Ми були брехунами Емiлi Локгарт Багатi американцi Синклери звикли лiтати тiльки першим класом, жити в п’ятизiркових готелях i вiдпочивати на приватному родинному островi. На чотирнадцяте лiто виникло кохання мiж Нею – бiлошкiрою, високою i вродливою першою онукою i Ним – амбiтним, бунтiвним i смаглявим. А потiм була жахлива катастрофа, яку Їi мозок вiдмовляеться пригадати. Хоч як би хотiла дiвчина дiзнатися правду, навколо – лише брехня. Емiлi Локгарт Ми були брехунами © E. Lockhart, 2013 © Shutterstock.com / Elovich, обкладинка, 2016 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 Ми були брехунами Данiелю Частина 1 Ласкаво просимо 1 ЛАСКАВО ПРОСИМО до прекрасноi родини Синклерiв. Серед нас немае жодного злочинця. Жодного наркомана. Жодного невдахи. Синклери спортивнi, високi, вродливi. Ми – споконвiчно багатi демократи. Нашi посмiшки широкi, пiдборiддя – квадратнi, тенiснi подачi – агресивнi. Розлучення розривають нашi сердечнi м’язи так, що вони заледве вичавлюють кожен наступний удар, ну то й що. Грошi у трастових фондах закiнчуються, ну то й що. Неоплаченi кредитнi рахунки вкриваються пилом на кухонних стiльницях, ну то й що. Тумбочка бiля лiжка заставлена пляшечками лiкiв, ну то й що. Ну то й що, коли хтось iз нас вiдчайдушно, вiдчайдушно закоханий. Такий закоханий, що слiд вжити настiльки ж вiдчайдушних заходiв. Ми – Синклери. Жоден з нас не бiдуе. Жоден не помиляеться. Ми живемо, принаймнi влiтку, на власному островi поблизу берегiв Массачусетсу. Можливо, це все, що вам потрiбно про нас знати. 2 МОЄ ПОВНЕ ІМ’Я – Кейденс Синклер-Істмен. Я живу в Бурлiнгтонi, штат Вермонт, з мамою i трьома собаками. Менi майже вiсiмнадцять. У мене е потертий читацький квиток, оце майже i все, хоча – нiде правди дiти – я мешкаю у великому будинку, повному дорогих непотрiбних речей. Колись я була блондинкою, але тепер мое волосся чорне. Колись я була сильною, але тепер слабка. Колись я була гарненькою, але тепер маю вигляд хворобливий. Я справдi потерпаю вiд мiгреней вiдтодi, як зi мною стався нещасний випадок. Я справдi терпiти не можу дурнiв. Менi подобаеться гра слiв. Бачите? Потерпати вiд мiгреней. Не терпiти дурнiв. Слова мають спiльний корiнь, але рiзнi значення. Потерпати. Терпiти. Можна сказати, це означае «витримувати», але це не зовсiм так. МОЯ ІСТОРІЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ до нещасного випадку. У червнi того року, коли менi виповнилося п’ятнадцять, мiй тато втiк iз якоюсь жiнкою, яку вiн любив бiльше, нiж нас. Тато був бiльш-менш успiшним професором вiйськовоi iсторii. Тодi я обожнювала його. Вiн носив твiдовi пiджаки. Вiн був худий. Вiн пив чай з молоком. Йому подобалися настiльнi iгри – i вiн дозволяв менi вигравати, подобалися човни – i вiн навчив мене веслувати на байдарках, подобалися велосипеди, книжки, мистецькi галереi. Собаки йому не подобалися нiколи, а отже, те, що вiн дозволяв iм спати на наших диванах i гуляв з ними по три милi щоранку, було свiдченням великоi любовi до мами. Йому нiколи не подобалися ii батьки, а отже, те, що вiн проводив кожне лiто в маетку Уiндермiр на островi Бiчвуд, пишучи статтi про давно минулi вiйни i вдягаючи посмiшку для родичiв щоразу, як вони зустрiчалися за обiднiм столом, було свiдченням великоi любовi до нас обох. Того червня, п’ятнадцятого лiта, тато повiдомив, що вiн iде, а за два днi поiхав. Вiн сказав мамi, що вiн – не Синклер i бiльше не може намагатися ним стати. Вiн не може посмiхатися, не може брехати, не може бути частиною цiеi прекрасноi родини в цих прекрасних будинках. Не може. Не може. І не буде. Вiн уже замовив машину для переiзду. І будинок вiн також уже знайшов. Тато поклав останню валiзу на задне сидiння «мерседеса» (залишивши мамi тiльки «сааб») i завiв мотор. Потiм вiн витягнув пiстолета i вистрелив менi в груди. Я стояла на газонi i впала. Куля пробила великий отвiр, i серце викотилося з моеi грудноi клiтки просто у квiтник. Кров ритмiчно струменiла з моеi вiдкритоi рани, з моiх очей, з моiх вух, з мого рота. На смак вона була схожа на сiль та на поразку. Яскраво-червоний сором вiд того, що мене не любили, просякнув траву перед будинком, камiння стежини, сходи ганку. Мое серце билося серед пiвонiй, як риба на сушi. Мама гаркнула на мене. Вона наказала менi отямитися. «Опануй себе, опануй, опануй себе, зараз же, – мовила вона. – Просто зараз. Бо ти можеш. Бо ти мусиш». «Не влаштовуй сцен. Зроби глибокий вдих i пiдведися». Я зробила те, що вона сказала. Вона – це все, що в мене лишилося. Ми з мамою високо пiдняли своi квадратнi пiдборiддя, поки тато вiв машину схилом униз. Потiм ми повернулися додому i вiдправили на смiтник усе, що вiн нам подарував: прикраси, одяг, книжки – усе. Протягом кiлькох наступних днiв ми спекалися канапи та крiсел, якi моi батьки купували разом. Викинули весiльнi сервiзи, срiбло, фотографii. Ми купили новi меблi. Найняли дизайнера. Замовили столовi прибори в «Тiффанi». Провели день, прогулюючись картинними галереями й обираючи полотна, якi мали затулити порожнi мiсця на стiнах. Ми звернулися до дiдусевого юриста, аби убезпечити маминi надбання. А потiм спакували речi й поiхали на острiв Бiчвуд. 3 ПЕННІ, КЕРРІ ТА БЕСС – доньки Тiппер та Гаррiса Синклерiв. Гаррiс отримав спадок у двадцять один рiк, пiсля закiнчення Гарварду, i збiльшив його, започаткувавши бiзнес, та я нiколи не намагалася зрозумiти, який саме. Вiн успадкував землю та будинок. Вiн ухвалював влучнi рiшення на фондовiй бiржi. Вiн одружився iз Тiппер, i вона працювала на кухнi i в саду. Вiн виводив ii в люди у перлах чи на яхтах. Їй, здаеться, це подобалося. Єдиним дiдусевим промахом було те, що у нього не було синiв, та яка рiзниця. Доньки Синклера були засмаглi й обдарованi. Високi, чарiвнi i багатi – його дiвчатка були як принцеси з казки. У Бостонi, Гарвард-Ярдi та на Мартас-Вiн’ярдi iх знали завдяки кашемiровим кардиганам i гучним вечiркам. Вони були народженi, щоб стати легендою. Створенi для принцiв, унiверситетiв Лiги плюща, статуеток зi слоновоi кiстки та величних будинкiв. Дiдусь i Тiппер так любили дiвчат, що не могли сказати, кого з них бiльше. Спочатку Керрi, потiм Пеннi, потiм Бесс, потiм знову Керрi. У них були розкiшнi весiлля з лососем та арфами, а потiм з’явилися милi бiлявi онуки i смiшнi бiлявi собаки. Нiхто й нiколи не мiг би пишатися своiми вродливими американськими дiвчатами бiльше, нiж Тiппер i Гаррiс у тi часи. Вони побудували три новi будинки на своему скелястому приватному островi, давши кожному iм’я: Уiндермiр – для Пеннi, Ред-Гейт – для Керрi та Каддлдаун – для Бесс. Я – найстарша онука Синклерiв. Спадкоемиця острова, статкiв i сподiвань. Ну, напевне. 4 Я, ДЖОННІ, МІРРЕН ТА ГЕТ. Гет, Мiррен, Джоннi та я. Родина називае нас чотирьох Брехунами, i, можливо, ми на це заслуговуемо. Ми всi приблизно одного вiку, i у всiх днi народження восени. Бiльшiсть часу на островi ми створювали проблеми. Гет приiздив на Бiчвуд з того часу, коли нам було по вiсiм. Восьме лiто, як ми говоримо. До цього нас iз Мiррен та Джоннi не називали Брехунами. Ми були просто двоюрiдними братами та сестрами, а Джоннi був занозою, тому що не любив гратися з дiвчатами. Енергiйнiсть, успiх, невловимiсть – це про Джоннi. У дитинствi вiн вiшав наших Барбi на шибеницi i стрiляв у нас зробленими з «Лего» рушницями. Цукор, цiкавiсть, дощ – це про Мiррен. У пiсляобiднiй час вона подовгу плюскотiлася iз Тафтом та близнючками на великому пляжi, поки я малювала картини на паперi у клiтинку i читала в гамаку на верандi маетку Клермонт. А потiм до нас на лiто почав приiздити Гет. Чоловiк тiтки Керрi покинув ii, коли вона була вагiтна братом Джоннi, Вiллом. Не знаю, що вже там трапилось. У родинi це нiколи не обговорювали. Коли прийшло восьме лiто, Вiлл уже народився, а Керрi вже зiйшлася з Едом. Ед торгував витворами мистецтва й обожнював дiтей. Це все, що ми знали про нього, коли Керрi повiдомила, що вiн також приiде на Бiчвуд разом з Джоннi та малюком. Того лiта вони приiхали останнiми, i бiльшiсть родини стояла на березi, чекаючи, коли човен пристане. Дiдусь пiдняв мене, щоб я могла помахати Джоннi, який, одягнений в оранжевий рятiвний жилет, щось кричав нам з носа катера. Бабуся Тiппер стояла поряд з нами. На хвильку вона вiдвернулася вiд човна i витягла бiлу м’ятну карамельку. Розгорнула i засунула менi до рота. Коли бабуся знов повернулася до човна, вона змiнилася на обличчi. Я швидко перевела погляд, щоб побачити те, що бачила вона. З човна зiйшла Керрi, несучи Вiлла на стегнi. Вiн був у дитячому рятiвному жилетi, з якого виднiлася лише копиця бiлявого волоссячка. Його поява супроводжувалася схвальними вигуками. Цей