Трiумфальна арка Эрих Мария Ремарк Часи, коли народитися, не обирають. Життя героiв Ремарка, як i його самого, припало на лихолiття. Вiйна, що ламае долi, втрата iлюзiй, емiграцiя, хиткiсть та безнадiя… Але, незважаючи на будь-якi випробування, люди не втрачають анi мужностi, анi внутрiшньоi сили та залишаються спроможними на самопожертву, справжню дружбу та велике кохання… Зима 1939-го. Лiкар Равiк, бiженець iз нацистськоi Нiмеччини, знаходить притулок у Парижi. Його порожне й похмуре життя змiнюе зустрiч iз Джоан… Вiн може захистити себе вiд полiцii, але неспроможний сховатися вiд великого кохання! У цих несподiваних почуттiв нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли свiт на порозi вiйни? Ерих Марiя Ремарк Трiумфальна арка І Жiнка наближалася до Равiка навскоси через мiст. Вона йшла швидко, але так, нiби в неi заплiталися ноги. Равiк помiтив ii аж тодi, як вона опинилася майже бiля нього. Вiн побачив блiде, вилицювате обличчя й широко посадженi очi. Обличчя було застигле й скидалося на маску. Здавалося, наче в ньому до краплi вичахло життя, а в осклiлих очах при свiтлi лiхтаря вiдбивалась така порожнеча, що Равiк насторожився. Жiнка пройшла так близько, що мало не зачепила його. Вiн простяг руку i схопив ii за плече. Вона похитнулася i була б упала, якби вiн ii не тримав. Равiк не вiдпускав ii. – Ви куди? – за хвилю спитав вiн. Жiнка безтямно дивилася на нього. – Пустiть мене, – прошепотiла вона. Равiк нiчого не сказав. Вiн i далi мiцно тримав ii за плече. – Пустiть мене! Що це таке? – Жiнка майже не ворушила губами. Равiковi здавалося, що вона не бачить його. Жiнка дивилася крiзь нього в порожню нiч. Просто ii затримало щось, i вона казала: – Пустiть мене! Равiк вiдразу помiтив, що вона не повiя. І не п’яна. Вiн ледь попустив пальцi, i жiнка могла б вирватись, якби хотiла, але вона, мабуть, i не помiтила цього. Равiк трохи почекав. – Ну справдi, куди ви? Так пiзно самi, в Парижi! – ще раз спокiйно спитав вiн i вiдпустив ii плече. Жiнка мовчала, проте не рушила з мiсця. Здавалося, що, зупинившись, вона вже не мала сили йти далi. Равiк прихилився до поруччя мосту. Вiн вiдчув пiд руками вологий дiрчастий камiнь. – Не туди, бува? – Вiн кивнув головою вниз, де сiруватим полиском мерехтiла Сена, що неспокiйно напливала на темну тiнь мосту Альма. Жiнка не вiдповiла. – Надто рано, – мовив Равiк. – Надто рано й надто холодно. Тепер листопад. Вiн витяг пачку сигарет i пошукав у кишенi сiрникiв. На картонцi iх виявилось тiльки два, i вiн обережно схилився, щоб прикрити долонями полум’я вiд легенького вiтру, що повiвав вiд води. – Дайте й менi сигарету, – ледь чутно попросила жiнка. Равiк випростався й простяг iй пачку. – Алжiрськi. Чорний тютюн. Їх курять солдати iнтернацiонального легiону. Мабуть, надто мiцнi для вас. Інших я не маю з собою. Жiнка похитала головою i взяла сигарету. Равiк пiднiс iй запаленого сiрника. Жiнка курила швидко, глибоко затягуючись. Равiк викинув запаленого сiрника за поруччя. Вiн летiв у темрявi, наче крихiтна падуча зiрка, й погас, аж як досяг води. На мiст поволi в’iхало таксi. Водiй пригальмував, глянув на них, трохи почекав, тодi додав газу й поiхав далi мокрою, з чорним полиском брукiвкою авеню Георга П’ятого. Равiк раптом вiдчув, що вiн страшенно стомлений. Вiн цiлий день напружено працював i не змiг заснути. Тому й вийшов знов надвiр, щоб випити чогось. І тепер, у вологiй холоднечi пiзнього вечора, втома зненацька важким лантухом упала йому на голову. Вiн глянув на жiнку. Навiщо, власне, вiн ii затримав? З нею щось, сталося, безперечно. Та яке йому дiло? Хiба вiн мало бачив жiнок, з якими щось сталося, а надто вночi, надто в Парижi? Йому тепер було до всього байдуже, вiн хотiв хоч кiлька годин поспати. – Ідiть додому, – сказав вiн. – Чого вам треба в таку пору надворi? Ще вскочите в якусь халепу. Вiн звiв комiр плаща й повернувся, щоб iти далi. Жiнка дивилася на нього, наче нiчого не розумiла. – Додому? – перепитала вона. Равiк здвигнув плечима. – Додому, до свого помешкання, в готель – як хочете, так i називайте. Куди завгодно. Чи вам забаглося попасти в полiцiю? – У готель! О Господи! – простогнала жiнка. Равiк зупинився. Знов комусь нiкуди поткнутися, подумав вiн. Можна було здогадатися наперед. Завжди те саме. Вночi не знають, де iм дiтися, а вранцi зникають, перше нiж ти прокинешся. Тодi вони знають, куди iм iти. Одвiчний, банальний розпач, навiяний темрявою, що приходить i минае разом iз нею. Равiк кинув сигарету. Наче йому самому той розпач не в’iвся в печiнки! – Ходiмо кудись, вип’емо по чарцi горiлки, – сказав вiн. Так було найпростiше. Вiн потiм заплатить i пiде, а вона тим часом надумае, що iй робити. Жiнка невпевнено ступила крок i спiткнулася. Равiк пiдтримав ii за руку. – Стомилися? – спитав вiн. – Не знаю. Мабуть, стомилася. – Так, що не можете заснути? – Жiнка кивнула головою. – Бувае. Ходiмо. Я вас пiдтримуватиму. Вони рушили по авеню Марсо. Равiк вiдчув, що жiнка опираеться на нього. Так, нiби падае i мусить за щось триматися. Вони перетнули авеню Петра Першого Сербського. За перехрестям починалась вулиця Шайо, а вiддалiк проти мокрого, навислого неба невиразно бовванiла темна Трiумфальна арка. Равiк показав на вузенькi освiтленi дверi пивнички. – Сюди… Тут ми щось роздобудемо. Це був шоферський шинок. Усерединi сидiло кiлька таксистiв i двi повii. Таксисти грали в карти, а повii пили абсент. Вони змiряли жiнку швидким поглядом i байдуже вiдвернулися. Старша гучно позiхнула, а молодша знiчев’я заходилася пiдфарбовувати губи. У глибинi коридору молодший офiцiант, iще зовсiм хлопчак з обличчям розлюченого щура, саме посипав тирсою плитки й почав замiтати. Равiк iз своею супутницею сiли до столика бiля входу. Так було зручнiше – можна швидше пiти. Вiн навiть не скинув плаща. – Що ви питимете? – спитав вiн. – Не знаю. Байдуже що. – Двi чарки кальвадосу, – сказав Равiк офiцiантовi, що був лише в сорочцi з закоченими рукавами й жилетi. – І пачку сигарет «Честерфiлд». – У нас англiйських немае, – вiдповiв офiцiант. – Самi французькi. – Гаразд. Тодi пачку «Лоран», зелених. – Зелених також немае. Тiльки блакитнi. Равiк глянув на офiцiантову руку, де була виколота гола жiнка, що йшла по хмарах. Офiцiант простежив за його поглядом, стиснув кулак i напружив м’язи. Виколота жiнка непристойно ворухнула животом. – Давайте блакитнi, – сказав Равiк. Офiцiант вищирив зуби. – Може, знайдеться ще пачка зелених, – мовив вiн i почовгав вiд столика. Равiк провiв його очима. – Червонi капцi й дама, що виконуе танець живота, – мовив вiн. – Видно, вiн служив у турецькому флотi. Жiнка поклала руки на столик, так важко, нiби вже нiколи не думала iх пiдiймати. Руки були плеканi, та це ще нi про що не свiдчило. Зрештою, не такi й плеканi. Равiк помiтив, що нiготь на середньому пальцi правоi руки зламався i, мабуть, його вiдiрвали й не пiдрiвняли пилочкою. Лак також подекуди облупився. Офiцiант принiс чарки й пачку сигарет. – «Лоран», зеленi. Знайшлася ще одна. – Я так i думав. Ви служили у флотi? – Нi, в цирку. – Ще краще. – Равiк простяг жiнцi чарку. – Нате, випийте. В таку пiзню пору найкраще пити кальвадос. Чи, може, хочете кави? – Нi. – Випийте одним духом. Жiнка кивнула й випила. Равiк дивився на неi. Погасле обличчя, безкровне i майже без нiякого виразу. Повнi уста, але блiдi, й обриси нiби стертi, лише коси дуже гарнi, лискучi, природного русявого кольору. На головi в неi був берет, з-пiд дощовика виглядав синiй костюм, пошитий у доброго кравця, проте зелений камiнь на каблучцi був завеликий для справжнього самоцвiта. – Вип’ете ще одну? – спитав Равiк. Жiнка знов кивнула головою. Вiн покликав офiцiанта. – Ще двi чарки кальвадосу, але бiльшi. – Бiльшi й повнiшi? – Так. – Отже, два подвiйнi кальвадоси. – Угадали. Равiк вирiшив, що зараз одним духом вип’е свою чарку й пiде. Вiн нудився i був дуже стомлений. Загалом вiн ставився терпляче до будь-яких пригод, бо мав за собою сорок рокiв неспокiйного, сповненого злетiв i спадiв життя. Але такi ситуацii, як ця, були йому добре вiдомi. Вiн жив у Парижi кiлька рокiв, ночами не мiг спати, тому набачився вже всякого. Офiцiант принiс замовлене. Равiк узяв чарку яблучноi горiлки з гострим запахом i обережно поставив ii перед жiнкою. – Випийте ще. Вона вам не дуже допоможе, але зiгрiе. Та хоч яке у вас горе, не берiть його близько до серця. На свiтi е мало такого, за чим варто довго побиватися. Жiнка пiдвела на нього очi, проте до чарки не доторкнулася. – Справдi, – сказав Равiк. – Особливо вночi. Вночi все ускладнюеться. Жiнка й далi дивилася на нього. – Не треба мене втiшати, – нарештi мовила вона. – Тим краще. Равiк пошукав очима офiцiанта. З нього досить. Вiн знав таких жiнок. Мабуть, з росiйських емiгрантiв, подумав вiн. Не встигне ще десь i мiсця нагрiти, а вже присаджуе тебе. – Ви росiянка? – Нi. Равiк розрахувався i встав, щоб попрощатися. Жiнка також вiдразу пiдвелася, мовчки, нiби так i мало бути. Равiк нерiшуче глянув на неi. Гаразд, подумав вiн, попрощатися можна й надворi. Почався дощ. Равiк затримався перед дверима. – Вам куди? Вiн вирiшив, що пiде в протилежний бiк. – Не знаю. Куди-небудь. – То де ж ви мешкаете? – Жiнка стрепенулася. – Туди я не можу йти! Нi! Не можу! В ii очах раптом блиснув нестямний страх. Суперечка, подумав Равiк. Посварилася й вибiгла надвiр. Завтра вранцi вона все зважить i повернеться. – У вас немае знайомих, до яких ви могли б пiти? Якоiсь приятельки? Можна подзвонити iй з пивницi. – Нi, немае нiкого. – Але ж вам треба десь переночувати. У вас немае грошей на кiмнату? – Є. – То йдiть у готель. Тут iх повно поблизу. – Жiнка мовчала. – Десь же треба приткнутися, – нетерпляче мовив Равiк. – Не будете ж ви стояти цiлу нiч на дощi. Жiнка щiльнiше загорнулася в плащ. – Справдi, – мовила вона, наче нарештi зважилася на щось. – Ви добре кажете. Дякую. Не турбуйтеся бiльше про мене. Я десь прилаштуюся. Дякую. – Вона затиснула в кулак кiнцi комiра. – Дякую за все. Жiнка спiдлоба глянула на Равiка сповненим муки поглядом, марно пробуючи всмiхнутися, тодi обернулась i, вже не вагаючись, нечутною ходою рушила в дрiбний, мов туман, дощ. Равiк хвилину постояв нерухомо. – Хай йому чорт! – пробурмотiв вiн розгублено й нерiшуче. Вiн не знав, що сталось i яка тому причина: чи та сумна усмiшка, чи той погляд, чи порожня вулиця, чи нiч, – знав тiльки, що не може залишити саму цю жiнку, яка в туманi раптом здалася йому загубленою дитиною. Равiк наздогнав ii. – Ходiмо зi мною, – непривiтно сказав вiн. – Щось придумаемо. Вони вийшли на площу Етуаль, що лежала перед ними в сiрiй мряцi, велика, безмежна. Туман погустiшав, i вулицi, що розбiгалися вiд площi, губились у ньому. Видно було саму тiльки широченну площу з тьмяними лiхтарями, схожими на бляклi мiсяцi, й високим кам’яним склепiнням Трiумфальноi арки, що теж губилася в туманi, наче вона пiдпирала тужливе небо й захищала самiтний, блiдий пломiнчик на могилi Невiдомого солдата, схожiй на останню могилу людства серед темноi пустелi. Вони перетнули всю площу. Равiк iшов швидко. Вiн був надто стомлений, щоб зважати на щось. Поряд iз собою вiн чув невпевнену, м’яку ходу жiнки. Вона йшла, похиливши голову й засунувши руки в кишенi дощовика, – маленька жаринка чужого життя. І раптом серед порожньоi по-нiчному площi ця жiнка на мить здалася йому дивно близькою, хоч вiн нiчого про неi не знав – а може, саме тому. Вона була чужа йому, але й вiн почував себе всюди чужим, i це якимось дивом дужче зближувало iх, нiж усi слова й довгорiчна звичка, що згладжуе протирiччя. Равiк мешкав у невеличкому готелi за площею Терн, у боковiй вулицi, що вiдходила вiд авеню Ваграм. Це була досить занедбана будiвля. Нова була тiльки таблиця, що висiла над входом: «Готель “Інтернасiональ”». Равiк подзвонив. – Є ще вiльний номер? – спитав вiн у хлопця, що вiдчинив йому. Той витрiщив на нього заспанi очi. – Портье вже пiшов, – нарештi, затинаючись, вiдповiв вiн. – Бачу, що пiшов. Я питаю тебе, чи е ще якась вiльна кiмната. Хлопець спантеличено здвигнув плечима. Вiн бачив, що Равiк привiв жiнку, але не розумiв, навiщо потрiбна ще одна кiмната. Йому не доводилося чути, щоб хтось, привiвши жiнку, питав для неi кiмнату. – Мадам спить. Вона прожене мене з роботи, якщо я збуджу ii. – Гаразд. Доведеться пошукати самим. Равiк дав хлопцевi чайовi, взяв ключа й поперед жiнки пiднявся сходами нагору. Не вiдмикаючи своiх дверей, вiн зупинився поглядом на сусiднiх. Перед ними не стояло нiякого взуття. Вiн двiчi постукав. Нiхто не вiдповiв. Вiн обережно натиснув на дужку. Дверi були замкненi. – Вчора вона була порожня, – промурмотiв Равiк. – Спробуемо з iншого боку. Мабуть, господиня замкнула ii, щоб не повтiкали блощицi. Вiн вiдiмкнув свою кiмнату. – Поки що сiдайте, – мовив вiн, показуючи на червону канапу. – Я зараз вернуся. Вiн вiдчинив склянi дверi на вузький залiзний балкончик, перелiз через гратки на сусiднiй i спробував добратися до кiмнати звiдти. Але й там дверi були замкненi. Розчарований, вiн повернувся назад. – Нiчого не вийшло. Я не можу знайти вам тут кiмнату. Жiнка сидiла в кутку канапи. – Можна менi ще трохи побути тут? – спитала вона. Равiк пильно глянув на неi. Їi обличчя помертвiло з утоми. Здавалося, вона не подужае пiдвестись. – Залишайтесь тут, – сказав вiн. – Я тiльки трохи посиджу. – Лягайте. Це буде найпростiше. Жiнка нiби не почула його. Вона поволi, майже машинально похитала головою. – Треба було лишити мене на вулицi. А тепер… тепер, мабуть, я не зможу пiти звiдси. – І менi так здаеться. Залишайтесь i лягайте спати. Так буде найкраще. А завтра побачимо. Жiнка глянула на нього. – Я не хочу вам… – О Господи, – перебив ii Равiк, – ви менi справдi не заважаете. Тут не вперше ночують люди, що не мають де дiтися. В цьому готелi мешкають утiкачi. І майже щодня хтось приходить на нiч. Лягайте на лiжко. Я пересплю на канапi. Я вже звик. – Нi, нi, я тiльки посиджу. Коли ви дозволите менi посидiти в себе, то цього досить. – Ну, як хочете. Равiк скинув плаща й повiсив на вiшалку. Тодi взяв iз лiжка ковдру та подушку й присунув до канапи стiльця. Потiм принiс iз ванноi купальний халат i поклав його на спинку стiльця. – Це те, що я можу вам дати, – сказав вiн. – Як хочете, то вiзьмiть iще пiжаму. Вона он там у шухлядi. Бiльше я не буду панькатися з вами. Можете прийняти ванну. А менi треба дещо зробити. Жiнка похитала головою. Равiк зупинився перед нею. – Але дощовик скиньте, – сказав вiн. – Бачите, який вiн мокрий. І берет давайте сюди. Жiнка вiддала йому дощовик i берет. Равiк поклав подушку в куток канапи. – Лягайте сюди головою. А стiлець для того, щоб ви не впали, як заснете. – Вiн пiдсунув його до канапи. – Ану, давайте черевики. Звичайно, мокрi наскрiзь. Так i застудитись неважко. – Вiн стягнув з ii нiг черевики, дiстав iз шухляди вовнянi шкарпетки й натягнув iй на ноги. – Отепер уже ви сяк-так улаштованi. У важкi хвилини треба найперше подбати про якийсь затишок. Давне солдатське правило. – Дякую, – мовила жiнка. – Дякую. Равiк зайшов до ванноi i вiдкрутив крани. В умивальник полилася вода. Вiн розв’язав краватку й неуважно оглянув себе в дзеркалi. Допитливi, глибоко посадженi очi, вузьке обличчя. Воно здавалося б смертельно втомленим, якби не очi. Уста, занадто м’якi, контрастують iз двома складками, що йдуть вiд носа до кутикiв рота. Над правим оком – довгий зубцюватий шрам, що губився у чубовi. Телефонний дзвiнок вивiв його з задуми. – От чорт! – На мить вiн забув геть усе. Таке з ним часом бувало, вiн цiлком поринав у своi думки. А тут ще й ця жiнка. – Я йду! – гукнув вiн. – Ви злякалися? – Вiн зняв трубку. – Що? Так. Добре… так… звичайно, так… усе буде гаразд… так. Де? Добре, я негайно йду. Гарячоi кави, мiцноi… так… Равiк дуже обережно поклав трубку i, задумавшись, присiв на край канапи. – Я мушу йти, – сказав вiн. – Негайно. Жiнка вiдразу пiдвелася. Вона похитнулась i схопилася за стiлець. – Нi, нi… – На мить Равiка зворушила ii покора. Вона була готова до всього. – Ви можете лишитись. Спiть. Менi треба вийти на годину чи на двi, не знаю, на скiльки. Лишайтесь. Равiк надягнув плаща. На мить у нього майнула пiдозра, але вiн зразу ж вiдiгнав ii. Ця жiнка не крастиме. Не така вона. Тих вiн знав дуже добре. Та й що тут украдеш? Вiн уже був бiля дверей, коли жiнка спитала: – Можна менi пiти з вами? – Нi, не можна. Лишайтесь тут. Берiть, що вам iще буде треба. Як хочете, то лягайте на лiжко. Коньяк у шафi. Спiть… Вiн повернувся, щоб iти. – Не вимикайте свiтла, – квапливо попросила його жiнка. Вiн вiдпустив дужку дверей i спитав: – Боiтесь? Вона кивнула. Равiк показав на ключа. – Замкнiть за мною дверi й витягнiть ключа. Унизу е запасний, я вiдiмкну ним. Жiнка похитала головою. – Не в тiм рiч. Але прошу вас, лишiть свiтло. – Он що! – Равiк уважно подивився на жiнку. – Я й не думав вимикати його. Нехай горить. Я все це знаю. Колись сам пережив такi часи. На розi Акацiевоi вулицi йому трапилося таксi. – Вулиця Лорiстон, чотирнадцять. Швидко! Водiй розвернув машину й поiхав по авеню Карно. Коли вони переiздили авеню де ла Гранд Арме, з правого боку вигулькнула маленька машина на два мiсця. Вони б неодмiнно зiткнулись, якби брукiвка не була така мокра й слизька. Вiд раптового гальмування зустрiчну машину занесло на середину вулицi, i таксi мало не зачепило ii радiатором. Легенька машина закрутилася, мов карусель. То був маленький «рено», за кермом сидiв чоловiк в окулярах i в чорному капелюсi. За кожним поворотом виднiло його блiде обурене обличчя. Нарештi машина перестала крутитись i помчала до Трiумфальноi арки в кiнцi вулицi, немов до велетенськоi брами в пекло, – маленька зелена комашка, з якоi висунувся бiлий кулак i погрожував нiчному небовi. Водiй таксi обернувся. – Ви коли бачили таке? – Бачив, – вiдповiв Равiк. – Ще й нап’яв такого капелюха! А жене вночi машину, як навiжений. – Вiн мав право, бо iхав головною вулицею. Чого ж ви лаетесь? – Авжеж, мав! Тому я й лаюся. – А що б ви робили, якби вiн порушив правило? – І тодi лаявся б. – Ви, мабуть, завжди вмiете полегшити собi життя. – Тодi б я лаявся iнакше, – пояснив водiй, звертаючи на авеню Фоша. – Не так здивовано, розумiете? – Нi. Знижуйте швидкiсть на перехрестях. – А я й знижую. Але клята вулиця нiби намащена салом. Та чого ви питаете мене, як потiм не слухаете, що я кажу? – Того, що я втомлений, – нетерпляче вiдповiв Равiк. – Того, що тепер нiч. І, коли хочете, того, що ми – тiльки iскри, яких невiдомо куди жене вiтер. Їдьте швидше. – Так би й сказали, – мовив водiй i аж трохи шанобливо приклав пальцi до кашкета. – Тепер усе зрозумiло. – Слухайте, – спитав Равiк, у якого раптом майнула пiдозра, – ви росiйський емiгрант? – Нi. Але я читаю всяку всячину, коли чекаю на пасажирiв. Не щастить менi сьогоднi з росiянами, подумав Равiк. Вiн вiдкинув голову на спинку сидiння. Оце б випити кави. Гарячоi чорноi кави. Мабуть, у них вистачить i на мене. Моi руки повиннi бути цiлком спокiйнi. Коли кава не допоможе, Вебер дасть менi укол. Усе буде гаразд. Вiн опустив шибку й повiльно вдихнув вологе повiтря. II У невеличкiй операцiйнiй було видно, як удень. Вона скидалася на гiгiенiчну рiзницю. На пiдлозi стояли вiдра iз закривавленою ватою, навколо валялися бинти й тампони, i червоний колiр урочисто кидав виклик надмiровi бiлого. Вебер сидiв у передоперацiйнiй бiля лакованого сталевого столика й щось записував. Сестра кип’ятила iнструменти. Окрiп булькав, свiтло неначе сичало, лише тiло, що лежало на столi, було цiлком байдуже – його вже нiщо не хвилювало. Равiк мив руки рiдким милом. Мив люто й запекло, нiби хотiв здерти з них шкiру. – Паскудство, – промимрив вiн сам до себе. – Хай би його все чорти забрали! Операцiйна сестра гидливо глянула на нього. Вебер пiдвiв голову. – Спокiйно, Еженi! Всi хiрурги лаються. А надто як щось не вдалося. Ви мали б уже до цього звикнути. Сестра кинула в окрiп пригорщу iнструментiв. – Професор Пер’е нiколи не лаявся, – ображено мовила вона, – а проте врятував чимало людей. – Професор Пер’е оперував на мозку. Найтонша, вiртуозна технiка, Еженi. А ми патраемо животи. Це зовсiм iнше. – Вебер згорнув своi записи й пiдвiвся. – Ви чудово працювали, Равiку. Та що зробиш, коли перед тим орудував партач. – А все-таки часом можна щось зробити. Равiк витер руки й закурив сигарету. Сестра з мовчазним докором вiдчинила вiкно. – Браво, Еженi, – похвалив ii Вебер. – Ви завжди дотримуетесь приписiв. – Я маю в життi певнi обов’язки. І не хотiла б, щоб мене висадило в повiтря разом iз операцiйною. – Чудово, Еженi. Аж на серцi спокiйнiше стае. – Дехто таких обов’язкiв не мае. І не хоче мати. – Це закид вам, Равiку! – засмiявся Вебер. – Краще вшиваймося звiдси. Еженi вранцi дуже войовнича. І робити нам тут бiльше нiчого. Равiк глянув на сестру, що мала в життi певнi обов’язки. Та безстрашно зустрiла його погляд. Окуляри в нiкельованiй оправi робили ii пiсне обличчя якимось неприступним. Вона була людиною, як i Равiк, але навiть дерево здавалося йому рiднiшим за неi. – Вибачте, – сказав вiн. – Ваша правда. На бiлому столi лежало те, що кiлька годин тому було ще надiею, подихом, болем i тремтливим життям. А тепер це був тiльки нечутливий труп, i людина-автомат, яка звалася сестрою Еженi й пишалася тим, що нiколи не робила в життi помилок, прикрила його простиралом i повезла геть. Такi всiх переживуть, подумав Равiк, денне свiтло не любить цих дерев’яних душ, тому забувае про них, i вони живуть дуже довго. – До побачення, Еженi, – сказав Вебер. – Виспiться сьогоднi як слiд. – До побачення, докторе Вебере. Дякую, пане докторе. – До побачення, – сказав Равiк. – Вибачте за лайку. – Всього найкращого, – крижаним голосом вiдповiла Еженi. Вебер пирхнув. – Чавунна вдача. Надворi був сiрий ранок. Вулицею торохтiли машини, що забирали смiття. Вебер звiв комiр. – Гидотна погода. Пiдвезти вас, Равiку? – Нi, дякую. Я хочу прогулятися. – В таку сльоту? Я можу поiхати повз ваш готель. Це майже по дорозi. Равiк похитав головою. – Дякую, Вебере. Вебер пильно подивився на нього. – Дивно, що ви й досi хвилюетесь, коли хтось помирае у вас пiд ножем. Ви ж бо вже п’ятнадцять рокiв панахаете людей i всього набачилися. – Так, набачився. Я й не хвилююся. Вебер стояв перед ним кремезний i спокiйний. Його велике кругле обличчя блищало, мов стигле нормандське яблуко. На чорних пiдстрижених вусах блищали крапельки дощу. Бiля тротуару стояв «б’юiк» i також блищав. Зараз. Вебер сяде в нього й спокiйно поiде додому, до свого рожевого лялькового будиночка в передмiстi, з чистою, осяйною дружиною i з двома чистими осяйними дiтьми. Чисте осяйне iснування. Як йому пояснити те напруження, вiд якого серце завмирае в грудях, коли нiж готовий зробити перший розтин, коли пiсля легенького натиску лишаеться тонкий кривавий слiд, коли тiло в голках i клемах вiдкриваеться, мов подвiйна чи потрiйна завiса, i з’являеться те, що нiколи не бачило свiтла, коли ти йдеш по слiду, наче мисливець у джунглях, i враз у зруйнованiй тканинi, у вузлах, в пухлинi, в розривах знаходиш могутнього хижака – смерть – i стаеш на боротьбу з нею, озброений тiльки тонким лезом, голкою i безмежно впевненою рукою… Як йому пояснити, що ти вiдчуваеш, коли твоя зосередженiсть досягла блискучоi вершини i раптом кров хворого темнiе, на неi з глумом падае якась владна, хижа тiнь, – i нiж твiй тупiе, голка стае ламкою i важкою рука… Коли те невидиме, загадкове явище, яке зветься життям i пульсуе в тебе перед очима, раптом тiкае вiд твоiх безсилих рук, розпадаеться, захоплене примарним чорним вихором, якого нi досягти, нi прогнати, коли обличчя, яке щойно дихало, було чиiмось «я», мало iм’я, обертаеться в безiменну застиглу маску… i тебе охоплюе безглузда, безсила лють… як можна все це пояснити… та й що тут пояснювати? Равiк закурив другу сигарету. – Їй було двадцять один рiк, – сказав вiн. Вебер змахнув хусточкою з вусiв блискучi краплi. – Ви працювали бездоганно. Я б так не змiг. А що там, де вже поорудував якийсь партач, не було чого рятувати, не ваша вина. Де б ми опинилися, якби думали iнакше? – Так, – мовив Равiк, – де б ми опинилися? Вебер сховав хусточку до кишенi. – Пiсля всього, що вам довелося пережити, ви мали б стати в бiса загартованим. У Равiкових очах блиснула iронiя. – Людина нiколи не стае загартованою. Вона може тiльки багато до чого звикнути. – Я це й мав на увазi. – Але