Дiва Млинища
Володимир Савович Лис


Хто вона, таемнича бiла постать, яка iнодi являлася мешканцям села Загоряни, що жили понад рiчкою Мережкою – на Млинищi? Вiд чого берегла, про що попереджала зникла в лiсi нещасна закохана? Вона стала совiстю для Панаса Терещука, який, жертвуючи своiм коханням, на довгих двадцять п’ять рокiв солдатчини покинув Украiну, аби привезти з переможеного наполеонiвського Парижа старовинну мапу рiдного села. Двiстi рокiв захована пiд стрiхою батькiвськоi хати, вона змiнить життя недолугого iсторика Святослава Чишука… А мiж цими двома загорянцями будуть десятки зраджених i щасливих доль, зламаних i вiдчайдушно вирваних у смертi життiв односельцiв, чиi iсторii змусять усмiхатися i плакати, дивуючись вiчнiй земнiй любовi…





Володимир Лис

Дiва Млинища



© Лис В. С., 2016

© DepositPhotos.com / pellinni, обкладинка, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016

Вiд Золотого письменника Украiни




Дiва Млинища


Сила та пишнiсть – одежа ii, i смiеться вона до прийдешнього дня.

    Книга приповiстей Соломонових, 31?25




І. Рекрут





1. Метелик Наполеон


Вiдомо, що все в цьому свiтi, а вiдтак i в життi, взаемопов’язане. Існуе теорiя, що помах крил метелика, який випадково, десь там у джунглях на Амазонцi, зачепив павутинку чи краплю роси, може зруйнувати цiлий ланцюжок зв’язкiв i створити нову ситуацiю, яка через енну кiлькiсть нiбито випадковостей, а насправдi послiдовних операцiй, спричинить ураган на тихоокеанському чи атлантичному узбережжi США. Ба, бiльше! Помах крил метелика на островi Борнео здатен викликати ледь не вселенську катастрофу через цiлий ряд замкнутих, але неминучих процесiв у тому самому ланцюжку. Це може статися досить швидко чи розтягнутися на тривалiший перiод.

Утiм, метелику, щоб змахнути крильцями, що зрушать свiт, ще треба самому стати метеликом. З бридкоi гусенi.

За цiею теорiею, наша iсторiя починаеться з крику породiллi на середземноморському островi Корсика. Маленький, щойно народжений хлопчик, якого бере на руки повитуха, що ii десь на украiнському Полiссi назвали би бабницею, не знае, звiсно, що йому судилося не лише змiнити свiтову iсторiю, але, що либонь важливiше, – започаткувати цiлий великий ланцюжок моральних, на перший погляд непомiтних, зате дуже важливих змiн далеко вiд Корсики i вiд Францii, до якоi потрапить дитина з бiдноi корсиканськоi, правда, шляхетськоi родини.

Хлопчик виросте i зробить блискучу кар’еру, вiдому всьому свiтовi, принаймнi, тiй його частинi, що освiчена i вiйськова. Чи мiг зупинитися помах крил метелика на iм’я Наполеон? Наполеон Бонапарт. Наполеоне Бонапарте. Napoleone Buonaparte. Як там ще? Nein, no i нi. Тому, що механiзм був увiмкнутий породiллею i картолеоне (тобто тiею, що приймае пологи) чи бабницею (на захiднополiському дiалектi). Механiзм, що й привiв урештi до вирiшального помаху тепер уже велетенських крил.

Ну що б, здавалося, ще потрiбно цьому хлопчиськовi, потiм пiдлiтку, далi юнаковi, молодому чоловiковi? Невисокого зросту, не вельми показному? Потрапивши до континентальноi Францii (Корсику тiльки-тiльки приеднали), вiн вступае до вiйськового училища. Лейтенант королiвськоi гвардii з блискучими еполетами. Мрiя не корсиканського вискочки, але сотень синкiв знаних французьких аристократiв. Та вже дiють суспiльнi тектонiчнi здвиги. Тим, хто танцюе на мiсцi поруйнованоi в’язницi-фортецi Бастилii, немае дiла до маленького незграбного офiцерика. Але офiцерик-метелик змахуе крильцями. Поки що крильцями. А не крилами.

Вiн сам творить свiй ланцюжок. І водночас е його частинкою, з’еднувальною ланкою.

Що ще потрiбно людинi з низiв, яка у 24 роки стае генералом? Ще бiльше! Стати першим з генералiв i першим консулом Республiки. Зробити низку блискучих походiв. Пiдготувати 18 брюмера[1 - День перевороту, що привiв до влади Наполеона. (Тут i далi прим. авт.)]. Метелик, який усвiдомив, що вiн зробить бурю. Таким метеликом i був Наполеон Бонапарт. Але справжня буря тiльки готувалася. Визрiвала.

У травнi 1804 року його проголошують iмператором усiх французiв. Проголосити себе королем Францii означало б повернутися до минулого, i, по сутi, стати одним iз Бурбонiв, хай i незаконним з iхньоi точки зору. Вище! Метелик-Наполеон прагне бути в епiцентрi бурi, яку сам розпочав. В епiцентрi бурi!

Корона лягае на його завелику, як для такоi короткоi постави, голову. Імперii у Францii ще не було. Але вже е.

«Це виклик», – думае росiйський посол. Завтра його звiт про iнавгурацiю (звiсно, незаконну) повезе фельд’егер посольства до Санкт-Петербургу. Через якихось два чи три тижнi запечатаний сургучем пакет ляже на стiл росiйського iмператора Олександра Першого. Вiн читае i супиться. Вiн не дурний, цей онук нiмецькоi принцеси Софii-Августи Анхальст-Цербськоi i росiйського графа Салтикова. Його царський нюх (точнiше, слух) вiдчувае далекий шум ще далекоi, бiльшоi бурi, яку накликае метелик на iм’я Наполеон.

Наполеон, позаяк уже наважився проголосити себе iмператором (подумати тiльки – поставити себе на одну дошку iз домами Романових, Гогенцолернiв i Габсбургiв), на цьому не зупиниться. Йому мало Францii – територiальнi претензii до Австрii i Пруссii, союзникiв Росii, неминучi. Отже, неминуча й нова вiйна. Потрiбно збiльшувати вiйсько. А де його вiзьмеш?

Хiба збiльшити, посилити запровадженi при його бабусi Катеринi Другiй рекрутськi набори…

Своiми мiркуваннями про можливий розвиток подiй у зв’язку з проголошенням Наполеона iмператором i коронування його Папою Римським Олександр Перший дiлиться з членами Негласного комiтету – вищого неофiцiйного органу Росiйськоi iмперii в першi роки правлiння Олександра Першого – князем Адамом Чорторийським, графами Строгановими, Новосельцевим i Кочубеем. Першим е князь Чорторийський (чи Чарторийський, на польський штиб), мiнiстр закордонних справ, друга особа пiсля iмператора. Вiн уже ознайомився з повiдомленням iз Парижа. Дивлячись на князя, який е явним симпатиком Наполеона та його реформ, Олександра раптом осявае думка – Польща. Колишнi польськi, а тепер росiйськi землi.

Коли заходить граф Кочубей, який неофiцiйно куруе в Негласному комiтетi внутрiшню полiтику, iмператор Олександр ставить йому питання (звiсно, французькою):

– Здаеться, при моему папа в нових губернiях була запроваджена якась поблажка щодо рекрутських наборiв?

– Так. Але…

Кочубей косуе на князя Чарторийського.

– Ваша величнiсть, якщо йдеться про таемний привiлей, я згоден, щоб його скасували, – пiсля невеликоi паузи каже князь Адам.

Імператор дiзнаеться – на початку 1797 року його батько, iмператор Павло, таемним указом, бажаючи загладити образи, нанесенi його матiр’ю новим пiдданим – деяким польським аристократам, запiдозреним у симпатiях до бунтiвника Костюшка, – дозволив тимчасово, протягом десяти рокiв, не проводити рекрутських наборiв у трьох губернiях – Ковенськiй, Волинськiй i Гродненськiй – у тих населених пунктах, що належали князям i графам Чарторийським, Любомирським, Браницьким, Заславським i кiльком iншим.

– Я згоден достроково скасувати цей таемний привiлей, – повторюе князь Адам. – Якщо це потрiбно iмперii.

– Дякую, мiй друже, – iмператор явно задоволений. – Іншого я й не чекав.

Його держава отримае додатково кiлька тисяч новобранцiв. Наступного дня гiнцi помчать до найзахiднiших губернiй. У бiльше сотнi сiл i мiстечок трьох губернiй також проводитимуться вiднинi рекрутськi набори до iмператорськоi армii, запрацюють новi рекрутськi пункти.

Тут постае питання: чому були наданi цi, кажучи сучасною мовою, преференцii? Чому вiсiм рокiв (з 1797-го по 1804-й) не проводилися рекрутськi набори в цiлому рядi сiл i мiстечок двох губернiй, якi належали польським магнатам?

Якби ми заглибилися в корiння цього питання, довелося б знову повернутися до бiографii принцеси Софii-Августи, яка стане росiйською iмператрицею, до ii жаги плотського кохання, що iй не може дати небiж Петра Першого майбутнiй Петро Третiй, до таемних зв’язкiв майбутньоi Катерини з росiйськими аристократами, що почалися адюльтером з графом Салтиковим, а вiдтак – до ненавистi iмператора Павла до своеi матiнки.

Текст таемного указу про певнi преференцii польським князям i графам згодом був знищений. У ХІХ столiттi велося справжне полювання на копiю цiеi таемноi угоди.

Та наша розповiдь не про це.

Ідеться про таку тонку матерiю, як людська душа.

Втручаеться тiтка метафiзика.

Стежте далi за тим, що вона витворятиме.

Автор щосили сперечатиметься з нею, хоча й розумiе, що це марно.

Я спробую впiймати невловиме, можливо, воно називаеться грою Провидiння з нашими душами.

Я спробую вкотре виправдати саме життя, у його таких простих почуттях i проявах. Воно того варте, щоб спробувати його хоча б оцiнити, чи принаймнi вiдчути, якщо не зрозумiти.

Але таемну угоду iмператора Павла з польськими князями i графами вже лiквiдовано.

Отже, надалi змах крил метелика-Наполеона призводить до великих зрушень армiй iмперiй i королiвств, зрушень у европейськiй полiтицi й початку нових змiн свiтового порядку. Але цей змах, цей ланцюжок подiй приводить i до здвигу, майже непомiтного в iсторii невеликого полiського села. До кiлькох родин, яких торкнеться той рекрутський набiр. Навiть бiльше. До зрушення у свiдомостi та моралi простих полiських селян. Що таке iхня доля, iхне життя, порiвняно з долею i життям iмперiй i королiвств? Нiщо, з точки зору iмператорiв i королiв. Смерть когось iз солдатiв у майбутнiх походах теж мало значить для iмператорiв французького, австрiйського чи росiйського. Армiя йде далi чи продовжуе вiдступати.

Однак гасне не тiльки людське життя, гасне цiлий Всесвiт.

А проте порухи людськоi душi не менш, а бiльш значимi, нiж рух того ж вiйська. Чи так це?

Полiське село Загоряни, про iснування якого не здогадуеться Олександр, а тим бiльше Наполеон – воно загубилося серед лiсiв i болiт, – дiлиться на чотири частини-кутки i два менших – пiдкутки. На одному з тих куткiв, найвiддаленiшому вiд дороги, що веде вiд Шацька до мiстечка Любовня, – Млинищi – серед iнших живе сiм’я Терещукiв, по-вуличному Гапликiв. Кажуть, прадiд дедини[2 - Тiтка (дiал.).] Юстини на прiзвище Лесь мав звичку казати це слово часто, коли щось завершував робити, або ж як щось не вдавалося – гаплик та й усе. Так i причепилося. Петро Терещук прийшов у приймаки з сусiднього села Перечип, де Терещукiв було багацько, мало не пiвсела. Та й теж став Гапликом. Петро з Юстиною нажили четверо дiтей. Двi дочки – Уляна й Маруся – вже були замiжнi, у своему й сусiдньому селi. А от хлопцi – Панас i Тарас – ще тiльки шукали собi пари. У Панаса, якому минув двайцятник, все складалося на те, що от-от жениться. Вiн i не приховував од матерi, що накинув оком на Параску Луськiвську, яка жила на березi Мережки на межi з iншим кутком села – Козлищем.

Мати Юстина була не проти мати таку невiстку. По смертi чоловiка чотири роки тому – схопило живiт з правого боку, думав, переходить, а за п’ять днiв i вiддав Боговi душу – вона була довго сама не своя. Та все ж хлопцям дала раду, тильки ж хлопци хлопцями, хотiлося до когось контетнiше[3 - Конкретнiше, прихильнiше (дiал.).] озватися, по-жiночому побалакати, поплакатись, та хотя б iз невiсткою.

Панас вирiс вдатним парубком, не надто високий, але й не малейкий, сильний, роботящий. Юстина знала – буде ще правдешнiшим хазяiном за батька Петра. Колись Петро пiшов у Перечип, навiдувався до дядька, а в того геть нездале лоша вродилося. Четвертий тиждень, а на ноги стати ни може, очi геть запливли, мо’ раз на день ними й блимне, нога якась вивернута, до цицьки й ни прикладаеться, хiба силою ввiллють молока. Подивився Петро на те лоша, лошицю геть нездалу. Ну й випросив його собi. Дядькова родина була й не проти, бо ждали, що лоша от-от все iдно здохне. Петро закутав лошатко в якусь лахмiтину й на руках (було геть легке) принiс додому. Тесть, Юстинин батько Михайло, насварився було на приймака – нащо тобi той завошивлений клопiт, али потому махнув рукою. Петро по сусiдах молоко коров’яче випрошував, у баби Варчихи якоiсь настойки на травах та мазi дiстав.

Ходив за лошетком лучче, як за маленькою дитиною.

І сталося диво – поволi-поволi, а таки лошичка ожила. З неi, Воронки, й почалося iхне перетворення на хазяiв. Петро, як умирав, то просив, щоб його жiнка й сини з хати якось вивели, а Воронку – мала ворону масть – до порога пiдвели. Воронка як побачила хазяiна – потяглася мордою, Петро до неi припав, гладити став. Гладив i плакав, i тут Юстинi здалося, що й коняка заплакала. Одвернулася жiнка, руки собi кусала, щоб не заголосити. Таке прощанне ни на житте вказувало.

«Чоловiка нима п’етий рiк, а сини як дубочки – мiцнi, працьовитi. Бог забирае, али ж i дае», – думае Юстина. Панас успадкував батькову любов до коней. Орати вмiв ще лiпше за покiйного тата. Хлопець був бистрий до роботи, та й за словом у кишеню не лiз. Мала надiю Юстина, що з часом i земельку прикупить, хай не поля, може, пан приболотноi землицi продасть, всi стануть, щоб неi якось осушити, в поле перетворити. Жениться, то, диви, й озветься оселя голосами внукiв. А дасть Бiг, i Тараса женять, мiсце е, де хатину другу прибудувати.

Увечерi Панас матерi сказав, що завтра пiде болiтце iхне косити. Вiн щойно вернувся з вечiрнiх походеньок i мати знала, чого так радо свiтяться синовi очi. Видно, вже добре бурлить у парубковi чоловiча кров.

…У далекому Парижi за кiлька тижнiв перед цим Наполеон уперше заходить до спальнi Жозефiни Богарне вже як iмператор всiх французiв.

Вiн уже знае про майбутнi своi походи на схiд.

Його не цiкавило i не могло цiкавити, хто братиме участь у цих походах.

Хто протистоятиме його армii в армiях прусськiй, австрiйськiй i росiйськiй.

«Лось понюхав шкуру вбогого чоловiка, – чомусь пригадався початок давнього переказу, якого колись розповiдала бабуся. – Нi, не так. Убитого чоловiка».

– Мiй перший трофей не на вiйнi, – сказав iмператор Наполеон. – Трофей iмператора.

Жозефiна засмiялася.

…Засинаючи, Панас думав про свою Парасю, наймилiшу у свiтi. Свою суджену, свою кохану. Його. Його. Йо…го…

Князь Адам Чарторийський думав, теж засинаючи в Санкт-Петербурзi, про Польщу. Вiн любив ii нiжною синiвською любов’ю. Таемно мрiяв про вiдновлення ii незалежностi.

Поки що вiн був другою особою в iмперii, яка поневолила його краiну.

Через двадцять шiсть рокiв саме вiн, князь Адам, рiд якого походив з Волинськоi землi, очолить уряд повсталоi Польщi. Йому таемно допомагатиме граф Драницький, котрому належали Загоряни. Ця допомога згодом вiдiб’еться i на долi родини Терещукiв.




2. З’ява Дiви


Панас побачив ii, як викосив уже десь половину болiтця. Того року середина осенi випала суха, то болотяна вода тилько ледь мочила ноги.

«Ну й добре, мо’ погода ще пару днiв протримаеться. То рiзуха[4 - Болотяна трава (дiал.).] висохне i буде добра помощина[5 - Пiдстилка (дiал.).] на зиму для корiвки. Може, вiзьму й сьогоднi рядюжку ще не сухоi трави, хай вдома пiдсохне», – так подумав, гленув на лiс, що тепер геть золотавий до болiтця пiдступав, i тут угледiв жiночу постать. Скорше, дiвочу. Сперше навiть видалося, що то його Парася. Стрепенувся, зирнув пильнiше. Али чого б iй сюди йти, тутка iхньоi землi нима. Хiба за мохулями[6 - Журавлина, бруслина (дiал.).]. Не, Парася знае, що тутика мохулi ни ростуть. «Мо’ яка дiвка, що цього ни вiдае?» – подумав.

Дiвчина знову майнула мiж деревами. Нiби кинулася бiгти й спинилася. Свiтла пляма серед жовтого листя. Хто би то вирядився в бiле до лiсу? Спинилася, i Панасовi здалося, мовби щось гукнула, про щось питае ци кличе до себе. Вiн ступив був крок-другий i тоже спинився. Дiвчина враз мовби розчинилася мiж вiльшняком. Не зникла мiж деревами, а розчинилася. Як туман бува чи вiдблиск сонця за гарноi погоди, який поглинае лiс. Хоча ж Панас добре бачив, що то не якась мара. А таки людина.

Людина!

Вона йшла собi мiж деревами, йшла i дихала, як людина. Дихала? Хiба звiдси можна почути, чи вона дихала? Чого вiн про те подумав?

Тут його тiлом пробiг легенький холодок. Вiтер з-за плiч повiяв. Зовсiм маленький та холодний. Здавалося, дряпнув кiгтем по плечi. То ще бiльше здивувало. Хiба вiтер мае кiгтi, пазурики?

«Я нiц ни боюся, – подумав Панас. – Хай там що».

Вiн узявся косити далi. Переборював бажання озирнутись. Ат, дурниця, мало що могло угледiтися. Мо’ сонце грало мiж деревами… До того ж, вiн бачив постать попереду себе, не позаду.

Про те, що злякався, матерi й братовi, звiсно, не розкаже. А от Парасцi, Парасi, Парасочцi, Парочцi – чом би й не? Обое посмiються.

Зовсiм поруч упав i мовби розсипався, покотився по травi смiх – Парасчин дзеленькотливий смiх, так умiла смiятися тiльки вона – пiдскакував угору й знову падав, мовби ще бiльшими горошинками. Два запахи любив Панас найбiльше – пахучоi паруючоi землi, яку щойно виорав, й жiночого тiла, не просто жiночого, а саме Парасчиного. Якось було навiть подумав, що на ньому тоже можна вирощувати жито, а лiпше пшеницю, бо тiло було бiле, аж сяюче. Та всього його, повнiстю, у всiй красi й привабi, тико й бачив раз, як Параска купалася в Мережцi, – пiдглянув, дух його полетiв, запарував над водою, теплою, як парне[7 - Свiже (дiал.).] молоко, а прутень став розпирати ногавицi[8 - Штани (дiал.).]. Вiн був чоловiком, i ця бiла скибка, не скибка, а цiла паляниця, мала належати йому, вiн намастить неi, авжеж, лiпшим туком[9 - Смалець (дiал.).], нiж будь-який чоловiк, не те що на iхньому кутку Млинищi, а в цiлих Загоренах. Тодi Панас таки не стримався, побiг i собi до рiчки, дiвчина, певне, почула той бiг, швидкий, гарячий, як у лошака, що спiшить до води, обернулася, скрикнула, вiн угледiв двiйко розкiшних диньок, якi запашiли й засяяли, затулила iх руками. Скрикнула й стала вiдступати й пiрнула у воду – геть гола. Мусила присiсти, бо ж iхня рiчка ни така й глибока. Панас ни став стидатися, стягнув ногавицi й собi шубовснувся.

– Ни пудходь!

Дiвочий крик, як поранений птах, ударився в його лице. «Ци побачила вона мое багацтво?» – подумав Панас вже у водi, що виявилася ни такою й теплою. Дiвчина лягла животом на воду, поплила, схожа на великого вугра, що вигинався, розганяючи хвилi. Панас повагався й поплив за нею. Й добре зробив, бо ж вона таки озирнулася, повернула голову й очi – зляканi, а од того побiльшенi, схожi на два маленькi горiховi озерця («Хiба озера бувають горiховi?» – подумав) – кресонули заклично, так йому здалося. Змахнув щосили рукою, потiм рубонув по водi другою, пiдплив зовсiм близько i схопив за ступнi, пiрнув донизу й побачив усю дiвочу красу, таку безборонну, що аж одвернувся.

– Панасе, пусти!

Крик тепер був справдi розпачливим, i вiн вiдпустив ноги, розвернувся, щоб пливти назад. Та почув кашель за спиною. Озирнувся: дiвчина стояла по груди у водi, кашляла й сипала[10 - Зiпала (дiал.).]. Певно, коли вiн пiдiгнув iй ноги, нахапалася води.

– Парасю, прости, я не хотiв, – розпачливо сказав.

– Одвернися. Ну… Ну тибе.

Вiн одвернувся, поплив назад. І раптом побачив дивну картину – несе ii, безсилу, таку, що потребуе помочi, порятунку, на руках, вздовж рiчки – ще безбороннiшу, свiжу од купання, пахучу, розкриту перед ним.

«Буде так!» – подумав.

Коли доплив до мiсця, де роздягалися, подумав: мо’ пождати? Не, ни стане, он i неiнi спiдниця й сорочка бiлiють на травi. Глянув на село й раптом подумав: «Ци ж нихто ни бачив?» Село ще спало, а може, й не спало, та яке йому дiло до нього i до тоi, без якоi однинi жити не зможе.

– Прости, ни стримався, – сказав увечерi, коли побачив, як прямуе, певно, до Ганьки Мирузовоi на дiвочi посиденьки.

– Стримався, стримався, – засмiялася Параска, i вже як поминула його, кинула через плече:

– Безсовiсний!

Зрозумiв – гнiв ii скорше вдаваний, i од того ще бiльше потеплiло в грудях.

То було наприкiнцi позаминулого лiта. Мережка за цей час пронесла чимало води крiзь село.

На вечорницях, десь уже пусля Покрови вона сказала зi смiшком:

– А знаеш, як у нашiм силi кажуть, що мае зробити хлопець, котрий дiвчину голою побачив?

– І що ж? Штраф старостi сплатити?

– Ну, як такий нидогадливий, то сади горох по капустi…

Вiн знав, на що натякае. Сказав, що може й до Пилипiвки[11 - Рiздвяний пiст, тривае з 28 листопада до 6 сiчня.] ще сватiв заслати.

