Гардарiка. Таемниця забутого свiту
Веронiка Р. Мосевич


Це була краiна великих градiв, столиця свiтанкового сонця – древня Гардарiка. Молодий князь Ярослав тут правив мудро та справедливо, вiрячи в мiць майбутнього своеi держави. І якнайлiпше цьому мав сприяти майбутнiй полiтичний шлюб Ярослава iз гордовитою скандинавською принцесою Інгiгерд. Хто ж знав, що поступово полiтика обернеться на кохання? Цього не мiг передбачити нiхто. Як i те, що принцеса вже була заручена. Тим часом Святополк, зведений брат Ярослава, готуе кровопролитну змову. Чи об’еднае це колишнiх ворогiв, чи розiрве пута дружби? Чи пiдточить це владу Ярослава i зробить його безпомiчним, чи, навпаки, додасть йому снаги до боротьби i спонукае до великих звершень? На далеких скандинавських берегах шалений вiтер змiн, що дме з Аркони, вiщуе Інгiгерд любов та вiйну. А ще – нашiптуе таемну правду про Володимирового сина. Правду, що переверне свiт Ярослава. Чи похитне вона древнi склепiння могутнього свiту Гардарiки?..





Веронiка Мосевич

Гардарiка. Таемниця забутого свiту



© Мосевич В. Р., 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020


* * *


НІКОЛИ НЕ ВАРТО НІКОМУ НІЧОГО ПОЯСНЮВАТИ.

ТОЙ, ХТО НЕ ХОЧЕ СЛУХАТИ, НЕ ПОЧУЄ І НЕ ПОВІРИТЬ.

А ТОЙ, ХТО ВІРИТЬ І РОЗУМІЄ, НЕ ПОТРЕБУЄ ПОЯСНЕНЬ.

    ОМАР ХАЙЯМ






Частина 1. Таемнича незнайомка





Роздiл 1. Перед очима смертi


Вiн побачив, нi, швидше вiдчув, що на нього дивиться пара зловiсних очей. Зупинився, закляк, не мiг поворухнутися. Ноги приросли до землi, думка шалено працювала. Пiт виступив росою на чолi, та вiн не мiг його змахнути. Стiкав тоненькою цiвочкою по бровi, по щоцi, застилав очi, лоскотав крильця носа, пробирався аж до язика – вiдчутний був солоний присмак.

«Що робити, що я повинен зараз…? Нi, тiльки не це, не безглузда смерть! Менi ще стiльки всього потрiбно здiйснити!»

Думки проносились у головi, мов блискавицi. І раптом зрозумiв, як хочеться жити. Права рука майже непомiтно лягла на рукоять меча.

«Тiльки без рiзких рухiв! Тiльки б не промахнутись!» – промайнуло десь далеко в пiдсвiдомостi. Затамував подих…

Довжелезна барвисто-глянцева повзуча смерть наближалась до нього, пiднявши вгору приплюснуту голову i лякаючи роздвоеним язиком. Це було чудовисько, якого вiн до сьогоднi ще нiколи не бачив. Коли мореплавцi йому розповiдали про те, що таке iснуе i водиться в тутешнiх землях, вiн не йняв вiри. Не мiг собi уявити. Думав, що це все вигадки оповiдачiв. І ось тепер сам зiткнувся з таким монстром.

Схвильовано шумiв вiтер у верховiттях зелених пишних крон, перекликаючись iз шумом рiки i спiвом птахiв, якi, наче вiдчувши небезпеку, почали затихати. Бiлка, що хвилину тому перебiгла через галявину, метнулась на дерево i тепер зверху спостерiгала за високим хлопцем, одягненим доволi просто, хiба що в незвичних черевиках. Вони здавалися занадто дорогими порiвняно з коричневими штанами i сiрою шкiряною накидкою. Голова поголена, лиш русявий чуб, зв’язаний у хвiст, звисав по лiву сторону обличчя, прикриваючи собою вухо, в якому виблискувало золоте кiльце. Гарно окресленi сiрi очi пильно спостерiгали за рухом змiюки: ii тiло, здавалось, сягало до двадцяти лiктiв довжиною, а, можливо, й бiльше – загалом воно здавалося таким довгим, майже на всю галявину. Його звивиста хвилястiсть загрозливо виблискувала. Змiюка пересмикалась, наближаючись до хлопця. Передня частина майже на зрiст людини була пiднята вгору. В першу мить вiн не одразу й помiтив ii: потвора похитувалась разом iз гiллям дерев. Можна було подумати, що це стовбур одного з них. Якби не очi… Вони були найжахливiшими: великi й круглi, не моргаючи, дивились на свою здобич. У ту невизначено коротку мить, коли вiдчув, що за ним спостерiгае пара страхiтливих зiниць, вирiшив хутко заховатись за деревом. Виглянув злiва, – i чудовисько змiнило напрямок руху. Виглянув справа, – i змiюка повернула туди ж, невпинно наближаючись.

Здавалося, вона пiдступно складала план убивства. Та чи мiг у ii приплюснутiй головi визрiвати якийсь план? Смiшно… Безглуздо… Але рептилiя знала точно, куди треба вдарити, з якого боку нападати, щоб жертва була паралiзована i безсила до спротиву. Скидалось на те, що живим випустити його звiдси вона не збиралася. Вiд одного цього погляду ставало моторошно – i мурашки поповзли по всьому тiлу. По обидва боки пащi висiли товстi бридкi блискучi вуса, якi загрозливо настовбурчились. «Як у сома», – майнуло в головi… Звiдки це чудовисько взялось? Адже за мить перед тим наче нiкого на його шляху не було. Мов з-пiд землi виросло зненацька. Тут явно постало питання: хто кого? Вiн стояв посеред галявини i не мiг зрушити з мiсця. Нiби прирiс до землi. Перша думка була: тiкай!!! Та одразу зрозумiв, що це могло б коштувати йому життя. Вiд цiеi… так просто не втечеш. При кожному пересмикуваннi ii тiло опинялось усе ближче i ближче. Тiкати нiкуди. Все одно наздожене. Тисячi думок свердлили мозок. А що думае вона? Та нi, нiчого вона не думае – знае напевне, куди треба цiлитись, щоб жертва впала замертво. Навiть дивиться вбивчо. І вiд того погляду вiн вiдчував, як кров застигае в його жилах, незважаючи на безстрашнiсть та всi переможнi битви, якi довелося йому в життi пройти.

Бiлка також бачила змiюку, тiльки чомусь для неi вона не була страшна i навiть не здавалася дивною, непомiрно великою для цього споконвiчного лiсу. Тваринка теж перестала вовтузитись, завмерла, нiби приклеiвшись до високого дерева, на яке вона за мить перед тим вибiгла. Їi пухнастий хвостик наче перетворився на гiлку, а чорненькi розумнi оченята, переводячи погляд, уважно спостерiгали, що ж буде далi. Краем ока хлопець це все помiтив, зауваживши, що бiлка поводиться дуже мудро. Вона мовби показувала, що потрiбно робити. І тут вiн завмер… Чудовисько зупинилося, нiби не знаючи, куди рухатись далi. Та раптом звiрятко стрiмко побiгло вниз. Це було несподiвано i вiдвернуло увагу чудовиська. Змiюка, керована iнстинктами, змiнила напрямок руху i поповзла в бiк пухнастоi тваринки. А та почала чистити собi хвiст, наче нiчого й не було. Видавалося, що вона виручае хлопця. Змiя наближалась до дерева, на якому сидiла бiлка i привертала знову до себе ii увагу.

Раптом хлопець почув шурхiт збоку, десь за деревами. Затамувавши подих, вiн повiльно повернув голову праворуч, не випускаючи з поля зору змiюку, яка, змiнивши напрямок руху, наче забула i про бiлку, i про нього. З того боку був один iз безлiчi пагорбiв, що траплялися тут дуже часто. На ньому переплелись два дивнi покрученi дерева i стримiли вихрастi гiлки таких же чудернацьких кущiв. Хтось заховався там. У ту мить, коли вiн поглядом прикипiв до дерев, там промайнуло бiляве довге волосся. Змiюка невмолимо наближалася…

«Дiвчина! Там дiвчина!» – рiзонула думка. Рука iнстинктивно вихопила меч. Змiюка рвонулась до нього, вiдчувши рух. Вiн вiдскочив. І, поки вона пiдповзла ближче, встиг приготуватись. Вибрав зручну позу, сховавшись за сусiдньою сосною. Кожного разу, як вона наближалася, вiн вiдскакував убiк, ховаючись за черговим деревом, яке ставало його порятунком. Розмахування мечем нi до чого не приводило. В якусь мить зброя мало не випала у нього з рук – так стрiмко нападала рептилiя. Ховаючись за широким деревом i не випускаючи ii з поля зору, повiльно пiдняв меч. Цього не могла бачити здоровенна змiюка. І саме тодi, як заносив його над головою, вона кинулась йому назустрiч… Вiдскочив – i та зi всiеi сили вгатилась у дерево, за яким вiн до того ховався. Завмер. Не дихав. Знав: поки немае руху, вона не нападе. Чудовисько готувалося до стрибка. Пiт заливав очi, не давав зосередитись. Виглянув знову. Змiюка скочила в його бiк, та хлопець спритно заховавсь за дерево, а рептилiя зi всього розгону врiзалась головою в стовбур. Завмер. Не рухався… але прекрасно розумiв, що так довго це не триватиме. Колись вона його все-таки дiстане. Потвора пересмикнулась, пiдтягуючи свое довжелезне тiло ближче до голови. Рухи монстра ставали все спритнiшими i блискавичнiшими. Та й витримувати ii погляд далi не було сил. Голова iнстинктивно похитувалась угору-вниз, очi свердлили простiр, придивляючись до здобичi. Зараз одне з двох: або вiн ii, або вона його. Іншого не дано. Крапля поту зрадницьки сповзла з брови, прокотилася носом, лоскочучи його до нестерпностi, i почала падати в траву. Хлопець зрозумiв, що треба дiяти негайно, iнакше – кiнець. У ту ж мить змiюка рвонулась до нього, обiгнувши дерево i розкривши свою смердючу пащеку, яка опинилась за п’ядь вiд нього. Єдиним спасiнням було скочити вбiк, щоб вiдтяти iй голову. Крок управо – i вiн блискавично щосили рубонув мечем, намагаючись якомога точнiше влучити, i майже скосив голову довжелезнiй рептилii, яка почала так звиватись, що мало не збила з нiг, раптово обхопивши його слизьким холодним тiлом. Водночас у тiй всiй круговертi встиг помiтити стрiлу, що влучила у змiiне око. Голова ще трималась тiла в одному мiсцi, розбризкуючи навколо темно-червону кров. Гепнула хлопця об дерево так, що в того iскри з очей посипались. Обвилася навколо нього в конвульсiях, аж кiсточки захрустiли. Рятувало те, що обхопила його своiм тiлом разом з деревом. Вiн дивом спромiгся, поки ще одна рука була вiльна i змiюка не вчепилася в нього мертвою хваткою, змахнути мечем i розчепiрити ii на двi половини, якi ще звивалися, пiдстрибуючи i падаючи знову на землю. Якби вона обвила його ще й другим кiльцем, цього б уже неможливо було зробити. Їi м’язи виявились настiльки мiцними, немов зробленими iз залiза. Коли б на самому початку вiн не зiтнув iй голову, хтозна, чи вдалося б йому з нею впоратись.

Хлопець весь був заляпаний темно-червоною кров’ю монстра. Навiть не знав, звiдки в нього взялися сили порубати ii на шматки. Ноги ослабли i трусились, напевне, бiльше з огиди, нiж зi страху. Голову вiдкинув зразу далеко, бо вiд батька чув, що старi люди розповiдали, нiби вона може знову прирости. Тю, смiшне, але хто ж його знае, можливо… Бо такоi дивноi iстоти й справдi ще нiколи не бачив. Та все ж – вiн це зробив!

Жах, що сковував залiзними лещатами його серце, поволi минав. Оглянув результати битви. По всiй галявинi стрибали i виверталися шматки мертвоi рептилii. Повитирав заюшений кров’ю меч об траву та приперся до дерева спиною, щоб передихнути. Рукавом сорочки протер кров i пiт, що застилав очi.

Шурхiт iз-за дерев став сильнiшим, i звiдти виглянуло перелякане личко з неймовiрно блакитними очима. Таких вiн ще не бачив, хоч скiльки лiт його ноги носять. Це були два озерця кольору лiтнього неба в безхмарну теплу погоду, обрамленi темними кiльцями. Свiтле, майже бiле волосся, мов сонце, свiтилося навколо нiжно витонченого овального обличчя з чудовими рожевими устами.

Довгi темнi вii, клiпнувши, зупинились. Вона дивилася на нього захоплено i водночас перелякано. Це тривало якусь нескiнченну мить… Хлопець був наче заворожений… Якщо б зараз небо впало, вiн, напевно, не здивувався б так, як зчудувався з тих очей. Це було наче видиво, яке пронизало його таким яскравим свiтлом, що все життя дотепер здалося йому несуттевим i неважливим, не вартим уваги.

– Хто ти? – раптом почув вiн голос небесного створiння i побачив, як ii тонкi бiлi, майже прозорi руки оповили одне з переплетених дерев. «А може, то якась лiсова дiва? Мавка?» – мимохiть подумав вiн. Їi голос прозвучав так несподiвано дзвiнко в цих лiсових нетрях, що хлопець мало не випустив меч. Дiвчина говорила по-шведськи. «Ну хiба б могла мавка та й по-шведськи? Та нi… І змiюка, мабуть, не зважала б на мавку», – спало йому на думку…

– Ти могла загинути! Звiдки ти тут узялась? Чия ти? – спитав зрозумiлою iй мовою.

– Яке тобi дiло, чия я? Я сама по собi! Ти ж також мiг загинути, i нiхто нiколи б не дiзнався, куди ти пропав, – випалила вона тонким голоском, визираючи з-за дерева. Розпущене довге волосся шовком осипалося iз-за плеча…

– Ну, ти помиляешся. Так просто я б не дозволив собi загинути, – усмiхнувся хлопець i, опустивши вже очищений меч у пiхви, ступив крок у напрямку до неi.

– Стiй, де стояв! – пролунав голос, у якому вiдчувалися владнi нотки. Мить, одна коротенька мить – i на нього дивилася стрiла з напнутоi тятиви лука.

– А-а-а-ха-ха-ха! – заливисто розсмiявся вiн, виблискуючи бiлими, мов снiг, зубами.

