Помiж сiрих сутiнкiв Рута Шепетiс Вони гинутимуть вiд куль енкаведистiв, вiд цинги й тифу, але не припинятимуть вiрити, що колись побачать замiсть крижаного моря Лаптевих рiдну Балтику. Історiю депортованих литовцiв – свою iсторiю – розповiсть п’ятнадцятирiчна художниця Лiна. Так, як умiе найкраще, – олiвцями й сiрою аквареллю з попелу. Про перше кохання, про зниклого в сибiрських тюрмах батька, про матiр, яка стоiть на колiнах перед застреленою дiвчиною, про безнадiю i вiру в силу людськоi гiдностi, з якою маленький народ здолав великi випробування. Рута Шепетiс Помiж сiрих сутiнкiв © Ruta Sepetys, 2011 © Katrina Damkoehler, map illustrations, 2011 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 Помiж сiрих сутiнкiв Присвячую пам’ятi Йонаса Шепетiса Подорож Ця мапа призначена для того, щоб показати ту величезну вiдстань, яку проiхали Лiна та ii сiм’я. Вона не претендуе на точне вiдтворення всiх державних кордонiв. Час i вiдстань Ця мапа призначена для того, щоб показати ту величезну вiдстань, яку проiхали Лiна та ii сiм’я. Вона не претендуе на точне вiдтворення всiх позначених мiсць. День 1 Каунас, Литва День 3 Вiльнюс, Литва День 4 Мiнськ, Бiлорусь День 5 Орша, Бiлорусь День 6 Смоленськ, Росiя День 21 Перетин Уральських гiр День 30 Омськ, Сибiр День 42 Трудовий табiр, Алтай День 306 Трудовий табiр, Алтай День 313 Бiйськ, Сибiр День 319 Табiр Макаров День 320 Береги Ангари День 350 Усть-Кут, Сибiр День 380 Якутськ, Сибiр День 410 Перетин Пiвнiчногополярного кола День 440 Трофимовськ, Заполяр’я Злодii та повii 1 Мене забрали в нiчнiй сорочцi. Озираючись назад, розумiю, що ознаки цього були: родиннi свiтлини спалювали в камiнi, мама зашивала найкраще срiбло й коштовностi за пiдкладку пальта пiзно вночi, тато не повернувся з роботи. Мiй молодший братик Йонас питав, що це означае. Я теж питала, але, мабуть, вiдмовлялася визнавати цi ознаки. Лише згодом я зрозумiла, що мама й тато планували втекти. Ми не втекли. Нас узяли. 14 червня 1941 року. Я перевдяглася в нiчну сорочку i сiла за стiл писати листа двоюрiднiй сестрi Йоанi. Я вiдкрила новий блокнот зi сторiнками кольору слоновоi кiстки i пенал, який менi тiтка подарувала на п’ятнадцятирiччя. Вечiрнiй вiтерець дихав з вiдчиненого вiкна над столом, гойдав фiранку. Чути було запах конвалiй, якi ми з мамою посадили два роки тому. Люба Йоано… У дверi не стукали. У дверi били з усiеi сили – вiд цього звуку я пiдскочила на стiльцi. Гупали щосили кулаками. У домi не було чути анi звуку. Я встала з-за столу й визирнула в коридор. Мама стояла бiля стiни обличчям до карти Литви в рамцi. Їi очi були заплющенi, а на обличчi така тривога, якоi я ще нiколи не бачила. Вона молилася. – Мамо, – сказав Йонас: у ледве прочинених дверях виднiли тiльки його очi, – ти не будеш вiдчиняти? Здаеться, вони зараз iх виламають. Мама повернула голову i побачила, як ми з Йонасом визираемо зi своiх кiмнат. Вона спробувала усмiхнутися: – Так, милий, я вiдчиню. Я нiкому не дам виламати нашi дверi. Стукiт ii пiдборiв дерев’яною пiдлогою вiдлунював у коридорi, а край довгоi вузькоi спiдницi колихався трохи вище черевикiв. Мама була красива й ошатна, просто приголомшливо гарна, ii незвично широка усмiшка осявала все довкола. Менi пощастило мати таке саме волосся медового кольору, як у неi, i такi ж блакитнi очi. А в Йонаса – мамина усмiшка. З передпокою лунали гучнi голоси. – НКВД! – прошепотiв блiдий Йонас. – Тадас казав, що вони його сусiдiв кудись повезли вантажiвкою. Вони арештовують людей. – Нi. У нас цього не буде, – вiдказала я. Радянськiй таемнiй полiцii в нашому домi немае чого робити. Я пiшла коридором, прислухалась i визирнула з-за рогу. Йонас мав рацiю. Трое офiцерiв НКВД оточили маму. На них були синi кашкети з червоним краем i золотою зiркою. У високого офiцера в руцi були нашi паспорти. – Нам потрiбно бiльше часу. Уранцi будемо готовi, – сказала мама. – Двадцять хвилин – або ви взагалi ранку не побачите! – вiдказав офiцер. – Прошу вас говорити тихiше, у мене дiти, – прошепотiла мама. – Двадцять хвилин! – гаркнув офiцер. Вiн кинув недокурену цигарку на чисту пiдлогу нашоi вiтальнi i втер ii в дошки чоботом. З нами мало статися те саме, що й iз цигаркою. 2 Нас арештовують? Де тато? Я побiгла до кiмнати. На пiдвiконнi з’явилася свiжа хлiбина, пiд яку була запхана велика пачка рублiв. До дверей пiдiйшла мама, а вiд неi не вiдставав Йонас. – Але, мамо, куди це ми? Що ми зробили? – питав вiн. – Це непорозумiння. Лiно, ти чуеш? Нам треба дiяти швидко i запакувати все потрiбне, але не обов’язково дороге для нас. Розумiете? Лiно! Головне – одяг i взуття. Постарайся все, що можеш, скласти в одну валiзу. Мама глянула в бiк вiкна. Швидко пересунула хлiб i грошi на стiл i зашторила вiкно. – Обiцяйте: якщо хтось пропонуватиме вам допомогу, не звертайте уваги! Ми самi дамо цьому раду. Нi родичiв, нi друзiв сюди втягувати не можна, розумiете? Навiть якщо хтось гукатиме вас – не вiдповiдайте. – Нас арештовують?.. – почав Йонас. – Обiцяйте! – Я обiцяю, – тихо сказав Йонас. – А де тато? Мама мить помовчала, швидко моргаючи. – Вiн нас зустрiне. У нас двадцять хвилин. Збирайтеся. Швидко! Спальня закрутилася перед очима. Мамин голос вiдлунював у головi: «Швидко! Швидко!» Що вiдбуваеться? До тями мене привело тупотiння мого десятирiчного братика, який бiгав своею кiмнатою, – немовби за шнур смикнули. Я витягла з шафи валiзу i вiдкрила, поставивши на лiжко. Рiвно рiк тому Радянський Союз ввiв вiйська в нашу краiну. Потiм, у серпнi, Литву було офiцiйно приеднано до Союзу. Коли я стала нарiкати на це за столом, тато крикнув на мене i сказав нiколи, за жодних обставин не казати нiчого поганого про СРСР. Вiн вiдiслав мене до кiмнати. Пiсля того я нiчого такого вголос не казала. Але багато про це думала. – Черевики, Йонасе, змiну шкарпеток, пальто! – кричала мама з коридору. Я поклала на дно порожньоi валiзи родинне фото в позолоченiй рамцi. Обличчя дивилися на мене зi свiтлини в щасливому незнаннi того, що буде далi. Знято було на Великдень два роки тому. Бабуся ще жива. Якщо нас дiйсно забирають до в’язницi, хай вона залишиться зi мною. Але ж нас не можуть посадити у в’язницю. Ми нiчого поганого не зробили. По всьому будинку були чути гупання й тупiт. – Лiно! – мама забiгла до кiмнати з оберемком речей. – Не барись! – вона рiзко вiдчинила мою шафу i шухляди комода, гарячково витягаючи речi, кидаючи iх у мою валiзу. – Мамо, я не можу знайти альбом. Де вiн? – у панiцi питала я. – Не знаю. Купимо новий. Складай одяг. Швидко! У кiмнату вбiг Йонас. Вiн був у шкiльнiй формi з краваткою, з портфелем. Бiляве волосся акуратно зачесав на один бiк. – Мамо, я готовий, – тремтливим голосом сказав вiн. – Н-нi! – мама затнулася, побачивши, що Йонас зiбрався, як на урок. Вона вiддихалась i сказала тихiше: – Нi, серденько, потрiбна валiза. Ходи зi мною, – вона потягла брата за руку до його кiмнати. – Лiно, вдягни шкарпетки, взуйся. Швидко! – Вона кинула менi лiтнiй дощовик. Я вдягла його. Я взула сандалi, схопила двi книжки, стрiчки, гребiнець. Але де ж альбом? Я взяла блокнот, пенал, пачку рублiв зi столу i сунула мiж тих речей, якi ми накидали у валiзу. Мiцно застiбнула замки й вискочила з кiмнати, протяг смикнув фiранки, якi колихалися над хлiбиною, що так i лишалася лежати на столi. Я побачила свое вiдображення у скляних дверях булочноi i на мить зупинилася. У мене на пiдборiддi лишалася цятка зеленоi фарби. Витерла ii i штовхнула дверi. Над головою дзенькнув дзвоник. У крамницi було тепло i пахло дрiжджами. – Лiно, рада тебе бачити, – жiночка поспiшила до прилавка. – Чим можу допомогти? Чи я знаю ii? – Вибачте, я не… – Мiй чоловiк – професор в унiверситетi. Вiн працюе з твоiм татом, – сказала вона. – Я тебе з батьками в мiстi бачила. Я кивнула. – Мама просила взяти у вас хлiбину, – сказала я. – Звичайно, – вiдказала жiночка i полiзла пiд прилавок. Вона загорнула пухку хлiбину в брунатний папiр i вручила менi. Коли я простягнула iй грошi, жiночка тiльки похитала головою. – Прошу тебе! – прошепотiла вона. – Це ми перед вами в неоплатному боргу. – Не розумiю… – я знову простягнула iй монетки. Вона не звернула на них уваги. Дзенькнув дзвоник. Хтось увiйшов до крамницi. – Переказуй батькам вiд мене найщирiшi вiтання! – сказала жiночка, збираючись обслуговувати наступного покупця. Увечерi я розповiла татовi про хлiб. – Це з ii боку дуже гарно, але необхiдностi в тому немае, – вiдказав вiн. – А що ж ви з мамою iй зробили? – спитала я. – Та нiчого особливого, Лiно. Ти вже всi уроки приготувала? – Але ж чимось ви заслужили на цей хлiб! – не вiдставала я. – Та нi на що ми не заслужили. Просто годиться поводитися правильно, Лiно, i не треба за це чекати подяки чи нагороди. Ну а тепер – повертайся до урокiв! 3 Мама спакувала таку саму велику валiзу для Йонаса. Поряд iз нею мiй маленький, худенький брат виглядав iще дрiбнiшим, вiн насилу пiдняв ту валiзу двома руками, вiдхилившись назад. Але на вагу не нарiкав i допомоги не просив. У домi почулося, як б’еться скло i порцеляна, – щось болiсно брязкало, звуки лунали один за одним. Ми знайшли маму в iдальнi – вона кидала на пiдлогу кришталь i порцеляну. На ii обличчi блищали краплi поту, а золотавi локони спадали на очi. – Мамо, нi! – закричав Йонас i побiг просто по скалках, якi вкривали пiдлогу. Я вiдтягла його, не дала схопити келих. – Мамо, – спитала я, – навiщо ти б’еш цi чудовi речi? Вона завмерла з порцеляновою чашкою в руцi й подивилася на нас. – Бо я iх так люблю! – вона кинула чашку на пiдлогу й одразу потяглася по наступну, навiть не дивлячись, як розбилася ця. Йонас заплакав. – Не плач, золотко. Ми ще кращi купимо. Дверi розчахнулись, i в дiм зайшли трое офiцерiв НКВД з багнетами на гвинтiвках. – Що тут сталося? – вимагав пояснень високий, дивлячись на битий посуд. – Це випадково, – спокiйно вiдповiла мама. – Знищуете державну власнiсть! – заревiв вiн. Йонас притягнув валiзу ближче до себе, боячись, що вона будь-якоi митi може перетворитися на «державну власнiсть». Мама подивилась у дзеркало в передпокоi, щоб дати лад волоссю i вдягти капелюшок. Офiцер НКВД штурхнув ii прикладом у плече, так що вона вдарилась обличчям у дзеркало. – Буржуйськi свинi, вiчно гаете час. Здався тобi цей капелюх! – буркнув вiн. Мама пiдвелась i поправила одяг: розправила спiдницю, рiвно вдягла капелюшок. – Вибачте, – сухо вiдповiла вона офiцеровi, пiсля чого поправила кучерi й приколола на капелюшок булавку з перлиною. Вибачте? Чи вона справдi це сказала? Цi люди виганяють ii з дому серед ночi, штовхають – а вона просить вибачення? Потiм вона взяла те саме довге сiре пальто, i я раптом усе зрозумiла. Вона грала з радянськими офiцерами – так обережно грають у карти, коли немае певностi, що тобi здадуть наступного разу. Перед моiми очима постало те, як вона зашивала за його пiдкладку коштовностi, папери, всiлякi iншi цiнностi. – Менi треба в туалет, – сказала я, намагаючись вiдволiкти iх вiд мами та ii пальта. – Тридцять секунд! Я зачинилась i побачила себе в дзеркалi. Я навiть не уявляла, наскiльки швидко все змiниться, поблякне. Коли б я знала, подивилася б на себе довше, щоб запам’ятати. Понад десять рокiв пiсля того я не дивилась у справжне дзеркало. 