Не зважай Едвард Сент-Обiн Патрiк Мелроуз #1 Патрiк мешкае у великому будинку з мамою i татом, але найприхильнiшою до нього людиною е економка Іветта. Хлопчик живе у власному свiтi вигаданих iгор i дитячих страхiв, але едине батькове покарання переносить його у свiт дорослих. Тепер вiн ще самотнiший, нiж був до цього. Перший роман «Не зважай» iз циклу «Патрiк Мелроуз» знайомить читача з дитинством головного героя i показуе атмосферу, у якiй вiн виростав. Життя англiйського аристократа й американськоi багатiйки пiдкорялося «високим» стандартам, за якими головним було зовнiшне, блискуче i зверхне, а справжнi проблеми i переживання завжди залишалися десь там, за щiльно зачиненими дверима спалень. Едвард Сент-Обiн Патрiк Мелроуз. Не зважай. Кн. 1 Присвячуеться Аннi Оригiнальна назва роману: PATRICK MELROSE. NEVER MIND Copyright © Edward St. Aubyn 1992, 1998 © О. Тiльна, переклад з англ., 2020 © «Фабула», макет, 2020 © Видавництво «Ранок», 2020 ISBN 978-617-09-6081-8 (epub) Право Едварда Сент-Обiна бути визнаним Автором Твору застережено вiдповiдно до Закону про захист авторських i патентних прав, а також прав у галузi конструкторських винаходiв вiд 1988 року. Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо- i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! Про автора Едвард Сент-Обiн народився в Лондонi 1960 року. До серii його романiв про Патрiка Мелроуза, що викликали в публiки таке нестримне захоплення, належать «Не зважай», «Паскудна звiстка», «Трохи надii» (ранiше надрукованi разом як трилогiя пiд спiльною назвою «Трохи надii»), «Молоко матерi» (цей роман увiйшов до короткого списку Букерiвськоi премii 2006 року) та «Нарештi». 1 О пiв на сьому ранку Іветта понесла до будинку купку випрасуваноi ще звечора бiлизни. Одна сандалiя тихенько поляпувала (як на бiду, вiдiрвався ремiнець), i доводилося, щосили стискаючи пальцi, незграбно чалапати по кам’янистiй нерiвнiй землi. Обабiч пiд’iзноi дорiжки росли кипариси, за ними виднiлася стiна садовоi огорожi. Посеред саду стояв лiкар у синьому домашньому халатi та темних окулярах, хоча вересневе сонце ще не пiднялося над вапняковою горою. Стискаючи в лiвiй руцi садовий шланг, лiкар зосереджено поливав важким струменем води колону мурах, що швидко сунула гравiем бiля його нiг. Зрошування здiйснювалось у добре вiдпрацьований спосiб: лiкар вичiкував, доки мурахи, що вцiлiли, вилiзуть на мокрi камiнцi й переведуть дух, i знову спрямовував на них шумливий потiк. Вiльною рукою вiн вийняв сигару з рота, завитки диму зливались iз сивиною в русявих кучерях над кощавим чолом. Лiкар затиснув великим пальцем отвiр шлангу та спрямував вузький тужавий струмiнь на чергову вперту мурашку. Щоб непомiтно прослизнути до будинку, Іветтi треба було лише пройти повз старе iнжирне дерево, та лiкар Мелроуз, не пiдводячи погляду вiд землi, кожного разу звертався до неi саме тiеi митi, коли вона, сховавшись за стовбуром, почувалася у вiдноснiй безпецi. Вчора вiн говорив iз нею рiвно доти, доки в неi не заболiли руки, хоч i не настiльки сильно, щоб упустити бiлизну. Лiкар Мелроуз завжди ретельно розраховував тривалiсть iхнiх розмов. Спочатку вiн детально вивiдував, як вона, справжня уродженка Провансу, ставиться до мiстралю. Коли вiн поцiкавився станом справ на суднобудiвному заводi, де працював ii син, бiль не лише зсудомив плечi, але й рiзко вiддавався у шиi. Іветта, не бажаючи показувати слабкостi, терпiла до останнього, навiть коли вiн турботливо запитав про стан здоров’я ii чоловiка i захвилювався, чи не завадить його хворий поперек працювати на тракторi пiд час жнив. Сьогоднi вiн не звернувся до неi зi звичайним «Bonjour, ch?re Yvette»[1 - Доброго ранку, люба Іветто (фр.).], з якого незмiнно починалися ввiчливi ранковi розмови, тому вона, пригнувшись, прослизнула пiд низькими гiлками iнжирного дерева до дверей будинку. Будинок, який Іветта називала шато, а Мелроузи iменували старим фермерським будинком, стояв на схилi. Пiд’iзна дорiжка пiдходила до будiвлi на рiвнi кiмнат горiшнього поверху, а широкi сходи з одного боку будинку збiгали до тераси бiля вiтальнi. Сходи з протилежного боку будинку вели до каплицi, за якою ховалися смiттевi баки. Взимку вода iз дзюрчанням стiкала схилом, наповнюючи низку крихiтних ставочкiв, але зараз пересохла канавка пiд iнжирним деревом була забита падалицею, а на землi темнiли плями розчавлених плодiв. Іветта ввiйшла до напiвтемноi комори з низькою стелею, ввiмкнула свiтло, опустила прання на стiл i почала розкладати рушники, простирадла та скатерки. У коморi стояло десять укладистих шаф, повнiстю заповнених акуратними стосами столовоi та постiльноi бiлизни, якою нiхто не користувався. Інколи Іветта розчиняла шафи та милувалася добре впорядкованою колекцiею. На скатерках були витканi лавровi гiлки та винограднi грона, що iх можна було побачити, тiльки повернувши пiд певним кутом. Іветта обережно торкалася монограм, вишитих на гладеньких бiлих простирадлах, i вензелiв, якi короною обрамляли лiтеру «V» на рiжках столових серветок. Найдужче iй подобалися зображення здибленого единорога над стрiчкою iз плетивом iноземних слiв, що прикрашали найстаровиннiшi простирадла, хоча й до них також нiколи не торкалися через те, що мiсiс Мелроуз наказувала стелити тiльки просту бiлизну, складену в комодi бiля дверей. Елiнор Мелроуз вискочила з кухнi i спробувала якомога швидше вилiзти пологими сходами до пiд’iзноi дорiжки. Ідучи звичайним кроком, вона напевне спiткнулася б, зупинилася й у вiдчаi гепнулася на невисокий бортик уздовж сходiв. Їi й досi нудило, i вiдчуття, вже пiдсилене сигаретою, не варто було побiльшувати ще й iжею. Звичайно, вона почистила зуби пiсля нападу блювоти, однак гидкий присмак у ротi не зникав. Узагалi, виключно з притаманного iй оптимiзму, вона чистила зуби й перед тим, як ii знудило. Із настанням вересня ранки стали вiдчутно прохолодними, у повiтрi вже витав запах осенi, та Елiнор цього не помiчала. Їi густо напудрене чоло змокло вiд поту. На кожнiй сходинцi вона впиралася долонями в колiна, пiдштовхуючи себе вперед i напружено дивлячись через темнi скельця величезних окулярiв на своi бiлi парусиновi туфлi; блiдi ноги в яскраво-червоних шовкових брюках, що прилипали до шкiри, були схожими на стручки гiркого перцю. Вона уявила запiтнiлий келих iз кубиками льоду, поверх яких наливають горiлку, як матовi крижинки стають прозорими, тануть, потрiскують, неначе хребцi пiд чутливими руками досвiдченого остеопата. Липкi, незграбнi крижинки, подзенькуючи, зринають; скло вкриваеться памороззю, холодна горiлка маслянисто огортае пiднебiння. Лiворуч вiд сходiв пiд’iзна алея круто пiднiмалася до круглого майданчика, де пiд пiнiею стояв бордовий «б’юiк» Елiнор. На тлi виноградникiв i маслинових гаiв довгий автомобiль iз бiлими боковинами шин мав недоладний вигляд, але для Елiнор вiн був останнiм прихистком, нiби консульство рiдноi держави для пограбованого iноземного туриста. Капот «б’юiка» всiвали прозорi кульки смоли. Одна краплинка з сухою сосновою хвоiнкою налипла на лобове скло. Елiнор спробувала ii сколупнути, та тiльки розтерла по склу та забруднила клейкою смолою кiнчики пальцiв. Хоча iй хотiлося чимшвидше залiзти в машину, вона продовжувала вперто вiдшкрябувати скло, забиваючи бруд пiд нiгтi. Елiнор обожнювала свiй «б’юiк», тому що Девiд нiколи в нього не сiдав – нi водiем, нi пасажиром. Вона була власницею будинку й помiстя, вона платила зарплату прислузi i купувала випивку, однак насправдi почувала себе повноправною господинею лише цього автомобiля. Вони з Девiдом познайомилися дванадцять рокiв тому, й Елiнор вiдразу ж зачарували його зовнiшнiсть i манери. На обличчi Девiда застиг притаманний усiм англiйцям вираз, за п’ятсот рокiв вiдточений до