– Чого ти? – спитала вона, покусуючи губу i стримуючи себе. Їй також хотiлося усмiхнутися. Та не могла пiддатися спокусi, бо цей муж невiдомо звiдки прийшов i також невiдомо, що йому тут потрiбно. Вона ж не знае, але миттево прониклася до нього повагою. А ще зрозумiла, що вiн не з ii краiв, бо хоч i говорить по-шведськи, та вiдчувався ледь помiтний акцент.

– Ти мене хочеш узяти в полон? А-а-а-ха-ха-ха! Ще нiколи зi мною не траплялася така пригода! А-а-а-ха-ха-ха!

– Зараз повiльно витягни меч, поклади його на траву i ногою штовхни вперед, до мене! Зрозумiв? – грiзно мовила дiвчина.

– Ого! А можна менi дiзнатися, з ким маю справу? – все ще смiючись, запитав хлопець. Його це справдi розвеселило, бо пiсля такого двобою дiвчисько здавалось йому пташкою порiвняно зi змiюкою. Та й все нервове напруження почало саме зараз вивiльнятися назовнi.

– Поки що нi! Виконуй те, що я сказала! – крикнула несподiвано незнайомка. Дiвчина не могла зiзнатись, бо не уявляла, як би цей зайда вчинив, коли б довiдався, хто вона. Незнайомець змушений був пiдкоритися. Повiльно витягши меч, поклав його на траву, краем ока спостерiгаючи за нею.

– А може… – почав вiн.

– Нi, нiчого не «може», зараз просто мовчи i виконуй те, що я наказала, – владно мовила, як вiдрiзала.

– Добре, добре, мовчу, – вiдповiв, досi усмiхаючись. Пiдняв на рiвнi грудей руки долонями до дiвчини, щоб дати зрозумiти iй, що пiдкоряеться.

– А тепер вiзьми свiй нiж i так само по травi штовхни до мене! – Вiн уже навiть нiчого не казав, просто робив. Зняв з пояса пiхви разом з ножем i кинув у той самий бiк.

– І ще оцей, що в твоему черевику, – показала на лiву ногу хлопця. І справдi, там був схований ще один про всякий випадок. Звiдки ця дiвчина могла знати?

Коли меч i ножi опинилися бiля пагорбка, вона спритно зiскочила вниз, на ходу заправляючи стрiлу в заплiчну сумку, i перевiсила лук через плече. При цьому нi на мить не вiдводила погляду вiд хлопця. Ножi дiвчина причепила до свого пояса. А тодi, схопивши меч, махнула ним декiлька разiв у рiзнi боки, водночас пiдкидуючи високо в повiтрi й умудряючись вправно впiймати. Хоча, здавалось, вiн був для неi надто великим. Цим незнайомка дала зрозумiти, що жартувати з нею не можна, що спритностi мае не менше, нiж будь-який муж. Аж дивно… Скiльки сили мало оте худеньке дiвча, одягнене, як хлопчисько, в широкi сiрi штани i тунiку коричневого кольору з довгими рукавами, що приховувала вiд очей принади дiвочоi фiгури.

– А зараз пiднiми руки вгору i склади долонi разом!

Що тут можна було вдiяти? Нiчого. Кляте дiвчисько взяло над ним гору. Хлопець стояв, мов зачарований, та не мiг вiдвести вiд неi погляду. Тодi здiйняв руки, почув, як у повiтрi щось засвистiло i вхопило iх у зашморг. Тепер вiн справдi полонений. І це за крок до мети? Зараз уже не до смiху. Як же ж бути? Чи мае право себе видати? Не мае! Інакше все пропало! Чомусь вiн знав, був упевнений, що все минеться. Принаймнi, мав надiю.

…Дiвчина була зростом лише трохи нижчою за нього. Вправнi рухи, чисто юнацькi манери, впевнений погляд блакитних очей, темнi брови i вii, тоненька талiя, довге, нижче спини волосся, струнка постава i довгi, витонченi ноги у хлопчачих штанах вабили погляд. Тунiка з коричневоi замшi прикривала верхню частину тiла, та вiд стороннього ока неможливо було сховати клубочки грудей, що виступали невеличкими пагорбками у двох, точно визначених для них мiсцях. Красуня мала доглянутий вигляд, а це означало, що вона iз заможноi родини.

Весь цей час неподалiк, за широким листям, стояло дивне створiння, яке нiхто так i не помiтив, тому що воно майже злилося з тим деревом, за котрим заховалося, i з мохом, що покривав тут усе навкруги. Шматки рiзноманiтних звiриних шкур уперемiш зi шматками темного полотна звисали з його тiла аж до землi, прикриваючи голi ноги, взутi в шкiрянi постоли. Воно стояло нерухомо, наче вкопане в землю. Попелясте волосся, скручене в багато космикiв, вибивалося з-пiд сiро-зеленого ковпака. Усмiхненi мудрi очi уважно стежили за кожним рухом хлопця i дiвчини. Обличчя було мов посiчене багатьма тоненькими зеленими i чорними лiнiями, що особливо видiлялися навколо очей, наче промiнцi сонця. І тому воно нiчим не вирiзнялося на фонi барв лiсу. Задоволений вираз не сходив з його лиця. Дивне створiння ледь чутно шепотiло якiсь заклинання: то заплющувало своi зацiкавленi очi, то знову iх розплющувало, нiби намагаючись переконатись, чи все йде за планом. Воно пильнiше вдивлялося в обличчя хлопця, анiж дiвчини. І видно було: те, що бачить, йому подобаеться… Ця iстота повсюди стежила за красунею, хоч де б та не була. А дiвчина й не здогадувалася, що це чудернацьке створiння слiдуе за нею…

…Тепер хлопець, як кiнь на прив’язi, повинен iти за незнайомкою, не маючи навiть права i слова вимовити. Але вiн уже настiльки втомився вiд усiх подiй, котрi останнiм часом вiдбувалися навколо нього, що вже й не мав сили чинити спротив. Можливо, ця дiвчина й приведе його туди, куди недавно прямував.




Роздiл 2. Дорога до замку


…Добре починався 6523[1 - 1015 рiк вiд Рiздва Христового. (Тут i далi прим. авт.).] рiк вiд сотворення миру в Зiрковому Храмi[2 - 6523 роки перед описаними подiями був сотворений мир у зоряному храмi, мир мiж усiма народами, що населяли тодi Землю та iншi планети.]. Ярославовi виповнилося 26 рокiв. Вiн, кровний син i гiдний наступник Володимира Великого, по праву виборов престол киiвський i став на чолi могутньоi держави. Життя било ключем. Ярослав багато зусиль доклав, щоб повсюдно будувалися храми. Переписувалися у великих кiлькостях книги, перекладалися твори iноземних авторiв, створювалися при храмах школи, де могли опановувати знання поки що дiти священнослужителiв i вищоi знатi. Вiн планував це зробити i для простого народу, розумiючи, що держава досягне бiльшого розквiту разом iз розвитком людей. Поширювалося i змiцнювалося на Русi християнство. Хоч як важко було це зробити, але Ярослав запровадив обирання державних дiячiв виключно з мiсцевого люду.

Князь три роки поспiль намагався вiрою i правдою управляти державою, з честю носив свое iм’я. І нiщо не вiщувало про те, що Зло на iм’я Святополк уже знову прокинулося i шукае здобичi, змiтаючи все на своему шляху. Не затих ще бiль вiд втрати найрiднiших людей – батька Володимира та братiв Глiба i Бориса. Щастя, що сестра Предслава прислала тодi гiнця з листом i попередила про те, що i на Ярослава готуеться замах. Благала про обережнiсть i просила тiкати свiт за очi, щоб залишитись живим. Нi, так чинити вiн не хотiв! Зi своiм вiйськом рушив на Святополка… Але тепер зрозумiв, що краще було вiдразу тiкати у Швецiю – менше людей загинуло б. Занадто нечисленне i непiдготовлене на той час було його вiйсько. Хто ж знав, що через три роки Святополк знову зазiхатиме на землю Киiвську i загарбае ii?

Тепер Ярослав прибув до шведського Улофа Шетконунга просити про допомогу. Лодii[3 - Плоскодоннi кораблi.] з людьми залишились на березi Варязького[4 - Зараз Балтiйське.] моря, куди вiн причалив як купець. Шлях сюди долали, завертаючи до слов’янських торгових портiв уздовж його узбережжя. І не просто так, а з метою набрати якомога бiльше хлопцiв та бувалих мужiв для бою. Спродували товар, домовлялися про збiр вiйська з тутешнiми князями i посадниками, та й рушали далi.

До шведськоi столицi Сигтуни добиратись було недалеко. Аби не привертати уваги, Ярослав узяв iз собою в човен тiльки чотирьох людей. Чотирьох, але найкращих: Добриню, Іллю, Митрофана i Ратибора. Добриня – мускулистий високий вусатий мужчина в розквiтi лiт, внучатий вуйко Ярославiв. Добрий i щирий, вiн завжди давав племiннику настанови та поради, коли воеводи не було поруч, та керував частково вiйськом. Дружинники Ілля й Митрофан – близнюки, що завжди i всюди ходили разом. Обидва русявi й високi, як дубки. Коли ставали до бою плiч-о-плiч, здавалося, що iх, наче мур, неможливо здолати. Всi – перевiренi в боях воi, лише Ратибор наймолодший, недосвiдчений. Та, напевно, найкрасивiший серед них. Чорнявий, з карими очима й усмiшкою, що викликала у всiх радiсть, вiн був завжди веселий i жартiвливий. Завзяттю його не було просто жодних меж. І зупинити також майже неможливо, коли вiн прагнув чогось досягти.

…Стомившись гребти, вони пристали до берега, щоб трохи перепочити. День уже хилився до вечора, хоч сутiнкiв у цiй мiсцевостi майже не спостерiгалося. З того часу, як Ярославовi кораблi припливли сюди, тут ще не було жодноi темноi ночi. Свiтло майже, як удень, щоправда, трохи тьмянiше. Незважаючи на це, спати хотiлося. Вирiшили заночувати в перелiску, що межував з рiкою. Дивно перегукувались птахи, а тодi й зовсiм стихли. Дружинники назбирали сухого гiлляччя, розпалили вогнище, та лiс видавався iм якимсь неспокiйним. Гориста й кам’яниста мiсцевiсть, дивнi корячкуватi дерева, що кожен раз зачiпали iх своiми гiлками, постiйний шум водоспадiв – усе навiювало думку про незвичайний, наче потойбiчний свiт. Лячно було тут. Кiлька разiв розмова заходила про те, щоб сiсти знову в човен i плисти далi. Але час пiзнiй, вирiшено було все-таки залишитись. Ілля з Митрофаном надумали впiймати якусь дичину, то сказали, що йдуть недалеко, а Добриня з Ратибором намагалися зловити в рiцi форель, яка й сама давалася в руки.

Ярослав у той час наглядав за вогнищем, пiдкидував сухого гiлляччя, яке ще мимохiдь збирав зусiбiч. Уже й риби вдосталь наловили, а близнюки все не повертались. Вiн першим запiдозрив недобре. Спочатку почув шарудiння позаду себе, тодi придушений храп. Шум i крики, що пролунали за цим, змусили його схопити меч i побiгти в той бiк. Хлопцi кинулись за ним. Картина, що виникла перед очима, наповнила iх вени страхом. На землi, пiд розлогим дубом, лежав весь закривавлений, з перегриженим горлом, Митрофан. З-пiд нього розтiкалася широченна темно-червона калюжа. А позаду дерева чулося посапування i гаркотiння. Хлопцi заглянули туди. Ілля ще був живий, хоча теж весь заюшений кров’ю. Рись повалила його на землю i вгризлася iклами в плече. Та йому вдалося вивернутися i вчепитися звiрюцi руками за шию. Хлопцi, боячись нового нападу, поглядали на гiлля вгорi i по боках, цiлились iз лукiв, але боялися влучити не в рись, а в Іллю.

Хоч вiн i тримав ii на вiдстанi вiд своеi голови, та руки були дуже обкусанi. Кров хлюпала з ран, як вода, i це ще бiльше заохочувало тварюку. Одним ривком вона дотягнулась до носа i пошматувала його. Кров заливала очi… Але в якусь мить Іллi вдалося втрапити iй рукою в горло, вiд чого та почала давитися. Саме тодi Добриня випустив стрiлу i влучив звiрюцi просто в шию. Рись вискнула i завмерла, та, конаючи, ще прокусила лiву руку Іллi. Ярослав пiдбiг до хлопця, повiддирав вiд його сорочки шматки тканини i почав швидко стягувати ними руки вище укусiв, намагаючись зупинити кров. Тодi ледве змiг розтиснути пащеку звiра, щоб витягти звiдти руку. Кров, пульсуючи, потоком ринула з ран. За якусь мить Ілля почав хрипiти i раптом замовк, закотивши очi вгору. Жах вiд побаченого охопив усiх.

– Потрiбно поховати хлопцiв, – засмучено сказав Ярослав, закриваючи очi Іллi.

– Слiд негайно покинути це мiсце, – мовив Ратибор. – І якнайшвидше.

– Але ж ми не можемо iх залишити, – сказав Добриня.

– Узявши iх iз собою, станемо здобиччю для всiеi звiрини, яка е в цьому лiсi. Тому поховати треба тут i негайно рушати до Сигтуни, – скомандував Ярослав.

Сказано – зроблено. Вони покинули це мiсце, поховавши мертвих за християнським обрядом на березi: приклали тiла зверху камiнням i притрусили мохом, бо землi тут взагалi не було. Течiя досить стрiмка, тому потрiбно було мiцно тримати весла, бо в деяких мiсцях човен кидало з боку в бiк так, що вони ледве втримували рiвновагу. Нарештi випливли на вiдкритий простiр, звiдки видно було велике мiсто i розкiшний замок в оточеннi води. Аж раптом вiдчули, що зiскочили вниз.

– Це пороги! Он ще один я бачу, а там далi – ще один! – крикнув Добриня, i через секунду судно аж заскрипiло вiд удару. Весла не допомагали. Треба було мiцно триматись, щоб не викинуло iх у воду.

– Човен розiб’емо! Було б добре пристати до берега! – гукнув щосили Ратибор, що сидiв поперду.

– Якщо е пороги, то й водоспад може бути незабаром! – Ярослав обмiрковував, що ж робити далi.

Чути було шум, що дедалi бiльше наближався. Сильна течiя скинула iх зi ще одного порога, човен на каменях аж перекрутило другим боком, у результатi чого хлопцi мало не повилiтали з нього. Ледве втримались. Передихнути не було змоги. Тепер вода гнала iх невiдомо куди. Шумна течiя несла з собою уламки дерев, гiлля, листя i траву. Рiка ставала все бурхливiшою. Тепер Ярослав опинився попереду. Всi трое намоченi бризками. Ноги – вже по кiсточки у водi. І незрозумiло, чи то човен протiкае, чи нахлюпало зусiбiч, коли вiн зiстрибував з порогiв.

