Паскудна звiстка Едвард Сент-Обiн Патрiк Мелроуз #2 «Паскудна звiстка» – друга книжка з циклу про Патрiка Мелроуза. Раптовий дзвiнок змушуе Патрiка прилетiти на кiлька днiв iз Лондона до Нью-Йорка. Вiн не може повiрити в отриманi новини i вiдчувае зовсiм не те, що мав би вiдчувати хороший син пiсля несподiваноi смертi хорошого батька. Жалобна поiздка перетворюеться на наркотичний тур. Сент-Обiн майстерно описуе вплив рiзних наркотикiв, за якими Патрiк намагаеться заховатися вiд навколишнього свiту. Едвард Сент-Обiн Патрiк Мелроуз. Паскудна звiстка. Кн. 2 Присвячуеться Дi Оригiнальна назва роману: PATRICK MELROSE. BAD NEWS Copyright © Edward St. Aubyn 1992, 1998 © О. Тiльна, переклад з англ., 2020 © «Фабула», макет, 2020 © Видавництво «Ранок», 2020 Право Едварда Сент-Обiна бути визнаним Автором Твору застережено вiдповiдно до Закону про захист авторських i патентних прав, а також прав у галузi конструкторських винаходiв вiд 1988 року. Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо- i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! Про автора Едвард Сент-Обiн народився в Лондонi 1960 року. До серii його романiв про Патрiка Мелроуза, що викликали в публiки таке нестримне захоплення, належать «Не зважай», «Паскудна звiстка», «Трохи надii» (ранiше надрукованi разом як трилогiя пiд спiльною назвою «Трохи надii»), «Молоко матерi» (цей роман увiйшов до короткого списку Букерiвськоi премii 2006 року) та «Нарештi». 1 Патрiк удавав, що спить, сподiваючись, що сусiдне мiсце залишиться вiльним, але невдовзi почув, як на багажну полицю над його головою кладуть «дипломат». Вiн знехотя розплющив очi i побачив перед собою кирпатого чоловiка мiцноi статури. – Вiтаю. Мене звати Ерл Гаммер, – сказав чоловiк i простягнув Патрiковi руку, вкриту цяточками ластовиння, що ховалося пiд густими свiтлими волосинками. – Гадаю, ми з вами сусiди на цей перелiт. – Патрiк Мелроуз, – механiчно вiдповiв Патрiк, подаючи мiстеровi Гаммеру свою липку, ледь тремтливу руку. Учора раннiм вечором йому зателефонував iз Нью-Йорка Джордж Вотфорд. – Патрiку, мiй дорогий, – протягнув вiн напруженим голосом, що трохи затримувався на шляху через Атлантичний океан, – боюся, у мене для тебе жахливi новини. Твiй батько помер позавчора вночi у своему номерi. Я не мiг додзвонитися нi тобi, нi твоiй матерi – вона, здаеться, у Чадi з дитячим фондом ЮНІСЕФ, але менi немае потреби описувати своi почуття – ти й сам знаеш, що я обожнював твого батька. Дивовижно, саме у день його смертi ми мали зустрiтися за ланчем у клубi «Ключ», але вiн, ясна рiч, не прийшов, я ще, пам’ятаю, дивувався, як це на нього не схоже. Для тебе це, напевно, страшний удар. Ти знаеш, Патрiку, його всi любили. Я сказав деяким членам клубу та слугам – вони страшенно засмутились. – Де вiн зараз? – холодно запитав Патрiк. – У похоронному бюро Френка Е. Макдоналда на Медiсон-авеню. Тут усi користуються iхнiми послугами. Як я собi уявляю, страшенно пристойне мiсце. Патрiк пообiцяв Джорджевi одразу ж зателефонувати, щойно вiн прилетить до Нью-Йорка. – Вибач, що принiс тобi такi поганi новини, – сказав Джордж. – У цей важкий час тобi знадобиться вся мужнiсть, на яку ти здатен. – Дякую за дзвiнок, – вiдповiв Патрiк. – Побачимося завтра. – До зустрiчi, мiй дорогий. Патрiк вiдклав шприц, який саме промивав, i завмер перед телефоном. Чи це погана новина? Можливо, йому знадобиться вся мужнiсть, на яку вiн здатен, аби не пуститися в танок на вулицi i не вишкiрятися на весь рот. Крiзь бруднi вiкна квартири лилося сонячне свiтло. Надворi, на Еннiсмор-Гарденз, листя платанiв рiзало очi неприемно яскравою зеленню. Патрiк рвучко зiрвався на ноги. – Тобi це так просто не минеться, – мстиво пробурмотiв вiн. Закасаний рукав сорочки ковзнув донизу, всотуючи в себе краплинку кровi на згинi лiктя. – Знаете, Паддi,– сказав Ерл, вочевидь знехтувавши тим фактом, що нiхто й нiколи ще не називав Патрiка «Паддi», – я заробив чортову купу грошей i змiркував, що час менi вже пожити у свое задоволення. Вони летiли лише пiв години, а «Паддi» уже став найвiрнiшим друзякою Ерла. – Дуже мудро з вашого боку, – проказав Патрiк. – Я винайняв квартиру на першiй лiнii в Монте-Карло i будинок на узгiр’i неподалiк вiд Монако. Чарiвний будиночок, – Ерл похитав головою, наче не йняв вiри своiм словам. – Найняв дворецького-англiйця, котрий менi каже, який спортивний пiджак надягнути. Можете це уявити? А ще в мене нарештi з’явився вiльний час, аби читати «Волл-стрит джорнал» вiд самого початку i аж до кiнця. – П’янлива свобода, – зауважив Патрiк. – Просто неймовiрно! А ще я зараз читаю надзвичайно цiкаву книжку «Мегатренди». І ще одну давньокитайську, про мистецтво вiйни. Ви взагалi вiйною цiкавитесь? – Не дуже. – У мене тут, звичайно, особистий iнтерес, я був у В’етнамi,– промовив Ерл, дивлячись в iлюмiнатор. – Сподобалося? – Надзвичайно, – усмiхнувся Ерл. – Жалю не лишилось? – Я вам скажу, Паддi, про що я шкодую – про те, що нас обмежували у виборi цiлей. Летиш над портом, бачиш, iз танкера переливають нафту, i знаеш, що це для В’етконгу, а вiдбомбитися не можеш. І дотепер, як згадаю, так зло бере, – Ерл, якого, здавалося, дивуе все, про що вiн говорить, стенув плечима. У Патрiкових вухах зазвучала батькова музика – чiтко i голосно, як звук скла, що розбиваеться. Вiн вiдвернувся до проходу, але бурхлива життева енергiя сусiда скоро розвiяла його звукову галюцинацiю. – Паддi, а ви бували в клубi «Таiтi» в Сен-Тропе? Неймовiрна мiсцинка! Я там якось зняв двох танцiвниць, – Ерл на пiв октави знизив голос, як того вимагала довiрлива чоловiча розмова. – Знаете, що я вам скажу? Я страшенно люблю трахатись. Неймовiрно люблю це дiло! – вигукнув вiн. – Але тут однiеi тiлесноi сили недостатньо, ви ж розумiете, про що я? Треба, щоб i в головi було щось таке… Так от, я гоцав тих двох танцiвниць, – вони були просто фантастичними, такi тiла, така краса, – а кiнчити не мiг. Ви розумiете, про що я? – У вас не було цього самого в головi,– припустив Патрiк. – Дуже точно, у мене не було цього самого в головi,– пiдтвердив Ерл. Можливо, цього самого в головi не було й у Деббi. Вчора ввечерi Патрiк зателефонував iй, аби сказати про смерть свого батька. – Господи, який жах, – вимовила вона. – Я зараз приiду. У ii голосi вiдчувалися нервознiсть i спадковий страх осоромитися недоладно сказаною фразою. Зважаючи на батькiв, яких вона мала, не дивно, що нiяковiсть стала ii головним почуттям. Батько Деббi, австралiйський художник на iм’я Пiтер Гiкман, був феноменальним занудою. Якось у присутностi Патрiка вiн почав анекдот iз життя словами: «Це нагадало менi мою найкращу оповiдку про буябес». А через пiв години Патрiк мiг лише подумки привiтати себе з тим, що не мав нагоди почути решту Пiтерових оповiдок про буябес. Мати Деббi, невротичка з рухами жука-привида на батарейках, мрiяла про становище в суспiльствi, якого не могла досягнути, доки поруч iз нею вiдсвiчував Пiтер зi своiми оповiдками про буябес. Вiдома професiйна органiзаторка урочистостей, вона мала необережнiсть довiряти власному смаковi та розумiнню. Крихка бездоганнiсть ii фахових прийомiв розсипалася на порох, щойно живi гостi з’являлися на безповiтрянiй аренi ii вiтальнi. Подiбно до альпiнiста, котрий вiддае Богу душу ще в нижньому таборi, вона передала Деббi свiй заповiт – лiзти вгору. Безглуздiсть Патрiкового iснування i нездоровий колiр обличчя мiсiс Гiкман пробачала за його рiчний дохiд, що дорiвнював ста тисячам фунтiв, i за той факт, що його рiдня, хоч вiдтодi й за холодну воду не бралася, свого часу спостерiгала нормандське вторгнення на боцi переможцiв. Урештi-решт, розмiрковувала вона, Патрiковi тiльки двадцять два. Тим часом Пiтер так само колекцiонував потiшнi анекдоти та розповiдав про кумеднi випадки з життя власноi доньки в барi, що швидко порожнiв, клубу «Тревеллерз», куди його прийняли через сорок рокiв наполегливих прохань, очевидно, пiд час нападу слабкостi, про який члени цього клубу, змушенi вислуховувати його монологи, тепер гiрко шкодували. Пiсля того як вiн умовив Деббi не приiжджати, Патрiк вийшов прогулятись до Гайд-Парку. Очi пекло вiд слiз. Вечiр був сухий i спекотний, у повiтрi висiли пилок i курява. Пiт стiкав по ребрах, виступав краплинами на чолi. Над Серпентайном розбухле сонце сiдало в кривавицю загазованого серпанку. На дрiбненьких хвильках води погойдувалися жовтi з синiм човни. Патрiк завмер, спостерiгаючи за полiцейським автомобiлем, який на великiй швидкостi проiжджав поза сараями для човнiв. Вiн заприсягнувся нiколи бiльше не вживати героiну. Це був найважливiший момент у його життi, i треба повестися правильно. Вiн мусить вчинити правильно, хай би там що. Патрiк закурив турецьку сигарету i попросив стюардесу принести йому ще коньяку. Без дози його вже трохи лихоманило. Чотири