Щоденник Мавки Дара Корнiй Для Магдалени свiт зруйнувався тiеi митi, коли ii чоловiк оголосив, що мае коханку – молоду, вродливу, успiшну. Гранiтна плита, яка була дахом ii старого свiту, впала… та не прибила, а, навпаки, вивiльнила Магду. Та щоб усвiдомити це, спочатку треба було дiстатися дна… Учорашня сiра миша зi зболеним поглядом перетворилася на жiнку, яку вона бачила ввi снi, – красиву, впевнену, владну… Мавку, яка вмiе зачаровувати чоловiкiв та розбивати iхнi серця – але у власне не впускати нiкого. Та життя плете своi вiзерунки, i одного разу два шляхи, яким долею судилося бути одним, зiйшлися… Та не все так просто. Бо кохання може стати оманою. Дара Корнiй Щоденник Мавки Передмова Збiрка таемниць У ваших руках опинився щоденник, чужий щоденник. Ви знаете, що можете його прочитати, нiхто й не довiдаеться i слова не скаже… «Звiсно, читати! То цiлий свiт, у який тобi волею випадку дозволено зазирнути Вищими силами…» – торочить пiдсвiдомiсть, а розум застерiгае: «Нечемно читати чужий щоденник. Та ще й чий – Мавчин… Хтозна, куди заведе тебе ця химера…» Вiд того, до кого ви дослухаетеся, залежить значно бiльше, нiж кiлька наступних днiв, вiдведених на читання. Можна поставити цю книжку на найдальшу полицю i зараз же забути про неi. А якщо таки наважитеся прочитати, далi буде кiлька тижнiв спогадiв, роздумiв, переосмислень i, можливо, зустрiчей, яких давно чекаеш. Бо все це Дара Корнiй заклала в рядках, мiж рядкiв i поза рядками «Щоденника Мавки». Звiсно, ви читали про Мавку в «Лiсовiй пiснi» Лесi Украiнки, знаете, що вона – лiсова нiмфа, донька верби, яка закохалася в земного чоловiка. Ви чули i про Чугайстра – мiфiчного персонажа, який, звабивши, занапастить Мавку… Такi казковi, такi далекi вiд реальностi персонажi в романi Дари Корнiй вiдкриваються по-новому, несподiвано просто i близько. З теплоi казки – в обпеченi холодом буднi: вiрна вiддана дружина враз стае жiнкою, що мiняе чоловiкiв як навiть не рукавички, а панчохи. Одружений зi своею музою художник пiсля розлучення тiкае вiд свiту у самотнiсть i вiддаеться творчостi… Успiшна, але бездiтна жiнка, вiдпустивши чоловiка до iншоi, яка народила йому дитину, перетворюеться на алкоголiчку-бомжиху… Заможний мужчина за допомогою найманця-ловеласа i непристойно великих грошей марно намагаеться купити любов тiеi, у яку закохався… Хто i кого може i мусить врятувати? І хто кому Мавка, Чугайстер та вовкулака?… Зорiентуватися на перехрестi, правильно прочитати знаки i вiдчути попутний вiтер непросто – i в легендi, i тим паче в реальному життi. Та все пiд силу тодi, коли знаеш, куди i заради чого йдеш. Важливо рухатися, йти, пересуватися – навiть тодi, коли втрачено сенс. Важливо зберiгати серце чистим i гарячим, навiть коли його наче рiдким азотом облили i присипали попелом… Важливо рухатися з вiрою, що кожен рух – це крок назустрiч. Хай рiзними шляхами. Через такi несхожi й такi однаково дошкульнi перешкоди. Рухатися, щоб нарештi зустрiтися. Зовсiм випадково. Та чи ж випадково?… Не одну i не двi таемницi ховае в собi ця книга. А таемниця – як двосiчний меч: мiстить iнформацiю, яка водночас прагне бути вiдкритою i залишатися закритою… Та й вiдкриваеться таемниця не всiм, а тiльки тим, хто мае в собi ii вiдгадку… Таемницi найзручнiше зберiгати у легендах, притчах i щоденниках, може, через це «Щоденник Мавки» складаеться з iсторiй-притч, iсторiй-легенд i однiеi наскрiзноi iсторii, яка водночас е i притчею, i легендою. Є книги, про якi кажуть, що вони легко читаються, – це саме про новий твiр Дари Корнiй. Є романи, про якi довго думаеш i розповiдаеш знайомим у хвилi вiдвертостi, – це саме про «Щоденник Мавки». Вiн писався в буремний час i несе в собi iмпульс до пошуку правди та вiдкриття таемниць. Спочатку здаеться, що чужих, але перше враження бувае оманливе… Особливо тодi, коли в справу вступають Вищi сили, за провiдницю в них – досвiдчена чарiвниця слова Дара Корнiй, а у ваших руках збiрка таемниць (чужих, але наскiльки чужих? От у чому питання!) – «Щоденник Мавки». Ольга Хвостова * * * Для щастя потрiбнi двое.     Так сказала мама Як солодко грае, як глибоко крае, розтинае менi груди, серденько виймае…     Леся Украiнка. Лiсова пiсня Я – Мавка! Я душа мами верби. Їi кров та ii серце. Чи житиме моя матуся, коли я ii залишу? Нiколи про це не запитувала, та звiдкись знаю, що житиме, бо навiть вона знае, що рано чи пiзно я назавжди вiд неi пiду. Не на одну нiч чи на день, щоб побавитися зi своiми сестрицями. А назавжди. З Мавками таке завжди трапляеться. Але мама верба це переживе, вона стане прихистком для iншого юного серця i буде довгими зимовими ночами розповiдати добрi казки, колихати на своiх руках-вiттях. Я – Мавка. У мене каро-зеленi очi та довге темне волосся. Я не схожа на жодну зi своiх посестер. Бо вони всi блакитноокi бiлявки чи синьоокi русявки. Я – iнша, бо народилася в найтемнiшу та найдовшу в роцi нiч. Душа юноi дiвчини, яка вмiла любити, та не змогла втримати ту любов, заблукала в нашому лiсi, втомлена, заснула посеред бiлоi галявини i… Тодi народилася Я. Мама верба каже, що моi очi при народженнi були наче аметисти, та коли настала весна – вони враз змiнили барву. Весна! Я люблю весну. Вона нiжна та лагiдна, наче матуся. То вона подарувала менi своеi смарагдовоi барви, i моi очi посвiтлiшали… Я – Мавка. Дитина природи. Я люблю, як вiтер небом потiшно жене до водопою небесного хмари-конi. Я люблю роздивлятися, як сонечко ясне своiми нiжними пальчиками заплiтае щоранку пишнi коси днинi, а на нiч розплiтае iх, вкладаючи днину спати на шовковистi багрянi перини. Люблю батечка-мiсяця i його милi танцi у високостi, танцi з зiрками та помiж зiрок. То незбагненно – засинати пiд хори тих небесних створiнь. Я люблю квiти, бо вони такi вигадливi розповiдальники. Люблю птаство, крилатих вiсникiв добрих та справедливих новин. Люблю звiрiв у лiсi, бо кожен з них мае свою iсторiю – дивну та завжди цiкаву. Люблю трави – отi, смарагдово-шовковi, якi вчать мене дорожити життям. Люблю ранкову росу, яка запалюеться вранцi вiд сонця барвистою веселкою. Люблю небеснi та лiсовi хори. О, свiтоньку мiй великий, я так тебе люблю! Я – Мавка. Кажуть люди, що я не маю душi. Та хiба то правда? Я вмiю любити, а чи вмiете любити ви? Користатися тiлом – ще не означае мати в ньому душу… Я – Мавка. Я люблю, я просто люблю. І я люблю його. Боюся i люблю. Свого Чугайстра. Чоловiка, що так п’янко та солодко грае на сопiлцi. Виймае з тебе всесвiт, запалюе в тобi свiтло. Вiн – Чугайстер, лiсовий чоловiк, убивця мавок. Тiльки-но народилася, як мама верба розповiла менi про них – отих лихих убивць Чугайстрiв, якi блукають лiсами в пошуках мавок для того, щоб порiшити iх. «Чому вони вбивають нас?» – запитувала спантеличено я. Мама сумно гойдала вiттям. Чи вона знае? А чому сонце сходить, нiч надходить? Така природа певних речей, якi не потребують пояснень. «Остерiгайся Чугайстра, дочко, i як би вiн п’янко не звав тебе, не зачаровував своiми словами та музикою – не вiр. То – омана! Чугайстри не вмiють любити!» А Чугайстри приходять щоночi. Усiдаються на галявинi, виймають свою калинову сопiлку i грають. Ох, як вони грають – душу з тебе виймають… І не одна з нас пiддалася чару тоi музики, вийшла зi сховку, покинувши маму назавжди… А красень Чугайстер, убраний у бiлу чугу, зазирав своiми блакитними оченятами в душу Мавцi, брав за руку i вiв за собою. І Мавка зваблено йшла, йшла, щоб не повернутися, i тiльки вiтер наступного ранку приносив сумну вiстку вiд неi – прощальну пiсню. У кожноi Мавки свiй Чугайстер. Коли прийшов мiй, я його вiдчула, вiн ще не почав грати, та я вже знала – то за мною. Бо я – його Мавка, а вiн – мiй Чугайстер… Вiн дуже довго приходив. Бо я була доброю чемною донькою своеi мами верби. Я завчила ii урок, запам’ятала його. О, як менi хотiлося вийти йому назустрiч першоi ж ночi, станцювати в мiсячному сяйвi, та… Я не виходила. Бо я – Мавка, а вiн – убивця Чугайстер. І я, завмираючи, слухала палку музику його сопiлки, i серце мое плакало та тужило, смiялося та радiло. А ще… воно вперше та востанне кохало. Кохало мого Чугайстра. І одноi лiтньоi ночi я не втрималася: хай я помру, хай вiн мене зжере, як подейкують злi язики, зжере чи втопить, але це буде пiсля. А зараз я йду слiдком за музикою. Адже я – його Мавка. Ця нiч була незвичайна. Вона засвiтила для нас вогнi-свiтлячки, мiсяць проклав зоряну стежку. Мiй Чугайстер грав, i спiвала моя душа, пiднiмаючись аж у пiднебесся, спiвала так, що вiд розiмлiлостi росою вмивалася земля та лагiдно дрижала тиша. І я не втрималася. Поцiлувала свою матусю i випурхнула на волю. До нього, в обiйми музики, у його мiцнi обiйми. І вiн нiс мене на руках, пригортав нiжно до себе. Зазирала я у його очi: там стiльки неба розлито, неба та тепла. Хтось колись переконував, що там живе тiльки зимовий день та крига. То неправда. Там – небо. Вiн пестив моi перса, цiлував очi, уста, кожен вигин тiла, кожну ямку на ньому, пальцi рук, пальцi нiг… І я ставала пiд його руками рiкою, стiкала додолу живою водою, гойдалася в небi зiркою першою, падала вниз зорепадом, щоб воскреснути… То була незбагненно щедра нiч… Яка закiнчувалася. Свiтанок пiдкрадався до нас, наче злодiй. Роса впала на мое волосся та на його руки. Роса вмила моi очi та його уста. Вiн узяв до рук сопiлку калинову та заграв, заграв для мене… Палко та нестримно, наче востанне… Я стояла над прiрвою, над бистрою рiкою. Черемош бурхливо нiс своi води. Я стояла на кручi i дивилася вниз, я слухала душу мого Чугайстра, голос калиновоi сопiлки. Я була щаслива! Уся спiвала, ставала небом, зорями, хмарами, вiтром… i менi враз захотiлося стати птахою i вiд кохання злетiти в небо. Перший сонячний промiнь нiжно ковзнув по горi. Легкий докiр був у тому вiтаннi. Вiтер зачаiвся у вiттi столiтнiх смерек, бо вiн чекав, бо вiн поштар, що приносить вiд мавок поганi вiстi. А я не зважала, бо мiй Чугайстер грав, а в менi росли та мiцнiли крила. О, як вабить це бездонне небо вгорi, як зве це безконечне небо внизу. Я – Мавка, яка кохае, i чи потрiбнi коханню крила? Хочеш лiтати – лети, i я… …полетiла! Прокинулася… Менi часто сниться цей сон. І я знаю тепер, хто вiн – мiй Чугайстер. Я можу назвати вам його iм’я, прiзвище, мiсце працi та домашню адресу. О, я щоразу прокидаюся тодi, коли, вiдриваючись вiд землi, в останнiй момент озирнувшись, замiсть закоханих очей Чугайстра натикаюся на очi вбивцi, очi звiра, лихi, бездушнi, холоднi, крижанi… Там немае неба, там захована зима – холодна, вiдчайдушно бездушна. І я, я сполохано падаю. Не знаю тiльки – у небо чи в провалля, бо… Я – Мавка… І це моя iсторiя. Де сон став реальнiстю. І я додивлюся його до кiнця… Роздiл І Чуже небо 1. Несправжне Що вiдбуваеться, коли настае кiнець свiту? Свiту, створеного ним i тобою для щастя. Свiту, виплеканого любов’ю, добрими намiрами, наснагою, бажаннями, прагненнями, сподiваннями. І той свiт ураз зачинае валитися. Небо над головою, яке ти вважала майже iдеально блакитним, дрiбно поцятковане правильноi форми хмарками (звiсно, як же ж без них), чомусь перетворюеться на кусень пластику. І той пластик, як з’ясуеться згодом, доволi грубо замальований брудною фарбою. І сонце, оте найсправнiше, найлагiднiше, зовсiм не сонце, а лише жарiвка, навiть не стовольтова. Воно мляво мерехтить вiд перепаду напруги в мережi i от-от згасне. А смарагдова трава пiд ногами? Ох-ох, жiнко! То зовсiм не трава. Нахилися, торкнися рукою. Усе несправжне, груба робота: нитки зеленого кольору наклеенi на чорний картон. Чорний картон замiсть справжньоi землi. І так з усiм, до чого торкаються твоi руки, твоi очi, уста… Божевiлля. То рожевi окуляри падають i розбиваються. О, ти б нiколи не наважилася iх зняти, якби знала, що чекае тебе. Дурепо, навiщо ти зняла окуляри? Так-так, бо вже краще померти, анiж прийняти таку правду. Але ти жива. ЖИВА! І вся правда, гiрка, солодка, масна, глевка, потворна, потороча, тепер перед тобою… Коли з личин найближчих людей спадають маски, пiд ними з’являеться вона – правда. Можна зробити надзусилля та вiдвести очi вiд того видива. Але ти не вiдвертаешся. Знiчено дивишся на розбитi рожевi окуляри пiд ногами, а тодi сердито i трохи розгублено топчешся по скельцях, щоб не було спокуси склеiти та повернути iх назад. Усi дiти рано чи пiзно виростають, навiть з улюблених джинсiв чи мештiв. Ти нарештi виросла. І цiна твоеi дорослостi – це зiрванi маски рiдних тобi людей. Жахливе твориво. Бо, здерши з личин маски, ти побачила, що зняла з лиця ще й омертвiлу шкiру, а там – смерть, яка неминуча, бо ще живе майже розклалося… І ти, чи не вперше, хочеш чути тiльки правду. Не порожнi балачки, не якiсть дивакуватi пояснення, а правду. Що ж, сама напросилася. Отримуеш укупi з нею й вирок. Вирок, кинутий тобi збайдужiлим голосом. Навiть не очi-в-очi, як мав би вчинити справжнiй чоловiк. А отак – грубо i похапцем. Так чинять лишень боягузи. Ти згодом це зрозумiеш та приймеш, а поки, пiсля почутого, тiльки бiль, жахливий, убивчий, осоружний. І ти – вiдкрита рана, змучена, зболена вiд пожеж, якi зараз мчать тiлом, та незабаром усе вигорить i вкриеться кригою. Бiль вiд слiв. Уже сам вiн мав би тебе прицвяхувати, розчавити, розмазати, перетворити на мiсиво: – Подивися на себе, чудо. На кого ти схожа? Жалюгiдна, зачухана, зачумлена домогосподарка. То ти смiеш щось там патякати про мораль? Дуринда, яка ти непутня дуринда! Шо ти там варнякаеш? Вiрнiсть, клятва бiля вiвтаря, приплела ще й заповiдi Божi. Хто за ними нинька живе? Покажи хоч одного iдiйота. Навiть монахи в монастирях давно перетворили це на продукт, яким можна i треба торгувати. Ох, дуринда! Усi люди так живуть i вже давно брешуть – ближньому, Богу, а найбiльше – собi. Люба моя, то все умовностi, традицii, якi не мають жодноi вартостi. Що тобi не подобаеться? Те, що в мене е коханка? Не заперечую. Ти спитала – я вiдповiдаю чесно. Лiпше б ти не питала, бо iз твоiм ставлення до свiту краще залишатися слiпим, глухим та нiмим. Хочеш знати, чому вона? Тому що вона лiпша вiд тебе: молодша, красивiша, успiшнiша, вона… Вона – це i грошi, i спiльний бiзнес. Вона – це можливiсть побачити свiт. А ти? Борщi, вареники, сопливi дiти, якiсь твоi дурнуватi фантазii про вiчну любов та вiрнiсть. Кому то все тре’, га? Уже цвiллю давно покрилося, бо нiчого вiчного не бувае. Що не так? Ну, сплю я з нею, але ж через «не хо» сплю й з тобою. На всiх стане. Не клiпай, як пришелепа. Ти так не можеш? Хе! А поки не знала – могла ж? Ми з нею разом уже не перший рiк i навiть не другий. Не роби такi великi очi. Женеш мене? Ой, тримайте мене! Мураха замахнулася рукою на слона. Може, ще спробуеш укусити? Вона сидiла в кутку кiмнати на пiдлозi, притискаючи до грудей