е таке, до чого нiколи не звикнеш. Важко сказати чому. Даймо, що через каву. Може, й справдi мене кава так наструнчила. А ми подумали, що це хвилювання. – Кава була добра, правда? – Дуже добра. – Готувати каву я мастак. Я передчував, що вона вам буде потрiбна, тому сам приготував ii. Це не те чорне пiйло, що готуе Еженi, правда? – Нема що й рiвняти. Готувати каву ви справдi мастак. Вебер сiв у машину, ввiмкнув мотор i висунувся з вiкна. – Може, я все-таки вас пiдкину, га? Ви, певне, страшенно стомленi. Тюлень, подумав Равiк, не слухаючи його. Здоровий тюлень. Ну то й що? Чого менi все це верзеться? Вiчно ця роздвоенiсть – думаеш про одне, а в головi крутиться iнше. – Я не стомлений, – сказав вiн. – Кава мене пiдбадьорила. Виспiться добре, Вебере. Вебер засмiявся. Пiд чорними вусами блиснули бiлi зуби. – Я вже не лягатиму спати. Пiду садити тюльпани й нарциси. Тюльпани й нарциси, подумав Равiк. На кругленьких грядках мiж посипаними жорствою стежечками. Тюльпани й нарциси – оранжево-золотаве буяння весни. – До побачення, Вебере, – сказав вiн. – Про все решту ви потурбуетесь? – Авжеж. Я вам подзвоню ввечерi. На жаль, гонорар буде невеликий. Нема про що навiть говорити. Дiвчина була вбога i, мабуть, не мала родичiв. Та ми ще перевiримо. Равiк вiдмахнувся рукою. – Дiвчина дала Еженi сто франкiв. Мабуть, це все, що в неi було. Отже, ваших двадцять п’ять. – Добре, добре, – нетерпляче мовив Равiк. – До побачення, Вебере. – До побачення. Зустрiнемося завтра о восьмiй ранку. Равiк неквапом рушив вулицею Лорiстон. Якби було лiто, вiн сiв би десь на лавцi в Булонському лiсi проти сонця й бездумно дивився б на воду та на зеленi дерева, поки не вляглося б напруження. Потiм поiхав би до готелю й лiг спати. Вiн зайшов у бiстро на розi вулицi Буасьер. Коло прилавка стояло кiлька робiтникiв та водiiв вантажних машин. Вони пили гарячу чорну каву, вмочаючи в неi булочки. Якусь хвилину Равiк стежив за ними. То було впевнене, просте життя – з запеклою боротьбою за iснування, з виснажливою працею, втомою вечорами, iжею, жiнкою i важким, позбавленим видив сном. – Чарку вишнiвки, – сказав вiн. На правiй нозi в тiеi дiвчини, що померла, був тоненький дешевий позолочений ланцюжок – одна з тих цяцьок, що iх любить молодь, коли вона сентиментальна й не мае смаку. Ланцюжок з маленькою пластинкою, на якiй вибито напис «Toujours Charles», закутий на нозi так, що його не можна скинути, ланцюжок, який розповiдав про недiлi, проведенi в лiсi над Сеною, про закоханiсть i нерозумну молодiсть, про маленьку ювелiрну крамничку десь у Неi, про вересневi ночi в кiмнатцi пiд дахом, – тодi раптом затримка, очiкування, страх, а «навiки твого» Шарля i слiд пропав… Приятелька, що дала адресу, якась акушерка, застелений цератою стiл, пекучий бiль i кров, кров, розгублене лице староi, руки, якi хапливо пiдсаджують тебе в таксi, щоб швидше спекатися, довгi днi муки, корчiв iз болю i нарештi карета «швидкоi допомоги», лiкарня, останнi сто франкiв, зiм’ятi в гарячiй спiтнiлiй руцi, i… надто пiзно. Почало деренчати радiо. Танго, якийсь гугнявий голос виводив безглуздi куплети. Равiк похопився, що подумки ще раз простежуе всю операцiю. Вiн зважував кожен свiй рух. На кiлька годин ранiше дiвчину ще, мабуть, можна було б урятувати. Вебер телефонував, але його не було в готелi, iй довелось померти тому, що вiн надто довго стовбичив на мостi Альма. Вебер сам не вмiв робити таких операцiй. Безглузда випадковiсть. Нога з позолоченим ланцюжком, пiдiгнута досередини. «Прийди в мiй човен, мiсяць сяе», – надсаджувався фальцетом у репродукторi тенор. Равiк розрахувався й вийшов. На вулицi вiн зупинив таксi. – В «Озирис». «Озирис» був великий, солiдний публiчний дiм з просторим баром у египетському стилi. – Ми вже зачиняемо, – сказав портье. – Бiльше нiкого немае. – Нiкого? – Тiльки мадам Роланда. Всi дами роз’iхалися. – Гаразд. Портье в калошах невдоволено переступав з ноги на ногу. – Затримайте таксi. Потiм нелегко буде знайти iнше. Ми скiнчили працювати. – Ви вже менi казали. А таксi я пiймаю. Равiк всунув портье в кишеню на грудях пачку сигарет i вузькими дверима повз роздягальню зайшов до простороi зали. Бар був порожнiй. У ньому було як завжди пiсля мiщанськоi гульнi – калюжi розлитого вина, кiлька перекинутих стiльцiв, недокурки на пiдлозi, дух тютюну, солодкавих парфумiв i поту. – Роландо! – погукав Равiк. Вона стояла бiля великого столу, на якому здiймалася купа рожевоi шовковоi бiлизни. – Равiк? – мовила вона, зовсiм не здивувавшись. – Так пiзно. Чого ти хочеш? Дiвчини чи щось випити? Чи того й того? – Горiлки. Польськоi. Роланда принесла пляшку й чарку. – Налий собi сам. Я ще мушу посортувати й переписати бiлизну. Зараз приiде машина з пральнi. Коли не запишеш якоiсь ганчiрки, то та банда все покраде, як зграя сорок. Шоферня, розумiеш. На подарунки своiм коханкам. Равiк кивнув головою. – Увiмкни музику, Роландо. Голосно. – Добре. Роланда ввiмкнула приймач. Литаври й барабани загримiли у високiй порожнiй залi, мов буря. – Не занадто голосно? – Нi. Занадто голосно. Що може бути занадто голосним? Хiба тиша. Тиша, в якiй тебе роздирае на шматки, наче в безповiтряному просторi. – От i все, – сказала Роланда й пiдiйшла до Равiкового столика. У неi була дужа постать, ясне обличчя, спокiйнi карi очi. Чорна пуританська сукня була ознакою наглядачки й вирiзняла ii серед напiводягнених повiй. – Випий зi мною, Роландо. – Добре. Равiк принiс iз бару чарку й почав наливати. Роланда притримала пляшку, коли чарка наповнилась до половини. – Досить! Я бiльше не вип’ю. – Не люблю недолитих чарок. Краще залиш, якщо не вип’еш. – Навiщо? Це було б марнотратство. Равiк глянув на неi. Надiйне, розумне обличчя. Вiн усмiхнувся. – Марнотратство? Французи завжди бояться його. А навiщо ощадити? Тебе також нiхто не щадив. – Це комерцiя. В нiй зовсiм iншi правила. – Равiк засмiявся. – Ну, то випиймо за комерцiю. Чим би став свiт без моралi комерсантiв? Юрмою злочинцiв, iдеалiстiв i ледарiв. – Тобi треба дiвчини, – сказала Роланда. – Я можу подзвонити Кiкi. Вона дуже добра. Двадцять один рiк. – Так? Знов двадцять один рiк. Сьогоднi такi не для мене. – Равiк налив собi ще одну чарку. – Про що ти думаеш, Роландо, перед сном? – Здебiльшого нi про що. Я надто втомлююся. – А коли ти не втомлена? – Про Тур. – Чому? – Там моя тiтка мае будинок iз крамничкою. Я вже двiчi викупляла заставнi на нього. Коли тiтка помре – iй сiмдесят шiсть, – будинок буде мiй. Тодi я зроблю з крамнички кав’ярню. Яснi шпалери у квiточку, оркестр, три музиканти – пiанiно, скрипка й вiолончель, у глибинi бар. Невеличкий, але милий. Будинок стоiть у гарному кварталi. Думаю, що за дев’ять з половиною тисяч франкiв його можна буде пристойно опорядити. Куплю завiси i навiть лiхтарi. Хотiлося б ще мати на перший час п’ять тисяч франкiв про запас. І, звичайно, плата за квартири на двох горiшнiх поверхах. Ось про це я й думаю. – Ти народилася в Турi? – Так. Але нiхто не знае, де я потiм була. А якщо моi справи йтимуть добре, то це нiкого й не обходитиме. Грошi прикривають усе. – Не все. Але багато що. Равiк вiдчув якусь ваготу в скронях i почав говорити повiльнiше. – Мабуть, iз мене досить, – мовив вiн i дiстав iз кишенi кiлька банкнот. – Ти одружишся в Турi, Роландо? – Не вiдразу. Через кiлька рокiв. Я там маю приятеля. – Ти до нього часом iздиш? – Рiдко. Вiн менi iнколи пише. Звичайно, на iншу адресу. Вiн одружений, але його дружина в лiкарнi. Сухоти. Проживе щонайбiльше рiк або два, кажуть лiкарi. Тодi вiн буде вiльний. Равiк пiдвiвся. – Хай Бог благословить тебе, Роландо. Ти маеш здоровий глузд. Вона довiрливо усмiхнулася, погоджуючись iз ним. На ii ясному, свiжому обличчi не було й слiду втоми, нiби вона щойно встала. Вона знала, чого хоче. Життя не мало для неi нiяких загадок. Надворi був бiлий день. Дощ перестав. На розi вулиць, наче невеличкi броньованi башти, стояли пiсуари. Портье вже не було, нiч розтанула, почався день, i юрми людей тиснулися бiля входiв у метро, нiби то були отвори, в якi вони кидалися, щоб принести себе в жертву похмурому пiдземному боговi. Жiнка злякано пiдвелася на канапi. Вона не крикнула, тiльки здушено зойкнула, сперлася на лiктi й завмерла. – Не бiйтеся, – сказав Равiк. – Це я. Той самий, що привiв вас сюди кiлька годин тому. Жiнка полегшено вiдiтхнула. Равiк бачив ii нечiтко: електричнi лампочки й ранок, що заповзав у вiкно, сповнювали кiмнату бляклим, хворобливим свiтлом. – Мабуть, уже можна погасити, – мовив вiн i натиснув на вимикач. Вiн знов вiдчув, як хмiль м’якими ударами б’е йому в скронi. – Хочете снiдати? – спитав вiн. Равiк устиг забути про жiнку, а коли брав унизу ключа, то гадав, що вона вже пiшла. Вiн радо б спекався ii. Вiн чимало випив, лаштунки свiдомостi розсунулися, ланцюг часу з брязкотом розiрвався, i його обступили владнi, безстрашнi спогади та мрii. Вiн хотiв бути сам. – Хочете кави? – спитав Равiк. – Тут тiльки ii i вмiють готувати. Жiнка похитала головою. Вiн уважнiше приглянувся до неi. – Що сталося? Тут хтось був? – Нi. – Але щось мало статися. Ви дивитесь на мене, як на примару. Жiнка ворухнула губами. – Запах, – насилу вимовила вона. – Запах? – не зрозумiв Равiк. – Горiлка не пахне. Вишнiвка i брендi також. А сигарети ви самi курите. Що ж вас налякало? – Я не про це… – О Господи, а про що ж? – Це той самий… той самий запах… – Боже, це, певне, ефiр, – сказав Равiк, у якого раптом сяйнув здогад. – Ефiр? Жiнка кивнула головою. – Вас колись оперували? – Нi… але… Равiк бiльше не слухав. Вiн вiдчинив вiкно. – Зараз вивiтриться. А ви тим часом закурiть. Вiн подався до ванноi i вiдкрутив крани. У дзеркалi вiн побачив свое обличчя. Вiн уже стояв тут кiлька годин тому. І за цей час померла людина. Ну й що? Кожноi хвилини помирають тисячi людей. Так каже статистика. В цьому немае нiчого особливого. Але для того, хто помирае, його смерть була важливiша за все, за цiлу земну кулю, що й далi не перестае крутитися. Вiн сiв на край ванни i скинув черевики. Завжди те саме. Нiма влада речей. Тривiальнiсть, банальна звичка у всьому своему химерному перебiговi. Квiтучий берег серця бiля рiчки кохання – та хоч би ким ти був, поетом, напiвбогом чи iдiотом, а проте кожних кiлька годин мусиш спускатися зi свого неба на землю, щоб помочитися. Нiде вiд цього не дiнешся. Іронiя природи. Романтична веселка над рефлексами залоз i процесом травлення. Органи найвищого екстазу за якимось диявольським задумом водночас призначенi для видiлення. Равiк шпурнув черевики в куток. Ненависна звичка роздягатися! Навiть ii не уникнеш. Це розумiе тiльки той, хто живе сам. У нiй була якась проклята покiрнiсть, капiтуляцiя перед оточенням. Вiн часто засинав одягнений, щоб перебороти ii, але цим тiльки вiдтягав термiн. Нiде вiд неi не дiнешся. Равiк перемкнув кран на душ. Холодна вода потекла по шкiрi. Вiн глибоко вiдiтхнув i витерся. Втiху дають тiльки простi речi. Вода, вiддих, вечiрнiй дощ. Лише той, хто самiтний, розумiе i це. Вдячна шкiра. Легка кров, що плине темними каналами. Вiдпочинок на луцi. Берези. Бiлi хмари лiтнього дня. Небо юностi. Де дiлися всi бурi серця? Розбилися об похмурi скелi буття. Равiк повернувся до кiмнати. Жiнка забилася в куток канапи, натягши ковдру до самого пiдборiддя. – Холодно? Вона похитала головою. – Боiтесь? Жiнка кивнула головою. – Мене? – Нi. – Мiста за вiкном? – Так. Равiк зачинив вiкно. – Дякую, – мовила вона. Вiн глянув на ii потилицю, на плечi. Якась iстота, що дихае поруч. Крихта чужого життя… але життя. Тепло. Не застиглий труп. Що можна дати iншому, крiм дещицi тепла? І чого бiльше треба? Жiнка ворухнулася. Вона затремтiла, глянувши на Равiка. Вiн вiдчув, як iз нього збiгла хвиля тривоги, лишивши пiсля себе глибоку, легку прохолоду. Напруження спало. Вiдкрилася далина. Наче вiн пробув нiч на iншiй планетi й повернувся додому. Все раптом здалося простим – ранок, жiнка… Не було бiльше про що думати. – Ходи, – мовив вiн. Жiнка витрiщила на нього очi. – Ходи ж бо, – ще раз нетерпляче сказав вiн. III Равiк прокинувся, вiдчувши на собi пильний погляд. Жiнка була одягнена й сидiла на канапi. Але дивилась у вiкно, а не на нього. Равiк сподiвався, що вона пiде задовго до того, як вiн прокинеться. Йому було неприемно, що вона ще тут. Вранцi вiн не зносив присутностi людей. Вiн подумав, чи не спробувати знов заснути. Але тодi вона, може, дивитиметься на нього, а це йому заважало. Вiн вирiшив негайно позбутися ii. Якщо вона чекае на грошi, то це дуже просто. І взагалi все просто. Равiк сiв на лiжку. – Ви давно встали? Жiнка злякано обернулася до нього. – Я не могла бiльше спати. Менi дуже шкода, якщо я вас збудила. – Ви мене не збудили. Жiнка пiдвелася. – Я хотiла пiти. Сама не знаю, чого я й досi тут сиджу. – Почекайте. Я зараз буду готовий. Ви ще поснiдаете? Вип’ете славетноi тутешньоi кави. Ще встигнемо – i ви, i я. Равiк устав i подзвонив покоiвцi. Потiм пiшов до ванноi. Вiн побачив, що жiнка теж милася, але все було прибране, навiть використанi рушники. Поки вiн чистив зуби, то почув, як покоiвка принесла снiданок. Вiн квапливо докiнчив свiй туалет. – Вам було неприемно? – спитав Равiк, виходячи з ванноi. – Чому? – Що покоiвка вас бачила. Я не подумав про це. – Нi. Та вона й не здивувалася. Жiнка глянула на тацю. Снiданок був на двох, хоч Равiк нiчого не казав покоiвцi. – Певне, що не здивувалася. На те ми в Парижi. Ось вам кава. У вас не болить голова? – Нi. – Добре. А в мене трохи болить. Але скоро перестане. Ось булочки. – Я не можу нiчого iсти. – Нi, можете. Вам тiльки здаеться, що не можете. Спробуйте. Вона взяла булочку. Потiм поклала назад. – Справдi не можу. – То випийте саму каву й викурiть сигарету. Це солдатський снiданок. – Добре. Равiк заходився снiдати. – Ви ще не зголоднiли? – за хвилину спитав вiн. – Нi. Жiнка погасила сигарету. – Менi здаеться… – почала вона й замовкла. – Що вам здаеться? – байдуже спитав Равiк. – Що менi вже треба йти. – Ви знаете дорогу? Тут недалеко авеню Ваграм. – Нi, не знаю. – А де ви мешкаете? – У готелi «Верден». – Звiдси до нього кiлька хвилин ходи. Я вам покажу надворi, як iти. Однаково треба провести вас повз портье. – Так… але рiч не в тому… Жiнка знов замовкла. Грошi, подумав Равiк. Як завжди, грошi. – Якщо ви в скрутi, я радо вам допоможу. – Вiн витяг гаманця. – Облиште! Що це таке? – гостро мовила жiнка. – Нiчого. – Вiн сховав гаманця назад. – Вибачте менi. – Жiнка пiдвелася. – Ви були… я повинна подякувати вам… Якби не… не ця нiч… сама я б не знала… Равiк згадав, що мiж ними сталося вночi. Було б смiшно надавати цьому якесь значення, але подяки вiн аж нiяк не сподiвався, i це йому тим дужче не сподобалось. – Я справдi не знала б… – знов почала жiнка. Вона й далi нерiшуче стояла перед ним. Чому вона не йде собi? – Але тепер знаете, – сказав вiн, аби не мовчати. – Нi. – Жiнка глянула йому в вiчi. – І тепер ще не знаю. Знаю тiльки, що мушу щось зробити. Знаю, що не можу втекти. – Це вже багато. – Равiк узяв плаща. – Я вас проведу вниз. – Не треба. Скажiть менi тiльки… – Вона затнулася, шукаючи потрiбних слiв. – Може, ви знаете… що треба робити… коли… – Коли що? – не зразу спитав Равiк. – Коли хтось помре, – видушила з себе жiнка й заплакала. Вона не хлипала, тiльки плакала, майже нечутно. Равiк почекав, поки вона трохи заспокоiться. – У вас хтось помер? – Вона кивнула головою. – Учора ввечерi? – Вона знов кивнула. – Ви його вбили? Жiнка витрiщила на нього очi. – Що? Що ви сказали? – Ви вбили його? Коли ви питаете мене, що вам робити, то повиннi сказати й це. – Вiн помер! – розпачливо крикнула жiнка. – Раптово… – Вона затулила обличчя руками. – Вiн хворiв? – спитав Равiк. – Так. – У вас був лiкар? – Був… але вiн не хотiв лягати в лiкарню. – А вчора лiкар приходив? – Нi. Приходив три днi тому. Вiн його… вiн вилаяв лiкаря й не схотiв, щоб той лiкував далi. – А ви не покликали iншого? – Іншого ми не знали. Ми тут тiльки три тижнi. Того нам викликав офiцiант… А вiн бiльше не схотiв лiкуватися в нього… казав… йому здавалося, що вiн сам себе краще… – Що в нього було? – Не знаю. Лiкар казав, що запалення легень… але вiн не повiрив… казав, що всi лiкарi дурять… крiм того, вчора йому стало краще. Тодi раптом… – Чому ви не вiдвезли його до лiкарнi? – Вiн не хотiв… казав… що я зраджуватиму його, коли вiн буде в лiкарнi… вiн… ви його не знаете… з ним нiчого не можна було вдiяти. – Вiн ще й досi в готелi? – Так. – Ви повiдомили господаря, що сталося? – Нi… Коли вiн раптом затих… i стало так тихо… i його очi… я не витримала i втекла. Равiк згадав, що було вночi. На мить йому стало нiяково. Але що вже сталося, те сталося, i тепер йому було до того байдуже, i цiй жiнцi також. Особливо жiнцi. Минулоi ночi iй до всього було байдуже, важило тiльки одне: витримати. Життя складаеться не з самих сентиментальних прикладiв. Лавiнь, почувши, що його дружина померла, провiв нiч у публiчному домi. Повii врятували його, а зi священиками вiн би пропав. Це можна розумiти або не розумiти. Пояснювати тут нiчого. Але якщо вже розумiеш, то це накладае на тебе певнi обов’язки. Равiк узяв плаща. – Ходiмо! Я йду з вами. Вiн був вашим чоловiком? – Нi, – сказала жiнка. Господар готелю «Верден», гладкий чоловiк без единоi волосини на головi, зате з фарбованими чорними вусами й чорними густими бровами, стояв у вестибюлi. За ним вишикувались офiцiант, покоiвка i касирка, пласка, як дошка. Господар, безперечно, все вже знав, тому, побачивши жiнку, вiдразу накинувся на неi. Обличчя його почервонiло, вiн вимахував маленькими пухкими ручками i аж булькав люттю й обуренням. А проте Равiк помiтив, що в нього полегшало на серцi, як вони прийшли. Коли вiн добрався до полiцii, чужинцiв, пiдозрiлих осiб i в’язницi, Равiк спокiйно перебив його: – Ви провансалець? – Господар затнувся. – Нi. А що? – спантеличено спитав вiн. – Нiчого, – вiдповiв Равiк. – Я просто хотiв вас зупинити. І найкраще вдаеться спинити людину цiлком безглуздим запитанням. А то б ви говорили ще цiлу годину. – Пане! Хто ви такий! Чого вам треба? – Нарештi ми почули вiд вас розважнi слова. Господар опанував себе. – Хто ви? – запитав вiн уже спокiйнiше: ану ж це якась впливова особа, i, не дай боже, ще образиш ii. – Лiкар. Господар зрозумiв, що боятися йому нiчого. – Нам не треба бiльше нiякого лiкаря! – знов розлютився вiн. – Тут потрiбна полiцiя. Вiн втупив очi в Равiка й жiнку, сподiваючись переляку, протесту i благання. – Чудова думка. Чому ж ви досi не покликали полiцii? Адже вам кiлька годин уже вiдомо, що в номерi у вас лежить мертвий. Господар нiчого не вiдповiв, лише й далi люто дивився на Равiка. – Я вам скажу чому. – Равiк ступив на крок ближче. – Через своiх пожильцiв. Ви боiтеся розголосу. Багато з них вiдразу покинуть готель, коли довiдаються, що сталось. Але полiцiя однаково прийде, такий закон. І вiд вас залежить, щоб нiкому нiчого не впало в око. Та й не це вас турбувало. Ви боялися, що вiд вас утекли й вам доведеться влаштовувати все самому. Даремно боялися. Крiм того, ви тремтiли за свiй рахунок. Вам його оплатять. А тепер я хочу оглянути мерця. Потiм подбаю про все iнше. Равiк пройшов повз господаря. – Який номер? – спитав вiн у жiнки. – Чотирнадцятий. – Вам нема чого йти зi мною. Я все зроблю сам. – Нi. Я б не хотiла тут лишатися. – Буде краще, як ви бiльше нiчого не побачите. – Нi. Я не залишусь тут. – Що ж, ваша воля. Кiмната була низька й виходила вiкнами на вулицю. Бiля дверей зiбралося кiлька покоiвок, коридорних та офiцiантiв. Равiк вiдтiснив iх убiк. У кiмнатi стояло двое лiжок. На тому, що бiля стiни, лежав чоловiк, жовтий, застиглий, наче воскова статуя святого, з чорним кучерявим волоссям, у червонiй шовковiй пiжамi. Руки в нього були складенi на грудях. Бiля нього на нiчному столику стояла маленька дешева дерев’яна фiгурка мадонни. На ii обличчi залишилися слiди губноi помади. Равiк узяв ii в руки й побачив iз зворотнього боку напис: «Маdе in Germany». Равiк перевiв погляд на мертвого – на губах у нього не було помади, та й на вигляд вiн був не з таких. Очi в нього були наполовину розплющенi, одне бiльше, нiж друге, i це надавало обличчю виразу цiлковитоi байдужостi, наче на ньому застигла вiчна нудьга. Равiк схилився над мерцем. Спершу вiн оглянув пляшечки з лiками на столику, потiм обстежив тiло. Жодних слiдiв насильства. Вiн випростався. – Як прiзвище лiкаря, що приходив сюди? – запитав вiн у жiнки. – Ви знаете його? – Нi, не знаю. Равiк глянув на неi. Вона була дуже блiда. – Сядьте. Отам на стiлець у кутку. І сидiть. Є тут той офiцiант, що викликав лiкаря? Вiн глянув на обличчя людей, що з’юрмилися бiля дверей. У всiх був той самий вираз: страху й жадоби. – Цей поверх обслуговуе Франсуа, – сказала прибиральниця, що тримала в руках мiтлу, немов списа. – Де Франсуа? Офiцiант проштовхався наперед. – Як прiзвище лiкаря, що приходив сюди? – Бонне, Шарль Бонне. – Ви маете номер його телефону? – Пассi, двадцять сiм сорок три. – Офiцiант погортав свiй записник. – Добре. – Равiк помiтив серед людей у коридорi обличчя господаря. – Зачинiмо краще дверi. Чи вам хочеться, щоб сюди збiглася цiла вулиця? – Нi! Ану геть звiдси! Всi до одного! Чого ви тут стовбичите й гайнуете час, за який я вам плачу! Господар вигнав своiх пiдлеглих i зачинив дверi. Равiк пiдiйшов до телефону. Спершу вiн зателефонував до Вебера i хвилину поговорив iз ним. Тодi набрав номер, що його назвав офiцiант. Бонне був у своiй приймальнi. Вiн пiдтвердив те, що сказала жiнка. – Вiн помер, – мовив Равiк. – Ви б не могли приiхати й виписати довiдку про смерть? – Вiн вигнав мене. І дуже образив. – Тепер вiн уже вас не образить. – Вiн не заплатив менi гонорару. А крiм того, назвав мене здирником i партачем. – А ви б приiхали по гонорар? – Я мiг би когось прислати. – Краще приiдьте самi. А то пропали вашi грошi. – Добре, – повагавшись, сказав Бонне. – Але я не пiдпишу жодноi довiдки, поки не отримаю грошей. Менi належить триста франкiв. – Гаразд. Триста франкiв. Ви iх отримаете. – Равiк повiсив трубку. – Менi прикро, що вам довелося все це слухати, – сказав вiн жiнцi. – Та iнакше не можна було. Вiн нам потрiбний. Жiнка вже порпалася в торбинцi. – Нiчого, – вiдповiла вона, – це для мене не новина. Ось грошi. – Почекайте. Зараз вiн приiде. Тодi й вiддасте йому. – А ви самi не можете виписати довiдку про смерть? – спитала жiнка. – Нi, – вiдповiв Равiк. – Їi може виписати тiльки французький лiкар. Найкраще той, що його лiкував. Коли Бонне зачинив за собою дверi, раптом стало тихо. Багато тихiше, нiж бувае, коли з кiмнати виходить тiльки одна людина. Гудiння машин на вулицi зробилося якесь пронизливiше, нiби натикалося на стiну стиснутого повiтря й насилу пробивалося крiзь неi. Пiсля метушнi минулоi години аж тепер стала вiдчутна присутнiсть небiжчика. Дешевий готельний номер наповнився його владною мовчанкою, байдуже, що вiн був одягнений у червону пiжаму з блискучого шовку. Вiн панував тут, як панував би навiть мертвий блазень, бо не ворушився. Все живе ворушиться, а те, що ворушиться, може бути дужим, витонченим або смiшним, але не мае вiдчуженоi величностi застиглого, здатного вже тiльки розпадатися. Воно – сама довершенiсть, а людина бувае довершена лише в смертi, i то на короткий час. – Ви не були з ним одруженi? – Нi. Чому ви питаете? – Закон. Спадок. Полiцiя з’ясуе, що тут ваше, а що його. Свое ви заберете. А його речi полiцiя затримае. Для родичiв, якщо вони зголосяться. В нього е родичi? – У Францii немае. – Ви з ним жили? – Жiнка не вiдповiла. – Довго? – Два роки. Равiк озирнувся по кiмнатi. – У вас немае валiз? – Чому ж… були… там, пiд стiною. Ще вчора ввечерi стояли. – Ага… господар. Равiк вiдчинив дверi. Прибиральниця з мiтлою вiдскочила назад. – Матусю, – мовив вiн, – як на своi роки ви надто цiкавi. Покличте господаря. Прибиральниця почала виправдуватися. – Слушно, – перебив ii Равiк. – У вашi роки залишаеться сама цiкавiсть. А все-таки покличте господаря. Стара щось пробурмотiла й пiшла, виставивши перед собою мiтлу. – Менi дуже прикро, – мовив Равiк, – проте iншоi ради немае. Вам може здатися, що я нетактовний, та краще владнати все вiдразу. Так простiше, навiть якщо ви тепер цього не розумiете. – Я розумiю, – вiдповiла жiнка. Равiк глянув на неi. – Розумiете? – Так. Зайшов господар з папiрцем у руцi. Вiн не постукав у дверi. – Де валiзи? – спитав Равiк. – Найперше рахунок. Ось. Спершу