Зламанi речi Ольга Ігорiвна Салiпа Регiна виросла в дитбудинку. Не потрiбна нiкому, зайва в цьому свiтi, вона пiзнала чимало поневiрянь. Марiя – донька заможних викладачiв, у неi завжди були дефiцитнi захцянки та дорогi iграшки. Але на п’ятнадцятий день народження дiвчини сталося страшне: батьки загинули в автокатастрофi. Марiя опиняеться в дитбудинку, де знайомиться з Регiною. З’еднанi горем, сирота вiд народження й колишня багатiйка стануть там найлiпшими подругами. Обидвi згодом пiзнають бiль зради. Обидвi вистраждають свое право на любов i спокiй. Але тiльки однiй iз них вирiшувати, чи заслуговуе на щастя iнша… Ольга Салiпа Зламанi речi Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» © Салiпа О. І., 2021 © Depositphotos.com / OlgaOsadchaya, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 Шур-шур-шур… Осiнь цього року була теплою як нiколи. На календарi – листопад, а за вiкном ще жовто вiд опалого листя. Регiна сконцентровано змiтала цi латки помаранчево-червоного покривала на одну купу в кутку подвiр’я. Шур-шур-шур. Мiтла рухалася своею траекторiею, залишаючи на вологiй землi ледь помiтнi рiвчаки. Неслухняне листя розлiталося вiд легесенького вiтру, i Регiнi доводилося раз у раз повертатися туди, де вже щойно мела. – От дурне! – сама до себе промовила жiнка, коли невеличкий собака, бiлий у коричневу пляму, з розбiгу кинувся в купу вже зметеного листя. Зрештою, крiм старенького пса Бровка, говорити iй не було до кого, тому й звикла вже балакати лише iз собою. Часом – подумки, а iнколи й нi, щоб зовсiм не здичавiти. Вiд голосу Регiни з верхiвок дерев злетiли ворони. Бiднi птахи, схоже, думали, що жiнка нiма – так рiдко доводилося чути вiд неi слово. Шур-шур-шур. Бровко наробив збиткiв – замiтання додалося. На вулицi сiрiло. В селi вже хтось засвiтив у хатi. З Регiниного горба було добре видно невеличкий Велеснiв, де наразi жило всього кiлька десяткiв сiмей. Ще рокiв десять – вимруть усi старенькi, i залишиться село пусткою. Буде тодi iй, Регiнi, воля: роби що хочеш. Нiхто не подивиться косо, не покрутить пальцем бiля скронi, не плюне в ii бiк. Регiнi до селян байдуже. Зрештою, це вона тут приiжджа. До людей ходить рiдко, хiба раз на тиждень у магазин хлiба купити. Або раз на мiсяць – на пошту: чи то по пенсiю, чи по якусь соцдопомогу – бо хто ж знае, скiльки iй, Регiнi, рокiв. Вiдколи оселилася тут кiлька рокiв тому, завжди у хустцi та просторiй довгiй сукнi. Взимку поверх одягае «дуту» куртку, а на ноги – такi ж «балоновi» черевики. Чи е в неi якiсь iншi речi – хто ж знае? У ii хатi не був жоден з односельцiв. Колись там жила стара баба Дуня. Кажуть, була жiнка вiдьмою, тому i хату поставила аж за селом. Нiбито люди ii до себе не приймали. Хату нiхто не купував, аж поки не приiхала в село дивна жiнка iз маленькою валiзкою i необхiдною сумою грошей у кишенi. Регiна заплатила за хату готiвкою i, оформивши документи, вiдразу й залишилася в нiй ночувати. Про те, що то вiдьмине обiйстя, жiнцi розказували селяни ще дорогою на «оглядини», але та сприйняла iнформацiю на диво спокiйно, навiть, здаеться, байдуже. Хiба може з нею трапитися щось страшнiше, нiж уже було? У вiдьминiй хатi виявилося три кiмнати: крихiтна кухонька «на зиму» (бо на дворi була ще й лiтня), спальня i велика зала. Першi двi цiлком обжитi старою бабою Дунею, а третя, здаеться, недороблена. Вона не мала пiдлоги, тому тут було завжди холодно. А ще кiмната була просто завалена зламаними речами: стiльцями, лавками, iграшками i навiть старенькою технiкою – магнiтофонами, годинниками, радiоприймачами. Побачивши це звалище вперше, Регiна зрадiла: буде чим зайнятися. Руки працюють – головi легше. І почала ремонтувати. А коли зламанi речi баби Дунi закiнчились – узялася й сама ходити по смiтниках i вишукувати новi. За це ii селяни й незлюбили. Такоi дивноi жiнки тут ще не було. – Тьфу, посмiтюха! – кричали iй услiд дiти, що приiздили на лiтнi канiкули до бабусь-дiдусiв у село. – Мама каже, що вона теж вiдьма, як i баба Дуня. Тому й привело ii до тiеi хати. – Регоче хтось iз хлопцiв перед друзями. Регiнi байдуже. Вона любить своi зламанi речi. Любить давати iм друге життя. А сьогоднi старанно мете подвiр’я вiд осiннього листя й тiшиться своiй неквапливiй, але важливiй роботi. Бровко бiгае навколо i береться воювати з мiтлою. – Тiкай, бо дам по плечах! – Регiна погрозливо махае собацi довгою ручкою вiд вуличноi мiтли, i той налякано ховаеться пiд лавку. Але вже за кiлька хвилин, сподiваючись, що загроза минула, обережно звiдти вилазить i знову придивляеться до мiтли: атакувати зараз чи почекати? Шур-шур-шур. Регiна зупиняеться, щоб перепочити. У повiтрi пахне осiнню. Увечерi вже прохолодно. Ще трохи – i треба буде розпалювати в хатi. У баби Дунi, як не дивно, була не звичайна грубка, а цiлком сучасний твердопаливний котел. Регiна важко боролася з дровами для нього перший рiк, а вже на другий усе пiшло як по маслу. Якраз бiля ii хати – лiс. Бери дерева, скiльки хочеш. Тут нiхто не рахуе й не забороняе. Люди кажуть, колись хтось iз чиновникiв району хотiв поставити лiс «на облiк», але селяни стали горою: наше, не дамо. Мовляв, ми самi його садили – самi й керувати ним будемо. І справдi, кожен рiк кiлька сiльських чоловiкiв вправно пересаджують паростки, якi дають старi дерева, на новi мiсця. Лiс не те що не зменшуеться – росте. – А вiддали б «на облiк» – були б нам другi лисi Карпати, – твердили люди. – Знаемо ми цих чиновникiв. Нiхто не любить лiс бiльше, анiж той, хто росте разом з ним. Шур-шур-шур. Регiна обережно обмiтае стiну з дров, красиво вискладану бiля хати, – цього року буде тепло. Усе. З роботою покiнчено. Жiнка розпрямляе спину i задоволено оглядае обiйстя – чисто. Навiть Бровко, щоб не порушити iдилii, скручуеться калачиком на хiднику бiля дверей i солодко позiхае. Регiна дiстае сiрники й чиркае кiлька разiв. Вологе листя не хоче горiти, але трохи спроб – i бiла цiвка диму пiднiмаеться вгору. У мiстi за палiння листя – штраф. А в селi це неодмiнний атрибут осенi. Та й, власне, якщо когось запитати, як пахне село восени, в один голос усi скажуть: димом. Оглядаеться на Велеснiв – бiлий дим, як i в неi, пiднiмаеться ще над одним подвiр’ям, теж новосельцiв. Там, у крайнiй хатi, живе з чоловiком Марiя, яка вирощуе квiти. Марiiне вогнище горить яскравiше. І чого б це ii, Регiну, мало хвилювати? Байдуже. Хай горить. Жiнка ховае мiтлу до невеличкоi комори з дверима на вулицю i йде до хати заварювати чай. Сьогоднi Регiнi сорок. Вона сховалася вiд усього свiту в найзручнiшу мушлю – у село. Тут лише вона визначае правила. Тут – ii свiт. Вона – майже бог, що дае нове життя зламаним речам. У цьому сенс Регiниного життя. І так iй добре. Марiя увiмкнула свiтло над входом у будинок. Усе навколо стало жовтим. Що не кажiть, а лампи розжарювання таки часом пiдiграють осенi, зафарбовуючи все кругом у ii кольори. Бiля входу в будинок стоять два величезнi горщики з кулястими хризантемами – сучасна мода. Марiя бiльше любить звичайнi, тi, що росли в бабусi на клумбi, особливо фiолетовi, цибатi, з кiлькома квiточками на чубку. Вони росли прямiсiнько пiд вiкном ii кiмнати, коли була мала. Бабця завжди казала: «От заглянуть квiти до тебе в шибку – тодi вже й зима скоро». Хризантеми дотягувалися до вiкна якраз у листопадi, тому бабуся не брехала. А оцi «новомоднi», що зараз бiля входу в будинок, – то для реклами. Клiенти оцiнюють роботу людей, якi займаються квiтами, якраз по тому, який вигляд мае iхне власне житло. То, так би мовити, найяскравiша вивiска. Марiя наближаеться до хризантем i гладить iх по вершечках, як дiтей. Квiти за це щедро вiддають свiй терпкий аромат. З будинку виходить Володимир. Шукае очима дружину, а знайшовши, поблажливо всмiхаеться. Потiм бере Марiiнi долонi у своi руки й пiдносить до губ. – Твоi руки пахнуть спогадами про лiто! – Цiкаво! – Жiнка обнюхуе власнi пальцi i також усмiхаеться. – Ти нiколи не помiчала, що хризантеми пахнуть одночасно полином i рум’янком? Гiрко й солодко водночас. – А твоя правда! Щось у цьому е! – То аромати-спогади про тепло. Останнi квiти перед снiгами. Менi часом здаеться, що вони кажуть нам, щоб не забували: пiсля морозiв знову буде сонячно. Тiльки чекайте. Чоловiк обережно пробуе пальцi Марii на смак. Один за одним, повiльно i нiжно. Очi жiнки перетворюються на кришталь i виблискують. Повiки мимоволi прикриваються, а вуста судомно хапають повiтря. – Що ти робиш? – Люблю свою жiнку. – Нам же не по шiстнадцять. – Байдуже. Володимир загортае Марii за вухо пасмо волосся, що вибилося з нетугого «хвостика», й нахиляеться до шиi. Гарячий подих примушуе жiнку стрепенутися. Хвилина-двi – i Марiя, пiддавшись спокусi, мiцно хапае пальцями чоловiка за потилицю, вигинаеться в попереку i притискае до своеi шиi мiцнiше. Володимир зупиняеться i легенько дуе на ще вологу вiд його поцiлунку шкiру. Тiлом Марii пробiгають мурашки. – Ти здурiв. – Вiд тебе. Володимир однiею рукою обнiмае дружину, а iншою вiдчиняе дверi до будинку. Вони навiть не йдуть до спальнi – зупиняються бiля найближчого дивана, у передпокоi. Роздягаються повiльно й терпляче, допомагаючи один одному i насолоджуючись процесом, – у iхньому вiцi поспiшати вже не цiкаво. А коли опиняються цiлком голi одне перед одним, Марiя обережно проводить рукою по спинi чоловiка. Пiд пальцями вiдчуваються мiцнi м’язи – це ii завжди збуджуе. Бiля правоi лопатки – рубець. Рiдний. Коханий. Перед тим як кохатися, Марiя завжди пестить цей рубець вказiвним пальцем i вдивляеться в очi Володимира, читаючи в них цiлковиту довiру. Не витримуючи напруження вiд бажання, чоловiк рвучко запускае пальцi у волосся жiнки, звiльняючи його вiд гумки. Пасма падають на оголене тiло. Правою рукою вiн вiдгортае волосся з грудей своеi коханоi, ледь торкаючись твердих коричневих перлин. Марiя смикаеться вiд несподiванки й тягнеться до уст