Колискова для Софii Нiна Фiалко Дiана, Тамара i Наталя, вирвавшись iз провiнцii, приiжджають до Киева. Для кожноi це шанс вибороти щасливе життя без поневiрянь i скрути. Знайомство iз солiдним агентом клiнiки сурогатного материнства Жорою обiцяе свiтлi перспективи i майбутне мрii. Наталя закохуеться в Жору, не пiдозрюючи про справжнi намiри чоловiка. Тамара виношуе дiтей для украiнських родин, поки ii мати не долучаеться до такого «легкого» заробiтку. А Дiана стае сурогатною матiр’ю для пари американцiв. Народивши, вона допомагае транспортувати двiйнят Андре i Софi на iнший континент, проте ii кидають у чужому аеропорту без грошей i документiв. Дiана мусить боротися за виживання й повернути те найдорожче, чим хотiла легковажно заплатити за фальшиве щастя, – своiх дiтей… Нiна Фiалко Колискова для Софii Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» © Фiалко Н. І., 2020 © Depositphotos.com / avk78, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 Непередбачувана подорож З прочиненого вiкна повiяло вранiшньою прохолодою. Помiж поодинокими хмаринками пробивалися першi променi весняного сонця, вiщуючи погожий день. Жiнка солодко потягнулася на лiжку, але не поспiшала вставати. Благополучно звiльнившись вiд «обов’язку», тепер мала можливiсть iще кiлька днiв пiд наглядом лiкарiв вiдпочити. Про клiентiв цiеi установи, у якiй вона перебувала, дбають краще, нiж про власних дiтей… «Ой, не туди думки своi спрямовую, – схаменулася вона. – Поживу мрiею, бо вона, як вiльна птаха, лине туди, де найменше шансiв для ii здiйснення». А раптом! Хто не ризикуе, той не смакуе шампанським. Скiльки разiв уже обпiкалася на тому, що ризик не виправдовував сподiвання, але вiрила, що хоч раз у життi мае поталанити. Вiд суперечливих думок розпирало голову. Сьогоднi вона почувалася вiльною i була задоволена собою. Трiшки терпiння – i можна буде перегорнути ще одну сторiнку свого грiшного життя. Чому грiшного? Хiба вона когось убила чи обiкрала? Нi! Вона подарувала щастя iншим людям. Це по-християнськи – робити когось щасливим! Тепер чекала, коли i iй доля всмiхнеться… Важко дати точне визначення цьому почуттю, бо людинi для повного щастя завжди чогось не вистачае. В одних е грошi, гарна робота, маетки, а не чути в домi дитячого смiху – i вже мало не катастрофа. В iнших дiточок, як на небi зiрочок, а в родинi смуток, бо нема достатку. Ще людство не придумало, яким чином урiвноважувати цi двi проблеми, щоб у свiтi ставало бiльше щасливих людей. Як не дивно, але в багатьох сiм’ях до iнших додалася проблема народжуваностi. На початку двадцять першого столiття мрiя народити «свою» дитину, виношену в жiнцi-iнкубаторi, для бездiтноi пари стала реальнiстю. Законодавцi деяких краiн досi ламають списи – ухвалювати закон про сурогатне материнство чи нi? Проти прихованоi «торгiвлi людьми» виступае не тiльки церква… В Украiнi останнiм часом права та обов’язки людей настiльки нiвельованi, що стираеться червона лiнiя, через яку переступати не можна. Правильнi вчинки тi, якi не забороненi законом. Украiнськi законодавцi своею «невтомною працею» залишили стiльки вигiдних для чорного бiзнесу лазiвок у старих канонах, що при нинiшньому «гуманному» правосуддi ми й стали единою краiною, де на так званих законних пiдставах однi заробляють чималi кошти – iншi щасливими повертаються з дiтьми додому. Чи переймалася свiтовими проблемами жiнка, яка пiсля дев’ятимiсячноi важкоi роботи нарештi звiльнилася вiд плоду й почувалася вiльною? Їi сьогоднi гнiтила лише одна думка: попередити свою маму, що повернеться додому лише через тиждень, а може, i нi?.. Навiть подрузi завчасу не хвалилася, скiльки заробила грошей цього разу, бо обiцяне згiдно з договором мали виплатити лише сьогоднi. Не любила невизначеностi, а особливо прив’язки свого життя до чужих рiшень. Колись гадала, що своею долею вона сама керуе, а недавно зрозумiла, що, наважившись раз взяти участь у програмi сурогатного материнства, стала залежною вiд багатьох факторiв. Учора оглядав лiкар i сказав, що найбiльша проблема для породiллi в тому, щоб вона змогла правильно i вчасно припинити лактацiю. Для цього дав пачку вiдповiдних лiкiв i вважав, що його мiсiя завершена. Альбiна – завiдувачка клiнiки – за тиждень до пологiв запропонувала недавнiй породiллi додатковий заробiток, який грунтувався на тому, щоб пiсля пологiв вона не поспiшала зупиняти лактацiю i на кiлька днiв зберегла молоко в грудях. Щасливим бiологiчним батькам, яким вона народила двох дiтей, не терпiлося зi своiм скарбом якомога швидше потрапити додому. Вони розумiли, що благополучно переправити лайнером через океан малюкiв без грудного молока буде досить складно. Полiт довгий, а новоспеченi батьки без елементарних навичок догляду за малими дiтьми були невпевненi, що впораються з ними. Бiологiчна мама – жiнка середнiх лiт iз жовтуватим обличчям i синцями навколо очей – уперше пригорнувши тепленькi тiльця до серця, вiдчула приплив материнських почуттiв i готова була небо для них прихилити. Іноземку вже не цiкавили нi здоров’я тiеi жiнки, яка цим крихiткам дала життя, нi додатковi витрати на ii перелiт. Радiсть переповнювала ii ество, i здавалося, що на шляху до щастя жодних перешкод не буде. Подружжя вже мiсяць перебувало в Украiнi й прагнуло чимшвидше повернутися на батькiвщину. Документи на законне право володiння дiтьми мали на руках. Затримка виникла з отриманням вiзи на тимчасовий виiзд сурогатноi матерi. Благодатна украiнська земля! За грошi тут можна вирiшити питання будь-якоi складностi! Отримати бiометричний паспорт i вiзу – дрiбнички порiвняно з iншими. Груди породiллi розпирало вiд молока, i треба було зцiдити, щоб не завдати своему здоров’ю непоправноi шкоди. Примостившись бiля умивальника, почала розминати груди. За цiею процедурою жiнку й застала Альбiна. – Привiт, Соню! Приемно працювати з дисциплiнованими людьми! – Ще було б добре, якби i я такоi думки була про вас, – не пiдводячи голови, дорiкнула та. – Не збурюй хвилю, бо я ось принесла грошi. Можеш перерахувати, – поблажливо мовила Альбiна й поклала на тумбочку пачку купюр. Соня заховала груди в пазуху й жадiбно вхопила пакунок. Попередня робота навчила ii швидко вправлятися ще не з такою сумою грошей, тож за хвилину грошi були порахованi. – Згiдно з договором тут мало бути бiльше, – незадоволено зауважила жiнка, з презирством глянувши на свою добродiйку й винуватицю рiзних непорозумiнь. – Райське життя в цьому маетку договором не прописане, але ж i не я його маю оплачувати! – вибухнула Альбiна й вiдiйшла на безпечну вiдстань. Не була впевнена, що в клiентки не погiршився психiчний стан i вона не кинеться на неi. – За додаткову роботу хто платитиме? Чи ви гадаете, що я даремно оце себе мордую? – запитала Соня, скривившись вiд болю в грудях. – Частину оплачую, а решту отримаеш вiд Альберта пiсля приземлення в аеропорту. Альбiна не хотiла псувати стосунки з клiенткою, бо вона хоч i жадiбна до грошей, але поступлива, то, може, ще доведеться зустрiтись. Таких фiрм-iнкубаторiв, як у неi, чимало, тож шкода втрачати перевiреного клiента. Поспiшила повiдомити, що вже е паспорт i необхiднi документи для виiзду. Навiть порадила не класти всi грошi в банк, бо в чужiй краiнi всяке може трапитись i на дрiб’язковi витрати завжди бажано мати готiвку. – Ти англiйську мову хоч трохи знаеш? – поцiкавилася Альбiна. – Трошки бiльше шкiльноi програми. Альберт обiцяв вiдправити мене додому найближчим рейсом, то навiщо звiдси брати грошi, якщо вiн там менi повинен виплатити залишок домовленоi суми, – не погоджувалася Соня, знаючи, що в дорозi грошi також небезпечно мати. – Надiюся, що вiн людина порядна i вчинить так, як обiцяе. Та все ж дорога далека, навiть дуже далека… Не нарiкай потiм, що тебе не попередили… – мовила Альбiна, маючи на думцi своi переконання, напевне, iз чийогось досвiду. – Хочу, щоб уже все скiнчилося. Скучила за сином, i набридло всiх обманювати… То коли летимо? – перепитала Соня. – Сьогоднi завершуй справу з грiшми, бо за моiми передчуттями це станеться завтра. Лiтак близько десятоi години, а ще ж треба доiхати до Борисполя i вчасно зарееструватися. Не гайнуй часу! – перейшла на командирський тон Альбiна й рушила на вихiд. Зачиняючи дверi, попросила: – Зателефонуй, коли повернешся! Залишившись наодинцi зi своiми думками, Соня з подвiйною затятiстю зцiджувала груди й мiркувала, що необхiдно зробити перед вiдльотом: покласти на картку грошi, зателефонувати подрузi й навiдатися в орендовану кiмнату. Думки вихором кружляли навколо помешкання, у якому чимало добротних речей, котрi зникнуть, якщо вона вчасно не повернеться. Майже двi неповнi пачки доларових купюр, отриманих сьогоднi, чомусь не збурювали кров так, як це вiдбувалося першого разу. У душi жеврiла надiя, що цього разу вона таки побачить дiтей, яких виносила. Минулого разу навiть не показали, i вона досi шкодувала, що не наважилася без дозволу зайти в дитячу палату й не спробувала вiдшукати свое. Чи вiдчуло б серце рiдну кровинку, адже того маленького чоловiчка, якого вона народила, грiе ii кров. І що б не говорили палкi прихильники сурогатного материнства, якi доводили, що це лише один зi способiв продовжити чийсь рiд, Соню не переконали. Вона розумiла, що це сучасний рiзновид бiзнесу, який важко оподаткувати. Вважала себе сучасною i без комплексiв, тому скористалася моментом i завдяки участi в програмi сурогатного материнства вилiзла iз соцiального болота, яке держава протягом багатьох рокiв культивуе. Жiнка не заморочувалася тонкими матерiями всесвiту й не довiряла медикам. Не вмiла щось комусь доводити, але мала тверде переконання, що природа з кров’ю жiнки-iнкубатора перенесе немовлятi не тiльки генетичнi захворювання, але й риси характеру. Лiкарi не вiдкидають цiеi гiпотези, тому й ретельно збирають iнформацiю про предкiв клiентки. Та чи все в бiзнесi вiдбуваеться чесно i чи всi говорять правду? У родинi Сонi нiхто не розповiдав про хвороби дiда й баби. Завтра вона побачить своiх немовлят! Серце завмирало вiд однiеi думки. Інша нiби молоточком била в скронi: «Навiщо це тобi? Вiдмовся, поки не пiзно. Заробила грошi й тiкай подалi звiдси!» Неправду кажуть, коли стверджують, що можна дев’ять мiсяцiв носити пiд серцем дитя, а потiм забути його. Якщо вже жiнка народила, то хоче бути впевненою, що воно потрапить до надiйних людей. Вiрила в його щасливе майбутне, бо ж, судячи з витрат лише на утримання сурогатноi матерi та послуги клiнiки, бiологiчнi батьки – успiшнi та заможнi люди. Можуть дiтям подарувати те, чого вона не змогла своему синовi. «Я малят тiльки побачу й допоможу батькам благополучно доправити до постiйного мiсця проживання», – переконувала себе в думках Соня. Пiсля напруженого дня, закiнчивши термiновi справи, вона зателефонувала подрузi й повiдомила, що на деякий час вiдлiтае до Сполучених Штатiв. – Ти там що забула? – здивувалася подруга. – Не знаю… Але якщо за тиждень не повернуся, навiдайся до моеi кiмнати й там знайдеш вiдповiдь на свое запитання, – попросила Соня. – Ти завжди була непередбачуваною… Хай щастить! Пiзно ввечерi Соня з речами першоi необхiдностi повернулася до останнього притулку. Молоко прибувало швидше, нiж вона встигала його зцiджувати. Щоб зменшити незручностi в дорозi, випила подвiйну порцiю лiкiв для зменшення лактацii i лягла вiдпочити. Думки роем обсiли голову… Уранцi срiбляста «Тoyota» зупинилася бiля ворiт котеджу i Соня з невеликою спортивною сумкою покинула затишне мiсце, пригрiте за останнiй мiсяць. Щоб самiй мати такий райський куточок, довелось би щорiчно народжувати комусь дiтей до кiнця життя… Обвела поглядом будинок з надiею, що бiльше нiколи в нього не зайде. Помахом руки привiталась i сiла позаду Альбiни. – Чому без настрою? Усе йде вiдповiдно до плану, – пiдбадьорила та. – По чийому плану? – Не хвилюйся ти так! Тобi, може, i не доведеться нiчого робити. Дiти якийсь час спатимуть, а потiм погодуеш зо два рази. Намагайся не дивитися на них, щоб потiм не снилися, – повчала Альбiна. – Ви хоч раз були у моему станi? – несподiвано запитала Соня. – Може, нiколи бiльше не побачимося, то назвiть свое справжне iм’я. – Навiщо це тобi? Мене i твое не цiкавило, поки не довелося закордонний паспорт оформляти, – з ноткою невдоволення мовила жiнка. Хотiла ще щось рiзке у вiдповiдь кинути, але завбачливiсть та обережнiсть переважили. – Якщо знадобляться ще грошi – приходь! Будемо спiвпрацювати. Альбiна здогадувалася, що Сонi зараз психолог знадобився б, а не довгий перелiт через океан. «Ще трохи – i здихаюся цiеi проблеми», – заспокоювала себе Альбiна i, коли в аеропорту бiля авто iх зустрiв американський клiент, просвiтлiла обличчям i почала виявляти фальшиву радiсть. Альберт змiряв поглядом Соню i всмiхнувся. Попри недавнi пологи й тимчасовi пiгментнi плями на обличчi, жiнка виглядала привабливою. Щоб приховати втому й вiдсутнiсть природного рум’янцю, вона не пошкодувала косметики на свое обличчя. Нове стильне вбрання окреслило принаднi пишнi форми статури, особливо грудей. Соня добре знала, на що звертають увагу чоловiки, тож здогадалася, про що мiг мрiяти Альберт… Потиснувши обом руки, Альбiна попрощалась i поспiшила до свого авто. Соня йшла поруч iз цим чоловiком i вперше шкодувала, що досi не надавала значення вивченню англiйськоi мови. Вiн також, напевне, про це думав, бо запитав ламаною росiйською: – Ви англiйською розмовляете? – Соня розчаровано похитала головою. Дружина Альберта навiть не представилася. Лише змiряла поглядом Соню i намагалася витиснути iз себе усмiшку ввiчливостi. Поруч iз чоловiком вона виглядала нещасною, хворобливою жiнкою. Новоспечена мати, мов квочка, стояла над двiйним автокрiслом з дiтьми, боячись до нього зазирнути. Мабуть, iх пiдвезли недавно й вона ще не знала, як з ними поводитися. Соня виглядала королевою порiвняно з нею, але ця непримiтна багата жiнка – власниця дiтей, яких вона народила. Чому така несправедливiсть? Серце стислося вiд образи на себе й цiлий свiт… Оголосили про початок реестрацii на рейс. Альберт вручив Сонi паспорт та квиток i попередив, щоб вона поводилася вiдповiдно, не проявляючи попереднього знайомства з ними, а в лiтаку стане зрозумiлiше, як чинити далi. Коротко попередив, що згiдно з американськими законами в них сурогатне материнство поза правовим полем, i якщо хтось довiдаеться, то дiтей можуть вiдiбрати, а iх, як учасникiв злочину, – посадити за грати. У цю мить Сонi хотiлося, щоб цю пару з дiтьми не випустили з Украiни. Тут мала б надiю ще колись зустрiтися з ними, а на чужинi слiди загубляться – i з кiнцями. У черзi на реестрацiю подружжя стояло попереду й без проблем пройшло пункт пропуску. Соню регiстратор несподiвано запитав: – Чому таке коротке вiдрядження? – i побачивши замiшання на обличчi жiнки, повернув паспорт. – Бо вiдрядження, – промимрила Соня, i якби не його пiдказка, то не здогадалася б, що вiдповiсти. Альберт пас ii очима й не випускав з виду. У комфортабельному лайнерi Соня летiла вперше, тому боязко ступала за пасажирами. Мiсце виявилося бiля iлюмiнатора, мабуть, навмисне туди ii посадили, щоб не пробувала з кимось заговорити. Поруч сидiла «квочка», тримаючи на колiнах крiсло з дiтьми. Дивно, що вiд них не чути жодного поруху. Соня пiдняла накидку й прошипiла: – Вони ж подушаться! Зиркнувши на переляканi очi дружини, Альберт пiдняв наполовину дашок. Соня побачила два майже однаковi личка. Вони були схожi iз синовим, яке вона добре пам’ятае. «Дiти всi схожi одне на одного», – заспокоювала перша думка, а прискiпливiша iнша не погоджувалася з нею i пiдкинула свою гiпотезу: «А якщо тобi пiдселили тiльки чоловiчий сперматозоiд, а яйцеклiтину використали твою?» Вiд цiеi думки Соню кинуло в жар. Вона пiдозрiло глипала то на Альберта, то на «квочку», i це насторожило iх. Подружжя почало тихо про щось сперечатися мiж собою, але вона не могла зрозумiти сутi розмови. Укотре картала себе за байдужiсть до науки. Як би сьогоднi згодилися хоч посереднi знання з англiйськоi мови! Поки малеча мирно спала, Соня зачудовано дивилася в iлюмiнатор. Здавалося, що лайнер завис над химерним сплетiнням бiлих хмар, даючи пасажирам можливiсть насолодитися чудовим витвором природи. Монотоннiсть звуку й краевиду швидко набридла, i вона знову повернула голову до крiселка з дiтьми. Минуло вже бiльше трьох годин, i пора iх годувати. – Чому вони так довго сплять? – звела погляд на Альберта, але той лише знизав плечима. – Ви дозволили iх приспати? Подружжя мiж собою пошваркотiло, i Альберт попросив Соню не зчиняти рейваху. Лiкарi знали, що робили, адже iм не вперше вiдправляти новонароджених дiтей за кордон. Лише завдяки украiнським «гуманним» законам в американцiв проживае уже бiльше тридцяти п’яти тисяч наших дiтей. Минуло ще кiлька годин, i малеча почала ворушитися. Серце Сонi затрiпотiло вiд радостi, що зараз вона прикладатиме по черзi iх до грудей. Пов’язка вже давно стала мокрою, а груди розпирало вiд молока. Не питаючи дозволу, вихопила перший згорток i поклала собi на колiна. «Квочка» iз заздрiстю поглядала, як Соня розстебнула кофтину, першою цiвкою молока промила сосок i приклала хлопчика. Вiн спочатку мляво ротиком шукав соску, до якоi його привчали, а потiм, вiдчувши рiдне, узявся смоктати. Кiлька хвилин жiнка вiдчувала тимчасове блаженство, а згодом, опам’ятавшись, запитала: – Як назвали моiх дiтей? – Мiс, дiти нашi, а не вашi. Не дратуйте нас! – мовив Альберт i, побачивши винувату усмiшку на ii обличчi, зм’як i сказав: – Хлопчик – Андре, а дiвчинку назвали вашим iм’ям – Софi. Ваш учинок зробив нас щасливими, i ми вважаемо, що донька виросте гiдною вашого iменi. Не розчаровуйте нас. Я розумiю, що вам нелегко, але ризик i бiль мають свою цiну. Соня дивилася на цього чоловiка й заздрила «квочцi». «Чому менi Бог не послав такого чоловiка? Чим я перед Ним завинила тодi, коли була чистою, мов джерельна вода, вiрила в добрi помисли рiдних людей, – думки, мов баскi конi, вистрибували одна перед одною, пропонуючи рiзнi iдеi. – Напроситися нянькою до дiтей, а там усяке може трапитися…» Ця несподiвана думка виникла вчора, коли збирала речi, i вже домiнувала над iншими. Дiвчинка з розплющеними очима шукала ротиком сосок i вхопила його вiдразу. Через тьмяне свiтло в салонi не можна було розпiзнати кольору ii очей, але низький лоб з довгим темним волоссям навiяв спогад про свою дитячу свiтлину. «Вона моя! Господи, за що ж Ти мене караеш так жорстоко! Не я спiватиму колискову для маленькоi Софi, не мене вона називатиме мамою. Як боляче!» – звинувачувала себе подумки, i сльози горохом котилися по щоцi. «Квочка» вiдчувала, яка боротьба тривае в душi iхньоi благодiйницi. Розумiла, що не з розкошi чи цiкавостi вона пiшла на такий крок. Лише тепер вiдчула свою провину, коли ii лiкарi переконували не ризикувати, залучивши матiр дiтей для перельоту. Не можна наперед угадати, що в ii головi й чи не зчинить вона скандалу. Тепер неабияк злякалася, щоб поведiнка Сонi не привернула уваги полiцейських, бо тодi омрiяне щастя випурхне з рук. Іноземцi не боячись використовують жадiбнiсть украiнських чиновникiв та продажнiсть деяких жiнок, тому в Украiнi процвiтае бiзнес iз прихованоi торгiвлi людьми. Хоча документи були завiренi вiдповiдними печатками, довiри до них не було. Дружина подiлилася своiми побоюваннями з чоловiком, i вони почали мiзкувати, як позбутися видимоi загрози. «Квочка» була набагато старшою за Соню i з великим досвiдом. Психологiю людей, мабуть, знала не з книжок, тому не дивно, що, будучи бездiтною, змогла втримати бiля себе такого привабливого чоловiка, як Альберт. Вона вiдчула небезпеку i, щоб уникнути бiди, попросила чоловiка пiдiграти благодiйницi. Вони