пiгулки валiуму, вкраденi у Кей, допомогли подолати снiданок, але тепер першi ознаки ломки товклися в його шлунку, немовби притопленi кошенята в мiшку. Кей була американкою, iз якою Патрiк крутив роман. Учора ввечерi йому захотiлося зануритись у жiноче тiло, переконатися, що, на вiдмiну вiд батька, вiн досi живий, i для цього Кей пасувала найкраще. Деббi була красивою (так усi казали) i розумною (так казала вона сама), але Патрiк заздалегiдь уявляв, як вона нервово ходить кiмнатою, цокаючи пiдборами, наче китайськими паличками для iжi. А вiн потребував тепла i ласки. Кей жила у квартирцi, яку винаймала на околицi Оксфорда, там вона грала на скрипцi, тримала кицьок i писала дисертацiю про Кафку. До бездiяльностi Патрiка вона ставилася суворiше за iнших. «Тобi треба себе продавати, – казала вона. – Просто, щоб позбавитися цiеi фiгнi». У квартирi Кей Патрiковi не подобалося все. Вiн знав, що не вона повiсила позолочених купiдонiв на шпалери в стилi Вiльяма Моррiса[1 - Вiльям Моррiс (1834–1896) – англiйський письменник, поет, художник i дизайнер iз кола прерафаелiтiв, лiдер руху мистецтв i ремесел, засновник фiрми «Моррiс, Маршалл, Фолкнер i Ко», що випускала предмети декоративно-ужиткового мистецтва. (Тут i далi – прим. пер.)]; з iншого боку, вона iх i не зняла. Кей зустрiла Патрiка в темному передпокоi, густе темне волосся розсипане по плечах, тiло задрапiроване в щiльний сiрий шовк. Вона повiльно поцiлувала його, а ii ревнивi кицьки в цей самий час шкрябали дверi на кухнi. Патрiк випив вiскi i прийняв валiум, який дала йому Кей. Потiм вона розповiла, як помирали ii батьки. – Треба почати про них погано пiклуватися, i образу за те, що вони про тебе погано пiклувалися, як рукою знiме, – сказала вона. – Минулого лiта менi довелося везти iх через Сполученi Штати. Тато помирав вiд енфiземи, а мама, колись залiзна жiнка, пiсля iнсульту перетворилася на малу дитину. Я неслася Ютою на швидкостi вiсiмдесят миль за годину, шукаючи, де купити балон iз киснем, а мама лепетала: «Ой-ой, татусевi погано, ой-ой». Патрiк уявив, як батько Кей вiдкинувся на задне сидiння i дивиться осклiлими очима, а його легенi, наче порвана рибальська сiть, марно силкуються пiймати повiтря. А як помер його батько? Патрiк забув про це запитати. Пiсля напрочуд ясного зауваження про «це саме в головi» Ерл узявся розводитися про своi «рiзноманiтнi капiталовкладення» i про «любов до сiм’i». «Дiточки», за його словами, «важко пережили розлучення», але, завершив вiн зi смiхом, «я провiв диверсифiкацiю, i не лише в планi бiзнесу». Патрiк радiв, що вони летять «Конкордом». Це не тiльки означало, що в нього залишаться сили пiсля перельоту подивитися на труп батька до призначеноi на наступний день кремацii, але й удвiчi скорочувало його розмову з Ерлом. Таке треба вказувати в рекламi. У головi ввiмкнувся бадьорий закадровий голос: «Ми пiклуемося не тiльки про ваш тiлесний комфорт, але й про ваше душевне здоров’я, тому скоротили час вашоi бесiди з такими, як Ерл Гаммер». – Знаете, Паддi,– говорив Ерл, – я зробив досить значну – маю на увазi, дуже велику – пожертву Республiканськiй партii, тож можу розраховувати на мiсце посла майже в будь-якiй краiнi, де тiльки захочу. Але мене не цiкавлять Лондон чи Париж – це чисте представництво. Патрiк одним ковтком випив свiй коньяк. – Менi потрiбна маленька латиноамериканська або центральноамериканська краiна, де посол контролюе ЦРУ на мiсцях. – На мiсцях, – повторив за ним Патрiк. – Саме так. Але тут у мене дилема. По-справжньому важка дилема, – Ерл знову посерйознiшав. – Моя дочка хоче потрапити до нацiональноi збiрноi з волейболу, i наступного року в неi серiя важливих iгор. Чорт, я не знаю, що робити: стати послом чи, може, повболiвати за дочку. – Ерле, – гарячково промовив Патрiк. – Немае нiчого важливiшого, нiж бути хорошим батьком. Ерл помiтно розчулився. – Я цiную вашу пораду, Паддi, слово честi, цiную. Полiт наближався до кiнця. Ерл висловився в тому дусi, що в «Конкордi» завжди зустрiчае «першокласних людей». В аеропорту Ерл попрямував на паспортний контроль «для громадян США», а Патрiк – «для громадян iнших краiн». – На все добре! – загорлав Ерл, махаючи йому на знак прощання. – Іще побачимось! – Кожне розставання, – прогарчав Патрiк собi пiд нiс, – це маленька смерть. 2 – Яка мета вашоi поiздки, сер, дiлова чи розважальна? – Нi те, нi те. – Перепрошую? – це була грушоподiбна, коротко стрижена жiнка зi шкiрою, як у слизняка. На собi вона мала великi окуляри та темно-синю унiформу. – Я приiхав забрати тiло свого батька, – промимрив Патрiк. – Вибачте, сер, я не розчула, – iз професiйним роздратуванням сказала вона. – Я приiхав забрати тiло свого батька, – повiльно прокричав Патрiк. Вона повернула йому паспорт. – Гарного дня. Лють, яка охопила Патрiка на паспортному контролi, заглушила його страх, який вiн завжди вiдчував перед проходженням митницi. (А що як йому накажуть роздягнутися? А що як побачать його руки?) І от уже вiн знову iхав у таксi, розслабившись на задньому сидiннi, що в багатьох мiсцях було заклеене чорною iзоляцiйною стрiчкою, яка не зумiла завадити клоччям поролону то тут, то там випинатися назовнi маленькими жовтими кратерами; вiн знову був серед люду, котрий дотриманням правил здорового способу життя та правильного харчування рухався до безсмертя, тодi як вiн сам своiм геть нездоровим життям i неправильним харчуванням рухався у цiлком протилежному напрямку. Доки таксi пiдскакувало на нерiвностях шосе, Патрiк iз нехiттю почав усвiдомлювати свое возз’еднання з Нью-Йорком. Таксист, звичайно, не говорив англiйською, а його жалiслива свiтлина пiдтверджувала самовбивчу тугу, на яку лише натякала потилиця. Сусiднi смуги, як завжди, являли собою поеднання надмiрноi розкошi та убозтва. Величезнi побитi автомобiлi з моторами, що кахикали, та лiмузини з тонованими вiкнами летiли до мiста, неначе мухи на улюблену лакоминку. Патрiк дивився на пом’ятий диск колеса старого бiлого унiверсала. Вiн думав багато про що, але нiчого не запам’ятовував, неначе хитрий склеротик, який видобувае зi свiдомостi тисячi образiв i вiдкидае iх усi гамузом, аби жити далi геть порожнiм життям пiд значно свiтлiшими, просторiшими небесами. У Патрiкiв транс увiрвалася думка, котра оволодiла його свiдомiстю вчора. Нестерпно, але, виходить, що батько знову обвiв його круг пальця. Сучий потрух пiдло позбавив Патрiка шансу трансформувати свiй дитячий страх i мимовiльне захоплення в презирливу жалiсливiсть до нудного беззубого стариганя. А ще у смертi батька Патрiка непокоiла та вабила незнищенна звичка до наслiдування. Смерть, звичайно, завжди була спокусою, але тепер вона здавалася йому спокусою пiдкоритися. Окрiм способу прийняти зухвалу позу в нескiнченному водевiлi молодостi, окрiм постiйноi спокуси кровi та самознищення, вона тепер набула рис поступливостi, нiби вiн вирiшив приеднатися до сiмейного бiзнесу. Хоча, з iншого боку, вона, безперечно, розв’язувала всi проблеми одразу. Акри за акрами могильних пам’ятникiв тяглись уздовж шосе. Патрiк пригадав своi улюбленi поетичнi рядки: Помер, помер, давно помер! І серце мое – жменька бруду тепер, Й колеса по менi стукотять, І кiстки моi мертвi болять, Бо з занадто мiлкоi могили стирчать, Лише за ярд пiд брукiвкою, Копита кiнськi над моею макiвкою, Копита кiнськi – стук-стук, У череп, у мозок впиваеться звук.[2 - Уривок iз поеми Альфреда Теннiсона «Мод» (1855), пер. О. Тiльноi.] Низьке гудiння металевого Вiльямсбурзького мосту повернуло Патрiка до реального свiту, але ненадовго. Йому було тоскно та мулько. Чергова ломка в номерi чужоземного готелю – вiн точно знав, як це буде. Тiльки тепер уже це буде востанне. Чи, може, майже востанне. Вiн нервово розсмiявся. Нi, вiн не дасться ворогам. Зiбрати волю в кулак, бити в одну точку, як iз вогнемета. Полонених не брати! От тiльки проблема була в тому, що йому завжди хотiлося смеку. Нестерпно кортiло, як калiцi кортить зiскочити з крiсла, коли кiмната охоплена вогнем. Якщо так настирливо про це думати, то лiпше вже вмазатися. Його права нога засмикалась. Патрiк пiдняв комiр пальта i склав руки на животi. «На хер. Ідiть ви всi на хер», – сказав вiн собi пiд нiс. Почалися розкiшнi вулицi. Квартали свiтла i тiнi. Свiтлофори попереду кожного разу засвiчувалися зеленим. Свiтло i тiнь цокотiли, як метроном, доки вони неслися кривизною земноi кулi. Був травень, по-справжньому спекотний травень. Патрiковi давно вже треба було зняти пальто, але воно захищало вiд уламкiв скла, якi перехожi намагалися запхати йому пiд шкiру, не кажучи вже про уповiльнений вибух вiтрин, грiм пiдземки, що вiддавався в кiстках, i моторошний плин секунд, якi пiщинками сипались у пiсочному годинниковi його тiла. Нi, вiн не знiматиме пальта. Хiба омаровi пропонують роздягнутися? Патрiк глянув у вiкно й побачив, що вони вже iхали по Шостiй авеню. Сорок друга вулиця, Сорок третя вулиця вишикувались, як велiв iм Мiс ван дер Рое[3 - Людвиг Мiс ван дер Рое (1886–1969) – нiмецький архiтектор-модернiст зi школи «Баугауз», автор прямокутних скляних будiвель, зокрема чиказьких хмарочосiв, який багато в чому визначив обличчя урбанiстичноi архiтектури XX ст.]