– От, я ж казав, подивiться, вже вода набираеться! Зараз почнемо тонути! – знову напосiдав Ратибор.

– Тримайтеся щосили за борти! – закричав Ярослав, побачивши водоспад, до якого вони неминуче наближались. Уже видно було хмарку срiблястого туману над водою, що летить з висоти i розбиваеться на тисячi бризкiв. Не знав, чи хлопцi його почули, але оглядатись нiколи.

Ще один порiг – це вже занадто. Човен iшов майже по дну. Раптом вiн зачепився за камiнь, що опинився на шляху. Його добряче крутнуло, а течiя вiдiрвала вiд неочiкуваноi перепони i пiдкинула вгору. Тисячi бризок захляпували очi й не давали зорiентуватись у тому, що насправдi вiдбуваеться. З останнiх сил хлопцi намагалися втриматись у човнi. Та щоразу було все складнiше. Пiдлетiвши вгору, вiн зi всього розгону плюхнувся поперек бурхливоi стрiмкоi течii, та так, що його почало перекидати. Їх заливала шалена вода. Човен накренило вниз, i боковою стiнкою вiн почав зачiпатись за пiдводнi каменi. Всi намагалися налягати на протилежний бiк, щоб човен не перекинувся. І вiн раптом несподiвано вирiвнявся й зупинився. Хлопцi з жахом побачили, що сидять у водi.

Човен розхитаний i обшарпаний. Дно пробите i нанизане на гострий камiнь, що виднiеться з-помiж кускiв поколотоi деревини… Перед ними – пiнна безодня в сто лiктiв глибиною. А вони – на самому ii краечку. Течiя мчала повз них, не зупиняючись, але човен якийсь час сидiв на каменi i не рухався з мiсця. Аж тут на них зi всього розмаху понесло викорчуване дерево. Хлопцi зрозумiли, що це кiнець. Його несло вздовж течii i в тому ж мiсцi, де судно перекрутило, перекинуло й дерево, розвернувши його поперек човна. Пiд дiею течii воно почало пiдважувати задню частину. Хвилi щоразу стукали ним по дну, ще бiльше його руйнуючи. Нiчого неможливо було вдiяти. Шум стояв неймовiрний, i нiхто нiкого не чув, як би сильно вони не перегукувались. Кожен у цю мить молив свого бога про порятунок, але тi були невблаганнi. За хвилю вже з усiею швидкiстю летiли вниз. Човен рознесло на друзки…

Ярослав бачив, як усе летить шкереберть, устиг вхопити повiтря i пiрнув глибоко. Це було страхiтливе видовище. Вiн собi добре уявляв, що iх чекае пiсля такого падiння. Виринав довго, не розумiючи, де небо, а де земля. Меч, мов камiнь, тягнув на дно. Та викинути його вiн не мiг. Бо це ж був його единий рятунок. Думки переплутались. Величезними зусиллями вiдштовхувався вiд води, щоб випливти наверх. Нарештi iнстинкт самозбереження вивiв його на поверхню. Вдихнув на повнi груди. Подивився навкруги – нiкого.

Коли Ярослав виплив iз глибини, нi Добринi, нi Ратибора не було видно. Скiльки вiн iх не гукав, не мiг докликатись.

Довго ще змагався з водяною стихiею… Нарештi вибрався на кам’янистий берег, важко дихаючи вiд виснажливоi боротьби. Впевнився, що поблизу немае небезпеки, та й сiв вiдпочити. Оглянувся довкола. З лiвого боку чорнiла стiна скель, а справа простягався лiс, за яким, мабуть, пролягала дорога до замку, котрого Ярослав бачив здаля, коли вони ще пливли. Повиливав з черевикiв воду, в думках подякувавши шевцю за зручне взуття, повикручував одяг i вирiшив не залишатися тут нi на мить. Вирушив у напрямку до мiста, намагаючись не втрачати орiентир.

Гiркота втрати мимовiльно стискала груди. Цi четверо були чи не найкращими з його дружинникiв i вiрних друзiв… Такi молодi… Ратибора вiн узагалi взяв iз собою з Венедii[5 - Славiя, колишнi землi слов’ян-поморян на пiвночi сучасноi Нiмеччини вiд рiки Ельби аж до рiки Одри. Така назва згадувалась ще до 13 столiття.]. Батько Ратибора, князь Мстислав, довiрив йому зовсiм юного сина тiльки тому, що знав: пiд рукою Ярослава той набуде бойового досвiду i матиме змогу дослужитися до чогось кращого, нiж на iхнiй батькiвщинi, в ослабленiй Ободритii. Адже ж вороги нахабнiли все бiльше: нападали, грабували, завдавали великоi шкоди iхнiм землям. І не було на те жодноi ради. Вже можна сказати, що сто рокiв тривае отака млява вiйна. То сакси з германцями, данцями та поляками нападають i забирають у них територii, то ободрити з ругiями[6 - Племена захiдних слов’ян, що жили обабiч рiки Одри.] збираються i разом iдуть на ворога, вiдвойовують своi споконвiчнi землi. Благо, що останнiм часом хоч поляки дали ободритам спокiй – Болеслав Хоробрий рушив на Русь допомагати Святополковi взамiн на Червенськi городи.

Так було шкода Ярославовi хлопцiв. Тим паче, що Ратибор був далеким родичем, а Добриня – внучатим вуйком. Вiн згадував собi пригоди й розваги, спiльнi битви, а також останню розмову з ними i клятви у вiрностi. Їм вiн мiг довiряти, як самому собi. І так ставало прикро на душi… непрошена сльоза навернулася на очi, аж бiля серця запекло…




Роздiл 3. Наступник престолу


Тепер, коли ця бiлявка взяла хлопця в полон, йому вже було майже байдуже, куди вона зараз поведе. Як то кажуть, нiчого втрачати.

А доля ставилась до нього невблаганно…

– Іди вперед, – владно наказала дiвчина, тримаючи мотузку. – Ступай попереду коня.

За пагорбком виднiлося узлiсся. Там простирався розлогий шлях до мiста i до замку, обриси якого вже було видно вдалинi. Його гостроверхi шпилi виблискували на сонцi, манили величчю i грандiознiстю. До замку…

Скiльки разiв вiн уявляв собi цю подорож, не мiг i припустити, що трапиться щось подiбне. Подумати тiльки… Тут, за декiлька миль вiд мети, потрапити в полон!.. Накульгуючи, йшов попереду коня, на якому сидiло з його ж зброею оце дiвчисько, яке вiн ще мить тому врятував вiд смертi. Не мав уже сил триматися на ногах: постiйна небезпека i безсоннi ночi давалися взнаки. Ноги переплiталися, втома брала свое. Важко було усвiдомлювати, що сьогоднi сталося щось дуже важливе, те, що переверне все його життя з нiг на голову, чи, можливо, з голови на ноги. Найважливiше – це те, що бiля нього поруч людина.

Тiльки тепер можна було повернутися думками до пережитих подiй… Яке скороминуще людське життя… i яке воно безцiнне, коли ти маеш багато планiв i хочеш, щоб усi вони збулись, коли ти маеш тисячi мрiй i бажаеш iх здiйснення. Для цього, напевно, i потрiбна була ця зупинка: боротьба з небезпекою, зi смертю, втрата людей, котрi були в його недавньому минулому, щоб подивитись навкруги, побачити, що ж е найважливiшим, i тiльки тодi почати все з нуля, зробити перший крок у майбутне, повне несподiванок.

Не знати, як поведе себе доля. Боязко було навiть думати зараз про це…

Вiн не мав права довго горювати за власними втратами. Їх уже не повернути. Дав собi слово не оглядатися, не завдавати болю, не ятрити рану, не згадувати щасливi миттевостi минулого, вiд яких серце стискаеться i крик проситься на волю: Вiдомстити!!! Око за око, зуб за зуб!!! За батька, за братiв, за сестер, за все, що дороге серцю!!! Цього неможливо пробачити! А як же всепрощення? Не хочеться тримати в серцi зла… Хiба можна дати вороговi осiсти на батькiвськiй землi й володарювати? Нi, проста особиста помста нiчого не дасть. Вiдповiдальнiсть перед своiм народом вела його стежками вiйни. Вiдповiдальнiсть перед майбутнiм…

Лiс стояв мовчазною стiною, нiчого не промовляючи. Десь удалинi шумiв гучний водоспад, яких тут було чимало. Вуха швидко звикали до цього звуку, i здавалося, що так навiть повинно бути. Дорогою хлопець оглядався на низькорослi дерева, що, мов карлики з покрученими руками, час вiд часу зачiпали одяг i здавалися живими. Їхнi гiлки були покритi зеленаво-жовтявим мохом з пiвнiчного боку, куди нiколи не заглядало сонце. Що це за дерева?! Дивно, як вони взагалi тут ростуть, коли навкруги тiльки камiнь i мох, i нiякiсiнькоi землi. Та поруч з такими карликами росли справжнi велетенськi сосни, що здавалося аж якось неприродно. Недалеко протiкала рiчка, якою йому «поталанило» пливти з друзями i всiх iх розгубити. З одного боку скелястий берег, з другого – пологий. Жодноi землi, жодного пiску, тiльки камiнь i камiнь… Як же ж вони тут живуть? Що ж вони iдять, що вирощують, якщо тут немае грунту? Тисячi запитань кружляли в головi, мов птахи, що не мають змоги приземлитися.

Бiль у нозi повернув хлопця до реальностi. Те, що вiн потрапив у такi перипетii, – це його провина. Слiд було бiльше людей iз собою взяти, тодi, можливо, не трапились би цi несподiванi пригоди. І кораблi хтось також мусить оберiгати. Але хто ж його зна? Може, й добре, що так сталося. Менше людей загинуло. А вiн живий… Але, незважаючи на все, хлопець був майже щасливий у цьому полонi. Навiть пiсеньку почав мугикати собi пiд нiс. Отаку дружину б йому мати, щоб умiла не тiльки сама себе захистити, а й будь-якого чоловiка взяти в полон. Отаку красуню синьооку… Хлопець уже навiть почав собi уявляти, як би то було. Вiн же ж ii захистив вiд змiюки. Чому ця красуня його полонила? А вiн, як бовдур, повiвся на ii дивно прекраснi очi…

І незчувся, як опинився перед високим валом, вiд якого прокладено мiст до входу в град[7 - Мiсто.].

Надворi вже починало смеркатися. День котився до сiрого вечора i до такоi ж свiтло-сiроi ночi. Вартовi на баштах перегукувались. Мiст ще не був пiднятий, отже, чекати не доведеться. Всю дорогу вiн iшов мовчки. І зараз також, нiчого не спитавши i не чекаючи на вказiвки, рушив до ворiт, важких, залiзних, величезних, кованих. На них були зображенi фiгури людей, звiрiв та сценки з життя. Мешканцi сновигали в рiзнi боки: однi заходили в мiсто, iншi виходили, iхали на возах з кiньми, хто з дiтьми, хто без них, однi багатшi, iншi бiднiшi. Купцi везли товар, охоронцi стежили за порядком. Звичний буденний ритм.

Вартовi так вiтали цю дiвчину, неначе вона була тут королевою, а вони – пiдданими. Нiчого не розпитували в неi i не зупиняли. Дивно… Дуже дивно… Ще дивовижнiшим видалося те, коли вони ввiйшли у вiдчиненi ворота. Хлопцевi здалося, що вартовi злегка вклонилися iй.

– Подайте менi ще одного коня для полоненого, – наказала дiвчина. І один iз вартових сторожовоi вежi миттю кинувся виконувати розпорядження. Хлопцевi зав’язали очi полотном i допомогли сiсти на коня, повiд вiд якого тримала ВОНА. Чув, як навколо вирував людський потiк: iржали конi, де-не-де лунали крики дiтей, розмови перехожих, вигуки купцiв, котрi один поперед одного намагалися краще запропонувати товар. Але це все були звуки мирного мiста. Ярослав боровся зi сном, який перемагав його. Щоразу здригався, не даючи собi заснути. Перед очима постала картина з його недавнього минулого.

…Знавiснiло iржали конi, носячи за собою трупи своiх колишнiх власникiв i люто бажаючи вiд них звiльнитись. Його вiйсько було нагло розбите, сестер забрано в полон польським князем Болеславом І, котрого собi на допомогу закликав Святополк. Вiн i не брат йому, i не син його батьковi, Володимиру Великому, а нахабно зазiхае тепер на престол киiвський. Он i допомогу собi знайшов, польського князя Болеслава І Хороброго[8 - Майбутнiй король Польщi (з династii П’ястiв). Коронований у 1025 роцi.] в союзники взяв та пiдлiстю проник у Киiв i розгромив вiйсько Ярослава, справжнього наступника престолу. Тепер вiн змушений утiкачем бути: спочатку – до Новгорода, вотчини своеi, а потiм вирiшив у шведського короля Улофа Шетконунга та у захiдних слов’ян пiдтримки шукати.

Цiеi весни наступило 6526[9 - 1018 рiк за новим лiточисленням.] лiто[10 - У тi часи рiк називався «лiтом» i починався з весни.]. Три роки минуло вiдтодi, як вiн 6523[11 - 1015 рiк вiд Рiздва Христового.] року вiд сотворення миру в зiрковому храмi розбив вiйська Святополка бiля Любеча i посiв киiвський великокняжий престол. Продовжував справу батька й матерi, добудовував Софiйський собор, розпочав iншi будiвництва. Знав, що Святополк не заспокоiться, але не здогадувався, що той так швидко знайде собi пiдмогу. І трьох рокiв не минуло, як вiн вирушив вiйною на Ярослава, узявши на допомогу наймане вiйсько польського князя Болеслава. Ярослав же зiбрав нашвидкуруч велику кiлькiсть русичiв, варягiв, словенiв i рушив до града Волинi. Не знав, що так усе вийде, не мiг уявити такого кiнця… Скiльки людей тодi полягло, один тiльки Бог знае… А 6526 мiг бути щасливим роком. Та от як усе повернулось… Але, як казала колись матiнка, все, що стаеться, завжди до кращого. Тому знав i вiрив, що не завжди так буде. І в його руках зараз – змiнити свiт, позбавити його вiд покидькiв.




Роздiл 4. Допит полоненого


– Я ж тобi сказала, що не знаю. Вiн не назвав свого iменi, але врятував мене вiд несподiваноi смертi, – глянувши пильно у вiчi, мовила дiвчина. Поправляючи тунiку, пiдiйшла до вiкна.

– Але скiльки ж разiв я тобi радив не ходити самiй, навiть у ближнiх лiсах. Якщо б щось трапилось, звiдки б я дiзнався? – схвильовано вигукнув конунг[12 - У скандинавських краiнах король.].

