Дев'ять з половиною тижнiв Елiзабет Мак-Нiлл Культовi «Дев’ять з половиною тижнiв» у друкованому варiантi! Ще бiльше пристрастi i одкровень! Пiсля випадковоi зустрiчi вiртуозний спокусник втягуе ледь знайому дiвчину в небезпечну й чуттеву любовну гру. Пiд його пильним наглядом вона вiдкривае для себе новi гранi заборонених задоволень. Чи iснуе межа, яку вона нiзащо не перетне? Навiть вона вже не знае вiдповiдi на це запитання… Елiзабет Мак-Нiлл Дев’ять з половиною тижнiв © Elizabeth McNeill, 1978 © Francine Prose, передмова, 2005 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 Передмова «Коли ми вперше опинилися в лiжку разом, вiн тримав моi руки зв’язаними за головою». Уже найперше речення одразу переходить до найголовнiшого, так швидко й рiзко, що до моменту, коли це речення закiнчуеться, гра переслiдування по сутi завершена. Подiбно до нашоi оповiдачки ми знаемо, куди все це приведе. І попри те, що ii майбутне достеменно невiдоме, iнтуiтивно ми вiдчуваемо, що фiнал цього роману зовсiм не щасливий. Нашi невиразнi передчуття сильнiшають разом iз зацiкавленiстю та легким вiдчуттям приемного збудження, коли наша героiня холоднокровно фiксуе фази, вiдповiдно до яких розгоряеться багаття ii роману. Наступного разу, коли вона та ii коханець зустрiчаються знову, вiн просить дозволу зав’язати iй очi шарфом. Пiд час третьоi зустрiчi доводить ii до межi найвищоi насолоди й змушуе благати про бiльше. У четвертий раз «вiн використав той самий шарф, аби зв’язати менi зап’ястя. Того ж ранку вiн надiслав менi на роботу тринадцять троянд». Коли завершуеться ця коротка, немов телеграма, прелюдiя, ми, як i сама авторка, вiдчуваемо, що не можемо вибратися, i питаемо себе, наскiльки далеко це зайде й наскiльки вiдвертою вона готова з нами бути. З моменту першоi публiкацii в 1978 роцi мемуарiв «Дев’ять з половиною тижнiв» авторки, що взяла собi псевдонiм Елiзабет Мак-Нiлл, минуло майже тридцять рокiв[1 - Передмова Франсiн Проуз написана до видання «Perennial edition» 2005 року. (Тут i далi прим. пер.)]. Книга набула неймовiрного розголосу й стала сенсацiею, набагато бiльшою, нiж можна було очiкувати, враховуючи, що так звана сексуальна революцiя вiдбулася щонайменше десять рокiв тому. Вибухова хвиля, яку спричинив роман, на мою думку, була частково пов’язана з тим, що межа мiж порнографiею та серйозними мемуарами ще не була так ретельно розмита, як сьогоднi. Адже лише в останне десятилiття письменники-чоловiки й жiнки, здаеться, починають змагатись у випробуваннi особистих меж, i пiднiмають ставки саморозкриття, сповiдаючись читацькiй аудиторii в дедалi iнтимнiших подробицях iнцесту, жорстокого поводження в дитинствi й незвичайного сексу. До цього був, звичайно, Генрi Мiллер, чия робота, подiбно до творiв Джойса й Набокова, спровокувала скандал, кульмiнацiею якого стала судова справа щодо непристойностi текстiв. Але цi письменники, як i Френк Гаррiс та його колеги-мемуаристи таемного життя, були – навряд чи про це потрiбно говорити – чоловiками. З-пiд пера жiнок з’являлися вульгарнi комерцiйнi оповiдання, що опинялися у всiх на слуху, на кшталт «Щасливоi шльондри» Ксав’ери Голандер, лiтературноi порнографii, як, наприклад, «Історiя О.» Домiнiк Орi, та щоденникiв Анаiс Нiн, у яких авторка розповiла про своi амурнi справи з таким щирим лiризмом, що мало хто мiг сприймати iх як чисту еротику. До того ж Нiн постаралася, щоб читач дiзнався, що вона зробила багато речей, – пройшла сеанси психоаналiзу, оберталася помiж лiтературного бомонду, писала (!), – якi мали для неi набагато бiльше значення, нiж секс. На противагу цьому «Дев’ять з половиною тижнiв» iнтенсивно й цiлковито зосередженi на тому, що вiдбуваеться мiж одним чоловiком та однiею жiнкою, в основному в одному лiжку й впродовж приблизно двох мiсяцiв, коли все iнше втрачае будь-яке значення. Цю книгу написала (або принаймнi це переконливо стверджують) жiнка, котра була ким завгодно, але не щасливою шльондрою. І, як i «Книгу Генрi Роббiнса», «Дев’ять з половиною тижнiв» готував до видання вiдомий та високошанований редактор, з яким доти працювали письменники Джон Ірвiнг, Джойс Керол Оутс та Ісаак Башевiс Зiнгер. Але ще бiльше скандальнiй славi книги посприяло те, що вона з’явилася наприкiнцi епохи, протягом якоi фемiнiстки боролися за всi тi речi, – владу, контроль, незалежнiсть, самореалiзацiю, – вiд яких оповiдачка «Дев’яти з половиною тижнiв» радiсно вiдмовляеться за кiлька днiв пiсля того, як поринае в роман iз чоловiком, котрого зустрiла на мангеттенському вуличному ярмарку. Гострiшою цю iронiю робить той факт, що оповiдачкою – принаймнi на перший погляд – е так звана Нова Жiнка. Вона насолоджуеться всiма перевагами, за якi боролися ii сестри-активiстки. «Ефектна дiлова жiнка, яку люблять друзi та цiнуе керiвництво», вона мае клiентiв, обов’язки, «власний портфель, власну лiтню сумочку, туфлi на високих пiдборах, блиск для губ та чисте укладене волосся». Вона мае гарну освiту, багато подорожуе, сексуально обiзнана – коротко кажучи, перед нами надiлена всiма перевагами молодого середнього класу самотня мешканка Нью-Йорка. І чого ж, виявляеться, вона хоче? Щойно зустрiвши свого прекрасного принца, жiнка швидко усвiдомлюе, сама цьому дивуючись, що прагне, аби ii прикували наручниками, били, принижували, поводилися, мов iз безпорадною дитиною, котра нездатна задовольнити власнi першочерговi потреби. У роздiлi, який коротко описуе те, що насправдi виявиться деякими з менш тривожних аспектiв стосункiв, Мак-Нiлл розкривае пiдхiд пари до розподiлу працi. Пiд заголовком «Що вiн робив» оповiдачка повiдомляе читачевi, що «вiн годував мене. Вiн сам купував усi продукти, сам готував усi страви й сам мив увесь посуд». Вiн одягав i роздягав ii, носив ii взуття до шевця, читав iй, мив, сушив i розчiсував iй волосся дорогим гребiнцем, яким також шмагав ii, вiн купував i вставляв iй гiгiенiчнi тампони, набирав для неi ванну, знiмав макiяж. А пiд «Що я робила» лише одне слово: «Нiчого». Але, як ми невдовзi дiзнаемося, це не зовсiм правда. Вона робила бiльше, нiж «нiчого». Вона плазувала по пiдлозi, приймала спокусливi пози на матрацi, коли вони обирали в унiвермазi нове лiжко, i навiть, одягнена в чоловiчий одяг, пограбувала незнайомця, погрожуючи йому ножем, просто тому, що коханець наказав iй зробити це. І весь цей час вона насолоджувалася своiм