– Пужди, – у голосi його коханоi проклюнулось щось незвично-потаемне, – ни гонеся, як Харитин за параниною. Ни хочу я Мотрунцi дорогу переходити.

Зрозумiв – Параска натякае, що старша неiна сестра мусить раньше замiж вийти. У Мотрунки тоже були залицяльники, хоч видалася не такою вродливою, як молодша сестра. Та перебiрливою. Бо вже й Петровi Лукасьовому, i хлопцю з сусiднього села пiднесла диньки[12 - Гарбузи (дiал.).].

Панас рiшив – хай вiн трохи пожде, мусить же вибрати когось тая Мотрунка. Мусить, бо за двайцятник перевалило, стара дiвка, щитай.

Та з якогось часу до його серця закрався холодок, а до голови – пiдозра: не тико, ой не тико Мотрунка тут причиною, а щось iнше.

Те щось називалося Єрчиковим Пилипом.

Єрчики жили через три хати од Парасчиноi оселi. Всi, щитай, своi, на однiм кутковi виросли. Пилип був на рiк старшим од Панаса. Вдався високим, огрядним, цiла буца[13 - Великий шматок, кавалок (дiал.).] м’яса, тверда, могутня. І з чиеiсь легкоi руки так Буцою по-вуличному й звали. Високий, могутнiй та, на диво, неговiркий, вiн поводив себе якось так, мовби знав особливу таемницю, яку от-от повiдае комусь, та не може рiшити кому.

Дивився значливо i в той же час сором’язливо. Сусiди Буцовi казали, що не раз бачили, як вiн вдома у свята стоiть подовгу перед iконою Божоi Матерi. Просто стоiть, нiби й не молиться, а вдивляеться в образок. Для чотирьох своiх молодших сестер i брата був нянькою, а до старшоi сестри приходив також, як випадала вiльна хвилина, поняньчити небожiв.

Якось парубок iден, Пилипiв ровесник, Денис Гутькiв спитав, що Пилип найбiльше любить у свiтi, то Пилип одказав, густо почервонiвши:

– Як менi Манька спину мие.

Манька – то була його старша сестра. Пилип все червонiв i червонiв, ставав геть бурячковим. А тодi схопив Дениса i пiдняв над собою. Легко, мов пiр’iну, й так же легко по хвилi опустив. Одвернувся й пiшов геть пiд парубоцький смiх. А як приходив на вечорницi (збiговисько молодi), ще прадьонки в них називали, бо ж i пряли на ручних верстаках, i шили, не тико пiсень спiвали, чи розважалися, доки хлопцi жартами сипали, дiвчат зачiпали, вiн вiв себе так, нiби перебував тут сам по собi.

Пилип всiдався на лавцi, чогось завше коло порога, мов хотiв кудись вийти чи утекти, сидiв. Стримiв, нiби не парубок, а великий старий пень, мовчки, навiть не завовтузиться, не закрекче, а нiби губи на замок зачинили. Сидить, лиш очима блимае. Зате, як у дiвчини якоiсь клубок з рук випадав або часом i веретено падало, першим, де й спритнiсть i проворнiсть бралися, кидався пiдiймати. І вручав мовчки, без слiв дiвчинi, якось так, наче пiдносив iй дорогоцiнний скарб, який щойно знайшов, i той скарб належить саме цiй вечорничницi й мусить його вручити вiн, Пилип.

Хлопцi косували за те на Пилипа, пiдсмiювалися, часом i дiвчата пiджартовували, а вiн сидiв мовчазний, незворушний, червонiв, але не вiдвертався i – диво – було видно, що тi жарти й насмiшечки йому приемнi й водночас вони мовби до нього не приставали, призначалися комусь iншому, кому Пилип i мае передати. Таким вiн був, i мусив визнати Панас, що бачив – дiвчата до Буци ставляться по-особливому: наче й поблажливо, ледь зверхньо, але й… Але й захоплено водночас. Ну а Параска, його Парасочка… Панас почав помiчати то ii погляд, кинутий мовби ненароком, то проходила поруч Буци й нiбито тоже ненароком тернулася, то… Пiдозра Панасова росла, на нiй уже зав’язалися i зрiли вовчi ягоди. Вiн ще бiльше жартував, до дiвчат пiдсiкався – де словом, а де й руками, та давав зрозумiти Парасочцi своiй, що то так – гра, гра й бiльше нiчого, а мае особливi слова, особливу приязнь тилько до неi. Параска ставилася до нього, як i перше – як до свого, iй призначеного хлопця, тико щось змiнилося, продзеленчало, щоб уже не стихнути, а тихо, то скiмлило, мов маленьке собача, то наближалося й дратувало. Раз Панас пiшов з тих прадьонок ранiше, став пiд старою розлогою напiвсухою вербою, що коло вдовиноi, Ганiноi хати росла, де вони часто збиралися. Став, щоб побачити – нивже вийде Парася разом з тим мовчуном, нивже насмiлиться Пилип проводжати його дiвчину?.. Стояв, доки не стали виходити вечорничники-прадьонщики – iдна пара, друга… І тут не стримався, ноги самi понесли до хати… Вiн… Вiн боявся, що Параска вийде разом, удвох з Пилипом, що той напасник-нахаба неi проводжатиме, а вона… Параска вийшла з двома iншими дiвчатами, Панас устиг подумати: «А де ж Пилип?», а тут велика мовчазна тiнь виросла в пройомi дверей, i Панас побачив, як мiсяць виразно пiдсвiтив, зробив свiтлiшою темну, масивну, схожу на камiнну брилу, фiгуру.

– О, Панас… Панасик… А я думала – ти вже мене покинув…

Смiшок його дiвчини рiзонув боляче, а потiм, проти його волi, наповнив груди, все тiло теплом.

Тодi, як пiшли вулицею – вiн поруч з Параскою, а ззаду тiнь-брила волочилася, й вирiшив Панас – досить, не стане ждати, доки та Мотрунка розкомизиться та когось собi вибере, як не перед Зеленими святами, то пусля Покрови точно зашле сватiв.

Про те ж думав i зараз. До Покрови, яка осiннi весiлля зачинала, лишалося пару днiв, вже небагато ждати. Та щось наче стримуе його самого…

Панас докосив болiтце, сонце вже визирало ген-ген iз низу за деревами, набрав у радюжку трави i вирушив додому. Слава Богу, наробився, завтра прийде, розкине покоси, щоби рiзуха сохла, а тодi рушить виорати поле iхне коло рiчки, бiля дороги, що веде до мiста.

Вiн iшов лiсовою дорогою iз радюжкою з травою за плечима, яку пiдтримував рукою, у другiй нiс косу й раптом явно вiдчув – йому хочеться оглянутися. Оглянутися, бо там хтось е, за ним хтось йде.

«Ну то й що? – подумав. – Разом iтимемо».

І вiдчув, що боiться озирнутися. Чого б то? Знав, що лiс мае своiх жителiв, невидимих для людського ока, од них оберiгав хрестик пiд сорочкою, та й мати казали, що того, хто Боже слово ни забувае, нiяка нечиста сила не зачепить. Вiн знав кiлька молитов, ходив до церкви, знав якими словами од вовкулакiв боронитися, мав кресало собi, щоб викресати вогонь, як стрiнеться русалка, тилько iхнiй час минув, надворi осiнь. Ну от iще – вiн боiться?

Панас озирнувся i побачив, що за ним лiсовою дорiжкою йде жiнка в бiлому. У бiлому платтi, ци… Може, й сорочцi… Легкий морозець пробiг шкiрою, полоскотав спину. Хай, вiн зараз переконаеться, що нияка то ни нечиста сила, жiнка як жiнка, мо’ з сусiцького села, Гупалiв чи що… Став ждати, дивився, як жiнка наближаеться… Мовби й пiзнавати став, тилько пригадати не мiг – хто ж то такий… Знакома, а пригадати не може… Жiнка йшла поволi, та раптом… раптом спинилася й почала пiдiйматися – над дорогою, а тодi… над лiсом, над деревами, летiла, нiби птаха, проте… руки не розставила, а пiдняла над головою. Страх залiзним обручем охопив спершу голову, стиснув скронi, а тодi скував усе тiло. Панас подумав, що тре прогнати видиво… Заплющив очi, розплющив поволi, а тодi, стуливши повiки, блимнув з усiеi сили… Нiкого нi над дорогою, нi над лiсом не було. Бiла жiнка мовби розтала в надвечiрньому присмерку, який з’явився на змiну сонцю.

А на тому мiсцi, де зникла жiнка, засвiтилася невелика, але добре видна зiрка – голубувата, начеб прозора i схожа… Панас не мiг спершу визначити, на що ж знайоме та зiрка схожа. І раптом аж здригнувся, сiпнувся – зiрка тая була схожа на маленьку прозору, пiдсвiчену дивним свiтлом сльозинку. Сльозинку, що свiтилася… З неба, крiзь надвечiрнiй простiр, i начебто враз торкнулася не тiльки ока, а i його щоки. Аж Панас тернув пальцем по щоцi.

Сухо…

Панас рушив не одразу, перехрестився, перш нiж «Отче наш» проказав. «Що ж то було?» – свердлила голову думка, а коли пройшов з десяток-другий крокiв, мусив таки оглянутися. Мусив. Нiкого. Тьмянiе вечiрне небо. Блимотить зiрка. А он i друга збоку з’явилася. Жiнки ж нема. Привидiлося? Може, й так. Думка заспокоювала.

Озирався ще й ще, та нiчого й никого ни побачив. Зiрка свiтила собi на небi. А перед селом iнша, дивна думка прийшла – треба йти не дорогою до мiстка чи до броду, де мiлко, а перейти рiчку в iншому мiсцi. Так i зробив, закасавши ногавицi. Забаганка його здивувала. Наче чиясь забаганка. Тоi жiнки, яку видiв? Вiдьми, русалки, тико ж нечиста сила смiеться, кажуть, регоче, крутиться. Знаки всякi подае, заманюе… А тут нi слова, нi шелесту.

Напитав мiлкiше мiсце й перейшов рiчку. Холодна вода остудила ноги й голову. Начеб просвiтлiло в головi, до неi просилася якась думка… Про щось таке, що треба згадати, а нiяк ни може…

Стрiтив уже на вулицi дядька Трохима Пиркальового, перекинувся словом, далi Прiську, Парасчину подругу, що знав – ни байдужа до нього… Вiдпустив жартик, слова були – здалося – i його, й не його… чого б то? Про те, що бачив, не обмовився, – ще смiятися почнуть…

Матерi сказав, уже як повечеряли й мали лягати… Про жiнку, що бачив… Бiлу, яка над лiсом пiднялася…

І мати мовила тихо, якось злякано й урочисто воднораз:

– То ж ти, певне, Дiву Млинища бачив…

– Дiву Млинища? – Панас не мiг уторопати. – Пречисту Дiву? Дiву Марiю?

– Не, синку… Дiву нашого Млинища… Кутка нашого…

– Хiба наш куток мае свою Дiву? – Панас аж злякано глянув на матiр.

– Не… Тико стареi люди кажуть… Колись я чула…

І мати Юстина сказала, що од покiйноi бабусi своi почула – рiдко, може, раз на сто лiт, являеться перед людськi очi тая Дiва. Охоронниця iхнього кутка. Їхнього, бо никому з iнших куткiв села – ни з Козлища, ни з Чинбарiв, ни з Гурбiв, Ковалiв ци Пiдцерков’я, тико коло iхнього Млинища й бачили тую жiнку…

– Про те ни вельми й згадують, бо ж забуваеться, – сказала мама Юстина. – Бо рiдко вона являеться… То колись дiвчина, яку багач сватав з мiста, а вона ни схотiла, коли силомiць пробував до себе забрати. Вирвалася й до лiсу втекла… Думали, мо’ втопилася ци вовки задерли… Тико ж тiла ни найшли… Ну й являеться чес од чесу… Коли порятувати когось хоче. А то ще… Казали бабуня: iдному чоловiковi ци жiнцi тико i являеться… Кожного разу… як знак хоче подати… У життi того, кому явилася, хто неi побачив, щось особливе станеться… Якiсь особливi перемiни… Ой, синку, коби ж, як мае щось статися, хоч хай буде добре… Молися Боговi та Пресвятiй Дiвi i я молитимуся…

– Що ж мае статися?

– Або я вiдаю?..

– Женюся, мамо, ото й станеться, – сказав Панас. – Невiстку вам приведу… Ото й станеться…

– Параску?

– А то кого ж?..

Мати торкнулася синовоi руки. Несмiливо, лагiдно. Зiтхнула.

– Параска – вдатна дiвчина. І на лицi й до роботи. Бистра, на язик, правда, гостра, та нихай.

– Тико Параска на гинчого око гострить.

Тут вони побачили, що на порозi вирiс Тарас. Руки в боки, а нога вперед виставлена. Якась у нього усмiшка, мовби з осiннього холоду принесена чи десь позичена… Стоiть, блимае, то навiть при тьмяньому поблиску скiпки, вставленоi у гладишку, видно.

– Що ти таке мовиш, Тарасику?

Мати Юстина аж руки простягла, мовби од тих слiв одпиралася. Просила iх за порiг вийти, до хати не пускала.

– А то ви-те, мамо, ни знаiте, – Тарас чвиркнув, до хати ступив, шапчину на лавку кинув. – Вона ж iз Пилипком граiться, хоть i коло Панасика нашого вертиться.

– Тарасику…

– А що Тарас? Тарас – ни Панас, до сватання далеко.

Тут старший брат засмiявся. Смiявся довго й розгонисто. До брата пiдiйшов, за чуба легенько смикнув.

Промовив:

– У нашого пана, кажуть, вошей багато. Та таким, як Пилипко, продае. Ото хай i купуе, той Буца.

З тим i ступив за порiг. Спинився, окинув оком iхнiй куток. Млинище лежало тихе i умиротворене. Де-не-де зблимували вогники, чулися звiддалiк, як вуркотiння, жiночi голоси. Усе було, як звично. Сьогоднi вечорниць не передбачалося. Звичний буденний вечiр. Завтра жде робота. Як вчора i позавчора. Таке життя.

Вдивився в темряву. Почав рости страх, бо здалося, що начеб щось бiле за сусiдським садом промайнуло. Дiва Млинища? Не, нiчого не видко. Здалося. Страх поступово минав, а ноги самi несли туди, де вiн мав бути. Коло Парасчиноi хати.

Стояв, вдивлявся в темне вiкно.

Там, за ним, у хатi вже, певно, спали: Параска, неiна сестра, мати з батьком. А може, й не сплять, може, Парасочка десь вистоюе собi з Пилипцьом? Од цiеi думки кинуло в жар.

Раптом вiн почув притишенi голоси, тихий дiвочий смiх, що розсипався легенькими дзвiночками-горошинками.

Голоси наближалися.

Одлягло од серця, бо зрозумiв, що то Мотрунка зi своiм парубком. Ба, та тож Павлик уродi Лепесiв з другого кутка, аж iз Чинбарiв. Панас вiдступив, сховався за деревом. Почував легкий сором i радiсть. Двое поруч притислися одне до одного, стали наче одним тiлом.

«Мотрунка буде Павликовою, а Параска моею», – раптом подумав Панас.




3. Гiднiсть i грiх


Наступного дня вiн горав поле в долинцi коло Мережки, до лiсу перевертати сiно послав Тараса.

Майже весь той клаптик i виорав до вечора. Мо’ й скiнчив би, та вiдчув – стомилася його старенька кобила.

Нiжно погладив по круповi. Добре вона прислужилася iм. П’ятеро лошат за життя привела. Перше, як i належало, оддали пановi. Друге собi оставили – гарненький коник вирiс. Ще двое продали, от i земельки прикупили, а iдне… четверте пiшло як посаг, коли Марусю замiж оддавали.

Приплiд зробив iх чи не найзаможнiшими на вулицi.

Воронка раптом нашорошила вуха, а потiм i заiржала. Щось почула? Авжеж, почула.

«Коня, нивже коня?» – подумав Панас.

Вiн сам стрепенувся. Вiд часу, коли Воронка привела останнього лошака, вiн хотiв, щоб хоч ще раз був приплiд. Спершу думав, що так i буде. Та проходив рiк, другий, третiй, уже й четвертий минув, а кобила нiяк не могла понести, хоч i не раз мала дiло з огирями. І сам Панас водив, i Тимошевого коняку приводив. Раз одбрикувалася, али ж другий таки вiддалася. Нiц не вийшло, зосталася порожня. Чого б то? Нивже стара, щоб заплоднитися? Ну хоч би разок ще могла… Продали б лошака ци лошицю – ще б трохи земельки прикупили. Та й хотiлося Панасовi пiдняти, потримати мале лошатко, вiдчути особливий запах маленького життя… А тодi поставити на ноги – бiжи. Хай не побiжить, а зробить крочок-другий ще тоненькими нiжками…

– Чуеш щось? – сказав Панас i взявся скидати шлею. Погладив кобилку по загривку. Хай, вже нагоралися, завтра скiнчить. Перепочине, мо’ й справдi хтось iде дорогою…

Вiн узявся обтирати шматиною, у яку до того був загорнутий обiд, кобилу вiд поту. Нiжно гладив шорстку вологу шкiру.

Аж смiшно стало, що готуе Воронку до зустрiчi з якимось невiдомим конякою. Вiв кобилу на дорогу, соху закинув було на плечi, а тодi опустив на землю.

Готувалося сiдати за тополi на краю села – дерева посадили з наказу графа – сонце, почервонiле, наче теж стомилося од роботи.

«Буде вiтер», – подумав Панас.

Воронка ще раз заiржала. Тепер i ii господар зрозумiв – дорогою таки хтось iде.

То був явно панок iз мiста. Але з тих, про яких кажуть «дрiбнi, як бiб». При наближеннi до Панаса стишив галоп, навiть кашкета вiйськового покрою ледь торкнувся пальцями.

– Дзень добжи, – проказав.

– Доброго здоровля.

– З тего села? Загоряни? – спитав приiжджий.

– Авжеж, загоренський.

Вiн побачив, як потяглася мордою до явно набагато молодшого коня Воронка. І кiнь до неi зацiкавлено морду простяг.

«Може б, спарувалися?» – подумав Панас.

– Із мiста до нас? – запитав.

– До старости вашого. Вiн у селi?

– А хто його знае. Повинен бути. Чом би й не.

«Та злiзь, злiзь зi свого огирка», – подумки попросив.

І чоловiк – панок, мо’ писар який – таки зiстрибнув. Стомленому дорогою йому, видно, хотiлося перепочити, а то й побалакати.

– Горав? – спитав з мужицькою iнтонацiею.

– Та от… на весну…

Чоловiк спитав, почiм у iхньому селi жито, чи вирощують новiтню культуру – картоплю?

– Бульбу? Та чого… Раз пан сказав, то й садимо. І iсти вродi мона.

Вимовив оте панське слово «вродi» i язик мовби затерп. Як то вони такечки гуворять…

Конi явно заприязнилися. Воронка легенько куснула огира. Тернулася боком об його бiк. Огир було спробував i собi виявити увагу, навiть було закинув ноги на Ворончин круп, весь напружився… Та швидко передумав, видав якийсь зневажливий звук, а тодi вiдверто перднув просто перед мордою Панасовоi кобилки.

– Цо, нехце[14 - Що, не хоче? (пол.).]? – сказав приiжджий панок, а тодi по-iхньому: – Стара твоя шкапа. Ще, може, соху й потягне, а щоб такий кiнь iй всадив, то якби пан у хлопське гамно вступив.

І зареготав одверто насмiшливо. Глузливо. Лють зненацька закипiла в Панасових грудях, кров ударила в голову. Не тямлячись вiн кинувся до придурка, котрий реготав, аж заходився. Й з усiеi сили зацiдив кулаком у пику. Панок скрикнув, заточився.

– Ти шо, сдурел? – вигукнув i засунув руку в кишеню свого камзола чи чого там. – На шляхтича руку пiдiймати?

Дiстав з кишенi щось велике, залiзне. «Зброя, – зрозумiв Панас. Пiстоль, ци як там».

– Зараз пiдеш зi мною до старости. Протокола складемо i на каторгу. Хоча… З тебе вистачить i рекрутчини. У салдати забриють. Я везу якраз бомагу. Ну? Вперьод!

– Я никуди ни пуйду, – сказав Панас. – Заберете потому – воля ваша. А так – ни пуйду.

– Як то не пойдеш? Та я тебе тодi на мiсцi застрелю. За попитку сопротiвленiя, – панок виставив руку з пiстолем вперед. – Марш без слов.

– Стрiляйте, – Панас вiдчув, як на змiну злостi приходить втома.

Нi, швидше злiсть перемiшуеться зi втомою. Що ж вiн наробив, дурень? Змовчав би та й усе. Та хто давав право цьому пiдпанку так зневажливо казати? Вивергати закалянi слова…

Вiн зновика закинув соху на плечi. Узяв кобилу за вуздечку. Робив те спокiйно, аж самому було дивно. Поволi попрямував дорогою, мимо пiдпанка, мовби того й не було зовсiм.

– Стiй, хаме! – почув за собою вереск писклявого, що перемiшувався з хрипункою, голосу, проте не спинився. – Стiй, бо уб’ю, як паршивого пса.

Панас повернув голову, подивився одверто зневажливо.

– Стрiляйте, коли ваша воля.

І пiшов собi далi. Посланець з волостi ще кричав щось услiд. За Панасовими плечима подув зимний вiтер.

«А таки стрельне, – подумав. – Стрельне, й нихто ж ни побачить…»

Страх чорним птахом опустився йому на плечi, впився пазурами у шкiру, клюнув по головi.

– Не бiйся, Воронко, – прошептав, мовби то боялася його вiрна кобила, а не вiн сам.

Пострiл, однак, не пролунав. Повз Панаса промчався вихором пiдпанок. Тико як вже минав, таки стрельнув, та куля не зачепила, полетiла десь у лози.

«Налякати хотiв?» – подумав.

До села рiшив не наближатися, коло рiчечки-струмка, котра впадала в Мережку, звернув налiво i до села вже добирався через болото i лозняки. Подумав, що, може, минеться. А раз так, то вiн за тиждень-другий i зашле сватiв до Параски.

Чутки про те, що нова расейська влада забирае молодих парубкiв до вiйська, та ще й на довгих два з половиною десятки лiт, давно ходили селом. Коли ще пару лiт тому вернулися з прощi до Киева, тамтешньоi лаври, двое жiнок з iхнього села – Прiська Тусьова i Мокрина Купирина. Казали: там жiнок стрiчали, що за синiв молилися, котрих забрали в теi салдати. У них поки тихо було, Бог милував, хоча вже й у селах по той бiк мiста забирали. А бач, цей засцений пiдпанок рекрутчиною погрожував, нiби вона й за каторгу гiрша, мо’ й повiз недобру звiстку. Казала Прiська, що iм жiнки в лаврi повiдали: тико парубкiв беруть, чоловiкiв ни чiпають.

«От i добре, – подумав тепер Панас, пригадуючи тi слова. – Дав би Бог, щоб минулося… Вiн же ни знае, хто я такий, ни спитав, як звати…»

Однак не минулося. Волосний посильщик пожалiвся таки старостi, що коли вiн пiд’iжджав до села i спинився, щоб узнати дорогу, якийсь хам нi з того нi з сього ударив його в обличчя й вiдмовився пiти до старости.

– А як звали того хлопа, знаiте? – спитав староста.

– Як звати, не вем[15 - Не знаю (пол.).], – буркнув посильний. – Но знакi[16 - Прикмети (пол.).] его запаментовал[17 - Запам’ятав (пол.).].