– Нiчого зi мною не трапиться, я пiд охороною Одина. Крiм цього, ти сам мене вчив бути смiливою i нiчого не боятися. Одне хочу сказати, перш нiж ти почнеш з ним говорити. Вiн – слов’янськоi кровi, – майже прошепотiла дiвчина.

– Чому ти так вважаеш? – тихо запитав конунг, кремезний чолов’яга з довгою бородою i пасмами свiтло-русого волосся, в яких уже було видно проблиски сивини, хоча вiн ще був молодим мужчиною в розквiтi сил. Блакитнi очi з любов’ю дивилися на дiвчину. Хоча Улоф i намагався бути суворим, це йому не вдавалося. Вiн сидiв у високому рiзьбленому крiслi, устеленому шкурами вбитих ним тварин. Його багате вбрання давало одразу зрозумiти, хто перед вами. Дорогу накидку, перекинуту через лiве плече, стягувала золота пряжка. Та й одяг зшитий весь iз заморських коштовних тканин, що виблискували рiзними барвами.

– Дорогою вiн наспiвував пiсню, яку в дитинствi я чула не раз вiд мами. І не забудь! Вiн урятував менi життя! – пiднявши вказiвний палець i бровенята вгору, наголосила дiвчина.

– Добре, намагатимусь це врахувати, – усмiхнувшись, сказав Улоф Шетконунг. Вiн, гроза сусiднiх держав, мужнiй завойовник чужих земель, любив цю дiвчинку так, як не кожна мати любить свою дитину. Вчив ii всього, чого мiг навчити. І вона, смiлива, розумна, спритна, на подив усiм володiла рiзноманiтною зброею, як i батько, чи й навiть вправнiше за нього.

Дiвчина вибiгла iз зали, зайшла до сусiдньоi кiмнати i притулилась до стiни, щоб почути розмову, яка цiкавила ii понад усе на свiтi. Там була невеличка шпаринка, зроблена невiдомо ким i коли, через яку можна було розгледiти майже все. Не могла собi цього пояснити, але хлопець припав iй до душi. Дiвчина бачила його вперше, не знала, хто вiн i звiдки, але погляд сiрих очей був таким мудрим… І ще та пiсня… Вона нагадала iй дитинство, збудила в ii душi такi милi серцю спогади. Мати завжди розмовляла з нею своею рiдною слов’янською мовою, вона ж бо була дочкою князя ободритiв[13 - Плем’я захiдних слов’ян, що проживали обабiч рiки Одри.], у племiнний союз[14 - Ободритський союз захiднослов’янських племен.] яких входили велети, лютичi, ререги, вiльцi й украни[15 - Плем’я укрiв, або укранiв, населяло територiю, що зветься сьогоднi Украненлянд (пiвнiчна Нiмеччина).]. Та й пiсень наслухалась вiд матерi багато. Ох i любила вона спiвати. Особливо запали в душу мелодii чудових веснянок. Веселi, вони викликали в неi пiдсвiдому радiсть i жагу до життя. Хотiлося кудись бiгти, когось обiймати i щоб тебе хтось обiймав, носитися босонiж по прохолоднiй i вологiй першiй веснянiй травi, як у дитинствi, щоб хтось тебе доганяв, утiкати, бiгти так, щоб аж дух захоплювало, вивертатися з усiх сил i бути невпiйманою.

…Раптом почулися кроки. В сусiдню залу ввiйшли. Серденько затрiпотiло в грудях, мов пiймана пташка. Чого це вона розхвилювалася, нiби зараз вирiшуватиметься ii доля, а не справа якогось пройдисвiта?.. Дiвчина наказала собi заспокоiтися i, затамувавши подих, слухала дивну розмову, пiдглядаючи в шпаринку. Хоча там i розгледiти було нiчого. Хiба що край батькового вуха та стiл навпроти.

– Говори. З чим прийшов у нашi краi? – грiзним голосом промовив Улоф, оглядаючи незнайомця. Найцiкавiше, як йому передали, що той вимагав зустрiчi з конунгом. Вимагав! Не просив! Це i здалося конунговi дивним. Тому, хоч i грiзно говорив, та в душi цiкавiсть брала верх.

– Вiтаю тебе в твоiй землi, о великий Улофе! Я прийшов до тебе не зi злом, а з добром. Звати мене Ярослав, князь Ростовський, Новгородський i Киiвський, – з гiднiстю заговорив незнайомець. Цими словами розкрив одразу всi карти. Вiн розумiв, що зараз критися немае сенсу, потрiбно поставити все на своi мiсця. Перед ним у розлогому височенному крiслi на пiдвищеннi сидiв волохатий, зарослий бородою, з пишною шевелюрою свiтло-русявого волосся мiцноi статури чолов’яга. Хлопець знав, що довге волосся i борода – це ознака багатьох перемог i завоювань конунга. Тому вiдчував, що саме цим треба керуватися пiд час бесiди. Такi звичаi в цiй дивовижнiй краiнi.

– Гм… Звiдки менi знати, що ти не самозванець? – iз сумнiвом озвався Улоф, уважно оглянувши з нiг до голови цього хлопця. Вiн уже вiдав, що вiдбуваеться зараз у землi Киiвськiй, бо Ярослав присилав до нього гiнцiв з просьбою про допомогу. Але конунг вiдмовив, сказавши, що бажае говорити з ним сам на сам, а не з гiнцями. Три роки, якi Ярослав провiв на престолi киiвському, не минули безслiдно. Вiн уже встиг з багатьма королями Європи заприязнитися та заручитися iхньою пiдтримкою. Тiльки ще не вiдбулося жодноi зустрiчi зi шведським королем Улофом. Шлях далекий, та й не до того було: постiйнi мiжусобицi та й державнi справи забирали багато часу.

– Я можу тобi пояснити, що це не так, – вiдповiв Ярослав, дивлячись просто в вiчi конунгу.

– То доведи, – промовив той, вiд нетерплячки щоразу змiнюючи позу. Спершись на бiк крiсла лiктем та тереблячи золоту пряжку, вiн недовiрливо оглядав одяг i взуття прибульця.

– Я б з радiстю, та хiба не бачиш, що руки моi зв’язанi? – звернувся до свого спiврозмовника князь.

– Розв’яжiть! – наказав Улоф. Вiн зачекав, поки його слуга звiльнив руки Ярослава, якi довгий час були окутi, i той тепер iх не вiдчував. Якусь мить князь стояв, потираючи кiнчиками пальцiв зап’ястя.

– Ну! Я чекаю на твоi докази! – суворо мовив Улоф, напускаючи ще бiльшi хмари на обличчя.

Розiм’явши руки, прибулець рiзко надiрвав латку, нашиту на сорочку, дiстав з-за пазухи перстень i надiв на палець.

– Ось моя печать, нею я скрiпляв важливi державнi документи, а також i ту грамоту, що присилав до тебе з гiнцями.

– Пiдiйди-но ближче, я мушу ii розгледiти. – З цими словами Улоф накапав на дощечку воску зi свiчки, що горiла на столику бiля нього, i наказав поставити печатку на ще не застиглий вiск. Тодi взяв ii в руки i довго роздивлявся, одним оком зиркаючи на Ярослава та оцiнюючи його. На вiдбитку був зображений безбородий воiн з довгими вусами i в конiчному шоломi. Чоловiк, що стояв зараз перед ним, був дуже подiбний на це зображення. У всякому разi конунг знав його батька, Вальдемара[16 - Це скандинавське iм’я Володимира Великого.], i син був надто вже схожим на нього.

– Як звали твого батька? – вирiшив вiн перевiрити Ярослава.

– Володимир, – не вiдводячи погляду, вiдповiв той.

– А матiр? – не вiдставав конунг.

– Анна Порфiрогенета Вiзантiйська, – з гордiстю промовив Ярослав.

– Як зовуть твого дiда?

– Святослав, Хоробре Серце, – нi хвилини не вагаючись, вiдповiв Ярослав.

Сумнiвiв бути не могло, перед Улофом справдi конунг Ярiслейв.

– Скидаеться на те, що ти не брешеш, – сказав конунг, уставши i простягнувши руку князевi. – Я впiзнаю тебе за описом твоiх гiнцiв. Крiм цього, ти дуже схожий на свого батька, Вальдемара. Ото був силач! Радий цiй зустрiч! А зараз я накажу слугам, хай нагрiють води i приготують усе, щоб ти вiдпочив з дороги i набрався сил.

І з цими словами Улоф узяв мiдний дзвiночок та продзеленчав тричi. З’явилися слуги, вiн вiддав iм накази й повернувся до Ярослава.

– Вдячний тобi, правителю, за визнання, – раптом вирвалось у Ярослава.

– Мусиш вибачити мою доньку Інгiгерд, – запинаючись, промовив конунг.

– За що? – не второпав Ярослав.

– За те, що полонила тебе. Ти повинен ii зрозумiти. Вона зробила це, захищаючись, – нiби виправдовувався конунг.

– То вона твоя дочка?! – Ця здогадка на мить вивела його з рiвноваги. Тепер вiн не знав, що й думати.

– Це мiй скарб, – щиро усмiхнувся Улоф.

– Дуже гарна й смiлива дiвчина! Я радий, що нарештi все прояснилось, – сказав заiнтриговано Ярослав. І почуття з новою силою закрутилися навколо загадковоi незнайомки, котра зустрiлася на його шляху. Тепер у головi проносився цiлий вихор думок.

– Розкажи, як так трапилося, що ти прибув у нашi краi один? Бо я не повiрю, щоб ти вирушав у подорож без супроводу, – пронизливим поглядом подивився на хлопця Улоф Шетконунг.

– Моi кораблi чекають у гаванi. Із собою я взяв тiльки чотирьох людей, щоб не привертати уваги, та й тi загинули по дорозi. Хоч доля двох досi не вiдома, бо вони не випливли на поверхню пiсля того, як наш човен знесло у водоспад, – вiдповiв Ярослав, мимоволi сперся головою на руки й почав терти чоло, роздумуючи: «А може, тодi, не дочекавшись, я занадто швидко рушив геть? Можливо, потрiбно було довше шукати друзiв? Може, вони потребували моеi допомоги?»

– Хтозна, куди течiя iх могла занести. Ще знайдуться. Не хвилюйся. Я накажу своiм людям, щоб оглянули тi мiсця, – заспокiйливо мовив конунг, поплескавши хлопця по плечу.

У цей час до зали почали вносити рiзноманiтнi наiдки[17 - Страви.] та напоi, ставлячи iх на гарний рiзьблений дерев’яний стiл пiд просторими величезними вiкнами з рiзнокольоровим склом. Нiжки стола дивовижно грацiозно вигнутi, через що вiн здавався живою iстотою. На чотирьох кутах – вирiзьбленi голови левiв з вiдкритими пащами. Складалося враження, що звiрi тримають стiл на спинах. Поруч стояли й лави витонченоi роботи.

Коли все було готове, Улоф Шетконунг жестом руки запросив Ярослава вiдвiдати наiдки. Тут був i копчений лосось, нарiзаний велетенськими кусками, i смажена печiнка трiски, i шматочки в’яленого кальмара, i зварена на оленячому м’ясi юшка, запах якоi рознiсся вiдразу по всiй залi i залоскотав носа, i печена рiпа, здобрена маслом. Чи то Ярослав був такий голодний, чи то страви були надто незвичнi, смачнi й пахучi, але пiд впливом пива i рiзних настоянок, котрими його частував конунг, а також розмови за столом, вiн вiдчув, що у нього знову з’являються сили i наче починають рости крила.

Крила стали такi великi, що хлопець злетiв угору i побачив землю зверху. Летiв i летiв безстрашно проти вiтру i знав, що оце пiд ним, скiльки око сягае, – ото його володiння, його земля, i вiдчував, що все життя готовий покласти на те, щоб та земля була найбагатшою i найщасливiшою в свiтi. Невiдомо, чи довго б вiн ще так лiтав, якби не дощ, що став спочатку накрапати, а потiм уперiщив на повну силу, i йому стало холодно, так холодно, що аж зубами цокотiв…

Ярослав вiдкрив повiки i зрозумiв, що голий-голiсiнький сидить у теплiй водi, а служницi поливають його з цеберок прохолодною водою. Вiд несподiванки пiдскочив на рiвнi ноги, i жiнки тут же закутали його в теплi покривала. Хлопець не мiг згадати, як опинився тут. Єдине, що ще пам’ятав, – це синi очi, якi переслiдували всюди. Вiн перебував, наче в туманi. Щойно голова торкнулася ложа, вiн миттю провалився кудись у нову невiдомiсть, але вiдчуття легкостi з дивного видiння не покидало його. Заснув, як дитина, безтурботно i швидко… І наснилася цього разу дiвчина, та така вродлива, що не мiг вiдвести вiд неi погляду. І весь час здавалось, що вже десь ii бачив. Але не мiг пригадати, де саме. І тому довго не наважувався пiдiйти. Та коли все ж вирiшив i попрямував до неi, дiвчина раптом перетворилася на прекрасну бiлу лебiдку i залопотiла крильми просто перед його носом та почала здiйматись у небо до чорного лебедя. З переляку Ярослав навiть не зрозумiв спочатку, що трапилось, та увi снi усвiдомив, що будь-що мусить утримати це видиво. Щодуху наздоганяючи, за мить стрибнув високо за лебiдкою i вхопив за хвiст. Вона пручалася та махала крильми, злiтаючи все вище й вище… І тут хлопець прокинувся… «Що за дивний сон?» – подумав вiн, сидячи на краю ложа… Та, помалу пригадавши всi незвичайнi пригоди попереднiх днiв, усвiдомив нарештi, де вiн. Усмiхнувся, смачно потягуючись…



– Кривий, ти собi ще тут поговори! Я тобi повiдомляю: князь Святополк дав наказ! Якби моя воля, я б зараз лежав на печi i iв калачi, а не до тебе в таку пору iхав, – сказав одноокий. На плечi у нього висiв кручений лук, з лiвого боку на шкiряному поясi – оздоблений коштовними каменями меч. Уся його мiцна статура й одяг аж кричали про владнiсть i багатство.

– Тимоше, ти ж купець, тобi легше це буде зробити. Ти ж знаеш: я немiчна стара людина. Ногою важко ступати, не можу ходити. А ти менi даеш таке завдання, що я з ним нiколи в життi не впораюсь, – скривився його спiврозмовник, невисокого зросту чоловiк з палицею, на яку спирався шкультигаючи. Одне плече при цьому стирчало вище вiд iншого. Чорнi, як вуголь, очi злодiйкувато бiгали, фiксуючи все, що потрiбно, i не звертаючи уваги на iнше.