помiнялися мiсцями, i Альберт намагався жартами заспокоiти розтривожену маму. Його кострубата росiйська мова викликала в неi усмiшку, але вселяла довiру. Вiн не приховував, що Нью-Йорк не кiнцева зупинка цiеi довгоi подорожi, що iм треба буде перейти на iншу внутрiшню авiалiнiю. Щоб украiнка не хвилювалася через оплату додатковоi послуги, сказав, що для цього iй доведеться пiти з ним у фiлiю банку, де вiн зможе зняти потрiбну суму коштiв i розрахуватися з нею. Це повiдомлення наштовхнуло ii на думку, що тодi, залишившись iз ним наодинцi, вона застосуе свое вмiння спокушати чоловiкiв i попросить узяти ii нянькою до дiтей. Не збиралася загадувати наперед, але дуже хотiла, щоб ii задум здiйснився. Усупереч ii плану, Альберт нагадав, щоб вона не забула зарееструватися в аеропорту на зворотний рейс до Киева. – Якщо захочеш, то можеш залишитися для екскурсiйного ознайомлення з мiстом, але недовго. Ти не володiеш англiйською, то, щоб не втрапила в якусь халепу, раджу не затримуватися тут, – порадив вiн чисто по-людськи. Соня мовчала. Їi погляд був прикутий до дiтей, i Альбертовi здалося, що вона його не чуе. Коли оголосили про приземлення i лайнер пiшов на посадку, дiти почали плакати. Соня припала до колиски й почала заколисувати iх, муркочучи лише iй вiдому колискову. Голову пiдвела тодi, коли лайнер приземлився i в салонi почалася метушня. Альберт стиснув рукою ii плече, щоб отямилася. «Квочка» вхопила крiселко з дiтьми й поспiшила до виходу. Першою перетнула лiнiю, за якою можна розчинитись i зникнути не тiльки з очей, але й iз життя. Чоловiк наздогнав ii i попросив зупинитися. Мабуть, нагадав, що перед подальшим польотом дiтей варто нагодувати. Зрозумiвши хибнiсть своеi поведiнки, вона покiрно пiшла за ним до дитячоi зали. Соня вiдчувала, що настав кiнець виснажливоi подорожi, яка принесла iй душевний бiль i усвiдомлення того, що грошi, заробленi таким способом, щастя не принесуть. Спочатку пiднесла до грудей хлопчика, потiм Софi. Сльози скапували на кругленьке личко дитини, дуже схоже на лице ii старшого синочка, який чекае маму вдома. Вона допомогла на спецiальному столi розповити дiтей i помiняти пiдгузки. Коли побачила родиму пляму на колiнцi Софi, нерви жiнки здали й вона зомлiла… Прийшла до тями вiд запаху нашатирю, яким незнайомi люди намагалися iй допомогти. Обвiвши поглядом довкола, побачила лише Альберта, який не ризикнув покинути ii саму. – Нам треба поспiшати, – сказав вiн, подаючи Сонi руку. – Мусимо знайти автомат мого банку, де я можу зняти кошти й розрахуватися з тобою. Вона йшла за ним слiдом, мов п’яна, i думала тiльки про дiтей, своiх дiтей, яких вона продала. «Будьте проклятi, грошi й тi, хто мене на таке напоумив!» – бринiли у вухах слова, посланi кимось зверху. Прийшли до високоi будiвлi за межами аеропорту й зупинилися. – Почекай мене тут, – попросив Альберт i зник за скляними дверима. Невдовзi повернувся, вiдрахував Сонi потрiбну суму й схаменувся, що забув картку бiля автомата. Кулею метнувся назад… Довго його чекала обманута жiнка, поки нарештi здогадалася, що вiн зник назавжди… Вешталася вулицями великого мiста й не знала, що iй робити. Шукала вказiвники, як простiше дiйти до аеропорту, де можна вiдпочити. Яскравi вогнi збивали з пантелику, важко було зрозумiти, котра година. Вийняла мобiльник, але його екран не свiтився. Мабуть, забула перед поiздкою поставити на зарядку. У залi очiкувань, де постiйно снували люди, у вiддаленому кутку знайшла вiльне мiсце й сiла перепочити. Голова розпухла вiд думок, якi не давали можливостi тверезо оцiнити ситуацiю, у якiй опинилася. З’явилася нова нав’язлива iдея – залишитися в Америцi, адже вона мае право перебувати в гостях до трьох мiсяцiв. Знала про людей, якi нелегалами роками тут живуть i працюють, то, може, i iй спробувати втiлити давню мрiю? Інша думка нагадувала про тих, хто чекае ii вдома… В Украiнi ii знають не як Соню. Нiхто не повiрить, що жiнка, котра колись не могла собi цiни скласти, продала своiх дiтей i тепер втрачае розум. Покинута в чужiй краiнi, знесилена морально й фiзично, вона притулила голову до стiни й не зогледiлась, як сон зморив ii… Прокинулася вiд рiзкого болю в спинi через незручну позу. Поправила волосся на головi й лише тодi збагнула, що ii руки вiльнi вiд сумки, у якiй були документи, квиток i останнiй заробiток… Тамара Усю нiч дощило. Ранок видався похмурим, i не хотiлося вилазити з теплого лiжка. Глянувши на годинник, Тамара швидко пiдхопилася, поспiшно вдяглась i вискочила з гуртожитку. До вiдкриття бару залишалися лiченi хвилини. Як на зло, мимо проiхав якийсь навiжений i бризками з-пiд колiс обляпав iй ноги. «Дебiл!» – кинула навздогiн, але не зупинилася. Надiялася, що клiентiв ще не буде й вона матиме час привести себе у вiдповiдний вигляд. Злiсть посилилася, коли побачила при входi власницю «Ластiвки», яка поглядала на годинник, що висiв на однiй зi стiн. Офiцiантка опустила винувато голову й, привiтавшись, мала намiр пройти мимо. Надiя Ігорiвна змiряла ii критичним поглядом i, побачивши на спiдницi свiжi бруднi плями, скипiла: – Де це тебе так товкли зранку? – Чому вiдразу товкли? Якийсь покидьок улаштував ралi серед мiста… Зараз я швиденько помиюся, – пояснила Тамара i, нiяковiючи, прошмигнула в роздягальню. – Поспiши, бо вже клiенти чекають, – невдоволено кинула власниця бару навздогiн i пiдiйшла до стiйки. – Зроби, Вiтю, менi мiцну каву з коньячком i принеси в кабiнет. Бармен схопився, мов ошпарений, бо апарата ще навiть не вмикав, а iй уже подавай. Насипав у турку кави, залив кип’ятком i поставив на гарячу плитку на кухнi. Поки вiдкорковував коньяк, кава мало не втекла. Вiд думки, що довелось би ще одну заварювати, у Вiталiя затремтiли руки. Усi працiвники боялися крику власницi, бо тодi був би весь день зiпсований. Мiж собою вони прозвали ii Вовчицею через те, що вона часто iздила на концерти Олега Винника й не приховувала свого захоплення ним. Пiсля кожноi такоi поiздки в барi кiлька днiв не з’являлась i працiвники мали перепочинок. Вiталiй не став додавати коньяк, а зi скибками лимона поставив пляшку поруч з кавою. Надiявся, що пiсля чарки Вовчиця подобрiшае i не стане прискiпуватися до спiвробiтникiв. Таке вже траплялося не раз, i вiн трохи навчився вловлювати поганий настрiй своеi роботодавицi, знав, i чим його покращити. Тамара хутко переодяглася, на ходу почепила на груди бейджик з iм’ям i поглядом охопила зал. – Не бачу клiентiв, про яких бiдкалася Вовчиця, – тихо мовила, озираючись. Знала, що та може вигулькнути тодi, коли ii найменше чекаеш. – Проходив мимо заклопотаний наш давнiй клiент, то вона гадала, що, може, захоче похмелитися чи випити кави, – повiдав Вiталiй. – Я б його сам обслужив, але ж вона мусила до тебе за щось учепитися. Не звертай уваги й берися до роботи! – Менi теж не завадило б чимось заспокоiти нерви, – мовила Тамара й зиркнула в бiк кабiнету. – Почекай. Вона зараз пiде, а ми вип’емо кави… – усмiхнувся Вiталiй. Ще годину в них пануватиме затишшя, а в обiд почнеться рух, i тодi не буде часу на теревенi. Колектив бару невеликий, i про кожного працiвника тут знали все. Те, що кожен розповiдав про себе, i те, про що навiть не здогадувався. Свiт нiби великий, але завжди звужуеться навколо однiеi людини. Як би не намагався жити осiбно й нi з ким не дiлитися своiм болем чи радiстю, довго витримати не можеш. Тому найближчими людьми, з ким можна подiлитися, стають тi, з якими плiч-о-плiч довго працюеш i переживаеш рiзнi ситуацii. – Дiана на котру годину виходить? – запитав бармен. – Коли виспиться, – вiдповiла Тамара. Вiталiй загадково всмiхнувся. Вiн бачив, як офiцiантка пiсля роботи поспiшала, бо на неi чекав клiент у дорогому авто. Дiана невiдомо з якоi причини мала поблажку вiд Вовчицi й могла не тiльки запiзнюватись, а й прогулювати. Будь-який iнший працiвник за такi вчинки був би звiльнений, а iй сходило з рук. Вiталiя життя навчило тримати язик за зубами, тому й сьогоднi не став озвучувати свою думку. Надiявся, що Дiана не зовсiм безтолкова й не пропустить день, коли можна втовкти копiйку. Усмiхнена Надiя Ігорiвна подякувала за каву й попередила, що вона знову iде на концерт i просить усiх добросовiсно ставитися до своiх обов’язкiв. – Дiана на котру годину виходить? Гадаю, що на суботу вона не взяла вихiдний? – запитання власницi повисло в повiтрi. – Бачу, що вона скоро на голову почне всiм вилазити. – Ви ж знаете, що вона працюе до останнього клiента, то трохи зранку вiдсипаеться, – Вiталiй спробував захистити спiвробiтницю. Вiн розумiв ii, бо працював через тиждень, а офiцiанти мали один вихiдний i часто порушували графiк. Просили Вовчицю взяти на змiну ще одного напарника, але та економила на всьому й у своему рiшеннi була непохитною. – Якщо виникнуть якiсь проблеми, то знаете, до кого звертатися, – указала поглядом на адмiнiстратора, який щойно з’явився в дверях. Владислав Петрович мав далекi родиннi зв’язки з Надiею Ігорiвною i був ii довiреною особою в цьому закладi. Вони не афiшували, наскiльки тi зв’язки тiснi, але працiвники остерiгалися при ньому обговорювати власницю бару. Роботу можна було знайти в iншому мiсцi, але боялися втратити репутацiю. Мiсто хоч i велике, але ресторатори мiж собою знаються i неофiцiйно негативну характеристику можна дiстати без зусиль. Спробуй тодi комусь довести, що ти не верблюд. Щойно Вовчиця вiд’iхала, колектив зiбрався на ранiшне кавування. Владислав Петрович устиг заглянути у всi закутки й, не знайшовши, до чого прискiпатися, задоволено потирав руки. – Ви, шановнi, не розслабляйтеся, бо сьогоднi в нашому мiкрорайонi якийсь фестиваль проводять, то буде людно i в нас. – Якщо Дiана вийде вчасно, то запари не буде. Так, Тамаро? – мовив Вiталiй, подаючи iй каву з коньяком. – Авжеж… – вдячно схилила голову вона. Настрiй – нiби коти зi всього мiкрорайону шкрябали в душi, але мусила всмiхнутися, щоб не вислуховувати повчань iще й вiд адмiнiстратора. За столом не засидiлися, бо до бару iз шумом зайшла група студентiв i зробила перше замовлення. Зала бару була подiлена на два блоки. Перший i основний – з невеличкою сценою для музикантiв, якi у вихiднi та святковi днi виступали вживу, – вiдкритий для всiх. Вiддалений зал подiлений на кiлька кабiнок для особливих гостей. Вони облюбували iх для проведення своiх дiлових i потаемних зустрiчей. Тамара не помiтила, як у вiддалену кабiнку зайшли клiенти. – Жора нову кралю привiв. Заглянь до них, – Вiталiй поглядом скерував туди Тамару. Узявши меню, вона попрямувала до кабiнки й на мить зупинилася. Жора дуже впевнено переконував свою подругу попрацювати на якiйсь фабрицi. В окрузi жодноi дiючоi фабрики нема, а вiн обiцяе ще й велику платню. Зайшла й поклала на стiл меню. – Двi кави й одне тiстечко, – не дивлячись на офiцiантку, мовив чоловiк i махнув рукою, щоб вона не затримувалась. Цей чоловiк став iхнiм постiйним клiентом недавно. Приемна зовнiшнiсть i рiдкiсний баритон надавали його статечнiй статурi поважного вигляду. Коротка стрижка приховувала сивину, а глибокi залисини вiдкривали високий лоб, роблячи його ще вищим. Кажуть, що в такiй головi багато мудрих iдей. Пiдтвердити цю гiпотезу могли люди, якi добре знають людину з такими рисами. Усезнаючий Вiталiй дiзнався лише про те, що Жора часто вiдвiдуе казино й мае якийсь бiзнес. У iхньому барi вiн грошей багато не витрачав. Зустрiчався з жiнками, i з iхнього вигляду не можна було вгадати, що в цих людей е щось спiльне. На проституток вони не схожi, а на коханок – тим паче. Сорокарiчний чоловiк одягався модно, з клiентками поводився ввiчливо й справляв враження дiловоi людини. «Яку ж це фабрику вiн мае на увазi? – мучило запитання. – Сама змiнила б роботу на якусь iншу, де б не обмацував поглядом усякий пияк». – Нiчого нового, – розчаровано мовила, показавши барменовi два пальцi. – Ще тiстечко якiйсь старiй бабi замовив. Перелякана така сидить, i менi здалося, що вона чогось боiться, хоча вiн iй гiдну роботу пропонував на якiйсь фабрицi. – Може, на птахофабрику тушки розробляти агiтував? – Не смiши! Там вiддiл кадрiв е. За цим словом щось iнше криеться, – не повiрила офiцiантка, несучи замовлення. Дивувало те, що через кiлька днiв цей загадковий Жора прийшов з новою панi. На вигляд вона була не такою переляканою, як попередня. Поводилася навiть зверхньо, нiби вона Жору намовляла на щось непристойне, бо вiн вiдповiдав лише короткими фразами. З тих слiв Тамара зрозумiла, що розмова велася про платню за якiсь послуги. Їi також не влаштовувала мiнiмальна платня i тi невеликi чайовi, якими доводилося дiлитися з адмiнiстратором. Не приховувала, що задля кращого заробiтку охоче змiнила б роботу. Не раз поверталася спогадами до своеi родини, яка не змогла дати iй добру путiвку в життя. …Родина Петра Процюка мешкала в одному з вiддалених райцентрiв Киiвщини. Перебуваючи парубком на строковiй службi в рядах радянськоi армii, вiн закохався в дiвчину, яка працювала буфетницею в гарнiзонi. Тодi йому здавалося, що добрiшоi та вродливiшоi жiнки нема в цiлому свiтi. За два роки служби в Приморському краi вiдпустки так i не дочекався. Командир, вiдчуваючи свою провину, щедро вiддячував йому короткотермiновими звiльненнями у вихiднi та святковi днi. Невеличке мiстечко, у якому дислокувався гарнiзон, можна було за пiв дня обiйти вздовж i впоперек. І то лише раз для ознайомлення. Петро порiвнював його зi своiм рiдним i розчаровано казав товаришам: – У нас е де потанцювати з дiвчатами. Маеш з ким – посидь на березi рiчки чи запроси кохану в кiнотеатр. Тут куди б не пiшов, усюди спочатку випивають, потiм б’ються. – А що молодь мае робити, якщо нема куди поткнутися? Трохи випив – i тодi з’являеться бажання на танцi йти, – виправдовувався Василь з Вологди. – Дiвчат у гарнiзонi мало, та й тi вже зайнятi. Тримайся Машi, поки якийсь лейтенантик не перехопив, – порадив товариш, зауваживши частi теревенi Петра з буфетницею. Петро вже й сам так думав, бо служити зоставалося ще майже пiв року, а туга за рiдною домiвкою ставала нестерпною. Удома залишилися мати й двi молодшi сестри, за якими вiн сумував. Вони завжди огортали його теплотою i турботою. Хлопцевi дуже бракувало сiмейного затишку. Буфетниця виявилася дiвчиною без великих амбiцiй i легко прийняла залицяння украiнця, який, на вiдмiну вiд iнших, вiртуозно й легко рубав дрова, акуратно складав iх, нiби сiрники в коробцi. Маша з мамою мешкали в старому дерев’яному будинку, якого нiколи не фарбували й вочевидь давно не ремонтували. Ще першого дня, коли Петро зайшов у гостi й поправив ворота, якi невдовзi мали впасти, дiвчина вiдразу змiнила свое ставлення до нього. Такого працьовитого кавалера в неi ще не було, то лiпшого чоловiка Машi годi було шукати. Догоджали йому з мамою, як тiльки могли! Петро використовував iхнi блага, але в його плани одруження не входило. Вiн марив Украiною i постiйно про неi дiвчинi розповiдав. У Машi вiн був не першим залицяльником i вважав, що трохи пофлiртуе i без проблем з нею розiйдеться. Перед дембелем перестав ходити в гостi, бачився з нею лише в буфетi й з нетерпiнням чекав наказу про звiльнення в запас. Та одного дня дiвчина його перепинила, розплакалась i повiдомила, що носить пiд серцем його дитину. Ледь не в ноги падала й просила, щоб забрав ii iз собою в далеку Украiну. Не вистачило в Петра совiстi залишити вагiтну молодицю, хоча постарiтися мрiяв не бiля такоi… Батькам не встиг написати й попередити, що приiде з дружиною. Повертався рiдною вулицею з вокзалу й бачив здивованi погляди знайомих. Спочатку не здогадувався, з чого б це. Та коли мама вперше побачила майбутню невiстку, тихо запитала: – А наших там не було? Аж тодi Петро зрозумiв причину подиву людей – Маша мала азiйську зовнiшнiсть. Йому подобались ii трохи звуженi пiд кутом очi, якi, здавалося, усмiхалися навiть тодi, коли була сердитою. Для мiсцевих людей жiнка, схожа на китаянку, була рiдкiстю, тому й дивувалися, чим вона могла звабити такого видного парубка, як Петро. – Що, Петрусю, на безриб’i i рак – риба? – цвiркнула в очi старша iз сестер, залишившись пiсля цих слiв братовим ворогом до кiнця життя. Вiн розумiв iхне здивування, але не виправдовувався, бо й сам не планував привозити дружину iз чужих краiв, коли в селi гарних дiвчат вистачало. Пiдтримуючи Машу, вiджартовувався i переконував родину, що вибрав одну з найкращих жiнок, яких там бачив. Сестри гнiвалися, що не попередив iх, потiм знаходили iншi зачiпки, щоб не родичатись. Невдовзi справили невеличке весiлля i молодята, незважаючи на рiзнi прикрощi, налагоджували сiмейний побут. Маша виявилася тямущою жiнкою i швидко зрозумiла, що чужинцi втриматися бiля чоловiка буде важкувато. Їй пощастило на терплячу свекруху, яка допомагала бавити внучку Олю i вчила невiстку господарювати по-украiнськи та виживати при суцiльнiй нестачi харчiв та iнших товарiв у крамницях. Не було у влади дефiциту лише на камiнь i пiсок. Будiвельна галузь розвивалась, i пiдприемства не шкодували грошей на житло для своiх працiвникiв. Кiлька рокiв сумлiнноi працi на заводi для Петра увiнчалися успiхом. Спочатку йому надали сiмейний гуртожиток, а згодом i двокiмнатну квартиру. Життя складалось, як i в бiльшостi родин, причетних до будiвництва свiтлого майбутнього. Стрiмкий плин часу нерiдко змушуе людей повертатися до тих подiй, що змiнили життя… Мрiя народити сина так i залишилася нездiйсненою, попри всi потуги подружжя. У Петра зародилася недовiра до дружини, яка не могла чи не хотiла народжувати. Змусив ii пройти обстеження, i виявилося, що це вiн не здатен мати дiтей. Гiрко визнавати свою провину, але вiд правди не втечеш. Усвiдомлення того, що Маша обвела його навколо пальця, обманувши, що вагiтна вiд нього, не давало йому спокою. Вiн любив доньку й надалi не мав намiру змiнювати свое ставлення до неi, але образу через обман не мiг у собi вгамувати. Гiркi спомини, у яких давнi пiдозри обростали новими уявними подiями, розбили iхне крихке щастя в друзки. Сiмейнi чвари iз цього приводу тривали не один рiк. Спочатку тихо, щоб нiхто не чув, а коли чаша ненавистi переповнилася, не соромилися вже й при доньцi звинувачувати одне одного. Оля не знала, на чий бiк пристати, iй набридло перебувати мiж двох вогнiв, i вона хотiла втекти з iхнiх очей. Давно зрозумiла, що причиною непорозумiння мiж батьками е вона, i подумала, що коли ступиться з хати, то й причина ненавистi зникне. Закiнчивши школу, Ольга ошелешила родину повiдомленням про свое замiжжя. Батьки усвiдомлювали, що це колись мае статися, мрiяли про онукiв, але ж не вiдразу пiсля школи. Людськi дiти поспiшали здати документи до вишiв, щоб здобути якусь освiту й мати професiю, а iхня едина дитина квапиться запхати голову в ярмо. Нiби нi з ким серйозно не зустрiчалася i раптом: «Виходжу замiж!» Жарт? Не могли второпати, чому вона так поспiшно прагне покiнчити з дiвоцтвом. Може, своiм учинком хоче спам’ятати iх, щоб не сварилися, адже змiнити минуле вже нiхто не в змозi… Чи втекти вiд обох? Захопленi несподiваною новиною, батьки не знали, що й думати. Заслiпленi своею недовiрою одне до одного, вони й не помiтили, що дiвчина давно вже вiдбилася вiд рук, пiзно поверталася додому. Де затримувалась i з ким водилася – для них було за сiмома замками. Петро викурював по двi пачки цигарок за день, i, коли донька поверталася додому з рiзким запахом диму чи алкоголю, жодному не спало на думку зробити iй зауваження. Одягали дiвчину за ii вимогою, бо вона ж у них едина. Оля успадкувала вроду бiологiчного батька-слов’янина, котрий також забiгав до Машi на посиденьки, а Петро тiшився i хвалився, що вона вдалася в нього. Тепер здогадався, що нестримна жага до любощiв та iнтриг доньцi