Опiвнiчний Палац
Карлос Руiс Сафон


Трилогiя Туману #2
У жахливiй пожежi, що за незбагненних обставин сталася в Калькуттi пiд час вiдкриття новоi залiзничноi станцii, загинуло кiлька сотень дiтей. Тодi вогняний привид затято розшукував близнят Бена i Шерi. Їх урятував лейтенант Пiк цiною власного життя. Минуло шiстнадцять рокiв, i демон знову з’явився в мiстi. Над братом i сестрою нависае смертельна небезпека. Що вiн таке i що йому вiд них потрiбно? Щоб розгадати цю загадку, близнята мають повернутися до початку. Та спроба розворушити минуле обернеться на жорстоке вiдкриття, яке приголомшить iх обох, бо книгу життя часом небезпечно гортати у зворотному напрямку…





Карлос Руiс Сафон

Опiвнiчний Палац


Присвячую Марi Кармен



Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля»








Електронна версiя зроблена за виданням:

Перекладено за виданням: Zafоn C.-R. El Palacio de la Medianoche: Novela / Carlos Ruiz Zafоn. – Barcelona: Planeta, 2016.








© DragonStudios LLC, 2020

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021




Вiд автора


Друже читачу!

Я – один iз тих, хто, читаючи, завжди пропускае вступи й передмови, оскiльки волiю переходити прямо до сутi. Якщо це також i твiй випадок, тiкай негайно з цiеi сторiнки i з головою занурюйся у роман, що насправдi тiльки й варто робити. Та якщо ти з другого виду читачiв (зiзнаюся, що iнодi я й сам такий), яких пiдстьобуе цiкавiсть, дозволь розказати тобi дещо про цей роман, аби, сподiваюся, допомогти зрозумiти його серед iнших моiх книжок.

«Опiвнiчний Палац» – це другий роман, який я видав ще 1994 року i який разом iз «Володарем туману», «Вересневими вогнями» та «Мариною» е частиною серii «романiв для юнацтва», що iх я написав ще до «Тiнi вiтру». Нiде правди дiти, я нiколи добре не розумiв, що ж воно означае – той «роман для юнацтва». Знаю лише те, що, пишучи iх, був я значно молодшим, нiж е тепер, i що, оприлюднюючи iх, сподiвався зацiкавити молодих читачiв у вiцi вiд дев’яти до дев’яноста рокiв у разi, коли виконав свою роботу як слiд. Це таемничi й пригодницькi iсторii, романи, якi Хулiан Каракс iз «Тiнi вiтру» мiг би написати у своiй мансардi в Латинському кварталi Парижа, поки думав про свого друга Данiеля Семпере.

По багатьох роках недбалих видань «Опiвнiчний Палац» нарештi виходить у свiт у тому виглядi, в якому авторовi й хотiлося, аби вiн з’явився, коли вийшов уперше. Минае кiлька рокiв, i романiст вiдчувае спокусу ще раз пройти загубленими слiдами[1 - Алюзiя до назви роману кубинського письменника Алехо Карпентьера (укр. пер. 1978 р.; тут i далi прим. перекл.).] й виправити численнi недолiки, яких рясно у ранньому творi, аби створити враження, нiби автор мав тодi бiльший талант, нiж насправдi. Та я вважав чеснiшим лишити його таким, як написав – iз тими засобами та майстернiстю, яку посiдав у ту пору.

Одне з найбiльших задоволень, що iх приносить менi ця професiя протягом рокiв, – це численнi молодi читачi, якi взялися за цi чотири «романи для юнацтва» й мали люб’язнiсть написати менi, розповiвши, що, переживши описанi пригоди, захопилися читанням, а деякi – навiть i письменництвом.

Отже, iм, а також тим юним i не дуже читачам, якi зараз уперше заглиблюються в цi романи з iхнiми таемницями, щонайщирiша подяка вiд оповiдача цих iсторiй. Приемного читання.

Червень 2006 р. Карлос Руiс Сафон



Я нiколи не зможу забути ту нiч, коли над Калькуттою[2 - Сучасна назва, наближена до оригiнальноi вимови, – Колката.]снiжило. З календаря сиротинця Св. Патрика злiтали листки останнiх травневих днiв 1932 року, залишаючи позаду один з найспекотнiших мiсяцiв, якi пам’ятала iсторiя мiста палацiв.

День за днем ми iз сумом та страхом очiкували настання того лiта, коли нам виповниться шiстнадцять рокiв, що означало би розлуку й саморозпуск «Човбар[3 - Основнi подii роману вiдбуваються в iндiйському штатi Захiдна Бенгалiя. Перекладач складае щиру подяку перекладачцi украiнськоi поезii на бенгальську мову, панi докторцi Мрiдулi Гош, за консультацiю у вiдтвореннi украiнською мiсцевих назв та iмен i патрiарховi украiнського перекладу, пану Сергiю Борщевському, за це знайомство.]сосаетi» – цього таемного клубу, що об’еднав тiльки сiм членiв i був нашим прихистком протягом рокiв, проведених у сиротинцю. Там ми зростали, будучи самi собi родиною й не маючи iнших спогадiв, крiм тих iсторiй, що розповiдали собi з опiвночi, зiбравшись довкола вогнища у внутрiшньому дворику старого покинутого будинку, який височiв на розi Котн-стрiт та Браборн-роуд, – напiвзруйнованого домища, який ми охрестили Опiвнiчним Палацом. Тодi я не знав, що то був останнiй раз, коли я бачив район, серед вулиць якого зростав i чий чар переслiдуе мене до сьогоднi.

З того року я бiльш не повертався до Калькутти, та завжди лишався вiрним обiцянцi, яку всi ми дали в тишi пiд бiлим дощем на берегах рiчки Гуглi: нiколи не забувати того, чому були свiдками. Роки навчили мене складати до скарбницi пам’ятi все, що сталося протягом тих днiв, i зберiгати листи, якi я одержував з того проклятого мiста i якi не давали згаснути полум’ю моiх спогадiв. З них я й дiзнався, що наш старовинний Палац був знесений, аби на його руiнах звели адмiнiстративну будiвлю, i що пан Томас Картер помер, провiвши останнi роки життя у мороку пiсля пожежi, яка назавжди затьмарила його очi.

Поволi я одержував новини про подальше зникання мiського простору, в якому ми прожили тi днi. Шаленство мiста, що пожирало само себе, i примара часу зрештою стерли останнiй слiд членiв «Човбар сосаетi».

Тож я, не маючи iншого вибору, мав навчитися жити з острахом, що ця iсторiя втратиться назавжди через брак оповiдача.

Іронiя долi схотiла, щоб саме я, найменш вартий, найгiрше обдарований для такого завдання, узявся оповiсти ii й розкрити таемницю, що стiльки рокiв тому нас поеднала i водночас розлучила назавжди на старовиннiй залiзничнiй станцii Джiтерз-Гейт. Я б волiв, аби комусь iншому випало врятувати цю iсторiю вiд забуття, але життя вкотре показало, що менi судилося бути свiдком, а не головним героем.

Протягом усiх цих рокiв я зберiгав нечисленнi листи вiд Бена та Рошана, нагромаджуючи документи, що проливали свiтло на долю кожного з членiв нашого тiсного гуртка, раз по раз перечитуючи iх уголос у самотi мого кабiнету. Можливо, через вiдчуття, що доля зробила мене зберiгачем пам’ятi про всiх нас. А можливо, через розумiння того, що з-помiж тих семи пiдлiткiв я завжди був найнеохочiшим до ризику, найменш яскравим та вiдважним i тому мав найбiльше можливостей, аби вижити.

З таким настроем, сподiваючись, що мене не зрадить пам’ять, я спробую ще раз пережити загадковi й жахливi подii, якi сталися протягом тих чотирьох палючих днiв травня 1932 року.

Це буде справою нелегкою, тож я закликаю читачiв бути поблажливими до мого незграбного пера, що взялося витягти з минувшини те спекотне похмуре лiто в мiстi Калькуттi. Я доклав усiх зусиль, аби вiдтворити ту дiйснiсть та знов зануритись у тривожнi епiзоди, що мали накреслити лiнiю нашоi невмолимоi долi. А тепер менi лишаеться тiльки зiйти зi сцени й дати подiям говорити самим за себе.

Я нiколи не зможу забути переляканих облич тих молодих людей у нiч, коли снiжило над Калькуттою. Але, як мiй друг Бен навчив мене завжди робити, розпочну iсторiю вiд самого початку…




Повернення з темряви



Калькутта, травень 1916 р.

Трохи за пiвнiч iз нiчноi iмли виринув баркас, що здiймався над гладiнню рiчки Гуглi, немов сморiд прокляття. На носi, у тьмяному свiтлi, яке вiдкидав ледь живий лiхтар, прикрiплений до щогли, можна було розгледiти загорнутого у плащ чоловiка, який натужно грiб до далекого берега. Десь там, на заходi, у Майданi[4 - Розлогий мiський парк у Колкатi.], обрис форту Вiльяма виднiв з-пiд запони попелястих хмар у безкрайому саванi свiтла вiд лiхтарiв та вогнищ, який простягався скiльки ока. Калькутта.

Чоловiк на кiлька секунд зупинився, щоб перевести дух i озирнути обрис станцii Джiтерз-Гейт, що геть губився в темрявi, яка огортала другий берег рiчки. З кожним метром у глиб туману станцiя зi сталi й скла зливалася з iншими спорудами, заякореними в пишнотi, вiдiйшлiй у забуття. Його очi блукали помiж тих нетрiв мавзолеiв iз мармуру, почорнiлого протягом десятилiть занедбання, та оголених мурiв, з яких шаленство мусонiв поздирало iхню вохристу, блакитну й золотаву шкiру та знебарвило iх, мов акварелi, зануренi у водойму.

Тiльки певнiсть того, що в нього лишаються хiба якiсь хвилини життя, давала йому змогу продовжити путь геть вiд того проклятого мiсця, у нетрях якого вiн покинув жiнку, котру поклявся захищати цiною власного життя. Тож тоi ночi, коли лейтенант Пiк вирушив у свою останню подорож до Калькутти на борту старого баркаса, кожна секунда його життя розчинялася пiд дощем, який розпочався на свiтанку.

Напружуючи всi сили, щоб догребти до берега, лейтенант чув плач двох дiтей, схованих у ллялi[5 - Лляло – водостiк у нижнiй частинi трюму.]. Пiк озирнувся й пересвiдчився, що вогнi другого баркаса миготiли заледве у сотнi метрiв за ним i дедалi ближчали. Вiн мiг уявити посмiшку свого невмолимого переслiдувача, що насолоджувався полюванням.

Вiн не зважав на плач дiтей вiд голоду й холоду i зiбрав усi залишки сил, аби дотягти до берега рiчки, що зникала в неосяжному й примарному лабiринтi вулиць Калькутти. Двохсот рокiв було досить, щоб густi джунглi довкола Калiгату[6 - Район Колкати.] перетворилися на мiсто, до якого нiколи не наважився вступити Бог.

За кiлька хвилин з люттю руйнiвного духа на мiсто налетiла буря. Вiд середини квiтня й чи не до другоi декади червня воно конало в лапах так званого iндiйського лiта. У цi днi мiсто зазнавало сорокаградусноi спеки й рiвень вологостi був такий, що мало не все сочилося рiдиною. А протягом кiлькох хвилин вiд шалених блискавок, що перетворювали небо на пiротехнiчний бенкет, стовпчики термометрiв миттево могли впасти на тридцять градусiв.

За запоною зливи ледь можна було розрiзнити рахiтичнi, зогнилi дерев’янi причали, що хилиталися над водою бiля берега. Пiк грiб, не вгаваючи, доки не вiдчув удару борту об дерево рибальського причалу, i допiру тодi поквапився до дiтей, що лежали загорнутi в ковдру. Коли вiн узяв iх на руки, плач немовлят просяк у нiчну пiтьму, наче кривавий слiд, що веде хижака до його жертви. Пiк притиснув iх до грудей i зiскочив на землю.

Крiзь густу завiсу води, що з люттю спадала з неба, можна було розгледiти, як другий баркас повiльно наближався до берега, немов поховальний човен вiкiнгiв. Батiг розпачу пiдхльоснув Пiка, i вiн побiг у бiк вулиць, що оточували Майдан з пiвдня, i зник у темрявi тоi частини мiста, яку ii упривiлейованi европейськi та британськi мешканцi називали бiлим мiстом.

Вiн плекав надiю лише врятувати життя дiтей, але перебував iще далеко вiд осердя пiвнiчноi частини Калькутти, де було житло Ар’ямi Бос. Лишень ця стара могла допомогти йому зараз. Пiк затримався на мить i окинув зором тьмяне безмежжя Майдану у пошуках далекого свiтiння маленьких лiхтарiв, що цяткували мерехтливими зiрками пiвнiч мiста. Темнi вулицi, запнутi покривалом грози, були тепер його найкращим сховком. Лейтенант мiцнiше притиснув до себе малюкiв i знову рушив у схiдному напрямку, прагнучи укритись у тiнявi палацових будiвель центру мiста.

Хвилю по тому чорний баркас-переслiдувач пристав до причалу. Трое чоловiкiв зiскочили на землю й прив’язали судно. Дверi рубки повiльно вiдчинилися, i темний сильвет, загорнутий у чорний плащ, спустився по мiстках, що iх пiд дощем чоловiки приставили з берега. Ступивши на землю, вiн простяг руку в чорнiй рукавичцi, указуючи туди, де щез Пiк, i на його обличчi з’явилася посмiшка, яку нiхто з тих чоловiкiв не побачив пiд зливою.



