Трохи надii Едвард Сент-Обiн Патрiк Мелроуз #3 Подii третього роману з циклу про Патрiка Мелроуза розгортаються за вiсiм рокiв пiсля смертi Девiда Мелроуза. Патрiк вчиться жити по-новому, а для цього мусить розiбратись зi скелетами у власнiй шафi. Вiн багато рокiв уникав навiть думок про те, що з ним сталось у дитинствi, i щиро ненавидiв батька. Але тепер вiн готовий зустрiтися з привидами минулого. У блискучiй iронiчнiй манерi Сент-Обiн зображуе манiрне та претензiйне життя британськоi аристократii, запрошуючи читача на вечiрку, де головна гостя – принцеса Маргарет. Едвард Сент-Обiн Патрiк Мелроуз. Трохи надii. Кн. 3 Оригiнальна назва роману: PATRICK MELROSE. SOME HOPE Copyright © Edward St. Aubyn 1992, 1994, 1998 © О. Тiльна, переклад з англ., 2020 © «Фабула», макет, 2020 © Видавництво «Ранок», 2020 Право Едварда Сент-Обiна бути визнаним Автором Твору застережено вiдповiдно до Закону про захист авторських i патентних прав, а також прав у галузi конструкторських винаходiв вiд 1988 року. Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо- i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! Про автора Едвард Сент-Обiн народився в Лондонi 1960 року. До серii його романiв про Патрiка Мелроуза, що викликали в публiки таке нестримне захоплення, належать «Не зважай», «Паскудна звiстка», «Трохи надii» (ранiше надрукованi разом як трилогiя пiд спiльною назвою «Трохи надii»), «Молоко матерi» (цей роман увiйшов до короткого списку Букерiвськоi премii 2006 року) та «Нарештi». 1 Патрiк прокинувся з розумiнням того, що бачив сон, тiльки от що саме йому снилося, пригадати не мiг. Із добре знайомим вiдчуттям дискомфорту вiн намагався вiдновити те, що мить тому вислизнуло за межу свiдомостi, залишивши по собi дуже впiзнавану порожнечу, подiбно до того, як вихор, у якому на дорозi крутиться клоччя старих газет, дае тобi знати про те, що тут нещодавно промчала автiвка. Туманнi фрагменти сну, дiя якого вiдбувалася нiбито на березi озера, змiшувалися з перипетiями вистави «Мiра за мiру», що ii Патрiк напередоднi дивився з Джоннi Голлом. Режисер як декорацiю обрав автобусне депо, але навiть ця обставина не применшила шоку вiд того, наскiльки часто впродовж одного вечора повторювалося слово «милосердя».[1 - «Мiра за мiру» (англ. Measure for Measure) – п’еса В. Шекспiра, написана 1603 чи 1604 року. У нiй слово «милосердя» (англ. mercy) трапляеться 17 разiв. (Тут i далi, якщо не вказано iнше, – прим. пер.)] Патрiк подумав, що, можливо, корiнь усiх його негараздiв ховаеться в уживаннi неправильноi лексики. Ця раптова iскра натхнення допомогла йому скинути з себе ковдру й замислитися про необхiднiсть встати з лiжка. Вiн обертався у сферах, де слово «благодiйнiсть», неначе вродлива жiнка, за якою повсюдно тягаеться ревнивий чоловiк, неодмiнно супроводжувалося словами «обiд», «комiтет» або «бал». На «спiвчуття» нi в кого не бувало часу, а «поблажливiсть» (обов’язково «неприйнятна») часто фiгурувала в ремствуваннях на закороткi строки ув’язнення. Проте Патрiк знав, що його проблеми були набагато бiльш фундаментальними. Вiн був украй виснажений хронiчною потребою бути вiдразу у двох мiсцях: у своему тiлi й поза ним, на лiжку i на карнизi для штор, у шприцi й у венi; одне око ховаеться пiд пов’язкою, а друге на цю пов’язку дивиться; прагнути забуття, щоб позбутися ролi спостерiгача, а потiм мимоволi спостерiгати, як забуття пiдступае, i надавати темрявi форму; цуратися будь-яких зусиль, але пiдривати безвiлля непогамовнiстю; вiддавати шану каламбурам, але не терпiти вiрусу двозначностi; прагнути завжди дiлити речення навпiл, нанизуючи iх на обмежувальне «але» i водночас бажаючи розправити скручений, як у гекона, язик, аби з непохитною впевненiстю впiймати далеку муху; намагатися уникнути саморуйнiвноi iронii i говорити вiдверто, попри цiлковиту нездатнiсть вкласти у фразу будь-що, окрiм iронii. «Не згадуючи вже про те, – думав Патрiк, спускаючи ноги з лiжка, – що сьогоднi ввечерi хочеться бути вiдразу у двох мiсцях: на вечiрцi у Брiджит i не на вечiрцi у Брiджит». А вечеряти з людьми, чие прiзвище було Боссiнгтон-Лейн, не хотiлося в жодному разi. Зараз вiн зателефонуе Джоннi та домовиться повечеряти з ним наодинцi. Патрiк набрав номер, але вiдразу ж i вiд’еднався, бо вирiшив, що зателефонуе пiсля того, як заварить чай. Щойно вiн поклав слухавку, телефон задзвонив. То був Нiколас Пратт, котрий забажав вичитати його за те, що Патрiк не вiдповiв на запрошення до Чiтлi. – За запрошення на сьогоднiшню блискучу подiю, – сказав Нiколас, – можеш менi не дякувати. Я обiцяв твоему любому татусевi, що допоможу тобi влитися в потiк свiтського життя. – Я вже тону в цьому потоцi,– вiдгукнувся Патрiк, – та й запрошення до Чiтлi ви закрiпили за собою ще тодi, коли менi було п’ять i ви приiхали до Лакосту з Брiджит. Навiть тодi кожному було ясно, що вона неодмiнно проб’еться до вищого товариства. – Ти занадто погано поводився i нiзащо не зумiв би помiтити хоч щось аж таке важливе, – парирував Нiколас. – Пам’ятаю, як одного разу на Вiкторiя-роуд ти сильно копнув мене в гомiлку. Я тодi шкутильгав коридором i намагався приховати нестерпний бiль, аби не засмучувати твою святенницю матiр. До речi, як вона? Останнiм часом ii зовсiм не видно. – Вас це здивуе, але вона переконана, що в життi iснують речi набагато цiкавiшi за вiдвiдування свiтських вечiрок. – Вона завжди видавалася менi трохи особливою, – помiрковано зауважив Нiколас. – Наскiльки я знаю, матуся зараз переправляе партiю з десяти тисяч шприцiв до Польщi. Люди називають ii вчинок геройським, але я вважаю, що благодiйнiсть мусить починатися вдома. Вона могла б не iхати аж так далеко, просто завiзши шприци до моеi квартири, – сказав Патрiк. – Менi здавалося, що ти залишив це все позаду, – вiдказав Нiколас. – Позаду чи попереду – дуже важко сказати тут, у сiрiй зонi. – Як на тридцятирiчного, звучить занадто мелодраматично. – Розумiете, – зiтхнув Патрiк, – я покинув геть усе, але натомiсть геть нiчого не здобув. – Мiг би почати з того, щоб повезти мою дочку до Чiтлi. – Боюся, не вийде, – збрехав Патрiк, який терпiти не мiг Аманди Пратт. – Мене й самого мають туди пiдвезти. – Ну добре, тодi побачитесь у Боссiнгтон-Лейнiв, – сказав Нiколас. – А ми з тобою зустрiнемося пiсля вечiрки. До Чiтлi Патрiковi не хотiлося iхати з декiлькох причин. По-перше, там буде Деббi. Патрiк стiльки рокiв намагався ii вiдшити, i раптом, на його величезний подив, це вдалося. З iншого боку, розрив iз Патрiком, схоже, iй сподобався бiльше, нiж iхнiй багаторiчний роман. І хiба можна iй за це дорiкнути? Його i досi мучили не вимовленi вголос слова вибачення. За вiсiм рокiв, що минули пiсля батьковоi смертi, Патрiкова юнiсть проминула, а ознак зрiлостi так i не з’явилося, якщо такими не вважати хронiчний сум i прострацiю, що прийшли на змiну ненавистi та шаленству. Вiдчуття альтернатив, якi розмножувались, i дорiг, котрi постiйно роздвоювались, змiнилося печаллю споглядання флотилii кораблiв, якi вже вiдпливли вiд причалу. Лiкування в кiлькох клiнiках позбавило Патрiка вiд наркозалежностi, але його безладнi зв’язки та потяг до безкiнечних гульбищ нiкуди не подiлися, просто залишилися без уважного керiвництва, неначе армiя солдатiв без командира. Статки, що добряче пiдтанули вiд розтринькування i рахункiв iз клiнiк, ще дозволяли йому жити безбiдно, а от вiдкупитися вiд нудьги вже було нiчим. І от нещодавно Патрiк зi страхом усвiдомив, що йому доведеться шукати роботу. Через те вiн i вирiшив вивчитися на баристера[2 - Баристер (англ. barrister) – категорiя адвокатiв у Великiй Британii, якi ведуть справи. Баристери е адвокатами вищого рангу, нiж солiситори. Наявнiсть двох категорiй адвокатiв не вiдповiдае сучаснiй свiтовiй практицi й пояснюеться здебiльшого iсторичними причинами, консерватизмом англiйськоi судовоi системи, складнiстю ведення судових справ у краiнах англо-саксонськоi системи права (необхiднiстю застосування значноi кiлькостi судових прецедентiв та браком сувороi системи правових актiв), а також небажанням баристерiв втрачати привiлейованiсть свого становища i пов'язаних iз цим матерiальних переваг.], сподiваючись, що йому, можливо, сподобаеться рятувати злочинцiв вiд ув’язнення. Рiшення вивчати юриспруденцiю пiдштовхнуло Патрiка до того, щоб узяти з вiдеопрокату «Дванадцять розгнiваних чоловiкiв»[3 - «Дванадцять розгнiваних чоловiкiв» (англ. Twelve Angry Men) – драма режисера Сiднi Люмета, США, 1957 р.]