чоловiка по поцiлунок. Їi руки шукають шлях до його плечей – по густо вкритих волоссям грудях та ледь випуклiй ключицi. Раптом Володимир упевнено вiдсторонюе жiнку вiд себе. – Яка ж ти зараз красива… Хочу на тебе дивитися… І майже тiеi ж митi смикае ii знову до себе так сильно, що шкiра в мiсцi дотику тiл червонiе. – Але не можу, – шепоче низьким голосом, цiлуючи вухо. Володимир штовхае дружину на диван i накривае ii своiм тiлом. Уже за мить Марiя вiдчувае його в собi. Цього сильного i завжди серйозного чоловiка. Уособлення спокою та затишку. Уособлення щастя. З кожним новим рухом це щастя бiльшае, аж поки не розриваеться на дрiбнесенькi шматочки, якi розлiтаються зiрочками в очах на все довколишне. Марiя й Володимир лежать голi на диванi, обiйнявшись, наче молодята. – Ну хiба ми не божевiльнi? – жiнка всмiхаеться, дивлячись у стелю. – Ми – вiльнi. Вiльнi робити все, що хочемо. На вулицi вже зовсiм темно, потрiбно увiмкнути в кiмнатi свiтло, але обое бояться сполохати своi вiдчуття. Володимир наослiп нахиляеться над дружиною й нiжно цiлуе в скроню. – З днем народження, кохана! Марiя обiймае його сильнiше. Вона щаслива. Сьогоднi Марii сорок. Уже два роки вона живе тут, у селi, помiж квiтiв, щоранку прокидаючись в обiймах найкращого на планетi чоловiка. Саме зараз, у цей час, у цьому мiсцi, з цiею людиною вона щаслива. Щаслива безумовно. Марiя думае про те, як довго сюди йшла. Про власну хресну дорогу. І невiдомо, чи знала б вона, що таке воскресiння душi, якби спочатку не довелося вмерти. Стояння перше Ісус засуджений на смерть – Воно не виживе. – Та й байдуже. – Ти чуеш: воно не виживе, – стара повнувата акушерка трясла за плече жiнку, яка щойно народила. – Ану дивися менi в очi. Ти розумiеш, що я тобi кажу? – Розумiю, – жiнка вiдводила погляд убiк. – О-о-о, – протяжно вимовила акушерка, – нам тут тiльки депресивних не вистачало. Ти лежи тут, а я лiкаря покличу. Наче жiнка просто з пологового залу могла встати й кудись пiти. За десять хвилин акушерка повернулася з лiкарем. – Тут мамочка якась дивна. Я iй кажу, що дитина може вмерти, а iй хоч би що. – Розберемся, – лiкар надiв окуляри й долонею повернув обличчя молодоi жiнки до себе. – Ваша дитина – недоношена. Шанси на життя iй нiхто не дае. Добре, що це дiвчинка, – вони живучi. – Хай умре. – А як не вмре? – То напишу вiдмову, – жiнка знову вiдвела погляд убiк. – Ну й дурна. Заберiть вiд неi дитину з палати, бо ще щось виробить, – заговорив уже до акушерки. – Хай медики оглянуть i помiстять у кювез. Добре, що хоч дихае сама. Бо з такою мамою, – лiкар осудливо оглянувся на жiнку, що лежала в крiслi для пологiв, – вона ще натерпиться. Жiнку, котра щойно народила, звали Тетяною. Удома ii «з лiкарнi» чекали трое синiв. Дiвчинка – воно було б добре, якби не ситуацiя… Тетянi тридцять п’ять, i вона двiчi вдова. Перший чоловiк утопився на самiсiнькi Зеленi свята, другого вбило деревом у лiсi. Люди дивилися в ii бiк косо. Казали, що iй пороблено, бо дiд з нечистою силою знався. Начебто вмiв змiй замовляти так, що робили все, що йому заманеться. Зараз Таня жила з третiм чоловiком i з синами вiд кожного. А ця передчасно народжена дiвчинка – то ii грiх. Навеснi Танин чоловiк поiхав на заробiтки. Жiнка залишилася на господарствi сама з трьома хлопцями. Та й байдуже – роботи домашньоi нiколи не боялася, не розрiзняла на чоловiчу й жiночу. Був травень – початок робiт у полi. Таня багато городiв не мала, а от картоплi, зеленi насадити бiля дому треба було. Того дня вона працювала весь день – ямка за ямкою, картоплина за картоплиною, – i город тiшив око виконаною роботою. Малi допомагали як могли: кидали картоплю в готовi ямки й натхненно притоптували нiжками там, де мама вже насипала землi. А коли пополуднi припекло вже майже лiтне сонце, дiтвора вiдпросилася до сусiдiв, а Таня вирiшила вiдпочити. Пiт прилiплював одяг до тiла. На подвiр’i стояло вiдро води. Жiнка зiбралася напитися. – Тепла… – з жалем промовила сама до себе Таня, коли спробувала. Але нагрiта вода породила в ii головi iншу iдею. Тетяна взяла вiдро, зайшла за комору, роздягнулася догола й вилила воду собi на голову. Приемна прохолода потекла по тiлу. А коли жiнка розплющила мокрi вiд води очi, перед нею стояв молодий чоловiк. Таня хотiла закричати, але змогла тiльки широко розтулити рота. І стояла як укопана. Чоловiк не зводив з неi очей. Таня подумала, що то внук приiхав до сусiдiв, якi жили через межу. Огорожа з iхнього боку минулого року завалилася, а ii чоловiковi все не доходили руки зробити. Та й чого городитися вiд стареньких? Раптом незнайомець узяв Таню за руку, рвучко пiдтягнув до себе й поцiлував. Жiнка спочатку хотiла вирватися, але спрагле до ласк тiло не слухалося. Наче збоку вона спостерiгала, як ii губи вiдповiдають на поцiлунок, а руки витягують сорочку з його штанiв. Усе сталося просто там, за коморою. У долонi жiнки боляче впивався кут дошки, якою була пiдбита стiна, а мокре волосся липнуло до обличчя. Чи то далася взнаки довга вiдсутнiсть чоловiка вдома, чи пiкантна ситуацiя, але Танi нiколи ще не було так добре. І коли ii тiло здригнулося в солодких конвульсiях, а вона ще не набула знову здатностi думати тверезо, по обличчi потекли сльози. Сама не розумiла чому. Притулилася спиною до стiни i сповзла додолу. Незнайомець одягнув сорочку й присiв бiля Танi. – Вибач, якщо зробив тобi боляче, – вiн витирав ii сльози долонями i мав розгублений вигляд. – Я маю йти. Чоловiк пiшов у бiк сусiдського подвiр’я, а Таня залишилася сидiти на землi. Що тепер буде? Та й що це було взагалi? За мiсяць додому повернувся iз заробiткiв ii чоловiк, i все б забулося, якби саме в той час Таню не почало пiдозрiло нудити. Навчена досвiдом трьох попереднiх вагiтностей, вона не могла сплутати цi вiдчуття нi з чим iншим… Перше, що спало на думку, – поговорити з батьком дитини. Таня точно знала, що на аборт не наважиться – синi, як озера, очi ii дiтей нiколи б не дозволили цього зробити. Жiнка пiшла до сусiдiв питати про внука. Але, як не дивно, тi щиро здивувалися: цього року iхнiй внук ще не приiздив. Та й не плануе. Таня вже було подумала, що ii обманюють, але вчасно побачила на полицi фото, з якого всмiхався повнуватий i рудий тридцятирiчний чоловiк. Не той, що був iз нею. Та з ким би вона не кохалася тодi за коморою, треба було розмовляти з чоловiком. Вiн не бив i не кричав – просто сидiв за столом, опустивши голову. – Я сам винен. Недурний сказав, що не можна жiнку надовго саму лишати. То хто вiн? – Я не знаю… – Ну й добре, не кажи, я теж не хочу знати. Якщо ти прийшла з цим до мене, значить, я тобi рiдний, а вiн – чужий. Таня розплакалася. – Не плач. Народиш дитину, а там придумаемо, що робити. Таня носила доньку важко. Давалася взнаки постiйна тривога. Жiнка ловила себе на думцi, що вже зараз не любить цiеi дитини, яка завдае iй стiльки проблем. Те, що билося в неi пiд серцем, було чужим. Небажаним. Нагадуванням про грiх, який ледь не вартував Тетянi сiмейного щастя. Коли на тридцять другому тижнi вагiтностi в жiнки почалися передчаснi перейми, вона навiть не надто поспiшала до пологового. Хiба iй було дорогим життя цiеi дитини, яка незрозумiло яким чином опинилася в ii лонi? Навiть тепер, коли мала народилася i, на диво лiкарiв, запищала на весь пологовий зал, Тетяна не вiдчула в нiй нiчого рiдного. Хотiлося додому, до синочкiв. А ця… Нехай залишаеться тут. Уранцi наступного дня Тетяна, притримуючись за коридорну стiну, увiйшла до кабiнету головного лiкаря. – Я хочу написати вiдмову вiд дитини, – почала з порога. Головний – високий i худий чоловiк рокiв п’ятдесяти – устав зi свого мiсця й пiдiйшов до вiкна. – Добре подумала? Шляху назад не буде. – Подумала. Ця дитина не моя. Вона менi не потрiбна. – Дурна чи що? Хiба не ти ii вчора народила? – Я, але дитина не моя. Довго пояснювати. Кажiть, що писати. – Нi, так дiла не буде. У твоiй адекватностi я вже сумнiваюся, хоча наш психiатр сказав, що з тобою все добре. Нехай до мене зайде твiй чоловiк. Подивимося, що скаже вiн. Наступного дня, перед самiсiнькою випискою, Тетяна стояла в кабiнетi головного лiкаря вже з чоловiком. Головний цього разу нiчого не питав, просто дав обом по листку паперу i продиктував текст заяв. Писали мовчки. У кабiнетi пахло пеларгонiями – росли в горщиках на пiдвiконнi. Тим часом у кювезi для недоношених спокiйно лежала маленька дiвчинка. – Ти глянь, як дивиться, наче щось розумiе, – одна медсестра покликала iншу до дитини. І справдi, дiвчинка, здавалося, пильно вглядаеться у вiдчиненi в коридор дверi, туди, де щойно проходили ii вже колишнi мама й тато. А за мiсяць лiкар дозволив перекласти малу у звичайне лiжечко. – Так за життя хапаеться, аж шкода. Що ж то з нею буде в дитячому будинку, – хитала головою стара санiтарка, що прибирала палати. – Соколятко… У вiддiленнi патологii новонароджених покинуту дiвчинку називали Соколятком. Здавалося, вона навiть трiшечки всмiхалася, коли чула це слово. Хоча де було ще iй, такiй крихiтнiй, щось розумiти… А вже в будинку маляти дiвчинцi дали неприемне для вуха iм’я Регiна. На честь якоiсь актриси, але хiба то мало значення? Чи могла б у неi бути доля знаменитоi тезки, якщо ii засудили на муки ще в лонi матерi? * * * Ма-а-аша… Ма-а-а-аша… І не дай бог – Марiя… Ну чому ii назвали таким простим та iнфантильним iменем? Дiвчинцi було сiм, але вона вже точно знала, що особлива. Десь iз другого року життя, коли ii блакитнi очi стали особливо виразними, а плечей торкнулися золотистi кучерi, мама з першим промiнням сонця садила Марiйку на пiдвiконня i милувалася, як виграе свiтло на волоссi та шкiрi малоi. – Владику, ти лише поглянь! Вона – справжнiсiнька лялька! Хiба це лише тому, що моя? Влад, тато дiвчинки, збираючись на роботу в тернопiльський виш, кидав погляд на дружину й донечку: – Наша, Тетянко. Та й не лише тому. Марiйка – красуня. Як i ти. То