Курячий бульйон для душi. Знайди свое щастя Джек Кенфiлд Емi Ньюмарк Марк Вiктор Гансен Курячий бульйон для душi Інколи здаеться, що радiсть i спокiй – недосяжна мрiя. Хоч як швидко бiжиш, щастя не пiймати – воно тiкатиме, немов метелик здiймаючись дедалi вище над землею. Однак героi з цiеi збiрки запевняють: варто навчитися знаходити радiсть серед пилу буднiв. Шукати ii, як Лорi шукала монетки край дороги. І не знала, що дехто спецiально залишае iх для неi. Шукати тодi, коли тобi кажуть: ти застара, щоб почати щось нове i стати щасливою. Це щодня чула Керi, яка мрiяла про нову кар’еру, хоча всi ii однолiтки вже вийшли на пенсiю. Щастя можна знайти у будь-якому вiцi, мiстi, краiнi, в улюбленiй кав’ярнi чи магазинi, на вулицi та в соцмережi. Бо воно завжди поряд, лише простягни руку! Джек Кенфiлд, Марк Вiктор Гансен, Емi Ньюмарк Курячий бульйон для душi Знайди свое щастя Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва Перекладено за виданням: Canfield J., Hansen M. V., Newmark A. Chicken Soup for the Soul: Find Your Happiness. 101 Inspirational Stories about Finding Your Purpose, Passion, and Joy / Jack Canfield, Mark Victor Hansen, Amy Newmark, foreword by Deborah Norville. – Cos Cob: Chicken Soup for the Soul, 2011. – 400 p. Переклад з англiйськоi Тараса Фролова Вступне слово Дебори Норвiлл Дизайнер обкладинки Юлiя Дзекунова © Chicken Soup For The Soul Publishing LLC, 2011 © DepositPhotos.com / varuna, Gilitukha, обкладинка, 2020 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2020 * * * Вступне слово Деякi люди прагнуть щастя, iншi його створюють.     Маргарет Бовен Усiм нам вiдомо, що ми маемо конституцiйне право прагнути щастя. Пригадую, що в дитинствi я не раз казала своiй не-надто-задоволенiй матерi, що «реалiзовую свое право на щастя», коли робила особливо великий гармидер. На це вона дуже розсудливо вiдповiдала менi, що якщо я хочу насолоджуватися життям чи свободою, то маю прибрати гармидер негайно! Хто ж не хоче бути щасливим? Це не лише краще за альтернативу – щастя до того ж мае доволi привабливi переваги. Дослiдження показали, що щастя додае дев’ять рокiв життя! Можливо, ви взяли цю книжку з надiею прочитати кiлька iсторiй, що допоможуть полiпшити ваш настрiй або пiдкажуть вам новий шлях, на якому на вас чекатиме бiльше радостi чи трохи бiльше смiху, нiж на тому, яким ви зараз iдете. У цiй книжцi мiститься 101 iсторiя, дiбрана спецiально для того, аби показати вам, що до щастя веде багато дорiг. Прочитавши цi iсторii, ви будете значно краще пiдготовленi до того, щоб знайти власний шлях та мету. «Деякi люди прагнуть щастя, iншi його створюють». Прочитайте слова Маргарет Бовен i запитайте себе: «Хто радше буде щасливим – людина, яка прагне, чи людина, яка створюе?» Якщо вам потрiбна пiдказка, ви можете знайти ii в словах Генрi Девiда Торо, що були написанi на плакатi, який висiв на моiй стiнi, коли я навчалась у старшiй школi та коледжi: Щастя як метелик: що бiльше ви гнатиметеся за ним, то бiльше воно тiкатиме вiд вас; але, якщо ви зосередитеся на iнших речах, воно просто прилетить i м’яко сяде на ваше плече. Хоч скiльки ви намагалися бути щасливими, зусилля, яких докладали, ймовiрно, лише змушували вас вiдчувати невдоволення. «Don’t worry – Be happy», тобто «про турботи забудь – щасливим будь» – гарна iдея для пiснi, але не порада тим, хто втратив смак життя. Не можна просто «бути» щасливим. Але якщо ви зосередитеся на iнших речах – правильних речах – то побачите, що щастя саме знайшло вас. Про якi правильнi речi йдеться? Ми поговоримо про це за хвилину. Та головна iстина: коли мова йде про щастя, подорож i Є пунктом призначення. Цiкаво, що колектив «Курячого бульйону для душi» попросив мене написати передмову до книжки про те, як знайти щастя, саме тодi, коли я була глибоко нещасною. Можливо, що в мене навiть була депресiя. Я надто глибоко занурилась у розпуку, щоб звернутися за професiйною допомогою i знайти вихiд. Моя кар’ера котилася псу пiд хвiст. Мiй телефон припинив дзвонити. Я думала, що бiльше нiколи не працюватиму. То що ж сталося? Невже я прокинулась одного дня, зробила макiяж й увiрвалася до телестудii зi словами: «Я повернулася! Випускайте мене в ефiр!»? Аж нiяк. Перебуваючи на днi свого нещастя, я витягла свою стареньку швейну машинку Kenmore, дiстала тканину й заходилася шити занавiски та чохли для меблiв. Ви можете вивiльнити багато агресii, втискаючи педаль машинки в пiдлогу й роблячи довгi стiбки. І коли ви бачите результати годин, якi провели за машинкою, – чохли, що перетворюють старе крiсло на нове, занавiски, що роблять порожню кiмнату теплiшою, – то не можете не вiдчувати задоволення вiд роботи… та вiд самих себе. Цей пошук щастя дав менi змогу поеднатися з давно закинутою пристрастю. Я шила, вишивала, в’язала спицями й плела гачком вiдтодi, як менi виповнилося вiсiм рокiв. Дiставши машинку, я згадала про численнi чудовi години, якi проводила за шиттям, i цi спогади покращили мiй настрiй. Деякi люди прагнуть щастя, iншi його створюють. Щастя, яке я вiдчула, повернувшись до свого давно забутого хобi, стало випадковим наслiдком того, що я робила те, що колись любила робити. Без сподiвань на щастя створила його сама. Ефект несподiванки мае велике значення для щастя. Якщо ви подивитеся на етимологiю слова «happy» – «щасливий», то дiзнаетеся, що воно походить вiд давньоскандинавського happ, що означае «випадковiсть» або «непередбачений випадок». Ми випадково зустрiчаемо щастя. Рiдко можемо спiймати його, наче метелика, якщо женемося за ним. Ось iще один секрет: ви не знайдете щастя, постiйно намагаючись бути найкращими. Робити щось досить добре цiлком вистачить. Дослiдження, проведене професором Баррi Шварцом з коледжу Свартмора, виявило помiтнi вiдмiнностi мiж тими, кого вiн називае «максималiстами», тобто людьми, якi хочуть мати найкраще й налаштованi аналiзувати кожен можливий вибiр, i тими, хто не настiльки вибагливий. Оскiльки максималiсти наполягають на «найкращому», вони зазвичай заробляють протягом року на сiм тисяч доларiв бiльше, але й почуваються гiрше. Вони не такi щасливi, як ми з вами, тi, хто готовий «домовлятися». Муки вибору разом з можливим шкодуванням через зроблений вибiр зменшують задоволення, яке максималiсти могли б зазнати вiд спроможностi витрачати бiльше. То що ж може допомогти вам Знайти Свое Щастя? Ось мiй рецепт: • Радiйте тому, що маете. Щастя дiе по висхiднiй спiралi, воно пiдживлюе само себе. Люди, якi фiксують «гарнi речi» у своему життi, – здоровiшi, активнiшi та продуктивнiшi, i iх бiльше поважають iншi. Це точно зробило б мене щасливiшою, а вас? Отже, помiчайте, що е доброго у вашому життi, i подивiться, чи не змiняться речi на краще. Ця книжка сповнена прикладiв людей, якi розповiдають, що з ними