Нарештi Едвард Сент-Обiн Патрiк Мелроуз #5 «Нарештi» – завершальна частина iсторii про Патрiка Мелроуза. На похоронi Елiнор зiбралися всi: друзi, родичi, колишнi коханцi, давнi вороги й випадковi знайомi. Що вiдчувае ii син? Чи пробачив вiн iй? Можливо, зараз найкраща нагода зробити це. Пiд час служби й потiм, у ресторанi, Патрiк аналiзуе свое життя й намагаеться вiдшукати в собi ознаки бажаного визволення вiд минулого. Едвард Сент-Обiн так само гостро й iронiчно препаруе людськi душi, показуючи читачевi не завжди найприемнiше, але точно найважливiше. Едвард Сент-Обiн Патрiк Мелроуз. Нарештi. Кн. 5 Присвячуеться Бо Оригiнальна назва роману: PATRICK MELROSE. AT LAST Copyright © Edward St. Aubyn 2011 © О. Тiльна, переклад з англ., 2020 © «Фабула», макет, 2020 © Видавництво «Ранок», 2020 Право Едварда Сент-Обiна бути визнаним Автором Твору застережено вiдповiдно до Закону про захист авторських i патентних прав, а також прав у галузi конструкторських винаходiв вiд 1988 року. Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо- i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! Про автора Едвард Сент-Обiн народився в Лондонi 1960 року. До серii його романiв про Патрiка Мелроуза, що викликали в публiки таке нестримне захоплення, належать «Не зважай», «Паскудна звiстка», «Трохи надii», «Молоко матерi» (цей роман увiйшов до короткого списку Букерiвськоi премii 2006 року) та «Нарештi». 1 – Не чекав мене побачити? – запитав Нiколас Пратт, упираючись цiпком у килимове покриття пiдлоги крематорiю i дивлячись на Патрiка зi злегка безцiльним викликом – зайва у його вiцi звичка, котроi, щоправда, було вже запiзно позбуватися. – Я стаю похоронним завсiдником. Природний стан речей у моему вiцi. Не бачу сенсу стирчати вдома та реготати над помилками молодих неукiв, якi складають некрологи, чи вiддаватися одноманiтному задоволенню пiдраховування щоденноi квоти померлих сучасникiв. Нi! Лiпше оспiвати подвиги товариша: ось вiн, найвiдомiший шкiльний педик. Подейкують, нiби вiн був бравим вояком, але хiба ж я не знаю! І все в такому дусi – здалеку краще видно. Завваж, я не стверджую, що це не бентежить душу. На схилi днiв оркестр набувае потужнiшого звучання. І так, у цьому немало жахливого. Човгаючи мiж лiкарняним лiжком i меморiальною лавою, я не можу не думати про нафтовi танкери, що кожного другого тижня розбиваються об скелi, та зграi птахiв зi склееними крильми й жовтими божевiльними очима. Нiколас роззирнувся, оглядаючи людей, котрi зiбрались у крематорii. – Негусто, – пробурмотiв вiн, наче готуючи звiт для третiх осiб. – Це релiгiйнi друзi твоеi матерi? Надто претензiйнi. Як вони називають цей колiр? Баклажанний? Aubergine ? la cr?me d’oursin?[1 - Баклажани в соусi з морського iжака? (Фр.) (Тут i далi – прим. пер.)] Треба пiти до Гантсмана й замовити в нього костюм такого ж кольору. Як, хiба ви не маете баклажанного? Неймовiрно, на похоронi Елiнор Мелроуз усi були в баклажанному. Негайно замовте хоча б iз милю! Гадаю, скоро з’явиться твоя тiтонька. Хоч одне знайоме обличчя серед «баклажанiв». Бачив ii минулого тижня в Нью-Йорку i, мушу похвастатись, я першим повiдомив iй сумну звiстку про вiдхiд твоеi матерi. Вона розридалась i замовила croque monsieur[2 - Гарячий бутерброд iз шинкою та сиром (фр.).] та поглинула його разом iз другою порцiею дiетичних пiгулок. Менi стало ii шкода, тож я покликав на обiд до Блендiв. Знайомий iз Фреддi Блендом? Найменший серед нинi сущих мiльярдерiв. Його батьки були практично лiлiпутами, майже як генерал i мiсiс Хлопчик-Мiзинчик[3 - Маеться на увазi генерал Хлопчик-Мiзинчик (англ. General Tom Thumb), справжне iм’я Чарлз Шервуд Страттон, i його дружина – подружжя карликiв, якi були всесвiтньо вiдомими акторами, що виступали в цирку Фiнеаса Барнума.]. Вони заходили до зали пiд урочистi фанфари й одразу ж зникали, затуленi першим-лiпшим сервiрувальним столиком. Пiд старiсть Бебi Бленд почала впадати в глибокодумнiсть, що, як вiдомо, е ознакою прогресуючого недоумства. Вона вирiшила написати книжку, уяви собi, про кубiзм. Як на мене, це можна вважати ще одним свiдченням того, що Бебi була iдеальною дружиною. Вона знае, що Фреддi завжди готовий на будь-якi жертви, аби тiльки зробити найкращий подарунок до ii дня народження, й от тепер, завдяки ii новому захопленню, жодних проблем, – варто лише придбати на «Сотбiс» портрет дiвчини з обличчям, як скибка кавуна, написаний цим шахраем Пiкассо, й Бебi буде на сьомому небi вiд щастя. Знаеш, що вона сказала менi, та ще й за снiданком, коли я особливо беззахисний? Нiколас продовжив, манiрно пiдвищивши голос: – Цi божественнi птахи в пiзнього Брака – тiльки привiд зобразити небо. Пречудовий привiд, вiдповiв я i похлинувся своiм першим ковтком кави, набагато кращий вiд косаря чи пари шкiряних сабо. Свiдчення того, яку досконалу технiку вiн мав. Важкий випадок. Подiбнiй долi я маю намiр опиратися останнiми крихтами iнтелекту, якщо тiльки гер доктор Альцгеймер не прибере мене до рук i не примусить написати книжку про iсламське мистецтво, щоб довести, що тi, у тюрбанах, завжди були набагато цивiлiзованiшими вiд нас, або якийсь грубезний том, де розповiдатиметься про те, як мало ми знаемо про Шекспiрову матiнку та ii старанно приховуваний католицизм. Інакше кажучи, що-небудь надзвичайно серйозне та глибокодумне. Втiм, боюся, твоя тiтонька Ненсi зовсiм не сподобалася Блендам. Важко, напевне, вести бурхливе свiтське життя i водночас зовсiм не мати друзiв. Бiдолашна. Та знаеш, що вражае мене понад усе, якщо не брати до уваги ii пристрасного жалю до себе, який вона видае за скорботу? Мене вражае те, що цi дiвчиська, твоя мати та тiтка, е американками до кiнчикiв нiгтiв, хоча стосовно твоеi матерi правильнiше сказати «була», вiднинi я приречений блукати мiж минулим i теперiшнiм часами. Зв’язок iхнього батька з Шотландiею, подивiмося правдi в обличчя, був дуже слабкий, а пiсля того як твоя бабуня його вигнала, вiн вiчно перебував десь дуже далеко. Пiд час вiйни вiдсиджувався на Багамах разом iз цими придуркуватими Вiндзорами, пiсля вiйни застряг у Монте-Карло, а потiм осiв у барi клубу «Вайтс». Дуже милий представник племенi тих, хто кожного божого дня жлуктить вiд самого ранку, та, боюся, батько з нього вийшов нiякий. У такiй стадii сп’янiння зазвичай намагаються обiйняти того, хто потопае. Нечастi двадцятихвилиннi спалахи викликаних алкоголем почуттiв не замiнять рiвного потоку самовiдданоi доброти, яким надихалися моi власнi спроби правильного батькiвства. Проте результатом похвалитися не можу. Як ти знаеш, Аманда не розмовляе зi мною вже принаймнi п’ятнадцять рокiв. Я звинувачую в усьому ii психоаналiтика, який забив ii й без того не надто свiтлу голiвку фройдистськими iдеями про люблячого татуся. Високопарний стиль промови Нiколаса поступово перетворився на наполегливе шепотiння, а руки з випнутими синiми венами побiлiли вiд зусиль, яких йому доводилося докладати, щоб стояти рiвно. – Що ж, мiй любий, поговоримо пiсля церемонii. Дуже радий побачити тебе в такiй прекраснiй формi. Моi спiвчуття, хоча у випадку твоеi бiдолашноi матерi подiбний кiнець не можна назвати iнакше, нiж позбавленням вiд страждань. Пiд старiсть я перетворився на мало не копiю Флоренс Найтiнгейл, але навiть ледi зi свiтильником[4 - Так називали Флоренс Найтiнгейл, яка часто вночi з лампою в руках перевiряла стан хворих.] у моiй подобi довелося ретируватися перед такою страшною руйнацiею. Знаю, це буде серйозною завадою у спробi мене канонiзувати, але я i досi надаю перевагу вiдвiдинам тих, хто ще здатен насолоджуватися ядучим зауваженням i келихом шампанського. Здалося, що Нiколас зiбрався пiти геть, але раптом передумав. – Не сердься через грошi. Двое-трое моiх друзiв, якi розтринькали все, що в них було, закiнчили своi днi в державнiй лiкарнi, i, мушу зазначити, мене вразила приязнiсть тамтешнього персоналу, здебiльшого iноземцiв. Що ж iще робити, коли не розтринькувати грошi, якщо ти iх маеш? Або сердитись, якщо iх у тебе немае. Люди занадто носяться з цим досить обмеженим ресурсом. Насправдi я лише хотiв сказати: сердься через грошi, бо вони годяться тiльки на те, щоб через них сердитися. Доброзичливцi iнодi нарiкають, що в мене надто багато b?tes noires[5 - Об’екти ненавистi (буквально – чорнi звiрi) (фр.).]. Однак моi b?tes noires потрiбнi, щоб вихлюпнути моi noires iз мене в b?tes. До того ж цiй гiлцi твоеi родини дуже поталанило. Сам подумай. Шiсть поколiнь, у яких усi спадкоемцi, а не тiльки старшi сини, по сутi, нiчого не робили. Вони могли вдавати, що працюють, особливо в Америцi, де в кожного мае бути офiс, аби було де закинути ноги на стiл за пiв години перед ланчем, хоча й без особливоi потреби. Можливо, для тебе та твоiх дiтей, хоча менi важко судити, адже не маю подiбного досвiду, буде досить захопливим переживанням позбавитися всiх привiлеiв i почати з чистого аркуша. Тiльки Бог знае, що я зробив би зi своiм життям, коли б не дiлив часу мiж своiми мiським та сiльським будинками, мiж Англiею та закордоном, мiж дружинами та коханками. Я досить довго обдурював час, проводячи його без користi, але i час обдурив мене. Треба б уважнiше глянути на тих релiгiйних фанатикiв, якими оточувала себе твоя мати. І Нiколас пошкандибав геть, навiть не вдаючи, що чекае якоiсь вiдповiдi, окрiм захопленого мовчання. Коли Патрiк пригадав, як хвороба й умирання Елiнор не залишили й слiду вiд ii химерних шаманських забаганок, «релiгiйнi фанатики» Нiколаса видалися йому скорше наiвними пацифiстами. У кiнцi життя Елiнор довелося пройти безпощадний курс самопiзнання з тотемною твариною в однiй руцi та брязкальцем у другiй. Їй довелося практикувати найсуворiшу форму аскези: нi мовлення, нi руху, нi сексу, нi наркотикiв, нi подорожей, нi покупок, майже нiякоi iжi. Сама наодинцi iз власним мовчанням i аналiзом своiх думок. Якщо, звичайно, у ii випадку можна говорити про аналiз. Можливо, Елiнор здавалося, що не вона аналiзуе думки, а думки