. Хто це сказав? Патрiк не пам’ятав. Чужi свiти проносилися через його мозок, нiбито перекотиполе через пустелю в перших кадрах «За межею можливого»[4 - «За межею можливого» (The Outer Limits, 1963–1965) – американський фантастичний телесерiал, темами якого були чудовиська, iнопланетяни, прибульцi з iнших вимiрiв або iншого часу, клони й так далi. Зловiснi перекотиполе переслiдують героiв у серii «Крик тишi» (1964).]. А як щодо iнших персонажiв, якi живуть у ньому, немов у дешевому готелi,– Трипла О’Коннора, i Товстуна, i мiсiс Гарсiнгтон, i всiх iнших, хто бажае вiдсунути його лiктем i висловитися самостiйно? Інколи вiн вiдчував себе телевiзором, у якому хтось нетерпляче i дуже швидко перемикае канали. Що ж, нехай собi, вони також можуть iти на хер. Цього разу Патрiк збирався розвалюватися на шматки мовчки. Вони пiд’iжджали до «П’ера». Мiсце, де варто очiкувати статичного розряду, коли ручки дверей i кнопки лiфта б’ють струмом тiло, що наелектризувалося пiсля багатомильноi подорожi товстими килимами. Саме тут минулого приiзду до Нью-Йорка почалося його падiння. Вiд номера, перевантаженого шинуазрi[5 - Шинуазрi (фр. Chinoiserie, вiд фр. chinois «китайський», тобто китайщина) – напрям у мистецтвi, тiсно пов'язаний зi стилем рококо, коли в захiдно-европейському дизайнi було прийнято зловживати елементами китайськоi культури.], з видом на парк, високо над гамором i шумом автомобiлiв, Патрiк поступово скочувався дедалi нижче й нижче через знамениту на весь свiт пошарпанiсть готелю «Челсi» до кiмнатки-домовинки на днi смiттевого колодязя на Восьмiй вулицi, мiж авеню Сi та Дi. І звiдти вiн уже з ностальгiею озирався на готель, який лише кiлька тижнiв тому зневажав за знайденого в холодильнику щура. Одначе, навiть переiжджаючи до дедалi убогiших готелiв, Патрiк нiколи не витрачав менше п’яти тисяч доларiв за тиждень на героiн i кокаiн. Дев’яносто вiдсоткiв наркотикiв призначалися йому, а решта десять – Наташi, котра залишалася нерозгаданою загадкою всi тi пiв року, що вони провели разом. Про неi Патрiк знав точно тiльки одне: вона його дратуе, але, з iншого боку, хто його не дратував? Вiн постiйно мрiяв про цiлковиту самотнiсть, а коли нарештi ii отримував, мрiяв, аби вона швидше закiнчилася. – Готель, – оголосив таксист. – Нарештi, хай тебе чорти вiзьмуть, – пробурмотiв Патрiк. Швейцар у сiрiй унiформi на знак вiтання трохи пiдняв свого кашкета i подав Патрiковi руку, портье кинувся забирати його валiзи. Обливаючись потом, Патрiк один раз привiтався, двiчi вручив чайовi i рушив довгим коридором до стiйки реестрацii. За столиками в овальному залi сидiли парами жiнки, iли рiзнокольорове листя салату, навiть не торкаючись до склянок iз мiнеральною водою. Патрiк побачив свiй вiдбиток у величезному позолоченому дзеркалi й подумав, що, як завжди, мае франтуватий, але дуже хворий вигляд. Був неприемний контраст мiж одягом, придбаним у найкращих крамницях, i таким обличчям, неначе вiн знайшов себе на смiтнику. Дуже довге чорне пальто, темно-синiй костюм, чорна зi срiблом краватка (куплена батьком на початку шiстдесятих) iснували немовби окремо вiд сплутаних патлiв i зеленкуватого спiтнiлого обличчя. Та й саме воно було спазмом суперечностей: повнявi губи мiцно стуленi, очi перетворилися на вузькi щiлини, рот дурнувато напiввiдкритий, бо нiс у нього вiчно закладений, на лобi, точно над носом, загальна набурмосенiсть склалася в одну глибоку зморшку, надаючи обличчю вигляду якоiсь iмбецильностi. Пiсля того як його зареестрували, Патрiк зiбрався з духом, щоб якомога швидше подолати смугу привiтань i чайових, що вiддiляла його вiд випивки в номерi. Хтось провiв його до лiфта, хтось пiдняв на лiфтi (вiчнiсть, доки числа, змiнюючись, дiйдуть до тридцяти дев’яти), хтось пояснив, як увiмкнути телевiзор, хтось поставив валiзи, хтось показав, де туалет, хтось дав ключ вiд номера i нарештi хтось принiс пляшку «Джека Денiелза» та чорне вiдерце з крихкими кубиками льоду та чотирма склянками. Вiн укинув до склянки кiлька кубикiв льоду й налив по вiнця. Запах бурбону видався Патрiковi неймовiрно витонченим i пiкантним; вiн випив перший палючий ковток, стоячи бiля вiкна i дивлячись на парк, лiсистий i спекотний, пiд значно блiдiшим i просторiшим небом. Йому хотiлося плакати. Це було так офiгенно красиво. Вiн вiдчував, як знемога i туга розчиняються в сентиментальних обiймах бурбону. І як вiн мiг навiть сподiватися вiдмовитися вiд наркотикiв? Вони наповнювали його сильними, живими почуттями. Давали вiдчуття влади, нехай i досить вiдносноi (керувати свiтом з-пiд ковдри доти, доки не прийде молочник i ти не уявиш, нiби це загiн десантникiв з’явився, щоб вкрасти твоi наркотики i розмазати твоi мiзки по стiнi), то що ж поробиш, у життi взагалi все вiдносно. Насправдi йому вже треба було йти до похоронного бюро, прикро буде пропустити нагоду побачити батька в домовинi. (А раптом випаде шанс наступити ногою на його мертве тiло?) Патрiк хихикнув i поставив порожню склянку на пiдвiконня. Нiякого смеку. «Це треба зробити. Нехай це буде зрозумiло кожному!» – промовив вiн писклявим голосом мiстера Маффета, свого старенького шкiльного вчителя хiмii. Крокувати з високо пiднятою головою – таким було його гасло, та спочатку треба затаритися транками. Нiхто не зав’язуе вiдразу з усiм, тим паче (хни-хни) у такий час. Треба пiти до парку в цю повну повiтря, бурхливу, дивовижну масу зеленi – i затаритись. Зграйка чорних i латиносiв вiдразу розпiзнала в Патрiковi потенцiйного клiента. – Апери! Транки! Зацiни! – заклично промовив високий, увесь у синцях, нiби побитий, чорношкiрий чолов’яга, щойно Патрiк пiдiйшов до них. А худющий, iз рiдкою борiдкою латинос виставив уперед щелепу i ламаною англiйською поцiкавився: «Шо тобi дати, друзяко?». – Я тут маю ду-уже класний товар. Зацiни! – запропонував iнший чорношкiрий у сонцезахисних окулярах. – А хто-небудь мае кваалюд? – крiзь зуби запитав Патрiк. – Ага. Я маю кваалюд, леммон сiмсот чотирнадцять. Скiльки тобi треба? – Скiки? – П’ять баксiв. – Беру шiсть. І ще спiд, – додав Патрiк. Вiн називав це iмпульсивним шопiнгом. Найменше йому зараз був потрiбен спiд, але Патрiк не любив купувати наркотик, не запасшись iншим, протилежноi дii. – У мене е «красунчики», вони фар-ма-цев-тичнi. – Тобто ти сам iх виготовив. – Ти шо, чувак, фармацевтичнi – значить мазовi. – Вiзьму три. – Вони по десять баксiв. Патрiк простягнув йому шiстдесят доларiв i забрав пiгулки. На цей час iх уже обступили iншi дилери, враженi легкiстю, з якою Патрiк розставався з грошима. – Ти англiець, еге ж? – запитав латинос. – Не лiзь до хлопця, – втрутився той, що був у сонцезахисних окулярах. – Ага, – вiдповiв Патрiк, знаючи, що буде далi. – У вас там безплатний героiн, правда? – запитав iще один чорношкiрий, який мав такий вигляд, неначе його нещодавно вiддухопелили. – Правда, – патрiотично заявив Патрiк. – Коли-небудь я приiду на Британськi острови й загружуся халявним смеком, – мрiйливо сказав чорношкiрий у синцях, i його лице на мить осяяла полегкiсть. – Приiжджай, – вiдповiв Патрiк, вiдступаючи потроху назад, аби попрямувати до сходiв, якими вiн збирався повернутися на П’яту авеню. – А зараз бувайте. – Завтра приходь iще! – неначе господар рабовi, крикнув той, що носив сонцезахиснi окуляри. – Ага, – кинув Патрiк, бiжучи сходами. Вiн укинув кваалюд до рота, зiбрав трохи слини i прихитрився проковтнути пiгулку. «Дуже важливо вмiти ковтати пiгулки, не запиваючи. Люди, яким завжди треба запивати, просто нестерпнi», – думав вiн, зупиняючи таксi. – Рiг Медiсон-авеню та Вiсiмдесят другоi вулицi,– сказав вiн таксистовi й раптом усвiдомив, що кваалюд, пiгулки якого були досить великими, став йому поперек горла. Доки машина неслася П’ятою авеню, Патрiк крутив шиею, намагаючись проштовхнути пiгулку до стравоходу. На той час, коли вони доiхали до похоронного бюро Френка Е. Макдоналда, Патрiк лежав, звiсивши задерту голову з краю сидiння i майже торкаючись волоссям чорного гумового килимка на пiдлозi. У цiй позi вiн iще й намагався видоiти зi своiх пересохлих щiк хоч скiлькись слини i часто сковтував. Водiй подивився на нього у дзеркало заднього виду. Черговий псих. Патрiковi нарештi вдалося струсити пiгулку з уступчика над кадиком, на якому та якось зачепилась. Вiдчинивши високi дубовi дверi, вiн увiйшов до приймальнi похоронного бюро. Усерединi все похололо вiд почуття страху й абсурдностi всього, що вiдбуваеться. За вигнутою дубовою