жилетик, як у всiх нас, коли ми були малими. Це волосся. Як чудово, що цей маленький хлопчик, якого ми ще не знали, пiшов, очевидно, у породу Синклерiв. Джоннi зiстрибнув з корабля та кинув свiй жилет на причал. Передусiм вiн пiдбiг i штурхнув Мiррен. Потiм штурхнув мене. А також штурхнув близнючок. Потiм пiдiйшов до дiдуся i бабусi i, виструнчившись, сказав: – Радий бачити вас, бабусю та дiдусю. Я сподiваюся, що на нас чекае щасливе лiто. Тiппер обiйняла його. – Це мама тебе навчила, еге ж? – Так, – сказав Джоннi. – І ще я маю сказати, що радий знову вас бачити. – Хороший хлопчик. – Можна вже йти? Тiппер поцiлувала його веснянкувату щоку. – Іди вже. За Джоннi йшов Ед, змушений зупинитися, щоб допомогти робiтникам вивантажити багаж з моторного човна. Вiн був високий та стрункий. Шкiра його була дуже темною – iндiйське корiння, як ми дiзнаемося потiм. На ньому були окуляри в чорнiй оправi та елегантний одяг у мiському стилi: лляний костюм i смугаста сорочка. Штани трохи зiм’ялися пiд час подорожi. Дiдусь поставив мене на землю. Рот бабунi Тiппер витягнувся в рiвненьку смужку. Потiм вона посмiхнулася до самих вух i зробила крок уперед. – Ви, напевне, Ед. Яка приемна несподiванка! Вiн потис iй руку. – Керрi не говорила, що ми приiдемо? – Звичайно, говорила. Ед обвiв очима нашу бiлу-бiлесеньку родину. Повернувся до Керрi: «А де Гет?» Вони покликали його, i вiн пiднявся до нас iз човна, знiмаючи рятiвного жилета, дивлячись вниз на застiбки. – Мамо, тату, – сказала Керрi, – ми привезли Едового племiнника, щоб побавився з Джоннi. Це – Гет Петiл. Дiдусь пiдiйшов i скуйовдив Гетове волосся. – Здоровий був, молодий чоловiче. – Його батька не стало цього року, – пояснила Керрi. – Вони з Джоннi найкращi друзi. Едовiй сестрi буде легше, якщо вiн побуде кiлька тижнiв з нами. Так, Гете? Тут ти зможеш ходити на пiкнiки i плавати, як ми й домовлялися. Гаразд? Але Гет не вiдповiдав. Вiн дивився на мене. У нього був трагiчний профiль та солодкi вуста. Шкiра глибокого шоколадного вiдтiнку, чорне хвилясте волосся. Тiло, сповнене енергii. Вiн увесь був неначе на пружинах. Нiби чогось шукав. Зiтканий зi сподiвань та ентузiазму. З амбiцiй та мiцноi кави. Я могла б дивитися на нього вiчно. Нашi очi зустрiлися. Я повернулася й побiгла. Гет побiг за мною. За спиною я чула, як його ноги стукотять по дерев’яних дорiжках, що перетинали острiв. Я продовжувала бiгти. Вiн продовжував бiгти. Джоннi побiг за Гетом. А Мiррен побiгла за Джоннi. Дорослi лишилися гомонiти на причалi, оточивши Еда ненав’язливою турботою i туркочучи над немовлям Вiллом. Малi займались тим, чим зазвичай займаються малi. Ми припинили гонитву, опинившись на крихiтному пляжi бiля Каддлдауну. То була вузька смужка пiску, з обох бокiв обмежена високими скелями. Тодi цей пляж майже нiколи не вiдвiдували. На великому пiсок був нiжнiший i майже без водоростей. Мiррен зняла взуття, i всi ми вчинили так само. Ми жбурляли у воду камiнчики. Ми просто були. Я написала нашi iмена на пiску. Кейденс, Мiррен, Джоннi та Гет. Гет, Джоннi, Мiррен та Кейденс. Так почалася наша iсторiя. * * * ДЖОННІ БЛАГАВ, щоб Гет залишився надовше. Наступного року вiн благав, щоб його привезли на все лiто. І Гет приiхав. Джоннi був першим онуком. Бабуся з дiдусем майже нiколи йому не вiдмовляли. 5 У ЧОТИРНАДЦЯТЕ ЛІТО ми з Гетом удвох прогулювалися на невеличкому моторному човнi. Це було одразу пiсля снiданку. Бесс залишила Мiррен грати в тенiс з близнючками i Тафтом. Джоннi того року почав бiгати i нарiзав кола по периметру острова. Гет знайшов мене на кухнi Клермонту i запитав, чи не хочу я взяти човна. – Та не дуже. Менi хотiлося повернутися в лiжко i почитати. – Ну будь ласка. Гет майже нiколи не казав «будь ласка». – Вiзьми його сам. – Я не можу. Не вiдчуваю, що маю право. – Ну звiсно, можеш. – Але тiльки з кимось iз вас. Вiн поводився якось особливо дивно. – А куди ти хочеш поплисти? – запитала я. – Я просто хочу побути десь поза островом. Часом я просто не витримую тут. Тодi я не уявляла, чого саме вiн не витримував, але погодилася. Ми вийшли в море у штормiвках та купальних костюмах. Невдовзi Гет заглушив двигун. Ми сидiли собi, iли фiсташки, дихали солоним повiтрям. Сонце мерехтiло у водi. – Пiрнiмо, – сказала я. Гет стрибнув, а я за ним, але вода тут була настiльки холоднiша, нiж на пляжi, що нам перехопило подих. Сонце зайшло за хмари. Ми нервово хихотiли i кричали, що це була найдурнiша з iдей – стрибнути у воду. І чим ми думали? Поблизу острова водилися акули, всi знали про це. О господи, ще акул бракувало! Ми дряпалися нагору, штовхаючись у боротьбi за те, хто пiднiметься на човна першим. За хвилину Гет вiдступив, пропустивши мене вперед. – Це не тому, що ти дiвчина, а тому, що я хороша людина, – сказав вiн менi. – Дякую. І я показала йому язика. – Але коли акули вiдкусять менi ноги, обiцяй написати промову про те, яким чудовим я був. – Згода, – сказала я. – Гетвiк Метью Петiл був смачнющим обiдом. Ми змерзли як цуцики, i це було смiшно до iстерики. Рушникiв у нас не було. Ми згорнулися вдвох пiд флiсовою ковдрою, яку знайшли пiд сидiнням, нашi голi плечi торкалися… Холоднi ноги переплелися. – Це единий спосiб уникнути переохолодження, – сказав Гет. – Не подумай, що це тому, наче я вважаю тебе гарною чи щось таке. – Так, я знаю, що не вважаеш. – Ти загарбала ковдру. – Вибач. Пауза. – Взагалi-то я справдi вважаю тебе гарною, Кейд. Я мав на увазi зовсiм не те. До речi, коли ти стала така гарна? Це вiдволiкае. – Я така сама, як i завжди. – Ти змiнилася за навчальний рiк. Це виводить мене з гри. – У тебе е гра? Вiн урочисто кивнув. – Не чула нiчого дурнiшого. І що за гра? – Нiщо не проходить крiзь мою броню. Хiба ти не помiтила? Це мене розсмiшило. – Нi. – Чорт, я думав, це працюе. Ми змiнили тему. Говорили про те, що малеча пiсля обiду поiде до Едгартауна, щоб сходити в кiно, про акул i чи справдi вони iдять людей, про гру «Зомбi проти рослин». Потiм ми попливли назад на острiв. Невдовзi пiсля цього Гет позичав менi своi книжки i приходив до мене на маленький пляж раннiми вечорами. Вiн розшукав мене, i коли я лежала на газонi перед Уiндермiром iз золотими ретриверами. Ми гуляли разом стежинкою навколо острова, Гет попереду, а я за ним. Ми говорили про книжки та винаходили неiснуючi слова. Часом ми проходили по декiлька кiл, доки не набридало або не хотiлося iсти. Уздовж стежини росли кущi темно-рожевоi шипшини. Їi ледь вловимий запах був солодким. Одного дня в Клермонтi я глянула на Гета, коли вiн лежав у гамаку з книжкою, i менi здалося, як би це сказати, що вiн – мiй. Нiби вiн – моя особлива людина. Я тихесенько залiзла в гамак поряд iз ним. Я витягла ручку з його руки – вiн завжди читав з ручкою – i написала «Гет» на його лiвiй долонi i «Кейденс» – на правiй. Вiн забрав у мене ручку. Написав «Гет» на моiй лiвiй долонi i «Кейденс» – на правiй. Я не кажу про долю. Я не вiрю в Провидiння, чи в спорiдненiсть душ, чи в надприродне. Я маю на увазi, що ми розумiли одне одного. Завжди. Але нам було лише по чотирнадцять. Я нiколи не цiлувалася з хлопцем, хоча наступного року поцiлуюся з кiлькома, i якимось чином ми не обiзвали це коханням. 6 П’ЯТНАДЦЯТОГО ЛІТА я приiхала пiзнiше за решту. Тато покинув нас, i ми з мамою були зайнятi покупками, перемовинами з дизайнером i тому подiбним. Джоннi та Мiррен зустрiли нас на причалi, рожевощокi, з купою планiв на лiто. Вони облаштовували все для родинного тенiсного турнiру, зберегли собi кiлька рецептiв морозива з Інтернету. Ми збиралися кататися на вiтрильниках, палити вогнища. Малi вовтузилися i галасували, як завжди. Тiтки прохолодно посмiхалися. Пiсля метушливого прибуття всi пiшли на коктейль у Клермонт. Я пiшла шукати Гета в Ред-Гейт. Маеток Ред-Гейт значно менший за Клермонт, але при цьому там чотири спальнi нагорi. Саме в них зупиняються Гет, Джоннi й Вiлл iз тiткою Керрi та, зрiдка, Едом. Я пiдiйшла до дверей кухнi й зазирнула крiзь сiтку. Спершу Гет мене не помiтив. Вiн стояв бiля стiльницi у поношенiй сiрiй футболцi та джинсах. Плечi його були ширшими, нiж менi пам’яталося. Вiн вiдв’язав висушену квiтку, що висiла, перевернута, над мийкою на вiкнi. То була квiтка шипшини, рожева i розгорнута, з тих, що ростуть на Бiчвудi. Гет, мiй Гет. Вiн зiрвав для мене квiтку в нашому улюбленому мiсцi. Вiн пiдвiсив ii, щоб вона висохла, i чекав мого повернення, аби подарувати. Я поцiлувалася з хлопцем, до якого було байдуже, чи з трьома. Вiд нас пiшов батько. Я приiхала сюди з будинку, сповненого слiз та фальшу, i побачила Гета, i побачила троянду в його руцi, i тiеi митi, коли сонце свiтило крiзь вiкно на нього i на яблука на кухонному столi, i в