. Декiлька днiв вiн походжав квартирою, дискредитував уявних свiдкiв нищiвними зауваженнями або ж раптом спирався на щось iз меблiв i з дедалi бiльшим презирством промовляв: «Я стверджую, що тiеi ночi ви…», а потiм зiщулювався i в ролi опонента на перехресному допитi влаштовував фальшиву iстерику. Крiм того, Патрiк накупив книжок на зразок «Концепцii права»[4 - «Концепцiя права» (англ. The Concept of Law) – книжка Г. Л. А. Гарта (H. L. A. Hart), яку часто називають головним твором з фiлософii права XX ст. У нiй подано глибокий аналiз найбiльш фундаментальних проблем фiлософii права.], «Вулицi правопорушень»[5 - «Вулиця правопорушень» (англ. Street on Torts) – навчальний посiбник, написаний Крiстiаном Вiттiнгом (Christian Witting).], «Чарлзворт про необережнiсть»[6 - «Чарлзворт про необережнiсть» (англ. Charlesworth on Negligence) – навчальний посiбник авторiв Джона Чарлзворта i Роднi Олджернона Персi.]. І стосик цих книжок тепер боровся за його увагу з колишнiми Патрiковими фаворитами, до яких, безумовно, належали «Сутiнки iдолiв»[7 - «Сутiнки iдолiв» (англ. Twilight of the Idols) – фiлософський трактат, написаний Фрiдрiхом Нiцше.] i «Мiф про Сiзiфа». Кiлька рокiв тому, коли його органiзм очистився вiд наркотикiв, Патрiк почав розумiти, що таке постiйна тверезiсть. Вiн вiдчував ii як безперервний потiк усвiдомлення, як бiлий тунель, порожнiй i темний, як висмоктану мозкову кiстку. «Хочу померти, хочу померти. Я хочу померти», – бездумно бурмотiв Патрiк, роблячи навiть найбуденнiшi речi. Лавина жалю накривала його, доки вiн чекав, коли закипить чайник або з тостера вистрибнуть пiдсмаженi скибочки хлiба. І водночас власне минуле нагадувало Патрiковi труп, готовий до бальзамування. Щоночi вiн прокидався вiд жахiття. Боячись заснути, Патрiк вилазив iз мокроi вiд поту постелi та курив, аж доки не настане свiтанок, блiдий i брудний, як пластинчаста внутрiшня поверхня шапинки отруйного гриба. У його квартирi на Еннiсмор-Гарденз скрiзь валялися касети зi сценами насильства i жорстокостi, що здавалися бляклими тiнями насильства та жорстокостi того безкiнечного вiдеоролика, що крутився в нього в головi. Постiйно на межi галюцинацii Патрiк ступав по землi, що вiбрувала пiд його ногами, як гортань пiд час ковтання. А найгiршим було те, що з досягненням успiхiв у боротьбi з наркотиками Патрiк дедалi яснiше розумiв, що ця боротьба лише маскуе його намагання не стати таким, як батько. Твердження про те, що кожен з нас вбива любов[8 - Цитата з «Редiнгейлськоi балади» (англ. The Ballad of Reading Gaol) О. Вайлда у перекладi Ольги Тiльноi (цит. за виданням: Тiльна О. На бiлому мармурi дня. Поезii. Харкiв: Майдан, 2001. С. 80).], здавалося йому розпливчастим здогадом, як порiвнювати з майже абсолютною впевненiстю в тому, що людина неминуче перетворюеться на об’ект власноi ненавистi. Звичайно, на свiтi iснують iндивiди, котрi уникають ненавидiти, але Патрiк перебував на такiй великiй вiддалi вiд них, що не мiг i не хотiв розмiрковувати про iхнi долi. Пам’ять про батька продовжувала гiпнотизувати Патрiка, манити його, наче сомнамбулу, до безоднi небажаного наслiдування. Сарказм, снобiзм, зрада, жорстокiсть здавалися йому не такими огидними, як те жахiття, котре створило його для цього свiту. Ким iще мiг стати Патрiк, як не машиною, котра переробляе страх на презирство? Як йому послабити пильнiсть, коли потоки невротичноi енергii, немовби прожектори у в’язничному дворi, не оминають жодноi його думки, жодноi його фрази? Сексуальний потяг, захоплення тим або тим тiлом, швидкоплинний кайф оргазму були набагато слабкiшими та вимагали набагато бiльших зусиль, анiж кайф наркотичний, хоча, як i уколи, потребували постiйного повторення, бо являли собою такий самий палiатив – усе це затягувало, але загрожувало соцiальними наслiдками: зрадою, ризиком вагiтностi, iнфекцiями, викриттям, радiстю вiд присвоювання чужого, жаром, який оновлюе рутину. А ще секс переплiтався з поступовим проникненням у коло сильних свiту цього, де Патрiк, можливо, знайде жадане пристановище – такий собi вiдчутний аналог убивчо нiжних обiймiв, забезпечуваних наркотиками. Патрiк потягнувся по сигарети, коли знову задзвонив телефон. – То як воно справи? – поцiкавився Джоннi. – Знову застряг у безкiнечному мареннi наяву, коли цiлий день сперечаюсь сам iз собою, – вiдповiв Патрiк. – Не розумiю, чому менi здаеться, що сутнiсть iнтелекту полягае в тому, щоб сваритися з самим собою. Тiльки от непогано було б нарештi визначитися хоч iз чимось одним. – У «Мiрi за мiру» сперечаються дуже багато, – зауважив Джоннi. – Так, знаю, – вiдгукнувся Патрiк. – Зрештою я теоретично погодився з тим, що треба вибачати ближнiм за принципом «не судiть, щоб i вас не судили»[9 - (Мт. 7:1) Переклад Івана Огiенка.], але емоцiйних пiдстав для цього немае, принаймнi у цiй п’есi. – Це точно, – погодився Джоннi.– Якби погана поведiнка могла вважатися достатньо вагомим аргументом, аби вибачати погану поведiнку iнших, ми всi вже давно пороздувалися б вiд надмiрноi шляхетностi. – Але що тодi можна вважати достатньо вагомим аргументом? – запитав Патрiк. – Навiть не уявляю. Усе бiльше переконуюся, що подii або вiдбуваються, або нi. Ти на них жодним чином не впливаеш i геть нiяк особливо не прискориш або ж не уповiльниш. – Про це Джоннi, очевидно, щойно подумав, i тому його слова звучали не дуже переконливо. – Годиться нам терпiть[10 - Цитата з В. Шекспiра. Король Лiр. Дiя V, сцена 2. Переклад М. Рильського.],– простогнав Патрiк. – Ага, це точно, але це вже зовсiм iнша п’еса, – зауважив Джоннi. – Важливо визначитися з тим, у якiй п’есi збираешся взяти участь, i бажано ще до того, як вилiзеш iз лiжка, – сказав Патрiк. – Не думаю, що люди багато знають про сьогоднiшне наше дiйство. Хто такi цi Боссiнгтон-Лейни? – Тебе теж запрошено? – запитав Патрiк. – Доведеться нам iз тобою зобразити аварiю на шосе. Як тобi iдейка? Повечеряемо в готелi. Без наркоти менi важко дивитися на чужi обличчя. Хоча Патрiк i Джоннi зараз харчувалися переважно iжею, смаженою на грилi, запиваючи ii мiнералкою, вони раз у раз iз ностальгiею пригадували свое попередне буття. – Зате коли ми з тобою приносили на вечiрки герич, то бачили тiльки чужi унiтази, – нагадав Джоннi. – Я знаю, – вiдгукнувся Патрiк. – А тепер, коли заходжу до туалету, я запитую в себе: «Агов, чуваче, якого бiса ти тут забув? Ти ж уже не колешся!» Я рiшуче виходжу i тiльки потiм розумiю, що власне збирався вiдлити. До речi, може, до Чiтлi поiдемо разом? – Авжеж, але о третiй я йду на зустрiч анонiмних наркоманiв. – Не уявляю, як ти можеш терпiти тi збiговиська, – проказав Патрiк. – Там же повно жахливих суб’ектiв, хiба нi? – Так, це правда, але хiба не так само бувае в кожному великому залi,– вiдгукнувся Джоннi. – Принаймнi вiд мене не вимагаеться вiрити в Бога, щоб пiти на сьогоднiшню вечiрку. – Я впевнений, що навiть коли б така умова й iснувала, ти все одно знайшов би спосiб туди пiти! – засмiявся Джоннi.– От тiльки напружуе, коли тебе заганяють у тiснi рамки гарноi поведiнки та ще й примушують виспiвувати iй дифiрамби. – А лицемiрство тебе не напружуе? – На щастя, у таких випадках вони послуговуються пречудовим гаслом: «Удавай, аж доки повiриш сам»[11 - Прислiв’я (англ. Fake it to make it), що стало гаслом сучасноi психологii успiху.]. Патрiк видав звук, нiби його вже нудить. – Але навряд чи, коли вбереш Старого Мореплавця в одяг весiльного гостя, досягнеш великого успiху[12 - Посилання на поему С. Т. Колрiджа «Поема про Старого Мореплавця» (1798).],– сказав вiн. – Та там буде щось геть iнше. Уяви собi повен зал старих мореплавцiв, якi збираються замутити власну вечiрку. – Боже! – простогнав Патрiк. – Усе ще гiрше, нiж я думав. – Весiльним гостем вбиратися кортить тiльки тобi,– парирував Джоннi.