали. Йому тодi здалося, що це була якась незнайома, немов чужинська мова. Але особливо йому не сподобався там один голос, який часом встрявав у бесiду. Дуже неприродний, дивний такий – плямкання, як казав той iнспектор. Тому вiн навiть не ризикнув роздягатися та лягати спати. Так i просидiв усю нiч, а як тiльки розвиднiло, накивав звiдти п’ятами. За його словами, ця балачка також тривала мало не до самого ранку. Цьому iнспектору (його Кейсi звати) було що розповiсти про те, як стежили за ним iнсмутськi хлопцi, але вiн постiйно був напоготовi. За його словами, фабрика Марша – вельми дивне мiсце, це старий млин, збудований бiля нижнiх водоскидiв Менаксет. Те, що вiн розповiв, цiлком збiгалося з тим, що i я чув особисто: бухгалтерськi книги в цiлковитому безладi, й узагалi, як йому здалося, нiхто там до пуття не провадить якогось облiку. Знаете, постiйно снували всiлякi чутки щодо того, де той Марш видобувае золото, яке потiм очищае. Начебто i закупiвель якихось значних нiколи не робили, а кiлька рокiв тому вiдправили кораблями величезну партiю зливкiв. Подейкували i про доволi дивнi коштовностi, якi моряки та робiтники з фабрики iнодi потай продавали набiк i якi кiлька разiв бачили на тамтешнiх жiнках. Дехто пояснював усе це тим, що старий капiтан Обед наторгував золота, коли заходив у рiзнi заморськi порти, оскiльки вiн завжди брав iз собою в плавання цiлi скринi скляного намиста та iнших дрiбничок, якi моряки зазвичай дарують або обмiнюють на щось у тубiльцiв. Іншi вважали (та й досi вважають), що вiн знайшов на Рифi Диявола старовинний пiратський скарб. Але тут е одна заковика. Старий капiтан ось уже шiстдесят рокiв, як Боговi душу вiддав, а з часiв громадянськоi вiйни у них не було жодного пристойного великого корабля. Й усе ж Маршi продовжують скуповувати всiлякi дрiбнички – в основному, намисто й якусь гумову дурню, так у будь-якому разi кажуть. А може, цим iнсмутцям просто подобаеться чiпляти iх собi на шию, а потiм розглядати себе в дзеркало – дiдько iх знае, може, вони i самi нiчим не кращi за канiбалiв, котрi живуть у пiвденних морях, i гвiнейських дикунiв. Та епiдемiя, що вибухнула 1846-го, схоже, витравила з мiста всю його кращу кров. Узагалi, зараз там живе бозна-хто, та й Марш, так само як i iншi багатii, також анiтрохи не кращий за решту. Як я вже казав, зараз там живуть максимум чотириста осiб, i це незважаючи на те, що, за чутками, порожнiх будинкiв у них – хоч греблю гати. Менi особисто здаеться, що цi люди – всього лише «бiле смiття», як кажуть у нас на пiвднi, – безчеснi, пiдступнi, люблять усе робити тишком-нишком. Ловлять гори риби i омарiв, а потiм вивозять товар вантажiвками. Дивно якось усе ж виходить: навколо риби – кiт наплакав, а вони аж неводи часом витягти не можуть. І нiхто нiколи не може добряче простежити за перемiщенням цих людей або хоча б встановити iхню чисельнiсть – шкiльнi iнспектори та переписувачi, бувало, з нiг збиваються, а все дарма. І, скажу вам щиро, приiжджих туристiв в Інсмутi не толерують. Я особисто чув, що кiлька приiжджих бiзнесменiв i урядовцiв зникли там без слiду, а ще один узагалi схибнувся – вiн зараз у шпиталi в Денверi. Вочевидь, так його тi чорти налякали… Загалом, якби я був на вашому мiсцi, нiзащо не пiшов би туди проти ночi. Сам я там жодного разу в життi не був i бажання iхати до них у гостi не маю, й край. Утiм, гадаю, вдень вам там буде достатньо безпечно, хоча тутешнi жителi стали б вас i вiд такоi поiздки вiдмовляти. Але якщо вже ви такий шанувальник усiляких пам’яток та iншоi старовини, то Інсмут – саме те, що вам треба… Пiсля розмови з касиром частину вечора я провiв у публiчнiй бiблiотецi Ньюберiпорта, намагаючись знайти додаткову iнформацiю про Інсмут. Спробувавши розпитати мiсцевих жителiв у крамницях, шинках, гаражах i на бензозаправних станцiях, я виявив, що на всi моi розпитування вони реагують ще дивнiше, нiж навiть передбачав касир. Тому вирiшив не гаяти часу на спроби подолати iхню iнстинктивну замкненiсть. Була в iхнiй поведiнцi якась похмура пiдозрiлiсть, нiби вони вiдчували щось лихе в кожному, хто проявляв пiдвищену цiкавiсть до всього, що мало стосунок до Інсмута. Зазирнувши до мiсцевого вiддiлення Християнськоi спiлки молодi, я поспiлкувався з клерком, котрий узявся вiдмовляти мене вiд будь-якоi поiздки до цього похмурого i гнiтючого мiсця. Та й люди в бiблiотецi казали загалом щось подiбне. Коротко кажучи, в очах доволi освiчених людей Інсмут поставав таким собi бастiоном суспiльного занепаду та загнивання. Бiблiотечнi iсторичнi довiдники з регiону, який мене зацiкавив, також виявилися вельми скупими, якщо не брати до уваги мiзерноi iнформацii про те, що мiсто заснували 1643 року. До революцii це був жвавий порт. На початку ХІХ столiття там розмiстилася велика вiйськово-морська база, а згодом у ньому збереглася лише невелика фабрика, яка працювала на енергii води з рiчки Менаксет. Епiдемiя та народнi хвилювання 1846-го висвiтлювалися доволi мляво, немов ця сторiнка лягала ганебною плямою на всю iсторiю округи. Настiльки ж мiзерною була iнформацiя про той занепад, який стався в життi мiста пiзнiше, хоча загалом цю обставину сумнiвам не пiддавали. Пiсля громадянськоi вiйни вся промислова активнiсть обмежувалася лише дiяльнiстю золотоочисноi компанii Марша, а торгiвля золотими зливками була единим бiльш-менш значним доповненням до традицiйно поширеного в цих краях рибальства. Великi риболовецькi компанii з часом стали складати iм усе бiльшу конкуренцiю, систематично знижуючи цiну на свою продукцiю, проте нестачi самоi риби в Інсмутськiй гаванi нiколи не вiдчувалося. Іноземнi ж кораблi рiдко займалися промислом у цих мiсцях, хоча й були деякi непрямi та ретельно замаскованi ознаки того, що поляки та португальцi намагалися було закидати своi сiтi, проте iх дуже рiшуче витурили геть. Найцiкавiшими виявилися згадки про коштовнi прикраси, якi смутно асоцiюються з Інсмутом. Ця тема вельми зацiкавила мiсцеву громаду, оскiльки iм навiть дали оцiнку експерти Мiскатонiкського унiверситету в Архемi, а деякi з взiрцiв експонували в демонстрацiйнiй залi Історичного товариства в Ньюберiпортi. Фрагментарнi описи цих виробiв не ряснiли особливими подробицями i виявилися загалом достатньо прозаiчними, проте за ними явно проглядався прихований натяк на якiсь дивнi обставини. Було в усiх цих описах щось настiльки химерне та навiть спокусливе, що я нiяк не мiг викинути цю iнформацiю з голови i, незважаючи на доволi пiзню годину, вирiшив оглянути мiсцевий зразок. Як менi сказали, це був великий вирiб незвичайноi форми, що слугував чимось на кшталт тiари, якщо, звiсно, таке можливе. Бiблiотекар написав коротку рекомендацiйну записку керiвнику товариства, панi Аннi Тiлтон, котра жила зовсiм неподалiк. І пiсля короткоi бесiди ця стара ледi була настiльки люб’язною, що особисто вiдпровадила мене в окремо розташовану будiвлю, позаяк час ще не був пiзнiй, i такий огляд було реально здiйснити. Колекцiя i справдi справила на мене неабияке враження, однак я був одержимий лише однiею думкою: ближче розглянути химерний експонат, що виблискував у променях електричного освiтлення в кутовiй пристiннiй шафi примiщення. Не треба мати пiдвищену сприйнятливiсть до краси, щоб мимоволi затамувати подих при виглядi виробу дивноi, чужоi та бурхливоi фантазii, що спочивав на пурпуровiй оксамитовiй подушцi. Навiть зараз я лише з великими труднощами можу описати, що саме побачив, хоча, без сумнiву, це був якийсь рiзновид тiари, як свiдчила пояснювальна табличка. Висока спереду, вона мала широке та химерно загнуте з бокiв обрамлення, й якщо й призначалася для голови, то такоi, що мае незвичну, навiть безглузду елiптичну форму. Зроблена вона була в основному iз золота, хоча домiшки якоiсь загадковоi та свiтлiшоi речовини туманно натякали на те, що насправдi це був вельми незвичайний сплав золота з якимось настiльки ж прекрасним, але цiлком невiдомим менi металом. Вона перебувала в бездоганному станi, i можна було годинами милуватися ii разючими, загадковими i зовсiм нетрадицiйними контурами – деякi з них були строго геометричними, а в окремих явно простежувалися мотиви морськоi тематики, вигравiйованi на основному тлi з непiдробною майстернiстю та талантом справжнього художника. Чим довше я споглядав цей експонат, тим бiльше вiн мене заворожував; але було в цiй пишнотi щось таке, що викликало невиразний неспокiй, хоча я б не взявся конкретнiше описати стан, що охопив мене тiеi митi. Спочатку я мiркував, що саме дивна, явно неземна привабливiсть прикраси справила на мене таке разюче та тривожне враження. Всi iншi предмети мистецтва, якi менi колись доводилося бачити, мали стосунок до цiлком конкретного расового чи нацiонального стилю або ж, наслiдуючи певнi модернiстськi традицii, без жалю вiдкидали будь-який натяк на якийсь конкретний тип. Ця ж тiара була чимось зовсiм iншим, вона не належала до того чи iншого напрямку. Виготовлена була за допомогою фiлiгранно вiдточеноi технiки, причому не мала ознак захiдноi чи схiдноi, старовинноi чи сучасноi культур, i зовсiм не була схожа на все те, що менi доводилося бачити по музеях ранiше. Складалося враження, що iстота, яка ii створила, походила зовсiм iз якоiсь iншоi планети. Проте незабаром я виявив, що моя тривога мала пiд собою ще одну, не менш серйозну причину, суть якоi зводилася до характеру як строгих геометричних, так i суто образотворчих символiв, якими була прикрашена поверхня тiари. Цi вiзерунки схиляли до думки про вiддаленi таемницi, неймовiрнi глибини космосу та монотонноi морськоi безоднi й у своему хитросплетiннi справляли майже зловiсне враження. Були серед зображень якiсь зловiснi чудовиська – на вигляд наполовину риби, а наполовину земноводнi, що вражали уяву своею огидною гротескнiстю та нестримною люттю; вони мимоволi пiдбурювали, зачаровували та спричиняли фальшивi спогади, наче викликали образи, народженi в глибинах клiтин i тканин, де ще збереглися функцii найбiльш давнiх i первiсних iнстинктiв. Інодi менi навiть здавалося, що кожна рисочка цих огидних наполовину риб, а наполовину жаб наповнена концентрованою сумiшшю невiдомого та нелюдського зла. За дивним контрастом iз зовнiшнiм виглядом тiари iсторiя ii появи в музеi, що прозвучала з вуст панi Тiлтон, здалася менi дуже короткою i навiть прозаiчною. 1873 року ii залишив у ломбардi на Стейт-стрит як заставу за якусь нiкчемну суму грошей п’яний iнсмутський матрос, котрого вколошкали у вуличнiй бiйцi. У музей товариства вона потрапила безпосередньо з рук власника ломбарду, пiсля чого зайняла в експозицii мiсце, вiдповiдне до ii пишноi врочистостi. З того часу стали вважати, що вона мае якесь схiдно-iндiйське або iндокитайське походження (хоча такi оцiнки, певна рiч, мали дуже приблизний характер). Сама панi Тiлтон провела ретельний порiвняльний аналiз усiляких версiй щодо походження тiари та ii появи в Новiй Англii i була схильна вважати, що ця прикраса е складовою стародавнього пiратського скарбу, який свого часу знайшов капiтан Обед Марш. Така точка зору знайшла свое серйозне пiдтвердження i в тому, що вiдразу пiсля того, як прикрасу виставили для загального огляду, з боку родини Маршiв стали надходити пропозицii продати iм тiару, причому за дуже грубi грошi. Варто визнати, що вони i зараз продовжують пропонувати чималi кошти, проте товариство вже неодноразово заявляло iм, що не продасть тiару за жодних умов. Провiвши мене до вхiдних дверей, добра ледi прямо сказала, що особливо популярною «пiратська» теорiя походження статкiв Марша була саме в колах мiсцевоi iнтелiгенцii. Їi особисте ставлення до похмурого Інсмута, в якому вона, до речi, не була жодного разу в життi, полягало в цiлковитому презирствi як до занедбаностi мiста, так i втрати всiлякоi людськоi гiдностi тамтешньоi спiльноти. При цьому жiнка зауважила, що чутки щодо поклонiння його жителiв культу Сатани частково мають пiд собою реальне пiдгрунтя, оскiльки там i досi нiбито iснуе якийсь культовий гурток, який колись набрав сили i навiть пiдкорив собi всi мiсцевi ортодоксальнi церкви. Називаеться цей гурток, як сказала жiнка, «Езотеричним орденом Дагона», i в цi краi, без сумнiву, секта проникла звiдкiлясь зi сходу, коли рибний промисел iнсмутцiв ось-ось мiг припинити свое iснування. Надзвичайну живучiсть такоi секти сама вона схильна пояснювати цiлком природними причинами, а саме тим, що незабаром пiсля ii створення рибалки знову стали повертатися з рейсiв iз рясними уловами. Коротко кажучи, достатньо скоро вона набула домiнуючого впливу в усьому мiстi, витiснивши всi колишнi релiгiйнi громади й обравши своею резиденцiею стару будiвлю масонськоi зали на Нью-Чирч-Грiн. Всього цього виявилося цiлком достатньо для побожноi панi Тiлтон, аби вона й на гарматний пострiл не наближалася до стародавнього мiста, який став цитаделлю занепаду та руйнацii. А для мене остання обставина стала додатковим стимулом для змiцнiлого бажання якомога швидше туди навiдатися. До моiх колишнiх зацiкавлень суто архiтектурного й iсторичного профiлю тепер додалася також певна дещиця антропологiчного запалу. Тому я став iз нетерпiнням чекати, коли спливуть години, призначенi на нiчний спочинок, аби якомога швидше вирушити в подорож до цього загадкового мiста. II Незадовго до того, як годинник вдарив десять разiв, я вже стояв перед будiвлею аптеки Геммонда на старiй базарнiй площi в очiкуваннi iнсмутського автобуса. У мiру наближення призначеноi години я помiтив, що мiсце, де я перебував, усе бiльше перетворювалося в якийсь iзольований острiвець, тодi як маси людей, що поспiшали у справах врiзнобiч, безумовно, прагнули опинитися подалi вiд нього. Таким чином я на власнi очi переконався в справедливостi слiв залiзничного касира щодо неприхильностi мiстян як до самого Інсмута, так i до всього, що було з ним пов’язане, навiть до його автобуса. За кiлька хвилин я помiтив, що з-за рогу вигулькнув невеликий i неймовiрно старий драндулет огидноi брудно-сiроi барви, який прогуркотiв по Стейт-стрит, розвернувся та пiд’iхав до тротуару, на якому стояв я. Я вiдразу ж уторопав, що це саме той транспортний засiб, якого очiкував, причому мiй здогад незабаром пiдтвердила ледве читабельна вивiска над лобовим склом автобуса: «Архем–Інсмут – Ньюберiпорт». У салонi сидiло всього трое пасажирiв – двiйко смаглявих, вельми похмурих чоловiкiв i хлопець. А коли автобус зупинився, вони незграбно вибралися з нього i мовчки, якось навiть крадькома, попрямували вгору по Стейт-стрит. Водiй також вилiз зi своеi кабiни, i я вiдпровадив його поглядом, поки вiн переходив дорогу в бiк аптеки, де, вочевидь, мав намiр щось купити. Це, як я збагнув, i був Джо Сарджент, про котрого менi розповiдав касир. Проте я ще не встиг як слiд розглянути рис його обличчя, коли мене раптово охопило, немов хвилею накрило, почуття невиразноi нехотi i навiть огиди, яку я не мiг нi второпати, нi пояснити. Менi чомусь здалося цiлком природним, що мiсцевi жителi уникають iздити на автобусi, яким керуе такий чоловiк, i взагалi намагаються звести до мiнiмуму будь-якi контакти як iз ним самим, так i з його земляками. Коли водiй вийшов iз аптеки, я пильнiше придивився до нього, намагаючись з’ясувати причину почуття, що раптово переповнило мене. Це був худий чоловiк зросту десь пiд шiсть футiв, iз похилими плечима, одягнений у пошарпаний цивiльний одяг синього кольору та потерту кепку для гри в гольф. На вигляд йому було, мабуть, рокiв тридцять п’ять, хоча дивнi глибокi складки з бокiв шиi дуже старили цього чоловiка, особливо якщо не придивлятися до його придуркуватого, невиразного обличчя. У нього була вузька голова, виряченi водянисто-блакитнi очi, якi, як менi здалося, нiколи не моргали, плаский нiс, скошенi чоло та пiдборiддя i дивно недорозвиненi вуха. Його пiдборiддя та товста верхня губа, так само, як i вкритi великими порами сiруватi щоки, були практично позбавленi будь-якоi рослинностi, якщо не брати до уваги рiдких жовтуватих волоскiв, якi де-не-де кучерявилися, а де-не-де лежали прилизаними, злиплi в нерiвнi обрiднi пасма, тодi як сама шкiра була якоюсь шорсткою i лущилася, немов вiд невiдомоi менi хронiчноi хвороби. Руки у нього були великi, вкритi грубими венами, також дуже неприродного сiрувато-блакитного вiдтiнку. На тлi доволi масивних кистей пальцi виглядали безглуздо короткими i, здавалося, були постiйно пiдiгнутi, навiть втиснутi в товщу долонь. Поки вiн повертався до автобуса, я звернув увагу i на незграбну хитку ходу, а також на те, що ступнi чоловiка були просто гiгантського розмiру. Чим довше я на них витрiщався, тим дужче мене охоплював подив: як же вiн примудряеться знаходити собi взуття потрiбного розмiру? До всього цього у нього був якийсь неохайно-засмальцьований вигляд, що лише посилювало мою огиду до його зовнiшнього вигляду. Либонь, вiн працював або жив десь неподалiк вiд риболовецьких докiв, оскiльки за ним тягнувся шлейф рiзкого, характерного запаху риби. І все ж, якщо в його жилах i текла якась чужорiдна кров, то я навiть не наважувався припустити, якiй саме расi вона могла б належати. Всi дивацтва та безглуздя його зовнiшностi були, безумовно, не азiйського, полiнезiйського чи негроiдного походження. І все ж я тепер багато в чому розумiв людей, котрi вважали його чужинцем, хоча менi здалося, що мова тут може йти не стiльки про чужоземний вигляд, скiльки про бiологiчне виродження. Виявивши, що, крiм мене, iнших пасажирiв на цей рейс явно не буде, я вiдчув явну досаду, оскiльки з якоiсь незрозумiлоi причини аж нiяк не прагнув здiйснити поiздку наодинцi з таким водiем. Однак, коли настав вiдповiдний час, я був змушений приборкати своi вибагливi сумнiви та полiз за водiем до салону, засунув йому при входi долар i пробурмотiв одне-едине слово: «Інсмут». Вiн простягнув менi решту – сорок центiв – i на мить окинув мене прискiпливим поглядом, хоча при цьому не промовив анi слова. Я вибрав собi мiсце подалi вiд кабiни, але з того ж боку, де сидiв i вiн, бо дуже вже хотiлося пiд час поiздки помилуватися панорамою береговоi лiнii. Нарештi старий транспорт рiзко чхнув, пихнув хмарою вихлопних газiв i шумно загуркотiв по брукiвцi повз старi цеглянi будiвлi, що вишикувалися уздовж Стейт-стрит. Я зиркав на людей, котрi проходять за вiкном, i менi чомусь здалося, що всi вони уникали дивитися в бiк автобуса, що проiжджав повз них, або, точнiше, намагалися робити вигляд, що не дивляться на нього. Незабаром ми повернули лiворуч на Гай-стрит, де дорога виявилася рiвнiшою та гладшою. Наш шлях пролягав повз великi старовиннi обiйстя раннього республiканського перiоду i ще старiших колонiальних фермерських хатинок, потiм ми минули Ловер-Грiн i Паркер-рiвер, вiдтак нарештi виiхали на довгу та монотонну дорогу, що тяглася уздовж вiдкритого всiм вiтрам берега. День видався доволi теплий i сонячний, проте пiщаний, подекуди порослий осокою та приземкуватим чагарником