подвiйним життям: «Упродовж усього перiоду наших стосункiв деннi правила мого життя не змiнювалися й були такими ж, як до нашоi зустрiчi: я була незалежною, сама дбала про себе… сама приймала рiшення, сама робила вибiр. Нiчнi правила натомiсть передбачали мою повну безпораднiсть, залежнiсть, потребу в пiклуваннi. Вiд мене не очiкували жодних рiшень, я не несла жодноi вiдповiдальностi. У мене не було вибору». «Я це полюбила». Революцiйними – або контрреволюцiйними з огляду на те, з якого боку подивитися, – мемуари «Дев’ять з половиною тижнiв» зробили впевненiсть, непохитний голос досвiду, з яким вони свiдчили про той факт, що за певних обставин та для деяких типiв особистостi секс стае тим козирем, що б’е не лише полiтику, а й усе iнше. Чверть столiття по тому ми призвичаiлися до мемуарних творiв, у яких описанi знущання сильних iз беззахисних, жахи, якi доводиться переживати слабким. Ми визнали, що нашi емоцii та наша сексуальнiсть можуть вести подвiйну гру з нашими переконаннями й прийнятими нормами поведiнки. Фетишистськi атрибути садомазохiзму виринули iз сексуального пiдпiлля й перемiстилися на сторiнки глянцевих журналiв про високу моду. І можна лише плекати надiю, що роман Мак-Нiлл пережив той неприемний перiод, коли його асоцiювали з низькоякiсним, вульгарним фiльмом iз Мiкi Рурком та Кiм Бейсiнгер у головних ролях, у якого спiльними з романом були лише назва та деякi сюжетнi лiнii. Багато що змiнилося вiдтодi. То чому ж ця документальна розповiдь про садомазохiстськi стосунки мiж двома людьми шлюбного вiку й дотепер позбавляе нас спокою та розбурхуе? Я наберуся смiливостi стверджувати, що так вiдбуваеться завдяки майстерностi, з якою написана книга, оманливiй невимушеностi, з якою вона поеднуе в собi прийоми художньоi лiтератури та авторитетнiсть мемуарiв. Роман побачив свiт лише через два роки пiсля виходу збiрки оповiдань Раймонда Карвера «Чи не були б ви такi ласкавi помовчати, будь ласка?», яка презентувала новий авторський голос – рiзкi, лаконiчнi, чiткi речення в теперiшньому часi, якi характеризували те, що згодом дiстало назву мiнiмалiзму в лiтературi. Проте це саме тi стиль та голос, використовуючи якi, лiрична героiня Мак-Нiлл розповiдае свою iсторiю в мемуарах. Вони з’явилися за дев’ять рокiв до того, як Джей Мак-Інернi у своему творi «Яскравi вогнi великого мiста» використав той самий тон, аби вiдтворити ритми непривiтного мiського середовища, але це (за винятком, однак, наркотикiв та нiчного трибу життя) i е той соцiальний осередок, у якому розгортаються подii роману Мак-Нiлл. Стриманi, лаконiчнi, рiзкi «Дев’ять з половиною тижнiв» можна назвати чи не першими мемуарами, написаними в стилi мiнiмалiзму. Проте, на вiдмiну вiд бiльшостi письменникiв тiеi доби, чиi роботи були сповненi меланхолii через нероздiлену романтичну тугу, Мак-Нiлл розумiла, що Ерос вимагае до себе набагато бiльшоi уваги. Мова мемуарiв ретельно уникае переривчастого дихання бульварних любовних романiв, штучного лiризму, притаманного романтичнiй лiтературi, смiховинних клiше традицiйноi порнографii. Оповiдачка розкривае своi вiдчуття та емоцii прозаiчно, у квазiдокументальному, майже журналiстському стилi, намагаючись якомога ближче дотримуватися фактiв, подiй, ведучи нехитру розповiдь про те, що сталося. Ця книга е справжнiм взiрцем у мистецтвi приховування iнформацii. Те, що нам розповiдають про коханця, – така сама загальна iнформацiя, як i опис деталей його гардероба: кольори, стиль та вигляд його сорочок i штанiв – того, що вона знаходить, коли вперше опиняеться в його спальнi. Вiн не мае iменi, авторка використовуе лише займенник «вiн», нiби iснував лише один «вiн», наче вiн був единим чоловiком у всьому свiтi. Ми дiзнаемося, що геть занедбана квартира оповiдачки перетворилася на музей сувенiрiв та пам’ятних подарункiв, захаращений рiзнокольоровим щебнем непростого життя, але якщо подивитися крiзь призму сексу й садомазохiзму, час, що його пара проводить вiч-на-вiч, стае таким порожнiм i безбарвним, як iнтер’ер помешкання коханця. Його взаемини з приятелями видаються таемничими, навiть лиховiсними, а подруга, з якою оповiдачка здiйснила ту доленосну прогулянку на ярмарок, щезае зi сторiнок, щойно з’являеться цей чоловiк. Нам вiдомо, що готуе коханець Мак-Нiлл, що вiн читае, де вiн купуе продукти й одяг, але авторка не дае фактично жодних подробиць про роботу кожного з героiв, про iхне минуле, про погоду – окрiм того факту, що дiя вiдбуваеться влiтку, – або про життя мiста, яке, очевидно, тривае десь навколо них. Нема анi розважливостi, анi сором’язливостi, анi пошуку причин або пояснень, анi рефлексii (героiня жодного разу не робить спроби подивитися ширше на свiй стан), анi простоi психологiзацii чи випадкових домислiв про те, якi душевнi травми, отриманi в дитинствi, або який раннiй досвiд мiг схилити iх до пошуку вiдносин такого штибу. Мак-Нiлл не бачить сенсу в тому, аби дослухатися до застережень i слушних сумнiвiв простого читача, який майже вiд самого початку мiг зробити висновок, що iгри з цим чоловiком не принесуть нiчого доброго. Використовуючи прийоми замовчування та пропущення, а також майже постiйну напруженiсть, письменниця вiдтворюе задушливу атмосферу клаустрофобii, що заповнюе стосунки, вiдсутнiсть будь-якоi об’ективноi реальностi поза межами самого цього роману. Читаючи ii, немовби вiдчуваеш, як з кiмнати поступово викачують повiтря. Структура книги напрочуд проста, захоплива й водночас тривожна – справи йдуть усе гiрше й гiрше. Точнiше, ми спостерiгаемо, як оповiдачка занурюеться в трясовину приниження та розчарування, i цi почуття дедалi сильнiшають; вона поступово втрачае свою iндивiдуальнiсть, дозволяючи своiй моральностi та самоповазi бути пригнобленими заради ii власного бажання та задоволення забаганок ii коханця, його капризiв, що стають дедалi жорстокiшими й образливiшими. Вiдбуваються iнцидент iз масажистом й iсторiя з повiею, котру викликають, аби та перетворила оповiдачку на подобу дешевоi шльондри – одягнена в незвичну перуку та лакову мiнi-спiдницю, «ефектна дiлова жiнка» змушена визнати, що насолоду, яку вона даруе своему коханцевi, йому може дати будь-яка жiнка з хоча б трохи розкутими поглядами на сексуальнi розваги. Але пограбування з погрозами ножем, якого вимагае коханець, е найбiльш моторошним епiзодом, адже цього разу жорстокiсть спрямована на