так i сталося. • Плекайте стосунки. Немае сумнiву, що стосунки з iншими людьми роблять ваше життя повнiшим. Мiцнi соцiальнi зв’язки та спiльний досвiд створюють основу, на якiй щастя може розквiтнути. Вiзьмiть телефон, напишiть електронного листа давньому друговi. • Розумiйте себе та йдiть за своiми захопленнями. Щоб «Знайти Свое Щастя», вам для початку потрiбно знати, що робить вас щасливими. Можливо, тут допоможуть слова нiмецького фiлософа Гете: «Щойно ви почнете довiряти собi, враз зрозумiете, як жити». Вiзьмiть записник та олiвець i спробуйте вiдповiсти на такi запитання: Якi у вас захоплення? Якi заняття приносять вам радiсть? Що вам гарно вдаеться? Якi давнi мрii ви закинули, бо вони непрактичнi, нереалiстичнi, «нiколи не могли бути реалiзованi»? Забудьте все, що казали вам песимiсти в минулому. Вашi вiдповiдi допоможуть вам запланувати нову подорож i знайти свое щастя. Радiсть у тому, щоб робити, а не тiльки в тому, щоб «зробити». • Продовжуйте дiзнаватися нове. Коли ви припиняете рости, то починаете помирати. Безсумнiвно, що люди, у яких е цiлi та виклики, знаходять у життi бiльше смаку, нiж тi, хто задовольняеться наявним станом речей. Вам сподобаеться iсторiя Джейн Конгдон, яка пiшла з роботи, де перестала почуватися щасливою, i у вiцi шiстдесяти шести рокiв опублiкувала свою першу книжку. • Знайдiть сенс. Люди, якi знайшли сенс та мету у своему життi, е щасливими. Крапка. Ви можете знайти сенс у пiклуваннi про iнших, як це зробила Шенон Андерсон зi своiм принципом «добрий вчинок – щодня». Ви прочитаете ii iсторiю про те, як вона спершу показала переваги добрих вчинкiв своiй родинi, а потiм надихнула весь свiй перший клас робити iх i вести щоденник iз записами про них. Дiтям це сподобалося! Ральф Волдо Емерсон закликав: «Станьте комусь потрiбними». Ви пiдноситеся, коли пiдносите iнших. Можливо, вам не вдаеться знайти сенс у своiй роботi або професii, а може, вона просто не ваша. Навiть прибиральники в лiкарнях, якi виконують низькооплачувану та зовсiм не престижну роботу, сприймають ii як важливу й варту iхнiх зусиль, якщо iм показати, що саме iхнiй внесок е ключовим для здiйснення мiсii лiкарнi. • Знайдiть тишу. У китайцiв е дивовижний вислiв: «Тiльки спокiй може бути спокiйним». Хоч який галас та сум’яття оточують вас, лише на мить заплющте очi й уявiть, що ви перебуваете глибоко в густому лiсi, сидите на вкритому мохом каменi, слухаете плюскiт води в далекому струмку. Дихайте. Сидiть. Забудьте про всi «справи» у своему життi. Не переймайтеся через переповнений розклад. Просто дихайте. Ця коротенька вправа зможе допомогти вам вiдчути трохи бiльше контролю, трохи менше втоми. Пам’ятайте, що щастя-метелик не прилетить i не сяде на ваше плече, якщо ви постiйно метушитиметеся. Усi люди, якi подiлилися з вами своiми iсторiями в цiй книжцi, знайшли свое щастя завдяки рiзним варiантам цього «рецепта». Бетсi Франц знала лише один спосiб прожити власне життя, i вiн полягав у тому, щоб прожити його швидко. Коли ви читатимете про ii похiд у продуктовий магазин, вам захочеться застерегти iнших покупцiв залишитися вдома. Вона пролiтала повороти мiж полицями на двох колесах, кидаючи покупки до свого вiзка. А тодi якось життя Бетсi зупинилося. Буквально. Жiнка була настiльки заклопотана, що забула перевiрити датчик пального, i ii машина заглухла, коли вона iхала на важливу зустрiч. Оскiльки Бетсi була розсудливою, то зробила очевидну рiч: закричала й ляснула по керму. Тодi вона вийшла з машини, щоб зупинити когось, хто мiг би iй допомогти, i вгледiла те, чого нiколи ранiше не помiчала пiд час своiх ранкових подорожей на роботу. Жiнка побачила свiтанок. Це було надзвичайне видовище, вiд якого перехоплювало дух. Врештi-решт, вона приiхала на роботу з легким серцем. Сьогоднi Бетсi Франц рухаеться в повiльнiшому темпi, у темпi, який дае iй змогу бути в теперiшньому, помiчати маленькi речi й чути тихий голос усерединi, що тривалий час був приглушеним. Вона щаслива. Мiшель Смiт знайшла щастя та неочiкувану мету, коли в ii сина виявили аутизм. Вона стала матiр’ю, яка мае мiсiю дiзнатися про аутизм усе, що можна було, а коли довiдалася про нову терапiю, що несла надiю, то була в захватi. На кожному кроцi жiнка натрапляла на перешкоди. «Надто дорого». «Ми такого не робимо». Але Мiшель була не тiею матiр’ю, яка складае руки. Вона домоглася того, щоб вiдвiдувати навчальнi семiнари, переконала поважного спецiалiста навчити ii i перетворила свiй пiдвал на терапевтичний центр – усе задля того, щоб працювати зi своiм маленьким сином. Їi прогрес був поступовим, але справжнiм. Вона радiла кожному маленькому досягненню i з дедалi бiльшим завзяттям бралася за складнiшi завдання. Невдовзi iншi родини, якi боролися з аутизмом, почули про зусилля Мiшель i почали звертатися до неi за допомогою для своiх дiтей. Так з’явилася група пiдтримки, що вiдтодi перетворилася на повноцiнний центр допомоги людям з аутизмом, який обслуговуе дiтей з району, де живе Мiшель. Вона каже, що пережила «радiсть, яку неможливо описати», захоплено дивиться в майбутне i вiрить, що виконуе свое призначення. Дженiфер Куаша вважала, що iй призначено бути в постiйнiй депресii. Вона, напевно, не чула, що, на думку дослiдникiв, наше вiдчуття щастя на сорок вiдсоткiв залежить вiд того, чим ми займаемося. У неi було важке дитинство, жiнка втратила двох друзiв у автомобiльнiй катастрофi, пережила озброене пограбування та жорстоке побиття ще до того, як iй виповнилося двадцять п’ять рокiв. У ii родинi були випадки депресii, тож Дженiфер вважала, що це i ii доля. Тодi вона вирiшила чинити спротив своiй депресii. Дженiфер розповiсть вам про те, що вона зробила, i зокрема вiдкрие свiй так званий маленький секрет. Ідеться про невеличкий датований записник, в якому вона щодня записуе одну рiч, що принесла iй найбiльше щастя. Це працюе. Як каже Дженiфер: «Плин мого життя змiнився. Я активно шукаю позитивнi речi». Александр Брокоу намагався побачити позитивний бiк у своему навчаннi в коледжi. Вiн справдi старався. Його батьки працювали на Волл-стрiт, i юнак вирiшив, що й собi мае прагнути до кар’ери в бiзнесi, але в нього не лежало до цього серце. Александр не розгортав пiдручникiв аж до iспитiв, якi дивним чином склав. На зимових канiкулах другого року навчання його друг устряг у бiйку в барi, i Алекс кинувся його захищати. На нього напало двое хлопцiв, i Алекс опинився у вiддiленнi невiдкладноi допомоги з пiдозрою на струс мозку. Комп’ютерна томографiя не виявила струсу. Вона виявила дещо гiрше: показала пухлину в мозку. Александр мав покинути навчання i розпочати хiмiотерапiю. Пiд час вимушених канiкул вiн повернувся до заняття, яке полюбляв у дитинствi, але потiм закинув. Юнак почав створювати епiчнi iсторii з пригодами та сюжетними