Повернення у притулок Меделiн Ру Притулок #2 Ден та його друзi бачать дивнi й моторошнi сни про те, що сталося з ними минулого лiта в коледжi Нью-Гемпшир. Щоб позбутися iх, вихiд один – повернутися в те мiсце й поглянути в обличчя своiм жахам. Коли до кожного з них приходить лячна свiтлина з написом «З тобою не покiнчено», пiдлiтки розумiють, що просто так забути про все не вдасться. Настав час дiяти… Меделiн Ру Повернення у притулок Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва Опублiковано за сприяння HarperCollins Children’s Books, пiдроздiлу HarperCollins Publishers Перекладено за виданням: Roux M. Sanctum: A Novel / Madeleine Roux. – New York: HarperCollins Publishers, 2014. – 352 р. © HarperCollins Publishers, 2014 © HarperCollins Publishers, обкладинка, 2015 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 * * * Присвячую моiй сiм’i, яка нiколи не втомлюеться дивувати мене своею вiрою, пiдтримкою i любов’ю. Якщо на планетi i е кращi за моiх рiдних, то я нiколи iх не зустрiчала. Реальнiсть, яку заперечують, повертаеться, щоб терзати.     Фiлiп К. Дiк Пролог То був карнавал свiтла, звукiв i запахiв, похилених, смугастих, як льодяники, наметiв i смiху, що гарматними пострiлами гримiв по звивистих вуличках. На кожному кроцi траплялись якiсь цiкавинки. На пiдвищеннi чоловiк вивергав полум’я. У повiтрi повис важкий солодкавий запах тiстечок i попкорну, вiн дражнив нюх, а тодi ставав геть нудотним. А в останньому наметi був чоловiк iз довгою бородою – вiн не обiцяв багатств або чудес i навiть не пропонував зазирнути в майбутне. Нi. Чоловiк в останньому наметi обiцяв те, чого маленький хлопчик прагнув понад усе на свiтi. Контроль. Роздiл № 1 «Друзi, ви менi не повiрите, – надрукував Ден i, глянувши на монiтор, похитав головою. – Спецiалiст iз керування пам’яттю? Невже такий i справдi iснуе? Хай там як, просто перегляньте вiдео i скажiть, що ви про це думаете!» Курсор кружляв навколо останнього речення – воно видавало його розпач. Начхати. Ден справдi вже почав втрачати надiю. Три останнiх повiдомлення залишились без вiдповiдi, i вiн уже почав сумнiватися, чи Еббi з Джорданом взагалi iх читають. Вiн натиснув «Вiдправити». Тодi вiдсунувся вiд столу i покрутив шиею, прислухаючись до хрускоту в хребтi. Закрив ноутбук – може, занадто рiзко, – пiдвiвся i запхав його до наплiчника помiж книжок i паперiв. Щойно вiн усе поскладав, як продзвенiв дзвоник, i вiн вийшов з бiблiотеки в коридор. Учнi рухалися довгою колоною. Ден помiтив кiлькох однокласникiв з курсу математичних обчислень, i вони помахали йому, коли вiн пiдiйшов до iхнiх шафок. Мiссi, невеличка брюнетка iз розсипом веснянок на носi, прикрасила дверi своеi шафки всiма налiпками i листiвками з «Доктора Хто», якi iй тiльки вдалося знайти. Високий довготелесий хлопець на iм’я Тарiк витягав книжки iз сусiдньоi шафки, а бiля нього стояв найнижчий хлопець серед усiх дванадцятикласникiв, Беккет. – Привiт, Дене, – привiталася Мiссi. – Нам бракувало тебе у iдальнi. Куди ти подiвся? – А, та я ходив до бiблiотеки, – вiдповiв Ден. – Мав закiнчити дещо з лiтератури. – Боже, вам доводиться так багато готуватися до тих урокiв, – сказав Бекетт. – Я радий, що в мене тiльки англiйська. – Отож, Дене, коли ти пiдiйшов, ми якраз говорили про «Макбета». Плануеш iти? – Я чув, що постановка просто чудова, – додав Тарiк, з брязкотом зачиняючи свою шафку. – Я навiть не знав, що у нас будуть ставити «Макбета», – зiзнався Ден. – Це що, якийсь драмгурток? – Так, i там буде Еннi Сi. От тобi й вагома причина, щоб пiти. – Беккет лукаво посмiхнувся до хлопцiв, Ден мимовiльно посмiхнувся у вiдповiдь, i всi четверо рушили коридором. Ден не мiг пригадати, якi наступнi уроки були у його однокласникiв, проте, хоча насправдi у бiблiотецi вiн нiчого не вчив, зараз вiн пiдiймався на другий поверх на заняття з лiтератури. Не те щоб це був його улюблений предмет, та Еббi прочитала бiльшiсть програмних книжок i зазвичай розповiдала йому короткий змiст, полегшуючи його роботу. – Я кажу, що треба йти, – сказав Тарiк. Вiн носив на три розмiри бiльшого светра й обтислi штани. Через це вiн був схожий на кумеднi статуетки з великою головою i маленьким тiлом. – Дене, ходи з нами. Може, менi вдасться дiстати нам безкоштовнi квитки, я знайомий iз головним технiком. – Не знаю, я нiколи особливо не цiкавився «Макбетом». Мабуть, це трохи занадто для таких людей з ОКР[1 - ОКР – обсесивно-компульсивний розлад.], як я, – випалив Ден, енергiйно витираючи невидиму пляму на рукавi. Мiссi й Тарiк втупились у нього здивованими поглядами. – Ну, знаете? – нiяково посмiхнувся вiн. – Згинь, проклята плямо? – А, це з п’еси? – запитав Тарiк. – Так, це… Це один з найвiдомiших рядкiв. – Ден насупився. Еббi з Джорданом одразу б зрозумiли. Хiба читання «Макбета» не було обов’язковим для всiх учнiв? – Ну, тодi побачимось пiзнiше. Ден вiддiлився вiд гурту i пiшов нагору. Вийняв з кишенi телефон i швиденько надiслав повiдомлення Джордану та Еббi: «Тут нiхто не розумiе моiх жартiв. Рятуйте!» Двадцять хвилин по тому, коли вiн нудьгував на уроцi, Джордан усе ще нiчого не вiдповiв, а Еббi надiслала стримане «Ха-ха-ха». Що сталося? Куди подiлися його друзi? Не схоже, щоб вони були аж такi зайнятi… Ще минулого тижня Джордан переписувався з ним у Facebook i розказував, якi нуднi у нього уроки. Вiн казав, що пiсля лiтнiх пiдготовчих курсiв у Нью-Гемпширському коледжi в навчальнiй програмi для нього немае нiчого складного. Ден поспiвчував йому, але, чесно кажучи, заняття в коледжi запам’яталися йому того лiта найменше. А от те, що сталося в гуртожитку, Бруклiнi, – колишньому притулку для душевнохворих, котрим керував схиблений головний лiкар Денiел Кроуфорд, – нiяк не виходило йому з голови. Але щоразу, коли вiн думав про цю невеличку деталь, думки приводили його до Джордана та Еббi. Одразу пiсля повернення з коледжу Ден постiйно отримував вiд них повiдомлення та електроннi листи, а зараз вони майже не спiлкувалися. Мiссi, Тарiк i Беккет були хорошими друзями, однак Еббi з Джорданом були iншими. Джордан умiв зачепити його за живе, але робив це не зi зла, i смiшив усiх трьох. А якщо заходив занадто далеко, поруч завжди була Еббi, щоб утихомирити його i вiдновити рiвновагу. Справдi, вона була тим гвинтиком, на якому трималася iхня трiйця – трiйця, яку, на думку Дена, варто було зберегти. То чому ж друзi iгнорують його? Вiн глянув на годинника i важко зiтхнув. Ще двi години до закiнчення занять. Ще двi години, поки вiн зможе кинутись додому i зайти в Інтернет, щоб перевiрити, чи друзi не хочуть з ним поспiлкуватися. Вiн знову зiтхнув i сповз на крiслi, знехотя ховаючи телефон. Якось дивно, що таке небезпечне мiсце, як Бруклiн, згуртувало iх, а звичайне повсякденне життя роздiляе. На тарiлцi бiля ноутбука лежав надкушений сандвiч з арахiсовим маслом. Пiд ногами валявся пiдручник з iсторii, i його потихеньку вкривало листя. Прохолодне осiнне повiтря зазвичай допомагало хлопцю зосередитись, але замiсть того щоб, як i належить, зайнятися домашнiм завданням, Ден проглядав файл, у якому зiбрав iнформацiю про Бруклiн. Пiсля завершення пiдготовчих курсiв вiн постарався зiбрати докупи всi своi записи, висновки розслiдувань i фотографii, якi знайшов у притулку, i зробити один акуратний файл. Вiн упiймав себе на тому, що заглядае до нього занадто часто. Але навiть з урахуванням оригiнальних документiв йому бракувало значноi частини iнформацii з iсторii життя головного лiкаря. А пiсля того як вiн дiзнався, що може бути його родичем – що цей жахливий чоловiк може бути його двоюрiдним дiдом i навiть тезком, – Ден вiдчув, що це провалля в його особистiй iсторii, загадка, яку вiн мусить розгадати. А поки що той файл був лише способом вiдволiктися, якось убити час, поки вiн чекав, коли Джордан чи Еббi з’являться в мережi. Що там любив повторювати його тато? «Покваптесь i почекайте…» – Чи можна бути ще жалюгiднiшим? – пробурмотiв Ден, запускаючи обидвi руки в свое темне скуйовджене волосся. – Гадаю, що з тобою все добре, любий. Еге ж. Краще в майбутньому тримати такi похмурi думки при собi. Ден пiдняв голову i побачив, що на ганку стоiть його мати, Сендi, i посмiхаеться. Вона тримала в руках чашку какао, що парувала, i Ден сподiвався, що це вона принесла для нього. – Багато роботи? – запитала вона, киваючи на пiдручник, що забутий лежав у нього пiд ногами. – Майже закiнчив, – знизав плечима Ден i взяв у неi чашку з какао, натягнувши на пальцi рукави свого светра. – Мабуть, я заслужив на невеличку перерву. – Авжеж, – погодилась Сендi та якось винувато посмiхнулась. – Просто… ну, кiлька мiсяцiв тому ти, здавалося, дуже радiв з нагоди достроково вступити до Унiверситету Пенсильванii, але ось уже жовтень i кiнцевий термiн подання документiв не за горами. – У мене ще багато часу, – якось невпевнено вiдповiв Ден. – Може, на есе його й вистачить, але хiба тобi не здаеться, що в приймальнiй комiсii здивуються, що у випускному класi ти раптом припинив займатися позакласною роботою? Ти мiг би пiти кудись на практику. Хоча б один день, навiть на вихiдних, – я думаю, це мало б велике значення. А може, тобi варто вiдвiдати й iншi унiверситети – сам знаеш, поспiшнi рiшення не завжди вдалi. – Менi не треба додатковоi позакласноi роботи, бо в мене i так хорошi оцiнки. До того ж додаткових балiв моiй заявi накинуть ПКНГК[2 - ПКНГК – пiдготовчi курси Нью-Гемпширського коледжу.]. Сендi насупила своi свiтлi брови. Свiжий вiтерець ворушив ii волосся. Вона вiдвернулась i дивилась на дерева, що оточували ганок. Обiйняла себе руками, похитала головою. Вона завжди робила так, коли заходила мова про ПКНГК. Джордану та Еббi вдалося якось зам’яти правду про те, що сталося в Бруклiнi, а от його батьки, загалом, знали все. Вони були там, коли Дена допитував полiцейський. Вони чули його розповiдь про те, як на нього напали, повалили на землю… Сама лише згадка про те мiсце у iхнiй присутностi сприймалася як лайка. – Утiм, – сказав Ден, дмухаючи на гаряче какао, – я можу знайти собi яку-небудь практику. Жодних проблем. Обличчя Сендi пом’якшилось, i вона опустила руки. – Справдi? Це було б дуже добре, любий. Ден кивнув i навiть вiдкрив у браузерi нове вiкно, аби показати, що збираеться пошукати щось в Інтернетi. У стрiчцi пошуковика вiн надрукував «практика доглядача зоопарку» i трохи вiдвернув ноутбук вiд мами. – Дякую за какао, – додав вiн. – На здоров’я. – Вона погладила його по головi, й вiн полегшено видихнув. – Ти нiкуди не виходив останнiм часом. Здаеться, у Мiссi скоро день народження? Пригадую, що минулого року ти ходив до неi на вечiрку десь перед Гелловiном. – Мабуть, – знизав плечима Ден. – А твоi iншi… твоi iншi друзi? – Вона запнулася на словi «друзi». – Еббi, так? І той хлопець? Вона завжди так робила – перепитувала, нiби не пам’ятала iменi Еббi. От нiби вона не могла повiрити чи прийняти те, що у нього начебто з’явилася дiвчина. Чесно кажучи, Дену й самому було важко в це повiрити. – Ага, – якось знехотя вiдказав вiн. – Але вони зараз зайнятi, розумiеш… школа, робота i таке iнше. «Молодець, Дене. У поштовiй скриньцi на тебе чекае Оскар». – Робота? Отже, вони мають роботу? – Дуже тонкий натяк, мамо, – пробурмотiв Ден. – Я тебе зрозумiв… – Навiть не сумнiваюся, любий. Ой, мало не забула, що принесли пошту. Там е дещо i для тебе… Це було дивно. Вiн нiколи не отримував листiв звичайною поштою. Сендi переглянула кiлька конвертiв, що визирали з кишенi ii куртки, i поклала одного йому на колiна. Лист виглядав так, наче його випрали у пральнiй машинi, а потiм викупали в багнюцi. Ден глянув на зворотну адресу, i його живiт пронизав холодний бiль. Сендi переминалась з ноги на ногу. – Напевне то якась реклама, – як нiчого не було вiдповiв Ден, кинувши конверта на книжку. Вона зрозумiла його натяк, нiяково посмiхнулась i пiшла. Вiн навiть не чув, як вона зайшла в будинок i за нею зачинились дверi. Дену не терпiлось прочитати того листа. Лiдiя i Ньютон Шеридани Шеридани? Це як Фелiкс Шеридан? Його колишнiй сусiд по кiмнатi, той, що влiтку намагався його вбити чи то через те, що з’iхав з глузду, чи тому, що був, так би мовити, одержимий. Ден заплющував очi й досi бачив ту манiакальну усмiшку Фелiкса. Одержимий вiн був чи нi, але Фелiкс був переконаний, що став реiнкарнацiею Скульптора. У Дена трусилися руки, коли вiн вiдкривав конверт. Може, це звичайне вибачення, припустив вiн, адже цiлком можливо, що батьки Фелiкса хотiли з ним зв’язатися i вибачитись за усi прикрощi, яких завдав iхнiй син. Ден глибоко вдихнув i знову озирнувся, щоб пересвiдчитись, що поруч нiкого немае. Крiзь прочинене вiкно вiн чув, що Сендi на кухнi мие посуд. Любий Денiеле! Напевне, ти дуже здивуешся, отримавши цього листа, хоча я й сподiвалася, що менi не доведеться його надсилати, але виявилося, що це наш единий вихiд. Справдi, я не маю права просити тебе про це, але, будь ласка, зателефонуй менi, щойно отримаеш цього листа. Якщо ти не захочеш… Ну, скажу лише, що можу тебе зрозумiти. 