альбом iз сiмейними фотографiями та заплющивши очi. Вiн своiм майже двометровим ростом нависав над нею скелею. Опасиста фiгура, запхана в дорогий костюм, зараз не вражала солiднiстю. Вона лякала жiнку, тому та й зажмурилася. Маленькi карi очi на круглому обличчi чоловiка пропiкали. Смоляне волосся, дуже коротко стрижене, аж покрилося iнеем вiд холоду, яким вiяло вiд його слiв. Кидав ними, бив безжально, жорстоко, влучно. І ii свiт падав, валився, горiв, душив димом. Не було слiз, дим iх забрав, не вистачало повiтря, вогонь його випив, тому майже не дихала. Вона помирала. Кожною клiтинкою свого тiла вiдчувала це. Нiмiло обличчя, очi наливалися сiрiстю, тiло – байдужiстю… Та в когось, очевидно, були iншi намiри щодо неi, можливо в того, хто ii береже. Янгол пiдставив крило, i вона досi дихала… А остання гранiтна плита, яка служила колись дахом ii свiту, чомусь досi не впала на голову, щоб розчавити-знищити. – Але цей, як же так? Тодi це також несправжне? – простягла йому фотографiю, де вiн, вона, донечки – веселi, щасливi, усмiхненi. Вiн кволо, знехотя взяв знiмок, покрутив, криво посмiхнувся. – Хм… Чому ж, справжне. Однак, дорогенька, це тiльки фото. Фотопапiр, якiсний друк. Розумiеш? Його можна порвати, спалити… Ет, ти мене не чуеш, чи що? Я ж не вiдмовляюся нi вiд тебе, нi вiд дiтей. Усе залишиться, як i було. Точнiше майже так, бо зараз ти знаеш правду. Дiстало, досить прикидатися, великомученице. Усi так живуть, чого ти вiд мене хочеш, га? Бо що я мiг мати з тобою, бiля тебе, твоеi спiдницi? Чисто вимите вiкно, баняк борщу, пампухи та вiчне скiмлення? Менi того мало, не втямила? Я заслуговую на лiпше i на бiльше. І Тоня менi вiдкрила дверi у великий свiт. – Великий свiт – то вiчна молодiсть та грошi? Так? – майже простогнала. – Ну, знаеш. Грошi нiколи не бувають зайвими А ось ти, наприклад, на що годна пiти заради мене? Що можеш дати менi, окрiм отих твоiх дурнуватих закидонiв про моральнiсть, честь, совiсть, примарне кохання. Змирися, мала! – Я не мала. Я – жiнка, мати твоiх дiтей. Змиритися з чим, скажи? Я так не можу. Я не можу. Це не правильно, не по-людськи i тим бiльше не по-християнськи. Навiть не так. Любиш ii – люби. Але не топчи i не рви менi душу. Я вiдпускаю тебе. Йди. Збирай речi i йди до неi або… – вiдкинула вбiк альбом, ухопила його за руки, стараючись уловити погляд. – Я вмiю прощати, любий. І я, навiть пiсля щойно почутого, готова пробачити тобi. Чуеш? Але ти маеш менi пообiцяти дещо. Пообiцяти, що кинеш ii, пообiцяти – бiльше нiколи з нею не бачитися. І я забуду про твою зраду, про тi всi гидкi, недостойнi слова, котрi щойно почула. Обiцяю про це навiть не згадувати. Хiба може бути огиднiшою зрада, анiж зрада заради грошей… І все буде, як колись, коли ми були щасливi, – ти, я, донечки. Дiтям потрiбен батько. Вiн шарпнувся, вириваючи своi руки. Гидливо поморщився та далi продовжував ховати вiд неi очi, наче боявся, що пiддасться на вмовляння, що стане йому соромно. На колiнах перед великим чоловiком стояла маленька жiнка. Тендiтна, змарнiла, ледь жива. Пасма довгого чорного волосся позлипалися вiд слiз. Великi каро-зеленi очi горiли розпачем та сумом. Вона була схожа на дрiбне зайченя, що завмерло перелякано перед хижаком. – Та вiдчепися ти, навiжена. Ото вигадала! Щасливi? Я i зараз щасливий. І до чого тут дiти, грошi та справжнiй батько? Я вiд доньок не вiдмовляюся. Зрада заради грошей? Придумала ж таке! Я люблю Тоню. Бо вона Справжня. От, вiзьмiмо тебе. Ти ж зовсiм не пристосована до життя. Як вазонок, чесне слово. Ти ж без мене пропадеш. З голодухи здохнеш пiд парканом. У тебе ж нiкого, крiм мене, нема. Нi роботи, нi друзiв, нi ворогiв. І руки-ноги цiлi, жебрати не станеш, бо такiй нiхто й не подасть, не калiка. Господи, чудо-юдо якесь! Хто ти така? Жалюгiддя зацофане… Виганяе вона мене. Тiшся, що я такий добрий. Шо, може, скажеш, що вже завтра пiдеш працювати i сама на дiтей заробиш? Професiоналка, блiн. У тебе ж анi досвiду, анi зв’язкiв. Тож, «кухана», сиди вдома, вари борщi, дякуй, що я тебе утримую, та не вимахуйся. – Але ж, – почала виправдовуватися, далi стоячи навколiшках. Слова боляче шмагали. – Усе не просто. Я не могла кар’еру зробити, бо Соломiйка часто хворiла. А на менi лiкарнi, i лiки, i безкiнечнi уколи. І нiкого з рiдних поруч. Нi мами, нi тата, нi сестри, нi брата. Сама, завжди всюди сама. А ти… Ти… Завжди на роботi. – Ну, знаеш. Це твiй обов’язок – дiти. Чи ти хотiла, щоб я по лiкарнях валандався, а ти вдома сидiла? Бо хiба ти на щось путне здатна, га? Реальнi грошi – це бiзнес, мала. І… Зрештою. На лiкарню потрiбнi були бабки. І на жратву, i на лахи… Усьо. Припини iстерику. Злiзь iз хмари на землю нарештi. Ось бери приклад з моеi Тонi – iдеал краси та жiночностi. – Але ж я, я… – вона далi продовжувала виправдовуватися. Говорила, говорила, говорила, пояснюючи, що вона, звiсно, винна, бо запустила себе, але не в усьому. І що готова на змiни в життi, але iй потрiбна, хоча б моральна, його пiдтримка. Та враз умовкла, коли вдарилася своiми пориваннями об крижаний погляд та об його смiх. – Тьху, та припини вже цей театр, – вiн смiявся: тихо та знущально. – Ти жалюгiдна i потворна. Ти маеш дякувати менi, бо я приймаю тебе й такою. І досi пропоную повноцiнну родину. Змирися. Ой, та ти навiть не жiнка, ти – нiхто. Подивися на себе, – вiн схопив ii за руку, поставив на ноги та поволiк до дзеркала. Вона знiчено тупцялася слiдком, утупивши в пiдлогу очi. Вiн взяв ii за пiдборiддя, пiдняв його вгору, наказав: – Дивися. Дивилася. Очi – повнi слiз, болю, розпачу. Синцi пiд очима, розпухлi повiки, пасма брудного вiд слiз та поту волосся поприлипали до щiк. Вiн вийняв з внутрiшньоi кишенi пiджака знiмок. Приклав до дзеркала – навпроти ii очей. Із фото дивилася красива усмiхнена молода жiнка. Чорнi очi, доглянута зачiска. – Порiвняй. Остання гранiтна плита ii свiту обвалилася. – Ти – нiхто i нiколи нiким не станеш, дорогенька. Нема в тобi анi вогню, анi куражу. А Вона… Вона – усе, вона – це мрiя кожного справжнього чоловiка. Багата, розумна, красива, талановита, весела, компанiйська. Хто ти така в порiвняннi з нею? Бридке каченя. Навiть не гидке… Тьху. Крива качка, яка виросла i не стала лебедем. Ах-ах! Як у твоiй улюбленiй приказцi, дорогенька: «Народжений повзати – лiтати не зможе». Не будь дурною, змирися. Я тебе поки не лишаю через дочок, мушу терпiти… Навiть не так: поки ти будеш потрiбна дiтям – терпiтиму. Зрозумiла? Стояла. Вiн вiдiйшов убiк, заховавши знiмок коханки до кишенi. Був упевненим та задоволеним собою. Думав, що буде важче. Розмiрковував, що може цього разу його сiра мишка хоч чимось його здивуе – криком там, битим посудом. «Нi риба нi м’ясо» – про таких кажуть. Але ж вона не була такою, коли одружувалися? Чи була? Просто закоханий молодий телепень цього не бачив, чи, може, iншi дiвчата в порiвняннi з нею здавалися ще гiршими? Та хоч би там як, зараз перед ним жалюгiдне непорозумiння, яке хоче, щоб вiн ii любив. А вiн навiть спiвчувати не може. Жiнка стояла бiля дзеркала, продовжуючи витрiщатися в те мiсце, де щойно була фотографiя красивоi та щасливоi панянки, яка мала майже все й зараз, здаеться, отримувала для повного комфорту i справдi все. Колись вона добровiльно впустила цю панянку у iхне життя. Яка банальнiсть. Жiнка повертаеться додому несподiвано на день ранiше та застае коханцiв у лiжку. Ага, як у пласкому анекдотi. Поперхнулася вiдчаем. Слова «Ти – нiхто, ти – нiхто, ти – нiхто…» гупали в головi набатом. Вiд вхiдних дверей квартири почувся його голос: – У мене справи. Буду пiзно. Витри сльози-соплi та йди вмийся. Добре, що дiтей поки вдома немае, бо зараз ти кого завгодно можеш налякати. На вiдьму з жахликiв схожа. Грюкнули дверi, а вона продовжувала стояти – розчавлена, прибита, але чомусь досi жива. Пiдiйшла до вiкна. Глянула згори вниз. П’ятий поверх… Краса. Подвiр’я та свiт мов на долонi. Не надто високо, щоб голова закрутилася, i не надто низько, щоб перечiпатися через чужi погляди. На вулицi ходили люди, iздили автiвки, галасували дiти. Притиснула руку до грудей. Несподiвано зрозумiла, що серце досi б’еться. Жива? Жива. І тодi ii почало наповнювати досi незнане почування. Вона не опиралася, не мала вже на це сили, бо гiрше вже не буде. А невiдомiсть змiею обвивало серце. Слова «Ти – нiхто, ти – нiхто, ти – нiхто…» настiйливо билися в головi. Притулилася лобом до холодноi шиби. Темна сутнiсть уляглася в нiй. Заговорила, щоб перекричати чоловiчий голос: – Я – нiхто? Я – нiхто? Що ж, ти сам напросився, любий. Ми ще подивимося, чия вiзьме. Вона не впiзнала свого голосу, вiн належав не iй – рiзкий, рубаний, без емоцiй. Але голос чоловiка, що досi впевнено дзеленчав у вухах, ураз перелякано вмовк. У головi почало розвиднятися. Вона зазирнула в себе. І вже знала, що далi робитиме. Бо та гранiтна плита, котра була дахом ii старого свiту, хоч i впала, та ii не прибила, навпаки – звiльнила. Вiн повернувся пiзно, напевне вiд коханки. Перед вхiдними дверима, у коридорчику, спiльному з сусiдами, перечепився об своi валiзи та наглухо замкненi дверi. Гамселив, верещав, мов скажений, обзивав ii лайливими словами. Вона не вiдчиняла, а своiм ключем вiн не мiг вiдкрити. І не тому, що з того боку було вставлено ключ. Ця бiснувата сучка помiняла замок! Такого вiн уже точно не чекав. Жiнка стояла за дверима, притулившись до них спиною, вiдчуваючи всiм тiлом iхню вiбрацiю. Тi удари iй не шкодили, навпаки – додавали рiшучостi та впевненостi, якийсь нiмий азарт переповнював ii ество. Згодом прийде розумiння: вони щойно розпочали вiйну, у якiй переможцiв не буде. Та зараз це ii найменше хвилювало. Бентежило iнше. Вона видирала його зi свого серця, того, хто вже встиг стати його частинкою. А це болiло. Це дуже болiло. Донечки перелякано зачинилися в дитячiй. Вона, як могла, iм усе пояснила. Вони не перечили, вони звикли завжди в усьому довiряти мамi, i це додавало рiшучостi. За вхiдними дверима враз вщухли крики та образи. То повернувся з роботи сусiд, зав’язалася мiж чоловiками розмова. Сусiд став щось розтовкмачувати неголосно, заспокоювати. Вона не прислухалася, бо могла зараз чути тiльки свое серце та його бiль. Сусiд кинув ще пару слiв, хряпнули дверi помешкання, i все стихло. Пару хвилин стояла тиша. А тодi ii коханий, надто голосно, щоб вона добре розчула, пригрозив: «Ну що ж, сучко! Не хочеш по-доброму, дiтей тобi не шкода? Тодi я викликаю мiлiцiю». «Ну й що, – подумалося iй. – Спробуй!» І тодi вона сама ii викликала… Щоденник Мавки Це щоденник Мавки. Душi занапащеноi, душi загубленоi, душi невмирущоi, справжньоi. Щоденник Мавки, присвячений Тобi. Так, ти нiколи його не читатимеш, бо хiба можна без дозволу читати чужi щоденники? Зате бачитимеш дивнi сни. Спатимеш у своему лiжку й увi снi буду я: весела й сумна. Сидiтиму навпроти, зазиратиму в очi та розповiдатиму iсторii. Тихо, тужливо, нiжно. Лесина Мавка теж розповiдала своему Лукашу iсторii. Нi-нi, вiн насправдi не замерз пiд березою, вiн просто став iншим: землею, водою, деревами, небом, журбою. І закохана Мавка зазирала у його очi вранiшньою росою, пестила сонячними пальчиками повiки, мiсячним промiнчиком чоло, збираючи по краплi слова в речення, заплiтаючи iх у мелодику вiтру, снiгу, завii, дощу… А може… Може, то була iнша Мавка? Інший Лукаш слухав голос кохання, i вiд того народжувалася нова iсторiя. Історiя для двох. Бо для кохання, як i для щастя, потрiбнi Двое. То не я придумала. Нi. Так каже моя мама. А вона завжди знае, що каже… Знаеш, серденько, нам варто з тобою почати писати власну Історiю. Не схожу на жодну з тих, що ти досi чув, що я досi знала. Ой, та iсторiя! Їi початок я тримаю у своiх руках. Не вiриш? Байдуже, та вона вже майже народилася. Їi початок сьогоднi посеред ночi принiс пiвнiчний вiтер, i вона повисла он на тiй гiлцi вишнi, що так перелякано стукае у твое вiкно. Що? Нi-нi, це не мiсяць зачепився за гiлку, це писана торба з iсторiями, яка за розмiрами нагадуе мiсяць уповнi. Я ii знiму зараз з гiлки, вiдкрию та, може, вiднайду посеред iнших нашу. Їх так багато в тiй торбi. І щоб вiдшукати потрiбну, слiд добряче потрудитися. Перебираючи одну за одною рiзнi, повчальнi й чужi, я буду iх тобi розповiдати. Старанно та чемно, щоб душа не болiла, щоб не плакала й не тужила. За чим? А хто його знае. Душа – рiч дивна, не завше послуговуеться логiкою розуму. Одне я знаю напевне: ти чомусь досi мене не знайшов i я чомусь усе нiяк не вiднайдуся. Та переконана, любий, коли остання iсторiя з торби писаноi буде розказана, ти – знайдешся. А я зберу всi скалки свого розбитого серця, ти стулиш його докупи своiми живими долонями, i ми впiзнаемо одне одного. Мавка i той, хто вмiе любити по-справжньому. Не Чугайстер. Історiя перша. Про долю, яку конем не об’iдеш Кажуть, що долю свою конем не об’iдеш. Правду кажуть. А от домовитися з нею можна. Чи, принаймнi, спробувати. Ось тобi iсторiя найперша, iсторiя невигадана. Чому невигадана? Бо все вже колись вiдбувалося, а якщо i не вiдбувалося, то обов’язково вiдбудеться, коли воно долею визначене… Жила собi на свiтi бiлому молода вдовичка з сином. Жили не тужили. Прикростей людям не робили, працею щоденною заробляли на хлiб насущний. Вдовою стала жiнка рано. Ще й не знала про те, що дитя в собi носить, коли трапилося лихо. Було лiто i була гроза. Так гримало й блискало, що, здавалося, весь свiт перетворився на божевiльну свiчку, яка не лишень горiла, а боляче билася iскрами. Сполоханий грозою кiнь понiс чоловiка на собi. Не втримався той, упав з коня та розбився. По-справжньому кохала жiнка свого чоловiка, й iншого анi у свое життя, анi у свое лiжко прийняти так i не змогла. Уже й звикла до свого самотнього животiння. Та й, зрештою, не таким i самотнiм воно здавалося. Синочок, навiть з вигляду, так нагадував коханого. Йшов час. І коли малому мало сповнитися одинадцять лiт, зачали жiнку мучити недобрi сни. Начебто приходить до неi в гостi сама Доля та вимагае вiддати те, що по праву належить iй. Вiддати сина, якого начебто рiд жiнки заборгував Долi. (О, звiсно, просто так у свiтi бiлому нiчого не вiдбуваеться, особливо в iсторiях, що переповiдають Мавки.) Згадала удовичка стару небилицю, яка передавалася з вуст в уста в родинi. Говорили, що колись ii прапрапрадiд, тодi найбiднiший у селi чоловiк, не витримав лихого злидарства та й пiшов на вiдчайдушний крок. Нi-нi, не продавав вiн душу дiдьку, хитрий був чолов’яга, вирiшив перемудрити саму Долю. Прийшов до неi, чи то, точнiше сказати, прикликав ii до себе. Авжеж, не дивуйся, бо Долю можна прикликати, якщо знаеш спосiб. Вiн знав. Тож попросив чоловiк у Долi щедрого, не злиденного, безбiдного життя. Бо ж скiльки можна – i дiд був злидарем, i батько, i дiти