лiнiями, якi далi викладав на паперi. Коли Алекс одужав i повернувся до коледжу, то змiнив спецiальнiсть iз фiнансiв на програму з письменницькоi майстерностi. Вiн каже: «Бути успiшним – це робити те, що робить тебе щасливим. Життя закоротке та надто непередбачуване, щоб витрачати його на щось iнше». Нашi iсторii теж починаються з непередбачуваностi життя: з незрiвнянноi мудростi Енджели Сеерс. Одне з найбiльших бажань, що його мала Енджела, – стати письменницею. Завдяки цiй книжцi ii бажання здiйснилося. На жаль, це було одне з останнiх бажань Енджели, оскiльки вона з чотирнадцяти рокiв боролася з остеосаркомою. Ви помiтили, я написала «одне з останнiх», а не «одне з передсмертних» бажань, бо, як сказала ця дуже мудра дiвчина: «Я живу. Щодня». Енджi написала свою iсторiю для цього видання «Курячого бульйону для душi», коли наближалася до кiнця своеi довгоi битви з раком. Вона вже втратила одну ногу та велику частину легень у боротьбi iз хворобою, що, як дiзналися лiкарi, вже проникла у ii мозок. Однак двадцятирiчна Енджi не мала нi краплi смутку. Послухайте, що вона сказала: «Я досi тут. Я досi живу. Життя – це скарб, незалежно вiд того, чи перед тобою лежить пряма дорога, аж за горизонт, чи, як це бувае у бiльшостi людей, твоя дорога повертае i вигинаеться у хащах, i ти не маеш уявлення, куди вона веде. А втiм, iди нею, долаючи поворот за поворотом i прислухаючись до свого серця, хоч куди ця дорога тебе заведе. Мiй шлях продовжуеться до мiсць, про якi не згадують, але, зрештою, туди приводять усi дороги». Подорож Енджели Сеерс скiнчилася 15 липня 2011 року, коли була завершена ця книжка. Вона мала лише двадцять рокiв. Та, хоча тiло дiвчини померло, ii неймовiрна мудрiсть продовжуе жити. Ми починаемо й закiнчуемо цю книжку мудрiстю Енджели, зокрема Історiею 1, в якiй вона описуе свое щастя вiд того, що продовжуе свое коротке життя, та iсторiею 101, ii останнiм листом до родини й друзiв, який вони знайшли невдовзi пiсля того, як дiвчина померла. Перегорнiть сторiнку, щоб побачити дарунок, який Енджi залишила у своiх надихальних iсторiях i у дев’яноста дев’яти iнших, якi покажуть вам, як знайти свое щастя.     Дебора Норвiлл Роздiл 1 Радiй тому, що маеш Краще загубити лiк усiм благам, якi маеш у життi, нiж загубити iх, перераховуючи своi негаразди.     Молтбi Д. Бебкок 1. Мое одкровення Я не маю нiчого спiльного анi з минулим, анi з майбутнiм. Я живу зараз.     Ральф Волдо Емерсон Здаеться, що, коли зi мною трапляеться щось жахливе, мiй розум просто вимикаеться. Такi подii на деякий час змiнюють те, як я думаю. Хоча зовнi менi ще якось вдаеться опанувати себе, керуючись девiзом «живи сьогоденням», насправдi всерединi я налякана. Інколи я налякана й навiть не усвiдомлюю цього. А нещодавно я зрозумiла, що успiшне проживання цих важких подiй – це по сутi процес. Нинi я переживаю останнi етапи тривалоi боротьби з остеосаркомою, раком кiсток, що з’явився тодi, коли менi було чотирнадцять, i за цей час забрав у мене ногу та одну легеню i проник до мозку. Лiкарi виявили три чи чотири новi пухлини в моiй головi. Цi новини стали жахливим ударом, оскiльки свiдчили про двi важливi речi. По-перше, це означало, зважаючи на вузли, якi вже були в моiй единiй легенi, що талiдомiд, який я вживала, не приносив жодноi користi. По-друге, мене офiцiйно була визнано смертельно хворою. Лiкарi сказали, що, на iхню думку, менi залишилося менше нiж мiсяць. Вiдтодi минуло вже понад мiсяць, i я досi тут i далi почуваюся нормально. У моему становищi насправдi нiчого не змiнилося. Я дотепер вживаю лiки вiд головного болю i часом дихаю значно важче, нiж колись. Хоча проблеми з диханням можна пояснити застудою, яку я пiдхопила, та, найiмовiрнiше, причина в тому, що рак прогресуе. Я знаю, що, певно, помру. Але щось змiнилося в тому, як я дивлюся на речi. Я вiдчуваю по-iншому. Я вiдчуваю натхнення! Я почуваюся енергiйнiшою! Я бiльше не почуваюся, наче просто сиджу й чекаю на смерть. Я вiдчуваю себе сповненою життя. Існуе причина, чому менi випав другий шанс. Існуе причина, чому ще не час. Я не знаю, що вiдбулося ранiше, чи змiни в моему повсякденному розпорядку, чи змiни в тому, як я дивлюся на життя. Але якимось чином вони стали саме тим, що менi було потрiбно. Протягом минулого тижня ми потроху змiнювали лiки, оскiльки я так добре почуваюся. Першим, вiд чого ми вiдмовилися, були протиблювотнi препарати, якi я вживала за розкладом разом зi знеболювальними. Виявилося, що менi вони зовсiм не потрiбнi, оскiльки мене не нудило. Ми також почали знiмати мене зi стероiдiв, якi я вживала, щоб контролювати набряки, i тепер менi можна iсти все, що бачу, i надуватися, наче повiтряна кулька. Якимось чином я стала почуватися бiльше собою, i едине пояснення, яке спадае менi на думку, полягае в тому, що я припинила вживати цi лiки. Мене вже так давно не хилить на сон! Ранiше все розпливалось i було нечiтким перед очима, а тепер я змогла прочитати цiлу книжку… на своему Kindle! Монiтор мого комп’ютера бiльше не намагаеться переплутати лiтери. Але це ще не все. Кiлька днiв тому мама вмовила мене на якийсь час одягти протез. Довго просити мене не довелось, оскiльки я почувалася краще й сама хотiла це спробувати. Протез не дуже пiдходив до ноги, тому що я мiсяць ним не користувалася. Зараз, через те, що я не одягала апарат, менi бракуе м’язовоi сили, аби його пiдтримувати. Але я можу трохи шкандибати на ньому, звiсно, з милицями, i вiрю, i сподiваюся, що невдовзi зможу користуватися ним знову.:) Я не знаю, звiдки взялося це раптове одкровення. Але всерединi мене щось увiмкнулося. Це нагадуе менi iсторiю, яку розповiв мiй духiвник, коли приходив мене навiдати, – про чоловiка, якому повiдомили смертельний дiагноз. Хтось запитав його: «Що ти робиш зараз?» І той чоловiк, який помирав, вiдповiв: «Ну, що сказати, я помираю». Тодi спiврозмовник чи то перепитав, що той робить саме зараз, чи то сказав, що той помиляеться. Чоловiк зi смертельним дiагнозом у той момент не помирав, вiн у той момент жив. І поки дихав, доти й жив. Це i е одкровення, яке я отримала. Саме зараз, незалежно вiд того, що буде, я живу! Я не сиджу, чекаючи на смерть. Я почала бачити речi по-iншому. Я жива зараз. Я живу. Отже, сьогоднi я залишаю з вами це послання, послання, без якого навряд чи зайшла б так далеко. Цiнуйте кожен день. Це легше сказати, нiж зробити. Те, що ми вiдчуваемо, залежить вiд того, як ми дивимося на речi. Інколи нашим серцям не потрiбно дива. Часом просто немае див, i здаеться, що у свiтi навколо бiльше нiколи не буде щастя. Добре знаю, як це. За останнi мiсяцi я пережила кiлька чорних днiв. Не стану брехати. Важко знати, що, зрештою, я не почуватимуся краще. Важко знати, що, по сутi, ти просто сидиш i чекаеш, як рак розвиватиметься у твоему