Цвiте терен Оксана Кiр’ян Люба незчулася, як стала самотньою лiтньою жiнкою в розкiшнiй квартирi. Колись – показна донька генерала, розумна та цiлеспрямована, вона бачила весь свiт бiля своiх нiг. А тепер – пустка. Одного дня, прибираючи у старiй батькiвськiй квартирi, Люба знаходить лист-покаяння, який написала мати Галина до своеi молодшоi сестри Василини. Ця сповiдь перевертае все життя жiнки, як багато рокiв тому перевернулася доля тiтки Василини. Виявляеться, Любина мати вкрала життя сестри заради власного щастя… Оксана Кiр’ян Цвiте терен © Кiр’ян О. А., 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 * * * Частина І Лампочка блимнула тричi. І на селi вже всi знали: зараз вимкнуть свiтло. Василина тихо зiтхнула й дiстала з полицi каганець, що стояв завжди напоготовi. Сьогоднi iй, мабуть, уже не вдасться закiнчити платтячко для Люби. Вона не встигла купити керосин, а в каганцi його залишилося зовсiм мало – лампа ще вчора почала чадiти i закiптюжилась уся склянка. Забiгалась Василина у своему господарствi, аж надвечiр руки-ноги гудуть. Куди там ще до брудноi склянки! Так i стоiть лампа з учорашнього дня, не протерта, лиховiсно зачорнена сажею. «Ой, недобре це… Кiптява – знак який поганий», – неприемно вколола Василину думка, i хтозна, де й звiдки взялася. Сама винна, береться за все, а нiчого не встигае. Того й скручена в рурку стара газета так i залишилась без дiла лежати бiля брудноi лампи. Безлад у господарствi – i в головi такий же гармидер. А сьогоднi? За своiми нескiнченними клопотами у хатi та на городi (i все це до i пiсля колгоспноi роботи!) знову запiзнилась у лавку. Продавщиця Наталка вже зняла свого заляпаного фартушка, йшла з величезним комiрним замком зачинятися. Та зглянулась на Василину, затрималася заради неi. Але все одно не дiсталось Василинi керосину – Наталка сказала: розiбрали, скоро привезуть. Коли – хтозна. Скоро. Їм не кажуть. Василина тодi хоч мила взяла, бо вдома вже ось-ось закiнчиться. Наталка ще спокусила на якесь «туалетне» (ох i назва!) мило. Коштувало воно одне, що всi бруски простого. Зате пахло як, чутно навiть крiзь цупку паперову обгортку, на якiй намальованi сунички весело пiдморгували Василинi з-пiд зеленого листочка. Наталка сказала, що i на вигляд воно, як ягоди, – рожеве, а вже що пахуче! «Степану сподобаеться. Купуй, не пожалкуеш. Дивись, ще твiй покусае, – додала вона зi смiхом. І зашепотiла на вухо: – Мiй, як обнюхав мене пiсля того мила, то такий був ласкавий, що вже ось третiй мiсяць тут, – вона поклала руки на живiт, – вiд тiеi ласки. Ото таке хитре мило!» Василина йшла тодi додому i все зiтхала – керосину ж не купила, а в неi ще стiльки роботи за пiвнiч намiчалось! Знову все залишиться не перероблене на завтра. І грошей як не було. Зате для дiтей купила жменьку подушечок. Вони, ii дiвчатка, такi маленькi ласунки, та й Василько, хоч i старшенький, а теж солоденьке полюбляе. Тож куди дiнешся – купила, бо хочеться ж малечу порадувати. Кiлька десяткiв яець здала, хрону невеличке вiдерце накопала (перезимував – не змерз) – ото за тi грошi i купила дiтям радостi. Крейди теж треба було б взяти, щоб хату освiжити перед Паскою. Тiльки все нiяк не назбираеться достатньо шмаття, щоб вiднести у магазин, а без такого обмiну крейди не продадуть… Хтось тихенько постукав у дверi. Василина здригнулася. Хоча чого iй боятися? Чоловiк удома, тож iх не посмiе нiхто скривдити – сама себе заспокоювала. Тiльки все одно лячно, бо добрi люди о такiй порi у гостi не ходять, а як приходять, то частiше не з радiсними звiстками. Пiдiйшла до чоловiка, що вже солодко спав, бо сьогоднi був на бригадi ще зрання – навiть доярки й тi пiзнiше доiли корiв. Поторсала легенько його за плечi. А як жаль будити, бо вiн же такий втомлений увечерi прийшов, та хiба тiльки сьогоднi? А отой хтось знадвору вже не тихенько стукае – тарабанить. Ти ба, як нетерплячку гонить! Чи не трапилося справдi чого? – Степане, Степанчику, ану прокинься, там хтось до нас вистукуеться. То вийди, бо менi страшно. Чоловiк вiдразу ж i пiднявся. Аж у цю мить i лампочка пiсля нагадувань згасла до ранку – запалювати будуть уже о шостiй. Степан пробуркотiв ображено, що не дадуть батьковi i вiдпочити по-людськи, та все ж узяв каганець i побрiв подивитися, хто це о такiй порi до них прибився. Василина швидко запалила свiчку вiд жару в печi. Добре, хоч iще не встигло згаснути. Бо вона сьогоднi i з пiччю теж припiзнилася. Прибiгла з роботи i прання затiяла, а то все нiяк на цьому тижнi не видавалося: то на роботi допiзна затримають, то задощило останнiм часом. А сьогоднi нарештi розгодинилося – то й вона управилась-таки. Цiлий двiр навiшала бiлизни. Опiсля знову розпалювала пiч, грiла воду для малечi, щоб усiх викупати. Спочатку двох маленьких своiх дiвчаток, однакових янголяток, Любу i Люду, а тодi вже i старшенького Василька, школярика. Та поки викупала всiх, пiч знову згасла, а ще ж треба, щоб i для чоловiка гаряча вода була, i в хатi щоб тепло пахкотiло. Тож довелося вже поночi йти до клунi ще за дровами. Принесла в’язку, знову запалила пiч i задумалась, бо дрова так швидко танули. Залишилася у клунi зовсiм невелика купочка, а до справжнього тепла далеко, ще топити i топити треба. Доведеться знову на болото йти по хмиз, та це вже завтра, пiсля роботи. Замучилась вона iз тим хмизом болотяним, бо у лiсi ж не дають збирати, а на болотi ще дозволяють. Он Маруся Коваленкова, що живе на Луцiвцi, сама дитятко ростить, без чоловiка. Пiшла у лiсi збирати хмиз, а хтось побачив, донiс лiсниковi (І якi ото тiльки пiдлi люди бувають?!). А лiсник у них – страшна людина (позаочi називали його Гайдабурою, бо злющий на весь свiт i один, без сiм’i, тож i кидався на всiх, як розбiйник на шляху). Так ревно сторожить колгоспний лiс, що жодноi галузки звiдти не дасть нiкому винести. Остерiгались i боялись усi його. Бо вже не один неборака штраф заплатив, та ще й доводилося довго вiдпрацьовувати ту нещасну в’язку хмизу. А гiлочки все одно ж у лiсi згниють, та людям вперто не дають нiчого збирати. І чого? Отож увечерi прийшов Гайдабура до Коваленкiв, Маруськи вдома якраз i не було, тiльки мати, стара Коваленчиха, зi своiм онуком малесеньким. Прийшов, подивився на iхню убогу хатку своiми страшними очиськами, побачив маленьке худеньке дитя. А в домi холодно, нетоплено. Тiльки-но збиралися пiч хмизом розпалювати, вiд якого бiльше диму, анiж тепла. Покрутився, нiчого не сказав принишклiй Коваленчисi, пiшов геть. А наступного дня привезли й вивернули Марусi Коваленковiй посерединi двору цiлий вiз дебелих дровиняк. Сказали, що голова розпорядився виписати. Ось тобi й лiсник – нiби страшна людина. Не вгадаеш, що й думати про тих людей! Учителям теж паливо привозять, а директоровi навiть i вугiлля пiдкинули. І фельдшера не зобидили. Бо вони ж люди освiченi, особливi. В учительки iхньоi, математички, так нi городу, нi курки на подвiр’i, кажуть, iхне дiло дiтей навчати, а не в городi копирсатись. Хоча iншi i копирсаються, i хазяйство мають. Та вчителям i фельдшеру держава грошi платить, купити можуть усе, не так, як Василинi зi Степаном – самi палички у вiдомостях. Що зумiе заробити на базарi – ото й ii. Тiльки журиться Василина: чогось на них i крихти того добра нiколи не падало, нiхто iм дров чи торфу задарма не дасть. Вона, як i всi iншi колгоспнi, шукае палива, де тiльки можна: по ярках, гайках, на болотi особливо. То рогозу сухого, то очерету наламае. Минулорiчнi соняхи з картопляною гичкою всерединi, що обкладали на зиму кругом хати, вона вже давно попалила. А хмиз потрiбен. Бо дiтей вона чи не кожного дня купае, не так як iншi – ноги обiтруть трохи, вмиються, а чи не вмиються, i спати. Нi, Василина своiх дiточок викупувала, як качка утенят, сорочечки iм мало не щодня змiнювала, замурзаною ii малеча нiколи не ходила. Здоровенний чавун з нагрiтою водою у неi завжди в печi – напохватi. Свекруха все виказувала своiй невiстцi, що вона своею запопадливою чистотою тiльки хвороб на дiтей приманюе. Не можна маленьких стiльки у водi мочити, а мило оте, воно ж яке вредне! Це ж дiти, iм не дивно брудними ходити. Всi повиростали з того бруду – i нiчого, а ця, бачите, коверзуе: не так! А палива скiльки ж задурно перевела на ту гарячу воду! Хiба ii Степанко встигне тi дрова нарубати? Нерозумна у неi невiстка та ще й з вибриками. І робити, як ii старi люди повчають, не хоче. Послухати послухае, а повернеться i зробить усе по-своему. Казала ж вона ще тодi Степану, як той тiльки гуляти почав з Василиною: нащо тобi здалася ця менша Шульжина? Воно ж по нiй видно, що жiнки з неi доброi не буде: худа, гонориста, погляд не сумирний, а сестра ii хто – забув? Нi, правду сказати, у хатi у неi чисто, обiд завжди приготовлений, дiти не голоднi й не замурзанi, як у iнших. Та хiба тiльки цим вимiрюеться хазяйновитiсть жiнки? У людей городи он якi! Вийдеш за хату – i не видко, де той город закiнчуеться. Бо ж там i проса насiють, i пшеницi, а хто i для табаку яку грядку зоставить. Вiн зараз добре продаеться, а як стояти на базарi не хочеш чи нiколи тобi, то в кооперацiю можна здавати, хоч i дешевше вийде, – а все ж копiйка. Розумнi й нелiнивi люди умiють дбати про свiй добробут. А ii син здибав ото таке «щастячко» на свою голову, прости Господи… Як подивитися на iхне хазяйство – хiба у Степана з Василиною то город? Тьху! Клапоть якийсь обрiзаний, а не город! І хазяйства живого мало: лише кури та качки бродять у загородi. У сараях худоба повинна валувати, а не луна ходити. А треба б же, щоб i не одна корiвка мукала, i поросятко у сажi вередувало. А вони – хiба так добрi хазяi господарюють? Василина завжди нiби й уважно слухала свекруху, що вже так любила повчати «недолугих хазяiв». Не сперечалася, не доводила свою правоту, з усiм мовчки погоджувалася, та повертала дiло по-своему. Одне добре, що свекруха не з Василиною та Степаном жила. Ще, слава Богу, свекор не старий, хата у них своя, та й сiм’я молодшого сина з ними. Нехай Олька, молодша невiстка, вислуховуе та виконуе отi повчання «мудрих старих людей». А вони зi Степаном якось самi собi дадуть раду – не дiти ж малi… * * * Василина нарештi прилаштувала свiчку i тiльки взяла до рук шитво, як почула з сiней радiсний голос чоловiка: – Та проходь уже, проходь, родичко. Степан першим зайшов у хату: – Ану, Василинко, чи вгадаеш, кого це я тобi привiв? Та каганець попереду себе виставив, хто там за ним – не видно, нiч темна ховае. Василина пiдiйшла до нього: – Стьопо, ось не балуйся, я тобi кажу, бо й так млосно менi робиться. Кажи вже, хто там. Дай же я гляну! Степан присвiтив iй каганцем пiзнього гостя. На Василину весело дивилася якась незнайома, та нi, нiби й знайома молода жiнка, вбрана зовсiм не по-iхньому. Тiльки хто це? Вона щось дiбрати нiяк не могла. Жiнка заговорила. Їхньою мовою, тiльки iнколи вставлялись уже чужi слова: – Здрастуй, сестричко! Невже ти