Чорний дiм Пiтер Страуб Стiвен Кiнг Жахливi вбивства дiтей змушують 35-рiчного Джека Сойера, детектива з Лос-Анджелеса, що раптово пiшов у вiдставку на злетi блискучоi кар’ери, знову взятися до справи. Вiн довго намагався триматися осторонь цього розслiдування, бо вiдчував: темне та мiстичне з самого дитинства, що про нього намагався не згадувати багато рокiв, повернулося i кличе його до краiни Багряного Короля. Вiн мае пригадати, ким вiн е у свiтi Двiйникiв i знайти вiдповiдь, хто i навiщо викрадае малюкiв. Бо лише Джек знае, як вiдкрити вхiд до Чорного Дому, оселi болю i вiдчаю, що ховаеться у власнiй неiснуючий тiнi, аби встигнути врятувати малого Тайлера Маршалла… Обережно! Ненормативна лексика! Стiвен Кiнг Пiтер Страуб Чорний дiм © Stephen King and Peter Straub, 2001 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017 Обережно! Ненормативна лексика! Девiдовi Гернерту i Ральфовi Вiчинанзi Ти ведеш мене туди, у незвiданi свiти. Поцiлунки золотi посилаеш ти менi. На твоi густi кучерi я корону одягну, Хай вiтають королеву на ввесь свiт тебе одну.     Джейхокси Тут i зараз… Частина перша Ласкаво просимо в Округ Кулi 1 Тут i зараз, як полюбляв казати мiй давнiй друг, ми живемо в незрозумiлому свiтi, в якому бути далекоглядним не означае далеко бачити. Тут, на висотi лету орла, у двi сотнi футiв над далекозахiдним кряжем Вiсконсину, де примхлива рiчка Мiссiсiпi визначае кордони. Зараз, рано-вранцi, у п’ятницю, в серединi липня, за кiлька рокiв вiд початку як нового столiття, так i нового тисячолiття, коли все настiльки заплутано, що, бувае, слiпому легше щось передбачити, нiж нам iз вами. Тут i зараз, о шостiй годинi ранку, у безхмарному небi щойно зiйшло сонце. Величезна, самовпевнена жовто-бiла куля пiдiймаеться, неначе вперше, i летить назустрiч майбутньому, залишаючи позаду минуле, що постiйно накопичуеться i минае, куля, яка, вiддаляючись, заслiплюе всiх нас. Вранiшне сонце торкаеться широких легких брижiв, хвильки виграють яскравими вiдблисками. Сонячне промiння вiдбиваеться вiд залiзничноi колii Берлiнгтон Нозерн i Санта-Фе, яка пролягае мiж узбережжям i дорогою, що належить округу Оо, вiдомоi ще як Нейлгауз-роу. Вздовж стоять старенькi, зубожiлi двоповерховi будинки, що неначе вiдвернулись вiд колii. Це найнижча точка затишного маленького мiстечка, що розкинулось на схiд вiд нас на схилi. Здаеться, округ Кулi затамував подих. Нерухоме повiтря несе в собi таку вражаючу чистоту i свiжiсть, що, мабуть, за милю можна було б вiдчути запах щойно висмикнутоi з землi редиски. Ми прямуемо на схiд сонця повз задвiрки i дахи Нейлгауз-роу, залишаючи позаду рiчку i блискотливу колiю, а згодом i ряд припаркованих мотоциклiв «Гарлей Девiдсон». Цi непривабливi маленькi будиночки було збудовано ще на початку щойно минулого столiття для сталеварiв, пресувальникiв та пакувальникiв, якi працювали в Педерсонi на заводi з виробництва цвяхiв. Розумiючи, що звичайнi робiтники не скаржитимуться на умови проживання, на будiвництво витрачали якомога менше коштiв. (Завод у Педерсонi, що неодноразово потерпав вiд невдач протягом 50-х, зрештою зазнав краху 1963 року.) Припаркованi «гарлеi» свiдчать, що робiтникiв заводу замiнила банда байкерiв. Жахаюча зовнiшнiсть власникiв мотоциклiв: скуйовджене волосся, густi бороди, сережки у вухах пузатих чоловiкiв, чорнi шкiрянi куртки, далеко не повний комплект зубiв – здавалось, iще бiльше доводила це припущення, але, як здебiльше бувае, вона вiдображала дiйснiсть лише наполовину. Нинiшнiх мешканцiв, що оселились у будиночках бiля рiчки, не так уже й легко класифiкувати. Мiсцевi жителi прозвали iх Грiзною П’ятiркою. Вони мають квалiфiкованi робочi мiсця на пивоварнi у Кiнгслендi, що розташована десь недалеко, на пiвдень за мiстом i один квартал на схiд вiд Мiссiсiпi, де праворуч можна побачити «Найбiльшу у свiтi упаковку пива», шiсть резервуарiв, зовнi пофарбованих i з написом на етикетцi «Вистояне свiтле пиво Кiнгсленд». Чоловiки, що живуть на Нейлгауз-роу, познайомились у студмiстечку Урбана-Шемпейн унiверситету Іллiнойсу, де всi, крiм одного, були студентами бакалаврату за спецiальнiстю англiйська мова або фiлософiя. (Винятком був ординатор хiрургiчного вiддiлення в лiкарнi того ж унiверситету.) «Грiзна П’ятiрка» звучить надто iронiчно, проте iм подобаеться. Вони сприймають це як веселу карикатуру. Самi ж себе вони називають «Гегелiвськi мерзотники». Цi джентльмени – цiкава компанiя, проте ми продовжимо знайомство з ними трохи пiзнiше. Нашу увагу привертають плакати, намальованi вiд руки й наклеенi на фасадах кiлькох будинкiв, два стовпи лiхтарiв та кiлька занедбаних будiвель. На плакатах написано: «РИБАЧЕ, МОЛИСЬ СВОЄМУ СМЕРДЮЧОМУ БОГУ, ПОКИ МИ НЕ ВПІЙМАЛИ ТЕБЕ ПЕРШИМИ! ПАМ’ЯТАЙ ЕМІ!» Вiд Нейлгауз-роу стрiмко пiдiймаеться вгору вулиця Чейз-стрит. Вона пролягае мiж кiлькома пошарпаними спорудами зi зношеними, нефарбованими, сiрими фасадами. Серед них готель «Нельсон», у якому ночують кiлька постiйних мешканцiв, спустошена таверна i магазин взуття iз робочими черевиками «Ред Вiнг» у великiй вiтринi, а також iншi занедбанi будiвлi, що не мають жодних функцiональних ознак i здаються примарними та похмурими. Цi споруди мають такий вигляд, наче вже втратили будь-яку надiю на воскресiння, на те, що iх ще зможуть урятувати iз суцiльного мороку, вважаючи себе покинутими, непотрiбними, практично мертвими. У певному сенсi, усе так i було. На фасадi готелю «Нельсон», десять футiв над тротуаром, – коричнево-жовта горизонтальна лiнiя. Також ii видно на двох останнiх будiвлях з блiдими фасадами, що стоять навпроти, на рiвнi двох футiв над фундаментом. Це не просто лiнiя, а мiтка, яку залишила повiнь 1965 року, коли Мiссiсiпi вийшла з берегiв, затопивши залiзничну колiю, Нейлгауз-роу, пiднялась майже до найвищоi точки Чейз-стрит. Пiднiмаючись далi, вище вiд мiтки повенi, вулиця стае ширшою, перетворюеться на головну магiстраль мiстечка Френч Лендiнга – того, що пiд нами. І «Азенкурський театр», i «Пивний гриль-бар», i Перший фермерський державний банк, i Фотостудiя Самуела Штуцца (яка мае стабiльний прибуток, займаючись випускними альбомами, весiльними фотографiями та дитячими портретами), i вздовж тротуарiв крамницi, а не якiсь примари: Аптека Бентона, магазин «Першокласна фурнiтура», вiдеостудiя «Суботнiй вечiр», маркет «Королiвський одяг», торговий центр «Асортимент Шмiтта», крамницi, де можна купити електротовари, журнали, вiтальнi листiвки, iграшки, спортивнi товари з логотипами вiдомих баскетбольних команд: «Брюерс», «Твiнс», «Пекерс», «Вiкiнс», «Унiверситет Вiсконсину». За кiлька кварталiв назва вулицi змiнюеться на Лiол-роуд, будiвлi дедалi бiльше вiдокремлюються i зменшуються до одноповерхових дерев’яних будиночкiв з рекламними вивiсками страхувальних офiсiв i туристичних агенцiй на фасадах. Далi вулиця переходить у шосе i проходить повз супермаркет «7-11», уздовж помешкання Рейнхолда Т. Грауерхамера, де розташувалась Спiлка ветеранiв захiдних вiйн, мимо агентства з продажу фермерського знаряддя, яке мiсцевi жителi називають «Гольц», i так аж доки не розпочинаються широкi, безкраi поля. Здiйнявшись угору ще на сотню футiв, вдихнувши ковток чистого, свiжого повiтря, ми бачимо неймовiрний краевид бiля пiднiжжя та на вершинi гори – морена, висохле русло, пласкi схили, укритi сосновими лiсами, надзвичайно глибокi глинистi гiрськi долини, звивисту рiчку, невеличкi поля i маленькi мiстечка. Одне з них – Централiя. Воно являе собою будинки, розкиданi навколо перехрестя двох вузьких шосе – 35 та 93. Просто пiд нами Френч Лендiнг мае такий вигляд, наче серед ночi евакуювали всiх жителiв. На тротуарах – нi душi, ще нiхто не вiдчиняе крамниць на Чейз-стрит. На стоянках бiля магазинiв жодного автомобiля чи пiкапа. Вони почнуть з’являтися за годину, спочатку по одному чи два, а потiм ринуть невеликим потоком. Не свiтяться вiкна в комерцiйних будiвлях та простеньких будинках прилеглих вулиць. За один квартал на пiвнiч вiд Чейз, на Самне-стрит, виднiються чотири цеглянi двоповерховi будiвлi – Державна бiблiотека Френч Лендiнга, кабiнети мiсцевого лiкаря, доктора медичних наук Патрiка Джей Скарда, юридична фiрма «Белл i Холланд», якою керують сини засновникiв Гарланд Белл i Юлiус Холланд, похоронне бюро «Хартфiлд i син», що теж е власнiстю величезного похоронного бюро в центрi Сент-Луiса, i поштове вiддiлення Френч Лендiнг. Наступний будинок вiдокремлений широкою пiд’iзною алеею до величенького паркувального майданчика позаду, де Самне перетинаеться iз Сед-стрит. Там розташована така ж сама цегляна двоповерхова будiвля, лише трохи довша. На вiкнi другого поверху – непофарбованi залiзнi грати, на стоянцi поряд – чотири автомобiлi, серед них два патрульних, з блимавками й написами ВПФЛ (Вiддiлок полiцii Френч Лендiнга). Присутнiсть полiцейських авто i грат на вiкнах здаються недоречними в цьому надзвичайно тихому мiсцi. Якi тут можуть бути злочини? Достоту нiчого серйозного, принаймнi серйознiшого, нiж невеличка крадiжка в магазинi, водiння в нетверезому станi чи нечаста бiйка в барi. Нiби на пiдтвердження розмiреного i спокiйного життя мiста вниз вулицею Сед-стрит повiльно рухаеться червоний фургон iз написом «Вiсник Ла-Рiв’ер». Вiн зупиняеться бiля кожноi поштовоi скриньки, i водiй фургона просовуе щоденну газету, загорнену в синiй полiетиленовий мiшечок, до срiблястих цилiндрiв iз такими ж написами, як на фургонi. Коли той повертае на Самне-стрит, де на будинках лише щiлини замiсть скриньок, водiй-листоноша кидае запакованi газети перед вхiдними дверима. Синi згортки падають перед входом до полiцейського вiддiлку, похоронного бюро та адмiнiстративних будiвель. Не отримуе газети лише поштове вiддiлення. Цiкаво, у вiкнах першого поверху полiцейського вiддiлку увiмкнено свiтло. Вiдчиняються дверi. Виходить високий темноволосий молодик у формi: блiдо-синя сорочка на короткий рукав, портупея, темно-синi штани. Широкий ремiнь i значок на грудях Боббi Дюлака виграють золотавими вiдблисками на сонцi. І все, що е на ньому, ураховуючи 9-мiлiметровий пiстолет на стегнi, видаеться таким же новiсiньким, як i сам Боббi Дюлак. Вiн проводжае поглядом червоний фургон, що повертае лiворуч, на Секонд-стрит. Осудливо глянувши на пакунок iз газетами, пiдштовхуе його носаком чорного, iдеально вiдполiрованого черевика, а тодi злегка нагинаеться, неначе хоче прочитати заголовки через полiетилен. Очевидно, не вдалося. Усе ще насуплений, Боббi згинаеться, щоб пiдняти газету. Вiн робить це так делiкатно й обережно, як мати-кiшка пiдносить свое кошеня. Тримаючи ii на вiдстанi, вiн кидае швидкий погляд уздовж Самне-стрит i повертаеться до вiддiлку. Наша цiкавiсть змушуе нас попрямувати за ним. Повз бiлi дверi та дошку оголошень сiрий коридор веде до металевих сходiв. Однi з них ведуть униз, до роздягальнi, душовоi та стрiльницi. Іншi – вгору, до кiмнати для допитiв, двох рядiв тюремних камер, наразi порожнiх. Десь поруч занадто голосно для спокiйного ранку лунае радiопередача. Боббi Дюлак зайшов у непiдписанi дверi кабiнету, а ми, буквально наступаючи на п’яти, – за ним. Бiля стiни, праворуч вiд нас, вишикувалися шафи, поряд – старий дерев’яний стiл, на якому стоять акуратно складенi стоси папок iз паперами i радiоприймач, який i е джерелом недоречного галасу. З радiоканалу «Голос Кулi Кантрi», схожого до KDCU-AM, просторiкуе шалений Джордж Ретбун – ведучий популярноi ранковоi програми «Борсучий вал». Як не зменшуй гучнiсть, добрий старий Джордж усе одно звучатиме надто голосно. Надмiрна галасливiсть – це частина його шарму. Просто перед нами, посерединi стiни, – зачиненi дверi з товстим затемненим склом i написом «НАЧАЛЬНИК ПОЛІЦІЇ ДЕЙЛ ГІЛБЕРТСОН». Його не буде ще щонайменше пiвгодини. У кутку лiворуч вiд нас пiд прямим кутом один до одного стоять два залiзних письмових столи. За одним iз них сидить Том Лунд, свiтловолосий офiцер, приблизно того ж вiку, що i його напарник, проте вiн аж нiяк не скидаеться на нову копiйку. Вiн глянув на пакунок, який Боббi Дюлак тримае двома пальцями правоi руки. – О, свiжий випуск, – промовив Лунд. – Дуже добре. – Думаеш, Грiзна П’ятiрка знову дасть про себе знати? Ось, вiзьми. Я не хочу читати цi клятi нiсенiтницi. Навiть не проглянувши газету, Боббi кидае нове видання «Вiсник Ла-Рiв’ер» дугою в десять футiв над дерев’яною пiдлогою, тодi швидко робить великий крок i сiдае за стiл швидше, нiж Том Лунд отримуе подачу. Боббi пильно вдивляеться в написанi крейдою iмена на дошцi, що висить над столом. Вiн страшенно незадоволений i, здаеться, зараз вибухне вiд гнiву. Ще й цi радiснi вигуки товстуна Джорджа Ретбуна зi студii KDCU: – Зачекайте хвилиночку, можливо, я щось не так зрозумiв. Ми говоримо про одну i ту ж гру? Агов, шановний… – Можливо, Венделл одумався й вiдступив, – каже Том Лунд. – Венделл, – перекривляючи, повторюе Боббi. Лунду видно лише гладко зачесану потилицю його напарника, тому вiн не може бачити, як той кривляеться губами. – Агов, дозвольте поставити вам ще одне запитання, але, будь ласка, скажiть менi правду. Ви дивилися гру минулоi ночi? – А я й не знав, що ви з Венделлом такi близькi друзяки, – сказав Боббi. – Я й не думав, що ти мiг бувати в таких далеких краях, як Ла-Рiв’ер. Я думав, що найкращi плани на вечiр для тебе – це келих пива та намагання вибити сотню в боулiнг-клубi Ардена, а тепер я розумiю, що ти зависаеш в унiверситетських мiстечках разом iз газетними репортерами. Очевидно, вiдриваешся на повну з Вiсконсинським Щуром i тими покидьками з KWLA-FM. Багатьох панк-кралечок таким чином пiдчепив? Гiсть програми пояснив, що пропустив перший тайм, оскiльки був змушений забрати дитину пiсля спецiального сеансу психотерапii на горi Хеврон, але далi вiн точно нiчого не пропустив. – Хто сказав, що Венделл Грiн – мiй друг? – запитуе Том Лунд. Через лiве плече Боббi вiн мiг бачити лише одне iм’я, написане на дошцi, на якому й затримуе свiй погляд. – Просто я зустрiв його пiсля закiнчення розгляду судовоi справи над Кiндерлiнгом, i хлопець видався менi не таким уже й поганим. Вiн менi навiть сподобався. Менi навiть стало його шкода. Вiн хотiв узяти iнтерв’ю в Голлiвуда, але той дав вiдкоша. Безталанний гiсть програми виправдовувався, що зазвичай бачив додатковi подачi, а як iнакше вiн би дiзнався, що Покi Рiз був на висотi. – А щодо Вiсконсинського Щура, то я б навiть не впiзнав його, якби побачив. Я вважаю, що так звана музика, яку вiн крутить, – це просто лайно собаче. Я взагалi дивуюсь, як цьому блiдому, чахлому нiкчемi могли дати мiсце ведучого першочергового шоу на радiо? Та ще й на радiостанцii унiверситету? То до яких, Боббi, можна дiйти висновкiв про нашу вражаючу UW-Ла-Рiв’ер? Та й про наше суспiльство взагалi? О, я й забув, тобi ж подобаеться це лайно. – Нi, я люблю гурти «311» i «Корн», а ти настiльки далекий вiд цього, що не можеш навiть вiдрiзнити Джонатана Девiса вiд Дi Дi Рамона, проте облиш. – Боббi Дюлак повiльно повертаеться i посмiхаеться до свого напарника. – Не починай, гаразд? – Проте посмiшка не надто приемна. – То це я починаю? – Том Лунд широко розплющуе очi, удаючи ображену невиннiсть. – Неначе це я шпурнув газетою через усю кiмнату. Нiчого собi. – Якщо ти нiколи не бачив Вiсконсинського Щура, то звiдки ти знаеш, який вiн мае вигляд? – Звiдти ж, звiдки знаю, що вiн фарбуе волосся i носить сережку в носi. А також що вiн носить свою улюблену страшенно поношену шкiряну куртку вдень i вночi, у дощ i за ясноi погоди. – Боббi робить паузу. – А хоча б з голосу. Людський голос несе в собi багато iнформацii. Досить комусь сказати лише: «Здаеться, сьогоднi буде чудовий день», – i вже можна дiйти висновкiв щодо його життя. Хочеш iще цiкавих фактiв iз життя Щура? Вiн уже шiсть чи сiм рокiв не вiдвiдував стоматолога, тому в нього жахливi зуби. З радiостанцii – жахливоi будiвлi з цементних блокiв, що поруч iз пивоварнею «Пенiнсула-драйв» – через радiоприймач, що його подарував вiддiлку Дейл Гiлбертсон задовго до того, як Том Лунд i Боббi Дюлак уперше одягли форму, знову зазвучав старий добрий, запальний i, як завжди, галасливий Джордж Ретбун. Вiн у радiусi сотень миль викликае посмiшку на вустах фермерiв, що снiдають разом зi своiми дружинами, i гучний смiх у далекобiйникiв. – Присягаюся, це стосуеться останнього, хто дзвонив, i усiх, i кожного з вас – я люблю вас усiх, любi моi, i це щира правда. Я люблю вас, як моя мама любила свою грядочку рiпи. ХОЧА ІНОДІ ВИ ДОВОДИТЕ МЕНЕ ДО БОЖЕВІЛЛЯ! Пiд кiнець одинадцятого iннiнгу – два аути! Рахунок шiсть-сiм – «Реди» попереду. Гравцi на другiй i третiй базi. Бетер[1 - Бетер – у бейсболi гравець, який вiдбивае м’яч битою.] вiдбивае в центр поля. Рiз бiжить з третьоi, добiгае, ще трiшечки… i встигае, встигае на базу! Навiть слiпий зарахував би очко! – Думаю, це був чудовий кидок, чув про нього по радiо, – каже Том Лунд. Обидва добре розумiють, що погарячкували. – З вашого дозволу, – веде далi найпопулярнiший «Голос Кулi Кантрi», – я дозволю собi дiйти висновку i скажу лише одне: кожного суддю в Мiллер-Парку – на мило, як i всiх суддiв Нацiональноi Лiги, а замiнити iх треба – СЛІПИМИ! І ви знаете, друзi моi, я переконаний, що результат iхньоi роботи був би на шiстдесят, а то й сiмдесят вiдсоткiв кращий. ВІДДАЙТЕ РОБОТУ ТИМ, ХТО ЇЇ МОЖЕ ВИКОНУВАТИ КРАЩЕ, – СЛІПИМ! Том Лунд умить змiнився на лицi й зашарiвся. Кумедний вiн, цей Джордж Ретбун. – Давай не будемо, – каже Боббi. Посмiхнувшись, Лунд дiстае газету з пакунка i розкладае ii в себе на столi. Раптом посмiшка застигае на його вустах, а вираз обличчя змiнюеться: – О, нi. О, чорт. – Що? Лунд важко зiтхае i кивае головою. – Господи, я вже навiть боюся питати, що там. – Боббi засовуе руки в кишенi, розправляе плечi, витягуе праву руку i затуляе нею очi. – Можна, я буду слiпим суддею? Я бiльше не хочу бути копом. Лунд мовчить. – Щось у заголовку? Невже все так погано? – Боббi забирае руку вiд очей i затримуе в повiтрi. – Схоже, – розпочинае Лунд, – одуматись i вiдступити зовсiм не входить у плани Венделла. Гидко подумати: я щойно казав, що менi сподобався цей покидьок. – Агов, прокинься, – сказав Боббi. – Тобi нiколи нiхто не казав, що офiцери полiцii та журналiсти стоять з рiзних бокiв барикад? Том перехиляеться через стiл усiм своiм тiлом. Горизонтальна, схожа на шрам, зморшка перерiзае його чоло, засмаглi щоки наливаються багряним рум’янцем. Вiн тицяе пальцем у Боббi Дюлака: – Це те, що мене в тобi дiстае. Скiльки ти тут? П’ять-шiсть мiсяцiв? Дейл найняв мене ще чотири роки тому, коли вiн разом iз Голлiвудом надiв наручники на мiстера Торнберга Кiндерлiнга. Це була найгучнiша судова справа цього округу за останнi тридцять рокiв. Я не вихваляюся, проте я теж зробив вагомий внесок у цю справу й допомiг з’ясувати деякi факти. – Один факт, – зауважив Боббi. – Я нагадав Дейлу про барменшу в барi, з нею поговорив Голлiвуд, i це була досить велика зачiпка, яка йому дуже допомогла. Тож не розмовляй зi мною в такому тонi. Боббi Дюлак удае, що розкаюеться: – Вибач, Томе. Здаеться, я й справдi трохи погарячкував i перегнув палицю. Проте подумав вiн зовсiм iнше: Ти пропрацював на кiлька рокiв бiльше за мене та зробив Дейлу невеличку пiдказку, i що з того? Усе одно я кращий коп, нiж тобi судилось коли-небудь бути. Де ж твiй героiзм був учора ввечерi? О 23: 15 минулоi ночi Арманд Сент-Пiр, на прiзвисько Шнобель, разом зi своiми друзяками-мотоциклiстами з Грiзноi П’ятiрки звернули з Нейлгауз-роу, щоб увiрватися до вiддiлку й учинити напад на трьох чергових, якi вiдпрацьовували вiсiмнадцятигодинну змiну. Вони вимагали подробицi розслiдування справи, яка iх найбiльше цiкавила: «Що тут, в бiса, вiдбуваеться? Що з приводу третьоi, я спитав, що з приводу Ірми Френо? Ви ii вже знайшли? Агов, клоуни, ви тут хоча б щось робите, чи лише дим у стелю пускаете? Чи, може, вам потрiбна допомога? – репетував Шнобель. – То наймiть нас, i ми покажемо, як потрiбно працювати». Здоровань, на прiзвисько Мишеня, пiдiйшов упритул до Боббi Дюлака, упершись своiм черевом у накачаний прес, i прямував далi, аж доки не припер офiцера до шафи з картотекою. Вiд нього сильно тхнуло пивом i марихуаною. Здоровань якось дивно запитав, чи Боббi знайомий iз працями джентльмена на iм’я Жак Деррiда. Коли Боббi вiдповiв, що нiколи не чув про такого, Мишеня крикнув: «Тодi все зрозумiло», – i вiдступив трохи вбiк, щоб глянути на iмена, написанi на дошцi. Через пiвгодини Шнобель, Мишеня та iхня компанiя, нiчого не довiдавшись, незадоволенi, але втихомиренi, поiхали геть. Пiсля цього Дейл Гiлбертсон сказав, що йому треба пiти додому, щоб виспатись, а Том мав залишитись про всяк випадок. Зазвичай обое чоловiкiв знаходили причину, щоб не залишатись на чергуваннi. Боббi сказав шефу, що також залишиться, без проблем. Тож ось чому ми застали iх у вiддiлку так рано-вранцi. – Дай менi, – просить Дюлак. Лунд бере газету, крутить i повертае ii так, щоб Боббi змiг побачити заголовок статтi: «РИБАК І ДОСІ РОЗГУЛЮЄ НА ВОЛІ ПО ФРЕНЧ-ЛЕНДІНГУ», текст займае три колонки у верхнiй лiвiй частинi першоi сторiнки. Щоб вiддiлити iнформацiю вiд решти, колонки видрукуванi на блiдо-голубому фонi в чорнiй рамцi. Пiд заголовком дрiбнiшими буквами йде напис: «Полiцiя не може знайти вбивцю-психа». Нижче, пiд пiдзаголовком, видруковано ще дрiбнiшим шрифтом стрiчку, в якiй зазначено: «Стаття Венделла Грiна, за пiдтримки редакцii». – Рибак, – каже Боббi. – Твiй дружок уже почав задовбувати. Рибак, Рибак, Рибак. Навiть якби я раптом перетворився на п’ятдесятифунтову горилу i почав стрибати будинками, мене можна було б назвати Кiнг-Конгом? – Лунд опускае газету й посмiхаеться. Боббi мовчить. – Гаразд, це був поганий приклад. А якщо я, скажiмо, обчистив кiлька банкiв, мене можна назвати Джоном Дiллiнджером? – Ну, – посмiшка Лунда розтягуеться ще ширше. – Кажуть, у Дiллiнджера був такий величезний член, що його заспиртували в Смiтсонiвському iнститутi. Тож… – Прочитай менi перше речення, – попросив Боббi. Том Лунд опускае очi й починае читати: – «Оскiльки полiцii Френч Лендiнга не вдаеться знайти хоча б якiсь зачiпки у викриттi подвiйного вбивцi й манiяка, якого прозвали Рибаком, похмурi примари страху, вiдчаю i пiдозрiлостi розгулюють вулицями цього маленького мiстечка, а звiдти поширюються далi, на фермерськi господарства й села у всiй окрузi Френч, переходять навiть на округ Кулi». – Тiльки цього нам бракувало, – перебив його Боббi. – О Бо-же! – миттю перетинае кiмнату й нахиляеться над плечем Лунда. Читаючи першу сторiнку «Вiсника», вiн ставить руку на рукiв’я свого «Глока», неначе хоче продiрявити цю статтю тут i зараз. – «Нашi традицii довiри й добросусiдства, наша звичка виражати теплоту i нiжнiсть стосовно iнших (Венделл Грiн висловлювався, мов божевiльний), щодня пожираються руйнiвними атаками жахних емоцiй. Страх, вiдчай i пiдозрiлiсть пагубно впливають на душу великих i малих громад, налаштовують сусiда проти сусiда, перетворюють ввiчливiсть на посмiховисько. Двое дiтей жорстоко вбито, а iхнi рештки частково з’iдено. Тепер зникла третя дитина. Восьмирiчна Емi Сент-Пiр i семирiчний Джоннi Іркенхем стали жертвою нападу чудовиська в людськiй подобi. Вони вже нiколи не пiзнають радостi дорослого i навiть пiдлiткового вiку. Їхнi нещаснi батьки нiколи не пiзнають радостi, яку могли б дiстати колись вiд своiх онукiв. Батьки друзiв Емi та Джоннi, як i всi iншi, тримають своiх дiтей удома. У результатi лiтнi екскурсii та запланованi програми для дiтей було скасовано практично в кожному мiстечку та й у всiх населених пунктах округу Френч. Зi зникненням десятирiчноi Ірми Френо, через сiм днiв пiсля смертi Емi Сент-Пiр i лише три – пiсля смертi Джоннi Іркенхема, терпiння громадськостi вичерпалось. Як уже писав наш кореспондент, у вiвторок, пiзно ввечерi, групою невiдомих чоловiкiв на вулицi Грейнджер вчинено напад, унаслiдок якого було важко побито п’ятдесятидворiчного Мерлiна Граасхаймера, тимчасово безробiтного фермерського рiзнороба без певного мiсця проживання. Інший схожий випадок трапився в четвер рано-вранцi. Тридцятишестирiчний шведський турист Елвар Преторiус, що подорожував наодинцi, зазнав нападу трьома знову ж таки невiдомими чоловiками, коли прилiг перепочити в парку Лейфа Ерiксона Ла-Рiв’ер. Граасхаймер i Преторiус обiйшлись лише незначною медичною допомогою, проте подальшi такi випадки можуть мати набагато серйознiшi наслiдки». Том Лунд переглядае наступний абзац, який описуе раптове зникнення Френо з тротуару по Чейз-стрит, а тодi вiдкидаеться на спинку стiльця. Боббi Дюлак ще мить читае мовчки, а тодi: – Томе, ти маеш почути це лайно. Ось як вiн закiнчуе: «Коли „Рибак“ вчинить напад знову? Напад достоту буде, навiть не сумнiвайтесь, друзi моi. Коли ж нарештi начальник полiцii Френч Лендiнга виконае своi обов’язки та звiльнить жителiв округу вiд жорстокого паскуди Рибака i вимушених виявiв насильства, спричинених бездiяльнiстю полiцii?» Боббi Дюлак йде до середини кiмнати. Його обличчя багрянiе ще бiльше. Глибоко вдихае i видихае: – Як тобi «напад достоту буде»? – запитуе Боббi. – Було б непогано, якби вiн стався на паршивий зад Венделла Грiна! – Ти не повiриш, але я солiдарний iз тобою, – вiдповiдае Том. – «Вимушених виявiв насильства»? Вiн натякае людям, що треба чинити самосуд над усiма, хто здаеться пiдозрiлим! Боббi нацiлюеться вказiвним пальцем у бiк Лунда: – Я особисто викрию цього негiдника. Обiцяю. Я дiстану його, живого чи мертвого. – А тодi ще раз наголошуе Лунду: – Особисто! Щоб не сказати слова, що першими спали на думку, Том Лунд просто кивае головою. Палець Боббi й досi нацiлений: – Якщо буде потрiбна допомога, звертайся до Голлiвуда. Дейлу не пощастило, але, можливо, в тебе вийде краще. Боббi вiдмахуеться вiд цiеi думки: – У тому немае потреби. Дейл i я… i ти, звичайно ж, ми з цим впоралися б. Але я хочу сам особисто дiстатись до цього негiдника. Це вже точно! – Вiн хвильку мовчить, а тодi веде далi: – Крiм того, хiба ти забув, що Голлiвуд пiшов у вiдставку пiсля того, як переiхав сюди. – Голлiвуд ще надто молодий, щоб iти у вiдставку. З огляду на роки роботи копом вiн iще дитина, а ти тодi лише зародок. Пiд iхнiй регiт i щирий смiх ми випливаемо з кабiнету, повертаемося в небо i переносимося на квартал пiвнiчнiше, на Квiн-стрит. Рухаючись кiлька кварталiв на схiд, ми бачимо пiд нами низькi, хаотично розкиданi будiвлi, що розгалужено йдуть вiд центру. Широкi, а що далi вiд центру, то ширшi й бiльшi газони, де-не-де позначенi високими дубами i кленами. Увесь квартал оточений ланцюгами живоплоту, який уже давно нiхто не стриг. Очевидно, якийсь навчальний заклад. На перший погляд ця будiвля схожа на приватну початкову школу, яка добудовуеться i в якiй кожне крило – це класнi кiмнати без стiн. У центрi – площа з iдальнею i кабiнетами адмiнiстрацii. Ми опускаемось i чуемо, як iз декiлькох вiкон доносяться веселi вигуки Джорджа Ретбуна. Вiдчиняються великi склянi вхiднi дверi, на яскраве вранiшне свiтло виходить охайно зодягнена жiнка в окулярах «котяче око» з плакатом в однiй руцi i рулоном скотчу – в другiй. Вона одразу ж повертаеться, швидко й майстерно прикрiпляе плакат до дверей. Сонячнi променi вiдбиваються вiд димчастого коштовного каменя завбiльшки з горiшок лiщини, що на третьому пальцi правоi руки. Доки вона милуеться своею роботою, ми зазираемо через ii тендiтне плече i бачимо, що це плакат iз намальованими вiд руки повiтряними кульками i написом «СЬОГОДНІ СВЯТО ПОЛУНИЦІ!!!». Жiнка заходить усередину, а ми спостерiгаемо. Нижче вiд веселого плаката проглядаються два чи три складених iнвалiднi вiзки. Трохи далi – жiнка з каштановим волоссям, що на потилицi охайно укладене завитками. Вона швидко прямуе у туфлях на високих пiдборах через досить милий вестибюль зi свiтлими дерев’яними крiслами i вдало пiдiбраними до них столиками, на яких доволi вправно викладено журнали, проходить повз так званий вахтовий пост чи то порожню стiйку адмiнiстратора, що знаходиться бiля красивоi кам’яноi стiни, i зникае за вiдполiрованими дверима з написом «Директор Вiльям Макстон». Що це за школа? Чому вона зараз працюе? Чому влаштовуе свято, адже тепер середина липня? Назвiмо ii випускною школою. Тi, хто тут перебувають, закiнчили всi ступенi свого iснування, окрiм останнього, який вони проходять, живучи день у день пiд керiвництвом легковажного директора мiстера Вiльяма Макстона, на прiзвисько Живчик. Це «Притулок для старих Макстона». Колись, у кращi часи, ще до косметичного ремонту, зробленого в серединi вiсiмдесятих, вiн мав назву «Лiкувальний заклад Макстона», власником i керiвником якого був його засновник Герберт Макстон, батько Живчика. Можна з упевненiстю сказати, що якби Герберт, котрий був порядний, хоча й трохи слабохарактерний, побачив, як веде справи його единий спадкоемець, то в могилi перевернувся б. Живчик нiколи не сприймав сiмейний бiзнес серйозно, а на додачу називав його «дитячим манежем» зi «щелепами», «зомбi», «лiжкопiсяльниками» i «слинявчиками». Здобувши освiту бухгалтера в УВ-Ла-Рiв’ер (досягнувши особливих успiхiв у таких предметах, як розбещенiсть, азартнi iгри та пиття пива), хлопець обiйняв посаду в Медiсонi штату Вiсконсин в офiсi Внутрiшньоi податковоi служби, та й то лише щоб навчитися непомiтно красти в держави. За п’ять рокiв роботи в податковiй службi вiн навчився багато чого корисного, але подальша кар’ера фрiлансером не вiдповiдала його амбiцiям. Вiн пiдкорився вмовлянням хворого батька i поринув у купу пелюшок i слинявчикiв. Не виявляючи особливого завзяття, Живчик таки визнав, що хоча це i не зовсiм розкiшний вид бiзнесу, проте забезпечуе його можливiстю красти i вiд пiдопiчних, i вiд держави. Давайте проникнемо всередину крiзь великi склянi дверi, промайнемо гарним фойе (одразу вiдчуваеться змiшаний запах освiжувача повiтря й амiаку, притаманний усiм таким закладам), крiзь дверi, на яких написане iм’я Живчика, щоб зрозумiти, що тут удосвiта робить ця приемна молода жiнка. За дверима Живчика – кiмната, у якiй немае вiкна, обладнана столом i невеличкою книжковою полицею, переповненою комп’ютерними роздруками, брошурками та листiвками. Поряд зi столом – вiдчиненi дверi, крiзь якi видно вже бiльший офiс, iз панелями, полакованими тiею ж фарбою, що й дверi кабiнету директора, шкiряними стiльцями, скляним журнальним столиком i диваном молочного кольору. У найвiддаленiшому кутку стоiть вiдполiрований до блиску стiл, недбало завалений паперами. Тож ця молода жiнка на iм’я Ребекка Вiлас сидить на краю цього столу, схрестивши ноги. Одне колiно переплетене з другим, гомiлки утворюють двi широкi, майже паралельнi лiнii, що ведуть аж донизу, до трикутних носакiв чорних туфель на високих пiдборах, один iз яких показуе четверту годину, а другий шосту. Здаеться, Ребекка Вiлас приготувалась до того, щоб ii побачили, прибрала таку позу, щоб справити враження, але, звичайно ж, не на нас. Через окуляри «котяче око» прокрадаеться скептичний i водночас радiсний погляд, проте нам не зрозумiло, що спричинило цi емоцii. Можна дiйти висновку, що це секретарка Живчика, проте таке припущення вiдтворюе правду лише наполовину: судячи з того, наскiльки легка й iронiчна ii поведiнка, обов’язки мiс Вiлас уже давно вийшли за межi суто секретарських. (Ми можемо зробити нехай непристойне, проте безперечне припущення щодо того, звiдки в неi каблучка на пальцi.) Ми летимо крiзь вiдчиненi дверi, прямуемо туди, куди Ребекка спрямувала свiй нетерплячий погляд, i бачимо кремезну спину ii роботодавця у вiйськовiй формi кольору хакi. Вiн стоiть навколiшки, зануривши голову та плечi в чималенький сейф, у якому ми мигцем бачимо стоси реестрацiйних книг i манiльських конвертiв, очевидно, з валютою всерединi. Кiлька банкнот випадае iз цих конвертiв, коли Живчик витягуе iх iз сейфа. – Ти пiдготувала плакат? – запитуе вiн, не повертаючись. – Так точно, – вiдповiдае Ребекка. – Сьогоднi чудовий день, i це пiде нам лише на користь. – Якщо не присiкатися, то в неi досить непоганий iрландський акцент, хоча вона нiколи не була в екзотичних мiсцях, окрiм Атлантiк-Сiтi, куди Живчик iздив iз нею за бонусною програмою на п’ять незабутнiх днiв два роки тому. Акцент вона вивчила зi старих фiльмiв. – Я ненавиджу Свято полуницi, – каже Живчик, дiстаючи останнi конверти iз сейфа. – Увесь день вештатимуться тут дружини й дiти цих зомбi. Вони iх настiльки виведуть iз рiвноваги, що ми змушенi будемо колоти iм заспокiйливi. І якщо хочеш знати правду, то я ненавиджу повiтрянi кульки. – Вiн скидае грошi на килим i починае сортувати iх на купки, вiдповiдно до вартостi банкнот. – Тiльки я у своiй простецькiй манерi хотiла поцiкавитись, – каже Ребекка. – Нащо менi було з’являтись на зорi у цей великий день? – Знаеш, що я ще ненавиджу? Усе, що стосуеться музики. Спiвочих зомбi i цього тупого дi-джея. Симфонiчного Стена з його оркестровими записами, вигуками, розмовами про щось сенсацiйне. – Я так розумiю, – каже Ребекка вже без iрландського акценту, – ти хочеш, щоб я дала раду грошам ще до початку свята. – Настав час знову з’iздити в Мiллер. За сорок миль звiдси, в Мiллерi, пiд фiктивним iменем, вiдкрито рахунок у Державному Провiдному Банку. Депозит регулярно поповнюеться готiвкою, прихованою вiд фонду, призначеного для оплати додаткових товарiв i послуг пацiентiв. Живчик, тримаючи в руках грошi, повертаеться на колiнах i пiдводить погляд на Ребекку. Вiн сiдае на п’ятки, поклавши руки на колiна: – Боже, якi в тебе прекраснi нiжки. З такими ногами ти мала б стати знаменитiстю. – Я думала, ти вже нiколи не помiтиш, – зауважила Ребекка. Живчику Макстону сорок два роки. У нього гарнi зуби, густе волосся, щире обличчя i постiйний блиск у вузьких карих очах. Вiн мае двох дiтей – дев’ятирiчного Трея i семирiчного Ешлi, якому нещодавно поставили дiагноз СДУГ, тому Живчик мае витрачати приблизно двi тисячi на рiк лише на його лiкування. До того ж у нього е дружина, партнер по життю, – тридцятидев’ятирiчна Марiон. Зi зростом 165 сантиметрiв вона важить понад 85 кiлограмiв. Ще й, до повного щастя, минулоi ночi Живчик заборгував своему букмекеру тринадцять тисяч у результатi необдуманоi ставки в грi «Брюерсiв», про яку ми вже чули вiд Джорджа Ретбуна. Вiн звернув увагу на чарiвнi нiжки мiс Вiлас. О так, нiжки в неi чудовi! – Перш нiж ти туди поiдеш, – каже вiн, – думаю, ми могли б розважитись на диванi. – Розважитись? Як саме? – Хулi, хулi, хуль, – каже Живчик i посмiхаеться мов сатир. – Ти диявольськи романтичний. – Справжня суть ii зауваження лишаеться поза увагою роботодавця. Живчик справдi думае, що вiн романтичний. Вона елегантно спускаеться, Живчик незграбно пiдводиться, щоб ногою зачинити дверi сейфа. З вологим блиском в очах вiн ступае кiлька самовдоволених брутальних крокiв килимом, однiею рукою обiймае струнку талiю Ребекки Вiлас, а другою кидае на стiл грубi манiловi конверти. Вiн смикае свiй ремiнь ще до того, як починае тягти Ребекку в бiк дивана. – Можна менi подивитися на нього? – каже мудра Ребекка, яка чудово знае, як довести свого коханця до божевiлля… …І перш нiж вiн iй покаже, ми виявимо здоровий глузд i виринемо з кiмнати до досi порожнього фойе. Коридор, що знаходиться лiворуч вiд стiйки адмiнiстратора, веде до двох великих бiлих дверей зi склом, що е вхiдними до вiддiлень «МАРГАРИТКА» i «ДЗВІНОЧОК» з вiдповiдними написами. Наприкiнцi сiрого коридору вiддiлення «Дзвiночок» чоловiк у мiшкуватому комбiнезонi збивае попiл iз сигарети на плитку, якою повiльно волоче брудну швабру. Ми рухаемося до «Маргаритки». Функцiональна частина Макстона зовсiм не така приваблива, як приймальня. З обох бокiв коридору – пронумерованi дверi. Пiд цифрами прикрiплено пластиковi картки з написаними вiд руки iменами тих, хто там перебувае. Бiля четвертих дверей – письмовий стiл, за яким, дрiмаючи у вертикальному положеннi, сидить огрядний працiвник чоловiчоi статi в бруднiй бiлiй формi. Вiн повернений обличчям до входу в жiночу i чоловiчу санiтарнi кiмнати – тiльки найдорожчi кiмнати в Макстона, тi, що з iншого боку фойе, в «Нарцисi», мають ще щось, крiм раковини. Бруднi смуги вiд швабри тверднуть i засихають по всiй кахлевiй пiдлозi, що простягаеться на неймовiрну довжину перед нами. Тут стiни i повiтря мають однаковий сiруватий вiдтiнок. Якщо уважно придивитись до куткiв коридору, стикiв стiн зi стелею, видно павутиння, давнi плями, нагромадження бруду. Миючий засiб iз ароматом сосни, амiак, сеча утворюють специфiчний запах. Лiтня панi з вiддiлення «Дзвiночок» полюбляе казати, що коли живеш зi старими людьми, якi страждають на нетримання, то вже нiкуди не дiнешся вiд запаху фекалiй. Кiмнати змiнюються залежно вiд стану здоров’я i можливостей iхнiх мешканцiв. Оскiльки ще майже всi сплять, ми можемо заглянути в кiлька з них. В одномiснiй кiмнатi пiд номером Р10, за двое дверей вiд дрiмливого чергового, лежить старенька Елiс Везер (ледь сопучи, бачить увi снi, як кружляе в танцi з неперевершеним партнером Фредом Астером по пiдлозi з бiлого мармуру). Оточивши себе такою кiлькiстю всього з колишнього життя, що тепер, аби пройти вiд дверей до лiжка, змушена маневрувати помiж стiльцiв i столикiв. Свiй здоровий глузд Елiс зберегла не гiрше, нiж давнi меблi. Вона самостiйно прибирае кiмнату i робить це бездоганно. У наступнiй кiмнатi, Р12, двое старих фермерiв, на iм’я Торвальдсон i Джесперсен, якi не розмовляють один iз одним уже не перший рiк, сплять, перегородившись тонкою фiранкою, на яку в хаотичному порядку начiпляли сiмейнi фотографii та малюнки онукiв. Далi по коридору – Р18 – цiлковита протилежнiсть чистоi, заставленоi меблями Р10, як i ii мешканець Чарльз Бернсайд – повна протилежнiсть Елiс Везер. У Р18 немае столiв, буфетiв, м’яких стiльцiв, визолочених дзеркал, ламп, килимiв чи оксамитових штор – лише металеве лiжко, пластмасовий стiлець i комод. На комодi немае фотографiй дiтей чи внукiв, стiни не прикрашають малюнки з цегляними будиночками i людськими фiгурками бiля мурiв. Мiстер Бернсайд зовсiм не переймаеться обладнанням затишку, i тонкий шар пилу вкривае пiдлогу, пiдвiконня i верх комоду. Р18 не мае своеi iсторii, свого характеру; вона здаеться такою брутальною i бездушною, що схожа на тюремну камеру. Сильний запах екскрементiв отруюе повiтря. Ми тут не для того, щоб спостерiгати за розвагами, запропонованими Живчиком Макстоном, чи шармом Елiс Везер, а щоб познайомитись iз Чарльзом Бернсайдом, Бернi. 2 Про походження Живчика ми знаемо. Елiс прибула до Макстона з великого будинку на Гейл-стрит, а саме з давньоi ii частини. Там вона пережила двох чоловiкiв, виховала п’ятьох синiв, навчила грати на фортепiано чотири поколiння дiток Френч Лендiнга. Хоча нiхто з учнiв не став професiйним пiанiстом, проте всi згадують ii з любов’ю i думають про неi з прихильнiстю. Зi змiшаними почуттями вiдрази i покiрностi Елiс потрапила в це мiсце так, як i бiльшiсть людей, – на авто, за кермом якого сидiв хтось iз дiтей. Вона стала надто старою, щоб жити самiй у великому будинку на Гейл-стрит. Їi дорослi одруженi сини були досить люб’язними з нею, проте вона не хотiла завдавати iм клопотiв. Елiс Везер прожила все свое життя у Френч Лендiнгу, i в неi нiколи не виникало бажання жити деiнде. Деякою мiрою вона завжди знала, що закiнчить своi днi в хоча й не розкiшному, проте доволi прийнятному притулку Макстона. Коли син Мартiн привiз ii сюди вперше, вона зрозумiла, що знае принаймнi половину цих людей. Чарльз Бернсайд, високий, худорлявий лiтнiй чоловiк, лежить, укритий простирадлом, на металевому лiжку. На вiдмiну вiд Елiс, вiн не керуе своiм здоровим глуздом i йому не сниться Фред Астер. Укритий венами обшир його голомозоi голови випинаеться до брiв, схожих на жмути дроту. Вузькi очi з обох бокiв товстого гачкуватого носа сяють вiдблиском вiкна, що дивиться на пiвнiч. Його погляд спрямований на просторi лiси вдалечинi вiд Макстона. Бернi единий на все вiддiлення «Маргаритка», хто не спить. Його очi блищать, на губах викарбувалася дивна посмiшка – але цi деталi нiчого не означають, пам’ять Чарльза Бернсайда була такою ж порожньою, як його кiмната. Уже багато рокiв Бернi страждае на хворобу Альцгеймера. Те, що здаеться щирою насолодою, може бути не бiльше нiж утiха дуже примiтивного характеру. Навiть якби ми не одразу зрозумiли, що е джерелом смороду в кiмнатi, пляма на простирадлi, яким вiн був накритий, нам би все прояснила. Вiн щойно добряче випорожнився, просто в лiжку. Найменше, що ми можемо сказати стосовно цiеi ситуацii, – це те, що вiн анiтрохи тим не переймаеться; нi, сер, сором’язливий – це не про вас. На вiдмiну вiд чарiвноi Елiс, у нього немае влади над своiм здоровим глуздом, проте типовим хворим на Альцгеймера його важко назвати. Вiн може просидiти день чи два, бормочучи до своеi вiвсянки, як i решта зомбi Живчика, а тодi знову ожити i долучитись до життя. Коли Бернi не лежить замертво, то зазвичай ходить до санiтарноi кiмнати за необхiдностi. Вiн може вислизнути i проводити години на самотi, або, що ще гiрше, патрулювати територiею, ображаючи всiх i кожного. Коли вiн виходить зi стану зомбiзму, то стае хитрим, потайним, грубим, в’iдливим, упертим, лихослiвним, пiдлим, образливим, на думку Живчика, нiчим не вiдрiзняеться вiд iнших старих людей, що мешкають у Макстона. Дехто з медсестер, доглядальниць i обслуговуючого персоналу сумнiваються, що Бернi справдi страждае на хворобу Альцгеймера. Вони вважають, що вiн прикидаеться, злiгши, свiдомо змушуе iх працювати бiльше, тодi як сам вiдпочивае i набираеться сил для ще одного неприемного епiзоду. Ми навряд чи маемо право iх засуджувати за пiдозри. Якщо Бернi було поставлено правильний дiагноз, то вiн, напевно, единий хворий у свiтi, який за хвороби Альцгеймера, що прогресуе, мае тривалi прояви ремiсii. 