4 Лiхтарi згасли. На вулицi стояла майже повна чорнота. Офiцери йшли за нами, пiдганяючи. Я побачила, як iз-за штор у вiкнi визирае тихцем панi Раскунене. Щойно помiтивши мiй погляд, вона сховалася. Мама штовхнула мене пiд лiкоть, щоб я не пiдводила голови. Йонасу нелегко було з валiзою. Вона била його по ногах. – Давай! – командував офiцер по-росiйськи. Швидко, весь час швидко. Ми перейшли перехрестя, рухаючись до чогось великого й темного. То була вантажiвка, ii оточували енкаведисти. Ми пiдiйшли до задньоi частини машини. Там люди сидiли на своiх речах. – Пiдсади мене, поки вони цього не зробили, – швидко прошепотiла менi мама, щоб офiцери не торкались ii пальта. Я виконала ii прохання. Офiцери вкинули в кузов Йонаса. Вiн упав долiлиць, а на нього зверху кинули валiзу. Я опинилась у кузовi без падiння, але, коли я встала, якась жiнка поглянула на мене й затулила рот рукою. – Лiно, люба, застiбнися, – сказала мама. Я глянула вниз i побачила, що на менi нiчна сорочка у квiточку. Гарячково шукаючи альбом, я забула перевдягтися. Також я побачила високу жилаву гостроносу жiнку, яка дивилася на Йонаса. Панна Грибайте. Учителька з нашоi школи, немолода й незамiжня, одна з найсуворiших. Упiзнала я ще кiлькох людей: бiблiотекаря, господаря поблизького готелю i кiлькох чоловiкiв, з якими тато розмовляв на вулицi. Ми всi були в якомусь списку. Я не знала, що це за список, знала тiльки, що ми там записанi. Як, вочевидь, i решта п’ятнадцятеро людей, якi сидять тут iз нами. Офiцери захряснули дверi вантажiвки. Лисий чоловiк, який сидiв передi мною, застогнав. – Ми всi помремо, – сказав вiн. – Точно ж помремо. – Дурницi! – швидко вiдповiла мама. – Але ж помремо, – не вiдступався вiн. – Це – кiнець. Машина швидко, рвучко поiхала, так що люди почали падати з сидiнь. Лисий пан раптом пiдхопився, перелiз через край кузова й вистрибнув. Упав на брукiвку i заревiв, як звiр у пастцi. Люди в кузовi скрикнули. Машина з рiзким виском загальмувала, з кабiни вискочили офiцери. Вони вiдчинили кузов, i я побачила, як чоловiк звиваеться вiд болю на землi. Вони пiдняли й закинули його скулене тiло назад у кузов. Було видно, що одна нога в нього скалiчена. Йонас затулив обличчя маминим рукавом. Я тихо взяла його за руку. Вiн тремтiв. Перед очима в мене пливло. Я мiцно iх стулила, потiм розплющила. Машина знову рвонула вперед. – Нi! – лементував чоловiк, схопившись за ногу. Машина зупинилася бiля лiкарнi. Усiм, здаеться, стало легше на душi: зараз лисому пановi нададуть допомогу. Але цього не сталося. Вони чекали. Жiнка, внесена у список, саме народжувала. Щойно буде перерiзано пуповину, i матiр, i дитя мали вкинути в машину. 5 Минуло майже чотири години. Ми сидiли в темрявi перед лiкарнею i не могли нiкуди вийти. Мимо проiжджали якiсь iншi машини, у кузовах деяких пiд сiткою теж сидiли люди. На вулицях починався рух. – Рано ми приiхали, – сказав мамi хтось поруч. Чоловiк поглянув на годинник. – Скоро третя ранку. Лисий чоловiк, лежачи на спинi, розвернув обличчя до Йонаса: – Хлопче, заткни менi рот i затисни нiс. І не вiдпускай. – Нi, вiн нiчого подiбного робити не буде! – сказала мама i пригорнула Йонаса ближче до себе. – Дурна жiнко. Чи ви не розумiете, що все лише починаеться? У нас iще е шанс померти гiдно. – Елено! – почулося з вулицi. Я побачила: у тiнi дерев ховаеться мамина двоюрiдна сестра Регiна. – Вам на спинi легше лежати? – спитала мама в лисого чоловiка. – Елено! – почулося знову, трохи гучнiше. – Мамо, менi здаеться, вона тебе кличе, – прошепотiла я, не зводячи погляду з енкаведиста, який курив з другого боку машини. – Вона мене не кличе, – сказала мама голосно. – Вона божевiльна! Ідiть своею дорогою i дайте нам спокiй! – крикнула вона. – Але ж, Елено, я… Мама вiдвернулась i вдала, що поглинута розмовою зi мною, абсолютно не зважаючи на сестру. Бiля лисого чоловiка в кузов упав невеликий вузлик. Чоловiк жадiбно його схопив. – І це ви, добродiю, говорили про гiднiсть? – сказала йому мама. Вона вирвала в нього з рук вузол i сховала в себе пiд ногами. Менi було цiкаво, що ж там. Як могла мама обiзвати власну двоюрiдну сестру божевiльною?! Адже Регiна так ризикувала, коли пiшла ii шукати! – Ви дружина Костаса Вiлкаса, проректора унiверситету? – спитав чоловiк у костюмi, який сидiв трохи нижче вiд нас. Мама кивнула, заламуючи руки. Я дивилася, як мама заламуе руки. У iдальнi приглушенi голоси то гучнiшали, то тихiшали. Чоловiки сидiли вже кiлька годин. – Серденько, принеси iм кавник, – попросила мене мама. Я пiдiйшла до порога iдальнi. Над столом висiла хмара тютюнового диму, яку не випускали назовнi зачиненi вiкна й закритi штори. – Репатрiацiя, якщо вдасться, – сказав тато, рiзко замовкнувши, коли побачив мене у дверях. – Чи бажаете ще кави? – спитала я, тримаючи в руках срiбний кавник. Дехто за столом опустив очi. Хтось кахикнув. – Лiно, ти перетворюешся на справжню юну даму, – сказав татiв унiверситетський товариш. – І я чув, ти дуже обдарована художниця. – Так i е! – сказав тато. – У неi неповторний стиль. І вона надзвичайно розумна, – додав вiн, пiдморгнувши менi. – То значить, у матiр вдалася! – пожартував хтось за столом. Усi засмiялися. – Скажи-но менi, Лiно, – сказав газетяр, – якоi ти думки про нову Литву? – Ну, – перебив його тато, – це все-таки не юнацька розмова, правда? – Це буде розмовою для всiх, Костасе, – вiдказав журналiст, – вiд старого до малого. До того ж, – посмiхнувся вiн, – не буду ж я це в газетi друкувати! Тато засовався на стiльцi. – Що я думаю про радянську анексiю? – я мить помовчала, не дивлячись батьковi в очi. – Я вважаю, що Йосиф Сталiн – нахабний агресор. І вважаю, що ми маемо вигнати його вiйська з Литви. Їм не можна дозволяти прийти i брати все, що хочеться, i… – Годi, Лiно. Лишай тут кавник i повертайся до мами на кухню. – Але ж це правда! – не вiдступалася я. – Це несправедливо! – Годi! – сказав тато. Я повернулася на кухню, ненадовго зупинившись, щоб пiдслухати. – Не заохочуй ii, Владасе. Дiвчина вперта, вона мене смертельно лякае, – сказав тато. – То що ж, – вiдповiв журналiст, – тепер ми бачимо, наскiльки вона подiбна до свого батька, чи не так? Справжню партизанку виховав, Костасе. Тато мовчав. Зiбрання скiнчилось, i гостi виходили з дому по черзi, через певнi промiжки, однi через параднi дверi, iншi – чорним ходом. – Унiверситет? – спитав лисий, i далi кривлячись вiд болю. – Ну, тодi його далеко повезли… Мiй шлунок стиснувся, немов вiд удару. Йонас у вiдчаi подивився на маму. – Власне, я працюю в банку i бачив твого батька вчора надвечiр, – усмiхнувся якийсь чоловiк Йонасовi. Я розумiла, що це неправда. Мама вдячно йому кивнула. – То, значить, бачив його по дорозi до могили! – похмуро вiдказав лисий. Я готова була спопелити його очима: скiльки ж клею треба, щоб заклеiти тобi пельку! – Я збираю марки. Я простий колекцiонер, i вони мене шлють на смерть, бо я листувався з iншими колекцiонерами за кордоном. А от унiверситетського точно ж першим номером у список внесли за те, що… – Замовкнiть! – вихопилося в мене. – Лiно! – зупинила мене мама. – Ти маеш негайно перепросити. Бiдолашному пановi дуже боляче, вiн сам не розумiе, що каже. – Я дуже добре розумiю, що кажу! – вiдказав пан, не зводячи з мене очей. Лiкарня вiдчинилась, i звiдти вихопився страшний крик. Енкаведист тягнув сходами босу жiнку в закривавленiй лiкарнянiй сорочцi. – Моя дитина! Будь ласка, нiчого не робiть моiй дитинi! – кричала вона. Вийшов iнший офiцер, несучи сповитий згорток. За ним вибiг лiкар, хапаючи енкаведиста за одяг. – Прошу вас, ви не можете забрати новонародженого. Дитина не виживе! – кричав лiкар. – Пане, благаю вас! Будь ласка! Офiцер розвернувся i вдарив лiкаря по колiну пiдбором чобота. Жiнку пiдняли в кузов. Мама i панна Грибайте посунулися, щоб ii можна було покласти поряд iз лисим. Дитину передали знизу. – Лiно, будь ласка, – сказала мама, передаючи менi червоне маля. Узявши згорток, я вiдразу навiть крiзь пальто вiдчула тепло маленького тiльця. – Боже, моя дитина! – заплакала жiнка, дивлячись на мене. Дитина тихо скрикнула й замахала крихiтними кулачками. Їi боротьба за життя почалася. 6 Чоловiк iз банку передав мамi свiй пiджак. Вона накинула його на плечi породiллi i прибрала в неi з обличчя волосся. – Усе гаразд, люба, – сказала iй мама. – Вiтас! Мого чоловiка забрали, Вiтаса! – видихнула молодиця. Я подивилася на розчервонiле личко в пелюшках. Новонароджене. Дитина прожила лише кiлька хвилин, а ii вже Совети записали в злочинцi. Я пригорнула дитинку i торкнулася ii лоба губами. Йонас прихилився до мене. Якщо вони таке зробили з оцим малям, то що чекае на нас? – Як вас звати, люба? – спитала мама. – Она, – молода матiр витягнула шию. – Де моя дитина? Мама взяла згорток у мене i поклала на груди жiнцi. – Моя дитинка! Мила моя дитинонько! – заплакала жiнка, цiлуючи маля. Машина рвонула вперед. Она благально подивилася на маму. – Моя нога! – стогнав лисий. – Чи е тут медики? – спитала мама, переводячи погляд вiд обличчя до обличчя. Люди хитали головами. Хтось навiть очей не пiдвiв. – Я спробую шину накласти, – зголосився банкiвський працiвник. – Чи е в кого-небудь щось пряме? Будь ласка, допомагаймо одне одному. Люди нiяково завозилися, замислившись, що в них такого е серед речей. – Пане! – сказав Йонас. Вiн простягнув невеличку шкiльну лiнiйку. Лiтня жiночка, яку вразило те, що я в нiчнiй сорочцi, заплакала. – О так, це дуже добре, – вiдказав пан iз банку й узяв лiнiйку. – Дякую, золотко, – усмiхнулася мама до Йонаса. – Лiнiйка? Ви що, менi ногу шкiльною лiнiйкою вправлятимете?! Ви з глузду з’iхали! – розкричався лисий. – Наразi це найкраще, що в нас для цього е, – вiдказав банкiвський працiвник. – А в кого е чим прив’язати? – Пристрельте мене хто-небудь! – лементував лисий. Мама зняла з шиi шовкову хустку i дала банкiвському працiвниковi. Бiблiотекарка теж розв’язала шарф, панна Грибайте стала порпатись у торбi. Сорочка Они спереду просякала кров’ю. Менi стало млосно. Я заплющила очi, намагаючись подумати про щось – про будь-що, аби заспокоiтись. Уявила свiй альбом. Вiдчула, як рука сама поворухнулась. Образи, немов картинки з чарiвного лiхтаря, зарухалися в мене перед очима. Наш дiм. Мама пов’язуе татовi краватку на кухнi, конвалii, бабуся… Їi лице чимось мене заспокоiло. Я подумала про фотографiю у валiзi. Бабусенько, подумала я, допоможiть! Ми прибули на якийсь полустанок за мiстом. Увесь вiн був забитий такими самими радянськими вантажiвками, повними людей. Ми проiхали повз якусь машину, з кузова якоi визирали чоловiк i заплакана жiнка. – Паулiна! – гукав чоловiк до нас. – Чи не у вас наша дочка Паулiна? Я похитала головою. – А чому ми за мiстом, а не на каунаському вокзалi? – спитала лiтня жiнка. – Може, так легше нас iз родинами органiзувати. Адже на головному вокзалi стiльки людей, – вiдповiла мама. Певностi в маминому голосi не було. Вона намагалася переконати себе. Я роззирнулася. Полустанок притулився в якiйсь безлюднiй мiсцинi, навколо стояв темний лiс. Я вiдчула, як пiдiймаеться край килима i велетенська радянська мiтла змiтае нас пiд нього. 