оплатiть його. – Спершу валiзи. Поки що нiхто не вiдмовляеться платити. Номер iще не звiльнений. І стукайте в дверi, коли знов будете заходити. Давайте рахунок i накажiть принести валiзи. Господар люто витрiщився на нього. – Ви отримаете своi грошi, – сказав Равiк. Господар вийшов, хряснувши дверима. – У валiзах е грошi? – спитав Равiк у жiнки. – Я… нi, мабуть, немае. – Ви знаете, де вони? В костюмi? Чи iх не було зовсiм?! – Вiн тримав грошi в гаманi. – А де гаман? – Пiд… – Жiнка затнулася. – Вiн звичайно ховав його пiд подушку. Равiк пiдвiвся. Вiн обережно пiдняв подушку разом iз головою мерця, витяг з-пiд неi чорний шкiряний гаман i подав його жiнцi. – Вiзьмiть грошi i все, що для вас важливе. Швидко. На сентименти немае часу. Вам треба жити. А грошi на це й призначенi. Навiщо iм плiснявiти в полiцii? Хвилину вiн дивився у вiкно. На вулицi водiй вантажноi машини лаяв вiзника фургона з городиною, запряженого парою коней. Потужний мотор машини надавав йому почуття переваги. Равiк обернувся. – Все зробили? Так. – Тепер дайте менi гаман. Равiк засунув його назад пiд подушку. Гаман став вiдчутно тонший, нiж був перед тим. – Сховайте все в торбинку, – сказав вiн. Жiнка послухалася. Равiк узяв рахунок i перебiг його очима. – Ви вже тут платили за номер? – Не знаю. Здаеться, платили. – Це рахунок за два тижнi. Сплатити… – Равiк не зразу назвав прiзвище. Йому було якось чудно називати небiжчика «паном Рашинським». – Ви завжди вчасно сплачували рахунки? – Так, завжди. Вiн часто казав, що… в його становищi важливо завжди вчасно платити за все, що треба. – Ну й мерзотник цей господар! Де може бути останнiй сплачений рахунок? У дверi постукали. Равiк не змiг приховати посмiшки. Коридорний занiс валiзи. За ним iшов господар. – Усi? – запитав Равiк у жiнки. – Так. – Певне, що всi, – пирхнув господар. – А ви що думали? Равiк узяв маленьку валiзку. – Ключ вiд неi у вас? Нi? А де вiн може бути? – У шафi. В його костюмi. Равiк вiдчинив шафу. Вона була порожня. – Ну? – глянув вiн на господаря. Той обернувся до коридорного. – Де костюм? – засичав вiн. – Я його винiс, – затинаючись, вiдповiв той. – Навiщо? – Витрусити й почистити. – Мабуть, небiжчиковi цього вже не треба, – сказав Равiк. – Негайно принеси його сюди, проклятий злодюго! – гримнув господар. Служник глянув на господаря, смiшно клiпаючи очима, i вийшов. Вiдразу ж по тому вiн вернувся з костюмом. Равiк потрусив пiджак, потiм штани. Там щось брязнуло. Вiн на мить завагався. Дивно було засовувати руку в кишеню штанiв померлого. Наче костюм помер разом iз ним. І дивно було так думати. Костюм це костюм. Равiк витяг ключика й вiдiмкнув валiзку. Зверху лежала брезентова течка. – Тут? – спитав вiн у жiнки. Вона кивнула головою. Равiк зразу знайшов рахунок. Вiн був оплачений. Равiк показав його господаревi. – Ви порахували зайвий тиждень. – Он як? – огризнувся господар. – А клопiт? А це свинство? А хвилювання? Це, по-вашому, нiщо, га? А що в мене знов заболiла печiнка, це треба врахувати чи нi? Ви самi сказали, що пожильцi розбiжаться. Моi збитки куди бiльшi! А постiль? А дезинфекцiя номера? І запаскудженi простирала? – Простирала ви записали я рахунок. А, крiм того, ще двадцять п’ять франкiв за вчорашню вечерю, яку вiн начебто з’iв. Ви вчора щось iли? – спитав вiн у жiнки. – Нi. Але, може, краще просто заплатити? Я… менi хотiлося б швидше все це скiнчити. Швидше скiнчити, подумав Равiк. Все це ми знаемо. А тодi – тиша й небiжчик. Приголомшливi удари мовчання. Краще вже так… хоч як гидко. Вiн узяв зi столу олiвець i почав рахувати. Потiм вiддав рахунок господаревi. – Згоднi? Господар кинув оком на остаточну цифру. – Ви що, думаете, що я божевiльний? – Згоднi? – ще раз спитав Разiк. – А взагалi, хто ви такий? Чого ви втручаетесь? – Я брат, – вiдповiв Равiк. – Це вас влаштовуе? – Докиньте десять вiдсоткiв за обслуговування й на податок. Інакше я не згоден. – Добре. – Равiк дорахував вiдсотки. – Ви повиннi заплатити двiстi дев’яносто два франки, – сказав вiн жiнцi. Вона витягла з торбинки три банкноти по сто франкiв i дала iх господаревi. Той узяв грошi й рушив до дверей. – Вiсiм франкiв решти, – мовив Равiк. – А портье? – Ми йому самi заплатимо. І чайовi також. Господар сердито вiдрахував вiсiм франкiв i поклав iх на стiл. – Sales еtrangers [1 - Бруднi iноземцi (франц.).], – пробурмотiв вiн i вийшов. – Багато власникiв французьких готелiв пишаються тим, що ненавидять чужоземцiв, з яких живуть. Равiк помiтив коридорного, що й досi стояв бiля дверей, видно, чекаючи на чайовi. – Нате… Коридорний подивився на банкноту. – Дякую, мсье, – сказав вiн i пiшов. – Тепер ще прийде полiцiя, а тодi можна буде його забрати, – мовив Равiк i глянув на жiнку. Вона тихо сидiла в кутку мiж валiзами. В кiмнатi повiльно западав присмерк. – Коли людина помре, то стае незвичайно важлива, а поки вона жива, всiм до неi байдуже. Равiк знов глянув на жiнку. – Може, пiдете вниз? Там, мабуть, е де посидiти. Вона похитала головою. – Я можу пiти з вами. Сюди мае прийти один мiй приятель, вiн усе владнае з полiцiею. Доктор Вебер. Ми почекаемо на нього внизу. – Нi, я краще залишуся тут. – Ви ж однаково нiчого не допоможете. Чого вам тут сидiти? – Не знаю. Вiн… уже недовго побуде тут. А я часто… вiн не був зi мною щасливий. Я часто залишала його. Тепер хочу посидiти бiля нього. Жiнка сказала все це спокiйно, без натяку на сентиментальнiсть. – Йому вже однаково, – сказав Равiк. – Не в тiм рiч… – Добре. То випийте чогось. Вам треба випити. Не чекаючи на вiдповiдь, Равiк подзвонив. Офiцiант з’явився напрочуд швидко. – Принесiть два коньяки, подвiйнi. – Сюди? – Так. А куди ж? – Гаразд, пане. Офiцiант принiс двi чарки i пляшку «курвуазье». Вiн боязко зиркнув у куток, де в присмерку бiлiло лiжко, й спитав: – Ввiмкнути свiтло? – Не треба. Але пляшку залишiть. Паршивi чужоземцi. Офiцiант поставив тацю на стiл i, знов зиркнувши на лiжко, майже вибiг з кiмнати. Равiк узяв пляшку й налив чарки. – Пийте. Вам полегшае. Вiн думав, що треба буде ii вмовляти. Але вона, не вагаючись, випила. – У валiзах е щось важливе для вас? – Нема. – А таке, що ви хотiли б узяти? Щось потрiбне вам? Може, поглянете? – Нi. Там нiчого нема. Я знаю. – А в маленькiй валiзцi теж нема? – Може, й е. Я не знаю, що вiн там тримав. Равiк поклав валiзку на стiл бiля вiкна й вiдчинив ii. Кiлька пляшок, трохи бiлизни, записники, коробка акварельних фарб, пензлi, книжка, а в боковiй кишенi брезентовоi течки – двi банкноти, загорненi в цигарковий папiр. Вiн оглянув iх на свiтло. – Ось сто доларiв, – сказав вiн. – Вiзьмiть. На них ви зможете прожити якийсь час. Валiзку ми поставимо бiля ваших. Вона могла бути й ваша. – Дякую, – сказала жiнка. – Можливо, все це тепер здаеться вам гидким. Але його треба зробити. Цi грошi важливi для вас. Якийсь час протримаетесь на них. – Менi воно не здаеться гидким. Тiльки сама б я не змогла цього зробити. Равiк налив чарки. – Випийте ще. Жiнка поволi випила коньяк. – Стало краще? – спитав вiн. Вона глянула на нього. – Не краще й не гiрше. Просто нiяк. – У присмерку ii обриси розпливалися. Часом по ii обличчю й по руках ковзало червоне свiтло реклами. – Я не можу нi про що думати, поки вiн тут, – додала вона. Двое санiтарiв вiдкинули укривало, присунули ношi до лiжка й поклали на них тiло. Вони працювали швидко й дiловито. Равiк став бiля жiнки на той випадок, часом би вона зомлiла. Перше нiж санiтари накрили тiло, вiн нахилився до нiчного столика i взяв дерев’яну фiгурку мадонни. – Менi здаеться, що це ваша рiч, – сказав вiн. – Вiзьмете? – Нi. Вiн простяг жiнцi фiгурку. Вона не взяла ii. Тодi вiн вiдчинив маленьку валiзку й поклав фiгурку туди. Санiтари накрили тiло й пiдняли кошi. Дверi виявилися надто вузькими, й коридор також. Вони спробували протиснутись, але не змогли. Ношi не влазили. – Доведеться його зняти, – мовив старший iз санiтарiв. – Ми не розвернемося з ним. Вiн запитально глянув на Равiка. – Ходiмо, – сказав Равiк жiнцi. – Почекаемо внизу. Жiнка похитала головою. – Добре, – сказав вiн санiтарам. – Робiть що треба. Вони взяли тiло за ноги та за плечi й поклали на пiдлогу. Равiк хотiв щось сказати i глянув на жiнку. Вона не рухалась, i вiн промовчав. Санiтари винесли в тьмяно освiтлений коридор ношi. Потiм вернулися в темну кiмнату й забрали тiло. Равiк вийшов за ними. Щоб зiйти сходами, iм доводилось дуже високо пiдiймати ношi з тiлом. Їхнi обличчя почервонiли з натуги й спiтнiли. Мертвий важко ширяв над ними. Равiк простежив за санiтарами, аж поки вони опинилися внизу. Тодi вернувся до кiмнати. Жiнка стояла бiля вiкна й дивилася на вулицю. На машину бiля тротуару. Санiтари засунули в неi ношi, як пекар засовуе в пiч хлiб. Потiм сiли в кабiну, мотор заревiв, нiби з-пiд землi хтось зойкнув, i машина, рвучко крутнувшись, зникла за рогом. Жiнка обернулася. – Вам треба було пiти ранiше, – мовив Равiк, – Навiщо бачити все до кiнця? – Я не могла. Не могла пiти швидше за нього. Не розумiете? – Розумiю. Ходiть сюди. Випийте ще чарку. – Не хочу. Коли прибули полiцаi й санiтари, Вебер ввiмкнув свiтло. І тепер, як тiло забрали, кiмната при свiтлi здавалася бiльшою. Бiльшою i дивовижно мертвою, нiби тiло пiшло з неi, а смерть лишилася. – Ви й далi житимете в цьому готелi? Чи виберетесь? – Виберусь. – А ви маете в Парижi знайомих? – Нi. Не маю нiкого. – А знаете якийсь готель, де б хотiли оселитися? – Нi. – Тут поблизу е один, схожий на цей. Невеличкий, чистий i цiлком пристойний. Ви можете в ньому непогано влаштуватися. Готель «Мiлан». – А я не могла б перебратися в той готель, де… у ваш готель? – В «Інтернасiональ»? – Так. Я… бачите… я вже його трохи знаю… Все-таки краще, нiж щось зовсiм незнайоме. – То готель не для жiнок, – сказав Равiк. Ще цього бракувало, подумав вiн. Мешкати в тому самому готелi! Я ж не нянька для хворих. І потiм… може, вона гадае, що я вже маю якiсь обов’язки перед нею? Таке бувае. – Я б вам не радив перебиратися в «Інтернасiональ», – сказав вiн гострiше, нiж хотiв. – Вiн завжди переповнений. Утiкачами. Краще йдiть у «Мiлан». Якщо вам не сподобаеться там, ви зможете будь-коли переiхати. Жiнка подивилася на нього. Равiк вiдчув, що вона прочитала його думки, i йому стало соромно. Та краще хай буде хвилину соромно, нiж потiм весь час неспокiйно. – Добре, – мовила вона. – Ви правду кажете. Равiк звелiв знести валiзи в таксi. До готелю «Мiлан» iхати було всього кiлька хвилин. Вiн найняв номер i пiднявся з жiнкою нагору. То була кiмната на третьому поверсi, облiплена шпалерами з вiнками троянд. У нiй стояло лiжко, шафа, стiл i два стiльцi. – Влаштовуе вас? – спитав вiн. – Так. Дуже гарна. Равiк глянув на шпалери: вони були страхiтливi. – Принаймнi тут ясно, – сказав вiн. – Ясно й чисто. – Так. Принесли валiзи. – Ну от, усе ваше тут. – Так. Дякую. Дуже дякую. Жiнка сiла на лiжко. Обличчя ii було блiде i змарнiле. – Лягайте спати. Ви зможете заснути? – Спробую. Равiк витяг з кишенi алюмiнiеву капсулу й витрусив iз неi кiлька таблеток. – Ось вам лiки, щоб заснули. Запийте водою. Ковтнете зараз? – Нi, згодом. – Гаразд. Ну, то я пiду. Найближчими днями навiдаюся. Спробуйте якомога швидше заснути. Ось адреса похоронного бюро, часом би вам треба було ще щось вiд нього. Самi не йдiть. Думайте про себе. Я навiдаюся до вас. – Равiк на мить завагався, тодi спитав: – Як вас звати? – Маду. Джоан Маду. – Джоан Маду. Добре, я запам’ятаю. Вiн знав, що не запам’ятае i не навiдаеться. А тому, що знав це, то намагався вдати щире бажання прийти знов. – Краще я все-таки запишу, – сказав вiн, витягаючи з кишенi блокнот iз рецептами. – Може, запишете самi? Ось тут. Так буде простiше. Жiнка взяла блокнот i записала свое iм’я та прiзвище. Равiк глянув на аркушик, видер його i сховав у бокову кишеню плаща. – Негайно лягайте спати. А завтра видно буде. Це банальнi, заяложенi слова, але вони правдивi. Тепер вам найбiльше потрiбен сон i трохи часу, щоб оговтатись. Розумiете? – Так, розумiю. – Ковтнiть таблетки й лягайте. – Добре. Дякую. Дякую за все… Я не знаю, що б я робила без вас. Справдi, не знаю. Жiнка подала йому руку. Рука була холодна, але потиск мiцний. Це добре, подумав Равiк, уже знати, що людина зважилася на щось. Вiн вийшов надвiр i набрав у груди вологого, теплого вiтру. Машини, перехожi, першi повii на розi вулиць, пивницi, бiстро, дух тютюну, аперитиву й бензину – хистке, швидкоплинне життя. Равiк глянув на фасад готелю. Кiлька освiтлених вiкон. І за одним iз них сидить жiнка, непорушно втупивши очi в порожнечу поперед себе. Вiн витяг аркушик, де було написане ii iм’я, розiрвав його й викинув. Забути. Яке слово! В ньому i жах, i розрада, i моторошна нереальнiсть. Хто б мiг жити, не вмiючи забувати? Але хто здатен забути все, чого не хочеш пам’ятати? Уламки спогадiв, що роздирають серце. Аж коли втратиш усе, задля чого варто жити, стаеш вiльний. Равiк подався в напрямку площi Етуаль. Вона була заповнена людьми. За Трiумфальною аркою стояли прожектори i освiтлювали могилу Невiдомого солдата. Над нею маяв на вiтрi велетенський синьо-бiлий прапор. Святкували двадцяту рiчницю перемир’я 1918 року. Небо було вкрите хмарами, i промiння прожекторiв кидало на них нечiтку розiрвану тiнь прапора. Здавалося, нiби якийсь подертий прапор тонув там у дедалi густiшiй темрявi. Десь грав вiйськовий оркестр. Мелодiя губилася в пронизливому брязкотi. Нiхто не спiвав. Натовп мовчав. – Перемир’я, – сказала якась жiнка поряд iз Равiком. – Мiй чоловiк загинув на останнiй вiйнi. А тепер на черзi син. Перемир’я. Хтозна, що ще буде… IV Температурний аркуш над лiжком був новий i порожнiй. Стояло тiльки прiзвище й адреса. Люсьена Мартiне, Б’ют Шомон, вулиця Клавель. Обличчя дiвчини було аж сiре проти бiлоi подушки. Напередоднi ввечерi iй зроблено операцiю. Равiк обережно послухав серце. Тодi випростався. – Краще, – сказав вiн. – Переливання кровi зробило маленьке диво. Якщо вона витримае до ранку, то буде надiя на одужання. – Добре, – сказав Вебер. – Вiтаю вас. Я не сподiвався на успiх. Пульс сто сорок, тиск вiсiмдесят, кофеiн, корамiн… ще трохи – i кiнець. Равiк здвигнув плечима. – Нема з чим вiтати. Просто вона прибула до нас ранiше, нiж та з позолоченим ланцюжком на нозi. Оце й усе. Вiн накрив дiвчину. – Другий випадок протягом тижня. Коли так пiде далi, ваша клiнiка стане рятiвним притулком для дiвчат, яким роблять невдалi аборти на Б’ют Шомон. Та, перша, здаеться, також була звiдти? Вебер кивнув головою. – Авжеж, i також iз вулицi Клавель. Мабуть, вони знали одна одну й побували в тiеi самоi акушерки. Навiть прибули сюди в той самий час, увечерi. Добре, що я ще захопив вас у готелi. Я боявся, що ви вже кудись пiшли. Равiк глянув на нього. – Коли мешкаеш у готелi, то ввечерi звичайно кудись iдеш. Сидiти самому в номерi не дуже весело. Особливо в листопадi. – Можу собi уявити. То чого ж ви мешкаете в готелi? – Зручно. І легко загубитися. Ти собi сам i водночас не сам. – Вам це подобаеться? – Подобаеться. – Це ви могли б мати й десь-iнде. Якби, наприклад, найняли собi невеличку квартиру, було б те саме. – Можливо. – Равiк знов нахилився до хвороi. – Ви згоднi зi мною, Еженi? – спитав Вебер. Операцiйна сестра глянула на нього. – Пан Равiк нiколи не найме квартири, – вiдповiла вона холодно. – Доктор Равiк, Еженi, – поправив ii Вебер. – У Нiмеччинi вiн був головним хiрургом великоi лiкарнi. Мав багато вище становище, нiж я. – У нас… – почала сестра, поправляючи окуляри. Вебер замахав руками. – Годi, годi! Це ми знаемо. В нас не визнають чужоземних дипломiв. Яка дурниця! Але звiдки вам вiдомо, що вiн не найме квартири? – Пан Равiк – пропаща людина, вiн нiколи не матиме власноi домiвки. – Тобто як? – вражено спитав Вебер. – Що ви кажете? – Для пана Равiка немае вже нiчого святого. Ось у чiм рiч. – Браво, – сказав Равiк. Вiн i далi був схилений над хворою. – Ви чули таке, Равiку? – Вебер вражено втупив очi в Еженi. – Спитайте його самого, пане докторе. – Равiк випростався. – Ви влучили в цiль, Еженi. Та коли в людини немае вже нiчого святого, для неi все знов стае святим i по-людянiшому. Тодi вона починае шанувати навiть ту iскорку життя, що жеврiе в черв’яковi i змушуе його час вiд часу виповзати на свiтло. Не подумайте тiльки, що це натяк. – Мене ви не образите. У вашiй душi немае анi крихти вiри. – Еженi рiшуче поправила халат на грудях. – А я, слава Богу, ii зберегла. Равiк узяв свiй плащ. – Вiд вiри один крок до фанатизму. Тому в iм’я рiзних релiгiй пролито стiльки кровi. – В його словах бринiв вiдвертий глум. – А толерантнiсть – дочка сумнiву, Еженi. Хiба ви, з усiею своею вiрою, не бiльший ворог менi, нiж я, пропащий безбожник, вам? Вебер засмiявся. – Що, перепало вам, Еженi? Не вiдбивайтесь, а то перепаде ще бiльше. – Моя жiноча гiднiсть… – Ну й добре! – перебив ii Вебер. – Залишайтесь зi своею гiднiстю. Вона завжди потрiбна. А менi пора йти. Треба ще дещо зробити в кабiнетi. Ходiмо, Равiку. До побачення, Еженi. – До побачення, докторе Вебере. – До побачення, сестро Еженi, – сказав Равiк. – До побачення, – присилувала себе сказати Еженi, й то аж тодi, коли Вебер обернувся й глянув на неi. Веберiв кабiнет був напханий меблями в стилi ампiр – бiлими, позолоченими й ламкими. Над письмовим столом висiли знiмки його будинку i його садка. Пiд довгою стiною стояла широка новомодна канапа, на якiй Вебер спав, коли залишався ночувати в клiнiцi. Клiнiка була його власна. – Що ви питимете, Равiку? Коньяк чи «дюбоне»? – Каву, коли ще е. – Звичайно, е. – Вебер поставив на стiл електричний кавник i ввiмкнув його. Потiм обернувся до Равiка. – Ви б не могли сьогоднi пiсля обiду провести замiсть мене медичний огляд в «Озирисi»? – Можу, чому ж. – Вам це не переб’е нiяких планiв? – Анiтрохи. Я вiльний. – То добре. Менi не треба буде знов приiздити в мiсто. Я попрацюю в своему садку. Я б попросив Фошона, але вiн у вiдпустцi. – Нема про що говорити, – мовив Равiк. – Я ж там уже не раз робив огляд. – Це правда. А все-таки… – У наш час не може бути нiяких «усе-таки». Принаймнi для мене. – Так, це справжнiй iдiотизм! Такому видатному хiрурговi не дозволяють офiцiйно оперувати, i йому доводиться працювати пiдпiльно. – Годi вам, Вебере! Це не новина. В такому становищi всi лiкарi, що втекли з Нiмеччини. – І все-таки! Комедiя, та й годi. Ви робите за Дюрана найважчi операцii, а вiн вашим коштом заробляе собi славу. – Краще так, нiж вiн би робив iх сам. Вебер засмiявся. – Звичайно, не менi це казати. Ви й за мене оперуете. Але я, зрештою, гiнеколог, а не хiрург. Кавник закипiв. Вебер вимкнув його, дiстав iз шафи чашки н налив казу. – Одного я не розумiю, Равiку, – сказав вiн. – Чого ви й досi жигете в такiй халабудi, як «Інтернасiональ»? Чому не винаймете собi помешкання в якомусь новому будинку поблизу Булонського лiсу? Якiсь дешевi меблi скрiзь можна купити. Принаймнi будете знати, що ви щось маете. – Так, – мовив Равiк. – Я б тодi знав, що маю щось. – От бачите. То чому ж ви не зробите так, як я кажу? Равiк надпив з чашки кави. Вона була гiрка й дуже мiцна. – Вебере, – мовив вiн, – на вас дуже добре вивчати поширену хворобу нашоi доби – зручнiсть мислення. Ви спiвчуваете, що менi доводиться працювати пiдпiльно, й водночас питаете, чому я не винайму собi гарне помешкання. – А який стосунок мае одне до другого? Равiк поблажливо всмiхнувся. – Якби я винайняв помешкання, то мусив би зарееструватися в полiцii. А для цього потрiбнi паспорт i вiза. – Справдi. Про це я не подумав. А в готелi? – У готелi також. Але, хвалити Бога, в Парижi е кiлька готелiв, де не дуже наполягають на реестрацii. – Равiк долив собi в каву трохи коньяку. – І один iз них – «Інтернасiональ». Тому я там i мешкаю. Я не знаю, як господиня викручуеться. Мабуть, мае добрi зв’язки. Полiцiя або справдi нiчого не знае, або пiдкуплена. В кожному разi, я там мешкаю вже досить довго, i мене нiхто не турбуе. Вебер вiдкинувся на спинку стiльця. – Я не знав цього, Равiку, – сказав вiн. – Я думав, що вам заборонено тiльки працювати. Збiса прикре становище. – У порiвняннi з нiмецьким концтабором це рай. – А полiцiя? Якщо вона все-таки наскочить колись? – Якщо спiймае, то ув’язнить на два тижнi, а потiм вишле за кордон. Як правило, до Швейцарii. Коли спiймае вдруге – дасть пiвроку в’язницi. – Що? – Пiвроку, – вiдповiв Равiк. Вебер витрiщив на нього очi. – Не може бути. Це нелюдяно. – І я так вважав, поки сам не скуштував цього. – Цебто як? Хiба з вами вже так було? – І не раз, а тричi. Як i з сотнями втiкачiв. Із самого початку, коли я ще нiчого про це не знав i вiрив у так звану гуманнiсть. Це сталося перед тим, як я побував в Іспанii, де менi не треба було паспорта i де я вдруге отримав практичний урок гуманностi. Вiд нiмецьких та iталiйських пiлотiв. Потiм, повернувшись сюди, я, звичайно, вже дещо розумiв. Вебер пiдвiвся. – Боже мiй… – Вiн почав пiдраховувати. – Виходить, ви бiльше як рiк нiзащо просидiли у в’язницi! – Не так довго. Тiльки два мiсяцi. – Два мiсяцi? Ви ж самi казали, що пiсля другого арешту дають пiвроку. Равiк усмiхнувся. – До другого арешту не доходить, якщо маеш досвiд. Тебе висилають пiд одним прiзвищем, а ти повертаешся пiд iншим. Дуже просто. І намагаешся перейти кордон в iншому мiсцi. Так ти уникаеш повторного ув’язнення. Довести нiчого не можна, оскiльки в нас немае паперiв, хiба що хтось упiзнае тебе. Але таке бувае дуже рiдко. Равiк – уже трете мое прiзвище. Я користуюся ним майже два роки. І поки що все йде гаразд. З ним менi начебто щастить. З кожним днем воно менi бiльше подобаеться. А свое власне я вже майже забув. Вебер похитав головою. – І все це тому, що ви не нацист. – Звичайно. Нацисти мають бездоганнi папери. І якi завгодно вiзи. – У гарному ж свiтi ми живемо! І уряд нiчого не робить! – Уряд мусить, у першу чергу, дбати про кiлька мiльйонiв безробiтних. І таке становище не лише у Францii. Скрiзь те саме. – Равiк пiдвiвся. – Бувайте, Вебере. За двi години я знов погляну на дiвчину. І вночi ще раз. Вебер провiв його до дверей. – Слухайте, Равiку, – сказав вiн, – приiдьте коли-небудь увечерi до нас. Повечеряемо. – Неодмiнно. – Равiк знав, що не приiде. – Найближчим часом. Бувайте, Вебере. – Бувайте, Равiку. Справдi, приiдьте. Равiк зайшов у найближче бiстро. Вiн сiв бiля вiкна, щоб видно було вулицю. Вiн любив так бездумно сидiти й дивитися на перехожих. Париж – едине мiсто, де можна чудово перебути час, нiчогiсiнько не роблячи. Офiцiант витер столика й очiкувально глянув на нього. – Чарку «перно». – З водою? – Нi, стривайте, – передумав Равiк. – Не треба «перно». – Вiн мусив щось пригасити в собi. Якусь гiркоту. А для цього солодкаве анiсове пiйло було надто слабке. – Чарку кальвадосу, – сказав вiн офiцiантовi. – Двi чарки кальвадосу. – Добре, пане. Равiк збагнув, що то. Веберове запрошення. Та ще й спiвчуття, яке забринiло в ньому. Дати людинi можливiсть пробути вечiр у колi родини. Французи рiдко запрошують чужинцiв додому, волiють пригощати iх у ресторанi. Равiк ще нiколи не був у Вебера. Запрошення було щире, а виявилося, що витримати його важко. Вiд образи можна захиститися, а вiд спiвчуття – нi. Равiк надпив трохи кальвадосу. Навiщо було пояснювати Веберовi, чому вiн мешкае в «Інтернасiоналi»? Не треба було. Вебер знав те, що повинен був знати, знав, що Равiк не мае права оперувати, i цього досить. А що вiн усе-таки працюе з ним, то його справа. До того ж вiн чимало заробляе на ньому й може братися до таких операцiй, на якi сам не зважився б. Нiхто про це не знае, лише вiн та операцiйна сестра, а та вмiе мовчати. З Дюраном було те саме. Тiльки бiльше церемонiй. Перед операцiею Дюран залишався бiля пацiента, поки той не засинав пiд наркозом. Аж тодi з’являвся Равiк i робив операцiю, якоi Дюран не змiг би зробити: вiн був надто старий i нездарний. Коли пацiент потiм прокидався, Дюран знову був коло його лiжка, пишаючись успiшною операцiею. Равiк бачив пацiентiв тiльки накритих для операцii, бачив тiльки вузьку смужку тiла, змащену йодом. Часто вiн навiть не знав, кого оперуе. Дюран казав йому дiагноз, i вiн починав рiзати. Дюран платив Равiковi менше, нiж десять вiдсоткiв того гонорару, який сам отримував за операцiю. Равiк не сперечався. Все-таки краще, нiж зовсiм не оперувати. Вебер був сумлiннiший, платив йому двадцять п’ять вiдсоткiв. Це було чесно. Равiк дивився у вiкно. Про що ще думати? В нього вже майже нiчого не залишилось такого, про що варто