1996 року сiмдесятивосьмирiчний чоловiк, вiдомий як Чарльз Бернсайд, прибув до Макстона на швидкiй з госпiталю Ла-Рiв’ер, а не на транспортному засобi, керованому одним iз турботливих родичiв. Вiн з’явився одного ранку в травмпунктi, тримаючи двi важкi валiзи, заповненi брудним одягом, голосно вимагаючи медичноi допомоги. Його вимоги були незв’язними, проте зрозумiлими. Вiн стверджував, що пройшов значну вiдстань, аби дiстатися до лiкарнi, i хотiв би, щоб про нього подбали. Вiдстань змiнювалась iз кожною розповiддю: десять миль, п’ятнадцять миль, двадцять п’ять. Чи то вiн спав кiлька ночей у полi, чи то на узбiччi дороги. З його загального стану i запаху можна було припустити, що вiн блукав i ночував десь у сiльськiй мiсцевостi не менше нiж тиждень. Якщо в нього колись i був гаманець, то вiн загубив його в дорозi. У госпiталi Ла-Рiв’ер його зодягнули, нагодували, дали лiжко i намагалися випитати бодай щось про його життя. Бiльшiсть висловлювань переходила в недоладний белькiт, але за вiдсутностi будь-яких документiв, достовiрними здавались принаймнi такi факти: Бернсайд був столяром, теслею i штукатуром, багато рокiв працював на замовлення. Тiтка, що жила в мiстi Блейр, видiлила йому кiмнату. Отже, вiн пройшов вiсiмнадцять миль вiд Блейр до Ла-Рiв’ер? Нi, вiн розпочав свою подорож зовсiм в iнше мiсце, проте не мiг згадати, у яке саме. У якесь мiсто, що за десять, ба нi – за двадцять п’ять миль. Люди в тому мiстi просто йолопи й осли. Як звали його тiтку? Алтея Бернсайд. Їi адреса i номер телефону? Не пам’ятае. Чи працюе його тiтка або чим займаеться? Так, вона обiймае посаду цiлковитого йолопа. Вона ж дозволила йому жити у своему будинку? Хто? Йому не потрiбен нiчий дозвiл, чорт забирай, вiн робить те, що хоче. Тiтка вигнала вас зi свого будинку? Про кого ви говорите, ви, йолопи й мудаки? Лiкарi поставили попереднiй дiагноз – хворобу Альцгеймера – ще без результатiв проведення рiзних тестiв. Соцiальнi працiвники зробили запит на визначення адреси i номера телефону Алтеi Бернсайд, що мала б проживати у Блейрi. Телефонна компанiя повiдомила про вiдсутнiсть у списках людей iз таким iм’ям у Блейрi, а також у мiстах Еттрiк, Кокрей, Фонтейн, Спарта, Оналяска, Ла-Рiв’ер та iнших населених пунктах у радiусi п’ятдесяти миль, але це не дало жодного результату. Розширивши пошук, соцiальний працiвник звернувся у вiддiли соцiального забезпечення, лiцензування автотранспортних засобiв i податкову службу за iнформацiею про Алтею i Чарльза Бернсайдiв. Одна з тих двох Алтей, що iх вiдiбрала система, – власниця дешевоi перекусноi в Баттернатi, далеко в пiвнiчнiй частинi штату, друга – чорношкiра жiнка, що працювала вихователем у Мiлуокi. Жодна з них нiяк не була пов’язана з чоловiком з госпiталю в Ла-Рiв’ер. Чарльзи Бернсайди, знайденi вiддiлами, не мали стосунку до Алтеi, здаеться його взагалi не iснувало. Чарльз, здавалося, був одним iз тих невловимих людей, що йдуть по життю, нiколи не сплачуючи податкiв, нiколи не рееструючись для голосування, не подаючи заяв на соцiальну картку, не вiдкриваючи рахунки в банку, не призиваючись до армii, не здаючи на права, i в жоден сезон не працюючи на державнiй фермi. Було здiйснено ще не один телефонний дзвiнок i в результатi вирiшено, що невловимий Чарльз Бернсайд перебуватиме пiд опiкою округу, тож вiдправили його до «Притулку для старих Макстона» до того часу, як звiльниться мiсце в державнiй лiкарнi у Вайтхоллi. Швидка доправила Бернсайда до Макстона. Вiн житиме тут за рахунок державного забезпечення. Незадоволений Живчик розмiстив його в однiй iз палат крила «Маргаритка». Через шiсть тижнiв звiльнилося лiжко в державнiй лiкарнi. Живчику зателефонували за кiлька хвилин до того, як вiн отримав пошту разом iз чеком, виписаним Алтеею Бернсайд у банку в Де Пiр для установи, що обслуговуе Чарльза Бернсайда. Замiсть адреси Алтеi Бернсайд було написано лише «поштова скринька Де Пiр». Тож коли зателефонували з державноi лiкарнi, Живчик повiдомив, що, керуючись громадянським обов’язком, вiн був би щасливий i надалi опiкуватися Бернсайдом, що мае статус лiтньоi людини. Старий практично став його улюбленим пацiентом. Не виконуючи жодних звичних махiнацiй, Живчик подвоiв потiк своiх прибуткiв. Протягом наступних шести рокiв старий дедалi глибше опускався в пiтьму Альцгеймера. Якщо вiн прикидався, то його виступи були блискучими. Нижче й нижче вiн спускався низхiдними шляхами до нестриманостi, нескладностi мовлення, частих вибухiв гнiву, втрати пам’ятi, втрати можливостi iсти самотужки, втрати особистостi. Вiн поринув у дитинство, а згодом у порожнечу i проводив своi днi прикутим до iнвалiдного вiзка. Живчик бiдкався над неминучою втратою унiкального дорогоцiнного пацiента. Улiтку, за рiк до цих подiй, з Бернi сталося разюче повернення до життя. Його змарнiле обличчя знову пожвавилось, i вiн почав вимовляти рiзкi безглуздi склади. Аббалах! Горг! Маншан! Гор! У нього з’явилося бажання iсти самотужки, вiн намагався ходити, тинявся навкруги i заново знайомився з оточенням. За тиждень його слова стали розбiрливiшими, вiн вимагав, щоб його одягнули у власний одяг i почав ходити сам у туалет. Набрав вагу, здобув сили, знову став надокучливим. Тепер часто впродовж одного дня стан його здоров’я змiнювався i коливався мiж останньою стадiею хвороби Альцгеймера та станом, притаманним для звичайного, хоча й похмурого вiсiмдесятип’ятирiчного чоловiка. Бернi схожий на людину, що вiдвiдала Лурду, зцiлилася там, але не повернулася ще до цiлковитого одужання. Для Живчика диво – то й диво. Старий покидьок iще живе i яка рiзниця, чи вiн блукае по саду, чи прикутий до iнвалiдного вiзка? Ми наближаемося ближче, намагаючись проiгнорувати сморiд. Що можна прочитати на обличчi цього дивного типа? Воно нiколи не було милим, а тепер шкiра сiра, глибоко запалi щоки. Добре помiтнi синi вени в’ються по сiрiй шкiрi голови i роблять ii рябою, схожою на яйце чайки. Товстий нiс мае невеличкий горбочок, ледь викривлений вправо, що додае враження таемничостi та лукавства. Зашкарублi губи вигнулись у тривожнiй посмiшцi – посмiшцi палiя, що плануе пiдпалити будинок, – ii, швидше за все, можна назвати просто гримасою. Це справжнiй американський вiдлюдник iз внутрiшнiми протирiччями, створiння обшарпаних кiмнат i дешевих обiдiв, безглуздих неохочих подорожей, колекцiонер душевних ран i травм, якi накопичував i плекав. Це шпигун власних думок. Справжне iм’я Бернi – Карл Бiрстоун, i пiд цим iм’ям вiн вiд двадцяти п’яти до сорока шести рокiв вiв постiйнi розбоi в Чикаго, скоюючи мерзеннi вчинки заради задоволення. Карл Бiрстоун – це найбiльша таемниця Бернi. Вiн не може дозволити, щоб хтось дiзнався про його минуле Я, що досi живе в ньому. Бернi, як i Карл Бiрстоун, вiдчувае насолоду вiд жахливих розваг i мерзенних утiх, але цю таемницю вiн змушений приховувати в темрявi своеi душi. Тож чи е це поясненням того диво-зцiлення? Невже Карл Бiрстоун знайшов спосiб виповзти через трiщину зомбiзму Бернi й узяв на себе контроль корабля, що тоне? Людська душа мiстить безмежну кiлькiсть кiмнат: деякi з них величезнi, деякi схожi на комiрчини, деякi замкненi, деякi накопичують променисте свiтло. Ми нахиляемось до голови у венах, кривого носа, брiв, схожих на дротяну щiтку, дедалi глибше поринаемо в сморiд, щоб роздивитися цi цiкавi очi. Вони схожi на чорний неон, виблискують неначе мiсячне сяйво на мокрому березi рiчки. У цiлому виражають нездiйсненне щастя, проте зовсiм не людське. Тут нiчим не зарадиш. Губи Бернi рухаються, досi посмiхаючись, якщо це можна назвати посмiшкою; вiн щось шепоче. Що вiн каже? …фони ховаються у своiх сакгифафлених ногах i пгимгужують ошi, фони скихлять фiт шаху, моi пiтнi сахупленi тiти. Нi, нi, се не топоможе, ши не так? О, фони – твихуни, шудовi, шудовi твихуни. О, який кгаевит: шутовi твихуни на фонi фохню, як фони обертають, як фони обертають i горять, так-так, там е ого така яскгафа дiга нафколо фипаленохо слiду. Можливо, Карл Бiрстоун щось i розповiдае, проте з його белькотiння мало що зрозумiло. Давайте вирушимо в напрямку мертвого погляду Бернi – сподiваемось, це дасть нам натяк на те, що так пожвавило старого. Збудження видно по тому, як його дрючок пiдняв простирадло. Здаеться, вони з Живчиком знаходяться в синхронному режимi, оскiльки обое в цiлковитiй готовностi, проте в Живчика причиною того е вправнiсть Ребекки Вiлас – експерта дарувати задоволення, а збудження Бернi – результат споглядання крiзь вiкно. Краевид iз вiкна навряд чи можна порiвнювати з мiс Вiлас. Голова трохи пiдведена над подушкою, Чарльз Бернсайд захоплено дивиться i бачить невелику частину газону перед рядком кленiв, що розпочинають широкi лiси. Трохи далi вежами бовванiють великi повнi крони дубiв, кiлька берiз, схожих на запаленi свiчки. Висота дубiв i рiзноманiтнiсть дерев свiдчать про залишки великого лiсу, який колись устеляв усю цю частину краiни. Як i залишки усiх давнiх лiсiв, лiси, що простягаються на пiвнiч i схiд вiд Макстона, розповiдають про глибоку таемничiсть настiльки низьким голосом, що просто не можливо почути. Пiд iхньою зеленою завiсою час та спокiй поглинають кровопролиття i смерть; невидиме насильство шаленiе, постiйно поглинаеться кожним аспектом мовчазних пейзажiв, якi нiколи не зупиняються, а повсякчас змiнюються зi швидкiстю неквапливого льодовика. Усипаний опуклий грунт покривае мiльйони розкиданих кiсток, шар за шаром; усе, що росте i цвiте, зрештою перетворюеться на гниль. Свiти крутяться у своiх межах, i великi систематичнi всесвiти гуркочуть плiч-о-плiч, кожен з них, про те не вiдаючи, несе користь i катастрофу невiданим сусiдам. То Бернi розглядае цi лiси? Його пожвавило те, що вiн у них бачить? Чи, можливо, вiн i досi спить? Та й узагалi, чиi це очi: Карла Бiрстоуна чи Чарльза Бернсайда? Бернi шепоче: – Лиси у сфоiг ногах, пасюки у сфоiг сгофанкаг, хiени вити вд базаннам iзти, ого, ага, це най-най бiлже садфолiння, моi друзi, ще i ще мленькй тiти, йтуть, йтуть, йтуть ого, сакгифафленими нiшками. Давайте покинемо це мiсце, гаразд? Вiддаляемося вiд бридкого рота Бернi – досить. Давайте пошукаемо свiже повiтря i перенесемося через лiси на пiвнiч. Лиси у своiх норах, пацюки у своiх схованках можуть скиглити вiд голоду – це закономiрностi природи, але на увесь захiдний Вiсконсин не знайдеться жодноi голодноi гiени. А втiм, iм завжди притаманне бажання iсти. Але нiхто iм не спiвчувае. Потрiбно мати серце, сповнене жалю, щоб поспiвчувати створiнню, яке увесь час скалиться до всiх i кожного, а тодi, вкравши iхнi недоiдки, починае шкiритися й хихотiти. Ми пiднiмаемось просто через дах. На схiд вiд Макстона лiсовий килим застеляе землю i простягаеться на милю чи двi до того, де вузька грунтова дорога звертае з Шосе-35, схожа на недбалий продiл на головi з густим волоссям. Лiси тягнуться ще приблизно на сотню ярдiв, тодi поступаються тридцятирiчному житловому району, який складаеться з двох вулиць. Баскетбольнi кiльця, дитячi майданчики на задвiрках, три-i двоколiснi велосипеди, iнший транспорт бiля скромних будинкiв вулицями Шуберт i Гейл. Гучно рухаються транспортнi засоби Фiшера-Прайса. Дiти, на яких уже чекають розваги, ще в лiжках, бачать увi снi солодку вату, цуценят, хоум-рани, далекi екскурсii та багато iншого; також сплять турботливi батьки, що безперечно стануть iще турботливiшими пiсля того, як прочитають статтю Венделла Грiна на першiй сторiнцi ранкового «Вiсника». Щось кидаеться нам в око – то вузька грунтова дорога, що звертае до лiсу з 35-го шосе. Радше, стежина, нiж дорога, – здаеться, у ii вiдокремленнi переважае безкорисливiсть. Стежина петляе помiж дерев, а за три четвертi милi уриваеться. Куди вона веде? З висоти пташиного польоту дорiжка нагадуе тьмяну лiнiю, проведену олiвцем № 4 – треба мати гострий зiр, як у орла, щоб ii взагалi побачити, проте хтось доклав чималих зусиль, щоб прокласти ii посеред лiсу. Потрiбно було зрiзати й обрубати дерева, викорчувати пнi. Для однiеi людини це мiсяцi важкоi, напруженоi роботи. Результат таких нелюдських зусиль – чудова можливiсть заховатися подалi вiд очей. Так, ми не встигли й оком змигнути, як уже загубили ii з поля зору i змушенi шукати знову. На думку спадають гноми та iхнi таемничi копальнi, шлях до дракона, що охороняе золото – скарб пiд пильною вартою, захищений магiчним заклинанням. Копальнi гномiв, скарби драконiв i магiчнi заклинання – це надто по-дитячому, але коли ми опускаемось, щоб поближче роздивитися, то бачимо на початку стежки понiвечений негодою знак iз написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО», який доводить, що цей куточок, нехай вiн звичайний i вiдлюдний, охороняеться. Нам знову щось кидаеться в очi, ми дивимось на завершення вузькоi дороги. Там, унизу, у затiнку дерев одна дiлянка здаеться темнiшою за iншi. Навiть у сутiнках вона мае особливо щiльний вигляд, що вирiзняе ii вiд решти дерев. «Ага, ого», – вiдлунням вiдбиваеться в нас у головi. Що це тут, якась стiна? Вона здаеться безбарвною. Коли ми наближаемося до середини дороги, на поворотi проявляеться трикутна затемнена зона, яка прихована за верхiв’ями дерев i стрiмко йде вгору. Та лише коли ми наближаемося, з’являеться споруда, ми бачимо триповерховий дерев’яний недоладний будинок зi скособоченим ганком. Вiн, очевидно, уже давно стоiть порожнiм. Перше, що ми помiчаемо, – його своерiднiсть i негостиннiсть. Другий скособочений знак на стовпчику – «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» – тiльки пiдтверджуе враження вiд будiвлi. Стрiмкий дах покривае лише центральну частину будинку. Лiворуч два поверхи тягнуться в бiк лiсу. Праворуч iдуть додатковi добудови – рiзного розмiру причiлки, що бiльше нагадують пагони. Будiвля незбалансована, ii придумав хтось невмiлий, хто неухильно втiлював хаотичне iснування. Зрештою в пiдсумку занедбаний дiм не мае жодного логiчного архiтектурного пояснення, але його матерiали мiцнi та стiйкi, не пiдвладнi негодi та часу. Очевидно, дiм збудовано для того, щоб вiднайти самотнiсть, якщо не сказати iзольованiсть, i сьогоднi вiн це вiдображае. З тiеi висоти, на якiй ми знаходимося, найдивнiшим здаеться те, що дiм цiлком пофарбований у чорний колiр – не лише стiни, а кожен його дюйм, ганок, ринви, навiть вiкна i дверi. Чорний згори донизу. Неймовiрно, у цьому простодушному, добросердечному куточку свiту навiть найнавiженiший мiзантроп не пофарбував би свiй будинок у колiр своеi душi. Ми спускаемося дедалi нижче, просто до землi, переносимося вздовж вузькоi дороги… Наблизившись настiльки близько, що аж моторошно, розумiемо, що мiзантропiя може завести навiть далi, нiж ми могли припустити. Тепер будинок уже не чорний, хоча колись i був таким. Вiн настiльки вицвiв, що змушуе замислитися над нашим надто критичним ставленням до його початкового кольору. Сiрий будинок став схожим на темну грозову хмару, сумне море, рештки розтрощеного корабля. Чорний був би кращим, нiж це вiдтворення не-життя. Ми можемо запевнити, що мало хто з дорослих мешканцiв найближчих забудов, чи Френч Лендiнга та iнших сусiднiх мiст знехтували написом на Шосе-35 i ризикнули пройтись вузькою дорогою. Мало хто навiть помiчае той знак; нiхто вже й не знае про iснування чорного дому. З тiею ж упевненiстю ми можемо сказати, що бiльшiсть iхнiх дiтей не лише дослiдили ii, а й дiйшли до будинку. Вони вбачали в ньому те, що дорослим нiколи не побачити, а побачене змусило б iх стрiмголов ринутись назад до шосе. Чорний дiм видiляеться в захiдному Вiсконсинi як хмарочос або обкопаний ровом замок. Вiн фактично був би аномалiею для будь-якого куточка свiту, окрiм парку розваг у ролi «Будинку з привидами» та «Замку жахiв», де вiн змусив би власника атракцiону збанкрутувати менш як за тиждень. Також вiн чимось нагадуе тьмянi будинки вздовж Чейз-стрит, що простягаються вiд берега рiчки до Нейлгауз-роу. Старий готель «Нельсон», похмура таверна, взуттева крамниця та iншi будинки, позначенi горизонтальною рiчковою мiткою з нереальним вiдтiнком, вселяють ту ж саму моторошнiсть i примарнiсть, що й чорний дiм. Настав слушний момент, щоби дiйти висновкiв i запам’ятати, що цей дивний примарний i навiть трохи неприродний вiдтiнок е специфiчною ознакою граничностi, що iснуе на межi двох характерних територiй, якi позначають незначне i важливе. Межовi мiсця вiдрiзняються вiд усiх iнших; можна сказати, що вони знаходяться на гранi. Скажiмо, ви вперше iдете напiвпровiнцiйним районом округу Устлер у своему рiдному штатi, щоб провiдати друга протилежноi статi. Вiн щойно розлучився i, на вашу думку, вчинив безглуздо, що втiк до маленького мiстечка в сусiдньому окрузi Орелост. Поруч на сидiннi – кошик для пiкнiка, у якому двi пляшки неперевершеного бiлого бордо, обкладенi невеличкими коробками вишуканих цукерок. Зверху лежить карта, акуратно складена так, щоб було видно вiдповiдний район. Можливо, ви i не впевненi, де саме перебуваете, проте ви на правильному шляху i рухаетеся досить швидко. Ландшафт поступово змiнюеться. Узбiччя уриваеться; дорога повертае i починаються звивистi, заплутанi повороти; з обох бокiв нависають дерева; пiд iхнiми переплетеними гiлками час вiд часу з’являються будинки, дедалi меншi та убогiшi. Попереду триногий собака протискаеться крiзь паркан, швидко бiжить i гарчить на вашу праву передню шину. Стара, що сидить на гойдалцi в маленькому солом’яному капелюсi, дивиться почервонiлими очима. Два подвiр’я, бiля них дiвчинка в бруднiй рожевiй пачцi, на головi в неi корона з фольги. Вона змахуе блискучою паличкою iз зiрочкою на кiнцi над купою згорiлих шин. У полi зору пропливае прямокутний плакат iз написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ОКРУГУ ОРЕЛОСТ». Далi дерева пiдiймаються у своiй поставi, а дорога випрямляеться. Забувши про тривогу, ми тиснемо на педаль газу та мчимо до страждальника. Граничнiсть схильна до примхливостi та спотворення. Абсурднiсть, непередбачуванiсть i покiрнiсть пускають корiння та розростаються. Основний вiдтiнок цiеi граничностi – невезiння. Перебуваючи в оточеннi природи, небаченоi краси, навiть не помiчаемо, що подорожуемо природною граничнiстю. Граничнiстю мiж великою рiкою i маленькими рiчками, широкими льодовиковими моренами, вапняковими скелями i долинами, що залишаються непомiченими, як i чорний дiм, аж доки не подивишся на них з правильного кута або не пiдiйдеш упритул. Ви коли-небудь бачили старого обiрванця в зношеному одязi, що штовхае порожнiй вiзок уздовж безлюдних вулиць i щось бубонить? Інодi на ньому бейсбольна кепка, iнодi – сонячнi окуляри з трiснутою однiею лiнзою. Чи траплялося з вами коли-небудь таке, що ви злякано вiдчиняете дверi будинку i бачите, як у п’янiй юрбi вiйськовий iз зигзагоподiбним шрамом на щоцi знаходить хлопця, що простягся на землi iз розбитою головою i виверненими кишенями без жодних ознак життя? Ви коли-небудь бачили вираз понiвеченого обличчя, у якому поеднуються злiсть i жаль? Це ознаки невезiння. Просто пiд нами, в передмiстi Френч Лендiнг, ховаеться ще одна його ознака. Попри горе й жах, що його оточують, у нас немае iншого вибору, як просто бути свiдками. Своiми свiдченнями вiддамо iй шану в силу наших iндивiдуальних можливостей; за те, що свiдчитимемо нiмим поглядом, дiстанемо сторицею. Ми знову здiймаемось у височину, на висоту пташиного, а правильнiше сказати, орлиного польоту. Пiд нами Округ Френч розкинувся як на долонi. Сонячне промiння тепер уже сильнiше зiгрiвае зеленi прямокутнi поля i заслiплюе вiдблисками вiд верхiвок корiвникiв. Дорога чиста. Лише окремi озерця свiтла сяють на дахах авто, якi повiльно рухаються до мiста вздовж полiв. Худоба голштинськоi породи штовхае ворота, готова вийти зi стiйлового утримання й пiти на ранкову зустрiч iз доiльною машиною. На безпечнiй вiдстанi вiд чорного дому, що показав нам чудовий приклад невезiння, ми рухаемося на схiд. Перетинаемо довгу пряму стрiчку Ілевенс-стрит i починаемо мандрiвку в промiжний район розкиданих будинкiв i маленьких торгових центрiв перед тим, як Шосе-35 фактично перерiзае сiльськогосподарський район. Минаемо «7-11», «Спiлку Ветеранiв Захiдних вiйн», де флагшток не побачить Старого Глорi ще сорок п’ять хвилин. В одному з будинкiв, що розташований трохи далi вiд дороги, жiнка на iм’я Ванда Кiндерлiнг, дружина Торнберга Кiндерлiнга, неприемного й недоумкуватого чоловiка, котрий вiдбувае довiчне покарання у в’язницi Калiфорнii. Вона прокидаеться, дивиться на горiлку в пляшцi, що стоiть на столику бiля лiжка i вирiшуе вiдкласти снiданок iще на годину. За п’ятдесят ярдiв виблискують на сонцi шеренгами вишикуванi трактори i споглядають прозорий сталево-скляний опуклий вершечок представництва з продажу фермерського знаряддя. У магазинi Теда Гольца «Фермерське знаряддя округу Френч» працюе порядний турботливий чоловiк i батько на iм’я Фред Маршалл, iз котрим нам iще випаде нагода познайомитись, а згодом i з його роботою. За ефектним скляним куполом i стоянкою «Гольца», схожою на асфальтове море, пiвмилi каменистого занедбаного поля, що вже давно являе собою голий плац, де-не-де устелений тоненькими бур’янами. За цим полем щось схоже на купу трухлявоi деревини мiж давнiм сараем i старезною газовою помпою. Це i е мiсце нашого призначення. Ми плавно спускаемося. Купа трухлявоi деревини виявляеться напiвзруйнованою будiвлею, що вже похилилась i ось-ось розвалиться. Старий рекламний щит iз написом «Кока-Кола» потертий, продiрявлений кулями, його просто кинули перед будинком. На порослiй чагарником землi хаотично розкиданi банки вiд пива, старi фiльтри вiд сигарет. Зсередини чути безперервне заколисуюче дзижчання безлiчi мух. Хочеться повернутися на свiже повiтря й назавжди покинути це мiсце. Чорний будинок був доволi зловiсний, але цей… цей iще гiрший. Ще одне тлумачення безталання: вiдчуття, що все ще гiрше, нiж здаеться насправдi. Перед нами схожа на вагончик зруйнована хатина, яка колись була закладом пiд назвою «Смачно в Еда» з нездоровою iжею i страшенною антисанiтарiею. Через неймовiрно брудний шинквас Ед Гiлбертсон iз жировою масою у 350 футiв нещиро подавав маснi пересмаженi гамбургери, политi майонезом сандвiчi з вiдбитками брудних пальцiв, мокрi рiжки з морозивом для маленьких клiентiв, здебiльшого мiсцевих дiток, що приiздили сюди на велосипедах. Вiн уже давно помер. Ед був одним iз багатьох дядечкiв Дейла Гiлбертсона, капiтана полiцii Френч Лендiнга, вiдомий бiльшостi як добросердий нечупара й iдiот. Його фартух був страшенно засмальцьований; самi лише руки й нiгтi, вартi уваги представника санепiдемстанцii, викликали нудоту; посуд неначе коти лизали. За стiйкою ванночка з розталим морозивом варилась через високу температуру вiд пательнi. Над головою висiла липучка для мух. Вона настiльки була вкрита трупами комах, що ii саму вже навiть не було видно. Найгiрша правда полягала в тому, що мiкроби й бактерii в «Смачно в Еда» десятилiттями, поколiння за поколiнням, безперешкодно розмножуючись на пiдлозi, шинквасi та сковорiдцi – не гидуючи й самим Едом, – лопатцi, виделцi, немитiй ложечцi для морозива одразу ж потрапляли в жахливу iжу, а тодi, як i передбачалося, до рота й органiв травлення дiтей, що iли цю погань. Дивовижно, проте нiхто й нiколи не помер вiд Едовоi iжi, а самого господаря одного дня звалив сердечний напад, коли той вилiз на стiлець, щоб нарештi прикрiпити кнопками дюжину нових липучок. Нiхто так i не насмiлився знести його халупу й розчистити завали. Двадцять п’ять рокiв пiд покровом ночi трухлявий каркас ласкаво зустрiчав романтичнi пари пiдлiткiв, а також хлопцiв i дiвчат, що потребували усамiтненого мiсця, щоб, як iм здавалося, уперше в iсторii вiдчути сп’янiлу свободу. Рiзке дзижчання мух пiдказувало, що навiть якщо нам доведеться зайти в цi руiни, то там ми не побачимо анi закоханоi пароньки, анi очманiлих п’яних дiтей. Цей гострий, жагучий шум, який не чути з дороги, повiдомляе про присутнiсть чогось граничного. Можливо, це навiть портал. Ми заходимо. Прозорi сонячнi променi розсiюються крiзь щiлини в стiнi зi схiдного боку, а крiзь розбитий дах вимальовуються смужки на пiщанiй пiдлозi. Пiр’я, бруд переплiтаються, перемiшуються слiди тварин i нечiткi вiдбитки взуття. Лiворуч вiд нас пiд стiною валяються зiм’ятi потертi армiйськi ковдри; за кiлька крокiв розкиданi банки вiд пива й недопалки сигарет навколо гасовоi лампи з розбитим склом. Сонячнi променi лягають смужками на слiди, простягаються аж до жахливоi стiйки, викривляючись на вже порожньому мiсцi, на якому колись стояли плита, раковина, ряд стелажiв. Там, у сокровенному для Еда мiсцi, слiди зникають. Унаслiдок якихось несамовитих дiй були збуренi бруд i пiсок. Бiля задньоi стiни щось схоже на стару армiйську ковдру – краще це була б саме вона – безладно лежить у нерiвномiрнiй калюжi липкоi рiдини, над якою кружляють i на яку сiдають шаленi мухи. Трохи далi, у кутку, брудний, кудлатий рудий дворняга вчепився зубами в м’ясо з кiсткою, що стирчить iз бiлого предмета, який вiн тримае переднiми лапами. Бiлий предмет – кросiвка. Кросiвка фiрми «Нью Баланс», якщо бути точним. А якщо бути ще точнiшим – дитяча кросiвка фiрми «Нью Баланс» п’ятого розмiру. Нам хочеться скористатися вмiнням лiтати i покинути це пекло. Ми неодмiнно вислизнули б через перекошений дах, щоб повернутися на незiпсоване повiтря, але не можемо: ми маемо бути свiдками. Бридкий собака жуе вiдрiзану дитячу ступню, докладаючи всiх зусиль, щоб витягти ii з бiлоi кросiвки фiрми «Нью Баланс». Худорлява спина дворняги вигнулася дугою донизу i тягне. Бруднi кудлатi лопатки й вузька голова похилились, сухорлявi переднi лапи намертво стисли трофей, смик, смик, смик, проте шнурiвка на кросiвцi зав’язана на зло цьому собацюрi. Бiля стiни, подалi вiд заплутаних слiдiв, випроставшись, горiлиць лежить блiде тiло – саме замiсть нього ми б хотiли бачити стару армiйську ковдру. Одна рука лежить на пiску, а друга пiд правою стiною. Пальцi на обох руках стисненi в кулаки. Пряме рудувато-бiляве волосся розпорошилося на маленькому обличчi. Єдине, що можна сказати про очi i рот, – це те, що вони виражають незначний подив, характерний вираз обличчя навiть пiд час сну. На вилицях, скронях та шиi, неначе чорнильнi плями, синцi й рани. Торс вiд шиi й до пупка закривае бiла футболка з логотипом «Мiлуокi Брюерс», що замащена болотом i засохлою кров’ю. Нижня частина тiла блiда, мiсцями закривавлена, лежить у темнiй калюжi, над якою юрбляться i на яку сiдають шаленi мухи. Оголена тоненька лiва нiжка з брудним колiном закiнчуеться ще закривавленiшою кросiвкою фiрми «Нью Баланс» п’ятого розмiру, зашнурованою на два вузли, носак показуе на стелю. Там, де мала би бути друга нога, – порожне мiсце, оскiльки праве стегно рiзко уриваеться розiрваним обрубком. Перед нами третя жертва Рибака – десятирiчна Ірма Френо. Хвиля потрясiння, спричинена ii зникненням вчора пiсля полудня з тротуару бiля магазину вiдеопрокату, значно посилиться, коли Дейл Гiлбертсон трохи бiльше нiж за день натрапить на тiло. Рибак схопив ii на вулицi Чейз-стрит i транспортував – ми не можемо сказати як саме – зверху вздовж Чейз-стрит i Лаял-роуд, повз «7-11» i «Спiлку Ветеранiв Захiдних вiйн», повз будинок, де п’е з горя Ванда Кiндерлiнг, повз блискуче скло будiвлi «Гольца», схожоi на космiчний корабель, перетнувши межу мiж мiстом i фермою. Коли Рибак штовхнув ii крiзь пройму дверей, що поруч iз продiрявленим кулями рекламним щитом «Кока-Кола», вона ще була живою. Очевидно, вiдбивалась i, мабуть, кричала. Рибак штовхнув ii до тильноi стiни та змусив замовчати ударом по обличчю. Схоже, вiн ii придушив. Стягнув тiло на пiдлогу й випростав ноги. Зняв iз неi увесь одяг, що був нижче вiд талii: спiдню бiлизну, шорти – усе, у чому вона була одягнена пiд час викрадення. Тодi Рибак вiдрiзав iй праву ногу. Для цього вiн використав щось схоже на нiж iз довгим великим лезом, i без сокири i пилки рiзав м’ясо i кiстку, аж доки не вiдтяв ногу вiд решти тiла. А тодi, мабуть, не бiльше нiж двiчi чи тричi вдарив лезом по щиколотцi й вiдрубав ступню, що досi взута в кросiвку. Вiн вiдкинув ii вбiк. Його не цiкавила ступня Ірми. Рибаку була потрiбна лише нога. Це, моi любi, i е справжне невезiння. Маленьке бездiяльне тiло Ірми Френо витягнулось i, здавалося, хотiло розтанути, розчинитись i стати единим цiлим iз трухлявою пiдлогою. Шаленi мухи й далi дзижчать. Собака досi намагаеться вирвати увесь соковитий трофей iз кросiвки. Якби простодушний Ед Гiлбертсон ожив i був тут, поруч iз нами, вiн би вкляк на колiнах i ридав, а ми… Але ми тут не для того, щоб плакати. Ми – не Ед, якого охоплюе жах, жалiсть i зневiра. Величезна таемничiсть оселилась у цiй халупi, ii вiдгомiн витае в повiтрi навколо нас. Ми тут, щоб побачити, засвiдчити, зафiксувати й описати враження вiд побаченого – таемницю, яка залишила глибокий слiд. Глибока, глибока важкiсть випливае за своi межi, i ця важкiсть захоплюе нас. Смирення – наша найкраща, найвдалiша реакцiя. Без нього нам було б важко зрозумiти суть справи; величезна таемниця ув’язнила б нас, i ми залишалися б глухими, слiпими, тупими, як невiгласи. Ми не можемо собi цього дозволити. Ми маемо честь доповнити цю сцену – мухи; собака, який розривае вiдрубану ступню; худе, бiле тiло Ірми Френо; усвiдомлення того, що з нею сталось, – усвiдомленням своеi мiзерностi. Ми всього лише примара. За шiсть футiв вiд тiла Ірми крiзь порожню вiконну раму в боковiй стiнi залiтае товста бджола й повiльно кружляе в глибинi кiмнати. Бджола, що зависла в повiтрi, здаеться надто важкою, щоб лiтати, проте вона й далi з легкiстю i неспiшною обачнiстю кружляе широкими колами над закривавленою пiдлогою. Мухи, дворняжка й Ірма не звертають на те уваги. Проте для нас повiльна бджола, яка продовжуе вдоволено кружляти по заднiй частинi жахноi кiмнати, не е тiльки приводом вiдвернути увагу, а стае частиною навколишньоi таемничостi. Будучи елементом цiеi сцени, вона дзижчить, вимагаючи вiд нас покiрностi. Важке, гучне лопотiння крильми стае центром звукових хвиль, вищих за тi, якi створили мухи: як спiвак iз мiкрофоном очолюе хор, так бджола контролюе акустичний фон. Звуки накопичуються й сягають певноi точки. Коли бджола повiльно пролiтае у жовтому свiтлi, що струменить крiзь схiдну стiну, ii смужки стають чорно-золотавими, крила – схожими на вiяло i сама комаха – схожою на диво, що витае в повiтрi. Вбита дiвчинка розпростерта на закривавленiй пiдлозi. Наша смиреннiсть, усвiдомлення нашоi мiзерностi, розумiння важкостi, яка цiлком заповнила цю сцену, дарують нам почуття сили i влади за межами нашого розумiння, певного роду велич, що завжди присутня, але видно ii лише в такi моменти. Нам було надано честь, але ця честь е нестерпною. Гомiнка бджола, покружлявши, пiдлетiла до вiкна й вилетiла в iнший свiт, а ми за нею – на сонце, на повiтря. Запах лайна й сечi в «Притулку для старих Макстона»; легке, швидкоплинне вiдчуття невезiння щодо незбалансованого будинку з пiвнiчного боку вiд Шосе-35; дзижчання мух i споглядання кровi в колишньому «Смачно в Еда». Фе! Бридота! Хочеться запитати, чи е у Френч Лендiнгу хоча б щось, що було б привабливим за своею подобою? Хоча б одне мiсце, яке б нiчого не приховувало? Коротка вiдповiдь: «Нi». З усiх бокiв в’iзду до Френч Лендiнга варто було б поставити великi дороговкази з написами «ПОПЕРЕДЖЕННЯ! ПРОГРЕСУЄ НЕВЕЗІННЯ! ВИ ЇДЕТЕ НА СВІЙ ВЛАСНИЙ СТРАХ І РИЗИК!» Увесь секрет полягае в магiчностi Рибака. Вiн зробив так, що слово «приемний» тимчасово зникло. Але ми можемо вирушити до мiсця, принаймнi приемнiшого. Маючи таку можливiсть, неодмiнно нею скористаемось, адже нам потрiбна перерва. Можливо, ми й не зможемо оминути невезiння, проте вiдвiдаемо район, де немае лайна в лiжку i калюж кровi на пiдлозi (у будь-якому разi, поки що). Тож у бджоли своя дорога, а в нас своя; наша веде пiвденно-захiднiше, минаючи лiси, що видихають аромат життя i кисень – нiде немае такого повiтря, як тут, принаймнi в цьому свiтi, – i знову до плодiв людськоi працi. Ця частина мiста – Лiбертивiль, так ii було названо мiсцевою радою Френч Лендiнга 1976 року. Ви не повiрите, але пузатий Ед Гiлбертсон, сам Король хот-догiв, був членом цiеi банди батькiв мiста, що iснувала вже двiстi рокiв; то були дивнi днi, хоча й не такi чудернацькi, як тепер. Зараз у Френч Лендiнгу днi Рибака, днi безталанного невезiння. Вулицi Лiбертивiля мають назви, якi дорослi вважають цiкавими, а дiти жахливими. Дехто з дiтей навiть називае цю частину мiста Педерастовiль. Давайте опустимось, вдихаючи свiже ранкове повiтря (воно вже прогрiлося; це достоту буде чудовий день для проведення Свята полуницi). Ми мовчки здiйснюемо круiз над Камелот-стрит, минаемо перехрестя вулиць Камелот i Авалон та подорожуемо вниз вулицею Авалон до Мейд Марiан Вей. Вiд Мейд Марiан ми рухаемося далi – куди б ви думали? – до Робiн Гуд Лейн. Тут дiм № 16 – привiтний, маленький, милий будиночок зi шпилястою покрiвлею. На ньому нiби написано: «Тут живе успiшна, працьовита сiм’я», – вiкно на кухню вiдчинене. Вчуваеться аромат кави й тостiв, який аж нiяк не нагадуе про невезiння (якби-то ми не знали бiльше; якби ж то ми не бачили собаку, коли вiн iсть ступню в кросiвцi, як, бувае, дитина, виiдае начинку з хот-дога), ми прямуемо за ароматом. Чудово бути невидимими, правда ж? Спостерiгати у величнiй мовчанцi. Прокляття, якби ж тiльки те, що бачили нашi богоподiбнi очi, нас так не засмутило! Та це так, мiж iншим. На щастя чи нi, але ми вже всерединi, й одразу – до роботи. Як полюбляють казати в цьому куточку свiту, не будемо витрачати сонячне промiння марно. На кухнi будинку № 16 Фред Маршалл – його фотографiя прикрашае дошку пошани в параднiй кiмнатi магазину «Фермерське знаряддя округу Френч» як кращого продавця мiсяця. Фред також був визнаний працiвником року три роки поспiль з останнiх чотирьох (два роки тому Тед Гольц дав нагороду Отто Айсману, просто аби порушити традицiю), i коли вiн на роботi, то нiхто не випромiнюе стiльки шарму, харизми, та й узагалi люб’язностi. Ви хотiли чогось приемного? Ледi та джентльмени, перед вами Фред Маршалл! Проте зараз ми не бачимо його самовпевненоi усмiшки, завжди гладко зачесаний на роботi, зараз, здаеться, ще не бачив гребiнця. Вiн одягнений у шорти фiрми «Найк» i футболку без рукавiв замiсть звичних випрасуваних штанiв кольору хакi та спортивноi сорочки. На кухонному столi лежить «Вiсник Ла-Рiв’ер», розгорнений десь посерединi. У Фреда нещодавно з’явились проблеми, чи, точнiше сказати, у його дружини, Джудiт, але ii проблеми – це i його проблеми, як казав пастор, що пов’язував iх священним шлюбом. Вiд того, що вiн читае, йому зовсiм не краще. Далеко не краще. Це примiтка до статтi, продовження iсторii матерiалу першоi сторiнки: «РИБАК ДОСІ ГУЛЯЄ НА ВОЛІ», – i, звичайно ж, автором е прихильник сенсацiйних викриттiв Венделл Грiн. Примiтка е пiдсумком перших двох убивств (Фред iх називав «Страшне i ще страшнiше»); читаючи ii, Фред згинае спочатку лiву ногу, а тодi праву, розтягуючи м’язи стегна для ранковоi пробiжки. Що може бiльше заперечувати жалюгiднiсть, нiж ранкова пробiжка? Що може бути кращим? Узагалi, що може зiпсувати такий прекрасний початок такого прекрасного дня у Вiсконсинi? А як щодо цього: «Мрii Джоннi Іркенхема були зовсiм звичайними, як розповiв оповитий горем батько. [Оповитий горем батько, думае Фред, напружуеться i уявляе, як його син спить нагорi. О Боже, вбережи мене вiд ролi вбитого горем батька. Не вiдаючи, звичайно ж, як швидко вiн цю роль дiстане.]