Багряний рейд
Андрiй Анатолiйович Кокотюха


Тiльки-но зiйшла з украiнськоi землi нiмецька навала, як Совiти почали утиски й арешти. Серце Максима Коломiйця обливалося кров’ю, коли вiн бачив, як паплюжать рiдний край. Але й у вiддiлi УПА, куди вiн пiшов за покликом сумлiння, йому не довiряють. Бо вiн колишнiй мiлiцiонер, радянський диверсант. А головне – чужий, бо Схiдняк: таке псевдо взяв собi нинiшнiй повстанський командир. Вiн мае серед бiйцiв недруга, котрий тiльки й чекае вiд нього помилки. Та саме групу Схiдняка вiдряджають у рейд на Лiвобережжя, у глибокий тил радянських вiйськ. Бойове завдання Схiдняка: закрiпитися в тилу й органiзувати повстанських рух на Киiвщинi. Скiлькох побратимiв ховатиме Схiдняк i хто допоможе йому помститися?

Обережно! Ненормативна лексика!





Андрiй Кокотюха

Багряний рейд



© Кокотюха А., 2016

© DepositPhotos.com / den-belitsky, обкладинка, 2016

© DepositPhotos.com / jojjik, den-belitsky, оформлення шмуцтитулiв, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016



Консультант: Іван Казимирович Патриляк, професор, доктор iсторичних наук, декан iсторичного факультету Киiвського Нацiонального унiверситету iменi Т. Шевченка



Обережно! Ненормативна лексика!


***




Дорогою на Схiд


Для будь-якоi армii, що оперуе, послуговуючись партизанськими методами боротьби, рейди були i залишаються надзвичайно важливою формою дiяльностi. Бойовi, розвiдувальнi, пропагандистськi рейди широко використовувалися також i в Украiнськiй повстанськiй армii та збройному пiдпiллi ОУН аж до початку 1950-х рр. Своi рейди упiвцi проводили територiями Украiни, Словаччини, Румунii, Чехii, Бiлорусi, Нiмеччини. Вони мали рiзне завдання, рiзну кiнцеву мету.

Особливе мiсце серед них посiдають рейди у Велику Украiну.

Вiд моменту розгортання структур УПА ii вiйськове командування та полiтичне керiвництво наполегливо намагалося розпалити збройну боротьбу за незалежнiсть i закрiпитися на територiях на схiд вiд колишнього радянсько-польського кордону. Рейдовi вiддiли проходили територiями Житомирщини, Киiвщини, Хмельниччини, Вiнниччини, повстанськi боiвки у рiзний час проникали до Кiровоградськоi, Одеськоi та Днiпропетровськоi областей. Уже на початку лютого 1944 року начальник внутрiшнiх вiйськ НКВС Украiнського округу генерал-майор Марченков змушений був констатувати: «Ситуацiя на Правобережжi Украiни ускладнюе оперативну службову роботу наших вiйськ. У звiльнених вiд вiйськ противника районах та областях е повстанськi формування украiнських нацiоналiстiв, бандитськi угруповання, якi активно розгортають свою антирадянську дiяльнiсть. Протистояння наших вiйськ з чисельними, гарно озброеними бандами неминуче».

Чергова книга Андрiя Кокотюхи переносить читача до подiй 1944 року, коли повстанське командування надзвичайно активно працювало над розгортанням антирадянського пiдпiлля на Житомирщинi та Киiвщинi, намагалося поширити повстанський рух в наближених до столицi лiсових масивах i навiть робило спроби проникнути в напрямку чернiгiвських лiсiв. Сюжет книги – це тiсне сплетiння переспiву з реальних подiй (якi вiдбувалися з рiзними людьми в рiзний час) i невеликого художнього домислу автора.

В одних повстанських спогадах про рейд на Житомирщину читаемо: «Кожен вже знав про свое завдання, знав також, в який терен вiдходить, i до вiдходу кожен проводив час у роздумуваннi над тим, як то закрiпитися в теренi, як розгорнути найуспiшнiшу революцiйну роботу (…) Ми хоч i знали, що терен, куди ми йдемо, здебiльшого опанований ворогом, що треба буде багато зусиль, а то й жертв, щоб перебороти усi труднощi, закрiпитися в теренi, побудувати Органiзацiю. (…) Ми йшли приспiшеним кроком у напрямку на Схiд, щоб за нiч зробити якнайбiльше дороги (…) Обвiшанi вантажем, який складався, крiм озброення, ще з запасiв харчiв та лiтератури, iшли ми повiльно (…) Ми зайшли до крайньоi хати, з якоi виблимувало свiтло тьмяного каганця. Хотiлося зайти до хати не тiльки тому, щоб розвiдати про становище в теренi i бодай трохи вiдпочити по тяжкiй дорозi, але бажалося зустрiчi з мiсцевими людьми, хотiлося почути вiд них слово, вiдчути iхнi настроi, довiдатись про iхнi болi й бажання. Бо ж серед цих людей, з ними i для них прийдеться нам працювати». За цими декiлькома реченнями зi спогадiв невiдомого повстанця пiд псевдо Вадим приховуеться цiлий свiт вiдчайдушних i жертовних людей; свiт боротьби i мрiй, про якi ми ще так мало знаемо.

Андрiй Кокотюха, спираюсь на реальнi документи та невигаданi iсторii, сконструював власну версiю повстанського рейду. Читаючи описи маршiв, спiлкування повстанцiв мiж собою та з мiсцевим населенням у Великiй Украiнi, мимовiль замислюешся про те, що перед тобою не художнiй твiр, а реальний повстанський звiт чи спогади про рейд на Схiд. Головнi героi, iхня поведiнка, думки, обставини, в яких вони дiють, надзвичайно точно передають реалii 1944–1945 рокiв, а детективний доважок робить читання книги справдi захопливим.

Іван Патриляк, доктор iсторичних наук, професор




Багряний рейд





Частина перша

Служба безпеки

(12–19 вересня 1944 року)





З проникненням чуток про вплив на захiдноукраiнське суспiльство прийнятих у Москвi рiшень про розширення прав союзних республiк, особливо про наркомати Заксправ i НКО, з’явився серед повстанцiв розбрiд, особливо серед рядовикiв. Дехто казав, за яку ж таку самостiйну Украiну ми маемо боротися?

    З доповiдноi записки до ЦК КП(б)У, березень 1944 року



Якщо члени оунiвського пiдпiлля та УПА не отримали звернення нашого уряду, ми будемо вiдповiдати силою. Заставимо силою чи пiдкоритися, чи будемо знищувати.

    З виступу секретаря Рiвненського обкому КП(б)У Василя Бегми, червень 1944 року




1

Волинь. Район Дубна, село Пiдгайне


Бiй тривав майже годину.

Коломiець злостився – усе можна було скiнчити значно швидше й навiть з набагато меншими втратами. Його бiйцiв стало на сiмох менше, тепер разом iз командиром лишилося дванадцятеро. Чоту цiеi осенi сильно пошарпали, й Максим побоювався розформування та злиття з iншим пiдроздiлом. Вiн зовсiм не переймався, що в такому разi доведеться втратити посаду та пiти заступником до iншого. За вiйськовими званнями й керiвними посадами в повстанськiй армii чотовий[1 - Чотовий – командир чоти (взводу). Тут i далi вказуються функцiйнi ранги (звання), чиннi в Украiнськiй повстанськiй армii станом на 1944 рiк. (Тут i далi прим. автора.)] на псевдо Схiдняк не ганявся.

Йому надали новий ранг лише три мiсяцi тому, а до того воював звичайним рядовим козаком[2 - Козак – рядовий в УПА, назва рангу бiльше поширена у вiддiлах на Волинi, iнший вiдповiдний ранг – стрiлець.]. Влiтку, коли лiси почали бомбувати з повiтря, а потiм послали проти лiсовоi армii спецiально знятi з фронту пiхотнi частини, пiдсиленi танками, артилерiею, бронепотягами, вiйсько зазнало значних втрат i дотепер зализувало рани. Саме тодi вiйськовi пiдроздiли групували наново i Коломiець отримав пiд командування спершу рiй[3 - Рiй – вiддiлення в УПА.], а вже за три тижнi – чоту.

Стрiмке кар’ерне зростання Максим розцiнив як вияв довiри. Якби йому не довiряли, вiн не лишився б в УПА. Минулого року його, засудженого за вбивство власного начальника, колишнього радянського мiлiцiонера з Миргорода, закинули на Волинь iз диверсiйною групою. Потрапив у полон до вiддiлу Хмари в лiсi пiд Здолбуновом, уникнув розстрiлу, пройшов перевiрку вогнем i влився до повстанцiв. Пiзнiше його знову перевiрили, вже в СБ[4 - Служба безпеки ОУН, спецiальний пiдроздiл, створений 1940 року. Серед завдань – виявлення ворожоi агентури, диверсiйна робота. Вiддiли на мiсцях мали значну автономiю.], цього разу – ретельнiше, навiть довелося посидiти двi доби пiд арештом, доки слiдчi з’ясовували обставини. Але обiйшлося, згодом про нього Служба безпеки не згадувала.

Нинi саме вона мало не зiпсувала ретельно продуману операцiю.

Коломiець був дуже близький до того, щоб звинуватити в загибелi своiх хлопцiв, через яку довелося все зупинити, Дуная, командира вiддiлу.

…Їхня сотня мусила перепочити пiсля виснажливих боiв з вiйськами НКВС та регулярними частинами Червоноi армii, кинутими на пiдсилення. Фронт уже наближався до Захiдного Бугу, i радянське радiо гордо називало Волинь, як i решту Украiни, звiльненою вiд нiмецьких окупантiв. Зараз тут був глибокий тил. Звiсно, не для повстанськоi армii, й це неабияк дратувало радянське вiйськове командування. Тож окремим наказом повстанцi, яких називали не iнакше, як бандитськими формуваннями, мали бути знищенi ще до кiнця року. Вiдповiдноi доповiдi, кажуть, чекае особисто Сталiн.

Але насправдi не треба було спецiального наказу, аби воювати з повстанцями. Радянська влада не збиралася заплющувати очi на лiсове вiйсько та розгалужену пiдпiльну мережу. Максим, воюючи тут уже рiк, мiг порiвняти умови й погоджувався з побратимами, котрi мали бiльший досвiд: нiмаки порiвняно з Совiтами створювали украiнському вiйську мало не курортнi умови. Вони лише зрiдка потикалися в лiси та намагалися без потреби не заходити у вiддаленi села.

Тож запеклi сутички у лiсових масивах велися не з ними, а з радянськими партизанами. Вони домагалися контролю над лiсами й хуторами, нахабно зайшовши на повстанськi терени. Крiм того, дошкуляла польська самооборона, котра, залежно вiд власноi вигоди, могла взаемодiяти як з нiмцями, так i з червоними. Попри це украiнцi могли контролювати окремi територii й навiть запровадити власну, нацiональну адмiнiстрацiю.

Результат: замiсть трьох фронтiв, як минулого року, повстанська армiя тепер, у сорок четвертому, воювала на двох. Проте легше вiд того не стало. Радше навпаки – там, де нiмцi боялися навiть проiхати поруч, пiдроздiли НКВС нiчого не стримувало. Витiснивши звiдси нiмцiв й вiдновивши втрачену на кiлька рокiв владу, почали дiяти на теренах вогнем i мечем. Не рахуючись iз засобами й застосовуючи силу навiть там, де часом ii не було треба аж у такiй потузi.

З огляду на це Коломiйця найбiльше цiкавили, переймали й хвилювали водночас винищувальнi загони. Інформацiю про них збирала агентура СБ, i стало вiдомо: туди записуються добровольцi з мiсцевих, переважно полякiв. Звiсно, командували пiдроздiлами колишнi червонi партизани та навiть червоноармiйцi, котрi виписувалися зi шпиталiв. Їхню мотивацiю Максим, колишнiй офiцер мiлiцii, чудово розумiв. Описати мiг однiею фразою: «Нема дурних». Мало хто хоче для себе продовження вiйни, а в шпиталi про неi починаеш забувати. Особливо якщо поруч – молодi сестрички, поранених годують, i навiть труять вошей, прожарюючи бiлизну. Звикнувши до нехай умовного, але миру, вчорашнi пораненi не дуже рвуться доганяти своi частити.

Винищувальнi батальйони приймають за спасiння, бо це служба в тилу, з усiма приемними наслiдками. Їх ставили на забезпечення. І хай навiть переводили на казармене становище – все одно стрибки[5 - Бiйцi винищувальних батальйонiв. Вiд росiйського «ястребки» – вiльний переспiв назви «истребительный батальон». Походить вiд росiйського аналога «ястребки», або ж «ястребы» – назва льотчикiв-винищувачiв (истребителей) у Червонiй армii. Украiнцi на повторно окупованих радянською владою територiях Захiдноi Украiни називали учасникiв таких батальйонiв «яструбками», або ж «стрибками». Їх переважно набирали з мiсцевого населення.] вiдчували бiльше волi та почувалися в бiльшiй безпецi, нiж у регулярнiй армii.

Та лiсовi хлопцi показували зуби. Вiд цього стрибки не впадали у вiдчай, зрозумiвши помилковiсть вибору сторони. Вони ще бiльше лютували. Бо повстанцi створювали стрибкам додатковi труднощi. Найперше – били не у вiдкритому бою, а з засiдок, винищуючи колаборантiв без милосердя й жалю. Ефективно протидiяти стрибки не могли, бо вояки з них виявилися не найкращi. Тож керiвництво НКВС швидко знайшло iм лiпше застосування – грабувати мiсцеве населення.

Звiсно, офiцiйно подiбнi акцii називалися iнакше. Отримуючи оперативну iнформацiю про села чи хутори, де люди збирають для повстанцiв харчi, одежу, а головне – взуття, командування вiдряджало туди загiн винищувачiв. Завдання: виявити ворогiв та бандитських посiбникiв, показово покарати та конфiскувати все, що знайдуть. Такi дii мусили паралiзувати дiяльнiсть повстанських вiддiлiв на зазначеному теренi. Бо зброю та боеприпаси вояки знайдуть швидше, нiж продукти й одяг.

До того ж залякати селян зайвий раз не завадить. Хай покарання буде показовим уроком для всiх, хто досi пiдтримуе партизанiв. Але найголовнiше – стрибкам давали вказанi села на вiдкуп, дозволяючи брати все, що заманеться. Максим, як i решта командирiв, уже знав: стрибкам нiчого не платять, лише видають пайок, тож грабувати лояльнi до повстанцiв села iм дозволяли в рахунок платнi.

Одного такого видовища рiк тому стало досить, аби Коломiець зробив остаточний вибiр, повернувши зброю проти тих, у кого ранiше служив i на кого працював.

Стрiляючи в начальника мiлiцii, вiн почасти зводив рахунки за знiвечену долю сестри своеi загиблоi дружини Оксани. Частково – вважав, що так очищае радянськi правоохороннi органи вiд шкiдникiв, котрi своiми дiями лише компрометують в цiлому правильну, iстинно народну владу. Навiть уявляв себе на мiсцi когось iз вождiв, Кагановича чи того ж товариша Сталiна, в яких повно справ i не доходять очi, вуха та руки до сумнiвних, нерадянських елементiв на мiсцях, десь у задрипаному Миргородi. Кiлька табiрних рокiв не остаточно похитнули вiру в радянську владу, хоч спiлкування з зеками й табiрною адмiнiстрацiю розвивали те, що iнтелiгенти з числа «ворогiв народу» називали критичним мисленням. Волинське село, пограбоване на його очах червоними партизанами, i особливо – вбитi старi люди та згвалтованi молодицi, стало для Максима своерiдним рубiконом.

Вiн ступив туди ще завербованим радянським диверсантом, якому влада дала шанс, – а звiдти вийшов внутрiшньо готовий воювати з тiею владою. Та прийняти повстанське псевдо Схiдняк.

Тепер ситуацiя вкотре повторювалася. У Пiдгайному, як донесла розвiдка, на них чекали. Сотня Гомона могла перебути там якийсь час пiсля недавньоi сутички з регулярними радянськими частинами в районi Кiверцiв, де довелося вiдчайдушно йти на прорив, не даючи вороговi замкнути кiльце. Вiд сотнi лишилася заледве половина, в бою поранили самого Гомона. Але iм вдалося загубитися й навiть налагодити зв’язок з командуванням. Так iх спрямували сюди, пiд Дубно.

Попереду, в розвiдцi, рухалася чота Коломiйця. Вони й наткнулися на зв’язкову, котра переказала: в Пiдгайному стрибки разом iз «червонопогонниками» – так називали пiдроздiли НКВС. Розумiючи, що доведеться повертати назад, бо там уже ловити нема чого, Максим майже одразу змiнив рiшення. Пiсля недавнiх втрат кортiло поскубати бодай когось, i тут «винищувачi» нагодилися вчасно. Маючи чималий досвiд подiбних операцiй, вiн передав потрiбне повiдомлення й став табором у лiсi, почавши пiдготовку.

Вони мали при собi рацiю, нiмецьку «Telefunken»[6 - Telefunken Gesellschaft fu..r drahtlose Telegraphie m.b.H – нiмецька промислова компанiя, в роки Другоi свiтовоi – провiдний виробник засобiв зв’язку, радiолокацiйного обладнання, бездротових приладiв тощо.], вийшли на зв’язок i незабаром отримали наказ чекати. До лiквiдацii стрибкiв мав долучитися вiддiл Дуная. Акцii проти загону НКВС – прiоритет Служби безпеки, i Схiдняк мусив координувати своi дii з ним. Треба було чекати щонайменше пiвдоби, хоч реалii внесли корективи: Дунай нагодився за добу. Все зрозумiло, як уже вийшло, претензiй нiхто не мав.

Крiм однiеi.

За цей час «червонi погони» знялися й пiшли з Пiдгайного.

Кусаючи губи вiд злостi та вiдчуття поразки, Максим iз трьома вояками особисто провiв iх, ледь стримуючись, аби не порушити наказ i не атакувати. Звiсно, дати прочуханки стрибкам теж треба. Але вдарити по енкаведе пiсля недавнього розгрому – той реванш, якого Коломiйцевi кортiло бiльше.

Та щойно нагодився Дунай зi своiми, знову все помiнялося.

