Загадкова кiмната
Дреда Сей Мiтчелл


Коли Лiза Кендал винайняла кiмнату у вiкторiанському маетку в Пiвнiчному Лондонi, то й гадки не мала, що на неi чекае. У прилiжковiй шафцi вона знаходить передсмертну записку, вочевидь залишену попереднiм власником ii кiмнати. Стривожена вiдкриттям, дiвчина вирiшуе довiдатися, ким був чоловiк i що привело його до самогубства. Орендодавцi наполягають, що перед Лiзою iнших пожильцiв у них не було. Та iм нема вiри, особливо пiсля черговоi знахiдки – записiв небiжчика на стiнах винайнятоi кiмнати. Пошук вiдповiдей приведе дiвчину на межу божевiлля. Чи вистачить iй духу розплутати клубок загадок та брехнi, а чи Лiза стане ще однiею жертвою кiмнати на винайм?..





Дреда Сэй Митчелл

Загадкова кiмната



© Dreda Say Mitchell, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2022


* * *


Існуе тiльки те, чого нема.

    Вiльям Шекспiр. Макбет.
    Переклад Ю. Корецького






Пролог


Цього разу вiн i справдi збирався це зробити.

На тумбочцi бiля лiжка стояли невiдкоркована пляшка брендi й келих. Але цього разу йому не потрiбно було стимулювати себе у штучний спосiб анi алкоголем, анi транквiлiзаторами – цi останнi вiн приймав був тодi, ранiше, коли також збирався це зробити. В руках вiн тримав листа, в якому пояснював свое рiшення. За цi роки й листiв таких йому також доводилося писати чимало. Деякi були короткi, iншi довгi. Деякi – щирi й лаконiчнi, в них вiн одразу переходив до справи. Іншi – розлогi й плутанi, в них вiн благав розумiння й спiвчуття в усiх одразу, зацiкавлених i незацiкавлених осiб. Багато цих листiв так i зосталися недописаними – вiн полишав iх, коли до нього приходило розумiння, що насправдi вiн не збираеться цього робити.

Але цього разу вiн зважився. Справдi зважився.

Йому не хотiлося зводити очi, але вiн змусив себе глянути на мотузку, прив’язану там, угорi. Пiд нею стiлець. Все було так просто. Зiп’ястися на стiлець. Затягнути на шиi зашморг. І зробити крок. Кiлька хвилин болю й панiки, а потiм мотузка зробить свою справу, видушить з тебе життя. Бiльшiсть людей були б вдячними, якби перед смертю на них чекали всього-на-всього кiлька хвилин болю.

Замолоду йому трапляло бачити чимало смертей. Кiлька секунд агонii – то така дрiбниця. А ще вiн читав, що коли вiшаешся, то впродовж тих останнiх кiлькох хвиль, коли мозку вже бракуе кисню, бiль минае i ти просто безтурботно пливеш собi, вiдбуваеш у небуття. І саме цього вiн жадав найбiльше.

Небуття.

В глибинi будинку знову лунали роздратованi голоси, там люто сварилися. Вiн чув ii крики, чув, як той, другий, горлав щось у вiдповiдь. Чому б iм не постуляти пельки? Чому не подарувати йому цi останнi кiлька дорогоцiнних хвилин спокою, на якi вiн заслуговував, – перш нiж вiн покине цей свiт назавше?

Будинок знову огорнула тиша.

Вiн сiв на лiжко й потягнувся по пляшку брендi. Кiлька ковткiв лиха не накоять. Вiн не прагнув вiдчуття хмiльноi бравади – просто хотiв прогнати холод, який засiв там, усерединi. Вiн наповнив келих по вiнця, потiм знову звiв очi на зашморг, цмулячи пекучу рiдину. Вiдтак знову налив собi брендi. Й тiльки зробивши це втрете, збагнув, що коiть.

Все вiдбувалося точнiсiнько так само, як тодi, у попереднi рази. Вiн знову напивався як чiп. Ладний на все, аби лиш не робити того, що намiрився. Вiдсунувши вбiк пляшку й келих, вiн обережно поклав обiч з ними листа й звiвся.

Ледь заточуючись пiд впливом алкоголю, вiн здолав кiлька крокiв, що вiддiляли його вiд стiльця, i на непевних ногах видерся на нього. Мiцно вхопив зашморг, натягнув його на шию. Поправив вузол – наче на краватцi. Заплющив очi, кiлька разiв глибоко вдихнув. Зосередився, намагаючись позбутися будь-яких сумнiвiв, а тодi вдав, нiби робить крок зi стiльця. Вiдсахнувся. Пiдступився ближче до краю, знову вдав був, нiби робить крок. Нога на кiлька секунд втратила опертя, затим вiн знову вiдсмикнув ii.

Вiн аж похлинувся розпачем. Ну чому, коли едине, чого йому так кортiло, – це небуття, вiн не спроможний зробити цю просту рiч?

Правильну рiч. Єдину можливу рiч.

Там, унизу, знову сварилися. Ну чому вони не можуть постуляти писки? Просто, хай iм грець, постуляти писки?..

Вiн послабив зашморг i злiз зi стiльця. Зашпортуючись, квапливо повернувся до лiжка й налив собi ще брендi. Взяв свого листа i з похмурою усмiшкою ретельно пошматував його на рам’я i вкинув у пластикове вiдро, яке використовував як кошик для смiття.

«Всiм зацiкавленим особам»? Дурня яка. Всi зацiкавленi особи були давно вже мертвi чи поiхали свiт за очi. Нiкого не цiкавили анi його пояснення, анi перепросини, анi навiть вiн сам. Вiн кинув келих на лiжко i вхопив пляшку за шийку. Можливо, якщо вiн ii видудлить усю, до останньоi крапельки, то не вагатиметься, коли знову опиниться на стiльцi, – так само, як п’яний водiй уже не вагаеться, сiвши за кермо. Вiн квапливо заходився ковтати брендi, аж допоки не почало пекти горло, а вiдтак знову вiдставив пляшку.

Здолавши в кiлька крокiв вiдстань, що вiддiляла його вiд стiльця, вiн знову видерся на нього. Затягнув зашморг, заплющився, обхопив себе за плечi, наче намагаючись обiйняти небуття.

Вiн простояв незрушно досить довго. А потiм знову розплющився. Фiзична оболонка його була п’яна, а от сам вiн – нi. Вiн був тверезий, з ясною головою i зашморгом на шиi.

Все це було брехнею. Насправдi цього разу вiн також не збирався цього робити. І наступного разу вiн цього не скоiть також. Краще вже вiн буде живим мерцем, нiж зробить те, що слiд зробити. Слабак, слабак, слабак. От вiн хто. Жалюгiдний слабак. І саме його слабкiсть тодi призвела до трагедii.

Вiн смикнув за зашморг, затягнутий пiд пiдборiддям. Заходився розв’язувати вузол, нетверезо похитуючись. Заточився, пойнятий п’яним розпачем. Зашморг затягнувся, врiзаючись у шию. Охоплений слiпою панiкою, вiн спробував був утримати рiвновагу, але послизнувся й зiрвався зi стiльця. Сам стiлець завалився на бiк. Боже милий! Вiн пiдвиснув у повiтрi, смикаючи руками й ногами. Скрикнув. Повiтря перестало надходити до легень i виходити з них. Кричати вже не вдавалося – з горла виривалося саме розпачливе придушене булькотiння. Вiн учепився в зашморг обома руками й спробував був розтягнути його. Але знаряддя смертi хiба дужче затягувалося навколо шиi.

Охоплений розпачем, вiн спробував ухопитися за мотузку над головою ослаблими пальцями – в останнiй надii врятуватися. На якусь мить йому це вдалося. Легенi спрагло ввiбрали в себе дорогоцiнне повiтря. А потiм повiтря закiнчилося. Зморенi руки зiсковзнули з мотузки, долонi й пальцi обпекло болем. Зашморг смикнув голову назад, мотузка натяглася. Його руки й ноги сiпнулися востанне, i те життя, що в ньому ще залишалося, згасло.

А вiдтак прийшло небуття.


Оголошення



Кiмната на винайм.

Новинка! Чудова кiмната з двоспальним лiжком для одного пожильця!

Просто дивовижна кiмната в чарiвному великому будинку у Пiвнiчному Лондонi.

Простора й затишна, свiтла i зручна.

Ідеальне поеднання сучасного комфорту i старовинного Лондона.

Свiжий ремонт, нове меблювання.

Комунальнi платежi включенi у вартiсть оренди.

До станцii метро хвилина пiшки.

Усi принади мiста зовсiм поряд.

Безкоштовний wi-fi.

Власники будинку мрiють знайти пожильця, якому припаде до серця iхня домiвка!:)





Роздiл перший


Менi перехоплюе подих, коли я роздивляюся будинок. Вiн великий, ба навiть величний. Три поверхи, мабуть, ще й пiдвал е. У променях пообiднього пiдосiннього сонця кам’янi стiни набули теплого й затишного вiдтiнку пiсочного печива. Приемне видовище. Фасадом в’еться плющ – аж до масивних димарiв, де облаштувалася зграйка птахiв, згори вниз позираючи на свiт. Жодна з пташок не цвiрiнькае. Можна завиграшки уявити, що колись, за давнiх-давен, цей будинок був оселею поважного вiкторiанського джентльмена, який потребував бiльше простору для своеi багатодiтноi родини. Ще й для челядi нагорi мiсце знайшлося.

Будинок, звiсно, окремий; жодний вiкторiанський татусь не зголосився б, щоб його донька, яка вчиться грати на фортепiано, своiми заняттями надокучала сусiдам. І, звiсно, йому також не до вподоби було б, якби тi сусiди почули, як вiн влаштовуе прочуханку покоiвцi, яка мала нахабство подати йому пiдгорiлу рибу.

Обабiч вулицi виструнчилися пишнi зеленi дерева – такий собi живий параван, що затуляе будинки. Цiлком очевидно, що ранiше район був не надто престижний, але навiть зараз, коли ця мiсцина, певна рiч, процвiтае, вона водночас залишаеться затишною i охайною, хай навiть деякi з цих будинкiв почали здавати – окремими квартирами чи кiмнатами. Кiмнатами на винайм.

Єдина рiч, що псуе цей досконалий, нiби з поштiвки, пейзаж, маячить на пiд’iзнiй алеi. Бiлий фургон. На боцi напис великими лiтерами «Джек-мастак». «Будь-яка хатня робота. У нашiй справi дрiбниць немае!» – сповiщае напис на другому боцi. Також там е номер мобiльного. До багажника на даху примотужена драбинка, прикрашена кольоровими прапорцями. Якби власниця будинку була ота вiкторiанська родина, цьому «Джековi», поза всякими сумнiвами, наказали б залишити свiй сучасний аналог ридвана на задньому дворi.

Стискаючи аркуш з вiдомостями, отриманими в iнтернет-агенцii з оренди нерухомостi, так мiцно, наче це – моя остання воля й заповiт, iду пiд’iзною алеею. Рiнь жалить ноги крiзь тонкi пiдошви чорних черевичкiв на низькому пiдборi. Долоня волога вiд поту, i папiр вiд того теж вологий, лiтери подекуди вже розпливлися. Коли я пiдходжу ближче, увагу мою привертае незвичайна позначка високо на стiнi, над ганком. Велике коло, вирiзьблене в каменi, а в ньому – вiдбиток ключа. Також там стоiть дата – 1878 рiк.

Дверi масивнi, пофарбованi в лискучий чорний колiр, з елегантним стукальцем. Кров гупае в мене в скронях, коли я стукаю. Жодних крокiв не чути, але за мить жаске шосте вiдчуття пiдказуе, що хтось за мною спостерiгае. Втiм, я трохи заспокоююся, помiтивши виблиск невеличкого круглого пластикового вiчка в дверях. Хай там хто на мене дивиться, вiн урештi-решт вирiшуе, що загрози я не становлю, i дверi широко прочиняються.

– Ви, мабуть, Лiза? З агенцii нерухомостi?

Вiн приблизно мого вiку, десь за двадцять, але оце й усе, що в нас е спiльного. Одяг неформальний – вибляклi джинси й футболка, волосся зiбране в недбалий пучок. Такий собi сучасний хлопець, якому подобаеться, коли на нього зверненi погляди всiх присутнiх, – про це свiдчить геть усе, починаючи вiд золотого пiратського кульчика у вусi й аж до татуювань на обох руках, якi змагаються з цим кульчиком за загальну увагу. Чому людям так подобаеться таврувати власну шкiру? Вона мае бути бездоганною й гладенькою, хiба що невблаганному часу дозволено залишати на нiй своi мiтки. Зовнi цей хлопець узагалi-то i справдi нiвроку; единий недолiк у мужнiй вродi цього красунчика з квадратною щелепою – це зуби, пожовклi через те, що дехто забагато курить.

– Так, – нарештi вiдповiдаю я, намагаючись, щоб голос звучав приязно i з надiею. Менi справдi потрiбна ця кiмната.

Вiн зиркае на годинник. І кривиться.

– Отакоi, щось ви наче трохи зарано…

Цiкаво, а якби вiн дiзнався, що впродовж останнiх двадцяти хвилин я тинялася туди й назад вулицею, чи стала б його гримаса ще промовистiшою?

– Якiсь проблеми? Менi прийти пiзнiше?

Вiн знову кривиться – але цього разу це широка, хоча й трошки поплямована нiкотином усмiшка. Жестом запрошуе мене ввiйти.

– Певно що нi! Я не великий прихильник усiх цих церемонiй!

Хутко переступаю порiг. Враження таке, наче я повернулася додому. Саме цим цей величний будинок i стане, якщо менi вдасться домовитися щодо кiмнати, – моею домiвкою.

– Ласкаво просимо, як казав павук мусi[1 - Посилання на вiдомий вiрш англiйськоi поетеси Мерi Говiтт (1799–1888) «Павук i Муха». В центрi сюжету – пiдступний павук, який умовляннями, лестощами й красномовством заманюе довiрливу муху до свого павутиння. (Тут i далi прим. перекл.)]. До речi, я – Джек.

Вiн заводить мене до холу – i той просто поглинае мене. Вражено роздивляюся широко розверстими очима. Будинок виявляеться навiть бiльшим, нiж скидалося зовнi. Вестибюль, вимощений чорно-бiлою плиткою[2 - Чорна й бiла плитка, що утворюе рiзноманiтнi вiзерунки на пiдлозi холу, вважалася «вiзитiвкою» найзаможнiших будинкiв за вiкторiанськоi доби.], веде, видаеться, до iдальнi, а ген за нею видно кухню. Іншi дверi зачиненi. Кiмнати, якi ховаються за ними, Джек не збираеться менi показувати. Натомiсть вiн веде мене просто до сходiв з рiзьбленими дерев’яними бильцями. Їх устелено хiдником з розляпистим вiзерунком.

На пiдлозi передпокою лежить великий килим. Вiн просто дивовижний – червоно-чорний, по берегах квiти, а посерединi напис, напевно зроблений арабською в’яззю. Це нагадуе менi килими й припалi курявою хiдники, якi я бачила на торговищi в Марокко, куди ми з мамою й татом iздили, коли я ще була пiдлiток. Я змушую себе стати на нього. Вдихнути саму сутнiсть будинку. Оце i е хол – сутнiсть будинку, його серце. Не вiрте всiм тим теревеням сучасних агентiв з нерухомостi, якi торочать, що, мовляв, серце будинку – то кухня. Насправдi серце кожного будинку б’еться у промiжку мiж вхiдними дверима й сходами, там, де зазвичай вiн незрушний. Де завжди пануе тиша.

– То ви йдете чи нi? – питае Джек, який уже встиг здолати кiлька сходинок.

Я сходжу з килима i йду за ним.

Те, що цей от молодий хлопець – власник оцього неймовiрного будинку, просто дивовижно. Вiн, мабуть, кiлька мiльйонiв коштуе. Цiкаво, чи маеток i справдi належить йому? В агенцii менi не сказали, хто е власник, просто дали електронну адресу, щоби була змога домовитися стосовно зручного для нас обох часу оглядин.

– То чим ви заробляете собi на життя, Лiзо?

– Працюю у вiддiлi програмного забезпечення банку.

Джека моя професiя, схоже, дивуе.

– Програмне забезпечення? Трохи химерно, як для дiвчини, хiба нi?

Хлопцi що, й досi таке кажуть? Цiкаво, чи Джек чув про рух #MeToo[3 - Me Too (або #MeToo, з англiйськоi – «Я теж») – хештег i соцiальна акцiя-флешмоб, спрямована проти сексуального насильства й сексуальних домагань. Вони набули популярностi в соцiальних мережах у жовтнi 2017 р. внаслiдок секс-скандалу навколо кiнопродюсера Гарвi Вайнштейна.]? Я вирiшую не вшановувати цю ремарку вiдповiддю. Алекс нiколи б не бевкнув такоi дурницi.

Менi раптом спадае на думку, що я наражаюся на ризик, залишаючись сам на сам у будинку з цим чоловiком. З незнайомцем. Аж тодi я мiркую над тим, чи, бува, я не снобка. Освiта в приватнiй школi здатна перетворити тебе на снобку. Адже в мене немае жодних пiдстав вважати його небезпечним. Може, вiн «безневинний, наче ягня Боже», як каже моя матiнка.

Я намагаюся переконати себе, що в мiстi повно людей, в яких немае вибору, окрiм як шукати кiмнату на винайм. І, до речi, факт мого вiзиту сюди зафiксовано в рiелторськiй агенцii!

Ми дiстаемося сходового майданчика другого поверху. Всi дверi зачиненi, окрiм одних; крiзь шпарину я дiстаю нагоду краечком ока вгледiти щось, неабияк схоже на величезну ванну кiмнату. Затим мене знову ведуть угору. Ми долаемо ще один сходовий просвiт, цього разу якийсь вузький i покручений. Тут уже немае хiдника. Отже, наша мета – горiшнiй поверх.

Сходи риплять i стогнуть пiд нашими кроками.

– Ви вже дивились якiсь iншi кiмнати? – питае вiн.

Я хитаю головою, хоча напевне знаю, що вiн цього не побачить.

– Нi. Це перша, яка привернула мою увагу. А до вас приходили iншi потенцiйнi квартиранти?

– Кiлька, – озиваеться вiн. – От минулого тижня актриса завiтала. Наче приемна дiвчина, але, нiде правди дiти, хоча акторська професiя вся така крута й гламурна, та стабiльностi в нiй немае. Немае роботи – отже, немае грошви платити за кiмнату. – Вiн озираеться на мне. – Ми не збираемося займатися благодiйнiстю.

– У мене постiйна робота, – квапливо запевняю я його. – І я працюю на одному мiсцi вже впродовж чотирьох рокiв. А ще в мене е рекомендацii й довiдка з полiцii, що я не стою в них на облiку.

Вiн зупиняеться на горiшньому майданчику й розвертаеться до мене. Вигляд у нього неабияк потiшений.

– Довiдка з полiцii? А ви серйозно пiдiйшли до справи. Менi це подобаеться.

Я встигаю трохи захекатися, поки ми дiстаемося горiшнього майданчика.

– От кiмната. – Джек указуе на дверi просто перед нами, в кiнцi дуже короткого коридору. Вони пофарбованi в пересiчний матовий бiлий колiр i виглядають так, наче лиш на мене й чекали все життя.

Менi незугарно перехоплюе дух, коли Джек натискае на старомодну ручку. Вiн широко розчахуе дверi. Заходить.