передалася з маминою кров’ю. – Може, скажеш, за кого замiж зiбралася? – запитав Петро, оговтавшись вiд шоку. – Якщо ви хвилюетеся, що треба буде весiлля справляти, то я вас заспокою. Нiчого менi не треба! У мене буде цивiльний шлюб, – заявила Оля i спостерiгала, як коробилися вiд цiеi новини обличчя батькiв. – Як це?! – ледь вимовила мати. – А що люди скажуть? – Плювала я на людей! Нехай за собою дивляться! Поживу трохи, роздивлюсь i, якщо не сподобаеться, утечу вiд нього. Гризтися так, як ви гризетеся, не буду, – карбувала слова з насмiшкою навмисне, щоб дошкульнiше ранити батькiв. Петро слухав i дивувався. Звiдки в неi такi думки? Бабуня колись нагадувала, щоб вони хоч iнодi ходили до церкви й брали iз собою Олюню. Казала, що лише страх перед Божим покаранням стримуе людину вiд багатьох негожих вчинкiв, особливо дiвчат. Маша лише посмiялася з неi, бо з досвiду знала, що нiякого покарання нема. Тодi, коли вона дiвувала, вийшла сухою з води. Тепер проявилися першi паростки – Оля шлюб не вважае священним i ступила на дорогу розпусти. Батькам соромно комусь признатися, що единоi доньки не впильнували й не застерегли вiд помилок. Зятя, чи спiвмешканця доньки, побачили, коли вiн приiхав майбутню дружину забрати з речами. Високий, з хворобливим обличчям парубок не справив враження турботливого закоханого чоловiка. Зацiкавлено зиркнув по кiмнатах i, побачивши лише двi пузатi сумки перед порогом, розчаровано запитав: «Оце все?» На який багаж молодик сподiвався – лише йому вiдомо. Чи знала Оля, куди iде, чи слiпо йшла за покликом серця – батьки мали великий сумнiв. Дурний гонор гнав дитину з дому, i нiякi доводи не змогли ii зупинити. Повiдомила тiльки, що iде в столицю, бо в iхньому жабнику вiльним людям, таким як вона, затiсно. У дiвчини з’явилася неприязнь до всiх людей, якi живуть у цьому мiстечку. Що могло так негативно вплинути на ii переконання, адже в школi не було жодних зауважень до ii поведiнки? Не була вiдмiнницею, але й заднiх не пасла. Батьки складали грошi на подальше навчання, i раптом усе це перекреслено. Чужий план здався Олi переконливiшим, i вона повiрила своему обранцевi. Порожнеча й сум поселилися в родинi Процюка. Предмет непорозумiння мiж батьками зник, але кожен залишився при своiй думцi. Не вистачило обом мудростi пробачити одне одному. Петро вважав, що причиною розпаду сiм’i стала Маша, i чекав вiд неi вибачення хоч тепер. Натомiсть за прикладом дочки вона спакувала валiзу й повiдомила, що повертаеться в Приморський край. Це сталось якраз напередоднi розпаду Радянського Союзу. Та неочiкувана подiя не одному сплутала карти… Довiдавшись, що мати покинула батька, Ольга перестала з ним спiлкуватися. Хотiла викреслити його зi свого життя. Петро картався своею непоступливiстю, бо Маша була дружиною не з найгiрших. Не навчилася господарювати «по-украiнськи», як учила ii свекруха, але дотримувалася традицiй i була ощадливою. Поривався написати iй листа з проханням повернутися, але через купу лiт адресу, за якою вона колись мешкала, уже не пам’ятав. Маша часто говорила про сестру в мiстi Красноярську, то могла й до неi поiхати. Не мав поруч нiкого, хто б його розрадив i пiдтримав. Утративши родину, вiн не знайшов iншого порятунку, як подружитися з оковитою. Пiсля кiлькох чарок нагальнi проблеми втрачали актуальнiсть i життя набирало iншого сенсу… Повернення доньки Метушливо збiгав час. Зима того року видалася холодною. Замерзла земля нiяк не могла заховатися пiд снiгом i зi злостi, мабуть, ставила людям на iхньому шляху перешкоди. Петро, натягнувши шапку на вуха, намагався ухилитися вiд дошкульного крижаного вiтру. Пiзно повертаючись вiд товариша додому, у темнотi послизнувся на ковзанцi й за кiлька крокiв вiд пiд’iзду розпластався на землi. Вилаявся, як нiколи досi, i спробував пiдвестися на ноги. Тiло стало враз важким i неслухняним. Розумiв, що якщо йому хтось не допоможе, то доведеться на колiнах повзти аж до пiд’iзду. – Допомогти? – несподiвано почув над головою знайомий голос i неабияк здивувався. – Олюню, дитино, ти звiдки тут узялася? – Я твiй ангел-охоронець, – нiжно проспiвала донька. Вона допомогла батьковi пiдвестися. Бiля дверей вiн побачив кiлька пакункiв з речами й дитину, вкутану шарфом по самi очi. Петро вмить здогадався, що цивiльний шлюб доньки дав трiщину й вона не мала iншого виходу, як повернутися додому. – Вiзьми ключi, бо в мене руки заклякли, – подаючи зв’язку, попросив вiн i звернувся до нового члена родини. – Заходь, дитинко, у хату. Там зiгрiемося. Вiн узяв ii за руку й повiв за собою. Давненько донька не навiдувалася до нього, i вiн вiд людей знав, що в неi народилася дитина. Не вiрив, що Оля не спiлкувалася з матiр’ю, але до неi далеко… Коли прикрутила бiда, згадала про батька… Вiн не гнiвався на неi, бо був переконаний, що дiти не повиннi страждати через грiхи батькiв. З вiдкритих дверей повiяло теплом. Поки Оля заносила сумки, дiдусь розв’язав шарф i зняв з дитячоi голiвки шапку. – Яка гарна дiвчинка заховалася вiд мене! Ти дуже змерзла? Можеш менi сказати, як звуть цю снiгову принцесу? – запитав Петро, не приховуючи радостi. – Тамала, – тоненьким голосочком вiдповiла дiвчинка. – Яке гарне iм’я – Тамара! Колись, здаеться, так звали грузинську царицю, – щебетав дiдусь, i вже нiщо не могло зупинити хвилю нерозтраченоi нiжностi. – Холодильник у тебе порожнiй, каструлi помитi. Ти вдома не харчуешся? – гнiвно запитала Ольга, заглянувши по закутках кухнi. Вони вiд обiду нiчого з донькою не iли й надiялися повечеряти в батька. – Вiдвари макаронiв, а тушковане м’ясо зараз я тобi знайду, воно десь тут, на нижнiй полицi, – заметушився Петро. – Я ж не знав, що ви приiдете… Пiсля вечерi дiвчинку вклали спати, а Ольга взялася розкладати в шафi своi речi. Петро здогадався, що дочка повернулася назавжди. – Може, поясниш менi свою несподiвану з’яву? – Мiй Максик помер вiд передозування наркотикiв… – повiдомила вона без найменшого жалю i попередила: – Якщо почнеш дорiкати менi, то нiчого не розкажу. – Я здогадувався, що це чимось подiбним закiнчиться, але не думав, що так скоро. Ти також уживаеш наркоту? – Пробувала, але пiд час вагiтностi зупинилася i тепер боюся повторити долю Максика… Петровi не одне запитання висiло на язицi, але сьогоднi поставити iх не наважився. Боявся, щоб не зiрвалась i знову кудись не втекла. – Лягаймо спати! Ранок вечора мудрiший, – тихо мовив вiн, даючи зрозумiти, що допиту сьогоднi не буде. Уранцi, коли бiльшiсть людей iще нiжиться в лiжку, Петро пiдхопився й одразу ж згадав, що вiн у хатi не один. Навшпиньки пробiг на кухню з намiром перед роботою чаю випити. Цукру в цукорницi на денцi, хлiба нема. Висунув шухляду, де зазвичай лежали грошi, вийняв останню двадцятку. Поклав ii на стiл, а сам вдягнувся i тихо зачинив за собою вхiднi дверi. У душi кипiв гнiв на керiвництво, яке невчасно видавало платню; на себе, що бездумно залишав зароблене в пивбарi з товаришем. Побачивши вчора внучку, не мiг досi заспокоiтися. Здогадувавсь, яке в дитини було життя бiля батька-наркомана. Не встиг запитати, скiльки iй рокiв. Оля пiшла з дому сiм рокiв тому, а дитинi на вигляд не бiльше п’яти. Вiдразу згадав Машу. Саме ii допомога знадобилася б iм усiм. Побачивши на прохiднiй заводу начальника, Петро вийшов йому навперейми. Залишати робоче мiсце не мав права, а зловити його в обiдню пору не вдасться. – Що трапилося, Миколайовичу, чому такий схвильований? – запитав начальник i на мить зупинився. – Знову грошей треба? – Я ж чужого не прошу. Донька з внучкою повернулися додому, а в мене в холодильнику вiтер свище. Соромно дiдовi перед онучам! – ледь не плачучи, лементiв Петро. – Гаразд. Зайдеш до касирки, – кинув на ходу начальник i, вдаючи поважного пана, рушив до адмiнiстративного корпусу. Утiшений робiтник на знак подяки схилив голову, а подумки мовив: «Гнида!» Повернення доньки додому вселило йому надiю, що можна буде й дружину повернути. Скiльки вечорiв вiн провiв у роздумах про свое колишне життя – один Бог знае. Картався, що власнi амбiцii поставив вище за сiм’ю. Вiн не переставав любити Олю навiть пiсля того, як вона вiдмовилася з ним спiлкуватися. Поступово дiйшов висновку, що не мае значення, iз чийого сiменi зародилося життя. Тепер був вдячний долi, що подарувала йому можливiсть вiдчути батькiвську любов. Якби знав про свою безплiднiсть ранiше, то життя могло б скластися зовсiм по-iншому. Вiн iншого тепер i не прагнув. Хотiв повернути той сiмейний спокiй, що колись панував у його домi. З роботи мов на крилах летiв. Дорогою зробив закупи в магазинi й надiявся втiшити рiдних. Коли вiдчинив дверi квартири, його нiхто не зустрiв, i Петро запанiкував. Швидко скинувши одяг, заглянув до кухнi, потiм у кiмнату. На диванi, скрутившись калачиком, спала внучка. Узяв ковдру й накрив ii. Хутко взявся готувати вечерю. І коли по квартирi рознiсся запах смаженого, на кухню зайшла Тамара й попросила iсти. – Мама де? Чому ти одна? Ти вже щось сьогоднi iла? – засипав запитаннями дiдусь, i у вiдповiдь дiвчинка лише знизала худенькими плечиками. Петро зрозумiв, що дитя звикло зоставатися вдома саме й не одну годину чекало маму. Виявилося, що i в садочок вона не ходила. Його розпирала злiсть на доньку за безвiдповiдальне ставлення до дитини. Ольга прийшла пiзно ввечерi напiдпитку, поставила на стiл пакет iз продуктами. – Ти завжди дитину саму голодною покидаеш? – не пiдвищуючи голосу, запитав батько. – А що ж, менi ii за собою тягати? – ехидно вiдповiла й глянула на батька з подивом, що вiн не здогадався, де можна ходити так пiзно. Петро розумiв, що прожитi самостiйно вiд родини роки доньцi мудростi не додали, але й змiнити вiн ii не в силi. Вiдгородити вiд неi внучку й дати iй повноцiнне життя вiн зможе хiба що вдвох iз дружиною. Щоб не спричинити сварки, запропонував iй вечерю, але вона вiдмовилась i сказала, що хоче вiдпочити. – Олю, ти спiлкуешся з мамою? – Чому б нi? Вона ж менi рiдна, не те що ти… – вколола в саме серце. – Дай менi ii адресу. Я хочу вибачитися перед нею i попрошу повернутися до нас, – зажадав Петро. – Я каюся, що сiм’ю зруйнував недовiрою. – Чого вже тепер згадувати. Мама також неправа й давно тобi пробачила. Завтра сама зателефоную iй i покличу додому. Менi треба Томку прилаштувати, щоб була в надiйних руках, – не приховувала свого iнтересу в примиреннi батькiв Ольга. – Сама чим займатимешся? – поцiкавився батько. – Не хвилюйся. На шиi у вас сидiти не буду. Свiт клином на Максику не зiйшовся, то повернуся до столицi й там намагатимуся влаштувати свое життя. – Свого помешкання у вас, як я зрозумiв, не було? – Тобi радянська влада дала безкоштовно, а тепер можна купити самому або отримати в спадок вiд батькiв. Сама ще не заробила, i навряд чи це скоро станеться, а ви комунальнi послуги не в змозi оплачувати, то що вже говорити про вагомий подарунок. Я не в претензii до вас, бо в такому станi бiльшiсть украiнцiв. Допоможiть Томку на ноги поставити, а собi якось дам раду сама, – попросили Ольга щиро. Вона не виправдовувалась i просила лише не втручатись у ii життя. Через тиждень повернулася Маша. Сiм рокiв розлуки не особливо позначилися на ii зовнiшностi, лише зморшки бiля очей стали глибшими. Почуття провини одне перед одним мали обое, але воно скоро минуло. Дружина перебрала обов’язки з виховання внучки на себе, i в домi вiдновилися вiдносний затишок i спокiй. Ольга поiхала в столицю, телефонувала зрiдка й ще рiдше переводила для дитини незначну суму грошей. Першi кроки в життя Минуло бiльше десяти непростих рокiв. Влада в краiнi змiнювалась, як примхлива осiння погода. Тiшимося тимчасовим потеплiнням, але добре розумiемо, що йде до зими. Старшi люди вже давно втратили надiю на покращення життя сьогоднi, а молодшi билися, мов риба об лiд, набиваючи гулi й накопичуючи лише розчарування. Дiдусь iз бабусею тiшилися внучкою, що вже стала на порi, i переживали, щоб не пiшла стопами матерi. Не пам’ятали, як виглядав Максик, батько Тамари, але тепер бачили, що вона успадкувала його продовгувате обличчя, на якому пiдлiтковi прищi залишали синюшнi плями. Не допомагали рiзнi креми, якi мати привозила з Киева, i дiвчина комплексувала через ту ваду обличчя. Уже з десятого класу користалася косметикою, на яку витрачали чималi кошти. Високий зрiст ii не лякав, бо нинi стрункi довгоногi дiвчата в модi, казала вона. – Важко буде хлопця до себе пiдiбрати, – бiдкалася бабуся. – Не бери прикладу з матерi й не поспiшай замiж. Спочатку здобудь якусь професiю, щоб на шматок хлiба змогла сама заробити. – Не смiшiть мене! Он нашi сусiдки з дипломами про вищу освiту на ринку торгують. Не розумiю, навiщо було витягувати з батькiв усi грошi на оплату навчання. Для жiнки головне – вдало замiж вийти! – вiдмахувалася Тамара вiд бабусi, як вiд набридливоi мухи. – Воно то так, але хлопцi також не ликом шитi, хочуть одружитися з вигодою, щоб i гарна, i розумна, i з машиною… – переконувала бабуся. – На жаль, ми до таких не належимо… Он мама досi шукае багатого принца… – Твоiй мамi треба бути трохи скромнiшою й не надто вимогливою до iнших. Мене мама вчила так: «Тяни ножки по одежке». Тобi також раджу не накреслювати нездiйсненних планiв, щоб потiм не розчаровуватися. – Ви були щасливi з дiдом Петром? – раптом запитала внучка. – Менi його дуже не вистачае… Шкодую за тими роками, що змарнувала без нього, – Маша важко перевела подих, згадуючи чоловiка, якого втратила кiлька рокiв тому… – Вiн був для мене справжньою опорою. – Учора телефонувала мама й хвалилася, що на позиченi грошi оформляе вiзу до Грецii. – А що вона там забула? – налякалася Маша. – Ще й на позиченi грошi. – На заробiтки iде, хоче нам хату в Киевi купити. – Йой! Та з ii завзяттям до роботи життя не вистачить! Хiба… – не наважилася закiнчити думку, щоб правдою не травмувати дитину. – Бабусю, не гнiвайтеся, але я також пiсля школи поiду до Киева. Там роботу легше знайти, – повiдомила Тамара й притулилася щокою до зморшкуватого обличчя старенькоi. – Усi дiвчата кудись iдуть, i менi хочеться знайти свое щастя. – Не в моiх силах тебе тримати, тiльки дуже прошу бути обачною, бо, якщо схибиш, я тобi допомогти не зможу, – щиро просила Маша. Тамара не могла дочекатися, коли в школi пролунае останнiй дзвоник. Училася вона посередньо, бо розумiла, що без грошей навiть з добрими оцiнками вступити до вишу не зможе. «Грошi вмiю рахувати, то й без вищоi освiти продавчинею десь прилаштуюся», – думала вона i, не дiлячись планами навiть з подругами, мовчки готувалася до вiд’iзду. – Ти на випускний вечiр не пiдеш? – стривожилася бабуся. – Не залишиться навiть згадки про той день. – Спогад про те, як я прийшла в образi Попелюшки? – скипiла дiвчина. – Могли напрокат сукню взяти, якщо мама не здогадалася тобi справити нову. Хiба важливо бути найкращою? – Може, за вашоi юностi було не важливо, а тепер дiвчата одна перед одною вихваляються дорогими сукнями, а багатi не приховують зневаги до бiдних. Не вмовляйте мене, бо, щойно отримаю атестат, ноги моеi в цьому мiстi не буде! – злiсно мовила Тамара. – Гадаеш, у Киевi буде легше? – Там розчинюся серед багатьох, де мене не знають i нiхто не насмiхатиметься. – Сумно менi буде без тебе… – Маша готова була небо прихилити внучцi, щоб ii хоч чимось утiшити. – Бабусю, я буду кращою за маму й телефонуватиму вам частiше, – пообiцяла внучка й обвила ii шию руками, як робила в дитинствi. Так i сталося. Однокласники готувалися зустрiчати ранiшню зорю бiля рiчки, а Тамара вже iхала до столицi. Кiлька годин дрiмоти в напiвпорожньому автобусi й несподiвана зустрiч iз заспаною матiр’ю. Невдоволена раннiм вiзитом доньки, вона вiдразу почала жалiтись, як iй важко живеться. Скептично глянувши на неi, Тамара не втрималася: – По твоему зовнiшньому вигляду не скажеш, що тобi тут погано. – Я мушу стежити за собою, бо хто мене тодi на роботу вiзьме… Фризура й зовнiшнiй вигляд тепер важливiшi за паспорт. – Ольга задоволено всмiхнулася, що донька належно оцiнила ii зовнiшнiсть. Поправила рукою зачiску й змiряла поглядом доньку. – Тобi також доведеться навчитися правильно доглядати не тiльки обличчя та руки, а й волосся. – Що на менi не так?! – перелякано запитала Тамара. – Трохи пом’ята з дороги… – На цю тему поговоримо iншим разом. Окрему кiмнатку зi спiльною кухнею Ольга знiмала в якомусь гуртожитку. Скромно, але чисто й без зайвого мотлоху, який бувае в тих, хто боiться попрощатися з минулим i старими речами. На тумбочцi бiля лiжка велике трюмо й безлiч баночок, тюбикiв i пляшечок з рiзною парфумерiею. Тамара здивовано розглядала iх, а потiм, смiючись, зауважила: – Уся твоя краса на цiй тумбочцi. Кортить побачити тебе вмитою. – Яка ж ти невихована, доню! Косметикою я почала захоплюватися кiлька рокiв тому, а дивлячись на твое обличчя, то тобi без неi вже не обiйтися. – Я надiюся, що знайдеться людина, яка оцiнить мене не тiльки за зовнiшнiй вигляд, а й за лагiдну та щиру вдачу. – Хто це тобi таке казав – бабуся? Нема часу тобi щось доводити, бо скоро сама переконаешся, якими критерiями сьогоднi оцiнюють жiнок, котрi шукають роботу. Подiбнi до твоiх думки в мене також були… давно. Спiткнулася тодi на голiй правдi, i та помилка менi досi боком вилазить… Тому прошу тебе: не плекай iлюзiй, що в теперiшньому свiтi можна досягти успiху лагiдним, поступливим характером чи щирою вдачею. – Якщо тебе послухати, то менi нема тут на що розраховувати, – розчаровано мовила Тамара. – Правильно розумiеш. Людинi без належноi освiти, грошей та житла треба вмiло пристосуватися i використати з головою те, що доступно в ii статусi. – Чому ж ти не використала? – уколола донька. – Мiй шанс iще попереду… На днях отримаю дозвiл на виiзд i спробую реалiзуватися там. Ти можеш зайняти мою кiмнату, але вона не з дешевих, тому пiдшукай собi подругу, щоб роздiлити оплату на двох, – радила Ольга. – Допомагати тобi не зможу, бо спочатку мушу борг виплатити. – Де ж я таку роботу знайду, щоб окрему кiмнату орендувати? – Є в мене знайома власниця бару, i, надiюся, що не вiдмовить нам. Для початку пiдемо в перукарню, нехай зроблять тобi модну стрижку, потiм навчу тебе правильно користуватися косметикою, а потiм i деяких особливих правил поведiнки, якщо тебе приймуть на роботу офiцiантки, – мати накреслила план щонайменше на два днi. – Ти гадаеш, що я впораюся з тими обов’язками без пiдготовки? – не повiрила донька. – Якщо вже з таким не впораешся, то чого ти сюди приiхала? Сиди бiля баби й збирай шмарклi в хустинку. Бiльше наполегливостi, а страх мае бути лише за те мiсце, що пiд спiдницею. Не дозволяй усiм пiдряд туди заглядати. Ольга не добирала гарних слiв, хотiла вiдразу приземлити доньку, бо мало вiрила, що хтось одразу зацiкавиться ii доброю душею. Тамара мовчки слухала материнi настанови й здогадувалася, що життя добре ii потовкло, коли вона стала злою i недовiрливою до людей. Залишилося хiба спочатку вiддатись у ii руки, а потiм переконатися на своему досвiдi – свiт справдi такий жорстокий чи тiльки до матерi неприхильний. Власний досвiд Кажуть, що досвiд набуваеться з роками. Тамара вже через пiв року пожалiла, що не дослухалася до багатьох порад матерi, коли та ще була поруч. Тепер вона телефонувала з Грецii дуже рiдко, i з короткоi розмови було зрозумiло, що дуже розчарована тим, з якими труднощами iй довелося стикнутись у першi мiсяцi перебування в чужiй краiнi. Та коли людина запускае якусь програму наперекiр долi, то вийти з неi без втрат рiдко кому вдаеться. Повернутися додому Ольга не могла через борг, бо в Украiнi нiколи не змогла б його вiдробити. Сподiватися, що чоловiки, у яких вона позичала, подарують iй тi кошти – марна справа. Баба Маша мов у воду дивилася, коли казала, що