мене не узнала? – засмiялась радiсно. – Та я ж Галя, твоя рiдна сестра! Невже забула? Вона пiдiйшла ближче до Василини й обiйняла ii, поцiлувала холодними, мабуть, тому що знадвору, губами. На Василину одразу ж вiйнуло якимись незвiданими солодкуватими пахощами. Оця красива, гарна i випещена жiнка мало нагадувала iй старшу сестру, норовливу, запальну дiвчину. Вони тiльки чотирма роками рiзнилися, та ходили завжди разом. Ну, хiба що пiзнiше на гульки молодшу батьки почали пускати, а так скрiзь: i в школу, i на городi, i на пасовищi, i в лiс по ягоди чи по гриби. Тепер ii сестра виглядала зовсiм не так, як сiльськi дiвчата та жiнки, вона здавалась чужою. Та все ж стояла така гарна у своему пальтi, може, навiть з шерстi бостон чи з драп-велюру – Василина на цьому не розумiлась, чула тiльки, як жiнка голови хвалилась подружкам, що чоловiковi наказала зi столицi привезти iй таке «двобортне пальто iз шерстi бостон або з драп-велюру». На ногах у Галини бундючилися «руминки» на невеличкому пiдборi – такi Василина бачила у приiжджоi лiкарки, тодi хтось iз дiвчат запитав про тi чобiтки, та i пояснила. І голову Галини покривала не звична хустка, а капелюшок, пiд яким виявилася «городська» зачiска: валик над лобом i позаду пучок волосся, покритий сiткою. Галина знову обняла ошелешену Василину: – Ну чого ж ти? Не признала мене? У Василини на очах виступили сльози: – Господи, Галиночко, та ми ж думали, що тебе вже i на цьому свiтi немае! Тодi, як ти пропала. Мати покiйнi, Царство iм Небесне, тебе виглядали-виглядали, все листа чекали – не дочекалися. Ти ж хоч би яку звiсточку тодi прислала, – вона не втрималася i заголосила. – Ну-ну, ти що. Я ж жива, ось тут, перед тобою стою. А мати, значить, померла? Василина краечком хустки витерла сльози: – Померла наша горличка, ось уже шiсть рокiв буде. Василько, старший мiй, якраз тодi тiльки на нiжки зiп’явся. Вона пiшла сiно перевертати, сусiдка наша попросила, пам’ятаеш бабу Давидиху? Ага, бо вже така стара, iй помочi нi в кого просити, сама живе. Так мати й пiшли з бабою на луг. А там iх гроза застала. І злива страшна уперiщила, що не приведи Господи. Захворiли наша мати i вже не пiднялися. А бабi Давидисi – нiчогiсiнько. Навiть застуди нiякоi не було. Живе собi й досi. Я тодi фельдшера декiлька разiв до нас приводила, та все одно. Вiн тiльки руками розводив. А тодi каже, що у больницю треба, бомажку написав, та ми не встигли. Померла мати. Отаке життя, Галю. А скiльки вона по тобi слiз пролила… Не сказати… Галина й собi витерла бiлоснiжною хустинкою сухi очi, запхала назад до рукава блузки, зiтхнула. – Знаю, знаю, Васю, той грiх на менi. Треба б завтра сходити на кладовище, на материну могилку. Бо коли я ще знову приiду? Думала, що ii побачу, прощення попрошу, що тодi я так… поiхала. А не вийшло, – вона знову потягнулася до своеi бiлоснiжноi хустинки в рукавi. – А чим же ти оце так пiзно добиралася до нас? Невже пiшки? – Василина аж руками сплеснула вiд такого припущення. Галина розсмiялася: – Ну що ти, Васю! Пiшки! Таке вигадаеш! По ваших дорогах, та у такий пiзнiй час! Мiй чоловiк подзвонив у ваш райком, тут хтось iз його знайомих працюе, розпорядився, щоб мене доставили сюди i назад так само вiдправили. А до райцентру я поiздом приiхала. Вона знову презирливо пирхнула: це тiльки Василина могла вигадати таке! Щоб iй та тьопати пiшки до села? Та ще й по такiй грязюцi? Вона вже давно не босонога з розкудланими кiсками Галька Шульга, а поважна дружина солiдного чоловiка – Галина Семенiвна Дьошина. Василина пiддакнула, та розпитувати, хто ж у сестри чоловiк, що навiть може iхнiм райкомом командувати, та звiдки вона аж поiздом приiхала, не наважилась, як захоче – розкаже. А сама кинулась до печi, вкинула туди ще пару дровиняк, щоб розiгрiти кашу обiдню та картоплю з вечерi. Пiшла у сiни накласти у миску квашеноi капустки та сала взяти з боднi. Василина всадовила гостю за стiл, поставила свое нехитре пригощання – що було на таку пiзню годину. Степан вiд дiвчачоi нiчноi вечерi вiдмовився, щось пробуркотiв, пiшов спати, полiз на пiч подалi вiд iхнього гомону. Галина запитально пiдняла вискубанi тоненькi пiдмальованi брови. Та Василина за нього заступилася, почала виправдовувати негостиннiсть свого чоловiка: – Заморився, бiдний, там, у своiй бригадi, страшне як. Нi свiт нi зоря – вiн уже на роботi, повертаеться, коли вже мiсяць на небi. Помочi зараз од нього нiякоi вдома, бо скоро ж посiвна, так вони технiку всю готують на поле. І дiтей не бачить. Галина розумiюче пiддакувала, а тодi нiби аж заголосила: – Бiдна, бiдна моя сестро! Василина замотала головою: – Та нi! Вiн у мене, знаеш, який хороший! І любить мене, i жалiе, i грошима не скупиться. Все тiльки для мене та дiтей, каже, менi для себе нiчого не треба. Як е – все оддасть! Тiльки про велосипед мрiе, щоб на бригаду було легше дiставатися. Купимо ось скоро. І Василько буде iздити, як батько наш даватиме. А так – у нас усе добре. Галина змiряла поглядом простеньку i бiдненьку, на ii думку, хату: – Та я бачу, – а сама подумала: i як вона тут жила ранiше? Скiльки вже рокiв минуло, а нiби нiчого i не змiнилося: кругом та сама бiднiсть, правда, хоч уже не глиняна долiвка, як при батьках, а дерев’яна пiдлога, та все ж… Вишитi ще матiр’ю картини в обрамленнi рушничкiв, на покутi iкон уже немае, грубi полицi в кутку з мисками та глечиками, чорна етажерка з кiлькома книжками. Бiля печi замiсть подружнього лiжка – великий дерев’яний пiл, прикритий згори домотканим у чорну i сiру нитку лiжником, поряд дбайливо складена гора бiлоснiжних вишитих подушок. Тiльки, Галина це пам’ятае напевно, на таких не сплять, це лише для краси. А тi, що кожного дня послуговують своiм господарям, лежать пiд лiжником i зовсiм не бiлоснiжнi. Наволочки на них шиють з якогось веселого ситчику, щоб не такi маркi були. Бо хiба встигатимеш прати бiлу постiль пiсля городу, поля, а чи пiсля роботи на бригадi, коли з ранку до ночi пiд брудними механiзмами чоловiк лазить? Галина згадала свою розкiшну бiлоснiжну постiль, шовкове стьобане покривало, пухкий килим пiд ногами. Подумала i зiтхнула, що iй же сьогоднi доведеться ночувати тут на такiй темнiй постелi. Вiдвикла вона, вiдвикла i вже давно вiд цiеi убогостi. Невдоволено зморщила свiй носик: клозету немае, води теж, про ванну годi й мрiяти, бо навiть i рукомийника вона не побачила. Стеля зi сволоками низька, нiби тисне. Малесенькi вiконечка, прикритi благенькими ситцевими занавiсками, удень дають мало свiтла. Й електрики теж ще немае, бо сестра шие при свiчцi, каганець розганяти темряву помагае. Але нi, он же лампочка висить, сiрий провiд, покручений, на фарфорових чашечках. Та вмикають i вимикають, мабуть, як i скрiзь у селах, за розкладом. Та нiчого, вона два днi побуде i поiде – не розвалиться. Бо це ж ii рiднi люди, якi-не-якi! А у неi там, у тому життi, нiкого з рiднi i немае. Крiм чоловiка, звичайно. Але сестра – це зовсiм iнше. Тим паче колись вони були такi близькi з нею. Довiряли одна однiй усi своi дiвочi таемницi. Хто на серце впав, а хто поцiлував, коли проводив з клубу, а хто й свататися хотiв… Ех, скiльки того життя вже проминуло! Й не осягнути вiдразу всього! І поговорити справдi хочеться! Не дивлячись навiть на отi вiддаленi роки! І приiхала вона сюди несподiвано для самоi себе, бо хiба колись збиралася у село? Нi, в одну мить, раптом збагнула, що хоче, до болю хоче вiдвiдати давно не бачених i матiр, i сестру, сходити на могили батька та своiх уже напiвзабутих бабць та дiдiв. Подивитися на тi мiсця, де бiгала малою, на ту маленьку перекособочену хатинку, де зростала, де у батькiвському садку колись плакала гiркими сльозами вiд зрадженого кохання… Галина взяла кусень чорного хлiба зi столу, понюхала. Замрiяно промовила: – Такий самий, як був у нашоi матерi, Царство iй Небесне. Пахне домом… Знаеш, Васю, як я сумувала за цим хлiбом, бо нiде бiльше такого смаку, як тут, не зустрiчала. Вiн менi спочатку навiть снився. А я такого бiльше i не пекла, геть усе забула, як воно там правильно робиться. Василина знову витерла своi сльози, тихенько спитала: – Сумувала, кажеш? А чому ж ти, Галю, нас покинула? Пiшла, та ще й потайки? Ти знаеш, як ми з матiр’ю побивались за тобою? Чого ми тiльки не передумали! Сумувала? То, мабуть, тобi там на початку не дуже солодко довелося? Чого ж не повернулася? Жодного разу не приiхала? Може, й мати наша не пiшли б так рано… Василининi запитання падали й падали на Галину, мали б стьобати, боляче бити. Та й мовчала довго, а тодi зi сльозами сказала: – Не ятри менi душу, Васю… То все вже там… Все минулося. Так склалась моя доля. Ти ж знаеш, хотiлося менi завжди подалi кудись звiдси, бо хiба тiльки тут весь свiт?.. Ти мене осуджуеш? Сестра знизала плечима: – Хiба я можу? Таке ти скажеш! Тобi добре там – я бачу, а тут… мабуть, ти права, нема тут для тебе мiсця. Галина пiдвелася, пiдiйшла до невеличкого, з краiв уже трохи помутнiлого, дзеркала, що висiло на стiнi, пiдправила зачiску, провела пальчиком по своiх красивих бровах, усмiхнулася задоволено i знову сiла за стiл навпроти сестри. Василина захоплено дивилась на неi: – Галю, ти така гарна. Нiяк не можу звикнутись, що це – таки ти. Ну розкажи, як же ти живеш? Ти зникла так раптово i нам нiчого не сказала, не подiлилася. У селi таке про тебе балакали… Ох, Галино, i як же ти тiльки наважилася з тим лейтенантом втекти? Вiн твiй чоловiк? Галина щасливо засмiялась: – Ой, Васю, я приiхала, побачила оце все i думаю: як добре, що я наважилася тодi на таку «безсоромнiсть»: аякже, хiба порядна дiвчина може втекти з вiйськовим? А я наважилась i не жалiю, зовсiм не жалiю. Бо що б я бачила у цьому селi? Буряки та корiв? Хiба б я була така, як зараз? А чоловiк мiй iнший, не той лейтенант. Я дружина полковницька, Васю. А скоро моему i генерала обiцяють, так що буду справжньою генеральшею. Поiздили ми з ним добряче! Де ми тiльки не побували, ти не уявляеш! Спочатку навiть в Нiмеччинi жили, а потiм нас до Союзу перекинули. Василина якось боязко i обережно запитала: – А зараз де? – Зараз – у столицi. Правда, зовсiм недавно – два роки. А до цього були i на кордонi з Китаем, уявляеш? – Ви добре живете? Галина чмихнула, таке ще питае. – Звiсно, i вдома, i вдягнутися, i поiсти – не ламаемо голову, що i як. Продукти – так нам усе помiчник Дьошина привозить. Дьошин – це мiй чоловiк, я його на прiзвище кличу, бо iм’я у нього жiноче – Валентин. Я йому вiдразу, ще при першому знайомствi, так i сказала: «Буду звати тебе не Валя, а Дьошин, бо що це у тебе за iм’я таке бабське?» Вiн тодi i образився на мене, та все одно потiм прийшов, бо куди йому подiтися – у нього кохання було до мене! Отак! Отож вiн так Дьошиним i зостався. Моi подруги навiть не знають, як його насправдi звуть. А так у нас i «Победа» е. Це машина така. Знаеш? Ми i на курорти iздимо. І холодильник у нас е, а таке ти