аналiзують ii, готовi накинутись, як голоднi хижаки. – Ти думаеш про неi? – запитав голос iз помiрним iрландським акцентом. Анетта опустила руку цiлительки на Патрiкове плече i з розумiнням схилила голову набiк. – Думаю про те, що життя – це iсторiя того, що привертало нашу увагу, – вiдповiв Патрiк, – а все iнше – лише пакування перед довгою дорогою. – Ой, менi здаеться, ти дивишся на це аж надто похмуро, – сказала Анетта. – Мая Енджелоу[6 - Мая Енджелоу (справжне iм’я – Маргарет Енн Джонсон) – американська фемiнiстська письменниця. Авторка семи автобiографiй, п’яти збiрок есеiв, кiлькох поетичних книжок, низки п’ес, кiносценарiiв, телешоу. Мае багато нагород i понад тридцять почесних докторських ступенiв.] казала, що сенс нашого життя в тому впливовi, який ми маемо на iнших людей, пробуджуючи в них добрi чи поганi почуття. Елiнор завжди пробуджувала в людях тiльки добрi почуття, це був один iз ii дарiв свiтовi. Ой, тiльки подумай, – несподiвано вигукнула вона з екзальтацiею в голосi й стиснула Патрiковi лiкоть, – менi щойно спало на думку! Ми ж зараз у крематорii Мортлейк[7 - Назву крематорiю можна буквально перекласти як «Озеро смертi».], щоб сказати останне «Прости!» Елiнор, а вiдгадай-но, що я читала iй у нашу останню зустрiч? Нiколи не здогадаешся! «Дiву озера»! Така собi детективна iсторiя часiв короля Артура, i мушу сказати, не найцiкавiша. Але, враховуючи зв’язок Елiнор iз водою та ii велику любов до легенд часiв короля Артура… Дiва в озерi… озеро смертi! Явний зв’язок, хiба нi? Патрiка вразило, що Анетта нiтрiшечки не сумнiвалась у тому, що ii слова його втiшать. Роздратування змiнилося вiдчаем. Знати, що його мати з власноi волi жила серед цих несосвiтенних тупакiв! Якоi ж правди вона так уперто уникала? – Хто може знати, з якоi причини крематорiй i якийсь поганий роман мають вiддалено схожi назви, – сказав Патрiк. – Інодi так i кортить вийти за межi здорового глузду. Проте я знаю, кому такий зв’язок буде до душi. Бачиш он того старого з цiпком? Подiлися з ним. Вiн страшенно полюбляе такi речi. Його звати Нiком. – Патрiк нечiтко пам’ятав, що Нiколас ненавидить скорочений варiант свого iменi. – Шеймус передае своi найкращi побажання, – сказала Анетта, спокiйно сприйнявши Патрiкову спробу спровадити ii геть. – Дякую. – Патрiк iз перебiльшеною гречнiстю схилив голову, з усiх сил намагаючись не втратити самовладання. Що вiн робить? Який сенс згадувати про це зараз? Вiйна з Шеймусом i фондом Елiнор закiнчилася. Тепер, коли вiн осиротiв, усе стало на своi мiсця. Здавалося, все життя вiн чекав на це вiдчуття цiлковитоi завершеностi. Усi Олiвери Твiсти сучасного свiту вiд народження мали те, на що йому довелося чекати довгi сорок п’ять рокiв, але вiдносна розкiш бути виховуваним Бамблом i Фейджином, а не Девiдом i Елiнор Мелроузами, невiдворотно iх рознiжила. Стiйкiсть, iз якою Патрiк зносив потенцiйно смертоноснi впливи, зробила його тим, ким вiн е,– самiтником у крихiтнiй квартирцi, i лише рiк вiддiляв його вiд останнього вiзиту до вiддiлення для самогубцiв реабiлiтацiйноi клiнiки «Прайорi». У бiлiй гарячцi було щось вiд сiмейноi традицii, i пiсля буремноi наркоманськоi юностi вiн змирився з нищiвною банальнiстю алкоголю. Як адвокат Патрiк бiльше не схвалював незаконних способiв самогубства. Йому на роду було написано стати алкоголiком. Патрiк не забув, як п’ятирiчним хлопчиком iхав на вiслюковi серед пальм i червоно-бiлих клумб садiв у казино Монте-Карло, а його дiдусь у промiннi сонячного свiтла трусився на зеленiй лавцi й на його перлинно-сiрих штанях iдеального крою повiльно розпливалася пляма. Через вiдсутнiсть медичноi страховки Патрiковi довелося самому заплатити за лiкування i витратити все, що в нього було, на тридцятиденну авантюру. І хоча з медичноi точки зору для цiлковитого одужання одного мiсяця було явно недостатньо, його вистачило на те, щоб Патрiк по вуха закохався у двадцятилiтню пацiентку на iм’я Бекi. Вона нагадувала боттiчеллiвську Венеру, а може, була навiть кращою за неi. Вишукана сiтка порiзiв лезом вкривала ii тонкi бiлi руки. Коли вiн уперше побачив Бекi у вестибюлi, ii промениста печаль послала вогнену стрiлу в порохову бочку його розчарування та порожнечi. – У мене резистентна депресiя зi схильнiстю до самокалiцтва, – сказала Бекi.– Вони напихають мене вiсьмома видами пiгулок. – Вiсьмома! – захоплено повторив Патрiк. Йому прописали лише три: денний антидепресант, нiчний антидепресант i тридцять двi пiгулки оксазепаму на день, аби уникнути бiлоi гарячки. Наскiльки вiн узагалi був здатний думати пiд такою дозою транквiлiзатора, Патрiк думав лише про Бекi. Наступного дня вiн примусив себе пiдвестися з рипучого матраца та приплiвся на зiбрання групи пiдтримки, сподiваючись побачити Бекi. Їi не було, i Патрiковi довелося сiсти в коло одягнених у спортивнi костюми пацiентiв. – А щодо спорту, то нехай за нас вiддуваються нашi костюми, – зiтхнув вiн i хляпнувся на найближчий стiлець. Американець на iм’я Герi зголосився бути першим i запропонував обговорити ситуацiю. – Сценарiй такий: уявiть, що вас послали в Нiмеччину по роботi, а товариш, якого ви не бачили багато рокiв, знаходить вас i приiздить до вас зi Штатiв… Пiсля цього була ще довга розповiдь про «потворне використання у власних цiлях» i «кричущу невдячнiсть», а потiм Герi запитав групу, що вiн мусив би сказати своему товаришевi. – Викинути його зi свого життя, – запропонував сумний i рiзкий Террi.– З такими друзями не треба нiяких ворогiв. – Окей, – сказав Герi, котрий явно насолоджувався моментом, – а що ви скажете, коли цим товаришем виявиться ваша мати? Вам же не буде байдуже? Що робити тодi? Жах пойняв групу. Чоловiк, який жив «у станi ейфорii» вiдтодi, коли мати заiхала по нього в недiлю, щоб купити йому нову пару штанiв, виголосив, що Герi нiзащо у свiтi не повинен кидати своеi матерi. З iншого боку, жiнка на iм’я Джилл, яка вирушила «у довгу прогулянку вздовж рiчки, звiдки не збиралася повертатись, або, краще сказати, повернулася дуже мокрою i сказала моему обожнюваному лiкаревi Пагаццi», що вчинила так через матiр, а вiн заявив, що «цiеi теми ми навiть торкатися не будемо», вважала, що Герi, як i вона, мае повнiстю викреслити матiр зi свого життя. Наприкiнцi дискусii мудрий модератор-шотландець спробував захистити групу вiд зливи егоцентричних порад. – Одного разу мене запитали, чому матерi так добре знають усi найпотаемнiшi нашi кнопки, – сказав модератор, – i я вiдповiв: «Тому що наявнiстю цих кнопок ми завдячуемо нашим матерям». Присутнi з гiркотою закивали, а Патрiк не вперше, але з новим вiдчаем запитав себе, що значить стати вiльним, вiдкинути тиранiю залежностi, обмежень i почуття провини? Пiсля того як зiбрання закiнчилось i група розiйшлася, вiн побачив, як босонога Бекi з нещасним виглядом i суворо забороненою цигаркою в руцi спускаеться сходами поза пральнею. Вiн пiшов за нею i знайшов ii наiжаченою на схiдцях, а ii величезнi зiницi були затуманенi слiзьми. – Ненавиджу це мiсце, – сказала вона. – Вони хочуть мене викинути, бо я, бачте, не йду на контакт, але ж я не вилiзаю iз лiжка лише через свою глибоку депресiю! Не знаю, куди менi йти, вiд думки повернутися до батькiв мене верне. Вона вся була суцiльним благанням про порятунок. Чому б iм разом не втекти до його комiрчини? Бекi була однiею iз небагатьох на свiтi, хто був налаштований на самогубство навiть бiльше за нього. Вони лежатимуть у лiжку, лiкарнянi бiженцi, одна порiзана, другий у конвульсiях. Узяти ii до себе, i нехай вона завершить для нього розпочате. Перев’язати голубi жилки ii руки, торкнутися губами ii побiлiлих губ. Нi, нi i ще раз нi. Для цього вiн занадто здоровий, а точнiше, занадто старий. А тепер вiн уже насилу згадував, хто така Бекi. Його нав’язливi iдеi були так само скороминущими, як сором’язливий рум’янець. Сирiтство може стати тим висхiдним потоком, на якому вiн знову набуде вiдчуття свободи, пiднiметься у височiнь, якщо зумiе не каратися докорами сумлiння. Патрiк попрямував до Нiколаса й Анетти – йому було цiкаво, чим обернулася спроба звести iх разом. – Станьте край могили або бiля печi,– напучував Нiколас Анетту, – i повторюйте: «Прощавай, друже, один iз нас мав пiти першим, i я радий, що це випало тобi». Ось моя духовна практика, можете прийняти ii та додати до свого духовного iнструментарiю. – Твiй товариш справжнiй скарб, – сказала Анетта, коли побачила Патрiка. – От тiльки вiн не в змозi зрозумiти однiеi важливоi речi: ми живемо у люблячому всесвiтi. І вас вiн любить, Нiку. Нiколас вiдсахнувся, коли Анетта пiдбадьорливо поклала руку йому на плече. – Я уже цитував вам Бiбеску, – огризнувся вiн, – i ще раз повторюю: «Для свiтськоi людини всесвiт – лише передмiстя». – Ой, та ж вiн мае готовi вiдповiдi на будь-якi запитання, чи не так? – запитала Анетта. – Думаю, Нiк жартами та дотепами прокладе собi дорогу до раю. Святий Петро любить дотепникiв. – Справдi? – iз неочiкуваною радiстю в голосi запитав Нiколас. – Це найкраще з усього, що я коли-небудь чув про цього особистого секретаря-референта! Можна подумати, вища iстота погодиться проводити вiчнiсть у компанii монашок, бiднякiв та недоварених мiсiонерiв, у мiсцинi, де звуки ангельськоi музики заглушуе брязкiт духовного iнструментарiю та волання мученикiв, якi вихваляються розп’яттям! Яке ж це полегшення знати, що нарештi освiчений глас досягнув вух консьержа перлинних ворiт: «Заради всього святого, пошли менi цiкавого спiвбесiдника!» Анетта дивилася на Нiколаса з веселим докором. – Ах, нiколи не мiг би подумати, – кивнув Нiколас Патрiковi,– що буду такий радий побачити твою неможливу тiтку. Вiн пiдняв цiпок i помахав Ненсi. Вона стояла у дверях, знемагаючи вiд власноi бундючностi, немовби в неi скiнчилися сили утримувати брови ледь пiднятими. – Допоможiть! – звернулася вона до Нiколаса. – Хто всi цi дивовижнi люди? – Фанатики, знахарi, мунiсти, потенцiйнi терористи, релiгiйнi безумцi на будь-який смак, – вiдповiв Нiколас i запропонував Ненсi руку. – Не дивися iм в очi, тримайся до мене якнайближче, тодi, можливо, залишишся живою. Ненсi помiтила Патрiка й форкнула: – Знайшов день для похорону! – А що? – здивувався той. – Сьогоднi весiлля принца Чарлза. Усi, хто мiг би прийти, будуть у Вiндзорi. – Упевнений, ти також була б там, якби тебе запросили, – вiдповiв Патрiк. – Та не все втрачено, хапай прапор, картонний перископ i бiжи туди, якщо там тобi цiкавiше. – Коли я думаю про те, як нас виховували, – завила Ненсi,– то дивуюся, що моя сестриця зробила зi своею… – Вона затнулася в пошуках потрiбних слiв. – Золотою книжечкою для нотаток, – промуркотiв Нiколас i важко навалився на цiпок. – Так, – погодилася Ненсi,– зi своiм золотим записничком. 