. – Джоннi хотiв стати космонавтом, – усмiшка ненадовго освiтлюе його змучене обличчя, – або пожежником i гасити пожежi у Френч Лендiнгу, або боротися зi злочиннiстю разом з „Лiгою Справедливостi Америки“. Цi щирi мрii урвало жахiття, яке ми не можемо навiть уявити. [Але я впевнений, ви спробуете, думае Френк, пiдводячи ноги.] Його розчленоване тiло знайшов Спенсер Ховдал iз Централii. Ховдал – офiсний працiвник Першого Фермерського Державного Банку, котрий оглядав занедбану ферму у Френч Лендiнгу, власником якоi був Джон Елiсон, що живе в сусiдньому окрузi, щоб описати майно для переходу у власнiсть банку за несплату боргiв. – Я вiд самого початку не хотiв туди йти, – розповiдае Ховдал репортеру. – Я найбiльше у свiтi не люблю описувати конфiскований непотрiб. [Знаючи Спенсера Ховдала, Фред дуже сумнiваеться, що вiн ужив саме слово „непотрiб“.] Вiдвiдавши курятник, менi ще бiльше перехотiлось там бути. Здавалося, вiн хитаеться i ось-ось упаде. І я б нiзащо не зайшов досередини, якби не дзижчання бджiл. Я подумав, що там, мабуть, рiй. Бджоли – мое дошкульне мiсце, тож менi стало цiкаво. Господи, менi стало цiкаво. Сподiваюся, менi бiльше в життi не буде так цiкаво». У курнику вiн знайшов тiло семирiчного Джона Веслi Іркенхема. Цей труп був розчленований, частини тiла висiли на ланцюгах, прив’язанi до трухлявих крокв. Капiтан полiцii Дейл Гiлбертсон не пiдтвердив, хоча й не спростував iнформацiю, отриману з надiйних джерел у полiцii Ла-Рiв’ер, якi стверджують, що стегна, тулуб i сiдницi були покусанi… Гаразд, iз Фреда досить, тайм-аут. Вiн згрiбае, згортае газету й кидае ii бiля кавоварки. Боже, коли вiн був малим, у газетах про таке нiколи не писали. Заради всього святого, чому саме Рибак? Чому вiн обов’язково мае навiшати ярлик iз каверзним прiзвиськом кожному монстру, роблячи його ледь не знаменитiстю? Вiн би ще назвав його «Головний Бзiк Мiсяця». Звичайно, нiчого такого не вiдбувалося, коли вiн був Тайлерового вiку, проте сам принцип… сама суть клятого принципу… Фред перестае пiдводити ноги, нагадуе собi, що мае поговорити з Тайлером. Це буде важче, нiж просто порозмовляти про те, наприклад, чому твердне його крайня плоть, але це треба зробити обов’язково. Фред скаже: «Друзяко, деякий час тобi доведеться дотримуватись певних правил. Таю, бiльше не тиняйся сам, гаразд?» Але Фред, здаеться, навiть не припускае, що Тай може стати жертвою вбивцi. Це неначе напiвдокументальний фiльм або, можливо, фiльм Уес Крейвена пiд назвою «Крик-4. Рибак». А такого фiльму ще немае? Тип у риболовному плащi тиняеться та вбивае пiдлiткiв гачком? Можливо, але ж не дiтей, фактично малюкiв, говорячи про Емi Сент-Пiр i Джоннi Іркенхема. О Ісусе, свiт поплив у нього перед очима. Частини тiла, що звисають з трухлявих крокв у курнику, не давали йому спокою. Хiба таке може бути насправдi? Хiба таке може вiдбуватись тут, тут i зараз, у краiнi Тома Сойера i Беккi Тетчер? Гаразд, облишмо. Час бiгти. Можливо, зробити так, неначе газета десь загубилась сьогоднi вранцi, думае Френк, бере ii зi столу i складае, аж доки вона не стае схожою на товсту книжку з м’якою обкладинкою (але частину заголовка все одно можна прочитати: «РИБАК ДОСІ НА В…»). Можливо, газета, ну, я не знаю, просто мiгрувала одразу в старий бак для смiття, що за будинком. Так, чудова iдея. Джудi трохи дивна останнiм часом, i тривожнi iсторii Венделла Грiна про Рибака навряд чи пiдуть iй на користь. (Шматочки стегна i тулуб, Фред проходить будинком крiзь вранiшню тишу, пiдходить до дверей i, агов, офiцiанте, попросiть вирiзати менi напрочуд гарний шматочок сiднички.) Вона одержима читанням преси, не коментуючи, але Фред не любить, як при цьому в неi бiгають очi, а ще такi звички, як обов’язково торкатись язиком верхньоi губи… а iнодi, особливо два чи три останнiх днi, витягти язик повнiстю i гратися губним жолобком, аж пiд самим носом. Йому здавалося це неможливим, але вчора ввечерi пiд час мiсцевих новин вона зробила так знову. Вона дедалi ранiше i ранiше лягае спати, а iнодi говорить увi снi щось чудернацьке й незрозумiле, не схоже навiть на слова. Інодi, коли Фред до неi говорить, вона не вiдповiдае, просто широкими очима дивиться в порожнечу, ледь ворушачи губами, перебираючи руками (на руках почали з’являтися порiзи й подряпини, хоча нiгтi в неi обрiзанi досить коротко). Тай теж помiтив, що мама стала трохи дивакуватою. У суботу, коли батько iз сином разом обiдали, Джудi вже давно спала нагорi – ще один новий симптом. І тут син, неначе грiм серед ясного неба: – А що з мамою? – Таю, нiчого. – Нi, щось не так! Томмi Ерберт каже, що вона неначе блекоти об’iлася. Невже вiн ледь не дотягнувся через томатний суп i бутерброди з сиром, щоб упороти своему синовi? Своiй единiй дитинi? Своему друзяцi Таю, котрий просто схвильований. Спаси його Господи, саме так i було. За дверима на початку бетонноi дорiжки, що веде вниз вулицею, Фред починае свою повiльну пробiжку на мiсцi, глибоко вдихаючи раз за разом, поглинае кисень, а тодi видихае. Зазвичай для нього це найкраща частина дня (якщо не враховувати тих моментiв, коли вони кохаються з Джудiт, але зараз це бувае дуже рiдко). Йому подобаеться вiдчуття – усвiдомлення, – що ця дорiжка може бути початком дороги будь-куди, що вiн може зрушити з мiсця тут, у Лiбертивiлi, районi Френч Лендiнга, а опинитися в Нью-Йорку… Сан-Франциско… Бомбеi… у горах Непалу. З кожним кроком Фред Маршалл дедалi бiльше iнтуiтивно вiдчував, як свiт кличе його (можливо, навiть усесвiт). Вiн продае трактори Джон Дiра i культиватори КЕЙС, так, це правда, проте вiн не позбавлений уяви. Коли вони iз Джудiт були студентами Унiверситету в Медiсонi, у Вiсконсинi, iхнi першi побачення вiдбувалися в кав’ярнi за межами територii навчального закладу. У закладi «Шоколадний годинник» панувала атмосфера, яка поеднувала джаз i лiрику. Можна смiливо сказати, що вони закохались пiд звуки розлючених п’яниць, якi декламували Аллена Гiлсберга та Герi Снайдера пiд хоча й дешеву, проте надзвичайно гучну звукову систему у «Шоколадному годиннику». Фред ще раз глибоко вдихае i починае бiгти вздовж Робiн Гуд Лейн до Мейд Мерiан Вей, де махае рукою Дiку Первiсу. Дiк у халатi й капцях, щойно пiдняв зi сходинок ганку денну фатальну дозу Венделла Грiна. Вiн повертае на Евелон-стрит i бiжить, пришвидшуючись, що аж п’яти виблискують. Однак вiн не може втекти вiд своiх думок. Джудi, Джудi, Джудi, йому згадалась пiсня Керi Гранта (маленька жартiвлива пiсенька, яка в нього завжди асоцiювалась iз коханням його життя). Вона нерозбiрливо бубонить увi снi, зводить очi. А от нещодавно – до речi, варто запам’ятати, коли саме це сталося (три днi тому), – вiн пiшов слiдом за нею на кухню, але ii там не побачив. Вона була позаду нього, спускалась сходами, i те, як вона це зробила, здаеться, цiкавило його менше, нiж чому – нишком пiднялась затильними сходами та з шумом спустилась парадними. (Саме так вона, мабуть, i зробила. Це едине пояснення, яке вiн мiг придумати.) Ще це витягування язика i забавляння ним. Фред знае, що це все означае: Джудi поводилась як жiнка, котра боiться. Це розпочалося ще до вбивства Емi Сент-Пiр, отже, це не Рибак, або принаймнi не лише вiн. Тут з’являеться ще одне протирiччя. За кiлька тижнiв до того Фред розповiв би вам, що його дружина безстрашна. Вона мае лише п’ять футiв i два дюйми зросту («Ти ж iще така маленька, як мишка», – сказала його бабуся, коли вперше ii побачила), але серце в Джудi як у левицi, як у войовничого вiкiнга. Це не нiсенiтницi, не пустопорожне вихваляння i не лiрична промова; це правда, якою ii бачить Фред. Те, що вiн ранiше знав, i те, що зараз бачить, дуже сильно вiдрiзняеться, i це лякае його найбiльше. З Евелон вiн швидко бiжить до Кемелот, перетинае перехрестя, не звертаючи уваги на транспорт, бiжить дедалi швидше. Вiн мчить, замiсть того щоб бiгти пiдтюпцем. Згадуе випадок, що стався мiсяць по тому, як вони почали зустрiчатися. Вони, як завжди, пiшли в «Шоколадний годинник», проте цього разу ввечерi, щоб послухати джаз у виконаннi чудового квартету. Не те щоб вони дуже його слухали – це Фред лише тепер розумiе, – здебiльшого вiн розповiдав Джудi, як не хотiв навчатися в Коледжi сiльського господарства i природничих наук («Му-у», як iх дражнили студенти Коледжу писемностi й науки) i як не хотiв навiть чути про те, що його сiм’я вже все вирiшила. Пiсля закiнчення вiн знову повернеться додому й допомагатиме Фiлiпу на сiмейнiй фермi у Френч Лендiнгу. Думка про те, що йому доведеться провести решту свого життя в однiй упряжцi з Фiлом, страшенно пригнiчувала Фреда. – А чого хочеш ти? – запитала тодi Джудi. Вона тримала його руку на столi, у склянiй креманцi мерехтiла свiчка, невеликий естрадний ансамбль виконував пiсню «Я буду поруч з тобою». – Я не знаю, – сказав вiн, – але можу сказати лише одне. Менi треба бути в Бiзнес-адмiнiстративному, а не в «Му-у». У мене набагато краще виходить торгувати, нiж саджати. – Тодi чому ти не переведешся? – Через свою сiм’ю. – Але ж це не iхне життя, а твое, Фреде. Вiн пам’ятае щиру розмову, думки i те, як щось дивне сталося дорогою до гуртожитку, щось надзвичайне. Воно виходило за межi його розумiння щодо того, як улаштоване життя. Вiн був шокований, i вже тринадцять рокiв його не полишае це вiдчуття. Обговорюючи його плани та iхне спiльне майбутне («Я могла б бути дружиною фермера, – сказала Джудi, – але лише тодi, якби мiй чоловiк справдi хотiв бути фермером»), замрiялись. Ноги iх несли, вони й самi не знали куди. А тодi на перехрестi Стейт-стрит i Горхем вищання гальм i рiзкий удар перервали iхню розмову. Фред i Джудi оглянулись i побачили, що пiкап «додж» зiткнувся бампером зi старим «Фордом Унiверсал». З «унiверсалу», який точно прожогом пролетiв повз знак «Стоп» наприкiнцi Горхем-стрит, вийшов немолодий чоловiк у старомодному костюмi. Вiн був наляканий i шокований водночас, Фред розумiв, що на те була вагома причина. Чоловiк, що йшов вiд пiкапа, був молодим, кремезним (Фред фактично пам’ятав його живiт, що звисав над поясом джинсiв), iз ломиком у руцi. Ти, клятий слiпий мудак! – кричав Молодий i Кремезний. – Глянь, що ти зробив iз моею тачкою! Це тачка мого батька, клятий дупель! Мiстер Старомодний Костюм дае заднiй хiд, вирячивши очi, звiвши руки. Фред стоiть перед магазином «Обладнання Рiкмана», захоплено спостерiгае i думае: О нi, мiстере, погана iдея. Перед таким хлопцем не можна вiдступати, ви маете йти на нього, не зважаючи на те, що вiн навiжений. Ви провокуете його, хiба ви не бачите, що провокуете його? Захопившись вiн навiть не помiчае, що в його руцi вже немае руки Джудi, вiн слухае та мае моторошне передчуття. Мiстер Старомодний Костюм досi поступаеться назад, верзе дурницi про те, як йому шкода… сталася помилка, не побачив, не подумав… страховий договiр… Державна ферма… треба викликати полiцiю, написати заяву… Увесь час Молодий i Кремезний наступае, ляскаючи кiнцем ломика по долонi, не слухаючи. Справа була не в страховцi й компенсацii, а в тому, що Мiстер Старомодний Костюм його налякав до чортикiв, коли вiн собi спокiйно iхав у власних справах, слухаючи пiсню Джонна Пейчек «Я звiльняюсь». Молодий i Кремезний хотiв вiдплати, навiть помсти за те, що змусило його злякатися до смертi, коли його пiдкинуло за кермом. Його провокував запах, запах страху цього сцикуна i те, що вiн, навiть, не оборонявся. Це було схоже на кролика i дворового пса, коли кролик не мае схованки. Мiстера Старомодний Костюм було притиснено до стiнки; ще мить – i ломик розмахуватиме так, що аж кров летiтиме. Проте кровi не було i жодного помаху ломиком теж, оскiльки Джудi Делоiс за мить була там, не бiльше як за мить. Вона стояла мiж ними, безстрашно дивилась у розпашiле обличчя Молодого i Кремезного. Фред здивовано заклiпав. Що за чортiвня, як вона змогла дiстатись туди так швидко? (Значно пiзнiше в нього виникне те ж саме питання, коли вiн пiде слiдом за нею на кухню, а почуе, як вона спокiйно спускаеться парадними сходами.) А що далi? Тодi вона ляснула Молодого i Кремезного чоловiка по руцi! Бац, вона ляснула його просто по м’ясистому бiцепсi, залишивши блiдi вiдбитки пальцiв на засмаглому, веснянкуватому тiлi, нижче вiд рукава рваноi блакитноi футболки цього типа. Фред дивився i не вiрив своiм очам. – Досить! – Джудi кричала просто в обличчя Молодого i Кремезного, на якому почав з’являтися подив. – Поклади, досить! Не будь дурним! Ти хочеш потрапити до в’язницi через пошкодження авто на сiмсот доларiв? Поклади це! Заспокойся, молодець! Поклади… цю… штуку… НА ЗЕМЛЮ! Фред був абсолютно впевнений, що за секунду Молодий i Кремезний опустить ломик, але так, що вiн полетить у голову його дiвчини. Джудi була неухильною, вона пильно дивилася в очi чоловiка з ломиком. Вiн стояв лише за крок, неначе вежа, i був бiльшим вiд неi щонайменше на кiлька сотень фунтiв. У той момент вона не була схожою на сцикуху; язик не перебирав верхню губу чи губний жолобок, а очi яскраво палали й були непохитнi. Ще мить – i Кремезний хлопець опускае ломик на землю. Фред не усвiдомлював, що зiбрався натовп, аж доки не почув спонтаннi оплески, близько тридцяти глядачiв. Вiн приеднався, адже нiколи нею так не пишався, як у той момент. Вона смикнула iх обох, простягла руку Мiстеру Старомодний Костюм, фактично змусивши потиснути один одному руки. До того часу, як приiхали копи, Молодий i Кремезний та Мiстер Старомодний Костюм сидiли плiч-о-плiч на бордюрi, переглядаючи папери страховки один одного. Справу закрито. Фред i Джудi далi йшли до гуртожитку, знову тримаючись за руки. Два квартали Фред не розмовляв. Чи був вiн у захватi вiд неi? Тепер вiн думае, що так. Нарештi вiн сказав: Це було неперевершено. Вона якось тривожно глянула на нього, навiть якось тривожно всмiхнулась. Нi, нiчого такого, – сказала вона. Якщо тобi хочеться це якось назвати, назви це гарним виявом громадянського обов’язку. Я побачила, що тип хоче сам себе вiдправити у в’язницю. Менi не хотiлося, щоб це сталось. Або щоб постраждав iнший. Здаеться, останне вона сказала, уже додумавши потiм. Тодi Фред уперше зрозумiв, що Джудi не просто вiдважна, а мае хоробре серце вiкiнга. Вона була на боцi Кремезного парубка, тому що… ну, тому що iнший був наляканий. Невже ти не боялася? – запитав вiн ii. І досi був такий приголомшений щойно побаченим, що в нього й думки в головi не майнуло, що йому мало б бути трохи соромно, адже його дiвчина втрутилась, а не вiн, i це не «проповiдь з Євангелiя Голлiвуда». У тебе не виникав страх, що цей тип зараз як уперiщить тобi тим ломиком? Джудi спантеличено глянула на нього. Менi це навiть не спало на думку, – сказала вона. Камелот врештi-решт переходить у Чейз-стрит, де можна спостерiгати, як виблискуе Мiссiсiпi в такi яснi днi, як сьогоднi, але Фред не бiжить так далеко. Вiн розвертаеться на початку Лiбертi-Хайтс i повертаеться тим же шляхом. Його майка стала мокрою вiд поту. Інодi пiсля пробiжки в нього покращуеться настрiй, але не сьогоднi, принаймнi ще не покращився. Безстрашна Джудi того вечора на перехрестi вулиць Стейт i Горхем була зовсiм не схожою на ту, що зараз живе в його будинку: з переляканими очима, iнодi незрозумiла, сонна, що крутить руки. Фред говорив про це з Петом Скарда. Це було вчора, коли лiкар був у «Гольцi», шукаючи самохiдну газонокосарку. Фред показав йому кiлька «Дiр» i «Хонда», поцiкавився, як його сiм’я, а тодi запитав, (нiбито просто так): Доку, можна я вас дещо запитаю, як ви думаете, може бути таке, щоб людина раптово збожеволiла, без жодних на те попереднiх симптомiв? Скарда глянув на нього хитрiшим поглядом, нiж Фреду того хотiлося б. Ми говоримо про дорослу людину чи пiдлiтка, Фреде? Ну, ми не говоримо нi про кого конкретного. – Гучний, щирий смiх, що вiдлунював у його власних вухах, видався не зовсiм переконливим з боку оцiнюючого його Пета Скарди. – Нiкого, справдi. Але просто гiпотетично, скажiмо, про дорослу людину. Скарда подумав, а тодi похитав головою. – У медицинi е всього лише кiлька принципiв, а в психiатричнiй медицинi ще менше. Покладаючись на них, я можу сказати, що це дуже малоймовiрно, щоб людина «раптово збожеволiла». Це може бути дуже швидкий процес, але все ж таки процес. Ми чуемо, як люди кажуть: «Раптом захворiв, мовляв, так i так», – але це дуже рiдкiснi випадки. Психiчний розлад – невротична та психопатична поведiнка – потребуе часу, щоб розвинутись, i зазвичай мае проявлятися хоча б певними симптомами. А як поживае твоя мама, Фреде? – Мама? О так, чудово. У прекраснiй формi. – А Джудi? Йому знадобилась мить, щоб знову розсмiятись, i це в нього чудово виходило. Вiн смiявся голосно та простодушно. – Джудi? Вона теж у прекраснiй формi, Доку. Так, звичайно. У неi все без змiн. Точно. Усе без змiн, окрiм проявiв деяких симптомiв, i все. Може, минеться, – думае вiн. Оптимiзм – це характерна риса Фреда, вiн не вiрить у невезiння, i легка усмiшка вперше з’являеться за сьогоднi. – Можливо, симптоми зникнуть. Можливо, хай там що було з нею, зникне так само раптово, як i з’явилось. Знаете, а може, причиною того е критичнi днi, ну це як ПМС. Господи, якби все стало як ранiше, яке було б полегшення! Мiж iншим, треба подумати про Тая. Вiн мае поговорити з Тайлером. Фред не вiрить у те, що пише Венделл Грiн. Вiн вважае, що той, очевидно, намагаеться навiяти спогади про легендарного канiбала, котрий жив на межi столiть, i те, що напiвлюдина, напiвкозел на iм’я Альберт Фiш завiтав сьогоднi до них i що той скрiзь. Невiдомо чому вiн з’явився тут, в Окрузi Кулi, когось, звичайно, оминуло, а ось двох дiток вiн убив i зробив iз iхнiми тiлами те, про що нiхто не може навiть говорити (окрiм самого Венделла Грiна, здаеться). Стегна, тулуб i сiдницi покусанi. – Фред замислюеться i бiжить швидше, попри поколювання в боцi. Тепер вiн женеться, повторюючи, що вiн не вiрить у те, що цi жахiття можуть якимось чином торкнутись його сина, i не бачить, як вони могли спричинити такий стан у Джудi, оскiльки прояви дивакуватостi з’явились iще коли Емi Сент-Пiр була живою, i Джоннi Іркенхем також, тодi вони ще обое, очевидно, щасливо грались на своiх iгрових майданчиках. Можливо, це, можливо, те… досить iз нас Фреда i його проблем, чи не так? Давайте залишимо голову, сповнену хвилювань, випередимо його i повернемося на Робiн Гуд Лейн, до будинку № 16. Ми повертаемось безпосередньо до джерела його занепокоення. Вiкно спальнi подружжя, що на другому поверсi, вiдчинене, а вiконна сiтка, звичайно ж, не проблема; ми проникаемо крiзь неi разом iз легким подихом вiтру i першими звуками пробудження дня. Звуки прокидання Френч Лендiнга не будять Джудi Маршалл. Хоча нi, вона лежить iз широко розплющеними очима з третьоi години, розглядае тiнi, сама не знае чому. Їй наснився сон, вiд якого вона втекла, надто страшний, щоб його запам’ятати. Проте деякi речi вона все ж таки згадуе, хоча iй дуже не хочеться. – Знову бачила очi, – говорить вона до порожньоi кiмнати. Їi язик витягуеться, хоча Фреда i немае поруч, щоб це побачив (вона знае, що вiн дивиться, вона стривожена, але не дурна), вона не те щоб бавиться жолобком, вона його облизуе, неначе ретельно витирае, як собака вилизуе морду, замастившись у тарiлцi з недоiдками. – Це червоне око. Його око. Око Короля. Вона розглядае тiнi дерев за вiкном. Вони танцюють на стелi, вони утворюють фiгури i обличчя, фiгури i обличчя. – Око Короля, – повторюе вона, тепер дала волю й рукам: переплiтае, викручуе, потискае, нiби рие: – Аббала! Лиси у своiх норах! Аббала-дун, Багряний Король! Пацюки у своiх норах! Аббала Маншан! Король у своiй Вежi, iсть хлiб iз медом! Руйначi в пiдвалi, усе заробляють грошi! Вона крутить головою з боку в бiк. О, цi голоси, що надходять iз темряви, iнодi вона прокидаеться з картинкою, викарбуваною в ii очах, картинкою з величезною, сiрувато-синьою Вежею, що стоiть серед поля троянд. Поля кровi. Тодi починаеться розмова, вона ламае язик, дае свiдчення, говорить слова, якi не розумiе, не кажучи вже про те, що не контролюе змiшаний потiк англiйськоi та безглуздоi. – Ідуть, iдуть, iдуть, – говорить вона. – Малеча йде своiми закривавленими нiжками… о, заради всього святого, це коли-небудь закiнчиться чи нi? Їi язик знову витягуеться й лиже кiнчик носа, за мить ii нiздрi вкриваються слиною, а в головi чути ревiння – Аббала, Аббала-дун, кан-та Аббала. Цi жахливi незрозумiлi слова, цi жахливi зображення Вежi з палаючими пiд нею печерами, печерами, крiзь якi йде малеча своiми закривавленими нiжками. Їi розум напружуеться, е лише одна-едина рiч, що може це зупинити, лише один спосiб дiстати полегшення. Джудi Маршалл сiдае. На столику поруч стоiть лампа, примiрник найновiшого роману Джона Грiшема, маленький блокнот (подарунок Тая, на кожнiй сторiнцi напис «ТУТ ІЩЕ ОДНА МОЯ НОВА ІДЕЯ!») i кулькова ручка з написом «ЛА-РІВ’ЄР ШЕРАТОН». Джудi хапае ручку i нерозбiрливо пише в блокнотi. Немае Аббала немае Аббала-дун немае Вежi немае руйначiв немае Багряного Короля, тiльки сни, це просто моi сни. Цього досить, але ручка теж веде куди хоче, i перш нiж вона може вiдiрвати ii вiд блокнота, вона пише ще один рядок: Чорний Дiм – це вхiд у Аббала, у пекло, свiти i душi Шеол Маншан. Досить! О Боже милосердний, досить! І найгiрше: А що як це все почне мати сенс? Вона кидае ручку назад на стiл, та котиться до штативу лампи й тихо лежить. Тодi вона виривае сторiнку з блокнота, жмакае ii та запихае в рот. Несамовито жуе, не розкушуючи, але розмочуючи i розминаючи, а тодi ковтае. Ще один жахливий момент, коли папiр прилипае iй до горла, але потiм проходить униз. Слова i свiти зникають, i Джудi, виснажена, знову падае на подушку. Їi обличчя блiде i спiтнiле, величезнi очi наповненi сльозами, але рухливi тiнi на стелi бiльше не здаються iй схожими на обличчя – обличчя дiтей, що йдуть, пацюкiв у своiх схованках, лисiв у своiх норах, око Короля, Аббала-Аббала-дун! Тепер вони знову просто тiнi дерев. Вона – Джудi Делоiс Маршалл, дружина Фреда, мати Тая. Це Лiбертивiль, це Френч Лендiнг, це Округ Френч, це Вiсконсин, це Америка, це Пiвнiчна Пiвкуля, це свiт, i немае нiяких iнших свiтiв, крiм цього. І нехай так i буде. Їi очi заплющуються. Коли вона нарештi засинае, ми покидаемо цю кiмнату i рухаемося до дверей, але перш нiж ми туди дiстанемось, Джудi Маршалл знову щось говорить – говорить водночас за гранню i увi снi. – Бернсайд – це твое несправжне iм’я. Де твоя нора? Дверi в спальню зачиненi, тож ми скористаемося замковою шпариною, проходимо крiзь неi, немов подих. Ми рухаемося коридором, повз сiмейнi фотографii Джудi та Фреда, у тому числi й повз одну свiтлину на фермi Фредовоi сiм’i, де Фред i Джудi провели хоча й жахливий, проте неймовiрно короткий перiод пiсля одруження. Хочете гарну пораду? Не нагадуйте Джудi Маршалл про Фредового брата, Фiла. Просто не заводiть ii, як би, без сумнiву, сказав Джордж Ретбун. На дверях наприкiнцi коридору немае замковоi шпарини, але е щiлина пiд дверима, i ми прослизаемо, як телеграма. Одразу зрозумiло, що це кiмната хлопчика: ми можемо визначити це по змiшаному запаху брудних спортивних шкарпеток i олii з-пiд яловичоi нiжки. Ця кiмната маленька, але здаеться бiльшою, нiж у Фреда i Джудi, що далi по коридору, мабуть, тому, що тут немае присутностi тривоги. На стiнах фотографii Шакiл О’Нiла, Джеремi Бернiц, команди «Мiлуокi Бакс» та iдола Тайлера Маршалла – Марка Мак-Гвайра. Мак-Гвайр грае за «Карди», а «Карди» – це ворог, але вони фактично не конкуренти для «Мiлуокi Брюерс». «Брю Крю» були пiдстилками в Лiзi Америки, а вони – такими ж пiдстилками в Нацiональнiй. А Мак-Гвайр… ну, вiн герой, чи не так? Вiн сильний, скромний i може виконати удар на милю. Навiть батько Тайлера, який пiдтримуе виключно вiсконсинськi команди, вважае, що Мак-Гвайр особливий. «Найкращий бетер за всю iсторiю гри» – так вiн назвав його пiсля сезону, у якому той зробив сiмдесят пробiжок. Тайлер, будучи ще зовсiм дитиною того легендарного року, добре це запам’ятав. Також на стiнi кiмнати цього маленького хлопчика, який згодом стане четвертою жертвою Рибака (третя вже була, i ми ii бачили), на видному мiсцi, якраз над лiжком, – плакат, на якому великий чорний замок у кiнцi великого затуманеного лугу. Унизу плаката, прикрiпленого скотчем до стiни (мама йому категорично забороняе кнопки), напис великими зеленими буквами: «ПОВЕРТАЙСЯ НА СТАРІ ЗЕМЛІ». Тай уже давно збирався зняти цей плакат i вирiзати цю частину. Плакат йому подобаеться не тому, що вiн любить Ірландiю, – вiн йому нагадуе якесь мiсце деiнде, Десь Деiнде. Це неначе фотографiя якогось дивовижного вигаданого королiвства, де, мабуть, живуть единороги в лiсi й дракони в печерах. Це нагадуе Ірландiю чи навiть Гаррi Поттера. Гогвортс – це абищиця, порiвняно з цим Замком Десь Деiнде. Це перше, що Тайлер Маршалл бачить уранцi, останне, що споглядае ввечерi, i це йому подобаеться. Скрутившись калачиком, вiн лежить на боцi, в самих трусах. На головi скуйовджене бiляве волосся, великий палець недалеко вiд рота, вiн ледь не смокче його. Йому щось сниться – ми бачимо, як бiгають його очнi яблука туди-сюди пiд заплющеними повiками. Його губи рухаються… вiн щось шепоче… Аббала? Вiн шепоче слова матерi? Точно, що нi, але… Ми наближаемося, щоб послухати, але перш нiж ми можемо щось почути, вмикаеться червоний радiоприймач iз вмонтованим годинником, i одразу голос Джорджа Ретбуна лунае на всю кiмнату. Це змушуе Тая остаточно прокинутися й залишити сон, що досi кружляв у його незачесанiй головi. – Уболiвальники, ви маете мене зараз послухати, скiльки разiв я вам це казав? Якщо ви ще не були в Магазинi меблiв Братiв Хенрайд у Френч Лендiнгу та Централii, то ви взагалi не знаете, що таке меблi. Це точно, я говорю про Братiв Хенрайд та iхнiй колонiальний стиль: вiтальнi, iдальнi, спальнi вiдомих брендiв Лей-Зi-Бой, Бретон Вудс i Мусхед, – НАВІТЬ СЛІПИЙ ВІДЗНАЧИВ БИ ЯКІСТЬ У БРАТІВ ХЕНРАЙД! Тай Маршалл смiеться, ще навiть добре не розплющивши очi. Йому подобаеться Джордж Ретбун; Джордж, як те мотовило. А тепер, навiть не зупиняючись пiсля реклами, веде далi: – Ви готовi до Брюер-розiграшу, правда? Вислали менi поштову адресу та el telefono? Сподiваюся, що так, адже реестрацiя закiнчилась сьогоднi опiвночi. Якщо прогавили… то ваш поiзд пiшов! Тай заплющуе очi знову i, мовчки ворушачи губами, повторюе одне i те ж слово, понад три рази: – Чорт, чорт, чорт. – Вiн забув надiслати i тепер може сподiватись лише на батька (який знае, що його син забудькуватий), можливо, вiн згадав i зареестрував його. – Головний приз, – каже Джордж. – ЄДИНИЙ шанс для тебе, твого кращого друга або подружки бути учасником, «бет боем» чи «бет гьорл» у «Брю Крю», пiд час усiеi серii iгор у Цинциннатi. Єдиний шанс виграти битку з автографом Ричi Сексона. Бейсбольна битка – швидка, мов блискавка! Не кажучи вже про п’ятдесят вiльних мiсць бiля першоi бази поруч зi мною, Джорджем Ретбуном – Мандрiвним Коледжем Бейсбольних Наук Округу Кулi! АЛЕ НАВІЩО Я ТОБІ ЦЕ КАЖУ? Якщо прогавив – то вже запiзно. Справу закрито, гру закiнчено, застебни ширiнку! О, я знаю навiщо – щоб переконатися, що наступноi п’ятницi ти налаштуеш свiй приймач i я обов’язково назву твое iм’я по радiо. Тай важко зiтхае. Є лише два шанси, що Джордж назве його iм’я по радiо: незначний i жодного. Не те щоб вiн дуже хотiв бути «бед боем», одягненим у мiшкувату форму «Брюерсiв», i бiгати перед великою кiлькiстю людей у Мiллер-Парку, але заволодiти биткою Ричi Секстона, швидкою, мов блискавка… О, це так! Тайлер викочуеться з лiжка, нюхае вчорашню футболку, чуе запах поту й вiдкидае ii, тодi бере iншу з шафи. Батько iнодi питае, навiщо вiн накручуе будильник так рано, адже лiтнi канiкули. Тайлер не може йому нiяк пояснити, що кожен день важливий, особливо, такий, наповнений теплом i сонячним промiнням, i нiяких особливих обов’язкiв. Так, наче маленький голос у глибинi його душi попереджав не марнувати жодноi хвилини, бо часу мало. Те, що Джордж Ретбун сказав далi, рiзко вигнало сонливiсть з голови Тайлера, його неначе облили холодною водою. – Скажiть, жителi Кулi, ви хочете поговорити про Рибака? Тайлер оторопiв, дивний легкий холод пробiг його спиною, а тодi вниз руками. Рибак. Хтось навiжений убивае дiтей… І iсть iх? Ну, вiн чув такi плiтки, здебiльшого вiд старших хлопцiв на бейсбольному полi, але хто може чинити такi жахливi речi? Канiбалiзм якийсь! Голос Джорджа стишуеться. – Зараз я розповiм вам невеличкий секрет, так що слухайте уважно свого дядька Джорджа. – Тайлер сидить на своему лiжку, тримаючи кросiвки за шнурки, й уважно слухае дядька Джорджа, як той i сказав. Здаеться дивним чути Джорджа Ретбуна, котрий розповiдае про щось… щось, не пов’язане зi спортом, але Тайлер йому довiряе. Хiба Джордж Ретбун не передбачив, що «Беджерс» увiйде щонайменше у вiсiмку кращих, тодi як усi говорили, що вони вилетять з першого раунду? Так, таке було. Справу закрито, гру закiнчено, застебни ширiнку. Голос Джорджа стишуеться ще бiльше, майже до шепоту. – Справжнiй Рибак, хлопцi i дiвчата, Альберт Фiш, помер шiстдесят сiм рокiв тому i, наскiльки я знаю, нiколи не рухався захiднiше вiд Нью-Джерсi. Крiм того, вiн, мабуть, був УБОЛІВАЛЬНИКОМ ЧОРТОВИХ ЯНКІ! ТОЖ ОХОЛОНЬ, ОКРУГ КУЛІ! ЗАСПОКООООЙТЕСЯ! Тай розслабився, посмiхнувся й почав надiвати кросiвки. Заспокойтеся – це вдало сказано. Новий день, i, ну так, його мама трохи тю-тю останнiм часом, але все минеться. Тож давайте на цiй оптимiстичнiй нотi ми вмиемо руки, як сказав би грiзний Джордж Ретбун. Говорячи зранку про Джорджа, про цей всюдисущий голос в окрузi Кулi, чому б нам не вiдшукати його самого? Непогана iдея. Давайте негайно так i зробимо. 3 Крiзь вiкно ми покидаемо кiмнату Тайлера, подалi вiд Лiбертивiля, летимо на пiвденний захiд по дiагоналi, не затримуючись, нiби справдi лопочучи крильми, летимо до мети. Ми прямуемо в бiк гелiографа, який виблискуе на вранiшньому сонцi бiля рiчки Мiссiсiпi, також коло найбiльших у свiтi шести резервуарiв. Мiж ними й окружною дорогою Оо (ми можемо назвати ii Нейлгауз-роу, якщо хочемо, адже зараз ми практично жителi Френч Лендiнга) – вежа радiостанцii. Попереджувальний маяк на верхiвцi зараз невидимий через яскраве сонячне свiтло щойно народженого липневого дня. Ми вiдчуваемо запах трави, дерев i зiгрiтоi землi, а коли наближаемося до вежi, вiдчуваемо насичений запах пива на етапi бродiння. Поруч iз вежею радiостанцii, в iндустрiальному парку з пiвденного боку вiд «Пенiнсула-драйв», побудовано будiвлю з блокiв. Бiля неi припарковано пiвдюжини автомобiлiв, патрульний фургон округу Кулi, старий «Форд Еколайн», пофарбований у карамельно-рожевий колiр. Коли день закiнчуеться й починаеться вечiр, цилiндричнi тiнi шести резервуарiв падають спочатку на знак, який стоiть на убогому газонi бiля дороги, вiдтак на будiвлю, а тодi на автостоянку. На знаку написано: «KDCU-AM, ТВІЙ ГОЛОС ЗВУЧИТЬ НА ВСЮ КУЛІ КАНТРІ». Навпроти, на патрульному фургонi рожевою фарбою з балончика – надихаюча заява: «ТРОЙ ЛЮБИТЬ МЕРІАН! ТАК!», – яку пiзнiше Говi Соул, iнженер команди Ю, зiтре (мабуть, пiд час шоу Раша Лiмбо, оскiльки воно супутникове i повнiстю автоматизоване). Напис говорить нам про любов середньоi Америки в маленькому мiстi. Здаеться, нарештi ми знайшли щось приемне. Коли ми прибуваемо до радiостанцii, з бокових дверей виходить худорлявий чоловiк, одягнений у «докерси» кольору хакi, бiлу сорочку з египетськоi бавовни без краватки, iз застебненими гудзиками аж пiд шию, бордовими пiдтяжками (вони надто тонкi, як i вiн сам; пiдтяжки – це щось надто вульгарне, i носити iх мають такi створiння, як Живчик Макстон i Соннi Хартфiлд, працiвник похоронного бюро). Це чоловiк зi срiблястим волоссям, в елегантному солом’яному капелюсi, старомодному, проте досi гарному. Бордова стрiчка на капелюсi пасуе до його пiдтяжок. Авiаторськi окуляри затуляють очi. Вiн стоiть на травi, лiворуч вiд дверей, пiд розбитим гучномовцем, що посилюе звук трансляцii мiсцевих новин KDCU. Пiсля цього з доповiддю виступатимуть представники ферми мiста Чикаго, i це дае йому десять хвилин, перш нiж вiн знову сяде за мiкрофон. Ми нiяково спостерiгаемо, як вiн витягуе пачку сигарет «Амерiкен Спiрит» iз кишенi на сорочцi й пiдпалюе одну золотою запальничкою. Звичайно, цей елегантний чоловiк у пiдтяжках, «докерсах» i «батвiдженсах» не може бути Джорджем Ретбуном. У своiй уявi ми вже змалювали образ Джорджа. Вiн мае виглядати зовсiм iнакше. Ми уявляемо типа з великим животом, що звисае над бiлим ременем його штанiв (це все сардельки), цегляно-червоним обличчям (це все пиво, не говорячи вже про крик у спортивних коментарях), товстою короткою шиею (мають же десь помiщатися його залiзнi голосовi зв’язки). Джордж Ретбун у нашiй уявi й уявi всiеi Кулi Кантрi – витрiшкуватий, з широкою дупою, скуйовдженим волоссям, залiзним горлом, що ковтае таблетки, який ганяе автомобiлем, голосуе за республiканцiв, щомитi чекае серцевого нападу, любить перебiльшувати спортивнi подробицi, шалений ентузiаст, божевiльний забобонник, з високим рiвнем холестерину. Цей тип – не вiн. Цей тип рухаеться, як танцюрист. Цей тип – холодний чай спекотного дня, холоднокровний, як пiковий король. Але скажiть, чи це жарт, чи що? Еге ж. Жарт гладкого дiджея з миршавим голосом, тiльки навпаки, у найпрямiшому розумiннi. Джорджа Ретбуна не iснуе взагалi. Вiн лише хобi в дii, фантастика в плотi й лише один iз образiв стрункоi особистостi. Люди з KDCU думають, що знають його справжне iм’я, i думають, що в курсi цього жарту (вони знають, що висловлення про слiпих – це коронний номер товстуна-коротуна Джорджа), але вони не знають i половини. Вони знають рiвно одну третину, тому що чоловiк у «докерсах» i солом’яному капелюсi – це насправдi чотири людини. У будь-якому разi, Джордж Ретбун був порятунком KDCU, остання вцiлiла АМ-станцiя на жорстокому ринку FM. П’ять днiв на тиждень, тиждень за тижнем вiн успiшно веде ранкову передачу. У-команда (як вони самi себе називають) любить його до смертi. Над ним з гучномовця чути балаканину: – Досi жодних зачiпок, за словами капiтана полiцii Дейла Гiлбертсона, який назвав репортера «Вiсника» Венделла Грiна страшенним панiкером, що бiльше зацiкавлений у продажу газет, нiж у справах Френч Лендiнга. – Тим часом в Арденi пожежа в будинку забрала життя лiтнього фермера та його дружини. Хорст П. Лепплемiр i його дружина Гертруда обое вiсiмдесятидворiчнi… – Хорст П. Лепплемiр, – сказав худий чоловiк, затягуючись iз великим задоволенням. – Спробуй повторити це швидко десять разiв, ти, дурню. Позаду нього, праворуч, дверi знову вiдчиняються, i хоча курець стоiть саме пiд гучномовцем, вiн чудово чуе скрип дверей. Очi за авiаторською оправою були мертвi все його життя, але слух у нього гострий. Блiдолиций новоприбулий моргае вiд вранiшнього сонця, як дитинча крота, яке щойно вилiзло зi своеi схованки, злякавшись леза плуга. Його голова поголена, окрiм iрокезу, який простягаеться центром голови, й кiски, що починаеться на потилицi, трохи вище вiд шиi, та тягнеться до лопаток. Ерокез пофарбований в яскраво червоний колiр, а кiска – у колiр електрик. З однiеi мочки вуха звисае сережка у формi блискавки, що мае пiдозрiлий вигляд, мов нацистський знак чи iсiгнiя[2 - Ісiгнiя – найчастiше дорогоцiннi предмети, що е ознаками влади (атрибутами державностi), гiдностi, спецiальноi вiдзнаки.]. Вiн одягнений у порвану чорну футболку з логотипом «СНІВЕЛІН ШІТС ‘97: МИ НА ВАЖКОМУ ШЛЯХУ ДО ІСУСА». В однiй руцi цей цiкавий хлопець тримае футляр для компакт-диска. – Привiт, Моррiсе, – каже худий чоловiк у солом’яному капелюсi, досi не повертаючись. Моррiс затамовуе легкий подих i у своему здивуваннi скидаеться на хорошого еврейського хлопчика, яким вiн i е насправдi. Моррiс Роузен – iнтерн на лiтнiй перiод У-команди фiлii Ошкош унiверситету Вiсконсину. – Блiн, менi подобаеться ця неоплачувана праця, – зазвичай каже менеджер станцii Том Вiггiнс, потираючи руки. Нiколи чекова книжка не охоронялась так добросовiсно, як Вiггi охороняе чекову книжку KDCU. Вiн неначе дракон Смауг, що валяеться на своiй купi золота (там i рахункiв таких не було в ‘DCU, щоб було на чому валятися; кажуть, що станцii АМ просто щастить, що вона виживае). Погляд Моррiса здивований, навiть не просто здивований – вiн розчиняеться в усмiшцi. – Йой, мiстере Лайден! Нiчого собi! Оце так вуха! Вiн супиться. Навiть якщо мiстер Лайден, що стоiть якраз пiд гучномовцем, почув, що хтось виходить, як, чорт забирай, вiн зрозумiв, хто це був? – Як ви дiзналися, що це я? – запитуе вiн. – Лише вiд двох людей тут пахне марихуаною зранку, – каже Генрi Лайден. – Запах диму, що поширюеться вiд одного з них, перебиваеться ароматом зубноi пасти, а вiд другого – це вiд тебе, Моррiсе, – рiзко вiе ним. – Агов, – шанобливо каже Моррiс, – це феноменально. – Я взагалi феноменальний, – погоджуеться Генрi. Вiн говорить тихо й задумливо: – Це важка робота, але хтось мае ii виконувати. Що ж до твого ранкового рандеву з безсумнiвно смачною тайською паличкою, можна, я запропоную тобi афоризм апачi? – Ушкварюй, чуваче. Це перша справжня розмова мiж Моррiсом i Генрi Лайденом – цiлком таким, як про нього розповiдали Моррiсу. І навiть бiльше. Тепер уже не так важко повiрити, що вiн може мати iншу особистiсть… Секретну особистiсть, таку, як Брюс Вейн… це якось так таемничо. – Те, що ми робимо в дитинствi, формуе нашi звички, – каже Генрi, достоту не голосом Джорджа Ретбуна, – це моя порада тобi, Моррiсе. – Саме так, – каже Моррiс, навiть не уявляючи, про що говорить мiстер Лайден, а тодi повiльно й тихо простягае футляр iз компакт-диском. Генрi не робить жодних рухiв, щоб узяти диск. Моррiс почуваеться нiяково. Раптом йому здаеться, що вiн знову семирiчний хлопчик, намагаеться привернути увагу завжди заклопотаного батька картинкою, яку пiвдня малював у кiмнатi. Вiн же слiпий, дурню. Вiн може вiдчути запах гашишу у твоему подиху й мати вуха, як у кажана, але як вiн мае знати, що ти тримаеш цей довбаний диск? Вагаючись, трохи налякавшись своею власною нерозсудливiстю, Моррiс бере Генрi за зап’ястя. Вiн вiдчувае, що змусив чоловiка трохи злякатися, але Лайден веде рукою до тонкоi коробки. – О, диск, – каже Генрi. – І що там? – Я хотiв би, щоб ви увiмкнули сьомий трек сьогоднi в нiчному шоу, – сказав Моррiс, – будь ласка. Спершу Генрi, здаеться, стривожився. Вiн затягуеться i викидае сигарету (навiть не глянувши, звичайно, ха-ха) в пластикове вiдро, заповнене пiском, що стоiть бiля дверей. – Яке шоу ти маеш на увазi? – запитуе вiн. Замiсть того щоб просто вiдповiсти, Моррiс тихо ледь прицмокуе губами, вiдтворюючи звук схожий на той, який видае хижа тварина, коли iсть щось смачненьке. І що ще гiрше, вiн цитуе слова Вiсконсинського Щура, знанi серед однолiткiв Моррiса так само, як i серед дорослих, «навiть слiпому» Джорджу Ретбуну вiдомi: «Жуй, iж i запивай, це все-е-е виходить через одне й те саме мiсце!» У нього не дуже добре виходить, але немае сумнiвiв, кого вiн копiюе: единого i неповторного Вiсконсинського Щура, чия вечiрня програма виходить на KWLA-FM i е прославленою в Кулi Кантрi (хоча тут аж проситься слово «безславною»). KWLA – це маленька FM-станцiя коледжу Ла-Рiв’ер, вона е не бiльшою за пляму на фонi вiсконсинського радiо, але кiлькiсть радiослухачiв Щура – величезна. І якщо хто-небудь дiзнаеться, що безтурботний уболiвальник «Брю Крю», республiканець, представник АМ-мовлення Джордж Ретбун – це водночас Щур, котрий одного разу оприлюднив усе чорне шмаття на диску «Бекстрит Бойз», то можуть бути великi проблеми. Досить серйознi, якi, можливо, сягнуть далеко за межi дружнього маленького спiвтовариства радiо. – Заради Бога, Моррiсе, що примусило тебе думати, що я Вiсконсинський Щур? – запитуе Генрi. – Я ледве знаю, про кого ти говориш. Хто вселив тобi в голову таку думку? – Поiнформоване джерело, – хитро вiдповiдае Моррiс. Вiн би нiколи не здав Говi Соу, навiть якби йому виривали нiгтi розжареними щипцями. Говi дiзнався випадково: одного дня вiн пiшов до сортиру пiсля Генрi й побачив, що iз задньоi кишенi Генрi випав гаманець, коли той сидiв на «тронi». Ви думаете, що тип, у якого так явно загостренi всi вiдчуття, не змiг би собi такого дозволити, але, мабуть, Генрi задумався про щось iнше. Очевидно, вiн був обтяжений, адже щодня змушений багато думати. У портмоне Генрi була перепустка на KWLA (Говi його проглянув «у рамках дружньоi цiкавостi», як вiн висловився), а на лiнii, де написано iм’я, хтось поставив штампик iз зображенням пацюка. Справу закрито, гру закiнчено, застiбни ширiнку. – Я нiколи в життi не переступав порога KWLA, – каже Генрi, i це абсолютна правда. Вiн робить записи Вiсконсинського Щура (як й iншi) в домашнiй студii, а тодi надсилае з поштових скриньок у центрi мiста, пiдписуючись iм’ям Джоi Страммер. Картка зi штампом пацюка була насправдi лише запрошенням вiд KWLA, i нiчого бiльше, вiн же не прийняв запрошення, тiльки картку. – А ти став для когось поiнформованим джерелом, Моррiсе? – Га? – Ти кому-небудь казав, що я – Вiсконсинський Щур? – Нi! Звичайно ж нi! – як зазвичай i кажуть люди у таких випадках. На щастя для Генрi, це була правда. Поки що, але день iще тiльки починаеться. – І не будеш, правда. Бо чутки мають властивiсть укорiнюватися. Точно так, як i поганi звички. – Генрi пихкотить, утягуючи дим. – Я вмiю тримати язик за зубами. – Моррiс заявляе, можливо, i з недоречною гордiстю. – Сподiваюсь, бо якщо ти сiятимеш чутки, менi доведеться тебе вбити. Сiятиму чутки, – думае Моррiс. – Цей чувак якийсь накручений. – Уб’ете, так, – смiеться Моррiс. – І з’iм, – каже Генрi. Вiн не смiеться, навiть не всмiхаеться. – Так точно! – Моррiс знову смiеться, але цього разу смiх звучить уже якось дивно, навiть для його власних вух: – Як Ганнiбал Лектер? – Нi, як Рибак, – каже Генрi. Вiн повiльно повертаеться окулярами до Моррiса. Сонце вiдбиваеться вiд них, на мить перетворюючи iх на червонясто-коричневе вогняне око. Моррiс робить крок назад, навiть не розумiючи, що вiн це зробив: – Альберт Фiш любив починати з дупи, ти знав це? – Н… – Так, правда. Вiн стверджував, що шматочок молодоi сiднички такий же солодкий, як шнiцель з молодоi телятини. Його точнi слова, написанi в листi до матерi, однiеi з його жертв. – Досить, – каже Моррiс. Страх у голосi чують навiть його власнi вуха – це голос товстенького поросяти, що не дозволяе зайти великому поганому вовковi: – Я нiзащо не повiрю, що ви Рибак. – Нi? Чому б це? – Шановний, по-перше, ви слiпий! Генрi нiчого не каже, лише дивиться на спантеличеного Моррiса, червонясто-коричневим оком своiх окулярiв. Тут Моррiс замислюеться: А чи справдi вiн слiпий? Вiн чудово орiентуеться в просторi, як для слiпого… i як вiн зрозумiв, що це я, коли я вийшов? Це все здаеться досить дивним. – Я буду мовчати, – говорить вiн, – iй-богу. – Це все, чого я хочу, – м’яко каже Генрi. – Тепер, коли ми один одного зрозумiли, що саме ти менi принiс? – Вiн тримае диск, не дивлячись на нього, з великим полегшенням зауважуе Моррiс. – Це стара пiсня «Сюпрiмс» «Куди зникло наше кохання?» у виконаннi групи з Рейсена «Брудна сперма». Але вони ii виконують у ритмi ста п’ятдесяти ударiв за хвилину. Весело, блiн, вийшло. Нищить всю попсовiсть пiснi. – «Брудна сперма», – каже Генрi, – це не вони ранiше називались «Клiтор Джейн Уайтт». Моррiс дивиться на Генрi з таким трепетом, який може перерости в кохання. – Соло-гiтарист «Брудноi сперми» сформував групу «Джи-вi-сi». Тодi вiн розiйшовся в полiтичних поглядах з бас-гiтаристом, щось на кшталт Дiн Кiсiнджер i Генрi Ачесон, тож Акi-Дакi, гiтарист, вийшов iз групи та сформував «Брудну сперму». – «Куди зникло наше кохання?» – задумливо каже Генрi i повертае диск назад. Моррiсу здалося, що навiть Генрi побачив його перемiни на лицi. – Думай своею головою, не можна допустити, щоб мене хтось побачив iз цим диском. Покладеш його в мою шафу. Похмурiсть Моррiса зникае, i його обличчя розпливаеться в сонячнiй усмiшцi. – Так, гаразд! Зрозумiв, мiстере Лайден! – Дивись, щоб нiхто не помiтив, що ти це робиш. Особливо Хоуел Соуi. Хоуел свого роду шпигун, i ти маеш бути надзвичайно обережним. – Уторопав! – Посмiхаючись, задоволений тим, як усе склалося, Моррiс прямуе до дверей. – І, Моррiсе? – Так? – Оскiльки ти знаеш мою таемницю, називай мене Генрi? – Генрi! Так! – Це найкращий лiтнiй ранок для Моррiса Роузена. Саме так. – І ще. – Так? Генрi? – Моррiс уявляе день, коли вони стануть Генк i Морi. – Тримай язик за зубами щодо Щура. – Я вже казав… – Так, i я вiрю тобi, але спокуса пiдступна, Моррiсе; спокуса пiдступна, як злодiй уночi, або як кiлер у пошуках жертви. Якщо ти пiдкоришся спокусi, я дiзнаюся. Я вiдчую за запахом твоеi шкiри, як поганий одеколон. Ти вiриш менi? – О… так. І вiн повiрив. Пiзнiше, коли в нього буде час усе обмiркувати, Моррiс подумае, яка це безглузда iдея, але так, у той самий час вiн повiрив йому. Вiн вiрить йому, неначе загiпнотизований. – Дуже добре, тепер iди. Рекламу постав у такiй послiдовностi: господарськi товари «Ас», «Шевроле Заглат» i «Мiстер Смачненькi Реберця». – Затямив. – З приводу вчорашньоi гри… – Страйк-аут Вiкмена на восьмiй? Оце так падлюка. Це геть не схоже на «Брюверсiв». – Нi, я думаю вдалiшим е хоум-ран Марка Лоретта в п’ятому. Вiн не часто себе проявляе, та все одно вболiвальники люблять його. Сам дивуюся чому. Й слiпому ясно, що його удари не зовсiм вдалi. Йди. Поклади диск до моеi шафки, i якщо я побачу Щура, я передам йому. Я впевнений, що вiн це поставить. – Трек… – Сiм, сiм римуеться iз «у небi грiм». Я не забуду, i вiн теж. А тепер iди вже. Моррiс iще раз вдячно дивиться на нього i повертаеться всередину. Генрi Лайден, вiн же Вiсконсинський Щур, вiн же Генрi Шейк (ми ще дiзнаемось про нього, але не зараз; iще не час), пiдпалюе iншу сигарету i глибоко затягуеться. Вiн не встигне ii допалити; репортаж для фермерiв уже закiнчуеться (свинi подохли, поганий прогноз на врожай пшеницi, космiчнi цiни на кукурудзу), але зараз вiн мусить зробити кiлька затяжок, щоб заспокоiтися. Довгий, довгий день у нього попереду, який закiнчиться танцювальним вечором на Святi полуницi в «Притулку для старих Макстона», в будинку, що вселяе жах перед старiстю. Вiн часто просить Господа, щоб уберiг його вiд лап Вiльяма «Живчика» Макстона. Якби йому довелось обирати мiж тим, щоб закiнчити своi днi в цьому закладi, чи щоб йому обпалили обличчя паяльною лампою, вiн однозначно обрав би паяльну лампу. Пiзнiше, якщо вiн не буде зовсiм виснаженим, можливо, до нього зайде друг, що живе з ним по сусiдству, щоб розпочати читати книжку «Похмурий дiм». Це допоможе йому розслабитись. Цiкаво, як довго Моррiс Роузен зможе зберiгати таемницю? Ну, Генрi сподiваеться, що вiн це з’ясуе. Йому надто подобаеться Щур, щоб вiдмовитися вiд нього, хоча, очевидно, буде змушений, це вже незаперечний факт. – Дiн Кiссiнджер, – бурмоче вiн. – Генрi Ачесон. Акi-Дакi. Господи, спаси нас. Вiн затягуеться ще раз i викидае сигарету у вiдро з пiском. Час повертатись усередину, час повтору хоум-рану Марка Лоретта, час приймати дзвiнки вiд палких уболiвальникiв спорту, жителiв Кулi Кантрi. І нам пора. Сьома година – б’ють у дзвiницi лютеранськоi церкви. У Френч Лендiнгу життя починае вирувати iз шаленою швидкiстю. У цiй частинi свiту нiхто довго не вилежуеться, i нам теж треба поквапитися, щоб якомога швидше дiстатися до кiнцевоi зупинки нашоi подорожi. Невдовзi вiдбуватимуться подii, i вiдбуватимуться вони дуже стрiмко. Все-таки ми молодцi, нам залишилася ще лише одна зупинка до крайнього пункту призначення. Ми злiтаемо в тепле, нагрiте сонцем повiтря i мить кружляемо над вежею KDCU (ми настiльки близько, що чуемо «тiк-тiк-тiк» маяка i низький, а точнiше сказати, зловiсний гул електрики), дивимося на пiвнiч i спрямовуемо свiй орiентир. Вiсiм миль угору по рiчцi – мiсто Грейт Блеф, назване так через оголене вапнякове урвище. Вважаеться, що над проваллям витають привиди, тому що 1888 року вождь племенi iндiанцiв Фокс (його звали Далеке Око) зiбрав усiх своiх воiнiв, шаманiв, жiнок i дiтей i наказав iм стрибнути назустрiч смертi, щоб урятуватися вiд страшноi долi, яку вiн мигцем побачив увi снi. Усi стрибнули слiдом за Далеким Оком, як за Джимом Джонсом, зробили так, як наказано. Але ми не будемо заходити настiльки далеко; примар нам вистачае тут, у Френч Лендiнгу. Замiсть того давайте знову помандруемо Нейлгауз-роу («гарлеi» вже поiхали, на чолi зi Шнобелем Сент-Пiр вони вiдрядилися на денну змiну до пивоварнi), уздовж Квiн-стрит, повз «Притулок для старих Макстона» (унизу Бернi, вiн досi дивиться у вiкно – ах), до Блеф-стрит. Це вже майже сiльська мiсцевiсть. Навiть тепер, у ХХІ столiттi, мiста в Кулi Кантрi швидко поступаються лiсам i полям. З Блеф-стрит ми завертаемо лiворуч, на Герман-стрит, район чи то мiський, чи то сiльський. У мiцному цегляному будинку, що стоiть за пiвмилi вiд незайманого забудовниками лугу (навiть тут е кiлька забудовникiв, невiдомих агентiв невезiння) живе Дейл Гiлбертсон iз дружиною Сарою i шестирiчним сином Девiдом. Ми не можемо залишатися надовго, i з подихом вiтру проникаемо крiзь кухонне вiкно. До того ж воно вiдчинене, також е вiльне мiсце для нас – якраз на робочому столi, мiж сковорiдкою «Сiлекс» i тостером. За кухонним столом сам шериф Гiлбертсон читае газету й закидае до рота пластiвцi, навiть не вiдчуваючи iхнього смаку (вiн забув i про цукор, i про нарiзаний скибками банан: ще одна стаття пiд авторством Венделла Грiна на першiй сторiнцi «Вiсника» спричинила в нього стрес). Цього ранку вiн поза сумнiвом найнещаснiша людина у Френч Лендiнгу. Скоро ми зустрiнемось з единим його суперником на це звання, але ще мить побудемо з Дейлом. Рибак, – похмуро думае вiн. Щодо цього в нього такi ж мiркування, як у Боббi Дюлака i Тома Лунда. – Чому ти не назвав його якось так, щоб бiльше вiдповiдало межi столiть, набридливий трахнутий писако? Щось бiльш мiсцеве? Дамербой, мабуть, те що треба. А Дейл знае чому. Схожiсть мiж Альбертом Фiшом, який робив свою справу в Нью-Йорку, i iхнiм убивцею тут, у Френч Лендiнгу, надто вдала, надто смачна, щоб проiгнорувати ii. Усi жертви Фiша було задушено, як i Емi Сент-Пiр та Джонi Іркенхема; Фiш поiдав своiх жертв, тiла обох наших жертв, дiвчинки i хлопчика, теж були, очевидно, частково з’iденi; обое, Фiш i наш убивця, показали, що iм особливо смакуе… ну, задня частина по анатомii. Дейл дивиться на своi пластiвцi, занурюе ложку в кашу й вiдсувае тарiлку рукою. А листи. Вiн не може забути листи. Дейл дивиться вниз, на свiй портфель, що притулений до стiльця, як вiрний собака. Там лежить папка, яка притягуе його, мов хворий ниючий зуб притягуе язик. Можливо, вiн i може не брати справу до рук, принаймнi доки вiн удома, де грае в м’яча iз сином i кохаеться з дружиною, проте не брати до голови… це вже зовсiм iнша рiч, як вони кажуть у таких випадках. Альберт Фiш написав довгого жахливого вiдвертого листа матерi Грейс Бадд, жертвi, яка нарештi вiдправила старого канiбала в останню подорож – на електричний стiлець. («Який буде кайф вiд електрошоку!» – Фiш говорив це тюремникам. – «Це едине, чого я ще не пробував!») Нинiшнiй дiяч написав схожi листи, один було адресовано Гелен Іркенхем, а iнший – батьковi Емi, жахливому (але щиро вбитому горем, на думку Дейла) Арманду Шнобелю Сент-Пiр. Було б чудово, якби Дейл мiг повiрити, що цi листи були написанi якимось баламутом, який нiяк не пов’язаний iз убивствами, але обое вони мiстили iнформацiю, приховану вiд преси, iнформацiю, яку, очевидно, лише вбивця мiг знати. Дейл нарештi пiдкоряеться спокусi (це добре зрозумiв би Генрi Лайден) i пiднiмае свiй портфель. Вiн вiдкривае його, дiстае товсту папку i кладе на те мiсце, на якому нещодавно стояла тарiлка з пластiвцями, портфель кладе знову бiля стiльця, розгортае папку (пiдписану СЕНТ-ПІР – ІРКЕНХЕМ, а не РИБАК). Вiн гортае останнi шкiльнi фотографii, якi призводять до глибокого суму. На них – двое усмiхнених, з рiдкими зубами дiтей. Висновок державного судмедексперта надто жахливий, щоб читати, а фотографii з мiсця злочину надто моторошнi, щоб дивитися. (Ох, але ж вiн змушений переглядати iх знову i знову, змушений дивитися на закривавленi ланцюги, мухи, розплющенi очi.) Тут також е рiзнi витяги, найдовше iнтерв’ю зi Спенсером Гоудалом, котрий знайшов хлопчика Іркенхема, i деякий час його вважали пiдозрюваним. Далi йдуть ксерокопii трьох листiв. Один був надiсланий Джорджу i Гелен Іркенхемам (пiдписано лише Гелен, якщо це мае значення). Другий – Арманду Шнобелю Сент-Пiр (пiдписаний саме таким чином, iз прiзвиськом i т. д.). Третiй був надiсланий матерi Грейс Бадд до Нью-Йорка вбивцею ii дочки наприкiнцi весни 1928 року. Дейл кладе iх усi три один бiля одного. Грейс сiла менi на колiна й поцiлувала мене. Я зважився з’iсти ii. – Це Фiш написав до мiсiс Бадд. Емi сiла менi на колiна й обняла мене. Я зважився з’iсти ii. – Написано Шнобелю Сент-Пiр, то що ж тут дивного, що вiн погрожуе спалити полiцейський вiддiлок Френч Лендiнга дотла? Дейл не любить сучого сина, але мае зауважити, що вiдчував би те ж саме, якби був на мiсцi Шнобеля. Я пiшов нагору й зняв увесь одяг, бо знав, що якщо цього не зробити, то можу забруднити його кров’ю, – пише Фiш до Мiсiс Бадд. Я обiйшов курник ззаду й зняв увесь свiй одяг, щоб не забруднитися кров’ю, – анонiм до Гелен Іркенхем. І постають питання: як може мати, яка отримала такого листа, залишатися при здоровому глуздi? Хiба це можливо? Дейл думав, що нi. Гелен вiдповiла на запитання з логiчною послiдовнiстю, навiть запропонувала йому чаю, коли вiн востанне заходив до них, але ii склянi ошелешенi очi натякали на те, що вона постiйно на препаратах. Три листи: два нових, одному майже сiмдесят п’ять рокiв. До того ж усi три такi схожi. Листи до Сент-Пiр та Іркенхем написанi вiд руки шульгою, як вважають державнi експерти. Папiр звичайний, бiлий, мiмеографiчний, фiрми «Хаммермiль», доступний у кожному канцелярському магазинi Америки, такому, наприклад, як, «Офiс Дiпо» чи «Стейпл». Ручкою, мабуть, кульковою, фiрми «Бiк» – от тобi й зачiпки. Фiш до мiсiс Бадд 28-го: Я ii не трахав, хоча мiг би, якби захотiв. Вона вмерла незайманою. Анонiм до Шнобеля Сент-Пiр: Я ii НЕ трахав, хоча мiг би, якби захотiв. Вона вмерла НЕЗАЙМАНОЮ. Анонiм до Гелен Іркенхем: Можливо, це заспокоiть тебе – я його НЕ трахав, хоча мiг би, якби захотiв. Вiн вмер НЕЗАЙМАНИМ. Дейл загруз по вуха i розумiе це, але сподiваеться лише на те, що вiн не цiлковитий дурень. Цей дiяч, хоча вiн i не пiдписався iменем старого канiбала, явно хотiв, щоб зв’язок таки був. Вiн робив усе так само, окрiм того, що не лишав кiлька дохлих форелей на мiсцi злочину. Гiрко зiтхнувши, Дейл кладе листи в папку, а папку в портфель. – Дейле? Любий? – Чути сонний голос Сари з другого поверху. Дейл пiдстрибуе, неначе його заскочили за чимось непристойним, i застiбае портфель. – Я на кухнi, – озиваеться вiн. Вони не переймаються, що можуть розбудити Дейвi; вiн спить як убитий, щонайменше до сьомоi тридцять кожного ранку. – Запiзнюешся? – Еге ж. – Вiн часто запiзнюеться, а тодi перекривае це роботою до сьомоi, восьмоi або навiть до дев’ятоi години вечора. Венделла Грiна це не цiкавило… принаймнi не дуже, але дайте йому час. Говорiть про своiх канiбалiв! – Полий квiти перед тим, як пiти, гаразд? Останнiм часом так сухо. – Так, звичайно. – Дейл любить поливати Саринi квiти. Найкраще йому думаеться iз садовим шлангом у руцi. Нагорi пауза… але вiн не чуе шаркання ii капцiв назад до спальнi. Вiн чекае. І нарештi: – У тебе все добре, любий? – Чудово, – докладаючи всiх зусиль, щоб його голос прозвучав задушевно. – Ти так вовтузився, перш нiж заснути. – Та все гаразд. – Знаеш, про що Дейв запитав мене минулого вечора, коли я мила йому голову? Дейл закочуе очi, оскiльки ненавидить цi розмови на далекiй вiдстанi. Сарi, здаеться, вони навпаки подобаються. Вiн пiдводиться i наливае собi ще одну чашку кави. – Нi, про що? – Вiн запитав: «Батько що, скоро втратить роботу?» Дейл завмер iз чашкою в руках на пiвдорозi до рота. – І що ти сказала? – Я сказала – нi. Звичайно. – Тодi ти сказала правильно. Вiн чекае, але це все. У Девiда нестiйка психiка, як i в будь-якого iншого маленького хлопчика, i вiн не хотiв би його пригнiчувати. Сара почовгала назад до iхньоi кiмнати, очевидно, в душ. Дейл повертаеться за столик. Робить ковток кави, кладе руку на чоло й заплющуе очi. У цей момент добре видно, який вiн наляканий i нещасний. Дейлу лише сорок два, i вiн людина з помiркованими звичками, але на безжалiсному сонячному свiтлi, що падае крiзь те вiкно, у яке ми сюди потрапили, на мить здаеться шiстдесятирiчним хворим. Вiн схвильований своею роботою, розумiе: якщо не впiймае типа, який убив Емi та Джонi, то вилетить з вiддiлку ще до кiнця року. Його також непокоiть Девiд… хоча Дейвi – це не основна причина його хвилювання. Вiн так само, як i Фред Маршалл, фактично не може уявити, що Рибак мiг би взяти iхню iз Сарою дитину. Нi, вiн бiльше переживае за iнших дiтей Френч Лендiнга, можливо, дiтей Централii та Ардена. Вiн боiться, що не зможе впiймати цього сучого сина. Що вiн уб’е третю, четверту, одинадцяту, дванадцяту жертву. Бог бачить, вiн просив допомоги. І отримав ii… певною мiрою. Є два державнi полiцейськi детективи, призначенi на цю справу, i хлопець iз ФБР iз Медiсона допомагае (на неофiцiйнiй основi, оскiльки ФБР не бере офiцiйноi участi в розслiдуваннi). Дейлу ця неофiцiйна допомога здаеться сюрреалiстичною, однiею з причин цього е дивний збiг iхнiх iмен: агент ФБР Джон П. Реддiнг, державнi детективи Перрi Браун i Джеффрi Блек. Тож у його командi е Коричневий, Чорний i Червонястий. Сара iх називае «Кольоровий загiн». Усi три дають чудово зрозумiти, що вони виконують непосильну роботу, а Дейл Гiлбертсон – цiлковитий нуль. Господи, але я думав, що Джек захоче менi допомагати, я зробив би його напарником, як в одному зi старих вестернiв. Так, справдi. Напарником. Коли Джек уперше приiхав до Френч Лендiнга чотири роки тому, офiцери одразу охрестили його Голлiвудом. Дейл тодi ще зовсiм не знав, що це за людина. До того часу, коли вони заарештували Торнберга Кiндерлiнга – так, здавалося б, безневинного, маленького Торнберга Кiндерлiнга, важко повiрити, але це абсолютна правда. Тепер Дейл розумiе, що це кращий детектив вiд природи, якого Дейлу доводилося коли-небудь зустрiчати. Єдиний детектив вiд природи. Саме так. Єдиний. А також вони роздiлили славу про спiльне затримання (безумовно, через наполегливу вимогу новачка з Лос-Анджелеса), хоча це була робота Джека, саме вiн провернув авантюру. Вiн був схожий на лiтературного персонажа з вiдомого детектива, як Еркюль Пуаро, Еллерi Квiн. Хiба що не переймався дедуктивним методом, не постукував себе по скронi й не говорив про своi «маленькi сiрi клiтинки». – Вiн уважно слухав, – бурмоче Дейл i пiдводиться, прямуе до чорного входу, а тодi повертаеться за портфелем. Вiн поставить його на задне сидiння своеi патрульноi полiцiйноi машини, перш нiж полле квiткову клумбу. Йому не хочеться, щоб цi жахливi фотографii були в будинку довше, нiж у тому е потреба. Вiн уважно слухае. Так, наприклад, Джек уважно слухав Жанну Мессенгейл, барменку з бару. Дейл тодi нiяк не мiг зрозумiти, чому той проводить так багато часу з маленькою хвойдою; у його головi навiть промайнула думка, що мiстер Лос-Анджелес Ллянi Штани намагаеться затягти ii в лiжко, щоб, повернувшись додому, розповiдати всiм своiм друзям на Родео-драйв про подорож до Вiсконсину, про те, яке там надзвичайне повiтря i якi там нiжки – довгi й сильнi. Але все було не зовсiм так. Вiн ii уважно слухав, i нарештi вона сказала йому те, що вiн хотiв почути. Так, справдi, люди роблять безглуздi речi, коли вип’ють, – сказала Жанна. – Зараз я покажу, як робить у нас тут один тип пiсля декiлькох чарок. – Вона затисла кiнчиками пальцiв нiздрi… вивернувши долоню назовнi. Джек i далi ледь посмiхався, маленькими ковтками попиваючи содову: І щораз вивертае долоню? Отак? – Вiн передражнюе жест. Жанна посмiхаеться, напiвзакохана: Саме так, красунчику, ти швидко вчишся. Джек: Інодi бувае. Як звати того типа, люба? Жанна: Кiндерлiнг. Торнберг Кiндерлiнг. Вона похихикала. Але пiсля однiеi-двох чарок, пiсля того, як починае затискати носа, просить, щоб його називали Торнi. Джек досi посмiхаеться: А п’е вiн, люба, джин «Бомбей»? З кубиком льоду, додаючи трохи настоянки? Посмiшка Жанни почала зникати, тепер вона дивилася на нього як на чаклуна: Як ти дiзнався? Але це вже було не важливо, тепер усе стало на своi мiсця: вiн зiбрав усi необхiднi докази. Справу закрито, гру закiнчено, застебнiть ширiнку. Урештi-решт, Джек полетiв назад до Лос-Анджелеса, узявши пiд варту Торнберга Кiндерлiнга. Торнберг Кiндерлiнг – неагресивний, в окулярах страховий агент фермерських господарств iз Централii. Це людина, яка i мухи би не скривдила, за столом вiн нiзащо б не сказав слово «лайно», не насмiлився б попросити склянку води спекотного дня, але змiг убити двох проституток у Мiстi Ангелiв. Вiн iх не душив; вiн зробив свою роботу ножем фiрми «Бак», який зрештою привiв Дейла до «Спортивного магазину Лепхема» – огидного маленького пункту продажу поруч iз «Сенд Бар», найжахливiшим пивним закладом у Централii. Завдяки тестам ДНК вiн уже мiг притиснути Кiндерлiнга до стiнки, але Джеку все ж таки було важливо дiзнатись про мiсце походження знаряддя вбивства. Вiн зателефонував Дейлу, щоб особисто йому подякувати, i Дейл, який нiколи в життi не бував захiднiше вiд Денвера, був безглуздо зворушений таким знаком уваги. Джек повторював кiлька разiв пiд час слiдства, що занадто багато доказiв не бувае, особливо коли йдеться про справжнього поганця, такого, як Торнi Кiндерлiнг. Цей тип заявив про свое божевiлля, проте Дейл, який щиро сподiвався, що його викличуть для показу свiдчень, був у захватi, коли суд присяжних вiдхилив таку заяву i його було засуджено до довiчного ув’язнення. Але що тому передувало? Що стало першопричиною цього? Умiння слухати. Ось i все. Вiн слухав барменшу, яка звикла, що чоловiки зазвичай витрiщаються на ii груди, а ii слова в одне вухо впускають, а з iншого випускають. А кого Голлiвуд Джек слухав до Жанни Мессенгейл? Здаеться, деяких повiй зi стриптиз-бару «Сансет»… Можливо, краще сказати, усе iхне кодло. (Як же iх можна назвати? – задумуеться Дейл, iдучи до гаража за шлангом. – Можливо, шиммi нiчних метеликiв? Стадо iндичок-розпусниць.) Жодна з них не змогла впiзнати Торнберга Кiндерлiнга серед iнших пiдозрюваних, оскiльки Торнберг, який був у Лос-Анджелесi, сильно вiдрiзнявся вiд того, який подорожував сiльськогосподарськими пiдприемствами в Кулi та Мiннесотi. Лос-Анджелеський Торнi носив перуку, лiнзи замiсть окулярiв i фальшивi вусики. – Найграндiознiшим було змiнити колiр шкiри на темнiший, – казав Джек. – Зовсiм трохи, але цього було досить, щоб бути схожим на мiсцевого. – Був членом драматичного гуртка протягом усiх чотирьох рокiв навчання в середнiй школi у Френч Лендiнгу, – похмуро зауважив Дейл. – Я довiдався, що в дитинствi цей виродок грав Дон-Жуана – хiба в таке можна повiрити? Багато пiдступних маленьких змiн (здаеться, цього було забагато, щоб суд присяжних повiрив у його божевiлля), але Торнi забув про одну особливу прикмету, яка його i виказала: полюбляв затискати кiнчиками пальцiв нiздрi, вивернувши долоню назовнi. Якiйсь проститутцi це запам’яталось, i вона згадала про цю звичку мигцем, так само, як i Жанна Мессенгейл, Джек одразу зрозумiв, що вже чув таке. Тому що вiн уважно слухав. Подзвонив менi, щоб подякувати за дослiдження ножа i щоб знову розповiсти менi про суд присяжних, думае Дейл, але другого разу вiн хотiв ще дещо, i я знав, що саме. Я знав ще до того, щойно вiн розтулив рота. Хоча Дейл i не такий генiальний детектив, як його друг iз Золотого Штату, проте вiн помiтив, що молодий чоловiк несподiвано зацiкавився пейзажем захiдного Вiсконсину. Джек закохався в Кулi Кантрi, Дейл мiг закластися на чималеньку суму, що це була любов з першого погляду. Було важко не помiтити захоплений вираз його обличчя, коли вони iхали з Френч Лендiнга до Централii, з Централii до Ардена, з Ардена до Мiллера: подив, насолода, навiть, можна сказати, захват. Дейлу здавалося, що Джек схожий на людину, котра приiхала на мiсце, де нiколи не була ранiше, а виявилося, що повернулася додому. – Це просто неймовiрно, – одного разу вiн сказав Дейлу. Вони обое iхали на Дейловому старому патрульному полiцiйному автомобiлi «Кепрiс», який теж важко з будь-чим порiвняти (у якому iнодi, соромно сказати, навiть клаксон заiдае). – Ти хоч усвiдомлюеш, Дейле, як тобi пощастило, що ти живеш тут? Це, мабуть, найкрасивiше мiсце у свiтi. Дейл, котрий прожив у Кулi все свое життя, не заперечував. Пiсля закiнчення iхньоi останньоi розмови з приводу Торнберга Кiндерлiнга Джек нагадав Дейлу про те, як вiн колись попросив Дейла (чи то жартуючи, чи то серйозно) дати йому знати, якщо буде продаватись гарна невеличка мiсцина десь за мiстом у Дейлових краях. З Джекового трепету в голосi Дейл одразу зрозумiв, що вiн не жартував. – Тож ти передi мною в боргу, – бурмоче Дейл, тримаючи шланг. – Ти передi мною в боргу, виродку. – Звичайно ж, вiн неофiцiйно просив Джека допомогти йому в розслiдуваннi справи Рибака, але Джек вiдмовився… вiн просто злякався. – Я у вiдставцi, – сказав вiн безцеремонно. – Дейле, якщо ти не знаеш, що означае це слово, ми можемо зазирнути до словника разом. Але це смiшно, чи не так? Звичайно, що так. Як може людина, котрiй не виповнилося тридцяти п’яти, бути у вiдставцi? Особливо, якщо вона чудово виконуе свою роботу? – Хлопче, ти передi мною в боргу, – вiн повторив тепер, уже йдучи вздовж будинку, щоб закрутити кран. Небо безхмарне, добре политий зелений газон – тут, на Герман-стрит, здаеться, жодноi ознаки невезiння. Проте воно е, i ми навiть вiдчуваемо це. Дисонантний звук, неначе звук потоку летальних вольт, проходить через сталевi пiдпори вежi KDCU. Але ми тут уже надто довго затрималися. Нам потрiбно знову злетiти й рухатися далi, до своеi кiнцевоi мети цього раннього ранку. Ми ще не все знаемо, але ми знаемо три важливi речi: по-перше, що Френч Лендiнг – це мiсто у жахливiй тривозi; по-друге – що кiлька людей (перша – Джудi Маршалл, другий – Чарльз Бернсайд) розумiють на глибокому рiвнi, що хвороба мiста зайшла набагато далi, нiж просто напад одного слабкого педофiла-вбивцi; по-трете, що ми не зустрiли нiкого, хто змiг би свiдомо оцiнити силу невезiння, яке зараз повзе на тихе мiстечко поруч iз рiчкою Тома i Гека. Кожна особа, котру ми зустрiчали, по-своему слiпа, як Генрi Лайден. Ця ж правда стосуеться i людей, з якими ми ще не зустрiчалися: Шнобеля Сент-Пiра, Венделла Грiна, Кольорового загону. Нашi серця жадiбно прагнуть героя. Поки що ми не можемо його знайти (адже зараз ХХІ столiття, минули днi Д’Артаньяна i Джека Обрi, а настали часи Джорджа Буша i «Брудноi сперми»), проте ми можемо знайти людину, яка колись давно була героем. Тож давайте пошукаемо нашого давнього друга, що його ми якось зустрiчали тисячу чи бiльше миль на схiд звiдси, на узбережжi спокiйного Атлантичного океану. Минули роки, i вони певним чином змiнили того хлопчика, вiн забув багато i провiв чималу частину свого дорослого життя, переконуючи всiх, що хворий на амнезiю. Але вiн едина надiя Френч Лендiнга, тож давайте вiзьмемося за крила й полетимо на схiд, назад над лiсами, полями i пагорбами. Здебiльшого ми бачимо милi безперервних сiльськогосподарських угiдь: безлiч кукурудзяних полiв, пишнi луки, широкi жовтi покоси люцерни. Бруднi вузькi дороги ведуть до бiлих будиночкiв ферм i багатьох високих корiвникiв, зерносховищ, цилiндричних цементних блокiв для силосу й довгого металевого пiддашшя для устаткування. Чоловiки в джинсових пiджаках ходять добре второваними стежками мiж будинками й корiвниками. Ми можемо навiть вiдчути запах сонячного промiння. Це аромат, що поеднуе запах масла, дрiжджiв, землi, зростання i гниття. Вiн пiдсилюеться в мiру того, як сонце сходить, а промiння сильнiшае. Пiд нами Шосе-93 перетинае Шосе-35 у центрi крихiтноi Централii. Порожня автостоянка позаду «Сенд Бар» чекае на прибуття гучноi Грiзноi П’ятiрки, якi, зазвичай, по суботах проводять тут другу половину дня, вечори й ночi, насолоджуючись бiльярдом, гамбургерами й амброзiею, створенню якоi вони присвятили все свое дивакувате життя. «Кiнгслендський Ель» – найкращий продукт пивоварноi компанii «Кiнгсленд» – найлiпше пиво, яке гiдно тримаеться серед виготовлених на спецiалiзованiй пивоварнi чи в бельгiйському монастирi. Шнобель Сент-Пiр, Мишеня i К° кажуть, що це найкраще пиво у свiтi, то чому б нам сумнiватися? Вони не лише знають набагато бiльше про пиво, нiж ми, – вони вклали в нього частинку свого натхнення, знань i вмiнь, щоб зробити «Кiнгслендський Ель» найкращим у броварнiй майстерностi. Фактично, вони переiхали до Френч Лендiнга через бажання працювати саме на цiй пивоварнi, яку обрали пiсля ретельних мiркувань. Хочеться спробувати «Кiнгслендського Елю», але 7: 30 ранку – це надто рано, щоб пити будь-що, крiм фруктового соку, кави або молока (опрiч Ванди Кiндерлiнг, що теж думае про пиво, навiть про «Кiнгслендський Ель», як про дiетичну добавку до аристократичноi горiлки); а ми далi рушаемо на пошуки нашого давнього друга i наближаемося у мiру можливостi до героя, якого востанне бачили хлопчиком на узбережжi Атлантичного океану. Ми не можемо марнувати жодноi хвилини; скоро ми будемо на мiсцi, тут i зараз. Милi летять пiд нами, а вздовж Шосе-93 поля звужуються, а пагорби пiднiмаються з обох бокiв. Поспiшаючи, ми маемо зрозумiти, що це за мiсце, де ми знаходимося. 4 Три роки тому наш давнiй друг подорожував Шосе-93 на пасажирському сидiннi старого патрульного полiцейського автомобiля Дейла Гiлбертсона, серце рвалося з грудей, перехопило подих, у ротi пересохло. Дейл на той час був лише копом невеличкого мiстечка. Вiн був надзвичайно вражений роботою нашого друга, яку той просто виконував у мiру своiх можливостей. Вони iхали до фермерського будинку, який разом iз п’ятьма акрами землi залишився Дейлу в спадок вiд покiйного батька. «Гарна мiсцина» не мала особливих цiнностей, анi для кузенiв Дейла, анi для будь-кого iншого, оскiльки вони ii не потребували. Дейл теж утримував свою власнiсть лише iз сентиментальних причин. Вiн не знав, що робити зi ще одним будинком – на те, щоб пiдтримувати його, витрачалося чимало часу i зусиль. Дейлу подобалось доглядати за домом, та вiн був зовсiм не проти перекласти це на плечi когось iншого. Оскiльки вiн так захоплювався нашим другом, то йому було за честь, щоб той оселився в старому помешканнi його батька. Чоловiк на пасажирському сидiннi був надто захоплений пейзажем, надто схвильований, щоб звертати увагу на Дейла. За звичайних обставин наш друг запросив би свого шанувальника в тихий бар, замовив би йому пива та сказав: – Слухай, я знаю, що ти вражений моею роботою, але врештi-решт, Дейле, я всього лише коп, як i ти. І це все. Якщо вже бути чесним до кiнця, просто менi набагато бiльше щастить, нiж я на те заслуговую. Це було б правдою: з того часу, як ми востанне з ним зустрiчалися, наш друг став везунчиком, йому щастило в усьому, якщо це можна назвати везiнням. Це везiння було настiльки безглузде, що вiн бiльше не мiг дозволити собi грати в карти або робити ставки в спортi. Коли виграеш майже кожного разу, виграш набувае смаку зiпсованого виноградного соку. Але це були незвичайнi обставини через вир емоцiй, якi переповнювали його, щойно вони виiхали з Централii на фiнiшну пряму Шосе-93; вiн ледь помiчав Дейлове пiдлабузництво. Ця коротка поiздка була схожа, як йому здавалося, на довгоочiкувану подорож додому: усе, що вiн бачив, йому про щось нагадувало, було невiд’емною частинкою його самого. Усе здавалося божественним. Вiн знав, що хоче купити гарну мiсцину, i не мае значення, який вона мае вигляд або скiльки коштуе, у будь-якому разi цiна не стане йому на завадi. Вiн вирiшив купити – та й по всьому. Захоплення Дейла ним як героем зачепило його настiльки, що вiн розумiв: буде змушений стримувати його, щоб той не занизив цiну. В той же час вiн стримувався, щоб не заплакати. Згори праворуч вiд Шосе-93 ми бачимо льодовиковi долини, якi роздiляють пейзаж, неначе вiдбитки гiгантських пальцiв. Наш друг бачив лише стрiмкi звуженi дороги, якi вiдгалужувались вiд шосе i прослизали туди, де змiшуються сонце i темрява. Кожна дорога промовляла: «Майже там». Шосе казало: «Ось правильний шлях». Глянувши вниз, можна побачити стоянку на узбiччi, двi бензоколонки i довгий сiрий дах «РОЙЗ СТОР»; коли вiн окинув оком праворуч i спостерiг за бензоколонками дерев’янi сходи, що ведуть до широкого привабливого ганку i входу до крамницi. Йому здалося, що вiн уже пiдiймався цими схiдцями сотнi разiв i заходив усередину, щоб купити хлiб, молоко, пиво, м’ясне асортi, робочi рукавицi, викрутку, десятипенсову упаковку цвяхiв – усе, що може знадобитися серед широкого асортименту на полицях магазину, що вiн i робитиме надалi сотнi разiв i бiльше. П’ятдесят ярдiв униз вiд шосе – невеличка рiчка Тамарак синьо-сiрою стрiчкою звивалася до Норвей Веллi. Дейл звернув на iржавий маленький металевий мiст, який казав: «Нам сюди!» Неохайно, але дорого вдягнений чоловiк на пасажирському сидiннi, вiдчував, як билося його серце. Здавалося, усе, що вiн знае про сiльськогосподарськi угiддя, – це знання, набутi з вiкна лiтака пiд час першокласного мiжконтинентального рейсу, i насправдi не мiг вiдрiзнити пшеницю вiд сiна. З iншого боку моста – дорожнiй знак iз написом: «ШЛЯХ ДО НОРВЕЙ ВЕЛЛІ». – Це тут, – сказав Дейл i звернув праворуч, до долини. Наш друг затулив рот рукою, щоб не вигукнути вiд захоплення. Скрiзь цвiли польовi квiти, хитали голiвками на узбiччi, деякi з них приваблювали своею зухвалiстю та яскравiстю, iншi ледь визирали з-пiд яскраво-зеленоi ковдри. – Коли я пiд’iжджаю до цiеi дороги, у мене завжди покращуеться настрiй, – сказав Дейл. – Воно й не дивно, – спромiгся вимовити наш друг. Бiльшiсть того, що говорив Дейл, губилося в бурхливому вирi емоцiй його пасажира. – Це стара ферма Лундiв – кузенiв моеi матерi. На цьому мiсцi була однокiмнатна школа, у якiй викладала моя бабуся, але вони ii знесли. Це будинок Дуейн Апдала – дякувати Богу, вiн нам не родич. Тратата-тата, тата-тата. Тараторив вiн усю дорогу. Вони знову пiд’iхали до рiчки Тамарак. Сiро-синя вода виблискувала, неначе смiялась i викрикувала «Я тут!» Коли вони звернули на поворотi, незлiченна кiлькiсть польових квiтiв розхиталася i нахилилася до авто. Серед них вражаючi привiтнi обличчя тигрових лiлiй повертались, щоб вiч-на-вiч зустрiтися з нашим другом. Його охопила нова хвиля почуттiв, яка вiдрiзнялась вiд виру емоцiй, але була не менш потужною, i на його очах з’явилися сльози. Але чому, це ж лишень тигровi лiлii? Тигровi лiлii для нього нiколи нiчого не означали. Вiн удав, нiби позiхнув, щоб витерти очi, сподiваючись, що Дейл нiчого не помiтить. Помiтив чи нi, але Дейл сказав: – Ми на мiсцi. – І звернув на довгу зарослу просiку, устелену польовими квiтами i високою травою, яка, як виявилось, вела в глухий кут – на луг iз високими квiтами. За лугом – смугастi похилi поля, що здiймаються до вкритих лiсом пагорбiв. – Ти побачиш будинок мого батька трохи пiзнiше. Луг додаеться до будинку, а поле належить моiм кузенам Рендi й Кенту. Наш друг не змiг побачити бiлий двоповерховий фермерський будинок, що стояв наприкiнцi останнього повороту просiки, аж доки Дейл Гiлбертсон не завернув. Вiн також не мiг розмовляти, аж доки той не зупинився перед самим будинком. Ось ця «гарна мiсцина» – мiцний, нещодавно пофарбований будинок, збережений з любов’ю, скромний, але прекрасний у своiх пропорцiях, вiддалений вiд дороги, вiдокремлений вiд свiту, на краю зелено-жовтого лугу, встеленого квiтами. – О Боже, Дейле, – сказав вiн. – Неперевершено. Тут ми знайдемо колишнього попутника, який у своему дитинствi знав хлопчика на iм’я Рiчард Слоут, а також хлопчика з коротким прiзвиськом Вовк. У цьому мiцному гарненькому вiддаленому бiлому фермерському будиночку ми знайдемо нашого давнього друга, котрий, коли був хлопчиком, подорожував усiею краiною – вiд океану до океану – у пошуках одного ключового важливого предмета – великого Талiсмана, хлопчика, який, усупереч жахним перешкодам i небезпекам, досяг мети i знайшов те, що шукав, до того ж застосував його доцiльно й мудро. Який, можна сказати, героiчно впорався з чарами, хоча й нiчого не пам’ятае. Вiн тут, готуе собi снiданок на кухнi, слухае Джорджа Ретбуна по KDCU; ми зрештою бачимо колишнього лейтенанта полiцii вiддiлу вбивств, округу Лос-Анджелес, Джека Сойера. Наш Джек, хлопчик Джекi, як полюбляла називати його матiр, покiйна Лiлi Кавано-Сойер. Вiн пройшов за Дейлом до порожнього будинку, вони пiднялись i зiйшли сходами, оглянули пiдвал, iз захопленням помилувалися новим камiном i бойлером, якi Гiлбертсон поставив за рiк до смертi батька. Вiн багато чого змiнив вiдтодi: пофарбував у яскравий колiр дерев’яну пiдлогу, утеплив мансарду, змiнив вiкна – робота вправного майстра була очевидною. – Так, я доклав до цього будинку чимало зусиль, – розповiдав Дейл. – Вiн i був у непоганому станi, але менi подобаеться працювати фiзично. Це вже стало моiм хобi. Щойно в мене з’являлося кiлька годин вiльного часу, наприклад на вихiднi, менi вже увiйшло у звичку iхати сюди й поратися тут. Я не знаю, можливо, це допомагало менi усвiдомлювати, що так я ближче до батька. Мiй батько був справдi дуже хорошою людиною. Вiн хотiв, щоб я був фермером, але коли я сказав, що хочу захищати закон – вiн цiлком мене пiдтримав. Знаеш, що вiн казав? «Вiзьмись за роботу на фермi без ентузiазму – i вона даватиме тобi копняка з ранку до вечора. Ходитимеш увесь день, як той вiслюк. Не для того ми з твоею мамою привели тебе у цей свiт, щоб ти був вiслюком». – А що вона думала? – запитав Джек. – Моя мама була фермеркою в десятому колiнi, – сказав Дейл. – Вона ж бо не вважала, що бути вiслюком – це так уже й погано. Вона померла за чотири роки до смертi батька i до того часу вже звикла, що я коп. Давай вийдемо через дверi кухнi й поглянемо на луг, гаразд? Коли вони стояли надворi й насолоджувались лугом, Джек запитав у Дейла, скiльки той хоче за будинок. Дейл, який очiкував цього запитання, збив п’ять тисяч iз найбiльшоi цiни, на яку, на iхню iз Сарою думку, можна було би сподiватись. Кого вiн дурить? Дейл хотiв, щоб Джек Сойер купив будинок, у якому вiн вирiс, i хоча б кiлька тижнiв на рiк жив поряд. Якщо вiн не продасть будинок Джеку, то нiкому не продасть. – Ти серйозно? – запитав Джек, висловивши збентеження бiльше, нiж йому того хотiлося б. – Як на мене, то досить чесно, – вiдповiв Дейл. – З твого боку це зовсiм не чесно, – сказав Джек. – Я не хотiв би, щоб ти вiддав цей будинок майже задарма просто через симпатiю до мене. Пiднiми цiну, або я пiду. – Ти як житель великого мiста чудово вмiеш вести переговори. Добре, накинеш ще три тисячi. – П’ять, – каже Джек. – Або я йду звiдси. – По руках. Але ти краеш менi серце. – Сподiваюсь, я востанне купую майно в емоцiйного норвежця, – сказав Джек. Вiн придбав будинок, перебуваючи на далекiй вiдстанi. Перерахував грошi з Лос-Анджелеса, обмiнявшись пiдписами факсом, без будь-яких застав, усе готiвкою. Дейл мiркував над тим, звiдки походить Джек Сойер, i розумiв, що Джек е набагато значнiшим, нiж звичайний офiцер полiцii. Кiлька тижнiв по тому Джек знову з’явився i, неначе торнадо, домовився про пiд’еднання телефону i перевiв документи на електрику на свое iм’я, перелопатив майже половину асортименту «Ройз Стор», за ним аж кiптява здiймалася, коли вiн iхав до Ардена i Ла-Рiв’ер, щоб купити нове лiжко, постiльну бiлизну, посуд для столу, каструлi та чавуннi сковорiдки, комплект французьких ножiв, невеличку мiкрохвильовку й величезний телевiзор, купу блискучо-чорного глянцевого звукового обладнання. Коли Дейл, котрого було якось запрошено посидiти по-товариськи випити, побачив це обладнання, то в нього промайнула думка, що воно коштуе, мабуть, бiльше нiж його рiчна зарплата. Вiн придбав iще багато речей, про якi Дейл навiть не здогадувався, що iх можна купити в окрузi Френч у Вiсконсинi. Навiщо купувати штопор за шiстдесят п’ять доларiв з написом «Вайн Мастер»? Хто цей тип, з якоi сiм’i? Вiн помiтив сумку з незнайомим логотипом, наповнену компакт-дисками цiною в п’ятнадцять-шiстнадцять доларiв за штуку – Дейл бачив колекцiю дискiв, яка вартувала сотнi доларiв. Можна було зi впевненiстю сказати, що Джек Сойер був палким шанувальником музики. Зацiкавившись, Дейл нагнувся, витяг кiлька дорогоцiнних коробочок i почав розглядати зображених на них людей, здебiльшого чорношкiрих, з iнструментами в зубах. Клiффорд Браун, Лестер Янг, Томмi Фленаган, Пол Десмонд. – Я нiколи не чув про таких виконавцiв, – сказав вiн. – Я так розумiю, це джаз? – Правильно розумiеш, – каже Джек. – Ти зможеш менi допомогти пересунути меблi, повiсити картини й таке iнше через мiсяць чи два? Я хочу багато чого сюди перевезти. – У будь-який час. – У Дейла з’явилась блискуча iдея. – Ти маеш зустрiтись iз моiм дядьком Генрi! Вiн, до речi, твiй сусiд, живе за чверть милi нижче вiд тебе. Вiн був одружений на моiй тiтцi Роудi, сестрi мого батька, яка померла три роки тому. Генрi схожий на ходячу енциклопедiю з дивноi музики. Джеку джаз не здавався дивною музикою. Можливо, й так. У будь-якому разi, вона звучала дивно для Дейла. – Я й не думав, що фермери ще мають час на музику. Дейл розтулив рота й надто голосно засмiявся. – Генрi не фермер. Генрi… – Широко посмiхаючись, Дейл пiдвiв руки долонями догори, простягши пальцi, i вдивляючись у далечiнь, намагався пiдiбрати правильнi слова. – Вiн, радше, цiлковита протилежнiсть фермера. Коли ти повернешся, я вас познайомлю. Ти будеш у захватi вiд нього. Через шiсть тижнiв Джек повернувся, щоб зустрiти фургон i показати, куди поставити меблi та iншi речi, якi перевiз. Через кiлька днiв, розiбравши бiльшiсть коробок, вiн подзвонив Дейлу i запитав, чи той досi не проти йому допомогти. Це була п’ята година дня. Час тягнувся так довго, що Том Лунд задрiмав за письмовим столом. Дейл приiхав, навiть не переодягнувши форму. Джек потис йому руку та провiв усередину. Першою реакцiею Дейла був справжнiй шок. Лишень переступивши порiг, Дейл застиг на мiсцi, не в змозi рухатися далi. Минуло двi-три секунди, перш нiж вiн зрозумiв, що це був позитивний шок. Його старий будинок змiнився: здавалося, Джек Сойер фокусник, котрий вiдчинив схожi вхiднi дверi до зовсiм iншого будинку. Перехiд iз вiтальнi до кухнi був геть не таким, як вiн пам’ятав iз дитинства або як у недалекому минулому. Дейлу здавалося, що Джек задекорував будинок, нiби помахом чарiвноi палички, i в результатi той став схожим, мабуть, на вiллу на Рiв’ер або квартиру на Парк-Авеню. (Дейл нiколи не був у Нью-Йорку чи на пiвднi Францii.) Тож вiн вразив його наповал: замiсть того щоб просто змiнити старий будинок, Джек перетворив його на те, що Дейл не мiг навiть уявити. Шкiрянi дивани i крiсла, яскравi килими, широкi столи i скромнi лампи, що мають рiзне походження, але чудово пасують, неначе були створенi