бачила? Василина знiтилась: – Нi, не бачила, i нiкуди ми не iздимо, якi там курорти. Галина раптом спохопилась з-за столу: – Ой, що це я? Язиком мелю, а дiла не роблю! Я ж тобi гостинцiв привезла. Пiдняла важку валiзу, клацнула блискучими замочками, вiдкрила кришку, повитягувала якiсь пакунки: – Ось, це тобi, мое старе пальто. Ти не дивись, воно ще досить пристойне, зовсiм не затягане. Просто менi вже обридло, тож мiй Дьошин купив менi iнше. Це ось вiдрiз ситцю, тут – «майi». А це плаття, крепдешиновi, шовковi, подивишся, пройдуть тобi чи нi. Бо я бачу, що ти худiша, нiж я. То нiчого, вшиеш, я бачила, у тебе машинка ручна стоiть. – Так, то батько Степана трофей з вiйни привiз, «Зiнгер», нiмецька, вже стiльки рокiв строчить i ще нiколи мене не пiдводила, – Василина постукала тричi по столу. – Я навiть пiдзаробляю шитвом, як часу вистачае, звичайно. – Отож, бачиш, яка ти молодець! Я пам’ятаю, що ти й ранiше кофти та юпки шила, правда, вручну. Дивись сюди, тут ще i юпки е, перешиеш. А це моi черевики, вони були такi моднi. Та я думаю, у вас у селi вони ще зiйдуть за досить гарнi. А тут цукерки, печиво, чай, цукор грудками, молоко згущене, сиру трохи, папiроси для твого чоловiка. Вiн курить? Нi? Дивно. Менi здавалося, всi чоловiки нашi курять. Ну нiчого, комусь вiддаси, додому ж назад не повезу, – вона розсмiялася i потягнулась до своеi дамськоi сумочки, – І я теж закурю. Бо щось розхвилювалася. Ти ж не проти? Дiстала портсигар, мундштук. Закурила. Робила вона все це дуже красиво. Василина дивилася мовчки на свою сестру й чудувалася. У них у селi нiхто з жiнок не курив, бо це б викликало неабиякий осуд, та й на думку такого – димiти – нiкому не спадало. Курила у них тiльки одна жiнка – стара «нiмкеня», як ii прозвали, Зiнаiда Маркiвна. Ця дивна, зовсiм не призвичаена до сiльського життя, жiнка з’явилася у них ще перед вiйною. Хто вона i звiдки, чого приiхала з мiста, – нiхто доладно не знав. Тiльки тихенько перешiптувалися, кожен викладав свою версiю чужого життя, бо з якого дива тут з’явилася ця городська? Втекла вiд когось, ховаеться? Найбiльше вiд усiх, звичайно, знала поштарка, бо вона iй приносила листи, тож якiсь крихти з незрозумiлого закритого життя i iй перепали. Казала, що звiстки надходили зрiдка аж iз Челябiнськоi областi. Але той невiдомий чи невiдома, що писали, так викручували букви, що нiчогiсiнько розiбрати неможливо було, навiть iм’я. А листи «туди» Маркiвна вiдправляла завжди з райцентру. Хитра бабенцiя! Конспiрацiю яку розвела! Отож сiльськi i вирiшили, що пише iхнiй загадковiй Маркiвнi чоловiк, повернення якого вона чекала тут, у iхньому маленькому селi. А кого в Сибiр тодi засилали – знали добре всi кого. Та якщо дозволено листування, то, мабуть, вина його не така вже й страшна перед народом. А ще казали, що й саму Маркiвну вслiд за чоловiком хотiли теж куди подалi вiдправити, та вона дуже вчасно залишила столичну квартиру з балконом i теплим клозетом i рвонула у глухе село, вiд якого до райцентру дiстатися – i то проблема. Як сухо, то ще пiвбiди, аби ноги швидше несли. Та як задощить восени чи влiтку, а навеснi, як розiллеться рiчка вiд талих снiгiв, чи взимку як занесе снiгом? То де тi дороги й дiваються! Та й чужих тодi не дуже привiтно зустрiчали, а надто на селi. Як з города, та ще й iз столицi приiхала – щось не те. Бо не може людина з власноi волi такий обмiн вчинити, хiба не при своему розумi була. Та якраз Зiнаiду Маркiвну у вiдсутностi розуму важко було запiдозрити. Казали, унiверситет вона у свiй час закiнчила. Хiба туди беруть розумом обдiлених? А до своеi неабиякоi освiченостi вона ще й прекрасно знала нiмецьку мову, отож i влаштувалася у школу працювати вчителькою. Хоча i з’являлися вже потому суворi товаришi з певних органiв, намагалися перевiрити дивну переселенку, у людей розпитували, як живе, з ким товаришуе, чи не дае кому пiдозрiлих книжок читати. Може, й ще б приiхали до Зiнаiди тi суворi товаришi, та розпочалася вiйна. Тож за всiма тими вселенськими бiдами про долю якоiсь там Зiнаiди Маркiвни Румницькоi чи забули, а чи вдали, що забули, бо не до того стало. Нинi Зiнаiда Маркiвна вже у поважних лiтах, та ще сили на школу мае. Інколи дiти жалiються, що дуже вже сувора iхня вчителька. У неi на уроцi завжди дисциплiна i порядок – Disziplin und Ordnung. Усi сидять, як мишки, не смiють i поворушитися, тiльки очицями блимають. Не те що у Дарини Григорiвни, вчительки iсторii. Там уже можна й вiльно вдихнути, i попустувати, i прогуляти iнколи. Але Зiнаiду Маркiвну, незважаючи на суворi методики, учнi в переважнiй бiльшостi поважали. Бо не тiльки тихо було на уроках, а ще й цiкаво. Та й знання непоганi дiти мали з предмета. Отож новий директор, що прийшов на змiну старому, навiть не намагався переконувати «нiмкеню», що у школi палити не зовсiм… м-м-м… педагогiчно. Один раз спробував, спiткнувся об ii насмiшкувато-зверхнiй погляд i… облишив дивну стару – бо вона будь-якоi митi може покинути педагогiчну роботу, на пенсii вже давно. А для сiльськоi школи знайти замiну не так i просто! Особливо вчителя iноземноi мови! А так, щоб ще хтось iз жiнок насмiлився тут у селi взяти цигарку – та зроду такого не було. Але Галинi Василина не наважилася перечити, хоча й розумiла, що у хатi нiби й не годилося б отим димом смердiти. Проте й надвiр йти – не вихiд, бо там же сусiди близько – не дай Бог побачать, то поголос пiде по селу. А будуть вони розбиратися, хто там вогником свiтив та дим пускав – Василина чи Галина? Сестра покурила, викинула недопалок у пiч, сiла поряд з Василиною: – А розкажи менi про дiтей… У тебе ж е дiти? Ти згадувала Василька, а певно, ще е дiвчинка? Бо он бачу платтячко маленьке недошите. Я i не здогадалась дiтям гостинцiв купити. У мене в головi ти все ще залишилася дiвчинкою. Тож вибачай. Василина перелякано замахала на неi руками: – Що ти, що ти! Говориш таке! Хiба менi треба твоi гостинцi? Ти й так, дивись, стiльки всього навезла. А дiвчаткам я перешию платтячка он з того крепдешину, що з маками, – от i буде гостинець вiд тьотi Галi. А Васильковi, я вже роздивилася, штанцi вийдуть з отiеi юпки, не знаю, як той матерiал називаеться. – То твiд. Почекай, так у тебе iх трое? Василина глянула на сестру щасливими очима, закивала: – Трое. Двi дiвчинки-близнючки, Люда i Люба, пiвтора року тому народилися. І хлопчик Василько, першокласник. Вона погладила тканину, що мала незабаром стати штанцями для ii школярика, вже, певно, прикидала, як вона ii розкроiть, а чи, може, краще перелицювати? Тодi взяла в руки iншу юпку. Тканина мiцна, i багато ii як у цiй юпцi з фалдами. Василина радiсно заусмiхалась: – А з цiеi матерii я пошию Васильковi курточку. З карманами, з великими гудзиками. Я бачила таку на картинцi у журналi в бiблiотецi. І матерiя яка хороша, крiпка i не марка – якраз для мого хлопчика. Галина, слухаючи сестру, навiть спохмурнiла: – Та зупинись уже, дiтям вона перешие! Для чого речi добротнi псувати? А собi чого не хочеш нiчого залишити? Я ж тобi привезла хоч трохи обновок. Бо глянь на себе, у чому ти ходиш? Хiба ти стара, нiби та баба Давидиха, якiй уже все одно? Василина уважно подивилася на сестру i не запитала, а сама собi ствердила: – Галю, у тебе дiтей немае. Чого ж так? Та чомусь почервонiла, промовчала, а Василинi здалося, що сестра навiть розсердилась. Тож вона свого питання повторювати не стала, а натомiсть заметушилась, щоб постелити несподiванiй гостi, вiдклавши на невизначене «потiм» шитво для маленьких своiх ляль, i загасила чадний каганець. * * * Ой нiч! А чи й була ти чи так зазирнула та й обiйшла цю хату? Галина вдома ще б спала i спала, а тут, звiсно, всi встають не те що рано – удосвiта. Коли Степан пiшов на роботу – не почула навiть. А вже як Василина почала збирати старшого в школу, а дiвчаток у садочок, так i прокинулась. Не хотiлося вилазити з-пiд теплого рядна у вистуджену за нiч хату, бо у своему кубельцi добре пригрiлась, та й спалося iй солодко, не дивлячись нi на що. Таки встала, бо годилося б сестрi хоч чимось допомогти. А що? І допоможе! Не зважаючи на те, що вона полковницька дружина, без п’яти хвилин генеральська. Сама собi засмiялася – бачив би ii Дьошин: у старiй одежi, у якомусь вицвiлому платку вона пораеться бiля печi. Розпалюе вогонь, а тодi здоровеннi чавуни з водою та меншi чавунчики з майбутньою стравою жваво запихае у жарке черево. Не забуваеться материна наука, Царство iй Небесне. Так думалось, що побачаться нинi, що проститься iй та образа матерi за неслух i ганьбу, та не судилося. Що ж, пiде сьогоднi туди, де мати з батьком покояться – ото й буде iхне побачення. Зiтхнула i далi з пiччю стала розбиратися. Пiдгорнула кочергою розсипаний по черенi жар до чавунiв, щоб i вода скорiше нагрiвалася, i iжа краще упрiвала. І справдi, материнськоi науки за плечима не носити, а пригодиться завжди. Якось уже не думала i не гадала, що колись доведеться знову вправлятися з тими кочергами та рогачами, здавалось, що оте все сiльське навiки залишилося у минулому, до якого вона – зась. Не навернеться зроду! Вона ж тепер городська, та ще й полковницька жiнка. Не всi так iнтелiгентнi з роду-племенi живуть, як вона, що вирвалася колись з цiеi придавленоi часом i бiднiстю хатинки. Василина вже й заметушилась вiдчайдушно, закрутилась бiлкою, бо й самiй пора збиратись на роботу: поки ланки немае, у колгоспнiй коморi працювала. Галина вiдправила ii, а сама нагодувала домашню птицю, одягнула до школи Василька, навiть у саморобну торбинку його, щедро заляпану чорнилом, зазирнула: а чи нiчого не забув? Посмiхнулась про себе: справжнiй хлопчисько! Там, крiм книжок та зошитiв, побачила стiльки «скарбiв»: велику рогатку, набiр рiзноманiтних камiнцiв, гвiздки, якiсь запчастини, напевно, вiд велосипеда чи, може, ще вiд чогось. Поклала йому в торбинку кiлька пряникiв, що привезла. Потiм довго вовтузилась з маленькими однаковими янголятками, що поводили себе з незнайомою тiткою зовсiм не по-янгольськи: i вередували, i втiкали, i пiд стiл залазили – не хотiли вмиватися, вдягатися, а одна навiть кашу за снiданком перевернула на стiл. Ох, i намучилася Галина з цiею дiтворою! Вiдвела нарештi в ясла. Садочок – зовсiм ще нова будiвля, на мiсцi колишнього хазяйського обiйстя зведений. Гарне мiсце, якраз для дiтей. І рiвненько, побiгати е де, i частина старого саду ще залишилася для тiнi в спекотний день, кiлька рiзнокольорових гойдалок та драбинок зробили для забав. І хто ж тут жив колись? Не пам’ятае. Знае, що жило якесь подружжя, бездiтне, а звати як – не згадае. Бач, а тепер скiльки по цьому подвiр’i дитячих нiжок тупае. Добре, що хоч недалеко довелося йти, а не через усе село, бо Галинi чогось зовсiм не хотiлося бачитися нi з ким з односельцiв, а тим паче розмовляти. Почнуть розпитувати що, як, де… Хтось може i презирливо пхикнути, бо не повiрить: як, це Галька Шульжина – полковницька