– Хiба то не ти скаржився менi, коли востанне бився головою об стiну, благаючи позбавити тебе вiд мук залежностi, мовляв, ти не здатен викинути з голови тiеi фрази про Генрi Джеймса: «Вiн пристрасно любив обiдати в гостях i зiзнався, що впродовж зими тисяча вiсiмсот сiмдесят восьмого року прийняв сто п’ятдесят запрошень»? Чи скiлькись у тому родi. – Гм-м, – вiдгукнувся Патрiк. – У будь-якому разi, як тобi в зав’язцi? Чи не занадто важко? – запитав Джоннi. – Звичайно, менi важко. Це просто грьобане жахiття! – поскаржився Патрiк. Коли вже вiн ставив стоiцизм на противагу терапii, то не втрачав можливостi перебiльшити своi муки. – Або я прокидаюся в «сiрiй зонi» i забуваю, як дихати, – зашепотiв вiн, – а ноги так далеко, що й лiтаком не долетиш. Або менi без кiнця вiдрубують голову, автомобiлi, якi проiжджають повз, дроблять моi колiна, а собаки роздирають печiнку, котра менi ще стане в пригодi. Якщо про мiй внутрiшнiй свiт знiмуть кiно, публiка такого не витримае. Матерi зарепетують: «Повернiть “Техаську рiзанину бензопилою”[13 - «Техаська рiзанина бензопилою» (англ. The Texas Chainsaw Massacre) – низка фiльмiв жахiв, перший iз яких було знято 1974, а останнiй – 2013 року.], такий пристойний фiльм для сiмейного перегляду!» І всi цi радостi життя супроводжуе страх, нiби я забуду все, що зi мною сталося, а все, що я бачив, зникне, «як сльози пiд дощем», – якщо процитувати реплiканта Роя Баттi з фiналу «Того, хто бiжить по лезу»[14 - «Той, хто бiжить по лезу» (англ. Blade Runner) – американський класичний та культовий фiльм, який зняв англiйський режисер Рiдлi Скотт у березнi-липнi 1981 року за мотивами науково-фантастичного роману Фiлiпа Дiка «Чи мрiють андроiди про електричних овець?» (1968). Головнi ролi у стрiчцi виконали Гаррiсон Форд, Шон Янг, Рутгер Гауер, Едвард Джеймс Олмос, Дерiл Ганна та iншi.]. – Угу-угу, – пiдтакнув Джоннi, який часто чув, як Патрiк репетируе уривки цiеi промови. – Тодi чому ти так тримаешся? Чи не простiше пiддатися спокусi? – Чи то гордiсть, чи то страх заважае,– сказав Патрiк, потiм, швидко змiнюючи тему, запитав Джоннi, коли закiнчуеться його зустрiч анонiмних наркоманiв. Вони домовилися вiд’iхати вiд будинку Патрiка о п’ятiй вечора. Патрiк запалив нову цигарку. Розмова з Джоннi стривожила його. Навiщо вiн згадав про гордiсть i страх? Невже йому й досi стрьомно зiзнатися навiть своему найкращому друговi в цiкавостi хоча б до чого-небудь? Звiдки цей потяг маскувати новi почуття старими виразами? Можливо, iншi й не помiчали, але Патрiк хотiв припинити копирсання в собi, у своiх спогадах, припинити iнтроспективний i ретроспективний потiк думок. Вiн хотiв вирватися зi свого маленького свiту, чогось навчитися, здiйснити щось важливе. Найбiльше Патрiковi хотiлося позбутися iнфантильностi, не вдаючись до дешевенького маскування батькiвством. – А загалом великого ризику немае,– пробурмотiв Патрiк. Вiн нарештi вибрався з лiжка i надягнув штани. Час захоплення дiвчатами, котрi, коли в них кiнчаеш, шепочуть: «Акуратнiше, я не бережуся», фактично минув. Одна з таких дiвок iз теплотою згадувала абортарiй: «Шикарна обстановка. Зручнюще лiжко. Смачнi харчi. Можна виляпати всi своi секрети iншим дiвчатам, бо ти iх уже нiколи в життi не побачиш. І сама операцiя не стiльки болить, скiльки хвилюе. А тоскно стае, коли вже по всьому». Патрiк поклав недопалок у попiльничку й попрямував на кухню. Навiщо вiн критикував зустрiчi, на якi ходить Джоннi? На них же просто ходять, аби покаятися. Навiщо вiн усе так ускладнюе? З iншого боку, який сенс iти та каятися, коли не готовий розповiсти про найголовнiше? У дечому Патрiк нiколи й нiкому не зiзнавався, та й нiколи не зiзнаеться. 2 2 Нiколас Пратт, i досi в пiжамi, побрiв назад до спальнi у своему будинку на Клейбон-М’юз. У руках вiн тримав листи, щойно пiднятi з килимка бiля вхiдних дверей, i уважним поглядом вивчав почерк на конвертах – намагаючись угадати, скiльки «серйозних» запрошень вони можуть мiстити. У шiстдесят сiм рокiв його тiло залишалось у такiй само чудовiй формi, як i досi не розпочата книжка мемуарiв, що ii Нiколас усе збирався написати. Вiн «знав усiх на свiтi» й був «невичерпним джерелом пречудесних iсторiй», але делiкатнiсть приклала витончений пальчик до його напiврозкритих уст, i вiн навiть не брався за книжку, над якою, як усi знали, вiн уже давно працюе. У «великому свiтi», як Нiколас називав двi чи три тисячi достатньо заможних людей, якi впiзнавали його прiзвище, частенько «iз жахом» розмiрковували, «якими iх зобразить Нiколас у своiй книжцi». Гепнувшись на лiжко, у якому вiн тепер спав сам-один, Нiколас уже зiбрався перевiрити власну гiпотезу про те, що сьогоднi вiн отримав тiльки три листи, якi варто вiдкривати, аж раптом задзвонив телефон. – Алло, – позiхаючи, сказав вiн у слухавку. – Нi-ко-ля? – Бадьорий жiночий голос проказав його iм’я на французький лад. – Це Жаклiн Далантур-р. – Quel honneur[15 - Яка честь (фр.).],– прогарчав Нiколас iз жахливим акцентом. – Як ти, любий? Я телефоную тому, що ми з Жаком сьогоднi iдемо до Чiтлi на день нар-родження Соннi. Я й подумала, що ти теж, можливо, туди збир-раешся. – Звичайно, збираюся, – серйозно промовив Нiколас. – Як святому покровителевi запаморочливого успiху Брiджит у товариствi, менi слiд було б бути в Чiтлi вже зараз. Зрештою, це ж я ввiв юну мiс Вотсон-Скотт до тодiшнього бомонду, i вона не забула, чим завдячуе дядечковi Нiколасу. – Нагадай менi, любий, чи це не одна з тих юних ледi, з якими ти був одр-ружений? – запитала Жаклiн. – Не кажи дурниць! – Нiколас удав, що образився. – Якщо я i маю за плечима шiсть невдалих одружень, це зовсiм не означае, що треба до них додавати ще одне. – Ну Нiколя! Не сер-рдься. Я ж телефоную, тiльки щоб запитати, чи ти не поiдеш р-разом iз нами? Нам у посольствi дали водiя, i в автiвцi е одне вiльне мiсце. Утр-рьох нам буде значно веселiше, хiба нi? Р-разом iхати у пр-ровiнцiю? Чи на село? Ця ваша англiйська c’est vraiment[16 - Насправдi (фр.).] така зарозумiла. Нiколас достатньо довго обертався у вищих свiтських колах, аби розумiти, що дружина французького посла не страждае на хронiчний альтруiзм. Вона запропонувала пiдвезти його до Чiтлi тiльки тому, що хотiла прибути туди разом iз дуже близьким другом Брiджит. А Нiколас, приiхавши до Чiтлi з Далантурами, i собi додасть нового гламуру тим давнiм близьким стосункам. Загалом, вони з Жаклiн пiдвищать рейтинг одне одного. – Із тобою, люба Жаклiн, я готовий iхати хоч у провiнцiю, хоч на село, хоч на край свiту, – галантно сказав Нiколас. Соннi Грейвсенд сидiв у бiблiотецi Чiтлi та набирав на радiотелефонi вивчений уже напам’ять номер Пiтера Порлока. Мiстичне рiвняння, у якому цiннiсть людини дорiвнюе величинi ii маетностей, давно стало основою характеру Соннi, i в Чiтлi цю максиму возвели в культ. Пiтер, старший син Джорджа Вотфорда, був найкращим другом Соннi i единим, кому вiн по-справжньому довiряв, коли потребував поради – хоч щодо фермерства, хоч щодо сексу. Соннi сперся на спинку стiльця, терпляче чекаючи, доки Пiтер, поважно крокуючи просторими залами Рiчфiлду, пiдiйде до найближчого телефону. Соннi подивився на полотно, яке висiло над камiном i яке Робiн Паркер i досi не спромiгся визнати справжньою роботою Пуссена[17 - Пуссен Нiкола (1594–1665) – французький художник, один iз основоположникiв живопису доби Класицизму.]. Четвертий граф купив цю картину як роботу Пуссена. На думку Соннi, вона i зараз залишалася роботою Пуссена, але ж «експертний висновок» iще нiкому не завадив. – Соннi! – прокричав Пiтер. – Пiтере! – гукнув у вiдповiдь Соннi.– Вибач, що знову тебе турбую. – Навпаки, приятелю, ти врятував мене вiд лондонських геiв-байкерiв, яких старий директор моеi закритоi школи прислав повитрiщатися на нашi стелi. Знайшов, бачте, гiда. – Рабська праця, i ти це знаеш як нiхто iнший, – зауважив Соннi.– Тим бiльш прикро читати цю базгранину в сьогоднiшнiх газетах: «Десять тисяч акрiв… п’ять сотень запрошених… принцеса Маргарет[18 - Принцеса Маргарет (Маргарет Роуз, 1930–2002) – молодша сестра королеви Єлизавети II, стала популярною героiнею свiтських плiток через ii роман iз Пiтером Таунсендом, головним машталером короля Георга VI.]