тiлi. Я бiльше не можу так думати. Маю думати про речi, якi спроможна зробити. Про життя, яким можу жити. Можливо, я не здатна поiхати на лижний курорт, але ж однаково почуваюся краще, нiж очiкувалося. Я досi тут. Я досi живу. Життя – це скарб, незалежно вiд того, чи перед тобою лежить пряма дорога, аж за горизонт, чи, як це бувае у бiльшостi людей, твоя дорога повертае i вигинаеться у хащах, i ти не маеш уявлення, куди вона веде. А втiм, iди нею, долаючи поворот за поворотом i прислухаючись до свого серця, хоч куди ця дорога тебе заведе. Мiй шлях продовжуеться до мiсць, про якi не згадують, але, зрештою, туди приводять усi дороги. Вони приводять до одного повороту, i, хоча ми не можемо подивитися, що там, за ним, я знаю, що iншi люди, якi опинилися там ранiше, допоможуть менi, коли я потраплю туди. Але зараз я ще не там. Сьогоднi я живу i мое серце спiвае вiд радостi за днi, що прийдуть. Усiм, хто переживае важкий час, я хочу передати список iз десяти крокiв, який сама створила. У минулому цi кроки допомогли менi рухатися далi. Я не професiонал i не претендую на славу, але вони допомогли менi, тож хотiла б подiлитися ними з iншими. Ось моi Десять Крокiв, щоб Рухатися Далi: 1. Плачте, кричiть, сумуйте. Вам може здатися, що так ви робите кiлька крокiв назад, але це обов’язковий крок. Я вважаю, коли вiдбуваеться щось, що змiнюе хiд усього вашого життя i курс, якого ви трималися ранiше, тужити й сумувати цiлком природно, бо гадаю, що коли ви переживаете важкi часи, то вони змiнюють вас. Вони змiнюють те, як ви думаете i як сприймаете речi, i перший крок до прийняття новоi реальностi, хай яка вона е, – це оплакати минуле та людину, якою ви були. Отже, дозвольте собi сумувати стiльки, скiльки вам потрiбно, i, коли завершите, ви зумiете перейти до наступного кроку. 2. Говорiть, коли будете готовi. Інколи ви вiдчуваете, що треба говорити, iнколи – нi. Коли будете готовi говорити, знайдiть когось, з ким можете спiлкуватися як рiвний з рiвним, чию думку ви цiнуете, i вилийте цiй людинi свою душу. Інодi просто досить мати когось, кому не байдуже i хто е поруч з вами, не зважаючи нi на що, дае вам сили, щоб рухатися далi пiсля першого кроку (навiть якщо ви час вiд часу вiдчуватимете потребу посумувати). 3. Тiкайте, коли потрiбно. Але не часто. Інколи життя пiдкладае вам серйозну свиню, i ваше серце та розум виявляються занадто обтяженими, щоб упоратися з тим, що трапилося, у здоровий спосiб. У такi моменти втеча е необхiдною, тож подивiться телесерiал чи кiно, прочитайте книжку або зависнiть в iнтернетi. Вiдпочиньте вiд того, що тяжiе над вами, i повертайтеся зi свiжою головою. Але я закликаю не надто часто вдаватися до втечi, бо вона нiколи не позбавить вас проблем, i вам однаково доведеться iх вирiшувати. 4. Починайте з малого. Якщо зараз великi речi занадто обтяжливi для вас, починайте з малих. Замiсть переживати про надважливу зустрiч наступного тижня, на якiй можете почути поганi новини (можливо, зустрiч буде схожа на ту, на якiй ви щойно були), спробуйте зосередитися на менших, бiльш досяжних цiлях. Замiсть розмiрковувати про зустрiч, зосередьтеся на вправах, хатнiх обов’язках, домашнiх завданнях. Ви однаково потрапите на ту зустрiч, незалежно вiд того, чи переживаете через неi, чи нi. 5. Знайдiть свою музу. Ваша муза – це джерело вашого натхнення. Знайдiть рiч або речi, якi надихають вас найбiльше, i залучiть iх до власного життя. Це може бути що завгодно. Для одних це можуть бути iхнi дiти, для iнших – музика або природа, а для таких, як я – поезiя чи лiтература. 6. Контактуйте з людьми. Взаемодiя з iншими – це важлива частина життя кожноi людини. Контактування з iншими людьми зовсiм не означае, що ви маете розповiдати всiм про своi страждання, натомiсть це означае пошук людей, якi вам подобаються, та проведення часу з ними. Ви можете смiятися разом, жартувати одне з одного, а також здобути iхню пiдтримку. Можливо, не таку пiдтримку, як у другому кроцi, але таку, яка дае вам знати, що цi люди пiклуються i думають про вас. Такого штибу пiдтримка стае вашим прихистком пiд час будь-якоi бурi. Цi люди знають, як вас пiдбадьорити, коли ви переживаете важкi часи. 7. Спрямовуйте нервову енергiю. Інколи ви можете вiдчувати стрес та занепокоення. Найкращий спосiб запобiгти iм – зануритися з головою у наступний проект, нехай i бiльш заспокiйливий. Для мене це писання, оформлення фотоальбомiв або якесь iнше творче заняття. Менi насправдi здаеться, що я пишу своi найкращi вiршi, коли не зациклююся на проблемах. 8. Допоможiть комусь iншому. Допомога iншим – це по сутi найкращий спосiб побороти труднощi, якi вiдбуваються у вашому життi. Можливо, це може здатися егоiстичною поведiнкою, звiсно, в iронiчному сенсi. Але допомога iншим не лише вiдволiкае вас – вона сповнюе приемним задоволенням. Простими словами: ви почуваетеся краще, якщо допомагаете комусь. 9. Зосередьтеся на гарних речах. Якщо ви йдете через життя зi словами «горе менi, горе», речi можуть здатися вам важчими, нiж вони е насправдi. Звичайно, на мою думку, менi легше, нiж iншим, дивитися на речi з оптимiзмом. Але я вiдчуваю, що оптимiзм – обов’язкова умова, щоб розiбратися з будь-якою ситуацiею. Зосередившись на хорошому у своему життi, ви можете накопичити досить сили, щоб знайти надiю. А я вважаю, що едине, що дае нам змогу рухатися вперед, це надiя. 10. Живiть сьогоденням. Ми витрачаемо стiльки часу, переймаючись через подii в далекому майбутньому, що не помiчаемо тих, якi вiдбуваються в цю мить. Навiть якщо цiеi митi вам важко, а на горизонтi видно ще важчi виклики, важливо зосередитися на тiй митi, в якiй ви перебуваете просто зараз. Ми не можемо турбуватися про речi, якi ще не стались або можуть статися чи не статися. Якщо вам хочеться турбуватися, турбуйтеся про день, в якому ви живете, а завтра турбуватиметеся про завтра. Але пам’ятайте: не важливо, через що вам доведеться проходити, ви пройдете через це. Не важливо, як важко вам у цю мить або наскiльки похмурим здаеться майбутне, час проведе вас уперед усупереч вашiй волi. Зрештою, ви зрозумiете, що речi не здаються такими важкими або такими болiсними, i життя почне текти в новому руслi. І з вами все буде гаразд. Або… принаймнi так сталося зi мною.     Енджела Сеерс 2. Велике змагання до Дня подяки Менi нема чого сказати, крiм слiв подяки.     