досконалостi, iз яким iстинний джентльмен оглядае своi володiння з холодноi й занадто строгоi англiйськоi вiтальнi. Елiнор так i не зрозумiла, чому англiйцi вважають особливою ознакою шляхетностi тривале та сповнене неробства перебування в одному-единому мiсцi, але Девiд переконав ii, що саме так воно i е. На додачу, серед його предкiв був нащадок Карла II, народжений вiд одноразового сексу з проституткою. Коли Девiд уперше згадав про свiй родовiд, Елiнор лукаво зауважила, що на його мiсцi не стала б про це всiм розказувати. Замiсть того щоб оцiнити жарт, вiн повернувся до неi в профiль, випнув нижню губу i набув страдницького вигляду, даючи зрозумiти, що тiльки шляхетна ввiчливiсть утримуе його вiд украй уiдливого зауваження. Був час, коли вона захоплювалася тим, як Девiд став лiкарем. Коли вiн повiдомив батьковi про свiй намiр, генерал Мелроуз одразу ж позбавив його утримання, вирiшивши за цi грошi зайнятися розведенням фазанiв. Полювання на людей i тварин – гiдне заняття для джентльмена, а лiкують нехай усiлякi дурисвiти iз середнього класу. Саме так вважав генерал, котрому пощастило мати змогу насолоджуватися полюванням i не перейматися його наслiдками. Генераловi Мелроузу зовсiм не доводилося робити над собою зусиль, аби холодно ставитися до свого сина. Вперше батько ним зацiкавився тiльки тодi, коли Девiд закiнчив Ітон, i тодi генерал запитав у сина, що той хотiв би робити далi. Девiд пробелькотiв: «Перепрошую, сер, але я не зовсiм уявляю», боячись зiзнатися в тому, що мрiе писати музику. Генераловоi уваги не оминув той факт, що Девiд божеволiе вiд фортепiано, i вiн справедливо розсудив, що кар’ера вiйськового швидко покладе край цьому захопленню, не гiдному чоловiка. «Лiпше вступай до армii», – сказав вiн синовi, пропонуючи йому сигару недоладно панiбратським жестом. Ранiше Елiнор думала, що Девiд вигiдно вирiзняеться з-помiж дрiбнопомiсних англiйських аристократiв, цього племенi снобiв i вiчних далеких родичiв, готових з’явитися на ваш перший поклик, чи за скорботних обставин, чи на вечiрку за мiстом, що живуть чужими спогадами та спогадами про життя предкiв, хоча тi й жили зовсiм iнакше. На самому початку знайомства вона вважала, що Девiд – перша людина, котра ii по-справжньому розумiе. Зараз вiн став останнiм, у кого вона шукала б розумiння. Таку змiну важко було пояснити. Елiнор намагалася не пiддаватися спокусi i не звинувачувати Девiда в ницому бажаннi заволодiти ii грошима, щоб задовольнити своi мрii про солодке життя. Можливо, все було навпаки: саме ii грошi його й зiпсували. Незабаром пiсля весiлля вiн закинув медицину i якийсь час обговорював задум вiдкрити на ii грошi пансiон для алкоголiкiв. У певному сенсi вiн досяг успiху. Думка про необхiднiсть побачитися з Девiдом ii лякала. Елiнор дала спокiй смолi на лобовому склi, важко всiлася за кермо масивного «б’юiка», проiхала повз сходи вниз запилюженою пiд’iзною дорiжкою i зупинилася на пiвдорозi з пагорба. Їй треба було до Вiктора Айзена, щоб звiдти завчасно виiхати з Анною до аеропорту, але спочатку слiд привести себе до ладу. У подушечцi пiд водiйським сидiнням ховалася пляшечка коньяку «Бiсквiт». У торбинцi були жовтi пiгулки для бадьоростi та бiлi пiгулки вiд страху та панiки, що виникали разом iз бадьорiстю. На Елiнор чекала довга дорога, тому вона прийняла не двi, а чотири жовтi пiгулки, а потiм додала до них iще двi бiлi, щоб компенсувати збiльшену дозу бадьоростi, та запила все половиною пляшки коньяку. Вiд першого ковтка ii пересмикнуло, затрусило. Алкоголь iще не подiяв, але в органiзмi вже щось перемкнулось, i ii затопила гаряча хвиля вдячностi. Розслаблено вiдкинувшись на сидiннi, Елiнор подивилась у дзеркало на лобовому склi й уперше за сьогоднi себе впiзнала – вона повернулась у свое тiло, як сновида повертаеться в лiжко пiсля нiчних блукань. За щiльно зачиненими вiкнами «б’юiка» чорно-бiлi сороки безшумно перепурхували з одного виноградного куща на iнший, сосновi хвоiнки чiтко, кожною голочкою видiлялися на тлi блiдого неба, дочиста виметеного сильним вiтром, який вiяв уже другий день. Елiнор знову запустила двигун i поiхала, неуважно виляючи на крутiй вузькiй дорозi. Девiду Мелроузу набридло поливати сад i топити мурашок. Рано чи пiзно будь-яка забавка, що повторювалася раз за разом, втрачала свою привабливiсть i наповнювала його вiдчаем. Іще один мурашник, iще одна колона мурашок. Девiд поливав iх зi шланга та бурмотiв: «Та-та-те-те-тя», що вносило пiкантну рiзноманiтнiсть у смертоносне проведення часу – йому пригадувалися семеро бундючних сестер матерi, пихатi, самолюбнi гордячки, перед якими його в дитинствi змушували грати на фортепiано. Девiд вiджбурнув шланг на стежину, всипану гравiем, i подумав, що останнiм часом Елiнор стала йому геть непотрiбною. Вона занадто закостенiла у своему страху. Марно обмацувати запалену печiнку пацiента, якщо i без того ясно, що й де болить. Тепер йому коштувало великих зусиль змусити Елiнор частiше по-справжньому розслаблятися. Вiн пригадав, як дванадцять рокiв тому запросив ii на вечерю до себе додому. У тi днi вона була такою довiрливою! Вони вже переспали, але Елiнор, двадцятивосьмирiчна бiлявка з тонким прямим волоссям, i досi поводилась iз ним сором’язливо. Вона прийшла у балахонистiй бiлiй сукнi в крупний чорний горох. Проста стрижка робила ii набагато молодшою. Вiн вважав ii гарненькою, але якоюсь розгубленою та бляклою. Його бiльше збуджувала ii неспокiйна, метушлива вдача, тиха несамовитiсть жiнки, котра дуже хоче зайнятися чимось важливим, але сама до пуття ще не знае, чим саме. На вечерю вiн приготував голуба по-марокканськи, фаршированого мигдалем, з гарнiром iз шафранного рису. Подав iй тарiлку, а потiм одразу ж вiдсунув i запитав: – Зробиш для мене дещо? – Звичайно, – вiдповiла вона. – Що? Вiн поставив тарiлку на пiдлогу, поруч iз ii стiльцем. – Спробуеш поiсти без ножа й виделки? І навiть без рук. Просто губами з тарiлки. – Як собака? Ти це маеш на увазi? – Нi, як дiвчина, яка прикидаеться собакою. – Але навiщо? – Бо менi цього хочеться. Йому подобалося ризикувати. Вона могла вiдмовитися i пiти. Якщо вона залишиться i виконае його прохання, то стане йому пiдвладною. Як це не дивно, але нiхто з них тодi й не подумав розсмiятися. Можливiсть продемонструвати покiрливiсть, хай навiть абсурдну, чомусь приваблювала Елiнор. Вона готова була пожертвувати тим, у що сама не вiрила, – правилами пристойностi, гiднiстю, гордiстю, – заради того, у що хотiла вiрити: у дух самопожертви. Безглуздiсть вчинку, сам факт, що вiн здiйснювався не заради когось, робили його нiби вищим i чистiшим. Вона стала навкарачки, вперлася долонями в потертий перський килим, зiгнула руки в лiктях i, вiдчуваючи, як напружився поперек, зубами вхопила з тарiлки шматочок голуб’ятини. Елiнор випросталась, опустилася на п’ятки, поклала руки на колiна й тихенько розжувала м’ясо. Воно мало дивний смак. Вона трiшки скосила очi, побачила туфлi Девiда – одна стояла на пiдлозi, носком до неi, а друга погойдувалася в повiтрi, зовсiм поруч. Не наважуючись глянути вище його схрещених нiг, вона знову нагнулася до тарiлки i почала iсти, цього разу вже бiльш жадiбно, вишукуючи губами мигдалинки в купцi рису, тихенько метляючи головою, щоб вiддiлити шматочок м’яса вiд кiстки. Коли вона нарештi пiдвела до нього лице, замурзане соусом i зернятками жовтого рису, що налипли на губи й нiс, на ньому не було й тiнi занепокоення. На мить Девiд розчулився: це ж треба, вона виконала його прохання. Вiн простягнув ногу i краем туфлi погладив Елiнор по щоцi. Безперечно, така цiлковита довiра зачаровувала, от тiльки вiн не знав, що з нею робити, бо вже домiгся свого – змусив ii скоритися. Наступного дня Девiд розповiв Нiколасовi Пратту про те, що сталося. То був один