спецiально для цього будинку. Його вабив кожен предмет, i вiн вiдчув, що знову може рухатись. – Йой, – сказав Дейл. – Схоже, я передав будинок у хорошi руки. – Я радий, що тобi подобаеться, – сказав Джек. – Маю зауважити, менi теж. Вiн мае навiть кращий вигляд, нiж я очiкував. – Що ти хотiв, щоб я допомiг? У домi вже все розставлено. – Ще треба дещо розвiсити, – зауважив Джек. – Тодi буде все. Дейл сподiвався, що Джек говорив про сiмейнi фотографii. Вiн не розумiв, навiщо потрiбна чиясь допомога, щоб повiсити низку обрамлених фото, але якщо Джек хотiв, щоб вiн допомiг, – вiн допоможе. Крiм того, фотографii багато чого розкажуть про Джекову сiм’ю, яка й досi надзвичайно цiкавила Дейла. Проте коли Джек привiв його до стосу плоских дерев’яних ящикiв, що опиралися на кухонну стiйку, у Дейла знову з’явилось вiдчуття, що земля тiкае з-пiд нiг, що вiн знаходиться у невiдомому свiтi. Ящики були запакованi власноруч; вони мiстили щось дуже важливе, оскiльки iх було створено для забезпечення промислового рiвня захисту. Деякi з них мали п’ять-шiсть футiв заввишки i стiльки ж завширшки. Цi величезнi картини – це точно не портрети його матерi чи батька. Їм iз Джеком потрiбно було витягти цвяхи з дощок, щоб вiдкрити ящики. Довелось докласти на диво чималих зусиль, щоб зняти накривки. Дейл жалкував, що не заiхав додому i не переодягнув форму. Вона вся просякла потом, доки вони з Джеком витягали п’ять важких прямокутних предметiв iз них, що були перемотанi товстим шаром тканини. А це ще було далеко не все. Через годину вони позносили порожнi ящики вниз у пiдвал i повернулися сходами назад, щоб випити пива. Тодi, розриваючи шари тканин, розпаковували картини i графiку в рiзноманiтних рамах. Деякi оправи, здаеться, художник сам зробив, збивши дошки цвяхами. Картини Джека Дейл, можливо, вiднiс би до категорii «сучасного мистецтва». Вiн не одразу мiг зрозумiти, що саме деякi зображення на картинах собою являли, проте вони всi йому подобались, особливо кiлька пейзажiв. Дейл знав, що нiколи не чув про цих художникiв, але був переконаний, що iхнi iмена вiдомi людям, якi живуть у великих мiстах, вiдвiдують музеi та галереi. Усе це мистецтво – великi та малi зображення, що вишикувались на пiдлозi кухнi – вразило його, проте не зовсiм приемно. Дейлу здалося, що вiн опинився в невiдомому свiтi й не впiзнавав жодного об’екта в цiй мiсцевостi. Згодом вiн згадав, що вони з Джеком Сойером збирались повiсити цi картини на стiни старого будинку його батькiв. Раптом несподiване тепло ринуло потоком до його уяви i вкрай заполонило ii. Чому б рiзним свiтам не перетинатись? Можливо, свiт Джека взагалi iнший? – Так, – сказав вiн. – Якби Генрi, мiй дядько, про якого я тобi розповiдав, що живе трохи нижче вулицею… Якби вiн iх побачив. Генрi б знав, як це все гiдно оцiнити. – То чому б йому iх не побачити? Я запрошу його сюди. – Хiба я не сказав? – запитав Дейл. – Генрi слiпий. Живопис повис на стiнах вiтальнi, пiднявся сходами, попрямував до спалень. Джек повiсив кiлька невеликих картин у ваннiй кiмнатi нагорi та маленькiй душовiй на першому поверсi. У Дейла заболiли руки вiд того, що вiн тримав рамки, доки Джек позначав мiсця, у яких потрiбно буде забивати цвяхи. Пiсля перших трьох картин вiн зняв краватку i засукав рукави, вiдчуваючи, як пiт поволi виступае йому на чоло i спускаеться обличчям. Його розстiбнутий комiрець став зовсiм мокрим. Джек Сойер працював так само важко, як i вiн, а можливо, i важче, але мав такий вигляд, неначе не робить нiчого важчого, нiж просто думае про обiд. – Ти колекцiонер? – запитав Дейл. – І багато часу в тебе пiшло на те, щоб зiбрати всi цi картини? – Я не маю належних знань, щоб бути колекцiонером, – сказав Джек. – Мiй батько зiбрав бiльшiсть робiт у п’ятдесятих-шiстдесятих роках. Моя мати теж iнодi купувала, коли iй щось подобалось. Як от ця робота з ганком, галявиною i квiтами Фейрфiлда Портера. Як зрозумiв Дейл, Фейрфiлд Портер – це iм’я художника картини, яку вони саме витягували з Джеком iз ящика i яка його дуже приваблювала. Таку картину можна повiсити у вiтальнi. Здаеться, в таку картину можна навiть увiйти. Як не дивно, Дейлу здалось, що якщо ii повiсити у вiтальнi, то вона тут буде навiть непомiтною. Джек був радий, що витяг картини зi сховищ. – Отже, – сказав Дейл, – тобi iх дали твоi мама i батько? – Я успадкував iх пiсля смертi матерi, – сказав Джек, – мiй батько помер, коли я був дитиною. – О чорт, вибач, – сказав Дейл, рiзко покинувши свiт, у який мiстер Фейрфiлд Портер його заманив. – Мабуть, важко втратити батька в такому ранньому вiцi? – Вiн думав, цим Джек пояснив атмосферу вiдчуженостi i самотностi, яка, здавалося, завжди огортала його. Промайнула мить, перш нiж Джек змiг вiдповiсти, а Дейл подумав про себе як про лайно. Вiн навiть не уявляе, як то опинитися в становищi, у якому був Джек Сойер. – Так, – сказав Джек. – На щастя, моя мати була навiть суворiшою. І Дейл ухопився за чудову нагоду обома руками. – Чим займалися твоi родичi? Ти вирiс у Калiфорнii? – Народився i вирiс у Лос-Анджелесi, – сказав Джек. – Моi батьки працювали в iндустрii розваг. Проте ти не думай, вони були чудовими людьми. Джек не запросив його залишитись на вечерю – i це не сподобалося Дейлу. За пiвтори години вони повiсили останню картину. Джек Сойер i надалi був приязним i залишався в доброму гуморi, але Дейл, котрий все ж таки був копом, вiдчув у привiтностi друга ледь помiтне лукавство i непохитнiсть щодо його минулого. Дверi вiдчинилися тiльки на маленьку щiлину, а тодi, грюкнувши, зачинились. Фразою «чудовими людьми» Джек дав зрозумiти, що його батьки – це заборонена тема. Коли обое чоловiкiв зробили перерву, щоб випити пива, Дейл помiтив бiля мiкрохвильовки кiлька сумок iз бакалiйноi крамницi Централii. Це було вже близько восьмоi години вечора, час вечерi в Окрузi Кулi минув щонайменше двi години тому. Можливо, Джек подумав, що Дейл уже поiв, але вiн був досi у формi, i це свiдчило про протилежне. Вiн спробував завести розмову про найважчу справу, яку iм коли-небудь доводилося розслiдувати, а сам крадькома пiдiйшов до стiйки. З найближчого пакунка стирчало два червоних бiфштекси з жирними прошарками. У нього гучно забурчало в животi. Джек проiгнорував цей розкотистий грiм i сказав: – Торнберг Кiндерлiнг – менi жодного разу не доводилось стикатися зi схожою справою в Лос-Анджелесi. Я дуже вдячний за твою допомогу. Дейл зрозумiв. То iншi дверi зачинились, а цi не прочиняться навiть на щiлину. Історiя i минуле тут ховалися за сiмома замками. Вони вже випили пиво i почепили останню картину. Протягом кiлькох годин вони розмовляли про сотню рiзних речей, проте в межах, установлених Джеком Сойером. Дейл упевнений, що його запитання про Джекових батькiв значно скоротило вечiр, але чому? Що вiн приховував? І вiд кого вiн це приховував? Пiсля того як усю роботу було зроблено, Джек йому щиро подякував i провiв до машини, зруйнувавши останню надiю Дейла. «Справу закрито, гру завершено, застiбни ширiнку», – як сказав би безсмертний Джордж Ретбун. Доки вони стояли в чарiвнiй темрявi пiд мiльйонами сяючих зiрок, Джек зiтхнув iз насолодою i сказав: – Сподiваюся, ти знаеш, який я тобi вдячний. Я чесно не хочу повертатися до Лос-Анджелеса. Ти лише глянь, яка краса. Вiн повертався до Френч Лендiнга. На весь вiдрiзок Шосе-93 свiтились лише його фари. Дейлу було цiкаво, чи Джековi батьки були вплутанi в деякi аспекти розважального бiзнесу, якi бентежили iхнього дорослого сина, такi, наприклад, як порнографiя. Можливо, батько керував зйомкою порнографiчного фiльму, у якому знiмалась його мати. Люди, що знiмають непристойнi фiльми, мабуть, грошi лопатою гребуть, особливо, якщо цим займаеться вся сiм’я. Перш нiж його одометр вiдрахуе ще десять миль, вiн згадае про «милого Фейфiлда Портера», стерши всi своi припущення на порох. Жодна жiнка, яка заробляе грошi, займаючись сексом iз незнайомцями на камеру, не витратить iх на таку картину. Давайте заглянемо до кухнi Джека Сойера. Ранковий «Вiсник» лежить розгорнений на обiдньому столi; чорна сковорiдка, на яку щойно налили олii, нагрiваеться на синьому полум’i передньоi лiвоi конфорки газовоi плити. Високий, бадьорий, дещо збентежений чоловiк, одягнений у стару спортивну кофтину з написом «ПКУ», джинси, iталiйськi шкiрянi черевики типу мокасин кольору чорноi патоки, у гладенькiй металевiй посудинi збивае велику кiлькiсть яець. Споглядаючи, як вiн насупився i вдивляеться в порожнечу над блискучою посудиною, ми помiчаемо, що гарненький дванадцятирiчний хлопчик, котрого ми востанне бачили в номерi на четвертому поверсi готелю в Нью-Гемпширi, вирiс i став чоловiком. Приемна зовнiшнiсть – це лише найменша частина його харизми. Навiть коли вiн до нестями стурбований своiми особистими проблемами, чимось загадковим, коли його обличчя похмуре й замислене, вiн усе одно випромiнюе впевненiсть. З першого погляду можна сказати, що вiн один iз тих людей, до яких iншi звертаються, коли почуваються загнаними у глухий кут, яким погрожують або якi перебувають у скрутному становищi. Кмiтливiсть, рiшучiсть i надiйнiсть настiльки глибоко викарбувались у його рисах обличчя, що iхня привабливiсть втратила зв’язок з iхнiм значенням. Цей чоловiк нiколи не зупиняеться, щоб помилуватися собою в дзеркалi – марнославство йому не притаманне. Цiлком логiчно, що вiн мав би бути новою зiркою вiддiлку полiцii Лос-Анджелеса, папка з його досье аж трiщить вiд подяк, що ФБР iнiцiювало проходження ним кiлькох програм i навчальних курсiв, створених для сприяння розвитку нових зiрок. (Бiльшiсть Джекових колег i начальникiв особисто дiйшли висновку, що через десять-п’ятнадцять рокiв, приблизно коли досягне сорокарiчного вiку, вiн мае стати комiсаром полiцii мiста, такого як Сан-Дiего чи Сiетл, а якщо все буде як слiд, пiде на пiдвищення i перейде до Сан-Франциско або Нью-Йорка.) Також вражае, що ми не звертаемо уваги на його вiк, так само як i на привабливiсть: у його виразi обличчя вiдбиток усiх попереднiх життiв, усiх вiдвiданих мiсць i всього побаченого, що виходило за межi розумiння iнших людей. Тож нiчого дивного, що Дейл Гiлбертсон захоплювався ним; не дивно, що Дейл прагнув Джековоi присутностi. Ми на його мiсцi хотiли б того самого, але нам пощастило б не бiльше, нiж Дейлу. Прикро, дуже шкода, але цей чоловiк пiшов у вiдставку, вiн вибув iз гри, збивае яйця, щоб приготувати омлет, як казав Джон Вейн до Дiна Мартiна в «Рiо Браво». – Як розповiдала менi мама, – каже Джек уголос сам до себе, – вона казала: «Синку, коли Герцог починав говорити, його, чорт забирай, усi слухали, а iнакше вiн починав розмахувати однiею зi своiх полiтичних сокир», – саме так вона й казала, слово в слово. Через пiвсекунди вiн додав: «Того чудового ранку в Беверлi-Гiлз», – i нарештi повернувся до свого заняття. Перед нами неймовiрно самотня людина. Самотнiсть так давно його супроводжуе, що вiн уже сприймае ii за належне, адже те, що ми не можемо виправити, стае фоном, правда ж? У свiтi е набагато гiршi речi, нiж самотнiсть; церебральний паралiч i бiчний амiотрофiчний склероз – це лише двi з них. Самотнiсть – це лишень частина програми, та й по всьому. Навiть Дейл помiтив цей аспект у характерi свого друга, хоча, попри чималу кiлькiсть позитивних рис нашого начальника полiцii, психологом вiн аж нiяк не був. Джек дивиться на годинник, що висить над камiном, i бачить, що в нього е ще сорок п’ять хвилин до того, як вiн мае iхати до Френч Лендiнгу й забрати там Генрi Лейдена пiсля закiнчення його змiни. Чудово, у нього е ще досить часу, щоб зiбратися з думками: «Усе добре, у мене все добре, дякувати Богу». Коли Джек прокинувся сьогоднi зранку, тихий голос у його головi заявив: «Я – копiсмен». Вiн подумав, що за чортiвня, i сказав голосу дати йому спокiй. До бiса голос! Вiн розчарувався в роботi полiсмена, розслiдування вбивств для нього в минулому… …Вогнi каруселi вiдбивались на лисiй головi чорношкiрого чоловiка, що лежав мертвий на пiрсi Санта-Монiки… «Нi. Не йди туди. Просто… просто не йди». Джек аж нiяк не мав би бути в Санта-Монiцi. Там е своi полiсмени, як вiдомо, чудовi хлопцi, навiть якщо i не вiдповiдають стандартам, якi встановив сам першокласний, неперевершений наймолодший лейтенант вiддiлу розслiдування вбивств УПЛА – Управлiння Полiцii Лос-Анджелеса. Єдиною причиною, чому такий першокласний i неперевершений спецiалiст затримався в iхнiй мiсцевостi, було те, що вiн розiрвав стосунки з надзвичайно милою, чи принаймнi досить милою жителькою Малiбу, мiс Брук Грiр, чудовою вельмишановною сценаристкою у своему жанрi пригодницько-романтичноi комедii, яка до того ж мала свiй шарм, була надзвичайно дотепною, проникливою. Джек поспiшав мальовничим тихоокеанським прибережним шосе бiля пiднiжжя каньйону Малiбу, пiддавшись похмурому настрою, що був йому зовсiм не притаманним. Пiсля того як його кiлька секунд потрясло на калiфорнiйському схилi перед в’iздом до Санта-Монiки, вiн побачив яскраве коло – колесо огляду, що оберталося над низкою вогнiв i жвавим натовпом на пiрсi. Ця картина зачепила в його серцi нотку чи то зухвалоi чарiвностi, чи то чарiвноi зухвалостi. Джек iнтуiтивно зупинив машину i пiшов назустрiч незлiченнiй кiлькостi яскравих вогнiв, що сяяли в темнотi. Востанне вiн був на пiрсi Санта-Монiки шестирiчним схвильованим хлопчиком, що тягнув за руку Лiлi Кавано-Сойер, наче собачку на повiдку. Те, що сталося, було несподiванкою. Це було занадто безглуздо, навiть щоб назвати звичайним збiгом обставин. Збiг об’еднуе два ранiше не зв’язаних елементи однiеi великоi подii. Тут нiчого не поеднувалось, та й нiякоi великоi подii не було. Вiн пiдiйшов до занадто яскравого входу на пiрс i помiтив, що колесо огляду все-таки не оберталось. Коло нерухомих вогнiв зависло над порожнiми гондолами. На мить здалося, що гiгантська машина була схожою на добре замаскованого iнопланетянина-загарбника, що вичiкував найслушнiшого моменту, щоб учинити напад. Джеку здалось, що вiн навiть чув його тихе скрипiння. «Ого, – подумав вiн, – колесо огляду – чудовисько… Схаменись! Ти перехвилювався». Вiн знову глянув на картину, що постала перед ним, i нарештi зрозумiв, що його фантазii насправдi вiдображали жахливi реалii життя пiрса. Вiн випадково натрапив на початок розслiдування вбивства. Деякi вогнi серед тих, що вiн бачив, сяяли не вiд Феррiсового колеса огляду, а з верхiвок патрульних автомобiлiв полiцii Санта-Монiки. На пiрсi четверо полiцейських у формi стримували натовп людей, щоб тi не розiрвали стрiчку, якою було огороджено мiсце злочину, а саме яскраво освiтлену карусель. Джек дав собi слово, що пiде геть. Вiн тут зайвий. Крiм того, карусель викликала в нього якiсь неяснi, затуманенi, дивнi, змiшанi почуття. Вона була ще моторошнiшою, нiж зупинене колесо огляду. Чомусь карусель завжди його лякала. Намальованi карликовi конi з вищиреними зубами i черевами, що протараненi сталевими стрижнями, – жахаюче видовище. «Іди геть, – Джек переконував сам себе. – Тебе покинула подружка, тому й настрiй паскудний». А карусель… Його внутрiшню суперечку перервав несподiваний потяг iти вперед, немовби штовхаючи зсередини. Джек пройшов на пiрс i попрямував крiзь натовп. Вiн був на пiвдорозi до того, щоб зробити найбезглуздiший крок у своiй кар’ерi. Проштовхнувшись наперед натовпу i пройшовши пiд стрiчкою, вiн показав значок копу, що мав дитячий вираз обличчя i не хотiв його пропускати. Десь поруч гiтарист почав грати знайому Джековi мелодiю блюзу. Назва крутилась у його головi, але вiн так i не змiг ii пригадати. Молоденький коп здивовано поглянув на нього i попрямував розказати котромусь iз детективiв, що стояли над тiлом, на яке Джек навiть не хотiв дивитися. Музика дратувала його. Вона страшенно нервувала його, фактично виводила iз себе. Вiн розумiв, що переймаеться через дрiбницю, але ж який iдiот вирiшив, що вбивство потребуе музичного супроводу? Ще й цей надто яскраво розмальований i освiтлений оскаженiлий кiнь. Джеку скрутило живiт, глибоко в грудях щось стiйко шаленiло i лютувало, це неможливо передати словами. Воно крутилось i простягало руки, чи, краще сказати, випускало крила, хотiло вирватись i заявити про себе. На мить Джек злякався, що зараз блюватиме. Коли вiдчуття минуло, то подарувало йому мить тривожноi ясностi. Добровiльно, без вагомих на те причин, вiн зробив крок у божевiлля i тепер став божевiльним. Це можна було охарактеризувати лише так. До нього розмiреним кроком, одночасно виявляючи здивування i лють, пiдiйшов детектив на iм’я Анджело Леоне. Ще до того, як колишнього колегу Джека перевели до Санта-Монiки, вiн уже славився вульгарнiстю, схильнiстю до насильства й корупцii, презирством до людей, незалежно вiд iхнього кольору шкiри, раси, вiросповiдання або соцiального статусу, i, чесно кажучи, мужнiстю i невимовною вiдданiстю до всiх офiцерiв полiцii, якi дотримувались тих же прiоритетiв, працювали за тими ж принципами, що й вiн, i яким також усе сходило з рук. Презирство Анджело Леоне до Джека Сойера, котрий дотримувався iнших принципiв, поеднувалося iз заздрiстю до успiхiв молодого полiцейського. За кiлька секунд цей жахливий хам уже стояв просто перед ним. Вiн мав би придумати, як пояснити цьому дикуну свою присутнiсть, та йому не давали спокою карусель i гiтара, що паморочили розум. Вiн i сам собi не мiг нiчого пояснити. Це не пiддавалося поясненню. Внутрiшня потреба, що привела його сюди, i далi гула в головi, але навряд чи Джек мiг розповiсти Анджело Леоне про неi. Так само вiн не зможе дати розумного пояснення капiтану полiцii, якщо Леоне подасть скаргу. Ну, розумiете, це неначе хтось смикав мене за мотузочки, неначе хтось iнший iхав за кермом… Першi слова, що вирвалися з пельки Анджело Леоне, урятували Джека вiд катастрофи. – Тiльки не кажи, що ти, амбiцiйне паршиве чмо, тут просто так. Кар’ера, створена таким пiратським способом, який застосовував Леоне, неминуче пiдпадае пiд небезпеку офiцiйного розслiдування. Те, що вiн перейшов до iншого вiддiлку полiцii, не дало би бажаного результату, якби преса зацiкавилася цими незаконними операцiями. Кожнi десять-двадцять рокiв пiдлабузники, iнформатори, скиглii, донощики, обуренi громадяни й надто тупi копи, якi не дотримуються одвiчноi традицii держалися разом, вставляли в колективний анус преси вибухiвку, що зумовлювала хвилю кровопролиття. Параноя Леоне, породжена усвiдомленням провини, миттево наштовхнула його на думку, що першокласний полiцейський iз вiддiлу розслiдування вбивств Лос-Анджелеса прибув задля збору iнформацii про нього. Як Джек i передбачав, твердження про те, що його притягувало це мiсце, як полум’я вабить вогняного коня, лише збiльшило пiдозру Леоне. – Отже, ти випадково опинився на мiсцi розслiдування. Гаразд. Тепер слухай мене. Якщо я бодай краем вуха почую твое iм’я, принаймнi протягом наступних пiвроку, ти мочитимешся через трубочку до кiнця життя. А тепер вали звiдси i не заважай менi працювати. – Анджело, я вже йду. Напарник Леоне вже пiдходив до них, прямуючи добре освiтленим пiрсом. Леоне пiдморгнув i махнув, щоб той повертався. Не маючи намiру цього робити, навiть не думаючи про це, очi Джека поглянули повз детектива на труп перед каруселлю. З набагато бiльшою силою, нiж першого разу, дике створiння, що сидiло в його грудях, вигиналося, розгорталося, простягало крила, руки, лапи, хай би що то було, за допомогою потужноi хвилi намагалося звiльнитися. Крила, руки, лапи розривали Джековi легенi. Жахливi пазурi вивертали його шлунок. Вiн як детектив з розслiдування вбивств, як лейтенант, у жодному разi не мiг собi дозволити виблювати, щоб не подумали, що це через те, що вiн побачив труп. Джек щосили намагався стримувати те, що йому було «заборонено». Жовч обпалювала горлянку, вiн заплющив очi. Сузiр’я сяйливих цяток замайорiло з того боку повiк. Огидне, смердюче створiння рвало i метало, намагаючись звiльнитися. …Вогнi каруселi вiдбивались на лисiй головi чорношкiрого чоловiка, що лежав мертвим на пiрсi Санта-Монiки… Нi. Нiзащо. Стукай скiльки захочеш – я все одно не впущу. Крила, руки, лапи заспокоiлись; створiння зменшилось i стало не бiльшим за цятку, що дрiмае. З успiхом уникнувши «забороненого», Джек зрозумiв, що може розплющити очi. Вiн навiть не уявляв скiльки минуло часу. Зморшкувате чоло, похмурi очi й видовжений рот Анджело Леоне на вiдстанi шiсть дюймiв займав увесь вiльний простiр перед Джеком. – Що ми тут робимо? Розглядаемо нашу ситуацiю? – Я хочу, щоб той iдiот заховав свою гiтару. Це був найдивнiший поворот того вечора. – Гiтара? Я не чую нiякоi гiтари. Джек зрозумiв, що вiн теж не чуе. Хiба не намагалася б будь-яка розсудлива людина викреслити такий епiзод iз пам’ятi? Викинути це смiття за борт своеi свiдомостi? Із цим нiчого не вдiеш, жодним чином не застосуеш, то навiщо його тримати? Інцидент на пiрсi нiчого не означав. Нi з чим не пов’язаний, несуттевий. Пiсля того як подружка його вiдшила, у нього вiдбулося короткочасне затьмарення розуму, тому вiн опинився на мiсцi розслiдування злочину. Це лишень прикра помилка. Через п’ятдесят шiсть днiв i одинадцять годин першокласний полiцейський проник до кабiнету капiтана, поклав значок полiцейського i зброю, повiдомивши, на превеликий подив капiтана, про свою термiнову вiдставку. Нiчого не знаючи про його сутичку з детективом Леоне на пiрсi Санта-Монiки, капiтан не запитував, чи приводом такого рiшення лейтенанта стала карусель i мертвий чорношкiрий; навiть якби вiн i запитав, то Джек сказав би йому, що це смiшно. Не йди туди, радить вiн сам собi, i таки не йде. У пам’ятi виринають кiлька мимовiльних кадрiв, схожих на моментальнi спалахи, у яких вiн бачить дерев’яну голову понi, роздратовану пику Анджело Леоне, а також мертвий об’ект у центрi картини, свiдком якоi аж нiяк не мав би бути, – спалахи блискавки, вiд яких вiн намагаеться вiдсахнутися, щойно вони з’являються. Це схоже на магiчне дiйство. Це магiя, хороша магiя. Вiн чудово знае, що цi образи вигнання являють собою одну з форм самозахисту. Потреба в такiй захиснiй магii залишаеться незрозумiлою, але вона е, i до того ж достатньо мотивована. Якщо хочеш приготувати омлет, то маеш збити яйця, – цитуючи бездоганного авторитетного Дюка Вейна. Крiм того, Джек Сойер чуе безглуздi дитячi голоси, якi промовляють слово «полiсмен». Вiд них вiн теж намагаеться вiдсахнутись, виконавши магiчний трюк, проте вони залишаються i дзижчать, як осиний рiй. Зрештою, не так уже iдеально в нього все виходить. Вiн топчеться на мiсцi й дивиться на яйця, з якими явно щось не так, хоча вiн не розумiе, що саме. Яйця ухиляються вiд сприйняття. І яйця це тiльки найменше з усього. У полi зору заголовок на всю ширину першоi сторiнки «Вiсника Ла-Рiв’ер», здаеться, пiдiймаеться зi сторiнки газети i пливе до нього. «РИБАК І ДОСІ РОЗГУЛЮЄ НА ВОЛІ ПО…» Нi, досить, вiн вiдвертаеться, iз жахом розумiючи, що сам викликае справу Рибака. Як вам «…ПО СТЕЙТЕН-АЙЛЕНДУ» або «…ПО БРУКЛІНУ», де справжнiй Альберт Фiш, якщо такий насправдi був, чинив страшнi дiяння i вбив двi своi жертви? Усе це доводить його до божевiлля. Двое мертвих дiтей, дiвчинка Френо зникла i, мабуть, уже мертва, з’iденi частини тiла, ненормальний, який копiюе Альберта Фiша… Дейл наполягае, щоб вiн допомiг йому розiбратися iз цiею справою. Деталi проникають у голову, неначе забруднювальна речовина. Чим бiльше вiн дiзнаеться – як для людини, котра щиро хоче залишатись необiзнаною, Джек знае надто багато, – тим бiльше отрути проникае в його кров, викривляючи здатнiсть логiчно сприймати дiйснiсть. Вiн приiхав сюди, до Норвей Веллi, тiкаючи вiд свiту, який раптом став ненадiйним i еластичним, неначе перетворився на рiдину пiд тиском гарячоi пари. Протягом останнього мiсяця в Лос-Анджелесi цей гарячий тиск став нестерпним. Абсурднiсть визирала iз темних вiкон i щiлин мiж будiвлями, погрожуючи, що оживе, набуде форми. На вихiдних у нього з’являлось вiдчуття, що його легенi змащенi помиями, починав задихатись i вимушений був боротися з нудотою, тож почав працювати безупину, намагаючись розслiдувати якомога бiльше справ. (Вiн надто багато працював, i це стало його дiагнозом, тож ми навряд чи маемо право засуджувати капiтана за те, що заява першокласного полiцейського про вiдставку його так здивувала.) Вiн вирiшив заховатись у цьому маловiдомому куточку сiльськоi мiсцевостi, у цьому укриттi, край жовтоi квiтучоi галявини, вiддаленоi вiд свiту небезпек i божевiлля, вiдлеглий щонайменше на двадцять миль вiд Френч Лендiнга i навiть на чималу вiдстань вiд дороги до Норвей Веллi. Проте схованка не виконала своеi ролi. Те, вiд чого вiн так намагався втекти, знову вирувало, навiть тут, у його цитаделi. Якби вiн пiддався своiй багатiй фантазii, то вирiшив би, що те, вiд чого вiн утiкав протягом трьох останнiх рокiв, винюхувало слiди i зрештою таки вистежило його. У Калiфорнii корчило його саме через роботу, тож тепер, у захiдному Вiсконсинi, вiн мае триматись якомога далi вiд цього божевiлля. Інодi серед ночi вiн прокидаеться через вiдлуння незначного плаксивого розбещеного голосу, що промовляе: «Немае бiльше полiсмена, я не буду, надто близько, надто близько». Джек Сойер не хотiв навiть замислюватися над тим, що саме було надто близько; вiдлуння лише зайвий раз доводить, що вiн мае уникати ще бiльшого затьмарення. У Дейла кепськi справи, вiн це знае i переймаеться через те, що не може приеднатись до розслiдування, а також через те, що не може пояснити причину вiдмови своему друговi. Дейл однозначно ризикуе своiм задом, але в нього немае iншого вибору. Вiн хороший начальник полiцii, навiть занадто хороший для Френч Лендiнга, але недооцiнюе внутрiшню полiтику, тому дозволяе полiцейським себе пiдставляти. Прикриваючись тим, що iх вирядила мiсцева влада, Браун i Блек, детективи полiцii штату, пiдкладають спини i поступаються тим самим Дейлу Гiлбертсону, котрий думае, що вони роблять йому велику послугу: затягують петлю на шию. Дуже кепсько, Дейл розумiе, що фактично стоiть над прiрвою з чорним мiшком на головi. Якщо Рибак скоiть ще одне вбивство… Ну, Джек Сойер висловить своi найщирiшi спiвчуття, зараз вiн не може чаклувати, вибачте. Джека зараз непокоять термiновiшi справи. Червоне пiр’я, наприклад. Маленьке пiр’я. За мiсяць до того, як розпочались убивства, в уявi Джека почало з’являтися червоне пiр’я, якого ставало дедалi бiльше, i жоднi магiчнi трюки тому не могли завадити. Одного ранку, коли вiн вийшов зi спальнi i почав спускатися, щоб приготувати снiданок, одна червона пiр’iна, пiр’iнка, менша за дитячий пальчик, здавалось, спустилася з похилоi стелi на горiшню сходинку. Тiеi ж митi над ним плавно спустились ще двi чи три пiр’iни. Овальна дiлянка штукатурки дiаметром у два дюйми, здалося, пiдморгнула, а тодi розтулилася, неначе око, око з якого посипався товстий стовп пiр’я, що летiв зi стелi, неначе виходив з труби. Вибух пiр’я, ураган пiр’я бив його по грудях, зведених руках i головi. Але цього… Цього нiколи не було. Проте це ще не все, сталось iще дещо, але йому знадобились одна-двi хвилини, щоб зрозумiти. Нервовi клiтини мозку дали осiчку. Психорецептори поглинули не той хiмiчний елемент, або той, що потрiбно, проте iз великим передозуванням. Перемикач, який щоночi вмикав образи, за фальшивим сигналом увiмкнув сон наяву. Сон наяву був схожим на галюцинацiю, але галюцинацii виникають у запухлих алкоголiкiв, наркоманiв, божевiльних, особливо параноiдальних шизофреникiв, з якими Джеку не раз доводилося мати справу, коли був полiсменом. Джек не пiдпадае пiд жодну iз цих категорiй, враховуючи останню. Вiн знае, що не е параноiдальним шизофреником чи божевiльним. Якщо ви гадаете, що Джек Сойер – псих, то ви самi такi. Вiн абсолютно, принаймнi на дев’яносто дев’ять вiдсоткiв, переконаний у своiй розсудливостi. Якщо це не галюцинацii, то летюче пiр’я – це сон наяву. Ще можна було б припустити, що все це вiдбуваеться насправдi, але це пiр’я не мае нiчого спiльного з реальнiстю. Яким був би наш свiт, якби такi речi могли траплятися з нами насправдi? Раптом Джордж Ретбун заволав: – Менi боляче говорити про це, справдi боляче, тому що я люблю нашу стару «Брю Крю», i ви це чудово знаете, але iнколи наша любов змушена скреготати зубами i зустрiчатися вiч-на-вiч iз жахливою реальнiстю – вiзьмемо, наприклад, жалюгiдний стан особового складу бетерiв. Бат Селiк, «о, БА-АТ», – це Г’юстон викликае. Повертайся негайно, будь ласка. Навiть слiпий, i той вiдбив би бiльше, нiж це збiговисько ПУСТОГОЛОВИХ СЛАБАКІВ І НЕВДАХ! Старий, добрий Генрi. Вiн так добре вдае Джорджа Ретбуна, що, здаеться, ми можемо побачити плями поту пiд його пахвами. Але найкращий винахiд Генрi, на думку Джека, – це його перевтiлення у зухвалого, стриманого, авторитетного гiпстера Генрi Шейка (Шейх, Шейк, Арабський Шейх), який може, якщо це спаде йому на думку, розповiдати, у яких шкарпетках Лестер Янг був одягнений того дня, коли записував «Хлопчина, що чистить взуття» чи «Ледi, будьте милостивi», й описувати iнтер’ери двадцяти вiдомих, але давно забутих джаз-клубiв. …Перш нiж ми послухаемо дуже класну, дуже гарну, дуже simpatico музику, яку якось у недiлю нашiптували трiо Бiлла Еванса у «Вiлладж Венгард», варто згадати про наше трете, внутрiшне око. Давайте вiддамо честь i шану внутрiшньому оку, оку фантазii. Це спекотний липневий вечiр у Гринвiч Вiлладж, у Нью-Йорку. На сонцем осяяному Пiвденному Сьомому Авеню ми прогулюемось до тiнi намету «Венгард», вiдчиняемо бiлi дверi та йдемо далi вузькими сходами до простороi пiдземноi кiмнати. Музиканти виходять на сцену, Бiлл Еванс сiдае на банкетку, Скотт Ла Форо обiймае свiй бас. Поль Матiан бере до рук палички. Еванс опускае голову дедалi нижче i нижче, а також кладе руки на клавiшний iнструмент. Той, хто мае честь бути там, нiколи в життi не бачитиме нiчого схожого. «Мое навiжене серце» у виконаннi трiо Бiлла Еванса у «Вiлладж Венгард» 25 червня 1961 року. Я, ваш ведучий, Генрi Шейк – Шейх, Шейк, Арабський Шейх. Посмiхнувшись, Джек виливае збитi яйця на сковорiдку, перемiшуе iх виделкою, скручуе газ до мiнiмального полум’я. Вiн згадуе, що забув зварити каву. До бiса каву. Вiн може обiйтися i без неi, питиме апельсиновий сiк. Глянувши на тостер, вiн згадуе, що забув приготувати вранiшнiй тост. А без тоста вiн може обiйтися, чи тост – це обов’язково? Думае про масло i холестериновi бляшки, якi з нетерпiнням чекають, щоб пошкодити його артерii. Омлет – це також досить ризиковано, здаеться, вiн набив забагато яець. Джек не може згадати, чому взагалi хотiв зробити омлет. Вiн рiдко iсть омлети. По сутi, вiн купуе яйця з почуття обов’язку, бо вгорi на дверях холодильника е два ряди западин для яець. Якби люди не купували яйця, то навiщо була б пiдставка для яець у холодильнику? Вiн злегка лопаткою пiдвертае присмаженi з краiв, але досi рiдкi всерединi яйця, нахиляе сковорiдку по колу, щоб розлити iх, додае гриби, цибулю-шалот i згортае це все навпiл. Чудово. Дуже добре. Виглядае апетитно. У нього попереду сорок розкiшних хвилин свободи, якi вiн використае досить вдало, незважаючи нi на що, здаеться, в нього все добре. Усе пiд контролем. Розгорнений на кухонному столi «Вiсник Ла-Рiв’ер» привертае увагу Джека. Вiн забув про газету. Проте газета не забула про нього i вимагае свою частку уваги. «РИБАК І ДОСІ РОЗГУЛЮЄ НА ВОЛІ ПО…» i таке iнше. Було б чудово «…ПО ПОЛЯРНОМУ КОЛУ», проте вiн наближаеться до столу й бачить, що Рибак залишаеться суто локальною проблемою. З-пiд заголовка iм’я Венделла Грiна схоплюеться з мiсця i впадае в око Джеку, немов камiнчик. Венделл Грiн всюдисущий, всеосяжний шкiдник, безперервний подразник. Прочитавши два абзаци статтi Венделла Грiна, Джек важко зiтхае i затуляе очi рукою. Я слiпий, поставте мене суддею! Венделл Грiн самовпевнений, як герой-атлет у рiдному маленькому мiстi, який нiколи з нього не виiжджав. Високий, широкоплечий, iз хвилястим рудовато-свiтлим волоссям i сенаторською талiею, Грiн, пихато розгулюючи в примiщеннях судiв, громадських мiсцях Ла-Рiв’ер i навколишнiх населених пунктiв, демонстративно хизуеться своiм шармом. Ведел Грiн – це репортер, який давно знае свою роботу i е неабиякою окрасою «Вiсника». Коли вони вперше зустрiлись, ця окраса неприемно вразила Джека, виявившись третьосортним пустобрехом, i вiдтодi не було жодноi причини, щоб змiнити таку думку. Вiн не довiряв Венделлу Грiну. На думку Джека, товариська зовнiшнiсть репортера приховуе в собi безмежний потенцiал для зради. Грiн – хвалько, що хизуеться перед дзеркалом, але хитрий хвалько i такi тварюки зроблять усе, щоби досягти власноi мети. Пiсля арешту Торнберга Кiндерлiнга Грiн попросив iнтерв’ю. Джек вiдшив його, так само проiгнорувавши три його запрошення пiсля того, як переiхав до Норвей Веллi-роуд. Цi вiдмови не стримували його, i вiн далi влаштовував випадковi «несподiванi» зустрiчi. Наступного дня пiсля того, як знайшли тiло Емi Сент-Пiр, вийшовши з хiмчистки на Чейз-стрит i попрямувавши до машини, тримаючи пiд пахвою коробку з чистою випраною сорочкою, Джек вiдчув, як хтось торкнувся його лiктя. Вiн озирнувся i побачив перекошене обличчя, яке випромiнювало фальшивий захват, – пихату публiчну маску Венделла Грiна. – Гей, гей, Голi, – самовдоволено посмiхаеться паршивець. – Я маю на увазi, лейтенанте Сойер. Вiтаю, я радий, що зустрiв вас. Ви тут перете сорочки? І як вам? – Непогано, якщо не звертати увагу на гудзики. – Ну, ви даете, лейтенанте, ви такий смiшний. Хочете, дам вам пораду? На Сет-стрит е хiмчистка «Не порвемо i не помнемо», вони виправдовують свою назву. Якщо хочете, щоб вашi сорочки були в чудовому станi, лейтенанте, то довiрте це китайцю по iменi Сем Лi. – Я бiльше не лейтенант, Венделле, називай мене Джек чи мiстер Сойер. Називай мене Голлiвуд, менi все одно, а зараз… Вiн прямуе до автомобiля, а Венделл Грiн iде слiдом. – Дозвольте, ще кiлька слiв, лейтенанте? Вибачте, Джеку? Я знаю, що начальник Гiлбертсон – ваш близький друг, i цей трагiчний випадок iз маленькою дiвчинкою, iмовiрно, понiвеченою, це просто жахливо. Може, ви подiлитеся своiми висновками й думками з цього приводу? – Ви хочете знати, що я думаю? – Так, хай би що то було, друзяко. Джека надихнула цiлковита безпiдставна злоба. Вiн простягнув руку, поклав ii на плече Грiна i сказав: – Венделле, друже, запитай у типа на iм’я Альберт Фiш. Це було ще у двадцятих роках. – Фiш? – Ф-i-ш. Вiн вирiс у Нью-Йорку, у сiм’i бiлих англо-саксонських протестантiв. Дивовижний випадок. Розглянь його. До того моменту Джек ледь розумiв, що пам’ятае про насильство, якому присвятив себе дивний мiстер Альберт Фiш. Сучаснiшi безжалiснi вбивцi – Тед Бандi, Джон Вейн Гейсi i Джеффрi Дамер – затьмарювали Альберта Фiша, якщо не згадувати iноземних, таких як Едмунд Емiль Кемпер ІІІ, котрий, скоiвши вiсiм убивств, вiдтяв голову власнiй матерi, заклав ii на полицi бiля камiна й використовував як мiшень для гри в дротики. (Едмунд ІІІ пояснив це так: «Вона чудово пiдходила для цього».) Уже застарiле, маловiдоме iм’я Альберта Фiша раптом виринуло в пам’ятi Джека, вiн висловився, а нашорошенi вуха Венделла Грiна почули. Що на нього найшло? Ось у чому питання? Упс, омлет. Джек хапае тарiлку з шафки, столовi прибори iз шухляди, пiдстрибуе до плити, вимикае конфорку й перекладае страву зi сковорiдки на тарiлку. Сiвши за стiл, розгортае «Вiсник» на п’ятiй сторiнцi, на якiй читае про Мiллi Кабi, котра могла виграти трете мiсце в конкурсi з правопису, що проводився на рiвнi штату, якби не замiнила лiтеру i на а в словi опопанакс – саме так було написано в мiсцевiй газетi. То як, врештi-решт, дитина мала написати слово опопанакс? Джек куштуе два-три шматочки омлету, перш нiж вiдчувае специфiчний смак у ротi, який вiдвертае його вiд жахливоi несправедливостi стосовно Мiллi Кабi. Дивний смак нагадуе напiвспалене смiття. Вiн випльовуе iжу з рота й бачить грудку кашоподiбних сирих пожованих овочiв. Решта його снiданку вже не здаеться такою апетитною. Вiн не приготував омлет – вiн зруйнував його. Похнюпивши голову, зiтхае. Його трясе, неначе все тiло пронизане електричними дротами, якi, розсипаючи iскри, пiдпалюють горло, легенi, усi органи, що несподiвано починають пульсувати. Вiн думае: «Опопанакс. Я втрачаю розум. Тут i зараз. Забудьте, що я це сказав. Лютий опопанакс упiймав мене своiми лапами, страшенний опопанакс тряс мене опопанакськими руками i хотiв вкинути мене в турбулентну рiчку Опопанакс, у якiй я мав би зустрiтися зi своiм опопанаксом». – Що зi мною? – каже вiн уголос. Рiзкiсть у голосi лякае його. Опопанакськi сльози течуть iз його опопанакських очей; позiхаючи, вiн пiдводиться зi свого опопанаксу, викидае зiпсовану iжу в смiттник, мие тарiлку й вирiшуе, що настав час, чорт забирай, усе тут прояснити. Опопанакс, не опопанаксь мене. Усi припускаються помилок. Джек дивиться на дверi холодильника, намагаючись пригадати, чи там iще залишились одне-два яйця. Звичайно, що так: повний лоток яець, десь дев’ять чи десять, – закладений майже весь ряд западин для яець згори на дверях холодильника. Вiн не мiг iх усi застосувати, це не в його правилах. Джек береться пальцями за край дверей холодильника. Абсолютно несподiвано бачить свiтло, що вiдбиваеться вiд лисоi голови чорношкiрого чоловiка. Не ти. Особи, до якоi це адресовано, немае; та й узагалi, чи можна назвати особою того, кому це адресуеться. Нi, нi, не ти. Дверi вiдчиняються пiд натиском його пальцiв; свiтло холодильника освiтлюе заповненi полицi. Джек Сойер дивиться на лоток iз-пiд яець. Виявляеться, вiн порожнiй. Ближче придивившись, у круглiй заглибинi скраю першого ряду бачить маленький, схожий на яйце об’ект, що мае нiжно-блiдий вiдтiнок блакитного кольору: ностальгiчного приемного блакитного. Цiлком можливо, що це забарвлення синього лiтнього неба, за яким вiн спостерiгав, коли, будучи маленьким хлопчиком, лежав рано-вранцi на чвертi акра трави за красивим житловим будинком на Роксберi-драйв у Беверлi-Гiллз, у Калiфорнii. Хай би хто володiв цим будинком, з абсолютною точнiстю можна було сказати лише одне: це був той, хто працював в iндустрii розваг. Джек знае точну назву цього вiдтiнку синього, оскiльки не раз розглядав колiрнi зразки в компанii чарiвноi докторки медичних наук Клер Евiнруд, лiкаря-онколога, коли вони планували перефарбувати бунгало в Голлiвуд-Гiллс, де на той час мешкали. Клер, доктор Евiнруд, цей колiр обрала для спальнi. Вiн, щойно повернувшись iз важливоi поiздки з Квантико, що у Вiрджинii, де пiсля закiнчення курсiв пiдвищення квалiфiкацii «ПРЗНЗ» йому присвоiли звання лейтенанта, не пiдтримав ii вибору, назвавши цей колiр, м-м, ну, можливо, трохи холодним. «Джеку, ти коли-небудь бачив справжне яйце вiльшанки? – запитала доктор Евiнруд. – Ти хоч уявляеш, яке воно гарне?» Сiрi очi доктора Евiнруд розширилися, неначе вона в уявi схопилася за скальпель. Джек устромляе два пальцi в заглибину для яець, витягуе звiдти маленький яйцеподiбний об’ект, що за кольором нагадуе яйце вiльшанки. Насправдi, це i е яйце вiльшанки. «Справжне», – як казала доктор Клер Евiнруд. Його знесла сама вiльшанка, яку iнодi називають дроздовою вiльшанкою. Вiн кладе яйце в долоню лiвоi руки. Воно схоже на блiдо-блакитний, сплюснутий бiля полюсiв горiх пекан. Здаеться, вiн утратив можливiсть логiчно думати. Що за чортiвня, невже вiн купив яйця вiльшанки? Нi, вибачте, це не варiант. Опопанакс дав збiй, у «Ройз Стор» не продають яйця вiльшанки. Я пропащий. Повiльно, напружено, незграбно, мов зомбi, рухаеться пiдлогою кухнi й доходить до раковини. Простягае лiву руку над пащею в центрi раковини, випускае яйце, i воно безповоротно потрапляе в утилiзатор вiдходiв. Його права рука вмикае механiзм, що спричиняе вiдповiдний шум. Монстр гарчить, подрiбнюе, бурчить, насолоджуеться приемною, невеличкою, легкою закускою. Гр-р-р. Електричний дрiт пiд напругою здригаеться всерединi його тiла, смикаючись, кидае iскри, зазомбовний, вiн ледь помiчае внутрiшне тремтiння. Загалом, ураховуючи всi обставини, найбiльше Джеку хочеться в цей момент… «Коли чер…, червоне…» Вiн чомусь давно, дуже давно не телефонував мамi. Вiн i сам не