дружина? Бреше, мабуть, молодичка. Хтось мимоволi, а чи вiд лихого серця i позаздрити може iй, такiй молодiй, гарнiй, видно, що не бiдуе, бо i пальто дороге, i черевички справнi, не кажучи вже про капелюшок та рукавички – хто тут таке носить?.. А ще не хотiлося б iй бачити його… Чи, може, навпаки, хотiлося? Бо, мабуть, страшно буде навiть на мить зазирнути у тi призабутi очi з минулого?.. Тож швидко, аби не розмовляти, передала дiвчаток виховательцi, що на ганку забирала дiтей. Та подивилася на неi якось спочатку пiдозрiло, а тодi вигукнула радо: – Галько, дивлюся i очам своiм не вiрю! Невже це ти? Ти гля, якою дамочкою городською стала! От тобi i зустрiч «бажана»! Галина зиркнула на виховательку, трохи помовчала, нiби пригадуючи, а далi силувано заусмiхалася iй у вiдповiдь: – Так, Марино, це справдi я! А ти майже не змiнилася. Жiнка навпроти хрипко засмiялася: – Галько, ось не тре’ менi так нагло брехати! Ти бачиш, скiлько у менi добавилося? Та то нiчо, Микольцi моему наравиться! А й добавилося, бо у мене ж четверо – сини! Усi хлопцi! Та то нiчо – ми ще з Микольцею молодi й до дочки дiйдемо, – вона знову засмiялася своiм хрипким неприемним смiхом та ще й пiдморгнула iй. Галина нiби знову заусмiхалася: – Звiсно, молодi! Дай вам Бог i донечки! А кажеш, що я брешу. Та ти ж така сама, як i ранiше, реготуха. Молодець, Марино! Щастя свого не випустила! Ну, на все добре тобi! Марина застебнула на бiлому халатi гудзики, що заледве сходився на ii дебелому тiлi, махнула рукою замiсть вiдповiдi i пiшла. Ти ба, вихователькою стала. Галина iй сказала неправду: змiнилася колишня подруга i дуже, бо скiльки додалося ваги до ii i колись не тендiтного тiла! Мабуть, десь на вулицi i не пiзнала б у цiй огряднiй, немолодiй на вигляд жiнцi свою колишню найкращу подружку. Найкраща подружка! Падлюка! Отой ii, «подружчин», плювок у душу, виявляеться, досi пече Галинi, i не в змозi вона нiчим загасити образу. Та й хiба можна прощати тих, хто ii кохання, дружбу отак пiдло потоптав своiми брудними ногами? Зустрiла «подругу» – i знов несамовито запалав жадiбний вогонь ненавистi. А у тiеi в очах анi граминочки каяття чи хоча б провини. Нi, вона свое щастя здобувала – отож посуньтеся всi! Галина круто розвернулася i побiгла додому. Треба було ще перевзутися. Василина iй залишила старi чоботи, бо на кладовище по досить грузькiй веснянiй дорозi у своiх «руминках» вона б не дiсталася. Засапалася вiд швидкоi ходи. Чого бiгла, нiби тiкала вiд Марини? Та чого iй тiкати? Те минуле вже таке далеке, що й травою заросло i вiтром давно розвiялося – це вона втiшала себе, як могла. Не допомагало. Чим бiльше думалося про те свое давне, тим дужче розпалювалася. «Микольцьо»! Тьху на вас! Як на кота! Хiба того гарячого, скаженого парубка можна називати «Микольцьо»? Чи, може, це вiн тодi був з нею «Миколою», гарним, палким, смiливим, а тепер пiд вагою i справдi дебелоi Марини розтопився, перетворився на «Микольцю»? А взагалi, чого вона так розпереживалась? Хiба це ii обходить? У неi свiй кiт е – Дьошин. Що iй до чужих? У саду коло хати, задихана, присiла на колоду. Колись тут росли вишнi, вже й тодi поважного вiку. Тi вишнi, та й весь iхнiй садок, садив ще дiд Омелько. Знався покiйний дiдо на садiвництвi. Бо таких яблунь, а особливо груш, нi в кого поблизу не було. Лiтнi яблука наливалися соком так, що репалися ще на вiтах вiд нектару. Бджоли роями злiталися до Омелькових яблунь, смакували щедро достиглими плодами, нiкого не пiдпускаючи пiд дерева. Не одного пуцьвiрiнка, що намагався дiстатися до солодких яблук, вжалили. Зимовi сорти, навпаки, були твердi-твердi, мов каменюки, зате долежували у ямах до самiсiнькоi весни. «Кiстянка» – так називали тi незвичайнi яблука. Галина пам’ятае, як напровеснi вони з матiр’ю розкривали яму, у якiй зберiгалися «кiстянки». Вiдкопували спочатку вже злежану за осiнь та зиму землю. Потiм знiмали шар соломи, а з-пiд неi дiставали яблука, якi за час свого затворництва перетворювалися з зелених та твердих на золотавi, соковитi i пахучi плоди. А грушi якi росли! Здавалося, що вони навiть уночi на деревi свiтилися медовими боками. У дiда цiла наука була, як у тi, поки що дикi деревця, треба було правильно i о якiй саме порi вчасно врiзати щепу. На всю округу слава йшла про «легку» Омелькову руку. Скiльки по iхньому селу, та навiть i по всiй окрузi, росло i росте тих груш та яблунь, прищеплених дiдовими руками. Та садок нинi зовсiм не такий, як ранiше, – порiдшав помiтно й нiби зачах. Молодi хазяi старi вишнi повирубували. Що ж, мабуть, усе правильно. Тi дерева вже й тодi родили не зовсiм щедро, бо помалу з кожним роком всихали. А на iхньому мiсцi Василина кущикiв якихось насадила. Це смородина, а це – теж смородина, мо’, й порiчки. Пахнуть як терпко! Так пахне нагадування, що скоро, зовсiм скоро настане справжня весна, нарештi дiстанеться сюди ii життедайне тепло. Вже й малесенькi свiтло-зеленi листочки повизирали скрiзь, пнуться, спiшать до росту. І приморозкiв не бояться! Але вишень все одно жаль! Бо тi вишнi були свiдками ii невиправного болю, саме там вона колись так гiрко плакала. Тодi, коли дiзналась, що Микола, ii Микола, ii кохання, перше i останне, так нагло зрадив ii. Та ще з ким? Адже то була ii найлiпша подруга – Марина, з якою вони з дитинства наче сестри були, якiй вона так довiрялась, якiй i плакалась не раз, бо не боялася дiлитися сокровенним. А та… Пiдступна Марина! Дивиться на порiдiлий садок i нiби й зараз чуе той особливий тихенький посвист, яким Микола ii обережно виманював з хати. Кидала собi на плечi теплу хустку i навшпиньках виходила, щоб жоднi дверi i не рипнули, i мерщiй до нього, единого, коханого, такого гарячого i нiжного, що зустрiчав ii своiми обiймами тут, у садку, пiд тими, з далекоi пам’ятi, вишнями. Сидiли на лавцi пiд високим зоряним небом, захованi вiд свiтла мiсяця у переплетених вiтах старих дерев, обiймалися пристрасно, млiли вiд своiх почуттiв, що розквiтали все дужче разом з усiм навеснi. Слухали, як соловейко витьохкував, а жаби десь там у ставку кумкали-порипували, обiцяючи тепло. А хтось ще з таких самих пiзнiх гуляк виухкував десь далеко то на одному, то на другому кутку села. І так тяжко було опiсля пiвночi розставатися, розходися навiщось, коли i душа, i тiло противилися тiй вимушенiй, хоч i недовгiй розлуцi. Та якось розходилися, бо вдосвiта знову треба вставати i йти на роботу. Микола – до своiх коней на бригаду, а Галина – на корiвник, бо доярка ж. У ланку не захотiла йти, вирiшила, що, може, трохи легше буде на корiвнику, а не у вiдкритому полi цiлiсiнький день на вiтрi, пiд палючим сонцем з вiчно зiгнутою спиною. Та кругом добре. І на корiвнику праця тяжка. Спробуй-но видоiти п’ятнадцять корiв тричi на день. Добре ще, коли котрась не доiться. А прибирати за худобою, а годувати, а воду величезними вiдрами тягати!.. Руки, нiби й звичнi до будь-якоi сiльськоi працi, ще дужче порепалися, стали шорсткi й величезнi, нiби лопати. Галина спочатку i плакала, а далi якось звиклась потроху, тож нiби i заспокоiлася. А куди iй ще податися? Вступати далi навчатися – у неi не було такоi змоги, та й до науки нiколи не тягнулася. Читати-писати, рахувати грошi вивчилася, ну, ще вiршiв у школi багацько запам’ятала, а щоб бiльше – нi, то не для неi. До всього ще й вiйна втрутилася: перевернулися, перемiшалися тими пекельними подiями ii школярськi роки. Коли пiсля звiльнення села сяк-так вiдновили школу, то за грубо збитi довгi столи i лави, що спершу слугували за парти, в единому класi сiли рiзновiковi дiти: i маленькi, i вже пiдлiтки. Учителiв спочатку на всi класи не вистачало, бо тi, що були приiжджi, в першi днi вiйни в евакуацiю подалися – i в село не повернулись, крiм Зiнаiди Маркiвни, а своi майже всi на фронт пiшли. Залишилося на всю школу три вчительки. Тож мирились в одному класi i молодшi, i середнячки – разом навчались. А ще збились з вiком, бо при нiмцях нова влада теж забажала школу вiдкрити, та багато дiтей не ходило – не всi наважувались ворожого навчатись, бо у багатьох була вперта надiя i тверде переконання, що ця страшна вiйна – не назавжди, ненависна чужа з гелготiнням мова колись щезне з iхнiх вулиць. І увесь цей жах, що з кожним днем неупинно розростаеться i все дужче спотворюе душi людей, – теж не назавжди. Але згаяний час, вiдтятий вiйною, опiсля доводилось кожному по-своему наздоганяти. Тiльки засиджуватись за партами переростки вже не хотiли, та й змоги такоi не мали, працювати треба було. Бiльшiсть закiнчили семирiчку – i на роботу в колгосп. А щоб кудись далi – так то зась. Паспортiв сiльськi нiколи i не бачили. Документ видавали хiба тiльки вчительським дiтям. А без папiрця з печаткою – куди? Хочеш iхати у мiсто – так то лише на навчання можна. Чи вступила б з такою школою? Та правду сказати, серед ii однолiткiв знаходилися такi, що й вступали: хто в технiкуми, а хто навiть i в столичнi унiверситети. А ще, бувало, приiздили до них вербувальники набирати молодь на рiзнi роботи: чи на будiвництво, чи на шахти – вiдроджувати, або на заводи працювати. Не вистачало, видно, робочих рук у мiстах. Галина одного разу, почувши у правлiннi про тих вербувальникiв, i сама загорiлась. А що? Невже вона, така гарна i молода, буде все життя терпiти каторжну роботу в корiвнику чи на полi, та все одно де, бо скрiзь не краще, скрiзь важко. Може, спробувати деiнде податись? Правда, i деiнде – теж не мед. Вона чула розповiдi про тi заробiтки одноногого Пилипа Здоровика, що калiкою повернувся з шахт. Поiхав вiдбудовувати комбiнат, пропрацював пiвроку, i ноги немае – вагонеткою вiдрiзало. За сiльськими мiрками, платили там гарно i справно, хоч i робота теж не з легких. А Пилип повернувся у село, грошi йому невеличкi приходять кожного мiсяця за iнвалiднiсть. У селi i таких немае. Тож деякi нерозумнi голови заздрять тим нiби дармовим грошам. Та на таке хiба можна зважати? Скрiзь трапляються нещаснi випадки. У них минулого лiта Демид Ілько у косарку втрапив i руки позбувся. Всю вiйну пройшов, живий i майже неушкоджений повернувся, а у мирному життi отакоi халепи не зумiв обiйти. Пiшла зi своею думкою до Миколи. Той ii вислухав, нахмурився й сказав, як вiдрiзав, що нi. Вiн у селi народився, тут i житиме, тут i помиратиме. Галина розпалилася, довго його переконувала у своiй правотi. Вони тодi чи не вперше посварилися. Тиждень оминали одне одного. Та згодом молода закохана душа Миколи не витримала. Знову одного вечора Галина почула знайомий тихий посвист з саду. Сполотнiла вся, розгубилась i вибiгла до нього у самiй сорочцi, навiть хусткою не прикрилася. Тепло вже було вечорами, травень зелений добiгав до кiнця, а за ним i лiто пiдкочувалося. Так само заливчасто на всi лади витьохкував соловейко, мiсяць круглолиций освiтлював iх, i жаром виблискували очi вiд любовноi знемоги. У той вечiр через нерозумну довгу розлуку вони зовсiм одурiли