Мiсто
Валер’ян Петрович Пiдмогильний


Рiдне
Минуло майже сто рокiв вiд написання роману «Мiсто», але вiн i досi е актуальним. І сьогоднi мрiйники вирушають у мандри, полишаючи своi домiвки в селах, у пошуках кращоi долi й далеко не завжди знаходять те, що шукають. Молодий енергiйний сiльський юнак Степан Радченко приiздить до Киева, вступае до економiчного вишу й сподiваеться повернутися з новими знаннями на село. Вiн зустрiчаеться iз сiльською дiвчиною Надiйкою, сумлiнно навчаеться в iнститутi, але гординя й амбiцii беруть свое, i Степан вирiшуе пiдкорити мiсто…

Пiсля масових репресiй iнтелiгенцii 1930-х рокiв, пiд якi потрапив також i Валер’ян Пiдмогильний, роман «Мiсто», як i iншi твори письменника, був заборонений до 1989 року.






Валер’ян Пiдмогильний

Мiсто


Шiсть прикмет мае людина: трьома подiбна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина – людина iсть i п’е; як тварина – вона множиться i як тварина – викидае; як янгол – вона мае розум, як янгол – ходить просто i як янгол – священною мовою розмовляе.

    Талмуд Трактат Авот.

Як можна бути вiльним, Евкрiте, коли маеш тiло?

    А. Франс. Таiс.






Частина перша



І

Здавалось, далi пливти нема куди. Спереду Днiпро мов спинився в несподiванiй затоцi, оточений праворуч, лiворуч i просто зелено-жовтими передосiннiми берегами. Але пароплав раптом звернув, i довга, спокiйна смуга рiчки протяглася далi до ледве помiтних пагоркiв на обрii.

Степан стояв коло поруччя на палубi, мимоволi пiрнаючи очима в ту далечiнь, i мiрнi удари лопастей пароплавного колеса, глухi капiтановi слова коло рупора вiдбирали снагу в його думок. Вони теж спинялись у тiй туманнiй далечинi, де непомiтно зникала рiчка, немов обрiй становив останню межу його прагнень. Хлопець поволi глянув по ближчих берегах i трохи збентежився – на поворотi праворуч виникло село, приховане доти за лукою. Серпневе сонце стирало бруд з бiлих хаток, мережило чорнi шляхи, що гналися в поле й зникали десь, посинiвши, як рiчка. І здавалось, той зниклий шлях, з’еднавшись iз небом у безмежнiй рiвнинi, другою галуззю вертався знову до села, несучи йому ввiбраний простiр. А третiй шлях, скотившись до рiчки, брав до села свiжину Днiпра. Воно спало серед сонячного дня, i таемниця була в цьому снi серед стихiй, що живили його своею мiццю. Тут, при березi, село здавалось питомим витвором просторiв, чарiвною квiткою землi, неба й води.

Його село, те, що Степан покинув, теж стояло на березi, i зараз вiн несвiдомо шукав спорiдненостi мiж своiм та цим селом, що випадково трапилось йому на великiй путi. І радiсно почував, що ця кревнiсть есть i що в цi хати, як i в своi покинутi, вiн би зайшов господарем. З жалем дивився, як тане воно, одсуваючись за кожним рухом машин, i от пасмо гидкого диму сховало його зовсiм. Тодi Степан зiтхнув. Може, це було вже останне село, що вiн побачив перед мiстом.

Вiн почував у душi своiй невиразне хвилювання i млость, мов лишив у своему селi й по всiх, що бачив був, не тiльки минуле, але й надii. Заплющивши очi, вiн пiддався сумовi, що колисае душу.

Коли розiгнувся вiд поручнiв, побачив коло себе Надiйку. Не чув, як вона пiдiйшла, i зрадiв, хоч i не кликав ii. Вiн тихо взяв ii за руку. Вона здригнулась, не пiдводячи голови, дивилась на вiяловиду хвилю, що гнав своiм носом пароплав.

Вони жили в одному селi, але досi були мало знайомi. Тобто вiн знав, що вона iснуе, що вчиться i не ходить на вулицю. Кiлька разiв навiть бачив ii в сiльбудi, де вiдав бiблiотекою. Але тут вони здибалися нiби вперше, i спiльнiсть долi зблизила iх. Вона, як i вiн, iхала вчитися до великого мiста, в них обох у кишенях були командировки, а перед ними – нове життя. Вони разом переходили кордон майбутнього.

Щоправда, iй було трохи певнiше – вона ж хвалилась, що батьки постачатимуть харч, а вiн мав тiльки надiю на стипендiю; вона iхала на помешкання до подруг, а в нього був тiльки лист вiд дядька до знайомого крамаря: у неi i вдача була жвавiша, а вiн був зосереджений i нiби млявий. За своi двадцять п’ять рокiв вiн був пiдпасичем-приймаком, потiм просто хлопцем, далi повстанцем i наприкiнцi секретарем сiльбюро Спiлки робземлiсу. Тiльки одну перевагу проти неi мав – був здiбний i не боявся iспиту. За цей день на пароплавi вiн встиг розтлумачити iй багацько темних сторiнок соцiальних наук, i вона зачаровано слухала його принадний голос. Одiйшовши вiд нього на мить, вже почувала раптову нудьгу й новi, ще нез’ясованi економiчнi проблеми. А коли вiн починав викладати iх, iй хотiлось, щоб хлопець розповiв щось iнше, про своi сподiвання, про те, як вiн жив тi роки, коли вони ще не зналися. Та вона тiльки дякувала йому за вказiвки й переконано додавала:

– О, ви одержите стипендiю! Ви такий знаючий!

Вiн посмiхався, йому приемно було чути собi хвалу й вiру в своi сили вiд цiеi синьоокоi дiвчини. Справдi, Надiйка здавалася йому кращою вiд усiх жiнок на пароплавi. Довгi рукава ii сiроi блузки були милiшi йому за голi руки iнших; комiрець лишав iй тiльки вузеньку стьожку тiла на виднотi, а iншi безсоромно давали на очi всi плечi й першi лiнii грудей. Черевики ii були округлi й на помiрних каблуках, i колiна не випинались раз у раз iз-пiд спiдницi. В нiй вабила його нештучнiсть, рiдна його душi. До тих iнших жiнок вiн ставився трохи погордо, трохи боязко. Почував, що вони не зважають на нього, навiть зневажають за його благенький френч, рудий картуз i вицвiлi штани.

На зрiст вiн був високий, тiлом мiцно збудований i смуглий на обличчi. Молодi м’якi волосинки, неголенi вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густi, очi великi, сiрi, чоло широке, губи чутливi. Темне волосся вiн одкидав назад, як багато хто з селюкiв i дехто тепер з поетiв.

Степан тримав свою руку на теплих Надiйчиних пальцях i замислено дивився на рiчку, пiщанi крутi береги й самотнi дерева на них. Раптом Надiйка випросталась i, махнувши рукою, промовила:

– А вже Киiв близько.

Киiв! Це те велике мiсто, куди вiн iде учитись i жити. Це те нове, що вiн мусить у нього ввiйти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрiю. Невже Киiв справдi близько? Вiн збентежився i спитав:

– А де ж Левко?

Вони оглянулись i побачили на кормi гурт селян, що розташувались там iз обiдом. На розгорнутiй свитцi перед ними лежав хлiб, цибуля i сало. Левко, студент-сiльськогосподарник з iхнього ж села, теж сидiв коло них i живився. Вiн був лагiдний i грубший, нiж дозволяв його зрiст, отже, з нього був би колись iдеальний панотець, а тепер – зразковий агроном. Сам з дiда-прадiда селюк, вiн чудово вмiв би допомогти селяниновi чи то казанню, чи науковими порадами. Учився вiн дуже акуратно, ходив завсiгди в чумарцi й над усе любив полювання. За два роки голодного перебивання в мiстi цiлком виробив i оформив основний закон людського iснування. З поширеного за революцii гасла: «хто не робить, той не iсть» вiн вивiв собi категоричну тезу: «хто не iсть, той не робить» i прикладав ii до всякого випадку й нагоди. Селяни тут, на пароплавi, охоче почастували його своiми немудрими харчами, а вiн зате розповiв iм цiкавi речi про планету Марс, про сiльське господарство в Америцi та про радiо. Вони дивувались i обережно, трошки насмiшкувато, потай вiри не ймучи, розпитували його про цi дива i про Бога.

Левко пiдiйшов до своiх молодих колег, посмiхаючись i трохи похитуючись на куцих ногах. Посмiхатися й бути в доброму гуморi було його основною властивiстю, критерiем його ставлення до свiту. Нi бiдування, нi наука не змогли вбити виробленоi пiд тихими вербами села доброзичливостi.

Степан i Надiйка вже зв’язували своi клунки. Ще один поворот стерна, i кiнець пiскуватих горбiв рiчки лiворуч лягли сiрi смуги мiста. Пароплав протяжно крикнув перед розведеним понтонним мостом, i цей пронизливий гук озвався в Степановому серцi болiсною луною. Вiн забув на ту мить про своi нiби здiйснюванi жадання i тужливо дивився на струмiнь бiлоi пари над свистком, що давав останнiй сигнал його минулому. І коли свист раптом ущух, в душi його стало тихо i мертво. Вiн вiдчув десь в глибинi дурний натиск слiз, зовсiм не вiдповiдний до його вiку й становища, й здивувався, що ця вiльгiсть ще не висохла в злиднях i працi, що вона затаiлась i от несподiвано й недоречно заворушилась. Це так вразило його, що вiн геть почервонiв i одвернувся. Але Левко помiтив його хвилювання. Вiн поклав йому руку на плече й промовив:

– Не журись, хлопче!

– Та я нiчого, – нiяково вiдповiв Степан.

Надiйка засипала Левка запитаннями. Вiн мусив назвати iй кожен горб, кожну церкву, мало не кожен будинок. Та Левко виявив мало знання мiсцевостi. Лавру, правда, вiн назвав, пам’ятник Володимировi теж, а що й горба того звуть Володимирським, вiн напевно ручитися не мiг. В Киевi вiн обертався в обмеженому i визначеномi колi – вул. Ленiна, де вiн мешкав, – iнститут. З цього шляху вiн майже не сходив, хiба що бував тричi на зиму в 5-му Держкiно на американських трюкових фiльмах та виiздив вряди-годи полювати по лiнii Киiв – Тетерiв. Тому вiн безсилий був задовольнити Надiйчину цiкавiсть, що роз’ятрювалась дедалi. Купи будинкiв, таких крихiтних i кумедних здаля, захоплювали ii, i вона зраджувала веселим смiхом свою радiсть, що там житиме.

Але увага ii швидко вiдхилилась вiд мiста. Вона дивилась на моторнi човни, що бадьоро стукотiли по рiчцi, на човни звичайнi, де напiвголi засмаглi спортсмени вправляли м’язи й весело хитались на хвилi, що гнав пароплав. Смiливi плавцi кидались мало не пiд саме колесо й радiсно гукали. І раптом повз пароплав бiлим привидом пролинула трищоглова яхта.

– Дивiться, дивiться! – скрикнула дiвчина, задивившись на незвичайнi трикутнi вiтрила. На палубi яхти було трое хлопцiв i дiвчина в серпанку. Вона здавалася русалкою з давнiх казок, iй не можна було навiть заздрити.

Що ближче до Киева, рух на рiчцi бiльшав. Спереду лежав пляж – пiщаний острiв серед Днiпра, де три моторки невгамовно перевозили з пристанi купальникiв. Мiсто спливало згори до цього берега. З вул. Революцii широкими сходами до Днiпра котилась барвиста хвиля юнакiв, дiвчат, жiнок, чоловiкiв – бiло-рожевий потiк рухливих тiл, що передчували насолоду сонця й води. Серед цiеi юрби не було сумних – тут, край мiста, починалась нова земля, земля первiсноi радостi. Вода й сонце приймали всiх, хто покинув допiру пера й терези – кожного юнака, як Кия, i кожну юнку, як Либiдь. Мiсяцями погнобленi в одежi бiлi тiла виходили з в’язницi, розцвiтали бронзою в гарячiй млостi на пiску, як загубленi десь на нiльських берегах дикуни. Тут на мить кожному воскресало первiсне голе життя, i тiльки легкi купальнi костюми нагадували за тисячолiття.

Контраст похмурих споруд над берегом i цього безжурного купання здавався Надiйцi разючим i чарiвним. В цих протилежностях вона усвiдомлювала розгiн мiського життя i його можливостi. Дiвчина не ховала свого захвату. Їi слiпила рябизна костюмiв, гама тiл вiд блiдо-рожевих, допiру виставлених на сонце, до брунатно-чорних, уже загартованих у пекучому промiннi лiта. Вона пристрасно приказувала:

– Як це гарно! Як це гарно!

Степан аж нiяк не подiляв ii пiднесення. Видовисько голоi, безглуздоi юрби було глибоко неприемне йому. І той факт, що Надiйка теж приеднуеться до того смiшного, безпутного натовпу, його прикро вражав. Вiн похмуро сказав:

– З жиру це все.

Левко дивився на людей вибачливiше:

– Сидять по конторах, ну й дурiють.

Зiйшовши в тиснявi на берег, вони стали осторонь, пропускаючи перед себе навалу пасажирiв. Надiйчине пiднесення вже зiв’яло. Мiсто, що вiддалiк було бiле вiд сонця й легке, тепер важко нависало над нею згори. Вона боязко поглядала навкруги. Їi глушило гукання перекупок, свистки, брязкiт автобусiв, що рушали на Дарницю, i рiвне пихкання паровоi машини десь поблизу на млинi.

Степан скрутив з махорки цигарку й закурив. Вiн мав звичку спльовувати пiсля цього, але тут ковтнув слину з гiрким махорочним пилом. Все навкруги було дивне й чуже. Вiн бачив тир, де стрiляли з духових рушниць, ятки з морозивом, пивом та квасом, перекупок з булками, насiнням, хлопчакiв з iрисками, дiвчат з кошиками абрикос i морелей. Повз нього пропливали сотнi облич, веселих, серйозних i заклопотаних, десь голосила обiкрадена жiнка, кричали, граючись, пацани. Так звичайно тут е, так було, коли його нога ступала ще м’якою курявою села, так буде й надалi. І всьому цьому вiн був чужий.

Пасажири всi розiйшлися. Пароплава почали розвантажувати. Довгими сходами пiшли пiвголi вантажники з лантухами, паками, садовиною. Потiм понесли розчепiренi волов’ячi тушi й покотили засмоленi смердючi бочки.

Левко повiв iх, показуючи дорогу. На вул. Революцii iхнi шляхи розходились: Степанiв на Подiл, iнших двох – на Старий Город.

– Ти ж до мене переходь, як що там, – сказав Левко. – Адресу записав?

Степан хутко попрощався з ними й звернув праворуч, розпитуючи вряди-годи дороги в перехожих. Проходячи повз книгарню, вiн спинився коло вiтрини й почав розглядати книжки. Вони були рiднi йому ще змалку. Ще не вмiючи читати, зовсiм хлоп’ям, вiн гортав едину книгу, що прикрашала божницю дядьковоi хати, – якийсь столiтнiй журнал з безконечними портретами царя, архiмандритiв та генералiв. І якраз не малюнки, а низки чорних рiвненьких знакiв вбирали його очi. Вiн навiть не пам’ятав, як вивчився читати. Якось випадково. І потiм з насолодою вимовляв слова, аж нiяк не розумiючи iхнього змiсту.

Коло вiтрини вiн стояв довго, читаючи одну за одною назви книжок та видавництв i дати рокiв. Про деякi вiн думав, що вони будуть потрiбнi йому в iнститутi. Але чудне враження справляла на нього ця маса томiв, що серед них вiн побачив тiльки одну читану книжку. В них немов зосередилося все те чуже, що мимоволi лякало його, всi небезпеки, що вiн мусив побороти в мiстi. Наперекiр розумовi й усiм попереднiм розрахункам, безнадiйнi думки, спочатку нiби питання, почали опановувати хлопця. Ну, навiщо було сюди забиватись? Що буде далi, як вiн житиме? Вiн пропаде, вiн старцем вертатиме додому. Чом було не iхати до свого окружного мiста на педкурси? До чого цi хлоп’ячi вигадки з iнститутом i Киевом? І хлопець стояв коло невеличкоi подiльськоi книгарнi, що здавалась йому слiпучою, немов вагаючись, чи не вертати на пристань.

«Я притомився з дороги», – подумав вiн.

На рахунок цiеi притоми вiн i поклав ту обважнiлiсть м’язiв та неохоту рухатись, що його тут обняла. Але почував вiн себе посланцем, що виконуе надзвичайно важливе, тiльки чуже доручення. Своi давнi бажання вiн раптом вiдчув, як стороннiй примус, i скорився йому не без глухоi вiдрази. Вiн пiшов далi пiд владою своiх побляклих на мить, але чiпких мрiй.

На Нижньому Валу одшукав тридцять сьомий номер, зайшов хвiрткою на подвiр’я i постукав на ганку в глухi, поiденi червою дверi. За хвилину йому вiдчинив чоловiк у жилетцi, з куцою борiдкою i сивиною в волоссi. Це й був рибник Лука Демидович Гнiдий, що за часiв революцii та мiських злиднiв був зробив рiдне Степанове село Теревенi центром своiх крамообмiнних операцiй, завжди спиняючись у хатi його дядька. Тепер рибник мав поквитатись за цi вигоди, хоч роки тi вже минули, та й були зовсiм не такi, щоб iх приемно згадувати. Вiн трохи злякано глянув на Степана поверх окулярiв, потiм неспокiйно розiрвав конверт, переглянув листа й мовчки пiшов, читаючи його, до хати.