Вiльям Шекспiр Ми з моею подругою Мерилiн саме сiли за столик у нашiй улюбленiй кав’ярнi. – Наступного мiсяця у мене вдома – зiбрання читацького клубу, – сказала я. – Так не люблю до нього готуватися. – Чудово тебе розумiю, – вiдповiла Мерилiн. – Я витратила цiлiсiнький тиждень на прибирання, коли в лютому була моя черга приймати зiбрання. Ще й два пироги спекла. – А потiм усе закiнчиться години за двi. Усi цi зусилля лише заради двох годин! Мерилiн кивнула. Ми зробили по ковтку гарячого лате. – І це ще не найгiрше, – вела далi я, витираючи пiнку з верхньоi губи. – Уся моя родина приiде на День подяки. Я iх дуже люблю, але ти ж розумiеш, що це означае? – Ага. Готування, прибирання, замiна постiльноi бiлизни, сушiння мiзкiв над тим, що кожен iстиме на снiданок. У мене таке щороку. На дверях кав’ярнi задзеленчали дзвоники, i всередину зайшла замурзана жiнка з двома велетенськими пакетами, що були забитi всiляким мотлохом. З-пiд жалюгiдноi хустки вибилися пасма сивого волосся. Речi, в якi вона була одягнена, не пасували одна до одноi, а один iз високих чорних чобiт мав дiрку в дiлянцi великого пальця. Коли жiнка пройшла повз нас, стало зрозумiло, що вона вже давненько не була в душi. – Ти чула, що ми говоримо? – прошепотiла я, вiдчуваючи сором за себе. – Ми наче двi невдячнi гримзи. – Бiдоласi, напевно, немае чим заплатити за чашку кави. – Гадаеш, вона бездомна? – запитала я. Мерилiн стенула плечима. Потiм схопила свiй гаманець i попрямувала до стiйки, де купила каву та яблучнi оладки для жiнки. Та всмiхнулась i показала своi поганi зуби. Я почула, як Мерилiн запросила ii приеднатися до нас, але жiнка захитала головою i вмостилась у м’якому крiслi в залитому сонячним свiтлом куточку кав’ярнi. – Це було гарно, – мовила я, коли Мерилiн повернулася за наш столик. Вона закотила очi. – Це було мое вiдчуття провини. Я вiдкусила шматочок шоколадного бiскотi. – Знаеш, я iнколи тiльки те й роблю, що скаржуся. – Я так само. – Ось, наприклад, зiбрання читацького клубу. Прийдуть розумнi й веселi жiнки. Це ж честь, що мене запросили до клубу. Тож скаржитися на те, що вони завiтають до мене на кiлька годин, – це насправдi останне, що я маю робити. Мерилiн зиркнула на жiнку, яка в цю мить перегортала сторiнки зачитаного журналу People. – Навiть не знаю, чому я завжди бачу напiвпорожню склянку, хоча вона бiльш нiж наполовину повна, – сказала вона. – Ми маемо припинити скаржитися – це погана звичка. – Я промовила цi слова з бiльшим переконанням, нiж вiдчувала насправдi. Мерилiн поставила свою чашку, i усмiшка на сотню мегават осяяла ii обличчя. – Ти чого? – запитала я. Щоразу, коли Мерилiн мае такий вигляд, це означае, що ii думки опанував якийсь рiшучий план, частиною якого зазвичай стаю я. – Ми кинемо. Скаржитися. Ми кинемо скаржитися до свята. – Якого? – До Дня подяки, звiсно. Ми припинимо скаржитись i почнемо бути вдячними. Часу якраз вистачить: тридцяти днiв досить i щоб кинути стару звичку, i щоб створити нову. – І як ти пропонуеш це зробити? Мерилiн вiдкинулася на спинку сидiння i схрестила руки на грудях. – Змагання. Ми вестимемо щоденник. Записуватимемо кожну скаргу. Потiм подумаемо про щось, за що ми маемо бути вдячнi, i теж запишемо цю рiч. – А якщо нiчого такого не спаде на думку? Мерилiн кивнула на стару жiнку, яка заснула в крiслi. – Завжди е щось, за що можна бути вдячною. – Тодi як ми знатимемо, що змагаемося чесно? Обманути буде легко. Мерилiн простягла мiзинець. Тепер настала вже моя черга закотити очi. Клятва на мiзинчиках. Востанне ми так робили ще в середнiй школi. – Виклик прийнято, – сказала я. День подяки був за пiвтора мiсяця. Чи справдi ми могли позбутися шкiдливоi звички до цього часу? А замiнити ii новою? Наступного ранку я засипала в тарiлку пластiвцi, узяла пакет молока, але вiн виявився порожнiм. – Не можу iсти цi пластiвцi без молока, – пробурмотiла я. І тут зупинила себе, не вiрячи в те, що моi першi слова цього дня були скаргою. – Чудово, – кинула я кiшцi. – Не здатна навiть день почати правильно. І ось маеш: скарга номер два. – Буде важче, нiж думала, – промовила я, шукаючи в шухлядах записник. – Чому я не можу знайти те, що менi потрiбно, коли воно менi потрiбно? Ласкаво прошу до мого свiту – скарги три й чотири. Я схопила телефон i набрала Мерилiн. – Як справи? – запитала вона надто веселим, як для ранку, голосом. – Я прокинулася п’ятнадцять хвилин тому, i все, що вiдтодi роблю, це скаржусь, – пожалiлася iй. – Це так важко. – І не кажи. Джим забув зробити каву вчора ввечерi – це його робота – i менi довелося чекати десять хвилин, поки чайник закипить. – Ти це записала? Мерилiн розсмiялася. – Не можу знайти записник. – Я теж! – Гаразд… кажи швидко – за що ти вдячна? – запитала вона. – За те, що розмовляю по телефону з найкращою подругою i що кiшка муркотить у мене на колiнi. А ти? – За те, що п’ю каву в теплiй кухнi й збираюся вийти на вулицю, – вiдповiла Мерилiн. – Бачиш, не так уже й складно. Але було складно. Складно повiрити в те, що я стiльки скаржуся на звичайнi речi. Складно повiрити в те, що не е бiльш вдячною своiй родинi, своiм друзям, своему здоров’ю. Моi думки постiйно поверталися до безпритульноi жiнки, i я спiймала себе на тому, що молюся за неi. Зiбрання читацького клубу в мене вдома вiдбулось у перший тиждень листопада. Готуючись до нього, я прибирала, готувала та скаржилася. Але записувала й гарнi речi: мiй чоловiк з радiстю переставив меблi, щоб тридцять жiнок змогли знайти собi мiсце; я приготувала чудовi чизкейки; моi подруги з читацького клубу вiдзначили, який чудовий у мене будинок, – i я зрозумiла, що вони мають рацiю. Минали тижнi. Я помiтила, що мiй записник мiстить бiльше гарних речей, нiж скарг. Мерилiн повiдомила про те саме. Я не хочу сказати, що ми не скаржимося – скаржимося. Але не так багато. Можливо, кiлькiсть скарг зменшилася, бо i я, i Мерилiн збагнули, скiльки е всього, за що ми вдячнi. У понедiлок, пiсля Дня подяки, ми з Мерилiн знову зустрiлися за кавою порiвняти, як провели вихiднi, й подiлитися тим, що занотували у своiх записниках. – Цiкаво, – сказала Мерилiн. – Я стала менше скаржитися. А коли скаржуся, моi скарги радше скидаються на завдання, якi слiд вирiшити, а не на скиглення. – Я також бiльше задоволена собою. І загалом краще ставлюся до життя. – Я сьорбнула свого кремового лате. – Гадаю, ми в неоплатному боргу перед тiею безпритульною, як думаеш? – Так, – погодилася Мерилiн. – Ми точно перед нею в боргу.     Рут Джонс 3. Знайти свою радiсть Радiсть – це квiтка, що розцвiтае разом iз вами.     