вiд своiх почуттiв. Нiчого й не говорили одне одному, не докоряли за недобрi слова, сказанi в розпал сварки, – нiби й забулося все те непорозумiння. Вiдразу й почали любитись. Цiлувались до знемоги, до нестями. Микола розплiв ii важку косу, що шовковим покривалом впала чи не до колiн. Благенька сорочечка глибоко i стидко оголила дiвочi плечi, а потiм i груди, бiлi, округлi, спокусливi. Микола аж стогнав, бо як же можна вiд такоi краси вiдiрватись? Отямилися лише вiд окрику матерi Галини. Та прийшла й загнала дочку до хати. На вулицi ледве стримувала себе, бо хiба ж насвариш вiд душi цю розпусницю, як сусiдська хата примостилася зовсiм недалеко? Уже в сiнях, як зачинилися дверi, почала на неi гримати, пару разiв ухопила за коси. А коси й розпалися. Мати й зовсiм розлютилася. Галина ще нiколи не бачила ii такою розгнiваною. Вперше вiд матерi отримала ляпаса, а батько нiчого, тiльки пригрозив, що вижене i не моргне: «Женiться, а тодi робiть, що хочете. А поки перед людьми нас ганьбити не треба». Микола пiсля того вечора нiби очманiв. Коли бачився з Галиною, нi про що iнше думати не мiг. Згадував шовкове покривало ii волосся, гладеньку лоскiтливу шкiру оголених дiвочих плечей, маленькi груди, якi вiн тодi пестив i цiлував. А тепер залишалося тiльки шаленiти i скаженiти, бо Галина йому сказала: «Нi! Як заручимося, тодi нехай, буду твоею. А зараз – нi!» Ходила горда i щаслива! Аякже, бо пiсля Зеленоi недiлi Микола обiцяв уже засилати старостiв, як годиться. Все село готувалося до Трiйцi. Хоч вiдкрито молодь у церкву не ходила, але прикрашати своi хати та готувати вiху на такий святий празник нiхто не забороняв. Навiть жiнка партiйного голови i та нiби потай поверталася з гайка з оберемком клечання. Перед святом у п’ятницю Галина побiгла на болото за село нарвати явору, щоб долiвку вистелити у хатi та на призьбу понакладати зеленi. А як же гарно буде пахкотiти отим щемливим терпкуватим духом на всю хату, на весь двiр! І пiдвiконня у хатi вже завбачливо викладене i любистком, i пижмом, i чорнобривцями. А Василинка пiд лiсом мала клечання наламати, щоб i вiконницi ним прикрасити, i ворота, i хвiртку – все, щоб було, як годиться, як люди добрi роблять. Вони з сестрою так любили цей празник. Бабуся Марфа iм стiльки всiляких бувальщин завжди розказувала, i про цей день також. Отож дiвчата з бабусиних повчань i остерiгались напередоднi Зеленоi недiлi, а особливо у суботу увечерi, i близько пiдходити до рiчки, бо знали, що там русалки пiдступно чатують на необережних, якi нехтують пересторогами мудрих людей. Залоскочуть, як на кого втраплять, без жалю. А ще дiвчата знали: в цей особливий день цiлющi трави треба збирати, чи вiд хвороб яких, чи для краси, чи й для привороту навiть, або вiд пристрiту. Особливо ж дiставалося любистку, бо його напередоднi немилосердно патрали для всiляких дiвочих таiнств. Галина вже добрячий оберемок явору нарвала, що й нести важкувато. Та нiчого, вона дiвка моцна й не таке носила: мiшки у жнива якi доводиться тягати або сапетки повнi, коли картоплю копають чи буряки цюкають, – хiба випадало дiвчатам та жiнкам сподiватись на чоловiчу силу у вiйну та й опiсля неi? Треба поквапитися, бо день нiби був погожий, сонце отак пекло, а раптом де не вiзьмись iз-за лiсу насунула хмара, а ледь не чорна. Злива, мабуть, непроста буде. Хоч i намагалася поспiшати, та бачила, що до дощу вже не встигне додому дiстатися. Аж ось i першi щедрi краплi дощу упали на ii розпаленiле вiд швидкоi ходи тiло. Швидко задрiботiла у покинутий старий вiтряк на краю села, що вже кiлька рокiв стояв пусткою, тiльки вiтер вряди-годи скрипiв його крилами, обламаними марним часом. Хоч i дах у вiтряка уже давно, як решето, прихистити Галину вiд несподiваноi негоди таки зможе. Зайшла всередину, кинула на долiвку свою в’язку, трiпонула намоклою косою i завмерла. Там, подалi вiд входу, хтось е, шепочеться – не розбереш, смiх якийсь… щасливий. І голоси ж нiби знайомi, дiвочий i парубоцький. Галина, мов занiмiла, все стояла i слухала, не знала, що ж iй робити: чи виказувати себе, а чи затаiтися. Переступила обережно через свiй оберемок, пiшла-таки подивитися, хто ж там ховаеться, як i вона, вiд несподiваного дощу. Тi, кого вона там побачила, зовсiм не ховалися вiд дощу. Вони ховалися вiд людей, бо… безсоромно кохалися серед бiлого дня, перед отаким празником. Цi голi, змокрiлi зовсiм не вiд дощу, тiла раз у раз стидко вилискували. Галина дивилася на соромiцьку картину, i чогось iй стало зовсiм погано, бо вона, здаеться, пiзнала тих двох, що любилися у старому сiнi. Хлопець ii не бачив, а от дiвчина, мабуть, помiтила, навiть зловтiшно посмiхнулася, ще дужче виставила своi голi пишнi груди i мiцнiше притягнула до себе коханця. Галина почула хтивий стогiн знайомого голосу i нарештi остаточно зрозумiла, хто ж перед нею у тому сiнi. Тiльки й вистачило сил прошепотiти, але й той ii здушений шепiт iз зсудомленого горла тi двое почули: – Ви – паскуди! Чуете, ви обое, ви паскуди! Вибiгла надвiр. Дощ уже вщух, тiльки подекуди падали припiзнiлi краплинки з хмари, що поступово вiдходила, звiльняла на блакитному небi мiсце для сонечка. І справдi, швидко прояснялось, очищувалось все навколо пiсля благодатного дощу. Зелень, i так яскрава о цiй порi, а щойно вмита, i зовсiм вбирала в себе око, милувала чудовим кольором. Пташки знову радiсно защебетали, прикрашаючи свiт своiм спiвом. Тiльки хiба можна було чути i бачити всю цю красу, коли по серцю твоему щойно потопталися брудними грубими чобiтьми? Розчавили те нещасне серце. І так боляче зробили саме тi, вiд кого такоi пiдлостi зовсiм не очiкувала. Микола i Марина. Вони – найкращi, близькi iй люди, яким вiрила, як собi, завжди втiшалася ними. З Миколою думала все життя прожити, дiтей йому народити, його батькiв до старостi поважати. Марина – подруга найкраща з самого малку, тож старшою дружкою хотiла ii на весiлля кликати, покумитися у майбутньому iм сам Бог велiв. Друга ii сестра, хоч i не по кровi. А вони… Як могли? Як тепер дивитися одне одному в очi? Як говорити тепер до цих двох, що понiвечили найкращi ii почуття? А як можна взагалi кому вiрити, якщо й цi, найкращi, вчинили так неправедно з нею? Не йшла – брела, як собака побита. Насилу дочовгала до хати. Василина, вже стривожена ii довгою вiдсутнiстю, чекала на призьбi. Галина ледь у двiр зайшла, як та нагримала на неi: – Ти де ходила? Та ще у такий дощ? А де ж явiр? Чого не принесла? Чим же ми будемо тепер хату вистилати? Та не мовчи, Галино, говори вже! Чи щось не так? Галина нерозумiючим, повним туги поглядом подивилася на сестру, кинулась до неi на груди й заридала в повний голос. Василина, ошелешена, не знала, що робити. Вона почала втiшати Галину, що нестримно ридала та раз у раз схлипувала. – Ти що? Трапилося що з тобою? Налякав хтось? Галюню, ну не плач! І не мовчи, а говори, що таке? Де ти була? – Васю, Васю, ти уяви, у недiлю свататися хотiв, а я iх там у сiнi бачила, як вiн своiм голим задом пiдстрибував на нiй. Сволота! А вона? А вона – падлюка яка! Мене, мене отак надурити, забрати з-пiд самого носа! Як так можна?.. Я iй вiрила!.. Я йому вiрила! Василина нiчого не зрозумiла з тiеi неоковирноi розповiдi сестри. Всадовила Галину на призьбi, побiгла до хати, винесла кухоль води. Зуби сестри так i цокотiли об кухлик, вся вона тремтiла, була червона, на щоках аж синюватими плямами взялася. – Галю, перестань так себе ятрити, а то тебе ще падуча вхопить, он вже цятки пiшли по щоках. Що, мабуть, Микола щось вчудив? – Василина запитально подивилася на сестру. Та жалiбно закивала i знову залилася сльозами, хоча цього разу вже без схлипувань. Василина пригорнула ii до себе i знову спитала: – А вона, ота «падлюка», про яку ти все торочила, – це хто? – Мар… Марина… – Марина? Як Марина? Ти нiчого не плутаеш? Галина вiдповiла страшним нерозумiючим поглядом, замотала головою, i знову сльози полилися. Василина вiд обурення забiгала кругом неi, ляскаючи руками: – Подумати тiльки: Марина! От змiюка! От гадюка! А ти казала: сестра названа… Хороша сестричка! Отак за добро вiддячила! Вона ж тобi у рота зазирала, ночувати скiльки до нас приходила! А ти iй то кофтинку, то юпку празникову поносити давала! А я тобi казала, казала, що вона ще себе покаже! Сiла бiля зовсiм пониклоi Галини, обняла за плечi, прихилилась головою, сумно спитала: – І що тепер? Зi сватанням, весiллям? Як це все буде, як розв’яжеться? – А як воно може тепер розв’язатися, Васю? Як? Обрiзати все – ото i розпадуться всi вузлики. – Що ти, подумай добре! Обрiзати ти завсiгда встигнеш. Може, Микола покаеться, прийде i скаже, що любить тебе, тiльки одну тебе, а все iнше – то мана, облуда незрозумiла. Марина пiдбила, вона принадила… Галина витерла слiзки, котяться i котяться – ну нiяк iх не зупиниш. Помовчала трохи i сказала: – Нi, Васю, хiба можна свое подружне життя з такого обману починати? А як же тодi весь вiк жити? Здригатись кожного разу, як чоловiк пiзно прийде, i думати, що це вiн у вiтряку з кимось був, бо його такого дурного i нещасного хтось там принаджував? Е, нi. Так не можна саму себе кривдити, хоч я i люблю його без тями. Але принижувати себе – нi, не дам! – Ти ще подумай, Галю! Бо як одна зостанешся? Такий час: он вiйна скiлькох забрала i покалiчила. Розкидатися та перебирати женихами нинi не приходиться – тiльки дорожче вийде. Дiвок багато – а женихiв немае, ото вони й приндяться. То ту вкусить, то iншу, а ту так – хiба надкусить… А Микола в тебе все-таки гарний парубок. Подумай, не спiши обрубувати, бо тодi залишиться хiба що лiктi собi кусати, та пiзно буде. Ви ж уже весiлля думали справляти. – Думали. Та яке тепер весiлля?.. Васю, ну вiн же не дитина нерозумна, його у той вiтряк Марина на налигачi ж не тягла? Нi, звiсно, нi. То ж його згода була. І ii… – Встала рiшуче. – Все! Для мене Миколи бiльше немае у цьому свiтi, я такоi людини не знаю, – а далi слова промовляла вже збляклим слабким голосом, нiби хвора людина з останнiх сил: – Досить, Васю. Пiшли вже в хату. Ти прости менi, що я не принесла явору. Я нарвала цiлу в’язку, так вона у вiтряку зосталась, бо у ту мить все менi з голови вивiтрилось. Не до явору… * * * Наступний день, ясний, погожий, свiжий пiсля учорашнього життедайного дощу, полегшення Галинi не принiс. Цiлiсiнький день вона пробула вдома, нiчого не робила, тiльки сидiла бiля вiкна, дивно заглиблена в себе. Мати у неi так i не допиталась, що ж трапилося, навiть домашнiми клопотами не турбувала. Розповiдати ще раз цю iсторiю Галина була не в змозi, та й стидко було матерi таке казати. Вона i так переживала ii знову i знову. Знову i знову поставали перед очима тi безсоромнi картинки, на яких отi двое, що любилися у покинутому вiтряку, зi своiм щасливим смiхом i шепотiнням, отi двое – колись найближчi й наймилiшi ii серцю люди. Хiба любилися? То блудство було! Хiба любов так виглядае? Мати