був обов’язковий ритуал. Чоловiк цiлував кохану в чоло i, не чекаючи снiданку, виходив на вулицю з квартири в «австрiйському» будинку, сiдав за кермо власноi автiвки та iхав. Марiйка махала татковi з вiкна й тiшилася вiд звукiв машини, що зникала за рогом вузькоi вулицi. Тодi свое авто мали лише обранi. Це був показник статусу. Тетяна, мама Марiйки, знiмала доньку з пiдвiконня, одягала в легку домашню сукню й садила мiж ляльками, поки сама готувала снiданок собi й донечцi. Дитина росла спокiйною. Жодних тобi iстерик чи вибрикiв, нiякого шила в попi, як в однолiткiв. Десь за пiв години Тетяна знаходила малу в тому ж мiсцi i в тiй же позi – мiж ляльками. Дiвчинка уважно розглядала кожну з них, розгладжуючи маленькими ручками складочки на сукнях. Тетяна хапала малу на руки, цiлувала в обидвi щоки й несла в кухню. Жiнка сама iнколи боялася своеi любовi до донечки. Списувала цi почуття на те, що Марiйка була пiзнiм дитям – довгожданим, виплаканим i вимоленим перед Дiвою Марiею. Та й назвали дитину на честь Богородицi, бо лише ii покров допомiг витягнути крихiтку з того свiту. Марiйчинi батьки, поважнi викладачi фiнансово-економiчного iнституту, одружилися, коли обом було по двадцять п’ять. До того часу вже встигли заробити i високi посади, i трохи грошей. Влад, единий нащадок вiдомого професора, привiв дружину в простору квартиру з високою стелею в старовинному будинку. Мама, з якою жив до того часу, з полегшенням залишила сина невiстцi й подалася жити в село – «вiдпочивати на старостi лiт». Поповнення родина чекала аж сiм рокiв. А коли вже зневiрилися – сталося диво: Таня завагiтнiла. Вiк дався взнаки – народила передчасно. Дiвчинка мала проблеми iз серцем i потребувала операцii. Два мiсяцi вiд ii малесенького лiжечка не вiдходили батьки й лiкарi – боялися зупинки серця. А коли вага дозволила оперувати, за шаленi грошi Влад привiз зi столицi вiдомого професора медицини, кардiохiрурга Нестора Павловського. Поки той чотири години «чаклував» над сердечком дiвчинки, Таня з Владом молилися… Операцiя вдалася, але Марiйка назавжди залишилася блiденькою й хворобливою, аж занадто нiжною. Таня оберiгала ii вiд усього: не пускала гратися до iнших дiток, не дозволяла пiдходити до домашнiх тварин, лазити по драбинах; навiть коли мала голосно смiялася, на обличчi мами читався страх. Танина любов до донечки була безмiрною. Коли одного разу чоловiк заговорив про те, щоб запланувати ще одну дитину, жiнка аж пiдстрибнула з мiсця вiд обурення: – А як же Марiйка? Чоловiк здивувався: – А що Марiйка? Невже вона пiсля цього перестане бути нашою донькою? – Ти ж розумiеш, що друга дитина вимагатиме нашоi уваги й часу? Як це витримае наша дiвчинка? – Дивна ти. Таке враження, що в iнших людей немае по двое, а то й по трое дiтей. Чи вони всi нещаснi? – Та менi байдуже до iнших, – Тетяна хотiла кричати, але не дозволяла собi цього робити у своему домi: боялася налякати Марiйку. – Я не зможу любити когось iще. Не зможу дiлити свое серце. Влад поблажливо поцiлував дружину в скроню, списуючи ii поведiнку на пiсляпологову депресiю, що затягнулася. Вирiшив, що розмову про другу дитину варто перенести на пiзнiше. Але «пiзнiше» так i не наставало. Отже, Марiйцi було сiм i вона знала, що особлива. З трьох рокiв – на заняття танцями, з чотирьох – малюванням i спiвами. Мамина й татова гордiсть, переможниця мiсцевих дитячих творчих конкурсiв. І вже кiлька мiсяцiв – першокласниця елiтноi школи, в яку брали тiльки обдарованих дiтей. Мiсце там коштувало батьковi не лише неабияких грошей, а й зобов’язань перед тими, хто допомiг. От лише власне iм’я дiвчинцi не подобалося. «Марi. Буду зватися Марi. Це хоч трохи не так банально», – придумала дiвчинка й побiгла розповiсти рiдним про свою iдею. Була субота, тато пив чай за бiлим круглим столом у iдальнi через арку вiд кухнi, а мама нарiзала дольками яблука на щотижневий пирiг. Пахло корицею й цитрусами. Дiвчинка зупинилася перед рiдними в театральнiй позi й голосно заявила: – Я не хочу зватися Марiею. Кличте мене Марi. Батько лише здивовано глянув на малу. А Тетяна всмiхнулася: – Та ти справжня Марi – красива й вишукана, як лялечка! Нехай буде так, як ти хочеш! Жiнка поцiлувала донечку в золотоволосе тiм’я i зупинилася, милуючись, як грацiйно та побiгла обiймати татка. Влад-педагог розумiв: робить зараз щось не те, що мав би, але Влад-тато танув вiд дотикiв цього уособлення нiжностi: – Марi – то Марi. Як скажеш, принцесо. Якраз тодi, коли Тетяна запхала в новомодну електричну духовку пирiг, у дверi подзвонили. Влад незадоволено встав, бо дружина багатозначно показала замащенi борошном руки, i пiшов вiдчиняти. На порозi стояла перша вчителька Марii-Марi. Жiнка, привiтавшись, мовчки зайшла до квартири й попросила Марiйку пiти у свою кiмнату. – Маю до вас розмову, – неквапливо заговорила до Влада й Тетяни. – Говоритимемо про вашу доньку. Таня витерла руки «вафельним» рушником, зняла халат, який захищав ii одяг вiд кухонного бруду, i запросила вчительку сiсти. – Отже, говоритимемо про Марiйку. Ваша дитина – дуже талановита. Помiтно, що ii розвитком займалися змалечку. Але зараз не це головне. Учительцi було пiд сорок – майже iхня ровесниця. Завжди акуратно вкладене волосся сьогоднi було по-простому зав’язане в «кiнський хвiст» – вихiдний же. Проте навiть у такий день одяглася жiнка в класичний костюм – сiрий пiджак, бiлу блузку i сiру спiдницю нижче колiн. Чорне пальто й такого ж кольору черевики залишилися бiля входу. Краем ока вчителька помiтила, як дисонуе ii простий верхнiй одяг з розкiшною коротенькою шубкою господинi, що висить поруч. Таня з Владом напружено переглянулися. – Кiлька мiсяцiв, якi дiвчинка провела в школi, дозволяють зробити висновок, що Марiйка «не тягне» рiвень нашого закладу. Та й узагалi я вважаю, що вона ще не готова до школи. Раджу перевести ii до звичайного навчального закладу або ж ще на рiк залишити вдома – хай пiдросте. Очi Тетяни округлилися й налилися кров’ю. – Як педагоги, ви маете мене зрозумiти: дитина не може довго концентрувати увагу, швидко втомлюеться. Я не знаю, як вам вдалося «просунути» ii в нашу школу, але то не ii рiвень. Десь хвилину всi мовчали. З-за дверей дальньоi кiмнати перелякано виглядала мала. – Тобто, ви нам кажете, що наша дитина – дурна? – Тетяна ледве стримувала гнiв. – Нi, що ви. Я зовсiм не це мала на увазi. Зрозумiйте, так бувае: е дiти, якi навiть у сiм рокiв менше готовi до школи, нiж iхнi однолiтки. У цьому немае нiчого страшного. Загалом… – Та навiщо менi ваше «загалом»! – Влад устав i рiзко перервав учительку. – Моя дитина вчитиметься у вашiй школi – i крапка! А не можете навчити – переведемо в iнший клас. Не буде такого, щоб донька кандидата наук сидiла вдома до восьми рокiв! – Та ви хоч знаете, що ми ii у п’ять хотiли в школу вiддавати? Вона вже вмiла читати! А ви кажете «не тягне»! Хочете хабаря – так i скажiть, – Тетяна ходила навколо вчительки, викрикуючи кожне слово й махаючи руками. Педагог пiднялася зi стiльця й позадкувала до дверей. – Ваше право, я мала попередити. Марiйка-Марi спостерiгала за всiм, що вiдбувалося, з дверей своеi кiмнати. Вона достеменно не розумiла, про що говорять дорослi, але вiдчувала, що винна у сварцi. Уривки татовоi телефонноi розмови, що долинали з передпокою, свiтло на ситуацiю не проливали: «Завтра ж…», «До iншого класу…», «Ця некомпетентна…», «Буду винен…». Нарештi батьки покликали Марiйку до себе. – Доню, ходи обiйму! – мама взялася обцiловувати найкрасивiше на свiтi личко. – Маемо тобi щось сказати. Із завтрашнього дня вчитимешся в новому класi. Ти ж не сумуватимеш через це? Марiйка лише здвигнула плечима: – Нi, менi не подобалася ця вчителька. І дiти не подобалися. Нiхто з них. – Ну, от i добре, – втiшилася Тетяна. – Новий клас точно буде кращим. – А ще ми запросимо педагога, щоб пiдтягнути твое навчання. – Влад шукав у телефонному довiднику чийсь номер. – Ти маеш бути найрозумнiшою! Марiйка не знала, що робитиме з нею той педагог, та мовчки погодилася. Але ось те «Ти маеш бути найрозумнiшою» на роки гострим цвяхом убилося в ii свiдомiсть. Значить, сварка була таки через неi. Через те, що не надто розумна. Дiвчинка повернулася у свою кiмнату, i на ii очах виступили сльози. Вона не розумiла, у чому винна, але точно вiдчувала, що вперше розчарувала батькiв. Нiколи такого не траплялося ранiше. І не буде в майбутньому. Марiйка почувалася зламаною лялькою, якою бiльше нiхто не захоче гратися. Їi мама з татом того вечора палко обговорювали «некомпетентну» вчительку, яка ледь не зiпсувала життя iхнiй дiвчинцi. «Марi. Вiднинi мене зватимуть Марi», – не знати чому, сама до себе повторила мала. І в новому класi ii знали вже пiд цим, по-модному переiнакшеним iменем. Чай Регiнi вдаеться запашним: ще з лiта заготувала гiлочок малини, листя м’яти та мелiси. Знiмае невеличку каструльку з електроплити – i зовсiм тут у неi не кам’яний вiк – i кидае добру ложку меду, щоб солодше. Переливае чай до великого бiлого горнятка i ставить на пiдвiконня, щоб вистиг. Крае товстий шматок хлiба, мастить його смальцем i виносить надвiр – Бровковi. – Тримай, дурне, мiй iменинний торт, маю сьогоднi свято. Пес, зачувши запах смачного, крутить хвостом i чекае. Так уже навчений – не хапати iжу з рук. Господиня нахиляеться i кладе хлiб у велику металеву миску. Бровко за хвилину розправляеться iз гостинцем i бiжить ганяти сусiдських котiв. На вулицi темнiе. Регiна пiднiмае очi вгору, наче щось видивляеться. – Повний… – сама до себе каже жiнка, побачивши блискучу тарiлку мiсяця. Повертаеться до хати, сiдае на стiлець перед вiкном i, повiльно смакуючи, п’е чай. Вона вже знае, що сьогоднi iй снитиметься знайомий сон. Сокiл з розкiшними крилами сiдатиме iй на груди. З першого ж дня, як поселилася тут, у повню бачить увi снi одну й ту ж картину. Може, i правду люди кажуть: мiсце це нечисте… Тим