невинного, наляканого незнайомця, котрому не повiдомили правила гри. У рiдкiсний момент рефлексii Мак-Нiлл розглядае можливiсть того, що ця сексуальна пригода дедалi виходитиме з-пiд контролю, аж до того моменту, коли оповiдачка вiдчуе жагу бути вбитою, а ii коханець – тотожне за силою iмпульсивне бажання вбити ii. Але це неможливо, допоки вона не побачить краплi власноi кровi, що виступила пiд час iхнiх любовних баталiй, i зрештою залишки iнстинкту самозбереження переборюють силу бажання й пристрастi та призводять до неконтрольованоi iстерики. Стурбований (хоча ми самi маемо уявити, наскiльки) коханець оповiдачки везе ii до шпиталю. Мак-Нiлл доповiдае з властивою iй стриманiстю про те, що вiдбуваеться пiсля цього, i завершуе любовний роман «курсом лiкування, що тривав кiлька мiсяцiв». Найприголомшливiшим та найнесподiванiшим висновком, а водночас i найбiльшим досягненням цiеi книги е те, що оповiдь про надмiрну, патологiчну пристрасть стае метафорою крайнощiв, до яких може нас довести будь-яке бажання. Не меншою мiрою вона е клiнiчним дослiдженням, нiж тим, чого прагнула авторка, – «спогадами про любовний роман». Захопливi вiдкриття, розчинення коханцiв одне в одному, поступове стирання зовнiшнього свiту, випадкове й небажане повернення до нормальностi – ця сюжетна лiнiя до болю знайома всiм, хто перебувае в екстримi пристрасних стосункiв, якими б «здоровими» чи «нормальними» вони не видавалися. Не менш разючi сьогоднi, як i тодi, коли були щойно виданi, «Дев’ять з половиною тижнiв» е водночас виправдувальною та повчальною оповiддю про легкiсть, з якою iнтоксикацiя коханням i сексом може змiнити наше бачення самих себе й змусити побачити в абсолютно новий спосiб особу, якою ми так невинно й нерозумно себе уявляли. Франсiн Проуз Дев’ять з половиною тижнiв H. B. та H. R., я вам дуже вдячна 1 Коли ми вперше опинилися в лiжку разом, вiн тримав моi руки зв’язаними за головою. Менi це сподобалося. Менi сподобався вiн. Вiн був похмурим, що видалося менi романтичним; вiн був веселим, яскравим, цiкавим спiврозмовником; i вiн дав менi насолоду. У нашу другу зустрiч вiн пiдняв iз пiдлоги мiй шарф, який я впустила, коли звiльнялася вiд одягу, посмiхнувся та сказав: «Ти дозволиш менi зав’язати тобi очi?» Нiхто ранiше не зав’язував менi очi в лiжку, i менi це сподобалося. Вiн сподобався менi навiть бiльше, нiж у нашу першу нiч, i пiзнiше, коли чистила зуби, я не могла стримати усмiшки: я зустрiла приголомшливо вправного коханця. Пiд час третьоi нашоi зустрiчi вiн кiлька разiв доводив мене до межi, коли вiдстань до оргазму була завтовшки з волосину. Коли я знову затремтiла в очiкуваннi найвищоi точки насолоди й вiн знов-таки зупинився, я почула свiй голос, що вiдокремився вiд мене й пролунав над лiжком, благаючи його продовжувати. Вiн догодив. Я почала закохуватися. У четвертий раз, коли я вже не могла стримувати свого збудження, вiн використав той самий шарф, аби зв’язати менi зап’ястя. Того ж ранку вiн надiслав менi на роботу тринадцять троянд. 2 Сьогоднi недiля, травень добiгае кiнця. Я проводжу цей день зi своею подругою, що звiльнилася з компанii, де я працюю, приблизно рiк тому. На наш взаемний подив, за минулi мiсяцi ми зустрiчалися набагато частiше, нiж коли працювали в одному офiсi. Вона живе в центрi мiста, i неподалiк вiд ii помешкання вiдбуваеться вуличний ярмарок. Ми гуляли, зупинялися, теревенили, куштували рiзнi смаколики, i вона придбала обдерту, але дуже красиву срiбну коробочку для пiгулок в однiй iз лавок, де продавали зношений одяг, старi книги, розмаiтi дрiбнички з написом «антикварiат» i масивнi картини iз зображенням скорботних жiнок, у кутиках чиiх рожевих вуст застигла акрилова фарба. Я намагаюся вирiшити, чи варто повертатися половину кварталу до лавки, де я довго пестила мереживну шаль, яку моя колежанка назвала брудною. «Вона була брудна», – голосно промовляю я iй у спину, сподiваючись, що подруга почуе мiй голос крiзь увесь цей гамiр. Вона йде трохи попереду. «Та лише уяви собi, якою вона стане, якщо ii випрати та пiдлатати…» Вона кидае на мене погляд через плече, пiдносить до вуха праву долоню, недочуваючи, потiм вказуе на жiнку в дуже великому чоловiчому костюмi, яка уважно й навiть iз захватом придивляеться до набору барабанiв; закочуе очi та вiдвертаеться. «Випрати й пiдлатати! – кричу я, – ти не можеш уявити ii чистою? Я думаю, менi треба повернутися й придбати ii, у нiй е щось…» «Тодi варто зробити це, – чую я голос бiля свого лiвого вуха, – причому чим швидше, тим краще. Адже хтось iнший мiг уже купити ii та випрати, поки ти намагаешся докричатися до неi в цьому гаморi». Я рiзко обертаюся й кидаю роздратований погляд на чоловiка, що йде просто позаду мене. Потiм знову розвертаюся та роблю вiдчайдушну спробу наздогнати подругу. Але я буквально застрягла. Натовп уповiльнив рух i поступово взагалi зупинився. Просто попереду мене трiйко дiтей, яким iще нема й шести рокiв, у кожного в руках iталiйське морозиво, що тане й тече по пальцях; праворуч жiнка розмахуе фалафелем[2 - Фалафель (араб. ) – котлетки з бобових, пiдсмаженi на олii й загорнутi в пiту iз соусом, овочами та зеленню. Традицiйна страва, поширена в багатьох кухнях Близького Сходу.] iз небезпечною для мене пристрастю, до ударника приеднуеться гiтарист, i iхня публiка застигае на мiсцi, зачарована, захоплена, у полонi смачноi iжi, свiжого повiтря та атмосфери доброзичливостi. «Це вуличний ярмарок, перший у цьому сезонi, – каже той самий голос над моiм лiвим вухом. – Людям треба спiлкуватися з незнайомцями, бо який iнакше в цьому всьому сенс? Я все ще вважаю, що вам варто повернутися й купити ii, хай би там що». Сонце свiтить яскраво, проте на вулицi зовсiм не парко – просто тепла й файна погода; небо ясне, повiтря чисте й прозоре, немов над невеличким мiстечком у штатi Мiннесота; середня дитина з трiйцi щойно лизнула морозиво кожного зi своiх друзiв по черзi; це, без сумнiву, наймилiший недiльний день. «Просто поношена шаль, – кажу я, – нiчого особливого. Однак це дуже цiкава й тонка ручна робота, а коштуе лише чотири долари – цiна квитка в кiно. Думаю, я все ж таки куплю ii». Але зараз я не можу поворушитися: менi нема куди йти. Ми стоiмо вiч-на-вiч та всмiхаемося одне одному. На ньому немае сонцезахисних окулярiв, тож вiн мружиться, дивлячись менi в очi; волосся спадае йому на лоба. Його обличчя