– Кривий, не зли мене! Ти мiй боржник! Не забув? А кому з нас двох легше це зробити, то знаеш сам, що тобi, – грiзно наступав на нього Тимiш.

– Ну чому завжди я? – запитав Кривий i почесав сиву бороду, що стирчала гострим кутом уперед та нагадувала козячу. Права рука спиралася на дивну палицю, витесану з гiлляки у виглядi обплетеноi навколо неi змii. І саме те мiсце, за яке вiн тримався рукою, було ii шиею. А з пащi стирчав погрозливо роздвоений язик.

– Бо ти непримiтний, на тебе нiхто й уваги не зверне. А, йде собi кудись Кривий, та й нехай собi… Нiхто тебе не зачепить i нi про що не спитае, – переконував Тимiш.

– Я старий i немiчний… – затято почав знову Кривий, блискаючи своiми злими чорними очицями.

– Я нiчого цього навiть слухати не хочу, а Святополк також! Сам знаеш: якщо ми цього не зробимо, непереливки буде тобi й менi. А якщо все вдасться, то i ти, i я будемо у виграшi. Хiба мало ти зi мною кошту заробив?

– Та вже ж багато, – знiяковiло вiдповiв Кривий.

– То чого ж ти, Мишко? Вйо до працi! – пiдбадьорив його Тимiш.

– А-а грошi? – нiби ненароком запитав той.

– От бачиш, який ти швидкий! Грошi вже йому подавай! – не на жарт розiйшовся одноокий.

– Сам розумiеш, без грошей тут нiчого не вдiеш, i навiть нема чого починати, – вже смiливiше наполягав на своему Мишко. Кривий прекрасно розумiв: якщо вiн не вiзьме iх зараз, то не зможе взагалi нiколи отримати.

– Ох, i хитрющий ти, Кривий. Та дам я тобi кошт, дам, – вирiшив змiнити тон одноокий.

– Ти менi зараз заплати, а то я навiть i не починатиму! Зрозумiв?! І я добре собi уявляю, скiльки це все коштуе! – перейшов у наступ Мишко, розумiючи, що той хоче пошити його в дурнi.

– От, на тобi, не бубони. – Нарештi одноокий витягнув з-за пазухи мiшечок з монетами i кинув Кривому. Той вправно вхопив його, перевiрив срiбло на зуб i зразу заховав десь у бездонних кишенях свого одягу, задоволено погладивши вус.

– Ну, тепер можна про щось говорити, – сказав i обпалив поглядом злих чорних очей одноокого Тимоша, вiд чого тому аж щось у животi закрутило.




Роздiл 5. Пiдслухана розмова


Інгiгерд стояла бiля стiни, слухала i вухам своiм не могла повiрити. Кого це вона впiймала? Дiвчина i гордилася собою, i водночас iй ставало соромно. Як же ж тепер показатися йому на очi? На щастя, батько не кликав бiльш нiкого до трапези. Гiсть був, очевидно, дуже важливий. Вiн говорив з ним i говорив. І кiнця тiй розмовi не було. Ноги принцеси затерпли, хоч i переступала з однiеi на другу.

Надiйшли сiро-сизi грозовi хмари. Надворi трохи стемнiло. Почав накрапати дощ. Гримiло… Кiмната щораз спалахувала вiд блискавиць, вимальовуючи на стiнах дивнi химери, котрi тремтiли i стрибали. Тепер дiвчина стояла майже в абсолютнiй темрявi, боячись запалити свiчку з пахучого бджолиного воску. Так довго бути тут не можна, бо домашнi спохопляться i почнуть шукати ii. А тому принцеса швиденько непомiтно вийшла з кiмнати, зiйшла вниз, порозмовляла з челядинцями, перекинулася кiлькома жартами з Дорiс, котра для неi була як мати i дуже переживала, де це вона пропадала такий довгий час. Пройшла в кухню, де готували iжу: варилася юшка, пахло печеною рiпою i на рожнi смажилася оленина.

– І де тебе носило? Ми вже тут усi очi видивили, не могли собi уявити, де ти пропадаеш. Регнвальд казав, що ти, мабуть, знову виконуеш якесь завдання Одина. Вiн i сам мав до тебе якусь важливу розмову, – з цiкавiстю повiдомила Дорiс, висока симпатична бiлява дама середнiх лiт, яка вовтузилась бiля печi та давала розпорядження слугам.

– Ого, мiй кузен за мною скучив? – усмiхаючись, мовила Інгiгерд. – Зi мною сьогоднi стiльки всього трапилося, що несила зараз розповiдати. Якось розкажу… – вiдповiла вона, поспiшно ковтаючи на ходу води, бо спрага мучила ii бiльше, анiж голод. А ще нашвидкуруч вiдрiзала шматочок запашного печеного м’яса i покуштувала його, закотивши вiд задоволення очi.

– А де ж Астрiд i Регнвальд? Та й узагалi всi?

– Взяли кiлькох твоiх лучникiв i подались на полювання. Вони ще також не повернулися. А це правда, що ти впiймала… – повела далi Дорiс, але так i зупинилась на пiвсловi, бо Інгiгерд уже не слухала ii. Вона знову бiгла вгору схiдцями. Тiльки ii й бачили. Цiкавiсть вела дiвчину туди, де зараз, здавалось, вирiшувалася доля цiлого свiту. У нiй прокинувся азарт.

– От вертихвiстка, – з любов’ю мовила Дорiс i рiзко оглянулася, та так, що ii бiлий чепець перехилився набiк i смiшно повис над лiвим вухом. Усi, хто знаходилися в кухнi, застигли з вiдкритими ротами й нашорошеними вухами, нiби iх хтось заморозив.

– Ви чого повитрiщалися? Всьому свiй час! До роботи! Швиденько! Дзвiнок уже давно було чути! Треба трапезу розпочинати, а ви ще тут. Несiть усе до зали, – суворо сказала вона, i дiвчата, якi б уже за iнших обставин починали пiдсмiхатись iз перехиленого чепця, зараз не посмiли цього робити. Для бiльшоi конспiрацii опустили очi додолу, бо якщо Дорiс сувора, то краще мовчати. Та тiльки-но вона вiдвернулася, як погляди iхнi зустрiлися в раптовому польотi й запалили iскру смiху. Дiвчата любили Дорiс. Хто iх ще так пожалiе та приголубить, як не вона? Хто ще вмiе так щиро й дотепно пожартувати з кожного, як ця мила жiнка? Вони, як умiли, ховали усмiшки: хто – в руку, хто – в чепець, а хто й вiдвертався, не витримуючи смiхотворноi хвилi, щоб не розреготатися на всi зуби…

А Інгiгерд тим часом уже була на другому поверсi в потаемнiй кiмнатцi. Зайшла навшпиньки, тихенько прихиливши за собою дверi, i приготувалася слухати далi. Враховуючи те, ким насправдi виявився ii полонений, усе набувало зовсiм iншого вигляду.

– Цi леви, мов живi. Хто вирiзьбив тобi такий чудовий стiл? – поцiкавився Ярослав.

– Є у нас тут один майстер. Що бачить, те й вирiзьблюе, – з усмiшкою мовив Улоф слов’янською мовою, чим вельми приемно здивував Ярослава.

– У нього дуже тонке бачення свiту. Я в дитинствi часто рiзьбленням займався. Але ось так, як живих… Для цього талант потрiбен. Варто було б цього майстра до себе запросити, коли повернуся знову в Киiв княжити, – промовив вiн.

– Ну, до цього спочатку треба дожити. І Киiв ще треба вiдвоювати.

– А я його вiдвоюю, чого б це менi не коштувало. Не заради себе, а задля народу, – впевнено мовив Ярослав, ударивши себе кулаком у груди.

– А люди пiдуть за тобою? – примруживши око, запитав конунг.

– Саме вони мене сюди й послали, – запально мовив Ярослав.

– Якщо ти впевнений у своiх правах посiсти знову великокняжий престол киiвський, цього домогтися буде легше.

– Якби я не був упевнений, то не брався б. Я син Володимира Великого i борюся за своi права проти Святополка.

– І що ж Святополк?

– Вiн i не брат менi зовсiм, а хоче заволодiти тим, що йому не належить. Адже ж три роки тому вiн улiз в довiру до мого батька, зумiв налаштувати його проти нас, усiх його дiтей.

– Я знаю про це…

– Через того пройдисвiта й помер мiй батько, Великий Князь Киiвський.

– Тож важко тобi тодi було втримувати владу?!

– Авжеж! Три роки минуло, як я посiв киiвський престол. І тепер вiн знову напав! Та не сам!

– А кого ж вiн найняв для походу?

– Прийшов уже з вiйськом свого тестя, польського князя Болеслава Хороброго, щоб загарбати моi землi, i забрав у полон багато людей, не оминувши й моiх рiдних сестер.

– Ти говориш, а я вiдчуваю твiй бiль отут, – мовив Улоф, пристрасно вдаривши себе кулаком у груди.

– Мало того! Болеслав ще й привласнив собi всю державну казну у змовi зi скарбничим, десятинним священником, вiдповiдальним за неi. І знаеш, що болить ще бiльше?

– Що ж? – схвильовано запитав конунг.

– Святополк йому ще й пообiцяв моi городи Червенськi[18 - Червенськi городи: Волинь над рiчкою Захiдний Буг, Городло, Угровеськ, Сутiйськ, Стовп’я та iн. Року 1018 Святополк вiддав Червенськi городи польському князю Болеславу І Хороброму за перемогу у вiйнi з Ярославом.] вiддати в разi перемоги! Тепер я мушу цi землi вiдвоювати й об’еднати iх пiд однiею рукою.

– Я тобi допоможу в цьому. Гiнцям твоiм я цього не мiг сказати, бо хочу особисто обмiркувати з тобою подробицi, – притишивши голос i наливаючи повний кухоль, мовив Улоф-конунг. – Частуйся.

Вони випили свiжого пива i з задоволенням узялися до наiдкiв. Ярославовi не терпiлось почути подробицi, але голод брав свое, князь ледь стримував себе – таке все було запашне i смачне. Юшка з оленини вкупi з пивом розлила приемне тепло по тiлу i, здавалося, жилами текла вже зовсiм iнша кров. Перебивши трохи вiдчуття голоду та обдумавши почуте, вiн мовив:

– О, великий Улофе, я приемно здивований з твоiх слiв. Ти великий воiн, завойовник, рiвних якому немае на свiтi. Не думав i не гадав, що так вiдразу отримаю вiдповiдь, ще нiчого не спитавши.

– Не поспiшай хвалити, бо не знаеш моiх умов, – сказав конунг, усмiхнувся лукаво, прищуривши око, i наповнив кухлi цього разу наливкою.

– Щось пiдказуе, що менi сподобаються твоi умови, – також усмiхаючись, вiдповiв Ярослав, у котрого в головi вже визрiвав план.

– Ну, що ж, я допоможу тобi у всьому, про що ти попросиш, а ти за це вiддаси менi володiння Альдейгюборга[19 - Землi сьогоднiшнiх Ладоги i Санкт-Петербурга.] разом з усiма прилеглими землями, – майже пошепки сказав конунг.

«Хитрющий Улоф, – подумав Ярослав, але нiчого не сказав. – За цi землi вiн постiйно веде боротьбу».

– У мене також е умови, – нi хвилi не вагаючись i не вiдповiдаючи на вимогу, мовив Ярослав, не збентежившись. Цим вiн одразу завоював повагу конунга.

– Ха-ха! Тямущий хлопчисько! Якi ще в тебе можуть бути до мене умови? – вже зовсiм як до сина, сказав конунг, знову примруживши око i лукаво посмiхаючись.

– Вiддай за мене свою дочку… – схвильовано видихнув Ярослав. Жилочка на шиi скажено пульсувала в очiкуваннi вiдповiдi. Ще, здавалось, вiн нiколи так не переживав.

Ця неочiкувана пропозицiя вплинула на настрiй Улофа зненацька. По очах помiтив, яка внутрiшня боротьба вiдбуваеться зараз у його душi.

– Котру? – в сум’яттi запитав вiн.

– Скiльки б дочок у тебе не було, я хочу тiльки одну, ту, яка мене полонила, – пристрасно сказав Ярослав.

– Я б залюбки… Тiльки… Хлопче, ти трохи запiзнився. Моя старша дочка Інгiгерд заручена з королем Норвегii, Олафом ІІ, i незабаром мае вiдбутися весiлля. Отже, це неможливо, – затинаючись на кожному словi i знову наливаючи мiцного напою, видавив iз себе Улоф.

– Яке прекрасне в неi iм’я… – сказав Ярослав, сперши на руку свою голову, яка чомусь стала важкою.

– Авжеж, ця дiвчина – мiй скарб, – з гордiстю виголосив конунг, високо пiднявши кухоль.

– Батько колись давно вчив мене, що у свiтi немае нiчого неможливого. Завжди можна щось придумати. Я остерiгаюся давати тобi поради, але якщо дозволиш, то запропонував би одну.

– І яку ж? – з цiкавiстю запитав Улоф, наповнюючи знову кухлi та гикаючи вiд надмiрного хвилювання.

– З нашоi розмови я зрозумiв, що в тебе не одна дочка. Отже, ти можеш видати за нього iншу. Тiльки треба знайти причину, чому ти так вчиниш. Вихiд завжди можна знайти.

При цих словах брови Улофа поповзли вгору. «Ого, куди сягнув! А цей хлопчисько далеко пiде! І вiн таки мае рацiю. Причину й справдi можна знайти, i я вже навiть знаю яку…» – мовчки розмiрковував конунг, ухопившись руками за стiл. Пильно вдивляючись в обличчя гостя, вiн подумки високо оцiнив його стратегiчний дар.

– Зрозумiй! Якщо Інгiгерд стане моею дружиною, вона володiтиме разом зi мною такою величезною краiною, як Киiвська Русь. А це набагато бiльше, нiж Норвегiя. І я тобi обiцяю, що зроблю все, щоб вона була щасливою, – пристрасно промовив Ярослав.

Цей аргумент був, напевно, найважливiшим для чуйного батькiвського серця конунга, бо вiн, схиливши голову на руку, подивився мрiйливим поглядом на вогонь у камiнi, i йому вже справдi ввижалися багатство i розкiш, в яких житиме його донька, його маленька Інга.

Вони ще довго говорили на рiзнi теми… І така цiкава була ця розмова. До кiнця трапези стали найкращими друзями. Обнiмалися i клялися один одному у вiрностi до кiнця життя…

Улоф розмрiявся i в думках понiсся далеко-далеко. Уявляв собi вже, що Інгiгерд – княгиня. І вирiшив усе-таки намовити ii на цей шлюб.