Виявляеться, хтось помiтив за цей час лiсовикiв, попередив «винищувачiв». Служба безпеки не мала точноi iнформацii про вiдправлений iм на пiдмогу пiдроздiл НКВС. Проте досвiд пiдказував: якби повстанцi постояли в околицях села ще довше, напевне дочекалися б карателiв. Мало того, що втрачали перевагу несподiваного нападу – ще й змушенi були б вiдбиватися.

Єдине мудре рiшення за такого розкладу – починати негайно. Хай стрибки попередженi. Але ж, як вiдомо, у вiдкритому бою вони мало чого вартi.

Схiдняк та Дунай чомусь не припустили одного – вiйськовi можуть повернутися.

Повернулися.



Прорахувати такий поворот Коломiець мусив.

Тим бiльше мав би передбачити це Дунай. Адже значно простiше зупинити й розвернути вiддiл, який вiдiйшов недалеко, нiж вiдряджати окремий. Коли дiзналися, що червоних помiтили за десять кiлометрiв вiд Пiдгайного, часу на роздуми не лишилося, як i на суперечки, хто зловив гав. Дунай мав вищi ранг i посаду, тому наказав Коломiйцевi вiдрiзати вiйськових, поки його вiддiл вiзьметься за стрибкiв.

Рiшення вiдчайдушне, та альтернатива – розвертатися, вiдходити вглиб лiсу, навiть не огризнувшись. Можливо, iншим разом та за iнших обставин Максим узяв би на себе вiдповiдальнiсть уникнути бою й шукати iнших можливостей роздобути харчi, медикаменти, полагодити одяг, перевести подих. Недавня поразка свою справу зробила: повстанцi рвалися в бiй, аби випустити пару i бодай якось вiдiгратися.

Зупиняти своiх Коломiець не мiг i не хотiв. Тому вiддiл пiшов навперейми «червоним погонам». Бойовий порядок вибудували на ходу. Дiяли злагоджено, звично. Сил, спритностi та впевненостi в собi додавала лють. Дуже кортiло вiдiгратися. Роздiлилися на двi групи, обтекли дорогу з обох бокiв, i вчасно – колона з двох вантажiвок не встигла дiстатися до вузького мiсця серед лiсу: пагорби з обох бокiв, нiби сама природа створила ворота перед в’iздом у село. Хай вiдстань критично близька, зупинити ворога найкраще тут.

Почали вчасно – разом iз Дунаем. Командири не домовлялися, повстанцi вдарили саме в той момент, коли перший «студебекер»[7 - Studebaker US6 – тривiсна вантажiвка фiрми Studebaker Corporation (США), випускався з 1941 до 1945 року. Вирiзнявся бiльшою, нiж радянський аналог, вантажнiстю та пiдвищеною прохiднiстю. Поставлявся в СРСР по ленд-лiзу.] заiхав у прохiд мiж горбами. Вибухи та стрiлянину червонi напевне почули, водiй головноi машини наддав газу, згори йому стукали по кабiнi. Стрiмкий ривок теж став у пригодi: Коломiець жбурнув гранату, мiтячи просто перед нею. Рвонуло, шофер газонув, водночас крутнувши «бублика» вправо. Зупинився рiзко – друга машина, теж надавши швидкостi, з розгону врiзалася першiй у кузов.

Оговтатися бiйцям не дали. Тих, хто кинувся на землю, валили короткими чергами. Гранат повстанцi мали небагато, всi використали, як мае бути: ребристi «яйця» полетiли в кузови, в саму гущу зеленоi людськоi маси. Повiтря наповнилося криками болю, матюками, вигуками, котрi губилися в шумi бою. На ворога побiгли з обох бокiв, та червонi швидко отямилися – все ж не вперше потрапляють у такi засiдки, та й було iх бiльше. Огризнулися автомати, впало кiлька воякiв, решта вiдтягнулися, займаючи вигiднiшi позицii. Поки наново групувалися, солдати зайняли оборону, тримаючи вогнем периметр, а iхнiй командир, молоденький (Максим мимоволi вiдзначив – молодший за нього рокiв на три) старлей почав командувати.

Зрозумiвши, що зараз буде, Коломiець пiдповз до булавного[8 - Булавний – старший сержант.] Чуба, збираючись вiддати свiй наказ – але той уже все зрозумiв: вогнем почав вiдсiкати бiйцiв вiд другого «студера». Колеса першого прострелили ще ранiше, але другий лишався на ходу. Саме зараз старший лейтенант намагався пiд прикриттям вогню залiзти в кабiну, аби здати назад. Звiдти, де залягли Кошовий iз Чубом, те мiсце прострiлювалося погано. Помiняти ж позицiю не вдалося – сержант-енкаведешник уже вирахував це, тож бiйцi за його наказом взяли пiд контроль небезпечний сектор. Далися взнаки як менша чисельнiсть повстанцiв, так i iхня виснаженiсть: у червоних, попри бiльшi втрати, ставало сили перегрупуватися та частково паралiзувати нападникiв, не даючи змiнити позицii на вигiднiшi. З тих, хто наступав, повстанцi швидко перетворилися на тих, хто обороняеться.

Старший лейтенант тим часом дiяв справдi героiчно. Нiби пiрнаючи мiж кулями, таки пролiз у кабiну, за мить ревнув мотор. Здаючи назад, придушив одного зi своiх солдатiв, але й далi вправно маневрував. Уцiлiлi бiйцi, побачивши – в старшого все виходить, почали поливати пагорби зливою куль, змусивши повстанцiв вiдступити далi вiд дороги. Поки Максима лихоманило в пошуках виходу, американська «полуторка» встигла виiхати на рiвне, далi рухаючись задом, i солдати кинулися штурмувати кузов на ходу. Перехопивши погляд Чуба, чотовий побачив небезпеку: перша пiдбита вантажiвка дороги не перегородила. Якщо зараз вiдчайдушний старлей вирiшить прориватися вперед, до Пiдгайного, на допомогу стрибкам – йому це на повному ходу вдасться.

– Гранат не е! – гаркнув Чуб.

Замiсть вiдповiдi Коломiець витягнув з кишенi своiх галiфе «лимонку», прикинув на око вiдстань вiд iхньоi позицii до машини, мить помiркував – i простягнув булавному гранату, попередивши:

– Бiльше – нема!

Кивнувши, Чуб хвацько перекинув свiй ППС[9 - ППС – кулемет за конструкцiею Олексiя Судаева, розроблений 1942 року. Був на озброеннi в Червонiй армii та вiйськах НКВС, як трофей був популярним серед бiйцiв УПА.] за ремiнь через груди на спину, стиснув гранату i вужем поплазував убiк, втискуючись у землю якомога глибше. З дороги маневру побачити не могли, але Максим все одно почав стрiляти, не так прикриваючи, як викликаючи вогонь на себе. Спрацювало: дружно сипнули з автоматiв, вiн вiдповз трохи далi вiд краю пагорба, в бiк лiсу.

Тим часом солдати пiд прикриттям «полуторки» готувалися чи то до вiдходу, чи – як i припускав чотовий – до прориву. Помiнявши позицiю, вiн бачив вантажiвку в русi, але частина пагорба лiворуч закривала мiсце, де бовванiла пiдбита машина. Скiльки часу минуло вiдтодi, як Чуб зник, – Максим не знав, в бою секунда видаеться хвилиною, а хвилина – годиною. Та враз iз лiвого боку вибухнуло, тут же заклубився густий чорний дим, i Коломiець у запалi стукнув кулаком по землi: е, вдалося влучити в бензобак. Тепер вiйськовi не мали iншого виходу – «полуторка» надала ходу, далi задкуючи, ворог нарештi вiдступив.

Тепер не було смислу ховатися. Нехай маленька, але перемога. Пiдвiвшись i взявши напереваги свiй ППШ, Коломiець побiг на поле бою, фiксуючи: повстанцi брали приклад зi свого чотового, знову перейшовши в контратаку.

– Не стрiляти! – гаркнув Максим, аж заболiло горло й вiн закашлявся. – Хай тiкають! Лишiть!

Наказ мав сенс. Хоч «червонопогонники» вiдходили, проте iх все одно лишалося бiльше. Захопившись переслiдуванням, пiддавшись переможнiй ейфорii, повстанцi ризикували потрапити в пастку. Вiдтягнувши iх за собою подалi вiд лiсу, вiйськовi могли знову атакувати, i на рiвному вояки втрачали перевагу. Вiдкритий бiй такими силами витримати не могли, iх знову змусять до вiдступу й тепер гнатимуть аж до самого села.

Командира почули. Пустивши навздогiн вцiлiлим кiлька прощальних черг, повстанцi зупинилися, аби оцiнити наслiдки сутички. І тут на Максима чекав сюрприз: Чуб узяв у полон того самого зухвалого старшого лейтенанта.

Як це сталося, чому офiцер не вiдiйшов разом зi своiми, для чого взагалi передав кермо iншому – Коломiець не розумiв. Тому просто стояв посеред дороги, в диму, закинувши автомат на плече, i дивився на те, як булавний по-хазяйськи порае полоненого. Пiлотка з його недавно стриженоi голови давно злетiла, польова гiмнастерка розiрвалася на плечi, пiстолет уже пiдiбрав один iз повстанцiв. Старлей не говорив нiчого, лиш скрикував, коли Чуб у черговий раз гатив кулаком то в живiт, то в лице. Булавний – до вiйни сiльський коваль, вiдомий на весь Горохiвський повiт, – бив зi знанням справи, розмiрено, сильно й точно, бажаючи зробити людинi боляче. Мимоволi Максим вiдчув до полоненого щось подiбне до поваги: бачив такi-от розправи ранiше десятки разiв i завжди чув або матюки, або прокльони, або прохання припинити. Цей же терпiв, нiби побився з кимось об заклад i конче намагався виграти.

Попереду, з боку Пiдгайного, ще стрiляли, але вже не так рясно. Видно, вiддiл Дуная в селi впорався. У тому, що не навпаки, Коломiець був упевнений. Тож глянув на охоплену вогнем «полуторку», пiдстрелених солдатiв, яких уцiлiлi повстанцi стягували докупи й роззували – чобiт нiколи не напасешся, з собою забирали все, знiмали навiть з убитих своiх, не до сантиментiв. Заразом побачив: втрати його вiддiлу – не двое, а трое воякiв, ще двох поранило, Чуб – третiй. Але велетень, здавалося, не зважав на бiль у закривавленому лiвому плечi. Орудував лiвим кулачиськом, коротко замахуючись i зовсiм не кривлячись, правиця тримала полоненого за карк.

– Годi, – мовив нарештi Максим.

Булавний не почув – або зробив вигляд, що не почув.

– Досить, я сказав! – пiдвищив голос Коломiець.

Чуб пiдкорився: розтиснув кулак, жбурнувши офiцера на землю. Той знову здивував: не знати, на що сподiвався, але вiдразу порачкував убiк, хоч шансiв вирватися не мав жодних. Максим перегородив йому шлях, замахнувся ногою, та в останнiй момент щось втримало вiд сильного копняка: просто штовхнув носаком, не даючи пiднятися.

– Де вiн тут взявся?

– Та вистрибнув, друже Схiдняк, – вiдповiв булавний. – Мене самого шляк мало не трафив, як те побачив.

– Що побачив?

– Як тамтой москаль машину лишив, аби своiх прикривати. Іншим наказав вiдходити. Рукою махав. Котрий лишитися хтiв – заледве не стрелив.

Зараз вони говорили, нiби старлея поруч не було чи вiн лежав мертвий.

– Герой? – спитав Коломiець, торкнувши полоненого носаком.

Той перекотився на спину, глянув на Максима, розпрямився й сiв.

– Нi, – вiдповiв, дивлячись знизу вгору.

– А хто?

– Старший лейтенант Колокольчиков.

Полонений говорив, ворушачи розбитими губам, кривився вiд болю. Але все одно почуте тут, серед диму, кровi й трупiв, сказане пiд супровiд далеких одиночних пострiлiв прозвучало кумедно. Якщо не сказати – наiвно, нiби називала себе велика дитина. Хоча Максим на власнi очi бачив реальний героiзм ворожого офiцера, i нiчого дитячого в його поведiнцi не було.

Хiба – виклик.

Пiдлiтковий.

– Рокiв скiльки?

– Тобi яке дiло?

– Вiдповiдай!

– Це вже допит? Не скажу – розстрiляеш?

– Я тебе, курво, стрiляти не буду, – втрутився Чуб. – Кулю на тебе шкода тратити. Рукою задавлю. Одною.

Булавний розчепiрив могутню правицю.

Коломiець мазнув поглядом по закривавленому плечу побратима.

– Добряче?

– Не придумали на Чуба кулi, друже Схiдняк.

Приказку вiн придумав сам. І пiсля кожного бою знаходив момент, коли ii доречно ввернути в розмову. Торкнувшись долонею рани, Чуб знизав плечима. А полонений раптом полiз у кишеню. В Максимовiй руцi миттю опинився автомат.

Але старлей укотре за короткий час iхнього знайомства повiвся дивно. Виставив руку перед собою долонею вперед, зупиняючи ймовiрну розправу, i витягнув iндивiдуальний пакет.

– На.

Вiд несподiванки Чуб труснув головою.

– Що?

– Перев’яжи. Чи росiйськiй перев’язочний матерiал тобi не пiдходить?

Коломiець мовив замiсть булавного:

– Годиться. Тримай, друже Чуб.

Той узяв бинт, знову знизав плечима, буркнув для чогось:

– Не допоможе, – i вiдiйшов, аби зайнятися раною.

– Герой, – тепер Максим говорив упевнено, перейшов на росiйську. – Рокiв скiльки, питаю. Чи вiйськова таемниця?

– Двадцять шiсть, – сказав той, трохи помовчав, додав: – Буде. Пiслязавтра. До училища нiколи не вiдзначав. А там порядок такий: командир вiтав iменинникiв списком у iдальнi. Давали додатковий кисiль.

Коломiець розумiв – розмова почалася дивна i йде зовсiм не туди. Але стриматися вже не мiг.

– Як це – не вiдзначав? Звiдки ти такий дзвiнкий?

– Тверськi ми, – серйозно мовив полонений. – Тепер з-пiд Калiнiна, там село е, Колокольцево. Не чув?

– Не чув.

Старлей цiкавив Коломiйця дедалi бiльше. Признався сам собi: за рiк, що воюе в повстанськiй армii, такого балакучого бранця бачить уперше. Тим часом вiн i собi запитав:

– А чому – дзвiнкий?

– Колокольчиков. Колокольцево. Колокола, – пояснив Максим, тепер повторив украiнською: – Дзвони по-нашому. Церковнi.

– Дурак, – пхикнув старший лейтенант, пiдводячись i тепер стаючи лицем до лиця з Коломiйцем. – Нема в нас у селi церкви. Бо нема Бога. А коли церква ще стояла, все одно дзвони вашi тут нi до чого. Квiти е такi – колокольчики. Їх довкола нашого села повно. Тим i славне, вiд того й назва. У нас половина села – Колокольчикови.

Не знати, чому, але таке пояснення Максима роздратувало. Вiн кинув погляд на своiх, котрi вже закiнчили з чобiтьми, зiбрали зброю й тепер гуртувалися бiля тiл убитих побратимiв.

– Хлопцi, берiть цю квiтку з Тверськоi губернii. Ведiть, там придумаемо, що з нею робити. А ти – ворушися… дзвiночок.

Колокольчиков виклично пiдняв голову, демонстративно заклав руки за спину.

Максим вiдвернувся – iнтерес до полоненого раптом зник.

Хоча – герой, цього не забрати.



Над селом пiднiмався густий чорний дим.

Коли вiддiл Схiдняка зайшов на околицю, вже не стрiляли. Люди, переважно дiди, баби й молодицi, поволi витикалися з укриттiв, проводжаючи повстанцiв поглядами, в яких Коломiець вiднедавна не бачив радостi. Ще рiк тому, коли лiсова армiя вибивала нiмцiв та полякiв iз сiл та брала пiд контроль цiлi райони, населення зустрiчало радо. Народ висипав назустрiч, кожен хотiв чимось допомогти, i розмови всякий раз точилися довкола виборiв новоi, нарештi своеi влади.

Нинi ж ставлення трохи мiнялося.

Нi, повертатися до мiсцевих спинами далi безпечно, своiх не здадуть. Але суцiльнi поразки повстанцiв тягнулися вiд весни, остаточно пройти чорну смугу не вдалося, Бог знае, чи вдасться найближчим часом. Тому надii на те, що вдасться вичистити терен вiд Совiтiв так само, як позбулися нiмцiв, населення поступово втрачало. Ілюзiй щодо радянськоi влади люди, особливо по волинських та галицьких селах, не мали, бо вже встигли ii скуштувати. Проте, час вiд часу спiлкуючись з мiсцевими, Коломiець не раз чув: «Комуна страшнiша за нiмакiв».

Вiн розумiв, про що йдеться. Довго вiдчував на собi, як працюе радянська машина, навiть сам був малесеньким ii колiщатком. Вона, немов городнiй шкiдник, нищила все на своему шляху. І хоч у нездатностi спiвчувати та безжальностi комунiсти не поступалися нiмцям i, як Максим мав змогу переконатися, полякам, була ще одна обставина. Тутешнiм украiнцям поки складно було зрозумiти ii через цiлковиту, навiть викличну iррацiональнiсть. Воюючи в лiсах трохи бiльше року, Схiдняк отримав пiдтвердження своеi правоти безлiч разiв – i все одно не мiг би пояснити, чому радянськi пiдданi, найперше – етнiчнi росiяни, не знають страху.

Нiмцi без потреби не заходили далеко в лiси. Вони в боях здебiльшого берегли своiх, кидаючи вперед, на неминучу загибель, колаборантiв. Поляки дiяли проти украiнцiв не менш жорстко, але трохи вiдкритiше. Могли вдарити по пiдконтрольнiй повстанцями територii i не уникати вiдкритоi сутички. Зрозумiвши вже – поляки, на вiдмiну вiд нiмцiв, щиро вважають, що воюють за свое, – Коломiець не приймав цього. Та бодай мiг пояснити завзятiсть Армii Крайовоi: вони воювали за територiю, котра колись входила до складу Польськоi Республiки, хочеться цього комусь чи нi.

Натомiсть радянських претензiй пояснити не мiг.