Темна й звивиста дорога, що перетинала Майдан й огинала фортецю, пiд ударами дощу перетворилася на болото. Пiк неясно пригадував цю частину мiста часiв вуличних боiв, у яких брав участь пiд командуванням полковника Лiвелiна – серед бiлого дня, верхи, разом з усiм ескадроном, спраглим кровi. Іронiя долi змушувала його тепер пробiгти цей вiдкритий простiр, забудову якого у 1758 роцi лорд Клайв наказав зрiвняти iз землею, щоб гармати форту Вiльяма могли безперешкодно стрiляти в усiх напрямках. Але цього разу жертвою був вiн.

Лейтенант вiдчайдушно побiг до алеi, вiдчуваючи на собi позиркування мовчазноi сторожi – единих нiчних мешканцiв Майдану.

Вiн знав, що нiхто не постав би на його шляху, щоб напасти й спробувати зiрвати з нього плащ або вихопити йому з рук заплаканих дiтей. Незримi мешканцi могли зачути запах смертi, що вчепилася йому за п’яти, i жодна душа не наважилась би стати на дорозi його переслiдувачу.

Пiк перелiз через гратчастий паркан, що вiддiляв проспект Чоурангi, i побiг по цiй головнiй артерii Калькутти. Велична магiстраль пролягала на мiсцi старого шляху, який майже триста рокiв тому перетинав бенгальськi джунглi у пiвденному напрямку – до Калiгату, храму Калi, вiд якого пiшла назва мiста.

Нiчна юрма, що завжди з настанням присмерку вешталася по Калькуттi, сховалася вiд дощу, i мiсто мало вигляд величезного базару, покинутого й брудного. Пiк розумiв, що стiна дощу, яка застила вид i тоi глупоi ночi була йому рятiвним запиналом, могла розсiятися так само швидко, як i утворилась. Бурi, що з океану налiтали на дельту Гангу, швидко вiдходили на пiвнiч або на захiд, вихлюпнувши свою очисну зливу на Бенгалiю i лишивши по собi тумани й затопленi смердючими калюжами вулицi, де бавилися, влiзши по пояс, дiти й де позагрузали двоколки, немов кораблi на мiлинi.

Лейтенант побiг у бiк пiвнiчного краю проспекту Чоурангi, вiдчуваючи, що ноги вже не слухаються його i що вiн заледве може утримувати дiтей на руках. Вогнi ближчих кварталiв пiвнiчноi частини мерехтiли неподалiк з-за оксамитовоi завiси дощу. Пiк розумiв, що не зможе довго витримувати узятий темп i що до дому Ар’ямi Бос ще далеко. Йому треба було перепочити.

Вiн спинився перевести дух, укрившись пiд сходами старого складу тканин, мури якого були обклеенi оголошеннями, що оповiщали про розпорядження властей невзабарi знести будiвлю. Вiн невиразно пригадував, як багато рокiв тому проводив у цьому будинку обшук пiсля заяви одного багатого торговця про сховану в його закамарках велику курильню опiю.

Тепер же поламаними сходинками сочилася брудна вода, нагадуючи чорну кров, що юшить iз глибокоi рани. Мiсце виглядало спустошеним i покинутим. Лейтенант пiднiс дiтей до обличчя i поглянув у приголомшенi очi немовлят; вони вже не плакали, але тремтiли вiд холоду. Ковдра на них була геть мокра. Пiк узяв у долонi крихiтнi рученята, сподiваючись бодай трохи зiгрiти iх, а сам видивлявся крiзь шпарини у сходах у бiк вулиць, що виходили з Майдану. Вiн не пам’ятав, скiлькох убивць найняв його переслiдувач, але знав, що в його револьверi зосталося лише двi кулi – двi кулi, що iх вiн мав використати з усiею хитрiстю, на яку тiльки був здатен: решту вiн повистрiляв у тунелях станцii. Вiн знов огорнув малих найменш промоклим краем ковдри й на хвильку поклав iх на сухий клапоть землi, який можна було розгледiти крiзь пролом у стiнi складу.

Пiк витяг револьвер i повiльно висунув голову з-пiд сходинок. На пiвднi безлюдний проспект Чоурангi здавався примарною сценою в очiкуваннi вистави. Лейтенант напружив зiр i впiзнав смугу далеких вогнiв на протилежному березi рiчки Гуглi. Звук прискорених крокiв по затопленiй дощем брукiвцi змусив його знов вiдсахнутися в тiнь.

Трое чоловiкiв виринули з темряви Майдану – тьмавого вiдблиску Гайд-парку, зведеного посеред тропiчного лiсу. Леза ножiв зблискували в напiвтемрявi, немов срiбнi розжаренi язики. Пiк квапливо знову взяв дiтей на руки й застиг, набравши у груди повiтря, розумiючи, що, коли б вiн зараз почав тiкати, тi люди вмить би кинулися на нього, наче голодна зграя.

Лейтенант знерухомiв, притиснувшись до складськоi стiни й стежачи за трьома переслiдувачами, що на мить зупинилися, вiдшукуючи його слiд. Трое найманих убивць перекинулися кiлькома нерозбiрливими словами, й один iз них наказав iншим роздiлитися. Пiк здригнувся, зрозумiвши, що один з них, той, хто дав наказ розiйтися, прямував просто до сходiв, пiд якими вiн ховався. На якусь секунду лейтенант подумав, що запах його страху виведе горлорiза на цей сховок.

Лейтенант розпачливо пробiг очима по поверхнi стiни пiд сходами в пошуку якоiсь трiщини, крiзь яку можна було би втекти. Вiн опустився на колiна поряд з отвором, де перед тим поклав на землю дiтей, i спробував натиснути на розбухлi вiд вологи дошки, з яких уже повипадали цвяхи. Напiвзогниле дерево легко пiддалося, i Пiк зачув повiв нудотного повiтря з глибини пiдвалу поруйнованого будинку. Вiн озирнувся й заледве у двадцяти метрах вiд сходiв спостерiг убивцю з наготовленим ножем у руцi.

Вiн огорнув дiтей ще й власним плащем i поповз усередину складу. Гострий бiль трохи вище колiна раптом паралiзував його праву ногу. Пiк обмацав ii тремтячими руками й наштовхнувся пальцями на iржавий цвях, який нещадно встромився в тiло. Ледве стримуючи крик, лейтенант ухопив холодний металевий кiнчик, що стримiв з рани, рвонув його iз силою й вiдчув, як роздираеться шкiра й тепла кров цiдиться помiж пальцiв. Нудотна судома й бiль на кiлька секунд потьмарили його зiр. Тяжко дихаючи, вiн знов узяв дiтей на руки й натужно випростався. Перед очима простягалась якась примарна галерея iз сотень високих порожнiх стелажiв, утворюючи химерне плетиво, що губилося в темрявi. Не завагавшись i на мить, вiн побiг на протилежний кiнець складу, вся будова якого, вже смертельно поранена, стогнала пiд бурею.



Коли Пiк, пробiгши кiлькасот метрiв у черевi того напiврозваленого будинку, знов опинився на чистому повiтрi, вiн зрозумiв, що перебувае менш як за сто метрiв вiд Тiретта-Базару – одного з численних торгових центрiв пiвнiчноi частини мiста. Вiн подякував долi й рушив у бiк заплутаноi мережi вузьких, звивистих вулиць, що були серцем тоi строкатоi частини Калькутти, прямуючи до оселi Ар’ямi Бос.

Йому знадобилося десять хвилин, аби дiстатися до господи останньоi дами з родини Бос. Ар’ямi мешкала самотою в старовинному, бенгальського стилю будинку, що височiв за дикими, густими, розбуялими за багато рокiв на подвiр’i заростями, яких не торкалася людська рука i якi надавали садибi вигляду занедбаного й недоступного. Утiм, жоден мешканець пiвнiчноi Калькутти, району, знаного також як чорне мiсто, i не насмiлювався переступити межi того подвiр’я та заглибитися у володiння Ар’ямi Бос. Усi, хто був з нею знайомий, цiнували й шанували ii не менше, нiж побоювались. На вулицях пiвнiчноi Калькутти не було жодного, хто б хоч раз у життi не почув про неi та ii рiд. Для мiсцевих присутнiсть ii уподiбнювалась присутностi якогось духа – могутнього й невидимого.

Пiк побiг до брами з чорних списiв, за якою починалася стежка з кущами обабiч, i поспiшив до потрiсканих мармурових сходiв, що вели до дверей будинку. Утримуючи однiею рукою дiтей, вiн застукав кулаком у дверi, сподiваючись, що гуркотiння бурi не заглушить звуку ударiв.

Лейтенант кiлька хвилин гримав у дверi, не вiдриваючи погляду вiд порожнiх вулиць позаду, пойнятий страхом будь-якоi митi побачити своiх переслiдувачiв. Коли дверi таки розчинилися, Пiк обернувся досередини й на хвилю заслiпився вiд свiтла каганця, тодi як голос, якого вiн не чув уже п’ять лiт, тихо промовляв його iм’я. Пiк затулив очi рукою i впiзнав непроникне обличчя Ар’ямi Бос. Жiнка прочитала усе в його поглядi й подивилася на дiтей. Тiнь болю пробiгла iй по лицю. Пiк опустив очi.

– Вона померла, Ар’ямi, – прошепотiв вiн. – Вона вже була мертва, коли я прийшов…

Ар’ямi заплющила очi й глибоко зiтхнула. Пiк зрозумiв, що ii найгiршi передчуття, справдившись, проливались тепер у ii душу, немов бризки кислоти.

– Заходь, – нарештi сказала вона, посторонившись i зачиняючи за ним дверi.

Пiк поквапився покласти дiтей на стiл i зняти з них промоклу одежинку. Ар’ямi мовчки взяла сухi пелюшки й загорнула малюкiв, поки Пiк роздмухував вогонь, аби iх зiгрiти.

– За мною женуться, Ар’ямi, – сказав Пiк. – Я не можу зоставатися тут.

– Ти поранений. – Жiнка вказала на рану вiд цвяха на складi.

– Це просто незначна подряпина, – збрехав Пiк. – Не болить.

Ар’ямi пiдiйшла й, простягнувши руку, погладила спiтнiле обличчя Пiка.

– Ти завжди кохав ii…

Пiк перевiв погляд на малюкiв i не вiдповiв.

– Вони могли би бути твоiми дiтьми, – сказала Ар’ямi. – І, можливо, тодi мали би кращу долю.

– Я вже маю йти, Ар’ямi, – промовив лейтенант. – Якщо лишуся тут, вони не зупиняться, доки не знайдуть мене.

Вони обмiнялися приреченими поглядами, свiдомi долi, що чигала на Пiка, щойно вiн вийде на вулицю. Ар’ямi взяла лейтенанта за руки i мiцно iх стисла.

– Я нiколи не була з тобою ласкавою, – сказала вона. – Я боялася за мою дочку, за те життя, що мала б вона поруч iз британським офiцером. Та я помилялась. Гадаю, ти нiколи менi цього не пробачиш.

– Це вже не мае жодного значення, – вiдповiв Пiк. – Я маю йти. Зараз же.

Пiк iще на мить пiдiйшов подивитися на дiтей, яких овiвало тепло вогню. Малюки поглянули на нього осяйними, усмiхненими оченятами, у яких свiтилася грайлива цiкавiсть. Вони були в безпецi. Лейтенант попрямував до дверей i глибоко зiтхнув. Пiсля тих кiлькох хвилин перепочинку тягар утоми й штрикучого болю в нозi нещадно навалилися на нього. Вiн до останку вичерпав сили, щоб доправити дiтей до цього мiсця, i тепер уже й не був певен у своiй спроможностi протистояти неминучому. Надворi дощ i далi перiщив по заростях, i не було нiяких ознак його переслiдувача чи найнятих ним шпигiв.

– Майкле… – пролунав за його спиною голос Ар’ямi.

Молодий чоловiк затримався, не обертаючись.

– Вона так чи iнакше знала це, – збрехала Ар’ямi. – Знала це завжди, i я певна, що десь мала взаемнi почуття. Це все моя провина. Не тримай зла на неi.

Пiк мовчки кивнув i зачинив за собою дверi. Якусь мить вiн постояв пiд дощем, а потiм зi спокiйною душею рушив у путь, назустрiч своiм переслiдувачам. Вiн пройшов тою самою дорогою аж до мiсця, де вийшов iз покинутого складу, аби знов заглибитись у темряву старого будинку в пошуках сховку, де можна було б зачекати.

Поки вiн заглиблювався в пiтьму, виснаження й бiль поволi зливались у п’янке вiдчуття покинутостi й спокою. Губи його злегка скривились у посмiшцi. Вiн не мав бiльше нi спонуки, нi надii, аби жити далi.



Довгi й витонченi пальцi в чорнiй рукавичцi погладили закривавлений кiнчик цвяха, що стримiв у зламаному брусi на порозi входу до складського пiдвалу. Повiльно, поки чоловiки за ii спиною мовчки очiкували, струнка постать зi схованим у чорному каптурi лицем пiднесла до губ пучку вказiвного пальця й злизала краплинку темноi загуслоi кровi, смакуючи ii, нiби то була сльоза меду. За якусь мить вона обернулася до тих чоловiкiв, що iх купила кiлька годин тому за копiйки та обiцянку заплатити ще, як робота скiнчиться, i вказала у глиб будiвлi. Трое зарiзяк поквапилися пролiзти крiзь пролом, зроблений Пiком кiлька хвилин перед тим. А той, з каптуром на головi, усмiхнувся в пiтьмi.

– Дивне мiсце обрав ти собi для смертi, лейтенанте Пiку, – промурмотiв вiн собi пiд нiс.

Схований за стосом порожнiх ящикiв у глибинi пiдвалу, Пiк стежив, як три фiгури проникають у будинок, i хоча не мiг бачити зi свого мiсця iхнього хазяiна, був певен, що вiн вичiкував по той бiк муру. Пiк вiдчував його присутнiсть. Дiставши револьвер i приглушивши звук краем промоклого плаща, вiн прокрутив барабан так, щоб один iз двох позосталих набоiв став у патронник. Вiн уже не вагався ступити на шлях смертi, але не збирався вирушити по ньому самотою.

