Молоко матерi Едвард Сент-Обiн Патрiк Мелроуз #4 Патрiк подолав наркотичну залежнiсть, одружився i зажив життям цiлком нормальноi людини. Вiн виховуе двох синiв i над усе прагне вберегти iх вiд жахiть власного дитинства. Але чи може доросла людина позбавитись привидiв минулого? Чи вистачить його дружинi сил на ще одну вередливу дитину, якою е Патрiк? Чи вистачить самому Патрiковi синiвськоi любовi, щоб прийняти рiшення своеi матерi? У цьому романi героi, попри власний вiк i позiрний життевий досвiд, продовжують шукати себе, намагаючись вiдокремити власне «Я» вiд дитячих травм, помилок батькiв, неправильних рiшень, соцiального тиску i шкiдливих звичок. Утiм, може, це i е iхне справжне «Я»? Едвард Сент-Обiн Патрiк Мелроуз. Молоко матерi. Кн. 4 Присвячуеться Люсiану Оригiнальна назва роману: PATRICK MELROSE. MOTHER’S MILK Copyright © Edward St. Aubyn 2006 © О. Тiльна, переклад з англ., 2020 © «Фабула», макет, 2020 © Видавництво «Ранок», 2020 Право Едварда Сент-Обiна бути визнаним Автором Твору застережено вiдповiдно до Закону про захист авторських i патентних прав, а також прав у галузi конструкторських винаходiв вiд 1988 року. Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо- i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! Про автора Едвард Сент-Обiн народився в Лондонi 1960 року. До серii його романiв про Патрiка Мелроуза, що викликали в публiки таке нестримне захоплення, належать «Не зважай», «Паскудна звiстка», «Трохи надii» (ранiше надрукованi разом як трилогiя пiд спiльною назвою «Трохи надii»), «Молоко матерi» (цей роман увiйшов до короткого списку Букерiвськоi премii 2006 року) та «Нарештi». Серпень 2000 року 1 Навiщо вони вдавали, що хочуть його вбити пiд час народження? Кiлька днiв поспiль вони не давали йому спати, примушували битися головою в iще закриту матку, душили пуповиною, розрiзали живiт матерi холодними ножицями, затиснули йому голову в тиски та, викручуючи шию, потягли геть iз рiдного дому, свiтили в очi лiхтариком, смикали i обертали, проводили над ним iще якiсь дослiди… І, наче цього всього iм було мало, розлучили з напiвмертвою матiр’ю, котра лежала на столi. Можливо, у такий спосiб вони сподiвалися витравити його ностальгiю за колишнiм свiтом? Спочатку запхали до тiсноi утроби (а раптом йому захочеться звiдти вибратись), а потiм прикинулися, нiби вбивають, – нехай радiе здобутiй волi, хоча б i в цiй галасливiй пустелi пiд ненадiйним захистом тiльки маминих рук, а не всього ii затишного теплого тiла, що було колись його свiтом. Штори вдихали в лiкарняну палату свiтло. Спочатку набухали жарким повiтрям з вулицi, а потiм знову припадали до високих французьких вiкон, притлумлюючи слiпуче сяйво дня. Хтось вiдчинив дверi – штори спурхнули й затрiпотiли, на столi зашелестiв папiр, кiмната побiлiла, i шум дорожнiх робiт iз вулицi став трохи сильнiшим. Потiм дверi грюкнули, штори зiтхнули, i свiтло померкло. – О нi, знову квiти! – застогнала мама. Крiзь прозорi стiнки лiжечка-акварiума йому було видно все, що вiдбувалося навколо. З вази на нього поглядала липким оком розкустрана лiлея. Протяг iнодi доносив перцевий аромат фрезii, вiд якого хотiлося чхати. Кривавi плями на маминiй нiчнiй сорочцi змiшувалися з рудими плямами квiткового пилку. – Якi чуйнi люди… – Мама засмiялася вiд обурення та безсилля. – Цiкаво, чи хоч у ваннiй iще залишилося мiсце? – Нi, там уже стоять троянди, i е ще купа всiляких iнших речей. – Боже, та це ж нестерпно. Бiднi квiти знищують сотнями та запихають у бiленькi вазочки, щоб нас потiшити. – Вона смiялася, а по щоках текли сльози. – Краще б iх залишили десь у саду… Медсестра поглянула на карту призначень. – Час уже прийняти вольтарен, – сказала вона, – iнакше знову заболить. – Вона подивилася на Роберта: у переливчастiй iмлi вiн розгледiв ii блакитнi очi.– Який осмислений погляд у вашого хлопчика. Вiн явно пускае менi бiсики! – Із ним усе добре, справдi? – Маму раптово охопив жах. Робертовi також стало страшно. Навiть у розлуцi iх пов’язувала однакова безпомiчнiсть, як жертв кораблетрощi, винесених морем на незнайомий дикий берег. Не маючи сили повзти по пiску, вони просто лежали, тонучи в слiпучому свiтлi та грюкотi. Проте факт залишався фактом: iх розлучили. Мама тепер зовнi, вiн це розумiв. Для неi дикий берег – лише нова роль, а для нього – новий свiт. Але, дивна рiч, цей свiт чомусь видавався йому знайомим. Вiн завжди знав, що назовнi щось е. Ранiше вiн думав, нiби живе в самому серцi свiту, що складаеться з води та приглушених звукiв. Але тепер стiни зникли, i вiн побачив, який навкруги безлад. Що ж робити? У цьому оглушливо-яскравому мiсцi з важкою атмосферою не можна бiльше нi штовхатися, нi перекидатися, i повiтря обпалюе шкiру. Учора вiн вирiшив, що помирае. А може, так воно й було? Кругом непевнiсть, i лиш одне не пiдлягае сумнiву: вони з матiр’ю – бiльше не едине цiле. Пiсля розлучення любов до неi набула новоi гостроти. Ранiше мама була завжди поруч, а тепер вiн мiг лише мрiяти про близькiсть iз нею. На свiтi не було нiчого сумнiшого за це перше вiдчуття тоскноi печалi та бажання вороття. – Ой-ой, що сталося, – заквоктала медсестра, – ми зголоднiли чи просто хочемо на ручки? Вона дiстала його з акварiума, пронесла над прiрвою, що роздiляла лiжка, i поклала просто в маминi руки, на яких темнiли синцi. – Постарайтеся довше потримати його бiля грудей, а потiм поспiть, якщо зможете. Ви обое так настраждалися за цi два днi. Вiн почувався роздавленим i невтiшним. Як жити в цьому свiтi, повному напруження та сумнiвiв? Вiн зригнув молозивом на матiр i в момент невизначеноi порожнечi, що пiсля цього настав, звернув увагу на штори, що саме набухали яскравим свiтлом. Ага, то он як тут усе влаштовано. Тебе намагаються причарувати й вiдволiкти всiлякими штуками, аби лиш ти забув про розлуку. А проте, не варто перебiльшувати втрату. Попереднiй свiт уже став тiснуватим. Ближче до кiнця вiн вiдчайдушно мрiяв про свободу, але уявляв собi ii зовсiм iнакше: як повернення до безкрайнього океану своеi юностi, а не вигнання в цей жорстокий край. І навiть увi снi йому не вдавалося повернутися в океан: мiж ним i минулим висiла iмла жаху та насильства. Його повiльно понесло до липкоi межi сну. Куди вiн потрапить – у свiт, де можна плавати i перекидатися, чи назад до м’ясорубки пологовоi палати? – Бiдолашне мое малятко, тобi просто наснився поганий сон, – сказала мама i погладила його по голiвцi. Плач почав стихати, а потiм i зовсiм урвався. Вона поцiлувала його в чоло, i вiн раптом усвiдомив: хоча вони з мамою бiльше не разом, думки й почуття в них однаково залишаються спiльними. Вiд полегшення його тiло сiпнулось, i вiн узявся спостерiгати за рухом штор. Очевидно, вiн заснув, тому що тепер у палатi був його тато, котрий уже про щось говорив, не змовкаючи й на секунду: – Я сьогоднi подивився ще кiлька квартир i можу сказати, що нашi справи кепськi. Лондонський ринок нерухомостi – це просто пекло, i я схиляюся до плану В. – А план В – це що? Я забула. – Залишитися там, де ми е. Вiдгородимо з кухнi ще одну спальню. Подiлимо кухню навпiл, у комiрчинi будуть зберiгатися його iграшки, а лiжко поставимо на мiсце холодильника. – А куди подiнуться щiтки та ганчiрки? – Не знаю, куди-небудь. – А холодильник? – Можна поставити до комори, поряд iз пральною машинкою. – Не влiзе. – Звiдки ти знаеш? – Просто знаю, i все. – Нехай i так… Щось придумаемо. Я намагаюся бути практичним. Із народженням дитини багато що змiнюеться. Ти знаеш. – Тато нахилився до мами ближче та прошепотiв: – Зрештою, завжди можна розраховувати на Шотландiю. Вiн навчився бути практичним. Дружина й син потопають у калюжi сум’яття та незбагненних почуттiв, i вiн мусить iх урятувати. Роберт вiдчував усе, що вiдчувае його тато. – Боже, якi крихiтнi рученята! І сам вiн теж, – сказав тато. Вiн трохи пiдняв мiзинцем долоньку Роберта й поцiлував. – Можна менi його потримати? Мама простягнула його татовi. – Обов’язково пiдтримуй голiвку. Вiн поки що не тримае шию. Вони всi почали нервувати. – Так? – Таткова рука поповзла вздовж хребта i ковзнула пiд Робертову голiвку. Роберт постарався заспокоiтися, не хотiлося засмучувати батькiв. – Начебто. Я й сама до пуття не знаю. – Ох… Як це нам дозволили завести дитину без лiцензii? У наш час навiть собаки без лiцензii купити не можна; та що там собаки – без лiцензii телевiзора не можна придбати! Може, покличемо пологову сестру, щоб навчила? Як там ii… – Маргарет. – До речi, а де спатиме Маргарет до того, як ми поiдемо до мами? – Каже, що ii цiлком улаштуе канапа. – Цiкаво, чи улаштуе вона канапу… – Не будь таким прискiпливим. Мiж iншим, вона на «хiмiчнiй дiетi». – Дуже цiкаво. Не думав, що вона на таке здатна. – Вона дуже досвiдчена. – А ми хiба нi? – Я про немовлят. – О так, немовлята… Батько потерся об нього колючою щокою i цмокнув у вухо. – Зате ми його обожнюемо, – сказала мама крiзь сльози. – Хiба цього не досить? – Бути обожнюваним батьками-невiгласами в затiсному помешканнi? Слава богу, вiн мае пiдтримку у виглядi двох бабусь, одна з яких у вiчнiй вiдпустцi, а друга настiльки опiкуеться планетою, що не здатна порадiти народженню чергового вандала, який змалечку вiзьметься розтринькувати ii дорогоцiннi ресурси. Будинок моеi матерi вже настiльки повний шаманських брязкалець, усiляких «тотемних тварин» та «внутрiшнiх дiтей», що для справжньоi дитини там уже навряд чи знайдеться мiсце. – Усе буде добре. Ми з тобою вже не дiти, ми батьки. – Нi, ми – i те i те, й у цьому наше лихо. Знаеш, що менi днями сказала мама? На дитину, народжену в розвиненiй краiнi, витрачають у двiстi сорок разiв бiльше ресурсiв, нiж на дитину, що народжуеться десь, скажiмо, у Бангладеш. Якби нам iз тобою вистачило самозречення всиновити двiстi тридцять дев’ять бангладеських дiтей, вона прийняла б нас набагато теплiше, але цей новонароджений Гаргантюа[1 - Гаргантюа – персонаж, вигаданий французьким письменником XVI столiття Франсуа Рабле. «Гаргантюа та Пантагрюель» (фр. La vie de Gargantua et de Pantagruel) – загальна назва серii з п'яти романiв, у яких автор розповiдае про пригоди двох велетнiв: батька – Гаргантюа, сина – Пантагрюеля. Твiр просякнутий сатирою на тогочасне французьке суспiльство, написаний вульгарною, грубою мовою з використанням туалетного гумору, сповнений сцен насильства. Був заборонений цензурою Сорбонни. Водночас твiр був популярним у читачiв, якi вiдчували в ньому сильне гуманiстичне спрямування, збагатив французьку мову численними неологiзмами.] iз захiдного свiту, котрий зовсiм скоро закидае брудними пiдгузками не один акр землi, а потiм, бажаючи пограти в хрестики-нулики з вiртуальним приятелем iз Дубровнiка, почне канючити персональний комп’ютер, обчислювальна сила якого дозволить запустити ракету на Марс, не заслуговуе на ii схвалення. – Татко замовк, а потiм спитав: – Із тобою все гаразд? – Я щаслива як нiколи. – Мама витерла мокрi щоки тильною стороною долонi.– Просто почуваюся такою порожньою. Вона скерувала губоньки немовляти до свого соска, i малюк почав смоктати. До рота полилася тоненька цiвочка знайомих вiдчуттiв iз колишнього дому: вони з мамою знову були разом. Вiн вiдчував ii серцебиття. Спокiй огорнув його з нiг до голови, як нова утроба. Може, у цьому свiтi не так уже й погано – просто сюди важко потрапити. От i все, що Роберт запам’ятав про першi днi свого життя. Спогади повернулися до нього минулого мiсяця, коли народився його молодший брат. Цiлком може бути, що розмову батькiв вiн пiдслухав зовсiм недавно, але iхнi слова нагадали йому про час, проведений у пологовому будинку, тож цi спогади в будь-якому разi були достовiрними й точно належали йому. Робертовi не давало спокою його минуле. Нещодавно йому виповнилося п’ять рокiв. Цiлих п’ять рокiв! Вiн уже не маля, як Томас. Немовлячий перiод його життя добiг краю, i серед вiтальних вигукiв та овацiй, якi супроводжували кожен його крок назустрiч дорослостi, чувся шепiт жалю. Щось сталося, коли вiн почав розмовляти. Давнi спогади почали обвалюватися, як оранжевi глиби зi стрiмчака за його спиною, i падати у всепоглинне море, яке лише просвердлювало його своiм пильним поглядом, коли вiн намагався в нього зазирнути. Із немовляти вiн став дитиною. Робертовi вiдчайдушно хотiлося повернути минуле, бо iнакше воно цiлком дiстанеться Томасовi. Роберт обiгнав своiх батькiв iз братом i Маргарет i тепер незграбно пробирався по скелях до гуркiтливоi гальки нижнього пляжу, тримаючи у витягненiй руцi обдерте пластмасове вiдерце з намальованими дельфiнами в стрибку. Блискучi камiнцi, що обсихали та тьмянiли, перш нiж вiн устигав похвалитися своею знахiдкою, бiльше його не приманювали. Тепер вiн полював на вiдшлiфованi морем мармеладнi скельця, що ховалися пiд чорною та золотистою галькою на березi. Навiть обсихаючи, вони випромiнювали якесь каламутне притлумлене свiтло. Батько розповiдав, що скло робиться з пiску, то, значить, оцi скельця вже на половинi шляху туди, звiдки ранiше прийшли. Роберт вискочив на берег. Вiн залишив вiдерце на високому валунi та почав полювання. Коли вода спiнилася бiля його нiг i вiдкотилася, вiн роздивлявся пiсок, що взявся брижами. Це ж треба! Уже пiд першою хвилею на нього чекала цiнна знахiдка: не блiдо-зелена чи молочно-бiла намистина, а рiдкiсний жовтий самоцвiт. Роберт витягнув його з пiску, сполоснув у хвилi, що накотилася, затиснув мiж указiвним i великим пальцями й пiднiс до свiтла – бурштинове бобове зернятко. Дуже кортiло з кимось подiлитися своею радiстю, але батьки були зайнятi малим, а Маргарет щось шукала у своiй торбi. Ця сама Маргарет доглядала й за ним, коли вiн щойно народився. Роберт ii пам’ятав. Тодi все було зовсiм iнакше, бо вiн був у мами единим сином. Маргарет казала, що вона годинами готова «теревенити про що завгодно», та насправдi теревенила вона тiльки про себе кохану. Тато називав ii «великим теоретиком дiетологii». Роберт точно не знав, що воно таке, але, схоже, що саме через це вона й стала такою товстою. Взагалi-то цього разу його батьки хотiли зекономити на пологовiй сестрi, та останньоi митi, перед вiд’iздом до Францii, раптом передумали. І мало не передумали знову, коли дiзналися, що за такий короткий термiн агентство може запропонувати iм лише Маргарет. – Що ж, друга пара рук менi в будь-якому разi не завадить, – вирiшила мама. – Так, але до цих рук, на жаль, додаеться ще й рот, – сказав