все ж таки випитала у Василини причину зарюмсаних очей своеi старшоi дочки. Молодша довго однiкувалась, що, мовляв, нiчого не знае, та потiм не витримала материнського натиску – розповiла. Мати скипiла. Спочатку навiть кинулася йти до Миколи чи його батькiв та й виказати iм за наругу над свое дочкою. А потiм, охолонувши, передумала. Сказала дiвчатам: – Що ж, так трапилося, так бувае. Слава Богу, не одружилися, навiть ще не заручилися. Тож вони нам нiхто. І чого ми можемо вiд його батькiв вимагати? Якщо вони й до цього часу свого сина порядностi не навчили, то вже такого здоровила i не довчать. Це iхня бiда, не наша. А ти, Галино, радiй, що таке трапилося до весiлля, а не пiсля. І не будеш ти бiгати тодi з плачами до мамки, як твiй Микола ночами не буде приходити. Галина все розумiла. Мати правильно сказала. І справдi, добре, що трапилося все це зараз, а не тодi, коли виправити вже нiчого не можна. Та все одно ображена душа болiла i стогнала. Немилосердно ятрила думка, що та, iнша, виявилася для нього кращою, милiшою, анiж вона, яку вiн ще зовсiм недавно називав своею, якiй присягався у коханнi, просив стати його, обiцяв на руках носити. Яка вона дурна! Повiрила йому! І як же можна було не вiрити тим словам i щирим очам, тим жарким поцiлункам i зустрiчам, що завжди пролiтали короткою щасливою миттю? Ненадовго нiби заспокоювалась, а тодi знову й знову заливалася гiркими пекучими сльозами. Не вийшла вона i пiд вечiр, коли кликали ii подружки. Звала i Василина ii на вигiн, де молодь ще у п’ятницю прикрасила вiху. Зi смiхом i пiснями дiвчата завжди причепурювали саморобну солом’яну ляльку-вiху, зносили старе шмаття, щоб одягнути. Аж тодi хлопцi прив’язували ii високо до прикрашеного стрiчками стовпа, який вкопували в землю. Довкола вiхи в празник, у недiлю, водили веселi хороводи, кланялися ляльцi, спiвали пiсень, а пiзно увечерi безжально спалювали, щоб згорiли так само усi iхнi бiди й нещастя. Галина нiколи не пропускала цих дiйств, вона любила бути у самому вирi гулянь. А ii високий дзвiнкий голосочок завжди найбiльше було чутно серед рiзноголосся молодi. Але нинi iй не до гулянь, душа iз серцем на пару розривалися вiд нестерпноi образи i вiд того невимiрного болю, який здавалося не те що не стихав, а навпаки, з кожним подихом розпалювався все бiльше i бiльше. Галина вiдчувала, що вiд цих почуттiв, якi нещадно заполонили ii всю, вона здатна на все, аби тiльки не вiдчувати себе приниженою, щоб нiхто бiльше не смiв переступати через ii високе дiвоче «я». Та вона готова навiть убити отих двох зрадникiв! Тiльки трохи пiзнiше, нехай-но лишень гарненько вона подумае, як найкраще iм «оддячити» – не пожалуе нiкого: нi його, нi ii. Вона вмiе мстити, i вона обов’язково це зробить. Заради себе, заради своеi скривдженоi дiвочоi гордостi, заради своiх потоптаних мрiй про майбутне! Оте стiльки разiв продумане i вимрiяне «майбутне» у ii головi нiколи не здавалося вiддаленим у часi, навпаки, воно вже давно стало нiби сущим, теперiшнiм, простягни тiльки руку – i ось воно. Все обговорено, все розплановано, все так зрозумiло у цьому майже здiйсненному теперiшньому-майбутньому. Воно вже е, тiльки потрiбно пiдождати, дочекатися його приходу якусь одну зовсiм недовгу мить… Але ця мала мить, за якою вже мiнилося i переливалося радiсне майбутне, якраз i виявилася згубною. Згубила, розтрощила безжально все, що вже встигло намрiяти палке дiвоче серце. Галина i заспокоiтися нiяк не могла через оцю несподiвану втрату, бо зруйнувався вибудуваний нею свiт, вже такий знайомий, рiдний i щасливий. І де тепер шукати iншого, щоб з малих цеглинок, з невеличких дощечок терпляче починати його знову вiдбудовувати? А звiдки, з якого боку приступати, коли все розбито, перевернуто i не бачиться нi кiнця нi краю тим руiнам? А сил все поновити – де взяти? А жити без того майбутнього свiту хiба можна? Вона зможе. Якось зможе… Нiчого, вона навчиться жити i без нього, колись для неi найкращого, найпалкiшого, скаженого парубка. І без тiеi пiдступноi дiвки, що з самого дитинства називалася ii подругою. Нехай! Вони ще почують про Галину, ще позаздрять iй вiд душi. Микола буде лiктi кусати та вовком вити, що йому так i не дiсталася Галина, i не зумiв пiзнати вiн ii дiвочого тiла, ще недавно ним такого жаданого. А Марина вiд заздростi колись лусне, адже Галина все одно стане щасливою i без iхнiх об’iдкiв. Проклятi зрадники! Вона помститься!.. А тодi пiсля нападу лютоi ненавистi знову заливалася терпкими сльозами, що, здавалося, поволi роз’iдали очi своею пекучою сiллю… Мати вже i переживати почала. Полошилася: не вгледiла вона таки дочки, мабуть, той шалапут дiстався до дiвки, а тодi й покинув. Скiльки такого вона перебачила у своему життi, та й у iхньому роду грiхи молодостi у декого водилися. Кохання застить очi нерозумним дiвчатам, а тодi горе i дiвцi, i ii батькам. Тiльки хiба у тому любовному запамороченнi вони здатнi слухати, що iм кажуть старшi? Кожна самовпевнено думае: а зi мною такого не станеться нiколи, бо я ж особлива, не така, як усi. І трапляеться звичайна-звичайнiсiнька халепа i з особливими, i з не такими, як усi. Невже i ii старша дочка потрапила у сiтi того халамидника? Вирiшила поговорити з Галиною, тiльки та до розмови i навертатися не хотiла. Мати вже i по-доброму до дочки пiдступала, i вмовляла, а тодi i пригрозила, якщо в пеленi принесе – то миттю на вулицi опиниться. Бо вони з батьком на старостi лiт не мусять терпiти отаку ганьбу вiд старшоi донi, а надто улюбленицi татка. Батько не для того живий з вiйни повернувся, покремсаний осколками, щоб знову на вiйну у власному домi потрапити. Галина тодi ледве вицiдила з себе, що мiж нею та Миколою ще нiчого не встигло укоiтися. Мати з полегшенням видихнула. А про себе подумала, що раз нiчого, то все минеться швидко i поступово забудеться, а з часом i заспокоiться, i втихомириться буря у серцi ii дiвчинки. І вони з батьком не будуть червонiти та ховатися вiд людей. Слава Богу, так, як треба, вони виховали i виростили свою дочку. А ота Марина – розпусницi шматок. Бiдна, бiдна ii матiр Домна! Отака ганьба на одиноку вдовину голову! Бо батько Маринин, чоловiк Домни, на фронтi безвiсти згинув, тож жiнка сама доньку ростила. Хоча чого ii жалiти? Треба було краще дочку свою навчати та пильнувати. А Домна недогледiла, а з тим… куди iй глядiти, як вона така сама розпусниця i замолоду була, та й нинi всяке про неi по селу балакають. Гай-гай, димок сам по собi йти-стелитися не буде, йому вогонь потрiбен! А вогонь таки був! То ж не даремно i говорять: яке корiння – таке й насiння. Час потроху минав, але не образа. Не втамовувався нiчим i той нестерпний бiль зрадженоi. Галина працювала, знову потроху почала ходити з подружками в клуб i на танцi, i нову картину подивитися, i на вулицю з дiвчатами потеревенити. Микола скiльки разiв пробував ii зачiпати, та бачив насмiшкуватi очi й зверхнiй погляд. Та й не дуже вiн прагнув примирення: з Мариною вони вже скрiзь з’являлись вiдкрито. А пiсля Петра i Павла донесли до Галини, що посватав Микола Марину, казали, вже пузату. Та ходила селом щаслива, високо носила свою голову, до колишньоi подружки так i не пiдiйшла. Може, й не вважала за потрiбне, бо нащо iй принижуватися, вибачатися? Вона за свое боролася, свого домоглася. Вона не така тютя, як скривджена Галина. Та навiть не спромоглася щось зробити, щоб свого хлопця повернути. Мабуть, не насмiлилася проти неi iти, знае, макуха, що iй i не рiвнятися з Мариною. Галина приходила додому i падала вiд утоми – бо важко весь час стримувати себе перед людьми, не виглядати нещасною покинутою дурепою, щоб отому зраднику пику не набити, а його пiдлiй змiюцi патли не повисмикувати. Тiльки вона iм такого задоволення не надасть i посмiховиськом для всього села не буде. Галина схудла, якось вiдразу швидко постаршала, щось нове, жорстке i стримане, з’явилося у поглядi, у розмовi, навiть у поставi. Якось прийшла на роботу, а дiвчата мiж собою балакають, що сьогоднi у контору знову приiхали вербувальники. Хочуть набирати люду на рiзнi вiдбудови: чи то шахти, чи на металургiйний завод – хiба мало руiн вiйна залишила? Брали навiть пiсля семи-восьми класiв – майже дiтвору! Бо де ж тi дорослi чоловiки? Кого вiйна не вiдпустила, а скiлькох покалiчила! У них у селi все господарство, що так-сяк намагалися вiдновлювати, на жiнках та на пiдлiтках трималося: i орали спочатку на коровах, i сiяли вручну, i обробляли, i косили, i дрова рубали, i торф по болотах рiзали. Галина, почувши про вербувальникiв, усмiхнулась: а що? Чим не найкращий вихiд для всiх? І вона подалi вiд тих пик заспокоiться, свое життя буде потихеньку влаштовувати, i вони видихнуть. Бо це ж правда, що вони одне одному, мов бiльмо на оцi. Пiшла у контору пiсля вранiшньоi дiйки дiзнатися, а чи ж правда на роботу куди можна записатися. У кабiнетi iхнього голови Тимофiя Уласовича сидiв за столом якийсь плюгавенький чоловiчок з купою паперiв i щось старанно виписував на окремому аркушi. Галина привiталася, та чоловiчок навiть рота не розкрив, щоб вiдповiсти, лишень кивнув. Дописав свое i тiльки тодi пiдняв очi на Галину. Побачив перед собою високу красиву дiвчину, заусмiхався масно, як кiт на сметану. – Дiвчино, долучайтесь до вiдбудови, де вже трудяться тисячi ваших ровесникiв i ровесниць. Це грандiозний проект нашоi партii. І ви через багато рокiв будете щасливi, що доклали i свою працю до розбудови улюбленоi держави. Записуйтесь, не пожалкуете. Найкраща молодь нашоi краiни там збираеться! Вiн присунув до Галини своi папiрцi, вмочив перо в чорнило i приготувався записувати ii данi. Але та навiть позадкувала: – Як це «записуйся», коли я навiть нiчого не знаю, куди iхати, де жити, що я буду там робити. Такi справи, дядьку, нахрапом не робляться. Ви менi все розкажiть, а я ще подумаю, тодi й прийду, може, й запишусь! Чоловiчок скривився вiд ii принизливого «дядьку», бо, напевне, сам себе вiн бачив зовсiм по-iншому, вiдсунув назад своi папери i швидко заторохкотiв: – Наша рiдна партiя тобi пропонуе роботу, а ти комизишся? «Подумаю»! Хiба партiя може тобi пропонувати щось погане? Ти сама не знаеш, чого хочеш. Умови вам особливi подавай? Держава вас вигодувала, виховала, освiту дала, вiд фашиста захистила, а вам, значить, умови? Комсомолка? – суворо запитав вiн у кiнцi свого виступу. Галина замотала головою, що нi. Чоловiчок аж рота роззявив: – То ти ще й не комсомолка? Несвiдома ти особа! А чого ж так? Галина мовчала. А «дядечко», вiдчувши свою перевагу над цiею молодою, такою, до бiса, гарною дiвкою, задоволено продовжив: – Тодi взагалi немае про що i говорити. Бо у мене рознарядка: у першу чергу набирати комсомольцiв i партiйцiв. Іди, не заважай менi працювати. До менi приходять тi, хто не сумнiваеться у завданнях своеi держави. Покликали – прийшли, виконали! Отак треба! Галина хряснула дверима i пiшла додому. До