знае чому, але розумiе, що однозначно давно. Дрозде, не дрозди мене. Голос Лiлi Кавано-Сойер, Королеви Бджiл, який колись був единим супутником у заповненому захопленням, неперевершеному, геть забутому номерi готелю Нью-Гемпшир, – це саме той голос, який Джек хотiв би почути. Лiлi Кавано – едина людина на землi, котрiй вiн мiг би розповiсти про все те безглуздя, що вiдбуваеться з ним. Незважаючи на трохи неприемне усвiдомлення того, що пройшов крiзь межi чiткоi рацiональностi, вiн надалi впевнений у своему здоровому глуздi. Вiн пiдходить до кухонного столу, бере в руки телефон i, натискаючи щосили кнопки, набирае номер приемного житлового будинку на Роксберi-драйв у Беверлi-Гiллз, у Калiфорнii. Телефон у його колишньому будинку дзвонить п’ять разiв, шiсть, сiм. Чоловiк пiднiмае слухавку i злим, ледь сп’янiлим сонним голосом каже: – Кiмберлi… хай би що, в бiса, це було… для твого ж блага, я сподiваюсь, що це справдi дуже важливо. Джек дае вiдбiй i кладе слухавку. О Боже, прокляття, чорт забирай. Зараз п’ята година ранку – у Беверлi-Гiллз, чи Вествудi, чи Хенкок-Парку, чи деiнде, куди вiн мiг подзвонити за цим номером. Вiн забув, що його мати померла. Прокляття, чорт забирай, о Боже, ти можеш собi це уявити? Горе Джека, яке причаiлося в глибинi його душi, воскресае з новою силою, щоб завдати смертельного удару в саме серце. У той же час виринае думка, що вiн бозна-чому хоча б на мить мiг забути про смерть матерi, дуже вражае його як надзвичайно i неймовiрно смiшна. Як можна дiйти до такого безглуздя? Його неначе обухом по головi вдарило, вiн сам не знае, чи заридае зараз, чи зайдеться смiхом. Джек вiдчувае рiзку хвилю млостi й повiльно притуляеться до кухонноi стiйки. «Індик тупоголовий», – вiн згадуе слова своеi матерi. Лiлi так казала про останнього нещодавно померлого партнера покiйного чоловiка, коли досвiдченi бухгалтери виявили, що той, Морган Слоут, забирав до своеi кишенi три чвертi доходiв вiд успiшноi компанii «Сойер i Слоут». Кожного року вiдтодi, як Фiл Сойер загинув через так званий нещасний випадок на полюваннi, Слоут украв мiльйони доларiв, багато мiльйонiв у сiм’i свого колишнього партнера. Лiлi повернула потiк у потрiбне русло i продала половину компанii новим партнерам, що гарантувало ii сину колосальнi фiнансовi золотi гори, не говорячи вже про дохiд, який Джек отримував вiд свого приватного фонду. Лiлi називала Слоута й цiкавiшими словами, нiж «iндик тупоголовий», але iх вiн повторював мовчки. Джек переконуе сам себе, що, можливо, якось, iще в травнi, вiн наштовхнувся на яйце вiльшанки, прогулюючись лугом, i поклав його в холодильник на зберiгання. Щоб зберегти його. Адже, незважаючи нi на що, воно мало нiжний вiдтiнок блакитного, було дуже гарного блакитного кольору, як казала доктор Евiнруд. Вiн так довго його зберiгав, що зовсiм про нього забув. І це пояснювало появу червоного пiр’я в його снi наяву! На все е своя причина, нехай навiть прихована. Заспокойся, розслабся, припини поводитися, як тупоголовий iндик, i все стане на своi мiсця. Джек перехиляеться через раковину i, щоб освiжитися, занурюе обличчя в жменю холодноi води. Умить змивае збентеження вiд зiпсованого снiданку, безглуздого телефонного дзвiнка i в’iдливих мерехтливих образiв. Через двадцять п’ять хвилин найкращий друг i довiрена особа Джека Сойера, яка дивуе своею здатнiстю орiентуватися в просторi, будучи обмеженою у своiх фiзичних можливостях, з’явиться бiля вхiдних дверей будiвлi KDSU-AM, золотою запальничкою пiдпалить сигарету i пiде вниз дорiжкою до «Пенiнсула-драйв». Завдяки вражаючiй здатностi особливого бачення, Генрi Лайден пiдiйде до пiкапа Джека Сойера, безпомилково знайде ручку й сяде в автомобiль. Як на слiпого, у нього все настiльки чудово виходить, що це видовище неможливо пропустити. Тож вiн i не пропустив. Попри ранковi труднощi, якi зi зваженоi, ретельно обмiркованоi точки зору пiсля подорожi чудовою сiльською мiсцевiстю урештi-решт видаються банальними, о 7: 55 пiкап Джека вже стоiть на Пенiнсула-драйв, бiля стежини, що веде до KDSU-AM, за добрi п’ять хвилин до того, як його друг вийде на сонячне свiтло. Присутнiсть Генрi пiде йому на користь, просто бачити Генрi – це вже бальзам на душу. Звичайно, Джек – не перший чоловiк (чи жiнка), який (яка) через стрес на мить втратив (втратила) контроль, i ледь не забув (не забула), що його (ii) мати покинула цей тлiнний свiт i вирушила до вищих сфер. Природно, що всi смертнi, якi почуваються трохи напружено, звертаються до матерiв за розрадою i втiхою. Це закодований iмпульс нашого ДНК. Пiсля того як Генрi його вислуховуе, вiн посмiхаеться i радить йому розслабитись i не паритись. Джек замислюеться, чи варто захмарювати небо Генрi такою абсурдною iсторiею? Так само, як i про яйце вiльшанки, що вже казати про сон наяву з виверженням пiр’я, та йому й не хотiлося знову повертатись до цього безглуздя. Треба жити теперiшнiм, не витягувати минуле з могили, не падати духом i оминати калюжi бруду. Не використовуй своiх друзiв лише для душевноi терапii. Вiн вмикае радiо й налаштовуе його на радiостанцiю KWLA-FM, UW-Ла-Рiв’ер, на якiй працюють обое: i Вiсконсинський Щур, i Генрi Шейх, Шейк, Арабський Шейх. Вiд того, що ллеться з прихованих у салонi колонок, волосся на руках стае дибки: Глен Гульд, людина iз запальним темпераментом, випалюе щось iз Баха, проте Джек не може достеменно сказати, що саме. Але те, що це Глен Гульд, немае сумнiву. Мабуть, щось iз партiти. В однiй руцi тримаючи футляр iз компакт-диском, Генрi Лайден проходить крiзь низькi вхiднi дверi, виходить на сонячне свiтло i, не вагаючись, рушае вниз вимощеними плитами широкоi дорiжки, ступаючи резиновими пiдошвами шкiряних мокасин фiрми «Хершi», саме в центр кожноi наступноi плитки. Генрi… Генрi – це неймовiрне видовище. Сьогоднi, зауважуе Джек, Генрi одягнений, як власник малайзiйського тикового лiсу: гарна сорочка без комiра, блискучi пiдтяжки та сiмейна цiннiсть – неперевершений солом’яний капелюх iз довгастою вм’ятиною. Якби Джек так не цiкавився життям Генрi, вiн би не знав, що рiзноманiтнiстю та доречнiстю свого бездоганного гардероба вiн цiлком завдячуе Роудi Гiлбертсон Лайден, покiйнiй дружинi Генрi, яка ще колись давно укомплектувала йому велику гардеробну кiмнату: Роудi пiдпасувала кожну одежину свого чоловiка вiдповiдно до пори року, стилю i кольору. Поступово Генрi запам’ятав усю систему. Будучи слiпим вiд народження, не вiдрiзняючи навiть вiдповiдностi чи невiдповiдностi вiдтiнкiв, вiн нiколи не помилявся. Генрi витягуе з кишенi сорочки золоту запальничку i жовту пачку «Амерiкен Спiрiт», пiдпалюе сигарету, видихае хмару диму, яка на фонi сонячного свiтла мае молочний колiр, i продовжуе чiтко йти вниз устеленою плитами дорiжкою. Рожевi, написанi з нахилом влiво, великi лiтери: «ТРОЙ ЛЮБИТЬ МЕРІЕНН! ТАК!» – напис на рекламному щитi на убогому газонi говорить про те, що: 1) Трой проводить багато часу, слухаючи KDCU-AM, i 2) Мерiенн також його любить. Ми радi за Троя, ми радi за Мерiенн. Джеку подобаеться це любовне повiдомлення, незважаючи на рожевий колiр фарби, i вiн бажае закоханим щастя i удачi. Вiн розумiе, що на даному етапi його життя едина людина, про яку вiн мiг би сказати, що любить, – це був Генрi Лайден. Не в тому сенсi, у якому Трой любить Мерiенн чи навпаки, але те, що вiн його любить, ще не було так явно зрозумiло, як у цей момент. Генрi проходить викладену плитами дорiжку й пiдходить до бордюру. Ще один крок – i вiн бiля пiкапа, його рука наближаеться до металевоi ручки, вiн вiдчиняе дверi, пiдводить ногу й сiдае всередину, нахиляе голову, щоб правим вухом прислухатись до музики. Лiнзи його авiаторських окулярiв виблискують. – Як тобi це вдаеться? – запитуе Джек. – Цього разу тобi допомогла музика, але тобi не треба музики. – Менi це вдаеться, бо я взагалi феноменальний, – каже Генрi. – Як висловився наш курець марихуани, iнтерн Моррiс Розен, на мою адресу. Моррiс думае, що я Бог, але вiн дещо знае, вiн дiзнався, що Джордж Ретбун i Вiсконсинський Щур – це одна особа. Сподiваюся, вiн триматиме язик за зубами. – Я теж, – каже Джек, – але я не дам тобi змiнити тему. Як тобi вдаеться щоразу безпомилково вiдчиняти дверi? Як тобi вдаеться знайти ручку, не намацуючи ii? Генрi зiтхае: – Ручка сама пiдказуе менi, де вона. Чiтко пiдказуе. Усе, що менi залишаеться, – це слухати ii. – Ручка дверей видае звуки? – Не такi, як твое високотехнологiчне радiо, не «голдберг-варiацii», нi. Щось бiльше схоже на вiбрацiю. Звук звуку. Звук усерединi звука. Погодься, що Данiель Баренбойм – першокласний пiанiст. Ти лише послухай, кожна нота – iнше забарвлення. Здаеться, розцiлував би кришку його «Стейнвея». Можна лише уявити, яка в нього сила в руках. – Це Баренбойм? – Ну, а хто ж? – Генрi повiльно повертае голову до Джека. На його обличчi з’являеться усмiшка, що виражае подив. Ох! Усе зрозумiло, так. Я ж тебе наскрiзь бачу, ти ж бовдур, я так розумiю, тобi здалося, що ти слухаеш Глена Гульда. – Нiчого менi не здалося, – заперечуе Джек. – Ой, ну я тебе прошу. – Можливо, лишень на мить менi й здалося, що це Гульд, проте… – Нi, нi, нi. Навiть не намагайся. Твiй голос тебе виказуе. У кожному словi незначне, млосне ухиляння; це так жалюгiдно. Ми iдемо назад, до Норвей Веллi, чи сидiтимемо тут i слухатимемо твою брехню. Я хочу тобi дещо розповiсти дорогою додому. Вiн тримае диск. – Полегшимо твоi страждання. Наш курець марихуани дав це менi – «Брудна сперма» виконують стару пiсню групи «Сюпрiмс». Особисто я ненавиджу такi речi, але для Вiсконсинського Щура це просто скарб. Увiмкни сьомий трек. Пiанiст уже звучить зовсiм не схоже на Глена Гульда, здаеться, музика уповiльнилася. Джек i сам хоче полегшити своi страждання i ставить диск у щiлину пiд радiо. Вiн натискае кнопку, тодi ще одну. Божевiльно швидкий темп, верескливий крик навiжених, що вибухнув iз колонок, пiддае несамовитим тортурам. Джека хвилею вiдкидае назад на спинку сидiння. – О Боже, Генрi, – каже вiн i простягае руку, щоб скрутити звук. – Не чiпай, прошу, – каже Генрi. – Якщо ця гидота не змушуе твоi вуха проливати кров, то вона не виправдовуе себе. «Вухами», як вiдомо Джеку, у джазi називають здатнiсть чути – розповсюдження в повiтрi того, що вiдбуваеться в музицi. Музикант iз хорошими вухами запам’ятовуе пiснi та аранжування, якi його просять зiграти, пiдбирае або навiть знае гармонiю мелодii, що лежить в основi теми, уважно стежить за тим, що виконують колеги-музиканти, i приеднуеться до них. Незалежно вiд того, чи вiн розумiеться на нотах, записаних на нотному станi, чи нi, музикант iз чудовими вухами вивчае мелодiю i аранжування вiдразу, щойно почуе, вловлюе гармонiчнi нюанси завдяки бездоганнiй iнтуiцii i тут же впiзнае ноти й тональностi клаксонiв таксi, дзенькоту лiфта, нявчання котiв. Такi люди живуть у свiтi, розрiзняючи iндивiдуальнi особливостi звукiв, i Генрi Лайден – один iз них. Джек вважае, що Генрi мае вуха Олiмпiйського бога. Вуха Генрi допомогли йому розкрити один iз найбiльших секретiв Джека – роль його матерi, Лiлi Кавано-Сойер, вiдому як Лiлi Кавано, i вiн единий, хто про це дiзнався. Невдовзi пiсля того, як Дейл iх познайомив, мiж Джеком i Генрi Лайденом несподiвано для обох зав’язались невимушенi дружнi стосунки. Вони згладжували самотнiсть один одного, проводили два-три вечори на тиждень, вечеряючи, слухаючи музику i розмовляючи про будь-що, що спадало на думку, а поговорити iм було про що. Джек iхав до ексцентричного дому Генрi або забирав Генрi з роботи й пiдвозив додому. Пiсля шести-семи мiсяцiв iхнього знайомства Джек запропонував, що мiг би читати вголос книжки, якi подобалися обом. Генрi вiдповiв: «Айвi-дайвi, друже, яка чудова iдея. Як щодо того, щоб розпочати з неперевершених детективiв?» Вони розпочали з Честера Хаймса i Чарльза Вiллфорда, тодi змiнили тему й перейшли на серiю сучасних романiв, насолоджувались творами С. Дж. Перелмана i Джеймсона Тербера, смiливо наважились брати штурмом Форд Медокс Форда i Володимира Набокова. (Ще десь вiдклали Марселя Пруста, оскiльки вважали, що Пруст може зачекати; на даний момент вони планують узятися за «Похмурий дiм».) Одного вечора, пiсля того як Джек закiнчив вечiрне читання «Хорошого солдата» Форда, Генрi прокашлявся та сказав: – Джеку, ти казав, що твоi батьки працювали в iндустрii розваг, у шоу-бiзнесi. – Саме так. – Я не хочу совати носа не у своi справи, але якщо ти не проти, я б хотiв поставити тобi кiлька запитань? Просто скажи: так чи нi. – Я вже хвилююсь, – каже Джек. – Що таке, Генрi? – Я хотiв би уточнити одне питання. – Гаразд, запитуй. – Дякую. Твоi батьки були з рiзних бокiв цiеi iндустрii? – Ну. – Один iз них керував, а другий виступав? – Ну. – Твоя мама була актрисою? – Угу. – Свого роду вiдома актриса. Вона так i не досягла тiеi популярностi, на яку заслуговувала, хоча знялась у купi фiльмiв п’ятдесятих i середини шiстдесятих рокiв, а наприкiнцi своеi кар’ери отримала нагороду «Оскар» за кращу жiночу роль другого плану. – Генрi, – сказав Джек, – звiдки ти… – Замовкни. Я хочу насолодитися цим моментом. Твоя мати – Лiлi Кавано. Це дивовижно. Лiлi Кавано завжди була набагато талановитiшою, нiж бiльшiсть могли припустити. Кожна ii роль – цi дiвчата, цi хулiганки-офiцiантки, цi ледi з револьверами в дамських сумочках. Красива, розумна, смiлива – не можна пред’явити жодних претензiй; вона замикалась i повнiстю переймалась життям героiнi, тож була в сотнi разiв краща за тих, хто грав поруч iз нею. – Генрi… – Деякi з тих фiльмiв мали також чудовий музичний супровiд. «Втрачене лiто» Джоннi Мендела – поза сумнiвами. – Генрi, як ти… – Ти сказав менi; звiдки ще я мiг би дiзнатися? Це все нотки у твоему голосi. Ти прослизаеш верхiвками своiх «р», а решту приголосних вимовляеш у такому собi темпi, який супроводжуе всi твоi речення. – Темп? – Зуб даю, малий. Прихований ритм – це свого роду особистий барабанщик. Упродовж усього «Хорошого солдата» я намагався пригадати, де я чув таке ранiше. Перелопачував i перебирав iнформацiю. Кiлька днiв тому допетрав: Лiлi Кавано. Ти ж не образився, що я захотiв розiбратись у тому, що мене зацiкавило, правда ж? – Ображатися? – сказав Джек. – Я надто приголомшений. – Твiй секрет у безпецi. Ти просто не хочеш, щоб коли люди тебе бачили, то тицяли пальцями i казали: «Агов, це ж син Лiлi Кавано». Я правильно зрозумiв? Генрi Лайден мав бездоганнi вуха, безперечно. Пiкап iде Френч-Лендiнгом, через шум у салонi неможливо розмовляти. «Брудна сперма», здаеться, випалили дiрку в марципанi «Куди зникло наше кохання» i вчинили щось огидно страшне з чарiвними маленькими «Сюпрiмс». Генрi, який стверджуе, що ненавидить такi речi, опустився в крiсло, колiна – на панелi, долонi переплетенi пiд пiдборiддям, лiктi опущенi, посмiхаеться вiд задоволення. Крамницi на Чейз-стрит вiдчиненi, а пiвтора десятка авто – за рогом паркiнгу. Четверо хлопчикiв на велосипедах звертають з тротуару перед торговим центром «Асортимент Шмiтта» i виiжджають на проiжджу частину у двадцяти футах вiд пiкапа, що iде. Джек б’е по гальмах; хлопцi рiзко зупиняються, плiч-о-плiч шикуються в лiнiю, даючи дорогу. Джек прямуе далi. Генрi випростовуеться, загадково перевiряе датчики i падае назад на сидiння. Генрi розумiе, що все гаразд. Хлопцi, проте, не знають, що спричинило таке ревiння i чому воно все голоснiшало в мiру того, як пiкап наближався. Вони спантеличено вдивляються в лобове скло Джекового пiкапа, як iхнi прадiди колись дивилися на сiамських близнюкiв чи людину-алiгатора на задвiрках паноптикуму. Всiм вiдомо, що водii пiкапiв слухають зазвичай лише два види музики: хевi-метал або кантрi, – а це тодi що за виродок? Джек проiжджае повз хлопцiв, один – огрядний, з розпашiлим обличчям, схожий на хулiгана-школяра, показуе зведений палець. Двое iнших i досi спантеличено стоять, схожi на своiх прадiдiв пiсля пекельноi ночi далекого 1921-го, i позiхають, мляво роззявляючи роти. Четвертий хлопчик, чие свiтло-русяве волосся виглядае з-пiд кепки з логотипом «Брюерс», зi свiтлими очима, який узагалi на фонi компанii – сама невиннiсть, дивиться просто в обличчя Джеку й солодко, сором’язливо всмiхаеться. Це Тайлер Маршалл, який знаходиться на фiнiшнiй прямiй до нелюдського свiту, хоча вiн про це ще не знае. Хлопцi залишаються позаду, i Джек бачить у дзеркалi, як вони налягають на педалi, пiдiймаючись угору вулицею. Товстун попереду, а найменший, найсимпатичнiший – позаду, уже вiдстаючи вiд решти. – Четверо дiтей на велосипедах, група тротуарних фахiвцiв оцiнили «Брудну сперму», – каже Джек. Оскiльки вiн i сам ледь почув, що сказав, то думав, що Генрi взагалi навряд чи що-небудь розiбрав. Генрi, здаеться, прекрасно почув i щось запитав, але його слова розчинились у шумi. Джек здогадався, про що запитував Генрi, хоча i не був до кiнця впевнений. – Один сприйняв негативно, двое вагались, проте швидше за все теж негативно, а один, здаеться, позитивно. – Генрi кивае. Стукiт i гуркiт жорстокого марципанового руйнiвника стихае наприкiнцi Елевен-стрит. Здавалося, у кабiнi розвiявся туман, також здавалося, що лобове скло стало чистiшим, повiтря свiжiшим, кольори яскравiшими. – Цiкаво, – каже Генрi, безпомилково знаходячи кнопку вилучення, витягуе диск iз програвача i вкладае його у футляр. – Досить сильно, чи не так? Непристойна, егоцентрична ненависть – таке не можна упускати. Моррiс Роузен мав рацiю. Для Вiсконсинського Щура це те що треба. – Я думаю, вони перейдуть на Глена Мiллера. – О, ледь не забув, – каже Генрi. – Ти нiколи не здогадаешся, що на мене сьогоднi чекае. У мене ще вечiрка! Живчик Макстон, хоча швидше не вiн, а Ребекка Вiлас, жiнка, яка, я впевнений, така ж прекрасна, як i ii голос, найняла мене, щоб я керував музичним супроводом на iхньому Святi полуницi. Ну, не мене, а давно забутого мого двiйника, Симфонiчного Стена як великого майстра своеi справи. – Тебе пiдвезти? – Нi, неперевершена мiс Вiлас увiйшла в мое становище i сказала, що пришле за мною автомобiль зi зручним заднiм сидiнням для моеi апаратури i досить просторим багажником для колонок i коробки з дисками, та все одно дякую. – Симфонiчний Стен? – запитав Джек. – Милий, вихований джентльмен у вражаючому традицiйному костюмi хулiгана-стиляги, повне перевтiлення в еру бiгбенду. Для жителiв заклад «У Макстона» е символом iхньоi юноi молодостi, тож вони люблять його. – У тебе справдi е костюм хулiгана-стиляги? З невимовною величнiстю Генрi повертае свое обличчя до нього. – Вибач, я не знаю, що на мене найшло. Давай змiнимо тему щодо твоiх слiв, а точнiше, слiв Джорджа Ретбуна про Рибака сьогоднi вранцi; як на мене, думаю, вони пiдуть усiм на користь. Особисто я був радий це почути. Генрi розтуляе рот i повторюе слова Джорджа Ретбуна з притаманним йому трiумфом. – «Справжнiй Рибак, хлопцi i дiвчата, Альберт Фiш, помер понад шiстдесят сiм рокiв тому». – Якось аж моторошно чути голос одурманеного наркотиками товстуна з витонченого горла Генрi Лайдена. Своiм власним голосом Генрi каже: – Сподiваюся, вони пiдуть усiм на користь. Пiсля того як я сьогоднi вранцi прочитав нiсенiтницi, якi пише твiй дружок Венделл Грiн, то одразу вирiшив, що Джордж просто змушений щось сказати. Генрi Лайден полюбляе вживати такi слова, як «я прочитав», «я читав», «я побачив», «я дивився». Вiн знае, що цi фрази бентежать його спiврозмовникiв. А Венделла Грiна вiн назвав «твiй дружок», бо Генрi единий, кому Джек зiзнався, що розповiв репортеру про Альберта Фiша. Зараз Джек думае, що краще б вiн не розповiдав нiкому. На щастя, Венделл Грiн – не його дружок. – Ти допомiг пресi, – каже Генрi, – то чому б тобi не подумати про те, щоб допомогти нашим хлопцям у синьому. Вибач, Джеку, але це ти вiдчинив дверi, тож я не повторюватиму. Дейл – мiй племiнник, перш за все. – Я не вiрю своiм вухам, що менi доводиться це чути, – каже Джек. – Чути що, все, що я думаю? Дейл – мiй племiнник, якщо ти не забув. Ти мiг би стати йому в пригодi, до того ж вiн вважае, що ти перед ним у боргу. Тобi нiколи не спадало на думку, що ти мiг би допомогти йому залишитись на роботi? Або хоча б, якщо ти любиш Френч Лендiнг i Норвей Веллi так, як ти кажеш, то ти мiг би придiлити iхнiм жителям хоча б частинку свого часу й таланту. – Генрi, а ти не думав про те, що я у вiдставцi? – вiдповiдае Джек крiзь зуби. – Що розслiдування вбивств – це останне, я маю на увазi, остання рiч на свiтi, чим менi хотiлося б зараз займатися. – Звичайно, що думав, – каже Генрi. – Але все ж таки сподiваюсь, ти менi вибачиш, Джеку, але в тебе чудовi здiбностi, набагато бiльшi, нiж у Дейла, i безперечно всiх тих iнших хлопцiв, тож я не можу зрозумiти в чому, в бiса, проблема. – Немае жодноi проблеми, – каже Джек. – Просто я цивiльний. – Ти першокласний. Можна далi слухати Баренбойма. – Генрi вiдшукуе пальцями пульт i натискае на кнопку, щоб увiмкнути радiо. Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин у кабiнi пiкапа можна було почути лише «Голдберг-варiацii», якi виконували на роялi «Стейнвей» на великому концертi в Teatro Colоn у Буенос-Айресi. Джек захоплюеться чудовою музикою i думае, яким же треба бути невiгласом, щоб помилитись i подумати, що це був Глен Гулд. Людина, що здатна припуститися такоi помилки, точно не змогла б вiдчути внутрiшню вiбрацiю дверноi ручки фiрми «Дженерал моторс». Коли вони звертають праворуч iз Шосе-93 до Норвей Веллi-роуд, Генрi каже: – Не дуйся, менi не треба було називати тебе бовдуром. А також менi не треба було звинувачувати тебе у твоiх проблемах, бо насправдi проблеми в мене. – У тебе? – Джек здивовано дивиться на нього. Багаторiчний досвiд одразу пiдказуе, що Генрi хоче попросити неофiцiйноi допомоги в слiдства. Генрi вдивляеться в лобове скло, нiчого не виказуючи. – Якi в тебе можуть бути проблеми? У тебе порвалися шкарпетки? Чи, може, в тебе не складаються справи на однiй iз радiостанцiй. – З тим я б упорався. – Генрi робить паузу, пауза затягуеться в довгу мовчанку. – Я хотiв сказати, що менi здаеться, я втрачаю розум. Здаеться, я божеволiю. – Та облиш. – Джек вiдпускае педаль газу i зменшуе швидкiсть наполовину. Хiба Генрi мiг коли-небудь бути свiдком феерверку iз пiр’я? Звичайно, що нi; Генрi незрячий, а його власний феерверк iз пiр’я таки був сном наяву. Голос Генрi тремтить, як камертон. Вiн i досi вдивляеться в лобове скло. – Розкажи менi, що вiдбуваеться, – каже Джек. – Я починаю за тебе хвилюватись. – Генрi розтуляе рот саме настiльки, щоб можна було простромити облатку, а тодi знову його затуляе. Вiн здригаеться. – Гм-м, – каже вiн. – Усе серйознiше, нiж я думав. – У його вражаючому, стриманому, ритмiчному голосi, справжньому голосi Генрi Лайдена, вiдчуваеться вiбрацiя вагань i безпорадностi. Джек трохи зменшуе швидкiсть авто, i тепер воно рухаеться зовсiм повiльно. Вiн починае щось розповiдати, а тодi вирiшуе зачекати. – Я чую голос своеi дружини, – каже Генрi. – Уночi, коли я лежу в лiжку, близько третьоi-четвертоi ранку, я чую, як Роудi ходить по кухнi, а потiм ii кроки посуваються вгору сходами. Здаеться, я втрачаю розум. – Як часто це вiдбуваеться? – Скiльки разiв? Я достоту не знаю, три чи чотири. – Ти пiдводишся i шукаеш ii? Кличеш ii на iм’я? Голос Генрi знову то стишуеться, то гучнiшае, схожий на вiбрато. – І те, i iнше. Я ж був упевнений, що чув ii. Уже шiсть рокiв, як Роудi немае серед живих. Смiшно, правда? Можливо, менi й було смiшно, якби я не думав про те, що божеволiю. – Ти кличеш ii на iм’я, – запитуе Джек, – пiдводишся з лiжка, спускаешся сходами? – Неначе лунатик, неначе навiжений. «Роудi? Це ти, Роудi?» Минулоi ночi я обiйшов увесь будинок. «Роудi? Роудi?» Думаеш, я сподiвався, що вона вiдповiсть? – Генрi не звертае уваги на сльози, що просочуються з-пiд авiаторських окулярiв i течуть щоками. – Проблема в тому, що саме на це я й сподiвався. – У домi бiльше нiкого не було? – перепитуе Джек. – Немае погрому? Можливо, щось лежить не на своему мiсцi, або щось зникло, абощо? – Я нiчого такого не помiтив. Здаеться, кожна рiч на своему мiсцi. Усе знаходиться там, де я поклав. – Вiн пiдводить руку i витирае обличчя. Покручена пiд’iзна дорога до будинку Джека промайнула праворуч вiд пiкапа й залишилася позаду. – Я скажу тобi, що я думаю, – каже Джек, уявляючи, як Генрi блукае по будинку в пiтьмi: – Шiсть рокiв тому ти пережив велике горе, яке залишило по собi неминучий вiдбиток, як це бувае з кожним, у кого помирае близька людина. Це все створило у твоiй душi вiдчуття неспокою, хвилювання, злостi, болю, широкий спектр таких емоцiй, але, попри все, ти й досi сумуеш за Роудi. Навiть якщо хтось i не показуе, що все ще журиться за померлою коханою людиною, вiн усе одно сумуе. – Твоi слова мають глибокий сенс, – каже Генрi. – До того ж втiшають. – Не перебивай. Вiдбуваеться щось дивне. Повiр, я знаю, що кажу. Твiй розум збентежений, вiн спотворюе докази, дае неправдивi свiдчення. Хтозна чому? Але це справдi так. – Іншими словами, перетворюешся на божевiльного, – каже Генрi. – Я впевнений, що саме до цього я й кочуся. – Я лише хотiв сказати, що такi люди бачать сни наяву, – каже Джек, – i саме це з тобою i сталося. Немае чого хвилюватися. Чудово, ось ми пiд’iжджаемо до твого будинку, ти вдома. Вiн звертае до трав’янистого в’iзду i котиться до бiлого фермерського будинку, у якому Генрi та Роудi Лайден прожили п’ятнадцять рокiв вiдтодi, як одружились, i до того, як дiзналися, що в Роудi рак печiнки. Перших два роки пiсля ii смертi Генрi ходив по будинку, вмикаючи свiтло. – Сни наяву? Звiдки ти таке взяв? – Сни наяву – не така вже й рiдкiсть, – каже Джек. – Особливо серед людей, якi не висипаються, як ти. – Чи я, – додав вiн подумки. – Я не вигадую, Генрi. У мене й самого раз чи двiчi було. Раз, то точно. – Сон наяву, – повторюе Генрi, змiнюючи тон голосу. – Оце так. – Подумай про це. Ми живемо в рацiональному свiтi. Люди не повертаються пiсля смертi. Всьому е свое пояснення, рацiональне пояснення. Якби наш свiт не був рацiональним, ми б нiколи не могли нiчого з’ясувати i не могли б нiчого зрозумiти. – Це очевидно навiть слiпому, – каже Генрi. – Дякую. Щасти. – Вiн залишае салон автомобiля й зачняе дверi. Ступае кiлька крокiв, а тодi повертаеться i нахиляеться через вiкно. – Як щодо того, щоб розпочати сьогоднi ввечерi «Похмурий дiм»? Я думаю, що повернусь додому приблизно о 20: 30, десь так. – Я пiд’iду близько дев’ятоi. На прощання Генрi каже: – Дiнь-дон. – Вiн повертаеться, прямуе до вхiдних дверей i зникае в будинку, який був, звичайно ж, не замкнений. Тут лише батьки зачиняють дверi на ключ, та й то лише вiднедавна. Джек розвертае пiкап, спускаеться до Норвей Веллi-роуд. У нього виникае вiдчуття, що вiн зробив подвiйну добру справу, бо, допомагаючи Генрi, вiн також допомiг собi. Інодi сам дивуешся, як усе складаеться. Коли вiн звертае на свою пiд’iзну дорогу, чуеться своерiдний брязкiт з-пiд панелi бiля попiльнички. Цей звук знову з’являеться на останньому поворотi, саме тодi, коли в полi зору з’являеться будинок. Цей звук схожий не стiльки на брязкання, скiльки на легке глухе постукування. Кнопки, монети – щось у цьому родi. Вiн завертае та зупиняеться перед будинком, вимикае двигун, вiдчиняе дверi. Тодi згадуе, повертаеться й витягуе попiльничку. Побачене всерединi висувного лотка змушуе його глибоко видихнути. Там – яйце вiльшанки завбiльшки з цукерку М&М. Маленьке яйце настiльки блакитне, що й слiпий би його помiтив. Джек тремтячими пальцями витягуе яйце з попiльнички. Не вiдриваючи очей вiд яйця, вiн залишае салон i зачиняе дверi. І далi дивлячись на яйце, нарештi згадуе про дихання. Його рука згинаеться в зап’ястку й випускае яйце, що падае на рiвну траву. Вiн свiдомо пiдводить ногу i стае на блакитну цятку. Не оглядаючись, кидае ключi в кишеню та прямуе до сумнiвноi безпеки свого будинку. Частина друга Викрадення Тайлера Маршалла 5 Пiд час ранковоi подорожi до притулку Макстона ми зустрiчалися з прибиральником у мiшкуватому комбiнезонi – ви випадково не пам’ятаете його? Мiшкуватий комбiнезон? Невеличке черевце? Сигарета в зубах, попри написи вздовж коридорiв через кожнi двадцять футiв «ПАЛИТИ ЗАБОРОНЕНО! БЕРЕЖІТЬ СВОЇ ЛЕГЕНІ!». Швабра, бiльше схожа на клубок мертвих павукiв? Нi? Не вибачайтесь. Пiта Векслера дуже легко не помiтити, вiн i в юностi був непоказним (середнiй випускний бал у вищiй школi Френч Лендiнга – 79), i замолоду, i тепер, коли досяг дорослого вiку. Його едине хобi – жорстоко щипати старих мешканцiв притулку, якi заповнюють його життя бурчанням, безглуздими запитаннями й запахом газiв i сечi. Найгiрше – це недоумки Альцгеймера. Вiн мiг загасити недопалок вiд сигарети об iхнi худi спини чи сiдницi. Йому подобаеться задушливий крик, коли iх починае пекти, а тодi бiль проникае дедалi глибше. Цi невеличкi мерзеннi тортури мали подвiйний ефект: iх це трохи збуджуе, а йому дае нехай незначну, та все ж утiху. Це вносить бодай якусь радiсть у його сiрi буднi. Освiжае його почуття. Крiм того, вони нiкому нiчого не розкажуть. І, о Боже, найгiрший iз них човгае ногами вздовж коридору вiддiлення «Маргаритка». Чарльз Бернсайд iде, роззявивши рота, у лiкарнянiй сорочцi, з розв’язаними зав’язками ззаду. Пiту видно вимазанi лайном худощавi сiдницi бiльше, нiж йому того б хотiлося. Господи, ззаду всi ноги замащенi шоколадними плямами аж до колiн. Вiн прямуе до туалету, але вже надто пiзно. Певного роду коричнева коняка, назвiмо ii «Вранiшнiй Грiм», уже вирвалась зi свого стiйла i, поза сумнiвами, наскакалась на простирадлах Бернi. Дякувати Богу, прибирати iх – не моя робота, – думае Пiт, самовдоволено посмiхаючись, тримаючи сигарету в зубах. – Це тобi, Буч. Але за столом, що бiля жiночоi та чоловiчоi санiтарних кiмнат, на даний момент нiкого немае. Буч Єркса, очевидно, пропустить чудове видовище i не побачить брудного заду Бернi, що якраз проходить повз стiл. Буч, напевно, вийшов покурити, хоча Пiт казав цьому iдiоту сотнi разiв, що всi цi написи «Не палити!» нiчого не означають, Живчика Макстона менше за все хвилюе, хто i де палить (i об що, якщо на те пiшло, гасить недопалки). Написи тут просто через те, що цього вимагають нуднi закони. Посмiшка Пiта розтягуеться ще бiльше, i вiн стае особливо схожим на свого сина Еббi, друга Тая Маршалла (це Еббi Векслер показав Джеку i Генрi пальця). Пiт замислюеться: чи йому вийти i сказати Бучу, що на нього чекае брудна робота в Р18, до того ж помити треба i ii мешканця, чи то змовчати про сюрприз, який йому приготував Бернi. Бернi, мабуть, повернеться до палати i трохи помалюе пальцями для ще бiльшоi насолоди. Це теж дуже добре, але ще бiльше хочеться побачити, як змiниться вираз обличчя Буча, коли Пiт йому скаже… – Пiте. О нi. Його заскочила курва. Красива курва, але курва – то е курва. Пiт стоiть на мiсцi ще мить, сподiваючись, що вона вiдчепиться, якщо вiн ii проiгноруе. Марнi надii. – Пiте. Вiн повертаеться. Це Ребекка Вiлас власною персоною. Сьогоднi вона одягнена у свiтло-червону сукню, мабуть, на честь Свята полуницi, а чорнi туфлi на високих пiдборах, мабуть, на честь ii власних нiжок. Пiт умить уявляе, як цi нiжки обiймають його, цi високi пiдбори сплiтаються на його спинi, схожi на годинниковi стрiлки, тодi бачить картонну коробку в ii руках. Це, поза сумнiвом, йому якесь завдання. Пiт також помiчае каблучку, що мерехтить на ii пальцi, з якимось дорогоцiнним каменем завбiльшки з яйце вiльшанки, чорт забирай, хоча й значно тьмянiше. Йому цiкаво, до того ж уже не вперше, що мае зробити жiнка, щоб заслужити таку каблучку. Вона стоiть, потупуючи ногою, дозволяючи йому себе розглядати. Позаду нього Чарльз Бернсайд продовжуе повiльно, ледь похитуючись, iти до чоловiчоi кiмнати. Дивлячись на цю стару ходячу катастрофу, здаеться, що днi його активного життя вже давно позаду. Але така думка хибна. Дуже хибна. – Мiс Вiлас? – нарештi каже Пiт. – Скiльки тобi можна повторювати, Пiте, щоб ти не палив у вiддiленнях? Це все ж таки громадське примiщення. Перш нiж вiн може щось вiдповiсти, вона повертаеться у своiй короткiй сексуальнiй спiдничцi та йде до кiмнати для вiдпочинку в Макстона, у якiй сьогоднi пiсля полудня на Святi полуницi вiдбуватимуться танцi. Зiтхнувши, Пiт притуляе швабру до стiни та прямуе за нею. Чарльз Бернсайд залишився сам на початку коридору вiддiлення «Маргаритка». Порожнеча його очей змiнюеться на сяючий, здичавiлий блиск розвiдника. Вiн одразу став здаватися молодшим. Поiзд засранця Бернi пiшов. На його мiсцi опинився Карл Бiрстоун, який колись у молодостi вiдривався в Чикаго по повнiй. Карл… І щось iще. Щось нелюдське. Вiн… воно… посмiхаеться. На столi, за яким нiхто не сидить, стоси паперiв, притисненi круглим каменем, завбiльшки з чашку з-пiд кави. На каменi – напис маленькими чорними лiтерами: «Камiнь – улюбленець Буча». Бернi бере камiнь-улюбленець Буча Єркси i жваво йде до чоловiчоi кiмнати, досi з оскалом на обличчi. У кiмнатi для вiдпочинку столи стоять уздовж стiн, застеленi червоними паперовими скатертинами. Пiзнiше Пiт запалить маленькi червонi вогнi (на батарейках; нiяких свiчок для iдiотiв). На стiнах гарнi великi картоннi полуницi, що наклеенi повсюди, деякi з них уже трохи затертi, оскiльки iх вiшають щолипня вiд того часу, як Герберт Макстон вiдкрив це мiсце наприкiнцi шiстдесятих. Лiнолеум голий, нiчим не застелений. Сьогоднi пiсля обiду, ближче до вечора, мешканцi притулку, якi ще в змозi рухатись i при своему глуздi, невдовзi човгатимуть ногами пiд хiти бiг-бенду тридцятих-сорокових рокiв, обiйматимуться пiд час тужливих пiсень, а дехто, можливо, навiть умиватиметься потом пiсля джитербагу. (Три роки тому в лiтнього мешканця притулку на iм’я Ірвiн Крiстi стався легкий сердечний напад пiсля запального лiндi-хопу «Не сиди пiд яблунею нi з ким, крiм мене».) О так, танцювальне Свято полуницi – це завжди весело. Ребекка сама зсунула докупи три дерев’янi столи i застелила iх бiлою скатертиною, пiдготувавши подiум для Симфонiчного Стена. У кутку стоiть блискучий хромований мiкрофон iз великою круглою голiвкою, справжнiй антикварiат тридцятих рокiв, яким користувалися в «Коттон-клубi». Це однин iз призiв Генрi Лайдена. Поруч вузька довга коробка, у якiй його вчора доставили. На подiумi, пiд пучком червоно-бiлого гофрованого паперу, що висить на стiнi поруч iз картонними полуницями, стоiть драбина. Побачивши ii, Пiт пiдозрюе, що Ребекка Вiлас була в його комiрчинi. Паршива сучка! Якщо вона вкрала в нього бодай щось, iй-богу… Ребекка, щось бурмочучи, кладе коробку на подiум, тодi випростовуеться. Вона загортае пасмо шовковистого каштанового волосся бiля рум’яноi щоки. Це ще лише полудень, але день у Кулi Кантрi обiцяе бути спекотним. «Люди, перевдягнiть бiлизну i ще раз побризкайтесь дезодорантом», – каже в таких випадках Джордж Ретбун. – О, файний хлопець, я ж бо думала, ти вже нiколи не прийдеш, – каже Ребекка. – Ну, я тут, – похмуро каже Пiт. – Здаеться, ви тут i без мене чудово впоралися. – Вiн робить паузу, а тодi додае: – Файна. – Пiту здавалось це був досить вдалий жарт. Вiн проходить вперед i заглядае до коробки з написом «Належить Генрi Лайдену». Всерединi коробки – маленький прожектор, обмотаний електричним шнуром, i рожевий селевий круг, що обертаеться по колу i змiнюе колiр свiтла вiд забарвлення льодяника до кольору полуницi з цукром. – Що це за мотлох? – запитуе Пiт. Ребекка даруе йому сяючу попереджальну посмiшку. Будь-хто зрозумiв би цю посмiшку, навiть такий тупак, як Пiт. Вона означае: приятелю, ти стоiш на краю басейну з алiгаторами; скiльки ще крокiв ти хочеш зробити? – Вогнi, – каже вона. – В-О-Г-Н-І треба повiсити ось там, на отой гачок. Г-А-Ч-О-К. На цьому наполягав дiджей. Каже, що вони покращують йому настрiй. Н-А-С-Т… – Що сталося з Вiнi Ерiксон? – бурмоче Пiт. – З Вiнi не було всiх цих довбаних проблем. Вiн вмикав записи, чорт забирай, на двi години, тягнув кiлька разiв зi своеi фляжки, а тодi завершував. – Вiн поiхав, – каже Ребекка байдужим голосом, – думаю, назавжди. – Ну… – Пiт дивиться вгору, розглядаючи жмут промiнцiв iз червоного й бiлого гофрованого паперу. Але я не бачу нiякого гачка, мiс Вiлас. – Господи, – каже вона, i вилiзши на драбину, показуе, – так ось же вiн, ти що слiпий? Пiт зовсiм не слiпий, до того ж вiн нiколи не був такий радий можливостi бачити. З того мiсця, де вiн стояв, пiд нею, вiн змiг чудово розгледiти ii стегна, червоне мереживо ii трусикiв, напруженi сiдницi, оскiльки вона стояла на п’ятiй сходинцi драбини. Вона глянула вниз, на нього, побачила приголомшений вираз його обличчя, i одразу ж зрозумiла, куди вiн дивиться. Вираз ii обличчя дещо пом’якшуеться. Їi люба матуся полюбляла казати, що чоловiки перетворюються на дурнiв, коли бачать трусики. – Пiте, Пiте, спустися на землю. – Га? – Вiн дивиться на неi вгору, роззявивши рот, на його нижнiй губi з’являеться слина. – На моiй нижнiй бiлизнi точно немае нiякого гачка, я в цьому впевнена, як i в багатьох iнших речах у свiтi, але якщо ти спрямуеш свiй погляд вище… глянеш на мою руку, а не на мiй зад… Вiн глянув угору, його обличчя досi приголомшене, вiн нарештi побачив нiготь, нафарбований червоним лаком (Ребекка продумала червоний колiр у всьому на сьогоднiшньому полуничному святi, навiть не сумнiвайтеся), який торкався гачка, що, виблискуючи, виглядав з-пiд гофрованого паперу, неначе гачок рибалки, що вбивчо виблискуе з-пiд несмачноi приманки. – Гачок, – каже вона. – Прикрiпи фiльтр на лампу, а лампу закрiпи на гачок. Це рожева пiдсвiтка, як нам пояснив дiджей. Ти зрозумiв мене, кемосабi? – О, так… – Тодi, якщо твоя ласка, пiдiймайся. Вона злiзае з драбини, вирiшивши, що вже досить показувати Пiту трусики, вiн i так уже побачив бiльше, нiж мiг сподiватися в один iз мерзенних робочих днiв. Пiт уже пiдняв, а тепер, витягаючи з коробки рожевий прожектор Симфонiчного Стена, готуеться до ще одного разу. Коли вiн вилазить на драбину, його дрючок пiдiймаеться просто перед обличчям Ребекки Вiлас. Вона помiчае це, i змушена кусати щоку зсередини, щоб приховати посмiшку. Чоловiки д?рнi, це точно. Деякi з них милi д?рнi, та все ж д?