iз тих днiв, коли вiн попереджав свою секретарку, що дуже зайнятий, i вирушав у клуб. Там вiн неспiшно пив у тишi й спокоi, вiддалiк вiд галасливих дiтей i жiнок, якi похмiлля називають мiгренню. Йому подобалося пити пiд золотисто-голубими склепiннями ранiшньоi вiтальнi, де присутнiсть шанованих панiв вiдчувалася, неначе брижi на водi. Дотик до чужоi величi в атмосферi влади й сили немовби утримував на плаву похмурих, непомiтних i бездiяльних членiв клубу, немовби вутлi човники бiля причалу в гаванi, яку щойно покинула розкiшна яхта. – І навiщо ти змусив ii це зробити? – iз якоюсь зловтiшною вiдразою в голосi поцiкавився Нiколас. – У неi такий обмежений вибiр тем для розмови, тобi так не здаеться? – сказав Девiд. Нiколас нiчого не вiдповiв, вiдчуваючи, що його змушують обговорювати цю подiю так само, як Елiнор змусили iсти по-собачому. – А на пiдлозi вона стала кращою спiврозмовницею? – запитав вiн. – Знаеш, я не чарiвник, – вiдповiв Девiд. – Менi не вдалося зробити ii хоч трохи цiкавiшою. Зате я хоч на якийсь час зумiв заткнути iй рота. Я б не витримав черговоi порцii скиглення про важке життя багатiiв. Я про них дуже мало знаю, а вона майже нiчого не знае про все iнше. Нiколас реготнув, i Девiд показав зуби у якiйсь подобизнi посмiшки. «Хай би що там казали про численнi змарнованi таланти Девiда, – подумав Нiколас, – вмiння гарно усмiхатися серед них не було». Девiд пiднявся правим iз двох рукавiв сходiв, що вели iз саду на терасу. У своi шiстдесят рокiв йому вдалося зберегти доволi густу i певною мiрою буйну кучму волосся. Його бездоганно красиве обличчя мало единий недолiк – у ньому не було жодного ганджу, творець вирiзьбив його як за шаблоном. Воно було якимось неживим, нiбито навiть час не смiв накласти свiй вiдбиток на цi досконалi риси. Знайомi намагалися вiдшукати на ньому хоча б якiсь ознаки старiння, та з кожним роком маска робилася все шляхетнiшою. Хай як гордо трималася б голова на негнучкiй шиi, очi, схованi за скельцями темних окулярiв, прискiпливо вдивлялися в присутнiх, вишукуючи iхнi вразливi мiсця. Умiння дiагностувати було для Девiда найзахопливiшим у професii лiкаря, одначе, поставивши дiагноз, вiн втрачав будь-який iнтерес до пацiента, за винятком тих рiдкiсних випадкiв, коли його чимось приваблювали страждання хворого. Без темних окулярiв вiн вiдсторонено дивився на свiт доти, доки не помiчав у спiврозмовниковi слабину, й от тодi погляд його напружувався, як накачанi м’язи. Пiднявшись на терасу, вiн зупинився. Сигара погасла, i вiн жбурнув недопалок за огорожу, просто у виноградний кущ. Плющ на пiвденнiй стiнi будинку де-не-де вже палав осiннiм багрянцем. Девiдовi дуже подобався цей колiр, що зухвало кидав виклик в’яненню та тлiну, нiби в’язень, який плюе в катове обличчя. Вiн бачив, як Елiнор вiд самого ранку поспiшае поiхати геть у своему недоладному автомобiлi. Вiн бачив, як Іветта намагаеться крадькома прослизнути до будинку. Хiба можна iх звинувачувати в бажаннi залишатися непомiченими? Вiн знав, що його погане поводження з Елiнор дае бажанi результати лише за тiеi умови, якщо чергувати його з надмiрними проявами уваги та розлогими вибаченнями за свiй лукавий, нищiвний норов, однак давно облишив цей метод, оскiльки безмiрно розчарувався в дружинi. Вона не могла допомогти йому позбавитися незбагненного, невимовного вiдчуття, що постiйно стискало йому груди, iз кожним подихом обiцяючи неминучу ядуху. То був якийсь абсурд. Цiлiсiньке лiто йому не йшов iз голови нiмий калiка з афiнського аеропорту. Сердега намагався торгувати фiсташками, жбурляючи рекламнi листiвки на колiна пасажирам, якi сидiли в залi очiкування. Вiн натужно, ривками подавався вперед, пiдтягаючи неслухнянi ноги та безперервно трусячи головою. Очi в нього раз по раз закочувалися пiд лоба, а рот жахливо кривився, як у риби, викинутоi на берег рiчки. Із кожним поглядом на калiку Девiд вiдчував дедалi бiльше запаморочення, його голова йшла обертом. Човгаючи жовтими пантофлями, вiн пiднявся останнiми кiлькома сходинками до дверей, що вели з тераси до вiтальнi. Іветта ще не розсунула завiси, що його цiлком улаштовувало, – не доведеться знову засувати. Йому подобалося, коли у вiтальнi панував напiвморок, надаючи всьому статечного вигляду. Бiля вiддаленоi стiни тьмяно поблискувало масивне позолочене крiсло, оббите темно-червоним оксамитом; американська бабуся Елiнор, яка приiздила до Європи по антикварiат, вдало виторгувала його в нащадкiв стародавнього венецiйського роду. Девiд обожнював крiсло – нiбито то був трон якогось дожа – не тiльки через скандал, викликаний фактом його продажу та придбання американською бабусею, але й за його музейну цiннiсть, тому всiдався в ньому за будь-якоi зручноi нагоди. Інодi, коли нiкого не було вдома, Девiд сiдав на краечок трону, нахилявся вперед, стискав правою рукою поруччя, вкрите витонченим рiзьбленням, i набував пози з малюнку з «Ілюстрованоi iсторii Англii», що запам’яталася йому ще з часiв початковоi школи: розгнiваний Генрiх V одержуе звiстку про образливий дар короля Францii – тенiснi м’ячики[2 - Імовiрно, маеться на увазi «Історiя Англii», опублiкована Джорджем Маколеем Тревельяном (1876–1962) 1926 року. У цiй хрестоматii, що неодноразово перевидавалася, вмiщено й апокрифiчну оповiдь про тенiснi м’ячики, через якi Генрiх V оголосив вiйну Францii й отримав знамениту перемогу в битвi бiля Азенкура (1415 р.).]. Девiда оточували трофеi, роздобутi матрiархальною американською родиною Елiнор. На стiнах тiснилися картини пензлiв Гвардi та Тьеполо, П’яццеттi та Новеллi[3 - Гвардi, Тьеполо, П’яццеттi та Новеллi – iталiйськi художники, представники венецiйськоi школи: Франческо Ладзаро Гвардi (1712–1793), Джованнi Баттiста Тьеполо (1696–1770), Джованнi Баттiста Пьяццеттi (1683–1754) i живописець епохи бароко П’етро Новеллi (1603–1647).]. Французька ширма XVIII столiття, прикрашена бурими мавпами та блiдо-рожевими трояндами, роздiляла довгу вiтальню навпiл. За ширмою ховався чорний китайський комод, на якому вивищувалися рiвнi, майже солдатськi шереги пляшок, а всерединi на полицях стояло пiдкрiплення. Девiд налив собi келих i згадав покiйного тестя, Дадлi Крейга, чарiвливого шотландця-п’яничку, якого Мерi, мати Елiнор, виставила за дверi, бо вирiшила, що вiн iй занадто дорого обходиться. Пiсля Дадлi Крейга Мерi вийшла замiж за Жана де Валенса, вважаючи, що коли вже брати на свое утримання чоловiка, то нехай вiн буде герцогом. Елiнор росла в будинках, де в той чи iнший час предмети iнтер’еру належали рiзноманiтним королям та iмператорам. Будинки були неперевершеними, та гостi залишали iх з полегкiстю, усвiдомлюючи, що, на думку герцогинi, були недостойними стiльцiв, на яких вони щойно сидiли. Девiд попрямував до iншого кiнця вiтальнi, до високого вiкна, единого, на якому завiси було розсунуто. Із вiкна вiдкривався краевид на гору. Девiд часто розглядав оголенi пласти, розломи та виступи вапняку. Вони нагадували йому моделi людського мозку, безладно розкиданi темно-зеленим схилом, або один гiгантський мозок, що випирае з численних надрiзiв. Девiд сiв на диван бiля вiкна i витрiщився на гору, намагаючись вiдчути щось подiбне до побожного благоговiння. 