було думати. Вiн жив, i цього досить. Вiн i не прагнув щось будувати в такий час, коли все хиталося. Однаково завалиться. Краще плисти за течiею, нiж надаремне витрачати силу, – едине, чого не можна вiдновити. Вистояти, протриматися доти, коли знов з’явиться мета. Чим менше витратиш сили, тим краще, будеш ii мати надовше. З мурашиним завзяттям знов i знов намагатися збудувати солiдне мiщанське життя в добу, коли все ламаеться! Вiн бачив, скiльки людей зазнало краху на цьому шляху. Зворушливе, героiчне й водночас смiшне зусилля… i надаремне. Воно тiльки виснажуе. Лавину годi зупинити, коли вона котиться згори, а спробуеш, то вона тебе засипле. Краще перечекати збоку, щоб потiм вiдкопати тих, хто опиниться пiд нею. В далеку дорогу треба брати легку ношу. Стiкаючи, також… Равiк глянув на годинник. Час iти в клiнiку, подивитися на Люсьену Мартiне. А тодi в «Озирис». Повii в «Озирисi» вже чекали на нього. Хоч iх постiйно оглядав мунiципальний лiкар, господинi цього було мало. Вона не могла дозволити, щоб у ii закладi хтось заразився, тому домовилася з Вебером, що вiн кожного четверга оглядатиме дiвчат ще й приватно. Інколи його замiняв Равiк. Господиня видiлила й обладнала для такого огляду окрему кiмнату на другому поверсi. Вона дуже пишалася тим, що вже бiльше як рiк жоден клiент нiчого не пiймав у ii закладi. А проте, хоч якi дiвчата були обачнi, сiмнадцять вiдвiдувачiв занесли в «Озирис» венеричнi хвороби. Роланда, що наглядала за дiвчатами, принесла Равiковi пляшку брендi й чарку. – Здаеться, в Марти щось е, – мовила вона. – Гаразд. Я огляну ii уважнiше. – Я вже вчора не пустила ii працювати. Вона, звичайно, обурюеться. Але ii бiлизна… – Гаразд, Роландо. До кiмнати одна за одною почали заходити дiвчата в самих сорочках. Равiк майже всiх iх знав. Нових було тiльки двi. – Мене можете не оглядати, докторе, – сказала Леонi, руда гасконка. – Чому? – За цiлий тиждень жодного клiента. – А що на це каже мадам? – Нiчого. Я продала цiле мере шампанського. По сiм пляшок за вечiр. Трое комерсантiв iз Тулузи. Жонатi. Хотiли всi трое, але соромились один одного. Кожен боявся, що коли пiде зi мною, решта двое розкажуть про це вдома. Тому й намагалися перепити один одного, кожен думав, що нарештi лишиться сам. – Леонi засмiялась i лiниво почухалася. – Але той, хто залишався, потiм уже був нi на що не здатний. – Добре. І все-таки я мушу тебе оглянути. – Як хочете. У вас е сигарети, докторе? – Є. Ось. Равiк узяв мазок на скло й пiдсунув його пiд мiкроскоп. – Знаете, чого я не розумiю? – сказала Леонi, спостерiгаючи за тим, що вiн робив. – Чого? – Що ви пiсля всiх цих оглядiв ще маете бажання спати з жiнкою. – Я й сам не розумiю цього. В тебе все гаразд. Хто далi? – Марта. Марта була блiда, тендiтна бiлява дiвчина. Обличчям вона скидалася на ангелiв Ботiчеллi, але розмовляла жаргоном вулицi Блондель. – У мене все гаразд, докторе. – Дуже добре. Зараз побачимо. – У мене справдi все гаразд. – Тим краще. До кiмнати раптом зайшла Роланда. Вона глянула на Марту, i та замовкла. Тiльки занепокоено дивилася на Равiка. Вiн оглядав ii уважно. – Нiчого немае, докторе. Ви ж знаете, яка я обережна. Равiк промовчав. Дiвчина говорила далi. Затиналась i починала знов. Равiк зробив мазок i дослiдив його пiд мiкроскопом. – Ти хвора, Марто, – сказав вiн. – Що? – Дiвчина зiскочила з крiсла. – Неправда! – Правда. Вона подивилася на нього й раптом вибухнула прокльонами. – От свинюка! Падло прокляте! Я зразу йому не повiрила! Мармиза прилизана! Казав, що вiн студент. Що знав би, часом би що. Студент медицини… А щоб ти здох, мерзотнику! – Чому ж ти не глядiлася? – Я глядiлася, але все сталося так швидко… І вiн казав, що знае все, бо студент… Равiк кивнув головою. Давня iсторiя. Студент-медик десь пiймав трипер i сам себе лiкував. Через два тижнi, не зробивши аналiзу, вирiшив, що вже здоровий. – Скiльки це потривае, докторе? – Шiсть тижнiв. – Равiк знав, що лiкування триватиме довше. – Шiсть тижнiв? – Шiсть тижнiв без заробiтку. А може, й у лiкарнi? – Мене покладуть до лiкарнi? – Побачимо. Може, потiм долiковуватимем тебе вдома… коли пообiцяеш… – Я все пообiцяю! Тiльки не в лiкарню! – Спершу доведеться лягти в лiкарню. Інакше не можна. Дiвчина витрiщила на нього очi. Всi повii боялися лiкарнi. Там за ними дуже суворо наглядали. Проте iншоi ради не було. Вдома вони, щоб заробити якийсь грiш, через кiлька днiв, незважаючи на всi своi обiцянки, нишком виходили на вулицю, ловили чоловiкiв i заражали iх. – Мадам сплатить видатки на лiкування, – сказав Равiк. – А я! Я! Шiсть тижнiв без заробiтку. А я щойно купила на виплат чорно-буру лисицю. Пропущу чергову сплату, i все пропало. Вона заплакала. – Ходiм, Марто, – мовила Роланда. – Вони не вiзьмуть мене назад! Я знаю! – захлипала Марта. – Нiзащо не вiзьмуть! Вони нiкого не беруть назад! Доведеться йти на вулицю. І все через того прилизаного собаку… – Ми тебе вiзьмемо знов. Ти даеш добрий прибуток. Клiенти люблять тебе. – Справдi? – Марта глянула на неi. – Звичайно. А тепер ходiмо. Марта пiшла з Роландою. Равiк подивився iм услiд. Дiвчину бiльше не вiзьмуть сюди. Мадам надто обережна. Черговий етап у Мартиному життi – мабуть, якийсь дешевший бордель на вулицi Блондель. Тодi просто вулиця. Тодi кокаiн, знов лiкарня, продаж квiток або сигарет. Або, коли пощастить, – якийсь сутенер, що лупцюватиме ii, обдере, як липку, а потiм прожене. Їдальня в готелi «Інтернасiональ» мiстилася в пiдвалi. Тому пожильцi звали ii «катакомбою». Лiтнього дня туди проникало трохи свiтла крiзь грубi плити з матового скла, якими була викладена частина подвiр’я, а взимку ii доводилось освiтлювати цiлу добу. Їдальня одночасно правила за кiмнату для курцiв, вiтальню, вестибюль, залу для зборiв i за рятiвний вихiд для тих емiгрантiв, що не мали паперiв: коли наскакувала полiцiя, вони через iдальню вибиралися на подвiр’я, звiдти до гаража, а з гаража на сусiдню вулицю. Равiк сидiв з портье нiчного клубу «Шехерезада» Борисом Морозовим у тому кутку «катакомби», який господиня готелю називала «Пальмовою залою», – там у майолiковому горшку на столику з тонкими нiжками доживала свiй вiк жалюгiдна пальма. Морозов жив у Парижi вже п’ятнадцять рокiв. Вiн був утiкачем iз часiв Першоi свiтовоi вiйни. Вiн один iз небагатьох росiйських емiгрантiв не вдавав iз себе гвардiйського офiцера й не хвалився аристократичним походженням. Вони грали в шахи. «Катакомба» була порожня. Тiльки за одним столиком кiлька чоловiкiв пили, голосно розмовляли й раз по раз виголошували тости. Морозов сердито глянув на них. – Ти б не пояснив менi, Равiку, чого тут сьогоднi такий галас? Чому тi емiгранти не йдуть спати? Равiк засмiявся. – Менi до тих емiгрантiв у кутку немае нiякого дiла. То фашистська секцiя готелю. – Іспанiя? Але ж i ти там був. – Був, тiльки не на iхньому боцi. А, крiм того, як лiкар. То iспанськi монархiсти, запеклi фашисти. Останнi з того кодла, решта всi давно вже повернулися додому. А цi нiяк не можуть зважитись. Франко для них надто неотесаний. А маври, що молотили iспанцiв, iм, звичайно, не заважали. Морозов розставив фiгури. – Вони, мабуть, святкують рiчницю бомбардування Гернiки. Або перемогу iталiйських i нiмецьких кулеметникiв над iспанськими шахтарями й селянами. Я цих типiв тут iще нiколи не бачив. – Вони мешкають у готелi вже кiлька рокiв. Ти iх не бачив, бо не харчуешся тут. – А ти харчуешся? – Нi. Морозов посмiхнувся. – Ну гаразд, – сказав вiн, – пропустимо мое наступне запитання i твою наступну вiдповiдь, яка напевне буде образливою. Про мене, то хай би вони хоч i народилися в цiй халабудi. Аби тiльки розмовляли тихiше. Ось… давнiй випробуваний гамбiт королевою. Равiк пiшов пiшаком. Першi ходи вони зробили швидко. Потiм Морозов задумався. – Тут е варiант Альохiна… До них пiдiйшов один з iспанцiв. У нього були близько посадженi очi. Вiн зупинився бiля столика. Морозов невдоволено глянув на нього. Іспанець насилу тримався на ногах. – Панове, – ввiчливо сказав вiн, – полковник Гомес запрошуе вас випити з ним келих вина. – Пане, – так само ввiчливо вiдповiв Морозов. – Ми тут саме граемо партiю на першiсть сiмнадцятоi округи Парижа, Ми щиро дякуемо, але не можемо приеднатися до вас. Іспанець i оком не змигнув. Вiн звернувся до Равiка церемонно, нiби був при дворi короля Фiлiппа II: – Ви недавно зробили послугу полковниковi Гомесу. І вiн хотiв би перед своiм вiд’iздом випити з вами келих вина. – Мiй партнер, – так само церемонно вiдповiв Равiк, – уже пояснив вам, що ми мусимо сьогоднi дограти цю партiю. Подякуйте полковниковi Гомесу. Менi дуже шкода. Іспанець уклонився й вiдiйшов. Морозов посмiхнувся. – Чисто як росiяни в першi роки. Чiплялися за своi титули i своi манери, як за рятувальнi пояси. Яку послугу ти зробив тому готтентотовi? – Приписав йому проносне. Латинськi народи дуже дбають про свое травлення. – Непогано, – Морозов примружив очi. – Одвiчна слабкодухiсть демократiв. Фашист у цьому випадку приписав би демократовi арсен. Іспанець прийшов знов. – Старший лейтенант Наварро, – вiдрекомендувався вiн з похмурою поважнiстю людини, що багато випила, проте не усвiдомлюе цього. – Я ад’ютант полковника Гомеса. Сьогоднi ввечерi вiн покидае Париж. Їде до Іспанii, щоб приеднатися до переможноi армii генералiсимуса Франко. Тому вiн хотiв би випити з вами келих вина за свободу Іспанii i за iспанську армiю. – Старший лейтенанте Наварро, я не iспанець, – коротко вiдповiв Равiк. – Ми знаемо. Ви нiмець. – На виду в Наварро майнула тiнь змовницькоi усмiшки. – Саме тому полковник Гомес бажае випити з вами. Іспанiя й Нiмеччина – друзi. Равiк глянув на Морозова. Яка iронiя долi! Кутики уст у Морозова ледь ворухнулися. – Старший лейтенанте Наварро, – сказав вiн. – Менi шкода, але я мушу наполягти на тому, щоб ми з доктором Равiком дограли цю партiю. Про ii результат ще сьогоднi треба повiдомити телеграфом у Нью-Йорк i Калькутту. – Пане, – холодно вiдповiв Наварро, – ми й сподiвалися, що ви вiдмовитесь. Росiя – ворог Іспанii. Запрошення стосувалося тiльки доктора Равiка. Ми змушенi були запросити вас лише тому, що ви сидите разом. Морозов поставив на свою широку долоню виграного коня й глянув на Равiка. – Тобi не здаеться, що пора кiнчати цю комедiю? – Здаеться. – Равiк обернувся до iспанця. – Юначе, я гадаю, що буде найкраще, як ви пiдете на свое мiсце. Ви безпiдставно ображаете полковника Морозова, ворога радянськоi Росii. Не чекаючи вiдповiдi, вiн схилився над шахiвницею. Наварро ще хвилину нерiшуче постояв, тодi пiшов геть. – Вiн п’яний, до того ж, як багато латинянiв, позбавлений почуття гумору, – сказав Равiк. – Та це не причина, щоб його не мали й ми. Тому я й пiдвищив тебе в полковники. Наскiльки менi вiдомо, ти був лише жалюгiдним пiдполковником. Я не мiг допустити, щоб ти виявився нижчий рангом, нiж той Гомес. – Мовчи, хлопче. Через твое базiкання я прогавив альохiнський варiант. Мабуть, цього слона я програю. – Морозов пiдвiв очi. – Господи, ще один суне. Другий ад’ютант. Що за люди! – Це вже сам полковник Гомес. – Равiк зручно вiдкинувся на спинку стiльця. – Зараз вiдбудеться дискусiя мiж двома полковниками. – Вона буде коротка, сину мiй. Полковник був ще церемоннiший за Наварро. Вiн вибачився перед Морозовим за помилку свого ад’ютанта. Вибачення було прийняте. І тепер, коли непорозумiння з’ясоване, Гомес iще церемоннiше за Наварро запропонував на знак перемир’я випити за Франко. Цього разу вiдмовився Равiк. – Але ж ви наш нiмецький союзник… – Полковник був видимо спантеличений. – Полковнику Гомесе, – вiдповiв Равiк, якому вже уривався терпець. – Облишмо все так як е. Пийте собi, за кого хочете, а я граю в шахи. Полковник намагався усвiдомити почуте. – Отже, ви не… – Краще не уточнюймо, – перебив його Морозов. – Це призведе до зайвих суперечок. Гомес ще дужче спантеличився. – Але ж ви, бiлогвардiець i царський офiцер, повиннi бути проти… – Нiчого ми не повиннi. Ми дуже старомоднi. В нас рiзнi погляди, а проте ми не розтрощуемо один одному голiв. Видно, Гомесовi нарештi сяйнуло. Вiн випростався i гостро сказав: – Бачу. М’якодуха демократiя… – Голубе, – сказав Морозов з раптовою погрозою в голосi. – Вшивайтеся звiдси! Вам слiд було вшитися ще кiлька рокiв тому. До Іспанii. Воювати. А за вас там воюють нiмцi й iталiйцi. Гайда! Вiн пiдвiвся. Гомес вiдступив на крок, не зводячи погляду з Морозова. Тодi рвучко обернувся й пiшов до свого столика. Морозов знову сiв. Вiн зiтхнув i подзвонив офiцiантцi. – Кларисо, принесiть два подвiйнi кальвадоси. Клариса кивнула головою i вийшла. – Хвацькi вояки, – засмiявся Равiк. – Примiтивне мислення й дуже ускладнене уявлення про честь. І те й те утруднюе життя, коли людина п’яна. – Я бачу. А ось iде ще один. Цiла процесiя. Хто ж цього разу? Чи не сам Франко? Це знов був Наварро. Вiн зупинився за два кроки вiд столика й звернувся до Морозова: – Полковник Гомес шкодуе, що не може викликати вас на поединок. Вiн сьогоднi iде. А, крiм того, його мiсiя надто важлива, щоб ризикувати неприемностями з полiцiею. – Вiн обернувся до Равiка. – Полковник Гомес винен вам гонорар за консультацiю. Вiн шпурнув на стiл зiм’ятий папiрець у п’ять франкiв i хотiв iти. – Хвилиночку, – сказав Морозов. Клариса вже стояла бiля iхнього столика з тацею. Вiн узяв чарку кальвадосу, глянув на неi, похитав головою i знов поставив на тацю. Потiм узяв з тацi склянку з водою i вихлюпнув ii Наварро в обличчя. – Це щоб протверезити вас, – спокiйно сказав вiн. – Затямте собi надалi: грошей не шпурляють. А тепер гайда звiдси, середньовiчний iдiоте! Приголомшений Наварро стояв, витираючи обличчя. Пiдiйшли решта iспанцiв. Їх було четверо. Морозов повiльно пiдвiвся. Вiн був бiльше як на голову вищий за iспанцiв. Равiк лишився сидiти. Вiн глянув на Гомеса. – Не робiть iз себе посмiховиська, – сказав вiн. – Ви всi п’янi. У вас немае найменших шансiв. За кiлька хвилин ви лежатимете долi з поламаними кiстками. Навiть тверезi ви не мали б шансiв. – Вiн устав, схопив Наварро за лiктi, пiдняв, обернув у повiтрi й опустив так близько вiд Гомеса, що тому довелося вiдступити. – А тепер дайте нам спокiй. Ми не просили вас пхати сюди свого носа. – Равiк узяв зi столу п’ятифранковий папiрець i поклав на тацю. – Це для вас, Кларисо. Вiд цих добродiiв. – Це вперше я вiд них щось отримала, – сказала Клариса. – Дякую. Гомес щось мовив по-iспанському. Всi п’ятеро iспанцiв повернулися, як на команду, й пiшли до свого столика. – Шкода, – сказав Морозов, – я б iм залюбки порахував ребра. Та, на жаль, не можу. Через тебе, нелегальний зайдо. Ти не шкодуеш iнколи, що не можеш зчинити бiйку? – Не з цими. Але е iншi, з якими я б залюбки поквитався. Іспанцi бiля свого столика знов загомонiли. Вони всi п’ятеро встали i тричi вигукнули «Viva!». Потiм поставили на столик келихи так, що вони аж задзвенiли, i весь гурт iз войовничим виглядом вийшов з iдальнi. – Я мало не вилив йому в пику цей чудовий кальвадос. – Морозов узяв чарку й випив. – І ось такi тепер порядкують у Європi. Невже й ми колись були такими йолопами? – Так, – сказав Равiк. Вони грали в шахи з годину. Та ось Морозов пiдвiв голову. – Прийшов Шарль, – сказав вiн. – Щось, мабуть, хоче вiд тебе. Равiк також пiдвiв очi вiд шахiвницi. До них пiдiйшов хлопець, що допомагав портье. Вiн нiс якийсь пакуночок. – Доручено передати вам. – Менi? Равiк оглянув пакуночок. Щось невеличке, загорнене в цигарковий папiр i перев’язане шнурочком. Адреси на ньому не було. – Я нi вiд кого не чекав пакунка. Це якась помилка. Хто його принiс? – Якась жiнка… дама, – затнувся хлопець. – Жiнка чи дама? – спитав Морозов. – Так собi… щось середне. Морозов добродушно посмiхнувся. – Досить дотепно. – Тут нiчого не написано. Вона сказала, що це для мене? – Не зовсiм так. Не назвала вас. Сказала, що для лiкаря, який тут мешкае. І… ви знаете ту даму. – Вона так сказала? – Нi, – бовкнув хлопець. – Але вона недавно приходила з вами вночi. – Зi мною часом приходять дами, Шарлю. Але ти мав би знати, що скромнiсть – найбiльша чеснота готельного працiвника. Нескромнiсть личить тiльки великосвiтським кавалерам. – Розгорни пакуночок, Равiку, – сказав Морозов. – Навiть якщо вiн посланий не тобi. Ми робили ще й не таке у своему жалюгiдному життi. Равiк засмiявся й розгорнув папiр. У ньому виявилась дерев’яна фiгурка мадонни, яку вiн бачив у кiмнатi тiеi жiнки… як же ii звати? Вiн напружив пам’ять. Мадлена… Мад… Забув, та й годi. Якось так. Вiн оглянув обгортку. Нiякоi записки. – Гаразд, – сказав вiн хлопцевi. – Це для мене. Равiк поставив фiгурку на стiл. Серед шахових фiгур вона була як бiла ворона серед птахiв. – Росiянка? – спитав Морозов. – Нi. Я сам спершу був так подумав. Равiк помiтив, що губну помаду з фiгурки змито. – Що менi з нею робити? – Постав десь. Усе можна десь поставити. На свiтi вистачае мiсця для всього. Тiльки не для людей. – Небiжчика, мабуть, уже поховали. – То це та жiнка? – Так. – Ти потiм цiкавився, що там iз нею? – Нi. – Дивно, – сказав Морозов. – Завжди так виходить: зробимо комусь на крихту добра, а тодi кинемо його, коли йому найтяжче. І вважаемо, що допомогли людинi. – Я не добродiйницьке товариство, Борисе. А, крiм того, я бачив у своему життi й гiрше i нiчого не робив. Чого ти вважаеш, що iй тепер найтяжче? – Бо аж тепер вона по-справжньому самiтна. Досi в неi був чоловiк, навiть тодi, коли вже помер. Вiн був на землi. А тепер вiн пiд землею… зник, бiльше його немае. Оце, – Морозов показав на мадонну, – не подяка, а благання допомогти. – Яз нею спав, не знаючи, що в неi сталося, – сказав Равiк. – І хочу забути про це. – Дурницi! Нiщо так мало не важить на свiтi, як це, коли немае кохання. Одна моя знайома казала, що iй легше переспати з чоловiком, нiж назвати його на iм’я. – Морозов нахилився вперед. На його великiй лисiй головi вiдбивалося свiтло. – Ось що я тобi скажу, Равiку: ми повиннi бути добрими, якщо можемо i поки можемо, – адже нам у життi доведеться ще заподiяти кiлька так званих злочинiв. Принаймнi менi. Та й тобi, мабуть, теж. – Так. Морозов обхопив рукою горщик iз миршавою пальмою. Вона ледь захиталася. – Жити – означае жити для iнших. Ми живимося однi вiд одних. Нехай хоч час вiд часу жеврiе iскорка доброти, не треба ii гасити. Доброта додае людинi сили, коли жити важко. – Гаразд. Я завтра навiдаюся до неi. – Чудово, – втiшився Морозов. – Цього я й хотiв вiд тебе. І годi про це. Хто грае бiлими? V Господар готелю вiдразу впiзнав Равiка. – Дама у своему номерi, – сказав вiн. – Може, ви зателефонуете й попередите ii? – У кiмнатi нема телефону. Можете спокiйно пiднятися нагору. – Який номер? – Двадцять сьомий. – Я геть забув iм’я. Як ii звати? – Господар анiтрохи не здивувався. – Маду, – сказав вiн i додав: – Джоан Маду. Думаю, що це не справжне ii iм’я. Мабуть, сценiчне. – Чому сценiчне? – Бо вона записалася актрисою, коли в’iздила. І звучить як сценiчне, правда? – Не знаю. Я був знайомий з актором, що звався Густавом Шмiдтом. А справжне його iм’я було Александер Марiя граф фон Цамбана. Густав Шмiдт – сценiчне iм’я, хоч звучить воно зовсiм не по-сценiчному, правда? Господар не здавався. – У наш час багато чого трапляеться, – мовив вiн. – Не так уже й багато. Звернiться до iсторii i побачите, що ми живемо в порiвняно спокiйнi часи. – Дякую, з мене досить i цього. – З мене також. Але треба шукати розради, де тiльки можна. То, кажете, двадцять сьомий номер? – Так, пане. Равiк постукав. Нiхто не вiдповiв. Вiн постукав ще раз i почув невиразну вiдповiдь. Вiдчинивши дверi, вiн побачив жiнку, що сидiла на лiжку пiд стiною. Вона поволi пiдвела очi. Вбрана вона була в той самий синiй костюм, у якому Равiк побачив ii вперше. Вона не здавалася б такою самiтною, якби лежала непричесана, в халатi. Але вона вдяглася, невiдомо для кого й навiщо, просто за звичкою, яка тепер не мала нiякого сенсу. В нiй було щось таке жалюгiдне, що в Равiка стислося серце. Це йому було знайоме – вiн бачив сотнi людей, емiгрантiв, закинутих на чужу чужину, вони сидiли так само, маленькi острiвцi непевного iснування, сидiли, не знаючи, куди iм поткнутися, i тiльки звичка пiдтримувала в них життя. Равiк зачинив за собою дверi. – Сподiваюсь, я вам не перешкодив? – спитав вiн i зразу похопився, що сказав дурницю. Що могло цiй жiнцi перешкодити? Такого вже не було на свiтi. Вiн поклав капелюха на стiлець i спитав: – Ви все владнали? – Так. Клопоту було небагато. – Не виникло нiяких труднощiв? – Нi. Равiк сiв у едине в кiмнатi крiсло. Зарипiли пружини, i вiн вiдчув, що одна з них зламана. – Ви десь зiбралися йти? – спитав вiн. – Так. Не зараз… пiзнiше. Нiкуди… Просто так. Що ж менi ще робити? – Нiчого. Спершу так i бувае. Кiлька днiв. У вас немае знайомих у Парижi? – Немае. – Нiкого? Жiнка втомлено пiдвела голову. – Нiкого… крiм вас, господаря готелю, офiцiанта й покоiвки. – Вона всмiхнулася. – Не дуже багато, правда? – Так. Небагато. А пан… – Равiк спробував пригадати прiзвище небiжчика, але не змiг. – Нi, – сказала жiнка, – Рашинський теж не мав тут знайомих. Або я iх не встигла побачити. Вiн вiдразу захворiв, коли ми приiхали. Равiк не збирався довго сидiти тут. Але, побачивши, в якому вона станi, передумав. – Ви вже вечеряли? – Нi. Та я й не голодна. – А взагалi ви сьогоднi щось iли? – Так. В обiд. Удень простiше. А ввечерi… Равiк озирнувся. Вiд маленькоi голоi кiмнати вiяло осiнню i безнадiею. – Вам треба кудись вийти звiдси. Ходiмо, пiдемо разом. Вiн сподiвався, що жiнка вiдмовиться. Здавалося, вона так збайдужiла до всього, що вже нi на що не зважиться. Але жiнка вiдразу пiдвелась i взяла дощовик. – У дощовику ви змерзнете, – сказав Равiк. – Вiн надто тонкий. У вас немае чогось теплiшого? Надворi холодно. – Удень iшов дощ… – І тепер iде. Але холодно. Ви не могли б щось пiддягти? Вовняний плащ або хоч светр? – В мене е светр. Жiнка пiдiйшла до бiльшоi валiзи. Равiк побачив, що майже нiчого ще не розпаковано. Вона витягла чорного светра i, скинувши жакет, надягла його. В неi були рiвнi, гарнi плечi. Потiм узяла берет, надягла на светра жакет i аж тодi дощовик. – Так краще? – Багато краще. Вони зiйшли сходами вниз. Господаря там уже не було. Замiсть нього бiля дошки з ключами сидiв портье i розкладав листи. Вiд нього тхнуло часником. Поряд непорушно сидiла плямиста кицька й дивилася на нього. – Вам i досi не хочеться iсти? – спитав Равiк надворi. – Не знаю. Хiба що трiшки. Равiк пiдкликав таксi. – Добре. То поiдемо в «Бель орор». Вiзьмемо саму перекуску. У «Бель орор» виявилось мало вiдвiдувачiв. Було вже надто пiзно. Вони вибрали столик на другому поверсi у вузенькiй залi з низькою стелею. Крiм них, коло вiкна якась пара iла сир, а неподалiк худий чоловiк сидiв бiля цiлоi гори устриць. З’явився офiцiант. Вiн критичним оком оглянув картату скатерку й вирiшив ii помiняти на чисту. – Двi чарки горiлки, холодноi, – сказав Равiк. – Ми вип’емо, а тодi вiзьмемось до перекусок, – пояснив вiн жiнцi. – Думаю, для вас так буде найкраще. Цей ресторан вiдомий своiми hors d’oeuvres [2 - Перекусками.]