Мене ж наче правець побив. Стовбичу на мiсцi – чужинка, що зазирае до iншого свiту.

– З вами все гаразд? Вас наче морозить… – Вiн вказуе на велике мансардне вiкно у вiддаленому кiнцi кiмнати. – Може, зачинити?

– Нi, зi мною все гаразд. Це так, вуличний холод виходить… – Я заходжу досередини.

– А я оце щойно хотiв зауважити, що ви наче якось аж надто тепло вдягненi. – Промовивши це, вiн добросердно всмiхаеться.

Насправдi, можна було й не казати, що вигляд я маю такий, наче законодавцем моди цього року е Снiговик Фростi[4 - Снiговик Фростi – персонаж американського рiздвяного короткометражного мультфiльму за мотивами однойменноi популярноi рiздвяноi пiснi.]. Сукня в мене плетена, з довгими рукавами, i вона ховае мене вiд пiдборiддя i аж до нижче колiн. Також на менi щiльнi легiнси. Єдинi дiлянки вiдкритоi шкiри – це долонi, обличчя й горiшня частина ступнiв. Я мала б обливатися потом, але нi.

Я знаю, що вiн бачить – жiнку з короткою стрижкою каскадом, з видовженим обличчям, найпомiтнiшою рисою якого е величезнi очi. Жодноi косметики. Цi ляпки штучного кольору й вiдтiнкiв – не для мене. Оце й усе. Бiльше нема на що дивитися. Поганенька на вроду – от якою я себе вважаю. І це мене влаштовуе.

– Отже, це i е ваш гiпотетичний скромний прихисток. Нiвроку, еге ж?

І вiн-таки справдi мае слушнiсть. Кiмната дiйсно нiвроку. Простора й затишна, як i вказано в оголошеннi. Вона розташована пiд самiсiньким дахом, тому стеля похила. Примiщення затоплене природним свiтлом: золотавi променi сонця сотаються крiзь мансардне вiкно й люкарну[5 - Люкарна – вид дахового вiкна, переважно овальноi або круглоi форми.], з яких до того ж вiдкриваеться велична панорама вулицi й передмiстя Пiвнiчного Лондона. Я бачу маленький, прикрашений вигадливим лiпленням чорний камiн з металевим екраном – завдяки йому до кiмнати не потрапляе смiття з димаря. Овальне долiвкове дзеркало. На стiнах свiжi бiлi шпалери, мостини пiдлоги також нещодавно пофарбованi в бiле. Меблювання витримане в мiнiмалiстичному стилi, але вкрай функцiональне: двоспальне лiжко пiд простеньким лiжником, тумбочка бiля нього, вбудована шафа, письмовий стiл i офiсне крiсло. Але менi тут подобаеться. Адже я не надто вимоглива.

Ця кiмната наче спецiально для мене призначена.

Є едина невеличка проблема – задушливi пахощi освiжувача повiтря. Солодкавий, нудотний спиртовий запах достеменно промислового походження. Але байдуже. Якщо ця кiмната буде моя, я завиграшки його позбудуся.

Але зараз вiд нього свербить у носi, а в ротi я вiдчуваю гiркуватий присмак.

– З мого боку не буде нахабством спитати, чому поiхав ваш попереднiй пожилець?

– Попереднiй пожилець? – Вiн дивиться на мене, схиливши голову до плеча, усмiшка раптом де й подiлася. – А чому ви раптом вирiшили, що до вас тут хтось жив?

– Просто цiкаво, з якоi причини можна покинути таке фантастичне помешкання.

На його обличчi знову з’являеться усмiшка.

– До вас у нас не було пожильцiв, Лiзо. Ви перша! Хочете побачити кухню та iдальню?

Вже у дверях я не втримуюся – озирнувшись, ще раз кидаю на кiмнату довгий погляд.


* * *

Їдальня виявляеться цiлком пересiчною, ii декоруванням господарi достеменно нехтують, бо тут i досi стоiть незграбний дерев’яний стiл, стiльцi й шафа родом з 90-х рокiв минулого столiття. Мама була б просто приголомшена. В ii будинку iдальня – це предмет гордощiв i втiхи. Мiсце, куди родина приходить, щоби побути разом, подiлитися наболiлим, посмiятися. Мабуть, багато хто зважив би, що це трохи застарiла концепцiя, але моя матiнка дуже шануе традицii.

Кухня велика. Наче нова, але якась нiби нашвидкуруч мебльована. Певно, до облаштування доклав руку Джек – вiн не справляе враження аж надто ретельного майстра. Сам Джек тим часом пояснюе, що менi видiлять трошки мiсця в холодильнику. Вiн каже ще щось, але я не надто вслухаюся. Натомiсть дивлюся крiзь вiконце у верхнiй половинi дверей чорного ходу.

Там, за дверима, – сад, якому, здаеться, й кiнця-краю нема. Справдешнi хащi – дерева, високий чагарник, дiлянки морiжку, розкресленi зарослими стежками.

Судячи з вiдстанi до сусiднього будинку, цей сад може тягнутися ярдiв на сто[6 - 100 ярдiв – 91,4 м.], але вiн настiльки зарослий, що точно визначити важко.

Я натискаю на дверну ручку. Аж раптом Джек рвучко смикае мене за руку. Я здивовано вiдсахуюся.

– Агов, полегше, – каже вiн хутко.

Серце в мене аж заходиться. Виглядае на те, що Джек – не таке уже й безневинне ягня. Може, вiн ягня – серiйний убивця.

Вiн примирливо скидае руки.

– Перепрошую, не хотiв вас лякати. Просто сад – це наш приватний простiр. – Тепер вiн говорить трохи повiльнiше. – Ну, ви ж розумiете, як воно… коли здаеш комусь кiмнату, хочеться залишити якийсь куточок у будинку тiльки для себе.

А вiдтак додае з надiею в голосi:

– Втiм, якщо ви любите засмагати, то там, на морiжку перед будинком, мiсця чимало. Хоча, бачу, шкiра у вас свiтла, тож, мабуть, до сонця ви не надто прихильнi… Що ж, розумно: меланома й усе таке…

Масую зап’ясток у тому мiсцi, де вiн мене вхопив, хоча рука насправдi не болить. Судомно сковтую, серце збожеволiло тьохкае. Вiн же просто мiг сказати, що до саду менi зась! І зовсiм не обов’язково було вдаватися до фiзичного тиску. Так, звiсно, вiн вибачився, але…

– Ви – Лiза, чи не так? – Цей новий голос вiдтягуе мою увагу вiд Джека. У прочiлi стоiть поважного вiку панi середнього зросту. Вона вбрана в елегантний чорний брючний костюм i черевички на запаморочливо високих пiдборах. Худорлява – аж хворобливо-тендiтна, наче людина, яка одужуе пiсля тривалоi недуги або надмiру прихильна до дiет. Напевно, iй трохи за п’ятдесят, хоча не схоже на те, що вона так от просто зголоситься старiшати. В неi файно лiплене обличчя, але шкiра напнута, аж неприродно гладенька – таке бувае хiба що пiсля уколiв ботоксу. Лиш зеленi очi, погляд яких спрямований на Джека, а не на мене, свiдчать, що колись вона була справжня красуня. Та, власне, по-своему вона й досi красуня.

– Так, я прийшла глянути на кiмнату, – вiдповiдаю, вiдступаючи на крок вiд Джека, бо й досi вiдчуваю його зухвалий доторк на власнiй шкiрi. Кидаю на нього швидкий погляд; еге ж, вiн теж почуваеться нi в сих нi в тих. – Ваш син саме показував менi ваш чудовий будинок.

Химерно, але вона не вiдповiдае. Натомiсть чути цокання пiдборiв кам’яною пiдлогою – вона пiдходить до Джека. Зводиться навшпиньки й цiлуе його – в губи.

Ой-йой. Отакоi! Вiд сорому моi щоки беруться краскою. Менi кортить провалитися крiзь землю. Я ж мала пам’ятати, що в оголошеннi зазначалося, що власниками будинку е подружжя, а не мати з сином! Та на Бога, вони ж навiть анiтрохи не схожi одне на одного! Мене знову охоплюе тривога, адже ця панi зараз достеменно вкаже менi на дверi.

Я не можу втратити цю кiмнату.

– Перепрошую, – кажу квапливо.

«Стули писок, ти ж зараз остаточно все зiпсуеш!»

Джекова дружина, вiдмахнувшись вiд моiх незугарних вибачень, пiдходить i простягае менi руку.

– Я – Марта.

Потиск ii мiцний, шкiра гладенька; не схоже, що цiй жiнцi в життi довелося важко гарувати. Мене огортае делiкатним ароматом вельми недешевих парфумiв.

Вона даруе чоловiковi сяйливу усмiшку.

– Чому б тобi не зрiзати трохи зеленоi квасолi на вечерю?

Кивнувши менi, Джек аж iз надмiрною готовнiстю вшиваеться до саду, куди менi зась.

– Вiн не хотiв вас налякати.

Знову зводжу очi на Марту.

– Вiн просто трохи зациклений на тому своему саду. Вирощуе там усiляке зiлля… – Вона стишуе голос – так зазвичай плiткують з близькою подругою. – Мiж нами кажучи, вiн i на мене гиркае, коли я туди потикаюся. …Може, я зараз заварю нам чаю i ми трохи посидимо й потеревенимо у вiтальнi?

Чай – це звучить непогано, але…

– Перепрошую, але в мене обмаль часу. Вже наступним разом.

Вона дивиться просто менi в очi.

– А чи вiн буде, той наступний раз? Джек запропонував вам поселитися в нас?

– Ми до цього не дiйшли.

– А якщо я запропоную, погодитеся?

Я вагаюся, згадуючи чужi пальцi, що стискають мiй зап’ясток. А затим зусиллям волi струшую з себе цей спогад.

– Я залюбки винайму у вас кiмнату.


* * *

Виходжу з будинку з радiсною усмiшкою, вiдчуваючи, що Марта проводжае мене поглядом. Щойно зачиняються дверi, видихаю з полегшенням, вiдчуваючи неймовiрне бажання до чогось прихилитися.

– Що, файно з мене посмiялися, га?

Здригаюся, почувши лiворуч чийсь голос. Бачу стару; на ii головi брунатний вовняний капелюх з бузковою плетеною квiткою попереду. Вона пильно вдивляеться в мене з присадку сусiднього будинку. Тицяе в мiй бiк садовими ножицями з таким виразом, який не залишае сумнiвiв стосовно того, що вона б залюбки ними мене штрикнула.

Задкую на крок.

– Перепрошую?

– Ви ж тицяли пальцями в мiй сад i реготали. Бо це, хай йому грець, мiй сад!

Почуваюся повнiстю збентеженою.

– Перепрошую… я не…

Вона не дае менi змоги закiнчити – хутко зникае у своему будинку. За нею порскають двое котiв. Дверi за ними з виляском зачиняються.




Роздiл другий


Вийшовши з будинку Джека й Марти, сиджу в автiвцi. Мене тiпае, я стискаю кермо, намарно намагаючись угамувати трем. Не вдаеться. Вiдчиняю бардачок, витягаю слоiчок антидепресантiв, ковтаю двi пiгулки, навiть на запиваючи. Заплющуюся, чекаючи, поки вони почнуть дiяти, рятуючи мене своiми чарами. Вiдкидаюся на спинку крiсла, легенько притискаю кiнчики пальцiв до скронь. Масую. Глибоко вдихаю. Дихаю всiею поверхнею шкiри – спецiальний мiй метод, що допомагае заспокоiтися.

Раз, два – дерева!

Три, чотири – вийшли звiрi!

П’ять, шiсть…

Звiльна, легко, спокiйно…

Щойно мене трохи розпружуе, зиркаю на годинник. Шiстнадцята тридцять, а в мене на сьогоднi призначена ще одна зустрiч. Батьки очiкують, що ввечерi я навiдаю iх у Сурреi. За звичайних обставин я б без жодних вагань скасувала нашу домовленiсть, але в тiм-то й рiч, що нинi обставини не звичайнi. Якщо я не приiду до них, вони почнуть панiкувати, сколошкають родичiв. Ба гiрше, полiцiю поставлять на вуха. Останне, чого менi кортить, – це щоб рiдня або правоохоронцi зараз сiли менi на хвiст.

Заводжу машину й вирушаю. На дорогах корки й тягучка, i воно на краще. Доводиться сконцентруватися на керуваннi. Не лишаеться часу на розпачливi думки й самокопання. Виiхавши з М25[7 - М25 – кiльцевий автомобiльний шлях завдовжки 188 км, розташований навколо Лондона.], прямую крiзь Моул-Веллi[8 - Моул-Веллi – один з районiв графства Суррей.] – зеленi ряснi пасовиська, вгодованi корови й вiвцi. Статечнi селища – зi статечними будиночками, обiч яких припарковано статечнi автiвки. Оце – та Англiя, в якiй я зростала. А чогось бiльш англiйського, нiж будинок моiх батькiв, i уявити годi.

Це старий пасторат; вiн менший, нiж той будинок, у якому я наразi збираюся винайняти кiмнату, але такий самий величний, лиш у свiй власний спосiб. І бiльших англiйцiв, нiж самi моi батьки, якi ждуть мене бiля дверей, також годi вигадати. Вони достеменно побачили мене ще здаля, щойно я завернула на довгу пiд’iзну алею. Тут завжди так.

Тато – виструнчений, прямий як палиця; через це здаеться ще вищим i вмiе привернути увагу. Мама жартома кличе його «срiбний лис»: волосся в нього вже майже посивiло. До того як вийти на пенсiю, вiн був один з найвiдомiших лiкарiв у Лондонi й кар’еру завершив, маючи приватну практику. Таких, як вiн, нинi зустрiнеш не часто. Сильний i мовчазний. Стоiк – оце, мабуть, буде саме те слово.

Мама – низенька, ii волосся завдовжки до плечей не сиве, а радше бiле. Вiк iй личить, зморшки й плями ii не лякають, я це знаю напевне. Вона з тих жiнок, яких нинi також не часто зустрiнеш. Такi, як вона, неймовiрно пишаються здобутками свого чоловiка i единоi дитини, але самi залюбки аплодують iм, залишаючись за лаштунками. І от ii вже аж нiяк не приймеш за чоловiкову матiнку.

Його звати Едвардом, ii – Барбарою. Саме Барбарою – на Барбi вона не вiдгукуеться. Обое вбранi практично й зручно, як справдешнi сiльськi мешканцi. Не знаю, твiдове те вбрання чи нi, але скидаеться на те, що все ж таки твiдове. Така собi статечна пара, одружена тридцять чотири з половиною роки. Цю надiйнiсть я хотiла б бачити i в своему чоловiковi також. Звiсно, в пам’ятi негайно зринае згадка про Алекса. Я безжально вiдтручую цю думку геть.

– Привiт, люба!

Тато вiтаеться зi мною лагiдно, але водночас у тонi його чути стриманiсть – такий собi натяк на те, що чекае на мене попереду. Анi обiймiв, анi поцiлунку в щоку. Натомiсть вiн заправляе менi за вухо пасмо волосся, так само, як робив це, коли я була ще зовсiм маленька.

Мама обдаровуе мене однiею зi своiх сяйливих усмiшок i цьомкае в щоку. Вона не вiдпускае мене з обiймiв, квапливо проводить долонями по моiх обiп’ятих тканиною рукавiв передплiччях. Судомно роздивляючись мене, вона намагаеться вишукати бодай якiсь змiни. Краще б вона цього не робила: я страшенно нiяковiю.

Коли ми заходимо до будинку, менi, як завше, впадае в око, що старий пасторат ущерть заставлений моiми свiтлинами. От я зi шкiльними нагородами, ондечки – з грамотою за перше мiсце на олiмпiадi з математики, отам я, перемiгши у змаганнях з iзди верхи, обiймаюся з кiньми. Все це змушуе мене шарiтися, але в усiх цих свiтлинах е ще дещо, маленький гандж, майже непомiтний. Обiч мене немае анi подруг, анi хлопцiв. А ще я дуже тендiтна, аж хворобливо худенька. Навiть Марта на моему тлi здавалася б товстулею, якiй не завадило б скинути кiлька фунтiв. І ще менi добре вiдомо, що всi свiтлини, на яких я найхудiша – шкiра й кiстки, обличчя, на якому залишилися самi величезнi очi, – завбачливо схованi по шафках.

До того ж тут немае жодноi свiтлини, на якiй я була б увiчнена немовлям. Мама казала, що альбом з фотографiями вкрали разом з iншими речами, коли в будинок, у якому ми жили, вдерлися грабiжники. Я тодi була зовсiм крихiткою й того нашого помешкання не пам’ятаю.

Єдине, окрiм моiх портретiв, фото, яке варте уваги, – це свiтлина тата, який щойно розпочав навчання на медичному факультетi. На нiй вiн разом з двома колегами-студентами, причому всi трое не вельми тверезi. Хлопцi здiймають кухлi з пивом, мало не тицяючи ними в об’ектив, а обличчя iхнi прихованi за медичними масками.

Заходимо до затишного, плеканого саду. На залiзному кутому столi посеред пахощiв i квiту таткових унiкальних рiзнокольорових гвоздик розкладене частування – мамине шотландське печиво, цинамоновi перепiчки й фруктовий пирiг, – а також стоiть заварник з чаем.

Мама неквапом вiдрiзае перший шматок пирога, який призначаеться саме для мене. Власне, це не шматок, а здоровенний кусень – мовчазно, але наполегливо вона докладае зусиль задля того, щоб я набрала вагу. Прикипiвши до мене очима, вона чекае Моменту Ікс. Тiеi самоi митi, коли я вiдламаю шматочок i вкину його в рот. Слухняно роблю те, чого вiд мене сподiваються. Жую.

– Чудовий пирiг, мамо! – Трохи надмiру демонстративно облизую губи. – Ти скоро Мерi Беррi[9 - Мерi Роза Еллiн Беррi-Геннiнгс – британська письменниця й ведуча кулiнарного шоу. Вона е авторкою бiльш нiж сiмдесяти п’яти книжок з куховарства, зокрема свого бестселера – «Бiблii для випiкання».] перевершиш!

Мама в захватi, очi ii потiшено сяють. Інша людина на ii мiсцi вже б захоплено плескала в долонi – геть-чисто наче один з тих фейсбучних мемiв. Авжеж, я брешу. В пирога консистенцiя i смак загуслого мiсива з цукру, смальцю й дитячого пластилiну.

Чай уже розлито по чашках, i батьки починають мляву балаканину про теплу погоду, сусiдiв, татовi перемоги в гольф-клубi.

Але все це – облуда. Я знаю, нащо насправдi ми зiбралися, що саме маемо обговорити. Це так само передбачувано, як щотижневi вiдвiдини батьками недiльноi вiдправи.

А ще я помiчаю отi значущi погляди, якими вони обмiнюються.

Першим на амбразуру кидаеться тато.

– То як ти сьогоднi, люба?

З цього ж таки запитання вiн, поза всякими сумнiвами, починав розмову зi своiми пацiентами.

Роблю ковток теплого чаю й лиш тодi вiдповiдаю:

– Зi мною все гаразд.

А вiдтак долучаеться й мама.

– Ти добре iси?

– Так. Тричi на день, збалансоване харчування. – Я пхаю до рота чергову порцiю пластилiну-цукру-смальцю, змiшаних з родзинками й коринками, щоб надати своiй вiдповiдi бiльшоi переконливостi. Цього разу мiсиво прилипае менi до переднiх нижнiх зубiв.