7 – Давай! – закричав енкаведист i вiдкрив кузов. Полустанок був повний машин, офiцерiв i людей з речами. Із кожною миттю шум гучнiшав. Мама нахилилася до нас i поклала руки нам на плечi. – Тримайтеся мене. Якщо треба, тримайтеся за пальто. Ми не повиннi загубити одне одного. Йонас учепився в мамине пальто. – Давай! – кричав офiцер, смикнувши якогось чоловiка з кузова так, що той упав на землю. Мама й банкiвський працiвник почали допомагати рештi. Я тримала немовля, поки спускали Ону. Лисий корчився вiд болю, коли його зносили з машини. Чоловiк iз банку пiдiйшов до енкаведиста. – У нас е люди, якi потребують допомоги медикiв. Будь ласка, знайдiть лiкаря. Офiцер не звернув уваги. – Лiкарi! Медсестри! Нам потрiбна медична допомога! – кричав чоловiк у юрбу. Енкаведист схопив банкiвського працiвника, приставив йому до спини гвинтiвку i повiв геть. – Моi речi! – крикнув чоловiк. Бiблiотекарка схопила валiзу чоловiка з банку, але не встигла передати йому: той уже зник у натовпi. Зупинилася якась литовка i назвалася медсестрою. Вона зайнялася Оною та лисим чоловiком, а ми всi стояли колом навкруг них. Було багато пилу. Босi ноги Они вже облипли брудом. Мимо ходили маси людей, i всi намагалися не помiчати вiдчайдушних облич iнших. Я побачила дiвчинку з моеi школи: вона разом iз мамою проходила повз. Вона пiдняла руку, хотiла менi помахати, але мати затулила iй очi рукою. – Давай! – гаркнув енкаведист. – Ми не можемо лишити цих людей, – сказала мама. – Ви маете дати нам ношi. Офiцер тiльки засмiявся: – Так понесете. Ми понесли. Двое чоловiкiв iз нашоi машини несли лисого, той лементував. Я несла маля й валiзу, а мама пiдтримувала Ону. Йонас щосили тяг решту речей, йому допомагала бiблiотекарка. Ми дiйшли до платформи. Там хаос просто стояв у повiтрi. Розлучали родини. Дiти плакали, матерi благали. Двое енкаведистiв тягли кудись чоловiка. Жiнка його не вiдпускала, i ii протягли кiлька метрiв i лише тодi змогли вiдкинути ударами чобiт. Бiблiотекарка взяла в мене немовля. – Мамо, а тато тут? – спитав Йонас, не вiдпускаючи ii пальта. У мене виникало те саме питання. Коли, де цi радянськi офiцери схопили мого батька? Чи дорогою на роботу? Чи, може, коло газетного кiоску в обiд? Я вдивлялася в юрмища на платформi. Були там лiтнi люди. У Литвi завжди шанували старiсть, а зараз наших стареньких гнали кудись, немов худобу. – Давай! – Енкаведист схопив Йонаса за плечi й потяг кудись. – НІ! – крикнула мама. Вони забирали Йонаса. Мого красивого славного братика, який виганяв тарганiв з хати, замiсть того щоб iх давити, який вiддав свою лiнiйку, щоб перев’язати поламану ногу надокучливому лисому дiдку. – Мамо! Лiно! – кричав вiн, махаючи руками. – Стiйте! – закричала я i кинулася за ними. Мама схопила офiцера за одяг i заговорила до нього росiйською – чистою, швидкою. Вiн зупинився i став слухати. Вона заговорила до нього тихiше, спокiйнiше. Я нiчого не розумiла. Офiцер смикнув Йонаса до себе. Я схопила брата за другу руку. Вiн безгучно ридав, його плечi трусилися. На штанях у нього з’явилася велика мокра пляма. Вiн опустив голову й заплакав. Мама витягла з кишенi пачку рублiв, обережно показала ii енкаведистовi. Вiн простягнув руку i сказав мамi щось, зробивши жест головою. Мама зiрвала з шиi бурштиновий кулон i сунула в руку енкаведистовi. Йому, здаеться, було мало й цього. Мама й далi говорила щось росiйською i дiстала з пальта кишеньковий годинник. Я знала цей годинник. Мамi вiн дiстався вiд батька, i на його золотiй кришцi з другого боку вигравiйоване його iм’я i прiзвище. Офiцер схопив той годинник, вiдпустив Йонаса i почав кричати на iнших людей. Ви коли-небудь питали себе, якою е цiна людського життя? Того ранку життя мого брата вартувало кишенькового годинника. 8 – Усе добре, мiй хороший. Із нами все гаразд, – запевняла мама Йонаса, обiймаючи його й цiлуючи його заплакане лице. – Правда, Лiно? У нас усе гаразд. – Правда, – тихо сказала я. Йонас, ще не переставши плакати, затулив руками мокру пляму на штанях: йому було соромно. – Не хвилюйся, серденько. Перевдягнеш, – сказала мама, йдучи попереду, щоб сховати його за собою. – Лiночко, дай, будь ласка, братовi плащ. Я зняла свiй плащ i дала мамi. – Ти його зовсiм трохи поносиш. – Мамо, а навiщо вiн хотiв мене забрати? – спитав Йонас. – Не знаю, голубе. Але зараз ми разом. Разом. Ось так ми стоiмо на платформi серед недоброi метушнi: я у квiтчастiй нiчнiй сорочцi, а мiй брат у легкому блакитному плащi-дощовику майже до землi. Мабуть, вигляд у нас був смiшний i безглуздий, але нiхто на нас i не глянув. – Панi Вiлкене, швидко! – Це гугнявий голос панни Грибайте, вчительки. Вона кликала нас до себе. – Ми тут. Швиденько, бо людей роздiляють! Мама схопила Йонаса за руку. – Ходiмо, дiтки. Ми пробиралися крiзь натовп, як човник крiзь шторм, без певностi, чи потонемо, чи втримаемося на плаву. Понад усiею платформою, наскiльки бачило око, стояли червонi дерев’янi вагони. Вони були зробленi абияк i бруднi: у таких возять худобу. До них рухалися юрмища литовцiв iз речами. Мама вела нас крiзь натовп, то пiдштовхуючи, то тягнучи за плечi. Я бачила побiлiлi пальцi, якi стискали ручки валiз. Якiсь люди стояли на колiнах i, плачучи, намагалися перев’язати розваленi валiзи мотузкою, а енкаведисти топталися по iхнiх речах. Заможнi селяни та iхнi родини несли вiдра, в яких хлюпало молоко, i голови сиру. Пройшов якийсь малюк iз ковбасою завдовжки з нього. Вiн впустив свою ношу – i вона миттево зникла пiд ногами натовпу. Якась жiнка зачепила мою руку срiбним свiчником, пробiг чоловiк з акордеоном. Я подумала про красивi нашi речi, розбитi на пiдлозi вдома… – Швидко! – крикнула панна Грибайте, роблячи нам знак. – Це родина Вiлкасiв, – сказала вона офiцеровi з записником. – Вони в цьому вагонi. Мама стала перед вагоном i почала уважно вдивлятися в натовп. «Ну будь ласка», – благав ii погляд: вона виглядала нашого тата. – Мамо, – прошепотiв Йонас, – це ж вагони для корiв i свиней! – Так, я знаю. То в нас буде пригода, еге ж? – Мама пiдсадила Йонаса у вагон, i тут я почула, як плаче немовля i стогне чоловiк. – Матусю, нi! – сказала я. – Я з ними не хочу. – Припини, Лiно. Їм потрiбна наша допомога. – А хтось iнший не може iм допомогти? Нам теж допомога потрiбна. – Мамо! – Йонас хвилювався, що поiзд може поiхати. – Ви ж сiдаете, так? – Так, серденько, сiдаемо. Вiзьмеш оцю торбу? – мама розвернулася до мене. – Лiнусю, ми не маемо вибору. Якщо можеш, постарайся не лякати брата. Панна Грибайте простягнула згори руку мамi. А я? Менi ж теж страшно. Хiба це не важливо? Татку, де ж ти? Я озирнулася на платформу, де панував жахливий гармидер. Менi хотiлося бiгти й бiгти, свiт за очi, доки стане сил. Я б побiгла до унiверситету i шукала б там тата. Побiгла б додому. Просто побiгла б – i все. – Лiно! – тепер мама стояла передi мною i взяла мене за пiдборiддя. – Я розумiю. Це жах, – прошепотiла вона. – Ми маемо триматися разом. Це дуже важливо. Вона поцiлувала мене в лоб i розвернулася до вагона. – Куди ми? – спитала я. – Я ще не знаю. – Ми що, маемо бути в оцих вагонах для худоби? – Так, але я певна, що це ненадовго, – вiдповiла мама. 9 Повiтря у вагонi було задушливе, повне тiлесних запахiв навiть при вiдчинених дверях. Люди тулилися всюди, сидiли на торбах. У кiнцi вагона великi дошки метрiв зо два завширшки були встановленi як полицi. На однiй з таких полиць лежала без сил Она, i дитя плакало бiля ii грудей. – Ай! – мене вдарив по нозi лисий. – Обережно, дiвчинко! Ти мало на мене не наступила! – А де ж чоловiки? – спитала мама в панни Грибайте. – Їх забрали. – Тут потрiбнi чоловiки, щоб допомогти пораненому, – сказала мама. – Нема iх. Нас якось по групах розсортували. Вони зараз усе людей ведуть i у вагон кидають. Є якiсь лiтнi чоловiки, але в них сил мало, – сказала панна Грибайте. Мама роззирнулася вагоном. – Давайте малих на верхню полицю примостимо. Лiно, посунь, будь ласка, Ону на нижнiй трохи, щоб дiти могли залiзти нагору. – Не дурiйте, жiнко! – буркнув лисий. – Зробите бiльше мiсця, то сюди бiльше напхають! Бiблiотекарка була менша вiд мене на зрiст i кремезна. Вона була сильна й допомогла менi посунути Ону. – Я панi Рiмене, – вiдрекомендувалася вона Онi. Панi… То й вона замiжня. А де ж ii чоловiк? Мабуть, там, де й тато. Дитина надсадно закричала. – Ваше малятко – це хлопчик чи дiвчинка? – поцiкавилася панi Рiмене. – Дiвчинка, – кволим голосом вiдповiла Она. Вона пiдiгнула своi босi ноги, щоб звiльнити ще трохи мiсця. Ноги були подряпанi та облиплi грязюкою. – Їй скоро iстоньки час, – сказала панi Рiмене. Я роззирнулася вагоном. Голова в мене була немов окремо вiд тiла. У вагон напихали й напихали людей, прийшла i якась жiнка з сином мого вiку. Мене хтось смикнув за рукав. – Ти зараз спати ляжеш? – спитало в мене мале дiвча з бiлявим, аж перламутровим волоссям. – Що? – Ти сорочку нiчну вдягла. Ти зараз спати лягатимеш? – вона показала менi потягану ляльку. – Це моя ляля. Нiчна сорочка. Я досi в нiчнiй сорочцi. А Йонас досi в моему блакитному плащi. Я зовсiм забула. Я проштовхалася до мами i Йонаса. – Нам треба перевдягтися, – сказала я. – Тут зараз тiсно, валiзу не вiдкриеш, – сказала мама. – Та й нема де перевдягатися. – Ну будь ласка, – попросив Йонас, кутаючись у мiй плащ. Мама спробувала перейти в куток, але це нiчого не дало. Вона нахилилась i ледь-ледь вiдкрила валiзу. Засунула руку, стала шукати там щось навпомацки. Я побачила свiй рожевий светр i комбiнацiю. Урештi мама дiстала мою темно-синю бавовняну сукню. Потiм стала шукати штани для Йонаса. – Вибачте, панi, – сказала вона до жiнки, яка сидiла в кутку вагона. – Можна з вами помiнятися мiсцями, щоб моi дiти могли перевдягтися? – Це – наше мiсце! – вiдрубала панi. – Ми не пересядемо! Двое ii дочок подивилися на нас. – Я розумiю, що це ваше мiсце. Ми на секундочку, щоб дiти не в усiх на очах перевдягалися. Жiнка нiчого не сказала i склала руки на грудях. Мама штовхнула нас у куток, майже просто на ту жiнку. – Но! – вигукнула