його будуть… Хтось рiд колись тими злиднями прокляв, i що не робили, i як вiдчайдушно не працювали жiнки й чоловiки родини – усе прахом. Прокляття i не збиралося вiдступати. Але нiколи нiщо просто так не даеться. І запитала Доля чоловiка, що вона з того матиме. Який для неi зиск прокляття знiмати? О, хитрим був чоловiк, дарма що бiдний. Багатий на злиднi, але й на розум багатий. І пообiцяв Долi на вiдкуп живу одинадцятирiчну душу, яка народжена буде вiд мертвого, тобто рiдну кров свою. На диво, швидко Доля погодилася, хоча обiцянка направду здавалася геть дивакуватою. Але Доля на те i Доля, щоб бачити те, що заховано i вiд очей, i вiд бажань, i вiд сподiвань наших. Обiцянку скрiпили кров’ю, свiдками стали мiсяць уповнi, зiрки в небi, вольний вiтер та панi Смерть. Що тут скажеш? Чоловiк був упевнений, що чинить правильно: бо хiба можна вiд мертвого народити? А бач, нiколи не знаеш напевне, як воно поверне. У сни до жiнки все частiше приходила Доля та нагадувала про виконання обiцянки. Що мала робити вдовичка? Незабаром ii синочку виповниться одинадцять i за ним прийдуть – чи то Доля, чи то сама Смерть. Та чим завинила дитина? Чому саме ii син? Ох, як вона боялася i чекала того одинадцятого синового дня народження. А синок вдався нiвроку – просто золото: синьоокий, бiлявий, говорив, наче перлами сипав. Не на його вiк мудра дитина. А ще синочок удовин любив малювати. Намалюе голуба на бiлiй стiнi хати, то той як справжнiй, аж, здаеться, що от-от махне крилятами та полетить. І до роботи беручкий. І стiл сам змайструвати може, i ворота полагодити. Та хiба свою долю конем об’iдеш? Хiба об’iдеш? Хоча можна спробувати. Впала на землю нiч. Синочок уже давно спав. А вдовичка не вкладалася, бо чекала на кликану гостю до себе в хату. Бо вона також умiла прикликати Долю. Прикликала. І та обiцялася прийти i таки обiцянку стримала. Постукала Доля в сiнешнi дверi. Їi впустили, запросили заходити. Зайшла. Стояла в порозi – висока, ставна, сумно посмiхалася майже прозорими очима, перебираючи в руках довгу хустину, геть усю в’язану-перев’язану вузликами. Хустина мерехтiла у ii руках красними маками та синiми волошками. Вузлики теж мали барви. Чорна нитка, червона нитка, бiла, жовта, рожева, синя. – Доброго здоров’ячка, вдовице-серце! От, як i обiцялася. Прийшла. Дай, зозулько, з дороги водицi напитися. Та водицi iз писаного вiдерця, руками твого синочка писаного. – Ласкаво прошу до хати. Красно дякую, що прийшла. Сiдай, де бачиш, – вiдповiла вдова чемно та подала Долi води в писаному горнятку. Узяла Доля воду, надпила й усiлася на лавi пiд стiною. – Знаю, чого ти мене узивала, лебiдонько-матiнко! Але скрiплене кров’ю мусить учинитися. І повернути час назад, щоб твiй прапрапрадiд забрав свое слово, – уже не можна. Умовкла Доля, питально зазираючи вдовицi в очi. Упала сердешна смертна жiнка навколiшки: – Змилуйся, панiматко! За що караеш? Забрала чоловiка, залиши хоч дитятко. Хiба ж це по-людськи? Забери мене лiпше, уже нажилася, а синочку життя даруй. Плакала жiнка, ридала, слiзьми дiл та ноги Долi вмивала й шепотiла-шепотiла: «Несправедливо, не по-людськи». Доля пiдвелася з лави: – Нi, голубонько, на жаль, – то справедливо! А от чи по-людськи? Я ж бо не вповнi людина. Але справедливо, зозулько. Саме так учинити i справедливо буде. Доля стояла з дивним усмiхом на вустах, який за мить мiг стати й гримасою болю чи розпачу, але не ставав. Доля стояла тонка, мов берiзка, та прозора, наче туман, у сiрiй непоказнiй намiтцi. А вдова плакала, голосила, рвала на собi волосся. І коли вже не стало слiз i тiльки шморгання носом раз по раз долiтало з пiдлоги, обiзвалася Доля: – Ох, молодице-молодице! Красна сестрице! Доля кожноi людини невидимою ниткою тягнеться за нею, i тче ту нитку не людина, i виводить ту нитку не завжди й доля. Доля тiльки справно служить великiй Ткалi… Ось твоя нитка зараз у моiх руках, – Доля простягнула перед собою хустину i, здаеться, замилувалася нею. – Тiльки глянь, як щедро тобi дано, молодице: i червоноi барви, i синьоi, i жовтоi, i блакитноi. І тут не видко поки закiнчення для тебе. Я не можу взяти такоi пожертви – вiддати сю хустку, виткану для Тебе, матiнцi Смертi взамiн на хустину твого сина. Та й, зрештою, його хустина вже в руках Вiчноi Панi. Жiнка пiдняла на Долю зболенi очi. У сусiднiй кiмнатi спав ii единий синочок, ii янгол, надiя, сподiвання, ii серце i ii душа. – Доле-Доле! Прошу тебе, молю! Пощо караеш? – Жiнка вхопила руками Долю за ноги, чiплялася, благала, зазирала в очi. – Я не караю. Чому ви, люди, так боiтеся смертi? Хiба смерть то покара? А може, навпаки, нагорода? Ох, жiнко-жiнко! Ти така молода, мила моя зозулько, у тебе будуть i чоловiк, i дiти. Подивися на свiт з iншоi гори. То для тебе можливiсть отримати нове. Зачати йти iншою дорогою. Не плач, не ридай. Ти будеш щасливою – обiцяю, але за це слiд дещо вiддати. Вiддати те, що заборговано твоiм родом менi. От за боргом завтра матiнка Смерть i прийде… Серце стискала туга. Серце пекло, душу розривав бiль. Нi-нi, вона радше собi вкоротить вiку, анiж дозволить забрати життя сину: – А для чого менi таке щастя? Обiцяне щастя? І що ти, Доле, можеш знати про щастя? Хто вирiшуе, яке воно мае бути в мене? Хiба я зараз не щаслива разом зi своiм синочком? Доля даеться нам, як дорога. А хто вирiшуе, яка вона – щасна чи нещасна? Можна жити в золотi та бути нещасним, а можна посеред лiсу в халупцi на курячiй нiжцi – i мати щастя. Чи нарiкаю я на свою долю? Ти хоч раз це вiд мене чула? Я кохала, i мене кохали. А вiд великого кохання народжуються тiльки щасливi дiти. ТИ, Доле, забрала в мене чоловiка. Я змирилася з цим горем, бо ти милостиво залишила менi сина – це Щастя. А тепер ви хочете забрати в мене i Долю, i Щастя, взамiн пропонуючи насiння, яке, може, нiколи i не вродить… Доля наче вперше побачила жiнку. Пiдняла ii з пiдлоги. Простягла перед собою напiвпрозору руку, торкнулася щоки жiнки, повiк, губ. Волога на щоках вiд слiз не висохла. Доля вмочила пучки пальцiв у цю воду, простягла до своiх губ. – Солонi, справжнi. Живi! – Доля, здивована своiм вiдкриттям, стояла наче вкопана. – Ти i справдi, переживши стiльки нещасть, чомусь зумiла стати щасливою. Але як? – Мiй син – це не просто моя кровинка. Вiн – це i мiй покiйний чоловiк, це i моi покiйнi батьки, i батьки мого чоловiка. Вiн парость вiд лози, яку ти хочеш убити, взамiн даючи надiю на примарне щастя… Вiзьми мене, Доле, вiддай Смертi, сина залиш. Помiняй хустини, молю-благаю! Доля пiдiйшла до дверей сусiдньоi кiмнати, легко штовхнула iх рукою, тi прочинилися. У не дуже добре заштореному вiкнi горiв повний мiсяць, як велика яскрава свiча. Вiн давав досить свiтла, щоб побачити те, що було в кiмнатi. На високому лiжку спав десятирiчний хлопчик, щасливо посмiхаючись снам. І Доля, та, яка звикла не роздумуючи виконувати накази, пророцтва, здригнулася, десь глибоко-глибоко в нiй щось защемiло. Вона обернулася до вдовицi: – Я можу, люба моя, тiльки подарувати тобi з сином ще один день та ще одну нiч. Попрошу матiнку Смерть прийти пiслязавтра вранцi, коли сонечко ясне зiйде. Що таке один день для вiчностi? Смерть погодиться. Проте… Усе у твоiх руках, зозулько. Доля пройшла повз жiнку, не пiднiмаючи на неi очей, чомусь боялася зустрiчатися з нею поглядом. На порозi стала, щось обмiрковуючи. О, як багато вдовиця вiддала б за те, щоб прочитати тi думки. Але чекала, не смiла втручатися у iхнiй плин. Доля зiтхнула, нарештi наважилася глянути на жiнку: – Так-так! Долю не обдуриш i конем не об’iдеш. А от Смерть… Хтозна. Можеш спробувати, жiнко, бо ти – лишень людина, звичайна слабка людина. А людям, як вiдомо, закони не писанi, люди, якщо захочуть, можуть усе. Тодi Доля пiдняла очi, аж надто настирливо дивлячись у вiкно, де висiв повний та яскравий мiсяць, i по-зрадницьки пiдморгнула чи то мiсяцевi, чи то вдовицi та впевнено додала: – Запитай у нього. Вiн, якщо добре попросиш, допоможе… І Доля пiшла, не зачинивши за собою дверi. Жiнка стояла, захоплена зненацька почутим. «Так-так! Долю не обдуриш i конем не об’iдеш. А от Смерть… Хтозна. Можеш спробувати, жiнко, бо ти – лишень людина, звичайна слабка людина. А людям, як вiдомо, закони не писанi, люди, якщо захочуть, можуть усе». Вона мае добу. Стiльки натякiв, i жодноi мудроi гадки в головi. Укладалася спати. Запнула вiкна, бо мiсяць щось аж надто уважний та яскравий сьогоднi. Погладила по голiвцi сина, поцiлувала. Ледве стримувалася, щоб не заридати. Згадувалося минуле. Ось ii синочок уперше посмiхнувся мамi, перший зубчик, перший крок, першi набитi гулi, першi слова, вперше… вперше… вперше… Скiльки ще того вперше може бути у його життi, якщо вона знайде вихiд, скiльки цього вперше в нього не вiдбудеться, якщо вона… Нi-нi, вона обов’язково щось вигадае, хай навiть цiною власного життя. Та, схоже, зараз ii життя мало кого цiкавило, бо Доля доволi впевнено вiд пропозицii молодицi вiдмахнулася. Глипнула на зашторене вiкно. Мiсяць, мiсяць уповнi, нiмий свiдок прапрапрадiдiвськоi змови. Обiцянки, клятви… мiсяць? І що таке Доля мала на увазi, коли на нього натякала. Аж з лiжка зiрвалася, приголомшена розумiнням. А чому б i нi? Може. Так i вибiгла в нiчнiй сорочцi на подвiр’я. Стала посеред нього, здiйняла руки, мов бiлi крила для злету, волала до нiчного неба. Небо, щедро засiяне зорями, наче якийсь багач спецiально сьогоднi виткав той килим – з дорогоцiнних блискiток-камiнцiв, якi нiжно й грайливо виблискували. – Мiсяцю ясний! Батенько красний! – зашелестiли губи з дитинства вiдомi слова заклинальноi пiснi. Такими словами вчили ii закликати Долю, коли нагла потреба стукае у дверi. О, то кожен може зробити, правда, лишень раз у життi. А чому б не спробувати тi слова повернути до Мiсяця? Стояла з закритими очима i говорила-говорила-замовляла, створюючи в повiтрi над головою вогнянi знаки. – Доброго здоров’ячка, красна панi! – Їi закликання обiрвав низький чоловiчий голос. Стрепенулася. Розплющила очi й аж злякалася темряви, яка обступала ii. Мiсяць з неба кудись подiвся, натомiсть ззаду, звiдки чула чоловiчий голос, наче хтось запалив свiчку. Озирнулася. Там стояв високий широкоплечий чоловiк, убраний у яскравi блискучi шати, якi пломенiлися мiсячним свiтлом. – Ти – Мiсяць? – здогадалася. – Дякую, що вiдгукнувся. Чи можеш мене вислухати, чи зможеш почути мое прохання? Ти – остання моя надiя. Благаю тебе. – Я знаю, про що ти хочеш просити. Сиджу високо, бачу далеко i чую добре. Твою розмову з Долею я також чув. Але, панно моя красна, перед тим як про щось прохати, запитай себе – чи варто? Бо твое прохання може бути виконаним, i ти зумiеш обдурити Смерть, але… Нiщо просто так нiкому не даеться. І те, що дам тобi я, також матиме цiну… – Я на все згiдна, – гаряче запевняла жiнка. – Тiльки хай син живе. Хочеш забрати як платню мое життя – бери. Нажилася я на тому свiтi – i щаслива була, i нещасна. Мiсяць пiдняв руку. – Ну, що ти, панно красна! Навiщо менi така плата? Я не забираю життя, я не дарую його i я не змiнюю долю. Я лишень можу дати iншу. Запитай себе та дай вiдповiдь на запитання: коли даеться iнша доля? Мiсяць умовк, блимаючи своiми банькатими очима. Жiнка стенула раменами. Хiба вона знае. Вiн мовчав, чекав вiдповiдi. – Може, коли вдруге народжуешся, тодi й отримуеш, – сказала перше, що спало на думку. – Але ж… Спiткнулася на словi. Хiба це можливо? Умерти, а потiм знову народитися? – Усе правильно говориш, молодиченько красна! Ох, правильно! Але не бiйся, бо для цього не треба нiкого вбивати. Тiльки слiд зробити… Мiсяць пiдступися до вдовицi майже впритул та гаряче зашепотiв на вухо. Та стояла спантеличена та захоплена почутим. Такого вже точно вона не чекала. Мiсяць вiдступився. Говорив уже вголос: – Твое дитя, твiй син, ще досi мiцно прив’язаний до тебе пуповиною. Поки вiн не став чоловiком – вiн твоя кров та плоть. Тож для проведення ритуалу його дозвiл не потрiбен. Якщо наважишся на це й скажеш «так», то завтра опiвночi чекатиму твого сина отут, на цьому ж мiсцi, приведеш сюди i залишиш самого. Вранцi вiн до тебе повернеться живим та неушкодженим. У тебе е вибiр i е час подумати… А зараз йди до хати. І менi вже пора. Скоро зiйде сонце… Нi жива нi мертва доплелася до лiжка. Уже й не пригадае добре, що далi i як чинила. Чи спалося iй решту ночi, чи марилося. День минув, наче в туманi. Очей не зводила з сина, надто часто пригортала хлопця до серця, цiлувала, ховаючи сльози. Син спантеличено дивився на маму, вiн ще нiколи ii такою наляканою та розгубленою не бачив. Запитував, цiлував руки та очi. Вiдмахувалася журливо та через силу посмiхалася, казала, що то в неi голова болить, може на змiну погоди. А коли споночiло та вляглися спати, усе чекала тоi опiвночi. Ой, леле, матiнко рiдна, чи мала вона той вибiр? І на цвинтар ходила – поради батькiв питала, i в церквi до образiв молилася. Усi мовчали. Бо то ii вибiр, тiльки ii вибiр. Глянула у вiкно – Мiсяць був на своему мiсцi, моргав очiкувально. Пiдiйшла до синового лiжка. Той мiцно спав, поклавши пiд голову кулачки. Пiвнiч. Узяла хлопця на руки. Ох! І важкою, i разом з тим легкою була та ноша. Винесла малого на двiр. Мiсяць уже ii чекав. – Доброго здоров’ячка, молодице красна! Поклади хлопця отутечки, просто на землю. Ти ще маеш пару хвилин, щоб передумати. Жiнка заперечно захитала головою. Мiсяць продовжував: – Тодi запам’ятай! Ти мене бiльше не зможеш покликати, що б не вiдбувалося i як би цього не хотiла. Як i з Долею – тiльки один раз. Ти все добре обмiркувала, бо назад дороги не буде? – Так, добре, – закивала. Їi син ЖИТИМЕ! Мiсяць догiдливо кивнув у вiдповiдь. – Тепер iди до хати й не озирайся. Лягай спати i чекай ранку. Визирати у вiкно чи вибiгати на вулицю не можна, що б не трапилося i що б не чула, аж поки сонце не зiйде. Інакше нiчого не вийде. Зрозумiла? – Зрозумiла, – повторила луною та поспiхом додала: – А скрiплення угоди кров’ю там чи… Мiсяць розсмiявся. – Менi вистачае твого i мого слова, а ще, найважливiше, – то життя твого сина. Вигадала таке – скрiплення кров’ю. Іди. Пiвнiч. Час. Іди i не озирайся… І вона пiшла. Не озираючись, хоча й дуже кортiло. Якась нестерпна сила просто брала ii за плечi, розвертала. Крутила головою, вiдмахувалася i тодi зачала бiгти, майже заплющивши очi. Влетiла в хату, замкнула на защiпку дверi. Лягла в лiжко, накрившись з головою… Зараз вона i не пригадае, що вiдбувалося в ту нiч за стiнами хати. Наче через пелену той спомин – шарудiння, скиглення вiтру, чорнота й жахливе звiряче виття… А потiм наче свiт довколишнiй хтось вимкнув. Не стало нiчого – нi голосiв, нi стiн у хатi. Лишень морок, i вона провалюеться в нього. Розбудило ii несмiливе стукання у дверi. Зiрвалася на ноги. Свiтанок заповз через