батько. Роберт познайомився з Маргарет одразу пiсля приiзду з пологового будинку. Вiн отямився на кухнi в ii колихливих обiймах. – Я змiнила його високостi пiдгузок, i тепер у нього такi гладенькi й сухi сiднички, – сповiстила вона маму. – Ой, дуже вам дякую, – вiдповiла мама. Роберт одразу збагнув, що Маргарет не його мама. Слова вихлюпувалися з неi суцiльним потоком, наче вода з переповненоi ванни. Мама говорила мало й не часто, але ii мовлення було схожим на обiйми. – Чи подобаеться йому це маленьке миле лiжечко? – поцiкавилася Маргарет. – Якщо чесно, не знаю. Учора вiн спав iз нами. Маргарет тихо загарчала. – Гм-м-м-м, стимулюете поганi звички. – Вiн не хотiв засинати сам. – І нiколи бiльше не захоче, якщо будете залишати його у своему лiжку. – «Нiколи» – занадто голосно сказано. До минулоi середи вiн жив у моему животi, й iнстинкти менi пiдказують, що не треба квапити подii. Хочу все робити поступово. – Що ж, не буду сперечатися з вашими iнстинктами, любонько, – сказала, мов плюнула, Маргарет, – але мiй сорокарiчний досвiд дозволяе робити певнi висновки. Матусi i досi менi дякують за те, що я вкладала iхнiх дiтей у лiжечко. Зовсiм недавно менi зателефонувала одна колишня клiентка, дуже мила арабська жiнка, i сказала: «Ох, даремно я вас не послухала, не можна було спати разом з Ясмин! Тепер не можу ii вiдучити». Вона хотiла запросити мене знову, але я вiдмовилася. Сказала iй: «Даруйте, голубонько, але наступного тижня в мене починаеться нова робота: у липнi я iду на пiвдень Францii, ми житимемо в бабусi дитини». Маргарет трусонула головою i закрокувала кухнею. Лавина хлiбних крихт полетiла на Робертове обличчя. Мама промовчала, однак Маргарет не втихомирювалась: – Окрiм усього iншого, це недобре для малюка! Вони так люблять спати у своiх лiжечках. Хоча я просто все звикла робити по-своему, адже це менi потiм не спати ночами. До кiмнати увiйшов батько й поцiлував Роберта в чоло. – Доброго ранку, Маргарет. Сподiваюся, ви добре спали? Бо нам поспати не вдалося. – Так, дякую, канапа цiлком зручна. Але, звичайно, я буду дуже рада отримати власну кiмнату в будинку вашоi матусi. – Дуже на це розраховую, – сказав батько. – Усi все зiбрали? Таксi приiде з хвилини на хвилину. – Ну, часу на те, щоб розпакувати валiзи, у мене не було, еге ж? Я тiльки дiстала панаму, на випадок, якщо там пектиме сонце. – Там завжди пече сонце. Моя мати може жити тiльки в умовах глобального потеплiння, на менше вона не згодна. – Гм-м-м, нам у Ботлi глобальне потеплiння не зашкодило б. – На вашому мiсцi я б нiчого такого не казав, якщо хочете отримати гарну кiмнату при фондi. – І що то за фонд, голубчику? – Ой, та то моя матiнка заснувала трансперсональний фонд. Хiба ви не чули? – І це означае, що ви не успадкуете ii будинку? – Нi. – Ти це чув? Яке жахiття!.. – Блiда воскова фiзiономiя Маргарет нависла над Робертом i знову обсипала його обличчя хлiбними крихтами. Роберт вiдчув, що батько розсердився. – Такими новинами ви його не здивуете, – сказала мама. Усi почали рухатись одночасно. Першою йшла Маргарет у панамi, за нею пленталися Робертовi батьки з речами. Його винесли на вулицю – туди, звiдки линуло свiтло. Вiн був вражений. Свiт видався йому пологовою палатою, у якiй звiдусiль лунали крики нового честолюбного життя. Гiлки дерлися вгору, листя трiпотiло, у залитому свiтлом небi плавали бiлi гори з розмитими обрисами. Роберт вiдчував думки своеi мами, вiдчував думки свого батька i вiдчував думки Маргарет. – Йому подобаються хмари, – зауважила мама. – Вiн iх поки не бачить, голубонько, – сказала Маргарет. – У цьому вiцi вони ще не можуть фокусуватися на предметах. – Навiть якщо вiн не бачить iх так, як бачимо ми, це не заважае йому дивитися, – сказав батько. Маргарет пирхнула i поквапилася сiсти в таксi, що фуркало мотором. Роберт нерухомо лежав на колiнах у матерi, але земля i небо за вiкном кудись пливли. Якщо навколо все рухаеться, отже, i вiн рухаеться також? Свiтло вiдбивалося вiд вiкон будинкiв, якi пропливали повз, зусiбiч на Роберта накочувалися рiзноманiтнi вiбрацii, а потiм мiж будiвлями попереду розверзнувся каньйон i обличчям Роберта поповз клин сонячного свiтла, вiд якого його повiки стали оранжево-рожевими зсередини. Вони iхали до бабусi, у той самий будинок, де жили й тепер, через тиждень пiсля народження брата. 2 Роберт сидiв на пiдвiконнi у своiй кiмнатi та грався зiбраними на березi намистинками, викладаючи з них рiзнi вiзерунки. За москiтною сiткою (драною та полатаною в багатьох мiсцях) зеленiла маса «дорослого» лiтнього листя платана, який рiс на терасi. Коли здiймався вiтер, листя видавало звук, схожий на цмокання. Якщо почнеться пожежа, Роберт зможе легко вибратися з вiкна й гiлками платана швидко спуститься на землю. Але, з iншого боку, вони ж можуть допомогти залiзти до кiмнати викрадачевi. Ранiше думки про викрадачiв нiколи його не хвилювали, а тепер вiн лише про це й думав. Мама розповiдала, що немовлям вiн дуже любив лежати в колисочцi пiд гiлками платана. Тепер же, з батьками обабiч, там лежав Томас. Маргарет завтра поiде – слава богу, як сказав тато. Батьки дали iй зайвий вихiдний, але вона вже повернулася з села i вивалила на них доленосну звiстку. Роберт зiстрибнув iз пiдвiконня, перевальцем пройшовся кiмнатою, зображуючи Маргарет, а потiм повернувся до вiкна. Усi вважали, що вiн прекрасно пародiюе людей. Але його вихователь пiшов iще далi, висловивши сподiвання, що «хлопчик зумiе скерувати свiй зловiсний дар у конструктивне русло». І дiйсно, коли Роберта iнтригувала яка-небудь ситуацiя, – цього разу це було передчасне повернення Маргарет, – вiн умiв зiбрати iнформацiю буквально з повiтря. Вiн притиснувся лицем до москiтноi сiтки, щоб мати кращий огляд. – У-ух, яка спека! – жалiлася Маргарет, обмахуючись журналом для рукодiльниць, наче вiялом. – Уявляете, я не змогла знайти домашнього сиру в Бандолi. І продавцi в супермаркетi зовсiм не розумiють англiйськоi. Домашнiй сир iз молока, торочу я iм i показую на будинок на тому боцi вулицi, той, що роблять удома, у таких от будинках, тiльки в менших. Але вони так i не зметикували, що я маю на увазi. – Рiдкiснi тупаки, – зауважив батько. – Особливо беручи до уваги ту кiлькiсть корисних пiдказок, що ви iм дали. – Гм-м… Урештi-решт менi довелося замiсть м’якого домашнього сиру набрати французьких сирiв, – сказала Маргарет, усiдаючись на невисоку кам’яну огорожу. – Як малюк? – Схоже, вiн трохи втомився, – вiдповiла мама. – Нiчого дивного, на такiй-то спецi! – вигукнула Маргарет. – Здаеться, на поромi в мене стався тепловий удар. Засмажилася до хрусткоi скоринки. Частiше давайте йому води, голубонько. Інакше охолодитися вiн не може – у такому вiцi вони ще не вмiють пiтнiти. – Іще один неприемний недолiк, – зауважив батько. – Пiтнiти не вмiють, ходити не вмiють, говорити не вмiють… Читати, водити автiвку i виписувати чеки також не вмiють! А от лошата можуть стояти вже через кiлька годин пiсля народження. Коли б конi користувалися послугами банкiв, вони б i тут обскакали людей: iм би вже в кiнцi першого тижня вiдкрили кредит. – Коням банки нi до чого. – Авжеж… – безсило видихнув Патрiк. На мить радiсна пiсня цикад заглушила голос Маргарет, i Робертовi здалося, що вiн до дрiбниць пам’ятае своi вiдчуття тiеi пори, коли сам лежав у колисцi в прохолоднiй тiнi платана, слухаючи, як суцiльна стiна стрекоту розсипаеться, поступаючись мiсцем голосу однiеi-единоi цикади, а потiм знову пiднiмаеться сухий шалений скрекiт. Звуки, образи, враження падали у свiдомiсть Роберта i залишалися лежати на мiсцi: вiн iх не чiпав. У тiй прохолоднiй зеленiй тiнi пояснення предметам i явищам знаходилися самi собою, але не тому, що вiн розумiв, як усе влаштоване, а тому, що знав усi своi думки та вiдчуття i не мусив iх нiкому пояснювати. Якщо хотiлося погратись iз власними думками, нiхто не мiг йому завадити. Роберт просто лежав у колисцi й нiчого небезпечного не робив. Інодi вiн уявляв себе тим предметом, на який дивився, а iнколи думав, що опинився в просторi мiж собою i тим предметом. Але найбiльше йому подобалося просто розглядатися i нiким себе не уявляти, не зосереджуватися на чомусь конкретно, а неначе ширяти, розпорошуючись поглядом, як вiтер, що виникае нiзвiдки i дме просто так, нiкуди особливо не прагнучи. Брат, мабуть, також зараз ширяв, лежачи в старенькiй Робертовiй колисцi. Дорослi нiчого не розумiють у ширяннi. У цьому iхня бiда: вони завжди хочуть бути в центрi уваги, завалюють тебе iжею, примушують спати, вiдчайдушно намагаються навчити того, що знають самi, i забути те, що самi забули. Роберт страшенно не любив спати. Адже так можна пропустити найцiкавiше: пляж iз жовтими скельцями, коника, що стрибае в сухiй травi, його крильця схожi на iскри, що вiдлiтають вiд твоiх нiг. Роберт любив жити в бабусi. Вiдтодi, як вiн народився, вони приiжджали сюди раз на рiк, але робили це щороку. Їi будинок називався трансперсональним фондом. Роберт не дуже й розумiв, що це означае, i всi iншi, схоже, теж не розумiли, навiть Шеймус Дорк, який цим фондом заправляв. – Твоя бабуся – неймовiрна жiнка, – сказав вiн якось Робертовi, дивлячись на нього темними мерехтливими очима. – Вона допомогла безлiчi людей знайти зв’язок. – Із чим? – не зрозумiв Роберт. – З iншою реальнiстю. Інодi Роберт не уточнював у дорослих, що вони мають на увазi, оскiльки вони, на його думку, вважали б його iдiотом, а часом i вiн сам вважав би iх iдiотами. У цьому ж разi правильним було й перше, й друге. Роберт обдумав Шеймусовi слова i не зрозумiв, звiдки могла взятися ця iнша реальнiсть. Станiв розуму дiйсно може бути кiлька, i реальнiсть вмiщуе iх усi. Так вiн i сказав матерi, на що вона вiдповiла: «Та ти ж мiй розумничку!», але зробила це якось неуважно, нiби мимохiдь, не звертаючи особливоi уваги на його теоретизування, хоча ранiше завжди цiкавилася його думками. Тепер же вона завжди бувала надто зайнята. Нiхто з дорослих не розумiв, що вiдповiдь йому вкрай потрiбна. Унизу пiд платанами брат раптово закричав. Робертовi захотiлося, щоб вiн якомога швидше припинив плакати. Немовлячий перiод молодшого брата глибинною бомбою вибухав у його пам’ятi. Томасовi крики нагадували Робертовi про власну безпораднiсть: про беззубi ниючi ясна, про мимовiльнi посмикування рук i нiг, про м’якiсть тiм’ячка, що можна було пробити одним порухом пальця i вiдразу ж потрапити в мозок, який швидко розвивався. Вiн пригадував, як на нього цiлими днями сипалися предмети без назв i назви без предметiв, i ще – нечiтке вiдчуття: свiт до дикоi банальностi дитинства, до того, як йому треба було першим вибiгти на свiжий снiг, що недавно випав, i зруйнувати його iдеальну бiлизну, i навiть до того, як вiн усвiдомив себе глядачем, який дивиться у вiкно на бiлий пейзаж, коли його розум був подiбним до кришталевого безгучного поля, що тiльки чекае на слiд вiд ягоди, котра ще падае. У Томасовому поглядi Роберт бачив такi стани розуму, яких за всього свого бажання не мiг би винайти сам. Вони виникали в чахлiй пустелi його досвiду, подiбнi до швидкоплинних пiрамiд. Звiдки вони бралися? Інодi вiн почувався маленьким звiрятком, яке тривожно нюхае повiтря, а вже за кiлька секунд по тому випромiнював уселенський спокiй, бо примирився з усiм свiтом. Роберт вiдчував, що не мiг просто так вигадати цi складнi стани, i Томас також не мiг. Просто його молодший брат ще не знав, що знае, i ще не почав розповiдати собi iсторiю про те, що вiдбуваеться довкола. Вiн був надто малим i ще не набув обсягу уваги, необхiдного для розповiдання iсторiй. Робертовi доведеться робити це за нього. Інакше для чого потрiбнi старшi брати? Вiн уже потрапив у пастку наративу, тож можна i молодшого до неi iз собою прихопити – тим паче що той, як може, допомагае Робертовi скласти до купи шматочки його власноi iсторii. Унизу знову лунав голос Маргарет, що перекривав навiть стрекотання цикад. – Мати, котра годуе грудьми, мусить добре харчуватися, – почала вона цiлком розумно. – Чи немае у вас дiетичного печива? Або якоi-небудь випiчки до чаю? Тодi можна було б перекусити просто зараз. А опiсля треба буде з’iсти поживний, багатий на вуглеводи обiд. Овочами не захоплюемося, вiд них у малюка може бути здуття. Найкращим буде ростбiф i йоркширський пудинг зi смаженою картоплею на гарнiр, а до чаю – кiлька шматочкiв бiсквiту. – Боже мiй, та в мене аж стiльки не влiзе! У моiй книжцi написано, що можна iсти рибу та овочi гриль, – вiдповiла його втомлена, худа, елегантна мама. – Трохи овочiв не зашкодить, – пробурчала Маргарет. – Але нiякоi цибулi та часнику, i зовсiм нiяких прянощiв. Одна матуся в мiй вихiдний наiлася карi. Повертаюсь я додому, а дитина репетуе, неначе ii рiжуть. «Допоможи менi, Маргарет! Матуся влаштувала пожежу в моiй травнiй системi!» Особисто я завжди кажу: «Принесiть менi м’яса та гарнiр iз двох видiв овочiв, але якщо овочiв немае, теж нiчого страшного не трапиться». Роберт запхав подушку собi пiд футболку й почав шкандибати кiмнатою, зображуючи Маргарет. Коли його голова наповнювалася чиiмись словами, вiн мусив обов’язково дати iм вихiд. Вiн так захопився цiею справою, що не помiтив батька, котрий увiйшов до кiмнати. – Що це ти робиш? – запитав Патрiк, приблизно здогадуючись, якою буде вiдповiдь. – Зображую Маргарет. – Нам тiльки ще однiеi Маргарет бракуе! Ходiмо лiпше пити чай. – Я й так об’iвся, – вiдповiв Роберт, погладжуючи подушку. – Тату, коли Маргарет вiд нас поiде, я сам зможу давати мамi шкiдливi поради з догляду за малятами. І я зовсiм не братиму з вас грошей! – Життя налагоджуеться, – сказав тато, простягаючи йому руку. Роберт застогнав, пiдвiвся з пiдлоги, i вони вдвох пiшли вниз, радiючи своему таемному жартовi. Пiсля чаю Роберт вiдмовився виходити на вулицю разом з усiма, бо вони тiльки те й робили, що теревенили про його брата, висуваючи безкiнечнi здогади про його думки, i пiшов нагору. Але це рiшення з кожною сходинкою тисло на Роберта все дужче, а на другому поверсi вiн остаточно передумав, гепнувся на пiдлогу й визирнув мiж балясинами, дивлячись униз i роздумуючи, чи зауважать батьки його сумну i ображену вiдсутнiсть. У передпокоi на пiдлозi, залазячи на стiни, лежали косi прямокутники вечiрнього свiтла. Один сонячний промiнчик вiдколовся, потрапив на дзеркало i затремтiв на стелi. Томас намагався про це розповiсти. Мама прочитала думки сина, пiднесла його до дзеркала i показала те мiсце, де