жiнка, виставивши руки перед собою. – О, дуже перепрошую. Просто заради пристойностi, – мама взяла в Йонаса мiй плащ i розгорнула його, як ширму, затуливши нас вiд стороннiх очей. Я швидко перевдяглась i затулила Йонаса ще й своею сорочкою. – Вiн впiсявся, – сказала одна з дiвчат, показуючи на мого брата. Йонас завмер на мiсцi. – Ти впiсялася, дiвчинко? – сказала я голосно. – Бiдолашна! Вiдколи ми зайшли до вагона, температура в ньому зростала й зростала. Мое обличчя огортав сирий запах поту. Ми проштовхалися до дверей, щоб трохи подихати. Поставили валiзи одну на одну, зверху сiв Йонас, тримаючи вузлик вiд тiтки Регiни. Мама стала навшпиньки й намагалася визирнути на платформу, шукаючи очима тата. – Ось вам, – якийсь сивий чоловiк поставив на пiдлогу невеликий ящик. – Ставайте на нього. – Дуже вам дякую! – сказала мама i зробила, як вiн пропонував. – І давно? – спитав вiн. – Вiдучора, – сказала вона. – А чим вiн займаеться? – спитав сивий. – Вiн проректор в унiверситетi. Костас Вiлкас. – О так, Вiлкас, – чоловiк кивнув. У нього були добрi очi. – Якi красивi дiти. – Так. У батька вдалися, – сказала мама. Ми всi разом сидiли на оксамитовiй канапi, Йонас – у тата на колiнах. Мама була вбрана в зелену шовкову довгу сукню. Їi жовте волосся спадало блискучою хвилею на одне плече, а смарагдовi сережки зблискували на свiтлi. На татовi був один з його темних костюмiв. Я дiбрала для себе кремову сукню з брунатним атласним поясом i таку саму стрiчку в волосся. – Яка красива сiм’я, – сказав фотограф, установлюючи великий апарат. – Костасе, Лiна просто в тебе вдалася. – Бiдолашна, – вiджартувався тато. – Будемо сподiватися, що, коли виросте, буде схожа на маму. – Ага, сподiвайся, – вiдповiла я йому. Усi засмiялися. Сяйнув спалах. 10 Я порахувала: сорок шiсть людей було напаковано в оцю клiтку на колесах – а можливо, труну. Я малювала пальцями на пилюцi в переднiй частинi вагона, витирала малюнки, потiм знову починала. Люди балакали про те, куди нас везуть. Однi казали – до НКВД, iншi – в Москву. Я оглянула людей. Обличчя дивилися в майбутне, кожне по-своему. Я бачила рiшучiсть, гнiв, страх, сум’яття. У когось – безнадiя. Вони вже здались. А я? Йонас вiдганяв вiд обличчя й волосся мух. Мама тихо розмовляла з жiнкою, син якоi був мiй ровесник. – Ви звiдки? – спитав хлопець у Йонаса. У нього було темне хвилясте волосся i карi очi. У таких в школi часто закохуються. – З Каунаса, – вiдповiв Йонас. – А ви? – Шанчяй[1 - Шанчяй (Шанцi) – район Каунаса, вiдомий своiми казармами i тим, що там мешкали переважно вiйськовi.]. Ми мовчки, нiяково подивилися одне на одного. – А де твiй тато? – бовкнув Йонас. – У литовському вiйську, – хлопець трохи помовчав. – Давно вдома не був. Його мама була схожа на офiцерську дружину, витончену й не звиклу до бруду. Йонас балакав далi, я не одразу змогла його зупинити. – Наш тато працюе в унiверситетi. Я Йонас. А це моя сестра Лiна. Хлопець кивнув менi. – А я – Андрюс Арвiдас. Я кивнула у вiдповiдь i вiдвела очi. – Як ти гадаеш, вони нас випускатимуть хоч на кiлька хвилин? – спитав Йонас. – Тодi, якщо тато буде на станцii, вiн нас побачить. Зараз вiн не може нас знайти. – Енкаведисти нам не дуже взагалi щось дозволятимуть, – сказав Андрюс. – Я бачив, як вони били якогось чоловiка, котрий намагався втекти. – Вони називали нас свинями, – сказав мiй брат. – Не слухай iх, Йонасе. Самi вони свинi. Тупi свинюки, – сказала я. – Тихо! Я б такого не казав! – вiдповiв Андрюс. – А ти хто такий, полiцай чи що? – спитала я. Андрюс звiв брови догори: – Та нi, я просто хотiв, щоб ви в халепу не потрапили. – Не треба нам халепи, Лiно, – сказав Йонас. Я озирнулася, поглянула на маму. – Я вiддала iм усе, що мала. Збрехала, сказала, що вiн недоумкуватий. У мене не було вибору, – пошепки розповiдала мати Андрюса. – Інакше нас би роздiлили. Тепер у мене нiчого немае, анi крихти. – Розумiю, – сказала мама, взявши жiнку за руку. – З нами теж таке хотiли зробити, а хлопчику лише десять рокiв. Онина дитина заплакала. До мами проштовхалася панi Рiмене. – Вона намагаеться погодувати дитину, але щось не виходить. Воно ротиком узятися як слiд не може. Години тяглися, немов довгi днi. Люди стогнали вiд спеки й голоду. Лисий нарiкав на свою ногу, iншi намагалися облаштувати простiр i речi. Я мусила покинути малювання на пiдлозi, натомiсть шкрябала малюнки нiгтем на стiнi. Андрюс вискочив iз вагона, щоб сходити в туалет, але енкаведист ударив його i вкинув назад. Кожен пострiл i скрик змушували нас здригнутися. Нiхто вже не наважувався вийти з вагона. Хтось помiтив дiру завбiльшки з дошку там, де сидiла вперта жiнка з дочками. Вони приховували дiру i те, що з неi йшло свiже повiтря. Люди насунули на неi, вимагаючи, щоб вони пересiли. Коли iх вiдтягли з того мiсця, ми всi по черзi використовували дiру як туалет. Дехто просто не мiг змусити себе справити потребу так. Вiд тих звукiв i запахiв у мене закрутилася голова. Хлопчик звiсив голову з вагона: його знудило. Панi Рiмене зiбрала докупи всiх дiтей i почала розповiдати казки. Дiти з усього вагона проштовхалися до нашоi бiблiотекарки. Навiть обидвi дочки отiеi буркiтливоi жiнки пiшли вiд матерi й сидiли, загiпнотизованi чарiвними казками. Дiвчинка з лялькою прихилилася до панi Рiмене i смоктала пальчик. Ми сидiли колом на пiдлозi бiблiотеки. Один iз молодших хлопчикiв лежав на спинi й смоктав палець. Бiблiотекарка гортала книжку з картинками, виразно читала. Я слухала й малювала персонажiв у блокнотi. Намалювала дракона – i серце закалатало. Вiн був живий. Я вiдчула хвилю його гарячого дихання, яка вiдкинула назад мое волосся. Потiм я малювала принцесу, яка тiкае, i ii золотавi коси тягнуться за нею схилом гори… – Лiно, ти готова йти? Я пiдвела очi. Надi мною стояла бiблiотекарка. Усi дiти вже розiйшлися. – Лiно, чи все з тобою гаразд? Ти так розчервонiлася. Тобi не погано, нi? Я похитала головою i показала iй блокнот. – Оце так! Лiно, це ти сама намалювала? – бiблiотекарка швидким рухом потягнулася по блокнот. Я всмiхнулася й кивнула. 11 Сонце почало сiдати. Мама заплела мое спiтнiле хвилясте волосся. Я намагалася порахувати, скiльки ж годин просидiли ми ув’язненими в цьому ящику, i гадала, скiльки нам iще iхати. Люди iли те, що взяли з собою. Бiльшiсть дiлилася харчами. Дехто – нi. – Лiно, ота хлiбина… – почала мама. Я похитала головою. Чи справдi хлiбина й далi лежить на моему столi? – У мене немае хлiба, – вiдказала я. – Ну що ж, – сказала мама i понесла щось поiсти Онi. Маминi губи стислися: вона була розчарована. Андрюс сидiв, пiдтягнувши колiна до пiдборiддя, i курив цигарку. Вiн дивився на мене. – Скiльки тобi рокiв? – спитала я. – Сiмнадцять, – вiн i далi дивився просто на мене. – І давно ти палиш? – А ти хто така, полiцай чи що? – сказав вiн i вiдвiв очi. Настала нiч. У дерев’яному ящику було темно. Мама сказала, що нам треба бути вдячними, що дверi залишено вiдчиненими. Я не збиралася нi за що дякувати енкаведистам. Кожнi кiлька хвилин було чути тупiт чобiт понад вагоном. Менi не спалося. Було цiкаво, чи е на небi мiсяць, а якщо е, то який вiн. Тато казав: ученi вважають, що з Мiсяця Земля здаеться блакитною. Тiеi ночi я була згодна з ученими. Я б намалювала Землю блакитною, обважнiлою вiд слiз. Де ж тато? Я заплющила очi. Щось торсало мене за плече. Я розплющила очi. У вагонi стало свiтлiше. Надi мною стояв Андрюс i намагався розштовхати мене носаком черевика. Вiн приклав палець до губ i кивнув головою вбiк. Я озирнулася на маму. Вона спала, туго кутаючись у пальто. Йонаса не було. Я стала роззиратися на всi боки: де ж вiн? Андрюс знову мене пiдштовхнув i махнув рукою вперед. Я встала i стала пробиратися до виходу, переступаючи через людськi клунки. Йонас стояв у дверях вагона, притискаючись до одвiрка. – Андрюс сказав, що годину тому прийшов довгий потяг. Хтось каже, що там чоловiки, – прошепотiв Йонас. – Може, там тато? – А хто тобi про це сказав? – спитала я Андрюса. – Та нехай, – сказав вiн. – Ходiмо наших батькiв шукати. Я глянула вниз iз дверей. На обрii щойно показалося сонце. Якщо тато справдi на цьому вокзалi, я хотiла його знайти. – Я пiду й скажу, що змогла дiзнатися, – сказала я. – А де той потяг? – Позаду, – сказав Андрюс. – Тiльки ти не ходи. Я пiду. – Але ж як ти знайдеш нашого батька? Ти ж не знаеш, який вiн! – рiзко вiдказала я. – Ти завжди така люб’язна? – поцiкавився Андрюс. – Може, ви б обое пiшли? – запропонував Йонас. – Я й сама можу, – сказала я. – Знайду тата i приведу до нас. – Це безглуздо! Ми гаемо час. І чого я тебе розбудив? – сказав Андрюс. Я визирнула з вагона. Охоронець був метрах у тридцяти, стояв спиною до нас. Я звiсила ноги i тихо спустилася на землю, пролiзла пiд потяг. Андрюс мене перегнав. Раптом ми почули скрик – це стрибнув Йонас. Андрюс схопив його, i ми пiрнули пiд потяг, спробували сховатися за колесо. Енкаведист зупинився й озирнувся. Я заткнула Йонасовi рот. Ми зiщулилися за колесом, затамували подих. Офiцер пiшов далi. Андрюс висунувся на другий бiк i помахав нам: вилазьте сюди. Я виповзла. З другого боку нашого вагона був напис росiйською. – «Злодii та повii», – прошепотiв Андрюс, – ось що тут написано. Злодii та повii. У цьому вагонi – нашi матерi, учителька, бiблiотекарка, лiтнi люди, новонароджене маля. Злодii та повii! Йонас подивився на напис. Я взяла його за руку, радiючи, що вiн не вмiе читати росiйською. Я шкодувала, що вiн не лишився у вагонi. За нашим потягом стояв ще один ешелон червоних вагонiв для худоби. Але дверi там були зачиненi на великi засуви. Ми роззирнулися, тодi вскочили пiд другий потяг, уникаючи нечистот на колii. Андрюс постукав у пiдлогу коло дiри, що правила за туалет. З’явилася якась тiнь: хтось визирнув до нас. – Як твого батька звати? – спитав мене Андрюс. – Костас Вiлкас, – швидко вiдповiла йому я. – Ми шукаемо Пятраса Арвiдаса i Костаса Вiлкаса, – прошепотiв Андрюс до незнайомця. Голова зникла. Ми почули човгання. Через якийсь час незнайомець висунувся знову. – У нашому вагонi нема. Будьте обережнi, дiтки. Поводьтеся дуже тихо. Ми бiгали вiд вагона до вагона, обминаючи нечистоти, стукаючи. Щоразу, коли голова, яка висовувалася до нас, зникала, у мене в животi все напружувалося. – Ну будь ласка, будь ласка… – благав Йонас. А потiм ми йшли далi; незнайомцi нас просили бути обережними й переказати вiтання iхнiм близьким людям. Ми дiйшли до сьомого вагона. Ще один чоловiк пiшов у вагон. Там запала тиша. – Ну будь ласка, будь ласка… – бурмотiв Йонас. – Йонасе? – Татку! – ми намагалися не закричати. Почулося, як сiрник чиркнув об дошку. Із дiри висунулося татове обличчя. Воно здавалося сiрим, пiд одним оком у нього був великий синець. – Татку, ми он у тому вагонi, – почав Йонас. – Ходи до нас! – Тихiше, – сказав тато. – Я не можу. І вам