І вiн описав тi прикмети. Волосся, мов побурiла солома. З лiвого боку бiля вуха родимка, очi сiрi, голубуватi. І головне – кобила в нього ворона, ворона кобила, хiба в селi таких багато?.. Панок був, видно, поляком, але з тих дрiбненьких шляхтичiв, котрi взялися ревно служити новiй владi, бо за польськоi могли хiба коло багатших отиратися, за нахлiбникiв. А тут за таку-сяку службу платили чималi грошi.

Староста Юхим Хрусь прикинув, хто б то мiг бути, i зiтхнув. Виходило, що Панас Терещук, Гаплик по-вуличному, тiльки в одного нього е ворона кобила. Та й родимий знак побiля вуха в нього ж. Староста було запевнив, що вiн виявить негiдника, який так непоштиво повiвся з паном Зеником. Та посильний-вiстовий заартачився, гукнув, що вiн нiякий не Зенiк! Зенон Юзефовiч, уродзоний шляхтiч, дворянин тобто, хоче побачити, подивитися в очi тому негiднику.

«Подивитися, то й подивитися», – знову зiтхнув староста. І наказав своему помiчнику привести Панаса Гаплика, тобто Терещука.

Коли Панас довiдався – таки не минулося – то вирiшив: буде стояти за себе до кiнця. Дорогою до старости спочатку вирiшив, що розкаже правду, як то було, як той чоловiк з волостi його образив своiми словами. Та подумав: «Їх же за нiщо теi пани й пiдпанки мають». А те, що вiн посмiв руку пiдняти, хай на задрипаного, ще гiрше, нiж вiн, крiпак, без кола i двора, зате шляхтича, те може обернутися зле – як не каторгою, то солдатчиною. І вiн поставив – так легко не дасться.

У хатi старости чекали його дедько Юхим i вчорашнiй пiдпанок з добрим синяком пiд оком. Пробуравив Панаса тьмяними очицями, пальцем ткнув: так, то вiн, той самий негiдник.

Панас, який перед тим поштиво привiтався, шанобливо голову схилив, змусив себе усмiхнутися вельми приязно, хоч усерединi темна хвиля почала пiдiйматися. Пiдпанок обурився:

– Та вiн ще й нахабно смiеться.

– Я не смiюся, – сказав Панас.

Староста явно почувався не в своiй тарiлцi. Знав, що Панас вчинив недобре, але й вiдав цiну таким пихатим голоштаникам. До того ж цей хлопець доводився, хай i далеким, але родичем по жiнцi, його мати Юстина i Марiя – троюрiднi сестри.

– Ось що, синку, – почав було вiн.

– Синок?! – верескнув пiдпанок Зенон.

– Ну, то я так, – Юхим вiдчув глуху хвилю неприязнi до непроханого гостя. – Одним словом, цей пан каже, що ти вчора руку на нього пiдняв, у лице вдарив. То правда?

Панас, у якого затремтiли всi жижки, проте подивився, як мiг, смiливо i здивовано.

– Я? Та хай пан Бiг милуе, щоб я на пана руку пiдняв. Посланець з волостi аж пiдстрибнув. Простяг руку, яка виразно тремтiла, до Панаса, закричав, що бреше, хай ще скаже, що зовсiм не бачив…

Панас зирнув ясними очима. Подумки перехрестився, першi слова молитви, до Матiнки Божоi звернутоi, проказав.

Вимовив, як мiг, спокiйно:

– Чого ж не бачив? Пан коло мене проiжджав, то спинився. Дорогу до сила питав, то я одказав, що правильно iде. Питав ще, ци ви-те вдома, так я ни мiг знати…

– А потом? – панок дивився примружено.

– А що ж потому, – розважливо сказав Панас. – Ви-те на коняку свего сiдати ото почали, ну десь ногою за стремя ни зачепилися, то й упали… Ну, я, воно той, винуватий, ни стримався – засмiявся… Ни тре було, чого там, винуватий, над такем поважним паном смiятися… А щоби бити, хай Бог береже.

Пiдпанок-вiстовий насмiшкувато спитав:

– Що ж, синяк у мене вiд падiння, так?

– Напевне, – Панас здвигнув плечима i вiдчув, як йому чогось враз душно стало, мовби хто за плечима вiхоть соломи запалив.

– Ви, пане старосто, вiрите йому? – Зенон Юзефович аж слиною бризнув.

– Та я ни знаю, кому вiрити, – розважливо проказав староста. – Там же, кроме вас обох, никого ж ни було, так я понiмаю? Хiба в кобили ци вашого коня спитати.

Панок Зенон вiдчув – симпатii старости явно не на його боцi. Вiн сказав, що так не зоставить, поскаржиться волосному полiцейському. А там вже розберуться.

– Та воно так, – Панас почухав потилицю. – То ж, пане, ваше святе право. Ни забувайте тико сказати, як ви-те у мине стрiлели… З пiстоля вашого.

Староста Юхим раптом вiдчув, що не тiльки приязнь, а й щось бiльше з’явилося у нього до цього хлопця. Подумав навiть – жаль буде, як його справдi в солдати заберуть. З таких мiцнi хазяi виростають. Тим бiльше зараз, коли граф Драницький, який явно не мав симпатii до новоi влади, замiнив панщину на оброк.

Спитав, дивлячись примружено:

– Ви, пане Зеноне, справдi в нього стрiляли?

– Ну пальнул згоряча… Да я i не думав у него целiться, на скаку вже.

Пан Зенон явно втрачав позицiю. У хатi перед ним стояли трое хамiв – староста, його помiчник i цей безрiдний придурок. Сволота, раб, у якого нi честi, нi совiстi. Подумки пан Зенон вимовляв усi лайливi бруднi слова, якi тiльки знав. Хоч зовнi намагався зберiгати спокiй. Для цього себе навiть крадькома за бiк ущипнув i собi ж на ногу наступив. Перед ним стояли вороги – злочинець i двое майбутнiх лжесвiдкiв. Перед якими вiн так необачно визнав, що таки стрiляв – хай зопалу, хай у хама, крiпака, але пiдданого Росiйськоi iмперii, з приходом якоi на цiй варварськiй болотянiй землi встановилися жаданi багатьма мир i спокiйне життя. Невiдомо, як поставиться до нього i цiеi справи взагалi волосний суддя, чоловiчок, який явно сидiв у кишенi графа Драницького i ворушив пальцем або за грошi, або за наказом вельможного пана. До кого ж би звернутися? Погляд Зенона ковзнув ще раз по трьох хамах, перевiвся на стiну i вперся в iкону. Тут його i осiнило, i вiн сказав: «Хай цей хам перехреститься i поклянеться на цiй ось iконi, що правду каже… Тодi подивимося, який вiн християнин…»

– Що ж, Панасе, ти готовий поклястися перед святими образами, що казав правду? – староста спитав це суворо i якось спiвчутливо чи що. Так, наче знав наперед вiдповiдь.

Панаса обдало всього жаром. Голосно – здавалося, на всю хату, аж вiкна задрижали – озвалося серце. Що ж робити? Що дiяти? Якщо скаже, що збрехав – неминуча тюрма, каторга, в лiпшому випадку, як крiпака, покарання батогом. А може, перед каторгою батоження… Вiн таки вдарив, хай такого-сякого, та шляхтича. Якщо перехреститься i поклянеться перед iконами – стане клятвопереступником i грiшником. Великим грiшником. Вiн пiдняв i опустив руку.

– Ну, вiдiте?

Пан Зенон закричав це торжествуюче. Мало не пiдстрибнув. Здавалося, от-от затанцюе з радости. Зарепетував:

– Вiн боiться хреститися!

– Я перехрещуся. Али я…

Вiн хотiв сказати, що не клястиметься, бо то грiх. Так, здаеться, вчив батюшка в церквi. «Ни згадуйте iм’я Боже всуе i ни клянiться iм’ям Божим, Матерi Божоi i святих угодникiв». А може, й ни так мовив батюшка. У iхньому селi, особливо жiнки, аби довести свою правоту чи переконати в чомусь ту, з якою сперечалася, кликали у свiдки й клялися i Богом, i Дiвою Марiею, i святими. Просто, мовби дихали. Притому були щирими вiрянками, ходили до церкви, святили паску, зiлля на Трiйцю, яблука та iншу садовину на Спаса, воду на Водохрещу. Вони боялися Бога, та в той момент суперечки чи сварки щиро вiрили, що Вiн чи святий Миколай на iхньому боцi.

Якщо ж вiн зараз признаеться, що збрехав, то жде його ганьба, покарання. А вiдтак рушиться все – думка про хазяйство, про женитьбу на Парасцi, про те житте, яке мало бути. У нього, його коханоi, дiтей, котрi мали народитися i тiшити iх. Хiба цього ни хоче Бог, щоб люди були щасливi?.. Хiба вiн, Панас, ни людина, а шматка, об яку можна витирати ноги?..

Усе це промайнуло мовби перед очима i в головi Панаса. За якусь мить чи двi-три. І вiн рiшився. Пiднiс руку, склав три пальцi й перехрестився.

– Во iм’я Отця i Сина, i Святого Духа… Я казав правду…

На його плечi навалилася величезна брила, й Панас захитався. Ось-ось вiн упаде, або на його бiдолашну голову обвалиться стеля. Бог мусить його покарати. Мусить…

Але стеля не обвалилася. І нiчого не трапилося.

Наче крiзь сон, вiн почув голос ненависного панка з мiста: ось, мовляв, ваша хвалена сiльська мораль. Бреше й не червонiе.

Панок вилетiв з хати, притому добряче грюкнув дверима. Староста Юхим раптом засмiявся – голосно, розкотисто.

– Не бiйся, синку, – сказав. – Бог, вiн тоже не бiб товче.

На дворi посланця з волостi й слiд прохолов.

– То менi мона йти? – спитав Панас.

– А чого ж не?.. Йди. Робота, певно, жде.

– Декую.

Панас уже бiля ворiт спинився.

– То правда, що до вiйська забиратимуть?

– Звiдки знаеш?

– Вiн казав, отой…

– Забиратимуть. Али нибагато.

– Тико парубкiв?

– Парубкiв.

Уже дорогою додому Панас вирiшив: раз тiльки парубкiв неженяних братимуть до того вiйська, то вiн зараз жениться. Навiть не ждатиме Покрови. Цеi ж недiлi зашле старостiв, наступноi, як годиться, зроблять запитки[18 - Обряд, який проводили сiм'i, нареченого й нареченоi.], а там i весiлле. Першою вiн повiдомив про свое рiшення маму. Заодно й покаявся, що згрiшив та ще й перед святими образами. Мати зiтхнула – коби ж чого ни сталося – i сказала, що молитиметься за його прогрiшенiе. А сам Панас мусить висповiдатися та свiчки великi в церквi перед образами святих Дмитрiя i Миколая та Матерi Божоi поставити. Для такого дiла й грошей ни тре шкодувати, аби помогло. Може, й проститься, а на пiст тре в такiм случаю в середу та п’етницю зовсiм ни iсти.

Увечерi про те, що хоче, i вже невiдворотно, заслати сватiв, Панас трохи не своiм начеб голосом звiдомив i Параску. Вона завела було давню пiсню про Мотрунку, що старша сестра обижатиметься, якщо молодша першою замiж вискочить, не годиться так.

– Зашлю, – вперто сказав Панас. – І спробуй вiдмовити!

– То що? Наб’еш? – Параска зблиснула диво-очицями, аж у напiвтемрявi було видно, якi вони чорнi, разком бiлих зубiв сяйнула.

Панас вдавано насупився:

– А чом би й не!

– Ще вспiеш, як жiнкою твею стану.

Панас пригорнув кохану. Нiжно-нiжно, як мiг. Вiдчув запаморочливий запах ii тiла. Тiла, яке належатиме йому.

– Та щоб я коли на тибе руку пудняв…

– Усi ви-те таке кажите.

Та Панас побачив – сподобалися дiвчинi його слова. Додому пiсля побачення летiв на крилах. Брата ще дома не було.

«От сморчок, – подумав незлобиво. – Вже й собi з кимось вистоюе».

…Радiсть його пригасив, накрив мокрим рядном той самий староста. Перш нiж одружуватися, мусив про те повiдомити старосту, а той – його ясновельможнiсть пана графа, так було заведено. Бо граф мiг i не дозволити, або вiдстрочити весiлля, якщо мав на хлопця чи дiвчину якiсь своi плани – забрати в покоiвки чи хлопця в особистi гайдуки. Таке траплялося востанне в селi лiт п’ятнадцять, а може, й бiльше тому, та порядок лишився.

Староста Юхим, довiдавшись про Панасовi намiри, сказав, що йому женитися поки що не можна. Треба пождати до рекрутського набору, а вiн от-от буде. Не випаде така неволя, тодi генче дiло. Гадае, пан граф не перечитиме.

– А довго ждати? – Панас промовив те наче дерев’яним голосом.

– Мае прибути приставiтель з повiту. Тодi й вас зберемо.

Панас вийшов зi старостиного подвiр’я, мов у холодну воду опущений. Вiдчув раптом – не обмине його лиха доля, буде його покарано за те, що на панка того задрипаного руку пiдняв, а головне – за те, що збрехав, тяжко згрiшив перед Богом i перед собою. Виходило, що й так i так йому судилася рекрутчина, шлях у тяжке невiдоме.




4. Жереб


Через тиждень за Покровою селом ходив помiчник старости i скликав народ на зiбрання, яке мало вiдбутися на майданi перед церквою. Коли питали, чого збирають, одказував, що там, мовляв, почуете. Ну, а Панасовi пiдморгнув: «Знаеш».

Проте не тiльки Панас, а й багато хто в Загорянах знав. Хто од самого старости, хто од його помiчника. Попереджений старостою, що про таке не велено губу розпускати, Панас нi перед ким не обмовився й словом. Навiть перед Параскою. Хоч при кожнiй зустрiчi, при кожнiм побаченнi тремтiв, як останнiй листок на вiтрi, вдивлявся в лице коханоi, випивав ii поглядом геть усю. Його душа тремтiла тоже мов уостанне. Молив Бога, Матiр Божу, великомученика Дмитрiя, iм’я якого носила iхня церква, святого Миколая, аби тi простили грiх, бо ж збрехав перед Богом. Поставив свiчки перед iхнiми образами, а вдома, кожен день при вранiшнiй молитвi, також ревно просив за прощення.

А проте рекрутчина для загорянцiв не була такою вже й новиною. Не тiльки паломницi, а гинчi люди всякi звiстки приносили. У Росеi, до якоi теперка належали, казали: «Привиденцiя така – набирати молодих хлопцiв у рекрути (чудне яке слово), i то не просто забирати, а на довгих двадцять п’ять лiт».

«Двайцiть п’ять лiт? – перепитували. – Та тож цiле житте…»

За Польщi хлопiв до вiйська не брали, хiба на випадок вiйни пан граф Драницький мусив виставити ополчення. Та й то в нього бiльше кликали дрiбних шляхтичiв, усяких пiдпанкiв, мiщан. А крiпаки, звiсно, мусили коло землi робити.

Двайцiть п’еть лiт!

Було вiд чого почухати голову.

Як народ посходився на те зiбрання, то й почули од старости Юхима, поруч з яким стояв панок з волостi, а мо’ й повiту, i високий офiцер iз золотими еполетами, що таки правда – належить iм оддати свою данину вiйську його величностi ампiратора, як ото по всiй губернii роблять. Бо ж на заходi, у якiйсь Хранцii, об’явився супостат, Бунпарт, що тоже незаконним сибе ампiратором оголосив. І на нашого ампiратора збираеця йти походом. Того й тре вiйсько збiльшити. А бiльше вам пан Кужельський розкаже.

Пан Кужельський, мiшаючи мужицькi слова з польськими i руськими, так, що тре було добре вуха наставити, аби второпати, повiдомив, що набiр до вiйська е обов’язковим. Досi iх не чiпали, то дякуйте iх ясновельможностi графовi Драницькому, який мав привiлей од государя, а тепер треба. Село мае поставити одного рекрута вiд двадцяти осель. А оскiльки в iхньому селi Загоряни сто сорок вiсiм домiв, потрiбно, аби в солдати пiшли восьмеро новобранцiв. То не так i багато. Належить iти служити неодруженим парубкам од вiсiмнадцяти до тридцяти п’яти лiт. Згiдно складеного списку, таких у селi двадцять двое. Сюди не включили тих, що хорi, трьох одинакiв, у яких старi батьки мають за п’ятдесят лiт, ну i iдного, у якого тико мати-вдова. Ось яка благородна нова влада.

Пан Кужельський, звiсно, не знав, що мине кiлька лiт i така поблажка буде лiквiдована – забиратимуть i синiв у вдiв, i у старих батькiв. Та поки що пан писар з повiту повiдомив, що порядок набору такий – спершу запишуть добровольцiв, тих, котрi самi бажають. Далi можна, звiсно, подiлити село на двадцятки, але ж е такi вулицi, де в хатах поруч про два хлопаки потрiбного вiку, а е такi, що на цiлих двадцять хат – ни одного. Так сказав iхнiй староста. Тому вони вирiшили, що справедливо буде поступити в такий спосiб… Кожен, кого назвуть, пiдходитиме i тягнутиме навмання зi старостиноi шапки папiрцi. Хто витягне зi своею хвамiлiею, той i пiде служити, якщо пройде комiсiю при рекрутському присутствii в мiстi, кому ж чистий папiрець достанеться – того обминуло. Але то мае бути тiльки при самих рекрутах. То всi остальнi мусять розходитися. А поки що свое слово скаже пан поручик Нестеров.

Поручик так закричав, що, здавалося, хитнулися дерева, якими була обсаджена площа перед церквою, i от-от мае забамкати з переляку дзвiн на дзвiницi.

– Єто большая честь – служить в армii его iмператорского велiчества! – так закричав поручик. А далi мовою, з якоi зiбранi загорянцi мало що i второпали, бо росiйськоi не знали i ще не звикли до неi, сказав, що солдати в армii забезпеченi й обмундируванням, i харчуванням i живуть у хороших умовах. Їм начисляеться плата, частина якоi вiддаеться солдату вiдразу, а частина буде вiддана по закiнченню служби. Вiдставний солдат отримуе безплатно двi десятини землi («Якщо доживе доти», – сказав хтось у натовпi), до того ж солдат може дослужитися аж до унтер-офiцера, навiть офiцера, i отримати право на «вольную».

– Ви верньотесь iз армii богачами, ребята, – сказав поручик, голос якого трохи пiдсiв. – Поетому я спрашiваю тех, у кого прiзивной возраст, – кто добровольно хочет послужiть матушке-Расеi?

По довгiй паузi наперед вийшов Гарасько Пуголовок – сирота, який жив у тiтчинiй клунi й ходив у латанiй-перелатанiй свитцi, а перебивався з того, що помагав обробляти людям городи й поле, за що його годували, iнодi й давали якусь копiйчину, котру Гарасько нiс одразу в корчму. Поручик скептично озирнув непоказну Гараськову поставу й ревнув:

– Ну, кто ещо?

Охочих бiльше не виявилося. Гарасько забелькотав:

– Земелька ж, земелька буде, хлопцi, – i раптом ряснi сльози потекли з його очей.

Староста Юхим поспiшно сказав, що пан писар зара оголосить список тих, кому належить остатися, а решта можуть бути вiльними. Пан Кужельський узявся читати. Як називав прiзвище та iм’я, староста додавав ще й вуличне прiзвисько.

Панас вiдчув, як усе в ньому напружилося. Вiн уже не мав сумнiву, що кара за грiх – брехню перед лицем Господа – невiдворотня. Подумки прощався i з матiр’ю, i з сестрою, котра тоже прийшла, з братом, а головне – з Парасею. Он вона стоiть, запнута бiлою хусткою, помережаною вишивкою по краях. На сорочку накинута полотняна свитка, та, здавалося, вiн бачить, як пiд тою свиткою здiймаються, дихають пружнi дiвочi груди, а пiд довгою спiдницею ховаеться iнше багатство – стрункi, мов вилитi дбайливим Божим майстром диво-ноги, якi й бачив у всiй iхнiй красi тико раз – при тому спiльному купаннi в Мережцi.

Вiн знав дiвчину, Парасочку його, ще маленьким дiвчам, разом гралися, ходили до лiсу разом з матерями по ягоди, часом стрiчалися ненароком на вулицi, разом в кумпанiях ходили колядувати, а потому й на прадьонках почали бачитися. Параска була молодшою всього на рiк. Панас знав, що до неi вже засилав сватiв Тимiш Пiвлiктя, парубок не з останнiх, вiдмова була все та ж – спершу Мотрунка, старша сестра мае замiж вийти. Мотрунка Мотрункою, а Панас знав – Параска мусить його бути. І нiякий Тимiш чи той же Пилип Буца цьому не завадить. Вона була роботяща, як i вiн, гостра на слово, жива i пружна, вся осяяна сонцем навiть за похмуроi погоди. Тепер вiдчував, що мусить ii втратити, жаль стискав груди, а десь у глибинi ества, на денцi душi чи серця, жила слабка надiя: може ж, Бог простив, вiн, великий i милосердний, не захоче iх розлучати, робити нещасними.

Над майданом враз подув рвучкий холодний вiтер, налетiв, зашарпав поли, залiтав пiд благеньку одiж, рвав, немов хотiв душi витрясти. А за ним i першi снiжинки закружляли. Панас простяг руку, зловив на долоню маленьку холодну комашку. Вона враз розтала.

«Як скоро й моя надiя», – залетiла до голови думка.

Майдан майже спорожнiв. Бачив, як виходячи на вулицю, озирнулася Параска. Мо’ хотiла його пiдбадьорити?

Вiн озирнув два десятки хлопакiв, котрi лишилися стояти, очiкувати присуду долi. Збоку шестеро. А далi… без нього тринадцятеро. Майнула грiшна думка: «Без Гараська, який уже вибрав солдатчину, як Ісус iз апостолами. Тилько iз них якi апостоли… Репанi мужики, ще не зовсiм зашкарублi коло землi». Тут подумав й гинче: «Когось у цему невеличкому гуртi бракуе. З тих, що були його ровесниками, ци на рiк-два старшi. Де ж Гордiй, сусiд через три хати?.. Еге, та його й не було на зiбраннi… Уберiг дядько Юхим свого родича i хрещеника… І Петра Козiвського нема, i Василя Лощикового… І Кирила Вергуна. Синки найбiльших загоренських багачiв до вiйська не пiдуть…» Серце стислося ще бiльше…

Тимчасом староста звелiв пiдходити i тягти папiрцi. За командою писаря хлопцi так i робили. Панас побачив, як пiдiйшов Пилип, витяг, простяг поручику.

– У войско, – сказав той. – Да, крепкiй будет солдат. Ну, нiчего, жирок на занятiях розтрасьош.

Панас угледiв, яким похмурим поглядом зирнув на нього Пилип. У ньому все завмерло. Лишилося тягти трьом, а в строю тих, кому судилося служити, разом з добровольцем Гараськом стояло уже семеро. Наступноi митi вiн почув свое iм’я i ступив наперед до шапки нiби не своiми ногами. Тремтячою рукою взяв папiрець, розгорнув.

Папiрець був чистим.

Чистим-чистiсiньким.

Гаряча хвиля обдала Панаса. Кудись одступив осiннiй холод. Зник i перший снiг.

– Чево стоiш? Отойдi. Обалдел от радостi? – голос писаря.

