Iвасик-Телесик Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда: – Поїдь, діду, в ліс, вирубай мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати, от буде мені хоч забавка! Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Положила баба ту деревинку в колисочку – колише й пісню співає: – Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику, – І з ніжками, і з ручками Буду тебе годувати! Колихала-колихала, аж полягали вони увечері спати. Встають уранці – аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того синка Телесиком. Росте той синок та й росте, – і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього. От як підріс він, то й каже: – Зробіть мені, тату, золотий човник і срібне веселечко: буду я рибку ловити та вас годувати! От дід зробив золотий човник і срібне веселечко, спустили на річку – він і поїхав. Iвасик-Телесик Їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть – і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже: – Гляди ж, синку, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі. От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе: – Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити! Iвасик-Телесик Телесик почув: – Ближче, ближче, човнику, до бережка, – це ж моя матінка снідати принесла! Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити. А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом: – Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити! А він чує: – То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Махнув весельцем – човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від берега геть. От мати телесикова наварила йому обідати, понесла до берега та й кличе: – Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити! Він почув: – Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла. Приплив до берега, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову. А змія приходить до берега та знову товстим голосом: – Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити! А він почув, що не материн голос, та й махнув весельцем. – Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі. Змія бачить, що нічого не вдіє, та й пішла до коваля. Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тонесенький голосок, як у телесикової матері! Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати: – Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити! А він думав, що то мати: – Ближче, ближче, човнику, до бережка, – то ж мені матінка їсти принесла! Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати. Приносить до хати: – Зміючко Оленко, відчини! Оленка відчинила, змія увійшла в хату. – Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти. Та й полетіла кликати гостей. От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже: Iвасик-Телесик – Сідай, Телесику, на лопату! А він каже: – Коли ж не вмію, – як його сідати? – Та вже сідай! – каже Оленка. Він і поклав на лопату руку. – Так? – каже. – Та ні-бо: сідай зовсім! Він поклав голову: – Отак, може? – Та ні-бо, ні! Сідай увесь! – А як же? Хіба так? – та й попутав ногу. – Та ні-бо, – каже Оленка. – Ну так покажи ж, – каже Телесик, – бо я не знаю як. Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою піч затулив; а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями. – Зміючко Оленко, відчини. Не чує – Зміючко Оленко, відчини! Не озивається. – От вража Оленка – вже десь повіялась! От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню, та й їдять, – думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються по траві: – Покочуся, повалюся, телесикового м'ясця наївшись! А Телесик із явора: – Покотіться, поваліться, оленчиного м'ясця наївшись! Вони слухають: «Де це?» Та знову: – Покочуся, повалюся, телесикового м'ясця наївшись! А він знову: – Покотіться, поваліться, оленчиного м'ясця наївшись! Вони знову: «Що воно таке?» Давай шукати, давай дивитися та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли, аж зуби поламали, – а не перегризуть. Кинулись до коваля: – Ковалю, ковалю! Скуй нам зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував. Вони як почали знову... От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх просить: – Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити! Iвасик-Телесик А гуси й кажуть: – Нехай тебе середні візьмуть! А змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить: – Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити! Так і ці йому кажуть: – Нехай тебе задні візьмуть! А явір аж тріщить. Відпочинуть змії – та й знову гризуть, відпочинуть – та й знов... Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх і просить: – Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити! – Нехай тебе заднє візьме! Та й полетіли. Сидить сердешний Телесик, – от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Iвасик-Телесик Коли це летить собі одним одне гусеня: відбилось – насилу летить. Телесик до нього: – Гуся, гуся, гусенятко! Візьміть мене на крилятко Та понесіть до батенька, А в батенька – їсти й пити, Ще й хороше походити! От воно: – Сідай! – каже та й ухопило його на крила. Та втомилось, сердешне, так низенько несе. Iвасик-Телесик А змія за ним – чи не вхопить його – женеться. Та таки не наздогнала. Iвасик-Телесик От гусеня принесло та й посадовило Телесикана причілку знадвору, а само ходить, пасеться. Сидить Телесик на причілку та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, виймає з печі й каже: – Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок! А Телесик знадвору: – А мені? То це вона знову виймає пиріжки та й каже: – Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! А Телесик знову: – А мені? Вони й почули. – Що це? Чи ти чуєш, діду, наче щось гукає? – Та то, – каже дід, – мабуть, так учувається. То знову баба: – Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! – А мені? – з причілка каже Телесик. – От же таки озивається! – говорить баба та зирк у вікно – аж на причілку Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді! А гусятко ходить по двору, мати й побачила: – Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу. А Телесик каже: – Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був. От вони нагодували його, і напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло. От вам казочка, а мені – бубликів в'язочка.