повiтрi стояв запах дерева та океану, я таки назвала це коханням. Це i було коханням, i воно навалилося на мене так раптово, що я зiперлася на сiтчастi дверi, якi роздiляли нас, аби лиш не впасти. Менi так хотiлося торкнутися його, нiби вiн був кошеням чи кроликом, чимось таким особливим i м’яким, що кiнчики пальцiв хочуть вiдчувати це постiйно. Усесвiт був добрим, бо в ньому був вiн. Я любила в ньому все: i дiрку на його джинсах, i бруд на його голiй нозi, i ранку на його плечi, i шрам, що перекреслював його брову. Гет, мiй Гет. Поки я стояла отак, витрiщаючись, вiн поклав троянду в конверт. Пошукав ручку, грюкаючи шухлядами, знайшов у кишенi, написав щось. Я не здогадалася, що вiн пише адресу, аж поки вiн не витягнув марки iз однiеi з кухонних шухляд. Гет наклеiв марки. Написав зворотну адресу. Це було не для мене. Я вибiгла з ворiт Ред-Гейту, доки Гет не помiтив мене, i побiгла до краю острова. Я споглядала, як темнiе небо. На самотi. Я обiрвала всi квiтки з одного жалюгiдного кущика i пожбурила iх усi, одну за одною, в розбурхане море. 7 ТОГО ВЕЧОРА Джоннi розповiв менi про нью-йоркську подружку Гета. Їi звали Ракель. Джоннi навiть бачив ii. Вiн живе в Нью-Йорку з Керрi та Едом, як i Гет з мамою, тiльки не у спальному районi, а в центрi. Джоннi сказав, що Ракель танцюе модерн i носить чорне. Брат Мiррен, Тафт, сказав, що Ракель надiслала Гету пакунок з домашнiми браунi[1 - Шоколадне тiстечко з горiхами. (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.)]. Лiбертi та Боннi сказали, що у Гета в телефонi е ii фотографii. Гет взагалi не говорив про неi, але уникав зустрiчатися зi мною поглядом. У першу нiч пiсля того, як я дiзналася, я плакала, i гризла нiгтi, i пила вино, яке вкрала з комори Клермонту. Я несамовито оберталася в небi, шаленiючи та збиваючи зорi з iхнiх мiсць, у головi паморочилося, я блювала. У душi я щосили вдарила кулаком по стiнi. Я змивала сором та злiсть холодною водою. Потiм у лiжку я трусилася, як покинутий собака, ким я, власне, i була, – аж зуб на зуб не попадав. Наступного ранку i всi днi пiсля того я намагалася опанувати себе. Я пiдняла вище свое квадратне пiдборiддя. Ми плавали на вiтрильниках, розпалювали вогнища. Ми готували вiдерця морозива i засмагали. Якось увечерi ми вчотирьох влаштували пiкнiк на маленькому пляжi. У нас були копченi мiдii, картопля, солодка кукурудза. Усе це приготували кухарi. Я не знала iхнiх iмен. Джоннi та Мiррен принесли iжу в металевих сковорiдках. Ми iли навколо багаття, закрапуючи олiею пiсок. Потiм Гет готував триповерховi смори[2 - Ласощi, що складаються з пiдсмаженого на вогнищi жувального зефiру та шматочка шоколаду, вкладених мiж двома крекерами.] для всiх нас. Я спостерiгала, як його руки в сяйвi полум’я нанизують зефiринки на довгу палицю. Там, де колись були написанi нашi iмена, тепер було записано назви книжок, якi вiн хотiв прочитати. Того вечора на лiвiй було «Буття». На правiй – «нiщо».[3 - «Буття й нiщо», Жан-Поль Сартр.] На моiх руках теж був напис. Цитата, яка менi подобалася. На лiвiй – «Живи». На правiй – «сьогоднi». – Хочете знати, про що я думаю? – Так, – сказала я. – Нi, – сказав Джоннi. – Я от думаю, яке ми маемо право говорити, що цей острiв належить вашому дiдусевi. Не юридично, а насправдi. – О, будь ласка, не починай стару пiсню про злочини колонiзаторiв, – простогнав Джоннi. – Та нi, я говорю про те, як можна казати, що земля взагалi належить комусь iз людей? – Гет обвiв рукою небо, океан, пiсок. Мiррен знизала плечима. – Люди постiйно продають i купують землю. – Може, краще поговоримо про секс чи вбивства? – запитав Джоннi. Гет не звертав на нього уваги. – Можливо, земля взагалi не повинна належати нiкому. Або, можливо, мусять бути якiсь обмеження щодо того, чим можна володiти. Вiн нахилився вперед. – Коли взимку я був iз волонтерською мiсiею в Індii, ми будували туалети. Будували iх тому, що в людей у тому селищi iх просто не було. – Ну всi вже знають про твою Індiю, – мовив Джоннi. – Ти вже сто разiв нам казав. Ось це менi i подобалося в Гетi: у ньому стiльки захвату, вiн так невтомно цiкавиться свiтом, що йому важко й уявити, як людям може бути нецiкаво його слухати. Навiть коли вони прямо заявляють про це. А ще вiн нiколи ось так просто не дасть нам спокою. Вiн хоче примусити нас думати, навiть якщо ми опираемося. Вiн увiткнув палицю у вугiлля. – Я вважаю, ми мусимо говорити про це. Не кожен мае власний острiв. Хтось працюе на таких островах. Хтось працюе на заводi. Дехто сидить без роботи. Дехто й без iжi. – Замовкни вже, – обiрвала Мiррен. – Замовкни назавжди, – додав Джоннi. – У нас на Бiчвудi викривлений погляд на людство, – продовжив Гет. – Не думаю, що ви це усвiдомлюете. – Замовкни, – сказала я. – Я дам тобi бiльше шоколаду, якщо ти мовчатимеш. І Гет замовк, але змiнився на обличчi. Вiн рiзко встав, пiдняв з пiску камiнь i щосили жбурнув. Вiн стягнув светра, скинув туфлi. А тодi зайшов у воду в джинсах. Розлючений. Я дивилася на м’язи його плечей у мiсячному свiтлi й бризки, якi здiйнялися, коли вiн занурився у воду. Вiн пiрнув, i я подумала: якщо я не пiду за ним зараз, вiн дiстанеться Ракель. Якщо я не пiду за ним зараз, вiн полишить нас. Брехунiв, цей острiв, нашу родину, мене. Я скинула светра i пiшла за Гетом у воду, у сукнi. Я увiрвалася у воду й попливла туди, де на спинi лежав вiн. Вода прибрала з обличчя його вологе волосся, вiдкривши тонкий шрам на бровi. Я простягла до нього руку. – Гет. Вiн здригнувся. Став по пояс у водi. – Пробач, – прошепотiла я. – Я не кажу тобi замовкнути, Кейдi, – сказав вiн. – Я нiколи не кажу тобi такого. – Я знаю. Вiн мовчав. – Будь ласка, не замовкай, – попросила я. Я вiдчула, як вiн ковзае очима по моему тiлi пiд мокрою сукнею. – Я забагато говорю. Розводжуся про все. – Я люблю, коли ти говориш, – сказала я, бо так воно й було. Коли я зупинилася, щоб послухати, менi це сподобалося. – Просто все змушуе мене… Вiн замовк. – У свiтi все переплуталося, все. – Так. – Може, менi слiд… – Гет узяв моi руки у своi й повернув iх, щоб побачити написи на долонях, – слiд жити сьогоднi i не турбуватися весь час. Моя долоня була в його мокрiй долонi. Я тремтiла. Його руки були голi та мокрi. Колись ми постiйно трималися за руки, та вiн не торкався мене все лiто. – Добре, що ти саме так дивишся на свiт, – вiдповiла я. Гет вiдпустив мене i знову лiг на воду. – Джоннi хоче, щоб я стулив пельку. Тобi та Мiррен нудно мене слухати. Я поглянула на його профiль. То був не просто Гет. То були сподiвання й ентузiазм. Амбiцii й мiцна кава. Усе це було там, у ньому – у розрiзi його карих очей, у гладенькiй шкiрi, у вивернутiй нижнiй губi. У його внутрiшнiх пружинах була прихована енергiя. – Я вiдкрию тобi таемницю. – Яку? Я знову торкнулася його руки. Вiн не забрав ii. – Коли ми кажемо «замовкни, Гет» – це зовсiм не те, що ми хочемо сказати. – Нi? – Ми хочемо сказати, що любимо тебе. Ти нагадуеш нам, що ми егоiстичнi покидьки. На вiдмiну вiд тебе. Вiн опустив очi. Посмiхнувся. – Ти справдi так думаеш, Кейдi? – Так. Моi пальцi ковзали по його руцi, простягнутiй на водi. – Не можу повiрити, що ви у водi! – Джоннi стояв по щиколотку в океанi, пiдкотивши джинси. – Вона крижана. У мене зараз пальцi повiдмерзають. – Вона приемна, коли зайдеш! – гукнув у вiдповiдь Гет. – Серйозно? – Не дрейф! – горлав Гет. – Будь мужиком i зайди вже в ту грьобану воду. Джоннi засмiявся i зайшов. Мiррен – за ним. І то було неймовiрно. Серпанок ночi довкола нас. Шум океану. Ячання чайок. 