свiтло вiдбивалося вiд блискучоi поверхнi. Тато принiс Маргарет склянку з яскраво-червоною рiдиною. – О-о, величезне спасибi! Не знаю, чи варто менi зараз пити алкоголь, – все ж таки я мала сьогоднi сонячний удар. Із вами я просто як на курортi – ви такi турботливi батьки, що менi й робити нiчого не треба. Ох, гляньте, малюк милуеться своiм вiдображенням у дзеркалi! – Вона повернула свое розчервонiле блискуче обличчя до Томаса. – Не можеш утямити, тут ти чи там, еге ж? – Менi здаеться, вiн у змозi зрозумiти, що перебувае у власному тiлi, а не розмазаний по склу, – сказав батько, – адже вiн ще не прочитав Лаканового есе про стадiю Дзеркала[2 - Маеться на увазi низка праць французького фiлософа i психоаналiтика Жака Марi-Емiля Лакана (1901–1981), присвячених концепцii формування «Я» в процесi iдентифiкацii з образом (вiдбитком).], з якого зазвичай i починаеться вся ця плутанина. – Ну що ж, у такому разi нам буде лiпше зупинитися на Кроликовi Пiтерi[3 - Кролик Пiтер – персонаж казок англiйськоi дитячоi письменницi Беатрiс Поттер (1866–1943).],– захихотiла Маргарет i зробила ковток червоноi рiдини. – Страшенно хотiв би пiти з вами погуляти, – сказав тато, – але мушу термiново вiдповiсти на мiльйон важливих листiв. – О-о, таточко вiдповiдатиме на своi страшенно важливi листи, – почала виспiвувати Маргарет, обдаючи Томасове личко червоним запахом, – i тобi доведеться вдовольнитися тiльки матусею та Маргарет! Вона невпевненою ходою попрямувала до виходу. Сонячний ромб на мить зник зi стелi, потiм засвiтився знову. Робертовi батьки мовчки дивилися одне на одного. Коли вони вийшли, Роберт уявив величезний порожнiй простiр, який вiдчував навколо себе його брат. Вiн крадькома спустився до середини сходiв i визирнув у вiдчиненi дверi. Золоте свiтло вже вiдвоювало верхiвки сосон та камiння кольору слоновоi кiстки в маслиновому гаю. Мати вийшла босонiж на траву та сiла по-турецьки пiд улюбленим перцевим деревом, а Томаса поклала в гамачок, що утворився з ii спiдницi,– однiею рукою вона притримувала сина, а другою гладила його по животику. На личковi немовляти танцювали тiнi яскравих зелених листочкiв. Роберт вийшов на вулицю, не знаючи, куди себе подiти. Нiхто його не кликав, тому вiн попрямував за будинок, нiбито вiд самого початку хотiв спуститися до другого ставка i подивитися на золотих рибок. На очi потрапила блискуча вертушка, яку Маргарет купила для Томаса бiля каруселi в Лакостi. Вертушка стирчала з землi поряд iз перцевим деревом. Миготливi колiщатка iз золотоi, срiблястоi, зеленоi та блакитноi фольги крутилися вiд вiтру. «Тут е i яскравi кольори, i рух – iм таке подобаеться», – сказала Маргарет. А Роберт зараз же висмикнув вертушку iз вiзочка i, розмахуючи нею в повiтрi, помчав навколо каруселi. Паличка чомусь переломилась, i всiм стало шкода малюка, який навiть не встигнув порадiти новiй блискучiй iграшцi. Батько поставив Робертовi мiльйон запитань, хоча, по сутi, запитання було одне. Ти ревнуеш? Ти сердишся через те, що Томасовi дiстаеться вся наша увага та новi iграшки, так? Так? Так? Так? Роберт вiдповiдав одне: «Я не навмисно». І справдi, вiн не хотiв ламати вертушки, але брата дiйсно ненавидiв – хоч i сам був тому не радий. Хiба батьки не пам’ятають, як добре iм було тiльки втрьох? Вони так любили одне одного, що навiть коротка розлука спричиняла бiль. Хiба iм було замало одного Роберта? Хiба його не досить? Чи вiн не достатньо гарний? Вони сидiли втрьох на цiй галявинцi перед будинком, де зараз лежить його брат, i кидали одне одному червоний м’яч (Роберт його заховав, щоб вiн не дiстався Томасовi). І зовсiм не мало значення, чи Роберт ловив той м’яч, усi смiялися й усiм було добре. Навiщо ж вони все зiпсували? Можливо, вiн став занадто дорослим. Можливо, малюки кращi. Малюкiв чим завгодно можна здивувати. Взяти хоча б цей ставок iз рибками, у який Роберт зараз жбурляв камiнцi. Одного разу мама пiднесла Томаса до ставка i, показуючи на рибок пальцем, казала йому: «Рибки». Із Робертом би такий номер не пройшов. І взагалi, звiдкiля братовi було знати, що мама мала на увазi саме рибок, а не ставок, воду, водоростi, вiдбитки хмаринок? Та й чи бачив вiн самих риб? Як вiн може зрозумiти, що слово «рибки» означае риб, а не який-небудь колiр або дiю? Коли нарештi засвоiш слова, здаеться, що свiт – це все, що можна описати. Але ж свiт – це ще i таке, чого описати не можна. У якомусь сенсi речi здавалися бiльш досконалими, коли вiн узагалi нiчого не мiг описати. Пiсля народження брата Роберт почав думати, як це – спиратися лише на власнi думки. Варто тiльки навчитися говорити, i ти будеш змушений без кiнця тасувати заяложену колоду з кiлькох тисяч слiв, якими до тебе вже користувалися мiльйони людей. Бувають рiдкiснi моменти свiжостi, але не тодi, коли вдаеться втiлити в слова життя свiту, а коли з цiеi субстанцii думок чудом народжуеться нове життя. Одначе й до того, як слова перемiшалися з думками, свiт раз у раз вибухав слiпучими спалахами на обширi його уваги. Раптом вiн почув, як закричала мама: – Що ви йому зробили! Роберт вибiг iз-за рогу тераси саме тiеi митi, коли батько вилетiв з будинку. Маргарет лежала на галявинцi, а Томас розпластався в неi на животi. – Усе гаразд, голубонько, все добре, – вiдповiла вона мамi.– Гляньте, вiн уже й не плаче! Весь удар прийняла на себе моя п’ята точка. Бачите, досвiд щось-таки значить. Я, напевно, зламала палець, але не варто турбуватися про стару Маргарет, коли малюк цiлий i неушкоджений. – Уперше чую вiд вас мудрi слова, – прошипiла мама, котра нiколи нi про кого не говорила поганого. Вона вихопила Томаса з рук Маргарет i обцiлувала його голiвку. Видно було, що ii аж трусить вiд лютi, але по мiрi того, як вона цiлувала сина, все недобре тонуло в нiжностi. – Вiн цiлий? – запитав Роберт. – Начебто так, – вiдповiла мама. – Не хочу, щоб iз ним щось сталося, – сказав Роберт, i вони разом пiшли до будинку, залишивши Маргарет лежати на галявинi i обурюватися на самотi. Наступного ранку вони всi ховалися вiд Маргарет у батькiвськiй спальнi. Пiсля обiду тато мав вiдвезти ii до аеропорту. – Думаю, вже час спуститися, – сказала мама, застiбаючи комбiнезончик Томаса та пiдхоплюючи його на руки. – Нi-i-i! – завив тато i гепнувся на лiжко. – Не будь дитиною. – Коли з’являються дiти, ти й сам починаеш дитинiти, хiба ти не помiтила? – Я не маю часу на здитинення. Цей привiлей даеться виключно татусям. – Якби ти мала нормальну помiчницю, то й час би знайшовся. – Ходiмо! – Мама простягнула татовi вiльну руку. Вiн легенько ii стиснув, але i з мiсця не зрушив. – Не можу визначити, що гiрше, – сказав вiн, – розмовляти з Маргарет чи слухати ii теревенi. – Слухати, – проголосував Роберт. – Саме тому пiсля вiд’iзду Маргарет я буду весь час ii зображувати. – От спасибi,– сказала мама. – Дивися, твоя безглузда iдея навiть Томаса насмiшила. Вiн усмiхаеться! – О нi, голубонько, це не усмiшка, – пробурчав Роберт, – це гази терзають його крихiтнi нутрощi. Усi засмiялись, а мама вiдразу ж прошепотiла: – Ш-ш-ш, вона може почути! Даремно – Роберт твердо вирiшив усiх потiшити. Погойдуючи стегнами з боку в бiк, щоб пом’якшити просування вперед, вiн пiдплив до мами. – Ваша наука не е для мене аргументом, голубонько, – сказав вiн. – Я ж бачу, що йому не подобаеться ця сумiш, нехай навiть ii i зробили з органiчного козячого молока. Пам’ятаю, працювала я якось в Саудiвськiй Аравii – моя клiентка була принцесою, мiж iншим… Так от, я iм кажу: «Перепрошую, але з цiею сумiшшю я працювати не можу, менi потрiбен “Золотий стандарт” фiрми “Кау-енд-Гейт”[4 - Маеться на увазi одна з найстарiших у свiтi фiрм iз виготовлення сумiшей для дитячого вигодовування Cow & Gate.]». А вони: «Звичайно, Маргарет, адже у вас такий великий досвiд, ми вам повнiстю довiряемо». І уявляете, привезли менi потрiбну сумiш просто з Англii своiм приватним лiтаком. – Як ти це все запам’ятав? – запитала в нього мама. – То був такий жах! Я тодi вiдповiла Маргарет, що ми, на жаль, не маемо приватного лiтака. – А от для них грошi не були проблемою. – Роберт гордо труснув головою i продовжив: – Одного разу я мимохiдь зауважила, що в принцеси дуже красивi капцi, а наступного ранку в моiй спальнi опинилися точнiсiнько такi самi! Схожа iсторiя трапилась i з фотоапаратом принца. Визнаю, менi було дуже нiяково. Потiм я кожного разу казала собi: «Маргарет, тобi треба навчитися мовчати!» – Роберт погрозив собi пальцем, усiвся поруч iз татком на лiжку, гiрко зiтхнув i повiв далi: – Але слова самi зривалися з моiх вуст. Знаете, як це бувае – скажеш випадково що-небудь типу: «Ой, яка прегарна шаль, голубонько, яка м’якенька тканина!», а ввечерi точнiсiнько така сама хустка лежить на твоему лiжку. У кiнцi менi навiть довелося купити нову валiзу для iхнiх подарункiв. Батьки докладали великих зусиль, щоб не галасувати, але втриматися вiд смiху не могли. Коли Роберт виступав, вони зовсiм не звертали уваги на Томаса. – Ну от, як ми тепер спустимося до iдальнi? – Мама пiдсiла до них на лiжко. – Це неможливо, – сказав тато. – Вихiд перекритий силовим полем. Роберт пiдбiг до дверей i удав, нiби його вiдкинуло назад. – А-а! – закричав вiн. – Це поле Маргарет! Нам не пройти, капiтане! Вiн трохи покачався пiдлогою, а потiм знову залiз на лiжко до батькiв. – Ми нiби гостi з «Ангела-винищувача»[5 - «Ангел-винищувач» (1962) – фантасмагорична трагiкомедiя Луiса Бунюэля, головнi героi якоi – аристократи, що зiбралися на звану вечерю, – з таемничоi причини не можуть покинути вiтальнi. Дводенне ув’язнення пробуджуе в них рiзноманiтнi пороки та ницi iнстинкти.], якi зiбралися на звану вечерю, – зауважив тато. – Стирчатимемо тут кiлька днiв, а потiм нас визволятимуть полiцiянти й солдати… – Треба взяти себе в руки, – сказала мама. – Розiйдiмося з нею по-доброму. Нiхто не ворухнувся. – Як думаеш, чому нам так важко вийти з кiмнати? – узявся розмiрковувати тато. – Можливо, ми зробили з Маргарет цапа-вiдбувайла? Може, ми вiдчуваемо провину перед Томасом, що не можемо вберегти його вiд страждань, якi випадають на долю будь-якоi людини, i пiдсвiдомо намагаемося перекласти провину на Маргарет – щось у такому дусi. – Не будемо все ускладнювати, любий… – сказала мама. – Вона просто жахлива зануда i не в змозi доглядати за Томасом. Через те ми i не хочемо ii бiльше бачити. Тиша. Томас заснув, i всi визнали за краще помовчати. Роберт потягнувся, заклав руки за голову i узявся розглядати балки стелi. На деревi проступила знайома картинка з плям та сучкiв: профiль носатого чоловiка в шоломi. Спочатку Роберт мiг бачити його чи не бачити, як забажае, але через хвилину-другу обличчя вiдмовилося зникати, обзавелося шаленими очима та впалими щоками. Хлопчик добре знав цю стелю: ранiше в цiй кiмнатi спала його бабуся, i вiн частенько сюди приходив. Сама бабуся тепер жила в будинку для стареньких. Роберт i досi пам’ятав давню свiтлину в срiбнiй рамцi в неi на столi: знiмок бентежив його уяву, оскiльки бабусi на ньому було всього лише кiлька днiв вiд народження. Маленька лежала на купi хутра, шовку та мережива, а на головi в неi красувався розшитий бiсером тюрбан. Бабусин погляд був на диво пронизливим – Робертовi здавалося, що вона жахнулася вiд цiеi купи мотлоху, що його накупила ii непогамовна мати. – Люблю цю свiтлину, – казала бабуся. – Вона нагадуе менi про той час, коли я щойно з’явилася на свiт i була ближче до джерела. – До якого джерела? – не зрозумiв ii Роберт. – Ближче до Бога, – трохи сором’язливо пояснила вона. – Але ти зараз не дуже схожа на щасливу людину, – зауважив вiн. – Менi здаеться, такий вигляд мае людина, яка ще не все забула… Проте ти маеш рацiю, з матерiальним свiтом я нiколи не мала ладу. – Що таке матерiальний свiт? – Земна куля, – вiдповiла бабуся. – Ти б хотiла краще жити на Мiсяцi? – запитав вiн. Вона з усмiшкою погладила його по щоцi та вiдповiла: – Настане день, i ти все зрозумiеш. Тепер замiсть фотографii на столi розмiстилися сповивальний матрацик, таз iз водою та купка пiдгузкiв. Вiн любив бабусю, хоча вона й передумала залишати iм свiй будинок. Їi обличчя затягувала павутина зморшок, що виникли вiд постiйного намагання бути хорошою, вiд безкiнечного хвилювання за долю свiту i всесвiту, вiд переживання за всiх нещасних та знедолених, з якими вона навiть не була знайома, вiд думок про плани Господа щодо ii подальшого життя. Тато не вважав ii хорошою – одного бажання для цього мало, припускав вiн. І часто повторював Робертовi, що треба любити бабусю, «незважаючи нi на що». Так Роберт зрозумiв, що тато ii бiльше не любить. – Томас пам’ятатиме це падiння все свое життя? – запитав вiн у тата, не вiдриваючи погляду вiд стелi. – Звичайно ж нi,– вiдповiв той. – Нiхто не пам’ятае, що з ним вiдбувалося в першi тижнi пiсля народження. – А от я пам’ятаю, – сказав Роберт. – Треба якось його розвеселити, – змiнила тему мама, неначе хотiла вiдвернути загальну увагу вiд того, що Роберт бреше. Але вiн зовсiм не брехав. – Навiщо його веселити, вiн навiть не забився, i напевно подумав, що валятися на животi в Маргарет, яка борсаеться, щоб пiдвестися, звичайна справа у цьому свiтi. Та ми самi перелякалися бiльше, нiж вiн. – Ось тому й треба його розвеселити. Адже вiн вiдчувае наше занепокоення. – Деякою мiрою ти маеш рацiю, – визнав тато. – Але у свiтi немовлят пануе демократiя незвичайностi. З ними все вiдбуваеться вперше – а дивують радше повторення певних подiй i явищ. – І все ж таки малюки – це класно, – вирiшив Роберт. – Про них можна вигадувати й казати що заманеться, все одно заперечити вони не зможуть. – Уже дванадцята, – зiтхнув батько. Усi вони намагалися побороти лiнощi, але бажання втекти вiд неприемних обов’язкiв заганяло iх дедалi глибше й глибше в хистку м’якiсть матраца. Робертовi хотiлося затримати iх iще бодай трiшечки. – Інодi,– замрiяно сказав вiн голосом Маргарет, – коли я у перервах мiж сiм’ями живу вдома, у мене просто руки починають чесатися. Так хочеться торкнутися до немовлятка! – Вiн ухопив Томаса за нiжку i вдав, нiби бажае його зжерти. – Обережнiше, – сказала мама. – Мiж iншим, вiн мае рацiю, – зауважив тато. – Дiти – ii наркотик. Вони потрiбнi iй набагато бiльше, нiж вона потрiбна iм. Малюкам дозволено бути жадiбними i думати тiльки про себе, ось вона i використовуе iх для маскування. Пiсля неймовiрних моральних зусиль, якi iм довелося докласти, щоб вийти зi спальнi i нарештi витратити на спiлкування з Маргарет ще годину свого життя, усiм стало навiть якось прикро, коли у вiтальнi ii не виявилось. Мама пiшла на кухню, а тато з Робертом сiли на диванi i поклали мiж собою Томаса. Той захопився розгляданням картини, що висiла на стiнi просто над диваном, i замовк. Роберт опустив голову на один рiвень iз його головою i зрозумiв, що самоi картини Томас не бачить, бо йому заважають вiдблиски на склi. Вiдразу пригадалося, що i його в ранньому дитинствi захоплювало скло. Здавалося, вiдбите вiд поверхнi зображення затягуе його все глибше у простiр, що вiдкривався за спиною. У цьому склi вiдбивалися дверi, а за дверима – олеандр, квiти якого мерехтiли крихiтними рожевими вогниками на глянцевiй поверхнi. Роберт зосередив увагу на плямцi неба помiж гiлок олеандра i вiдразу ж в уявi перенiсся у справжне небо: розум його став подiбним до двох конусiв, що доторкнулися вершинами. Вiн був там iз Томасом, точнiше, Томас був iз ним: вони разом на свiтляному клаптику мчали в нескiнченнiсть. Раптом Роберт помiтив, що квiти зникли: пройму дверей загородив чийсь великий силует. – Прийшла Маргарет, – сказав вiн. Тато обернувся, а Роберт продовжував спостерiгати за вiдбитком. Маргарет згорьовано понесла свою тушу в iхнiй бiк. За кiлька футiв вiд дивану вона зупинилася. – Усi живi-здоровi,– напiвзапитально-напiвствердно сказала вона. – Начебто все гаразд, – вiдповiв тато. – Але це ж нiяк не вплине на ваш вiдгук, еге ж? – Який вiдгук? – поцiкавився тато. – Ох, ну добре! – обурилася Маргарет напiвображено-напiвсердито, але гордовито. – Пропоную пообiдати, – сказав тато. – Дуже дякую, але цього разу я, мабуть, обiйдуся без обiду, – вiдповiла Маргарет. Вона повернулася до сходiв i почала свое важке сходження. Роберт раптом не витримав. – Бiдна Маргарет, – сказав вiн. – Бiдна Маргарет, – кивнув батько, – що ми без неi робитимемо? 