2 Патрiк iшов до колодязя. У руках вiн мiцно стискав сiрий пластмасовий меч iз золотим рукiв’ям i збивав ним рожевi квiти валерiани, що росла на стiнi довкола тераси. Коли на фенхелi сидiв равлик, Патрiк бив по рослинi мечем, щоб скинути iстотку на землю. На скинутого равлика треба було наступити i стрiмголов утiкати, бо той ставав слизьким, як шмарклi. Потiм вiн повертався, роздивлявся уламки коричневоi мушлi у м’якiй сiрiй плотi i шкодував, що його роздавив. Давити равликiв пiсля дощу було нечесно, бо вони виходили гратися, купалися в калюжах пiд мокрим листям i витягували рiжки. Якщо торкнутися рiжок, вони вiдсмикувались, i Патрiк також вiдсмикував руку. Для равликiв вiн був як дорослий. Одного разу вiн випадково опинився бiля колодязя, хоча йшов зовсiм не туди, i тому вирiшив, що знайшов потаемну коротку стежку. Вiдтодi, коли з ним нiкого не було, вiн ходив до колодязя тiльки цiею стежиною, через терасу, де росли оливи, а вчора вiтер кошлатив iхне листя так, що воно ставало iз зеленого сiрим, а потiм навпаки, iз сiрого – зеленим, так, нiби хтось водив пальцями по оксамиту, перетворюючи його з темного на свiтлий. Вiн показав потаемну стежинку Ендрю Бенниллу, але Ендрю заявив, що вона надто довга i що звичайною дорогою до колодязя можна прийти значно швидше, через те Патрiк пригрозив, що вкине Ендрю в колодязь. Ендрю злякався й заплакав. А перед тим як Ендрю вилiтав до Лондона, Патрiк сказав, що викине його з лiтака. Пхи-пхи-пхи. Патрiк нiкуди й нiколи не лiтав, його навiть у лiтаку не було б, але вiн сказав Ендрю, що сховаеться i пiдпиляе пiдлогу довкруж його крiсла. Няня Ендрю назвала Патрiка гидким хлопчиськом, а Патрiк сказав, що Ендрю слинько. А Патрiкова няня померла. Мамина знайома сказала, що ii забрали на небеса, але Патрiк сам бачив, як ii поклали в дерев’яний ящик i опустили в яму. А небеса, всi знають, у зовсiм протилежному боцi. Мабуть, ця тьотя про все набрехала, хоча, можливо, Патрiкову няню вiдправили на небеса, як поштову посилку. Мама дуже плакала, коли няню поклали в ящик, i казала, що це через ii власну няню. Тiльки це була величезна дурниця, бо ii няня жива й здорова, i вони iздили до неi на поiздi, i там було дуже нудно. Вона пригощала Патрiка несмачним тiстечком, у якому всерединi майже не було джему, а лише гидкий крем зусiбiч. Няня казала: «Я знаю, тобi подобаеться», тiльки це була неправда, адже минулого разу вiн пояснював, що йому нiтрiшечки не подобаеться. Тiстечко називалося «пiсочне», i Патрiк сказав, що його, ймовiрно, роблять iз пiску. Мамина няня довго смiялась i обiймала його. Було гидко, бо вона притискалася своею щокою до його щоки, а зморщена шкiра звисала, як куряча шия зi столу в кухнi. І взагалi, навiщо мамi няня? У Патрiка нянi бiльше не було, хоча йому лише п’ять рокiв. Батько сказав, що тепер вiн – маленький мужчина. Патрiк пам’ятае, як iздив до Англii, коли йому було три роки. Це було взимку. Вiн уперше побачив снiг. Патрiк пам’ятае, як стояв на дорозi бiля кам’яного мосту. Дорога була вкрита памороззю, а поля – снiгом. Небо сяяло, дорога та живоплоти iскрились, а в нього на руках були синi вовнянi рукавички, i няня тримала його за руку, i вони довго стояли й дивилися на мiст. Патрiк часто згадував усе це, i як опiсля вони сидiли на задньому сидiннi машини, i вiн влiгся до нянi на колiна i дивився iй в обличчя, а вона усмiхалась; небо за нею було дуже широке й блакитне – i вiн заснув. Патрiк поспiшив угору крутою стежкою, що проходила повз лаврове дерево та закiнчувалася бiля колодязя. Йому не дозволяли гратися поблизу колодязя, й тому вiн любив цю мiсцину найбiльше. Інколи вiн вилазив на прогнилу ляду та стрибав на нiй, як на батутi. Його нiхто не мiг би зупинити. Хоча, щиро кажучи, нiхто й не намагався. Пiд розтрiсканими пухирями рожевоi фарби виднiлася чорна деревина. Ляда зловiсно поскрипувала – i в Патрiка завмирало серце. Йому бракувало сили вiдсунути ляду повнiстю, та коли колодязь залишали вiдкритим, Патрiк жбурляв у нього камiнцi та грудки землi. Вони падали у воду з гучним плюскотом i розбивалися десь у чорнiй глибинi. Коли Патрiк досяг горiшнього кiнця стежини, вiн у переможному жестi здiйняв свiй пластмасовий меч. Кришка колодязя була зсунута. Вiн почав шукати пiдхожий камiнь – великий, круглий i важкий. Недалеко в полi знайшов червонуватий валун. Патрiк обхопив його обома руками, пiдтягнув волоком до колодязя, закотив на цямрину, пiдтягнувся, вiдiрвав ноги вiд землi та, звiсивши голову вниз, задивився в темряву, де ховалася вода. Вiн ухопився за зруб лiвою рукою, зiштовхнув валун униз i почув, як той гепнувся в глибину, побачив, як хлюпнула вода, як у стривоженiй поверхнi неясним свiтлом вiдбилося небо. Вода була важкою та чорною, як нафта. Вiн крикнув у яму колодязя, де спочатку зеленiли, а потiм чорнiли сухi цеглини. Якщо звiситися ще нижче, то можна буде почути вологе вiдлуння свого голосу. Патрiк вирiшив вилiзти на колодязь. Пошарпанi синi сандалii якраз вмiщалися в трiщини мiж цеглинами кладки. Вiн хотiв стати на цямрину над колодязною шахтою. Вiн уже робив так один раз, побившись об заклад, коли в них гостював Ендрю. Ендрю стояв бiля колодязя й скиглив: «Патрiку, ну не треба, не лiзь, ну будь ласка, ну не треба…». Ендрю боявся, а Патрiк – нi, але зараз, коли вiн сидiв навприсядки на цямринi спиною до води, у нього паморочилося в головi. Вiн дуже повiльно пiдвiвся i, випростовуючись, вiдчув, як порожнеча за спиною кличе його, тягне до себе. Патрiковi здавалося, що коли вiн лише поворухнеться, то обов’язково зiсковзне вниз. Щоб мимохiть не похитнутися, вiн мiцно стиснув кулаки, пiдiбгав пальцi на ногах i напружено втупився в утоптану землю бiля колодязя. Меч досi лежав на цямринi. Мечем треба було вiдсалютувати на знак подвигу, тому Патрiк обережно потягнувся, неймовiрним зусиллям волi долаючи страх, що скував усе тiло, i вхопив подряпаний, весь у щербинах, сiрий клинок. Потiм вiн нерiшуче зiгнув колiна, зiстрибнув на землю, вигукнув «У-ура-а!», голосом зобразивши дзенькiт сталi, й переможно замахав мечем, вiдбиваючи напад невидимого ворога. Вiн ляснув клинком по стовбуру лаврового дерева, пронизав повiтря пiд кроною i з передсмертним стогоном ухопився за бiк. Патрiку подобалось уявляти, як римську армiю оточують натовпи варварiв, аж тут з’являеться вiн, хоробрий командир особливого легiону солдатiв у пурпурових плащах, i рятуе всiх вiд жахливоi поразки. Коли вiн гуляв у лiсi, то часто згадував Айвенго, героя свого улюбленого комiксу[4 - Серiя комiксiв «Ілюстрована класика» (Classics Illustrated) видавалася вiд 1941 до 1971 року; у нiй були представленi адаптованi версii найвiдомiших лiтературних творiв: «Три мушкетери», «Айвенго», «Мобi Дiк», «Ілiада» тощо.]. Айвенго, iдучи лiсом, залишав за собою просiку. Патрiковi доводилось оминати стовбури сосон, але вiн уявляв, що прорубуе собi шлях i велично крокуе лiсом бiля найдальшого краю тераси, звалюючи дерева направо й налiво. Вiн вичитував у книжках усiляку всячину, а потiм багато про неi думав. Із однiеi нудноi книжки з малюнками вiн дiзнався про веселку, а потiм побачив ii на лондонських вулицях пiсля дощу, коли плями бензину на асфальтi розпливалися в калюжах i рябiли рожевуватими, синiми та жовтими колами. Сьогоднi йти до лiсу Патрiковi не хотiлося, i вiн вирiшив пострибати з терас. Це було майже як лiтати, але в деяких мiсцях огорожа була надто високою, i тодi вiн жбурляв меч на землю, сiдав на кам’яну стiну, звiшував ноги, а потiм хапався за край i висiв на руках, перш нiж зiстрибнути донизу. У сандалii набивалася суха земля з-пiд виноградних лоз, тож двiчi довелося роззуватися й витрушувати грудки та камiнцi. Що нижче в долину вiн спускався, то ширшими ставали пологi тераси i можна було просто перестрибувати через огорожу. Вiн глибоко зiтхнув, готуючись до останнього перельоту. Інодi Патрiк стрибав так далеко, що почувався майже суперменом, а iнколи бiг швидше за вiтер, згадуючи вiвчарку, яка гналася за ним по пляжу в той вiтряний день, коли iх запросили на обiд до Джорджа. Патрiк благав маму вiдпустити його погуляти, бо любив дивитися, як вiтер зривае вершки морських хвиль, неначе розбивае пляшки об скелi. Патрiковi наказали не вiдходити далеко, але вiн хотiв опинитися якомога ближче до скель. До пляжу вела пiщана стежина, Патрiк пiшов нею, але тут на вершинi пагорба