Бiльше того: мав нагоду говорити з розумними людьми, котрi iнформували населення про дiяльнiсть пiдпiлля, випускали газети й листiвки, вели усну агiтацiю. Потiм спецiально прочитав кiлька книжок. І тепер сам мiг за потреби йти в референтуру пропаганди, пояснюючи кожному, хто ще не зрозумiв: чверть столiття тому росiйськi бiльшовики за пiдтримки маргiнальноi частини украiнськоi спiльноти вторглися на терени сусiдньоi – чужоi! – держави, молодоi й недосконалоi, проте – не iхньоi. Аби вогнем i мечем, кулею та багнетом, смертними вироками та голодом знищити та упокорити частину народу. Тепер беруться за iншу частину, на цi територii чекае подiбна доля.

Такi дii називаються окупацiею i терором проти мирного населення.

Лиш тепер люди, котрi хочуть миру, готовi прийняти його на будь-яких умовах. Тому й зиркають з-за невисоких парканiв уже не так приязно. За допомогу повстанцям тут платять свободою та власним життям. Йде вiйна, селяни виснаженi, самим не вистачае, а тут ще лiсовикiв годуй. Вiдмовишся – прийдуть, вiзьмуть, що треба, силою, можуть особливо непокiрних показово розстрiляти чи повiсити. Погодишся – те саме, лиш вiд влади, котра називае себе законною, повстанцiв – бандитами, а кожного, хто не кориться, – бандитськими посiпаками.

Останнiм часом чотовий УПА Схiдняк не мав що сказати людям. Не тут, у Пiдгайному – всюди, куди вдавалося зайти. Тож замiсть заговорити до них, пошукати бодай якiсь слова, зцiпляв зуби, закушував мало не до кровi губу, вiдвертався, дивився прямо перед собою. Не хотiлося думати, якими поглядами проводжають повстанцiв хай не всi, але деякi селяни.

Вони прямували на дим i скоро вийшли до пожежi. Горiла хата вглибинi села, чорнi клуби накривали яблунi в садку, ховаючи стиглi червонi плоди. Пiд деревами рядком лежали невисокий кремезний старий у кирзових чоботях, брудних штанях вiд колись справного вихiдного костюма та сiрiй полотнянiй сорочцi, старша жiнка в хатньому одязi з розпатланим сивуватим волоссям i молода жiнка, коротко, зовсiм не на сiльський манер, стрижена. Старому стрельнули в лице, жiнкам – у груди, кiлька разiв.

Трохи далi, ближче до курника, товклися кiлька його воякiв, про щось тихо перемовляючись. Назустрiч прибулим iз глибини садка, з-за хати вийшов Дунай – трохи сутулуватий, чорняве волосся стрижене пiд машинку, пiзнаваностi додав перебитий, трохи приплюснутий нiс – згадка про допити в польськiй дефензивi[10 - Дефензива (пол. Defenzywa) – охоронне вiддiлення й охоронна полiцiя Польщi мiж двома свiтовими вiйнами.]. Ковзнувши поглядом по вбитих, мовив:

– Криiвка була тут. Як почалося – стрибки налетiли сюди, запалили, пострiляли.

– Палити для чого?

– Дурне питаеш.

– Дурне, – погодився Коломiець, повторив: – Нащо палити?

– Щоб нам не дiсталося, – Дунай говорив тоном, яким зазвичай пояснюють дiтям простi очевиднi речi. – Стрибки, бач, вирiшили погратися з енкаведе.

– Тобто?

– Криiвку здав хтось iз мiсцевих. Тобто, – тут же уточнив, – уже вiдомо хто. А цi викликали солдатiв i доповiли: е iнформацiя, працюемо. Якби твоi люди, друже Схiдняк, втрапили в пастку, вас би тут поклали. Або поклали б не всiх, хтось би вирвався. Вiйна, кому як щастить. «Червонi погони» забралися б геть. А стрибки аж потiм навiдалися б сюди й забрали все собi. Здобич.

– Звiдки знаеш?

– Служба така, – Дунай витримав паузу. – Тих, хто признався, все одно скарали на мiсцi. Нема чого з ними панькатися.

Максим збив мазепинку на потилицю, обвiв поглядом довкола.

– Лишатися тут хоч як сенсу нема.

– Звiсно, – погодився той. – Уже пiд вечiр тут будуть солдати. Хай забирають своiх покiйникiв. Я наказав усiм тутешнiм сидiти по хатах. Може, хоч так убережуться.

– Втрати?

– Двое.

– Моiх трое.

– Бачу здобич.

Аж тепер Дунай звернув увагу на полоненого радянського офiцера.

Вояки вiдразу розступилися, нiби лишаючи Колокольчикова сам на сам з офiцером Служби безпеки.

– Наших поховаемо тут, – розпорядився той, вчепившись поглядом у старшого лейтенанта. – Цей пiде з нами. Доправлю його до крайовоi референтури, хай там вирiшують. А може…

Не закiнчивши, Дунай перевiв погляд на своiх пiдлеглих.

– Друже Хорт, заклич сюди решту. Знайди фiру з конем, вiдвезiть тiла побратимiв у лiс. Подалi, ‘би москаль не надибав, вони нашi могили паплюжать. Кiлька випадкiв таких знаю, – це вiн адресував уже Максимовi, хоча той не вчора народився й теж мiг навести кiлька подiбних прикладiв. – Пiдемо всi разом.

– Гомiн чекае.

– Йому повiдомлять, куди рухатися. У цiй мiсцевостi лишатися нема вигоди. Є наказ збирати розрiзненi загони. Вiйсько групуватимуть наново.

– Зализуемо рани.

– Цю рану, друже Схiдняк, не залижеш. Усе, маеш наказ. У мене нема повноважень обговорювати будь-що з тобою.

– Саме зi мною?

– Не лови за язика, Схiдняче. Розумiеш, про що йдеться. Мудрий надто.

Втративши раптом iнтерес до Коломiйця i навiть до полоненого, Дунай пiшов з двору. Вояки з його вiддiлу посунули за ним. Уже вiдiйшовши, командир на ходу кинув через плече Коломiйцевi:

– Не барiться. Скажи сусiдам – хай поховають.

Мав на увазi вбитих господарiв.



Заглибилися в лiс – i Дунай звелiв зупинитися.

Повстанцi розмiстилися на невеличкiй галявинi, причому, як вiдзначив Максим, вояки з iхнiх вiддiлiв трималися все ж окремо. До Служби безпеки останнiм часом ставлення було не надто приязним. Розумiючи – ii дiяльнiсть для пiдпiлля вкрай важлива i зважати на роботу СБ треба, – частина командирiв, i ще бiльше мужви[11 - Мужва – рядовi (словац.). Термiн iнодi вживався в УПА для позначення рядового складу.], волiла не мати з нею спiльних справ. Взаемодiя – то одне. Виконувати прямi накази, а зовсiм уже прикро – виправдовуватися за провали й втрати нiкому не хотiлося. Тим бiльше, коли за непростих для партизанки обставин СБ ставала дедалi пильнiшою й вiд пiдозр у зрадi не застрахований нiхто. Коломiець уже багато разiв чув нарiкання: мовляв, на власну безпекову службу доводиться зважати мало не так само, як i на радянську.

Далi вважаючи Дуная хай непрямо, але все ж таки винним у зривi операцii в Пiдгайному, Максим загнав претензii глибоко всередину. Помiняти нiчого не можна, час зворотного вiдлiку не мае, гарикатися з Дунаем та йому подiбними – собi на бiду. Такi люди завжди правi, а криве слово ладне потягнути за собою погано передбачуванi наслiдки. За великим рахунком, харчiв та цiлого одягу не отримали, проте частина партизанiв помiняла чоботи на кращi, що вже немало. Ще й полонений, практичноi користi вiд якого Коломiець поки не бачив, маючи лише хай крихiтне, проте так потрiбне нинi вiдчуття перемоги.

Взагалi – вони виграли нинiшнiй бiй.

– Сюди його!

Короткий i рiзкий, мов плювок, наказ висмикнув Максима з роздумiв. Повернувшись на голос, побачив, як двое воякiв ведуть полоненого до Дуная.

Найперше, що штовхнуло Коломiйця вперед, – дивне вiдчуття власностi. Це ж вiн, а не Дунай, захопив старлея з дзвiнким, зовсiм не мiлiтарним прiзвищем. Усе одно мав передати Колокольчикова в СБ, та збирався зробити це сам. Тим часом Дунай або не звернув, або зробив вигляд, що не звернув уваги на рiзкий рух чотового у свiй бiк. Грубо штовхнувши полоненого в спину, погнав його перед собою в лiсову глибину. За командиром подалося двое. Третiй став на сторожi, всiм своiм виглядом показуючи: туди, куди пiшли старшi, не варто ходити.

На Максимове плече лягла важка рука.

– Не рухай iх, – озвався з-за спини Чуб. – Пощо тобi той руський?

– Менi вiн справдi до одного мiсця всрався, – кинув Коломiець, проводжаючи поглядом невеличку процесiю, котра саме зникала з очей за кущами. – Ми ж обое знаемо, чого Дунай вiд нього хоче. Але довести треба живим.

– Не журися за всяким москалем.

– Я взяв його в полон, – Максим повернувся, скидаючи з плеча Чубову правицю. – Ти взяв його в полон, друже Чуб.

– Ми. Двое.

– Усi разом, коли вже так. Старлей – наш полонений. І вiдповiдаемо за нього ми. Якщо не хочемо бути схожими на Совiтiв, маемо довести до мiсця й передати до крайовоi референтури СБ. З рук до рук.

– Пусте. Не суши голову, не переймайся. Вважай, передали. То найлiпше. Не хочу з ним панькатися.

– Тебе нiхто не змушуе. Але вiн – полонений, – вперся Коломiець.

Знизавши плечима, булавний вiдiйшов, сперся об дерево, прислухався до лiсу.

Десь цвiрiнькали пташки. Вiн любив такi моменти – на короткий час здалося: вiйнi кiнець, можна вiдiспатися, нiхто не потривожить.

Позадкував. Примостив автомат пiд кущ глоду.

Змiряв зi свого мiсця поглядом вартового.

Розстебнув кобуру, пiрнув за найближчий стовбур. Постояв трохи, переконався – на нього нiхто не зважае, вояки наморилися й ловлять кожну мить перепочинку. Дехто вже куняе, насунувши шапку на очi.

Поправивши мазепинку й мiцнiше прилаштувавши ii на головi, Коломiець пiшов у тому ж напрямку, куди Дунай повiв Колокольчикова. Прикинувши вiдстань на око, Максим взяв лiворуч, роблячи коло, аби обiйти по периметру вояка на чатах, рухався нечутно, як у розвiдцi.

Щойно вартовий зник з очей, лишившись позаду й праворуч, Коломiець зменшив коло, звично орiентуючись у лiсi й визначаючи напрям руху. Вже вирiшив – iде не туди, треба зупинятися й уточнювати орiентири. Аж тут вони уточнилися самi: попереду, з правого боку, пiд кутом приблизно сорок градусiв, iз хащ долинув короткий, сповнений болю крик.

Ще один.

Ще.

Ще.

Стихло так само раптово, як почалося, але Максимовi виявилося того досить. Далi пересуваючись тихо, перебiжками, вiн швидко рушив на крик. На ходу витягнув пiстолет, хоч внутрiшнiй голос наполегливо не радив наставляти зброю на своiх. Подiбне вiдбувалося й ранiше, але чомусь саме тепер йому того стало досить.

Розумiв – нiчого не змiниться. Десь навiть готовий був визнати – не правий, стримуватися треба, вiйна не все спише.

Та все одно квапився.

За три десятки метрiв йому вiдкрилося невеличке урочище. Побачив спину Дуная: той стояв i на щось перед собою дивився. Ступивши ще ближче, Максим уже мiг зi свого мiсця роздивитися все: один вояк, знайшовши замашну гiлляку невисоко над собою, вже перекинув через неi мiцний мотузок, другий вовтузився, затулений командиром. Вояк потягнув, сильнiше, сiпнув з усiеi сили – над землею повiльно пiднявся Колокольчиков.

Заламанi назад руки мiцно прив’язанi до другого краю мотузки, i варто рвонути, не жалiючи сил, як суглоби пронизае рiзкий бiль.

Старший лейтенант закричав, коли ноги втратили опору й вiн завис мiж небом i землею. Почав звиватися вужем, та бiль вiд того ставав ще сильнiшим. Дунай дивився на катованого, мов на екзотичну рослину, котра до всього виявилася ще й живою. Пiсля чергового крику, коротко замахнувшись, вдарив Колокольчикова кулаком у живiт. Далi удари посипалися один за одним. Дунай молотив старлея, нiби мiшок з пiском на вишколах. Чи боксерську грушу – замолоду, в школi, Максим вчащав до спортзалу. Але боксер iз нього не вийшов, натомiсть освоiв самбо.

– Досить!

Коломiець витягнув пiстолет, вийшов з-за кущiв, але поки нi в кого не цiлив. Стояв, тримаючи дуло перед собою на рiвнi пояса. Навiть зробив крок лiворуч, аби жоден iз трiйцi не опинився випадково на лiнii вогню.

Дунай рвучко повернувся, та за зброю не схопився. Змiряв Максима повним здивування поглядом знизу вгору.

– Чомусь мене це не дивуе, – промовив вiн.

– Ти про що?

– Твоя поява, Схiдняче. От саме твоя. Не чекав, але мав пiдозру.

– Полоненого треба доставити куди слiд, – вiдчеканив Коломiець.

– Полонених на вiйнi допитують, – Дунай вкотре заговорив до нього, мов до пiдлiтка. – Моеi влади тут доста, аби самому вирiшувати, куди, коли i як доправити москаля.

– Чого ти хочеш вiд нього зараз, друже Дунаю? Що може тобi сказати старший лейтенант НКВС?

– Старшi лейтенанти iнодi знають бiльше, нiж полковники.

Колокольчиков застогнав.

– Сука! Сука фашистська! Бандера! Нiчого не почуеш вiд мене, ти!

– Впертий, – гмикнув Дунай. – Я вже бачив таких. Ідейний. – Вiн став до полоненого упiвоберта. – Комсомол чи комунiст?

– Кандидат, – простогнав Колокольчиков. – А тобi що до того?

– Мiцний горiшок, бач, – кивнув Максим, не опускаючи поки зброi. – Я ще ранiше помiтив. Слухай, хай краще з ним справдi не ми й не тут розберемося.

– Ти не маеш повноважень, – кинув Дунай. – Жодних, Схiдняче. Не розумiю, чого ти за нами побiг. Погрожуеш.

– Не погрожую. Свiдки е.

– Дуло наставляеш. Свiдки е, – парирував у тон йому Дунай, кивнув пiдлеглому, той пустив мотузку.

Полонений упав, вiдразу перекотився на спину.

Вояк, котрий стояв ближче, сильно, носаком, копнув його мiж ногами. Колокольчикова скрутило вiд болю. З другого боку отримав носаком пiд куприк, знов не стримав крикiв.

– Друже Дунаю, тепер досить. Справдi.

Слова вiдскакували вiд нього. Здавалося, вiн перестав зважати на протести Коломiйця i на саму його присутнiсть. Переступивши через старлея, Дунай став над ним так, аби лежачий опинився в нього мiж ногами, i запитав, дивлячись згори вниз:

– Коли вже такий кремiнь, вояк незламний – чого верещиш? Такi, як ти, терплять. Хiба не про це пишуть у ваших брехливих газетках: комунiсти – люди зi сталi? Га?

– Бiль не треба терпiти, – вичавив Колокольчиков. – Ти ж цього домагаешся, аби я кричав. Кричу. Задоволений?

– Я буду задоволений, коли ваша комунiя пiде геть iз мого краю! – гаркнув Дунай. – Ми не для того кладемо голови! Нашi жiнки лишаються вдовами, навiть не встигнувши повiнчатися перед Богом i людьми! Дiти народжуються й ростуть без батькiв! А скiлькох дiтей ви вбили!

– Ми не вбиваемо дiтей!

– Ви вбиваете найкращих чоловiкiв! Кров нацii! Кожен мiг стати батьком не одноi дитини! А ви не даете нам спокiйно жити й працювати на своiй землi!

– Це не ваша земля! Сталiн звiльнить народ вiд таких, як ти!

– Ми звiльнимо наш народ вiд вашого Сталiна!

Дунаева рука вже тягнула парабелум iз кобури.

– Стiй! Не можна так, я сказав!

Тепер Коломiець нацiлив дуло на Дуная.

Вояки схопилися за зброю.

– Стояти! Тихо! – гаркнув Дунай. – Тихо будьте! Зброю геть!

Не розумiючи, чому старший вiддае саме такий наказ, пiдлеглi пiдкорилися. Свiй пiстолет Дунай не забрав.

– Ти проявив себе, Схiдняче. Нарештi. Я чекав коли. Та не думав, що саме тут i так.

– Давай припинимо це, друже Дунаю.

– Згода. Припинимо. Того вже маю доста.

Бахнув пострiл.

Це Дунай стрельнув Колокольчикову в голову.

Максим сильнiше стиснув рукiв’я, опановуючи себе.

Тепер дуло парабелума дивилося на нього.

– Я чув про тебе, Схiдняче, – сказав Дунай. – Багато чув, ранiше, не тепер. І менi не все подобалося.

Переступивши назад через тiло, вiн витягнув руку з парабелумом перед собою.

– Кинь залiзяку. Ляжеш поруч iз москалем.

– Вiн тримався, – вперто мовив Коломiець. – Хай ворог, але – тримався. Я бачив таких фанатикiв. Їх виховують, навiть вигодовують. Гуртки, секцii, паради, вишколи, ходiння строем. Чим ми тут кращi за них, якщо отак ставимося до полонених? Мали його довести, Дунаю.

– Бачу, не далеко пiшов вiд свого друга.

– Вiн менi не друг.

– Пощо заступився?

– Я не заступився.

– Справдi?

– Я вiдповiдаю за нього, Дунаю. Вiдповiдав…

– За тебе хто вiдповiсть, Схiдняче? Може, сам за себе?

– Може. Напевне.

Дунай гмикнув.

– А зараз слухай мене. Минулого року ти вiдпустив ляшку, агента з Армii Крайовоi. Тодi тобi це подарували, далi нiби проявляв себе з кращого боку. Проте кiлька разiв хтось та й доповiдав про iншi подiбнi випадки надмiрного гуманiзму щодо ворога.