вiкна в хату. Перечепилася на порозi, навстiж прочинила дверi. І ахнула. Там стояв ii син – живий-живiсiнький, а поруч вродлива чорнява жiнка в бiлiй сукнi, котра тримала в руках хустку. – Смерть, – пролопотiла. І серце всерединi, здаеться, перестало битися. Але ж Мiсяць обiцяв. – Мамо, я хочу спати. Менi таке вночi примарилося, – малий тер кулачками очi. Був зовсiм без одягу, мав роздряпанi колiна та щоки. Жiнка поспiхом тягла до хати сина, заступила його собою. – Вiтаю тебе, молодице! Бачу – даремно прийшла. Малого не чiпатиму. Якби могла, ще б на вулицi то вчинила. А так… Долю змiнено. Тiльки, дивись, не пошкодуй про це, – жiнка в бiлому говорила спокiйно та втомлено. Вона лишень виконувала свое призначення i, здаеться, не дуже жалiла за тим, що зосталася цього разу без жнива. – Ти хiба не за сином прийшла? – перелякано обiзвалася вдова. – Той хлопчик, якого зараз ти захищаеш, уже не зовсiм твiй син. Смерть нахилилася i пiдняла щось бiле з землi. Вдовиця в сутiнках i не зауважила цього. Смерть розгорнула сувiй. То була хустка, снiжна, чиста, мов вибiлений шмат полотна. Тiльки в одному з кутикiв був зав’язаний вузлик. – Долю змiнено? – чи запитувала, чи луною повторювала жiнка. Не перестаючи заступати собою сина. – Так. Долю змiнено. І я цю хустину маю передати Долi. Бувай здорова. Я ще прийду, але нескоро. І хай твiй вибiр, молодице, не стане для твого сина прокляттям. Смерть пiшла, тримаючи в правiй руцi бiлу хустину. Пiшла, не озираючись i нiчого не вiдповiвши на скупе жiнчине «дякую». Уже в хатi, укладаючи сина спати, вона враз розгледiла на його шиi на ланцюжку, де висiв учора хрестик, зображення голови вовка. Рука нервово сiпнулася, десь зовсiм поруч почулося вовче виття, йому вiдповiло iнше, згодом ще одне. Син, уже спросоння, став навкарачки й голосно та протяжно завив. Сльоза скотилася обличчям матерi. Жiнка згадала слова, якi прошепотiв iй Мiсяць: «Твiй син стане iншим, красна молодице! Вiн перетворюватиметься на вовка. Таке з ним ставатиметься тiльки тодi, коли я буду вповнi. Лишень три днi на мiсячний мiсяць. Одержимий мною, мiй син. Лишень три днi, а решту часу – твiй, справжнiй, люблячий… Та тi три днi його не прийматимуть люди, вважатимуть потворою, ворогом. Мiсячного сина мiсячного батька. Лишень три днi на мiсяць ти закладатимеш душу свого сина, щоб вiн лишився живим. І його дiти теж платитимуть тим самим. Три днi… Хiба то багато? Така плата за життя. Вибирай!» Ось i все на сьогоднi, мiй любий! Ось i все. Доказана ця iсторiя чи нi – ще не знаю. Що буде з хлопцем, коли вiн зрозумiе, що не такий, як усi? А з матiр’ю, коли вона змушена буде ховати вiд людей iнакшiсть сина? Чи надовго ii вистачить? Напевне те, що вiдбуваеться з усiма, хто знае, що вони iншi, завжди насторожуе. І ти один з них. З тих iнших. Я вiдчуваю це. Бо я така ж. Трохи мiсячна. Ще багато-багато казок у нас з тобою попереду. Я розповiдатиму – ти слухатимеш. Сонце сходить. Ранок. Хай у тебе, мiй любий, усе буде гаразд. 2. Склянка з водою Усяка голова мае свiй розум, Усяке Серце мае свою любов.     Григорiй Сковорода – Можеш свою любов запхати собi в задницю, – Ірина нервово та надто беручко закривала блискавку на своiй жiночiй сумцi та й зробила то надто активно. Блискавка не втрималася та роз’iхалась. – Тваю дiвiзiю! До бiса! А ще голландське. Барахло. Олексiй нервово ходив по кiмнатi. Зупинився навпроти дружини. – Іринко, сядь! Давай поговоримо. Ми з тобою дорослi люди. Не пiдлiтки, щоб отак згаряча чинити. Потрiбно все обмiркувати. Га? У нас син. Хоча б заради нього, подумай, чи варто все ламати. Ти ж Мати. Ірина сiла. Зосередилася. Блакитнi очi жiнки наче затягнуло хмарами. Нахмурилася. Цей вираз обличчя робив ii старшою рокiв на десять. Закрила очi, зiтхнула. – Мати? Господи, Льошо, скiльки можна. Сто разiв те саме перемелювати. До чого тут мати чи не мати? Не люблю я тебе, розумiеш? НЕ ЛЮБЛЮ! Я ж тебе не вiд дитини вiдлучаю, а вiд себе. Утямив!? Бачся з малим скiльки тобi влiзе. Хоч цiлодобово. Але не пiд одним дахом зi мною. Бо в мене на тебе стiйка алергiя i якщо не забрати алерген, то пацiент помре. Чи ти смертi моеi бажаеш? Усе. Крапка. Я хочу почати нове життя. Але без тебе. Чого тут iстерити? Ми рiзнi з тобою, зовсiм рiзнi. Завжди такими були – рiзними в усьому. Ну, начинили по молодостi дурниць, прийнявши фiзичний потяг за справжнiсть, з ким не бувае. Що ж тепер? До кiнця життя мучитися – тобi зi мною, менi з тобою? Сiв навпроти, просто на килим, бiля нiг Ірини, старався обережно добирати слова: – Так, Ірцю. Може, усе й так, а може, дещо й забулося з минулого, га? Пригадай, люба, нас десятирiчноi давностi. Ти для мене була всiм. Крилами, натхненням, музою, музикою, Всесвiтом. Якби не твоя вiра в моi сили – то i галереi я б не створив, i бiзнесу сьогоднiшнього не було б, i сина б такого розумного не народили б… Це все в нас з тобою спiльне, зроблене з любов’ю: дитина, моi картини, де в кожнiй ти, моя муза, тобто частинка твого ества. Ой, так-так, навiть тодi, коли не захотiла стати художником, – я пiдтримав тебе. Бо ти знайшла себе в iншому. Я… Ірина нервово сiпнулася, зiрвалася на ноги: – Заткнися, добре? Тю?! Глянь на себе. Художнiк, блiн. Музу вiн знайшов… І поглянь на мене. Я нормальна людина, яка хоче твердо стояти ногами на землi. Розумiеш – НА ЗЕМЛІ. Менi набридли твоi хмари, дурнуватi друзi, причмеленi розмови про щастя. Та менi подивитися серiал, отой дешевий, якi ти так ненавидиш, чи то про бiдну Марiанну чи небiдну Марiю, набагато цiкавiше, анiж лiзти з тобою в гори. Я не можу бiльше так, чуеш? Усе, дiстав i ти, i твоi гори, i твоi картини! Ой, леле, я у твоiх горах задихаюся! Менi добре в моiй квартирi, на моiй бухгалтерськiй роботi. Дiстало, чуеш? Я звичайна жiнка. Менi подобаеться варити юшку, пекти пiцу, прибирати в хатi, робити з малим уроки, прасувати, плiткувати з подругами. І вiдпочинок я люблю не в наметi, а в п’ятизiрковому готелi на березi Середземного моря iз сателiтаркою та телевiзором на пультi. Нафiга менi твоя Дземброня здалася? Що я там забула? І срати я хотiла на епоху Вiдродження разом з готикою. Дiстало! Остання крапля, милий. Давай не починати колотнечi. Я не можу бiльше. Мене верне вiд твоiх постiйних мандрiвок. Ми вже не раз про це говорили. Ти обiцяв змiнитися. Короче, до дупи все. Олексiй узяв дружину за руку, пiдняв до губ, поцiлував. Жiнка не пручалася, лишень дивилася сумно. – Але я не можу без неба та сонця, Іринко. Я, як букет у вазi, сохну i вмираю в чотирьох стiнах. – От, бачиш. Ти не змiнишся пiд мене, а я не зможу полюбити все, що любиш ти. Думала спочатку – перетерпиться, та… А сенс? Ти не для мене, i я не для тебе. Ми рiзнi. – А син, Іро? Хiба йому легко буде без батька? – хапався, мов утопленик, за пiр’iнку. – А що син? – Ірина говорила втомлено, але було зрозумiло, що вона давно готувалася до цiеi розмови. – Син, Льошо, нiкуди не дiваеться. Ви бачитиметеся. Що дитинi в сiм рокiв потрiбно для щастя? Достаток, любляча родина. І тато, й мама, й дiдусi з бабусями в нього е. А те, що вони не живуть пiд одним дахом, – то умовностi. Ми – люди сучаснi. Зрештою, у бiльшостi украiнських сiмей сьогоднi така ситуацiя. От, скажи, для чого створювати видимiсть люблячоi родини, якщо то брехня? Можна, звичайно, потерпiти ще рiк-два, а далi? А далi ти мене почнеш тихо ненавидiти, як я зараз тебе. Ага, i буде в нас взаемна ненависть… Що може бути гiрше для дитини, рости в сiм’i, де всi тихо одне одного ненавидять. Я ж тобi пропоную найкращий вихiд iз ситуацii, бо на вiдстанi ми навiть зможемо залишатися друзями… От побачиш-побачиш, так воно й буде. Через п’ять рокiв ми ще потiшатимемося, згадуючи наше розлучення. Олексiй струшував слова Ірини з себе, мов порох. Що вона таке говорить? – Це не правда, люба! Я не ненавиджу тебе, Іро. Я тебе поважаю. Ти мама мого сина. Гарна господиня, любляча, нiжна дружина, прекрасна донька своеi матерi. Чоловiк гладив Іру по руцi, говорив нiжно, тихо, без нотки фальшу в голосi. Та чомусь це жiнку лишень розiзлило. Вона вирвала свою руку з його долонь: – Льошко, перестань блазнювати. Крапка. Кiнець усьому. Розумiеш – це кiнець… Ти ж не iдiот? Чи iдiот?! Яка в срацi «дружина», «люба»? Ще скажи, що ти мене досi кохаеш! Тьху! У коридорi загудiв телефон. Іра схопилася за той дзвiнок, наче за рятiвне коло, яке ii мало б витягнути з вирви, та прожогом вилетiла з кiмнати, схопила слухавку: – Алло, мам? Привiт! Ага, розмовляемо. – Іра щiльно прикрила дверi. Олексiй не прислухався. Наперед знав про що йтиметься. Звичне тещине: «А я тобi казала. Вiн – ледащо. Вiн тобi не пара! Вiн своi картини бiльше любить, анiж тебе та сина. Вiн своiх друзiв бiльше любить, анiж вас. Вiн жалiе грошей на Єгипет i якогось дiдька тягне вас iз наметами в гори. Хай то й Альпи, але ж воно – гори. Он сина застудив…» Спочатку дружина вiдбивалася вiд маминих нарiкань, прикриваючись добрими намiрами чоловiка дбати про всю родину, i про тещу теж. І це була чиста правда. Олексiй заробляв достатньо грошей i навiть купив тещi в подарунок, на якусь там рiчницю, квартиру в Киевi. Та скромно подякувала та перебралася з периферii, з райцентру Вiнниччини, ближче до них. Та все ж своеi думки щодо безпутного зятя не змiнила. От тодi Олексiй уповнi й осягнув iстину, що весь фольклор про демонiчне походження тещ – то не зовсiм фольклор. Наiвний! Думав, що вдячна теща до кiнця своiх днiв буде зятю руки цiлувати чи принаймнi мовчатиме, а тут… Таке почалося! Так, люди добрi! Є любов з першого погляду, а е ненависть з першого слова. Ото вона й була. Олексiй пiдiйшов до коробки з книгами. Розмова дружини з тещею-мамою – то, як мiнiмум, на годину, а коли ще й з iнструктажем, то й на довше. Зверху, на коробцi, лежав старий фотоальбом. Розгорнув. Звiдти дивилися давнi студентськi фотографii. Посмiхнувся сам до себе. Іра – молода, красива, щаслива, вогник в очах. Де вона той вогник загубила? Винуватив у всьому себе – не змiг його зберегти. Пiсля одруження його Іринка-Веселинка, як ii часто називав за дзвiнкий смiх, чомусь стала дратiвливою, постiйно невдоволеною, перетворилася на похмуру набундючену Іринку-Хмаринку. Годив, але… Чим бiльше старався – тим робилося гiрше. Іра нещодавно зiзналася, що вийшла за нього замiж лишень тому, що захопилася його картинами, а не ним. Вони вчилися разом в однiй групi. Вона вступила в художнiй, бо рiдний дядько, мамин брат, був директором того технiкуму. Тож наче сам Бог велiв там опинитися. До того ж незле малювала. Та для художника мало отого «незле», мусить бути бажання, кураж, дух творця в тому, що робиш. Ірина цього нiколи не мала. Тож усi домашки та завдання робив за неi Олексiй, уже з першоi сесii. І робив це з радiстю. Вважався найталановитiшим, найперспективнiшим у технiкумi. Навчання давалося йому легко, хоч вступив до технiкуму пiсля армii. І в Іринку закохався вiдразу – тiльки-но побачив, i пропав… Вона була для нього всiм – сонцем, небом… Хоч i дiвчата за ним бiгали, упадали, бо був i веселим, гуморним, бешкетливим, не нудiйком. А йому була потрiбна лишень Іра. Із задертим догори носиком, з вогниками-блискiтками в оченятах. Із веселими свiтлими кучериками довкола личка. Бiлi кучерики над блакитним небом оченят. Не дiвчина – мрiя. Іринка-Веселинка. Вiн дурiв вiд кохання. А коли в тебе i душа художника, i талант художника, i серце маляра, i мрiя маляра… Вiн малював ii на стiнах у гуртожитку, на лекцiях у зошитi, i в думках, i в мрiях, i в небi, i на землi, i в снах. Перше кохання часто нагадуе одержимiсть. І щоб перебороти його, потрiбнi спецiальнi лiки та спецiально навченi люди поруч або просто – час. А тодi, тодi вiн жив лиш тою одержимiстю. І були серенади пiд вiкном, Ірининi портрети, букети найрозкiшнiших червоних троянд, улюблених квiтiв коханоi, палке серце в грудях, яке готовий був вийняти та подати дiвчинi на вечерю… Усе це було, та Ірина наче й приймала всi цi пориви закоханого юнака, та все ж доволi кволо реагувала. Та коли закоханий ще студент Олексiй поклав до нiг коханоi однокiмнатну хрущiвку в Киевi, а для iногороднiх – то був цiлий скарб, серце Ірине тьохнуло, вежа впала i вона сказала «Так»… Квартиру купив, як не дивно, на гонорари. Його картини дуже незле продавалися. Чоловiк гортав сторiнки альбому, посмiхався то сумно, то радiсно. Скiльки разом усього пережито? Першi успiхи в бiзнесi, народини сина, перший його зубчик, перше слово… І коли наше кохання закiнчилося? Невже нагло, враз? Так не бувае чи бувае? Для Іри, схоже, воно й не починалося. А для нього? Коли перше кохання стало попелом? Одержимiсть вiдступила… Так, вiдступила. Залишилася прив’язанiсть, обов’язок, звичка. Одного вечора повернувся пiсля перемовин iз замовником додому. То був такий сiмейний ритуал: чи ситий, чи голодний, пiсля роботи бiжиш на кухню, погрiтися бiля сiмейного вогню. Так для себе це називав. Іра насипала в тарiлку борщу чи робила бутерброди, байдуже що. Важливим було iнше: вона сiдала навпроти та слухала його неквапливу розповiдь. Розмовляли, розумiлися. А в той дощовий осiннiй вечiр вона теж насипала чи то супу, чи то борщу в тарiлку, та не сiла, як завжди, навпроти. Промимрила, що в неi якiсь нагальнi справи, тобто ти iж, коханий, а згодом, може, поговоримо. Вiн повечеряв, помив посуд. Його покликав син, зайшов до нього, порозмовляли, вклав малого спати. Тодi подався до ванноi, здiйснювати вечiрнiй ритуал. Коли зайшов у спальню, дружина вже вклалася. Поклав нiжно руку на плече, вона навiть не поворухнулася. Звiдкись знав – вона не спить, лишень удае. І вiн не став наполягати, розштовхувати ii. Але чому? Досi сам не знайшов вiдповiдi. Можливо, тому, що теж тодi вiдчув ii вiдстороненiсть та пiдсвiдомо зрозумiв – це початок кiнця. Того вечора вiн вилiкувався, його одержимiсть почала минати… Опiсля такi вечори стали звичними. А коли вдавалося поговорити, то все перетворювалося на сiрiсть – завше надокучливу, однакову. У неi на нього не ставало часу, iнколи йому здавалося, що вона спецiально придумае приводи чкурнути якнайдалi вiд нього. І вiн не заперечував, пiддався тiй забавi, затримувався з товаришами якнайдовше, понавигадував i для себе купу малу рiзних справ додаткових, щоб не ставити Іру в незручну ситуацiю – не вважати себе винною в тому, як вони живуть. І в один з таких вечорiв, коли Іра ставила на стiл для нього вечерю, завченим рухом, i вiн чекав уже звичноi фрази на кшталт: «Ти тут повечеряй, а я…», зловив себе на думцi – ця жiнка навпроти, яку ще недавно так кохав, його нiжна Іринка-Веселинка, перетворилася на чужинку, яку вiн майже не знае. Полуда спала з очей. А от в Іри, схоже, нiколи й натяку не було на ту полуду. Було натомiсть багато терпiння, яке врештi вичерпалося. Дивувався собi. Але