603-555-2212 Будь ласка, зателефонуй. Усього найкращого, Лiдiя Шеридан. Роздiл № 2 Ден не мiг вирiшити, чи йому викинути листа у смiтник, чи негайно ж набрати номер. Вiн чув, як у маминих руках побрязкуе посуд. Вiн ще раз перечитав листа, помахав аркушем у повiтрi, зважуючи рiзнi варiанти. З одного боку, вiн би з радiстю назавжди викинув Фелiкса зi своеi пам’ятi. А з iншого… З iншого боку, вiн злукавить, якщо скаже, що йому нiколи не було цiкаво, як почуваеться його колишнiй сусiд по кiмнатi. Адже пiсля того, що сталося, залишилось ще так багато запитань. Усерединi все захололо, i вiн нiяк не мiг позбутись цього вiдчуття. «Фелiкс потребуе твоеi допомоги. Ти теж потребував допомоги. Хiба справедливо називати його безнадiйним?» Вiн повернувся до вiкна праворуч. Його мама щось наспiвувала, i ця тихенька мелодiя линула надвiр, туди, де вiн сидiв. З клена, що нависав над ганком, злетiло кiлька листочкiв. Скiльки б разiв Пол не зрiзав його гiлки, вiн далi тягнувся до будинку. Але його тата це не зупиняло. Ден узяв телефон i, поки не встиг вигадати нових вiдмовок, набрав номер Лiдii Шеридан. Один за одним пiшли гудки, i на якусь мить вiн був упевнений, що вона не вiдповiсть. Вiн навiть сподiвався на це. – Алло? – Алло, Лiдiе? Тобто мiсiс Шеридан? – Його голос був такий дзвiнкий, що вiн аж сам здивувався. – Так, це я… Хто це? Я не знаю вашого номера. Вона, як i Фелiкс, говорила тихо i розмiрено, але ii голос був трохи спокiйнiшою жiночою версiею того голосу, який вiн досi пам’ятав. – Це Ден Кроуфорд. Ви надiслали менi листа, у якому просили зв’язатися з вами. Отож… Ну, тому я й телефоную. На мить, що здалася вiчнiстю, на тому боцi повисла тиша. Нарештi Ден почув уривчасте дихання Фелiксовоi мами. – Дякую, – сказала вона таким голосом, нiби от-от розплачеться. – Просто ми… Ми вже не знаемо, що робити. Здавалося, що вiн видужуе. Його лiкарi справдi вважали, що йому стае краще. А зараз вiн наче у якомусь трансi. Вiн говорить тiльки про тебе, день у день – усе повторюе «Денiел Кроуфорд, Денiел Кроуфорд». Ця iнформацiя викликала у хлопця, м’яко кажучи, неприемнi вiдчуття. – Менi дуже шкода, але я не впевнений, чи зможу чимось допомогти, – сказав Ден. Можливо, це звучало не дуже привiтно, але що вiн мiг вдiяти? Вiн же не лiкар. – Гадаю, це мине. Упевнений, що йому просто треба трохи часу. – А для тебе? – не вгавала Лiдiя. Ден рiзко вiдсмикнув голову, вражений крижаними нотками у ii голосi. – Минуло? – Вона зiтхнула. – Вибач. Я… Я майже не сплю. Я дуже хвилююся за нього. Менi справдi не хочеться просити тебе про це… – Але? – продовжив за неi Ден. Хоча мiг i не питати. Вiдповiдь уже маячiла на горизонтi. – Якби ти змiг приiхати до Морсвайта. Побачитись iз ним. Подивитись… Я не знаю. Я благаю тебе, чуеш? Благаю! Я тiльки хочу, щоб йому стало краще. Я просто хочу, щоб усе це закiнчилося. – Ден чув, що в ii голосi знову прориваються стримуванi сльози. – Для нього нiчого не минуло, Дене. А для тебе? Якраз упору розсмiятися. Чи справдi все минуло? Нi, аж нiяк – принаймнi загалом. Його досi переслiдували кошмари, жахливi, як нiколи, i часто в них фiгурував головний лiкар. Нiчого не минуло, i, хоча це й було ненормально, Ден вiдчув певне полегшення, коли дiзнався, що вiн не единий, кого не вiдпускае те лiто. – Не впевнений, що вiд цього буде якась користь, – повiльно вiдповiв Ден. – Може стати тiльки гiрше. Ви ж розумiете це, правда? «Я не хочу забивати собi цим голову. Я не можу забивати собi цим голову». Вiн i без того почувався винним, що втягнув у бруклiнськi перипетii Еббi та Джордана. Принаймнi у випадку Фелiкса вiн мiг з чистою совiстю стверджувати, що це не його провина – дволика професорка Реес хiба що тiльки офiцiйно не визнала, що заманила Фелiкса до пiдвалу, туди, де – скидалося на те – залишився його розум. – Але ж ти приiдеш? – З голосу було чути, що мiсiс Шеридан дуже зрадiла. У неi знову з’явилася надiя. – Ой, дякую, просто я… Дякую. – То куди я маю приiхати? – запитав Ден, а десь усерединi сформувався великий згусток гнiтючого страху. – І як менi туди дiстатися? Роздiл № 3 Наступноi недiлi Ден уже сидiв на пасажирському сидiннi темно-сiроi «Тойоти Прiус» Лiдii Шеридан. Висока i худа, вона згорбилась, мiцно вхопившись за кермо. Пружнi каштановi локони вибивалися iз заколки у формi метелика, що намагалася втримати ii волосся. Крутим схилом ii носа постiйно сповзали окуляри в тонкiй оправi. – Твоi батьки справдi не проти, щоб ти приiхав? – запитала мiсiс Шеридан, коли Ден того ранку пiдходив до ii автiвки. – Нi, все добре, – вiдповiв вiн, чекаючи, поки жiнка вiдiмкне дверцята. – Просто у нас удома зараз ремонт. Усюди вантажiвки. Навiть немае де поставити авто на пiд’iзнiй дорiжцi. Вони дуже зрадiли, коли дiзналися, що я iду провiдати Фелiкса. Пiсля цих нiякових привiтань, якими вони обмiнялися на стоянцi поблизу «Макдональдса», Ден сiв до автiвки i всю дорогу мовчав. Не те щоб йому не було цiкаво бiльше довiдатися про Фелiкса – йому просто бракувало смiливостi запитати. Замiсть того вiн втупився у свiй телефон i читав вiдповiдi Джордана та Еббi на повiдомлення, яке вiн надiслав iм уранцi, щоб розповiсти, що iде провiдати Фелiкса. Ну, принаймнi вiн пересвiдчився, що вони досi читають його повiдомлення. Але зараз Ден жалiв, що не прочитав iхнiх вiдповiдей ранiше, до того як сiв у чуже авто. Лiпкотт, Джордан Менi, avaldez Я прочитав твое повiдомлення i подумав: «Ти впевнений щодо цього?» Але це було до того, як мама принесла пошту. Хтось надiслав менi фотографiю, Дене. І Еббi теж. Це скидаеться на якийсь хворий жарт. Цирки, вистави i всяка iнша дурня. Я прикрiплю знiмок, щоб i ти мiг подивитись, але на конвертi не було зворотноi адреси. Що, в бiса, вiдбуваеться? Дж. PS: Ти тiльки поглянь, що на зворотi. Бррр. [Завантажити прикрiплений файл 2/2]. Вiдповiдь Еббi виявилась ще дивнiшою… Вальдез, Еббi Менi, jlipcott Я намагалась жити далi, Дене, але менi теж надiслали фото. Я справдi, справдi не хочу ворушити минуле, але… Не знаю. Ти теж отримав знiмок? Бо виглядае дивно, що iх отримали тiльки ми з Джорданом. Це зводить мене з розуму, Дене. Таке вiдчуття, що хтось на нас полюе. Будь обережний, добре? Дай знати, як там справи у Фелiкса, бо я дуже хвилююся. Чому нам не дають просто забути про все? Еббi [Завантажити прикрiплений файл 2/2]. Бажання жити далi – це, звичайно, дуже гарно i дуже добре, але для Дена це була пуста i нiкчемна фраза. Як вiн мав забути те, що сталося у пiдвалi, коли його прив’язали до каталки i мало не вбили? Забути про те, як його звiльнили i вiн сам перетворився на того, хто прагнув убивати? Як вiн може жити далi? А слово «просто», яке вжила Еббi, у даному випадку звучало особливо жорстоко. Просто жити далi. Просто забути. Просто бiльше не мати кошмарiв. От нiби це було так просто, як розiбрати пакунок iз покупками i поставити молоко та сiк у холодильник. Ден натиснув на два посилання i зачекав, поки програма запрацюе i вiн зможе завантажити зображення. Вiд хвилювання у нього трусилися ноги, а тим часом чорно-бiлi фотографii заповнювали його екран – спершу Джорданова, потiм та, що ii надiслала Еббi. Вiн мружився, обертав iх у рiзнi боки. Скидалося на те, що iх зробили в той самий день у тому самому мiсцi – вони були надiрванi, наче половинки однiеi свiтлини. Ден уважно оглянув зворотнi сторони i збагнув, що так налякало Джордана. На зворотi кожного знiмка чорним чорнилом було написано по одному слову. У Джордана – «Це», а в Еббi – «кiнець». «Це кiнець». Ден пiдняв очi, роззирнувся, а тодi глянув на Фелiксову маму. Вона не звернула уваги на його пронизливий погляд. «Чому iм надiслали фотографii, а менi – нi? Якщо це якесь попередження, то чому забули про мене?» «Нi, Дене, це добре, – нагадав собi з iронiею. – Нiкому не хочеться отримати записку з написом “Це кiнець”». Хоча навколо все було забарвлено в помаранчевий i червоний кольори, ця доволi лiсиста мiсцевiсть викликала у хлопця спогади. Вiн майже вловлював запах дешевого освiжувача повiтря у тому таксi, що вперше привезло його до Нью-Гемпширського коледжу. Вони й зараз недалеко вiд нього – трохи пiвнiчнiше, якщо вiрити iнформацii його GPS-навiгатора. – Ще далеко iхати? – запитав Ден, вiдриваючись вiд телефону. – Пiвгодини, – вiдповiла мiсiс Шеридан. – Може, сорок хвилин. Ден звiв докупи колiна. Вони вже iхали цiлу годину. То виходить, що до клiнiки Морсвайт вела едина дорога, яка багато миль тягнулася через лiс, i простягалася вона бозна-де, далеко вiд основних транспортних артерiй. Надiйшло повiдомлення вiд його мами. Сподiваюся, що ти гарно проводиш час iз Мiссi й Тарiком. Прошу, будь вiдповiдальним, але обов’язково зателефонуй, якщо треба буде забрати тебе з вечiрки! Люблю тебе. Нарештi дерева порiдiли, i Ден притиснув обличчя до вiкна, а тим часом вони виiжджали на крутий пагорб, за яким розкинулися широкi поля, то тут, то там загородженi парканами з хвiртками. Ден сподiвався побачити чепурну сучасну клiнiку, але Морсвайт бiльше скидався на близнюка Бруклiну. Ну, принаймнi тут було чистiше, хоча нiхто не поспiшав зрiзати виноградну лозу, що облiпила кам’яний фасад. Висока i сiра, ця будiвля нависала над пагорбом, немов стомлений вартовий, i навiть на вiдстанi Ден розгледiв ii загратованi вiкна. Мiсiс Шеридан зупинила свого «Прiуса» перед брамою, а кремезний прищавий охоронець попросив показати iхнi документи. Примружившись, вiн уважно розглядав Деновi документи i час вiд часу переводив недовiрливий погляд на обличчя хлопця, аж нарештi зателефонував до головноi будiвлi, щоб пiдтвердити iхнiй запис. – Таки справдi тебе там чекають. Ось твiй гостьовий бейдж, – сказав охоронець i ледь не швиргонув Дену через вiкно документи i пластикову картку з його iменем. – Гарного дня! Ден заховав документи, а картку з iменем причепив до пiджака. Авто повiльно сунуло гравiйною дорiжкою i неквапливо в’iхало пiд кам’яну арку входу до клiнiки. Ден витер спiтнiлi руки об джинси i глянув на мiсiс Шеридан. – То це тут, – прошепотiв вiн. – Якщо тобi треба хвилинку… – Нi, – заперечив хлопець. – Я хочу швидше з цим покiнчити. У Дена пiд ногами хрускотiв гравiй, коли