Вiн вiдiйшов. Почув кимось сказане крiзь зуби:

– Пощастило.

Пилип Буца дивиться заздро i трохи з ненавистю. Нехай. Не вiн же, Панас, посилае його служити.

Дiстають папiрцi ще двое. Останнiй рекрут затуляе лице руками, а потiм, наче слiпий, виставивши руку наперед, йде до товаришiв по нещастю.

Староста велить тим, кому до вiйська, остатися, iм скажуть, коли йти до рекрутського присутствiя, а решта може вертатися додому. Хотя, якщо хто хоче помiнятися мiсцем, пiти за когось служити – таке дозволяеться. Охочих не виявилося. Дурних не було.

«Якби крила – полетiв би, – подумав Панас. – Нихай, пожду тиждень-два, ни буду травити Пилиповi душу, а там i зашлю старостiв до Парасочки».

З цiею думкою вiн i виходить на вулицю. Снiг уже не падае, з-за хмари виглядае краечок сонця. Воно по-особливому лагiдне, мовби не осiнне, а весняне.

– Декую тобi, Боже, – вголос тихо каже Панас. – Декую, що простив грiха.




5. Вибiр Панаса


Кiлька днiв Панасове серце не те що радiло – спiвало. Минула загроза, обминула бiда, що ще треба? Тре було ждати, доки поведуть рекрутiв iз села, а тодi, може, й не одразу – свататися. Засилати сватiв до Парасочки. Бо ж, певно, щось у неi й було до Буци – жаль, симпатiя… Бо як додому вертався з того збiговиська, на дорозi перестрiла. Спитала:

– Що там? Ти не йдеш?

– До куми на пироги? – Панас попробував пожартувати.

Парасчиного чола торкнулася легенька тiнь. Мовби невеличка воронячка пролетiла над нею.

– До прийому. До вiйська, – сказала трохи з притиском.

– Як бачиш – не, – вiдповiв.

Вона скинулася, навiть руки до нього чогось простягла. Глянула з якоюсь осторогою.

– А Пилип?

– Пилипа жде дорiженька дальняя, – Панас, певно, не змiг приховати радостi, бо вона подивилася вже явно неприязно:

– Радiеш?

– Чого б то я мав радiти? Шкода, звiсно, али доля така випала. Сам витяг iз шапки.

– Сам? Он як…

Одвернулася i пiшла. Панаса кольнуло в серцi.

«Щось ти занадто переживаеш за тим Буцою», – хотiв сказати, проте промовчав.

Увечерi все ж трохи побалакали бiля перелазу. Парася швидко додому зiбралася, сказала, що холодно iй у самiй сорочцi.

– То вдягнися, – сказав Панас.

– Завтра вдягнуся.

І побiгла до хати. Завтра – то й завтра. На другий день стрiлися на вулицi, заговорила приязно.

А потiм був той вечiр. Домовилися стрiтися коло Варчиноi верби. Та Параски там не знайшов. Почекав трохи, рiшив додому вернутися. А потiм як стукнуло щось. До неiноi доми пiшов. Мати Парасчина сказала, що до хрещеноi побiгла, нитки занести чи що. Ну, до хрещеноi, то й до хрещеноi. А як проходив мимо Гогульчиного садка, то в темрявi розгледiв, на краю, побiля рiчки, двi постатi.

Щось знайоме наче в них видалося.

І Панас тихенько, скрадаючись, потягся до тих фiгур – одна велика, друга менша, тендiтнiша. Зблизька почув голос дiвочий. Парасчин.

– Як же я без тебе зостануся? Я ж умру.

– Не вмреш, – Буцин густий, хриплуватий голосисько. – Панас, дивися, утiшить…

Параска… Параска нахилилася до Буци, навiть притулилася.

– Як ти можеш таке казати, Пилипцю? – почув Панас. – Нихто менi, кроме тибе, ни потрiбен. Я ж тибе тико люблю. Бiльше никого.

– І я тебе, – Буца. – Тико ж виходу нима. Як утечу – все iдно спiймають. В розбiйники же не пiду. Сiчi тепер нима, щоб туди податися.

– Що ж нам робити?! – Параска швидше не вимовила, а зойкнула.

– Долi скоритися… Вийдеш замуж. Хотя би й за того Панаса…

– Ни тре менi нiякого Панаса. Парубок вiн удатний, тико я тибе одного люблю. Ждатиму, скiльки б ни довелося…

– Двайцiть п’ять лiт? Обое постарiемо до тоi пори.

– І старi женяться.

– Мене й убити можуть, – сказав Пилип чи то з жалем, чи то з приреченiстю.

– Пилипе! Не кажи так! – Параска аж трусонула парубка. – Мовчи!

– Чула, що староста приндив? Хранцуз якийся на Расею збираеться вуйною пертися. Так що все може статися.

– Я за тибе молитися буду. Матiр Божу проситиму.

– Все iдно ни бути нам разом…

– Пилипцю, в мене все терпне, як подумаю, що без тибе зостануся. За що нам така розлука, за якi грiхи?

Отаку розмову почув, отака балачка, отака в них любов… Ну й Параска! Сучка пiдла! А з ним же, Панасом, як загравала! Типер без Буци вмирати збираеться. Ну й умирай, раз така.

Аж втиснувся у стару крислату яблуню, за якою стояв, як теi любовники-осоружники мимо проходили, та ще й за руки взявшися. За руки! Хтiв було вийти. Сказати, що вiн усе чув, усе знае, та стримався. Нихай. За пару денькiв, ну, мо’ тиждень якийся, Буца пуйде, як миленький, до вiйська, а вiн, Панас, зостанеться. Тутечки, в селi, на Млинищi. І Параска таки буде його, як ни типер, то в четвер. Час грае в його дудку!

Панасовi, звiсно, було вельми прикро. Уночi довго не мiг заснути, а заснув – то майже вiдразу й проснувся. Почулося, що хто у вiкно стукае. Скинувся… Параска? Виглянув – нiкого. Тико чути, як легенький шум по садку гуляе, немов запiзнiлий вечорничник. Знав, що типер точно ни засне.

Багато передумав тоi ночi. На серцi було прикро, важко дихалося. А йому ж здавалося, що й Параска, кохана Парася, Парасочка його любить. А вона… Вона любила того Буциська, он яка гiрка правда… Нiчого, вiн витерпить, словом ни обмовиться, а як сам лишиться, отодi нову пiсню поведе. Прийде i його часниця! Ще й як любитиме його тая зрадливиця. Рiк-другий мине, й зовсiм вивiтриться той Буца iз пам’ятi. А як дiти пiдуть, багато дiтей, вiн уже постараеться, як ще бiльше хазяйство надбають, присяде i на його призьбi щiсте-щiстечко з вiночком на головi. Од тих думок трохи посвiтлiшало на душi, а у вiкно зiрка велика заглянула, здалося Панасовi – по головi його хоче погладити.

Усмiхнувся з тоi думки-химерницi й вiдчув, як на плече кладе м’яку лапку дрiмота.

Параску вiн побачив пiд вечiр, як вертався з лiсу, туди ходив по зеленички. Полоскала в Мережцi одежину. Хотiв було, як намiтив, позв пройти i вiдчув – не зможе. Потягло до тоi, яку все ще любив, подумав навiть – а може, почуте вчора йому приснилося, привидiлося? Про ту пiдслухану розмову вiн удома нi матерi, нi братовi не сказав. Тiльки в лiсi подумав з гiркою усмiшкою: «От би тую Дiву, Дiву Млинища стрiтити, хоть би iй пожалiвся». Та в лiсi тико двох грибникiв надибав, словом-другим перекинувся.

Параска пiдвела голову. Як зачула його ходу, подивилася сумно-сумно, а може, йому так здалося?

– По гриби ходив? Мiг би й мине покликати…

– А тре? – не стримався Панас.

– А чого ж не? Ходили ж ни раз.

– Ходили…

«Вже як чужi», – подумав Панас.

І далi – чужими, виявляеться, i були. Нiчого, станемо рiдними…

– Я вчора той…

Затнулася, збилася, зам’ялася, слова в горлi забулькали.

– Знаю, до хрещеноi бiгала, – перебив, пiдправив ii виправдання Панас – чути брехню з цих вуст йому раптом стало нестерпно.

– Тре було…

Вона ще раз пiдняла голову, очима зблиснула. Їхнi погляди зустрiлися. Гарнi, великi, ледь зеленкуватi очi пропекли його наскрiзь. Наче докоряли за його щастя, удачу, за те, що остаеться… Ци так здалося?.. Сум, що сидiв у глибинi цих диво-очей, раптом наче покликав його за собою. Ходiмо кудись, далеко звiдси, оповiм тобi про печаль, якоi ти ще не знаеш…

«Я знаю», – ледве не промовив Панас уголос.

– Приходь на свiжi зеленички, – сказав натомiсть.

– Прийду, як попораюся…

Параска навiть силувано усмiхнулася. Панасовi раптом здалося – та усмiшка пахне полином. Гiркою травою, що невiдомо, як висiялася. Вiдвернувся i рушив. Уже як вiдiйшов трохи, озирнувся. Параска дивилася йому вслiд i щось нiби шепотiла. Може, яке закляття посилала, може, про щось просила. Про що? Махнув рукою.

Дiвчина й собi змахнула. Так, мовби хтiла злетiти, одiрватися од землi, й не могла.

«Мов птаха з пiдбитим крилом», – раптом не знати чого подумав.

Параска одвернулася, нагнулася над водою. Панас пройшов iще трохи й тут жаль не знати чого стиснув груди, а на очi виступили сльози. Зрозумiв – любить, любить, кохае ii, таку явно згорьовану, з лицем, що обрамлював незримий вiнок ледь прихованих печалей, досi найрiднiшу й найбажанiшу. Вiн любить ii, любить ще бiльше, нiж досi, й бажае iй щастя. Та чи зможе iй подарувати, принести це щастя замiсть Пилипа, i як те зробить…

Наступна думка спинила його, кинула спершу в жар, а потiм обдала льодяним холодом: «Я можу пiти до вiйська, у рекрути, замiсть Пилипа. Казав же той поручик, чи не, то староста, що може бути замiна… Ци то вiн уже сам вигадуе?»

«Як би там ни було, тре спитати у старости», – подумав Панас.

Озирнувся. Село починали огортати першi сутiнки.

«Боже, що я надумав? – Панас зупинився i вiдчув, як весь дрижить. – То ж двайцiть п’еть лiт служити. Стико лiт! Али ж Парасочка буде щаслива. Щаслива з гинчим, али щаслива…»

Пройшов ще трохи, он уже й дома[19 - Хата (дiал.).] iхня виднiеться. Нивже й неi доведеться покинути? І маму… Ну, в мами ще iден син, Тарас зустаниться…

Тут вiн пригадав, що мама казали – хто Дiву тую побачить, того великi перемiни в життi чекають… Али ж казали матiнка, що то добрi перемiни… А що ж вiн ото надумав…

Сон тiеi ночi нiяк не мiг прийти до нього. Спершу похропував, а потiм стих брат, застогнала, щось забурмотiла у снi мама Юстина, знов застогнала – а далi знову тиша.

Ця тиша висмоктувала його душу.

Урештi-решт Панас не витримав, тихенько встав, одягнувся i вийшов надвiр. Обдало осiннiм жовтневим холодом, по небу мiж хмарами «то виринав, то потопав мiсяць», як напише рокiв за сорок по тому Тарас Григорович. Панас Терещук не знав жодного вiрша, невiдомим йому було й слово «поезiя», хiба що кiлька пiсень напам’ять знав, мiг заспiвати, iдучи з iншими парубками iз вечiрнiх посиденьок, чи на весiллi чиемусь.

Щемний жаль обволiк душу, мов туман.

Його весiлля не буде. А чого не буде?

Вiн iшов i йшов вулицею, одною, другою, доки не опинився перед мiстком через Мережку. Перейшов, наче слiпий, мiсток, не спiткнувся жодного разу, хоч дошки на мiстку були поламанi. І тут збагнув – то ж до лiсу ноги несуть. Отак, серед ночi, пiд мiсяцем, що оно визирае з-за хмари. Йде й не боiться. Невiдомо чого простуе.

Не, вiн знав чого. Побачити тую бiлу жiнку. Дiву. Дiву Млинища, як мовили мама! Нехай або забере його до себе, або скаже йому, що робити, як далi бути. Пiти до вiйська, як нi з того нi з сього надумав, ци лишитися й боротися за щастя свое, за Параску…

Ось i лiс, дорога лiсова. Десь закричав, змусив здригнутися нiчний неспальник пугач.

«Пугу-пугу, забери в мене тугу», – подумав Панас.

Все ж не спинився, хоч до холоду, який облягав його, додався, мов несподiваний нiчний зустрiчник, притому дедалi чiпкiше, страх. Здалося, щось майнулося мiж дерев. Вертатися? Дарма, пiде далi. Звiв очi до неба, вгору. Та нi бiлоi жiнки, нi хоча б бiлоi плями не побачив.

«Боже, воля твоя, – подумав. – Я у Божiй волi. Одбери вже в мене розум, якщо не даеш поради. Прийди, бiла Дiво, ти знаеш, як минi чинити далi».

Далi чомусь подумалося, що Дiва тая мае бути схожою на Параску. Може, то й була вона?.. Али ж лице зовсiм iнше. Ни впiзнаване й ни знане.

Спинився. Зрозумiв, що от-от заридае. Не зi страху, з розпуки, iз жалю до себе, iз того, що не може вибрати, вирiшити, а тре вибирати. Тре конче вибирати.

«Господи, чого ж ти ни хочеш минi помогти?» – спитав Панас.

І далi подумав: «Дiво, Дiво Млинища, ци ти е, ци тибе нима? Чого ти з’явилася й ни хоч явитися зновика? Явися, а не, то убий, залоскочи, випий мою кров… Нивже навiть цего ни достойний? Я, що стоiть отут серед лiсу, вночi, чоловiк, якого ни люблять, зате який любить сам… де мое щiсте, моя доля, хто неi виколише для мене бiдолашного».

Вiдповiддю йому була тиша довкола й далекий, ледь чутний лiсовий шум.

Небом пливли хмари, виглядали зорi, али типерка вiн i не змiг би визначити, де котра з них та, що з’явилася, коли Дiва Млинища на небi зникла. Затуляе, певно, хмара те мiсце. Не дивиться зiрка на нього.

Панас вiдчув: тре вертатися. Анi тут, де вiн бачив Дiву Млинища, нi далi в лiсi, ii не стрiне. Вона ж являеться раз на сто лiт, то чого ти хочеш, чоловiче? Чого хочеш, сам як палець, серед глухого нiчного лiсу…

Пiсля другоi своеi, ще безсоннiшоi ночi Панас вирiшив насамперед сходити до старости. Спитае, чи то справдi мiнятися можна, за когось на службу йти, чи йому тодi почулося. Уже при виходi з хати спинився, майнула думка – може, тра спершу з матiр’ю й братом порадитися? Вiдкинув спокусницю, бо вiдчув – можуть його уговорити, пiддасться, бо… Бо хоче пiддатися. Може, проте, старости й удома ни застане.

Староста Юхим, однак, був удома. Вистругував голоблю до воза. Вiдколи старостою призначили, чи не вперше й приходив отак-о до далекого родича Панас. Вiтанне, кiлька слiв про житте-здоровле, й почув Панас, як язик до пiднебiння тулиться, мовби прилипае.

– Щось сталося? – староста, певно, вловив його настрiй, приховану тривогу.

– Сталося, дедьку Юхиме, – Панас зiтхнув тихо, та в грудях запекло.

– То кажи… Цим можу – поможу. Якщо свататися хочеш – то типерка тобi можна.

І тут Панас одним духом, переступаючи через оте спокусливе «можна», випалив – без запитання про те, чи йому ни почулося – що хотiв би сам до вiйська пiти служити.

– Сам? – староста вельми здивувався. – Мо’ земельки дармовоi захотiлося… Так до неi дорога у два десятки з половиною лiт пролягае. Мона й ноги поломити, а то й у ту землицю самому лягти.

– Я ни через… Ни за землю i ни за грошi…

Важко-важко вимовляв Панас слова-жорна… Слова… Слова-буци… Буци?..

– Тодi чого ж?

– Замiсть Пилипа хочу пiти… Буци, Єрчикового сина…

– Вiн просив?

– Не… Я сам…

– Нiц ни второпаю, – сказав дядько Юхим.

І тут Панас про те, чого насправдi так рiшив, нiби й сказав, нiби й не сказав, не всю правду… Що Пилип женитися мае, а вiн же розумiе, яка то штука, як любляться довго.

– Хто за дiвка така? – поцiкавився Юхим.

– Параска Луськiська, Лускана старого, Митра.

– Знаю, – одказав староста, – чого ж ни знати.

– Ну й рiшив, та й Тарасовi скоро до войська, то хай вже лiпше одслужу, – сказав Панас.

По довгiй мовчанцi – десь у селi, на цим кутовi валували пси, ревла чиясь корова, хтось неподалiк сварився i теi звуки били по тiм’ю – староста Юхим промовив:

– Дiло, звiсно, твое… Али така придибенцiя, що зара мусиш остаточно рiшити, бо через три днi й забирати рекрутiв будуть, до присутствiя, то менi сьогоднi тра гiнця у волость посилати, аби звiдтам у повiт, до Володимира, собщили, що така й така замiна… То кажи – твердо рiшив?

– Рiшив, – поспiшно видихнув Панас.

– А мати як? Ни проти?..

Панас зам’явся, а тодi сказав:

– Та спершу вродi й проти були, а типерка не… Самi кажете – мiй рiшенець…

– А Пилип знае?

– Знае, – збрехав Панас.

– І як?

– Згоден.

– Тодi зара помiчника гукну, вiн грамотний, то й бомагу до волостi писне… Болячки ниякоi ни маеш?

– Та вродi не, – сказав Панас i скупо всмiхнувся. – Здоровий, як бик.

Староста руку простяг, стиснув мiцно. Ще, видко, була добра сила в цього пiдстаркуватого чоловiка.

– Хай тобi щастить, синку. Чес, вiн скоро бiжить…

Час до вiдправки тягся нестерпно. Днi як роки. Правда, увечерi здавалося, що день галопом, вистрибом промчався.

Ну, звiсно, мама, як новиною, рiшенцем своiм, як мокрим рядном накрив, зразу в плач, в крик:

– Що ж ти такее надумав, синку?

Панас про те, що Тараса од войска звiльняе, почав було:

– То ще ци випало б ци не… Надвое баба ворожила.

– А мо’ й випало б… Оно я чув, що тилько з тих домiв, де ни взяли, й братимуть…

– То ж вiн, мамо, ни просто так рiшив Пилипа мiняти! – вигукнув брат. – Все дiло в тiй заразi, Парасцi. До Буци вона хилиться, от Панас iз горя й учварив таке.

– То правда, синку? – мама дивилася згорьовано, з розпачем. – Пилип пуйшов би, то диви, i за тибе пушла б тая Параска.

– Ни хочу я чужого щiстя красти, – сказав Панас i вийшов з хати.

Ще важче, нiж мамi, було сказати Парасцi. Сказати Парасцi, а не Пилиповi… «Парасцi, Парасцi, Парасцi», – iшов i твердив подумки Панас. Чого – й сам не вiдав. Тильки, як заведений повторював те iм’я. Ненависне i любе.

І вже, як пiдходив до хати, зрозумiв – сподiваеться на диво. На вiдмову Параски од його жертви, чи на щось iнше? Сподiвання його наче не мало iменi i було поза сприйняттям i розумiнням, не мало й назви. Воно жило наче не в ньому, а… А, може, в тiй же дiвчинi, що так ламала його долю. Ім’я його було не вiдмовою Параски, а чимось невiдомим.

Параска в хатi пришивала до рукава латку. Зирнула, очi опустила, а тодi знову пiдвела.

– Доброго здоровля, – вiдказала на його привiтання. – Спаси Бiг.

Панас одразу й випалив – та хрипко, застигло, а слова мовби мерзли на льоту.

– Я рiшив пiти в рекрути замiсть Пилипа.

– Ти… Нащо?

Зойк ii був болiсним i в той же час народжений чимось незнаним, може, теж ii вiрою, надiею чи не вiданим i нею самою.

Звелася на ноги, стала зовсiм близько бiля нього.

– Я ни знаю нащо, – сказав Панас.

І додав по хвилi:

– Так лiпше буде тобi.

Параска була зовсiм поруч. Вiн почув ii важке дихання, схоже бiльше на сапання, так, вiн бачив, дихала риба, яку, зловивши, викинув на берег, так важко дихала теличка, котру от-от мали зарiзати i вона, певне, розумiла, що зара станеться щось страшне.

А далi Параска закричала, заридала:

– Нихто ж тибе ни просить… Нихто – нi я, нi Пилип… Хай вiн iде до вiйська того проклятого, женися на минi, живи, бий, я все витерплю, я тобi народжу дiтей, якось воно буде, цей свiт всеiдно несправедливий, може ж, я ни вмру без нього, може ж, я чогось ни знаю, може ж, я йому ни судилася…

Очi в неi закотилися i вона впала на долiвку…




6. Двое на колiнах


Минув цiлий мiсяць. Випав i розтав перший снiг. На змiну морозам прийшла сльота. Панас за цей час разом з iншими хлопцями побував у мiстi, в рекрутському присутствii. Усiх iх визнали придатними до служби.

Восьмеро рекрутiв, хлопцiв з полiського села Загоряни, яким судилося стати першим набором до росiйського iмператорського вiйська, з цього загубленого серед болiт i лiсiв села, покидали Загоряни вранцi, на межi осенi й зими, пiд важким свинцевим небом. Здавалося, от-от мае пiти дощ чи снiг, та все ж проводжати тих, хто розлучався з рiдними обiйстями й родинами на цiлих два з половиною десятки лiт, вийшли не тiльки iхнi рiднi й близькi, а бiльше, як пiвсела. Перед тим завернули до церкви, де батюшка вiдслужив коротку службу й благословив на далеку й добру путь. Мама Юстина дибцяла поруч з Панасом. Очi ii за цi кiлька днiв геть опухли вiд слiз, та вчора зранку вона перестала плакати i вперто мовчала. Мовчання ii гнiтило Панаса ще бiльше, нiж сльози. Нiмий докiр пригнiчував, прибивав до землi, наче камiнь. Вiн узявся сам говорити, але до брата. Казав, як треба господарювати, що й коли лiпше сiяти, про звички Воронки й коня, котрого просто називали конем, про те, як тре буде пiдлатати хату. Брат ходив за ним i коротко кивав: «Добре». Або казав: «Я знаю». Чи «Я зроблю». Думка народилася спитати: «Ти радiеш, що будеш хазяiном чи сумуеш?». Не спитав, бо, що б не одказав брат, лягло б на серце.

До мами врештi промовив:

– Ви б хоч заговорили зо мною пуд вечiр… Коли й побачимося, чи й побачимося…

Мати подивилася на нього тьмяно, мовби звiддаля, десь iз тоi далини, на якiй вiн буде вже завтра.

– Я й так з тобою весь час говорю.

– Говорите?

– У думках. Ти ни чуеш, а я кажу. За тибе й за сибе. Бо якби вголос казала, то собi тико ще бiльше жалю насипала б. А так за тибе й сибе кажу. І нiби легше стае.

– Вже назад не повернеш, – сказав Панас. – Пiзно, мамо. Якби ви-те менi в душу залiзли…

І умовк. Мав сказати: «То пекло велике зобачили б. Ни хочу вже йти до ниякого вiйська, али й лишетися ни хочу. Цiла вогняна паща дивиться на мене. Питае, що я наробив, а ничого одказати ни можу…»

– Добре, я тобi iдла на дорогу вготую, – сказала мама.