ландшафт ставав iз кожним кiлометром шляху все безлюднiшим. Зi свого вiкна я бачив синi води та пiщану лiнiю острова Плам – на той час ми майже впритул наблизилися до берега, опинившись на вузькiй дорозi, яка вiдгалужувалася вiд основного шосе, що зв’язувало Ровлi з Іпсвiчем. Я не помiчав нiяких споруд, а за станом дорiг припустив, що рух у цiй частинi мiсцевостi – не надто жвавий. На невисоких, поiдених вiтрами та негодою телеграфних стовпах було натягнуто всього два дроти. Часом ми проiжджали по грубо збитих дерев’яних мостах, перекинутих через утворенi припливом протоки, велика мережа яких простягалася далеко вглиб i робила цей район ще бiльше iзольованим i самотнiм. Одного разу я помiтив давно зотлiлi пеньки i майже повнiстю зруйнованi залишки кам’яного фундаменту, що трохи виступав над хиткими пiсками. Це нагадало менi сторiнки якоiсь книжки про iсторiю цiеi мiсцевостi, в якiй йшлося, що колись це був мирний i щiльно заселений людьми район. Все змiнилося, як було викладено у виданнi, майже раптово, вiдразу пiсля епiдемii 1846 року. Й якщо вiрити старовинним переказам, мало якийсь зв’язок iз прихованими бiсiвськими силами. Насправдi ж, як я мiркував, все пояснювалося лише нерозумною вирубкою лiсу вздовж береговоi лiнii, що позбавило мiсцевiсть ii природного захисту i вiдкрило шлях для навали пiскiв, що iх пiдганяють вiтри. Незабаром острiв Плам остаточно зник iз поля зору, i ми побачили безмежний простiр Атлантичного океану, що розкинувся лiворуч вiд нас. Наша вузька дорога стала круто завертати догори, й я вiдчув дивний неспокiй, коли вибалушився на самотню гiрську гряду, що виднiлася попереду, де порита колiями стрiчка дороги, здавалося, тулилася до блакитного неба. Складалося таке враження, нiби автобус мав намiр продовжувати свое нескiнченне сходження, залишаючи позад себе заселену людьми землю i прагнучи поеднатися з незвiданою таемницею горiшнiх шарiв повiтря та склепiння небосхилу. Запах моря набув зловiсного прихованого сенсу, а мовчазно похилена, напружена спина i вузька голова водiя стали здаватися менi особливо ненависними. Глипнувши на нього, я помiтив, що задня частина його черепа, як i щоки, майже позбавлена волосяного покриву, i лише клаптики жовтуватоi рослинностi вкривають сiру поверхню його потилицi, що дуже лущиться. Нарештi ми досягли вершини пагорба, й я змiг окинути поглядом велику долину, що розляглася внизу, де рiчка Менаксет зливалася з притоками та завертала на пiвнiч уздовж витягнутоi низки скелястих гiр, а потiм повертала до мису Анни. У серпанку, зазираючи далеко до горизонту, я змiг розрiзнити розмитi обриси гори, що самотньо стримiла. Це був Кiнгспорт-гед, увiнчаний старовинною i дуже давньою будовою, про яку склали так багато легенд. Однак уже за мить всю мою увага захопила ближча панорама, яка розкинулася прямо пiд нами. Це був той самий оповитий похмурими тiнями пiдозри та загальноi неприязнi Інсмут. Я побачив досить велике мiсто, що розкинулося попереду й унизу, заповнене компактними будiвлями, проте в ньому виразно вiдчувався незвичний дефiцит видимого, вiдчутного життя. Над хитросплетiнням чорних коминiв не курився жоден дим, а три високi нефарбованi дзвiницi самотньо маячили на тлi виднокраю, який омивало море. Шпиль однiеi з них був добряче зруйнований, а трохи нижче в нiй i ще в однiй, сусiднiй, чорнiли круглi отвори, що залишилися вiд баштових годинникiв, якi колись розмiщалися в них. Неосяжна для погляду маса провислих двосхилих дахiв i загострених фронтонiв будинкiв iз глибокою яснiстю свiдчили про явний занепад, що далеко зайшов. А в мiру того, як ми просувалися безлюдною дорогою, я мiг iз усе бiльшою виразнiстю бачити, що в багатьох дахах зяють чорнi провалля, а деякi завалилися цiлком. Були там i великi квадратнi будинки, збудованi в георгiанському стилi, з нечiткими куполоподiбними дахами. Розташовувалися вони переважно далеко вiд краю води, i, можливо, саме тому кiлька з них виглядали ще вiдносно мiцними. В бiк материка тяглася проiржавiла, поросла травою залiзнична гiлка, обрамлена похиленими телеграфними стовпами (цього разу без дротiв) i ледь помiтнi смужки старих сiльських дорiг, що сполучали мiсто з Ровлi й Іпсвiчем. Найбiльш явнi ознаки занепаду позначалися неподалiк вiд береговоi лiнii. Хоча в самiй ii гущi я змiг розрiзнити бiлу вежу цегельноi будiвлi, що достатньо непогано збереглася та вiддалено нагадувала якусь невелику фабрику. Довга лiнiя гаванi була рясно засмiчена пiском i обгороджена старовинними на вигляд кам’яними хвилерiзами, на яких я почав смутно розрiзняти крихiтнi постатi рибалок навсидячки. У найдальшому ii краi виднiлося те, що було схоже на залишки фундаменту маяка, який колись стояв там. Пiщаний язик нiби утворював внутрiшню поверхню береговоi лiнii гаванi, й я помiтив, що на ньому стояли старi халупи, якi застигли в безпосереднiй близькостi вiд смуги суходолу з рибальськими плоскодонками, що мали спущенi у воду якорi, i безладно розкиданi по берегу рибальськi кошики для риби й омарiв. Єдине глибоке мiсце, як менi здалося, було там, де русло рiчки, що протiкала за баштовою будiвлею, завертало на пiвдень i поеднувалося з океаном бiля далекого краю хвилерiзiв. То там, то тут виднiлися залишки напiвзруйнованих причалiв, що трохи нависали над водою своiми понiвеченими, геть зогнилими краями, причому тi з них, якi тяглися далi на пiвдень, здавалися найстарiшими. А далi, вже в океанському просторi, я змiг розрiзнити, навiть незважаючи на високий приплив, довгу чорну смужку суходолу, що ледь виступала над водою, яка, з огляду на всю свою невизначенiсть i розмитiсть, чомусь здалася менi доволi зловiсною. Наскiльки я мiг утямити, це й був Риф Диявола. Споглядаючи на нього, я вiдчув дивний i майже невловимий потяг до цього мiсця, яке, мабуть, мало призначення лише посилити похмуру вiдразу до цього мiсця, що вже встигла сформуватися у мене пiд впливом почутого. Варто визнати, що цей ледь помiтний вiдгомiн нового вiдчуття видався менi навiть тривожнiшим, нiж первiсне враження вiд мiста. Проiжджаючи повз старi, спорожнiлi хатинки фермерiв, кожна iз яких вiдрiзняла вiд сусiднiх лише ступенем своеi руйнацii, ми не зустрiли жодноi живоi душi. Проте незабаром я помiтив кiлька заселених житлових споруд. У вiкнах деяких iз них замiсть розбитого скла виднiлися подертi килимки, а на захаращених подвiр’ях усюди валялися черепашки та здохла риба. Кiлька разiв менi на очi потрапляли силуети апатичних на вигляд людей, котрi копали щось у неохайних городах або збирали якихось молюскiв на пляжi, пропахлому рибою, та зграйки брудних дiтлахiв iз обличчями, як у мавп, якi бавилися бiля зарослих бур’яном ганкiв своiх осель. Вигляд цих людей здався менi навiть бiльш гнiтючим, нiж найпохмурiшi мiськi будiвлi, позаяк в обличчях i рухах майже всiх позначалися характернi ознаки, якi викликали у мене iнстинктивну вiдразу i навiть огиду (хоча я i не мiг до ладу второпати, звiдки виникають такi почуття). На якусь мить менi здалося, що цi специфiчнi особливостi зовнiшностi нагадували менi якусь картинку, яку я, можливо, бачив уже колись, вiдчуваючи при цьому напад вiдчайдушноi меланхолii та жаху, проте доволi скоро подiбнi фальшивi спогади випарувалися з моеi уяви. Як тiльки автобус спустився до мiста, до мене став долинати виразний гуркiт водоспаду, що шумiв на тлi неприродного спокою та тишi. Похиленi, нефарбованi будинки стояли тут щiльною низкою, облямовуючи дорогу обабiч, i своiм виглядом бiльшою мiрою, нiж усе те, що ми бачили досi, нагадували саме мiськi будiвлi. Передi мною вiдкрилася типова вулична панорама, i де-не-де я мiг розрiзнити тi мiсця, де колись пролягали вимощенi брукiвкою й облямованi цегляними бровками тротуари. Всi цi будинки, як менi здалося, були цiлком безлюднi, а в рядi мiсць мiж ними зяяли величезнi отвори, i лише за залишками напiврозвалених коминiв i стiн льохiв можна було припустити, що колись там також стояли будинки. І над усiм цим зависав всепроникний, задушливий запах риби, нудотнiшого та гидкiшого за який менi ще не доводилося зустрiчати жодного разу в життi. Незабаром почали з’являтися першi перехрестя: однi вiдгалужувалися лiворуч i вели в бiк моря – до царства небрукованих брудних вуличок i геть розвалених будинкiв; iншi ж туди, де ще вiдчувалася присутнiсть колишньоi мiськоi заможностi. Я, як i ранiше, не зустрiчав на вулицях мiсцевих мешканцiв, хоча подекуди вже траплялися ознаки явноi заселеностi: то там, то тут миготiли фiранки на вiкнах, траплялася поодинока машина, припаркована бiля краю тротуару. Самi ж тротуари тут перебували в помiтно кращому станi, i хоча бiльшiсть будинкiв становили достатньо старi споруди – дерев’янi та цеглянi конструкцii початку ХІХ столiття, вони все ж справляли враження по-справжньому житлових будинкiв. У менi несподiвано спалахнув вогонь справжнього аматора антикварiату, i тому незабаром, з усе наростаючим зацiкавленням, я вдивлявся в багату оздобу цього старовинного мiста, яке поринуло в повний занепад, i майже забув про огидний сморiд i про свою вiдразу до цього зловiсного мiсця. Однак, перш нiж досягти пункту свого призначення, я все ж був змушений вiдчути ще дещо неприемне i навiть трохи болiсне. Автобус в’iхав на якусь подобу мiськоi площi, на протилежних краях якоi стояло по церквi, а в самому центрi розмiстилися забрьоханi залишки того, що в минулому, вочевидь, мало бути клумбою. Повернувши голову праворуч у бiк перехрестя неподалiк, я побачив масивну та громiздку будiвлю з колонами. Їi колись бiлий тиньк тепер набув землисто-сiроi барви i добряче облупився, а вивiска, що висiла на фронтонi, виконана золотим по чорному, здавалася настiльки полинялою та вигорiлою, що я з великими труднощами розiбрав написанi на нiй слова: «Езотеричний орден Дагона». Так ось де ранiше базувалася масонська ложа! А тепер, вочевидь, облаштувала собi лiгво секта шанувальникiв поганських культiв… Поки я вчитувався в напiвстертi лiтери напису, мою увагу раптом вiдволiк хрипкий дзенькiт явно трiснутого дзвона, що висiв на протилежному боцi вулицi, i я вiдразу ж повернув голову i визирнув у вiкно автобуса. Звук лунав вiд вельми присадкуватоi кам’яноi церкви, зовнiшнiй вигляд якоi явно вказував на те, що збудована вона була набагато пiзнiше, нiж будинки, що ii оточували. Причому творцi храму, либонь, вирiшили вдатися до незграбноi спроби наслiдувати традицii готики i тому спорудили непропорцiйно високий перший поверх iз замкненими вiконницями вiкнами. Хоча стрiлки на годиннику з того боку будiвлi, що постала перед моiми очима, були вiдсутнi, я збагнув, що цi грубуватi, хрипкi удари означали одинадцяту годину. Вiдразу ж услiд за цим iз моеi свiдомостi випарувалися всi думки про час, оскiльки на iхне мiсце бурхливим потоком хлинули яскраво окресленi образи, сповненi непередаваного жаху, причому сталося це ще навiть до того, як я встиг уторопати, що саме сталося. Дверi до церкви були розчахнутi, оголюючи прямокутник вугiльного мороку, що зяяв за нею, i простiр цього прямокутника (або менi це лише здалося) перетнув якийсь iндивiд. Мою свiдомiсть обпалив спалах миттево пережитого страху, який видався менi ще жахливiшим саме тому, що при ближчому та рацiональному осмисленнi в ньому начебто й не було нiчого жаского. Це був явно живий чоловiк – перший, якщо не брати до уваги водiя автобуса, котрого менi довелося побачити пiсля того, як ми в’iхали в це мiсто, i коли б я був у врiвноваженiшому станi, менi, можливо, i не примарилося б у всьому цьому нiчого дивного i тим бiльше лячного. За кiлька секунд я усвiдомив, що це був не хто iнший, як пастор, одягнений у вельми незвичайну одежу, далебi, винайдену пiсля того, як Орден Дагона видозмiнив ритуали мiсцевих церков. Предмет, який спочатку привернув мою увагу i дуже зворохобив, була тiара, майже точна копiя того експоната, який напередоднi ввечерi менi показувала панi Тiлтон. З примхи моеi уяви цей предмет, здавалось, надавав неясним контурам обличчя i всiй незграбнiй постатi крокуючого власника в якiйсь подобi ряси вираз зловiсного, невимовного гротеску. Незабаром я вирiшив, що в цьому випадку не може йти нiякоi мови про якесь втручання лячних фальшивих спогадiв. Та й чи дивним було те, що якийсь мiсцевий таемничий культ обрав одним iз своiх атрибутiв i символiв настiльки унiкальний головний убiр, що був близьким i зрозумiлим для всiх його послiдовникiв хоча б iз тiеi простоi причини, що був складовою частиною виявленого тутешнiми мешканцями скарбу? Незабаром на тротуарах по обидва боки площi з’явилися худi постатi молодих i вкрай вiдразливих на вигляд чоловiкiв, котрi човгали як поодинцi, так i гуртами по двое-трое. На нижнiх поверхах деяких iз напiврозвалених будинкiв подекуди розмiстилися маленькi крамнички з вицвiлими, ледь читабельними вивiсками. Крiм цього, з вiкон автобуса я розгледiв кiлька припаркованих до тротуару вантажiвок. З кожною хвилиною шум спадаючоi води ставав дедалi явнiшим i гучнiшим, поки я нарештi не побачив споруджену прямо по ходу нашого руху достатньо глибоку загату, через яку був перекинутий широкий мiст iз металевими поручнями, що впирався протилежним своiм кiнцем у просторий майдан. Проiжджаючи через мiст, я крутив головою, намагаючись зафiксувати картину по обидва боки вiд загати, i побачив кiлька фабричних будiвель, що розмiстилися на самому краю урвища, порослого травою, а подекуди й лисого. Далеко внизу бурунила маса води, в яку спадало щонайменше три грандiозних потоки водоспаду. У цьому мiсцi гамiр стояв просто приголомшливий. Перебравшись на протилежний бiк рiчки, ми в’iхали на напiвкруглу площу, зупинилися бiля увiнчаноi куполом високоi будiвлi iз залишками жовтуватоi фарби на фасадi та потертою вивiскою, що сповiщала про те, що це i е «Джiлмен-гауз», який стояв по праву руку вiд нас. Я з чималим полегшенням вийшов iз автобуса й одразу ж понiс свiй чемодан до стiйки портье, яка розмiстилася в глибинi неабияк пошарпаного вестибюля готелю. На очi менi трапився лише один-единий чоловiк. Це був старигань, позбавлений ознак того, що я вже почав про себе називати «iнсмутською зовнiшнiстю». Але я вирiшив не розпитувати його наразi нi про що з того, що настiльки хвилювало та тривожило мене весь цей час, оскiльки, як пiдказувала менi моя пам’ять, саме в цьому готелi, за чутками, не раз вiдбувалися доволi незвичнi речi. Натомiсть я вийшов на площу й уважним, оцiнюючим поглядом окинув панораму, що вiдкрилася передi мною. З одного боку вимощеного брукiвкою простору тягнулася смужка рiчки. Інший був заповнений низкою цегляних будинкiв iз похиленими дахами, що стояли пiвколом i належали приблизно до перiоду близько 1800 року. До площi тиснулися кiлька вулиць, що тяглися на пiвденний схiд, пiвдень i пiвденний захiд. Лампи на лiхтарях були маленькi й явно малопотужнi, однак я не став цим перейматись, згадавши, що маю намiр покинути це мiсто ще до настання темряви, хоча мiсяць, мабуть, мав би бути яскравим i свiтлим. Усi будiвлi тут перебували в цiлком пристойному станi, причому в деяких комерцiйнi заклади ще працювали: в однiй продавали бакалiю, в iнших був похмурий на вигляд крихiтний ресторан, аптека, невелика база торгiвлi рибою, поруч ще одна, а в найдальшому, схiдному закутку площi, бiля рiчки, розмiстився офiс единого в мiстi промислового пiдприемства – золотоочисноi компанii Марша. Я помiтив приблизно з десяток людей i чотири чи п’ять легкових автомобiлiв i вантажiвок, безладно розкиданих по всiй площi. Без зайвих пояснень було ясно, що саме тут розташований центр дiловоi активностi та соцiального життя Інсмута. Десь удалинi в схiдному напрямку проглядався водний простiр гаванi, на тлi якоi височiли рештки колись величних i прекрасних георгiанських дзвiниць. Поглянувши в бiк протилежного берега рiчки, я побачив бiлу вежу, що вiнчала те, що, як менi здалося, i було фабрикою Марша. З якогось дива я вирiшив почати свое знайомство з мiстом саме з бакалiйноi крамницi, власники якоi, як менi здалося, не були корiнними жителями Інсмута. У нiй я застав одного лобуряку рокiв сiмнадцяти на вигляд, i з задоволенням виявив, що той вирiзняеться достатньою кмiтливiстю та привiтнiстю, що обiцяло менi отримання найнеобхiднiшоi iнформацii, як то кажуть, iз перших рук. Як я незабаром з’ясував, вiн i сам був схильний до спiлкування, тому я почув, що йому остогидли i цей постiйний запах риби, й усi цi замкнутi, похмурi мешканцi мiста. Розмова з будь-яким прибульцем була для нього справжнiм задоволенням. Сам вiн родом iз Архема, а тут жив iз сiм’ею, яка прибула з Іпсвiча, але за першоi ж нагоди був готовий чкурнути звiдси свiт за очi. Його рiднi дуже не подобалося те, що вiн працюе в Інсмутi, проте управлiння компанii, якiй належала ця крамниця, вирiшило послати його саме сюди, а парубку нiяк не хотiлося втрачати цю роботу. За його словами, в Інсмутi немае нi публiчноi бiблiотеки, нi торговоi палати, а менi вiн порекомендував просто повештатися мiстом i самому все оглянути. Вулиця, по якiй я приiхав на цю площу, називалася Федерал-стрит; на захiд вiд неi розмiстилися старовиннi житла перших мешканцiв мiста – Броуд, Вашингтон, Лафает та Адамс-стрит, тодi як на схiд, у бiк узбережжя, починалися суцiльнi нетрi. Саме в цих нетрях, на Мейн-стрит, я й спостерiг старi георгiанськi церкви, але iх усiх уже давно покинули парафiяни. За словами юнака, перебуваючи в цих кварталах, краще не привертати до себе уваги, особливо на пiвнiч вiд рiчки, позаяк люди там досить суворi та навiть злi. До речi, кiлька мандрiвникiв, котрi заблукали, зникли саме там. Певнi зони мiста вважалися мало не забороненою територiею. Зокрема, не радили довго стовбичити бiля фабрики Марша, а ще коло дiючих церков або близько того будинку з колонами на Нью-Чирч-Грiн, в якому безпосередньо розмiстився Орден Дагона. Цi церкви вельми незвичайнi, оскiльки не пiдтримують абсолютно нiяких контактiв з iншими релiгiйними установами краiни i в своiй дiяльностi використовують найхимернiшi та найдивнiшi церемонii та шати. Їхня вiра виразно грунтуеться на брехнi та таемничих обрядах, нiбито здатних забезпечити чудодiйну трансформацiю, що веде до певного тiлесного безсмертя на цiй землi. Духовний наставник молодого бакалiйника, доктор Воллес iз Ешберськоi методистськоi церкви в Архемi, настiйно рекомендував йому не вiдвiдувати жодну з церков в Інсмутi. Щодо мiсцевих жителiв, то вiн i сам до пуття нiчого про них не знае. Вони дуже неговiркi та нелюдянi, як якiсь тварини, що живуть у барлогах, i навряд чи хтось знае щось конкретне про те, як вони вiдпочивають, коли не рибалять. Якщо зважити на те, яку кiлькiсть мiцних напоiв вони споживають, то можна припустити, що вони мало не весь день лежать п’янi, як чiп. Незважаючи на це, вони пiдтримують мiж собою взаемини своерiдного темного братерства, причому iх об’еднуе саме презирство та ненависть до навколишнього свiту, наче вони належать до якоiсь iншоi й явно кращоi для