з’явилася товста кудлата вiвчарка i загавкала. Патрiк помiтив ii наближення i кинувся бiгти спочатку звивистою стежкою, а потiм напрямки, м’яким схилом, дедалi швидше й швидше, роблячи величезнi кроки i розкинувши руки назустрiч вiтровi, доки нарештi не спустився з пагорба на пiвколо пiску бiля скель, куди досягали найбiльшi хвилi. Вiн озирнувся й побачив, що вiвчарка залишилася далеко-далеко позаду, на вершинi пагорба, i зрозумiв, що вона його все одно не наздогнала б, тому що вiн так стрiмко бiг. І тiльки потiм вiн замислився про те, чи вона взагалi збиралася за ним гнатися. Важко дихаючи, вiн зiскочив у русло висохлого струмка i видряпався на величезний валун мiж двох кущикiв блiдо-зеленого бамбука. Одного разу Патрiк вигадав гру й привiв сюди Ендрю погратися. Обидва залазили на валун i намагалися зiштовхнути один одного, прикидаючись, що з одного боку яма, повна гострих уламкiв i лез, а з iншого – ставок меду. Той, хто падав у яму, помирав вiд мiльйона порiзiв, а той, хто валився в iнший бiк, тонув у густiй тягучiй золотистiй рiдинi. Ендрю весь час падав, бо вiн – слинько. І тато Ендрю також був слиньком. У Лондонi Патрiка запросили на день народження до Ендрю. І там посеред вiтальнi стояла здоровенна коробка з подарунками для всiх гостей. Усi по черзi витягали з коробки подарунки, а потiм бiгали кiмнатою й порiвнювали, кому що дiсталося. Патрiк заховав свiй подарунок пiд крiсло й пiшов по другий. Коли вiн дiставав iз коробки ще один глянцевий згорток, до нього пiдiйшов тато Ендрю, присiв навпочiпки та сказав: «Патрiку, ти ж уже взяв собi подарунок, хiба нi?» Але вiн не сердився, бо сказав це таким голосом, наче пропонував Патрiковi цукерку. А потiм додав: «Недобре, якщо хтось iз дiтей залишиться без подарунка». Патрiк виклично глянув на нього i вiдповiв: «Я ще нiчого не взяв». А тато Ендрю чомусь спохмурнiв i став схожим на слинька, а потiм сказав: «Добре, Патрiку, але я не хочу бачити, як ти береш другий подарунок». Хоча Патрiковi й дiсталося два подарунки, тато Ендрю йому подобатися перестав, бо йому хотiлося ще подарункiв. Зараз Патрiковi доводилося гратися на валунi самому. Вiн стрибав з одного боку на другий i скажено розмахував руками, намагаючись не оступитися й не впасти. Якщо вiн все ж таки падав, то прикидався, наче нiчого не сталося, хоча й розумiв, що це нечесно. Потiм вiн iз сумнiвом глянув на мотузку, яку Француа прив’язав до одного з дерев бiля струмка, щоб можна було розгойдуватися над руслом. Патрiковi захотiлося пити, тому вiн почав пiдiйматися до будинку стежкою через виноградник, де вже торохкотiв трактор. Меч тепер здавався йому занадто важким, i Патрiк ображено засунув його пiд пахву. Одного разу вiн почув, як батько сказав Джорджевi смiшну фразу: «Дай йому мотузку, вiн i повiситься». Патрiк не зрозумiв, що це значить, але потiм iз жахом вирiшив, що вони говорили про ту саму мотузку, яку Француа прив’язав до дерева. Уночi йому наснилося, що мотузка перетворилася на щупальце восьминога й обвилася навколо його шиi. Патрiк хотiв перерубати зашморг, але не змiг, бо меч був iграшковим. Мама довго плакала, коли побачила, як вiн гойдаеться на деревi. Навiть якщо не спиш, важко зрозумiти, що мають на увазi дорослi, коли розмовляють. Якось вiн начебто здогадався, що насправдi означають iхнi слова: «нi» означае «нi», «можливо» означае «мабуть», «так» означае «можливо», а «мабуть» означае «нi», але система не спрацьовувала, i вiн вирiшив, що, певно, всi вони означають тiльки «мабуть». Завтра тераси заповнять збирачi винограду, котрi почнуть наповнювати кошики стиглими гронами. Минулого року Француа катав Патрiка на тракторi. У Француа сильнi руки, твердi, як дерево. Француа одружений iз Іветтою. У Іветти е золотий зуб, i його видно, коли вона усмiхаеться. Коли-небудь Патрiк вставить собi золотi зуби – усi, а не просто два чи три. Інодi вiн сидiв на кухнi з Іветтою, а вона давала йому куштувати все, що готувала. Простягала йому ложку з помiдорами, м’ясом або супом i питала: «‘?a te plait?»[5 - Подобаеться? (Фр.)] —вiн кивав i бачив ii золотий зуб. Минулого року Француа посадив його в куточку причепа поряд iз двома великими бочками винограду. Якщо на дорозi були вибоiни або вона йшла вгору, Француа обертався й запитував: «?a va?»[6 - Як справи? (Фр.).] – а Патрiк вiдповiдав: «Oui, merci»[7 - Так, дякую (фр.).], перекрикуючи гуркiт мотора, вищання причепа i скрегiт гальм. Коли вони приiхали туди, де роблять вино, Патрiк дуже зрадiв. Там було темно й прохолодно, пiдлогу поливали водою зi шлангу i рiзко пахло виноградним соком, який перетворювався на вино. Кiмната була величезною, i Француа допомiг йому пiднятися сходинками на високий помiст над давильнею i всiма чанами. Помiст був металевим i дiрчастим. Патрiковi було дуже дивно стояти високо вгорi й вiдчувати пiд ногами дiрочки. Коли Патрiк дiйшов до виноградного пресу, то, заглянувши в нього, побачив два сталевi валки, що крутилися поруч, тiльки в рiзнi боки. Валки, заляпанi виноградним соком, шумно оберталися й терлися мiж собою. Нижнiй поручень помосту сягав Патрiкового пiдборiддя, i здавалося, що виноградний прес зовсiм поруч. Патрiк дивився на нього та уявляв, що його очi стали виноградинами, наповненими прозорим желе, котрi от-от випадуть у нього з голови i потраплять просто на валки, якi iх розчавлять. Пiднiмаючись до будинку, як зазвичай, правим, щасливим рукавом сходiв, Патрiк завернув у сад подивитися, чи на мiсцi жаба, яка жила на iнжирному деревi. Зустрiч iз деревною жабою була ще щасливiшою прикметою. Яскраво-зелена жаб’яча шкiра вилискувала на тлi гладенькоi сiроi кори, а саму жабу було дуже важко помiтити серед яскраво-зеленого, кольору жаб’ячоi шкiри, листя. Патрiк бачив деревну жабу всього двiчi. Першого разу вiн цiлу вiчнiсть стояв непорушно i роздивлявся ii чiткi обриси, банькатi очi, круглi, нiби намистини з маминого жовтого намиста, i присоски на переднiх лапках, що мiцно утримували ii на стовбурi, i, звичайно ж, бокасте тiло, тендiтне, немовби виточене, схоже на дорогоцiнну прикрасу, яке, однак жило i, роздуваючись, жадiбно вдихало повiтря. На другий раз Патрiк простягнув руку i кiнчиком указiвного пальця обережно доторкнувся до жаб’ячоi голови. Жаба не поворухнулась, i вiн вирiшив, що вона йому довiряе. Сьогоднi жаби не було. Патрiк утомлено подолав останнiй прогiн сходiв, упираючись долонями в колiна, обiйшов будинок, зупинився бiля входу до кухнi i штовхнув рипучi дверi. Вiн сподiвався, що Іветта в кухнi, але ii не було. Вiн смикнув дверцята холодильника, що вiдгукнулися передзвоном пляшок iз бiлим вином i шампанським, потiм пiшов у комору, де в куточку на нижнiй полицi стояли двi теплi пляшки шоколадного молока. Не без зусиль вiн вiдкрив одну пляшку й вiдпив заспокiйливого напою просто з шийки, хоча Іветта й не дозволяла цього робити. Щойно вiн напився, як одразу спохмурнiв i всiвся на шафку, метляючи ногами i розглядаючи своi сандалii. Десь у будинку, за зачиненими дверима, грали на фортепiано, але Патрiк не звертав уваги на музику, доки не впiзнав мелодiю, яку написав його батько спецiально для нього. Вiн зiскочив на пiдлогу й побiг коридором iз кухнi до передпокою, а потiм, гарцюючи, прискакав до вiтальнi, де почав танцювати пiд батькову музику. Мелодiя була майже дикою, iз багатьма вихилясами, трохи схожою на вiйськовий марш, з рiзкими сплесками високих нот. Патрiк стрибав i скакав мiж столами та стiльцями й довкола фортепiано, i зупинився лише тодi, коли батько закiнчив грати. – Як сьогоднi справи, мiстере майстре-маестро? – запитав батько, пильно дивлячись на нього. – Дякую, добре, – вiдповiв Патрiк, гарячково розмiрковуючи, чи немае в цьому питаннi якоiсь каверзи. Йому хотiлося вiддихатися, але в батьковiй присутностi треба було