вiн виходив з автiвки i прямував до клiнiки. Вiн здригнувся, охоплений тим самим поганим передчуттям, що i тодi, коли вперше переступив порiг Бруклiну. Йому не вiрилось, що це справжня дiюча клiнiка для душевнохворих, де люди досi лiкуються i навiть залишаються на тривалий час. Можливо, цього лiта вiн i сам був за крок вiд такоi ж долi. Вiн запхав руку до кишенi джинсiв i стиснув знайому баночку з лiками. Вiн вважав ii якорем, своiм порятунком. Ден вiдвiдував свого терапевта i приймав призначенi лiки, тож немае жодноi причини, яка б перешкоджала йому жити нормальним життям. Чому так не могло бути i з Фелiксом? «Звiсно. Нормальним життям. Адже кошмари, якi навiдуються щоночi, та одержимiсть своiм мертвим двоюрiдним дiдом – це абсолютно нормально. І ще один бонус! Твоi найкращi друзi отримують записки з погрозами». Ден iшов пiд’iзною алеею до входу i дивився на вiкна першого поверху. На нього витрiщалося обличчя, порожне i блiде, i на якусь мить вiн мiг заприсягтися, що то був головний лiкар Кроуфорд зi своею самовдоволеною посмiшкою. Та пiдiйшовши ближче, Ден зрозумiв, що то лише якийсь сумирний старий чоловiк. Бiля дверей iх зустрiла медсестра в блакитних лiкарняних штанях i плетеному светрi. Тут були ще однi, трохи меншi ворота, i медсестра попросила Дена витягти все з кишень i пройти через металодетектор. Вiн вiддав iй свого гаманця, ключi, пляшку з водою, а тодi швиденько тицьнув баночку з лiками, сподiваючись, що вона не буде нiчого про них розпитувати. Але медсестра просто взяла всi його речi i помiстила iх до пластикового пакета, приклеiвши зверху налiпку. – Ти зможеш отримати своi речi назад, коли будеш виходити. Дена накрила ще одна хвиля страху, цього разу значно потужнiша. Без своiх речей вiн радше почувався пацiентом, а не вiдвiдувачем. Та медсестра посмiхнулась, провела його через металодетектор i весело щебетала, поки вони йшли яскраво освiтленим коридором. – Я почекаю у вестибюлi, – сказала мiсiс Шеридан. – А ти йди. Ден зупинився. – Ви впевненi? Мабуть, вiн захоче вас побачити. Вона знизала вузькими плечима i глянула кудись поперед себе, щоб тiльки не дивитися на Дена. – Так. Вiн уже на мене надивився. Гадаю, вiн хоче бачити лише тебе. – То це про тебе постiйно запитуе Фелiкс? – Медсестра наморщила лоба й уважно придивилася до нього. На ii бейджi було iм’я «Грейс». – Угу, це я. Ми познайомились на лiтнiх курсах. – Йому вже ставало краще, – зiтхнувши, зауважила медсестра. Вони завернула за рiг, залишивши позаду вестибюль i мiсiс Шеридан. – Його нiхто не вiдвiдуе, хiба що батьки i якийсь учитель. Я впевнена, що вiн буде радий побачити друга. Його палата трохи далi в цьому коридорi. Тебе звати Денiел, правильно? Вiн тiльки про тебе й говорить. – Ден, – машинально виправив вiн ii, – але… так. Справдi? Це… серйозно. А що вiн про мене каже? Медсестра була трохи нижчою за нього i мусила задирати голову, щоб глянути йому в очi. Вона сперлася на дверну раму i легенько засмiялась. – Тiльки хороше. Що ти завжди був добрим до нього, що ти був чи не единим його справжнiм другом. Ден зашарiвся. Останнiм часом вiн рiдко згадував про Фелiкса, а якщо й згадував, то тi спогади аж нiяк не були приемними. Вiн сповiльнив крок, його руки знову спiтнiли, i хлопець заховав iх до кишень. Може, варто було вiдвiдати його ранiше чи бiльше цiкавитись, як у нього справи. Медсестра Грейс увiчливо кашлянула, киваючи на дверi. – Готовий заходити? – Так… – У нас, звiсно ж, е кiлька правил, – сказала вона, виймаючи свою перепустку. – Не можна торкатися пацiентiв, не можна нiчого вiд них приймати i виносити звiдси. Ми, певна рiч, спостерiгатимемо за вами, на випадок якщо вiн розбушуеться чи стане пригнiченим. Менi треба, щоб ти на словах пiдтвердив, що розумiеш цi правила. – Я розумiю, – вiдказав Ден. Вiн нiяково ковтнув. Востанне, коли вiн бачив Фелiкса, вони були в операцiйнiй-амфiтеатрi i iх роздiляв скальпель. Дверi ледь чутно пiкнули, коли медсестра провела перепусткою по електронному замку. Щось легенько зашипiло, клацнуло, i важкi бiлi дверi вiдчинилися. Вони ввiйшли до невеликого передпокою, де було кiлька пластмасових стiльцiв i засклене вiкно, що виходило на сусiдню палату. Всерединi був Фелiкс. Вiн сидiв за столом, одягнений у чисту бiлу вовняну пiжаму в тонку блакитну смужку. Його руки лежали на колiнах, укритих картатим покривалом. Вiн дивився у справжне вiкно, хоча й загратоване, його погляд губився вдалинi. Вiн не був схожий на того стрункого педантичного Фелiкса, яким його запам’ятав Ден, – здавалося, що вiн усох, що вiд того качка, яким вiн став за лiто, залишилась лише примарна тiнь. Усе, що вiн набрав за допомогою сувороi дiети i регулярних тренувань, тепер нiби обтяжувало, нiби тягнуло його тiло до пiдлоги. Медсестра вiдiмкнула для Дена ще один електронний замок i провела до Фелiксовоi палати. Ден почув, як за його спиною з легеньким шелестом зачинились дверi i клацнув замок. Було таке вiдчуття, наче з кiмнати викачали все повiтря i залишили iх у холоднiй герметично закритiй коробцi. Фелiкс навiть не повернувся, коли вiн увiйшов, хоча Ден помiтив, як його тонкi губи здригнулися в ледь помiтнiй посмiшцi. – Вiтаю, Денiеле Кроуфорд, – тихо промовив Фелiкс. – Я чекав на тебе. Роздiл № 4 Недалеко вiд Фелiкса, що вдивлявся кудись у вiкно, стояло порожне крiсло. Цю палату не було обшито м’якою оббивкою, але навряд чи ii можна було назвати комфортною для проживання. Кiмнату заповнював запах антисептикiв – Дену здалося, що тут пахне, як у шкiльному туалетi. Єдиним предметом, що мав риси бодай якоiсь iндивiдуальностi, було покривало, що лежало у Фелiкса на колiнах; усе iнше було або бiлого, або блiдо-блакитного кольору. – Привiт, – сказав Ден, нiяково наближаючись до стiльця. Сiв i засовався на мiсцi. – Твоя, гм… твоя мама надiслала менi листа. Вона написала, що ти хотiв мене бачити. Чи, може, «хотiв» – це занадто сильно сказано. Ну, вона сказала, що ти запитував про мене. Фелiкс повернувся, щоб бачити його. Вiн був без окулярiв, тонкий гострий нiс дiстався йому вiд мами. Чи завжди у Фелiкса були такi великi очi й такий проникливий погляд? Ден бачив свое обличчя, що вiдбивалося в тих пронизливих очах. Фелiкс сiпнувся, нiби хотiв знизати плечима. – Я бiльше не ношу окулярiв. Оправи, бачте, можна розбити i ними покалiчити себе. Замiсть них у мене тепер контактнi лiнзи. Ден кивнув, склав долонi докупи i поклав iх на колiна. – Особисто я вважаю, що перерiзати сонну артерiю шматком зазубреного пластику – це вельми марудний i геть неефективний спосiб самогубства, але менi казали, що таке вже траплялося ранiше, тому… – Фелiкс постукав пальцем пiд правим оком. – Безпека понад усе. – Я впевнений, що вони знають, що роблять. – Ти виглядаеш не дуже, Денiеле, – якось так, нiби мiж iншим, зауважив Фелiкс. – Не вдаеться виспатись? – Кошмари, – пояснив Ден. Вiн не бачив сенсу прикидатися. Фелiкс не мiг дати собi ради з наслiдками того, що сталося в Бруклiнi, i Ден теж, хоча вiн щосили намагався вдавати, нiби в нього все добре. – Але гадаю, тобi це й так вiдомо. Фелiкс кивнув, знову визираючи у вiкно. – Так, так… Кошмари дошкуляють найбiльше. Менi сняться всi тi скульптури, якi менi ще належить зробити, i, навiть тодi, коли я контролюю себе i розумiю, що це не справжнiй я, такi незавершенi справи все одно переслiдують мене. Певен, що ти мене розумiеш. Ти теж особливий, такий же особливий, як я. Ти бачиш те, чого не мав би бачити. Ти знаеш те, чого не мав би знати. Як от спогади iнших людей… – Вiн зупинився, щоб розгладити покривало на колiнах. – Тутешнi лiкарi роблять усе, що можуть. Напади лютi вже минули. Але сни… Вони обпiкають мiй мозок, вони не минуть нiколи. Яскрава палюча зiрка… Мене пече i тодi, коли моi очi розплющенi, i тодi, коли я iх заплющую. Мене пече навiть зараз, коли я дивлюся на твое обличчя. – Що ти казав? Я на секунду задумався. Чесне слово, я навiть не знаю, що тобi вiдповiсти. Я думав, що всi кошмари зникнуть, щойно ми покинемо те мiсце. Вiд рiзкого вибуху смiху Ден мало не звалився зi стiльця. Вiн аж нiяк не сподiвався, що Фелiкс почне смiятися, та ще й так раптово. Нарештi Фелiкс заспокоiвся i закопилив губу. – Ти дуже наiвний. – Мабуть, – погодився Ден. – Та все ж, е речi, набагато гiршi за наiвнiсть. Фелiкс подався вперед i махнув рукою, щоб Ден зробив те саме. Коли вiн присунувся до Фелiкса, йому в нiздрi вдарив сильний запах мила. Фелiкс розтягнув губи в посмiшцi, у кутиках його очей зiбралися зморшки. Вiн знову засмiявся, майже радiсно, немовби за стiною його зубiв ховалася якась таемниця, яка тiльки й чекала слушного часу, щоб вистрибнути. – Невже? – Що ти маеш на увазi? – прошепотiв Ден. Вiн зазирнув Фелiксу за плече i глянув на вiконечко на дверях. Фелiкс видав ще один рiзкий смiшок, тодi примружився i скоса подивився на Дена. – Може, менi не варто було сюди приходити. – Уже… Усе добре. Я… Зiрка досi пече, але я… Так, я можу протриматись досить довго. Фелiкс наблизився до Дена майже впритул – ще трошки, i вiн би вперся пiдборiддям у Денове плече. Ден закляк i навiть не вiдчув, як щось упало йому на колiна. – Не можна, щоб вони це побачили, – прошипiв Фелiкс. – Прикрий рукою. Так, ось так, добре. Не дозволяй iм цього забрати. Якщо вони це заберуть, ти нiколи не зможеш знайти свiй шлях, i вiд цього у мене будуть клопоти. Стiльки клопотiв. Ще бiльше пекучого болю. – Що це? – Ден притис рукою… карту? Листа? – Йди за ними, Деннi! Ти побачиш. Ти все побачиш! – Фелiкс вiдкинувся на спинку стiльця i закрив обличчя обома руками. З-пiд його долонь вирвався приглушений плач. – Пробач менi, Дене. Що ми зробили з тобою… Це страшно. Це жахливо. Не знаю, чи можна тепер чимось зарадити. – Що? З тобою все добре? Тобi щось болить? – Ден почав гарячково озиратися, та, як вiн i сподiвався, почулося пiкання замка i дверi вiдчинилися. Увiйшла медсестра. – Нам тут потрiбна допомога! – Йди за ними, – крiзь пальцi схлипував Фелiкс. – Йди, Денiеле! – Вiн нiби виривав зi свого горла кожне слово. – Страх – це цiлком нормально! – скрикнув вiн. – Я й сам постiйно наляканий. Медсестра Грейс пiдбiгла до Дена i вхопила його за плече. – Тобi треба пiти, – сказала вона, опускаючись на колiна перед Фелiксом. – Будь ласка, – додала вона, коли з’явився санiтар, який мав провести Дена. – Тобi час iти. Ден стояв, мов укопаний, тодi почав задкувати, коли побачив, як медсестра намагаеться заспокоiти ошалiлого Фелiкса, а той упиваеться нiгтями iй у плечi, щоб видертись угору i ще раз глянути на Дена. – Йди за ними, Денiеле! Йди! А менi вже час прокидатися! Прокинься, Фелiксе! Прокинься! Звук Фелiксових крикiв вiдлунював йому в головi, вилетiв за ним у коридор. Санiтар вiв його до вестибюля, Ден плентався позаду, обережно тримаючи в руцi записку, яку йому дав Фелiкс. Вiн запхав ii до кишенi спортивноi куртки якраз перед тим, як вони вийшли до вестибюля. Мiсiс Шеридан пiдвелася з низенькоi пошарпаноi канапи. Ден не сказав нi слова, але кутики ii вуст почали смикатися. – Як гадаеш, це йому допомогло? – тихенько спитала вона. – Я не знаю, можливо, – вiдповiв Ден. Його щоки палали вiд очевидноi брехнi. – Нi, я сумнiваюся, що це допомогло. Вибачте. Мiсiс Шеридан кивнула, тодi опустила тремтячу руку йому на плече. – Дякую за те, що спробував. – Не промовивши бiльше жодного слова, жiнка обернулась i вказала йому на металодетектор. Ден, не тямлячи себе, забрав пакет зi своiми речами. Медсестра Грейс наздогнала iх, коли вони вже дiйшли до дверей. Вона вiдвела мiсiс Шеридан убiк i щось тихенько iй говорила. Для Дена це був шанс побачити