Степан лишився сам перед розчиненими дверима. Клунки муляли йому плече, i вiн скинув iх додолу. Почекавши хвилин кiлька, i сам сiв на ганковi. Вулиця перед ним була порожня. За весь час, що вiн тут був, пiшки не пройшов нiхто, тiльки вiзник проiхав, попустивши вiжки. Хлопець почав крутити цигарку, зосередивши на нiй всю увагу, як людина, що хоче вiдхилитись вiд настирливих, але недоцiльних думок. Помалу послинив край грубого махоркового паперу, обережно залiпив свiй вирiб i полюбувався на нього. Цигарка вийшла напрочуд рiвна, трохи загострена на кiнцi, щоб краще було запалювати. Взявши ii в рот, Степан одкинув полу свого френча й засунув руку в глибоку, але едину кишеню в штанях – з другого боку кравець пошкодував матерiалу, цiлком правдиво мiркуючи, що есть люди, яким досить i однiеi кишенi. Природа могла б, за цим кравецьким здогадом, заощадити собi в багатьох осiб по оку чи вуху, як i раджено iй в мiфах про циклопiв. Перебравши рукою скарби, що в тiй кишенi були – ножик, старий гаман, випадковий гудзик i хустку, вiн видобув коробок сiрникiв, але порожнiсiнький. Останнього сiрника вiн витратив на пристанi. Степан кинув його додолу й роздушив чоботом.

І тому, що закурити не мiг, хлопець хотiв курити ще бiльше. Пiдвiвшись, вiн пiдiйшов до хвiртки, виглядаючи випадкового курiя. Але подiльська вулиця була, як i ранiше, пустельна. Ряд низеньких, старомодних будинкiв кiнчався коло берега обдертими, давно немазаними халупами. За пiвкварталу з вулицi зникав брук i пiшохiд. Самотня, гола вiд вiку тополя чудно стримiла перед якимсь вiкном.

Раптом хтось на ганку гукнув його на iм’я, i хлопець здригнув, нiби спiймався на злочинi. Гнiдий кликав його.

«Я тут житиму», – подумав Степан, i ця думка здалася йому чудною, як тополя, що вiн зараз побачив.

Але Гнiдий повiв його не до хати, а в глиб подвiр’я, до сарая. Степан iшов позаду й дивився йому в спину. Крамар був трохи згорблений i тонкий у ногах. Вiн був невисокий, але худi ноги його здавались довгими й негнучкими. І Степан подумав: як легко переламати такi ноги!

Коло сарая Гнiдий одiмкнув замка, одчинив дверi й промовив:

– Отут перебудете.

Степан зазирнув йому через плече в невеличку комiрку. Це була маленька столярня. Коло стiни стояв верстат, на полицях уздовж лежало начиння. Навпроти темнiло крихiтне вiкно. Линув дух стружок i свiжого дерева. Хлопець так здивувався на свое примiщення, що навiть перепитав:

– Оце тут?

Гнiдий, дзенькаючи ключами, повернув до нього окуляри:

– Вам же ненадовго?

Обличчя його було в зморшках. Щось погноблене було в його очах.

Степан несмiливо увiйшов i поклав у кутку своi клунки. Нахиляючись, вiн крiзь щiлину мiж дошками побачив своiх сусiдiв за перегородкою – пару корiв, що спокiйно ремигали коло ясел. Хлiв – ось де вiн мае жити! Як тварюка, як справжне бидло! Вiн вiдчув, як шпарко кинулось його серце i кров линула до обличчя. Випроставшись, вiн був червоний i зневажений; вiн глянув Гнiдому у вицвiле обличчя, що за ним, здавалось, не було нi бажання, нi думки, i, почуваючи якусь владу над ним, промовив:

– Сiрника дайте. Прикурить.

Гнiдий похитав головою.

– Я не курящий… Та й ви обережнiше – тут дерево.

Вiн причинив дверi, i ще хвилину було чути здалеку дзенькiт його ключiв. Степан великими кроками ходив по коморi. Кожен крок його був погрозою. Такого приниження вiн не чекав. Вiн iшов на голод, на злиднi, але не в череду. Щоправда, вiн пас корови колись. Так невже ж пiсля революцii, пiсля повстань якийсь крамар, тонконоге нiкчемство, мае право загнати його в хлiв?

Маленьке вiконце в коморi темнiшало дедалi. Раптовий, лiтнiй ще вечiр запинав його. Степан спинився коло нього. Понад лавою одноманiтних дахiв гнався в небо фабричний комин. Чорнi звоi диму нечутно зливалися з сiро-синiми присмерками. Так, нiби проходили крiзь небо, в глиб всесвiту.

Його цигарка вже порвалась мiж пальцями й висипалась. Вiн скрутив нову й вийшов на подвiр’я. Ну що ж, пiде в хату, пiде в кухню й добуде вогню. Що там соромитись! Хiба це люди? Але на ганку сидiв якийсь юнак, i, коли Степан нахилився до нього припалювати, вiн сказав:

– Закурiть моеi.

Степан здивувався, але цигарку взяв. Розкурюючи, вiн дивився на юнака. Той байдуже пускав дим. Коли хлопець подякував йому, той мовчки кивнув головою, немов вiн про щось глибоко мислив i мав просидiти тут до ранку.

Степан лiг у своiй кiмнатi на верстат, з насолодою вбираючи пахучий дим, що п’янив його. Вiн мрiяв, заплющивши очi, i доходив висновку, що все гаразд. Те, що вiн у хлiву, здавалось йому вже тiльки комiчним. Вiн двiчi стукнув кулаком у стiну до корiв, засмiявся й розплющив очi. Над комином у вiконцi стояв ясний молодик.


II

Надворi був уже зовсiм день, коли Степан прокинувся й схопився на верстатi. Тiло його занiмiло вiд лежання на голому деревi, але вiн не зважав на ту млость i з острахом протирав очi. Сьогоднi вступний iспит, чи не проспав вiн? Згадавши, що iспита призначено на першу годину, трохи заспокоiвся й потягнувся. Шия йому боляче щемiла, i вiн потер ii рукою.

Тихий одноманiтний дзюркiт чути було з-за перетинки, що межувала його мешкання вiд стiйла, – там доiли корiв. Це зовсiм заспокоiло його – ще рано. Вiн сидiв на верстатi, упершись руками в колiна, схиливши розкуйовджену голову, i пригадував. Деталi вчорашнього дня проходили перед ним ясною ниткою. Може, ще з часiв свого дитячого чередникування, лежачи в полi, плетучи батоги та кошики, вiн вкорiнив у собi звичку до самопоглиблення. І тепер, пригадуючи минулий день, лишився собою невдоволений. Вiн вiдзначив у собi певне вагання, якусь, хоч i хвилинну, занепалiсть – словом те, що можна назвати легкодухiстю. А права на це вiн, на свою власну думку, не мав жодного. Вiн – нова сила, покликана iз сiл до творчоi працi. Вiн – один з тих, що повиннi стати на змiну гнилизнi минулого й смiливо будувати майбутне. Навiть за ту пахучу цигарку, покидьок якогось панича, його брав тепер сором.

Степан вiдкинув з чола нависле волосся й почав хутко прибиратись. Витрусив френча, потер лiктем штани, щоб збити з них пил, i розв’язав своi клунки. В них були харчi, солдатська шинеля царського строю й перемiна бiлизни. Спорожнивши один клунок додолу, хлопець витер торбинкою чоботи, поплював на них i знову витер. Тепер вiн був зовсiм молодець.

Замiсть недосяжного тим часом умивання, вiн вирiшив скупатися пiсля iспиту в Днiпрi i взявся до снiданку. Мав аж три паляницi, з пiвпуда пшеничного борошна, фунтiв з чотири сала, десяток варених яець i торбинку гречаноi крупи. Несподiвано з клунка викотилось пара картоплин, i хлопець голосно засмiявся на таку знахiдку. Поклавши всi своi iстiвнi достатки на верстатi, поставивши поруч для порядку одв’язаний вiд торби походовий казаночок, вiн уже заходився краяти хлiб, як зненацька згадав про фiзкультуру. Йому конче захотiлось розпочати день нормально, по-мiському, так, нiби вiн уже зовсiм у нових обставинах освоiвся. Важливо ж вiдразу поставити себе в норму, бо норма й розпорядок – перша запорука досягнень!

Степан пiдвiвся й почав шукати вiдповiдного об’екта на вправи. Схопивши лаву, вiн кiлька разiв пiдкинув ii, посмiхаючись на свою спритнiсть та пружнiсть своiх м’язiв. Поставивши ii, вiн ще не був задоволений. Любовно помацавши своi бiцепси, пiдплигнув, схопився край низькоi бантини й почав пiдiйматися на руках, дедалi швидше, з бiльшим напруженням i завзяттям. І коли, зрештою, сплигнув на землю, червоний вiд натуги й задоволення, то, повернувшись до дверей, побачив жiнку з дiйницею в руцi. Вона дивилась на нього злякано й стурбовано.

– Це я тут спав, – пробурмотiв хлопець. – Менi дозволили.

Вона мовчала. Степан почував себе трохи нiяково – не тому, що був без френча й натiльна сорочка йому повисмикувалась вiд рвучких рухiв з-пiд очкура, як льоля в малого, – вiн мав одежу тiльки за оборону вiд холоду, але сам розумiв, що його фiзкультура в даному разi вийшла з належних iй меж, обернувшись у пустощi, негiднi нi його поважностi, нi становища. Та ще й ця доярка буде, може, плескати язиком, що вiн пробував вилiзти на горище й щось украсти! Вiн одкинув назад волосся й хотiв, вважаючи розмову за скiнчену, братись до снiданку, але вона зайшла в його кабiнет, глянула на його речi й поставила долi вiдро з молоком.

– Твердо було спати? – сумно, якось стомлено спитала вона, помацавши рукою верстат.

– Н-да, – невдоволено пробурчав Степан.

Все-таки вона не йшла. Що iй, власне, треба? Що це за оглядини такi пильнi й пiдозрiливi? Вiн недвозначно похмурився.

– Я хазяйка тут, – нарештi пояснила жiнка. – Молока трохи налити?

Хазяйка! Сама корови доiть? А, профспiлка кусаеться з прислугою! Звичайно, вiд доярки, свого брата, Степан узяв би молоко, але добродiйства вiд хазяйки йому не треба!

– Я не хочу молока, – вiдповiв вiн.

Проте хозяйка, не чекаючи вiдповiдi, вже наливала йому казаночок.

– Умитись у дворi можна, там кран есть, – додала вона, забираючи вiдро.

Степан дивився iй услiд. У неi була товста, округла спина – роздобрiла на довiльних харчах! Вiн сердито надiв френча й застебнувся. Нарiзавши сала та хлiба, почав снiдати, мiркуючи про iспити. Нема чого йому боятися! Математика – вiн чудово ii знав. Щоб перевiрити себе, згадав формули площин всiх фiгур, квадратовi рiвняння, вiдносини тригонометричних функцiй. І хоч несвiдомо пригадував те, що знав найкраще, йому приемна була яснiсть свого знання. Про соцiальнi науки вiн навiть не думав – стiльки доповiдей на селi прочитано i щодня кiлька газет. Плюс соцiальне походження, ревстаж i професiйна робота! На фронтi науки вiн був зовсiм не зле озброений.

Оглянувши своi документи, вiн теж лишився вдоволений. Все було в порядку. Купкою папiрцiв лежало все його життя за останнi п’ять рокiв – повстанство за гетьмана, боротьба з бiлими бандами, культурна й професiйна робота. Вiн навiть охоче прочитав дещо. Чого тiльки не було! Був полон i втеча з-пiд розстрiлу. Були мiтинги, агiтацiя, резолюцii, боротьба з темрявою i самогоном. І як гарно бачити все це в штампах, печатках, рiвних рядках друкарськоi машинки й незграбних кривульках пiвнеписьменних рук!

Степан бадьоро пiдвiвся, сховав документи в кишеню, загострив ножиком олiвця й наготував паперу. Треба йти. Накривши своi харчi торбинкою, вiн спинився коло молока. По правдi, йому дуже хотiлося пити. Сало з хлiбом так i просить рiдкого. А молоко однаково ж скисне в таке тепло. Вiн взяв казаночок, спорожнив його одним нападом i зухвало кинув посудину на верстат. З поганоi вiвцi хоч шерстi шмат!

Вийшовши на подвiр’я, вiн накинув на дверi гачка й подався на вулицю. Перед тим, як iти до iнституту, вiн хотiв побувати в профспiлцi в справах працi. Сьогоднi вiн якось легко орiентувався в мiстi й мало на нього зважав. Заклопотаний важливими справами свого влаштування, вiн бiльше дивився в самого себе, нiж навколо.

В Палацi працi Степан ледве знайшов серед сотень кiмнат потрiбний йому вiддiл робземлiсу. Як вiн вважав свое дiло за дуже пильне, то вирiшив удатись безпосередньо до голови управи. Йому довелося зачекати, але вiн не дуже журився – передусiм була ще тiльки десята година, по-друге, чекав вiн, сидячи на лавi поруч iнших одвiдувачiв, як рiвний з рiвними. Попросивши в сусiди свiжу газету, вiн, не гаючи часу, ознайомився з новинами мiжнародного становища, оцiнував iх, як сприятливi для Союзу Республiк, i перейшов до вiддiлу «Життя села». Його вiн прочитав захоплено. Дiзнавшись, що в с. Глухарях з вимоги сiльради змiнено непутящого агронома, Степан з жалем подумав: «І в нас треба було б. Так у нас же люди, як пень».

Вiн ретельно прочитав про крадiжку в кооперативi с. Кiндратiвки, про боротьбу з самогоном по Кагарлицькому районi, про зразковий злучний пункт у мiстечку Радомишлi. Кожен рядок i цифру вiн порiвнював до фактiв свого села i дiйшов кiнець кiнцем висновку, що в них загалом не гiрше, нiж у людей.

«Культурних сил треба нам, от що», – мiркував Степан. І йому приемно було, що вiн тiльки тимчасово, на три роки, покинув своi стрiхи, щоб вернутися потiм при повнiй зброi на боротьбу i з самогоном, i з крадiжками, i з недiяльнiстю мiсцевоi влади.

Зрештою, дiйшла йому черга до голови управи. Степан переступив порiг, трохи побоюючись, чи не побачить надто чуже обличчя в крiслi коло столу, м’якi меблi й застелену килимом пiдлогу. Це ж як-не-як, а в Киевi! Але заспокоiвся з першого погляду. Обстава в кабiнетi голови управи мало чим рiзнилась вiд умеблювання кiмнати райбюро, що правила разом за кабiнет усьому районному урядовi Спiлки. Хiба що канапа коло стiни – про такi розкошi в районi годi було й марити, та на неi i мiсця, мабуть, гулящого не стало б.

Сам голова управи був чолов’яга без нiяких викрутасiв, але вiн дуже здивувався, вислухавши Степана. Хiба вiн, сам активний робiтник Спiлки в районному масштабi, не знае, куди за такими справами треба звертатись? Треба насамперед зарееструватись, як командировочному, i взятись на облiк у профспiлчанськiй бiржi працi. На все це есть певний, усiм вiдомий розпорядок, i не можна ж, зрештою, марно гаяти свiй час i час зайнятоi людини!

Степан вийшов з його кабiнету трохи спантеличений. Все те, що казав йому голова, вiн i сам чудесно знав. Але це… в загальному порядковi! Хлопець весь час нишком надiявся, що для нього зроблять маленький виняток, хоч би за активну участь у революцii й бездоганну працю в профспiлцi. Крiм того, вiн був командирований до вищоi школи i мав право на пiдтримку в першу чергу. А голова управи не спитав навiть його документiв. Це прикро, але справедливо, треба визнати! Якi можуть тут бути протекцii?

Знайшовши бiржу, Степан дiзнався, що вона функцiонуе для одвiдувачiв тiльки середами й п’ятницями. А в той день якраз був понедiлок. Такий був порядок, i жодних порушень його не робилося навiть для приiжджих. Обiжники[1 - Те саме, що циркуляр.] про це розiслано своечасно по районах – так повiдомила його реестраторка. До речi, вона звернула його увагу на спис потрiбних йому для переестрацii документiв, i Степан з жахом побачив, що деяких йому бракуе i виправити iх швидко не можна.

Як надiйно вiн заходив до Палацу працi, так сумно покидав його покрiвлю. Йому вмить стало ясно, що служби вiн тут не втрапить. Вiн – один серед сотнi. Поки виправлятиме потрiбнi документи, iншi розберуть те, що есть. Та чи й е рацiя виправляти? Йому скажуть, що вiн приiхав учитись, що допомагати йому мусить держава, i порадять добиватись стипендii. Так воно й мусить бути. Вiн нiкого не винуватив.

На вулицi йому спала раптова думка. Що коли зайти в яку велику установу? Може, там якраз випадково потрiбен молодий кмiтливий рахiвник чи реестратор? Просто зайти й спитати. Це ж не грiх. Скажуть немае, то й пiде. А раптом пощастить? Ця думка схвилювала його. В душi йому жила мiцна надiя на свою долю, бо кожному властиво вважати себе за цiлком виключне явище пiд сонцем i мiсяцем. Вiн звернув до ганку пiд великою вивiскою «Державне Видавництво Украiни» i швидким кроком зiйшов на другий поверх. В першiй кiмнатi на канапцi розмовляло кiлька молодикiв, в кутку стукотiла машинка, попiд стiнами височiли шафи з книжками. Степан, спинившись на хвилину, пiшов далi, вдаючи неуважного, щоб його не затримали передчасно. Очима вiн шукав таблички з написом «завiдувач» i побачив ii аж у третiй кiмнатi. Вiн уже взявся руками за дверi, коли чоловiк, що сидiв близько над рукописами, раптом сказав:

– Завiдувача немае. А в чiм справа, товаришу?

Степан трохи знiяковiв, пробурчав невиразно «дiло е» i так само неуважно пiшов назад. Бiля виходу вiн почув слова, сказанi, очевидно, про нього:

– Мабуть, торбу вiршiв приносив.

І потiм смiх. На дверях вiн обернувся й побачив того, хто це сказав – один з молодикiв, що сидiли на канапцi, чорний, у сiрiй широкiй сорочцi з вузьким паском. Ідучи вниз сходами, хлопець здивовано обмiрковував цi слова:

«Якi вiршi? До чого тут вiршi?»