2 Ненсi дивилась, як ii нестерпний племiнник пiдходить до труни своеi матерi. Патрiковi нiколи не зрозумiти, у якому казковому свiтi виховувалися Ненсi з Елiнор. Його мати здуру бунтувала проти цього свiту, але Ненсi благально складала долонi, намагаючись не випустити з них тiеi казковостi, яку постiйно намагалися в неi вiдiбрати. – Із золотим записничком, – повторила Ненсi i гiрко зiтхнула, пiсля чого мiцнiше вчепилася в Нiколасову руку. – Я хочу сказати, що за все свое життя матуся тiльки один-единий раз потрапила в автомобiльну аварiю, але й тодi поряд iз нею в купi понiвеченого залiза висiла вниз головою iспанська iнфанта. – Дуже глибокодумно, як на мене, – сказав Нiколас. – Автомобiльна аварiя наражае тебе на небезпечне знайомство з якимись сумнiвними типами. Тiльки уяви, який переполох здiйнявся б у геральдичнiй палатi, якби краплина дорогоцiнноi аристократичноi кровi впала на панель управлiння вантажiвки й змiшалася з тiлесними рiдинами якогось простолюдина, котрий розбив голову об кермо. – А тобi завжди б усе тiльки споганити, – пробубонiла Ненсi. – Намагаюся з усiх сил, – вiдповiв Нiколас. – Але ж i ти не можеш стверджувати, що твоя мати мала сентимент до простого люду. Хiба то не вона викупила цiлу сiльську вулицю вздовж огорожi «Павiльйону Коломб», аби стерти ii з лиця землi й розширити свiй сад? Скiльки житлових будинкiв там було? – Двадцять сiм, – пожвавилася Ненсi.– Але iх не всi стерли з лиця землi. Деякi перетворили на живописнi руiни. Там поробили гроти i всiляке таке, а ще мама наказала побудувати макет головноi будiвлi, тiльки в п’ятдесят разiв менший. Ми в ньому влаштовували чаювання, зовсiм як в «Алiсi у Дивокраi»! – Обличчя Ненсi спохмурнiло. – Був там один гидкий старигань, який вiдмовився продати будинок, хоча мама пропонувала йому набагато бiльше, нiж коштувала та вбога халупа. Через те вздовж стiни утворився виступ, якщо ти розумiеш, про що я кажу. – Кожному раевi потрiбен свiй змiй, – зауважив Нiколас. – Вiн зробив це навмисно, щоб нас позлити, – сказала Ненсi.– Увiткнув у свiй дах французький прапор i цiлий день слухав Едiт Пiаф. Довелося насадити там зеленi, щоб не бачити й не чути. – Можливо, йому подобалась Едiт Пiаф, – припустив Нiколас. – Ой, не смiши мене! Кому може подобатися Едiт Пiаф на такiй гучностi! Для чуттевого вуха Ненсi в зауваженнях Нiколаса було забагато отрути. Так, ii матуся не бажала сусiдства з простим людом. Нiчого дивного, бо все iнше було досконалим. У цьому саду Фрагонар писав портрети сестер Коломб, а значить, у будинку мусить бути Фрагонар. У попереднiх власникiв у вiтальнi висiли два великих Гвардi, отже, для автентичностi обстановки треба було купити обидвi цi картини. Ненсi не могла не захоплюватися блиском i розпадом материноi родини. Коли-небудь вона неодмiнно напише книжку про свою матiр i тiток, легендарних сестер Джонсон. Роками вона збирала матерiали – вартi зачудування крихти, що iх лише треба було впорядкувати. Буквально минулого тижня Ненсi звiльнила бездарного молодого дослiдника, десятого у вервечцi ненажерливих егоманьякiв, якi жадали отримати грошi наперед, але зробила це тiльки пiсля того, як останнiй раб роздобув копiю свiдоцтва про народження ii бабусi. Згiдно з цим захопливим старовинним документом, бабуся Ненсi народилася в «Краiнi iндiанцiв». Чи могла дочка молодого офiцера, блукаючи серед солом’яних пiдстилок i стривожених коней у земляному фортi на захiдних територiях, уявити, що ii донечки походжатимуть галереями европейських палацiв i будуть ущерть набивати своi будинки уламками славетних династiй? Хiба могла вона знати, що вони хлюпатимуться у чорнiй мармуровiй ваннi Марii-Антуанетти, доки iхнi золотистi лабрадори дрiматимуть на килимах iз тронноi зали iмператорського палацу в Пекiнi? Навiть свинцевi вазони на терасi «Павiльйону Коломб» були зробленi для Наполеона. Золотi бджоли збирали пилок зi срiблястих, мокрих вiд дощу квiтiв. Ненсi вважала, що Жан переконав матiр купити цi вазони в неусвiдомленiй спробi помститися Наполеоновi, котрий назвав його пращура, видатного герцога де Валансе, «лайном у шовкових панчохах». Їй хотiлося сказати, що Жан удався у свого знаменитого пращура, тiльки без шовкових панчiх. Ненсi вчепилася в руку Нiколаса ще мiцнiше, немовби боялася, що жахливий вiтчим забере в неi i його. От якби тiльки матуся не розлучилась iз татусем! Вони вели таке гламурне життя в «Саннiнгiлл-парку», де виростали Ненсi з Елiнор. Принц Уельський заходив до них запросто, та й хто тiльки не заходив, i в садибi нiколи не бувало менше двох десяткiв гостей, якi пречудово розважалися. Ну так, татусь полюбляв дарувати матусi занадто екстравагантнi подарунки, за якi вона завжди мусила сама платити. Коли вона казала: «Ну навiщо ти це робиш? Не треба було», вона дiйсно саме це й мала на увазi. Мама вже боялась i словом прохопитися про сад. Якщо вона мала необережнiсть зауважити, що клумбам би не завадило бiльше синього, тато виписував якiсь неймовiрнi квiти з Тибету, що цвiли три хвилини, а коштували як цiлий будинок. Але до мороку алкоголiзму татусь був душею компанii i так заразливо жартував, що в тарiлках починали тремтiти страви, бо в лакеiв вiд смiху трусилися руки. Коли почалася бiржова криза, з Америки прилетiли адвокати, щоб переконати Крейгiв подумати про вiдмову вiд деяких надмiрностей. Думали вони довго. Звичайно, про продаж «Саннiнгiлл-парку» не могло бути й мови. Їм так подобалося приймати там своiх друзiв. Звiльняти когось iз слуг дуже клопiтно, та й жорстоко. Без будинку на Брютон-стрит вони не матимуть де переночувати в Лондонi. Два «роллс-ройси» iз водiями життево потрiбнi, бо татусь невиправно пунктуальний, а матуся завжди запiзнюеться. Врештi-решт вони вирiшили, що замiсть шести газет до снiданку кожному iхньому гостевi подаватимуть тiльки п’ять. Адвокатам довелося змиритися. Щоправда, Джонсонiвським статкам фiнансова криза не загрожувала: вони були не бiржовими спекулянтами, а промисловцями i володарями чималоi частини урбанiстичноi Америки. А люди завжди потребуватимуть твердих жирiв, засобiв для хiмчистки та житла. І навiть якщо тато був занадто екстравагантним у витратах, то мамусин шлюб iз Жаном можна пояснити лише гонитвою за титулом – напевно, вона заздрила тiтоньцi Гертi, котра вийшла замiж за князя. До iсторичноi хронiки родини Джонсонiв Жан увiйшов брехуном i крадiем, розпусним вiтчимом i деспотичним чоловiком. Коли мама помирала вiд раку, Жан улаштував iстерику, бо начебто ii заповiт кидае тiнь на його чеснiсть! Мамуся вiдписала йому своi будинки, картини та меблi лише в пожиттеву власнiсть, а пiсля Жановоi смертi вони мусили перейти до ii дiтей. Хiба вiн настiльки не заслуговуе на ii довiру? Невже вiн сам не здатен заповiсти цi маетностi ii дiтям? Та ж вiн прекрасно знае, що всi цi грошi належать Джонсонам… i так далi, i тому подiбне… Морфiн, бiль, волання, обурливi обiцянки. Мамуся змiнила заповiт, а Жан усiх обдурив i залишив статки своему племiнниковi. Господи, як же Ненсi ненавидить Жана! Вiн помер майже сорок рокiв тому, але вона i досi щодня мрiе про те, як би могла його вбити. Жан украв усе, що в неi було, зруйнував ii життя. «Саннiнгiлл», «Павiльйон», «Палаццо Арикеле» – все пропало. Ненсi оплакувала навiть утрату деяких джонсонiвських будинкiв, якi могла б успадкувати лише у разi смертi чисельних родичiв, що, звичайно, було б великою трагедiею, зате вже вона б зумiла навести у них лад краще вiд деяких осiб, iмена котрих вона волiла б не називати. – Усi тi пречудовi речi, усi тi пречудовi будинки! – бiдкалася Ненсi.– Куди вони подiлися? – Будинки, ймовiрно, залишаються на своiх мiсцях, – вiдповiв Нiколас, – але живуть у них тi, хто може собi це дозволити. – А я про що! От тiльки жити в них мала б я! – Не вживай умовний спосiб, коли говориш про грошi. Нi, цей Нiколас абсолютно нестерпний! Вона нiзащо не розкаже йому про свою книжку. Ернест Гемiнгвей колись сказав татусевi, що вiн так чудово оповiдае кумеднi iсторii, що мусить неодмiнно написати книжку. А коли татусь заперечив, що записати нiчого не зможе, Гемiнгвей прислав йому магнiтофон. Татусь забув пiд’еднати його до розетки й, коли котушки не закрутилися, спересердя викинув його у вiкно. На щастя, жiнка, на яку впав магнiтофон, не подала до суду, а татусь збагатiв на iще одну неперевершену кумедну оповiдку. А от Ненсi через це назавжди втратила довiру до магнiтофонiв. Може, варто найняти «лiтературного негра»? «Лiтературний негр» виганяе духiв минулого! Оригiнально. От тiльки вона все одно муситиме пояснити нещасному негровi, чого саме вiд нього хоче. Можна розглядати iсторiю родини подiю за подiею, десятилiття за десятилiттям, але такий пiдхiд здавався Ненсi занадто зарозумiлим та академiчним. Їй хотiлося, щоб рушiйною силою iсторii, викладеноi в книжцi, стало суперництво мiж сестрами. Гертi, наймолодша та найвродливiша з трьох сестер Джонсон, напевно, завжди була об’ектом мамусиноi заздростi. Гертi вийшла замiж за великого князя Владiмiра, племiнника останнього росiйського царя. «Дядечко Влад», як називала його Ненсi, брав участь у вбивствi Распутiна: вiн позичив свiй револьвер князю Юсупову для того, що мусило бути останнiм актом кривавоi драми, а стало лише