змiст записки, яку йому дав Фелiкс. Вiн розвернувся до стiни, тремтячи вiд збудження i страху, запхав руку до кишенi й вийняв записку. Але нi, то була не записка, а фотографiя, надрукована на цупкому паперi. На нього дивилися пустi чорно-бiлi обличчя двох маленьких хлопчикiв, що стояли перед смугастим цирковим наметом. Тепер вiн не сумнiвався – свiтлини, що iх отримали Джордан та Еббi, були мiж собою пов’язанi. А знiмок, який вiн тримав у руцi, був тiею частинкою, якоi бракувало. – Що це, в бiса, таке? – пробурмотiв Ден. Вiн обернув фотокартку i побачив поспiхом нашкрябаний рядок iз цифрами. У головi лунав голос Фелiкса. «Йди за ними, Денiеле. Ти побачиш. Ти все побачиш!» – Йти за чим? – сказав вiн уголос. – І до чого? Пiд цифрами було лише два слова: «ще не». Вiн уявив цю свiтлину мiж тими, якi були в Джордана та Еббi, й зрозумiв, що лише тепер послання склалося в одне цiле. Тодi виходить, що цi знiмки iм надiслав Фелiкс. А може, йому хтось у цьому допомiг. У Дена волосся стало дибки, коли вiн зiбрав докупи всi слова. «Це ще не кiнець». Роздiл № 5 Ден вдивлявся в розмитi зображення своiх друзiв, якi приголомшено заклiпали у своi веб-камери. Еббi заправила за вухо пасмо чорного волосся, на мить показавши тонке зап’ястя, вкрите плямами чорного чорнила i ляпками фарби. – Бiдолашний Фелiкс, – пробурмотiла вона. На зображеннi ii губи вже рухались, а голос почувся на пiвхвилини пiзнiше. У звичайнiй розмовi це виглядало б смiшно. – Я сподiвалась, що до цього часу йому хоч трiшки покращало. – Та де там, – утрутився Джордан, струснувши густими кучерями. Вiн зняв своi хiпстерськi окуляри в товстiй оправi й витер iх об сорочку. – Я навiть не думав, що цьому хлопчинi щось допоможе. Вiн намагався вбити нас, Еббi. А тепер ще й цi фото? Чесне слово, менi бiльше подобалось, коли там було написано: «Це кiнець». – Менi здаеться, що його досi переслiдуе те, що вiн зробив. Ти чув, що казав Ден: Фелiкс хотiв, щоб йому пробачили. Навiть якщо вiн досi… Навiть якщо йому й не покращало, скидаеться на те, що якась частинка його справдi шкодуе. – Еббi позiхнула i присунулась ближче до камери – достатньо близько, щоб можна було розгледiти темнi кола у неi пiд очима. – Можеш зiронiзувати, Джордане, але схоже, що тобi теж не вдаеться добре виспатись. – Нi, але в мене просто смiшнi оцiнки з математики. Хто ж знав, що безсоння може так впливати на роботу? – Вiн витиснув з себе усмiшку. – Слухай, Дене, я спробую з’ясувати, що означають тi цифри, але нiчого не обiцяю. Як на мене, у Фелiкса вже остаточно знесло дах. Мабуть, нам краще забути, що ми взагалi з ним зустрiчалися, i жити далi. Ми можемо спалити тi чортовi фотографii й бiльше нiколи про них не згадувати. – Ти не бачив його, – не вгавав Ден. – Вiн не просто наполягав… Вiн… був наче одержимий. «Що ми зробили з тобою… Це страшно. Це жахливо. Не знаю, чи можна тепер чимось зарадити…» У Дена все захололо. Про що казав Фелiкс? Чи можна чимось зарадити чому? – Не те слово, яке б я дiбрав для цього покидька, – пробурмотiв Джордан. Камеру заступила скуйовджена голова, а хлопець тим часом схилився над своiми колiнами. Ден чув, як аркушем паперу зашкряботiла ручка. – Господи, менi треба хоч трохи поспати. Цi дурнуватi цифри вже розпливаються перед очима, – зiтхнув Джордан. – Чесне слово, цей рядок виглядае знайомим. От нiби крутиться на язицi… Це збiса дратуе. – Ти можеш, Джордане, – сказала Еббi, оживаючи на Деновому монiторi. – Якщо хтось i може з’ясувати, що вони означають, то тiльки ти. – Я не знаю, – мовив Джордан направду втомленим голосом. – Почнiмо спочатку, – запропонував Ден. – Ти казав, що це схоже на якийсь код, так? Зараз ми говоримо про Фелiкса. Вiн був схиблений, але, крiм цього, вiн був розумний. Генiй. Припустiмо, вiн дав менi цей код, бо вважав, що ми зможемо розгадати його. – Я вже не впевнений, що це справдi код, – сказав Джордан. – Цифри якось згрупованi, але таких групок небагато. Здаеться, що вони розкиданi в певному порядку, але… Ден був упевнений, що Джордан дасть раду тим цифрам. Адже цей хлопець мiг увi снi розв’язати судоку найвищого рiвня чи одним махом написати тест з математики, над яким Дену довелося б добряче попiтнiти. Якщо Джордан не зможе розгадати цю загадку, то вони залишаться нi з чим. – Але що? – нагадала Еббi. Вона примружилась. Ден надiслав iм обом копiю свiтлини, яку йому дав Фелiкс, а також цифри, що були на зворотi. – Але я не знаю. Інодi цi штуки можуть бути страшенно складними. Це вам не «x дорiвнюе один», а «y дорiвнюе два», – пояснив вiн. – Може, цю загадку неможливо розгадати просто так. Може тут потрiбен якийсь шифр… – Хлопцi, ви чули це? – раптом прошепотiла Еббi, озираючись через плече в темряву кiмнати. – Чули що? – якось байдуже запитав Джордан. – Голос. – Їi очi розширились, i вона вiдкинулась на стiлець. – Ви справдi нiчого не чули? – прошепотiла Еббi. Ден присунувся до монiтора i занепокоено насупив брови. – Не чули чого? Еббi, з тобою все добре? Я нiчого не чув. – Вiн справдi нiчого не чув. – Ти щось чув, Джордане? – Нi… Еббi нахилила голову вбiк. – Ось, знову! Ден почав не на жарт хвилюватися. Вiн нiчого не чув, окрiм нетерплячого постукування Джордановоi ручки по столу. – Я справдi нiчого не чув, Ебс. Вона клiпнула, а ii зображення затремтiло на Деновому монiторi. – Воно звучало так, нiби… Та не переймайтесь. – Нiби що? – допитувався Ден. – Ви будете смiятися, – зiтхнула Еббi. – Забудьте. – Еббi, на що був схожий той голос? Дiвчина вiдвернулась вiд камери. – На мою тiтку Люсi. На мить усi трое завмерли. Чотири мiсяцi тому, коли вони вперше зустрiлися, у Дена з’явилося б бажання пожартувати, аби якось заповнити цю нiякову тишу. Однак пiсля того, що вони пережили влiтку, голоси вже не здавалися iм чимось смiшним, та й Еббi не була з тих, кого можна легко налякати. – Таке вже бувало ранiше? – запитав Ден. – Може, раз чи двiчi, – вiдповiла Еббi, опустивши голову. – Може, трохи бiльше. Вiдтодi, як ми звiдти поiхали… Я не знаю. Я iнодi чую ii голос. Їi шепiт. – Еббi, – почав Ден, а всерединi все перевернулось, – це не… – Розгадав! Вони ледь не пiдскочили вiд раптового вигуку Джордана. – Розгадав! – знову вигукнув вiн. – Тобто, не те, щоб я зрозумiв, що воно таке, але я знаю, що нам робити. Ден не хотiв оминати увагою ймовiрнiсть того, що Еббi можуть причуватися таемничi голоси. Мабуть, то був якраз той момент, коли справжнiй хлопець мав би ii обiйняти чи бодай побути поряд з нею, доки вона не заспокоiться. Клята вiдстань. Клята веб-камера. – Продовжуй, – сказав Ден, переключаючи увагу на Джордана. – Що ми маемо робити? – Вiн сказав iти за чимось, так? – тихим i схвильованим голосом спитав Джордан. Клац-клац-клац. Вiн друкував так голосно, що Ден майже не чув його слiв. – Я не побачив цього спочатку, бо дечого бракувало. Подивись на фотографii, на всi три – мою, свою, Дене, i ту, що в Еббi… Ден вийняв знiмок iз шухляди i поклав його перед монiтором, порiвнюючи з фотокартками, якi отримали його друзi. З них складалася повна панорама: широкий простiр iз цирковими наметами i людьми, що снували помiж ними. Але який стосунок до iхнього коду мае цей дивний старий ярмарок? – Бачиш? – вигукнув Джордан. – Он там, за наметами i чортовим колесом. Ти бачиш це? – Дерева, – мляво зауважила Еббi. – Дерева i, не знаю, нiби якийсь дах? Я не можу розiбрати… Ден чи не сотню разiв розглядав тi фотографii пiсля свого повернення, але зараз намагався свiжим оком ще прискiпливiше роздивитися панораму. Еббi мала рацiю – там були дерева i дах. Високий похилий дах. – Шпиль? – Саме так, – вiдповiв Джордан. – Ось. Подивiться на знiмок, який я зараз надiшлю. Пiд зображеннями його друзiв на монiторi заблимало вiкно з повiдомленням, i Ден клацнув на нього, щоб вiдкрити картинку, яку надiслав Джордан. Майже неможливо описати здивування i страх, що врiзались йому в горло. У Дена перехопило подих. Понурий, бiлий з темним оздобленням, що розвалюеться на очах… – Бруклiн, – прошепотiв вiн, присунувшись до самого монiтора. – Ось подвiр’я. А той ярмарок був на галявинi перед Вiлфурдом. – Цей краевид здався менi знайомим, тож я переглянув сайт коледжу i вуаля! Це тi самi дерева, той же дах, – пояснив Джордан. – Молодець, – сказала Еббi. – Дякую, щиро дякую, завжди до ваших послуг. – Добре. – Ден вiдхилився вiд монiтора. Вiн покусував нiготь на великому пальцi й переводив погляд з кольорового фото на екранi на чорно-бiле, що лежало перед ним на столi. – Добре, виходить, що це Бруклiн. Тут подвiр’я. Але що тодi означають тi цифри? – Це координати, – вiдповiв Джордан, а його слова переривало швидке клацання клавiатури. – Але вони нiчого не означають без головних позначок. Однак я перевiрив координати Камфорда, i вони схожi на цi. Дуже схожi. Якщо поставити правильнi лiтери, ти сам побачиш, до чого я веду. – Хвилиночку, Джордане. Не може бути, щоб усi ми були невизнаними генiями, – Ден спробував його пiддражнити. – Нi, я розумiю, про що вiн! – Голос Еббi був таким же схвильованим i захопленим, як у Джордана. Але Ден не мiг збагнути iхнього ентузiазму, принаймнi поки що. – Ось так, – сказав Джордан, i в Дена з’явилось нове повiдомлення. «43° 12’24”N 71° 32’17”W» – Святий Боже! Забудь про невизнаного, ти просто генiй. – Ой, це ще не все. З такими точними координатами ми зможемо визначити правильне мiсце. Дайте менi п’ять хвилин i карти Google, i я напишу вам перелiк адрес. Ну, принаймнi iм удалося розгадати першу частину таемницi. Координати. Це ще не кiнець. Цiлком очевидно, що Фелiкс дав iм карту. – Дене? У чому рiч? – запитала Еббi. Вона пильно глянула на нього у веб-камеру, занепокоено насупивши брови. – Чому ти затих? – Просто я думаю. – Як завжди, – посмiхнулась вона. – Ну ж бо, подiлися з нами. – Це не дуже веселi думки, – застерiг вiн. – Ну, останнiм часом ми всi недосипаемо i трохи несповна розуму. А, i ще постiйний стрес. Якщо я ще бодай раз почую вiд мами, що менi треба подавати документи в коледж, я одразу ж запишуся у божевiльню. – Вона кашлянула, примружила очi й випалила: – Вибачайте! Не змогла дiбрати кращих слiв. – Якраз годяться для того, щоб завести мову про головне. – О, Боже, почалось, – докинув Джордан. – Просто… Фелiкс казав «iти за ними», i це… Я не знаю. Крик про допомогу, мабуть. Я був упевнений, що покину Бруклiн i це допоможе менi, допоможе всiм нам, але ж так не сталося, правда? Ми досi не можемо з цього виплутатись, i я подумав, може, единий спосiб рухатись уперед – це повернутись назад? «Це ще не кiнець» – написано на свiтлинах, так? Ну, то, може, й справдi це ще не кiнець. – Я боялася, що ти це скажеш, – вiдповiла Еббi, закусивши губу. Їi блiда вiд недосипання шкiра зовсiм не поеднувалась iз яскравим малюнком, що висiв на стiнi позаду неi. – Але ти не здивована, – додав Джордан. – Що? – застережливо глянула на нього Еббi. – Надворi глуха нiч i вже запiзно перейматися почуттями та iншими дурницями. А тим часом я опрацював нашi координати. Пошуковик стверджуе, що перша адреса – це будинок 1020 по вулицi Еллiс. 