– Вготуйте.

Увечерi рiдня зiбралася – сестри, iхнi чоловiки, хрещенi батько й мати Панасовi, родичi по батьковi покiйному. Посидiли, говорили про те про се, мати, як гостей стрiчала, попереджала:

– Ничого про те вiйсько, про рiшенець його, ни кажiте. Про житте хiба…

Так i говорили. Кум Платон Бартич спробував було пожартувати: «Ще, диви, й енералом вернеться», то на нього цитькнули.

Панас звiвся, сказав:

– Щоб ви-те усенькi знали, що хочу йти служити, сам хочу. Судилося, то й пiду. Бо iнакше ни можу…

І чарку полив’яну, маленьке горняточко, перехилив, закашлявся. Мати хрещена Марина раптом вибухнула:

– Та хай би вона вигорела, тая дiвка проклята, ци на нiй цвiту насiяно, ци то свiт клином зiйшовся… Отако долю собi ламати…

– Цитьте, кумо, – тихо сказала мама Юстина. – Мiй син знае, як чинити. Цитьте… Бо, може, Бог на його зара дивиться…

– А давайте лiпше пiсню заспiваемо, – сказав Панас. – Я ж ни на той свiт iду.

Вiн спiвав разом з усiма старовинноi народноi пiснi, бозна з яких лiт i часiв позиченоi. Про долю, що край шляху стоiть, когось виглядае. А його доля…

А як розiйшлися гостi, а батьковi родичi з другого села до сну в iхнiй хатi готувалися, брат Панаса за рукав:

– Там коло ворiт тибе тая…

Панас здригнувся. Невже Параска прийшла? Нащо? Душу ще бiльше ятрити? Не пiде.

Пуйшов. Не своiми ногами, а рушив. Полотняна сукня Параски бiлiла в темрявi.

– Нащо прийшла?..

Видихнув i одступив. Вечiр обрушився на нього. Уся його любов колишня перелилася в цей вечiр. Вечiр запах, як мовби осiнь на весну перетворилася.

Зрозумiв – то чуе, як пахне неiне тiло.

Проклятоi i коханоi, котра сказала, тихо й прохально:

– Мо’ трохи одiйдемо?

«Якби я вбив неi, то, може, й у вiйську ни дiстали б», – подумав раптом Панас.

Стояли й мовчали, а потiм Параска торкнулася його руки.

– Якщо ти хочеш… Якщо хочеш… Я твею стану цiеi ж ночi… Роби, що хоч, зi мною.

– Роби, що хоч…

Панас посмiхнувся гiрко. Та гiркота вихлюпувала десь iз такоi глибини, що й назвати неi був ци годен.

– Подарувати хочеш сибе на прощанне…

Вона зiтхнула. Сказала:

– Я винна, що твiй подарок прийняла… Мiй дарунок – то краплина од твого…

Страшна сила штовхнула Панаса. Вiн кинувся до Параски, стиснув в обiймах. Почув ii гаряче дихання, тiло вiдчув пахуче, найкраще, найрiднiше у свiтi тiло.

– Ходiмо… Десь он туди, в садок, – прошептала Параска.

Вони рушили, тримаючись за руки, як колись. І тут гарячий, спекотний, ще гарячiший, нiж коли обiймав, коли вiдчував ii тiло, жар такий обдав Панаса.

Вiн спинився.

Стояв, а на змiну жару приходив холод, вологий, мов на садок раптово осiннiй дощ полився.

– Пилип знае, що ти… Що ти маеш менi вiддатися?

– Панасе, то я… Я рiшила…

– Пилип знае? – Панас уже рикнув. – Знае ци не? Кажи правду!

– Знае, – сказала Параска тихо. – Але ти ни думай… Вiн нiц ни мае проти…

Панас вiдхитнувся. Тодi схопив неi за плече, стиснув.

– Он як? Нiц проти ни мае… Подаруночок рiшили зробити… Ци вам ще й дитинку утнути? Щоби пам’ять осталася…

Штовхнув Параску з усiеi сили i рушив назад. Гiрко було на душi, ще гiркiше, нiж досi, а чого б… Мав би те, що йому по праву належало… Та те, що Пилип знав, що обое вирiшили, й зупинило, i сипнуло в душу гарячу пригоршню гнiву. Груди наче пропалило.

…Сьогоднi, як стали на краю села прощатися, Параска з Пилипом з гурту витiснилися, пiдiйшли. Панас дивився на них, гiркота, образа й щемний жаль перемiсилися в ньому в парку сумiш. Раптом вiдчув – таки хочеться поцiлувати на прощанне цю осоружну дiвчину.

Ту, яка мала бути його.

Одну-однiсiньку на цiлiм свiтi.

І тут обое, разом, i Пилип, i Параска опустилися на колiна на замерзлу вночi землю. Схилили голови.

Панас одхитнувся. Йому стало ще жаркiше.

– Ви-те що? Нащо?

Казав, а шию мов стискав обруч, або мотузок став душити.

Параска пiдвела очi, вiн побачив у них ряснi сльози. Тихо-тихо промовила:

– Прости… Хай тибе Бiг береже. І Мати Божа… І Мати Божа… Ой, матiнко… Ой, матiнко… Прости, Панасе…

– Та що ж то таке, людоньки, – Панас хотiв гукнути, але скорше прошептав.

Параска раптом нахилилася й поцiлувала його ноги в постолах. Панас сiпнув ногою й сказав голосно:

– Ходiмо… Пора вже…

Не знав, що й казати, що й дiяти. Пригорнув маму, брата, сестер, хрещених. Хлопцi-рекрути тоже прощалися. Параска i Пилип все стояли на колiнах, й Панас не вiдав, як йому повестися далi. Змахнув рукою й перший рушив трактом, що вiв до Любовня, мiста, з якого мав початися його невiдомий i незвiданий шлях. Йшов i боявся озирнутися, хоч i треба було. Боявся побачити тих двох, що стояли на колiнах. Стояли й досi, вiн чогось був певен. Звiв очi на захмарене небо. Подумав, що хоче побачити тую Дiву, про яку казали мама.

Дiви не було.

Панас опустив очi, тодi поглянув на людський гурт. За ним уже йшли iншi рекрути в супроводi волосного писаря й унтера, що приiхав з полку, який там у мiстi, казали, квартируеться – теi обидвое iхали на бричцi. Частина людей подалася за рекрутами, i Параски з Пилипом вже не було видно. На якусь мить Панас угледiв маму, брата, махнув рукою.

Подумав, що нестерпно шкода покидати село, рiдних. Як мимо своеi латки поля проходитиме, то хоч поклониться. Поволi пiшов снiг, що ставав все ряснiшим. Мов хотiв замести iхнi слiди.

Вiн iшов i думав про свою долю, i про свою вину. Наче мав ii, був прощений i знову взяв на плечi. Нащо ж Параска з Пилипом на колiна стали?..

Що бiльше – iхне щасте чи горе його матерi i його власний жаль, що, здавалося, засипае, мов снiг, всю дорогу… Що бiльше?




7. Купiвля в Парижi


Через неповних десять рокiв потому рядовий солдат одного з пiхотних полкiв росiйськоi iмператорськоi армii Панас Терещук, якого начальство i товаришi по службi звали Афанасiем, до чого вiн поступово звик, йшов у шерензi таких, як i вiн, вулицями Парижа. За цi роки його ноги також звикли до довгих виснажливих маршiв. Спочатку вiд щоденноi муштри на плацу, вiд переходiв до найближчого мiста й назад ноги гули, терпли й робилися наче чужими. Їх мовби зовсiм не було, а Панас-Афанасiй волочив за собою двi нечутливi колоди – вони гребли пилюку, як би високо iх не старався пiдняти за командою: «Више! Више! Тянуть носок! Ать-два!» Вночi, прокидаючись вiд того гулу й ломки в крижах, у колiнах, Панас мацав, гладив i тер тi чужi ноги, повертаючи iх до себе. Та в якийсь час вони перестали болiти, не одразу, крок за кроком. Як i вiн сам, ноги звикли до служби, до нового життя, до новоi тривалостi i витривалостi. Вдома вiн тоже чимало часу проводив на ногах, то й звикати було легше, нiж тим, городським… Помогло в новому життi й службi те, що Панас швидко збагнув своiм селянським розумом: найлiпше ставитися до муштри, до чистки зброi, до вправ iз рушницями й багнетами, проколювання тюф’якiв з соломою i шматтям, як до звичайноi, повсякденноi, нудноi, але тепер потрiбноi роботи. Вiн почав сприймати свое нове буття не як покару (тим бiльше, що сам його обрав), а тим, без чого й саме трудне iснування неможливе. Вiн став солдатом за своею суттю й нутром. А що вдома нiколи без роботи не сидiв, то й тут усе бiльша потреба щось чинити, дiяти дорiвнювала потребi жити, виживати, розмiнювати днi, тим бiльше, що за заняттям час летiв швидше. Вiн навчився пристосовуватися – до муштри, розпорядку дня, до «дядька», якого приставили, аби навчив молодого солдата правильно ставити ногу, марширувати й поважати начальство. Його покiрнiсть, яка в дивний спосiб поеднувалася з непоказною, але затятою гiднiстю, розважливiсть й умiння швидко приймати рiшення, коли тривога заглядала у вiчi, принесли повагу серед товаришiв по службi. А коли рядовий Афанасiй Терещук у бою з турками, за рiк до великоi вiйни з французами, пiдказав ротному, поручику Скребньову, як розставити солдатiв при оборонi, а потiм похвалив, мовби ненароком, поручика перед батальйонним командиром, йому було забезпечене прихильне ставлення ротного, який незабаром став капiтаном.

Сотнi разiв згадував Панас ту, заради якоi добровiльно пiшов на службу. Любов i ненависть до неi й самого себе сплелися в тугий густий клубок. Коли колов багнетом опудало, уявляв, що то Пилип. Вiн не був святим. У тому мiстечку, де квартирував спершу iхнiй полк, а особливо в бiльшому мiстi, де спинилися пiсля повернення з австрiйськоi кампанii, знаходилося чимало молодичок, удiв, розбитних дiвах, готових до «дружнього спiлкування» не тiльки з офiцерами й фельдфебелями, а й рядовими солдатами, здатних утiшити iх i зрозумiти знудьговану за жiночим тiлом солдатську душу. Начальство дивилося на те крiзь пальцi, тим бiльше, що одна вiйна змiнила iншу, а в перервах i належало забувати про смертi, тяжкi поранення й калiцтва – полк порожнiв i поповнювався новими бiйцями на очах.

У тих походах – до Аустерлiца, де вiдбулася велика битва з Наполеоном, до Вiдня й назад, на росiйсько-турецьку вiйну, а головне, на француза, який вторгся в iхню державу, – Панаса тiльки раз i зачепило, у лiву руку вище лiктя, маленький шматочок м’яса вирвало. Зажило як на псовi. Двiчi був у багнетнiй атацi, колов сам i його пробували колоти. Та лишився цiлим й незабаром набув слави «заговореного», якого нi куля, нi багнет не бере. Кiлька разiв пiсля кровопролитних боiв Панас мiркував, що ж його рятуе, бо смерть була зовсiм поруч. Молитви матерi чи Параски – обидвi обiцяли щодень молитися за нього – чи… Якось подумав: а може, то тая бiла жiнка, Дiва Млинища, помагае? Не випадково ж бачив неi за мiсяць до того, як на службу вирушив…

У тому губернському мiстi, навiдавшись до «веселого будинку», вiн спитав, чи нема серед тих дiвчат такоi, щоб звалася Параскою.

– Що, зазнобушка з таким iменем дома осталася? – спитала, дивлячись насмiшливо-проникливо, видно, розбитна, схожа на велику ляльку й водночас ропуху, «мамка».

– Та вродi того, – знiтився Панас.

– Повезло тобi, солдатик, – «мамка» засмiялася, демонструючи щербатий рот. – Якраз свiженька з’явилася, i Параскевою звати. Малорос небось?

– Так точно, – сказав Панас. – Із мужикiв ми.

– Мужiцкое велiчество, значить! – ще гучнiше зареготала «мамка». – Счас подадiм тебе свежатiну… Пальчикi облiжеш, полное удовольствiе.

Дiвчина, котра постала перед Панасом, виявилася зовсiм молоденькою, ще молодшою з виду за його загоренську Параску. Худюща, не вельми й вродлива, вона стояла й тремтiла, мов молода осичка, яку от-от мали зрубати.

«Чого ж ти, бiдна? – подумав Панас. – А таки, певно, ще не зачеплена».

І вiн ii не зачепив. Побалакали трохи, виявилося, сирота, тiтка, яка виховувала, послала хлiб тiлом своiм заробляти. Парко стало Панасовi, пiдкотив клубок до горла. Враз начеб справжню свою Параску побачив. Не, його кохана отако не пiшла б.

Вiн торкнувся худенькоi руки. Подумав, що цю ручку легко зламати. Хрусь i все.

– Йди, мила моя, – сказав i цiлого срiбного полтинника на долоньку (пальцi силомiць розгорнув) поклав.

– Спасибi, дядечку, – прошелестiло дiвча – чи то за те, що пожалiв, чи що заплатив, дякувало.

Чому забажалося мати саме Параску? Дiвчина з таким iм’ям, яку лишив у селi, вже давно була замужем за тим, кого любила. Мала, певне, дiтей, першi роки Панас часом бачив себе разом з жiнкою i дiтьми коло свеi хати. Раз приснилося, як маленька дiвчинка бiжить до нього, обiймае, вiн у снi чув ii пахуче, викупане в любистку волоссячко. Потiм дiвчинка вiдпускала його голову й починала смiятися…

З роками село i спогади мовби даленiли, здавалися дивним сном, який навiть снився колись не йому, а комусь iншому. Той, iнший, орав землю, йшов за сохою, косив траву, витирав пiт з чола i гладив кобилу Воронку. Солдат Афанасiй дивився на того чоловiка, здавалося, простягни руку й торкнешся його. Знiмеш пропахлу потом i пилюкою сорочку, i побачиш, що то ж ти сам…

«Я вже не той, я вже не вiн», – подумав якось.

Солдатам було дозволено писати додому письма, хто був неграмотним, а таких у iхнiй ротi, ба, i полку було бiльшiсть, платив за написання грошi писарю. Панас не платив – не мав потреби писати. Нi, потребу мав, та вирiшив раз i назавжди: як судилося вернутися, то вернеться, а складати слова не буде. То будуть слова не про нього теперiшнього, а про когось iншого, йому невiдомого. Вiн вiдрубав себе од того життя, яке добровiльно залишив. Був iнакшим, серце його черствiло й плакало. Плакало й сльози замерзали на льоту, а може, ставали кам’яними.

«Я ни святий, Боже, а простий чоловiк, хлоп, мужик, i цей хрест менi ни пiд силу», – подумки не раз шептав.

У походах i на привалах.

А проте – жив. Ноги його намотували версти землi в iхнiй iмперii й чужих iмперiях, королiвствах i князiвствах, прихищували села й мiста, батожив дощ i замiтав снiг, а вiн вибирався з тих заметiв своеi душi й пасток свiту.

Його ще бiльше загрубiле тiло носило в собi й гуцикало думку, що колись же те мае скiнчитися. Ранiше, нiж його життя.

Вiн пережив битви й походи, подолав по мостах, на плотах i вбрiд десятки рiчок…

Тепер крокував чужим мiстом. Вдивлявся у високi чудернацькi будинки й палаци, у вухах звучали слова полкового командира, що здолали супостата Наполеона. Солдати вже давно перешiптувалися, що вдома жде воля од панiв, цар мусить за цю велику вiйну нагородити переможцiв.

…Пiсля маршу Парижем iх поселили в казармi в невеличкому мiстечку бiля французькоi столицi. Казали, що через мiсяць-два жде довга дорога додому.

Якось Панас почув слова поручика Христенка, коли пiдмiтав офiцерську кiмнату.

– Смотрi, корнет, какую вещiцу я в лавке купiл, – казав поручик i розгорнув щось схоже на невеличкий сувiй полотна.

– Что ето? – корнет Яблонський явно здивувався. – Вроде какая-то карта… Зачем она вам?

– Да вроде незачем, – вiдповiв поручик. – Только вот, брат, в етой карте загадка одна есть. Смотрi вот, какiе надпiсi… Я как прочитал – опешiл. Откуда iм взяться в Париже? Вот, читай, что сверху i вот тут, всередiне, напiсано. Ну? Ти же кумекаеш по-французски…

Яблонский поглянув на карту i прочитав:

– Млiнiще… Какое-то Млiнiще. Ну i что?

– Вот здесь читай, – звелiв поручик Христенко.

– Ме… Мережка, – прочитав корнет. – Ну i что? Речка, наверное, так називаеться.

– Да ведь названiя-то наши, славянскiе… Больше того, скажу тебе, ето ведь малороссiйские слова. Я сам малорос… Смотрi, ето вроде карта какой-тот деревнi, которая Млинiще називается. Вот домiкi. А вот ето вроде речушка, которая через ту деревню течот. Мережка, понiмаеш? Мережка, черт побери! Откуда у Францii названiе такое?

Яблонський подивився ще раз, присвиснув:

– Так, наверное, хiтрие французи спецiально к нашому приходу такiе карти заготовiлi. Вот ти i купiлся.

– Да нет, брат корнет, – сказав поручик. – Я било тоже что-то подобное подумал. Только надпiсь вот, смотрi… По латинi. Анно Домiнi. І вот цифри латiнскiе. То есть iзготовлено года Божьего 1647-го. Вот тебе i загадка. І продавец уверял, что карта давняя, на пергаменте вроде начерченная. От какого-то предка досталась. Я как прочiтал, подумал, почему б не купить? Всего-то за п’ять франков.

Панас, який спершу байдуже пропускав через вуха офiцерську мову, коли почув знайомi слова: Млинище, Мережка, раптом здригнувся, стрепенувся. Чи не почулося? Нiбито – нi. Про село говорять, про рiчку… Як же це? То ж назва кутка в iхньому селi, назва його майже забутоi рiчки, що неподалiк iхньоi доми протiкае.

Вiн раптом весь задрижав. Ступив крок, другий до офiцерiв.

– Вашбродь, – сказав голосом, що затремтiв. – Я почув, вашбродь, що ви тута назвиська казали…

– Казалi… Ну i что? – Яблонський iронiчно примружився. – Тебе-то что, солдат?

– Так воно вродi нiчого, – Панас не знав, що й казати. – Тико того… То ж назви з нашого села… Млинище в нас у селi куток називаеться. І рiчка Мережка тож наша.

– Что? – поручик Христенко аж очi вирячив. – Ти не врьош, солдат?

– Та нi, ваше благородiе. От вам хрест, – Панас розмашисто перехрестився. – Хай Бiг бачить, що не брешу.

Христенко подивився на карту, тодi знову на Панаса.

– Вроде не врьот… Ха-ха… Ти сам-то откуда? Тож малорос?

– Та я з то… Волинськоi губернii. Владiмiрского повiту… Тамика й село мое Загорени, й куток у нiм наш, Млинище, присяй-бо, ваш благородiе… І рiчка Мережка, хай Бог боронить, щоби брехав господам офiцерам.

Панас попросив дозволу глянути на тую карту ци як там. Христенко дозволив. На шматку шкiри – мо’ телячоi, мо’ свинячоi, староi, поораноi часом, побачив якiсь значки вздовж маленьких нiби борозенок. А через частину карти пролягла довга стрiчка з начеб хвилями всерединi. Гм, дивно… Невже то й справдi хтось незнаний Млинище iхне намалював?

– Ну, вот вiдiш? – Христенко ткнув пальцем. – Ето же улiци, возле нiх дома, а вот речка вьйотся, Мережка ета, а вот i надпiсь латиной. Да, брат… Загадка форменная виходiт… Откуль в Парiже етом самом в тища шестьсот сорок седьмом году о вашей речке да о селе … зналi… Говорiш, не все село нарiсовано?

– Та нiби так, – сказав Панас. – Якщо то вулицi, то нiби наш куток… Може, коли приiжджав до нас якийсь француз, то й гляди, наквецяв…

– «Наквецав» – ето что? – Христенко засмiявся. – Нарiсовал, по-вашему? Я хоть i малорос, а слова такого не знаю…

– Та вродi того, ваше благородiе…

Знiтився Панас, що таке мужицьке словечко приточив. Кахикнув, вiдiйшов збентежений. Своему найближчому товаришу по службi Гартемовi Лищуку розказав. Той тоже почудувався, як могли куток села з далекоi землi у Хранцii намалювати. Потiм змахнув рукою – нащо то голову собi морочити панськими витребеньками, я от у французькоi баби за те, що дверi iй полагодив, блешчину горiлки тутешньоi заробив, то й вип’емо.

Випили, iз казарми за кущi вiдiйшовши, розговорилися, про своi села (Гартем, щитай, земляком був, з-пiд города Луцька, що збоку од Володимира знаходиться) згадали, про родини, пожурилися, поспiвали. Гартем позаздрив укотре Панасовi – на цiлих три лiта зоставалося менше тому служити. Про майбутнiй пiший перехiд, кудись аж у Расею чи то на Кавказ, покалякали, лаючи тихенько начальство.

А вночi, як прокинувся, засiла в Панасовiй головi думка-химерниця. Захотiлося йому в себе тую вельми загадкову карту мати. Для чого, якби спитали, не пояснив би. Тико ж рiднi слова, хай i чужими буквами, на нiй написанi. Млинище, Мережка… Може, душу йому зiгрiватимуть, од чогось злого вбережуть. Для чогось же судилося тую карту стрiтити, аж тут, пiд цем Парижем.

Ще день провагавшись, Панас таки звернувся до поручика Христенка. Так i так, мовляв, хотiв би, вашбродь, якщо можна, купити у вас тую карту. Бо ж то минi рiдне, як би там ни було. Так i сказав.

Христенко у вiдповiдь – його теж заiнтригувала та карта. Може, колись вiзьметься за дослiдження («Що то за звiр такий?» – подумав Панас), аби розгадати таемницю, хто й коли намалював, створив ту невеличку карту. Пан поручик перейшов навiть на мужицьку мову. І сказав, що так тому й бути, зважаючи на вiйськову доблесть солдата Терещука, його явно не мужицький розум, вiн згоден продати карту за ту ж цiну, за яку й придбав. А придбав за п’ять франкiв, отже, продасть усього за п’ять рублiв. Навiть не золотих, а срiбних.

Панас мало не свиснув i аж заточився. П’ять рублiв срiблом! То була його пiврiчна плата за службу. Вiн знав, що той французький хранк, чи як там його, мае не одну цiну з рублем. Не одну. Про те й солдати, й унтер Федорчин казали – вони щось там купували, в тому Парижi… Та як посперечаешся з офiцером, поручиком, дворянином… Сорок рублiв мав, що лишилися од платнi й премii за перемогу над Наполеоном, бо ж тратився i на будинки втiх, i на випивку, i «дядькам» давав, хоч сам же був майже «дядьком», i часом офiцери позичали на горiлочку й шампанське, не вiддаючи, звiсно, потiм. П’ять рублiв! А чорт iз ним, подумав… Дiдько вiзьми! Не дедько, а дiдько! Щось нiби в бiк коле – вiзьми та вiзьми ту карту, той шматок давньоi, пропахлоi потом i часом шкiри. Із дивними значками на нiй. Невже справдi тi значки – то iхнi хати i iхня рiчка, якi невiдомо хто намалював, вивiв… Чим там малюють – пером чи пензлем… Чого в тому великому чужому Парижi? Як тут Млинище опинилося?