Проте завзятiсть не покидала його. І хоч у другiй установi йому теж не пощастило потрапити керiвника, а в третiй вiн на власнi очi побачив у першiй же кiмнатi спис скорочених – вiн зайшов ще й до четвертоi. Директор був у кабiнетi й прийняв його.

Тут були м’якi меблi й величезний, масивний годинник на стiнi, але сам директор був молодий i не хоха. Доля справдi посмiхалась хлопцевi. Директор запросив його сiдати i вислухав до кiнця. Тодi, закуривши, промовив:

– Я сам це на собi пiзнав. Адже я – червоний директор. Притягати робiтничо-селянську молодь до працi – це наше найголовнiше завдання. Тiльки цим можна оздоровити наш апарат. Ми знаемо, що тiльки молодим рукам пiд силу збудувати соцiалiзм. Навiдайтесь так мiсяцiв через два-три…

Виходячи з цiеi господарчоi установи, Степан ледве стримував у собi образу. Ласкавий прийом у директора обурив йому всю iстоту. Вiн почував, що всi дверi так само замкнуться перед ним – деякi без надii, iншi – з солоденькою ввiчливiстю. Два-три мiсяцi! З червiнцем грошей та трьома паляницями! В хлiву з ласки крамаря! Засунувши руки в кишенi френча, хлопець проштовхувався мiж вуличним натовпом, уникаючи дивитись кому-небудь в обличчя. Так, нiби на кожних устах для нього вже готове було зневажливе слово – невдаха.

Годинник на окрвиконкомi спинив кишiння його невеселих думок. Була дванадцята за чверть, а о першiй починався iспит. Похапцем розпитуючи дорогу до iнституту, Степан швидко пiшов уперед. Виразнiсть безпосередньоi мети – iспит – враз заспокоiла його. Якщо вiн провалиться, до чого йому всi посади? Але в душi вiн був мiцно певний, що iспит мине щасливо, i, уявляючи противну можливiсть, почував солодке задоволення, мов вiд приемного жарту. В такт своiм певним крокам хлопець легко втишував розгойданi думки. Смiшно ж було, зрештою, уявляти, що от вiн з’явився i всi схиляться йому до послуг. Треба добре втямити, що вiн потрапив серед життя, що крутиться вже сотнi рокiв. Фей i добрих чарiвникiв тепер немае, та й нiколи не було. Тiльки терпiнням та працею можна чогось досягти. І мрii про можливiсть наскоком здобути мiсце в мiськiй машинi зараз здавались йому самому дитячими. Вiн тлумачив сам собi – треба скласти iспита, добути стипендiю й учитись, а решта все прикладеться. Є студентськi органiзацii, артiлi, iдальнi. А для цього треба бути студентом. І треба пам’ятати: таких, як ти, – тисячi!

В коридорах iнституту був такий тиск, що Степан мимоволi розгубився. Потрапивши в могутнiй людський струмiнь, вiн дав себе вести невiдомо куди й нащо. Коли струмiнь спинився коло якоiсь аудитори, тiльки тодi вiн спромiгся спитати, де ж саме вiдбуватимуться iспити. Виявилось, що це тут i робитиметься, що незабаром оце мають починати. Але не встиг Степан заспокоiтись, як сусiда спитав його:

– А ви, товаришу, вже пройшли приймальну комiсiю?

Приймальну комiсiю? Нi, такого Степан не чув. Треба пройти? Та де ж вона? Третiй поверх?

Щосили розпихаючи iспитникiв, хлопець вибився на площинку й побiг на третiй поверх. Ну що як вiн спiзнився, як комiсiя вже закрилась? От i нашукав посади! Червоний вiд сорому й хвилювання, вiн зайшов у кiмнату комiсii – нi, вона була ще на мiсцi. Його записали пiд числом сто двадцять три.

Через чотири години Степан пройшов приймальну комiсiю i дiстав призначення на iспит пiслязавтра. Голодний i розчарований, вiн мляво простував додому. Вiн прекрасно розумiв, що приймальна комiсiя потрiбна й що за один день не можна переiспитувати всiх п’ятсот командированих до ВИШу. Але логiчнi мiркування не збуджували в ньому найменшого спiвчуття. Вiн починав розумiти, що розпорядок гарний тiльки тодi, коли його сам до себе з доброi волi прикладаеш, i що це рiч дуже прикра, коли його прикладають до тебе iншi. Вiн був притомлений. Порожнiй завтрашнiй день лякав його.

Зiйшовши на Подiл, вiн звернув до Днiпра скупатися, як i намислив уранцi. Дорогою купив коробок сiрникiв i, хоч як йому хотiлось закурити, боявся, щоб не знудило. Вiн передусiм скупаеться, потiм перекусить, а вже потiм можна буде поласувати цигаркою. Проте скупатись йому не пощастило – це можна було робити тiльки на пляжi, тобто перевiзшись з берега на острiв. Це коштувало п’ять копiйок човном звичайним i десять моторним. Двi копiйки сiрники плюс п’ять – сiм копiйок. Такi витрати не були йому в спромозi, бо, крiм сподiванок, може, нiчого не вартих, вiн мав тiльки червiнець на всi злиднi й пригоди, що могли його в мiстi спiткати. А може, й додому, на село, доведеться вертати – треба грошей на проiзд. Вiн тупо переконував себе, що це конче варто мати на увазi.

Спочатку йому спала думка пiти далеко берегом за мiсто, скупатись на вiдлюддi й вернутись до своеi комiрчини аж увечерi. Але тiло йому млiло, голод нагонив на м’язи страшенну млость, i вiн вирiшив тiльки вмитись. Скинувши кашкета й розстебнувши комiр, Степан, боязко озираючись, умочив руки в воду й здригнувся – така слизька й вiдразна була йому вода. Проте вiн присилував себе вмитися, витерся масною хусткою й поволi пiшов на свiй Нижнiй Вал.

В комiрцi все стояло так, як вiн покинув. Хлопець через силу ковтнув пару яечок i хапливо скрутив цигарку. Але й курити вiн не мiг – сухiсть у ротi й гидкi спазми примусили його кинути цигарку й розтоптати ii чоботом. Геть спустошений, вiн скинув френча, застелив ним верстат i витягся всiм тiлом на дошках, звiсивши ноги. Навiть не силкуючись про щось думати, байдуже дивився на присмерки у вiконцi. Той самий комин вистилав димом посiрiле небо.


III

Другого дня по обiдi Степан вирядився до Левка.

Ще вчора йому неприемно було б здибати когось iз знайомих, але сьогоднi уже хотiлось когось побачити, з кимсь погомонiти. Зранку хлопець, узявши трохи хлiба, сала, випадковi картоплини й крупи, помандрував берегом геть за мiсто. Зайшов дуже далеко, може, верстви за три вiд пристанi, шукаючи мiсцини, де б, зрештою, не було людей. Кiлька разiв вiн збирався вже отаборитись, але знову несподiвано натрапляв на рибалку чи перекупку, що чекала перевозу. Важко було тут розминутись iз ближнiми, але Степан терпляче йшов уперед, лишаючи мiсто за виступами колiнкуватого берега.

Кiнець кiнцем прийшов до невеличкоi затоки мiж кручами, де було затишно й вiдлюдно. Тут вiн розбувся, скинув френча, зрiзав двi грубенькi лозини й улаштував свiй казанок. Назбиравши сухоi трави, розпалив огонь пiд казанком, перемив крупу, почистив картоплю й накришив сала. Каша варилась. Сам Степан, забезпечивши полум’я, роздягся й лiг на березi пiд теплим ранковим сонцем. Здалеку щочверть години дзвонили на Лаврi куранти, i цей дзвiн разом з плюскотом води нагонив на хлопця спокiй i смуток.

Потiм зненацька схопився й плигнув у воду, плавав, перекидався, пiрнав, скрикуючи вiд насолоди. Пiсля, не вдягаючись, з дикою жадобою взявся до своеi кашi. Вона вже загусла й булькотiла. Вiн хапливо ловив шпичкою шматки картоплi та кришеники сала й ковтав iх, не жуючи. Потiм, не маючи ложки, щиро вмочав скиби хлiба в густу гречану масу й невтомно пожирав iх. В одну мить казаночок уже спорожнено й ретельно вимазано зсередини до останньоi крупини. І сам iдець лежав поруч на своему френчi, прикрившись бiлизною. Спека важко стуляла йому повiки. Вiн заснув, не встигши навiть закурити.

Прокинувся Степан так само непомiтно. Нечутно над його головою вирiзнилась блакить, i дрiж, нiби вийшовши з води, прокотилась йому по тiлi. Вiн лежав уже в затiнку горба, за який звернуло сонце. Холодок розбудив його. Вiн пiдвiвся, протер очi й тупо почав одягатись. Недоречний сон лишив по собi каламуть у думках i обважнiлiсть у м’язах.

Потiм хлопець сiв на березi пiд сонцем, що звернуло вже з полудня. І тут, у яснiй тишi останнiх лiтнiх днiв, його огорнуло болiсне почуття самотностi. Вiн не знав нi походження його, нi точноi назви. Але кожна думка тягла йому за собою липку вагу i спинялась, зрештою, подолана й порожня. Таке смоктуще зневiлля вiн переживав уперше, i воно вiйнуло йому в душу темним передчуттям загину. Його очi стелились за водою туди, де вiн рiс, боровся й бажав. Пiскуватi береги, що тяглися перед ним, безлюддя i теплi вiтри, нагадуючи спокiй села, додавали йому туги. Бо за горбом вiн почував мiсто i себе – одне з безлiчi непомiтних тiлець серед каменю й розпорядку. На порозi жаданого бачив себе вигнанцем, що покинув на рiднiй землi весну й квiтучi поля.

Вiдразу вiн згадав про Надiйку. Так, нiби спогад про неi затаiвся був у ньому i раптом розцвiв у пристрасних поривах його самотини. Вона, нiби жартуючи, сховалась вiд нього i тепер вийшла з похоронку, запашна й смiюча. Колишнiй дотик ii руки живущим огнем проймав йому кров. Вiн згадував iхню зустрiч на пароплавi, ii слова i шукав у них бажаноi запоруки. Кожен погляд i усмiх ii осявав тепер йому душу, торуючи в нiй плутанi стежки кохання.

– Ви такий знаючий! Ви одержите стипендiю!

Так, так! Вiн здiбний i мiцний. Вiн умiе бути упертим. Там, де перешкоди не збити натиском плеча, там точитиме ii шашелем. Днi, мiсяцi й роки! Хай тiльки вона схилиться до нього – вони вдвох переможцями ввiйдуть у браму мiста!

– Надiйка, – шепотiв вiн.

Саме iм’я ii було надiею, i вiн повторював його, як символ перемоги.

Хлопець швидко вертав додому, обнятий единою думкою про свою раптову коханку. Вона стерла йому всi турботи, як справжня чарiвниця, бо стала найважливiшим, що треба здобути. Бажання побачити ii було таке пристрасне, що вiн збирався до неi зразу ж пiти.

Вдома, коли трусив свого френча й начищав попльованою торбинкою чоботи, його почало обiймати вагання. Тому правда, що Надiйка була люба з ним на пароплавi й запрошувала приходити. Але ж вона була дуже весела – чи не знак це того, що в неi вже есть коханий? Вiн швидко спростував цю страшну думку – адже ж Надiйка, як i вiн, вперше в цьому мiстi. А може, за цi два вечори, побувши тут, вона здибала когось i покохала? Що кохання повстае вмить, вiн сам був тому дiзнавець. Зрештою, може, вiн i подобався iй, але тепер, безпритульний, чим вiн мiг ii чуття змiцнити? Ось прийде вiн до неi, жалюгiдний селюк серед галасливого мiста… І що скаже, що вiн принесе? Вiн хоче опертися на неi, а жiнки самi прагнуть опори.

Степан довго розважав, сидячи на лавi, i вирiшив пiти тiльки потому, як складе iспита. Вiн прийде до коханоi студентом, а не сiльським хлопчаком, i скаже: ось що я змiг i я вартий! Вiн заспокоiвся, але вдома вже сидiти не мiг, – тому зiбрався навiдати Левка.

На щастя, застав його вдома. Перше, що вразило хлопця, – це абсолютний порядок в убогiй студентовiй хатi. Обстава ii зовсiм не була пишна – невеличка мальована скриня, простий стiл, розкладне лiжко, два стiльцi й саморобна етажерка на стiнi. Але стiл був накритий сiрим чистим папером, книжки лежали на ньому рiвними купками, скриня застелена червоно-чорною картатою плахтою, вiкно вквiтчане мережевим рушником, i постеля до ладу прибрана. Над нею висiла найбiльша i найцiннiша прикраса, гордiсть господарева – дубельтiвка й шкiряна набiйниця. Дбайлива рука, затишок i спокiй почувались у стрункiй лiнii портретiв на стiнi, теж уквiтчаних рушниками – Шевченко, Франко i Ленiн. Заздрiсть i турбота огорнули хлопця, коли вiн побачив це охайне житло.

Сам господар у натiльнiй сорочцi працював коло столу над книжкою, але гостя привiтав щиро, посадив його на стiльця й почав розпитувати, як той улаштувався на нових мiсцях. І Степан не мiг побороти свого сорому. Вiн коротко вiдповiв, що тим часом влаштувався добре, живе у гулящiй влiтку кiмнатi, де восени мае оселитися якийсь хазяйський родич; що жалiтися йому зараз нема на що, а ось вiн дiстане стипендiю й перебереться, мабуть, у будинок КУБУЧу[2 - КУБУЧ – «Комитет улучшения быта учащихся».], коли зробиться справжнiм студентом. Іспит завтра, i вiн його зовсiм не боiться. Крiм того, мае певний революцiйний стаж.

– А ви ж як? Хата у вас добра… – несмiливо спитав Степан, перейнявшись глибокою пошаною до Левка, навiть на «ви» його величаючи.

Левко посмiхнувся. Вистраждана ця хата! Пiвтора року тому вiн дiстав ii за ордером, i хазяi зустрiли його, як того звiра. Не давали води, вбиральню замикали. Двое тут стареньких – з учителiв. Вiн латинську викладав колись по гiмназiях, а тепер ii скоротили, в архiвi служить за три червiнцi. А потiм помалу обзнайомились, i тепер – друзяки. Чай разом п’ють, i коли зварити треба що, теж можна. Хорошi люди, хоч i старосвiтськi.

– Та зараз побачиш iх, – сказав вiн. – Ось чай будемо пити.

Степан почав одмовлятися – вiн же неголодний! – та студент не слухав його, поволi надiв сорочку i, не пiдперезуючись, виплив iз кiмнати.

– Ну от! Якраз чай есть… Ходiмо, – вдоволено проголосив вiн.

І потяг за руку знiяковiлого Степана, хоч той тiльки зовнi вдавав проханого, сам глибоко жадаючи подивитись на мiських людей i спiзнатися з ними. Левко не мiг заступати iх перед хлопцем, бо, як i вiн сам, мусив зрештою вернутися на село, побувши в мiстi, хоч i не випадковим, але тимчасовим подорожником. І трохи соромлячись за себе, наперед збираючись бiльше придивлятись, нiж говорити, хлопець уступив до помешкання справжньоi мiськоi людини, ще й колишнього гiмназiального вчителя.

Кiмната його являла дивний збiг найрiзноманiтнiших речей, що, нiби рушивши з рiзних покоiв, зсунулись сюди вiд жаху й тут закам’янiли. А як iм абсолютно бракувало мiсця, то стояли вони чудною юрбою попiд стiнами й просто серед хати. Широке двоспальне лiжко визирало краем з-пiд куцоi ширми, впираючись головами в шафу на книжки, де замiсть колишнього скла сумно темнiв брунатий кордон. Поруч шафи, одбираючи iй змогу вiльно вiдчинятись, стояв великий горорiзьблений буфет, прихилившись верхiвкою до стiни, що без неi вiн втратив би рiвновагу. Далi пiд вiкном праворуч тулилась повна нот етажерка, хоч пiано в хатi не було. Косяком до вiкна, трохи заслоняючи його своiм краем, пишалась струнка дзеркальна шафа на одежу – едина рiч, що зберегла свою незайманiсть i чистоту. Симетрично до грандiозного лiжка навпроти височiв потертий турецький диван, а на його широкiй спинцi, що кiнчалась угорi довгастою дерев’яною площинкою, самотньо пiдносив до стелi свiй рупор грамофон, оточений з бокiв рiвними купками платiвок.

Коло самих дверей у кутку чорнiла буржуйка – бляшана пiчка, що мала завданням огрiвати взимку кiмнату, а влiтку на нiй варено страву. Широка, пiдчеплена до стелi труба тяглася вiд неi просто до пiвкiмнати, далi круто звертала й зникала в стiнi над книжковою шафою. Кiмната була велика, але звужена навалою речей, що давали посерединi тiльки мiсцину на маленький ломберний столик, який правив тепер за iдальний i здавався крихiтним проти своiх велетенських сусiдiв. На ньому й був сервований чай – синiй кiптявий чайник, чотири чашки, цукор у мисочцi й кiлька шматкiв хлiба на тарiлцi.

Левко познайомив його з господарями. Андрiй Венедович був бадьорий дiдок, геть оброслий на обличчi сивиною. В його рухах i поклонах була врочистiсть i самоповага. А дружинi його бракувало зубiв, тому привiтальних слiв ii Степан не розчув. Ця згорблена жiнка з висохлим обличчям та тремтячими руками запросила своею незрозумiлою мовою сiдати й почала обережно розливати чай.

Андрiй Венедович похвалив Степана за його намiр учитись, але висловив незадоволення з теперiшньоi навчальноi системи i з того, що вiд освiтнiх справ усунено старих, досвiдчених педагогiв. Потiм раптом спитав хлопця:

– А ви знаете латинську мову?