3 Роберт спостерiгав, як мураха ховаеться за спiтнiлою пляшкою бiлого вина на столi. Раптом по свiтло-зеленому склу, залишаючи за собою iдеально гладенький рiвний слiд, покотилася краплина. Мураха з’явилася знову – збiльшена склом, вона, наче в лихоманцi, сукала лапками, куштуючи блискучий кристалик цукру, розсипаного Джулiею пiд час пообiдньоi кави. Над iхнiми головами лiниво полоскався пiд вiтром брезентовий навiс, i майже в такт його повiльним рухам то наростав, то спадав стрекiт цикад. Мама з Томасом насолоджувалася сiестою, Люсi дивилася кiно, а Роберт залишився на вулицi, хоча Джулiя майже силомiць намагалась умовити його приеднатися до Люсi. – Бiльшiсть людей чекае смертi батькiв, розриваючись мiж вiдчуттям неймовiрного суму та мрiями про новий басейн, – говорив тато, розмовляючи з Джулiею. – Та оскiльки мрiяти про новий басейн менi не випадае, то й вiд неймовiрного суму я також вирiшив вiдмовитися. – А хiба ти не мiг би просто прикинутися шаманом i, попри все, зберегти для себе це мiсце? – запитала Джулiя. – На жаль, я рiдкiсний зразок людського виду, геть чисто позбавлений цiлительських здiбностей. Усi навколо вже давно вiдкрили в собi внутрiшнього шамана, а я й досi залишаюсь у пастцi власних матерiалiстичних поглядiв на влаштування всесвiту. – Чув коли-небудь про таку штуку, як лицемiрство? – поцiкавилася Джулiя. – Поруч iз моiм домом нещодавно вiдкрився магазин «Веселковий шлях». Коли хочеш, куплю тобi барабан та пучок пiр’я. – Уже вiдчуваю, як магiчна сила припливае до моiх пучок, – сказав тато i позiхнув. – Виявляеться, i я можу бути чимось корисним тутешньому славному племенi. До цього моменту я й гадки не мав, що також е носiем дивовижного дару провидiння. – Ну от бачиш, – пiдбадьорливим тоном сказала Джулiя, – тобi вдаеться. Не встигнеш i озирнутись, як станеш тут головним шаманом. – Менi достатньо клопоту з родинними справами й без намагань урятувати свiт. – Зосереджуючись лише на самих турботах про дiтей, люди ставлять хрест на власному життi,– iз осудливою посмiшкою промовила Джулiя. – Із часом дiти стають особистостями, цiлiсними чи вбогими, вони вiдкладають свое щастя на потiм, п’ють без просипу чи знають мiру, здаються, розлучаються чи божеволiють. І тодi та частина тебе, що вiдповiдае за боротьбу з депресiею i розпадом, повнiстю перемикаеться на захист дiтей вiд депресii та розпаду. А кiнчаеться це все тим, що ти сам поступово занурюешся в депресiю та розпад. – Не згоден, – вiдповiв тато. – Коли борешся тiльки за себе самого, це робить тебе злим i змушуе постiйно оборонятися. – Дуже кориснi навички, – перебила його Джулiя. – І саме тому так важливо не надто добре ставитися до своiх дiтей – iнакше вони не витримають конкуренцii в дорослому свiтi; якщо хочеш, щоб вони стали, наприклад, продюсерами або топ-менеджерами, не треба забивати iм голови уявленнями про доброту, чеснiсть i поряднiсть, бо в такому разi з них виростуть лише якiсь клерки та чиiсь секретарi. Роберт вирiшив запитати в мами, чи це правда, чи Джулiя… ну, просто… Джулiя. Вона кожного року приiжджала до них у гостi зi своею донькою Люсi, задавакуватим дiвчиськом, на рiк старшим вiд нього. Роберт знав, що мама не дуже радiе з присутностi Джулii, бо та була давньою татовою подружкою. Поруч iз нею мама ставала не тiльки ревнивою, але й трохи нудною. Скидалось на те, нiби Джулiя постiйно хотiла, щоб люди вважали ii дуже розумною, але соромилася цього бажання й не знала, як його позбутися. – По-справжньому розумнi люди просто думають уголос, – одного разу сказала йому мама, – а Джулiя думае тiльки про те, яке враження ii слова справляють на присутнiх. А ще Джулiя весь час намагалася подружити Роберта з Люсi. Позавчора Люсi спробувала його поцiлувати. Через те вiн i вiдмовився дивитися з нею кiно. Навряд чи його переднi зуби витримають ще одне таке зiткнення. Що за дивна теорiя про те, нiби Робертовi корисно проводити час зi своiми однолiтками, навiть коли вони йому не подобаються! Хiба батько, наприклад, запросив би на чай якусь жiнку тiльки тому, що iй сорок два роки? Джулiя знову бавилася з цукром – крутила ложку в цукорницi. – Пiсля розлучення з Рiчардом мене раз у раз поймають жахливi напади запаморочення. Маю вiдчуття, нiби мене взагалi не iснуе. – Я теж такi маю! – вигукнув Роберт, радiючи, що розмова повернула на хоч трохи знайому йому тему. – У твоему вiцi? Дуже сумнiваюся. Мабуть, ти просто чув, як про це розмовляють дорослi. – Нi! – випалив Роберт, i в його голосi бринiла образа. – Зi мною справдi таке бувае. – Гадаю, ти його недооцiнюеш, – сказав тато. – Роберт, хоч i малий, але чудово розбираеться у всiляких жахiттях. Щоправда, це зовсiм не заважае його щасливому дитинству. – Узагалi-то, заважае,– докинув Роберт, – у той момент, коли я це вiдчуваю. – Ну так, звичайно. Коли ти це вiдчуваеш, – iз поблажливою посмiшкою погодився тато. – Я тебе розумiю, – сказала Джулiя i накрила Робертову долоню своею. – У такому разi – ласкаво прошу до мого клубу, любий. Йому анiскiлечки не хотiлося бути членом клубу Джулii. Вiн одразу ж увесь вкрився сиротами, тому що вiдчував непереборне бажання вiдсмикнути руку, але побоювався видатися нечемним. – А я вважала, що дiти влаштованi простiше, нiж дорослi.– Джулiя забрала руку i поклала ii на татове плече. – Ми немов криголами – невблаганно прокладаемо собi шлях до чергового предмету бажань. – Що може бути простiше, нiж невблаганно прокладати шлях до чергового предмету бажань? – запитав тато. – Не прокладати. – Самозречення – це не так просто, як здаеться. – Самозреченням це стане тiльки тодi, коли людина мае якесь велике бажання, – сказала Джулiя. – У дiтей повно всiляких великих бажань, – зауважив тато. – Але ти, безумовно, маеш рацiю, по сутi, вони хочуть лише одного: постiйно бути з тими, кого люблять. – Але нормальним iще хочеться подивитися «Індiану Джонса»[6 - Маеться на увазi доктор Генрi «Індiана» Джонс-молодший (англ. Dr. Henry «Indiana» Jones, Jr.) – вигаданий персонаж, археолог, шукач пригод i авантюрист, створений Стiвеном Спiлбергом i Джорджем Лукасом. Цей персонаж фiгуруе у фiльмах, серiалах, книжках, комiксах, вiдеоiграх тощо.],– додала Джулiя. – Нас простiше вiдволiкти, – сказав тато, пропустивши ii останнi слова повз вуха, – ми звикли до культури пiдмiн i легше забуваемо, кого любимо насправдi. – Та невже? – посмiхнулася Джулiя. – Як це мило. – До певноi мiри, – уточнив тато. Роберт не розумiв, про що вони говорять, але Джулiя помiтно повеселiшала. Очевидно, пiдмiна – це щось дуже гарне. Не встиг вiн запитати, що це таке, як iх покликав голос, ласкавий голос iз сильним iрландським акцентом: – Агов! Агов! Чи тут хто е? – Ох ти чорт… – пробурмотiв тато. – Це бос. – Патрiку! – з теплотою в голосi вигукнув Шеймус, який уже крокував до них у яскравiй сорочцi з пальмами та веселками. – Роберте! – Вiн бадьоро скуйовдив йому волосся. – Яка приемна зустрiч! – сказав вiн Джулii, дивлячись на неi чесними голубими очима i твердо потискаючи iй руку. Нiхто не мiг би вiдмовити Шеймусовi в гречностi та доброзичливостi. – Яку прекрасну мiсцинку ви обрали! Тут пречудово! Ми нерiдко влаштовуемося тут пiсля сеансу – люди плачуть, смiються i просто звикають до, знаете, самих себе. Це справжне мiсце сили – мiсце вивiльнення колосальноi енергii. Так-так, – зiтхнув вiн, нiбито погоджуючись iз мудрим зауваженням, зробленим кимось iншим, – у моiй присутностi люди тут не раз i не два позбавлялися вiд тягаря… – До речi, стосовно «позбавлення вiд тягаря»… – батько з вiдразою повернув фразу Шеймусовi, нiби тримаючи кiнчиками пальцiв чиюсь брудну носову хустинку. – Сьогоднi я вiдчинив шухляду у своiй тумбочцi бiля лiжка i всерединi виявив стiльки брошур «Цiлющих барабанiв», що менi нiкуди було покласти паспорт. А в шафi зберiгаеться зо двi сотнi примiрникiв книжки «Шлях шамана», що, розумiеш, перекривають шлях моему взуттю. – Шлях взуття, га-га, – повторив Шеймус i голосно розреготався. – Непогана назва для книжки про те, як, знаете, пiдтримувати зв’язок iз реальнiстю. – Чи не здаеться тобi, що цi продукти корпоративноi життедiяльностi можна було б прибрати зi спальнi до нашого приiзду? – швидко та холодно проказав Патрiк. – Урештi-решт, моя мати не раз казала, що в серпнi будинок мусить повертатися до своеi попередньоi iнкарнацii – тобто знову ставати родинним гнiздом. – Звичайно-звичайно, – вiдповiв Шеймус. – Патрiку, перепрошую. Це, мабуть, Кевiн та Анетта забули. Перед поверненням до Ірландii вони пройшли процес глибинного перевлаштування особистостi й, очевидно, не придiлили належноi уваги пiдготовцi кiмнати до вашого приiзду. – Ти також повертаешся до Ірландii? – Нi, я буду тут увесь серпень, – сказав Шеймус. – Видавництво «Пегас прес» попросило написати для них невелику книжку про роботу шамана. – Ой, справдi? Як цiкаво! – вигукнула Джулiя. – Ви, виявляеться, шаман? – Знаеш, я ознайомився з базграниною, що стояла на шляху мого взуття, – зауважив тато, – i в мене виникло кiлька очевидних запитань. Невже ти двадцять рокiв був помiчником сибiрськоi знахарки? Невже ти все коротке пiвнiчне лiто збирав цiлющi трави пiд повним мiсяцем? Чи ти справдi був похований заживо, а потiм переродився? Чи правда, що твоi очi сльозилися вiд диму вогнищ у невеличкому таборi, коли ти молився духам, щоб тi допомогли тобi зцiлити смертельно хворих? Невже ти дiйсно пив сечу оленя, котрий з’iв Amanita muscaria[7 - Мухомор червоний (Amanita muscaria (L. ex Fr.) Hook.) – отруйний гриб з родини мухоморових – Amanitaceae. Мiсцева назва – маримуха, мухаiр, жабурка.], щоб вирушити до iнших свiтiв i розгадати таемницю складного дiагнозу? Чи, може, тебе пригощали Аяваскою[8 - Аяваска («лiана мертвих», «лiана душ») – напiй, що мае психотропний ефект, виготовляеться корiнними мешканцями верхньоi Амазонки. Також готуеться з додаванням лiани Banisteriopsis caapi, що е одним з основних компонентiв.] шамани iндiанських племен басейну Амазонки? – Взагалi-то, я отримав освiту медичного працiвника в iрландськiй системi охорони здоров’я, – сказав Шеймус. – Не маю сумнiвiв, що це стовiдсотково дорiвнюе похованню заживо, – сказав тато. – Я багато рокiв пропрацював у реабiлiтацiйному центрi: вiдмивав лежачих пацiентiв вiд сечi та фекалiй, годував з ложечки старих, якi, знаете, вже не могли iсти самостiйно. – Будь ласка, не треба, – втрутилася Джулiя, – адже ми щойно пообiдали. – У тi роки це було моею реальнiстю, – сказав Шеймус. – Інодi я запитував себе, чому свого часу не отримав повноцiнноi медичноi освiти, не закiнчив унiверситету. Але зараз я вдячний долi за роки, проведенi в реабiлiтацiйному центрi, бо вони допомогли менi зберегти зв’язок iз реальним свiтом. Коли я вiдкрив для себе голотропне дихання[9 - Голотропне дихання – метод психотерапii, розроблений чеським психiатром Станiславом Грофом i його дружиною Крiстiною Гроф. Одна з практик самопiзнання i зцiлення, що поеднуе сучаснi науковi досягнення з психотерапii i глибинноi психологii та досвiд давнiх духовних практик i мiстичних традицiй народiв свiту. Термiн «голотропний» походить вiд грецького «holos» (цiлiснiсть) i «trepein» (дорога, прагнення) та означае «той, хто рухаеться до цiлiсностi».] i поiхав до Калiфорнii навчатись у Стена Грофа[10 - Маеться на увазi Станiслав Гроф – американський психолог та психiатр чеського походження, доктор фiлософii з медицини, автор методу голотропного дихання, один iз засновникiв трансперсональноi психологii та пiонер у сферi вивчення змiнених станiв свiдомостi як джерела новоi iнформацii, духовного росту, зцiлення та психофiзичноi трансформацii. Засновник Мiжнародноi трансперсональноi органiзацii та ii незмiнний президент по сьогоднiшнiй день.], я зустрiв чимало людей, ну, знаете, так би мовити, не з сього свiту. Пам’ятаю одну панi в сукнi кольору вечiрнього неба, яка нам вiдрекомендувалася так: «Я Тамара iз системи Веги, на Землю прилетiла зцiлювати та навчати людей». Коли я це почув, то зразу пригадав своiх стареньких з Ірландii: завдяки iм я твердо стояв на землi. – А це голо… – як там його? – також одна iз шаманських штучок? – запитала Джулiя. – Нi, не зовсiм. Я вивчав голотропне дихання ще до того, як почав, ну, знаете, займатися шаманством, але всi цi речi, звичайно, взаемопов’язанi. Воно також допомагае людям, ну, знаете, встановити контакт iз потойбiччям, iз iншим вимiром. Пiсля такого контакту в життi людини часом вiдбуваються кардинальнi змiни. – Але я не розумiю, чому ви називаете це благодiйнiстю. Адже люди платять грошi за можливiсть тут