«Якщо добре подумати, то ким був для неi конунг Олаф ІІ? Та нiким! Вона його ще взагалi не бачила. Ха-ха! Та й вiн також, хоча присвячував iй саги. А от Ярославовi, видно по очах, припала до душi моя маленька Інга. Такому чоловiковi не страшно й вiддати кохане дитя. Та й вiд смертi ж вiн ii врятував…»

…Згодом тiльки одне здивувало конунга. Щойно Інгiгерд розповiла йому про змiюку, де i як усе вiдбувалося, про змагання князя зi смертю, вiн одразу послав туди людей, щоб принести шматки мертвоi рептилii i засмажити, як делiкатес. Та диво! На тому мiсцi нiчого не знайшли, хоча трава була прим’ята на великiй територii…




Роздiл 6. Таемниця за сiмома замками


Інгiгерд стояла, припавши до кам’яноi стiни, i не вiдчувала холоду. У душi все вирувало. Вона не вловила й половини з того, про що вони там шепотiли. Здогадувалася, що мова йде про неi, а тому це цiкавило ii неабияк. Та не могла нiчого вдiяти. І так i сяк примудрялася пiдставляти вухо то одне, то друге, але вдалося почути тiльки уривки окремих фраз. Ноги заклякли, плече, яким притулилась до стiни, нило, очi вiд напруги пекли, нiби пiску в них насипали, але цiкавiсть не вiдпускала. Та раптом вiд холоду чи вiд пилюки, якоi нанюхалася з отвору, так закрутило в носi, що принцеса змушена була, затулившись руками, швиденько навшпиньки вибiгти з кiмнати. Вже на пiвдорозi до своiх покоiв дiвчина чхнула вiд усiеi душi, не стримуючись, i раптом розсмiялася. Добре, що в коридорi нiкого не було.

Заскочивши до опочивальнi, Інгiгерд нахилилась до камiна, щоб трохи зiгрiти руки. Жовтогарячi язики облизували дерев’янi полiна. Попереднi днi були досить похмурими, тому в замку зараз навiть холоднiше, нiж на подвiр’i. Вона присiла навпочiпки i вдивлялася у грайливе полум’я. А воно, мов живе, яскраво спалахувало, перестрибуючи з полiна на полiно, смiялося, корчило гримаси, трiскотiло i щось наче тихо нашiптувало. Це була мелодiя ii спокою, коли дiвчина могла заглибитись уся i повнiстю у свое внутрiшне Я, коли всi навколишнi звуки зникали. І тодi Інга переносилася в зовсiм iнший, потаемний свiт. Там вона була сильна, могла з легкiстю керувати своiми думками, почуттями i мрiями.

Минулого року, коли за рiшенням тiнгу[20 - Давньоскандинавськi урядовi збори, якi складалися з вiльних чоловiкiв краiни (на кшталт вiче). Тiнги зазвичай мали не лише законодавчi повноваження, але й обирали вождiв або конунгiв.] вона заочно заручилася з королем Норвегii Олафом ІІ, батько послав ii на науку до мудреця Одина, як його тут називали, який жив недалеко вiд капища та багато чого мiг навчити. Ходили чутки, нiби вiн осягнув таемницi загробного свiту. Інгiгерд давно захоплювалася розповiдями про мудреця, давно просила батька про це, та конунг зволiкав, хотiв, щоб вона набралася досвiду, була бiльш витривалою i розумнiшою, бо, непiдготовлена, навряд чи повернулася б живою пiсля несподiваних пригод.

Цей час настав. І дiвчина вже кiлька мiсяцiв поспiль осягала таемницi свiту, проходила рiзноманiтнi випробування. Щоразу долала вiдстань вiд замку в Сигтунi до володiнь мудреця Одина, переборюючи всякi перешкоди. Це були цiкавi подорожi, але водночас небезпечнi й непередбачуванi. Спочатку принцесу супроводжували лучники. Але з часом, коли вона вiдчула, що сильна i здолати ii практично неможливо, бо брала вже участь поруч з батьком i братами не в одному бою, вирiшила ходити сама або в супроводi собаки Ерейри та конячки Адель.

І весь цей час дiвчина готувалася стати дружиною короля Олафа ІІ. На його замовлення були написанi саги, в яких змальовувалась краса принцеси i котрi вiн присилав iй через своiх послiв. Читаючи iх, дiвчина затамовувала подих i очiкувала дня, коли, нарештi, побачить того, хто полонив усi ii думки. Саги iй подобались, i своiм дiвочим серцем вона Олафа вже майже кохала, хоча жодного разу ще не бачила. Їй самiй це здавалося iнколи дивним, але дiвчина втiшала себе думкою, що така доля всiх принцес на свiтi. Інгiгерд знала, що вiн мужнiй i хоробрий, i вiрила, що захистить ii, якщо буде така потреба.

Хоча всяке про нього розповiдали бувалi воiни. У такi хвилини Інгiгерд затуляла вуха, щоб не слухати нiчого поганого про майбутнього мужа. Однак щораз серце дiвчини стискалося вiд очiкування якоiсь не до кiнця оправданоi жертви зi свого боку. Тисячi разiв запитувала себе: то кохае вона його чи боiться? Але ж нi! Тисячу разiв нi! Дiвчина й сама була мужньою i вмiла за себе постояти. Кожного вечора перед сном мрiяла про той час, коли стане королевою Норвегii, про конунга Олафа, який буде ii любити понад усе на свiтi. Уявляла собi палац, у якому житиме, i ще багато-багато всього. Зранку, проснувшись, вона не розумiла, як можна виходити замiж за людину, якоi ти ще жодного разу не бачила i про яку наслухалася стiльки поганого.

Та було щось таке, чого вона не могла нiкому розповiсти. Таемниця за сiмома замками. Одного разу Інгiгерд попросила Одина передбачити ii майбутне. Вiн довго ходив з нею кругами попри всi каменi з рунами, що стояли навколо капища, поки не зупинився навпроти мармурового ковша, наповненого водою. Вдивляючись зосереджено в ii глибину, занурив туди обидвi руки й обмив обличчя дiвчини. Довго щось нашiптуючи та перебираючи священнi руни, вiн, нарештi, вимовив:

– Тiльки у твоiй владi вибрати свiй шлях. Я навчу всього, що знадобиться в життi. Але запам’ятай: випробування ще не закiнчились. Одне з них здолаеш не ти. Якщо обереш того, хто врятуе вiд напастi, то будеш для нього богинею i володiтимеш половиною свiту. Можна вибрати шлях, усiяний кiстьми i кров’ю, i потiм про тебе не згадае нiхто. А е iнший, що приведе до благодатi, iм’я твое буде священне, i згадуватимуть його у вiках.

Цi слова неможливо було забути. Дiвчина вивчила вже iх напам’ять, постiйно повторюючи в умi. Навiть не сумнiвалася, що тим лицарем, котрий виконае одне з випробувань, буде конунг Олаф ІІ, ii майбутнiй муж. Уже незабаром весiлля. На честь заручин вона вiдправила йому як подарунок шовковий золотий плащ iз срiбним поясом. Довго вибирала його серед товарiв, привезених зi Сходу, переглядаючи все разом з матiр’ю i батьком. А ще тут була сестричка Астрiд, з котрою вони не раз обговорювали, яким буде весiлля, у що наречену одягнуть, хто буде ii супроводжувати, хто йтиме по боках… Здавалося, сестричка була бiльш закоханою в Олафа, нiж сама Інгiгерд. Вона аж марила, так хотiла побачити короля Норвегii, про якого було складено безлiч саг, що звеличували його силу, мужнiсть i безстрашнiсть…

Мати принцеси, Естрiд Ободритська[21 - Зараз Мекленбурзька, (Мекленбург – мiсто в Нiмеччинi, ранiше слов’янський Ререк, Велеград, мiсто Велеса).], давала вже iй настанови щодо подружнього життя. Інколи дiвчина затуляла своi гарнi вушка, щоб не чути всього, що iй розповiдали, настiльки диким воно здавалося. У глибинi душi вона мрiяла про прекрасного принца, за котрим пiшла б хоч на край свiту… А бувалi воi розповiдали про Олафа як про вбивцю i насильника, вiд якого слiд захистити батькiвськi землi, бо вiн постiйно на них нападае. А тому дiвчина ставала все бiльш невпевненою в майбутньому шлюбi… І не уявляла, як житиме з такою жорстокою людиною.

Але те, що сьогоднi трапилось у лiсi, виходило за всi рамки ii можливих уявлень. Десь далеко в пiдсвiдомостi вона вiдчувала, що цей лицар сподобався iй бiльше, нiж вона б цього хотiла. І саме вiн сьогоднi врятував iй життя.

«А може, це i е мое майбутне? – закралася несмiлива думка. – Адже ж Олаф нi вiд чого мене не рятував…» І в ту ж мить полiно, яке горiло в центрi вогнища, почало спалахувати i, зненацька пiдстрибнувши й потрiскуючи, випустило снiп iскор, що полетiли вгору, до комина. Інгiгерд аж пiдскочила i сама до себе засмiялася.

Було щось мiстичне в цьому. Вогонь реагував чутливо на кожну ii думку, так, нiби там сидiла якась жива iстота. Щойно дiвчина починала думати про одного – полум’я яскраво спалахувало та iскри пiдстрибували високо, а згадувала про iншого – вогонь майже затухав.

Це все знаки, про якi iй розповiдав Один. Очевидно, звали його так, бо вiн довгий час жив самотньо, один як палець. Інколи до нього сходились учнi й одночасно допомагали йому у всьому, а вiн навчав iх багатьох премудростей. Колись Один був одним iз волхвiв, що служили у величезному слов’янському язичницькому храмi Аркона, який височiе на островi Руянi[22 - Нинi нiмецький острiв Рюген, пiвострiв Вiттов. Острiв Рюген дуже фрагментований i мае у своему складi багато мисiв, кiс i пiвостровiв.]. Туди стiкаеться на великi свята слов’янський люд з усього свiту на поклонiння своiм богам, а особливо богу Святовиту. Туди щодня приходять люди, щоб принести в жертву мед, просо чи ячмiнь, щоб попросити милостi для себе та всiеi родини. У тутешнiх волхвiв можна дiзнатися про свое майбутне, i подейкують, що арконiвський оракул[23 - Жрець, який пророкував майбутне вiд iменi божества.] завжди каже правду. Про це Інгiгерд знала ще змалечку. Тут же е й школа, де навчають здiбних хлопчикiв волхвiвськоi справи. На це не кожен здатний – не кожен зможе чаклувати, керувати хмарами, сiвбою i людьми.

Таемниче волхвiвство вчив колись i Один. Як вiн опинився саме тут, нiхто не знав. Сам збудував у лiсi капище та час вiд часу передавав молодi незвичайнi знання. Скiлькох вiкiнгiв тут вишколив! Так вправно володiти зброею, здавалось, умiв тiльки вiн. Ще нiхто i нiколи його не перемiг та не перехитрив. Навiть сам конунг намагався, та не спромiгся. Волхв був пiд охороною Улофа, який мав до нього повну довiру. Колись давно Один урятував конунговi життя. Тому тепер мiг робити все, що заманеться… І знав: йому нiхто не заборонить.

Навколо всi приймали християнство. Так повелiв конунг. Та Улоф був мудрим правителем i не заперечував iснування рiзних вiрувань людей на своiх територiях. Але ж мiсто Сигтуну спецiально побудував i зробив новою столицею Швецii замiсть Упсали[24 - Попередня столиця Швецii.], щоб запровадити там тiльки християнство. Цього вiн хотiв вiд усiеi душi. Незважаючи на те, що в Упсалi набудовано багато християнських храмiв, там процвiтала стара язичницька вiра. Знаючи батька, Інгiгерд могла б ручатися, що нi в Бога, нi в троля вiн не вiрить. Його безстрашнiсть неодноразово це iй доводила. Але Один… Вiн був для конунга авторитетом. Те, що той умiв, не вкладалося в звичайне уявлення про людину. Вiн знав, здавалося, все про все, вмiв раптово зникати i з’являтися, лiкувати травами, замовляннями i самими тiльки руками. Читав думки, знав минуле i бачив майбутне. Володiв зброею так, що його нiколи i нiхто не вмiв перемогти. Тому i йшли до нього всi, хто хотiв дiзнатися про щось бiльше в цьому життi i чогось бiльшого досягти. Сказати, що вiн умiв i знав усе – це нiчого не сказати. Люди, яких вiн навчав, ставились до нього майже, як до Бога.

«Треба буде обов`язково пiти до Одина i запитати ще раз про свою долю…» – подумала Інгiгерд – i полум’я запалало яскравiше.

Але ж нi, батько нiколи не вiдступиться вiд свого слова, бо вiд ii шлюбу з Олафом Норвезьким залежать територii, якi 18 рокiв тому Улоф Шетконунг разом iз королем Данii Свеном Вiлобородим забрали у норвегiв. Ця земля належала Швецii вже досить довго, щоби тепер так просто ii вiддати. Скiльки всього там було зроблено, побудовано, облаштовано. І люди задоволенi його правлiнням. А тепер, уже два роки поспiль, Олаф ІІ Норвезький вiв вiйну проти ii батька, щоб вiдiбрати цi територii. В тiй вiйнi нiхто й нiяк не мiг перемогти. І смiх, i сльози! Тому й зiбрався тiнг, щоб вирiшити це болюче для обох краiн питання. Згiдно з договором Улоф Шетконунг зобов’язаний був видати Інгiгерд замiж за короля Норвегii, щоб на цьому покiнчити з вiйною.

Як тiльки думки ii торкнулися Олафа, подув вiтер, котрого ранiше не вiдчувала, – i полум’я враз нiби чогось злякалось, пригасло. Язички зникли, тiльки полiна жеврiли. Це було дивно. Чому? Чому потойбiччя посилало iй такий знак? Адже ж Олаф ii наречений. Дiвчина не могла повiрити в те, що побачили ii очi, i осягнути своiм наiвним дiвочим сердечком. Так, вона багато всього навчилася у мудреця Одина. Багато всього знала. Але зараз ii серце було переповнене почуттями, а це – поганий порадник, коли потрiбно тверезо мислити.

Принцеса належала до династii Інглiнгiв. Їi батько, Улоф ІІІ Шетконунг, був сином Сiгрiд Гордоi[25 - Князiвна Гунхiльда П’яст iз Захiдноi Померанii (сьогоднi територiя Нiмеччини мiж Мекленбургом (колись Велеград) i Бранденбургом (колись Бранiбор).] та Ерiка VІ Сегерселля[26 - Переможний.], короля Свеаланду. А це багато що означало. Тому ii виховували в дусi гордостi за свiй рiд i любовi до рiдноi землi, мови, звичаiв. Дiдусь Інгiгерд поставив собi за мету об’еднати всi землi Свеаланду. І двадцять рокiв тому доеднав пiвденнi територii – Геталанд[27 - Пiвденна Швецiя.]. Сина свого Ерiк сам навчав усього, що вмiв, як тепер робить i Улоф. Його дiти беруть участь у всiх бойових дiях i навчаються управляти краiною. Тому дiвчина знала, що потрiбно завжди керуватись холодним розумом, а не гарячими почуттями…




Роздiл 7. Веселе полювання


У дверi постукали. Це вивело дiвчину iз зацiпенiння. Вона вiдiзвалася в задумi:

– Хто там?