1310 по вулицi Вергiлiя – це друга адреса. А ще у нас е 922 по вулицi Блейка i, нарештi, будинок 3019 по вулицi Конкорд. Усi вони – яка несподiванка! – за два кроки вiд коледжу. – То що нам робити? – запитав Ден, щосили намагаючись приховати збудження в голосi. – Забути все, що сьогоднi сталося, й сподiватися, що воно само кудись зникне? Чи подивитися, що ховаеться за iншими дверима? – А пiд iншими дверима ти маеш на увазi те мiсце, де ми мало не померли? – уточнила Еббi. – Я не знаю, Дене. Як ти собi це уявляеш – ми просто заявимось у коледж iз цими координатами i скажемо: «Перепрошую, сер, а ви часом не знаете, навiщо наш божевiльний типу друг прислав нас сюди?» – Еббi глибоко вдихнула. – Ти не ображайся. Просто я справдi не розумiю. Це вперше Джордан не знайшов, чим би його пiддражнити. Вiн теж чекав, що скаже Ден. Але Ден уже все обдумав. Хоча насправдi за гарну iдею вiн мав би подякувати Сендi – саме вона спонукала його навiдатися в iншi коледжi. – А що ви скажете про ознайомчi вихiднi для потенцiйних студентiв? Навiть увi снi Ден вiдчував жар вiд полум’я, що било йому в обличчя. Вiн почав пiтнiти, ухилявся вiд iскор, що вилiтали з рота циркача. Тодi обернувся, щоб глянути на чоловiка – чи бачив вiн його тут ранiше? А чоловiк смiявся, витирав рукою губи i ляскав себе по нозi. Ярмарок почав хитатися, земля тiкала Деновi з-пiд нiг. «Мабуть, саме так i почуваешся, коли трохи захмелiеш», – думав вiн, безцiльно блукаючи помiж смугастими наметами. Нi, не безцiльно… Щось указувало йому дорогу. Вiн не знав, куди прямуе, але знав, що мусить дiстатися туди. Вiдповiдi. Вiдповiдi на питання, якi вiн тiльки зараз набрався смiливостi поставити. А що, як вiн зможе примусити свою сiм’ю робити все, що вiн захоче? А що, як контроль чужого розуму – це зовсiм не магiя, а наука? Вiн наближався, уже ледь тримаючись на ногах, коли обiйшов останнiй намет i пiдступив до пошарпаноi сцени. У спiтнiлiй долонi Ден мiцно стискав смужку паперу. «Одноразовий квиток». На сценi, терпляче i насторожено, на нього чекав простакуватий на вид старигань. Вiн справдi виглядав звичайним дiдом, але зовнiшнiсть може бути оманливою… Пронизливе дзеленчання розiрвало видiння, i його сон розсiявся. Ден аж пiдскочив на лiжку, йому запаморочилось у головi. Дзеленчання виявилось реальним, i вiн узявся нишпорити тумбочкою в пошуках телефону. В процесi пошукiв вiн перекинув баночку з лiками, яку забув закрити пiсля того, як прийняв iх, щоб швидше заснути. Ще добре не очунявши, вiн знайшов свiй телефон бiля баночки. Перекотився на спину i присунув екран ближче до очей. Це було повiдомлення вiд Мiссi. Шкода, що ти не змiг прийти на вечiрку. Нам тебе дуже бракувало! Ден щось пробурчав i поклав телефон назад на тумбочку. Напевне варто було хоча б написати iй привiтання з днем народження, але це геть вилетiло йому з голови. Занадто втомлений, аби щось вiдписувати, вiн закутався в ковдру i спробував знову заснути. Але йому не давала спокою одна думка, хоча цього разу вона була не така вже й погана: невдовзi йому не доведеться перейматися через Мiссi чи Тарiка. Вiн зустрiнеться з Еббi та Джорданом, своiми справжнiми друзями. Роздiл № 6 Холодна мжичка намочила йому волосся, i Ден роздiлив його на два боки, а тодi скуйовдив пальцями. Вiн тинявся туди-сюди обабiч дороги, вiн замерз i нiяк не мiг заспокоiтись, усе вистукував по ногах пальцями, якi заховав до кишень. Повз нього пролiтали автiвки, заповнюючи повiтря шурхотiнням, коли шини ковзали по мокрiй дорозi. Нарештi пiд’iхав автобус, заскреготали гальма, i вiн побачив свiтле обличчя Еббi, що дивилася на нього згори вниз. Вiн помахав iй, поправляючи на плечi лямку вiд важкоi сумки з ноутбуком. Вiн уже тричi перевiряв ii, аби впевнитись, що взяв усi лiки, але, нiби якийсь параноiк, заходився перевiряти ii знову. Як i тодi, коли вони вперше потрапили на ПКНГК, Джордан та Еббi приiхали одним автобусом. Деновi в обличчя вдарили вихлопнi гази, змiшуючись iз запахом мокрого пiсля дощу асфальту. Вiн щiльнiше закутався у свою куртку i переступив з ноги на ногу, щоб зiгрiтися. Тут було трохи холоднiше, нiж удома, наприкiнцi жовтня вже вiдчувалась зима. Деревами, гiлками i трiщинками в асфальтi збiгали дрiбнi струмочки дощу. За квартал вiд автобусноi зупинки мiсцевi заклади вже прикрасили до Гелловiну вирiзьбленими гарбузами i мерехтливими червоними вогниками. З пагорба, на якому стояв коледж, опускався туман, укриваючи мiсто сизим маревом. – Привiт, – сказав Ден. – Нарештi ви приiхали. Еббi першою вийшла з автобуса, i Ден кинувся до неi, щоб допомогти з валiзами. На нiй було пальто яскравого жовтого кольору, до лацкана якого було причеплене павичеве перо, i велика плетена шапка. З часу iхньоi останньоi зустрiчi Еббi пофарбувала пасмо волосся в iдучий блакитний колiр. Вони обiйнялися, i Ден легенько поцiлував ii у щоку. – Рада знову тебе бачити, – зашарiлась вона. – Давай допоможемо Джордану витягти його речi. Вона обернулась, щоб пiдсобити Джордану, який, як завжди, був одягнений у стильний темний одяг: шкiряну куртку, обтислi джинси i вовнянi шкарпетки, що проглядали над його потертими черевиками. Ден уже й забув, яким старомодним почувався на iхньому фонi. Вiн також помiтив папiрцi, що визирали з Джордановоi кишенi. – Знову грали у «вiшальника»? – запитав Ден. – Ти про це? – Джордан вийняв один папiрець. – Та нi, просто гаяв час. З того, що побачив Ден, пiд «гаянням часу» вiн мав на увазi сотнi рядочкiв iз математичними розрахунками. Ден лише здогадувався, що твориться в генiальнiй Джордановiй головi. Вони взяли своi валiзи, почекали, поки проiдуть автiвки, перейшли дорогу i зупинились перед брукованою стежкою, що звивалася вгору до будiвель коледжу. – Як доiхали? – поцiкавився Ден, намагаючись триматись так близько до Еббi, що ледь не наступав iй на ноги. – Той дощ не припиняеться вiдтодi, як я вийшов з лiтака. – Джордан усю дорогу розповiдав про свого студента-наставника, – вiдповiла Еббi. – Вiн знайшов його на Facebook. Дуже багатий. Дуже атлетичний. І дуже гарний, з позначкою «СПОКУСЛИВИЙ» великими лiтерами. Ден нервово засмiявся. – І, мабуть, дуже навiть «традицiйний», з позначкою «Розчарування» з великоi лiтери, – додав Джордан. – Сумнiваюся, що нам доведеться часто з ним бачитись, – зауважив Ден. – Ми маемо виконати нашу мiсiю. – Вiн хотiв, щоб це звучало безтурботно, нiби жарт, але нi Джордан, нi Еббi не засмiялись. – До того ж вiн, напевне, теж не мае часу на таких нiкчемних школярiв, як ми. – Угу. – Джордан струснув кучерявим волоссям i скоса глянув на Еббi. – Будемо сподiватись, що вiн не звертатиме уваги на вилазки банди Скубi[3 - «Скубi-Ду» – серiя популярних мультиплiкацiйних та повнометражних фiльмiв про пригоди пса Скубi та чотирьох пiдлiткiв з корпорацii «Таемниця», що розслiдують справи з участю привидiв, монстрiв та iнших надприродних iстот.]. – Не пригадую, щоб цей пагорб був таким крутим, – сказала Еббi, переводячи подих. – Боже, напевно взимку тут страшенно холодно. З кожним кроком, що наближав iх до коледжу, Деновi все дужче перехоплювало подих, а настрiй погiршувався. Одна справа говорити про повернення сюди, а от приiхати сюди, повернутися – це зовсiм iнше. Фелiкс, одержимий чи натхненний Скульптором, намагався iх убити. Ден на власнi очi бачив мерця. Однак, який би неспокiй не панував у його душi через це мiсце, було вiдчуття, нiби хтось вiдкрив йому груди i запхав туди магнiт – щось тягнуло його сюди, до ще не розкритих таемниць цього мiсця. Дзижчання в кишенi вирвало Дена iз задуми. Вiн вийняв телефон i побачив нове повiдомлення вiд Сендi. Привiт! Нормально доiхав до Джордана? Просто цiкавлюся. Бажаю вам гарно провести час! Ден покусував щоку i водив пальцем по екрану, вiдписуючи iй якесь загальне, але заспокiйливе повiдомлення. – До Джордана? – Хлопець заглянув Деновi через плече. – Що ти наплiв своiм батькам про цi вихiднi? – Не зовсiм правду, якщо ти це маеш на увазi. – Вiн не радiв вiд того, що збрехав мамi, але це було не так уже й важко. – Я сказав, що на цих вихiдних ви поiдете оглядати Джорджтаунський унiверситет i я хочу до вас долучитися. – Ну, принаймнi хоч цього разу не я вигадую байки про свое мiсцеперебування, – з ехидною посмiшкою зауважив Джордан. – Упевнений, що ми гарно розважимось у Джорджтаунi. – Треба було розказати iм правду, – сказала Еббi. – Тодi б я зараз не говорив з вами. Моi батьки не хочуть, аби я навiть наближався до цього мiсця. «Хто знае, може, вони правi». Вони видерлися на верхiвку пагорба, i Ден раптом зупинився та завмер, нiби хтось ударив його у живiт i вибив з нього залишки повiтря. – Що за… – Слова застигли на губах. «Тi самi, – подумав Ден, приголомшено витрiщаючись на море наметiв, що розкинулись на травi перед коледжем. – Такi ж, як у моему снi». Чи, точнiше, як у снi головного лiкаря. Гiрше того – такi ж, як на iхнiх загадкових фотографiях. Вiн вийняв свiтлину з кишенi й пiдняв, щоб усi трое могли ii бачити. Джордан та Еббi вийняли i пiдняли своi фотокартки, i тримали iх одну бiля одноi, утворюючи повну панораму. – Чи бувае щось сильнiше за дежавю? – прошепотiв Джордан. – Що б це не було, – вiдповiла Еббi. Ярмарковi намети вигулькували у прогалинах мiж цегляними будiвлями, i з того мiсця, де стояли друзi, iм удалося розгледiти широкi помаранчевi, пурпуровi та чорнi смуги. Ден майже сподiвався вiдчути запах пального, побачити чоловiка, що вивергав полум’я у його снi, а тодi – старого на сценi… Але едине, що вiн вiдчув, – це запах багна, що липло до iхнього взуття, а ще якийсь незрозумiлий аромат смаженого м’яса, що завжди огортав Вiлфурд. Ден запхав знiмок назад до кишенi. – Аж нiяк не сподiвалась, що тут буде ярмарок, – сказала Еббi. – Як думаете, це все для потенцiйних студентiв? – У iхнiй брошурi не було анi слова про ярмарок, – вiдповiв Джордан, прямуючи на чолi iхньоi групки вглиб подвiр’я. По обидва боки стежки виринали дерева, iхне опале листя виблискувало краплями дощу. – Занадто важлива подiя, аби оминути ii увагою, як гадаете? Ден не знав, що вiдповiсти – вiн не читав тiеi брошури. Вона була для потенцiйних студентiв, а не для тих, хто прикидався потенцiйними студентами. – Ну, принаймнi на двадцять вiдсоткiв це не так страшно, як на фото, – пробурмотiв Джордан. – Чи може менi хтось пояснити, чому кожна стара свiтлина виглядае так, нiби ii спецiально обробляли, щоб вона стала похмурою i зловiсною? – Схоже, тут немае жодного атракцiону, – зауважила Еббi й, примруживши очi, глянула на ярмарок. – Твоя правда, – знизав плечима Джордан. – Нi тобi чортового колеса… Якось по-дурному робити ярмарок без атракцiонiв. Та нам усе одно треба туди навiдатись. Хто знае, Дене, може, нам вдасться знайти якусь важливу зачiпку. – Якщо буде час, – вiдповiв Ден, вирiшивши не звертати уваги на сарказм Джордана. – Тiльки пiсля того, як перевiримо всi адреси. Якщо й цього не встигнемо, нам доведеться роздiлитися. Лише згодом вiн зрозумiв, що його друзi стоять, опустивши голови, i нiяк не реагують на його слова. – Менi не хочеться псувати вам настрiй, – не вгавав Ден. – Але ми тут саме для цього. – Ми тут для того, щоб дiзнатися, чому нам сняться кошмари i вчуваються голоси. Ми тут для того, щоб усе це припинилося i ми змогли спокiйно жити далi. – Джордан застебнув куртку, щоб закритися вiд вiтру. – Може, нам i знадобляться Фелiксовi «настанови», Дене, а може, й нi. Але ти не можеш вiдкидати можливiсть того, що цей хлопець несповна розуму i в тих будинках немае нiчого страшнiшого за прихильникiв Республiканськоi партii. – Ти думаеш, що Фелiкс обрав кiлька довiльних адрес заради розваги? Не вiрю, – наполягав Ден, i досить розважливо, як вiн сам думав. – Гадаю, що той, ким Фелiкс… одержимий… i дав йому цi координати. Вони пов’язанi. Я це вiдчуваю. – Справдi? Невже активуються твоi сили суперлiкаря? – Джордане, це не смiшно. – Еббi легенько штовхнула його лiктем. – Твоя правда. Чорт. Вибач, просто… знову повернутися в це мiсце… Я знав, що будуть дивнi вiдчуття, але ж не настiльки дивнi. Та ще й цей ярмарок – вiд нього тiльки гiрше. Ден не мiг його винити. Усi трое затихли i мовчки просувалися стежкою, що змiiлася помiж академiчних будiвель i примiщень студентських братерств. Адмiнiстрацiя, бiля якоi вони мали зустрiтися зi своiми наставниками, була в дальньому кiнцi подвiр’я i мала окрему пiд’iзну алею для автiвок батькiв, якi пiдвозили своiх дiтей до коледжу. Скидалося на те, що Ден, Джордан та Еббi були единими, хто приiхав сюди автобусом. По дорозi вони минули невеличке загороджене кладовище. Минулого лiта Ден не звертав на нього особливоi уваги, адже це був лише доглянутий, укритий травою клаптик землi з розкиданими в довiльному порядку надгробками. Деякi надгробнi плити були такими старими, що вже розкришились пiд дiею часу. Аж раптом Ден помiтив, що на однiй зi свiжiших могил щось зблиснуло яскраво-червоним кольором. Спершу вiн подумав, що то звичайний букет, а коли придивився, то збагнув, що там лежить вiнок iз червоних троянд якоiсь дивноi форми, що нагадувала череп. Помiж надгробкiв стелився тоненький килимок туману. – Незвичний вибiр, – пробурмотiв вiн, озвучуючи своi думки. Джордан прослiдкував за його поглядом. – Еге ж. Дуже витончено. Господи. Ще б почепили миготливу стрiлку з написом «Гляньте! Тут лежить покiйник!» Еббi зупинилась, розглядаючи вiнок, i Ден, що йшов позаду, наштовхнувся на неi. – Ой, вибач, – неуважно кинула дiвчина, – просто я подумала, що це дуже схоже на офренду[4 - Офренда – пiдношення.]