зiбратися й зосередитись. Одного разу Патрiк запитав, що найважливiше у свiтi, а батько вiдповiв: «Помiчати все». Патрiк часто забував про цю настанову, хоча в присутностi батька все уважно роздивлявся, не зовсiм розумiючи, що саме треба помiчати. Вiн слiдкував за тим, як рухаються батькiвськi очi за темними скельцями окулярiв, як перебiгають iз предмета на предмет, iз людини на людину, як на мить затримуються на кожному, як побiжний погляд, липкий, немовби стрiмкий язик гекона, крадькома злизуе звiдусiль щось дуже цiнне. У присутностi батька Патрiк дивився на все дуже серйозно, сподiваючись, що цю серйознiсть оцiнить той, хто слiдкуе за його поглядом так само, як вiн слiдкуе за очима свого батька. – Пiдiйди до мене, – сказав батько. Патрiк пiдiйшов ближче. – Пiдняти тебе за вуха? – Нi! – вигукнув Патрiк. Це була iхня звичайна гра. Батько простягав руки й щипав Патрiка за вуха великим i вказiвним пальцями. Патрiк обхоплював долоньками батькiвськi зап’ястки, а батько прикидався, що пiднiмае його за вуха, та насправдi Патрiк тримався на руках. Батько пiдвiвся i ривком пiдняв Патрiка на рiвень своiх очей. – Вiдпусти руки, – звелiв вiн. – Нi! – вигукнув Патрiк. – Вiдпусти, i я вiдразу ж тебе вiдпущу, – переконливим тоном сказав батько. Патрiк розтиснув пальцi, але батько продовжував тримати його за вуха. Одну довжелезну мить Патрiк усiею своею вагою повис на вухах, та потiм вiн швидко перехопив батьковi зап’ястки i зойкнув. – Ой! Ти ж обiцяв вiдпустити. Будь ласка, вiдпусти моi вуха. Батько ще тримав його в повiтрi. – Сьогоднi ти дiзнався щось дуже важливе, – заявив вiн. – Завжди думай своею головою i не дозволяй iншим приймати рiшення замiсть тебе. – Вiдпусти мене, будь ласка, – знову попросив Патрiк, мало не плачучи. – Будь ласка. Вiн насилу стримувався. Руки нили вiд утоми, але розслабитися вiн не мiг, бо боявся, що вуха вiдiрвуться вiд голови одним ривком, як золотиста фольга вiд баночки з вершками. – Ти ж обiцяв! – заволав Патрiк. Батько опустив його на пiдлогу. – Не скигли, – промовив вiн нудним тоном. – Це дуже негарно. Батько знову сiв за фортепiано i заграв той самий марш. Тiльки Патрiк уже не танцював. Вiн прожогом вибiг iз кiмнати й помчав через передпокiй у кухню, а звiдти – на терасу, у маслиновий гай i далi, у сосновий лiс. Вiн дiстався до заростiв терну, ковзнув пiд накриття колючих гiлок i з’iхав пологим пагорком до свого найпотаемнiшого сховку. Там, бiля корiння сосни, зусiбiч оточеноi чагарником, вiн усiвся на землю, ковтаючи сльози, що застрягали в горлi, нiби гикавка. «Тут мене нiхто не знайде», – думав вiн, судомно втягуючи повiтря. Але ридання здавлювали горло, i Патрiк не мiг вдихнути, немовби заплутався головою у светрi, i не потрапляв у комiр, i хотiв вивiльнити руку з рукава, але вона застрягла, i все перекрутилось, а вiн не мiг вибратися i задихався. «Навiщо батько це зробив? Так нiкому не можна чинити й нi з ким», – думав собi Патрiк. Узимку, коли лiд затягував калюжi, у крижанiй кiрцi залишалися застиглi пухирцi повiтря. Крига iх спiймала й заморозила, вони також не могли дихати. Патрiковi це дуже не подобалося, бо це несправедливо, тому вiн завжди розбивав кригу, щоб випустити повiтря на волю. «Тут мене нiхто не знайде», – думав вiн. А згодом подумав: «А раптом мене взагалi тут нiхто не знайде?» 3 Вiктор спав у себе внизу, i Анна не хотiла його будити. Вони прожили разом менше року, але вже ночували в окремих спальнях, тому що тепер хропiння Вiктора було единим, що не давало iй спати вночi. Анна босонiж спустилась вузькими крутими сходами, торкаючись кiнчиками пальцiв вигинiв побiленоi стiни. На кухнi вона зняла свисток iз пошарпаного емальованого чайника i, намагаючись не шумiти, заварила собi кави. Вiкторову кухню, з ii яскраво-помаранчевими тарiлками та скибками кавуна на кухонних рушниках, пронизував якийсь похмурий дух силуваноi бадьоростi. Ця кухня була гаванню напускноi життерадiсностi, створеноi зусиллями Елейн, колишньоi дружини Вiктора. Вiктор iз радiстю висмiяв би ii поганий смак, але побоювався, що висмiювати його буде навiть бiльшим несмаком. Та й узагалi, чи треба звертати увагу на iнтер’ер кухнi? Хiба вiн може мати значення? Можливо, у цьому разi зневажлива байдужiсть буде бiльш доречною? Вiн завжди захоплювався Девiдом Мелроузом, який стверджував, що здатнiсть робити помилки без найменшого вiдчуття сорому набагато важливiша, нiж гарний смак. От якраз це у Вiктора не дуже й виходило. Час вiд часу його вистачало на декiлька днiв або кiлька хвилин зухвалоi самовпевненостi, однак вiн звично повертався до старанно культивованого образу джентльмена; звiсно, дуже кумедно еpater les bourgeois[8 - Епатувати обивателiв (фр.).], але це досить проблематично робити, якщо ти сам один iз них. Вiктор знав, що не здатний роздiлити глибокоi впевненостi Девiда Мелроуза в тому, що бути успiшним – це вульгарно. Звичайно, можна було запiдозрити, що за апатичнiстю i презирством Девiда ховаеться жаль за життям, що не склалося, але ця елементарна думка миттево забувалась у владнiй присутностi Девiда. Понад усе Анну дивувало те, що Вiктор, узагалi-то чоловiк розумний та iнтелiгентний, так легко пiймався на досить маленький гачок. Вона налила собi кави i, як не дивно, поспiвчувала Елейн. Вони нiколи не зустрiчались, але тепер Анна краще розумiла, чому колишня дружина Вiктора шукала розради в кухликах i горнятках iз зображеннями Снупi[9 - Снупi – песик-бiгль, персонаж серii комiксiв Peanuts американського художника Чарлза Шульца, вперше з’явився 1950 року.]. Коли лондонське бюро «Нью-Йорк таймс» послало Анну Мур узяти iнтерв’ю в сера Вiктора Айзена, вiдомого фiлософа, той видався iй доволi старомодним. Вiн щойно закiнчив обiд у клубi «Атенеум»; фетровий, потемнiлий вiд дощу капелюх лежав на столику в передпокоi. Якимось архаiчним жестом Вiктор вийняв годинник iз кишенi камiзельки. – А ви вчасно, – сказав вiн. – Обожнюю пунктуальнiсть. – От i добре, – вiдповiла Анна. – Багато хто цього не любить. Інтерв’ю минуло вдало. Власне, воно виявилося настiльки вдалим, що пiзнього пообiддя продовжилось у Вiкторовiй спальнi. Вiдтодi Анна з готовнiстю сприймала едвардiанське облаштування, претензiйний будинок, жартики з душком кларету, а також дворянський титул як частину маскування, до якого змушений удаватися еврейський iнтелектуал, аби не видiлятись у панорамi повсякденного англiйського життя. Упродовж наступних мiсяцiв вона жила з Вiктором у Лондонi, iгноруючи будь-якi докази, що робили подiбнi пояснення занадто оптимiстичними. Наприклад, безкiнечнi вiкенди, що починались iз детальних брифiнгiв по середах: скiльки акрiв, скiльки столiть, скiльки слуг. По четвергах висловлювалися сумнiви: сподiваюся, що цього разу там буде мiнiстр фiнансiв; Джеральд на iнвалiдному вiзку, чи пiде вiн на полювання? По п’ятницях, уже в дорозi, звучали попередження: «У цьому домi не слiд самостiйно розпаковувати речi»; «Не слiд запитувати в гостей, чим вони займаються»; «Не слiд, як минулого разу, цiкавитися самопочуттям дворецького». Вiкенди закiнчувалися тiльки у вiвторок, коли з недогризкiв i ошмаття суботи та недiлi вичавлювалися останнi краплини кислого соку. У Лондонi Анна зустрiчалася з розумними друзями Вiктора, а вiкенди проводила в багатих i переважно дурних, для яких Вiктор був розумнiшим товаришем. Вiн захоплювався вином i картинами, а господарi часто починали розмову фразою: «Вiктор пояснить нам, чому…». Анна помiчала, як його примушують прорiкати що-небудь глибокодумне i як вiн iз усiеi сили намагаеться бути якомога бiльше схожим на тих, хто його запросив у гостi, аж до повторення тривiальних зауважень: «Як славно, що Джеральд продовжуе ходити на полювання! А матуся Джеральда просто неперевершена! Дев’яносто два роки, а цiлком при