них сфери життя. Їхня зовнiшнiсть, особливо цi виряченi очi, (ще нiкому не доводилося бачити, щоб бодай один раз вони моргнули) самi по собi дуже вiдштовхують, а голоси тим бiльш огиднi. Страх бере, коли чуеш iхнi спiви у церквах ночами, й особливо пiд час iхнiх головних свят або чогось на кшталт урочистих зборiв, якi влаштовуються двiчi на рiк – 30 квiтня та 31 жовтня. При всьому цьому вони обожнюють воду i люблять купатися як у рiчцi, так i в гаванi. Особливою популярнiстю користуеться плавання наввипередки до Рифу Диявола (причому, схоже, буквально кожен готовий брати участь у таких вельми непростих змаганнях). Коли ж мова заходить про цих людей, то маються на увазi вiдносно молодi iхнi представники; щодо людей похилого вiку, – то на них i зовсiм страшно дивитися. Інодi, правда, бувають i серед них винятки, себто коли в iхнiй зовнiшностi немае абсолютно жодних вiдмiнностей порiвняно зi звичайними людьми (наприклад, у того ж таки портье в готелi). Багато хто пробуе дотумкати, що вiдбуваеться з отими лiтнiми людьми, i чи не е «iнсмутська зовнiшнiсть» такою собi своерiдною ознакою якогось захворювання, яке з вiком охоплюе людину все бiльше. Природно, що лише дуже рiдкiсна недуга здатна викликати з досягненням зрiлостi настiльки великi та глибокi змiни у самiй структурi людського тiла, в тому числi деформацii кiсток черепа. Однак навiть спостерiгаючи настiльки незвичнi наслiдки таемничоi хвороби, аж нiяк не можна зробити висновки, якi наслiдки вона мае для людського органiзму загалом. При цьому молодий продавець вiдверто заявив, що скласти бiльш-менш цiлiсне уявлення з цього приводу вкрай складно, адже нiкому ще не вдавалося (незалежно вiд того, скiльки часу прожив у Інсмутi) встановити особистi стосунки з кимось iз мiсцевих. На його глибоке переконання, багато хто з них ззовнi ще жахливiшi або навiть страшнiшi за тих, хто хоча б iнколи з’являеться на людях. Тих узагалi тримають замкненими в особливих примiщеннях. Інодi до людей долинають реально незвичнi та моторошнi звуки. Подейкують, що портовi халупи, розташованi на пiвнiч вiд рiчки, сполученi мiж собою пiдземними коридорами, що дозволило перетворити iх на справжнiсiнький «мурашник» для таких жахливих почвар. Неможливо навiть припустити, що за чужорiдна кров (якщо, звiсно, справа саме в нiй) тече в iхнiх жилах i чому вони стають саме такими. Були випадки, коли вони зумисне приховували своiх старих, якщо до iхнього будинку навiдувалися рiзнi урядовi чиновники iз зовнiшнього свiту. За словами мого спiврозмовника, немае жодного сенсу розпитувати самих аборигенiв про все, що пов’язане з цим мiсцем. Єдиний, хто iнодi встрявав у такi балачки, був старий (хоча i виглядав цiлком нормально) дiдуган, котрий жив у халупi на пiвнiчнiй околицi мiста i гаяв свiй час, швендяючи неподалiк вiд пожежноi станцii. Цьому сивому стариганю, котрого звали Зедок Аллен, було дев’яносто шiсть рокiв, i крiм того, що розум його, схоже, з роками помiтно ослаб, ранiше вiн мав славу вiдчайдушного гультяя. Це був напрочуд дивний i дуже обережний iндивiд, котрий до того ж постiйно озирався, наче чогось або когось боявся, i в тверезому станi категорично вiдмовлявся балакати з будь-яким чужинцем. Однак вiн був майже не в силах встояти перед частуванням на дурняк, а коли напивався, бувало, пускався в спогади i свистячим шепотом описував деякi фантастичнi iсторii зi свого життя. Втiм, з подiбних балачок можна було вицiдити хiба дещицю iнформацii, що заслуговуе на увагу, позаяк усi його iсторii дуже скидалися на марення причинного, що буяе загадковими й уривчастими натяками на неймовiрнi дива та жахи, якi могли бути народженi лише його власною нездоровою уявою. Пияковi нiхто не вiрив, i до того ж мiсцевим жителям дуже не подобалося, що захмелiлий часто теревенить iз чужинцями, а тому з’являтися з ним на людях, i тим бiльше – в присутностi стороннiх, вдаватися до якихось розпитувань було вельми небезпечно. Можливо, саме вiд нього i походили всi цi дикi чутки та плiтки, якi ось уже багато рокiв бентежили люд, котрий заселяв Інсмут. Окремi «прийшлi» мешканцi мiста час вiд часу також кидали розрiзненi, малозрозумiлi та двозначнi фрази подiбного змiсту, немов натякаючи на те, що насправдi знають набагато бiльше, нiж кажуть. А тому було цiлком iмовiрно, що мiж розповiдями старого Зедока та потворними аборигенами Інсмута iснував якийсь цiлком реальний зв’язок. Решта мешканцiв мiста нiколи не виходили з дому пiсля настання темряви просто тому, що такi були правила. На додачу тутешнi вулицi були настiльки брудними та запущеними, що навряд чи котрiйсь нормальнiй людинi спаде на гадку думка волочитися по них нiчноi години. Щодо дiловоi активностi, то краще прямо визнати: та кiлькiсть риби, з якою поверталися рибалки, була просто вражаючою, хоча iм самим це з кожним роком ставало все менш вигiдно, оскiльки цiни продовжували падати i зростала конкуренцiя з боку великих пiдприемств-постачальникiв. Головним же бiзнесом мiста залишалася, природно, золотоочисна фабрика, комерцiйний офiс якоi розмiстився всього за кiлька десяткiв метрiв вiд того мiсця, де ми з молодим бакалiйником пiдтримували нашу бесiду. Самого старого Марша теперiшне поколiння мiстян нiколи не бачило, хоча вiн i виiжджав часом на виробництво, сидячи в закритiй i щiльно зашторенiй машинi. Поширювалася цiла купа чуток щодо того, як виглядае Марш тепер. Колись вiн мав славу мало не чепуруна, i люди стверджували, що вiн i зараз носить допотопний едвардiанський костюм, достатньо вдало пiдiгнаний до його теперiшньоi, вкрай потворноi фiгури. Багато рокiв в офiсi всiм порядкували його сини, але останнiм часом i вони волiли не з’являтися на людях, залишивши провадити справи представникам молодшого поколiння родини. Зовнi сини та доньки Марша помiтно змiнилися, особливо старшi, i казали, що iхне здоров’я з кожним роком пiдупадае. Одна з доньок Марша була вкрай огидна, схожа на рептилiю жiнка, котра в надлишку чiпляла на себе всiлякi химернi коштовностi, виготовленi явно в тих же традицiях, що i загадкова тiара з музею в Ньюберiпортi. Моему спiврозмовнику також не раз доводилося бачити на нiй такi прикраси, якi, на думку оточуючих, були частиною якогось старовинного скарбу – чи то пiратського, чи й зовсiм пекельного. Священики й iншi церковнi служителi (або як вони там себе називали) в особливих випадках натягали собi на голови подiбнi прикраси, хоча рiдко кому вдавалося зустрiти такi речi в щоденному життi. Взiрцiв таких коштовностей молодий бакалiйник особисто не бачив, хоча, за словами iнших людей, iх аборигенам не бракувало. Маршi, так само як i трое старовинних мiсцевих родiв – Вейти, Джiлмени й Елiоти, – вели пiдкреслено вiдокремлений спосiб життя. Мешкали вони в величезних будинках на Вашингтон-стрит, причому дехто з них – тi, хто були зовнi найпотворнiшi та найогиднiшi, – нiколи не з’являлися на людях i постiйно перебували в прихованих вiд стороннiх очей притулках. Час вiд часу надходили повiдомлення про смерть того чи iншого члена якоiсь iз цих старовинних династiй. Попередивши мене щодо того, що багато мiських покажчикiв i написiв уже зовсiм непридатнi, а то i зовсiм кудись подiлися, молодик люб’язно погодився накреслити менi якусь подобу плану мiста, вказавши на ньому основнi пункти, якi могли б привернути мою увагу. Ледве глипнувши на це, я вiдразу ж уторопав, наскiльки неоцiненну допомогу може надати менi навiть така iмпровiзована мапа, i тут же зi словами щироi вдячностi сховав ii до кишенi. Із сумнiвом поставившись до кулiнарних смаколикiв тутешнього ресторану, я обмежився тим, що купив побiльше сирних крекерiв та iмбирних пряникiв, аби трохи пiзнiше замiнити ними традицiйний ленч. Мiй план полягав у тому, щоб, потинявшись головними вулицями мiста, спробувати погомонiти з кожним, хто ще не належить до числа аборигенiв, кого зустрiну по шляху, i встигнути на восьмигодинний автобус до Архема. Саме по собi мiсто, як я вже встиг переконатися, було типовим взiрцем загального занепаду та розпаду громади, однак, не вникаючи в соцiологiчнi проблеми Інсмута, я вирiшив обмежитися оглядом його архiтектурних пам’яток. Так я i почав свою осмислену, хоча багато в чому i заплутану мандрiвку вузькими похмурими нетрями та вулицями. Пройшовши мостом i повернувши в бiк одного з бурхливих потокiв води, я опинився майже поруч iз фабрикою Марша, яка здалася менi на диво тихою як для промислового пiдприемства такою штибу. Їi будiвля стояла бiля самого краю крутого урвища поруч iз мостом i досить недалеко вiд мiсця сполучення кiлькох вулиць (колись, мабуть, була центром суспiльного життя мiста, але пiсля революцii ним стала теперiшня мiська площа). Пройшовши вузьким мостом, я потрапив у цiлковито безлюдну дiльницю, сама атмосфера якоi змусила мене мимоволi знiтитися. Просiли, а подекуди й обвалилися, притиснулися один до одного двосхилi дахи, вiдтак утворюючи химерний зубчастий вiзерунок, над яким височiв доволi непрезентабельний обезголовлений шпиль старовинноi церкви. У деяких будинках уздовж Мейн-стрит явно хтось жив, хоча основна частина обiйсть була давно покинутою. Спускаючись немощеними бiчними вуличками, я бачив численнi чорнi, зяючi вiконнi дiри занедбаних халуп, деякi з яких схилилися набiк, загрозливо нависаючи над напiвзруйнованими фундаментами. Сам по собi вигляд цих вiконних очниць був настiльки неприродний i лякливий, що менi вартувало неабиякоi хоробростi завернути в схiдному напрямку та рушити ще далi в бiк океанського узбережжя. Моторошнi вiдчуття при виглядi спорожнiлих будинкiв наростали навiть не в арифметичнiй, а швидше в геометричнiй прогресii в мiру того, як збiльшувалася кiлькiсть разюче старих споруд, що оточували мене, вiд чого створювалося враження, нiби я опинився в якомусь мiстечку цiлковитого занепаду. Один лише вигляд цих нескiнченних вулиць, просочених пусткою та смертю, в поеднаннi з масою спорожнiлих, гнилих, чорних кiмнат, вiдданих на поталу всюдисущим павукам i завiйним хробакам, мимоволi породжував атмосферу первiсного, тваринного страху та вiдрази, розiгнати яку навряд чи змогла б навiть найжиттедайнiша оптимiстична фiлософiя. Фiш-стрит була настiльки ж пустельною, як i Мейн-стрит, хоча й вiдрiзнялася вiд неi достатком примiщень складiв iз цегли та каменю, що перебували, варто сказати, в чудовому станi. Майже як двi краплi води, на неi була схожа й Вотер-стрит, iз тiею лише рiзницею, що в нiй були просторi отвори, звiдки починався шлях до портових причалiв. За весь цей час я не зустрiв жодноi живоi душi, якщо не брати до уваги рибалок, котрi сидiли вiддалiк на хвилерiзi, i не почув жодного звуку, крiм плюскоту приливних хвиль, що накочувалися на берег гаванi, та далекого гуркоту менаксетського водоспаду. Поступово мiсто починало все бiльше дiяти менi на нерви, i я, повертаючись назад через розхитаний мiст на Вотер-стрит, раз по раз нишком озирався назад. Мiст на Фiш-стрит, судячи з мапи, був зовсiм зруйнований. На пiвнiч вiд рiчки почали траплятися ознаки убогого, злиденного життя: в деяких будинках на Вотер-стрит займалися пакуванням риби; зрiдка траплялися залатанi дахи з ледь димлячими коминами; звiдкiлясь долинали розрiзненi незрозумiлi звуки, водночас подекуди стали траплятися скорченi людськi постатi, котрi ледве човгали ногами, повiльно пересуваючись брудними, немощеними вулицями. І все ж, навiть незважаючи на всi цi слабкi прояви життя, маю визнати, що на мене ця дрiбна подоба людського iснування справляла ще гнiтючiше враження, нiж навiть запустiння пiвденноi частини мiста. Одна обставина особливо рiзко впадала в вiчi: люди тут здавалися набагато зловiснiшими та вiдразливiшими, нiж у центральнiй частинi мiста. Тому я кiлька разiв спiймав себе на думцi, що перебуваю в якомусь фантастично ворожому середовищi, сутнiсть якого, однак, як i ранiше, залишалася цiлком невловимою для моеi свiдомостi. Ясно було одне: неприродна, гнiтюча напруга мiсцевих жителiв проявлялася тут яскравiше, нiж у глибинi мiста, й якщо специфiчна «iнсмутська зовнiшнiсть» була не просто вiддзеркаленням стану психiки, а справжнiсiнькою недугою, то варто припустити, що портовi райони стали просто притулком найважчих i найзапущенiших випадкiв таемничого захворювання. Одна обставина, проте, викликала у мене особливо гостре роздратування – це були тi самi розрiзненi, примарнi, нечiткi звуки, якi я чув у найнесподiванiших мiсцях. За своею логiкою вони начебто мали лунати з житлових будiвель, проте дивним чином чулися найкраще саме поблизу явно занедбаних, давно забутих споруд. Там нiби хтось безперервно чимось шкрябав, шелестiв, шарудiв, а iнколи загадково хрипiв, тому менi одразу ж пригадалися слова бакалiйника про якiсь таемничi пiдземнi тунелi. Несподiвано я мимоволi задумався про те, як же насправдi звучать голоси мiсцевих жителiв. У цьому кварталi менi ще жодного разу не довелося чути людськоi мови (хоча, вiдверто кажучи, особливого бажання для цього я й не мав). Дiйшовши лише до двох колись величних, а тепер перетворених на руiни церков на Мейн i Черч-стрит, я поквапився покинути цi мерзеннi портовi нетрi. Наступною зупинкою моеi подорожi мала б стати площа Нью-Черч-Грiн, проте менi чомусь не захотiлося знову проходити повз ту церкву, в двернiй проймi якоi я помiтив примарну постать священика чи пастора в безглуздiй сутанi та дивнiй золотiй тiарi, котрий так налякав мене. Крiм цього, бакалiйник наполегливо попереджав мене про те, що церкви i зала Ордену Дагона були саме тими мiсцями, поруч iз якими стороннiм показуватися зайвий раз аж нiяк не варто. Тому я продовжив рух по Мейн-стрит, потiм завернув у бiк центру та нарештi дiстався Нью-Черч-Грiн iз пiвночi, пiсля чого вступив на територiю добряче пошарпаного району колись аристократичних Брод, Вашинггон, Лафает та Адамс-стрит. Незважаючи на те, що цi колись виразно величнi мiськi артерii тепер перебували у вкрай занедбаному та недоглянутому станi, iхнiй оточений старими в’язами простiр все ще зберiгав залишки колишньоi гiдностi. Я блукав поглядом по обiйстях i помiчав, що багато з них перебували в старому вбогому станi, перемежовуючись iз дiлянками засмiчених пустирiв, проте в двох-трьох вiкнах, як менi здалося, я помiтив певнi ознаки життя. На Вашингтон-стрит стояла низка з чотирьох-п’яти таких будинкiв, причому кожен перебував у задовiльному станi, з дбайливо пiдстриженими газонами та садами. Найшикарнiший iз них – iз широкими, розташованими терасами квiтниками, що тяглися до самоi Лафает-стрит, як я здогадався, належав старому Маршу, горезвiсному власнику золотоочисноi фабрики. На всiх цих вулицях я не помiтив присутностi жодноi людини i чомусь пригадав, що упродовж блукання мiстом менi не траплялося на очi жодноi собаки чи кiшки. Інша обставина, яка не на жарт спантеличила мене на тлi навiть найкраще збережених i доглянутих будинкiв, – це те, що на всiх iхнiх трьох поверхах i навiть у мансардах вiкна були щiльно запнутi вiконницями. Скритнiсть i незрозумiла конспiративнiсть були, мабуть, невiд’емними рисами цього похмурого мiста забуття та смертi, хоча мене невiдступно продовжувало переслiдувати вiдчуття, що за мною буквально всюди наглядае якийсь потаемний, уважний i немиготливий погляд. Я мимоволi здригнувся, почувши триразовий удар надтрiснутого дзвона зi старовинноi дзвiницi, що розташовувалася десь лiвiше вiд мене, i тут же чiтко пригадав обриси присадкуватоi церкви, звiдки долинув цей звук. Прошкуючи по Вашингтон-стрит у напрямку рiчки, я вступив у нову зону промисловостi та торгiвлi, що колись процвiтала тут. Незабаром я побачив перед собою залишки розваленоi фабрики, потiм ще кiлька аналогiчних будiвель (у контурах однiеi з них пiдсвiдомо вгадувалися залишки залiзничноi станцii, що колись iснувала тут), а правiше – критого моста, за яким також були прокладенi рейки. Неподалiк вiд себе я побачив ще один мiст, уже звичайний. Явно ненадiйна споруда зараз була прикрашена попереджувальним транспарантом, однак я вирiшив усе ж ризикнути i знову опинився на пiвденному березi рiчки, де помiчалися ознаки бодай якогось життя. Непримiтнi особи, котрi мляво тупцяли кудись, крадькома кидали в мiй бiк кривi погляди, тодi як iншi зиркали на мене з холодною цiкавiстю. Безумовно, Інсмут ставав усе нестерпнiшим, i тому я попрямував по Пейн-стрит у бiк головноi площi в сподiваннi знайти там хоча б якийсь транспортний засiб, здатний доправити мене до Архема ще до того, як настане година вiдправлення мого зловiсного автобуса, яка здавалася менi неймовiрно далекою. Саме тодi я звернув увагу на напiврозвалену будiвлю пожежноi станцii, яка розташовувалася лiворуч вiд мене, й одразу ж помiтив стариганя з багряною пикою, кудлатою бородою, водянистими очима i в невимовному лахмiттi, котрий, теревенячи з двома вельми неохайними, але все ж не схожими на аборигенiв пожежниками, сидiв на лавi поруч iз входом. Я здогадався, що це був Зедок Аллен, той самий ненормальний, мало не столiтнiй пияк. III Мабуть, я пiддався якiйсь несподiванiй i збоченiй примсi, а може, просто поступився невiдомому менi поклику темного та зловiсного минулого (у будь-якому разi, я раптово прийняв рiшення змiнити своi дотеперiшнi плани). Спершу я мав твердий намiр обмежитися в своiх дослiдженнях винятково пам’ятниками архiтектури, хоча навiть одного цього виявилося досить, щоб у мене виникло палке бажання мерщiй забиратися з цього огидного мiста загального занепаду та розрухи. І все ж, лише поглянувши на старого Зедока Аллена, я став думати про щось зовсiм iнше, i це змусило мене мимоволi уповiльнити крок. Я був цiлком упевнений у тому, що старигань не зможе розповiсти менi нiчого нового, хiба що зробить кiлька туманних натякiв iз якихось диких, нелогiчних i неймовiрних легенд. Бiльш того – мене чiтко попередили, що зустрiч та балачки з ним можуть бути вельми небезпечними. І все ж думка про цього давнього свiдка гидкого мiського занепаду, чиi спогади тягнулися вiд рокiв колишнього процвiтання мореплавства та бурхливоi промисловоi активностi, здавалася менi настiльки спокусливою, що я просто не мiг встояти перед перспективою, що несподiвано постала передi мною. Зрештою, якими б дивними та божевiльними не здавалися тi чи iншi мiфи, вони, здебiльшого, при детальнiй перевiрцi виявляються всього лише символами або алегорiями всього того, що вiдбувалося насправдi, а старий Зедок, без сумнiву, був живим свiдком усього того, що вiдбувалося в Інсмутi та навколо упродовж останнiх дев’яноста рокiв. Коротко кажучи, цiкавiсть здолала мiркування безпеки та здорового глузду, i я з властивою молодим самовпевненiстю вирiшив, що менi вдасться-таки зiбрати розрiзненi зернята справжньоi iсторii, вiдокремивши iх вiд тiеi мiшанки словесного смiття, який, як менi здалося, випаде з утроби цього дiдугана пiд впливом добрячоi порцii вiскi. Я знав, що з ним не варто розпочинати бесiду безпосередньо тут i вiдразу, оскiльки це, безумовно, не зможуть не помiтити