– На вiйнi нема гуманiстiв.

– Коли так – будеш першим. Маю завдання придивлятися до таких, як ти, пильнiше. І не я один його маю.

– Таких, як я?

– З-за Збруча. Совiцьких.

– Я не совiцький.

– Іншi теж так казали. Потiм зрадили. Майже всi. Рахунок на сотнi, Схiдняче.

– Чекай, ти про…

– Так! – гаркнув Дунай, ступивши ближче. – Бiльшiсть совiцьких солдатiв та офiцерiв, котрi одного разу перейшли на наш бiк та влилися в ряди повстанчоi армii, переметнулися назад! Нашi суцiльнi поразки останнього часу – в тому числi через перекинчикiв! Є вказiвка виявляти iх у наших лавах та суворо карати!

– То я – непевний елемент? Ти мене виявив, Дунаю? Вiтаю. Що далi? Застрелиш, як ось Колокольчикова?

Подив Дуная був щирим.

– Кого?

– Полоненого звали так. Старший лейтенант Колокольчиков. Хiба це не перше, що ти мав запитати на допитi?

– До дупи менi, як його звали. – Дунай опустив парабелум, заховав у кобуру. – Здай зброю, Схiдняче. Не опирайся, бо моi хлопцi покладуть на мiсцi, справдi. Не мав на метi розшифрувати саме тебе й саме тепер. Але ти, бач, як сам спалився. Нутро схiдняцьке показав, совiцьке.

Останнiй закид Коломiець пропустив повз вуха.

– Моi хлопцi мене не вiддадуть.

– Тому я не забираю в тебе зброю при них. Бракувало ще чвар мiж собою. Ворог лиш того й чекае. Нацькувати вiддiли один на одного, то такий е твiй план, га?

– Жодного плану. Зброю здам. Та з тобою бiльше не говоритиму.

– Не будеш, – кивнув Дунай. – Спитають в iншому мiсцi. Так спитають – чого не було, розкажеш.

– Побачимо, як казав один слiпий.

Ігноруючи приказку, Дунай зробив ще кiлька крокiв, простягаючи руку за пiстолетом. Поки вiн говорив, вояки вже взяли Коломiйця на прицiл, хоч вiн зважив на це лиш тепер.

– Здай.

– Тримай.

Чотовий Схiдняк кинув зброю Дунаевi пiд ноги.




2

Макарiв, Киiвщина, Украiнська РСР


У камерi iх було трое.

Кирпату молодицю Любаву, зi стрункими, хай короткими ногами i грудьми, котрi розпирали навiть обвислу, багато разiв прану кофтину, привели вранцi. До того Майя вдовольнялася товариством тiтки Павли – так назвалася худа носата жiнка непевного вiку з чорним, мов смола, але погано доглянутим волоссям, ще не взятим сивиною.

Перше, що зробила нова знайома, – скрутила дулю важким, оббитим залiзом дверям iз круглим вiчком точно посерединi.

– Ось вони менi доведуть!

– Ви про що? – обережно поцiкавилася Майя, присiдаючи на пiдлогу: нар чи iншого мiсця для сидiння тут не передбачили.

– Мене, Манько, четвертий раз тягають. Вiд серпня, – наголосила Павла.

– Я – Майка, – машинально поправила вона.

– Га?

– Часто плутають. Майка, не Манька. Майя. Мiй тато був професором, викладав давню лiтературу.

– Що з того?

– Назвав мене на честь грецькоi богинi. Вона народила Гермеса, – пояснила Майя.

Їi несло, була свiдомою того, що говорити тут нема з ким. Тiтка з чорними вусиками, якi пробивалися над верхньою губою, зовсiм ii не розумiе. Майнуло раптом: нова знайома не вiдрiзнить давньоi лiтератури вiд середньовiчноi. Та й не треба воно iй. Але все одно хотiла пояснити бодай якось. Тато дав ii справдi дивне, незвичне iм’я. Особливо для глибинки, хай Макарiв не такий уже й затурканий. Тож тлумачити його значення доводилося часто.

– Хай собi, – байдуже знизала плечима Павла. – Будеш Манькою. Шматок вiдвалиться?

– Який шматок?

– Вiд тебе. – Жiнка примружилася. – Вухо. Чи срака.

– Не вiдвалиться, – визнала Майя.

– Бач, – гмикнула тiтка, знову повернулася до близького, свого: – Дулi iм. Випустять, нiкуди не дiнуться. Знову заберуть – знову випустять.

– За що вас?

– Кажуть – спекулянтка. А хто винен, що я iнвалiд i в мене довiдка е? Довоенна ще. Тут, у Макаровi, районний лiкар виписав.

Майя мимоволi змiряла ii швидким поглядом.

– Чого зириш? – визвiрилася Павла, та вже за мить повернула благодушний настрiй, вiдмахнулася: – А, дивись, скiльки хоч. То я так виглядаю. Я, Манько, маю право на пенсiю за iнвалiднiстю. Менi, щоб ти знала, нiмцi ii платили. Рейхсмарками. Не вiриш?

– Вiрю.

Тепер Майя пригадала нарештi, де бачила цю язикату жiнку – вона кiлька разiв зчиняла гармидер у комендатурi. Там, де iншi боялися ляпнути зайве слово, аби не розгнiвати владу, ця за словом у пазуху не лiзла. Дивно, але свого домагалася. Принаймнi завжди виходила звiдти з переможним виглядом, а нiмецькi офiцери хай напiвжартома, але все ж вiддавали iй честь. Тiтка Павла, видавалося, належала до того типу людей, якi у водi не тонуть i у вогнi не горять.

– Бач, не положено менi ходить на всякi-там iхнi роботи. Коли так – нема карток. З чого менi харчуватися? Чоловiка мобiлiзували, десь, може, вбили на вiйнi, листiв нiколи не було. Куди напише, якщо нiмцi сюди прийшли ще влiтку. А, ти ж сама знаеш.

Павла витягнула з пазухи картатого носовичка, висякалася – мов сурма засурмила.

– Ото й торгую потроху. То на станцiю хто пiдвезе, аж пiвтора десятка кiлометрiв, сама не дотелiпаю. То тут, у Макаровi, люди самi не годнi стояти. Кому стидно, хто не вмiе, хтось мобiлiзований на роботу. Живу з того, Манько, що пiдроблю. Чуже продаю, не свое, то ж людськi грошi.

– Ви до мене так, нiби я слiдчий.

– А слiдчi мене всi знають! І вони, i мiлiцiя, i оцi, з енкаведе. Тiльки, думаеш, вони мене дарма тягають? Далася iм тiтка Павла, пуття з мене iм жодного. Нi, дiвко… – Вона пiдсунулася ближче, хитро посмiхнулася, навiть пiдморгнула. – Перекупка – то таке. Вони крутять мене всякий раз на баригу. Осьо!

Дверям знову скрутилася дуля.

А потiм Павла тицьнула ii Майi в лице, i вiд несподiванки та сахнулася, сiпнула головою, сильно вдарилася потилицею об стiну.

– Чого ви?

– Нiчого! – Тепер тiтчинi очi холодно зблиснули. – Сама знаеш.

– Знаю – що? Про що?

– Наседка ти, – вiдчеканила сусiдка. – Бач, придумали лягавi з батьком-професором. Як iнтелiгенцiя, так думаеш, тiтка Павла купилася? А дулю з маком! Так i скажеш.

– Не за ту маете.

– Хто тебе знае, дiвко. Розпитуеш багацько.

– Слова не сказала. Ви самi говорите.

– І ще скажу. – Павла присунулася ближче, дихнула не зовсiм чистим духом. – До мене, дiвко, всякий раз таких пiдсаджують. Треба знати, чи пов’язаний зi мною Вася Щербань. Бо крадене вiн розкидае дрiбненько по всiй окрузi, так збувае, не зв’язуеться з кимось одним. Ти про Щербаня чула?

– На базарi. Люди плiткують, – сухо вiдповiла Майя.

– Отак i перекажи тим, хто тебе сюди прислав: тiтка Павла теж чула про Васю Щербаня тiльки на базарах. Вiд таких, як сама. Бiльше – зась.

– Не пiдсадна я, – зiтхнула Майя. – Але ж ви не повiрите.

– Тодi про себе розкажи, – сказала сусiдка, тут же гойднула головою: – А лучче – сиди мовчки. Ви там iз начальством уже придумали казочку. Я ii слухати не хочу. Не вийде нiчого у вас. Не розкрутите.

З цими словами Павла вiдiйшла в протилежний куток, втративши до Майi iнтерес. Насправдi це добре: спiлкування, тим бiльше – з такими, як ця тiтка, iй зараз хотiлося найменше.

Про Васю Щербаня, якого згадала спiвкамерниця, Майя справдi лише чула. Щербань – це прiзвисько. До осенi минулого року, поки в районi стояли нiмцi, вiн, кажуть, був у партизанах. А ще ранiше сидiв за збройне пограбування з убивством. Випустили перед вiйною, а як опинився в партизанах – не знала й не хотiла знати. Скупi вiдомостi отримала вiд iхнього сiльського дiльничного Гордiенка, той сам був у партизанах, зi Щербанем не перетинався, але все ж мiг розказати бiльше, мав орiентування з району. Називав, здаеться, прiзвище, та Майя не збиралася ще й цього тримати в головi. Досить знати, що Щербань ухилився вiд мобiлiзацii в армiю i знову втiк до лiсу, зiбравши з таких, як сам, дезертирiв, банду. Їх ловили вже десятий мiсяць.

Тiтку Павлу, як i багатьох, хто торгуе на чорному ринку, так чи iнакше приплутають до бандитiв, цих або iнших.

Нiчого дивного. Так само не треба дивуватися з ii надмiрноi обережностi й превентивних погроз. У Майi не було сумнiвiв: насправдi сусiдка нi в чому ii не пiдозрюе, просто не довiряе. В ii ситуацii Майя сама б не знала, кому повiрила.

Вона вже давно нiкому не довiряла.

Любаву привели ранком, i Павла вiдразу нарекла ii Любкою, хоч та назвалася, i Майя не стрималася, вiдгукнулася:

– Гарне iм’я.

– Не слухай Маньку, вона – наседка, – тут же попередила тiтка, i Любава позадкувала. Та швидко оговталася, подарувала новим знайомим усмiшку, вiд якоi здалеку вiдгонило грiхом, зовсiм по-дитячому пхикнула:

– Хай собi. Нiчого не висидить. З мене взяти нiчого.

– Коли так – за що тебе сюди? – на правах старшоi гримнула Павла.

– Порушення нуль-дев’ять-два-вiсiм, – вiдчеканила Любава.

– Шифровка нiби, – вiдгукнулася Майя.

– Та якби ж. Ясно все, – зiтхнула кирпата. – Наказ номер дев’ять вiд другого серпня, чули про такий?

– Так би й казала. Ми тут, здаеться, всi за одне. Пункти рiзнi. На що хоч закладуся, подружко: ти з нiмцями жила.

– Їла, пила i спала! – Любава випнула вперед пухкi груди. – Не приховую нiчого. І не ховалася, коли оцi в Киiв зайшли.

– Нашi? – уточнила тiтка.

– Ага, вашi. Ви знаете, хто тут нашi? Ось i я не знаю. Сама по собi. Хто пригрiе, захистить – той мiй. Наш, ваш – без рiзницi. А то – ну iх усiх…

Фразу Любава закiнчила матюком, назвавши чiтку й зрозумiлу адресу, куди посилае всiх, хто не дае iй нормально жити. Потiм додала, де iх бачила. Та все ж вирiшила триматися ближче до Павли, взявши до уваги ii попередження.

Майю подiбна реакцiя теж влаштовувала.

Далi кирпата переповiдала свою одiссею новiй знайомiй, i нiчого нового для себе Майя не почула. Коли в Киевi стояли нiмцi, Любава, до вiйни – перукарка, пiшла працювати в офiцерське казино. Так робив багато хто, аби вижити. На руках у Любави була хвора мама, вона носила iй продукти i дуже швидко дозволила одному капiтановi вермахту взяти себе пiд опiку. Коханець був немолодим, залишив у Кельнi фрау з двома кiндерами, i Любава привабила його своiм типом: любив саме таких, як вона. Зиму мама не пережила, померла в сiчнi сорок першого, капiтан допомiг поховати по-людськи, потiм почав учащати вiльно. Формально закон забороняв стосунки зi слов’янами, якщо це не повii з борделiв. Фактично офiцери заводили шури-мури з мiсцевими, дехто навiть не з одною. Правил було лише два: не жити з ними пiд одним дахом i Боже збережи вiд еврейок.

Коли нiмецьку владу знову змiнила радянська, Любава не ховалася. Вирiшила – тiкати гiрше, й не помилилася. Дочекалася, поки сусiди, котрим вона час вiд часу пiдкидала консерви вiд свого коханця, збiгають на Короленка[12 - Вулиця Короленка – тогочасна назва вулицi Володимирськоi в Киевi, де розмiщувалося управлiння НКВС-МДБ-КДБ УРСР.] i настукають на неi. Посидiла тиждень у камерi серед таких, як сама. Вирiшила навiть: про неi забули й доведеться тут жити. Але нарештi випустили, пiсля короткого допиту повернули документи i звелiли отак, як е i в чому е, забиратися з Киева. Надалi Любавi заборонили мешкати ближче, нiж за сто кiлометрiв вiд столицi радянськоi Украiни.

Не так давно, в травнi, коли забуяла на всю силу весна, дiвчина заборону порушила. Перебралася в Макарiв, де влаштувалася в перукарню при гарнiзонi. Нiби наворожив хто: зайшла в одну рiчку двiчi, закрутила з капiтаном-iнтендантом, тепер уже росiянином, аж iз Воронежа. З географiею в школi не дружила, навiть приблизно не уявляла собi, де це.

Капiтан i здав Любаву в районне управлiння НКВС. Випадково знайшов документ коханки, побачив вiдповiдну вiдмiтку. Навiть не поговорив: вiдразу подався, куди треба. Потiм, вибравши момент, коли нiхто не слухав, пояснив: iх, iнтендантiв, перевiряють пильнiше, нiж iнших. На них – велика матерiальна вiдповiдальнiсть. У вiйськовий час найменше порушення – не тюрма, а трибунал i розстрiл на мiсцi. Випливе, що пригрiв нiмецьку вiвчарку[13 - Презирлива назва жiнок, котрi в роки Другоi свiтовоi вiйни пiд часи окупацii мали стосунки, не обов’язково iнтимнi, з нiмецькими солдатами та офiцерами.], – все, вирок оскарженню не пiдлягатиме. Чого доброго, в шпигуни запишуть.

Як на лихо, мiсяць тому вийшов згаданий Майею наказ. Управлiння НКДБ зобов’язали перевiрити, чи виконуються постанови вiйськовоi ради Киiвського округу, що вимагають вiдселяти неблагонадiйних у радiусi не менш нiж сто кiлометрiв вiд обласного центру. Тих, хто був виселений ранiше, але злiсно порушуе накази, примусово вiдселятимуть уже не туди, звiдки повернулися, а далi, на Схiд. Зруйнований вiйною Донбас поглинав робочу силу, мов бездонна дiжа. Хтось iз мiсцевих, не маючи за що й де жити, вербувався добровiльно. Таким щастило: ставили на утримання, виписували продуктовi картки, навiть щось трохи платили. Вiдселених фактично змушували працювати задурно.

Покарання таке.

Майя теж пiдпадала пiд дiю наказу вiд другого червня[14 - Наказ № 9 наркома держбезпеки УРСР вiд 2.07.1944 за пiдписом заступника наркома, полковника Єсипенка.]. Їй розповiв дiльничний Гордiенко, без задньоi думки, не маючи намiру попередити чи застерегти. Поскаржився на черговi вказiвки, а роботи й без того вистачае. Може, в день пiдписання розпорядження вважалося секретним. Та щойно почалося виконання, чутки розсекретили документ. А скоро й самi виконавцi перестали приховувати, кого вишукують i що вiдбуваеться.

Щоправда, в неi iнший пункт. Інша причина.

Вона жила не з нiмцем.

Не легше вiд того.

Слухаючи бабськi теревенi сусiдок, котрi дуже швидко подружилися, Майя, як могла, зручно вмостилася у своему кутку, пiдмостивши пiд сiдницi легкий плащ. Заплющила очi, намагаючись трiшки подрiмати пiд жiноче бубонiння. За якийсь час iй це навiть почало вдаватися – сон, який уночi то йшов геть, то вертався ненадовго, зараз поволi огортав свiдомiсть.

Знову хряснули дверi.

Майя розплющила очi, стрепенулася.

Ввели ще одну жiнку, з вигляду – старшу, вдягнену трохи краще, нiж Павла, але помiтно гiрше, нiж Любава. Переступивши порiг, новенька стягнула з голови коричневий берет, невпевнено затупцяла, не наважуючись пройти всередину.

– Е, служивий! – гаркнула тiтка. – Тут люди, не тюлька в консервi! Куди ще пхаеш! Мiсця мало, задихнемося!

– Здрастуйте, – несмiливо писнула жiнка з беретом.

– І вам, – сказала Майя, з пристойностi звiвшись на ноги, аби привiтати чергову товаришку по нещастю.

Їхнi погляди зустрiлися.

– Ти?

Розгубленiсть новенькоi враз здимiла. Тепер Майя бачила перед собою розгнiвану жiнку, яка завелася з напiвоберту.

– Ви…

– Я. Отак. З тобою в однiй тюрмi. – Новенька посунула на неi. – Такого не може бути. Неправильно так! Сука! Блядь! Гадина!

Майя ледь встигла виставити вперед руки – нiгтi, мов пазурi, цiлилися в лице i запросто могли видерти очi. Метнувшись убiк, вона вiдштовхнула нападницю.

Берет та впустила на пiдлогу.

– Е! – гаркнула Павла, миттю змiнивши ставлення до Майi. – Граблi своi геть вiд неi, дура!

– Ви не знаете ii? – Жiнка розвернулася до iнших усiм корпусом. – Чи ви тут усi такi? Всi? Гадючник! Я тобi зараз…

Тiтка спритно пiдскочила до них, сiпнула новеньку, вiдтягнула.

Тримала ii за лiву – ляпаса дiстала правою, навiдлiг.

Вiд несподiванки Павла ослабила хватку.