8 ТІЄЇ НОЧІ я не могла заснути. Пiсля опiвночi вiн покликав мене на iм’я. Я визирнула у вiкно. Гет лежав на спинi на дерев’янiй дорiжцi, що веде в Уiндермiр. Золотi ретривери, усi п’ятеро, лежали поряд iз ним: Бош, Грендел, Поппi, Принц Фiлiп i Фатiма. Вони дружньо метляли хвостами. Мiсячне сяйво надавало iм блакитного вiдтiнку. – Йди сюди, – покликав вiн. Я пiшла. У мами не горiло свiтло. Решту острова поглинула темрява. Ми були самi, якщо не зважати на собак. – Сунься, – сказала я. Дорiжка була неширока. Коли я лягла поряд iз ним, нашi руки торкнулися: моя – гола, його – в оливковiй мисливськiй куртцi. Ми дивилися в небо. Там було так багато зiрок, нiби вони влаштували святкування, грандiозну протизаконну вечiрку, яку галактика затiяла пiсля того, як людей було вкладено в лiжечка. Я радiла, що Гет не намагаеться продемонструвати своi знання з астрономii i не розповiдае якоiсь маячнi про загадування бажань. Але при цьому я не знала, як дати раду в його тишi. – Можна взяти тебе за руку? – запитав вiн. Я вклала свою долоню в його. – Усесвiт зараз видаеться таким величезним, – сказав вiн. – Менi потрiбно триматися за щось. – Я тут. Його великий палець гладив мене по долонi. Усi моi вiдчуття зосередилися там, оживаючи вiд кожного дотику його шкiри до моеi. – Я не впевнений, що я хороша людина, – озвався вiн незабаром. – Я теж не впевнена, чи хороша я. Я iмпровiзую. Вдаю. – Ага. – Гет на хвилинку замовк. – А ти вiриш у Бога? – Наполовину. Я намагалася подумати про це всерйоз. Я знала, що Гета не влаштуе абияка вiдповiдь. – Коли справи не дуже добрi, я молюся чи уявляю, що мене чуе той, хто мене оберiгае. Наприклад, кiлька днiв пiсля того, як тато пiшов, я думала про Бога. Для захисту. Але решту часу я просто продираюся крiзь щоденне життя. Анiтрохи не релiгiйно. – Я бiльше не вiрю, – сказав Гет. – Та подорож до Індii, злиднi… Я не можу уявити Бога, який би допустив це. Потiм я повернувся додому i став помiчати це на вулицях Нью-Йорка. Хворi та голоднi е навiть у найбагатшiй нацii свiту. Я просто не можу уявити, що хтось оберiгае iх. А це означае, що i мене не оберiгае нiхто. – Та це не робить тебе поганим. – Моя мама вiрить. Їi виховали буддисткою, але зараз вона ходить до методистськоi церкви. Вона не надто тiшиться мною. Гет майже нiколи не говорив про свою матiр. – Ти не можеш вiрити лише тому, що вона каже тобi «вiр», – cказала я. – Нi, питання в тому, як бути хорошою людиною, якщо бiльше не вiриш. Ми вдивлялися в небо. Ретривери зайшли до Уiндермiру крiзь клапан для собак. – Ти змерзла, – помiтив Гет. – Давай я дам тобi куртку. Менi було не холодно, але я сiла. Вiн теж сiв. Розстiбнув свою оливкову мисливську куртку i скинув ii. Дав менi. Вона була нагрiта його тiлом. Заширока в плечах. Тепер його руки були голi. Я хотiла поцiлувати його там, вдягнена в його мисливську куртку. Та не поцiлувала. Можливо, вiн кохав Ракель. Тi фотки в його телефонi. Та висушена троянда в конвертi. 9 ЗА СНІДАНКОМ наступного ранку мама попросила мене переглянути татовi речi на горищi Уiндермiру i взяти собi, що захочу. Решти вона збиралася спекатися. Уiндермiр гостроверхий та кутастий. У двох спальнях з п’яти похилий дах, i це единий будинок на островi, в якому е повноцiнне горище. Тут е також великий ганок i сучасна кухня, з оновленими мармуровими стiльницями, якi виглядають трохи не до дiла. Просторими кiмнатами бiгають п’ять ретриверiв. Ми з Гетом залiзли на горище, прихопивши пляшки з холодним чаем, i влаштувалися на пiдлозi. Тут пахло деревом. Крiзь вiкно всередину проникав квадрат свiтла. Ми бували на горищi ранiше. Водночас ми тут нiколи не були. Книжки були татовим читвом для вiдпусток. Спортивнi мемуари, легкi детективи, скандальнi одкровення рок-зiрок, написанi старими людьми, про яких я нiколи не чула. Гет не особливо придивлявся. Вiн сортував книжки за кольором обкладинки. Червона купка, блакитна, коричнева, бiла, жовта. – Хочеш щось почитати? – запитала я. – Можливо. – Як щодо «Першоi бази» чи «Дороги в нiкуди»? Гет засмiявся. Похитав головою. Вирiвняв блакитну купку: – «Запали з поганим мною»? «Зiрка танцполу»? Вiн знову засмiявся. Потiм умить став серйозним. – Кейденс? – Що? – Замовкни. Я дозволила собi довго не зводити з нього очей. Кожна риса його обличчя була такою рiдною, та водночас я нiби бачила його вперше. Гет посмiхнувся. Сяючий. Сором’язний. Вiн став на колiна, зруйнувавши в процесi кольоровi книжковi вежi. Простягнув руку i погладив мое волосся. – Я кохаю тебе, Кейдi. Справдi. Я нахилилася i поцiлувала його. Вiн торкався мого обличчя. Спустився рукою по шиi до моеi ключицi. Свiтло з горищного вiкна падало на нас. Наш поцiлунок був наелектризованим i нiжним, i обережним, i впевненим, налякав нас, але був неймовiрно правильним. Я вiдчувала, як кохання перетiкае вiд мене до Гета i вiд Гета до мене. Ми були теплi i змерзлi, молодi i старi, ми були живi. Я думала: «Так i е. Ми вже кохаемо одне одного. Вже кохаемо». 10 НАС ЗАСТУКАВ ДІДУСЬ. Гет пiдстрибнув. Незграбно вiдступив у купу розсортованих за кольором книжок, розкиданих на пiдлозi. – Я вас перервав, – сказав дiдусь. – Нi, сер. – Авжеж, перервав. – Вибач за пилюку, – мовила я. Як незручно. – Пеннi подумала, що тут може бути щось, що я захочу прочитати. Дiдусь витягнув старе плетене крiсло на середину i нахилився над книжками. Гет залишився стояти. Йому доводилося згинатися пiд скошеним дахом горища. – Обережно, молодий чоловiче. – У якому сенсi? – Голова. Ви можете забитися. – А, дiйсно, – сказав Гет. – Так, справдi, я можу забитися. – Тож будьте обережнi, – повторив дiдусь. Гет розвернувся i пiшов сходами вниз, не зронивши бiльше анi слова. Ми з дiдусем хвильку посидiли мовчки. – Вiн любить читати, – нарештi озвалась я. – Я думала, раптом вiн захоче взяти щось iз татових книжок. – Ти дуже дорога менi, Кейдi, – сказав дiдусь, поплескавши мене по плечу. – Моя перша онучка. – Я теж люблю тебе, дiдусю. – Пам’ятаеш, як я повiв тебе на бейсбол? Тобi було лише чотири. – Звiсно. – Ти нiколи не куштувала «Крекер Джек»[4 - Cнек з попкорну та арахiсу в карамелi, зазвичай iз маленькою iграшкою в упаковцi, що продаеться на бейсбольних стадiонах.]. – Ага. Ти купив менi двi пачки. – Менi довелося посадити тебе на колiна, щоб тобi було видно гру. Ти це пам’ятаеш, Кейдi? Я пам’ятала. – Розкажи менi. Я знала, що дiдусь хотiв почути вiд мене. Вiн досить часто просив мене щось розповiсти. Йому подобалося переповiдати родиннi iсторii Синклерiв, перебiльшуючи важливiсть подiй. Вiн завжди питав: «А що це означало для тебе?» – i чекав у вiдповiдь подробиць. Картинок. Засвоеного уроку. Зазвичай я обожнювала розповiдати i слухати тi iсторii. Легендарнi Синклери, як нам було весело, якими гарними ми були. Але того дня менi не хотiлося. – Це була твоя перша бейсбольна гра, – пiдказав дiдусь. – Пiсля неi я купив тобi пластикову бейсбольну биту, i ти вiдпрацьовувала удар на майданчику в Бостонi. Чи знав дiдусь, що вiн перервав? І якщо знав, то як поставиться до цього? Коли ми знову побачимось iз Гетом? Вiн розiйдеться з Ракель? Що вiдбуватиметься мiж нами? – Тобi захотiлося приготувати «Крекер Джек» удома, – вiв далi дiдусь, хоча знав, що менi вiдома ця iсторiя. – І Пеннi допомогла тобi приготувати його. Але ти плакала, що у тебе немае бiлих i червоних коробочок, аби його туди скласти. Пам’ятаеш? – Так, дiдусю, – здалась я. – Того ж дня ти поiхав назад на стадiон i купив iще двi упаковки. Дорогою додому ти з’iв попкорн, а коробки вiддав менi. Я пам’ятаю. Задоволений, вiн встав, i ми разом пiшли з горища. Дiдусь спускався невпевнено, тож сперся рукою менi на плече. Я ЗНАЙШЛА ГЕТА на прибережнiй дорiжцi i побiгла туди, де вiн стояв, дивлячись на океан. Вiтер, що посилювався, скуйовдив менi волосся, i воно лiзло в очi. Коли ми поцiлувалися, його губи були солонi. 11 БАБУСЯ ТІППЕР ПОМЕРЛА вiд серцевого нападу за кiлька мiсяцiв до п’ятнадцятого лiта. Навiть постарiвши, вона лишалася чарiвною жiнкою. Сиве волосся, рожевi щiчки; висока, худорлява. Це вона прищепила мамi любов до собак. У неi завжди було двое, а часом i четверо золотих ретриверiв з тих часiв, коли дiвчата були малi, i аж до ii смертi. Вона деколи поспiшала з висновками i не однаково ставилася до онукiв, та водночас вона була добра. Якщо дiтьми ми прокидалися рано, то могли пiти в Клермонт i розбудити бабусю. Вона завжди тримала в холодильнику тiсто, яке випiкала у жерстяних формочках, дозволяючи iсти досхочу теплих мафiнiв, поки решта острова спить. Вона брала нас iз собою збирати ягоди i допомагала нам пекти пирiг чи щось на кшталт цього, називаючи це «сламп», який ми з’iдали того ж вечора. Одним з ii благодiйних проектiв була щорiчна вечiрка на користь Аграрного iнституту на Мартас-Вiн’ярдi. Усi ми брали в нiй участь. Свято влаштовувалося надворi, у гарних бiлих шатрах. Малеча бiгала довкола у святковому вбраннi, але без взуття. Ми з Джоннi, Мiррен та Гетом цупили чарки з вином i почувалися захмеленими й дурними. Бабуня танцювала з Джоннi, i з татом, i з дiдусем, притримуючи рукою краечок спiдницi. Колись у мене була фотографiя бабунi з однiеi такоi вечiрки. На нiй вона у вечiрнiй сукнi i з поросям. П’ятнадцятого лiта на Бiчвудi бабусi Тiппер не вистачало. Клермонт спорожнiв. Клермонт – триповерховий сiрий будинок у вiкторiанському стилi з башточкою нагорi та терасою по периметру. Всерединi повно справжнiх карикатур iз «Нью-Йоркера», родинних фотографiй, вишитих подушок, статуеток, прес-пап’е зi слоновоi кiстки, опудал рибин на пiдставках. Скрiзь, скрiзь, скрiзь – гарнi речi, дiбранi Тiппер та дiдусем. На галявинцi перед будинком – здоровенний стiл для пiкнiкiв, достатньо великий для обiду на шiстнадцять персон, а неподалiк вiд нього – пiдвiшена до розлогого клена гойдалка з покришки. Бабуня любила крутитися на кухнi й