тут не треба бути. Де ваша мама? – У вагонi, – вiдказала я. Менi було радiсно, хоча я i вжахнулася, побачивши татове опухле, розбите лице. – А ти як? – У мене все гаразд, – сказав вiн. – А ви як, як мама? – У нас все гаразд, – сказала я. – Вона не знае, що ти тут, – сказав Йонас. – Ми хотiли тебе знайти. Татку, вони вломилися в наш дiм i… – Я знаю. Наш потяг будуть чiпляти до вашого. – А куди нас везуть? – спитала я. – Напевне, до Сибiру. Сибiр? Такого просто не може бути. Сибiр на iншому кiнцi свiту. Там же нiчого немае! Я чула, як тато щось каже до когось у вагонi. З дiри висунулася його рука, в нiй було щось зiм’яте. – Ось, вiзьмiть куртку i шкарпетки. Вам знадобляться. Усерединi почулися ще якiсь звуки. Тато спустив нам ще один пiджак, двi сорочки i ще шкарпетки. Потiм – великий шмат шинки. – Дiти, подiлiть це i з’iжте, – сказав тато. Я, вагаючись, дивилася на шинку, яку тато простягав нам у ту дiру, яка використовувалась як туалет. – Зараз же в рот покладiть! – наказав тато. Я подiлила шмати на чотири частини i дала по однiй Йонасовi й Андрюсовi. Останнiй шматок поклала в кишеню сукнi – для мами. – Лiно, оце передай, будь ласка, мамi. Скажи, що, коли буде необхiднiсть, вона зможе це продати, – з дiри висунулася татова рука: вiн простягав менi свою золоту обручку. Я так i заклякла, просто стояла й дивилася. – Лiно, ти зрозумiла? Скажи iй, що це можна продати, якщо будуть потрiбнi грошi! Я хотiла сказати йому, що ми вже викупили Йонаса за кишеньковий годинник, але лише кивнула й надiла обручку на великий палець. Проковтнути шинку я не могла: в горлi стояв клубок. – Пане, – сказав Андрюс, – а Пятраса Арвiдаса у вас у вагонi немае? – На жаль, синку, немае, – вiдказав тато. – Це дуже небезпечно. Повертайтеся до свого вагона! Я кивнула. – Йонасе! – Так, тату! – сказав Йонас, зазираючи в дiру. – Ви дуже смiливi – не побоялися сюди прийти. Тримайтеся разом! Я знаю, ти добре подбаеш про матiр i сестру, поки я не можу бути з вами. – Подбаю, татусю, обiцяю! – сказав Йонас. – Коли ми побачимося? Тато замислився. – Не знаю. Маю надiю, скоро. Я притискала до себе купу одягу. По щоках покотилися сльози. – Не плач, Лiно. Тримай себе в руках, – сказав тато. – Ти можеш менi допомогти. Я подивилася на нього. – Розумiеш? – тато з ваганням поглянув на Андрюса. – Ти можеш менi допомогти знайти вас, – прошепотiв вiн. – Я зрозумiю, що це ти… так само як ти впiзнаеш руку Мунка. Але будь дуже обережна! – Але… – непевно почала я. – Я люблю вас обох. Перекажiть мамi, що я ii кохаю. Скажiть, хай подумае про дуб. Молiться, дiти, i я вас чутиму. Молiться за Литву. А тепер бiжiть назад. Швидко! В очах, у грудях менi пекло. Я пiшла, але ледь не впала. Мене пiдхопив Андрюс. – Ти як? – спитав вiн. Його обличчя було стурбоване, лагiдне. – Усе нормально, – сказала я, швидко витерла очi й вивiльнилася з його рук. – Ходiмо твого батька шукати. – Нi. Ти ж чула, що тобi батько сказав. Бiжи назад швиденько. Перекажи мамi його слова. – А твiй батько? – Я ще кiлька вагонiв прогляну. Зустрiнемося в кiнцi вагона, – сказав вiн. – Тiльки йди, Лiно. Не гай часу. Я вагалася. – Ти боiшся йти сама? – Нi! Не боюся, – сказала я. – Батько сказав, що ми маемо триматися разом, але ми пiдемо самi. – Я схопила Йонаса за руку. – Ми ж без нього дiйдемо, так, Йонасе? Йонас побiг за мною, спотикаючись i озираючись через плече до Андрюса. 12 – Стояти! – скомандував голос. Ми були так близько, майже пiд нашим вагоном. Енкаведистськi чоботи покрокували в наш бiк. Я сховала в кулак палець iз татовою обручкою. – Давай! – прикрикнув голос. Ми з Йонасом вилiзли з-пiд вагона. – Лiно! Йонасе! – закричала мама, визираючи з вагона. Офiцер нацiлився з гвинтiвки на маму, даючи iй знак мовчати. Потiм почав ходити навколо нас, дедалi звужуючи коло. Я вiдчула, як до мене притискаеться Йонас. Я стисла кулак мiцнiше, сподiваючись, що охоронець не помiтить татовоi обручки. – Ми оце випадково в туалет впустили, – збрехала я, показуючи йому купу одягу. Мама переклала моi слова росiйською. Офiцер подивився на шкарпетки нагорi тоi купи. Схопив Йонаса, став обшукувати його кишенi. Я подумала про шинку. Як я цей шматок поясню, якщо тут усi такi голоднi? Охоронець штовхнув нас обох на землю. Став махати дулом гвинтiвки перед нашими обличчями, щось вигукуючи по-росiйськи. Я скулилася бiля Йонаса, не зводячи очей з дула. Заплющила очi. Благаю, не треба… Вiн пхнув чоботом гравiй нам на ноги, а потiм сплюнув свое «Давай!» – i показав на наш вагон. Мамине обличчя було сiре. Вона цього разу не змогла приховати вiд мене страх. Їi руки тремтiли, вона майже задихалася. – Вас могли вбити! – У нас усе добре, мамо, – оголосив Йонас. Його голос тремтiв. – Ми ходили шукати тата. – Де Андрюс? – iз-за маминих плечей визирала панi Арвiдене. – Вiн iз нами ходив, – пояснила я. – Але де ж вiн? – питала його мати. – Вiн хотiв знайти свого тата, – сказала я. – Його тата? – вона важко зiтхнула. – Ну чого вiн менi не вiрить? Я ж казала йому, що його батько… – вона вiдвернулась i розплакалась. Я розумiла, що ми зробили страшну помилку. Ми не повиннi були залишати Андрюса самого. – Ми його знайшли, мамо! Ми знайшли тата! – сказав Йонас. Навколо нас зiбралося багато людей. Вони хотiли знати, скiльки в тому ешелонi чоловiкiв i чи не бачили ми iхнiх близьких. – Вiн сказав, що ми iдемо до Сибiру, – розповiв Йонас. – І дав нам шинки. Ми трое поiли, але залишили й тобi. Лiно, дай мамi шинку. Я дiстала з кишенi мамину частку. Вона побачила в мене на пальцi обручку. – Це на випадок, якщо будуть потрiбнi грошi, – сказала я. – Тато сказав, що можеш ii продати. – І сказав, щоб ти згадала про дуб, – сказав Йонас. Мама зняла з мого пальця обручку i приклала до губ. І заплакала. – Не плач, матусю! – сказав Йонас. – Дiвчинко! – закричав лисий. – А що ти ще поiсти принесла? – Лiно, дай цей шматок пановi Сталасу, – сказала мама. – Вiн голодний. Пан Сталас. У лисого е прiзвище. Я пiшла до нього. Його охлялi руки були всi в зелено-фiолетових синцях. Я простягла йому шинку. – Це ж для твоеi мами, – сказав вiн. – Що ще в тебе е? – Оце i все, що вiн менi дав. – Скiльки вагонiв у тому потязi? – Не знаю, – сказала я. – Може, двадцять. – Вiн сказав, що ми iдемо до Сибiру? – Так. – Мабуть, твiй батько мае рацiю, – сказав вiн. Мама вже плакала не так сильно. Я знову простягла iй шинку. – Це для твоеi мами, – сказав лисий чоловiк. – Простеж, щоб вона з’iла. Я все одно шинки не люблю. А зараз дай менi спокiй. – Вiн не хотiв iз нами йти, – пояснював мiй брат панi Арвiдене. – Вони з Лiною почали сперечатись, i вiн сказав, що пiде перевiрити ще кiлька вагонiв. – Ми не сперечалися, – втрутилася я. – Якщо вони його знайдуть надворi й дiзнаються, що вiн – син офiцера… – панi Арвiдене затулила обличчя руками. Сивий чоловiк похитав головою i став накручувати свiй годинник. Я почувалася винною. Ну чому я не залишилася, не наполягла, щоб Андрюс повертався з нами? Я визирнула з вагона, сподiваючись його побачити. Двое радянських потягли платформою священика. Руки в нього були зв’язанi, ряса забруднилася. За що священика? Та й нас усiх – за що? 13 Сонце встало – i температура у вагонi швидко зростала. Сирий запах сечi й випорожнень огортав усе брудною ковдрою. Андрюс не повертався, i панi Арвiдене плакала так, що менi було страшно. Вiд провини я почувалася жахливо. До вагона пiдiйшов охоронець i принiс вiдро води й вiдро баланди. Усi кинулися до тих вiдер. – Стiйте! – сказала панна Грибайте, нiби до учнiв у класi. – Ми всi маемо взяти потрошку, щоб усiм вистачило! Сiрувата баланда нагадувала харч для худоби. Деякi дiти вiдмовлялися ii iсти. Йонас знайшов те, що передала мамина двоюрiдна сестра Регiна. У пакунку була маленька ковдра, ковбаса i кексик. Мама роздала всiм по маленькому шматочку. Немовля й далi плакало. Она вже так само кричала й звивалася, як i дитина, котра й далi не iла i з рожевоi стала якоюсь червонястою. Минали години. Андрюса й далi не було. Мама сiла коло мене. – А який вигляд мав твiй тато? – спитала вона, розгладжуючи менi коси й обiймаючи за плече. – Непоганий, – збрехала я i поклала руку мамi на плече. – А чому нас забирають? Тому що тато працюе в унiверситетi? Це ж безглуздя якесь. Лисий застогнав. – Ну от вiн, – прошепотiла я. – Вiн же не викладач. Вiн простий колекцiонер марок – i його везуть у Сибiр. – Вiн не простий колекцiонер, – ледь чутно вiдказала мама. – Тут я не маю жодного сумнiву. Вiн знае забагато. – А що ж вiн знае? Мама зiтхнула, похитала головою. – У Сталiна е план, моя хороша. Кремль зробить усе, щоб його втiлити. Ти це розумiеш. Вiн хоче забрати Литву в Радянський Союз, то вiн нас тимчасово вивозить. – Але чому нас? – спитала я. – Вони вже торiк увiйшли в Литву. Хiба iм цього мало? – Не лише з нами так, люба. Я гадаю, те саме коiться i в Латвii, Естонii, Фiнляндii. Це дуже складно, – сказала мама. – Спробуй вiдпочити. Я була дуже втомлена, але сон до мене не йшов. Я гадала, чи не iде зараз у якомусь потязi моя двоюрiдна сестра Йоана. Може, вона там, де тато? Тато казав, що я можу йому допомогти, але як – коли ми справдi iдемо до Сибiру? Я задрiмала, думаючи про Андрюса, намагаючись побачити його лице. Моi ноги самi зупинилися бiля цiеi роботи. Обличчя. Абсолютно чарiвне, не схоже нi на що з того, що менi доводилося бачити. Портрет молодого чоловiка. Вуглиною. Кутики губ на портретi пiдiймались, але, попри усмiшку, в цьому обличчi стояв такий бiль, що моi очi наповнилися слiзьми. Пiвтони у волоссi були дуже делiкатно прописанi, але водночас створювали чiткий контраст. Я пiдiйшла ближче роздивитися, як це зроблено. Бездоганно. Як художник зумiв зробити такi рiзкi тiнi, нiде не залишивши пропуску чи вiдбитка пальця? Що це за художник, хто на портретi? Я подивилася на пiдпис – Мунк. – Панночко, не вiдставайте, будь ласка. Це з iншоi експозицii, – сказав екскурсовод. Дехто з учнiв потiм нарiкав. Ну як можна скаржитися, що тебе водили до художнього музею?! Я на цю екскурсiю кiлька мiсяцiв чекала. Туфлi екскурсовода цокотiли по плитцi пiдлоги. Мое тiло йшло вперед, але думкою я залишалася бiля тiеi картини, дивилася на те обличчя. Я потерла пальцi. Злегка, але впевнено. Я не могла дочекатися, щоб спробувати. Я сiла за стiл у своiй кiмнатi. Вiдчувала, як бринить у руцi вуглина вiд руху папером. Вiд ii шурхоту поза шкiрою бiгли мурашки. Я закусила губу. Провела середнiм пальцем по краю, пом’якшуючи жорстку лiнiю. Не зовсiм так само, але майже. Я, водячи пальцем по пилу на пiдлозi, написала це прiзвище – Мунк. Його картину я завжди впiзнаю. А тато – мою. Ось що вiн мав на увазi. Вiн зможе знайти мене по намальованих слiдах. 