стае привабливим, коли вiн розмовляе, i ще бiльш звабливим, коли усмiхаеться; напевно, на свiтлинах вiн виходить як мiнiмум погано, якщо наполегливо зберiгае серйозний вираз обличчя перед об’ективом камери. На ньому поношена свiтло-рожева сорочка iз засуканими рукавами, трохи мiшкуватi штани кольору хакi. «Ну, так чи iнакше не гей», – думаю я. Те, як сидять на ньому штани, – одна з небагатьох ознак, що залишилися (хоча й не завжди можна на них розраховувати), а також тенiсне взуття без шкарпеток. «Я повернуся з вами туди, – каже вiн. – Ви не загубите свою подругу: цей безлад тягнеться лише кiлька кварталiв, тож рано чи пiзно ви все одно зустрiнетеся, якщо, звiсно, вона не вирiшить узагалi пiти звiдси». «Не вирiшить, – вiдповiдаю я. – Вона живе неподалiк». Вiн почав прокладати собi плечем шлях назад у тому напрямку, звiдки ми прийшли, i промовив через плече: «Я теж. Мене звати…» 3 Сьогоднi четвер. Ми вечеряли разом у кафе в недiлю та понедiлок, у вiвторок – у мене вдома, у середу побували в гостях у моеi колеги, де скуштували холодноi м’ясноi нарiзки, придбаноi в «Забарс». Сьогоднi вiн готуе вечерю в себе вдома. Ми на кухнi, балакаемо, доки вiн рiже салат. Вiн вiдмовився вiд моеi пропозицii допомогти, налив нам по келиху вина й ледве встиг спитати, чи маю я братiв i сестер, аж тут йому хтось телефонуе. «Розумiю, але нi, – каже вiн. – Менi зараз справдi не до того. Нi, кажу тобi, ця фiгня може почекати до завтра…» Довга пауза, пiд час якоi вiн гримасуе менi, хитаючи головою. Несподiвано вiн вибухае: «Милостивий Боже! Гаразд, приходь. Але двi години, не бiльше. Присягаюся, якщо ти не покинеш моеi оселi за двi години, трясця йому всьому, я маю плани на сьогоднiшнiй вечiр…» «Цей йолоп, – важко зiтхае вiн, роздратований i трохи сором’язливий. – Я хочу, щоб вiн зник iз мого життя. Вiн непоганий хлопчина; з ним можна перехилити не один кухоль пива, але мiж нами нема нiчого спiльного, окрiм того, що вiн грае в тенiс там, де i я, i працюе зi мною в однiй компанii, де часто не може виконати роботу вчасно, тож змушений постiйно наздоганяти, брати iнтенсивний курс, мов у середнiй школi. Вiн не дуже кмiтливий, та й узагалi поводиться, мов ганчiрка. Вiн прийде о восьмiй; знайома iсторiя, чергова фiгня, яку вiн мав зробити два тижнi тому, а тепер панiкуе. Менi справдi дуже шкода. Але нам доведеться пiти до спальнi, i ти подивишся телевiзор». «Я б краще пiшла додому», – кажу я. «Нi, не пiдеш, – вiдповiдае вiн. – Не йди додому, саме цього я й боявся. Слухай, ми повечеряемо, ти кiлька годин чимось розважиш себе сама, – зателефонуй матерi, наприклад, роби, що тобi заманеться, – i ми чудово проведемо час, коли вiн пiде. Буде ж лише десята вечора. Гаразд?» «Узагалi-то я не маю звички телефонувати мамi, коли треба вбити годину-другу, – кажу я. – Менi огидна сама iдея вбивання двох годин, трьох, байдуже. Шкода, що я не маю iз собою роботи…» «Обирай, – каже вiн. – Усе, що забажаеш, аби не сумувала». Вiн з ентузiазмом простягае менi свiй портфель iз паперами, i я щиро смiюся. «Гаразд, – кажу я. – Знайду собi щось почитати. Але я пiду до спальнi, i твiй знайомий навiть гадки не повинен мати, що я тут. Якщо о десятiй вiн усе ще буде в тебе, я вiзьму мiтлу, накину на голову простирадло, вийду до вас i буду непристойно танцювати». «Чудово, – сяе вiн. – Телевiзор я все одно принесу сюди про всяк випадок, якщо тобi стане сумно. А пiсля вечерi збiгаю до газетного кiоску, що за квартал звiдси, i принесу тобi купу журналiв, аби почерпнула звiдти кiлька нових хтивих рухiв i поз, про якi могла не знати ранiше». «Дякую», – кажу я, i вiн усмiхаеться. Пiсля салату iз соковитим шматком м’яса ми п’емо каву у вiтальнi, сидячи на глибокому м’якому диванi, оббитому блакитною тканиною, що потерлася на ручках до майже сiрого кольору, i тугою окантовкою, що де-не-де також надiрвана. «І що ти з нею робиш, з цiею кавою?» – питаю я. «Роблю, – спантеличено повторюе вiн. – Нiчого, вона зварена в кавоварцi. Щось не так?» «Стривай, – кажу я, – я обiйдуся без журналiв, якщо ти даси менi отого Жiда в блискучiй бiлiй обкладинцi, що стоiть на лiвiй верхнiй полицi у вiтальнi. Я звернула увагу на корiнець тiеi книги ще за вечерею. Цей чоловiк завжди видавався менi вельми розпусним». Проте коли вiн дае менi книжку, виявляеться, що вона французькою. А Кафка, що впав iз полицi, коли вiн тягнувся за Жiдом, – нiмецькою. «Не зважай, – кажу я. – У тебе е „Розбите серце Белiнди“? Або ще краще – „Пристрастi буремноi ночi“?» «Менi прикро, – каже вiн, – але, здаеться, у мене нема жодноi…» Його турботливий, знiяковiлий голос дратуе мене. «Тодi „Вiйну i мир“, – в’iдливо кидаю я. – У тому рiдкiсному, вишуканому японському перекладi». Вiн кладе на стiл двi книжки, якi тримав у руках, i обiймае мене. «Мила моя…» «А також, – перериваю я його голосом, таким же невдоволеним та обуреним, як i я сама, – це трохи поспiшно – називати мене милою, чи не так? Ми знайомi лише дев’яносто шiсть годин». Вiн притягуе мене до себе й мiцно обiймае. «Послухай, я не можу описати, наскiльки менi шкода, що плани змiнилися. Цей прицюцькуватий… Я зараз просто все скасую». Щойно вiн тягне руку до слухавки, я почуваюся смiшною. Я прочищаю горло, голосно ковтаю й кажу: «Не зважай на це. Менi знадобиться двi години, аби прочитати газету, а якщо ти даси менi папiр, то я напишу листа, що його вже кiлька мiсяцiв як мала вiдправити. Це буде гарним поштовхом для мого сумлiння. А ще менi знадобиться ручка». Вiн iз полегшенням широко всмiхаеться; iде до великого дубового столу на тому кiнцi вiтальнi, вертаеться з пачкою тонкого паперу кремового кольору; передае менi авторучку з внутрiшньоi кишенi свого пiджака та несе телевiзор до спальнi. «Я дуже сподiваюся, що це не засмутить тебе, – каже вiн. – Таке бiльше не повториться». Я ще й гадки не маю, наскiльки ретельно вiн дотримаеться цього слова. Коли дзижчить вхiдний дзвiнок, я вже лежу на його лiжку, влаштувавшись на однiй iз подушок, яку приставила до стiни; моi колiна зiгнутi, його масивна авторучка твердо й зручно лежить у моiй руцi. Я чую, як двое чоловiкiв вiтаються, але тiльки-но вони починають бесiду, я насилу можу розрiзнити хiба поодинокi слова. Я пишу листа («…зустрiла цього чоловiка кiлька днiв тому, дуже непоганий початок, дуже вiдрiзняеться вiд Джерi, який зараз бiльш нiж щасливий iз Гаррiет, ти мусиш пам’ятати ii…»), кидаю