Дивна думка майнула – тая карта чекала саме його, Панаса…

А от офiцер-малорос, як вiн казав, Христенко дивився примружено, навiть глузливо… Вусатий тарган плавав у його воцi.

П’ять рублiв!

П’ять солдатських рублiв у Парижi…

Зароблених потом i кров’ю, виграних у смертi!..

– А менше ни мона? – Панас запитав те з надiею.

– Да об чом ти, земляк? – сказав поручик Христенко. – Я i так, по доброте своiй только, згоден, как земляку уступить.

«Вона як!» – подумав Панас i мовив уголос:

– Я згоден.

– Тогда по рукам!

Поручик, правда, не опустився до того, щоб потиснути його репану долоню. Тицьнув шматок до рук – тримай. Прийняв срiбну монету, зважив на руцi, всмiхнувся. І пiшов… Пропивати?

Уже за казармою Панас розгорнув свiй скарб. Чужi букви, а вiн i своiх не знав. Ну, цяя, вродi знакома. То, певно, «М», «ми» кажуть, отже, направду Млинище, а то Мережка, по-чужому написана. Али й нiби по-iхньому. І тонка цiвка рiки, мов жилка на руцi… Ч-чорт, прогадав? За що вiддав такi грошi? Яка шорстка шкiра… Пече його людську шкiру… Пече й нiби… нiби гладить…

І раптом вiдчув – цей шматок, карта, ци як там, наче почала грiти його долонi, тулитися до них, i тоже… тоже зiгрiти неi проситься… Нiби живе, далеке Млинище тулилося до його рук, не знати, як стало маленьке, мовби слiпе кошеня, що ще не знае свiту, а вже просить у нього захистку…




8. Вибiр Асмiне


Чотири довгих рокiв переходiв, зупинок i нового шляху, натертих до кровi мозолiв на ногах i руках, майже двi сотнi смертей – од втоми, душевноi i фiзичноi, хвороб, од часу, що, здавалося, чатував за кожним поворотом дороги, мовби грався з людьми у формi – виживуть чи нi… i полк, у якому служив Панас, опинився на далекiй Кубанi, у передгiр’i Кавказу. Далi лежала напiвпiдкорена, але не зламана й пiдступна, як iм казали, краiна Черкесiя, де та ж смерть, тiльки несподiвана й ще пiдступнiша, могла чекати за кожною з хатин, якi тут називалися саклями i тулилися до гiр. Через кiлька мiсяцiв розпочалося просування далi й вони опинилися в невеличкiй улоговинi, а з-за дерев i скель виглядали ще чужiшi оселi. Старший солдат (дослужився!) Афанасiй-Панас Терещук рано-вранцi виходив зi свого намету i йшов до невеличкоi гiрськоi рiчечки, що своiм дзюркотiнням манила за собою. Хоч село, чи аул по-тутешньому, вже п’ять лiт як було впокорене, iм велiли остерiгатися. Та остерiгатися не хотiлося серед цiеi краси, таемничих гiр. Хоч i набачився iх пiд час походiв, цi здавалися особливими. Була ще одна причина, яка змушувала пiдводитися до загального пiдйому й iти до рiчки, ховатися за виступом скелi й спостерiгати. Чекати. Чекати, що на протилежному березi з першими променями сонця з’явиться тонка дiвоча фiгурка – вся в чорному, з вiдкритим невеличким прорiзом лише для очей, з великим, також чорним глечиком (чи як там у них називають) з довгим горлечком, схожим на чорного птаха – боцюна, такi гнiздилися в iхнiх полiських лiсах. Дiвчина пiдходила до самiсiнькоi води, ставила посудину на великого сiрого каменя, а тодi скидала хустку й вiдстiбала запону, що закривала нижню частину обличчя. Густе, також чорне, з ледь срiблястим вiдблиском, волосся розсипалося по плечах. Швидким порухом голови дiвчина закидала це розкiшне волосся назад i бралася вмиватися. Панас бачив, як зблискують на сонцi, що визирае з-за гори, очi, як з’являеться разок бiлих-бiлих зубiв, що здаються по-особливому привабливими на всiй темнiй поставi дiвчини. Хоч i темним, але живим, трохи червонуватим у вiдблиску сонячних променiв, було лице. Мовби не просто живе, а наживо вималюване невiдомим малярем на тлi гiр, дерев, що росли над рiчкою-потiчком, сонця, яке наче тiльки й для того й уставало, щоб подивитися на це священне дiйство умивання, далi зачерпування руками, що тiльки й визирали долонями й пальцями з-за довгих рукавiв, води й пиття iз маленького нiжного човника, у якого складалися двое рученят.

Потiм дiвчина знову накидала на голову хустку i вдяганку пiд нею, набирала в глечика воду i йшла, обережно ступаючи ногами в легких гостроносих чунях (чи як там вони в них називаються) назад, до села, перша хатина якого визирала з-за найближчоi гори. Панас якось подумав – чогось же вiн прийшов сюди ще до сходу сонця першого разу, нiби передчував з’яву дiвчини. І з острахом – що незабаром з кожним ранком сонце вставатиме пiзнiше й пiзнiше, а потiм узагалi пiсля звуку труби, яка будила iхнiй табiр. Як же вiн тодi приходитиме, щоб подивитися на цю загадкову дiвчину, черкеску чи хто вона там… А потребу приходити, милуватися цим ранковим умиванням й набиранням води вiн вiдчував дедалi дужче. Спостерiгаючи за дивним постiйним ритуалом вдесяте чи мо’ й бiльше, подумав, що можна спробувати сховатися за тим он деревом, яке росте зовсiм близько вiд каменя, бiля якого дiвчина набирае воду. Стовбур цього дерева, схожого на вербу i все ж не вербу, був широким й мiг його сховати.

Так вiн i зробив наступного свiтанку. Дiвчина з’явилася, й тепер Панас виразно побачив зовсiм близько всю ii поставу, а коли вiдкрила лице – й великi виразнi темно-карi очi, такi великi, мов два озерця, у яких вiн одразу втопився. Соковитi вуста розкрилися, на них бризнула вода з долонь, схожих на двi живi рухливi пелюстки. Панас ледь не скрикнув, таким захопливим, таким чаруючим було це розкривання, явлення дiвочоi краси зовсiм поруч, за якихось кiлька метрiв од нього. Боявся дихнути, хоч мiг би одним стрибком дiстатися неi. Того ранку тiльки поглядом випив усю ii так несподiвано розкриту красу.

Коли вiдiрвався вiд кори, на якiй лишилися краплини його поту, провiв поглядом дiвочу фiгурку, фiгурочку, що тепер з далини сама здавалася тонким, гiнким деревцем. І вирiшив – ще прийде, тодi вiдкриеться iй, будь-що буде, мусить розгадати неiну таемницю, а що таемниця е – не сумнiвався.

Наступного ранку сталося те, що мало статися. Коли вона вже набрала води, щоб iти, вiн з’явився на мить зовсiм поруч, глянув, намагаючись схопити своiм поглядом диво-очi. Вона побачила незнайомого чоловiка в солдатськiй формi, скрикнула, впустила свого глечика, але перед тим iхнi очi на мить зустрiлися. Чи побачила вона захоплення в його зiницях?

– Не бiйся, – сказав Панас. – Я не зроблю тобi нiчого поганого.

Вона щось пробелькотала по-своему й почала вiдступати, виставивши на захист руки.

– Я пiду, – сказав Панас. – Вiзьми свiй глечик.

Вiн справдi пiшов, став вiддалятися. Вже схований скелею, визирнув. Побачив, як дiвчина спинилася, завагалася i… І таки вернулася за глечиком, що, на щастя, впав не на камiння, а на клаптик прибережноi трави. Заглянула всередину, похитала головою i вiдважилася ступити крок, другий до води, зачерпнула. Уже як пiднялася стежкою, раптом озирнулася, обвела поглядом прибережжя. І йому здалося – лукавинкою сяйнули диво-очi.

Панас даремно прочекав на неi два наступнi свiтанки. А на третiй таки побачив знайому постать. Поспостерiгав, як сторожко озираючись, зиркала на другий берег вузького потiчка. І йому наввижалося, що наче чогось ждала. Його появи? Вiн пересилив себе i не з’явився того разу, хоч дуже кортiло визирнути з-за скелi.

Прийшла наступного свiтанку. І вiн висунувся з-за каменю, помахав рукою. Вона якраз зняла з обличчя свою запону. Уздрiла його помах, сахнулася було, та спинилася… І Панас ясно побачив, як сяйнула ii бiлозуба посмiшка.

Коли вертався до табору, знов подумав, що незабаром свiтлi ранки почнуть меншати, дiвчина приходитиме до потiчка пiзнiше, коли вже iх ставитимуть у стрiй, i вiн не зможе прийти на цi дивнi зустрiчi.

Одважився. Прийшов на те мiсце ранiше ii появи. Сiв на камiнь, став чекати. Коли вона з’явилася на стежцi, пiдвiвся й приклав руки до грудей. Вона спинилася, щось проказала, змахнула рукою з довжелезним рукавом. Зрозумiв: «Іди собi, якщо хочеш, щоб набрала води». Панас трохи вiдiйшов. Як зачерпнула, не скидаючи вдяганки, що закривала лице, вiн ступив до неi, ткнув пальцем собi у груди, проказав:

– Панас. Я – Панас.

Дiвчина подивилася, повагалася, тодi повторила його жест:

– Асмiне.

Похитала головою, певно, попередила: не наближатися.

Вiн послухався.

Хтозна, скiльки б ще тривала iхня дивна гра, якби не подiя, що сталася через два свiтанки-побачення. Вночi на табiр напали гiрськi повстанцi, з тих, що не бажали коритися росiйськiй владi. Пiзнiше тi, що уцiлiють, дiзнаються – iхнiй табiр i служив приманкою, аби спровокувати до цього нападу. Бо в той же час iнша частина безперешкодно займала головну повстанську базу. Вартовi побачили нападникiв надто пiзно. Пiдмога вiд тих, хто мав знищити горцiв, прийшла, коли вже лежало бiльше сотнi трупiв.

Операцiя вдалася блискуче, коли не рахувати жертв. Але в росiйськiй армii жертв нiколи не рахували…

Коли вже стали прибирати, складати трупи – своi i ворожi, – з’явилася в таборi дiвчина в чорному. Наблизилася до солдатiв, щось заговорила по-своему. У Панаса, якому щойно перев’язали поранене плече, тьохнуло серце – Асмiне. Швидко пiшов до гурту, посеред якого стояла вона. Дiвчина, яка щоранку набирала воду.

Як наблизився, почув, що повторюе, мов закляття:

– Паньяс… Паньяс…

Зрозумiв: хоче дiзнатися, чи живий вiн. Гаряча хвиля залила йому груди, зашумiло в головi. Гукнув щосили – i в тому крику було й щастя, й розпач:

– Асмiне!

Вона не кинулася йому назустрiч, лиш голову повернула. З чорноi сувороi вдяганки тiльки й визирали великi жагучi очi. Очиська. Очицi. А з них вихлюпнулися такий бiль, така радiсть, перемiшанi зi здивуванням, наче побачила його вперше, що вiн задихнувся на мить.

Вiн узяв неi за руки, сказав:

– Я живий, Асмiне.

Щось проказала у вiдповiдь. Засоромлено, збентежено.

Панас почув, як хтось iз напарникiв по службi присвиснув:

– Ну малорос, ну хохол! Уже черкеску подцепiл.

А «його черкеска» повернулася й подалася геть. Панас було рушив за нею, та спинився. Їх же сьогоднi звiдси вiдведуть, бiльше ii не побачить. Озирнувся розпачливо. І тут наштовхнувся поглядом на прапорщика Румнова, який, здаеться, знав ту, чужу мову.

Кинувся до нього:

– Пане прапорщику, я прошу вас дещо iй сказати. Цiй дiвчинi. Я прошу вас. Я заплачу.

Прапорщик зирнув, певно, вловив його настрiй:

– Ладно, пошлi.

Удвох наздогнали Асмiне вже майже бiля iхнього заповiтного мiсця.

Гукнув:

– Асмiне!

Спинилася, глянула запитально i якось наче виклично.

– Пане прапорщик, скажiть iй, що нас звiдси переводять, – гарячково проказав Панас. – Що ми бiльше не побачимося. Якщо вона хоче щось менi сказати – хай каже.

Прапорщик переклав. Асмiне у вiдповiдь щось промовила.

– Она говорiт, – переклав прапорщик, – что рада, что ти жiвой. Она благодарна тебе, что ти не обманул ейо, етi гори, етот ручей i утреннее солнце. – І додав явно вiд себе:

– Смотрi, какая поетеса, хоть i чернявая. Везьот же вам, хохлатим.

Вони стояли зовсiм поруч, вперше отак. І прапорщик Румнов сказав:

– Слушай, солдат, по-моему, вам переводчик больше не нужен. Глядi, не задержiвайся долго.

Приклав руку до кашкета i пiшов, насвистуючи. Вони лишилися стояти поруч. Панас побачив, як швидко-швидко здiймаються ii груди пiд чорною вдяганкою – i не плаття, а балахон якийсь. Невидима сила змусила його гарячково схопити Асмiне за рукав, видобути з нього маленьку дiвочу долоньку й притулити собi до щоки. Вiдчув, як вона вся задрижала. І тодi… Тодi вiн поцiлував ii дивовижнi очi. Схопив у обiйми й щосили притис до себе. Вона не пручалася, тiльки щось прошептала – швидко-швидко.

– Не розумiю, – сказав Панас.

І тут вона болiсно скривилася, мовби щось пригадуючи. І сказала ламаною росiйською:

– Нье… Нье.. Ни зiдеся… Там…

І рукою на гущавину на схилi гори показала.

Опiвднi тi, котрi уцiлiли з iхнього табору, вирушили в похiд. Вiдступали в передгiр’я, де починалися козацькi станицi. Панас iшов у строю, обiч воза з провiантом i думав: вiн найщасливiша людина в цiй колонi, що пахла потом, ще незажилими ранами, кров’ю i смертю, ледь схололими трупами, яких везли з собою, щоб вiддати кубанськiй, козацькiй землi. Його тiло все ще вiдчувало нiжне, гаряче тiло Асмiне, котре й знав якихось, може, вiд сили пiвгодини. Яке й не побачив до пуття, хiба груденята, коли ту вдяганку пiдняв, на хвилю зблиснули. Поцiлунок ii прощальний солодко гiрчив. І думка, що бiльше, певне ж, нiколи не побачить, стискала груди, пiдкочував до горла солоний тугий клубок.

І все ж вiн побачив Асмiне, коли до мiста, де вони квартирували, вже завiтав перший снiг. Його покликали до штабу i там серед начальства – полковник Селезньов, майор Кочетов, ще пару офiцерiв, стояв високий бородатий чоловiк. Коли зайшов Панас, чоловiк той кресонув по ньому лютим поглядом. Тодi жестом показав – ходiмо, мовляв, за мною. За ворiтьми невеликого вiйськового мiстечка побачили припнутого до дерева коня. А впоперек на ньому лежала жiнка зi зв’язаними руками й ногами. Досить було глянути на нещасну одним позирком, щоб з Панасових грудей вирвався подих-зойк:

– Асмiне!

Так, то була Асмiне. А бородатий чоловiк заговорив – швидко i гнiвно – й той же прапорщик Румнов перекладав. Панас почув, що чоловiк привiз до них свою сестру. Що та допустила ганебний вчинок, зганьбила й себе, й увесь iхнiй рiд, бо ще не вiддана замiж, мае у своiй проклятiй жiночiй утробi плiд, дитину. Допитана, вона призналася, що та майбутня дитина вiд росiйського солдата. І що вiн ii не збезчестив, а вiддалася йому добровiльно. За такий подвiйний грiх, що гнiвить Аллаха й порушуе священнi закони шарiату, було вирiшено забити негiдницю камiнням. Та вiн ii брат, йому стало шкода сестру, яка колись врятувала його вiд укусу змii, й вiн теж пiшов на злочин – викрав ii з ями, де та чекала страшноi смертi. П’ять днiв вiн шукав росiйських воiнiв i якщо знайшов, то вiддае сестру тому, хто ii збезчестив, хоч сестра й каже, що полюбила його. Вона може належати цьому чоловiковi, й бiльше нiкому, а якщо вiн вiдмовиться, мусить повернутися до родини й бути забитою камiнням.

– Ти той солдат? – спитав Панаса майор Кочетов.

– Я, – сказав Панас. – Вiдв’яжiть ii.

Вiдв’язана Асмiне поглянула на нього змучено й якось воднораз так свiтло, що Панас вiдчув, нiби його пiдiймае над землею незнана сила. Їi змучений зойк-шепiт «Паньяс» полетiв до неба й вернувся дитиною, яку вiн раптом побачив на руках, простягнутих до нього.

Дитина, чорнявенький здоровий хлопчик, якого назвали Марком, з’явилася навеснi, якраз перед Пасхою. А доти була важка розмова з полковником, який сказав, що вiн, старший солдат Терещук, заслуговуе сувороi кари. Але зважаючи на його репутацiю вмiлого вояки, на те, що прослужив уже цiлих п’ятнадцять рокiв, що вiн единий у полку не тiльки ветеран Вiтчизняноi вiйни 1812 року, а й учасник Бородiнськоi битви й великоi битви народiв пiд Лейпцигом, його карають лише гауптвахтою. Йому не можуть дозволити одружитися, але жiнка його може жити в мiстi.

– Спасибi, ваше високоблагородiе, – сказав Панас.

Полковник вийшов з-за столу. То був старий, порубаний i посiчений вояка, учасник ще суворовських походiв:

– Ти, брат, конечно, сволочь. Но сволочь, которая в некотором роде оправдивает род человеческiй, еслi я в етой жiзнi что-то понiмаю.

Панас з цiеi мови нiц не второпав, але збагнув, що вiн прощений. І що те життя, у якому вiн якщо й виправдовував, то тiльки нещасну Асмiне, що полюбила його всiм серцем, те житте тривае i його треба якось облаштовувати. Вiн знайшов для коханоi оселю – невеличку кiмнату в хатi староi козачки баби Настасii, куди навiдувався, як тiльки випадала нагода. Таких нагод випадало, як законне звiльнення, раз чи два на мiсяць. Та ще були ночi, коли вирушав у «самоволку». Як старий солдат, вивчив швидко всi потаемнi ходи й виходи, вмiв домовитися i з унтером, i фельдфебелем, i вартовими. Треба було тiльки – ноги на плечi, й ось уже двi версти подоланi, й Асмiне, котра ждала коло хати, припадае до нього. І обцiловуе, й дорiкае, й сердиться. Од баби, од сусiдiв, од нього вона швидко вивчила iхню, малоруську, мужицьку мову, якою балакали й тут, на Кубанi. Правда, не зовсiм так, як на Полiссi iхньому, али розiбрати, зрозумiти мона було, вельми багацько схожих слiв, а то й просто однакових. Асмiне обов’язково годувала коханого, дивилася при свiтлi скiпки чи свiчки, як вiн поглинае огiрки, сало, цибулю, зготовленi Асмiне чудернацькi млинцi. Інодi Панасовi здавалося, що то ж вiн прийшов з роботи до свеi хати, що його стрiла законна жiнка, годуе i вкладе спати. У такi хвилини згадував Параску, риси якоi все бiльше стиралися, i наче набували рис Асмiне. Десь там колишня кохана жила своею сiм’ею, мала свою долю, i навряд чи й згадувала його. Панас уперто не писав листiв, так, йому здавалося, вiн пiдганяе час, той час, коли мае вернутися до рiдного села. Якось подумав, що нiчого не вiдаючи, лишае хоч у пам’ятi таким, як було, як лишив i своi Загорени, i Млинище iхне, i маму, i брата, i Параску, що зосталася такою, як запам’ятав, начеб не належала нiкому – нi йому, нi Пилиповi. Млинище жило на шматку шкiри, який зашив у торбинку, й удень i вночi носив на поясi. А ще в пам’ятi жила Дiва Млинища, бiла жiнка, яку побачив незадовго до того, як пуйшов у солдати. Часом вiн розмовляв з нею, навiть за порадою звертався. Якось явилася в мареннi, коли поранений у шпиталi валявся. Явно побачив, як за вiкно спускаеться з неба Бiла Дiва, а потiм заходить до iхньоi палати, наповненоi стогонами, бурмотiнням, випарами, запахами кровi й поту, смородом гною, що сочився з ран. Панас побачив, як вона йде мiж лiжками-нарами, пiдходить до солдатiв, щось каже чи шепче, кладе руку свою геть бiлу на лоба, гладить по щоках, i вiд тих доторкiв пораненi заспокоюються, стихають, мовби поринають тоже в бiлий сон.

«Чи бачать вони неi, цю Дiву?» – подумав Панас.

Коли ж наблизилася до нього, попросив спраглими, пошерхлими, спеченими вустами, щоб i йому поклала долоню на голову, щоб i його погладила. Вони ж давнi знайомi, наче родичi, з iхнього села, з iдного кутка.

– До тебе ще я ни можу торкатися, – почув шепiт Дiви Млинища. – Ще ни прийшов той чес. Али вiн прийде.

– Коли ж? – Панас прошептав i вiдчув, як наче кудись летить.

– Коли ти вернешся у свое село, у Млинище, – ни то прошептала, ни то тихо проспiвала Бiла Дiва. – А ти вернешся…

– Добре, – прошептав у вiдповiдь Панас i вiдчув, як провалюеться у теж геть бiлий простiр, i вже летить над вкритими соломою й очеретом оселями, бачить i маму, i брата, i Воронку коло доми, хоче iм щось сказати – ось же я, Панас, прилетiв, щоб вас побачити, i… провалюеться в справдешнiй сон, в iнший простiр, де все тьмянiе i гусне, стае единим гарячим нiжним клубком.

Уранцi вiн прокинувся без жару, стих бiль у ранi, а голова була ясною, i чiтко бачилися люди, солдати, що вже не стогнали, а кожен говорив щось про свое.

– Декую тобi, Дiво, – прошептав Панас. – Декую… Ми ще стрiнемося у Млинищi.

Якось розказав про той вже подаленiлий сон Асмiне. Вона спершу затривожилася, почала щось пригадувати, а тодi усмiхнулася, пригорнулася i сказала, що, за iхнiм повiр’ям, побачити бiлу жiнку, котра не забирае з собою, а обiцяе зустрiч у майбутньому, то означае, що житиме вiн довго, що е в ньому сила, яка оберiгае.

– Добре, то добре, – сказав Панас i погладив неiного живота, що вже нагадував великого круглого гарбуза, диньку по-iхньому.

А потiм вiн тримав на руках сина – синочка, кровиночку свою, продовжувача свого роду. Дитя було незвично смагляве, навiть чорняве-чорнявуще, схоже на краплинку ночi, серед якоi з’явилося на свiт. Панас пiднiс його до вiкна, сонце торкнулося променем-лапками маленькоi iстоти. Вiн ще не знав, скiльки то клопоту буде, доки стане малий на ноги. Вiн приходив раз на мiсяць, законно, а решту – вночi, коли син уже спав. Асмiне й доглядала синочка, котрого назвали Марком (батюшка повелiв), i почала обшивати мiсцевих модниць, аби й собi заробити якусь копiйку. Найбiльше боявся Панас, щоб iхнiй полк нiкуди не перевели, бо ж довелося б i дружинi з сином мандрувати за ним.