14 Коли я прокинулась, у вагонi було темно. Я вийшла в передню частину i висунулася, щоб подихати. Волосся розвiював вiтер. Навколо мого обличчя неслася хвиля повiтря, i я глибоко дихала. Захрускотiв гравiй. Я пiдвела голову, очiкуючи побачити охоронця. Нiкого не було. Знову хруснув гравiй. Я опустила голову й глянула пiд потяг. Бiля колеса скулилася темна постать. Вона простягнула до мене закривавлену руку, рука тремтiла. Я сахнулась i вже потiм зрозумiла. Андрюс. Я озирнулася до мами. Їi очi були заплющенi, вона пригортала Йонаса. Я поглянула на платформу. Енкаведисти марширували на вiдстанi десь двох вагонiв, вiддаляючись. Дiвчинка з лялькою сидiла на колiнах бiля дверей. Я приклала палець до губ. Вона кивнула. Я звiсилася з вагона, намагаючись дiяти безгучно. Серце калатало, я пам’ятала нацiлене на мене дуло гвинтiвки. Я пiдiйшла ближче й зупинилася. Десь поза платформою проiхала вантажiвка, i ii фари якусь мить пробiгли понад вагоном. Андрюс дивився в одну точку, обличчя в нього було сине, розбите. Запухлi очi. Закривавлена сорочка, розсiченi губи. Я присiла бiля нього. – Іти можеш? – Трохи, – сказав вiн. Я визирнула подивитися, що роблять вартовi. Вони стояли колом i курили за чотири вагони вiд нас. Я злегка постукала в пiдлогу коло туалетноi дiри. Висунулася та жiнка, яка бурчала. Широко, нажахано розкрила очi. – У мене Андрюс. Його треба посадити назад на потяг. Вона остовпiло дивилася на мене. – Чуете? – прошепотiла я. – Його треба затягти назад. Ну ж бо! Жiнка сховалась. У вагонi почувся якийсь рух, а я озирнулася до вартових. Тодi перекинула закривавлену Андрюсову руку через плече, обхопивши його за пояс. Ми пiдвелись, обережно рушили до дверей. Сивий чоловiк висунувся i дав нам знак: чекайте. Андрюс повис на моему плечi, аж колiна в мене пiдiгнулися. Я не знала, наскiльки довго зможу його протримати. – Уперед! – сказав сивий. Я перекинула Андрюса чоловiковi, i той разом з iншими потяг його у вагон. Я озирнулася, що роблять вартовi. Щойно поворухнулася, вони розвернулись i пiшли до мене. Я у вiдчаi роззиралася, куди сховатися. Схопилася за дно вагона, вперлася в щось ногами, повисла пiд вагоном. Тупiт чобiт наближався, наближався, ось уже бiля колеса. Я заплющила очi. Вони говорили росiйською. Чиркнув сiрник, освiтив чобiт вартового. Вони тихо перемовлялися. Руки в мене затремтiли, я судомно трималася. Ну швидше. Руки пiтнiли. Триматися мiцно було важко. Ідiть. Моi м?язи горiли. Вартовi все балакали. Ну будь ласка. Я закусила губу. Проходьте! Десь гавкнув пес. Вартовi пiшли в той бiк. Мама й сивий затягли мене назад. Я вдарилась об вiдчиненi дверi, судомно вiддихуючись. Дiвчинка з лялькою приклала пальчик до губ i кивнула. Я подивилася на Андрюса. Кров запеклася коло його зубiв i в кутиках губ. Щелепа напухла. Я ненавидiла iх – i Радянський Союз, i НКВД. Я посiяла в серцi зерно ненавистi. Я поклялася, що воно виросте в могутне дерево i корiння його задушить iх усiх. – Як вони могли таке зробити? – спитала я вголос i роззирнулася вагоном. Усi мовчали. Як ми можемо захищати себе, коли всi настрашенi й бояться промовити слово? Говорити маю я. Я все запишу, замалюю. Я допоможу татовi знайти нас. Андрюс заворушив ногами. Я поглянула на нього. – Дякую, – прошепотiв вiн. 15 Я здригнулась i прокинулася поряд iз Йонасом i Андрюсом. Дверi вагона були замкненi. Люди почали панiкувати. Із двигунiв зi свистом вилiтала пара. – Будь ласка, не рухайтеся без крайньоi потреби, – звелiла панна Грибайте. – Треба, щоб завжди був доступ до туалету. – Панi бiблiотекарко, ви нам казку розкажете? – стала просити дiвчинка з лялькою. – Мамо, – запхинькав хтось малий, – менi страшно. Увiмкни свiтло! – Нi в кого лiхтаря немае? – спитав хтось. – Ага, а в мене в кишенi ще й обiд iз чотирьох страв, – буркнув лисий. – Пане Сталасе, – сказала мама, – будь ласка, не треба: ми всi стараемося як можемо. – Дiвчинко, – розпорядився вiн, – визирни в оту дiрку i розкажи, що там видно. Я пiшла в передню частину вагона й пiдтяглася. – Сонце встае, – сказала я. – Поезii не треба, – буркнув лисий. – Що там дiеться? Паровоз знову свиснув, потiм клацнув. – Енкаведисти йдуть iз гвинтiвками понад поiздом, – сказала я. – Ще якiсь люди в темних костюмах дивляться на вагони. Ми вiдчули, як потяг смикнувся й рушив. – Усюди на платформi лежать речi, – сказала я. – І багато iжi. Люди застогнали. Станцiя була така моторошна, порожня, застигла, всiяна залишками того хаосу, який не так давно панував там. Тут i там валялося непарне взуття, виднiв костур, вiдкрита дамська сумочка, осиротiлий плюшевий ведмедик. – Виiжджаемо зi станцii, – розповiла я. Я витягла шию i подивилася вперед. – Там люди, – повела я далi. – І священик. Вiн молиться. Чоловiк тримае велике розп’яття. Священик пiдвiв погляд, махнув кадилом i перехрестив наш потяг, який котив повз нього. Вiн прийшов провести нас в останню путь. 16 Поки ми iхали, я розповiдала про все, що видно з вiкон. Про Неман, великi храми, будiвлi, вулицi, навiть дерева. Люди схлипували. Литва нiколи не видавалася такою прекрасною. Квiти буяли неймовiрними кольорами на тлi червневого пейзажу. А ми iхали крiзь нього, i на вагонi нашому було написано: «Злодii та повii». Минуло двi години, i потяг став сповiльнюватися. – Ми пiдходимо до станцii, – сказала я. – Що там написано на знаку? – спитав лисий. Я почекала, доки потяг наблизиться. – «Вiльнюс». Ми… у Вiльнюсi, – тихо промовила я. Вiльнюс. Столиця. Ми вчили в школi iсторiю. Шiстсот рокiв тому великому князевi Гедимiну наснився сон. Вiн побачив залiзного вовка, який стояв на високому пагорбi. Вiн спитав у жерця про цей сон, i той сказав князевi, що залiзний вовк – знак великого, прекрасного й могутнього мiста. – Лiно, чи можна з вами поговорити? Останнi з моiх однокласникiв уже виходили. Я пiдiйшла до столу вчительки. – Лiно, – промовила вона, склавши руки на столi, – як видаеться, ви бiльше любите спiлкуватися, нiж учитись. Вона вiдкрила теку, що лежала перед нею. Шлунок у мене пiдкотився до горла. У тецi лежали записки, якi я писала однокласницям, iз картинками. Зверху лежав малюнок iз грецьким ню i портрет нашого красеня iсторика. – Оце я знайшла серед смiття. Я поговорила з вашими батьками. Руки в мене затрусилися. – Я перемальовувала фiгуру з бiблiотечноi книжки… Вона пiдняла руку, зупиняючи мене. – Ви не лише любите спiлкуватися – ви, до того ж, обдарованi художньо. Вашi портрети… – вона трохи помовчала, крутячи в руках малюнок. – захоплюють. У них помiтна не по ваших роках глибока емоцiя. – Дякую, – видихнула я. – Гадаю, ваш талант нам далi розвивати не до снаги. Однак у Вiльнюсi е лiтня програма… – У Вiльнюсi?! – Вiльнюс вiд Каунаса в кiлькох годинах iзди. – Так, у Вiльнюсi. Наступного року, коли вам мине шiстнадцять, ви зможете спробувати своi сили, щоб вас туди взяли. Якщо приймуть, то будете там навчатися з найбiльш обдарованими художниками Пiвнiчноi Європи. Вас би таке зацiкавило? Я щосили постаралася проковтнути хвилювання, щоб спромогтися на слово: – Так, панi Пранене, менi було б цiкаво. – То я хотiла б вас рекомендувати. Ви заповните зголошення i надасте зразки вашого малювання, – сказала вчителька, передаючи менi теку з записками й малюнками. – І ми якнайшвидше вiдправимо iх у Вiльнюс. – Дякую вам, панi Пранене! – сказала я. Учителька всмiхнулася й вiдкинулася на спинку стiльця. – Менi й самiй приемно, Лiно. Маете талант. У вас попереду великi успiхи. Хтось виявив розхитану дошку за речами в заднiй стiнцi. Йонас пiдповз туди й вiдхилив ту дошку. – Що видно? – Там якийсь чоловiк за деревами, – сказав Йонас. – Партизани! – сказав лисий. – Вони намагаються нам допомогти. Приверни його увагу. Йонас висунув з-за дошки руку й спробував помахати партизановi. – Вiн iде сюди, – сказав Йонас. – Тихо! – Вони вiдчiпляють вагони з людьми, – сказав чоловiчий голос. – Дiлять ешелон на два. Вiн побiг назад до лiсу. На вiддалi пролунали пострiли. – Куди везуть чоловiкiв? – спитала я. – Може, до Сибiру, – сказала панi Рiмене. – А нас – кудись iще. Менi бiльше подобалося думати про Сибiр, коли вже тата везуть туди. Брязкав i рипiв метал. Потяг роздiляли. А потiм почувся iнший звук. – Слухайте, – сказала я. – Чоловiки! Звук гучнiшав, гучнiшав. Вони спiвали – на весь голос. Андрюс приеднався, i мiй братик, i сивий чоловiк. І, врештi, лисий також – усi спiвали наш гiмн: «Литво, вiтчизно наша, ти земля героiв…» Я заплакала. 17 Голоси мужчин iз тих, iнших вагонiв звучали гордо й упевнено. Батьки, брати, сини, чоловiки. Куди вони iдуть? А ми куди – жiнки, дiти, старi, скалiченi? Я витирали сльози носовичком i дозволила iншим теж ним скористатися. Коли менi його повернули, я замислено подивилася на нього. На вiдмiну вiд паперу, носовичок без шкоди переходить з рук у руки. На ньому я малюватиму для тата. Поки я обмiрковувала свiй план, жiнки у вагонi весь час клопоталися немовлям, яке, здаеться, не годувалося. Панi Рiмене вмовляла Ону не здаватись i пробувати знову й знову: – Давай, давай, люба! – Що там таке? – спитала мама в темряву вагона. – Она, – сказала панi Рiмене. – У неi протоки забитi, i вона занадто зневоднена. Дитина не може ссати. Попри всi намагання панi Рiмене, здаеться, нiчого не допомагало. Ми iхали день за днем, зупиняючись невiдомо де. Енкаведисти намагалися зробити так, щоб нас нiхто не побачив, а поспiшати iм не було куди. Ми з нетерпiнням чекали тих денних зупинок. Лише тодi вiдчинялися дверi, i ми мали свiтло й свiже повiтря. – Одна людина! Два вiдра. Трупи е? – питали охоронцi. Ми домовилися виходити по вiдра по черзi, щоб кожен мiг отримати змогу вийти з вагона. Сьогоднi була моя черга. Я мрiяла про те, що побачу блакитне небо i вiдчую сонце на обличчi. Але перед тим пiшов дощ. Ми всi зiбралися й стали пiдставляти кухлi та всiлякi посудини, щоб набрати дощовоi води. Я закрила парасольку, струшуючи воду на хiдник. З ресторану вийшов добродiй у костюмi й швидко вiдскочив вiд крапель убiк. – Ой, даруйте, пане! – Не турбуйтеся, панно, – сказав чоловiк, кивнув i торкнувся капелюха. З ресторану дихнуло запахом смаженоi картоплi та м’яса з приправою. Вийшло сонце, позолотивши бетон i зiгрiвши менi потилицю. Чудово – вечiрнiй концерт у парку не скасують. Мама хотiла зiбрати кошик, щоб ми разом повечеряли на травi пiд мiсяцем. Крутячи парасольку, щоб застiбнути, я аж пiдскочила: на мене з калюжi пiд ногами дивилось обличчя. Я розсмiялася: це ж я! – й усмiхнулася до свого вiдображення. Краi калюжi виблискували на сонцi, i навколо мого обличчя виходила гарна рамка. Раптом позаду мого вiдображення щось змiнилося: наче якась тiнь з’явилася. Я озирнулася. Із хмар вигиналася дугою пастельна веселка. Потяг сповiльнював хiд. – Швиденько, Лiно. Вiдра в тебе? – спитала мама. – Так, – я пiдiйшла до дверей. Коли потяг зупинився, я стала чекати на звук: чоботи й брязкiт. Дверi прочинилися. – Одна людина! Два вiдра. Трупи е? – крикнув енкаведист. Я кивнула, готуючись вийти. Охоронець вiдступив, i я стрибнула з вагона. Послизнулася на затерплих ногах i впала в грязюку. – Лiно, як ти? – почувся мамин голос. – Давай! – гаркнув охоронець, за чим видав довгу росiйську лайку i плюнув на мене. Я встала й подивилася вздовж ешелону. Небо було сiре. Дощ не стихав. Почула крик – i побачила, як у багнюку викинули бездиханне дитяче тiло. Жiнка хотiла стрибнути за тiлом дитини. Їi вдарили прикладом в обличчя. Викинули ще одне тiло. Смерть почала збирати свiй урожай. – Не стiй, Лiно, – сказав iз вагона сивий. – Швиденько там з вiдрами. У мене було таке вiдчуття, нiби я марю в лихоманцi. У головi паморочилося, ноги не слухались. Я кивнула й подивилася вгору, у вагон. На мене дивилося одне поверх одного кiлька облич. Бруднi обличчя. Андрюс курив i дивився в iнший бiк. Синцi в нього ще не минулися. З-пiд вагона текла сеча. Дитина Они кричала. Я бачила мокре зелене поле. «Іди сюди, – казало воно. – Бiжи!» Може, i треба, подумала я. «Ну ж бо, Лiно!» – Що з нею? – почулось у вагонi. «Бiжи, Лiно!» Вiдра вислизнули з моiх рук. Я побачила, як з ними пошкандибав Андрюс. Я просто стояла i дивилася на поле. – Лiночко, повертайся, – просила мама. Я заплющила очi. Дощ хлюпав на моiй шкiрi, волоссi. Я бачила татове лице, яке визирае з освiтленоi сiрником дiри в пiдлозi вагона. «Я зрозумiю, що це ти… так само як ти впiзнаеш руку Мунка». – Давай! Надi мною нависло обличчя енкаведиста. Вiн дихав перегаром. Вiн схопив мене пiд руки i вкинув у вагон. Повернувся Андрюс iз вiдром води й вiдром сiроi баланди. – Сподiваюся, ти добре скупалася, – сказав вiн. – Що ти там бачила, дiвчинко? – допитувався лисий. – Я… я бачила, як енкаведисти викидали з потяга мертвi тiла в багнюку. Двох дiтей… Люди тихо охнули. Дверi вагона захряснулися. – А скiльки було тим дiтям? – тихо спитав Йонас. – Не знаю. Вони далеко були. Мама в темрявi розчiсувала мое мокре волосся. – Менi хотiлося бiгти, – прошепотiла я iй. – Можу тебе зрозумiти, – вiдказала мама. – Можеш? – Лiно, ну як же не зрозумiти бажання втекти звiдси? Але, як твiй тато сказав, нам треба триматися разом. Це дуже важливо. – Але ну як же вони просто вирiшили, що ми худоба якась? Вони ж нас навiть не знають, – сказала я. – Ми знаемо, хто ми, – сказала мама. – Вони неправi. І нiколи не давай iм переконати нас у чомусь iншому. Ти зрозумiла? Я кивнула. Але також i розумiла, що деяких людей уже переконали. Я бачила, як вони з безнадiйними обличчями затуляються руками перед охоронцями. Менi хотiлося всiх iх намалювати. – Коли я поглянула на вагон знадвору, всi здалися менi хворими, – зiзналася я мамi. – Але ми не хворi, – сказала мама. – Ми не хворi. Скоро ми знову будемо вдома. Коли решта свiту дiзнаеться, що коiть Радянський Союз, цьому покладуть край. Що, правда? 18 Ми не були хворi, а от iншi люди – так. Щодня на зупинцi ми визирали з вагона й лiчили викинутi тiла. Щоразу iх ставало дедалi бiльше. Я помiтила, що Йонас вiдстежуе кiлькiсть дiтей, ставить позначки камiнцем на дошцi пiдлоги. Я дивилася на цi позначки й уявляла над кожною намальоване личко: волосся, очi, нiс, рот… Люди прикидали, що ми рухаемося на пiвдень. Той, кого ставили на чатах бiля дiри, вигукував, що написано на знаках i табличках, коли ми iх проiжджали. Вiд тремтiння вагона в мене затерпли ноги. Вiд смороду голова обважнiла, а все тiло страшенно свербiло. Вошi кусали понад лiнiею волосся, за вухами, пiд пахвами. Ми проiхали Вiльнюс, Мiнськ, Оршу, Смоленськ. Мiста я записувала чорнилом на носовичку. Щоразу, коли вiдчинялися дверi й з’являлося свiтло, я додавала деталей i знакiв, якi тато розпiзнае: нашi днi народження, був там i vilkas – вовк. Малювала я лише посерединi, а довкола зобразила багато рук, якi торкаються пальцями. Пiд тими руками я написала «передайте далi» i намалювала литовську монетку. Коли носовичок скласти, напису не було видно. – Малюеш? – прошепотiв сивий чоловiк, який накручував годинник. Я пiдскочила. – Я не хотiв тебе налякати, – сказав вiн. – Я не скажу нiкому. – Я б хотiла передати це батьковi, – сказала я тихо. – Щоб вiн мiг нас знайти. Гадаю, я б могла б передати цей носовичок так, щоб вiн урештi дiйшов до нього. – Розумно, – сказав чоловiк. Вiн у цiй дорозi ставиться до мене добре. Чи можна йому довiряти? – Менi треба дати це комусь, хто мiг би зрозумiти, що це важливо, i передав далi. – Я б мiг тобi допомогти, – сказав вiн. Ми iхали вiсiм днiв, а тодi потяг смикнувся i став сповiльнювати рух. Бiля дiри-вiконечка чергував Йонас. – Там ще один потяг. Їде в протилежний бiк. Зупинився. Наш вагон ледве тягся, дедалi втрачаючи швидкiсть. – Їдемо повз нього. Там чоловiки. Вiкна у вагонах вiдчиненi, – сказав Йонас. – Чоловiки? – перепитала мама. Вона швидко пробралася до вiкна, помiнялася з Йонасом мiсцями i щось крикнула по-росiйськи. Там вiдповiли. Їi голос став енергiйнiшим, вона заговорила швидко, набираючи в груди повiтря мiж запитаннями. – Бога ради, жiночко! – сказав лисий. – Чи не могли б ви припинити бесiду й сказати, що дiеться? Хто це такi? – Солдати, – сказала збуджено мама. – Вони iдуть на фронт. Мiж Нiмеччиною i СРСР вiйна. Нiмцi входять у Литву! – крикнула вона. – Чуете? Нiмцi в Литвi! Люди у вагонi збадьорилися. Андрюс iз Йонасом весело зарепетували. Панна Грибайте заспiвала «Повернiть мене на Батькiвщину!» Люди стали обiйматися й кричати «ура». Тiльки Она мовчала. Їi дитина померла. 19 Потяг iз росiйськими солдатами поiхав далi. Дверi вiдчинилися, Йонас вискочив iз вiдрами. Я подивилася на Ону. Вона все прикладала мертву дитину ротиком до грудi. – Нi, – цiдила вона крiзь зуби, гойдаючись iз боку в бiк. – Нi. Нi. Пiдiйшла мама. – О Боже! Менi так шкода! – НІ! – закричала Она, притуляючи до себе немовля. Моi пересохлi очi наповнилися гарячими слiзьми. – Ну чого плакати? – нарiкав лисий. – Ви ж знали, що так буде. Що тут дитинi iсти – вошей чи що? Ви всi – недоумки. Так воно й краще. Коли я помру, то, сподiваюсь, у вас стане розуму мене з?iсти, якщо вам так жити кортить. Вiн i далi щось бурчав, бурмотiв, сердився. Слiв було не розiбрати. Я чула тiльки сам голос, який бився в моi вуха. Кров пульсувала в грудях, пiдiймалася шиею до голови… – БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТИЙ! – крикнув Андрюс i, хитаючись, рушив на лисого. – Якщо ти, дiду, зараз не стулиш пельку, я тобi язик вирву. Так i зроблю. Тобi оцi радянськi добренькими здадуться. Нiхто нiчого не сказав, нiхто не спробував зупинити Андрюса. Навiть мама. Менi стало легше, немов я сама вимовила тi слова. – Ти нi про кого, крiм себе, не думаеш! – не вгавав Андрюс. – Коли нiмцi випхають Совети з Литви, ми тебе на колiях залишимо, щоб нiколи бiльше не бачити! – Хлопче, ти не розумiеш. Нiмцi не розв’яжуть нашу проблему. Вони створять нову, – сказав лисий. – Отi чортовi списки… – пробурмотiв вiн. – Тебе нiхто слухати не хоче, ясно! – Оно, люба, – сказала мама. – Дайте, будь ласка, дитину. – Не вiддавайте ii iм, – благала Она. – Будь ласка. – Ми не вiддамо ii охоронцям. Я обiцяю, – сказала мама. Вона востанне оглянула маленьку, перевiрила ii серце й дихання. – Ми ii загорнемо в щось красиве. Она схлипнула. Я пiшла до вiдчинених дверей вiддихатися. Повернувся Йонас iз вiдрами. – Чому ти плачеш? – спитав вiн, залазячи у вагон. Я похитала головою. – Ну що сталося? – не вiдступався Йонас. – Маленька померла, – сказав Андрюс. – Наша маленька? – тихо перепитав вiн. Андрюс кивнув. Йонас поставив вiдра. Вiн подивився на маму, в руках якоi була сповита дитина, потiм на мене. Присiв, дiстав iз кишенi камiнець i поставив на пiдлозi ще одну позначку. На хвилю завмер, а потiм почав бити каменем по тих позначках, дедалi сильнiше й сильнiше. Вiн так бив, що я злякалася, що брат може зламати руку. Я зробила рух у його бiк. Андрюс зупинив мене. – Нехай, – сказав вiн. Я невпевнено подивилася на нього. – Краще хай звикне, – сказав вiн. До чого звикне – до нестримного гнiву? Чи до такоi глибокоi печалi, немов з тебе вирвали серцевину й згодували тобi ж iз брудного вiдра?! Я подивилася на Андрюса, його обличчя ще залишалося опухлим. Вiн помiтив мiй погляд. – А ти звик? – спитала я. М?яз на його щелепi смикнувся. Вiн витяг iз кишенi недопалок цигарки й закурив. – Так, – сказав вiн, випускаючи дим. – Я звик. Люди обговорювали вiйну, казали, як нiмцi нас порятують. Уперше лисий мовчав. Я гадала, чи не сказав вiн про Гiтлера правду. Чи не вийде, що ми змiняемо серп i молот на щось iще гiрше? Здаеться, нiхто так не вважав. Тато мiг би сказати напевне. Вiн завжди знае про всяку всячину, тiльки от зi мною нiколи про це не говорив. А з мамою – так. Інодi вночi я чула з iхньоi кiмнати шепiт i бурмотiння. Я знала: це означае, що вони розмовляють про Совети. Я подумала про тата. Чи знав вiн про вiйну? Чи знае, що в нас усiх вошi? Що ми збилися докупи, i серед нас – мертве немовля? Чи знае, як я за ним сумую? Я стиснула в кишенi носовичок, уявляючи собi татову усмiшку. – Ну не рухайся! – нарiкала я. – А в мене спина засвербiла, – лукаво всмiхнувся тато. – Нi, ти просто хочеш, щоб менi було складнiше! – дражнилася я, намагаючись уловити його яснi блакитнi очi. – А я тебе перевiряю. Справжнi художники повиннi бути здатнi вловити мить, – вiдказав тато. – Але якщо ти не будеш сидiти спокiйно, в тебе очi вийдуть косо! – мовила я, наводячи олiвцем тiнь по краю обличчя. – А вони й так косi, – сказав тато й звiв очi до перенiсся. Я засмiялася. – Що чути вiд Йоани? – спитав тато. – Останнiм часом – щось нiчого. Я iй надiслала малюнок того будиночку в Нiдi, який iй минулого лiта сподобався. Вона менi навiть не вiдписала. Мама каже, що вона картинку отримала, просто з навчанням клопоту мае багато. – Так i е, – сказав тато. – Вона ж, ти знаеш, хоче стати лiкаркою. Я знала. Йоана часто говорила про медицину й про те, що хоче вивчитися на педiатра. Вона постiйно переривала менi малювання розповiдями про моi сухожилля чи суглоби. А якщо я, до того ж, iще й чхала, Йоана одразу зачитувала менi список iнфекцiй, якi мене до вечора заженуть у могилу. Минулого лiта, коли ми були на канiкулах у Нiдi, вона познайомилася з хлопцем. Я щовечора чекала ii розповiдей про подробицi побачень. Йоанi було вже сiмнадцять, вона була мудра й досвiдчена, а також мала книжку з анатомii, яка мене просто зачаровувала. – Ну ось, – сказала я, завершуючи малюнок. – Що скажеш? – А це що? – тато показав на паперi. – Мiй пiдпис. – Пiдпис? Та це якiсь карлючки. Нiхто ж тут твое iм?