пожити? – запитала Джулiя. – Так, платять, платять, – вiдповiв Шеймус. – Але цi грошi ми скеровуемо на, знаете, стипендii для таких от учнiв, як Кевiн та Анетта, якi хочуть навчитися шаманськоi роботи. Вони почали привозити сюди молодiжнi групи з Дублiну, яким ми дозволяемо вiдвiдувати нашi курси безкоштовно. Знаете, так приемно бачити змiни в iхнiй свiдомостi. Вони цiкавляться музикою транс i барабанами. Пiдходять до мене i кажуть: «Шеймусе, це неймовiрно! Це як прихiд без наркотикiв!», а потiм передають отриманi тут знання своiм мiським друзям, вiдкривають там власнi шаманськi групи. – То, виходить, ця благодiйна органiзацiя iснуе, щоб допомагати людям вiдчувати приходи, – зауважив тато. – У нашому свiтi, повному негараздiв i лиха, ти знаходиш одиницi нещасних, якi не здатнi ловити кайф самостiйно. Ну добре, нехай, люди мрiють про приходи – то дай iм дозу кислоти. До чого вся ця метушня з барабанами? – Вiдразу видно адвоката, – благодушно зауважив Шеймус. – Я обома руками за людей, у яких iще е хобi,– сказав тато. – Просто менi здаеться, що займатися ними треба пiд затишним дахом рiдноi домiвки. – На жаль, Патрiку, не всi домiвки однаково затишнi. – Так, я знаю це як нiхто iнший. До речi, про затишок. Чи не можна просто зараз прибрати з нашоi кiмнати всi тi книжки, брошури та iнший рекламний мотлох? – Авжеж, – вiдповiв Шеймус. – Авжеж. Шеймус i тато повставали й зiбралися йти. До Роберта дiйшло, що вiн за хвилину залишиться наодинцi з Джулiею. – Я вам допоможу! – крикнув вiн i пiшов за ними. Тато увiйшов до передпокою i зупинився, не зробивши й кiлькох крокiв. – Усi цi буклети, що шелестять бiля входу, – це реклама iнших центрiв, iнститутiв, курсiв зцiлення, просунутих урокiв гри на барабанах, усе це пропадае тут даремно. Я навiть сказав би, що ми й узагалi можемо обiйтися без цiеi iнформацiйноi дошки, – виголосив тато, знiмаючи ii зi стiни, – хоча менi навiть дуже подобаються ii коркове покриття та рiзнокольоровi кнопочки. – Без проблем, – вiдповiв Шеймус, обома руками обiймаючи дошку. Попри татову виваженiсть i стриманiсть, Робертовi було ясно, що вiн просто одурманений гнiвом i презирством. Роберт хотiв промацати й вiдчуття Шеймуса, але той якось одразу закрився. Поступово хлопчик дiйшов неймовiрного висновку: Шеймус вiдчувае до тата жаль. Вiн прекрасно знае, хто тут головний, i через те дуже легко зносить усi нападки розгнiваноi дитини. Ця паскудна жалiсть е для нього своерiдним щитом, який дозволяе Шеймусовi не вiдчувати всiеi сили татового гнiву. Роберт опинився мiж двох вогнiв i, вiдчуваючи страх i власну безпораднiсть, непомiтно вислизнув на вулицю, а тато тим часом повiв Шеймуса до наступного мiсця злочину. На вулицi тiнь вiд будинку вже наповзла на квiтники побiля краю тераси: якоюсь пасивною частиною свого мозку Роберт зрозумiв, що настала середина дня. Цикади досi стрекотали. Вiн бачив, не дивлячись, i чув, не слухаючи; окрiм того, вiн усвiдомлював, що в цей момент нi про що не думае. Його увага, котра зазвичай перескакувала вiд одних предметiв або явищ на iншi, зараз перебувала в абсолютному спокоi. Вiн трохи випробував цей спокiй на мiцнiсть, але сильно не тиснув – не хотiлося знову перетворювати свiй розум на кульку для пiнболу. Зараз його поверхня здавалася скляною i зовсiм гладенькою, як вода в ставку, що сонно вiдбивае небеснi вiзерунки. Найприкольнiшим було те, що, уявивши собi ставок, Роберт почав руйнувати той транс, iз яким його порiвнював. Захотiлося пiти на справжнiй ставок бiля вершини сходiв, кам’яне напiвколо з водою в самому кiнцi пiд’iзноi дорiжки, де пiд дзеркальною поверхнею ховалися золотi рибки. Так, саме так; нiчого тягатися за татом i Шеймусом, краще пiти до ставка й покришити у воду хлiба. Якщо пощастить, iз глибини пiднiметься слизьке вогненне колесо помаранчевих рибок. Роберт збiгав на кухню, схопив там черствий окраець i понiсся вниз кам’яними сходами, що вели до ставка. Тато розповiдав йому, що взимку джерело вириваеться з труби i б’е просто по метушливих рибках. Вода переливаеться через край, стiкае до нижнiх ставкiв i врештi-решт потрапляе до рiчки, котра протiкае низом долини. От би коли-небудь на це подивитись! У серпнi ставок був уже обмiлiлим. Вода ледве струменiла з бородатоi, зарослоi ряскою труби. Оси, шершнi та бабки носилися над теплою зеленкуватою припорошеною поверхнею ставочка, час вiд часу опускаючись на латаття, щоб утамувати спрагу. Рибки залишалися невидимими, пiднiмаючись iз дна дуже рiдко, тiльки на iстiвну приманку. Черствий хлiб найлiпше кришиться, коли потерти два шматочки, щоб вони розсипалися на дрiбненькi крихти. Якщо кидати великi шматки, вони просто потонуть, а дрiбнi крихти тримаються на поверхнi, як порошинки. У найнезвичайнiшоi рибки, тiеi, заради якоi вiн i прийшов, на боках красувалися червоно-бiлi смужки. Решта була всiх вiдтiнкiв помаранчевого, а ще Роберт бачив кiлька чорних малькiв, але тi з часом або перетворяться на оранжевих, або просто вимруть, бо чорних дорослих особин вiн у ставку не помiтив. Вiн розломив окраець надвое i взявся терти його половинки одна об одну. Дощ iз маленьких крихт падав на воду, вони розпливалися врiзнобiч, але нiчого не вiдбувалося. Насправдi вихор з золотих рибок Роберт бачив тiльки один-единий раз. Вiдтодi або нiхто не з’являвся взагалi, або одна-едина рибка лiнькувато випливала назустрiч крихтам, що поступово опускалися пiд воду. – Риби! Риби! Риби! Ну ж бо! Риби! Риби! Риби! – Прикликаеш свою тотемну тварину? – запитав чийсь голос. Роберт рiзко обернувся i виявив у себе за спиною Шеймуса, котрий поблажливо до нього посмiхався. Його сорочка з тропiчним вiзерунком аж блищала на сонцi. – Риби! Риби! Риби! – покликав Шеймус. – Я просто хотiв iх погодувати, – пробубонiв Роберт. – А ти нiколи не вiдчував духовного зв’язку з рибами? – нахиляючись ближче до нього, запитав Шеймус. – У цьому i е суть тотемноi тварини: вона, знаеш, допомагае людинi на ii життевому шляху. – Менi просто подобаються риби. Я не чекаю, що вони щось для мене робитимуть. – Скажiмо, риби приносять нам повiдомлення з глибин пiдсвiдомостi,– сказав Шеймус, роблячи хвилеподiбнi рухи рукою. – Ця мiсцина така чарiвна, воiстину чарiвна! – Вiн заплющив очi, потягнувся i розiм’яв шию. – Мое особисте мiсце сили розташоване он у тому гайочку, бiля пташиноi поiлки. Бував там? Уперше мене туди привела твоя бабуся, для неi це мiсце також було особливим. Саме там я найдужче вiдчуваю зв’язок з iншою реальнiстю. Роберт раптом зрозумiв, що ненавидить Шеймуса, – i в той самий момент усвiдомив неминучiсть цього почуття. Шеймус пiднiс до рота рупор зi складених долонь i на весь голос закричав: – Риби! Риби! Риби! Робертовi захотiлося його вбити. Якби в нього була автiвка, вiн би задавив Шеймуса. Коли б вiн мав сокиру, вiн би його зарубав. Але тут вiн почув, що нагорi вiдчинилися вхiднi дверi та заскрипiла москiтна сiтка. Надвiр вийшла мама, тримаючи Томаса на руках. – А-а, це ви. Добрий день, Шеймусе, – ввiчливо привiталася вона. – Ми вже майже заснули, i я нiяк не могла зрозумiти, звiдки в нас пiд вiкнами взявся торговець рибою. – Ми, знаете, прикликали риб, – пояснив Шеймус. Роберт побiг до мами. Вона присiла поруч iз ним на низьку кам’яну огорожу, подалi вiд Шеймуса, i почала показувати Томасовi ставок. Роберт сподiвався, що риби не припливуть просто зараз, – а то Шеймус вирiшить, що то вiн iх прикликав. Бiдненький Томас, вiн, можливо, нiколи й не побачить оранжевого вихору. І рибки з червоно-бiлими смужками також. Шеймус забере в них ставок, i лiс, i пташину поiлку, i всю цю красу. Якщо розiбратися, то виходить, що рiдна бабуся бажала маленькому Томасовi зла вiд самого його народження. Значить, вона йому зовсiм i не бабуся, а якась люта мачуха з казок. Навiщо вона показувала Шеймусовi лiсову поiлку для пташок? Як вона могла? Роберт турботливо погладив Томаса по голiвцi. Той почав смiятися – на диво низьким, грудним смiхом, – i до Роберта дiйшло, що малюк ще нiчого не знае про тi неприемностi, якi позбавляють глузду його старшого брата, i знати про них йому зовсiм не обов’язково. 4 Джош Пеккер навчався з Робертом в одному класi. З якоiсь таемничоi причини вiн одноосiбно й нiкого не питаючи вирiшив, що вони з Робертом найкращi друзi. Для всiх навколо, i передовсiм для самого Роберта, залишалося великою загадкою, чому цi двое майже нерозлучнi. Якби Робертовi хоч на короткий час вдалося вiдiрватися вiд Джоша, вiн би точно зумiв знайти собi iншого найкращого друга, але Джош прив'язався до нього мов реп’ях i ходив за ним усюди, був поруч на дитячому майданчику, списував у нього на диктантах i тягав його до себе в гостi пити чай. За межами школи Джош мав тiльки одне заняття – дивитися телевiзор. Його телик показував шiстдесят п’ять каналiв, а телик Роберта – лише безкоштовнi. Джошевi батьки були дуже багатими й купували йому рiзноманiтнi дивовижнi iграшки вже тодi, коли про iх iснування iншi дiти ще нiчого не знали. На останнiй день народження Джош отримав дитячий електричний джип iз вбудованими DVD-плеером i мiнiтелевiзором. Вiн катався на ньому в садку, знищуючи квiти i намагаючись задавити свого собаку Арнi. Скiнчилося все тим, що вiн врiзався в кущ i вони з Робертом сидiли пiд дощем та дивилися мiнiтелевiзор. Коли Джош прийшов у гостi до Роберта, то з порога виголосив, що iграшки в того безглуздi, та почав канючити, що йому нудно. Роберт спробував вигадати яку-небудь гру, у яку можна було б зiграти з Джошем, але той не вмiв нiчого придумувати й не розумiв, як грати в iгри. Вiн лише спромiгся впродовж трьох секунд удавати з себе якогось телегероя, а потiм гепнувся на пiдлогу й заволав: «Я мертвий!» Джиллi – Джошева мама – зателефонувала вчора й сказала, що вони на весь серпень орендували приголомшливо гарний будинок у Сен-Тропе. Вона поцiкавилася, чи не хотiли б Мелроузи всiею родиною приiхати до них якогось дня – «Джош iз Робертом могли б пограти та повеселитися». Батьки вирiшили, що Робертовi буде корисно провести час iз «хлопчиком свого вiку». Та i iм самим непогано буде змiнити обстановку, адже батькiв Джоша вони бачили тiльки один раз, на спортивних змаганнях у школi. Проте поговорити з ними тодi iм не вдалося: Джошевi батьки були надто зайнятi, бо саме знiмали фiльм про Джошевi спортивнi досягнення й не мали часу на теревенi. Джиллi показала, як ii камера знiмае в уповiльненому режимi, тiльки от уповiльнений режим iм не знадобився, бо Джош усе одно був останнiм. І от тепер вони вирушили в дорогу, i тато, котрий сидiв за кермом, безперервно буркотiв. Пiсля того як Джулiя поiхала, вiн став набагато буркотливiшим. От навiщо, хотiв би вiн спитати, вони поперлись у таку спеку та ще й по заторах у Сен-Тропе – «не мiсто навiть, а всесвiтне посмiховисько». Роберт сидiв поруч iз Томасом, який лежав у старому автокрiслi. Вiн був обернений лицем до брудноi спинки сидiння й не мiг бачити нiчого, крiм неi. Роберт проводив по нiжцi брата маленьким iграшковим песиком i гавкав. Але було очевидно, що до песика Томасовi геть байдуже. «Воно й не дивно, – подумав Роберт, – адже Томас iще нiколи не бачив справжнього собаки. Але, з iншого боку, коли б його цiкавили лише знайомi предмети, вiн би й досi залишався в пастцi медичних ламп пологовоi палати». Коли вони нарештi знайшли потрiбну вулицю, Роберт першим помiтив назву «Les Mimosas», виведену косим шрифтом на грубiй кам’янiй плитцi. Вони витерпiли гоцання ребристим цементом пiд’iзноi дорiжки i опинилися на паркувальному майданчику, вже досить заповненому особистим автотранспортом Джима Пеккера: чорним «рейнджровером», червоним «феррарi» та старим кремовим кабрiолетом iз потрiсканими шкiряними сидiннями та пузатими хромованими решiтками. Тато припаркував iхнiй «пежо» поряд iз гiгантським кактусом iз зазубреним листям, що стирчало навсiбiч. – Вiлла в неороманському стилi, оздоблена учнем Гогена[11 - Гоген Поль – французький художник-постiмпресiонiст, скульптор, графiк.], згiдно з усiма його сифiлiтично-занепадницькими настроями, – виголосив тато. – Чи можна мрiяти про щось прекраснiше? – А потiм вiн продовжив глянцево-рекламним голосом: – Розташована в закритому елiтному районi Сен-Тропе лише за шiсть годин iзди вiд легендарного кладовища домашнiх тварин Брiжiт Бардо[12 - Брiжiт Бардо – французька кiноартистка, фотомодель, спiвачка, секс-символ 1950-1960-х рокiв. Вiд початку 1970-х – активiстка руху за права тварин, засновниця й голова фонду захисту тварин Fondation Brigitte Bardot.]… – Любий, – перебила його мама. У вiкно постукали. – Джиме! – радiсно вигукнув батько, опускаючи вiконне скло. – А ми саме зiбралися по надувнi iграшки для басейну, – сказав Джим, ховаючи вiдеокамеру, якою щойно знiмав прибуття гостей. – Може, Роберт хоче з нами? Роберт скосив очi на Джоша: той скрутився на задньому сидiннi «рейнджровера» i грав на «геймбой»[13 - Game Boy – лiнiйка портативних iгрових пристроiв, розроблена i вироблена компанiею Nintendo. Перша iгрова приставка серii була представлена публiцi в Японii 21 квiтня 1989, у Пiвнiчнiй Америцi в червнi 1989 та у Європi 28 вересня 1990.]. – Нi, дякую, – вiдповiв Роберт. – Я допоможу розвантажити машину. – Непогано ви його вимуштрували! – захоплено вигукнув Джим. – Джиллi приймае сонячнi ванни бiля басейну. Просто йдiть парковою дорiжкою, не заблукаете. Вони пройшли крiзь бiлу колонаду, розмальовану тихоокеанськими краевидами, i опинилися на вкритiй пружною травою галявинi, посеред якоi розташовувався басейн. Води було майже не видно за флотилiею надувних жирафiв, пожежних машин i автiвок для перегонiв, футбольних м’ячiв, гамбургерiв, Мiккi, Мiннi та Гуффi. Тато йшов якось криво, бо тримав в однiй руцi автомобiльне крiсло, у якому спав Томас, а мама тягнула торби й скидалася на навантаженого мула. Джиллi лежала на жовто-бiлому шезлонгу в компанii двох незнайомцiв, якi блищали вiд крему. На головах у всiх трьох були цiлi гнiзда з дротiв i навушникiв. Татова тiнь лягла на рiвномiрно пiдсмажене обличчя Джиллi, i та розплющила очi. – Усiм привiт! – вигукнула вона, скидаючи навушники. – Перепрошую, я була в зовсiм iншому свiтi. Господиня пiдвелася, щоб привiтати гостей, але вiдразу ж позадкувала, бо витрiщила очi на Томаса i приклала руку до серця. – Боже ж мiй! Ваш другий такий красунчик! Перепрошую, Роберте. – Вона вп’ялася довгими блискучими нiгтями йому в плечi, щоб вiн не впав. – Не хочу додавати дров до багаття братньоi ворожнечi, але твiй молодший братик – це щось. Адже ти в нас щось, еге ж? – почала белькотiти вона, нахилившись над Томасом. – Запам’ятай моi слова, Роберте: твiй брат iще змусить тебе помирати вiд ревнощiв, коли дiвчата лягатимуть штабелями до його нiг. Тiльки погляньте на цi вii! Плануете третього? – запитала вона в мами. – Якби й мiй був таким красунчиком, я б обов’язково захотiла ще шiстьох, клянуся. Ото я загнула, еге ж? Це все жадiбнiсть до краси. Нiчого не можу з собою вдiяти, вiн просто чудо! Перепрошую, вiд зачудування я зовсiм забула вiдрекомендувати вас Крiстiнi та Роджеровi. А iм хоч би що. Вони також у зовсiм iншому свiтi. Агов, отямтесь! – Вона зробила вигляд, нiби дае стусана Роджеровi.