Степан, що трохи мулько себе мав, потрапивши пiд виключну увагу господаря, тепер геть почервонiв. Вiн щиро признався, що про латинську мову знае, що вона була, а ii самоi не вчив, бо тепер непотрiбно. Останне слово прикро вплинуло на Андрiя Венедовича. Латинська мова непотрiбна! Так хай же знае молодий студент, що тiльки класика врятуе свiт вiд сучасного обскурантизму, як була врятувала вiд релiгiйного! Тiльки вернувшись до неi, людськiсть знову вiдродиться до ясного свiтосприймання, до цiлостi натури й творчого пориву.

Голос колишнього вчителя пiднiсся й забринiв пристрастю. Розпалюючись бiльше дедалi, Андрiй Венедович засипав Степана iменами й поговiрками, яких змiсту й ваги той зовсiм не розумiв. Вiн промовляв про золотий вiк Августа, про римський генiй, що скорив свiт i горить у темрявi сучасностi ясною зiркою порятунку. Про християнство, що зрадницьки пожерло Рим, але й само було переможене вiд нього в Ренесансi. Про свого улюбленого Луцiя Аннея Сенеку, виховника Неронового, гнаного пiдступами й iнтригами незрiвнянного фiлософа, засудженого на страту й померлого вiд власноi руки, перетявши вену, як i личить мудрецевi; про його трагедii, единi, що дiйшли до нас вiд римлян, про його Dialogi, з яких De providentia[3 - «Дiалоги», «Про передбачення» (лат.).] вiн мiг цитувати напам’ять. І Сенецi, що поеднав у найвищiй синтезi стоiцизм з епiкуреiзмом, цьому генiевi римського генiя, закидають спiлкування з апостолом Павлом, обмеженим адептом в’язничноi релiгii, що завалила Рим! В кiмнатi вечорiло, i в присмерках голос учителя бринiв справдi пророче. Вiн звертався раз у раз до Степана, i того мимоволi жах проймав. Але побачивши, що Левко спокiйно споживае собi чай, вiн збадьорився й випив свою склянку, не зважаючи вже на проречистiсть господаря. Господиня ж сидiла непомiтно, мало не зникаючи вузькими плечима за череватим чайником.

– Я старий, але бадьорий, – виголошував дiд. – Менi не страшно смертi. Бо дух мiй класично ясний i спокiйний…

У Левковiй кiмнатi Степан сказав:

– Ну й дiд же… дебелий!

– Вiн трохи психiчний з тiею мовою, – вiдповiв студент, – а чоловiк з нього добрячий. І допомогти може – розумний дiд, усе знае.

Уже на вiдходi Степан спитав:

– Ну, а мова латинська, хiба вона кому потрiбна?

– Дiдьковi вона потрiбна, – засмiявся Левко. – Сказано про неi – мертва мова.

Вiн провiв товариша аж на сходи, кликав його заходити, коли схоче, – за дiлом або й так.


IV

Сходячи вниз вулицею Ленiна до Хрещатика, Степан багато що передумав. Побачення з Левком його змiцнило. Вiн казав собi, що путь Левкова – його путь, i на долю товаришеву мимоволi заздрив. Годi щось краще уявити, як таку чепурненьку кiмнату! Тихо, уперто працюе в нiй Левко, складе всi потрiбнi iспити, дiстане свiдоцтво й вернеться на село новою, культурною людиною. І разом з собою привезе туди нове життя. Так мусить робити й вiн. Степан виразно почував зараз всю важливiсть своiх обов’язкiв, що чуття iх був утратив на мить, ступивши на чужий грунт мiста. Вiн згадував, як виряджали його у районi, i цей спогад вiйнув на нього далеким теплом. Як вiн мiг хоч на хвилинку забути товаришiв, що там лишились без надii вирватися з глушини? Вiн посмiхнувся iм замiсть привiту.

Радiсним було йому й перше знайомство з мiськими людьми. Перший – сухорлявий крамар, що його вiн мiг би двома пальцями придушити, другий – пiвбожевiльний учитель, прогнаний вiд школи iз своею мовою та витребеньками. Про першого хлопець не давав собi працi багато думати, – дрiбний непманчик, що жiнка його вранцi корови доiть, а ввечерi надiвае шовкову сукню i п’е чай у знайомих. А сам вiн – боягуз, що драглями тремтить за свiй будиночок та крамницю, де все його життя i сподiванки. Степан з насолодою розкривав сам собi духовну порожнечу господаря хлiва, де вiн мусив тим часом жити замiсть кiмнати, що iснувала в його уявi, як чиста iдея. Що могло бути в душi того крамаря, крiм копiйок та оселедцiв? Що може крамар почувати? Вiн живе, поки йому жити дають. Дивак, бур’ян, смiття, що зникне без слiду й згадки.

А вчитель був цiкавiший. Цей щось мислив i чимсь жив. Але кiмната його – Степан весело засмiявся, пригадавши ii. Вiн враз уявив собi долю цього добродiя. Учитель був колись господарем великого помешкання, i революцiя, вiдтинаючи ордерами кiмнату по кiмнатi, загнала його разом з недореквiзованим й недоспроданим майном у цей куток, що нагадуе острiв пiсля землетрусу. Вона зруйнувала й гiмназiю, де вiн учив буржуйських синкiв гнобити народ, i кинула, як пацюка, до архiву порпатись у старих паперах. Вiн живий ще, вiн ще кричить, але майбутне його – здихання. Та вiн i так уже мертвий, як та латина, що тiльки дiдьковi потрiбна.

От вони, цi горожани! Все це – старий порох, що треба стерти. І вiн до цього покликаний.

З такими вiдрадними думками Степан непомiтно дiйшов до Хрещатика, вiдразу опинившись у гущинi натовпу. Вiн озирнувся – i вперше побачив мiсто вночi. Вiн навiть спинився. Блискучi вогнi, гуркiт i дзвiнки трамваiв, що схрещувались тут i розбiгались, хрипке виття автобусiв, що легко котились громiздкими тушами, пронизливi викрики дрiбних авто й гукання вiзникiв разом з глухим гомоном людськоi хвилi раптом урвали його заглибленiсть. На цiй широкiй вулицi вiн здибався з мiстом вiч-на-вiч. Прихилившись до муру, притискуваний нахабними накотами юрби, хлопець стояв i дивився, блукаючи очима вздовж вулицi й не знаходячи ii меж.

Його штовхали дiвчата у тонких блузках, яких тканина нечутно едналася з голизною рук i плечей; жiнки в капелюхах i серпанку, чоловiки в пiджаках, юнаки без шапок, в сорочках iз закасаними до лiктiв рукавами; вiйськовi у важких, душних унiформах, покоiвки, побравшись за руки, матроси Днiпрофлоту, пiдлiтки, форменi кашкети технiкiв, легкi пальта фертикiв, маснi куртки босякiв. Його очi спинялись на руках, що в пiтьмi, здавалось йому, торкались жiночих грудей, на сплетених лiктях, на притиснених докупи стегнах. Вiн проводив поглядом стриженi й уквiтчанi косами голiвки, прямi й похиленi до плiч у сласному вигинi шиi; перед ним проходили зачарованi собою пари, неуважнi одинаки – вуличнi гамлети, гурти хлопцiв, що вганяли за дiвчатами, кидаючи iм першi, пласкi слова знайомства, що тут набували збудноi гостроти; запiзнiлi дiлки, не поспiшаючи до нудного дому, статечнi панii, скоса позираючи на чоловiкiв i щулячись вiд несподiваних дотикiв. Його вуха чули невиразний гомiн переплутаних слiв, раптовi вигуки, випадкову лайку i той гострий смiх, що, зринувшись десь, котиться, здаеться, з вуст на вуста, запалюючи iх по черзi, мов сигнальнi вогнi. І вся душа його займалася нестримною ворожнечею до цього бездумного, смiючого потоку. На що iнше здатнi всi цi голови, крiм як смiх i залицяння? Чи можна ж припустити, що iм у серцi живе iдея, що рiденька iхня кров здiбна на порив, що в свiдомостi iм е завдання й обов’язок?

Ось вони – горожани! Крамарi, безглуздi вчителi, безжурнi з дурощiв ляльки в пишних уборах! Їх треба вимести геть, розчавити цю розпусну черву, i на мiсце iх прийдуть iншi.

В сутiнках вулицi вiн вбачав якусь приховану пастку. Тьмяний блиск лiхтарiв, разки свiтючих вiтрин, сяево кiно – були йому блудними вогниками серед драговини. Вони манять, але гублять. Вони свiтять, але слiплять. А там, на горбах, куди лавами сходять будинки й женеться вгору широкий брук, у темрявi, що зливалася з небом i каменем, – там величезнi водоймища отрути, оселi слимакiв, що напливають увечерi сюди, в цей давезний Хрещатий яр. І коли б його мiць, вiн накликав би грiм на це сiре, важке болото, як казковий чарiвник.

Степан почав гидливо проштовхуватись крiзь натовп, пхаючись навмання, незважаючи на протести, потупившись, мов побожник серед вiдьомського шабашу. Та бiля кожного кiно його закручувало у вирi. Тут топались сотнi нiг, штовхались сотнi тулубiв, прилипали сотнi очей. З широких присiнок, осяяних разючими лiхтарями, прикрашених ясними плакатами й велетенськими написами, вигортались лави за лавами, то розливаючись, то стискаючись пiд навалою противних течiй. Був час, коли кiнчались сеанси i в нутрощах цих помешкань вiдбувався обмiн речовин. Хлопець похмуро думав, вигрiбаючись iз цих загат:

«Картинки дивляться…»

Вiн минав, не спиняючись, пишнi вiтрини крамниць, де в блиску ламп мiнялись великими бантами пов’язаний шовк i серпанок, спадаючи легкими хвилями з пiдставок на пiдвiконня; де на скляних поличках лежало золото й миготюче камiння, шари запашного мила мiж химерними флаконами пахощiв, стоси цигарок з мальовничими паличками, турецький тютюн i бурштиновi чубуки. На них вiн кидав, iдучи, зневажливi погляди – вогонь i лiд. Електрична крамниця раптом спинила його. За ii дзеркальним склом невпинно займались i гаснули кольористi лампки, i кристал виставлених там люстр на мить спалахував дивними мертвими квiтками. І Степан гiрко подумав – чому не понести цi лампки на село, де з них була б користь, а не розвага? О ненажерне мiсто!

Книгарнi вiн не пiзнав зовсiм. Невже це тi самi, дорогi, рiднi йому книжки лежать у величезнiй западинi, без краю тягнучись за ii межi в бiчних дзеркалах? Навiщо i iх виставляти напоказ перед глузливi очi безтямноi тичби?[4 - Юрби.] Хiба тим очам занурюватись у глибiнь книги, в сховище великих думок, покликаних рухати свiтом? На це вони права не мають. Вiн вбачав тут блюзнiрство, i його гострий жаль брав за цi оганьбленi, запльованi байдужими поглядами скарби – потоптанi в жадобi розривок стиглi жнива.

«Тут – аби продати», – думав вiн.

Вiн так тут замислився, що гамiр вулицi видався йому ще дикiшим, коли рушив знову. Вiн чув у ньому смiх i загрозу кожному, хто повстане проти крамниць i вогнiв. Ця вулиця завтра розтечеться по установах i трестах, залле посади, великi й малi, i скрiзь, де вiн стукатиме, будуть зачиненi дверi.

«Проклятi непмани», – думав вiн.

На розi вул. Свердлова, потрапивши знову в тиск, вiн на мить затримався й глянув вздовж рiвного схилу, яким пiдiймався трамвай. Там був несподiваний затишок поруч бурi, раптова заводь, де юрба, звернувши, розпадалась на окремi постатi, завмираючи й ущухаючи геть. Вiн провiв очима трамвай, що зник на верховинi, розчинившись у далекому мороцi, i в цiй синястiй вiд лiхтарiв смузi серед нерухомих, потуплених будiвель вiдчув дивну красу мiста. Смiливi лiнii вулицi, досконала рiвнобiжнiсть iх, тяжкi перпендикуляри обабiч, велична похилiсть бруку, що спалахував iскрами пiд ударами копит, вiйнули на нього суворою, йому ще незнаною гармонiею. Але вiн ненавидiв мiсто.

Повз нахабнi дверi пивниць, звiдки линула п’яна музика, повз арку, що кликала до лото, й крокодилячу голову над входом до казино вiн минув окрвиконком i зменшив ходу на пустиннiй увечерi дiлянцi Хрещатика мiж майданом Комiнтерну й схилом вул. Революцii, де тiльки самотнi повii нудяться пiд темними ганками. Позаду шумiв Хрещатий яр, праворуч линула музика з Пролетарського саду, лiворуч шелестiв людськими тiнями Володимирський горб. І трамваi не здавались тут такими настирливими.

Степан вперше за цей вечiр, одiрвавшись поглядом вiд землi, пiдвiв очi до неба, i чудне тремтiння пройняло його, коли побачив угорi рiжок мiсяця серед знайомих зiрок, того мiсяця, що свiтив йому й на селi. Спокiйний мiсяць, такий, як i вiн, сiльський мандрiвець, приятель його дитинства й вiрник юнацьких мрiй, втишив йому те злiсне почуття, що була навiяла вулиця. Не ненавидiти треба мiсто, а здобути. Ще мить тому вiн був погноблений, а тепер йому видiлись безмежнi перспективи. Таких, як вiн, тисячi приходять до мiста, туляться десь по льохах, хлiвах та бурсах, голодують, але працюють i вчаться, непомiтно пiдточуючи його гнилi пiдвалини, щоб покласти новi й непохитнi. Тисячi Левкiв, Степанiв i Василiв облягають цi непманськi оселi, стискують iх i завалять. В мiсто вливаеться свiжа кров села, що змiнить його вигляд i iстоту. І вiн – один iз цiеi змiни, що iй вiд долi призначено перемоги. Мiста-сади, села-мiста, заповiданi революцiею, цi дива майбутнього, що про них книжки лишили йому невиразне передчуття, в ту хвилину були йому близькi й збагненнi. Вони стояли перед ним завданням завтрашнього дня, величною метою його науки, висновком того, що вiн бачив, робив i мае робити. Родюча сила землi, що проймала його жили i мозок, могутнi вiтри степiв, що його породили, надавали пристрасноi яскравостi його маренню про блискучу прийдешнiсть землi. Вiн розчинявся в своiй безмежнiй мрii, що захопила його враз i цiлком, руйнував нею все навколо, як вогненним мечем, i, сходячи вниз вулицею Революцii до брудного Нижнього Валу, знiмався вгору i вгору, до жагучого мерехтiння зiр.


V

Мiсто чудне. Зокола воно рухливе й швидке, життя в ньому, здаеться, б’е джерелом i блискавкою, шугае, а всерединi, по хмурих кабiнетах установ, воно тягнеться старим возом, обплутане тисячами правил i розпорядкiв. Удари цього мiського формалiзму Степан вiдчував щокроку, i хоч як виправдував iх об’ективними причинами, вони не ставали вiд того менш дошкульнi. Навчений гiрким досвiдом, вiн на двi години ранiше з’явився на iспит призначеного дня, щоб застояти чергу, глибоко певний, що сьогоднi справа з iнститутом буде остаточно розв’язана i вiн матиме цiлковите право одвiдати Надiйку з важливою, хоч i невидною вiдзнакою студента на своему френчi. Щоправда, вчорашнi враження заступили йому на час кохану постать. Вернувшись увечерi додому, вiн довго сидiв, курив i розважав про мiсто, його долю й справжнi завдання. Але вранцi прокинувся, як i завжди, бадьорий, повний молодоi сили, що, мов рятунковий пас, не давала йому потонути в тiй непевностi, що тут його несподiвано огорнула. Трохи вже призвичаiвшись до новоi оселi, вiн смiливо попросив у хазяйки вiдро й досхочу мився. І тодi знову спогад про Надiйку залив йому душу турботним теплом.

«Іспит – от у чiм рiч», – весело думав вiн.

Маючи непереможний нахил аналiзувати своi думки й поведiнку, вiн по-приятельски сварив сам себе за вчорашнiй гнiв та невиразнi марева. Вiн повчав себе, що мрiяти – це дурниця, що треба дiяти, невтомно поборюючи всi перепони на шляху, зосереджуючи всi сили на черговiй вiдпорнiй точцi. Перша з них – це iнститут. Треба вступити до iнституту, а не бавитись всякими мрiями, хоч би й якими високими. І справдi, iспит здавався йому бар’ером, що, перескочивши його, вiн здобував собi королеву й царство. Вiн виряджався на нього, як славний вояка в похiд, що може дати переможцевi ключа до чарiвноi печери скарбiв. І саме тому, що настроений був перемогти одним нападом раз на все, його надзвичайно прикро вразив той факт, що iспит триватиме два днi – сьогоднi писаний, завтра усний. Ту об’яву, де все це сказано дуже короткими рядками, зовсiм не обходив його молодечий порив, його пристрасне прагнення вiдразу розв’язати всi справи. І вiн мусив тим рядкам коритися.

Сiвши на пiдвiконнi, Степан зiбрався закурити – тютюн був товаришем вiрним i розрадником усiх його скорбот, – але навпроти на стiнi висiла ще одна коротка об’ява, що вiдбирала йому й цю приемнiсть. Двi години вiн просидiв, нудячись, байдуже поглядаючи на юрбу своiх майбутнiх товаришiв i знову думаючи про самого себе. Вiн почував, хоч i невиразно, якусь у собi перемiну. Вiн не мiг не помiтити, що в грудях йому запалюеться новий вогонь, але хисткий, що тремтить вiд кожного подиху надвiрних вiтрiв. Вiн був веселий зранку, а тепер його опанував смуток, якого несила була вгамувати. Не був же вiн, справдi, роботою зморений, i лихо його, зрештою, не спiткало нiяке. І чи не вiн кiлька годин тому навчав себе бути стiйким? Його лякали цi, незвичнi досi, хитання настрою. Вiн починав розумiти, що дотеперiшне життя, немудре, сiльське, де всi питання простi й надто практичнi, було чимсь зовсiм вiдмiнним вiд тих днiв, що вiн розпочав у мiстi.