Адреналiн, що бурхав у його жилах, притишив пекучий бiль у колiнi, перетворивши його на глухе, вiддалене стукотiння. Дивуючись власному спокою, Пiк знов усмiхнувся й застиг у своему сховку. Вiн стежив за повiльним пересуванням трьох чоловiкiв помiж голих полиць, доки катюги не зупинились у десятку метрiв вiд нього. Один iз чоловiкiв пiднiс руку i вказав на якiсь вiдбитки на долiвцi. Пiк наставив зброю на рiвнi грудей, цiлячись у трiйцю, i поклав палець на спусковий гачок.

За новим помахом руки чоловiки роздiлились. Двое почали пiдбиратись до стосу ящикiв з бокiв, а третiй рушив просто на Пiка. Лейтенант подумки порахував до п’яти й раптово штовхнув стос ящикiв у бiк нападника. Ящики гунули йому на голову, а Пiк побiг до отвору, через який тi трое увiйшли.

Один з найнятих головорiзiв вискочив навперейми з бiчного проходу й наставив лезо ножа за п’ядь вiд лиця Пiка. Перш нiж найманий бандит устиг переможно вишкiритися, дуло револьвера увiткнулось йому в пiдборiддя.

– Кидай нiж, – прошипiв лейтенант.

Пiд крижаним поглядом лейтенанта чоловiк зробив, що сказано. Пiк грубо схопив його за волосся й, не опускаючи зброю, обернувся до спiльникiв, прикриваючись тiлом свого заручника. Двое рiзунiв повiльно й сторожко наблизились.

– Лейтенанте, не треба цiеi вистави, просто вiддай нам те, що ми шукаемо, – прошепотiв знайомий голос у нього за спиною. – Цi чоловiки е поважними батьками сiмей.

Пiк повернув голову до чоловiка у каптурi, що посмiхався у напiвмороку за кiлька метрiв вiд нього. Одного не дуже далекого дня в цьому обличчi вiн почав убачати обличчя друга. Тепер же заледве розпiзнавав у ньому лице свого вбивцi.

– Я йому череп рознесу, Джавагале, – процiдив Пiк.

Його заручник, здригаючись, заплющив очi.

Чоловiк у каптурi спокiйно схрестив руки на грудях i знуджено злегка зiтхнув:

– Та це не допоможе тобi вийти звiдси.

– Я не жартую, – вiдказав Пiк, уткнувши дуло пiд пiдборiддя головорiза.

– Звичайно, лейтенанте, – мовив Джавагал примирливо. – Стрiляй, коли маеш достатньо смiливостi холоднокровно вбити людину без дозволу Їi Величностi. А нi, то опусти зброю, i ми зможемо дiйти згоди, вигiдноi для обох сторiн.

Двое iнших озброених убивць зупинились i стояли нерухомо, готовi кинутися на нього за першим знаком чоловiка в каптурi. Пiк посмiхнувся.

– Гаразд, – промовив вiн тодi. – Як тобi така угода?

Пiк штовхнув заручника на землю й розвернувся до супротивника, наставивши револьвер. Луна першого пострiлу прокотилася пiдвалом. Обтягнута рукавичкою розчепiрена долоня чоловiка в каптурi вималювалася крiзь порохову хмарку. Пiковi здалося, що вiн побачив, як розплющена куля зблиснула в напiвтемрявi й цiвкою розплавленого металу стекла помiж довгих пальцiв, нiби жменя пiску.

– Погано цiлишся, лейтенанте, – сказав чоловiк у каптурi. – Спробуй ще раз, але тепер ближче.

І, не давши Пiковi навiть м’язом ворухнути, чоловiк у каптурi схопив його за зап’ясток i нацiлив дуло револьвера у свое лице, просто промiж очi.

– Тебе не навчили цього в академii? – упiвголоса сказав вiн.

– Колись ми були друзями, – промовив Пiк.

Джавагал зневажливо посмiхнувся.

– Було колись, та минулося, лейтенанте, – вiдповiв вiн.

– Нехай Господь простить мене, – прошепотiв Пiк, натискаючи знов на гачок.

І в ту мить, що здалась йому вiчнiстю, вiн бачив, як куля всвердлюеться в череп Джавагала, зриваючи йому каптур з голови. Протягом кiлькох секунд крiзь рану на цьому обличчi з крижаною посмiшкою струменiло свiтло. А потiм пробитий кулею димучий отвiр повiльно затягся, i Пiк вiдчув, як револьвер вислизае йому з пальцiв.

Палахкотливi очi ворога встромились у його зiницi, й довгий чорний язик висунувся з-помiж губ.

– Ти ще не зовсiм розумiеш, правда ж, лейтенанте? Тож де дiти?

Це було не запитання – це був наказ.

Пiк, онiмiвши вiд жаху, заперечливо хитнув головою.

– Ну, як знаеш.

Джавагал, мов обценьками, стис його руку, i Пiк вiдчув, як пiд шкiрою трiскаються пальцi. Судомний бiль перехопив йому подих i звалив колiньми на землю.

– Де дiти? – повторив Джавагал.

Пiк намагався проказати якiсь слова, але вогонь, що палахкотiв iз закривавленоi культi, яка кiлька секунд перед тим була його рукою, вiдняв йому мову.

– Хочеш сказати щось, лейтенанте? – стиха запитав Джавагал, опустившись на колiна перед ним.

Пiк кивнув.

– Добре, добре, – посмiхнувся його ворог. – По правдi, твоi муки не тiшать мене. Поможи менi покласти iм край.

– Дiти померли, – простогнав Пiк.

І помiтив гримасу незадоволення, що вималювалася на обличчi Джавагала.

– Нi-нi. Досi в тебе все добре виходило, лейтенанте. Не псуй дiло тепер.

– Вони померли, – повторив Пiк.

Джавагал стенув плечима й, нiби погоджуючись, похитав головою.

– Ну, гаразд, – мовив тодi. – Ти не лишаеш менi iншого вибору. Але перш нiж тебе не стане, дозволь нагадати, що, коли життя Кiльян було у твоiх руках, ти був не здатен зробити нiчого, щоб урятувати ii. Такi, як ти, стали причиною ii смертi. Але життя цих людей скiнчилися. Ти – останнiй. Майбутне належить менi.

Пiк благально подивився на Джавагала й помiтив, як зiницi його очей повiльно перетворювалися на вузенькi прорiзi у двох золотистих кульках. Цей чоловiк посмiхнувся i з надзвичайною витонченiстю почав стягати рукавичку з правоi долонi.

– На жаль, ти до того не доживеш i не зможеш побачити, – додав Джавагал. – І навiть не думай собi, що твоя героiчна поведiнка навiщось потрiбна. Дурень ти, лейтенанте Пiку. Ти завжди справляв на мене враження дурня й у хвилину смертi тiльки пiдтверджуеш це. Сподiваюся, що е якесь пекло саме для дурнiв, Пiку, бо саме туди я зараз тебе вiдправлю.

Пiк стулив повiки й почув шипiння полум’я перед обличчям. А потiм, по нескiнченно довгiй митi, вiдчув розвогненi пальцi, що стискаються в нього на горлi й перерiзають останнiй подих. А з далини до нього долинав перестук того проклятого потяга й кошмарнi волання сотень дiтей, охоплених полум’ям. А потiм – пiтьма.



Ар’ямi Бос обiйшла весь будинок, гасячи одна по однiй свiчки, що осявали ii святилище. Лишила тiльки боязкий пломiнчик вогню, який кидав тремке блискотiння на голi стiни. Дiти вже спали в теплi вiд коминка, i заледве торохтiння дощу по зачинених вiконницях та потрiскування вогню порушували могильну тишу, що панувала по всьому будинку. Мовчазнi сльози покотилися по ii обличчю i впали на золотаву тунiку, коли вона тремтливими руками дiстала з-помiж речей, складених до маленькоi скриньки з бронзи й слоновоi костi, портрет своеi дочки Кiльян.

Старий фотограф родом з Бомбея[7 - Сучасне написання – Мумбаi.] зробив ту свiтлину незадовго перед весiллям, не прийнявши нiякоi платнi. Дiвчина на портретi виглядала саме так, як ii запам’ятала Ар’ямi: Кiльян була огорнена тим дивним свiтiнням, що чарувало всiх, хто ii знав, i яке приворожило фотографа, що нарiк ii йменням, яке запам’яталося всiм – «принцеса свiтла».

Звичайно ж, Кiльян нiколи не була справжньою принцесою й не мала iншого королiвства, крiм вулиць, що бачили, як вона зростала. Того дня, коли Кiльян полишила господу родини Бос, аби переселитися до чоловiка, мешканцi Мачуабазару проводжали ii зi сльозами на очах, дивлячись, як у бiлому повозi назавжди вiд’iжджала принцеса чорного мiста. Вона була майже дiвчинкою, коли доля забрала ii, аби нiколи не повернути.

Ар’ямi присiла поруч iз дiтьми навпроти вогню й притисла свiтлину до грудей. Буря знов завила, i в Ар’ямi знов заграли сила гнiву, рiшучiсть i розумiння, що тепер робити. Переслiдувач лейтенанта Пiка не зупиниться, покiнчивши з ним. Мужнiсть юнака подарувала iй кiлька дорогоцiнних хвилин, яких вона жодним чином не мала права змарнувати, навiть оплакуючи пам’ять дочки. Вона вже знала з досвiду, що майбутне ще дасть iй навiть бiльше, нiж треба, часу на оплакування помилок, скоених у минулому.



Вона знов поклала свiтлину до скриньки й узяла медальйон, що його кiлька рокiв тому загадала викарбувати для Кiльян; цю коштовнiсть дiвчина так i не встигла поносити. Медальйон складався з двох золотих кружечкiв, якi символiзували сонце й мiсяць, допасованих так щiльно, що утворювали едине цiле. Вона натисла в центрi медальйона – й обидвi частини роздiлились. Ар’ямi повiсила кожну з них на окремий золотий ланцюжок i надiла на шию обом малюкам.

Роблячи це, дама мовчки розважала над своiми подальшими дiями. Здавалося, що тiльки один шлях вiв до порятунку кожного: вона мала розлучити iх i вiдiслати кожного якнайдалi, стерти iхне минуле, приховати вiд свiту й вiд них самих iхне походження, хоч якими болiсними були б наслiдки цього. Тримати iх разом так, щоб рано чи пiзно не вiдкрилося, хто вони, було неможливим. Це був ризик, на який вона нiзащо не пiшла б. І вона мала прийняти рiшення ще до свiтанку.

Ар’ямi взяла обох немовлят на руки й нiжно поцiлувала в лобики. Маленькi рученята погладили ii лице, манюсiнькi пальчики торкнулися слiз, що рясно текли по щоках, а усмiхненi погляди з цiкавiстю й нерозумiнням утупилися в неi. Вона знов притисла iх до себе, а тодi поклала в маленьку колиску, яку нашвидкуруч iм приготувала.

Пiсля того вона одразу ж засвiтила каганець i взяла ручку й папiр. Майбутне онукiв було тепер у ii руках. Вона глибоко зiтхнула й почала писати. Здалеку чувся шум дощу, який уже вщухав, i гуркотiння бурi, що вiддалялася на пiвнiч, розкривши над Калькуттою безкрае зоряне покривало.



Томас Картер гадав, що в його п’ятдесят рокiв мiсто Калькутта, його пристановище протягом останнiх тридцяти трьох лiт, уже не чаiло для нього жодних несподiванок.

На свiтанку того травневого дня 1916 року, пiсля одноi з найшаленiших бур, якi вiн пам’ятав поза порою мусонiв, несподiванка дiсталася дверей сиротинця Св. Патрика у виглядi корзинки з дитиною та запечатаним сургучем листом, призначеним виключно його особистiй увазi.

Несподiванка була подвiйною. По-перше, нiхто в Калькуттi не завдавав собi клопоту, аби пiдкинути дитину до дверей якого-небудь сиротинця: по мiсту було повно провулкiв, смiтникiв та колодязiв, аби зробити це зручнiше. А по-друге, нiхто не писав рекомендацiйних послань, як-от це, та ще й пiдписане так, що не зоставалося сумнiву про його автора.

Картер подивився на своi окуляри проти свiтла й дмухнув на скельця, аби легше очистити iх старенькою хустинкою з бавовни-сирцю, яку вживав для таких цiлей не менш як двадцять п’ять разiв на день, а в мiсяцi iндiйського лiта – тридцять п’ять.

Дитина лежала внизу, у спальнi Вендели, старшоi медсестри, пiд ii невсипущою опiкою, а перед тим малюка оглянув доктор Вудворд, якого пiдняли з лiжка перед самим свiтанком i якому не дали жодних пояснень, окрiм пов’язаних iз його клятвою Гiппократа.

Дитина була цiлком здоровою. Мала тiльки певнi ознаки зневоднення, проте, здавалося, ii не торкнулася жодна зараза з усього того широкого набору хвороб, що зазвичай скошували життя тисяч таких малюкiв, позбавляючи iх природного права досягти навiть того вiку, коли вони хоча б змогли навчитися вимовляти iм’я матерi. Єдине, що було при немовлятi, – золотий медальйон у формi сонця, який Картер оце й тримав у руцi, i лист. Лист, який, коли вважати його за справдешнiй, – а думати навпаки навряд чи були пiдстави, – ставив його у складне становище.

Картер сховав медальйон до верхньоi шухляди столу, замкнувши ii на ключ, знов узяв послання й удесяте перечитав його.



Шановний пане Картере!

Я вимушена звернутися до Вас по допомогу у цих надважких обставинах в iм’я дружби, що, як менi вiдомо, пов’язувала Вас iз моiм покiйним чоловiком упродовж бiльш як десяти рокiв. Протягом усього цього часу мiй чоловiк не шкодував похвал Вашiй порядностi й надiйностi, якi завжди вiдчував у Вас. Тому благаю Вас вiдгукнутися на мое прохання, хоч би яким дивним воно могло Вам видатись, зробивши це без жодних зволiкань i зберiгаючи все в якнайбiльшiй таемницi.