– Роджер – Джимiв бiзнес-партнер, – пояснила вона. – А Крiстiна з Австралii. Вона на четвертому мiсяцi вагiтностi. Джиллi труснула Крiстiну за плечi, аби та прокинулася. – Ой, привiт, – отямилася жiнка. – Що, вже приiхали? Господиня перезнайомила всiх з усiма. – Я щойно розповiла про твою вагiтнiсть, – сказала Джиллi Крiстiнi. – Еге. Ну так. Хоча вагiтною я себе зовсiм не почуваю. Здаеться, що я просто набрала трохи ваги, неначе випила вiдразу чотири пляшки «Евiан»[14 - Evian – французький бренд мiнеральноi води, що розливаеться з декiлькох джерел неподалiк вiд мiстечка Евiан-ле-Бен на пiвденному березi Женевського озера. Вiд 1970 року бренд належить компанii Danone.] абощо. От правда, мене навiть не нудить ранками! Недавно Роджер у мене питае: «Хочеш у сiчнi покататися на лижах? У мене буде вiдрядження до Швейцарii». І я така кажу: «Звичайно, а чому нi?» Уявiть собi, ми обое забули, що менi в сiчнi народжувати! Джиллi засмiялась i закотила очi. – Маю на увазi, що я просто витаю пiд хмарами! – вигукнула Крiстiна. – Хочемо ми цього чи нi, але вагiтнiсть отупляе. – Дивися, якi обличчя, – сказала iй Джиллi, вказуючи пальцем на батькiв Роберта. – Вони не вiрять своiм вухам. Справжнi люблячi батьки, на вiдмiну вiд декого. – А ми хiба нi? – обурилася Крiстiна. – Хiба ти не знаеш, як ми обожнюемо Меган. Меган – це наша дворiчна донечка, – пояснила вона гостям. – Ми залишили ii з мамою Роджера. Вона щойно вiдкрила для себе гнiв. Ну, ви й самi знаете, як дiти вiдкривають одна по однiй рiзнi новi емоцii i як вони бавляться з ними на всю губу, доки не докопаються до наступноi. – Як цiкаво, – сказав тато Роберта. – Тобто ви вважаете, що емоцii нiяк не пов’язанi з тим, що дитина вiдчувае, вони е лише пластами в археологiчних розкопках. То коли ж вони докопуються до радостi? – Коли вiдвозиш iх до «Леголенду», – сказала Крiстiна. Аж тут неначе прокинувся Роджер, який одразу схопився за свiй навушник: – Привiт! Ой, перепрошую, менi телефонують. Вiн пiдвiвся й закрокував уздовж галявини. – Ви привезли з собою няню для малюка? – запитала Джиллi. – У нас немае нянi,– вiдповiла Робертова мама. – Це так смiливо! – захоплено сказала Джиллi.– Навiть не знаю, що б ми робили без нашоi Джо. Вона в нас тiльки тиждень i вже встигла стати членом родини. Можеш i своiх на неi звалити, вона просто чудо! – Власне, ми й самi непогано за ними дивимося. – Джо! – крикнула Джиллi.– Джо-о-о! – Скажи iм, що це змiшаний пакет акцiй компанiй, якi займаються органiзацiею дозвiлля, та готельних пiдприемств, – говорив у слухавку Роджер. – На цьому етапi краще обiйтися без подробиць. – Джо! – знову покликала Джиллi.– Зовсiм зледащiла, зараза, цiлий день гортае журнал «Хелло!» та жере морозиво «Бен i Джеррi». Просто як ii роботодавцi, можете ви сказати, i я з вами погоджусь, от тiльки вона за це ще й грошi отримуе! Так-так, i то дуже немалi грошi. – Та менi плювати на те, що вони сказали Найджеловi! – завiвся Роджер. – Це iх нiяк не стосуеться, нехай не пхають свого носа до нашого проса! Галявиною до них крокував задоволений покупками Джим. Слiдом за ним, човгаючи та плутаючись у власних ногах, плентався товстун Джош. Його батько дiстав насос, розiклав надувнi iграшки на плитцi бiля басейну й почав здирати з них пластикову шкiру. – Що ти йому купив? – запитала Джиллi, розлючено дивлячись на будинок. – Пам’ятаеш, йому сподобалося надувне морозиво? – Джим почав надувати полуничний рiжок. – А ще ми взяли Короля Лева. – І автомат, – педантично додав Джош. – Мiнiстерство зборiв i доходiв не дае йому спокою, – сказав Джим Робертовому татовi, киваючи в бiк Роджера. – Може бути, що вiн проситиме юридичноi поради пiд час обiду. – Пiд час вiдпустки я не працюю, – вiдповiв тато. – Але й не пiд час вiдпустки ти теж багато не працюеш, – сказала мама. – Ого, схоже, я став свiдком подружнього конфлiкту, – сказав Джим, знiмаючи на камеру, як надуваеться полуничний рiжок. – Джо! – загорлала Джиллi. – Я тут. Із будинку вийшла повнява веснянкувата дiвчина в шортах кольору хакi та футболцi з написом «Я не проти», що погойдувався на ii пишному бюстi, коли вона йшла до них галявиною. Томас прокинувся й закричав. Його можна було зрозумiти. Останне, що вiн пам’ятав, це автiвка, де вiн був зi своею люблячою родиною, а тепер раптом опинився в оточеннi якихось чужинцiв iз розмальованими очима, якi, до того ж, кричали. У хлорованому повiтрi гойдалося стадо яскравих монстрiв, а ще один просто зараз надувався бiля його нiг. Робертовi також було б гидко. – А хто тут зголоднiв? – сказала Джо та нахилилася до Томаса. – Ой який гарненький! – Повернувшись до Робертовоi мами, додала: – І вiдразу видно, що все розумiе. – Посадовiть цих двох за мультики, – сказала Джиллi,– хоч потеревенимо спокiйно. І пошлiмо Гастона по пляшечку рожевого. Вам сподобаеться наш Гастон, вiн просто генiй. Справжнiй французький шеф-кухар, стара школа. Ми тут лише тиждень, а я вже набрала три стоуни[15 - Приблизно 19 кг. Стоун – британська одиниця вимiрювання маси тiла, один стоун дорiвнюе 6,3 кг.]! Ну й нехай. Сьогоднi до нас приiжджае Генрiх – мiй особистий фiтнес-iнструктор. Цей здоровезний нiмець чудово розумiеться на тренуваннях! Приеднуйся, – звернулася вона до Робертовоi мами, – повернеш собi колишню форму пiсля вагiтностi. Хоча ти й так маеш чудовий вигляд. – Хочеш подивитися мультики? – запитала мама в Роберта. – Ага, – вiдповiв вiн, тiльки б якомога швидше звiдси забратися. – Ну так, немае сенсу запускати рiжок у басейн, – визнав тато, – все одно за цими надувними штуками ми не побачимо, як вiн плаватиме. – Ходiмо! – покликала Джо i розставила руки в сторони, неначе щиро вважала, що дiти вiзьмуться за них i радiсно бiгтимуть до будинку. – Нiхто не вiзьме мене за ручку? – удавано затягла вона, зображуючи невтiшне горе. Джош обхопив ii пальцi своею пухкою долонькою, але Роберт зумiв ухилитися й пiшов слiдом за ними на невеликiй вiдстанi, зачарований могутнiми сiдницями кольору хакi. – І ось ми заходимо до кiнопечери! – зловiсно завила Джо. – А тепер дуже швидко i без сварки: що дивитиметеся? – «Пригоди Синдбада»! – зарепетував Джош. – Знову? Ой господи! – вигукнула Джо, i Роберт не мiг iз нею не погодитися. Вiн i сам мiг подивитися гарний фiльм разiв зо п’ять або шiсть пiдряд, але коли вже всi дiалоги вивчено напам’ять, а кадри стали схожими на шухляди з однаковими шкарпетками, всерединi нього прокидалася нехiть. Джош був iнакшим. Вiн починав кожен перегляд iз похмурою спрагою нового, а справжню цiкавiсть вiдчував тiльки десь на дванадцятому разi. Його любов безроздiльно належала (адже подiбними почуттями не можна зловживати) одному-единому фiльмовi – «Пригоди Синдбада». Вiн дивився його вже бiльше ста разiв, i дуже часто (занадто часто) у компанii Роберта. Джош марив фiльмами, а Роберт марив самотнiстю. От i тепер вiн мрiяв про яку-небудь можливiсть забратися геть iз кiнопечери. Чому дорослi не можуть дати дiтям спокiй? Якщо зараз утекти, вони вiдразу органiзують пошукову експедицiю, вислiдять його, замкнуть i зарозважають до смертi. Тому лишаеться просто лежати на диванi та думати про свое, доки на екранi миготять позиченi Джошем фантазii. Виття швидкого перемотування почало стихати: Джош гепнувся в ямку, що ii вже встиг продавити в диванi пiсля снiданку, i продовжив пiд’iдати розкиданi по всьому столиковi яскраво-помаранчевi сирнi кульки. Джо ввiмкнула фiльм, вимкнула свiтло i тихенько вийшла. Джош нiколи не був поспiшайком: попередження про вiдеопiратство, рекламу вже переглянутих фiльмiв i вже викинутих iграшок, а також iнформацiю про вiковi обмеження не можна було просто перемотати. Хiба електричка може пролетiти повз огиднi мiськi околицi перш, нiж вирветься на меланхолiйно-пасторальну сiльську мiсцевiсть? Усе мае право на iснування, всьому треба вiддати належне – i Роберт не мав нiчого проти, оскiльки нiсенiтниця, що полилася з голубого екрана пiсля довжелезних прелюдiй, була до нудоти знайомою i не мала змоги хоч на секунду привернути його увагу. Вiн заплющив очi, i образ пекельного басейну, що дотепер стояв перед очима, почав потроху зникати. Пiсля кiлькох годин, проведених у товариствi iнших людей, вiн неодмiнно мав розiбрати купу отриманих вражень i будь-яким доступним способом звiльнитися вiд них – перевтiлитися в кого-небудь, добряче все обмiркувати або просто хоча б витрусити все зайве з голови. Інакше ж враження нашаровувалися одне на одне i переставали вмiщатися в його мозковi; тодi Робертовi здавалося, що вiн от-от вибухне. Інодi, лежачи у своему лiжку, Роберт починав обмiрковувати якесь одне слово, наприклад «страх» або «безкiнечнiсть». І тодi це слово зривало дах iз iхнього будинку i вiдносило Роберта кудись у глибоку нiч – повз зiрки, ув’язненi у Возi та Ведмедицi, в абсолютний морок, де все анiгiлювалося, окрiм самого вiдчуття повноi анiгiляцii. Доки маленька капсула його розуму розчинялася, Роберт вiдчував ii вогнянi контури, оболонку, що розкришувалася, i, коли вона нарештi розлiталася на частини, вiн сам був частинами, якi розлiталися, а коли частини розпадалися на атоми, вiн сам ставав цим розпадом i набирав моцi замiсть того, щоб затихати, як лиха сила, котра заперечуе неминучий кiнець усього та живиться вiдходами розпаду… Невдовзi весь космос перетворювався на метушню та чад, де вже не було мiсця для людського розуму, де був тiльки Роберт i, як i ранiше, все вiдчував. Вiн зiскакував з лiжка й, задихаючись, мчав коридором до батькiвськоi спальнi. Вiн був ладен зробити що завгодно, аби тiльки це припинилося, був готовий пiдписати будь-який контракт, дати будь-яку клятву, але знав, що це не допоможе: вiн бачив iстину i не мiг ii змiнити, мiг лише ненадовго забути про неi, поплакати в мами на руках, щоб вона повернула дах на мiсце i пiдказала йому iншi, добрiшi слова. Не сказати, що вiн був нещасливий. Просто вiн щось побачив, i побачене виявилося правдивiшим вiд усього iншого. Уперше це сталося з ним пiсля бабусиного iнсульту. Роберт не хотiв ii кидати, але вона навiть говорити до пуття не могла, через те вiн витратив дуже багато часу на те, щоб уявити ii вiдчуття. Всi довкола торочили, як важливо залишатися вiдданим, i Роберт дуже старався: подовгу тримав бабусю за руку, а вона чiплялася за нього. І хоча Робертовi це не подобалося, вiн не втiкав. Вiн бачив бабусин страх, який затуманював ii погляд. Почасти вона радiла, що нiхто не лiзе до неi з розмовами: iй завжди було важко доносити до людей своi думки. Друга ж ii частина вже вiдiйшла в iнший свiт, повернулася до джерела чи, принаймнi, вiдлетiла подалi вiд матерiального свiту – вiчноi причини стiлькох ii сумнiвiв. І була ще одна частина, яку Роберт добре розумiв: та, що продовжувала мiркувати та дивуватися. Всi таемницi свiту лежали перед бабусею як на долонi, адже розкрити iх рештi людей вона бiльше не могла (якщо взагалi хотiла iх знати). Пiсля хвороби Елiнор розпалася на частинки, неначе кульбаба пiд вiтром. Роберт мимохiть думав, чи й на нього чекае подiбна доля, можливо, вiн також перетвориться на зламане стебельце, iз якого врiзнобiч стирчатимуть поодинокi насiнини. – А тепер мое найулюбленiше мiсце! – захоплено закричав Джош. Пiрати захопили корабель Синдбада. Папуга кинувся просто в пику найогиднiшому пiратовi, той захитався, i Синдбадовi люди спритно викинули його за борт. У кадрi задоволено кричить папуга. – Гм-м-м, – вiдреагував Роберт. – Слухай, я зараз повернуся. Джош не звернув на його вихiд нiякоi уваги. Роберт подивився, чи немае в коридорi Джо, – ii не було. Вiн повернувся до вхiдних дверей тим самим шляхом, яким прийшов, i визирнув на двiр. Бiля басейну також нiкого: дорослi кудись зникли. Тодi вiн вислизнув на вулицю та обiйшов будинок. Ретельно розпланований газон переходив у килим iз опалоi хвоi, на якому стояли два великi смiттевi баки. Роберт сiв i притулився спиною до шерехатоi сосновоi кори. Свобода! Вiн почав розмiрковувати, хто втрачае бiльше часу на безглуздий день у гостях у Пеккерiв (не рахуючи самих Пеккерiв, якi взагалi тiльки те й роблять, що витрачають час даремно, i на доказ зазвичай можуть надати який-небудь вiдеозапис того, чим займалися). Томас прожив на свiтi лише шiстдесят днiв, тож вiн втрачае найбiльше з усiх, бо один день становить шiстдесяту частину його життя. Тато ж, якому сорок два роки, як порiвнювати з iншими, втратить найменшу частку. Роберт спробував розрахувати цю пропорцiю для всiх членiв своеi родини, визначивши, яку частину життя складае для кожного з них один день, але думки та цифри розбiгалися, через те вiн почав уявляти собi годинниковi шестiрнi рiзного розмiру. А потiм замислився про те, як би ввести до розрахункiв i протилежний чинник: у Томаса попереду цiле життя, а батьки прожили вже чималеньку частину своiх, тож один день для Томаса – не така вже й велика втрата. Довелося уявити новий комплект шестерень – червоних, а не срiблястих. Таткова крутилася досить швидко, а шестiрня Томаса оберталася з рiдким статечним клацанням. А ще гарно було б урахувати рiзнi ступенi страждання i рiзнi типи користi, яку, коли добре постаратися, можна знайти навiть у безцiльному проведеннi часу, одначе механiзм вiд цього став фантастично складним, тому одним самозаспокiйливим жестом Роберт подумки скинув усе громаддя з уявного столу i вирiшив, що страждають його рiднi однаково, жодноi користi не отримують i цiннiсть одного дня в гостях у Пеккерiв дорiвнюе великому тлустому нулю. Вiн вiдчув величезне полегшення i почав уявляти стрижнi, якими з’еднувалися мiж собою червонi та срiблястi зубчастi колiщатка. Все разом скидалося на великий паровий двигун iз музею науки, тiльки в машини Роберта ззаду вилазив папiрець iз цифрою, яка