З усiх запропонованих на iспитi тем вiн вiдразу спинився на «Змичцi мiста й села». Писав швидко i вiльно, наперед скомпонувавши в головi план викладу. Всi своi тези розвинув широко, освiтлюючи разом економiчну й культурну потребу спiлки, ii завдання i бажанi наслiдки. Сiльський культурник, що з марксiвськоi науки твердо засвоiв конечнiсть економiчних передумов, прокинувся в ньому цiлком. Процес писання зовсiм захопив його; перечитуючи своi речення, вiн мимоволi забував, що пише iх для iспиту. «Змичка мiста й села – це мiцна запорука майбутнiх мiст-садiв», – кiнчив вiн i здав працю на годину ранiше, нiж мав би право зробити це за термiном. Заходив вечiр, i хлопець, поблукавши трохи по Шевченкiвському бульвару, вирiшив таки навiдати Надiйку, що спинилась у подруг недалеко критого ринку.

Будинок, де вона жила, належав до тих древнiх хаток, що можна несподiвано здибати в Киевi на бiчнiй вулицi поруч шестиповерхових кам’яниць. Зелений заржавлений дах, дерев’янi надвiрнi вiконницi, патрiархальний палiсадник перед вiкнами i проваленi сходи до перекошеного ганку свiдчили за бiльшу давнiсть, нiж визнае право на вкраденi й загубленi речi. Але Степан зрадiв, побачивши цю халупу, – поруч неi його власний саж не здавався таким нужденним, i дiвчина, що жила в нiй, цiлком законно могла йому належати.

Надiйка жила при двох землячках iз свого села, що на рiк ранiше пустились у широкий свiт i найняли в цьому старосвiтському мешканнi так звану залу. Одна з них, Ганнуся, вчилась на курсах крою та шиття, готуючись поповнити армiю швачок, що ремество iхне пiдупало за вiйськового комунiзму й натурального господарства, коли кожен сам на себе прав, варив i нiчого не шив, але пiд час непу потребувало швидкого поновлення вiдповiдно до зросту потреб i смакiв. Це було тихе дiвча, вигнане з села злиднями багатосiмейноi родини, вигнане назавжди, без надii вернутись пiд обсмикану батькiвську стрiху. Вона була щира й беззахисна, трохи романтична й терпляча до лиха, як i всi вбогi дiвчата, що не почувають у собi нi справжнього пориву, нi твердоi сили. Їi компаньйонка, молода куркулiвна, кiнчила, згiдно з своiми планами, курси машинопису й уже пiвроку шукала собi посади без наслiдкiв i вiдповiдноi партii з певними досягненнями. Одягалась вона з претензiею, пивши чай, делiкатно вiдчепiрювала мiзинця й звалася Нюся, тобто так само Ганна, тiльки у вищiм ступенi. З двох лiжок, що iх не можна було назвати англiйськими, одне належало iй, i своiм правом власностi вона нi в який спосiб поступатись не схотiла, тому Надiйка мусила спати весь час удвох з Ганнусею, що завсiгди й на все була згодна. Цi два лiжка та ще стiл, машинка до шиття i один захланий стiлець були единими ознаками матерiальноi обстави в цiй дiвочiй: решта оздоб була порядку духовного – портрети й малюнки, що ними Ганнуся наiвно облiпила стiни, силкуючись надати хоч якоiсь затишностi голiй кiмнатi. Портрет Ленiна, що висiв у центрi, вона навiть прикрасила великим написом з нерiвних лiтер: «Ти вмер, але дух твiй живе». На покутi влаштувала маленьку iконку Миколи-чудотворця, мало помiтну з першого погляду. З усiх малюнкiв Нюсi належав тiльки один – оголена Галатея, що пiдносить до неба своi руки та груди; вiн висiв над Нюсиним лiжком i турбував Ганнусю своею непристойнiстю.

Ще за дверима кiмнати Степан почув чоловiчi голоси, i серце його трохи пiдупало. Йому вiдразнi були зараз веселi люди, та й з Надiйкою вiн мiг поговорити тiльки на самотi. Але рятунку не було, i вiн розчинив дверi. Справа виглядала далеко гiрше, нiж вiн мiг собi уявити, – тут був цiлий бенкет з пляшкою на столi, що круг нього на присунутих лiжках сидiло три господинi й трое гостей. Побачивши трьох хлопцiв – до пари дiвчатам, – Степан мимоволi похолов, але за мить пiзнав серед них Левка й збагнув ситуацiю: тi двое – кавалери Нюсi й Ганнусi, Левко просто прийшов на частування, а Надiйка вiльна, вiльна для нього, бо ж вона перша схопилась з-за столу й привiтала його. Вiн познайомився з хлопцями й теж сiв. Їсти й пити хлопець категорично вiдмовився, хоч не обiдав сьогоднi й був голодний. Але iсти коштом чужих хлопцiв, – бо вони ж безперечно влаштували цю бесiду, – йому не дозволяв гонор. Левко – це iнша справа. Вiн сидiв у кутку, мов весiльний батько, мало витрачав слiв, бо рот його весь час працював, посмiхався й прихильно поглядав на товариство, якого душею були два парубки, що виявляли перед своiми дамами весь свiй розум i дотеп.

Ганнусин зальотник належав до тих селюкiв, що з’являються в мiстi мандрiвним метеором, одвiдують театри, дiстаючи скрiзь контрамарки в порядку спiлки мiста з селом, ходять на всi, якi есть, диспути й вечiрки, улаштовують там нестримнi оплески, на вулицi чiпляються до дiвчат, з усього глузують, усе лають, через рiк вертають на село, беруться до господарства й дичавiють за один мiсяць. З них виходять родиннi деспоти й полiтичнi консерватори. Козирем його поводження були маснуватi дотепи й натяки, що дезорганiзували Ганнусi мрiйну душу й зламлювали iй i так слабкий опiр. Поруч цього дотепника його товариш по коханню був iдеалом поважностi. Вiн теж на науку мало зважав, за основну мету своiх прагнень маючи десь мiцно влаштуватися, i коли це можливо без диплома, то вищу школу варто вiдтяти, як непотрiбний додаток на зразок хробаковидного паростка слiпоi кишки. Шкодуючи за прекрасними роками завiрюх, коли висунутись було так легко, вiн з мiдною упертiстю селянина стукав у всi дверi, використовуючи випадковi зв’язки, й попав кiнець кiнцем на посаду iнструктора клубноi роботи, за яку тримався руками, зубами й обома ногами. Але мислячи собi життя за давнiм селянським трафаретом, що ставить до парубка цiлком певнi вимоги, коли той починае самостiйну путь, бравий iнструктор намiтив панну Нюсю в подруги для своiх майбутнiх урядницьких подвигiв.

Розмова, що урвалась на хвилину через появу новоi дiйовоi особи, поточилася знову. Справа йшла про украiнiзацiю.

– Що ж, – зауважив iнструктор, – от, примiром, клубна робота. Серйозне дiло. І так робiтники носом крутять – сухо, кажуть. А тут ще мова. Ну, ще драмгурток, хай хор – а далi тпру. Виходить розрив з масою. Трудно партii з украiнiзацiею, да.

Вiн особливо натиснув на «партii», словi, що, на його думку, мало магiчний вплив на речення, де стояло.

– А селян теж будуть украiнiзувати? – боязко спитала Ганнуся.

Інструктор м’яко посмiхнувся.

– Виходить, що й iх треба. Бо скажiть по правдi – який з дядька украiнець?

Степан не витерпiв i енергiйно втрутився в розмову.

– Ви помиляетесь, товаришу, – сказав вiн до iнструктора, – украiнiзацiя повинна скрiпити змичку мiста й села. Пролетарiат мусить…

Але молодий селюк Яша, що гастролював у мiстi, зненацька зареготав, кинувши на Степана й Надiйку глузливий погляд. Це була його звичка – загодя радiти перед тим, як мав виректи щось дотепне.

– Го-го-го! Так i у вас змичка?

Надiйка почервонiла, а Степан, образившись за себе i за неi, похмуро замовк. Що вiн мiг сказати цьому нахабному парубковi, що почував себе тут цiлковитим паном, розмахував руками, щипав свою Ганнусю й усiм пiдморгував? Не битися ж з ним тут! Дедалi бiльше вiд голоду й вiдрази до цього товариства Степана обiймала нудьга. Ось вiн, селянський актив, що мусить здобути мiсто! І чому Левко з ними лагiдний, як завсiгди? Невже й вiн такий? Невже вiчна доля села – бути тупим, обмеженим рабом, що продаеться за посади й харчi, втрачаючи не тiльки мету, а й людську гiднiсть? Може, його теж чекае цей шлях, ця трясовина, що засмокче його й перетравить, зробивши безвiльним додатком до iржавоi системи життя? Вiн почував у нiй страшнi сталевi пружини, що були осiли на вибоiнi революцii, а тепер випростуються знову. І, може, все життя – тiльки неспинний потяг, що нiякий машинiст не в силi змiнити напрямку його руху по призначених рейках мiж вiдомими, сiрими станцiями? Лишаеться неминуче одне – чiплятись на нього, хоч який вiн i хоч куди веде свою одноманiтну путь. І чи не символ його тi славетнi вантажнi вагони недавнiх, хоч i пiвзабутих рокiв, що за мiсце в них бились торбарi, частуючи одне одного закаблуками й прокльонами, дряпаючись на дахи, повисаючи на буферах та приступках iз своiми борошняними скарбами, в брудi й нужi, але з нестримною жадобою жити, з дрiбними мрiями про коханок, пирiжки й самогон? І якщо тодi цих пачкарiв було сила, то що ж тепер, коли немае харчових застав, трибуналiв i реквiзицiй, коли iм вiльно послугуватися цiлими валками для свого краму й м’якими купе для себе самих?

Поринаючи в такi невеселi думки, немов зазираючи в темний глиб безоднi, Степан машинально взяв шкуринку й почав жувати ii. Село вiдсувалось вiд нього, вiн починав бачити його в далекiй перспективi, що лишае вiд живого тiла схематичнi риски. І йому стало страшно, як людинi, що пiд ногами в неi схитнулась земля.

Тим часом розмова, обiйшовши кiлька тем, звернула на ту рiч, що до неi неминуче веде хоч найменше впорскування алкоголю, хоч найчеснотливiшiй людинi. На устах розмовникiв з’явились жiнвiддiли, шлюб, кохання й алiменти. В кiмнатi пролунав Яшин регiт:

– А я вам кажу – жiнка всiгда буде знизу!

– Що вiн говорить, Боже ж мiй! – сплеснула руками Ганнуся, якоi Яшине пророцтво найбiльше торкалось.

Степан вiдчув на собi тоскний Надiйчин погляд i, пiдвiвши голову, глянув iй у вiчi. Вона посмiхнулась йому, але в тiй посмiшцi була туга, яку веде з собою любов, що гасить дiвчинi очi й кладе iй на рухи непереможну втому. Їi серце вже розкрилось, як сiм’я в пухкiй землi, пускаючи блiдий паросток на поверхню пiд дiянням вiчного сонця, що розтоплюе снiги й збуджуе в надрах тисячi насiння, не вiдповiдаючи за вiтри, що можуть iх у його царствi спiткати.

Левко куняв, схилившись на стiл. Вiн був ситий, склав сьогоднi чергового iспита й цiлком мав право бути щасливим. Нюся оперлась лiктем на колiно iнструкторовi, що запалив люльку й задоволене пускав перед себе дим. Яша обнiмав Ганнусю, яка погодилась на це пiсля кiлькох млявих протестiв.

– Мо’ заспiваемо? – запропонував вiн. – Заводь, Ганно.

Ганнуся вiдхилила голову й завела, розтягуючи слова, щоб надати iм бiльше жалiсливостi:

		Повiй, вiтре, на Вкраiну,
		де покинув я дiвчину…

За мить пiсня об’еднала всiх, навiть Яша споважнiв, пiдтримуючи ii своiм лiричним тенором, що незрозумiлим способом жив у його прозаiчному горлi.

Природа не обдарувала Степана спiвучою здiбнiстю його народу, i вiн знову чужий був серед цiеi громади. Вiн почував безглуздiсть свого становища тут, де вiн був мовчазним йолопом, що за весь вечiр тiльки раз розтулив рота, та й то невдало. Але пiти теж не мiг. Вiн хотiв щось сказати Надiйцi. Вона сидiла поруч нього, i пристрасне, нездiйсненне зараз бажання торкнутись ii руки, почути вiд неi тiльки йому призначене слово тупо його кололо. Вона чекала його – вiн це бачив з кожного ii погляду. І вiн ii чекав. А проте iншi думки раз у раз заступали йому ii образ, вiдхиляли вiд неi його мрii, хоч вiн i не був свiдомий цих мимовiльних зрад.

Прощаючись, вiн сказав iй:

– Завтра прийду.

– Приходь, – вiдповiла вона, i ii тихе «ти» сповнило його чарiвним теплом.

На вулицi, попрощавшись з хлопцями, вiн оглянувся на невеличкий будинок.

– Я завтра прийду, Надiйко, – шепотiв вiн. – Чекай мене, Надiйко.

Вiн швидко пiшов додому, поглинений чуттям, що в ньому сподiвався знайти заспокоення й певнiсть.


VI

– Добре. Дуже добре, – промовив професор.

Степан вийшов з iспитовоi зали. За дверима його обступили цiкавi юнаки, що чекали ще своеi черги. Ну, як? Що питали? Якi дали задачi? Чи рiжуть?

Іспита складено. Завтра i його iм’я з’явиться пiд склом, де виставляють списи прийнятих. На три роки цi стiни стануть йому притулком. Треба клопотатись про стипендiю. Треба написати про свiй успiх на село товаришам. До iспитовоi зали впускали по п’ятеро, i Степан, дивуючись, слухав вiдповiдi своiх чотирьох попередникiв. Невже i iх приймуть до iнституту? У всякому разi, вiн був вищий вiд них на двi голови, знання маючи струнке й широке, без прогалявин та ополонок. Вiн показав себе вартим тих трьох рокiв працi, що вiдбув на селi без свят i спочинкiв, коли бажання вчитись опанувало його. Останнi пуди заробленого борошна й своi маленькi червiнцi вiн вiддав учителевi й витрачав на книжки та папiр. Вiн зрiкся всього, став диваком i вiдлюдьком, з якого нишком глузували товаришi; просиджував ночi коло каганця i снив формулами та логаритмами. Та робота, що вiн проробив, була пiд силу тiльки мiцному духовi, i вiн здолав ii, бо ясно знав, чого хотiв. Хотiв вступити до вищоi школи. Про той день, коли це станеться, мрiяв боязко й побожно. І от цей день прийшов. Не було тiльки тiеi радостi, що мусила б бути в таку знаменну мить.

Вiн бадьорив себе всякими словами, навертав розум на найповажнiшi своi завдання, але не мiг заглушити щемiння душi й заповнити пустки, що створилась там, коли iспит зiйшов з денного порядку. Те, що вiн добре, блискуче склав його, навiть якось розчарувало хлопця, замiсть ощасливити. Конкретну мету досягнуто, i далi вiн бачив перед себе безкрайню путь, не позначену верствами. Три роки вiн працював для iнституту, три працюватиме в iнститутi. І далi? Добробут села, щастя людей, занадто, зрештою, далека рiч, щоб на неi можна було безпосередньо скерувати свою силу. Вiн був могутнiй, але потребував точки опори, щоб пiдважувати свiт.

Степан вийшов з великого будинку, який кiнчали перемащувати зокола в блiдi сiро-бiлi тони, бiльше вiдповiднi до колишнiх iнститутiв шляхетних панн, нiж до вищого економiчного закладу. Дивлячись на високе рештовання й малярiв, що звисали з даху на линвах, попалюючи цигарки, хлопець мимоволi здивувався на тi м’якi кольори, що заступали гострi фарби революцii на будинках, плакатах та обкладинках журналiв, i той сивий професор, що iспитував його, так вiльно вживав слова «товариш», нiби воно й не було йому нiколи символом насильства та розбою, – вiн уже його перетравив, обточив на ньому всi гостряки й вимовляв тепер, не ранячи собi рота.

Хлопець пiшов до Надiйки, силкуючись добрати причин свого невдоволення та смутку, хоч це шукання рiдко коли приводить до справжнього рушiя думок та чуття. Людина дурить себе частiше, нiж мае змогу сказати собi правду, бо е непомiтнi, – та ще на зацiкавлене око! – дрiбнiсiнькi чинники, що спричиняють аж надто важливi процеси в душi, так само, як вiд невидних бацил залежить фiзичний стан тiла.

«Менi смутно, – думав вiн, – бо я хочу бачити Надiйку. Менi важко, бо я покохав ii».

І знову ii iм’я, що вiн прошепотiв, вiдгукнулось йому щасливою луною з темних коридорiв його думок. Вона була йому сонцем, що раптом кидае промiнь крiзь розколину хмар; вiн раз у раз губив ii i знаходив.

До кiмнати вiн не схотiв заходити, хоч там тiльки Ганнуся цокотiла своею машинкою. Надiйка запнулась хусточкою, i вони пiшли в сiрiй сутiнi близького вечора. Дiвчина теж склала iспита до свого механiчного технiкуму i весело розповiдала Степановi, що мало-мало не зрiзалась на полiтграмотi:

– …а вiн i питае тодi – кудлатий такий, – що таке Раднарком? А Раднарком i ВУЦВИК я добре знаю. Рада Народних Комiсарiв, кажу й дивлюсь – а що далi питатиме? А голова Раднаркому, питае, хто в нас? І я ж його добре знала та зопалу: Чубатий. Так i лягли всi А вiн Чубар!

Степан радiсно посмiхнувся.

– Надiйко, як гарно, що ми вдвох! – промовив вiн.

Вона кинула на нього iскристий погляд, що манить i обiцяе тим бiльше, чим безневиннiший сам. Кохання бринiло в кожнiй нотцi ii збудженого смiху. Їi наука починалась через тиждень, i вона мусила з’iздити додому по решту речей та харчi. Дiзнавшись, що в нього теж тиждень гулящий, вона таемниче промовила:

– Поiдемо разом, правда? Я виходитиму до тебе пiд верби, що коло нашого городу.