Дитина, яку я вимушена передати Вам, втратила батькiв, загиблих вiд рук убивцi, що поклявся знищити iх обох i покiнчити так само з iхнiм потомством. Я не можу i не вважаю наразi доречним розкривати Вам причини, що спонукали його до такого злочину. Досить буде лише сказати Вам, що знайдення дитини мае лишатися таемницею i що пiд жодним приводом Ви не повиннi повiдомляти про це полiцiю або британськi властi, оскiльки убивця мае зв’язки в обох iнстанцiях, якi негайно поставлять його до вiдома.

З очевидних причин я не можу виховувати дитину в моему домi, не прирiкаючи ii на таку саму долю, що покiнчила з ii батьками. Через це молю Вас узяти на себе ii опiку, дати iй iм’я i виховати вiдповiдно до високогiдних засад Вашоi установи, щоб у майбутньому зробити з неi людину таку ж достойну й порядну, якими були ii батьки.

Я цiлком усвiдомлюю, що дитина нiколи не зможе дiзнатися про свое минуле, але е життево необхiдним, щоб саме так i було.

Я не маю в розпорядженнi довшого часу на повiдомлення Вам iнших подробиць i тiльки мушу, аби надати бiльшоi ваги моему проханню, ще раз нагадати Вам про дружбу й довiру, яка iснувала мiж Вами й моiм чоловiком.

Благаю Вас, аби, прочитавши це послання, Ви знищили його й так само будь-яку ознаку, що могла би розкрити таемницю знайдення дитини. Шкодую, що не можу звернутися з цим проханням особисто, але на завадi цьому стоять украй загрозливi обставини.

Вiрю, що Ви зумiете прийняти належне рiшення, i висловлюю Вам мою вiчну вдячнiсть.

Ар’ямi Бос



Стук у дверi вiдiрвав його вiд читання. Картер зняв окуляри, обережно згорнув лист i поклав його до шухляди, яку замкнув на ключ.

– Заходьте, – сказав тодi.

Вендела, старша медсестра сиротинця Св. Патрика, стала у дверях кабiнету зi своiм вiчним суворо-офiцiйним виразом обличчя. Погляд ii не вiщував нiчого доброго.

– Там, унизу, один пан бажае бачити вас, – проказала вона одразу.

Картер насупився.

– Про що йому йдеться?

– Вiн не схотiв нiчого пояснювати, – вiдповiла медсестра, та вираз ii обличчя ясно давав зрозумiти, що iнстинктом вона наперед учувала пiдозрiлiсть таких пояснень, якби iх було дано.

По хвилi Вендела увiйшла до кабiнету, зачинивши за собою дверi.

– Гадаю, що йдеться про ту дитину, – дещо занепокоено сказала медсестра. – Я йому не сказала нiчого.

– Чи ви розмовляли ще з ким-небудь? – запитав Картер.

Вендела заперечливо похитала головою. Картер кивнув у вiдповiдь i сховав ключ вiд столу до кишенi штанiв.

– Я можу сказати йому, що вас немае на мiсцi, – запропонувала Вендела.

Помiркувавши трохи, Картер розсудив, що коли пiдозри Вендели були, як завжди, слушними, то така його поведiнка лише стала б ознакою того, що сиротинець i справдi щось приховуе. І рiшення не забарилось.

– Нi. Я прийму його, Вендело. Проведiть його до мене й подбайте, аби нiхто з обслуги не мав можливостi розмовляти з ним. Цiлковита обачнiсть у цiй справi. Згода?

– Так, зрозумiло.

Картер чув, як вiддаляються по коридору кроки Вендели, а сам знов протирав своi окуляри, дивлячись, як набридливий дощ iз новою силою застукотiв у шибки вiкна.



Чоловiк був одягнутий у довгий чорний плащ, а голова була оповита тюрбаном, на якому тьмаво виблискував медальйон у формi змii. Вишуканi манери виказували в ньому заможного торговця з пiвнiчноi Калькутти, а риси обличчя були радше iндiйськими, хоча шкiра мала якусь хворобливу блiдiсть людини, яка уникае сонячного промiння. Змiшання рас, властиве Калькуттi, переплавило в одне на ii вулицях бенгальцiв, вiрмен, евреiв, англосаксiв, китайцiв, мусульман i ще багатьох i багатьох прибулих на поле Калi[8 - Так перекладаеться назва мiста Колката.] в пошуках багатства або притулку. Таке обличчя мiг мати представник будь-якого з цих народiв чи й жоден з них.

Наливаючи чай у двi чашки на тацi, яку принесла Вендела, Картер вiдчув на своiй спинi пронизливий погляд очей, що уважно його вивчали.

– Сiдайте, будь ласка, – люб’язно запросив Картер незнайомця. – З цукром?

– Як собi.

Голос незнайомця був безбарвним i без якогось акценту. Картер проковтнув слину, розтягнув губи у привiтнiй усмiшцi й повернувся до цього типа, подаючи йому чашку з чаем. Обтягненi чорною рукавичкою довгi й витонченi, нiби кiгтi, пальцi зiмкнулись, не тiпнувшись, на гарячiй порцелянi.

– Вибачте, що потурбував вас о цiй порi, пане Картере. Уявляю собi, як багато у вас справ, i тому буду стислим, – почав чоловiк.

Картер люб’язно кивнув.

– Тож яка мета вашого вiзиту, пане?.. – промовив Картер.

– Мене звати Джавагал, пане Картере, – представився незнайомець. – Буду цiлком вiдвертим з вами. Можливо, мое запитання видасться вам дивним, а все ж: чи не потрапила до вас минулоi ночi або вже сьогоднi дитина, кiлькаденне немовля?

Картер пiдняв брови й намалював на обличчi якомога природнiший подив. Анi занадто виразний, анi занадто недбалий.

– Дитина? Я щось не розумiю.

Чоловiк, який назвався Джавагалом, широко всмiхнувся.

– Зараз поясню. Не знаю, з чого почати. Рiч у тiм, що справа дещо клопiтка. Сподiваюся на вашу розважливiсть, пане Картере.

– Можете на це розраховувати, добродiю Джавагале, – вiдказав Картер, вiдсьорбнувши чаю.

Чоловiк, який навiть не пригубив свого, всiвся зручнiше й почав виклад справи:

– У мене великий текстильний бiзнес у пiвнiчнiй частинi мiста. Я належу до тих, кого можна назвати людьми заможними. Дехто каже, що я багатий, i це небезпiдставно. Я опiкуюся багатьма сiм’ями i маю за честь намагатися допомогти iм у мiру моiх сил.

– Усi ми намагаемося робити, що можемо, так уже воно повелося, – докинув Картер, не вiдриваючи погляду вiд тих чорних незглибимих очей.

– Атож, – погодився незнайомець. – Причина, що привела мене до вашого поважного закладу, – це одна неприемна справа, яку я хотiв би залагодити якнайшвидше. Тиждень тому дiвчина, що працюе в однiй з моiх майстерень, привела на свiт дитину. Батько маляти, як виглядае, – таке собi англоiндiйське ледащо, яке вчащало до неi, а як дiзналося про вагiтнiсть, то й слiд його прохолов. А родина дiвчини, судячи з усього, з Делi, вони мусульмани суворих правил, якi нi про що й не здогадувались.

Картер кивнув повагом, засвiдчуючи свое спiвчуття до розказуваноi iсторii.

– Два днi тому я дiзнався вiд одного з цехових майстрiв, що дiвчина у нападi божевiлля втекла з дому, де мешкала в одних родичiв, нiбито маючи на метi продати дитину, – вiв далi Джавагал. – Не судiть ii суворо, це порядна дiвчина, але тиск обставин скаламутив ii. Хай воно вас не дивуе. Ця краiна, так само як i ваша, пане Картере, не надто вибачлива до людських слабкостей.

– І ви думаете, що дитина могла потрапити сюди, добродiю Джагавале? – запитав Картер, намагаючись завернути розмову з манiвцiв.

– Джавагал, – поправив вiдвiдувач. – Я поясню. Безумовно, щойно я довiдався, то почувся до певноi мiри вiдповiдальним за те, що трапилось. Хай би там як, але дiвчина працювала у моему закладi. Я й пара довiрених майстрiв обiйшли мiсто i з’ясували, що дiвчина продала дитину одному мерзенному злочинцю, який мае зиск, примушуючи малюкiв до жебракування. У нашi днi це справа звичайна, хоч i яка ж прикра. Ми знайшли його, але через певнi обставини, який наразi не мають значення, вiн утiк в останню мить. Це сталось учора ввечерi поблизу вашого сиротинця. Я маю пiдстави думати, що зi страху перед подальшим цей тип покинув дитину десь у цьому кварталi.

– Зрозумiло, – промовив Картер. – А чи поставили ви до вiдома мiсцевi властi, добродiю Джавагале? Адже ви, напевно, знаете, що торгiвля дiтьми суворо караеться.

Незнайомець схрестив руки на грудях i злегка зiтхнув.

– Я сподiвався, що зможу розв’язати це питання, не вдаючись до таких крайнощiв, – вiдказав вiн. – По щиростi, якби я це зробив, то вплутав би в це дiло дiвчину, i тодi дитина лишилась би без батька й без матерi.

Картер ретельно обмiркував усе розказане незнайомцем i повiльно покивав кiлька разiв головою на знак розумiння. Вiн не повiрив жодному слову оповiдки.

– Шкодую, що не можу вам допомогти, добродiю Джавагале. На жаль, ми не знаходили жодноi дитини, анi мали якихось повiдомлень про щось таке тут, в окрузi, – вiдповiв Картер. – Та в кожному разi, якщо ви дасте менi своi координати, я зв’яжуся з вами, тiльки-но з’явиться якась новина, хоча боюся, що буду зобов’язаний поставити властi до вiдома, коли й справдi дитину пiдкинуть до нашого сиротинця. Таким е закон, i я не можу не зважати на нього.

Чоловiк незмигно дивився на Картера протягом кiлькох секунд. Картер витримав цей погляд, нi на мить не змiнивши усмiхненого виразу обличчя, хоч i вiдчув, як судомить у шлунку й стукотить серце, нiби вiн опинився перед змiею, готовою стрибнути на нього. Нарештi незнайомець щиро всмiхнувся й вказав у вiкно рукою на Радж-Бгаван – подiбний до палацу будинок британського уряду, що крiзь запону дощу виднiв удалинi.

– Ви, британцi, з подиву гiдною сумлiннiстю дотримуетеся закону, що робить вам честь. Це, здаеться, лорд Веллслi вирiшив у 1799 роцi перенести мiсцеперебування уряду до цiеi розкiшноi будiвлi, щоб додати ваги своiй владi? Чи то було у 1880 роцi? – запитав Джавагал.

– Боюся, я не е добрим знавцем iсторii, – вiдказав Картер, спантеличений дивацьким поворотом, якого Джавагал надав розмовi.

Вiдвiдувач повiв бровами на знак люб’язного й поблажливого несхвалення вiдверто заявленого спiврозмовником незнання.

– Калькутта з ii заледве двомастами п’ятдесятьма роками iснування – це мiсто, настiльки позбавлене iсторii, що нам слiд принаймнi трохи пiзнавати ii, пане Картере. Повертаючись до попереднього, – то так, це було 1799 року. І знаете причину того перенесення? Губернатор Веллслi сказав, що Індiею слiд правити з палацу, а не з бухгалтерськоi контори, маючи iдеi принца, а не торговця прянощами. Оце й справдi позицiя, як на мене.

– Без сумнiву, – погодився Картер, пiдвiвшись iз намiром спровадити дивного вiдвiдувача.

– Тим бiльше, коли по правдi, в iмперii, де занепад перетворився на мистецтво, а Калькутта – на ii найбiльший музей, – додав Джавагал.

Картер злегка кивнув, нiбито погоджуючись, сам не знаючи чому.

– Вибачте, що вiдiбрав у вас час, пане Картере, – сказав на завершення Джавагал.

– Аж нiяк, – вiдповiв Картер. – Шкодую тiльки, що не був для вас аж надто корисним. У таких випадках усi ми маемо робити, що в наших силах.

– Це так, – погодився Джавагал, теж пiдводячись. – Ще раз дякую за вашу люб’язнiсть. Хотiв би лише поставити вам ще одне запитання.

– З радiстю вiдповiм, – мовив Картер, молячи про себе, аби швидше настала мить, коли вiн би вже звiльнився вiд присутностi цього типа.

Джавагал злостиво посмiхнувся, нiби прочитав його думки.

– До якого вiку залишаються тут дiти, якими ви опiкуетесь, пане Картере?

Картер не змiг не приховати виразу подиву вiд цього запитання.

– Сподiваюся, я не питаю про щось не до розголошення, – поквапився з вибаченням Джавагал. – Якщо ж це так, знехтуйте мое запитання. Це просто цiкавiсть.

– Жодним чином. Немае нiякоi таемницi. Вихованцi Святого Патрика перебувають пiд нашим дахом до сповнення шiстнадцяти рокiв. Потому термiн передбаченоi законодавством опiки скiнчаеться. Вони вже дорослi – принаймнi так вважае закон – i спроможнi розпочати окреме життя. Як ви знаете, це привiлейований заклад.

Джавагал уважно слухав i, здавалося, щось обмiрковував.

– Уявляю собi, що вам, певно, болить, коли вони покидають цi стiни по стiлькох роках вашоi опiки, – зауважив Джавагал. – Якоюсь мiрою ви е батьком усiм цим дiтям.

– Це частина моеi роботи, – збрехав Картер.