часом на iншому кiнцi села, в обсадженiй квiтами хатi, Марiя розгортае подарунок. У невеличкiй коробочцi – конверт. Невже грошi? Занадто банально для Володi. Витягуе з конверта двi картоннi картки й прикривае тильним боком долонi рота вiд здивування: двi путiвки в Париж. На 14 лютого! На День усiх закоханих! Жiнка знаходить сили перевести очi з подарунка на коханого, який, затамувавши подих, чекае на ii реакцiю. – Ти божевiльний! – Я вже казав: через тебе. – Володимир усмiхаеться й обiймае дружину. Якби його зараз спитали, який найкращий вiк у життi людини, точно вiдповiв би: коли твоiй дружинi сорок. Стояння друге Ісус бере на себе хрест У дитячому будинку Регiни не любили. Задерикуватий характер додавав проблем i вихователям, i дiтям. Тут нiхто не називав ii Соколятком, хiба що Циганкою за жорстку довгу чорну косу i темно-карi очi. Худа й постiйно голодна, вона дивилася на свiт навколо з-пiд густих довгих вiй. Але не так, як решта дiвчаток у ii вiцi. Якось особливо гостро… По-злому… Регiнi було сiм, перший клас – позаду. Наука дiвчинцi давалася легко – цифри, букви i вiршi, здавалося, самi осiдали в чорнявiй голiвцi. Вчителi дiвчинкою тiшилися, а iй самiй, схоже, було байдуже до своiх успiхiв. Пiсля урокiв окремо вiд усiх Регiна йшла в iдальню, швидко проковтувала нехитрий обiд i ховалася на своему лiжку. В дитячому будинку бути в спальнi вдень не дозволялося, але Регiнi нiхто не перечив. Дiвчинка лягала горiлиць i годинами дивилася в стелю. Учителi намагалися прищепити iй любов до рукодiлля, музики, танцiв чи ще чогось, чим би мала могла зайняти свiй час пiсля урокiв, але марно. А з часом махнули рукою: зрештою, добре, що не робить збиткiв. Кiлька разiв на тиждень до дитячого будинку приiздили «потенцiйнi мами». Хитрiшi дiвчатка в цей час акуратно розчiсували кiски, надували губки i широко розплющували очi, щоб бути схожими на милих лялечок. Бо лялечок беруть додому. А розпатланих дiвчат з утомленим поглядом – нi. Жалiсливi «мамочки» завжди велися на цi вистави. А от Регiна в такi iгри не грала. Вона не хотiла в сiм’ю. Хтозна-чому – може, просто не знала, що це таке? А невiдоме вже наперед не подобалося. Тут, у дитячому будинку, все iй знайоме. Вона живе за режимом, нiхто ii не чiпае, окрiм задиркуватих хлопчакiв, але вона вмiе дати собi з ними раду. Часом ii виводили як один з останнiх варiантiв, «для годиться», а одного разу дивна пара навiть захотiла ii взяти. Тодi було лiто, субота, у кiмнатах дитячого будинку стояла особлива тиша. На вихiднi розбирали додому всiх тих, хто мав родичiв, а також тих, кого майже всиновили. Залишалися лише «нiчийнi». Регiна в простенькiй синiй сукеночцi сидiла на травi, притулившись до кам’яноi огорожi, i прикладала подорожник до розбитого колiна, з якого юшила кров. Кiлька хвилин тому вона ганебно перечепилася через корiнь дерева, що росло неподалiк, i, пiд регiт старших хлопцiв, розпласталася на травi. Тож лiкувати доведеться не лише рани, а й свою репутацiю. – Вставай, нарештi тебе знайшла, – одна з виховательок узяла Регiну за лiкоть i потягнула на себе, навiть не чекаючи ii вiдповiдi. Зрештою, дiвчинка б нiчого й не сказала – хiба iй не байдуже, куди поведуть? Що нового й цiкавого може трапитися в цих стiнах? Концерт для благодiйникiв? У самодiяльностi вона участi не брала нiколи. Приiзд черговоi перевiрки? Тут обiйдуться й без неi. Словом, нiчого нового бути не могло. Перед кабiнетом директора вихователька зупинилася, критичним поглядом оцiнила Регiну. Пригладила волосся i смикнула вниз трохи закоротку сукеночку. Значить, чергова «показуха» потенцiйним батькам. Ну що ж, не вперше. Вихователька обережно постукала, трохи вiдхилила дверi й заглянула всередину. Отримавши схвальний кивок вiд директорки, пiдштовхнула поперед себе в спину Регiну, i дiвчинка, ступивши два кроки, зупинилася посеред кабiнету. Директорка всмiхалася як нiколи приязно. Регiнi вiд цього було навiть трохи страшно. З iншого боку директорського стола сидiла пара. Якби Регiна тодi вже могла на око визначати людський вiк, то сказала б, що чоловiковi та жiнцi десь пiд сорок. Не дуже й молодi. Вiн – високий та худий, з трохи гострим носом i непоказною зовнiшнiстю. Зате його дружина – справжня красуня. Жiнка мала бiлу-пребiлу шкiру, темнi очi, великi губи i довге, чорне, як смола, волосся. Ну точнiсiнько як Регiна. Коли iхнi погляди зустрiлися, мала аж випрямила спину. Нiби перед нею – справжня королева. – Це Регiна, – директорка чомусь вимовила ii iм’я на закордонний манiр. – Дуже тямуща i слухняна. І чорнявенька, як ви й хотiли. «Королева» встала зi свого мiсця i пiдiйшла до малоi, розглядаючи ii з рiзних бокiв. Коли ii рука легенько опустилася на плече дiвчинки, ту наче вщипнуло током. Уперше за багато рокiв захотiлося, щоб ii вибрали. У тi короткi хвилини, коли жiнка торкалася ii волосся й обличчя, Регiна уявляла, як гулятиме з нею мiстом. Усi перехожi оглядатимуться, а дiвчатка-однолiтки iз заздрiстю запитуватимуть: «Ось це – твоя мама? Справдi? Така гарна! Як у кiно!» У думках лежала з мамою у великому лiжку з бiлими простирадлами, обое були в мереживних нiчних сорочках i читали кольорову книгу. Їхнi розпущенi довгi коси падали одна на одну i створювали блискучу атласну хвилю. Тим часом «королева» присiла перед малою i, заглянувши в очi, запитала: – Регiно, а що ти вмiеш? Дiвчинка запитально глянула на директорку, i та, все ще всмiхаючись, схвально кивнула, мовляв, говори. – Нiчого… – Регiна опустила очi додолу. – Може, ти спiваеш, танцюеш чи малюеш? – «Королева» однаково запитально дивилась i на директорку, i на дiвчинку. – Не вмiю, – Регiнi хотiлося розплакатися вiд розпачу. І раптом вона згадала про те, що не розповiдала нiкому. Про те, чого боялася. Але зараз iй так хотiлося, щоб ii вибрали, що потрiбно було дiяти. – Я вмiю ламати речi поглядом! – Дiвчинка рiзко пiдняла голову й переможно подивилася на присутнiх. – А це як? – «Королева» здавалася розгубленою. – А дивiться! – Мала знайшла очима бiльш-менш пiдходящу рiч на директорському столi – склянку, з якоi хтось щойно пив воду, – i втупилася в неi поглядом. Щiчки дiвчинки почервонiли вiд напруги, але нiчого не вiдбувалося. – Принаймнi я бачу, що ти вмiеш фантазувати, – спробувала розрядити ситуацiю директорка. Регiна була в розпачi. Далi дорослi розмовляли так, наче ii взагалi не було в кiмнатi. Про якiсь документи, умови, про те, що все це забирае час. Дiвчинка стояла в кутку й не наважувалася нагадати про свою присутнiсть. Вона з насолодою вдихала аромат жiночих парфумiв, який принесла iз собою «королева». Схоже, директорка i потенцiйнi батьки справдi забули про малу, бо невдовзi почали говорити про неi. – Я не впевнена, що хочу саме цю дiвчинку, – «королева» розтягувала слова, наче нудку гумку. – Занадто вже вона… проста. Я б хотiла, щоб моя донька спiвала або ще краще – танцювала. А ця… Вона звичайна. Знаете, е цуценята породистi, а е – дворняги. Породистi легко вчать команди, з ними гарно вийти на прогулянку, а дворняги – дурне дурним. Я не хочу образити цю малу, але вона – як дворняжка. Гарна, але якась кострубата… Пошукайте менi iншу. У душi Регiни розгорявся вогонь. Пекло зсередини так, як ще нiколи. Вона – дворняга… ii не вибрали… «Королева» в очах дiвчинки повiльно перетворювалася на вiдьму: в темних очах свiтилося щось зле, довге блискуче волосся виявилося синюватим, бiла шкiра вiддавала холодом. Потвора. А ще хвилину тому була красунею… Регiна дивилася на неi й цiпенiла вiд жаху, не розумiючи, що вiдбуваеться. Невже ii уява й реальнiсть так сильно переплелися, що зараз вона бачила наяву цi страшнi метаморфози? Директорка з дивною парою вийшли, а по столi вузькою цiвкою потекла вода. Стакан таки трiснув… Вихователька, що досi чекала за дверима, знайшла Регiну в кутку кiмнати i легенько обiйняла за плечi: – Дурна, не плач, ну не вибрали, ну i що, хiба тобi в нас погано? Ще хто знае, як би тобi в них жилося. Регiна й не плакала, вона стояла мовчки з розплющеними очима i, здаеться, навiть не моргала. Вона – дворняжка. Занадто проста, щоб… А вже за кiлька тижнiв «королева» та ii чоловiк з’явилися в дитячому будинку знову. У дiтей саме були уроки. Регiнина парта стояла впритул до вiкна, тому вона чудово бачила, як цi двое заходили у ворота закладу. У душi щось ворухнулося: невже повернулися, щоб таки ii забрати? Серце шалено гупало. Якщо все правильно розрахувати, то десь за двадцять хвилин вони можуть зайти в клас по неi. Вона встане зi свого мiсця, гордо дасть руку красивiй мамi й пiде назавжди. – Дивiться, малого забирають! – крикнув хтось iз дiтей, i весь клас, наче по командi, припав до вiкон. Алеею, що вела до ворiт, iшла директорка, а за нею «королева» зi своiм чоловiком i… кучерявим чорненьким хлопчиком рокiв п’яти. У класi було так тихо, що чулося, як дiти дихають. За цi моменти учнiв нiколи не сварили. Учителi, хоч i загартувалися на такiй роботi, але добре розумiли: кожен iз цих малих зараз бачить себе на мiсцi кучерявого хлопчика. Кожен вiдчувае на своiй долонi руку «мами». І хiба iх можна за це сварити? Серце Регiни втекло у п’яти, боляче вдарилося в дитбудинкiвську плитку i заскочило на мiсце. Правда, здаеться, трохи розпухле, бо не помiстилося в стару рамку й боляче тиснуло. Дiвчинка почервонiла. – А щоб вони звiдси не поiхали! – викрикнула обурено, голосно сiла на стiлець i накрила голову руками. Однокласники здивовано вiдiрвалися вiд iдилiчноi картини за вiкном i перевели погляди на неi. – Ти чого, заздриш? – спитав хтось iз хлопцiв. Раптом за вiкном щось трiснуло. Дiти прилипли обличчями до скла. – Колесо! У них вибухнуло колесо! – Хтось з учнiв встиг роздивитися пригоду. – Регiно, та ти справжня вiдьма! Однокласники обступили дiвчинку, а вона повiльно пiдняла голову з парти. – Не знаю, може. Може, й вiдьма! – Дiвчинка вибiгла з класу. Їй хотiлося сховатися. Забiгла