пожежники, i вони могли б якимось чином завадити реалiзацii моiх планiв. Замiсть цього я вирiшив заздалегiдь прихопити пляшку вiдповiдного напою (на щастя, юний бакалiйник докладно описав менi мiсце, де такоi продукцii не бракувало). Пiсля цього я намiрився з пiдкреслено безтурботним виглядом походжати неподалiк вiд пожежноi станцii в очiкуваннi того моменту, коли старий Зедок нарештi вирушить у свое чергове блукання мiстом без мети. Хлопець також сказав, що старигань вирiзняеться дивною для його вiку невгамовнiстю та рiдко сидить на одному мiсцi бiльше години, ну, може, двох. Кварта вiскi i справдi виявилася цiлком легким, хоча i недешевим здобутком, який я знайшов в якiйсь бруднiй крамничцi на Еллiот-стрит. Обличчя засмальцьованого продавця, котрий мене обслуговував, мало в собi невиразнi ознаки горезвiсноi «iнсмутськоi зовнiшностi», хоча його манери загалом були достатньо чемними та цiлком пристойними. Мабуть, уплинуло довготривале спiлкування з життелюбними покупцями, до числа яких належали водii вантажiвок, гендлярi золотом та iм подiбнi «чужинцi», котрi подекуди бували в Інсмутi. Знову повернувшись до пожежноi станцii, я побачив, що удача й справдi всмiхнулася менi: з-за рогу похмурого готелю, котрий стояв на Пейн-стрит i який, як я вже казав, називався «Джiлмен-гауз», човгав довготелесий i виснажений Зедок Аллен. Вiдповiдно до заздалегiдь розробленого плану, я привернув увагу старого тим, що жваво розмахував тiльки-но придбаною пляшкою, i незабаром виявив, що вiн змiнив свiй маршрут i тепер волочився вже десь за моею спиною, з тугою поглядаючи на заповiтну приманку. Я ж тим часом звернув на Вейт-стрит i неквапно попрямував до заздалегiдь уподобаноi глухоi дiлянки безлюдноi вулицi. Орiентуючись по саморобнiй мапi, яку менi люб’язно накреслив юний бакалiйник, я впевнено тримав курс на пiвденну частину портових споруд, яку вже мав нещастя навiдати цього дня. Єдинi, кого помiтив мiй уважний погляд, були рибалки, що сидiли на вiддаленому хвилерiзi, а за кiлька кварталiв у пiвденному напрямку я вже не бачив навiть iх. Там я розраховував знайти якусь ще збережену лавицю або щось придатне для сидiння, аби побалакати iз Зедоком Алленом. Однак ще до того, як я досяг Мейн-стрит, за моею спиною почулося хрипке, надтрiснуте: «Гей, пане!» У вiдповiдь я обернувся, дозволив дiдугану нарештi нагнати мене i запропонував хильнути з вiдкоркованоi пляшки. Продовжуючи прошкувати занедбаною пусткою, я став обережно розпитувати свого спiврозмовника. Проте незабаром виявив, що розв’язати йому язика було не так легко, як я сподiвався. Нарештi я побачив достатньо широкий отвiр мiж будинками, який провадив у напрямку причалiв мiж напiвзруйнованими цегляними стiнами, що потопали в густих заростях будячиння та iншого бур’яну. Купи порослого мохом камiння бiля самоi води здалися менi цiлком придатними для сидiння, на додачу ця мiсцина виявилася доволi надiйно прихованою вiд стороннiх поглядiв залишками солiдного складу, який колись стояв тут. Отож я мав намiр приступити до таемноi задушевноi бесiди зi старим Зедоком, а тому впевнено повiв свого супутника до замшiлих валунiв. Запах тлiну та розрухи був сам по собi вельми огидний, а в сумiшi з дурманом рибного смороду здавався i зовсiм нестерпним. Проте я твердо вирiшив усупереч будь-яким обставинам досягти намiченоi мети. До вiдходу мого вечiрнього автобуса на Архем ще залишалося близько чотирьох годин. Я пiдсовував старому жадану пляшку, а сам обмежився цiлком мiзерним сухим пайком, який мав замiнити менi традицiйний ленч. У своему частуваннi я, проте, намагався дотримуватися певноi мiри, бо не хотiв, щоб хмiльна балакучiсть Зедока переросла в тупе зацiпенiння. Приблизно через годину його небалакучiсть стала поступово танути, хоча старий, як i ранiше, на мiй превеликий жаль, ухилявся вiд будь-яких спроб спрямувати балачку до тем, пов’язаних iз Інсмутом i його вкритим мороком минулим. Вiн охоче теревенив на теми сучасного життя, продемонструвавши несподiвано глибоку поiнформованiсть у тому, про що писали газети, а також виявив явну схильнiсть до фiлософських повчань, як на сiльського мудрагеля. Отак збiгла друга година без мети, я став уже остерiгатися, що придбаноi мною кварти виявиться замало для досягнення бажаного результату, i помiркував: чи не залишити його тут, а самому збiгати ще за однiею пляшкою? Аж раптом цiлком випадково (аж нiяк не через моi наполягання) свистячий, хрипкий голос старого п’янички змусив мене присунутися до нього майже впритул i напружено вслухатися буквально в кожне вимовлене ним слово. Моя спина була обернена до моря, що тхнуло рибою, тодi як старий сидiв обличчям до нього, i, мабуть, щось привернуло до себе його блукливий погляд i змусило пильнiше вдивлятися в темну смужку невисокого Рифу Диявола, який то ховався, то раптово знову чiтко й навiть заворожливо вигулькував з-пiд хвиль. Побачене, схоже, викликало у п’янички якесь невдоволення, позаяк вiн раптом вибухнув потоком лайки, що завершився цiлком осмисленим i розумним поглядом. Старигань трохи подався вперед, схопив мене за лацкани плаща i прошипiв кiлька слiв, якi я чiтко розiбрав i запам’ятав: – Саме так усе й почалося в цьому проклятому мiсцi. З глибокоi води все й почалося… Брама пекла – в самiй безоднi, дна якоi жодним лотом не дiстати. Лише старому капiтану Обеду вдалося це здiйснити, бо змiг усе ж знайти щось таке, що виявилося навiть для нього занадто великим, чого на островах пiвденних морiв не було. У той час все у нас тут робилося абияк. Торгiвля занепадала, млини перестали давати прибуток, навiть новi. А найкращi нашi хлопцi полягли у вiйнi 1812 року або загубилися разом iз бригом «Елiза» чи баржею «Рейнджер», що Джiлмену належали. В Обеда Марша було три кораблi – бригантина «Колумбiя», бриг «Геттi» i барк «Королева Суматри». Вiн був единий, хто плавав Тихим океаном i гендлював iз Ост-Індiею, хоча Есдрас Мартiн на своiй шхунi «Малайська наречена» ходив навiть довше – аж до самого двадцять восьмого року. Нiхто тодi не мiг тягатися з капiтаном Обедом. О, старе сатанинське порiддя! Ха-ха! Я пам’ятаю ще тi часи, коли вiн проклинав наших хлопцiв за те, що ходять у християнську церкву й узагалi терпляче та покiрно несуть свiй хрест. Любив повторювати, що iм слiд знайти собi кращих богiв, як тi, котрi в Індii живуть. І тодi боги, нiбито в обмiн на поклонiння, принесуть багато риби i по-справжньому вiдгукнуться на нашi благання. Метт Елiот, його перший напарник, надмiру балакучий, був проти того, щоб хлопцi вдалися до поганства. Багато розповiдав про острiв на схiд вiд Таiтi, на якому повно всiляких кам’яних руiн, таких старих, що й свiт ще не бачив. Подiбно до тих, що лежать у Понапе (це в Мiкронезii), але лише з рiзьбленими мармизами, схожими на тi, що на островi Пасхи. І ще там був один маленький острiвець, пiсля вулкана залишився, i на ньому також залишилися руiни, тiльки рiзьба там уже iнша була, а руiни всi такi, немов давним-давно пiд водою перебували, i картинки, рiзьбленi на них, – суцiльнi чудовиська; всi химерно порiзанi… Так от, той Метт торочив, що тамтешнi мешканцi виловлюють стiльки риби, скiльки iхня утроба вмiстити може. А ще всi носять золотi браслети, якiсь брязкальця, а на головах химернi прикраси – золотi, на кшталт тих, що знайшли на руiнах на тому маленькому островi. Чи то рибо-жаби, чи то жабо-риби, але всi в рiзних позах i взагалi випростанi, як люди. І неможливо було дiзнатися у них, звiдки вони все це взяли. Матроси ж усе дивувалися, як це вони можуть стiльки риби наловити, коли навiть на сусiдньому островi ii немае. Метт довго мiзкував над цим, i капiтан Обед також. Останнiй помiтив ще тодi, що багато молодикiв iз цього острова раптом кудись зникають. А людей похилого вiку там узагалi майже немае. І ще йому здалося, що багато хто з тамтешнiх хлопцiв якiсь дивнi пики мають, навiть гiршi за тубiльцiв-канакiв[2 - Канаки – корiннi народи Меланезii, якi проживають у Новiй Каледонii, де становлять 45 % населення.]. Та потiм Обед все ж дiстався до правди. Не знаю, як вiн це зробив, але пiсля цього став крамарювати з ними в обмiн на тi золотi штукенцii, що вони носили. Дiзнався, звiдки вони всi родом, i чи не можуть принести ще таких же золотих прикрас. Аж врештi почув вiд них iсторiю про iхнього старого вождя Велекеа (так вони його називали). Нiхто не мiг, за винятком капiтана Обеда, дiстатися до цих жовтолицих чортiв, i лише вiн мiг читати iхнi душi, як книжки. Хе-хе! Нiхто тепер менi не вiрить, коли про це розповiдаю, та й ви, також, мабуть, не повiрите, хоча, бачу, маете таке ж гостре око, як було в Обеда. Шепотiння старого стало майже нечутним, але мене всерединi аж телiпало вiд його зловiсних i, здавалося, цiлком щирих слiв, хоча я й тямив, що все це могло здаватися маячнею пияка. – Так от, сер, Обед дiзнався, що там були такi люди, котрих на Землi ще нiхто не бачив. А навiть якщо хтось i почуе про них, все’дно нiзащо не повiрять. Схоже на те, що тi ж канаки (або як iх там звали) вiддавали своiх хлопцiв i дiвчат у жертву якимось iстотам, якi жили пiд водою, натомiсть отримували, чого душа забажае. А зустрiчалися вони з цими iстотами на маленькому островi, де були тi руiни, малюночки з рибо-жабами на цих iстот схожi. Й узагалi – це з них малювали. Може, вони були чимось на кшталт морських людей, вiд яких походять усi цi байки про русалок. Пiд водою у них буцiмто були всiлякi мiста, а цей острiв вони якось пiдняли з дна моря. Схоже, в кам’яних будинках ще мешкали якiсь живi iстоти, коли острiв так раптово пiднявся на поверхню. Саме тому канаки й вирiшили, що тi пiд водою живуть. Побачили iх i дуже перелякалися тодi, а потiм угоду уклали, хоча давно це вже було… Цi тварюки любили, коли люди приносили iм себе в жертву. Столiттями iх хапали, але з часом забули шлях нагору. Що вони робили зi своiми жертвами – про це вам нiчого не скажу, та й Обед також, мабуть, не той чоловiк, кого про це треба питати. Але тубiльцям це все одно було вигiдно, бо коли важкi часи переживали, нiчого в них не виходило. Своiх жертв вiддавали двiчi на рiк – напередоднi травня i Дня Всiх Святих, прискiпливо та регулярно. І ще вiддавали iм якiсь рiзьбленi дрiбнички, якi самi ж виготовляли. А цi iстоти давали iм натомiсть риби досхочу, схоже, вони ii iм iз усього моря заганяли, а також золотi або дуже схожi на золотi брязкальця й усiлякi речi. Ну, так от, як я казав, вони зустрiчалися з цими iстотами на тому вулканiчному острiвцi – на каное пливли туди, прихопивши своi жертви. А назад привозили золотi прикраси. Спочатку цi iстоти нiколи не виходили на головний острiв, але з часом i туди стали навiдуватися. Схоже на те, що iм дуже хотiлося порiднитися з мiсцевими тубiльцями – навiть разом стали веселитися на великi свята – напередоднi травня i Дня Всiх Святих. Розумiете, схоже на те, що вони можуть жити, як у водi, так i на суходолi – амфiбii (так, здаеться, це називаеться). Канаки сказали iм, що хлопцi з iнших островiв можуть перебити iх, якщо дiзнаються про всi цi справи, але тi сказали, що iм байдуже i що вони, якщо заманеться, можуть самi знищити всю людську расу подiбно до того, як одного разу це здiйснили якiсь Старiйшини, ким би вони там не були. Але зараз iм цього не треба, тому й поводяться собi спокiйно, коли хтось припливае на острiв. Коли справа дiйшла до спарювання з цими рибо-жабами, то канаки спочатку пручалися, але потiм дiзналися щось таке, вiд чого iнакше поглянули на цю справу. Начебто з’ясувалося, що люди нiбито завжди були спорiдненi з морською звiриною, що й людина колись вийшла з моря, тому треба влаштувати всього лише невеличку операцiю, щоб усе повернулося на своi мiсця. Вони й сказали канакам, що якщо потiм з’явиться потомство, то спочатку, поки молоде, воно буде схоже на людей. А з часом стануть усе бiльше схожими на цих iстот, поки нарештi зовсiм не подадуться пiд воду, щоб навiчно жити там. І найважливiше в усьому цьому те, що як тiльки вони стануть рибами i будуть жити пiд водою, то перетворяться на безсмертних. Й iстоти цi самi по собi буцiмто нiколи не вмирали, хiба що iх убивали в якiйсь сутичцi. Ну, так от, сер, схоже на те, що Обед якось дiзнався, що в жилах цих канакiв тече риб’яча кров вiд цих глибоководних iстот. Коли вони старiли й у них починали з’являтися «риб’ячi» ознаки, то бiльше не виходили на люди, поки не наставав час, коли вони назавжди могли жити в морi. Були серед них i тi, хто не так помiтно був схожий на тих iстот, а дехто й узагалi нiколи не досягав тiеi стадii, щоб пiти пiд воду, але з основною частиною вiдбувалося саме те, що й казали цi iстоти. Тi, хто народжувалися схожими на риб, видозмiнювалися дуже швидко, а тi, хто були майже, як люди, iнодi доживали на островi до сiмдесяти рокiв i навiть бiльше, хоча часом i вони спускалися пiд воду, щоб, як то кажуть, потренуватися в плаваннi. Тi, хто назавжди спускалися пiд воду, iнодi поверталися, щоб навiдати тих, хто залишився на суходолi, й iнодi виходило, що людина розмовляе зi своiм прапра… – одне слово, древнiм прадiдом, котрий покинув землю кiлька столiть тому. Пiсля цього всi вони забули, що таке смерть, хiба що гинули у вiйнах iз племенами сусiднiх островiв, та й про пожертви пiдводним богам. Або хiба ще коли отруйна змiя вкусить чи чума яка вразить, перш нiж вони встигнуть спуститися пiд воду. Загалом, стали вони чекати, коли ж iз ними станеться перетворення, яке насправдi виявилося не таким уже й страшним. Просто помiркували та вирiшили, що те, що набували, набагато цiннiше за те, що при цьому втрачали. Та й сам Обед, як я втямив, також дiйшов такого ж висновку, коли гарненько помiзкував над iсторiею, яку розповiв iм той Велекеа. Що ж до останнього, то вiн був одним iз небагатьох, у кому зовсiм не було риб’ячоi кровi, бо належав до королiвського роду, який одружувався лише з такими ж шляхетними особами iз сусiднiх островiв. Велекеа показав i роз’яснив йому багато заклять i ритуалiв, якi треба здiйснювати, коли маеш справу з морськими iстотами, а також показав декотрих парубкiв у селi, котрi вже почали поступово втрачати людську подобу. Але самих тварин, якi в морi живуть, не показав жодного разу. Наприкiнцi вiн подарував йому якусь смiшну штукенцiю (на кшталт чарiвноi палички чи що), зроблену зi свинцю або чогось подiбного, i сказав, що за ii допомогою можна буде приманювати рибу, звiдки заманеться. Вся суть полягала в тому, щоб кинути ii у воду та промовити потрiбне закляття. Велекеа дозволив користуватися нею по всьому свiту, й якщо комусь десь знадобиться риба, то зможе будь-якоi митi наловити ii стiльки, скiльки захоче. Метту вся ця iсторiя дуже не сподобалася, i вiн хотiв, аби Обед тримався подалi вiд цього острова. Але капiтан тодi вже запав на цю затiю, оскiльки виявив, що може задешево скуповувати золото, причому в такiй кiлькостi, що доведеться зайнятися цим бiзнесом усерйоз. Так тривало багато рокiв поспiль, i Обед отримав стiльки золота, що навiть змiг побудувати свою фабрику саме на тому мiсцi, де був старий млин Вейта. Вiн вирiшив не продавати золото в тому виглядi, в якому воно до нього потрапляло, тобто в цих цяцьках, оскiльки могли виникнути усiлякi питання. І все ж члени його екiпажу iнодi продавали потай якусь дрiбничку, хоча вiн i взяв з них слово мовчати. Та й сам iнодi дозволяв своiм жiнкам щось носити, лише вибирав, щоб було схоже на людськi прикраси. Так от, усе тривало до тридцять восьмого (менi тодi було сiм рокiв), коли Обед виявив, що вiд тих острiв’ян майже нiкого не залишилося. Схоже на те, що люди з iнших островiв вiдчули, звiдки вiтер дме, i вирiшили взяти все це пiд свiй контроль. Хтозна, може, вони й прибрали всi тi чарiвнi знаки, якi, як казали самi морськi iстоти, були для них важливiшими понад усе. Люди вони були побожнi, а тому не залишили там каменя на каменi – нi на головному островi, нi на маленькому вулканiчному острiвцi, крiм хiба лише найбiльших руiн, до яких i пiдступитися було важко. У деяких мiсцях там потiм знаходили такi маленькi камiнчики, нiби талiсмани чи що, а на них намальовано було те, що зараз називають, здаеться, свастикою. Може, це були знаки самих Старiйшин. Усi хлопцi того племенi розiйшлися хто куди, вiд золотих речей також жодних слiдiв не залишилося, а про самих цих канакiв навiть словом боялися обмовитися. Взагалi стали торочити, що на тому островi нiколи не було якихось людей. Для Обеда все це, певна рiч, було страшним ударом – бачити, як занепало все його махлярство. Та й по всьому Інсмуту рикошетом вiдбилося, бо за часiв мореплавства якщо капiтану жилося добре, то i команда почувалася незле. Бiльшiсть морякiв зовсiм зажурилися i стали списуватися на берег. Але й там пуття було мало, бо риболовля занепадала, та й млини, можна сказати, майже не працювали. Ось тодi Обед i став паплюжити всiх i проклинати на чому свiт стоiть за те, мовляв, що вiрили в свого християнського Бога, та щось не дуже вiн iм допомiг за це. А потiм узявся розповiдати iм про iнших людей, котрi молилися iншим богам, а за те отримували все, що душi було миле. І ще сказав: якщо знайдеться гурт кремезних хлопцiв, котрi погодяться пiти за ним, то вiн спробуе зробити так, аби знову з’явилися i золото, i риба. Звiсно, вони плавали з ним на «Королевi Суматри», бачили тi острови i тому петрали, про що мова. Спочатку iм не дуже хотiлося зустрiчатися з тими iстотами, про яких вони стiльки чули. Але оскiльки самi вони нiчого до пуття не знали, то поступово стали вiрити Обеду та питати його, що треба зробити, щоб усе стало, як i ранiше, щоб iхня вiра принесла iм те, чого прагнули. У цьому мiсцi дiдуган зовсiм стих, став щось майже беззвучно бурмотiти собi пiд нiс i впав у стан напруженоi та явно боязкоi задуми. Час вiд часу вiн тривожно поглядав собi через плече, а iнодi спрямовував нервовий погляд у бiк чорного рифу, що маячив вiддалiк. Я спробував було заговорити з ним, але той нiчого не вiдповiв, i я збагнув, що треба дозволити йому допити пляшку. Як не дивно, мене страшенно зацiкавили всi цi божевiльнi небилицi, оскiльки, як менi здавалося, вони вiддзеркалювали вульгаризованi алегорii, що грунтувалися на всiх життевих перипетiях Інсмута, а в подальшому, прикрашенi багатою уявою, пiдкрiплювалися уривками зi старовинних легенд. Звiсно, я й на секунду не допускав думки про те, що його розповiдь мала пiд собою якесь реальне пiдгрунтя. І все ж варто було визнати, що ця розповiдь була наповнена цiлком непiдробним жахом, бодай iз тiеi простоi причини, що в нiй згадувалися дивнi ювелiрнi прикраси, настiльки явно схожi на зловiсну тiару, яку я бачив у Ньюберiпортi. Можливо, цi коштовностi справдi привозили з якогось далекого й усамiтненого острова, й аж нiяк не можна було виключати, що автором усiх цих диких подробиць був не мiй пияк, а сам покiйний капiтан Обед. Я простягнув Зедоковi пляшку, i вiн видудлив ii до останньоi краплi. Менi було дивно спостерiгати, що