– Звичайно. Проте, вибачте мою цiкавiсть, звiдки ви дiзнаетеся про справжнiй вiк дитини, яка не мае нi батькiв, нi родини? Є, певно, якась формальна процедура…

– Вiк кожного нашого вихованця вiдлiчуеться вiд дня його потрапляння до закладу або на основi приблизного пiдрахунку, що ми тут застосовуемо, – пояснив Картер, якого дратувала перспектива обговорення з цим незнайомцем прийнятих у Святому Патрику процедур.

– Це перетворюе вас на такого собi бога, пане Картере, – зауважив Джавагал.

– Не подiляю вашоi оцiнки, – сухо вiдповiв Картер.

Джавагал насолодився незадоволенням, що з’явилося на Картеровiм обличчi.

– Вибачте менi цю зухвалiсть, пане Картере, – мовив Джавагал. – У кожному разi я радий, що познайомився з вами. Можливо, в майбутньому я ще вiдвiдаю вас i зроблю пожертву на ваш високодостойний заклад. А може, повернуся через шiстнадцять рокiв i тодi зможу познайомитися з дiтьми, яких саме сьогоднi приймуть до вашоi численноi родини…

– Буде приемнiстю побачити вас тодi, якщо ви того бажаете, – сказав Картер, проводжаючи незнайомця до дверей кабiнету. – Здаеться, дощ знову посилюеться. Можливо, вам краще перечекати, доки вщухне.

Чоловiк повернувся до Картера, i чорнi перлини його очей яскраво спалахнули. Цей погляд, здавалося, зважував кожен його порух i вираз обличчя, вiдколи вiн вступив до кабiнету, принюхуючись до кожноi щiлинки й спокiйно аналiзуючи слова Картера. Той уже пошкодував про свою гостинну пропозицiю.

У ту хвилю мало чого у свiтi Картер бажав так сильно, як утратити з поля зору цього типа. Йому було байдуже до того, що вулицi мiста плюндрував ураган.

– Дощ скоро вщухне, мiстере Картере, – вiдповiв Джавагал. – У кожному разi дякую.

Вендела, точна, як годинник, уже чекала в коридорi кiнця зустрiчi, а тодi провела вiдвiдувача до виходу. З вiкна кабiнету Картер дивився, як чорний силует вiддаляеться пiд дощем, поки той не загубився у вуличках бiля пiднiжжя пагорба. Ще якийсь час вiн постояв отак бiля вiкна, вглядаючись у Радж-Бгаван, будинок уряду. За кiлька хвилин дощ припинився, як i передбачав Джавагал.

Томас Картер налив собi ще чаю, всiвся у крiсло й задивився на мiсто. Вiн вирiс у закладi, подiбному до того, яким тепер керував. За мурами тiеi установи вiн навчився трьох речей, якими керувався у подальшому життi: цiнувати, але не переоцiнювати матерiальне, любити класикiв i, нарештi, розпiзнавати брехуна за цiлу милю, що було не менш важливим.

Вiн неквапно посмакував чаем, а тодi вирiшив розпочати святкування свого п’ятдесятилiття, взявши до уваги, скiльки ще несподiванок могла пiднести йому Калькутта. Вiн пiдiйшов до скляноi шафи й дiстав коробку сигар, яку приберiгав для особливих випадкiв. Чиркнув довгим сiрником i запалив дорогоцiнний предмет насолоди з усiею церемоннiстю, якоi вимагав ритуал.

А потiм, скориставшись iз символiчного полум’я цього сiрника, вiн дiстав iз шухляди письмового столу лист Ар’ямi Бос i пiдпалив його. Поки пергамент попелiв на маленькiй тацi з вигравiйованими iнiцiалами святого Патрика, Картер насолоджувався тютюном, обмiрковуючи, що на честь Бенджамiна Франклiна, одного з iдолiв його молодостi, новий мешканець сиротинця Святого Патрика зростатиме пiд iм’ям Бен i що вiн особисто докладе всiх зусиль, аби хлопчик знайшов помiж цих чотирьох стiн родину, якоi позбавила його доля.



Перш нiж повести далi мою оповiдь i розпочати докладнiше вiдтворення справдi значущих подiй цiеi оповiстi, якi мали мiсце шiстнадцятьма роками пiзнiше, я повинен ненадовго спинитися, аби представити деяких ii героiв. Досить сказати, що, коли все це вiдбувалось на вулицях Калькутти, деякi з нас ще й не народились, а iншi прожили на свiтi заледве кiлька днiв. Лише одна обставина еднала нас, а зрештою зiбрала всiх пiд дахом Св. Патрика: ми нiколи не мали нi родини, нi домiвки.

Ми навчилися жити без обох цих речей, чи то пак радше вигадуючи собi власну родину i створюючи нашу власну домiвку. Родину й домiвку, обранi вiльно, де не мали мiсця нi удари долi, нi брехня. Жоден iз сiмох не вiдав iншого батька, нiж мiстер Томас Картер з його промовами про мудрiсть, що таiлась на сторiнках Данте й Вергiлiя, анi iншоi матерi, крiм мiста Калькутти з таемницями, що ховали ii вулицi пiд зорями Бенгалii.

Наш приватний клуб мав колоритну назву, справжне походження якоi знав тiльки Бен, який охрестив нею клуб, сам ii вигадавши, хоча декого з нас не полишала пiдозра, що вiн запозичив ii вiд найменування одного старого довiдника бомбейських iмпортерiв поштою. Та хай там як, «Човбар сосаетi» утворився у якийсь момент нашого життя, коли iгри в межах сиротинця вже втратили для нас привабливiсть змагань. Навпаки, наша хитрiсть розвинулася вже до такоi межi, що ми могли безкарно вислизнути з будинку опiвночi (потому, як шановна Вендела подасть сигнал вiдбою) та й вирушити до штаб-квартири нашого товариства – таемничого i, за чутками, зачаклованого покинутого будинку, що кiлька десятилiть стояв на розi Котн-стрiт i Браборн-роуд, у самому серцi чорного мiста i заледве за два квартали вiд рiчки Гуглi.

Маю сказати, що, по правдi, той домище, який ми з гордiстю називали Опiвнiчним Палацом (зважаючи на усталену годину наших пленарних засiдань), нiхто нiколи не зачакловував. Проте слава про чари таки мала зв’язок iз нашими пiдпiльними дiйствами. Сiрадж, один з наших членiв-засновникiв, типовий астматик та справжнiй експерт в iсторiях про видiння, примар i чаклунства мiста Калькутти, вигадав зловiсну й правдоподiбну легенду про якогось там давнього пожильця. Це допомагало тримати наш таемний прихисток вiльним i чистим вiд усiляких зайд.

Якщо коротко, ця iсторiя розповiдала про одного старого торговця, який з’являвся загорнутим у бiлий плащ i, левiтуючи низенько над землею, з променистими, мов жарини, очима та довгими вовчими iклами, видними з-помiж губ, облiтав цей домище, чигаючи на необачнi та надто цiкавi до всього душi. Нюанс про очi й iкла був, звичайно, особистим i невiд’емним вкладом Бена – невиправного любителя вигадувати оповiдки, чиi жахiття опускали нижче плiнтуса укоханих класикiв мiстера Картера, включно iз Софоклом та кривавим Гомером.

Попри кумеднiсть назви, «Човбар сосаетi» був клубом не менш вишуканим та ексклюзивним, нiж тi, яких було повно по будинках едвардiанського стилю в центрi Калькутти, що змагалися зi своiми лондонськими вiдповiдниками; салони, де розкошувалося з чаркою брендi в руцi, вiдтворювали смаки найвищих англосаксонських елiт. Проте нашi цiлi, хоч нам i бракувало вишуканоi обстановки, були куди шляхетнiшими.

Створення «Човбар сосаетi» мало двi доконечнi мети. Перша – гарантувати кожному iз семи його членiв беззастережнi допомогу, опiку й пiдтримку решти у разi небезпеки, скрути чи будь-яких несприятливих обставин. Друга – дiлитися знаннями, якi поступово набував кожен з нас, уприступнювати iх iншим, аби озброеними зустрiти день, коли матимемо зiткнутися зi свiтом наодинцi.

Кожен член поклявся власними iм’ям та честю (ми не мали близьких родичiв, що могли б стати поручителями клятви) не вiдступати вiд цих двох цiлей i берегти секрет товариства. За сiм рокiв його безперервного iснування не було прийнято жодного нового члена. Ба нi, брешу: ми зробили один виняток, та розповiсти про це зараз означало би випередити подii…

Нiколи не iснувало iншого клубу, де його члени були б згуртованiшими i де клятва посiдала б таку вагу. На вiдмiну вiд клубiв грошовитих джентльменiв з Мейферу[9 - Квартал офiсних будiвель у Лондонi, в iсторичному районi Вестмiнстер.], нiхто з нас не мав домiвки чи коханоi, яка чекала б на нас на виходi з Опiвнiчного Палацу. А ще, на вiдмiну вiд старосвiтських кас взаемодопомоги для випускникiв Кембриджу, «Човбар сосаетi» приймав до себе жiнок.

Розпочну, отже, з першоi жiнки, яка пiдписала клятву як член-засновник «Човбар сосаетi», хоча, коли цей церемонiял мав мiсце, нiхто з нас не думав про неi як про жiнку (включно iз зазначеною особою у ii-то сiм рокiв). Їi звали Ізобел, i, як вона сама казала, народилася вона для сцени. Ізобел мрiяла перетворитися на наступницю Сари Бернар, чарувати публiку вiд Бродвею до Шафтсберi[10 - Шафтсберi-авеню – одна з найважливiших театральних вулиць Лондона.]та залишити без роботи дiв створюваноi в Голлiвудi та Бомбеi кiноiндустрii. Вона колекцiонувала вирiзки з театральних рецензiй i програмки, писала власнi драми («активнi монологи», як вона казала) i представляла iх перед усiма нами з неабияким успiхом. Видiлялися ii блискучi композицii про фатальну жiнку на краю прiрви. Ізобел з ii чудернацьким мелодраматичним талантом мала, за винятком, можливо, Бена, найгострiший розум у групi.

А от найпрудкiшi ноги належали Рошановi. Нiхто не вмiв бiгати так, як Рошан, який вирiс на вулицях Калькутти пiд опiкою злодiiв, жебракiв та всiлякоi iншоi фауни цих джунглiв бiдацтва, якими були новонародженi й дедалi ширшi райони на пiвднi мiста. Томас Картер привiв його до Св. Патрика у вiсiм рокiв, i пiсля кiлькох утеч i повернень Рошан вирiшив залишитися з нами. До його талантiв належало й слюсарство. Не було на землi замка, що змiг би чинити опiр його мистецтву.

Я вже казав про Сiраджа, нашого фахiвця iз зачаклованих будинкiв. Сiрадж, крiм астми, немiцноi будови тiла та слабкого здоров'я, мав енциклопедичну пам’ять, особливо в тому, що стосувалося похмурих iсторiй про мiсто (а iх були сотнi). У тих моторошних оповiдках, що прикрашали нашi знакомитi вечiрки, Сiрадж вибудовував сюжет, а Бен наповняв його фантазiею. Вiд примари на конi бiля Будинку Гастiнгса[11 - Легенда, пов’язана з першим генерал-губернатором Індii Ворреном Гастiнгсом.]до привида лiдера повстанцiв пiд час бунту 1857 року[12 - Ідеться про славетне повстання сипаiв.], не поминаючи страхiтливий випадок у так званiй калькуттськiй чорнiй ямi (де були задушенi понад сто людей, схоплених пiд час облоги старовинного форту Вiльяма)[13 - 1756 року в маленькiй тюремнiй камерi були закатованi англiйськi захисники фортецi пiсля взяття ii iсламським правителем Бенгалii.], не було жодноi оповiдки або жаского епiзоду з iсторii мiста, що уник би Сiраджевоi уваги, аналiзу й долучення до його архiву. Годi й казати, що в iнших його захоплення викликало схвалення й задоволення. Та на свое нещастя Сiрадж обожнював Ізобел, i це почуття було мало не хворобливим. Не минало й пiв року, щоб його пропозицii майбутнього шлюбу (неодмiнно вiдхилюванi) не ставали причиною романтичного збудження в усiй групi й укотре не загострили астму бiдолашного знехтуваного закоханця.

А прихильнiсть Ізобел належала виключно Майкловi – високому, стрункому й мовчазному хлопцевi, якого часто охоплювала без особливих причин тривала меланхолiя i який мав сумнiвну перевагу таки ж пам’ятати своiх батькiв, загиблих пiд час повенi в дельтi Гангу, коли перекинувся переповнений баркас. Майкл був неговiрким i вмiв слухати. Існував лише один спосiб дiзнатися про його думки – поглянути на десятки малюнкiв, що iх вiн робив протягом дня. Бен зазвичай казав, що, якби у свiтi iснував хоч iще один Майкл, вiн уклав би свiй капiтал (майбутнiй, звичайно) в акцii паперових компанiй.

Найкращим другом Майкла був Сет, сильний бенгальський хлопець iз суворим обличчям, що посмiхався шiсть разiв на рiк, та й то криво. Сет вивчав усе, що потрапляло йому на мушку, невтомно поглинав класикiв мiстера Картера й захоплювався астрономiею. Коли вiн лишався сам, то всi своi зусилля покладав на спорудження якогось дивного телескопа, про який Бен зазвичай казав, що через нього не побачиш навiть пальцiв на ногах. Сет нiколи не оцiнив Бенового дещо уiдливого почуття гумору.