– А спиш добре?

– Так.

В животi у мене починае крутити. Я не збираюся винуватити iх у тому, що вони роблять, але виступати в ролi комахи, яку дослiджують пiд мiкроскопом, не надто приемно. Це страшенно бiсить. Язиком менi вдаеться зсунути мiсиво з зубiв, але якась часточка його прилипла намертво.

– Ти впевнена? – Це знову мама. Батьки в мене команднi гравцi, iх так просто не скараскаешся.

– Так.

– То ти вчасно приймаеш лiки?

– Так, я досi приймаю антидепресанти.

Мама кривиться – передбачувано. Слово «депресiя» стосовно единоi дитини змушуе ii нервуватися. Менi не подобаеться ним зловживати, але iнодi це – единий спосiб спрямувати в iнше рiчище розмову, яка стала надто вже особистою.

Спрацьовуе й цього разу. Мати починае розпитувати мене про роботу. Зазвичай це – цiлком безпечна тема, адже батькам вiдомо, що працюю я старанно й на роботi в мене все просто чудово. Я розповiдаю, що мене, ймовiрно, знову пiдвищать, що до мене вже потикалися рекрутери, пропонуючи посаду з бiльшою платнею. Батьки аж свiтяться вiд гордощiв. Я також свiчуся – вiд задоволення. А чом би й нi? Я ж фахiвець. Дехто б, напевне, сказав, що аж надмiру фахiвець, бо близьких подруг в мене на роботi не з’явилося. І взагалi в мене немае жодноi близькоi подруги.

Аж вiдтак мама вдае, нiби про щось згадала. Ставить фiлiжанку на блюдце.

– До речi, люба, ти ж уже бачилася з доктором Вiлсоном?

Киваю, вiдсуваючи вбiк тарiлку, на якiй ще залишився добрячий кавалок пирога.

– Так, я ходила до нього кiлька разiв.

Батьки знову перезираються, цього разу стривожено.

Тато дивиться кудись у далечiнь, на бувалу в бувальцях жовту гойдалку в глибинi саду. Ця гойдалка – уособлення того, як я уявляю собi щастя: тато, який дбайливо штовхае ii, i я злiтаю все вище й вище й верещу, щосили чiпляючись за мотузки.

Батько зводить на мене погляд, очi його потемнiли вiд болю.

Мама зсувае брови, ii обличчя – уособлення тривожного спантеличення.

– Дивно, люба, тому що тато нещодавно обiдав з доктором Вiлсоном i той йому сказав, що ти з ним не зв’язувалася.

Якщо е на свiтi щось, що я ненавиджу бiльше, нiж брехати батькам, то це те, коли вони мене заскочують на брехнi. Засоромлено бурчу ледь чутно:

– Так, я була дуже зайнята…

– Ми з твоiм батьком… – наполегливо каже мама, наче я й досi ота от малеча на гойдалцi, якiй треба нагадати, що час повертатися на грiшну землю, – вважаемо, що тобi варто зустрiтися з ним. Вiн давнiй татiв друг. Вони разом навчалися в унiверситетi. Вiн – один з найкращих психiатрiв Лондона. Люди платять грубi грошi, аби тiльки потрапити до нього на консультацiю.

Якби на цьому вона й зупинилася, я б скорилася й зголосилася зустрiтися з доктором Вiлсоном. Але, на нещастя, вона додае:

– …а надто пiсля того, що сталося.

Я одразу забуваю про те, що в таких родинах, як наша, iснуе неписане правило завжди тримати себе в руках. Адже втрачати самовладання – це вульгарно, це неправильно. Але я не стримуюся. Не пам’ятаю, як саме пирiг опиняеться в мене в руках, – але дорогоцiнна мамина мiшанина злiтае в повiтря, падае в траву й розвалюеться навпiл. І лежить там, на землi, така ж понiвечена, якою почуваюсь я сама.

– Те, що сталося чотири мiсяцi тому, – то була помилка, просто помилка! Чуете?

Голос навiть не схожий на мiй власний, це – голос дитини, яка прагне бути почута, яка понад усе хоче, щоб ii зрозумiли.

– Скiльки ще разiв я мушу повторювати! Я не збиралася нiчого з собою робити!

Мене кидае в дрож вiд лютi. Кортить зупинитися, але я не можу.

– Якого довбаного дiдька? Та хоч отих своiх коновалiв поспитайте в тому довбаному шпиталi – це був просто бiсiв нещасний випадок!

Маму аж тiпае вiд жаху, вона вражено дивиться то на порожню тарiль вiд пирога, то на мене. У тата суворе обличчя. Еге ж, тепер я розумiю, як, либонь, тремтiли перед ним його студенти-медики.

Голос його звучить строго й похмуро.

– Буду дуже вдячний, якщо ти утримаешся вiд уживання такоi лексики в цьому будинку, Лiзо. І вiд того, щоб ображати маму, яка просто хоче тобi допомогти. А ще я буду дуже вдячний, якщо ти не називатимеш моiх колишнiх колег коновалами.

Засоромлено опускаю голову. На очi навертаються сльози. Чому я не можу бути така, як усi iншi? Я ж помiчаю, як колеги позирають на мене на роботi. Отой от робот Лiза, яка навiть на обiд не ходить. Вона ж не людина. Вона ж ненормальна.

– Еде, – стиха каже мама, майже лагiдно. – Не тисни на неi.

– Вибачте! – вибухаю я, нарештi зводячи голову й зважуючись зустрiтись очима з двома людьми, якi люблять мене понад усе на свiтi.

Мама оговтуеться. Звiльна перехоплюе iнiцiативу.

– Все гаразд, люба, ти просто засмучена, ми розумiемо. Нiхто ж не пропонуе тобi…

Вона не договорюе, буквально сковтуе неймовiрним зусиллям слова, вже ладнi зiрватися з губ. А тому пробуе зайти з iншого боку.

– Ми знаемо, що ти цього не хотiла. Знаемо.

Не розумiю, як вона може це знати. Навiть я не знаю до пуття, що саме я збиралася зробити того дня.

Тато, загартований своiм медичним минулим, мовчить. Інколи маминi методи ефективнiшi за всi його науковi пiдходи.

– Якби ж то ти зголосилася навiдати доктора Вiлсона, то вiн, мабуть, допомiг би розiбратися з твоiми проблемами, – вкрадливо починае мама. – Вiн би пiдказав тобi, як з ними впоратися. Вiн же чудова людина, еге ж, Едварде?

Татове обличчя вже не таке суворе. І його стриманiсть де й подiлася. Вiн згорбився, наче старигань.

– Так. Вiн чудовий.

Менi кортить пригорнутися до нього. Доторкнутися. Мiцно обiйняти. Я завжди була таткова донечка. Мiж нами е особливий зв’язок, що сформувався тодi, в саду, коли вiн гойдав мене на тiй пластмасовiй гойдалцi.

Я зважуюся. В мене духу не вистачае завдавати iм додаткового болю.

– Я пiду до нього. Домовлюся про зустрiч.

Менi не хочеться звертатися до цього доктора Вiлсона. Ще один представник медичноi братii, який препаруватиме мене. Менi здаеться, що я вже встигла побувати в кожного психотерапевта, терапевта, психiатра, цiлителя й псевдомозгоправа в радiусi двадцяти миль вiд Лондона. От як менi забути отой сеанс iз хлопом, що нарiзав довкола мене кола, вбраний у пурпуровий схiдний халат i намисто, зроблене з мушель, якi, схоже, виловили на пляжi Брайтон-бiч? Того, що мацав мене своiми липкими вiд поту, пожадливими лаписьками, буцiмто для того, щоб позбавити мене проблем? Це ж уявляете, якою мiрою я прагну розiбратися в тому, що зi мною вiдбуваеться, якщо на таке зголосилася?

Коли мене чотири мiсяцi тому випустили з лiкарнi, щось пiдштовхнуло мене в новому напрямку. Не можу до пуття пояснити, що воно таке було. Може, я врештi-решт усвiдомила, що так далi тривати не може. Саме тодi я остаточно все вирiшила.

Не потрiбна менi нiяка психологiчна допомога, i поради також не потрiбнi.

Менi потрiбна правда.

Хай там як, я пiду до цього доктора Вiлсона, якщо це ощасливить батькiв i вони нарештi вiд мене вiдчепляться.

Решту вечора ми поводимося так, наче нiчого не сталося. Отак воно й ведеться зазвичай у таких родинах, як у нас, – якщо виникае якась незручна ситуацiя, зустрiнь ii, знешкодь, а потiм заховай якомога глибше.

Нашi посиденьки завершуються тим, що батьки обiцяють за два тижнi навiдати мене в Лондонi. Лишень коли я вже прямую до автiвки, до мене дещо доходить.

Я ж так i не сказала iм, що переiжджаю до тiеi кiмнати в будинку Марти й Джека.




Роздiл третiй


У день мого переiзду Марта з Джеком чекають на мене бiля вхiдних дверей – точнiсiнько так, як роблять це моi батьки щоразу, коли я приiжджаю iх навiдати. Я бачу iх, щойно вибираюся з автiвки «Uber», тягнучи едину свою валiзу. І це видовище змушуе мене нервуватися. Якось я не розраховувала на свято з нагоди власних вхiдчин i на килимок «Ласкаво просимо» перед дверима, об який треба обтрусити черевики, перш нiж зайти. Певна рiч, вони хочуть просто привiтати мене з переiздом, вмовляю я себе.

Мене страшенно тiпае – такою мiрою, що те, що я взагалi здатна рухатися, доволi дивно. Бiльшу частину ночi я прогомзалася в лiжку, страшенно переймаючись через переiзд. Менi й ранiше трапляло жити не самiй, але це вперше доведеться мешкати в чужому будинку з людьми, якi е його власниками.

Марта всмiхаеться й махае менi, ii чоловiченько ледь погойдуеться з пiдборiв на носаки черевикiв.

Немае чим перейматися. Вони хорошi люди.

Натягаю на обличчя найслiпучiшу свою усмiшку й упевнено рушаю до них. На мiй подив, Марта мене мiцно обiймае. Мене огортае теплий вишуканий аромат ii парфумiв. Я трохи нiяковiю в ii чiпких руках, але напруження почасти мене полишае.

Нарештi вона лагiдно випускае мене з обiймiв, але одразу ж бере попiд лiкоть.

– Ласкаво просимо, Лiзо, – урочисто мовить вона, наче виступаючи перед величезним натовпом глядачiв i збираючись вручити менi якусь нагороду.

Вбрання в неi, авжеж, до такоi нагоди неабияк пасуе. Минулого тижня, коли я приходила на оглядини, Марта була вбрана наче елегантна панi на прогулянцi мiстом; зараз вона зразок того, як мае виглядати господиня елiтноi вечiрки «для своiх». Вечiрня сукня, рубiново-червонi черевички на тонесеньких, наче голка, пiдборах, бездоганний макiяж – такою мiрою бездоганний, що ще трохи, й обличчя нагадувало б порцелянову машкару. Цiкаво, вона що, кудись збираеться? Чи вона одна з тих «сплячих красунь», якi навiть у лiжку залишаються при повному парадi й виглядають просто супер усi двадцять чотири години на добу? Я в порiвняннi з нею – просто живе втiлення недбальства у своiх вибляклих «варених» джинсах i картатiй зеленiй блузцi з довгим рукавом, з ультракороткою стрижкою й величезними, наче в сови вдень, очима.

Марта дивиться на мене так, наче я – ii обожнювана родичка.

– Ми хочемо, щоб у нашому будинку ви були дуже щасливi. У вашому будинку.

«У вашому будинку». Мене раптом вражае розумiння: я житиму в будинку, який насправдi не мiй. У будинку, де мешкають також його власники – двое чужих менi людей.

– Дивно, що ви так швидко змогли розiрвати договiр про оренду з вашим попереднiм домовласником, – зауважуе Джек.

Я мiцнiше стискаю ручку валiзи.

– Та я в подруги жила. Цими днями знайти нормальне помешкання за пристойну цiну в Лондонi просто неможливо. Не уявляете, яка я щаслива, що менi трапила ваша кiмната. – Цього разу я всмiхаюся цiлком щиро.

Я й справдi щаслива. Адже цей переiзд мае для мене величезне значення.

Джек квапливо забирае в мене валiзку, а Марта веде мене досередини.

Сьогоднi в передпокоi свiтлiше, тому я помiчаю, що стiни прикрашають свiтлини й репродукцii в рамах. У мене знову виникае це химерне бажання зупинитися на червоному з чорним килимi в самому серцi будинку, але Марта веде мене до сходiв. І вiдпускае мою руку.

– Джеку, зроби-но нам честь, – м’яко просить вона. В голосi ii бринить смiх, наче в дiвчиська-реготухи.

Я йду за Джеком. А тодi чую, як тонко риплять сходи в мене за спиною. Марта пiднiмаеться останньою. На другому поверсi всi дверi зачиненi, цього разу включно з тими, що ведуть до ванноi кiмнати. Либонь, десь у глибинi будинку прочинене вiкно, тому що зимний протяг облизуе менi ноги, коли ми пiднiмаемося сходами.

Моя кiмната. Я вирiшую, що варто це озвучити, тiльки-но Джек прочиняе дверi. Сьогоднi ii заливае доволi тьмяне денне свiтло. Тут задуха, а через це кiмната здаеться меншою, стiни наче зсунулися. А ще цей бiсiв дражливий освiжувач повiтря – вiн i досi залишаеться тут, наче непроханий сусiда, який оселився на дурняк i не сплачуе своеi частини орендноi плати.

Джек пiдкочуе мою валiзку до лiжка й вiддае менi ключа вiд вхiдних дверей. Марта стовбичить у дверному прочiлi.

Джек дивиться на мiй багаж.

– А ви, одначе, порожнем мандруете!

– Так, бiльшiсть речей я залишила в сервiсi зберiгання.

– Викинули грошi на вiтер, Лiзо, i то неабиякi. Слiд було привезти все, в нас мiсця вистачить. – І додае квапливо. – Еге ж, Марто?

Та осудливо цокае язиком.

– Та дай ти дiвчинi оговтатися, вона ж щойно ввiйшла! Про речi поговоримо iншим разом. Я певна, що зараз едине, чого кортить Лiзi, – це облаштуватися.

Я квапливо запевняю обох, що все гаразд; мовляв, той сервiс зберiгання, яким я користуюся, менi цiлком пiдходить.

Так химерно: коли ти приходиш на оглядини будинку, квартири чи кiмнати, то нiколи не помiчаеш маленьких недолiкiв, хоча й намагаешся iх видивитися. Лишень коли ти вже переiхав, на тебе чатують неприемнi сюрпризи. Напередоднi вночi пройшла коротка, але рясна лiтня злива, i зараз я помiчаю краплi навколо мансардного вiкна, а стеля навколо наче повогшала. Я вказую на це Джековi.

Вiн якийсь час вивчае вiкно, наче сподiваючись, що пiд його поглядом воно висохне саме.

– А я ж вважав був, що вже вiдремонтував цю штуку. Але байдуже, принесу драбинку й гляну.

– Це не горить. Зробите, коли буде нагода.

Найменше менi кортить, щоб у них склалося враження, що я одна з тих вимогливих пожильцiв, якi постiйно скиглять i нарiкають на кожну дрiбничку.

Аж тодi дещо спадае менi на думку.

– А ключ вiд самоi кiмнати ви менi дасте?

Вiдповiдае Марта. Вона у своiй запаморочливiй сукнi й досi стоiть у дверному прочiлi, вiльготно зцiпивши руки в замок. Я помiчаю, що нiгтi в неi вкритi яскраво-червоним лаком.

– В цьому будинку жодна кiмната не замикаеться. Ми з Джеком вирiшили, що едина умова, за якоi ми зголосимося на те, щоб у нас жила чужа людина, – це принцип обопiльноi довiри.

Менi варто наполягати на ключi. Певна рiч, це ж звичайний пункт такого штибу угод? Як iще я можу захистити свое право на особистий простiр?

Але натомiсть я квапливо погоджуюся:

– Так, звiсно.

Не сказала б, що це дуже мене тiшить, але скандал через це влаштовувати не варто, я не можу втратити нагоду тут оселитися.

Вiдтак Джек тицяе в дверi й каже дещо, що трохи мене заспокоюе.

– Там он е засувка, тож просто замикатиметеся, якщо захочете побути наодинцi.

Вiн пiдходить до дружини, зупиняеться обiч неi. Дивлячись на них, що стоять плiч-о-плiч, я не можу позбутися думки про те, як химерно вони виглядають разом. Жодний у свiтi макiяж, ботокс i фiлери не в змозi приховати, наскiльки насправдi вона старша вiд нього. Його татуювання й зачiска не пасують до ii вишуканостi. Втiм, менi майже тiеi ж митi стае соромно за власнi паскуднi думки.

Аж тодi я дещо згадую. Менi начхати на Джека й Марту. Єдине, що наразi мае значення, – це кiмната. І вона моя.

– Є примiщення, доступ до яких ми для пожильцiв обмежуемо. – Марта перелiчуе iх, знову наголошуючи на тому, що до перелiку входить i сад. І це про дещо менi нагадуе.

– Тодi, пiсля оглядин… Я стикнулася з вашою сусiдкою, такою лiтньою панi. Вона щось таке казала про свiй садок…

Вони обое помiтно напружуються. На бiса я це бевкнула? Менi ж зовсiм не треба, щоб вони зважили, буцiмто я – нишпорка, яка пхатиме носа до iхнiх справ? А це iхнi справи – хай там що вiдбуваеться мiж ними й сусiдкою, це не мае жодного стосунку до мого перебування в цьому будинку.

Джек оговтуеться першим. Голосно форкае.

– Не переймайтеся ви через цю стару порхавку. Вона сама не тямить, що верзе. – Вiн торкаеться скронi промовистим жестом, даючи зрозумiти, що в сусiдки клепки бракуе. – В цiеi тiтки дах поiхав ще бозна-коли.

«Дах поiхав».

Мене раптом починае морозити.

Марта, втiм, перебивае чоловiка, хоча й доволi лагiдно.

– Не називай ii старою порхавкою, Джеку. Всiм нам колись буде стiльки рокiв. І от менi, наприклад, хотiлося б, щоб, коли це станеться, про мене говорили з належною лiтнiй людинi шаною… – Погляд зелених очей прикипае до мене. – Втiм, на вашому мiсцi я б трималася вiд неi якнайдалi.

Це, схоже, слушна нагода подякувати й попрощатися.

Втiм, вони не йдуть. Так i стовбичать у дверях, наче двi нерухомi статуi. Витрiщаються на мене. Геть-чисто персонажi з «Краю “Дикий Захiд”»[10 - «Край “Дикий Захiд”» – фантастичний телесерiал телеканалу HBO. Сюжет розгортаеться у футуристичному парку атракцiонiв «Край “Дикий Захiд”», де в ролi мешканцiв Дикого Заходу виступають людиноподiбнi роботи.], людиноподiбнi роботи, якi чекають, поки iх увiмкнуть i пiд’еднають усi необхiднi дротики. Мене охоплюе незатишне, бентежне почуття.

Потiм Марта натягае свою безтурботну усмiшку – наче вмикае лампочку.

– Якщо вам щось буде треба чи виникнуть якiсь запитання…

– …звертайтеся до мене, – перебивае ii Джек, усмiхаючись одним кутиком вуст.