Дiстала знову, тепер нiгтi подряпали тiтцi щоку.

Любава вже була бiля дверей, молотила кулаками.

– Охорона! Охорона! Вбивають!

Ззовнi брязнули ключi. У камеру зайшов вертухай, молодий, вусатий, пузатий сержант, примружився, роздивляючись картину.

Бiйка тим часом припинилася. Любава стовбичила бiля входу, збоку вiд вартового. Трое iнших жiнок подались у своi кутки. Усi тяжко дихали.

– Чого розiйшлися, баби? – гримнув сержант. – У мене мужики спокiйнiше сидять. Мiсця вам мало, не подiлили?

– Товаришу… – почала новенька.

– Громадянине! – перервав ii вартовий. – І закрий рота, нема про що з вами говорити. Хто тут Зозуля?

Вiн чудово знав, хто – дивився зараз просто на Майю.

– Я, – тихо, але чiтко вiдповiла та.

– На вихiд. За тобою саме йшов. Давай, ворушися.

Йдучи на вихiд, Майя на ходу пiдняла берет, простягнула новенькiй.

Та вирвала, спересердя знову жбурнула на пiдлогу.

– Як хочете, – знизала Майя плечима.

Сержант затримав ii у двернiй проймi.

– Стiй. – Далi глянув на решту арештанток. – Значить так, баби. Якщо повбиваете тут одна одну, я сам доб’ю тих, хто лишиться. Усе ясно?

Вiдповiддю було мовчання. Сержант цим вдовольнився.



– Прiзвище?

– Зозуля.

– Ім’я, по батьковi?

– Майя Пилипiвна.

– Рiк народження?

– Одна тисяча дев’ятсот вiсiмнадцятий, мiсто…

– Я спитав, де ви народилися?

Капiтан НКВС Фомiн, строгий аскет iз вузьким, трохи набряклим лицем та червоними очима, подивився на неi поверх рогових окулярiв.

– Нi. Я думала – вам треба знати. Це стандартнi анкетнi данi.

– Стандартнi. Але я не питав вас, – сказав аскет, глянув на перо своеi ручки, акуратно вмочив його в чорнильницю-непроливайку, поправив аркуша:

– Мiсце народження?

Майя зiтхнула.

– Харкiв.

– Нацiональнiсть?

– Украiнка.

– Родинний стан?

– Не знаю. Замiжня. Або нi.

– Ви морочите менi голову?

– Чоловiк – вiйськовий, льотчик. Ми одружилися за три мiсяцi до початку вiйни. Наш будинок у Киевi розбомбило, ще тодi, в першi днi…

– Тобто, ви замiжня. Так i запишемо.

Майi урвався терпець.

– Слухайте, ви ж знаете про мене все. Читали мою особову справу. На кожного в нашiй краiнi е особова справа. Ви не виняток, на вас теж десь е, кимось заведена. Для чого ви морочите менi голову?

– Порядок такий.

– Морочити менi голову? Не менi, гаразд – усiм людям. Так?

– Нi.

Фомiн вiдклав ручку, примостив неакуратно, покотилася по столу назад, пальцями притулив до чорнильницi.

– Не так. Морочите менi голову ви.

– Я? – Майя тицьнула себе пальцем у груди.

– І ви теж. Жоден iз тих, хто потрапляе сюди, нiколи не каже правду.

– Ви ж не вiрите нiколи й нiкому.

– Служба така – не довiряти. Тим бiльше – зараз, коли йде вiйна.

– Тобто, до вiйни нашi органи бiльше довiряли людям?

– До вiйни, громадянко Зозуля, в людей було набагато менше можливостей приховати правду. Тепер на вiйну валять й надiються: спише все.

– Вам теж?

– До чого тут я? Я роблю свою роботу – шукаю кiнцi. Усi своi грiхи ви списуете на жахи нiмецькоi окупацii, голод, холод, бажання вижити, не могли вчинити iнакше. Не конкретно ви, але вам подiбнi, котрi жили на окупованiй територii. Просите, вимагаете зрозумiти вас. Дня нема, аби хтось не валявся тут, у цьому кабiнетi, на пiдлозi. Ви повзаете на колiнах, витираете пiдлогу до блиску. Їi мити пiсля вас не треба.

– Знущаетесь?

– Нi. Знущаетесь саме ви, вважаючи нас усiх iдiотами. Перейдемо конкретно до вашоi особи.

– Давайте. Вiдповiдати звикла тiльки за себе.

Фомiн витягнув з шухляди мiдний трофейний портсигар, витягнув звiдти двi папiроси. Одну заклав за вухо. Другу постукав порожньою гiльзою об поверхню столу, клацнув теж трофейною запальничкою. Якийсь час дивився на вогник, потiм закурив.

– Ви правi, Зозуля. Про вас органам вiдомо навiть бiльше, нiж ви хотiли приховати. Моi питання – для протоколу. Не хочете протоколу, вам нудно? Гаразд. – Капiтан вiдсунув аркуш набiк. – Зараз не нудьгуватимете. Пiд час нiмецькоi окупацii ви працювали тут, у Макаровi, в районнiй комендатурi. В канцелярii, якщо не помиляюсь.

– Секретар. Окружного комiсарiату. Гебiтскомiсарiату.

– Так. У районному вiддiлi працi. Сотнi написаних вами документiв – це сотнi, як не тисячi скалiчених доль наших, Зозуле, радянських людей. Вiддiл займався вiдправкою людей на роботи в Нiмеччину, хiба нi?

– Я виконувала роботу, за яку менi платили.

– Ви працювали на окупацiйну адмiнiстрацiю. В ii виконавчих органах. Узагалi дивно, чому ви досi на волi. І тим бiльше дивно, звiдки у вас дозвiл жити i працювати тут, у п’ятдесятикiлометровiй зонi. На що ви сподiвалися, коли лишалися тут? Загалом моi попередники були на диво лояльними до вас.

Майя знову зiтхнула.

– А вашi попередники нiчого не казали про те, як усе е насправдi? – Майя знову заводилася, як ранiше в камерi, коли ii впiзнала матiр одного з пiдлiткiв, вивезених на роботи. – Добре, слухайте. Не вiрити ваше право, але розкажу, це вже давно не вiйськова таемниця. У першi днi вiйни мiй чоловiк, Іван Зозуля, льотчик-винищувач, пiшов на фронт. До кiнця липня встиг написати кiлька листiв. Потiм менi заборонили приймати вiд нього пошту, звелiли помiняти адресу. За завданням пiдпiльного центру мене готували до роботи в тилу ворога.

– Влiтку сорок першого в Киевi не було ворога.

– Влiтку сорок першого, у серпнi мiсяцi, Киiв уже готували до здачi ворогу.

– Лише за цю фразу закони вiйськового часу дозволяють розстрiляти вас.

– А потiм кулю собi в лоба. Така ж логiка, правда?

Нарештi Фомiн подивився на Майю з цiкавiстю.

– До чого ви зараз це сказали?

– Бо ви знаете – я кажу правду. І якщо стрiляти всiх, кому вона вiдома, логiчно застрелитися, хiба нi?

– У цьому кабiнетi так зухвало поводяться лише вороги.

– Чому?

Фомiн вiдповiв не вiдразу. Спершу вийняв з-за вуха папiросу. Потiм прикурив ii вiд недопалка. «Бичка» старанно розтовк об денце масивноi порцеляновоi попiльницi – теж, мабуть, трофей чи спадок вiд того, хто займав кабiнет ранiше.

– Їм нема чого втрачати. Тi, в кого е найменший шанс викрутитися, чiпляються за нього. – Вiн випустив струмiнь диму вбiк. – Просяться. Шукають виправдань. Валяються в ногах.

– Не збираюся, – огризнулася Майя. – За два роки тут, пiд нiмцями, я втомилася. І не тiльки боятися. Мене могли розстрiляти нi за що, отак, як ви зараз погрожуете. Бо моя робота в тилу так i не почалася. Вважайте, що завдання не виконане. Але правильно ось так: жодного завдання за той час, що була в тилу, я не отримала.

Фомiн пiдвiвся, пройшовся кабiнетом, став бiля вiкна.

– Продовжуйте.

Майя прокашлялася, вiд диму шкрябало в горлi.

– Пiд кiнець серпня сорок першого я перебралася до Королiвки. Там у мене хвора тiтка, за легендою поiхала ii глядiти. Хоча, – вона сумно посмiхнулася, – я б доглядала за нею i не задля легенди. Це моя едина близька родичка. В селi мусила дочекатися нiмцiв, потiм вступити на службу в органи окупацiйноi влади.

– Я вже почав вам вiрити, i нате…

– Що не так?

– Ви не могли знати, якi органи створить окупацiйна влада.

– Але ж управлiнськi органи мусили бути! – парирувала Майя. – Куди можна, туди й треба влаштуватися. Замаскуватися, сидiти тихо, чекати зв’язкового, iнструкцiй, вказiвок чи чогось такого. Отак i прочекала два роки.

– Марно?

– Зовсiм.

Фомiн повернувся за стiл, роздушив у попiльницi другий недопалок.

– Хочете сказати: нiхто не налагодив iз вами зв’язок?

– Припускаю – спроби були. У жовтнi сорок першого в Королiвцi показово повiсили чоловiка, якого зловили на узлiссi шуцмани. Судячи з усього, пробирався в село, i припускаю: це мiг бути мiй зв’язковий. Другий випадок був уже в Макаровi, пiд Новий рiк. Полiцаi зупинили пiдозрiлу жiнку на в’iздi в мiсто, та вiдкрила вогонь i почала тiкати. Їi застрелили, при нiй знайшли батареi для рацii. Потiм гестапо почало шукати i знайшло радиста, теж була стрiлянина, чоловiк пiдiрвав себе гранатою. Там, де я працювала, все це вiдомо.

– То й що? Чому ви впевненi, що всi цi чоловiки й жiнки шукали зв’язку з вами?

– Я нi в чому не впевнена, громадянине капiтан. Чекала зв’язкового. Могла робити будь-якi припущення. Вiд зими сорок другого вже поставила на своiй пiдпiльнiй роботi хрест. В околицях дiяли партизани, час вiд часу нiмцi воювали з диверсiйними групами. Але мене все це жодним чином не стосувалося. Уявiть, якось почала збирати рiзнi вiдомостi, котрi, на мою думку, могли б зацiкавити вiйськове командування. Безсистемно, фiксувала все пiдряд. Потiм спалила записи в грубцi. Отака з мене пiдпiльниця.

Фомiн зняв окуляри, хукнув на скельця, протер носовичком. Покрутивши в руцi, знову начепив iх на носа.

– Хтось може пiдтвердити, що на ворога ви працювали за завданням вiдповiдних радянських органiв?

– Нi, – вiдрiзала Майя. – Уже коли повернулися нашi i я прийшла до уповноваженого НКВС та назвала йому прiзвища тих, iз ким мала справу, вiн послав кудись запити й отримав вiдповiдь: усi, хто мене вербував, загинули. В рiзний час. За рiзних обставин. Пiдтвердити моi слова нема кому. – Вона вкотре зiтхнула. – Про чоловiка не знаю нiчого. Тiтка померла. А товариш Даниленко, з яким мала справу…

Фомiн ляснув долонею по столi.

– Стоп! Я в курсi, що Даниленко загинув у березнi вiд бандитськоi кулi.

– Бандерiвськоi.

– Хiба вони чимось вiдрiзняються вiд бандитiв? На щастя, нацiоналiстичному бандпiдпiллю не вдалося пустити тут, у нас, корiння. Традицii не тi. Мiй колега, громадянко Зозуля, вам повiрив, бо ви ж на волi. Отже, мав на те пiдстави. Бо, самi кажете, перевiряв вас. Я тут людина нова, i в мене нема жодноi причини вiрити вам.

– Але й жодного доказу того, що менi не можна вiрити.

– Правда, – кивнув Фомiн. – Мiй принцип: сумнiваешся – вирви з коренем причину сумнiвiв.

– Маете на увазi – вбий того, кому не вiриш?

– Десь так. Такий закон военного часу. Не можна лишати ворога за спиною.

– То ви мене розстрiляете, аби позбутися головного болю?

Фомiн переплiв пальцi обох рук, стиснув iх, потiм поворушив, на короткий час захопившись цим видовищем. Потiм розплiв, поправив окуляри на перенiссi.

– Наш працiвник, котрий замiнив товариша Даниленка, чомусь пропустив вас повз увагу. За свою недбалiсть поплатився, емiсари нацiоналiстичних банд дiяли просто в нього пiд носом. Зараз над нехлюем провадяться слiдчi дii, не хочу повторювати його помилки. Тому перевiрятиму всiх пiдозрiлих. Товариш Даниленко щось про вас з’ясував. Радянськi органи не помиляються, маю роздобути тi самi вiдомостi. Поки що не раджу вам виiздити за межi району.

– Маю право жити в стокiлометровiй зонi? – Майя не стримала iронiчноi посмiшки.

Скельця окулярiв зблиснули.

– Ви, громадянко Зозуля, маете рiвно стiльки прав, скiльки я вирiшу, – вiдрубав Фомiн. – Повертайтесь до мiсця проживання й сидiть там, не рипайтесь. Якщо вашi слова пiдтвердяться, надалi зможете жити спокiйно й налагоджувати мирне життя.

– А як не пiдтвердяться?

– У такому разi ми зустрiнемося знову. Поки що вiльнi.




3

Район Макарова, село Королiвка


Майя саме рубала дрова, коли почулося гуркання.

Вона безпомильно визначила, хто iде. Нiхто, крiм дiльничного, в iхньому селi мотоцикла не мав. З паливом iй посприяв вiн же, молодший лейтенант Юрiй Гордiенко.

Сiльське начальство не знало, як ставитися до колишньоi працiвницi Макарiвського окружного комiсарiату. Голова видiлив Майю серед iнших, почав утискати, а коли вона спробувала розiбратися – порадив сидiти тихо для власноi ж користi. Про всяк випадок вирiшив не давати iй роботи в селi, хоча всi мiсцевi жителi працювали на окупацiйну владу. Про дрова iй тим бiльше можна було забути. Добре, що дiльничний пiдпорядковувався не йому, а УНКВС, тож Гордiенко оформив ii до себе дiловодом. Вона робила всю паперову роботу, отримувала пайок, годувалася з городу i бiльше нiчого вiд нинiшнього часу не хотiла.

Хiба Гордiенко почав виявляти чоловiчий iнтерес. Власне, вiн завжди його мав. Бо чарiвникiв не бувае, не дарма взяв самотню молоду жiнку пiд опiку.

Дiльничному недавно виповнилося тридцять рокiв, i в Королiвку його призначили. Майя знала iсторiю Гордiенка з перших вуст, i нiчого дивного в нiй не бачила. Звичайний, навiть досить характерний випадок военноi доби – вчорашнiй партизан не захотiв iти далi на фронт iз регулярною армiею, тож доклав максимальних зусиль, аби лишитися в тилу сiльським дiльничним.

Вони познайомилися влiтку, коли Гордiенко отримав призначення й обхо`див усi хати, знайомлячись та проводячи iнструктаж. Вiн прийняв справи пiсля того, як бандити розстрiляли його попередника, кульгавого лейтенанта Шевцова. Як i чому фронтовик пiсля шпиталю опинився у них у Королiвцi дiльничним, Майя й гадки не мала, бо Шевцов, здавалося, ховався вiд людей. Бачили його не часто, подейкували – у шпиталi отримав звiстку про загибель усiеi родини, почав втрачати над собою контроль, багато пив. Тому, кажуть, застрелили мiлiцiонера не в бою – люди Щербаня заскочили його п’яним.

Так чи iнакше, довго без представника закону Королiвку не лишали. Наступного дня пiсля обходу Гордiенко пiд вечiр постукав до неi, виклав на стiл кiльце копченоi ковбаси, чвертку хлiба й флягу з самогоном, одразу заявив – знайшов як не рiдну, то вже напевне близьку душу, випив i майже годину розказував про себе. Майя слухала з ввiчливостi, терпляче, смердючу мiцну каламутну рiдину лише пригублювала. А Юрiй, чи, як вiн дуже просив називати його наодинцi, Юрко, повiдав: сам родом з Путивля, працював на МТС, був мобiлiзований шофером. Пiд Чернiговом його частина потрапила в оточення, вчасно встиг скрутити кермо, вистрибнув iз кабiни, погнав до найближчого лiсу. За ним – бiйцi, що сидiли в кузовi. Поки добiгли, командира вбили. Уцiлiв лише iхнiй невеличкий гурт, долею решти тодi не переймався.

Вони блукали два днi, аж доки не вийшли на невеличке село, де назвалися партизанським загоном. Мiсцевих, вочевидь, окруженцi вже не раз лякали. Тому селяни взяли втiкачiв на забезпечення – далi вiд грiха. Їм передавали в лiс той мiнiмум харчiв, який могли собi дозволити. Тим часом окруженцi вибрали з-помiж себе командира. До того все вирiшували колективно, але тепер, коли вже назвалися вiйськовим пiдроздiлом, треба було комусь одному передати не так повноту влади, як повноваження вести переговори й виступати вiд загального iменi. Офiцерiв, сержантiв, навiть ефрейторiв у товариствi не було, тож повелися демократично: тягнули палички з пiлотки. Старшим мав стати власник короткоi, випало Гордiенковi.

Своею владою Юрiй прийняв перше рiшення: закопатися в землю й перезимувати так. Населення уклiнно просило партизанiв не стрiляти нiмцiв та полiцаiв, бо селяни не хотiли накликати бiду – боялися карателiв. Захисникiв харчували фактично в обмiн на те, аби сидiли тихо й нiкого не займали. Згодом – Гордiенко дiзнався про це вже пiсля вигнання звiдти нiмцiв – частину тамтешнiх жителiв, котрих тягали за роботу на окупанта, виправдали та залишили в спокоi, бо тi довели зв’язок iз партизанами.