… вечiрка року…». Звучить, наче ми по саму зав’язку напханi грошвою, хоча, у реальностi, тiльки ти з тими своiми геями-байкерами знаеш, що ми гаруемо гiрше вiд рабiв, аби втриматися на плаву. – Знаеш, що днями сказав менi один iз наших орендарiв пiсля моеi славетноi появи в ящику? – Пiтер зiмiтував сiльську вимову: – «Бачив вас по телевiзору, мiй пане. Ви i там жебраком себе виставляли». Чортiв нахаба! – Власне, це досить таки смiшно. – Ну так, загалом вiн класний хлопчина, – погодився Пiтер. – Його родина вже триста рокiв орендуе в нас землю. – Ми теж маемо подiбних орендарiв. Одна родина з нами вже протягом двадцяти поколiнь. – Звучить як гiдна подиву безiнiцiативнiсть, особливо беручи до уваги умови, у яких ми iх тримаемо, – ущипливо докинув Пiтер. Обидва зареготали й погодилися на тому, що про такi речi, мабуть, таки не варто говорити пiд час свого славетного виступу на телебаченнi. – Але, власне кажучи, я телефоную тобi у справi,– проказав Соннi вже серйознiше. – Ідеться про Сiндi. Брiджит, звичайно, запрошувати ii не захоче, тому що ми ii не знаемо, але сьогоднi вранцi я говорив iз Девiдом Вiндфоллом. У нього захворiла дружина, тож вiн погодився взяти з собою Сiндi. Сподiваюся, вiн не буде базiкати зайвого. – Девiд Вiндфолл? Та ти жартуеш! – вигукнув Пiтер. – Ну так, я розумiю, через те й наплiв йому, що давно хотiв iз нею познайомитись. А що ще мав робити? Не казати ж йому, що всi засiдання асоцiацii власникiв iсторичних будiвель i ради з охорони сiльськоi мiсцевостi Англii для мене перетворилися на один затяжний постiльний марафон iз Сiндi. – Радий, що ти йому нiчого такого не сказав, – мудро зауважив Пiтер. – Рiч у тiм – знаю, що не доведеться просити тебе тримати це в таемницi, бо ти в темi,– але Сiндi вагiтна. – Упевнений, що то вiд тебе? – Схоже, що для сумнiвiв немае пiдстав, – вiдповiв Соннi. – Маю пiдозру, що вона тебе шантажуе,– спiвчутливо протягнув Пiтер. – Нi-нi-нi, нiчого такого i бути не може! – роздратовано вигукнув Соннi.– Рiч у тiм, що ми з Брiджит досить давно вiддалилися одне вiд одного. Боюся, беручи до уваги ii вiк, думати ще про одну дитину не варто. Але ж ти знаеш, що я дуже хочу сина. І якщо в Сiндi буде хлопчик… – Соннi не договорив, сумнiваючись, як на це може вiдреагувати Пiтер. – Боже мiй! – вигукнув Пiтер. – Але якщо ти захочеш зробити його спадкоемцем, доведеться з нею одружитися. Ще одне прокляття за сумнiвну честь бути пером[19 - Пер (англ. peer, фр. Pair, вiд лат. par «рiвний», «рiвноцiнний») – шляхтич, вищий аристократ у Великiй Британii, який не належить до королiвськоi родини. Подiбна система шляхетноi iерархii iснуе в Англii, Шотландii, Уельсi й Ірландii; iснувала також ранiше у Францii.],– додав вiн iз ноткою стоiцизму в голосi. – Ну так, я знаю, що кинути Брiджит на цьому етапi гри буде зовсiм не комiльфо, – визнав Соннi,– i всi, напевне, подумають, сивина в бороду – бiс у ребро, але я мушу виконати свiй обов’язок перед Чiтлi. – Але подумай про цiну, – сказав Пiтер, який мав глибокi сумнiви в тому, що розлучення вдасться оформити в належний строк. – Та й хiба Сiндi пасуватиме роль господинi в Чiтлi? – Вона буде ковтком свiжого повiтря, – безтурботно промовив Соннi.– Окрiм того, всi маетностi перебувають у довiрчiй власностi. – Думаю, нам iз тобою краще обговорити це за ланчем наступного тижня в «Баксi», – промовив Пiтер зi стриманою вагомiстю хiрурга, котрий дае пацiентовi направлення на операцiю. – Хороша iдея, – вiдгукнувся Соннi.– До зустрiчi сьогоднi ввечерi. – Чекатиму з нетерпiнням, – сказав Пiтер. – До речi, з днем народження! У своему замiському будинку Кiттi Герроу сидiла в лiжку, притулившись до пiрамiди подушок. Кiнг-чарлз-спанiелi поховались у складках зiбганого покривала. Поруч iз нею на лiжку, неначе знесилений коханець, спочивала спорожнiла таця, на якiй принесли снiданок. Пляшечки несумiсних лiкiв вишикувалися пiд абажуром iз рожевого атласу, закриваючи мозаiчну поверхню тумбочки. Одну свою руку Кiттi тримала на телефонi, яким щоранку користувалася фактично безперервно вiд одинадцятоi до ланчу або, як цього разу, до о пiв на першу, коли приiхала перукарка вiдновлювати штормовi хвилi сивого волосся, у яких намарно загинуло стiльки вискочок. На колiнах у Кiттi лежала велика телефонна книга в червонiй шкiрянiй обкладинцi. Вона вiдшукала в нiй Робiна Паркера, набрала його номер i почала з нетерпiнням чекати. – Алло, – вiдповiли iй з явним роздратуванням. – Робiне, мiй любий, – защебетала Кiттi,– чому тебе ще тут немае? Брiджит натравила на мене якихось неймовiрно жахливих людей, а ти, мiй единий союзник, i досi в Лондонi. – Учора ввечерi я мусив бути на коктейльнiй вечiрцi,– манiрно промовив Робiн. – П’ятнична вечiрка в Лондонi! – вигукнула Кiттi.– Нiчого бiльш антисоцiального я в життi не чула. Люди стали такими нечутливими, якщо не сказати – грубими. Зараз я практично не виiжджаю до Лондону, – додала вона iз щирим жалем, – через те покладаю великi надii на вихiднi. – Саме тому я й поспiшаю на допомогу, – проказав Робiн. – За п’ять хвилин виiжджаю до Паддiнгтону[20 - Маеться на увазi знаменитий Паддiнгтонський вокзал, розташований в однойменному районi Лондону.]. – Дякувати боговi, ти будеш поруч, аби мене захистити, – продовжувала Кiттi.– Учора ввечерi я мала жахливий телефонний дзвiнок. – Тiльки не це! – вигукнув Робiн. – Той, хто телефонував, пропонував жахливо непристойнi речi,– утаемниченим тоном проказала Кiттi.– А пiд кiнець я сказала: «Юначе, перш нiж таке дозволити, я маю побачити ваше обличчя!» Здаеться, вiн вирiшив, що я його заохочую, бо передзвонив буквально через хвилину. Вечорами я сама вiдповiдаю на дзвiнки: несправедливо пiддавати слуг iще й такому випробуванню. – А себе такому випробуванню пiддавати справедливо? – запитав Робiн тоном розрадника. – Я була пiд враженням того, що ти розповiв менi про пап-святенникiв, якi вiдрубували античним статуям прутнi та зберiгали iх у пiдвалах Ватикану, – проворкувала Кiттi.– Тому я й вирiшила, що той дзвiнок також був жахливо непристойним. – Такою була iсторiя мистецтва, – тихцем усмiхнувся Робiн. – Ти ж бо знаеш, як мене захоплюють чужi родиннi iсторii,– сказала Кiттi.– Щоразу, коли роздумую про них, про кiстяки, що ховаються в iхнiх шафах, мимоволi уявляю собi скринi, якi стоять у пiдвалах Ватикану. Ти розбестив мою уяву, – виголосила вона. – Ти хоч розумiеш, наскiльки згубний вплив маеш на людей? – Сьогоднi моi розмови будуть зразком цнотливостi,– пригрозив Робiн, – але зараз менi вже дiйсно час iхати на вокзал. – До побачення, – проворкотiла Кiттi, але ii бажання поговорити було настiльки непереборним, що вона продовжила голосом конспiраторки: – А знаеш, що вчора ввечерi сказав менi Джордж Вотфорд? Хоч одне знайоме обличчя… Так от, вiн менi сказав, що три чвертi людей, записаних у його адреснiй книзi, уже мертвi. Я порадила йому не брати такi речi близько до серця. Адже що може бути бiльш природним у його вiцi? Джорджевi нинi добряче за вiсiмдесят. – Люба моя, я спiзнюся на потяг! – попередив Робiн. – Ранiше в мене була жахлива передвiд’iзна лихоманка, – спiвчутливо промовила Кiттi,– але потiм добрий лiкар дав менi чарiвну пiгулку, i тепер я просто залiтаю у вагон. – А менi, очевидно, доведеться бiгти i застрибувати до вагона, – заскiмлив Робiн. – До побачення, мiй любий, – сказала Кiттi.