своему розумi i ще й досi пораеться в саду». «Я вiд неi дурiю», – скаржився Вiктор. Так, вiн тяжкою працею заробляв своi обiди та вечерi, але iв iх iз задоволенням. Набагато складнiше було пояснити його розкiшну лондонську садибу в одному з найтсбриджських провулкiв. Вiктор придбав ii на умовах п’ятнадцятирiчноi оренди пiсля того, як продав свiй будинок, що був хоч i невеликим, але повнiстю йому належав i розташовувався в трохи менш престижному районi. Оренда садиби закiнчувалася через сiм рокiв. Анна вперто пояснювала цю безумну оборудку вiчною неуважнiстю, притаманною мислителям i фiлософам. Щире захоплення Вiктором почало згасати лише в липнi, коли Анна приiхала з ним на гостину до Лакосту, де стосунки Девiда й Вiктора розкрилися перед нею в усiй повнотi. Анну почало цiкавити, наскiльки високу цiну, у грошах i часi, Вiктор готовий заплатити за примарне вiдчуття належностi до свiтського товариства, i вона вже зовсiм не розумiла, чому, заради всiх святих, вiн хоче утвердитись в очах Девiда. Зi слiв Вiктора, вони з Девiдом були ровесниками – так вiн називав усiх людей приблизно свого вiку, якi не звертали на нього уваги в шкiльнi роки. «Ми знайомi ще з часiв Ітона» означало, що в школi ця людина безжально знущалася з Вiктора. Вiн говорив лише про двох шкiльних приятелiв, але не пiдтримував iз ними стосункiв: один очолював якийсь кембриджський коледж, а другий пiшов на державну службу, однак усi вважали, що вiн служить у розвiдцi, бо назва його посади була неймовiрно нудною. Анна прекрасно уявляла собi Вiктора в тi роки: боязкий хлопчик, чиi батьки залишили Австрiю пiсля Першоi свiтовоi й оселилися в Гемпстедi, а опiсля допомогли друзям пiдшукати будинок для Фройдiв[10 - 1938 року Зигмунд Фройд (1856–1939), вiдомий австрiйський психолог i засновник психоаналiзу, разом iз родиною емiгрував iз анексованоi нацистами Австрii до Великоi Британii й оселився в лондонському передмiстi Гемпстед. 1986 р. його лондонський будинок зробили меморiальним музеем.]. Образ Девiда Мелроуза склався в неi з розповiдей Вiктора та з типово американських уявлень про англiйську шляхту – такий собi напiвбог, мешканець величезного маетку, неодмiнний учасник сiльських iгор у крикет, чепурун у яскравiй камiзельцi, котра свiдчить про його членство в клубi «Поп»[11 - Клуб «Поп» – ексклюзивний клуб iтонського коледжу, заснований 1915 року, офiцiйно називаеться «Ітонське товариство», до якого приймають тiльки найпопулярнiших учнiв. Члени клубу, так званi «поппери», мають право носити жилети яскравих кольорiв i особливi штани (сiрi в тоненьку смужку) замiсть традицiйноi фрачноi пари. До членiв клубу належать принц Вiльям, прем’ер-мiнiстр Сполученого королiвства Борiс Джонсон i актор Еддi Редмейн.], куди Вiктора так нiколи й не прийняли. Сприймати цей клуб усерйоз було важко, але Вiктор дуже засмутився. Загалом, на думку Анни, англiйськi аристократи чимось нагадували найвiдомiших американських футболiстiв, тiльки не лапали дiвок iз групи пiдтримки, а духопелили молодших, коли тi пiдносили iм пересмаженi тости. Коли вона врештi побачила живого Девiда, котрий стояв у кiнцi червоного килима Вiкторових розповiдей, Анна вiдразу ж завважила його бундючнiсть, але вирiшила, що американське походження не дозволяе iй повною мiрою пройнятися заворожливим чаром його несправджених надiй i загублених талантiв. Вона вирiшила, що Девiд дурисвiт, i сказала про це Вiкторовi. Вiктор суворо вичитав iй i пояснив, що Девiд дуже караеться своiм печальним становищем. «Тобто вiн знае, що вiд нього – суцiльний геморой?» – уточнила вона. Анна попрямувала до сходiв, зiгрiваючи руки об помаранчевий кухлик у пурпурних сердечках. Їй дуже хотiлося провести день за читанням у гамаку, пiдвiшеному до платанiв перед будинком, та вона вже погодилася поiхати з Елiнор в аеропорт. На «розважальнiй прогулянцi» двох американок наполiг Вiктор, якого мучило палке бажання тiсно подружитися з Мелроузами. Із усього сiмейства Мелроузiв Аннi по-справжньому подобався лише Патрiк, який у своi п’ять рокiв ще був здатен хоч на якийсь вияв ентузiазму. Елiнор, така нещасна та вразлива, спочатку розчулила Анну, але ii безкiнечна пиятика потроху починала дратувати. До того ж Аннi доводилося стримувати не лише своi поривання рятувати всiх, але й звичку без церемонiй вказувати на iхнi моральнi недолiки, оскiльки вона добре знала, що англiйцi цураються жiнок, якi чiтко формулюють своi думки, а особливо тих, котрi вiдстоюють своi погляди. Кожного разу, коли вона викладала пiкового туза, його побивали яким-небудь дрiбним козирем – чуткою, нещирим комплiментом, дурним жартом, недолугим зауваженням – чимось таким, що не давало можливостi поговорити серйозно. Їй було неприемно бачити мертвотнi посмiшки на обличчях людей, якi здобули перемогу винятково завдяки власнiй дуростi. Анна засвоiла урок i надалi без особливих зусиль пiдтакувала Джорджевi Вотфорду, англiйському герцоговi та податковому втiкачевi, котрий надавав перевагу неможливо гостроносим туфлям i часто гостював у садибi Мелроузiв на Лазуровому березi. Нерухоме, немов дерев’яне, обличчя Джорджа вкривала сiтка тонюсiньких зморшок, роблячи його схожим на густо лакованi поверхнi полотен старих майстрiв – тих самих, продаж яких «шокував усю краiну». На думку Анни, вiд англiйських герцогiв вимагалося не так i багато: не розтринькувати свое майно, особливо тодi, коли воно мало певну iсторичну цiннiсть, i бути хранителями того, що всi iншi називали «нашою культурною спадщиною». На превеликий жаль, цей тип iз лицем, схожим на павутиння, не впорався навiть з елементарним завданням – залишити своiх Рембрандтiв там, де вони висiли. Так Анна i пiдтакувала iм усiм, аж до самого приiзду Вiджея Шаха, одного зi знайомих Вiктора, щоправда, не зарахованого ним до друзiв. Рокiв десять тому Вiджей, який очолював у той час дискусiйний клуб, запросив Вiктора до Ітона для обговорення «релевантностi фiлософii». Вiдтодi Вiджей посилено пiдтримував знайомство за допомогою потоку високохудожнiх поштових листiвок i час вiд часу зустрiчався з Вiктором та Анною на лондонських вечiрках. Як i Вiктор, Вiджей закiнчив Ітон, але, на вiдмiну вiд Вiктора, був дуже багатим. Попервах Аннi було соромно за мимовiльну вiдразу, яку в неi викликала зовнiшнiсть Вiджея. Землистий колiр шкiри та одутлi щоки створювали враження, нiби вiн нiяк не може видужати вiд свинки, а на широкому обличчi стирчав величезний гачкуватий нiс iз непогамовними чорними волосинками, що визивно стирчали з нiздрiв. Важка квадратна оправа з товстими скельцями залишала запаленi вм’ятини на перенiссi, але без окулярiв короткозорi очi в темних очницях мали ще гiрший вигляд. Укладена феном зачiска вiнчала череп, як засохла чорна меренга. Недолуга манера одягатися лише пiдкреслювала природнi недолiки Вiджея. Безумовно, його улюбленi зеленi штани кльош були помилкою, та вони блякли у порiвняннi з лiтнiми пiджаками з шотландки яскравого забарвлення i з повсякчас вiдстовбурченими кишенями. Проте Вiджей у безглуздому вбраннi мав вигляд набагато кращий, нiж у купальному костюмi. Анна й дотепер iз вiдразою згадуе його занадто вузькi плечi, густо вкрите чорними завитками волосся i всiянi бiлими пухирцями жировикiв. Якби Вiджей був хоч трохи приемнiшим у спiлкуваннi, його зовнiшнiсть не викликала б такого гострого вiдчуття огиди i, можливо, на неi навiть не звертали б уваги, але за кiлька днiв знайомства Анна дiйшла висновку, що всi його бридкi риси – результат лихоi вдачi. Широкий смiшливий рот був водночас грубим i жорстоким. Будь-яка спроба всмiхнутися приводила до того, що лiловi губи кривились i згорталися в трубочку, як сухий листок, укинутий до вогнища. Із впливовими особами та з тими, хто був старшим за нього, Вiджей тримався догiдливо й