За короткi навiдини встигав дещо зробити по господарству, обживали маленьку кiмнатку. Асмiне навчилася вишивати й рушники на вiкнах порозвiшувала. Та довелося й прикрощi переживати, бо прийшов раз, а вона темнiша темноi грозовоi хмари. Довго допитувався чого, то й почув:

– Я не солдатська наложнiца. Я твоя кохана жiнка. Як там у вас кажуть, оте твое слово…

– Любовальниця?

– Так. Тильки твоя любовальниця. Законна.

– Хтось тебе обiзвав? – здогадався Панас.

– Сусiдка.

– Я iй скажу…

– Не треба. Я не знаю, як то зробити… Рота не зашиеш…

– Давай обвiнчаемось, – сказав Панас. – Як ни мона явно, то тайно повiнчаемось. Так, кажуть, навiть царi й царицi роблять. А ти ж у мене лiпша за царицю.

– Не, – Асмiне хитае головою.

– Аллаха свого боiшся? Вiн далеко.

– Вiн тримае ниточку, – серйозно сказала Амiне.

– Яку ще ниточку?

– Яка мене до мого аулу, до мого роду прив’язуе.

– І де ж та ниточка? – Панас трохи сердито.

– Вона тоненька й невидима, але мiцна. Як я порву неi, щось у свiтi не так буде.

– Авжеж не так. Сонце на заходi сходити почне…

– Не… не кепiкуй… Я собi килимок купила…

– Килимок?

– На якiм молитися буду. Щоб мене нiхто наложницею не називав. Аллах мудрий, вiн iх напоумить.

Отака розмова. «Бабам рота не зашиеш справдi», – подумав.

Асмiне ображалася, коли називав неi «моя черкеска».

Сердито блимала очима, ногою тупнула, коли якийсь раз так назвав:

– Адиге[20 - Cамоназва ряду тюркських народiв Пiвнiчного Кавказу.]!

– Що – адиге? – не зрозумiв Панас.

– Я – адиге. Народ мiй – адиге. Кажи – адиге.

Виявилося, так вони себе помiж собою називають. Ну, адиге, так адиге. Сказав:

– Адигейочка моя сердита, йди до мене. Ну йди, не комизься. Ти ба – адиге!

Ще Асмiне розсердилася, навiть усерйоз нагнiвалася, щось сердито на своiй мовi проказала, коли дiзналася, що вiн ще жодного листа не написав. То було, як почали в цим городi жити…

– Я не вмiю писати, – сказав Панас.

Асмiне зблиснула очицями:

– Ах, не умiеш? Тодi я напишу.

– І як же ти напишеш? Чим?

– Найду чим. Писаря козацiкого попрошу.

– Я б i сам написав. Напишу.

– Напишеш? Хiба ти грамотiной?

– Ну, не грамотний, так нашому батальйонному писарю заплачу.

– Не треба. – Асмiне – блись-блись. – Я сама. Мiй слова будуть нiжний. Мiй слова од тебе. Нiжний-нiжний. Як твiй руки до мене.

Вiн збагнув – хоче послати вона, але нiби вiд нього. Нихай.

Спитала через кiлька днiв:

– Як там ваш аул називаеться?

– Не аул – село. Дерьовня по-кацапськи.

– Ну, сьело… Загорени?

– Ага. Волинськоi губернii, Владiмiрського повiту. Запам’ятаеш?

– Ми, адиге, маемо хорошiй пам’ять, – сказала вона.

Що там написала, що послала, не вiдав. Обое ждали вiдповiдi, довго-довго. Мiсяць, два, пiвроку, рiк. Асмiне сказала – ще попросить написати. Панас заборонив. Мо’ й не дiйшло, а мо’ й ни захотiли одписувати. Мо’ обiдилися. Мо’ той писар i не послав…

Сон тилько йому приснився. Наче пташок з рук випускае. А вони пурхають з долонь i одразу кудись зникають, нiби невидимий струмiнь зливае, ци вiтер, якого й не чути. Зникають i тико чути сумне ни то курликання, ни то щебетання.

Дивний сон. У казармi приснився i не мiг дочекатися вечора, щоб пiти, Асмiне розказати. Та його, як на те, в караул поставили.

«Доля, – подумав. – Навiть сон утiкае, не хоче прийти до Асмiне, не хоче ще комусь належати… Чого б то… Тривожно на душi… Хоч би куди не послали…»

Ходив з рушницею, а над ним свiтили далекi зорi, й десь та одна, на яку Бiла Дiва Млинища тодi перетворилася.

Полк зрушив з мiсця тiльки за рiк до закiнчення його служби – на росiйсько-турецьку вiйну.

– Я вернуся, – пообiцяв Панас.

І таки повернувся – поки дiйшли морським узбережжям до кордону, вiйна й закiнчилася, запросили турки миру, як сказав iм полковник. Радим вертався старий солдат Афанасiй-Панас Терещук з того останнього в його життi походу. Дякував i Боговi, й Матерi Божiй, i Дiвi Млинища iхнього за тее щастя – доля довгих двадцяти п’яти лiт хоч i не вберегла од кулi, та то були тiльки рани. Живий, живий, як пес живучий, старий солдатисько. І вступають вони до iхнього мiста, у якiм тiльки-но перецвiли садки, i стоять уздовж вулицi люди, сяють усмiшками дiвчата й жiнки, а онде його Асмiне – сина за руку тримае, якому якраз у його вiдсутнiсть десятий рiк пiшов. Панас, не питаючи дозволу, вибiгае зi строю, кидаеться до них i високо пiдiймае (ого, нiвроку вирiс опецьок) на руках. Малий щасливо смiеться, смикае за вуса, якi в тата одросли.

Восени iм належало вирушити в дорогу. Асмiне умовляла лишитися в цьому мiстi, купити хату (грошенят же трохи зосталося) i жити собi. А можна в станицю якусь поiхати, там i землею розжитися, у козаки записатися. Та Панас вирiшив твердо – мусить вернутися до свого села. Хай дорога далека, та як не зимою, то до весни доберуться. Хiба даремно вiн довгих пiвтора десятки лiт карту тую, де Млинище iхне намальоване, з собою носив, як зiницю ока берiг… Хочеться йому вернутися до доми свеi, брата, сестер, а, може, й маму ще живу застати. Певно, вже й ждати його перестали, а тутечки вiн – ось i я, забули свого Панаса?.. Небожiв, певно, назбиралась цiла рота, ось вам дедько солдат, смикайте, як i син, за вуса.

Та чим ближче строк пiдходив, темнiло лице Асмiне. Мовби хто на нього редьки насiяв. Очi й без того темнi, геть гасли.

– Чого тобi, мила моя? – питав при зустрiчах Панас.

Асмiне дивилася якось так дивно, мовби не впiзнавала його.

– Чого тобi, любонько? – не витримав раз Панас. – Не хочеш зi мною iхати? Ну добре, останемось, якось тута заживемо.

Асмiне похитала головою. І раптом ii сумний погляд прояснiв, став аж прозорим.

– Не, ми не останемося, – сказала геть по-iхньому, добре за цi лiта навчилася. – Ти тут з нудьги помреш, Паньяс. Твiй далекий лiс, у кому рисi живуть, тебе кличе.

– Ми там, у нас, повiнчаемось, раз тут ни схотiла, – сказав Панас. – Я ж давно хочу, щоб ти стала мею законною жiнкою.

Асмiне зновика похитала головою, вся аж колихнулася. Давня iскра сяйнула в ii очах i погасла. Натомiсть темна хвиля пробiгла.

– Я не хочу з тобою вiнчатися, – сказала.

– Овва, – Панас аж присвиснув. – Розлюбила чи що? Там треба буде, станеш нашою.

– Не, – вуста Асмiне склалися в трубочку, як то бувало, коли в чомусь упиралася. – У тебе свiй Бог, у мене – свiй. Я багато думала i зрозумiла. Справдi нема Бога, окрiм Аллаха.

– Авжеж, знаю, знаю, – Панас усмiхнувся. – І Магомет пророк його, як там у вас кажуть…

– У нас багато чого кажуть, – Асмiне простягла було до нього руку i спинила. – Я вже не та Асмiне, що до рiчки приходила. Та Асмiне вiддала тобi тiло, а душа ii так там, у горах, i осталася. Тепер вона й тiло за собою кличе.

Панас зирнув ошелешено. Холодок пробiг його затвердiлим, зашерхлим тiлом i не хотiв покидати.

– Ти що ж, хочеш у той свiй аул вернутися?! – вигукнув i вiдчув, як дрож пробiг по ньому всьому. – Туди, де тебе мали забити камiнням?

– Так, – сказала Амiне. – Може, мене вже простили. А нi… У нас е звичай – коли жiнка хоче заслужити прощення, iй треба через весь аул на колiнах проповзти i бiля гори, де стежка до вершини пiдiймаеться, припасти лицем до землi, чекаючи своеi долi…

– Я тебе не пущу! – крикнув Панас. – Пiдеш зi мною i все.

– Перекинеш мене через коня? – Асмiне сумно всмiхнулася. – Як мiй брат? Тiльки ж i коня в тебе нема.

– Якщо треба – купимо, – Панас вимовив уже зi злiстю.

– Не допоможе. Вернуся я, Панасе.

– Що, може, й Марка хочеш забрати?

Асмiне поглянула болiсно.

– Марка – не. Ти не вiддаси. Та й я не знаю, як там з ним поведуться. Може, приймуть, а може, й не. Ти хороший батько. Багато чого навчиш. Вiн ще малий, приживеться в тому твоему селi.

Панас зiрвав з голови кашкета свого солдатського, кинув об долiвку. Тупнув спересердя ногою.

– Та що ж ти за мати така, що ради того свого аулу i свого Бога од сина готова одказатися…

– Нашi дороги, як двi стежки в горах, – тихо сказала Асмiне. – Одна веде до гори, а друга в гору впираеться й гасне. Моя пора прийшла. Я кожен день за тебе й Марка молитимуся. Серце мое за вами плаче. Тiльки рiд мене i гора наша кличуть. І той потiк, коло якого тебе зустрiла. Я йому розкажу, яким ти був хорошим чоловiком. А за сином кожен день… моi сльози… – i затнулася.

Пiсля довгих хвилин тишi, що, здавалося, тремтiла i теж болiла, Панас мовив:

– А я то думав, чого в нас дiтей бiльше не було… Ни хотiла?

– Не хотiла, – Асмiне поклала йому руку на плече. – Прости, любий. Я зробила один грiх i другий беру на свою душу. Тiльки цей грiх нiби й не мiй… Господи, як менi болить душа! Але бачу свою маму, i братiв своiх, i болiло всi цi роки, чи Рустама простили, що мене викрав, порятував. Як не дiзнаюся, камiнь мiй не дозволить дорогою з тобою йти…

– Камiнь на твоiй душi? – Панас так сумно, що аж язика заморозило.

– Так. Не смiйся.

– Я i не смiюся. – Панас обертав жорна, з яких слова натужно вилiзали. – Я плачу. Що нам робити, Асмiне? Лишимося тут? Ну лишимося. Хай. Утрьох.

– Не, – Асмiне дивилися мовби здалеку. – Моя дорога вже почалася. А ти поможеш Марковi сказати. Пошукаеш слiв. І про мене йому розказуватимеш. Рiк, другий. А може, й далi. Завжди. Щоб не забув. Як i я не забуду. О, праведники святi, я мушу витримати.

– Нащо тобi тая мука?

Асмiне вiдповiла не одразу. До чогось прислухалася. До того, що в нiй чи далеко за нею, до того, що нiби от-от мало прилетiти. Може, заспiвати чи джерелом задзюрчати.

«Якi ж менi слова буде синовi сказати?» – подумав Панас.

– Я колись до тiеi рiчки, до потiчка, як приходила, то мусила обов’язково води ранковоi, холодноi, напитися, зуби вона ломила, а я без неi жити не могла, – сказала Асмiне.




9. Повернення Панаса


Панас iз сином добрався в Загоряни наприкiнцi зими. Село лежало геть засипане снiгом. Ще в мiстi Любовнi його попередили, як було поткнувся на поштову станцiю, – нащо вам, чоловiче, тi Загоряни, вони геть заметенi та й дорога ледве дихае. Хотiв було чалапати пiшадрала, хоч розумiв, що малому буде тежко витримати дорогу на ногах у два десятки верстов… Тодi взявся питати, хто би довiз. Усе ж тут йому повезло – до мiстечка Шацька тре було термiново доставити якусь пошту государську i iх за дорожезнi пiврубля срiблом згодилися взяти до села, що лежало якраз на пiвдорозi мiж двома мiстами.

Зiйшов коло повороту в селi, де церква, перехрестився, подумав, що оно тоi будiвлi коло церкви за його пам’ятi не було. Бiле-бiле село, присипане, мов борошном питльованим, лежало перед ним. Те, до якого вiн так прагнув.

– То ми тута житимо? – озвався Марко.

– Так, сину.

– Доки мама не приiде?

– Ага, – зiтхнув.

Далi вiн мiсив замети на сiльськiй вулицi, волочачи за плечима великий речовий мiшок, а правою рукою мiцно тримав синову руку в теплiй рукавичцi, вив’язанiй мамою Асмiне, котра десь там у горах альбо була прощена своiми одноплемiнниками за давнiй грiх iз ним, або ж лежала забита чи скинута в урвище. Панасовi хтiлося вiрити, що вона жива, тiльки стискав груди щемний жаль розлуки, хоч уже й не такий болiсний, як при прощаннi восени.

– Мама повернеться, приiде до нас, – запевнив тодi сина.

Чи повiрив хлопець татовим словам?

Утоптував ледь помiтну стежку крiзь бiлий, наче святковий снiг, а як стало геть грузько, звелiв синовi, аби ступав у його слiди. Син трохи прочалапав, спiткнувся i тодi Панас промовив:

– А знаеш що, Марочку?

– Що, тату?

– Сiдай-но ти менi на плечi.

– Як то? Вам… тяжко буде.

– Не, – сказав Панас. – Я нагнуся, а ти залiзай. Ще й не такого пiдiймав.

І присiв. Малий завагався.

– Я ж солдатський син. Дiйду i сам.

– Сiдай, – велiв Панас.

Марко таки залiз на плечi. Панас понатужився i пiдняв. Ой, тежко вже. Захитався. Мусить iти. Трохи похитуючись, потюпав далi. Село, засипане снiгом, лежало перед ним те й не те. Старенькi, вкритi бiлими шапками хатки, мовби присiдали, придивляючись до дивних подорожнiх. Панас звернув на вулицю, що виводила з тракту (тодi в Загорянах дорога-тракт ще пролягала через село, мимо церковки) на Млинище. Їдна хатина, друга. Почав пригадувати, чиi то хати. Смолярихи, Пацьорина, Гартемова… Бач, ни забув… Чи е досi теi люди, чи вже зовсiм iншi? Нiде нiкого, геть дрiмотне село. Й нiчого не змiнилося. Час мовби завмер, дожидаючись його повернення.

– Ти таки тяжкий, а я старий солдатисько, – сказав до сина.

Нагнувся, присiв i раптом впав у кучугуру. Поруч гепнувся син.

– Отакоi, – сказав Панас. – Ти не забився?

– Не, тату, – сказав Марко. – Али я скоро виросту, то, гляди, ще й вас на собi понесу.

– То й добре. Бо я, кажись, таки уiздився.

Обтрiпались, потюпали далi. Панас подумав, що час не перехитриш, конем не об’iдеш. Та й де його кiнь? Воронки, певно, давно нема. І вперше подумав, що, мо’ ни тре було вертатися. Пуйшов у солдати, та й пропав чоловiк, та й по всьому. Або там, на Кубанi, з Асмiне лишитися, або десь у тих степах, за Днiпром, де землi солдатам багацько мона було взети… Захазяював би…

І тут на нього напала впертiсть. Та що ж то таке, як до села свого добрався, то не дiйде… Он же ще iдна вуличка, й хата iхня буде.

Бабу зобачив якусь побiля доми неiноi, привiтався. І хто ж то стоiть, на чоловiка в шинелi пильно примружено зиркае? Не може згадати Панас… А ось же й вулиця й хатинка, дома… Ну, його чи не його…

Вiн стояв i кликав теплю хвилю радостi, а вона не приходила.

«Як же ти довго ходив по свiтах, солдате», – подумав.

Але за цiею прийшла iнша думка: «Того й ходив, щоб вернутися. Щоби цее заснiжене село побачити, димок, що над домами де-не-де в’еться. То ж димок, що зачинае мое серце зiгрiвати».

Гаряче бажання побачити когось зi своiх, мов хвиля у великiй рiцi, раптово, нагально захльоснуло, обгорнуло, мовби до себе тулить, вкупi з ним хвiртку вiдчиняе.

– Ми вже прийшли, тату? – чуе голос Марка.

– Прийшли, сину. Бо… Бо мали прийти.

Забряжчала клямка, скрипнули дверi. І гарячий, застiйний, напiвзабутий дух ув лице вдарив. Панас одчинив дверi до хати, якi цiлих двадцять п’ять лiт, тепер уже й з хвостиком, не одчиняв, ступив за порiг, проказав:

– Доброго здоровля сему дому. Хай пан Бiг помагае.

Од ночовок, у яких лущили горох[21 - Квасоля (дiал.).], пiдвела голову худорлява молодиця. Коло неi двiйко дiтей – вже майже зуросла дiвчина i хлопчик, трохи менший за Марка. Хто ж то в iхнiй хатi хазяюе? І тут здогадався – то ж, певно, жiнка Тарасова, а то iхнi дiти. А мама, де ж мама?

– Доброго й вам здоровля, – почув. – Ви-те до кого? Ци мо’ просити щося прийшли, так ми бiднi… Та й учора тико буле тута просячi люде…

– Ни просити, хазяюшко, привiтати вас у своiй хатi та поклонитися, – сказав Панас. – Не пiзнаеш? Та й де би… Бо i я ни могу признатися, чия ти… А я Панас, Тарасiв брат. А де вiн сам, хазяiн?

Жiнка подивилася, перемiнилася на лицi й сплеснула руками.

– Боже мiй… Панас! А ми думали…

– Що я пропав? – Панас усмiхнувся. – А я живий, хазяюшко. Йди-но, почоломкаемося.

Жiнка вийшла з-за стола, обняла, до грудей притулилася. Потому на Марка кивнула – хто то? Ваш син? Панас пояснив – так, то мiй син. Їi лице, на якiм до радостi явно примiшувалася тривога, просiяло. Певне, подумала – просто в гостi приiхали, а не посягати на хату. Сказала, що Тарас до дедини[22 - Тiтка (дiал.).] подався, просили там по хазяйству помогти, а син, Петрик, до хлопця Буцишиного за рiчку побiг. Ото-он Мокринка, середульша, скоро дасть Бiг i замiж пора буде вiддавати (дiвчина зашарiлася), а то Кiндратик, грамотей, певно, буде, бо в церковноприходську записали.

– То у вас четверо дiтей? – перебив ii сокорiння Панас.

– Четверо, двох ще Бог забрав, хлопчика й дiвчинку, малейкими. А найстаршу, Стипанку, то вже й замуж оддала. Внука маемо, а типерки другим груба[23 - Вагiтна (дiал.).].

Охоча на слово виявилася Тарасова жiнка, його братова. Про всiх родичiв розказувала, про те, хто вмер останнiм часом, а хто замуж збираеться. Про те, що батюшку iхнього на бiльшу парафiю мають переводити, а кого iм пришлють – невiдомо. За якимось сотим чи й бiльше словом нарештi Панас узнав, що звати неi Варка, з Чинбарiв, кутка, та ж ви-те знаiте, при в’iздi, Адама Слiсаря, по вуличному Кабздися (засмiялася) дочка. Панас дiстав зi свого мiшка подарунки – iй хустку велику, гарну, шальоху празничну, валянки Тарасовi, мо’ подiйдуть, ноги в них вродi однаковi, дiтям гостинцi, шматок в’яленоi ковбаски та ще й блешчину горiлки. Зовсiм посвiтлiло лице братовоi. Кiндратик з Марком забалакав. Щоб остаточно розвiяти сумнiв, Панас повiдомив, що на хату iхню ни посягатиме, грошенят мае трохи, то якщо е пiдходяща, щоби продавали, то купив би. Варка – та вродi таких нима, хiба в баби Мотрихи, iдна вона живе, дома, правда, на курячих нiжках, доживае вiку, як i баба, та мона поладити. Нарештi добрався Панас до запитання, яке й хотiв, i боявся задати, – про маму Юстину.

– Ни дуждалися вас мама, – зiтхнула Варка. – Три роки як приставилися. Болiли перед тим, i все питали, ци Панаса ни видно. Дiтей посилали на шлях подиветися. Верили, що ви-те вернетися, ой верили… Бо ж ме грiшним дiлом думали, що ви-те десь пропали.

– А хтось iз тих, хто тодi за мною пiшов, вернулися?

– Не, – зiтхнула Варка. – Нихто. Тико Петро Дикунiв лiт петнайцiть, як пришкандибав. На костурi, й рука покалiчена. Килько лiт ще пожив, жинетися навiть пробував. Та Бог iначе розсудив. Ци янгол iхнiй. А решта – то десь в чужих краях, то коли вуйна з французом була, а то й просто невiдомо де. Тако-во… Ще ни раз забирали, ни вельми багацько й виртаються. А ви-те никого з наших ни стрiчели?

– Не. З Гараськом та Павлом Явтуховим у iден полк попали. Тико ж Павла в Австрii, а Гараська десь пуд Москвою чи що… Вiн казав…

І умовк. Тяжко стало всерединi. Гарасько не писав, бо, вважав, нима кому, а вiн то чого затевся?.. На кого образу затаiв за той свiй вчинок, чого себе геть iз цього свiту викинув? Мiг би писаря попросити, мiг… Асмiне послала, а чи послала…

– Мама, як умирали, наказували, щоби ми за ваше здоровле на всi свята свiчку ставили, щоб кожен день за повернення молилися. Ми й молилися… Мама казали, що в тiй молитвi й од неi слова будуть…

– Хай простять мама, – сказав Панас.

– Чого там… Добре, що вернулися…

Таки спитав – чи письмо його получали?

– Ой, аякже, – сказала Варка. – Лiт десять уже минуло. Сам староста принiс. Там слова такеi чуднi буле… Про те, як ваша любов пташками до нас летить, i з хмарки дощем сльози за мамою проливаються… Мама з тим письмом до волосного писаря ходили. А як прочитав, то воне як молитву шептали… Ви-те ж писали, що жiнку маете, що син родився…

– Чого ж ни одписали?

– Та чого ж не… До Василе Осмиського ходили, вiн же грамотний… Всi четверо… Тарас, я, дочка старша, i той, Петрусь, ще пуцьверiнок був… Разом i слова складали… Староста до мiста возив, писарю дав, щоб одправив… Хiба ни получели?

– Ни получав… Мо’ загубив де той писар…

– Мо’ й загубив, – зiтхнула Варка.

– А мое ж письмо де? Викинули?

Варка знiтилася, а тодi:

– Мама попросили, аби iм у труну поклали. Казали, мо’ на тим свiтi, як у пекло ни попадуть, то янгола попросять, аби прочитав або грамоти навчив. Воне ж… кожну буковку ту цiлували…

Сльози мимоволi виступили в Панаса з очей. Щоб iх висушити, взявся про сина та Асмiне свою далеку розказувати. І враз крик свiй власний почув над горами далекими (а де тi гори?): «Асмiне!» Знiтився, став шукати слова, щоб далi казати.