– Не затримуватиму тебе нi на секунду довше. Бiгом, бiгом, бiгом! Лора Броглi вважала самоту загрозою своему iснуванню. У неi «буквально мозок вимикався», як вона поскаржилася Патрiковi Мелроузу пiд час iхнього тижневого роману. Навiть п’ять хвилин на самотi, без бесiди по телефону (якщо, звичайно, не накладати густого макiяжу перед дзеркалом) здавалися iй чимось таким, чого вона не здатна була витерпiти. Розлуку з Патрiком Лора переживала дуже важко. Не те щоб вона дуже до нього прив’язалась – Лора нiколи не прив’язувалася до тих, кого використовувала, а коли вже покористувалася й кинула, то прив’язуватися вже не було жодного сенсу, – але шукати нового коханця – це така марудна праця. Декого лякало, що Лора замiжня, але вона пояснювала, що, з ii точки зору, це не може бути перешкодою. Лора була одруженою з Ангусом Броглi i, за давньою шотландською традицiею, могла називатися мадам Броглi. Проте цим привiлеем вона користувалася дуже рiдко. Зрештою, пiсля двох тижнiв, проведених зовсiм без коханця, Лора примудрилася спокусити Джоннi Голла, найкращого друга Патрiка. З Джоннi було не так зручно, як iз Патрiком, тому що вдень вiн працював. Але, будучи журналiстом, iнколи вiн мiг «шлiфувати статтю вдома», i в таких випадках вони з Лорою проводили цiлий день у лiжку. Обережнi розпитування виявили, що Джоннi поки що не в курсi про ii роман iз Патрiком. Самого ж Джоннi Лора примусила поклястися, що про iхнiй роман нiхто не дiзнаеться. Чи ображае ii Патрiкове мовчання, Лора ще не визначила, однак мала намiр за сприятливоi нагоди сповiстити Патрiка про зв’язок iз Джоннi, та так, щоб це його зачепило якнайдужче. Вона вiдчувала, що Патрiк i досi вважае ii сексуальною, навiть якщо вона не подобаеться йому як особистiсть. Навiть вона сама не подобалася собi як особистiсть. Коли задзвонив телефон, Лора пiдняла голову i, звиваючись, поповзла до нього через лiжко. – Не вiдповiдай! – простогнав Джоннi, розумiючи, що вiн у невигiдному становищi: адже сам трохи ранiше виходив iз кiмнати, щоб поговорити з Патрiком. Джоннi запалив цигарку. Лора показала йому язика, прибрала за вухо пасмо волосся i взяла слухавку. – Алло, – промовила вона, раптом стаючи серйозною. – Привiт. – Чайна! Боже, твоя вечiрка була просто клас! – вигукнула Лора. Вона вщипнула себе за нiс i звела очi до стелi. Вони з Джоннi вже зробили висновок, що та вечiрка виявилася цiлковитим провалом. – Ти серйозно вважаеш, що то був успiх? – скептично запитала Чайна. – Звичайно, любонько, так i було. Усiм вона надзвичайно сподобалася, – запевнила Лора, всмiхаючись до Джоннi. – Але ж усi застрягли на першому поверсi! – зарюмсала Чайна. – Мене це просто бiсило. – Нас усiх завжди бiсять власнi вечiрки, – спiвчутливо сказала Лора, перевернулася на спину й позiхнула в долоню, щоб Чайна не чула. – Тобi справдi сподобалося? Скажи чесно, – благально запитала Чайна. – Чесно, – сказала Лора, схрестивши спочатку пальцi, потiм ноги, а зрештою й очi до купи звела. Потiм скорчилася вiд безгучного смiху, задерла ноги i загойдалася на лiжку. Джоннi спостерiгав за Лорою, дивуючись ii дитинностi. Вiн злегка зневажав цю жартiвливу змову, до якоi його втягували, але не мiг вiдвести погляду вiд вигинiв ii оголеного тiла. Вiн вiдкинувся на подушки, видивляючись штрихи, якi б пояснили його одержимiсть, та тiльки впевнився в тому, що це таемниця. Ось темна родимка на сiдницi, ось дивовижно густi золотистi волосинки на передплiччi, ось високий пiдйом блiдих стоп… – Ангус iз тобою? – запитала Чайна. – Нi, вiн приiде на вечiрку просто з Шотландii. Я маю забрати його в Челтнемi. Суцiльна морока, не розумiю, чому вiн не може взяти таксi. – Економнiсть, економнiсть i ще раз економнiсть, – вiдгукнулася Чайна. – Зi сторони вiн здавався таким класним, – сказала Лора, – а насправдi його хвилюе лише, чи можна повернути грошi за дешевий квиток в обидва кiнцi, якщо використати його тiльки наполовину, а також усiлякi так само цiкавi речi. І як тут не замрiятись про коханця-шаленця? – І Лора лiниво вiдкинула вбiк зiгнуту в колiнi ногу. Джоннi зробив велику затяжку й усмiхнувся до Лори. Чайна трохи повагалась, а потiм пiдозра, що Лора похвалила ii вечiрку нещиро, змусила ii сказати: – Знаеш, дехто розпускае плiтки, що ти крутиш роман iз Патрiком Мелроузом. – Із Патрiком Мелроузом, – промовила Лора, неначе повторюючи назву якоiсь смертельноi хвороби. – Та ти жартуеш! – Вона звела брови i подивилася на Джоннi, прикрила слухавку рукою i шепнула: – Схоже, у мене роман iз Патрiком. Джоннi вигнув брову i загасив цигарку. – Заради бога, хто тобi таке сказав? – поцiкавилася Лора в Чайни. – Я не мусила б тобi казати, але то був Александр Полiцкi. – Гм-м, я навiть iз ним не знайома. – Ну от, а вiн нiбито знае про твiй роман. – Сердега, – спiвчутливо сказала Лора. – Хоче втертися до тебе в довiру, от i вигадуе небилицi про твоiх подруг. Джоннi став на колiна перед Лорою, акуратно взяв ii стопи й розсунув iй ноги. – Вiн каже, що дiзнався про це вiд Алi Монтегю, – наполягала Чайна. Лора рiзко вдихнула. – Цiлковита брехня, – сказала вона i зiтхнула. – Патрiк Мелроуз менi навiть не подобаеться. – Лора ввiгнала нiгтi в плечi Джоннi. – Ну добре. Тобi краще знати, чи крутиш ти роман iз Мелроузом, – пiдсумувала Чайна. – І добре, що вiн тобi не подобаеться. По-моему, вiн дуже слизький тип… Лора вiдставила слухавку вiд вуха, щоб i Джоннi це почув. – А ще мене бiсить, як бридко вiн повiвся з Деббi! Лора знову притиснула слухавку до вуха. – Насправдi це було дуже гидко, – пiдтакнула вона, усмiхаючись до Джоннi, котрий нахилився, щоб куснути ii шию. – А з ким ти iдеш на вечiрку? – поцiкавилася Лора, хоча й знала, що Чайна поiде сама. – Нi з ким не поiду. Але там буде такий собi Морган Баллантайн. – Чайна промовила iм’я на американський лад, але вийшло в неi не дуже переконливо. – Ось вiн мене дуж-же цiкавить. Вiн щойно успадкував двiстi сорок мiльйонiв доларiв i унiкальну колекцiю зброi,– подiлилася Чайна i, наче мiж iншим, додала: – Але рiч не в тiм. Морган дуже класний. – Твiй Морган, можливо, i коштуе двiстi сорок мiльйонiв доларiв, але чи мае вiн намiр iх витрачати? – поцiкавилася Лора, котра з власного гiркого досвiду знала, якими iнодi оманливими бувають такi цифри. – Питання саме в цьому. – Вона пiдвелася на лiктi, без зусиль iгноруючи пестощi, вiд яких iще хвилину тому в неi вiдбирало подих. Джоннi завмер i нахилився до неi частково з цiкавостi, частково з бажання замаскувати той факт, що його сексуальнi зусилля були затьмаренi однiею згадкою про великi грошi. – Днями Морган сказав дещо досить-таки зловiсне, – зiзналася Чайна. – Що саме? – поцiкавилася Лора. – Ну, вiн сказав: «Я занадто багатий, щоб давати в борг». Хтось iз його друзiв збанкротував, чи щось таке. – Забудь про нього, – порадила Лора своiм особливим серйозним тоном. – Це цiлком у дусi Ангуса. Ти розраховуеш на приватнi лiтаки, а вiн у ресторанi просить запакувати недоiдки або натякае, що тобi треба самiй почати куховарити. Суцiльне жахiття! – До речi, на цю тему, – почала Чайна, незадоволена тим, що виклала все, що знала, – вчора пiсля того, як ти пiшла, ми грали в цiкаву гру. Треба було пiдiбрати фразу, якоi загадана людина нiколи не скаже. Так от, для Ангуса хтось придумав: «А може, ти хочеш омарiв?» – Дуже смiшно, – сухо вiдгукнулася Лора. – До речi, а де ти залишишся на нiч? – запитала Чайна. – У таких собi Боссiнгтон-Лейнiв. – Я також! – вигукнула Чайна. – Можеш мене пiдвезти? – Звичайно! Приходь до мене десь о пiв на першу, сходимо кудись пообiдати. – Прекрасно! – сказала Чайна. – Тодi побачимося пiзнiше. – Па-па, дорогенька, – процвiрiнькала Лора i, коли поклала слухавку, додала: – Тупа корова. Усе ii життя чоловiки метушилися навколо Сiндi, як лiлiпути з мотузками навколо Гуллiвера, намагаючись ii зв’язати, щоб вона не поруйнувала iхнi маленькi життя. А ось зараз Сiндi мала намiр зв’язати себе добровiльно. – Алло! Чи можу я поговорити з Девiдом Вiндфолом? – улесливо сказала вона з м’якою калiфорнiйською вимовою. – Слухаю, – вiдповiв Девiд. – Привiт, мене звати Сiндi Смiт. Гадаю, Соннi вже говорив iз вами щодо сьогоднiшнього вечора? – Так, звичайно, – вiдповiв Девiд i почервонiв бiльше, нiж зазвичай. – Сподiваюсь, у вас е запрошення вiд Брiджит i Соннi, бо я, ясна рiч, його не маю, – з невимушеною вiдвертiстю сказала Сiндi. – Маю i тримаю його в банку, – вiдповiв Девiд. – У нашi днi обережнiсть зайвою не бувае. – Так, розумiю, це велика коштовнiсть, – сказала Сiндi. – А чи ви розумiете, що вам доведеться грати роль моеi дружини? – поцiкавився Девiд. – Ви хочете, щоб наскiльки далеко я зайшла? Девiд водночас тремтiв, пiтнiв i червонiв. Його врятувала грубувата прямота, якою вiн славився. – Тiльки до пункту пропуску, а далi робiть що хочете. – Як скажете, – покiрливо вiдгукнулася Сiндi.– Ви ж бос. – Де ми зустрiнемось? – запитав Девiд. – Я забронювала номер люкс у готелi «Лiттл-Соддiнгтон-гаус». Це ж у Глостерширi, правильно? – Щиро на це сподiваюся. Якщо, звичайно, його не перенесли, – вiдповiв Девiд iз бiльшою зверхнiстю, нiж того хотiв. – Соннi не попередив, що ви такий смiшний, – захихотiла Сiндi.