Навеснi сорок другого вiдносний спокiй окруженцiв порушив справжнiй загiн. «Нас мало не пострiляли», – сказав дiльничний, наливаючи собi чергову порцiю, й вiдразу розтлумачив: розвiдка, яка iх випасла, не знала, що за однi, тож вирiшила перевiрити. А команда Гордiенка всi цi мiсяцi щасливо уникала бойових зiткнень, через те нiхто не розiбрався до пуття, з ким мае справу. Почали стрiляти один в одного, з обох бокiв поклали бiйцiв, аж поки не розiбралися, що до чого. Коли Гордiенка з залишками пiдлеглих привели до партизанського командира, Юрiй назвався старшим, iншi – пiдтвердили, а селяни не приховували: без малого шiсть мiсяцiв годували своiх захисникiв. Група Гордiенка влилася в бiльший пiдроздiл, про них доповiли в центральний партизанський штаб, приписавши низку уявних подвигiв для солiдностi, i за короткий час Гордiенка представили до позачергового вiйськового звання. Коли вже справдi командир, то маеш бути офiцером.

Минулоi осенi, коли Червона армiя наступала на Киiв, тутешнi партизани били по тилах. Командира роти, молодшого лейтенанта Гордiенка поранили в бiк, ще одна куля прострелила плече. У шпиталi разом з iншими отримав медаль «За вiдвагу», а коли справа йшла до виписки – сам попросився дiльничним у Королiвку.

Це дозволило лишитися в тилу.

Майя досi не вирiшила, подобаеться iй Юрiй справдi чи це в неi такий жiночий iнстинкт – тягнутися до чоловiка, котрий мае захистити. За два роки пiд нiмцями вона навчилася дбати про себе сама i вiдчувала себе старшою щонайменше на десять рокiв вiд справжнього вiку. Не була святою, але й не падала нижче, нiж того вимагали обставини. Працюючи в управi, отримувала пайок, не голодувала, але за цей час дозволила собi пiдтримувати зв’язок з чоловiком з апарату бургомiстра. Це вiдсiкало зазiхання як нiмецьких офiцерiв, так i чинiв кущовоi полiцii.

Встановивши для себе планку дозволеного, Майя цi два роки не опускала ii. Попервах мала надiю: зв’язок ще може допомогти в пiдпiльнiй роботi, якщо хтось-таки прийде до неi, скаже пароль i дасть завдання. З лiта сорок другого, коли нiмцi посунули до Волги, надiя на те, що про неi взагалi хтось пам’ятае, зникла. Тому сама собi дала завдання – протриматися, вижити, не робити рiзких рухiв, дiяти за обставинами.

У новому дiльничному побачила близьку душу. Вислухавши його чи то сповiдь, чи то звiт, Майя Зозуля зрозумiла те, що Гордiенко старанно приховував i в чому не хотiв признаватися навiть собi, наодинцi.

Вiн не хотiв воювати.

Хоча навряд чи був боягузом чи потенцiйним дезертиром. Юрiй теж не робив рiзких рухiв, а отримавши наказ – корився, бо пiд час вiйни iнше автоматично робило з людини ворога з усiма наслiдками. Гордiенко всi цi роки радiв кожному прожитому дню, бо сьогоднi знову вдалося не потрапити на очi тим, хто вiддае накази й змушуе ризикувати життям. Вiн не лiз у пекло без потреби, а якщо опинявся там – не намагався бути героем, вiддаючи таку можливiсть iншим. Ставши дiльничним, Гордiенко домiгся нарештi того, чого прагнув, коли прорвався з оточення й разом iз товаришами зачаiвся в лiсi: аби ця вiйна нарештi скiнчилася саме для нього.

Майi теж не хотiлося бiльше вiйни.

І вона розумiла: яким би не був Юрiй Гордiенко, вiн нiкому не дозволить повертати вiйну туди, куди вiн вiд неi – назвемо речi своiми iменами! – втiк.

Через те, маючи хай маленьку, але владу, дiльничний готовий був нещадно карати всякого, хто захоче порушити його спокiй. Той спокiй, який едино можливий в тилу, коли фронт вiдсуваеться далi на Захiд, вiйна тривае, коли скiнчиться – не ясно, i закони военного часу дають йому ширшi можливостi, нiж у мирний час.

Бiльше влади.

Майя називала це так. І у своему становищi не бачила iншого виходу, крiм як дозволити мiлiцiонеровi дбати про себе.

Тому всмiхнулася назустрiч Гордiенковi, розпрямилася й так сильно, як могла, всадила сокиру в колоду.



– Справляешся?

– Сам бачиш.

– Ану, дай я.

Майя вiдступила. Скинувши шоферську шкiрянку, вдягнуту на гiмнастерку з офiцерськими погонами, Гордiенко поправив ременi портупеi. Оцiнивши купу дров хазяйським поглядом, вiн зняв кашкета й надiв на Майю. Та напiвжартома вiдкозиряла йому, зробила ще кiлька крокiв назад.

Поплювавши на долонi, Гордiенко взявся за топорище, пiдхопив кострубате полiно, прилаштував його насторч, притримав рукою. Перехопив сокиру вже обома руками, примружив одне око, цiлячись та прораховуючи напрямок удару, потому голосну хукнув i рубонув. Сокира застрягла в полiнi, дроворуб рвучко пiдняв ii, знову вдарив низом полiна об колоду, за третiм разом перевернув, лупонувши обухом.

Розкололося аж тепер.

Юрiй розрубав кожну половинку ще навпiл, тепер уже пiшло легше. Упоравшись, вiдкинув носаком кирзача готовi дрова ближче до купи, торкнувся великим пальцем леза, потiм без страху надавив усiею долонею, скривився.

– Тупа.

– Так нагостри.

– Давай чим – запросто.

– Бруска в хазяйствi нема. – Майя розвела руками. – А дрова потрiбнi. Пiчку топити, iсти варити. Та й холоди, кажуть, цього року прийдуть уже на початку жовтня.

– Я тобi ще органiзую. – Гордiенко пiдхопив нове полiно, пiдкинув на руцi, розрубувати не спiшив. – Вугiлля теж роздобуду.

– Для мене не дадуть. Особливо тепер. Усе село знае, що мене тягали до Фомiна.

– Не тягали, – виправив Юрiй. – Ти знаеш, як воно, коли справдi тягають. Ще й краще за мене. Викликали повiсткою.

– Могла не повернутися.

Прилаштувавши полiно, Гордiенко розрубав i його, цього разу – з другого удару, потiм застромив сокиру в колоду.

– Я прокачав, Майко. Тебе вичесали гребенем.

– А простiше?

– Куди вже простiше.

Гордiенко присiв на краечок колоди, видобув кисет, папiрцi, спритно зробив самокрутку, крутнув колiщатко саморобноi «катюшi»[15 - Саморобна запальничка часiв Другоi свiтовоi вiйни, корпус якоi виготовлявся з гiльз переважно крупнокалiберних патронiв. Популярна передусiм серед солдатiв, сержантiв та молодших офiцерiв Червоноi армii.], глянув на вогник, але пiдкурювати не спiшив.

– У Фомiна – чергова рознарядка. Перевiрити неблагонадiйних, згiдно з вiдомим тобi розпорядженням. Я попереджав.

– Ага, – кивнула Майя. – Сказав. Менi пiсля того в погрiб ховатися, пересиджувати оцi всi перевiрки?

Палець дiльничного знову крутнув колiщатко. Цього разу вогник лизнув край цигарки. Затягнувшись, Юрiй сплюнув налиплi до губ тютюновi крихти.

– Жiнка, яка тебе впiзнала. Ти говорила про неi. Вона написала донос.

– Здогадуюсь. Нiчого дивного. – Майя знизала плечима. – Коли буваю в Макаровi, часто бачу таких знайомих. Особливо на базарi. Вiдводять очi. Ця, бач, не стрималася.

– Запитай, чому аж тепер виявила такого ворога, як оце ти.

– Чому? – слухняно спитала Майя.

– Їi загребли ранiше. Прiзвище пам’ятаеш?

– Улянич Тетяна, – вiдповiла, нiби рапортувала.

– Отак вiдразу впiзнала?

– Знаеш, Юрку, я тренувала пам’ять. Не могла записувати, сам розумiеш, ризиковано. Тому фiксувала прiзвища всiх, кого оформляла на роботи до Нiмеччини. Думала – раптом усе ж таки комусь iз наших та й знадобляться. А воно нiкому зараз не треба.

– Зате пам’ять хороша, – гмикнув Гордiенко. – Добре. Так ось, цю Улянич минулоi зими переселили в окрему квартиру. Там будинок на три родини, радянська влада видавала ордери постраждалим вiд нiмецькоi окупацii. Все одно ii хату розгатив нiмецький снаряд, жила в землянцi. А тепер повернулися справжнi господарi. Покинули все, встигли вибратися з Макарова ще влiтку сорок першого.

– Пред’явили права на житло. Улянич проти. Зрозумiло, ситуацiя знайома. А я тут до чого?

– Не спiши, зараз все стане ясно. Господарi квартири – родина Буховерiв, кравець Аркадiй Наумович i його дружина, теж кравчиня Етель Перцевна. Зрозумiло, чому еврейська родина втекла подалi. Зрозумiло, чому Буховери повернулися аж за рiк пiсля звiльнення. Треба ж переконатися остаточно, що влада не помiняеться i нiмцi назад не повернуться. Де вони сидiли весь цей час – менi все одно. Кажуть, люди заслуженi, обшивали в евакуацii командирiв, офiцерiв НКВС та iхнiх дружин, артистiв евакуйованих театрiв, працювали для якоiсь кiностудii, то вже деталi. Важливо iнше: Буховери мали повне право зайняти залишене колись житло. Улянич нiби пропонували iнше, та вона вперлася. Ось тут найцiкавiше: вона побилася з Етель Перцевною. Розбила об ii голову гасову лампу, била першим, до чого дотягнулася рука. І волала на весь базар: «Жидам усе можна! Де вони були, коли мого сина забирали! Вони тiкають, потiм повертаються! Усi права – жидам, а не украiнцям! Навiть росiянам таких прав нема! Скiльки можна терпiти цих пархатих!»

Юрiй говорив спокiйно, розмiрено, так само, як щойно рубав дрова. Саме ця впевненiсть пiдказувала Майi: дiльничний не перебiльшуе i не прибрiхуе.

– Тепер твоя Улянич замiсть ордера на нове житло отримае справу як ворожий агент.

– Нiмецький? – уточнила Майя.

– Не знаю. Ворожий, – знизав плечима Гордiенко.

– Хiба е iншi вороги?

– Не тягни мене за язика, – буркнув дiльничний. – Сама знаеш. Є тi, хто небезпечнiший за нiмцiв тепер. Хоч би бандерiвськi банди. Забула, як навеснi тут виявили iхнiх попiв, у Мотижинi? Визнали себе членами цiеi iхньоi ОУН. Готували базу для антирадянського повстання. Таемнi служби проводили. Автокефали чи як iх там.

– Чула. Як це пов’язано?

– Не будь наiвною, Майко. Комусь пасуе, тобi – нi. Усе пов’язане. Логiчний ланцюжок. Пригадай, якi тут у той час боi по лiсах були. Люди думали – фронт сюди прорвався. А то, виявляеться, бандерiвськi рейди по наших тилах.

– Придушили.

– Їх не задушиш, – мовив Юрiй багатозначно. – Читай газети. Не передовицi, а там, де дрiбнiшi колонки. На Захiднiй Украiнi антирадянська пропаганда дика, шалена, потужна. Там, кажуть, бiльша частина населення озброена i тiльки й чекае команди. Чув, там у окремих мiсцях нашi змушенi тримати цiлi гарнiзони. А сили на фронтi потрiбнi. Бандерiвцi ж вiдтягують iх на себе. Отже, працюють на нiмцiв. Як i весь цей час на них працювали. Буржуазний нацiоналiзм, отак це називаеться.

– Про це я наслухана, не глуха, – вiдрiзала Майя, але вiдчула – надто рiзко, тож швидко пом’якшила тон: – Юрку, ти там бiля начальства справдi ближче. Вас на нарадах просвiщають. Знаеш бiльше. Поясни, до чого тут Тетяна Улянич. І я заразом.

– Ти перебиваеш, – дорiкнув Гордiенко. – Я ж тобi вiд самого початку розказую, як шкiльнi вчителi. Словом, бандерiвцi-захiдняки нiяк не заспокояться. Не вдалося взяти нас наскоком, iз тилу – ведуть тут свою нацiоналiстичну пропаганду тихою сапою. Серед iншого, як нам розтлумачили, спекулюють на еврейському питаннi. Накручують людей проти еврейського населення. Чула ж слово «жидокомунiсти»?

– Було. Нiмецька пропаганда.

– Байдуже, чия, – вiдмахнувся Юрiй. – Головне, комунiстична, читай – радянська влада називаеться в них жидiвською. Провокуеш ненависть до еврейськоi нацii – це водночас i ненависть до нашоi справедливоi влади. Є ще один момент, зовсiм недавно до нас довели: свiтовий сiонiзм може на цьому грунтi пiднятися.

Майi остаточно запаморочилося в головi.

– Тепер ти мене зовсiм заплутав. Перескакуеш з п’ятого на десяте. До чого тут ще й сiонiзм?

– До всього, – слова знову прозвучали багатозначно, а сам Гордiенко виглядав утаемниченою, отже, дуже важливою персоною. – Розпалювання ненавистi до еврейськоi нацii грае сiонiстам на руку. Бач, усе нiби сходиться: евреi навколо при високих посадах та мають привiлеi, бо радянська влада iх захищае. Висновок: влада справдi еврейська. Але ж це не так, Майко! Проте пiди доведи це агентам свiтового сiонiзму, якi починають волати про те, як на звiльнених вiд нiмцiв територiях громадяни переслiдують евреiв, а органи правопорядку не чухаються. Усе це – питання полiтичне, працюе проти нас. Тому органи, той самий Фомiн, змушенi реагувати. І виявляти як тих, хто провокуе антисемiтськi настроi, так i тих, хто з цього користаеться. Он артисти вже пишуть товаришевi Сталiну листи, аби вiд керiвництва Украiною вiдсторонили товариша Хрущова. Мовляв, сприяе мiжнацiональнiй гризнi.

Заплющивши очi, Майя стиснула двома пальцями скронi, намагаючись хоч так зiбрати рiй думок докупи. Постоявши так, розплющила, глянула на дiльничного, котрий саме пiдвiвся i знову взявся за сокиру.

– Отже, громадянка Улянич потрапила пiд боротьбу з агентами нацiоналiстiв та сiонiстiв? Чорт знае що, Юрку. Вона не може одночасно працювати на двi структури.

– Майко, нiхто ще не довiв, що твоя Улянич працюе хоча б на одну. Вона може повторювати чужi слова, потрапити пiд вплив пропаганди. Або справдi мати якiсь зв’язки, хай непрямi. Так чи iнакше, розiбратися треба, згодна?

– Ну… так… Мабуть… Треба, звiсно треба.

– Тому ii забрали. А Улянич, не будь дурна, вiдразу почала активно допомагати слiдству. Мовляв, не тих берете, товаришi. Є така Майя Зозуля, вражина прихована, на нiмцiв працювала, з колаборантами спала, досi на волi, хоч наша влада вже майже як рiк повернулася. Де вона тебе побачила в мiстi – не скажу.

– На базарi, не iнакше.

– Може, й так. Але тепер зрозумiла, чому тебе висмикнув Фомiн?

– Побiчна жертва нацiоналiстичноi агентури, – криво посмiхнулася Майя.

– Дарма либишся, – зауважив дiльничний. – Усi цi процеси дуже серйознi. Ти в них – така сама пiщинка, як i ота Улянич. Добре, я постукав у потрiбнi дверi, а то б довго ще не випустили. І хтозна, чи випустили б узагалi. Поiхала б у телячому вагонi на Донбас, вугiлля довбати, – на цих словах Гордiенко теж гмикнув. – Бач, як воно. З палива почали, до палива повернулися. Роздобуду тобi вугiлля. Небагато, але трохи вiдвантажу.

Знову замахнувшись, вiн увiгнав сокиру точно в середину колодки.

– І брусок захоплю. З тупою сокирою – не життя. Взагалi…

– Що?

– Нiчого. Тепер ти знаеш всi розкла`ди, Майко. Вiдомостi не секретнi. Але вкупi ти iх iнакше, як вiд мене, не мала б, звiдки отримати. Думай, аналiзуй, роби висновки. Тримайся потрiбних людей. Проживемо.

– Переживемо, – поправила Майя.

Гордiенко вже не слухав ii – йшов з двору, на ходу вдягаючи шкiрянку.




4

Волинь, Военна округа «Турiв»[16 - Военна округа УПА «Турiв» охоплювала територiю тодiшньоi Волинськоi областi УРСР, частини Берестейськоi та Пiнськоi областей БРСР.]


У криiвцi зiбралося трое.

Поручик Гомiн досi не мiг стояти на рiвних, праву ногу посiкли кулi, до того ж вiн, як на лихо, ще й зламав ii, вiдступаючи. Накладена шина не гарантувала швидкого повернення в лави. Гомiн пiдозрював: без квалiфiкованого медичного втручання може ii взагалi позбутися – пiд час останньоi перев’язки помiтив, як одна рана почала трохи пiдгнивати. Довкола кiсточки ногу вкрив суцiльний струп, i Гомiн знав – серед залишкiв його сотнi вiн не один такий. З лiкiв вони мали хiба похiдну аптечку, але й той мiнiмум лiкiв танув. Запас медикаментiв нiби зiбрали в Пiдгайному, але знищили разом iз харчами. Попри сумний стан, бойовий дух його стрiльцiв ще кiлька днiв тому тримався на висотi – доки булавний Чуб не принiс звiстку, вiд якоi Гомону стало прикрiше, нiж вiд перспективи зостатися одноногим. Вiн не мiг пересуватися вiльно, тому iншi учасники оголошених зборiв пiдтягнулися до вказаного й пiдготованого ним мiсця.

Тут був хорунжий Вихор, який лише три мiсяцi тому втiк iз Монтелюпиху[17 - Монтелюпих (пол. Wiе, zienie Montelupich) – в’язниця в Краковi, розташована на однойменнiй вулицi. У згаданий перiод – тюрма гестапо. Серед в’язнiв перебував Степан Бандера. Вiд 1945 року – тюрма НКВС, потiм Мiнiстерства внутрiшньоi безпеки соцiалiстичноi Польщi.]. Потому досить скоро зiбрав та пiдпорядкував собi залишки кiлькох розбитих у боях вiддiлiв у один i тепер вважався командиром одного з найпотужнiших пiдроздiлiв у краi. Запросили й курiнного Бондаря – вiн недавно повернувся з рейду по теренах, контрольованих поляками, i референтура пропаганди вже поширила листiвки зi звiтом про його успiхи. Вiддiли Армii Крайовоi саме тепер не отримали пiдтримки вiд червоних, бо повстанцям удалося вiдтягнути на себе основнi сили. Тому сотня Бондаря вдарила по тилах, вичистила полякiв одразу з кiлькох сiл пiвденнiше вiд Ковеля, що нинi вони повнiстю контролювалися УПА, яка закрiплювалася на рубежах, зводячи потужний, як виглядало, укрiплений район. Без нього подiбна нарада виглядала не так репрезентативно й взагалi могла втратити сенс.