ж чому? Куди зникае кохання пiсля кохання? І чи справдi то було воно? Запитував i хмар, i неба, i навiть рiдноi неньки. Мама з батьком жили душа в душу, i тато пiсля довгих лiт шлюбу продовжував дивитися на дружину закоханими очима. Обое не втратили радостi вiд перебування поряд, й отой перший стан закоханостi в них не минався й досi, хоч i десятки лiт минули. Мама вiдповiдала сумно: «Сину, мiй сину! Для цього потрiбна взаемнiсть, бо байдужiсть може вбити навiть любов». Вiн дослухався до маминих порад, бо наче прагнув створити ту взаемнiсть. Навiть дуже старався. Чемно виконував усi бажання та настанови дружини, навiть якщо вони стосувалися лишень матерiального – робота, грошi, хата, меблi, не гiрше, анiж у людей, лiпше, анiж у сусiдiв. Купили машину, почали збирати грошi на дачу. Купили дачу. Тодi Іра сказала, що машину слiд помiняти, бо сусiд уже двi з того часу помiняв i сором iздити на цiй старiй немоднiй розвалюсi. Вiн терпiв, скреготiв зубами та продовжував, наче золота рибка, виконувати всi забаганки дружини, яка все бiльше ставала схожою на стару бабу бiля розбитого корита. Одного жовтневого дня повертався з роботи додому. Потрапив у корок бiля лаври. Простояв десь з пiвгодини. Несподiвано у вiкно, яке вiдчинив, щоб пустити до салону трохи припiзнiлого осiннього тепла, влетiв жовтогарячий метелик. Затрiпав крилами, покружляв над головою i вилетiв iз вiкна назад – на сонце, на волю. І в той момент щось наче надiрвалося всерединi. Метелик кликав його за собою. І Олексiй пiшов за метеликом. Додому того вечора Олексiй повернувся поночi, з кишенями, набитими каштанами. Дружина спала. А вранцi Олексiй мовчки зiбрався, закинув рюкзак на плечi, товариш давно вже запрошуе в Карпати. Іринi нiчого не сказав – вiдмовлятиме i з ним не поiде. Знайде мiльйон вiдмов, а чути iх уже несила. Залишив записку для неi на столi i… Чкурнув слiдком за метеликом. Чи не вперше за багато лiт йому було по-справжньому добре. Ігор та його дружина Орися, добрi люди, у яких зупинився, геть iншi, не схожi на його оточення. Нема в них анi перських килимiв, анi високих стель, отих, що аж пiд три метри, дурнуватих люстр, фiкусiв на пiдвiконнi… Але е багато тепла в очах та якоiсь прадавньоi мудростi: головне – ми двое, усе решта, якщо виникне потреба, додасться. Пiсля тоi мандрiвки Олексiй усе частiше дозволяв собi «вистрибування» з чужоi шкiри, яка, на щастя, для нього не встигла стати рiдною. І це також було продовженням отого початку кiнця. Тепер розумiв це. Навiть не помiтив, як дружина завершила розмову з мамою та ввiйшла до кiмнати. – Ото вже мама. Ти ж знаеш. До смертi заговорить. Тiльки ж учора увечерi бачилися. І от, знову, за рибу – грошi. Вiн прислухався. Ірина чомусь виправдовувалася. Може, i не перед ним, а перед собою. Кивнув спiвчутливо, сiв на канапу. – Іро, скажи, правду! Хоч один раз – зiзнайся чесно: ти мене хоч трiшки любиш… – осiкся та поправив себе: – Тобто любила? Дивився в очi. Знизу верх. Сидiв на канапi, а вона нависала над ним хмарою, справжня Іринка-Хмаринка. І була в той момент розгублена та трохи захоплена зненацька. Навiть трiшки нагадувала ту далеку Іринку-Веселинку, у яку вiн закохався, коли вперше побачив. – Правду хочеш почути? Яку правду? – перепитала дерев’яним голосом. – Дорослий розумний чоловiк, а головного так i не втямив. Хiба можна трiшки любити? Чи трiшки бути живим, чи трiшки мертвим? Або живий, або мертвий. Або любиш, або нi. То як склянка з водою – або вона повна, або порожня. Наша з тобою порожня. Чи любила я тебе? Напевне, нi, Олексiю. Тобто, не напевне. Точно – нi! Ти запитав – я вiдповiла. Менi з тобою просто було добре. І в лiжку, i в хатi, i в побутi, i з дитиною. Але, видно, тiльки цього добре, щоб прожити з iншою людиною поруч усеньке життя, замало. Принаймнi для мене. Терпiти чужi дивацтва i щоби хтось зумiв витримати моi недивацтва чи приймав iх, називай як хочеш, – це й означае любити. Я не можу бiльше i не хочу, бо не люблю тебе. Тому… Пробач, однак я не можу з тобою бiльше жити, Олексiю. Менi набридло вдавати щасливу жiнку. І я не хочу ставати потворною мегерою, бити посуд, влаштовувати розбори через дрiбницi. Усе закiнчилося. Крапка. Майно подiлимо навпiл. Син залишиться зi мною. Ти будь-коли можеш спiлкуватися з ним, приходити до нас. Будь ласка. Менi здаеться, що ти не дуже й здивований чи заскочений зненацька. Правда ж? Ти чекав цього. Ти теж заплутався. Усе закiнчилося, так. І в тобi все закiнчилося, правда? Я не можу вважати тiльки себе винною в тому, що зараз вiдбуваеться мiж нами. Ми чужi. А хiба можуть чужi жити вкупi? У тебе свiй свiт, у мене – власний. І тi свiти – антагонiсти, розумiеш? Це навiть не двi паралелi. Умовкла. Чекала вiдповiдi. І вiн заговорив: – Може, й розумiю. Ще не вирiшив. Дякую за вiдвертiсть, Іро. Менi вiд тебе нiчого не треба. Любовi ти менi дати не хочеш, тому що не можеш? – Пiдвiвся з канапи, пiдiйшов до своеi чорноi робочоi сумки. Іра, сплiвши руки у вузол на грудях, спостерiгала за ним. Олексiй витяг з сумки теку з документами. Простягнув дружинi: – Ось. Там документи на квартиру. Вона твоя. Я владнав усi юридичнi моменти. Ще рiк тому владнав, передбачав, мабуть. Усе по справедливостi. Ти цю квартиру бiльше любиш, анiж ме… – знову осiкся. Укотре виправив себе: – Тобто, ти це помешкання любиш. Ти вклала в нього всю себе. Умовк, щось обмiрковував. Тодi додав: – Так, квартира ваша – твоя i синова. Галерею теж переписав на тебе. Ти й так, фактично, ведеш всi справи, i доволi вправно. Машину я також залишаю тобi. Ключi вiд квартири i машини на столi в кабiнетi. Ірина вiдверто здивовано крутила папку. – Але ж як? Звiдки ти мiг передбачити, що я… – затнулася. – Що ми той… – Я не передбачаю майбутне, Іро, – говорив чесно, дивлячись в очi. – Я просто живу з тобою давно. І так буде справедливо! Іра нервово пересмикнула плечима, зiтхнула. В очах читався переляк, вона могла чекати чого завгодно, але не цього. Несподiвано заторохкотiла: – Льошко, ти-ти, ти не розумiеш… Я не вимагаю все кидати ось так рiзко. Е-е-е-е, тобто… Без наркозу рiзати по живому, i малий, i мама. І все-все-все… Ми можемо розмiняти квартиру на двi – буде i для тебе, i для нас вистачить. А бiзнес, i дачу, i машину продати, грошi подiлити. Усе навпiл. Менi також нiчого чужого не треба. Це все… не правильно. Олексiй зiтхнув i тихо сказав: – Нi, Ірусю, усе нарештi правильно. Не правильно одружуватися з тим, кого не любиш. Не чини бiльше так. А решта все правильно. Це я залишаю не тобi, i не твоiй мамi, це я залишаю сину й матерi моеi дитини та тiй Іринцi-Веселинцi, яку я колись любив. Сергiйко, звiсно, не зрозумiе анi мене, анi тебе. І не простить зради. Ми обое зраджуемо зараз його довiру. Бо… Дитинi потрiбна повноцiнна родина. Та я тебе все одно в протилежному не переконаю. Твоя ж мама зумiе все показати дитинi в такому свiтлi, що я ще й винним залишуся. – Давай не будемо, Льошо. До чого тут мама? – При згадцi про маму Ірина рiзко сiпнулася. Видно, маминi iнструкцii були надто дошкульними i сама Ірина вiдчувала це. – Звiсно, не будемо. Хай тобi щастить. – Олексiй узяв сумку, перекинув ii через плече. І вже на порозi озирнувся. – Іро, спробуй знайти того, як ти кажеш, – справжнього. Хай вiн буде хорошим для тебе, гаразд? І не тiльки вiн тебе любитиме, а й ти спробуй полюби його теж. Вона трохи розгублено кивнула й додала: – А твоi речi – одяг, книги i решта? – Заберу завтра, коли син буде вдома. Хочу попрощатися. – Попрощатися? Ти кудись вiд’iжджаеш? От бачиш, – вона вхопилася, мов за ниточку виправдання, за ту його поiздку. – Тебе нiколи немае вдома. Для тебе мандри важливiшi вiд нас. Друзi, подорожi. А для мене це чуже i… Вiн пiдняв руку, мов бiлий прапор примирення. Вона замовкла. – Давай без артистизму, Іро. Ти ж знаеш, що все навпаки. Я втiкаю на iншу планету, щоб не бути зайвим у твоему життi. Це нестерпно – бути зайвим. Не будемо сваритися, бити посуд, кидатися словами, мов гранатами. Ми з тобою достатньо набили скла. Так – розбите на друзки не склеiш. Ох, мандри-мандри. Так, я вiд’iжджаю, Іро, i дуже далеко. Я десь загубив себе, iду шукати… 3. Машка – Ну i шо, мала? Скiльки тут будеш стовбичити та витрiшки продавати? Шо, нiколи людей не видiла? Я ж тобi не лiтаюча тарiлка чи зелене одоробало з мигалками. Гм… Ти й учора тут вешталася. Я спостерiгала, здаля правда. Не стала тебе лякати. Бо ти, наче, не з наших, не дуже той, на алкоголiчку чи бомжару схожа. Пляшки збираеш нафiга: на водку чи дозу? Дебела жiнка з опухлим обличчям, брудним волоссям та синцями пiд очима вистрибнула з-за контейнера зi смiттям несподiвано. Магдалена не встигла хоч якось зреагувати. Так i стояла розгублено, тримаючи в руцi двi скляних пляшки з-пiд пива, якi щойно витягла зi звалених на купу пакетiв зi смiттям. – Ну, глянь. Уже тиждень смiття не вивозять. Паразiти. Розвели сральню в мiстi. Усьо скопом – i картон, i тара… Бардак. Кругом, мала, бардак. І в головах, i в краiнi, й у свiтi бардак. Як тiко вiн, – бомжиха звела очi до неба, – нас досi ше терпить, скажи? Люблячий батько тiпа. А тут би не зашкодила добра порка. Шо витрiщилася? Давай знайомиця, мала. Ти ж тiпа на мою територiйку влiзла. По iдеi я б мала тобi за ото, – жiнка тицьнула брудним пальцем правоi руки в Магдинi пляшки, – морду натовкти. Та я добра фея сьоднi. Бо знаю, мала, шо людина просто так, вiд нефiг делать, по смiтниках шниряти не стане. Ну? Я – Машка. А ти? Магдалена й далi стояла непорушно. Вона не знала, що робити – кидати пляшки та втiкати чи… Магда вже майже мiсяць микаеться смiтниками. Устае вранцi, тiльки-но засiрiе, i гайда по району. Ще нi разу нi на кого не наткнулася, бо робила це дуже обережно. Сором який, ганьба, а в неi ж дiти i ще той, досi законний чоловiк, з яким розлучаеться, i давати йому хай найменший привiд для засудження не мала права. Чомусь була переконана, що о такiй раннiй порi всi бомжi та двiрники ще сплять. Виходить, не всi. – Шо мовчиш? Язик ковтнула? А очi чо такi настраханi, наче дiдька побачила. Не битиму! Факт. І з виду ти зовсiм нормальна – чистенька така, акуратна. Слухай, а пiшли побазаримо. Га? Я так розумiю, шо в нас з тобою спiвпраця в цьому райончику намiчаеться? Та й куди спiшити двом самотнiм жiнкам у недiлю? До церкви ти нинi не збираешся, правда? Що там у недiлю нещасному робити, сьогоднi до церкви йдуть тiльки щасливi, правда, не всi вони про свое щастя здогадуються, на жаль. А до церкви, на розмову з Богом, таким, як ми з тобою, лiпше йти, коли людей у нiй мало. Тобто в будень. І та, що назвалася Машкою, зовсiм не роздумуючи, мiцно вхопила Магдалену за руку та поволокла за собою. Жiнка й не думала смикатися чи вириватися. Стало геть байдуже, чомусь знала: гiрше, нiж е, уже iй не зроблять. Довготелеса, худа, з чiпкими руками Машка тягла невеличку Магдалену за собою. За будинком рiс парк. Зелена зона, так би мовити. Але парк уже давно не мав господаря i стояв сиротиною занедбаною. Дитячий майданчик ще мав бiльш-менш прибраний вигляд, то самi матусi постаралися, а все, що за ним – непролазнi чагарi. І Машка впевнено тягла туди спантеличену Магду. Якимсь дивом Машка вiднаходила стежину i пересувалася нею доволi впевнено. Початок лiта обiцяв спеку та гарну погоду. Ось i зараз – лишень п’ята ранку та зовсiм не холодно, хоч росянi трави били по штанах та прикритих легкою сорочкою руках. Магда чемно плелася слiдком за Машкою. Бомжиха продовжувала мiцно тримати ii за руку i тягла за собою, мов малу дитину, дорогою щось собi пiд нiс булькаючи про розгардiяш у краiнi, про своi старi шкари, якi на ладан дихають i от-от здохнуть, а пiдхожих у смiтнику вона нiяк не знайде, бо мае дуже вже унiкальний розмiр ноги, як для панi з ростом метр сiмдесят, – тридцять п’ять. – І на який тобi здалися пляшки, мала? По мордi видно – не п’юща ти. – Ураз зупинилася посеред стежки Машка, розвернулася, прискiпливо глянула Магдi в очi. – На хлiб, – випалила Магда, незмигно дивлячись в очi бомжисi, знизу вгору. Машка була на голову вища i нависала над Магдою, мов потворна скеля. – Дiти е? – випитувала далi. – Двое. Двi донечки. Вони зараз у мами, у селi. Канiкули в школi. А я от шукаю роботу i все нiяк той, не знайду… І часи такi, кажуть – криза в Украiнi. І без «блату» не беруть. У ЖЕК хотiла влаштуватися двiрником, так сказали, що вакансiй немае. Пробувала продавати на базарi, та той… Не вийшло. Нема в мене до цього дiла хисту, проторгувалася… – Ага, з такими очима на базарi не торгують, – бомжиха хмикнула. – Інтелiгенцiя срана, блiн. Та не тушуйся, чо ти? Знаю, що кажу. Я з такого ж тiста. А якщо слова не дуже культурнi вставляю, не зважай – то моя адаптацiя то теперiшнього життя. Ну, пiшли. Будемо тебе лiкувати, мала. Психотерапiя, так сказать. І Машка продовжила тягти Магду за собою. Заростi несподiвано закiнчилися, i, здаеться, нiзвiдки виринула невеличка та доволi затишна галявина: покошена трава, столик пiд сосною, двi лавки, збитi з повалених берiзок. – Ну, шо, мала, той – сiдай! – Машка кивнула на найближчу лавку. Магда чемно сiла, Машка всiлася навпроти. Дiстала з внутрiшньоi кишенi засмальцьованоi камiзельки пiвлiтрову пляшку з чимсь прозорим, з правоi кишенi – два невеличких алюмiнiевих стаканчики i щось загорнуте в газету. Розгорнула. Тим «щось» виявилося порiзане плястерками сало та чорний хлiб. – Ну, яка не яка, але закусь. Машка по-дiловому заходилася «накривати» на стiл. Ще з однiеi кишенi добула складену чи не вдесятеро газету, розгорнула ii. Зверху поставила пляшку з рiдиною, стаканчики, розклала сало i хлiб. Магдалена трохи ошелешено спостерiгала за процесом. Майнула думка: «Господи, до чого ти докотилася, жiнко, i куди тебе та хвиля несе?» Але не стала зосереджуватися на тiй думцi. Хай несе! Кудись та винесе. Бо не залишилося в нiй бiльше сили для опору. Просто сидiла та оглядала свою нову знайому. У загидженому одязi, зi спухлим обличчям, синцями пiд очима та глибокими впадинами пiд ними. Волосся коротко стрижене. Колись, мабуть, воно було свiтлим, а зараз посiрiло чи то вiд того, що його рiдко миють та доглядають, чи вiд лiт. Блакитнi сумнi очi, яких майже не видно з-пiд набряклих повiк та набурмосених брiв. Потрiсканi губи, на яких позасихала кров. Ластовиння на обличчi, яке дивом пробивалося крiзь шар бруду й робило лице ще бiльш кумедним та незугарним. Товстi вимазанi руки з обгризеними аж до кровi нiгтями вправно розставляли трапезу на столi. Права рука ще раз ковзнула в безрозмiрну внутрiшню кишеню камiзельки i добула на свiт Божий два маленьких помiдори. Машка вiдкоркувала пляшку. У нiс Магди вдарив сморiд. Так могла пахнути тiльки самогонка. Машка налила спочатку Магдi, тодi собi. Нарештi пiдняла склянку, витрiщилася на Магдалену