означала кiлькiсть витраченого намарно часу. Вiн вивчив усi цифри i дiйшов висновку, що втратить бiльше за iнших. Результат його водночас вжахнув i порадував. Аж тут пролунав гидкий голос Джо, вона покликала його на iм’я. На секунду Роберт завмер у нерiшучостi. Що довше вiн ховатиметься, то наполегливiше й рiшучiше його шукатимуть – у цьому вся бiда. Вiн вирiшив поводитися, наче нiчого не сталося, i вигулькнув з-за рогу саме тiеi митi, коли Джо збиралася прокричати його iм’я вдруге. – Привiт, – сказав вiн. – Де ти був? Я тебе скрiзь шукаю! – Значить не скрiзь, iнакше б уже знайшли. – Не мудруй, юначе, – пробурчала Джо. – Ти що, посварився з Джошем? – Нi,– вiдповiв Роберт. – Хiба з Джошем можна посваритися? Це ж якийсь валянок. – Вiн не валянок, а твiй найкращий друг! – Неправда. – Значить, все-таки посварилися, – зробила висновок Джо. – Нi,– наполягав Роберт. – Ну добре, хай би як воно було, не можна ось так зникати. – Чому? – Тому що ми всi за тебе хвилюемось. – Я також хвилююся за батькiв, коли вони кудись iдуть, але це iх не зупиняе,– резонно зауважив Роберт. – Та й не мусить зупиняти. У цiй суперечцi перемогу явно отримував вiн. У разi нагальноi потреби батько мiг розраховувати на допомогу Роберта в судi. Вiн уявив, як надягае перуку i без зусиль схиляе на свiй бiк усiх присяжних, але тут Джо раптом присiла навпочiпки та допитливо поглянула йому в очi. – Твоiх батькiв часто не бувае вдома? – запитала в нього Джо. – Та нi,– почав Роберт, але перш нiж вiн устиг розповiсти Джо, що разом його батьки рiдко виходять iз дому на довше, нiж на три години, опинився в ii задушливих обiймах, щiльно притиснутий до слiв «Я не проти», сенс яких для нього залишався загадкою. Коли Джо нарештi вiдпустила його i спiвчутливо поплескала по спинi, Робертовi довелося знову заправляти футболку в штани. – Що означае «Я не проти»? – запитав вiн, коли вiддихався. – Нехай це тебе не турбуе,– округливши вiд подиву очi, вiдповiла Джо. – Ну, ходiмо! Час обiдати! Вона повела Роберта до будинку, й тепер вiн уже не мiг вiдмовитися брати ii за руку, адже вони були майже коханцями. Над обiднiм столом височiв чоловiк у бiлому фартуху. – О Гастоне, ви нас розбещуете! – з докором вигукнула Джиллi.– Я набираю цiлий стоун, тiльки дивлячись на цi тарталеточки. Вам би можна було робити свою телепередачу! Vous sur le television, Gaston, beaucoup de monnaie. Fantastique![16 - Вам треба на телебачення, Гастоне, робити багато грошей. Фантастика! (Лам. фр.)] Стiл угинався вiд пляшок iз рожевим вином, двi з яких уже спорожнiли, i тарталеток iз заварним кремом та рiзними начинками: шинкою, цибулею, зморщеними помiдорами та зморщеними кабачками. Одному Томасовi поталанило: вiн ссав мамину цицьку. – А-а, ти знайшла заблукану овечку! – Джиллi хльоснула рукою в повiтрi й заспiвала: – Пiдганяй! Шмагай! Хльоскай-ай-ай-ай-ай-ай! Роберт весь покрився сиротами вiд сорому. Як це, напевно, жахливо – бути Джиллi. – Вiн, мабуть, часто залишаеться на самотi,– сказала Джо, кидаючи Робертовiй мамi виклик. – Ага, коли сам цього хоче, – вiдповiла мама, яка не вiдчула пiдступу в словах Джо, котра вже майже записала Роберта в сироти. – Я саме радила твоiм батькам звозити тебе до справжнього Рiздвяного батька[17 - Рiздвяний батько (англ. Father Christmas) – британський еквiвалент Санта-Клауса, Святого Миколая чи Дiда Мороза.],– сказала Джиллi Робертовi, розкладаючи iжу по тарiлках. – Уранцi сiдаете на «конкорд» у Гатвiку[18 - Гатвiк – один iз мiжнародних аеропортiв Лондону.], летите до Лапландii, там стрибаете на сноумобiль – i вуаля! За двадцять хвилин ви вже в резиденцii Рiздвяного батька. Вiн роздае дiтям подарунки, потiм знову «конкорд» – i на вечерю ви вже вдома! Це за Полярним колом – i тому Рiздвяний батько зовсiм як справжнiй, не те що ця дешева пiдробка у «Герродс»[19 - «Герродс» (англ. Harrods) – один iз найбiльших у свiтi унiверсальних магазинiв, розташований у Лондонi на Бромптон-роуд в королiвському боро Кенсiнгтон i Челсi на заходi мiста неподалiк вiд станцii метро Найтсбридж.]. – Звучить досить пiзнавально, – сказав тато, – але, боюся, сплата за навчання в нас у прiоритетi. – Джош зжер би нас живцем, якби ми його не звозили, – сказав Джим. – Мене це не дивуе,– вiдповiв тато. Джош зобразив оглушливий вибух i вдарив кулаком повiтря. – Пробиваю звуковий бар’ер! – зарепетував вiн. – Яка з цих тарталеток тобi найдужче подобаеться? – запитала Джиллi в Роберта. Усi тарталетки мали однаково бридкий вигляд. Роберт поглянув на маму, чие мiдне волосся спiралями спускалося до Томаса, котрий смоктав цицьку, – вiдчувалося, як вони, подiбно до мокроi глини, зливаються в одне цiле. – Я хочу того ж, що в Томаса, – вiдповiв вiн i вiдразу ж замовк, бо зовсiм не збирався говорити цього вголос. Воно само якось вирвалося. Джим, Джиллi, Роджер, Крiстiна, Джо i Джош заревiли, неначе стадо вiслюкiв. Роджер, коли смiявся, здавався навiть iще лютiшим, нiж коли був серйозним. – Менi також грудного молока, будь ласка! – неслухняним язиком викрикнула Джиллi i пiдняла келих. Батьки спiвчутливо усмiхнулися Робертовi. – На жаль, друже, ти тепер харчуешся твердою iжею, – сказав тато. – Сам я давно мрiю помолодшати, але не думав, що це починаеться в такому юному вiцi. Хiба дiти не хочуть швидше подорослiшати? Мама дозволила Робертовi сiсти на краечок ii стiльця та поцiлувала в чоло. – Це абсолютно нормально, – запевнила Джо маму i тата, якi, на ii думку, майже не бачили своiх дiтей. – Просто вони зазвичай не такi вiдвертi, от i все. – Вона дозволила собi востанне гикнути вiд смiху. Роберт вiдключився вiд навколишнього гомону та придивився до брата. Рот Томаса запрацював, потiм зупинився, потiм знову запрацював, висмоктуючи молоко з маминоi цицi. Робертовi також захотiлося знову повернутися туди – у клубок вiдчуттiв i нових вражень; туди, де вiн iще нiчого не знав про речi, яких нiколи не бачив, – про довжину Нiлу, дiаметр мiсяця i про те, як були вдягненi учасники Бостонського чаювання[20 - Бостонське чаювання – протестна акцiя американських колонiстiв, що вiдбулася 16 грудня 1773 року у вiдповiдь на дii Британського уряду, у результатi якоi в Бостонськiй гаванi було знищено вантаж iз 342 ящикiв чаю, який належав Ост-Індськiй компанii. Ця подiя, яка послугувала початком американськiй революцii, е символiчною в американськiй iсторii.]; туди, де його ще не почали бомбардувати дорослою пропагандою i де вiн не намагався порiвнювати з нею свiй життевий досвiд. Йому кортiло там опинитися разом iз братом, але при цьому зберегти свiй досвiд i сприйняття самого себе – побути таемним свiдком непiзнаного, того, чому не могло бути свiдкiв. Брат, на жаль, не був свiдком власних дiй, вiн iх просто вчиняв. Приеднатися до брата у своему теперiшньому станi Робертовi було нiяк не можна – як не можна крутити сальто й водночас стояти на мiсцi. Вiн багато разiв прокручував у головi цю iдею, але жодного разу не дiйшов висновку, що це можливо, однак iз кожним разом неможливiсть слабшала, а м’язи його уяви мiцнiшали i тверднули, як у спортсмена перед стрибком у воду з трамплiна. Тiльки це йому i залишалося: зануритися з головою в атмосферу навколо Томаса i вiдчути, як пристрасть до спостереження вiдшаровуеться у мiру того, як вiн наближаеться до братового свiту, що колись був i його свiтом. Проте зараз i така мiзерiя вимагала зусиль, бо Джиллi знову на нього напосiлася. – Чому б тобi не залишитись у нас, Роберте? – запропонувала вона. – А завтра Джо вiдвезе тебе додому. Все одно гратися з Джошем веселiше, нiж стирчати вдома й заздрити молодшому братовi. Вiн у вiдчаi стиснув мамину ногу. Цiеi митi повернувся Гастон, i Джиллi вiдволiклася на десерт – слизьку купку заварного крему в калюжi з карамелi. – Гастоне, ви нас убиваете! – заскиглила Джиллi, ляскаючи його по твердiй, загартованiй збивалкою руцi. Роберт притиснувся до мами та прошепотiв iй на вухо: – Будь ласка, поiдьмо просто зараз. – Вiдразу пiсля обiду, – прошепотiла вона у вiдповiдь. – Ну що, уже тебе вмовляе? – запитала Джиллi, морщачи носа. – Власне кажучи, так, – вiдповiла мама. – Ну ж бо, дозволь йому в нас переночувати. Що тут такого? – не вгавала Джиллi. – Ми добре за ним доглядатимемо, – докинула Джо, нiби мiж iншим. – Боюся, нiчого не вийде. Ми iдемо в будинок для стареньких провiдати бабусю, – вiдповiла мама, але не сказала, що до вiдвiдин бабусi залишалося ще цiлих три днi. – Дивно, – сказала Крiстiна, – але Меган поки зовсiм не вiдчувае ревнощiв. – Усьому свiй час, – сказав тато. – Іще встигне, адже вона тiльки-но вiдкопала гнiв. – Ну так! – засмiялася Крiстiна. – Це, мабуть, через те, що я сама до кiнця не усвiдомила, що вагiтна. – Очевидно, так i е,– зiтхнув тато. Роберт бачив, що вiн помирае з нудьги. Вiдразу пiсля обiду вони залишили обiйстя Пеккерiв iз такою поспiшнiстю, яку рiдко можна бачити за межами пожежноi станцii. – Я помираю вiд голоду, – оголосив Роберт у машинi, щойно вони виiхали на пiд’iзну дорiжку. Усi розсмiялись. – Знаеш, менi б i на думку не спало критикувати твiй вибiр друзiв, – сказав тато, – та цього разу можна було б обiйтися вiдеозаписом. – Я не обирав Джоша! – обурився Роберт. – Вiн сам… до мене прилип. Аж тут край дороги з’явився ресторанчик, у якому вони повечеряли смачнющою пiцою та салатом i запили все це апельсиновим соком. Бiдоласi Томасовi знову довелося пити молоко. Лише ним вiн i харчувався – саме тiльки молоко, молоко, молоко. – Найбiльше враження на мене справила розповiдь про iхнiй лондонський будинок, – сказав тато i ввiмкнув свiй голос блазня. У Джиллi голос був iнший, але iнтонацii тато передав абсолютно точно: – Коли ми його купили, вiн здавався просто величезним! Але коли ми обладнали спальню для гостей, тренажерний зал, сауну, домашнiй кабiнет i кiнозал, виявилося, що кiмнат не так уже й багато. – Кiмнат для чого? – здивовано поцiкавився тато вже своiм голосом. – Ну просто кiмнат. Звичайних вiльних кiмнат, у яких було б багато повiтря, такий собi вiльний простiр. – Коли наступного разу ми залiземо спати на вiшак у передпокоi, як сiмейство кажанiв, подякуймо за те, що потрапити до вищого товариства нам заважае не лише брак двох зайвих спалень, але й ну просто кiмнат, звичайних вiльних кiмнат. – Я сказала Джимовi,– продовжив тато голосом Джиллi,– сподiваюся, ми можемо собi це дозволити, тому що менi подобаеться такий стиль життя – ресторани, подорожi, шопiнг, – i я не збираюсь усiм цим жертвувати. А Джим запевнив мене, що, звичайно, ми можемо собi дозволити i те i те. – А потiм вона мене добила, – сказав тато звичайним голосом. – Джим знае, що коли все це стане нам не до снаги, я з ним розлучусь. Просто охрiнiти. Адже вона навiть не вродлива! – Авжеж, вона просто чудо, – погодилася мама, – та я думаю, що Крiстiнi та Роджеровi теж е чим потiшити публiку. Коли я сказала, що розмовляла з обома синами, коли вони ще сидiли в моему животi, вона як зарепетуе.– І мама заверещала з австралiйським акцентом: – Чекайте! Оце вже нi, дитина стае дитиною тiльки пiсля народження. А зi своiм вагiтним животом я говорити вiдмовляюся. Роджер негайно здав би мене в дурку. Роберт уявив, як мама розмовляла з ним, коли вiн iще був запечатаний в ii утробi. Звичайно, вiн тодi не мiг збагнути значення тих приглушених звукiв, але, напевно, вiдчував якийсь емоцiйний обмiн мiж ними – мiцнi обiйми страху, поривання намiру. Томас i досi був близьким до тих уливань материнських вiдчуттiв, а Роберт тепер отримував самi лише пояснення. Томас розумiв безгучну мову, яку Роберт майже забув, коли цiлина його розуму капiтулювала перед словесною iмперiею. Вiн стояв на вершинi пагорба i готувався прямувати вниз – пiд дружнi овацii присутнiх ставати дедалi бiльшим, вищим, швидшим, дiзнаватися новi слова, вислуховувати та розумiти дедалi складнiшi завдання. Тепер же Томас, сам того не вiдаючи, змусив його озирнутися назад i на секунду опустити меч, аби пригадати та побачити все втрачене. Роберт так захопився формулюванням речень, що мало не забув тiеi варварськоi пори, коли його мислення було подiбним до яскравоi клякси, що впала на бiлий аркуш. Тепер вiн знову це вiдчув: життя паузами (точнiше, зараз би це здавалося йому паузами), коли розсуваеш фiранки й вiдчуваеш огорнутий снiгом пейзаж, затамовуеш подих i завмираеш перед тим, як видихнути знову. Усе це вже не повернути, але, можливо, не варто так поспiшати зi спуском. Можливо, треба ще трохи посидiти тут i помилуватися краевидом, що вiдкриваеться. – А тепер геть iз цього нещасного мiста, – сказав тато, допиваючи каву з крихiтноi фiлiжанки. – Тiльки помiняю йому пiдгузок, – сказала мама, стягуючи з Томаса розбухлий мiшечок iз голубими кроликами. Роберт поглянув на брата: той розвалився в автокрiслi i дивився на картину, де був зображений парусник, i при цьому не знав, що таке картина i що таке парусник. «Яке ж це горе для велетня, – подумав Роберт, – опинитися зачиненим у крихiтному невмiлому тiльцi». 