Марта жартома дае йому стусана. Потiм вони дивляться одне на одного й регочуть. І, тримаючись за руки, йдуть, лишаючи мене в моему новому помешканнi. Я чую, як стиха стогне сходовий майданчик, коли Марта з Джеком перетинають його, як риплять сходи, коли вони йдуть донизу. Звук стишених голосiв, що вiддаляються, нагадуе шелестiння паперу. Мабуть, не дуже iм зручно оце – щоб у будинку мешкав хтось чужий. Я б на таке, мабуть, не зголосилася.

Як бодай на мент розпружитися, якщо ти знаеш, що в домi чужа людина?

…Так, перш за все треба розiбратися iз дзеркалом… Я пiдходжу до нього й вiдвертаю до стiни. Все одно менi не треба бачити власне вiдображення на повний зрiст.

Дзенькае телефон. Повiдомлення вiд тата. Вiдтодi як я востанне iх навiдувала, вiн влаштував менi справжнiсiньке пекло. Минулого вечора надiйшло повiдомлення про те, якi вони з мамою були радi мене бачити. А в кiнцi повiдомлення був номер телефону доктора Вiлсона – без жодних додаткових пояснень. Я вiдповiла, не згадуючи про номер. Сьогоднi зранку прийшло ще одне SMS – вiн дякував менi за те, що я подякувала йому. І надсилав телефонний номер. Знову. На це повiдомлення я вже не стала вiдповiдати.

Вiдкриваю чергове SMS. Цього разу вiн i не намагався бодай якось приховати своi справжнi намiри. Бо жодного тексту немае, самий лише номер.

Я не зверталася до доктора Вiлсона, позаяк i досi сподiваюся, що, якщо я потягну ще кiлька днiв, його, може, зiб’е автiвка чи вiн вийде на пенсiю i менi не доведеться з ним зустрiчатися. Паскуднi думки, але тепер принаймнi ви розумiете, якою мiрою менi не хочеться до нього потикатися. Зберiгаю телефонний номер у адреснiй книзi телефона i вже збираюся набрати його, але вирiшую, що не варто. Можливо, якщо я потягну ще декiлька годин, доктор Вiлсон устигне назавше поiхати до iншоi краiни.

Виходжу на майданчик, стиха зачинивши за собою дверi. Кiлька хвилин стою незрушно. Всотую в себе всi звуки, все, що бачу навколо. Деякi люди вважають, що будинки здатнi говорити з ними. Я хочу, щоб цей будинок зi мною поговорив.

Тут, на горiшньому поверсi, все вже бувале в бувальцях. Освiтлення – вигадливi люстри з кiлькома лампочками. Вони скидаються на визолоченi, але зовнi вже доволi полупанi. Дверi до моеi кiмнати старомоднi – дерево з мiдною ручкою. От вiдлущити б iх i вкрити лаком, вийшла б просто цяця. Шпалерам уже, схоже, чимало рокiв, i нагорi, попiд самою стелею, вони де-не-де повiдставали вiд стiни.

Дослухаюся. Але тут, нагорi, тихо. Будинок не волiе нiчого менi повiдомити – хiба що те, що Джек iз Мартою трохи занедбали це мiсце.

Може, вони не такi вже й багатi, як я спочатку вважала. Це пояснило б, нащо iм узагалi брати пожильця.

Спускаюся сходами на майданчик другого поверху. Роздивляюся, заплющуюся, вдихаю повiтря. Дослухаюся. Чую лишень голоси Джека й Марти там, унизу. Будинку нема чого менi розповiсти. Вiн мовчить. Що ж, може, iншим разом.

Я вмiю чекати.




Роздiл четвертий


Починаю розпаковувати речi й розвiшувати одяг у шафу. Всi без винятку моi кофтинки – з довгими рукавами, штани – до кiсточок, а от черевички вiдкритi – так, що видно верхню частину ступнiв. У мене е кiлька особистих документiв, якi я вирiшую покласти в шафку бiля лiжка, але шухляда вiдмовляеться засуватися як годиться. Витягаю ii. Виявляеться, що туди, за задню стiнку шухляди, позавалювалося чимало всякого непотребу. Бачу меню з ресторанiв на винiс, вiзитiвки служби таксi, стару серветку для окулярiв. А ще – конверт. Вiн не запечатаний, всерединi – складений аркуш паперу.

Нашорошую вуха. Це ж щойно зарипiли сходи, що ведуть до моеi кiмнати, еге ж? Дослухаюся, але звук не повторюеться.

«Припини ти вже бути таким страхополохом».

Я знаю, що в старих будинках у спекотнi днi деревина розширюеться, а потiм уночi знову зсiдаеться. Звiдси, напевно, й цей звук. Може, варто пiти перевiрити? Я зводжуся, й досi тримаючи в руках конверт. Але вже бiля дверей зупиняюся. «Досить уже параноiти. Ти хотiла, щоби будинок з тобою поговорив, i вiн з тобою говорить – от хiба що мовою старого дерева, якою ти не володiеш».

Я намагаюся викинути це з голови, але воно нiкуди не дiваеться – оце пекельне вiдчуття першого вечора, проведеного в чужому будинку.

Натомiсть я повертаюся до лiжка, витягаю з конверта складений аркуш паперу. Це лист. Написаний вiд руки, охайним i чiтким, якимось професiйним почерком. Кров вiдливае менi вiд обличчя, мене починае морозити.

Адже я одразу ж розумiю, що це за лист.

Пiдстрибую, коли зовнi знову лунае оцей трiск. Цього разу це не сходи – це майданчик просто в мене пiд дверима. І знову западае тиша.

У кiмнатi чути тiльки мое важке дихання. За кiлька секунд звук повторюеться. Уривчасте рипiння – наче щось важке тисне на мостини.

Кладу листа назад у конверт i ховаю його пiд матрац. Кваплюся до дверей. Притискаюся до них вухом. Дослухаюся.

Тиша.

Бабах.

Стукiт у дверi вiдлунюе вiбрацiею в усьому тiлi.

Вражено вiдсахуюся, хапаючи повiтря.

– Хто там? – Трем у голосi приховати несила.

– Всього лиш я.

Розпружуюся. Це Джек. Опускаю руки, намагаюся вирiвняти дихання й заспокоiтися. Думаю про те, що варто попросити його пiти, але вiн додае:

– Я оце подумав: у вас, бува, не знайдеться вiльноi хвилинки?

Вiдчиняю дверi – не надто широко, втiм, – щоб дiзнатися, чого вiн хоче.

Але я одразу ж розумiю, що припустилася помилки. Слiд було сказати йому, що я вже в лiжку. Вiн в елегантних штанях, налощених черевиках, випрасуванiй бiлiй сорочцi, а на шиi золотий ланцюжок. Вiд нього тхне милом i рiзким, з пряним ароматом, лосьйоном пiсля голiння. Вiн виглядае так, наче зiбрався на побачення. Може, вони з Мартою кудись iдуть?

Обидвi руки вiн тримае за спиною.

– Що сталося, Джеку?

Вiн жестом штукаря викидае вперед одну руку. В нiй – скрiплений степлером стосик аркушiв.

– Угода про винайм. Ви забули ii пiдписати.

Вiн мае слушнiсть. Менi так кортiло якнайшвидше в’iхати, що навiть на думку не спало, що треба владнати всi цi юридичнi формальностi.

– А, так. – Простягаю руку. – Якщо ви менi ii залишите, я прочитаю ii, пiдпишу й вранцi вiддам.

– Та все гаразд, я зачекаю. Ми з Мартою хочемо, так би мовити, розставити всi крапки над «i».

Вiн плечем рвучко прочиняе дверi, i я впускаю його, тому що не впустити – то було б неввiчливо. Скiльки жахливих речей стаеться з жiнками, бо вони вважають, що неввiчливо наполягати на своему? Лише коли Джек уже заходить до кiмнати, я розумiю, що саме в нього в другiй руцi. Вiн за шийку стискае в п’ястуку пляшку шампанського, а мiж пальцями тримае нiжки двох келихiв.

Всмiхаючись, наче справдешнiй дорослий хлопчик, вiн демонструе менi пляшку.

– Оце купив вам маленький подаруночок на вхiдчини. Не годиться вселятися до нового примiщення, не скропивши його. Читайте угоду, я поки наллю нам випити.

Вiн зачиняе дверi й засувае засувку якось так, що я навiть не встигаю помiтити, коли саме вiн це зробив. Я могла б багато чого з цього приводу сказати, але вирiшую, що найкращий варiант – просто пiдписати угоду й випровадити його.

Знiчено опускаюся на стiлець бiля столу, а Джек вмощуеться в мене на лiжку й кiлька разiв пiдскакуе на ньому.

– А нiчо, зручненько! – Вiн плескае по лiжку, облизуе губи. – Чого це ви там умостилися? Не треба нiяковiти, сiдайте обiч! Овва! – Корок шампанського вилiтае з пляшки просто в стелю, пiна ллеться на пiдлогу.

Я залишаюся там, де й сидiла. Продивляюсь угоду, й очi в мене дедалi бiльше розширюються. Руки трусяться, я налякана до напiвсмертi. Джек бiльше не здаеться менi безневинним ягням. Згадую доторк його сталевих пальцiв до власного зап’ястка.

– А де Марта?

– Марта? – повторюе вiн, наче я спитала його, де тут отаборилися прибульцi з iншоi планети. – Та десь пiшла. Викиньте ви ii з голови врештi-решт, ii на вечiрку на честь вхiдчин не запрошували. До того ж вона добре мене знае й не переймаеться.

Я йому не вiрю. Я бачила, як вона крадькома позирала на нього – такий погляд може бути лишень у глибоко закоханоi жiнки. Бiдолашна Марта.

Вiн дивиться на мене з натяком на докiр.

– То ви так i сидiтимете на тому стiльцi?

– Я читаю угоду.

– Покваптеся, бо пiна зiйде.

Схоже, у мене, фiгурально висловлюючись, вона вже зiйшла. І що робити? Я ж у його будинку, а дверi взято на засувку. Вiн ближче до дверей i, якщо я спробую кинутися до них, перехопить мене. До того ж менi все одно знадобиться кiлька секунд, щоб вiдтягнути засувку. Гарячково метикую. В нього, може, й на гадцi немае нападати на мене, але коли чоловiк, якого ти заледве знаеш, силомiць вдираеться до твого помешкання з алкоголем i замикае дверi зсередини, статися може будь-що. Я згадую ту жахливу, обурливу трагедiю, яка спiткала колись одну мою колишню колегу. Вона почувалася самотньою пiсля розлучення й пiшла на побачення з наче цiлком поважним хлопцем, який потiм накачав ii наркотою й згвалтував. Згвалтування назавше залишае вiдбиток на життi жертви. А я ж повнiстю беззахисна. Навiть кричати марно – ми на горiшньому поверсi. Хто почуе, якщо я щосили гукатиму пробi?

Збираю всю свою мужнiсть.

– Джеку, я хочу, щоб ви пiшли.

– Що? – Вiн здаеться здивованим, наче й справдi не розумiе, чому менi кортить, щоб вiн забрався звiдси.

– Те, що ви робите, – нечесно стосовно вашоi дружини.

Вiн здiймае келих.

– Єдине, що я роблю, – це пригощаю вас шампанським. Мушу додати, що воно менi коштувало грубих грошей, до речi. А роблю це я задля того, щоби привiтати вас у вашому новому помешканнi.

Навiть до пуття не прочитавши угоду, ставлю розгонистий пiдпис на обох примiрниках i зводжуся.

Витягнувши руку якнайдалi, вiддаю йому його примiрник. Я не хочу, щоб вiн до мене наближався.

– От ваша угода, всi крапки над «i» розставлено, тому йдiть, будь ласка.

Раптом його увагу привертае якийсь звук за дверима.

– Ви чули?..

Хотiлося б менi, щоб це був звук ляпасу, який би вiн вiд мене отримав. Але натомiсть я також дослухаюся. Й нiчого не чую. Джек незугарно притуляе келих на шафку бiля лiжка й квапиться до дверей. Вiд щойноi впевненостi «Джека-мастака» й слiду не стало. З вправнiстю досвiдченого грабiжника вiн нечутно вiдсувае засувку. Ледь прочиняе дверi.

Тепер i я чую також. Марта гукае його на iм’я. Здаеться, вона зараз у холi. Вiн завмирае, потiм притискае палець до губ – анiчичирк, мовляв. Вперше мене охоплюе лють. Вiн хоче облаштувати все так, наче я його спiльниця, а цей недоречний вiзит – наша спiльна провина.

Досить з мене. Пiдступаюся до нього, тицяю пiдписану угоду йому в пику, тож Джековi нiчого iншого не залишаеться, окрiм як забрати папери.

Виштовхати його втришия – от що я мала б зробити, але менi просто кортить, щоб вiн забирався. Вiн скрадаеться до дверей, нишком виходить, iде сходовим майданчиком, спускаеться сходами. Я чую, як вiн гукае Марту.

– А я чогось думав, що тебе цiлий вечiр не буде! – долинае до мене.

Вiдповiдi я не чую.

Беру дверi на засувку, пiдсуваю стiлець пiд ручку, щоб Джек не надумав вдертися до мене вдруге. Важко падаю на лiжко. Я злякалася, я й справдi просто страшенно злякалася. А найбiльше налякав мене навiть не сам Джек, а те, що я була сама-одна в чужому домi. Принцип довiри, як сформулювала це Марта. Але факт лишаеться фактом: я взагалi не знаю цих двох людей, у яких винайняла кiмнату.


* * *

Згадую про лист, який знайшла в шафцi й сховала пiд матрацом. Витягаю конверт, сiдаю до столу. Конверт трохи пом’ятий з одного кута, тому, вирiшую я, вiн, мабуть, пролежав отам, за шухлядою, досить довго, хоча чорнило ще не встигло виблякнути. Витягаю аркуш. Цього разу вiн мене так не вражае, тому що я вже знаю, що це за лист. Читаю:



«Всiм зацiкавленим особам.

Це одна з останнiх речей, якi я залишаю в цiй кiмнатi. Я не збираюся називати власне iм’я, тому що воно не мае жодного значення. Крiм того, якщо я зроблю це, прийняте мною рiшення може зашкодити невинним людям, а iх уже й так постраждало чимало. З усiею повагою я прошу представникiв влади не намагатися з’ясувати мою особу чи походження. Це й справдi не мае жодного значення. Я просто людина, яка наробила помилок i вирiшила тепер заплатити за них у единий спосiб, який здаеться прийнятним, тобто власним життям.

Немае потреби ставити забагато запитань. Вони не зарадять анi вам, анi менi. Зi мною все покiнчено. Дайте менi спочити з миром.

Оскiльки менi вiдомо, яка доля чекае на самогубцiв, що не е заможними, я розумiю, що поховають мене не у Вестмiнстерському абатствi. Втiм, я б хотiв попросити про те, щоб, перш нiж мене вiдправлять туди, де я знайду свiй вiчний спочинок, заупокiйну вiдправу провiв пастор англiканськоi церкви. Я б хотiв…»


На цьому лист несподiвано уриваеться.

Лист самогубця. Прощання з життям. Там, унизу аркуша, е ще кiлька рядкiв, набазгранi олiвцем. Вони, схоже, написанi якоюсь незнайомою абеткою, але я взагалi не надто розумiюся на iноземних мовах, тому менi годi прочитати, що там написано.

Отже, виходить, хтось укоротив собi вiку просто в цiй кiмнатi. Не «хтось», тут-таки виправляю себе, а той чоловiк, що вiдмовився називати власне iм’я. Може, це саме тому пiд час моiх оглядин у кiмнатi смердiло отим дешевим освiжувачем повiтря – щоб замаскувати гнилий вiддих нещодавньоi смертi? Але Джек висловився однозначно: жодних пожильцiв до мене тут не мешкало.

Наново перечитую першi рядки листа – от воно, чорним по бiлому: «Це одна з останнiх речей, якi я залишаю в цiй кiмнатi».

В цiй кiмнатi. Втiм, можливо й таке, що Марта з Джеком купили цю шафку десь на блошиному ринку i лист уже був отам, за задньою стiнкою шухляди. Хитаю головою: у шафки вигляд предмета меблювання, який простояв тут уже досить довго, а лист не здаеться аж такою мiрою давнiм.

Нащо було Джековi брехати про те, що до мене в них не було пожильцiв?

Вiн не тiльки у гречку скаче, вiн ще й бреше? Щось Джекiв психологiчний портрет виходить не надто привабливим…

А чому всiм було байдуже до того безiменного чоловiка? Я проводжу пальцями по рядках. Менi – не байдуже. В горлi клубок.

Я знаю, як воно – заточуючись, стояти на самiсiнькiй межi. Саме цiеi митi мiж мною й цим безiменним чоловiком, обличчя якого менi годi уявити, формуеться мiцний зв’язок. Я не можу просто запхати лист назад до шухляди i вдати, нiби цього незнайомця не iснуе. «Не iснувало», – виправляю я себе. І все одно я не можу, адже це було б жорстоко.

«Немае потреби ставити забагато запитань. Вони не зарадять анi вам, анi менi. Зi мною все покiнчено. Дайте менi спочити з миром».

Але в мене не виходить дослухатися до його прохання i вшанувати його волю. Бо позбутися запитань, що дошкуляють менi, я не можу.

Хто вони, отi невиннi люди, про яких вiн говорить? Як саме вiн iх скривдив? Яких помилок вiн припустився?

Я гарячково мiркую.

«Вгамуйся.

Вгамуйся.

Та вгамуйся ти, хай тобi грець».

Знаходжу своi пiгулки, вкидаю одну до рота. Двi – то буде забагато. Я страшенно втомилася, менi треба поспати.

З важким серцем складаю листа й залишаю його на столi.

Менi кортить стiльки всього з’ясувати про цього чоловiка, який укоротив собi вiку.


* * *

Дивлюся на лiжко й зiтхаю. Настав час зазирнути в обличчя власним потворам. Власним демонам. Адже вони е в усiх нас.

Вдягаю пiжаму – сплю я завжди в одежi з довгими рукавами й довгими холошами, – витягаю мобiльний i навушники. Один психотерапевт якось стверджував, що найкращий спосiб заснути – це фiзично виснажитися. Втомитися такою мiрою, що, тiльки-но ляжеш, тебе миттю затягне в дрiмоту. Цей психотерапевт порадив менi щоразу перед сном займатися активними фiзичними вправами, але за першоi ж нагоди я знехтувала його порадою. Я не люблю такоi розминки: вона штучна й нудна. Натомiсть я винайшла власний спосiб.

Надiваю навушники, натискаю кнопку вiдтворення на плеерi. У мене там плейлист типовоi дiвчини з Пiвнiчного Лондона. Альбоми Емi Вайнгаус[11 - Емi Джейд Вайнгаус (1983–2011) – британська спiвачка в жанрах соул-поп iз джазовими мотивами. Визнана однiею з найуспiшнiших британських поп-зiрок. Увiйшла до Книги рекордiв Гiннеса, здобувши п’ять премiй «Греммi».], моеi улюбленицi. «You Know I’m No Good» вриваеться менi у вуха. Перший звук ударних луною вiддаеться в усьому тiлi. Я починаю танцювати, наче одержима, швидко рухаючись з одного кiнця кiмнати до iншого. Гортанний, сексуальний голос Емi пiдживлюе мене. Я впрiла, в головi пульсуе рефреном одна й та сама фраза. «Я засну. Я засну. Я засну».