… – Що? – разом перепитали Ден i Джордан. – …До Дня мертвих[5 - День мертвих – свято в Мексицi, що вiдбуваеться 1 i 2 листопада i пов’язане з католицьким Днем усiх святих. Традицii свята включають побудову вiвтарiв на честь померлих, якi прикрашають черепами, квiтами, рiзними стравами та напоями.]? – звела брови Еббi. Вона пiдiйшла до брами кладовища i нахилилась, розглядаючи вiнок. – Офренда. – Вiд того, що ти повторюеш це слово, нам не стае зрозумiлiше, що воно таке, – сказав Джордан. – Добре. – Вона трохи закотила очi й вказала на квiти, що лежали на могилi. – Загалом це майже те саме, що принести квiти на могилу рiдноi людини. Це нiби пiдношення. Зазвичай приносять календулу, але черепи теж е невiд’емною частиною Дня мертвих, тож, може, хтось вирiшив поеднати обидвi традицii? Я ще нiколи не бачила такоi композицii. – А якщо це вiн залишив? – припустив Джордан, указуючи на стежку, посеред якоi, недалеко вiд цвинтарноi брами, скрутився калачиком огрядний хлопець, який цiлком мiг бути тутешнiм студентом. Порожня пляшка рому лежала у нього пiд головою. Хтось розмалював його обличчя маркером. – Чорт. Схоже, у когось була найкраща або найгiрша нiч у життi, – сказав Ден. – Фу. Хулiганство. Я щось не можу второпати… – втрутився Джордан. Вони рушили до Вiлфурду, залишивши позаду студента з братерства, що мирно похропував. Колiщатка Джордановоi валiзи залишали на стежцi тоненькi вологi слiди. – …чого це я маю платити за те, щоб здружитися з купкою стероiдних качкiв, якi потiм споять мене, розмалюють менi обличчя i кинуть на якомусь кладовищi? Навiщо менi це? Вони ступили пiд високу тiнь Вiлфурду саме вчасно – пустився сильнiший дощ, i Ден пригадав лiтнiй туман, що вже клубочився з усiх бокiв. Іншi потенцiйнi студенти вже зiбралися на галявинi, iх супроводжували студенти коледжу, одягненi в яскраво-помаранчевi футболки. – Я не знаю, – вiдказав Ден. – А менi чомусь подобаеться iдея студентського братерства. Кожен хоче бути частинкою чогось. – Воно-то так, але який у цьому сенс, якщо ти маеш платити за те, щоб вступити туди? – пирхнув Джордан. – Нам варто поквапитись, – пiдiгнала Еббi, – здаеться, бiльшiсть уже занесли своi речi всередину. – Угу, нам треба змiшатися з натовпом, – додав Ден, приеднуючись разом з ними до юрби учнiв, що прямували до Вiлфурду. У нього всерединi все затерпло, коли вiн побачив, скiльки тут студентiв, якi мали за ними наглядати. Вiн мiцнiше стиснув ручку своеi валiзи, поглядаючи на безтурботних учнiв з пiдозрою i навiть роздратуванням. Улiтку чи не найважливiшим його завданням було знайти нових друзiв, а зараз вiн намагався зробити будь-що, аби тiльки iх уникнути. Роздiл № 7 – Не переймайся так через свою подружку. – Що? – Ден не помiтив, що витрiщаеться – а вiн таки витрiщався – на Еббi. Вона йшла поряд зi своею наставницею. Обидвi дiвчини весело смiялися, нiби знали одна одну набагато довше, нiж десять хвилин. Еббi мала такий вплив на людей. Ден намагався пiдслухати, над чим це вони так хихикають. – Ой, та я зовсiм не переймаюся. – Та невже? – Його студент-наставник, Мiка, звiв густi чорнi брови i ляснув Дена по плечу. – Бо менi здаеться, що ти добряче нервуеш. – Ми, ну, нiби зустрiчаемось, ось i все, – пояснив Ден. Вiн та iншi потенцiйнi студенти – як iх тут по-модному називали «абiтура» – прямували подвiр’ям коледжу до короткоi стежки, що вела до гуртожиткiв. Усi йшли по двое зi своiми наставниками, i бiльшiсть учнiв зосередили свою увагу на студентах, що мають стати iхнiми приятелями на наступнi кiлька днiв. Чи не найохочiше зi своею студенткою спiлкувалась Еббi. – Агов! – гукнув Ден, махаючи iй рукою. Дiвчина була за кiлька крокiв попереду i швиденько помахала йому у вiдповiдь. – Хто це? – Вiн почув запитання ii наставницi. Однак Еббi вiдповiла дуже тихо, тому Ден нiчого не почув. – Гадаю, твоя дiвчина зараз зайнята, – обережно зауважив Мiка. – Не хвилюйся, ти зможеш поговорити з нею пiзнiше. Ви вчитеся в однiй школi? – Не зовсiм, – вiдповiв Ден. – Тобто, нi, не в однiй. Насправдi ми познайомились пiд час лiтнiх пiдготовчих курсiв у цьому коледжi. – Справдi? Та ну, це ж класно. То виходить, що вам бракувало НГК[6 - НГК – Нью-Гемпширський коледж.]? І ви вирiшили повернутись? – Вiн засмiявся, i здавалося, що навiть його смiх мав пiвденний акцент. Ден здогадався, що його студент-наставник навмисне вдався до перебiльшення, щоб пожартувати з ним, бо вiн не помiтив за ним схильностi до сарказму. – З Джорданом ми теж познайомились тут, – пояснив Ден, киваючи на друга i намагаючись втягнути до розмови ще i його. Скидалося, що Джордан не дуже радiв своему наставнику Келу, хоча розхвалював його недаремно – той i справдi був красунчиком. Але всi балачки взяв на себе Кел. – Ми трое стали нерозлийвода, – додав Ден, не в змозi приховати нотки гордостi, що прозвучали в його голосi. – Маеш палке бажання вступити до нашого коледжу? Не хочу пхати носа не у своi справи, але, коли ти працюеш в адмiнiстрацii, таке питання виникае само собою, – сказав Мiка. Вони знову минали будiвлi студентських братерств. Ден замислився про те, котрому з них бракуе того сплячого студента. Тодi знову переключив свою увагу на Мiку, досi не збагнувши, чи його наставник жартуе з ним, чи говорить серйозно. «Маеш палке бажання» – хто так говорить? Ну, може, це в Мiки така манера, зважаючи на його акуратнi стильнi окуляри та еспаньйолку, якоi вiн торкався щоразу, коли говорив. – Можливо. Я цiкавлюся iсторiею та психологiею. Ти чув про Юнга? Так, це, ну i ще кiлька захоплень. Але я ще маю пересвiдчитись, чи НГК пiдiйде менi. – Тобi варто поговорити з професоркою Реес з кафедри психологii. У колишньому притулку для божевiльних вона проводить семiнар для старших курсiв, але вона i менi дозволила вiдвiдувати курс загальноi психологii. Завтра я можу запитати в неi, чи можна й тобi приеднатись до наших занять, – запропонував Мiка. Ден намагався придумати якусь вiдповiдь, але нiчого не спадало йому на думку. – Притулок називався Бруклiн, та, мабуть, ти вже читав про це влiтку, – безтурботно продовжував його студент-наставник. – Угу, – вiдказав Ден. – Чув про це. – Та щоб iм. – Мiка клацнув пальцями до студента, що проходив поряд, – невисокого хлопця зi скуйовдженим рудим волоссям. – У нас уже з’явилися довiрливi дiвчатка. Забери цю представницю абiтури, доки тi типи з братерства не пiймали ii на свiй гачок. Рудий хлопець скорився без жодних запитань, вiддiлився вiд юрби i поквапився до дiвчини, що на однiй з бокових алейок захоплено розмовляла з групкою студентiв братерства. – Просто не хочу, щоб ви, абiтура, втрапили в халепу, – спокiйно пояснив Мiка. – А особливо на якiйсь iз братерських вечiрок. Там дуже швидко все виходить з-пiд контролю. Ми вже скаржились новому ректоровi на iхнi вечiрки i навiть написали петицiю. Гадаю, цього року кiлька братерств утратять своi привiлеi. – Хто це «ми»? – запитав Ден, по черзi оглядаючи газони всiх братерських будинкiв. Деякi з них були вкритi смiттям. – Помiркованi студенти, – прямо вiдповiв Мiка. – Ти б одразу зрозумiв, про що я, якби побував на однiй з iхнiх вечiрок. – Навiть не сумнiваюся, – вiдповiв Ден. Великим пальцем вiн показав кудись за плече, у той бiк, звiдки вони прийшли. – Ми бачили п’яного хлопця, що лежав бiля кладовища. Виглядав вiн не дуже добре. – Тi придурки з «Сiг Тау» вiчно напиваються до чортикiв. Вибачай за мою французьку. Просто вони менi не подобаються. Вони завжди влаштовують гучнi гулянки, i щоразу хтось отримуе алкогольне отруення. Чорт забирай, та вони ганьблять наш коледж. Як я уже казав, ми доб’емося того, щоб цього року iх розiгнали. – Мiка вказав на того рудоволосого хлопця, який привiв «заблукалу» дiвчину. Важко дихаючи, вiн пiдбiг до них. – Ден каже, що один з членiв «Сiг Тау» лежить п’яний десь бiля кладовища. Вiзьми когось, i подивiться, що там з ним, добре? – Без питань, – вiдповiв хлопець, енергiйно киваючи. – Як тiльки ми… – Нi, Джиммi. Зараз же. Тут повсюди абiтура, ми маемо показати iм гарний приклад. Ми ж не хочемо, щоб вони подумали, нiби ми купка п’яних iдiотiв. Джиммi так рiзко кивнув, що Ден майже почув, як захрустiла його шия. – Ого, – сказав Ден, коли Джиммi вiдiйшов вiд них. – Ти тут головний серед студентiв, чи що? – Хто? Я? – Мiка засмiявся, вiдкидаючи назад голову. – Нi, та де там… Просто ми хочемо, щоб тут був порядок, ось i все. Деновi це здалося чимось бiльшим, нiж «просто порядок», але вiн хотiв бути непомiтним, а не звертати на себе увагу, тому лише чемно кивнув i дивився поперед себе. – Привiт! – Еббi повернулась назад i тепер йшла бiля Дена, а поряд з нею була ii наставниця. – Це Лара. Ларо, це Ден. Вона якраз розказувала менi про художню iнсталяцiю, яку створюе для семестрового проекту. – Ой, класно. – Ден простягнув руку, щоб потиснути долоню дiвчини. Лара була невеличкого зросту – сягала Еббi до плеча, – а вiтер розвiвав ii чорне лискуче волосся, що короткими пасмами спадало iй на обличчя. – Приемно познайомитись, Ларо. – Чесне слово, менi вже не терпиться побачити ii iнсталяцiю, – не вгавала Еббi. – Це мультимедiйна кiмната зi скульптурами, музикою i живими моделями. Завтра вона менi ii покаже! – Насправдi це критика самознищення, спричиненого тим, що ми – люди рiзного кольору, вдягаемо маски, щоб стерти те, що ми успадкували, i стати бiлими, – безбарвним голосом пояснила Лара. Або вона навчилась жартувати з таким виразом обличчя, або говорила цiлком серйозно. Може, тут усi студенти були на своiй хвилi. – Це… звучить дуже складно, – сказав Ден. – Складно. Тiльки не заохочуй ii, – крiзь стисненi зуби процiдив Мiка. – У тебе вуха вiдпадуть вiд ii балаканини про дадаiзм[7 - Дадаiзм – авангардистська течiя в мистецтвi, що виникла в Швейцарii 1914 року. Дадаiзм був свого роду протестом проти iдеологiй, полiтичних структур, рацiональноi логiки, моральних норм.] i футуризм, i ще всiлякi нiкому не вiдомi речi. – Що б там не говорило твое сiльське пiвденне виховання, неуцтво не прикрашае людину. А дуже навiть навпаки, – огризнулась Лара. – Дуже. – Господи. Якiсь ви всi напруженi. – Джордан утиснувся помiж Деном та Еббi й поклав руки iм на плечi. – Не можете налагодити стосунки? – Краще не будемо