стiйкою з доричними напiвколонами стояла дiвчина в сiрiй шовковiй блузцi й синьому жакетi – викапана стюардеса авiарейсу до потойбiчного свiту. – Я прийшов, аби побачити тiло Девiда Мелроуза, – холодно проказав Патрiк. Дiвчина велiла йому зайти в лiфт i iхати просто на третiй поверх, нiби пiдозрювала, що в нього виникне спокуса вийти дорогою i повитрiщатися на якiсь iншi мертвi тiла. Лiфт являв собою вiвтар французького шпалерного мистецтва. Над м’якою шкiряною лавочкою з гудзиками, куди жалобнi родичi сiдають перед зустрiччю з померлим, розташовувалась аркадiя, де придворний, який удавав пастушка, грав на флейтi перед придворною дамою, яка вдавала пастушку. Ось вiн i настав, цей важливий момент: побачити тiло свого ворога, останки свого творця, труп батька. Тягар того, що не прозвучало i вже нiколи не прозвучить, необхiднiсть проказати це вголос, i то зараз, коли нiхто не почуе, висловитися i за батька також – роздвоiтися i тим самим, можливо, розколоти свiт i самого себе. Ця мить настала. Звуки, що долинули до його вух, щойно вiдчинилися дверi лiфта, змусили Патрiка запiдозрити, що Джордж органiзував поминки в стилi «вечiрка-сюрприз». Але то була думка, абсолютно недоречна, особливо враховуючи той беззаперечний факт, що в усьому свiтi не знайшлось би й пiв дюжини осiб, якi б достатньо близько знали його батька i при цьому добре до нього ставилися. Патрiк вийшов iз лiфта й побачив за двома коринфськими колонами велике примiщення, стiни якого були обшитi темними дерев’яними панелями. Там було повно яскраво вдягнених i зовсiм йому не знайомих чоловiкiв i жiнок старшого вiку. Одяг чоловiкiв був картатим, а жiнки мали на головах великi жовтi та бiлi капелюхи, усi пили коктейлi та мiцно тиснули одне одному руки. Нiчого не розумiючи, Патрiк вiдiйшов у вiддалений кiнець зали. Там у вiдкритiй трунi, обтягненiй бiлим атласом, покоiвся миршавенький, бiлий як лунь чоловiчок у бездоганному чорному костюмi, з дiамантовою шпилькою у краватцi. Поряд iз ним на столi лежала купка карток: «На пам’ять про дорогого Германа Ньютона». Смерть, безумовно, унiкальний життевий досвiд, але Патрiк i не пiдозрював, що вона здатна обернути його батька на старого еврейчика та надiлити його такою кiлькiстю потiшних нових друзiв. Серце в Патрiка забилося дужче, вимагаючи термiнових дiй. Вiн кинувся назад до лiфта, де отримав удар струмом вiд кнопки виклику. «Сто чортiв тобi в печiнку!» – гаркнув вiн, штурхаючи стiлець у стилi Людовика XV. Лiфт вiдчинився. Звiдти вийшов товстий старигань iз сiрим одутлим обличчям. На старому були фантастичнi бермуди i жовта футболка. Очевидно, Герман прописав у своему заповiтi, щоб за ним не було жалоби, чи, може, цi люди просто почувалися скажено щасливими вiд того, що вiн помер. Окрiм товстуна, у лiфтi була i його круглощока дружина, також у курортному одязi, i дiвчина з реестрацii. – Це не той труп, хай вам бiс… – сказав Патрiк, злiсно зиркаючи на неi. – Ой-ой, ну, навiщо аж так? – утрутився старигань, неначе Патрiк перебiльшував свою претензiю. – Друга спроба, – сказав Патрiк дiвчинi, не звертаючи уваги на стариганя та його дружину, котрi оминули його й приедналися до розвеселоi компанii. Вiн скерував на дiвчину свiй особливий, убивчо-ядерний погляд – променi з його очей пронизали простiр мiж ними i пролилися в ii мозку радiоактивним дощем. На дiвчину це, вочевидь, не подiяло. – Я впевнена, що iншi церемонii у нашому будинку зараз не проходять, – сказала вона. – Менi не потрiбна церемонiя, – сказав Патрiк. – Я хочу побачити свого батька. Коли вони знов опинилися на першому поверсi, дiвчина пройшла до реестрацiйноi стiйки, за якою вiн ii вперше побачив, i показала Патрiковi список «церемонiй». – Сьогоднi тут тiльки одне прiзвище, мiстера Ньютона, – самовдоволено виголосила вона. – Через це я й скерувала вас до кедровоi зали. – Може, мiй батько зовсiм i не помер, – сказав Патрiк, нахиляючись до неi.– Оце був би справжнiй шок. Можливо, то був просто крик про допомогу, як гадаете? – Краще я запитаю в директора, – вiдповiла дiвчина, задкуючи. – Вибачте, я тiльки на хвильку. Вона вiдчинила дверi, схованi за однiею з панелей, i зникла. Патрiк, задихаючись вiд злостi, сперся на стiйку посеред чорно-бiлих ромбiв мармуровоi пiдлоги. Пiдлога точнiсiнько така, як була тодi, на Ітон-сквер. Зростом вiн сягав руки тiеi староi панi. Вона стискала тростину, й опуклi вени вилися вздовж ii пальцiв, вливаючись у сапфiрову каблучку. Стара говорила з матiр’ю про iхнiй комiтет, а Патрiка заполонило вiдчуття, що це вiн спровокував ту схожiсть. А тепер настали днi, коли все скидаеться на щось iще, i за найменшого приводу для порiвняння одна рiч iз якоюсь неймовiрною зажерливiстю поглинае iншу. «Що за чортiвня тут вiдбуваеться? Чому батьковi останки так важко знайти?» – Патрiк без жодних зусиль мiг виявити iх у собi, i тiльки Френковi Е. Макдоналду це чомусь було не до снаги. Доки вiн iстерично хихотiв над цiею думкою, iз дверей, прихованих за панеллю, з’явився i заклацав по чорно-бiлих ромбах пiдлоги лисий i вусатий педераст, довкруж якого свiтилась аура стримуваного таланту, привнесеного в похоронну справу. Не перепрошуючи, вiн знову повiв Патрiка до лiфта, де натиснув кнопку другого поверху: не так близько до неба, як мiстер Ньютон, зате без звукiв вечiрки з коктейлями. Ідучи за директором тихим напiвтемним коридором, Патрiк усвiдомив, що увесь свiй запал вiн витратив на самозванця i зараз настiльки виснажений фарсом iз мiстером Ньютоном, що залишився небезпечно беззахисним перед впливом батькового тiла. – Ось ця кiмната, – сказав директор, торсаючи запонку на рукавi.– Я залишу вас наодинцi,– промуркотiв вiн. Патрiк зазирнув до маленькоi, застеленоi килимом кiмнати. Лиха година! Що його батько робить у домовинi? Патрiк кивнув директоровi й завмер, вiдчуваючи, як усерединi пiдiймаеться хвиля нестями. Що це для нього означае – побачити труп батька? Що це мае означати? Патрiк зупинився на порозi. Батько лежав головою до нього, тож обличчя поки було не видно, Патрiк бачив лише сивi завитки волосся. Тiло загорнули в папiр. Воно лежало в трунi, немовби подарунок, який хтось залишив недорозпакованим. – Це тато? – недовiрливо пробурмотiв Патрiк, стискаючи руки та повертаючись до свого уявного товариша. – Так нечесно! Його знову охопив жах, але цiкавiсть гнала увiйти до кiмнати. Лице, на жаль, папером не затулили, i Патрiка зачудувала шляхетнiсть батькових рис. Його зовнiшнiсть, яка вводила в оману дуже багатьох, оскiльки iснувала поза зв’язком iз особистiстю, тепер, коли цей невидимий зв’язок розiрвався остаточно, стала ще зухвалiшою. Батько дивився так, нiби смерть е захопленням, котрого вiн не подiляе, але змушений терпiти, немов священник, якого занесло на турнiр iз боксу. Цi важкi блискучi очi, котрi примiчали будь-яку слабкiсть, нiби пальцi касира, що перераховують купку банкнот, були тепер заплющеними. Нижня губа, що так часто випиналася перед спалахом гнiву, разюче дисонувала з гордим виразом, у якому застигли всi iншi риси. Вона була прокушена (видно, як i ранiше, батько мав у ротi вставнi щелепи) в нападi гнiву, протесту й усвiдомлення смертi. Хай як би прискiпливо Патрiк вiдслiдковував перебiг батькового життя – а вiн вiдчував цю звичку в себе в кровi, нiби отруту, яку не сам у неi впорснув, отруту, якоi не витягнути, окрiм як знекровити пацiента, – хай би як намагався уявити смертельне поеднання гордостi, жорстокостi та нудьги, що визначало всi батьковi вчинки, – йому так i не вдалося проникнути в останнi миттевостi життя батька, коли той вiдчував, що помирае, i мав у цьому рацiю. Патрiк багато разiв вiдчував, що помирае, але завжди помилявся. Йому вiдчайдушно хотiлося взяти батькову губу обома руками i вiдiрвати, як аркуш паперу, по лiнii, прокушенiй зубами. Нi, нi. Вiн не мае так думати. Огидна необхiднiсть залазити на карниз для штори. Нi, вiн не повинен так думати. Так нiкому не можна чинити й нi з ким iншим. Не може вiн бути цiею людиною. Клятий байстрюк. Патрiк загарчав, стиснувши й оголивши зуби. Вiн ударив у бокову стiнку труни, щоб розвернути ii. Як розiграти цю сцену iз фiльму про свое життя? Вiн випростався i презирливо посмiхнувся. – Татусю, – сказав вiн iз найбiльш нудотним американським акцентом, на який тiльки був здатен, – ти був таким блядськи нудним мудаком, а тепер намагаешся ввiгнати в нудьгу ще й мене, – вiн удавано схлипнув, а потiм додав уже власним голосом: – Так от, фiг тобi. 3 Анна Айзен пiдiйшла до свого будинку, несучи коробку тiстечок iз Le Vrai P?tisserie[6 - Справжня кондитерська (викр. фр.).]