Коли Емi нарештi замовкае, я встигаю засапатися. Менi не хочеться вiдхекуватися – треба якомога швидше засинати.

Музика ще нуртуе в мене в жилах, а я вже хапаю iншого свого нiчного приятеля – шарф. Вiн з найм’якiшого шовку, бузкового кольору, лише на кiнчиках чорний вiзерунок. Мати подарувала його менi на день народження, коли менi виповнилося п’ятнадцять рокiв. Для бiльшостi людей день народження – то особливий день, iхнiй день, але менi завжди в цi днi було страшенно важко. А моiм бiдолашним батькам ще важче, бо вони мусили давати раду впертiй малiй, яка знехочу вiдбувала свято. Кумедно, за цi роки вони подарували менi стiльки чудових подарункiв, але саме цей шарф я цiную найбiльше. Може, тому, що вiн схожий на мене саму: не надто ефектний роботяга, який просто виконуе свою роботу.

Сiдаю на свое нове лiжко. Витягаю ноги. Прив’язую шарф до правого стовпчика лiжка, а потiм двiчi обмотую його навколо правоi кiсточки. Лягаю.

«Я засну».

«Всiм зацiкавленим особам».

Прив’язана нога посмикуеться. Нарештi наважуюся заплющитися.




Роздiл п’ятий


Прокидаюся. Бачу стелю, бiлi стiни навколо – i серце миттю заходиться. Мружуся вiд ранкового свiтла, що сотаеться крiзь люкарну. Де це я? Що це за мiсце? Я що, знову в лiкарнi? Мене охоплюе панiка. Гарячково роздивляюся, намагаючись збагнути, що вiдбуваеться. Аж тодi згадую. Я в кiмнатi. У своему новому помешканнi в будинку Марти й Джека. Я завжди почуваюся дезорiентованою першого ранку, коли прокидаюся не в себе вдома, а деiнде – в готельному номерi, в лiтаку, навiть у своiй старiй спальнi в котеджi батькiв.

Опускаю погляд, дивлюся на власну прив’язану ногу. З полегшенням зiтхаю. Я й досi надiйно припнута. Зиркаю на годинник на телефонi, що лежить на шафцi бiля лiжка. Десять по сьомiй ранку. Час вставати й вирушати на роботу. Розв’язую шарф, обережно складаю його й ховаю пiд подушку. В радiаторi щось булькотить – мабуть, це ввiмкнулося опалення. Хвалити Бога за це, бо в кiмнатi досить зимно, навiть попри те, що зараз лiто. Подумки занотовую собi: слiд спитати в Марти чи Джека, чи не можна зробити так, щоб опалення вмикалося ранiше. Втiм, нi, Джека я краще не питатиму… не пiсля того, що вiн утнув учора.

Щойно я зводжуся, мене поймае нестримне бажання вiдвiдати вбиральню. Щосили стримуюся, стискаючи м’язи, квапливо втискаю ноги в своi закритi капцi з облямiвкою зi штучного хутра i знаходжу довжелезний, нижче колiна, кардиган, який слугуе менi халатом.

Вiдчиняю дверi, швидко спускаюся на поверх нижче, де розташований туалет. Джек не зважив за потрiбне влаштувати менi екскурсiю до ванни, але я пригадую, що це були единi прочиненi дверi на другому поверсi.

Щойно я переступаю порiг, мене поймае бажання забратися геть. Ванна кiмната стильна, з чорно-бiлою плиткою на пiдлозi, iз дзеркалом у стилi арт-деко – сестрою-близнючкою того, що висить у холi, – зi свiтло-брунатною шафкою, на якiй лежать два пухнастi, охайно складенi рушники. Самоi ванни я не бачу, бо шторка для душу засмикнута. Чи то Марта, чи то Джек тут нещодавно побували, бо стiни й досi упрiлi.

Дiставшись до унiтаза, я пiдсмикую кардиган. Починаю стягати пiжамнi штани… i тут душова завiса рвучко вiдсмикуеться. Злякано скрикую, впускаю штани, вони падають аж до колiн, а я незграбно вiдсахуюся вбiк, до стiни.

З наповненоi ванни на мене дивляться моi орендодавцi.

Тендiтна рука Марти притримуе душову завiсу, приховуючи iхнi тiла, тож усе, що я бачу, – то самi лише голови. Власне, нi, у Джека ще й шию трохи видно. Вони скидаються на Панча й Джудi[12 - Панч i Джудi – традицiйний вуличний ляльковий театр, який спочатку виник в Італii в XVII ст., а потiм з’явився у Великiй Британii. Центральнi персонажi театру – Панч i його дружина Джудi.], якi от-от розпочнуть виставу.

– Я… перепрошую. Перепрошую, я… – видушую насилу.

Обличчя в мене пашiе вiд сорому. Можна ж було постукати у дверi, щоби пересвiдчитися, що всерединi нiкого немае. Ідiотка!

Бiдолашна Марта здаеться наляканою до напiвсмертi, а Джек… Джек дивиться на мене зимним, лише трохи стривоженим поглядом. Я знаю, чого вiн боiться, – того, що я втаемничу його дружиноньку в те, що вiн утнув минулого вечора. Але, гадаю, вiн у курсi, що я триматиму язика за зубами, адже менi надто потрiбна ця кiмната.

Дружина обертаеться до нього.

– Любий, ти хiба не пояснив Лiзi, що буде з ванною?

– Я не думав, що в цьому е потреба, в угодi ж усе прописано!

Так, ще дещо, щоб не забути: побитися головою об стiнку через те, що я така дурепа й не прочитала ту угоду до пуття.

– Менi дуже шкода… – знову починаю вибачатися я, розумiючи, що мав на увазi Елтон Джон, коли казав, що «перепрошую» – то найважче слово.

Марта на те лиш вiдмахуеться.

– Це ми маемо перепрошувати. Думаю, ви розумiете, примiщення такого делiкатного призначення ми хотiли б мати виключно в особистому користуваннi.

Фраза про «примiщення делiкатного призначення» нагадуе менi, що Джек з Мартою достеменно в костюмах Адама i Єви, а штани й досi телепаються в мене на кiсточках. Охоплена панiкою, опускаю очi. Зiтхаю з полегшенням – довгий кардиган ховае все, що йому належиться ховати. Тремтливою рукою пiдхоплюю штани, миттю натягаю iх. Знову бурмочу «перепрошую» й хутко вимiтаюся звiдти.

Сечовий мiхур щосили виказуе менi свое невдоволення, але я пiднiмаюся назад до кiмнати. Щойно опинившись там, падаю на лiжко. Обличчя в мене й досi пашiе, як розжарена груба. Ця ситуацiя достеменно потрапить до топ-10 найбентежнiших у моему життi. Це ж як я могла не прочитати угоду, перш нiж ii пiдписувати?

«Нiколи не пiдписуй жодного документа, перш нiж прочитати його вiд першоi лiтери до останньоi, ще й кiлька разiв», – отаку мудру пораду давав менi тато, коли я щойно влаштувалася на свою першу роботу.

Мене трохи розпружуе, але я продовжую картати себе. Єди-ною причиною, з якоi я пiдписала угоду, не читаючи, було те, що менi кортiло якнайшвидше спекатися Джека.

Я знаходжу складенi аркушi угоди в шухлядi шафки бiля лiжка й забираю iх iз собою, вирушаючи на пошуки душовоi й туалету.

Коли я бачу його, той туалет, настрiй у мене нагло гiршае. Вiн у флiгелi й схожий на оту старомодну вбиральню в саду – височезний бачок, ланцюжок, за який треба смикати. Рукомийник iз трiщинами. Маленьке вiконечко з матовим склом виходить просто в той самий сад, куди менi зась потикатися. В мене виникають пiдозри, що колись це й справдi був вуличний туалет, а потiм з нього просто зробили прибудову.

Душова навпроти, тут усе трохи краще. Принаймнi облаштоване примiщення доволi сучасно, але воно крихiтне, тут страшенно зимно, а ще ледь смердить плiснявою.

Я могла би влаштувати скандал… але нi, не буду. Натомiсть намагаюся побачити в цiй ситуацii хоч якийсь позитив: принаймнi цi туалет i душова будуть лише моiми.

Сiдаю на унiтаз i починаю ретельно вивчати угоду. Дiстаюся до роздiлу, на який варто було одразу звернути увагу, – обов’язки орендаря.

Переважна бiльшiсть – це ота звичайна бздура, але е ще дещо.

«Орендар мае право користуватися виключно вбиральнею й душовою на першому поверсi.

Орендаревi заборонено вживання iжi в кiмнатi. Вживання алкоголю також заборонене.

Єдинi особи, що мають змогу навiдувати орендаря в кiмнатi, – це батьки. Про iхнi вiдвiдини орендодавця мае бути попереджено заздалегiдь. Усi iншi вiдвiдини пожильця в будинку ЗАБОРОНЕНІ».

Вiдвiдини забороненi. Це ж куди я потрапила – до вiкторiанського пансiону для цнотливих панночок?

До мене потроху доходить: проживання в чужому будинку передбачае, що власнi сподiвання слiд трохи притримати. Вiдкидаюся, спираючись спиною на холодну трубу позаду, в якiй гучно булькотить вода. Сенсу аж надто перейматися з цього приводу немае. Я вже пiдписала угоду. Нiхто мене до цього не силував. Я нагадую собi: на чиiм возi сидиш, того й пiсню спiвай.


* * *

– Лiзо! – гукае мене Марта, щойно я заходжу до будинку, повернувшись iз роботи.

На мить я спантеличуюся: менi здаеться, що мене гукае мама.

Легенько струшую головою, щоби прочистити мiзки. Не можу стримати роздратоване форкання. Менi зовсiм не кортить зараз гратися в слухняну пожиличку. Я страшенно втомилася на роботi. Брючний костюм здаеться таким важким, наче на плечах у мене сидить ще й iнша людина. Все, чого менi наразi кортить, – це потрапити до власноi кiмнати й упасти на лiжко. І помiркувати про ту прощальну записку. Я все не можу викинути ii з голови. Не можу перестати думати про ii невiдомого менi автора.

Раптом я помiчаю в коридорi щось дивне. Витрiщаюся, впустивши щелепу. Це моя валiза й кiлька пакетiв, напханi моiми манатками. Я не… не розумiю. Що сталося?

Стрiмко, так, що холошi штанiв метляються, демонструючи верхню частину ступнiв, я заходжу в iдальню, де бiля дерев’яного столу сидять Джек з Мартою. Вони дивляться на мене наче двое стривожених батькiв, якi знайшли щось заборонене в кiмнатi дочки-пiдлiтка й от тепер зiбралися влаштувати серйозний «розбiр польотiв».

Обое зводяться, коли я заходжу до кiмнати. Марта здаеться змореною, шкiра ще дужче обпинае вилицi, нiж зазвичай, колiр обличчя якийсь дивний – його не в змозi приховати навiть тлустий шар рум’ян. Джек стоiть у неi за спиною. У його присутностi дружина здаеться якоюсь навiть меншою на зрiст.

Обое мовчать, тому я не витримую першою:

– Якiсь проблеми?

Так, цiлком очевидно, що проблеми. Судячи з моiх спакованих речей, мене збираються викинути звiдси. Але цього не станеться, я цiлком i повнiстю цього певна. Мене поймае враження, наче я потрапила до якоiсь паралельноi реальностi. Ще вчора вони обое були такi лагiднi до мене, такi приязнi… ну, якщо не зважати на…

І саме тiеi митi я помiчаю пляшку шампанського, яку Джек принiс до моеi кiмнати – так, до моеi кiмнати! – напередоднi ввечерi, щоб «вiдсвяткувати». Вона стоiть на столi. І два келихи, наполовину повнi напою, з якого давно вже вивiтрилися всi бульбашки, стоять поруч iз нею. Пiдтискаю губи.

Голос Марти бринить.

– Що ж, Лiзо. Буду лаконiчна, бо не хочу образ i вважаю, що це непотрiбно. – Вона озираеться на Джека по допомогу, але на цей погляд вiн вiдповiдае самим лише безневинним виразом обличчя. – Ми з Джеком поговорили й вирiшили, що для всiх нас буде краще, якщо ви пошукаете собi iнше мiсце проживання. Ми повернемо вам орендну плату й завдаток, це не проблема. Але ми хочемо, щоб ви поiхали. Вже сьогоднi.

Я одразу ж переходжу в напад.

– Це ж чому?

Всерединi в мене закипае гнiв. Цi двое мали нахабство запустити лабети до моiх речей, коли мене не було вдома. Ми так не домовлялися, але я поки що на цьому не наголошую. Щосили стримую гнiв, але вiн усе одно булькотить усерединi.

Голос Марти звучить невпевнено, наче текст ролi iй дали заздалегiдь, але вона його до пуття не завчила. Вона засмучено зводить очi на речовi докази на столi.

– Коли Джек сьогоднi намагався полагодити мансардне вiкно у вашiй кiмнатi, вiн знайшов оце у вас на столi. В угодi чiтко зазначено, що алкоголь i… вiдвiдувачi, всi, окрiм батькiв… забороненi. Це пряме порушення угоди, яку ви пiдписали. Боюся, ми не можемо дозволити вам надалi залишатися в нашому будинку. Тож, якщо ваша ласка…

Я здогадуюся, що Мартi добре вiдомо, звiдки в моiй кiмнатi взялося те шампанське i ким був вiдвiдувач. Вiдчуваю спокусу викласти iй усе як е, але вона здаеться такою розгубленою, що менi стае ii шкода i я вирiшую, що краще промовчати. Хай там як, менi не хочеться поки що спалювати мости – якщо тiльки мене не примусять це зробити.

Перехоплюю нервовий погляд Джека. Вiн одразу ж вiдводить очi.

– Шампанське менi подарували колеги по роботi, коли я повiдомила, що переiжджаю. Я привезла два келихи й наповнила один, поки розбирала речi. Але в цьому шарварку забула, куди саме я його поставила, тому наповнила i другий також. Угоду я тодi ще не прочитала, навiть попри те, що вже встигла пiдписати. Отже, як бачите, все це непорозумiння.

Все це звучало б дуже переконливо, якби вони дiяли вiд щирого серця. Але ж вони брешуть. Точнiше кажучи, Джек бреше.

Марта знову дивиться на чоловiка, тодi зводить очi на мене. Цiлком очевидно, що подружжя вирiшило делегувати обов’язок вести зi мною перемовини саме iй.

– Може, й так, але все одно це порушення угоди. І нам здаеться, що це неприпустимо. Нiчого особистого. Ви дуже мила дiвчина. – Вона гарячково пiдшукуе гоже пояснення. – Ми просто думаемо, що ви тут не на своему мiсцi.

Я залишуся. Жодних сумнiвiв щодо цього в мене немае. Але менi цiкаво, в чому полягае справжня причина цього дiйства. Певна рiч, iснують на свiтi дурепи, якi не проти скочити в гречку з Джеком, але я чомусь сумнiваюся, що вiн отак от мститься щоразу, коли дiстае вiд когось одкоша. Для таких, як вiн, це лотерея. Раз на раз не припадае. Потiм я пригадую вираз його обличчя, коли я попросила його пiти. Мiркую над тим, що б сталося, якби Марта так вчасно не повернулася додому. Гм, можливо, я про нього зависокоi думки.

– Послухайте, Марто, мене не цiкавить оце – «на своему мiсцi, не на своему мiсцi»… Я знаю одне: я пiдписала угоду термiном на шiсть мiсяцiв. Я збираюся виконувати ii, i ви так само. А ще я хочу вас попередити, що працюю в галузi, де достобiса дуже беручких юристiв, один з яких – мiй колишнiй хлопець.

І нащо я приплiтаю сюди Алекса?

– Якщо ви вирiшите порушити угоду, яку ми пiдписали, я звернуся до них i тодi вже нам доведеться з’ясовувати стосунки в судi.

Слово «суд» змушуе обох ледь помiтно здригнутися. Марта, здаеться, от-от заплаче.

– Не треба цих погроз, Лiзо. Ну чому ви не розумiете, що в нас iз вами просто нiчого не вийде? В Лондонi е чимало кiмнат на винайм. Чому ви не хочете пiдшукати собi якусь iншу?

Але я непохитна.

– Тому що я вже знайшла цю. Я заплатила завдаток i орендну плату, i я тут залишуся. Ще щось?

Джек бiльше не здаеться втiленням невинностi. Власне, вiн дивиться на мене з чимось, що вельми нагадуе гнiв. Вiн, вочевидь, не звик до того, щоб жiнки чинили опiр. Мабуть, це через те, що вiн живе з Мартою, яка старша вiд нього. От йому й почало здаватися, нiби вiн володар всесвiту.

Обое мовчать, тому я розвертаюся, збираючись iти. Але перш нiж вийти з кiмнати, я питаюся в Джека:

– То ви полагодили мансардне вiкно?

Вiн дуже повiльно хитае головою, тому я додаю:

– Буду дуже вдячна, якщо ви зробите це якнайшвидше.

А вiдтак озираюся на Марту з обвинувальним поглядом.

– Ви вчора розводилися про довiру. Сказали, що саме з цiеi причини в моiй кiмнатi немае ключа. Я довiряла вам обом.

Втiм, не Джековi. Джековi я не довiряю, натомiсть менi кортить дати йому стусана. Але ж я реалiстка. Треба зруйнувати iхнi пiдступи, перш нiж я заберуся звiдси.

Виходжу. Неквапом, щоб дати iм зрозумiти, що залякати мене не вдалося. Збираю валiзу й пакети з передпокою й тягну iх назад до своеi кiмнати.

Щойно зачинивши дверi, притискаюся до них спиною й сповзаю на пiдлогу. Дiйство, яке щойно вiдбулося там, унизу, – це останне, чого я сподiвалася на другий день проживання в цьому будинку. Але принаймнi тепер я розумiю, чого можна очiкувати вiд Джека. Вiн, виявляеться, маленький поганець, з тих, якi ховаються пiд матусиною спiдницею, утнувши якусь капость.

– І вас вони також намагалися викинути? – пошепки питаю в чоловiка, який залишив прощального листа, наче вiн зараз тут, у цiй-таки кiмнатi.

Вирiшую називати ту записку прощальним листом. Передсмертний лист – то таке неприемне словосполучення. «Передсмертний» – через скупчення приголосних слово схоже на удар ножа. Прощальний лист i досi лежить на столi, де я залишила його напередоднi ввечерi. Грець, якого ж дiдька я його не сховала? Почуваюся так, наче знехтувала останньою волею людини, яка залишила цей свiт в один з найпаскуднiших способiв – вкоротивши собi вiку. Обережно складаю лист i кладу його пiд подушку, поруч iз бузковим шарфом.

І ще раз ретельно перечитую угоду. І знову. Передивляюся своi речi, щоб переконатися, що в мене немае нiчого, що могло б бути витлумачене як порушення, – от наприклад, щоб у сумцi в мене не сховався якийсь несанкцiонований вiдвiдувач. Нiщо не завадить iм вдертися до моеi кiмнати, коли мене не буде вдома. Уявляю, як Джек почне тут нишпорити, намагаючись знайти ще щось, що вiн може використати як привiд мене звiдси випхати. Але я не збираюся давати йому такоi нагоди. Менi й справдi варто було попросити когось вивчити ту угоду, перш нiж я ii пiдписала, але тепер уже запiзно побиватися через це. Втiм, зважаючи на те, як вони обое знiтилися, коли я згадала про суд, можливо, на новi пiдступи iм духу забракне.