алкоголь, схоже, анiтрохи не хапав старого, оскiльки в його голосi зовсiм не вiдчувалося характерних для закоренiлих п’яниць глухих, хрипких ноток. Вiн облизав горлечко пляшки i сховав ii до кишенi, пiсля чого став кивати i щось ледь чутно нашiптувати собi пiд нiс. Я схилився ближче до нього, намагаючись упiймати хоч слово, i менi здалося, що пiд густими пожовклими вусами промайнуло щось подiбне до сардонiчноi посмiшки. Вiн i справдi щось казав, i менi вдалося якось розчути все, що вiн бурмотiв: – Бiдний Метт… вiн завжди був проти цього… намагався перетягнути хлопцiв на свiй бiк, а потiм у розмовах iз пастором… все було даремно… спочатку вони прогнали з мiста протестантського священика, а потiм i методистського. З того часу я жодного разу не бачив нашого несамовитого Бебкока, котрий заправляв парафiянами-баптистами. О, Господи, ще дочекаються вони гнiву твого! Сам я тодi ще зовсiм малюком був, але все одно бачив i чув усе, що там дiялося. Дагон i Ашторет – Сатана i Вельзевул… Ідоли Канаану та фiлiстимлян… страхи вавилонськi… Мене, мене, текел, уфарсiн… Вiн знову замовк, i за поглядом його водянистих очей я збагнув, що спирт таки брав свое – старий уже був п’янючий як чiп. Однак варто було менi легенько поторсати його за плече, як той iз несподiваною жвавiстю обернувся до мене i знову взявся бурмотiти щось майже нерозбiрливе: – Ну що, не повiрили менi, егеж? Хе-хе-хе, але тодi скажiть, друже, навiщо капiтан Обед i двадцятеро його хлопцiв взяли собi звичку плавати глухими ночами до Рифу Диявола i хором виспiвувати там своi пiсеньки, та так гучно, що за вiдповiдного вiтру iх можна було навiть почути в мiстi? Ну що, зможете менi на це вiдповiсти? І ще скажiть, навiщо вiн завжди кидав у воду якiсь важкi предмети, причому по iнший бiк рифiв, на глибинi, де iхня пiдводна частина спадае в безодню, та таку, що ще нiкому не вдавалося дна дiстати? Спитаете, що вiн зробив iз тiею свинцевою штукенцiею, яку йому дав Велекеа? Що скажете, юначе? І що вони там репетували, коли збиралися напередоднi травня i ще напередоднi Дня Всiх Святих, га? І чому новi церковнi пастори, колишнi матроси, носять своi дивовижнi шати та натягають на голову всякi золотi прикраси на кшталт тих, що привозив капiтан Обед? Що зможете на все це менi вiдповiсти? Зараз його водянистi очi зиркали на мене майже вороже, палаючи манiакальним блиском, а брудна сива борода навiть виблискувала, немов наелектризована. Старий Зедок, схоже, зауважив, як я мимоволi вiдсахнувся, бо тут же зловiсно захихотiв: – Хе-хе-хе! Ну що, починаете мiзкувати? Може, хотiли б опинитися на моему мiсцi в тi днi, коли я ночами видивлявся у море, стоячи на даху свого будинку? І потiм, скажу я вам, маленькi дiти завжди люблять пiдслуховувати, тому я був у курсi всього, про що подейкували в тi часи, що торочили про капiтана Обеда i тих хлопцiв, котрi плавали на риф! Хе-хе-хе! А що ви скажете про ту нiч, коли я потай узяв старий батькiвський бiнокль на дах i побачив, що весь риф усiяний якимись блискучими iстотами, якi, як тiльки зiйшов мiсяць, одразу ж пострибали у воду? Обед iз хлопцями тiльки ще пливли на човнi, а тi тварюки вже зiстрибнули у воду, причому з iншоi, глибоководноi сторони рифу, i бiльше не повернулися… Що б ви сказали, якби самi опинилися на мiсцi цуценяти, який бачив усi цi постатi, що зовсiм не були людськими?.. Ну, як вам це?.. Ха-ха-ха!.. У старого, схоже, починалася iстерика, а мене раптом стало телiпати вiд тривоги, що незрозумiло звiдки нахлинула на мене. Потiм вiн опустив свою криву лапу менi на плече, й я втямив, що вiн також вiдчайдушно тремтить, причому аж нiяк не вiд нестримних веселощiв. – Уявiть собi, що однiеi ночi ви бачите, як Обед подався до рифу на своему човнi, навантаженому чимось великим i важким. А наступного дня всi дiзнаються, що з одного будинку зник молодик. Гей! Чи бачив хто хоча б раз пiсля цього Гiрема Джiлмена чи Нiка Пiрса, або Луелла Вейта, чи Едонiрама Саузвiка, або Генрi Гаррiсона? Ехе-хе… Цi iстоти спiлкувалися за допомогою знакiв, якi подавали руками… а руки, схоже, спритнi були… Так от, сер, саме тодi Обед i став знову витикатися на люди. Люди бачили на трьох його доньках такi прикраси, яких у них нiколи не було, та й димок став курiтися над його фабрикою. Іншi хлопцi також розкошували – риби в гаванi стало, хоч греблю гати, i бачили б ви, якi пароплави з вантажем ми споряджали перед iхньою вiдправкою до Архема, Ньюберiпорта та Бостона. Саме тодi Обед знову вiдновив стару залiзницю. Кiлька рибалок iз Кiнгспорта почули про небаченi улови тутешнiх хлопцiв i навiдалися сюди на своему шлюпi. Та тiльки згодом всi вони кудись зникли, i з того часу iх бiльше нiхто не бачив. Ось тодi нашi хлопцi й органiзували отой «Езотеричний орден Дагона», купивши для нього будiвлю староi масонськоi ложi… Хе-хе-хе-хе… Метт Елiот був масоном i заперечував проти того, щоб будинок продавали iм, але незабаром i вiн кудись завiявся. Пам’ятаете, я казав, що спочатку Обед нiчого не хотiв змiнювати в життi острiв’ян-канакiв? Гадаю, що спочатку у нього i на гадцi не було займатися якимось схрещуванням iз цим племенем, – йому не треба було вирощувати людей, котрi пiдуть пiд воду заради безсмертного життя. Все, що йому було треба, – це золото, за яке вiн був готовий платити навiть бiльшу цiну. А тi, iншi, також начебто якийсь час цим обмежувалися… Сорок шостого в мiстi, проте, стали над дечим замислюватися. Занадто часто стали зникати люди, дуже вже дикi стали читати проповiдi на недiльних збiговиськах i надто багато балачок велося про той риф. Здаеться, й я також доклав до цього свою руку – розповiв членовi мiськоi управи про те, що бачив iз даху свого будинку. Якось вони, тобто Обед та його хлопцi, органiзували на рифi щось на кшталт сходин, i до мене долинула якась стрiлянина, яку вели мiж кiлькома човнами. Наступного дня Обед i ще тридцять двое його людей опинилися у буцегарнi, а всi навколо подейкували, в чому там рiч i яке звинувачення iм можуть висунути. Ісусе Христе, якби хоч хтось змiг зазирнути наперед!.. Бодай на кiлька тижнiв, упродовж яких нiхто не зникав i нiкого не кидали в море. Зедок усе бiльше виявляв ознаки страху й утоми. Тому я дав йому можливiсть трохи перепочити, хоча мимохiдь iз тривогою зиркав на годинник. Наближався час припливу, i посилене шелестiння хвиль, здавалося, частково привело його до тями. Особисто я був навiть радий цьому, позаяк сподiвався, що на великiй водi не так рiзко буде вiдчуватися огидний запах риби. Тим часом я знову став уважно дослухатися до його шепотiння. – Тiеi жахливоi ночi… я побачив iх. Я знову опинився на своему даху… iхне скупчення… мало не цiлi юрмиська вкривали своiми тiлами поверхню всього рифу, а потiм попливли через гавань у бiк гирла рiчки Менаксет… Боже, що творилося тiеi ночi на вулицях Інсмута!.. Вони гупали в нашi дверi, але батько не вiдчиняв… Юрби вмираючих… пострiли та зойки… лемент на старiй площi та центральному майданi в Нью-Черч-Грiнi – ворота в’язницi розчахнутi… якась вiдозва… чи зрада… все це назвали чумою, коли люди увiйшли досередини та виявили, що половини наших хлопцiв бракуе!.. Нiхто не врятувався, лише тi, хто були з Обедом, i ще тi iстоти, або ким там вони були… А потiм усе заспокоiлося, хоча бiльше свого батька я нiколи не бачив… Старий важко сапав, чоло його вкрилося рясним потом, рука, що стискала мое плече, напружилася. – На ранок усе прояснилося, адже пiсля них залишилися слiди… Обед узяв усе пiд свiй контроль i повiдомив, що мае намiр багато що змiнити… Сказав, що iншi також будуть молитися з ними призначеноi години, а в деяких будинках з’являться – як вiн iх назвав – гостi… Їм хотiлося змiшатися з нашими людьми, як вони вчинили з канаками, i нiхто не мiг зупинити iх. Далеко зайшов цей Обед… немов зовсiм сказився. Торочив, що вони принесуть нам усе – рибу, скарби. Але й ми мусимо дати iм усе, чого забажають… Зовнi нiби нiчого й не змiнилося, тiльки нам доводилося поводитися з цими чужинцями зовсiм сумирно, якщо, звiсно, хотiли жити. Усiм нам довелося присягнутися на вiрнiсть Орденовi Дагона… А потiм настала черга другоi та третьоi присяг, якi дехто з нас також склали. За все це вони могли надати якусь послугу або нагородити чимось особливим – золотом або чимось iще. Та чинити опiр iм було марно – адже iх там, пiд водою, цiлi орди. Зазвичай вони не пiдiймалися на поверхню i не чiпали людей, але якщо щось спонукало iх до цього, то впоратися з ними не було змоги. Ми не дарували iм рiзьблених амулетiв, як це робили тубiльцi з пiвденного моря, адже не знали, що iм треба, бо канаки не вiдкривали нi перед ким своiх таемниць. Вiд нас вимагали лише регулярно приносити iм когось у жертву, постачати всiлякими дикими дрiбничками та ще давати притулок у мiстi – тодi вони були готовi дати нам спокiй. І ще вони ненавидiли стороннiх, чужинцiв, аби чутки про них не просочилися за межi мiста. Новiй людинi спершу треба було помолитися за них. Так усi ми й опинилися в цьому Орденi Дагона. Зате дiти нiколи не вмирали, а просто поверталися назад, до матерi Гiдри та батька Дагона, вiд яких ми всi колись народилися… Іа! Іа! Ктулху фгтфнг! Ф’тглуi мглв’нафг Ктулху Р’льег вгаг-нагл фгтанг… Старий Зедок швидко впадав у стан прострацii, а я продовжував сидiти, затамувавши подих. Нещасний старигань – до яких галюцинацiй довiв його хмiль, i до всього ще й це навколишне запустiння, розвал i хаос, розтрощивши настiльки багатий на вигадки розум! Незабаром вiн застогнав, i по його поораних глибокими зморшками щоках заструменiли сльози, що губилися в густiй бородi. – Боже, що ж довелося менi побачити вiдтодi, коли я був п’ятнадцятирiчним хлопчаком! Мене, мене, текел уфарсiн! Як зникали люди, як вони вкорочували собi життя… Коли чутки про це досягали Архема, Іпсвiча та iнших мiст, там вважали, що ми тут усi з глузду з’iхали, ось як ви зараз вважаете, що я також збожеволiв… Але, Боже милий, що менi довелося побачити за свое життя! Мене б уже давно порiшили за все те, що знаю, однак я встиг промовити другу присягу Дагона, тому мене не можна чiпати, якщо тiльки iхнiй суд не визнае, що я свiдомо розповiв про те, що знаю… Але третю присягу я не складу – швидше здохну, нiж зроблю це… А потiм, приблизно коли почалася громадянська вiйна, стали пiдростати дiти, якi народилися пiсля того сорок шостого року, так, дехто з них… Я тодi дуже перелякався i нiколи бiльше пiсля тiеi жахливоi ночi не пiдглядав за ними i бiльше нiколи iх не бачив, адже за все життя всього надивився. Нi, жодного разу бiльше не бачив нiкого. А потiм пiшов на вiйну, й якби менi вистачило тодi клепки, то нiзащо б не повернувся в цi мiсця! Подався б потiм свiт за очi куди подалi… Але хлопцi написали менi, що справи йдуть загалом незле. Це, мабуть, тому, що пiсля шiстдесят третього в мiстi постiйно перебували урядовi вiйська. А як тiльки вiйна скiнчилася, знову настали лихi часи. Люди стали розбiгатися – млини не працювали, магазини закривалися, судноплавство припинилося, гавань немов задихалася, залiзниця також зупинилася. Але вони… вони нiколи не переставали плавати вгору й униз рiчкою, туди-сюди, постiйно прибуваючи зi свого проклятого сатанинського рифу – i з кожним днем усе бiльше вiкон забивали, а з будинкiв, в яких начебто нiхто не мав жити, лунали якiсь звуки… Люди з iнших мiсць часто розповiдають про нас усiлякi бздури – та й ви також, якщо послухаеш вашi запитання, либонь, iх чули. Подейкують про всiлякi дивнi речi, якi iм начебто то там, то тут ввижаються, або про прикраси, якi невiдь-звiдки взялися i неясно з чого зробленi. Але щоразу нiхто не каже нiчого конкретного. Нiхто нiчому не вiрить. Усi цi золотi коштовностi називають пiратським скарбом, кажуть, що люди в Інсмутi хворi або взагалi не при собi. А тi, хто живе тут, також намагаються рiдше зустрiчатися з незнайомцями та чужинцями, хутко випровадити iх звiдсiля, радять менше пхати носа куди не слiд, особливо у вечiрнiй час. Собаки завжди гавкали на них, конi вiдмовлялися везти, хоча коли машини з’явилися – все нiби знову стало нормально… Сорок шостого капiтан Обед узяв собi нову дружину, яку нiхто в мiстi жодного разу не бачив. Подейкували, що вiн начебто сам не хотiв, та вони змусили, а потiм прижив вiд неi трьох дiтей: двое ще молодими кудись зникли, а третя, дiвчина, зовнi зовсiм нормальна, як усi, навiть до Європи iздила вчитися. Обед потiм видав ii за одного одуреного хлопця з Архема, котрий нi про що навiть не здогадався. Але на великiй землi з iнсмутськими хлопцями нiхто не бажае тепер мати справу. Барнаба Марш, котрий зараз керуе справами фабрики, онук Обеда i його першоi дружини, а його батько Онесiфор, старший син Обеда, – також одружився з однiею з них, причому вiдтодi ii нiхто бiльше не бачив. Зараз для Барнаби саме настав час перетворення. Повiки на очах зiмкнути вже не може, та й весь змiнюеться. Кажуть, одяг вiн ще носить, але вже скоро спуститься пiд воду. Може, вже i пробував – вони так чинять для розминки, чи щось таке, а вже потiм спускаються остаточно. На людях його не бачили вже вiсiм, а то й усi десять рокiв. Не знаю, як iз ним живе його бiдна дружина, бо вона сама родом iз Іпсвiча, а його рокiв п’ятдесят тому мало не лiнчували, коли намагався за нею упадати. Сам Обед помер сiмдесят восьмого, та й вiд наступного за ним поколiння також у живих нiкого вже не залишилося – дiти вiд першоi дружини переселилися в кращий свiт, а решта… Бозна-що… Гуркiт приливних хвиль ставав усе гучнiшим, i в мiру посилення припливу настрiй старого поступово змiнювався iз сентиментальноi сльозливостi до настороженостi, ба навiть страху. Час вiд часу вiн робив паузи у розповiдi й усе так само озирався або глипав у бiк рифу, i, незважаючи на всю абсурднiсть його оповiдi, я не мiг позбутися вiдчуття, що також подiляю його неспокiй. Затим голос пияка зазвучав голоснiше, якось пронизливiше, немов намагався за рахунок напруження голосових зв’язок хоч трохи себе пiдбадьорити. – Ну, а ви самi чому немов води у рот набрали? Як вам особисто почуваеться в такому мiстi, де все гние та розвалюеться, за забитими дверима хтось шурхоче, крекче, свистить, повзае темними льохами та горищами, а вам раз по раз хочеться озирнутися? Га? Чи подобаеться щоночi чути якесь завивання, що долинае з боку зали Ордену Дагона, i здогадуватися, якi звуки домiшуються до цього виття? До душi чути всi цi спiванки, що долинають напередоднi травня i в День Усiх Святих iз боку нашого жахливого мису? Як вам усе це? Чи вважаете, що старий зовсiм схибнувся, га? Так от, скажу вам, друже, що все це – ще не найгiрше! Зараз Зедок уже майже верещав, причому шаленi iнтонацii його голосу починали всерйоз мене лякати. – І не треба витрiщатися на мене такими очима! Я сказав Обеду Маршу, що вiн потрапить до пекла i назавжди там залишиться! Хе-хе… У пеклi, та й по всьому! І до мене йому не дiстатися, бо я нiчого такого не зробив i нiкому нi про що не розповiв… А ви, юначе?.. Гаразд, якщо ранiше нiкому не розповiдав, то вам зараз повiм! А ви сидiть спокiйно i слухайте, атож, слухай мене, синку, бо я про це ще нiкому не розповiдав… Я сказав, що пiсля тiеi ночi нiколи бiльше за ними не пiдглядав, але я все одно дещо дiзнався! Хочеш дiзнатися, що таке справжне жахiття, га? Так от, справжнiсiньке жахiття – не те, що цi морськi чорти вже зробили, а що вони лише мають намiр зробити! Вони роками приводили до мiста своi створiння, яких пiдiймали iз самих морських глибин… Останнiм часом, правда, стали трохи рiдше це робити. Будинки, що стоять на пiвнiч вiд рiчки мiж Вотер i Мейн-стрит, просто кишать ними – лише чортами i тими, кого вони притягнули за собою. І коли вони будуть готовi… точнiше, коли вони пiдготуються… Чуеш мене?! Кажу тобi, я знаю, що це за почвари, я бачив iх однiеi ночi, коли… Ег… агггг… аг! Е’аагггг… Крик дiдугана вирвався настiльки несподiвано i був наповнений таким нелюдським страхом, що я ледь не зомлiв. Його очi, спрямованi повз мене в бiк смердючого моря, були готовi буквально вилiзти з орбiт, тодi як на обличчi закарбувався жах, гiдний персонажа грецькоi трагедii. Кiстлява рука стариганя iз жахливою силою вп’ялася менi в плече, але вiн сам навiть не ворухнувся, коли я також обернувся, щоб поглянути, що ж таке вiн там уздрiв? Менi здалося, що я не бачу нiчого особливого. Хiба що смуга припливноi хвилi в одному мiсцi трохи оголилася i немов раптово затягнулася дрiбними брижами, тодi як хвилi, що оточували ii, були однаково рiвними та гладенькими. Але тепер уже сам Зедок гарячково затряс мене, й я обернувся, щоб побачити, в яку маску трагiчного жаху перетворилося його обличчя, i крiзь тремтливе шепотiння нарештi прорвався справжнiй голос: – Геть звiдси! Забирайся швидше! Вони побачили нас, – утiкай i рятуй свое життя! Не гай нi хвилини, бо тепер вони вже знають… Мерщiй давай драла з цього мiста… Ще одна важка хвиля вихлюпнулася на остов iснуючого колись причалу, що тепер обсипався, i негайно ж приглушене шепотiння дiдугана переросло в новий нелюдський, що студить кров, зойк: – Е… яагггг!.. Ігаааааа!.. Перш нiж я встиг хоча б трохи отямитися, вiн послабив хватку, вiдпустив мое плече й очманiло кинувся в бiк вулиць, трохи забираючи на пiвнiч, щоб обiгнути руiни стiни старого складу. Я знову глипнув на море, але тепер там уже точно нiчого не було. Вiдтак пiднявся, вийшов на Вотер-стрит i поглянув уздовж неi в пiвнiчному напрямку, хоча там, схоже, вже не залишилося й слiду Зедока Аллена. IV Чи вдасться менi описати той настрiй, який справив на мене цей епiзод – болiсний, жалюгiдний, але водночас божевiльний, якийсь гротескний, що вселяв вiдчуття непередаваного жаху? Парубок з бакалiйноi крамницi попереджав мене, що може статися щось таке. І все ж реальнiсть перевершила всi моi очiкування, викликавши в душi почуття цiлковитого сум’яття та глибокоi тривоги. Якою б наiвною не здавалася менi почута iсторiя, явна щирiсть тону та непiдробний страх Зедока передалися й менi, викликавши неспокiй, що все бiльше посилювався, злившись воедино з моею колишньою вiдразою до цього мiста i до похмуроi тiнi грiха та погибелi, що зависла над ним. Можливо, пiзнiше менi вдасться ретельно просiяти всю отриману iнформацiю та вiдiбрати з неi крихти iстини, вiдокремивши iх вiд нашарувань iсторичних алегорiй. Хоча тодi менi хотiлося лише одного – принаймнi на якийсь час викинути все це з голови. На щастя, час призначеного вiд’iзду наближався з втiшною невiдворотнiстю – мiй годинник показував чверть по сьомiй, тому я спробував налаштувати своi думки на цiлком нейтральний i практичний лад, i хутко пошкандибав пустельними вулицями в напрямку готелю, щоб забрати свiй багаж i сiсти на довгоочiкуваний автобус, який мав вирушати рiвно о восьмiй. Незважаючи на те, що золотаве свiтло втомленого лiтнього сонця надавало стародавнiм дахам iз обсипаними коминами вiдтiнку якоiсь романтичноi принади i навiть умиротворення, я чомусь раз по раз боязко озирався. Що й