своiми блакитними й досить чiпкими оченятами: – Ну, шо, мала? За знайомство. І все ж, звати тебе як? Може, нарештi скажеш? – Магдалена, – спокiйно вiдповiла. Аж сама трохи злякалася свого спокою. І поспiхом додала, розумiючи, як на фонi iм’я Машка, то дико звучить: – Можна просто Магда. І ще той, е-е-е… я не п’ю, уже вибачте. Бомжиха зневажливо пхикнула. – Брезгуеш. Звиняй, мала, однак шампана чи коньяку нема. Не хочеш як хочеш. Я не впрошуватиму. Но, для годиться – пригуби разочок, зроби вигляд, шо пiдтримуеш компанiю, й поговоримо, мала. Слухай, ти не проти, якшо я тебе й далi малою називатиму? Бо оте твое Магдалена, якесь надто бiблiйне. Можна, канешно, Магдою, та й то якось не по-нашому, а по-циганськи звучить. Магдалена знизила плечима. Вона не заперечувала. – Ну, будь здорова, мала. За нас, за баб, за знайомство. І Машка залпом перехилила стакан, при тому навiть не скривилася, наче пила воду. Тодi вкинула до рота кусень сала i заплямкала ротом. Магдалена тiльки пiднесла до носа стакан з прозорою рiдиною. Вiд гидкого запаху вiдразу закрутило всерединi, бридливо скривилася та поспiшно поставила стакан на стiл. Машка наче цього не запримiтила. – Ну, розказуй, мала, як ти до такой жизнi-малiни докотилася? – питала Машка, активно пережовуючи закуску. Магда опустила очi. Деркучий, прокурений голос Машки ii трохи лякав. Спочатку микання помийницями та смiтниками Магдi здавалося тимчасовим. От-от найдеться робота, i вона тодi це все кине та повернеться до нормального життя. Та минув мiсяць, i от зараз перед нею сидить жiнка, яка напевне також так думала, коли починала. Магдi зробилося страшно, коли подумала, що то вона зараз дивиться в люстерко свого майбутнього. Вiдвела очi, ховалася сама вiд себе. – Ну, шо мовчиш? А давай я почну, – навiть весело сказала Машка, витягуючи з кишенi штанiв сигарети. То були мiцнi, чоловiчi, без фiльтру. – На, мо’, закуриш? Магда заперечливо захитала головою. – Могла й не пропонувати. На тобi можна вiшати етикетку: еталон жiночностi – не п’ю, не курю, вдома ночую. Ти навiть смачно пахнеш, мала. Не-не, не парфумами, домашнiм комфортом. Машка черкнула сiрником, запалила сигарету й затягнулася. Сiрник загасила та поспiхом запхала собi до кишенi. Тiльки тепер Магда зрозумiла, що так ii спочатку тут здивувало. Довкола було чисто, навiть недопалки не валялися пiд ногами, не то що спаленi сiрники чи пластиковi пляшки. Машка затягнулася ще раз. Кiнець сигарети сердито засичав. Бомжиха вiдiрвала кусень газети i струсила на нього попiл. – Ну, от слухай тепер, мала. І то уважно, i постарайся все запам’ятати. Перед тобою сидить сорокарiчна жiнка. Що, здивована? Машка сумно посмiхнулася. Магда не встигла стерти зi свого обличчя подив. Машка лишень на три роки старша вiд неi. Та хiба це можливо? З вигляду – це стара втомлена життям панi, хай, на перший погляд, невизначеного, але вже точно не сорокарiчного вiку. – Ага, мала. Я також колись була схожою на тебе. Коли починала. Була… І роботу мала, i чоловiка, i родину… І пахло вiд мене гарно, i очi горiли вогнем, а не пилом припадали. Та в один момент усе полетiло пiд три чорти. Шкереберть. Давай я собi ще наллю, бо щоб усе це розповiсти – потрiбен наркоз. Купа рокiв минула, а я й досi його не вiдпускаю. Його, свiй бiль. Мов талiсман тримаю при собi i позбутись не можу чи не хочу. Може, ти менi скажеш чому? Машка хлюпнула рiдини собi в стакан. Магдi навiть не пропонувала. Залпом висушила i цього разу скривилася, та Магда точно знала, що скривилася не вiд того, що горiлка смердюча чи пекуча, – кривилася вiд споминiв. – Може, не треба згадувати, якщо воно болить? Може, колись потiм, га? – несмiливо запропонувала Магда. – Треба, мала, треба. Дуже треба. І, менi здаеться, що зараз бiльше тобi, анiж менi. Щоб почути правду про себе. Знаеш, а я ж за професiею психолог. Професiонал, блiн. Тож мовчи i слухай. Слухай i мовчи. Сигарета в руцi тремтiла, попiл падав на стiл, наче жухлi сльози з чиiхось невидимих очей. – Перед тобою зараз сидить бомжиха Машка. У минулому красива успiшна жiнка – Марiя Федорiвна Пристай. Психолог у приватнiй клiнiцi, якою керував ii чоловiк. Вона ж свого часу i запропонувала йому цю клiнiку створити. Певна рiч, потрiбнi були грошi, щоб почати. Вона знайшла. Гарнi зв’язки, друзi, якi не беруть вiдсоткiв, банкiри, якi пропонують хорошi умови, бо ти вмiеш i знаеш, як розмовляти з грошовитими чоловiками. Фах i твоя врода дозволяють це робити. Усе в тебе е – квiти на свята, дорогi подарунки. Взимку вiдпочинок у Єгиптi, влiтку – Туреччина. Хочеш побачити Париж – будь ласка. Для коханоi будь-якi дверi свiту вiдкритi… Усе е, та… Бог не дае дiтей, бо вiдразу всього мати не можна… чи можна? Певно, як кому. І ти п’ятнадцять рокiв безупинно мариш дiтьми, лiкуешся, пробуеш. Врештi настае момент, коли розумiеш – це безуспiшно, та за iнерцiею продовжуеш пробувати. Так, твоi намагання вже як спорт… А тим часом чоловiк починае вiд тебе вiддалятися, вислизати, мов золота рибка з рук мрiйника. Вислизае, вислизае, i врештi одного дня ти прокидаешся вранцi в холодному лiжку одна з розумiнням великоi втрати. Втрати себе. Коли ти себе загубила? Певно, тодi, коли дозволила недозволену розкiш кохати когось бiльше вiд себе. Свiт валиться, хоч наче зовнiшнiх проявiв i немае – чоловiк i досi вдае, що у вас повноцiнна родина. Вiн тебе любить, поважае i теде. Та його вiдрядження чомусь стають дедалi довшими, аромат чужих жiночих парфумiв, що в’iвся у його сорочки та пiджаки, – дедалi гострiшим, повернення з роботи аж за пiвнiч… І ти втрачаеш iнтерес до життя. Хамиш пацiентам, зриваешся на пiдлеглих, i врештi вiн тебе переконуе взяти тривалу вiдпустку. Поiхати до моря чи в гори. Вiн хотiв би з тобою, та не може. Роботи багато, вiдповiдальнiсть перед собою, пацiентами i теде. Та що я тобi розповiдаю, мала? У тебе зараз в очах такий самий бiль, який був у мене, коли пiсля повернення з вiдпочинку мiй любий сповiстив: вiн кохае iншу i вони чекають дитину. Чекають на первiстка. Вона вже на восьмому мiсяцi, i в них буде син. Вона молодша майже вдвiчi, вона нахабнiша вдвiчi. Вона – пiранья. І ти, золота рибко, абсолютно вiльна. Звiсно ж, тобi дуже вдячнi за все i ти можеш далi працювати в клiнiцi на своiй посадi. І квартирку тобi твiй коханий уже придбав – двокiмнатну, правда, але нову, з евроремонтом та сучасним наповненням – меблi, оргтехнiка, усе включено. Ага, навiть машину менi даруе свою, хоч я досi iздити не навчилася. Та це нiчого, каже вiн, от i нагода з’явилася навчитися, почавши нове життя. «Ти ж розумна жiнка, Марiчко! У нас уже давно нiчого немае. Живемо за iнерцiею. А це – шанс для обох. Почати життя спочатку. Справжне життя». І так далi i тому подiбне. Мене зацiпило. Я не могла тодi анi плакати, анi заперечувати, просто тупо стояла i мовчала. Я переiхала в ту нову квартиру, куплену ним. Замкнулася в нiй i виходила тiльки в магазин. Купити iдла будь-якого i… горiлки. Коли випивала, менi, здавалося, легшало. Втягнулася. Йшов час. А через рiк золота картка, яку видав мiй коханий, менi бiбiкнула, що грошей на рахунку немае… Це мене наче трохи повернуло до тями. О! За рiк може багато що статися! Панас – то iм’я мого колишнього – подав на розлучення, оскiльки я на суди не з’являлася, нас розлучили заочно. На спiльне майно я не висувала жодних претензiй, тож менi зi «спiльно» нажитого нiчого i не перепало. Тим паче, поки я була в прострацii i ще вважалася де-юре його дружиною, коханий i клiнiку, i машину, i квартиру, i дачу в Карпатах переписав на родичiв майбутньоi дружини. Якiсь там термiни, коли я могла оскаржувати, минули – i маеш: я перетворилася на нiкому не потрiбну, покинуту колишню. Машка говорила спокiйно, наче розповiдала не про себе, а про когось чужого, i тiльки тремтiння сигарети в руках видавало ii. Вона налила собi ще, залпом випила. – Не буду розповiдати про своi спроби повернутися до життя. О, багато iх було. І друзi намагалися допомогти, i пробували примусово лiкувати, i пiдшивали, i на роботу до себе брали. Няньчилися, наче з малюком. Мiсяць-два все гаразд, а потiм ураз… Зiрвуся. І наче все розумiю, та серце… Воно, мала, просто розбилося. Милi моi друзi! Намучилися зi мною! Впрошували, благали. А я ж горда: i хамила, i посилала на «небо за звьоздочкой!»… Усе марно! Бо пацiент ремонту не пiдлягае. Брухт, кароче… От тепер бачиш, на що я перетворилася. Брухт, який лазить по смiтниках, збираючи собi на пляшку. Який i вбираеться на смiтниках. Так, у мене е пенсiя. За iнвалiднiстю. Вгробила-таки себе. Інвалiдська пенсiя. Але ii ледве вистачае, щоб за комунпослуги сплатити. Моя квартира – останне, що мене ще тримае. Нi, я не можу ii пропити. Бо це його подарунок. Останнiй Панасiв подарунок. Бачиш, який бзiк у дурнiй головi скалкою засiв… Життя – то сволочна жiнка, мала. Пройда… Магдалена слухала, затамувавши подих. Ледве вичавила: – А вiн? Як вiн? Машка важко зiтхнула. Забичкувала недопалок, запалила нову сигарету, смачно та довго затягувалася, струсила попiл. – Панас? Бог таки е, мала! Але в нього дивне розумiння кари. Панас помер. Несподiвано так. Увi снi. Я тiльки на сороковий день дiзналася про це. Менi наче телефонували, давали знати й поштою. Та в мене тодi був запiй черговий. Уже п’ять рокiв минуло. Інколи менi здаеться, що то я випросила в Бога для Панаса смертi. Молила, жадала справедливоi кари. Звiсно, я винуватила в усьому не його, а ту вiдьму молоду, що чоловiка в мене забрала. Ех, наiвна душа. Слiд було просити iншого – благодатi для всiх. Я iнколи приходжу до нього, на цвинтар, поговорити. У тi, особливi для нас днi. Нiколи нiкого зi знайомих там не зустрiчала. Лишень цiеi весни випадково ледве не натрапила на його дружину. Вирiшила на Великдень йому крашанок занести та паску власноруч спечену. Вiн дуже любив мою паску. А там вона – стоiть навколiшки та плаче. І також розмовляе з ним. Постояла, пiдслухала. Так, вона його також любила. По-справжньому. Хоч його немае, вiн уже нiколи не встане, не заговорить, та помер вiн щасливим. Бо… Зоставив по собi сина та двох люблячих жiнок. Одна з них мае при собi частинку Панаса – дитя. А що отримала я? Порожнечу. Ранiше хоч грiло те, що вiн живий. Чужий, далекий, але живий. А тепер – я не вiдчуваю нiчого. Живу, доживаю. Якби менi дозволяла моя вiра – уже б давно собi щось зробила, а так… Просто доживаю. Людина мае для чогось чи для когось жити. Заберiть у неi це, i вона перетвориться на тлiн. Я – тлiн, Магдо, я – тлiн. Машка вперше назвала ii Магдою. І тут до неi дiйшло. Отой одяг бомжачий, спроба розмовляти по-вуличному – лишень маскування, намагання вiдгородитися вiд свiту, який колись для Марiчки був рiдним, спроба втекти вiд самоi себе. Та хiба вiд себе втечеш? І, здаеться, Машка так довго ховаеться та грае чужу роль, що вже й перетворилася на чужинку для самоi себе. Розумна, освiчена жiнка, яка марнуе свое життя. І через що? Через кого? Чоловiка. Згадала свого. Защемiло всерединi, засльозилися очi. Уже не могла стриматися. Плакала. – Поплач, мала, поплач. Сльози очищають. Менi ж зацiпило. Я уже сто рокiв не плакала. І подивися уважно на мене, i зрозумiй, що можна зробити зi своiм життям, коли перестаеш любити себе. Я тобi допоможу, мала. У тебе все буде добре. Обiцяю. А знаеш чому? Не, я вже давно стала гранiтною, такою собi кам’яною бабою – нi емоцiй, нi бажань, тiльки iнстинкти: пити, жерти та срати. Але… Твоi очi, мала. Ти iнша. У тобi багато вогню, багато життя. Але ти його чомусь стримуеш. Я знаю, переконана, хтось той вогонь так глибоко загнав у тебе, що ти й забула, як то бути справжньою. Розкажи про себе, мала. Чому тебе батьки назвали Магдою? У тобi е щось циганське, але мало. Дивне, як на украiнку, iм’я. Чому Магдалена, мала? Давай розказуй. І в тебе, i в мене часу навалом поки що. Чи не так? Щоденник Мавки Зараз я стою бiля вiкна i вдивляюся в темряву. П’ятий поверх. Менi добре видно смутне темне небо, безлюдну вулицю, пiдсвiчену пiдслiпуватим лiхтарем, дерева в напiвдрiмотi. Тихо, спокiйно. Так годиться в цей час доби, бо нiч. І ти також захований за стiнами своеi оселi, захищений вiд… Вiд кого, вiд чого? Якщо боятися ночi, вона наздоганятиме напiвтiнями, напiвнатяками, переслiдуватиме у снах. Але це лишень якщо боятися. Тому не бiйся, а просто спи, посмiхаючись долi та янголам. Бiльшiсть людей зараз так i чинять – мирно сплять, шукаючи у снах свiтанку. Другу годину ночi показуе мiй годинник, а я все вдивляюся в нiч. Удивляюсь уважно в небо. Навiть вогнi великого мiста дозволяють розгледiти там зорi. Так, зорi… Суцвiття зiрок. Історiя друга. Про душi Був колись час, коли нiчне небо iснувало без зiрок. Правда-правда. І мiсяця не було. Сумнi часи. Тiльки-но сонце ховалося за обрiй, як свiт поглинала темрява. І вкупi з нею свiт заполонювало зло, усе те, що боiться й натяку на свiтло. Усi людськi вади сходилися тодi докупи, а люди замикалися в домiвках та, запаливши каганцi, як оберег, укладалися спати. Ненависть, зрада, брехня, облуда, ледарство, заздрiсть, агресивнiсть… Вони ставали до розмови i вихвалялися одне перед одним, хто що поганого вчудив, якого лиха накоiв, кого звiв, кого довiв. І якщо, борони Боже, ти припiзнився в дорозi, то мусив вiдразу кудись заховатися, бо тi лихi вiдчуття обов’язково почують тебе та вiзьмуть у полон. І життя перетвориться на темряву. Тож уночi, пiсля заходу сонця, нiхто з людей не смiв й носа на двiр вистромити. Зажурилися свiтлi вчинки та добрi почуття. Бо все бiльше та бiльше живих створiнь нiч перетворювала на лихих потвор. Зiйшлися добрi вчинки на нараду в просторiй свiтлицi самого Сонечка. Довго гадали, як лиху зарадити. Та нiчого мудрого не придумали. Бо нiч – то терени зла, якi не мають поки в собi й натяку на свiтло, як може добро втрапити на цю територiю, не розгледiвши дороги? Сила добра – у свiтлих вчинках, якi й створюють довкола себе свiтло. Врештi, коли всi слова бiдкань та розчарувань були сказанi, озвалося Сонечко. – Людська душа – то теплий яскравий вогонь. Людина народжуеться, отримуе тiло, отримуе душу. Вогонь душi впродовж людського вiку чесно служить людинi, зiгрiвае в негараздах, допомагае, коли холодно, похмуро та сумно. І людина, вiдкрита для добра i добрих почуттiв, легко приймае в себе добро – таким чином ii вогонь душi стае ще багатшим та величнiшим. Про таку людину ми кажемо – горить, свiтиться, сяе. Бiля таких людей хочеться зупинитися та зiгрiтися. А коли настае час i тiло помирае, то пам’ять про таку людину довго-довго зорiе, допомагаючи тим, хто знав ii, ставати кращими. А куди ж дiваеться вогонь душi? Вiн повертаеться туди, звiдки й прийшов. До свого Творця. Милi, любi добрi почуття, а якщо ми попросимо у Творця дозволу тими вогниками-душами