– Не можу я, Надiйко, – хмуро вiдповiв вiн. – Про стипендiю клопотатимусь.

Вона вмить посмутнiла.

– Я не побачу тебе так довго…

Степан взяв ii за руку.

– Ти ж приiдеш, Надiйко.

Вiн полюбив ii iм’я i повторював його.

Уже стемнiло, коли вони, серед iнших пар, зiйшли на Володимирського горба до пам’ятника, що зберiг у цьому закутку свiй хрест, благословляючи ним тепер купання киян на пляжi. Вдень тут водять дiтей з м’ячами та обручами, дихають свiжим повiтрям стомленi урядовцi i студенти читають у холодку мудрi книжки. Ввечерi це обiтована земля любовi для покоiвок, вiйськових, юнакiв та всiх тих, що не усвiдомили ще переваг кiмнатного кохання i його вигод. Любов не терпить свiдкiв, а в мiстi iх годi позбутись навiть пiд гiллям садкiв.

Вони блукали вгору й униз по кружлястих алеях у густому мороку вечора. Випадковi дотики тiл крiзь грубу одежу проймали iх трепетом, i руки iхнi сплелися кiнець кiнцем у мiцному притисненнi. Їхне кохання сходило пiзньою квiткою в п’янючих передосiннiх подихах. Десь ткано вже бiлу сукню природi, ковано льодовi цвяхи в ii труну, а останне вiяння тепла, напахчене густим духом в’ялини, розтоплювало й злютовувало iхнi серця в одне серце, що захлинаеться в потоках новоi, поеднаноi кровi. Слова танули iм невимовленi на устах, i вiтер з-над Днiпра торкався iм тiла пристрасним лескотом.

Спинившись коло граток над кручею, вони дивились, як сунули по схилу свiтляки узвозу, виплазовуючи назустрiч згори та з пiдгiр’я i несподiвано розминаючись у ту хвилю, коли мали зiткнутися. Велика рiка темнiла внизу перед ними, позначена вздовж надбережними лiхтарями й вогнями Труханова острова. Лiворуч, в туманi й шумi, мiнливим килимом горiла низина Подолу.

– Ти любиш мене, Степанку? – раптом спитала вона.

– Надюню, – прошепотiв вiн у нудьзi, – Надюсю, я люблю тебе…

Вiн оповив iй рукою стан, i вона, припавши головою до плеча, тремтiла вiд далекоi вiльгостi води й теплоi вогкостi очей. Вiн тихо гладив iй волосся, сам погноблений чуттям, що лишае по собi пустиню.

Вранцi Степан вийшов до неi на пристань i довго махав кашкетом ii хустинi. Вона повезла з собою його привiтання селу, кiлька доручень i листа до одного з товаришiв по роботi. Це був довгий лист, де вiн бiльше розпитував, нiж повiдомляв. Про себе написав тiльки, що склав iспита, надiеться на стипендiю i живе тим часом у знайомих. Зате пiд впливом спогадiв, що охопили його, вiн докладно цiкавився становищем сiльбуду, тими лекцiями, що програму iх ще сам склав, одвiдуванням кiно, новими виставами. Вiн зовсiм забув, що тiльки тиждень минув, як покинув село. Зокрема вiн запитував про працю свого наступника. Бiблiотека, його рiдна дитина, складена з уламкiв помiщицьких книгозбiрень, розкладок з повiтполiтосвiти та дрiбних купiвель i пожертв, нараховувала 2178 томiв, що вiн iх сам переписав, перенумерував i порозставляв, розбивши на вiддiли. Це була найбiльша сiльська бiблiотека в окрузi, i кожен том ii мав на собi печатку його дбання.

«Нагадай, щоб забрали з повiту ленiнський куток, – писав вiн, – сiм карбованцiв я заплатив, лишаеться два з половиною. Плакати й стрiчки, що повишивали дiвчата, схованi у великiй шафi, ключi я вiддав Петровi. Загадай дiвчатам зробити ще бант – чорний з червоним, тут, у iнститутi, такий висить на портретi, дуже красиво. Нiкого я тут ще не знаю. Бачив двох хлопцiв iз якогось села – несвiдомi такi, аж сум мене взяв. Важко менi буде на харчi, та вже терпiтиму. Пиши менi про все, може, на рiздво приiду. Степан».

Коли пароплав зник з видноти, хлопець сiв на лавочку й скрутив цигарку. Пристань спорожнiла. Хлопчаки з насiнням та зельтерською водою знiчев’я заводили мiж собою сварки. Один з них попросив у нього прикурити й спiвчутливо сказав:

– Баришня ваша поiхала. А без баришнi скучно.

Степан посмiхнувся на його слова й важливий вигляд знавця. Вiн теж мiг би поiхати завтра, навiть розумно було б це зробити, замiсть тинятись пiвголодному по мiстi. Однаково, мабуть, лекцii й через тиждень ще не почнуться. Та щось затримувало його, якесь чекання й прихована неохота вертатись хоч би на кiлька день додому. Лист його був тiльки з вигляду щирий. Йому здавалось, що вже цiла вiчнiсть минула з того часу, як вiн покинув сiльськi оселi, i коли в листi вiн так докладно цiкавився тамтешнiми справами, то тiльки дурив себе, хотiв сам себе переконати, що минуле йому близьке, що вiн живе ще ним i для нього.

О першiй годинi побачив, як i сподiвався, свое iм’я в списi прийнятих, подав до соцзабезноi комiсii прохання про стипендiю i зайшов до Левка по книжки, бо перед ним був цiлий тиждень гулящого часу. Але Левкова бiблiотека була надто обмежена й випадкова – крiм сiльськогосподарських пiдручникiв, вiн мав комплект лiтературно-наукового вiсника за 1907 рiк, «Хмари» Нечуя-Левицького та збiрку творiв Фонвiзiна. Все це Степан зав’язав мотузкою i забрав, прилучивши ще пiдручника сiльськогосподарськоi економiки, що мiг знадобитися йому в iнститутi. Крiм цього, Левко порадив йому те, чого сам нiяк не мiг зiбратися зробити – оглянути мiсто. Витягши з шухляди старий план Киева, вiн доручив його хлопцевi як провiдну зорю.

Ця порада зацiкавила хлопця. Поснiдавши салом i хлiбом, вiн брав книжку вiсника й виряджався на цiлий день, систематично оглядаючи всi мiсця, що на планi були умовно позначенi й мали збоку пояснення. За три днi вiн одвiдав Лавру, спустився в дальнi й ближнi печери, де у вузькому кам’яному проходi з низьким склепiнням тягнуться одноманiтнi заскленi домовини святих i свiчки прочан блимають, задихаючись, у загусклому повiтрi; зайшов на Аскольдову могилу, занедбане тепер кладовище, i читав там на пам’ятниках iмена людей, що жили колись i не лишили по собi нiчого, крiм табличок; гуляв крутими алеями колишнього Царського саду, сидiв iз книжкою над кручею, що спадае до Днiпра; був у Софii i Володимирському соборi, осередках церковного руху, що непомiтно точиться пiд високими банями; дивився на Золотi Ворота, колись браму великого Киева, обiйшов великi базари – Житнiй, Єврейський та Бессарабку, блукав коло вокзалу, подорожував Берестейським шосе до полiтехнiки, мандрував через Демiiвку в Голосiiвський лiс, спочивав у Ботанiчному саду й витратився не без вагання на тридцять копiйок, щоб потрапити до Історичного музею та музею Ханенка, де захоплено любувався на прадiдiвську зброю, старовиннi меблi, панно й фарфоровий кольоровий посуд, що найбiльше спиняв на собi його очi. Блиск, фарби й тонкi малюнки на ньому чарували його й вабили до себе його руки. Вiн подовгу стояв перед експонатами, пильнував у них кожноi дрiбнички, мiцно вбираючи iх у пам’ять, i все нове, що вiн бачив, легко вкладалося йому в голову рiвними шарами, зв’язуючись тисячами ниток з тим, що вiн читав чи про що догадувався. І все нове збуджувало йому нову жадобу. Вiд пам’ятникiв, позначених у старому планi, лишились здебiльшого самi п’едестали. Постатi Іскри i Кочубея вiн, правда, бачив – вони валялись на надбережжi з побитими руками коло якоiсь кузнi. Тiльки Богдан скакав незайманий на баскому конi й показував на пiвнiч булавою, чи то погрожуючи нею, чи збираючись ii схилити.

Найуважнiше вiн оглянув Подiл, ту частину мiста, де сам жив, наочно переконуючись, що не тiльки вiд людей лишаються мертвi написи, а й цiлi доби iсторii минають майже без слiду, покидаючи там i там невиразнi здогади про колишню велич. Блискучий центр середнiх вiкiв з Академiею та славетними монастирями обернувся тепер у дрiбне торжище, притулок крамарiв i лайливих перекупок, осередок кустарних виробництв мила, гiльз, шкiри, оцту й гуталiну.

Надвечiр Степан, вертаючись iз мандрiв, спускався просто до Днiпра десь на вiдлюддя, купався там i стомлено чвалав додому. Пiсля вечiрньоi порцii сала, що стало йому единим пожитком, вiн виходив на подвiр’я, сiдав пiд сараем i курив. Дiм Гнiдих здавався йому мертвим. Якщо там i було життя, то зокола зовсiм непримiтне. Нi гомону, нi шуму не линуло з нього, i дверi його одчинялись дуже неохоче. На нiч вiн мовчки запалював огнi. За весь час Степан тiльки раз мельки бачив господаря, що вертався з крамницi; господиня двiчi на день доiла корiв, та молока йому вже не пропонувала. Але щовечора на ганок виходила покурити самотня постать юнака, що першого дня почастував Степана цигаркою. Вiн сидiв, курив, потiм зникав у хатi. Степан мимоволi почував до нього симпатiю, бо юнак той здавався також самотнiм, як i вiн сам. Але пiдiйти й заговорити з ним не насмiлювався. Спати лягав рано, не маючи свiтла, i спав допiзна, надолужуючи спочинком своi злиденнi харчi. Всi думки про шукання житла на зиму вiдкладав, аж поки не одержить стипендii. Але справа раптом повернулась для нього зовсiм несподiвано.

Одного вечора до нього пiдiйшов сам господар, тонконогий крамар, привiтався i навiть сiв коло нього на чурака. Дивлячись убiк крiзь своi окуляри, вiн спитав хлопця:

– Ну що, знайшли собi квартиру?

Степан цiлком припускав можливiсть цiеi неприемноi розмови i мав готову вiдповiдь – через тиждень вiн вибереться. Дiстане стипендiю, це напевно, i вибереться. Крамар мугикнув. Його пропозицiя була така: хай Степан лишаеться в них, спатиме в кухнi, – там е лiжко, – матиме обiд i на снiданок та вечерю щось, а за те доглядатиме корови, наноситиме до хати води – кран був тiльки надворi, – та настачатиме взимку дрова. Бiльше нiчого. На цих умовах крамар згоджувався його законно заявити як небожа. Коли дiйшла Степановi черга вiдповiдати, вiн трохи подумав, бiльше з самоповаги, бо думати, властиво, не було про що: вiн умить змiркував, що матиме харч i тепле помешкання, а стипендiя лишатиметься йому на одежу й книжки. Робота не важка. Щось краще годi й уявити. Хлопець поважно вiдповiв:

– Тодi я останусь.

Гнiдий пiдвiвся.

– Так перебирайтесь, – сказав вiн.

Через пiвгодини Степан покинув свiй хлiв i оселився в невеличкiй кухнi, де пiд стiною коло плитки стояло лiжко, а над ним клацав дешевий дерев’яний годинник. Господиня назвалась Тамарою Василiвною, видала йому гасову лампу, склянку молока, хлiба й шматок печенi, яким вiн i вiдсвяткував своi входини. Матрац на лiжку видався йому пiсля верстата царським пуховиком, а вранцi вiн почав уже виконувати своi новi обов’язки коровника, водочерпiя та дроворуба.


VII

В недiлю, коли мала вернутись Надiйка, Степан зробив надвечiр генеральний огляд своiй одежi, попришивав непевнi гудзики голкою, яку звик при собi мати на довгий час парубкування, витрусив френча й витер чоботи торбинкою. Костюм свiй вiн носив уже третiй рiк, сукно на ньому злиняло вiд сонця, але це було мiцне офiцерське сукно, що не дасть дiрок ще рокiв зо три. Потiм ретельно поголився перед маленьким кривим дзеркалом, що висiло в кухнi, бо за останнiй тиждень став зовсiм бородатий. Почуваючи себе свiжим, молодим i вродливим пiсля цiеi операцii, хлопець бадьоро вийшов з хати, простуючи до критого ринку.

Два днi, що вiн пробув на новому помешканнi, заспокоiли й змiцнили його. Гаряча страва, що була знайденим скарбом пiсля черствого пiсникування, освiжила йому нутрощi й думки. Вчора вiн, при нагодi скористувавшись зайвиною гарячоi води в казанi, виправ свою бiлизну, висушив ii на сонцi й покачав. Вiн умiв прати, прасувати, варити страву, навiть латати чоботи. Побачивши певнiсть своеi невеличноi посади, вiн винiс уранцi на базар двi сухi паляницi, вже непотрiбнi йому, i продав iх за десять копiйок, бо не любив давати на загин щось, що можна було якось спожиткувати. Неохайностi й неощадностi йому нiяк тим часом не можна було закинути, i коли вiн на той гривеник купив два десятки легких цигарок, то таких розкошiв дозволився б i останнiй жебрак того дня, коли мае вернутись кохана, яку ждано i жадано.

Роботи по господарству пана Гнiдого – вiн вирахував – було не бiльше, як на пiвтори-двi години щодня. На iнститут i науку йому лишалось доволi часу; ще стипендiя – i вiн мае пiд собою поки що станiвкий грунт для дальших заходiв. Цю перемiну на краще в своему побутi вiн прийняв як належне, вiн нiби чекав ii, не знаючи, звiдки саме вона мае прийти, бо, попри всi сумнiви й вагання, був своеi фортуни певен. Як молодий мисливець у лiсi, тремтячи перед звiром, але вiрячи в несхибнiсть своеi руки, вiн був готовий до дальших посмiшок своеi долi, хоч би часом вона й показувала йому язика.

Надiйка справдi приiхала, але в дiвчат були тi ж самi гостi, – iнструктор i молодецький Яша, – тому поговорити з нею не було жодноi змоги, якщо вiн не хотiв зрадити свого почуття перед цими глузiвниками. Степан пригноблено закурив свою легку цигарку, але Надiйка так палко на нього глянула, передаючи вiдписа вiд сiльського товариша, що вiн умить просвiтлiв, поринаючи у м’яке лiтепло, i насолодно подумав, ховаючи листа до кишенi:

«Люба Надiйка! Кохана, едина Надiйка!»

Яша, що був у курсi всiх об’яв та афiш, запропонував пiти сьогоднi на лiтературну вечiрку, що вiдбудеться в залi Нацiональноi бiблiотеки заходами культкомiсii мiсцевкому ВУАН[5 - Всеукраiнська Академiя наук.]. Яша не пам’ятав, яка саме лiторганiзацiя виступатиме, але запевняв, що вхiд вiльний i що на кожнiй лiтвечiрцi можна досхочу наплескатись i нареготатись.

– Це чудаки, – казав вiн, – е такi, що вже з вусами.

Надiйка спробувала послатись на свою втому, щоб лишитись зi Степаном, але Яша категорично заявив:

– Обридне ще цiлуватись.

І всi пiшли на лiтвечiрку.

Прийшли вони на годину пiзнiше, нiж оповiщено початок, але мусили ще пiвгодини чекати. Це спiзнення не було виявом недбалостi публiки до лiтератури, а явищем загальним, одним iз наслiдкiв глибокоi зневiри до громадського життя. Розпорошений i загнаний у своi нори обиватель надто неохоче вилазить iз них, i коли йому кажуть прийти о першiй, вiн приходить о другiй, ще годину посмоктавши свою лапу.

Вредний Яша власною персоною сiв мiж Степаном i Надiйкою, перетявши iм шляхи сполучення, i хлопцевi не лишалось нiчого iншого, як роздивлятись на публiку й на залу.

Мiсця в малiй залi Нацiональноi бiблiотеки, де звичайно вечiрки вiдбувались, подiлялись за класовим принципом на двi категорii – спереду стiльцi для обраних, ззаду лави для плебсу, здебiльшого студентського: позад лав було ще досить порожньоi пiдлоги, де могли стояти тi, хто й на лави не втрапив. Кволi голоси лiтераторiв, що здебiльшого не вмiють нi читати, нi промовляти, долiтають сюди до вух зовсiм невиразним мимренням, i публiка мусить тут розважатися самим виглядом лiтературного дiйства, постаттю письменника, що читае, його колегами, що сидять на пiдвищеннi за столом, курять, пишуть одне одному записки, позiхають i роблять натхненнi обличчя. Найбiльше оплескiв посилае ця гальорка не белетристам, що розкладають на кафедрi рукописа й читають довго, а поетам, що виходять серед пiдвищення i декламують напам’ять з жестами та почуттями, бо в них бiльше театру, i вони швидко мiняються. Першi два ряди стiльцiв призначались для найобранiших – критикiв та письменникiв, лiтературних метрiв i сантиметрiв, що приходять з дружинами та знайомими й не можуть сидiти далi другого ряду, щоб не зганьбити гiдностi самоi лiтератури, бо ж iдею можна вшанувати тiльки в особi ii представника. І частина з них справдi сидiла в перших рядах, бо тими представниками була, а друга вважала себе за представникiв, бо там сидiла.

Серед цього лiтературного beau-monde’y[6 - Вищий свiт, елiта (франц.).] Степан постерiг того молодика, що сказав щось про вiршi на його адресу, коли вiн промишляв за посадою в державному видавництвi, i хоч спогад про це зовсiм був таки досить прикрий, вiн зацiкавився юнаком i спитав у Яшi, хто то.

– А це Вигорський, – вiдповiв той. – Поет такий. Нiчого вiршi пише.