. Тут, мабуть, бiльше нiчого й немае. В кожному разi, сюди тiльки задля них i приходять, iх тут безлiч, гарячих i холодних, i всi дуже смачнi. Зараз покуштуемо. Офiцiант принiс горiлку й наготовив записник. – Графин vin rosе [3 - Рожевого вина.], – сказав Равiк. – Ви маете «анжу»? – «Анжу» розливне, рожеве, дуже добре, мсье. – Великий графин у кризi. І перекуски. Офiцiант пiшов. У дверях вiн мало не стукнувся лобом iз жiнкою в червоному капелюшку з перами, яка швидко пiдiймалася сходами. Вона вiдштовхнула його вбiк i пiдiйшла до худого чоловiка з устрицями. – Альбере, – сказала вона, – ти свиня… – Тс-с, – просичав чоловiк i озирнувся навколо. – Нiяких «тс-с»! Жiнка поклала на столик мокру парасольку й рiшуче сiла. Альбера, видно, це не здивувало. – Chеrie [4 - Серденько.], – сказав вiн i перейшов на шепiт. Равiк усмiхнувся й пiднiс чарку. – Вип’емо одним духом! Салют! – Салют, – мовила Джоан Маду й випила. Офiцiант привiз на вiзочку перекуски. – Що ви хочете? – Равiк глянув на Джоан. – Мабуть, найкраще я накладу вам усього потроху. Вiн набрав на тарiлку перекусок i подав iй. – Нiчого, як не сподобаеться. Приiдуть ще вiзочки. Це тiльки початок. Вiн набрав i собi тарiлку i, не зважаючи бiльше на жiнку, почав iсти. Зненацька вiн вiдчув, що вона також iсть. Вiн обчистив омара й подав iй. – Покуштуйте. Це смачнiше, нiж лангусти. А тепер Р?tе Maison [5 - Вид паштета.] зi скоринкою бiлого хлiба. Бачите, як смачно. І ще трохи вина. Воно легке, запашне й холодне. – Вам зi мною великий клопiт, – сказала жiнка. – Так. Як старшому офiцiантовi, – засмiявся Равiк. – Справдi, вам зi мною клопiт. – Я не люблю iсти сам. Оце й усе. Як i ви. – З мене погане товариство. – Чого ж, – заперечив вiн. – За столом добре. Навiть дуже добре. Я не зношу балакучих людей. І таких, що розмовляють надто голосно. Вiн глянув у бiк Альбера. Червоний капелюшок iз перами, постукуючи в лад своiм словам парасолькою по столику, на всю залу пояснював йому, чому саме вiн така свиня. Альбер терпляче й досить байдуже слухав. Джоан Маду ледь усмiхнулася. – Такого я не вмiю. – Ось iде другий вiзок iз перекусками. Будемо iсти далi чи спершу покурите? – Спершу покурю. – Добре. Сьогоднi я маю iншi сигарети, не тi з чорним тютюном. Равiк дав iй припалити. Джоан вiдхилилась на спинку стiльця й глибоко затяглася. Потiм глянула просто у вiчi Равiковi. – Гарно так сидiти, – мовила вона, i йому на мить здалося, що вона зараз заплаче. Каву вони пили в «Колiзеi». Велика зала, що виходила вiкнами на Єлисейськi поля, була переповнена, але вони знайшли столик унизу, в барi, де верхня частина стiн була облицьована скляними панелями, за якими сидiли й лiтали папуги, какаду та iншi барвистi тропiчнi птахи. – Ви вже думали про те, що робитимете далi? – спитав Равiк. – Нi, ще не думала. – Ви iхали сюди з якимось намiром? Джоан завагалася. – Нi, якогось певного намiру в мене не було. – Я питаю не з цiкавостi. – Я знаю. Ви вважаете, що я повинна знайти якусь роботу. Я й сама хотiла б знайти ii. Я торочу собi це щодня. Та потiм… – Господар готелю сказав менi, що ви артистка. Я не питав його. Вiн сам сказав, коли я довiдувався в нього, як ваше прiзвище. – А хiба ви вже забули його? Равiк глянув на неi. Вона спокiйно дивилася на нього. – Так, забув. Залишив папiрець у готелi й не мiг згадати. – А тепер пам’ятаете? – Пам’ятаю. Джоан Маду. – Я поганенька артистка. Грала невеличкi ролi. А останнiм часом зовсiм не грала. Та й не дуже добре розмовляю по-французькому. – А яка ж ваша рiдна мова? – Італiйська. Я виросла в Італii. І ще трохи розмовляю англiйською та румунською. Мiй батько був румун. Вiн помер. А мати англiйка, вона й досi живе в Італii, не знаю, де саме. Равiк майже не слухав, що вона каже. Вiн страшенно нудився й не знав, про що з нею ще говорити. – А що ви ще робили? – спитав вiн, аби не мовчати. – Крiм того, що грали невеличкi ролi? – Робила те, що треба було в театрi. Трохи спiвала й танцювала. Равiк недовiрливо подивився на неi. Щоб спiвати й танцювати, треба мати не такий вигляд. Вона була якась блякла, сiра й не дуже знадлива. На артистку вона не скидалася. Хоч, зрештою, це слово можна тлумачити як завгодно. – Спiвати й танцювати ви могли б спробувати й тут, – сказав вiн. – Для цього не обов’язково бездоганно володiти мовою. – Так. Але спершу треба знайти якесь мiсце. А як його знайти, коли нiкого не знаеш. Морозов, раптом подумав Равiк. «Шехерезада». Звичайно. Морозов знайде, куди ii приткнути. Вiд цiеi думки вiн трохи пожвавiшав. Морозов пiдбив його на цей нудний вечiр. Тепер вiн спровадить йому цю жiнку, нехай Борис покаже, на що вiн здатний. – Ви знаете росiйську мову? – спитав вiн. – Ледь-ледь. Знаю кiлька пiсень. Циганських. Вони дуже схожi на румунськi. А чого ви питаете? – Я знаю одного чоловiка, що трохи розумiеться на цьому. Може, вiн щось зробить для вас. Я дам його адресу. – Мабуть, дарма й пробувати. Антрепренери скрiзь однаковi. Рекомендацii мало допомагають. Равiк помiтив, що жiнка вгадала його намiр пiд цим приводом спекатись ii. А оскiльки це була правда, вiн заперечив: – Той чоловiк, про якого я кажу, не антрепренер. Вiн портье в «Шехерезадi». Це росiйський нiчний клуб на Монмартрi. – Портье? – Джоан Маду пiдвела голову. – Це iнша справа. Портье знають бiльше за антрепренерiв. З цього щось може й вийти. Ви його добре знаете? – Так. Равiк здивувався: вона раптом заговорила дiловим тоном. Швидко в неi це виходить, подумав вiн. – Вiн мiй приятель. Звати його Борис Морозов, – сказав Равiк. – Вiн уже рокiв десять працюе в «Шехерезадi». В них там завжди чимала програма. Й номери часто мiняються. Морозов приятелюе з розпорядником. Коли не буде мiсця в «Шехерезадi», вiн напевне придумае щось iнше. Спробуете? – Спробую. Коли? – Найкраще зайти десь о дев’ятiй вечора. Тодi йому ще нема чого робити, i вiн матиме час побалакати з вами. Я його попереджу. Равiк уже радiв, уявляючи собi, яка мiна буде в Морозова. Йому враз полегшало на душi. Невиразне почуття вiдповiдальностi, що все-таки не полишало його, тепер зникло. Вiн зробив що мiг, а далi нехай сама дае собi раду. – Ви втомилися? – спитав вiн. Джоан Маду глянула йому просто у вiчi. – Я не втомилася, – вiдповiла вона. – Але розумiю, що сидiти зi мною невелика втiха. Ви пожалiли мене, i я вдячна вам. Ви мене витягли з готелю й поговорили зi мною. Це для мене багато важить, бо я за всi цi днi майже нi з ким словом не перемовилася. Тепер я пiду. Ви для мене зробили бiльше, нiж досить. І ще робите. Що б зi мною було без вас! Господи, з прикрiстю подумав Равiк, знов починаеться! Вiн перевiв погляд на скляну стiну перед собою. За нею голуб намагався згвалтувати какаду. Какаду був такий знуджений, що навiть не скидав його з себе. Просто дзьобав далi зерно, не звертаючи на голуба уваги. – Це нiякий не жаль, – сказав Равiк. – А що ж? Голуб нарештi здався. Вiн зiскочив з широкоi спини какаду й заходився чистити пiр’я. Какаду байдуже задер хвоста й випорожнився. – Випиймо тепер доброго старого арманьяка, – мовив Равiк. – Це буде найкраща вiдповiдь. Повiрте менi, не такий я страшенний людинолюб. Скiльки вечорiв я просиджую де-небудь сам-один. По-вашому, це дуже приемно? – Нi, але з мене погане товариство. Це ще гiрше. – Я вiдвик шукати товариства. А ось i ваш арманьяк! Салют! – Салют! Равiк поставив на стiл чарку. – А тепер тiкаймо з цього звiринця. Мабуть, вам не хочеться ще повертатись до готелю? Джоан Маду похитала головою. – Гаразд, то пiдемо далi. В «Шехерезаду». Там вип’емо. Видно, нам обом треба ще випити, i ви заразом побачите, що там робиться. Була десь третя година ночi. Вони стояли перед готелем «Мiлан». – Ви досить випили? – спитав Равiк. Джоан Маду завагалася. – У «Шехерезадi» менi здавалося, що досить. А тепер, коли я побачила цi дверi… наче замало. – На це е рада. Мабуть, у готелi щось знайдеться. А як нi, то пiдемо в шинок i купимо пляшку. Ходiмо. Джоан глянула на нього. Потiм на дверi. – Добре, – зважилась вона, проте не рушила з мiсця. – Пiдiйматися нагору… В порожню кiмнату… – Я вас проведу. І ми прихопимо пляшку. Портье прокинувся. – У вас е щось випити? – спитав його Равiк. – Може, коктейль iз шампанським? – вiдразу дiловито запропонував портье, хоч iще позiхав спросоння. – Дякую. Щось мiцнiше. Пляшку коньяку. – «Курвуазье», «мартель», «генессi»? – «Курвуазье». – Гаразд, мсье. Зараз вiдкоркую i принесу вам. Вони пiднялися нагору. – Ключ у вас? – спитав Равiк у Джоан. – Кiмната незамкнена. – Якщо будете залишати кiмнату незамкненою, можуть украсти грошi й папери. – Їх можна вкрасти i з замкненоi кiмнати. – Це правда… з такими замками. А все-таки з замкненоi важче. – Мабуть, так. Але я не люблю повертатися сама з вулицi, шукати ключа й вiдмикати порожню кiмнату… наче вiдкриваеш могилу. Досить уже того, що заходиш туди, де тебе нiщо не жде, крiм кiлькох валiз. – Нiде тебе нiщо не жде, – сказав Равiк. – Треба завжди все приносити з собою. – Можливо. Але тодi е хоч якась жалюгiдна iлюзiя. А тут i ii немае… Джоан кинула на лiжко плащ та берет i подивилася на Равiка. Їi великi яснi очi на блiдому обличчi нiби застигли в гнiвному розпачi. Вона постояла так хвилину, тодi засунула руки в кишенi жакета й почала сягнистим кроком ходити з кутка в куток по маленькiй кiмнатi, пружно обертаючись, коли доходила до кiнця. Равiк уважно приглядався до неi. В нiй раптом з’явилась сила й рвучка грацiя, i кiмната стала нiби затiсна для неi. У дверi постукали. Портье принiс коньяк. – Може, ви хочете щось попоiсти? Холодна курка, сендвiчi… – Шкода гаяти час, голубе. – Равiк заплатив за питво й випровадив портье. Тодi налив чарки. – Ось. Це i примiтивно, й по-варварському, але в скрутних випадках примiтивне найкраще. Вишуканiсть добра в спокiйнi часи. Випийте. – А потiм? – Потiм iще вип’ете. – Я пробувала. Не помагае. Недобре впиватися, коли ти сама. – Треба як слiд сп’янiти. Тодi поможе. Равiк сiв на вузеньку хистку канапу, що стояла пiд прямим кутом до лiжка. Першого разу вiн ii не помiтив. – Вона тут була, коли ви вселялися? – спитав вiн. Джоан похитала головою. – Я попросила, щоб ii поставили. Не хотiла спати на лiжку. Менi здавалося, що нема глузду. Розстеляти його, роздягатися i таке iнше. Навiщо? Вранцi i вдень я ще якось трималась. А вночi… – Вам потрiбна якась робота. – Равiк закурив сигарету. – Шкода, що ми не застали Морозова. Я не знав, що сьогоднi в нього вiльний день. Пiдiть туди завтра ввечерi. Десь о дев’ятiй. Вiн щось знайде для вас. Хоч би роботу на кухнi. Тодi ви працюватимете вночi. Ви ж цього хочете? – Так. – Джоан Маду перестала сновигати по кiмнатi, випила чарку й сiла на лiжко. – Я щоночi вештаюсь по мiсту. Поки ходиш, то трохи краще. А коли сядеш i стеля падае тобi на голову… – Аз вами нiчого не сталося на вулицi? Нiхто вас не обiкрав? – Нi. Мабуть, видно, що в мене багато не вкрадеш. – Вона наставила Равiковi порожню чарку. – А iнше… менi часто хотiлося, щоб хтось озвався до мене. Аби тiльки не вiдчувати себе нiчим, автоматом, що йде, i бiльше нiчого! Аби на мене хоч глянули чиiсь очi… очi, а не каменi! Аби тiльки не ходити, немов тебе вiдцурався весь свiт! Нiби на якiйсь чужiй планетi! – Джоан вiдгорнула назад волосся i взяла в Равiка повну чарку. – Не знаю, чого я розповiдаю все це. І не хочу, а розповiдаю. Може, тому, що всi цi днi я була нiма. Може, тому, що сьогоднi ввечерi вперше… – Вона затнулася. – Не слухайте мене. – Я п’ю, – сказав Равiк. – Говорiть що хочете. Тепер нiч. Нiхто вас не чуе. Я слухаю самого себе. Вранцi все забудеться. Вiн вiдхилився на спинку канапи. Десь у будинку шумiла вода, щось потрiскувало в батареi опалення. У вiкно й досi стукотiв м’якими пальцями дощ. – Коли потiм повертаешся й гасиш свiтло… i темрява огортае тебе, наче маска з хлороформом… тодi знов умикаеш свiтло i втуплюешся… втуплюешся… Я вже сп’янiв, подумав Равiк. Сьогоднi швидше, нiж звичайно. Може, через це тьмяне свiтло? Чи через усе разом? Але це вже не та блякла, непомiтна жiнка. А якась iнакша. Раптом з’явились очi. І обличчя. Щось дивиться на мене. Мабуть, тiнi. Це ii освiтлюють нiжнi спалахи полум’я в моему мозковi. Першi вiдблиски сп’янiння. Вiн не слухав, що казала Джоан Маду. Вiн усе те знав i бiльше не хотiв знати. Самiтнiсть – одвiчний рефрен життя. Вона не гiрша й не краща, нiж чимало iншого. Про неi тiльки надто багато говорять. Людина самiтна завжди й нiколи не самiтна. Раптом десь в iмлi зазвучала скрипка. Парк на пагорбах Будапешта, задушливi пахощi каштанiв. Вiтерець. І, немов молодi сови, на плечах повсiдалися мрii, з очима, що свiтяться в присмерку. Нiч, що нiяк не стае нiччю. Пора, коли всi жiнки вродливi. Вечiр розгорнув брунатнi крила, наче велетенський нiчний метелик. Равiк пiдвiв очi. – Дякую, – мовила Джоан Маду. – За що? – За те, що ви дали менi вибалакатись, не слухаючи моiх слiв. Я наче трохи ожила. Менi треба було вибалакатись. Равiк кивнув головою. Вiн помiтив, що ii чарка знов порожня. – Гаразд, – сказав вiн. – Я залишу вам пляшку. Вiн пiдвiвся. Кiмната. Жiнка. Бiльше нiчого. Блiде обличчя, на якому вже нiщо не свiтилося. – Ви хочете йти? – спитала Джоан Маду. Вона озирнулася навколо, наче в кiмнатi хтось заховався. – Ось адреса Морозова. Його прiзвище, щоб ви не забули. Завтра ввечерi о дев’ятiй. – Равiк написав усе на бланковi для рецептiв, потiм вiдiрвав аркушик i поклав на валiзу. Джоан також пiдвелася. Вона взяла плащ i берет. Равiк глянув на неi. – Не треба мене проводжати. – Я й не збираюся вас проводжати. Тiльки не хочу тут залишатися. Хай пiзнiше. Ще трохи повештаюсь по мiсту. – Але ж однаково потiм доведеться вернутись. І буде знов те саме. Чого б вам не лишитися тут? Адже найгiрше вже минуло. – Скоро досвiток. Коли я повернуся, почне розвиднятися. Тодi буде простiше. Равiк пiдiйшов до вiкна. Дощ не переставав. Вiтер метляв його мокрi, сiрi пасма в жовтому свiтлi лiхтарiв. – Слухайте, – мовив вiн. – Випиймо ще по чарцi й лягайте. Погода не для прогулянок. Вiн узяв пляшку. Раптом Джоан Маду опинилася бiля нього. – Не залишай мене тут, – швидко й вимогливо сказала вона, i Равiк вiдчув ii подих. – Не залишай мене тут саму! Тiльки не сьогоднi! Не знаю, що зi мною дiеться… тiльки не сьогоднi! Завтра я наберуся вiдваги, а сьогоднi не можу. Я змучена, позбавлена волi, зломлена i не маю бiльше сили. Вам не треба було виводити мене звiдси, сьогоднi не треба… а тепер я не витримаю самоти. Равiк обережно поставив пляшку i вивiльнив свою руку з рук Джоан. – Дитино, – сказав вiн, – колись усi ми мусимо звикнути до самоти. – Вiй подивився на канапу. – Я можу й тут переспати. Нема глузду йти ще кудись. А поспати кiлька годин треба. О дев’ятiй у мене операцiя. Тут можна поспати не гiрше, нiж удома. Менi не вперше чергувати вночi. Вас це влаштуе? Джоан кивнула головою, але не вiдiйшла вiд нього. – О пiв на восьму я мушу встати. Збiса рано. Ще збуджу вас. – Нiчого. Я встану i приготую вам снiданок, усе… – Не треба нiчого готувати, – перебив ii Равiк. – Я поснiдаю в найближчiй кав’ярнi, як скромний робiтник: кава з ромом i булочки. А потiм ще доснiдаю в клiнiцi. Непогано було б попросити Еженi, щоб вона приготувала менi ванну. Добре, залишимось тут. Двi душi, що загубилися в осiннiй сльотi. Лягайте на лiжко. Якщо хочете, я спущуся вниз i посиджу з портье, поки ви ляжете. – Не треба, – сказала Джоан Маду. – Я не втечу. А, крiм того, нам iще дещо потрiбне: подушка, ковдра i так далi. – Я можу подзвонити. – І я можу. – Равiк пошукав кнопку. – Краще, як подзвонить чоловiк. Портье з’явився зразу. В руках у нього була друга пляшка коньяку. – Ви нас переоцiнюете, – сказав Равiк. – Щиро дякую. Але ми – люди пiслявоенного поколiння. Принесiть ковдру, подушку i простирала. Менi доведеться тут заночувати. Надворi надто холодно i надто мокро. Дощ не перестае. А я тiльки позавчора встав iз лiжка пiсля запалення легень. Ви можете дати менi постiль? – Авжеж. Я й сам хотiв вам запропонувати. – Чудово. – Равiк закурив. – Я на вас почекаю в коридорi. Огляну взуття перед дверима. Це мое давне захоплення. Я не втечу, – сказав вiн, пiймавши погляд Джоан. – Я не Йосиф Прекрасний. Не кину напризволяще свого плаща. Надiйшов портье з постiллю. Побачивши Равiка, вiн зупинився. Обличчя його осяяла усмiшка. – Таке рiдко трапляеться. – Зi мною таке теж рiдко бувае. Лише на iменини й на Рiздво. Давайте постiль. Я сам занесу. А це що? – Грiлка. У вас же було запалення легень. – Чудово. Але своi легенi я грiю коньяком. – Равiк витяг з кишенi двi банкноти. – У вас, мабуть, немае й пiжами. Я можу вам запропонувати. – Дякую, голубе, – Равiк глянув на старого портье. – Тiльки вона буде, мабуть, замала на мене. – Нi, саме добра. І зовсiм нова. Скажу вам пiд секретом: менi ii подарував один американець. А йому подарувала дама. Я таких речей не ношу, волiю нiчнi сорочки. Вона зовсiм нова. – Добре, несiть. Побачимо. Равiк почекав у коридорi. Там стояло три пари черевикiв. Бiля одних дверей – закритi, з гумовими розтяжками. З-за тих дверей долинало гучне хропiння. Бiля других були виставленi чоловiчi брунатнi черевики й жiночi лакованi чобiтки з короткими халявками, високими пiдборами й застiбками. Вони стояли поряд, перед одними дверима, а здавалися дивно чужими однi одним. Портье принiс пiжаму. Вона була розкiшна – блакитний штучний шовк i золотi зiрки по ньому. Якусь хвилину Равiк мовчки дивився на неi. Вiн розумiв американця. – Правда, чудова? – гордо сказав портье. Пiжама була цiлком нова. Навiть запакована у фiрмову коробку «Магазен дю Лувр», де ii куплено. – Шкода, – сказав Равiк. – Хотiв би я бачити ту даму, що ii вибирала. – На цю нiч вона ваша. Вам не обов’язково ii купувати. – А скiльки за нiч? – Скiльки дасте. – Ви хiба не француз? – Француз. Із Сен-Назера. – Коли так, то вас зiпсувало спiлкування з американцями. Крiм того, за цю пiжаму хоч скiльки дай – буде замало. – Я радий, що вона вам сподобалася. На добранiч, пане. Завтра я заберу ii в дами. – Я сам ii поверну вам уранцi. Збудiть мене о пiв на восьму. Легенько постукайте, i я почую. На добранiч. – Гляньте. Равiк показав Джоан Маду пiжаму. – Шати для Дiда Мороза. Ваш портье – чарiвник. Зараз я навiть надягну ii. Для цього треба мати не тiльки вiдвагу, а й не боятися бути смiшним. Вiн постелив собi на канапi. Йому було байдуже, де спати – у своему готелi чи тут. У коридорi була досить пристойна ванна, а в портье вiн роздобув нову зубну щiтку. Все iнше не мало значення. Джоан була для нього немов пацiентка. Вiн налив склянку коньяку i разом iз чаркою, яку принiс портье, поставив коло лiжка. – Думаю, цього вам досить, – сказав вiн. – Так простiше. Не треба менi буде вставати й дивитися, чи у вас порожня чарка, й наливати знов. Пляшку i другу чарку я поставлю бiля себе. – Менi не треба чарки. Я можу пити зi склянки. – Ще краще. Равiк лiг на канапу. Вiн був задоволений, що жiнка не розпитувала, зручно йому чи нi. Вона домоглася свого i тепер, хвалити Бога, не обтяжувала себе зайвою гостиннiстю. Вiн налив чарку й поставив пляшку на пiдлогу. – Салют! – Салют! І дякую. – Все гаразд. Я й так не мав великого бажання виходити на дощ. – А вiн iще йде? – Іде. Знадвору крiзь тишу долинав тихий стукiт, нiби до кiмнати хотiло проникнути щось сiре, невтiшне, позбавлене форми, сумнiше за самий смуток, – якийсь далекий неозначений спогад, безмежна хвиля, яка, прилинувши, хоче забрати з собою й поховати те, що колись викинула на острiвець i забула – крихту людини, свiтла й думки. – Такоi ночi добре пити. – Так. Але погано бути самiй. – Равiк хвилину помовчав. – До цього нам усiм довелося звикати, – врештi сказав вiн. – Те, що ранiше нас зв’язувало, тепер зруйноване. Ми тепер як намистини, що розсипалися з порваноi нитки. Нема вже нiчого надiйного. – Вiн знов налив собi чарку. – Якось iще хлопцем я ночував улiтку на луцi. На небi не було анi хмаринки. Засинаючи, я бачив над лiсом на обрii сузiр’я Орiона. А потiм прокинувся вночi й побачив його просто над собою. Цього я нiколи не забуду. Я вчив у школi, що Земля – планета й що вона крутиться, але сприймав це, як усю iншу книжкову мудрiсть, не задумуючись над нею. А тодi вперше осягнув, що це правда. Я вiдчув, як Земля нечутно летить у безмежному просторi. Вiдчув так сильно, що мало не вчепився в траву, щоб мене не скинуло. Мабуть, тому, що, прокинувшись зненацька з глибокого сну, ще позбавлений пам’ятi й звичок, побачив перед собою величезне, незвично змiщене небо. Земля раптом стала для мене не досить надiйною, i вiдтодi вона й залишилась ненадiйною. – Вiн випив свою чарку. – Це дещо ускладнюе, але багато чого й полегшуе. – Вiн глянув у напрямку лiжка й додав: – Ви вже, мабуть, засинаете. Коли так, то просто не вiдповiдайте. – Ще нi. Але скоро засну. Щось у менi ще не спить. Воно холодне й нiяк не засне. Равiк поставив пляшку бiля себе на пiдлогу. Тепло кiмнати поволi просякало в нього бурою втомою. Набiгали тiнi. Помахи крил. Чужа кiмната, нiч, а надворi одноманiтно вистукуе дощ, наче десь далеко торохтить барабан… Ледь освiтлена хатина на краю хаосу, малесеньке багаття, що надаремне блимае в пустелi… Чиесь обличчя, до якого ти промовляеш… – Ви теж колись таке вiдчували? – Вона помовчала. – Вiдчувала. Тiльки не так. Інакше. Коли я цiлими днями не мала з ким перемовитись словом, а вночi тинялася по мiсту i скрiзь бачила людей, якi йшли кудись, у яких була мета, була домiвка… Тiльки в мене нiчого не було. Тодi все поступово втрачало реальнiсть, нiби я втонула i брела пiд водою по чужому мiсту… Хтось пiднявся сходами. Брязнув ключ, i хряснули дверi. Вiдразу пiсля того глухо зашумiла вода в кранах. – Чого ви сидите в Парижi, коли у вас тут нiкого немае? – спитав Равiк, уже засинаючи. – Не знаю. А куди менi iхати? – Вам нiкуди повернутися? – Нiкуди. Зрештою, нiхто нiкуди не може повернутися. Вiтер шпурляв у шибки хвилi дощу. – А чого ви приiхали в Париж? – спитав Равiк. Джоан Маду не зразу вiдповiла. Вiн подумав, що вона вже спить. – Ми з Рашинським приiхали сюди, бо хотiли розлучитися, – нарештi сказала вона. Ця вiдповiдь не здивувала Равiка. Є хвилини, коли тебе нiщо не може здивувати. Чоловiк, який щойно повернувся в кiмнату навпроти, почав блювати. Крiзь дверi чути було приглушений стогiн. – То чого ж ви були в такому розпачi? – Бо вiн помер! Помер! Його раптом не стало! Його не повернеш назад! Помер! Уже нiчого не можна вдiяти! Невже ви не розумiете? Джоан Маду ледь пiдвелася на лiжку й пильно глянула на Равiка. Бо вiн пiшов ранiше, нiж ти встигла пiти вiд нього. Залишив тебе саму ранiше, нiж ти встигла пiдготуватися до цього. – Я… я повинна була iнакше ставитись до нього… Я була… – Забудьте про це. Каяття – найдаремнiша на свiтi рiч. Нiчого не можна повернути. І нiчого не можна виправити. Якби можна, то всi ми були б святi. Життя не ставило собi за мету зробити нас довершеними. Хто довершений, тому мiсце в музеi. Джоан Маду мовчала. Равiк побачив, що вона надпила зi склянки й знов вiдхилилась на подушку. Було ще щось… але вiн надто втомився, щоб думати про це. До того ж йому все було байдуже. Вiн хотiв спати. Завтра на нього чекала операцiя. А це все його вже не обходило. Вiн поставив на пiдлогу поряд iз пляшкою порожню чарку. Дивно, де тiльки часом не опиняешся, подумав ще вiн. VI Коли Равiк зайшов, Люсьена Мартiне сидiла бiля вiкна. – Ну як? – спитав вiн. – Приемно вперше пiдвестися з лiжка? Дiвчина глянула на нього, тодi у вiкно, на сiрий, похмурий день i знов перевела погляд на нього. – Погана погода, – сказав Равiк. – Та нi, – вiдповiла вона. – Для мене гарна. – Чому? – Бо не треба виходити надвiр. Вона сидiла зiщулена в крiслi, накинувши на плечi дешеве ситцеве кiмоно, худенька непоказна iстота з зiпсованими зубами, – але для Равiка тiеi хвилини вона була краща за Єлену Троянську. Була клаптиком життя, яке вiн урятував своiми руками. Щоправда, пишатися не дуже було чим, адже недавно вiн одну втратив. Наступну також, певне, втратить. Зрештою, вiн втратить iх усiх, i себе самого теж. Але ця поки що врятована. – Розносити капелюшки в таку погоду не велика втiха, – сказала Люсьека. – А ви розносили капелюшки? – Так. У мадам Ланвер. В ателье на авеню Матиньйон. До п’ятоi години ми шили. А потiм треба було рознести клiенткам коробки. Тепер пiв на шосту. Якраз у цей час я бiгала з капелюшками. – Вона знов глянула у вiкно. – Шкода, що дощ перестав. Учора було краще. Дощ лив як iз вiдра. А сьогоднi комусь доводиться бiгати. Равiк сiв навпроти неi на пiдвiконня. Дивно, подумав вiн. Сподiваешся, що людина, яка уникла смертi, буде безмежно щаслива. А такого майже не трапляеться. Ось i ця дiвчина теж. Із нею сталося невеличке диво, а ii тiшить лише одне: що можна не виходити на дощ. – Чого ви прийшли саме в цю клiнiку, Люсьено? – спитав вiн. Вона насторожено глянула на нього. – Менi про неi сказали. – Хто? – Одна знайома. – Хто саме? Дiвчина завагалася. – Вона також була тут. Я провела ii сюди, до самих дверей. Тому й знала адресу. – Коли це було? – За тиждень передi мною. – Це та, що померла пiд час операцii? – Так. – І ви однаково прийшли сюди? – Прийшла, – байдужим голосом вiдповiла Люсьена. – А чому ж нi? Равiк не сказав того, що хотiв сказати. Вiн дивився на ii дрiбне, холодне обличчя. Колись воно було нiжне, а життя так швидко зробило його твердим. – А перед цим ви були i в тiеi самоi акушерки? – спитав вiн. Люсьена не вiдповiла. – Чи в того самого лiкаря? Можете спокiйно менi сказати. Я однаково iх не знаю. – Спершу була Марi. На тиждень ранiше. На десять днiв. – І ви пiшли туди, хоч знали, що сталося з Марi? Люсьена здвигнула плечима. – А що я мала робити? Довелося йти на ризик. Іншоi я не знала. Дитина… куди б я дiлася з дитиною? Вона дивилась у вiкно. На балконi навпроти стояв чоловiк у шлейках i тримав над головою парасольку. – Скiльки менi ще лежати, докторе? – Тижнiв зо два. – Цiлих два тижнi? – Це недовго. А що? – Треба грошей та й грошей. – Може, пощастить виписати вас на кiлька днiв ранiше. – Ви думаете, я зможу стiльки заплатити? В мене мало грошей. Страшенно дорого – за кожен день по тридцять франкiв. – Хто вам таке сказав? – Сестра. – Котра? Еженi… – Так. Вона сказала, що за операцiю i за перев’язки доведеться платити окремо. Вони дорого коштують? – За операцiю ви вже заплатили. – Сестра сказала, що то дуже мало. – Сестра добре не знае, Люсьено. Краще потiм спитаете в доктора Вебера. – Я хотiла б знати ранiше. – Навiщо? – Тодi менi легше було б пiдрахувати, скiльки доведеться вiдробляти. – Люсьена глянула на своi тонкi, поколенi голкою пальцi. – І за кiмнату доведеться заплатити за цiлий мiсяць, – додала вона. – Я прийшла сюди тринадцятого. П’ятнадцятого треба було б попередити господиню, що я вибираюся. А тепер доведеться платити за цiлий мiсяць. Задарма. – Вам нiхто не допомагае? Люсьена пiдвела на нього очi. Обличчя ii раптом постарiло рокiв на десять. – Ви ж самi розумiете все, докторе! Вiн тiльки лютував. Вiн, мовляв, не знав, що я така дурепа. А то б нiзащо не зв’язувався зi мною. Равiк кивнув головою. Давня казка. – Люсьено, – мовив вiн, – ми спробуемо щось забрати назад у тiеi жiнки, що зробила вам аборт. Вона винна. Тiльки назвiть ii прiзвище. Дiвчина швидко випросталась. Вона враз усiм своiм еством наготувалася до вiдсiчi. – З полiцiею? Нi, ще й сама вклепаюся. – Без полiцii. Ми ii тiльки налякаемо. – Дiвчина гiрко засмiялася. – Їi ви не налякаете. То залiзна жiнка. Менi довелося заплатити iй триста франкiв. І що вийшло?