доньцi, яка звикла до легких грошей, важко буде… Робота офiцiанткою виявилася для Тамари не такою вже й складною. Гiрше було вiдбиватися вiд деяких клiентiв бару, котрi, бачачи нерозбещену дiвчину, яка сором’язливо вiдводить очi, коли чуе нецензурнi слова, першими хотiли ii спокусити. Запрошували на побачення, просили номер телефону й пiсля роботи пропонували проiхатися на авто вечiрнiм мiстом… Вiдбивалась як могла. – Ти справдi ще незаймана чи цiну собi набиваеш? – якось запитала напарниця Дiана, яка тепер ще й спiвмешканкою стала. – Приглянься до Едика, чим не пара? Може, замiж покличе. – Навiщо менi такий чоловiк, який по барах ходить? – огризнулася Тамара. – Одружиться i сидiтиме бiля тебе вдома. Придивися до нього, – просила Дi. – Чого це тебе так пече? Я ж до твоiх стосункiв iз хлопцями не пхаюся. – Лише раджу на правах досвiдченоi подруги. Дiана справдi була старшою за Тамару на кiлька рокiв. Мала гарно скроену статуру з привабливими сiдницями й симпатичне личко. Вiд хлопцiв вiдбою не було, особливо в кiнцi змiни, але кавалерiв добирала за своiм критерiем. На роботi спочатку поводилася скромно, щоб не викликати в спiвробiтникiв заздростi, а в керiвництва – недовiри. З подругою домовилися в колi спiвробiтникiв одна про одну нiчого не розповiдати, хоч, судячи з ii запiзнень, було про що… У вихiднi Дi деколи вiдвiдувала родину, яка мешкала за сорок кiлометрiв вiд столицi. Поверталася завжди невдоволеною, але нiколи не скаржилась i не поспiшала дiлитися причиною поганого настрою. Тамара вчилась економити грошi й вважала за доцiльнiше переслати бабунi поштою, нiж витрачати ще й на проiзд. Кожна дотримувалася свого принципу життя i не нав’язувала його нiкому. Якось пiсля скарги одного вибагливого клiента, який на стiнi побачив таргана, бар зачинили на дезiнсекцiю. Офiцiантам оголосили додатковий вихiдний, i Дiана запропонувала влаштувати вдома маленьку вечiрку. Тамара сприйняла це як докiр iй, непоступливiй, i прагнення показати, що життя прекрасне й не можна його марнувати, лише заробляючи грошi на ганчiрки. Так вона називала одяг. Тамара хвилювалася, бо ще нiколи не брала участi у вечiрках, де збиралися лише люди, зацiкавленi одне одним. Едик прийшов з букетом квiтiв, поцiлував Тамарi руку, i вона розчулилася, бо досi нiхто з хлопцiв до неi так добре не ставився. Того вечора була нагода познайомитися з кавалером Дiани, якого та вiд неi приховувала. Зустрiч вечiркою важко було назвати, бо вiдбувалося все в буднiй день по обiдi й без музики. Лише згодом Тамара зрозумiла, що це свято влаштоване спецiально для неi… Щойно за вiкном почало смеркати, як Дi зi своiм бойфрендом заметушилися, що запiзнюються на якийсь захiд. Поспiшно зiбрались i залишили ii наодинцi з Едиком. Для годиться втiшений парубок виголосив iще кiлька тостiв за зустрiч, щастя, взаемне кохання… Тамара дивилася на нього, не зводячи очей, i раптом вiдчула, як несподiваний електричний iмпульс почав пронизувати ii з голови до нiг. Перед очима бачила його сильнi руки, якими вiн доторкався до неi, i розум почав нiби випаровуватися. На мить вiдчула насолоду вiд фiзичного контакту з чоловiком, якого в неi досi не було, а потiм – його гарячий подих на своiй шкiрi, руку, якою вiн обiймае ii, i його нестримний поцiлунок. Його губи м’якi, з легким присмаком тютюну. Їi дихання стало швидким чи вiд алкогольноi знемоги, чи вiд простого, але водночас солодкого вiдчуття обiймiв, якi не мала з чим порiвняти. Тамара добровiльно розчинилася в ньому… Усе вiдбулося настiльки швидко, що вона спам’яталася лише тодi, коли Едик пiсля солодкоi знемоги вiдсунувся, важко дихаючи. Сама не вiрила, що так легко здалася… Це вiдбулося зовсiм не за тим сценарiем, про який мрiе кожна порядна дiвчина. Сором’язливо опустивши очi, вона попросила Едика залишити ii саму. Домiгшись свого, вiн лише подякував, i, чмокнувши на прощання в щiчку, зачинив за собою дверi. Коли вiн пiшов, розплакалася, що виявилася слабодухою перед першою спокусою… Задоволеною була подруга, якiй удалось опустити Тамару до таких, як сама – обманутих i принижених чоловiками. Побачивши похмуру спiвмешканку, спробувала заспокоiти ii: – Я дивуюся, що ти ще й так довго трималася. Тепер ми з тобою на рiвних можемо дiлити кiмнату по черзi, коли захочемо… – Хiба я тобi коли перечила приводити сюди свого Дозика, чи як там його? Я ще надто молода й хочу, як усi нормальнi люди, вийти замiж, народити дiтей, а не пiти по руках… – сердито вiдповiла Тамара. – Виходь за Едика, якщо вiн тобi запропонуе. Хiба ж я проти, – насмiшкувато мовила Дi, щоб трохи заспокоiти подругу. Минуло бiльше тижня, поки Едик знову з’явився в барi. Винувато опускав очi й просив зваблену офiцiантку не гнiватися на нього. Куди подiлася галантнiсть, якою вiн полонив ii. Недавно зайшов, випив пива й кивком голови попрощався саме тодi, коли Тома обслуговувала сусiднiй столик. «Чому не пiдiйшов? Невже бiльше нiколи не прийде?» – подумала вона й вiдчула, що всерединi нiби щось обiрвалося… Не впевнена була, що зародилися серйознi почуття, але ж люди мають чимось пояснювати подiбнi вчинки. Гадала, що вона справдi йому подобаеться i вiн хотiв налагодити стосунки з нею. Виявилося, що, задовольнивши свою тваринну потребу, обтрусився i забув… Обмiрковуючи те, що сталося, Тома подумки звинувачувала подругу: «Вона навмисне все влаштувала, щоб я стала такою, як вона. Щоб тепер не смiла засуджувати ii систематичну вiдсутнiсть уночi». – Ще менi одна втрата! – якось розсмiялася Дi, коли подруга сказала, що каеться за той необдуманий iнтимний зв’язок. – Викинь з голови того Едика. Ти гiдна кращого кавалера. – Ти ж мене переконувала, що вiн той, на якого я мала звернути увагу, – дорiкнула Тамара. – Звернути увагу, а не спати з ним! Подруго, нiкого не звинувачуй i май свою голову на плечах! Хто ж думав, що вiн виявиться звичайним колекцiонером незайманих дiвчат… – Дi, хто зробив тебе такою злюкою? – Проживеш з мое – дiзнаешся. Дивися на речi простiше й забудь про те, що сталося. Бувають випадки, набагато гiршi за твiй… Особливий випадок, мабуть, у кожного е. Вiн ятрить душу й надовго залишаеться в пам’ятi, а де в кого – на все життя. Минуло два мiсяцi вiд того пам’ятного вечора. Напередоднi вихiдного до бару зайшов Едик i всiвся за столик, який обслуговувала Тамара. Вона навмисне не поспiшала пiдходити, поки адмiнiстратор не зробив зауваження. Щоб не наражатися на неприемнiсть, пiдiйшла, поклала перед ним меню i хотiла вже пiти. Едик притримав за руку. – Може, годi вже гнiватися на мене? – З чого ти взяв, що я гнiваюся? – байдужим тоном вiдповiла Тамара. – Не шукаеш мене, не просиш зустрiтися, – грайливо заглядав в очi чоловiк. – Це б щось змiнило? – Завтра можемо провести час разом. Чи ти зайнята? – Не зайнята, але не бачу в цьому потреби… – усерединi вся кипiла, хотiла виговоритись, але ж не тут, коли на тебе спрямовано безлiч очей. – Ти справдi не маеш до мене жодних претензiй? Радий цьому, бо саме таку вiдповiдь я хотiв вiд тебе почути. Замовляти нiчого не буду… – посмiхнувся i швидко здимiв. Тамара вклякла бiля порожнього столика й не могла з мiсця зрушити. Пiдiйшла Дi й штурхнула в плече. – Ти чого, подруго? Що вiн тобi сказав таке, що ти стоiш, мов заворожена? – Усе добре… Не зли ще й ти мене! Тамара рiзко повернулась i попрямувала до iншого столика, де сидiв гурт дiвчат. Вони, напевне, були студентками, бо одна перед одною вихвалялись якимось досягненням. Нехай тимчасовим, але успiхом. Вона взяла замовлення й намагалася не думати про Едика. Гнiватися на нього чи вiдпустити i нехай зваблюе iнших дiвчат, таких молоденьких, як за тим столиком?.. Спостерiгаючи за Дi, раптом подумала: «Чи це не вона намовила хлопця спокусити мене, непiддатливу, а вiн тепер шукае виправдання? Чого б це вiн уникав зустрiчi? Адже ранiше ледь не кожного дня заходив на пиво, а тепер проходить повз». Хотiлося забути про той випадок, але через два тижнi в Тамари почалася блювота й стало зрозумiло, що вона «залетiла». Подолавши нудоту, пiдiйшла до здивованоi Дiани й, не добираючи слiв, звинуватила ii в навмиснiй пiдставi. – Не вини мене в тому, до чого я не причетна. Можу поклястися, що вiн сам мене попросив… Я ж не думала, що першого вечора ти з ним зляжешся, – виправдовувалася вона, щиро спiвчуваючи, що так сталося. – І що менi тепер робити? З байстрюком додому повертатися? – кипiла Тамара. – Попроси в нього коштiв на аборт… Зрештою, i я можу позичити… – Я швидше помру, нiж проситиму в нього грошi! Тамара довго схлипувала, бо й справдi не знала, що iй робити. До всяких випробувань, здаеться, була готова, тiльки не до такого. – Боже, сором який! Як я бабусi на очi покажусь i що iй скажу! – бiдкалася вона. – Нiкому нiчого не розповiдай, бо поки нiчого не видно, то ще якусь копiйку заробиш, – уперше Дiана мовила мудрi слова. – Ти радиш позбутися небажаного плода? – Тамара довiрливо заглядала подрузi в очi й чекала слушноi поради. – Я дiтей дуже люблю, i якби зi мною щось подiбне трапилось, то не знаю… Якщо вiриш у Бога, то в християнствi це називаеться дiтовбивством i вважаеться тяжким грiхом. – А займатися проституцiею – це не грiх? – ехидно посмiхнулася Тамара. – Що ти знаеш про мене, що вiдразу судиш?! Перед Богом кожен особисто вiдповiсть за своi вчинки. – Якщо прислухатися до твоiх слiв, то мудрiсть iз тебе так i пре. Нахапалася чужих висловiв i видаеш за своi. Ти коли останнiй раз до церкви заходила? – поцiкавилася Тамара, щоб переконатись у своiй правотi. – Я атеiстка, а до церкви коли прийду, то бачу, що там лише паски i яйця освячують, – засмiялася Дiана. – Я вiльна людина й живу, як менi подобаеться. – Добре тобi, а я вже невiльна… – розчаровано мовила й замовкла, щоб зовсiм не розсваритися. Поки Тамара роздумувала, як iй учинити, минув уже строк, коли можна було через хiрургiчне втручання позбутися плода. Щодня сподiвалася побачити Едика й сказати йому про вагiтнiсть. Не мала намiру принижуватися, але хай би знав, до чого призвела iхня легковажнiсть. Уже й зателефонувала б, але не знала куди. Вiн нiби розчинився в просторi… Коли звернулася до лiкаря, то виявилося, що на облiк можна стати лише за фактичним мiсцем проживання. Вiдтягувати розмову з рiдними вже не було сенсу. Тож, дочекавшись вихiдного, Тамара наважилася поiхати до бабусi, розповiсти iй про свою бiду й попросити поради. Вiд сорому хотiлося кричати, плакати й безслiдно зникнути… Дикий бiль розпачу розпирав груди, ятрив серце, нiби запитуючи, чому саме з нею це трапилося. Вiдповiдi не було… З дитинства мрiяла жити праведним життям, не ловити на собi, як ii мати, осудливих поглядiв сусiдiв та знайомих. Хотiла створити мiцну сiм’ю й нiколи не вiдпускати вiд себе маленьких дiтей, як це вчинили з нею. Не думала, що один легковажний учинок може впустити в серце порожнечу, розтоптати мрii. Образливо, що не пiзнала хоч миттевого щастя, про яке могла колись згадати. Настала сiра буденнiсть, вiд якоi черствiють душа й тiло. Звечора знялася хуртовина. Клiентiв у барi поменшало, i Тамара вiдпросилася з роботи на кiлька годин ранiше, щоби встигнути на останнiй автобус до свого мiстечка. Ідучи малолюдною вулицею до зупинки, почала хвилюватися. Нормальнi люди поспiшають до теплих домiвок, а iй не сидиться, не спиться i сумнi думки з розуму зводять. Знала наперед, що нi мати, нi бабуся не погладять ii по головi, а почнуть дорiкати: «Я ж тобi казала…» Хiба вона сама того не знала, що чоловiкам не можна довiряти? Знала. Не думала, що можна завагiтнiти з першого разу… А мала б, адже тепер е багато способiв захисту. Як виправдовуватися перед бабусею, у якоi застарiле сприйняття стосункiв мiж чоловiком i жiнкою? Тамарi нiхто не розповiдав про давнiй сiмейний конфлiкт, тож вона досi думала, що ii бабуся майже свята. На щастя, невдовзi пiдiйшов комфортабельний автобус, у якому можна було не тiльки зiгрiтись, а й заплющити очi, притулившись до вiкна, щоб нiхто не заважав жалiти себе. Шкодувала, що, крiм Дiани, у неi нема справжнiх подруг, з якими могла подiлитися й попросити поради. Тепло й погойдування на нерiвнiй дорозi та переметах заколисали дiвчину. Пробудилася вiд гучного нагадування водiя: – Кiнцева зупинка! Дiвчино, спати будете вдома! – смикнув вiн за рукав. Тамара миттю пiдхопилась i, вибачаючись, вийшла з автобуса. Колючий снiг сипонув у розпашiле обличчя, крижаний вiтер зривав шапку й змусив натягнути капюшона на голову. Рiдне мiстечко спало. Обминаючи замети, поспiшила на свою вулицю. До свого будинку завжди ходила короткою стежкою, що проходила через дитячий майданчик. Не зрадила давньоi звички й тепер. Попереду йшов запiзнiлий мешканець i, ставши на прикриту снiгом щорiчну ковзанку, послизнувся i впав. Не шкодуючи лайливих слiв, намагався пiдвестися – марно. Тамарi ця картинка здалася дуже знайомою… Якусь мить вагалася, чи пiдiйти, та щось стримувало. «Дитина ж в утробi!» – майнула думка. Вона застерiгае маму вiд необачних дiй, якi можуть зашкодити iй. Але й пройти мимо не змогла. Пiдiйшла ближче й запитала: – Встанете самi чи покликати когось на допомогу? – Ще чого! Я ж не п’яний. Знав, що тут ковзанка, i забув. Старiю… – виправдовувався чоловiк, але, засоромившись, зiбрався iз силами й звiвся на ноги. – А якби ще щось зламав, то й замерзнути до ранку можна. – Ви, здаеться, внучка тьотi Машi? – Ви не помилилися, – вiдповiла дiвчина, дивуючись, що сусiд упiзнав ii. Тамара вже не дослухалася до його розмови. Вона напружила пам’ять, бо iй здалося, що колись щось подiбне переживала й бачила. Так, так… у дитинствi, коли вона з мамою мало не замерзли бiля пiд’iзду, очiкуючи дiдуся. Усе повторюеться… Бабуся була здивована пiзнiм приiздом онучки. – Дуже рада, що ти приiхала, – обнiмаючи ii, старенька дорiкнула. – Що то молоде й нерозумне. Хiба ж можна так легко вдягатися в холоднечу, так i простудитися не важко. – Та нi, бабусю. В автобусi було тепло, а тут швиденько вулицею перебiгла, – щебетала Тамара, роздягаючись. – Зараз гарячого чайку вип’емо – i зiгрiешся. З матiр’ю давно розмовляли? Вiдреклася вiд мене, то, може, хоч до тебе признаеться… – І до мене рiдко телефонуе. Постiйно скаржиться, що важко. – Там працювати треба, а вона звикла до легшого хлiба, – правила свое Маша. – Просто, бабусю, там принизлива робота, то не тiльки iй важко звикнути до такого. Доглядае якусь стару примхливу бабу, яка за своi грошi хоче ще й познущатися з доглядальницi, – намагалася захистити матiр Тамара. – Хай спробуе, може, хоч чужi люди вправлять iй мiзки. Тебе що в таку холоднечу пригнало? – не вiдчуваючи бiди, запитала бабуся. – Грошi на щось потрiбнi, то в мене iх нема. Комуналку збiльшили, то з великою натяжкою до наступноi пенсii дотягую. – Нi, бабусю. За порадою до вас приiхала, – тихо мовила, не пiдводячи погляду, боячись побачити ii здивованi очi. – Замiж зiбралася? Чи, може… – Бабуся спочатку глянула на живiт, який iще не видавав ознак росту, але кмiтливе око жiнки зауважило збiльшенi груди. Кров ударила в скронi, i, щоб не впасти, Маша вхопилася за стiл. – Йде по долi: як мамi – так i донi! Тамара обняла стареньку й розплакалася. – Я не розпусна дiвка, бабусю. Подружка насмiхалася з мене, що я закiнчила школу й цноту зберегла. Виявляеться, що тепер це не в модi. Це сталося випадково, i, на жаль, з першого разу завагiтнiла. Не можу повiрити, що так можна. Люди роками разом живуть i не можуть дочекатися, коли таке станеться, а в мене вiдразу… – Батько вiдмовився? – Вiн навiть не знае, i я не можу йому про це сказати, – виправдовувалася Тамара, щоб хоч якось заспокоiти бабусю. Маша згадала свою молодiсть, коли, завагiтнiвши, вчасно зорiентувалась i вийшла замiж за Петра. Хотiла порадити так вчинити i внучцi, але та не могла похвалитися наявнiстю хоч якогось кавалера, на якого можна було б повiсити батькiвство. Нiколи не сподiвалася, що за свiй грiх доведеться тепер внука-безбатченка виховувати. – Я у великому розпачi, бабуню. На аборт не наважилася, але якщо ви вiдмовитеся менi допомогти, то я залишу дитину в пологовому будинку. Сюди бiльше не приiду, i нiхто не знатиме, що я вляпалась i народила байстрюка. – І хто це тобi таку дурницю порадив? Заберуть готове дитя з руками й ногами, а чинушi ще й подякують, бо багато людей чекають, щоб усиновити немовля. Нi, голубко, свого не вiддамо нiкому! Не картай себе, що не зробила аборт, бо не знати, як би то вiдбилося на подальшiй твоiй долi. Важко буде спочатку звикнути до косих поглядiв сусiдок, що бiля пiд’iзду пропускають усiх мешканцiв будинку через свое сито. Якось буде… – Матерi варто повiдомити? – Поки не треба, бо ще зiрветься i приiде. Без неi спокiйнiше… – радила бабуся. Тамарi вiдлягло вiд серця. Не судилося пiзнати щастя з коханим чоловiком, то всю нерозтрачену любов спрямуе на дитя. Завтра пiд час огляду дiзнаеться, хто ж там проситься на свiт – хлопчик чи дiвчинка? Уранцi в супроводi бабусi Тамара вiдвiдала дiльничну лiкарку. Не приховувала, що самотня i мае намiр народжувати, але без нагальноi потреби приходити в лiкарню не буде. Оглядалася на всi боки, боячись зустрiти когось зi знайомих. УЗД показало, що мае народитися хлопчик. Вийшовши з полiклiнiки, Тамара подякувала бабусi й повiдомила, що вдосвiта повернеться до Киева й працюватиме, поки дозволить власниця бару. Та тiльки плечима знизала, що внучка не захотiла погостювати хоч один день. Ще стiльки хотiлося розпитати, щоб знати, до чого готуватися. Одним Маша була задоволена: слава Богу, що Петро не дожив до цього сорому, бо був би загриз ii. Свiтанок повiльно влягався на землю, оповиваючи мiсто iскристим серпанком. Рух машин та людей, якi, мов мурахи, поспiшали хто куди, зупиняючись перед свiтлофором, що раз у раз блимав очима, змiнюючи колiр, свiдчив про народження нового дня. Тротуаром, обминаючи перемети, поспiшала Тамара. Їi зболена душа скапувала вiдчаем i зневiрою, щокою котилася непрохана сльоза. Почувалася розтоптаною i розчарованою, бо завагiтнiла не з великого кохання, а за випадкового збiгу обставин… чи цiкавостi пiзнати те, чим захоплюеться ii подруга. Не сподiвалася, що урок виявиться надто повчальним. Кiлька годин у дорозi про рiзне думала, але мусила змиритися з долею i готуватися до нових випробувань. З бабусею iй не страшно, бо вона ще не дуже стара й мае мiцне здоров’я, а до труднощiв iм не звикати. У гуртожитку гудiло, мов у вулику. Дiани в кiмнатi не було, i Тамара мала ще кiлька годин для вiдпочинку перед змiною. Дi забiгла лише перевдягнутися, щоб не запiдозрили, що вона не ночувала вдома. Побачивши подругу в лiжку, здивувалась: – Я гадала, ти не скоро повернешся… Уже якась дiвчина на твое мiсце приходила на оглядини, то ти вчасно з’явилася. – Навiщо ти все розпатякала про мене? Я i тобi не говорила, що буду розраховуватися з роботи до декретноi вiдпустки, – невдоволено зауважила Тамара. – Я подумала, що ти сама не захочеш з пузом помiж столiв ходити й чоловiкiв дражнити… – Дi була напiдпитку й могла довго сперечатися чи доводити свою правоту. – Вибач. Я втомлена й хочу хоч трiшки вiдпочити. Тамара вiдвернулася до стiни й намагалася заспокоiтися. Не було ii всього один день, а плiток вистачить надовго. Дивувалася подрузi, яку вона сама вибрала в спiвмешканки. Замiсть вдячностi та платить iй постiйним приниженням. Про себе нiчого не розповiдае, хоча, напевне, мае купу не менших проблем. Уже кiлька разiв назвала ii селючкою i намагалася принизити, коли вони в колi спiвробiтникiв бували разом. У Дi е чого повчитись, якщо хочеш стати нахабною проституткою, але Тамара боялася навiть думати про таке. «Якби Дiана знала, якоi думки про неi тi, котрi працюють поруч, вона б образилась. А я чомусь терплю ii…» – думала Тома, змочуючи подушку слiзьми. Не навчили дiвчину огризатися, захищатися вiд поганих людей. У школi обходила десятою дорогою фальшивих подруг, якi розносили коридорами плiтки одна про одну. Вiд кого з батькiв передалася iй нетерпимiсть, вона не знала. Можливо, вiд батькових родичiв, про яких нiколи не згадували. Не могла себе перебороти й поводитися по-iншому. Дiана, удаючи жiнку сучасну й бувалу, радила викорiнювати комплекси, якi були притаманнi людям недавнього минулого. У якому ж середовищi виросла й сформувалася жiнка без «комплексiв» – цiкавило спiвробiтникiв, та найбiльше – Тамару… Дiана Пiслявоеннi роки в Украiнi ознаменованi не лише вiдродженням зруйнованого вiйною народного господарства, а й вiдновленням порядку та довiри до влади. Щоб не дати мiсцевим активiстам захопити ключовi посади в областях, вiд яких залежало розвивати украiнську культуру чи знищити те, що залишилося, з центру в райони присилали один за одним своiх, загартованих вiйною офiцерiв. Каральний орган, якого найбiльше люди боялися, очолив Данило Кирилович Балабанов. Казали, що був дуже строгим i вимогливим до спiвробiтникiв, та найбiльше – до порушникiв радянських законiв. У новозведений будинок для таких, як вiн, Данило Кирилович перевiз дружину й двi армiйськi машини майна, награбованого в Прибалтицi, звiдки його перевели. Два днi вiйськовi розвантажували й розставляли по великiй квартирi меблi та клунки. Анфiса Гаврилiвна командирським порухом руки розставляла все по мiсцях i вдавала непритомнiсть, коли солдати ненароком зашпортувалися за якусь цiнну перепону. Меблi, конфiскованi в якогось банкiра, справдi мали цiннiсть, та ще й для жiнки, яка до вiйни жила в глухому селi Вологодськоi областi й досi нiчого подiбного не бачила. Анфiсу на короткотермiнових курсах для медичних сестер навчили зупиняти кров та перев’язувати рани вже тодi, коли фронт покотився на Захiд. Жiнки, якi з перших днiв вiйни виносили на своiх тендiтних плечах поранених, невдовзi виснажувались або дiставали поранення. Їх замiнювали молодими й здоровими, без навичок роботи. У той час найкраще навчання вiдбувалося на фронтi. Дiвчина хвалилася, що iй випав щасливий жереб, бо потрапила в польовий шпиталь, а не на передову. Вiйна наближалася до кiнця, а де ще можна знайти гiдного чоловiка для шлюбу, як не тут? Невдовзi запримiтила поважного з вигляду капiтана Данила, який завжди ходив зi шкiряним планшетом i часто заходив до медчастини. Анфiса бачила, як вiн крадькома вночi заходив до кабiнету лiкарки. По розпашiлому його обличчю i щасливiй усмiшцi лише недолугий не здогадався б, чим вони там займалися… Коли спостерiгала за лiкаркою, яка вже розмiняла сорокiвку, в Анфiси зародилася заздрiсть. Адже вона, молода й здорова дiвчина, не гiрша вiд виснаженоi вiйною, пiдтоптаноi медички. Чим ближче пiдступали до Берлiна, тим настирливiшою ставала молоденька медсестра. Ночi не спала – пильнувала капiтана. Кажуть, що на ловця i звiр бiжить. Ласий до жiнок Данило не встояв перед молодою, зi звабливим личком Анфiсою. Коли оголосили про капiтуляцiю Нiмеччини, дiвка вже встигла побувати в мiцних обiймах капiтана… До вiйни Данило Кирилович встиг попрацювати бухгалтером на якомусь заводi. Тож не дивно, що пiсля мобiлiзацii його направили в iнтендантську службу, яка обслуговувала особовий склад. Пройшовши всю вiйну, Данило рiдко коли потрапляв пiд обстрiл i тiшився, що не мав на тiлi жодноi подряпини. Прибалтика для переможцiв виявилася ласим шматком територii, на якiй подальшу службу хотiли проходити офiцери. Це не розоренi, злиденнi украiнськi села й мiста, якi грабували як нiмцi, так i своi. Звiдти слiдом за нiмцями на Захiд утекли пiдприемцi та банкiри. Свое майно не встигли вивезти, i цим скористалися тi вiйськовi, яких туди направили наводити порядок. Радянськi визволителi на початку вiйни «навели» порядок у Захiднiй Украiнi, а наприкiнцi – на прибалтiйських землях. Пощастило не стiльки Даниловi, як Анфiсi. Оселившись у добротному двоповерховому будинку, повному всякого майна, вона вiд радостi ледь iз глузду не з’iхала. Купалася в добрi, але похвалитися не мала перед ким. У мiсто можна було вийти лише в супроводi охорони й не надовго. Навiть продукти з магазину як пайок приносив вiйськовий. Жiнка виросла в лiсi, серед простого люду, якого нiхто не утискав, i не могла змиритися з невiльницьким становищем. Пиляла чоловiка доти, доки вiн не добився переведення в iнший округ. Замполiт так сказав Даниловi: – Не хоче твоя дружина трохи потерпiти, то пiдеш туди, де треба буде справдi попрацювати. Пiдеш ловити економiчних злочинцiв. – Де це вони взялися в злиденнiй краiнi? – посмiхнувся тодi Данило. – Ти й правда засидiвся в тилу. Раз партiя наказуе – треба знаходити! Для переiзду до мiсця нового призначення Данило зiбрав речей майже на вагон. Анфiса навiть кахельну пiч наказала розiбрати й скласти в ящики, кожен з яких солдати могли пiдняти лише вчотирьох. Коли побачила, у яку квартиру iх на новому мiсцi поселили, зрозумiла, що навiть половини того добра помiстити тут не зможуть. В Украiнi вiдданих солдатiв, якi добросовiсно могли розвантажити вагон, не знайшлося. А коли ще дiзналися, яку посаду займатиме новоприбулий, то зробили ревiзiю майна за своiм принципом. Ящики з кахлем залишили бiля пiд’iзду: боялися, щоб на другому поверсi не завалилася стеля… Невдовзi дiтлахи рознесли його по своiх домiвках. Данила Кириловича призначили начальником вiддiлу боротьби з економiчною злочиннiстю. У Радянському Союзi, крiм емгебiстiв, страшнiшоi служби на той час не було. Партiя прислала чужака, який сам своеi тiнi боявся, бо вiдчув, як вiд нього навiть спiвробiтники сахаються. Анфiсочка вiдразу стала для сусiдiв Анфiсою Гаврилiвною. Перед нею при зустрiчi деякi пристосуванцi схиляли в поклонi голови, i вона довго не могла зрозумiти, за що iй така повага. Годинами висиджувала бiля великого трюмо, приглядалася до свого обличчя, намагаючись знайти ту привабливу рису, яка, на ii думку, так подобаеться людям. Шафа трiщала вiд суконь та костюмiв, якi колись належали дружинi банкiра. Тодi вони були завеликi на Анфiсу, але вона жiнка тямуща й добре розумiла, що з великого зробити мале найлегше. За кiлька рокiв ситого життя, що минули з часу переiзду, одяг уже пiдходив, нiби на неi шитий. Минули важкi роки для Данила Кириловича й безтурботнi – для Анфiси Гаврилiвни. Подружжя спромоглося лише через десять рокiв народити сина Федора, бо Анфiса хоч i не працювала жодного дня, але й клопоту з дiтьми боялася. Пiсля народження первiстка Данило Кирилович привiв у дiм няньку, молоденьку симпатичну сiльську дiвчину. Знаючи його ласу до жiнок натуру, Анфiса терпiла ii доти, доки хлопчик став на ноги. Потiм випровадила з хати й попросила зникнути назавжди. Бачила чоловiковi хтивi погляди, вiд яких обличчя наймички займалося рум’янцем i та опускала очi. Дружина знала не з розповiдей iнших, чим це закiнчуеться. У Вологодську область повертатися не мала намiру, якщо Данило вибере молодшу, тому боролася за щастя своiм способом. Вибрала зi свого гардеробу кiлька суконь, у якi сама вже не влазила, пояснила на пальцях, чим може закiнчитися злягання няньки з Данилом Кириловичем, i попросила виiхати з мiста. На дорогу не забула грошей вдiлити. Наймичка виявилася мудрою… Данило посмiявся з дружини, але й «вiддячив» обiцянкою, що до кiнця життя жодноi помiчницi в iхньому домi не буде. Якийсь час, щоб змусити i Анфiсу ревнувати, затримувався на роботi, аби вона думала, що вiн зустрiчаеться з колишньою наймичкою на сторонi. Та це йому скоро набридло. Анфiса хоч i «деревенская» баба, але добре знала, що, згiдно з неписаним партiйним статутом, комунiст не мае права вступати в iнтимний зв’язок з iншою жiнкою, як би йому не свербiло. Страх втратити партiйний квиток i дiстати клеймо аморального чоловiка не дозволили йому виходити за межi норм моралi, якi тодi гостро засуджували не стiльки в суспiльствi, як самi ж комунiсти. Боязнь втратити хлiбну посаду й владу над багатьма людьми змусила Данила змиритися. Йому подобалося бути на вiстрi всiх подiй у мiстi. Великих економiчних злочинiв за його керування вiддiлом не розкрили, бо iх, може, i не було. Люди ще добре пам’ятали репресивнi дii влади перед вiйною i не наважувалися порушувати закони. Роки стрiмко минали. Життя в краiнi поступово налагоджувалось, i люди почали втрачати страх перед каральними органами. Розпочався розквiт стосункiв «ти – менi, а я – тобi», тобто бартер товарiв на побутовому рiвнi. Щоб винести куплений у доступному мiсцi товар i обмiняти його на потрiбний в iншому мiсцi, треба було подолати не одну перепону. Це створювало велике поле дiяльностi для людей, якими керував Данило Кирилович. До його кабiнету стояла черга ходакiв, котрi намагалися порятувати когось iз затриманих його працiвниками порушникiв закону. Мати в «друзях» людину iз цiеi установи стало за честь. Щоб залагодити справу на десять карбованцiв, треба було викласти не менше сотнi, але воно того вартувало. Усе залежало вiд того, чи пiшли документи про затримання крадiя в хiд. Усiх порушникiв переловити не можна, але покращити свiй матерiальний добробут мав змогу кожен працiвник цього вiдомства. Така благодать тривала доти, доки доживав вiку старий п’ятикратний володар Золотоi Зiрки. Напевне, iз цiеi причини й добу його правлiння назвали «золотою». З його вiдходом i добробут людей почав рiзко падати. Страх з’явився i в Данила Кириловича, бо зi змiною вищого керiвництва заворушилися молодi «реформатори» i в його установi. Анфiса, купаючись у добрi, лише вiд сусiдок чула про черги в магазинах. Ходила з високо пiднятою головою i при новому знайомствi з кимось поспiшала похвалитися, ким працюе ii чоловiк. При розмовах ii остерiгались i не напрошувалися в друзi. Жiнка дивувалася, чому за стiльки рокiв у неi нема подруги й нiхто не запрошуе iх у гостi. Час невпинно минав, вiдраховуючи рiк за роком. Вiддаючи всю свою любов единому синочковi Хведi, як вона зазвичай його називала, Анфiса прищеплювала йому якостi майбутнього мiлiцiонера. З дитинства на своему прикладi показувала, що, лише йдучи стопами батька, вiн зможе матерiально забезпечити свою родину всiм необхiдним, бути шанованим i особливо не перетрудитися. Якби знала, скiльки доводилося чоловiковi ризикувати авторитетом задля своеi вигоди, вона б не була такою впевненою. У школi Хведя намагався верховодити серед однолiткiв i не раз потрапляв у неприемнi ситуацii. З мiлiцii завдяки батьковiй посадi виходив не покараним… Навчався посередньо, i мати сполошилася, що з поганими оцiнками на юридичний факультет йому важко буде потрапити. В останньому класi оббивала порiг директора школи, щоб вирвати атестат хоча б без трiйок. Данило Кирилович пишався своiм сином i не мiг дозволити, щоб пiсля школи той залишився за бортом вишу. Добившись направлення вiд установи, у якiй працював, сам поiхав з ним подавати документи. Вирядився в стрiй, якого одягав лише на День мiлiцii, з широкою планкою нагород. Хотiв показати, що до Харкiвського iнституту вступае не якийсь там селюк, а син вiйськового, який усе життя працював на благо Батькiвщини. Пiсля вiдвiдин ректора з чистою совiстю повернувся додому. Вступнi iспити Хведя якось склав i був зарахований до вишу, правда, без права на стипендiю. Але така дрiбничка батькiв не засмутила. Анфiсу найбiльше хвилювало, яких же товаришiв обиратиме синочок. Удома вона його вчила, на яких дiвчат не варто навiть дивитися, не те що вступати в якiсь iнтимнi стосунки. Боялася, чи засвоiв Хведя ii науку й чи не закохаеться в якусь селючку, до якоi в неi вже упереджене ставлення. Вiдколи родина Балабанових переiхала до Украiни, вона досi не навчилася розмовляти украiнською мовою. Вважала, що «велiкiй рускiй» непереможний i мову iнших народiв вивчати не обов’язково. Хведя навчався в росiйськомовному класi. Тут iм усе подобалось, а на закиди знайомих, чому Анфiса Гаврилiвна не намагаеться вивчити мiсцеву мову, вона вiдповiла (звiсно, росiйською): – А навiщо? Якби ви розмовляли зi мною украiнською, то я мусила б учитися. Ви ж на догоду менi розмовляете росiйською, тож нема потреби калiчити мову. Прикро, але заперечити жiнцi не було чим… Вона вважала, що ii сiм’я належить до панiвноi елiти, якiй дозволено бiльше, нiж мiсцевому населенню. Тому дуже боялася, щоб ii любий синок Хведя не привiв до хати якусь украiномовну дiвчину, яка почне встановлювати своi порядки. Федiр уже закiнчував юридичний iнститут, коли батька понизили на посадi й запропонували йому взагалi вийти на заслужений вiдпочинок. Парубок iще не усвiдомлював, як вiдставка батька позначиться на добробутi всiеi сiм’i. Вiн досi користався щедрiстю матерi, бездумно тринькав грошi на розваги. На однiй з вечiрок вiн i зустрiв ту едину з незвичним iм’ям Фрося. Пам’ятаючи настанови матерi, подумав, що Єфросинiя iй сподобаеться бiльше, нiж украiнська Галя. Закохана пара винайняла в мiстi помешкання, i Федiр виселився з гуртожитку, сказавши батькам, що захiд вимушений через плановий у ньому ремонт. Вимагав бiльше грошей, адже тепер у нього зросли витрати. Фрося працювала перукаркою в салонi. Своеi зарплатнi дiвчинi вистачало лише на жiночi витребеньки. Маючи свое уявлення про життя, вона й виокремила Федора серед iнших кавалерiв, спостерiгаючи, як вiн щедро витрачав грошi на дiвчат. Захистивши диплом, Федiр мусив розпрощатися з привiльним життям. Випускники отримували скерування туди, звiдки iх направляли. Знаючи, що батько звiльнений з посади, а понижували не просто так, а за якiсь грiхи, хлопець трохи вагався. Мав намiр попроситися в iншу область чи навiть районний центр, але Анфiса навiть у думках такого не могла допустити. Телефоном переконувала, що вдома гарна квартира, i батько ще якусь вагу мае в колективi, то зможе йому допомогти. Анфiса бурхливо наводила стiльки переконливих аргументiв, що Хведя не наважився вставити повiдомлення, що приiде не сам, а з вагiтною дружиною, з якою перебувае в цивiльному шлюбi. Надiявся, що вони проковтнуть усе, що вiн iм запропонуе. І мав рацiю, бо слiпа материнська любов не мае меж… Фросинi батьки мешкали в Курськiй областi й досi не знали, що донька вагiтна. Вони дотримувалися старих звичаiв i не схвалили б ii вчинку. Дiвчина боялася, щоб i Хвединi батьки не прогнали ii. Перед вiд’iздом наважилася поставити коханому вимогу, що неодруженою, на пташиних правах вона з ним не поiде. Довелося Хведi докласти зусиль, щоб термiново зареестрували шлюб у Харковi. Данило Кирилович на вокзал приiхав «Волгою», яку недавно придбав. Кортiло похвалитися перед сином, щоб той брав приклад з нього. Лише обранi могли похизуватися такою обновкою. Анфiса сидiла поруч з ним, стуливши губи бантиком, i пихато поглядала на сусiдiв, особливо тодi, коли виiжджали з двору. У декого також були машини, але iхня була останньоi моделi, нiби вчора з конвеера. Данило ще не навчився добре iздити й боявся, що десь при поворотi не впораеться з керуванням. Знав, що скоро доведеться вiдписати ii синовi, тому не дуже й старався. Хведя повiдомив, яким поiздом приiде, тiльки забув указати номер вагона. Анфiса перебiгала очима по вiкнах, i коли побачила сина, який допомагав зiйти якiйсь жiнцi, поспiшила йому назустрiч. Обняла i, вхопивши пiд руку, тягнула швидше до машини. – Мамо, зачекай, я не один! – зупинився Хведя i повернувся до Фросi, яка ледь встигала за ними. – Познайомтеся з моею дружиною! Оторопiлi батьки спочатку подумали, що син жартуе. Але, глянувши на спантеличену жiнку при надii, побачили, що iхнiй синок вирiшив i iх сюрпризом здивувати. – Розбиратися будемо вдома, – грiзно сказав батько й широкими кроками попрямував до машини. З Анфiсиного обличчя пиха спала, i, щоб не зашпортатися, вона мовчки опустила голову й пiшла слiдом за чоловiком. Уперше не знала, як iй повестися. Син тицьнув ii обличчям у щось невiдоме, але вiд нього вже тхнуло неприемним. Як без ii дозволу Хведя наважився привести цю жiнку в iхню домiвку? У душi кипiло, а з очей iскри сипалися зi злостi. Молодята дорогою перешiптувалися i мовчки сiли на задне сидiння. Коли батько вирулив iз привокзальноi площi, син прицмокнув вiд здивування: – Класна машина, i ти молодець, що навчився кермувати нею. Данило Кирилович спочатку скосив погляд на набундючену дружину, потiм у дзеркало всмiхнувся синовi. Пiдбадьорений син знав, що мати не зможе довго гнiватися. Треба перечекати, поки ii гнiв спаде. Бiля пiд’iзду, на щастя, нiкого не зустрiли. Коли зайшли в примiщення, Хведя взявся з порога загравати з матiр’ю, бо знав, що вона, коли сердита, може залишити всiх голодними. – Як у нас смачно пахне, мамусю! Боже, як давно я не iв твоiх смаколикiв! – вихваляв вiн, не звернувши уваги на Фросю, яка стиснула кулачки й готова була кинутися в бiй, щоб захистити свою кулiнарну честь. Анфiса мовчки начепила фартух i взялася накладати на тарiлки ще теплi страви. Чоловiки перенесли iх на сервiрований на трьох стiл, але без дозволу господинi не сiдали. Вона з кухнi принесла ще один прибор, поставила i, звернувши погляд на гостю, сказала: – Покажiть свiй паспорт i свiдоцтво про одруження, щоб я знала, як менi приймати цю особу. – Цю особу, мамусю, звати Єфросинiею, i вона моя законна дружина, – вiдповiв за неi Хведя, дiстаючи папку з валiзи. – Подивися ще й диплом, щоб не казала, що байдикував п’ять рокiв. Поки Анфiса розглядала документи, Данило Кирилович, перехиливши пiдряд кiлька чарок коньяку, уже наминав смажену гуску. – Не муч дiтей, дай iм хоч поiсти! – спам’ятав дружину, бо це могло тривати довго. – Давайте вип’емо за нову сiм’ю, – розпорядився вiн, пiднявши чарку. – Мати переживала, що треба буде весiлля справляти, а воно бач як гарно вийшло – вiдразу хрестини. – Ми всi нехрещенi, а ти вже ради онука готовий партквиток на стiл покласти! – скипiла дружина, i стало зрозумiло, що сьогоднi вгодити iй буде важко, як би не старалися. – У краiнi настають смутнi часи, полiтика швидко змiнюеться, то, може, ще всiм нам доведеться просити в Бога захисту, – загадково парирував Анфiсi чоловiк. – Що вже може бути гiрше? Хiба тебе ще випруть на пенсiю, i тодi сидiтимемо всi вкупi й гризтимемо один одного. Надiя лише на Хведюню… – Вона звела покiрний погляд на сина. – Мамо, у мене е дружина й скоро народиться дитина, то я в першу чергу маю про них дбати, а не про вас, – з насмiшкою мовив захмелiлий Хведь. – Вiдведiть нам найбiльшу кiмнату, i ми зранку почнемо обживатися. Фрося вдячно глянула на чоловiка й задоволено всмiхнулась у вуста: «Не дасть собi в кашу наплювати. Молодець!» Із цього дня в родинi Балабанових почалися кардинальнi змiни. Анфiса довiдалася, що невiстка з простоi робiтничоi сiм’i, ii батьки працювали на заводi й ледь кiнцi з кiнцями зводили, щоби прогодувати ще трьох дiтей. Фрося була старшою в сiм’i. Пiсля школи приiхала до Харкова й здобула в училищi професiю перукаря. Невiстка не приховувала свого ставлення до цiеi професii, казала, що не подобаеться порпатися в чужому волоссi й хотiла б змiнити фах. – Цiкаво, на який? – iронiчно запитала свекруха. – Треба було обачнiше обирати чоловiка. – Наш син – юрист, скоро матиме посаду, а ти при ньому хто? Звичайна перукарка? Йому ж соромно буде з тобою межи люди вийти. – Наскiльки менi вiдомо, у вас узагалi нема професii, – штрикнула Фрося й одразу ж прикусила язика, щоб не дратувати свекруху. – Ми сюди приiхали багатими людьми. У мене розумний чоловiк i мав можливiсть утримувати мене, а у вас свого ще нiчого нема. Хлiб наш iсте… Сьогоднi тебе з пузом навiть у перукарню не вiзьмуть, а пiсля декретноi вiдпустки доведеться шукати якусь роботу. Хведi одному важко буде вас утримувати… Якщо хочеш, щоб я тобi допомагала, то не намагайся намовляти сина проти мене. Запам’ятай, що господиня в цьому домi – я! – наголосила Анфiса Гаврилiвна, аби до подiбноi розмови бiльше не повертатися. Нiби все правильно говорила свекруха, але ii зверхне ставлення дратувало молоду невiстку. Фрося, ще не увiйшовши в сiм’ю, почала ненавидiти Анфiсу й не оминала нагоди чимось уколоти або недобре пожартувати, i найчастiше перед чоловiками. Тимчасове примирення настало пiсля народження Дiани. Анфiса не переставала мрiяти про доньку, але своеi Бог не дав, то тепер тiшилася внучкою. Тодi якраз була популярною уельська принцеса Дiана. Анфiса Гаврилiвна не пропускала новин про ii весiлля, народження синiв, непросте життя в шлюбi й переживала за неi, мов за рiдну. І коли народилася внучка, то всi були згоднi дати дiвчинцi це прекрасне iм’я. Хведя, звiсно, хотiв сина, але на все воля небес. З появою немовляти в родинi мусили звикати до нового розпорядку дня, а тут ще й у краiнi почалися непередбачуванi подii. З пiвночi повiяв крижаний вiтер перемiн, який прискорив вихiд Данила Кириловича на пенсiю. Пiсля розпаду Радянського Союзу в державних органах почався броунiвський рух: росiяни, залучивши всi зв’язки, поверталися до Росii, а на iхнi мiсця приходили украiнцi. Удома тiльки й обговорювали цю подiю. Повертатися до Вологодськоi областi Анфiсi аж нiяк не хотiлося, але чоловiк-пенсiонер, донедавна гроза областi, тепер був ненависний не лише багатьом людям, а й колишнiм службовцям. Пам’ятаючи в багатьох випадках непорядну поведiнку Данила Кириловича, спiвробiтники не злюбили й зухвалого Федора. Батькiв авторитет не вплинув позитивно на його кар’еру. Данило Кирилович вiдчув себе непотрiбним. Щоб не слухати в хатi постiйнi замаскованi лайки мiж жiнками, якi дiймали одна одну, вiн iшов у найближчий парк i з iншими неприкаяними пенсiонерами грав у шахи. Часто засиджувався з ними допiзна. Якогось вечора знайшли його недалеко вiд дому з раною на головi. Причиною смертi, за лiкарським приписом, став iнсульт. А травму голови отримав пiд час падiння. Син не був згiдний з висновком лiкарiв, бо там, де батько лежав, жодного камiнця не зафiксували. Кримiнальну справу слiдчi порушувати вiдмовились. Анфiсi було все одно – помста чи нещасний випадок. Вона втратила основну опору, i в ii серцi поселилася безнадiя. Втративши статус головноi господинi, Анфiса трохи притихла. Боялася, щоб молодi не змусили ii розмiняти квартиру й вiддiлилися вiд неi. Частiше виходила на вулицю поспiлкуватись iз сусiдами, навiть намагалася говорити украiнською. За змiнами, що вiдбувалися в краiнi, можна було не лише по телевiзору спостерiгати, але й за поведiнкою пенсiонерiв на лавцi. Уранцi вони вже знали не тiльки новини, а й якi цiни на ходовi товари в навколишнiх крамницях. Дивуватися не було чого, бо пенсii та зарплати стояли на мiсцi, а цiни та iноземна валюта нiби з ланцюга зiрвалися. Не всi могли пояснити, який стосунок мае долар до нашоi економiки, яка всi виплати проводила в нацiональнiй валютi. Бiдкалися всi, а коли Анфiса намагалася вставити свое слово, то iй вiдразу затикали рота: – Не працювала жодного дня, а пенсiю маеш бiльшу, нiж у тих, хто все життя гарував! Не мала чим вiдповiсти сусiдкам. Скрутно було всiм, але iх iще й образа давила за тих, хто отримував пенсiю незаслужено. На жаль, Анфiса цього не розумiла. Вважала, що iй по праву належить вiд держави компенсацiя за довгу чоловiкову службу. На якийсь час уникала спiлкування iз сусiдами, та коли отримувала черговий пайок до якогось свята, язик так i свербiв, щоб похвалитися. Дивитися на заздрiснi обличчя сусiдок для неi було в задоволення. Крах кар’ери Хведора Подii в нiбито незалежнiй Украiнi розвивалися за своiм сценарiем. Роки минали, а життя ставало все гiрше… але не для всiх. Хведя вже став Федором Даниловичем i впевнено почувався на новiй посадi. В органах влади стерлися червонi лiнii, за якими можна втратити партiйний квиток i бути вигнаним з роботи. Тепер усi справи розглядали через призму – кому це вигiдно, хто за цим стоiть i що менi з того буде? В управлiннi краiною панував хаос, i кожен, хто був хоч трохи причетний до загального дерибану, намагався вiдкусити й собi ласий шматок державного пирога. У Федора запит грунтувався на забаганках дружини й матерi. Головне, щоб вони до нього не мали претензiй. Фрося намагалася наслiдувати свекруху там, де було вигiдно iй. Навiщо ходити на роботу, коли в хатi е достатньо харчiв i грошей на найнеобхiднiше? Вона розумiла, що змiнити щось у квартирi свекруха iй не дасть, бо досi любила своi прибалтiйськi меблi, прицмокувала язиком, дивлячись на них. Фрося надiялася, що та не вiчна й тодi, коли вона стане господинею, з принципу викине iх. О, якби Божi плани збiгалися з нашими! Дiставши свободу не тiльки в дiях на службi, Федiр Данилович вiдчув смак життя поза домом, коли можна використати службове становище для власного задоволення. З групою спiвробiтникiв вiн «кришував» у мiстi масажнi салони, якi нелегально надавали ще й iнтимнi послуги. Вiд цiеi дiяльностi вiн отримував не тiльки чималi кошти, а й щонайменше раз на тиждень перед вихiдними нагоду «вiдриватися» з друзями по повнiй. Вимитий, «вiдмасажований» i в дупель п’яний Хведя повертався додому й на добу поринав у сон, з якого вивести його було важко. Фрося гнiвалася, але, вивернувши з його кишенi пачку купюр, ховала вiд свекрухи й не насмiлювалася здiймати бучу. – Чому ти не свариш його? – дорiкала та, бо з ii чоловiком рiдко таке траплялося. – Ви з ним поговорiть, бо мене вiн не слухае, – виправдовувалася невiстка, не маючи намiру псувати iз чоловiком стосунки. Боялася, щоб не залишив ii. Дiанi виповнилося вже десять рокiв, i вона своiм поглядом училася оцiнювати все, що в домi вiдбувалося. Не схвалювала батькову поведiнку, але й не пiдтримувала жiнок, якi сидiли в нього на шиi. Спiлкуючись з однокласниками, знала, що в кожнiй родинi тривала боротьба за виживання. Усiм катастрофiчно не вистачало грошей на харчi та лiки, а мама з бабусею сперечалися мiж собою, хто i як мае вплинути на батька. Вони були вiдiрванi вiд реального життя i не знали, як важко живеться iншим. Вiкном у свiт для них став телевiзор. Кожна дивилася свiй серiал, i за героiв фiльму переживали бiльше, нiж за неi. Дiвчина почала шукати на вулицi подруг, з якими було б цiкаво проводити вiльний час. Щоб мати не прискiпувалася, Дiана обманювала, що нiбито записалася в кiлька гурткiв, i просила коштiв на iх оплату. Фрося тiшилася, що дитина ще чимось цiкавиться, крiм урокiв, i щедро ii винагороджувала. Вона не здогадувалася, що грошi донька з дiвчатами витрачала на власний розсуд. У звичний плин життя, до якого люди звикають, часто вмiшуеться Боже провидiння i перевертае все з нiг на голову. Подiя, що сталася суботнiм вечором, сколихнула всю громадськiсть мiста. Мiлiцiонери поверталися з риболовлi машиною i на великiй швидкостi збили на переходi людину, а самi врiзалися в стовп… Трое загиблих i один важко травмований. Серед загиблих ледь упiзнали Федора Даниловича. Однi казали, що так iм i треба – нехай не сiдають за кермо п’яними, а для родин загиблих велика трагедiя, бо кожна з них втратила годувальника. Дивно, але винуватець, який переходив дорогу в недозволеному мiсцi, вiдбувся незначною травмою. Для одних – нещасний випадок чи трагедiя, для овдовiлих жiнок – катастрофа. Обидвi не знали, як тепер мають жити. Анфiса днями не виходила зi своеi спальнi. Чути було, як вона плаче, але нiхто не збирався ii заспокоювати. Фрося згадала про велику силу косметики, якою вдома нехтувала. Щоб виглядати привабливою, почала наносити яскравий макiяж, заходила до перукарень i пропонувала своi послуги. В однiй з них iй запропонували вiльне крiсло. Невпевнено почувалась i Дiана. Вiрнi подруги спочатку спiвчували iй, а потiм одна за одною переметнулися до iнших груп однокласникiв. Скоро дiвчина зрозумiла, що вони дружили з нею з корисливою метою. Користувалися ii щедрiстю, коли вона в барi бiльшу частину витрат брала на себе. Дi знала, що подругам батьки дають менше коштiв на кишеньковi витрати, тому заради дружби щедро дiлилася з ними грiшми, якi iй давала мати. Пiсля трагiчноi смертi батька Фрося вiдразу попередила доньку, що в сiм’i запасiв нема й тепер iм треба буде кожнiй самостiйно дбати про себе. – Мамо, батько обiцяв оплачувати менi унiверситет, то на кого я тепер маю розраховувати? – перелякано запитала Дiана. Вона вже приглядiла для себе такий у столицi, щоб i престижно, i не важко навчатися. Тепер мрiя перетворюеться на марево, яке швидко розвiеться. – Доню, ти молода, гарна, тож скористайся тим, що тобi природа дала. Я вийшла замiж за правильного чоловiка, за яким прожила, як за кам’яною стiною, частину життя, шукатиму iншого. Не засуджуй мене, просто бери приклад. Грошей на твое навчання в сiм’i нема. – А в баби також нема? – допитувалася Дiана, бо невтiшна перспектива лякала ii. – Звiдки? Жила все життя сьогоднiшнiм днем, а коли джерело доходiв висохло, вона тiльки й схаменулася. Живемо в такiй державi, де таким, як вона, ще й чималу пенсiю дають. Буде жити тепер «як усi». – Чим же менi пiсля школи зайнятися? Навчання всюди платне… – Менi б твоi роки… – загадково всмiхнулася Фрося, але не стала пояснювати, чим би вона займалася, маючи менше рокiв. Останнi мiсяцi перед випуском однокласники в школi були настiльки заклопотанi своiми проблемами, що навiть пiсля занять рiдко збиралися. Бiльшiсть поспiшала до репетиторiв, бо вступити навiть на платне навчання можна було пiсля складання iспитiв та отримання атестата. Дiана вже знала, що вчитися далi не пiде, але щоб не насмiхалися з неi, слiпала над пiдручниками самостiйно. Не звикла пасти заднiх. Вiдшумiв випускний, на якому Дiана почувалася самотньою. Виявилося, що нема жодноi подруги, з якою вона могла б поговорити про свiй бiль чи попросити щироi поради. Вiдiйшли в минуле всi хвилювання, i в самостiйне життя кожен обирав свою дорогу. В обiд, коли родина сiла до столу, випускниця поклала атестат на стiл i запитала: – Тепер я вiльна пташка. І куди менi податися? Чекаю вашоi поради. Заклопотана випускним вечором, Дiана не звернула уваги, що недавно мiж бабусею i матiр’ю пробiгла чорна кiшка. Досi вони приховували вiд неi, а сьогоднi була нагода повiдомити причину розбрату. – Дiанко, мама змушуе мене розмiняти квартиру. Я цього не хочу, але якщо вона приведе сюди свого коханця, то мое серце цього не витримае, – першою обiзвалася Анфiса, яка досi не могли прийти до тями. Вона вилила на голову невiстки не одне вiдро помий, якi збиралися роками. – Та хто ж з такою гiдрою вживеться!? Я ще молода й хоронити себе заради пам’ятi про твого сина не хочу! – Фрося перейшла на «ти», пiдкреслюючи свою зневагу. – Менi в однокiмнатнiй квартирi буде добре, а як ви там обидвi вживетеся? Будете приводити одного на двох кавалера? – свекруха хотiла дошкульнiше вколоти Фросю, але цi слова ранили серце Дiани. – А я ще якоiсь поради вiд вас чекаю… – мовила вона й стала збирати речi. – Хто дасть менi грошей на дорогу? Обiцяю невдовзi повернути. Анфiса найбiльше лякалася такого розв’язку, бо, знаючи характер невiстки, переймалася, що та не побоiться грiха й робитиме все, щоб вижити ii зi свiту… Мовчки пiшла до своеi кiмнати, витягла зi сховку певну суму й поклала перед внучкою. – Може, це й не найкращий вихiд, але знай, що дверi моеi хати для тебе будуть завжди вiдчиненi. Вибач, що сваримося i в домi нема сiмейного спокою. Якщо мое слово для тебе щось значить, то запам’ятай: добивайся в життi чогось сама й не розраховуй лише на чоловiка. Менi пощастило, а вам – хтозна… Дiана подякувала бабусi за пiдтримку й демонстративно покинула квартиру. Ще не знала, куди поiде, але розумiла, що треба змiнити мiсце проживання. Кроки в самостiйне життя Минуло близько десяти рокiв, за якi Дiанi довелося пережити чимало випробувань. …Боячись iхати далеко вiд мiсцини, де залишилася родина, вона спробувала знайти щастя в Чернiговi, поiхати куди порадила мати. Казала, що там живе багато росiян i iй не доведеться розмовляти украiнською. Виявилося, що вiд безробiття люди страждають не через мову й прихильнiсть до якоiсь партii. Не маючи якоiсь квалiфiкацii, була змушена змiнити мiсце роботи не в одному барi. Спочатку посудомийкою, потiм офiцiанткою. Бiльшiсть власникiв цих установ – чоловiки середнього вiку – наймали гарненьких дiвчат, якi погоджувалися на будь-яку платню. Пiсля кiлькох тижнiв роботи обiцяли пiдвищити ii, якщо вона буде «чемною». Дiана швидко зрозумiла, що натяки на «чемнiсть» штовхали дiвчат заради незначноi грошовоi надбавки на згоду вступати з власником в iнтимнi стосунки, коли йому заманеться. Натiшившись молодим тiлом, вiн невдовзi знаходив причину й звiльняв iх з роботи. Дiанi через вiдмову доводилося частiше за iнших змiнювати заклади. Дiвчина боялася переступити межу, за якою зростае лише неповага до себе. Як i кожна жiнка, вона мрiяла мати сiм’ю i дiтей. Якось, iдучи мiстом, побачила на дверях колишнього Будинку побуту оголошення, що потрiбен працiвник, який умiе ввiчливо поводитися з клiентами. Зайшла лише поцiкавитись i зустрiлася з молодим миловидним чоловiком, який виявився пiдприемцем невеликоi майстернi ремонту побутових приладiв. Валерiй Рогожин показав невеличку кабiнку, вiдгороджену вiд майстернi, де вона прийматиме вiд клiентiв рiзнi зiпсованi електротовари для ремонту. Дiана подумала, що тут iй спокiйнiше працюватиметься, i прийняла пропозицiю пiдприемця. Висока струнка дiвчина з копицею пишного каштанового волосся притягувала погляди багатьох чоловiкiв. Не встояв перед дiвочою вродою i Валерiй. Йому подобався ii приемний, спокiйний голос i аромат легких парфумiв. Щоб заробити на проживання, вiн постiйно ремонтував електроприлади, на приватне життя не вистачало часу. Майже всi друзi вже одружилися, а вiн виправдовувався тим, що ще не на часi. З появою Дiани час нiби зупинився, i навiть робота, без якоi не мислив i дня, вiдiйшла на другий план. Залицявся по-дитячому, i дiвчинi сподобалося, що не нав’язувався i не пробував вiдразу затягнути в лiжко. Їй також набридло вiдбиватися вiд залицяльникiв i бiгати з мiсця на мiсце в пошуках роботи. Закохавши в себе Валерiя, дочекалася, коли вiн урочисто запропонував iй одружитися. Чи йшла за покликом серця? Вiдповiсти навiть собi не могла… Із цiею радiсною новиною молодята поiхали до бабусi. Самотня Анфiса пiсля важкого переiзду, коли довелося позбутися бiльшостi дорогих ii серцю речей, занедужала. Бiдкалася, що на старiсть нема кому за неi потурбуватися. Фрося, вiддiлившись, одразу ж прийняла якогось розведеного чоловiка й живе з ним на вiру. Усi цi новини вона дiзнавалася через чужих людей, бо пiсля розмiну квартири колишнi невiстка зi свекрухою ще не бачилися. – Дуже рада за тебе, Дiанко, – обняла ii бабуся. – З виду гарний хлопець, але з краси води не пити… Дай боже, щоб вiн виявився ще й добрим та турботливим. А де ви будете жити? – У нас iз мамою двокiмнатна квартира, то в нiй мiсце й для моеi коханоi знайдеться, – радiсно повiдомив Валерiй. – Інодi втрьох затiсно… але, може, у вас не так складеться, як у декого… – Валера мае невеликий бiзнес, то колись ми розбагатiемо й купимо свое помешкання, – не так похвалилася бабусi Дiана, як висловила свое сподiвання на майбутне. – Найкраще жити окремо вiд усiх. Колись i я була щасливою… – Анфiса хотiла ще чимось похвалитися перед цим хлопцем, щоб знав, якими поважними були родичi Дiани, але внучка зупинила ii. – Бабусю, у нас обмаль часу. Ми приiхали повiдомити, щоб ти не хвилювалася за мене. Я тепер у надiйних руках, – шукаючи очима пiдтримки в чоловiка, мовила вона. Анфiса повiльно вiдкрила одну з шухляд прибалтiйського серванта, знайшла папку з паперами й вийняла заповiт. – Менi недовго залишилося жити, тож вiзьми його як весiльний подарунок. Вдячнi молодята подякували й попрощалися. Недовго пiсля цiеi зустрiчi Анфiса ще ряст топтала. Виснажена постiйними чварами з невiсткою, вона не мала з ким навiть подiлитися своiми проблемами. Вiдiрвана вiд родини, з якою давно втратила зв’язок, жiнка так i не знайшла собi рiвних серед украiнцiв. Нова сусiдка iнодi заходила до неi, дiлилася борщовим набором з дачi. Вона востанне i лiкаря викликала, коли Анфiса ступила вже на стежку до Бога… Час непомiтно вiдривае листки вiд календаря, залишаючи тiльки спогади. Нiби недавно Дiана мрiяла про щастя, а воно вже спиналося на ноги й змушувало батькiв активнiше ворушитися, щоб зводити кiнцi з кiнцями. Пiсля одруження молода недосвiдчена дружина надiялася, що iй також пощастило зловити за хвiст свою жар-птицю, i повнiстю довiрилася чоловiковi. За його порадою продала бабусин спадок i вирученi кошти вiддала Валерiю на розвиток бiзнесу. Вiн не признавався iй, що його мiзернi заробiтки соромно називати бiзнесом. Через вiдкритi кордони масово завозили нову рiзноманiтну iмпортну побутову технiку, покупка якоi ставала дешевшою за ремонт старих приладiв. Валерiй не зорiентувався вчасно, щоби позбутись орендованого примiщення i зберегти хоч частину коштiв. Одного дня його вiдiбрали й повiсили великий замок. Якийсь час вiн боявся признатися вдома, що король уже не тiльки голий, а й без роботи. Дiана використовувала останнi днi, коли ще, згiдно iз законом по догляду за дитиною, можна було не працювати. Довiдавшись про банкрутство чоловiковоi справи, вона не могла йому пробачити, що вiн так бездумно розтринькав ii спадщину. У сiм’i почалися чвари, якi часто закiнчувалися рукоприкладством, i настав такий момент, коли котромусь треба було вступитися. Свекруха – Неля Василiвна – була доброю жiнкою i розумiла, що син ганебно вчинив, проциндривши чималу суму Дiаниного спадку. Та кожна мати завжди на боцi своеi дитини, що б вона не зробила. Неля Василiвна не могла допомогти синовi нi порадою, нi грiшми, i коли невiстка попросила ii приглянути за Андрiйком, вiдмовити не змогла. Любила внука й вiрила, що молодi трохи поживуть окремо, вiдчують, що не можуть одне без одного, i помиряться. Дiану гнали злiсть i зневiра, яка спонукала на кардинальнi змiни. Невдовзi вона зiбрала своi речi, слiзно попросила вибачення в сина й виiхала до Киева. Вважала, що там легше буде знайти роботу i, головне, не бачити, як чоловiк замiсть того, щоб шукати вихiд, опускаеться на хмiльне дно. Валерiй з розпачу, що такого, як вiн, красеня покинула дружина, почав iще частiше заглядати в чарку й поспiшив завести коханку, аби довести собi, що вiн iще чогось вартий. Розлучена жiнка, маючи двох своiх дiтей, сподiвалася, що iнший випивоха кращий за свого й вони зможуть налагодити нове сiмейне життя. Вiд котрогось iз мiстян довiдалася, що вiн недавно ще мав майстерню, тож надiялася, що не сидiтиме вдома склавши руки. Не роздумуючи довго, жiнка прийняла його до себе. Дiана знала це все й дивувалася, що негiдний вчинок Валерiя не торкнувся ii серця, а, навпаки, звiльнив вiд подальшоi вiдповiдальностi за iхнiй шлюб. У столицi без проблем влаштувалася офiцiанткою в бар «Ластiвка», де через рiк доля звела ii з Тамарою. Чула вiд землякiв, що Валерiй зовсiм пустився берега, тому переконувала себе, що не мусить «бути вiрною, поки смерть не розлучить нас…», i сама наважилася переступити межу, за якою нема прощення. Подала б на розлучення, але стримував син, якого не було з ким покинути. Справно надсилала свекрусi грошi на його утримання, а з ним спiлкувалася лише телефоном. Боялася, що при зустрiчi мати почне вмовляти ii повернутися до Валерiя, а вона вступати в ту ж брудну калюжу вже не хотiла. Треба було оплачувати житло, надсилати свекрусi на утримання сина й при тому самiй пристойно вдягатися, а платнi офiцiантки не вистачало й на половину потреб. Не одну нiч метикувала, де взяти коштiв i чим зайнятися, щоб i честi не заплямувати, i вижити. Ласi до жiночих принад чоловiки пропонували Дi розважитися з ними, обiцяли непоганi грошi за iнтимнi послуги, тож деколи погоджувалася… Совiстю, яка дивилася в душу й засуджувала ii поведiнку, стала Тамара. Скромна незаймана дiвчина вiрила, що в цьому свiтi можна чесною працею чогось досягти. Як не переконувала ii, що життя жорстоке й непередбачуване, Тома лише знизувала плечима й вiрила, що коли людина сама не шукае болота, то воно ii не знайде. Коли в iхньому життi з’явився Едик, Дi почала нахвалювати йому подругу, що такоi скромноi сiльськоi овечки тепер зi свiчкою не знайти. Бувалi хлопцi знають, що кожен любить розважатися з дiвчатами, але замiж хотiв би взяти невинну або хоч не розбещену. Дi не знала Едикового характеру, бо вiн у iхньому барi з’явився недавно. Бачила, як вiн мовчки пас сусiдку очима, але не наважувався ii кудись запросити. Хотiла допомогти людям ближче пiзнати одне одного, але ж не настiльки… Якби не той тарган у барi, що змусив провести дезiнсекцiю закладу, то не мали б вiльного часу й не прийшла б у голову крамольна думка опустити Тамару на грiшну землю. Треба було попередити чи порадити, як користуватися контрацептивами, але тодi вона здогадалася б про ii намiр i не залишилася б у кiмнатi наодинцi з Едиком. Якщо вiдверто, то Дiанi дуже жаль, що подруга завагiтнiла й тепер десь мучиться з дитиною. Згадувала свого сина, який мусить жити бiля бабусi при живих батьках. Чому так несправедливо влаштований свiт? Однi хочуть мати дiтей, а iм Бог не дае – iнших карае ними… Народила – думай! Недовго вдавалося Тамарi приховувати вагiтнiсть вiд спiвробiтникiв. Надiя Ігорiвна, власниця бару, викликала ii в кабiнет i, не приховуючи роздратування, мовила: – Хто б мiг подумати, що скромна з виду дiвчина могла так бездумно влипнути! Подруга не дiлиться з тобою, як насолоджуватися життям i не плодити байстрюкiв? Тамара втупила очi в пiдлогу й мовчала. Не знала, що вiдповiсти. – Звiльнити тебе не маю права, але й псувати iмiдж закладу також не можу. На кухнi зможеш бути корисною до декретноi вiдпустки? – запитала власниця. – Злиднi злиднiв доганяють. Мама вже хоч знае, що скоро бабусею стане? – Мама за кордоном, то iй усе одно, а бабуся обiцяе допомогти… – не пiднiмаючи голови, вiдповiла Тамара. – Дякую, що не виганяете. На кухнi все робитиму, адже до роботи привчена з дитинства. – От i добре. Не падай духом, бо, поки своiх гуль не наб’еш, на чужих помилках важко вчитися. Пiсля народження сина Тамара не наважилася вiдразу виходити на роботу. Не помiтила, як злетiв рiк, бо за щоденними клопотами бачила лише, як у нього вирiс перший зубчик, а потiм син ступив самостiйно перший крок… Минав останнiй мiсяць лiта. Спека, що допiкала останнiй тиждень, трохи спала, i такий жаданий, хоч i не дуже рясний дощ освiжив повiтря. Тамара нагодувала малюка кашею, умила личко i, милуючись ним, звела погляд на бабусю. – Як ви гадаете, на кого вiн схожий? – Яке це мае значення? Чий би бичок не скакав, а телятко наше! Не тим гризешся, мамочко! Думай, чим дитину годувати будеш. Подивись, як люди своiх дiтей одягають, а наше в недоносках iнших ходить, – невдоволено вiдповiла бабуся Маша. – То що, менi йти на об’iзну дорогу й приеднатися до тих дiвчат, якi себе водiям продають? – огризнулася Тамара, добираючи слова, щоб не дратувати бабусю ще бiльше. – Залишай менi дитину i йди працювати, – порадила вона. – Не дивися на тих жiнок, якi можуть довго сидiти без роботи з дiтьми. Тобi судилася iнша доля. – Вам же важко буде… Вiн такий непосидючий, що скоро не доженете. – А кому сьогоднi легко? Час швидко бiжить. Через рiк у садочок почнемо водити, а там не зоглядишся, як i виросте. Шкода, що батька не знатиме… – Маша важко перевела подих i вiдвернулася, щоб внучка не бачила слiз. – Не починайте! Необачно я вчинила, то що, менi щодня тепер перед вами каятися? – У Бога проси прощення, а не в мене. Я своiх грiхiв маю повен мiх. Бери дитину й веди погуляти, поки на вулицi гарна погода, – попросила бабуся, не маючи намiру продовжувати безглуздi балачки. На столi завiбрував мобiльник, i Тамара кинулася до нього. Тепер не часто до неi хтось телефонуе. Однокласникiв розгубила, iз сусiдами легше побачитися, нiж додзвонитися, бо всi зайнятi. – Привiт! Упiзнаеш? – почула голос Дiани, жiнки з ii минулого життя. – Доброго дня! Що ти! До смертi не забуду… – сердито вiдповiла Тамара, хоч i зрадiла ii дзвiнку. – Цiкавишся, чи ще жива? – Томочко, не злись. Я ж такого фiналу не хотiла. У нас звiльнилася офiцiантка, i Вовчиця пропонуе тобi роботу. Не вiдмовляйся, бо ми ж розумiемо, як тобi важко самiй виховувати дитину. – А малого куди подiну? Бабуся може допомогти, але всю вiдповiдальнiсть узяти на себе не зможе, – почала вiдмовлятися Тамара й побачила бабусинi кивки головою, щоб погоджувалася. – Не вiдмовляйся, прошу тебе. Вiзьми тiльки у свого лiкаря довiдку про стан здоров’я, щоб iще тут не бiгати i не витрачати даремно грошi, – наполягала Дiана, не даючи часу на тривалi роздуми. – Завтра чекаемо вiд тебе остаточноi вiдповiдi, бо лiтом, сама знаеш, одному офiцiанту важко на змiнi. Коли мобiлка згасла, Тамара втупилася в бабусю i чекала, що вона скаже. Адже все залежить вiд ii згоди доглядати дитину. Тамара ще сьогоднi iхала б звiдси, бо вже набридли пiдгузки й варiння каш. Грошей на памперси й готове дитяче харчування в них не було, тому вигодовували хлопчика старими дiдiвськими стравами, на яких самi виростали. – Що ти дивишся на мене, як на Матiр Божу? Пропонують роботу, то нема чого роздумувати, – сказала бабуся й усмiхнулася. – Ви мене вiдпустите аж у Киiв?! – не повiрила Тамара. – З умовою, що ти хоч раз на тиждень будеш нас провiдувати. Тамара обняла бабусю i готова була зацiлувати з радощiв. Боялася нав’язувати iй свою дитину, але коли вона сама погодилася, то чому не скористатися шансом i не вирватися на волю. – Тодi, бабусю, ви погуляете з Артемком, а я гайну по довiдку в полiклiнiку, – радiсно, ледь не пiдскакуючи, розпорядилася внучка, на ходу одягаючи дитину. Хату нiби ангели перелетiли. Приемна новина на якусь мить зробила двох жiнок щасливими. Обидвi розумiли, що буде важко, але з’явилася невеличка надiя подолати матерiальну скруту. Про свою незаплановану вагiтнiсть Тамара повiдомила матерi вже аж перед пологами. Виправдовувалась, як могла, але матерiальноi допомоги не просила. Ольга колись не була щедрою мамою, то тепер, коли нiхто не знае, як iй там ведеться, марно надiятися, що вона змiнилася. Подейкують, що заробiтчани навчилися рахувати кожну зароблену копiйку й необдумано жодноi не витрачають. У те, що Ольга навчилася жити економно, не вiрили нi мати, нi донька. Скнарою для себе вона нiколи не була. – Я ще замiж збираюсь, а ти мене бабцею робиш, – буркнула у вiдповiдь на почуту новину Ольга. – Ти ще сама дитина, то навiщо тобi цей клопiт? Не знала, як його позбутися? – Мамо, вже пiзно про такi речi говорити. У тебе буде внук, – повiдомила Тамара, перебиваючи нотацiю, яку та зiбралася iй вичитати. – Ти мене не втiшила. Шкода, що змарнувала собi життя. Вiд дiвчат користi мало, а хлопцi – це чужi дiти. Вибач, у мене коштiв мало на телефонi. Бабу поцiлуй за мене, – поспiшно виговорила, що мала на метi сказати, i вiдключилась. Довго Ольга не давала про себе знати. Хлопчиковi вже минав третiй мiсяць, коли новоспечена бабуся змилосердилась i надiслала на памперси двi сотнi еврiв. Маша навiть уявити не могла, як важко донька вiдривала вiд себе цi кошти. А може, щось родинне заворушилося в серцi й згадала, як iй колись важко було починати самостiйне життя? Казала, що хотiла б побачити немовля, але до Украiни не повернеться, доки не отримае в Грецii бiлу карту для легалiзацii, а ii можна отримати через п’ять рокiв, якщо до того не потрапиш за якесь порушення режиму в полiцiю. Не приховувала, що нудьгуе за всiма, але у вiдпустку приiде лише через пiвтора року. Маша вважала, що з Ольгою вони мали б iще бiльше проблем, то нехай уже краще працюе подалi вiд них. Додому Тамара повернулася пiд вечiр. Принесла на всi грошi, що мала, пакет з найнеобхiднiшими продуктами й почала розкладати в холодильнику. – Через тиждень я привезу грошей, попрошу аванс, i тодi ви вже не будете на всьому економити. Пильнуйте Артемка, аби не захворiв, бо тодi все пiде на лiки, – попросила й глянула на килимок, де, нiчого не пiдозрюючи, бавився син. – Не вчи маму дiти бавити, – образилася бабуся. – Старатимусь, але ж дiти часто хворiють, то чи впильную… Уранцi Тамара прокинулася без будильника. Поцiлувавши сплячого сина, тихенько вийшла зi спальнi. Боялася, щоб не прокинувся, бо тодi вчепиться за шию i не вiдпустить ii. Так бувало часто, коли вона збиралася в мiсто й на якийсь час покидала його на бабусю. Сьогоднi поспiшала вислизнути з хати, щоб не розбудити його. Поцiлувала бабусю в чоло i з невеличкою сумкою знову пiшла межи люди шукати щастя… У дорогу Молочне свiтло ночi помалу змiнилося передсвiтанковим маревом. На сходi зазолотилися бiлi хмаринки, передвiщаючи погожий день i вдалий для жiнки, яка мае надiю сьогоднi знайти роботу. За два роки вже вiдвикла вставати рано й кудись iхати. Не сидiлося не тiльки iй. Набитий пасажирами автобус прямував до Киева. Тамара втiшилася, що квиток дали на задне сидiння, i, схиливши голову до вiкна, намагалася подрiмати, але марно. Пасажири голосно перемовлялися одне з одним, нiби не бачилися роки, та й думки не давали спокою. Одна пiдсилювала тривогу за дитину, iнша вселяла надiю на покращення життя. У передмiстi набилося стiльки люду, що важко було протиснутися до виходу. Тамара вiдвикла вiд метушнi та тисняви у транспортi. Кiмната, яку вони з Дiаною винаймали, була не дуже далеко вiд мiсця роботи, тож не потрiбно було витрачатися на таксi пiсля змiни, яка не раз затягувалася до перших пiвнiв. «Дi не повiдомила, з ким тепер проживае, але те помешкання нам дiсталося вiд моеi матерi, то я маю право зайняти його знову», – думала Тамара, наближаючись до пiд’iзду потрiбного будинку. Гуртожиток жив своiм життям. З кухнi доносилися приемнi запахи снiданку, прибиральниця ледь не перед носом водила шваброю i сварила, щоб не розносили по кiмнатах бруд. Усе як i два роки тому. Жильцi тут часто змiнювалися, то нiхто не впiзнавав у нiй колишню мешканку. Дiана з бiгудями на головi сидiла бiля великого дзеркала й пiдводила олiвцем i без того виразнi очi. Побачила на порозi Тамару й схвально вигукнула: – Яка ж ти молодчина, що приiхала! Я вже збиралася телефонувати тобi. Проходь, нехай я гляну, як ти змiнилася. – Вона обкрутила подругу довкола себе i, затинаючись, мовила: – Не хочу тебе ображати, але мускулiв для боротьби за виживання наростила мало. – Ти гадаеш, що я мала чим обжиратись у декретнiй вiдпустцi? Усе для малюка, а самi як-небудь… – виправдовувалася Тамара. – Мене Бог милував вiд такого. Щоб Вовчиця прийняла тебе знову на роботу, мусиш почати фарбуватися, навчитися всмiхатися i стати нахабнiшою. За два роки вiдбулося чимало всяких змiн, i всi – не на нашу користь. – Нахабнiшою в чому? – Може, життя вже чогось тебе навчило, то бiльше думай про себе, а не про те, що про тебе скажуть чи подумають. Тепер кожен дбае лише про себе, – повчала Дi. – Якщо чесно, то я б краще якiсь гайки на заводi закручувала, нiж ото переступати через себе. Не в тому столiттi, мабуть, народилася. – Заводи порiзали на брухт, та й що там таким худеньким жiночкам робити. До гайок сила потрiбна. – Я так зрадiла твоему дзвiнку й ще вчора готова була на крилах летiти сюди. А коли ти мене остудила порадами, починаю сумнiватися, чи добре вчинила, опинившись тут. Синок iще маленький i не розумiе, що мамi потрiбнi грошi. Боюся, що бабуся не впораеться з ним. – З тиждень попхинькае i звикнеться, – впевнено заспокоювала Дi. – А ти звiдки можеш знати?! – Тамара пiдозрiло глянула на подругу. – Маю досвiд… Колись розповiм, а зараз сiдай до дзеркала й починай наводити марафет. Тамара не стала заперечувати, але призналася, що своеi косметики не мае. Удома не було для кого фарбуватись… – Бери мою i поспiши, щоб застати Вовчицю, – порадила Дiана. Надiя Ігорiвна зустрiла iх при входi. Оглянула з нiг до голови Тамару й всмiхнулася до Дi. Боялася, що та не виконае обiцянки й тепер у термiновому порядку доведеться шукати нову офiцiантку. Власниця поважала дисциплiнованiсть у всiх проявах. Нехай працiвник не iдеальний, але випробуваний i надiйний. Цiкаво було глянути на зовнiшнiй вигляд колишньоi працiвницi: чи не втратила привабливостi. – Цiную в людях пунктуальнiсть. Дякую, що не пiдвела. Готуйся до працi, а ти, Тамаро, ходи зi мною, – скерувала Надiя Ігорiвна й порухом руки дала барменовi зрозумiти, що в кабiнет треба занести двi кави. – Дитину з ким залишила? Не зiрвешся, щойно вiн закашляе? – З бабусею… – тихо вiдповiла та. – Не стану обманювати, що не хвилююсь, але менi дуже потрiбна робота… – Гаразд. Я спiвчуваю тобi, але не пiдведи, щоб я спала спокiйно. Не думай, що й менi легко. Пройдися вулицею i подивися, скiльки всяких генделикiв вiдкрили, тому доводиться боротися за кожного клiента. У штат тебе поки не вписую. Платню отримаеш у конвертi, а далi час покаже. Іди працюй! З усмiшки, яку випромiнювали очi Тамари, стало ясно, що ii взяли в колектив. За ранковою кавою перед вiдкриттям бару вона побачила, що за цi кiлька рокiв основний штат працiвникiв майже не змiнився. Дивувало лише, що нiхто ii нi про що не розпитував i не давав порад. Мабуть, правду казала Дi, що кожен живе сам по собi. Першi днi важкувато було починати роботу, бо змiнилися клiенти, забаганки яких треба вивчати. Чайових новенькiй давали мало, а iй необхiдно в найближчi днi поiхати додому провiдати сина. – Першi грошi використай не на колготи для дитини, а на простий мобiльний телефон для баби, щоб мати змогу телефонувати iй у будь-яку пору дня чи ночi, – радила Дiана. – Де я таких коштiв вiзьму? Бабусi пенсiю принесуть лише за тиждень, а годувати малого чимось треба. – Для початку я тобi подарую свiй старий. – Дi похизувалася новеньким айфоном. – Тепер без такого зв’язку ти не людина. Заправ новою СІМ-картою i залиши бабусi. Пiсля першоi розлуки з дитиною минув тиждень. Додому мов на крилах летiла, доки не переконалася, що син не капризував i поступово звикав до постiйного перебування з бабусею. Молода мама заспокоiлася i наступнi днi бiльше уваги придiлила роботi. Минуло майже два мiсяцi, коли Тамара побачила давнього клiента бару, який облюбував собi одну кабiнку, де мiг вiльно почуватись у розв’язаннi своiх проблем. Не звертаючи уваги на офiцiантку, яка поклала перед ним меню, вiн знову агiтував якусь молоду жiнку прислухатися до вигiдноi пропозицii. З короткоi розмови не вловила ii сутi, але сума, яку почула, Тамару вразила. Де це в наш час можна заробити такi кошти i хто цей чоловiк, що так упевнено пропонуе своiм клiенткам високу платню? Наступного ранку, коли подруга ще вiдлежувалася в лiжку, Тамара подiлилася з нею тим, що вчора почула вiд клiента. – Ти про Жорика? – не здивувалася Дiана. – Вiн сутенер i шукае жiнок, якi можуть стати сурогатними матерями. – Як це? – Отак просто. Тобi пiдсаджують у матку чуже дитя з пробiрки, i ти його виношуеш. Пiсля пологiв дитину забирають, а тобi виплачують кругленьку суму. Не гривень, а доларiв, – уточнила подруга, показавши свою обiзнанiсть у цiй справi. – Це не караеться законом? – не вiрила Тамара. – Це бiзнес, голубко. Однi продають кориснi копалини, iншi – зерно, а тi, яким цi блага недоступнi, торгують маленькими дiтьми. Нашi законодавцi, щоб приховати вiд людей своi оборудки, не забороняють законом дрiбнiшi зловживання, – спокiйно на свiй розсуд роз’яснювала Дi те, що колись i ii схвилювало. – Я до церкви не ходжу, але менi здаеться, що це великий грiх – торгувати дiтьми. – На мою думку, не бiльший за той, який учиняють жiнки, торгуючи своiм тiлом. Я б сказала, що сурогатне материнство чистiше за проституцiю. – Є одне «але», – всмiхнулася Тамара. – Заробляючи грошi проституцiею, ти отримуеш, крiм грошей, ще й фiзичне задоволення. – Яка ж ти, подруго, наiвна… Деколи отримуеш таку вiдразу, що готова сама заплатити, щоб уникнути вимушеного iнтиму. Послугами проституток користуються переважно чоловiки з якимись комплексами або збоченцi. Як на мене, то народити комусь дитину й зробити якусь сiмейну пару щасливою благороднiше, – дiлилася думками Дiана. – А чого ж ти не ризикнеш, якщо це так благородно й добре платять? – лукаво всмiхнулася Тамара. – Я вже давно думаю над цим, гадаеш, даремно тобi зателефонувала? Тут щодня оббивають пороги молодшi за тебе дiвчатка, i Вовчицi все одно, хто iй приноситиме дохiд. Я вiдчуваю вину перед тобою, знаю, що ти зi своiм характером сама нiколи не виберешся з болота, то чому б нам обом не спробувати? У мене нема родини, з якою можна вiдверто про це говорити, а ти надiйна подруга по нещастю. – По якому нещастю? – здивовано пiдняла брови Тамара. – Ну, не в буквальному сенсi… Я розлучена й також маю сина, який живе зi свекрухою. Рiдко його бачу, i це дуже гнiтить, бо не можу забрати до себе. От коли куплю хоч невеличке житло, тодi з’явиться шанс створити нову сiм’ю. У барi до старостi лiт таких грошей не зароблю. А тобi також вигiдно, бо можеш носити в утробi чужу дитину й одночасно вдома доглядати свою. Таких грошей не кожен чоловiк у Польщi на будовi заробить. – Заманливо малюеш, але це, мабуть, нелегко – носити дитя, знаючи, що його вiдберуть, – недовiрливо мовила Тамара. – Морально я вже готова спробувати. Це ж недовго, усього дев’ять мiсяцiв – i матимеш у руках купу грошей, – переконувала Дiана. – Якби ж то можна було на цей перiод у космос вилетiти. Люди почнуть обмовляти, що знову нагуляла дитя, бабусi треба буде якось пояснити… – вагалася Тамара. – Томко, ти морально готуй себе до цього, а деталi ми вже по ходу будемо обговорювати. Мiсто велике, i загубитися в ньому запросто. Ти гадаеш, що ми однi такi? Признаюся, що вже наводила довiдку в найбiльшому центрi сурогатного материнства, i менi сказали, що в них черга охочих стати сурогатними матерями на два роки вперед. Через кiлька рокiв я постарiюсь i мене не вiзьмуть. Тому я хочу спробувати тепер, – емоцiйно переконувала Дiана, i збити ii iз цiеi дороги Тамарi було не пiд силу. Пiсля цiеi вiдвертоi розмови Тома почала думати про Дi як про невдаху, у котроi також не склалося сiмейне життя. «Вона пробивна, i якщо пропонуе менi разом спробувати щастя в цьому бiзнесi, то чому б i нi? З бабусею якось домовлюся. Не пiде ж вона до батюшки в церкву дозволу питати?» – переконувала сама себе. Вода камiнь точить, а розмови на цю тему вiдбувалися у вiльний вiд роботи час день у день. За роботою i роздумами не зауважили, що рiзко похолодало й почалися затяжнi дощi. У природi тривала боротьба мiж осiнню та зимою, несучи людям сезоннi хвороби, якi часто вносять корективи у звичний плин буття. Зателефонувала Маша й стривоженим голосом просила внучку взяти додатковий вихiдний, бо в Артемка вже кiлька днiв тримаеться температура, а вона не може навiть до аптеки вийти. Про додатковий не могло бути й мови, а от випросити в адмiнiстратора кiлька годин, щоб встигнути на останнiй автобус, Тамара змогла. Дорогою нiби якась сила пiдштовхувала ii до думки, що треба погоджуватися на пропозицiю подруги. Хоч цю зиму виграе i догляне синочка, а через рiк вiн пiдросте, змiцнiе. Побачивши його хворого, Тамара вже не думала про людський поголос i реакцiю ii сусiдiв на другу вагiтнiсть. «Ми ж не цiкавимось, як вони заробляють кошти на прожиття. Я ж не красти в держави збираюся…» – виправдовувалася за ще не скоене, але грiховне рiшення. – Не знаю, дитино, як я переживу цю