планувати пiкнiки. У своiй майстернi вона шила клаптиковi ковдри, i гудiння ii швацькоi машинки заповнювало перший поверх. У блакитних джинсах та гумових рукавицях вона була королевою садiвникiв. Тепер у будинку стало тихо. Анi куховарських книг, залишених розгорнутими на столi, анi класичноi музики, що долинала б з музичного центру на кухнi. Та в усiх мильницях i досi було улюблене бабусине мило. І то ii дерева i квiти росли в саду. І ще були ii дерев’янi ложки, ii матер’янi серветки. Одного дня, коли поряд не було нiкого, я зайшла в ii майстерню в глибинi першого поверху. Я торкалася ii тканин, яскравих блискучих гудзикiв, кольорових ниток. Я почала танути – спершу голова i плечi, за ними стегна i колiна. Невдовзi я перетворилася на калюжу, яка просочувала вiзерунчастi бавовнянi тканини. Я увiбралася в ковдру, яку вона вже нiколи не доробить, вкрила iржею металевi деталi ii машинки. Годину чи двi я була цiлком зневоднена, я сама була суцiльним зневодненням. Моя бабуся, моя бабуся. Вона пiшла назавжди, хоча запах ii парфумiв вiд Шанель i досi лишався в тканинi. Мене знайшла мама. Привела мене до тями, сказала опанувати себе. Бо я могла. Бо я мусила. Вона сказала глибоко вдихнути i пiдвестися. І я зробила те, що вона просила. Знову. Мама хвилювалася за дiдуся. Пiсля смертi бабусi вiн гiрше ходив, притримувався за стiльцi i столи, щоб не впасти. Дiдусь був головою родини. Вона не хотiла, щоб вiн розклеiвся. Хотiла, аби вiн вiдчував, що його дiти й онуки i тепер поряд, сильнi й веселi, як завжди. Це важливо, сказала вона; благородно; найкраще, що можна зробити. Не розхитуй ситуацiю, сказала вона. Не нагадуй людям про втрату. «Розумiеш, Кейдi? Тиша – захисний панцир вiд болю». Я все зрозумiла, i менi вдалося викреслити бабуню Тiппер iз розмов так само, як я викреслила батька. Безрадiсно, але ретельно. За столом iз тiтками, на катерi з дiдусем, навiть з мамою наодинцi я вдавала, що цих двох надважливих для мене людей нiколи не iснувало. Решта Синклерiв поводилися так само. Збираючись разом, ми широко посмiхалися. Ми чинили так само, i коли Бесс пiшла вiд дядька Бродi, i коли дядько Вiльям покинув Керрi, i коли бабусин пес Пеппермiл помер вiд раку. Проте Гет нiколи цього не розумiв. Взагалi-то вiн досить часто говорив про мого батька. Для тата Гет був достойним суперником у грi в шахи i водночас вдячним слухачем розповiдей про вiйськову iсторiю, тож вони проводили певний час разом. «Пам’ятаеш, як твiй тато пiймав i посадив у вiдро того великого краба?» – казав Гет. Або, звертаючись до мами: «Минулого року Сем сказав менi, що в сараi для човнiв е набiр для рибальства, не знаете, де вiн?» Одного разу за обiдом раптом запала тиша, коли Гет згадав бабуню. А коли Гет сказав: «Я сумую за тим, як вона стояла бiля стола i готувала нам десерт, а ви? Це було дуже в ii стилi», – Джоннi довелося розпочати голосно розповiдати щось про Вiмблдон, доки збентеження не розвiялося. Щоразу, як Гет казав подiбнi речi – так невимушено, щиро i легковажно, – моi вени розтиналися. Моi зап’ястки вибухали. Кров стiкала по долонях. У головi паморочилося. Я шкандибала геть з-за столу чи впадала вiд сорому в тиху агонiю, сподiваючись, що нiхто з родичiв не помiтить цього. Особливо мама. Гет натомiсть майже завжди це помiчав. Коли кров крапала на моi голi ступнi чи заливала книжку, яку я читала, вiн був добрий до мене. Вiн перев’язував моi зап’ястки м’якими бiлими бинтами i розпитував мене про те, що сталося. Вiн говорив зi мною про тата й бабусю, нiби розмови могли полегшити бiль. Нiби рани потребували уваги. Вiн лишався не таким, як ми, попри роки разом. КОЛИ МОЇ РАНИ не кровоточили, i коли Джоннi та Мiррен плавали з маскою та трубкою чи сварили малечу, чи коли всi лежали на канапах i дивилися в Клермонтi кiно на великому екранi, ми з Гетом тiкали вiд усiх. Ми сидiли на гойдалцi з покришки, переплiвшись руками й ногами, торкаючись теплими губами прохолодноi, як сама нiч, шкiри. Уранцi ми часом пiрнали, смiючись, у клермонтський пiдвал, покреслений рядами винних пляшок та енциклопедiй. Там ми цiлувалися й радiли iснуванню одне одного, почуваючись таемничими i щасливими. Інколи вiн писав менi записки й лишав пiд подушкою разом iз невеличкими подарунками. Хтось сказав, що роман мае мiстити низку невеликих потрясiнь. Я переживаю iх, проводячи час iз тобою. Ось тобi зелена зубна щiтка. Вона не виражае моiх почуттiв як слiд. Вчорашнiй вечiр з тобою кращий за шоколад. От я дурний – думав, що немае нiчого кращого за шоколад. Як глибоко символiчний жест дарую тобi цю плитку «Воуж»[5 - Шоколад «Vosges».], яку купив, коли ми всi iздили до Едгартауна. Можеш з’iсти ii чи просто покласти поряд i почуватися зверхньо. Я не вiдповiдала, але малювала Гетовi олiвцями смiшнi картинки, на яких ми були вдвох. Простi фiгурки – ручки, нiжки, голова – махають, стоячи перед Колiзеем чи Ейфелевою вежею, на вершинi гори, на спинi дракона. Вiн чiпляв iх над лiжком. Гет не втрачав жодноi нагоди торкнутися мене. Пiд столом за обiдом, у кухнi, коли там нiкого не було. Потайки i вiдкрито, за спиною дiдуся, поки той кермував моторним човном. Я не вiдчувала бар’ерiв мiж нами. Коли нiхто не бачив, я торкалася Гетових вилиць, пробiгала по спинi. Я брала його за руку, притискала великий палець до зап’ястка i вiдчувала, як у його венах пульсуе кров. 12 ОДНІЄЇ НОЧІ у липнi п’ятнадцятого лiта я пiшла купатися на маленький пляж. Сама. Де були Гет, Джоннi та Мiррен? Я не знаю, справдi. Ми часто грали у скрабл[6 - Настiльна гра, що полягае у складаннi слiв iз фiшок з лiтерами, на кшталт «Ерудита».] у Ред-Гейтi. Може, вони були й там. А може, й у Клермонтi, де пiд акомпанемент тiтчиних сварок iли джем iз морськоi сливи, намащуючи його на галетне печиво. У будь-якому разi, я зайшла у воду в спiднiй бiлизнi та нiчнiй сорочцi. Очевидно, коли я прийшла на пляж, на менi бiльше нiчого не було. На пiску мого одягу так i не знайшлося. Як i рушника. Чому? Цього я теж направду не знаю. Напевне, я далеко запливла. Берег оточують великi скелi, кострубатi, чорнi; у сутiнках вони завжди мають зловiсний вигляд. Напевне, я занурилася у воду з головою i врiзалася в одну з таких скель. Як я вже сказала, я не знаю. Я пам’ятаю тiльки це: я поринула в океан, просто на кам’янисте дно, i я бачила пiдвалини Бiчвуду, i моi руки та ноги зацiпило, а пальцi були холоднi. Я падала, а пасма водоростей пропливали повз мене. Коли мама знайшла мене, я лежала, зiщулившись, на межi пiску i води. Мене страшенно трусило. Дорослi загорнули мене в ковдри. Намагалися зiгрiти мене в Каддлдаунi. Вони напоiли мене чаем i тепло вдягнули, та попри це я тремтiла й не могла говорити, тож мене вiдправили в лiкарню на Мартас-Вiн’ярдi, де обстежували протягом кiлькох днiв. Переохолодження, проблеми з дихальними шляхами, i, схоже, якась черепно-мозкова травма, хоча знiмки нiчого не показали. Мама лишилася зi мною, жила в готелi. Я пам’ятаю сумнi, сiрi обличчя тiтки Керрi, тiтки Бесс i дiдуся. Я пам’ятаю, що вiдчувала, нiби легенi чимось наповненi, ще довго пiсля того, як лiкарi сказали, що вони чистi. Я пам’ятаю, як менi здавалося, що я бiльше нiколи не зiгрiюся, навiть коли менi сказали, що в мене вже нормальна температура. Болiли руки. Болiли ноги. Мама забрала мене одужувати у Вермонт. Я лежала в лiжку в темрявi, i мене переповнювала жалiсть до себе. Бо менi було погано, а ще бiльше тому, що Гет жодного разу не зателефонував. І не написав. Хiба ми не були закоханi? Хiба нi? Я написала Джоннi два чи три дурних вiд кохання листи з проханням дiзнатися, як справи у Гета. У Джоннi вистачило такту iх проiгнорувати. Ми – Синклери, а Синклери так не поводяться. Я припинила писати i видалила всi листи з папки «Надiсланi». Вони були нiкчемнi i тупi. Вишенька на тортi – Гет вивiтрився, коли я була в бiдi. Ще одна вишенька – це була лиша курортна iнтрижка. Остання вишенька – можливо, вiн любив Ракель. Хоч там як, ми жили задалеко одне вiд одного. Хоч там як, нашi родини були заблизькi. У мене не було пояснень. Я знала лише, що вiн мене покинув. 