улесливо, та варто було йому вiдчути в людинi слабкiсть, як вiн iз дикою люттю накидався на жертву. Його голос, нiби навмисно створений для лестощiв i пiдлабузництва, у суперечках – наприклад, коли вони розсварилися перед самим його вiд’iздом, – переходив у суворе вищання розлюченого директора школи. Як багато хто з пiдлабузникiв, вiн i не пiдозрював, що його лестощi дратують тих, до кого вiн намагаеться пiдлеститися. Пiд час знайомства з «дерев’яним» герцогом Вiджей скерував на нього бурхливий в’язкий потiк комплiментiв, немовби вилив на нього цiлу пляшку липкого сиропу. Анна випадково почула, як потiм Джордж Вотфорд скаржився Девiдовi: «Твiй приятель Вiктор привiв до нас жахливого типа, що цiлий вечiр розповiдав менi про лiпнi? прикраси в Рiчфiлдi. Напевне, напрошувався, щоб я узяв його попрацювати гiдом». Джордж презирливо гмикнув, i Девiд так само презирливо гмикнув у вiдповiдь. Кпини привiлейованих англiйських монстрiв з маленького iндiйця зазвичай спонукували б Анну стати на захист ображених та пригноблених, однак цього разу ii стримало неприкрите бажання Вiджея довести, що й вiн належить до тих самих привiлейованих англiйських монстрiв. «Ненавиджу Калькутту, – з посмiшкою заявив вiн. – Там такi товпища, любонько, такий шум, просто жах». Вiн замовк, даючи можливiсть всiм оцiнити недбале зауваження, зроблене англiйським солдатом перед битвою на Соммi[12 - Битва на Соммi (фр. Bataille de la Somme, нiм. Schlacht an der Somme, англ. Battle of the Somme) – наступальна операцiя англо-французьких вiйськ проти нiмецьких на рiчцi Сомма (Пiвнiчна Францiя). Вiдбувалася 1 липня – 18 листопада 1916 року в межах реалiзацii спiльного стратегiчного плану Антанти на 1916 рiк, який був узгоджений на 2-й (грудень 1915 року) i 3-й (березень 1916) мiжсоюзницьких конференцiях у Шантiльi з метою забезпечення стратегiчноi взаемодii на рiзних театрах бойових дiй.]. Анна вiдiгнала спогади про пiдлабузницьке белькотiння Вiджея i штовхнула дверi до спальнi. Дверi, що постiйно чiплялися за вищербленi плитки пiдлоги, слугували ще одним нагадуванням про Елейн, яка вiдмовлялася будь-що мiняти в будинку, бо боялася позбавити його «справжнього духу». Шестикутна теракотова плитка зблякла там, де об неi терлися дверi. Анна боялася розлити каву, тому залишила дверi в спокоi i боком протиснулась у щiлину, мимохiдь зачепивши грудьми комод. Анна поставила кухлик на круглий мармуровий столик на чорних металевих нiжках, що його Елейн роздобула в якiйсь крамничцi в Аптi й урочисто прилаштувала замiсть тумбочки бiля лiжка. Столик був занадто високим, тому Анна часто перед сном витягувала не ту книжку з купки, не бачачи iхнiх назв. Пiд руку постiйно i якось докiрливо потрапляли «Життеписи дванадцяти цезарiв». Девiд запропонував iй цей томик iще на початку серпня. Анна проглянула кiлька роздiлiв, але те, що книжку порекомендував Девiд, вiдбивало будь-яке бажання ii читати, хоча i слiд було б, особливо перед майбутньою вечерею, щоб, повертаючи том, сказати що-небудь розумне. Їй запам’яталося лише те, що Калiгула погрожував вивiдати в дружини, хай i пiд тортурами, чому вiн ii так кохае[13 - Гай Светонiй Транквiлл, «Життеписи дванадцяти цезарiв», роздiл 4, «Гай Калiгула», абзац 33.]. «Цiкаво, яке виправдання вигадав собi Девiд», – подумала вона. Вона запалила сигарету, вiдкинулася на купу подушок i подушечок, пригубила каву i, бавлячись завитками диму, на мить вiдчула, що думки стають бiльш глибокими i всеосяжними. На жаль, коротке вдоволення урвав шум води, що долинув зi спальнi Вiктора. Спочатку Вiктор поголиться i зiтре залишки пiни з лиця чистим рушником. Потiм гладенько зачеше назад волосся, вiд чого воно буде мати зализаний вигляд, пiдiйде до сходiв i покличе: «Люба!». Трохи згодом вiн повторить свiй поклик, але вже тоном, у якому вчуватиметься: «Покиньмо грати в цi дурнi iгри». Якщо вона й тодi не з’явиться, вiн вигукне: «Снiданок!» Днями Анна вирiшила над ним пожартувати. – Дякую, любий, – сказала вона. – За що? – не зрозумiв Вiктор. – За те, що приготував снiданок. – Який снiданок? – Ну, ти ж прокричав: «Снiданок!», от я i вирiшила, що ти його приготував. – Нi, це я готовий до снiданку. І цього разу Анна майже не помилилась. У ваннiй кiмнатi на першому поверсi Вiктор ретельно пригладжував волосся. Як зазвичай, варто лише було йому покласти гребiнець, як непокiрливi кучерi, що не давали Вiкторовi спокою з дитинства, знову стали дибки. У гребiнця зi слоновоi кiстки не було ручки. Користуватися ним було незручно, однак вiн мав дуже традицiйний вигляд, як i дерев’яна мисочка з милом для голiння, яке, на жаль, давало рiденьку пiну, а не густу, яку випорскуе балончик. Вiкторовi виповнилося п’ятдесят сiм, але вiн мав набагато молодший вигляд. Про його вiк свiдчили тiльки трохи обвисла шкiра пiд пiдборiддям i довкруж рота, а також глибокi зморшки, що горизонтально прорiзали чоло. Зуби були рiвними, сильними i ледь жовтуватими. Носу-картоплинi, хоч i привабливому, бракувало аеродинамiчних обрисiв. Жiнки завжди захоплювалися свiтло-сiрими очима, що промiнилися на тлi пористоi смаглявоi шкiри. Усiх зазвичай дивувало те, що цей чоловiк, схожий на боксера-чепуруна, говорить швидко, багатослiвно i досить мелодiйно, злегка шепелявлячи. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66037417&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Доброго ранку, люба Іветто (фр.). 2 Імовiрно, маеться на увазi «Історiя Англii», опублiкована Джорджем Маколеем Тревельяном (1876–1962) 1926 року. У цiй хрестоматii, що неодноразово перевидавалася, вмiщено й апокрифiчну оповiдь про тенiснi м’ячики, через якi Генрiх V оголосив вiйну Францii й отримав знамениту перемогу в битвi бiля Азенкура (1415 р.). 3 Гвардi, Тьеполо, П’яццеттi та Новеллi – iталiйськi художники, представники венецiйськоi школи: Франческо Ладзаро Гвардi (1712–1793), Джованнi Баттiста Тьеполо (1696–1770), Джованнi Баттiста Пьяццеттi (1683–1754) i живописець епохи бароко П’етро Новеллi (1603–1647). 4 Серiя комiксiв «Ілюстрована класика» (Classics Illustrated) видавалася вiд 1941 до 1971 року; у нiй були представленi адаптованi версii найвiдомiших лiтературних творiв: «Три мушкетери», «Айвенго», «Мобi Дiк», «Ілiада» тощо. 5 Подобаеться? (Фр.) 6 Як справи? (Фр.). 7 Так, дякую (фр.). 8 Епатувати обивателiв (фр.). 9 Снупi – песик-бiгль, персонаж серii комiксiв Peanuts американського художника Чарлза Шульца, вперше з’явився 1950 року. 10 1938 року Зигмунд Фройд (1856–1939), вiдомий австрiйський психолог i засновник психоаналiзу, разом iз родиною емiгрував iз анексованоi нацистами Австрii до Великоi Британii й оселився в лондонському передмiстi Гемпстед. 1986 р. його лондонський будинок зробили меморiальним музеем. 11 Клуб «Поп» – ексклюзивний клуб iтонського коледжу, заснований 1915 року, офiцiйно називаеться «Ітонське товариство», до якого приймають тiльки найпопулярнiших учнiв. Члени клубу, так званi «поппери», мають право носити жилети яскравих кольорiв i особливi штани (сiрi в тоненьку смужку) замiсть традицiйноi фрачноi пари. До членiв клубу належать принц Вiльям, прем’ер-мiнiстр Сполученого королiвства Борiс Джонсон i актор Еддi Редмейн. 12 Битва на Соммi (фр. Bataille de la Somme, нiм. Schlacht an der Somme, англ. Battle of the Somme) – наступальна операцiя англо-французьких вiйськ проти нiмецьких на рiчцi Сомма (Пiвнiчна Францiя). Вiдбувалася 1 липня – 18 листопада 1916 року в межах реалiзацii спiльного стратегiчного плану Антанти на 1916 рiк, який був узгоджений на 2-й (грудень 1915 року) i 3-й (березень 1916) мiжсоюзницьких конференцiях у Шантiльi з метою забезпечення стратегiчноi взаемодii на рiзних театрах бойових дiй. 13 Гай Светонiй Транквiлл, «Життеписи дванадцяти цезарiв», роздiл 4, «Гай Калiгула», абзац 33.