промiжною сценою мiж отруенням миш’яком й утопленням у Невi. Попри численнi вмовляння, за спiвучасть у вбивствi цар вiдправив Владiмiра в заслання, через що той пропустив революцiю i не був задушений, заколений або застрелений новими господарями Росii – бiльшовиками. В емiграцii дядечко Влад продовжив своi, тепер уже самовбивчi, дослiди, щоденно поглинаючи двадцять три сухих мартiнi перед обiдом. Позаяк у росiян заведено, коли вип’еш, розбивати склянку, його родина не знала нi хвилини тишi. У Ненсi зберiгалася батькова копiя забутих мемуарiв сестри дядечка Влада, великоi княгинi Анни. Мемуари були надписанi червоним чорнилом «Моему дорогому братовi в других», хоча насправдi тато був чоловiком сестри ii брата у других. Ненсi здавалося, що дарчий напис свiдчить про таемничу широту душi, через яку, напевне, це дивовижне сiмейство утвердилось аж на двох частинах величезного континенту, вiд Киева до Владивостоку. Перед весiллям у Бiаррицi сестрi Владiмiра довелося благословити молодих, що за нормальних умов мали б зробити iхнi батьки. Весiльна церемонiя страхала присутнiх, адже нагадувала про жахливу причину вiдсутностi родичiв. У «Палацi пам’ятi» велика княгиня так описувала своi почуття: У вiкно я бачила, як велетенськi хвилi накочуються на скелi. Сонце сiло. Сiрий океан дивився на мене, жорстокий i байдужий, як доля, i безкiнечно самотнiй. Аби бути ближчою до пiдданих Владiмiра, Гертi вирiшила навернутися в православ’я. Анна писала про це так: Ми з кузеном, герцогом Лейхтенберзьким, виступили як хрещенi. Служба була довгою та виснажливою, i менi стало шкода Гертi, котра не розумiла в нiй жодного слова. Ненсi вiдчувала, що коли б ii кишеньковий «лiтературний негр» умiв писати так само добре, вона б отримала бестселер. Найстарша iз сестер Джонсон була найбагатшою – владна та практична тiтонька Едiт. Їi легковажнi молодшi сестри пiд ручку з уламками найвеличнiших европейських родин заскочили на сторiнки iлюстрованого пiдручника iсторii, а розумна тiтонька Едiт, яка нiколи не плутала замiжжя з купiвлею антикварiату, уклала помiркований шлюб iз чоловiком, чий батько, як i ii власний, у тисяча дев’ятисотому роцi ввiйшов до сотнi найбагатших людей Америки. Пiд час вiйни, доки матуся намагалася розмiстити своi найцiннiшi речi в швейцарських банках, перш нiж приеднатися до доньок в Америцi, Ненсi два роки прожила в тiтоньки Едiт. Їi чоловiк, дядечко Бiлл, вирiзнявся оригiнальнiстю, адже вiн сам оплачував подарунки, якi робив дружинi. Одного разу на день народження тiтоньки Едiт дядечко Бiлл подарував iй бiлий дощаний будинок iз темно-зеленими вiконницями та двома вишуканими бiчними прибудовами, що розташовувався над озером посеред плантацii у десять акрiв. Ненсi обожнювала такi речi. Навряд чи ви зможете знайти щось подiбне на сторiнках альманаху з порадами щодо мистецтва робити подарунки. Патрiк бачив, як бiля входу його ображена тiтка скаржиться Нiколасовi на нещасливе життя. Мимоволi вiн пригадав улюблений вислiв оператора лiкарняноi групи пiдтримки: «Ображатися – все одно що пити отруту та сподiватися, що помре хтось iнший». Усi пацiенти як мiнiмум раз на день виголошували цю максиму з бiльш або менш переконливим шотландським акцентом. Якщо зараз, стоячи бiля материноi домовини, Патрiк вiдчував нiяковiсть i вiдчуженiсть, то зовсiм не через те, що був поцiновувачем «золотого записника» своеi тiтки. Минуле було для нього трупом, який необхiдно спалити, i хоча цьому бажанню дуже скоро належало здiйснитися буквально за кiлька ярдiв вiд того мiсця, де зараз стояв Патрiк, аби спопелити те, що гризло тiтоньку Ненсi зсередини, був потрiбен зовсiм iнший вогонь. Психiчний тиск успадкованого багатства, пристрасна жага позбутися його та не менш пристрасне бажання не випустити його з рук. Деморалiзуючий ефект успадкованого володiння тим, на досягнення чого iншi витрачають усе свое безцiнне життя. Бiльш або менш потаемне почуття зверхностi разом iз бiльш або менш потаемним почуттям провини за те, що ти багатий, ховалися пiд характерними масками: фiлантропiею, алкоголiзмом, позiрною ексцентричнiстю та одержимiстю вишуканим смаком. Нероби, легкодухи i тi, хто програв, так само як i переможцi, жили у свiтi настiльки розмаiтому альтернативами, що в ньому не залишалося мiсця нi для кохання, нi для працi. Порожнi самi по собi, цi альтернативи зовсiм знецiнилися для Патрiка, представника роду, у якому вже друге поколiння було позбавлене спадщини. Патрiковi хотiлося дистанцiюватися вiд заразливоi тiтчиноi нiкчемностi, але вiн мусив розiбратись у природi дивноi привабливостi становища, яке колись посiдала в суспiльствi його рiдня по материнськiй лiнii. Патрiк пригадав, як iздив до Елiнор вiдразу пiсля того, як вона запустила свiй останнiй фiлантропiчний проект – трансперсональний фонд. Мати вирiшила вiдмовитися вiд розчарувань свого персонального досвiду на догоду зворушливому трансперсональному, вiдкинути частину того, ким вона була, – дочкою однiеi недолугоi родини та матiр’ю iншоi, i стати тим, ким нiколи не була, – цiлителькою та святою. Цей незрiлий проект не минув даремно для ii старiючого тiла, а спровокував iнсульт, перший iз дюжини тих, що поступово звели Елiнор у могилу. Коли Патрiк приiхав до Лакоста пiсля першого iнсульту, Елiнор iще могла розмовляти досить зв’язно, але яснiсть ii розуму вже викликала сумнiви. Коли вони залишилися наодинцi в ii спальнi i вечiрнiй бриз бавився з роздмуханими вiтрилами фiранок, Елiнор стиснула його руку i тривожно прошипiла: «Тiльки нiкому не кажи, що моя мати була герцогинею». Патрiк по-змовницьки кивнув. Елiнор вiдпустила його руку й узялася вивчати стелю в пошуках нового побоювання. Ненсi ж не потребувала iнсульту, щоб дати цiлковито протилежний наказ. Нiкому не казати? Навпаки, нехай усi знають! За карикатурними вiдмiнностями – приземленiстю Ненсi та духовними шуканнями Елiнор, огряднiстю однiеi та тендiтнiстю iншоi – ховалася спiльна родинна риса, що була причиною всього, – минуле, яке треба було або замовчувати, або дуже вибiрково вихваляти. Що то було? Чи володiли сестри iндивiдуальнiстю, чи вони були лише типовими уламками свого соцiального прошарку? На початку сiмдесятих Елiнор узяла Патрiка, котрому щойно виповнилося дванадцять рокiв, у гостi до тiтоньки Едiт. Доки решта свiту була стурбована нафтовою кризою, стагфляцiею та килимовим бомбардуванням, а також тим, чи ефект пiсля вживання ЛСД е довготривалим, постiйним або тимчасовим, життя в садибi «Живий дуб» нiтрохи не змiнилося за тi п’ятдесят рокiв, що воно належало теперiшнiй своiй господинi. У порiвняннi з сорока чорношкiрими слугами тiтоньки Едiт, раби у «Звiяних вiтром» мали вигляд статистiв на знiмальному майданчику. Того вечора, коли приiхали Патрiк з Елiнор, Мойсей, один iз лакеiв, попросив вiдпустити його на похорон брата. Тiтонька Едiт вiдмовила. За вечерю сiдало четверо, i Мойсей мав подавати кукурудзяну кашу. Патрiк не мав би нiчого проти, якби слуга, котрий подавав перепiлок, або той, що розносив овочi, подав би й кукурудзяну кашу, але в уявленнi тiтоньки Едiт нiщо не мусило порушувати усталеного роками ритуалу. У бiлих рукавичках i бiлiй куртцi Мойсей поклав Патрiковi першу в його життi порцiю кукурудзяноi кашi. Обличчям слуги котилися сльози. Патрiк так i не зрозумiв, чи сподобалася йому страва. Пiзнiше, у спальнi, поряд iз камiном, у якому потрiскували дрова, Елiнор дала волю своему обуренню через тiтчину жорстокiсть. Сцена за вечерею розбудила надто багато в пам’ятi Елiнор, а смак кукурудзяноi кашi був невiд’емним вiд слiз слуги, як був невiд’емним неперевершений смак ii матерi вiд дитячих слiз самоi Елiнор. Вона вiдчувала, що лише доброта слуг дозволила iй зберегти здоровий глузд, тому Елiнор завжди була на боцi Мойсея. Якби вона зумiла сформулювати своi симпатii, то, ймовiрно, присвятила б усю себе полiтицi, як присвятила благодiйностi. Найбiльше Елiнор зачiпало, що тiтка вкотре змусила ii вiдчути себе знову дванадцятирiчною, коли на початку вiйни дiвчинка iз запальною вдачею жила у «Ферлi», садибi дядечка Бiлла та тiтоньки Едiт на Лонг-Айлендi й не смiла розтулити рота. Його матiр гiпнотизували спогади про часи, коли вона була ровесницею свого сина. Дитинство Елiнор, що затягнулося, завжди кидало тiнь на Патрiковi спроби подорослiшати. У його ранньому дитинствi вона могла думати тiльки про те, як багато для неi значила власна няня, однак не зумiла знайти для свого сина такого ж чуда турботливостi та теплоти. Патрiк пiдвiв очi вiд домовини й побачив, що Ненсi та Нiколас знову зiбралися з ним поговорити. Інстинктивне прагнення бути якомога ближче до верхiвки соцiальноi iерархii штовхало цих двох пiдiйти до сина померлоi, який був явно не останньою людиною на похоронi власноi матерi. Патрiк поклав руку на труну, укладаючи з Елiнор таемну змову проти людського нерозумiння. – Мiй любий! – вигукнув Нiколас, натхненний якоюсь важливою новиною. – Я й не знав, доки Ненсi мене не просвiтила, якою свiтською левицею була твоя мати до того, як зайнялася благодiйними справами! – Здавалося, що Нiколас ритмiчно вдаряе цiпком об пiдлогу, аби розчистити дорогу новiй фразi.– Подумати тiльки, скромниця Елiнор, сором’язлива й побожна Елiнор на балу в Бейстегi[8 - Ідеться про «бал столiття», влаштований 3 вересня 1951 року мексиканським мiлiонером Карлосом де Бейстегi на честь реставрацii Palazzo Labia, одного з останнiх «великих» палацiв Венецii.]. У тi часи я не був iз нею знайомий, бо в такому разi вважав би своiм обов’язком захищати ii вiд натовпу голодних арлекiнiв. – Вiльною рукою Нiколас зробив у повiтрi театральний жест. – То була чарiвна вечiрка, немовби обвiшаних золотом нероб iз полотна Ватто[9 - Антуан Ватто – французький художник, представник рококо. Писав переважно жанровi картини.] звiльнили iз зачарованого полону, по саму зав’язку накачали стероiдами та повантажили в цiлу флотилiю катерiв. – Ох, вона не завжди була сором’язливою та скромною, якщо ти розумiеш, про що я, – виправила Нiколаса тiтонька Ненсi.