в едине мiсце, де в дитячому будинку можна було усамiтнитися, – у дiвчачий туалет, зачинила за собою кабiнку. Серце калатало. Що це було? Навiщо воно було знову? І чому не спрацювало тодi, коли хотiла похвалитися в кабiнетi директорки? Уперше Регiна вiдчула, що з нею щось не так, коли одного разу хтось iз старших хлопцiв захотiв забрати в неi шматок яблучного пирога, яким пригостили з нагоди якогось свята. Щойно вона зiбралася вiдкусити шматочок, як ii штовхнули в спину. – Вiддай! – За нею стояв вищий на пiвтори голови хлопець. – А то чому? – Пошкодуеш. Хлопець уже простягнув руку до пирога, а Регiна чiтко уявила, як було б добре, якби вона мала силу зi всього розмаху вдарити його ногою в живiт. Раптом хлопець скорчився вiд болю. – Що ти зробила? – То… То не я! – Регiна не на жарт злякалась i вiдiйшла на два кроки. – Ненормальна! Боляче ж. – Та вона до тебе навiть не торкалася, – реготали Регiнинi однокласники, що мовчки спостерiгали за конфлiктом. – Значить з’iв щось не те. Ай-й… – Хлопець тримався за живiт i здивовано роздивлявся навколо. А Регiна по-справжньому злякалася. Вона ж не била, лише уявила, як би то могло бути. А хлопцевi болiло… * * * Сонце нетерпляче свiтило крiзь фiранку на обличчя дванадцятирiчноi дiвчинки, що спала. І хоч субота – то був день для вiдпочинку, але не для Марi. Сьогоднi в неi – музичний конкурс. Не перший у життi i не надто важливий. Але програвати його не можна. Чому? Бо програвати не можна взагалi. Нiколи. Принаймнi – iй. Дiвчинка розплющила очi й першi кiлька секунд задоволено роздивлялася, як промiнчики сонця процiджуються через тюль i розсипаються по ii лiжку. Бiла пiдковдра, простирадло та подушка вiд цього здавалися ще бiлiшими. Мама каже, що коли обирала, яку ж кiмнату переобладнати пiд дитячу, то вiдразу зрозумiла: доньцi потрiбна та, вiкна якоi виходять на схiд, щоб iз самiсiнького початку дня маленьке личко освiтлювали золотi промiнцi. Марi любила прокидатись у своiй кiмнатi у вихiдний, коли не треба було нiкуди поспiшати. Але то не сьогоднi: концерт не чекатиме. Дiвчинка лiниво вилiзла з-пiд ковдри, запхала нiжки в бiло-блакитнi хатнi капцi й накинула на плечi махровий халат. Найiмовiрнiше, мама вже чекае зi снiданком, тому одягатися можна буде пiзнiше, по тому, як поiсть. Вiдразу у святкове. Марi провела рукою по нiжнiй блакитнiй сукнi, яка висiла ще з учорашнього вечора попрасована на дверцях шафи. З-пiд тумбочки виглядали носики таких самих блакитних туфель. Глянула на себе в дзеркало: бiгудi стирчали в рiзнi боки, i Марi була схожа на маленьку клоунесу. Але це нiчого – за годину вона стане юною принцесою, на яку задивлятимуться всi. У часи, коли для дiтей кожна нова пара колготок чи, тим паче, взуття – справжне свято, те, у що одягаеться вона, – без перебiльшення диво. Нiхто достеменно не знав, як вдаеться мамi дiвчинки дiставати сукнi, взуття та майже ляльковi пальтечка з-за кордону, але у цьому всьому красивому та кольоровому вона вирiзняеться не те що з натовпу – вiдрiзняеться вiд радянських дiтей узагалi. На кухнi пахло солодко. У важливi днi мама чомусь завжди готувала сирники, поливала iх медом i посипала горiшками. Може, щоб донечцi краще думалося? Тарiлка Марi вже парувала на столi поруч з великою чашкою чаю. – Снiданок англiйськоi королеви. – Тетяна, мама дiвчинки, усмiхалася. Батько, як це часто бувало в таку пору, вже сидiв у крiслi з газетою. Мала обняла по черзi обох батькiв i взялася наминати солодке. Марi вчилася добре. Батьки, хоч у тi часи це було не надто прийнято, винаймали iй хороших учителiв для додаткових занять вiдтодi, як зачинилися дверi за першою вчителькою, котра хотiла, щоб семирiчна дiвчинка покинула навчання в елiтнiй школi. До шостого класу мала добряче пiдтягнулася в знаннях i вже обходилася без допомоги педагогiв. Пiсля урокiв iшла на танцювальний гурток i в музичну школу – грала на фортепiано. Чорний старий iнструмент привезли у квартиру наступного дня пiсля того, як Марi записалася на заняття. Спочатку дiвчинка навiть боялася до нього пiдiйти. Мама легенько штовхала в спину, щоб додати впевненостi, i просила: ну покажи! Що могла показати Марi пiсля першого заняття музикою? Дiвчинка обережно одним пальцем натискала на клавiшi, а тi лiниво видавали звук. – Ну, сильнiше! – пiдбадьорювала мама. Мала, захопившись, натискала все пiдряд, а батьки плескали в долонi: – О, в тебе вже так гарно виходить! Ну що тут скажеш – талант! Недарма витратили грошi на iнструмент – гратимеш. Марi точно не знала, чи хотiла грати, але перспектива бути «талантом» i найкращою iй подобалася. Тому на уроки ходила старанно. Учила ноти, гами, акорди, теорiю. Справно приносила хорошi оцiнки за старання. У свята, коли до батькiв приходили гостi, щоб поласувати «дефiцитними» продуктами, якi тато дiставав «по блату», Тетяна садила малу за фортепiано i просила грати. Дiвчинка вчасно зметикувала, що в такi моменти може виконувати будь-що, навiть твори за перший клас чи iмпровiзацiю. Їi однаково всi хвалили. А особливо – батьки. Тому надто напружуватися не доводилося. У музичнiй школi ж усе було по-iншому. Стара вчителька Людмила Петрiвна, iнтелiгентка в хтозна-якому поколiннi, цiнувала стараннiсть Марi до вивчення нот i теорii, але постiйно вимагала незрозумiлого – душi. І як би точно дiвчинка не запам’ятовувала ноти, як би чiтко не рахувала iхню тривалiсть та довжину пауз, як би грацiйно не водила пальцями, Людмила Петрiвна зiтхала – технiчно все гаразд, але… Марi не розумiла, що не так. Де iй шукати цю душу i як навчитися з нею грати? Батьки, вихованi на радянському iдеалi про невтомну працю та стабiльнiсть, нiколи не прагнули до чогось iще. Їх цiлком влаштовувало жити «технiчно правильно». Дивацтва Людмили Петрiвни про «душу» швидко списалися на ii похилий вiк, а Марi продовжувала чеканити пальцями по клавiшах вiдомi мелодii. І навiть подавала надii. У дверi подзвонили. – Це Катька, – прокоментувала Марi з повним ротом сирникiв. – Ми домовилися разом iти на концерт, а я вже трохи запiзнююся. – Нiчого, почекае. Їж, не поспiшай. – Мама вiдчинила антресолю кухонного гарнiтуру i дiстала щось iз найвищоi полицi. Шоколадка! – Це тобi. З’iж кiлька шматочкiв, кажуть, додае сил. А решту сховай на потiм. Справжнi шоколадки, а ще цукерки «Червоний мак» мама дiставала через бабусю татового студента-двiечника, що працювала на продуктовiй базi. Тягнучи не надто розумного нащадка до червоного диплома, його рiднi стали найкращими друзями всiх педагогiв iнституту. – А можна я Катьку пригощу? – Марi вдихала аромат шоколаду крiзь обгортку. – Хiба на всiх твоiх Катьок настарчишся? – Мама дивилася суворо. – Вона тобi щось дае? – Так. Хлiб з цукром, коли робимо уроки в неi. Тетяна розсмiялася: – Оце ласощi! Та i що та бiдота бачила? Ти б не дружила з нею. – Жiнка глянула на Влада, шукаючи пiдтримку. Батько подивився поверх газети i схвально кивнув. Мовляв, дружити не варто. Катька – едина подруга Марi. Однокласниця, яка живе в «хрущовцi» – будинку, що незрозумiло як «затесався» на вулицю зi старовинними австрiйськими будинками. Мама Катьки виховуе малого братика, а тато iх покинув. Вона – одна з тих, кого взяли в iхню школу як обдаровану дитину, котра ще в садочку виявляла неабиякi здiбностi до навчання. Вихователi, що розгледiли талант дiвчинки, порадили Катьчинiй мамi спробувати щастя й подати доньчинi документи до одного з кращих закладiв мiста. І дитину взяли. Бо саме такi учнi й створювали репутацiю школи. Марi не раз чула, як родину подружки називали «неблагополучною», але що це означае – не знала. Натомiсть iз задоволенням бiгала з Катькою в магазин, коли там щось «викидали», вистоювала заради подружки довжелезнi черги по продукти харчування, ласувала хлiбом з цукром i дивними на смак «Бичками в томатi». Щоправда, мамi про це навчилася не розказувати – боялася, що не пустить. Тому «за легендою» Марi з Катькою-вiдмiнницею довго робили уроки. Разом дiвчата пiшли й у музичну школу на клас фортепiано. У Катi вдома iнструмента не було, тому вона приходила грати до подружки. Тут уже батьки Марi не перечили: неозброеним оком було помiтно, що дiвчинка розумна, а iхня донька за нею тягнеться. Катька стояла перед вхiдними дверима, обпершись спиною на пофарбовану синiм стiну пiд’iзду. Дешеве пальтечко з блиском на лiктях було iй трохи закоротке, туфлi, навпаки, ледь завеликi – «на вирiст». Картина була ще та. – Я ще iм, зачекай. – Марi прочинила дверi, висунула голову до подруги i вiдразу ж повернулася в кухню. Подружка слухняно залишилася зовнi. Два шматочки шоколадки розтали на язицi й додали настрою. Дiвчинка поспiхом забiгла у свою кiмнату й розкрутила бiгудi, на яких спала всю нiч. Золотисте волосся слухняно впало на плечi. Заскочила в блакитну сукню, одягла бiлi колготи, взула туфлi. Тетяна, котра вже кiлька хвилин стояла у дверях, не могла намилуватися донькою. – Йди-но сюди, застiбну тобi сукню i пов’яжу пояс. – Але ж я не маленька, – дiвчинка вередливо надула губи. – Не маленька, але це менi в радiсть. – Тетяна обережно просувала блискучi гудзики в петельки. – Ми з татом будемо за годину. Сподiваемося на твою перемогу. Не пiдведи. – Торкнулася губами доньчиноi скронi й повернулася до звичних справ. Марi накинула на плечi пальто – можна йти. Катька чекала в тiй же позi – спиною до пофарбованоi стiни. Їi мама на конкурс не прийде – нi з ким залишити дворiчного малого. Дiвчатка побiгли сходами вниз, як раптом перед самими дверима, що вели на вулицю, Марi щось згадала: – Стiй! У мене для тебе дещо е! – запхала руку десь пiд пальто, у кишеню сукенки, i витягла звiдти… шматочок шоколадки. Катька дивилася в руку подружки як зачарована. – Ти мене пригощаеш? – не йняла вiри. – Пригощаю, ми ж подруги. Тiльки iж тут, щоб мама не побачила, бо сваритиме. Катя обережно взяла вже трохи розталий шматочок шоколаду i поклала до