– Це я, Астрiд, – пролунав бадьорий голосочок.

– Заходь, – вiдповiла Інгiгерд i усмiхнулась, а та вже бiгла до неi в обiйми. Вона була сестричкою вiд iншоi матерi, як i ii брат Емунд. Естрiд Ободритська не любила дiтей вiд незаконноi дружини Улофа, Едли. Як i кожна мати, а тим бiльше королева, вона насамперед переживала за своiх. Оскiльки Едла була дочкою вендландського[28 - Вендландiя – колишнi слов’янськi територii, а тепер частина Нiмеччини.] князя, а також слов’янкою, як i вона, та майже ii землячкою, то дозволила, щоб мала Астрiд i Емунд виховувались разом з ii дiтьми, Інгiгерд i Якобом. Принцеса так любила сестричку, що жити без неi не могла, i цi почуття були взаемними. Та зрозумiвши, що Емунд у майбутньому може стати загрозою для сходження ii сина Якоба на престол, королева вiдправила його ще юнаком до матерi, де той i виховувався дотепер.

– Чому ти тут сидиш самотня? У нас там так весело! Ми щойно приiхали i привезли з собою велетенського оленя! Ходiмо до нас! – смiючись, весело щебетала Астрiд i тягнула ii за собою.

За останнiй рiк дiвчина так витягнулась, виросла непомiтно. Була вона не такою високою, як Інгiгерд, худенькою i грацiозною, як молода лань. Хоч Астрiд на кiлька рокiв молодша вiд сестри, однак намагалась не вiдставати вiд неi у вмiннях i майстерностi володiння зброею. Та насправдi не була войовничою. Дiвчина бiльше любила спiвати й танцювати. Свiтло-сiрi оченята, обведенi темним обiдком, були такими щирими. Дивились просто в душу… Їi чистосердечнiсть була очевидною. Довге свiтло-русе волосся, заплетене в п’ять рядiв колосками вiд самого чола, надавало обличчю Астрiд дуже розумного вигляду.

Весело смiючись, вона витягла Інгiгерд з кiмнати, i дiвчата обидвi зараз бiгли довгими розлогими мармуровими сходами до трапезноi, де було чути смiх i веселi розмови. Коли сестри зiйшли вниз, до них пiдбiгла зграйка гончих собак, i всi вони, виляючи хвостами, намагалися лизнути руку то Інгiгерд, то Астрiд. Дiвчата гладили i плескали iх по спинах.

Поки тривав весь цей гармидер, у протилежному кiнцi трапезноi почувся гавкiт. Висолопивши язика i не помiчаючи жодних перешкод, звiдти з усього розгону мчала улюблениця Інгiгерд.

– Ерейра! – смiючись, вигукнула дiвчина. Але собака, не зупиняючись, налетiла на неi i, поклавши лапи на плечi, почала облизувати iй обличчя. Інгiгерд не втрималася i впала. Та Ерейру це не зупинило. Вона облизувала кожен сантиметр обличчя принцеси, намагаючись так виявити до дiвчини почуття, яких iй бракувало, поки та була вiдсутня. Дiвчина смiялась, намагаючись вирватись iз цих обiймiв, але iй нiяк не вдавалось.

– Ну, постривай-но, Ерейро! І я тебе люблю, моя собачко! Але ж так не можна, люди навколо, подивися! – І Ерейра справдi, наче зрозумiвши, оглянулася, i, як нiчого й не було, продовжила робити те, що й до цього.

Усi, хто був тут, забувши про справи, з цiкавiстю спостерiгали смiючись за цим раптовим виявом почуттiв. Нiхто не наважувався допомогти, бо Ерейра непередбачувана, могла i вкусити, коли справа стосувалася захисту ii господинi. А ще й тепер, коли народилися цуценята, вона несамовитiла вiд любовi до них i до своеi Інгiгерд. Всi iншi були для неi майже ворогами.

– Виручайте нашу принцесу! Швиденько несiть на стiл наiдки i напоi! – голосно давала на кухнi розпорядження Дорiс. Вона ж i випустила Ерейру, яка аж скавчала, так хотiла побачити свою господиню. – Вiдчуваеться, що Інгiгерд не було кiлька днiв.

І справдi, Ерейра вiдпустила дiвчину тiльки тодi, коли почали вносити запашнi страви i розкладати iх на столi. Але навiть зараз, коли дiвчина вже пiдвелася, собака раз у раз бiгала навколо неi, облизуючи руки, виляючи хвостом i заглядаючи у вiчi, нiби хотiла сказати: «Ти бачиш, як я тебе люблю? Не можу без тебе жити. Ти ж моя красуня одна-едина на свiтi».

Тепер уже всi наввипередки почали обiймати принцесу i розповiдати iй про сьогоднiшнiй вдалий день.

– Ти не уявляеш, що сьогоднi трапилося, – почав було Гео, привiтавшись з Інгiгерд. – Шкода, що тебе з нами не було.

Цей хлопець щиро вiдданий Інгiгерд iз самого дитинства. Вона завжди керувала ним, як хотiла, а вiн, не сперечаючись, виконував усi ii забаганки. Якби не рiзниця в статусi, можна було б подумати, що Гео закоханий. Щосекунди ловив ii погляд. Коли про щось розповiдав, то здавалось, що робив це наче тiльки для однiеi принцеси. Високий, худорлявий, з добре розвиненими м’язами, свiтло-русим волоссям до плечей, стягнутим у хвостик, що спадав на шию, i очима кольору першоi весняноi бурi, вiн був симпатичним молодим вiкiнгом. Одягався просто, та, завдяки правильнiй статурi, все на ньому видавалося найдорожчим.

– Я бачу, що було щось надзвичайне, бо всi такi збудженi, нiби сьогоднi зiрка з неба впала, – пожартувала Інгiгерд.

– Ха-ха-ха! – засмiялися всi.

– Що, я вiдгадала? – спитала здивовано Інгiгерд.

– Так, вона звалилася просто, як зiрка з неба, а-ха-ха-ха-ха! – не переставав потiшатися Гео.

Присутнi також голосно смiялися, та найбiльше реготав високий красень з карими очима i свiтло-русим волоссям, розсипаним по плечах. Вiн одразу видiлявся з-помiж усiх своiми витонченими рухами, високим розумним чолом, вагомим перснем на вказiвному пальцi лiвоi руки i на диво простим одягом. Його смiх був пересипаний чортиханнями i рiзноманiтними мiцними слiвцями, з чого всi ще дужче реготали. Це був Якоб, рiдний брат Інгiгерд, з яким та завжди сперечалася. Вiн мав дуже високу думку про себе й не пропускав жодноi можливостi про це нагадати iншим. Цi двое нiколи не могли дiйти спiльноi думки в жодному питаннi: чи то стосувалося володiнь, чи полiтики, чи родинних справ. Деколи в такi суперечки втручався Улоф, щоб iх припинити. Товариства Якоб любив i реготав завжди вiд душi. До людей, що служили йому, ставився з повагою, як до рiвних, нiколи не зазнавався тим, що вiн з династii Інглiнгiв. Ось i зараз вiн поводився невимушено. Душа його, як завжди, була вся, мов на долонi.

– Хто звалився? – спитала Інгiгерд. Але нiхто ii не чув, бо в загальному шумi це прозвучало, як дзижчання комарика.

– Коли я побачив, як щось велике летить на мене зверху, я подумав – ну все! Тепер менi гаплик! А-ха-ха-ха-ха! – не вгавав Гео. Новий вибух смiху супроводжував його розповiдь. Найголоснiше реготав Якоб, заражаючи всiх навколо.

– І що ж це було? – знову намагалася дiзнатись Інгiгерд.

– І коли воно на мене впало, а-ха-ха-ха-ха! – навколо моеi голови, яка мало не вiдвалилася, стiльки зiрочок лiтало! Вони нiяк не могли зупинитись, тому я iх не встиг порахувати, – продовжував далi Гео пiд загальнi вибухи смiху.

– То я дiзнаюся, нарештi, що це було? – i сама потiшаючись, намагалася перекричати всiх Інгiгерд.

– Не що, а хто, – вiдiзвався ii двоюрiдний брат Регнвальд, примiтний високий парубок, котрий сидiв недалеко. Його чорнявi кучерi повнiстю вiдрiзнялися вiд свiтло-русого волосся кузена. Очi вражали яскравим синiм кольором, майже таким, як i в Інгiгерд, тiльки темнiшим. Вiн був стриманiшим, нiж Якоб. Не смiявся так голосно, зате любив пiдхрюкувати. Інколи всi, смiючись iз чогось iншого, починали реготати, щойно почувши це кумедне хрюкання.

– Це була я, – смiючись, раптом озвалася Астрiд, що стояла бiля Інгiгерд, витираючи в знемозi очi вiд слiз.

– Ти? – здивовано спитала дiвчина. – А що ти там робила?

– Я була там швидше, нiж всi iншi. Вилiзла на дерево, щоб краще бачити мiсцевiсть i щоб дерева не заважали. Галявина була, як на долонi, а олень наче летiв нею у всiй своiй красi! Прицiлилась iз лука – i тут мене в руку вжалив комар! А другий сiв просто на нiс i почав кусати! Я хотiла його придавити, тому швиденько випустила стрiлу в оленя i з розмаху вдарила себе по перенiссю, та й утратила рiвновагу, – торохтiла мала, не вгаваючи. Поки вона розповiдала, всi слухали, затамувавши подих, щоб нiчого не пропустити. За швидкою на слово Астрiд потрiбно було мати добрий хист устигати не тiльки почути, а ще й осмислити, що вона сказала. Але коли вимовила останню фразу, вся компанiя знову вибухнула смiхом.

– І звалилася менi на голову! – продовжив Гео, округливши очi, чим довiв усiх до екстазу. Молодь просто знемагала вiд дикого реготу. З такою iнтонацiею вмiв розповiдати тiльки вiн. Чи щось було такого в тембрi його голосу, чи в поглядi, але слова хлопця неминуче приводили всiх до приступу веселощiв. А ще додавало гумору хрюкання Регнвальда.

– Спершу пiдстрелила двох диких качок, тодi повалила оленя! Ха-ха-ха! – вела далi Астрiд.

– Я ж прицiлювався, та не встиг, бо ти впала на мене! – виправдовувався Гео.

Собаки в цей час, вiдчуваючи загальну радiсть, також розважалися по-своему: обнюхували однi одних, виляли хвостами. Тiльки Ерейра невiдступно сидiла бiля своеi Інгiгерд, намагаючсь то руку iй лизнути, то дотягнутися до щоки, i про цуценят своiх геть забула… Молодь веселилася, розповiдаючи далi про своi пригоди. Час вiд часу то тут, то там було чути вибухи смiху.

– Розкажи краще, сестричко, як твоя подорож до Одина. Ми чули, ти також привезла здобич, – звернулася Астрiд до принцеси.

– Усе було прекрасно. А про мою здобич ви дiзнаетесь завтра, бо я дуже втомилася… Доброi ночi всiм, – швиденько втекла вiд вiдповiдi принцеса. Вона просто навiть не знала, що можна розповiдати, а що нi.

– Та нi, не йди, залишся з нами ще, – просила Астрiд, вхопивши принцесу за руку.

– Посидь тут ще хоч трохи, – звернувся до принцеси Гео. З ii появою в нього просинався дар смiшити людей. Хотiлося жартувати ще, аби побачити, як iскряться ii блакитнi очi. Але коли Інгiгерд зараз пiде, втрачаеться всякий смисл щось вигадувати i веселити всiх навколо. Тiльки вона одна вмiла так смiятись.

– Не можу, мушу йти поспати. Завтра побачимось.

Інгiгерд обняла сестру й побiгла схiдцями вгору, а за нею тут же помчала Ерейра.

На пiвдорозi Інгiгерд мало не збила з нiг батька, котрий якраз вийшов iз зали й прямував у трапезну. Вона влучила головою йому просто в живiт. Вiдповiдно Ерейра, котра нi на крок не вiдставала тепер вiд своеi господинi, уткнулася мордою якраз iй мiж ноги. Дiвчина, котра тiльки ще хвилину назад реготала разом з усiма, не втрималася i пирснула в долонi.

– Ти куди так бiгла, дитинко? – зупинив ii Улоф i також засмiявся розслаблено, трохи похитуючись.

– Ой, вибач, таточку! Я дуже стомилася сьогоднi, йду спати, – все ще тримаючи руки бiля обличчя, вiдповiла принцеса.

– У мене до тебе е важлива розмова. Твiй полонений виявився киiвським князем. Але якщо ти втомлена, то йди у свою кiмнату, поговоримо завтра вранцi.

– Якщо потрiбно, то можна й зараз, – швиденько мовила дiвчина, вже жалкуючи, що сказала про втому. Так кортiло дiзнатися, про що говорили батько з Ярославом, бо хоч вона i пiдслуховувала, та майже нiчого не чула.

– Та нi, розмова почекае, iди вiдпочивай. Подорож до Одина вселила в тебе бiльше впевненостi? – поцiкавився конунг.

– Так, я задоволена. З кожним разом менi все цiкавiше. Уявляеш, вiн дае такi завдання, що iнодi здаеться, нiби я в потойбiчному свiтi, – прошепотiла йому на вухо Інгiгерд i додала: – І деколи боюся. Але Один навчив мене володiти собою, не вiдчувати страху, давати собi раду, що б не трапилось.

– Ну що ти, дiвчинко моя, ти ж завжди була смiлива! У тебе все буде добре, i ти станеш великою людиною! Я в цьому впевнений!

– Але ж знаю, що навiть iз наймужнiшими чоловiками таке бувае. Просто треба швидко вмiти себе опанувати, – нiби виправдовуючись, сказала Інгiгерд.

– Звичайно, i я, бувало, боявся дечого. Гаразд, ми завтра поговоримо, i ти розкажеш менi про все, що з тобою вiдбувалося за цi останнi днi. А зараз iди вiдпочивати.

– На добранiч, таточку.

– На добранiч, – з любов’ю мовив Улоф i поцiлував дочку в чоло.