запалити нiч? – Як це, запалити нiч? – здивувалася Любов. – Як це? – луною додала Чеснiсть. – Як це? – хором-луною обiзвалися Вiра та Надiя. – А так, – радiсно вiдповiдае Сонечко. – Душа, по смертi тiла людини, стане на небi вогником, свiчечкою, яка застерiгатиме в темну половину доби все живе вiд поганого, нагадуватиме, що жити потрiбно так, щоб не згаснути, потрiбно свiтити, а не тлiти. І це свiтло допоможе й вам, добрi почуття, знайти дорогу в темрявi. – Як гарно, як гарно! – заплескала в долонi Совiсть. – Ми згоднi, ми згоднi! Давайте просити Творця. І вони попросили, i Творець не вiдмовив. Подарувавши нiчному небу мiльйони вогникiв-душ. Яке життя прожила душа – такий вогонь вона й даруе. – І як ти назвеш тi вогнi? – запитало Сонечко Творця. – Ти iх створив, тобi й називати. Тiльки на мить задумався добрий Батько, посмiхнувся та сказав: – Свiтлi душi – це Зорi. Очi тих, хто вмiе свiтити. Але й це ще не все. Пильнувати Зорi вночi я не зможу, клопоту багато, ви ж мене розумiете? Та знаю напевно, що кожнiй отарi, навiть найлiпшiй, потрiбен достойний пастух. Вiн – то частинка мене, моя свiтла тiнь посеред ночi. Вiн народжуватиметься, ростиме, а потiм навпаки – зменшуватиметься i помиратиме. Як нагадування всьому живому про те, що земне життя не вiчне. І назву я цього пастуха Мiсяць. Так i сталося, як сказав Творець. Тiльки-от Нiч дуже вже образилася. Хоч i блискiтки-Зорi на небi пасували до ii смоляного плаття i пан Мiсяць, особливо молодий серпик, гарно прикрашав ii волосся. Але ж це нечувано, як можна було, ii не спитавши, таке вчинити? Пiшла до Творця скаржитися. – Образили ви мене, Батьку, своею неувагою. Чи я вже й слова доброго не варта? Прикро менi, дуже прикро. Розплакалася Нiч. Та так захмурилася, що за чорними хмарами пропали-сховалися i Зорi, i Мiсяць. Мусили-таки в Ночi дозволу запитати. – Добре-добре, люба моя Ноче! – озвався Бог. – Пробач. Може, якось домовимося? Що б ти хотiла отримати як вибачення? О, Нiч насправдi хотiла небагато. Лишень бути присутньою посеред дня. Тож тепер, коли сонце на небi свiтить-сяе, усе живе вiдкидае тiнь, у якiй е присутнiсть ночi. Та в нiй, на жаль, можуть ховатися недобрi почуття. Зате посеред ночi високо-високо в небi горять мiльйони добрих душ, якi щедро посилають i вночi на землю добрi почуття та свiтло. Отака ця iсторiя! Історiя про душi. Хай тi зорi вночi зазирають не тiльки у твое вiкно, зазирають i в душу. Тримай ii для свiтла завжди вiдкритою. Спи i хай тобi насниться мiсячна дорога i Я на нiй – твоя Мавка. Та, котра на тебе чекае. 4. Чи так, чи сяк – не пропадеш, бо козак Чи знаеш ти, яких лiкiв вживають ужаленi скорпiоном? Тим же скорпiоном натирають рану.     Григорiй Сковорода Коли дверi квартири та й, зрештою, тепер уже його минулого, зачинилися, чи думав куди йти? Зовсiм нi, брiв навмання, куди несли ноги – туди i йшов. Блукав десь годин п’ять похмурим та мокрим вiд осенi Киевом. Парками, вулицями… Зараз мав можливiсть уважно роззирнутися довкола, бо нiхто його вже не чекае, особливо вдома. Так, удома вже давно його нiхто не ждав. Однак до сьогоднiшнього дня тiшив себе облудою, що таки мае притулок, власний дiм… Ілюзiя розвiялася, i зараз ти залишився сам на сам iз собою та наодинцi з мiстом. Люди поспiшали, перестрибували через калюжi, якi наплакала за день осiнь. Сльози-вода-небо – i то все в брудних калюжах. Замислився. Коли з ними це сталося? І вже знав пiдсвiдомо вiдповiдь, хоча досi боявся прийняти ii. Це врештi мало трапитися – рано чи пiзно, бо як ти докупи не тули небо з землею, не пришивай горизонтом – це лишень оптичний фантом. Скiльки не поспiшай до тоi лiнii, до того мiсця, де зшито докупи те, що не зживаеться, не добiжиш. Сьогоднi його бiг урештi припинився. Йшов, не поспiшаючи, не кваплячи анi стрiлки годинника, анi сутiнки, якi кволо спускалися на мiсто. Засвiтилися лiхтарi, перехожих стало менше. Боже, якi цi люди дивнi: зосередженi на власних вiзiях, зануренi в себе. Тiльки зграйка молодих дiвчат, що вигулькнули з-за рогу будинку, випадала з сумирноi й меланхолiйноi картини осiннього вечора. Цi щебетали, весело щось обговорювали. І Олексiю враз захотiлося провести цих юних панянок, пiддатися хай на мить веселощам, якi затуляли свiт своiми крилами. Куди прямують дiвчата, не дуже цiкавило. Просто отримав певний рухливий орiентир у своему бажаннi рухатися вперед. Вiд дiвчат вiяло позитивом та впевненiстю, тим, чого йому зараз бракувало. Тому i йшов за ними, прив’язаний невидимими нитками. Звiсно, вiн мiг би зателефонувати комусь iз друзiв, напроситися на душевну розмову – i йому не вiдмовлять. Однак, перед тим як починати цю розмову, мусив принаймнi косметично спробувати навести лад у головi. Бо навiть приблизно не знав, що робитиме далi, як житиме. А ще вчора йому видавалося, що серйозна розмова з дружиною, яка вже давно назрiла, звiсно, вiдбудеться, та вже точно не сьогоднi, й не завтра, i навiть не пiслязавтра, а колись. Тодi, коли вiн буде готовий. Готовий до краху. А тут стихiя валить тебе з нiг. І справа навiть не в тому, чи е у його дружини хтось iнший. Нiкого в неi немае. Вона до оскоми правильна в усьому. Берегиня домашнього вогнища, справжня, стовiдсоткова. Нiчого iй i не закинути, крiм мiщанства, крiм бажання любити тiльки свою хату, своiх рiдних у тiй хатi i не розпорошуватися на свiт, що за дверима. Бо для чого то все робити? Свiт нiкуди не дiнеться. Свiт стояв мiльйони рокiв i ще стiльки ж простоiть, поки зiрка-сонце не вигорить дотла. А життя даеться тiльки раз i прожити його треба для себе i для своiх рiдних… Така фiлософiя. Дiм – повна чаша. А як ще можна сказати про iхню хату? Ідеальний музейний лад та порядок в усьому, усе на своiх мiсцях. Дехто з друзiв йому навiть заздрить, поки не вдаряеться об гранiтнi очi його Ірини. Вiд них також вiе музейнiстю. Порядок мусить бути в усьому, а навала непроханих гостей лишень шкодить цьому: прийдуть, натопчуть, загидять посуд, килими. Пiсля того як гостi йшли геть, обов’язковим було генеральне прибирання: так, нiби це не iнтелiгентнi люди до них на горнятко кави зайшли, а циганський табiр оселею промчався. Навiть Олексiевi дiловi партнери вважали за потрiбне зустрiчатися виключно на нейтральнiй територii. Звiсно, про творчiсть не могло бути й мови. Це ж сморiд який… Фарби, розчинники, купа смiття та плям. Смiттям Іра називала ескiзи. І Олексiй терпiв. Винайняв у мансардi будинку на Подолi крихiтну майстерню. Там i творив. Дружину пiсля цього наче трохи попустило. Та не надовго. Вона переключилася на iнше. Їi стали дратувати його частi виiзди на пленери. Ірина категорично вiдмовлялася будь-куди виiжджати з чоловiком, хоч вiн настирливо запрошував, навiть пiдкупи готелем та присутнiстю цивiлiзацii мало впливали. Бо хто буде поливати вазонки? Що, мама? Мама не вмiе, в Ірини там цiннi селекцiйнi кактуси, за якими треба вмiти доглядати, як за малими дiтьми. Олексiй змирився. Благо, Ірина в порiвняннi з дружинами його приятелiв була янголом, якщо й пиляла, то у виключних випадках. Виробила до чоловiка особливий дiловий пiдхiд: ти – менi, я – тобi. Та час минав, i цього виявилося замало для спiвiснування. Дiвчатка завернули в скверик. Йшов слiдком. Не дуже вслухався в розмову, достатньо було мелодики голосiв – веселих та безтурботних. Говорили щось про музику та вмiння пiд неi рухатися. А от його Ірина не любила танцювати. Якщо i доводилося, то вона виконувала цей ритуал пафосно. Танцювати вона вмiла, вiдчувала музику, але не любила. Вважала це пустим заняттям. Був навiть час, коли Олексiй пробував дружину хоч чимсь, крiм бухгалтерii та хатнiх справ, зацiкавити. Привiв ii на курси сальси. Такою сердитою вiн Іру ще не бачив. Ото подарунок вiн ii зробив? Вона вдома на нього кричала так, що вiн думав – шиби у вiкнах потрiскаються. Олексiй патологiчно ненавидить скандали та сварки. Щоб його вивести iз себе, потрiбно дуже постаратися. У нього вдома батьки нiколи не сварилися, тому отой менторський тон дружини увiв його в ступор. Малий, почувши мамин лемент, замкнувся в дитячiй. Добре, що Олексiй вчасно взяв себе в руки та зрозумiв, що якщо почне виправдовуватися, заспокоювати або вiдповiдати «взаемнiстю» – зробить ще гiрше. Змовчав. Це був перший дзвiночок для нього, точнiше навiть не так: яскраве попередження – «далi буде». І було… Сварки через дрiбнички. То навiть не сварки. От коли когось незлюбиш i вiн тебе дратуе, то вже сама його присутнiсть стае каторгою. Та що там присутнiсть, натяк на нього дратуе. Як у народнiй приказцi. – Чому в хатi смердить? – Та то все невiстка. – Та ж ii вдома нема. – Як нема? Он ii запаска висить… Тому й смердить. Олексiй вiдмовчувався. Бо е син, бо е обв’язки чоловiка перед родиною… А якби не вiдмовчувався? Закiнчилося б усе набагато ранiше. А ще рiдна теща, якiй Олексiй з першого знайомства не сподобався. Ну що це за професiя така в мужчини – художник? Уже лiпше сантехнiк чи будiвельник. І хоч Олексiй не вважав себе бiлоручкою, бо добре тямить i в малярствi, i завиграшки помiняе стару проводку чи сантехнiку, та тещу це не зупиняло. Бо в однокласницi Іринки, чи сусiдки Танi, чи у знайомоi знайомоi, то не мало значення, чоловiк «справжнейший» бiзнесмен. І то нiчого, що вiн з кравчучками по Туреччинах волочиться, а потiм утридорога те шмаття в Хмельницьку на базарi продае, сам факт – чоловiк-бiзнесмен – пiдкуповуе. І навiть коли Олексiй створив власну галерею та почав заробляти набагато бiльше, анiж горе-бiзнесмен, теща не зупинилася. Цього разу вона переметнулася на доньку своеi колежанки Галi, чоловiк якоi «виграв» грiн-карту i поiхав на заробiтки в Америку, а через рiк i дружину з дiтьми туди перевiз. Колежанка i фотки показувала. Ото життя! Краса – i природа, i люди, чистенько так, усi на знiмках усмiхненi, щасливi. А будинок який, а гараж, а газон, а дiти, а робота! А непутня Гальчина донька Светка, глянь, така краля стала, золотi зуби, що в ротi мала, замiнила на дуже дорогi – бiлi, голлiвудська посмiшка в неi. А хiба Іринка гiрша вiд Светки? Та Іринка i красивiша, i розумнiша, тiльки щастя не дав Бог. Бо ж сказано в народi: «А з музики та маляра нема вдома господаря». А те, що чоловiк Свiтлани працюе на будiвництвi вантажником, а сама Свiтлана прибирае в багатих родинах (мие унiтази), у розмовах не згадувалося. Кому то цiкаво? Блакитна мрiя тещi – Америка – здавалася такою великою й свiтлою, що рiзними там дрiбницями не хотiлося ii затьмарювати. Скверик закiнчився, почалося подвiр’я школи. Схоже, дiвчата весело поспiшали туди. Нi, вiн за ними не побiжить, вони напевне квапляться на дискотеку чи вечiр танцiв. Хтозна, як тепер у молодi це називаеться. У кишенi невдоволено загудiв мобiльний. На автоматi приклав слухавку до вуха. То був його старий приятель Назар. Інодi здавалося, що той, наче рiдна мати, вiдчувае, коли потрiбна допомога чи порада. Домовилися зустрiтися. Сидять у напiвтемному генделику на Подолi. Назар мовчки слухае, пiдперши щоку рукою, час вiд часу зiтхае. Олексiй i сам не знае, де в нього беруться слова, говорить-розповiдае, то лае себе, то дружину, то весь свiт, який його не розумiе… Назар мовчки кивае бармену, i той приносить ще пива. Пиво випито, проте на душi й далi темно й незатишно. Пиво не рятуе. І вже вони з Назаром сидять у скверику на Контрактовiй, навпроти Киево-Могилянськоi академii, якраз поруч з пам’ятником Сковородi. Назар курить люльку, мрiйливо та неквапом випускаючи в повiтря дим. Олексiй нiяк не заспокоiться. П’яно-романтичний настрiй тому сприяе: – Згадав одну притчу. Творець узяв i змiшав декiлька сонячних променiв, нiжну барву свiтанку, замрiяний смуток ночi, красу лебедя та лiлеi, лагiдний погляд ланi, грайливiсть кiшки, грацiйнiсть метелика, ласкаву посмiшку, пекучий жар багаття, крихкiсть льоду, трепет газелi, солодощi меду, легкiсть пуху, нiжнiсть повiтря, силу магнiту. Щоб перебити солодкавiсть, додав холодного мерехтiння зiрок, непостiйнiсть вiтру, сльозливiсть хмар, боязливiсть зайченяти, набридливiсть мухи, упертiсть лелеки, жадiбнiсть акули, пiдозрiлiсть мишi, ревнивiсть тигрицi, хитрiсть лисицi, пiдступнiсть оси, кровожерливiсть п’явки, спокусливiсть змii, дурман опiуму, безжальнiсть стихii. А тодi вилiпив фiгуру i вдихнув у неi життя. Так з’явилася жiнка. Творець передав ii чоловiковi, сказавши при цьому: «Вона – твоя, зроблена тiльки для тебе. Бери ii такою, якою вона створена, та не намагайся ii змiнити. Блаженствуй з нею все життя i страждай до смертi». – А нафiга? – питае Назар, хитро мружачись. – Нафiга, брате, страждати до смертi? – Е-е-е-е, той… – Олексiй не знаходиться, що вiдповiсти. І врештi Назар, чи не вперше за весь вечiр, розроджуеться довгою тирадою: – Гм, жiнки… Твоя бiда, друже, що ти музу захотiв «ощасливити», тобто перетворив ii на дружину. Хто така дружина? Га? Вслухайся в слово! Це насамперед подруга. Вiрний друг! Вона i мати твоiх дiтей, берегиня домашнього вогню, отого рiвного, що не пече i не лякае, а варить iсти та взимку грiе хату. А от муза – геть iнше! Це божественний iдеал, щось нереально-прекрасне, споглядальний образ, на який моляться, якому поклоняються. У музу обов’язково закохуються, якщо пощастить – вона стае неперевершеною коханкою, але не бiльше. Не прив’язуй музу до каструлi, до вiника, до пральки, до пелюшок, брудних шкарпеток та закаканих пiдгузкiв, бо вона тобi цього не пробачить i рано чи пiзно обернеться на фурiю, а твое життя перетворить на пекло. Назар кладе праву руку Олексiю на плече, прискiпливо втуплюеться в очi: – А ти думаеш, чому я досi не одружений? Сорок п’ять рокiв менi стукнуло. Отож. А досi сам. Музи, дружини – заплутатися легко. Жiнка, може, i найдосконалiше творiння Господа, погоджуюся, i притча твоя, звiсно, красива, але певно, не всiм пiдходить, хай уже Творець вибачае. Але… Олексiю, не завжди для щастя потрiбна жiнка. Бо досi живуть на бiлому свiтi такi люди, як вiн, – Назар кивае в бiк пам’ятника Сковородi. Мокрий Сковорода наче мружиться вiд свiтла лiхтаря, котрий заслiплюе кам’янi очi. Замислене аскетичне обличчя, погляд спрямований нiби всередину. Торбинка притиснута до грудей. – Ти про пам’ятник? До чого тут вiн? – Олексiй здивовано стенае плечима. – Що може знати про жiнок пам’ятник? Тобто, що про них Сковорода знав? Вiн нiколи не був одружений, йому з тiла нiколи не виймали душу, не топтали ii. Назар затягуеться, криво посмiхаеться: – А ти звiдки знаеш? Та тьху на тебе, дурню! Ірка – ще те стерво! Ой, не треба тiко ля-ля, душу вона тобi вийняла. Не журися, козаче, запхаем назад. Бо козак не боiться нi хмари, нi грому, як вийшов iз дому. І Сковороду менi не ображай. Ти ж на нього дуже схожий. Хе! Орел, що мух не ловить. Уже вибач, братику, але скажу по правдi: хоч ти i вдавав, що все гаразд у твоему особистому життi, та ж я добре бачив, що нi. Знаю, що зi своiм законом у чужий монастир лiзти не годиться, тому й не пхався. Та твою Ірку завжди дратувало все, що любиш ти. Твоi друзi, любов до живого свiту, прив’язанiсть не до килимкiв у хатi, а до трави пiд ногами, та ii навiть те, що ти босонiж по квартирi ходиш злила. А застiлля? Скiльки разiв я в тебе в гостях був? Так, ти запрошував, погоджуюся, але… Менi одного разу стало. Витрiщилася твоя Ірка на мене, як лях на козака. Ага, менi й кусок у горло не полiз. Ледве салом не вдавився. Турецький син буду, коли то неправда. Шо там балакати! Ви ж нiколи разом не вiдпочивали, згадай. Ну. Вона – у Єгипет, ти – у Карпати, вона – у Туреччину, ти – на Десну. Ти – у Холодний Яр, а в неi – фешн. Тьху. Слово яке зафекане. Ех! Та ти нiколи там, у твоiй чотирикiмнатнiй квартирi не був щасливим. Що у вас на стiнах висить, згадай. Жодноi твоеi картини. Вони, бач, не вписуються в дизайнерське рiшення когось там. Тю, i не патякай менi про сiмейне щастя. До гепи всьо! – Не буду. До гепи всьо! – луною повторив Олексiй. – Ага. Туди. Усьо, досить. Нинi ж не вiвторок, щоб повторяти разiв сорок. – Нинi четвер, – не в лад вiдповiв Олексiй. А Назар веде далi та показуе люлькою на пам’ятник: – Знаеш, що вiн про щастя казав? Олексiй стенув плечима. Хiба вiн знав? Хмiль ударив у голову, вiн уже нi в чому не був певен. Назар урочисто пiдвiвся, пiдняв до неба вказiвний палець та голосно прорiк: – «Бути щасливим означае знайти самого себе». О! Як сказано! Тому, друже-брате, бери свою торбу i гайда до мене спати. Поживеш, подумаеш. Спробуемо тебе пошукати. А жiнка? Жiнка – дiло наживне. На твою голову вистачить гризоти, якщо дуже захочеш ще раз перечепитися. Олексiй сумно зiтхнув, почухав потилицю: – Та що вже там… Якось воно таки буде, правда, брате? Назар пiдморгнув Олексiю та розважливо додав: – Не журись, козаче! Нехай твiй ворог плаче. Чи так, чи сяк – не пропадеш, бо козак. 