про це говорити, – нервово вiдповiв Мiка. – Отож, як я й казав… Якщо захочеш вiдвiдати якiсь заняття, Дене, тiльки скажи. Я все влаштую. – Це дуже гарно з твого боку, дякую, – вiдповiв Ден, скидаючи Джорданову руку. – Сподiваюся, ви не дуже зголоднiли, – додав Мiка. – Перед ланчем заплановано вступну лекцiю. Їi проведуть в Ериксонi, але певно, ви й так знаете, де це, якщо були тут улiтку. – Узагалi-то, ми жили в Бруклiнi, – сказав Ден. Вони перейшли ще одну вулицю, що вiддiляла будинки студентських братерств вiд основних гуртожиткiв. Мiка якось дивно глянув на нього, i Ден збагнув, що якусь хвилину тому прикидався, нiби нiчого не знае про Бруклiн. Треба навчитись самому не заплутуватись у своiх вигадках. – Ти маеш розповiсти менi все, що знаеш. Я чув неймовiрнi iсторii про те мiсце, – нарештi озвався Мiка. Аж раптом, нiби за командою, з’явився вiн. Ден гадав, що буде до цього готовий, – адже це лише будинок i в нього немае жодноi причини заходити всередину. Фелiксовi адреси були поза межами коледжу. Але марно. Ден не мiг вiдiрвати погляду вiд бiлого облупленого фасаду та колон, що намагалися втримати на собi дах. Хлопець здригнувся. У його грудях таки був магнiт. Вiн тягнув його не тiльки до коледжу, але й до Бруклiну, а пiдступний голос шепотiв на вухо: «Ласкаво прошу додому, Денiеле». Роздiл № 8 Усерединi нещодавно вiдремонтованого гуртожитку Ериксон Ден вiдчув холодок вiд зустрiчi з Бруклiном. Волонтери провели iх на третiй поверх, де бiля стiни пiвколом було розставлено м’якi крiсла. Кiлька студентiв понесли коридором iхнi валiзи, щоб потiм роздати iх. Ден примостився мiж Джорданом та Еббi, якi вже познiмали верхнiй одяг i шарфи i сидiли, червонi та спiтнiлi. У просторiй залi, забитiй людьми й меблями, було занадто спекотно. – Здаеться, мiй наставник досить приемний, – прошепотiв Ден. – Мiй теж нормальний, – вiдказав Джордан, знизавши плечима. – Не дуже кмiтливий, трохи крутелик, але нормальний. – Лара просто чудова. – І наче для того, щоб пiдтвердити своi слова, Еббi легенько iй помахала. Студенти-волонтери стояли бiля арки, що обрамлювала вихiд до коридору. Праворуч розмiщувався лiфт, а всю стiну, бiля якоi сидiла абiтура, заповнювали вiкна, в якi знадвору просочувався холод. Джорданiв наставник почав витягати з картонних коробок помаранчевi папки i передавати iх студентам. – Тобi не здаеться, що вона трохи… вiдлюдкувата? – запитав Джордан. – Серйозно, вона нагадуе менi робота, вона видiляе якiсь депресивнi флюiди. – Лара дуже серйозно захоплюеться мистецтвом, Джордане, – буркнула Еббi. – І в цьому немае нiчого поганого. – Вiзьмiть, будь ласка, своi папки, – пояснив наставник Джордана. – Вони всi пiдписанi. – Принаймнi вам пощастило знайти студентiв, з якими у вас е спiльнi iнтереси. Навiть не питайте, як мене занесло до Кела, бо я, чорт забирай, i сам не знаю, – прошепотiв Джордан. – Вiн навчаеться на економiчному. – Економiка пов’язана з математикою, – зауважив Ден. – Хiба нi? – Для бiльшостi людей так. Але в мене таке враження, що Кел просто хоче навчитися керувати трастовим фондом. – Як же ти так скоро це визначив? – запитала Еббi. – Моя тобi порада – дай йому спокiй. – Нiзащо. Вiн носить водонепроникнi мокасини на бiлiй пiдошвi. Розумiете? Водонепроникнi мокасини, а я й близько не бачу тут бiсовоi яхти. Що скажеш на це, Капiтан Терпимiсть? – Що ти взагалi… А знаеш – та ну тебе. Еббi вручила йому одну з помаранчевих папок, а Ден швиденько вихопив свою i передав стос далi. Одразу ж розгорнув ii i побачив довгий перелiк заходiв, якi не мав намiру вiдвiдувати. Еббi мала рацiю – «ЯРМАРОК У КОЛЕДЖІ» для потенцiйних студентiв великими лiтерами займав першу позицiю в перелiку. – У разi виникнення надзвичайноi ситуацii, – розказував Кел, що стояв посеред кiмнати, – у цiй папцi ви знайдете всi номери коледжу. Будь-який тутешнiй телефон одразу з’еднае вас iз головним комутатором, якщо ви наберете 555… Вiн ще щось розказував про заходи безпеки i правила поведiнки, але Ден уже не слухав. Невеличкий гострий лiкоть штурхав його пiд ребра. – Ой. Що? – Отой хлопець, – пробурмотiла Еббi, вказуючи на хлопця, що сидiв у кiнцi iхнього ряду. Вiн дивився на Дена крiзь пасма чорного волосся, що падали йому на очi. – Вiн витрiщаеться на тебе, вiдколи ми сюди зайшли. – І що? Можливо, вiн просто дивакуватий. – Ден знав, про що говорить. Вiн не мiг сказати точно, що сам позбувся образу невпевненого в собi «ботанiка». – Чи, може, в мене щось на обличчi? – Дене, це не смiшно. Вiн… у ступорi. За п’ять хвилин вiн нi разу не клiпнув. – Вона каже правду, – прошипiв Джордан так несподiвано, що Ден ледь не пiдскочив на мiсцi. – У нього склянi очi. – Вiн теж один iз наставникiв, – зауважила Еббi. – На ньому футболка волонтера. – Ось що я вам скажу, – втрутився Джордан. – Цей хлопець пiд кайфом. Дуже обережно Ден повернувся i знову глянув на хлопця – той сидiв нерухомо, i здавалося, що вiн навiть не дихае. Ден таки мав визнати, що почуваеться незатишно вiд його погляду. Жодних сумнiвiв – якщо тiльки той хлопець не дивився на пташок крiзь вiкно у Дена за спиною – вiн незмигно i дуже уважно витрiщався на нього. – Мабуть, Джордан мае рацiю, швидше за все, вiн пiд кайфом. Хоч би там як, ми тут не для того, щоб перейматися такими дурницями чи Джордановими проблемами з iдiотським взуттям Кела… – Хвилиночку, – обурився Джордан. – Давайте не будемо вiдволiкатись, – закiнчив дискусiю Ден. Вiн бiльше не хотiв дивитися на того хлопця. Його шию лоскотало холодне повiтря, що тягнуло вiд вiкна, i в Дена почало закрадатися якесь моторошне передчуття про цi вихiднi. «А ще кажуть, що це один з безпечних гуртожиткiв». – Сподiваюся, що ви всi прийдете на ярмарок, – сказав Кел, зблиснувши посмiшкою, гiдною керiвника трастового фонду. – Цього року ми знову повертаемось до традицiй, i вам дуже пощастило, що ви приiхали до нас саме зараз. Зазвичай вiддiл у справах студентiв органiзовував у цi днi щось на кшталт безглуздого збирання цукерок. – Та волонтери i керiвництво коледжу постарались на славу, – запевнив усiх Мiка. – Їжа, розваги, площа цiлих дев’ять ярдiв[8 - Ярд – британська та американська мiра довжини, приблизно дорiвнюе 92 см.]. Танцювальна студiя видiлила нам кiлькох студентiв, якi показуватимуть акробатичнi номери, а клуб фехтування ставитиме рiзнi сценки. Сподiваемось, що всi знайдуть час, щоб вiдвiдати ярмарок разом зi своiми наставниками – у нашому коледжi такого не було вже, ну, принаймнi вiдтодi, як я вступив сюди, тому хто знае, коли такий ярмарок вiдбувався востанне. – Ще якiсь запитання? – Кела не дуже зацiкавила розповiдь Мiки. Джордан, якому, очевидно, теж було нудно, дiстав судоку i взявся розв’язувати головоломку на колiнi. – Добре. Тодi прошу вас знайти своiх наставникiв, i ми допоможемо вам обрати заняття, якi ви б хотiли вiдвiдувати, а також знайти вашi валiзи i кiмнати. – Кел кивнув, закликаючи учнiв пiдходити до своiх наставникiв. Ден пiдвiвся i, потягнувшись, глянув на Еббi, що вже пробиралася до Лари. Лiворуч, над камiном, висiла велика чорно-бiла фотокартка чоловiка, що, за iронiею долi, стояв на тому самому мiсцi, де зараз був його знiмок. Дену здалося, що вiн вiддалено нагадував Кела – та ж ексклюзивна посмiшка i навмисне скуйовджене волосся. – Денiел Кроуфорд? Ден здригнувся, вiдчувши на своiй шиi чийсь липкий подих. Обернувся i побачив, що той чорноволосий хлопець, який увесь час на нього витрiщався, стоiть так близько, що вони ледь не торкаються плечима. Його подих вiддавав зiпсованим сандвiчем з тунцем. – Чим… чим можу допомогти? – затнувся Ден, коли помiтив, що вiдступив на крок, а хлопець знову пiдiйшов. Його очi, як вiдзначив про себе Ден, були не просто склянi, а пустi. – Денiел Кроуфорд. – Тепер це було не запитання, а ствердження. – Гм, так, це я. Як поживаеш? – Денiел Кроуфорд… Денiел Кроуфорд… – Хлопець безперестанку повторював його iм’я, щоразу голоснiше, а в його голосi пробивалися пронизливi панiчнi та iстеричнi нотки. – Денiел Кроуфорд. ДЕНІЕЛ КРОУФОРД. Ден вiдсахнувся, наштовхнувся на крiсло позаду i гепнувся так сильно, що аж зуби зацокотiли. – Господи, що за… Ця сцена привернула увагу присутнiх, i ось у них уже з’явилися глядачi. Ден втискався в крiсло, переконаний, що цей дивний хлопець зараз навалиться на нього. – Денiел Кроуфорд… Денiел Кроуфорд… Це ще не кiнець. Денiел Кроуфорд, це ще не кiнець, ще не… – Замовкни! ПРИПИНИ ПОВТОРЮВАТИ ЦЕ! – Ден сподiвався, що його крик заглушить слова хлопця. На мить йому це вдалося. Хлопець замовк, посмiхнувся якоюсь дивною сумною посмiшкою i тихенько сказав: – Денiеле Кроуфорд, це ще не кiнець. Час спливае, Денiеле, а кiнця ще не видно. Забирайся, забирайся звiдси негайно, йди, йди… – Вiн ухопився за голову i скривився. Крiзь шум у кiмнатi пробивався голос Кела. Вiн клацав пальцями… – Агов! – кричав Кел. – Агов! Дугу! Годi! Отямся! А тодi, нiби у сповiльненiй зйомцi, Ден побачив, як хлопець видерся на крiсло, плечем розбив скло, прорвав москiтну сiтку i кинувся в осiнню холоднечу. Роздiл № 9 Ден остовпiв. Десь у закутках своеi свiдомостi вiн розумiв, що мае допомогти, спробував поворухнутись, але нi руки, нi ноги не слухались його. Хтось закричав – можливо, Еббi, – i вiн отямився. Чорноволосому хлопцю не зовсiм удалося з першоi спроби протиснутися крiзь сiтку, i було видно одну руку i половину кросiвки, що зачепилися на карнизi. Важко зiтхнувши, Ден кинувся вперед, вискочив на крiсло i, вчепившись у хлопця, щосили потягнув його назад. Вони гепнулися на пiдлогу, i поки Ден переводив подих, Кел з Ларою вже пiдбiгли до них i намагалися втримати хлопця на мiсцi. Чиясь рука вхопила Дена за передплiччя i стисла його. Вiн почав несамовито вириватися. – Це я! Це лише я! – Бiля нього стояла Еббi й стривожено розглядала його обличчя. – Що сталося? Чому вiн кричав на тебе? – Вiдiйдiть! – прогримiв голос Кела, який стояв бiля них i вiдганяв цiкавих глядачiв. – Тут немае чим дихати! Розступiться… Господи, Дугу… Пiдiйшов Мiка, щоб допомогти Ларi поставити хлопця на ноги. Той не пручався, вiн обм’як у iхнiх руках, нiби ганчiр’яна лялька. Вони потягли його до дверей, а Кел розганяв абiтуру, що траплялася на iхньому шляху. Іншi наставники робили все можливе, аби хоч якось пiдтримувати порядок, але, щойно зачинились дверi, кiмната вибухнула багатоголосим гомоном. – Що це, в бiса, було? – До них пiдiйшов Джордан, блiдий i з широко розплющеними очима. – Вiн намагався викинутись у вiкно? – Так… так, здаеться. – Ден тремтiв, вiн заплющив очi й провiв рукою по обличчю, на якому виступив холодний пiт. – Вiн повторював мое iм’я. Я нiчого не розумiю. Я нiколи ранiше його не бачив, я й гадки не маю, звiдки вiн знае, хто я… – Ти в порядку? – Еббi опустилась бiля нього на колiна i легенько торкнулася його ноги. – Хлопцi, це недобре. Ми були тут якихось десять хвилин i… – Але Ден нiчого не зробив, – перебив ii Джордан. – Утiм, ти маеш рацiю. Напевне повернення в це мiсце було не дуже доброю iдеею. Дене, а ти що скажеш? Може, нам краще забратися звiдси? Я можу зателефонувати своiм батькам. Доведеться вигадати якесь пояснення, але гадаю, що вони дозволять тобi залишитись у мене, якщо з нами буде й Еббi. – Нi. – Навiть зараз, коли вiн наче й хотiв поiхати, Ден знав, що це неправильне рiшення. Вiн i сам мало в це вiрив, але сказав: – А якщо вiн просто хотiв мене розiграти? – Розiграти? – Еббi рiзко пiдвелася i розвела руками. – Дене, повернись на землю. – Що? Еббi, я не знаю, як ще це можна пояснити. Давайте просто… заспокоiмось. Ми щойно приiхали сюди. Нашi наставники вивели