побiжний погляд на «Таймс», наспiх читаю свiй гороскоп у «Пост»: «Припущення легко розвивати, але слiд бути обережним, адже вони знецiнюються тому, що стають усiм вiдомi. Не плануйте нiчого на ранок: цей час знадобиться вам для невiдкладних покупок». Уперше у своему життi, думаю я, менi б хотiлося зрозумiти, що означае цей мiй гороскоп. Я витягую ноги й падаю на подушку, немов розчавлена. Упродовж тих кiлькох годин, що я провела з ним тут, у його помешканнi, я не придiляла уваги тому, що мене оточуе. Тепер я бачу, що тут нема особливо на що дивитися. Це велика кiмната з високою стелею, на пiдлозi лежить такий самий сiрий килим, що й у коридорi та вiтальнi. Стiни бiлi, повнiстю голi. Лiжко, що стоiть на низькiй платформi, невелике, воно здаеться зовсiм малим. Простирадла бiлi – свiжi, зауважую я, такi, як у понедiлок; як часто цей чоловiк змiнюе простирадла? – ковдра свiтло-сiра, постiльного покривала взагалi нема. Два високi вiкна на стiнi лiворуч вiд лiжка закритi жалюзi з бамбука, пофарбованого в бiлий колiр. З одного боку лiжка стiлець, на якому зараз поставлено телевiзор iз програвачем; приставний столик iз такого ж дерева, що й платформа, стоiть праворуч. Лампа на цьому столику мае бiлий абажур, круглу бiло-блакитну пiдставку – такi роблять з китайських ваз – та лампочку розжарювання на 75 ватiв. Менi подобаеться витончена пiдставка, але водночас я думаю: «Де б вiн цим не займався, чоловiк, у лiжку якого я зараз лежу, певно не читае в ньому своi книги мовою оригiналу. Як можна не насолоджуватися одним iз найприемнiших задоволень, що доступнi людинi? Усе, що йому потрiбне, – це трохи потужнiша лампочка, парочка додаткових подушок та лампа для читання…» Менi цiкаво, що вiн подумав про мою спальню. Вона менша вiд половини його кiмнати, стiни я та двi моi подружки пофарбували в слабкий свiтло-персиковий колiр; щоб домогтися його, я мордувалася з фарбами зо три мiсяцi. Але це було того варте. Менi цiкаво, що вiн подумав про лiжник, прикрашений квiтчастим вiзерунком, штори, простирадла й наволочки, дiбранi в тон; три старенькi килимки з античним орнаментом; привезенi з кожноi з моiх подорожей дрiбнички, що ними заставлена дошка для гри в шахи; косметичний столик, книжковi полицi; купи реклами, що надiйшла поштою, журналiв та книжок у м’якiй обкладинцi, що двома невеличкими пагорками розташувалися по обидва боки од лiжка; китайський пластиковий контейнер для iжi – порожнiй, але з виделкою всерединi; бiлизну, вкладену в наволочку, що лежить у кутку кiмнати; газетнi вирiзки зi свiтлинами Аль Пачiно та Джека Нiколсона, що стирчать у рамi великого дзеркала над столом разом зi знiмками, зробленими фотоапаратом «Поляроiд», на яких зображенi моi батьки – вони широко всмiхаються – та я з чотирирiчною кузиною на Конi-Айлендi; одну листiвку з норвезькими фiордами, яку надiслала менi подруга, та одну iз сицилiйських капличок, у яку я залюбилася два роки тому. І про обкладинки «Нью-Йоркера», що висять у рамках на стiнi, i мапи краiн, де я побувала (особливi для мене мiста обведенi червоним маркером); i про мiй улюблений експонат – масне вiд жирних плям меню ресторану «Лючоу» в ошатнiй срiбнiй рамцi – першого ресторану в Нью-Йорку, який я вiдвiдала дванадцять рокiв тому. А тепер я в цiй кiмнатi, i вона, кажу я собi, занадто проста, щоб називати ii простою. Вона аскетична, якщо казати доброзичливо, або елегантна, якщо треба пiдлеститися, або нудна, коли вже бути чесним. У жодному разi це примiщення не можна назвати затишним. Невже нiхто не розповiв йому, що на стiни можна щось вiшати? Зi своею роботою вiн точно може дозволити собi пару-трiйку цiкавих зображень; а за ту суму, яку заплатив за той потворний меблевий комплект «Стелла» у вiтальнi, цi стiни можна було покрити сусальним золотом… Тепер голоси чутно краще. На годиннику майже дев’ята. Я пiдводжуся з лiжка й проходжу повз високий дерев’яний комод iз вишуканими мiдними ручками та декоративними рiзьбленими вiзерунками; коло нього довгий, вузький стiл у стилi Парсона[3 - Стiл у стилi Парсона – модернiстський стiл квадратноi або прямокутноi форми, усi нiжки якого вiдповiдають товщинi стiльницi.], на якому стоiть лампа-близнючка тiеi, що й на приставному столику бiля його лiжка, та кiлька спецiалiзованих журналiв. А от i шафа. Вона широка, з двома дверцятами однакового розмiру. Коли я роблю спробу iх вiдчинити, правi дверцята несподiвано пронизливо риплять – я завмираю на мiсцi, затамовуючи подих. Але голос невидимого незнайомця стае дедалi гучнiшим, майже криком, тодi як його голос муркоче, залишаючись тихим та врiвноваженим. Я почуваюся злодюжкою. «Як i маеш почуватися, – кажу я собi, – ти i е злодюжка». За дверима шафа виявляеться високою до самоi стелi. Над простором для одягу двi полицi, вiддiлення досить глибокi. Судячи з того, що я бачу, – а менi видно лише переднiй край верхньоi полицi, – там лежить рудувато-коричнева, добряче подряпана шкiряна валiза; чохол для фотокамери, лижнi черевики та три чорнi вiнiловi теки з написом «Податки» на широких дводюймових корiнцях. На полицi нижче лежать п’ять теплих светрiв iз вирiзом пiд горло: два темно-синього кольору, один чорний, один бiлий iз трохи сiруватим вiдтiнком, один темно-бордовий – та чотири купки сорочок: кожна або блакитна, або свiтло-рожева, або бiла. («Я тепер раз на рiк телефоную до „Брукс Бразерс“, – скаже вiн менi кiлька днiв потому. – Вони надсилають менi цi сорочки, i менi не треба ходити по крамницях». Коли на манжетах та комiрцi з’являються першi ознаки зношеностi, вiн перекладае сорочку на окрему полицю й вдягае ii вдома, як я дiзнаюся згодом; чоловiк у китайськiй пральнi повертае йому чистi та вiдпрасованi зношенi сорочки разом, складенi окремо вiд решти. Якщо на сорочцi виявляеться пляма, яку неможливо вiдiпрати, вiн викидае ii геть.) Поруч iз сорочками лежать двi тенiснi ракетки, iхнi ручки трохи довшi за полицю, тому виступають за край. Шiсть бiлих футболок-поло на картоннiй пiдкладцi, п’ять пар тенiсних шортiв. (Вiн грае щовiвторка з 12:30 до 14:30, щочетверга з 12:15 до 14.00, щонедiлi з 15.00 до 17.00, цiлорiчно, зрозумiю я згодом. Вiн носить ракетки в чохлах, у яких iх було придбано, решту одягу – у коричневому паперовому пакетi.) Бiля правоi стiни, також на другiй полицi, лежить стос iз десяти бiлих наволочок, а поруч iз ним – трохи бiльший iз бiлих простирадл. Не