– Якщо хочете, можемо повечеряти в мене в готелi. – Чудесно, – вiдгукнувся Девiд, уже плануючи, як втече зi званоi вечерi, яку нав’язала йому Брiджит. – Тодi близько восьмоi? Том Чарлз замовив автiвку, що мала вiдвезти його за мiсто. Марнотратно, звичайно, але вiн був уже занадто старим, аби мотатися потягами з валiзами в руках. Зупинився Том, як зазвичай, у «Клариджi», й однiею з принад цього готелю був камiн, у якому догоряли дрова, доки Том розправлявся зi своiм мiнiмалiстичним снiданком, що складався з грейпфрутового соку та чаю. Том збирався на гостину до Гарольда Грiна, з яким товаришував ще з часiв МВФ. Гарольд сказав йому взяти з собою смокiнг, тому що вони поiдуть на день народження до його сусiда. Про сусiда Том чув у всiх деталях, але запам’ятав тiльки те, що це типовий англiець iз тих, у чиему активi лише шляхетне походження та сумнiвнi походеньки. Коли не захоплюватися такими типами, назвуть прискiпливим. Проте Том вважав нижчим власноi гiдностi прискiпуватися до тих, хто витрачае свое життя на плiтки, пиятику та сексуальнi iнтриги. Але Гарольд був геть не таким. Вiн впливова людина. Вдячнi президенти та прихильнi сенатори вiтають його з Рiздвом так само, як i Тома. Але, подiбно до iнших жителiв острова дощiв i туманiв, Гарольд надто захоплюеться людьми, котрi мають добре походження. Том пiдняв телефонну слухавку, щоб зателефонувати Аннi Айзен. Анна була його давньою подругою, i Том наперед тiшився з того, як поiде з нею до Гарольда, але хотiв знати, о котрiй годинi по неi прислати машину. У Анни було зайнято, через те Том дав вiдбiй i знову взявся до читання англiйських та американських газет, якi замовив разом зi снiданком. 3 Брiджит називала Тонi Фаулза «абсолютним генiем» у всьому, що стосувалося кольорiв i тканин. Тонi зiзнався, що «зараз шаленiе вiд попелястого», i Брiджит погодилася зробити iнтер’ер шатра сiрим. Настiльки смiлива iдея спочатку викликала в Брiджит побоювання, але Тонi розвiяв iх, коли обмовився, що Жаклiн Далантур, дружина французького посла, «завжди й у всьому мае таку слушнiсть, що майже нiколи не мае рацii». Брiджит почала думати, у чому ж i якою мiрою можна не виявляти слушностi без ризику не мати рацii. Тонi став провiдником Брiджит у цiй «сiрiй зонi» i прив’язав ii до себе настiльки, що вона й закурити не могла без його допомоги. Уже дiйшло до сварки з Соннi, адже Брiджит хотiла, щоб пiд час святковоi вечерi Тонi сидiв поруч iз нею. – Цьому бридкому коротуновi взагалi не слiд бути присутнiм, – виголосив Соннi,– тим паче вiн не може сидiти поруч iз тобою. Навряд чи варто нагадувати тобi, що на вечерю запрошена принцеса Маргарет i що будь-хто iз гостей чоловiчоi статi мае бiльше право сидiти поруч iз тобою, анiж цей… павiан! – Останне слово Соннi майже виплюнув. Що таке цей «павiан»? І до чого вiн тут узагалi? У будь-якому разi це дуже несправедливо, адже Тонi – ii гуру i ii блазень. Тi, хто цiнував його за гумор, – варто тiльки послухати його оповiдь про те, як пiд час хлiбного бунту в Лiмi Тонi бiг вулицями з рулонами тканини, можна померти вiд реготу, – навряд чи усвiдомлювали, що в його словах е ще й величезна мудрiсть. Але де ж Тонi? Вони мали зустрiтися ще об одинадцятiй. Ним можна захоплюватися за безлiч хороших рис, але пунктуальнiсть до iх числа не належить. Брiджит обвела поглядом безкрае море сiрого оксамиту, i без Тонi ii впевненiсть похитнулась. Збоку вивищувалась жахлива бiла естрада, на якiй ансамбль iз сорока американських музикантiв зiграе «традицiйний нью-орлеанський джаз», без якого Соннi жити не може. У кожному кутку просторого намету гудiли промисловi обiгрiвачi, але повiтря все одно залишалося дуже холодним. «Зрозумiло, я залюбки народився б у червнi, а не в похмурому лютому, та хiба можна обирати дату свого народження?» – полюбляв казати Соннi. Вiд шоку через неможливiсть обрати дату власного народження Соннi з манiакальною впертiстю намагався планувати все iнше. Брiджит спробувала не пускати його до шатра, мовляв, хоче приготувати йому сюрприз. Але для Соннi будь-який сюрприз дорiвнюе майже терактовi, тож у неi нiчого не вийшло. Але, з iншого боку, Брiджит принаймнi вдалося приховати вiд нього приголомшливу вартiсть оксамиту, що ii озвучила гугнява слоунка[21 - Слоунка – мешканка престижного лондонського району Слоун-Сквер.], чий смiх скидався на передсмертне хрипiння: «Виходить сорок тисяч плюс страховка». Брiджит подумала, що «страховка» е якимось декораторським причандаллям, але Тонi пояснив, що малося на увазi ПДВ. Вiн також пообiцяв, що жовтогарячi лiлеi «створюватимуть буяння кольору» на м’якому сiрому тлi, але зараз, коли жiнки в синiх картатих комбiнезонах розставляли вази з квiтами, Брiджит почало здаватися, що лiлеi радше схожi на останнi iскорки в суцiльнiй масi попелу. Заледве ця нечестива думка отруiла ii свiдомiсть, до шатра влетiв Тонi в мiшкуватому сiро-буро-малиновому светрi, ретельно напрасованих джинсах, бiлих шкарпетках i коричневих мокасинах на дивовижно товстiй пiдошвi. У горлi в Тонi деренчало, чи, може, йому так здалося, тому вiн обмотав шию бiлим шовковим шаликом. – Тонi, ну нарештi! – Брiджит наважилася на легкий докiр. – Менi дуже шкода, – прокаркав Тонi, приклав долоню до грудей та зробив жалiсне обличчя. – Здаеться, я починаю хворiти. – Ой боже! – вигукнула Брiджит. – Сподiваюся, ти не настiльки хворий, аби не приеднатися до нас сьогоднi ввечерi. – Буду, навiть якщо мене доведеться привозити на реанiмацiйному столi,– запевнив ii Тонi.– Я дуже добре знаю, що художниковi треба стояти бiля власного творiння i спокiйно чистити нiгтi,– Тонi з удаваною байдужiстю зиркнув на своi нiгтi,– але я не вважаю свiй витвiр завершеним, доки вiн не наповниться живим матерiалом. Тонi замовк i втупився в Брiджит гiпнотичним поглядом, немовби Распутiн, який вирiшив подiлитися з царицею своею найсвiжiшою iдеею. – Знаю, знаю, про що ти думаеш! – заявив вiн. – Замало кольору! Брiджит вiдчула, як промiнь прожектора обмацуе найдальшi куточки ii душi. – Менi здаеться, квiти оживили iнтер’ер не настiльки, як я сподiвалася, – зiзналася вона. – Саме тому я дещо тобi принiс. – Тонi кивнув на групу помiчникiв, якi смиренно стояли осторонь, чекаючи, коли iх покличуть. Бiля помiчникiв височiли великi картоннi коробки. – Що там? – iз побоюванням у голосi запитала Брiджит. Помiчники взялися знiмати з коробок кришки. – Я подумав, шатра. Я подумав, стовпи. Я подумав, стрiчки, – промовив Тонi, завжди готовий продемонструвати полiт своеi творчоi думки. – От i зробив ексклюзивне замовлення. Вийде вiйськова стилiзацiя травневого дерева, – пояснив вiн, не в змозi приховати радiсного хвилювання. – На перлинно-попелястому тлi це матиме приголомшливий вигляд. Брiджит уже знала, що ексклюзивне замовлення означае непомiрно високу цiну. – Дуже схоже на краватки, – проказала вона, заглядаючи до однiеi коробки. – Абсолютно правильно! – з трiумфом вигукнув Тонi.– Колись я бачив на Соннi цiкаву помаранчево-зелену краватку. Соннi сказав, що вона полкова, i я подумав: «Еврика! Помаранчевий акцентуе яскравi лiлеi й освiжить iнтер’ер». – Руки Тонi злетiли вгору, потiм розпростерлися в боки. – Стрiчки ми натягнемо вiд верхiвки стовпа до краiв шатра. – Його Руки розлетiлися в сторони, а потiм опустились. Цi грацiйно-балетнi жести переконали Брiджит у тому, що вибору вона не мае. – Звучить пречудово, – сказала вона. – Тiльки натягуйте iх швидше, часу вже майже не залишилося. – Довiрся менi,– спокiйно проказав Тонi. До Брiджит пiдiйшла покоiвка i сказала, що ii просять пiдiйти до телефону. Брiджит помахала Тонi на прощання i швидко рушила встеленим червоними килимами тунелем, який вiв вiд шатра до будинку. Усмiхненi флористи прикрашали вiнками з плюща зеленi обручi, на яких тримався брезент. У лютому влаштовувати вечiрку поза стiнами будинку досить-таки дивно, але Соннi свято вiрив у те, що його «речi» наражаються на небезпеку в присутностi тих, кого вiн називав лондонськими друзями Брiджит. У його свiдомостi мiцно засiла дiдова скарга на те, що бабуся наводнила дiм нахлiбниками, педиками та жидами. Соннi розумiв, що без представникiв кожноi з цих категорiй веселоi вечiрки не вийде, але довiряти iм своi «речi» не збирався. Брiджит перейшла спорожнiлу вiтальню i взяла слухавку. – Алло? – Люба, як ти? – Авроро, слава богу, це ти! Я так боялася, що це знову якийсь незнайомець iз палким проханням запросити на вечiрку всю його родину. – Хiба вони всi не жахливi? – запитала Аврора Дон зi своею фiрмовою поблажливiстю в голосi. Вологi карi очi та молочно-бiла шкiра робили Аврору схожою на корову породи шароле, а от гавкаючим смiхом, що супроводжував лише ii власнi фрази, вона бiльше нагадувала гiену. Вона стала найкращою подругою Брiджит, наповнюючи ii похмурою, крихкою впевненiстю в обмiн на щедру гостиннiсть. – Гiршi вiд нiчних жахiть! – поскаржилася Брiджит, сiдаючи на хиткий стiлець, яким кейтерингова фiрма замiнила одну з «речей» Соннi.