13 ЛАСКАВО ПРОШУ до мого мозку. По кiстках моiх шиi та черепа прокочуеться вантажiвка. Хребет ламаеться, голова трiскаеться, мiзки витiкають. В очах мерехтять тисячi зiрочок. Свiт перевертаеться. Я блюю. Я непритомнiю. Це вiдбуваеться постiйно. Такий собi звичайний день. Бiль розпочався через шiсть тижнiв пiсля нещасного випадку. Нiхто не мiг сказати напевне, чи були вони пов’язанi, але це не позбавляло вiд блювання, втрати ваги та всеохопного жаху. Мама водила мене на МРТ i комп’ютерну томографiю. Голки, апарати. Ще голки, ще апарати. Вони шукали пухлини, менiнгiт, казна-що. Щоб не так болiло, менi призначили пiгулки, i ще пiгулки, i ще пiгулки, тому що першi не подiяли i другi не подiяли так само. Призначали i призначали, навiть не знаючи, що зi мною не так. Намагаючись просто зменшити бiль. «Кейденс, – казали лiкарi, – не вживай забагато пiгулок. Кейденс, – казали вони, – остерiгайся звикання. А проте, Кейденс, не забувай приймати лiки». У мене було стiльки оглядiв, що вже й не порахуеш. Урештi-решт лiкарi визначилися з дiагнозом. Кейденс Синклер-Істмен: хронiчний посттравматичний головний бiль, вiдомий як ХПГБ. Мiгренi, спричиненi черепно-мозковою травмою. Зi мною все буде гаразд. Я не помру. Просто менi часто болiтиме. 14 ПРОЖИВШИ РІК у Колорадо, батько захотiв побачитися зi мною. Взагалi-то вiн наполягав на тому, щоб я поiхала з ним до Італii, Францii, Нiмеччини та Шотландii – у десятитижневу подорож, яка починалася в серединi червня, i це означало, що шiстнадцятого лiта я взагалi не потраплю на Бiчвуд. – Чудовий час для поiздки, – жваво зазначила мама, збираючи моi валiзи. – Чому? Я лежала на пiдлозi своеi кiмнати, залишивши всю роботу iй. Голова болiла. – Дiдусь ремонтуе Клермонт. – Мама згортала шкарпетки кульками. – Я вже мiльйон разiв тобi говорила. Я не пам’ятала. – Чому? – Так йому заманулося. Цього лiта вiн житиме в Уiндермiрi. – А ти допомагатимеш йому? Мама кивнула. – Вiн не може лишитися з Бесс чи Керрi. А ти ж знаеш – йому потрiбен догляд. Хай там як. Ти чудово розвiешся в Європi. – Краще б я поiхала на Бiчвуд. – Нi, – строго сказала мама. У ЄВРОПІ я блювала в маленькi вiдерця та регулярно чистила зуби британською зубною пастою iз присмаком крейди. Я лежала долiлиць на пiдлозi в туалетах декiлькох музеiв, вiдчуваючи холоднi кахлi пiд щокою, поки мiй мозок розрiджувався i, булькочучи, просочувався назовнi крiзь вухо. Мiгренi полишали мою кров, розтiкаючись по незнайомих готельних простирадлах, крапаючи на пiдлогу, всотуючись у килими, просякаючи залишки круасанiв та мереживного iталiйського печива. Я чула, як тато кличе мене, та нiколи не вiдповiдала, перш нiж подiють лiки. Цього лiта я не iздила до Брехунiв. Ми нiколи не спiлкувалися впродовж навчального року. Принаймнi дуже мало, хоча й намагалися, коли були меншi. Протягом вересня ми зазвичай писали повiдомлення, позначали одне одного на лiтнiх фотках, але десь за мiсяць спiлкування сходило нанiвець. Якимсь чином магiя Бiчвуду нiколи не проникала в наше повсякденне життя. Нам не хотiлося говорити про шкiльних друзiв, клуби та спортивнi команди. Натомiсть ми знали, що наша прив’язанiсть оживе, щойно ми знов побачимося наступного червня на причалi, де вода мерехтить у променях блiдого сонця, а в повiтрi зависли солонi бризки. Але того року, коли зi мною стався нещасний випадок, я днями, ба навiть тижнями, не бувала в школi. Я пропустила забагато занять, i директор повiдомив, що мене лишають на другий рiк. Я припинила грати в тенiс та футбол. Я не могла сидiти з малечею. Не могла керувати машиною. Тi, хто був менi друзями, перетворилися на знайомих. Кiлька разiв я писала Мiррен. Телефонувала i лишала повiдомлення, за якi згодом менi було соромно, стiльки в них було самоти i мiзерностi. Я телефонувала також i Джоннi, та його голосова пошта була переповнена. Я вирiшила бiльше не намагатися. Я не хотiла говорити того, що змушувало мене почуватися слабкою. Коли тато повiз мене до Європи, я знала, що Брехуни зараз на островi. Дiдусь не провiв на Бiчвуд телефонного зв’язку, а мобiльники там не ловили, тож я писала листи електронкою. Не схожi на моi жалiбнi голосовi повiдомлення, вони були, натомiсть, чарiвними посланнями вiд людини, яка позбавилася головного болю. Майже. Мiррен! Вiтаннячка з Барселони, де мiй тато скуштував равликiв у бульйонi. У нашому готелi все золоте. Навiть сiльнички. Вiн блискучо-мерзенний. Напиши менi, як пустують твоi малi, i до якого коледжу ти вступатимеш, i чи знайшла ти справжне кохання. Кейденс Джоннi! Бонжур iз Парижа, де мiй тато скуштував жабу. Я бачила Нiку Самофракiйську[7 - Давньогрецька мармурова скульптура богинi Нiки. Голова й руки не збереглися.]. Надзвичайне тiло. Без рук. Сумую за вами, народ. Як там Гет? Кейденс Мiррен! Привiт iз шотландського замку, де мiй тато скуштував гаггiс. Тобто мiй тато з’iв бараняче серце, печiнку й легенi, змiшанi з вiвсянкою i зваренi в баранячому шлунку. Тепер ти знаеш, мiй тато типу серцеiд. Кейденс Джоннi! Я в Берлiнi, де мiй тато скуштував кров’янку. Плавайте з маскою i трубкою за мене. Їжте чорничний пирiг. Розпалюйте вогнища. І розказуйте менi про це. Менi страшенно нудно, i, якщо ви не пiдкоритеся, я винайду для вас довершенi покарання. Кейденс НЕ ТЕ ЩОБ я дуже здивувалася, що вони не вiдповiдали. До того ж найближчий Інтернет був аж на Вiн’ярдi, i Бiчвуд був окремим закритим свiтом. Коли опиняешся там, решта Всесвiту здаеться всього лише неприемним сном. Європа ж узагалi може навiть не iснувати. 15 ЩЕ РАЗ ЛАСКАВО ПРОШУ до прекрасноi родини Синклерiв. Ми вiримо в тренування на свiжому повiтрi. Ми вiримо в те, що час лiкуе. Ми вiримо, хоча й не кажемо про це вголос, у призначенi лiки i коктейльнi вечiрки. Ми не обговорюемо проблем у ресторанах. Ми не вiримо в зовнiшнi ознаки розпачу. Нашi верхнi губи натягнутi, i, можливо, ми саме тому такi цiкавi iншим, що не вiдкриваемо iм своiх сердець. Можливо також, що нам подобаеться цiкавiсть людей до нас. Тепер у Бурлiнгтонi лише ми з мамою та собаки. Ми не такi вiдомi, як дiдусь у Бостонi, i не такi важливi, як уся наша родина на Бiчвудi, та попри це я знаю, що люди думають про нас. Ми з мамою – дуже схожi, живемо у великому будинку на верхiвцi пагорба. Грацiйна мама i хвороблива донька. У нас високi вилицi, широкi плечi. Ми посмiхаемося, показуючи зуби, коли ходимо мiстом у справах. Хвороблива донька мало говорить. Тi, хто знае ii по школi, волiють триматися осторонь. Вони однаково не знали ii до того, як вона захворiла. Вона i тодi була мовчазна. Тепер вона рiдко з’являеться в школi. А коли з’являеться, то зi своею блiдою шкiрою i вологими очима мае вигляд пафосно-трагiчний, немов героiня роману, яка страждае на сухоти. Часом напади трапляються з нею в школi i вона з криком падае на пiдлогу. Вона лякае iнших учнiв. Навiть найдобрiшi з них уже втомилися водити ii до медсестри. Та разом з тим навколо неi е ореол шику й загадковостi, завдяки якому вона, попри вiдсутнiсть необхiдноi для старшоi школи привабливостi, уникае глузування та iзоляцii. Їi мати з Синклерiв. Звiсно, я не почуваюся загадково, коли пiзно ввечерi iм курячий суп iз жерстянки або коли лежу пiд лампами денного свiтла в медичному кабiнетi. І навряд чи шикарно те, як ми з мамою лаемося пiсля того, як тато пiшов. Я прокидаюся вiд того, що вона стоiть у дверях моеi спальнi, витрiщаючись на мене. – Не стiй над душею. – Я люблю тебе. Я пiклуюся про тебе, – каже вона, притискаючи долоню до серця. – Припини вже. Якби я могла, то грюкнула б дверима у неi перед носом. Та я не можу встати. Часто я знаходжу папiрцi, схожi на записи про те, що я з’iла в той чи iнший день. Тости з джемом, але лише один з двох; яблука з попкорном; салат з родзинками; шоколадка; паста. Пиття? Протеiни? Забагато iмбирного елю. Не дуже шикарно те, що я не можу керувати машиною. І не надто загадково бути вдома в суботнiй вечiр, читаючи книжку в кублi смердючих ретриверiв. Однак я не захищена вiд того, щоб мене вважали загадковою, однiею iз Синклерiв, членом привiлейованого клану особливих людей, персонажем загадковоi, важливоi iсторii, тому що я справдi належу до цього клану. Мама не захищена вiд цього так само. Такими вже нас виховали. Синклери. Синклери. Частина 2 Вермонт 16 КОЛИ МЕНІ БУЛО ВІСІМ, тато подарував менi на Рiздво стос книжок. Вони називалися за кольорами обкладинок: «Жовта книга казок», «Блакитна книга казок», «Малинова книга казок», «Зелена», «Сiра», «Коричнева», «Помаранчева». Усерединi були казки з усього свiту, варiацii варiацiй знайомих iсторiй. Читаючи iх, чуеш, як в однiй iсторii вiдлунюеться iнша, а в тiй – ще одна. Так багато iсторiй починаються однаковими словами: «Колись дуже давно» чи «Жило собi трое…» Трое поросят, трое ведмедiв, трое солдат, трое цапiв. Трое принцес. Вiдтодi як я повернулася з Європи, я теж написала декiлька власних. Варiацiй. У мене повно часу, тож дозвольте розповiсти вам казочку. Як я вже сказала, варiацiю однiеi з тих, що ви вже чули. КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собi король, i було у нього трое вродливих доньок. Що старшим вiн ставав, то бiльше думав про те, хто з них мае успадкувати королiвство, бо жодна ще не вийшла замiж i в нього не було спадкоемця. Король вирiшив попросити доньок висловити свою