. Якби вона була La Vraie P?tisserie[7 - Справжня кондитерська (фр.).], як не втомлювався повторювати Вiктор, то стала б ще vraie-е або plus vraie[8 - Бiльш справжня (фр.).], думала Анна, усмiхаючись швейцаровi Фреду. Фред був схожий на хлопчака, якому дiсталася шкiльна форма старшого брата. Облямованi золотим галуном рукава на половину закривали повнявi блiдi пальцi, а штани, пiдсмикнутi товстим задом i стегнами, телiпалися значно вище, нiж закiнчувалися його голубi нейлоновi шкарпетки. – Привiт, Фреде. – Вiтаю, мiсiс Айзен. Допомогти вам iз пакунками? – запитав Фред, перевальцем пiдходячи до неi. – Дякую, – сказала Анна, театрально вгинаючись, – але я ще в змозi донести два мiльфеi та pain aux raisins[9 - Булочка з родзинками (фр.).]. Послухайте, Фреде. Близько четвертоi до мене прийде гiсть. Вiн молодий i мае вигляд хворого. Не будьте до нього суворi, у нього щойно помер батько. – Ох, яка прикрiсть! – Я думаю, для нього це не прикрiсть, – вiдповiла Анна, – хоча сам вiн, можливо, цього ще не знае. Фред зробив вигляд, нiби нiчого не чув. Мiсiс Айзен – дуже мила панi, але iнодi говорить чудернацькi речi. Анна увiйшла до лiфта й натиснула кнопку одинадцятого поверху. Іще кiлька тижнiв – i все це скiнчиться. Не буде бiльше нiякого одинадцятого поверху, нiяких плетених тростинових стiльцiв i африканських масок професора Вiлсона, а також його великих абстрактних картин у вiтальнi, якi всi були «начебто й непоганi, але якiсь не такi». Джим Вiлсон, який завдяки багатiй дружинi виставляв свою колекцiю старомодного живопису не де-небудь, а на Парк-авеню, вiд жовтня за програмою обмiну читав лекцii в Оксфордi, а Вiктор за тiею самою програмою – у Колумбiйському унiверситетi. Кожного разу, коли вони збиралися на звану вечерю, – тобто майже кожного дня, – Анна пiдколювала його, називаючи «запрошеним професором». У Анни з Вiктором був «вiдкритий» шлюб. «Вiдкритий» як «вiдкрита рана» чи як «вiдкрита непокора». У цих речах, як i у «вiдкритому шлюбi», не завжди е щось хороше, але зараз, коли Вiкторовi було вже сiмдесят шiсть, розлучення з ним не мало великого значення. До того ж про нього мусить хтось пiклуватися. Анна вийшла з лiфта, вiдчинила дверi квартири 11Є i потягнулась до вимикача, що був поряд iз iндiанським килимом на стiнi. Що, чорт забирай, вона скаже Патрiковi? Хоча вiн перетворився спочатку на похмурого та злостивого пiдлiтка, а потiм на двадцятидворiчного наркомана, вона й досi пам’ятала його п’ятирiчним хлопчиком, який сидiв на сходах у Лакостi, i зараз почувалася винною (хоча й усвiдомлювала, наскiльки це нерозумно) за те, що так i не зумiла витягти його матiр з тiеi жахливоi вечерi. Як не дивно, омана, котра спонукала Анну вийти замiж за Вiктора, по-справжньому почалася саме того вечора. Потiм Вiктор на кiлька мiсяцiв поринув у створення новоi книжки – «Буття, знання, судження», яку часто (але абсолютно помилково!) плутають iз попередньою – «Мислення, знання, судження». Пояснення Вiктора, що вiн навмисно дае книжкам схожi назви, щоб тримати студентiв у тонусi, не зовсiм переконали Анну, а також його видавця. І все ж таки книжка, як нова мiтла, змахнула пилюку, що скупчилася на темi самосприйняття, i змела ii в новi захопливого вигляду купки. У кiнцi цього творчого перiоду Вiктор запропонував Аннi руку й серце. Їй було тодi тридцять чотири, i, хоча вона сама того не знала, ii захоплення Вiктором перебувало в найвищiй точцi. Вона погодилася не лише тому, що вiн досягнув скромноi слави, на яку тiльки й може розраховувати живий фiлософ, але ще й тому, що вважала його гарною людиною. «І що ж його в бiса сказати Патрiковi», – думала Анна, виймаючи яскраво-зелену майолiкову тарiль зi знаменитоi колекцii Барбари i розкладаючи тiстечка на нерiвно глазурованiй поверхнi. Безглуздо прикидатися перед Патрiком, нiби вона добре ставилася до Девiда Мелроуза. Навiть пiсля розлучення з Елiнор нещасний i хворий Девiд викликав до себе приязнi не бiльше, нiж вiвчарка, посаджена на ланцюг. Його життя обернулося на цiлковиту поразку, його самотнiсть страшно було уявити, i все одно його посмiшка рiзала, як нiж, а якщо вiн i вчився (бо вчитися нiколи не пiзно!) бути приемним у спiлкуваннi, цi спроби викликали легку вiдразу в усiх, хто його знав. Нахиляючись над дратiвливо низьким марокканським столом у вiтальнi, Анна вiдчула, як темнi окуляри сповзають у неi з чола. Можливо, жовта бавовняна сукня занадто веселенька для такого випадку, ну та й фiг iз ним. Патрiк давно ii не бачив i не здогадаеться, що вона фарбуе волосся. Барбара Вiлсон, поза сумнiвами, бiльше схвалила б натуральну сивину, але завтра ввечерi Анна мала виступати на телебаченнi, говорячи про «Нову жiнку». У намаганнi розiбратися, що воно за проява, ця «Нова жiнка», Анна зробила собi Нову зачiску та купила Нову сукню. Це було наукове дослiдження, а наука вимагае витрат. За двадцять хвилин четверта. Трохи вiльного часу до приходу Патрiка. Час викурити вбивчу, таку, що викликае рак, сигарету, наплювавши на попередження лiкарiв. Анна називала це «подвiйними стандартами». Проте неможливо було заперечувати, що вона i справдi почувалася винною, хоча точнiсiнько так само вона почувалася винною, додаючи у воду для ванни три краплини есенцii замiсть двох, тож чи не один чорт? Вона тiльки-тiльки закурила свою слабку, ментолову, легку, майже безглузду цигарку, коли задзвонив домофон. – Привiт, Фреде. – Вiтаю, мiсiс Айзен. Тут Патрiк Мелроуз. – Добре, гадаю, вам лiпше скерувати його нагору, – вiдповiла Анна, мiркуючи, чи немае якого-небудь способу внести в цю розмову хоча б дещицю рiзноманiтностi. Вона пройшла в кухню, увiмкнула чайник i вкинула пучку чайного листя в японський чайник iз гiпертрофовано високою плетеною дужкою. Аж тут пролунав дзвiнок, i вона поспiшила вiдчинити. Патрiк у довгому чорному пальтi стояв спиною до неi. – Здрастуй, Патрiку, – сказала вона. – Драсть, – буркнув Патрiк i спробував протиснутися повз неi, однак Анна взяла його за плечi i лагiдно обiйняла. – Менi так прикро, – сказала вона. Патрiк не пiддався на ii обiйми та вивернувся, немовби борець iз захвату противника. – Менi теж дуже прикро, – промовив вiн iз легким уклоном. – Запiзнюватися – погано, але приходити завчасно – непростимо. Пунктуальнiсть – один iз тих дрiбних недолiкiв, якi я успадкував вiд батька, а отже, я нiколи не буду шикарним, – вiн почав ходити туди й сюди кiмнатою, тримаючи руки в кишенях пальта. – На вiдмiну вiд цiеi квартири. Хто той щасливчик, який змiнив тутешню обстановку на ваш затишний лондонський будинок? – Колега Вiктора з Колумбiйського унiверситету, його давнiй опонент. – Це ж треба, як добре, коли е опонент. Краще, нiж увесь час сперечатись iз самим собою, – сказав Патрiк. Анна спiвчутливо зiтхнула. – Хочеш чаю? – Гм, – вiдповiв Патрiк. – А чи немае в тебе чого-небудь мiцнiшого? У мене вже дев’ята вечора. – У тебе завжди дев’ята вечора, – вiдповiла Анна. – Чого б тобi хотiлося? Я змiшаю. – Нi, краще я сам. Ти надто сильно розбавиш. – Гаразд, – сказала Анна, повертаючись у бiк кухнi.– Пляшки на мексиканському жорнi. Жорно прикрашали орнаменти з вирiзьблених фiгур воякiв iз пiр’ям, але увагою Патрiка заволодiла пляшка «Дикоi iндички»[10 - «Дика iндичка» – буквальний переклад назви всесвiтньо вiдомого американського вiскi Wild Turkey.]. Вiн хлюпнув бурбону у високу склянку, запив першим ковтком ще одну пiгулку кваалюду i вiдразу ж налив собi другу порцiю. Пiсля вiзиту до похоронного бюро вiн зайшов у вiддiлення гарантiйного банку Моргана на Сорок другiй вулицi та взяв три тисячi доларiв готiвкою. Товстий помаранчево-бурий конверт розпирав його кишеню. Патрiк знову перевiрив пiгулки (нижня права кишеня), конверт iз грiшми (внутрiшня лiва) i кредитнi картки (зовнiшня лiва). Нервова дiя, яку вiн iнодi здiйснював кожнi кiлька хвилин, нiби осяюючи себе хрестом: Наркота, Готiвка та Святий Дух Кредиту. Вiн уже прийняв другу пiгулку кваалюду, коли виходив iз банку, але й досi почувався збудженим. Можливо, третя пiгулка була зайвою, однак перебiр давно став стилем його життя. – Із тобою також таке бувае? – запитав Патрiк, iз вiдновленою енергiею переступаючи порiг кухнi.– Бачиш жорно – й закiнчення фрази «…на шиi» автоматично лунае у твоiй головi, вискакуючи, нiби цiна в старих касових апаратах. Хiба це не принизливо… – продовжував вiн, кидаючи до склянки кiлька кубикiв льоду. – Як же я обожнюю цi машинки для льоду, вони найкраще, що я бачив в Америцi!.. Хiба не принизливо, що всi нашi думки заздалегiдь запрограмованi цими iдiотськими механiзмами? – Погано, коли iдiотськими, – погодилась Анна, – але касовий апарат не обов’язково видаватиме тiльки дрiб’язок. – Якщо мозок працюе, як касовий апарат, то все, що вiн видае, буде дрiб’язковим. – Очевидно, ти нiколи не скуповуешся в Le Vrai P?tisserie, – сказала Анна, прямуючи до вiтальнi з чаем i тiстечками. – Якщо ми не керуемо своiми свiдомими вiдгуками, то який наш шанс протистояти впливам, про якi ми навiть не пiдозрюемо? – Абсолютно нульовий, – бадьоро вiдповiла Анна, простягаючи йому чашку чаю. Патрiк коротко реготнув. Вiн почувався окремо вiд того, що говорив. Може, кваалюд уже почав дiяти. – Хочеш тiстечко? – запитала Анна. – Я купила iх як нагадування про Лакосту. Вони французькi, як… французький поцiлунок. – Настiльки французькi? – вимовив Патрiк, слухняно беручи мiльфей, iз бокiв якого, наче гнiй iз рани, вiдразу ж вилiз крем. «Господи, – подумав Патрiк, – це тiстечко абсолютно некероване»! – Воно живе! – промовив вiн, надто сильно здавлюючи мiльфей; крем вичавився i ляпнув на вишукану бронзову поверхню марокканського столу. У Патрiка пальцi були липкими вiд глазурi.