– Я вражена нахабством окремих осiб. – Можеш не пояснювати, – промовила Аврора. – Сподiваюся, тебе надiйно охороняють. – Так, – вiдгукнулася Брiджит. – Соннi домовився з полiцейськими, якi сьогоднi пiсля обiду мали патрулювати футбольний матч. Замiсть цього вони прийдуть сюди i все перевiрять. Хоч якась рiзноманiтнiсть для них. Полiцейськi мають намiр оточити будинок. Плюс бiля дверей стоятиме наша звичайна охорона, а спiвробiтник контори пiд назвою «Грешем сек’юрiтi» забув бiля нашого телефону свою рацiю. – Стiльки метушнi через королiвську особу, – докинула Аврора. – І не кажи, – простогнала Брiджит. – Аж двi кiмнати довелося видiлити для приватного детектива i фрейлiни. Така марна витрата простору… Брiджит перервав крик iз коридору. – Ти маленька замазура! Який тягар для батькiв! – репетувала жiнка з сильним шотландським акцентом. – Що сказала б принцеса, якби дiзналася про те, що ти забруднила сукенку? Мале неохайне дiвчисько, от ти хто! – Ой боже! Знову ця нянька горлае на Белiнду. Це просто жахливо, але я iй i слова наперекiр сказати боюся. – Я тебе чудово розумiю, – спiвчутливо вiдгукнулась Аврора. – Я панiчно боюся нянi Люсi. Напевно, рiч у тiм, що нянi дочок нагадують нам власних нянь. Брiджит, яка нiколи не мала «справжньоi» нянi, не збиралася зiзнаватись у цьому Аврорi, висловлюючи свою незгоду. Як компенсацiю вона дуже постаралася знайти «справжню», старих правил няню для семирiчноi Белiнди. В агентствi неабияк зрадiли, адже iм нарештi вдалося пiдiбрати чудове мiсце для староi буркотухи, котра вже кiлька рокiв висiла в iхнiй базi. – А ще я боюся сьогоднiшнього приiзду своеi матерi,– зiзналася Брiджит. – Матерi iнодi бувають занадто критичними, чи не так? – сказала Аврора. – Це точно, – погодилася Брiджит, хоча свою матiр вважала догiдливою аж до знемоги. – Мабуть, менi треба пiти й утiшити Белiнду, – сказала вона, зiтхаючи вiд перспективи виконання свого материнського обов’язку. – Як зворушливо! – проворкувала Аврора. – Побачимося на вечiрцi, люба. Брiджит була рада вiдкараскатися вiд Аврори. По-перше, iй iще треба було зробити силу-силенну рiзних справ, а по-друге, замiсть того щоб заряджати Брiджит самовпевненiстю, за що Аврору, котра не мала за душею й пеннi, практично найняли на роботу, останнiм часом вона насмiлилася натякати, що могла б органiзувати цю вечiрку набагато краще, нiж Брiджит. Іти нагору та втiшати Белiнду вона не збиралася, тому й прикриватися донькою, тiльки щоб закiнчити небажану розмову, було негарно. Брiджит дуже рiдко знаходила час для своеi дочки. Не в змозi пробачити iй того факту, що Белiнда народилася дiвчинкою, вiд чого страх Соннi залишитися без спадкоемця тiльки збiльшувався. Пiсля того як упродовж третього десятилiття свого життя Брiджит робила аборти, впродовж наступного десятилiття вона страждала вiд викиднiв. Пологи вийшли складними, та ще й на свiт з’явилася дитина неправильноi статi. Лiкар вiдразу попередив ii: пробувати знову небезпечно, а в сорок два роки Брiджит майже змирилася з тим, що бiльше не народить, особливо якщо врахувати небажання Соннi лягати з нею до лiжка. За шiстнадцять рокiв подружнього життя Брiджит однозначно втратила частку колишньоi привабливостi. Ясна голубiнь ii очей затуманилась, сяйливiсть шкiри поблякла i ii вдавалося лише частково вiдновити завдяки тональному крему. Фiгуру, яка ранiше доводила чоловiкiв до шаленства, у багатьох мiсцях зiпсував безжальний жир. Не бажаючи зраджувати Соннi i не в змозi його привабити, Брiджит занехаяла себе до огидностi i дедалi частiше думала, як iнакше догодити своему чоловiковi, точнiше, як його не розгнiвити, адже Соннi сприймав усi ii намагання як належне i загострював увагу на найдрiбнiшому промаховi. Брiджит треба було готуватися до вечiрки, а в ii випадку це означало хвилюватися, адже всi справи вона передоручила iншим людям. У першу чергу вона вирiшила похвилюватися про рацiю, що лежала поруч на столику бiля телефону. Однозначно, ii забув там якийсь безголовий охоронець. Брiджит узяла рацiю i просто вiд цiкавостi ввiмкнула ii. Спочатку неналаштований пристрiй голосно зашипiв, а потiм завив. Бажаючи перевiрити, чи не зможе вона раптом видобути з «цiеi штуки» щось бiльш-менш зрозумiле, Брiджит пiдвелася i почала ходити вiтальнею. Звуки то голоснiшали, то тихiшали, часом зривалися на вищання, та ось Брiджит пiдiйшла до вiкна, яке затемнював торець вогкого бiлого навiсу, що тягнувся до похмурого зимового неба, i почула – або подумала, що почула, – людський голос. Вона притиснула рацiю до вуха i серед трiску почула тиху розмову. «Рiч у тiм, що ми з Брiджит уже досить давно не пiдтримуемо подружнiх стосункiв», – сказав невиразний чоловiчий голос на тому кiнцi, а потiм усе знову стихло. Брiджит з усiеi сили трусонула рацiею i пiдiйшла ближче до вiкна. Вона нiчого не розумiла. Невже це Соннi? Але хто iнший може стверджувати, що вже досить давно не пiдтримуе з нею «подружнiх стосункiв»? Голос почувся знову, i Брiджит притиснула рацiю до вуха, паленiючи вiд цiкавостi та страху. «Кинути Брiджит на цьому етапi… бiс у ребро… але я мушу виконати свiй обов’язок…» Голос потонув у перешкодах. Гаряча колюча хвиля накрила Брiджит iз головою. Треба почути, про що йдеться, треба зрозумiти, який жахливий план вони виношують. Із ким розмовляе Соннi? Мабуть, iз Пiтером. А якщо вiн говорить зовсiм не з Пiтером? Раптом вiн розмовляе про це геть з усiма, крiм неi? «Усi маетностi перебувають у довiрчiй власностi…» – почулося з рацii, а потiм пролунав другий голос: «…ланчем наступного тижня…» Так, це Пiтер. Знову почувся трiск, а потiм несподiване: «З днем народження!» Брiджит буквально впала на банкетку бiля вiкна. Вона пiдняла руку, збираючись пожбурити рацiею об стiну, але останньоi митi опанувала себе. Рука поволi опускалась, аж доки впала без сил. 4 Джоннi Голл ходив на зустрiчi анонiмних наркоманiв уже бiльше року. У поривi ентузiазму та смирення, котрi тепер i сам не мiг пояснити, вiн зголосився роздавати чай i каву на суботнiй зустрiчi, що розпочиналась о третiй годинi дня. Люди розбирали пластянки, до яких Джоннi поклав по чайному пакетиковi чи насипав дещицю гранул розчинноi кави, – вiн упiзнавав багатьох людей, намагався пригадати iхнi iмена й бентежився через те, що не мiг цього зробити, а багато хто пам’ятав, як його звати. Пiсля того як закiнчив iз чаем i кавою, Джоннi, як зазвичай, сiв у задньому ряду, хоча й розумiв, що звiдти йому буде набагато важче говорити чи «дiлитися своiм досвiдом», як завжди просять на таких зустрiчах. Йому подобалося залишатися непомiченим i сидiти якомога далi вiд основного промовця. Вступну частину, пiд час якоi читались уривки з «лiтератури», котрi розкривали суть залежностi та анонiмних наркоманiв як органiзацii, Джоннi пропустив повз вуха. Вiн роздивлявся дiвчину в першому ряду, намагаючись вiдгадати, гарненька вона чи нi, але в профiль ii як слiд не бачив i точноi вiдповiдi отримати наразi не мiг. Секретар попросив до слова жiнку на iм’я Енджi. Їi короткi й товстi ноги були обтягнутi чорними лосинами, а двi третини виснаженого та поцяткованого зморшками обличчя завiшувало волосся. Енджi запросили з Кiлберна, щоб «додати перцю» зустрiчам, якi вiдбувались у Челсi, де учасники занадто часто розводяться про те, як соромно красти в батькiв, або про те, як важко бувае знайти мiсце для паркування. Енджi розказала, що «вживати», тобто приймати наркотики, вона почала в шiстдесятi, тому що це було «круто». Затримуватися на своему «темному минулому» Енджi не хотiла, але вважала за потрiбне трохи розповiсти про iсторiю свого «вживання», щоб окреслити «загальний контекст». Через пiв години вона й досi розводилася про свою буремну молодiсть i явно не