Полковник Кобзар не змусив себе чекати надто довго. Зайшов до криiвки, вiддав честь першим, хоч статут цього не передбачав. Проте вiйськовий референт був знаний не лише в «Туровi», а й у iнших округах своiм дбайливим ставленням до бойових командирiв. Особливо тих, кому пощастило вирватися з котлiв, створених вiйськами НКВС та регулярною армiею протягом нинiшнього лiта. Інодi поведiнка Кобзаря сприймалася як рiзновид такоi собi гри. Була пiдозра, що вiн дуже хотiв заручитися пiдтримкою якомога бiльшого числа командирiв, здобував собi таким чином популярнiсть i страхувався вiд можливих дiй щодо себе з боку Служби безпеки.

Бiльше повноважень, а вiдтак i бiльше влади СБ отримала вiд початку нинiшньоi зими. Але до лiта перевiрки стосувалися здебiльшого стрiльцiв, рiдше – старшинськоi i пiдстаршинськоi ланки. Проте пiсля розпорядження, скрiпленого особисто Климом Савуром[18 - Найвiдомiший псевдонiм Дмитра Клячкiвського (1911–1945), органiзатора i першого керiвника УПА на Волинi, командира УПА-Пiвнiч, члена Генерального штабу УПА.], референтура СБ почала вичищати навiть вищий командний склад УПА. Активна, небачена ранiше дiяльнiсть з виявлення зрадникiв та перевертнiв неабияк стривожила оунiвське керiвництво. Злетiти могла будь-яка голова, недоторканних для Служби безпеки не iснувало. Навiть пiшли рапорти-скарги, хоч скаржники й розумiли причину: спершу – березневий провал рейдовоi операцii, а потiм той-таки лiтнiй розгром, у якому треба когось звинуватити. Адже в подiбних випадках нiхто не вiзьме на себе вiдповiдальнiсть за допущену поразку.

Гомiн уже знав iсторiю пiдполковника вiйськовоi референтури Солоного. З початком перевiрок i чисток його заарештували, звинуватили у зрадi, застосували третiй ступiнь залякування i недогледiли. Той, кого не зламали свого часу, ще до вiйни, в Бригiдках, а потiм у нiмецькому таборi, перерiзав собi вени невiдь-де роздобутим цвяхом. Вiйськова референтура i головний провiд протестували, в СБ вiдгавкувалися – був би чесним, так би не повiвся, домiгся б реабiлiтацii, повернув би добре iм’я. Пiсля того, щоправда, активнiсть пошукiв зради помiтно знизилася. Розумом визнаючи – перегини, якi чинить Служба безпеки, все ж можна виправдати, серцем поручик Гомiн цього не приймав.

Привiтавшись iз кожним за руку, Кобзар примостився так, аби бачити всiх i всi бачили його. Очi звикли до тьмяного освiтлення, полковник покрутив головою, роздивляючись так, нiби нiколи не бачив партизанського iнтер’еру, мовив нарештi, аби з чогось почати:

– Добре е. З комфортом влаштувалися.

– Не шукаемо зручностей, друже полковнику, – сказав Гомiн.

– Тепер не до комфорту, – додав Вихор. – Чекаемо рiшень вiд командування, друже Кобзарю.

– Рiшення е. Для того вас сюди покликали й зiбрали тут.

– Але якщо провiд накаже розформувати регулярнi армiйськi частини, я не пiдкорюся, – вигукнув Бондар, подавшись уперед.

– Звiдки такi вiдомостi? – поцiкавився Кобзар.

– Чув, – вiдрубав курiнний. – Нiби е розпорядження ховати зброю подалi й переходити до пiдпiльного руху. До мирного життя вертати. У совiцькi органи влади вступати.

– Добре, що не в комунiсти себе записувати. А родини – в iхнi колгоспи, – вставив Вихор.

– Нова тактика, – кинув Гомiн.

– Не приймаю, – заявив Бондар. – Коли так буде, знiмаю з себе всякi зобов’язання. Переходжу до збройного опору окремим повстанчим пiдроздiлом. Нiкому не буду пiдзвiтний. Украiнському народовi хiба.

– Ще наказiв нема, а ти вже отаманиш, друже Бондар. – Полковник вичавив iз себе посмiшку. – Ходять рiзнi чутки. Поки нема наказiв на паперi, з пiдписами й печатками, говорити також нема про що. Невже ви чекали мене, аби ставити ультиматуми?

– То не е ультиматум, друже полковнику, – сказав Бондар. – То е мое рiшення в разi, якщо рiшення командування не вiдповiдатиме настроям пiдпорядкованого менi вiйськового пiдроздiлу. Невже доведеться вiдбиватися тепер ще й вiд своiх?

Кобзар вiдповiв не вiдразу.

– Референтура i головний провiд – то е люди. Кожен мае власний погляд на новi обставини, в яких опинилася наша органiзацiя. Як вiйськовик, друже Бондар, я з тобою е згiдний. Але i ти, i всi ви забуваете про загальну ситуацiю, в якiй ми всi опинилися. Тактика прямого зiткнення з ворогом уже не може бути застосована ефективно.

– Та власне! – вигукнув Гомiн. – Взяти хоча б мiй вiддiл. Стан озброення незадовiльний, i то я ще добираю слова. Ми наразi не маемо жодного кулемета, жодного! Тi, якi пошкодженi, полагодити неможливо, бо фахових зброярiв так само нема. З автоматичною зброею взагалi бiдося! Не так з автоматами, як iз набоями до них. Запас амунiцii до рушниць та пiстолiв узагалi мiнiмальний. Протягом першого-лiпшого бою вистрiляемо все за двадцять хвилин i мусимо пiти в рукопашну! Люди вишколенi, як мае бути. Лиш ворог не кидае зброю, аби почати рукопаш! Нас, беззбройних, розстрiляють упритул, i сила бойового духу не допоможе. Отак!

– Менi не до вподоби такi настроi, друже Гомiн.

– А менi – таке забезпечення, друже Кобзарю! Ми всi трое тут незадоволенi поточним станом справ у вiддiлах!

Глянувши по черзi на кожного, полковник зрозумiв: перед ним трiйця однодумцiв.

– Повстанчу армiю вiд початку свого створення нацiлили на здобуття зброi в бою, – сказав вiн. – Усiм вiдомо, що у нас нема забезпечення як такого. Кожен вiддiл мае забезпечити себе сам.

– Нема заперечень, – вступив Бондар. – Та щойно я почув про бiй. Де ж здобувати зброю, якщо бойова тактика вже не е прийнятною для високого керiвництва?

– Наразi бойовi зiткнення – самогубна тактика, – полковник говорив рiвним голосом, i тепер вiн звучав твердо. – Так, окремi частини переходять до партизанки. Іншим пропонуеться розформуватися i, як тут слушно говорили, влитися в совiцьку систему, аби з часом бути готовими перейти до активних дiй та зруйнувати ii зсередини. Прошу не забувати: минулого року, з початком нашоi боротьби, те саме спрацювало. За нiмакiв ми мали купу своiх людей у керiвних органах окупанта на мiсцях, особливо по селах. Службовцi допомiжноi полiцii отримували зброю та владу. Завдяки цьому в певний момент змогли швидко органiзуватись i взяти пiд свiй контроль чималу територiю. Чому зараз маете упередження?

Гомiн не витримав – пiдвiвся, спираючись на саморобний костур, нiби так його могли краще бачити.

– Бо Совiти, друже полковнику, то не нiмаки. Здолати комунiстiв значно складнiше, нiж навiть ляхiв, котрi поводяться тут, мов на своiй землi. Звичними методами й засобами тут не взяти. Переграти червоних не вдасться, бо вони не мають жодних страхiв. А якщо мають, дiють миттево: знищують, випалюють довкола себе те, чого бояться i що iм може загрожувати. Їм заввиграшки пустити на нас танковий корпус i водночас кидати бомби з лiтакiв. Хай навiть тi бомби влучать у iхнi ж танки – вiйна все перемеле. То – люди вiйни, друже Кобзарю. Для Совiтiв вона завершиться лише за однiеi умови: коли нiкого, крiм них, довкола не лишиться.

– Так, вони вже заселяють нашi терени своею, iнакшою люднiстю, – додав Бондар. – Добре е, коли сюди перемiщають украiнцiв з того боку Збруча. Вони переважно обдуренi чи ображенi Совiтами. Тож переагiтувати iх, схилити на наш бiк бувае простiше.

– Не всiх, – озвався Вихор. – І серед них багато московських агентiв. Свiдомо йдуть на вербування, потiм чинять провокацii. Забув, як сталося з вiддiлом Ведмедя?

У липнi хорунжий Ведмiдь прийняв до своi лав двох мiлiцiонерiв. Референтура пропаганди подала це як власний успiх. Навiть друкувалися листiвки з закликом брати приклад зi схiдних украiнцiв, котрi зробили правильний вибiр. Але вже за мiсяць, у серединi серпня, бiльшiсть воякiв з боiвки пiддалися тонкiй, дуже грамотнiй обробцi тих, кого вважали своiми. І на хвилi втоми не так вiд бойових дiй, як вiд постiйних поразок, одного дня збунтувалися й поставили Ведмедя перед фактом: досить, виходять з лiсу, обiцяна амнiстiя. Сам командир спершу спробував вiдмовити, потiм не витримав, схопився за зброю. Один iз провокаторiв встиг стрельнути ранiше. Розправа над хорунжим дала несподiваний ефект: агента визнали за нового командира, провокатори вивели повстанський вiддiл з лiсу, вояки склали зброю пiд об’ективами аж двох фотоапаратiв. Уже наступного дня радянська пропаганда за допомогою наочноi агiтацii продемонструвала перемогу НКВС, газети й листiвки поширювалися округом в небаченiй ранiше кiлькостi, а СБ отримала зайвий привiд уважнiше придивитися до вихiдцiв зi Сходу.

– Завжди так не е, – парирував Бондар.

– Вважати треба, тут Вихор правий, – зауважив Кобзар. – Та правда е i в тому, що на схiдних теренах антисовiцькi настроi зростають. Не так скоро, як нам би хотiлося. Проте досить, аби поволi готувати грунт для нового повстання.

Командири перезирнулися, зрозумiвши: щойно представник референтури сказав те, заради чого iх скликали. Прозвучало буденно, нiби справа вже робилася, але на короткий час призупинилася через обставини непереборноi сили. Вихор обсмикнув френч, прокашлявся в кулак.

– Маемо рiшення Головноi Ради?[19 - Украiнська Головна Визвольна Рада (УГВР) – понадпартiйний орган для керiвництва визвольним рухом, створений у липнi 1944 року з iнiцiативи командування УПА. Потреба в такому органi виникла через те, що на згаданий момент повстанський рух в Украiнi згуртував довкола себе рiзнi полiтичнi й не лише полiтичнi сили. Одна з цiлей УГВР – об’еднатися проти радянськоi окупацii та комунiстичноi диктатури единим фронтом, незалежно вiд полiтичних та релiгiйних поглядiв i нацiональноi належностi. Також УГВР одним з основних своiх завдань визначила репрезентацiю визвольного руху за кордоном, передусiм на Заходi. Головою секретарiату УГВР обрано Романа Шухевича. Пiсля вiйни дiяльнiсть та цiлi УГВР критикувало найвище керiвництво Закордонних частин ОУН(б) через перевагу iнтернацiонального над нацiональним в украiнському визвольному русi.]

– Так, – коротко вiдповiв Кобзар.

– Зимова кампанiя нiчого не навчила? – випалив Гомiн, не задумуючись, якою буде реакцiя на свiдоме порушення субординацii.

– Чого ж, навчила, – на диво спокiйно вiдповiв полковник. – Ти ж на своiй шкурi вiдчув, друже Гомiн, як воно: воювати, коли нема пiдготованих баз. Коли проти тебе агiтують мiсцеве населення. Коли в людськiй пам’ятi ще свiжi бойовi дii, а iм так хочеться нарештi вiдчути себе в тилу й налагоджувати якось життя. – Вiн витримав коротку паузу. – Ще коли твоiм людям дихають у потилицю добре взутi та озброенi автоматники. А ти й твоi хлопцi у драних чоботях торуете шлях посеред заваленого снiгом поля. Ворог iде протоптаним вами шляхом, вашi слiди видно далеко, i бракуе набоiв, аби дати бiй, а не бути розстрiляним упритул. Помилки враховано, товариство. На неминучу загибель нiкого не посилатимуть. Хоча й спокiйноi прогулянки по совiцькому тилу не обiцяють.

– Минулого разу великий рейд на Схiд готували такi самi мудрi голови, – нагадав Вихор. – Нинi не маемо права кинути людей туди знову.

– Ще раз повторю для тебе особисто: помилки враховано, – Кобзар трохи пiднiс голос. – Прошу зважати на накази командування. Інакше дiйдемо до того, що кожен пiдроздiл дiятиме сам по собi, як вважае за потрiбне. Почнеться анархiя, а москалям лиш того й треба.

– Розбрiд уже починаеться, друже полковнику, – зауважив Гомiн. – Служба безпеки тут усiх скорiше розлякае.

– Та де, настрашиш тебе, – гмикнув Кобзар. – Гаразд, до справ. Нинi е розпорядження: формувати малi бойовi групи. Вiддiли з десяти-дванадцяти осiб, летючi та добре обiзнанi з мiсцевими звичаями. Бо мали минулого разу цю проблему: топографiчнi карти при собi були, а як пiдiйти до тамтого населення, не розумiв майже нiхто. Навiть зазнали втрат: тi схiдняки, котрi вже перейшли до нас iз Червоноi армii, потiм стали складати зброю й масово повертатися назад. Лишалися, бо вiдчули: нема комунiкацii мiж теренами, грунт пiд ногами гойднувся. Впевненiсть втратили в тому, що чинять правильно. Коли нема мотивацii – то е першi зрадницькi дзвiночки.

Слухаючи це, Гомiн уже не мiг сидiти. Допомагаючи собi саморобним костуром, вiн пiдвiвся, виступив наперед, навiть загородивши трохи Бондаря, вiдповiв на нiме запитання полковника.

– Так, але трошки не так. Не всi схiдняки зрадили й перебiгли. Ми не можемо кидатися надiйними людьми лише на тiй пiдставi, що нашiй Службi безпеки данi необмеженi каральнi повноваження.

– Це на часi, друже Гомiн.

– То прошу дуже! – Поручик уже не мiг зупинитися, посунув на Кобзаря. – Треба пояснювати людям про потреби цього часу! Хай потерплять, доки кожного перевiрить СБ! І все, що лишиться вiд перевiрки, може надалi виконувати новi завдання головного штабу! Чотовий Схiдняк, один з найлiпших моiх командирiв, уже кiлька днiв у лабетах! Що маю робити? Пояснювати тим, хто бачив його в боях, з ким вiн ходив на смерть, – провина в походженнi? Бачте, не там i не тодi народився чоловiк! Не там служив, не тi думки виношуе в головi! Та стрiльцi вже…

– Доста! – несподiвано грубо й гучно вигукнув Кобзар i, щойно поручик замовк, пiдкорившись наказу старшого, повторив уже звичним, рiвним голосом: – Досить, друже Гомiн. Кожним окремим чотовим, самi мусите розумiти, я не маю цiкавитися й перейматися. Та про вашого Схiдняка начуваний. Знаю i про те, де вiн зараз. Розкажеш – послухаю. Бо такi, як вiн, вiйськову референтуру нинi цiкавлять найперше, – замовк на коротко, додав: – Так само на часi, друже Гомiн.




5

Волинь, район Ковеля, Обласна референтура СБ


Кайданки зняли, щойно Коломiець, нагнувшись, переступив порiг бункера.

Йому не пояснили, куди ведуть – забагато честi. Весь час, поки тримали в темному льосi, допитували тут же i взагалi нiчого не пояснювали. Першi днi хоча б вели якусь подобу розмови, намагаючись загнати на слизьке. Потiм навiть крутити припинили: вимагали признатися в зрадi, били, вiдливали водою, знову вимагали. Порiвняти Максимовi не було з чим: як катують у НКВС, знав, але на собi не вiдчув жодного разу. Хоча стало розуму не порiвнювати, навiть намагався спочатку апелювати до здорового глузду своiх слiдчих. Їх було двое, лиць у напiвтемрявi своеi тюрми не розрiзняв, i вони не гралися в доброго та поганого: обое були лихими, навiть лютували однаково. Щоправда, коли почали застосовувати фiзичнi методи, час для Коломiйця зупинився. Припинили так само раптово, навiть лишили в спокоi на трохи, i, вiдлежавшись у вогкiй темрявi, змiг прокрутити попереднi днi в головi. Аби перевiрити себе, поцiкавився у вартового, який принiс хлiба з водою, й переконався: похибка не аж така велика. Припустив – його торбили не бiльше двох дiб. Виявилося – трохи бiльше однiеi, з короткими перервами.

Потiм зовсiм не чiпали, й Максим уже вирiшив – про нього забули. Або, що бiльш iмовiрно, розiбралися й тепер не можуть вирiшити, як чинити далi. Так само дивно, що далi тримали самого, не пiдсаджуючи сусiдiв, таких самих бiдак. Хоча навряд окружна СБ мала в розпорядженнi аж так багато мiсця для утримання в’язнiв. Передчуваючи – щось довкола його персони таки вiдбуваеться, Коломiець трохи посушив над цим голову, потiм згадав не таке вже й далеке табiрне минуле й кинув дурну справу – в ув’язненнi будувати плани на майбутне. Арештанти на його пам’ятi нiколи нiчого не вирiшували, i нема рiзницi, яка безпекова служба взяла тебе пiд варту. Хiба що остаточно оформилося розумiння: бандерiвська СБ у своiх практиках користалася напрацюваннями польських або радянських аналогiв. Іншого досвiду в тих, хто створив ii, напевне не було.