Менi залишаеться тiльки Бен, i хоч я зоставив його на кiнець, говорити про нього дуже складно. На кожен день був iнший Бен. Його настрiй мiг змiнитися за пiв години, i вiн переходив вiд тривалих мовчанок до перiодiв бурхливоi дiяльностi, якi врештi виснажували всiх нас. Одного дня вiн хотiв бути письменником, другого – мореплавцем або водолазом; а в наступнi – усього разом i ще дещо. Бен вигадував математичнi теорii, якi навiть сам не мiг запам’ятати, i писав пригодницькi iсторii такi нiсенiтнi, що зрештою знищував iх через тиждень, соромлячись поставленого власноруч пiдпису. Вiн постiйно засипав нас, хто опинявся поряд, химерними iдеями та закрученими каламбурами, якi нiколи не хотiв повторити. Бен був нiби бездонна скриня, повна несподiванок, а ще й таемниць, зблискiв та сутiнкiв. Бен був i, гадаю, залишаеться, хоч ми й не бачилися вже кiлькадесят рокiв, моiм найкращим другом.

Щодо себе, то небагато можу розповiсти. Називайте мене просто Іен. Я мав лише одну мрiю, скромну мрiю – вивчати медицину й працювати лiкарем. Доля була прихильна до мене й надала менi таку можливiсть. Як написав колись Бен в одному зi своiх листiв, «я там проходив i бачив, що вiдбуваеться».

Пригадую, що в останнi днi того мiсяця травня 1932 року нам, сiмом членам «Човбар сосаетi», мало виповнитися шiстнадцять рокiв. Це був для нас вiк зловiсний, загрозливий i водночас очiкуваний усiма.

У шiстнадцять рокiв Св. Патрик повертав нас, як було записано в статутi, у суспiльство, щоб ми виросли як чоловiки та жiнки й перетворилися на вiдповiдальних дорослих. Ця дата мала й iнше значення, яке всi ми дуже добре усвiдомлювали: вона означала безповоротний розпуск «Човбар сосаетi». З того лiта нашi шляхи розходились, i, попри милу облуду наших обiцянок, яких успiшно понадавали одне одному, ми знали, що сув’язь, яка нас з’еднала, неминуче розпадеться, немов замок iз пiску на березi моря.

Я зберiгаю стiльки спогадiв про тi роки у Св. Патрику, що й досi ловлю себе на усмiшцi, коли на пам’ять спадають дотепи Бена й фантастичнi iсторii, якi ми розповiдали мiж собою в Опiвнiчному Палацi. Та, мабуть, з усiх тих образiв, що нiяк не хочуть потонути в плинi часу, образом, який завжди поставав у моiй пам’ятi якнайвиразнiше, була та фiгура, що ii стiльки разiв я бачив, як менi здавалось, у спальнi, спiльнiй для всiх хлопцiв Св. Патрика, – довгiй тьмянiй кiмнатi з високою склепiнчастою стелею, яка наводила на думку про лiкарняну палату. Гадаю, що безсоння, на яке я завжди страждав аж до моеi дворiчноi подорожi по Європi, перетворило мене на спостерiгача всього, що вiдбувалося довкола, доки iншi спали сном праведникiв.

Саме там менi стiльки разiв увижалося, як блiде свiтло перетинае цю непривiтну кiмнату. Не знаючи, що вчинити, я намагався встати й слiдувати за цим зблиском до кiнця примiщення, i в цю мить я бачив ii знову такою самою, якою вона ввижалася менi вже стiльки разiв: невиразна жiноча постать, огорнена примарною свiтлистою пеленою, повiльно схилялася над лiжком, у якому глибоко спав Бен. Я з усiх сил намагався тримати очi розплющеним, i менi здавалося, що я бачу, як свiтлиста дама по-материнському гладить мого друга. Я споглядав ii овальне прозоре обличчя, огорнене яскравим серпанковим сяйвом. Дама пiдводила очi й дивилася на мене. Менi зовсiм не було страшно, i я потопав у заводi того печального, зболеного погляду. Свiтляна принцеса всмiхалася менi, а тодi ще раз гладила Бена по обличчю, i ii обрис розчинявся в повiтрi пiд завiсою срiбних слiз.

Я завжди фантазував, нiби те видiння було тiнню матерi, якоi Бен нiколи не знав, а в якомусь закутку мого серця жеврiла дитяча надiя, що, коли мене одного разу таки здолае сон, подiбне видиво чуватиме також i надi мною. Це була едина таемниця, якою я нiколи не подiлився нi з ким, навiть iз Беном.




Остання нiч «Човбар сосаетi»



Калькутта, 25 серпня 1932 р.

Усi роки, що Томас Картер стояв на чолi Св. Патрика, вiн зi зверхньою вправнiстю фахiвця в нiчому й знавця усього вiв уроки лiтератури, iсторii та арифметики. Єдиний предмет, до якого вiн так нiколи й не спромiгся пiдготувати своiх учнiв, це була наука прощання. Рiк за роком проходили перед ним напiвзамрiянi i напiвпереляканi обличчя тих, кого закон незабаром мав вiддалити поза межi його впливу та опiки закладу, ним керованого. Бачачи, як цi молодi люди переступають через порiг Св. Патрика, Томас Картер завжди порiвнював iх iз чистими книгами, на чиiх сторiнках йому було призначено написати першi глави iсторii, яку йому нiколи не буде дозволено закiнчити.

І в тiй незворушнiй, суворiй подобизнi, мало схильнiй до проявiв почуттiв та ефектних промов, не вгадати було, що нiхто, як сам Томас Картер, так не боявся тоi зловiсноi дати, коли тi книги зiслизнуть назавжди з його стола. Скоро перейдуть вони до невiдомих рук i малосумлiнних пер, що писатимуть епiлоги похмурi й геть далекi вiд мрiй та надiй, з якими його пташенята вирушали в самостiйний полiт вулицями Калькутти.

Досвiд змусив його вiдмовитися вiд бажання дiзнаватися про шляхи, якими пiшли його учнi, коли його руцi вже не вiльно було вести iх. Для Томаса Картера прощання, як правило, супроводжувалось гiрким присмаком розчарування, коли рано чи пiзно доводилось пересвiдчитися, що життя, яке позбавило тих дiтей минулого, вкрало у них iще й майбутне.

У ту спекотну травневу нiч, чуючи голоси дiтей на скромному святi, влаштованому на передньому дворi будiвлi, Томас Картер спостерiгав з темряви свого кабiнету вогнi мiста, що сяяли пiд зоряним склепiнням, та зграi хмар, що плинули геть до небокраю, – чорнильнi плями в келиху кришталевоi води.

Вiн укотре вiдхилив запрошення прийти на свято й сидiв у тишi, розвалившись у крiслi, тiльки й маючи свiтла, що барвистi вiдблиски лiхтарiв, змайстрованих зi свiчок та паперу, якими Вендела з дiтьми прикрасили дерева двору й фасад Св. Патрика, нiби корабель, приоздоблений перед спуском на воду. Вiн ще матиме час виголосити кiлька прощальних слiв у тi днi, що лишалися для виконання офiцiйного розпорядження повернути дiтей на вулицi, звiдки вiн iх колись вирятував.

Як воно вже узвичаiлося останнiм часом, Вендела не забарилася постукати в його дверi. Цього разу вона увiйшла, не чекаючи запрошення, i причинила за собою дверi. Картер поглянув на надзвичайно радiсне обличчя старшоi медсестри й собi усмiхнувся в напiвтемрявi.

– Старiшаемо, Вендело, – сказав директор сиротинця.

– Це ви старiшаете, Томасе, – поправила Вендела. – А я зрiлiшаю. Не збираетеся спуститися на свято? Дiти були б радi бачити вас. Я, правда, казала iм, що ви взагалi-то не душа товариства… Але якщо вони не слухали мене всi цi роки, чого раптом зроблять це тепер?

Картер засвiтив настiльну лампу i жестом запросив Венделу сiсти.

– Скiльки це рокiв ми вже працюемо разом, Вендело? – запитав Картер.

– Двадцять два, мiстере Картере, – мовила вона. – Бiльше, нiж я витримала мого покiйного чоловiка, царство йому небесне.

Картер розсмiявся на цей жарт.

– І як же вам удалося терпiти мене весь цей час? – поцiкавився Картер. – Кажiть прямо. Сьогоднi свято, i я добрий.

Вендела стенула плечима й покрутила червоногарячу стрiчку, що заплуталась у ii волоссi.

– Платня непогана, i я люблю дiтей. Ви й справдi не хочете спуститись?

Картер похитав головою.

– Не хочу зiпсувати дiтям свято, – пояснив вiн. – Крiм того, я не зможу й хвилини витримати химернi Беновi жарти.

– Цього вечора Бен поводиться спокiйно, – сказала Вендела. – Гадаю, сумуе. Дiти вже вручили Іену квиток.

Обличчя Картера розпогодилось. Члени «Човбар сосаетi» (про пiдпiльне iснування якого Картер давно знав, попри всi iхнi остороги) вже кiлька мiсяцiв призбирували грошi, аби придбати квиток на корабель до Саутгемптона, який вони збиралися подарувати Іену на прощання. Іен уже кiлька рокiв казав, що бажае вивчати медицину, i Картер на пiдказку Ізобел i Бена написав до кiлькох англiйських шкiл рекомендацiйного листа з клопотанням про стипендiю для Іена. Повiдомлення про призначення стипендii надiйшло рiк тому, але вартiсть подорожi до Лондона перевищувала всi очiкування.

Щоб вирiшити проблему, Рошан запропонував удатися до крадiжки в конторi мореплавноi компанii, розташованiй у двох кварталах вiд сиротинця. Сiрадж порадив органiзувати лотерею. Картер видiлив певну суму зi своiх скромних заощаджень, те саме зробила й Вендела. Та цього не було достатньо.

Тодi Бен вирiшив написати драму в трьох дiях пiд назвою «Примари Калькутти» (фантасмагоричну маячню, де помирали навiть робiтники сцени), яку – з Ізобел у головнiй ролi ледi Вiндмер[14 - Англiйською «вiтряна примара» або «вiтряний кошмар» (windmare); автор робить iронiчний натяк на назву славетноi комедii О. Вайлда «Вiяло ледi Вiндермiр» (Windermere).], рештою групи в ролях другого плану та помпезною режисурою самого Бена – було показано в рiзних школах мiста з неабияким успiхом у публiки, але не у критики. Як наслiдок було зiбрано решту суми, аби профiнансувати подорож Іена. Пiсля прем’ери Бен вибухнув палким панегiриком на честь комерцiйного мистецтва та непомильного iнстинкту публiки, здатноi оцiнити справжнiй шедевр.

– Йому сльози навернулися на очi, коли вiн одержав квиток, – розказувала Вендела.

– Іен – надзвичайний хлопець, дещо невпевнений, але надзвичайний. Вiн розпорядиться з користю i цим квитком, i стипендiею, – з гордiстю наголосив Картер.

– Вiн питав про вас. Хотiв подякувати за вашу допомогу.

– Сподiваюся, ви не сказали йому, що я дав грошi з власноi кишенi? – занепокоено спитав Картер.

– Сказала, та Бен це спростував, стверджуючи, що ви весь цьогорiчний заробiток вiддали на сплату картярського боргу, – зауважила Вендела.

На подвiр’i не вгавала гамiрлива вечiрка. Картер насупив брови.

– Чортяка, а не хлопець. Якби вiн уже не випускався, я б його витурив.

– Та ви обожнюете цього хлопця, Томасе, – засмiялася Вендела, пiдводячись. – І вiн це знае.

Медсестра рушила до дверей, але на порозi обернулась. Вона не вiдступалася просто так.

– Так чому би вам не спуститись?

– Добранiч, Вендело, – вiдрiзав Картер.

– Старий нудьгар.

– Не торкаймося питання вiку або я змушений буду забути про статус джентльмена…

Вендела промурмотiла щось нерозбiрливе стосовно марностi наполягань i залишила Картера самого. Директор Св. Патрика знов загасив настiльну лампу й обережно пiдiйшов до вiкна поглянути крiзь шпарини на святковi веселощi в саду, освiтленому бенгальськими вогнями, заповненому рiдними усмiхненими обличчями в мiдяному полиску лiхтарiв та сяйвi повного мiсяця. Картер зiтхнув. Хоч нiхто з них цього й не знав, та у всiх них уже був квиток на проiзд до якогось мiсця, i лише Іен знав свое мiсце призначення.



– За двадцять хвилин настане пiвнiч, – оголосив Бен. У його очах вiдбивалося сяйво золотистих вогнiв гiрлянд iз петард, якi вибризкували в повiтря зливу iскристих крапельок.

– Сподiваюся, у Сiраджа знайдуться добрi iсторii на сьогоднi, – сказала Ізобел, розглядаючи проти свiтла дно склянки, нiби сподiвалася щось там знайти.

– Знайдуться, та ще й найкращi, – запевнив Рошан. – Сьогоднi наша остання нiч. Кiнець «Човбар сосаетi».

– Я от думаю, що ж буде з Палацом, – мовив Сет.

Нiхто з них не називав покинуту будiвлю iншим iм’ям, нiж це, дане йому стiльки рокiв тому.

– Здогадайся, – порадив Бен. – Або комiсарiат, або банк. Чи не це завжди будують, коли зносять щось у будь-якому мiстi свiту?

Сiрадж приеднався до розмови й вiдгукнувся на похмурi передбачення Бена.

– А може, вiдкриють театр, – докинув хирлявий хлопець, дивлячись на Ізобел, свое недосяжне кохання.

Бен пустив очi пiд лоба й похитав головою. Сiрадж переходив усi межi гiдностi, аби пiдлеститися до Ізобел.

– Можливо, його не чiпатимуть, – сказав Іен, який слухав друзiв мовчки, крадькома поглядаючи на малюнок, що Майкл саме вивершував на шматочку паперу.

– І що там на картинi, Каналетто? – поцiкавився Бен без тiнi iронii в голосi.

Майкл нарештi вiдiрвав очi вiд малюнка й глянув на друзiв, що дивилися на нього, нiби вiн з неба впав. Потiм сором’язливо посмiхнувся й показав публiцi замальовку.

– Це ми, – пояснив придворний портретист клубу сiмки.