– Ой, вибач, – пробурмотiв вiн i поклав тiстечко назад. Анна подала йому серветку. Вона помiтила, що його рухи з кожною хвилиною ставали бiльш повiльними i незграбними. До приходу Патрiка вона боялася невiдворотноi розмови про його батька, тепер же захвилювалася, що цiеi розмови взагалi не буде. – Ти вже бачив батька? – спитала вона прямо. – Так, – без паузи вiдповiв Патрiк. – У домовинi вiн був гречним як нiколи – зовсiм не прискiпувався. Вiн широко усмiхнувся. Анна злегка усмiхнулась, але Патрiк не потребував пiдбадьорювання. – Коли я був маленьким, батько водив нас до ресторанiв, – сказав вiн. – Я кажу «ресторани» у множинi, тому що, як мiнiмум, iз трьох ми виходили, грюкнувши дверима. Або нам занадто довго не несли меню, або офiцiант, на батькiв погляд, був несосвiтенним тупаком, або йому не подобалася карта вин. Пам’ятаю, одного разу вiн перекинув пляшку червоного вина i вилив ii вмiст на килим. «Як ви наважилися принести менi цi помиi?!» – горлав вiн. Офiцiант так злякався, що не виставив батька за дверi, а принiс iншу пляшку. – Тож тобi сподобалося бути з ним у такому мiсцi, де вiн нi на що не скаржиться, – зауважила Анна. – Саме так, – вiдповiв Патрiк. – Я не вiрив своему щастю i якийсь час чекав, що вiн сяде в домовинi, як вампiр у сутiнках, i скаже: «Тут паскудно обслуговують!» Тодi нам би довелося вирушити ще до трьох або чотирьох iнших похоронних бюро. Хоча обслуговують там i правда паскудно. Вiдiслали мене не до того покiйника. – Не до того покiйника! – вигукнула Анна. – Так, я потрапив на еврейську коктейльну вечiрку, яку давав такий собi мiстер Герман Ньютон. Краще б я залишився з ними: там було весело… – Яка неймовiрна iсторiя, – сказала Анна, закурюючи. – Закладаюся, вони викладають курс «Як правильно i з користю провести час жалоби». – Звичайно, – вiн знову реготнув i вiдкинувся в крiслi. Пiгулка точно дiяла. «Алкоголь пiдкреслюе найкращi якостi кваалюду, – iз нiжнiстю подумав Патрiк. – Як сонечко, пiд яким розпускаються пелюстки квiтiв». – Перепрошую? – перепитав вiн, оскiльки не розчув запитання Анни. – Буде кремацiя? – повторила вона. – Так-так, – вiдповiв Патрiк. – Наскiльки я розумiю, пiсля кремацii родичi отримують не весь прах померлого, а лише жменьку попелу з дна печi. Сама знаеш, що такий варiант мене абсолютно влаштовуе. Звичайно, було б iдеально, якби весь прах виявився чужим, але про досконалiсть можна тiльки мрiяти. Анна припинила гадати, чи сумуе вiн через смерть батька. Тепер iй хотiлося, щоб вiн сумував хоч трiшки. Його отруйнi зауваження, хоча й не могли зачепити Девiда, надавали Патрiковi такого вигляду, нiби вiн от-от помре вiд укусу змii. Патрiк повiльно заплющив очi i, як йому здалося, через дуже тривалий час розплющив iх знову. Уся операцiя забрала приблизно пiв години. Ще пiв години пiшло на те, щоб облизнути сухi, чарiвно шершавi губи. Напевно, останнiй кваалюд зайшов дуже добре. Кров шипiла, як екран телевiзора пiсля вимикання. Руки були як гантелi, гантелi в руках. Усе спресовувалося й важчало. – Агов, не спи! – вигукнула Анна. – Перепрошую, – вiдповiв Патрiк, подаючись уперед iз чарiвливою, як йому здавалося, усмiшкою. – Я смертельно втомився. – Можливо, тобi варто поспати. – Нi-нi. Не треба перебiльшувати. – Ти мiг би подрiмати кiлька годинок, – запропонувала Анна. – А потiм пiти зi мною та Вiктором на вечерю. Їi дають жахливi лонг-айлендськi англофiли, саме на твiй смак. – Дуже дякую за запрошення, але менi справдi зараз важко спiлкуватися з незнайомими людьми, – вiдповiв Патрiк. Вiн трохи запiзно почав розiгрувати жалобну карту, i Анна йому не повiрила. – Справдi, iдьмо з нами, – продовжувала вмовляти вона. – Я впевнена, це буде приклад «безсоромноi розкошi». – Не уявляю, що це може означати, – сонно проказав Патрiк. – Ну, я хоча б адресу тобi запишу, – сказала Анна. – Менi не хочеться надовго залишати тебе самого. – Добре. Запиши, i я пiду. Патрiк знав, що треба прийняти спiд, iнакше вiн мимовiльно скористаеться з Анниноi поради «подрiмати кiлька годин». Ковтати цiлу капсулу «красунчика» не хотiлося, бо це обiцяло повних п’ятнадцять годин мегаломанiакальноi Одiссеi, а такоi ясностi свiдомостi Патрiк не хотiв. З iншого боку, треба було негайно позбутися цього вiдчуття, немовби його опустили в озеро з цементом, що повiльно застигае. – Де туалет? Анна махнула рукою, i Патрiк побрiв по килиму в указаному напрямку. Вiн замкнув за собою дверi i розпiзнав знайоме почуття безпеки. У туалетi можна було дати волю своiй одержимостi власним фiзичним i духовним станом, якiй так часто заважала присутнiсть iнших людей i нестача добре освiтленого дзеркала. Майже всi найкращi хвилини його життя минули в санвузлах. Там вiн коловся, нюхав, закидувався пiгулками, розглядав своi зiницi, руки, язик, перевiряв заначки. – О ваннi кiмнати! – продекламував Патрiк i розкинув руки перед дзеркалом. – Вашi аптечки любi моему серцю завжди! Вашi рушники осушують рiки моеi кровi… Вiн витяг iз кишенi «чорного красунчика». Треба було прийняти рiвно стiльки, щоб… що вiн збирався сказати? Забув. О господи, знову втрата короткотермiновоi пам’ятi, цей професор наркоманii Морiартi знищуе той безцiнний стан, який щосили намагаешся зберегти. – Жорстока тварюка, – пробурмотiв вiн. Чорна капсула нарештi роз’едналась, i Патрiк висипав половину ii вмiсту на португальськi кахлi поряд iз раковиною. Витяг новеньку стодоларову банкноту, скрутив ii в тугу рурочку i вдихнув купку бiлого порошку з кахлiв. У носi защипало, на очах виступили сльози, але Патрiк, не дозволяючи собi вiдволiкатися, знову з’еднав капсулу, загорнув ii в паперову носову хусточку та прибрав у кишеню, але потiм, iз незрозумiлоi причини, майже проти власноi волi, витягнув знову, висипав другу половину порошку на кахлi й так само вдихнув. Якщо вдихати, дiя буде не такою тривалою, переконував вiн себе. Та й занадто прикро робити щось наполовину. І взагалi, у нього щойно помер батько, i в такiй ситуацii важко не розгубитися. Головним його героiчним подвигом, своерiдним пiдтвердженням серйозних намiрiв i самурайського статусу в боротьбi з наркотиками залишаеться той факт, що вiн не вживае героiну. Патрiк нахилився вперед, перевiрив у дзеркалi зiницi. Вони напевно розширилися. Серце забилося швидше. Вiн почувався посвiжiлим, бадьорим i навiть агресивним. Неначе й не було наркотикiв й алкоголю – вiдчуття повного самоконтролю. Маяк спiду пронизав промiнням чорну нiч кваалюду, вiскi та наслiдкiв змiни часових поясiв. – І,– додав вiн iз поважнiстю бургомiстра, узявшись за лацкани свого пальта, – останне за черговiстю, але не за значущiстю – похмуру тiнь нашоi скорботи про покiйного Девiда Мелроуза. Скiльки вiн пробув у туалетi? За власним вiдчуттям, приблизно все життя. Мабуть, скоро рятувальники почнуть виламувати дверi. Патрiк почав швидко мiркувати. Йому не хотiлося кидати порожню капсулу «чорного красунчика» у вiдро для смiття (параноя!), тож вiн пропхав обидвi половинки в злив раковини. Як пояснити Аннi, чому вiн вийшов iз туалету таким збадьореним? Патрiк хлюпнув у лице холодною водою i не захотiв витиратися. Залишалося тiльки одне – спустити воду. Кожний наркоман робить це, коли виходить iз туалету, сподiваючись голосним автентичним звуком обдурити публiку, котра товпиться у нього в мозку. – О господи, – проказала Анна, коли вiн увiйшов до вiтальнi.