враховуючи того, у якому вiн зараз стоiть у сусiднiй кiмнатi, та тих, що, iмовiрно, зараз чекають на хiмчистку, вiн мае дев’ять костюмiв. Три – темно-сiрий, темно-синiй у тонку свiтлу смужку, сiрий твiдовий; усi з жилетами iдентичного розмiру – цiлком новi. Три iншi – бiлий лляний, помiрно-сiрий фланелевий та блакитно-бiлий iз жатого ситцю; першi два з жилетами, усi знов-таки скроенi за одною мiркою – трохи поношенi. Сiрому габардиновому та темно-сiрому вовняному в тонку смужку десь приблизно два роки; поруч висить смокiнг. («Купив його чотири роки тому», – скаже вiн менi пiзнiше; вiн не вдягне цей смокiнг при менi. Одного разу вiн зауважить, що його костюми вже одинадцять рокiв робить на замовлення та сама кравчиня в «Маленькiй Італii», що вiн не iздив на примiрку нi цього року, нi минулого й дуже задоволений тим, що переконав кравчиню в необов’язковостi цього нудного заняття. «Це випадково спало менi на думку: навiщо я роблю це рiк за роком. Нудота, що лише забирае час, адже моя вага не змiнюеться з часiв вищоi школи, i рости я теж давно перестав». Коли на костюмi з’являються ознаки того, що його вдягали, вiн вiддае його китайцевi на прання – але не на суху чистку. «Але ж вiн на добрих два фути нижчий за тебе, – скажу я, коли вiн у той самий спосiб позбудеться й сiрого габардинового. – Як вiн може з ним упоратися?» «Хто його знае, – вiдповiдае вiн. – Я нiколи не питаю. Вiн завжди забирае iх».) Вiн мае двi пари темно-синiх лижних штанiв i двi пари старих штанiв кольору хакi, на кожних плями вiд фарби. («Кiлька рокiв тому я спробував зробити ремонт у ваннiй та зрозумiв, що це була помилка. Не так уже й добре в мене виходить те, що я роблю, коли думаю, що маю це зробити. Воно того не варте, та ванна пофарбована гiрше, нiж ти могла б собi уявити в найстрашнiшому жахiттi».) Поруч iз бежевим плащем висить темне вовняне пальто, лижний пуховик на краю вiшалки займае добрий фут завширшки. Складена чорна парасоля притулена до стiнки в лiвому кутi. Бiля задньоi стiнки дiагонально стоiть набiр – лижi та лижнi палицi. З внутрiшнього боку лiвих дверцят на ручцi з прутковоi латунi висить дюжина краваток; вони настiльки схожi одна на одну, що коли я кидаю на них швидкий погляд, здаються единим шматком тканини. Переважна бiльшiсть iз них темно-сiрi або темно-синi з малесеньким геометричним принтом бордового вiдтiнку; два темно-синi в маленьку бiлу цятку, найсмiливiший – сiрий з обережним бiлим та, як не важко здогадатися, бордовим орнаментом. («Я не дуже люблю рiзноманiтнiсть в одязi, – скаже вiн. – Власному одязi, маю на увазi. Менi подобаеться знати, що день за днем я маю приблизно однаковий вигляд».) На пiдлозi акуратним рядком вишикувалися три пари кедiв, чотири пари iдентичних чорних черевикiв, одна пара звичайних шкiряних мокасинiв густого червоного кольору. Я зачиняю дверцята й навшпиньках iду до комода, що стоiть бiля стiни й вiдокремлюе спальню вiд кiмнати для гостей. У ньому шiсть шухляд: три неглибокi, двi середнi й одна глибока в самому низу. Я починаю з верхньоi. Купка бiлих носовичкiв iз вишитими iнiцiалами, наручний годинник без ремiнця, старий кишеньковий годинник; складена вдвое чорна шовкова краватка-метелик лежить у кришцi вiд чогось на кшталт бляшанки з-пiд конфiтюру; набiр простих золотих запонок, одна вузька золота застiбка для краватки та ще одна, покрита темно-синiм лаком, iз тонкою золотою лiнiею посерединi, що тягнеться по всiй довжинi застiбки. «Хтось подарував це йому, – думаю я, – це точно подарунок, i непоганий до того ж подарунок». Наступна шухляда: двi пари чорних шкiряних рукавичок, одна на пiдкладцi, друга – без; пара бежевих – без пiдкладки; великi, товстi лижнi рукавицi; широкий пояс-шарф. Третя: темно-синi шорти для плавання, суспензорiй[4 - Суспензорiй (англ. jockstrap) – бiлизна, яку вдягають спортсмени й танцiвники для пiдтримки генiталiй.], пiжама – теж темно-синя з бiлим вiзерунком, усе ще запакована в пакет вiд виробника. Ще один подарунок? Нi, на нiй досi залишився цiнник. Наступна шухляда, перша з тих, що середнього об’ему, ховае в собi щонайменше двi дюжини бiлих трусiв. Нижче зберiгаеться чотирнадцять пар бiлих вовняних шкарпеток та сорочка з манишкою в пластиковому пакетi. Найбiльша шухляда не вiдчиняеться одразу, i менi доводиться посмикати ii кiлька разiв. Коли я зрештою домагаюся свого, то застигаю здивована: набита до краю шухляда мало не трiщить вiд не менш як тисячi абсолютно iдентичних довгих чорних шкарпеток. Я думаю: «У цього чоловiка бiльше шкарпеток, нiж у всiх чоловiкiв, яких я знала, разом. Чи не боiться вiн, що одного разу вночi закриються всi швейнi фабрики краiни?» («Ненавиджу ходити до пральнi, – скаже вiн за кiлька тижнiв по тому. – Це просто, коли розiбратися, але це забирае в мене надто багато часу. Чим бiльше речей ти маеш, тим рiдше доведеться вiдвiдувати крамницi чи пральнi». Я дивитимуся на нього, лежачи на лiжку й вiдчуваючи, як розтоплюеться, як тече мое тiло: вiн витягуе з шухляди пару шкарпеток, просовуе долоню в одну з них – шкiра проглядае крiзь тонку тканину на п’ятцi, хоча немае навiть натяку на дiрку, – та кидае шкарпетку в смiтник. «Краще також, аби вони всi були однаковi, – вiдповiсть менi вiн. – Таким чином тобi не доведеться шукати вiдповiдну пару. Я мучився з цим гiвном протягом усього навчання в школi, це справдi неймовiрно дратуе».) Я зачиняю комод, стрибаю на лiжко, лягаю на спину, пiдскакую, кручу в повiтрi педалi невидимого велосипеда. Я втрачаю здоровий глузд. Закохуюся в людину, яка накопичуе шкарпетки, шкарпетконакопичувача, чоловiка, котрий вiдкладае чорнi шкарпетки на чорний день… Я не можу втриматися вiд рохкання та пирхання, марно намагаючись не зареготати, хоча голос його дружка-йолопа пронизливо верещить i я могла б зарепетувати «Пожежа!» й не бути почутою. За чверть десята. Я зрештою заспокоююся, складаю руки пiд головою. Дивлюся на стелю, пантруючи за тiнню, яку вiдкидае свiтильник бiля лiжка. «Якби ж твоя мама могла бачити тебе: нишпорити по шухлядах чужих людей – то найогиднiше, що можна собi уявити!.. Не те щоб нишпорити – кажу я собi, каючись, але не в змозi перестати усмiхатися, – я нiчого не торкалася». Слава Господу, що зберiг мене вiд того, аби вiн зазирнув до моеi шафи! Точно передбачивши, що скоро вiн завiтае до спальнi, я непомiтно заздалегiдь зачинила ii ковзнi дверi, поки