– Елiнор мала певну кiлькiсть залицяльникiв. Твоя мати могла б зробити прекрасну партiю, – звернулася вона до Патрiка. – І врятувати мене вiд появи на свiт. – Ой, не кажи дурниць. Так чи iнакше, але ти б усе одно з’явився на свiт. – Не зовсiм. – Коли я пригадую всiх самозванцiв, якi стверджували, нiбито були присутнiми на тому легендарному балу, – сказав Нiколас, – то не можу повiрити, що знав жiнку, котра жодного разу про це не згадала! А тепер уже пiзно вихваляти ii скромнiсть. – Вiн поплескав по трунi з виглядом власника скакового коня. – Що лише свiдчить про безглуздiсть цiеi конкретноi якостi характеру. Ненсi помiтила сивого чоловiка в дiловому костюмi та чорнiй шовковiй краватцi, що прямував до них мiж рядами. – Генрi! – вигукнула Ненсi та вiдсахнулася з театральним поспiхом. – Нарештi пiдкрiплення в особi ще одного Джонсона! – Ненсi обожнювала Генрi. Вiн був таким багатим. Звичайно, краще б його грошi дiсталися iй, але перебувати з ним у родинних стосунках усе одно краще, нiж нiчого. – Як життя, Капустино? – привiталася вона. Генрi, котрого зовсiм не потiшило таке звертання, цмокнув Ненсi у щоку. – Боже мiй, зовсiм не чекав тебе тут побачити, – сказав Патрiк, вiдчуваючи, як червонiе вiд докорiв сумлiння. – Я теж не думав, що ти тут будеш, – вiдповiв Генрi.– У цiй родинi нiхто нi з ким не спiлкуеться. Я приiхав на кiлька днiв i зупинився в «Коннахтi». Вранцi, коли снiдав, прочитав у «Таймс», що твоя мати померла й сьогоднi похорон. На щастя, у готелi менi надали автiвку, тож я змiг приiхати. – Ми з тобою не бачилися звiдтодi, як ти люб’язно запросив нас погостювати на своему островi,– сказав Патрiк, бо вирiшив хай буде, що буде. – Я тодi поводився жахливо i дуже про це шкодую. – Думаю, нiкому не подобаеться бути нещасливим, – сказав Генрi.– Так чи iнакше, це проявиться. Одначе дрiбнi розбiжностi в питаннях зовнiшньоi полiтики не мусять заважати направду важливому. – Згоден, – сказав Патрiк, вражений добротою Генрi.– Я дуже радий, що ти прийшов. Елiнор завжди тебе любила. – І я любив твою матiр. Ти ж знаеш, що вона жила з нами в «Ферлi» кiлька рокiв на початку вiйни, i ми тодi дуже зблизились. У нiй була така наiвнiсть, яка водночас притягувала i змушувала тримати дистанцiю. Не знаю, як пояснити, але, хай би що ти думав про свою матiр та ii благодiйнiсть, сподiваюся, ти не сумнiваешся в ii добрих намiрах. – Не сумнiваюсь, – вiдповiв Патрiк, на мить приймаючи немудряще пояснення Генрi.– Думаю, «наiвнiсть» – найбiльш точне слово. – Вiн знову здивувався з того, який вплив мають на нас власнi фантазii: яким ворожим видавався йому Генрi, коли сам Патрiк вiдчував ворожiсть до всього свiту, i яким спiвчутливим здаеться тепер, коли Патрiковi нiчого з ним дiлити. Можливо, час уже припинити фантазувати? Цiкаво, як воно буде жити без фантазiй i чи в нього це взагалi вийде? Перед тим як вiдiйти, Генрi торкнувся його плеча. – Прийми моi спiвчуття стосовно цiеi тяжкоi втрати, – промовив вiн, але вклав у цю офiцiйну фразу справжне почуття, потiм кивнув Ненсi та Нiколасовi. – Перепрошую, – сказав Патрiк, коли озирнувся на дверi крематорiю, – я маю привiтатися з Джонi Голлом. – Хто це? – iз пiдозрою запитала Ненсi. – Хто? – насупився Нiколас. – Вiн був би нiким, якби не був психоаналiтиком моеi доньки. Негiдник, ось хто вiн такий. 3 Патрiк вiдiйшов вiд домовини, усвiдомлюючи, що коли негайно не кинеться в iстерицi назад, то це означатиме, що вiн уже нiколи не стоятиме поруч з Елiнор. Вiн уже бачив нiмий холодний вмiст труни вчора ввечерi, коли оплачував послуги «Похоронного бюро Беньона». Доброзичлива жiнка з коротко пiдстриженим сивим волоссям i в синьому костюмi зустрiла його бiля дверей: – Вiтаю, любий. Я почула, як пiд’iжджае таксi, й зрозумiла, що це ви. Вона повела його сходами вниз. Килим у рожевих i коричневих ромбах, нiби в барi провiнцiйного готелю. Стриманi оголошення майбутнiх похоронних церемонiй. У рамцi свiтлина, на якiй жiнка стоiть на колiнах перед чорною скринькою, з якоi голуб рветься на свободу, щоб злетiти в небо у вихорi бiлоснiжних крил. Цiкаво, чи вiн повернеться на голубник для повторного використання? Тiльки не ще одна чорна скринька. «Ми можемо випустити голуба в день вашого похорону». Готичний шрифт немовби викривлював кожну лiтеру, що проходила крiзь дверi похоронного бюро. Неначе смерть була селом у Нiмеччинi. Сходи до пiдвалу освiтлювали електричнi лампи, прихованi за вiтражним склом. – Я залишу вас iз нею наодинцi. Коли що-небудь знадобиться, не соромтесь, одразу ж кажiть. Я буду нагорi. – Дякую, – сказав Патрiк i зачекав, доки вона поверне за рiг, перш нiж увiйти до «Каплицi плакучоi верби». Вiн зачинив за собою дверi та кинув побiжний погляд на труну, так, наче мати наказала йому не витрiщатися. Попри ласкаво-урочисту обiцянку залишити його з «нею» наодинцi, те, що лежало в домовинi, «нею» не було. Рiзниця полягала в безживностi знайомого тiла, у застиглих i жорстких рисах обличчя, яке вiн знав ще до того, як упiзнав свое власне. Перехiдний об’ект для дальнього кiнця життя. Замiсть м’якоi iграшки або ляльки-мотанки, що втiшае дитину пiд час вiдсутностi матерi, йому запропонували труп, який тримае в кiстлявих пальцях штучну бiлу троянду, чиi жорсткi шовковi пелюстки було розправлено над серцем, яке бiльше не билося. У цьому був сарказм мощей i шляхетнiсть метонiма, що рiвною мiрою позначав i Патрiкову матiр, i ii вiдсутнiсть. У будь-якому разi це була ii остання поява на публiцi перед тим, як вона остаточно зникне й залишиться тiльки в пам’ятi iнших людей. Йому б подивитися в обличчя Елiнор iнакше, довшим, уважнiшим поглядом, не поспiшаючи i не теоретизуючи, та як зосередитися в цьому пiдвалi, де все збивае з пантелику? «Каплиця плакучоi верби» розташовувалась у пiдвалi пiд багатолюдною вулицею, прошитою нарочитою жвавiстю бубонiння в мобiльнi телефони i барабанного дрiботiння пiдборiв. Таксi, що вiддiлилося вiд основного транспортного потоку i облило тротуар водою з калюжi, прогримотiло над дальнiм кутком стелi. Патрiковi спали на думку рядки з поеми Теннiсона, яких вiн не згадував уже рокiв двадцять: Помер, помер, давно помер! І серце мое – жменька бруду тепер, Й колеса по менi стукотять, І кiстки моi мертвi болять, Бо з занадто мiлкоi могили стирчать, Лише в ярдi пiд брукiвкою, Копита кiнськi над моею макiвкою, Копита кiнськi – стук-стук, У череп, у мозок впиваеться звук…[10 - Уривок iз поеми Альфреда Теннiсона «Мод» (1855). Рядки згадуються у романi «Паскудна звiстка».] Незрозумiло, чому похоронне бюро назвало це «Каплицею плакучоi верби», а не «Вугiльним пiдвалом» або «Неглибокою могилою». – Ваша мати у «Вугiльному пiдвалi», любий, – пробурмотiв Патрiк. – Ми могли б випустити голуба в «Неглибокiй могилi», але звiдти вiн би не вилетiв. Патрiк сiв, обiйняв себе руками та почав погойдуватися. Кишки крутило вiдтодi, як три днi тому вiн дiзнався про смерть Елiнор. І без десяти рокiв психоаналiзу неважко було зрозумiти, що iз ним коiться. Вiн робив усе те, що робив завжди, коли йому було погано: аналiзував, говорив iз собою рiзними голосами, зациклюючись на нестерпних почуттях, цього разу зручно вмiщених у домовинi його матерi. Елiнор залишила цей свiт i тепер iз рипучою повiльнiстю дюйм за дюймом вповзала в забуття. Спочатку Патрiковi навiть подобалася вiдносна тиша ii присутностi, та незабаром вiн помiтив, що мимохiть чiпляеться за звуки гамiрливого мiста над головою, щоб його не затягнуло до чорторию глибокоi нiмотностi, котра зосередилася посеред кiмнати. Вiн обов’язково зазирне в труну, але спочатку треба зменшити яскраве свiтло ламп у низькiй стелi. Свiтло зi стелi перебивало сяяння чотирьох товстих свiчок у мiдних пiдсвiчниках, що стояли по кутках домовини. Патрiк приглушив його, повертаючи свiчкам церковну урочистiсть. І не завадило б перевiрити ще дещо. Темно-рожева оксамитова завiса вiддiляла частину кiмнати, i, перш нiж повернутися до Елiнор, вiн мусить подивитися, що там таке. За завiсою виявилося пiдсобне примiщення для зберiгання iнвентаря: сiрий металевий вiзок на мiцних колесах, солiднi на вигляд гумовi шланги i величезне золоте розп’яття. Усе, що потрiбно християниновi. Елiнор сподiвалася в кiнцi тунелю зустрiти Ісуса. Бiдака, раб своiх шанувальникiв, чекае на юрмища стражденних покiйникiв, аби показати iм неонову краiну, що лежить за родовим каналом земноi смертi. Нелегко, напевно, виконувати обов’язки головного клiше оптимiстiв, бути свiтлом у кiнцi тунелю, керуючи блискучою армiею напiвповних склянок та посрiблених хмаринок. Патрiк знехотя опустив завiсу, визнаючи, що приводiв вiдволiкатися бiльше не залишилося. Вiн рушив до труни обережно, як пiдходять до вирви. Принаймнi там точно лежить труп його матерi. Двадцять рокiв тому, коли вiн прилетiв до Нью-Йорка, щоб побачити останки свого батька, його помилково скерували до iншоi кiмнати. «На пам’ять про дорогого Германа Ньютона». Патрiк з усiх сил ухилявся вiд процесу скорботи, але розумiв, що зараз йому не вiдкрутитися. Як не намагалася холодна частина розуму заглушити почуття, як не хотiв Патрiк заговорити iх, гострий бiль у животi зводив усi зусилля нанiвець i руйнував його захист. Патрiк зазирнув у домовину i вiдчув, як його охоплюе агресивна тваринна туга. Його тягнуло до тiла, хотiлося виявити до нього знаки уваги, яких воно потребувало за життя: струснути, доторкнутися, погукати, придивитися. Вiн поклав руку на груди Елiнор i був вражений ii хирлявiстю. Нахилився поцiлувати чоло i був вражений його холодом. Цi гострi вiдчуття пробили дiру в його захистi, i Патрiка охопив жаль до спорожнiлоi людськоi iстоти перед ним. На мить ця незмiрна нiжнiсть затулила iндивiдуальнi риси його матерi та перетворила iхнi непростi стосунки на дрiбничку, на незначну абищицю. Патрiк знову сiв i скрутився, обiймаючи колiна руками, щоб стишити бiль у животi. Зненацька вiн усе зрозумiв, установив зв'язок iз тим, що з ним коiться. І справдi, як