любов до нього. Вiн сказав найстаршiй доньцi: – Розкажи, як ти мене любиш. Вона любила його, як усе золото королiвства. І вiн сказав середнiй доньцi: – Розкажи, як ти мене любиш. Їi любов була мiцнiша вiд сталi. І тодi вiн сказав найменшiй доньцi: – Розкажи, як ти мене любиш. Вона довго думала, перш нiж вiдповiсти. Нарештi вона сказала, що любить батька так, як м’ясо любить сiль. – Тодi ти зовсiм не любиш мене, – сказав король. Вiн вигнав доньку з палацу i пiдняв за нею мiст, аби вона не могла повернутися. Отож, наймолодша донька вирушае у лiс, i е у неi лише пальтечко та одна хлiбина. Вона продираеться крiзь сувору зиму, ховаючись пiд деревами. Дiвчина приходить у готель i наймаеться помiчницею кухаря. Минають днi, i принцеса вивчае свiт кухнi як своi п’ять пальцiв. Урештi-решт вона обходить у майстерностi свого хазяiна i слава про ii страви поширюеться по всьому королiвству. Минають роки, i найстарша принцеса виходить замiж. Кухар iз готелю готуе iжу для святкового столу. Наприкiнцi бенкету подають запечене порося. Це улюблена страва короля, та цього разу ii приготовано без солi. Король куштуе шматочок. Потiм iще один. – І хто ж це посмiв подати таке гидке порося на весiллi майбутньоi королеви? – кричить вiн. Кухар-принцеса вийшла до батька, але вона так змiнилася, що вiн ii не впiзнав. – Я не подам вам солi, Ваша Величносте, – пояснюе вона. – Хiба ж ви не вигнали власноi доньки за те, що вона вважала ii цiнною? Пiсля цих слiв король розумiе, що перед ним – його донька i що саме вона любить його найбiльше. А що далi? Найстарша та середня доньки весь цей час жили з батьком. Вiн був прихильнiший то до однiеi, то до iншоi. Постiйнi змагання вiддалили iх одну вiд одноi. Тепер, коли повернулася найменша, вiн вiдбирае королiвство у найстаршоi, яка щойно вийшла замiж. Вона не стане королевою. Середня та старша сестри обуренi. Спершу найменша донька нiжиться в батькiвськiй любовi. Та невдовзi вона розумiе, що король – божевiльний та одержимий владою. Їй судилося стати королевою та водночас – до кiнця своiх днiв пiклуватися про старого тирана, який втрачае глузд. Вона не покине його, хоч яким би хворим вiн був. Вона залишиться тому, що любить його так само сильно, як м’ясо потребуе солi? А чи тому, що вiн пообiцяв iй королiвство? Їй уже важко розрiзнити. 17 ВОСЕНИ ПІСЛЯ ПОДОРОЖІ у Європу я розпочала один проект. Щодня я вiддавала бодай одну зi своiх речей. Я надiслала Мiррен стару Барбi з супердовгим волоссям, яку ми в дитинствi не могли подiлити. Вiдправила Джоннi смугастий шалик, який багато носила. Джоннi подобаються смужки. Для старших Синклерiв – мами, тiток, дiдуся – накопичення гарних речей було метою всього життя. Хто помре, зiбравши найбiльшу кiлькiсть речей, той i виграв. А що виграв, хотiла б я знати? Колись я теж любила гарнi речi. Як i мама, як i вся наша родина. Та це бiльше не про мене. Мама наповнила наш будинок у Бурлiнгтонi срiблом та кришталем, подарунковими виданнями та кашемiровими ковдрами. Пухнастi килими вкривають пiдлогу в кожнiй кiмнатi, а стiни завiшанi картинами мiсцевих художникiв, якими мама опiкуеться. Їй подобаеться китайська порцеляна, i вона виставляе ii у iдальнi. Замiсть цiлком ще притомного «сааба» вона купила БМВ. Жоден iз цих символiв процвiтання i смаку не мае практичноi цiнностi. «Краса – вже сама по собi цiннiсть, – не погоджуеться мама. – Вона створюе певну атмосферу мiсця, вiдчуття власноi iсторii. Навiть просто даруе насолоду. Ти взагалi чула щось про насолоду?» Та я думаю, вона i менi, i собi бреше про те, нащо iй усi цi речi. Нова доза покупок дае матерi можливiсть, хай навiть на мить, вiдчути себе могутньою. Я думаю, що будинок, наповнений гарними речами, i дорогi картини iз зображенням мушель вiд ii креативних друзiв, i ложки вiд «Тiффанi» дають iй вiдчуття статусу. Старовиннi та схiднi килими показують людям, що нехай вона i собакiвниця, яка покинула коледж Брин-Мор, та у неi е влада, тому що е грошi. ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ПОДУШКУ. Я ношу ii з собою мiстом. На вулицi, спираючись на стiну бiблiотеки, стоiть дiвчина. На землi бiля ii нiг – картонний стаканчик для монет. Вона не набагато старша за мене. – Хочеш подушку? – питаю в неi. – Я випрала наволочку. Вона бере подушку i сiдае на неi. Цiеi ночi менi незручно спати, та це на краще. ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «КОРОЛЬ ЛІР» у м’якiй обкладинцi, якого я читала протягом другого року старшоi школи. Знайдено пiд лiжком. Подарувала громадськiй бiблiотецi. Менi не треба ii перечитувати. ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ФОТОГРАФІЮ бабунi Тiппер у блакитнiй вечiрнiй сукнi та з поросям на руках з благодiйноi вечiрки на користь Аграрного iнституту. Дорогою додому я зайшла до «Гудвiлла»[8 - Goodwill – комiсiйний магазин. Дослiвно – «добра воля».]. – Що, Кейденс, ось так просто вiддаеш? – каже Петтi з-за прилавку. – Це моя покiйна бабуся. – Вона була вродлива, – каже Петтi, роздивляючись фото. – Точно не хочеш залишити фото собi? Можна ж вiддати просто рамку. – Точно. Бабуся померла. Те, що у мене буде ii фотографiя, нiчого не змiнить. – ТИ ЗНОВ ХОДИЛА до «Гудвiлла»? – питае мама, коли я повертаюся додому. Вона нарiзае персики тонкими скибочками спецiальним фруктовим ножем. – Так. – Чого ти позбулася цього разу? – Лише староi бабусиноi фотки. – З поросям? – Їi губи судомно сiпнулися. – О, Кейдi. – Вона моя, i я вирiшила ii вiддати. Мама зiтхае. – Ще собаку вiддай, i тобi цього нiколи не пробачать. Я присiдаю до ретриверiв. Бош, Грендел i Поппi вiтають мене тихим домашнiм гарчанням. Вони – нашi родиннi собаки, вихованi, з iдеальною родовiдною. Чистокровнi золотi ретривери. Мама, звiсно, розводила цуцикiв для бiзнесу i не залишала iх усiх удома, але вони утримувалися на замiськiй фермi маминого партнера разом з iншими племiнними собаками. – Я б нiколи такого не зробила. Я шепочу собакам, як люблю iх, у iхнi м’якi кудлатi вуха. 18 ЯКЩО ВБИТИ В ГУГЛІ «черепно-мозкова травма», то бiльшiсть веб-сайтiв, присвячених цiй темi, пише, що вибiркова амнезiя може бути ii наслiдком. Коли мозок уражений, немае нiчого незвичайного в тому, що пацiентка дещо забувае. Вона не здатна навiть до пуття розповiсти, як саме травмувалася. Та я не хочу, аби люди знали, що я – така. Досi така – пiсля всiх цих оглядiв, i обстежень, i лiкiв. Я не хочу на собi тавра iнвалiдностi. Я не хочу бiльше лiкiв. Не хочу бiльше лiкарiв i стурбованих вчителiв. Бачить Бог, досить з мене лiкарiв. Що я пам’ятаю з того лiта, коли стався нещасний випадок? Як я закохалася у Гета на порозi кухнi Ред-Гейту. Квiтку шипшини для Ракель, i нiч, втоплену у винi, i як я закипала вiд злостi. Як вдавала, що все нормально. Готувала морозиво. Грала в тенiс. Тришаровi смори i як Гет розiзлився, коли ми сказали йому замовкнути. Купання вночi. Як ми з Гетом цiлувалися на горищi. Як я слухала iсторiю про «Крекер Джек» i як допомагала дiдусевi спускатися сходами. Гойдалку, пiдвал, дорiжку навколо острова. Ми з Гетом в обiймах одне одного. Як Гет помiчав моi рани. Ставив менi запитання. Робив перев’язки. Оце майже й усе. Бачу: рука Мiррен тримае канiстру пального для моторних човнiв, золотавий лак на пальчиках облупився. Бачу: мамине напружене обличчя. Вона питае: «Пiрати Карибського моря?» Бачу: ноги Джоннi збiгають сходами Клермонту до сараю для човнiв. Бачу: дiдусь прихилився до дерева, на його обличчi вiдблиски вогнища. Бачу: всi ми, четверо Брехунiв, рвемо боки вiд реготу. Але з чого саме ми смiемося? Що нас розвеселило i де ми були? Я не знаю. Коли я не пам’ятала щось iз п’ятнадцятого лiта, я питала маму. Моя забудькуватiсть лякала мене. Я хотiла припинити пити лiки, чи замiнити iх, чи проконсультуватися з iншим лiкарем. Я мрiяла згадати те, що забула. Одного дня пiзньоi осени, тiеi осенi, коли мене обстежували на смертельнi хвороби, мама заплакала. – Ти питаеш мене знову i знову. Ти не пам’ятаеш, що я кажу. – Вибач. Говорячи, вона налила собi склянку вина. – Ти почала розпитувати мене. «Що сталося? Що сталося?» Я сказала тобi правду, Кейденс. Я щоразу так робила, i ти повторювала за мною. Та наступного дня ти питала те саме знов. – Вибач, – повторила я. – Ти досi питаеш мене майже щодня. Це правда, я не пам’ятаю, що зi мною сталося. Не пам’ятаю, що було до i пiсля того. Не пам’ятаю, як ходила по лiкарях. Я усвiдомлювала, що так, авжеж, ходила, бо менi ж поставили дiагноз i призначили лiки, але майже все лiкування стерлося з пам’ятi. Я глянула на маму. На ii оскаженiло-схвильоване обличчя, на ii сльозавi очi, на губи, розслабленi вiд вина. – Ти мусиш припинити запитувати, – сказала вона. – Лiкарi вважають, що буде краще, якщо ти пам’ятатимеш усе по-своему. Я вмовила ii розповiсти менi ще раз, востанне, i записала ii вiдповiдi, щоб пiдглядати в них, коли виникне потреба. Завдяки цьому я можу розповiсти вам про нещасний випадок пiд час нiчного купання, i про скелi, i про переохолодження, i про проблеми з диханням, i про мозкову травму, що так i лишилася пiд питанням. Я бiльше нiколи нiчого не питала в матерi. Я багато чого не розумiю, зате вона лишаеться цiлком тверезою. 