Коли за ним прийшли й звелiли збиратися на вихiд, Максим не стримався, гмикнув:

– А чого менi збиратися? Речей нема.

– Себе збирай, – почув не надто привiтну вiдповiдь. – Руки сюди давай.

Замкнувши кайданки, вартовий виштовхав його назовнi, i вперше за кiлька днiв заслiпило сонце. Коломiець одразу ж замружився, бо дуже рiзонуло. Ззаду пiдштовхнули, мало не впав, тож розклепив повiки обережно. Зрозумiв: давно не ранок, день навiть поволi згасае, i, як завжди в лiсi, вечiр змiнить його ранiше. Проте навiть таке свiтло видалося йому надто яскравим. Йти довелося через досить велику галявину, й Максим ступав невпевнено, нiби п’яний. Навiть зрадiв, коли знову завели в не дуже добре освiтлене примiщення. Судячи з запаху зрiзаного дерева, не так давно обладнаного.

Усерединi за невеличким прямокутним столом сидiв високий голомозий чоловiк у круглих окулярах. Без однострою, в звичайному цивiльному пiджаку, пiд ним – плетений светр з вiдкоченим комiром. На столi бiля гасовоi лампи примостився повстяний картуз, поруч – пiстолет. Хто перед ним, Коломiець розiбрати не мiг, хоч уже призвичаiвся до освiтлення.

– Отак, – мовив голомозий, глянувши на Максима спершу крiзь окуляри, потiм зняв iх, роздивився вже неозброеним поглядом, хукнув на скельця, витер картатою хустинкою, яку поклав на картуза, знову повернув iх на перенiсся. – Чотовий Схiдняк. Познайомились.

– Я розумiю, мою справу вирiшили, – сказав Коломiець.

– Що ви розумiете? Як саме вирiшили?

Максим не чекав такого, вiдповiдь знайшлася не вiдразу. Поки шукав, вартовий зняв кайданки й вийшов. Сiдати арештант не поспiшав, потер кистi рук, вже звично торкнувся кiнчиком язика скалка зуба в ротi, скривився.

– Що?

– Вибили. Тобто, зламали.

– Зламали?

– Ага. Зуб. Старалися.

– Погано старалися. Хоча добре, що докладають зусиль. – Вiдразу, без переходу, голомозий знову виплюнув тi самi запитання: – То що ви розумiете, Коломiйцю, i як саме вирiшили вашу справу?

– І прiзвище мое знаете.

– Я – референт окружного вiддiлу СБ. Мене називають Андрусем. Знати про подiбнi речi входить до кола моiх службових обов’язкiв. Присядьте, маю розмову.

– Та я думаю. Аби не хотiли побалакати, то не гукали б.

Андрусiв голос звучав хрипкувато, ламано, нiби в пiдлiтка.

– Не раджу вам тут i тепер гарикатися, Коломiйцю. Бо все для вас iще може помiнятися. І досi не почув, чому вас тримають тут.

– Ви ж усе знаете.

– Хочу почути вiд вас.

Коломiець присiв на грубо збиту дерев’яну лавку.

– Добре. Менi вибили зуб i зламали ребро, намагаючись переконати: я – зрадник. Або щонайменше схильний до цього. У того, хто вирiшив заарештувати мене, мабуть, були для того своi причини. Зi мною працювали старанно, але щось дуже коротко, як я вже потiм зрозумiв. Вiдтак чiпати перестали, хоча пiд вартою лишили. Це, пане Андрусь, може означати лише одне: конфлiкт iнтересiв.

– Чиiх iнтересiв?

– Отут – Бог його знае! – Максим розвiв руками. – Нехай би моя провина не викликала сумнiвiв, а те, що я не признаюся, – так нiхто не признаеться. У такому разi мене або передають кудись для подальшоi розробки, або карають тут, далеко ходити не треба. Інший варiант: сталася помилка. У мирний час – згоден, прикра. Пiд час вiйни – доволi звичайна, нiчого особливого. За таких обставин випускають навiть у системi енкаведе. Не так часто практикують, та все ж. Проте я в пiдвiшеному станi. Мене вже не допитують, але я ще не на волi. Отже, хтось десь мае iнтерес, так чи нi?

Переплiвши пальцi рук, Андрусь поворушив ними, хруснувши.

– Уже був сумний досвiд залучати уродженцiв схiдних областей до стратегiчно важливих бойових операцiй, – мовив нарештi. – До того ж саме ваша бiографiя вимагала додаткових, спецiальних перевiрок.

– Чим це я такий особливий?

– Служили в совiцькiй мiлiцii. Навiть були в комунiстичнiй партii.

– У нас у мiлiцii безпартiйних не тримають.

– У вас? – швидко запитав Андрусь, подавшись уперед. – Де це – у вас?

– Та не ловiть за язика! – вiдповiв Коломiець. – Так, у нас, на Полтавщинi. Чудово знаете, що та частина Украiни захоплена бiльшовиками ранiше. Референтура пропаганди випускае не одну брошуру, на цьому будуеться будь-яка агiтацiя на користь визвольного руху. Людина, пане Андрусь, завжди називае своiм мiсце, де народилася. Хай той край не мае нашоi влади… Але ж цей терен так само не пiд нашою владою.

– Демагогiя.

– Нехай собi. Говорю, як знаю.

– Гаразд. – Андрусь випростався, розправив плечi. – Мусите розумiти, як тут ставляться до колишнiх мiлiцiянтiв i партiйних.

– Партквиток поносив менше року. З комунiстiв виписали пiсля арешту. Сидiв я за те, що застрелив офiцера мiлiцii. До речi – партiйця зi стажем.

– Читав у вашому поясненнi, – кивнув Андрусь. – Потiм ви добровiльно погодилися бути диверсантом. Вам мали пояснити, з ким будете тут воювати.

– З нiмцями, – парирував Максим. – Повстанська армiя теж воювала з нiмцями. Я вiдразу перейшов на бiк…

Андрусь жестом перервав його.

– Так i е, перейшли. Проте – лише через обставини, що склалися. Аби все пiшло для вас iнакше, Коломiйцю, ви напевне воювали б зi своiми, украiнцями.

– Цього не знае нiхто. Навiть ви. Ми виходимо з того, що маемо, хiба не логiчно?

– Нi, – вiдрiзав Андрусь. – Тепер рахуемо кожну людину. Тим бiльше, якщо е намiр довiрити такому, як ви, важливу мiсiю.

Тепер уперед подався Коломiець.

– Такому, як я, – чи менi?

– Маемо зважувати кожне подiбне рiшення.

– Про що мова?

Андрусь випростався, повiв плечима, знову поправив окуляри, пройшовся вiд стiни до стiни.

– Ви знаете Схiд Украiни краще, нiж я чи будь-хто iнший iз народжених тут. Ви вже маете непоганий послужний список. Проте бiографiя – суперечлива. Ви можете виявитися глибоко законспiрованим агентом.

– Тю! Та це ж дурня повна!

– Нi, – мовив голомозий сухо. – Всякий, хто побував у кабiнетi наодинцi з офiцером НКВС, так, як оце ви, вже не викликае цiлковитоi довiри. Навiть якщо ви весь цей час воюете з ними. Ось нещодавно намагалися врятувати одного, погрожували зброею побратимовi. Через совiцького офiцера могли вбити нашого.

– Та не збирався я нiкого вбивати! Навпаки, полонених слiд доставляти живими!

– І це ви писали, а я читав, – кивнув Андрусь. – Зрозумiйте правильно: з таких нiби дрiбних деталей складаються небажанi нi для кого картини. З вами, друже Схiдняк, вiд самого початку все було дуже непросто. Змогли опитати кiлькох iз тих, хто знав вас ранiше. Хоча бiльшiсть побратимiв загинула.

– Скажiть iще, що я, радянський агент, замiтаю отак слiди! – вибухнув Максим. – Як ще Дунай до такого не додумався!

– До Дуная ще повернемося. Поки мова про вас.

– Ми вже добрих пiвгодини товчемо воду в ступi. Менi або довiряють, або нi. Я або перевiрений, або перевiрка виявила, що чотовий Схiдняк – прихований ворог. Так чи так.

Андрусь зупинився.

– Нещодавно Головний провiд збирався на нараду. Ухвалене рiшення поновити вiдрядження рейдових груп у глибокий тил ворога. Мета – закрiплюватися, знаходити й вербувати невдоволених московським режимом людей. Готувати збройне повстання у вiддаленiй перспективi. У найближчiй – розгорнути iнформацiйну, агiтацiйну, просвiтницьку роботу серед заляканого, введеного в оману украiнського населення Центральноi, Схiдноi, Пiвнiчноi Украiни. Крiм того, передбачене проведення диверсiйно-терористичноi роботи. Фронт вiдходить на Захiд, за всiма припущеннями – до кiнця цього року перетне кордон. Тодi Схiд Європи скуштуе комунiстичного раю так само, як два десятки рокiв смакуе ним Схiд Украiни. Тут, на цих землях, ми теж знаемо, що таке совiцька влада. Але поки ми единi, хто мае сили боротися й чинити опiр.

– Чому?

– Та, iнша Украiна занапащена й упокорена страшним голодом i терором. Визвольний рух там ледь жеврiе. Наша перевага – вiйна, яка ще тривае. Вона хоч як виснажуе Москву. Але лояльнiшим Сталiн до схiдних украiнцiв не став. За зiбраними вiдомостями, всi вони записанi в зрадники, бо кiлька рокiв перебували пiд нiмцями. Цього не пробачають, хоч це i не iхня вина.

– Хiба тут, у референтурi, чинять не так само? – зауважив Коломiець. – Я схiдняк, був пiд Совiтами, працював на них. Отже, зрадник, щонайменше – пiдозрiла особа.

Андрусь знову зняв, протер i почепив назад окуляри.

– То iнше.

– Аж нiяк!



– Інше, – вiдчеканив референт. – І досить, то не е предметом нашоi розмови. Так зване звiльнення, про яке сурмить московська пропаганда, насправдi е тим самим рабством. Була надiя на нiмцiв, вони нiби обiцяли свободу, та вона швидко й давно здимiла. Люди злi, але в них мало досвiду органiзованоi збройноi боротьби. Тож завдання кожноi окремоi рейдовоi групи – пiдготувати грунт, знайти однодумцiв, створити глибоко законспiроване збройне пiдпiлля. Разом з тим – залишити по собi бази для регулярних повстанчих пiдроздiлiв. Коли надiйде наказ, повстання буде ударом у спину Червонiй армii. А в писок вони дiстануть вiд тих, кого почнуть упокорювати й поневолювати, – бiльше вони нiчого робити не вмiють.

– Про кого мова?

– Народи Схiдноi Європи, – зараз Андрусь говорив дуже впевнено, нiби про наперед узгоджене й остаточно вирiшене питання. – Нас пiдтримають у боротьбi проти комунiстичноi тиранii. Пiсля Гiтлера той, европейський, свiт не захоче мати на собi Сталiна. Спершу його руками ламаемо хребет нiмцям, потiм, усi разом, добиваемо комунiстiв. Ось такий намiр задекларовано, друже Схiдняк.

Тепер промовчав Коломiець, примружившись i перетравлюючи почуте.

– У райони Киева, Житомира й Чернiгова найближчим часом буде вiдправлено кiлька десяткiв боiвок. Задля мобiльностi – нечисельнi, до десяти осiб. Ваша кандидатура цiлком пiдходить, аби ви очолили одну з них. Комплектувати вiддiл слiд з огляду на те, що частина воякiв теж мае вiдчувати мiсцеву специфiку.

– Про схiднякiв мова?

– Саме так.

– І я сам збираю групу?

– Берете на себе вiдповiдальнiсть за кожного.

– Тобто, довiра до схiднякiв усе ж е i вони не вважаються зрадниками?

– Питання найскладнiше. Є рiшення й щодо цього. Зокрема – щодо вашоi групи.

Ззовнi шарпонули й прочинили важкi дверi.

– Дозвольте, друже Андрусь?

Знайомий голос.

А бодай його!

Коломiець повернувся, зустрiвся поглядом з Дунаем – той саме звикав до тьмяного освiтлення.

– Заходь, друже Дунаю, – кивнув голомозий референт. – Ось вам наочна вiдповiдь, друже Схiдняк.

– Вiдповiдь?

Максим усе зрозумiв, та мав хоч якось реагувати.

– Дунай буде з вами. Керуете боiвкою ви, але рiшення узгоджуете з ним. Таке страхування. Нема ради, маемо вiйну.




Частина друга

Бойова група

(20 вересня – 12 жовтня 1944 року)





Перед украiнським народом з моментом новоi окупацii Украiни бiльшовиками стало питання: або добровiльно скоритися окупантовi i вiддати йому на поталу всi завоювання украiнського самостiйницького руху, поховати добровiльно iдею Самостiйноi Украiни, або всiма силами i до останнього чоловiка боронити себе, боронити славу самостiйницькоi Украiни, боронити нацiонально-визвольний рух. Десятки тисяч найкращих украiнцiв пiшли в УПА, пiшли в пiдпiлля.

    Зi звернення Петра Федуна (Полтави), видання «На допомогу пропагандистам», 1944 рiк



У селi Баришiвка Киiвськоi областi було викрито й лiквiдовано органiзацiю украiнських нацiоналiстiв бандерiвського напряму. Керiвники неодноразово влаштовували збiговиська нацiоналiстiв, обробляли в нацiоналiстичному дусi молодь, читали й розповсюджували листiвки й лiтературу нацiоналiстичного характеру.

    З доповiдноi записки начальника УНКДБ по Киiвськiй областi М. Бондаренка наркому держбезпеки УРСР С. Савченку, березень 1944 року




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=25017599&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Чотовий – командир чоти (взводу). Тут i далi вказуються функцiйнi ранги (звання), чиннi в Украiнськiй повстанськiй армii станом на 1944 рiк. (Тут i далi прим. автора.)




2


Козак – рядовий в УПА, назва рангу бiльше поширена у вiддiлах на Волинi, iнший вiдповiдний ранг – стрiлець.




3


Рiй – вiддiлення в УПА.




4


Служба безпеки ОУН, спецiальний пiдроздiл, створений 1940 року. Серед завдань – виявлення ворожоi агентури, диверсiйна робота. Вiддiли на мiсцях мали значну автономiю.




5


Бiйцi винищувальних батальйонiв. Вiд росiйського «ястребки» – вiльний переспiв назви «истребительный батальон». Походить вiд росiйського аналога «ястребки», або ж «ястребы» – назва льотчикiв-винищувачiв (истребителей) у Червонiй армii. Украiнцi на повторно окупованих радянською владою територiях Захiдноi Украiни називали учасникiв таких батальйонiв «яструбками», або ж «стрибками». Їх переважно набирали з мiсцевого населення.




6


Telefunken Gesellschaft fu..r drahtlose Telegraphie m.b.H – нiмецька промислова компанiя, в роки Другоi свiтовоi – провiдний виробник засобiв зв’язку, радiолокацiйного обладнання, бездротових приладiв тощо.




7


Studebaker US6 – тривiсна вантажiвка фiрми Studebaker Corporation (США), випускався з 1941 до 1945 року. Вирiзнявся бiльшою, нiж радянський аналог, вантажнiстю та пiдвищеною прохiднiстю. Поставлявся в СРСР по ленд-лiзу.




8


Булавний – старший сержант.




9


ППС – кулемет за конструкцiею Олексiя Судаева, розроблений 1942 року. Був на озброеннi в Червонiй армii та вiйськах НКВС, як трофей був популярним серед бiйцiв УПА.




10


Дефензива (пол. Defenzywa) – охоронне вiддiлення й охоронна полiцiя Польщi мiж двома свiтовими вiйнами.




11


Мужва – рядовi (словац.). Термiн iнодi вживався в УПА для позначення рядового складу.




12


Вулиця Короленка – тогочасна назва вулицi Володимирськоi в Киевi, де розмiщувалося управлiння НКВС-МДБ-КДБ УРСР.




13


Презирлива назва жiнок, котрi в роки Другоi свiтовоi вiйни пiд часи окупацii мали стосунки, не обов’язково iнтимнi, з нiмецькими солдатами та офiцерами.




14


Наказ № 9 наркома держбезпеки УРСР вiд 2.07.1944 за пiдписом заступника наркома, полковника Єсипенка.




15


Саморобна запальничка часiв Другоi свiтовоi вiйни, корпус якоi виготовлявся з гiльз переважно крупнокалiберних патронiв. Популярна передусiм серед солдатiв, сержантiв та молодших офiцерiв Червоноi армii.




16


Военна округа УПА «Турiв» охоплювала територiю тодiшньоi Волинськоi областi УРСР, частини Берестейськоi та Пiнськоi областей БРСР.




17


Монтелюпих (пол. Wiе, zienie Montelupich) – в’язниця в Краковi, розташована на однойменнiй вулицi. У згаданий перiод – тюрма гестапо. Серед в’язнiв перебував Степан Бандера. Вiд 1945 року – тюрма НКВС, потiм Мiнiстерства внутрiшньоi безпеки соцiалiстичноi Польщi.




18


Найвiдомiший псевдонiм Дмитра Клячкiвського (1911–1945), органiзатора i першого керiвника УПА на Волинi, командира УПА-Пiвнiч, члена Генерального штабу УПА.




19


Украiнська Головна Визвольна Рада (УГВР) – понадпартiйний орган для керiвництва визвольним рухом, створений у липнi 1944 року з iнiцiативи командування УПА. Потреба в такому органi виникла через те, що на згаданий момент повстанський рух в Украiнi згуртував довкола себе рiзнi полiтичнi й не лише полiтичнi сили. Одна з цiлей УГВР – об’еднатися проти радянськоi окупацii та комунiстичноi диктатури единим фронтом, незалежно вiд полiтичних та релiгiйних поглядiв i нацiональноi належностi. Також УГВР одним з основних своiх завдань визначила репрезентацiю визвольного руху за кордоном, передусiм на Заходi. Головою секретарiату УГВР обрано Романа Шухевича. Пiсля вiйни дiяльнiсть та цiлi УГВР критикувало найвище керiвництво Закордонних частин ОУН(б) через перевагу iнтернацiонального над нацiональним в украiнському визвольному русi.