Роззираюся, щоб переконатися, що нiчого не забула. Волога пляма бiля вiкна помiтно збiльшилася. Тепер це цiла смуга, яка повзе похилою стелею до однiеi зi стiн. Я вирiшую, що тиснутиму на Джека, допоки вiн усе не полагодить. У мене немае намiру вiдступати, хай навiть я достеменно знаю, що нiчого вiн не ремонтуватиме. Вiн, либонь, сподiваеться, що кiнець кiнцем проживання в цiй кiмнатi стане загрозою для здоров’я i цього буде достатньо, щоб витурити мене звiдси, коли похолоднiшае на вулицi.

І дарма вiн цього сподiваеться.

Чую, як риплять сходинки. Хтось пiднiмаеться нагору. Зупиняеться. Потiм знову чути рипiння й м’якi кроки сходовим майданчиком. Я зараз не в тому настроi для другого раунду двобою з Джеком, який надумав мене залякувати. Цього разу я горлатиму так, що аж стiни труситимуться.

Хапаю стiлець, що стояв бiля столу, пiдпираю ним дверну ручку.

Витягаю перцевий балончик i персональну тривожну кнопку, яку я придбала в обiд. Серце в мене так заходиться, що я аж чую цi удари. Мiцно стискаю балончик. Западае довга тиша. А потiм хтось легенько стукае у дверi.

– Чого вам? – питаю крiзь зуби.

– Можна поговорити з вами наодинцi?

Це не Джек. Це Марта.




Роздiл шостий


Прибираю стiлець i вiдсуваю засувку. Нерiшуче вiдчиняю дверi й крiзь шпаринку бачу, що моя вiдвiдувачка сама. Схоже, пiдстав не впускати ii немае. Врештi-решт, це ж ii будинок.

Щойно опинившись у кiмнатi, Марта помiчае перцевий балончик i «тривожну кнопку» в мене в руках. Похмуро всмiхнувшись, вона каже:

– В цьому немае потреби, Лiзо. Переймаетеся через Джека? Не варто, вiн вас не скривдить. Як то кажуть, дим е, а вогню немае.

Я трохи нiяковiю, хоча й досi маюся на бачностi. Втiм, балончик i кнопку кладу на камiнну полицю. Марта босонiж, а через це iлюзiя того, що вона дуже висока, яку створювали ii запаморочливi пiдбори, зникла. Вона й досi вбрана в дорогезний чорний костюм – наче для виходу кудись у розкiшне мiсце. Можливо, вона взагалi завжди так вдягаеться. Не знаю, що в неi за парфуми, але вони делiкатно-солодкi, не настирливi.

За вiкном уже майже сутiнки. Єдинi джерела природного свiтла в кiмнатi – люкарна й мансардне вiкно, тому тут доволi темно. Мабуть, через це до мене раптом доходить, яка запаморочливо гарна моя господиня була замолоду. Витонченi вилицi й високе чоло вишукано пiдкреслюють красу цих невимовно гарних зелених очей. Марта о своiй золотiй порi, либонь, розбила чимало сердець, була завжди в центрi уваги, i менi вкотре вже стае цiкаво – це ж як вона примудрилася вклепатися в цього свого чоловiченька?

Марта, схоже, нервуеться, тому що тиняеться кiмнатою, роздивляючись речi, наче в’язничний оглядач, а я все дивлюся на неi. Вона зупиняеться бiля столу, наче сподiваючись щось на ньому знайти. Зводить на мене очi, й досi трохи нервуючись пiсля сцени там, унизу, аж тодi чарiвно всмiхаеться.

– Ви не проти побалакати, Лiзо? Отак от, знаете, як жiнка з жiнкою?

– Не проти.

Вона може «балакати» зi мною скiльки влiзе, але це геть нiчогiсiнько не змiнить – я звiдси не поiду. Не заберуся з цього будинку. З цiеi кiмнати.

Марта сiдае на стiлець бiля столу й схрещуе стрункi ноги.

– Я не часто таке роблю, – попереджае завчасно i, не давши менi нагоди вiдповiсти, витягае з кишенi пачку цигарок.

Намагаюся не виказати подиву. Марта плюс цигарки – поеднання, яке вперто не вкладаеться у мене в головi. Ця жiнка здаеться надто витонченою для того, щоб у цих прегарних губах опинилася така банальнiсть, як цигарка. Дивлюся, як вона курить, – а подивитися, далебi, е на що, адже вона влаштовуе з цього справжнiй перформанс. Ледь скривившись, розпалюе цигарку. Дим клубочиться навколо неi, а вона тримаеться з природною вишуканiстю зiрки фiльму в жанрi нуар iз золотого перiоду Голлiвуду. Така собi красуня, чий коханець щойно застрелив ii чоловiка, то ж вона тепер переймаеться, що iх вистежить ФБР. Вона не питае, чи я не проти того, щоб вона курила, i не пропонуе пригостити мене цигаркою. А я проти, ще й як.

Втiм, це не мiй будинок, а ii.

– Можете вiдповiсти на одне запитання?

– Так, звiсно.

Обличчя ii почасти вкривае дим.

– Чому б вам просто не зiбрати речi й не поiхати? Була б я на вашому мiсцi, то саме це й зробила б.

– Я вже казала вам. Я пiдписала угоду i збираюся дiяти вiдповiдно до неi. Зараз не так уже легко знайти таку гарну й зручну кiмнату, як оця. А що стосуеться всiеi цiеi iсторii з шампанським i…

Вона переривае мене.

– Я знаю, звiдки у вас у кiмнатi взялося шампанське й келихи. Їх принiс Джек, еге ж? Вiн бо думав, що мене того вечора не буде вдома. Але я не такою мiрою дурна.

Мене дивуе це раптове зiзнання.

– Тодi вам вiдомо, що я не зробила нiчого поганого. І, отже, у вас ще менше пiдстав вимагати вiд мене, щоб я поiхала.

– А я думаю, що причин поiхати у вас чимало. Я б не зголосилася жити в будинку, де першого ж вечора господар вдираеться до моеi кiмнати з алкоголем i презервативом напереваги. Втiм, про презерватив забудьте, вiн не такою мiрою завбачливий.

Мене вражае, як добре вона, виявляеться, знае свого чоловiка. Чому ж тодi залишаеться з ним? Невже не почуваеться приниженою?

– Я знаю своi права. Вам не вдасться мене звiдси витурити.

Марта зводиться, пiдходить до вiкна, викидае цигарку. Коли вона знову сiдае, то негайно прикурюе наступну. Тепер я помiчаю, що руки в неi ледь помiтно тремтять.

– Ви з ним спали?

В мене аж щелепа вiдпадае.

– Але ж… звiсно, що нi!

Вона витягае пальцi вiльноi руки.

– А навiть якби й так, я б не стала вас винуватити. Вiн – вродливий хлопчик. І, вiдверто кажучи, хоча певнi недолiки в мене е, але я не святенниця. Я й сама кiлька разiв скакала в гречку, а отже, не в тому становищi, щоб когось критикувати за це.

– Я. Не. Спала. З. Ним.

Ця «балачка жiнки з жiнкою» щось стае якоюсь надто особистою й незручною. Цiкаво, до чого Марта веде. Вона ж достеменно з’явилася в мене не для того, щоб обговорювати подружнi зради? Про це свiдчить ii поведiнка. Закладаюся, Джек вiдрядив ii сюди з якимось повiдомленням, але я поки що не збагну, про що йдеться. Навряд чи про те, щоб я забиралася. Я ж уже пояснила, що не збираюся цього робити.

Марта, здаеться, поринула в роздуми. Аж тодi вона питае:

– Скiльки вам рокiв?

– Двадцять п’ять.

Вона кивае.

– А менi сорок три.

На мить затинаеться, а тодi зiзнаеться:

– Ну добре, сорок вiсiм.

«З хвостиком», – шалено кортить додати менi; адже iй достеменно вже за п’ятдесят.

– Знаете, бути дружиною набагато молодшого чоловiка, такого як Джек, – це нелегко. Коли тебе раз у раз мають за його матiнку, а чи вважають, що твiй чоловiк – такий собi жиголо. Це дуже нелегко.

Шарiюся, згадавши, як сама вважала ii його матусею.

– Уявляю.

Вона вже не здаеться засмученою – радше ображеною.

– Нi, не уявляете. Ви навiть не здатнi нiчого подiбного собi уявити. Знаете, коли менi було стiльки рокiв, скiльки оце вам зараз, чоловiки просто переслiдували мене, наче собача зграя. Все, що я мусила зробити, – це кинути палицю й дивитися, як вони мчать за нею наввипередки, заходячись гавкотом. Вони несли менi цю палицю, потiм ставали на заднi лапи й висолоплювали язики. А тепер… – голос ii гiрко зриваеться, – тепер вони кепкують у мене за спиною. Ви навiть не уявляете, як воно.

Менi ii шкода – хiба ж ii може бути не шкода? Не дивно, що вона робить iн’екцii ботоксу, намагаючись ухопити за хвiст молодiсть, яка швидко минае…

Тепер у кiмнатi зовсiм темно. Марта – самий лише темний силует.

– Послухайте, Лiзо. Я не кажу вам поiхати, я не прошу вас поiхати. Я благаю вас це зробити. – Тон ii здаеться майже розпачливим. – Зберiть валiзи й поiдьте, просто сьогоднi. В мене внизу, в бюро, е кiлькасот фунтiв – можете забрати iх i перебратися до готелю, якщо хочете. Джек – чудовий хлопець, але iнодi вiн може бути… – Вона зводить погляд, наче тi слова, що вона iх намагаеться добрати, ширяють у повiтрi. Потiм знову дивиться менi просто в очi.

– …Вiн може бути трохи впертим, якщо не дiстае бажаного. Я не хочу, щоб комусь iз вас – вам чи йому – було незатишно в моему будинку.

– Отже, це ваш будинок, а не його? – втручаюсь я.

Менi не треба навiть бачити того, як маковiють ii щоки, щоб збагнути, що запитання допекло ii до щирця. Вона зводиться, обличчя спотворене гнiвом i розпачем.

– Якщо ви вважаете, що вiн залишаеться зi мною виключно через моi грошi й будинок, то ви…

– Перепрошую, Марто. Це було нечемно. Я просто вдячна за те, що ви надали менi прихисток у вашому чудовому будинку.

Вона не сiдае – так i стоiть передi мною й дивиться засмученим поглядом.

– Ми прожили разом чотири роки. Тiльки я i Джек, самi в нашому будинку.

І той чоловiк, що жив у кiмнатi до мене, кортить додати менi, але я цього не роблю.

– Менi важко було зголоситися на те, щоб у нас поселилася чужа людина. Але останнiм часом у Джека не все гаразд з роботою, а в мене брати грошi вiн не хоче. Вiн прагне незалежностi. Отже, ми погодилися взяти пожильця, щоб у нього з’явилося додаткове джерело прибутку. – Обличчя ледь розпружуеться. – Вiдверто кажучи, я не уявляла до пуття, як воно буде – мати в будинку молоду дiвчину, коли в мене настiльки молодший чоловiк.

Боже милий, вона здаеться такою вразливою. Наче я збираюся зруйнувати всенький ii свiт.

Хутко зводжуся, але тримаюся на вiдстанi.

– Дозвольте запевнити вас, що мiж мною й вашим чоловiком нiколи не буде iнших стосункiв, окрiм суто дiлових, себто стосункiв домовласника й пожильця.

Марта на мить замислюеться.

– Рiч не лише у вас, але i в Джековi. Вiн почуваеться ображеним. Я не хочу, щоб мiж вами було якесь… ну, напруження. – Вона змахуе рукою. – Може, найкраще для вас – то все ж таки поiхати?

– А чи вам вiдомо, як складно зараз вiдшукати житло в одному з найпопулярнiших мiст свiту? В мене е файна робота й незлецька зарплата, але я все одно не можу дозволити собi придбати власне помешкання. Якщо я сьогоднi поiду, то кiнець кiнцем опинюся в хостелi, в кiмнатi, де повно iнших людей. Я на таке не зголошуся. – Зводжу дух. – Але свiтло в кiнцi тунелю таки е – для всiх нас. Якщо за шiсть мiсяцiв усе не владнаеться i ви не запропонуете менi подовжити угоду, я поiду. Все просто.

– Я знаю, що робити. – Вона пожвавлюеться. – Я поговорю з Джеком i все владнаю. Так, саме це я й зроблю.

Оце останне вона каже радше самiй собi, стиснувши п’ястуки. Чому думка про те, що треба поговорити з чоловiком, змушуе ii затискати кулаки? Чому вона через це аж такою мiрою переймаеться?

Своею плавною ходою Марта рушае до дверей.

– А чи вам вiдомо, що колись це була кiмната челядi? Можете собi уявити, як воно – вiдгарувати цiлiсiнький день там, унизу, а потiм, уже ввечерi, ледве тримаючись на ногах, дертися до себе пiд самiсiнький дах?

Менi кортить вiдповiсти: «Ще й як можу, адже менi доводиться щоразу дертися сходами, повертаючись iз туалету».

Втiм, я вирiшую промовчати й видушую усмiшку.

– Не хвилюйтеся, Марто, все владнаеться.




Роздiл сьомий


Прокидаюся в остуднiй темрявi – на пiдлозi, геть мокра вiд поту, з прив’язаною до лiжка лiвою ногою. Вузол шарфа затягнувся, тканина боляче вп’ялася менi в кiсточку. Обличчям струменять сльози вiдчаю. Я в розпачi, адже цi сни повернулися.

Дехто страждае на мiгрень. Цi люди наперед вiдчувають, що наближаеться напад. Єдине, що вони можуть зробити, – це намагатися уникати можливих факторiв ризику й приймати знеболювальне. А коли починаеться напад, единий вихiд – це зачаiтися десь у тихому мiсцi й чекати, поки минеться. А я от страждаю не на мiгрень, а на жаснi сни. Інколи цi напади тривають по кiлька днiв поспiль, а бувае й таке, що по кiлька тижнiв. Потiм на деякий час жахiття дають менi спокiй. Часто перепочинок тривае мiсяцi чи навiть роки, тому я встигаю вирiшити, що вже все, минулося й по всьому.

Але потiм жахiття повертаються й мстяться менi за самовпевненiсть. Я наперед вiдчуваю iхне наближення, я знаю своi «фактори ризику», але жоднi медикаменти менi не зарадять, i просто лежати в тихому мiсцi й чекати, поки минеться, я теж не можу, бо там-таки, в тихому мiсцi, вони на мене й напосядуться.

А найбiльше мене лякае те, що оцей будинок сам по собi – фактор ризику.

Цi сни сняться менi, вiдколи я себе пам’ятаю. Маленькою я пiдхоплювалася, заходячись криком, i батьки мчали до моеi спальнi, вирiшивши, що хтось на мене напав. І на мене таки дiйсно нападали, але тiльки в тих жахачках, що поймали мою уяву. Батьки обiймали мене, тато заспокоював, мама мовчки плакала. Пiд час цих нападiв страшних снiв спокою менi не було й удень також. Почасти через те, що я була страшенно виснажена, але на додачу я не була цiлком певна того, що все те, що вiдбувалося в моiй дитячiй свiдомостi, була всього-на-всього вигадка. Батьки i вчителi були такою мiрою наляканi моiм станом пiд час цих нападiв, що мене вiдрядили до дитячого психолога.

Вона намагалася приховати це, але я бачила, що моi iсторii про чудовиськ, озброених ножами, сокирами, мечами, кинджалами й велетенськими голками, ii неабияк спантеличили. Цi чудовиська ганялися за мною по будинку, намагаючись убити. А ще був бiль. Господи, який нестерпний бiль! А ще були iншi сни, абстрактнi, якi взагалi не мали жодного сенсу – мiшанина мiнливих обрисiв i кольорiв. Цi сни переслiдували мене, несли смерть.

Єдиний спосiб, у який психолог змогла дати всьому цьому раду, – це поставити менi дiагноз «високофункцiональний соцiопат з пiдвищеною тривожнiстю» й заявити, що мене, мабуть, цькують у школi. Певна рiч, батькам i вчителям вона озвучила трохи вiдцензуровану версiю.

Мiй новий будинок – iдеальне середовище для нiчних жахiть. Вдень це величний вiкторiанський маеток, а вночi вiн перетворюеться на трохи моторошне готичне обiйстя – можна завиграшки уявити, що десь тут влаштував собi кубло вампiр. Вдень це тихе мiсце, де можна вiдпочивати чи працювати. Вночi тут постiйно якийсь шум. Деревина зсiдаеться й розширюеться, стае вологою й потiм висихае. Звiдси це постiйне трiскотiння, через яке виникае враження, наче тут, усерединi, дихае якийсь велетень, наче й сам будинок – живий.

Прощальна записка.

Джек, який напосiвся на мене.

Джек i Марта, якi намагалися витурити мене звiдси.

Вороже налаштована сусiдка.

Марта мала рацiю. Треба пакувати речi й вшиватися.

Нi. Це не варiант.

Забираюся на лiжко. Трохи послаблюю вузол на нозi. Тягнуся по телефон i навушники. Натискаю вiдтворення. Заплющуюся. Поринаю в композицiю Емi Вайнгаус «Wake Up Alone». Неймовiрна сумна пiсня, але мелодiя заколисуе мене, заспокоюе, жене геть мiй переляк.

Тiло починае розпружуватися, дихання вирiвнюеться, сповiльнюеться. Я поринаю в дрiмоту…

Але там, у темрявi, вони на мене чатують. Я це вiдчуваю. Отi здоровеннi постатi, вдвiчi вищi вiд мене, з достеменно людськими обрисами. Вони зазирають у люкарну й мансардне вiкно. Ховаються за зачиненими дверима кiмнати. Але я знаю, що вони там. Я бачу iхнi огиднi, зловiснi пики. Бачу ножi й голки в них у руках. Вони чекають. Чекають, поки я засну, щоби вдертися в моi сни й нести менi смерть, поки я гомзатимуся, сколочуючи лiжко, знемагатиму вiд болю й кликатиму маму.

Злякано труснувши головою, виборсуюся з лабет напiвсну. Навушники й досi в мене у вухах. Перед очима все пливе. Знову натискаю на кнопку вiдтворення. Емi вдруге починае заколисувати мене. Тiло мое важчае, напруження полишае мене. Я вiдчуваю, що цього разу засну. Жаснi силуети зникають. Але я знаю, що вони терплячi. Вони повернуться iншоi ночi, i то незабаром.


* * *

Наступного ранку, щойно я ступаю на сходовий майданчик другого поверху, мостини зрадницьки риплять пiд моiми капцями. Хай йому грець! Останне, чого менi кортить, – це розбудити Марту й Джека. І рiч не в тiм, що я iх боюся. Просто якось обiйдуся без проблем i протистояння з чоловiченьком моеi домовласницi. Хоча я дуже сподiваюся, що Марта спромоглася вмовити його i вiн тепер мене не турбуватиме й не гостритиме на мене зуб.

Завмираю на мить, вичiкуючи. Нi, з сусiднiх кiмнат не чути анi звуку.

Навшпиньки спускаючись сходами, я почуваюся геть змореною. Не знаю, скiльки годин менi вдалося проспати, але цього геть мало. Я наче справдешнiй зомбi.