Невiдомий автор Маю вам зiзнатися: я постiйно щось гублю. Ви знаете таких людей, як я. Я – та панi, що виiжджае з парковки ресторану з iжею на даху автомобiля. Та панi, яка в бурю залишае вiкно вiдчиненим. Та панi, якiй потрiбно три пари ключiв, схованих пiд каменями та в щiлинах мiж стiнами власного будинку. Я навiть загубила лiк тим речам, що iх загубила. Я хотiла б покласти провину на те, що е матiр’ю шiстьох дiтей. Або вдати, що моя забудькуватiсть – наслiдок стресу, викликаного навчанням iх удома. До того ж у мене е додатковi зобов’язання, бо я – дружина священника. Вагомi причини, вам не здаеться? Але, правду кажучи, я була такою задовго до того, як ми одружилися, створили родину, почали служiння у церквi й провели наш перший урок у домашнiй школi. Якщо ви побачите мене на вулицi, то нiколи не здогадаетеся, наскiльки я забудькувата. Я доволi добре можу прикидатися зосередженою. Але, найiмовiрнiше, просто стою собi i, образно висловлюючись, чухаю потилицю та запитую себе: «То що ж я збиралася робити?» Розумiете, про що я? Навiть хiд моеi думки – i той загубився. Таким людям, як я, потрiбна стратегiя у боротьбi iз забудькуватiстю, i гадаю, що менi вдалося розробити чудову стратегiю. Вона дуже проста. Я нiколи не панiкую, коли щось зникае, i нiколи не шукаю цiеi речi. Моя теорiя, хоч яка ненаукова, полягае в тому, що ця рiч сама з’явиться в ту хвилину, коли я перестану ii шукати. Книжки з бiблiотеки, водiйське посвiдчення, ключi вiд машини, стiльниковий телефон, свiдоцтво про народження, гаманець, квитки на лiтак – я губила все, що вам спаде на думку. Але ж i знайшла все, що посiяла, бо, зрештою, речi знову з’являються в полi зору. Звичайно, iнколи для цього iм потрiбно рокiв зо три, але це нiчого. Я знаходжу речi, якi втрачаю. Щоразу. Без помилок. Моя теорiя працювала, як годинник. Допоки не перестала працювати. Це був день, коли я загубила щось, чого не могла знайти. Я загубила радiсть. Як завжди, трохи почекала на ii повернення. Але минули тижнi, i я почала панiкувати. Переймалася, скiльки ще пройде часу до тiеi митi, коли знову вiдчую себе щасливою. Замiсть свiтла настала темрява. У моему серцi, там, де колись жила впевненiсть, пустила корiння тривога. Коли тижнi перетворилися на довгi мiсяцi, менi стало дуже важко не помiчати депресiю, що пригнiчувала й душила мене. Я знала, що жiнки можуть переживати такi речi пiсля народження дитини, але моiй було шiсть мiсяцiв. Фiзичнi вправи, сонце, навiть поiздка до лiкаря – нiщо не допомогло менi вiд важкого серця. Зважаючи на те, що я звикла нетерпляче чекати на кожен новий день, такi змiни було важко прийняти. Я спробувала зцiпити зуби й докладати зусиль, допоки туман не розвiеться, а тягар не стане легшим. Зрештою, iнодi в кожного бувають поганi днi, чи не так? Тим часом я довго сидiла на пiдлозi ванноi кiмнати й плакала, поки ванна наповнювалася водою. Менi треба було щось зробити. Тому я зробила едину рiч, якоi нiколи ранiше не робила: вирушила на пошуки того, що втратила. Я почала з того, що заплющила очi й у молитвi попросила про радiсть. І тiльки тодi зрозумiла, де вона ховаеться. Спершу ii слiди були помiтнi на сторiнках Бiблii. Пiзнiше я знайшла iх у крiслi-качалцi, де колисала дитину, i знайшла навiть бiльше, коли вiдчула, як руки немовляти обiймають мою шию. Туман почав розвiюватися. А далi, коли я навчилася казати «нi», розступилися хмари, i вийшло сонце. Менi стало зрозумiло, що моi старшi дiти не мусили додатково займатися спортом, якщо це означало додатковий стрес. Моя семирiчна дитина могла вивчити iспанську в старшiй школi, а не в першому класi. Будинок не мав бути бездоганно чистим. Я могла пожертвувати маленькими речами, щоб отримати речi значно бiльшi. І от потроху вона повернулася. Радiсть. А разом iз нею прийшли задоволення, спокiй i по-справжньому вдячне серце. Звичайно, я досi постiйно гублю речi. Ось нещодавно посiяла рецепт дорогою до аптеки, а ще лiки для собаки та журнал витрат i доходiв. Я дотепер користуюся своею старою теорiею i кажу, знизуючи плечима: – Та… Воно, зрештою, знайдеться. Але я використовую i свою нову теорiю. Шукаю iз заплющеними очима та руками, складеними в молитвi. Бо якщо це справдi те, що менi потрiбно, то я знаю: Бог менi це поверне.     Дебра Мейг’ю 4. Мiй власний проект щастя Щастя залежить вiд нашого свiтовiдчування. Це ми робимо себе або нещасними, або щасливими й сильними. І в кожному разi докладаемо однакових зусиль.     Франческа Райглер Коли ви раптово починаете плакати в книгарнi, то це очевидний знак того, що з вашим життям щось не так. Я всiлась у глибоке крiсло й зосередилася на книжцi «Проект щастя» Гретхен Рубiн. У нiй оповiдалась iсторiя рiчноi подорожi авторки, пiд час якоi вона аналiзувала свое життя i робила в ньому змiни, що, на думку вчених, фiлософiв, популярноi культури та ii друзiв, мали привести до щастя. Читаючи першi сторiнки, я пiймала себе на тому, що киваю головою, погоджуючись iз думками авторки. Вона попереджала, що в неi – унiкальний досвiд, але в ii характерi, особливостях шлюбу та в зацiкавленнях я бачила свое вiдображення. Читала швидко й жадiбно, думаючи, що також зумiю покращити свое життя, аж раптом у менi заворушилося давно забуте вiдчуття надii. Коли мiй чоловiк i подруга знайшли мене, з мого носа хлюпало, а по моiх щоках котилися сльози, одне слово, я зовсiм розклеiлася. Мене переповнювало не лише бажання змiн, але й усвiдомлення готовностi до успiху. Я опанувала себе й пiшла до каси, притискаючи до грудей книжку. Протягом наступних кiлькох тижнiв я смакувала слова авторки, читаючи книжку – iнколи в лiжку або в кав’ярнi – i завжди тримаючи блокнот й олiвець напоготовi, щоб робити нотатки. Коли ж закiнчила читання, то провела години за столом у кiмнатi, розробляючи власний проект щастя. Я зважила на те, що для мене означае щастя, вирiшила, що у своiй поведiнцi слiд змiнити, а що залишити, як це зробити та яке ставлення маю культивувати. На позiр, потрiбно було багато чого зробити, але в мене був план. Довше спати, бiльше вiдпочивати в товариствi свого чоловiка, частiше бачити друзiв – усього цього можна було б досягти за умови кращого вмiння розпоряджатися часом, чи не так? Не зовсiм. Тiльки-но я почала втiлювати план, менi одразу ж нагадали, що якби все було так легко, то це вдалося б зробити вже давно. Безумовно, деякi змiни були можливими, але в мене однаково зоставалося лише двадцять чотири години на добу. Якщо я хотiла збiльшити час для своiх нових цiлей, то мала скоротити його для iнших прiоритетiв. І як менi було вiдмовитися вiд бодай чогось, якщо все – важливе? Незважаючи на труднощi, життя почало змiнюватися. Не тому, що я опанувала час. Менi, напевно, завжди доведеться боротися з годинником. Натомiсть я почала досягати успiху завдяки двом речам, якi прийняла у своему життi та якi не залежали вiд мого календаря, – це вдячнiсть та присутнiсть. У нас iз вдячнiстю довга iсторiя. Ми – як давнi друзi, що бачать одне одного вкрай рiдко, але щоразу – це чудова зустрiч. Багато рокiв тому я почала вести щоденник вдячностi, куди записувала своi маленькi радостi, такi як мока з м’ятою та парфумований лосьйон для тiла, а також вдячнiсть за найважливiшi речi в життi, такi як здоров’я та стосунки, сповненi любовi. Спершу я робила записи часто, але з часом дедалi рiдше. Не думала про вдячнiсть багато рокiв, аж поки серйозна операцiя не нагадала менi, що я потребувала ii. Нiщо не могло