5. Те, що повище зiр – Якось бiля села зупинився циганський табiр. І то була подiя найсправжнiша. Бо таке не часто траплялося в околицi. Жiнки поспiшали до циганського коваля з рiзними завданнями, бо мiсцевий Тимко спився геть чисто i в короткi моменти виходу iз запою був настiльки завалений роботою, що не витримував напору i знову брався за старе – напивався. Циганки з циганчатами вешталися селом у пошуках поживи, гадали селянкам на картах, пiдбирали те, що зле лежить, запрошували ввечерi на дiйство – посидiти бiля багаття, послухати циганських iсторiй, пiсень, подивитися на танцi. Василь також пiддався веселому шалу юрби i з мiсцевими парубками вирiшив туди сходити. Звiсно, не з порожнiми руками. Кожен щось узяв для вiдкупу. Циганiв тодi, як i тепер, зрештою, не дуже жалували. Їх не розумiли, iх остерiгалися, але тим вони й були людям цiкавi. Не такi, як усi. Циганiв у тi часи вважали дволикими iстотами, котрi стоять на межi – мiж свiтом свiтла й темряви. Називали себе християнами, однак з дуже дивним ухилом. У головнiй циганськiй кибитцi, як найдорожчий скарб, завжди возили iкону. Вона була душею табору. Їi зазвичай тримали в жiночiй половинi буди, злiва. Чому злiва? Мабуть, тому, що злiва в людини серце, i там, вiдповiдно, мiститься й душа. Так вважали цигани. І якщо щось i берегти, то безсмертну душу, бо все решта не вартуе того, щоб за ним ганятися: анi грошi, анi статки, анi слава, навiть воля. Ікона ставала таборовим оберегом. Їi охоронцем призначалася найдостойнiша в таборi жiнка. Наче все гаразд – iкона, християни, правдива вiра… Та не все так просто з мандрiвним народом. Бо разом з тим цигани вiрили в силу-силенну рiзних забобонiв. Так, наприклад, вони i серцем, i душею покладалися на надзвичайну силу та велич вогню – запалювати та пiдтримувати його могли лишень невиннi, тобто неодруженi хлопцi. Вогонь не дозволялося гасити, вiн мав сам по собi згаснути. Охоронець вогню не мав права залишати свiй пост, аж поки вогонь не вигорить, навiть якщо йому загрожувала смертельна небезпека. Вогнище для циган – то не жарти. Його легко осквернити. Якщо якась жiнка своеi спiдницею випадково зачiпала вогонь i вiн запалював чи обпiкав ii, то це вважалося страшним прокляттям для всього роду. Отже, незабаром слiд чекати лиха, пошестi, хвороб та втрат. А жiнка, винуватиця скоеного, мусила скласти велику покуту богу вогню, щоб вiн пробачив iй такий великий грiх. Покуту ж вона вибирала сама i сама ж вирiшувала, чи вже готова для очищення. Для цього робився такий ритуал. Одруженi жiнки посеред шатра запалювали ритуальний вогонь. Уносилася головна таборова iкона. Винуватицю садили перед вогнищем, завжди обличчям до вогню. Навпроти, за багаттям, ставили iкону. Жiнка-винуватиця мала безупинно, не вiдводячи погляду, дивитися лишень на iкону – аж поки не вигорить багаття. Іншi жiнки тим часом танцювали довкола вогнища та спiвали ритуальних пiсень. Коли ж винуватиця не втримувалася та вiдводила погляду, то вважалося, що вона не спокутувала грiха i прокляття чорною хмарою продовжуе висiти i над ii родиною, i над родинами тих, хто не догледiв та дозволив жiнцi торкнутися полум’я. Що, Машо, запитаеш, звiдки я то все знаю i до чого тут цигани та вогонь? Зачекай трошки, про все згодом. Машка уважно та напружено слухала Магду. Недопалок у ii руцi давно згас, вона цього навiть не запримiтила. Настiльки несподiвано цiкавою була ii нова знайома. Магдалена тим часом продовжувала: – Так-от, вернемося до села i до табору, котрий стояв неподалiк. Того фатального вечора зiйшлося бiля циганського табору пiвсела. І, звiсно, горiло багаття, i цигани завзято танцювали i спiвали своiх пiсень. І одна з циганок танцювала так, що Василевi аж дух забивало. Не мiг вiдвести вiд тих чорних очей своiх блакитних. Тонкий стан, лебедина шия, а руки… То були не руки, то були крила лебiдки. Барвиста сукня мерехтiла веселкою. Монисто на хустинi, яка огортала дiвочий стан, дзвенiло пiснею, скрипка ридала, завивала, стогнала, жалiлася та реготала… Звивалося звабливе тiло молодоi циганки – калейдоскоп кольорiв, круговерть чорних жагучих очей, п’янкий усмiх на вустах-коралях, повнi перса в затiсному для них лiфi, якi пiдстрибують у такт музицi… О, так, звiсно, Василь був такий не один. Майже всi чоловiки, що спостерiгали за дiйством, не змогли вiдвести вiд молодоi циганочки погляду. Чарiвниця, а не жiнка! Демониця! Василь був одинаком. Мав тридцять лiт, а для села – то забагато як на холостяка. Круглий сирота, а отже, у селi не з найбагатших. Своеi землi майже не мав. Кавальчик поля бiля хати, який родив рiвно стiльки, щоб не впасти вiд голодноi смертi. А на дрова та на зимове вбрання заробляв наймитуючи. Мав Василь ще один талант – умiв справно знаходити воду. Прикладав руку до землi й чув тi мiсця, де нуртуе жива вода. А зваблива циганка була вже молодицею. Неподалiк пильно стежив за нею ii чоловiк. То вiдразу впадало в очi. О, нi, вiн зовсiм не ревнував, вiн просто разом з усiма милувався нею. Був мудрим, знав, що через пару годин всi розiйдуться, чужi чоловiки у снах маритимуть його циганочкою, i тiльки вiн матиме щастя торкатися ii тiла, цiлувати, пестити… А обожнювання iншими тiльки додавало жiнцi життя… Бо коли жiнка жадана – вона отримуе не одну молодiсть. А пiсля танцiв чоловiки-цигани на конях показували мiсцевим селюкам, як слiд вправно iздити верхи. І найвправнiшим вважався чоловiк отоi самоi красунi-циганочки. А Василь невпинно дивився на неi. Мав вiдвести очi, мав… Бо вона вже й так пошматувала його зсередини своiм танцем. Розум знае, а серце свое чинить… Серце очi не вiдвело. І раптом весь свiт для нього змалiв до макового зернятка: вона i ii очi заступали йому весь свiт. І вiн уже не чув нiкого та нiчого не бачив. А вона дивилася лишень на свого чоловiка. Те, що потiм вiдбулося, вважав якимсь дивним жахiттям. Циганка раптом озирнулася, глянувши йому в очi, а в них – бiль, страх, вiдчай… І несподiвано, рвучко кинулась бiгти. А попереду багаття, i вона бiжить простiсiнько в нього, та, схоже, це ii мало хвилюе. Хтось перехоплюе жiнку, смикае за руку на себе, але вона встигае захопити подолом широкоi спiдницi вогню. Жiнка загоряеться. Цигани, котрi стоять поруч, кидаються гасити… А тим часом помiж конем та вершником щось вiдбуваеться. Жеребець, котрий щойно мав на собi вершника, навiжено б’е копитами та сатанiе у смертельному ритмi. Вершник непорушно лежить долi. Кiнь продовжував хвицятися, тупцяючи на його тiлi. То чоловiк циганки. Цигани вiдганяють жеребця – i батогами, i палицями. А в того наче бiс уселився, бо вiн продовжуе навiжено калiчити чоловiка. Хтось крикнув, що кiнь сказився, хтось побiг за рушницею, щоб пристрелити коня, з рота жеребця стiкае пiна, але вiн не вгавае й далi веде свiй лихий танець. Вогонь на спiдницi циганки загасили, але вона не вгамувалася. Тому ii мiцно тримало декiлька пар рук, бо вона виривалася, тягнулася до чоловiка, котрий непорушно лежав бiля нiг жеребця. То був iмпульсивний та дурний вчинок. Василь, зовсiм не думаючи про наслiдки, кинувся в бiк коня. Довкола вирувала юрба. Хтось схопив його за рукав, побачивши порив: «Куди, божевiльний?» Не зважав, бачив тiльки сполоханi очi жiнки, обгорiлу спiдницю, попеченi ноги, руки в пухирях i вже утриматися на мiсцi не мiг. Василь стояв перед гарцюючим жеребцем. Стояв i не знав, що далi робити. Бачив, як той наставив своi копита i вже був ладен кинутися на нього, та останньоi митi, майже перед стрибком, Василь стрiмко всiм тiлом подався вбiк, кiнь промазав i за iнерцiею пiшов уперед, падаючи на колiна. Тодi Василь, не роздумуючи, заскочив на коня. Жеребець зiрвався на рiвнi ноги та помчав. А Василь i не старався його притримати. Жеребець перестрибнув через багаття, зачепивши копитом найвищу палаючу гiлку. Почувся чийсь зойк, вогонь, схоже, когось зачепив. Василю потiм переповiдали, що все вiдбулося буквально за мить, хоч йому то все видавалося вiчнiстю. Десь з пiвночi збуджений кiнь носив Василя полями та лiсами. А чоловiк i не робив спроб зупинити чи якось прикоськати тварину. Бо чи можна зупинити божевiльного? Звiсно, можна, але якою цiною? І коли сонце першим промiнчиком благословило ранкову землю, кiнь зупинився. Василь майже фiзично вiдчув усю немiч та бiль тварини: не лишень жар вiд тiла, вiдчував, як тремтить змучена баским рухом плоть коня, згасае кров. У тiлi жеребцi не залишилося сили. Василь знав, що трапиться наступноi митi. Вiн приготувався. Кiнь здiйнявся дибки, востанне натужно заiржав та повалився замертво на правий бiк. Василь устиг вистрибнути неушкодженим iз сiдла. Пiзнiше з’ясуеться, що жеребця три днi тому на водопоi вкусила лисиця. Рану замазали глиною i не дуже на неi зважали, бо, на диво, анi почервонiння-загноiння, анi якихось явних симптомiв не спостерегли. А гарячковiсть та норовистiсть коня списували на молодiсть… І маеш тепер… Чоловiк молодоi циганки був мертвий. Понiвечене, пошматоване тiло молодого чоловiка оплакували найпрекраснiшi у свiтi очi. Подружжя не мало дiтей: Бог не дав, тож оплакувати тiло молодого цигана допомагав увесь табiр. Василя цигани вважали тепер не просто чоловiком, який зумiв приборкати скаженого жеребця… За циганським повiр’ями, душа роми, який помер насильницькою смертю, не може просто так вiдiйти. Якщо чоловiк утопився, то його душа вважаеться замкненою в проклятiй водоймi, котра його втопила. У жодному разi не дозволялося брати з неi воду, навiть для коней, бо можна зачепити душу покiйного. Якщо це зробити, то табiр переслiдуватимуть нещастя. Тому цигани старалися якнайшвидше покинути се лихе для них мiсце. Якщо ж людина загинула з вини якогось звiра, то вважалося, що саме у винуватця смертi вселялася душа покiйника i поки не впаде замертво хижак-вбивця, душа вважатиметься полоненою, замкненою, стражденною. А така стражденна душа зазвичай накликае на рiд прокляття та бiди. І не сховатися вiд них, не втекти. Слiд було якнайшвидше знищити винуватця-вбивцю, щоб звiльнити невинну душу, а отже, i весь циганський рiд. А герой-украiнець Василь «убив» того, хто полонив душу цигана, i тепер сприймався рятiвником циганського роду. Тому мiг просити в циган будь-що i йому не могли вiдмовити. І Василь попросив! Не мало i не багато – взяти собi за дружину молоду вдову… Що тут зчинилося! Ватажок ромiв не мiг вiдмовити чоловiку, бо iнакше прокляття знову впаде на весь рiд, проте ж переступати через традицii та закони не мав права. Василь усе-таки чужинець, вона – циганка, хоч i збезчещена. Вона збезчестила вогонь. Вона втратила чоловiка та стала рiччю. Питання було винесено на циганський суд, вiн i тiльки вiн мав силу закону для циган. Правда, спочатку Василевi пропонували грошi, вiдкупнi, i то не маленькi, аби лише вiдмовився вiд молодицi-циганки. Та Василь затявся на своему, хоча грошова спокуса була доволi вагома. Запропонованих грошей вистачило б i на те, щоб купити землi, i корову, i коня, та ще й пiдлатати хату. Та в чоловiка наче дiдько вселився, чи, мо’, дух убитого цигана, бо вже вiд того проклятого страшного вечора не мiг нi про що думати, окрiм чорних очей молодицi. Траплялися в циган випадки, коли роми одружувалися з чужинцями. Звiсно, рiдко, та були. Досi жiнка-вдовиця сама вибирала, як i з ким iй далi жити. Але молода вдова, хоч i прожила з чоловiком десять рокiв, досi не народила дитини. У циган така жiнка вважалася неповноцiнною, такою, що самостiйно не може приймати жодних рiшень. І за неi все вирiшуе родина. Тож циганку нiхто й не питав. Я не знаю, якi слова знайшов тодi Василь, щоб переконати циганський суд залишити йому вдовицю. Може, на руку Василевi зiграло те, що суд приймав рiшення поспiхом, бо, за циганським звичаем, не можна довго залишатися бiля могили одноплемiнника – це не давало душi перейти спокiйно в лiпший свiт. Перебування ж поруч колишньоi дружини лишень мало прискорити цей процес: душа побачить, що вона з iншим щаслива, i спокiйно вiдiйде. Щойно молода вдовиця з клуночком за плечима переступила порiг Василевоi злиденноi хати, молодий чоловiк запитав ii: «Скажи менi, жiнко, чи ти справдi готова стати моею дружиною, чи то чиниш з примусу? Якщо з принуки, то я тебе не тримаю i ти можеш пiти туди, куди забажаеш. Можеш вернути i до своiх – помiркуй! Ти добре вiдаеш, що, за вашими законами, пошлюблена жiнка, котра ще не народила i втратила мужа, вважаеться рiччю, i тому я тебе можу повернути протягом сорока днiв. І тодi цигани вже самi вирiшать, як тебе якнайвигiднiше збути. І я не впевнений, що той iнший тебе любитиме бiльше, анiж я. У тебе е час, щоб подумати, – аж сорок днiв». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/dara-korn-y/schodennik-mavki/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания