Розбите дзеркало Андрiй Анатолiйович Кокотюха Лора Кочубей – домосiдка. Вона не любить вiдряджень, тож не збиралася затримуватися у Чернiговi. Розбереться iз проблемною нерухомiстю швидко, гадала вона. Але все пiшло не так пiсля раптовоi смертi конкурента. Тiло молодого юриста знайшли перед розбитим дзеркалом. Старий будинок, за який ведеться суперечка, сто рокiв тому став мiсцем страшного злочину. З тих пiр побутуе легенда: варто комусь зайти в будинок, як там пробуджуються демони. Порушник спокою бачить iх у дзеркалi, серце вiд побаченого зупиняеться. Лора не вiрить у страшну казку, аж поки кожен наступний день не приносить новий труп. Колишнiй слiдчiй треба розгадати загадку: це жертви моторошного прокляття чи хтось почав смертельне полювання… Андрiй Кокотюха Розбите дзеркало © Кокотюха А., 2020 © DepositPhotos.com / vershinin.photo, обкладинка, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020 * * * За три днi до кошмару… Таксист зрозумiв: пасажир тутешнiй. Гостi й гадки не мають, що зовсiм недавно, якихось три роки тому, вулиця Гонча була iменi Горького. А той, хто сiв у машину, сказав везти його на Горького. Значить, тутешнiй. Свiй. Надiйний. Водiевi взагалi була по цимбалах iсторична справедливiсть. У ii вiдновленнi вiн не бачив жодноi практичноi користi. Його навiть дратувало повернення чернiгiвським вулицям iхнiх первiсних назв, бо клiенти що далi, то частiше згадували iх i плутали його. Таксиста взагалi нiчого не цiкавило. Крiм цiн на бензин, цiн на базарi, здоров’я трьох дiтей. І платiжноi спроможностi тих, кого везе. Колеги знали його й вiдкрито недолюблювали за гнучкiсть, яка межувала з жадiбнiстю. Цей чоловiк крутив бублика вже двадцять рокiв, вiдразу пiсля армii переобладнавши пiд таксi тодi ще «жигуль»-«дев’ятку». Та не лупив захмарних цiн. Навпаки. Іншi зазвичай впиралися рогами й волiли краще втратити клiента, анiж скинути бодай десять гривень. А цей таксист завжди домовлявся з усiма. Торгувався вiдчайдушно, мов продавець на стамбульському базарi. Мiг навiть бiгти за людиною, якiй все одно було дорого, знаходив золоту цiнову середину, ледь не силою садовив у машину. Вiн не лiнувався нагинатися за кожною копiйкою. Тож поки iншi з самоповаги чекали того, хто погодиться на iхнi цiни, цей встигав зробити двi, а то й три поiздки, маючи в результатi бiльший заробiток. Але цей мужчина був одним iз небагатьох таксистiв, для яких пасажири не значили нiчого. Єдине мiг сказати, аби запитали, – чоловiка вiз чи жiнку. Молодого – або лiтнього. Одна особа сидiла у машинi – чи кiлька. Далi iнтерес не ширився. Тому водiя зовсiм не здивувало, що пасажир не доiхав до вказаного мiсця. Раптом попросив стати ближче до вулицi Погорiлоi. Розплатився, вийшов, хряпнувши дверима, – це едине, що завжди бiсило таксиста. Не стримався, як чинив завжди в таких випадках. Висунувся з салону, гаркнув навздогiн: – По рогах себе хряпни! Баран! Реакцii нуль. Чи чоловiк поринув у власнi думки, чи подумав – кричать не йому, чи не вважав за потрiбне взагалi зважати на звичайного таксиста. Скорше останне. Адже якби таксист був уважнiшим усупереч звичцi чхати на весь свiт i балакати з оточенням через губу, вiн краще б роздивився свого пасажира, хай мiсто накрив вогкий жовтневий вечiр, а свiтло в салонi водiй вмикав, аби бачити грошi. Все одно такий тип приверне увагу навiть у сутiнках, з першого погляду. На вигляд пасажир мав тридцять рокiв. За паспортом йому справдi незабаром виповнювалося тридцять. Зовнiшнiсть мав звичайну. Без особливих прикмет: зрiст середнiй, каштанове волосся коротко пiдстрижене, статура мiцна, спортивна. Ноги помiтно пружинили в ходi. Та в очi впадав передусiм одяг. Навiть не сам одяг – образ чоловiка, кричуще, виклично пiдкреслений ним. Пiзно ввечерi з таксi на вулицi Погорiлiй вийшов ковбой. Коштовна не лише з вигляду м’яка ковбойська куртка, щiльна темно-сiра замша з торочками. З-пiд неi прозирала синя сорочка в клiтинку, джинси застiбалися на широкий шкiряний пасок, осiнню грязюку мiсили гостроносi ковбойськi чоботи на товстих високих пiдборах. Бракувало для повноти картинки хiба крислатого капелюха. Але вдома вiн висiв на спецiально притороченому вiшаку – роговi справжньоi, купленоi дорого в Техасi бiзонячоi голови. Чоловiк був поведений на вестернах. Не надто актуальне захоплення, як на тридцятирiчного украiнця. Та ковбоя не цiкавила популярнiсть, вiн зовсiм не озирався на тренди. Головне – аби подобалося йому. Вважав: одяг мае вiдповiдати внутрiшньому стану людини. Іншi хай або приймають, або йдуть собi лiсом. Точнiше – прерiею. У каньйони. Ковбой iшов, тримаючи спину прямо, а руки – глибоко в кишенях куртки. Вiн розумiв, що таксисту байдуже, куди вiн iде. Проте вибратися о цiй порi на несподiвану зустрiч змусили дивнi обставини. Зваживши на них, вирiшив пiдстрахуватися й не давати навiть випадковим особам приводу колись потiм пригадати йому цю вечiрню прогулянку. Із Ковбоем, напевне, гралися, приславши те повiдомлення. Нiчого не станеться, якщо й вiн трошки пограеться в сищикiв-розбiйникiв. Детективiв не любив пiсля певних, не таких давнiх, якщо розiбратися, подiй. Але ввiмкнув отриманий з фiльмiв досвiд. Своiм «мустангом»[1 - Йдеться про Ford Mustang – автомобiль класу Pony Car виробництва Ford Motor Company. 2015 року Ford представив нову модель шостого поколiння. 2018 року ця модель зазнала рестайлiнгу. (Тут i далi примiтки автора.)] – чотири рочки всього, та все одно вже не новим – доiхав iз дому до залiзничного вокзалу. Там лишив машину, взяв таксi, перше-лiпше. Номер його телефону секретним не був, знайти легко. Це не завадило пiдхопити шпигуноманiю – надто вже дивна складаеться ситуацiя. До мiсця призначеноi зустрiчi Ковбой сунув пiшки. Незвичнi вiдчуття: нiби вчора йому стукнуло вiсiмнадцять. Рiдного Чернiгова не залишав, хiба на час навчання в Киевi. Як мiсто бiльших можливостей столиця його не привабила, на вiдмiну вiд багатьох однокласникiв чи однокашникiв. Отримав диплом i повернувся додому, довiвши найперше собi: в Чернiговi так само можна робити успiшний бiзнес. Так, грошi дали змогу за досить короткий час побувати в рiзних куточках планети. Батьки та iхнi ровесники у його вiцi таких можливостей не мали. Усе одно повертався, бо прикипiв до рiдного мiсця, тут звично й затишно. Зараз же гнав вiд себе думку: вперше крокуе саме цим районом вiдтодi, як бурхливо вiдзначив своi вiсiмнадцять. Весь час уникав перебування тут. Коли iхав машиною, навмисне робив гак, оминав мiсце, яке вважав для себе проклятим. Не ходив би сюди ще з пiвсотнi рокiв. Викреслив би iз життя згадки про той будинок. Аби зустрiч не призначили саме там. Не запрошення отримав. Наказ. Плюнути й розтерти не мiг, випадок не той. Завернувши нарештi на Гончу вулицю, Ковбой стишив кроки. * * * Тут тихо, навiть сонно. Проте вiдчуття небезпеки посилилося. Чоловiк вийняв руки з кишень, обсмикнув поли куртки, далi не крокував упевнено, а скрадався. Мимоволi мавпував героiв вестернiв, котрi обережно сунули головною вулицею невеличкого мiстечка десь на Дикому Заходi. Стискали обома руками вiнчестер, крутили головою, пильно вишукуючи ворогiв у вiкнах горiшнiх поверхiв довколишнiх будинкiв. Кiнцева мета проходки – салун, де засiв головний мiсцевий бандит, готовий вийти сам на сам задля дуелi. Таким салуном уява чернiгiвського Ковбоя малювала той самий будинок. Вiн виринув у мiсячному сяйвi. Стояв на тому самому мiсцi вже сто з невеличким гаком рокiв. Ковбой мав надiю, що його нарештi зiтруть iз карти мiста. Разом iз ним – погану пам’ять про це лиховiсне мiсце. Та рiзьблений дiм уперто, навiть виклично бовванiв у глибинi вулицi, схований за пожовклими, ще не опалими деревами. Зелений паркан, як i ранiше, оточував будинок по периметру. Стояв, коли вони бiгали сюди ще школярами курити й пити пиво, ховаючись вiд небажаних очей. Уже тодi не був новим, зараз ще бiльше похилився. Наблизившись, Ковбой помiтив: паркан навiть потрудилися трохи пiдфарбувати. Аби не падав, пiдперли зсередини де широкими дошками, де – гладенькими колодами, а де – мiцними тонкими iржавими металевими трубками. Хвiртка лишилася, де була. Як i ранiше, символiчно забита хрест-навхрест. Але Ковбой обiйшов огорожу з правого боку, знайшов неакуратно проламаний отвiр. Спершу сторожко просунув голову, зазираючи. Далi ступив правою ногою, приготувавшись про всяк випадок вiдступати, щойно буде небезпечно. Не помiтивши загроз, зайшов за периметр. Оминув будинок, пiшов до ганку не криючись. Вхiдних дверей тут уже не було. Колись iх утримували на чесному словi iржавi петлi. Чомусь замолоду Ковбой та iншi з компанii, хто навiдувався сюди, чесно намагалися не зiрвати iх – хай собi висять. Ще й прикривали, аби краще, щiльнiше вiдгородити себе вiд зовнiшнього свiту та стороннiх очей. Тепер же старi, з мереживною рiзьбою дверi валялися на порозi, неакуратно розколотi навпiл по вертикалi. Половинки дивом не розпалися, що дозволяло за бажання розгледiти первiсний вигляд дверей та, додавши трохи уяви, побачити, як дiм виглядав у своi кращi часи. Пiд ковбойським чоботом скалiченi дверi рипнули. І не лише пiд ним – рух почувся з глибини, з надр старого будинку. Хтось – або щось – уже було тут i наближалося. Ковбой завмер. Сахнувся до одвiрка. Ступив назад, зупинився в проймi. Хотiв вихопити зброю красиво, як у кiно. Замiсть того кольт зачепився барабаном об пасок, довелося тягнути сильнiше. Збоку спроба вдати техаського рейнджера скидалася на пародiю. Вiн розумiв це, ще бiльше розсердився на себе й того невидимого, хто сполохав. Зiгнув озброену руку в лiктi, поставив ноги на ширину плечей, вигукнув рiзко, нарочито грубо: – Кого тут чорти носять? Сюди! – От ти грiзний! – почулося у вiдповiдь. Упiзнавши голос, Ковбой усе одно не опустив зброю. – Мiг же здогадатися! Хто ще завжди ранiше за всiх приходить! – Зате ти – завжди вчасно. Чомусь бiсить такий пунктик. З найближчоi кiмнати до передпокою на поклик Ковбоя вийшов давнiй знайомий. Чоловiки були однолiтками. Але товариш виглядав не так екзотично. Сказати бiльше – не елегантно. Хоча вiдсутнiсть стилю так само може вважатися стильною ознакою. Старшим рокiв на п’ять робила не рiденька борiдка, яка сприймалася даниною модi й зовсiм не пасувала. Вiку додала важкувата камуфляжна куртка. Такi продаються зараз усюди й не е ознакою належностi до армii. Голову прикривав вiд можливого дощику такий самий плямистий картуз iз гострим козирком. Штани до пари куртцi заправленi в берцi. Не нового зразка, бiльше подiбнi до кросiвок та зручнiшi – важкi, кондовi, з кирзи. – Давно не бачились, – процiдив Ковбой. – Тому й ствол прихопив? Покажи. Борода простягнув правицю. Ковбой сахнувся, вiдступив ще на крок, витягнув озброену руку так далеко, як змiг. – Стiй де стоiш! Твоi жарти! – не питав, упевнено твердив. – А я недарма ранiше прийшов. Бачу, приготувався до зустрiчi однокласникiв. Може, хоч скажеш два слова, що в лiсi здохло? – Не заговорюй зуби! У якому лiсi? – У нашому! Я тобi раптом почав муляти. Може, iншi теж? – Сам скажи, чого тобi вiд мене треба! Що, проспався, почитав iнтернет i вирiшив: я маю з тобою подiлитися? – Сто рокiв ти менi треба! Ззовнi раптом почулося: – Ого, якi люди! Без охорони! Ковбой рвучко повернувся на голос. Револьверне дуло дивилося на невисоку повняву жiнку. Новоприбула не соромилася зовнiшностi, не вважала повноту вадою. Навпаки, ще з часiв, коли Ковбой знав ii досить близько, всiляко пiдкреслювала дане природою. Зараз джинси щiльно обтягували ii стегна. Взула кросiвки, ще в школi недолюблювала пiдбори, не хотiла здаватися вищою. Казала: на пiдборах нагадуе собi каракатицю. Пишнi груди напинали светр. Шкiряну куртку розстебнула вже на ходу. Змiнилася хiба зачiска – стала довшою, краi бiлявого волосся сягали плечей. – Хлопчики, могли б подзвонити, – голос Бiлявоi йшов вiд грудей, тембр дуже заводив Ковбоя свого часу. – Обое ж знаете номер. Я ж знаходжу час, набираю кожного. – Раз на рiк, вiтаючи з днем народження. Це iдiотська звичка, – буркнув Ковбой. – У мене нема бажання нагадувати тобi про себе. – Цього року я тебе ще не вiтала. Збиралася, все ж таки тридцятка, кругла дата. – Зате менi пощастило, привiтала з круглою датою, – озвався Борода. – Ти так i не пояснила, для чого це робиш. – І ти висвистав мене сюди, аби поговорити про це? – пурхнула Бiлява, глянула на Ковбоя. – Я настiльки всiх вас дiстала, що ви обое змовилися мене вбити? Тут, тепер? – Ясно. – Ковбой нарештi опустив револьвер. – Тобi мало. Ти вирiшила витягнути нас сюди, аби привiтати особисто. Мусив здогадатися ранiше. У нього, – кивок на Бороду, – фантазii на таке не стане. Я, грiшний, чомусь вирiшив – вiн зробився креативнiшим. Не йдеш ти в ногу з часом, чуваче. Слова мали вразити. Та Борода пропустив. Навiть сiпнув головою, мовби даючи кпинам, мов дошкульним мухам, пролетiти мимо. Наблизився, спитав Бiляву: – Твоi фокуси? Нiхто не зачепить тебе. Просто скажи – так чи нi. – Пiшов нахер. – У iхнiй компанii Бiлява вирiзнялася любов’ю до лайки й могла загнути мiцнiше, нiж зараз. – Обое туди валiть. – Чекай! – Борода схопив ii за лiкоть. – Грабки забрав, мудак! Приб’ю! Бiлява замахнулася. Нiчого в характерi не помiнялося. Вона нiколи не погрожувала просто так, аби сказати. За словом слiдувало дiло, миттево, i це змушувало вважати. Природа надiлила Бiляву, як бiльшiсть повненьких, закороткими руками. І все одно дотягнулася до обличчя кривдника, подавшись уперед i махнувши сильнiше. Борода встиг вийти з-пiд прямого удару, але гострi пазурi все ж зачепили щоку. – Дура! – Вiн торкнувся враженого мiсця, скривився. – От же ж дурепа! – Здачi дай! – азартно заохотив Ковбой. – Що у вас тут? Тепер на вигук дружно повернулися всi трое. – Знайомi всi лиця. Надворi на розбитому ганку стояла молода жiнка в довгому темному плащi. – Пiдстриглася, – мовив Ковбой. – Змiна iмiджу. Менi пасуе? – Нi, – вставила Бiлява. – Я тобi не раз це казала. – Навiть якщо менi не буде чиеi думки запитати, без твоеi обiйдуся. Жiнка в плащi скривилася, з неприхованою огидою переступила порiг. Пройшлася передпокоем, зайшла до зали. Трiйця терпляче чекала, поки Четверта прогуляеться. Вона тим часом пройшла далi, з глибин почулося: – Тут нiчого не мiняеться. Я давно казала: бульдозера сюди треба. – А якби все це ранiше розвалили? – уголос запитав Борода. – Думаеш, нiчого б не було? Четверта виринула з темряви. Стала в проймi дверей, аби ii бачили всi. Витягнула з кишенi цигарки, покрутила пачку в руцi: – Вогонь забула в машинi. Хто? Ковбой розвiв руками. Правиця все ще стискала револьвер. – Це в тебе, може, запальничка? – кивнувши на зброю, гмикнула Четверта. Вiдчувши себе нарештi iдiотом, Ковбой заховав зброю за пасок. – У кого стрiляемо? – не вгавала Четверта. – І тема з вогнем актуальна. Борода вже пiдносив iй запальничку. Закуривши, Четверта випустила дим у стелю, заявила: – Тут воняе. – Тут завжди смердiло, – нагадала Бiлява. – Тiльки тодi чомусь на це не зважалося. – Тодi, народе, багато на що не зважалося, – кивнула Четверта. – Хто з вас такий смiливий? Кому припекло згадати молодiсть? – Тобi. – Борода знову викресав вогник, подивився на рожевий гарячий язичок. – Я мiг би здогадатися. Ти не вмiеш брехати. – Ну, скажiмо, вмiю. Усi присутнi тут це знають, – Четверта знову затягнулася. – Але ти едина, кого не здивувало наше зiбрання, – завважив Борода. – Логiка залiзна, – погодився Ковбой. – Справдi, поки тебе не принесло, ми всi здивувалися одне одному. – Ми давно не бачилися, – нагадала Четверта очевидне. – Ви всi забули: мене нiколи нiчого не дивуе. Мене важко здивувати. – Можна, – вставила Бiлява. – Не така вже ти крута. – Були часи, коли ти вважала iнакше, – третя затяжка. – І так, можна. Але не часто. Не повiрите: iхала сюди й знала, кого побачу. Аби ще знати, для чого. І потiм, народе… Тут iще не всi. Нiби у вiдповiдь знадвору почулися швидкi кроки. – О! – Ковбой багатозначно пiднiс указiвного пальця. – Зараза, сам же мiг здогадатися! Одного не вистачае. І хто ж там у нас? Спершу всередину проникло свiтло лiхтарика. Його тримав високий молодик у прямокутних окулярах. Пiд коротким чорним пальтом – костюм, свiтло-синя сорочка, краватка. Лiхтарик опустився, мазнув по бруду й смiттю пiд ногами. Ноги, взутi в туфлi з гострими носаками, ступили туди, де хоч трохи чистiше. Елегантний вигляд не робив чоловiка привабливiшим. Навпаки, пiдкреслював характерну особливу прикмету: форму черепа, яка з першого погляду викликала асоцiацiю з… – Кiнь у пальтi! – не стримався Борода. – Вечiр недобрий, – вiдгукнувся прибулий. – Ти й на свiй похорон запiзнишся, – бовкнула Бiлява. – Не жартуй так, – завважив Ковбой. – Ми точно давно не бачилися, – вставила Четверта. – Забули про ii манери. – На себе дивися, – огризнулася та. – Цiкаво, як ти справи ведеш, – Бiлява не вгавала, переключившись на щойно прибулого. – Чи в юристiв заведено запiзнюватися? – Тебе не обходить, – огризнувся Юрист. – І нiкого з вас не радий бачити. Анi порiзно, анi отак, гуртом. Хто придумав, чиi дурнi жарти? – Навряд жарти. – Четверта щиглем вiдкинула недопалок у куток. – Зате нарештi знаю чиi. – Борода знову ступив ближче до Бiлявоi. – Вимкни дурочку, вимикай давай. – Грабки своi забери! – пазурики загрозливо наiжачилися. – Коли вже всi тут… Вона ж кожному дзвонить. Весь цей час. Тiшиться з того. Я номер мiняв – вона вирахувала, – не зважав Борода, зараз звертався до всiх присутнiх. – А щойно дорiкнула нашому друговi через запiзнення. Знала, на котру годину збирала тут усiх! Тому й каже – запiзнився! – Вiн завжди запiзнюеться! – У голосi агресiя змiшалася з розгубленими нотками. – Тихо! – Юрист став мiж ними. – Здаеться, я все зрозумiв! – Що ти зрозумiв?! – визвiрився Борода. – Ага, ти ж у нас пiдкований! Єдиний, по ходу, хто вмикае логiку! – Тихо, – повторив Юрист уже спокiйнiше. – Думаю, все зрозумiли вже всi, крiм тебе. Та й до тебе дiйшло. Зiзнаватися не хочеш. – У чому? – Дай йому сказати, – рука Ковбоя лягла Бородi на плече. – Дякую, – Юрист видихнув, став так, аби всi бачили його й лiхтарик мiг освiтлювати товариство. – Дружити з логiкою – не злочин. Усi ви тут добре знаете, як виглядае злочин. Хтось зiбрав нас саме тут, аби нагадати. Іншоi причини не бачу. Бо, повторюся, iнакше ми б зустрiлися в iншому мiсцi. – Ми б не зустрiлися, – бовкнула Четверта. – Як ти кажеш, усi ми тут добре знаемо причину. Ми навiть домовилися, якщо хтось забув. – У жодного з нас немае причин порушувати ту угоду, – вiв Юрист далi дiловим тоном. – Принаймнi всi цi роки я не мав пiдстав сумнiватися в цьому. Але ми зiбралися. Бо, пiдозрюю, кожен отримав послання на телефон. І, так само маю пiдозру, всi його зберегли. Бiлява витягнула телефон першою. Поки вiдкривала папку з sms-повiдомленнями, Ковбой i Четверта взяли своi смартфони. Трохи подумавши, полiз по трубку й Борода. За хвилину всi четверо показували Юристу тексти однакового змiсту. сьогоднi 19.30 на горького знаете мiсце важливо – Той, хто писав це, точно знае: всi ми в мiстi, – сказав Юрист. – Отже, за кожним стежать. А ще – писав мiсцевий. Назва вулицi стара. Тобто, – вiдразу виправився, – стару, справжню, повернули недавно. Тодi вона ще називалася Горького. – Згоден. – Ковбой заховав телефон. – І, так розумiю, жодного з нас ти не пiдозрюеш. – Уже нi. Бо не бачу сенсу в такому форматi зустрiчi однокласникiв. Я взагалi не бачу сенсу в жодному форматi нашоi зустрiчi. Вже вибачайте. – Теж не палаю бажанням, – погодилася Четверта. – До речi, в iнше мiсце справдi б не приiхала, пересунувши дiлову вечерю. – Хтось пробував передзвонити? – Борода постукав пальцем по екрану. Замiсть вiдповiдi Бiлява демонстративно викликала абонента, увiмкнувши гучний зв’язок. Повторила, перекривляючи металевий жiночий голос: – Цей номер недiйсний. – Отож. – Юрист вимкнув телефон. – Результат, напевне, однаковий. Хтось купив картку, скористався номером один раз, розiславши повiдомлення. І викинув ii. – Усе одно мiг бути хтось iз нас, – уперто товк Борода. – Кому з нас i для чого це треба? Тобi? – Юрист глянув на Бiляву. – Знову менi! Тепер ти пiшов нахер! Усi ви пiшли! Ковбой вирiшив нарештi взяти справу в своi руки. – Може, скрутимо звук, стишимо градус i спробуемо спокiйно розiбратися? – У чому? – поцiкавилася Четверта. – Через що ми тут? Хто й для чого всiх сюди покликав? Ви хiба не знаете? Хiба не розумiете – це може бути вона. Молода жiнка красномовно й багатозначно тицьнула пальцем у стелю. – Вона мертва, – вирвалося в Бiлявоi. – Давно. – А мiсце, де нас сьогоднi зiбрали, – прокляте. Завжди було таким. Рокiв сто щонайменше. Я вже не раз чула. Знаете – повiрила. Пiсля всього – справдi повiрила. – Послання з того свiту, – гмикнув Ковбой. – Аж тепер подумав про це. – Не вiрю, – вiдрубала Бiлява. – Поясни, у що повiриш, – легко погодилася Четверта. – Дванадцять рокiв тому в цьому смердючому, давно покинутому й нiкому не потрiбному будинку зiбралися шестеро. Ми i вона. Що тут сталося, знаемо тiльки ми. Бо ii вже нема. Не заводь, – вона жестом зупинила Бороду. – Винних уже шукали. Хто з нас винен бiльше, хто менше, хочеш поговорити про це? Я – нi. І клянуся: не купувала картку, аби розiслати кожному повiдомлення й зiбрати тут. Ось, якщо для когось це аргумент! – Вона перехрестилася. – Я теж, – сказала Бiлява. – Я тим паче, – додав Ковбой. – Робити менi нема чого, – гмикнув Борода. – Хоч тут повiримо одне одному. По старiй пам’ятi. – Юрист вимкнув телефон. – У мене немае вiдповiдi, хто i для чого напружився зранку. Хто i для чого помiняв плани кожного з нас на нинiшнiй вечiр. Хто i для чого нагадав нам одне про одного й про те, що ми зробили. Ми всi, давайте визнаемо це вкотре, коли вже зiбралися. Але в потойбiчне втручання повiрити не готовий. – А я – готова! – Четверта тупнула ногою. – Готова! Це послання з того свiту! – Або чийсь поганий жарт, – припустив Ковбой. – Чий? Тобi ж сказали – про все знало лише шестеро! Одна людина мертва! І якщо жоден iз нас не писав iдiотське послання… Четверта не договорила. Пiшла геть, штовхнувши на ходу Юриста плечем. За нею пiшов Борода, сплюнувши перед тим собi пiд ноги. Далi – Бiлява, не дивлячись нi на кого, але показавши темрявi середнiй палець. Ковбой i Юрист лишилися вдвох. – Ну? – спитав Ковбой. – Вони iстерять. Ти завжди був розумнiшим. – Справдi? – брови Юриста скочили вгору. – Аж тепер вирiшив визнати це? – Припини. Послання з того свiту… Думаеш, серйозно? – Я вже озвучив своi думки. Знаеш, краще б справдi це був чийсь поганий, жорстокий, але потрiбний кожному з нас жарт. Ти живеш iз цим усi дванадцять рокiв? – Менi е чим забивати голову. – Брешеш. Юрист загасив лiхтарик, пiшов геть. Кроки скоро стихнули. А Ковбой не квапився виходити, хоч дуже кортiло. Проте щось, чому нема пояснення, змусило лишитися в непривiтному мiсцi. Засунувши руки глибоко в кишенi, дослухаючись до звукiв, готуючись швидко реагувати на найменшу небезпеку, вiн неквапом обiйшов увесь простiр. Опинившись у тiй самiй кiмнатi, завмер. Здалося – або справдi все враз ожило. Зашелестiло в кутках, рипом вiдгукнулася продавлена пiдлога, свиснув протяг, холодом дихнуло пiд стелею. Ще мить – i будинок-привид наповнили звуки. Спершу це була какофонiя, незрозумiла сумiш вигукiв. Поступово вiн почав чiтко розрiзняти iх. Голову на вiдсiч давав: усе час вiд часу виринало не лише в його головi. Кожен iз тих, кого щойно побачив тут, напевне гнав вiд себе слова й фрази, якi колись вiдлiтали вiд цих стiн. Happy Birthday to You! Няв-няв! Хто ти така! Танцюй, танцюй! Це ж гра! Частина перша. Хто ти така 1 – Ми домовлялися про зустрiч. – Шефа вже немае в офiсi. Дзвонiть. – Телефон вимкнено. – Значить, вiн на зустрiчi. – Але ми домовлялися про зустрiч! Саме на цю годину! – Дзвонiть. Лора вже готова була назвати Чернiгiв першим мiстом в Украiнi, де успiшно тестують робота-секретарку. Закладена програма мае певний вербальний набiр, який андроiд застосовуе в заданiй послiдовностi. Жiнка за столиком дуже мало нагадувала живу людину з усiма притаманними iй емоцiями. – Може, краще ви наберiть шефа? – запропонувала Лора. – Напевне, на ваш дзвiнок Ігор Олегович вiдповiсть швидше. Скажiть, що на нього чекае Лариса Кочубей. Вона спецiально приiхала з Киева, i в неi дуже мало часу. – До пана Ярового приiжджають i з Варшави, – секретарка клiпнула круглими безбарвними очима. – Рада за нього. То й що? – Нiчого. Для Ігоря Олеговича не мае значення, хто i звiдки до нього приiхав. – Тобто ваш шеф так поводиться з усiма вiдвiдувачами? – У нього дiлова зустрiч. – Я теж приiхала не на iнтимне побачення. – Лора починала втрачати терпець. – А я не керую його справами. Я ось, документами займаюся, – жiнка показала на стосик роздрукованих аркушiв. – У мене своя дiлянка роботи. – І все ж таки я попрошу вас набрати шефа. Лорi часто доводилося вмикати тон, який змушував упертих i не надто контактних розумiти, з ким мають справу. Навiть якщо ти вдягнулася пiдкреслено просто, джинси-светрик-кросiвки-куртка, iнтонацii виказували природу. Ту саму, дику й не надто симпатичну, контактiв iз якою бажано уникати. Це, з Лориного досвiду, розумiли навiть молоденькi дiвчатка. Не кажучи про досвiдчених дорослих жiнок, на кшталт ii новоi знайомоi. Секретарка зiтхнула так голосно, як змогла. Вклавши в зiтхання всю особисту неприязнь до киiвських вiзитерiв, якi бачать себе пупами землi й вважають, що заради них треба кидати невiдкладнi справи. Демонструючи, як iй усе набридло i водночас – що на неi де сядеш, там i злiзеш, жiнка набрала потрiбний номер, повернула телефон екраном до гостi. Виклик пiшов, та замiсть гудкiв почулося стандартне: абонент не може прийняти дзвiнок. – У пана Ярового навряд чи один номер. – Лора не збиралася здаватися. – То дзвонiть на iнший, – парирувала жiнка. – Гаразд. Я напишу повiдомлення йому на вайбер. Продублюю на месенджер. – Можу допомогти? – Дякую. Ви дуже вiдданi своему шефу. Бiльше Лору в офiсi Ігоря Ярового нiчого не затримувало. На вулицi махнула Соколу, аби чекав, i той прогнозовано знизав плечима. За що вона й цiнувала, якщо не сказати – любила саме цього водiя. Богдан здебiльшого мовчав, не починав дискусiй, узагалi мало говорив. З нього неможливо було витягнути двох речень, хiба Сокiл сам захоче щось сказати, про щось попередити, вiд чогось застерегти. Утiм, цей сорокарiчний батько трьох дiтей знав цiну собi й тим, iз ким мав справу. Чудово розумiв, коли його хочуть слухати. Нiколи на пам’ятi Лори не лiз iз своiми порадами й точно знав, коли його думка може когось зацiкавити. Не базiкав пiд руку – так називаеться. У штатi числилося трое постiйних водiiв, якi одночасно могли й мали право виконувати роботу охоронця. Лора не водила машину, пiсля загибелi чоловiка й усього, що сталося потому, попросила продати його «опель» чимшвидше й не торгуватися. Гайдук, ii безпосереднiй начальник, закрiпив за новим консультантом транспорт. Але для поiздок мiстом та замiських вiдряджень Лора могла брати тiльки вiльне на той момент авто. Покатавшись перших пiвтора мiсяця з кожним iз трьох водiiв, вона попросила Гайдука зробити виняток: якщо можливо, закрiпити за нею Богдана Соколовського, якого всi знайомi давно скоротили до Сокола, i той не заперечував. Пояснила причини. І додала дуже важливу: вiн теж воював. Їй пiшли назустрiч. Благо начальнику служби безпеки банку «Омега» не треба нiчого нi з ким узгоджувати, коли йдеться про внутрiшнi рiшення. Данило Гайдук узагалi робив чимало виняткiв, коли йшлося про Ларису Кочубей. Вона розумiла причину – i iй це не дуже подобалося. Лора не звикла до особливого ставлення й намагалася не зловживати. Хоч розумiла: поява в штатi служби безпеки жiнки, яка не секретарка чи бухгалтерка, кладе все, чим вона займаеться, пiд збiльшувальне скло. А до сказаного нею колеги-чоловiки дослухаються пильнiше, нiж до будь-кого iншого. Не через те, що цiнують ii слова, думки чи дii. Навпаки, ретельно вишукують, за що б зачепитися, аби закинути помилку чи нижчий, нiж в iнших, рiвень компетентностi. Нiчого. Лора звикла. Проходила через таке й навiть крутiше на попереднiй службi. Переживе. Недалеко вiд розташованого в центральнiй частинi Чернiгова офiсу вона ще ранiше зачепила кiоск iз кавою. Тож вирiшила випити третю за день, хоча намагалася не зловживати. Проте щоразу, коли намiрялася вiдмовити собi в черговiй порцii кофеiну, згадувала поради психолога про замiсну терапiю. І вiдкидала сумнiви геть. Розумiла – е певна залежнiсть вiд кави, нiде правди дiти. Але це краще, нiж замiсть еспресо тягнути до рота чергову цигарку. І значно краще, нiж тягнутися до iншого, сильнiшого релаксанту. Поки сьорбала, визирнуло сонце. Бабине лiто пiдходило до фiналу, наближалася Покрова, потому почнуться ненависнi Лорi дощi. До загибелi Ярослава й усього, що пережила пiсля втрати чоловiка, вона не вирiзняла особливо жодну з пiр року, цiлком мудро вважаючи: немае поганоi погоди, е лише твое ставлення до неi. І чесно мерзла взимку, потерпала вiд спеки влiтку, хапала нежить восени й навеснi. Та все найгiрше за тодi ще три десятки рокiв ii життя припало саме на осiнь. Виборсавшись iз затяжноi депресii, Лора вiдтодi асоцiювала все зле насамперед iз дощами i холодним пронизливим вiтром. Тож восени та навеснi, коли дощило найчастiше, силомiць, величезним зусиллям волi змушувала себе працювати. Намагаючись завантажити себе по вiнця з верхом, виконуючи навiть мало кому потрiбну роботу. Допивши каву, Лора зiжмакала паперовий стаканчик. Не кинула – поклала в найближчий смiтник на гiрку його таких самих використаних братiв. Знала потрiбну адресу напам’ять, та все одно вiдкрила електронний записник. Звiрилася, повернулася в машину, закерувала: – Вулиця Гонча, ось. Сокiл увiв адресу в навiгатор. 2 Їхали недовго, за киiвськими мiрками – взагалi поряд. Лора потрапила до Чернiгова вперше, хай до старовинного мiста якихось двi години вiд Киева. Вона взагалi вiд природи була домосiдкою. Колись давно родина мала дачу – будиночок без зручностей на шести сотках пiд Киевом. На лiто дiвчинку вивозили туди й лишали пiд наглядом тодi ще живоi й жвавоi бабусi. Потiм, школяркою, Лора почала капризувати, бо на дачi ставало що далi, то нуднiше – сама з собою гратися не вмiла й не хотiла, а дiтей у селищi суттево поменшало. До того ж померла бабуся, не стало кому доглядати невеличкий городець i садок. Батьки попри все трималися за дiлянку, куплену свого часу з величезними труднощами. Крапку на дачнiй iсторii родини Кочубеiв поставила транспортна проблема. Рейсовi автобуси вiд середини дев’яностих перестали ходити в той бiк, а поява маршруток питання не вирiшила: iхнiй дачний анклав розмiстився далеченько вiд великоi траси, завертати туди водiям стало невигiдно, бо пасажирiв небагато. Тож Кочубеi продали дiлянку, а Лора кiлька рокiв змушена була iздити по рiзних лiтнiх таборах. Батьки вважали це оздоровленням. Сама ж дiвчинка – нестерпною мукою, що складалася з життя за чужим розкладом, харчування, яке не можна обирати, i таким самим спiлкуванням. До всього дiвчинку гнiтило спання вдесятьох в однiй кiмнатi. А боротьба з проникненням серед ночi хлопчикiв з метою налякати й нiчнi вилазки у вiдповiдь не належали до ii прiоритетних розваг. Через те будь-який виiзд за межi Киева вона з пiдлiткового вiку почала сприймати як вихiд iз зони комфорту. Звичайно, Лорi хотiлося розширити уявлення про Украiну i свiт. Але, коли вчилася на юридичному, влiтку iздила хiба в Крим з тими компанiями, з якими хотiла. Потiм почалася служба, були вiдрядження, проте недалеко й нечисленнi. Як одружилася, раз була з чоловiком у Львовi, раз – десь на базi в Карпатах, раз – у Празi, перша й поки остання закордонна поiздка. Може, були б iншi. Напевне були б. Вiйна… Лора була не вiд того, аби подивитися нове для неi мiсто. Проте в чужому, незнайомому для себе мiському середовищi досi вiдчувала незрозумiлий дискомфорт. Боротися з цим треба, iнакше бiда, у своi тридцять чотири справдi почуватиме себе багато в чому обмеженою, штучно обмеженою людиною. Свою натуру Лариса Кочубей останнiм часом дуже не любила. Подумки конфлiктувала сама з собою. Звiдси – бажання радикально змiнитися. Вибити, як кажуть, клин клином. Ось чому не опиралася вiдрядженням. Навiть вiтала iх, якщо недалеко й не треба ночувати десь, крiм як удома. Лише була проти, що Гайдук жалiе, доручаючи маруднi, але загалом нескладнi справи. Як ось ця. Сокiл вийшов разом iз Лорою. Вона кинула на водiя запитальний погляд. У вiдповiдь Богдан красномовно кивнув на обнесену парканом споруду, i Лора зрозумiла: старий рiзьблений будинок навiть при денному свiтлi виглядав похмуро й таiв приховану загрозу. З такими будiвлями вона сама мала не дуже добрi асоцiацii. За п’ять рокiв попередньоi служби часто, частiше, нiж хотiлося, бувала в подiбних мiсцях, оглядаючи трупи. Тож iнакших думок, нiж про лихо й смерть, покинутi будинки не навiювали. Зелений будiвельний паркан щедро обмалювали графiтi вперемiшку з освiдченням комусь у коханнi, матюкливими фразами й повiдомленнями про мiсце наркотичних закладок. Лора й Сокiл обiйшли паркан по периметру. Дiрку збоку побачили вiдразу, вiдтак заходити на територiю не спiшили. Лора поки не могла пояснити, для чого попросила привезти ii сюди, адже фотографiй поки що було цiлком досить. Наочнi оглядини нiчого не додавали. Але треба вбити час, тож поглянути на предмет суперечок зблизька навряд чи зайве. – Ви хто? – почулося раптом позаду. Розвернувшись на вигук, Лора побачила високу жилаву жiнку в рожевiй куртцi. Краi сягали колiн i перетiкали в чорнi, погано прасованi й заляпанi знизу плямами багнюки штани. Чобiтки пiдiбранi до них у тон й так само забрьоханi. Жiнка не надто переймалася зовнiшнiм виглядом, i Лора списала це на загальне неприемне враження вiд неi. Вродливою, навiть просто привабливою жiнку назвати було не можна. Проте варто дати iй шанс привести в порядок одяг, зачiску, накласти трохи косметики – зовнiшнiсть уже не переважатиме. Навпаки, ii можна буде назвати цiкавою, хай не красивою в звичному розумiннi цього слова. – А ви? – нiчого iншого в Лори не знайшлося. – Вiдповiдаете запитанням на запитання, – дорiкнула жiнка. – Машина ваша? Ваша. Номери киiвськi. – Киiвськi. Щось не так? – Залежно хто ви, – жiнка повернулася до початку розмови. – Хоча… нетутешнiм пробачають. Усе одно мушу попередити. – Ми тiльки познайомилися, а ви вже говорите загадками. – Ми ще не познайомилися, – завважила жiнка. – Лариса, – вона простягнула вiзитiвку. – Мiй колега Богдан. Тонкi пальцi з нiгтями без натяку на манiкюр взяли картку за край. – Банк «Омега», консультант. Менi не треба консультацiй, панi Кочубей. – А в мене… Тобто в нас iз вами немае жодних справ. – Здаеться, вже е, – цупкий прямокутник зник у кишенi куртки. – Ви ж приiхали руйнувати пам’ятку iсторii та архiтектури. Спробуйте – i матимете справу зi мною. Тетяна Помiчна, громадська активiстка. – Приемно. – Навряд, – вiдрiзала Тетяна. – Бо ви ще не знаете, з чим зв’язалися. – Бачу. З активною громадянкою. – Лора всмiхнулася, пiдморгнула Соколу. – Не розумiете, – зiтхнула Помiчна. – Я сказала не з ким, а з чим. Могла б попередити – зробити щось iз цим будинком ви зможете тiльки через мiй труп. Аби не навпаки. – Тобто? Припинiть говорити загадками, пояснiть до пуття. – Ви правильно кажете – загадка, – тепер усмiхнулася Тетяна, але Лорi ii усмiх добрим не видався. – Нiхто за сто рокiв ii не розгадав. Кожен, хто заходить усередину з лихими намiрами, рано чи пiзно помирае сам. Прозвучало це попередження дуже буденно. Лора навiть не сприйняла серйозно й отримала додаткову пiдставу вважати нову знайому мiською божевiльною. Щиро кажучи, вона побоювалася таких людей. За свою вiдносно невелику слiдчу практику мала чимало нагод переконатися: навiть найнебезпечнiшi злочинцi, вбивцi та гвалтiвники здебiльшого дiють рацiонально. Нехай ними в якiсь моменти справдi керують емоцii – згодом злочинцi все одно приборкують iх. Адже варто випустити емоцiю на волю – усе, згорiв, накоiв помилок, попався. Мiськi ж божевiльнi керуються правилами, котрi дiють у доступному лише iм, паралельному довкiллi. – Здаеться, зрозумiла, – мовила вона. – Ви з тих, кому болить доля старих будинкiв. Я сама не фанатка нищення архiтектурних пам’яток. Проте не всяка стара забудова, до всього – аварiйна, ще й у спiрнiй власностi, може вважатися такою. – Ви погано бачите? Це зразок сiверськоi, пiвнiчноукраiнськоi мiськоi архiтектури кiнця дев’ятнадцятого столiття! – Тетяна тицьнула на паркан. – Я бачу будинок, який не пiдлягае реконструкцii, – сухо вiдповiла Кочубей. – Ще трохи – i вiн сам розсиплеться. А крiм того, вiд нього, пардон, смердить. Чути вже по цей бiк паркану. Уявляю собi, що всерединi. – Краще не пробуйте зайти, – у голосi Помiчноi почулися благальнi нотки. – Не ризикуйте, пожалiйте себе, чоловiка, дiтей! Ось тут Лору пересмикнуло. Перехопила погляд Сокола, хитнула головою, просячи не втручатися. Вдихнула, сказала на видиху: – Нема в мене анi чоловiка, анi дiтей. – У мене теж, – подiлилася Тетяна. – Воно й не дивно. Лора не пошкодувала через нестриманiсть. Дивна агресивна жiнка, помiтно схильна до iстерик, iй уже остаточно не подобалася. Розмова затягнулася. – У вас усе? Чи буде ще одна спроба налякати? – Так, я лякаю, – призналася Помiчна, тон знову став спокiйнiшим. – Мене погано слухають, але я все одно лякала й лякати буду. Бо iнакше, нiж через страх передчасноi страшноi смертi, до людей не достукаешся. Не перевiряйте моiх слiв, дуже вас прошу. Не заходьте всередину. Не будiть лихо, поки воно тихе. Щось у ii наполегливостi насторожило Лору. – Гаразд, Таню. Пояснiть, тiльки що коротше, то краще. – Я вже все сказала, куди коротше? Можу хiба повторити. Будинок проклятий, панове. Сто рокiв тому, ну, трошки бiльше, у ньому вбили людину. Тобто людей… Кiлькох… Чоловiк, жiнка, двое дiтей, прислуга… Зарубали сокирою, справа гримiла по всiй губернii. Газети писали, на суд приiздили найкращi газетярi з Петербурга. Вiдтодi мiсце прокляте. Лора глянула на Сокола. Той примружив очi, лоб перетнула зморшка. Завжди робив так, коли поруч iз ним вiдбувалися серйознi, вартi особливоi уваги речi. – Дуже цiкаво, Таню. А ще конкретнiше? У чому загроза? – Змiнилося чимало мешканцiв, – охоче вiдповiла Помiчна. – Мало хто прижився. За радянськоi влади вибору особливого не було. Чутки рiзнi ходили – iх, самi розумiете, припиняли. І потiм… Кажу ж, не всякому прокляття. Лиш тому, в кого намiри лихi. Або – хто вчинив там, у будинку, недобре дiло. Таких одного разу знаходять мертвими бiля розбитого дзеркала. Поки жiнка говорила, Лора вiдчула: довкола враз почали стихати й поступово зовсiм зникати звичнi для вулицi звуки. Нiколи не вiдчувала себе в прозорiй капсулi, iзольованiй вiд зовнiшнього свiту. Де не чути нiчого, крiм тепер уже скрадливого, лиховiсного тону дивноi особи в рожевiй куртцi. А Тетяна весь цей час свердлила ii поглядом, i здавалося – гiпнотизуе, заворожуе, вводить у транс. – Чому бiля дзеркала? – Лора почула себе нiби збоку, наче поруч стала i мовить ii голосом невидима iстота. – Бо варто переступити порiг iз недобрими намiрами, зло, яке дрiмае в тамтешнiх стiнах, пробуджуеться. Воно переходить на порушника спокою. Заходить усередину, – долоня лягла на груди. – Так у самiй людинi зринае вся ii чорна сутнiсть. Чули, напевне, про темну половину кожного з нас? Про Джекiла й Гайда читали? – Давно. – Не важливо. Знаете, про що йдеться. І ось одного разу в дзеркалi людина бачить iншу себе. Страшну потвору, про iснування якоi не мала жодного уявлення. Жах, шок, крик. Серце зупиняеться. – Ви сказали – дзеркало… – Так, дзеркало, – пiдхопила Тетяна. – Перше бажання – вдарити потвору. Тому людина не контролюе себе, лупить кулаком або чимось iншим, що потрапить пiд руку. Потiм смерть. Ви ж не по неi приiхали? Довкола все раптом знову ожило. – Уже не знаю, по що приiхали, – призналася Лора. – І що, вiдомi такi випадки? – Сама, Бог милував, бiля трупiв не стояла. Але й не придумала. Люди кажуть, чутки ходять… Перевiрте, ризикнiть. Думаете, ви першi, хто хоче все тут зруйнувати? Будинок отак п’ятнадцять рокiв стоiть, порожнiй. Мiсце ласе, багато хто облизуеться. Тiльки ж стримувало щось донедавна. Зараз, бачте, дехто справдi страх загубив. Я попередила. Помiчна враз втратила iнтерес до розмови, повернулася й рушила геть. – Чекайте! Лора двома стрибками наздогнала ii, схопила за плече, розвернула до себе. Наштовхнулася на холодний погляд, руку не забрала, запитала: – Ви, напевне, бували всерединi. Не раз, не два, не десять. Бували? – Звiсно. Щось не так? – Ви живi-здоровi. Ваше дзеркало не трiснуло. – По-перше, ви не бачили мого дзеркала… – Тетяна легким порухом звiльнила плече. – А по-друге, я не приходила сюди з лихими намiрами жодного разу. Я хочу зберегти будинок вiд руйнацii. Якщо зробити його iсторичною пам’яткою офiцiйно, будiвля потрапить пiд охорону. Отже, нiхто бiльше не спокуситься прийти сюди зi злими намiрами. Прокляття не зникне, та надовго засне. – Ви самi вiрите своiм словам? – Не забороняю вам iх перевiрити, – мовила Помiчна. – Ваша вiдповiдальнiсть, ви обое дорослi люди. І так, панi Кочубей, я не божевiльна. Бiльше Лора ii не зупиняла. Дочекалася, поки зникне за рогом. Повернулася назад, поглянула на Сокола. – Нiколи ще такого не було, скажи? Богдан спершу хитнув головою, потiм – кивнув. – То зайдемо? Глянемо, перевiримо? Сокiл подивився на частину будинку, яку вiдкривав паркан, потiм – знову на Лору. «Поки не треба», – прочитала вона вiдповiдь у його очах. – Може, й мудро. Тiльки ж назад ми теж не поiдемо. І доповiдати про цей нюанс теж поки не станемо. Озвався телефон iз ii сумочки. Ігор Яровий. Знайшовся нарештi, зволив. 3 Одягнений дорого, з вiдчуттям стилю. Зовнi – неприемний. Лора була за гендерну рiвнiсть у всьому. Навiть колись, iще студенткою, жартувала: готова створити й очолити рух за рiвне право чоловiкiв iз жiнками вагiтнiти й народжувати. Також спокiйно сприймала факт, що всякий нормальний, здоровий, дорослий активний мужчина озираеться на привабливу жiнку i затримуе на нiй погляд. Але також озвучувала те, про що, на ii переконання, мовчить велика частина жiнок – на привабливих чоловiкiв так само не грiх звертати увагу. Жiнка нiчим не гiрша. Усi люди грiшнi. Красивi подобаються, е жаданими незалежно вiд твоеi статi й сiмейного стану. Так, у всякого свiй критерiй привабливостi, кожен клюе на щось свое, особливе, зрозумiле лише йому. І е люди, так само обох статей, чия зовнiшнiсть зазвичай вiдштовхуе, змушуе вiдводити очi, уникати спiлкування. Лишаеться надiя на нерозкритий внутрiшнiй свiт такоi особи. Раптом гидке каченя глибоко в душi – прекрасний лебiдь? Хоча у випадку з новим знайомим про жодне каченя не йшлося. Кiнь – ось перше порiвняння, яке спадало на думку при появi Ігоря Ярового. Обручки Лора не помiтила, проте це нiчого не означало. Нинi мало хто iх носить. Однак вона була переконана: керiвник юридичноi фiрми «Вага», не бiдна як за чернiгiвськими, так i за киiвськими мiрками людина, у тридцять своiх рокiв сам. І, напевне, нiколи одруженим не був. Секс мае, тут запитань немае. Купуе за грошi. Лора вперше бачила супротивника. Не лише особисто – взагалi. Офiцiйний сайт «Ваги» оформили сучасно, недешево, вели акуратно, вiн мiстив повну iнформацiю про тих, iз ким люди збиралися мати справи. Крiм одного – там не знайшлося фотографii першоi особи. Зазвичай для таких сайтiв спецiально проводили фотосесii. Це не лише мода, це неписане правило, негласна корпоративна традицiя. Знайомство з Яровим питання зняло. Господи Боже, зловила себе на думцi Лора, його ж навiть усмiшка не красить. Навпаки, псуе ще бiльше. Зате тепер хоч знатиме, як усмiхаються конi. Вiдчула – запашiло лице, соромно стало вiд таких думок. Проте нiчого не поробиш. Це як не думати про червоне, коли бачиш його. Ну, або про мавпу. Чи… Тьху, дiдько, знову про коня! – Не подобаюсь. Яровий не питав, стверджував, мовби думки читав. До речi, Лору б це не здивувало. Все ж таки квалiфiкований юрист. Прочитувати спiврозмовника, не конче клiента, – його професiйний обов’язок. – У нас не оглядини, – вiдрiзала Кочубей навмисне рiзкувато. – Я теж не зобов’язана подобатися вам. Нас звели кардинально протилежнi iнтереси. Мене прислали битися з вами. Залишитися мае тiльки один. – Усi виживуть, – Яровий нiби навмисне не ховав усмiшку. – Мав на увазi не те… – А я – саме те, що сказала, – Лора вiдразу вiдкинула спроби Ігоря здаватися люб’язним. – Ви навмисне уникаете контакту, зволiкаете. Запiзнюетесь, хоч самi призначаете час та мiсце зустрiчi. Усе одно доведеться вирiшувати проблему. На нашу користь. – Спершу вирiшимо, як до вас звертатися, – тон Ярового лишався пiдкреслено миролюбним. – Ви знаете, як мене звати. – Кочубей Лариса Василiвна. Банк «Омега», консультант, – спiврозмовник поклав на стiл перед собою ii вiзитiвку. – Та варiантiв звертання щонайменше чотири. – Невже? – Їi брови злегка стрибнули вгору. – Лариса Василiвна, – вiн почав загинати пальцi. – Панi Кочубей. Лариса. Нарештi, панi консультант. – Дотепно, – вона не всмiхнулася. – Ви забули п’ятий варiант. Лора, без панi. Менi так бiльше до душi. Для всiх форм спiлкування. – Приймаеться. А якi бувають форми спiлкування? – У нас дiлове. До вас як зручно звертатися? – На iм’я. Якщо зробити замовлення, це змiнить форму спiлкування? – Нi. Ми ж у ресторанi. Але попереджаю… – Не варто. Звiсно, кожен платить за себе. Хоча… я мав би оплатити рахунок, вiдшкодувати згаяний вами час. Ви ж це мали на увазi, коли сказали, що я уникаю контактiв навмисне. Та клянуся, нiчого навмисного. Термiново зiрвали клiенти. Повiрте, проблема, яка нас познайомила, – не едина в мене. – Культурнi люди попереджають, а не вимикають телефон на невизначений час. Перепрошувати не треба. Просто попередити, хай i через секретарку. – А я акула, Лоро, – нарештi Яровий прибрав усмiшку. – Ми, акули, такi. Говорячи так, вiн жестом пiдкликав офiцiантку. Пiдiйшла молода зеленокоса русалка. Бейджик на фартуху iнформував, що вона – справдi Арiель[2 - Ім’я головноi героiнi анiмацiйного фiльму «Русалонька» вiд студii Disney.]. – Будемо обiдати чи вечеряти? – запитав Ігор. – Звiдки я знаю? – здивування Арiель було щирим. – Я не вас питаю, – кинув чоловiк роздратовано. – Лоро, ви… – Для обiду пiзно. Для вечерi рано, – мовила Кочубей. – Тому давайте просто щось з’iмо. – Це пiцерiя. – Я не iм пiцу, – вона збрехала сама собi. – Дарма. Тобто справа смаку, без питань. Але едине мiсце, де не варто вiдмовлятися вiд пiци, – саме це. Власниця десять рокiв працювала в Італii, а готуе фiрмову страву Вiнченцо, сам iз Мiлана. – Кухаря привезла з собою? – Так. Це ii чоловiк. А це – iхня молодша донька. Лора зашарiлася ще сильнiше, закусила нижню губу до легкого болю. Цей кiнь таки щойно переграв ii. На своему полi. Вогник в очах Ярового дав зрозумiти: зробив так навмисне, мав домашню заготовку. – Гаразд, – вона намалювала усмiшку, глянула на Арiель. – Не будемо ображати пiцайоло[3 - Pizzaiolo (iт.) – професiонал, який готуе пiцу.]. Принесiть, будь ласка, фiрмову. – У нас чотири фiрмових, – зеленокоса старанно намагалася бути ввiчливою. – Може, спершу меню? Лора в думках уже розносила Ярового на шматки разом iз рестораном, хоча мiсце зустрiчi точно було тут нi до чого. – Тодi, будь ласка, «Мiлано», середню. Але без печериць i з морепродуктами, – вона так само старанно пiдкреслювала люб’язнiсть. – І ваш фiрмовий лимонад. – Два лимонади, – бовкнув Яровий. Арiель залишила iх, i Лора не без задоволення встигла спiймати ii подив. Те саме не приховував Ігор. – Ви прийшли ранiше. Встигли вивчити пропозицiю, – сказав упевнено. – Зараз просто показали фокус. – Я в очi не бачила меню, – Лора хитнула головою. – І прийшла буквально перед вами. Ще бiля вiшака роздягалася, коли ви зайшли. – Змушений спитати, як вам вдалося. – Що саме? – тепер смакувала вона. – Така фiрмова пiца в них справдi е. Значиться в меню. На третiй сторiнцi, лiворуч згори. – Менi не треба читати меню на третiй сторiнцi згори, аби знати, яку тут пропонують фiрмову пiцу, – Лора пiдкреслила слово фiрмова. – Ви юрист, але нiколи не працювали в розшуку. – Треба служити в розшуку, аби вгадати фiрмову страву? – Кожному, хто працюе в розшуку, досить просто ввiмкнути увагу й робити простi висновки, – Кочубей зiтхнула, вiдчуваючи, як уже сама веде в рахунку. – Ви кажете, фокус. Жодноi магii. Ресторан називаеться «Мiлано», бо ви ж самi сказали – власники переiхали з мiста Мiлан. Заговорили про фiрмову страву. Якщо ми в пiцерii, то фiрмова страва тут зазвичай мае таку саму назву, як заклад. Отже, пiца «Мiлано», можливiсть похибки якась тисячна вiдсотка. Фiрмових пiц чотири. У таких випадках одна з сиром, одна з салямi, одна веганська, одна – з морепродуктами. Креветки, мiдii, стандартний набiр. Проте всюди завжди додають печерицi. Далi пояснювати – чи sapienti sat? – Розумному досить, – кивнув Яровий, для чогось додав: – Ви зараз перевiрили, чи я знаю, як перекладаеться вислiв з латини? – Нiчого не перевiряла. Не шукайте чорних котiв у темних кiмнатах. Ми товчемо воду в ступi, нiяк не почнемо потрiбноi розмови. – Ми знайомимося ближче. – Я не для близьких знайомств сюди приiхала. – Отже, служили в розшуку, – Ігор не зважав на ii слова. – У карному? – Кримiнальному, – вона вирiшила не уточнювати вiддiл. – Ловили, значить, бандитiв. – Можна сказати й так. – А чим ще здивуете? Ну, крiм угадування страв у меню? Яровий провокував. Двобiй уже розпочався, хоч до головноi теми, заради якоi вона тут, iще навiть не намагалися перейти. Лора розумiла – мужчина мiряеться силами, розминаеться, хоче вiдчути, з ким мае справу. Вiд того залежатиме подальша манера, наступний розвиток дii. Чоловiк, схожий на дорослого коня, пробивае оборону, вишукуе слабкi мiсця, мусить знати, куди бити. Йому потрiбна перемога, бо без неi фiрма ризикуе втратити серйозного клiента. Лора обмацала поглядом напiвпорожнiй зал. – Хочете ще фокусiв? Будь ласка. Але домовляемося: це останнiй раз. Побережемо сили для важливiших справ. І потiм, я не гастролюю краiною, витягаючи кроликiв iз цилiндрiв. Досить того, що е тузи в рукавi, – вона пiдморгнула. – Я не граюся з вами, – запевнив Яровий, i вона вловила фальш. – Справдi цiкаво. Інтригуете. – Гаразд, – Лора легенько плеснула в долонi. – За два столики вiд нас, бiля вiкна, там, де вiшак для одягу, сидить чоловiк. Вiн зайшов хвилин за п’ять пiсля вас. Наша Арiель уже принесла йому спагетi. Не повертатимусь, аби не витрiщатися на нього. Бо вже встигла побачити все, що треба. Вам зi свого мiсця його краще видно. До того ж, як менi здалося, чоловiк час вiд часу позирае на вас. Є таке? Ігор зиркнув iй через плече. Йому вдалося зiграти випадковий погляд. – Побачив. Ну? Що з ним не так? Людина i людина. Макарони iсть. – Найдешевшi, – зазначила Лора. – Не зазираю в чужi тарiлки. Досить поведiнки дiвчини. Тим паче доньки власникiв. Їй нудно його обслуговувати. Я навчилася читати по обличчях. Та й вона не надто приховуе нудьгу. Вона ж пiдiйшла до нас, обслуживши його. – До чого… – Вiн зайшов не в найдорожчий ресторан. Проте – не в забiгайлiвку, де фiрмова страва – магазиннi пельменi чи вiдварнi сардельки зi шматком булки та ляпкою гiрчицi, – терпляче тлумачила Лора. – У нього не так багато грошей, тож замовив найдешевшi спагетi. Дiвчинi, чий добробут залежить вiд чека кожного вiдвiдувача, таке не надто подобаеться. – Ви розгадали, що дядько в кутку мае не дуже товстий гаманець. Не вразило, – мовив Яровий. – Я не сказала головного, – Лора глянула йому просто в очi. – Чоловiк не так давно вийшов. – Вийшов? – З тюрми. Чи з колонii, не мае значення. Вiн сидiв, Ігорю. Колишнiй зек. Кримiнальний злочинець. 4 Зеленокоса Арiель принесла лимонад. Це дало змогу обом зробити паузу. Лорi – аби присмачити напоем чергову невеличку перемогу. Яровому – аби краще перетравити почуте. Вiдразу спорожнив половину високоi трьохсотграмовоi склянки, потому для чогось старанно розмiшав трубочкою залишки рiдини. Нарештi зиркнув на чоловiка в кутку, вже не приховуючи iнтересу. – Не можна перевiрити, – мовив нарештi. – Чому? – Лора вiдсунула свою ледь почату склянку. – Пiдiйдiть, запитайте. – Може, ви самi? Чи зробимо це разом, – тепер Ігор дивився на неi. – Для чого? Хiба ми заклалися на грошi? Вiд того, що скаже той мужчина, залежить щось справдi серйозне для вас? Урештi, вiн у кращому разi запитае, якого чорта нам вiд нього треба. У гiршому – пошле подалi й буде правий. Ми не маемо пiдстав питати про таке. Вiн – звiтувати нам про себе. Об’ект нашоi уваги нiчого нам не зробив. Нiчого не винен. Ми його не знаемо. Вiн – нас. – Коли так, я змушений повiрити вам на слово. Як юрист, не можу собi такого дозволити. Ви, мiж iншим, за родом колишньоi дiяльностi так само не надто вiрите словам. – Ви просили фокус. Будьте послiдовним. – Я не просив про фокуси. – Гаразд, скажу iнакше. Ви просили здивувати вас iще чимось. Бачу, менi вдалося. Зараз вимагаете доказiв. – Хiба не логiчно? – Ходимо по колу, але згодна, – кивнула Лора. – Є спосiб, який спрацюе на двiстi вiдсоткiв. Зараз викликаемо сюди полiцiю. Знаходимо привiд, аби бiдолаху затримали, перевiрили особистiсть. Якщо з’ясовуеться, що вiн справдi не так давно вiдсидiв термiн, виграю я. Причому, Ігорю, виграю все. Маю на увазi справу, заради якоi витрачаю на вас уже скоро цiлий день замiсть кiлькох запланованих годин. Якщо нi, здаюся, – вона жартома пiдняла руки. – Граемо? Яровий допив свiй лимонад. – Обiйдемося вашим поясненням. – Боiтеся програти? – Ми не граемося. Це я про справу, заради якоi ви тут. Лора вiдбила пучками легенький дрiб. – Мiсце позбавлення волi накладае вiдбиток, – заговорила пiсля короткоi паузи. – Учить триматися сторожко, навiть якщо нiхто й нiщо не загрожуе. Образно кажучи, людина дивиться потилицею. У звичайному життi це ненормально. Проте, вийшовши з-за тюремного периметру, тривожний, напружений стан вона там не лишае. Наш незнайомець напружений. Не всякий помiтить, але ж i я маю досвiд спiлкування з такими персонажами. – Не надто переконливо, – Яровий хитнув головою. – Ви ось тiльки сказали, що йому тут не надто комфортно. Грошей нема, обстановка незвична, все таке. Напруга мае пояснення. – Недавнiй в’язень уникае прямого погляду, – Лора проiгнорувала заувагу. – За неписаними правилами поведiнки там кожен такий погляд дорiвнюе виклику. Це все одно що кинути якусь претензiю, що тягне за собою вимогу вiдповiсти за своi слова. Не сам на сам, а при всiх. За гратами з такими речами не жартують. Тож, якщо ти не впевнений у собi мiсцевий авторитет, краще вiдвертати очi. І без потреби не вступати в ближчий контакт, нiж того вимагае внутрiшнiй розпорядок. Спробуйте зараз iще раз глянути в його бiк. – Вiдвертаеться, – визнав Ігор. – Ви правi, навiть повз офiцiантку дивиться. Не звертав спецiальноi уваги на такi дрiбницi. – Далi, – Лорi кортiло чимшвидше закiнчити з цим експериментом. – Ви вдягненi значно краще за нього, що, природно, зрозумiло. Проте вiн не злидень. Нiчого особливого: джинси, черевики, джемпер, неяскравi кольори. Звичайний ширвжиток iз найближчого базару або секонд. Але вiн неохайний. – Одяг? – Його власник. Є елементарнi правила, яких машинально дотримуеться бiльшiсть людей. Доглядати за собою, так це називаеться. Проте у мiсцях позбавлення волi вони не е обов’язковими. Умитися, почистити зуби, прийняти душ, поголитися. Навiть гребiнцi не потрiбнi, там же стрижуть пiд машинку, зачiски, – усмiхнулася, – однiеi моделi. Тож загальна неохайнiсть, недбалiсть вкорiнюеться так надовго, як довго людина сидить. – Думаете, у нашого пiддослiдного за плечима чималий термiн? – Імовiрно. Непряме свiдчення тому – вiн помiтно губиться. Або вiдвикнув заходити в подiбнi заклади, або нiколи до того не заходив. Здаеться, пiцерii ввiйшли в моду незадовго перед вiйною. – Тренд з’явився справдi десь рокiв сiм тому. У нас, у Чернiговi, так точно. Ранiше фiрмовi, спецiалiзованi ресторани iз широким вибором пiци в основному меню були швидше поодинокi. – Ось ви й пiдказали, – Лора тепер усмiхалася ширше й щирiше. – Можна припустити, об’ект нашоi випадковоi уваги пiшов на зону на початку нинiшнього десятилiття. Вiсiм-десять рокiв дають за тяжкi злочини. – Отут уже можете не пояснювати. Хоч не знаюся на кримiнальному правi, та все ж ваш колега. Думаете, вбивство? За кiлька столикiв вiд нас сидить i iсть спагетi вбивця? – Далi вже царина припущень та фантазiй, – усмiшка зникла. – То я вволила вашу професiйну цiкавiсть? І визнаю, не готова також сказати, скiльки йому рокiв тепер. Ув’язнення зазвичай робить людину з вигляду старшою, нiж вона е насправдi. Зеленокоса пройшла повз них, неохайний чоловiк вирiшив розрахуватися. – Згоден, – кивнув Яровий. – Ваша взяла. Корисний експеримент. – Корисний? – Для мене. Ви розкрилися повнiстю. – Розкрилася? – Розумiю, з ким маю справу. Справдi буде двобiй, Лоро. – Нарештi. Давно пора до наших баранiв. Неохайний чоловiк швидко, нi на кого не дивлячись, пройшов до виходу. Стареньку шкiряну куртку вдягав на ходу. За дверима вже гуснули сутiнки, незнайомець пiрнув туди, дверi зачинилися. Тепер супротивники лишилися в залi сам на сам. 5 Поки Лора шукала в планшетi потрiбнi записи, наспiла пiца. – Дозвольте подбати про вас, – Яровий поклав на ii тарiлку гарячий трикутник. – Дякую. – Повторити лимонад? – поцiкавилася Арiель. – Чи, може… Нам привозять непогане крафтове пиво… – Лимонад! Лора сказала це надто квапливо. Наступноi митi майнуло – як це виглядало збоку. Ще через мить подумки плюнула на те, як виглядае в очах коня i якi висновки той може зробити. Знайшла нарештi впорядкований документ, вiдкрила. – Є спiрний об’ект тут, у Чернiговi. Старий будинок на вулицi Гончiй, колишня iменi Максима Горького. – Суть справи я знаю. – Не маю сумнiвiв. Люблю повторити, аби закрiпити для себе. – Може, спершу… – Ігор тицьнув ножиком у пiцу. – Бо вистигне. – Хай. Не люблю дуже гарячу. Ми без того нiяк не почнемо. – Лора зосередилася. – Будинок аварiйний. Колись давно належав однiй родинi. Пiсля закрiплення радянськоi влади нацiоналiзований, став державною власнiстю. До середини дев’яностих рокiв там мешкало двi сiм’i, якi приватизували своi житловi площi. Але будинок лишався на комунальному балансi мiста. Вiд двi тисячi другого остаточно вважаеться аварiйним, таким, що пiдлягае капiтальному ремонту. Далi починаеться цiкаве. Лора замовкла з появою Арiель, дочекалася, поки дiвчина пiде, ковтнула лимонаду, повела далi: – Того ж року знайшовся охочий викупити квартири в нещасних, зневiрених у державi власникiв. Людей вiдселили й розселили. Ще через деякий час аварiйний будинок перейшов iз державноi в приватну власнiсть увесь, не лише непридатнi для життя помешкання. Його обнесли парканом по периметру… i забули. Вiдтодi й дотепер, тобто протягом сiмнадцяти останнiх рокiв, власник мiнявся двiчi. Сам будинок занепадав, бо жоден iз власникiв нiчого там чомусь не робив. А держава теж не переймалася, бо то ж приватна власнiсть, iще й знята з мiського балансу. Таким чином, у центральнiй, вигiднiй для забудов частинi Чернiгова досi стовбичить, без перебiльшення, будинок-привид. Аж поки вiдома киiвська компанiя, поважний клiент банку «Омега», який я представляю, не вирiшила купити об’ект. Цiкавить земля, на якiй пiсля знесення аварiйного будинку плануеться звести торговельно-розважальний центр, складову вiдомоi мережi. Звiдси почалися проблеми… – У банку «Омега», – Яровий вирiшив перехопити iнiцiативу. – Бо згаданий вами будинок уже розглядаеться iншим потенцiйним забудовником. На його мiсцi планують житловий комплекс премiум-класу. До речi, проект передбачае збереження при цьому загального архiтектурного ансамблю. То не мае бути безлика, визнаю, багатоповерхiвка з тих, що на околицi. Я в такiй живу. Нове, добротне, дороге, але все одно масова забудова. – Нi, – Лора вiдсунула тарiлку з пiцою вбiк, мовби прибираючи кордон мiж собою та супротивником. – Проблеми у вашого клiента. Будинок, виявляеться, проданий двiчi. Один раз – незаконно. – Вашому банку. – Вашому клiенту, – мовила Лора йому в тон. – Так вийшло через плутанину з власниками. Котрi, виглядае, навмисне все заплутали. Наочна шахрайська схема. Я тут, бо банк, у службi безпеки якого я працюю, готовий домовлятися, аби вирiшити проблему малою кров’ю. Варiанти привезла. Супротивна сторона доручила вашiй юридичнiй фiрмi вести справи, що стосуються цього питання. Я з боку зацiкавленоi сторони маю всi повноваження запропонувати вам варiанти й почати переговори. Ми хочемо домовитися. – А моi клiенти не проти домовитися. Лиш про те, аби банк «Омега» вiдступив. Теж маю кiлька iдей, як вашим зберегти лице. – Банк готовий у разi чого запускати маховик судових позовiв на повну. Повiрте, вас розчавлять. – У моiй молодостi знаете, як казали в нас на районi? «Не треба наших лякати центровими». Іншими словами, Киiв нiчого не виграе лише через столичний статус. Чернiгiв значно менший за розмiрами, нижчий за статусом. Проте битися тут теж умiють. А наш претендент на гарне мiсце мае не меншi й не гiршi ресурси для ведення вiйни, нiж ваш. Мовби ставлячи жирну крапку, Яровий поклав на свою тарiлку шматок, вiдрiзав ножиком гострий кутик, почав жувати. Вiн явно чекав вiдповiдi. Та Лора мовчки пiдвелася, пiшла до туалету. Там спершу просто пустила воду, дивлячись на струмiнь. Потiм ретельно помила руки. Витерла насухо паперовими рушниками, вимила ще раз, знову витерла. Уважно роздивилася вiдображення в дзеркалi, поправила зачiску. Коли повернулася за стiл, Ігор упорався з першим шматком i готувався взятися до наступного. – Взяли тайм-аут, так розумiю. – Не зовсiм. – Лорi зовсiм не хотiлося iсти. – Є обставина, яку не врахував нiхто. Тож вона, напевне, не вписуеться в жодну з ваших пiдготованих схем та навiть може iх зруйнувати. Наша сторона, навпаки, вiд того не надто постраждае. Лише внесемо кiлька коректив. – Ви про що зараз? – запитав Яровий пiдозрiло. – Будинок хочуть i можуть повернути в державну власнiсть. Як iсторичну спадщину. За таких розкладiв, Ігорю, споруда стане недоторканною. Бiльше скажу: навiть мала щастя сьогоднi познайомитися з головною iнiцiаторкою процесу. – Сумнiвне щастя, – пирхнув Ігор. – Якщо ви про Таню Помiчну, то вiд неi бiльше гармидеру. За нею нiхто не стоiть, вона звичайнiсiнька самотня мiська божевiльна. Бо тiльки в безумних головах народжуються безглуздi казки. Ви ж, напевне, начулися з перших вуст про страшне прокляття, що давно висить над будинком. Мовляв, не можна чiпати, iнакше смерть. – Розбите дзеркало. Той, хто зазiхне на будинок, побачить у ньому свою темну сутнiсть. Злякаеться й помре. – Ага. Наша Таня носить це усюди, куди вдаеться прорватися. Серйозно ii i ту страшилку сприймають хiба такi самi прибацанi iнтернет-блогери. У мерii вiд Помiчноi тiкають. Знаю, що полiцiя хотiла затримати ii за порушення громадського порядку. Бо забiгла в мiський пресцентр МВС, ну ж бо вимагати охорони будинку, аби нiчого лихого не трапилося. Тобто щоб нiкого туди не пiдпускати. Людей наша Таня рятуе, бачте, вiд страшного столiтнього прокляття. Поки Яровий говорив, Лора знайшла в планшетi ще один документ. – Лiрика, – сказала вона, звiрившись iз записом у файлi. – Історii панi Помiчноi можуть мати пiд собою якусь основу, можуть не мати. На них нiчие рiшення не спираеться й не зважае. Покинутий будинок на вулицi Гончiй справдi мае iсторичну та архiтектурну цiннiсть. Хоча б тому, що е зразком зникаючоi рiзьбленоi архiтектури, характерноi для Сiверського регiону. Зусилля нашоi спiльноi знайомоi вочевидь спрямованi бiльше на емоцii. Думаю, Тетяна знайшла такий ось, дещо екзотичний, спосiб прискорити хiд подiй. – Я б на вашому мiсцi не сприймав цю особу так легковажно. Точнiше, ii зусилля. Його раптова змiна тону не сподобалася Лорi. – Ви про що зараз? – Про те саме, – Яровий постукав себе зiгнутим пальцем по лобi. – Наша Таня божевiльна. Не знаю, чи мае медичний дiагноз. Та ви ж ii бачили. Для згаданого вами прискорення процесу Помiчна може почати доводити, що ii страшна казка – не така вже й казка. – Зовсiм перестаю вас розумiти. – А мали б. З вашим досвiдом роботи в карному розшуку й хваленою прозорливiстю, – Ігор наголосив на словi хваленою. – Не менi розповiдати вам про профiлактику злочинностi. Зокрема, особливо тяжких злочинiв. – У вас дивна манера – уникаете конкретики. Говорите манiвцями. А iншi повиннi здогадуватися, що саме ви маете на увазi. Говорячи так, Лора насправдi вже здогадалася. Наступнi слова Ярового лиш пiдтвердили здогад. – Вона фанатичка. У неi певний зсув психiки через давню зацикленiсть на однiй темi. Маете краще за мене знати: рано чи пiзно Тетяна Помiчна зважиться на крок, який доведе: прокляття – не легенда, а реальнiсть. Із будинком пов’яжуть чиюсь смерть… Ларисо Василiвно. 6 Задля повноти картини Сокiл купив пiвлiтрову пляшку коли. Кочубей домоглася роздiльного рахунку. Але дiлити навпiл загорнуту з собою, ледь почату пiцу Яровий категорично вiдмовився. Тут Лора не опиралася, бо знала напевне: якщо ii вiрний водiй-охоронець щось i iв, чекаючи, то хiба пару пирiжкiв або шаурму з найближчого кiоску. Богдан мовчки наминав фiрмову страву, запиваючи шкiдливим, проте прийнятним саме пiд пiцу напоем. Лора сидiла поруч i говорила з Гайдуком. Узагалi-то Соколу подiбнi розмови слухати не обов’язково. Не тому, що вiд одного з кращих працiвникiв берегли якiсь особливi секрети. Просто його намагалися не перевантажувати надлишком iнформацii. Це могло заплутати, збити з пантелику, дезорiентувати в найменш пiдходящий момент. Богдан завжди знав лише те, що мало для нього практичну користь, i такий пiдхiд його влаштовував. Саме тому Лора сама вирiшувала, коли поставити телефон на гучномовець. Зараз не той випадок. Але пiд сьому вечора почав сiятися дощик. У машинi Лорi розмовлялося затишнiше. – Тобi погрожували, – почула в слухавцi потому, як завершила звiт. – Ти запитуеш? – Запитань нема, все ясно, – вiдрубав Гайдук у своiй категоричнiй манерi. – Вони тобi погрожували. – Яровий був сам. – Лоро, ти чудово все розумiеш. Цей крендель переказав тобi вiтання вiд тих, хто за ним стоiть. – Тут Чернiгiв. Регiон iсторично називаеться Сiверщина, не Сицилiя. А ти говориш про пана Ярового, мовби про якогось адвоката мафii. Не перебiльшуй, Гайдуче. Вона називала шефа на прiзвище й «ти». Вiн ii – на iм’я, коли все йшло рiвно, i на прiзвище – коли гнiвався чи дратувався. Так склалося само собою, пiшло вiдразу. Вiд колективу манеру не приховували. Вони взагалi нi вiд кого не ховалися, однаково трималися при всiх. Майже як з начальством у вiддiлi, на iншiй службi. В iншому життi. – Не впiзнаю тебе. Вiдколи недооцiнюеш небезпеку? – Менi особисто нiчого не загрожуе. – Яровий недвозначно натякнув: iз тим чортовим будинком зв’яжуть твою смерть, як не вiдступимося. Спишуть на мiсцеву активiстку, яку вважають несповна розуму. Знаеш, ось зараз подумав: конкуренти можуть використовувати жiнку. Пiдставили тобi ii навмисне. Для того Яровий зiстрибнув, без попередження перенiс зустрiч. Фактично влаштував вам iз Соколом вiльний час. Мали вiконечко. Ну, ота казкарка туди пролiзла. – Навряд, – Лора лукавила, бо Гайдукова версiя раптом здалася досить стрункою. – Нас нiхто не скерував до будинку спецiально. Я не доповiла секретарцi в офiсi «Ваги», куди подамося та де нас можна знайти. – Ти або дурочку клеiш, або справдi не розiбралася до кiнця, – шефiв тон переставав подобатися Лорi. – В останне не вiрю, бо знаю тебе чотири роки. Значить, увiмкнула наiвнячку. – Нiчого я не вмикала! Вiд рiзкого вигуку Богдан захлинувся колою, закашлявся. – Що у вас там? – Сокiл пiцою вдавився, – Лора вiльною рукою кiлька разiв стукнула того по спинi. – Гайдуче, кажу, не ускладнюй. Нема нi першого, нi другого. Поiхати на мiсце, глянути на об’ект – очевидна рiч, коли раптом нема чим себе зайняти певний час. Можна загратися в козакiв-розбiйникiв настiльки, що взяти моi слова за основу. Припустити: противник мислив так само. І Тетяну Помiчну справдi зробили частиною хитромудрого плану, залучили на свiй бiк, нацькували на нас, аби почати процес залякування. Але тобi треба самому ii побачити, Гайдуче. Вона в таемнi агенти не годиться. – Ну, а з головою в неi як? – Тут не до мене. Хоча, чесно кажучи, – Лора подумки перепросила у Тетяни, – я б поставила адекватнiсть пiд певний сумнiв. – Ага! – Не ага, Гайдуче. Ти просто в своему життi не зустрiчав фанатикiв, зациклених на однiй темi. Вони прикрi. Усюди лiзуть, у кожну шпарину буквально. Та цiлком безпечнi. – Добре, розберемося, – кинув Гайдук улюблене слiвце на всi випадки життя. – Давай краще про тих, хто справдi небезпечний. Тобi погрожували. – Знову за свое, – наближався момент, коли надмiрна Гайдукова турбота починала набридати. – Правильнiше говорити про Ярового як про справдi сильного противника. Швидше я налякала його. – Чим? – Можливiстю передати будинок назад державi й захистити вiд знесення статусом пам’ятки. – Хiба для них це новина? – Супротивна сторона не розглядала цю можливiсть серйозно. – Ми так само. Сама знаеш, тут бiльше блефу. Почнуть перевiряти… – Яровий почав переговори, Гайдуче. Не грав м’язами, не показував крутизну. Вiн молодий, тридцять рокiв. Та пiдкований, досвiдчений, загартований ще не в таких боях. Через те й помiняв тактику. – Здав назад? – Помiняв тактику, – повторила Лора, дивлячись при цьому, як Сокiл запивае рештками коли останнiй клаптик пiци. – Виглядае, що його клiенти не готовi до такого. Не передбачили, не мають плану щодо цього. Поставили на паузу, завтра продовжимо. – Якщо Яровий грамотнiший, нiж ми вважали, до завтра щось придумае. Може, вивести його… ну… щоб не було… – Гайдуче, нiчого не хочу про це чути й знати. Лора розумiла: за цими словами шефа служби безпеки банку «Омега» нiчого кримiнального не стоiть. Ішлося про цiлком законнi, хоч i не зовсiм етичнi способи прибрати фiрму «Вага», аби конкуренти знайшли когось слабшого. А час бiжить, тож будь-яка iнша, термiново пiдiбрана кандидатура справдi буде не такою сильною, як молодий вовк Ігор Яровий. Але Лариса Кочубей звикла перегравати сильного, а не займатися побиттям немовлят. Звичаi Гайдука й подiбних до нього не дивували, не шокували. Для неi не були новиною не зовсiм чистi, iнодi – зовсiм бруднi методи досягнення мети, яку ставили перед службою безпеки заможнi впливовi клiенти. Котрi, будемо вiдвертi, платять саме за вирiшення питань. Та все ж намагалася уникати прямоi участi в чомусь подiбному. – Я мiркую вголос. – А я нагадую. – Не злися. – Гайдук пiшов на мирову. – Завтра знову назад? – Краще лишитися тут. Пропозицiя помiтно пожвавила вираз Богданового обличчя. – Теж дiло. Зараз далеко по сьомiй… Плюс двi години… На коли домовилися? – З самого ранку. Прямо на дев’яту нуль-нуль у його офiсi. Всi зацiкавленi особи. Я впораюсь, Гайдуче. Якщо висплюсь. – Згоден. Готель сама знайдеш чи… – Я доросла дiвчинка. До моiх послуг iнтернет. А ще краще, – машина стояла недалеко вiд ресторану «Мiлано», – менi тут пiдкажуть люди. Яровий уже дав одну адресу. – Поiж там щось. – Ти рiдний шеф, а не рiдний батько. – У нашому випадку, Лоро, рiзниця невелика. Їi майже немае. Тримайся там. Зараз допомога потрiбна? Кого напрягти? – Упораюсь. Перемога буде за нами. – Дай Сокола. Лора простягнула Богдановi телефон. Сама пiдняла комiр пальтечка, вибралася пiд дощ, рушила перебiжками до ресторану. Там справдi могли пiдказати пристойний готель. 7 Нiчого особливого. Так Ігор Яровий оцiнив нову знайому. Повторив це двiчi вголос, сам до себе, потiм раз по раз прокручував подумки. Вiн намагався викинути Лору Кочубей з голови, забути про ii iснування бодай до завтра. Але що активнiше гнав супротивницю вiд себе геть, то частiше вона зринала. Знову й знову. Ефект червоноi мавпи. Яровий уже проходив подiбне. Почалося це дванадцять рокiв тому, вiдтодi вiн жодного разу не вiдзначав свiй день народження. Найгiрше, що сталося потому й регулярно повертало жахливi спогади – Ігор не мiг, не мав права, боявся пояснити лiкарям справжню причину своiх нервових загострень. Ескулапам насправдi було байдуже, вони приймали скарги пацiента, не пiддаючи iх жодним сумнiвам, виписували препарати, призначали процедури в дорогих приватних клiнiках та спецiалiзованих санаторiях. Завжди приймали коротке: «Я пережив шок у вiсiмнадцять рокiв», на дiагноз це не впливало. І все одно – червона мавпа. Яровий почув про ефект випадково, прослуховуючи один iз онлайн-курсiв на тему боротьби зi стресами, що iх спричиняють неприемнi травматичнi спогади. Виявляеться, кожного на шляху такоi боротьби переслiдуе червона мавпа. Точнiше, попередження: «Нiколи не згадуй у думках про червону мавпу». Закодувати таким чином можна все, що завгодно. Варто будь-кому, хто бажае тобi зла, промовити «нiколи не думай про…», ти вже бiльше не зможеш викинути «червону мавпу» з голови. Отже, що сильнiшими копняками женеш вiд себе поганi спогади, то швидше й частiше вони повертаються. Поки що власний досвiд дозволяв Ігоревi опанувати лиш один бiльш-менш ефективний метод. Вiн уголос, а частiше – подумки принижував особу, згадка про яку чи завдавала гострого болю, чи позбавляла комфорту. Часом допомагало, Яровий повертався до звичного ритму життя, у якому завантажував себе по вiнця. Але рано чи пiзно з’являлася наступна червона мавпа. Яка неодмiнно витягала з чорних глибин пам’ятi те, iнше. Про що Ігор Яровий, успiшний тридцятирiчний юрист, марно намагався забути. Вдавалося хiба загнати це назад, углиб. І навiсити важкий замок. Який на повiрку все одно виявлявся не надто мiцним. Ігор уже за годину пiсля зустрiчi з киiвською гостею знайшов спосiб забутися на найближчi години. Зайшов у iнтернет, вiдшукав потрiбну сторiнку, вчорашне листування в чатi. Вiдписав, потiм здибався з клiентом. Детально переповiв про зустрiч iз Кочубей. Наголосив – баба не проста, колись працювала в слiдствi, треба пробити iнформацiю. Клiент мав для того всi можливостi, пообiцяв влаштувати все на ранок, аби озброiти Ярового. Але все одно не стримався, зазначив ядуче: – Не впiзнаю тебе, Гошо. Лузгав не таких. А тут задню вмикаеш. – Лiпше знати, з ким маемо справу, – сухо й стримано повторив Ігор. – Так краще будувати лiнiю захисту. – Тебе найняли не для захисту, – нагадав клiент. – Ти нам для нападу потрiбен, Гошо. Ігор не любив, коли його називали Гошею. Хоча б через те, що так до нього зверталися шкiльнi друзi, дванадцять рокiв тому викресленi з подальшого життя жирною рискою. Проте краще обмежитися загальною фразою, не боячись виглядати дурником, анiж пояснювати, якi саме спогади раптом, проти своеi волi, витягла з глибини Лора Кочубей. Згадуючи про неi, Яровий укотре подумав про червону мавпу. Вийшовши вiд клiента, знову зазирнув у чат. Побачив вiдповiдь, пiдтвердив намiр, подався додому. Дорогою малював у головi Лорин портрет, аби довести самому собi: нiчого особливого як жiнка вона справдi собою не являе. Не лише для нього – взагалi. Подумаеш, метикована, пiдкована в багатьох темах. Теж менi, аналiтик. Не дивно, що сама. Обручки не носить, але то в наш час давно не показник. Живе сама, без мужика, давненько. На ii обличчi все написано. До речi, про лице. Зовнiшнiсть, як кажуть у подiбних випадках, звичайна. Простувата, хоч могла пiдкреслити, посилити щось косметикою. Але – тут Яровий гмикнув, – навряд чи вмiе нею користуватися до пуття. Зараз у його очах Лора Кочубей нагадувала жiнку, яка змила косметику перед сном. Із волоссям те саме: з зачiскою нiчого не робила. Точнiше, може, й працювала з лаками, гребiнцем, феном, заходила до перукарки. Та зараз Лорине волосся, краi якого сягали середини шиi, було немов витерте рушником пiсля душу й задля пристойностi доведене до ладу. Хоча… Залишалися очi. Зеленi, за формою вони вiддалено нагадували котячi. Принаймнi так могла собi уявити людина з розвиненою фантазiею. Батьки Ігоря любили котiв, вiн вирiс серед них. У квартирi вiд його народження мешкало двiйко породистих киць, тож хлопчина вивчив iхнi повадки. Особливо – погляди. Тут кицька приплющуе очi, а наступноi митi – вже широко розкривае iх, готуючись показати характер. Лора Кочубей пiд час iхньоi зустрiчi й розмови поводила себе, мов породиста доросла кицька. Правильнiше буде сказати – хижачка сiмейства котячих. А так – нiчого особливого. Аби не завела розмову довкола плiток тiеi ненормальноi Танi Помiчноi. Довелося наступати, навiсити на ту дурепу всякого такого, чого вiд неi точно нiхто нiколи не дочекаеться. Натякнути: ця блаженна може бути небезпечною. Хай у Лорi прокинеться колишня слiдча, нехай перемкне увагу, розпорошить. Поки йому це вигiдно. Але Кочубей насипала солi на давнi рани Ярового. Ігор узявся за справу не лише через жирний гонорар. Не тому, що клiент солiдний, перспективний, спiвпраця з ним змiцнить позицii його власноi контори. Яровий готовий був пережити задавнений бiль, бо йшлося про той самий будинок. У фiналi його мали зруйнувати. Стерти з лиця землi. Вiн, Ігор Яровий, докладе до того найбiльше зусиль. Пiде на все, аби знищити проклятий дiм. Власноруч. Разом iз недобрими спогадами. Тiльки в такий спосiб вiн мiг назавжди позбавитися думок про червону мавпу. 8 – Дiана, – назвалася вечiрня гостя. – Можна Дiна. – Проходь, – Яровий ступив убiк, пропускаючи ii, i замкнув дверi на три оберти. Ця теж нiчого особливого собою не являла. Ігоревi частiше траплялися саме такi, безбарвнi, з утомленими поглядами, що iх пожвавлювали хiба спалахи цiкавостi. Нове знайомство, попереду – невеличка пригода, потiм вони розiйдуться, бiльше нiколи не побачать одне одного. Ігор не знав, чи саме такого розвитку подiй прагнуть самотнi жiнки, котрi знайомляться через iнтернет для сексу без зобов’язань. Раптом котрась iз них мрiе сподобатися таемничому незнайомцевi пiсля такого ось побачення наослiп? Усе станеться мов в американському кiно. Чоловiк напише знову, ще краще – вiзьме номер телефону, подзвонить, натякне чи прямим текстом скаже: мовляв, жити без тебе не можу. Випадково знайшов, кого шукав. І запропонуе постарiти разом. Сам вiн нiчим подiбним себе не заморочував. Його влаштовував контакт через iнтернет, на сторiнцi, де люди шукають саме випадкових знайомств. Яровий вже бiльше двох рокiв практикував подiбне i переконався: чоловiковi робити нiчого не треба. Лише зарееструватися, заявити про себе, чiтко окреслити намiр. Надалi – чекати дописiв вiд самотнiх, закомплексованих, нещасливих в iнтимному життi жiночок. Або навпаки – вiд замiжнiх, котрi активно шукають пригод заради рiзноманiтностi. Ігор навчився розрiзняти iх за анонiмними дописами. Однi зголошувалися зустрiтися вечорами, деякi могли лишитися до ранку. Іншi мали час лише вдень, переважно в буднi, коли чоловiки полюють за грошовими одиницями. Яровий вдень часу майже нiколи не мав. Вечорами ж звiльнявся не ранiше восьмоi. Тож самотнiм вiддавав перевагу виключно через зручний для себе графiк. На нiч нiколи нiкого не залишав. І не вважав такi зустрiчi контактом iз повiями. З нього досить того разу. Для Ігоря був прийнятним iнтим iз випадковою знайомою без зобов’язань. Коли того хочуть обидвi сторони й домовляються про правила гри. І при цьому не вступають у фiнансовi стосунки. Нiхто нiкому нi за що не платить. Нiхто нiкому нiчого не винен. Сторони не мають претензiй. Усi задоволенi. Кожен отримуе те, на що зголосився. Не надто великий та рiзноманiтний кошик бажань. Секс. І трошки необов’язкового спiлкування. – Тебе справдi звуть Дiаною? – Ми не домовлялися перевiряти документи, – вiн не зрозумiв, гостя пробувала пожартувати чи говорила цiлком серйозно. – Тобi не подобаеться? – Менi все одно, – Ігор знизав плечима. На язицi крутилося й заледве не зiрвалося – вона анi краплi не схожа на Дiану. На його переконання, жiнка зовнi мала б вiдповiдати своему iменi. Ця в уявленнi Ярового мала б вiдгукуватись на Галю, Валю чи Надю. Зовнi звичайна, навiть простецька, подiбна до Лори Кочубей. Хiба виглядае трохи старшою, до того ж старанно наклала косметику. Навiть трохи переборщила. А ще – наклеiла вii. І начепила чорну перуку. Не пофарбувалася – Ігор мiг вiдрiзнити штучне волосся вiд справжнього. Обмовився в чатi пiд час листування: любить брюнеток. Своi фото там нiхто не виставляв, такi умови адмiнiстрування. Знайомство наослiп саме те й передбачало. Жодних сюрпризiв не буде, якщо спiвбесiдники обмiняються знiмками. Дiанi задля однiеi зустрiчi фарбуватися не варто, навряд чи обтяжить себе цим. Тож перука – найкращий вибiр та единий вихiд. Але чорне волосся… Хоче сподобатися, пiдсвiдомо хоче. Вiн не подобався, прочитав по очах гостi вiдразу. Не здивувався, з дитинства звик до прiзвиська Кiнь, знайшов сили не ображатися. Обрав iнший шлях – змусити поважати себе. Не дiвчат, iхнi кпини якраз вiдчував менше. А коли чув коняче на свою адресу вiд котроiсь, не реагував. Ігоревi, вiд природи некрасивому, важливiше було ствердитися в хлопчачому товариствi, здобути чоловiчу повагу. Тому Яровий забув про все, окрiм бажання зробитися найрозумнiшим спершу в класi, потiм – у школi. Мети досяг, однолiтки не раз користувалися його знаннями на уроках, особливо на контрольних iз точних та природничих предметiв. Незабаром за «Коня» вже можна було й вiдгребти вiд котрогось iз сильних прихильникiв Ігоря. Успiху в дiвчат вiн усе одно не мав, але з шостого класу був наближений до самого Едвiна. Довкола нього завжди квiтнуло, тож поза увагою Ігор так чи iнакше не лишався. Аж поки… Геть, червона мавпо! – Щось не так? – Дiана бренькнула тривогою. – Чому? Ти про що? – Головою труснув. Справдi, женучи прикрi думки, Яровий забув – удома не сам. – То я про свое. Задумався трохи. Робота. – Заважаю? – Ти ж прийшла, – Ігор не знайшов iншоi вiдповiдi. – Слухай, я справдi можу пiти, – швидко заговорила Дiана. – Нiчого страшного, я все зрозумiю. Невчасно, раптом ми взагалi помиляемося… обое… – Перестань. У таких випадках треба взяти жiночу руку в свою, сказати щось нiжне, лагiдне, заспокоiти. Проте для Ярового навiть такi жести щодо жiнок були зайвими. Обмежився легким стисканням плеча, жестом запросив пройти до вiтальнi. – Роззуватися треба? – Якщо чоботи бруднi. – Є трохи. Дiана розстебнула блискавку, стягнула коричневий ботфорт iз правоi ноги. Ковзнула поглядом по Яровому, мовби запрошуючи долучитися, незграбно, невмiло кокетуючи. Ігор лишився стояти, схрестивши руки на грудях. Гостя впоралася з другим чоботом, уже без дозволу засунула ноги в червонi повстянi капцi. – Можна щось запитати? – Звiсно, – кивнув Яровий. – Поговорити треба. – Ти справдi сам тут живеш? Ну… Три кiмнати… – Що тебе дивуе? Життевий простiр? Так, я можу собi дозволити мати такий простiр, який хочу. – Самiтник у трьох кiмнатах. – Не три кiмнати, – поправив Ігор. – Ну як… Одна, друга, третя… – Дiана по черзi показала пальцем на дверi. – Я не так рахую. Хол. Спальня. Робочий кабiнет. – А-а-а! – протягнула вона. – Он воно що… Тодi… Може… – Слухай, – Ігор ступив ближче, цього разу стиснув плече гостi сильнiше. – Здаеться, ми обговорили все, листуючись. Але давай повторимо. Ми не скаржимося одне одному на життя й самотнiсть у цьому великому безжальному свiтi. У нас немае нiчого спiльного. Ти не жалiеш мене, я – не жилетка для твоiх слiз. Я не розпитую нiчого про тебе, ти – про мене. Ми дорослi люди. Обое знаемо, для чого зустрiлися. Дiана повела плечем, струшуючи з себе його правицю. – Як скажеш. Давай тодi взагалi мовчати, мов партизани. – Не ображайся, – це прозвучало незграбно й нещиро. – Я не ображаюся, – промовила гостя рiвно, нiби звiтувала начальству про зроблену роботу. – Ти правий, ми дорослi люди. Тiльки… Знаеш… Не повiриш… Хоча менi все одно, та не повiриш… – Кажи вже, – Яровий раптом не стримався. – Стара дiва? Перший раз, усе таке? – Не дiва, – зараз вiн уловив викличнi нотки. – Не така вже й стара, до речi. Просто отака зустрiч, через iнтернет, таке знайомство в мене вперше. Досi не вiрю, що зважилася на це. Тому зрозумiй правильно, Ігорю. Я маю освоiтися, перетравити все. Врештi пiти до кiнця. – Можливi iншi варiанти? – Хочу випити чогось, – сказала гостя, нiби не почувши запитання. – Нормальний хiд, нормальне бажання. Аж тепер Яровий дозволив собi роздивитися Дiану як слiд. Картата спiдниця трохи нижче колiн, панчохи тiлесного кольору. У тон спiдницi – светрик, достатньо тiсний, аби обтягувати невеличкi, проте досить округлi груди. Шия вiдкрита, на нiй – маленький хрестик на простенькому срiбному ланцюжку. Подумки Ігор визнав помилку. Дiана не годиться для порiвняння з Лорою Кочубей. Його гостя прийшла на побачення з певним намiром. Зовнi не яскрава, проте хоче подобатися. Жiночого в нiй бiльше, нiж у зеленоокоi хижачки. – Ти права, треба трошки розслабитися. Що питимеш? – Вiскi. У тебе, напевне, е вiскi. – Звiсно. Присядь. Яровий кивнув на крiсло. Сам ступив до бару, видобув почату пляшку Jack Daniel's, прихопив двi склянки з товстого скла. В обидвi хлюпнув вiдразу на три пальцi, одну поставив перед гостею на скляний журнальний столик. – За знайомство. – Хiба потрiбнi тости? – Зберiгаемо пристойнiсть. – Ми щойно говорили – не треба свiтських умовностей. – Дiана взяла склянку, замислено гойднула. – Ще таке… У тебе, може, е лiд? Чистий замiцний, як на мiй смак. – Чого ж. Зараз буде. Ігор залишив свою склянку, прогулявся на кухню. Вiн сам пив вiскi з льодом, мав його в морозильнiй камерi. Просто не готувався випивати з незнайомкою. Тобто не думав, що вона захоче саме вiскi. Зазвичай без келиха чи двох на таких побаченнях не обходилося. Яровий тримав для цього напоготовi вино чи шампанське, зазвичай жiнки просили iх. Дiана була першою, хто зажадав мiцного алкоголю. Ще й вiскi з льодом, хто б мiг подумати. Поки колупав крижанi квадратики й висипав у склянку, подумалося – раптом вона алкоголiчка. Мае з цим дiлом проблеми на грунтi самотностi й недолюбу. Прикладеться раз, потiм попросить iще. Хтозна, раптом у неi планка потому впаде чи ще щось таке. Проблем Ігор зовсiм не хотiв. Тим бiльше – з незнайомими жiнками у власному помешканнi. Дiана чемно чекала, зсунувши ноги й цнотливо склавши руки на колiнах. Яровий, не питаючи, перевантажив чайною ложечкою в ii склянку вiдразу три кубики льоду. Глянув запитально. Гостя пальцями взяла четвертий, булькнула, легенько розколотила. – Отак добре. – Як скажеш. Собi Яровий поклав два кубики. Думав ковтнути так. Побачив перед собою Дiанину склянку – гостя закликала чаркуватися. – Дзинь-дзинь, – усмiхнулася нарештi, усмiшка виглядала натягнутою. – Поiхали. Ігор вилив у себе все, жадiбно, вiдразу. Окрiм одноразового сексу й завантажень по роботi, алкоголь був для нього дiевим способом прогнати геть червону мавпу. Або принаймнi вiдiгнати далi, щоб не заважала, не крутилася в головi. Помiтив – Дiана тягне напiй повiльнiше, чи то смакуючи, чи то змушуючи себе пити з мужчиною на рiвних. – Десь лимончик маю, – сказав, видихнувши. – Чи, може, яблучко?.. Гостя зробила заперечливий жест. Допила до половини. Перевела подих, дотиснула, обережно поставила склянку на стiл. Якийсь час дивилася на неi, мовби намагалася розколоти товсте скло силою погляду. Потiм опустила плечi, заховала лице в долонях. – Що? – Яровий вловив ii бажання виглядати слабшою, нiж е, беззахисною, випередив прохання пожалiти, мовив навмисне грубувато: – Алло, ти там як? Нормально? Може… спальню показати? Чи ще… Чи тут… – Не знаю, – глухо вiдгукнулася Дiана, опустила руки, труснула штучним волоссям, тепер проговорила чiтко. – Не знаю. Вибач, пробач… Але я не знаю, що на мене найшло. Для чого я взагалi погодилася, чому прийшла сюди. Ігорю, я ж не з тих… Не з таких… Гостя рвучко пiдвелася, обсмикнула край спiдницi. При цьому спробувала натягнути ii ще нижче, нiж дозволяв крiй. Яровий помiтив вологу в кутиках очей. Цього ще бракувало! – Давай без iстерик, – мовив, теж пiдводячись. – Ми ж листувалися три днi. Ти сама написала менi, перша. Дiано, ти почала. Тепер вмикаеш задню? – Алкоголь поволi починав дiяти, заводячи його. – Заспокойся. Нiчого тобi не буде. Ми нiколи не побачимо одне одного. Ми живемо в одному мiстi, але тисячi людей навiть у менших мiстах нiколи в життi не зустрiчаються. Навiть не знають про iснування одне одного. Дiано… Не знаходячи бiльше слiв, навiть не маючи бажання iх шукати, Яровий обiйшов столик, легенько хитнувшись. Ступив до жiнки впритул, потягнув до себе. Не обiймав, жодних нiжностей – дiяв, як завжди в таких випадках. Вони знають, що мае статися далi, хочуть цього, iнакше б не морочили голову. Не вiдразу й не всi, та досвiд показував: подii слiд форсувати. Пити разом – ось помилка. – Пусти, – почув тихе. – Ігорю… вибач… не треба… Це помилка… Я краще… Менi треба йти… Вибач, вибач, я дурна, я не знаю, що на мене найшло! Дiана вiдштовхнула Ярового, та вiн усе одно стояв мiж нею та передпокоем. Гостя обiйшла столик, зачепивши загострений край колiном, спробувала обiйти. – Куди… Куди… Куди! – ревонув Яровий, кидаючись навперейми. – Не чiпай! – дзвiнко верескнула Дiана. – Я кричатиму! Дай менi пiти! Я не хочу, це помилка, помилка, помилка! – Та хто ти така! – Вiн спробував знову схопити гостю, ураз отримав долонею по руцi, кров ударила в голову. – Хто ти така, ти! Сама прийшла, бо мiж ногами мохом поросло! Кому ти треба! Була б треба – не шукала б пригод! Чи оце для тебе пригода – динамо крутити? Сюди йди, сказав! Ярового накрило швидко. Вiн утратив контроль. Зараз бачив перед собою не Дiану, незнайомку в чорнiй перуцi. Навiть не пихату Лору Кочубей, яка сьогоднi старанно показувала свою зверхнiсть i провокувала бажання вдарити, аби показати, хто в мiстi справдi хазяiн i на чиiй вона територii. Нi, Дiана нагадала ту саму червону мавпу, з якоi в його життi почалися суцiльнi проблеми. Особистi, не в навчаннi та подальшiй роботi. – Хто ти така? – повторив уже спокiйнiше. – Людина. Яка скоiла помилку. Зрозумiла ii. Хоче пiти звiдси геть. А ти – чоловiк, який не буде тримати силою. Охолонь, випусти мене. – Я не… – Гвалтування – не те, чого ти зараз хочеш. Ти взагалi такого не хочеш. Цi слова враз охолодили. – Пiшла ти. Яровий ступив до вхiдних дверей. Вiдчинив, розчахнув, став збоку, кивнув на пройму. – Згрiбай барахло – i геть звiдси. Завтра купи гумовий член. Не грайся бiльше в такi iгри. Я ще добрий. Інший – не знаю, що б iз тобою зробив. – Не треба менi iнших. Дiана пiдхопила чоботи-ботфорти. Поспiхом зiрвала куртку з вiшака. Вийшла з квартири як була, боса. Лiфт оминула, подрiботiла вниз сходами, не озираючись. Швидко зникла з очей, стихли кроки. – Пiшла ти, – повторив Ігор, додав ще тихiше, собi пiд носа: – Сучка. 9 Лишившись сам, Ігор Яровий налив собi ще порцiю. Вiн не збирався сьогоднi напиватися. Завтра нова зустрiч iз Лорою Кочубей, перед тим треба переговорити з клiентами. Треба мати ясну голову, бо вiд обох зустрiчей багато чого залежить. Саме тому вiн збирався провести час iз незнайомкою, спровадити й влягтися спати. Звичний, випробуваний часом, ефективний план. Зруйнований якоюсь переляканою закомплексованою дурепою. – Хто ти така, – повторив роздратовано, але вже не кричав. Подiбний вибрик стався вперше. Нiчого, нехай, матиме й такий досвiд. Просто вечiр пропав, усе полетiло шкереберть. Обставини провокували напитися чи принаймнi випити стiльки, аби червона мавпа пiшла спати ранiше за нього. Яровий сiв на диван, простягнув руку до пляшки. Дивно. Зловив порожнечу. Нiчого не розумiючи, Ігор розчепiрив пальцi на п’ятiрнi, кiлька разiв стиснув i розтиснув iх, немов бавився кистьовим еспандером. Пляшка стояла там, де вiн ii поставив. Дотягнутися рукою – запросто. Але чомусь промахнувся. Так, нiби пляшка сама посунулася вбiк, аби вислизнути. – От дурня, – процiдив Яровий. Зосередившись, вiн вмостився зручнiше. Розвiв обидвi руки, розiм’яв пальцi, обережно взяв пляшку обома, мiцно стиснув. Не повiрив очам. Пляшка виросла. Не набагато. Трошки. Ледь витягнулася в довжину, збiльшилася в руках. Ще й зробилася раптом важчою, нiж була. – Дурня, – повторив Яровий, але рук не розтискав. Якийсь час сидiв, вiдчуваючи, як усе довкола поволi починае гойдатися, наче човен на хвилях. Злякався раптом: впустить пляшку – втратить точку опори, сам упаде. Тож навпаки, стиснув ii сильнiше. У дальньому кутку майнуло щось сiре й живе. Ранiше з Ігорем Яровим нiчого подiбного не траплялося. Тим паче – у власному помешканнi. Вдома ж i стiни допомагають. А тут вони раптом почали стискатися вiдразу з чотирьох бокiв. Вухо зловило тихi кроки. – Дурня! – вимовив Ігор i сам почув вiдлуння власного голосу, не впiзнаючи його. – Нiкого тут нема. Я напився. Нерви. Бувае. – Бувае, – почув навзаем. Яровий завмер, напружився, нашорошив вуха. – Бувае, – повторив голосно. Цього разу вiдповiдi не було. І стiни розсунулися, кiмната знову набула звичних розмiрiв. – Тихо сам iз собою, – гмикнув Ігор. – Менше пити треба. Ураз згадав – далi стискае пляшку в правицi. Зиркнув на неi, аби переконатися – нiчого дивного не вiдбуваеться, вже така, як ранiше. Пiднiсши руку до свiтла, Ігор покрутив пляшку, роздивляючись, немов бачив уперше. Потому наблизив до очей, гмикнув. – Так я й небагато наче випив… Скажи? Зараз Яровий усвiдомлював, що говорить сам до себе. З ним таке траплялося не раз. Вiн не вважав це психiчним розладом. Списував на втому. Завантажуючи себе роботою, аби не давати червонiй мавпi можливостi нагадати про себе, Ігор останнiм часом таки вiдчував, як вигорае всерединi. Часу не мав нi на що. Тим паче на заведення якихось людських стосункiв. Мав лише дiловi, найменшi спроби iнших зблизитися – не подружитися, бодай встановити приятельський контакт – припиняв, рубав iз корiнням. Не вiрив у людську щирiсть. Але й не пив стiльки, аби отак, пiзно ввечерi, зачиненим у власнiй квартирi, розмовляти iз самим собою. – Егей! – вигукнув голосно. – Е-е-е-й! – прошелестiло ззаду тихенько. – Хто тут? Яровий рвучко розвернувся. Правиця мiцнiше стисла горлечко. Ігор готовий був напасти першим, перетворити пляшку на зброю, дорого продати свое життя. Проте нiкого й нiчого позаду себе не побачив. Зараз вiн стояв спиною до зачинених дверей спальнi й кабiнету. Перед собою бачив арочний вхiд на кухню, праворуч – прочинену ванну кiмнату. Тихо. – Хто тут? Зараз вiн не кричав, питав тихо, обережно. Нiби справдi боявся появи привида. Такого, як у страшних фiльмах. Не любив iх, та все ж змусив себе переглянути кiлька. Читаючи в iнтернетi рiзнi мудрi поради на тему заспокоення нервовоi системи, надибав рекомендацiю дивитися страшилки. Вони забирають увесь негатив, компенсують страхи, котрi переслiдують у думках, реально заспокоюють. Адже, як писав порадник, усе вiдбуваеться не насправдi. Глядач стае свiдком вигаданих подiй i переживае рiзнi кошмарнi моменти, лишаючись при тому в повнiй безпецi. Не допомогло. Дурна порада. – Дурня, – знову промовив Ігор. – Нiкого тут нема. Нiхто сюди не зайде. Аби переконати себе в тому, поставив пляшку назад на стiл, пройшов до вхiдних дверей, посмикав. Зачинено, сам же повертав замок на два оберти. Задля святого спокою зробив ще один, знову перевiрив дверi на мiцнiсть. Потому, для чогось тримаючи спину рiвно, розправивши плечi й войовничо випнувши вперед груди, посунув через залу до ванноi. Широко прочинивши дверi, став навпроти раковини, подивився на свое вiдображення у великому дзеркалi. – Зараз. Усе минеться зараз, – пообiцяв вiдображенню. Пустив холодну. Чомусь нiколи дотепер струмiнь iз крана не нагадував бурхливий водоспад. А сам Ігор ураз вiдчув себе на краю уривчастого берега, з якого стежив за падiнням води. Сперся руками об краi раковини. Постояв так, потiм склав долонi кiвшиком. Набрав повний, нахилився ближче, щедро хлюпнув собi на лице. – Хто ти така. Це не запитання – звичайна фраза, почута за спиною крiзь шум води. Тепер не здалося. У зачиненiй ним самим iзсередини квартирi справдi хтось був. Хтось – або щось. Яровий завмер. Скiльки стояв отак, слухаючи й дивлячись, як iз крана бiжить вода – не мiг зрозумiти. Нарештi обережно пiдвiв голову, дивлячись у дзеркало. Там побачив бiле незворушне обличчя. Або те, що колись було лицем. Двi невеличкi чорнi круглi дiрки на мiсцi очей. – Хто. Ти. Така. Глухий голос уже не здавався слуховою галюцинацiею. Вiн був реальним. Як його власне, перекошене, перекривлене, спотворене жахом вiдображення в дзеркалi. Ігор Яровий дивився перед собою. І кричав, беззвучно. Частина друга. Няв-няв 1 Спокуса перемогла. Лора завжди мала про собi снодiйне. Криза не минула, час виявився не надто ефективним лiкарем. Мала надiю, що люди не брешуть, кажучи – час лiкуе. Можливо, комусь допомагало, та не в ii випадку, не з ii щастям. Поховавши чоловiка, дiстала серйознi проблеми зi сном. Найпростiший спосiб вирiшити iх швидко пiдвiв ii до межi, за якою вже нiчого не було. Подякувала всiм, хто зупинив, у тому числi Гайдуковi, але засинала все одно важко, довго i спала мало. Поради на кшталт треба бiльше вiдпочивати Лора вiдкидала що далi, то агресивнiше. Вiд слова «вiдпочинок» ii починало тiпати, бо вiдпочивати, як порадники, вона розучилася i вже, напевне, нiколи не буде. Пiд повноцiнним вiдпочинком розумiла лежання на диванi з книжкою або, що частiше, перегляд якогось фiльму з серii про живу й неживу природу чи iнше пiзнавальне видовище. Детективiв не сприймала, бо не вiрила авторам вигаданих iсторiй, любовних пристрастей так само, адже вважала книжковi чи екраннi пристрастi штучними. Часом вiдволiкалася на iсторичну стрiчку, але все одно робила вибiр на користь документального чи науково-популярного. Звiсно, коли на таке знаходився час. Чоловiк спершу дивувався, проте швидко зрозумiв. Сам не мав можливостi розслаблятися iнакше. Двох спiльних поiздок за межi рiдного, знайомого, звичного й затишного Киева цiлком вистачило обом: Лора нудилася, муж тим переймався, замiсть перезавантаження виникала додаткова напруга. Як лишилася сама, тим паче не тягнуло нiкуди. Зрештою Лора домовилася сама з собою: найкращий вiдпочинок – сон не менше восьми годин на добу. Жiнка змушувала себе вести розмiрений спосiб життя, намагаючись дотримуватися такого-сякого режиму. Робочий час Кочубей намагалася використовувати максимально ефективно, керуючись мудрими порадами й розставляючи справи, якi треба зробити, вiд одного до десяти за шкалою прiоритетiв. Лишалося приборкати безсоння. Зiткнувшись iз цiею проблемою потому, як здолала ту саму, Лора ретельно дослiдила себе. Результат не забарився: засиналося значно легше, коли праця йшла добре. Не без проблем i труднощiв, таке е в кожнiй роботi. Але якщо знала спосiб вирiшення й мала цiлком реальний, здiйсненний, прийнятний для втiлення план – просто крутилася хвилин сорок, зрештою поринаючи в сон, даючи собi змогу переспати проблему. Та траплялися iншi ситуацii, коли вiд Лори мало що залежало. Хоч кричи, хоч викликай кавалерiю на пiдмогу, хоч бийся головою об стiну – все одно не могла зрушити з мiсця нiчого. Лишалася в тiй точцi, до якоi вдалося дiйти. Ось коли безсоння брало гору. Снодiйне в таких випадках приходило на допомогу. Проте тут на Лору чекала пастка й вона чудово розумiла, куди не варто ступати. Численнi обстеження, пройденi пiд тиском Гайдука й за грошi банку, дали несподiваний, досить дивний результат. Лора не мала поняття про схильнiсть свого органiзму швидко звикати до всього, що може зашкодити. Не лише спиртне чи снодiйне – затягнути могло звичайне харчування. Адже, нервуючи, людина дуже часто заспокоюе себе iжею, тож у ii випадку е ризик переiдання, набирання зайвоi ваги, далi – провокування похiдних хвороб. У тому числi – цукрового дiабету. Лора дала собi слово до останнього не викликати сну штучно, хоча таблетки все одно тримала при собi – це давало певний заспокiйливий ефект. Але зустрiч iз Яровим вибила зi звичноi колii, хай би там як Кочубей не намагалася здаватися спокiйною та впевненою. Причина: ii змусили лишитися, зрушити справу з першого разу не вдалося. Не сказати, що Лора зовсiм наiвна й сподiвалася зламати хребти Яровому та його багатим клiентам отак вiдразу. Їi, як i його, заскочила дивна казка про давне прокляття, котре тяжiе над будинком. Лора, тим паче – Гайдук i iхнi керiвники з банку «Омега» дотепер не мали уявлення про подiбний прецедент. У розмовi з Яровим вона зробила вигляд, що мiстична мiська легенда для неi не новина. Хоча ранiше чула тiльки про затяту активiстку, чиiми зусиллями об’ект можуть повернути пiд державний захист та зробити недоторканним. Навiть iменi ii не знала, записавши це собi в мiнус. Зазвичай до таких речей Кочубей пiдходила бiльш професiйно, встановлюючи всiх причетних до черговоi справи й мiру впливу на процес навiть другорядних персонажiв. Страшилки, якими Тетяна Помiчна залякувала всiх довкола, виявилися для Лори несподiванкою, з якою доведеться рахуватися й на яку варто робити поправку. Новий поворот слiд було обмiзкувати. І вирiшити, як мiською легендою можна скористатися. Заважатиме вона баталiям, котрi ось-ось перейдуть у гарячу фазу судових позовiв. Чи навпаки, мiсцевi знають бiльше й ставляться до страшноi казки iнакше. Не факт, що несерйозно. А отже, Лора мае подумати й вирiшити, чи вдасться використати Помiчну як козир у непростiй грi. Тим паче що Ігор Яровий, сам того не розумiючи, дав усi пiдстави так думати – назвав активiстку замалим не манiячкою й почав погрожувати смертями. Усе це, збiгшись докупи, лишило Лору Кочубей у вкрай невизначеному психологiчному станi. Назавтра хотiла мати нехай трохи важкувату, але – холодну голову. Інакшого способу дати собi лад, окрiм таблетки снодiйного на нiч, вона не бачила. Важкiсть лiкуеться подвiйною кавою, через таке не раз i не два проходила. Тож пiсля легенькоi вечерi в готельному ресторанчику Лора побажала Соколу доброi ночi, знаючи: цей непробивний засинае без проблем. Потiм зачинилася у своему номерi, погортала в смартфонi iнтернет, вишукуючи бодай трошки бiльше подробиць про той самий будинок. Знайшла лише мiсцевi, чернiгiвськi публiкацii, якi повторювали одна одну й точно мали едине джерело – публiкацiю за пiдписом Тетяни Помiчноi. Читачi мали можливiсть коментувати, але робили це неактивно, з чого Лора виснувала: мiсцевi сприймають усе як розвагу, не iнакше. Ранiше, в епоху друкованих газет, таким сенсацiям присвячували цiлi видання з назвами на кшталт «Таемницi, загадки, сенсацii». Перетiкання подiбноi маячнi в iнтернет сприйняття не помiняло. Вимкнувши iнтернет, Лора ковтнула таблетку й вмостилася на не дуже зручному готельному лiжку. Пiдстрахувалася, наставивши будильник на восьму тридцять ранку. Чекаючи сну, вкотре намагалася зiбрати думки докупи, вiдлущивши потрiбнi вiд зайвих, скласти план завтрашнiх дiй. Але змiшалося все, як завжди було, коли лiки починали дiяти. Незабаром сон здолав. Виринула Лора за п’ять хвилин до того, як будильник мав подати голос. Голова очiкувано паморочилася, та це не переймало. Полежати трохи, далi – контрастний душ, мiцна кава. Усе, можна й треба жити далi. Дочекавшись сигналу, Лора вимкнула будильник, ще кiлька хвилин дивилася на стелю, нарештi змусила себе пiдвестися. Перед душем набрала Сокола. Той, на диво, не схопив трубку вiдразу, хоч за ним це не водилося. На ii дзвiнки Богдан реагував миттево, але Лора тут же подумки завважила: вона не просто зараз уперше за весь час роботи в службi безпеки банку «Омега» виiхала з Киева далi, нiж на пiвсотнi кiлометрiв. Вона також уперше опинилася у несподiваному вiдрядженнi в дуетi з Соколом. Хтозна, як довго вiн спить, коли не вдома й нема потреби пiдриватися рано на службу. До всього, Богдан сам може бути в душi. Тож не заморочуючись бiльше напарником, Лора iз задоволенням стала пiд гарячi струменi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65224817&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Йдеться про Ford Mustang – автомобiль класу Pony Car виробництва Ford Motor Company. 2015 року Ford представив нову модель шостого поколiння. 2018 року ця модель зазнала рестайлiнгу. (Тут i далi примiтки автора.) 2 Ім’я головноi героiнi анiмацiйного фiльму «Русалонька» вiд студii Disney. 3 Pizzaiolo (iт.) – професiонал, який готуе пiцу.