дивно – i як пояснювано! Йому тодi було сiм, i то була його перша закордонна подорож iз матiр’ю через кiлька мiсяцiв пiсля того, як батьки розлучилися. Перша Патрiкова зустрiч з Італiею: бiлi цифри автомобiльних номерiв, блакитне море, вохрянi церкви. Вони зупинилися в неапольському «Екзельсеорi», пiд вiкнами якого в порту сердито гудiли мотоциклiсти та дзенькотiли переповненi народом трамваi. З балкона шикарного готельного номера мати показувала йому мiських голодранцiв, якi iхали зайцем на дахах i заднiх бамперах трамваiв. Патрiк, який думав, що вони приiхали до Неаполя на канiкули, з тривогою слухав, що Елiнор у цьому мiстi заради цих нещасних дiтей. У Неаполi мешкав неймовiрний отець Тортеллi, який не втомлювався пiдбирати на вулицях мiсцевих безхатькiв i селити iх у притулку, утримування якого Елiнор оплачувала з Лондону. Нарештi вона побачить притулок своiми очима. Хiба не прекрасно? Хiба це не добра справа? Вона показала Патрiковi свiтлину отця Тортеллi – низенький мiцний чоловiк рокiв п’ятдесяти, одягнений у чорну сорочку, скидався на боксера. Його ведмежi лапи стискали худенькi плечi двох засмаглих хлопчакiв у бiлих майках. Отець Тортеллi захищав iх вiд шкiдливого впливу вулицi, але хто мiг би iх захистити вiд самого отця Тортеллi? Точно не Елiнор. Вона забезпечувала його грiшми, щоб вiн мiг наповнювати свiй притулок нескiнченним потоком сирiт. Того дня по обiдi в Патрiка стався потужний напад гастроентериту, i замiсть того щоб надати йому таку бажану свободу, а самiй вирушити турбуватися про iнших дiтей, матерi довелося сидiти в готелi iз сином i тримати його за руку, доки вiн скрикував вiд болю в зеленiй мармуровiй ваннiй кiмнатi. Але нiякий бiль у животi не мiг примусити Елiнор залишитися з ним зараз. Не те щоб Патрiковi цього хотiлось, але його тiло мало пам’ять, яка продовжувала жити власним життям i не цiкавилася його бажаннями. Що примушувало Елiнор постачати хлопчикiв спочатку своему чоловiковi, а опiсля отцевi Тортеллi? Невже ця потреба в нiй була такою великою, що пiсля краху свого шлюбу Елiнор одразу ж замiнила одного отця на iншого? Лiкаря змiнила на священника? Патрiк не мав сумнiвiв у тому, що його мати дiяла неусвiдомлено, як i неусвiдомленою була соматична пам’ять, котра мучила його останнi три днi. Тож що ще йому залишаеться? Тiльки витягнути цi фрагменти з темряви та пережити iх знову. У дверi тихо постукали, i до каплицi заглянула служителька. – Просто хотiла переконатися, що все добре, – прошепотiла вона. – Мабуть, так, – вiдповiв Патрiк. Повернення додому крiзь дощ у флуоресцентному автобусi та ще й у станi затоплення новими гострими вiдчуттями та нечiткими спогадами злегка скидалося на галюцинацiю. Із ним iхали двое свiдкiв Єгови: темношкiрий чоловiк роздавав листiвки, а темношкiра жiнка проповiдувала на весь голос: – Покайтеся в грiхах i приймiть Ісуса в серцi своему, бо, коли ви помрете, у могилi буде пiзно каятися, i ви горiтимете в пекельному вогнi… Червоноокий iрландець у потертому твiдi контрапунктом горлав iз заднього сидiння: – Заткайся, чортова сучко! Пiди, вiдсмокчи у сатани! Ви не маете права тут проповiдувати, хоч би ви були мусульманами, християнами чи сатанiстами! Коли темношкiрий чоловiк iз листiвками пiднявся на другий поверх, iрландець не заспокоiвся, а продовжив гундосити iз садистським пiвденним акцентом: – Я тебе бачу, малий. І швидко засуну тобi голову пiд пахву. А якщо не заспокоiш цю сучку, швидко розцяцькую тобi мармизу. – Ой, та замовкни вже сам, – буркнув утомлений пасажир. Патрiк зауважив, що бiль у животi зник. Вiн дивився, як iрландець розгойдуеться на сидiннi, а його губи беззвучно сперечаються зi свiдками Єгови чи, може, з якимось езуiтом iз його власного дитинства. Дайте нам хлопчика семи рокiв, i вiн буде нашим на все життя. «Тiльки не мене, – подумав Патрiк, – мене ви не отримаете». Доки автобус, смикаючись i погойдуючись iз боку в бiк, повз до мiсця призначення, Патрiк згадував про короткi, але найважливiшi ночi, проведенi в палатi для суiцидникiв реабiлiтацiйноi клiнiки. Пригадував, як знiмав iз себе одну просякнуту потом футболку за iншою, витягуючи себе iз сауни ковдри тiльки для того, щоб потрапити до холодильноi камери поза нею, кривився вiд яскравого свiтла i лякався темряви. Жахливий головний бiль, який обручем стискав череп, тягнув донизу, неначе свинець у нутрощах стрибаючого мексиканського бога. Йому нiчого було читати, крiм «Тибетськоi книги мертвих», що ii Патрiк узяв iз собою, сподiваючись, що ii екзотична iконографiя своею недоладнiстю розжене останнi фантазii стосовно того, чи зберiгаеться свiдомiсть пiсля смертi. Його уяву заполонив уривок зi вступу до «Чьонiд Бардо»: «О шляхетнонароджений, тiеi митi, коли твоя свiдомiсть вiддiлилася вiд тiла, ти мав би побачити царство чистоi iстини, невловимоi, сяючоi, яскравоi, слiпучоi, чудесноi, величноi, променистоi, схожоi на мiраж, який безперервним, пульсуючим потоком пронизуе весняний пейзаж. Не лякайся його, не бiйся, не жахайся – це сяйво твоеi iстинноi сутностi. Пiзнай його». Психоделiчна влада цих слiв одержала перемогу над матерiалiстичним повним зникненням, у яке вiн так прагнув увiрувати. Патрiк намагався вiдновити свою вiру в остаточнiсть смертi, але тепер вона уявлялася йому одним iз забобонiв, анiтрохи не розумнiшим вiд усiх iнших. Ідея про те, що посмертне життя вигадали для тих, хто не в змозi змиритися з остаточнiстю смертi, виявилася не кращою за iдею, що остаточнiсть смертi винайшли для того, щоб пiдбадьорити тих, кого страшить нiчне жахiття вiчного iснування. Бiла гарячка разом iз поетами Бардо[11 - Бардо – промiжний стан, буквально, «мiж двома». Взагалi будь-який iнтервал, «мiж». У вченнях Дiамантового Шляху зазвичай iдеться про чотири (без останнiх двох) або шiсть бардо: Бардо Процесу Вмирання, Бардо Дгармати, Бардо Народження, Бардо Мiж Народженням i Смертю, Бардо Сну, Бардо Медитативноi Концентрацii.] об’едналися i створили вiдчуття страти на електричному стiльцi, i, доки його тягнули на бойню сну, понад усе Патрiка лякало, що забiй здорового глузду приведе його до «Царства чистоi iстини». Спогади та фрази клубочилися, немовби згустки туману на нiчнiй дорозi. Думки лякали на вiдстанi, але зникали, варто було до них наблизитися. «Зануритись у спогади та мрiяти швидше щезнути назавжди». Хто це сказав? Чужi слова. Чи думав вiн уже про «чужi слова»? Усе здавалося далеким i за мить нав’язливо-повторюваним. Було це як туман або радше як гарячий пiсок, щось таке, через що хочеш прорватися i водночас боiшся до нього доторкнутися? Холодний i мокрий, гарячий i сухий. Як це може бути все разом? Як це може бути iнакше, нiж разом? Схожiсть i рiзниця – наступна фраза переслiдуе саму себе, неначе поiзд крутиться всерединi тугоi петлi iграшковоi залiзницi. Будь ласка, нехай вiн зупиниться. У марення бiлоi гарячки знов i знову вдирався спогад про вiзит до фiлософа Вiктора Айзена, пiсля того як той мало не вмер. Патрiк знайшов свого давнього сусiда iз «Сен-Назера» у лондонськiй клiнiцi ще пiд’еднаним до апарату, який за декiлька днiв перед тим видав рiвну лiнiю. Зморшкуватi жовтi руки Вiктора безпорадно стирчали з рукавiв казенного халата, але мова не втратила жвавостi та блиску – мова чоловiка, котрий звик кожного дня впевнено викладати своi думки. – Я опинився на березi рiчки, а на iншому ii березi було червоне свiтло, що керувало всесвiтом. Там були двi фiгури, i я знав, що одна з них керуе часом, а друга – простором. Вони зверталися просто до мого мозку, не послуговуючись мовою. Вони повiдали менi, що тканина простору-часу розiрвана i менi належить з’еднати ii, що доля всесвiту в моiх руках. Я вiдчував величезну вiдповiдальнiсть i готувався виконати свою мiсiю, але тут мене висмикнули в тiло, i я з нехiттю повернувся назад. Три тижнi Вiктор був наповнений вiдчуттям справжностi, що нею супроводжувалося його видiння, та звичка публiчно висловлювати свiй атеiзм i страх через те, що логiчнi докази, наведенi в його працях, можуть знецiнитися, спонукали його пояснити це нове почуття вiдкритостi пережитою бiологiчною кризою. Вiктор вирiшив, що мiсiя, доручена йому управителем усесвiту, була алегорiею нестачi кисню в мозку. Його розум не злiтав у безхмарну височiнь, а навпаки – руйнувався i мало не самознищився. Весь у поту, Патрiк лежав у тiй вузькiй палатi й роздумував про Вiкторову потребу докопуватися до сенсу всього сущого. Патрiк гадав, чи здатний вiн просвiтлитися настiльки, щоб заспокоiтись i прийняти, що жодного сенсу не iснуе. Цiкаво, на що це буде схоже? Мiж тим, палата для суiцидникiв виправдовувала свою неперевершену назву. Тут Патрiк зрозумiв, що суiцид завжди був основою його iснування. Ще до того, як у двадцятирiчному вiцi Патрiк завiв звичку скрiзь носити iз собою «Мiф про Сiзiфа» i перетворив його першу фразу на мантру свого життя, вiн починав кожний новий день iз запитання «Чи можна вигадати причину не скоювати самогубства?». Позаяк Патрiк жив тодi в театральнiй самотi, серед шалених знущальницьких голосiв, навряд чи вiн мiг отримати ствердну вiдповiдь. У лiпшому разi вiн мiг розраховувати на хитромудрi вiдтермiнування, й у кiнцевому рахунку потреба говорити виявилась у ньому сильнiшою вiд бажання померти. За двадцять рокiв суiцидальна балаканина видихалась i перетворилася на несмiливе шепотiння на прибережнiй стежцi чи в тишi аптекарського примiщення, а коли часом поверталася з повною силою, виражалася радше в похмурих монологах, анiж у сум’яттi сюрреалiстичних голосiв. Вiдносна безневиннiсть останнiх нападiв змусила Патрiка усвiдомити, що любов до легкоi смертi була лише поверхневим захопленням i його завжди значно бiльше цiкавила власна особистiсть. Суiцид був лише маскою самовiдторгнення, хоча насправдi нiхто не ставиться до своеi особистостi серйознiше, нiж людина, готова закiнчити життя за власним бажанням. Нiхто дужче вiд самогубця не прагне за будь-яку цiну залишитися господарем становища, не бажае