рота. – Блi-i-iн! – Марi роздивлялася своi бруднi вiд ласощiв руки. – Сукня! Якщо я ii замастила – мама мене вб’е! Дiвчата удвох взялися швидко розстiбати пальто. Внизу кишенi блакитноi сукнi красувалася невелика коричнева пляма. – Мене вб’ють. – Марi ледь не плакала. – А якщо ми зараз не пiдемо – то вб’ють ще й за запiзнення на репетицiю. Варiантiв не було: треба йти в музичну школу. Дорогою обидвi мовчали. Стара будiвля музичноi школи розташовувалася на сусiднiй вулицi. Тут завжди був особливий аромат – пахло сирою тканиною i трохи олiею, якою натирали пiдлогу, щоб блищала. Широкий коридор зазвичай був серцем школи: на холодних дерев’яних лавках тут сидiли тi, хто чекав своеi черги на урок. З-за дверей класiв долинали невпевненi звуки музичних iнструментiв i голоси вчителiв. Тi, що чекали на лавцi, пiдпирали бороди дерматиновими папками для музичного приладдя i насолоджувалися короткочасним спокоем. Ще кiлька хвилин – i пiдуть вони пiд ось цi вчительськi голоси i лiнiйки, що боляче били по неслухняних пальцях. Сьогоднi в музичнiй школi – конкурс пiанiстiв. У кутку коридора поставили новесеньке коричневе фортепiано, а пiд стiнами – рядки стiльцiв для глядачiв. Окремо чотири – для суддiв, ближче, нiж решта, бо вони мають не лише слухати мелодiю, а й стежити за порядком пальцiв виконавця, оцiнювати його поставу й рухи. Дiвчатка зайшли у свiй клас i зняли пальта. Марi дiстала з папки нотний зошит i тримала його так, щоб вiн повнiстю затуляв пляму. Нiхто не помiтив. Здаеться, все йшло не так уже й погано. Стiльцi поволi заповнювалися слухачами – здебiльшого педагогами цiеi ж школи i батьками учнiв, – i дiти раз у раз визирали за дверi, виглядаючи «своiх». Маму з татом Марi побачила вiдразу, щойно тi з’явилися бiля дверей школи – бiльше автiвкою не приiхав нiхто. Тiльки-но вони увiйшли в будiвлю, голова Марi сховалася за дверi. Тепер головне – не потрапляти iм на очi до виступу. А далi – якось уже буде. Першою грала Катя. Їi соната для фортепiано Бетховена звучала чудово. Мелодiя давалася дiвчинцi легко й без напруження, звуки просто вилiтали з-пiд пальцiв. Пiсля заслужених оплескiв дiвчинка зайшла до класу: – Твоi вже тут. Сидять справа вiд фортепiано. Тому якщо закинеш спiдницю по лiвий бiк вiд своiх нiг, то вони нiчого не побачать, – iнструктувала подругу. У Марi тремтiли колiна. Коли ведуча оголосила ii прiзвище, дiвчинка ледь не зомлiла. Про музику не думалося. Треба було зробити все, щоб мама не побачила плями на сукнi. Грала вона невпевнено. Пальцi вiд хвилювання задубiли й не слухалися. У головi було едине: коричнева пляма на блакитнiй сукнi. Їi «Менует» Глезера вийшов кострубатим. Про перемогу можна було забути. Вклоняючись, Марi тримала руку на плямi й крадькома глянула на батькiв: тi мали задоволений вигляд – у тонкощах музики вони не зналися. Поки суддi радилися щодо переможця, учасники терпляче чекали у своiх класах, а глядачi слухали показовi виступи. З результатами визначилися, i всiм, крiм переможцiв, дозволили сiсти до слухачiв. Перша премiя дiсталася Катi. Марi не виграла нiчого – ще раз хвилюватися за пляму при виходi по грамоту не доведеться. Дiвчинка накинула на плечi пальто, старанно ховаючи подiл сукнi, i сiла бiля батькiв. – А ти чому прийшла? – шепнула iй на вухо мама, поки на сценi старанно вигравали Халаiмова. – Нам дозволили. – А нагородження? – Я не зайняла мiсця. А Катя перемогла. – Дiвчинка байдуже спостерiгала за руками музиканта за фортепiано. Тетяна щось шепнула на вухо чоловiковi, той незадоволено хмикнув, пiднявся зi стiльця i рухом голови покликав директора школи, котрий стояв неподалiк. Батько Марi з директором зналися – все через той же iнститут: хтось iз близьких-рiдних учився. За кiлька хвилин Влад повернувся на свое мiсце. Починалося нагородження. Марi без особливого ентузiазму спостерiгала за всiм, що вiдбуваеться, аж поки раптом пiд час оголошення переможця замiсть Катьчиного почула свое iм’я. Нi, цього не може бути, iй точно здалося! Але чому тодi всi дивляться на неi? Мама легенько пiдштовхнула в спину: йди. Марi вийшла на сцену, навiть не знявши пальта. Чемно взяла грамоту, вiдповiла на потискання руки директора й оглянула зал. Їй аплодували. Їй, переможницi. Найкращiй. Батьки просто сяяли вiд гордостi. І це було приемно. Дiвчинка зовсiм забула про пляму: переможцям прощаеться все. У класi ii чекала похнюплена Катька: – Ти знаеш, чому грамоту дали тобi, а не менi? Бо твiй тато попросив директора. За оцiнки для сина. – Не бреши. Програвати треба вмiти. – Програвати, бо бiдна й без батька? – Здавалося, Катька ось-ось розплачеться, а Марi зовсiм не хотiлося псувати цей день чиiмись сльозами. До класу увiйшли Тетяна i Влад, узялися вiтати доньку з перемогою. – Наша гордiсть! – показував на дiвчинку чоловiк iншим батькам, що заходили по своiх дiтей. Марi була щаслива. Вона зовсiм забула про бридку пляму, бо хiба це важливо, коли ти – найкраща? Раптом Тетяна присiла перед донькою. – А це ще що? – провела рукою по подолу сукнi, показуючи на пляму. – Це… – дiвчинка запнулася. – Це Катька менi кинула цукерку на спiдницю, – й опустила очi. Тетяна презирливо глянула на доньчину подружку: – Я ж казала, що не треба з нею водитися. А за сукню ii мама нам заплатить. – Жiнка взяла за руку доньку, жестом покликала чоловiка, i всi разом вийшли з класу. Ошелешена Катька залишилася стояти з вiдкритим ротом. За кiлька днiв мама Марi справдi навiдалася до ii дому. Гидливо оглянула квартиру i попросила грошi за зiпсовану сукню. Мама Катьки, знаючи, що ii донька могла бачити шоколадну цукерку хiба що на Новий рiк, все одно погодилася загладити провину. Щоправда, не грошима, а роботою: за кiлька днiв вишила на подолi блакитноi сукнi красиву синю квiтку, яка сховала пляму. Так було навiть краще, нiж ранiше. Регiна прокинулася вiд гавкоту Бровка. Це означало, що була рiвно сьома ранку. На годинник можна навiть не дивитися. Дурний пес щодня в один i той же час вигавкував на сонячне промiння, що пробивалося крiзь шпарини в огорожi бiля його будки. Хiба що в похмурi днi його не будили цi «диверсанти». У селi всi прокидаються ранiше. У людей – худоба, родина, справи. А Регiна може собi дозволити понiжитися в лiжку довше. Сказано ж – ненормальна. Жiнка погрозливо постукала до Бровка в шибку, i той замовк. Можна вiдпочивати далi. Сьогоднi iй снився не сокiл, а дiти. Багато дiтей, близько десятка. Вони бiгали зеленим садом, перечiпляючись за яблука пiд ногами. Запах вiд паперiвок стояв неймовiрний. Дiти реготали й гралися в «ослiнчика»: бiгали навколо маленького блакитного стiльця i за командою намагалися на нього всiстися. Переможцевi дiставалася цукерка. Солодощi були в кишенi красивоi жiнки, одягнутоi в довгу свiтлу сукню. Жiнка сидiла пiд розлогою яблунею i всмiхалася. З неi можна було малювати картину. Одна ii рука лежала на ледь округлому животику. Раптом хтось iз дiтей необачно штовхнув стiлець, що був центром гри, i впав на нього. Нiжка стiльця вiдламалася. Дiти почали плакати. Жiнка повiльно, зважаючи на стан, пiднялася i взялася обiймати кожного по черзi. Сонце зайшло, i стало холодно. Регiна прокинулася. Треба б заварити чаю i братися до роботи. Зламаний дитячий стiлець, який вона знайшла на сiльському смiтнику, стояв у кутку кiмнати. Блакитна фарба на ньому злущилася, але дерево не прогнило. Прихилений до стiни, на трьох нiжках, вiн здавався втомленим i забутим. На плитi закипiв чайник, i Регiна залила окропом трохи ромашки i сушених суниць – сьогоднi такий настрiй. До чаю розрiзала яблуко. Пахло, як у ii снi. Треба братися до роботи. Жiнка знайшла потрiбний шматок дерева за коморою, розклала iнструменти й узялася витесувати стiльцю нову нiжку. Двi години роботи – i все готово. Останнiй штрих – гострим ножем пiдiгнати випуклий кiнець пiд розмiр впадини в сидiннi стiльця. Нiжка стала, як рiдна. Регiна вiдiйшла вбiк, щоб оглянути роботу. Годиться. Завтра пофарбуе стiлець у блакитне – буде як новий. Зможуть дiти з ii сну знову гратися. Бровко обнюхував стiлець i задоволено крутив хвостом – мовляв, гарно. Було вже поза полудень, сонце свiтило, як нiколи восени. Якби Регiна мала дiтей, то в такi днi точно хотiла б напекти iм пирiжкiв i наварити какао. А так – ремонтуе стiльцi для тих, що сняться. «Фарбу попрошу в Марii», – вирiшила жiнка. Помила руки, одягла куртку й поволi пiшла в село. Марiiна хата потопала у квiтах. Їi можна було фотографувати для журналiв. Клiентiв на свою розсаду жiнка мала вдосталь. Навiть зараз двое чоловiкiв завантажували в мiкроавтобус десяток рiзнокольорових кущiв хризантем у горщиках. Марiя побачила Регiну здалеку. Та терпляче чекала, поки чоловiки поiдуть. Щойно iхня машина сховалася на сусiднiй вулицi, жiнка пiдiйшла ближче. – Привiт, – озвалась упiвголоса. – Я до тебе з проханням. Маеш трохи блакитноi фарби? Треба стiлець помалювати. – Маю. Зараз наллю. – Марiя завжди нiяковiла в такi хвилини. Регiна була дивною, наче з iншого свiту. Зовсiм не тiею, з якою вони зналися в юностi… Переселившись у це село, Марiя не раз чула про чи то вiдьму, чи мiсцеву божевiльну, яка живе в далекiй хатi. А коли зустрiлася з нею вперше вiч-на-вiч – уклякла: то була ii Регiна. Жiнка досi не розумiла, чи впiзнала ii давня знайома – заговорити про це не наважувалася. Часом здавалося, що так, бо дивилася в очi особливо пильно, бо говорила на «ти» й нi про що не розпитувала. А iнколи видавалася зовсiм чужою – не пiдходила близько, не зачiпала спогадiв. – Слухай, давно хотiла спитати, – господиня вийшла iз пiвлiтровим слоiчком фарби, – а навiщо ти ремонтуеш те, що зламалося? Чи воно тобi пригодиться? – Менi – нi, – Регiна говорила повiльно, пильно дивлячись на Марiю, наче хотiла щось прочитати в ii рухах. – А iм – так. – Кому це – iм? – Та ж самим зламаним речам. Чи ти думаеш, в них нема душ? – Це ж речi, вони неживi… – Твоi квiти – теж