Решта шестеро членiв «Човбар сосаетi», охопленi побожним мовчанням, протягом довгих п’яти секунд вивчали портрет. Першим пiдвiв очi вiд малюнка Бен. Майкл знов побачив на обличчi друга той самий непроникний вираз, якого воно завжди набувало пiд час дивних нападiв меланхолii.

– І це мiй нiс? – запитав Сiрадж. – У мене не такий нiс! Це якийсь рибальський гачок!

– Який вже е, – зауважив Бен, намалювавши на обличчi усмiшку, яка ошукала всiх, окрiм Майкла. – Не скаржся; якби я намалював тебе у профiль, то вийшла би просто пряма лiнiя.

– Ану, дай подивлюся, – сказала Ізобел, вихопивши малюнок i прискiпливо розглядаючи його пiд миготливим свiтлом лiхтаря. – Оце такими ти нас бачиш?

Майкл кивнув.

– Себе ти намалював задивленим в iнший бiк, нiж решта, – зауважив Іен.

– Майкл завжди бачить те, чого не бачать iншi, – сказав Рошан.

– Майкле, а що ти побачив у нас такого, чого не зможе розгледiти бiльше нiхто? – запитав Бен.

Бен пiдiйшов до Ізобел i теж почав уважно роздивлятися портрет. Озброена м’яким олiвцем рука Майкла розташувала iх усiх над ставком, у якому вiдбивалися iхнi обличчя. У небi висiв великий повний мiсяць, а вдалинi проглядав лiс. Бен уважно вивчав розпливчастi вiдображення облич на поверхнi ставка, порiвнюючи iх iз тими, що мали самi фiгури, розташованi на березi. І на жодному з облич не було того самого виразу, що на його вiдбиттi. Голос Ізобел поряд з ним вирвав його iз задуми.

– Майкле, можна, я заберу його собi? – запитала Ізобел.

– А чому саме ти? – обурився Сет.

Бен поклав руку на плече бенгальського здорованя й значуще зиркнув на нього.

– Нехай забирае, – тихо сказав вiн.

Сет кивнув, а Бен приязно поплескав його по спинi, стежачи краечком ока, як через браму на подвiр’я Св. Патрика увiйшла лiтня, вишукано вдягнена дама у супроводi дiвчини десь того ж вiку, що й вiн, i попрямувала до головного будинку.

– Щось трапилось? – упiвголоса запитав, нахилившись до нього, Іен. Бен заперечливо похитав головою.

– У нас гостi, – проказав вiн, не вiдриваючи очей вiд жiнки з дiвчиною. – Або щось у цьому дусi.



Коли Банкiм постукав у дверi, Томас Картер уже встиг крiзь вiкно, з якого спостерiгав за святом у дворi, побачити прибуття тоi жiнки та ii супровiдницi. Вiн засвiтив настiльну лампу й запросив свого помiчника увiйти.

Банкiм був юнаком з яскраво вираженими бенгальськими рисами та жвавими й проникливими очима. Виховавшись у Св. Патрику, вiн пiсля кiлькох рокiв працi в рiзних школах провiнцii повернувся до сиротинця вчителем фiзики й математики. Доля Банкiма була одним зi щасливих виняткiв, якi всi роки додавали Картеровi душевних сил. Бачити його тут уже дорослим, зайнятим навчанням iнших пiдлiткiв у класах, де й сам сидiв ще кiлька рокiв тому, було для Картера найкращою, яку тiльки вiн мiг уявити, винагородою за своi старання.

– Пробачте, що турбую вас, Томасе, – мовив Банкiм. – Але там, унизу, якась дама твердить, що iй необхiдно поговорити з вами. Я сказав, що вас немае i що сьогоднi у нас свято, та вона не схотiла слухати й продовжила своi, скажемо так, енергiйнi наполягання.

Картер здивовано подивився на свого помiчника, а потiм перевiв погляд на годинник.

– Уже майже пiвнiч, – мовив тодi. – Що це за жiнка?

Банкiм стенув плечима.

– Не знаю, хто вона, та вже ясно, що вона не пiде, доки ви ii не приймете.

– А вона каже, що iй треба?

– Сказала тiльки, щоб я вiддав вам оце, – вiдповiв Банкiм, простягаючи Картеровi маленький блискучий ланцюжок. – Сказала, нiби ви маете знати, що це.

Картер узяв ланцюжок i роздивився його пiд настiльною лампою. До нього був причеплений медальйон – золотий кружок iз зображенням мiсяця. За кiлька секунд у пам’ятi спалахнув спогад. Картер примружив повiки й вiдчув клубок пiд грудьми. У нього був дуже подiбний до цього медальйон, який вiн зберiгав у скриньцi пiд замком у склянiй шафi свого кабiнету. Медальйон, якого вiн не бачив уже шiстнадцять лiт.

– Щось сталося, Томасе? – запитав Банкiм, явно занепокоений тим, як Картер змiнився на виду.

Директор сиротинця слабко всмiхнувся й заперечливо похитав головою, ховаючи ланцюжок у кишеню сорочки.

– Нiчого, – тiльки й вiдповiв вiн. – Проведи панi до мене. Я прийму ii.

Банкiм з подивом глянув на нього, i Картер на мить подумав, що його колишнiй вихованець запитае зараз щось таке, чого вiн не хотiв би чути. Нарештi Банкiм кивнув i вийшов з кабiнету, обережно причинивши дверi. За двi хвилини Ар’ямi Бос увiйшла до Картерового святилища й вiдкинула з лиця вуаль.



Бен пильно поглядав на дiвчину, що спокiйно чекала пiд аркою головного входу. Коли Банкiм появився знов i подав старiй дамi знак iти за ним, вона владним жестом наказала дiвчинi чекати на мiсцi, i та покiрно застигла, немов кам’яна статуя. Було очевидно, що стара панi прийшла до Картера, i з огляду на те, що директор сиротинця небагато вольнощiв дозволяв собi в громадському життi, Бен насмiлився припустити, що опiвнiчнi вiдвiдини таемничими красунями, яким би не був iхнiй вiк, цiлком належали до розряду непередбачених. Бен посмiхнувся й знову зосередився на дiвчинi. Висока й струнка, вона була вбрана в одежу просту, але своерiдну, пошиту в особливому, не притаманному iншим стилi й аж нiяк не придбану на якомусь iз базарiв чорного мiста. А нiжнi риси ii бiлого сяйного обличчя, яке вiн не мiг чiтко розгледiти зi свого мiсця, були нiби вирiзьбленi майстром.

– Тук-тук, е тут хтось? – прошепотiв йому на вухо Іен.

Бен, не зморгнувши, вказав головою у бiк дiвчини.

– Уже майже пiвнiч, – сказав замiсть вiдповiдi Іен. – Ми збираемось у Палацi за кiлька хвилин. Нагадую, це заключне засiдання.

Бен неуважно кивнув.

– Зачекай секунду, – сказав тодi й рiшуче рушив до дiвчини.

– Бене, – гукнув Іен навздогiн. – Не зараз, Бене…

Той пропустив слова приятеля повз вуха. Цiкавiсть дiзнатися, що ж то за загадкова дiвчина, була сильнiшою вiд вишуканого протоколу «Човбар сосаетi». Вiн зобразив сумирну усмiшку зразкового учня й рiшуче попрямував до дiвчини. Та завважила його й опустила погляд.

– Привiт! Я помiчник мiстера Картера, директора Св. Патрика, – весело промовив Бен. – Чи можу допомогти чимось?

– Мабуть, нi. Твiй… колега вже проводив мою бабусю до директора, – вiдповiла дiвчина.

– Твоя бабуся? – перепитав Бен. – Розумiю. Сподiваюся, не сталося нiчого серйозного. Це ж бо вже пiвнiч, i я подумав, чи не трапилося чогось.

Дiвчина злегка всмiхнулась i похитала головою. Бен усмiхнувся у вiдповiдь. Це не була легка здобич.

– Мене звати Бен, – люб’язно представився вiн.

– Шерi, – вiдповiла дiвчина, поглядаючи на дверi, нiби очiкувала, що ii бабця могла з’явитися будь-якоi митi.

Бен потер руки.

– Гаразд, Шерi, – мовив тодi. – Оскiльки мiй колега Банкiм вiдвiв твою бабусю до кабiнету мiстера Картера, я був би радий запропонувати тобi нашу гостиннiсть. Шеф завжди наполягае, аби ми були люб’язними з вiдвiдувачами.

– А чи ти не замолодий, аби бути вже помiчником директора? – поцiкавилася Шерi, уникаючи погляду хлопця.

– Замолодий? – перепитав вiн. – Менi лестить твiй комплiмент, але, на жаль, маю сказати тобi, що дуже скоро менi виповниться двадцять три.

– Нiколи б не подумала, – вiдказала Шерi.

– Це сiмейне, – пояснив Бен. – У всiх нас шкiра довго залишаеться молодою. Наприклад, мою матiр, коли вона йде зi мною по вулицi – уяви собi! – приймають за мою сестру.

– Та невже? – зробила великi очi Шерi, тлумлячи нервовий смiшок; вона не повiрила жодному слову з Беновоi байки.

– Тож як щодо скористатися гостиннiстю Св. Патрика? – знов наполiг Бен. – Сьогоднi в нас прощальне свято для кiлькох вихованцiв, що вже залишають нас. Сумно, але перед ними вiдкриваеться цiле життя. Це теж надихае.

Шерi сяйнула очима на Бена, i на ii губах повiльно вималювалась недовiрлива усмiшка.

– Бабуся попросила чекати на неi тут.

Бен указав рукою на ворота.

– Отут? – уточнив вiн. – Саме тут?

Шерi дещо розгублено кивнула.

– Розумiеш, – почав Бен, скрушно розвiвши руками, – менi жаль, але маю дещо сказати, хоча й не думав, що доведеться це пояснювати. Такi речi шкодять реноме установи, але ти не лишаеш менi вибору: у нас тут проблема з обвалами. На фасадi.

Дiвчина ошелешено глипнула на нього.

– З якими обвалами?

Бен значуще кивнув.

– Саме так, – пiдтвердив вiн, напустивши смутку на обличчя. – Дуже прикро. Ось тут, саме на цьому мiсцi, де ти стоiш, ще й мiсяця не пройшло, як мiсiс Потс, нашiй старенькiй кухарцi – нехай Господь даруе iй ще багато лiт – на голову звалилася цеглина з мансарди на другому поверсi.

Але Шерi розреготалась.

– Менi здаеться, що цей нещасний випадок не може бути приводом для веселощiв, дозволь зауважити, – мовив Бен iз крижаною серйознiстю.

– Та не вiрю я в те, що ти тут розказуеш. Нiякий ти не помiчник директора, i двадцяти трьох рокiв тобi нема, i не валилася на кухарку цегла мiсяць тому, – напалася на нього Шерi. – Брехун ти й жодного правдивого слова не сказав вiд самого початку.

Бен розважливо оцiнив ситуацiю. Перша частина його стратегii, як i слiд було передбачити, провалилася, тому вiн спробував дати новий, виважений, та все одно лукавий поворот своiм розбалакуванням.

– Гаразд, визнаю, що, мабуть, я пiддався силi уяви, але таки не все, що я сказав, було вигадкою.

– Справдi?

– Я не збрехав тобi про мое iм’я. Мене звати Бен. І про готовнiсть запропонувати тобi нашу гостиннiсть теж правда.

Шерi ласкаво всмiхнулась.

– Я б з радiстю ii прийняла, Бене, але повинна чекати тут. Повiр.

Хлопець потер руки й напустив на себе вигляд флегматичноi приреченостi.

– Добре. Тодi i я чекатиму тут, – урочисто виголосив вiн. – Якщо мае впасти цеглина, нехай упаде на мене.

Шерi байдуже повела плечима, кивнула i перевела погляд на дверi. Тривалий час нiхто не поворухнувся, анi розтулив рота.

– А нiч спекотна, – зауважив Бен.

Шерi обернулась i дещо неприязно блимнула на нього.

– Ти тут усю нiч будеш стояти?

– Укладiмо угоду. Ходiм, вип’еш iз нами склянку чудового холодного лимонаду, i я дам тобi спокiй, – запропонував вiн.

– Не можу, Бене. Я тобi правду кажу.

– Ми будем лише за двадцять метрiв звiдси, – переконував Бен. – Можемо повiсити бубонець на дверi.

– Це так важливо для тебе? – спитала Шерi.

Бен ствердно кивнув.

– Це мiй останнiй тиждень у цьому закладi. Я провiв тут усе свое життя i через п’ять днiв знов залишуся сам. По-справжньому сам. Навiть не знаю, чи зможу провести наступну нiч, як цю, серед друзiв. Ти не знаеш, що це таке.

Шерi уважно подивилася на нього.

– Нi, таки знаю, – вимовила вона нарештi. – Ну, веди вже до твого лимонаду.



Коли Банкiм не без вагань залишив Картера в кабiнетi самого, директор налив собi келишок брендi й запропонував випити й гостi. Ар’ямi вiдмовилась i зачекала, доки Картер усядеться в крiсло спиною до вiкна, пiд яким молодi люди вiдзначали свое свято, i гадки не маючи про крижану тишу в кiмнатi нагорi. Картер торкнувся губами напою й спрямував запитливий погляд на лiтню даму. Час аж нiяк не пом’якшив владних рис ii обличчя, i в ii поглядi досi можна було побачити внутрiшнiй вогонь, який вiн пам’ятав вiд часiв, коли ця дама була дружиною його найкращого друга, – часiв, що тепер видавалися такими далекими. Обое довго й мовчазно дивились одне на одного.

– Слухаю вас, – проказав нарештi Картер.