пiдпорядкувати найтаемничiший бiк життя власним планам. Той мiсяць став найважливiшим у його життi, бо трансформував кризу, що призвела його до сiмейного краху та прогресуючого алкоголiзму. Патрiковi було нiяково згадувати, наскiльки близьким до втечi вiн був пiсля трьох днiв у клiнiцi, коли пiшла Бекi. Перш нiж пiти, вона розшукала його у вестибюлi вiддiлення депресiй. – Я тебе шукала. Менi не можна нi з ким розмовляти, – прошепотiла вона з виглядом змовницi,– бо я погано впливаю на людей. Перед тим як швидким кроком вийти з кiмнати, вона простягнула Патрiковi скручену в рурочку записку i цмокнула його в губи. Це адреса моеi сестри. Вона зараз у Штатах. Я буду сама, якщо наважишся втекти iз цього сраного мiсця та замутити щось НЕСУСВІТНЄ… З любов’ю, Бекс Записка нагадала Патрiковi зошит iз хiмii за п’ятий клас, бережки якого вiн заповнював схожими дурницями пiсля тихцем викуреного на першiй перервi косяка. «Нi про якi поiздки я й думати не буду», – запевняв вiн себе, пiдходячи до телефону-автомату, що висiв на стiнi пiд заднiми сходами, та викликаючи таксi, номер якого знайшов у довiднику, що лежав тут-таки на поличцi. То он що вони називають безвiллям. – Не смiй! – голосним шепотом наказував вiн собi, сiдаючи в таксi та хряскаючи дверцятами, щоб переконати себе, що не мае намiру пiддаватися кривавому божевiллю психiчноi дисфункцii. Патрiк дав водiевi адресу iз записки. – Ну добре. Із вами мае бути все гаразд, якщо вже вони вас випустили, – зауважив веселий таксист. – Я сам себе випустив. На бiльше мене не вистачило. – Трохи задорого, так? Патрiк не вiдповiв: його роздирали бажання та внутрiшнiй конфлiкт. – Чули анекдот про чоловiка, що приходить до психiатра? – запитав таксист, повiльно рушаючи з мiсця й усмiхаючись до Патрiка в дзеркало заднього огляду. – «Лiкарю, це жахливо. Три роки я думав, що я метелик, але далi стало гiрше: останнi три мiсяцi я вiдчуваю себе мотилем». – «Боже праведний! – вiдповiдае лiкар. – Ви пройшли через справжне жахiття! Але що змусило вас звернутися по допомогу саме сьогоднi?» – «Ну, – вiдповiдае чоловiк, – я побачив свiтло у вiкнi, мене нестримно потягнуло до нього, i я влетiв». – Хороший анекдот, – сказав Патрiк, заглиблюючись в уявну голизну Бекi й гадаючи, чи надовго вистачить останньоi дози оксозепаму. – Ви спецiалiзуетеся на пацiентах «Прайорi» через те, що маете життерадiсний характер? – Може, вам так i здаеться, але минулого року я чотири мiсяцi зовсiм не мiг пiдвестися з лiжка, зовсiм нi в чому не бачив сенсу. – Ой, перепрошую, – сказав на це Патрiк. Вiд Гаммерсмiт-Бродвей до розв’язки Шеперс-Буш вони говорили про безпричиннi сльози, суiцидальнi видiння, виснажливу млявiсть, безсоннi ночi та безпросвiтнi днi. Бiля Бейсвотера вони були вже найщирiшими приятелями, i таксист розвернувся до Патрiка i виголошував зi всiею палкiстю знову набутоi бадьоростi: – Мине кiлька мiсяцiв, ви озирнетесь назад i здивуетеся: «Що це було? Через що я так нервувався та сердився?» Так зi мною було. Патрiк опустив погляд на записку Бекi. Вона пiдписалася маркою пива: «Бекс». Вiн хрипко прошепотiв, наслiдуючи Марлона Брандо в ролi Вiто Корлеоне: – Хто до тебе прийде просити про зустрiч i матиме iм’я, як вiдома марка пива, – вона хоче, щоб у тебе стався рецидив. Тiльки не голоси, не можна допустити, щоб вони повернулися. – Почнеться з наслiдування Марлона Брандо, – зiтхаючи, сказала мiсiс Мiтла, – а скiнчиться… – Заткайся! – перебив ii Патрiк. – Що? – Та то я не вам, вибачте. Вони звернули до великоi площi з невеличким парком у центрi. Таксист пiдвiз його до бiлого потинькованого будинку. Патрiк визирнув у вiкно. Бекi була на третьому поверсi, прекрасна, доступна i психiчно хвора. Подумати тiльки, на що вiн був готовий заради краплини людського тепла. Власноруч викопував собi могилу – лише грудки землi летiли врiзнобiч. Жiнки бували добрими до нього, вони дарували Патрiковi турботу, якоi вiн не знав. Їх треба було мучити, щоб вони його покинули, тим самим доводячи, що iм вiд початку не треба було довiряти. Бували вони й поганими, чим економили йому час через те, що вiд самого початку не заслуговували на довiру. Патрiк вiчно метався мiж цими двома категорiями у пошуках варiанту, який би на якийсь час замаскував марнiсть його спроб боронити фортецю власноi особистостi, що поступово руйнувалась, i водночас постiйно сподiвався, що настане час i його фортеця перетвориться на храм миру та самоствердження. Надiя – безнадiя, знову надiя – i знов безнадiя. Абстрактно кажучи, усi його iсторii кохання нагадували дитячу механiчну iграшку, що знову i знову вперто марширувала кухонним столом до прiрви. Романтика виникала там, де коханню щось загрожувало, а не там, де в кохання з’являвся шанс розцвiсти. Якщо дiвчина була достатньо безнадiйною, на зразок Бекi, вона ставала для нього неперевершеною. Соромно так себе дурити, а ще бiльш соромно вестися на самообман – зовсiм як людина, що тiкае вiд власноi тiнi. – Я знаю, як безглуздо це звучить, – iз коротким смiхом сказав Патрiк, – але чи не могли б ви вiдвезти мене назад? Я ще не готовий. – Назад до «Прайорi»? – перепитав таксист, уже не такий приязний до пасажира. Вiн не бажае знати про тих iз нас, кому доводиться повертатися. Патрiк заплющив очi та простягнувся на задньому сидiннi. Слова прийдуть i будуть не про те… Як же там далi? Нащо тобi дурдом i все таке.[12 - Неповна цитата з вiрша англiйського поета та лiтературного критика Вiльяма Емпсона «Вiдпусти» (англ. Let it Go), опублiкованого 1949 року в збiрцi вибраних поезiй.] Все таке. Прекрасна невимовлюванiсть, така, що то загрозливо розширюеться, то стискаеться з наочною наполегливiстю. Дорогою назад до клiнiки Патрiк вiдчув такий бiль у серцi, якого не могло пояснити навiть його пристрасне бажання кинутись у вир патологiчноi закоханостi. Руки трусилися, на чолi виступив пiт. На той час, коли Патрiк урештi дiстався кабiнету лiкаря Пагаццi, вiн тихо галюцинував, втягнений у двовимiрний простiр, нiби муха, що повзе вiконним склом у пошуках хоч якогось виходу. Лiкар Пагаццi висварив його за те, що вiн не випив о четвертiй годинi свою дозу оксозепаму, i попередив, що рiзке скасування препарату може закiнчитися серцевим нападом. Патрiк тремтячою рукою взяв матову пластикову пляшечку та закинув у себе три пiгулки. Наступного дня вiн подiлився оповiдкою про свою невдалу втечу з групою пiдтримки. Виявилося, що кожен у групi або, як вiн, зазнав невдачi з утечею, або встигнув утекти й повернутись, або думав про втечу кожноi хвилини. З iншого боку, декого страхала втеча з клiнiки, але вони не особливо вiдрiзнялися вiд тих, кому хотiлося б утекти: усi були одержимi думкою про те, скiльки потрiбно лiкуватися, щоб почати «нормальне життя». Патрiка здивувало, з якою вдячнiстю вiн сприйняв це почуття солiдарностi з iншими пацiентами. Багатолiтня звичка триматися осторонь на якийсь час вiдступила перед хвилею доброзичливостi, що ii вiн вiдчув стосовно кожного члена групи. Джонi Голл скромно сiв на заднiй лавцi. Патрiковi довелося обiйти найдальшi ряди, щоб приеднатися до давнього друга. – Як ти? Справляешся? – запитав Джонi. – Справляюсь, – вiдповiв Патрiк i сiв поруч iз ним. – Вiдчуваю дивне збудження, у якому можу зiзнатися лише тобi та Мерi. Першi днi я почувався вибитим iз колii, а потiм вiдчув те, що у твоiй професii називають «усвiдомленням». Учора ввечерi я пiшов до похоронного бюро i сидiв поряд iз тiлом Елiнор. Я зв’язав… Гаразд, потiм розкажу. Джонi пiдбадьорливо усмiхнувся. – Господи, – сказав вiн пiсля паузи, – Нiколас Пратт. Не чекав його тут побачити. – Я також. Тобi пощастило, що етичнi причини надають тобi право з ним не спiлкуватися. – Хiба не кожен мае таке право? – Авжеж. – Побачимося в «Онслоу», – сказав Джонi та залишив його розпорядниковi, котрий очiкувально зупинився поруч iз Патрiком. – Ми почнемо, сер, коли ви будете готовi,– сказав розпорядник, водночас натякаючи, що коли церемонiя не почнеться просто зараз, то утвориться черга з трупiв. Патрiк роззирнувся. На лавах перед труною Елiнор сидiло душ iз двадцять. – Добре, почнiмо за десять хвилин, – сказав вiн розпорядниковi. – Десять? – перепитав розпорядник iз виглядом маленького хлопчика, котрому сказали, що вiн зможе зробити щось дуже бажане, тiльки коли йому виповниться двадцять один рiк. – Іще не всi зiбралися, – сказав Патрiк, який помiтив у дверях Джулiю – зухвалий сплеск чорного кольору на сiрому тлi ранку. Чорна вуаль, чорний капелюшок, жорсткий чорний шовк сукнi та, ймовiрно, м’який чорний шовк спiдньоi бiлизни. Патрiк одразу ж вiдчув ii уявний дотик, напружену, але недоступну чуттевiсть. Вона скидалася на павутинку, що трiпоче вiд найменшого дотику, але байдужа до свiтла, яке змушуе ii нитки свiтитись у мокрiй травi. – Ти якраз вчасно, – сказав Патрiк i поцiлував Джулiю крiзь жорстку вуаль. – Хочеш сказати, спiзнилась, як зазвичай. – Нi, саме вчасно. Ми якраз збиралися вiддати кiнцi, якщо цей вираз не здаеться тобi недоречним. – Здаеться, – вiдповiла Джулiя з хриплуватим смiхом, який завжди збуджував Патрiка. Востанне вони бачились у французькому готелi, де й закiнчився iхнiй роман. Жили в сумiжних кiмнатах, але говорити iм було нi про що. Пiд час довгих трапез пiд куполом штучного неба, розмальованого хмаринками та рожевими гiрляндами, вони дивилися на сходи, що спускалися до приватноi пристанi, де канати скрипiли, тручись об тумби, тумби iржавiли поряд iз кам’яними причалами – i не ставало сили дочекатися вiдплиття. – Зараз, коли ти не з Мерi, я тобi бiльше не потрiбна. Я була… частиною цiлого. – Точно. Одне-едине слово прозвучало занадто сухо, гiршим вiд нього було б тiльки мовчання. Вона нiчого бiльше не сказала, пiдвелась i вийшла. З брудноi балюстради злетiла чайка та шугнула вгору, з пронизливим криком летячи до моря. Патрiковi захотiлося покликати Джулiю, але цей iмпульс застряг у товстому ворсовi килимового покриття, що роздiляло iх. Дивлячись на нього зараз, щойно осиротiлого