… – Люсьена розгладила кiмоно. – Декому просто не щастить, – додала вона спокiйно, нiби йшлося не про неi саму. – Неправда, – вiдповiв Равiк, – вам дуже пощастило. Равiк побачив Еженi в операцiйнiй. Вона начищала до блиску нiкельованi iнструменти. Еженi любила цю роботу. Вона так захопилася нею, що не почула, як зайшов Равiк. – Еженi! – покликав вiн. Вона здригнулась i обернулася до нього. – Ох, це ви! Завжди ви мене лякаете. – Не знав, що я такий страшний. А от вам не годилося б лякати пацiентiв розмовами про гонорар i плату за лiкування. Еженi випросталась i завмерла з ганчiркою в руках. – Он що. Та повiя, звичайно, вiдразу ж розплескала все. – Еженi, – мовив Равiк, – серед жiнок, якi жодного разу не спали з чоловiком, бiльше повiй, нiж серед тих, що заробляють цим свiй гiркий хлiб. Я вже не кажу про одружених. А, крiм того, дiвчина нiчого не розплескала. Ви тiльки зiпсували iй день, та й годi. – А хоч би й зiпсувала! Бач, яка вразлива! З ii способом життя! Ох ти, ходячий катехiзисi моралi, подумав Равiк. Гидотна, чванькувата святеннице. Що ти знаеш про самоту цiеi маленькоi модистки, яка зважилася пiти до тiеi самоi акушерки, що скалiчила ii товаришку, i в ту саму клiнiку, де товаришка померла? І яка тепер каже тiльки одне: «А що я мала робити?» i «Як я за все розрахуюся?…» – Вам би треба було вийти замiж, Еженi, – сказав вiн. – За якогось удiвця з дiтьми. Або за власника похоронного бюро. – Я попросила б вас, пане Равiку, не турбуватися про мое особисте життя, – з гiднiстю мовила Еженi. – А то я змушена буду поскаржитись на вас докторовi Веберу. – Ви й так скаржитесь на мене цiлiсiнький день. – Равiк з радiстю помiтив, як на вилицях у неi проступили двi червонi плями. – Чого побожнi люди так рiдко бувають толерантнi, Еженi? Найкраща вдача в цинiкiв, а найгiрша в iдеалiстiв. Ви не замислювались над цим? – Хвалити Бога, нi. – Я так i думав. А тепер я подамся до дочок грiха. В «Озирис». Кажу на той випадок, часом би я знадобився доктору Веберовi. – Навряд щоб ви йому знадобилися. – Бути невинною зовсiм не означае бути провидицею. Ану ж я йому таки знадоблюся. Я там посиджу десь до п’ятоi. А потiм буду у своему готелi. – Нiчого собi готель, еврейська халабуда. Равiк обернувся в ii бiк. – Не всi втiкачi – евреi, Еженi. Навiть не всi евреi – евреi. А бува, евреем виявиться той, про кого й не думав би. Я навiть знав одного негра – еврея. Дуже був самiтний. І любив лише одне – китайську кухню. Ось як бувае на свiтi. Сестра нiчого не вiдповiла йому. Вона завзято чистила нiкельовану тацю, що й так уже блищала, як сонце. Равiк сидiв у бiстро на вулицi Буасьер i дивився надвiр крiзь мокру вiд дощу шибку, коли зненацька побачив там одного чоловiка. Його нiби хтось ударив у живiт. Першу мить вiн тiльки вiдчув струс, ще не усвiдомлюючи, що сталося. Тодi вiдсунув убiк столика, схопився з мiсця i стрiмголов кинувся через залу до дверей. Хтось схопив його за рукав. – Що таке? – нiчого не розумiючи, спитав вiн. То був офiцiант. – Ви не заплатили, пане. – Що?… Ага… Я ще вернуся. – Вiн висмикнув рукав. Офiцiант почервонiв. – У нас так не заведено! Ви… – Нате. Равiк вихопив з кишенi банкноту, кинув офiцiантовi й побiг до дверей. Проштовхавшись крiзь натовп, вiн звернув праворуч за рiг i помчав вулицею Буасьер. Хтось вилаяв його навздогiн. Равiк опам’ятався, перестав бiгти й пiшов так швидко, як тiльки можна було йти, не впадаючи нiкому в око. Не може бути, думав вiн, нiзащо не може бути, я збожеволiв, цього не може бути! Те обличчя, його обличчя… мабуть, просто випадкова схожiсть… якась проклята, пекельна схожiсть, безглузда гра уяви… Вiн не може бути в Парижi… Те обличчя… вiн у Нiмеччинi, в Берлiнi. Шибка в краплинах дощу, крiзь неi не дуже роздивишся, я помилився, напевне помилився… Вiн квапливо йшов далi, пробився крiзь юрму людей, що ринули з кiнотеатру, вдивлявся в кожне обличчя, заглядав пiд капелюхи. Йому вiдповiдали хто сердитим, хто враженим поглядом, а вiн поспiшав далi. Новi обличчя, новi капелюхи, сiрi, чорнi, синi, вiн усiх iх перегнав, обертаючись i уважно приглядаючись до них… На перехрестi авеню Клебер Равiк зупинився. Жiнка… Жiнка з пуделем, згадав вiн раптом. Той чоловiк iшов слiдом за нею. Жiнку з пуделем Равiк давно перегнав. Вiн швидко пiшов назад. Помiтивши здалеку жiнку з пуделем, вiн вiдступив до краю тротуару. Стиснувши в кишенях кулаки, вiн пильно оглядав усiх, хто його поминав. Пудель став пiд лiхтарем, обнюхав його i страшенно повiльно пiдняв задню лапу. Потiм завзято подряпав обома лапами брукiвку й побiг далi. Равiк раптом вiдчув, що в нього спiтнiла потилиця. Вiн почекав ще кiлька хвилин, але те обличчя не з’явилося. Вiн перебiг поглядом машини на стоянцi. Всi вони були порожнi. Вiн знов повернувся й дiйшов до станцii метро на авеню Клебер. Збiгши сходами вниз, вiн купив квиток i пiшов уздовж платформи, де було чимало людей. Та поки вiн дiйшов до кiнця, над’iхав поiзд, забрав усiх i зник у тунелi. Платформа спорожнiла. Равiк повiльно вернувся в бiстро. Вiн сiв бiля того самого столика, де сидiв ранiше. Там ще стояла його недопита чарка кальвадосу. Йому здалося дивним, що вона й досi там стоiть… З’явився офiцiант. – Вибачте, пане. Я не знав… – Нiчого, – перебив його Равiк. – Принесiть менi другу чарку кальвадосу. – Другу? – Офiцiант глянув на недопиту чарку. – А ви не хочете спершу випити цю? – Нi. Принесiть менi iншу. – Офiцiант узяв чарку й понюхав ii. – Цей кальвадос недобрий? – Добрий. Просто дайте iншу чарку. – Зараз, пане. Я помилився, подумав Равiк. Мокра вiд дощу, запiтнiла шибка – хiба можна крiзь неi щось розглянути як слiд? Вiн пильно вдивлявся у вiкно. Стежив, як мисливець iз засiдки, за кожним перехожим, а в пам’ятi сiрими, рiзкими тiнями зринали кадри фiльму, уривки згадок… Берлiн. Лiтнiй вечiр 1934 року, будинок гестапо, кров, гола кiмната без вiкон, рiзке свiтло електричних ламп без абажурiв, заплямований кров’ю стiл iз ремiнням, яким прив’язують до стiльницi, яснiсть збудженого пiсля безсонноi ночi мозку, який десяток разiв гвалтом виривали з непритомиостi, занурюючи голову у вiдро з водою i тримаючи ii там, поки не ставало духу, нирки, такi розбитi, що вiн уже навiть не вiдчував болю, спотворене страхом i розпачем обличчя Сибiли, два кати в мундирах, що тримають ii, – i ще один, який усмiхаеться i люб’язно пояснюе, що з нею буде, коли вiн не признаеться… Сибiла, яка через три днi начебто повiсилась. З’явився офiцiант i поставив чарку на столик. – Це iнший гатунок, пане. Вiд Дидье з Кана. Вистояний. – Добре, добре. Дякую. Равiк випив чарку, потiм дiстав з кишенi пачку сигарет, витяг одну й закурив. Руки в нього й досi тремтiли. Вiн кинув сiрника на пiдлогу й замовив ще чарку кальвадосу. Те обличчя, усмiхнене обличчя, яке щойно начебто майнуло за вiкном, мабуть, привидiлося йому. Неможливо, щоб Гааке був у Парижi. Неможливо! Равiк вiдiгнав вiд себе спогади. Безглуздо мордувати себе, коли нiчого не можна вдiяти. Вiн ще дочекаеться свого часу, коли там усе завалиться й можна буде вернутися додому. А поки що… Вiн покликав офiцiанта й розрахувався. Але на вулицi й далi пильно приглядався до кожного перехожого. Равiк сидiв з Морозовим у «катакомбi». – Ти не вiриш, що то був вiн? – спитав Морозов. – Не вiрю. Але чисто вiн. Як викапаний. Або мене вже зраджуе пам’ять. – Шкода, що ти сидiв у бiстро. – Шкода. Морозов трохи помовчав. – Страшенно воно муляе, правда? – спитав нарештi вiн. – Нi. Чому? – Бо не знаеш напевне. – Знаю. Морозов нiчого не сказав. – Примари, – повiв далi Равiк. – Я гадав, що вже спекався iх. – Їх нiколи не спекаешся. В мене вони також були. А надто спочатку. Першi п’ять-шiсть рокiв. Я ще чекаю на трьох у Росii. Їх було семеро. Чотирьох уже немае живих. Двох iз них розстрiляли своi ж. Я вже понад двадцять рокiв чекаю. Вiд сiмнадцятого року. Одному з тих трьох, що ще живi, тепер пiд сiмдесят. Рештi двом десь бiд сорока до п’ятдесяти. До цих я ще, думаю, доберусь. І поквитаюся з ними за свого батька. Равiк глянув на Морозова. Дужий велетень, але й йому вже понад шiстдесят рокiв. – Ти до них доберешся, – мовив вiн. – Так. – Морозов розтулив i знов стулив своi великi кулаки. – На це я й чекаю. Задля цього й живу так обачно. Вже не так часто п’ю. Може, ще довго доведеться чекати. А менi тодi треба бути дужим. Я не буду нi стрiляти, нi рiзати. – Я також. – Вони помовчали. – Пограемо в шахи? – спитав Морозов. – Так. Але я не бачу жодноi вiльноi шахiвницi. – Он там професор скiнчив. Вiн грав iз Левi. І виграв, як завжди. Равiк пiшов по шахiвницю й шахи. – Ви довго грали, професоре, – сказав вiн. – Вiд обiду до самого вечора. Старий кивнув головою. – Шахи розвiюють. Вони кращi за карти. В картах усе залежить вiд випадку. Пощастить або нi. Вони не дуже розвiюють. А шахи – це свiт у собi. Поки граеш, вiн заступае зовнiшнiй свiт. – Професор звiв на Равiка запаленi очi. – А зовнiшнiй свiт не вельми досконалий. Його партнер Левi зненацька щось замурмотiв. Тодi затих, злякано озирнувся й пiшов за професором. Вони зiграли двi партii. Потiм Морозов пiдвiвся. – Треба йти, вiдчиняти дверi перед вершками суспiльства. А ти чому перестав до нас заглядати? – Не знаю. Так складаеться. – Завтра ввечерi зайдеш? – Завтра не можу. Йду на вечерю. До «Максима». Морозов посмiхнувся. – Як на безпаспортного втiкача ти поводишся досить нахабно. Волочишся по найелегантнiших ресторанах Парижа. – Тiльки в них i почуваеш себе в цiлковитiй безпецi, Борисе. Хто поводиться як утiкач, той швидко попадаеться. Ти, власник нансенського паспорта, мав би сам це знати. – Правда. З ким ти йдеш? Бува, не з нiмецьким послом як його протеже? – З Кет Гегстрем. Морозов свиснув. – З Кет Гегстрем? – перепитав вiн. – То вона повернулася? – Приiздить завтра вранцi. З Вiдня. – Добре. Ну, то я напевне побачу тебе потiм у нас. – Може, й не побачиш. Морозов похитав головою. – Не може бути. Коли Кет Гегстрем у Парижi, ii штаб-квартира в «Шехерезадi». – Цього разу не те. Вона приiздить, щоб лягти в клiнiку. Найближчими днями ii чекае операцiя. – То вона неодмiнно прийде. Ти нiчого не розумiеш у жiнках. – Морозов примружив очi. – А може, ти не хочеш, щоб вона приходила? – Чому б це я не хотiв? – Менi якраз спало на думку, що ти не навiдуешся до нас, вiдколи прислав до мене ту жiнку. Джоан Маду. Здаеться менi, що це не просто так збiглося. – Дурницi. Я навiть не знав, що вона ще у вас. Пригодилася на щось? – Так. Спершу спiвала в хорi. А тепер мае невеличкий сольний номер. Двi чи три пiсеньки. – Ну як, вона трохи звикла? – Звичайно. А чому ж нi? – Вона була в страшному розпачi, бiдолаха. – Що? – перепитав Морозов. – Я сказав – бiдолаха. Морозов усмiхнувся. – Равiку, – мовив вiн батькiвським тоном, i на його обличчi раптом вiдбилися степи, безмежнi простори, луки, мудрiсть i весь досвiд свiту, – не верзи дурниць. Вона добре стерво. – Що-що? – спитав Равiк. – Стерво. Не повiя, а стерво. Якби ти був росiянин, ти б зрозумiв рiзницю. Равiк засмiявся. – Ну, то вона, мабуть, дуже змiнилася. Бувай, Борисе! Хай Бог благословить твоi пильнi очi. VII – Коли менi лягати в клiнiку, Равiку? – спитала Кет Гегстрем. – Коли хочете. Завтра, пiслязавтра, коли завгодно. На день пiзнiше, на день ранiше – не мае значення. Вона стояла перед ним, по-хлоп’ячому струнка, впевнена, вродлива i вже не дуже молода. Равiк два роки тому вирiзав iй апендикс. То була його перша операцiя в Парижi. Кет Гегстрем виявилась добра на почин. Вiдтодi вiн весь час мав роботу, i полiцiя жодного разу не турбувала його. Для нього Кет була нiби талiсман. – Цього разу я боюся, – мовила вона. – Не знаю чому, але боюся. – Нема чого. Це звичайна операцiя. Кет пiдiйшла до вiкна й виглянула надвiр, на подвiр’я готелю «Ланкастер». Могутнiй крислатий каштан простяг своi старi руки до мокрого неба. – Цей дощ, – сказала вона. – Я виiздила в дощ iз Вiдня. Прокинулася в Цюриху – i знов дощ. І тут також. – Вона засунула завiсу. – Не знаю, що зi мною дiеться. Мабуть, я старiюся. – Завжди так здаеться, коли людина ще не стара. – У мене мав би бути iнший настрiй. Два тижнi тому я розлучилася. Треба було б радiти. А я якась стомлена. Все повторюеться, Равiку. Чому? – Нiщо не повторюеться. Повторюемось ми, оце й усе. Кет усмiхнулася й сiла на канапу, що стояла бiля декоративного камiна. – Добре, що я вернулася. Вiдень став гнiтючою казармою. Нiмцi його розтоптали. І австрiйцi разом з ними. Австрiйцi також, Равiку. Менi здавалося, що австрiйський нацист – це щось протиприродне. Але я сама iх бачила. – Нема нiчого дивного. Влада – найзаразливiша хвороба з усiх. – Так, i вона найдужче спотворюе людей. Тому я й розлучилася. Чарiвний гульвiса, за якого я два роки тому вийшла замiж, раптом обернувся в горлатого штурмфюрера, що змушував старого професора Бернштейна мити вулицю, а сам стояв i смiявся. Бернштейна, який рiк тому вилiкував його вiд запалення нирок – нiбито за те, що гонорар був надто високий. – Кет Гегстрем скривилася. – Гонорар, який заплатила я, а не вiн. – От i радiйте, що розв’язалися з ним. – Вiн вимагав за розлучення двiстi п’ятдесят тисяч шилiнгiв. – Дешево, – сказав Равiк. – Усе, що можна владнати з допомогою грошей, коштуе дешево. – Вiн нiчого не дiстав. – Кет Гегстрем пiдвела голову. В неi було вузьке обличчя, бездоганно окреслене, мов камея. – Я йому сказала, що я думаю про нього, про його партiю та про iхнього фюрера, й запевнила, що вiдтепер говоритиму все це вiдверто. Вiн спробував налякати мене гестапо й концентрацiйним табором. Я його взяла на глузи. Сказала, що я поки що американка й перебуваю пiд захистом посольства. Зi мною нiчого не станеться, а от йому, через те що я його дружина, все може бути. – Вона засмiялася. – Про це вiн не подумав. І вiдтодi бiльше не ставав менi на перешкодi. Посольство, захист, протекцiя, подумав Равiк. Наче мова йде про якусь iншу планету. – Менi дивно, що професоровi Бернштейну й досi дозволяють практикувати, – сказав вiн. – Бiльше не дозволяють. Вiн прийняв мене тайкома, коли почалася перша кровотеча. Слава Богу, що я можу позбутися цiеi дитини. Народити вiд нациста… – Їi аж пересмикнуло. Равiк пiдвiвся. – Менi треба йти. Вебер пiсля обiду ще раз огляне вас. Тiльки задля проформи. – Я знаю. А однаково цього разу менi страшно. – Послухайте, Кет… Це ж не вперше. І операцiя простiша, нiж видалення апендикса, яку я робив вам два роки тому. – Равiк обережно обняв ii за плечi. – Ви були першою, кого я оперував у Парижi. Це як перше кохання. Я буду обережний. А крiм того, ви мiй талiсман. Принесли менi щастя. І надалi повиннi приносити. – Так, – сказала вона й глянула на нього. – Ну й добре. Прощавайте, Кет. О восьмiй вечора я зайду по вас. – Прощавайте, Равiку. Зараз я пiду до Менбоше й куплю собi вечiрню сукню. Треба ж менi скинути з себе цю втому. І це вiдчуття, нiби я заплуталася в павутиннi. Ох, той менi Вiдень, – сказала вона й гiрко всмiхнулася. – Мiсто мрiй… Равiк спустився лiфтом i пройшов вестибюлем повз бар. Там сидiло кiлька американцiв. Посеред вестибюля на столi стояв великий букет червоних гладiолусiв. У сiруватому тьмяному свiтлi вони кольором нагадували закипiлу кров. Аж пiдiйшовши ближче, Равiк побачив, що квiтки свiжi, iх так мiняло свiтло, що пробивалося знадвору. На другому поверсi готелю «Інтернасiональ» панував шарварок. У багатьох кiмнатах дверi були вiдчиненi навстiж, покоiвка i коридорний то забiгали туди, то знов вибiгали, а господиня командувала ними, стоячи в коридорi. Равiк пiднявся сходами нагору. – Що сталося? – спитав вiн. Господиня, огрядна жiнка з величезними грудьми й маленькою головою в коротких чорних кучерях, вiдповiла: – Іспанцi вибралися. – Я знаю. Але навiщо так пiзно прибирати кiмнати? – Вранцi вони нам будуть потрiбнi. – Приiздять новi нiмецькi емiгранти? – Нi, iспанськi. – Іспанськi? – перепитав Равiк, не вiдразу збагнувши, що вона мае на думцi. – Як це? Вони ж щойно виiхали. Господиня глянула на нього чорними блискучими очима й посмiхнулася. В тiй посмiшцi була i простацька мудрiсть, i простацька iронiя. – А iншi повертаються. – Якi iншi? – Їхнi супротивники, звичайно. Так завжди бувае. – Господиня гукнула щось покоiвцi. – В нас давнiй готель, – не без гордощiв повела вона далi. – І нашi пожильцi залюбки повертаються сюди. Вони вже чекають на своi колишнi кiмнати. – Уже чекають? – здивувався Равiк. – Хто? – Панове з ворожого табору. Бiльшiсть iх уже мешкали тут. Звичайно, дехто за цей час загинув. А решта зупинилися в «Бiаррицi» та в «Сен-Жан де Люзi» й чекали, поки звiльняться кiмнати. – Хiба вони вже тут були? – Отакоi, пане Равiку! – Господиню здивувала його нетямущiсть. – Певне, що були. Пiд час диктатури Примо де Ривери. Їм тодi довелося тiкати, й вони жили в нас. Коли Іспанiя стала республiканською, вони повернулися назад, а до нас приiхали монархiсти й фашисти. Тепер уже останнi з них вертаються додому, а республiканцi знов приiздять сюди. Тi, що ще залишилися. – Справдi. Я про це якось не подумав. Господиня заглянула до однiеi кiмнати. Над лiжком висiла кольорова лiтографiя з зображенням колишнього короля Альфонса. – Знiми його, Жанно! – гукнула вона. Покоiвка зняла портрет. – Так. Постав сюди. Господиня поставила портрет праворуч пiд стiною i пiшла далi. В сусiднiй кiмнатi висiв портрет генерала Франко. – Цього також знiми. І постав до Альфонса. – Чого ж тi iспанцi не забрали своiх портретiв iз собою? – спитав Равiк. – Емiгранти рiдко забирають портрети, коли повертаються на батькiвщину, – пояснила господиня. – Портрети дають iм розраду на чужинi. А коли вертаешся, вони вже не потрiбнi. Та й рами незручно перевозити, i скло легко б’еться. Портрети майже завжди залишаються в готелях. Вона поставила пiд стiну в коридорi ще два портрети гладкого генералiсимуса, одного Альфонса й невеличкий портрет генерала Кейпо де Льяно. – Святих можна не знiмати, – вирiшила вона, побачивши в однiй кiмнатi яскравий образ мадонни. – Святi дотримуються нейтралiтету. – Не завжди, – заперечив Равiк. – У важкi часи Бог завжди мае якийсь шанс. Я вже набачилась тут атеiстiв, що молилися Богу. – Господиня крутнула лiвим плечем, поправляючи груди. – А ви нiколи не молилися, коли опинялись у безвиходi? – Звичайно, нi. Але я не атеiст. Я просто скептик. На сходах з’явився коридорний iз цiлим оберемком портретiв. – Ви хочете змiнити декорацii? – спитав Равiк. – Авжеж! У готельнiй справi треба мати великий такт. Тодi в тебе буде й добра слава. Особливо з такими клiентами, як у нас. Вони в цих справах дуже чутливi, я вже знаю. Кому сподобаеться кiмната, коли зi стiни на нього гордовито дивитиметься його смертельний ворог, намальований яскравими фарбами, та ще й у позолоченiй рамi? Хiба не правда? – Правда. На сто вiдсоткiв. Господиня обернулася до хлопця. – Постав сюди портрети, Адольфе. Нi, краще постав iх рядком пiд ту стiну проти свiтла, щоб було видно. Коридорний щось буркнув i заходився виставляти портрети. – А що ви тепер повiсите в кiмнатах? – поцiкавився Равiк. – Оленiв, краевиди, виверження Везувiю тощо? – Хiба як не стане давнiх портретiв. Я переважно вивiшую iх. – Яких давнiх? – Ну, що ранiше тут висiли. Тих, що iх тi панове полишали, коли вернулися до влади. Ось вони. Господиня показала на лiву стiну коридору, де хлопець уже виставив рядком новi портрети, якраз навпроти тих, що iх повиносили з кiмнат. Там були два портрети Маркса, три портрети Ленiна, з яких один був наполовину залiплений папером, кiлька малих, оправлених у рамцi чорно-бiлих портретiв Негрiна та iнших керiвникiв республiканськоi Іспанii, портрет Троцького. Вони були непоказнi, жоден iз них не вигравав барвами, орденами та емблемами, як помпезнi Альфонси, Примо де Ривери i Франко пiд правою стiною. Два свiти мовчки дивились один на одного у тьмяно освiтленому коридорi, а мiж ними стояла господиня французького готелю, обдарована тактом, досвiдом та iронiчною мудрiстю свого народу. – Коли тi панове вибралися, я iх приховала, – мовила вона. – У теперiшнi часи уряди довго не тримаються. Самi бачите, що я не помилилась. От тепер вони менi й пригодяться. В готельнiй справi треба дивитися далеко вперед. Вона показала коридорному, де який портрет повiсити. Троцького господиня вiдiслала назад у льох, вiн iй видався надто непевним. Равiк оглянув той портрет, що був наполовину залiплений. Вiн наддер папiр, i звiдти з’явилася голова усмiхненого Троцького. Його, мабуть, залiпив якийсь прибiчник Сталiна. – Бачите, – сказав Равiк. – Іще один, замаскований Троцький. Знятий за добрих давнiх часiв. Господиня взяла портрет. – Цей можна викинути. Вiн нi на що не годиться. Одна половина весь час ображае другу. – Вона вiддала портрет хлопцевi. – Знiми рамку, Адольфе. Вона з доброго дуба. – А що ви зробите з тими портретами, що зняли? З Альфонсами i Франко? – Сховаю в льох. Хтозна, може, вони ще знадобляться. – У вас, мабуть, не льох, а казка. Тимчасовий мавзолей. Там е ще якiсь портрети? – Певне! Є ще росiйськi – кiлька портретiв Ленiна у картонних рамках, – ану ж колись цих не вистачить. І портрети останнього царя. Залишилися вiд росiян, що тут повмирали. Один навiть розкiшний олiйний портрет, намальований з натури, у важкiй позолоченiй рамi. Вiн належав пожильцевi, що наклав на себе руки. Є й iталiйцi. Два Гарiбальдi, три королi i трохи попсований Муссолiнi на газетному паперi, з тих часiв, коли вiн ще був соцiалiстом i жив у Цюрiху. Вiн, правда, цiнний тiльки як рiдкiсть, нiхто не хоче, щоб вiн висiв на стiнi. – А нiмцi теж у вас е? – Є кiлька портретiв Маркса, вони найчастiше трапляються. І один Лассаль, один Бебель… А ще груповий портрет – Еберт, Шейдеман, Носке та iншi люди. Носке на ньому заляпаний чорнилом. Менi казали, що вiн став нацистом. – Це правда. Можете повiсити його разом iз соцiалiстом Муссолiнi. А з iншого табору нiкого з нiмцiв не маете? – Чому ж, маемо Гiнденбурга, кайзера Вiльгельма, Бiсмарка i… – господиня всмiхнулася, – навiть Гiтлера в дощовику. Ми непогано вкомплектованi. – Що? – здивувався Равiк. – Гiтлера? Звiдки вiн у вас? – Лишив один гомосексуалiст. Вiн приiхав сюди тридцять четвертого року, коли в Нiмеччинi вбили Рема та iнших. Чогось дуже боявся i весь час молився. Звався Пуцi. Потiм його забрав iз собою один багатий аргентинець. Хочете побачити портрет Гiтлера? Вiн у льоху. – Не тепер. І не в льоху. Я краще погляну на нього, коли такими портретами будуть обвiшанi всi номери в готелi. Господиня пильно глянула на нього. – Ага. – врештi мовила вона. – Ви хочете сказати, коли вони приiдуть сюди як емiгранти? Борис стояв у вишитiй золотом лiвреi перед «Шехерезадою». Вiн вiдчинив дверцi таксi. З машини вилiз Равiк. Морозов усмiхнувся. – А менi здавалося, що ти не хотiв приходити сюди. – Я й не хотiв. – Це я його присилувала, Борисе. – Кет