– Чому ти не витер обличчя? – Я збадьорив себе холодною водою. – Невже? І що то за вода, цiкаво менi знати? – Дуже освiжаюча, – вiдповiв Патрiк, витираючи спiтнiлi долонi об штани i сiдаючи. – Ага, до речi,– промовив вiн i вiдразу встав знову. – Я б iще випив трохи вiскi, якщо можна. – Звичайно, – приречено сказала Анна. – Ох, забула запитати, як там Деббi? Як завжди, коли Патрiка просили оцiнити чужi почуття, на нього напав страх. Як Деббi? Та звiдки ж йому у чорта знати? Тут самому б урятуватися з-пiд лавини власних вiдчуттiв, не вiдпускаючи сенбернара своеi уваги на сторону. З iншого боку, пiсля амфетамiну вiдчайдушно хотiлося говорити, та й запитання не можна було залишити зовсiм без вiдповiдi. – Ну, – почав вiн з iншого кiнця кiмнати, – Деббi йде слiдами своеi матерi, пише статтю про iдеальну домогосподарку. Слiди Терези Гiкман, невидимi нi для кого, свiтяться в темрявi для ii слухняноi доньки. Однак ми маемо iй подякувати за те, що вона не запозичила манеру мовлення свого батька. На мить Патрiк знову втратив зв’язок iз реальнiстю, поринувши в роздуми про свiй психологiчний стан. Вiн вiдчував повну просвiтленiсть, але тiльки вiдносно власноi просвiтленостi. Думки, очiкуючи своеi появи, вiбрували на стартi, пiдводячи його вiднайдене красномовство небезпечно близько до мовчання. – Але ти зовсiм нiчого не розповiла про Вiктора, – проказав вiн, вiдволiкаючись вiд споглядання цього захопливого феномена i водночас помщаючись Аннi за ii запитання про Деббi. – Чудово. Вiктор тепер удае видатного старого – роль, до якоi вiн готувався все життя. Вiн постiйно в центрi уваги, читае лекцii про самосприйняття, що, за його словами, може робити iз заплющеними очима. Ти читав його «Буття, знання, судження»? – Нi,– вiдповiв Патрiк. – Тодi я мушу подарувати тобi примiрник. Анна пiдiйшла до шафи i взяла товстелезний том iз ряду пiвдюжини однакових. Патрiк любив тоненькi книжки, якi можна упхати в кишеню пальта i тримати там нечитаними багато мiсяцiв. Яка користь вiд книжки, якщо ii не можна носити з собою як теоретичний засiб вiд нудьги? – Це про самосприйняття? – з побоюванням запитав вiн. – Усе, що ти хотiв знати, але не наважувався чiтко сформулювати. – Прекрасно, – сказав Патрiк i пiдскочив, немовби на пружинi. Йому треба було ходити, рухатись у просторi, iнакше свiт набував неприемноi тенденцii ставати пласким, i тодi вiн почувався мухою на пiдвiконнi, яка шукае вихiд iз прозороi в’язницi. Анна подумала, що вiн пiдвiвся за книжкою, i подала ii. – О, дякую, – сказав Патрiк, нахилився i цмокнув Анну в щоку. – Я дуже швидко прочитаю. Вiн спробував запхати книжку до кишенi пальта, хоча знав, що вона туди не влiзе. Книжка йому була нафiг не потрiбна. Тепер доведеться тягати цей талмуд усюди. На Патрiка накотилася хвиля буйного гнiву. Вiн пильно втупився в кошик для паперiв (сомалiйський дзбан для води) i уявив, що закидае туди книжку, немовби фризбi[11 - Фризбi – пластмасовий спортивний снаряд у формi диска дiаметром 20–30 см iз загнутими краями. Часто називають «фризбi» або «фрiзбi» через те, що першими на ринку були вироби торговоi марки Frisbee фiрми Wham-O.]. – Менi правда вже треба йти, – вiдрубав вiн. – Хiба ти не дочекаешся Вiктора? – запитала Анна. – Нi, я поспiшаю. – Добре, але зачекай, я дам тобi адресу Саманти. – Чию? – Вечеря сьогоднi. – Ага, та я навряд чи прийду, – сказав Патрiк. Анна записала адресу i вiддала йому папiрець. – Ось, маеш. – Дякую, – коротко промовив Патрiк i пiдняв комiр пальта. – Завтра зателефоную. – Краще приiжджай. – Подумаю. Вiн повернувся i поспiхом рушив до дверей. Серце намагалося вискочити з грудей, як чортик iз табакерки, i Патрiк вiдчував, що довше кiлькох секунд не втримае покришки. – До побачення! – рикнув вiн вiд порогу. – До побачення, – вiдповiла Анна. Патрiк спустився в повiльному задушливому лiфтi й пройшов повз товстого придуркуватого швейцара на вулицю. Коли знову опинився пiд блiдим просторим небом, вiн вiдчув себе зовсiм голим i беззахисним. Мабуть, саме так почуваеться устриця пiд краплинами лимонного соку. Навiщо вiн покинув сховок Анниноi квартири? І так грубо. Тепер вона назавжди на нього образиться. Вiн усе робить неправильно. Патрiк оглянув вулицю. Вона повторювала вступнi кадри документального фiльму про перенаселення. Вiн пiшов хiдником, уявляючи, як вiдрубанi голови перехожих котяться в нього за спиною. 4 Як розв’язати проблему, коли ця проблема iснуе тiльки у твоiй головi? Патрiк уже не вперше обмiрковував цю нав’язливу думку. І от тепер, iз нехiттю знiмаючи пальто й вiддаючи його набрiолiненому офiцiантовi в червоному пiджаку, знову про це думав. Їжа – це лише тимчасовий запобiжний захiд, але, з iншого боку, усi подiбнi заходи тимчасовi, навiть смерть, i нiщо так не переконувало його в iснуваннi загробного життя, як невблаганний сарказм фатуму. Безсумнiвно, самогубство стало б лише жорстоким прологом до чергового вiдтинку нудотноi усвiдомленостi вирв, якi швидко звужуються, та зашморгiв, що затягуються, спогадiв, що цiлiсiнькими днями, немовби шрапнеллю, розстрiлюють твое тiло. Хто знае, якi витонченi тортури е в запасi для лiтнiх таборiв вiчностi? Тут хоч не хоч, а зрадiеш, що живий. «Тiльки за водоспадами грубих насолод, – думав Патрiк, беручи до рук меню в шкiрянiй обкладинцi й навiть не намагаючись пiдвести очi,– можна сховатися вiд гончих псiв сумлiння». Тут, у прохолоднiй кам’янiй печерцi за важким бiлим пологом водяних струменiв, було чутно, як вони заходяться гавкотом на березi; у будь-якому разi, тут вони не могли розiрвати йому горлянку люттю своiх докорiв. Як-не-як, а слiд його буде легко взяти. Цей слiд усiяний свiдченнями марно витраченого часу, безнадiйних бажань, не кажучи вже про кров на сорочках, а також на шприцах, що iм вiн у нападi раптовоi вiдрази згинав голки, а потiм вирiвнював, щоб знову вколотися, тепер, уже точно, востанне. Патрiк рiзко видихнув i склав руки на грудях. – Сухе мартiнi. Не розбавлене, iз лимоном, – процiдив вiн. – І я готовий зробити замовлення. Офiцiант iшов просто до нього, щоб прийняти замовлення. Усе пiд контролем. Бiльшiсть людей у зав’язцi, пiсля змiни часових поясiв i оглушенi кваалюдом, втратили б iнтерес до iжi, але в Патрiка апетит зберiгався завжди, навiть коли страх неминучостi дотикiв переводив його потяг до сексу в теоретичну площину. Вiн пам’ятав, як Джонi Голл з обуренням розповiдав про дiвчину, якiй незадовго перед тим дав вiдставку. «Вона була з тих, хто може пiдiйти i скуйовдити тобi волосся, коли ти щойно затарився коксом». Патрiк тодi завив вiд самоi думки про подiбну безтактнiсть. Не можна куйовдити хлопцю волосся, коли той почуваеться порожнiм i крихким, неначе склянка. Не може бути нiчого спiльного мiж тими, хто вважае кокаiн помiрно розбещувальним i еротичним наркотиком, i ширяльниками, котрi вже знають, що це – передовсiм можливiсть перенестися в арктичний ландшафт найчистiшого жаху. Цей жах був цiною, яку доводилося платити за першу оглушливу хвилю кайфу, коли свiдомiсть неначе розпускаеться, як бiлi квiти, на кожному гiллястому нервi. Усi розсiянi думки збираються докупи, немовби металева тирса пiд магнiтом, який стягуе iх у залiзну троянду. Або… треба припинити про це думати… або як насичений розчин мiдного купоросу пiд мiкроскопом, що миттево проростае кристалами, розповзаючись по всiй поверхнi предметного скла. Треба припинити про це думати – i зробити це. Нi! І думати про що-небудь iнше. Про батькiв труп, наприклад. Чи так буде краще? Це допоможе позбутися проблеми бажання, одначе ненависть може виявитися так само манiакальною. А ось i сухе мартiнi. Хай i не кавалерiя, та хоча б боеприпаси. Патрiк випив холодну тягучу рiдину одним ковтком. – Бажаете ще один, сер? – Так, – рiзко сказав Патрiк. Інший офiцiант, трохи старшого вiку й у смокiнгу, пiдiйшов прийняти Патрiкове замовлення. – Тартар iз сирого лосося, потiм стейк-тартар, – сказав Патрiк iз тихим задоволенням вiд того, що вимовляе слово «тартар» двiчi. Його тiшило, що вiн замовляе дорослий варiант дитячоi iжi, заздалегiдь подрiбненоi, щоб можна було не жувати. Третiй офiцiант, iз виноградним гроном на лацканi та великим золотим тастевеном для дегустацii вина на золотому ланцюжку, виявив готовнiсть принести Патрiковi пляшку «Кортон-Шарлеман» вiдразу i вiдкрити пляшку «Дюкрю-Токаю» на потiм. Усе було пiд контролем. Нi, про це не можна думати, i взагалi, нi про що думати не можна, а особливо про героiн, оскiльки лише один героiн допомагав по-справжньому, позбавляв метання в ховрашковiй кулi нерозв’язних питань. Героiн був кавалерiею. Вiн був четвертою нiжкою зламаного стiльця, пiдiгнаною так точно, що дерево сходилось у мiсцi зламу, не залишаючи жодноi щiлинки. Героiн укладався, муркочучи, в основi черепа, обвивався довкруж нервовоi системи, немовби чорний кiт, який згорнувся клубочком на улюбленiй подушцi. Вiн був соковитим i м’яким, неначе горлечко лiсового голуба або налитий на папiр вiск для печатки, рiзнокольоровим, нiби пригорща дорогоцiнного камiння, яку пересипаеш iз долонi в долоню. Патрiк ставився до героiну, як iншi ставляться до кохання, а до кохання вiн ставився, як iншi до героiну: як до небезпечного i незрозумiлого марнування часу. Що мiг би вiн iз цього приводу сказати Деббi? «Ти, звичайно, знаеш, що два головнi почуття в моему життi – це ненависть до батька i любов до наркотикiв, але я хочу, щоб ти знала, що ти завжди будеш у мене на третьому мiсцi». Хiба iснуе жiнка, котра б не пишалася медаллю, нехай i бронзовою, отриманою в такому змаганнi? – Бля, та коли ти вже заткнеш пельку, – мало не вголос пробурмотiв Патрiк, випиваючи другий келих мартiнi так само швидко, як i перший. Якщо й надалi все йтиме так, йому доведеться зателефонувати П’еровi, по-справжньому чудовому нью-йоркському дилеровi. Нi! Вiн не зробить цього, вiн заприсягнувся собi зав’язати. 