19 ТАТО ЗБИРАЄТЬСЯ ЗАБРАТИ МЕНЕ до Австралii та Новоi Зеландii на цiле сiмнадцяте лiто. Я не хочу iхати. Я хочу повернутися на Бiчвуд. Я хочу побачити Мiррен i позасмагати з нею на пляжi, розмiрковуючи про майбутне. Я хочу сперечатися iз Джоннi, i плавати з маскою i трубкою, i готувати морозиво. Я хочу розпалювати вогнища на маленькому пляжi. Я хочу повалятися в гамаку на терасi Клермонту i знову бути однiею з Брехунiв, ну якщо це взагалi можливо. Хочу згадати свiй нещасний випадок. Хочу дiзнатися, чому зник Гет. Не розумiю, чому вiн не пiшов тодi купатися зi мною. Чому я була на маленькому пляжi сама. Чому я плавала у спiдньому i чому на пiску не було мого одягу. І чому вiн звалив, коли менi було погано. Цiкаво, чи кохав вiн мене. Чи кохав вiн Ракель. Ми з татом вирушаемо до Австралii за п’ять днiв. Даремне я погодилася. Я схлипувала, вдаючи нещасну. Я сказала мамi, що не маю бажання побачити свiт. А хочу натомiсть побачитися з рiдними. Я сумую за дiдусем. Нi. Якщо я поiду до Австралii, менi погiршае. Голова вибухне вiд мiгреней, менi краще не лiтати. І не iсти незвичноi iжi. І не змiнювати часових поясiв. І що, як я загублю своi лiки? Годi. За все вже заплачено. Я вигулюю собак рано-вранцi. Я завантажую брудний посуд у посудомийку i згодом виймаю чистий. Я вдягаю сукнi i користуюсь рум’янами. Я з’iдаю все, лишаючи чисту тарiлку. Я дозволяю мамi обiймати мене i гладити мое волосся. Я кажу, що хочу провести лiто не з татом, а з нею. Ну будь ласка. Наступного дня дiдусь приiхав до Бурлiнгтона i лишився в кiмнатi для гостей. Вiн був на островi з середини травня, а сюди йому довелося дiставатися човном, автомобiлем та лiтаком. Пiсля смертi бабусi Тiппер вiн iще не бував у нас. Мама забирае його з аеропорту, поки я накриваю на стiл. Вона купила смажену курку та гарнiри в мiському магазинi делiкатесiв. Дiдусь дуже схуд з того часу, як ми бачилися. Його сиве волосся жмутиками стирчить навколо вух, вiн схожий на пташеня. Шкiра його обвисла, а сам вiн якось осiв, вiд чого у нього з’явився живiт, – не таким я пам’ятала дiдуся. Вiн завжди видавався непереможним зi своiми широкими рiвними плечима i мiцними зубами. Дiдусь iз тих людей, у яких е гасла. «Нiколи не приймай вiдповiдi „нi“», – любить повторювати вiн. Або: «Нiколи не сiдай на заднiх рядах. Переможцi сидять попереду». Ми, Брехуни, звикли лише закочувати очi у вiдповiдь на його приказки – «Не будь ганчiркою – iх нiхто не любить»; «Нiколи не жалiйся i нiчого не пояснюй», – та все ж вважали його взiрцем мудростi в дорослих темах. На дiдусевi смугастi бавовнянi шорти i лофери[9 - Легкi шкiрянi туфлi, схожi на мокасини.]. Його ноги – довгi, худi, старечi. Вiн плескае мене по спинi й просить шотландського вiскi з содовою. Ми iмо, i вiн розповiдае про якихось друзiв iз Бостона. Про нову кухню в будинку на Бiчвудi. Нiчого особливого. Пiсля вечерi мама прибирае, а я показую дiдусевi садок на задньому дворi. Вечiрне сонце ще не сiло. Дiдусь зривае пiвонiю i вручае менi. – Моiй першiй онучцi. – Не рви квiтiв, добре? – Їм байдуже. – Нi, не байдуже. – Кейденс була перша, – каже вiн, дивлячись у небо, а не менi у вiчi. – Я пам’ятаю, як вона приiхала до нас у Бостон. На нiй був рожевий комбiнезончик, а волосся стирчало навколо голови. Джоннi народився лише за три тижнi. – Дiдусю, я тут. – Кейденс була перша, i байдуже, що дiвчинка. Я готовий був вiддати iй усе. Як онуковi. Я тримав ii на руках i танцював. Вона була майбутнiм родини. Я киваю. – Одразу було видно, що вона з Синклерiв. У неi було наше волосся. Але не тiльки. Ще пiдборiддя та охайнi ручки. Я знав, що вона виросте високою. Усi Синклери були високi, поки Бесс не одружилася з присадкуватим хлопцем, а Керрi не повторила ii помилки. – Це ти про Бродi та Вiльяма. – Полотном дорога, еге ж? – посмiхаеться дiдусь. – Усi нашi були високi. А ти знаеш, що родичi моеi мами прибули сюди на «Мейфлауерi»[10 - Назва корабля, на якому першi поселенцi Новоi Англii перетнули Атлантичний океан.]? Щоб розпочати нове життя в Америцi. Я знаю, не так уже й важливо те, що нашi предки прибули на «Мейфлауерi». Не так важливо бути високою. Чи бiлявою. Саме тому я пофарбувала волосся: я не хотiла бути найстаршою. Спадкоемицею острова, статку, сподiвань. Чи хотiла? Дiдусь випив забагато пiсля довгоi подорожi. – Ходiмо в дiм? – запитала я. – Хочеш вiдпочити? Дiдусь зривае другу пiвонiю i дае менi. – За вмiння прощати. Я плескаю його по зсутуленiй спинi. – Не зривай бiльше, добре? Дiдусь нахиляеться, торкаеться бiлих тюльпанiв. – Дiдусю, серйозно, не рви, – кажу я. Вiн зривае третю пiвонiю, рiзко, зухвало. Знов дае менi. – Ти моя Кейденс. Кейденс Перша. – Так. – Що з твоiм волоссям? – Я його пофарбувала. – Тебе не впiзнати. – Це добре. Дiдусь вказуе на пiвонii, тепер вони всi в моiй руцi. – Три квiточки для тебе. Хай у тебе буде три. Вiн виглядав нiкчемним. Вiн виглядав могутнiм. Я люблю його, та не певна, що вiн приемний менi. Я беру його за руку i веду в дiм. 20 КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собi король, у якого було три вродливi доньки. Вiн любив iх усiм серцем. Якось, коли настав час дiвчатам виходити замiж, жахливий триголовий дракон напав на королiвство, спалюючи мiста своiм вогняним подихом. Король пообiцяв руку принцеси тому, хто переможе дракона. Приходили героi та воiни в залiзних обладунках, на чудових конях, iз мечами та стрiлами. Дракон вбивав i з’iдав усiх одного за одним. Нарештi король подумав, що дiвчина може розтопити серце дракона i досягти успiху там, де воiни зазнавали поразки. Вiн вiдправив найстаршу доньку до дракона благати про пощаду, але дракон не слухав ii вмовлянь. Вiн ковтнув ii не пережовуючи. Тодi король вiдправив до дракона другу доньку, але дракон вчинив так само. Ковтнув ii, перш нiж вона встигла сказати бодай слово. Тодi король вiдправив третю доньку вмовити дракона, адже вона була така мила й розумна, що мала б упоратися з тим, що призвело до загибелi сестер. Але ж нi. Дракон просто з’iв ii. Королю лишалося одне – страждати вiд болю. Тепер вiн був один-однiсiнький у цiлому свiтi. Але дозвольте мене запитати, хто ж убив дiвчат? Дракон? Чи батько? НАСТУПНОГО ДНЯ пiсля вiд’iзду дiдуся мама телефонуе татовi, щоб скасувати подорож до Австралii. Вони кричать. Вони сперечаються. Нарештi вони вирiшують, що я на чотири тижнi поiду на Бiчвуд, а потiм навiдаюся до батька в Колорадо, де я нiколи не була. Батько наполягае. Вiн каже, що не поступиться лiтом зi мною, навiть якщо доведеться залучити адвокатiв. Мама телефонуе тiткам. Вона веде з ними довгi секретнi розмови на терасi нашого будинка. До мене долинають лише окремi фрази: «…Кейденс така вразлива, iй потрiбно багато вiдпочивати…», «…лише чотири тижнi, не все лiто…», «…iй не можна хвилюватися, лiкування дуже повiльне». А також «Пiно Грiджио», «Сансер», можливо, «Рислiнг» i точно не «Шардоне». 21 МОЯ КІМНАТА тепер майже порожня. На лiжку – простирадло й тепла стьобана ковдра. Лептоп та кiлька ручок на столi. Стiлець. У мене лишилося двi пари джинсiв i шортiв. Ще е футболки, фланелевi сорочки, теплi светри; купальник, по однiй парi кросiвок, кроксiв[11 - Рiзновид взуття з легкого полiмеру, яке мае широкий закруглений носок.] Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/em-l-lokgart/mi-buli-brehunami/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Шоколадне тiстечко з горiхами. (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.) 2 Ласощi, що складаються з пiдсмаженого на вогнищi жувального зефiру та шматочка шоколаду, вкладених мiж двома крекерами. 3 «Буття й нiщо», Жан-Поль Сартр. 4 Cнек з попкорну та арахiсу в карамелi, зазвичай iз маленькою iграшкою в упаковцi, що продаеться на бейсбольних стадiонах. 5 Шоколад «Vosges». 6 Настiльна гра, що полягае у складаннi слiв iз фiшок з лiтерами, на кшталт «Ерудита». 7 Давньогрецька мармурова скульптура богинi Нiки. Голова й руки не збереглися. 8 Goodwill – комiсiйний магазин. Дослiвно – «добра воля». 9 Легкi шкiрянi туфлi, схожi на мокасини. 10 Назва корабля, на якому першi поселенцi Новоi Англii перетнули Атлантичний океан. 11 Рiзновид взуття з легкого полiмеру, яке мае широкий закруглений носок.