неживi. А чомусь до них говориш. І лiкуеш, коли «захворiють». – Квiти – то iнше. Вони з насiнини ростуть i насiнням плодоносять – дають свое продовження. – А речi старiють, хоча можуть жити вiчно. Я допомагаю. Чи ти б не хотiла вмiти давати вiчнiсть тому, що любиш? Марiю кольнуло бiля серця: невже впiзнала? На питання не вiдповiла, але мовчки пiшла до теплицi. – Вiзьмеш собi? – Жiнка винесла пластиковий лоток iз кволою розсадою пеларгонiй. – Хотiла викидати – не продалися, а перезимувати iм нiде – мiсце пiд фiтолампами – дефiцит. А ти, може, i врятуеш. – А вiзьму. – Регiна обережно обхопила контейнер лiвою рукою i притисла до себе. У праву взяла слоiк iз фарбою. – Не вмирати ж iм. Марiя стояла бiля хвiртки i дивилася, як вiддаляеться постать Регiни. Дивна штука – доля. І чого б то звела iх в одному селi знову? Чи просто випадковiсть… Жiнка стенула плечима. Пiзня осiнь подула холодним вiтром. Збиралося на дощ. Марiя запнула сильнiше куртку бiля шиi i пiшла в теплицю – там у неi завжди тепло та свiтло, всесезонна радiсть. У великих дерев’яних коробках сохли цибулини тюльпанiв на вигонку. Пора садити, щоб на Новий рiк мати квiти. Власнi «Дванадцять мiсяцiв». Стояння трете Ісус падае пiд хрестом уперше – Ненавиджу вас обох! – Марi насуплено забилася в куток на сидiннi батьковоi «волги». – Тiльки й можете, що псувати менi життя! – У своi ледве п’ятнадцять ти занадто розумна! – Батько говорив, не вiдриваючи погляду вiд дороги. – Постригтися коротко – не можна, у джинсах до школи – не можна, на дискотеку – не можна! Я живу, як у тюрмi! – А язик не всохне? – Тетяна повернулася з переднього сидiння i пильно дивилася на доньку. – Магнiтофон тобi купили? Купили. Плеер японський захотiла – маеш. Куртку джинсову, спiдницю, блузку з Польщi дiстали? І це тiльки цього року! У санаторiй iздила? Їздила. Добра тобi тюрма. Марi притулилася до дверцят «волги» i здирала нiгтем зображення якоiсь кiнозiрки, перебите на пластик. – Бач, чого захотiлося – день народження святкувати без батькiв! Думаеш, я не знаю, що там буде? – Батько просто кипiв вiд лютi i щосили тиснув на газ. Дорога за мiстом була майже пустою. – Горiлку дiстанете! Понапиваетеся, соромно буде глянути сусiдам в очi. – Бачиш, тобi не щастя дочки важливе, а те, що люди скажуть! Типовий раб! Гвинтик у системi! Нiякоi iндивiдуальностi! – Марi майже кричала. Стосунки з батьками останнiм часом були жахливими. Дiвчина навiть навмисне не готувалася до урокiв, щоб учителi мали змогу викликати маму з татом у школу i полаяти за «непутьову» доньку. Хай знають. Сiм’я, як i кожноi п’ятницi, iхала на дачу, що колись була бабусиною домiвкою, але пiсля ii смертi два роки тому перетворилася на мiсце для вихiдних на природi. А кiлька хвилин тому Марi набралася смiливостi попросити батькiв дозволу органiзувати вдома вечiрку на честь свого дня народження. Зрештою, iй буде п’ятнадцять – уже не дитина, щоб наминати торт з мамою-татом. Однак батьки на пропозицiю не пристали. – От виповниться вiсiмнадцять – робитимеш що захочеш! – Мама була невблаганною. – Та з такими батьками я до вiсiмнадцяти не доживу! – Ти замовкнеш чи нi?! – Батько розвернувся обличчям до Марi i, здавалося, хотiв дати iй ляпаса. Звук гальм, свiтло фар змiшалося з Тетяниним криком: «Ма-ши-на!» Наче у сповiльненому кiно, Марi чiтко бачила, як на iхню «волгу» летить вантажний «ЗІЛ». Мама схопилася за кермо, яке тато вiдчайдушно намагався вивернути. Автiвку смикнуло вбiк. Двотонна «волга» маневрувала погано. Марi вiдчула, що машина кудись падае. Сильний удар знизу примусив дiвчину притиснути ноги до грудей i обхопити колiна руками – так, як учили на уроках ОБЖД. «Волгу» перевернуло на бiк. Марi сильно вдарилася правим плечем та головою i, схоже, поранила руку об ручку, якою опускали вiконне скло. Мама з татом мовчали. Марi лежала нерухомо i бачила татове плече, що неприродно впиралось у пасажирське сидiння. В очах потемнiло. Розплющила очi, бо стало холодно. Вона лежала на вологiй травi. Спробувала пiдвестися – сильно нудило, i болiла голова. – Мала прийшла до тями! Марi перевела очi туди, звiдки почула голос. Побачила понiвечену «волгу», що стояла вже на чотирьох колесах, автомобiль «швидкоi» i якихось людей. – Лежи, не рухайся. – Жiнка в бiлому халатi присiла поруч i шукала щось у величезнiй медичнiй валiзi. – Я ще не встигла обробити твоi рани. Марi повiльно лягла на траву. Сильно нудило. У головi паморочилося. Удруге розплющила очi вже в лiкарнi. Палата iз синiми стiнами пахла медикаментами. – Мала прокинулася. Побiжу по лiкаря. – Жiнка рокiв п’ятдесяти встала з сусiднього лiжка i вийшла в коридор. – А тiй би лише бiгати. Уже добiгалася до травматологii. – На лiжку бiля вiкна лежала хвора з ногою на витяжцi. – Я в лiкарнi? – Марi роздивлялася навколо. – А де ж iнакше, дитино. Дуже болить? Дiвчинка доторкнулася лiвою рукою до забинтованоi голови. Права була в гiпсi. – Не дуже. А мама з татом теж тут? – А менi звiдки знати. Лiкар прийде – усе розкаже. – Жiнка повернула голову до вiкна. – Як щось треба – ти кажи, ми допоможемо. Ну, не я, – хвора кивнула на свою ногу, – я неходяча, а от дiвчата поможуть. Не соромся. У палату повернулася жiночка, що «добiгалася» до травматологii, а за нею зайшов лiкар. Чоловiк рокiв сорока розгублено оглянув палату i знайшов очима Марi: – Як почуваешся? Не нудить? – Та наче нi. Я ще не зрозумiла. – Буде зле – клич санiтарку. Це минеться за кiлька днiв. – А мама з татом? – У тебе ще родичi е? Ну, там бабусi-дiдусi? – Нема. Ми самi. Їм щось потрiбно? – Та вже нiчого. – Чоловiк над чимось напружено думав. – Значить, так. Встати ти зможеш днiв за п’ять. На той час ми iх у морг вiдправимо. А з похороном щось придумаемо. Я начальству батьковому вже подзвонив – мають органiзувати. Марi уривками вловлювала змiст почутого. – То iх – немае? – Загинули на мiсцi. Лiкар вийшов з палати, щось шепнувши медсестрi, яка саме заглянула у дверi. Дiвчинцi стало страшно. Їй не хотiлося плакати. Зовсiм. Вона просто боялася. Боялася всього, що може трапитися завтра, пiслязавтра, у день похорону, потiм… Досi все було так стабiльно i прораховано: мама з татом, вихiднi на дачi, день народження невдовзi… Вона навiть замовила у батькiв подарунок – набiр косметики… І що тепер? Страшно… Дiвчинка вкрилася з головою лiкарняною ковдрою, одягнутою в сiру вiд часу пiдковдру. Страшно… Сусiдки по палатi в той день не говорили голосно, тiльки перешiптувалися. Жалiли. Чи ii всi тепер жалiтимуть? Скiльки разiв потiм Марi намагалася згадати день похорону своiх батькiв – не могла. Пам’ятала, що тодi моросив дощ. Хтось раз у раз пiдтягував на ii плечах велике чорне пальто, яке спадало, бо загiпсоване плече не дозволяло одягти його добре. Ось це i всi спогади… Здатнiсть сприймати свiт навколо повернулася, коли всi розiйшлися, а вона залишилася сама у квартирi. Посуд пiсля поминок хтось помив, холодильник був завалений залишками iжi. І що тепер робити? Ну ось, запрошуй друзiв, скiльки заманеться – нiхто не заборонить. А хiба це важливо?.. Марi з острахом прочинила дверi у спальню батькiв. Пусто. На спинцi стiльця – мамина нова блузка. Бiла в чорний горох. Привезена на замовлення, здаеться, з Туреччини. Тодi, у п’ятницю, мама вперше одягла ii на роботу в iнститут, щоб похвалитися колегам. Дiвчина взяла блузку в руки, сiла на край лiжка i притулила до обличчя. Блузка пахла мамою. Запахи – ось справжнi кати, котрi ще довго ятритимуть рану. Мамою i татом тут пахне все. Марi заплющила очi, вдихнула аромат, i по ii щоках потекли сльози. Плакала беззвучно, але сильно. Усе. У неi бiльше немае мами. Цей запах, який з дитинства вiдчувала в ii обiймах, скоро назавжди вивiтриться… Вiдчинила комод, щоб заховати блузу подалi. У верхнiй шухлядi – новенький чеський набiр косметики. Подарунок iй на день народження. Можна тiльки уявити, скiлькох знайомих татовi довелося обдзвонити, щоб його дiстати. Хотiли потiшити доньку. Дiвчинка поспiхом зачинила комод i скрутилася калачиком на лiжку. Загiпсоване плече нагадувало про себе тупим болем. Сльози закiнчилися i змiнилися безсиллям. Марi заснула. Одного ранку дiвчинка прокинулася вiд звуку вхiдних дверей, що зачинилися. Сонячне промiння лоскотало ii обличчя крiзь фiранку, i було так добре, що хотiлося всмiхатися. І куди це тато пiшов так рано в суботу? Можна ж iще спати. Раптом вона сiла на лiжку. Батькiв уже немае. Сьогоднi – сороковий день. Мабуть, то iхнi душi назавжди вийшли з дому, щоб уже нiколи не повернутися. Марi взулася в капцi, накинула халат i пiдiйшла до вхiдних дверей. Замкнено. Вiдчула, що тепер вона остаточно сама. У холодильнику було пусто. Запаси iжi за цi пiвтора мiсяця вичерпалися цiлком i повнiстю. Сусiдки й маминi подружки час вiд часу приносили iжу, але так не могло тривати довго. У дверi подзвонили. На порозi стояли двi жiнки невизначеного вiку – зачiски-«хвостики» i сiрi мiшкуватi пальта, певно, мали додавати iм солiдностi. – Марiйка? Дiвчинка мовчки кивнула. – Збирайся, поiдеш з нами. – Але куди? – У дитячий будинок. – Я вже доросла, цiлком можу обходитися сама! – Не можеш. За законом не можеш. Але ти не хвилюйся, це лише на рiк. Пiсля дев’ятого класу вступиш в училище – буде тобi самостiйне життя. – Але я хотiла в консерваторiю… – Може, i в консерваторiю. – Жiнки переглянулися. – Усяке бувае. Збирайся. Ми зачекаемо. Марi дiстала з шафи велику валiзу. З нею вони з батьками iздили вiдпочивати в санаторiй. Поскладала одяг i ледве зачинила: чого-чого, а суконь i кофтинок мала вдосталь. В iншу валiзу склала взуття i деякi дрiбнi речi – косметику, фотографii, плеер з касетами й ноти. Обвела поглядом кiмнату. Наче нiчого не забула. Зрештою, квартира все одно належатиме iй – ще повернеться. Ключi вiддала сусiдцi по сходовому майданчику. На зберiгання. Це ж лише на рiк. Ненадовго. – А куди ви ii? – У дворi будинку до Марi та жiнок iз