555–1726. Цей телефонний номер був усе одно, що витатуйований у нього на зап’ястку. Патрiк не телефонував П’еровi з минулого вересня, уже вiсiм мiсяцiв, але нiяк не мiг забути полегшення та хвилювання, що означали для нього цi сiм цифр. Золоте Гроно повернувся, знiмаючи цупку золоту обгортку з шийки «Кортон-Шарлеман» i тримаючи пляшку кларету, доки Патрiк роздивлявся етикетку з бiлим шато пiд золотими небесами. «Може, пiсля такоi втiхи й не доведеться затарюватися пiсля вечерi», – скептично роздумував вiн, потягуючи налите на пробу бiле. Перше вiдчуття викликало в нього усмiшку впiзнавання, неначе розгледiв кохану в далекому кiнцi залюдненого перону. Патрiк знову пiдняв келих, вiдпив великий ковток блiдо-жовтого вина, затримав на кiлька секунд у ротi й тiльки потiм проковтнув. Так, воно дiяло, дiяло саме так, як i ранiше. Деякi давнi друзi нiколи не пiдводять. Вiн заплющив очi, переживаючи хвилi пiслясмаку, немовби галюцинацiю… Бiльш дешеве вино оглушило б своею фруктовiстю, але виноград, який постав зараз перед Патрiковою уявою, був захопливо штучним, неначе сережки з роздутими жовтими перлинами. Патрiк уявляв собi товстi жилавi лози, котрi ведуть до масного червонястого грунту. Слiди залiза, каменю, землi й дощу спалахували на пiднебiннi, болiсно нестримнi, неначе падаюча зоря. Вiдчуття, довго закупоренi в пляшцi, розгорталися, нiби вкрадене полотно забутого майстра. Деякi давнi друзi не пiдводять. Патрiковi хотiлося розплакатися. – Бажаете скуштувати Дукру-Бокау? – Золоте Гроно вимовляв французькi слова, як англiйськi. – Так, – вiдповiв Патрiк. Золоте Гроно налив червоне вино в недоладно великий келих. Вiд самого запаху перед Патрiком постали образи. Гранiт, що зблискуе. Павутиння. Готичнi льохи. – Прекрасно, – сказав Патрiк, не завдаючи собi клопоту куштувати вино. – Налийте зараз трохи, я вип’ю пiзнiше. Патрiк обперся на спинку стiльця. Вино на деякий час вiдвернуло його увагу, але тепер повернулося те саме запитання: iхати пiсля вечерi до дилера чи до готелю? Можливо, варто навiдати П’ера просто так, по-товариськи? Патрiк реготнув вiд недолугостi такого приводу, але водночас вiдчув дуже сильне сентиментальне бажання побачитися зi схибленим французом. Саме з П’ером Патрiк вiдчував найбiльше духовне спорiднення. П’ер вiсiм рокiв провiв у психлiкарнi, уявляючи себе яйцем. «Так, блядь, вiсiм рокiв, – казав вiн швидкою скоромовкою з сильним французьким акцентом, – я вважав себе яйцем. Je croyais que j’еtais un oeuf – i це нiякий, нахер, не жарт». Увесь цей час його покинуте тiло годували, повертали, мили i одягали доглядальницi, якi не пiдозрювали, що пiклувалися про яйце. П’ер мiг безперешкодно кружляти над свiтом у просвiтлiннi, яке не потребувало грубого посередництва слiв i вiдчуттiв. «Я розумiв усе, – розповiдав вiн i виклично дивився на Патрiка. – J’avais une conscience totale». У своiх мандрах П’ер iнколи заглядав до лiкарняноi палати i з вiдразливим жалем зависав над своiм тiлом, яке ще не проклюнулося з яйця. Однак через вiсiм рокiв вiн раптом зрозумiв, що його тiло помирае через брак уваги та пiклування. «Довелося менi знову влазити у свое гiвняне тiло, i це було гидко. J’avais un dеgo?t total[12 - Це було зовсiм гидко (фр.).]» Патрiка зачарувала ця розповiдь. Нагадала вiдразу Люципера, коли вiн втискався в холоднi концентричнi витки тiла змii. Одного разу доглядальницi прийшли з губками i протертою iжею i побачили, що П’ер пiсля восьми рокiв мовчання i нерухомостi сидить на краечку лiжка, слабкий, але нетерплячий у своему бажаннi дiяти. – Ну, я пiшов, – виголосив вiн. Тести показали, що вiн був при ясному розумi, можливо, навiть занадто ясному, тож його виписали з лiкарнi, як здорового. Тепер лише постiйна пiдтримка героiном i кокаiном дозволяла йому зберiгати хоча б грубу подобу колишнього захопливого безумства. Вiн зависав, хоча й не з тiею легкiстю, на межi мiж своiм тiлом i фатальною ностальгiею за безтiлеснiстю. У м’якому згинi його лiктя, неначе вулкан, виросла болячка, горбок рубцевоi тканини i кровi, що запеклася, який дозволяв вганяти голку iнсулiнового шприца вертикально, попадаючи з першого разу, – вiдкритий шлях до кровотоку, через який будь-якоi секунди, немовби через пожежний вихiд, можна було ввести черговий спiдбол i припинити жах ув’язнення в негостинному тiлi, яке вiдчувалося майже нерiдним. П’ерове життя було до краю впорядкованим. Вiн не вiдпочивав двi з половиною доби, потiм вмазувався великою дозою i спав або принаймнi лежав упродовж наступних вiсiмнадцяти годин. У перiоди неспання вiн продавав наркотики швидко й ефективно, рiдко дозволяючи покупцям залишатись у його чорно-бiлiй квартирi бiльше десяти хвилин. Було б зовсiм незручно, якби клiенти помирали просто в нього в лазничцi, тож вiн забороняв iм колотись у себе; проте для Патрiка дуже скоро П’ер зробив виняток. Усе минуле лiто Патрiк намагався жити в одному режимi з П’ером. Вони часто просиджували цiлi ночi за покладеним горизонтально дзеркалом, що слугувало П’еровi столом, оголенi до пояса, щоб не закачувати й не опускати рукавiв, кололися кожнi п’ятнадцять хвилин i, спливаючи пропахлим хiмiкатами потом, розмовляли на своi улюбленi теми: як досягнути повноi безтiлесностi, як стати свiдком власноi смертi, як залишатися на межi, не зачепленiй тими рисами, що iх нав’язала iм попередня iсторiя життя, якi безсоромнi й дрiб’язковi не-наркомани i, звичайно, як би вони самi могли зав’язати, коли б тiльки захотiли, – бажання, котре нi в того, нi в того нiколи надовго не затримувалося. «Чорт, – подумав Патрiк, спорожнюючи третiй келих бiлого вина i швидко пiдливаючи собi ще. – Не можна про це думати». Із таким батьком (хни-хни) Патрiк завжди вiдчував дефiцит авторитетiв i рольових моделей, та в П’ерi вiн нарештi знайшов приклад для наслiдування i порадника, якому довiряв. Кожного разу, так було доти, доки П’ер не спробував обмежити його двома грамами коксу на день замiсть семи, що iх Патрiк уважав абсолютно необхiдними. – Ти, бля, зовсiм уже схибився! – репетував на нього П’ер. – Хочеш приходу кожного разу. Та так, бля, ти себе в труну загониш. Цi суперечки трохи зiпсували йому кiнець лiта, але Патрiковi все одно вже час було позбавлятися висипки, котра пiшла в нього по всьому тiлi та запалилася, а також вiд невеличких виразок, що всiяли рот, горло i шлунок, отже, вiн через кiлька днiв вилетiв до Лондону, щоб з’явитись у своiй улюбленiй клiнiцi. – Oh, les beaux jours[13 - О прекраснi днi (фр.).],– зiтхнув вiн, жадiбно поглинаючи сиру лососину. А потiм допив вино, вже зовсiм збайдужiлий до смаку. Хто тут ще е в цьому гидкому ресторанi? Дивно, що Патрiк i досi не роззирнувся. А мiж тим, нiчого особливо дивного. Вони не закликали його збагнути загадку чужого розуму, хоча, звичайно, люди, котрi, як Вiктор, уважають, що в цьому взагалi е якась загадка, зазвичай бувають цiлковито зануренi в дослiдження функцiонування власного розуму. Який дивний збiг. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66037426&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Вiльям Моррiс (1834–1896) – англiйський письменник, поет, художник i дизайнер iз кола прерафаелiтiв, лiдер руху мистецтв i ремесел, засновник фiрми «Моррiс, Маршалл, Фолкнер i Ко», що випускала предмети декоративно-ужиткового мистецтва. (Тут i далi – прим. пер.) 2 Уривок iз поеми Альфреда Теннiсона «Мод» (1855), пер. О. Тiльноi. 3 Людвиг Мiс ван дер Рое (1886–1969) – нiмецький архiтектор-модернiст зi школи «Баугауз», автор прямокутних скляних будiвель, зокрема чиказьких хмарочосiв, який багато в чому визначив обличчя урбанiстичноi архiтектури XX ст. 4 «За межею можливого» (The Outer Limits, 1963–1965) – американський фантастичний телесерiал, темами якого були чудовиська, iнопланетяни, прибульцi з iнших вимiрiв або iншого часу, клони й так далi. Зловiснi перекотиполе переслiдують героiв у серii «Крик тишi» (1964). 5 Шинуазрi (фр. Chinoiserie, вiд фр. chinois «китайський», тобто китайщина) – напрям у мистецтвi, тiсно пов'язаний зi стилем рококо, коли в захiдно-европейському дизайнi було прийнято зловживати елементами китайськоi культури. 6 Справжня кондитерська (викр. фр.). 7 Справжня кондитерська (фр.). 8 Бiльш справжня (фр.). 9 Булочка з родзинками (фр.). 10 «Дика iндичка» – буквальний переклад назви всесвiтньо вiдомого американського вiскi Wild Turkey. 11 Фризбi – пластмасовий спортивний снаряд у формi диска дiаметром 20–30 см iз загнутими краями. Часто називають «фризбi» або «фрiзбi» через те, що першими на ринку були вироби торговоi марки Frisbee фiрми Wham-O. 12 Це було зовсiм гидко (фр.). 13 О прекраснi днi (фр.).