Це була перша вечiрка поточного лiтературного сезону, тому аудиторiя зiбралась численна i ввiйти до зали було зовсiм не так вiльно, як написано в афiшi. Традицiя прилюдних лiтвечiрок, породження тих часiв, коли паперу не вистачало навiть на цигарки i мистецтву дано було гасло виходити на вулицю, тому й лiтература мусила стати видовиськом, а лiтератор – читцем-декламатором, – ця традицiя вмирае перед нашими очима, i ми спокiйно можемо промовити «амiнь» над ii труною. Лiтература – це зрештою, книжка, а не дикцiя, i виконувати ii прилюдно так само чудно, як i читати без рояля музичнi твори.

Коли письменники посiли своi належнi мiсця на пiдвищеннi за столом, голова культкомiсii мiсцевкому ВУАН вiдчинив чи вiдтулив вечiрку, сказавши кiлька зворушливих слiв про лiтературу, ii сучаснi завдання й висловивши вiдповiдну надiю. Але Степан не зважав на те, що читано. Стороннi думки дедалi глибше проймали його, заступаючи йому твори i натовп. Вiн думав про самих письменникiв, про те, що вони виходять перед iнших i iншi iх слухають. Вони висунулись iз юрби, посiли власнi мiсця, i всi знають iх на прiзвище. Вони пишуть книжки, цi книжки друкують, продають, беруть до бiблiотек, i на книжцi того Вигорського, що вiн тут побачив, його власною рукою поставлено печатку в далекому сiльбудi. І от сам ii автор. Вiн заздрив iм i не ховав вiд себе цього, бо теж хотiв висунутись i бути обраним. Смiх i оплески, що були нагородою тим щасливцям, мало його не ображали, i кожен новий з них, з’являючись коло кафедри, ставив йому боляче питання, чому це не вiн. Бо вiн хотiв бути кожним iз них, однаково – прозаiком чи поетом.

Читання творiв на лiтвечiрцi – тiльки вступ до найголовнiшоi частини ii – обговорення чи дискусii. Публiка любить дискусii не тому, що бере в них участь. Дискусiя бiльше видовисько, нiж читання, масовiше й пiкантнiше. Але, як правило, нiхто спочатку не хоче виступати. Адже останнiй мае приемну змогу вилаяти всiх попереднiх i здаватись самим найрозумнiшим. Спецiалiсти критики, що свiй престиж пiдтримують тим, що нiколи нiчим не бувають вдоволенi, гордо вiдмовляються виголошувати свою високу думку, i iх треба припрошувати, як iменитих гостей на званому обiдi. Та й взагалi всi краще волiють смiятися з iнших, нiж самим iх смiшити, але коли один хтось виступить, потiк промовцiв суне навалою. Розумнiсть заразлива.

На першiй лiтвечiрцi кожен, цiлком природно, хотiв себе виявити, i безневинна кафедра стала мiсцем запеклоi словесноi боротьби, де проявлено всi можливостi спроби переконання – глум, дотеп, знущання, ревiзiя предкiв письменника з метою виявити серед них куркуля чи буржуя, цитати з колишнiх його творiв, де вiн казав не те, що каже тепер, i таке iнше, цiкаве для слухачiв, але сумне для лiтератури. Всi промовцi, без рiзницi переконань, брались на цi прекраснi й чистi способи, кожен виправдуючи себе тим, що противник його до цього змушуе. За пiвгодини на пiдвищеннi почався справжнiй лицарський турнiр, де Дон Кiхоти в панцерах iз цитат i просто голiруч билися з невмирущими вiтряками пiд оплески й регiт задоволених слухачiв, а Санчо Панси появляли своi розумовi вартостi, голублячи мрiю стати губернаторами на лiтературному островi. Цi сутички завсiгди кiнчались внiчию, що давало кожному вважати за переможця саме себе.

На початку дискусii Степан, завмираючи вiд внутрiшнього хвилювання, мiркував про те, що може вiн написати. Про що може написати. Як може написати. Вiн перебирав усi подii свого життя, що могли б бути цiкавi й iншим, радiсно хапався за деякi й розпачливо вiдкидав iх, почуваючи iхню блiдоту. Але перший крок вiн, проте, зробив, i основну вмiлiсть письменника проявив вiдразу – здiбнiсть розшаруватись, глянути на себе крiзь мiкроскоп, розкласти себе самого на можливi теми, трактувати власне «я» як матерiал. Тiльки хлопець безпорадний був перед самим собою, почуваючи в собi то пустку, то надмiр, який не мiг опанувати.

Вiн тоскно пiдвiв голову й глянув на чергового промовця, якого слухали уважнiше, нiж iнших, i сам звернув на нього увагу. Той говорив плавко й дотепно, ефектно наголошуючи слова, пiдкреслюючи речення, немов вставляв iх у блискучi рамки; в мiру спроможностi вiн кидав слухачам влучне слiвце, збуджував смiх, поправляв тим часом пенсне i починав знову з новим натхненням. З його уст сипались цитати всiма мовами, лiтературнi факти, пiвфакти й анекдоти, його обличчя виявляло гнiв ображеного велетня, глум зневаженого карлика, тулуб схилявся й випростувався в такт м’яким акторським жестам. Його слова злiплялись шматочками здобного тiста, вiн формував iх у листковi пирiжечки, посипав цукром i цукрином, квiтчав мармеладними трояндочками i закохано спинявся на мить перед тим, як вiддати цi ласощi на поживу.

– Хто це? – спитав у Яшi Степан, вражений цим кондитерським мистецтвом.

Яша здивувався з безоднi його неуцтва. Це ж Михайло Свiтозаров, найголовнiший критик! І Степан вперше за весь вечiр приеднав своi оплески до бурi аплодисментiв, що вкрили слова великого критика.

О дванадцятiй годинi вночi голова культкомiсii мiсцевкому ВУАН зачинив i затулив вечiрку, сказавши кiлька зворушливих слiв про те, що все якось обiйдеться, що смертельноi небезпеки немае i дай боже здоров’я лiтературi. На цьому вистава кiнчилась, i поле бою очищено без санiтарноi допомоги, бо лiтературнi трупи не втрачають здiбностi рухатись.

– Ну й скубуться, Боже мiй! – скрикнув на вулицi Яша. – Люблю дивитись. Той тому – гав! а той – гав-гав!

– Пишуть вони погано, от що, – поважно сказав iнструктор. – Я читаю зараз Загоскiна – отой пише.

– А я люблю Бенуа, – промовила Нюся.

Ганнуся мовчала. Лiтература одiбрала iй чотири години, i завтра вона мусила вставати вдосвiта, щоб кiнчати замовлення.

Надiйка, iдучи позаду зi Степаном, розповiдала йому сiльських новин. Вiн похмуро мовчав. Коло ганку вона шепнула йому:

– Приходь же завтра.

Степан вертався додому, охоплений единою думкою, вiддаючись iй до решти, до останньоi клiтини свого мозку. Бажання, виникши в ньому й прищепившись, скоряло його всього, зрушувало собi на користь всi його сили, заступало весь свiт, роблячи його самого подiбним на тетерю, що тiльки власний спiв чуе. Молода пружина його думки, що допiру ще кволо ворушилась, напружилась i почала розтягатись, даючи рух сотням колiщат i пiдойм. Так, Степан мусив стати письменником. Нiчого нi страшного, нi незвичайного вiн не почував у цьому жаданнi. Вiн зрiднився з ним за кiлька годин так, нiби викохував роки, а в хвилюваннi своему вбачав ознаку хисту, прояв натхнення до творчостi.

Тему собi вiн уже обрав – напише оповiдання про свою стару, пощерблену бритву, що немилосердно скубе його, коли вiн робить свiй туалет. Ось ii надзвичайна iсторiя.

Тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року вiн востанне ховався з рушницею по лiсах у повстаннi проти денiкiнцiв. Їх був невеличкий загiн, душ iз двадцятеро, що пробивались до головного повстанського табору пiд Черкасами. Вночi iх оточено, але невдало – весь загiн встиг вислизнути, тiкаючи поодинцi на ближчi села до слушного часу. Засунувши рушницю в примiтну копицю на полi, Степан вiльним громадянином мандрував шляхом, але був спiйманий i доставлений на допит. Вiн так спокiйно й наiвно твердив, що пан офiцер мае справу з безневинним парубком он з того села, що пан офiцер завагався й призначив черкеса провести його до села та розпитати, чи справдi вiн там живе i чи треба було йому ходити в поле, а в противному разi вчинити йому смерть коло зборнi на страх i науку всьому свiтовi.

Чорний патлач у папасi, вигукуючи найстрашнiшi загрози, сiв на коня, оперезав хлопця для певностi нагаем i погнав перед себе, пообiцявши застрелити, як скаженого пса, за першоi ж спроби тiкати. Та коли за верству Степан, присягаючись усiма богами й батьками на свою мировитiсть, запропонував цьому суворому схiдниковi на доказ того свою бритву, що носив за халявою, той пересвiдчився в його безневинностi, оперезав його ще раз по плечах i сказав забиратися пiд три чорти i навiть далi. Але Степан, добре знаючи iхнi веселi звички, непорушно стояв на мiсцi, аж поки кавказець не вiд’iхав так завдальшки, що не мiг загнати йому в спину кулю. Але найдивнiше те, що через тиждень, коли повстанцi, таки з’еднавшись, дали денiкiнцям переможний бiй, Степан побачив того кавказця вбитим серед поля i витяг у нього з кишенi свою власну бритву. Цю пригоду, саму з себе теж цiкаву, хлопець поглибив, надаючи iй широкоi, трохи не символiчноi ваги.

Бритва, в його композицii, належала спочатку фронтовому офiцеровi, як втiленню царату, але на початку революцii його вбито, i бритва перейшла до переможця – прихильника Тимчасового уряду. Вiд нього ii здобув петлюрiвець, поступившись нею незабаром червоному повстанцевi, що на мить впустив ii перед денiкiнцем, але зразу ж забрав назад, уже назавсiгди, як законний власник. Долю своеi бритви вiн пiднiс до iсторii громадянськоi вiйни, зробив ii символом виборюваноi влади, але цю канву мав вишити блискучими нитками, прибрати в тiло й рух, щоб надати життя своiй iдеi. Дорогою вiн обмислював рiзнi епiзоди й деталi, черпаючи iх iз свого вiйськового досвiду.

Дерев’яний годинник у кухнi показував за чверть першу, коли Степан зайшов у хату, тихо запалив лампу, хапливо видобув папiр i сiв до столу писати, потопаючи у зливi образiв i слiв. О другiй з половиною вiн кiнчив, сховав рукописи, не читаючи, лiг, ще кiлька хвилин снував крихкi марева й заснув кам’яним сном.


VIII

Упоравши корови й виконавши геть усi господарськi обов’язки за певним, уже виробленим регламентом, Степан прочитав свое оповiдання й лишився цiлком задоволений. Прекрасне оповiдання. Глибоке й розумне. І вiн його написав! Хлопець закохано гортав сторiнки – речовий доказ своеi талановитостi й запоруку майбутньоi слави. Виправивши дещо з огрiхiв i начисто переписавши свiй твiр, вiн замислився над його дальшою долею. Передусiм треба його пiдписати, зв’язати його з собою певним iм’ям. Йому вiдомо було, що дехто з письменникiв прибирае собi iнше iм’я, так званий псевдонiм чи псевдомiн, мов тi ченцi, що вiдмовляються свiту й самих себе з усiма ознаками. Так зробив, наприклад, Олесь, але Степановi цей шлях був вiдразний. Насамперед його прiзвище зовсiм не таке, щоб його соромитись, воно навiть сучасне, коли хочете, а по-друге, навiщо критись? Хай усi знають, що Степан Радченко пише оповiдання, що вiн письменник, виступае в Академii i дiстае оплески. Хай у сiльбудi буде його книжка, i товаришi, що вiн покинув, хай дивуються й заздрять йому!

Але, взявшись пiдписуватись, вiн завагався – коли прiзвище було йому зовсiм до вподоби, то саме iм’я – Степан – його трохи збентежило. Надто воно було не тiльки просте, а й заяложене якесь, i грубе. Хлопець довго мiркував, вагаючись мiж бажанням зберегти себе цiлком у пiдписi й зробити його гучним та блискучим. Вiн перебрав силу iмен, шукаючи гiдного наступника, i раптом йому спала в голову чудова думка трохи переiнакшити свое власне iм’я, надати йому потрiбноi урочистостi, змiнивши одну тiльки букву та наголос. Вiн наважився, пiдписався i став iз Степана – Стефаном, дiставши собi нове хрещення.

Доля кожного твору – бути, по змозi, видрукуваним, щоб потрапити до читача й зачарувати його. Оповiдання Стефана Радченка, письменника, що подавав собi великi надii, а ще бiльшi на себе покладав, теж, на думку його автора, мусило прикрасити десь сторiнки журналу, i то якнайшвидше. З журналiв вiн у своiй сiльбудiвськiй практицi знав самий «Червоний Шлях», що виходив у Харковi, – туди й належало це надзвичайне оповiдання послати, але потреба зараз же, негайно почути вирок iз стороннiх уст так захопила молодого письменника, що вiн вирiшив його сьогоднi ж комусь знаючому прочитати. Кому саме? Михайловi Свiтозарову, критиковi, що так лепсько промовляв учора з трибуни, так захопив усiх i здобув такi овацii. Йому, йому i тiльки йому! Вiн прекрасно знаеться на лiтературi, вiн мусить бути чулий до кожного нового подиху, то бiльше до такого свiжого, мусить пiдтримати новака, напутити, порадити. Це, зрештою, його обов’язок i завдання. Критикова постать в палкiй уявi юнака ставала добрим божеством, що зичливо прийме його першi лiтературнi жертвоприносини.

І Степан поклав до нього вдатись. Вiн не знав, правда, його адреси, але творча винахiдливiсть вмить пiдказала йому, що ii можна довiдатися в адресному бюро. Як зручно жити в мiстi! Скiльки тут вигод! Розпитавши в Тамари Василiвни, де саме воно мiститься, те бюро, Степан перед обiдом помчав туди й за гривеника довiдався про свiй шлях до лiтературних верховин.

По обiдi вiн вийшов за ворота певним кроком людини, що знайшла свое мiсце в пущах свiтобудови. Легко минав квартал по кварталу, неуважно спиняючись перед вiтринами й афiшами, щоб показати самому собi, що нiкуди не поспiшае. Проходячи повз садки на Володимирськiй вулицi проти пам’ятника Хмельницькому, вiн зайшов i сiв на лавочцi серед дiтей, що скакали тут, бiгали наввипередки й пiдкидали м’ячi. Їхнi веселощi заражали його. Затримавши м’яча, що випадково пiдкотився йому до нiг, хлопець так високо пiдкинув його, врiвень з будинками, що дiтвора весело заплескала й загукала, крiм власницi, що не сподiвалась уже дiстати свою цяцьку з лона небес. Але м’яч бомбою упав з-пiд хмар, викликавши новий вибух божевiльних радощiв. Всi навзаводи трутили хлопцевi своi м’ячi, щоб i вони таке головокрутне лiтання зробили, та вiн, забравши три, почав пiдкидати iх усi разом, як цирковий жонглер, вкрай зачудувавши своiх малих прихильникiв.

В iхньому гуртi вiн переживав солодкi хвилини, не затьмаренi нi думками про майбутне, нi спогадами минулого, почував у собi дивну повiнь iснування, що дае радiсть саме з себе, не потребуючи нi надiй, нi планiв. Вiн мав себе птахом, що спиняеться в повiтрi на розгорнутих крилах, обнiмаючи маленьким оком розкiшну землю, квiткою, що розкривае вранцi макiвку, проливаючи запашнiсть назустрiч сонцю.

Вiн пiшов далi, попрощавшись iз дiтьми, що кричали йому навздогiн, i все навкруги приемно тiшило йому очi – стара дзвiниця Софii, трамваi й хвиляста вулиця, обсаджена вздовж каштанами. Близько опери вiн спинився ще послухати украiнських пiсень у виконаннi двох жiнок i слiпого дiда, представникiв мистецтва, що вийшло на вулицю, i потiм того звернув на Нестерiвську вулицю, куди вело його бажання i вказiвки адресового бюро. Що ближчав вiн до заповiдного будинку, то бiльше прокидалось у ньому – не хвилювання, – неприемне почуття жiнки, що мусить роздягатись перед лiкарем. Вiн похапцем добирав слiв, що мав сказати:

«Вибачте, я написав оповiдання i прийшов до вас, щоб ви послухали його».

Нi, краще:

«Вибачте, що я турбую вас, але я хочу знати вашу думку про оповiдання, що я написав».

Будинок, де жив великий критик, був теж великий i мав два флiгелi в дворi. Покладаючись на свое чуття, Степан зiйшов на п’ятий поверх першого будинку, але останне помешкання в ньому мало дванадцятий номер, замiсть потрiбного вiсiмнадцятого. Тодi вiн, розпитавши в дворi, пiшов у другий флiгель, починаючи вже хвилюватись. Ударивши кулаком у дверi, вiн почав чекати, i серце його кидалось багато голоснiше, нiж вiн постукав. Вiн постукав ще раз, сам злякавшись своеi настирливостi.

– Кого вам? – спитала жiноча постать, вiдчинивши.

– Вибачте, що я турбую вас… – почав Степан, не пiзнаючи свого голосу. – Я хочу бачити… – Вiн запнувся, забувши прiзвище. – Я хочу бачити… критика…

– Критика? – здивувалась жiнка, тримаючи рукою на грудях капризний капот.

– Цебто вiн статтi пише, – тлумачив хлопець, знемагаючи пiд вагою хреста… – Михайла…

– Михайла Демидовича Свiтозарова? Професора? – полегшено сказала жiнка, впускаючи його. – Да, да, це тут. Сюди.

Вона повела темним коридором хлопця, що тремтiв, як молодий злодiй, вперше полiзши вночi грабувати помешкання.

– Мiша, до тебе хтось.