А крик усе лунав, хоч вiддалявся:

– Асмiне!

Брат вернувся пiзно ввечерi, перед тим небiж явився. Привiталися – радiсть перемiшана з насторогою – побалакали, Панас знов запевнив, що шукатиме собi хату. «То добре», – сказав брат, видно було, що для нього Панас, як пришелець з iншого, вже напiвзабутого свiту, – нащо було телющитись назад, де вже тебе нема, а е моя сiм’я й моя господарка? Випили горiлки, якоi привiз Панас, трохи сп’янiли, й у Тарасових очах, як перед тим Панасових, з’явилися сльози.

«Тепер ти, брате, який е, яким i мав би бути», – несподiвано подумав Панас.

Але тут Тарас узявся жалiтися на життя: старша дочка просить помочi, а грошей катма, пан, син колишнього пана, збiльшив оброк, мусиш продавати урожай i вiддавати грошi, або вирощуй на полi те, що панський управитель наказуе, i тоже вiддавай. Тарас не вимовив те, що було в його очах, i Панас дiстав i тицьнув йому двадцять рублiв.

У братових очах i далi перемiшувалися радiсть, подив i насторога.

«Я радий, – казав його погляд. – Ти вернувся, хоч мiг i не вернутися. Ти лишився в тому, минулому свiтi, який ми майже забули. Хiба згадують про мерцiв, котрих поховали двайцять п’еть лiт тому? Твоi кiсточки зотлiли, брате, але я радий, що так не сталося. Ти живий, то починай заново свiй шлях. І не кради мою дорогу, бо в мене сiм’я, дiти, про яких тре дбати i яких треба прилаштовувати».

– Завтра почну шукати собi хату, – сказав Панас.

Тарас зiтхнув, сказав:

– Я ничого. Поживи собi, кiлько тре. Тут десь i постелимо.

– Та я й на землi примощуся, по-солдацьки, не звикати, – Панас усмiхнувся силувано. – Декую, що сина пристроiли…

– На печi йому з нашими тепло, – повеселiв i Тарас.

Нарештi Панас наважився i спитав про Параску та Пилипа, призвiдцiв його лиха й далекого шляху. Довiдався – живуть собi, поживають, мають семеро дiтей, i всi живi-здоровi, iдне тико якось боком ходить, а так ничо, iдна бiда – всi дiвки. Тарас засмiявся – нияк ни може той Буца хлопця собi встругнути, жiнка на нього сердиться, а вiн собi на жiнку. Параска ранiше грозилася до кума ци сусiда пiти, щоб помiг сином розжитися, тико вже й вiк не той, мусять змиритися. Трьох уже замiж оддали, четверта на пiдходi, а за кожну ж придане давай. То Буца якось стогнав, що скоро зовсiм без ногавиць i сорочки останеться.

– То, брате, нивидомо, ци добро, ци мо’ й ни вельми ти iм зробив, – сказав Тарас. – Може б, у вас i сини, й дочки були б…

– Так то воно так, брате, – одказав Панас. – Та хто його знае, що народиться, як з iдного боку любов, а з другого душа на третiй бiк оком iз середини косуе.

І тут вiн почув голос: «Асмiне! Я б тодi не зустрiв Асмiне!»

І легше йому враз стало. Майбуть, справдi в Бога все на письменах записано. Тiлько ж нащо вона в теi своi гори вернулася, хоч бери йди, шукай… А куди, якою дорогою, через якi поля й доли, а мо’ мiсяцi й роки…

– Щось тобi покажу, – з тими словами й дiстав торбину заповiтну, у якiй карта-малюнок iхнього Млинища була схована.

– Що то? – здивувався брат.

– Якеi смiшнеi загогулини, – сказала Варка.

Панас узявся пояснювати. І де дiстав, i що намальовано.

– Аж у тей Хранцii малюнок нашого кутка? – переляк майнув ув очах Тараса.

– Не бiйся, – сказав Панас. – Правдивий малюнок. А як туди потрапив, iден Бог вiдае.

– Чари, – сказав брат.

– Теi чари, щитай, мое житте вберегли, – Панас погладив шкiру, подивився на карту, взявся пояснювати – то рiчка, то вулицi, й спинився – а то ж яка вулиця? Подумав – ат, може, колись була, i чогось тоскно-тоскно стало на душi.

А Параску на другий день побачив. Вирушив до волосноi управи (Загоряни, доки вiн блукав по свiтах, стали волосним селом) замельдуватися, зробити розвiдку щодо купiвлi хати й землi. З iхньоi на сусiдську вулицю завернув – рiшив так ближче вийти, мо’ й замети меншi.

Спинився – тож дома Буцина певне, ага, то й Параска тута живе. Зайти чи що? Не, нихай завтра, ци пуд вечiр.

Тут i сталося диво. Розчинилися дверi доми, дiвчина з дверей випурхнула – у якомусь лапсердаку, сiрому, тканому, валянках битих, хусткою барвистою запнута. Бiжком до хвiртки, i тут Панас здригнувся, завмер, прикипiв до стежки, кимось протоптаноi. До нього наближалася не просто дiвчина – то була Параска, молода, вродлива, така, яку лишив колись у селi. Обпекло, запашiло лице, бо зовсiм поруч постала та, яку в пам’ятi зберiгав, а потiм i погасла, забулася, а тепер побачив заново – живу, колишню.

«У мене гаречка, – подумав Панас. – Напасниця, од якеi голова розбухае».

Параска побачила його i спинилася. Здивовано – глип, глип, а очi теi самi, великi, зеленкуватi, гарнющi.

– Доброго здоровля, пане солдате, – проспiвала.

«Неiн голос», – ще гарячiша хвиля обдала Панаса.

– Спаси Бiг, – хрипко сказав. – Здорова була, Парасю.

– Я ни Парася, я Гапка, Гапочка, – дiвчина приснула смiхом.

А з хати з’явилася старша жiнка й собi попрямувала до хвiртки. Вона була незнайома i начеб десь бачена. Десь бачене, стрiчене пооране зморшками обличчя, нiс, ледь плескуватий, i очi, очi теi самi, хоч i вигаслi…

– Боже мiй, Боженьку, нивже Панас, – сказала жiнка й кинулася, до нього притулилася, руками обхопила. – Панас, Панасик, Панасище… Живий!

Тут i зрозумiв Панас – то Параска, його колишня кохана. А то поруч… Нивже дочка, тая сама, що на виданнi… Як же схожа!

– Здорова була, Парасю, – промовив. – Вернувся, як бач… То твоя дочка?

– Ага, – Параска лукаво, з прищуром, блимнула. – Що, похожа?

– Дуже, – признався Панас. – Я вже було подумав…

– Що то я?

Давнi, напiвзабутi горошини Парасиного смiху вихлюпнулися, розсипалися, вдарилися об ворота, впали у снiг.

– То я побiгла?

Гафiйка-Гапка крутнулася, мов дзига, теж смiшком бризнула.

«Вона ще лiпша, нiж Параска була в неiнi лiта», – майнула думка в Панаса…

– Зажди, вертихвiстко, – Параска з добродушним смiшком. – Оно дедько Панас до нас у гостi зайде. То ж з усiх гостей гiсть.

– Гиншим разом, – пообiцяв Панас.

Дивився, як вiдбiгае – де там тiй козi чи молоденькiй теличцi – дивним вистрибом, молодим, аж п’янким вихором Парасина дочка…

Вiн ще не раз милуватиметься ii ходою, помахом рук, що розкрилювалися, мов справжнi два крила в лебiдки, порухом брiв, нiжним усмiхом уст, ходою, що мовби спiвала дивну пiсню. І коли, владнавши дiла у волостi (де все складалося на диво вдало, правда, пiсля хабара i царських грамот, показаних волосному начальству), обстроiвши дiла у староi Мотрихи, яка за догляд за нею погодилася продати хатину, таки завiтае в гостi до Параски i Буци. Обое приймуть лагiдно, радо, щедро. Вдячнiсть свою словами i дарунком – полотна на сорочку – виявлять. Буца за цi лiта геть висох, помарнiв, вже й не Буцою виглядав, а кавалком шкiри та кiсток.

«А вiн би вернувся, як я?» – Панаса здивувала ця раптова думка.

Грацiйно (Панас не знав цього слова, але то було так) Гафiйка подавала на стiл страви, нiжко-сокорливо припрошувала то капусту, то огiрочки, то сальця попробувати, то бульбу, що ставала селянською iжею. Вже захмелiлий Панас не стримався i трохи грубувато (по-салдацьки) ляснув по круглiй, спокусливiй дупцi. Гафiечка-Гапочка не образилася, тiльки губи зробилися мовби ще бiльш спухлими, коли дядьковi солдату подарувала сяйво своеi диво-усмiшки.

Мовби ненароком кiлька разiв забiгала вона до Тараса й Варки, а потому й до хати староi Мотрихи, яку взявся переобладнувати Панас. Говорила, про службу розпитувала, посмiхалася, пару разiв плечиком, а раз i дупкою, що округлилася ще бiльше, тернулася. Панас мусив признатися – вельми йому подобаеться цяя дiвчина, що видобула з пам’ятi ту давню його любов – Параску, Парасочку, забуту казочку. Боявся собi в тiм признатися – бо ж лiта, лiта, бо ж пересторога, бо ж незажила рана Асмiне, бо ж… Али був живою людиною, вiдчував ще нерозтраченi сили, мав солдатську «вольную за вислугу лiт», отже, не був крiпаком, як iншi загоренцi (хай не панщину одроблели, а платили обрiг, всеiдно крiпаки, невольнi люди), готувався стати справжнiм хазяiном. У пана Юзефа добився (сподобався графовi колишнiй солдат), що таки продав пан десятину, хай i поганенькоi, за болотом, але землi. І ще десятину в Любовнi йому, як солдатовi, безплатно дали. На останнi грошi, що витiкали як вода крiзь пальцi, купив теличку i стару шкапу-коняку, яка ще могла тягти соху. Радiв, що Марко помагае, що хлопчак виявився кмiтливим. Рiшив: якось то вдвох i хазяйнуватимуть – у своiй домi, на своiй землi.

А наприкiнцi весни, як перецвiли садки i вже й вiдцвiв без[24 - Бузок (дiал.).], прийшла Параска. Тее-сее, похвалила, що хату Мотришину не впiзнати, а як сiли квасу березового попити, й видала те, що вiн боявся й близько пiдпускати. Сказала, що виннi вони перед ним, Панасом, за щiсте (мо’ й не зовсiм щiсте, а житте людське), за те, що ношу солдацьку замiсть Пилипа на себе звалив…

– Та що там, – сказав Панас. – Минулося… Ось же я…

– Ти, Панасе, ти… Як би то сказати…

І по хвилi-другiй мовчанки видала:

– Я ж бачу, Гафiйка тобi подобаеться…

– Файна дiвка, – сказав Панас. – Чиясь доля пiсню спiвае. Тилько ни про нас…

– А чого б не, Панасе. – Параска аж стрепенулася вся. – Чого б не!.. Ти iй тоже подобаешся… Та що там подобаешся… Вмирае дiвка за тобою, я ж бачу… Чом би вам ни поеднатися…

Панас боявся вiрити своiм вухам. А Параска була зовсiм поруч. Мовби та Параска, на яку так схожа, яку так нагадуе неiна дочка.

– Раз у нас не вийшло… То, щитай, дарую тобi свою дочку…

– Вона ж не решето ци полотно, щоб дарувати, – сказав Панас. – Вона жива…

– Ото ж бо, що жива… На тебе теплом дихае…

– А лiта… Менi сорок сьомий iде, а вона… Дiвча зелене…

– Ну й що, як молода… І не така вже й зелена… Сiмнадцять виповнилося перед Паскою… Ще рiк-два, i старою дiвкою називатимуть… Панасе, ти ще чоловiк ого-го! Прояви солдацький манiр.

Отака розмова. Зерна сумнiву проросли в зерна надii.

«Може, й справдi, – подумав Панас. – Може… Ци я ж гiрший у тибе, Боже?..»

Може ж, вiн ще сiм’ю створить. Матиме дiтей, братикiв чи сестричок для Марка. Бо Асмiне… Асмiне ж не вернеться, не приiде сюди, а вiн туди не поiде, в тi далекi гори… Та й чи жива вона… Так думав, так мiркував Панас. А через тиждень таки одважився, пригорнув Гафiйку. Вона не боронилася, тiльки зашарiлася, спалахнула, як маковий свiт, як огонь у печi. Ще через пiвмiсяця вiн почув слова, шепiт, у який боявся повiрити: «Любий мiй!» Наче та, давня Параска, сказала, вимовила, живе, через лiта, через моря i рiки прилетiла.

«Ще ж я ни такий i старий», – подумав Панас.

Вирiшив – ще пожде трохи, а пусля Покрови, як i годиться, зашле сватiв.

…Небо обвалилося у жнива, на початку Спасiвки. Якось, коли до брата завiтав вранцi, торкнула його за рукав Мокринка, донька братова.

– Маю вам щось сказати, дедьку Панасе.

І очi опустила. Знiтилася. Носом аж шморгнула.

– То кажи, – Панас здивовано.

Мокринка, трохи повагавшись, i видала:

– Нидобре вчора про вас Гапка Буцина казала. Ой, недобре, дедьку Панасе.

– Недобре… Як то?

І за руку схопив:

– Кажи… Ну… Ни тягни кота за хвiст.

Тут Мокринка й повiдала, що вчора заговини на пiст Сплиннiвський[25 - Народна назва Успенського посту.] молодь вiдзначала перед першим Спасом[26 - Перший Спас – 14 серпня.]. Ну, посидiли, погомонiли, поспiвали, бо ж вiд сьогоднi два тижнi[27 - Успенський пiст, що тривае з 14 по 28 серпня.] шануватися тре. Ну, вона якось вiдiйшла до вiтру, ну й почула, як Гапка тая з своiм хлопцем говорить.

– Хлопцем? – Панас од почутого сторопiв.

– Ну, в неi ж е хлопець, те всi знають, Петро Бендюкiвський, за рiчкою живе. Ну, й почула, як вiн Гапцi дорiкае, що його покинула, забувае, за солдата старого виходити зiбралася. – А Гапка й каже, – стишила голос Тарасова дочка, – «Вiн зовсiм старий, дiд, глянь, лисина яка, i як ходить, кашлюкае навiть типерка, лiтом. Скоро й загнеться, а не, то помогти мона». Тут Гапочка, знайте, противно так захихотiла. А хазяйство, каже, все менi дiстанеться, потерпи рiк-два, то й сватiв зашлеш. Матимеш багату вдову. І зновика – хi-хi, добре ми з мамою придумали, га? Ну, а вiн, Петро: «Тож там син е, йому господарка випаде». – «Так вiн зовсiм ще хлоп’як, дитина, – Гапка одказуе. – Я его всиновити можу, а батька ни стане, то i в приют оддати, вiн же чучмек якийсь, зовсiм на нашого ни схожий». – «Ну й то дивись, – Петро каже, – щоб так i було, якщо таке задумала, то я согласний». І стали воне обнiматися, а я бочком-бочком назад, в хату, до кумпанii…

– Ти не брешеш? – Панас мовив те затерплим язиком.

– Та хрест святий, – Мокрина ревно перехрестилася. – Та хай мине грiм поб’е, коли брешу. Жалько минi стало вас, дедьку Панасе, того й кажу. То ж заразисько, тая Гапа. Щоб отаке надумати!

– Добре, йди. Декую, що сказала, халепу одвела.

Як темна хмара, вернувся Панас до теперiшньоi свеi доми. Довго сидiв на порозi, аж Марчик пiдiйшов i здивовано:

– Чого ви-те такi сумнi, тату?

– Нiчого, синку, – одказав. – Бiда минула, тилько чорним крилом помахала.

Посидiв-посидiв, гiркоту, мовби перед тим розсолу з гiрчицею випив, прогнав. Зайшов до хати, дiстав свiй солдатський мундир, одягнув. Козацьку шаблю дiстав, яку йому на прощанне баба Настя подарувала – од сина, в бою загиблого, лишилась. Вийшов, у Марка попросив пiстоля, якого йому змайстрував ще в тiм городi, де служив. Пiстоль був iз дерева, али залiзом оббитий, на справжнiй схожий, вельми ним тiшився Марко.

– Куди ви-те, тату? – стривожився син. – Хiба на вiйну зiбралися?

– У похiд, синку. Скоро вернуся.

Отак, при повному парадi, в мундирi, з миндалями, з шаблюкою при боцi, пiстолем, за пояс заткнутим, й продефiлював Панас вулицею. Здивовано дивилися люди, котрi стояли на подвiр’ях чи з церкви (бо ж Першого Спаса) верталися, вiталися, питали, чи не вiйна, бува? «Не», – казав Панас. І Гафiя з матiр’ю вернулися, макiвки й квiти посвятили. Побачила Гафiя його, здивовано зиркнула, а тодi заусмiхалася, руки простягла.

– Смiрна! – Панас не гукнув, а ревнув. – За мной, солдатская нiвеста.

– Що з тобою, Панасе? – то вже Параска.

– Та вiн шуткуе, – вставив своi п’ять копiйок Пилип.

– Нiкаких шуток, – Панас грiзно. – Об’являю маньоври. Во двор, шагом арш! Ну? Саблей зарублю!

І за шаблюку. Виштовхав переляканих матiр i дочку надвiр. Пилиповi наказав лишатися в хатi, iнакше получить кулю. А спробуе куди поткнутися, то не побачить жiнок живими.

Так вiн з шаблею в руцi й пiстолем прогнав iх через весь куток. Як пащеки роззявляли, мовчати наказував, йти далi, ать-два, бо зарубае. Параска порепетувала було й стихла. Панас пригнав полонянок за мiсток, на вигiн, де пасли худобу, а на другий день Паски дiвчата й хлопцi на гаiвки збиралися. Тут i влаштував правдешнi «маньоври». Наказував марширувати, присiдати, ставив «во фрунт», а затим велiв по травi повзти.

– Вой, зувсiм тронувся. Сироi кашанки наiвся! – прорепетувала Параска. – Вой, людоньки, що ж то таке…

Панас зауважив, що коло мiстка й справдi почали збиратися люди. Дивилися на це чудернацьке заняття. Пальцями показували. Хто смiявся, а хто щось кричав. З’явився i поткнувся було Петро Бендюкiв, та Панас рикнув, що i його зара у стрiй поставить, тож майбутнiй Парасчин зять спинився, позадкував.

Нарештi й вiн спинив жiнку й дочку – стомлених муштрою, задиханих, – i сказав:

– Ну, пойняли, за що? – i до своеi колишньоi «нареченоi»: – Кажеш, за рiк-два загнувся б, а ти помогла б?.. Я живучий, бляха-муха! Вольно! Геть з перед моiх очей! Ну? Бiстра!

– Панасе, ми б той во… То ж якийся жарт був, може, – спробувала було Параска.

Та Панас наказав:

– Вольно! А то зновика в стрiй поставлю… Геть! Бягом!

Вони й побiгли пiдтюпцем до мосту. Почув ще, як мати дорiкае дочцi, що раз така дурна, не вмiе язика за зубами тримати, то типерка буде в тих голопузих Бендюкiв на полицю зуби класти. Присiв на якусь гiлляку. Гiркота заливала очi потом i мовби довкола потемнiло. І враз пiсля того свiтло-свiтло стало.

– Що, солдате, свiжатини захотiлося? – сказав уголос i побачив сина, котрий прямував до нього. Устав, засунув шаблю в ножни, синовi назустрiч рушив.

Перед ним лежало село – його й начеб не його.

І сина хотiв ось-ось зустрiти, й боявся. Звiдки ця боязнь? Нащо була та комедiя? І то не Гафiя так учинила, а… А Параска? Що змiнилося за цi роки, куди витiк його час? Чи життя – то щось iнакше, нiж те, яким жив?

«Та я ж поборов його, – подумав Панас. – Ось же моi рани… ниють ночами… ось же моi ноги, якi стiльки сходили. А там йде оно Параска, яку колись любив, заради щастя якоi пiшов до вiйська… Вона так ни мусила чинити… Я побачив неi ув Гафii, Гапцi, а Параски там ни було, от яка бiда… А може, Параски ни було i в самiй Парасцi?..»

Син пiдiйшов до нього, а вiн до сина.

– Що, тату, тута було? – спитав Марко.

– А нiчого, синку, – одказав Панас. – Нiчого. Так… Маньоври…

І поклав руку на чорняву синову голову.




ІІ. Родичi





10. Іграшка графинi


У сороковi роки дев’ятнадцятого столiття село Загоряни, яке до того до рiчки Мережки бiльше тулилося, посунуло до озера, двi новi хати неподалiк нього з’явилися, а по тому на краю села стали будувати й нову волосну управу. Цi змiни спричинило рiшення графа Драницького поставити край села, десь за пiвверстви вiд озера, невеличкий лiтнiй палац або лiтню дачу, куди мав приiжджати з сiм’ею вiдпочивати саме влiтку. Згодом вiд церкви туди перемiстився й сiльський центр, а вiд управи виросла еврейська, або, як у селi казали, жидiвська вулиця.

Та графовi недовго довелося тiшитися лiтнiм палацом. Незабаром виявилося, що сiмнадцять лiт тому, пiд час польського повстання, коли й народився знаменитий лозунг «За нашу i вашу свободу», Драницький допомагав повстанцям, а главi польського уряду князю Адаму Чарторийському помiг для озброення вiйська значною сумою. Граф був людиною скрупульозною i дотошною, тож бажав, аби його участь у боротьбi за незалежнiсть Речi Посполитоi була зафiксована для нащадкiв. На бiду, його розписка, що передае солiдну суму, лишилася в якогось капiтана Падерецького i, коли обшукали капiтанiв маеток, натрапили й на той папiрець. Оскiльки сам граф був недосяжним, бо перебував у Францii, постановили конфiскувати всi його маетки, палаци i землю. Так сталося i з палацом у Любовнi й лiтньою дачею в Загорянах. Загорянцi (або загоренцi по-тутешньому) стали «державними селянами», тобто не належали вже нiкому, крiм iмперii, але оброк, який тепер називався податком, мусили платити в державну казну.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22778317&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


День перевороту, що привiв до влади Наполеона. (Тут i далi прим. авт.)




2


Тiтка (дiал.).




3


Конкретнiше, прихильнiше (дiал.).




4


Болотяна трава (дiал.).




5


Пiдстилка (дiал.).




6


Журавлина, бруслина (дiал.).




7


Свiже (дiал.).




8


Штани (дiал.).




9


Смалець (дiал.).




10


Зiпала (дiал.).




11


Рiздвяний пiст, тривае з 28 листопада до 6 сiчня.




12


Гарбузи (дiал.).




13


Великий шматок, кавалок (дiал.).




14


Що, не хоче? (пол.).




15


Не знаю (пол.).




16


Прикмети (пол.).




17


Запам’ятав (пол.).




18


Обряд, який проводили сiм'i, нареченого й нареченоi.




19


Хата (дiал.).




20


Cамоназва ряду тюркських народiв Пiвнiчного Кавказу.




21


Квасоля (дiал.).




22


Тiтка (дiал.).




23


Вагiтна (дiал.).




24


Бузок (дiал.).




25


Народна назва Успенського посту.




26


Перший Спас – 14 серпня.




27


Успенський пiст, що тривае з 14 по 28 серпня.