нагадати менi краще про важливiсть цiнувати те, що маеш, нiж кiлька мiсяцiв майже повноi безпорадностi. Уроки, якi я здобула в той час, не забулися, але, так само, як i моя увага до щоденника вдячностi, вони почали тьмянiти, поки життя спрямовувало мою увагу деiнде. Настала пора чергового нагадування. Я бiгла через парковку свого спортклубу пiд час грози, звiсно ж, невдоволена. Коли ввiйшла досередини, менеджер за стiйкою запитав, як у мене справи. – Геть промокла, – поскаржилась я. – Лле як iз вiдра! Замiсть висловити спiвчуття, вiн поставив менi несподiване запитання: – Вам подобаеться дощ? Це мене спантеличило. Правду кажучи, менi завжди подобався дощ. Я гадала, що вiн заспокiйливий, любила його шум, цiнувала те, що дощ робить усе навколо таким яскраво-зеленим. Чому ж я скаржилася? – Ну, загалом так, – вiдповiла я, вiдчуваючи вдячнiсть за те, що менеджер змусив мене над цим замислитися. Це була лише мить, але вона перетворилася на ефективне нагадування, що культивування вдячностi – це наче культивування дружби. Що бiльше зусиль я докладу у ii цiнування та визнання, то бiльшу нагороду отримаю. Щоб не вiдпускати вдячнiсть iз повсякденного життя, я почала грати в гру, що зветься «п’ять речей». Їi суть така: думаю про п’ять речей, за якi вдячна цiеi митi, при цьому загальнi вiдповiдi не рахуються; замiсть «я вдячна за здоров’я», кажу: «Я вдячна за те, що моя нога сьогоднi в чудовому станi для фiзичних вправ». Ця гра особливо допомагае тодi, коли мене охоплюе тривога, наприклад, поки я повертаюся додому, безцiльно обмiрковуючи проблеми, що виникли на роботi. Аби вiдволiкти себе вiд них, зосереджуюся на п’яти конкретних речах, за якi я вдячна. Примiром, за те, що проект закiнчився ранiше, за похвалу вiд мого боса, за улюблену пiсню на радiо, за блакитне небо, неначе з книжки, що iдеальне для надвечiрньоi прогулянки, за те, що на вечерю ми з чоловiком готуватимемо його знаменитi смачнющi гамбургери. Гра в «п’ять речей», з ii наголосом на тому, що йде правильно саме в цю мить, чудово спiвiснуе з моею iншою практикою – присутнiстю. Поки я не почала докладати зусиль, щоб жити цiеi митi, зовсiм не розумiла, скiльки часу витрачаю на хвилювання за минулi подii чи турботи через подii майбутнi. Пiсля довгих рокiв боротьби з тривогою я була приголомшена тим, що стрес можна зменшити, просто зосередившись на теперiшньому. Ви не можете потрапити в затор, якщо зупинилися понюхати троянди. Я виявила ще дещо неймовiрне: як ножицi рiжуть папiр, як камiнь тупить ножицi, так i присутнiсть перемагае тривогу. Якщо я цiлком перебуваю у цiй митi, то не вiдчуваю тривоги. Я надто заклопотана своiми дiями або веселощами. Щойно ж починаю тривожитися, то долаю цей неспокiй, визначивши про себе час, коли вiзьмуся за проблему, i доти про неi не думаю. А якщо нiчого не можу з проблемою вдiяти, то одразу вiдпускаю ii. Я зрозумiла, що мое життя стае гiрким не вiд неприемних ситуацiй як таких, а вiд переживань через них. Саме переживання отруюють життя. Не кажу, що я завжди щаслива. Потрiбна практика, щоб побачити свiт крiзь призму вдячностi та присутностi, i часом менi необхiднi нагадування. Нещодавно я сердито ходила будинком, хоч мала о цiй порi займатися фiзичними вправами, але не вiдчувала натхнення. Моя права нога, що пiсля операцii час вiд часу мене турбуе, нестерпно болiла. – Менi потрiбна мотивацiйна допомога, – сказала я своему чоловiковi, Френку, який щойно повернувся додому з роботи. – Ти пiдеш зi мною на прогулянку? – Я не можу, – вiдповiв вiн. – У мене знову болить ступня, менi треба посидiти. Напевно, я мала розчарований вигляд, бо вiн подивився на мене й сказав: – Ти маеш сумний вигляд! Ти не можеш бути сумною! Ти ж зараз щаслива, пам’ятаеш? Я всмiхнулася вiд думки, що сама можу подолати нещастя. Утiм, хоча я й скаржилася на те, що довгий час вiдкладаю вправи, а так робити не можна («Звичайно ж, можна!» – наполягав Диванний король), мiй погляд на речi змiнився. Слова Френка нагадали менi, що точка зору – це рiшення, яке я ухвалюю. Згадавши це, я вже знала, що вийду на прогулянку. Я вдячна свiжому повiтрю, прохолодi, ясному небу та здатностi ходити в нашому районi. Коли я одягла своi прогулянковi черевики та зимове пальто, то почувалася вже краще. Вдячною. Щасливою.     Елайна Смiт 5. Колiр щастя Я не марнувала б життя на опiр, якщо йому можна дати поштовх.     Френсiс Вiллард Пiсля дев’яти рокiв нерiшучостi, я все ж таки вирiшила пофарбувати передпокiй та коридор. Принаймнi я пояснювала своi вагання «нерiшучiстю». Але, дивлячись на iншi пофарбованi та вiдремонтованi кiмнати в нашому будинку, нарештi зрозумiла, що iснувало багато причин, якi так довго утримували мене вiд вибору кольору для вхiдного примiщення. Коли я поiхала з чоловiком зi свого рiдного мiста й увiйшла до нашого будинку, вiн нагадував чистий аркуш, адже ми стали першими господарями. Я була приголомшена тим, що геть нiкого не знаю в цьому новому мiстi й не маю жодного уявлення, як треба оздобити три спальнi, двi ванни, кухню, куточок для снiданку та вiтальню. Я так сильно хотiла мати будинок, в якому почувалася б як удома, але тодi все здавалося чужим: шлюб, самостiйне життя, цуценя. Вiдчувала таку жахливу тугу за домiвкою, що якийсь час навiть була переконана, що ми маемо повернутися до мого рiдного мiста, поiхати подалi вiд цього будинку. Однак протягом кiлькох наступних рокiв було пофарбовано спальню, а разом iз нею ванну кiмнату (двiчi), i куточок для снiданку, i кухню (теж двiчi), а також кiмнату нашого первiстка. Синова кiмната була прекрасною, зi свiтло-зеленими молдингами, свiтло-коричневими стiнами, постiльною бiлизною в тропiчних тонах. Передпокiй та коридор завжди були в мене на черзi, але пiсля народження нашоi другоi дитини (й оздоблення прекрасноi кiмнати для неi) та змiни двох робiт я постiйно виправдовувалася нестачею часу, щоб не завершувати цей проект. За цi роки моi колись близькi стосунки з батьками охололи через низку причин, та й iхне здоров’я почало погiршуватися, тож приiздити до нас у гостi вони стали дедалi рiдше. Це вражало мене, тому, щоб уникнути болю втрати, я зайняла себе дiтьми, хатньою роботою та iншими справами, а передпокiй i коридор вiдклала до кращих часiв. Здавалося, це було простiше, нiж ухвалити рiшення про фарбу або дати лад власним почуттям. За кiлька рокiв я зрозумiла, що бiльше не можу приховувати вiдчуття покинутостi, болю та втрати, i звернулася по допомогу до терапевта, який провiв мене через процес, що нарештi подарував менi щастя. Я почала бiльше зосереджуватися на власнiй сiм’i, замiсть тяжiти до родини, яку колись мала. І одного дня, коли ми з сином повернулися додому пiсля школи й зайшли в будинок, я зрозумiла, наскiльки недоброзичливо вiн дивився на нас: бiлi стiни, без