Гегстрем обняла Морозова. – Хвалити Бога, що я знов iз вами! – У вас росiйська душа, Катю. Бозна-чому вам судилося народитись у Бостонi. Заходь, Равiку. – Морозов розчинив вхiднi дверi. – Людина велика у своiх задумах, але слабка в здiйсненнi iх. У цьому наше лихо i наш чар. «Шехерезада» була оздоблена як схiдне шатро. Офiцiантами були росiяни в червоних черкесках, а оркестр складався з росiйських i румунських циганiв. Гостi сидiли бiля столикiв на лавi, що тяглася вздовж усiеi стiни. В залi було темнувато й досить людно. – Що ви будете пити, Кет? – спитав Равiк. – Горiлку. І нехай грають цигани. З мене досить «Вiденського лiсу» в ритмi вiйськового маршу. – Кет скинула черевички й пiдiбгала пiд себе ноги. – Я вже не втомлена, Равiку, – мовила вона. – Кiлька годин у Парижi – i я зовсiм iнша. А проте в мене й досi таке почуття, нiби я втекла з концтабору. Ви можете таке уявити? Равiк подивився на неi. – Приблизно можу. Офiцiант принiс невеличкий графин горiлки й чарки. Равiк налив iх i подав одну Кет. Вона швидко, спрагло випила й поставила чарку. Тодi озирнулася по залi. – Старий балаган, – усмiхнулася вона. – Але вночi вiн обертаеться в казкову печеру, де можна сховатись i мрiяти. Вона вiдхилилася на спинку лави. Лагiдне свiтло, що лилося з-пiд скляноi стiльницi, освiтлювало ii обличчя. – Равiку, чому вночi все стае якесь барвистiше? Все здаеться легким, усе можна осягти, а чого не осягнеш, те виповнюеш мрiями. Чому? Вiн усмiхнувся. – Якби не мрii, ми б не могли витримати дiйсностi. Оркестранти почали настроювати iнструменти. Зазвучали квiнти й скрипковi пасажi. – Ви не схожi на людину, що дурить себе мрiями, – сказала Кет. – Дурити себе можна й правдою. Це ще небезпечнiше. Зазвучала музика. Спершу тiльки цимбали. М’якi, вкутанi замшею молоточки тихо, майже нечутно вихопили з присмерку мелодiю, пiдкинули ii вгору нiжним глiссандо i, повагавшись, передали далi скрипкам. Циган неквапом перейшов залу й зупинився бiля iхнього столика. Вiн стояв, усмiхаючись i притискаючи скрипку до плеча. Настирливi очi й жадiбно-неуважний вираз обличчя. Без скрипки вiн скидався б на торговця худобою, а зi скрипкою був посланцем степiв, чарiвних вечорiв, безмежного простору i всього того, що не вкладаеться в дiйснiсть. Кет сприймала мелодiю всiею шкiрою, нiби джерельну воду у квiтнi. Їй раптом захотiлось озватися луною, але не було нiкого, хто б погукав ii. Невиразно мурмотiли чиiсь голоси, майорiли уривки спогадiв, часом щось мерехтiло, як парча, та потiм зникало, i не було нiкого, хто б погукав ii. Нiкого, хто б погукав. Циган уклонився. Равiк тицьнув йому пiд столом грошi. Кет Гегстрем ворухнулася. – Равiку, ви були коли-небудь щасливi? – І не раз. – Я не про те. Я хочу сказати – щасливi по-справжньому, коли перехоплюе дух, коли втрачаеш глузд вiд щастя й вiддаешся йому всiм своiм еством. Равiк глянув на вузеньке схвильоване обличчя жiнки, що зазнала тiльки найненадiйнiшого рiзновиду щастя – кохання. – Не раз, Кет, – сказав вiн, маючи на думцi щось зовсiм iнше i знаючи, що те щось теж не було щастям. – Ви не хочете мене зрозумiти. Або не хочете про це говорити. Хто це спiвае з оркестром? – Не знаю. Я давно тут не був. – Звiдси ii не видно. І серед циганiв ii немае. Мабуть, сидить десь за столиком. – То це, певне, хтось iз гостей. Тут таке часто бувае. – Дивний голос, – сказала Кет. – Сумний i водночас бунтiвний. – Це такi пiснi. – Або я така. Ви розумiете слова? – «Я вас кохав». Романс на слова Пушкiна. – Ви знаете росiйську мову? – Тiльки те, чого мене навчив Морозов. Переважно лайку. Щодо лайки, то росiйська мова просто видатна. – Ви не любите говорити про себе, правда? – Я не люблю про себе навiть думати. – Кет помовчала. – Часом менi здаеться, що давне життя скiнчилося, – мовила вона. – Безтурботнiсть, надiя – все це минуло. Равiк усмiхнувся. – Воно нiколи не скiнчиться, Кет. Життя надто велика рiч, щоб скiнчитися ранiше, нiж ми перестанемо дихати. Вона не слухала його. – На мене часто нападае страх, – повела вона далi. – Якийсь раптовий, нез’ясовний страх. Таке почуття, наче ми вийдемо звiдси й побачимо, що свiт завалився. У вас воно теж бувае? – Так, Кет. Воно в кожного бувае. Ось уже двадцять рокiв уся Європа заражена цiею хворобою. Вона мовчала, дослухаючись до музики. – А тепер уже не росiйська пiсня. – Нi. Італiйська. «Санта Лючiя». Промiнь прожектора перебiг зi скрипаля на столик бiля оркестру. Тепер Равiк побачив жiнку, що спiвала. Це була Джоан Маду. Вона сидiла сама за столиком, спершись на нього рукою, й дивилася кудись поперед себе, нiби задумалась i нiкого не бачила навколо. В яскравому свiтлi ii обличчя здавалося дуже блiдим. На ньому не лишилося й слiду вiд того погаслого, неживого виразу, що його знав Равiк. Воно свiтилося бентежною приреченою красою, i вiн згадав, що вже раз коротку хвилю бачив його таким – уночi в ii кiмнатi, але тодi вiн подумав, що то йому, захмелiлому, привидiлось, i все зразу зникло. І ось знов те саме обличчя, ще краще, нiж того разу. – Що з вами, Равiку? – спитала Кет. Вiн повернувся до неi. – Нiчого. Просто знайома пiсня. Неаполiтанський сентиментальний романс. – Спогади? – Нi. В мене немае спогадiв. Вiн вiдповiв гострiше, нiж хотiв, i Кет пильно подивилась на нього. – Інколи менi хотiлося б знати, що з вами дiеться, Равiку. Вiн махнув рукою. – Те саме, що й з кожним. У наш час свiт повний авантурникiв, що стали ними не з власноi волi. Їх можна зустрiти в кожному готелi для втiкачiв. І в кожного своя iсторiя, яка для Александра Дюма чи Вiктора Гюго була б знахiдкою. А тепер тiльки-но почнеш розповiдати ii, як твiй слухач уже позiхае. Нате ще чарку, Кет. Тепер найнеймовiрнiша пригода – нескаламучене, спокiйне життя. Оркестр заграв блюз. Танцювальна музика в нього виходила кепсько. Кiлька пар почало танцювати. Джоан Маду пiдвелася й рушила до виходу. Вона йшла так, нiби зала була порожня. Раптом Равiк згадав, що про неi сказав Морозов. Джоан пройшла досить близько вiд iхнього столика. Равiковi здалося, що вона побачила його, але ii погляд вiдразу байдуже ковзнув кудись повз нього, i вона вийшла. – Ви знаете цю жiнку? – спитала Кет, що стежила за Равiком. – Нi. VIII – Бачите, Вебере? – спитав Равiк. – Ось… i ось… i ось тут… Вебер схилився над операцiйним столом. – Так… – Маленькi вузлики, ось… i ось. Це не простi потовщення i не зрощення… – Нi… Равiк випростався. – Рак, – сказав вiн. – Безперечний, виразний рак. Давно в мене не було такого збiса складного випадку. Дзеркало нiчого не показуе, пiд час обмацування в дiлянцi тазу виявлено тiльки невеличке пом’якшення з одного боку, ледь вiдчутну припухлiсть, може, кiсту або мiому, нiчого загрозливого, проте знизу добратися не можна. Довелося рiзати, i раптом ми знаходимо рак. Вебер подивився на нього. – Що ви будете робити? – Можна взяти заморожений зрiз i дослiдити тканину пiд мiкроскопом. Буассон ще в лабораторii? – Напевне. Вебер попросив сестру подзвонити в лабораторiю. Вона швидко вийшла, нечутно ступаючи гумовими пiдошвами. – Треба оперувати далi, зробити гiстероектомiю, – мовив Равiк. – Робити ще щось нема глузду. Найгiрше те, що вона нiчого не знае. Який пульс? – спитав вiн у сестри, що дазала наркоз. – Рiвний. Дев’яносто. – Кров’яний тиск? – Сто двадцять. – Добре. Равiк подивився на Кет Гегстрем. Вона лежала на операцiйному столi в положеннi Тренделенбурга. – Треба було б ii попередити. Отримати згоду. Не можна ж так просто пошматувати людину… Чи можна? – За законом можна. А взагалi… ми однаково вже почали. – Мусили. Звичайним способом нiчого не можна було зробити. Але це вже iнша операцiя. Викинути матку не те саме, що зробити аборт. – Менi здаеться, вона вам довiряе, Равiку. – Не знаю. Мабуть. Але чи вона погодилася б… – Вiн поправив лiктем гумовий фартух, пов’язаний поверх бiлого халата. – А все-таки… Поки що спробую заглянути далi. Ще встигнемо вирiшити, чи робити гiстероектомiю. Скальпель, Еженi. Вiн продовжив розрiз до пупка, дрiбнiшi судини затиснув, бiльшi перехопив подвiйними вузлами, взяв другого скальпеля й розрiзав жовтувату фасцiю. Потiм вiддiлив м’язи тупим боком ножа, пiдняв очеревину, розрiзав ii i затиснув краi. – Розширювач! Молодша сестра вже тримала його напоготовi. Вона спустила ланцюжок з тягарцем i причепила до нього пластинку. – Серветки! – Є серветки. Равiк обiклав вологими теплими серветками розтин i обережно ввiв щипцi. Тодi пiдвiв очi. – Гляньте сюди, Вебере… i сюди. Ось широка зв’язка. Ущiльнена, тверда маса. Неможливо взяти щипцями. Надто далеко зайшла хвороба. Вебер уважно оглянув те мiсце, на яке показував Равiк. – А тут ось бачите, – повiв далi Равiк. – Цi артерii вже не можна затиснути. Надто вони витончилися. І тут метастази. Безнадiйно… Вiн обережно зрiзав тоненьку стяжку тканини. – Буассон у лабораторii? – Так, – вiдповiла сестра. – Я йому дзвонила. Вiн чекае. – Добре. Пошлiть йому пробу. Ми почекаемо наслiдкiв. Хвилин за десять аналiз буде готовий. – Скажiть йому, хай повiдомить нас по телефону про наслiдки, – додав Вебер. – Вiдразу ж. Операцiю поки що припинимо. Равiк випростався. – Пульс? – Дев’яносто п’ять. – Кров’яний тиск? – Сто п’ятнадцять. – Добре. Думаю, нам нема чого бiльше зважувати, Вебере, чи оперувати хвору без ii згоди. Тут уже нiчого не можна зробити. Вебер кивнув головою. – Тiльки зашити, – сказав Равiк. – Видалити плiд, i все. Зашити й нiчого iй не казати. Вiн подивився на розпанахане тiло, обкладене серветками. В слiпучому електричному свiтлi тi серветки здавалися ще бiлiшими, нiби свiжий снiг над червоним кратером розчахнутоi рани. Кет Гегстрем, тридцятичотирирiчна жiнка, примхлива, струнка, засмагла, тренована, сповнена жадоби до життя, – i приречена на смерть якимось прихованим, невидимим ворогом, що спустошуе ii клiтини. Равiк знов схилився над хворою. – Ми ж iще повиннi… Дитина. В ньому тiлi, що вже розпадалось, наослiп пробивалося до свiтла нове життя. Приречене разом iз тiлом, воно ще жадiбно iло, смоктало соки, гнане тiльки бажанням росту, невiдоме щось, яке могло б колись гратися в парках, чимось стати – iнженером, священиком, солдатом, убивцею, людиною, щось, яке жило б, страждало, радiло i руйнувало… Інструмент обачно рухався вздовж невидимоi стiни, наштовхнувся на опiр, обережно зломив його, видалив… Кiнець. Кiнець кровообiговi, що не осяг свiдомостi, не осяг життя – вiддиху, захвату, нарiкань, становлення, росту. Не залишилось нiчого, тiльки клаптик мертвого бляклого м’яса i трохи витеклоi кровi. – Нема ще вiдомостей вiд Буассона? – Нема. От-от будуть. – Можна ще кiлька хвилин почекати. Равiк вiдступив вiд столу. – Пульс? Вiн побачив за екраном очi Кет. Вона дивилася на нього, але не застиглим поглядом, а так, немов бачила його i все знала. На мить йому здалося, що вона прокинулась. Вiн ступив крок i зупинився. Не може бути! Йому тiльки здалося. Гра свiтла. – Пульс? – Сто. Кров’яний тиск сто дванадцять. Падае. – Пора, – сказав Равiк. – Буассон мiг би вже скiнчити. Унизу приглушено задзвонив телефон. Вебер глянув на дверi. Равiк не обернувся. Вiн напружено чекав. Вiн чув, як вiдчинилися дверi i зайшла сестра. – Так, – сказав йому Вебер. – Рак. Равiк кивнув головою i знов узявся до роботи. Зняв щипцi й затискачi. Забрав розширювач, серветки. Поряд iз ним Еженi рахувала iнструменти. Вiн почав зашивати рану, вправно, ретельно, уважно, весь зосередившись на своiй роботi, бiльше нi про що не думаючи. Могила закривалася. З’еднувались шари тканин, аж до останнього, верхнього. Вiн наклав скобки й випростався. – Усе. Еженi натиснула на педаль, опустила стiл у горизонтальне положення й накрила Кет простиралом. «Шехерезада», подумав Равiк. Позавчорашнiй день, сукня вiд Менбоше… чи ви були коли-небудь щасливi… Не раз… я боюся… звичайна операцiя… Грали цигани. Вiн глянув на годинник над дверима. Дванадцята. Обiд. Тепер скрiзь вiдчиняються дверi контор, фабрик, i звiдти на вулицю рине потiк здорових людей. Сестри викотили плаский вiзок з операцiйноi. Равiк скинув гумовi рукавицi, пiдiйшов до вмивальника й заходився мити руки. – Викиньте сигарету, – сказав Вебер, миючись бiля другого вмивальника. – Обпечете губи. – Ага, дякую. Хто iй скаже про все, Вебере? – Ви, – не задумуючись, вiдповiв той. – Доведеться iй пояснити, чому ми ii оперували. Вона сподiвалася, що то буде звичайний аборт. Сказати iй правду ми не можемо. – Щось вигадаете, – впевнено мовив Вебер. – Ви так вважаете? – Звичайно. Маете ще час до вечора. – А ви? – Менi вона не повiрить. Вона знае, що оперували ii ви, й захоче все почути вiд вас. У неi тiльки виникла б пiдозра, якби прийшов я. – Справдi. – Не розумiю, як могла хвороба охопити все за такий короткий час. – Могла. Хотiв би я знати, що я iй скажу. – Та вже щось придумаете. Мовляв, кiста або мiома. – Так, – сказав Равiк. – Кiста або мiома. Уночi вiн iще раз зайшов до клiнiки. Кет спала. Ввечерi вона була прокинулась, виблювала, десь iз годину не могла заспокоiтися, потiм знов заснула. – Вона щось питала? – Нi, – вiдповiла рум’яна сестра. – Вона ще не цiлком отямилась i нiчого не питала. – Думаю, вона спатиме до ранку. А часом би прокинулась i щось питала, скажiть, що все було гаразд. Їй треба спати. Дасте снодiйне, коли буде необхiдно. Якщо вона знов буде неспокiйна, викличте доктора Вебера або мене. В готелi знатимуть, де мене знайти. Равiк стояв на вулицi, мов людина, якiй знов пощастило врятуватися втечею. Мине ще кiлька годин, i вiн змушений буде збрехати в очi, що довiрливо дивитимуться на нього. Нiч раптом здалася йому теплою i мерехтливою. Знов сiру проказу життя милосердо прикриють кiлька годин, що iх подарувала доля, i потiм вiдлетять геть, мов голуби. І тi години також брехня, нiщо нiкому не даруеться, вони – тiльки вiдтягування термiну. Але що не вiдтягування термiну? Хiба не все на свiтi – вiдтягування термiну, милосерде вiдтягування термiну, барвистий прапор, що прикривае чорну браму, яка невблаганно наближаеться до нас? Равiк зайшов у бiстро й сiв за мармуровий столик бiля вiкна. В залi було накурено й гамiрно. З’явився офiцiант. – Чарку «дюбоне» й пачку сигарет «Колонiаль». Вiн вiдкрив пачку й закурив сигарету з чорним тютюном. Поруч кiлька французiв сперечалися про свiй продажний уряд i Мюнхенську угоду. Равiк майже не слухав iх. Кожен усвiдомлював, що свiт байдуже котиться до новоi вiйни. Проти цього нiхто не заперечував. Вiдтягти ii, хоч на рiк вiдтягти, – тiльки за це вистачало ще сили боротися. Навiть тут вiдтягування… завжди те саме. Вiн випив чарку «дюбоне». Солодкавий затхлий смак аперитиву викликав нудоту. Навiщо вiн його замовляв? Вiн пiдкликав офiцiанта. – Чарку коньяку. Потiм вiдвернувся до вiкна, намагаючись вiдiгнати невеселi думки. Коли однаково не можна нiчого вдiяти, то навiщо доводити себе до божевiлля? Вiн згадав, коли опанував цю науку, одну з найважливiших у своему життi… Це було в серпнi 1916 року поблизу Іпра. За день перед тим iхню роту вiдвели з переднього краю на вiдпочинок. Це вперше, вiдколи вони попали на фронт, iм випала така спокiйна позицiя. Нiкого не вбило. Тепер вони лежали на теплому серпневому сонцi навколо невеличкого багаття й пекли картоплю, яку знайшли на полi. Через хвилину вiд тiеi iдилii нiчого не залишилося. Несподiваний артилерiйський обстрiл… снаряд улучив просто в багаття… Коли Равiк, живий i цiлий, отямився, то побачив, що двох солдатiв убито, а неподалiк лежить його товариш Пауль Месман, якого вiн знав змалечку, з яким разом грався, ходив до школи, з яким був нерозлучний… Пауль лежав з розпанаханим животом, з якого вивалились нутрощi… Вони вiднесли Месмана на брезентi в польовий лазарет. Ішли навпростець стернею, ледь беручись угору. Несли вчотирьох, кожен тримаючи за один кiнець. Поранений лежав на рудому брезентi й притискав руками бiлi, маснi, кривавi нутрощi. Рот у нього був розтулений, очi безтямно витрiщенi. Вiн помер через двi години, i одну з них безперестанку кричав. Равiк згадав, як вони повернулися назад. Вiн сидiв у барацi, отупiлий i розбитий. Йому ще не доводилось такого бачити. Там його й знайшов Качинський, командир iхнього вiддiлення, а до вiйни – швець. – Ходи зi мною, – сказав вiн. – У баварцiв у польовому буфетi е пиво, горiлка й навiть ковбаса. Вiн витрiщив на нього очi. Не мiг збагнути такоi тваринноi черствостi. Качинський хвилину дивився на нього, тодi мовив: – Хочеш не хочеш, а пiдеш. Навiть якщо тебе доведеться гнати палицею. Сьогоднi ти нажерешся, налигаешся i сходиш у бардак. Вiн нiчого не вiдповiв. Качинський сiв коло нього. – Я знаю, що з тобою. І знаю, що ти думаеш тепер про мене. Але я тут два роки, а ти два тижнi. Послухай! Чи можемо ми чимось допомогти Месмановi? Нi. Сам знаеш, що ми б головами наклали, якби була хоч найменша надiя врятувати його. Вiн глянув на Качинського. Так, вiн знав. Знав, що Качинський наклав би головою задля товариша. – Ну от. Месман загинув. Ми йому нiчим не можемо допомогти. А за два днi нас знов поженуть на переднiй край. І цього разу там не буде такого затишку, як тодi. Коли ти сидiтимеш тут i думатимеш про Месмана, то сам себе зведеш зi свiту. Розшарпаеш собi нерви i втратиш той сприт, що солдат мусить мати. Може, саме настiльки, що пiд час другого обстрiлу вчасно не сховаешся. Спiзнишся на пiвсекунди, i тодi ми понесемо в лазарет тебе, як Месмана. Кому це треба? Месмановi? Нi. Комусь iншому? Теж нi. Просто буде тобi каюк, от i все. Втямив тепер? – Втямив, та однаково не можу. – Стули пельку! Зможеш. Іншi також змогли. Ти не перший. Пiсля тiеi ночi йому полегшало. Вiн пiшов з Качинським i засвоiв свiй перший фронтовий урок. Допомагай, коли можеш. Роби все, що можеш. Та коли вже нiчого не можеш зробити – забудь! Вiдвернися! Не розкисай! Спiвчуття можна дозволити собi в спокiйнi часи. Не тодi, коли йдеться про життя i смерть. Поховай мертвих i хапай зубами життя! Тобi воно ще знадобиться. Жалоба жалобою, а факти фактами. Жалоба не буде меншою, коли ти дивитимешся фактам у вiчi. Тiльки так можна вижити. Равiк випив коньяк. Французи за сусiднiм столиком i далi теревенили про свiй уряд. Ппо неспроможнiсть Францii. Про Англiю. Про Італiю. Про Чемберлена… Слоса, слова. Єдинi, хто дiяв, це тi iншi. Вони були не дужчi, тiльки рiшучiшi. Вони були не вiдважнiшi, тiльки знали, що iм не чинитимуть опору. Вiдтягнення вiйни… І на що ж вони той час використовували? Може, озброювалися, надолужували прогаяне, збиралися на силi? Нi. Дивилися, як iншi озброюються… i, нiчого не роблячи, чекали, сподiвалися на нове вiдтягнення вiйни. Давня пригода стада моржiв. Їх було на березi сотнi, а мiж ними – единий мисливець, що вбивав iх палицею одного за одним. Об’еднавшись, моржi б його легко розчавили, та вони лежали, дивилися, як мисливець iшов, орудуючи палицею, i не ворушилися: адже вiн убивав сусiдiв, одного за одним, але сусiдiв. Історiя европейських моржiв. Вечiрня заграва цивiлiзацii. Присмерк стомлених, млявих богiв. Збляклi стяги прав людини. Розпродаж континенту. Дедалi ближчий потоп. Крамарська метушня навколо останнiх цiн. Давнiй скорботний танець на вулканi. Народи, яких знов поволi ведуть на жертовний вiвтар. Вiвцю принесуть у жертву, а блохи врятуються. Як завжди. Равiк погасив сигарету й оглянувся. Навiщо все це? Хiба вечiр щойно не був такий лагiдний, як голуб, як м’який сiрий голуб? Поховай мертвих i хапай зубами життя. Час спливае швидко. Головне – вистояти. Колись ти будеш потрiбний. Бережи себе i будь готовий. Вiн покликав офiцiанта й розрахувався. У «Шехерезадi», коли Равiк зайшов туди, було темно. Грав циганський оркестр, i тiльки на столик бiля музикантiв, де сидiла Джоан Маду, падаз промiнь прожектора. Равiк зупинився бiля дверей. Пiдiйшов офiцiант i вiдсунув йому столик. Але Равiк стояв далi й дивився на Джоан Маду. – Горiлки? – спитав офiцiант. – Так. Графинчик. Равiк сiв до столика, налив чарку i швидко випив. Вiн хотiв вiдiгнати вiд себе все, про що думалось дорогою. Примару минулого й примару смертi, розпанаханий снарядом живiт i живiт, поточений раком. Вiн помiтив, що сидить бiля того самого столика, де сидiв два днi тому з Кет Гегстрем. Поряд звiльнився iнший столик, проте Равiк не пересiв туди. Байдуже, чи вiн сидiтиме тут, чи там, – Кет Гегстрем це не допоможе. Як сказав колись Вебер? Навiщо так перейматися, якщо випадок безнадiйний? Робимо, що можемо, i спокiйно йдемо додому. А то що б з нами сталося? Так, що ж з нами сталося? Вiн слухав голос Джоан Маду, що долинав вiд оркестру. Кет правду казала, той голос хвилював. Равiк узяв графинчик з прозорою горiлкою. Бувають митi, коли барви розпадаються i життя сiрiе пiд безсилими руками. Таемничий вiдплив. Нiма цезура мiж двома вiддихами. Черговий укус часу, що поволi з’iдае серце. Санта Лючiя люнтана, спiвав той самий голос у супроводi оркестру. Вiн котився, нiби морська хвиля з другого, забутого берега, де щось цвiло. – Подобаеться вона вам? – Хто? Равiк стрепенувся. Бiля нього стояв господар «Шехерезади». Вiн кивнув у бiк Джоан Маду. – Гарно. Дуже гарно. – Звичайно, не сенсацiя. Але вперемiш з iншими номерами може йти. Господар нечутною ходою пiшов далi. На мить у яскравому свiтлi прожектора майнула його гостра чорна борiдка. Равiк подивився йому вслiд i сягнув рукою по чарку. Прожектор погас. Оркестр заграв танго. Знову з темряви виринули освiтленi круги столикiв i невиразнi обличчя над ними. Джоан Маду пiдвелася й пiшла помiж столиками. Кiлька разiв iй довелось зупинятися, щоб пропустити пари, якi йшли танцювати. Равiк зустрiвся з нею очима. На ii обличчi не видно було й слiду здивування. Вона йшла просто до нього. Равiк пiдвiвся й вiдсунув столика. Офiцiант кинувся допомагати йому. – Дякую, – мовив Равiк, – я впораюся сам. Ви тiльки принесiть другу чарку. Вiн поставив столик на мiсце, налив чарку, що ii принiс офiцiант, i сказав: – Це горiлка. Не знаю, чи ви п’ете ii. – П’ю. Ми з вами вже колись пили ii. У «Бель орор». – Справдi. Ми й тут уже раз були, подумав Равiк. Вiдтодi минула вiчнiсть. Три тижнi. Тодi ти сидiла тут, зiщулившись у дощовику, пучка горя, i бiльше нiчого, жаринка життя в сутiнку, яка от-от погасне. А тепер… – Салют, – сказав вiн. По ii обличчю нiби майнув промiнь свiтла. Вона не всмiхнулася, тiльки обличчя прояснiло. – Давно я не чула цього, – сказала вона. – Салют. Равiк випив чарку й глянув на Джоан. Високi брови, широко посадженi очi, губи – все, що тодi було невиразне, розрiзнене, не з’еднане в одне, тепер раптом злилося в ясне таемниче обличчя. Таемничостi йому надавала вiдвертiсть. Воно нiчого не приховувало, але й нiчого не виявляло. Як я цього не помiтив ранiше, подумав Равiк. А може, тодi в ньому й не було нiчого, крiм розгубленостi i страху. – У вас е сигарети? – спитала Джоан. – Тiльки алжiрськi. З мiцним, чорним тютюном. Равiк хотiв покликати офiцiанта. – Не такi вони дуже й мiцнi, – сказала вона. – Ви вже менi колись одну давали. На мосту Альма. – Правда. Правда й неправда, подумав вiн. Тодi ти була зацькована iстота з бляклим обличчям, була не ти, потiм мiж нами багато чого вiдбулося, i раптом виявляеться, що все те неправда. – Я вже був тут. Позавчора. – Знаю. Я бачила вас. Джоан не спитала про Кет Гегстрем. Вона сидiла й курила в кутку, спокiйно, без тiнi напруження, i здавалося, що вся вона поглинута сигаретою. Потiм вона почала пити, поволi, спокiйно, i знов здавалося, що вся ii увага зосереджена на чарцi. Мабуть, ii цiлком поглинало те, що вона тiеi хвилини робила, навiть коли то було щось другорядне й неважливе. Так само тодi вона була в цiлковитому розпачi, подумав Равiк, а тепер вiд нього не лишилося й слiду. Вiд неi раптом повiяло теплом i спокiйною, незворушною впевненiстю. Вiн не знав, чи це тому, що тепер ii нiщо не хвилювало, тiльки вiдчував тепло, що струменiло вiд неi. Графинчик спорожнiв. – Будемо й далi пити горiлку? – спитав Равiк. – А що ви менi тодi давали? – Коли? Тут? Мабуть, ми пили багато всього вперемiш. – Нi. Не тут. Першого вечора. Равiк подумав. – Не пригадаю… Може, коньяк? – Нi. Схоже на коньяк, проте щось iнше. Я хотiла його дiстати, але не знайшла. – Так сподобалося? – Не тому. Просто зроду не пила нiчого мiцнiшого. – Де ми його пили? – В невеличкому бiстро поблизу Трiумфальноi арки. Спускалися туди кiлькома схiдцями вниз. Там були самi водii i двi дiвчини. А в офiцiанта на руцi була виколота жiнка. – Ага, знаю. Мабуть, кальвадос. Нормандська яблучна горiлка. Ви його тут не питали? – Начебто