казати, я палав бажанням якомога швидше покинути цей пропахлий смородом та оповитий страхом Інсмут i дуже сподiвався на те, що в мiстi все ж знайдеться ще якийсь автобус, крiм того, яким керував зловiсний на вигляд чолов’яга з прiзвищем Сарджент. Утiм, незважаючи на весь свiй поспiх, я все ж iнколи озирався на всi боки i помiчав, що буквально з кожного тихого закутка вулиць, що оточували мене, вiдкривався вид на якусь примiтну архiтектурну деталь, тим бiльше що за приблизними пiдрахунками менi цiлком мало б вистачити пiвгодини, щоб подолати вiдстань, яка вiддiляла мене вiд готелю. Вивчаючи накреслену для мене бакалiйником iмпровiзовану мапу мiста та намагаючись знайти маршрут, яким менi до цього ще не доводилося скористатися, я замiсть уже знайомоi менi Марш-стрит вирiшив дiстатися до мiськоi площi iншою вулицею. Вже на пiдходi до неi я помiтив кiлька розрiзнених гуртiв якихось людей, котрi, як менi здалося, про щось потай перешiптувалися мiж собою. А потiм, досягнувши площi, я побачив, що бiля дверей «Джiлмен-гаузу» зiбралася величенька юрба ледачоi на вигляд публiки. Поки я отримував свiй багаж, вони, здавалося, не зводили з мене своiх вирячених, немиготливих очей, тому я щиро, хоча багато в чому й безпiдставно, сподiвався на те, що вони не стануть моiми супутниками в майбутнiй подорожi. Десь незадовго до восьмоi з’явився гуркотливий автобус, в салонi якого сидiло трое пасажирiв. Коли вiн зупинився, один iз хлопцiв з пiдкреслено грiзним виглядом пiдiйшов до водiя, котрий вийшов на тротуар, i пробурмотiв йому кiлька нерозбiрливих слiв. Пiсля цього Сарджент виволiк iз салону пакети з поштою та газетами i пiшов у фойе готелю, тодi як пасажири – та ж трiйця, яку я мав можливiсть спостерiгати вранцi у Ньюберiпортi – почовгали до тротуару й обмiнялися кiлькома гортанними словами з неробами, котрi стояли там, причому те, що менi вдалося почути з iхнiх реплiк, нiяк не було схоже на англiйську мову. Я пiднявся в салон i зайняв те саме мiсце, на якому iхав сюди. Проте ще до того, як менi вдалося там влаштуватися, знову з’явився Сарджент, узявся щось бурмотiти своiм хрипким, надтрiснутим i загалом доволi мерзенним голосом. Як незабаром з’ясувалося, менi страшенно не пощастило. За його словами, щось трапилося з двигуном: поки iхав iз Ньюберiпорта, все начебто було гаразд, а тепер вiн чхае i не заводиться, тому поiхати цим автобусом до Архема не вдасться. На жаль, швидко вiдремонтувати його немае можливостi, а крiм нього, в мiстi зараз немае жодного вiльного транспорту, яким можна не те що до Архема дiстатися, а й узагалi кудись виiхати за межi Інсмута. Сарджент ще якийсь час бiдкався, проте менi не залишалося нiчого iншого, як заночувати в заiздi Джiлмена. Хтозна, може, менi вдасться домовитися про прийнятну цiну за номер, однак це i справдi залишалося единим, що я мiг вчинити в цiй ситуацii. Охоплений гiркою тугою вiд такого несподiваного краху всiх моiх планiв i вiдчайдушно ненавидячи саму думку про те, що доведеться заночувати в цьому затхлому, напiвтемному мiстi, я зiйшов iз автобуса i знову увiйшов у вестибюль готелю, де похмурий i доволi дивний нiчний клерк поiнформував мене, що я можу зупинитися в номерi 428. Вiн мiстився на передостанньому поверсi i, за його словами, був достатньо просторим, цiна зовсiм невисока, всього долар за добу. Пригнiчуючи в собi всi спогади про те, що менi довелося почути у Ньюберiпортi про цей готель, я розписався в книзi для гостей, заплатив долар i дозволив портье вiднести свою валiзу. Пiсля цього й сам поплентався вслiд за понурим слугою нагору, подолавши три прольоти сходiв, що дуже скрипiли, i пройшовся запилюженими коридорами, в яких, як менi здалося, не помiчалося жодних ознак життя. Кiмната, що призначалася менi, виявилася вельми аскетичною – з найпростiшими дешевими меблями та двома вiкнами, що виходили на доволi темний, облямований невисокою цегляною стiною внутрiшнiй дворик. Трохи вище панорама тяглася в захiдному напрямку старих дахiв, а за ними на вiдстанi маячили простори заболоченоi сiльськоi мiсцевостi. У дальньому кiнцi коридора розмiстилася лазничка – гнiтюче, мало не античних часiв примiщення зi старомодним мармуровим умивальником, бляшаним обiгрiвачем, тьмяною електричною лампою та поцвiлими дерев’яними панелями, що ледь прикривали водогiннi труби. Оскiльки було ще не темно, я знову вийшов на майдан i озирнувся в пошуках мiсця, де можна було б повечеряти, як i ранiше помiчаючи на собi вкрай недружнi погляди тутешнiх зiвак. З урахуванням того, що крамниця знайомого бакалiйника була вже зачинена, менi довелося скористатися послугами того самого ресторану, який спершу я вiдкинув. Згорблений, вузькоголовий чоловiчок iз майже звичними для мене виряченими неклiпними очима та пласконоса дiвчина з неймовiрно тлустими та незграбними руками взялися мене обслуговувати. На свое чимале полегшення, я виявив, що основна частина продуктiв, якими користувалися в цьому закладi, складалася з консервiв i розфасованих пакетiв. З мене вистачило миски овочевого супу з крекерами. Вiдразу пiсля цього я повернувся до свого сумного покою, попередньо купивши у похнюпленого портье вечiрню газету, що ранiше лежала на прилавку, й якийсь засиджений мухами журнал. Коли стало смеркати, я ввiмкнув хирляву електричну жарiвку, що висiла над узголiв’ям дешевого металевого лiжка, i спробував продовжити розпочате ранiше читання. Менi хотiлося чимось зайняти свiй мозок, оскiльки я усвiдомлював, що не вiдчую жодного задоволення, якщо стану i далi мучити себе думками про всю потворнiсть цього стародавнього, поiденого слiдами гнилi мiста, тим паче що я все ще перебував у його повнiй владi. Шалена iсторiя, яку менi довелося почути з вуст старого п’янички, аж нiяк не обiцяла приемних снiв, тому я вирiшив, що чим швидше забуду його дикi водянистi очi, тим краще. Крiм цього, я вирiшив не надто зосереджувати свою увагу на тому, що невiдомий менi фабричний iнспектор розповiв касировi залiзничного вокзалу в Ньюберiпортi про «Джiлмен-гауз» i примарнi голоси його нiчних мешканцiв. Було б набагато краще i спокiйнiше також витiснити зi своеi свiдомостi образ того чоловiка в тiарi, котрого я помiтив у чорнiй проймi дверей мiсцевоi церкви – ця особа наповнювала мене таким жахом, що новi спогади про неi заподiяли б моему розуму зайвi та зовсiм непотрiбнi страждання. Можливо, менi й справдi вдалося б вiдволiктися вiд настiльки безрадiсних думок, якби мене не оточувала атмосфера готельного номера, неприваблива та затхла. Саме ця могильна плiснява в поеднаннi з усепроникним смердючим запахом риби, яким, здавалося, просочене все мiсто, знову i знову пiдштовхували мiй стомлений розум до думок про смерть i тлiн… Інша обставина, яка викликала у мене неабиякий неспокiй, полягала в тому, що з внутрiшнього боку дверей моеi кiмнати не було жодного засуву чи гачка. Колись щось таке iснувало, про що чiтко свiдчили слiди, якi залишилися вiд шурупiв, однак порiвняно недавно пристрiй чомусь вiдкрутили. Швидше за все, вiн зламався – в такому занедбаному примiщеннi буквально на кожному кроцi зустрiчалися якiсь дефекти та несправностi. Дещо розсерджений цiею обставиною, я взявся оглядати кiмнату i незабаром, на свiй чималий подив, виявив дверну засувку, що лежала на шафi для бiлизни, причому, судячи з розташування отворiв на нiй i на дверях, менi здалося, що це була саме та, яку нещодавно зняли. Щоб бодай трохи вiдволiктися вiд похмурих роздумiв i переживань, я взявся прилаштовувати засувку на колишне мiсце, для чого скористався портативним i напрочуд зручним набором iнструментiв, в який входила i викрутка, i з яким я нiколи не розлучався пiд час своiх мандрiвок. Засувка i справдi стала точно на свое колишне мiсце, й я полегшено зiтхнув, коли виявив, що зможу перед сном надiйно замкнути цi дверi. Рiч була навiть не в тому, що я мав якiсь реальнi застереження з цього приводу. Просто, перебуваючи в закладах такого штибу та класу, завжди приемно мати перед очима хоч якийсь атрибут, будь-що, нехай навiть найпримiтивнiший символ безпеки. На двох бiчних дверях, що сполучали мiй номер iз сусiднiми, засувки були на мiсцi, але я все ж подбав про те, щоб як слiд пiдгвинтити шурупи, що утримують iх. Роздягатися я так i не наважився, лише зняв плаща, краватку та взуття i намiрився читати доти, доки сон остаточно не зморить мене. Вийнявши з валiзи кишенькового лiхтарика, я переклав його до кишенi штанiв, аби мати можливiсть зиркнути на годинник, якщо несподiвано прокинуся серед ночi. Сон, проте, нiяк не приходив. Коли я припинив аналiзувати своi думки, то, на власне невдоволення, виявив, що немов мимоволi дослухаюся до чогось цiлком незбагненного й одночасно моторошного. Схоже, розповiдь того iнспектора все ж справила на мене гнiтючiше враження, нiж менi здавалося ранiше. Я знову спробував було читати, але незабаром виявив, що не здатен сприйняти i рядка. За якийсь час менi здалося, що й справдi чую розмiрене скрипiння сходинок i мостин, що долинае з коридора, наче там хтось повзе, i мимоволi здивувався тому, що саме такоi пiзньоi години кiмнати готелю раптом стали заповнювати мешканцi. Голосiв, правда, чути не було, i до мене раптом дiйшло, що пiдлога скрипить якось незвично, немов по нiй пересуваеться людина, або навiть кiлька людей, що намагаються ступати якомога тихiше, буквально крадькома. Менi це, безумовно, не сподобалося, й я усерйоз засумнiвався, чи варто в такiй ситуацii взагалi намагатися заснути. Як я вже встиг переконатися, мiсто було заселене химерними iндивiдами, до того ж, наскiльки вдалося дiзнатися, тут вже ставалися випадки загадкового зникнення людей. Чи не був цей готель узагалi саме закладом такого гатунку, де людину запросто можуть закатрупити, – хоча б заради грошей? (Щодо мене, правда, навряд чи можна було сказати, що я купаюся в розкошi та набитий грiшми.) Або, може, мiсцевi жителi таким диким способом висловлюють свою неприязнь до прибульця, котрий чомусь привернув iхню увагу? Чи не могли моi сьогоднiшнi прогулянки, що супроводжувалися регулярним зазиранням у саморобну мапу, викликати iхню пiдвищену увагу до моеi скромноi персони? Я спiймав себе на думцi, що й справдi, схоже, перебуваю у вельми нервозному станi, якщо навiть цiлком випадкове скрипiння мостин у коридорi навiвають на мене такi думки, й усе ж iз жалем подумав про те, що неозброений… Нарештi я вiдчув, як тягар утоми, в якому, однак, не було навiть натяку на сонливiсть, став занадто важким, отож я замкнув вхiднi дверi на ключ, потiм на нещодавно встановлену засувку, вимкнув свiтло та лiг на жорстке, нерiвне лiжко, попередньо, як i задумав, знявши краватку та черевики. У нiчнiй тишi кожен слабкий шерех здавався мало не оглушливим, крiм цього, моя свiдомiсть буквально потопала в потоках хаотичних i напрочуд неприемних думок. Я вже став шкодувати про те, що вимкнув свiтло, однак почуття безмiрноi втоми не дозволяло менi знову пiднятися та пiдiйти до вимикача. Пiсля достатньо довгого та вiдчайдушно тривалого очiкування я знову почув скрипiння сходiв i мостин у коридорi, яке змiнилося м’яким, але пекельно знайомим звуком, що виявився нiби зловiсним завершенням усiх моiх тривожних очiкувань. У мене не було сумнiву в тому, що хтось намагаеться – обережно, боязко, нечутно – вiдiмкнути дверi ключем. Можливо, моi вiдчуття вiд усвiдомлення цього знаку явноi загрози виявилися не настiльки загостреними, як того можна було у такiй ситуацii очiкувати, але сталося це з тiеi простоi причини, що своiми попереднiми неясними страхами я вже частково пiдготував своi нерви до такого струсу. Начебто без особливоi на те пiдстави я весь цей час був, можна сказати, напоготовi, що явно надало менi певноi переваги в нових i наразi не до кiнця зрозумiлих менi умовах реальноi небезпеки. І все ж я не мiг не визнати, що перехiд вiд розмитого та неконкретного передчуття бiди до реального сприйняття ii ознак справив на мене справдi вражаючий вплив, який потужним ударом звалився на мiй стомлений розум. Менi якось навiть на гадку не спало, що такий шурхiт мiг бути всього лише результатом просто банальноi людськоi помилки, i все, про що я мiг подумати в тi хвилини, зводилося лише до чиеiсь зловiсноi цiлеспрямованостi. А тому я застиг, скутий смертельним жахом, i тривожно чекав, який же наступний крок зробить мiй невидимий i непрошений гiсть? За якийсь час обережне шарудiння стихло, й я почув, як хтось вiдчинив дверi до сумiжноi, розташованоi з пiвнiчного боку вiд мене кiмнати, пiсля чого випробування на мiцнiсть пройшли вже дверi, якi сполучали цей номер iз моiм. Переконавшись у безуспiшностi своiх спроб – засувка, на щастя, витримала, – загадковий гiсть, поскрипуючи мостинами, залишив примiщення. Незабаром вся ця послiдовнiсть дiй i звукiв повторилася, але вже з боку пiвденного вiд мене покою: знову м’який скрегiт ключа або вiдмички в замку, сiпання клямки дверей i неголосне поскрипування крокiв, що вiддаляються. Цього разу слух пiдказав менi, що таемничий зловмисник пiшов коридором у бiк сходiв i став спускатися ними: вiн, вочевидь, збагнув, що всi його зусилля так i залишаться марними, а тому облишив (принаймнi на якийсь час), своi спроби, безумовно намiрившись обмiзкувати ситуацiю, що склалася. Та готовнiсть, iз якою я вже за кiлька секунд узявся до розробки конкретного плану дiй, свiдчила про те, що внутрiшньо я давно був готовий до такоi загрози, що насувалася, й упродовж кiлькох годин пiдсвiдомо готувався до можливоi втечi. Я вiдразу ж збагнув, що не слiд чекати повторення з боку пiдступного незнайомця спроб проникнути до мого номера або, тим бiльше, сподiватися на те, що менi якимось чином вдасться протистояти такому вторгненню. Замiсть цього треба мерщiй накивати п’ятами! Перше, що я мав зараз зробити, – це за можливостi покинути готель, причому не сходами i через вестибюль, а якимось iншим шляхом. Нечутно вставши з лiжка, я засвiтив лiхтарик i пiдiйшов до настiнного вимикача лампи, що висiла над лiжком, аби в тьмяному промiннi ii свiтла розiпхати по кишенях найпотрiбнiшi менi речi для подальшоi втечi без багажу. Почулося клацання, однак нiчого не сталося – електрику, схоже, вiдiмкнули. Я вiдразу збагнув, що в дiю ввели якийсь спрямований проти мене зловiсний i достатньо широкомасштабний план, хоча суть його, як i ранiше, вислизала вiд мого розумiння. Я все так само стояв i клацав марним тепер вимикачем, коли мiй слух знову розрiзнив неголосне та приглушене поскрипування, що долинало звiдкiлясь iзнизу, й як менi здалося, чиiсь голоси. За кiлька секунд я, однак, уторопав, що глибокi низькi звуки навряд чи були природними людськими голосами, оскiльки хрипке, грубе гарчання й абсолютно незрозумiле булькання не мали жодного стосунку до нормальноi людськоi мови. Водночас менi знову пригадалося те, що сказав той фабричний iнспектор про звуки, що долинали до нього вночi, коли вiн також перебував у цьому напiвзруйнованому, огидному готелi. Скориставшись лiхтарем, я засунув до кишенi якiсь особистi речi, начепив капелюха та навшпиньки пройшов до вiкна, щоб оцiнити своi шанси до втечi саме цим шляхом. Усупереч iснуючим офiцiйним розпорядженням, пожежноi драбини з цього боку готелю не було, а тому пiд вiкнами мого покою на четвертому поверсi виднiвся лише забрукований простiр внутрiшнього дворика. Праворуч i лiворуч до готелю примикали якiсь давнi та настiльки ж старi цеглянi будiвлi явно нежитлового призначення. Їхнi похилi дахи стояли на вiдносно невеликiй (у будь-якому разi – цiлком доступнiй для стрибка) вiдстанi. Щоб досягти краю будь-якоi з цих будiвель, менi, проте, потрiбно було перебувати в кiмнатi, вiддаленiй вiд моеi власноi на кiлька номерiв праворуч або лiворуч, i мiй розум одразу ж приступив до опрацювання варiантiв того, яким чином я змiг би дiстатися до потрiбного перемiщення. Про те, щоб вийти в коридор, природно, не могло бути й мови. Мало того, що внизу вiдразу ж почули б звуки моiх крокiв, але могло взагалi статися так, що дверi в потрiбну менi кiмнату будуть замкненi. Таким чином, своеi мети я мiг би досягти (якщо ii взагалi можна було досягти) лише проходячи через вiдносно не такi мiцнi внутрiшнi дверi, що сполучають кiмнати одну з одною, трощачи при цьому замки та засувки силою свого корпусу та плечей, якi мали б дiяти, як таран. Такий план дiй здався менi цiлком прийнятним iз урахуванням хиткостi та слабкостi всiх тутешнiх конструкцiй i засувiв, хоча я й усвiдомлював, що таку операцiю не вдасться провести цiлком безгучно. Я розраховував на стрiмкiсть просування, а також на те, що переслiдувачi не встигнуть розгадати мiй задум i вiдрiзати шляхи до втечi, ранiше за мене вiдiмкнувши вiдмичкою дверi потрiбноi менi кiмнати. Своi власнi дверi я попередньо забарикадував зсередини за допомогою невеликоi шифоньерки, яку пересунув повiльними кроками, намагаючись дiяти якомога тихiше. При цьому я усвiдомлював, що реальнi шанси на порятунок у мене незначнi, а тому загалом був готовий до будь-якоi халепи. По сутi, навiть якби менi вдалося досягти дахiв тих будiвель, це все одно не гарантувало успiху, позаяк пiсля цього треба було ще спуститися на землю та покинути саме мiсто. Щоправда, я розумiв, що сусiднi будинки були явно порожнi та перебували в станi безмежноi розрухи, причому на кожному iхньому поверсi зяяли чорнi вiконнi дiри. Згадавши структуру мапи, намальованоi молодим бакалiйником, я збагнув, що найкращим шляхом до втечi буде маршрут, який пролягае в пiвденному напрямку. А тому вирiшив почати з дверей, якi вели саме до пiвденноi сусiдньоi кiмнати. Ще кiлька секунд витратив на з’ясування того факту, що вiдчинялися вони, на жаль, до мене. А коли вiдiмкнув свiй засув i виявив, що з iншого боку його дублюе такий самий, причому замкнений, то й зовсiм переконався в iхнiй цiлковитiй непридатностi як полiгону для випробування моеi фiзичноi сили. Подумки викресливши зi своеi свiдомостi цей напрямок для втечi, я, тим не менше, став обережно присувати до цих дверей лiжко, оскiльки не виключав, що прориватися до мене можуть i звiдти також. Пiвнiчнi дверi вiдчинялися, на щастя, вiд мене, тому я вирiшив, навiть переконавшись у тому, що вони також замкненi на засув iз протилежного боку, що буде краще саме на них спробувати удачi. Якби менi вдалося досягти дахiв будiвель на Пейн-стрит i щасливо спуститися на землю, то, можливо, я й змiг би прослизнути через внутрiшнiй дворик та сусiднi або протилежнi забудови й опинитися на однiй iз сусiднiх вулиць. У будь-якому випадку я мав намiр насамперед досягти Вашинггон-стрит, а потiм якомога швидше покинути район мiськоi площi. При цьому менi, за можливостi, краще уникати Пейн-стрит, оскiльки саме на нiй розташувалася пожежна станцiя, яка могла бути вiдчинена навiть уночi. Перебираючи подумки всi цi варiанти, я окинув поглядом сумне та жалюгiдне море прогнилих дахiв, що розкинулося пiдi мною, зараз освiтлене променями майже повного мiсяця. Праворуч вiд