вiн сьорбав каву у вiтальнi; це було позавчора. Гармидер, безлад – пiдсумок десятилiтньоi гонитви за тенденцiями у свiтi великоi моди; накопичене за цей час чергуеться з тим, що потрапило до мого гардероба цього року. Мiсяць тому, шукаючи сукню, яку, як виявилося згодом, загубили в пральнi, я натрапила на мiнi-спiдницю, що залишилася вiд того минулого; збентежена, я тiеi ж митi викинула ii, але згодом повернула на звичне мiсце; я провела в нiй надто гарний час, i якою ж забавкою була вона спочатку! А мiй бежевий плащ iз пiдкладкою в клiтинку, що перейшов крiзь сито й решето, бо був у мене ще з другого курсу; а слакси, придбанi на розпродажi в «Бонвiт», бо були зробленi з такоi чудовоi клiтчастоi вовни, однак тiеi ж осенi не лише виявилися закороткими (а до пiдрубувального шва було якихось два сантиметри), але й не пасували до жодноi з речей у моему гардеробi; i попри це я не можу позбутися iх, бо то були вигiднi покупки та дуже, дуже якiснi речi. Лахмiття, мотлох, вiнегрет у глибинi моеi шафи: гостроносi туфлi з вiдкритою п’ятою, якi можна було взути принаймнi пiд максi-спiдницю; незграбна гумова шапка, яку я вдягаю раз на рiк, коли на вулицi дощить, а менi конче потрiбна сигарета; сумка вiд «Гуччi», яку я не витягую з шафи роками, але як же тремтiли моi руки, коли вiдраховували суму, що дорiвнювала майже моiй двотижневiй заробiтнiй платнi, а яка ж я була щаслива, що досягла висот того, що згодом стала називати нью-йоркською елегантнiстю; паски, що падали з гачкiв, маленькi червонi чобiтки, що залишилися вiд того хлопчика з фотографii на моему дзеркалi й давно не пiдходили менi за розмiром; футбольна толстовка мого колишнього коханця, у якiй я зазвичай займаюся прибиранням… «То що ж ти врештi-решт винесла з усього цього? – запитую я сама в себе. – До чого це зводиться, окрiм того, що ти пхаеш носа не у своi справи?» «Ну, вiн акуратний, – кажу я собi. – Грае в тенiс, катаеться на лижах, плавае. Гадки не мае про значення слова „ландромат“». Чи нормальнi для чоловiка його вiку та роду занять десять бiлих, вiсiм рожевих та одинадцять блакитних сорочок? Не знаю. Хоча ми одного вiку, нагадую я собi, ми приблизно однолiтки, та чи мала я коли-небудь так багато будь-чого? Одне менi вiдомо напевно: я нiколи ранiше не зустрiчала чоловiка з таким вузьким уявленням про розмаiття кольорiв. Жодноi лiловоi, кольору фуксii, бiрюзовоi, помаранчевоi речi – гаразд; але ж жодноi коричневоi? Жодноi зеленоi, жодноi жовтоi, жодноi червоноi? Тi крихiтнi цяточки бордового кольору на краватках не враховуються. Усе або блакитне, або сiре, або бiле, або чорне, окрiм, звiсно, тих рожевих сорочок. «Чоловiк, з яким ти знюхалася, не зовсiм звичайний», – кажу я собi. І справа не в тому, якi речi вiн мае, а в тому, яких не мае. На грубому листку паперу я складаю перелiк. Його ручка додае моему дрiбному, густому почерку ширину й нахил, до яких я не звикла. «Нема халата», – занотовую я. То й що? Лише одна пiжама, до того ж запакована? Мабуть, на випадок, якщо доведеться спiшно iхати до шпиталю, придбана з тих же мiркувань, з яких матерi радять не покладатися на булавки на бiлизнi… Анi шарфа, анi шапки: напевно, сильний iмунiтет до застуд. Але чому в цього чоловiка немае жодних джинсiв? Чи знаю я кого-небудь, – кого-небудь, – хто не мав би хоча б одних, навiть якщо вже нiколи не вдягатиме iх, просто джинсiв, що лишилися з шiстдесятих рокiв? І жодного светра з високим комiром. Жодноi шкiряноi куртки, жодного блейзера, жодноi-однiсiнькоi самотньоi малесенькоi футболочки! Де цi вельветовi штани, якi я звикла бачити на чоловiках, де сандалi, де спортивнi куртки, картатi фланелевi сорочки? Я передивляюся свiй перелiк. «Усе нормально, – гучнiше лунае його веселий голос у сусiднiй кiмнатi. – Не переймайся, я був радий допомогти i радий, що ми все владнали. Побачимося завтра, вiдпочинь, тобi нема про що хвилюватися…» Я опускаю ноги з лiжка, сiдаю прямо, рiзко згортаю папiр та засовую його в сумочку, що стоiть на пiдлозi бiля лiжка. Грюкають вхiднi дверi, вiн з’являеться на порозi спальнi усмiхнений: «Усе, готово, вiн пiшов. Час вiдсвяткувати це. Люба, ти молодчина, що дочекалася й не засмутилася через цю неприемнiсть; час випити трохи вина…» Незабаром пiвнiч, ми лежимо на його лiжку. Склалося так, що ми не випили вина, а натомiсть одразу перейшли до сексу. Ми кохалися поспiхом, майже не скинувши одягу; пiсля того ми разом прийняли душ i я сказала йому, що це вперше за десять рокiв, що я бiльше полюбляю лежати у ваннi. Загорнувшись у рушники, ми з’iли три великi шматки чорничного пирога, що залишився пiсля вечерi, i допили пляшку «Шаблi». Я лежу на спинi, дивлячись на стелю, пiдклавши руки пiд голову. Вiн розтягнувся поруч зi мною й лежить на животi. Його права рука пiдпирае голову, а лiва лягае на моi груди. Посеред оповiдки з низкою буденних статистичних фактiв, якоi вiн домiгся вiд мене, – брати, сестри, батьки, баба з дiдом, рiдне мiстечко, школи, роботи, – я замовкаю та заплющую очi. «…Будь ласка, – думаю я, небагатослiвна навiть подумки, не в змозi повернутися до нього й зробити перший крок, – будь ласка…» У тишi вiн промовляе: «Я хочу тобi дещо показати». Вiн виходить iз кiмнати, повертаеться з дзеркалом для голiння, дае менi болючого ляпаса, сiдае на краю лiжка. Моя голова падае на подушку. Вiн хапае мене за волосся й тягне, допоки я не зазираю йому в очi. Вiн пiднiмае дзеркало, аби я могла подивитися, i ми разом спостерiгаемо симетричну пляму, що розтiкаеться по моiй щоцi. Я дивлюся на себе, зачарована. Я не впiзнаю це обличчя: воно блiде, немов полотно, на якому розквiтли чотири смуги, червонi, як бойова розкраска. Вiн нiжно й обережно торкаеться iх. Наступного дня, пiд час дiлового ланчу з клiентом, я втрачаю думку на серединi речення, коли в пам’ятi виринае вiдображення в дзеркалi, яке я побачила вчора вночi. Нестримна хвиля бажання заливае мене так несподiвано, що я навiть вiдчуваю легку нудоту. Я вiдсовую вiд себе тарiлку та ховаю долонi пiд серветкою. Вiд усвiдомлення того факту, що до зустрiчi з ним залишилося ще чотири години, менi хочеться залементувати вголос. 