рнi. Просто однi дурнi можуть собi дозволити обручки, поiздки, вечерi в нiчних клубах Мiлуокi, а iншi нi. Деякi дурнi лише на те i здатнi, що прикрiпити нiкчемну лампу. АГОВ, ХЛОПЦІ, ЗАЧЕКАЙТЕ МЕНЕ! – КЛИЧЕ ТАЙ МАРШАЛЛ. – ЕББІ! РОННІ! ТІДЖЕЙ! ЗАЧЕКАЙТЕ! Еббi Векслер (дуже схожий на хлопця Ненсi, не зовсiм привабливий хлопчина) вiдгукуеться: – Спiймай нас, недоумку! – Так! – кричить Роннi Мецгер – Упiймай нас, недомуку! – Роннi, дитина, яка багато часу проводить у кабiнетi логопеда, озирнувшись через плече, ледь не розбиваеться на своему велосипедi, проте встигае вчасно вивернути кермо. Потiм вони втiкають, усi трое разом, заповнивши увесь тротуар (Господи, допоможи, щоб пiшоходи прямували в iнший бiк). Їхнi швидкi тiнi бiжать поруч iз ними. Спочатку Тайлер остаточно вирiшуе iх наздогнати, а потiм розумiе, що в нього ноги надто втомились. Його мама i батько кажуть, що колись вiн iх обов’язково наздожене, що вiн ще просто замалий, але те, що вiн стане одним iз них, Тай сумнiваеться. Також у нього е сумнiви щодо Еббi, Роннi й Тiджея. Та чи варто iх узагалi наздоганяти? (Якби Джудi Маршалл почула цi думки, вона б аплодувала стоячи, оскiльки дивувалася протягом останнiх двох рокiв, як такий кмiтливий, уважний хлопчик, як ii син, може невтомно гуляти iз цiею бандою невдах…, про них вона казала, що в них низький рейтинг.) – Посмокчете Ельфу, – безутiшно каже Тай, злiзаючи iз сiдла; вiн пiдхопив цей вульгаризм iз телеканалу «Сай-Фай», який час вiд часу крутить невеличкий серiал «Десяте королiвство». У всякому разi немае жодноi причини, щоб гнатися за ними; вiн i так знае, що вони поiхали на автостоянку перед «7-11», щоб попити фруктового напою й обмiнятися картками «Меджик». Це ще одна проблема мiж Тайлером i його друзями. Йому бiльше хотiлося б обмiнюватись бейсбольними картками. Еббi, Роннi та Тiджей зовсiм не цiкавляться «Кардиналами», «Індiанцями», «Ред Сокс» i «Брю Крю». Еббi зайшов навiть так далеко, що назвав бейсбол грою для гомикiв, такий коментар Тай вважае швидше тупим (чи то жалюгiдним), нiж образливим. Вiн, глибоко дихаючи, тягне свiй велосипед вгору тротуаром. І так аж до перехрестя вулиць Чейз i Квiн-стрит. Еббi називае Квiн-стрит – Квiе-стрит. Звичайно. Воно й не дивно. Хiба це не одна з великих проблем? Тайлер – це хлопчик, який любить сюрпризи, а Еббi Векслер – нi. Тому iхня реакцiя на музику, що лунала з пiкапа, який вони зустрiли сьогоднi вранцi, була абсолютно передбачуваною. Тайлер зупинився на розi, дивлячись униз по вулицi Квiн-стрит. З обох бокiв вулицi – крислатий живоплiт. Праворуч над живоплотом тягнеться ряд окремих червоних дахiв. Будинок для лiтнiх людей. Поруч iз головними воротами стоiть якийсь знак. Тайлеру стало цiкаво, вiн сiдае на велосипед i повiльно iде вниз тротуаром, щоб подивитися. Найдовшi гiлки живоплоту шелестять, торкаючись керма його велосипеда. Знак, схожий на велику полуницю. Нижче напис: «СЬОГОДНІ СВЯТО ПОЛУНИЦІ!!!». Тайлер дивуеться, що за Свято полуницi, це вечiрка суто для людей похилого вiку? Це не дуже цiкаве запитання. Обмiрковуючи все це кiлька хвилин, вiн розвертае свiй велосипед i готуеться iхати назад на Чейз-стрит. Чарльз Бернсайд заходить до чоловiчоi кiмнати наприкiнцi коридору вiддiлення «Маргаритка», досi з оскалом посмiхаючись i тримаючи камiнь-улюбленець Буча. Лiворуч вiд нього кiлька умивальникiв iз дзеркалами над ними, це металевi дзеркала, якi можна побачити в туалетах дешевих барiв та салонiв. В одному з них Бернi бачить вiдображення свого вищиру, в iншому – тому, що ближче до вiкна, – бачить маленького хлопчика у футболцi з написом «Мiлуокi Брюерс». Хлопчик сидить на велосипедi, якраз бiля ворiт, читаючи напис «Свято полуницi!». Бернi починае пускати слину. Хоча на це, здавалося б, не було нiяких причин. Слина Бернi тече, як у вовка в казцi, пiниться i витiкае з куточкiв його рота, котиться по червоно-коричневiй нижнiй губi. Слина стiкае пiдборiддям, як потiк мильного розчину. Вiн незграбно витирае ii рукою i стрясае на пiдлогу, не вiдриваючи очей вiд дзеркала. Хлопчик у дзеркалi – це не бiдна загублена дитина з уяви Бернi, Тай Маршалл прожив усе життя у Френч Лендiнгу i точно знае, де перебувае. Вiн мiг дуже легко загубитися й опинитися в певнiй кiмнатi. Певнiй камерi. Або тягтись до невiдомого горизонту на обпечених, закривавлених нiжках. Особливо, якщо цього захочеться Бернi. Йому доведеться дуже швидко рухатись, але, як ми вже помiтили, Чарльз Бернсайд насправдi може й швидше рухатися, якщо на те е причина. – Горг, – вiн говорить це безглузде слово з досить чiтким, явним середньозахiдним акцентом. – Давай, Горг. І не чекаючи, що буде далi, – вiн знае, що буде далi, – Бернi повертаеться та йде в бiк чотирьох туалетних кабiнок. Вiн заходить в другу лiворуч i зачиняе дверi. Тайлер саме сiв на велосипед, коли щось зашумiло в живоплотi в десяти футах вiд напису «Свято полуницi!». Великий чорний ворон вийшов звiдти на тротуар вулицi Квiн-стрит. Вiн став, глянув на хлопчика пронизливим розумним поглядом, розправив чорнi крила i, розтуляючи дзьоб, промовив: – Горг! Тайлер готовий радiти з будь-яких причин (йому десять рокiв, i вiн завжди готовий радiти i завжди готовий повiрити в неймовiрне). Вiн дивиться на ворона i починае усмiхатися, хоча i не впевнений, що справдi щось почув. – Що? Ти щось сказав? Ворон трiпоче глянцевими крилами i повертае голову вбiк таким чином, що його потворнiсть змiнюеться на чарiвнiсть. – Горг! Тай! Хлопець смiеться. Вiн назвав його на iм’я! Ворон назвав його на iм’я! Вiн злазить iз велосипеда, кладе його на пiдставку i ступае кiлька крокiв до ворона. Думки про Емi Сент-Пiр i Джоннi Іркенхема, на жаль, навiть не закрадаються в його свiдомiсть. Вiн думае, що ворон точно злетить, якщо пiдступитися до нього, але той лише злегка лопоче крильми i робить крок у бiк затiнку вiд куща живоплоту. – Ти назвав мое iм’я? – Горг! Тай! Аббала! На мить посмiшка Тая слабшае. Це останне слово здаеться йому знайомим i будить нечiткi, неприемнi асоцiацii. Чомусь це змушуе згадати його про матiр. До того ж ворон називае його на iм’я – звичайно, вiн достоту казав Тай. Тайлер ступае ще на крок до чорного птаха. Ворон, вiдповiдно, теж крокуе боком, дедалi ближче до гущавини живоплоту. На вулицi немае нiкого; ця частина Френч Лендiнга дрiмае пiд сонячним промiнням. Усi свiти здригаються, коли Тай ступае ще на крок, прирiкаючи себе на загибель. Еббi, Роннi та Тiджей хвалькувато виходять iз «7-11» пiсля того, як iндус за стiйкою чемно продав iм чорничний «Слiпер» (iндус – це одне з багатьох лайливих слiв, яке Еббi чув iз уст свого батька). Також у них новi картки «Меджик», по двi на кожного. Із синiми вiд соку губами Еббi повертаеться до Тiджея. – Зганяй вниз вулицею, забери того недоумка. Тiджей ображено дивиться: – Чому я? – Тому що Роннi купив картки, дурню. Давай бiгом, ворушися. – Навiщо вiн нам, Еббi? – запитуе Роннi, облизуючи солодкi шматочки льоду. – Бо я так сказав, – пихато вiдповiдае Еббi. У Тайлера по п’ятницях зазвичай е грошi. У нього фактично е грошi щодня. Вiн мае заможних батькiв. Для Еббi, котрого виховуе (якщо це можна так назвати) батько-одинак, що працюе на паршивiй роботi прибиральником, цього було досить, щоб зненавидiти Тайлера; вiн хотiв його спочатку принизити, а тодi ще й набити. Але зараз усе, що йому треба, – це картки «Меджик», по третiй пачцi для кожного. Було ще приемнiше усвiдомлювати той факт, що Тайлеру зовсiм не подобаються картки «Меджик», проте вiн усе одно змусить його за них заплатити. Проте спершу iм треба доставити сюди малого недоумка. Чи малого недомука, як його називае недорiкуватий Роннi. Еббi подобаеться таке прiзвисько, i вiн думае, що почне його так називати. Недомук. Гарне слово, так вiн зможе насмiхатися над Таем i Роннi одночасно. Два в одному. – Давай, Тiджею, чи ти хочеш отримати iндiанський опiк. Тiджей не хоче. Індiанськi опiки Еббi Векслера скажено болючi. Вiн демонстративно зiтхае, забирае велосипед вiд стiйки, сiдае на нього та iде вниз пологим схилом пагорба, тримаючи однiею рукою кермо, а другою – сiк. Вiн розраховуе побачити Тая, котрий тягне свiй велосипед, тому що вiн просто… так… втоми-и-и-ився, десь поблизу, але, здаеться, Тая взагалi немае на Чейз-стрит. Що таке? Тiджей починае крутити педалi швидше. У чоловiчiй кiмнатi ми дивимося на ряд туалетних кабiнок, дверi другоi злiва зачинено. Іншi три трохи вiдхиленi, висять на срiблястих завiсах. З-пiд зачинених дверей нам видно пару викривлених та вкритих вузлуватими венами гомiлок, що пiднiмаються iз брудних капцiв. Голос кричить iз дивовижною силою. Це рiзкий голодний i злий голос молодоi людини. Ехо вiдбиваеться вiд плитки на стiнах: – Аб-бала! Аббала-дун! Маншан горг! Раптом у всiх унiтазах спускаеться вода. Не лише в зачиненiй кабiнцi, а й у всiх, у тому числi й у пiсуарах – срiблястi ручки опускаються з iдеальною синхроннiстю. Вода стiкае вниз вигнутими фарфоровими поверхнями. Ми переводимо погляд вiд пiсуарiв на унiтази й бачимо, що бруднi капцi та ноги, якi з них стирчали, зникли. Ми вперше чуемо справжнiй звук невезiння, схожий на порив гарячого повiтря з легень, що породив нiчний кошмар о другiй годинi ночi. Ледi та джентльмени, Чарльз Бернсайд покинув будинок. Ворон пiдходить упритул до живоi огорожi. Вiн досi дивиться на Тайлера своiми яскравими моторошними очима. Тайлер iде до нього, мов загiпнотизований. – Скажи мое iм’я знову. – Вiн зiтхае. – Скажи мое iм’я знову, i можеш iти. – Тай! – чемно каркае ворон, тодi ледь трiпоче крильми й вислизае в живоплiт. Ще якусь мить Тайлеру видно, як змiшуються кольори блискучого чорного з блискучо-зеленим, а тодi вiн зникае. – Надзвичайний ворон! – каже Тайлер. Вiн розумiе, що, сказавши це, мимовiльно засмiявся. Що це було? Це вiдбувалося насправдi, чи йому здалося? Вiн нахиляеться ближче до того мiсця живоплоту, де щойно зник ворон, сподiваючись знайти перо, щоб узяти собi на згадку, i коли вiн це робить, худорлява бiла рука рiзко висуваеться iз зеленi й вправно хапае його за шию. Тайлер устигае лише ледь скрикнути вiд жаху, перш нiж його затягнули в живу огорожу. Один iз його кросiвок стягнули невеликi жорсткi гiлки. Десь здалеку чуеться гортанний пожадливий крик, щось схоже на «Хлопчик!», а тодi глухий звук, очевидно, удар улюбленим каменем по головi хлопця. Бiльше нiчого не чути, крiм вiддаленого гулу газонокосарки i близького дзижчання бджоли. Бджола кружляе над квiтами за огорожею на територii Макстона. Бiльше нiчого не видно, крiм зеленоi трави i столiв бiля будiвлi, де лiтнiм мешканцям улаштують сьогоднi опiвднi пiкнiк на честь Свята полуницi. Тайлер Маршалл зник. Тiджей Реннiкер спускаеться i зупиняеться на розi Чейз i Квiн. Його темно-синiй сiк капае на зап’ясток, але вiн цього практично не помiчае. Посерединi Квiн-стрит вiн бачить велосипед Тая, що акуратно спираеться на пiдставку. Повiльно рухаючись, оскiльки в нього надзвичайно кепськi передчуття, Тiджей пiд’iздить до велосипеда. У якийсь момент вiн починае усвiдомлювати, що те, що колись було «Слiпером», тепер перетворилось на чашку розтопленоi маси. Вiн викидае його в стiчну канаву. Так, правильно, – це велосипед Тая. Немае сумнiвiв, адже це червоний двадцятидюймовий «Швiн» iз широким кермом i зеленою налiпкою «Мiлуокi Бакс» збоку. Велосипед i… Бiля огорожi, що е межею мiж свiтом старих людей i свiтом нормальних людей, звичайних людей, Тiджей бачить один кросiвок фiрми «Рiбок». Навколо нього розкидано блискуче зелене листя. З кросiвка стирчить одна пiр’iна. Хлопчик дивиться на кросiвок широкими очима. Можливо, Тiджей i не такий розумний, як Тайлер, але розумнiший вiд Еббi Векслера, i цього досить, щоб уявити, як Тайлера було затягнено крiзь огорожу. Позаду залишився лише велосипед… i одна кросiвка… одна-едина кросiвка, що перевернулася… – Таю? – кличе вiн. – Ти жартуеш? Бо якщо так, то краще припини, я скажу Еббi, щоб зробив тобi найдужчий iндiанський опiк, який у тебе коли-небудь був. Нiхто не вiдповiдае. Тай не жартуе. Тiджей чомусь так i думае. Вiн раптом згадуе про Еммi Сент-Пiр i Джонi Іркенхема, вiн чуе (або йому здаеться, що чуе) ледь чутнi кроки за живоплотом: Рибак, добре пообiдавши, повернувся за десертом! Тiджей намагаеться закричати i не може. Його горло пересохло. Замiсть того щоб закричати, вiн нахиляеться над кермом i тисне на педалi. З’iхавши з тротуару на проiздну частину, щоб бути якнайдалi вiд темноi густоi огорожi, iде так швидко, як тiльки може. Переiхавши через бордюр, передне колесо його велосипеда розплющуе те, що залишилось вiд його «Слiпера». Вiн крутить педалi до Чейз-стрит, нахилившись над кермом, мов гонщик iз Гран-прi, залишаючи темний помiтний слiд на асфальтi, схожий на кров. Десь поруч кряче ворон. Цей звук схожий на смiх. Робiн Гуд Лейн, будинок № 16: ми вже це десь бачили, як казала хористка до архiепископа. Ми проникаемо через вiкно кухнi й бачимо Джудi Маршалл, котра спить у крiслi-гойдалцi в кутку. В неi на колiнах книжка – роман Джона Грiхема, – яку ми востанне бачили на столику бiля ii лiжка. Бiля крiсла, на пiдлозi, пiвчашки холодноi кави. Джудi встигла прочитати сторiнок iз десять, перш нiж задрiмала. Ми не можемо звинувачувати в тому письменницькi здiбностi мiстера Грiхема; Джудi погано спала минулоi ночi, i це не вперше. Уже минуло понад два мiсяцi, як вона спала понад двi години поспiль. Фред знае, що з його дружиною щось не так, але вiн навiть не уявляе, наскiльки все далеко зайшло. Якби вiн знав, то був би бiльше нiж просто наляканий. Невдовзi, – Боже, допоможи йому, – вiн матиме краще уявлення про ii психiчний стан. Вона починае нерозбiрливо стогнати i повертати голову з боку на бiк, крiзь сон знову промовляе безглуздi слова. Бiльшiсть iз них надто нечiткi, щоб зрозумiти, проте ми можемо вловити аббала i горг. Раптом ii очi розплющуються. Вони блискучi, яскраво-синi пiд впливом сонячного свiтла, яке заповнюе кухню лiтнiм сiрувато-коричневим золотом. – Тай! – вона промовляе задихаючись. Джудi прокидаеться тому, що судоми звели ноги. Вона дивиться на годинник над плитою, на ньому дванадцять хвилин по дев’ятiй, усе здаеться заплутаним, як це часто бувае, коли ми глибоко заснемо, але не добре виспимось. Неначе струни, перебирае вона в головi хоча й не жахний, проте неприемний сон: чоловiки у фетрових капелюхах, насунених так, що вiдкидали тiнь на обличчя, ходили на довгих, немов намальованих Р. Крамбом, ногах у великих черевиках iз заокругленими носаками, якi, здавалося, теж були витвором Р. Крамба. Вони блукали з нещасними фiзiономiями невiдомим мiстом – Мiлуокi? Чикаго? – на фонi похмурого помаранчевого неба. Сон супроводжувався музикою Беннi Гудмена у виконаннi групи «Кiн Портер Стомп», яку завжди грав ii батько, трохи випивши. Було вiдчуття, що сон поеднував жах i горе: у ii життi вже траплялися жахливi речi, але жахливiше чекало попереду. Люди, зазвичай, не вiдчувають полегшення, прокинувшись пiсля поганого сну, – полегшення, яке вона колись вiдчувала, коли була молодшою i… i… – І при своему розумi, – каже вона хрипло спросоння. – «Кiн Портер Стомп» туди ж. – Ця музика завжди нагадувала iй супровiд до старих мультфiльмiв, у яких мишеня в бiлих рукавичках забiгае в нiрку i вибiгае з неi iз запаморочливою шаленою швидкiстю. Одного разу, коли батько танцював iз нею пiд цю пiсню, вона вiдчула якийсь твердий виступ. Щось у його штанах. Пiсля того, коли вiн вмикав танцювальну музику, вона намагалась не потрапляти йому на очi. – Досить, – каже вона все тим же хриплим голосом. Вона говорить голосом ворона, тому що бачила його увi снi. Це достоту був ворон. Ворон Горг. – «Горг» – означае «смерть», – каже вона, облизуючи суху верхню губу, навiть не помiчаючи цього. Їi язик висолопився ще далi й теплим вологим, у певному сенсi комфортним, кiнчиком облизуе нiздрi. – Там горг – означае смерть. Там, у… Потойбiччя – це слово, яке вона не хотiла б промовляти. Перш нiж закiнчити свою думку, вона бачить на кухонному столi те, чого там ранiше не було. Сплетену з лози коробку. З неi лунае голос, низький, сонний голос. Вона вiдчувае напруження внизу живота, неначе ii кишкiвник абсолютно порожнiй. Вона знае, як називаеться така коробка, – верша. Це риболовна верша. Зараз у Френч Лендiнгу е Рибак. Поганий Рибак. – Тай, – кличе вона, але, звiсно, нiхто не вiдповiдае. У будинку немае нiкого, окрiм неi: Дейл на роботi, а Тай граеться на вулицi – тим краще. Середина липня, серце лiтнiх канiкул, i Тай ганяе по мiсту, робить усе, як писали Рей Бредберi та Август Дерлет, що тiльки можна, маючи в запасi нескiнченний лiтнiй день. Але вiн не буде сам; Дейл поговорив iз ним, щоб вiн тримався друзiв, допоки не впiймають Рибака, щонайменше до тих пiр, i те ж саме казала вона. Джудi не зовсiм подобався син Векслерiв (як i Мецгерiв чи Реннiкерiв), але допоки вони разом, вони в безпецi. Тай, iмовiрно, не навчиться нiчого хорошого цього лiта, але принаймнi… – Принаймнi вiн у безпецi, – каже вона хрипким голосом Ворона Горга. Але коробка, що з’явилася на кухонному столi в той час як вона задрiмала, здаеться, хоче звести нанiвець усю цю концепцiю безпеки. Звiдки вона взялася? І що це за бiла рiч зверху? – Записка, – каже вона i пiдводиться. Вона ступае на кiлька крокiв вiд крiсла до стола, неначе досi спить. Записка – складений шматок паперу. На однiй половинi напис «Милiй синьоокiй Джудi». У коледжi в неi був хлопець, котрий так ii називав. Вона просила його припинити, оскiльки це ii дратувало, через те що вiн забував (навмисне, як вона пiдозрювала): вона його покинула. І тепер знову це дурнувате прiзвисько дражнило ii. Джудi вiдкручуе кран над раковиною, не вiдриваючи очей вiд записки, наповнюе водою долонi й п’е. Кiлька крапель падае на напис «Милiй синьоокiй Джудi». Ім’я одразу розпливаеться. Написано чорнильною ручкою? Який антикварiат! Хто зараз пише чорнильними ручками? Вона тягнеться до записки, а тодi вiдсахуеться. Звук у коробцi стае голоснiшим. Цей звук схожий на дзижчання. – Це мухи, – каже вона. Вода освiжила горло, i голос уже звучить не так хрипко, але самiй Джудi здаеться, що вона говорить, як Ворон Горг. – Ти знаеш, як дзижчать мухи. Вiзьми записку. Не хочу. Так, але ти МУСИШ! Негайно вiзьми ii! Куди подiлась твоя МУЖНІСТЬ? Ти перетворилась на курячий послiд? Хороше запитання. Кляте хороше запитання. Язик Джудi витягуеться, щедро облизуе верхню губу й жолобок, потiм бере записку й розгортае ii. Вибач, тут лише одна дитяча нирка, iншу я пiдсмажив i з’iв. Було дуже смачно! Рибак. Нервовi закiнчення на пальцях, долонях, зап’ястях Джудi Маршалл раптом не вiдчувають. Їi обличчя повнiстю втрачае колiр, на щоках виднiються синi жилки. Дуже дивно, що вона не знепритомнiла. Записка випадае з ii рук i плавно приземляеться на пiдлогу. Вона з вереском вигукуе iм’я сина знову i знову, вiдкидаючи кришку риболовноi вершi. Всерединi блискучi червонi завитки кишкiвника, над якими кишать мухи. Також тут е зморшкуватi мiшечки легенiв i серце завбiльшки з кулак, оскiльки це дитяче серце, багряна подушечка з печiнки… i одна нирка. На купi кишок повзають мухи, як i по всьому свiтi горг, горг, горг. У сонячнiй тишi кухнi Джудi починае вити, i цей звук божевiлля нарештi звiльняеться з ii крихкоi клiтки, – це справжне божевiлля. Буч Єркса вже збирався йти всередину, випаливши лишень одну сигарету, оскiльки перед Святом полуницi завжди багато роботи (добросердий Буч не мае такоi ненавистi до маленьких фальшивих свят, як Пiт Векслер), але до нього пiдiйшла Петра Інглiш, санiтарка з вiддiлення «Нарцис», i вони почали говорити про мотоцикли, тож минуло не менше нiж двадцять хвилин, перш нiж вiн зайшов у вiддiлення. Вiн каже Петрi, що мае йти, вона бажае йому щастя, i вiн прослизае крiзь дверi назустрiч сюрпризу. Бiля стола стоiть голий Чарльз Бернсайд, тримаючи одну руку на каменi Буча, який той використовуе, як прес-пап’е (цей пiдписаний камiнь привiз його син з табору минулого року, Бучу це видалось надзвичайно милим). Вiн не мае нiчого проти мешканцiв притулку. Буч точно дав би Пiту Векслеру прочуханки, якби дiзнався, що той гасить недопалки об iхнi тiла, просто попередив би його, проте вiн терпiти не може, коли вони торкаються його речей. Особливо цей мерзотник, котрий полюбляе виявляти свою дурнувату дотепнiсть. Саме це вiн зараз i хоче зробити. Буч бачить це по його очах. Сам Чарльз Бернсайд вийшов, мабуть, на честь Свята полуницi! До речi, про полуницi; Бернi вже, здаеться, десь поласував ними, оскiльки в нього залишились червонi слiди на губах i глибоко в кутиках рота. Проте Буч не звертае на це уваги. Йому впадають в око зовсiм iншi слiди на Бернi. Коричневi. – Чарльзе, забери руку, – каже вiн. – Вiд чого? – запитуе Бернi, а тодi додае: – Пiдтирайло. Буч не хоче сказати вiд мого каменя-улюбленця, оскiльки це звучить якось по-тупому. – Вiд мого прес-пап’е. Бернi дивиться вниз, на камiнь, який щойно поклав (коли вiн вийшов iз ним iз туалетноi кабiнки, на ньому було трохи волосся й кровi, але для чого ж тодi раковини в туалетi). Вiн продовжуе стояти, забравши руку з каменя. – Помий мене, козел. Я обiсрався. – Та я бачу. Спершу скажи, чи ти вже був на кухнi й розмастив там скрiзь свое лайно. А я знаю, що ти там був, тож не бреши. – Ходив, перш за все, мити руки. – каже Бернi та показуе iх. Вони покрученi, але рожевi й чистi. Навiть нiгтi чистi. Вiн iх справдi мив. А тодi додае: – Дрочун. – Ходiмо зi мною назад, до санiтарноi кiмнати, – каже Буч, – дрочун-пiдтирайло буде тебе мити. Бернi пхикае, проте йде досить жваво. – Ти вже готовий до сьогоднiшнiх танцiв? – запитуе його Буч так, аби спитати: – Уже вiдполiрував своi черевики, друзяко? Бернi може навiть здивувати посмiшкою, коли в нього гарний настрiй, виставляючи напоказ кiлька жовтих зубiв. На них, як i на губах, червонi плями: – Йой! Та я хоч зараз готовий танцювати рок, – каже вiн. Хоча з виду Еббi й не скажеш, що вiн слухае iсторiю Тiджея про залишений велосипед i кросiвку Тайлера Маршалла з певною тривогою. На обличчi ж Роннi, навпаки, – явно означене занепокоення. – Еббi, що ми робитимемо? – запитуе Тiджей пiсля розповiдi. Нарештi його дихання нормалiзовуеться пiсля того, як йому довелося швидко крутити педалi, iдучи вгору. – Що означае «що ми маемо робити»? – питае Еббi. – Те, що й завжди робимо, – проiдемо вниз вулицею, пошукаемо пляшки, щоб здати, поiдемо до парку i гратимемо в картки «Меджик». – Але… але, що як… – Заткнися, – каже Еббi. Вiн знае, що хоче сказати Тiджей, але не хоче цього чути. Його батько каже, якщо говорити про щось погане, то можна накликати на себе бiду, тож вiн намагаеться нiколи цього не робити. Вiн вважае, що згадування iменi виродка-вбивцi – вдвiчi поганiша прикмета. Але цей iдiот Роннi Мецгер усе одно балакае далi… хоча й не зовсiм виразно. – Але, Еббi, якщо це Ликаб? Що як Тая викрав… – Стули пельку! – каже Еббi, замахуючись кулаком, нiби хоче вдарити цього дурня, котрий говорить, неначе кашi в рот набрав. У цей момент продавець-iндус вискакуе з магазину «7-11», як клоун iз табатирки. – Менi не потрiбнi тут вашi чвари! – кричить вiн. – Або ви йдете розбиратись десь в iнше мiсце, або я викликаю полiцiю! Еббi починае повiльно крутити педалi, рухаючись у протилежному напрямку вiд Квiн-стрит; голосно дихаючи, вiн бурмоче ще кiлька образливих слiв на адресу iндуса (iх вiн теж чув вiд батька), а iншi два хлопцi iдуть слiдом за ним. Вiд’iхавши трохи далi вiд «7-11», Еббi зупиняеться й дивиться на своiх друзiв iз гордо зведеною головою, випинаючи груди вперед. – Вiн сам поiхав вiд нас пiвгодини тому, – каже Еббi. – Га? – Хто? Що? – Тай Маршалл, якщо хтось запитае, сам поiхав вiд нас пiвгодини тому. Коли ми були… ум… – Еббi починае згадувати, i це йому вдаеться надто важко, оскiльки в нього немае практики. Зазвичай Еббi Векслер нiколи нiчого не пригадуе, йому цiкаво, лише те, що вiн бачить. – Коли ми крiзь вiкно розглядали полицi магазину «Асортимент»? – несмiливо питае Тiджей, оскiльки боiться, що може отримати за це лютий iндiанський опiк вiд Еббi. Якусь мить Еббi дивиться на нього тупо, а тодi починае посмiхатись. Тiджей розслабляеться. Роннi Мецгер i далi тiльки збентежено спостерiгае. Чи то з битою в руках, чи з роликами на ногах – Роннi на висотi, але в рештi випадкiв, вiн цiлковитий нуль. – Саме так, – каже Еббi. – так. Ми дивились у вiкно «Шмiтта», коли повз нас проiхав пiкап, з якого до бiса гучно лунав чортовий панк. Тодi Тай сказав, що йому треба кудись вiдлучитися. – Куди саме? – запитуе Тiджей. Еббi не дуже кмiтливий, проте йому притаманна так звана легка пiдступнiсть. Вiн iнстинктивно знае, що найкраща iсторiя – це коротка iсторiя. Чим менше розповiдаеш, тим менше шансiв, що хтось тебе може збити з пантелику через невiдповiднiсть фактiв. – Вiн нам цього не сказав, – каже Еббi. – Лише сказав, що треба вiдлучитися. – Вiн нiкуди не збирався iхати, – каже Роннi. – Вiн просто залишився позаду, бо вiн… – Зробивши паузу, Роннi старанно вимовляе слово, i цього разу в нього добре виходить: – Недоумок. – А ти випадково не задумувався, – каже Еббi. – А що, як… як його викрав той тип, бовдуре? Ти хочеш, щоб усi казали, що це через те, що вiн не змiг нас наздогнати? Що його вбили, бо ми його залишили? Ти хочеш, щоб усi казали, що це через нас? – Ей, – каже Роннi – ти ж не думаеш, що Тая схопив Ликаб – Рибак? – Я не знаю, i менi однаково, – каже Еббi. – Але я не проти, щоб вiн зник. Вiн починав мене дратувати. – Ох. – Роннi вдаеться виявити байдужiсть i зацiкавленiсть одночасно. – Який же вiн бовдур, – бурмоче Еббi. Якщо не вiрите, то подумайте самi, як вiн, такий здоровань, дозволяе, щоб Еббi робив йому iндiанськi опiки. Колись, iмовiрно, настане той день, коли Роннi зрозумiе, що не зобов’язаний бiльше миритися з цим, i, можливо, тодi вiн зажене Еббi в землю, як кiлочок для намету, але Еббi про це не думае. Ще гiрше: вiн не вмiе думати про майбутне – лише про минуле. – Роннi, – каже Еббi. – Що? – Де ми були, коли Тайлер поiхав? – М-м… бiля «Асортименту Шмiтта». – А куди вiн поiхав? – Вiн не сказав. Еббi бачить, що для Роннi це вже стало правдою, тож вiн заспокоюеться, а тодi повертаеться до Тiджея: – Ти зрозумiв? – Зрозумiв. – Тодi поiхали. Вони сiдають на велосипеди та крутять педалi. Їдучи вздовж алеi, що засаджена деревами, недомук iде попереду Еббi й Тiджея, i Еббi не проти. Вiн iще ближче наближаеться до Тiджея i каже: – Бiльше ти нiчого не бачив, коли повертався? Нiкого? Нiякого типа? Тiджей трясе головою: – Лише кросiвку i велосипед. – Вiн робить паузу i напружуеться, щоб пригадати. – Ще там були розкиданi листочки живоплоту. А також там, здаеться, була пiр’iна, схожа на воронячу. Еббi пропускае це повз вуха. Вiн лише хоче з’ясувати, чи справдi Рибак був десь настiльки близько вiд нього, що змiг схопити одного з його приятелiв. У його головi з’являеться кровожерлива думка, яка йому подобаеться: уявлення, як якась примара, монстр без обличчя вбивае страшенно надокучливого Тая Маршалла i з’iдае його на обiд. Водночас десь усерединi прокидаеться дитячий страх, вiн боiться бабая (страх, який ще дасть про себе знати сьогоднi вночi, коли Еббi лежатиме в лiжку й не зможе заснути, дивитиметься на тiнi, i йому здаватиметься, що вони набувають форми i дедалi ближче i ближче оточують його). Також прокинулося в душi i щось не по лiтах доросле, що iнстинктивно пiдказувало йому вжити термiнових заходiв, щоб не потрапити на очi установам, котрi неодмiнно розслiдуватимуть зникнення Тайлера, справу, яку батько Еббi назвав би «лажовою». Проте Еббi Векслер, як i Дейл Гiлбертсон, i Фред, батько Тая, до останнього не йме вiри. Вiн просто не може повiрити, що з Таем трапилось щось фатальне. Йому не вiриться навiть пiсля того, як вiн згадуе про Емi Сент-Пiр i Джоннi Іркенхема, хлопчика, чиi частини тiла висiли в старому курнику. Дiти, про яких Еббi чув у вечiрнiх новинах, – вигадки телебачення. Вiн не знав Емi чи Джоннi особисто, тож те, що з ними сталося, сприймав, як побачене у фiльмi чи по телевiзору. Тай – це iнше. Тай щойно був тут. Вiн розмовляв iз Еббi, Еббi розмовляв iз ним. У розумiннi Еббi це ототожнюеться з безсмертям. Якщо Рибак змiг схопити Тая, то вiн з таким же успiхом мiг би схопити будь-яку iншу дитину. І його в тому ж числi. Тож вiн, як i Дейл, i Фред, не мiг у це повiрити. Найпотаемнiша основна його часточка, його серце, вiрить у те, що життя прекрасне, вiдмовляеться вiрити в Рибака й усi його вчинки. Тiджей запитуе: – Еббi, ти думаеш… – Не-е, – каже Еббi, – вiн повернеться, поiхали в парк. Пошукаемо бляшанки та пляшки пiзнiше. Фред Маршалл залишив свiй пiджак i краватку в кабiнетi, закотив рукави i допомагае Роду Тiсберi розпаковувати новий мотоблок – це нова неперевершена серiя випуску «Хiлер». – Я чекав на таку технiчну новинку зо двадцять рокiв, а може, й бiльше, – каже Род. – Вiн вправно встромляе широкий кiнець ломика мiж кришкою великого ящика i однiею з дерев’яних стiнок, яка з гуркотом падае на бетонну пiдлогу примiщення для технiчного обслуговування. Род – це головний механiк у «Гольцi». У технiчному обслуговуваннi вiн ас. – Вона стане в пригодi малим фермерам, а також мiським садiвникам. Якщо ти не зможеш продати з дюжину таких до осенi, то тебе не треба на цiй роботi. – Я продам двадцять до кiнця серпня, – каже Фред iз досконалою впевненiстю. Усi його турботи тимчасово стерла ця маленька зелена машина, що може набагато бiльше, нiж просто переривати землю; у комплектi йде багато рiзних насадок, якi чiпляються та знiмаються так само легко, як пiдкладка до осiнньоi куртки. Вiн хоче ii завести, послухати мотор. Двоцилiндровий мотор мае досить привабливий вигляд. – Фреде? Вiн дратiвливо повертаеться. Це Іна Гейтскiл, секретарка Теда Гольца i адмiнiстратор автосалону. – Що? – До тебе дзвiнок на першiй лiнii. – Вона показуе на пiдлогу, на якiй бряжчить рiзне обладнання i шумно дзижчить пневматична викрутка, якою саме викручують болти на старому тракторi «Кейс», а тодi на телефон, на якому блимають кiлька вогникiв. – Іно, ти не могла б попросити, щоб залишили повiдомлення? Я саме збирався допомогти Роду зарядити акумулятор цього маленького звiра, а тодi… – Думаю, тобi краще вiдповiсти. Жiнка на iм’я Енiд Первiс – твоя сусiдка? На мить Фред стоiть збентежено, а тодi йому в пригодi стае професiйна пам’ять, яка мимовiльно накопичуе iмена. Дружина Дiка. На розi Робiн Гуд i Мейд Мерiан. Вiн якраз бачив Дiка сьогоднi вранцi. Вони ще вiтались один iз одним. Та вiн бачить широко розплющенi очi та стуленi губи Іни, якi завжди щиро усмiхненi. Вона виглядае занепокоеною. – Що сталося? – запитуе Дейл, – Іно, що таке? – Я не знаю. – А тодi неохоче веде далi: – Щось iз твоею дружиною. – Краще вiзьми слухавку, старий, – каже Род, але Фред уже перетнув замащену мастилом бетонну пiдлогу i миттю опинився бiля телефону. Вiн приiхав додому через десять хвилин пiсля того, як залишив «Гольц», зiрвавшись iз мiсця, як той пiдлiток, залишаючи слiди на асфальтi службовоi автостоянки. Найгiршим було те, що Енiд Первiс намагалася говорити з ним спокiйно й обережно, а також старалася, щоб ii голос не звучав наляканим. Вона розповiдала, що гуляла з Потсi, проходила повз будинок Маршаллiв, коли почула крик Джудi. Не один раз, а двiчi. Звичайно ж, Енiд зробила те, що зробила б кожна добра сусiдка: дякувати Богу, вона пiдiйшла до дверей i погукала крiзь щiлину для листiв. Якби не було вiдповiдi, говорила вона Фреду, то iй довелося б викликати полiцiю. Вона б навiть не йшла додому, а викликала б вiд Плоцких, iз будинку навпроти. Але… – Все гаразд, – вiдгукнулась Джудi та розсмiялась. Смiх був пронизливим, а тодi вона, хихочучи, зiтхнула. Цей смiх насторожив Енiд навiть бiльше, нiж крик. – Це все був просто сон. Навiть Тай – це просто сон. – Дорогенька, ти не порiзалась? – запитала Енiд крiзь щiлину для листiв. – Ти не впала? – Не було нiякоi вершi, – вiдповiла Джудi, можливо, вона i сказала якесь iнше слово, але Енiд здалося, що вона сказала саме «верша». – Це теж менi наснилося. – Тодi Енiд неохоче сказала Фреду, що Джудi Маршалл почала плакати. Інодi той плач переходив навiть у схоже на собаче скавучання. Було тривожно чути таке зi щiлини для листiв. Енiд погукала ще раз i запитала, чи можна зайти, щоб переконатись, що вона не поранилася. – Іди геть! – вiдповiла Джудi. Крiзь плач вона знову засмiялась злим, божевiльним смiхом. – Ти теж сон. Увесь цей свiт – це сон. Тодi почувся звук розбитого скла, неначе вона кинула чашку з кавою чи склянку з водою на пiдлогу. Чи то жбурнула нею об стiну. – Я не викликала полiцii, оскiльки вона сказала, що все гаразд, – розповiла Енiд Фреду (Фред стояв, притиснувши телефон до одного вуха, а друге затулив, намагаючись приглушити гудiння звукiв механiзмiв, якими вiн зазвичай насолоджувався i якi в цей момент, здавалося, проникали в його голову, неначе жовтi павуки). – У будь-якому разi, фiзично все в порядку. Але, Фреде… думаю, тобi краще поiхати додому й подивитись. Усi тi дивацтва, що вiдбувалися з Джудi останнiм часом, виром промайнули в його головi. Так само, як i слова Пета Скарди. Психiчний розлад… «Раптом захворiв, мовляв, так i так, зазвичай мають проявлятися хоча б якiсь симптоми». Але ж вiн помiчав симптоми, чи не так? Бачив iх, i нiчого не зробив. Фред паркуе авто, чутливий «Форд Експлорер», посеред дороги i поспiшае сходами, водночас гукаючи дружину на iм’я. Нiхто не вiдповiдае. Навiть коли вiн заходить у вхiднi дверi (вiдчиняючи, вiн штовхае iх iз такою силою, що рамка, що обрамляе щiлину для листiв, надзвичайно гучно брязкае), нiхто не вiдповiдае. Завдяки кондицiонеру, повiтря всерединi будинку доволi прохолодне. Легкий холодок пробiг по його шкiрi, i вiн вiдчувае, що пiтнiе. – Джудi? Джудi? Досi немае вiдповiдi. Вiн поспiшае через зал до кухнi, у якiй найчастiше знаходить ii, коли повертаеться додому посеред дня. Кухню наповнюе сонячне промiння, проте вона порожня. Стiл i робоча поверхня – чистi; начиння блищить, двi чашки з-пiд кави стоять на сушарцi для посуду, сонце вiдбиваеться вiд свiжовимитоi поверхнi. Ще бiльше променi вiдбиваються вiд купи розбитого скла на поверхнi столу. На одному з осколкiв наклейка iз зображенням квiтки, тож Фред зрозумiв, що це була ваза з пiдвiконня. – Джудi? – вiн гукае знову. Вiн вiдчувае, як пульсуе його кров у грудях i в скронях. Джудi не вiдповiдае, але вiн чуе, що вона нагорi починае спiвати. – Баю-бай, дитинко… колише деревинка… вiтерець вiйне… Фред упiзнае цю пiсню, але, замiсть того щоб заспокоiтись, почувши ii голос, його навпаки огортае бiльший холод. Вона спiвала ii Таю, коли син був маленьким. Так вона заколисувала хлопчика. Фред уже багато рокiв не чув цiеi пiсеньки з ii вуст. Вiн повертаеться назад у хол, до сходiв. Тепер вiн помiчае те, чого не побачив, коли зайшов. Копiю картини Ендрi Вайета «Свiт Христини» знято, i вона стоiть, зiперта на батарею. Пiд гачком, на якому висiла картина, у кiлькох мiсцях виднiеться гiпсокартон з-пiд здертих шпалер. Фреду стае ще холоднiше, оскiльки вiн розумiе, що це зробила Джудi. Це зовсiм не iнтуiцiя – навiть не дедукцiя. Це можна назвати лише телепатiею тривалого подружнього життя. Згори долинае гарний i водночас геть нестямний спiв: «…Колиску колихне. Гiлочка зламаеться, колисочка впаде…» Фред пiдiймаеться сходами, гукаючи ii на iм’я. У холi нагорi страшенний гармидер. Це мiсце, де вони розмiстили галерею останнiх фото: Фред i Джудi бiля блюз-клубу «Медiсон Шуз», куди вони iнодi ходили, якщо не було нiчого цiкавого в «Шоколадному годиннику»; перший танець Фреда i Джудi на iхньому весiллi – усi щасливо дивляться на них; Джудi на лiкарняному лiжку, виснажена, проте усмiхнена, тримае згорток – Тая. Фото сiмейноi ферми Маршаллiв, яку вона завжди зневажала, та iншi. Бiльшiсть цих знiмкiв у рамках зняли. Іншi, у тому числi свiтлини, на яких е ферма, валялись на долiвцi. Скло розлетiлось холом, неначе блискучi бризки. Також Джудi розiрвала шпалери пiд шiстьма фотографiями. У тому мiсцi, де висiло фото Тая i Джудi в лiкарнянiй палатi, шпалери були майже повнiстю здертi. Вiн бачить, що вона подряпала навiть гiпсокартон пiд ними. Мiсцями плями засохлоi кровi. – Джудi! Джудi! Дверi до кiмнати Тайлера вiдчиненi. Фред миттю мчить холом, не зважаючи на хрускотiння скла пiд мокасинами. – Заспокоiться Тайлер, колисочка i все. – Джудi! Джу… Вiн стоiть у дверях i не може промовити нi слова. Кiмната Тая, неначе пiсля великого обшуку в детективному фiльмi. Шухляди витягненi й валяються всiею кiмнатою, здебiльшого переверненi. Комод вiдсунено вiд стiни. Лiтнiй одяг перемiшаний – джинси, футболки, спiдня бiлизна, бiлi спортивнi шкарпетки. Дверi шафи вiдчиненi, бiльшiсть одягу знято з вiшакiв; та ж сама телепатiя говорить йому, що вона зривала штани i застiбнутi сорочки, щоб переконатися, що пiд ними нiкого немае. Лише пiджак Тайлерового костюма криво звисае з ручки шафи. Його плакати зiрвано зi стiн; Марк Макгауер розiрваний навпiл. Вона нiде не чiпала шпалер, окрiм одного мiсця, де висiв плакат iз замком («ПОВЕРТАЙСЯ НА СТАРІ ЗЕМЛІ»). Тут вона iх майже повнiстю зiрвала, залишаючи ще бiльше смужок кровi на гiпсокартонi. Джудi Маршалл сидить на голому матрацi синового лiжка. Простирадла зваленi в купу в кутку разом iз подушкою. Лiжко вiдсунено вiд стiни. Джудi сидить, схиливши голову. Вiн не бачить ii обличчя, оскiльки його ховае волосся, але вона одягнена в шорти, i вiн бачить закривавленi засмаглi стегна. Їi руки захованi пiд колiна i Фред думае, що то i на краще. Вiн не хоче бачити, як сильно вона поранилась, доки дружина не пiдведеться. Його серце вистукуе в грудях. Через надмiрний вмiст адреналiну нервова система на межi, у ротi присмак паленоi пластмаси. Вона знову починае спiвати колискову Таю, i вiн бiльше не може цього витримати. – Джудi, нi. – Вiн ринувся до неi через завали, хоча вчора ввечерi, коли вiн заходив сюди, щоб поцiлувати Тая на нiч, тут була досить охайна кiмната хлопчика. – Припини, люба, все гаразд. Як не дивно, але вона припиняе. Вона пiдводить голову, i коли вiн бачить жахливий погляд у ii очах, то остаточно втрачае дар мови. Погляд виражае не просто жах – вiн виражае порожнечу. Неначе щось усерединi жiнки вiдступило вбiк, залишивши чорну дiру. – Тай зник, – каже вона. – Я дивилась за кожною свiтлиною, за якою могла… Я була впевнена, що вiн саме за тiею, якби вiн i мiг бути за однiею з фотографiй, то був би тiльки за нею… Вона показуе на мiсце, де висiв плакат краевиду в Ірландii, i вiн бачить, що чотири нiгтi на ii лiвiй руцi поламанi. Його шлунок вивертае. Таке враження, що ii пальцi було занурено в червоне чорнило. Якби ж то було чорнило, думае Фред. Якби ж то. – Але це лише картинка. Вони всi лише картинки. Тепер я це бачу. – Вона робить паузу, а тодi плаче. – Аббала! Маншан! Аббала-горг, Аббала-дун! Їi язик витягуеться до неможливого, вона витирае ним i обслинюе нiс. Фред бачить це, але не може повiрити власним очам. Це неначе потрапити у фiльм жахiв: зрозумiти, що це все насправдi, i не знати, що робити. Що йому робити? Уявiть собi, що людина, котру ви кохаете, сходить з глузду, лише на хвильку уявiть, що б ви зробили? Що, чорт забирай, ви б зробили? Але ж вiн ii любить, вiн закохався в неi по вуха з першого тижня iхнього знайомства, i нiколи про це не жалкував. Любов i зараз керуе ним. Фред сiдае бiля неi на лiжко, обiймае обома руками i просто тримае ii. Вiн вiдчувае, як тремтiння тiпае тiло, воно тремтить, мов струна. – Я кохаю тебе, – каже вiн, сам здивувавшись своему голосу. Дивовижно, що, коли змiшати розгубленiсть i страх, можна отримати такий удаваний спокiй. – Я кохаю тебе, i все буде гаразд. Вона здiймае на нього погляд, i в ii очах з’являеться щось. Фред не може сказати, що здоровий глузд, хай би як йому того хотiлося, – це лишень вияв свiдомостi. Вона знае, хто вона i хто бiля неi. На мить у ii очах виринае вдячнiсть. А тодi пiд впливом новоi хвилi судом вона змiнюеться на виду й починае ридати. Це остаточно позбавляе його здатностi говорити. Це спричиняе душевнi муки для його нервовоi системи, серця i розуму. – Тай зник, – каже Джудi. – Горг загiпнотизував його, i аббала забрав його. Аббала-дун! – Звичайно ж, сльози котяться по ii щоках. Вона пiдводить руки та витирае iх, залишаючи жахливi патьоки кровi. Незважаючи нi на що, вiн переконаний, що з Тайлером усе гаразд (звичайно, у Фреда не було сьогоднi жодих передчуттiв, окрiм хороших – з приводу продаж, якi вiн пророкував новому грунтофрезу «Хiлер»), вiн вiдчувае, як здригаеться його тiло, коли бачить цi патьоки. Переймаеться вiн не через стан Джудi, а тому що вона щойно сказала: Тай зник. Тай зi своiми друзями; син учора ввечерi казав Фреду, що вiн, Роннi, Тiджей i не зовсiм приемний Векслер вирiшили пробайдикувати весь день. Якщо iншi хлопцi пiдуть туди, куди Тай не захоче, вiн пообiцяв, що одразу повернеться додому. Здаеться, все мало б бути гаразд… але як не зважати на материнську iнтуiцiю? Ну, – думае Фред, – це хiба що у свiтi «Фокс Нетворк». Вiн бере Джудi на руки i знову жахаеться, цього разу вiд подиву, що вона стала такою легкою. Вона втратила не менш нiж двадцять футiв вiдтодi, як я ii так востанне пiдiймав, – думае Фред. – Щонайменше десять. Як я мiг не помiтити? Але вiн знае. Частково через роботу, але здебiльшого через уперте небажання припускати думку, що все настiльки погано. Ну, – мiркуе вiн, несучи ii крiзь дверi (ii руки втомлено обвиваються навколо його шиi), – гадаю, це просто маленьке непорозумiння. Вiн справдi вiрить у це, не говорячи вже про те, що вiдчайдушно вiрить у безпеку сина. Джудi не зачепила iхньоi спальнi пiд час свого дебошу, тож для Фреда кiмната здалася спокiйним оазисом здорового глузду. Для Джудi, очевидно, теж. Вона втомлено зiтхае i прибирае руки з шиi чоловiка, витягуе язик, але цього разу лише злегка облизуе верхню губу. Фред повертаеться i кладе ii на лiжко. – Я порiзалась… подряпалась… – Так, – каже вiн. – Зараз я щось придумаю. – Що?.. Фред на мить сiдае поруч iз нею. Вона занурюеться головою у м’яку подушку, i ii повiки опускаються. Вiн усвiдомлюе, що досi бачить в ii очах жахливу порожнечу та збентеження, але щиро сподiваеться, що помиляеться. – Ти нiчого не пам’ятаеш? – запитуе