мене панораму перетинало чорнюще гирло рiчки, до якого немов приклеiлися споруди спорожнiлоi фабрики та колишньоi залiзничноi станцii. А ще далi простягалося бездiяльне полотно залiзницi та автострада на Ровлi, якi тяглися через рiвнинну заболочену мiсцевiсть. Із сухими острiвцями землi, порослоi хирлявим чагарником. Дiлянка, що виднiлася лiворуч вiд мене, порiзана притоками рiчки, здавалася ближчою, а вузька дорога на Іпсвiч тьмяно виблискувала в мiсячному сяйвi. З мого боку готелю не було видно мiсцини, що тягнеться на пiвдень, в напрямку Архема, хоча саме туди я i мав намiр надалi просуватися. Я все ще перебував у станi безплiдних роздумiв над тим, коли саме менi здiйснити атаку на пiвнiчнi дверi й як найкраще це вчинити, щоб вийшло не надто гамiрно, як несподiвано помiтив, що глухе бурмотiння, що долинало звiдкiлясь iзнизу, замiнило нове та гучнiше скрипiння мостин. Крiзь фрамугу вхiдних дверей досередини кiмнати проникли слабкi, тремтливi променi свiтла, а пiдлога коридора протяжно застогнала пiд навалою громiздкого перемiщення вантажу. Приглушенi голоси з кожною секундою звучали все чiткiше i незабаром змiнилися дуже рiшучим гупанням у дверi. На якусь мить я затамував подих i завмер на мiсцi. Здавалося, що минула цiла вiчнiсть, але моi нiздрi вiдразу пiдказали менi, що всюдисущий i нудотний запах риби якось раптово змiцнiв, немов згустiв, набувши особливоi рiзкостi та виразностi. Незабаром гупання повторилося, цього разу це були вже гучнiшi та тривалiшi удари. Я збагнув, що настав час дiяти, тож швидко вiдсунув засувку пiвнiчних дверей i всiм тiлом навалився на них. У вхiднi дверi тим часом уже вiдчайдушно тарабанили, i я щиро сподiвався, що цi звуки заглушать гуркiт, який справляв я. Одного разу почавши своi спроби зламати дверi, я вже не мiг зупинитися, трощачи тонку перегородку i не звертаючи уваги на бiль у лiвому плечi та струс всього тiла. Мiцнiсть цих дверей перевершила моi очiкування, однак я наполегливо продовжував своi потуги. Барабанний гуркiт у вхiднi дверi мiж тим усе посилювався. Нарештi моя перешкода не витримала, хоча i вiдбулося це з таким оглушливим трiскотом, що зовнi його просто не могли не почути. У цю ж мить пiд нищiвними ударами захиталися i дверi мого номера, i водночас у шпаринах для замкiв вхiдних дверей сусiднiх зi мною кiмнат зловiсно заскреготiли ключi. Увiрвавшись до сумiжного примiщення, я одразу кинувся до вхiдних дверей i встиг замкнути засувку ще до того, як iстоти, що перебували в коридорi, встигли вiдiмкнути замок. Проте навiть зробивши це, я не мiг не почути, як зовнiшнiй замок вже третiх дверей – тих самих, iз вiкна яких я мав намiр стрибнути на дахи будинкiв, що тяглися внизу, також намагаються вiдiмкнути ключем. На якусь мить мене охопив вiдчай, оскiльки опинитися в замкнутому примiщеннi, взагалi позбавленому вiкон (а саме таким виявився мiй теперiшнiй притулок), я вважав цiлковитою поразкою. Мене поглинула хвиля майже божевiльного, непередаваного страху, але в ту мить мiй погляд упав на освiтленi променем лiхтаря слiди, залишенi на запилюженiй пiдлозi тим самим таемничим зайдою, який не так давно намагався проникнути звiдси в мою кiмнату. Вслiд за цим я, все ще не позбувшись вiдчуття безнадii, що охопила мене, машинально рвонув до протилежних сполучних дверей, накинувся на них, щоб розтрощити так само, як i попереднi. Й якщо лише засувка на вхiдних дверях у нiй, як i на дверях у цю, другу кiмнату, виявиться цiлою, то я встигну замкнутися зсередини, перш нiж iх устигнуть вiдiмкнути ключем iз коридора. Доля змилостивилася дати менi невеликий перепочинок, оскiльки сполучнi дверi передi мною були не лише не замкненi, а й узагалi розчахнутi навстiж. За якусь секунду я влетiв до третього покою i тут же пiдпер плечем вхiднi дверi, якi саме починали вiдчинятися досередини. Мiй несподiваний опiр явно застиг зловмисника зненацька – вiн рiзко вiдсахнувся, тож я змiг без зусиль вставити засув у призначене йому мiсце на одвiрку дверей. Зупинившись i намагаючись бодай трохи вiдхекатися, я почув, що удари по двох сусiднiх дверях дещо ослабли, зате почулися збудженi голоси з боку тих бiчних дверей, якi я пiдпер каркасом лiжка. Я второпав, що моi переслiдувачi все ж увiрвалися в пiвденну кiмнату i тепер енергiйно намагалися зламати сполучнi дверi мiж нею та моею тимчасовою криiвкою. Проте одночасно з цим я знову почув характерний звук ключа, що обертаеться, причому долинав вiн уже з боку вхiдних дверей наступноi, розташованоi на пiвнiч вiд мене кiмнати, i тут же втямив, що саме звiдси варто чекати найреальнiшоi загрози. Пiвнiчнi сполучнi дверi були широко вiдчиненi, але у мене не було часу перевiряти стан засувки бiля входу, оскiльки в замку його вже також став обертатися ключ. Все, що менi залишалося зробити, – це замкнути обое сполучних дверей праворуч i лiворуч вiд мене, i пiдсунути до них уже знайомi предмети – до одних шифоньерку, а до iншоi каркас лiжка. На додачу до всiх цих заходiв я пiдтягнув до вхiдних дверей масивний мармуровий умивальник. Певна рiч, я чiтко усвiдомлював усю ненадiйнiсть таких укрiплень i все ж сподiвався, що вони хоча б недовго протримаються, i таким чином я матиму можливiсть вилiзти у вiкно i спуститися на дахи будiвель, що виходили на Пейн-стрит. Однак навiть у такий вiдчайдушний момент найжахливiший страх у моiй душi викликали аж нiяк не сумнiви в надiйностi моiх тимчасових бастiонiв – нi, мене буквально починало трясти при однiй лише думцi про те, що за весь цей час нiхто з моiх переслiдувачiв не промовив i навiть не пробурмотiв на тлi безперервного, захеканого сопiння, бурчання та приглушеного завивання та гавкання – жодного людського слова! Пересунувши меблi та кинувшись до вiкна, я почув гомiн, що рушив коридором у напрямку пiвнiчноi вiд мене кiмнати, який ще бiльше стривожив мене. Й одночасно я зауважив, що звуки ударiв iз пiвденного боку стихли. Стало ясно, що основна частина моiх супротивникiв вирiшила сконцентрувати зусилля на доволi кволiй i немiцнiй сполучнiй перегородцi, зламавши яку, вони отримали б доступ безпосередньо до мене. Мiсячне сяйво за вiкном достатньо яскраво освiтлювало лiнiю будинкiв, i, мигцем глипнувши на них, я збагнув, що похила й якась слизька поверхня дахiв, на один iз яких я планував приземлитися, робила мiй стрибок вельми ризикованим вчинком. Зваживши складнi обставини, я зупинив свiй вибiр на тому вiкнi, яке розташовувалося пiвденнiше, i намiрявся спуститися на внутрiшнiй схил даху, пiсля чого доповзти до найближчого слухового вiкна. Звiсно, я усвiдомлював, що, навiть опинившись усерединi однiеi зi старих цегляних споруд, менi все одно не уникнути переслiдування. Й усе ж я сподiвався на успiх, маючи намiр загубитися в незлiченних зяючих дверних отворах будинкiв i затемнених внутрiшнiх двориках, пiсля чого, врештi-решт, дiстатися Вашинггон-стрит i вислизнути з мiста у пiвденному напрямку. Удари по пiвнiчних сполучних дверях супроводжувалися жахливим гуркотом, i я побачив, що тонка дерев’яна панель почала трiскатися. Без сумнiву, переслiдувачi роздобули та притарабанили якийсь масивний предмет i стали дiяти ним, як тараном. Як не дивно, пiдпора з лiжка наразi трималася, тож у мене з’явилася можливiсть випробувати свiй шанс на порятунок. Лише пiдiйшовши до вiкна впритул, я виявив, що воно мае важкi оксамитовi фiранки, що чiпляються за жердину вшитими в них бронзовими кiльцями, i що вiконницi iз зовнiшнього боку забезпеченi масивною засувкою, яка виступае назовнi. Прагнучи максимально убезпечитися перед обличчям майбутнього достатньо небезпечного стрибка, я рiзко смикнув за фiранки, i вони, а разом iз ними i сама жердина, звалилися на пiдлогу; пiсля цього я зачепив два кiльця за виступ засувки та викинув тканину назовнi. Важкi складки опустилися на прилеглий дах, пiсля чого я переконався, що i кiльця, i жердина цiлком витримають вагу мого тiла. Таким чином, чiпляючись за фiранки, як за таку собi iмпровiзовану мотузяну драбину, я став спускатися донизу, залишаючи позаду огидний i сповнений усiлякоi мерзоти заклад, який називали «Джiлмен-гаузом». Сяк-так ступивши на розхитанi пластини шиферу похилого даху, я шпарко, навiть жодного разу не послизнувшись, досяг найближчого зяючого чорного отвору слухового вiкна. Поглянувши на вiкно готелю, яке покинув кiлька секунд тому, я помiтив, що воно залишалося, як i ранiше, неосвiтленим i порожнiм, тодi як десь вiддалiк на пiвнiч, за розбитими димарями, виднiлися вогнi зали Ордену Дагона, що зловiсно блищали, а також колишнiх баптистськоi та методистськоi церков, контури яких одразу ж чiтко та грiзно спливли в моiй свiдомостi. У внутрiшньому дворику пiдi мною, здавалося, не було нi душi, тому я продовжував живити боязку надiю втекти звiдси ще до того, як буде оголошена загальна тривога. Посвiтивши лiхтариком в отвiр слухового вiкна, я не виявив пiд ним сходiв; утiм, висота була незначною, тому я вхопився за його краечок i став сповзати вздовж цегляноi стiни, пiсля чого, розтиснувши руки, приземлився на запилюжену та захаращену зогнилими пачками та дiжками пiдлогу. Примiщення, в якому я опинився, мало дуже огидний вигляд. Проте менi було вже не до вражень та емоцiй, а тому я мерщiй кинувся до сходовоi клiтки, на яку натрапив промiнь мого лiхтарика, встигнувши при цьому все ж мигцем зиркнути на годинник на руцi – вiн показував другу ночi. Сходи вiдчайдушно скрипiли, але загалом здавалися достатньо надiйними, тому я прожогом чкурнув униз i, минувши другий поверх, обладнаний пiд якусь подобу комори або хлiву, опинився на першому. Там панувало цiлковите запустiння, i тому кожен мiй крок гучно вiдлунював. Нарештi я досяг нижнього холу, в дальньому кiнцi якого побачив ледь помiтний свiтлий прямокутник, який, як я збагнув, мав позначати дверний одвiрок, що виходить на Пейн-стрит. Попрямувавши, однак, у протилежний бiк, я встановив, що заднi дверi також вiдчиненi, негайно кинувся до них i, перелетiвши через п’ять кам’яних сходинок, опинився на порослiй травою брукiвцi внутрiшнього дворика. Мiсячне сяйво сюди не проникало, однак я i без нього мiг цiлком орiентуватися навiть без лiхтарика. У деяких вiкнах «Джiлмен-гаузу» можна було розрiзнити слабкi проблиски свiтла, i менi здалося, що я навiть смутно чую приглушенi голоси, що долинають iзсередини. Обережно ступаючи в напрямку Вашинггон-стрит, я виявив кiлька розчахнутих навстiж дверей i прошмигнув у першi iз намiром таким чином вибратися назовнi. Коридор за ними виявився темним, але коли я досяг його протилежного кiнця, то виявив, що дверi, якi виходять на вулицю, забитi наглухо. Тодi я вирiшив перевiрити наступну будiвлю i став продиратися назад у бiк внутрiшнього дворика, але, ледь дiйшовши до порога, закляк на мiсцi. У цю саму мить iз розчахнутих дверей «Джiлмен-гаузу» вивалилася чимала юрба, що складалася з вельми сумнiвних на вигляд iстот – у темрявi гойдалися запаленi лiхтарi, а повiтря оголошувалося низькими, хрипкими вигуками, в яких не було нiчого навiть приблизно схожого на англiйську мову. Рухалися вони, треба сказати, вельми нерiшуче, i, як я незабаром, на власне полегшення, виявив – абсолютно не уявляли собi, куди я мiг подiтися. І все ж мене знову охопив справжнiсiнький жах при виглядi цих практично нерозпiзнаних в деталях вкрай вiдразливих iстот, але однаково зсутулених, якi човгали ногами. Найгiрше було те, що в одному з них я упiзнав постать, одягнену в уже знайомi менi дивнi шати i з тiарою на головi… Коли натовп став розтiкатися по внутрiшньому дворику, я вiдчув новий напад страху. А раптом менi так i не вдасться знайти в цiй будiвлi вихiд на вулицю? Запах риби зводив мене з розуму, й я став серйозно остерiгатися, щоб вiд усього цього смороду не звалитися непритомним. Навпомацки пробираючись у напрямку вулицi, я вiдчинив дверi до холу i зайшов до порожньоi кiмнати, вiконнi прорiзи якоi були затуленi вiконницями, хоча рам на самих вiкнах не було. У лiченi секунди я вибрався назовнi, пiсля чого ретельно й обережно повернув стулки в попередне положення. Отже, я опинився на Вашинггон-стрит i першоi митi не побачив на нiй якоiсь живоi душi i жодного вогника, якщо не брати до уваги диска мiсяця, що бiлiв над головою. Водночас я явно розрiзняв хрипкi голоси, якi долинали з кiлькох бокiв, вiдлуння крокiв i якесь дивне ляскання, що аж нiяк не було схоже на людськi кроки. Менi не можна було втрачати навiть секунди. Я чiтко уявляв собi напрямок подальшого просування i дуже зрадiв, що лiхтарi на стовпах не свiтилися (а це доволi часто спостерiгалося ночами в небагатих провiнцiйних мiстечках). Деякi звуки долинали звiдкiлясь iз пiвдня, хоча я мав твердий намiр просуватися саме в цьому напрямку. Крiм цього, я знав, що на моему шляху трапиться чимало порожнiх будинкiв, у вiдчиненi дверi яких я завжди зможу прошмигнути, рятуючись вiд можливих переслiдувачiв. Ішов я швидко, м’яко ступаючи та намагаючись триматися ближче до напiвзруйнованих каркасiв будинкiв. Втративши пiд час поспiшного спуску з вiкна готелю свого капелюха i цiлком розпатланий, я, навiть при зустрiчi з випадковим перехожим, мав чимало шансiв залишитися невпiзнаним. На Бейтс-стрит я шугонув було в сяючий вестибюль одного з будинкiв, але, натрапивши там на двi незграбнi постатi, тут же знову опинився на вулицi та почав наближатися до якогось перехрестя. У цiй дiльницi я ще не встиг побувати, але на мапi молодого бакалiйника вона була позначена як доволi небезпечна, тим бiльше, що в свiтлi мiсяця я був тут, як на долонi. Я не став намагатися обiйти це мiсце стороною, оскiльки будь-якi обхiднi шляхи загрожували втратою дорогого часу, а також перспективою опинитися на ще освiтленiшому мiсцi. Найрозумнiшим було просто i вiдкрито перетнути його, що я i зробив, намагаючись максимально iмiтувати човгання корiнних мешканцiв Інсмута та благаючи Господа лише про те, щоб на шляху не виявилося жодного iхнього живого представника, принаймнi з числа моiх гонителiв. Я не мав нi найменшого уявлення про те, наскiльки великими були масштаби дiй i чисельнiсть моiх переслiдувачiв, так само, як i те, яку мету, крiм мого пiймання, вони при цьому переслiдували. У мiстi вже позначалися першi невиразнi ознаки якоiсь активностi, однак я розраховував на те, що чутки про мою втечу з готелю ще не встигли отримати широкого поширення. Я вже знав, що достатньо скоро менi доведеться звернути на якусь iншу вуличку, яка б вела в тому ж напрямку, оскiльки допетрав, що той натовп, який навiдався за мною до готелю, буде, як i ранiше, намагатися мене знайти. До того ж я, либонь, добряче наслiдив у тому старому будинку, вiдтак можна було встановити, яким чином я вибрався на вулицю. Вiдкритий простiр, як я i припускав, виявився добре освiтленим, i в його центрi я побачив залишки якоiсь оточеноi залiзною огорожею клумби. На щастя, поблизу мене нiкого не було, хоча з боку мiськоi площi продовжував долiтати дивний i все наростаючий чи то гул, чи то гуркiт. Сусiдня Сауз-стрит виявилася дуже широкою i трохи пiд ухил вела безпосередньо до береговоi лiнii, звiдти вiдкривалася достатньо велика панорама морськоi гладi, i я щиро сподiвався, що звiдти нiхто не спостерiгае за тим, як я перетинаю яскраво освiтлене мiсячним сяйвом мiсце. Наразi нiщо не заважало моему просуванню, i жоден звук не давав пiдстав пiдозрювати, що гонителi наближаються. Озирнувшись, я мимоволi й усього лише на якусь секунду уповiльнив крок, аби поглянути вздовж вулицi в бiк моря, що становило зараз собою чудову панораму, яка купалася в променях мiсячного сяйва. В далечiнi, за лiнiею хвилерiзiв, виднiлася темна розмита смужка Рифу Диявола, i, поглянувши на нього, я не мiг не згадати тi зловiснi легенди, якi менi довелося почути за останнi пiвтори доби – байки, в яких ця низка зазубреного камiння поставала як справжнiсiнька брама в царство бездонного жаху та незбагненного калiцтва. Тiеi ж митi, зовсiм несподiвано для себе, я побачив на вiддаленому рифi зрадливi блиски свiтла. У тому, що вони були цiлком реальними, я не мав нiяких сумнiвiв, тому вони знову пробудили в моему розумi слiпий страх, що не пiддаеться жодному рацiональному осмисленню. М’язи тiла миттю напружилися, готовi до стрiмкого та панiчного ривка вперед, i лише якась пiдсвiдома обережнiсть та напiвгiпнотична завороженiсть втримали мене вiд поспiшних дiй. На довершення до цього моторошного видовища я побачив, як схожi спалахи свiтла вириваються також iз куполоподiбного даху «Джiлмен-гаузу», що маячив на пiвнiчний схiд позад мене – це була серiя роздiленого цiлком визначеними промiжками миготiння, яке, поза будь-яким сумнiвом, було вiдповiдними сигналами. Намагаючись стримати низку iмпульсiв, що змiнюють один одного, i ще раз усвiдомивши всю непривабливiсть свого нiчим не захищеного, вiдкритого для можливого огляду розташування, я хутко, але, як i ранiше, вiдчайдушно зачовгав ногами далi, водночас намагаючись не випускати з поля зору той пекельний i зловiсний риф, поки контури Сауз-стрит залишали менi можливiсть глипати в бiк моря. Що означала вся ця загадкова процедура – я не мав найменшого поняття, хоча i можна було припустити, що вона була складовою частиною якогось дивного ритуалу, котрий мав стосунок до Рифу Диявола. Крiм цього я не виключав, який група людей, яка прибула на непомiченому мною кораблi, з якогось дива висадилася на цих зловiсних каменях. Незабаром я став повертати лiворуч, огинаючи хирлявi залишки згасаючоi рослинностi, все так само споглядаючи на освiтлений примарним сяйвом лiтнього мiсяця океан i спостерiгаючи за загадковими спалахами цих таемничих бакенiв, якi незрозумiло звiдки взялися. Раптом мiй мозок пронизало усвiдомлення чогось неймовiрно жахливого, реально приголомшливого, що позбавило мене останнiх залишкiв самоконтролю i змусило прожогом, забувши про якесь маскування, кинутися навтьоки в пiвденному напрямку, повз зяючi чорнi прорiзи дверей i вiкон, що по-риб’ячому витрiщалися на мене, будинкiв, якi облiпили цю пустельну, жахливу вулицю. Рiч у тiм, що на якусь мить мiй погляд зупинився на залитих мiсячним сяйвом водах, якi заповнювали простiр мiж рифом i берегом, i я з жахом виявив, що iхня поверхня була аж нiяк не пустельною. Нi, зараз вони були заповненi цiлими ордами якихось ледь помiтних iстот, якi явно пливли в напрямку мiста! Навiть iз тiеi значноi вiдстанi, що вiддiляла мене вiд них, i з урахуванням скороминущостi цього погляду, я мiг iз упевненiстю сказати, що хитливi голови i руки, що махали, належали аж нiяк не людям, абсолютно химернi на вигляд, хоча сформулювати або бодай якось осмислити про себе, в чому саме ця ненормальнiсть проявлялася – я б не наважився. Мiй вiдчайдушний бiг став сповiльнюватися ще до того, як я досяг кiнця кварталу, позаяк лiворуч вiд себе я став розрiзняти щось схоже на гамiр або вигуки органiзованого натовпу переслiдувачiв. Це було тупотiння нiг, гортаннi звуки та торохтiння двигуна, що долинало звiдкiлясь iз боку