обiдньоi дiйки у неi залишався час, тож вона встигне сходити додому, перекусити, ще й у хатi щось зробити. Бо робота завжди знаходилася, хiба ii можна колись переробити? Галина випила молока з хлiбом i пiшла поговорити з матiр’ю, що поралася на городi. Передчувала, що розмова буде ой яка нелегка. Мати завжди осудливо висловлювалася про тих, хто покидав свою хату, батькiв, прагнучи десь подалi знайти краще, дохiднiше мiсце. Та сама не переживала за своiх дiвчат, бо твердо була переконана, що вони зi свого села нiкуди не поiдуть, нi в яке мiсто. Ну, хiба що в сусiдне село замiж повиходять. А так, щоб заробитись городськими – хiба вона виростила якихось ледащиць та вертихвiсток? Галина нерiшуче потопталась пiд старою яблунею, а тодi таки наважилась, пiдiйшла до матерi: – Мамо, а що хочу вас запитати… Та аж здригнулась вiд такоi несподiваноi появи дочки. Витерла рукавом спiтнiле чоло, викинула у купку вирванi з куща картоплi бур’яни та суху гудину, обперлась обома руками на лопату: – А що таке, Галю? Питай! Уже поснiдала? То бери лопату, та будемо картоплю вже кiнчати, тут залишилося гiнок п’ять, без оцiеi. Бо вже бачиш, скоро i задощитися може, а ми все нiяк ii не викопаемо. Мене Хведорович, дай йому Бог здоров’я, вiдпустив картоплю копати. Каже, зараз роботи нема, а надвечiр щоб уся ланка на комору прийшла. Ти мене чуеш? Лопата у клунi за бантиною стирчить. Галько, та чого ти на мене витрiщилась, йди вже за лопатою чи питай, що хотiла. Бо стоiш i очi своi поганi, – це вона так, щоб не зурочити свою красиву дочку, – вирячила на мене. Чи на менi щось намальовано? Галина видихнула i якомога швидше заторохкотiла: – Мамо, я хочу записатися на стройку. У Тимофiя Уласовича люди з робочого набору сидять. Так я ото й подумала: поiду, грошей зароблю, може, вивчуся якоiсь професii, мiсце собi знайду хороше, вам грошi буду висилати… Далi нiчого не встигла проказати, щоб описати матерi свое райдужне майбутне, яке iй бачилось «на стройцi», бо та вiдразу ж гнiвно вiдповiла: – Що-о-о?! Яка така «стройка»? Я тобi дам «стройку»! Хочеш поiхати подалi вiд батькiв, щоб хвостом тобi вiльнiше крутилося? Я пам’ятаю, як тебе напiвголу вiдтягувала вiд отого пройдисвiта! Срамниця! Волi захотiлося? Вiд батькiвського ока сховатися? Я тобi покажу волi, розпусниця! Заробляти вона поiде! Чим тiльки заробляти? А тодi припрешся до батькiв з якимось байстрям i нате, тату й мамо, виховуйте, вигодовуйте!.. Менi не треба таких грошей! Бо добре знаю я, якi там на стройцi гульки i як «заробляють» такi макоцвiтнi, як ти! Он з Настунькою Савчуковою чула, що трапилось? Та лучче б ти i не чула! Заробила, так заробила! На весь вiк того заробiтку хватить! Ой, Галько, i хто тiльки тебе на таке напоумив? А про нас з батьком ти подумала? Будемо вiд людських очей ховатися, щоб не чути отого шепотiння? І по вулицi не пройдеш, щоб не почути… Невдячна ти… Спробувала щось матерi заперечити, але та спочатку сердито огризалась на дочку, а потiм, мабуть, як останнiй аргумент, заплакала. Галина вже знала, що у такi хвилини матiр краще не чiпати, нехай вдосталь виплачеться, потiм трохи побурчить, а далi i взагалi легко зiтхне й нiби забуде образу. Галина поспiшала на обiдню дiйку, летiла, бо за тiею невдатною розмовою й припiзнилась трохи – нiяк не виходило у неi переконати матiр. Вiд швидкоi ходи засапалась. Образливо було, що мати не схотiла пiдтримати ii бажання вирватись звiдси. Бо де вони з Василиною у своему життi побували? У райцентрi на базарi? А свiт же який!.. Вiн такий великий! Хiба iншi люди так живуть? Кiно привозили минулого тижня про дiвчинку-першокласницю Марусю Орлову. Галина дивилась на миловидну сонячну дiвчинку, i заздрiсно iй враз стало, що не одягала вона у своему шкiльному дитинствi такi форменi платтячка з фартушком, i чорним, i святковим бiлим, як отi охайнi мiськi дiвчатка з портфеликами, що весело бiгли брукованими вулицями без багнюки до школи. Портфелики… У кого зi школярiв було таке диво? Та нi в кого! Всi сiльськi дiтлахи ходили з грубими полотняними торбами в чорнильних плямах через плече, яких понашивали iм мами чи бабусi. Справжнiй портфель лише у голови е. Та нi, у Тимофiя Уласовича, здаеться, планшет, з вiйни привезений. Галина портфель бачила хiба що у Румницькоi. Мабуть, у iхньоi вчительки вiн зберiгся ще з довоенних часiв, та й стара «нiмкеня» – не сiльська, не з iхнього життя людина. А отi гарненькi беретики на дiвчатках замiсть хустки, пальтечка замiсть куфайок, ловкенькi черевички замiсть неоковирних чобiт, хоч i тi не у всiх були. Сусiдськi дiти ходили у школу в холодну пору по черзi, бо на вiсьмох у сiм’i не вистачало взуття. А як тепло – так майже всi учнi лопотiли шкiльними коридорами босими ногами. Вона добре пам’ятае, що, коли у ii останньому для багатьох сьомому класi фотографувалися учнi разом на пам’ять бiля школи, вчителька дiтям у першому ряду ноги прикривала наламаними вiтами з дерев, щоб на картцi не виглядали босотою. Вона тихцем мрiе про iнше життя, де i вона б гордо йшла брукованими вулицями у новеньких чобiтках, у якомусь вигадливому капелюшку (як у тiеi красивоi вчительки, що з кiно), поспiшала за продуктами до магазину, а не гнула спину на безкрайому городi, працювала продавщицею, наприклад, чи офiцiанткою в буфетi… Ех! Ну чого вона мае жити так, як бачать ii батьки? Хiба дiти не повиннi шукати кращого мiсця, кращоi долi? Отой ii ненависний корiвник! Хiба вона до кiнця свого життя мусить сiпати дiйки та вичищати смердючий гнiй? Та в неi скоро руки повiдпадають! І так страшнi зробилися: великi, порепанi, вiчно червонi. Зiтхнула… Ну що ж, цi вербувальники поiхали, приiдуть iншi. А вона тим часом спробуе якось вмовити матiр. А якщо переконае ii, то i батько легко погодиться. А поки що… Ой, корiвоньки ii ревуть! Бiднi, зачекались уже на свою благодiйницю-доярку. * * * Поки що мрiю про лiпшу долю у далеких краях довелося вiдкласти. Не до того стало – захворiв iхнiй батько. Вiн i так ледь живий з вiйни повернувся, скалiчений i тiлом, i душею. Мати спочатку на нього дихати боялась – такий вiн був слабкий, все його свiжим молоком та вiдварами баби Марфи вiдпоювала. Особливо вiдгодовувати було нiчим – бо вдома майже нiчого i не водилось, важко село вiдновлювалося вiд вiйни. Та й усе, що можна було перетворити хоч на якусь копiйчину, вiдвозилось чи у кооперацiю, чи на базар. Адже податками влада пообкладала, хай iй! І платити мусили всi. А у них же дiти. Дiвчатка iхнi ростуть, витягуються, на дiвок на виданнi коли тiльки й встигли перетворитися. Якось же iх треба одягати, хоч чимось порадувати. Батько довго кашляв, влiтку ще якось тримався, а на осiнь зовсiм заслаб. Не допомагало вже нiчого: нi вiдвари, нi розтирання, нi знахарки. А тодi вiдмовився iсти, перестав вставати з постелi. Їхнiй фельдшер Ананiй Лукич майже кожного дня заходив до хати. Давав хворому якiсь порошки, гiркi й солодкi мiкстури – тiльки для чого, й сам не знав, бо розумiв: Семен уже на Божiй дорозi. Баба Марфа мало не щодня ходила по вiддаленим лiсах, шукала особливi трави, щоб зробити потрiбний вiдвар, сидiла подовгу бiля сина. Якось увiйшла до хати, а Семен чогось на долiвцi лежить. Баба Марфа обурилася та до невiстки: – Уляно, а чого це Семен тут лежить? Хiба ж так можна? Чи лiто надворi? По долiвцi холод який iде, вiн i так слабкий, а тобi i байдуже? Невiстка витерла заплаканi очi, прошепотiла: – Мамо, мамо, як ви можете таке казати? Та хiба б я поклала його там? Вiн сам перебрався на низ, каже, легше йому на холодному та на рiвному лежати, бо на лiжку дихати немае чим, пече йому в спину. Баба Марфа сумно подивилася на неi, похитала головою, перехрестилася, ледь чутно прошепотiла побiлiлими губами: – Уляно, невже це все? Господи, чи я думала, чи гадала, що доведеться дитину свою вперед туди проводжати? – вона замовкла, а тодi заголосила: – Та я ж ту вiйну заледве пережила, поки вiн там був! А вiн вижив, Семенко мiй, вижив… А тепер? Ой, Божечку, мiй Боже! Та для чого менi тут днi без мого синочка, коли вiн пiде? Невiстка перелякано дивилася на свекруху: – Що ви таке кажете? Перестаньте! Вiн же ще живий! Навiщо ж ви його… – не договорила, знову заплакала. Баба Марфа обняла ii, загойдалися разом з невiсткою у якомусь розпачливому танку, зашепотiла iй на вухо: – Знаю, Уляно, коли так бувае. Бачити довелось багато. То його земля вже до себе просить, отож i тягне донизу. Страшно таке казати, та знаю: скоро помре. Через день-два… Посидiла трохи з сином, мовчки пiшла, як та потороча. Невiстка подивилася здивовано iй вслiд, подумала, що свекруха, в лиху годину, з глузду як не зовсiм, то трохи таки з’iхала. Марфа зналася на травах, баби часто до неi зверталися за допомогою, не покладалися на медицину в подобi Ананiя Лукича. Тiльки Уляна цього разу свекрусi не повiрила, бо зовсiм не вкладалось у головi, що чоловiк ii в тiй кривавiй бiйнi вижив, а тепер що ж – вона його втратить через якусь застуду? Нi, так не буде, так не може бути! Знову бiгла до Ананiя Лукича, а той тiльки руками розводив та очi вiдводив, бо нiчим допомогти не мiг: застарiлi болячки, недарма ж Семен чотири роки у сирих окопах сидiв. Уляна тодi напосiлася на нього: давай бомажку, повезу в райцентр лiкувати, як ти тут не можеш. Ананiй Лукич тiльки головою похитав: – Не вези, Уляно, бо не довезеш. Для нього дорога дуже важка буде. Не послухалася, пiшла до голови просити воза з конем, щоб хворого доправити. Поiхали з Ваньком, iздовим, у лiкарню райцентру. Та тiльки з половини дороги вернули – правду сказав Ананiй Лукич. Не вiдпустила вiйна iхнього батька, таки дiсталася й опiсля, все одно забрала. А за мiсяць слiдом за сином пiшла i баба Марфа. Зовсiм сумною i нiби пустою стала iхня кривенька хатка. Ще дужче вигнулася стiна вiд старого, вже опустiлого, Омелянового садка, призьба осiннiми дощами вимилася, просила полагодити. Дiвчата вранцi особливо мерзли, бо за нiч погано натоплена утлим хмизом пiч холола, нiби тиждень ii не розпалювали, – берегли паливо. Зима вже не за горами, не сьогоднi-завтра вдарять морози, а дров немае, та й хату ще не утепляли – весь час робота у колгоспi та вдома забирала. Та й що може зробити одна згорьована i розгублена жiнка та ii двое дiвчаток? Важко i тоскно стало довгими темними вечорами у холоднiй, ледь натопленiй хатi. Мати нiяк не могла оговтатись, звикнутись з тим, що тепер вона – едина хазяйка у цiй хатi, вiдповiдальна за дiвчат, за хазяйство, за всю господу. Днi потихеньку тенькали, а Уляна все дужче журилася, тонула у розпачi. Посiрiла лицем i, здаеться, душею. Постарiла якось одразу, збайдужiла до всього. Галина звикла, що у матерi ранiше всяка робота горiла у завзятих руках i нiколи не виглядала обтяжливою – так вона легко з усiм управлялася i втоми нiби нiколи й не знала. А тут… Дiвчата принишкли, до матерi зайвий раз не озивалися, бо розумiли: мати горюе, вона десь