сина, Джулiя вирiшила, що цiлковито звiльнилася вiд Патрiка, якщо не рахувати ii бажання, щоб вiн вважав ii надзвичайною. – Я так довго тебе не бачив, – сказав Патрiк, дивлячись на губи Джулii, що червонiли з-пiд чорноi сiточки вуалi. Його завжди тягнуло практично до всiх жiнок, iз якими вiн колись дiлив лiжко, хоча в iнших питаннях вiн вiдчував стiйку вiдразу до воскресiння минулого. – Пiвтора року, – сказала Джулiя. – Це правда, що ти бiльше не пиячиш? Мабуть, зараз тобi як нiколи важко не зiрватися. – Зовсiм нi: кризова ситуацiя вимагае героiчноi поведiнки. Найважче бувае, коли все йде добре. Принаймнi так кажуть. – Якщо про «все добре» ти говориш iз чужих слiв, це означае, що дуже добрих змiн не вiдбулося. – Вiдбулося. Просто моiм комунiкативним умiнням потрiбен час на адаптацiю. – Із нетерпiнням чекаю, коли це станеться. – Якщо це привiд для iронii… – То тобi це до вподоби. – Це найсильнiша залежнiсть на свiтi,– сказав Патрiк. – Героiн i близько не дотягуе. Спробуй-но вiдмовитися вiд iронii, життевоi потреби говорити одне, а мати на увазi iнше, перебувати у двох мiсцях одночасно, не допустити катастрофи однозначностi. – Зупинися, – сказала Джулiя, – менi вистачае й того, що я ношу нiкотиновий пластир i продовжую курити… Не забирай мою iронiю, – заблагала вона i театральним рухом стиснула його руку, – залиш менi хоч трохи сарказму. – Сарказм не рахуеться. Вiн означае лише одне – презирство. – Завжди ти до всього прискiпуешся, – сказала Джулiя. – Сарказм багатьом до вподоби. Зненацька Джулiя усвiдомила, що заграе iз Патрiком, i вiдчула неясну ностальгiю, але вiдразу ж нагадала собi, що давно вiд нього звiльнилася. До того ж тепер у неi е Гюнтер, чарiвливий нiмецький банкiр, який проводить у Лондонi середину тижня. Щоправда, вiн, як i Патрiк, одружений, але в усьому iншому вiн значно виграе: випещений, пiдтягнутий, багатий i дисциплiнований. Його секретарка бронювала квитки в оперу, столики в кав’ярних барах[13 - Бари, у яких до алкогольних напоiв подають закуски, що мiстять рiзнi види кав’яру.] i нiчних клубах. Інодi Гюнтеровi хотiлося пiти у вiдрив, вiн одягався в напрасованi джинси та замшеву куртку на блискавцi й тягнув Джулiю до джазових клубiв, що розташовувались у дивних районах, але завжди за дверима чекала велика надiйна автiвка, щоб вiдвезти iх до Хейз-М’юз, прямо за Берклi-Сквер, де Гюнтер, як i всi його приятелi, влаштував басейн у пiдвалi будинку, перебудованого з трьох стаень. Вiн збирав чудернацький сучасний живопис iз безтурботною довiрливiстю колекцiонера, котрий мае зв’язки в колах художникiв. У його гардеробнiй на стiнах висiли вишуканi чорно-бiлi свiтлини жiночих пипок. Із ним Джулiя почувалася витонченою та вишуканою, але Гюнтер не викликав у неi бажання позагравати. Поруч iз Гюнтером це просто не спадало iй на думку. Йому не потрiбно було погамовувати свою iронiю. Гюнтер, звичайно, знав, що це таке, i з наполегливiстю дурня прагнув здобути собi славу iронiчноi людини. – Лiпше десь сiсти, – сказав Патрiк. – Не впевнений, що й коли вiдбуваеться, бо не мав часу зазирнути в програму церемонii. – Хiба не ти ii органiзовував? – Нi. Мерi. – Як мило! – вигукнула Джулiя. – Вона завжди всiм допомагае. Набагато бiльше схожа на матiр, нiж твоя справжня матiнка. Джулiя вiдчула, що ii серце забилося частiше. Може, вона задалеко зайшла? Виходить, ii колишне суперництво iз цим зразком самопожертви i досi живе, хоча зараз його вибух буде особливо недоречним. – Була, доки не завела власних дiтей, – вiдповiв Патрiк по-дружньому. – Отут я i спалився. Бажання, щоб вiн припинив поводитися так дратiвливо спокiйно, переважило ii страх образити Патрiка. Зазвучав орган. – Ну добре, хай би якою справжньою чи несправжньою вона була, настав час спалити останки тiеi единоi матерi, яку я мав, – зi скупою усмiшкою сказав Патрiк i попрямував до передньоi лавки, де Мерi зайняла для нього мiсце. 4 Мерi сидiла на переднiй лавi крематорiю, дивилася на домовину Елiнор i намагалася погамувати раптовий напад роздратування. Розмiрковуючи, куди подiвся Патрiк, вона обернулась i побачила, що вiн любенько розмовляе iз Джулiею та пускае iй бiсики. Зараз, коли Мерi не треба було демонструвати витончену байдужiсть, ii пересмикнуло. Отак завжди: вона за першим покликом летить йому на допомогу, а Патрiк, який переживае кризу, iще одну, але цього разу справжню, у низцi своiх безкiнечних криз, iз яких складаеться його життя, виявляе уважнiсть до iншоi жiнки. Не те щоб Мерi прагнула його уважностi; вона лише хотiла, щоб Патрiк став вiльнiшим i менш передбачуваним. Чесно кажучи (хоча не можна завжди бути настiльки чесною), йому самому хотiлося того самого. Мерi довелося нагадати собi, що пiсля розлучення вони з Патрiком дуже зблизилися. Позбавленi необхiдностi проводити час разом i тим самим викликати одне в одного звичну роздратованiсть, вони оберталися навколо дiтей i себе вiдносно стабiльною орбiтою. Їi роздратованiсть посилилась, коли Мерi обернулася вдруге i зустрiлася поглядом iз усмiшкою Еразма Прайса – ii власною крихiтною поступкою переконанню стосовно того, що зрада може приносити втiху. Їхнiй роман почався на пiвднi Францii. Там, коли iхнiй шлюб був на межi розпаду, за наполяганням Патрiка, котрий вiдчував хворобливий потяг до околиць «Сен-Назера», де минуло його дитинство, вони орендували будинок. Даремно Мерi намагалася протестувати проти такого марнотратства, бо Патрiк, який пиячив без просипу та постiйно блукав лабiринтами несвiдомого, був невблаганним i вiдмовлявся йти на будь-якi компромiси. У подружжя Прайсiв, чиi стосунки також розвалювалися на очах, були сини приблизно того самого вiку, що Роберт i Томас. Та, попри цю позiрну симетрiю, гармонii мiж двома родинами не встановилося. – Кожному, хто здивовано не йме вiри твердженню про те, що в полiтицi тиждень – це дуже довго, – сказав Патрiк наступного дня, – треба було б прожити його разом iз Прайсами. Та ж це цiла вiчнiсть! Знаеш, звiдки в нього це iдiотське iм’я? Його батько завершував шiстдесят п’ятий том оксфордського академiчного видання повного зiбрання творiв Еразма Роттердамського, коли його мати урвала вчену працю свого чоловiка повiдомленням, що народила сина. «Назвемо його Еразмом, – натхненно запропонував батько, – або Лютером, чийого дуже важливого листа до Еразма я саме перечитував сьогоднi зранку». Ото вибiр, – пiдсумував Патрiк. Мерi його не слухала, адже розумiла, що Патрiк лише вигадуе привiд, аби набратися до нестями. Пiсля того як вiн вiдключався, а Емiлi Прайс iшла спати, Мерi сидiла допiзна, вислуховуючи Еразмовi скарги на життя. – Деяким людям здаеться, що вони господарi свого майбутнього i можуть його втратити, – виголосив вiн у перший же вечiр, дивлячись у келих iз темним вином, – але я геть позбавлений цього почуття. Навiть якщо робота йде добре, я не матиму нiчого проти того, щоб миттево та безболiсно зникнути. За що iй дiстаються цi нитики? Фiлософ, навiть Еразм, мiг би, принаймнi, перетворити свiй песимiзм на особливiсть свiтогляду, як, скажiмо, Шопенгауер. Вiд згадки про вiдомого нiмця Еразм пожвавився: – Менi дуже подобаеться зауваження, зроблене Шопенгауером на звiстку про те, що його товариш от-от помре: «Ти перестаеш бути тим, чим краще нiколи не ставати». – Товариш мусив утiшитись, – сказала Мерi. – І нiякоi ностальгii,– захоплено прошепотiв вiн. Зi слiв Еразма виходило, що його шлюб з Емiлi доживав останнi днi; Мерi ж дивувало, як цi двое взагалi могли одружитися. Як гостя Емiлi Прайс мала три суттевi недолiки: вона була патологiчно нездатною сказати нi «вибачте», нi «дякую», нi «будь ласка», хоча постiйно створювала ситуацii, у яких мусила б уживати цi слова. Коли Емiлi помiчала, що Мерi втирае сонцезахисний крем у блiдi гострi плечi Томаса, то пiдлiтала до неi i згрiбала крем просто з ii долонь зi словами: «Коли я це бачу, менi вiдразу кортить i собi спробувати». За ii власним зiзнанням, та сама невситимiсть оволодiла нею й пiсля народження старшого сина: «Щойно я його побачила, то одразу ж подумала: хочу ще, менi потрiбен iще один». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66037409&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Баклажани в соусi з морського iжака? (Фр.) (Тут i далi – прим. пер.) 2 Гарячий бутерброд iз шинкою та сиром (фр.). 3 Маеться на увазi генерал Хлопчик-Мiзинчик (англ. General Tom Thumb), справжне iм’я Чарлз Шервуд Страттон, i його дружина – подружжя карликiв, якi були всесвiтньо вiдомими акторами, що виступали в цирку Фiнеаса Барнума. 4 Так називали Флоренс Найтiнгейл, яка часто вночi з лампою в руках перевiряла стан хворих. 5 Об’екти ненавистi (буквально – чорнi звiрi) (фр.). 6 Мая Енджелоу (справжне iм’я – Маргарет Енн Джонсон) – американська фемiнiстська письменниця. Авторка семи автобiографiй, п’яти збiрок есеiв, кiлькох поетичних книжок, низки п’ес, кiносценарiiв, телешоу. Мае багато нагород i понад тридцять почесних докторських ступенiв. 7 Назву крематорiю можна буквально перекласти як «Озеро смертi». 8 Ідеться про «бал столiття», влаштований 3 вересня 1951 року мексиканським мiлiонером Карлосом де Бейстегi на честь реставрацii Palazzo Labia, одного з останнiх «великих» палацiв Венецii. 9 Антуан Ватто – французький художник, представник рококо. Писав переважно жанровi картини. 10 Уривок iз поеми Альфреда Теннiсона «Мод» (1855). Рядки згадуються у романi «Паскудна звiстка». 11 Бардо – промiжний стан, буквально, «мiж двома». Взагалi будь-який iнтервал, «мiж». У вченнях Дiамантового Шляху зазвичай iдеться про чотири (без останнiх двох) або шiсть бардо: Бардо Процесу Вмирання, Бардо Дгармати, Бардо Народження, Бардо Мiж Народженням i Смертю, Бардо Сну, Бардо Медитативноi Концентрацii. 12 Неповна цитата з вiрша англiйського поета та лiтературного критика Вiльяма Емпсона «Вiдпусти» (англ. Let it Go), опублiкованого 1949 року в збiрцi вибраних поезiй. 13 Бари, у яких до алкогольних напоiв подають закуски, що мiстять рiзнi види кав’яру.