4 І так це тривало крок за кроком. І оскiльки ми почали проводити разом кожну нiч; оскiльки кожна додаткова змiна була незначною за своею суттю; оскiльки вiн кохався дуже, дуже добре; оскiльки я швидко втратила через нього розум (не лише з фiзичноi точки зору, але переважно через це), трапилося те, що я несподiвано вiдчула себе – через короткий промiжок часу, десь близько двох тижнiв – у станi, що його знайомi менi люди схарактеризували б як патологiчний. Менi жодного разу не спало на думку назвати це патологiею. Я нiколи й нiяк «це» не називала. Я не розповiдала про це жоднiй живiй душi. Коли я вiддаюся спогадам, здаеться неймовiрним, що це саме я прожила такий перiод у своему життi. Я наважуюся лише пригадувати тi тижнi як окремий феномен, що залишився далеко в минулому; фрагмент мого життя, нереальний, мов сновидiння, позбавлений жодного значення. 5 «Це незвично для чоловiка – мати котiв», – кажу я. «Та невже?» Ми дивимося Кронкайта[5 - Волтер Кронкайт (англ. Walter Cronkite; 4 листопада 1916 – 17 липня 2009) – американський журналiст, ведучий на телеканалi CBS, удостоений низки престижних журналiстських премiй.]: приемне знайоме обличчя, що – пiд належним шаром зовнiшньоi турботи – назавжди застигло в заспокiйливiй масцi надiйного добросердя… Землетрус, що стався на iншому кiнцi земноi кулi, бiльш близька загроза чергового транспортного страйку, iндекс Доу Джонса зрiс на два пункти… «Жартуеш? – стомлено каже вiн. – Нiби я не знаю! Собаки – це зовсiм iнша iсторiя. Але в жодного зi знайомих менi чоловiкiв, якi ще не одруженi, нема навiть одного кота, а тим паче кiлькох». «Гм», – кажу я. «Коти – це для дiтей або маленьких старих панi, якщо тобi цiкава моя думка, – продовжуе вiн. – Або для ферми, або для ще чогось». «Гаразд, – кажу я, – тодi чому…» «Вiд них немае нiчого, крiм неприемностей», – переривае мене вiн. «Принаймнi цi не дуже линяють, – невпевнено бурмочу я й врештi кажу: – Нiхто не змушуе тебе тримати котiв». «Це так кумедно, – каже вiн. – Це до чортикiв смiшно, якщо чесно. Ти просто не уявляеш собi…» У його оселi мешкають три коти, i всi трое однаково невибагливi. Їм байдуже до нього так само, як i йому до них. Вiн годуе iх, щодня наливае iм свiжу воду, змiнюе наповнювач у лотку i, здаеться, вважае це своiм прямим обов’язком; вони ж, своею чергою, очiкують на регулярне надання цих послуг. Мiж ними вiдсутнiй будь-який видимий обмiн люб’язностями, окрiм, якщо це можна вважати за прояв нiжностi, повiльноi котячоi прогулянки його розпростертим тiлом та його мовчазноi толерантностi до такоi поведiнки (враховуючи майже повну вiдсутнiсть будь-яких емоцiй у кота та чоловiка, дуже сумнiвно, що це можна називати так). Вiн сидить на диванi. Я сиджу на двох подушках на пiдлозi, його ноги стоять обабiч моiх плечей, спиною я обперлася на диван, шия та плечi спочивають на його передньому краю; моя голова, закинута назад, лежить мiж його стегон. Вiн бавиться з моiм волоссям: вибирае пасмо за пасмом та накручуе кожне на пальцi; запускае чотири пальцi пiд частину волосся, пiднiмае його та лагiдно прибирае вiд шкiри; розтирае й дуже повiльно робить менi масаж вiд чола до скронь знову й знову. Кронкайт бажае нам «на добранiч», i ми дивимося нескiнченнi шоу: гру, а тодi програму, у якiй полiсмени то переслiдують машини, то потрапляють в автокатастрофи. Кадри, що повторюються знову й знову (наприкiнцi випуску новин вiн вимкнув звук), створюють заспокiйливий та на диво доречний акомпанемент до iсторii котiв, яку вiн неспiшно розкривае менi. Перший з’явився в його життi разом iз жiнкою, що чотири роки тому впродовж деякого часу жила з ним. Вона щойно перевезла свого кота на його квартиру, коли iй запропонували престижну посаду в Цюриху, i вона вирiшила емiгрувати до Швейцарii. Кiт залишився з ним. Ще кiлька мiсяцiв вiн вважав себе лише тимчасовим опiкуном тварини, яка вiд самого початку почувалася, як удома: шолудива, нечесана, з майже лисим хвостом, вона нагадувала дивну палiтру кольорiв, що не пасували один до одного, мов в одязi, що був популярним протягом останнiх кiлькох зимових сезонiв: виготовлений iз матерiалу, який дiстав загадкову назву «кумедне хутро» та iмiтував фасон i пошив, якщо не цiлком зовнiшнiй вигляд, ранньоi американськоi стьобаноi ковдри. Вiн намагався – спочатку дуже активно – знайти котовi нову сiм’ю. Але доволi швидко йому довелося визнати, що знайомих людей (дехто з яких мiг забрати кошеня, тодi як iншi хотiли лише сiамську породу) не так легко ввести в оману, бо iхнi дивнi вiзити були геть нетривалими, бо вони аж нiяковiли вiд думки про те, як конкретно ця iстота оселиться в iхнiх затишних i зi смаком облаштованих мангеттенських апартаментах. Одного разу вiн навiть розмiстив оголошення в «Таймс». І попри те, що вказав свiй домашнiй та робочий номери, попри те, що оголошення було в газетi протягом п’яти днiв поспiль, йому не зателефонувала жодна особа. Час вiд часу впродовж цих мiсяцiв вiн думав про те, щоб вiддати кота до притулку для тварин. Але згодом вирiшив вiдкласти це рiшення, принаймнi на деякий час. Ця можливiсть, думав вiн, завжди в нього буде; а тим часом раптово може трапитися лiпший для кота варiант. Роком пiзнiше в нього гостювала одинадцятирiчна племiнниця, що приiхала до Нью-Йорка на змагання з орфографii, на яких iй не вдалося посiсти призового мiсця. На знак вдячностi за турботу, яку вiн проявив, показавши дiвчинцi мiсто, ii матiр – його сестра – подарувала йому другого кота, очевидно, не давши шансу вiдмовитися. «Вiн був просто кошеням, на вигляд не кращим за попереднього, i протягом кiлькох перших днiв вiн поводився, мов скажений, до того ж i iнший не зрадiв його появi: вони чубилися й борюкалися так, що менi здалося, нiби в мене вдома боа-констриктор. Згодом так чи iнакше вони знайшли спiльну мову». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22778301&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Передмова Франсiн Проуз написана до видання «Perennial edition» 2005 року. (Тут i далi прим. пер.) 2 Фалафель (араб. ) – котлетки з бобових, пiдсмаженi на олii й загорнутi в пiту iз соусом, овочами та зеленню. Традицiйна страва, поширена в багатьох кухнях Близького Сходу. 3 Стiл у стилi Парсона – модернiстський стiл квадратноi або прямокутноi форми, усi нiжки якого вiдповiдають товщинi стiльницi. 4 Суспензорiй (англ. jockstrap) – бiлизна, яку вдягають спортсмени й танцiвники для пiдтримки генiталiй. 5 Волтер Кронкайт (англ. Walter Cronkite; 4 листопада 1916 – 17 липня 2009) – американський журналiст, ведучий на телеканалi CBS, удостоений низки престижних журналiстських премiй.