далеко, мабуть, пiшла у своiх споминах кудись назад по роках, де вона i батько були молодi, гарнi i щасливi, сповненi надiями на довге безхмарне життя. Та не справдилось те видиво юностi, обмануло i розтануло, пiшло слiдом за батьком. Але навiть найдовша зима все одно колись та минае. І постiйний нестерпний холод, що iнколи до корчу зцiплював тiло, здався, поступово вiдходив. Неохоче вiдпускав зi своiх холодних лап зсудомленi душi пожильцiв цiеi вистудженоi за зиму кривенькоi хатки – потихеньку добиралось i до них рятiвне тепло. Лагiдна весняна привiтнiсть не оминула зажурених вдовиних вiкон. Разом з променями сонця весна просилася у благеньку господу порадувати вже зовсiм зневiрених, втомлених вiд безвиходi людей. Зцiлювала простим своiм доторком теплого повiтря, вивiльняла серце вiд страждань та мук розпачу i найголовнiше – подавала надiю на вiдродження. Мороз уночi все нiяк не вiдходив, уперто тримався до останнього, та вдень при змiцнiлому i високому сонцi його сили втрачались. Вже i раннi вербички жовто закошлатились над струмками та на болотi, деякi зовсiм нетерплячi рослинки на пригiрках весело заяскрiли раптовою зеленню. Рiчка, звiльнена вiд криги, бiльше не змогла втримати у собi по-молодечому прудкi веснянi води, щедро розлилася на обидва боки. Люди дивилися i тихо радiли: стiльки води – тож земля не буде пустою i неласкавою цього року, тож будуть усi з хлiбом, з доброю городиною, а худобина – з кормами та сiном. Аби тiльки не зурочити таку обнадiйливу весну! Як Галина любила цю пору! Позаду довга зима, тягучi й темнi короткi днi, позаду нескiнченний, здавалось, холод. Весна лишень своiм приходом завжди обiцяе наперед щось незвичайне, вiд чого дiвоча душа завмирае i щиро вiрить у тi вiтрянi обiцянки. Кожен новий весняний день, щоразу i довший, i свiтлiший, i теплiший, потихеньку затирав дiвочi страждання, смуток за батьком, за улюбленою бабусею, згладжував шершавi спогади про несправджене кохання. Хотiлося знову жити, хотiлося чогось нового i незвичайного. Тiльки де у iхньому селi це нове i незвичайне взяти? Думки про нове i незнайоме життя, iнакше, анiж у iхньому селi, знову заполонили Галину. Це iнакше життя нуртуе без неi! Без неi! А ii роки молодi втiкають, i чим далi – тим швидше. Встигнути б тiльки наздогнати, не прогавити! Треба все-таки iхати, скорiше iхати звiдси! * * * Знову в село приiхали чужi. Думали спочатку, що вербувальники. Коли нi – вiйськовi. Шукають якусь «дислокацiю». Щось хочуть чи випробовувати, чи розмiщувати неподалiк. Село аж гуло вiд таких новин. Одна незнайома людина з’явиться на чийомусь подвiр’i, так i то для мешканцiв маленького поселення – величезна подiя, обговорювати будуть чи не тиждень. А тут! Стiльки нових, незнайомих людей, та ще й вiйськових! Кожний у селi намагався викласти свое бачення ситуацii, чим же це iхня мiсцевiсть так привабила армiйцiв? А ще хтось пустив слух, що виселятимуть усiх, навколо орати вже не будуть. Села не буде! Голова Тимофiй Уласович ледве заспокоював розбурханих тривожною новиною людей. Нiби переконав, та все одно напруга нiкуди не подiлась – хiба ж владi отак можна з одного разу повiрити? Тимофiй Уласович особисто зустрiчав вимушених гостей i розподiляв, кого i в якi хати направити на постiй. Туди, де мешкали молодi дiвчата, голова далекоглядно нiкого не посилав. Не вистачало йому тiльки амурiв i всього того, що опiсля трапляеться. Молодi вояки шиi вивертали – так заглядались на сiльських дiвчат, а тi аж пищали, коли бачили вiйськову форму. Та голова стiльки уже на цьому свiтi прожив, тож знае, чим це взаемне iскрiння закiнчуеться. У кращому випадку замiж iхнiх дiвчат зманювати будуть. Та, як показуе невблаганний життевий досвiд, часто той «замiж» виявлявся на нiчку-двi. А йому вже встигли й донести, що на старшу дочку покiйного Семена Шульги дуже заiнтересовано поглядав якийсь лейтенантик. Його якраз Тимофiй Уласович розподiлив до сусiдки Шульги, баби Давидихи. А вiн, виявляеться, i через тин та палiсадник розгледiв дiвку. Ну що ти будеш робити? І що вони за народ, цi вiйськовi? Скрiзь гарних дiвчат набачать! А Тимофiю Уласовичу треба пильнувати i дбати про свое населення: дiвчата як робоча сила у селi не зайвi. І так уже скiлькох на навчання вiдправив. Скiльки вступило, а скiльки тих, що не вступило, а в село не повернулися, бо правдами i неправдами у мiстi залишалися. А йому за кожну людину в райкомi, у тих високих кабiнетах, вiдповiдай. Бо зараз же розумнi всi стали, в академiки пруться, а волам хвости крутити нiхто не бажае. Всi хочуть у культурне мiсто з некультурного села. А те, що «некультурне село» мiсто годуе, якось забувають. Що б вони, городськi, без них робили? Та скiльки сам з собою не ремствуй на оту армiйську навалу, але виконувати розпорядження райкому треба: «забезпечити i всiляко сприяти» i водночас самому пильно стерегти свое. Крутись, Тимофiю Уласовичу, щоб, як кажуть, i вовки були ситi, i вiвцi цiлi. Тимофiй Уласович на кожному кутку, де молодь збиралася, приставив своiх довiрених хлопцiв за дiвчатами глядiти, щоб отi пришлi солдатики до чужого руки не простягали. Тихенько нашiптував вказiвку «постовим» у випадку чого по чужих руках, загребущих i ласих, культурненько давати, але баталiй не розводити. Бо ж, не приведи Господи, пiде розголос, втрутяться вищi сили, i Тимофiю Уласовичу не позаздриш. Вiн уже бував на килимi у райкомi, прочуханки отримував i не раз, тож знае, як це «приемно». Та тiльки тодi погрози видавались бiльше для острашки. А як вiйськовi замiшанi, то на серйозне може обернутися. Змусять покласти на стiл червоненьку книжечку – i все! Не допоможе навiть славне фронтове минуле – все, прощавай, подальша трудова бiографiя, забезпечена старiсть. Ким тодi у колгосп – iздовим? Ой, горечко! І де вони тiльки тi вояки з iхнiми «государственними дiлами» взялися на його сиву голову? І принесла ж iх нечиста саме до колгоспу Тимофiя Уласовича! Не могла вона, ота нечиста, трохи схибити, так кiлометрiв на сiм, i занести iх до Гната Йосиповича. У них там i село бiльше, i колгосп трохи багатший. Так нi, сюди приперлись! Добре, що хоч тижнем обiцяли обiйтись, а як начальство накаже – то i швидше заберуться звiдси. Що вони тут шукають, чого нишпорять – невiдомо. Вiйськова таемниця! Отак! У його селi, на його землях якiсь прибульцi хазяйнують, а ти, господарю, мовчи, не сiкайся, навiть нiчого i не питай. Хоч Галина i намагалася не замикатись у собi, та звiстка про те, що наприкiнцi зими Микола став батьком, знову прихилила ii до землi. Галинi не хотiлося нiкого бачити, не хотiлося нiкуди ходити. Їй здавалося, що всi навколо жалiють ii, нещасну, покинуту мало не перед самим весiллям наречену, до того ж уже стiльки часу самотню. Всi подружки як не замiж повиходили, так заручилися, а вона сама й сама, i нiхто в око не впав. У Василини i то вже нiби постiйний залицяльник з’явився. Галинi навеснi двадцять другий рiк – туди-сюди, скоро старою дiвою називатимуть. А людям хiба ж роти позакриваеш? І так шепочуться за спиною: молодша сестра на п’яти наступае. А як же бiднiй дiвчинi замiж виходити, якщо припече? Хiба годиться переходити дорогу старшiй сестрi? Бо кажуть же: тодi старша нiколи вже замiж не вийде, так i залишиться дiвувати до сивини в косах. Галинi вiд тих нiби щиросердних, спiвчуваючих поглядiв тiльки тоскно робилося, хотiлося забiгти якнайдалi, заховатися вiд усiх. Зате Василина, як могла, переконувала сестру, що сидiти вдома i нiкуди не ходити – це нерозумно. Дiвочий вiк короткий, а вона хоче монашкою жити? І Микола вiдразу ж зрозумiе, що його покинута наречена за ним побиваеться, свiту бiлого не бачить, тужить досi за ним, единим i коханим. Невже Галина хоче, щоб Микола, а особливо Марина зловтiшалися з ii незавидноi долi? Наостанок своiх цiлком слушних i переконливих слiв Василина майже кричала на сестру: – Ти що, хочеш, щоб отой нiкчема пiвнем ходив, хвiст задравши? Дивiться, мовляв, який я молодчага: найкращi подружки через мене горшки побили, розсварилися на смерть, а тепер ще й колишня через мене сохне-всихае. Дурна ти, Галько! Ти, навпаки, повинна йому показати, як тобi гарно i без нього живеться, а найбiльше – який вiн йолоп, що таку дiвчину втратив! Галина слухала свою молодшу сестру i тiльки сумно посмiхалася: – Що ти, Васю, хiба я зможу нинi на щасливу скидатись? Ти подивись на мене: змарнiла, схудла, почорнiла i, мабуть, споганiла. Знаеш, чого менi оте все вартуе: голову задирати i посмiхатись, коли вони любляться? А тепер вже i дитинку колишуть, – i знову заливалась сльозами. Менша не здавалась: – Якщо отак будеш сльози лити, то скоро i справдi будеш чорна i покручена, як баба Давидиха. Нiхто на тебе й не подивиться. А знаеш, на кого баба схожа? – На кого? – На Бабу-Ягу! О! І ти будеш Ягою! Нi, Ядею, бо трохи молодша! Таки змогла переконати Галину вийти увечерi хоч на колодки, якщо тiй у клуб далеко йти. Та обом не дуже й хотiлося, тим паче перед цим дощi були, дороги зробилися грузькi – геть забрьохаешся, доки в той клуб долiзеш. Тож молодь поки що збиралася по своiх кутках. Василина i Галина прийшли досить пiзно, а на вигонi вже хтось зметикував i вогнище розпалити. Гарною виявилася придумка, бо холоднувато ще надворi вечорницi влаштовувати, до справжнього тепла не близько. Та все одно на колодках було весело. Хтось перешiптувався про свое, пари мiцнiше горнулися одне до одного, а iншi парубки тiльки клинцi пiдбивали до дiвчат. Спочатку всi гомонiли жваво, перегукувались жартами, а тодi, як завжди, завели пiсень. Навколо добрячого вогню (хлопцi постарались) збились у тiсне коло, щоб зiгрiтись вiд ще неласкавоi весни, i виводили то «Чорноморець, матiнко», то «Вечероньки не доiла», то «Шумлять верби». Хто яку перший втне або сильним голосом переб’е, той i виводить далi. Галина ранiше дуже любила такi змагання, бо iй рiвних не було за силою та красою голосу. Вона поглянула на веселих хлопцiв i дiвчат i раптом вiдчула, що через своi сумнi подii скучила, ой як скучила за посиденьками зi смiхом, жартами, пiснями. А ще: як iй хочеться заспiвати разом з усiма, та тiльки негоже. По батьковi i бабусi Марфi року ще не минуло, тож сидiла мовчки i слухала, як iншi виводять. Аж несподiвано почула за спиною: – А ви чого не спiваете? Невже така гарна дiвчина пiсень не знае чи, може, спiвати не вмiе? Галина вiдразу ж зрозумiла з голосу, що то хтось чужий – у них у селi так не говорять. Повернулась i побачила незнайомого хлопця у вiйськовiй формi. Та нi, здаеться, вона його вже десь бачила. Так-так, це саме вiн приходив пару днiв тому купувати молоко. З матiр’ю домовлявся, тож вона його не дуже запам’ятала. Але щось у його поглядi збентежило Галину. – Спiвати я вмiю i люблю. Та поки не можу – не годиться. Хлопець здивовано на неi подивився: Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65997581&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.