поспiшала перейти до висновкiв, якi зробила за два роки своiх зустрiчей iз анонiмними наркоманами. Енджi завершила свiй виступ самовикривальним зiзнанням у тому, що й досi не позбулася своiх вад. Анонiмнi наркомани допомогли iй зрозумiти, що вона абсолютно безтямна та залежна вiд усього на свiтi особа. Іще вона «патологiчно спiвзалежна» i термiново потребуе iндивiдуальноi психотерапii, аби розiбратися зi своiм «дитячим тягарем». «Стосунки» (малися на увазi ii вiдносини з бойфрендом) виявили, що життя з наркоманом повне заморочок, i тому вони з бойфрендом вирiшили разом походити до «сiмейного психотерапевта». Це рiшення стало «зовсiм новим етапом» для Енджi, котра пройшла й вогонь, i воду, i мiднi труби психотерапii i тепер ще знаходила в собi сили щиро сподiватися на позитивний ефект. Секретар був надзвичайно вдячний Енджi. Вiн сказав, що багато з того, чим вона подiлилася, мало стосунок i до нього. Вiн «на сто вiдсоткiв iдентифiкував себе» хай i не з ii вадами, бо нiколи не коловся i не вживав героiну чи кокаiну, а з ii «почуттями». Джоннi не пам’ятав, щоб Енджi хоч словом обмовилася про своi почуття, але притлумив скептицизм, який дуже заважав бути повноцiнним учасником зустрiчей навiть пiсля проривноi пропозицii роздавати напоi. Секретар поскаржився, що «дитячий тягар» пригнiчуе i його. Нещодавно вiн з’ясував, що в дитинствi з ним нiчого неприемного не вiдбувалося, та його душила батькiвська доброта, тому вiдiрватися вiд iхнього пiклування та розумiння стало для нього великою проблемою. Такою гучною заявою секретар оголосив зустрiч вiдкритою, i Джоннi, як завжди, стало нiяково вiд необхiдностi «дiлитися своiм досвiдом». Йому заважала непереборна сором’язливiсть, неприйняття лексикону «тих, хто одужував», а ще те, що «дiлитися своiм досвiдом» означало iдентифiкувати себе зi словами того, хто брав слово. Джоннi рiдко запам’ятовував виступи. Вiн зазвичай чекав, доки чия-небудь iдентифiкацiя iдентифiкуе для нього тi чи тi подробицi сказаного. Та це було не найкращою методою, оскiльки багато хто iдентифiкував себе iз тим, про що доповiдач навiть не згадував. Перший, хто говорив з мiсця, виголосив, що працюе над собою, «виховуючи свою внутрiшню дитину». Вiн сподiвався, що з божою помiччю – вiд таких слiв Джоннi завжди здригався – i за пiдтримки спiвтовариства його внутрiшня дитина ростиме в «безпечному середовищi». У нього також виникли проблеми в стосунках (малося на увазi – iз подругою), але вiн мав надiю на те, що коли зробить третiй крок i «вiддасть свою волю i свое життя Боговi», то все скiнчиться добре. За результати вiн вiдповiдальностi на себе не бере, вiдповiдае вiн лише за те, щоб зробити цей крок. Другий промовець сказав, що на сто вiдсоткiв iдентифiкуе себе з тим, що Енджi говорила про заздрiсть, яку весь Кiлберн вiдчував до ii вен, адже його власним венам заздрить увесь Вiмблдон. Групою прокотився тихий гамiр. Але чоловiк поскаржився на те, що тепер, коли вiн звертаеться до лiкарiв у якiйсь медичнiй потребi, вони не можуть знайти на його тiлi жодноi вени. Зараз вiн перебував у процесi намагання зробити четвертий крок – «глибоко та безстрашно оцiнював свое життя з позицiй моральностi». У ходi цього важкого процесу в нього виникло багато запитань до себе, а ще вiн чув, як хтось iз тих, хто виступав, згадував страх перед успiхом, i вiн мае пiдозру, що така проблема е й у нього. Зараз вiн дуже страждае, усвiдомлюючи, що створив собi проблеми «в стосунках», тому що вирiс у «неблагополучнiй родинi». Насамкiнець вiн поскаржився, що не почуваеться коханим, тому i сам не кохае. Його сусiд вiдчув усю глибину тих тяжких переживань i спiвчутливо поплескав промовця по спинi. Джоннi роздивлявся люмiнесцентнi лампи на бiлiй пiнополiстироловiй стелi брудного церковного пiдвалу. От якби хто розповiв про своi поневiряння нормальною людською мовою, а не цим дурнуватим сленгом. Джоннi дiйшов до тiеi фази, коли блукати в хмарах уже не мiг i дедалi бiльше вiдчував у собi потребу виступити. Вiн вибудовував подумки вставнi конструкцii, знаходив елегантнi способи переплести вже сказане з тим, що хотiв сказати сам. Серце шалено калатало, i Джоннi нiяк не встигав достатньо голосно вимовити свое iм’я, що надавало право висловитися. Перед Патрiком вiн зазвичай удавав незворушнiсть, але пiсля сьогоднiшньоi телефонноi розмови геть утратив спокiй. Спiлкування з Патрiком загострило його власне неприйняття дурнуватого лексикону анонiмних наркоманiв i посилило потяг до умиротворення, яке явно знаходили iншi члени групи, використовуючи цей лексикон. Джоннi вже почав шкодувати про те, що згодився повечеряти наодинцi з Патрiком: цi його вiчнi мелроузiвськi покусування, ностальгiя за наркотиками i перебiльшений вiдчай тривожили Джоннi та збивали з пантелику. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66037433&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 «Мiра за мiру» (англ. Measure for Measure) – п’еса В. Шекспiра, написана 1603 чи 1604 року. У нiй слово «милосердя» (англ. mercy) трапляеться 17 разiв. (Тут i далi, якщо не вказано iнше, – прим. пер.) 2 Баристер (англ. barrister) – категорiя адвокатiв у Великiй Британii, якi ведуть справи. Баристери е адвокатами вищого рангу, нiж солiситори. Наявнiсть двох категорiй адвокатiв не вiдповiдае сучаснiй свiтовiй практицi й пояснюеться здебiльшого iсторичними причинами, консерватизмом англiйськоi судовоi системи, складнiстю ведення судових справ у краiнах англо-саксонськоi системи права (необхiднiстю застосування значноi кiлькостi судових прецедентiв та браком сувороi системи правових актiв), а також небажанням баристерiв втрачати привiлейованiсть свого становища i пов'язаних iз цим матерiальних переваг. 3 «Дванадцять розгнiваних чоловiкiв» (англ. Twelve Angry Men) – драма режисера Сiднi Люмета, США, 1957 р. 4 «Концепцiя права» (англ. The Concept of Law) – книжка Г. Л. А. Гарта (H. L. A. Hart), яку часто називають головним твором з фiлософii права XX ст. У нiй подано глибокий аналiз найбiльш фундаментальних проблем фiлософii права. 5 «Вулиця правопорушень» (англ. Street on Torts) – навчальний посiбник, написаний Крiстiаном Вiттiнгом (Christian Witting). 6 «Чарлзворт про необережнiсть» (англ. Charlesworth on Negligence) – навчальний посiбник авторiв Джона Чарлзворта i Роднi Олджернона Персi. 7 «Сутiнки iдолiв» (англ. Twilight of the Idols) – фiлософський трактат, написаний Фрiдрiхом Нiцше. 8 Цитата з «Редiнгейлськоi балади» (англ. The Ballad of Reading Gaol) О. Вайлда у перекладi Ольги Тiльноi (цит. за виданням: Тiльна О. На бiлому мармурi дня. Поезii. Харкiв: Майдан, 2001. С. 80). 9 (Мт. 7:1) Переклад Івана Огiенка. 10 Цитата з В. Шекспiра. Король Лiр. Дiя V, сцена 2. Переклад М. Рильського. 11 Прислiв’я (англ. Fake it to make it), що стало гаслом сучасноi психологii успiху. 12 Посилання на поему С. Т. Колрiджа «Поема про Старого Мореплавця» (1798). 13 «Техаська рiзанина бензопилою» (англ. The Texas Chainsaw Massacre) – низка фiльмiв жахiв, перший iз яких було знято 1974, а останнiй – 2013 року. 14 «Той, хто бiжить по лезу» (англ. Blade Runner) – американський класичний та культовий фiльм, який зняв англiйський режисер Рiдлi Скотт у березнi-липнi 1981 року за мотивами науково-фантастичного роману Фiлiпа Дiка «Чи мрiють андроiди про електричних овець?» (1968). Головнi ролi у стрiчцi виконали Гаррiсон Форд, Шон Янг, Рутгер Гауер, Едвард Джеймс Олмос, Дерiл Ганна та iншi. 15 Яка честь (фр.). 16 Насправдi (фр.). 17 Пуссен Нiкола (1594–1665) – французький художник, один iз основоположникiв живопису доби Класицизму. 18 Принцеса Маргарет (Маргарет Роуз, 1930–2002) – молодша сестра королеви Єлизавети II, стала популярною героiнею свiтських плiток через ii роман iз Пiтером Таунсендом, головним машталером короля Георга VI. 19 Пер (англ. peer, фр. Pair, вiд лат. par «рiвний», «рiвноцiнний») – шляхтич, вищий аристократ у Великiй Британii, який не належить до королiвськоi родини. Подiбна система шляхетноi iерархii iснуе в Англii, Шотландii, Уельсi й Ірландii; iснувала також ранiше у Францii. 20 Маеться на увазi знаменитий Паддiнгтонський вокзал, розташований в однойменному районi Лондону. 21 Слоунка – мешканка престижного лондонського району Слоун-Сквер.