5 Коли вони крокували довгими, легкими в прибираннi коридорами бабусиного будинку для лiтнiх людей, порипування гумових капцiв медсестри надавало загальному мовчанню iхньоi родини нотку якоiсь особливоi iстеричностi. Вони пройшли повз вiдчиненi дверi кiмнати вiдпочинку, де за телевiзiйним галасом ховалося мовчання зовсiм iншого гатунку. Пом’ятi, зморшкуватi, бiлi, немовби простирадла, пацiенти рядами сидiли перед телевiзором. Де ж загаялася смерть, чому вона не приходить? В одних стареньких вигляд був бiльше наляканий, анiж знуджений, в iнших – навпаки, бiльше знуджений, анiж наляканий. Іще пiд час iхнього першого вiзиту Роберт запам’ятав яскравi геометричнi вiзерунки на стiнах. Вiн тодi зразу уявив, як вершина довгого трикутника впинаеться йому в груди, а гострий край червоного пiвкола розрiзае шию. Сьогоднi вони вперше привезли Томаса до бабусi. Так, вона навряд чи зможе що-небудь йому сказати, але i вiн ще не вирiзняеться балакучiстю. Отже, iм буде нескладно знайти спiльну мову. Увiйшовши до кiмнати, вони побачили, що бабуся сидiла в крiслi бiля вiкна. Просто за ii вiкном стояла вже пожовкла тополя, а за нею – жива огорожа з голубуватих кипарисiв, що частково затуляли паркувальний майданчик. Зауваживши, хто до неi прийшов, бабуся зобразила на лицi посмiшку, однак ii очi нiби жили якимось окремим вiд усього тiла життям, у них читалися розгубленiсть i бiль. Усмiшка оголила зчорнiлi та поламанi зуби, котрi вже навряд чи надавалися до жування твердоi iжi. Можливо, саме через це ii тiло так помiтно зiстарiлось, як порiвнювати з iхнiм минулим вiзитом. Усi поцiлували бабусю в м’яку й помiтно волосату щоку, а потiм мама пiднесла до неi Томаса i сказала: – А це наш Томас. Бабусине обличчя здригнулося. Робертовi, котрий спостерiгав за ii поглядом, здалося, що вона не могла так одразу вирiшити: бачити немовля так близько вiд себе iй приемно чи, радше, дивно. Вона нiби неслася захмареним небом: зрiдка виривалася на сонце, а потiм знову летiла крiзь густi покрови темряви аж у молочну слiпучiсть хмар. Бабуся не знала Томаса, а вiн не знав ii, але вона немовби намацала мiж ними особливий зв’язок. Проте зв’язок цей постiйно уривався, i вiдновити його коштувало iй великих зусиль. Здавалося, коли бабуся хотiла заговорити, спроба сформулювати доречну в цiй ситуацii фразу геть чисто позбавляла ii розуму. Вона не могла згадати, ким iй доводяться всi цi люди в палатi. Упертiсть бiльше не спрацьовувала: що мiцнiше вона чiплялася за яку-небудь думку, то швидше та втiкала геть. Зрештою невпевненим рухом вона узяла обома руками якийсь уявний предмет, звела очi на батька i спитала: – Я… йому… подобаюся? – Так, – вiдразу вiдповiла Робертова мама, нiби не можна було вигадати бiльш звичайного запитання. – Так… – сказала бабуся, i вiдчай вихлюпнувся з ii очей, розпросторившись на iншi частини обличчя. Вона не про те хотiла спитати; запитання само прорвалося на поверхню. Елiнор знову обм’якла у крiслi. Пiсля того, що Роберт почув сьогоднi вранцi, вiн був дуже вражений бабусиним запитанням i особливо тим фактом, що запитання явно адресувалося батьковi. Правда, вiдповiла на нього мама, та в цьому якраз не було нiчого дивного. Зранку Роберт бавився на кухнi, а мама нагорi збирала сумку для Томаса. Вiн не помiчав монiтору радiонянi, яка лежала поруч, доки брат не прокинувся. Томас кiлька разiв коротко схлипнув, мама увiйшла до кiмнати та почала його заспокоювати. Перш нiж Роберт встиг визначити, наскiльки ласкавiше вона поводиться з Томасом, коли його немае поблизу, зi слухавки почувся батькiв обурений голос: – Що за грьобаний лист! Не можу повiрити! – Який лист? – запитала мама. – Та цей виплодок Шеймус Дорк хоче вмовити Елiнор подарувати йому маеток просто зараз: вiн, бачте, хоче прижиттевоi дарчоi! На мое прохання юристи уклали чинний договiр дарування так, що в ньому мiститься доволi широке трактування положення про вiдчуження майна – як оплати боргу. У заповiтi вказано, що пiсля ii смертi з благодiйного фонду списуються всi борги i садиба остаточно вiдходить до них, але Елiнор надала фондовi позику в сумi ринковоi вартостi садиби, тож якщо вона, на мое велике сподiвання, отямиться й зажадае повернення боргу, то садиба автоматично повертаеться в ii цiлковиту власнiсть. Вона погодилася на таку схему, щоб, коли раптом тяжко захворiе, не залишитися без засобiв на прожиття та лiкування. Ясна рiч, що я з часом хотiв донести до неi просту думку про те, що цей фiктивний благодiйний фонд нам усiм тiльки шкодить, вiн приносить користь лише Шеймусовi й бiльш нiкому. І кажiть пiсля цього, що фортуна не на боцi iрландцiв. Цей жебрак-санiтар до кiнця життя мив би судна в графствi Мiт, коли б не моя щиросерда матiнка. Вона витягнула його зi смарагдового острова i зробила единим бенефiцiаром величезного неоподатковуваного прибутку, отримуваного вiд нью-ейдж[21 - Нью-ейдж (англ. New Age, буквально «нова ера») – рух у культурi, релiгii, фiлософii, науцi, що виник у XX столiттi i охопив передусiм захiднi краiни. Для цього руху властивi зростання значення iндивiдуального свiтосприйняття в духовних шуканнях; змiшання рiзнорiдних культурних, релiгiйних i наукових традицiй; масовiсть популяризацii знань i технологiй, якi ще не сформувалися.] готелю, що ховаеться пiд вивiскою благодiйного фонду. Вiд цiеi маячнi мене просто нудить! Батько вже кричав. – Любий, ти вже волаеш. Це може налякати Томаса, – сказала мама. – Так, я волаю. І хто б не заволав, прочитавши такого листа? Вона завжди була паскудною матiр’ю, але я думав, може, хоч пiд кiнець вона отямиться, зрозумiе, що вже всiм достатньо нашкодила своею зрадницькою байдужiстю, що вона няньчитиметься з онуками й дозволить нам пожити в неi i все в такому дусi. Ох, як менi огидно, аж самому страшно! Доки я читав листа, здавалося, що сорочка мене душить, та коли я спробував розстебнути комiрець, виявилося, що вiн уже розстебнутий! Навколо моеi шиi зашморгнулася петля – петля ненавистi й огиди. – Вона просто стара, що вижила з розуму, – сказала мама. – Я знаю. – І сьогоднi ми iдемо ii провiдувати. – Я знаю, – уже тихiше, майже нечутно вiдповiв тато. – Але понад усе менi огидна ця отрута, що сочиться в нашому роду вiд поколiння до поколiння. Моя мати ображалася на свою матiр i вiтчима, котрий успадкував усi грошi, а тепер, через тридцять рокiв семiнарiв з особистiсного зростання та пiдвищення самосвiдомостi, вона обрала Шеймуса Дорка, щоб замiнити ним свого вiтчима. А той негiдник i радий потiшити ii пiдсвiдомiсть. Ця послiдовнiсть зводить мене з розуму. Та я швидше перерiжу собi горло, нiж так само знущатимуся зi своiх дiтей. – Не знущатимешся, – сказала мама. – Якщо уявити собi щось… Роберт нахилився до монiтора, щоб краще розчути батька, чий голос кудись подiвся, та зовсiм несподiвано вiн загримiв у Роберта за спиною. То батьки спускалися сходами. – …у результатi матимеш мою матiр, – говорив тато. – Просто король Лiр i мiсiс Джеллiбi,[22 - Король Лiр i мiсiс Джеллiбi – героi творiв В. Шекспiра i Ч. Дiкенса, котрi не надто опiкувалися почуттями й добробутом власних дiтей.]– засмiялася мама. – Ага, – погодився тато, – на вересовому пустищi. Швидке злягання немiчного тирана та фанатичноi меценатки. Роберт утiк iз кухнi, аби батьки не здогадалися, що вiн почув iхню розмову через монiтор радiонянi. Весь ранок вiн успiшно не думав про почуте, але, коли бабуся подивилася на тата i запитала, нiбито маючи на увазi його самого: «Я йому подобаюсь?», Робертовi чомусь спало на думку, що бабуся також якимось чином почула ранкову розмову батькiв. І нехай вiн не все зрозумiв iз того, що сказав батько того ранку, Робертовi було ясно, що в них пiд ногами почала розверзатися земля. І зараз у тишi, що настала пiсля ненавмисного, але такого проникливого бабусиного запитання, вiн вiдчував бабусину мiзернiсть, мамине прагнення до гармонii i татiв заледве стримуваний гнiв. А йому так хотiлось, аби в усiх них було все гаразд. Мало не пiв години знадобилося бабусi на те, щоб спитати, чи Томаса вже похрестили. – Нi,– вiдповiла мама. – Ми вирiшили його не хрестити. Просто ми не вважаемо, що дiти народжуються грiшниками, а церемонiя хрещення, на нашу думку, здебiльшого базуеться на iдеi про те, що iхнi грiшнi душi потребують порятунку. – Так, – сказала бабуся. – Нi. Томас узявся трусити срiблясте брязкальце у формi гантелi, наново знайдене ним у складках крiселка: воно якось дивно, пронизливо дзвенiло, коли вiн крутив ним у себе над головою, i незабаром вдарило його по лобi. Минула секунда чи двi, доки вiн збагнув, що сталося, i почав плакати. – Вiн не розумiе, чи сам себе вдарив, чи то винувата гантелька, – прокоментував тато. У непорозумiннi з гантелькою мама стала на бiк сина та, цiлуючи його в чоло, сказала: – Погана гантелька! Роберт втелющив себе по головi й театрально гепнувся на бабусине лiжко, думаючи так розвеселити Томаса, але той чомусь не розвеселився. Бабуся благально та водночас спiвчутливо простягла руки до Томаса – немовби вiн намагався висловити якесь знайоме та неприемне для неi вiдчуття, якого вона не хотiла згадувати. Мама обережно поклала Томаса бабусi на колiна, й вона притихла. Заiнтригований новим об’ектом, Томас припинив плакати й почав допитливо розглядати бабусю. Вiн лежав у неi на колiнах i транслював саме те, що iй було потрiбно. Обое тихо радiли своiй безсловеснiй спiлцi. Решта присутнiх також мовчала, не бажаючи скривдити розмовами тих, хто не говорить. Роберт вiдчував, як застиглий над бабусею батько з усiх сил стримуе потiк слiв. Урештi-решт першою заговорила бабуся – не дуже швидко, але набагато краще, нiж ранiше, нiбито мова залишила марнi намагання пройти наглухо перекритим шосе, знайшла кружний шлях i вискочила назовнi пiд прикриття темряви й тишi. – Я хочу… аби ви знали, – сказала вона, – менi… дуже прикро… що… я не можу… спiлкуватися… Мама простягла руку та поклала долоню iй на колiно. – Це, напевно, жахливе вiдчуття, – сказав тато. – Так, – кивнула бабуся i втупила погляд у безкiнечно далеку пiдлогу. Роберт не знав, що робити. Тато ненавидiв рiдну матiр. Роберт не мiг роздiлити батьковоi ненавистi, але й дорiкнути йому за неi також не мiг. Бабуся зробила його родинi так багато поганого, але ж i сама вона неймовiрно страждае. Залишалося лише повернутися, хоча б подумки, у минуле, ще не затьмарене татовим незадоволенням. У тi безхмарнi днi Робертовi можна було просто любити бабусю – вiн не знав точно, чи дiйсно такi днi були коли-небудь у його життi, та тепер, i це вже напевно, iх точно не було. І все одно не можна всiею родиною накидатися на перелякану стареньку бабусю, нехай навiть вона i вирiшила залишити будинок Шеймусовi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66037406&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Гаргантюа – персонаж, вигаданий французьким письменником XVI столiття Франсуа Рабле. «Гаргантюа та Пантагрюель» (фр. La vie de Gargantua et de Pantagruel) – загальна назва серii з п'яти романiв, у яких автор розповiдае про пригоди двох велетнiв: батька – Гаргантюа, сина – Пантагрюеля. Твiр просякнутий сатирою на тогочасне французьке суспiльство, написаний вульгарною, грубою мовою з використанням туалетного гумору, сповнений сцен насильства. Був заборонений цензурою Сорбонни. Водночас твiр був популярним у читачiв, якi вiдчували в ньому сильне гуманiстичне спрямування, збагатив французьку мову численними неологiзмами. 2 Маеться на увазi низка праць французького фiлософа i психоаналiтика Жака Марi-Емiля Лакана (1901–1981), присвячених концепцii формування «Я» в процесi iдентифiкацii з образом (вiдбитком). 3 Кролик Пiтер – персонаж казок англiйськоi дитячоi письменницi Беатрiс Поттер (1866–1943). 4 Маеться на увазi одна з найстарiших у свiтi фiрм iз виготовлення сумiшей для дитячого вигодовування Cow & Gate. 5 «Ангел-винищувач» (1962) – фантасмагорична трагiкомедiя Луiса Бунюэля, головнi героi якоi – аристократи, що зiбралися на звану вечерю, – з таемничоi причини не можуть покинути вiтальнi. Дводенне ув’язнення пробуджуе в них рiзноманiтнi пороки та ницi iнстинкти. 6 Маеться на увазi доктор Генрi «Індiана» Джонс-молодший (англ. Dr. Henry «Indiana» Jones, Jr.) – вигаданий персонаж, археолог, шукач пригод i авантюрист, створений Стiвеном Спiлбергом i Джорджем Лукасом. Цей персонаж фiгуруе у фiльмах, серiалах, книжках, комiксах, вiдеоiграх тощо. 7 Мухомор червоний (Amanita muscaria (L. ex Fr.) Hook.) – отруйний гриб з родини мухоморових – Amanitaceae. Мiсцева назва – маримуха, мухаiр, жабурка. 8 Аяваска («лiана мертвих», «лiана душ») – напiй, що мае психотропний ефект, виготовляеться корiнними мешканцями верхньоi Амазонки. Також готуеться з додаванням лiани Banisteriopsis caapi, що е одним з основних компонентiв. 9 Голотропне дихання – метод психотерапii, розроблений чеським психiатром Станiславом Грофом i його дружиною Крiстiною Гроф. Одна з практик самопiзнання i зцiлення, що поеднуе сучаснi науковi досягнення з психотерапii i глибинноi психологii та досвiд давнiх духовних практик i мiстичних традицiй народiв свiту. Термiн «голотропний» походить вiд грецького «holos» (цiлiснiсть) i «trepein» (дорога, прагнення) та означае «той, хто рухаеться до цiлiсностi». 10 Маеться на увазi Станiслав Гроф – американський психолог та психiатр чеського походження, доктор фiлософii з медицини, автор методу голотропного дихання, один iз засновникiв трансперсональноi психологii та пiонер у сферi вивчення змiнених станiв свiдомостi як джерела новоi iнформацii, духовного росту, зцiлення та психофiзичноi трансформацii. Засновник Мiжнародноi трансперсональноi органiзацii та ii незмiнний президент по сьогоднiшнiй день. 11 Гоген Поль – французький художник-постiмпресiонiст, скульптор, графiк. 12 Брiжiт Бардо – французька кiноартистка, фотомодель, спiвачка, секс-символ 1950-1960-х рокiв. Вiд початку 1970-х – активiстка руху за права тварин, засновниця й голова фонду захисту тварин Fondation Brigitte Bardot. 13 Game Boy – лiнiйка портативних iгрових пристроiв, розроблена i вироблена компанiею Nintendo. Перша iгрова приставка серii була представлена публiцi в Японii 21 квiтня 1989, у Пiвнiчнiй Америцi в червнi 1989 та у Європi 28 вересня 1990. 14 Evian – французький бренд мiнеральноi води, що розливаеться з декiлькох джерел неподалiк вiд мiстечка Евiан-ле-Бен на пiвденному березi Женевського озера. Вiд 1970 року бренд належить компанii Danone. 15 Приблизно 19 кг. Стоун – британська одиниця вимiрювання маси тiла, один стоун дорiвнюе 6,3 кг. 16 Вам треба на телебачення, Гастоне, робити багато грошей. Фантастика! (Лам. фр.) 17 Рiздвяний батько (англ. Father Christmas) – британський еквiвалент Санта-Клауса, Святого Миколая чи Дiда Мороза. 18 Гатвiк – один iз мiжнародних аеропортiв Лондону. 19 «Герродс» (англ. Harrods) – один iз найбiльших у свiтi унiверсальних магазинiв, розташований у Лондонi на Бромптон-роуд в королiвському боро Кенсiнгтон i Челсi на заходi мiста неподалiк вiд станцii метро Найтсбридж. 20 Бостонське чаювання – протестна акцiя американських колонiстiв, що вiдбулася 16 грудня 1773 року у вiдповiдь на дii Британського уряду, у результатi якоi в Бостонськiй гаванi було знищено вантаж iз 342 ящикiв чаю, який належав Ост-Індськiй компанii. Ця подiя, яка послугувала початком американськiй революцii, е символiчною в американськiй iсторii. 21 Нью-ейдж (англ. New Age, буквально «нова ера») – рух у культурi, релiгii, фiлософii, науцi, що виник у XX столiттi i охопив передусiм захiднi краiни. Для цього руху властивi зростання значення iндивiдуального свiтосприйняття в духовних шуканнях; змiшання рiзнорiдних культурних, релiгiйних i наукових традицiй; масовiсть популяризацii знань i технологiй, якi ще не сформувалися. 22 Король Лiр i мiсiс Джеллiбi – героi творiв В. Шекспiра i Ч. Дiкенса, котрi не надто опiкувалися почуттями й добробутом власних дiтей.