Опинившись на першому поверсi, вiдчуваю запах бекону. Хтось уже прокинувся. Мабуть, то поганий хлопчик Джек, Марта з беконом якось не спiввiдноситься – радше уже з вудженим лососем i яечнею. Може, варто зазирнути на кухню, щоби пересвiдчитися, чи чисто на горизонтi?.. Та грець з ним, я ж плачу грубi грошi за право жити тут, i немае чого скрадатися коридорами непроханим привидом. Рушаю далi й чую, як нагорi зачиняються дверi. То, без сумнiву, прокинулася Марта.

Хвалити Бога, в кухнi й духу Джекового немае. Йду в туалет, затим у душ, який менi зараз конче потрiбен. Почуваючись трохи пiдсвiженою, роблю собi чашку чаю, кiлька тостiв i виходжу з кухнi. Нагору не йду, натомiсть заходжу до простороi вiтальнi з блiдо-блакитними стiнами, мармуровим камiном i величезним дзеркалом, завдяки якому кiмната здаеться удвiчi бiльшою, нiж вона е насправдi. В iншому ii кiнцi стоiть масивний рояль. Я роблю те ж саме, що й першого свого вечора тут. Заплющуюся й зосереджуюся, намагаючись зрозумiти, чи хоче цей будинок щось менi розповiсти. Потiм розплющуюсь i всотую в себе кожну дрiбничку в кiмнатi. Але намарно.

Те ж саме я роблю в серцi будинку, стоячи на розкiшному червоному з чорним килимi у вестибюлi. Будинок мовчить. Можливо, я надто засмучена, щоб почути те, про що менi прагнуть розповiсти цi стiни. Але байдуже, в мене ще буде нагода. От чого-чого, а часу в мене вдосталь. Пiднiмаючись сходами, я всмiхаюся власним думкам. Цей будинок уже дещо розповiв менi, сам цього не усвiдомивши.

Повернувшись у кiмнату, беру дверi на засувку i знову пiдпираю ручку стiльцем. Знiмаю капцi, повертаюся… i завмираю. Напружуюся. Що це за звук? Мене з головою накривае вiдчуття, вiд якого аж мороз дере поза шкiрою. Щось… чи то пак хтось дивиться на мене. Мене беруть сироти, волосинки на руках пiд довгими рукавами стають дибки.

Затамовую дух. Завмираю.

От воно, знову. Тихеньке шелестiння i якийсь стукiт, наче по мостинах ледь чутно б’ють маленьким дрючком. Налякано роззираюся. Але мiй квапливий огляд нiчого не дае. Тут такою мiрою мало меблiв, що пiд ними не сховаешся. Навшпиньки обходжу кiмнату i аж тодi нарештi бачу. Помiчаю краем ока щось сiре, наче пiр’iнка. І знову чую цей самий легенький стукiт.

Мене поймае трем невимовноi огиди. Мое найгiрше нiчне жахiття. Миша. Затискаю собi рота долонею, не в змозi поворухнутися. Їi хвiст мiцно затиснутий металевою пащекою мишоловки. Миша прямуе до камiна, аж раптом передумуе. Тягнучи мишоловку за собою, наче санчата, вона в розпачi порскае пiд лiжко.

В кiмнатi западае тиша. Я надто налякана, щоб скрикнути. Не знаю, звiдки взявся цей спомин, але в мене в пам’ятi зринае видиво – мертва миша, яка витрiщаеться просто на мене величезними мертвими очима. Вона зовсiм поруч, майже впритул до мене. А я з якоiсь причини не можу втекти. Вона от-от накинеться на мене, промчить по менi своiми скалiченими лапами, своiми брудними пазурами просто по моiй вкритiй сиротами шкiрi, хвiст ковзне по моiх зведених криком губах…

Зараз я така сама закам’янiла, як тодi, у цьому химерному споминi.

Я ж питала Джека, чи е в будинку мишi, коли приходила на оглядини. Питала ж? Шарудiння пiд лiжком жене в мене з голови цi думки. Воно спонукае мене до активних дiй. Одним стрибком долаю всю кiмнату. Вiдштовхую стiлець, смикаю ручку. Захряскую за собою дверi й хапаю повiтря, не в змозi вiдхекатися. Оте маленьке створiння проти великоi дорослоi мене? Знаю, яка це дурiсть, але я не здатна цього витримати.

– Дже… – Я затинаюся, хоча страх поймае мене все дужче.

Я знаю, вiн усе владнае, але останне, що менi треба, – це щоб оцей от любитель розпускати лабети з’явився в мене в кiмнатi.

Але ж стривайте, я ж не зможу провести цiлий ранок, похлинаючись страхом пiд дверима! Менi треба збиратися на роботу!

Раптом менi спадае на думку, що, якби в мене був вiник, я б могла випхати мишу на майданчик, а там хай собi чекае на появу Джека – Марта, мабуть, надто витончена панi, щоб вирiшувати подiбнi питання. Або ще краще – оце маленьке чудовисько могло б десь подiтися до того моменту, як я зважуся повернутися в кiмнату. Вони ж справдешнi Гудiнi, цi малi тварюки…

Озброiвшись позиченим у комiрцi пiд сходами вiником, я обережно прочиняю дверi й прослизаю в кiмнату, спиною притискаюся до стiни. Опускаюся накарачки й зазираю пiд лiжко. Воно й досi там. Наче в засiдцi. Дивлюся на нього. Воно завмирае. Можливо, миша зацiпенiла вiд жаху – так само, як я через ii появу. Мене знову охоплюе панiка, коли я зустрiчаюся з нею поглядом. Очi в неi широко розверстi, такi ж нажаханi, як i моi.

Давнiй спомин знову накривае мене з головою. Великi очi мертвоi мишi, що втупилися в мене.

Кричу. Кричу. Кричу.

Поверхом нижче чути якийсь гуркiт, звук важких крокiв. Дверi рвучко розчахуються. Вриваеться Джек.

Побачивши мене на пiдлозi, вiн питае коротко:

– Що сталося? …А, звiсно. Миша, так?

Насилу спинаюся на ноги, зi злiстю вiдсмикнувши руку, коли вiн намагаеться менi допомогти.

– Ви ж казали менi, що у вас немае проблем з мишами!

Вигляд у нього водночас безневинний i зневажливий.

– Я таке казав? Не пам’ятаю. Певна рiч, в будинку е мишi. Достобiса. На Бога, це ж вiкторiанський будинок, люба! Та ви хоч один такий маеток спробуйте в цьому мiстi знайти, де б не було мишви!

Вiн забирае в мене з руки вiник.

– То де тут ця мала паскуда? А, ондечки ти… ага! Та в неi ж хвiст до мишоловки потрапив! Тепер точно не втече.

Вiн правуе вiником – i от уже мишоловку, разом з мишею, витягнуто з-пiд лiжка. Я вiдстрибую геть у нестримнiй панiцi, притискаючи долоню до серця, яке несамовито калатае. Джек бере мишоловку й пiднiмае ii на витягнутiй руцi. Рот мiй кривиться вiд огиди. Вiн тицяе ii в мiй бiк – миша хилитаеться в повiтрi, пiдчеплена за хвiст, смикаеться, несамовито намагаючись звiльнитися. Не можу точно визначитися, з кого Джек знущаеться – з тваринки чи з мене. Мабуть, з обох. Вiн же бачить, яка я налякана.

– Нащо ви це робите? – хрипко видушую я. Голос починае тремтiти вiд лютi. – Вам що, в кайф знущатися з тварини? Винесiть ii звiдси й вiдпустiть на всi чотири сторони!

Джек цокае язиком.

– Не можу. А що, як вона вернеться?

Цей бовдур мене вже дiстав.

– Це ж ви запустили ii в мою кiмнату, так?

– Я?! – перепитуе вiн зневажливо. – Та не верзiть ви дурню! Моя дружинонька чiтко i ясно наказала менi триматися вiд вас якнайдалi, i саме це я й робив, допоки ви не загорлали так, наче до вас завiтав сам Фреддi Крюгер!

Не вiрю жодному його слову. Це ж яким чином миша могла потрапити в мишоловку на горiшньому поверсi будинку? Вiн, мабуть, десь упiймав ту малу почвару, запхав ii в мишоловку й залишив у моiй кiмнатi, щоб я на неi натрапила. Такий собi театр абсурду, щоб дошкулити менi.

От що за звук, схоже, я чула, коли спустилася на перший поверх. Тодi щось грюкнуло нагорi. Це вiн вийшов з iхньоi спальнi з мишею й прослизнув до моеi кiмнати. От паскуда!

З вигуком огиди Джек виходить, а за кiлька хвилин повертаеться. В однiй руцi в нього й досi мишоловка з мишею, а в другiй щось схоже на вiдрiзок свинцевоi труби. Дуже обережно вiн кладе безпорадну мишу на пiдлогу. Кидае на мене погляд, очi блищать. А тодi здiймае трубу й б’е. Вiн не просто вбивае тваринку – вiн ii роздушуе з невимовною жорстокiстю. Миша перетворюеться на мiсиво хутра й плотi, бiлi фарбованi мостини забризканi червоною кров’ю.

Я хапаю повiтря, охоплена гнiвом i жахом.

– Нащо ви це зробили?! Чому не вiдпустили ii?!

– Це був найгуманнiший вихiд, Лiзо.

Вiн бере пластиковий пакет i вкидае в нього рештки мишi й мишоловку. Зводиться, дивиться на мене. Очi блищать – це не жорстокiсть i не гнiв, а радше вже прихована погроза.

Я мовчу. Лишень дивлюся йому в спину з невимовною люттю, коли вiн рушае до дверей.

Коли Джек нарештi забираеться з моеi кiмнати, я йду у ванну – в iхню ванну! – й приношу звiдти губку. Тру, тру, тру, допоки на бiлих мостинах не лишаеться анi слiду крапель кровi й хутра.




Роздiл восьмий


Тиняюся навкруги, нарiзаю кола кварталом, знову никаю туди й назад, аж нарештi зупиняюся перед дверима студii доктора Вiлсона. Я все нiяк не могла зважитися, а тому на десять хвилин спiзнилася на нашу першу зустрiч. Але я й справдi не можу зiбратися на силi. Психiатри, психотерапевти, мозкоправи. Вони не здатнi менi допомогти. Ба гiрше, черговий сеанс може лише вiдкинути мене ще глибше в темряву, де чатують самi жахiття. Позбавити мене контролю над власним життям, за який я чiпляюся щосили.

Глибоко вдихаю, повiтря наповнюе спраглi легенi.

Нагадую собi, що роблю це заради мами й тата. Такий собi завчасний подарунок iм на Рiздво. Усмiхаемося й махаемо, зцiпивши зуби, – от як це називаеться. Жодних сумнiвiв не маю, що добрий доктор – чудовий хлоп, схоже, навiть, справдешне свiтило у своiй галузi, але я знаю, що вiн менi не зарадить.

Вiн не здатний. Тепер жодна людина на це не здатна.

Окрiм мене самоi.

Не знаю, чому Вiлсон називае свою приймальню «студiею», – вiн же наче психiатр, а не рок-зiрка. Може, це нове модне словисько, яким психiатри тепер величають своi робочi кабiнети. Його студiя розташована в елiтному Гемпстедi[13 - Гемпстед – багатий житловий район у Лондонi, який вiддавна мае популярнiсть у науковцiв, митцiв i медiа-персон.], в гарненькому окремому котеджi. Мерседес, припаркований перед ним, аж волае про грубi грошi. Мабуть, серед клiентiв доктора Вiлсона – самотнi мiльйонери, бiдолашнi багатi дiтки й iнший подiбний контингент.

Навiть пiсля того, як я натискаю на дзвiнок, мене не полишае бажання накивати п’ятами. Але Вiлсон виявляеться аж надто прудким: дверi шпарко вiдчиняють дуже впевненим рухом.

Незважаючи на свою тривогу, я заледве стримую смiх. Вiн просто викапаний Зигмунд Фройд: коротко пiдстрижене волосся, охайна сива борiдка. Навiть окуляри трохи схожi на пенсне. Але iлюзiя розвiюеться, щойно вiн розтуляе рота. Доктор говорить правильною англiйською, без натяку на нiмецький акцент.

– Лiзо? Дуже радий познайомитися.

В нього глибокий, повiльний голос – вiн наче зважуе кожне слово, перш нiж його вимовити.

Надворi ранок суботи, передпокiй i приймальня порожнi, в студii ми сам на сам. Поки ми йдемо до кабiнету, вiн розпитуе мене про те, як ведеться батькам; схоже, вiн не бачився з ними вже досить тривалий час. Потрапивши в його кабiнет, я знову насилу стримую смiх. В нього там стоiть кушетка! Справдешня кушетка! Навiть на позiр дуже дорога, обiп’ята чорнющою лискучою шкiрою.

– У вас е кушетка! – Я не йму вiри власним очам.

Вiн не ображаеться, натомiсть лагiдно всмiхаеться, в кутиках очей помiтнi зморшки.

– Дехто з моiх клiентiв саме на це й розраховуе, тому менi не хотiлося iх розчаровувати. Лягайте, якщо хочете. Або, якщо так вам буде зручнiше, отам обiч е зручний стiлець.

Я не можу втриматися. Забираюся на кушетку, наче на карусель на ярмарку. Вмощуюся зручнiше, поринаю у шкiрянi обiйми. Доволi затишно, але головне мое бажання – завершити з усiм цим якомога швидше, тому я вiдмовляюся вiд чаю, кави й мiнералки.

Не встигаю я оговтатися, а Вiлсон уже сидить на своему стiльцi, зчепивши пальцi в замок на колiнi.

– Чи ви не проти, щоб я записував дещо з того, про що ми сьогоднi говоритимемо?

Хитаю головою. Хай собi записуе, що менi? Я знаю, якi запитання вiн менi ставитиме, i ладна вiдтарабанити йому всi потрiбнi вiдповiдi й забратися звiдси. Втiм, не можу позбутися тривоги – а що, як втрачу самовладання, якщо почну детально переповiдати йому власну iсторiю?

– Ну що, може, для початку розповiсте дещо про себе? – починае вiн.

Та без проблем. Я озвучую заздалегiдь пiдготований варiант власноi бiографii – гладенько, наче шовком шию.

Порядна дiвчина з середнього класу, родом iз Суррею, едина дитина, яка зростала в пасторальному середовищi, з люблячими й психiчно врiвноваженими батьками, якi забезпечили мене всiм необхiдним. Буквально всiм. Я була одна з найкращих учениць з усiх предметiв у приватнiй школi – у рекламнiй брошурi цей заклад без зайвоi скромностi йменував себе «видатним». Я стала однiею з тих небагатьох дiвчат-випускниць, якi вступили в унiверситет на точнi науки, а потiм посiла високооплачувану посаду у вiддiлi програмного забезпечення у фiнансовому секторi. Швидко просувалася кар’ерними сходами. Я дисциплiнована, вмiю концентруватися на завданнi, працьовита. В мене немае справжнiх подруг, але, вiдверто кажучи, кому вони треба? А от хлопець був. Так, один, ви все правильно почули. Нi, я нiколи не ставала жертвою насильства, тому цю тему можна закрити. Нi, наркотики також не вживала й не страждала на жодний з видiв залежностi. Оце й усе. Отака от я.

Помiчаю, що вiн робить забагато нотаток, набагато бiльше, нiж годилося б з огляду на те, що я йому розповiла. Менi спадае на думку, що доктор, можливо, просто складае список покупок. Може, йому кортить марнувати на розмову зi мною суботнiй ранок приблизно так само, як менi – на спiлкування з ним. Хтозна, може, вiн зголосився на це лише задля того, щоб зробити приемне моiм батькам. Аж тодi я згадую, що вiн – батькiв друг, тому, можливо, знае набагато бiльше, нiж може здатися.

Не стримавшись, встромлюю нiгтi в м’яку шкiру кушетки.

– Зрозумiло.

Оцей стриманий коментар – це достеменно не те, чого я вiд нього сподiвалася. Авжеж, зараз почнуться запитання. Втiм, вiн не ставить жодного. Але й нотаток бiльше не робить.

Вже не переймаючись тим, яке враження це справить, я хрипко, роздратовано вигукую, майже кричу:

– Значить так, одразу ж домовмося. Я не божевiльна. Розумiете? Я не божевiльна!

Звiдки воно взялося? Оце слово на «б» – останне, яке я збиралася озвучити пiд час нашого сеансу.

Доктор знову лагiдно менi всмiхаеться.

– Гадаю, Лiзо, що ви зрозумiете: зараз серед представникiв мого фаху мало хто використовуе слово «божевiльний». А якщо й залишилися такi, то цих людей варто викинути з професii.

Вiн легенько зiтхае, вивчае своi записи.

– Ваш батько згадав, що чотири мiсяцi тому дещо сталося. Нещасний випадок, який, на його думку, ви, може, схочете зi мною обговорити. Це так?

Так типово для мого татка називати оту подiю «нещасним випадком». Дрiбничка така собi. Наче йдеться про щось, що час вiд часу може статися з кожним.

Знизую одним плечем.

– Якщо хочете.

– Ідеться не про те, чого хочу я, Лiзо, а про те, чого хочете ви.

Здаеться, нам таки доведеться це обговорювати.

– Гаразд, тодi поговорiмо про той «нещасний випадок».

– Хочете розповiсти менi, що саме тодi сталося?

Я не хочу, але все одно доведеться. Голосно зiтхаю; менi не хочеться, щоб голос тремтiв. Сироти вперто поймають шкiру. Зосереджуюся. Починаю говорити таким вiдстороненим тоном, наче роблю доповiдь.

– Ну що ж. Гадаю, я була тодi не в гуморi. У мене для таких випадкiв були лiки. Напередоднi я погано спала. У мене бувають час вiд часу напади нiчних жахiть, це тривае ще з дитинства, i саме тодi один з них був у розпалi. Я майже не спала, тому на роботi взяла вiдгул. В обiд я хильнула горiлки, а для того, щоб настрiй покращився, ковтнула кiлька пiгулок з тих, що були в аптечцi. А потiм ще кiлька, i запила iх горiлкою. Вiдтак iще. І ще. Я не тямила до пуття, що роблю. Я була втомлена й вибита з колii своiми нiчними жахiттями. Напевне, я вiдключилася. Мене знайшли на пiдлозi у ваннiй. Наступне, що я пам’ятаю, – це як менi в шпиталi промивали шлунок.

А от тепер на черзi найважче.

– Вони… – ну, тобто лiкарi в лiкарнi, мама й тато… перш за все тато, – вирiшили, буцiмто я намагалася накласти на себе руки.

Я вiдчуваю привид тiеi безликоi людини, яка написала прощальну записку, – цей чоловiк наче лежить на кушетцi зi мною обiч. І не сказати б, що це незручно, – навпаки, вiн наче додае менi сил.

Доктор i досi щось нотуе.

– А ви й справдi намагалися?

– Що?

– Накласти на себе руки?

Зiтхаю i всерйоз обмiрковую це запитання.

– Щиро кажучи, не знаю. Може, й так. Батьки, авжеж, у цьому переконанi. І тепер я мушу регулярно iх навiдувати й виходити на зв’язок, щоб вони переконалися, що я й досi топчу ряст.

– А ранiше ви розглядали всерйоз можливiсть укоротити собi вiку?

Заплющуюся. Важке запитання, але я щосили намагаюся на нього вiдповiсти.