Хлопець зайшов у кiмнату, де коло вiкна за столом серед купи книжок сидiв сам великий критик i писав, не пiдводячи голови. Степан спинився край килима, що лежав на пiдлозi, i боязко майнув очима по великих книжкових шафах, що тяглися вздовж стiн. Побожний трепет пройняв його холодком у цьому святилищi, i вiн ладен був стояти так годину, двi, без кiнця, почуваючи щось величне й млосне.

Нарештi великий критик кiнчив переливати свою думку на папiр i запитливо глянув на хлопця, якого погляд цей торкнувся страшним штихом.

– Вибачте, – сказав вiн, уклоняючись, – ви товариш Михайло Свiтозаров?

Сам свiдомий недоцiльностi такого питання, вiн постарався хоч у мiру змоги ковтнути маловiдповiдне слово «товариш».

– Я Свiтозаров. А в чому рiч?

– Я ось написав оповiдання… – почав хлопець, але спинився, побачивши на обличчi в критика неприемну гримасу.

– Менi нiколи, – вiдповiв критик. – Я зайнятий.

Ця зневажлива вiдповiдь прикула Степана до мiсця. В тоскному холодi, що оповив його, вiн зрозумiв тiльки одне – слухати його не хотять.

Як вiн не ворушився, то критик визнав за потрiбне повторити, пiдкреслюючи склади:

– Я зай-ня-тий.

– До побачення, – глухо промовив Степан.

Вийшовши з двору, вiн пiшов перед себе незнайомими вулицями, несучи на серцi нестерпучий гнiт безсилоi лютi. Нiколи ще не був вiн такий принижений та знищений. Зухвалi слова того книжного хробака лягли на нього ганебними плювками. Ну хай йому нiколи, але ж призначив би час! Хай зовсiм одмовиться, але мусить порадити, куди вдатись! Та й яке мае вiн право так казати? О, його до кровi стiбнув той пихуватий тон, той панський тон дiдича вiд лiтератури!

Ідучи потупивши голову, вiн снував невиразнi думки про помсту. Вiн мiг би вдарити того слимака, розбити йому нахабне пенсне, тягати по пiдлозi його випещене тiло, бо перевага його м’язiв була безперечна. І тому, що тiльки такий спосiб помсти мiг уявити, свiдомiсть безсилостi ще бiльше його виснажувала. В ньому знову прокидався селюк з глухою ворожiстю до всього, що вiд нього вище.

Опинившись десь бiля парку, вiн зайшов i сiв на крайню лавочку. Трохи згодом, озирнувшись, вiн його пiзнав – це був Золотоворiтський сквер з двома обгородженими купами розваленого каменю, що й дали йому назву. Охоплений пiдступом всепалющоi ненавистi, вiн пробурмотiв, криво посмiхаючись:

– Тоже… Золотi Ворота!

Несподiвана рана заступила юнаковi всi думки. Почуття, що з дому вiн виходив пишним Стефаном, а вертатись мае затюканим Степаном, не хотiло його покидати. Вiн тупо дивиться на людей, що проходили повз непрозорими сильветами, вбачаючи в кожному з них потайних ворогiв.

Зело дерев швидко темнiло, плюскiт фонтана мiцнiшав у сутiнках, i густий вечiр тихо знiмався з-над кущiв. Раптом зайнялись лiхтарi. В своему кутку хлопець давно вже лишився сам. Деннi одвiдувачi скверу, чеснотливi тати з газетами й ненi та няньки з колисками на колесах, розтанули тут разом з останнiм промiнням свiтла. На змiну iм злiтались нiчнi метелики та iхнi ловцi.

Степан встав, добув свiй твiр i порвав його на шматки.

– Будь ти прокляте, – сказав вiн.

Вiн рушив до Надiйки, хоч йому однаково було, бачити ii чи нi. Але вiн пiшов би до неi пiсля перемоги, тож вирiшив iти й пiсля поразки. Вона радiсно зустрiла його в своiй хустинi на розi вулицi, бо виглядала його, гуляючи.

Вона вiдхилила голову, його побачивши, i пристрасно засмiялась, але вiн холодно до неi привiтався:

– Здрастуй, Надiйко.

Вони пiшли до Царського саду, i дiвчина, смiючись, щасливо розповiдала про перший день лекцiй у технiкумi. Вiн зцiпив губи. В його iнститутi теж, певно, лекцii почались. Ну i хай починаються! Вiн замкнувся враз у собi й похмуро визирав на свiт крiзь добровiльнi гратки. Смiх Надiйчин був йому нестерпучий, ii веселiсть ображала його. Раптом вiдраза зайнялась в ньому до дiвчини, i це чуття було йому приемне.

– А що пише Семен? – спитала Надiйка, ще не почуваючи його настрою.

– Нiчого не пише, – вiдповiв вiн.

Та й справдi, вiн цього не знав, бо листа вiд сiльського приятеля ще не прочитав.

Надiйка здивовано на нього глянула.

– Ти чудний сьогоднi, Степанку, – несмiливо промовила вона.

Вiн нiчого не вiдповiв, i вони мовчки дiйшли до пiдгiр’я Царського саду. Ця мовчанка ображала дiвчину, i вона спинилась, стримуючи сльози.

– Я пiду додому, коли ти мене не любиш…

Степан шарпнув ii за руку.

– Люблю. Ходiмо.

Вiн почував свою над нею владу i хотiв, щоб вона корилась. Вся прикрiсть його на нiй зосереджувалась, i вiн, може, вдарив би ii, коли б вона надумала сперечатись. Але вона покiрно пiшла.

Коли вони зiйшли на пригорок, з долини знялася в небо блакитна ракета й погасла вгорi з тихеньким трiском. Пускали фейеверк. Рожевi, синi, червонi й жовтi вогнi, свистячи, гнались угору, креслючи свiтлючi дуги на темному тлi, вибухали й падали на землю iскристим дощем.

Степан дiстав останню з своiх легких цигарок i запалив ii.

– Сволочi вони всi, – похмуро промовив вiн, сплюнувши.

Надiйка захоплено споглядала на небачену ще гру кольорiв та вогню, забувши на мить про свого невеселого хлопця.

– Хто? – не розумiючи, спитала вона.

– Всi, що отам дивляться.

– Ми теж дивимося, – боязко зауважила вона, налякана його голосом.

– Думаеш, для тебе пускають? – суворо посмiхнувся Степан.

Вона зiтхнула. Вiн повернувся спиною до вогнiв i пiшов. Надiйка мовчки наздогнала його й глянула йому в обличчя. Воно було байдуже, холодне в раптових спалахах цигарки.

За кiлька хвилин вони опинились у гущавинi, де кiнчалась алея й починалась стежка край кручi. Темнi чагарi тхнули тут вогкiстю й похмурим спокоем льоху. Спинившись край поглибленого мороком рiвчака, вони дивились на той бiк його, де темними велетнями височились купи дерев, завмерлих у лячному безгомiннi. Тиша навкруги таiла чекання й жагу, мов напередоднi грози, i шум мiста внизу лунав далекими вiдгомонами грому.

Цигарка хлопцева погасла, i вiн нетерпляче кинув ii в провалля. Потiм обернувся до дiвчини, що вiдчула його погляд з радiсним трепетом.

– Степанку, – спитала вона, схиляючись до хлопця, – чого ти такий… сердитий?

Вiн зненацька обiйняв ii i притиснув до себе ii груди з пристрастю, роз’ятреною злобою та приниженням. І за це мiцне сповиття вона ладна була забути йому всю попередню неувагу. Схопивши руками його голову, вона хотiла пригорнути ii до себе й поцiлувати, але вiн нерухомо здушував, знесилював ii обiймами. Тодi дiвчина уперлась йому руками в плечi, силуючись вiдштовхнути, але мусила iх вiдкинути, застогнавши з болю й задушення, раптом вiдчувши, що вiн бгае i гне ii, що колiна iй ламляться i хмарна смуга неба пливе перед очима. І раптом упала навзнаки, холонучи вiд лоскотних дотикiв повiтря й трави до оголених стегон, придушена нiмим тягарем його тiла, що, пручнувшись, подвоiло ii i пронизало.

Потiм вони сидiли на лавцi над рiчкою, що нечутно бiгла внизу, коливаючи вогники фарватеру. Проринаючи крiзь хмари та лист, на заходi бiлий мiсяць сходив, що на воду клав холоднi лелiтки.

Бажання курити мучило Степана, i вiн рвав мiж пальцями порожню обгортку вiд легких цигарок.

– Чого ти мовчиш? – спитав вiн Надiйку, пiдкинувши вгору шматки.

Вона тужно оповила його i припала обличчям йому до колiн.

– Ти ж любиш мене? – пробурмотiла вона.

Вiн пiдвiв ii й вiдсторонив.

– Люблю. Нащо питати?

Тодi вона голосно заплакала, захлинаючись i хрипучи, немов стримувана повiнь слiз вiдразу випорскнула з ii очей руiнницьким потоком. Степан озирнувся навкруги.

– Не плач, – суворо сказав вiн.

Вона ридала, втративши в сльозах свiдомiсть i волю.

– Я кажу тобi – перестань, – мовив вiн ще раз, шарпнувши ii за руку.

Вона спинилась, але здушений зойк знову вирвався в неi i оскаженив його.

– Я пiду, коли так, – сказав вiн, пiдвiвшись. – Ти винна! – крикнув вiн. – Ти, ти винувата!

І пiшов геть, повний туги та гнiву.


IX

Життя страшне своею невпиннiстю, нестримним поривом, що не схиляеться перед найбiльшим стражданням людини, показуючи спину ii найгострiшому болевi. Людина може досхочу борсатись у його тернах – воно пройде мимо з своiми глашатаями, що за страх i за совiсть кричать свiтовi, що без тернiв не бувае троянди. Воно – той всесвiтнiй нахаба, що на прохання обiбраного жебрака вiдповiдае штовханом, лящами, цiпком i суне далi, попалюючи цигару, навiть не повернувши до жертви свiй золочений монокль. На руiнах землетрусу вмить виростають куренi для живих, що з музикою кинули подушених у землю, домовини поростають травою, i жалiбнi серпанки спадають з облич, що давно вже прагнуть посмiхнутись.

В тридцять сьомому номерi на Нижньому Валу теж нiчим не позначився льодовик, що насунув на душу одного з мешканцiв цього двору. Корови були вичищенi, напоенi й нагодованi, води наношено в потрiбнiй мiрi до послуг кожного, хто хотiв ii споживати, – все свiдчило, отже, за цiлковитий порядок, нiщо не зраджувало жодних змiн, i загублений шаг позначився б тут бiльше, нiж втрачений спокiй юнака.

Запасливий крамар почав уже настачати на зиму паливо. Заснулий двiр Гнiдих на хвилину прокинувся вiд лайки возовикiв, рипу колод. З’явились сiрi мужички, що стоять по базарах та на рогах з пилами й сокирами, чекаючи покупцiв на свою робочу силу. Виробнича партiя iх складаеться звичайно з двох дорослих та одного хлопчака, що тiльки носить порубанi дрова, пiдлягаючи приписам охорони дитячоi працi. Степан взявся допомагати iм, переконавши, що це не вплине на iхню договiрну ставку. Цiлий день вiн завзято пиляв i рубав, так люто спускаючи на полiна сокиру, мов це були його давнi ворiженьки. Вiн бадьоро ворочав колодами, як галузками лози, розпитував селян про iхне життя; розмовляв про iхнi потреби, про стан культроботи в них, але, коли пiшли вони, боляче вiдчув фальш своiх слiв i нещирiсть своеi цiкавостi. Вiн не раз уже спостерiгав у собi змiну, примусом одвертаючи вiд неi думки, а тепер мусив признатись собi одверто – село стало йому чуже. Воно потьмарнiло в його спогадах, як блiдне лiхтар у промiннях дня, але тяжiло над ним, як докiр, як тривога.

Ввечерi, лежучи на своему лiжку, стомлений вiд дров та думок, вiн раптом згадав про листа, що вiдписав йому сiльський товариш, – вiн же й досi не прочитав його! Хлопець видобув його з кишенi, де вiн потерся вже, як задавнене свiдоцтво. Повiдомивши про стан справ, товариш писав йому: «…все думаеться, що ти поiхав на час i сьогоднi-завтра вернешся. Звикли до тебе. Робота помалу йде, та знаеш наших хлопцiв? Поки за вуздечку ведеш, то й добре. А тут ще й Олексу Петровича забирають у округ. Аж дивно – що де кращого в нас е, те од нас тiкае. Та й подумати – тiльки лихо тут людей держить. Сидиш, як окаянний. А коли хто iде, так повiриш, такий сум бере, що хоч плач. Почнеш часом думати – женитися пора, та й думати не хочеться. Ти кажеш, що на Рiздво приiдеш, поговоримо. Тiльки я так думаю, що ти не приiдеш. Що в тебе тут, жiнка чи дитина? Попервах тiльки скучно. Роботи там багато, цiкавоi роботи, а нас забудеш скоро, новi товаришi пiдуть. От ти тiльки пиши…»

Кожне слово цього листа його ранило своею простою, разючою правдивiстю. І жодного слова вiн не мiг заперечити. Тримаючи в руках листа, хлопець заплющив очi й шепотiв:

– Я не приiду, нiколи не приiду.

Вiн назвав себе зрадником. Так може робити тiльки вiдступник, що обiкрав батькiв, i вiд них йому буде прокляття. Але зразу ж, почавши себе ганьбити, втратив з ока мету свого обурення: вона зникла пiд впливом невiдомоi сили, що дбайливо обернула його докори в недоцiльний спалах. Чому, властиво, вiн мае себе за зрадника? Хiба мало людей покидае село? Мiста ж ростуть коштом села – це нормально, цiлком нормально. До того ж його ВИШ – економiчна, i, ii скiнчивши, однаково на село не вертатись. Мiсто призначено йому за оселю. Та й хiба щось справдi у ньому змiнилось? Такий вiн, як був. Все гаразд, вiн мае харч i помешкання, за день-два дiстане стипендiю. В чому ж рiч?

І тодi невиразним болем, як нудота, як страшний сон, зринув спогад, що вiн так шалено гнобив його, стирав, витравлював його слiди в свiдомостi, аж поки обернув його в непомiтний рубець, що тiльки iнодi кров’ю сочив, – спогад про Надiйку. Ця дiвчина, що ще недавно так його вабила, враз стала його кошмаром. Його кохання виявилось фальшованим папiрцем, втрученим серед метушнi, i вiн викинув геть цей непотрiб, лютуючи i себе маючи за обдуреного. Вона ж була вiд села, що зблякло в ньому, була дрiбним епiзодом того зруху, що його охопив, хоч болючим, тяжким, мало виправданим. Що з нею? Вiн зцiплював зуби й зухвало шепотiв:

– Не я, так другий.

Вiн ладен був крикнути це з дахiв, щоб позбутись глухоi гризоти, що не корилась його владним наказам. А мусив викреслити Надiйку з свого життя, знищити ii в собi, як путо, що приковуе в’язня до стiни. Бо зазирнув уже крiзь гратки на волю. Й до всiх, хто був чи мiг бути свiдком його минулого, вiн почував потайну ворожнечу. Змiняючи плани, вiн тяжко вiдчував на собi владу колишнiх спiльникiв. Вiн нiяк не мiг себе примусити вiднести Левковi книжки, що були вже прочитанi чи хоч перегорненi. Йому прикро було б побачитись з тим, хто ранiш здавався вартим наслiдування iдеалом, а потiм раптом виявив страшну свою порожнечу. Бо Левко ганебно став у його очах поруч Яшi й iнструктора, як конечний член трiйки, що символiзувала йому тупiсть села, його заскорузлiсть та ницiсть. Воно не бачить перспектив, або не шукае iх, або не потребуе. І чепурненька кiмната Левкова, мета його заздрощiв, здавалась йому тепер норою слiпого крота.

Через кiлька днiв своеi розпачливоi самотностi вiн силомiць вирядився до iнституту. Так, стипендiю йому призначили. Й замiсть радiти, вiн ображено подумав: вiсiмнадцять карбованцiв! Казали – двадцять п’ять. А сам вiн потай надiявся ще на бiльше. Єсть же стипендii на п’ятдесят? Навiть на всi сто?! Лекцii вже почались, але вiн забув вдома олiвця й папiр, тому визнав за недоцiльне цього дня на них з’являтись. Та й великоi охоти до цього якраз не почував.

На вулицi його огорнула дивна турбота. Вiн часто спинявся коло тумб з афiшами, коло об’яв, плакатiв кiно та вiтрин, роздивляючись на все так старанно, як колись на експонати в музеi, не без певноi побожностi й захоплення. Малюнки, зокрема, вабили його. Величезна афiша цирку, зроблена трьома яскравими фарбами, червоною, зеленою та ясно-синьою, оповiщала, що незабаром розпочинае своi гастролi всевiдомий i на предиво спритний клоун та акробат, i тут же, як безперечний на все це доказ, був показаний вiн iз трупою, окремо на землi й так само пiд недосяжною банею.

«Це дуже цiкаво», – подумав Степан.

Поруч вiн довiдався, що в театрi iм. Тараса Григоровича Шевченка дае концерти всесвiтньознаменитий скрипаль, що з приемною посмiшкою дивився на хлопця з-пiд сiроi фарби.

«Молодець», – похвалив його Степан.

А в першому держкiно йшов чудовий фiльм з участю всепреславного артиста, i перед химерним схiдним убранням дiйових осiб на виставлених для принади кадрах хлопець боляче вiдчув свiй старомодний френч, юхтовi чоботи й пожмаканий каштет. Сам славетний той артист щедро показував себе йому в фраковi без чалми, у фраку з чалмою, в шатах раджi, пiшки й на баскому конi, соло, в дуетi з коханою i в хорi своiх прихильникiв. Степан мовчки, але невесело одiйшов вiд цих картинок.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66766993&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Notes





1


Те саме, що циркуляр.




2


КУБУЧ – «Комитет улучшения быта учащихся».




3


«Дiалоги», «Про передбачення» (лат.).




4


Юрби.




5


Всеукраiнська Академiя наук.




6


Вищий свiт, елiта (франц.).