вiн обережно. – Нi… Я впала? Фред вирiшуе не вiдповiдати. Вiн починае знову мiркувати. Трохи, вiн зараз просто не в змозi багато думати. – Люба, що таке горг? Що таке аббала? Це людина? – Не… знаю… Тай… – З Таем усе гаразд, – каже вiн. – Нi… – Так, – наполягае Фред, очевидно, щоб переконати iх обох, присутнiх у цiй красивiй затишнiй спальнi. – Люба, лежи тут. Менi потрiбно вирiшити кiлька справ. Їi очi повiльно заплющуються. Вiн сподiваеться, що вона засне, але ii повiки знову наполовину розплющуються. – Лежи тут, – каже вiн, – не пiдводься i нiкуди не ходи. Уже й так досить. Ти налякала бiдну Енiд Первiс до смертi. Обiцяеш? – Обiцяю… – Їi повiки знову заплющуються. Фред iде до ванноi кiмнати, нашорошуючи вуха вiд кожного звуку. Вiн нiколи в життi не бачив, щоб хто-небудь був такий виснажений, як Джудi зараз, проте божевiлля ще не означае тупiсть, i хоча вiн дивовижно вмiе заперечувати дiйснiсть, Фред бiльше не може себе обманювати з приводу психiчного стану дружини. Божевiльна? Справдi збожеволiла? Думаю, нi, проте трохи все ж таки зiйшла з рейок, це однозначно. Тимчасово злетiла з котушок, виправляе вiн сам себе, коли вiдчиняе шафку з лiками. Вiн бере пляшечку з меркурохромом[3 - Меркурохром – антисептична речовина, що застосовуеться для заживлення ран.], а тодi переглядае лiки з рецептами на полицi вище. Їх там небагато. Вiн бере крайню злiва: «Аптека Френч Лендiнга, „Соната“, одну капсулу перед сном; не вживайте понад чотири днi поспiль. Призначив доктор медичних наук Патрiк Дж. Скарда». У дзеркалi шафки з лiками Фреду не видно всього лiжка, вiн бачить лише нiжку, а також ногу Джудi. Вона досi в лiжку. Вiн бере одну таблетку «Сонати» i склянку з-пiд зубних щiток, щоб не залишати Джудi наодинцi надовго i не йти вниз за чистою. Вiн наповнюе склянку водою i повертаеться до спальнi з пiгулкою i меркурохромом. Джудi лежить iз заплющеними очима, дихае так повiльно, що вiн кладе руку iй на груди, щоб перевiрити, чи дихае вона взагалi. Вiн дивиться на таблетку снодiйного, вагаеться i починае трясти ii, щоб розбудити: – Джудi! Джудi! Прокинься на хвильку, люба. Лише щоб випити таблетку, гаразд? Вона навiть нiчого не бурмоче, тож Фред вiдкладае «Сонату». У нiй немае потреби. Вона швидко заснула i глибоко спить – це додавало йому трохи оптимiзму. Було таке враження, немов iз широко вiдкритого мiшечка розсипалась отрута, яка зробила ii немiчною i втомленою, проте шанси на зцiлення були. Чи може таке бути? Фред не знае, вiн переконаний лише в одному: вона справдi спить. Усi нинiшнi бiди Джудi почалися з безсоння, безкiнечного безсоння. Хоча тривожнi симптоми – вона почала говорити сама до себе, робила дивнi, а точнiше, огиднi речi зi своiм язиком i таке iнше – почали виявлятися лише два-три мiсяцi тому, але спати вона не могла ще з сiчня. Звiдси i «Соната». Тепер, здаеться, вона нарештi заснула. Можливо, добре виспавшись, вона прокинеться i буде знову такою, як колись. Можливо, хвилювання за сина через появу Рибака цього лiта збiльшувалися та збiльшувалися, i, зрештою, це довело ii до крайньоi точки. Можливо, так, а можливо, нi… проте, доки вона спить, у Фреда е трохи часу, щоб подумати, що йому робити далi. Тож вiн не мае гаяти жодноi хвилини. Одне вiн знае достоту: якщо Тай буде тут, коли його мати прокинеться, то вона безсумнiвно буде щасливою. Негайно постае запитання, як можна якомога швидше доправити Тая додому. Перше, що йому спадае на думку, це подзвонити додому друзям Тая. Усе просто: номери телефонiв приклеенi на холодильнику, акуратно написанi нахиленим влiво почерком Джудi, поруч iз номерами пожежноi, полiцii (у тому числi приватний номер Дейла Гiлбертсона – вiн iхнiй давнiй друг) i служби порятунку Френч Лендiнга. Але за мить Фред розумiе, що це погана iдея. Мати Еббi померла, а його батько – рiдкiсний iдiот (Фред зустрiчався з ним лише раз, але цього разу було бiльш нiж достатньо). На вiдмiну вiд своеi дружини, Фред не любить говорити нi про кого, хто «нижчий за рангом». (Та за кого ти себе маеш, – запитав вiн ii якось, – королевою якого, в бiса, королiвства?) Але стосовно Пiта Векслера це було якраз доречно. Той усе одно не мае жодного уявлення, де зараз хлопцi, i зовсiм тим не переймаеться. Мiсiс Мецгер i Еллен Реннiкер цiкавляться дiтьми, проте вiн знае, що таке лiтнi канiкули для хлопчика, вiн i сам таким був – увесь свiт перед тобою i щонайменше двi тисячi мiсць, якi треба вiдвiдати, – тож вiн сумнiваеться, що вони зможуть йому допомогти. Можливо, хлопцi обiдають (саме час) у Мецгерiв чи Реннiкерiв, але чи не змусить вiн хвилюватися жiнок своiм дзвiнком? Вони ж насамперед згадають про вбивцю, у цьому немае жодого сумнiву, як i в тому, що Бог створив маленьких рибок… i рибалок, щоб iх ловили. Вiн знову сiдае на лiжко бiля дружини; Фред вiдчувае, що його вперше охоплюе справжне хвилювання через побоювання за сина, а тодi рiзко залишае його. Зараз не час, щоб панiкувати. Вiн мае пам’ятати, що проблеми з психiчним станом дружини i безпека сина пов’язанi лише в ii уявi. Його завдання зараз полягае в тому, щоб якнайшвидше довести дружинi, що ii побоювання безпiдставнi. Фред дивиться на годинник над лiжком i бачить, що зараз чверть на дванадцяту. Як швидко летить час, коли маеш забаву, – думае вiн. Джудi поруч видае звук, схожий на хрипiння. Зовсiм короткий тихий звук справжньоi ледi, проте вiн усе одно смикаеться. Як вона його налякала, коли побачив ii в кiмнатi Тая! Йому досi моторошно. Можливо, Тай iз друзями прийдуть перекусити сюди. Джудi каже, що вони часто приходять, бо в Мецгерiв не зовсiм е що iсти, а мiсiс Реннiкер зазвичай готуе те, що хлопцi називають «бридота», – мiстичну страву, яка складаеться з локшини i якогось сiрого м’яса. Джудi готуе iм суп з кампбелл i сандвiчi з сосискою, або щось у тому родi. Проте в Тая також досить грошей, щоб пригостити iх усiх у МакДональдзi, розташованому трохи пiвнiчнiше, у маленькому торговому центрi, або вони могли б пiти до ресторану «Круiз Соннi», дешевоi забiгайлiвки з паскудним iнтер’ером п’ятдесятих. Тай завжди радий iх пригостити. Вiн щедрий хлопчик. – Я зачекаю до обiду, – бурмоче вiн, навiть не пiдозрюючи, що говорить уголос, а не просто думае. Звичайно ж, Фред не зважае на Джудi; вона глибоко спить. – А тодi… Тодi що? Вiн iще не знае. Вiн спускаеться вниз сходами, ставить кавоварку на пiдставку й телефонуе на роботу, просить Іну передати Теду Гольцу, що його не буде сьогоднi весь день: Джудi захворiла. – Грип, – каже вiн iй, – блюе i все таке. Вiн називае iй список людей, з якими в нього було заплановано зустрiч на сьогоднi, i просить, щоб вона поговорила з Отто Айсменом, аби той пiдмiнив його. Отто буде тiльки радий. Ще пiд час розмови в нього з’являеться iдея подзвонити до Мецгерiв i Реннiкерiв. У Мецгерiв йому вiдповiдае автовiдповiдач, i вiн кладе слухавку, не залишаючи повiдомлення. Еллен Реннiкер пiднiмае рурку пiсля другого гудка. Звичайним веселим голосом – у нього це виходить природно, вiн усе ж таки продавець, чорт забирай, – просить, щоб Тай зателефонував додому, якщо хлопцi з’являться на обiд. Фред каже, що йому треба дещо сказати синовi, намагаючись дати зрозумiти, що щось хороше. Еллен вiдповiдае, що передасть, проте вона помiтила, як чотири чи п’ять доларiв стирчали iз задньоi кишенi джинсiв ii сина, коли вiн виходив iз будинку сьогоднi вранцi, тож вона сумнiваеться, що вони прийдуть додому ранiше за вечерю. Фред пiднiмаеться сходами i перевiряе, як там Джудi. Здаеться, вона й досi навiть пальцем не поворухнула, i вiн сподiваеться, що це добре. Нi, нiчого тут доброго. Замiсть того щоб заспокоiтися, що ситуацiя певним чином стабiлiзувалася, здаеться, його страх лише загострюеться. Вiн повторюе сам собi, що Тай зi своiми друзями, але йому це бiльше не допомагае. У мовчазному будинку панують лише сонячне промiння i тиша, аж моторошно. Фред усвiдомлюе, що вже хоче розшукати Тая не лише задля спокою дружини. Куди хлопцi могли б пiти? Чи е якесь таке мiсце?.. Звичайно, що е. Те, де вони купують картки «Меджик», якими грають у безглузду, незрозумiлу гру. Фред Маршалл поспiшае назад до сходiв, хапае довiдник «Жовтi сторiнки», знаходить номер i телефонуе в «7-11». Як i бiльшiсть жителiв Френч Лендiнга, вiн бувае в цьому магазинi чотири-п’ять разiв на тиждень, зазвичай, щоб купити пляшку содовоi чи пакет апельсинового соку, тож одразу впiзнае голос продавця-iндiйця i згадуе його iм’я – Раян Патель. Тримати в активнiй пам’ятi якомога бiльше iмен – це давнiй трюк продавця. Пiсля того як Фред називае чоловiка на iм’я, той одразу ж стае доброзичливiшим, але, на жаль, мало чим може допомогти, оскiльки до магазину заходить багато хлопцiв, усi вони купують картки «Меджик», «Покемонiв» i бейсбольнi картки, дехто з них торгуе цими картками надворi. Вiн каже, що пам’ятае трьох, якi приiздили на велосипедах сьогоднi вранцi, окрiм карток купили «Слiпер», а тодi сперечались про щось надворi. (Раян Патель не згадуе про лайку, хоча, правду кажучи, саме через неi вiн запам’ятав цих хлопчакiв.) А тодi вiн каже, що вони швидко поiхали геть. Фред випивае каву, хоча навiть не пам’ятае коли налив ii. Цiвки тривоги сплiтаються шовковистим павутинням у його головi. Трое хлопцiв. Трое. – Це нiчого не означае, ти i сам знаеш, чи не так? – каже вiн сам собi. Вiн знае це, i разом iз тим не знае, не може повiрити, що пiдхопив вiд Джудi божевiлля, як бактерiю застуди. Це… ну… безумство з безумств. Вiн просить, щоб Патель описав йому дiтей, i зовсiм не дивуеться, що той не може. Йому лише здаеться, що один iз них був трохи огрядним хлопчиком, але навiть у цьому не впевнений. – Вибач, але я бачу так багато людей, – каже вiн. Фред говорить, що розумiе. Вiн i справдi розумiе, проте нiяке розумiння у свiтi не заспокоiть його думок. Трое хлопцiв. Не четверо, а трое. Настав час ланчу, але Фред зовсiм не зголоднiв. У будинку й далi пануе моторошна сонячна тиша. Павутиння i далi плететься. Не четверо, а трое. Якщо хлопцi, яких бачив мiстер Патель, – компанiя Тая, то огрядненький – це Еббi Векслер. Питання: хто iншi двое? І кого не було? Хто з них був таким дурним, щоб поiхати кудись самому? Тай зник. Горг загiпнотизував його, i аббала забрав його. Маячня, немае жодних сумнiвiв… проте по руках Фреда пiшли мурашки. Вiн гучно ставить горня з кавою. Вiн прибере розбите скло, ось що вiн робитиме. Безсумнiвно, таким i мае бути наступний крок. Правильний наступний крок, логiчний наступний крок. Вiн упевнений, що копiв останнiм часом закидали заявами iстеричнi батьки, якi лишень годинку не знають про мiсцеперебування своеi дитини. Востанне, коли вiн бачив Дейла Гiлбертсона, той мав стурбований i похмурий вигляд. Фред не хоче додавати проблем замiсть того, щоб допомогти iх вирiшити. Проте… Не четверо, а трое. У комiрчинi бiля пральнi вiн бере совок i вiник i починае змiтати розбитi черепки. Потiм перевiряе, як Джудi, бачить, що вона досi спить (здаеться, вона нiколи так глибоко не спала), i йде до кiмнати Тая. Якщо Тай побачить кiмнату в такому станi, вiн дуже засмутиться i подумае, що його мама ще гiрше, нiж просто блекоти об’iлася. Тобi не треба хвилюватися, – нашiптував його розум. – Вiн не побачить своеi кiмнати анi сьогоднi вночi, анi будь-коли, Горг загiпнотизував його, i аббала забрав його. – Припини, – каже Фред сам до себе. – Не будь старою бабою. Але будинок надто порожнiй, надто мовчазний, i Фред Маршалл боiться. Прибирання забрало в нього набагато бiльше часу, нiж вiн мiг очiкувати; його дружина пройшла тут як смерч. Як така маленька жiнка може мати таку силу? Це сила божевiлля? Можливо, але Джудi не треба сили божевiлля. Якщо вона щось задумала, то перетворюеться на потужний двигун. Минуло майже двi години, перш нiж вiн закiнчив прибирання; залишився единий слiд – здертий прямокутник шпалер, де ранiше висiв плакат iз природою Ірландii. Сидячи на перестеленому лiжку Тая, Фред розумiе: що довше вiн дивиться на це мiсце, то нестерпнiше бачити бiлий гiпсокартон, який, здаеться, стирчить, як зламана кiстка з рани. Вiн змив смужки кровi, але нiчого не може зробити з подряпинами вiд нiгтiв. Нi, можу, – думае вiн. – І це я теж можу. Комод Тая виготовлений iз цiнноi деревини, предмет меблiв, який iм подарував хтось iз далеких родичiв Джудi. Щоб його пересунути, знадобиться не одна людина, але у зв’язку з обставинами Фред iз цим чудово впораеться сам. Вiн пiдсувае килим пiд комод, щоб не залишати слiдiв на пiдлозi, i тягне його через усю кiмнату. Вiдсунений до дальньоi стiни, комод затуляе майже всю обдерту дiлянку. Заховавши оголене мiсце, Фред заспокоюеться. Тай не прийшов додому на ланч, але насправдi Фред i не очiкував, що хлопчик прийде. Вiн буде вдома не пiзнiше вiд четвертоi. Прийде додому, щоб повечеряти. Сто вiдсоткiв. Фред повертаеться до затишноi спальнi, дорогою трохи масажуе спину. Джудi досi не рухалась, вiн знову тривожно кладе руку iй на груди, ii дихання повiльне, але рiвномiрне. Усе гаразд. Вiн лягае поруч iз нею на лiжко, збираеться трохи послабити краватку i смiеться, коли розумiе, що його комiр розстебнутий. Пiджак i краватка залишились у «Гольцi». Гаразд, це був божевiльний день. Тепер йому хочеться полежати тут, у прохолоднiй кiмнатi з кондицiонером, щоб полегшити бiль у спинi. Пересунути комод – це була погана iдея, але вiн радий, що зробив це. Вiн надто стривожений, тож немае жодного шансу, що вiн задрiмае. Крiм того, вiн нiколи не спить удень. З такими думками Фред засинае. Поруч iз ним Джудi, яка також спить, починае шепотiти. Горг… аббала… Багряний Король. І жiноче iм’я. Це iм’я – Софi. 6 У кабiнетi полiцейського вiддiлку Френч Лендiнга на столi дзвонить телефон. Боббi Дюлак саме колупаеться в носi. Залишивши свiй останнiй здобутий скарб на пiдошвi черевика, бере слухавку. – Алло, вiддiл полiцii, говорить офiцер Дюлак. Чим можу вам допомогти? – Привiт, Боббi. Це Деннi Чеда. Боббi стривожився. Деннi Чеда – його часто називають Чiта – один iз чотирнадцяти копiв РПП (радiо-патрульноi полiцii) Френч Лендiнга, вiн зараз на чергуваннi, тож, за правилами радiо-патрульного, мае зв’язуватись по радiо, окрiм виняткiв, коли передаеться iнформацiя, пов’язана якимось чином iз Рибаком. Дейл дав розпорядження патрульним офiцерам дзвонити по телефону, якщо вони передають данi, якi, на iхню думку, пов’язанi з убивцею. Оскiльки е надто багато охочих пiдслухати iнформацiю, у тому числi засранець Венделл Грiн. – Деннi, що сталося? – Можливо, нiчого, а можливо, щось не зовсiм добре. У мене в багажнику кросiвка i велосипед. Я знайшов iх на Квiн-стрит. Бiля «Притулку для старих Макстона». Боббi береться за блокнот, що перед ним, i починае записувати. Невеличка тривога щораз поглиблюеться. – З велосипедом все гаразд, – веде далi Деннi, – просто стояв там на пiднiжцi, але ж разом iз кросiвкою… – Так, так, я тебе зрозумiв, Деннi, але нiколи не знаеш, що може бути наслiдком злочину. «Господи, допоможи, щоб це не були наслiдки злочину, – думае Боббi Дюлак. – Не доведи Господи». Щойно тут була мати Ірми Френо, вона приходила, щоб побачитися з Дейлом, i хоча не було верескiв i крикiв, вона вийшла зi сльозами на щоках, схожа на смерть. Вони досi не впевненi, що маленька дiвчинка стала третьою жертвою Рибака, але… – Боббi, я був змушений, – говорить Деннi. – Я був змушений знайти телефон, а в машинi я сам, залишати велосипед там я теж не хотiв, щоб хтось iнший його не пiдiбрав. Не вкрав, чорт забирай. Велосипед хороший, «Швiн» з трьома швидкостями. Я тобi скажу, кращий, нiж у моеi дитини. – Де ти зараз? – Поблизу «7-11», на пiдйомi до 35-го. Я позначив хрестиком мiсце перебування велосипеда i кросiвки крейдою на тротуарi. Одягнувши рукавички, я поклав кросiвку в сейф-пакет. – У голосi Деннi дедалi бiльше вiдчуваеться тривога. Боббi розумiе, що той, мабуть, вiдчувае, проте схвалюе вибiр Деннi. Їздити самому важко, проте так робить багато копiв у Френч Лендiнгу, незалежно вiд того, працюють вони повний робочий день чи нi – задля економii бюджету. Проте якщо ситуацiя з Рибаком повнiстю вийде з-пiд контролю, впливовi громадяни, поза сумнiвом, збiльшать бюджет. Можливо, це вже вийшло з-пiд контролю, – думае Боббi. – Гаразд Деннi. Гаразд. Я зрозумiв. – Питання полягае в тому, чи зрозумiе його Дейл, – мiркуе Боббi. Деннi понижуе голос. – Нiхто не мае знати, що я перервав ланцюжок доказiв, чи не так? Маеться на увазi, якщо це десь випливе. У судi або деiнде. – Думаю, це вирiшить Дейл. О Боже, – думае Боббi. Щойно в нього з’явилася нова проблема. Усi вхiднi дзвiнки на цей телефон автоматично записуються. Боббi сподiваеться, що машина, яка записуе, саме зараз, о другiй годинi дня, вийшла з ладу та не працюе. – Хочеш, я скажу, ще дещо? – запитуе Деннi! – Дещо важливе. Я не хотiв, щоб його бачили люди. Велосипед стоiть посеред тротуару, тож не треба бути клятим Шерлоком Холмсом, щоб дiйти очевидних висновкiв, народ i так уже на гранi панiки, особливо пiсля тiеi бiсовоi несерйозноi iсторii з сьогоднiшньоi вранiшньоi газети. З тiеi ж причини я не хотiв дзвонити вiд Макстона. – Я посталю тебе на утримання. Тобi краще поговорити з Дейлом. Деннi говорить вкрай сердешним голосом: – О нi. У кабiнетi Дейла Гiлбертсона дошка оголошень, на якiй висять збiльшенi фотографii Еммi Сент-Пiр i Джоннi Іркенхема. Дейл побоюеться, що скоро тут буде i трете фото, а саме фото Ірми Френо. Пiд двома фотографiями за столом сидить Дейл, курить «Мальборо 100». У кiмнатi працюе вентилятор. Вiн сподiваеться, що той витягне дим. Сара, мабуть, убила б його, якби дiзналася, що вiн знову палить, але, святий Ісусе, йому потрiбно бодай щось. Коротка розмова з Тенсi Френо спричиняе пекельнi муки. Тенсi – п’яничка, постiйна вiдвiдувачка «Сенд Бар», пiд час розмови запах кави та брендi був таким сильним, що, здавалося, кожна клiтинка ii тiла була насичена ним (ще один привiд, щоб увiмкнути вентилятор). Вона була трохи напiдпитку, i Дейл був тому навiть радий. Кава i брендi не додали блиску ii мертвим очам, але вона була спокiйною. Жахливо, вона навiть сказала перш нiж пiти: – Дякую, сер, що допомагаете менi. Колишнiй чоловiк Тенсi, батько Ірми, живе в iншому кiнцi штату в Грiн Бей («Грiн Бей – диявольське мiсто», – бозна-чому полюбляв казати батько Дейла), працюе в гаражi i, за словами Тенсi, частенько бувае в барах, таких як «Кiнцева зона» i «Лiнiя у п’ятдесят ярдiв». До сьогоднiшнього дня можна було думати, принаймнi сподiватись, що Рiчард Грубiян Френо викрав свою дочку, проте лист iз полiцейського вiддiлку Грiн Бей розвiяв будь-якi сумнiви. Грубiян Френо живе з жiнкою, яка мае двох дiтей, до того ж вiн був у в’язницi того дня, коли зникла Ірма. Тiло досi не знайдено, i Тенсi не отримала листа вiд Рибака, але… Дверi вiдчиняються. Боббi Дюлак просовуе голову. Дейл гасить недопалок об кошик для смiття i зрештою обпiкае iскрами тильний бiк долонi. – Чорт тебе забирай, Боббi, ти вмiеш стукати? – Вибачте, шефе. – Боббi дивиться на дим, що в’еться з кошика для смiття, чи то з подивом, чи то з цiкавiстю. – Телефонуе Деннi Чеда. Думаю, вам краще взяти слухавку. – Що там? – Але вiн i так знае. Чого б йому ще дзвонити? Боббi лише повторюе з певним спiвчуттям. – Думаю, вам краще взяти. Автомобiль, який прислала Ребекка Вiлас, доправив Генрi до «Притулку для старих Макстона» о пiв на четверту, за пiвтори години до того, як за планом мають розпочатися танцi на Святi полуницi. Ідея полягае в тому, щоб люди «нагуляли» апетит, а тодi попрямували до вiдповiдно оформлених столiв, щоб повечеряти значно пiзнiше, нiж зазвичай (сьома тридцять – це надто пiзно для Макстона). З вином для тих, хто його п’е. Реббека Вiлас вiдправила ображеного Пiтера Векслера принести весь мотлох дi-джея (Пiт вважае Генрi «слiпим хопером»). Скажiмо так, мотлох складаеться з двох колонок (дуже великих), одного програвача (легкого, проте, до дiдьковоi матерi, незручного для перенесення), одного попереднього пiдсилювача (дуже важкого), рiзних дротiв (що дуже попереплiтались, проте це проблема самого хопера) i чотирьох коробок платiвок, якi вийшли з моди ще сто рокiв тому. Пiт вважае, що слiпий хопер ще в життi не бачив диска. Останнiм був костюм у чохлi на вiшаку. Пiт заглянув усередину й побачив, що костюм бiлий. – Повiсьте його он туди, будь ласка, – каже Генрi, показуючи з безпомилковою точнiстю на комiрчину, перероблену для нього на гардеробну. – Гаразд, – каже Пiт. – Якщо не заперечуете, я б хотiв знати, що це таке? Генрi посмiхаеться. Вiн чудово знае, що Пiт уже заглядав досередини, вiн чув звук шелестiння полiетиленового чохла i звук блискавки. Цi звуки поеднуються, лише коли хтось вiдтягуе чохол бiля горловини вiшака. – Пiд цим чохлом, мiй друже, Симфонiчний Стен, великий майстер своеi справи, вiн просто чекае, щоб я його примiрив i втiлив у життя. – О, ха-ха-ха, – каже Пiт, не розумiючи, чи це жарт, чи правда; едине, у чому вiн упевнений, – це те, що цi записи важкi, так само, як i пiдсилювач. Хтось усе ж таки мае розповiсти слiпому про диски, наступний великий крок прогресу. – Ти запитав мене, тепер дозволь запитати менi. – Так, будь ласка, – каже Пiт. – У притулку Макстона сьогоднi пiсля обiду була полiцiя, – каже слiпий хопер. – Зараз ii немае, але вона була, коли я приiхав. Що сталося? Сподiваюся, не пограбування чи напад на пiдопiчних? Пiт зупиняеться як укопаний пiд великою картонною полуницею, тримае чохол з костюмом i дивиться на слiпого хопера з подивом, до якого Генрi, здаеться, може доторкнутись. – Як ви дiзнались, що тут були копи? Генрi прикладае палець до носа i повертае голову в один бiк. Вiн вiдповiдае хриплим змовницьким шепотом: – Пахло чимось блакитним. Пiт здаеться збентеженим, вiн вагаеться, чи йому й далi допитуватися, i вирiшуе, що краще не треба. Дорогою до гардеробноi каже: – Вони грають у шпигунiв, проте менi здаеться, вони шукають iще одну дитину, що загубилася. Погляд веселоi цiкавостi зникае з обличчя Генрi. – Боже правий, – каже вiн. – Вони приiхали та швидко поiхали. Тут немае дiтей, мiстере… е-е… Лайден? – Лайден, – пiдтверджуе Генрi. – Дитина в такому мiсцi видiлялася б, як троянда на галявинi отруйного плюща, якщо ви розумiете про що я. Лiтнi люди нiколи не асоцiювались у Генрi з отруйним плющем, але слова мiстера Векслера, здаеться, мали сенс. – Що змусило iх так думати?.. – Хтось знайшов щось на тротуарi, – каже Пiт i показуе на вiкно, а тодi розумiе, що слiпий чоловiк не може бачити його жест. – Хм, – подумав Пiт. Вiн опускае руку. – Якщо дитину й викрали, то хтось, мабуть, затягнув ii в машину. Тут немае нiяких викрадачiв, я можу сказати напевно. – Пiт смiеться над самою iдеею, що старi як свiт мешканцi Макстона могли б схопити дитину, котра легко могла б утекти вiд них, та ще й на велосипедi. Дитина сама, мабуть, переломила б старигана через колiно, як суху тростину. – Нi, – помiрковано каже Генрi, – таке малоймовiрно, чи не так? Думаю, копам просто треба розставити всi крапки над «i» й риски над «т». – Вiн робить паузу. – Це такий маленький жарт. Генрi чемно посмiхаеться i задумуеться, що деякi люди ще гiршi, нiж хворi на Альцгеймера. – Перш нiж повiсити мiй костюм, мiстере Векслер, чи не були б ви такi ласкавi, щоб трохи обтрусити його? Просто щоб забрати примордiальнi зморшки? – Гаразд. Може, витягти його з футляра? – Нi, в цьому немае потреби. Пiт iде до гардеробноi, вiшае чохол, злегка обтрусивши його. Примордiальнi – що це, в бiса, означае? У притулку е невеличка бiблiотека, може, йому пошукати це слово в словнику, щоб збагатити свiй лексикон, як пише «Рiдерз Дайджест», проте Пiт сумнiваеться, що це йому може якось знадобитись у роботi. Коли вiн повертаеться назад до кiмнати для гостей, слiпий хопер – мiстер Лайден, Симфонiчний Стен чи хто вiн, у бiса, такий – починае розплутувати дроти й пiд’еднувати iх iз неймовiрною швидкiстю i точнiстю. Пiт трохи нiяковiе. Бiдолашному Фреду Маршаллу сниться жахливий сон. Усвiдомлення того, що це сон, здаеться, мало б полегшити жах, але не полегшуе. Вони з Джудi у шлюпцi на озерi. Вона сидить на носi човна. Вони рибалять. Принаймнi вiн; вона тримае вудку. Їi обличчя нiчого не виражае, неначе порожнiй бланк. Їi шкiра немов укрита воском. В очах викарбувався приголомшений погляд. Вiн неухильно намагаеться розпочати з нею розмову, застосовуючи для цього всi своi вмiння. Нiчого не спрацьовуе. Якщо вжити метафору, яка за даних обставин досить доречна, вона нехтувала всiм, що вiн iй пропонував. Вiн бачить, що погляд ii порожнiх очей застиг на вершi, що лежить мiж ними на днi човна. Кров повiльно витiкае крiзь сплетенi прути жирними червоними цiвками. Це просто риб’яча кров, намагаеться вiн ii запевнити, але вона не реагуе. Фактично, Фред i сам не зовсiм упевнений. Вiн думае, що йому варто було б заглянути всередину вершi, просто щоб переконатися, проте раптом вiдчувае сильний ривок вудки – якби вiн швидко не зреагував, то мiг би взагалi викинути ii за борт. Вiн упiймав щось величезне. Фред змотуе котушку, риба, у свою чергу, вiдвойовуе кожен фут. Коли вiн нарештi затягуе ii в човен, то розумiе, що в нього немае сачка. Дiдько з ним, – гадае вiн, – ризикну. Вiн рiзко смикае вудку до себе, щоб швидко схопити волосiнь, i риба – найбiльша струмкова форель, на яку можна було б сподiватись, – вилiтае з води i, виблискуючи в повiтрi, ледь трiпоче плавниками. Вона падае на дно човна (фактично, поруч iз закривавленою вершею) i починае бити хвостом, а також видавати жахливi глухi звуки. Фред нiколи такого не чув. Вiн нахиляеться й бачить, що у форелi обличчя Тайлера. Його син якимось чином перетворився на рибу i зараз помирае на днi човна. Задихаеться. Фред хапае рибину, хоче витягти гачок i випустити ii, доки не пiзно, але вона вислизае з його рук, залишаючи лише блискучу слизоту. У будь-якому разi гачок усе одно треба витягти. Риба-Тай проковтнула його, i тепер загострений наконечник стирчить з-пiд зябри, бiля мiсця, де закiнчуеться людське обличчя. Здавлений крик Тая стае дедалi голоснiшим, рiзкiшим i ще жахливiшим… Фред схоплюеться, сiдае, тихо скрикнувши, неначе вiн i сам задихаеться. Якусь мить вiн не може зорiентуватися в часi й вiдчути мiсце свого перебування, немов вислизнув i загубився, але згодом розумiе, що знаходиться у своiй власнiй спальнi, на своiй половинi лiжка, поруч iз Джудi. Вiн помiчае, що кiмната стала набагато похмурiшою, оскiльки сонце перейшло на iнший бiк будинку. О, Боже, – думае вiн, – як довго я проспав? Як я мiг?.. О, але це ще не все: цей жахливий здавлений звук зi сну досi доносився до нього. Тепер iще гучнiше. Вiн може розбудити Джудi, налякати ii… Проте Джудi немае на лiжку. – Джудi? Джудi? Вона сидить у кутку з широко розплющеними порожнiми очима, точно як увi снi. З ii рота стирчить жмут зiм’ятого паперу. Їi горло страшенно розпухло, Фреду здаеться, що воно схоже на сосиску на грилi, на якiй ось-ось лусне шкiрка. Це папiр, – думае вiн. – Господи, вона давиться ним. Фред перекочуеться через лiжко, падае, приземляеться на руки й колiна, неначе виконуе гiмнастичний трюк. Вiн тягнеться до неi. Вона не вириваеться – хоч це вже добре. Вона й далi задихаеться, а ii очi досi нiчого не виражають. Цiлковитий нуль. Фред витягуе жмут з ii рота. За ним е ще один, Фред просовуе руку мiж ii зубами, неначе пiнцетом, хапае його двома пальцями правоi руки (прокручуючи в головi едину думку: Будь ласка, тiльки не вкуси, Джудi, будь ласка) i також витягуе. За ним е ще третя кулька паперу бiля задньоi стiнки рота. Вiн так само хапаеться за жмуток пальцями i теж витягуе його. Хоча папiр i зiм’ятий, проте вiн легко читае слова «ЧУДОВА ІДЕЯ», тож здогадуеться, що вона хотiла проковтнути листки iз записника, який iй подарував Тай на день народження. Вона досi задихаеться. Їi шкiра починае синiти. Фред хапае Джудi за передплiччя i пiднiмае. Йому це легко вдаеться, проте, коли вiн починае ii вiдпускати, колiна згинаються i дружина знову падае. Вона стала схожою на Ганчiр’яну Енн. Досi чуеться задушливий звук. Горло неначе сосиска… – Допоможи менi, Джудi! Суко, допоможи менi! Вiн сам не тямить, що говорить. Фред над силу тягне ii, з такою ж силою, як тягнув вудку у своему снi. Пiднявши, обiймае ii, як балерину, й хапае ведмежою хваткою. Його зап’ястя пiд ii грудьми, ii сiдницi тиснуться до його ширiнки – така поза видалась би йому досить сексуальною, якби його дружина не задихалась до смертi. Вiн товче ii помiж груди, пiдвiвши великий палець угору, неначе автостопер, рiзко стискае ii грудну клiтку i вiдпускае, видихаючи з придихом. Це спрацьовуе. З рота Джудi вилiтають iще двi грудочки паперу, якi виштовхуе струмiнь блювоти, в основному жовчi, оскiльки за останнi дванадцять годин вона лише випила три чашки кави i з’iла одну булочку з журавлиною. Вона важко дихае, двiчi прокашлюеться, а тодi починае дихати бiльш-менш нормально. Фред кладе ii на лiжко… кидае ii на лiжко. Вiн вiдчувае страшенну бiль у попереку, воно й зовсiм не дивно: спершу комод Тая, тепер це. – Ну, i про що ти думала, коли це робила? – запитуе вiн голосно. – Господи, про що ти тiльки думала, коли це робила? Вiн усвiдомлюе, що здiйняв руку над кирпатим обличчям Джудi, неначе хотiв ударити ii. Десь у глибинi душi в нього закрадаеться бажання ii вдарити. Фред кохае ii, але в цей момент також i ненавидить. Вiн мiг припустити будь-що з усього поганого, що могло статися з моменту iхнього одруження: Джудi могла захворiти на рак, ii могло паралiзувати пiсля аварii, Джудi могла знайти коханця i вимагати розлучення, проте вiн нiколи не мiг подумати, що вона збожеволiе, хоча, здаеться, саме це i сталося. – Про що ти думала, коли робила це? Їi очi не виражають страху… як i, власне кажучи, нiчого iншого. Їi очi мертвi. Чоловiк опускае руку, думаючи: «Я б швидше вiдрiзав собi руку, нiж ударив тебе. Я можу злитись на тебе, i я злюсь, проте я б швидше вiдрiзав собi руку, нiж ударив тебе». Джудi перекочуеться, вона лежить долiлиць, ii волосся розкинулось, як корона. – Джудi? Нiчого. Вона просто лежить. Деяку мить Фред просто дивиться на неi, а тодi розминае одну зi слизьких кульок паперу, якою вона ледь не вдавилася. Листок списаний незв’язними словами. Горг, аббала, еелеелее, манган, бас, люм, опопанакс – вiн не розумiе iхнього значення. Іншi – роботяга, пiдтирайло, чорний, червоний, Чикаго i Тай… – це вiдомi йому слова, проте без контексту. З одного боку аркуша друкованими буквами написано: «ЯКЩО ТИ ВИЯВИШ, ЩО ПРИНЦ АЛЬБЕРТ У КОНСЕРВНІЙ БАНЦІ, ЯК ТИ ВИТЯГАТИМЕШ ЙОГО ЗВІДТИ?». З iншого боку, вгорi, неначе телетайп завис у режимi повтору: «ЧОРНИЙ ДІМ БАГРЯНИЙ КОРОЛЬ ЧОРНИЙ ДІМ БАГРЯНИЙ КОРОЛЬ ЧОРНИЙ». Якщо ти гаятимеш час на те, щоб намагатися це зрозумiти, то ти такий же божевiльний, як вона, думае Фред. Ти не можеш гаяти час… Час. Вiн дивиться на годинник над лiжком i не може повiрити своiм очам: 16: 17 – хiба це можливо? Вiн дивиться на годинник на зап’ястку i бачить, що так i е. Хай там як, вiн знае, що все одно почув би, якби Тайлер зайшов, навiть якщо б глибоко спав. Фред великими кроками схвильовано прямуе до дверей. – Тай! – кричить вiн. – Агов, Таю! ТАЙЛЕРЕ! Трохи зачекавши на вiдповiдь, якоi так i не дiстае, Фред розумiе, що в його життi все змiнилося, цiлком можливо, що назавжди. Коли люди розповiдають, що таке може статися, не встигнеш i оком змигнути, – кажуть вони, – i ти це розумiеш, – ми не хочемо цьому вiрити. А тодi, на тобi, як грiм з ясного неба. Пiти до кiмнати Тая? Перевiрити? Переконатися? Тая там немае – Фред знае це, проте все одно йде. Кiмната порожня, як вiн i передбачав. Вона якась дивна, можна навiть сказати, зловiсна – з комодом пiд iншою стiною. Джудi. Ти залишив ii саму, от iдiот. Вона зараз знову почне жувати папiр – вони розумнi, божевiльнi люди розумнi… Фред кидаеться назад до затишноi спальнi i видихае з полегшенням, коли бачить, що Джудi лежить так, як вiн ii й залишив: обличчям донизу, волосся розсипано навколо голови. Вiн усвiдомлюе, що божевiлля дружини непокоiть його зараз менше, нiж зникнення сина. Вiн буде вдома не пiзнiше вiд четвертоi… Сто вiдсоткiв. Вiн був переконаний у цьому. Але зараз уже по четвертiй. І «сто вiдсоткiв» неначе вiтром здуло. Фред сiдае на свою половину лiжка, бiля нiг дружини. Вiн пiднiмае слухавку i набирае номер. Це легкий номер, лише три цифри. – Алло, вiддiл полiцii, офiцер Дюлак, ви подзвонили на екстрений номер «911». Чим можу допомогти? – Офiцере Дюлак, це Фред Маршалл. Я б хотiв поговорити з Дейлом, якщо вiн ще е. – Фред бiльше нiж упевнений, що Дейл е. Вiн працюе останнiм часом до ночi, особливо з того часу, як… Фред намагаеться вiдсахнутись вiд думок, але вiтер у головi дме дедалi сильнiше. Гучнiше. – А, мiстере Маршалл! Вiн тут, але в нього нарада, тож я не впевнений, чи можу… – Зв’яжiть нас. – Мiстере Маршалл, ви не зрозумiли. До нього приiхали двое представникiв ПШВ i один представник ФБР. Якщо хочете, говорiть менi… Фред заплющуе очi. Цiкаво, чи не так? У цьому е щось? Вiн подзвонив на лiнiю «911», але iдiот на iншому кiнцi, здаеться, забув про це. Чому? Бо вiн його знае. Це ж добрий Фред Маршалл, у якого вiн купував газонокосарку «Дiр» позаминулого року. Вiн набрав, мабуть, номер «911», бо так швидше, нiж набирати звичайний номер. Тому що Боббi навiть не здогадуеться, що в когось може бути щось екстрене. Фред пригадуе, як i сам думав так сьогоднi вранцi, – то був iнший Фред Маршалл, який вiрив у те, що Рибак нiколи не торкнеться його сина. Тiльки не його сина. Тай зник. Горг загiпнотизував його, i аббала забрав його. – Алло? Мiстере Маршалл? Фреде? Ви досi… – Послухай мене, – каже Фред, усе ще iз заплющеними очима. Якби вони були в «Гольцi», вiн би назвав чоловiка на iншому кiнцi дроту «Боббi», але «Гольц», здаеться, ще нiколи не був так далеко; «Гольц» розташований у зорянiй системi Опопанакс, на планетi Аббала. – Слухай мене уважно. Записуй, якщо потрiбно. Моя дружина збожеволiла, а мiй син зник. Ти можеш це зрозумiти? Дружина божевiльна. Син зник. А тепер з’еднай мене з шефом! Але в Боббi Дюлака, перш нiж вiн з’еднае, з’являються певнi здогадки. Трохи дипломатичнiший полiцейський (наприклад, Джек Сойер, коли вiн iще був у строю) тримав би всi своi здогадки при собi, але Боббi так не може. Вiн зловив щось величезне. – Мiстере Маршалл? Фреде? У вашого сина е «Швiн»? Тришвидкiсний «Швiн», червоний? З новеньким номерним знаком з написом… ем… «БІГ МАК»? Фред не може вiдповiсти. Кiлька довгих, жахливих секунд вiн не може навiть вдихнути. Вiтер у головi дме дедалi гучнiше i сильнiше. Вiн перетворюеться на ураган. Горг загiпнотизував його… аббала забрав його. Нарештi, саме тодi, коли, здавалося, вiн зараз задихнеться, його груди вiдкрились i вiн почав глибоко, шалено дихати. – З’ЄДНАЙ ІЗ ШЕФОМ ГІЛБЕРТСОНОМ! НЕГАЙНО, ЧОРТ ЗАБИРАЙ! Хоча вiн i кричить на всю горлянку, жiнка, що лежить долiлиць, навiть не ворушиться. Вiн чуе сигнал, його виклик утримали. Ненадовго, проте йому вистачае часу, щоб побачити перед собою здерте, оголене мiсце на стiнi кiмнати його зниклого сина, розпухле горло божевiльноi дружини i кров, що сочиться з вершi увi снi. Фред вiдчувае страшенний бiль у спинi i радо приймае його. Це неначе отримати телеграму з реального свiту. Коли Дейл бере слухавку i запитуе, що сталося, Фред Маршалл починае плакати. 7 Один Бог знае, звiдки в Генрi Лайдена цей запаморочливий костюм. З магазину карнавальних костюмiв? Нi, вiн надто елегантний; це справдi оригiнальна рiч, а не пiдробка. Але що це за оригiнальна рiч? Широкий лацкан закiнчуеться на дюйм нижче вiд талii, двi довгi фалди фрака тягнуться майже до щиколоток, бiлоснiжний двобортний жилет, широкi штани, випрасуванi зi складкою, якi, здаеться, починаються аж бiля грудей. Взутий Генрi в бiлi шкiрянi черевики на застiбках з високими гетрами. Навколо шиi – високий твердий комiрець iз пiднятими догори кутиками i широка, гладенька, iдеально зав’язана бiла атласна краватка. Загалом складаеться ефект старомодного вбрання дипломата, яке гармонiйно переходить у костюм хулiгана-стиляги: вульгарнiсть його вбрання переважае над формальнiстю, але урочистiсть фрака i жилета роблять свiй внесок, доповнюючи його королiвською особливiстю, що притаманна афроамериканським естрадним артистам i музикантам. Супроводжуе Генрi до кiмнати для вiдпочинку похмурий Пiт Векслер, який штовхае перед собою вiзок коробок iз платiвками. Ребекка Вiлас туманно пам’ятае уривок старого фiльму, де в такому ж бiлому костюмi був чи то Дюк Елiнгтон… чи то Кеб Келловей. Вона згадуе зведену брову, широку усмiшку, звабливе обличчя, струнку фiгуру перед оркестром та ще декiлька деталей. (Якби сам мiстер Елiнгтон чи мiстер Келловей були живi, то неодмiнно сказали б Ребеццi, що одяг Генрi, включаючи його високi штани з драпiровкою i акуратно випрасуваними складками, – це, безсумнiвно, робота одного з чотирьох особливих кравцiв чорного району Нью-Йорка, Вашингтона, Фiладельфii чи Лос-Анджелеса, кращих фахiвцiв своеi справи тридцятих-сорокових рокiв, пiдпiльних кравцiв, чоловiкiв, якi вже, на жаль, померли, як i iхнi зiрковi клiенти. Генрi Лайден знае точно, хто шив це вбрання, звiдки i як воно потрапило до його рук, але в присутностi такоi особи, як Ребекка Вiлас, Генрi не скаже нiчого зайвого.) У коридорi, що веде до кiмнати вiдпочинку, бiлi розрiзи, здаеться, свiтяться iзсередини. Таке враження тiльки посилюеться занадто великими сонцезахисними окулярами-ретро в бамбуковiй оправi з напрочуд крихiтними сапфiрами, що мерехтять бiля кутикiв навушникiв. Можливо, е якийсь магазин, де продають стильний одяг великих керiвникiв джаз-оркестрiв 1930-х рокiв? Можливо, якийсь музей дiстае його в спадок i продае на аукцiонах? Ребекка бiльше нi на мить не може стримувати свою цiкавiсть: – Мiстере Лайден, де ви дiстали такий розкiшний одяг? Стоячи ззаду й удаючи, що бурмоче сам до себе, Пiт Векслер висловлюе власну думку, що для того, щоб дiстати такий одяг, мабуть, довелось би безкiнечно ганятись за особою, котра е представником особливоi етнiчноi групи, назва якоi починаеться на лiтеру «н». Генрi iгноруе Пiта й посмiхаеться: – Мiсця треба знати. – Думаю, ви навiть нiколи не чули про диски, – каже Пiт. – Це велике досягнення в науцi. – Замовчи та вези обережно, хлопче, – каже мiс Вiлас. – Ми майже на мiсцi. – Ребекко, моя люба, з вашого дозволу, – каже Генрi. – Мiстер Векслер мае цiлковите право на образу. Крiм того, звiдки йому знати, що в мене понад три тисячi дискiв? І якби людину, котрiй колись належав цей костюм, називали хоч «негром», то я б пишався, якби i мене так називали. Для мене це було б великою честю. Я б навiть вимагав цього. Генрi зупиняеться. Кожен по-своему шокований, що вiн ужив заборонене слово. Ребекка i Пiт зупиняються також. – І, – каже Генрi, – ми маемо ставитись доброзичливо до тих, хто допомагае нам виконувати нашi обов’язки. Я попросив мiстера Векслера струснути мiй костюм i повiсити, i вiн досить люб’язно погодився. – Так, – каже Пiт. – До того ж я розвiсив вашi вогнi, поставив програвач, колонки i решту мотлоху – усе так, як ви й хотiли. – Дуже дякую, мiстере Векслер, – каже Генрi. – Я особисто оцiню вашi зусилля. – Та ну, – каже Пiт, – я просто виконував свою роботу. Але якщо вам щось знадобиться пiсля того, як ви закiнчите, я до ваших послуг. Виявляеться, Пiта Векслера можна приручити i без показу трусикiв чи оголеного задка. Ребекка в захватi. Генрi Лайден, незалежно вiд того, зрячий вiн чи нi, iй подобався. Це без жодного сумнiву – найкраща людська iстота, з якою iй доводилось коли-небудь зустрiчатись за двадцять шiсть рокiв свого iснування на планетi Земля. І не мае значення, який у нього одяг, – i де лише беруться такi чоловiки? – Ви справдi думаете, що маленький хлопчик мiг зникнути з тротуару сьогоднi вдень перед входом сюди? – запитуе Генрi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24150432&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Бетер – у бейсболi гравець, який вiдбивае м’яч битою. 2 Ісiгнiя – найчастiше дорогоцiннi предмети, що е ознаками влади (атрибутами державностi), гiдностi, спецiальноi вiдзнаки. 3 Меркурохром – антисептична речовина, що застосовуеться для заживлення ран.