його, так? Я запитаю Мiку, що з ним сталося потiм, i ми зможемо отримати якiсь вiдповiдi. – Ден дивився iй в очi з нiмим благанням. Вiн не мiг залишатись тут сам, навiть якби захотiв. А вiн не хотiв цього. Вiн хотiв, щоб вони були разом з ним. – На нас витрiщаються, – сказав Ден, глибоко вдихнувши. – Ми мусимо вирiшити зараз – залишимось тут чи поiдемо? Еббi прикусила нижню губу, накрутила на палець пасмо чорного волосся. Глянула на Джордана, що досi стискав аркуша з головоломкою. – Я хочу принаймнi побачити Люсi, – сказала Еббi. – Я дуже цього хочу. Не знаю, коли я знову зможу вирватися з Нью-Йорка i приiхати сюди. – А менi таки хочеться дiзнатися, що означають усi тi адреси, – додав Джордан. – Не можу сказати, що мене дуже тягне назад у Рiчмонд пiд пильний нагляд моiх батькiв, тому думаю, що ми залишаемось. Ден полегшено видихнув i пiдвiвся – трохи непевно, але вiн стояв на ногах. Наставники зiбрали всiх учнiв i вже готувалися вести iх униз до Вiлфурду на ланч. Ден загадувався, коли вiн знову побачить Мiку. – Давайте триматися поряд з iншими, – мовив Ден. Щось тягнуло його знову глянути на розбите вiкно, але вiн стримався. – За ланчем зможемо обговорити, з чого нам почати пошуки. – Нам треба знайти спосiб якось вислизнути, – прошепотiла Еббi, коли вони долучилися до решти. – Люсi живе поблизу коледжу, але щось менi пiдказуе, що нашим наставникам наказали нi на мить не спускати з нас очей. – Можливо, якщо нам пощастить навiдатись до неi, Люсi зможе розказати щось про адреси, якi нам дав Фелiкс, – припустив Джордан. Це було серйозне прохання, подумав Ден, зважаючи на те, якою неврiвноваженою була Люсi, коли вони бачили ii востанне. Вони покинули вестибюль i вийшли в коридор, рухаючись за вервечкою учнiв i студентiв, що прямували до сходiв у дальньому кiнцi. – Це вже на розсуд Еббi, – сказав вiн, кинувши на неi швидкий погляд. – Їй краще знати, чи Люсi в тому станi, щоб говорити про такi речi. – Дякую, Дене, я… я подiляю твою думку. Дайте менi трохи часу, щоб це обмiркувати. Вони вийшли з гуртожитку, i Ден, здригаючись вiд холоду, пiдняв комiр своеi куртки. – Я лише маю на увазi, що вона, фактично, провела тут усе життя, правильно? – пояснив Джордан. Вiн пробував розпрямити аркуша з головоломкою, та згодом облишив цю справу i запхав його назад до кишенi. – Не знаю, може, до неi доходили якiсь чутки. Бо скидаеться на те, що вона чи не единий знавець Бруклiну, який у нас зараз е. – А ще вона нещодавно втратила свого чоловiка i перед нею знову ожили спогади про тi жахiття, якi сталися в дитинствi, тому, гадаю, вона взагалi не захоче говорити про Бруклiн, – рiзко випалила Еббi. – Господи, Джордане, я хочу дiзнатися, в чому справа не менше за вас, але не дозволю тривожити розум моеi тiтки. Хоча Ден i сам дуже хотiв розпитати Люсi, але в цьому разi вiн пiдтримував Еббi. Зрештою, ця жiнка ще маленькою дiвчинкою, проти своеi волi, потрапила до Бруклiну, пiд орудою головного лiкаря Кроуфорда пережила лоботомiю i вирвалася з того мiсця, щоб утратити свого чоловiка, Села, який загинув вiд рук Фелiкса. Чи Скульптора. Обох, вирiшив Ден. – Добре, добре, – пробурмотiв Джордан, пiдiймаючи руки. – Забудь, що я навiть говорив щось таке. – Ми з Джорданом можемо перевiрити першi адреси, поки ти провiдуватимеш тiтку, – запропонував Ден, як вiн сподiвався, спокiйним примирливим тоном. – Або ж трохи порозпитувати мiсцевих, щоб дiзнатися, що там за реставрацiя в Бруклiнi. – Перепрошую. Їхня розмова обiрвалася, коли Лара, наставниця Еббi, пiдбiгла до них, трохи засапавшись, ii коротко пiдстрижене волосся скуйовдилось. Ден одразу ж вiдчув якусь пiдозру, але спробував придушити ii – мабуть, дiвчина пiдiйшла, аби просто перевiрити, чи з ним усе добре, беручи до уваги те, як той хлопець кричав i кричав на нього, а тодi намагався вистрибнути у вiкно у Дена на очах. – Ти казав, що тебе звуть Денiел, так? – запитала Лара, забираючи пасма, що падали iй на обличчя. – Нi, Ден. Мене звуть Ден. Поряд крокували iншi наставники й учнi, перетинаючи багнисту галявину, що вiддiляла iх вiд Вiлфурду. Дехто з них кидав на Дена зацiкавленi погляди, але бiльшiсть, здавалося, прагнули триматися вiд нього подалi, i його це цiлком влаштовувало. – Мене попросили перевiрити, чи з тобою все добре. Може, зателефонувати твоiм батькам? Ти хочеш залишитись? Ден байдуже знизав плечима. – Зi мною все добре. А той хлопець… Вiн… Вiн у порядку? – Дуг? – Лара насупилась, легенько хитаючи головою. – Вiн першокурсник. Я рiдко його бачила, вiн трохи вiдлюдкуватий. О цiй порi студенти знервованi й напруженi – пiдсумковi iспити i таке iнше. Невдовзi приiдуть його батьки i подбають про нього. – Я нiколи ранiше його не бачив, – сказав Ден. Вiн не хотiв виправдовуватись, але було якесь неясне вiдчуття, нiби його в чомусь пiдозрюють. – Я навiть не знаю, звiдки йому вiдоме мое iм’я. Еббi демонстративно кашлянула, i Ден вирiшив бiльше нiчого не казати, поки Лара сама не почне допитуватись. Однак Лара здивувала його. – Це не так уже й важко, – мовила вона. – Багато розуму не треба. – Дiвчина вказала на помаранчеву папку, яку вiн тримав пiд пахвою. Спереду кидалася в очi бiла налiпка. «ДЕНІЕЛ КРОУФОРД». – Ось твое iм’я. Будь-хто може його прочитати. – Точно, – нiяково посмiхнувся Ден. Дуже добре, якщо такого пояснення вистачить для Лари, але самого Дена це не переконало. Дуг витрiщався на нього задовго до того, як iм роздали папки. Та й з якого дива вiн повторював «Це ще не кiнець», як було написано на зворотi iхнiх фотографiй? – Сподiваюся, що йому покращае. – Вiн не перший, кому через iспити трохи зривало дах, – додала Лара, прямуючи за iншими до Вiлфурду. – Пам’ятаю свiй перший курс, нiби це було тiльки вчора, – купа недоспаних ночей, напади панiки, навiть марення вiд того, що мало спала. Перед першими iспитами в мене жмутами випадало волосся. Моi батьки затялися, що я маю вчитися на медичному, i страшенно на мене тиснули. Тодi я помiняла спецiальнiсть – з бiологii на мистецтво. Гадаю, ви можете уявити, як я розказувала про це батькам. Але годi про це – я ж маю переконувати вас, що НГК – чудовий за будь-яких умов! – Вона зцiпила зуби, демонструючи щось на подобу посмiшки, i вiдкинула з обличчя пасмо волосся. – Хоч би там як, зараз у нас ланч. Ми будемо радi, якщо ви до нас приеднаетесь. – Ми? – перепитала Еббi. – Мiка i я. Може, Кел теж прийде, але вiн, мабуть, досi допомагае Дугу i зв’язуеться з його батьками. Вiн любить поговорити, тому не сумнiваюся, що найближчу годину, а то й довше, вiн буде iх заспокоювати. Мжичка почала перетворюватись на сильний дощ, i вони пришвидшили крок. Ден, що промок та промерз до кiсток, тiльки втiшився, коли вони дiсталися до навiсу перед входом до Вiлфурдськоi зали. Вiн зiщулився й обхопив себе руками. Праворуч вiд них бовванiв Бруклiн. Ден глянув на порожнi вiкна, що ряд за рядом витрiщалися на нього, наче сотнi пустих очниць. Садiвники лише частково обрiзали лозу, що вилася понад входом, тож Бруклiн i далi виглядав так, нiби його знову залишили впадати в руiну. Багато користi вiд тiеi реставрацii? Сiрi хмари над головою розступилися, i сонячний промiнь упав на горiшнiй поверх притулку – на той поверх, на якому Ден боровся зi здорованем, озброеним ломом, упевнений, що не виживе. Свiтло досягнуло вiкна, i вiн майже побачив блiде обличчя iз замальованими очима, що дивилося на нього. «Це лише гра свiтла, Дене, i ти це добре знаеш». – Агов! – гукнула Еббi, торкаючись його спини. – Ходiмо всередину. Не думай про те мiсце. Тепер воно нам не зашкодить. Вона навiть не могла подивитися йому в очi, коли казала це. Ден знав, що вона й сама не вiрила у своi слова. І вiн не вiрив. Роздiл № 10 Ден совав по тарiлцi трикутний шматок присмажених iз сиром макаронiв. Навпроти нього Лара спустошила цiлу тарiлку салату, помiж тим розказуючи Еббi про свою iнсталяцiю. – Вона присвячена моiм батькам, – пояснювала дiвчина, – а в ii основi – мое корейсько-американське походження, але, як я й казала, це також критика. Моi батьки мали нав’язливу iдею – бути такими ж, як iншi бiлi мешканцi нашого передмiстя. Їм конче треба було мати нового позашляховика, новий крутий телевiзор… – Я не бачу нiчого поганого в тому, щоб мати хороший телевiзор, – зауважив Кел. Вiн потягнувся, позiхнув i примостився на лавку бiля довгого столу, за яким вони сидiли. Нiби знiчев’я вказав пальцем на одного з учнiв, що проходив повз iз тацею. – Сiм, – сказав вiн. Тодi, навiть не соромлячись, вказав на когось iншого. – На шiсть. Хвилиночку, не побачив носа. На п’ятiрочку. А тут, у кращому разi, трiйка. Еббi замислено розглядала вiдбивну, якоi так i не торкнулась, час вiд часу позираючи на шматок пирога, який приберегла на десерт. – Вiн що, оцiнюе дiвчат? – здивовано запитала вона. – Не дiвчат, – вiдповiв Мiка, розрiзаючи свою вiдбивну. – Може, у тебе ще е шанс. – Але Джордана Деновi слова зовсiм не втiшили. – Мене зараз знудить, – прошепотiв вiн у вiдповiдь. Кел, як виявилось, мав добрий слух. Вiн обернувся, глянув на Джордана й засмiявся. – Розслабся. Я жартую. До того ж не засмучуйся, тобi – тверда вiсiмка. Ден простягнув руку, щоб утримати Джордана на лавцi, й мiцно стиснув його лiкоть. – Не треба. Вiн намагаеться тебе спровокувати. – Та невже? – огризнувся Джордан. – А знаеш, йому це вдаеться. Вiсiмка? Ха! – Якщо вони й далi будуть такими занудами, то я не хочу, щоб вони сьогоднi приходили на мою вечiрку, – сказав Кел, вивчаючи своi нiгтi. На краечок лавки пiдсiв веселий невисокий студент-волонтер, якого Ден ранiше не бачив, i помахав Келу. – У когось тут сьогоднi вечiрка? – Хлопчина аж захлинався вiд радостi. Вiн був цiлковитою протилежнiстю Кела – повний i присадкуватий, з кучерявим свiтлим волоссям i в товстих круглих окулярах. – Так, Гендерсоне, i тебе туди не запрошено, – презирливо посмiхнувся Кел. Ден ще нiколи не бачив, щоб у когось були такi бiлi зуби, а Келова рiвна золотаво-бронзова засмага тiльки пiдкреслювала iхнiй слiпучий блиск. Вiн виглядав саме так, як Ден уявляв собi типового мешканця Калiфорнii. – Навiщо ти так, Келе? – дорiкнула йому Лара, взяла тарiлку i пiшла до стiйки з салатами. – Я думав, що в коледжi всi студенти крутi, – роздратовано сказав Джордан, стишивши голос. – І що, ми маемо рiвнятися на цих чудакiв? Мiка повернувся i стукнув Кела, вимагаючи, щоб той принаймнi припинив оцiнювати тих, хто проходить повз. – Тут е своi плюси, – сказала Еббi, присуваючись до Дена, щоб хлопцi могли ii чути. – Вони всього лиш нашi тимчасовi наставники. Незабаром вони забудуть про нас i ми зможемо вислизнути. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=25277854&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 ОКР – обсесивно-компульсивний розлад. 2 ПКНГК – пiдготовчi курси Нью-Гемпширського коледжу. 3 «Скубi-Ду» – серiя популярних мультиплiкацiйних та повнометражних фiльмiв про пригоди пса Скубi та чотирьох пiдлiткiв з корпорацii «Таемниця», що розслiдують справи з участю привидiв, монстрiв та iнших надприродних iстот. 4 Офренда – пiдношення. 5 День мертвих – свято в Мексицi, що вiдбуваеться 1 i 2 листопада i пов’язане з католицьким Днем усiх святих. Традицii свята включають побудову вiвтарiв на честь померлих, якi прикрашають черепами, квiтами, рiзними стравами та напоями. 6 НГК – Нью-Гемпширський коледж. 7 Дадаiзм – авангардистська течiя в мистецтвi, що виникла в Швейцарii 1914 року. Дадаiзм був свого роду протестом проти iдеологiй, полiтичних структур, рацiональноi логiки, моральних норм. 8 Ярд – британська та американська мiра довжини, приблизно дорiвнюе 92 см.