я не розпiзнае. Я знизала плечима. – А ти розпiзнаеш! – сказала я. 20 Ми рухалися далi i проiхали Урал. Панна Грибайте пояснила, що Уральськi гори – це межа Європи й Азii. Ми в’iхали в Азiю, iншу частину свiту. Люди казали, що ми прямуемо до Пiвденного Сибiру – може, навiть до Китаю чи Монголii. Три днi ми намагалися тихцем винести з вагона Онину дитину, але щоразу бiля дверей перебував охоронець. У вагонi стояв нестерпний запах розкладання. Мене нудило. Она врештi погодилася скинути мертву дитину в туалетну дiру. Вона стояла над отвором на колiнах, плакала i притискала до себе згорток. – Ну заради Бога! – стогнав лисий. – Та приберiть ii вже. Дихати нема чим. – Тихо! – прикрикнула на нього мама. – Не можу, – схлипувала Она. – Їi розчавить на рейках… Мама пiшла до Они. Не встигла вона наблизитись, як панна Грибайте вихопила в Они сповиток i вкинула в дiру. Я ахнула. Панi Рiмене скрикнула. – Ну от i все, – сказала панна Грибайте. – Таке завжди легше зробити стороннiй людинi. Вона витерла руки об сукню й поправила волосся, зiбране в гульку. Она обiйняла маму й заплакала. Йонас прив’язався до Андрюса, майже не вiдходив вiд нього. Вiн весь час нiби сердився i був зовсiм не такий милий, як удома. Андрюс навчив його кiлькох росiйських жаргонних слiв, якi я чула вiд енкаведистiв. Мене це лютило. Я розумiла, що колись трохи вивчу росiйську, але ця думка менi була ненависна. Якось пiзно ввечерi я побачила, як обличчя Йонаса освiтлюе вогник цигарки. Коли я поскаржилася мамi, що вiн палить, та сказала дати йому спокiй. – Лiно, я щовечора дякую Боговi, що в нього е Андрюс, i ти теж дякуй, – сказала вона. Мiй шлунок сам себе перетравлював. Голоднi болi поверталися з безжальною регулярнiстю. Хоча мама й намагалася зробити так, щоб ми мали чiткий режим, я iнколи дрiмала вдень. Якось моi повiки вже стулялися, коли я почула крик у вагонi. Кричала жiнка: – Як ви могли? Чи ви здурiли?! Я сiла й стала роззиратися: що ж дiеться? Над Йонасом i Андрюсом стояла панна Грибайте. Я постаралася пройти до них. – Це ж Дiккенс! Як ви посмiли! Ви перетворюетеся на таку худобу, за яку вони нас мають! – Що сталося? – спитала я. – Твiй брат i Андрюс курять цигарки! – закричала вона. – Мама знае, – сказала я. – З книжок! – вона сунула менi в обличчя обкладинку. – У нас цигарки закiнчилися, – негучно сказав Йонас, – але в Андрюса був тютюн… – Панно Грибайте, – сказала мама. – Я дам цьому раду. – Оцi радянськi заарештували нас за те, що ми розумнi, освiченi люди. А курити сторiнки книжок – це… От що скажете? – спитала панна Грибайте. – Де ви взяли цю книжку? Дiккенс. У мене у валiзi були «Записки Пiквiкського клубу». Менi iх бабуся подарувала на Рiздво, коли ще була жива. – Йонасе! Ти взяв мою книжку. Як ти мiг?! – Лiно… – почала мама. – Я взяв твою книжку, – сказав Андрюс. – Я винен. – Так, ти винен! – сказала панна Грибайте. – Розбещуеш цього хлопчика. Як не соромно! Панi Арвiдене спала на iншому кiнцi вагона i не мала й гадки про те, що сталося. – Ти – iдiот! – крикнула я Андрюсовi. – Я тобi нову книжку знайду, – сказав вiн. – Не знайдеш! Це був подарунок! – сказала я. – Йонасе, менi цю книжку бабуся подарувала. – Вибач, – сказав Йонас, опустивши очi. – Менi шкода. – Атож! – крикнула я. – Лiно, це я придумав, – сказав Андрюс. – Вiн не винен. Я тiльки вiдмахнулася. Ну чого хлопцi завжди такi дурнi? 21 Тижнi. Я вже згубила лiк часу в дорозi. Перестала дивитися, як iз вагонiв викидають трупи. Щоразу, коли потяг рушав, за ним лишалися на землi тiла. Що подумають люди, якщо iх побачать? Чи поховають iх, чи справдi вважатимуть, що вони – злодii та повii? Вiдчуття в мене було таке, наче гойдаюся на маятнику. Щойно мене заносило в найглибшу безнадiю, маятник хитало до якихось маленьких радощiв. Одного разу, наприклад, ми зупинились одразу за Омськом. Там стояла маленька будочка. Мама пiдкупила охоронця, щоб ii випустив. Прибiгла з повним подолом чогось важкого. У вагонi опустилася на колiна й розстелила спiдницю. Цукерки, iриски, льодяник, чорна лакриця, цiлi гори жуйок та iнших ласощiв райдугою лягли перед нами, скочуючись на пiдлогу. Яскравi кольори – рожевий, жовтий, зелений, червоний – i для всiх! Дiти верещали й стрибали вiд радостi. Я вкинула в рот жуйку. У моему ротi вибухнув цитрусовий смак. Я розсмiялась, а Йонас смiявся зi мною. А для дорослих знайшлися цигарки, сiрники й чорний шоколад. – Там не було хлiба чи чогось такого з серйозноi iжi, – пояснила мама, розподiляючи цi скарби. – І газет не було. Дiти радiсно обiймали маму за ноги, дякували iй. – Дурна жiнка. Чого ви витратили власнi грошi на нас? – спитав лисий. – Бо ви голоднi й утомленi, – сказала мама, даючи йому цигарку. – І я знаю, що ви б зробили таке для моiх дiтей, якби iм це було треба. – Та! – буркнув вiн i вiдвiв очi. Через два днi, виходячи з вiдрами, Андрюс знайшов овальний камiнець, у якому зблискував кварц i ще якiсь мiнерали. Камiнець ходив по руках: усi охали й ахали. Панi Арвiдене жартома прикладала його до пальця, щоб було схоже на камiнь iз коштовного персня. – А ви не знали? – казала вона. – Я – принцеса вагона! Ми смiялися. Люди всмiхалися. Я майже не впiзнавала iх. Я поглянула на Андрюса. Усе його лице освiтлювала усмiшка – i вiн невпiзнанно змiнювався. Вiн був красивий з усмiшкою. 22 Через шiсть тижнiв i через три днi без харчiв потяг спинився. Дверi не вiдчинилися Лисий, який стежив за нашим пересуванням за табличками, помiтними в дiру-вiкно, прикидав, що ми десь на Алтаi, на пiвнiч вiд Китаю. Я намагалася визирнути в щiлину мiж дощок, але надворi було темно. Ми стали стукати в дверi. Нiхто не прийшов. Я подумала про хлiбину, яку тодi лишила на пiдвiконнi, – ще теплу, пухку, просто з печi. Зараз би хоч шматочок. Ну хоч маленький. Шлунок горiв вiд голоду, в головi калатало. Я скучила за малюванням на справжньому паперi, за свiтлом, при якому добре видно. Мене страшенно втомило постiйне перебування серед людей. Їхнiй кислий вiддих постiйно вiдчувався на всьому тiлi, на лiктях, колiнах, на спинi. Інодi хотiлося просто всiх розштовхати, але це б не допомогло. Ми були наче сiрники в маленькiй коробочцi. Настав пiзнiй ранок – i почулося клацання. Вiдчинили охоронцi й сказали всiм виходити. Нарештi. Вiд разючого денного свiтла я затремтiла всiм тiлом. На носовичку написала «Алтай». – Лiно, Йонасе, приходьте й зачешiться! – сказала мама. Вона розправила нам одяг, що було марною працею, i допомогла менi вкласти косу навколо голови короною. Вiд цього голова засвербiла ще дужче. – Не забувай: нам треба триматися разом. Не вiдходьте, не розбрiдайтеся. Ви зрозумiли? Ми кивнули. Мама досi мiцно стискала пальто пiд пахвою. – Де ми? – спитав Йонас. – Нам води дадуть? – Ще не знаю, – сказала мама, поправляючи вже свое волосся. Вона дiстала тюбик помади, яка дещо пiдтала, i слабкою рукою пiдвела губи. Йонас усмiхнувся. Мама йому пiдморгнула. Енкаведисти тримали гвинтiвки напоготовi. Сонце зблискувало на гострих багнетах. Таким можна було проткнути людину за пiвсекунди. Панна Грибайте i панi Рiмене спочатку допомогли вийти малим дiтям, а за ними вийшли ми. Андрюс i сивий пан винесли з вагона лисого. Були ми не на станцii. То була широка, глибока долина, оточена лiсистими пагорбами. Далi виднiли гори. Небо ще нiколи не було менi таким синiм, таким прекрасним. Вiд яскравого сонця доводилося затуляти очi. Я глибоко вдихнула й вiдчула, як свiже, чисте повiтря наповнюе моi забрудненi легенi. Енкаведисти вивели депортованих iз кожного вагона, щоб тi посiдали на травi групами на вiдстанi не бiльш як десяти метрiв вiд колii. Нам дали два вiдра баланди й води. Дiти накинулися на харч. Уперше я побачила iнших пасажирiв. Тут були тисячi людей. Невже й ми мали такий жалюгiдний вигляд? Маса литовцiв з пошарпаними валiзами i напханими торбами висипали в долину, бруднi, в сiрому, запорошеному одязi, немовби кiлька рокiв прожили в канавi. Усi рухалися повiльно, дехто не мав сил тягти своi речi. Мене ноги не слухались, i в бiльшостi людей було так само. Багато хто згинався до землi пiд власною вагою. – Треба потягнутися, перш нiж сiсти, мiй любий, – сказала мама. – У нас за останнi тижнi м’язи, напевне, охляли. Йонас потягнувся. Вигляд у нього був немов у брудного жебрака. Його золотаве волосся прилипло до голови, позлипалося ковтунами, губи були сухi й розтрiсканi. Вiн поглянув на мене, i його очi стали великими. Я навiть уявити не могла, в якому станi перебувала. Ми сидiли на травi й почувалися немов у раю – порiвняно з пiдлогою вагона трава видавалася периною. Але смикання поiзда ще не полишало мого тiла. Я дивилася на людей з нашого вагона. Вони – на мене. Свiтло дня вiдкривало обличчя незнайомцiв, з якими ми шiсть тижнiв дiлили темний ящик. Она виявилася лише на кiлька рокiв старшою вiд мене. У машину бiля лiкарнi ii вкинули в темрявi. Панi Арвiдене була привабливiша за власну тiнь. Вона мала дуже виразну фiгуру, гладеньке темне волосся й повнi губи. Панi Рiмене була низенькою з товстими литками, приблизно маминого вiку. Люди намагалися спiлкуватися з iншими групками, шукаючи рiдних i друзiв. Чоловiк, який накручував годинник, пiдiйшов до мене. – Чи можу я позичити твiй носовичок? – спитав вiн. Я кивнула i швидко дала йому хусточку, згорнуту так, щоб приховати напис. – Дякую, – сказав вiн, промокнувши нiс. Вiн розвернувся i пiшов серед натовпу людей. Я побачила: вiн тиснув руку чоловiковi, якого, вочевидь, упiзнав – i передав йому носовичок, вклавши в долоню. Той промокнув носовичком лоба й поклав у кишеню. «Передайте далi», – подумала я, уявляючи, як хусточка переходитиме з рук в руки, доки дiйде до тата. – Елено, дивiться, – сказала панi Рiмене. – Пiдводи. Мама встала i глянула понад групами людей. – Там з енкаведистами ще хтось. Вони ходять серед людей. Андрюс зачесав свое хвилясте волосся пальцями. Вiн весь час роззирався, стежив за охоронцями, але не пiдводив голови. Певне, нервувався. Обличчя в нього зажило, але було жовтувате – синцi ще не повнiстю зiйшли. Чи впiзнають вони його? А раптом витягнуть з юрби й уб’ють просто в нас на очах? Я перебралася ближче, намагаючись сховати його. Але Андрюс був вищий i ширший у плечах. Я бачила гострi леза багнетiв i вiдчувала, як шлунок смикаеться вiд страху. Она голосно заридала. – Ану тихше, – звелiв лисий. – Ти до нас увагу привертаеш. – Не плач, будь ласка, – казав Андрюс, швидко поглядаючи то на Ону, то на охоронцiв. Групу з переднього вагона загнали на двi пiдводи. Повезли. Я дивилася, як енкаведисти переходять вiд групи до групи. Вигляд цi люди мали дивний – то були точно i не литовцi, i не росiяни. Шкiра в них була темнiша, волосся чорне, i загалом виглядали вони скуйовдженими, наче дикими. Зупинилися бiля ближчоi групи i заговорили з енкаведистами. – Елено, що вони кажуть? – спитала панi Рiмене. Мама не вiдповiла. – Елено! – Вони… – вона замовкла. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ruta-shepet-s/pom-zh-s-rih-sut-nk-v/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Шанчяй (Шанцi) – район Каунаса, вiдомий своiми казармами i тим, що там мешкали переважно вiйськовi.