– Шiстнадцять рокiв тому я була змушена довiрити вам життя одного хлопця, мiстере Картере, – повела мову Ар’ямi голосом тихим, але твердим. – Це було одне з найважчих рiшень у моему життi, та менi добре вiдомо, що ви нi разу не зрадили довiри, яку я на вас поклала. За цей час я нiколи не хотiла втручатися в життя хлопця, добре знаючи, що йому нiде не було би краще, нiж тут, пiд вашою опiкою. У мене ще не випадало нагоди подякувати вам за все, що ви зробили для хлопця.

– Я всього лише виконував мiй обов’язок, – вiдказав Картер. – Але менi здаеться, що не на цю тему ви прийшли отак, глибокоi ночi, розмовляти зi мною.

– Я була б рада сказати, що нi, таки ж на цю, але воно не так, – мовила Ар’ямi. – Я прийшла тому, що життя хлопця у небезпецi.

– Це ви про Бена.

– Саме так ви його назвали. Всiм, що вiн знае, i тим, яким вiн став, вiн зобов’язаний вам, мiстере Картере, – сказала Ар’ямi. – Та iснуе дещо таке, вiд чого нi ви, нi я не зможемо захистити його надалi: це його минуле.

Стрiлки годинника Томаса Картера зiйшлися на опiвнiчнiй вертикалi. Картер допив налитий брендi й через вiкно подивився на двiр. Там Бен розмовляв з якоюсь дiвчиною, якоi Картер не знав.

– Отже, слухаю вас, – знову сказав Картер.

Ар’ямi пiдвелась i, схрестивши на грудях руки, почала оповiдь…



– Шiстнадцять рокiв я iздила по краiнi в пошуку тимчасових притулкiв i сховкiв. Два тижнi тому, коли я не бiльше мiсяця перебувала у домi одних родичiв, одужуючи пiсля хвороби, я одержала лист. Але нiхто не знав, ба й не мiг знати, що ми з онукою там зупинились. Коли я вiдкрила його, то побачила тiльки аркуш чистого паперу без жодноi букви на ньому. Спочатку я подумала, що йдеться про якусь помилку чи, може, жарт, доки не роздивилася конверт. На ньому був штемпель поштового вiддiлення Калькутти. Чорнило штемпеля розпливлося, i було важко розiбрати частину напису, але менi вдалося прочитати дату. Стояло 25 травня 1916 року.

Я сховала той лист, якому, судячи з усього, знадобилося шiстнадцять рокiв, аби перетнути Індiю аж до дверей дому, доступ до якого мала тiльки я, i бiльше не торкалася його аж до вечора. Мiй ослаблений зiр не пiдвiв мене: дата була та сама, яку я й спершу розгледiла на тому розмитому штемпелi, але дещо змiнилось. На аркушi, який кiлька годин тому був чистим, тепер з’явились кiлька речень, написаних червоним i ще вологим чорнилом, аж букви розпливалися вiд найменшого доторку пальцiв: «Вони вже не дiти, стара. Я повернувся за своiм. Не стiй менi на дорозi». Саме такими були слова, що я прочитала в тому листi, перед тим як укинути його у вогонь.

Тодi я i зрозумiла, хто надiслав листа, зрозумiла й те, що настав час дiставати на поверхню старi спогади, якi я за стiльки рокiв уже навчилася нехтувати. Я не пам’ятаю, чи казала вам коли-небудь про мою дочку Кiльян, мiстере Картере. Тепер я вже звичайна стара, що чекае кiнця своiх днiв, але ж, хоч i проминув той час, я теж була матiр’ю – матiр’ю найчудеснiшого зi створiнь, яких тiльки бачило це мiсто.

Пригадую тi днi як найщасливiшi в моему життi. Кiльян вступила у шлюб з одним iз найблискучiших чоловiкiв, яких народила ця краiна, i перейшла жити з ним до будинку, який вiн сам побудував для неi на пiвночi мiста, будинок досi просто небачений. Чоловiк моеi дочки, Лагавадж Чандра Чаттерджi, був iнженером i письменником. Вiн був одним iз перших, хто спроектував телеграфну мережу в цiй краiнi, мiстере Картере, одним iз перших, хто спроектував електромережу, яка запевнить майбуття наших мiст, одним iз перших, хто побудував мережу залiзниць у Калькуттi… Одним iз перших в усьому, що лишень виникало.

Але iхне щастя довго не тривало. Чандра Чаттерджi загинув у жахливiй пожежi, що знищила старовинну станцiю Джiтерз-Гейт на тому березi Гуглi. Вам, певно ж, доводилося бачити цю будiвлю. Сьогоднi вона покинута, але свого часу була одною з найчудовiших споруд, що височiли в Калькуттi. Металева конструкцiя, перетнута тунелями, багаторiвнева, обладнана вентиляцiйними системами та гiдравлiчними стрiлочними переводами, настiльки революцiйна, що ii приiжджали дивитися – iз захватом i зачудуванням – iнженери з усього свiту. І все це було творiнням iнженера Чандри Чаттерджi.

Увечерi дня урочистого вiдкриття Джiтерз-Гейт незбагненним чином загорiлась, i охоплений полум’ям потяг, що вiз бiльше трьохсот сирiт до Бомбея, був похований у мороку тунелiв, якi провалювалися пiд землю. Нiхто не вижив у тому потягу, що досi стоiть, загрузлий у землю, в якомусь темному мiсцi лабiринту пiдземних галерей на захiдному березi Калькутти.

Вечiр, коли iнженер загинув у тому потязi, люди цього мiста пам’ятатимуть як одну з найбiльших трагедiй, якi пережила Калькутта. Вечiр цей багато хто сприйняв як символ темряви, що згущалася над цим мiстом. Не бракувало чуток, нiби до пожежi спричинилася група британських фiнансистiв, iнтересам яких нова залiзнична лiнiя могла зашкодити, показавши застарiлiсть перевезення товарiв морем, що було одним з найвигiднiших бiзнесiв Калькутти вiд часiв лорда Клайва та Ост-Індськоi компанii. Майбутне було за потягами. Залiзничнi колii були шляхом, яким одного дня ця краiна й це мiсто рушать у завтрашнiй день, вiльний вiд британського панування. А в той вечiр, коли запалала Джiтерз-Гейт, цi мрii перетворилися на кошмар.

Через кiлька днiв пiсля зникнення iнженера Чандри моя дочка Кiльян, яка скоро мала народити першу дитину, почала одержувати погрози вiд одного аномального типа, що виринув з мороку нетрiв Калькутти, душогуба, що поклявся вбити дружину й потомство людини, яку звинувачував у всiх своiх нещастях. Цей чоловiк, цей злочинець i був призвiдцем пожежi, у якiй загинув Чандра. А один молодий британський офiцер, колишнiй претендент на руку моеi дочки – лейтенант Майкл Пiк – вирiшив стати на завадi тому божевiльному, та справа виявилася набагато складнiшою, нiж вiн думав.

У нiч, коли моя дочка мала народити дитину, якiсь люди проникли у дiм i викрали ii. Найманi вбивцi. Люди без iменi й совiстi, яких за кiлька монет можна легко знайти на вулицях цього мiста. Протягом тижня лейтенант – на гранi вiдчаю – обстежував усi закамарки мiста в пошуках моеi дочки. По тiм драматичнiм тижнi у Пiка з’явився жахливий здогад, що згодом пiдтвердився. Убивця затяг мою дочку у глиб руiн Джiтерз-Гейт. Там, у брудi, помiж решток трагедii, моя дочка привела на свiт хлопчика, з якого ви, мiстере Картере, зробили чоловiка.

На свiт з’явився вiн, Бен, та його сестричка, про яку подбала я й так само, як зробили ви, дала iй iм’я – саме те, яке для неi вимрiяла мати: Шерi.

Лейтенант Пiк, ризикуючи життям, зумiв вирвати обох дiтей з лап убивцi. Але той злочинець, заслiплений люттю, поклявся йти по iхньому слiду й позбавити iх життя, щойно вони досягнуть дорослого вiку, коли змогли би помститися за покiйного батька – iнженера Чандру Чаттерджi. Саме такою була едина його мета – за будь-яку цiну знищити слiди творiнь i самого життя свого ворога.

Кiльян померла зi словами клятви, що душа ii не заспокоiться, доки не матиме певностi, що дiти в безпецi. Лейтенант Пiк, який потай кохав ii не менше, нiж чоловiк, вiддав життя, аби справдилась обiцянка, давши яку, навiки зiмкнулись ii уста. 25 травня 1916 року лейтенант Пiк змiг переправитися через Гуглi й передати дiтей менi. Його ж доля менi й до сьогоднi невiдома.

Я вирiшила, що единий спосiб урятувати життя дiтей – це роздiлити iх, приховавши iхне походження та мiсцеперебування. Решту iсторii Бена ви знаете краще за мене. Що ж до Шерi, я взяла ii пiд свою опiку й вирушила в довгу подорож по всiй краiнi, виховуючи дiвчинку в пошанi до пам’ятi про видатного чоловiка, яким був ii батько, i до надзвичайноi жiнки, що дала iй життя, – моеi дочки. Я нiколи не розповiдала iй бiльше, нiж уважала за потрiбне. У своiй наiвностi я гадала, що вiдстань у просторi й часi зiтре знаки минулого, але ж нiщо не може змiнити наших загублених слiдiв. Коли я одержала той лист, то зрозумiла, що втеча моя добiгла кiнця i що настав час повертатися до Калькутти, щоб остерегти вас. Я не була з вами вiдверта в моему листi, якого написала тоi далекоi ночi, мiстере Картере, але дiяла я за порухом серця, щиро переконана, що саме це повинна зробити.

Я взяла iз собою онуку, не можучи залишити ii саму тепер, коли вбивця вже знае мiсце нашого перебування, i ми рушили у зворотну путь. Усю дорогу я не могла вiдiгнати думку, яка в мiру наближення до кiнця нашоi поiздки набувала рис справжньоi одержимостi. Я була певна, що тепер, коли вже лишаеться позаду дитинство Бена й Шерi i вони стають дорослими, той убивця знову виринае з пiтьми, аби сповнити свою давню обiцянку; i я розумiла з яснiстю, яку надае нам лише наближення трагедii, що цього разу вiн не зупиниться нi перед чим i нi перед ким…



Томас Картер тривалий час сидiв мовчки, поклавши руки на стiл i не вiдриваючи вiд них очей. Коли ж пiдвiв погляд, переконався, що Ар’ямi досi перед ним, що все почуте не було витвором його уяви, i тодi усвiдомив, що едине розумне рiшення, яке вiн був здатен прийняти в ту хвилину, було плеснути собi ще цiвку брендi в келих i самому випити за власне здоров’я.

– Ви менi не вiрите…

– Я такого не сказав, – вiдповiв Картер.

– А ви нiчого не сказали, – уточнила Ар’ямi. – Це мене й непокоiть.

Картер посмакував на язицi брендi й подумав, з якого ж дива вiн десять рокiв чекав, аби вiдкрити для себе п’янкi чари трунку, що його зберiгав у шафi з ревнiстю, доречною для якоiсь релiквii, без практичноi користi.

– У те, що ви менi розказали, повiрити нелегко, Ар’ямi, – натиснув вiн. – Поставте себе на мое мiсце.

– Але ж ви заопiкувалися хлопцем шiстнадцять рокiв тому.

– Я заопiкувався покинутою дитиною, а не неймовiрною iсторiею. Саме це е моiм обов’язком i роботою. Цей будинок – сиротинець, а я – його директор. Саме так, i нiчого iншого.

– А iнше таки е, мiстере Картере, – заперечила Ар’ямi. – Свого часу я взяла на себе клопiт з’ясувати дещо. Так от, ви нiде не повiдомили про появу Бена у вашому закладi. Не зробили офiцiйноi заяви. Не iснуе документiв, що пiдтверджували прийняття його до цiеi установи. Тож мала бути певна причина, аби ви так учинили, хоча ви й кажете, що неймовiрна iсторiя аж нiяк не заслуговуе на довiру.

– Менi прикро вам заперечити, Ар’ямi, але такi документи iснують. Хоч i з iншими датами й зазначенням iнших обставин. Це таки офiцiйна установа, а не дiм фокусника.

– Ви не вiдповiли на мое запитання, – звернула на свое Ар’ямi. – Точнiше, лише дали менi iнший привiд знов його поставити: що змусило вас пiдробити документи на Бена, якщо ви не вiрили фактам, якi я виклала вам у листi?

– За всiеi поваги, та я не бачу причини вiдповiдати вам на це.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65896962&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Алюзiя до назви роману кубинського письменника Алехо Карпентьера (укр. пер. 1978 р.; тут i далi прим. перекл.).




2


Сучасна назва, наближена до оригiнальноi вимови, – Колката.




3


Основнi подii роману вiдбуваються в iндiйському штатi Захiдна Бенгалiя. Перекладач складае щиру подяку перекладачцi украiнськоi поезii на бенгальську мову, панi докторцi Мрiдулi Гош, за консультацiю у вiдтвореннi украiнською мiсцевих назв та iмен i патрiарховi украiнського перекладу, пану Сергiю Борщевському, за це знайомство.




4


Розлогий мiський парк у Колкатi.




5


Лляло – водостiк у нижнiй частинi трюму.




6


Район Колкати.




7


Сучасне написання – Мумбаi.




8


Так перекладаеться назва мiста Колката.




9


Квартал офiсних будiвель у Лондонi, в iсторичному районi Вестмiнстер.




10


Шафтсберi-авеню – одна з найважливiших театральних вулиць Лондона.




11


Легенда, пов’язана з першим генерал-губернатором Індii Ворреном Гастiнгсом.




12


Ідеться про славетне повстання сипаiв.




13


1756 року в маленькiй тюремнiй камерi були закатованi англiйськi захисники фортецi пiсля взяття ii iсламським правителем Бенгалii.




14


Англiйською «вiтряна примара» або «вiтряний кошмар» (windmare); автор робить iронiчний натяк на назву славетноi комедii О. Вайлда «Вiяло ледi Вiндермiр» (Windermere).