нi. Равiк пiдкликав офiцiанта. – У вас е кальвадос? – Нi. На жаль, немае. Його нiхто не замовляе. – Надто елегантна публiка. Отже, таки кальвадос. Шкода, що не можна визначити напевне. Найпростiше було б пiти ще раз туди. Але ж тепер не можна. – Чому? – Вам же треба бути тут? – Нi, я вже скiнчила. – Чудово. То ходiмо? – Ходiмо. Равiк легко знайшов ту пивничку. Багато столикiв були вiльнi. Офiцiант iз виколотою жiнкою на руцi мигцем глянув ка них, вийшов, човгаючи пiдошвами, з-за прилавка й витер столика. – Поступ, – сказав Равiк. – Того разу вiн не витирав. – Не цей столик, – мовила Джоан. – Он той. Равiк усмiхнувся. – Ви забобоннi? – Інколи. Офiцiант зупинився коло них. – Правильно, – сказав вiн i напружив м’язи. Жiнка на руцi ворухнулася. – Того разу ви також тут сидiли. – Ви пам’ятаете? – Пам’ятаю. – З такою пам’яттю вам би треба було стати генералом, – сказав Равiк. – Я нiчого не забуваю. – То менi дивно, що ви й досi живi. Може, ви також пам’ятаете, що ми тодi пили? – Кальвадос, – не задумуючись, вiдповiв офiцiант. – Добре. Ми й тепер питимемо його. – Равiк обернувся до Джоан. – Як просто часом усе вирiшуеться! Зараз побачимо, чи вiн i досi такий самий смачний. Офiцiант принiс чарки. – Два подвiйних. Тодi ви теж замовляли подвiйнi кальвадоси. – Ви мене починаете лякати, чоловiче. Може, ви ще скажете, як ми були одягненi? – В дощовик. Дама була в беретi. – Шкода, що ви тут нидiете. Вам би треба було працювати у вар’ете. – Я й працював там, – вражено вiдповiв офiцiант. – У цирку. Я ж вам казав. Невже забули? – Забув. На свiй сором, забув. – Цей пан легко забувае, – мовила Джоан офiцiантовi. – Вiн майстер забувати. Так само, як ви – майстер пам’ятати. Равiк глянув на неi, зустрiвся з нею очима й усмiхнувся. – Може, й не зовсiм так, – сказав вiн. – А тепер покуштуймо кальвадос… Салют! – Салют! Офiцiант i далi стояв бiля них. – Того, що забудеш, потiм бракуватиме цiле життя, пане, – сказав вiн. Для нього тема, видно, була ще не вичерпана. – Правду кажете. А те, чого не забудеш, обертае життя в пекло. – Мое нi. Те, що пам’ятаеш, уже ж минулося. Як воно може обернути життя в пекло? Равiк пiдвiв очi. – Дуже просто. Саме тому, що воно минулося, голубе. Але ви не тiльки артист, а й щасливець. Ну як, той самий кальвадос? – звернувся вiн до Джоан. – Кращий. Равiк подивився на неi. У головi в нього ледь запаморочилось. Вiн усе зрозумiв, але ii вiдвертiсть обеззброювала його. Їй наче було зовсiм байдуже, як вiн сприйме ii натяк. В убогiй пивничцi вона почувала себе, нiби вдома. В безжальному свiтлi електричних лампочок без абажурiв двi повii, що сидiли за кiлька столикiв вiд них, здавалися ii бабусями. А iй воно не шкодило. Те, що йому бачилося недавно в присмерку нiчного клубу, лишилося й тут, на свiтлi. Смiливе ясне обличчя, що нiчого не питало, тiльки було перед ним, тiльки очiкувало… Порожне обличчя, подумав вiн, змiниться вiтер, i воно теж стане iнакше. Все йому можна навiяти. Воно як гарний порожнiй будинок, що чекае на картини й килими. Вiн може стати чим завгодно: i палацом, i борделем. Залежно вiд того, хто його опоряджатиме. Якими обмеженими у порiвняннi з ним здаються обличчя вже з готовим, наче маска, виразом… Равiк помiтив, що чарка в Джоан порожня. – Скидаю перед вами шапку, – мовив вiн. – Як-не-як, а це подвiйний кальвадос. Хочете ще один? – Так. Якщо ви маете час. Равiк здивувався – чого б це вiн не мав часу? Тодi згадав, що Джоан бачила його востанне з Кет Гегстрем. Вiн глянув на неi. Їi обличчя нiчого не виказувало. – Я маю час, – вiдповiв вiн. – Завтра о дев’ятiй у мене операцiя, i це все. – І ви можете оперувати, коли так допiзна засиджуетесь? – Можу. Одне одному не заважае. Я звик. Та й операцii в мене не щодня. Офiцiант знов налив чарки. З пляшкою вiн принiс пачку сигарет i поклав на столик. «Лоран», зеленi. – Ви ж бо й минулого разу iх замовляли, правда? – переможно спитав вiн Равiка. – Геть забув. Але ви знаете краще за мене. Я беззастережно вiрю вам. – Правда, – мовила Джоан. – Ми замовляли тодi «Лоран», зеленi. – Бачите, дама мае кращу пам’ять, нiж ви, пане. – Це ще не вiдомо. В кожному разi, сигарети нам знадобляться. Равiк вiдкрив пачку й подав ii Джоан. – Ви мешкаете в тому самому готелi? – спитав вiн. – Так. Тiльки перебралася в бiльшу кiмнату. Зайшло кiлька водiiв. Вони сiли за сусiднiй столик i завели голосну розмову. – Може, пiдемо? – спитав Равiк. Джоан кивнула головою. Вiн пiдкликав офiцiанта й розрахувався. – Вам справдi не треба вертатися в «Шехерезаду»? – Нi. Вiн подав iй манто. Джоан не надягла його, тiльки накинула на плечi. Це була дешева норка, може, навiть штучна, – але на Джоан вона не здавалася дешевою. Дешеве лише те, що носиш без почуття впевненостi в собi, подумав Равiк. Вiн не раз уже бачив справжнiх соболiв, що здавалися зовсiм дешевими. – Ну, а тепер доправимо вас до вашого готелю, – сказав Равiк, коли вони вийшли надвiр, на тихий дощ. Вона повiльно обернулася. – Хiба ми йдемо не до тебе? Задерши голову, вона дивилася знизу на нього. Їi обличчя, освiтлене лiхтарем перед дверима, було зовсiм близько. На косах блищали дрiбнi краплi дощу. – До мене, – сказав вiн. Пiд’iхало таксi й спинилося. Водiй трохи почекав. Потiм цмокнув язиком, гучно ввiмкнув швидкiсть i поiхав далi. – Я чекала на тебе. Ти знав про це? – спитала Джоан. – Нi. Свiтло лiхтаря вiдбивалося в ii очах. Погляд тонув у них, наче в криницi. Вони здавалися бездонними. – Я тебе побачив сьогоднi вперше, – сказав вiн. – Ранiше то була не ти. – Нi, не я. – Ранiше взагалi нiчого не було. – Не було. Я нiчого не пам’ятаю. Вiн вiдчував легенькi приливи й вiдпливи ii подиху. Той невидимий, невагомий подих, нiжний i тремтливий, плив йому назустрiч, сповнений готовностi й довiри, – чуже життя серед чужоi ночi. А ще вiн раптом вiдчув, як у нього в жилах пульсуе кров. Вона все прибувала й прибувала, i була вже не тiльки кров’ю, а самим життям, сотнi разiв проклятим й однаково бажаним, утраченим i знов вiднайденим… Ще годину тому – суха пустеля, гола й невтiшна, просякнута минулим, а тепер – знов бурхливий плин, знов близько та загадкова мить, якоi вiн уже нiколи не сподiвався. Вiн знов був першою людиною на березi моря, i з глибини зринало щось бiле й осяйне, питання й вiдповiдь заразом, воно все напливало й напливало, i перед очима знялася буря… – Тримай мене, – сказала Джоан. Вiн глянув у те вiдхилене назад обличчя i обняв ii. Їi плечi попливли йому назустрiч, немов корабель, що поспiшае до гаванi. – Тримати й далi тебе? – спитав вiн. – Так. Вона притулила долонi йому до грудей. – Я вже тебе не пущу. – Добре. Бiля них загальмувало друге таксi, черкнувши об край тротуару. Водiй iз довгими, бiлими, як льон, вусами незворушно дивився на них. На плечi в нього сидiв песик у плетенiй жилетцi. – Поiдемо? – хрипко сказав вiн. – Глянь, – мовив Равiк. – Вiн нi про що не здогадуеться. Не помiчае, що нас торкнулось диво. Дивиться на нас i не бачить, що ми змiнилися. Який божевiльний свiт: ти можеш обернутися в архангела, в блазня, в злочинця, i нiхто цього не помiтить. Та коли в тебе вiдiрветься гудзик – помiтять усi. – Вiн не божевiльний, а добрий. Не турбуе нас, хоче, щоб ми лишилися самi собою. Равiк подивився на неi. Ми, подумав вiн. Яке слово! Найтаемничiше слово на свiтi. – Поiдемо? – нетерпляче прохрипiв водiй, уже голоснiше, й закурив сигарету. – Сiдаймо, – сказав Равiк. – Цей не вiдчепиться. Досвiдчений. – Нащо нам iхати. Ходiмо пiшки. – Але ж починаеться дощ. – Який там дощ. Це туман. Я не хочу сiдати в машину. Хочу йти з тобою. – Добре. То я хоч поясню йому, в чiм рiч. Равiк пiдiйшов до таксi й сказав кiлька слiв водiевi. Той розцвiв усмiшкою, галантно помахав рукою Джоан, як умiють у таких випадках тiльки французи, й поiхав. – Як ти йому пояснив усе? – спитала вона, коли Равiк вернувся. – Грошима. Найпростiший спосiб. Тi, хто працюе вночi, – всi цинiки. Миттю збагнув. Поставився до нас прихильно, але з вiдтiнком поблажливоi зневаги. Джоан, усмiхнувшись, пригорнулася до нього. Равiк вiдчув, як у ньому розпукалось i розцвiло щось тепле, лагiдне, безмежне, щось таке, що безлiччю рук потягло його вниз. Ноги раптом стали надто малою, ненадiйною опорою, було нестерпно тяжко стояти отак, кумедно випроставшись, насилу утримуючи рiвновагу, замiсть того щоб забутися, зануритись у глибину, скоритись воланню тiла, покликовi з сивоi давнини, коли ще нiчого не iснувало – нi розуму, нi нерозв’язних питань, нi мук, нi сумнiвiв, а було саме лише темне щастя кровi. – Ходiмо, – сказав вiн. Вони рушили пiд дрiбним дощем порожньою сiрою вулицею, i, коли дiйшли до кiнця, перед ними зненацька вiдкрилася велика, безмежна площа, а на нiй знову важко здiймалася вгору сiра, нiби вилита зi срiбла, Трiумфальна арка. IX Равiк повернувся до готелю. Вранцi, коли вiн виходив, Джоан ще спала. Вiн сподiвався вернутись за годину, а загаявся на три. – Агов, докторе! – гукнув його хтось на сходах мiж другим i третiм поверхом. Равiк озирнувся. Блiде обличчя, копиця чорного буйного чуба, окуляри. Вiн не знав цього чоловiка. – Альварес, – сказав той. – Хаiме Альварес. Ви мене не пригадуете? Равiк похитав головою. Чоловiк нахилився й закотив холошу штанiв. Уздовж литки до самого колiна виднiв шрам. – Тепер пригадали? – Я вас оперував? Чоловiк кивнув головою. – На кухонному столi, бiля самоi лiнii фронту. В польовому лазаретi пiд Аранхуесом. Невеличка бiленька вiлла в мигдалевому гаю. Тепер пригадали? Равiк раптом вiдчув задушливий запах квiтучого мигдалю. Йому здалося, нiби той запах пiдiймаеться темними сходами, нудний, гнилявий, змiшаний зi ще нуднiшим i гнилявiшим запахом кровi. – Так, – вiдповiв вiн. – Пригадав. На залитiй мiсячним свiтлом терасi рядами лежали пораненi, iх покосили нiмецькi й iталiйськi лiтаки. Дiти, жiнки, селяни, пошматованi осколками бомб. Дитина без обличчя, вагiтна жiнка з розпанаханим по самi груди животом, старий чоловiк, що боязко тримав вiдiрванi пальцi однiеi руки в другiй, думаючи, що iх можна буде пришити. А над усiм цим – важкi пахощi ночi й чистi краплини роси. – З ногою все гаразд? – спитав Равiк. – Начебто. Тiльки погано згинаеться. – Чоловiк усмiхнувся. – Принаймнi через Пiренеi я нею перейшов. А Гонсалес загинув. Равiк забув, хто такий Гонсалес. Але тепер згадав молодого студента, що допомагав йому. – А що сталося з Маноло? – Попав у полон. Розстрiляний. – А Серна, командир бригади? – Загинув. Пiд Мадридом. – Альварес знов усмiхнувся, неживою, машинальною усмiшкою, що з’явилась у нього сама собою, без будь-яких почуттiв. – Мура й Ла Пенья попали в полон. Розстрiлянi. Равiк уже не мiг згадати, хто такi були Мура й Ла Пенья. Вiн пробув в Іспанii шiсть мiсяцiв i покинув ii, коли фронт був прорваний i лазарет розформували. – Карнеро, Орта i Гольдштейн у концтаборi, – повiв далi Альварес. – У Францii. Блацький також живий. Ховаеться десь поблизу кордону. Равiк пам’ятав тiльки Гольдштейна. Надто багато було тодi навколо нього людей. – Ви тепер мешкаете в цьому готелi? – спитав вiн. – Так. Переiхали позавчора. Нашi номери там, – вiн показав на коридор третього поверху. – Нас довго тримали в прикордонному таборi. Але врештi випустили. Ми ще мали грошi. – На обличчi в нього знов з’явилась усмiшка. – Тут е лiжка, справжнi лiжка. Добрий готель. Навiть портрети наших вождiв на стiнах. – Авжеж, – сказав Равiк без крихти iронii. – Мабуть, це все приемне пiсля того, що було там. Вiн попрощався з Альваресом i пiшов до своеi кiмнати. Кiмната була прибрана й порожня. Джоан пiшла. Равiк оглянувся навколо. Нiчого не залишила. Та вiн i не сподiвався, що вона щось залишить. Вiн подзвонив. За хвилину з’явилась покоiвка. – Дама пiшла, – сказала вона, не чекаючи на його запитання. – Я й сам бачу. Звiдки ви знаете, що тут хтось був? – Ну що ви, пане Равiку! – мовила дiвчина i бiльше нiчого не додала. В неi був такий вигляд, немов ii тяжко образили. – Вона снiдала? – Нi. Я ii не бачила. А то б подбала про снiданок. Я ж пам’ятаю, що вона снiдала того разу. Равiк подивився на неi. Їi останнi слова йому не сподобалися. Вiн витяг кiлька франкiв i всунув iх дiвчинi в кишеню фартуха. – Добре. Робiть так i далi. Приносьте снiданок тiльки тодi, як я вас сам попрошу. І не заходьте прибирати в кiмнатi, поки не будете цiлком певнi, що там нiкого нема. Дiвчина по-змовницькому всмiхнулася. – Гаразд, пане Равiку. Його прикро вразила та усмiшка. Вiн знав, що покоiвка подумала. Що Джоан замiжня й не хоче, щоб ii бачили. Ранiше вiн би тiльки посмiявся з цього, але тепер йому було неприемно. А, власне, чому? Вiн здвигнув плечима й пiдiйшов до вiкна. Готель це готель. Тут нiчого не змiниш. Равiк вiдчинив вiкно. Був полудень. Над будинком нависло вкрите хмарами небо. В ринвах цвiрiнчали горобцi. На поверх нижче сварилося якихось двое голосiв. Мабуть, подружжя Гольдбергiв. Чоловiк, гуртовий торговець зерном iз Бреслау, був на двадцять рокiв старший за дружину. Вона жила з емiгрантом Вiзенгофом i думала, що про це нiхто не знае. Насправдi про це знали всi, крiм Гольдберга. Равiк зачинив вiкно. Вранцi вiн оперував за Дюрана чийсь жовчний мiхур. Анонiмний жовчний мiхур. Шмат живота невiдомого чоловiка, якого вiн рiзав, замiняючи Дюрана. Гонорар – двiстi франкiв. Потiм ходив поглянути на Кет Гегстрем. У неi була температура. Надто висока. Вiн посидiв у неi годину. Кет спала, тiльки дуже неспокiйно. Нiчого особливого, а все-таки краще, якби температури не було. Равiк невидющими очима дивився у вiкно. Дивне почуття порожнечi, що завжди настае потiм. Лiжко, яке вже нi про що не свiдчить. Новий день, що немилосердно шматуе вчорашнiй, немов шакал шкуру антилопи. Гаi кохання, вичаруванi темрявою, тепер знову безмежно далекi, марево над пустелею часу… Вiн вiдвернувся вiд вiкна. На столi лежала адреса Люсьени Мартiне. Їi недавно виписали. Стан ii трохи непокоiв його. Вiн був у неi два днi тому. Сьогоднi можна було ще не оглядати ii, але Равiк бiльше не мав роботи й вирiшив знов навiдатися до неi. Люсьена мешкала на вулицi Клавель. Унизу в будинку була крамничка, де торгували м’ясом. Кремезна жiнка вимахувала сокирою, розрубуючи окiст. Вона була в жалобi, ii чоловiк помер два тижнi тому, i тепер вона продавала м’ясо з крамарчуком. Равiк, проходячи повз крамничку, глянув на жiнку. Мабуть, вона зiбралася кудись у гостi, бо на нiй був капелюшок iз довгим чорним серпанком, i вона вже тiльки з люб’язностi погодилася швиденько вiдрубати для знайомоi свинячу ногу. Чорний серпанок замаяв над розрубаною свинею, блискуча сокира ввiгналася в окiст. – За одним махом, – задоволено сказала вдова й кинула ногу на вагу. Люсьена мешкала в кiмнатцi пiд дахом. Вона була не сама. На стiльцi недбало розсiвся молодик рокiв двадцяти п яти. На головi в нього був кашкет велосипедиста, а з рота стирчала самокрутка, що не вiдлипала вiд спiдньоi губи, як вiн розмовляв. Коли Равiк зайшов, молодик навiть не подумав пiдвестися. Люсьена лежала на лiжку. Вона збентежилась i почервонiла. – Доктор?… Я не знала, що ви прийдете сьогоднi. – Вона глянула на молодика. – Це… – Байдуже, хто, – брутально перебив ii молодик. – На бiса називати прiзвища? – Вiн вiдхилився на спинку стiльця. – Отже, ви той самий лiкар? – Як справи, Люсьено? – спитав Равiк, не звертаючи уваги на молодика. – Добре, що ви ще лежите. – Давно могла б уже встати, – втрутився молодик. – Не така вона хвора, щоб вилежуватися. Не працюе, а грошi пливуть. Равiк обернувся до нього. – Вийдiть звiдси, – сказав вiн. – Що? – Вийдiть. За дверi. Я хочу оглянути Люсьену. Молодик зареготав. – Можна й так. Ми не такi делiкатнi. І навiщо ii оглядати? Ви ж щойно позавчора були тут. Аби лише взяти грошi ще за один вiзит, так? – Слухайте, небоже, – спокiйно сказав Равiк, – щось не видно, щоб ви платили за вiзити зi своеi кишенi. І взагалi вас не стосуеться, вiзьму я грошi за лiкування чи нi. А тепер ушивайтеся звiдси. Молодик зухвало посмiхнувсь i вмостився ще зручнiше, широко розставивши ноги. На ногах у нього були гостроносi лакованi черевики й бузкового кольору шкарпетки. – Прошу тебе, Бобо, – сказала Люсьена. – На одну хвилинку. Бобо не звертав на неi уваги. Вiн пильно роздивлявся Равiка. – Дуже добре, що ви прийшли, – сказав вiн. – То я вам вiдразу викладу все. Ви, мабуть, сподiваетесь, любий мiй, що зможете пiдсунути нам рахунок за клiнiку, операцiю i все iнше?… Дiдька лисого! Ми вас не просили, щоб ii залишали в лiкарнi, вже не кажу про операцiю. Отож ляснули вашi надii на великi грошi. Ще скажiть спасибi, що ми не вимагаемо вiд вас вiдшкодування! За операцiю, зроблену всупереч бажанню хвороi. – Вiн вишкiрив гнилi зуби. – Що, спiймали облизня? Так, Бобо не в тiм’я битий, його так легко не обдуриш. Молодик, видно, був дуже задоволений собою. Йому здавалося, що вiн блискуче викрутився. Люсьена зблiдла й боязко поглядала то на Бобо, то на Равiка. – Утямили? – переможно мовив Бобо. – Це вiн? – спитав Равiк у Люсьени. Вона не вiдповiла. – Отже, вiн, – сказав Равiк i пильнiше приглянувся до молодика. Худий, довготелесий бовдур. Тонка шия з великим борлаком, що весь час ходить то вгору, то вниз. На шиi шарф зi штучного шовку. Сутулi плечi, надто великий нiс i пiдборiддя дегенерата – типовий сутенер iз передмiстя. – Що означае «вiн»? – зухвало спитав Бобо. – Гадаю, я вам чiтко сказав: ушивайтеся звiдси. Менi треба оглянути Люсьену. – Merde [6 - Лайно.], – буркнув Бобо. Равiк неквапом рушив на молодика. Вiн уже набрид йому. Молодик схопився, ступив крок назад, i в руках у нього раптом з’явилася тонка мотузочка з метр завдовжки. Равiк збагнув, що той надумав. Коли Равiк наблизиться, молодик вiдскочить убiк, забiжить ззаду, закине мотузку йому на шию i почне душити. Добрий спосiб, якщо супротивник iз ним не знайомий або вимахуватиме кулаками. – Бобо! – крикнула Люсьена. – Бобо, не треба! – Ох ти ж, шмаркачу, – сказав Равiк. – Ми таке бачили. Дитяча штука з мотузкою. А бiльше ти нiчого не знаеш? На мить Бобо розгубився. Очi його збентежено забiгали. Равiк раптовим порухом стяг йому з плечей до лiктiв розстебнутий пiджак, i Бобо враз став нiби сплутаний. – А так ти не вмiеш? – мовив Равiк. Вiн швидко вiдчинив дверi й безцеремонно виштовхнув безпорадного Бобо з кiмнати. – Якщо любиш битися, то йди в солдати, а не задирай носа. І не сiкайся бiльше до дорослих. Apache! [7 - Хулiган!] Вiн замкнув дверi зсередини i сказав: – Отак, Люсьено. А тепер я вас огляну. – Дiвчина вся тремтiла. – Не хвилюйтеся. Все вже скiнчилось. Вiн стягнув iз неi благеньке бавовняне покривало й поклав на стiлець. Тодi вiдкотив зелену ковдру. – Ви в пiжамi? Чого? В пiжамi не так зручно. Вам ще не можна багато рухатися, Люсьено. Дiвчина трохи помовчала. – Я ii надягла тiльки сьогоднi, – нарештi вiдповiла вона. – У вас немае бiльше нiчних сорочок? Я можу прислати вам двi з клiнiки. – Нi, це не тому. Я надягла пiжаму, бо знала… – дiвчина глянула на дверi й притишила голос. – Знала, що вiн прийде. Вiн каже, що я вже здорова. Й не хоче бiльше чекати. – Що? Шкода, що я не знав цього ранiше. – Равiк сердито глянув на дверi. – Нiчого, почекае! Як у всiх недокрiвних жiнок, у Люсьени була дуже бiла, тендiтна шкiра, крiзь яку просвiчували блакитнi жилки. Вона була гарно збудована, тонкокоста, струнка, але не худа. Скiльки е таких дiвчат, подумав Равiк. Дивишся на них i мимохiть питаеш себе, навiщо природа створила iх такими грацiйними, коли наперед вiдомо, якими вони майже всi стануть: виснаженими тяжкою працею, спотвореними нездоровим, неправильним життям опудалами. – Вам ще доведеться з тиждень бiльше лежати, нiж ходити, Люсьено. Можете лише трохи встати й повештатись по кiмнатi. Але будьте обережнi, важкого не пiдiймайте й найближчими днями не ходiть по сходах. Вас доглядае хтось? Крiм цього Бобо? – Господиня. Але й вона вже бурчить. – Бiльше у вас нiкого немае? – Немае. Була ще Марi, та померла. Равiк озирнувся по кiмнатцi. Вона була убога, але чиста. На пiдвiконнi стояло кiлька вазонiв з фуксiями. – А Бобо? Виходить, вiн знов об’явився, тiльки-но все минулося? Люсьена промовчала. – Чому ви не витурите його? – Вiн не такий поганий, докторе. Тiльки запальний… Равiк глянув на дiвчину. Кохання, подумав вiн. І тут кохання. Одвiчне диво. Воно не тiльки осявае барвистою веселкою мрiй сiре небо буднiв, а й може оточити романтичним ореолом купу лайна. Диво i страхiтливий глум водночас. Равiка раптом охопило химерне почуття, нiби вiн якимось дивом теж спричинився до ii нещастя. – Нiчого, Люсьено, – сказав вiн. – Не журiться. Головне одужати. Вона полегшено кивнула головою. – А щодо грошей, – збентежено i швидко сказала вона, – то це неправда. Вiн просто ляпнув язиком. Я все сплачу. Все. Частинами. Коли я вже зможу працювати? – Приблизно за два тижнi, якщо не робитимете дурниць. І нiяких стосункiв з Бобо! Нiякiсiньких, Люсьено! А то можете й померти, розумiете? – Так, – сказала вона не зовсiм переконано. Равiк накрив ii худеньке тiло ковдрою. Глянувши на дiвчину, вiн помiтив, що вона плаче. – А швидше не можна? – спитала вона. – Я б працювала сидячи. Я повинна… – Може. Побачимо. Все залежить вiд того, як ви будете поводитись. А тепер скажiть менi прiзвище тiеi акушерки, що робила вам аборт. Вiн помiтив у ii очах опiр. – Я не пiду в полiцiю, – сказав вiн. – Обiцяю вам. Тiльки спробую забрати назад вашi грошi, щоб ви були спокiйнiшi. Скiльки ви iй заплатили? – Триста франкiв. Ви в неi нiчого не вiзьмете. – Спробую. Як ii прiзвище й де вона мешкае? Вам вона бiльше не знадобиться, Люсьено. Ви вже не матимете дiтей. І вона вам не зможе зробити нiякоi кривди. Дiвчина вагалася. – Отам у шухлядi, – врештi сказала вона. – Праворуч. – На цьому папiрцi? – Так. – Добре. Найближчими днями я пiду до неi. Не бiйтеся. – Равiк надяг плаща. – Що таке? – спитав вiн. – Чого ви встаете? – Бобо. Ви його не знаете. Вiн усмiхнувся. – Думаю, що я бачив i гiрше. Нема чого вам уставати. А сьогоднiшнiй огляд показав, що вже нема чого й турбуватися. До побачення, Люсьено. Я скоро знов прийду. Равiк обернув ключа, натиснув на дужку i швидко вiдчинив дверi. В коридорi нiкого не було. Та вiн i не думав, що там хтось буде. Вiн знав таких, як Бобо. У крамницi внизу тепер орудував самий лише крамарчук, чоловiк iз жовтим обличчям, не такий гарячий, як його господиня. Вiн знехотя цюкав сокирою кiстки. Пiсля смертi господаря крамарчук геть виснажився. Проте в нього не було великих надiй на одруження з господинею. Про це на весь голос заявив якийсь торговець вiниками, що сидiв у бiстро навпроти крамницi. І додав, що господиня встигне i його вiдвезти на цвинтар, поки в них дiйде до шлюбу. Крамарчук, мовляв, уже ледве ноги волочить, а господиня он як розквiтла. Равiк випив чарку смородиновоi наливки й розрахувався. Вiн сподiвався побачити в бiстро Бобо, але його й там не було. Джоан вийшла з «Шехерезади». Вона вiдчинила дверцi таксi, де на неi чекав Равiк. – Їдьмо, – сказала вона. – Швидше iдьмо звiдси. До тебе. – Щось сталося? – Нiчого не сталося. Просто менi вже остогидли нiчнi клуби. – Хвилиночку. – Равiк пiдкликав рукою квiтникарку, що стояла бiля входу. – Матусю, – сказав вiн, – давайте всi вашi троянди. Скiльки за них? Тiльки не заправте, як за рiдного батька. – Шiстдесят франкiв. Як для вас. Бо ви дали менi рецепт проти ревматизму. – Допомогло? – Нi. І не допоможе, поки я цiлi ночi стовбичитиму на такому мокрятиннi. – Ви найрозважнiша пацiентка з усiх, яких менi доводилося лiкувати. – Вiн забрав троянди. – Ось чим я виправдаюся за те, що ти вранцi прокинулась сама й пiшла без снiданку, – сказав вiн Джоан i поклав троянди iй до нiг. – Хочеш iще чогось випити? – Нi. Їдьмо до тебе. Поклади квiтки сюди на сидiння. – Їм i там добре. Квiтки треба любити, але не панькатися з ними. Вона швидко обернулася до нього. – Ти хочеш сказати, що не треба розбещувати того, кого любиш? – Нi. Хочу сказати, що з прекрасного не слiд робити драму. А крiм того, цiеi хвилини краще, щоб мiж нами не лежали нiякi квiтки. Джоан недовiрливо глянула на нього. Потiм ii обличчя прояснiло. – Знаеш, що я сьогоднi робила? Жила. Знов жила. Дихала. Знов дихала. Була на землi. Знов була на землi. Вперше. Знов у мене з’явилися руки. І очi, й уста. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=17599191&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Бруднi iноземцi (франц.). 2 Перекусками. 3 Рожевого вина. 4 Серденько. 5 Вид паштета. 6 Лайно. 7 Хулiган!