соцслужби невпевнено пiдiйшла сусiдка, мама колишньоi подружки Катi, тiеi самоi, в якоi дiвчинка забрала перемогу в музичному конкурсi. – Ясно куди – в дитячий будинок, – кинула недбало одна з жiнок. – Та вона ж там пропаде! – Усi живуть – i вона житиме, ще одна цяця! Жiнки вiдчинили дверi робочоi «ниви» i вже хотiли сiдати всередину, але мама Катi схопила одну з них за руку: – Залиште Марiйку зi мною. Хоча б на мiсяць. А я тим часом на неi опiку оформлю. Жiнки переглянулися: – Ти що, дурна? На злочин нас штовхаеш? – але дверей не зачинили. Чогось чекали. – Ось, то вам за клопоти. – Кiлька купюр непомiтно перейшли до кишенi однiеi з жiнок. – Добре, – сказала одна з них пiсля кiлькасекундноi паузи з таким виразом обличчя, наче робила велику послугу. – Керiвництву скажемо, що дiвчинки вдома не застали. Але майте на увазi: наступного разу до вас прийдуть з мiлiцiею. Дверi «ниви» гучно захряснулись, i автiвка повiльно виiхала з подвiр’я будинку. Марi так i залишилася стояти на тротуарi з великою валiзою, ошелешена тим, що вiдбулося. – Ходiмо додому. А там щось придумаемо. – Катина мама, здаеться, теж здивувалася своiй смiливостi. – Ходiмо. – Марi не мала нi сили, нi настрою протестувати. * * * П’ятнадцять. Сьогоднi Регiнi п’ятнадцять. День народження в дитячому будинку трохи не такий, нiж якби ти святкував його вдома. Бухгалтерка закладу, яка часом на канiкулах забирала Регiну до себе, точнiше – допомагати глядiти трьох малих дiтей, – принесла трохи рiзних цукерок. Ось i все свято. Ще кiлька рокiв тому майже всi цi солодощi довелося б вiддати «старшакам», а зараз вона сама вже в останньому класi. Проте молодших не «пресуе». Нецiкаво. Цiкаво читати. У бiблiотецi дитячого будинку не залишилося жодноi книги, яка б не ночувала пiд подушкою Регiни – ковтала iх спрагло й похапцем, наче боялася, що не встигне. А в дев’ятому класi iй дозволили записатися в мiську бiблiотеку й ходити туди без вихователiв. Раз на тиждень, пiсля урокiв, дiвчинка збирала прочитанi книги в потертий заплiчник i йшла пiшки бiльше чотирьох кiлометрiв, щоб узяти новi. Кишенькових грошей дитбудинкiвцям не давали, тому громадським транспортом не користувалася. Ходила пiшки навiть у дощ чи мороз. Того дня в бiблiотецi ii чекали. Зрештою, це чи не едине мiсце, де дiвчинку справдi радi були бачити. Для решти свiту вона залишалася невидимою. Блiдою тiнню без iменi й обличчя. Дитбудинкiвцiв завжди трохи побоювалися й намагались обходити десятою дорогою. Не пристосованi до суспiльства, вони росли й виживали нiби десь на узбiччi, чiплялися за будь-яку iлюзiю кращого життя. Бiблiотекарка Тамара, повновида жiнка рокiв сорока, по-змовницьки покликала Регiну в маленьку службову кiмнатку, що прилягала до читацькоi зали. Там на столi стояв справжнiсiнький торт! І неабиякий, а цiлий «Наполеон»! – Це – менi? – Регiна не йняла вiри. – А що, то в мене сьогоднi день народження? – Жiнка голосно розсмiялася, закидаючи голову назад. – Вибач, без свiчок, зате домашнiй. Сама пекла. Зараз поставлю кип’ятильник i питимемо чай. Поки Тамара поралася з окропом, Регiна роздивлялася свiй торт. Нi, вона не з лiсу вибiгла й торти бачила не раз – i куштувала. Із солодощами до них приiздили представники владноi верхiвки, а часом – просто багатi люди, якi хотiли потiшити свою душу допомогою сиротам. Але щоб ось так – увесь торт був ii. Цiлий. Не подiлений на шматки за кiлькiстю учнiв у класi – то справдi вперше. Тамара принесла двi великi чашки з чаем. – Ну що, iмениннице, нумо рiзати? – Жiнка простягнула Регiнi ножа, i та несмiливо доторкнулася ним до крихкого тiла «Наполеона». Спочатку – надвое, потiм половинку – ще на двi, кожну четвертину – ще на двi. – Ти рiж, рiж, не бiйся. Що не з’iмо – забереш iз собою. Регiна злизувала з пальцiв крем i всмiхалася. Просто тому, що iй було добре. Просто тому, що вперше за багато рокiв мала справжне свято. Тамара витягнула з-пiд стола пляшку з чимось алкогольним i щедро налила собi в чай: – За твое здоров’я! Тобi не пропоную – мала ще. А сама вип’ю. У маленькiй кiмнатцi пахло солодким. Справжнiм днем народження. Повертатися в дитячий будинок не хотiлося, але треба було. Тамара зiбрала Регiнi в коробку залишки торта й напакувала ранець новими книгами. На вулицi вже встигло стемнiти. Дiвчинка йшла знайомими вулицями з коробкою в руках, наче зi скарбом. Думалося про майбутне – от уже за рiк дитячий будинок випустить ii в доросле життя. І буде там стiльки солодощiв i тортiв, скiльки захочеться. І не треба повертатися «на територiю» до восьмоi i iсти за розпорядком. Почнеться справжне життя. Свiй дитячий будинок Регiна побачила здалеку. Сiра «стандартна» будiвля, облицьована плиткою. Бетонна огорожа навколо заввишки два з половиною метри. Щоб сховати той свiт вiд очей перехожих. – О, «дитдомiвка»! А ти що так пiзно в мiстi робиш? – Трое хлопцiв, мабуть, студентiв, нудьгуючи, пiдпирали бетоннi блоки спинами. Звiсно, вiдрiзнити сирiт вiд мiсцевих дiло нехитре: по одягу не за розмiром. Трохи бiльшому чи трохи меншому – то вже як пощастить. Регiна втягнула голову в плечi й пiшла далi. – Ти не чуеш мене чи що? – Один з хлопцiв пiдiйшов ближче i смикнув Регiну за лiкоть. Коробка з тортом випала з рук, i дiвчина крикнула з розпачу: – Придурок! Ти що наробив! – Я придурок? Ти ж мала сучко! Вас що там, у дитбудинку, не вчать поважати старших? То ми зараз навчимо. Правда, хлопцi? – Вiн пiдiйшов настiльки близько, що Регiна вiдчула запах мiцного алкоголю. – Борза? Ще й не таких обламували. Двое, що досi спостерiгали за другом, з реготом пiдiйшли ближче. – То що, пацани, допоможете? – Та запросто. Не вперше ж. – Навчимо малу життя. Ще колись подякуе. Регiна кинулася тiкати, але раптом хтось iз хлопцiв боляче смикнув ii за ранець i повалив на мокре листя бiля огорожi. – Пацани, я кричатиму! – Дiвчина вiдбивалася щосили, хоча сама розумiла абсурднiсть цiеi фрази: сторож дитбудинку, единий, хто може ii тут почути, не вийде на захист, навiть якщо почуе пострiли. – А кричи, так навiть прикольнiше, – реготали хлопцi, притискаючи ii плечi до землi. – А ми тебе за це – ножичком. – Щось холодне торкнулося ii шиi. Подих перехопило. Надii на порятунок нема. Регiна заплющила очi. Куртка задерлася високо, i вона лежала голим попереком на листi з болотом. Але холод вiд металу на шиi лякав бiльше. Двое хлопцiв нахилилися над нею й сильно натискали на плечi, не залишаючи можливостi рухатися. Дiвчина чула шурхiт iхнiх «балонових» курток i вiдчувала огидну сумiш запахiв алкоголю, одеколону, поту й карiесних зубiв. Коли натиск холодного металу на шию послаб, вона повернула голову й розплющила очi. Перед самiсiньким обличчям лежала коробка з ii першим власним тортом. Шматки «Наполеона» попритулялися спинами до болота. І iм теж було холодно, страшно й боляче… – А тепер бiгом звiдси! Комусь ляпнеш – пошкодуеш, що не вбили! Регiна повiльно встала, сяк-так поправила одяг i, не оглядаючись, мовчки пiшла до ворiт. А вже в дiвочiй спальнi швидко зняла все, що на нiй було, переодяглася в чисте. Плакати немае сенсу. Жалiтися вона не вмiла, бо н?кому. У мiлiцiю заявляти не збиралася: дитбудинкiвським там не вiрять. «Вважай, стала дорослою», – сумно всмiхнулася сама до себе дiвчина, засинаючи. Тiеi ночi iй снилась улюблена лялька. Колись вона випросила ii в котроiсь iз дiвчаток, яких на вихiднi забирали до себе бабусi чи iншi родичi. Такi часто поверталися з подарунками – iграшками та одягом. А в дитбудинку дiлитися було правилом. Регiна не мала iнших ляльок нiколи. Тому цю, з бiлим волоссям i блакитними очима, що заплющувалися, якщо ii покласти на спину, любила особливо. Спати з iграшками в дитбудинку не дозволяли, i Регiна щовечора ховала свою пластмасову подружку пiд подушку, а вихователi вдавали, що цього не помiчають. Вона, як дiвчинка слухняна i здiбна, мала перед iншими привiлеi – iй дозволялося трохи бiльше, нiж урвитлям-двiечникам. У снi лялька була одягнута в красиву блакитну сукню. Дiвчинка тримала ii в руках перед вiкном i милувалася, як виграе свiтло на крихiтнiй парчевiй спiдничцi. Раптом дiвчинка вiдчула, як ляльку з ii рук вихопили. Вона чiтко чула хрускiт пластмасових ручок i нiжок, що ламалися. І чула, як лялька плакала. Перед Регiною лежала спотворена iграшка. Сльози потекли по щоках дiвчинки, а десь бiля серця стиснуло. Регiна залишила слоiчок iз фарбою бiля порога, а розсаду квiтiв занесла в хату й поставила на стiл. Дiстала iз сусiдньоi кiмнати пластиковi вiдерця, якi колись купувала, щоб квасити капусту, набрала в саду пухкоi землi-кротовиння й обережно висадила паростки пеларгонii. Квiти на новому мiсцi наче аж повеселiли. Може, i будуть жити. Жiнка помила руки й перенесла вiдерця на найсвiтлiше вiкно – хай ростуть. Дiстала з комори пензлик, винесла вiдремонтований стiлець посеред двору i взялася фарбувати – треба встигнути до дощу. Блакитна фарба лягала на дерево рiвним шаром. А коли справу було завершено, Регiна, дивуючись сама собi, дiстала з комори залишки бiлоi й жовтоi фарби, залила розчинником – i вже за кiлька хвилин обережно вивела на спинцi стiльця, що вже пiдсохла, величезнi ромашки. І чого б то? Ворони над головою мовчали – значить, скоро буде дощ. Жiнка обережно переклала стiлець пiд шиферний дашок перед входом у хату, щоб не змок. Ото вже дiти з ii сну будуть радi! Бровко заглядав в очi – просив iсти. – От зовсiм розуму катма – забула про тебе, – схопилася за голову жiнка. – Добре, що не маю господарки – усе б повиздихувало. Регiна дiстала з хлiбницi пiв буханки хлiба, залила кислим молоком i винесла Бровковi – мовляв, пригощайся. Пес приречено понюхав страву i сховався в будку. – Не хочеш – не iж, теж менi пан, – говорила сама до себе жiнка. – Можу вiднести тебе назад до лiсу, де взяла. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66288048&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.