зиму без тебе. Вiн же не дае за дверi вийти, а менi ж хоч за хлiбом i молоком сходити треба, – бiдкалася бабуся, щойно внучка переступила порiг. – Не переживайте. Менi накльовуеться робота на дому, то, мабуть, доведеться погодитися на неi. Ще не знаю, скiльки будуть платити, але, кажуть, вигiдна, – повiдомила бабусi й була впевнена, що та схвалить будь-яке ii рiшення. Безвихiдь заганяе людину в глухий кут, i, щоб вийти з нього, вона, почувши вигiдну пропозицiю, як метелик на свiтло, бездумно йде на неi, не переконавшись, чи та безпечна. Жiнка вiдчувала в собi силу й велике бажання щось змiнити, тiльки б забезпечити гiдне життя своiй дитинi. У Киiв Тамара поверталася з твердим переконанням, що пристане на пропозицiю Дiани. Уже не переймалася тим, що про неi думатимуть iншi, адже кожен живе сам по собi, то й вона спробуе ризикнути. Якщо експеримент виявиться невдалим, то в ньому, крiм неi, нiхто не постраждае. Дiана з нетерпiнням чекала подругу. Здогадувалася, що та вже «дозрiла» до рiшучих дiй. Тамара в бар прийшла з вокзалу, не встигла зайти в гуртожиток. По ii збентеженому вигляду Дi здогадалася, що та хоче з нею поговорити. Пiсля спiльноi кави перед початком роботи запитала: – Бачу, що тобi не терпиться менi щось розповiсти, чи не вгадала? – Усе ти бачиш i вiдчуваеш. Шукай того Жору, i я готова з ним домовлятися, – твердо мовила Тамара, озираючись, чи нiхто не пiдслуховуе iхньоi розмови. – У мене е його номер мобiлки. Якщо його сьогоднi не буде в нас, тодi зателефоную. Вище голову, подруго, хто не ризикуе, той не п’е шампанського, – задоволено всмiхнулася Дiана. Втягнути подругу у свiй задум вдалось, а надалi кому як пощастить… Дiана пiв року виношувала цей план, зважувала всi «за» i «проти». Їй набридло бути коханкою одружених чоловiкiв, якi тряслися за кожну вiдiрвану вiд сiм’i копiйку. Бiльшiсть iз тих, якi шукали розваг, вважали, що жiнцi достатньо, аби ii напоiли й нагодували. Коли натякала, що iй потрiбнi грошi на дрiбнi витрати, то неохоче дiставали одну чи двi купюри з кишенi й тикали пiд нiс. У такi митi Дi вiдчувала огиду не тiльки до коханця, а й до себе. Прагнула покласти цьому край, щоб не боятися ходити мiстом i не переживати, що дружина котрогось iз них зустрiне й повисмикуе волосся на головi. Жору запросили додому, бо в барi спiвробiтники вiдразу здогадалися б, про що дiвчата хочуть з ним домовлятися. Тут про його бiзнес постiйнi працiвники знали багато й лише перешiптувалися, коли вiн приводив нову клiентку. – Чому зранку? – запитав вiн, бо звик спати до обiду. – Вибачте! Коли маемо вiльний час… Уранцi ледь устигли причепуритись, як у дверi постукали. Зайшовши в кiмнату, Жора обвiв поглядом ще незастеленi лiжка. – Доброго дня, красунi! Я зрозумiв, що котрась iз вас хоче стати сурогатною матiр’ю, – змiряв допитливим поглядом обох, намагаючись угадати, котра з них. – Коханцiв нам вистачае без вас… – Дiана перебрала iнiцiативу розмови на себе. – Не буду приховувати, що офiцiанти часто стають невiльними слухачами чужих балачок, ми пiдслухали й одну з ваших. Вона нас зацiкавила. – Я й не приховую того, чим заробляю на хлiб, – удав ображеного Жора. – Бiзнес, яким займаюся, не заборонений законом. Надiюся, що ви не декларацiю про моi доходи закликали сюди обговорювати? – Нi. Ми самi шукаемо, де можна заробити, але щоб не ошукали. Хочемо з ваших вуст почути про гарантii та ризики, якi нас очiкують, – заспокоiла його Дiана. Жора нюхом вiдчув свiжi грошi. Умить оживився й почав читати завчену напам’ять лекцiю про благороднiсть справи, якою вiн займаеться. – Ви, дiвчата, повиннi зрозумiти, що, крiм власного заробiтку, зробите щасливою сiмейну пару, яка не може самостiйно народити дiтей. Однiею з умов, щоб включили жiнку в цю програму, мають бути народженi нею здоровi дiти до цього. Вiдмiнний стан фiзичного здоров’я i жодних серйозних проблем у генетицi. – Дiти в нас е, а решту перевiрять, – вiдповiла за обох Дiана. Вона знала, що жiнок ретельно обстежують у медичному закладi перед тим, як пiдписати договiр. – Скiльки я зароблю, народивши комусь дитину? – обiзвалася Тамара, бо iй це найбiльше пекло. – Моя фiрма дае десять тисяч евро й додатково по триста за кожен мiсяць вагiтностi на здорове харчування, – повiдомив Жора й спостерiгав, яке враження справить магiчна цифра на жiнок. У нього був свiй зиск, i вiд того, на яку суму вдавалося схилити жiнку до спiвпрацi, залежав його заробiток. – Щось ваша фiрма мало платить, – невдоволено поморщила носа Дiана. – В iнтернетi пропонують за цю послугу трохи бiльше. – А я маю працювати просто так? – обурився Жора. – Я ж на себе беру всi органiзаторськi функцii, воджу по кабiнетах i знайомлю з потрiбними людьми. – Але ж це щонайменше двадцять п’ять вiдсоткiв за такi послуги! Якщо ви вважаете, що виносити дитину легко, то залучiть до цього свою дружину, – випалила Дiана. – Моя дружина вже втрете виношуе чуже дитя. Почувши про таке, жiнки були шокованi. – Хiба вона може називатися дружиною, якщо ви з нею не спите? – хiхiкнула Дi. – Умови договору вимагають, щоб жодних iнтимних стосункiв упродовж вагiтностi з iншим чоловiком не було. – Я бачу, що ви добре обiзнанi в цiй справi. Умови – це не закон, який також можна обiйти, – насторожився Жора, уже не сподiваючись легко обдурити жiнок. Переважно вiн розливався соловейком перед невпевненими жiнками, а тут трапилися рiшучi й допитливi. – Хотiла б я побачити вашу дружину, бо не вiрю, що ви кажете правду, – не повiрила Тамара. – Якщо почнемо з вами спiвпрацювати, то я вас обов’язково познайомлю з нею, – пообiцяв Жора. – Наразi дякуемо за iнформацiю, – поглядаючи на годинник, мовила Дi. – Нам не горить, то пошукаемо ще фiрму, яка пропонуе бiльшу суму за аналогiчну послугу. Правда, доведеться не одного стовпа з оголошеннями в мiстi обстежити, але це того варте. Правильно я кажу? – Дiана втупилася поглядом у спантеличену подругу. Тамара готова була на все, адже запропонована сума для неi була й так захмарною, але вiрила подрузi, яка, напевно, мала якийсь iнший план. То, щоб пiдтримати ii, видавила iз себе впевнену усмiшку й сказала: – У нас же е ще кiлька номерiв, на якi ми не телефонували. Послухаемо, що там скажуть. Дi вдячно глянула на неi i, ще раз подякувавши Жорi, запросила його до бару на пиво. Коли за ним зачинилися дверi, Тамара невдоволено пробурчала: – Менi здаеться, що ти вирiшила на моiх нервах пограти, а сама не збираешся нiчого робити. – Довiрся менi. Це хитрющий звiдник i з цiеi послуги хоче отримати максимум. Почекаемо. Через кiлька днiв вiн сам нас знайде й запропонуе бiльшу суму, – заспокоiла ii Дiана. – А не краще звернутися офiцiйно до фiрми? – Там треба паспорт пред’явити, може, ще й iдентифiкацiйний код для сплати податку, то вийде на одне. Ти ж не впевнена, що там будуть тримати iнформацiю пiд грифом «таемно». Завжди знайдуться такi, якi захочуть на цьому заробити. Сьогоднi ми ризикуемо, хоча досi не впевненi, що якогось параграфа iз закону не порушуемо. Заробивши на цьому, захочемо почати нове життя, а iнформацiя про твое минуле вигулькне в найбiльш непiдходящий момент. Тому я схиляюся бiльше до пропозицii Жори. Його фiрма приймае клiентiв пiд видуманим тобою iм’ям, не питае паспорта й надае тi самi послуги. Тому не панiкуй. Кiлька днiв зачекаемо… Надворi, мов через сито, дрiбний дощик поливав землю. Без нагальноi потреби не хотiлося з хати виходити, а Тамару вiльний вiд роботи день гнав у дорогу. На душi шкребли кiшки вiд того, що нiчого певного не вiдповiсть бабусi, котра чекае, що внучка повернеться i вже нiкуди не поiде. У холоднечу й самiй хотiлося вiдпочити, адже в гуртожитку також накопичувалася робота, якоi за тебе нiхто не виконае. Набридае перебувати в русi, мов годинник, який не мае спочинку нi вдень, нi вночi. Напередоднi поiздки очима зустрiчала кожного вiдвiдувача, надiючись побачити Жору, але вiн, мабуть, також вичiкував. Та, боячись втратити двох клiентiв, першим зателефонував Дiанi й запропонував зустрiтися. – Що я тобi казала? Жора вранцi прийде з новою пропозицiею, – радiсно повiдомила Тамарi. – Тiльки ти не зiрвися i нiчого не обiцяй вiд себе, торгуемося до останнього. – Менi завтра вночi знову треба поспiшати до дитини, то не дуже затягуй перемовини, – попросила вона. Уранцi жiнки ще не встигли нанести на обличчя косметику, як у дверi постукав Жора. Привiтавсь як давнiй знайомий i, прибравши зi спинки стiльця розвiшаний одяг, сiв. – Ви непоганi дiвчата! Це я до того, що вагiтним жiнкам фарбуватися небажано, бо в косметичних виробах багато токсичних речовин, особливо ртутi, а це шкодить малюкам. – Не треба нам читати лекцiю, ви ж не конкурент косметичноi фiрми, – зауважила Дiана. – Нi. Мiй товар важливiший i цiннiший, але щоб вiн був якiсним, треба виключити всi ризики, – без натяку на жарт вiдповiв Жора. – Клiнiка пропонуе кращу цiну, нiж була попередня, але надалi жодних бонусiв не буде. Вiн докладно розповiв про приблизнi умови договору й наостанок залишив iх у роздрукованому виглядi. Якщо жiнок його пропозицiя влаштуе, то з понедiлка вiн вiдвезе iх до спецiалiстiв. – Єдине прохання до вас, – нагадала Тамара, коли Жора вже стояв у дверях. – Нiкому не розповiдайте в барi про нашi намiри. – Якби я не вмiв тримати язик за зубами, то хто б мене взяв у спiльники такого делiкатного бiзнесу? – всмiхнувся i на ходу додав: – Чекаю дзвiнка! Тамара мало не до стелi стрибала вiд радостi. Нарештi справа зрушила з мiсця! – Я ж тобi казала, що не треба поспiшати. Упевнена, що вiн i так нас ошукав, але не хочу пiв Киева посвячувати в те, що збираюся робити, – з ноткою невдоволення мовила Дi. – Хай уже буде як е! – Ти не довiряеш цьому Жорi? Вiрю, що ти грамотнiша за мене й не допустиш, щоб ще й вiн обманув нас. – Побачимо, до якоi клiнiки вiн нас повезе. А тобi раджу трохи самiй мiзками ворушити i не довiрятися нiкому. Питання став не тiльки менi, а й тим, з ким пiдписуватимеш угоду, – наголосила Дiана, бо брати повну вiдповiдальнiсть за подругу не мала намiру. – Сьогоднi ти налаштована рiшуче, а завтра через якiсь обставини змiниш думку або пiдпишеш зайве, i тодi виправдовуйся перед усiма. – Це ж, мабуть, треба буде паспорт показувати, а ти переконувала, що цього робити не варто, – почала сумнiватися Тамара. – Якщо чесно, то я також вагаюся. Будемо знати тодi, коли зустрiнемося з представником клiнiки. Було б добре поспiлкуватися з котроюсь iз жiнок, якi вже народжували по цiй програмi. – Яка ж дурепа афiшуватиме це?! – засмiялася Тамара. – Попроси, нехай зi своею дружиною познайомить, заодно перевiримо – обманув чи правду сказав. – Не вiдразу ж! Уже тодi, як про щось домовимося, можна буде попросити, щоб вона подiлилася вiдчуттями й особливостями нашоi подальшоi поведiнки. – Невже ти гадаеш, що, завагiтнiвши, зможеш довго тут працювати? Треба буде змитися до того, як живiт стане помiтним. Ще зо два мiсяцi вдома посиджу, а потiм треба буде кудись зникнути. Ой, Дi, шукаемо проблем на свою голову! – з ноткою смутку мовила Тамара. – Пiд лежачий камiнь вода не тече – це народна мудрiсть. Якщо не хочеш перебиватись iз сухарiв на воду, то мусиш чимось ризикувати. Я налаштована рiшуче, а ти думай… – Колесо фортуни закрутилося, i вже пiзно вiдступати. Мене ще й зима пiдпирае, бо, не дай бог, дитина захворiе, я все одно змушена буду розрахуватися. Жорi зателефонуеш, коли повернуся. Ти вiдпустиш мене на останнiй автобус? – запитала Тамара, збираючи сумку, з якою мала iхати додому. – Куди ж я подiнуся… Думки жiнок, якi були на пiвдорозi до кардинальноi змiни свого життя, концентрувалися лише на покращеннi сiмейного добробуту. Були переконанi, що жертвують собою заради своiх дiтей, яких дуже люблять i хочуть iм забезпечити гiдне дитинство. Обидвi досi жодного разу не були в церквi, бо виросли в родинах атеiстiв i не переймалися тим, чи iхнiй майбутнiй учинок буде грiховний iз християнськоi точки зору. Звикли довiряти газетам i телевiзору, гадали, що все, що вiдбуваеться в державi, пiдкрiплене законом i дозволене. Ще якби не людськi пересуди, то не було б нiяких пересторог. Найбiльше боялася людського поголосу Тамара, бо жила в мiстечку, де багато людей знаються мiж собою i новини, особливо негативнi, швидко серед них поширюються. Надiялась усунути тимчасову матерiальну скруту, але i про щасливе замiжжя не переставала мрiяти. Їй здавалося, що коли матиме достаток, то зможе бувати в тих розважальних закладах, де ii нiхто не знае, i там вона зустрiне свою долю. Серед клiентiв, що ходили в iхнiй бар, бачила лише тих, хто любить побухати, а потiм похмелитися. Приходив колись Едик, але вже, мабуть, одружився з iншою i по таких закладах, як iхнiй, не ходить… Переступивши порiг дому, не насмiлилася розповiсти бабунi, на що зважилася заради сiмейного добробуту. Боялася, щоб та завчасу не закотила iстерику й не вiдрадила ii вiд задуманого. Вирiшила поставити перед фактом, коли вже вагiтнiсть важко буде приховати. У той час, коли подруги не було, Дiана могла вiльно розмовляти iз сином по телефону. Розпитувала, чим його годуе бабуся i чи часто вiн бачить тата. Обiцяла скоро забрати його до себе. Свекруха, видно, дослухалася до внуковоi розмови, бо вихопила в нього слухавку i ехидно запитала: – І куди ж це ти його забереш?! Пошлялася трохи – повертайся до дитини. – Невже блудний тато вдома й нема кому iсти варити? – парирувала Дiана, бо так грубо свекруха з нею ще не розмовляла. Синок уже, мабуть, «накрутив», i ненька не стрималася. – Варити е кому, було б iз чого… – стишила голос жiнка. Дiана зрозумiла, що чоловiк без роботи або коштiв на харчi матерi не дае. За тi грошi, що вона передае на дитину, мати пiдгодовуе i сина. Злiсть розпирала груди. Постiйно в думках шукала пояснення, чому так низько впав Валерiй. Був же не дурний, намагався спочатку забезпечувати сiм’ю i розширити свiй маленький бiзнес. Знань не вистачило чи плив за течiею, до якоi звикли люди з недавнього минулого? Невеличкий шторм – i вже задихнувся, мов риба без води. «Я також добра: не пiдставила вчасно плече. Думала, що проживу, як баба з матiр’ю за спинами впливових чоловiкiв? Не врахувала важливоi особливостi – iхнi чоловiки працювали в каральних органах влади, а мiй – простий грiшний, хоч i з великими амбiцiями. Його швидко обламали й опустили на той рiвень, де в нинiшнiй державi перебувае бiльшiсть украiнцiв», – мiркувала Дiана. Жаль було колишнього чоловiка, але й тягнути його на своiх тендiтних плечах вона не мала бажання. Буваючи в товариствi заможних чоловiкiв, спостерiгала за iхньою поведiнкою i бачила, що тепер усiм виживати непросто. Конкуренти в бiзнесi наступають на п’яти, пiдставляють одне одного, i, щоб залишитися на плаву, пiдприемцi нерiдко йдуть на великi ризики. Своi невдачi часто топлять у горiлцi, а стресу позбуваються в розвагах iз жiнками легкоi поведiнки. Свiт давно став продажним, i рiзниця лише в цiнi послуг. Чим довше подруги роздумували над своiм майбутнiм учинком, тим менше iх мордувало сумлiння. Ризик у них мiнiмальний, а з репутацiею як кому пощастить. На тижнi зателефонували до Жори, i вiн призначив день для зустрiчi з представником клiнiки. Обидвi ретельно готувалися, бо ж невiдомо, якi запитання будуть ставити й що оглядати. Дi хоч деколи заглядала в iнтернет i звiдти черпала iнформацiю про майбутню роботу, а Тамара користалася простим мобiльним телефоном старого зразка й такоi нагоди не мала. Вiрила подрузi й слiпо йшла за нею. Пiд’iхали до одного з пологових будинкiв мiста. Жора впевнено минув регiстратуру при входi й рушив довгим коридором. Уже з того, як вiн вiтався на всi боки, можна було здогадатися, що цей чоловiк бувае тут часто. Зупинилися перед кабiнетом психотерапевта, i вiн велiв жiнкам зачекати, поки повiдомить лiкаря. Через кiлька хвилин iх запросили до просторого кабiнету, де все сяяло чистотою. – Я вручаю вас у надiйнi руки спецiалiста, – мило всмiхнувся Жора i, зачиняючи за собою дверi, попросив зателефонувати йому, коли вони звiльняться. За столом сидiв чоловiк трохи за сорок i, напускаючи на обличчя серйозний вигляд, вiдразу перейшов до тiеi частини справи, яка належала до його компетенцii. Спочатку прочитав невеличку лекцiю з важливостi мiсii, яку виконуе iхнiй медичний центр. Розповiв, що сурогатне материнство iснувало ще до нашоi ери, тiльки тодi, правда, замiсть штучного заплiднення, вдавалися до традицiйного. – В античнiй Грецii чоловiки надавали в оренду своiх дружин чоловiковi з подружньоi пари, у якiй жiнка була безплiдною, – почав пояснювати доступнiшою мовою лiкар, побачивши здивованi очi клiенток. – Наймана жiнка народжувала, а бездiтна пара ставала законними батьками дитини. Стародавнi ж еврейськi жiнки, будучи безплiдними, вдавалися до послуг рабинь, яких заплiднював чоловiк бездiтноi дружини. У США близько тридцяти п’яти тисяч дiтей уже народженi за допомогою сурогатного материнства, а в нас це явище ще тiльки набирае обертiв… – швидко завченою термiнологiею карбував лiкар, поки його не зупинила Дi. – Це все загальнi фрази. Давайте ближче до справи, бо в нас час обмежений. Мусимо заробляти на хлiб насущний старим перевiреним способом, – попросила вона, удаючи iз себе дiлову жiнку. – Гаразд. Тепер до справи, – спам’ятався лiкар. – Треба заповнити правдиву анкету, щоб ми могли визначити, чи пiдходите ви для участi в нашiй програмi. Ви хочете пройти анонiмно чи за паспортними даними? – Для початку не хотiли б на весь Киiв свiтитися своiми намiрами. Ви вже звикли до своеi роботи, а нам iще боязко й незвично, – за обох вiдповiла Дiана. – Тодi пишiть свое псевдо, пiд яким ви в нас будете працювати. Хочу вас запевнити, що ви в нас гарантовано отримаете юридичний супровiд, оплату всiх аналiзiв i медикаментiв пiд час програми, безкоштовне медичне обстеження пiд час вагiтностi та пологiв. І найголовнiше, що вас турбуе, – своечасну виплату фiнансовоi компенсацii за участь у нашiй програмi. – І коли то можна розпочати? – подала голос Тамара. – Так як ви в нас уперше, то пiсля результатiв детального медичного обстеження вашого здоров’я. Ми хочемо вбезпечити себе вiд проблем, якi у випадку якихось захворювань репродуктивноi системи можуть ускладнити нормальний перебiг вашоi вагiтностi. – А це довго? – Протягом одного дня обстежать, сфотографують i будуть пропонувати вас потенцiйним купцям, тобто бездiтним парам. – А не може такого трапитися, що я виношу дитину, а клiент вiдмовиться? – з острахом запитала Тамара, бо цього вона боялася найбiльше. – Такого в нашiй практицi ще не було, але можемо в договорi окремим пунктом дописати, що така дитина вiдразу потрапить до притулку. Вас не змусять ii забирати, – так переконливо, без найменшого жалю говорив лiкар, нiби мова йшла не про людину, а якесь приблудне кошеня. – Мене ще таке питання цiкавить: куди я зможу подiтися на останнiх термiнах вагiтностi? Щоб домашнi не знали й людям очi не зривати. – Для цього в нас е невелика, але пристойна садиба за мiстом. Про це вам доведеться домовлятися з паном, який вас сюди привiв. Моя роль у програмi – домовитися, аби ви не порушували умов договору, i визначити душевну стiйкiсть вашого органiзму. Хочу попередити, щоб ви жодним чином не прив’язувалися до чужоi дитини, не розмовляли з нею, не спiвали колискових пiсень, бо потiм захочете залишити ii собi. Такого вам нiхто не дозволить зробити, але потiм матимете великий психiчний стрес. Ми жалiемо своiх клiентiв i хочемо, щоб вони ще не раз ставали учасниками програми, – застерiгав лiкар, i хотiлося вiрити, що вiн знае про це не тiльки з iнструкцii. – А тепер переглянемо вашi анкети. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65896838&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.