фотографiй, без занавiсок у теплих кольорах. Здавалося, наче через бiль, покинутiсть, депресiю моi почуття не дозволяли менi зробити останнiй крок, щоб перетворити будинок на домiвку. Здавалося, нiби я чекала, поки моi батьки скажуть менi, що вони збираються приiхати в гостi й знову увiйти до передпокою – це й було тим «iдеальним» виправданням, яке я вигадала собi, щоб завершити проект. Але моя подорож до прийняття – прийняття того, що моi батьки бiльше нiколи не завiтають до мене, що вони, можливо, бiльше нiколи не приймуть мене знову, що мiй чоловiк та дiти були найважливiшими членами моеi родини – зрештою пiдказала менi, що треба зробити: зафарбувати минуле й бути готовою до чудового майбутнього з моею сiм’ею. Здавалося, що мiй чоловiк був у такому ж захватi вiд змiн. Вiн радо допомiг менi пофарбувати бiлi стiни, звiльнив вiкна вiд бiлих жалюзi, щоб повiсити там занавiски в теплих кольорах, i насолоджувався перетворенням, яке переживав наш дiм за допомогою простоi фарби «Harvest Brown». Саме тодi я усвiдомила, що дев’ять рокiв менi знадобилися не для того, щоб обрати колiр фарби, а для того, щоб нарештi знайти щастя у себе вдома, а не за його стiнами.     Гезер Мак-Гован 6. Щасливчик Донька – це щасливi спогади минулого, радiснi митi теперiшнього й надiя та сподiвання майбутнього.     Невiдомий автор Наша донька – дитя Армii. Їi мати – вiйськова медсестра. Я – вiйськовий адвокат, офiцер Головного юридичного корпусу. Вiдбувши три строки служби в Афганiстанi та Іраку, я збагнув, що наш шлях до щастя – це радiсть нашоi п’ятирiчноi дитини, яка пiсля всiх випробувань та розлук продовжуе поеднувати нас – вона робить усiх щасливчиками. Емма народилась у сiчнi 2006 року, посеред особливо холодноi зими на пiвночi штату Нью-Йорк, за десять днiв до того, як мене вiдправили до Афганiстану. Через п’ять мiсяцiв туди ж потрапила i ii мати. Емма залишилась, як i безлiч iнших дiтей вiйськових, у бабусi з дiдусем i стала наймолодшою мешканкою громади пенсiонерiв у Меканiксбурзi, штат Пенсильванiя, опинившись пiд опiкою моiх вiсiмдесятишестирiчного батька та сiмдесятисемирiчноi матерi. Вона стала однiею з найпопулярнiших мешканок громади, постiйною втiхою бабусь i дiдусiв, яких привабила невиннiсть та усмiшки п’ятимiсячноi дитини. Важко висловити словами всеохопне почуття провини, що його вiдчувають батьки, якi залишили свою дитину. Особливо тяжко було ii матерi. Звичайно, ми самi обрали таке життя, незважаючи на незручностi та розлуки, зi щирого переконання в тому, що суть служби в армii – це бути частиною великого морального резерву, цiнностi якого – самопожертва, честь, альтруiзм та стiйкiсть – досi мають значення. Наша вiрнiсть цим цiнностям пройшла сувору перевiрку. Якщо ви колись залишали дитину та iхали в зону бойових дiй… одне слово, це важко. Я приiхав з Баграма та Кандагара за вiсiм мiсяцiв, щоб повернути собi дитину, яку заледве знав. Менi бракувало досвiду, щоб пiклуватися про неi без певного нагляду з боку iнших дорослих. Емма, я та двое пшеничних тер’ерiв перебували за шiстсот кiлометрiв вiд найближчого родича. Я безмежно вдячний за пiдтримку дружинi мого боса, яка навiдувала нас, радила не годувати восьмимiсячну дитину хот-догами й усiляко запобiгала тому, щоб я вчинив якусь приголомшливу дурiсть. Однак, незважаючи на безкiнечнi днi, пляшечки та пелюшки, змарнованi вихiднi й безсоннi ночi, пропущенi зустрiчi та зламанi телефони, кожен день завершувався так, наче мiж мною та Еммою сталося щось важливе. Ми вижили, ми розвинулись i прокидалися наступного ранку, щоб усе це повторити. Правду кажучи, я почувався, наче менi невимовно пощастило провести з нею час наодинцi. Тож щодня, поки ми чекали на повернення ii матерi з Афганiстану, протягом року я з подивом дивився на свою прекрасну доньку й тихо питав себе: «Чому я щасливчик?» І тодi м’яко вiдповiдав собi: «Бо в мене е донька». У мене була Емма. Їi мати перебувала за пiв свiту вiд нас. Щоб завiтати до родичiв, треба було iхати цiлий день. Тому холодну й снiжну зиму 2006–2007 рокiв у Вотертаунi ми провели лише вдвох разом з собаками. Озираючись назад, я розумiю, що це був один iз найбiльш пам’ятних перiодiв у моему життi. З часом, коли Емма почала говорити, вона поступово стала подiляти мою думку. Я досi пам’ятаю мить, коли донечка повернулася на своему лiжечку в мiй бiк (ми якраз прочитали «Цок-стук-му» та «Якщо дати мишцi сиру») i сказала: – Тату, ти щасливчик, бо в тебе е я. Я справдi щасливчик. Це був (i я завжди молитимуся, щоб так залишалося й надалi) найсердечнiший епiзод у наших стосунках: просте, але величне визнання того, що менi пощастило, бо життя благословило мене донькою, i ii усвiдомлення того, що я це вiдчуваю, а ще того, що було у нас i що завжди буде з нами. Я щасливчик, бо у вiцi принцеси-дошкiльняти Емма завжди дозволяла менi бути ii принцом. Донечка примiряла десятки суконь, кришталевих черевичкiв, i ми танцювали по всьому нашому дому, поки вона спiвала пiснi з «Красунi та чудовиська» й «Попелюшки» з радiсною нестриманiстю. Я щасливчик, бо Емма надихае мене й дае менi сили бути бiльшим, нiж я е. Завдяки iй я вiдчинив вiкно у свiт, якого нiколи не уявляв, поки вона не з’явилася у моему життi. Вiдтодi я прокидаюся на свiтанку не лише заради себе, а й задля неi. Батькiвство дае новий поштовх пiдтримувати, забезпечувати й робити в цьому життi щось, чим вона пишалася б. Емма наче той шкiльний тренер, заради якого ми готовi були докласти бiльше зусиль, бо прагнули перемоги так само, як i вiн. Щоправда, тепер наш тренер носить капцi третього розмiру та пiжаму «Hello Kitty» i смiеться так, що всi залишки егоiзму, якi зосталися у ii батька, тануть. Я щасливчик, бо вона об’еднуе нашу родину. Емма – це сполучна тканина, що приносить мету в подекуди хаотичний ритм нашого життя. Вона пiдсилюе стосунки, якi привели ii у свiт, пiдтримуе iхне значення i зосереджуе iх на майбутньому. Незадовго до четвертого дня народження до нашоi пiсеньки додався новий рядок. – Чому я щасливчик? – запитував я. – Бо в тебе е я, – вiдповiдала вона тихо. Тодi, на мiй подив, донечка запитала: – Тату, а чому я щасливиця? – Не знаю, ведмежатку, а чому? – Бо в мене е ти, татусю. Бо ти весь мiй. Однак справжнiй щасливчик – це я: той, хто дiйсно був обдарований чарами наших стосункiв батька та доньки. Вона – лiхтар, який освiтлюе менi шлях до щастя. Одного дня Емма знайде свого принца i, сподiваюсь, пiзнае радiсть вiд маленьких пальчикiв, що обiймають ii руку. І чари й далi струменiтимуть крiзь неi. І вона буде щасливою до кiнця.     Полковник Джордж Р. Смоулi 7. Книжка щастя Кожен день може й не бути гарним, але в кожному днi е щось гарне. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65936581&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.