Федерал-стрит. За лiченi секунди моi плани зазнали докорiнних змiн – оскiльки шосе на пiвдень вiд мене виявилося заблокованим, менi довелося вибрати якийсь iнший спосiб утекти з Інсмута. Я прошмигнув у порожню пройму дверей, потай радiючи з того, що змiг подолати яскраво освiтлену мiсячним сяйвом дiлянку шляху ще до того, як переслiдувачi вийшли на паралельну вулицю. Те, що я усвiдомив за кiлька хвилин по тому, трохи остудило мiй запал. Я якось несподiвано збагнув: якщо переслiдувачi рухалися сусiдньою вулицею, то вони, найiмовiрнiше, не йшли моiми гарячими слiдами, тобто не гналися безпосередньо за мною, а просто вiдсiкали можливi шляхи втечi з мiста. І з цього напрошувався цiлком логiчний висновок: всi дороги, що ведуть з Інсмута, незабаром також будуть заблокованi, оскiльки нiхто не мiг iз упевненiстю сказати, яким саме шляхом я маю намiр скористатися. Якщо все справдi вiдбувалося так, менi слiд залишати мiсто аж нiяк не дорогами, а навпаки, тримаючись якомога далi вiд них! Але чи можливо це, якщо мати на увазi, що мiсцина в усiй окрузi поцяткована незлiченними заболоченими дiлянками i дрiбними струмками? На якусь мить мiй розум почав давати збоi – як вiд пронизливого усвiдомлення власноi безпорадностi, так i вiд запаху риби, що помiтно посилився. Саме тодi я й згадав про давно покинуту залiзничну гiлку, яка вела на Ровлi, чия надiйно укладена смуга, що лежала на товстому шарi гальки, поросла травою та бур’яном, i, як i ранiше, тяглася в пiвнiчно-захiдному напрямку вiд покинутоi станцii неподалiк вiд рiчки. У мене ще залишався шанс на те, що уся ця братiя просто забуде про неi, оскiльки вкрита заростями вересу пустельна смуга була важко-прохiдною i наврядчи була саме тим шляхом, який обрав би для себе зневiрений утiкач. Я чiтко бачив ii з вiкна готелю та достатньо добре пам’ятав шлях до станцii. У своiй початковiй частинi вона доволi добре проглядалася з боку дороги на Ровлi i з найвищих точок у самому мiстi, але при крайнiй потребi нею можна було певну вiдстань i проповзти, залишившись непомiченим за заростями хирлявоi рослинностi. Як би там не було – iншого виходу менi не залишалося, i я мав випробувати свiй шанс. Залiзши у глиб свого пустельного притулку, я знову звiрився з мапою бакалiйника, пiдсвiчуючи ii промiнчиком лiхтарика. Насамперед треба було якимось чином дiстатися до самоi залiзничноi гiлки, й я вiдразу ж дотумкав, що найбезпечнiше буде рушити в бiк Бебсон-стрит, потiм повернути на захiд, пiсля чого по досить звивистiй Бенк-стрит, яка тяглася вздовж гирла рiчки, пробратися до покинутоi роздовбаноi будiвлi залiзничноi станцii. Намiр податися саме в бiк Бебсон-стрит пояснювався моiм небажанням повторно виходити на ту вiдкриту дiлянку шляху, яку я вже перетинав, а також починати просування в захiдному напрямку з такоi широкоi вулицi, як Сауз-стрит. Опинившись знову назовнi, я перейшов на протилежний бiк, маючи намiр якомога непомiтнiше просуватися вперед. З боку Федерал-стрит, як i ранiше, долинав галас, i, обернувшись, я начебто помiтив проблиск свiтла неподалiк вiд того будинку, в якому менi вдалося сховатися пiсля готелю. Прагнучи якнайшвидше залишити цю дiльницю, я мерщiй подався вздовж будинкiв, благаючи Всевишнього лише про те, щоб не потрапити на очi якомусь випадковому спостерiгачевi. Неподалiк вiд рогу на Бебсон-стрит я не без тривоги зауважив, що одна з будiвель була все ще заселеною, що пiдтверджували фiранки на вiкнах. Утiм, усерединi не свiтилося, тому менi вдалося промчати повз оселю без будь-яких пригод. На Бебсон-стрит, яка перетиналася з Федерал-стрит i могла, таким чином, допомогти менi визначити мiсцерозташування моiх переслiдувачiв, я намагався триматися якомога ближче до розвалених, нерiвних мурiв будинкiв. Менi доводилося двiчi завмирати у фрамугах дверей, щоразу, коли гамiр за спиною несподiвано посилювався. Порожнiй простiр, що починався попереду, здавався широким, пустельним i залитим мiсячним сяйвом, але тепер менi, на щастя, вже не треба було його перетинати. Тепер я став смутно розрiзняти вiдгомони ще чиiхось приглушених звукiв, а обережно визирнувши з-за рогу будинку, побачив криту машину, яка стрiмко перетнула вiдкритий простiр i поiхала в пiвденному напрямку. Поки я так стояв i спостерiгав, ледь не задихаючись вiд смороду риби, що рiзко нахлинув на мене, огиднiсть якого здалася менi особливо разючою пiсля нетривалого промiжку перебування на свiжому повiтрi, менi вдалося розгледiти гурт незграбних iстот, що безглуздо волочили ноги, пiдстрибуючи та човгаючи, в тому ж напрямку, що i машина (я второпав, що це був гурт, якому, найiмовiрнiше, доручили охороняти дорогу на Іпсвiч). Двiйко з побачених мною постатей були одягненi в дуже простору одежу, причому голову однiеi прикрашала висока, загострена догори тiара, яскраво виблискуючи в променях мiсячного сяйва. Хода цiеi iстоти була настiльки дивною, що я мимоволi сiпнувся – менi здалося, що воно взагалi не стiльки йшло, скiльки пересувалося стрибками. Коли останнiй iз гурту зник, я продовжив свое просування. Прослизнувши за рiг, я хутко перейшов на iнший бiк вулицi, оскiльки не мiг виключати, що якийсь учасник патрульноi групи, що вiдстав, продовжуе плентатися позаду. Як i ранiше, я чув якiсь квакаючi та стукiтливi звуки, що долинали здалеку з боку мiськоi площi, але все ж подолав початковий вiдрiзок шляху без будь-яких неприемностей. Найбiльшi побоювання у мене викликала майбутня перспектива чергового перетину широкоi та залитоi мiсячним сяйвом Сауз-стрит, тим бiльше, що з неi вiдкривався краевид на море, тому тут менi довелося б пережити кiлька дуже неприемних хвилин. Хто завгодно мiг визирнути з вiкна або ще звiдкiлясь, до того ж будь-який член патруля, що вiдстав i вiддалявся по Елiот-стрит, також мiг мене помiтити. В останню мить я вирiшив усе ж вгамувати свою спритнiсть i перетнути вiдкрите мiсце човганням, як корiннi мешканцi Інсмута. Коли перед моiми очима знову постала панорама моря, цього разу вже праворуч вiд мене, я хотiв було змусити себе взагалi не дивитися туди й усе ж не змiг втриматися, хоча це i був швидкоплинний i загалом косий погляд, оскiльки я, як i ранiше, продовжував чалапати в напрямку рятiвноi тiнi, що маячила попереду. Всупереч моiм невиразним очiкуванням, я не помiтив на морi особливо зловiсних змiн. Єдине, що могло привернути мою увагу, – це невелика шлюпка з веслами, яка прямувала в бiк пустельних причалiв, – в нiй я розрiзнив якийсь громiздкий, укритий брезентом предмет. Хоча вiдстань була чималою, й я не мiг розгледiти подробиць, менi здалося, що на веслах сидiли якiсь iндивiди з особливо неприемною зовнiшнiстю. Я також устиг розрiзнити постатi кiлькох плавцiв, тодi як на вiддаленому чорному рифi мерехтiло якесь слабке, але цiлком стiйке сяйво, а не тi вогники, якi менi довелося спостерiгати ранiше, причому барва у цiеi блiдоi заграви була якоюсь незвичайною, хоча я i не змiг визначити, якою саме. Поверх похилих дахiв далеко попереду i трохи правiше височiв купол «Джiлмен-гаузу», хоча цього разу вiн уже був охоплений майже суцiльною пiтьмою. Сморiд риби, який на кiлька хвилин, здавалося, розсiявся вiд легкого подиху рятiвного та милосердного вiтерцю, знову задурманив мене. Не встиг я ще до кiнця пройти вулицю, як почув вiдлуння крокiв чергового гурту, що наближався по Вашингтон-стрит iз пiвнiчного боку. Як тiльки вiн досяг широкого вiдкритого простору, звiдки я вперше помiтив морськi силуети, що настiльки стривожили мене, стало ясно, що нас роздiляе лише один квартал. І мимоволi жахнувся, побачивши демонiчно аномальнi обличчя цих iстот i якусь собачу, явно нелюдську, згорблену ходу. Одне з них пересувалося просто по-мавпячому, час вiд часу торкаючись довгими руками землi, тодi як iнше – в тому дивному вбраннi та тiарi – взагалi не стiльки йшло, скiльки стрибало. Лише тодi я збагнув, що це був той самий гурт, який я бачив у дворику «Джiлмен-гаузу», i вiн, судячи з усього, переслiдував мене найзапеклiше. Коли кiлька осiб поглянули в мiй бiк, я мало в штани не наклав вiд страху, проте все ж якось змусив себе тягнутися вперед все тiею ж нiбито звичною менi ходою-човганням. І тепер я не мiг сказати, помiтили вони мене чи нi. Якщо так – отже, мiй виверт спрацював, i вони нiчого не запiдозрили, оскiльки пройшли колишнiм курсом i перетнули вiдкритий простiр, весь час продовжуючи квакати, булькати гидотно-гортанними звуками, в яких я не мiг розiбрати жодного людського слова. Знову опинившись у тiнi, я пiдтюпцем промайнув кiлька похилих, розвалених будинкiв, намагаючись якомога швидше розчинитися в нiчнiй темрявi, що оточувала мене. Перейшовши на протилежний бiк вулицi, я на найближчому розi звернув на Бейтс-стрит i почвалав далi, як i ранiше тримаючись ближче до будинкiв. Менi знову зустрiлися двi споруди, в яких можна було розрiзнити ознаки життя, а на горiшньому поверсi я навiть помiтив проблиски слабкого свiтла. Проте i цього разу все минулося без якихось ускладнень. Звернувши на Адамс-стрит, я вiдчув себе в бiльшiй безпецi, але пережив справжнiй шок, коли з найближчого дверного отвору мало не перед моiм носом на вулицю вислизнув якийсь чоловiк. Вiн, правда, виявився п’яний до знемоги, тому я без особливих зусиль досяг примiщень складiв на Бенк-стрит. Жодноi живоi душi не можна було помiтити на цiй мертвiй вулицi, що тяглася вздовж гирла рiчки, а шум падаючоi води повнiстю заглушав моi кроки. До залiзничноi станцii шлях був неблизький, i цеглянi гори примiщень складiв чомусь здавалися менi зараз навiть небезпечнiшими за фасади житлових будинкiв. Нарештi я побачив давню склепiнчасту будову станцii (точнiше, те, що вiд неi залишилося) i попрямував безпосередньо до шляхiв, якi починалися бiля ii далекого кiнця. Рейки грунтовно проiржавiли, проте справляли враження ще цiлих, та майже половина шпал також перебувала у задовiльному станi. Йти, а тим бiльше бiгти по такому покриттю було вкрай важко, проте я старався з усiх сил i загалом розвинув чималу швидкiсть. Якийсь час шлях пролягав уздовж гирла рiчки, проте незабаром я досяг довгого критого моста, що проходив над запаморочливою прiрвою. Залежно вiд теперiшнього стану моста менi треба було визначити маршрут подальшого пересування. Якщо людина все ж у змозi пройти по ньому, я так i зроблю; якщо ж нi – доведеться знову блукати вулицями в пошуках найближчоi i хоча б вiдносно безпечноi переправи. Гора схожого на комору моста примарно виблискувала в променях мiсячного сяйва, й я побачив, що принаймнi протягом кiлькох найближчих метрiв шпали були на мiсцi. Вступивши на мiст, я увiмкнув лiхтарик, i мене ледь не збила з нiг зграя кажанiв, що вилетiли невiдомо звiдки. Ближче до середини мосту мiж шпалами зяяв доволi широкий пролом, i я всерйоз стурбувався, що вiн стане непереборною завадою, однак усе ж зважився на вiдчайдушний стрибок i якимось чином здолав його. Менi стало легше, коли я знову опинився пiд променями мiсячного сяйва, а склепiння моста залишилося позаду. Рейки перетинали Рiвер-стрит на одному з нею рiвнi, однак вiдразу пiсля цього вiдхилялися вбiк, вступаючи в мiсцевiсть, яка все бiльше нагадувала сiльську i де з кожним кроком все менше вiдчувався огидний, гнилий запах Інсмута. Тут менi вже довелося вступити у двобiй iз заростями кволих, але дуже колючих чагарникiв i повзучого вересу, який грунтовно пошарпав мiй одяг, однак я й не думав нарiкати, оскiльки в разi несподiваноi небезпеки вони б допомогли менi сховатися вiд можливих переслiдувачiв. При цьому я нi на мить не забував, що значна частина маршруту мого пересування могла бути видимою з дороги на Ровлi. Зовсiм несподiвано почалася заболочена мiсцевiсть – тут проходила лише одна колiя, що стелилася по невисокому, порослому травою насипу серед помiтно порiдiлого чагарника. Потiм трапився своерiдний острiвець гористоi дiлянки – рейки тут проходили крiзь прокопаний у пагорбi прохiд, оточений з обох бокiв канавами, що також рясно поросли травою та чагарником. Таке природне укриття виявилося дуже доречним, оскiльки саме в цьому мiсцi дорога на Ровлi, якщо довiряти результатам моеi рекогносцировки з вiкна готелю, проходила в небезпечнiй близькостi вiд залiзничного полотна. Вiдразу пiсля закiнчення тунелю в землi вона мала перетинати його i вiддалятися на безпечнiшу вiдстань. Наразi ж менi доводилося виявляти особливу пильнiсть i радiти вже тому, що залiзницю, схоже, поки що нiхто не патрулював. Безпосередньо перед тим, як увiйти до цього отвору, я кинув швидкий погляд назад, проте переслiдування не виявив. З цiеi вiдстанi шпилi та дахи Інсмута, оточенi жовтуватим чарiвним мiсячним сяйвом, здавалися навiть мирними, i я мимоволi подумав про те, як же прекрасно вони виглядали до того, як над мiстом зависла ця страшна тiнь невiдомого прокляття. Вслiд за цим, коли я перевiв погляд вiд мiста в глиб суходолу, мою увагу привернуло щось не таке заспокiйливе i навiть лячне, причому настiльки, що я мимоволi на мить застиг на мiсцi. Те, що я побачив (чи менi лише здалося?), було якимось хвилеподiбним хитанням, яке спостерiгалося далеко на пiвднi. Незабаром я втямив, що дорогою на Іпсвiч просуваеться величезна юрба невiдомих менi iстот. Вiдстань була занадто великою, тому деталей я не розрiзняв, однак вигляд цiеi маршовоi колони менi вкрай не сподобався. Надто вже дивно вона хилиталася та неприродно яскраво виблискувала в променях круглого мiсяця, що змiстився до цього часу на захiд. Незважаючи на те, що вiтер дмухав зараз у протилежному напрямку, я начебто навiть розрiзнив щось схоже на вiддалений гамiр, а якесь бiсiвське дряпання та мукання, що долинало до моiх вух, видавалося ще огиднiшим та грiзнiшим, нiж усi тi звуки, якi менi доводилося чути до цього. У моему мозку промайнула низка найменш приемних, бiльше того – вiдчайдушних здогадiв. Я чомусь подумав про тих жаских iнсмутських тварюк, якi, як менi розповiдали, безвилазно ховалися в гiгантських смердючих «мурашниках», а тепер буквально заполонили все морське узбережжя. Пригадалися i тi невiдомi менi плавцi, яких я бачив далеко в морi. Бiльше того, якщо взяти до уваги чисельнiсть усiх тих гуртiв, якi менi вже довелося спостерiгати цiеi ночi, а також тих загонiв, якi зараз, вочевидь, охороняли виходи з мiста, масовiсть нового натовпу переслiдувачiв здавалася на диво великою для майже безлюдного Інсмута. Звiдки ж могла взятися вся ця армада, що зараз постала перед моiми очима? Невже тi стародавнi таемничi катакомби i справдi заполонили орди представникiв небаченоi та нiкому не вiдомоi форми життя? А може, якийсь загадковий корабель i справдi висадив iхнiй десант на той бiсовий риф? Але хто вони i чому опинилися тут? Адже якщо такий значний загiн суне по дорозi до Іпсвiча, чи не могло статися так, що патрулi i на iнших дорогах також iстотно посиленi? Я вступив у порослий чагарником отвiр у насипу i став повiльно просуватися по ньому, коли вчергове вiдчув хвилю нудотного запаху риби, що з’явився невiдь-звiдки. Невже вiтер настiльки стрiмко змiнив свiй напрямок i став задувати з моря, перетинаючи усе мiсто? Швидше за все, так воно i було, оскiльки я вже став розрiзняти шокуюче гортанне бурмотiння, що чулося з того боку, звiдки досi було анiчичирк. Але тепер до них долучилися й iншi звуки – щось на кшталт повсякчасного грюкання або стукання, що чомусь навiяло на мене образи чогось украй огидного та страшного. Я просто не знав, що й подумати про ту масу невiдомих почвар, що хвилеподiбно хилиталися та просувалися дорогою на Іпсвiч. Раптом усi цi звуки та риб’ячий сморiд якось разом посилилися, змiцнiли, тож я на мить завмер на мiсцi, дякуючи долi за те, що виявився на якийсь час прикритим краем земляного отвору. Саме тут дорога на Ровлi проходила майже поруч зi старим залiзничним полотном, що за кiлька десяткiв метрiв вiдхилялося та тяглося у протилежному напрямку. До того ж цiею дорогою зараз щось рухалося, тому менi не залишалося нiчого iншого, крiм як упасти на землю i втиснутися в очiкуваннi тiеi митi, коли ця дика процесiя промине мене i сховаеться в далечiнi. Дяка Богу, що цi виродки не взяли з собою собак, хоча навряд чи це принесло б iм користь iз урахуванням того риб’ячого дурману, що забивав будь-якi стороннi запахи, заповнюючи зараз усю атмосферу. Сховавшись за кущами, що рясно поросли в цiй пiщанiй ярузi, я почувався у вiдноснiй безпецi, хоча i тямив, що загадковi створiння незабаром пройдуть не бiльш нiж за сто метрiв попереду, i я зможу iх розгледiти, тодi як вони (якщо тiльки доля не зiграе зi мною якогось злого жарту) мене не помiтять. І все ж менi раптом стало моторошно та лячно навiть просто звести на них погляд. Я побачив залитий мiсячним сяйвом вiдкритий простiр, який iм доведеться перетнути, i чомусь у головi промайнула дивна, навiть безглузда думка: як же вони забруднять i загидять усю цю мiсцевiсть! Мабуть, iз усiх iнсмутських мешканцiв вони були найогиднiшими – такими, за ким нiколи не захочеш пiдглядати бодай для того, щоб комусь розповiсти про них. Сморiд ставав просто нестерпним, а звуки становили дивовижну сумiш дикого крекоту, квакання, завивання та гавкоту, що злилися в едину суцiльну какофонiю, як i ранiше, вона не мала нiчого спiльного з людською мовою. Чи були це голоси моiх переслiдувачiв? А може, вони все ж десь знайшли й узяли з собою собак? Правда, за весь день менi жодного разу не зустрiлася в мiстi жодна з традицiйних домашнiх тварин. Це iхне плескання або стукання здавалося жахливим, i я не смiв навiть очей пiдвести на тварюк, що породжували його, твердо вирiшивши тримати очi щiльно заплющеними аж до того, як вони не сховаються в захiдному напрямку. Тепер юрба проходила майже навпроти того мiсця, де я сховався, – повiтря було заповнене iхнiм хрипким гавкотом, а земля, здавалося, тремтiла вiд безглуздих, чужих усьому людському крокiв. Я майже не дихав i зiбрав усю свою волю воедино, аби, не дай Боже, не розклепити повiки. Я i досi не в змозi точно визначити, чи подii, якi сталися пiсля цього, були реальними чи всього лише жаскою галюцинацiею. Нещодавнi дii влади, вжитi пiсля моiх вiдчайдушних закликiв i клопотань, швидше за все пiдтвердять, що це все ж було жахливою правдою. Але я в тi хвилини мiг i справдi бачити галюцинацii, породженi псевдогiпнотичним впливом атмосфери стародавнього, зачарованого, одурманеного мiста. Такi мiста зазвичай надiленi дивною, невiдомою нам силою, i мiстичний спадок божевiльних легенд цiлком здатен вплинути на психiку аж нiяк не однiеi людини, що опинилася серед тих мертвих, просочених огидним смородом вулиць, нагромаджень прогнилих дахiв i дзвiниць, що розсипаються. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44556235&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Кейп-Код – пiвострiв на пiвнiчному сходi США за 120 км вiд Бостона, найсхiднiша точка штату Массачусетс. 2 Канаки – корiннi народи Меланезii, якi проживають у Новiй Каледонii, де становлять 45 % населення.