– Ну… не те щоб. Але iнодi менi кортить, щоб мене не було, розумiете? Можливо, треба було згадати про це ранiше: в пiдлiтковому вiцi в мене був розлад харчовоi поведiнки. Інодi менi здаеться, що це була така спроба зникнути, потрапити звiдси деiнде. Інколи менi кортить, щоб прийшла смерть i просто забрала мене до Шангрi-Ла[14 - Шангрi-Ла – вигадана краiна, описана в 1933 р. в романi письменника-фантаста Джеймса Гiлтона «Втрачений горизонт», е лiтературною алегорiею Шамбали. Назва «Шангрi-Ла» означае мiсце, де здiйснюються мрii, царство вiчноi молодостi, земного раю, утопii, вiчного блаженства й райськоi насолоди.], де тихо й спокiйно. У мiсце, де не буде страшних снiв. Знаете, от як на надгробках вiкторiанськоi доби писали: «Там же безбожники перестають докучати, i спочивають там змученосилi»[15 - Йов 3:17 (пер. І. Огiенка).].

Доктор усмiхаеться.

– Це цитата з Бiблii, з Книги Йова.

– Сердешний Йов. Менi його шкода.

– А за цi роки ви зверталися по професiональну допомогу через своi проблеми?

– Так, багато разiв.

Чесно кажучи, я про це хоч книжку писати можу.

– Коли, ще в початковiй школi, в мене не виходило дати собi ради, мiй таточко-лiкар намагався з’ясувати, що ж зi мною не так, i консультувався в лiкарiв вашоi спецiальностi. Моi батьки страшенно переймалися, а тому вiдрядили мене на консультацiю до дитячого психолога. Файна ледi. Завжди носила спiдницi вiд Вiв’ен Вествуд[16 - Вiв’ен Вествуд – британська дизайнерка i модельерка, засновниця стилю панк i New Wave у модi.]. Спитала мене, чи не цькують мене iншi дiти. Я вiдповiла, що нi. Тому вона вирiшила, що все через булiнг, хай навiть я й сказала iй, що нiхто мене не цькував.

Я крадькома зиркаю на нього.

– Боюся, менi нiхто не зможе зарадити.

– А ваш батько? Що вiн iз цього приводу думае?

– Мiй… батько? – перепитую звiльна. Подумки повертаюся туди, до саду в батькiвському котеджi. Згадую тата, який обережно гойдав мене на гойдалцi.

– Так, – м’яко провадить доктор Вiлсон. – Ви сказали, що вiн намагався вам допомогти, коли ви були ще дитина. Ви згадуете його частiше, нiж матiр. Також вiн лiкар-професiонал, в якого е чимало друзiв у цiй галузi. Менi цiкаво, що з цього приводу думае вiн. Вiн вам про це не казав?

Я мовчу. Цього я не сподiвалася. Я дуже гостро усвiдомлюю той факт, що батьки нiколи в життi не зраджували мене. Тож я не хочу зраджувати iх. А надто свого обожнюваного татка. Як i всiх дiтей, iнодi батьки мене страшенно дратують, але вони нiколи не били мене в спину. Я вже вiдкоригувала свою оповiдь, щоб не здаватися зрадницею, тож зараз пiдводити iх я не збираюся.

Обдумую, що б таке вiдповiсти, але, здаеться, хоч би що я зараз бевкнула, все буде зрада.

Я рвучко сiдаю й опускаю ноги на пiдлогу.

– Перепрошую, докторе. Менi треба йти.

Вiн – живе втiлення спiвчуття.

– Певна рiч, якщо бажаете.

– Я тiльки змарнувала ваш час.

– Анiтрохи.

Зводжуся. Мене трохи загойдуе. Намагаюся уникати рентгенiвського погляду доктора Вiлсона. Я змарнувала його час. Якби ж то я була з числа його прибитих непозбувною бентегою мiльйонерiв, вiн би за цю нашу коротеньку розмову отримав кiлька тисяч. Натомiсть вiн змарнував на мене вiльну суботу, щоб зробити послугу мамi й татовi, й нiчого не заробив. А зараз, коли ми пiдiйшли до найцiкавiшого, я взагалi накиваю п’ятами.

Вже пiдступивши до дверей, питаю, чи може вiн дещо для мене зробити.

– Певна рiч.

– Я дуже вдячна, що ви придiлили менi час, так, дуже вдячна… але бiльше я до вас не прийду.

– Розумiю.

Я й досi уникаю його погляду.

– Я оце подумала… Може, якщо ви перестрiнете батька чи розмовлятимете з ним телефоном… чи не могли б ви сказати, що я ходжу до вас на сеанси? Вони з мамою тодi заспокоiлися б, у них трохи вiдлягло б вiд серця. Вони б не хвилювалися.

Доктор Вiлсон спiвчутливо всмiхаеться.

– Це було б неетично з мого боку, Лiзо. Я маю на увазi, неетично з особистого погляду, не з професiйного. Слухайте, може, присядете на мить?

Я сiдаю на край канапи.

– Цi сеанси… вони не мають жодного стосунку до ваших батькiв i моiх з ними стосункiв, i нiхто нiкому не робить нiякоi послуги. Мета наших зустрiчей – допомогти вам. Якщо вам здаеться, що нашi зустрiчi здатнi зарадити, приходьте наступноi суботи. Незалежно вiд вашого рiшення я буду тут наступного тижня о цiй самiй порi. У мене завжди багато роботи.

– Сумнiваюся, що ви зможете менi допомогти.

Вперше за сеанс голос мiй тремтить.

– Може, й нi. Але в мене чималий досвiд у цiй сферi. Тож, можливо, щось i вийде. Мушу вам ще дещо сказати. Вiдверто розповiдаючи менi про те, що ви думаете чи вiдчуваете, ви нiкого не зраджуете.

Не знаю, що вiн мае на увазi. Але хай там як, це не мае значення. Я не повернуся.

Але все одно кажу:

– Добре, я подумаю.

Доктор Вiлсон проводить мене аж на ганок. Коли вiн вiдчиняе дверi, я обертаюся до нього.

– Я ранiше почувалася так, наче застигла в часi. Не могла зрушити з мiсця.

– Ранiше? – Вiн спантеличено дивиться на мене. – Ви сказали «ранiше». Щось змiнилося?

– До побачення, докторе.

Я роблю крок на вулицю. Розвертаюся до нього спиною.

– Інколи менi здаеться, що я живу чужим життям. Що це не те життя, яке менi належалося.

Перш нiж вiн встигае вiдповiсти, я прожогом кидаюся навтьоки вулицею – наче злодюжка, яку заскочили на гарячому.




Роздiл дев’ятий


Мене квапливо минають люди, виходячи зi станцii метро, – вони рухаються в так добре вiдомому стрiмкому лондонському ритмi. Я ж додому потраплю не скоро. У порiвняннi з ними я повзу, наче слимак. М’язи в мене на ногах нiби перетворилися на каменi. Я страшенно втомлена. Боже милий, я просто виснажена. Невидима рука наче висмикнула мене з розетки. І виснажила мене не робота, а отой прощальний лист, що я його знайшла.

«Всiм зацiкавленим особам».

Це останне, про що я думаю, перш нiж надi мною нарештi милосердно зглянеться сон, i перше, про що згадую, тiльки-но розпочинаеться новий день. Це едине, що я можу дати цьому чоловiковi, – все iнше, про що вiн благав, не вiд мене залежить. Може, рiч у моiй власнiй недолугiй спробi вкоротити собi вiку – чи хтозна, чим вiн насправдi був, той злощасний випадок?.. – не знаю, але я просто не можу полишити свого невидимого сусiда на самотi. Одержима. Так якось назвав мене один з моiх психотерапевтiв. Якщо вже якась iдея спала менi на гадку, викинути ii з голови я не можу. Вона росте, збiльшуеться, допоки повнiстю не заповнюе моi думки. Тож тепер у мене, на додачу до всiх моiх проблем, ще й мертвий чоловiк у головi.

Минув уже майже тиждень пiсля того випадку з мишею. Марта приходила в мою кiмнату з вибаченнями й запевняла, що Джек нiколи б не зробив такоi жахливоi речi, як та, в якiй я його звинувачую. Кумедно, вона, здаеться, в курсi того, що чоловiченько наставляе iй роги, а от стосовно всього iншого перебувае в блаженному невiданнi. Я дозволила iй виголосити цю промову й навiть сперечатися не стала, натомiсть ввiчливо вказала на дверi. Вiдтодi з Джеком ми не стикалися… i хай би воно так тривало й надалi. Якщо вiн бiльше не втне нiякоi капостi, то якось уживемося.

Повз мене проходить ще один мешканець передмiстя, досить вiдчутно зачепивши мене плечем. Прискорюю крок, рушивши головною вулицею. Завертаю за рiг на вуличку, де на мене чекае мiй новий будинок. Коли я пiдходжу ближче, то бачу, що сусiдка Марти й Джека пiдрiзае трояндовi кущi в себе в присадку. Вiдтодi, з нашоi вiкопомноi зустрiчi, коли вона звинуватила мене в тому, що ми з Мартою i Джеком глузували з ii саду, я ii бачу вперше.

Джек ще тодi стверджував, буцiмто все це лише маячня божевiльноi староi. Не стримуюся – кривлюся. «Божевiльний» – таке паскудне слово. Геть-чисто тавро на все життя.

Зрозумiло одне: особливоi прихильностi мiж цiею панi й моiми орендодавцями немае.

А що, як?..

Рiшучо крокую до неi.

Вона припиняе пiдрiзати квiти й злостиво зиркае на мене. Кутики вуст невдоволено опускаються. Їi лiтнi штани й зашмарована землею сорочка здаються на цiй панi якимись лантухуватими – такою мiрою вона тендiтна. Незважаючи на те, що на вулицi тепло, на головi в неi й сьогоднi вовняний капелюх з плетеною квiткою. Ознаки вiку добре помiтнi на ii обличчi, але жодного натяку на те, що в неi «дах поiхав», як тодi красномовно сформулював це Джек, у поглядi цих пильних карих очей немае.

– Мене звати Лiза, – кажу, видушивши з себе широку усмiшку.

Вона не всмiхаеться у вiдповiдь. Взагалi-то вона натомiсть кривить губи й супить брови, демонструючи роздратування.

Несподiвано лунае наполегливе нявчання. Опускаю очi й бачу кицьку – смугасту, вгодовану, у нашийнику зi срiбним бейджиком. Вона треться об ногу жiнки. Ще одна кицька пасе заднiх – вона плямиста, рiзнокольорова, хапае лапами землю на газонi, полюючи за чимось.

– Беттi, – звертаеться моя нова сусiдка до кицьки, що треться бiля ii ноги. – Анi на крок вiд мамусi, ти ба? – Голос ii сповнений нiжностi. – А пiди-но пограй з Девiсом.

Беттi й Девiс. А, звiсно. Беттi Девiс[17 - Беттi Девiс (1908–1989) – американська акторка кiно, театру й телебачення, популярна в 1930–1940-х рр. Стала першою президенткою Американськоi академii кiномистецтва. На вiдмiну вiд багатьох актрис, охоче грала негативних персонажiв.].

Кицька муркае й рушае геть – чемно чимчикуе брукованою дорiжкою, наче iдея брьохати газоном напрямки для неi надто обурлива.

– Чого вам треба? – питае жiнка. Примружившись, вона вороже роздивляеться мене.

– Я оце щойно переiхала до будинку по сусiдству.

Вона гортанно зневажливо форкае.

– Що, ви з цих?

– З яких «цих»?

– З iхнiх друзiв. – Вона майже випльовуе це слово, наче воно найотруйнiше у свiтi. Дивно, що троянди ii не гигнули просто тут i зараз. – Дякую уклiнно, панночко, за файнi манери й за те, що знайшли час привiтатися – ваша матiнка, поза всякими сумнiвами, добре виховала вас, – але якщо мене знову побачите, то краще пензлюйте собi своею дорогою. Я буду за це вам дуже вдячна.

Вона клацае секатором.

– Нi, – квапливо намагаюся переконати ii я. – Вони менi не друзi. Я просто винаймаю кiмнату на третьому поверсi.

Їi обличчя трохи розпружуеться, м’якшае. Вона роздивляеться мене, наче наново оцiнюючи.

– Знаете, от що я вам скажу. На вашому мiсцi… – сичить вона голосно, поза всякими сумнiвами, сподiваючись, що почують сусiди, – я б озброiлася пляшкою святоi води, перш нiж мати справу з цими двома.

Я стишую голос, сподiваючись, що цього буде достатньо для того, аби вона зрозумiла: я волiла б, щоб Марта й Джек не дiзналися про нашу розмову.

– Ви що, погано з ними ладнаете?

Повертаеться Беттi, треться об ногу господинi.

– Ви, напевне, мали на увазi, що це вони не ладнають зi мною. Я живу на цiй вулицi шiстдесят iз гаком рокiв, ще вiдколи була дiвчинкою. Цей будинок належав моiм татовi й мамi, i колись вiн перейде моiм онукам.

Вона знову знайомо кривить губи.

– Хоча, зважаючи на те, як нащадки моеi Лоттi останнiм часом на мене зиркають, вони, схоже, не проти, щоб я якнайшвидше зустрiлася зi всемогутнiм Творцем. Зухвалi шмаркачi. От казала ж я Лоттi, що варто було iх березовою кашею годувати як годиться ще тодi, багато рокiв тому. Якщо не шануватимуться, залишу все Беттi й Девiсу.

Уявляю, яке враження це справить на ii родину. Судовий позов столiття, коти проти людей.

– Еммм… Я не розчула вашого iменi.

– Бо я його не називала, – вiдсварюеться вона.

Аж тодi ii зморшкувате обличчя раптом осяюе бешкетна усмiшка.

– Оце так ми казали хлопцям замолоду. Я була не проти пiти на танцi до Пале[18 - Пале – вiдома танцювальна зала в Гаммерсмiтi в Лондонi, яка працювала з 1919 до 2007 р.] чи в Сохо[19 - Сохо – торгiвельно-розважальний квартал у центральнiй частинi Вест-Енду.], але не надто квапилася стягати з себе трусики.

Не можу стримати усмiшки. Оце характер у бабцi. Нiвроку, менi подобаеться.

Очi в неi блищать.

– Мене звуть Патрицiя, можна Петсi. А Трiш не можна. Була в мене якось знайома на ймення Трiш – голосюга в неi був чисто тобi сирена, а характер такий, що краще б вона з «Титанiком» потонула. – Патрицiя озираеться на будинок. – От вона б iз цими двома порозумiлася любесенько – сидiли б собi рядочком, наче трое мавп, що на гiлцi запихаються бананами.

– Петсi, – я вирiшую, що варто вжити коротку форму iменi, аби заприязнитися з нею, – що сталося мiж вами й Мартою з Джеком?

– Зараз покажу. – Вона гiнко йде до дверей.

Не можу повiрити в те, що менi аж такою мiрою пощастило. Кваплюся за нею слiдом, кицьки з нявчанням простують за мною. Петсi веде мене крiзь захаращений усякою всячиною вестибюль – тут е почепний дерев’яний стiл, вiшак у вiкторiанському стилi, стiни завiшанi родинними свiтлинами й сучасними фотокартками усмiхнених дiтлахiв. Поза всякими сумнiвами, це саме вони тепер, подорослiшавши, волiють якнайшвидше загарбати собi будинок цiеi панi. Ми приходимо в глибину котеджу. Там, де в Марти й Джека кухня, в Петсi затишна оранжерея, затоплена сонячним промiнням. Петсi прочиняе заскленi дверi й жестом вказуе на сад. Вiн нагадуе прегарне тiстечко – рiзнокольоровi квiти, метелики, бджоли. Запаморочливий запах зела й квiту. Бiля дверей стоять блакитно-сiрий мозаiчний стiл i такi ж самi стiльцi, а у вiддаленому кутi е лавка в затiнку великого дерева. Таке затишне тихе мiсце.

Але нащо вона привела мене сюди?

Побачивши мовчазне запитання в моiх очах i моi спантеличено насупленi брови, Петсi пiдступаеться до мене. Шепоче:




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=67239414&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


Посилання на вiдомий вiрш англiйськоi поетеси Мерi Говiтт (1799–1888) «Павук i Муха». В центрi сюжету – пiдступний павук, який умовляннями, лестощами й красномовством заманюе довiрливу муху до свого павутиння. (Тут i далi прим. перекл.)




2


Чорна й бiла плитка, що утворюе рiзноманiтнi вiзерунки на пiдлозi холу, вважалася «вiзитiвкою» найзаможнiших будинкiв за вiкторiанськоi доби.




3


Me Too (або #MeToo, з англiйськоi – «Я теж») – хештег i соцiальна акцiя-флешмоб, спрямована проти сексуального насильства й сексуальних домагань. Вони набули популярностi в соцiальних мережах у жовтнi 2017 р. внаслiдок секс-скандалу навколо кiнопродюсера Гарвi Вайнштейна.




4


Снiговик Фростi – персонаж американського рiздвяного короткометражного мультфiльму за мотивами однойменноi популярноi рiздвяноi пiснi.




5


Люкарна – вид дахового вiкна, переважно овальноi або круглоi форми.




6


100 ярдiв – 91,4 м.




7


М25 – кiльцевий автомобiльний шлях завдовжки 188 км, розташований навколо Лондона.




8


Моул-Веллi – один з районiв графства Суррей.




9


Мерi Роза Еллiн Беррi-Геннiнгс – британська письменниця й ведуча кулiнарного шоу. Вона е авторкою бiльш нiж сiмдесяти п’яти книжок з куховарства, зокрема свого бестселера – «Бiблii для випiкання».




10


«Край “Дикий Захiд”» – фантастичний телесерiал телеканалу HBO. Сюжет розгортаеться у футуристичному парку атракцiонiв «Край “Дикий Захiд”», де в ролi мешканцiв Дикого Заходу виступають людиноподiбнi роботи.




11


Емi Джейд Вайнгаус (1983–2011) – британська спiвачка в жанрах соул-поп iз джазовими мотивами. Визнана однiею з найуспiшнiших британських поп-зiрок. Увiйшла до Книги рекордiв Гiннеса, здобувши п’ять премiй «Греммi».




12


Панч i Джудi – традицiйний вуличний ляльковий театр, який спочатку виник в Італii в XVII ст., а потiм з’явився у Великiй Британii. Центральнi персонажi театру – Панч i його дружина Джудi.




13


Гемпстед – багатий житловий район у Лондонi, який вiддавна мае популярнiсть у науковцiв, митцiв i медiа-персон.




14


Шангрi-Ла – вигадана краiна, описана в 1933 р. в романi письменника-фантаста Джеймса Гiлтона «Втрачений горизонт», е лiтературною алегорiею Шамбали. Назва «Шангрi-Ла» означае мiсце, де здiйснюються мрii, царство вiчноi молодостi, земного раю, утопii, вiчного блаженства й райськоi насолоди.




15


Йов 3:17 (пер. І. Огiенка).




16


Вiв’ен Вествуд – британська дизайнерка i модельерка, засновниця стилю панк i New Wave у модi.




17


Беттi Девiс (1908–1989) – американська акторка кiно, театру й телебачення, популярна в 1930–1940-х рр. Стала першою президенткою Американськоi академii кiномистецтва. На вiдмiну вiд багатьох актрис, охоче грала негативних персонажiв.




18


Пале – вiдома танцювальна зала в Гаммерсмiтi в Лондонi, яка працювала з 1919 до 2007 р.




19


Сохо – торгiвельно-розважальний квартал у центральнiй частинi Вест-Енду.