Вiн так не хотiв би вiдпускати ii вiд себе кудись у далекий свiт. Інгiгерд так тiшила його батькiвське серце, але що ж тут вдiеш. Вона ж принцеса, та неабиякоi вроди, i коли-небудь мусить вийти замiж за якогось короля. І його обов’язок – зробити так, щоб ii доля була якнайщасливiшою.

Улоф знав, що таке щастя. Для нього – це влада. Вiн умiв правити народом, державою та вести успiшнi вiйни. То була його стихiя. Будучи згустком волi, вiн нестерпно прагнув перемог.

Такою ж була й Інгiгерд. Вона вже змалечку вмiло керувала людьми i дiяла так, що всi навколо були щасливi. Он скiльки лучникiв пiд своiм командуванням вже назбирала, iздить iз ними навколишнiми поселеннями, порядок утримуе, зброею володiе не гiрше за будь-якого вiкiнга. Всi банди, якi коли-небудь iснували в тутешнiх мiсцях, щезли невiдомо куди.

Конунг розумiв, що для повного щастя iй потрiбне буде справжне кохання, бо так е у цьому свiтi: люди народжуються для любовi. Водночас надiявся, що дочка ще не мае жодних почуттiв до Олафа ІІ. Вiн не хотiв би розбивати iй серце. Та й хiба можливо закохатися, якщо ти не бачив людини?

Улоф знав про саги, котрi Олаф присвятив Інгiгерд, хоча розумiв, що iх писав не сам король. Конунг бачив, як вона готуеться до замiжжя, як разом з Астрiд годинами обговорюе цю тему, з яким бажанням вибирала для нього подарунок. Тiльки б не закохалась… Але що це вiн видумуе? Потрiбно мислити насамперед про краiну, про зв’язки з iншими державами.

Отак мiркуючи, вiн iшов до трапезноi, де вечеря була в повному розпалi. Там було шумно i людно. Конунг любив веселi забави. Улоф i до пiдлеглих ставився суворо, але по-дружньому. Тому вони, хоч i побоювались, та вели себе в його присутностi просто й невимушено. Всi чекали зараз на його появу, бо без конунга нiхто тут не мав права починати трапезу, а особливо тодi, коли йшлося про впольованого оленя.

– Ну що, молодь, якi у вас сьогоднi успiхи в полюваннi? – запитав Улоф, зайшовши в трапезну.

– Наша Астрiд стала героiнею, – вiдповiла за всiх Дорiс задоволено. Вона стояла, вперши руки в боки. Дорiс була дорiдною вдовою, матiр’ю шести дiтей, четверо з яких – лучники в загонi Інгiгерд. Статна, висока, рожевощока, з великими красивими, наче в сарни, очима, котрi щомитi стрiляли в рiзнi боки i все помiчали, з довгим свiтло-русим волоссям, зав’язаним в гульку i схованим пiд чепцем, вона була дуже привабливою домоправителькою.

– І що це вона таке витворила, що вже й героiня? – з подивом запитав конунг.

– Сьогоднiшнi трофеi – це ii заслуга. Вона ще й примудрилася мене впiймати, – похвалився Гео, впевнений у тому, що його пiдтримають. І реакцiя не забарилася – всi дружно почали смiятися. Гео був схожий на матiр i взяв вiд неi найкращi риси характеру. Та ще й до того був симпатичним хлопцем, у якого на язицi завжди сидiло кiлька жартiв, котрими вiн сипав, немов горохом.

– А хто ж знав, що ти стоiш пiд тим самим деревом? – не втрималась вiд смiху Астрiд.

– Та я мало не вмер зi страху, коли ти на мене гепнулася! Дотепер всi ребра болять! – вмiло вiв далi Гео, щоб народ не переставав реготати. При тому вiн скривився i схопився за поперек.

– Весело тут у вас, – смiявся зi всiма Улоф. – Ану розповiдайте про цю пригоду!

І всi навперебiй почали розказувати, що i як вiдбувалося. Помiж тими розмовами конунг розпочав частування олениною, i таця з м’ясом пiшла по кругу. Смiх не припинявся. Оленина з печеною рiпою смакувала так, що аж за вухами лящало.

Коли вже помалу почали розходитись, Улоф покликав до себе Регнвальда, свого племiнника, i сказав:

– Доручаю тобi вiдповiдальне завдання. Треба якнайшвидше зiбрати найвiдважнiших хлопцiв, готових на все заради Інгiгерд. Шлях буде далекий i нелегкий. Можливо, що вони й на все життя там залишаться. Табiр розкинемо за рiкою, щоб легше було добиратись. Дай хлопцям вiдповiднi розпорядження. Сьогоднi ж починайте повiдомляти цю новину, щоб на ранок люди вже збиралися. Їх треба не тiльки одягнути й нагодувати, а ще й добре пiдготувати, натренувати для походу. Ти ж знаеш: для нас кожне життя дороге.




Роздiл 8. Змова


Ярослав спав безтурботно, наче дитина. Незважаючи на брязкiт зброi, шум гамiрного мiста та переклички вартових на вежах замку, жодного разу не прокинувся. Затишне потрiскування дров у камiнi загiпнотизувало його. Тiльки-но голова торкнулася подушки, провалився вiдразу в чудесний сон.

Цього разу вiн був сизим голубом, а вона – бiленькою голубкою. Їi пiр’ячко пiдвiвав вiтер, i воно здавалося таким пухнастим-пухнастим, аж хотiлося до нього доторкнутись дзьобиком. Очi блищали, мов маленькi намистинки. Вони летiли парою в принадну далину. Вiд близькостi голубки в нього солодко щемiло серце i свiт здавався таким безмежним.

Пробудження було солодким. Скiльки вiн проспав? Сонце вже заглядало у вiкно. Ярослав озирнувся, обвiв поглядом розкiшну кiмнату. По дiагоналi вiд лiжка праворуч стояв кам’яноi кладки камiн, у якому ще жеврiло вугiлля. Камiнь був настiльки гарно витесаний, що складалося враження, неначе то палац маленького розмiру. На ньому зверху стояли фiгурки звiрiв, вирiзьбленi з дерева. Вони здавалися живими: майстер настiльки правильно передав усi риси, вигини тiла i навiть шерсть та зуби. Згадав, як колись i вiн, будучи ще малим, вирiзьблював усяку всячину, але так майстерно не вмiв. Ярослав солодко потягнувся, прислухаючись до звукiв. Вiдчуття втоми минуло, навiть нога перестала болiти.

Вiн устав, розiм’яв тiло, ще раз iз цiкавiстю оглянув кiмнату.

«От тобi й на! А де ж моi речi?» – подумав. Його одягу не було, але на столику розкладена гарна сорочка, пiд котрою виднiлася шкiряна накидка, а на спинцi крiсла висiли штани. Черевики були тут-таки, але начищенi до блиску. Їх шив його особистий майстер. Вони були зручнi, мiцнi i вишукано зробленi з добре видубленоi шкiри, вгорi стягнутi широкими ремiнцями з витертоi замшi.

На чудесно вирiзьбленому ослiнчику, злiва вiд ложа та недалеко вiд вiкна, стояла умивальниця з глеком води, а збоку висiла тканина для витирання.

Вiн швидко iз задоволенням помив обличчя, шию й руки, ополоснув рот i одягнувся в приготовленi для нього речi. Оцiнив свое зображення в дзеркалi, яке стояло майже навпроти ложа й було таке високе, що можна побачити себе на повен зрiст. Безтурботно насвистуючи, Ярослав вийшов з кiмнати, вхiд до якоi розташовувався у своерiднiй нiшi, а за рогом ii починався коридор. Пiдлога тут була вкрита красиво витканими заморськими килимами, тому ноги ступали м’яко i крокiв не було чутно. Стiни обтягнутi гобеленами, на яких красувалося виткане рiзноманiтне птаство. Це йому нагадало дитинець у Новгородi, а також палац у Киевi, де були зiбранi найдорожчi килими свiту i де вiн створював навколо себе затишок.

Раптом з лiвого боку вiд себе хлопець почув, як хтось бiжить схiдцями. Та тiльки дiйшов до повороту, не встиг ще й голову повернути в тому напрямку, як просто до нього в руки залетiла з розгону, мов бiла пташка, дiвчина з розпущеним довгим волоссям. На нiй були зручнi облягаючi сiрi штани, гаптована зеленувата сорочка з розширеними на кiнцях рукавами, якi опускалися кутиками нижче рук ще на цiлу долоню i внизу закiнчувалися кумедною китичкою. Комiр цiеi диво-сорочки плавно переходив у конусоподiбний капюшон з китичкою аж до пояса. Їi нiжки прикрашали м’якi мокасини, майстерно оздобленi шкiряним швом. Уся вона, майже прозора i така легка, що бракувало тiльки крилець, нагадувала лiсового ельфика[29 - У скандинавських мiфах ельфи – iстоти з надприродними здiбностями, що живуть недалеко вiд свiту людей i люблять ночами водити хороводи навколо дерев.].

– Ого! Яка пташка до мене прилетiла! – мимоволi вхопив ii в обiйми Ярослав, вiдчувши, яка вона худенька. Його миттево пройняла тепла хвиля нiжностi. Усмiхнувся…

– Ой! Добрий день! – на якусь мить ще залишаючись в обiймах, швидко по-слов’янськи мовила вона.

Цей погляд! Якi в нього очi! Князь iз прищуреною усмiшкою дивився на неi невiдривно. Здавалося, вiн i не збираеться ii вiдпускати.

– Доброго ранку! – вiдповiв вiн, ще мiцнiше притуливши дiвчину.

– Уже не ранок! Майже середина дня! Просто всi намагалися не шумiти, щоб не розбудити гостя. Як спалося? – потихеньку випручаючись з обiймiв, мовила Інгiгерд.

– То я так довго спав?! Давно менi не було так добре! Нiби в себе вдома, – все ще тримаючи рукою ii за талiю, вiдповiв Ярослав.

– Я хочу вибачитись за вчорашнiй полон, – дивлячись спiдлоба й винувато усмiхаючись, сказала дiвчина.

– Хотiв би я на все життя в такому полонi опинитися, – прошепотiв вiн, i далi затримуючи ii маленьку прохолодну долоньку в своiй руцi.

«Це справдi вiн сказав, чи, може, менi почулося? Якi теплi у нього руки!» – промайнуло в ii свiдомостi.

– Мiй батько чекае Вас, – шанобливо сказала Інгiгерд. – Я проведу.

І раптом вiн вiдчув дистанцiю.

– Звертайся, будь ласка, до мене на «ти», – попросив Ярослав, не вiдриваючи погляду вiд цих чудових очей.

– Згiдна, – не в змозi уникнути чарiв його усмiшки, вiдповiла вона. Коли цей князь усмiхався, його обличчя видозмiнювалось, свiтилося, нiби осяяне сонцем. На правiй щоцi виднiлася ямочка, яка просто приковувала до себе ii увагу.

Принцеса повела його коридором до батька. Ішла попереду, тому вiн мав змогу насолоджуватися ii витонченою фiгуркою. Зростом Інгiгерд була на пiв голови нижчою вiд нього, тому здавалась маленькою, i йому хотiлося знову пригорнути ii до себе.

Дiвча дивилось на все захопленим поглядом синiх очей, незважаючи на те, що цей свiт такий непевний i завжди десь чатують небезпеки. Вiд одного лише цього погляду хотiлося жити.

– А чи не бажаеш ти бути присутньою при нашiй розмовi? – нарештi наважився запитати Ярослав, коли вони наближалися до дверей зали.

Вiн був майже впевнений, що дiвчина вiдмовить.

«Мабуть, у цiй краiнi жiнкам не можна втручатися в такi справи», – подумав вiн.

– Конунг Ярiслейв хоче моеi присутностi? Я вдячна i з радiстю приедналася б до розмови, але не зараз, бо ми iдемо на плац вправлятися в бойових мистецтвах. Моi воi чекають. А тому перенесемо це на наступний раз.

– Скажи, поки нас нiхто не бачить i не чуе, – почав вiн майже пошепки, заглядаючи iй у вiчi й беручи за руку, – якби я до тебе посватався, ти прийняла б мою пропозицiю?

– Чому я мала б це зробити? Адже ж я заручена. І восени за рiшенням тiнгу вiдбудеться мое весiлля з норвезьким королем Олафом ІІ, – вiдповiла, наморщивши лоба, але тут же усмiхнувшись i не забираючи руки. Цим додала йому впевненостi.

– Я заслiплений твоею вродою i готовий весь свiт завоювати та покласти тобi до нiг, щоб ти забула про свого попереднього нареченого, – м’яким притишеним голосом мовив вiн, схиливши голову трохи вбiк i заправляючи пасмо бiленького волосся iй за вухо. Одночасно тильним боком пальцiв, нiби мимохiть, погладив рум’яну щiчку. Ще вчора вiн вiдчував безвихiдь, не знав, що робити. А зараз так хотiлося жити! Заради цiеi особливоi дiвчини!

– Конунг Ярiслейв трохи забув, що зараз вiн утiкач, – тихо мовила принцеса, збентежена зненацька цiею нiжнiстю. Їй так захотiлося заплющити очi, коли його долонь торкнулась щоки. Та вона вiдсторонила його руку з незворушним виразом обличчя. – Але я подумаю над цими словами.

«Як швидко все змiнюеться. Ще вчора я мрiяла про Олафа. Хiба ж це можливо?» – подумала вона.

– Я не втiкач! Я володар Ростова, Новгорода i всiх торгових шляхiв, якi через них пролягають. А недавно ще й посiдав Киiв. Та названий брат захопив киiвський престол. Ми змушенi були вiдступити. Але я заберу назад те, що належить менi за законом, i завоюю ще багато земель.

Вiн наблизився майже впритул, говорив стиха, так, щоб це могла почути тiльки вона, а ii руку стискав у своiй долонi.

– Ти говориш так упевнено, нiби все це вже сталося, – сказала Інгiгерд, слухаючи iз зачудуванням.

«Який упевнений у собi цей напiвконунг!»

Їй i самiй захотiлося раптом побувати в його землях i побачити все власними очима. Їй подобалась така завзятiсть.

– Я це знаю! Так буде! Я це бачив своiм внутрiшнiм зором. Вiр менi, – прошепотiв Ярослав iй на вухо.

– Як кажуть старi люди, час усе покаже, – також пошепки, майже непритомнiючи i намагаючись не втрачати самовладання, сказала вона.

«Та що це зi мною? Наче якiсь чари…»

З’явився слуга. Інга, злегка зашарiвшись, швиденько звiльнила руку.

– Фердинанде, проведи, будь-ласка, конунга Ярiслейва до зали, – попросила з гiднiстю дiвчина.

– Буде виконано, моя принцесо, – шанобливо схиливши голову, вiдповiв слуга.

– А зараз менi час бiгти. Та й батько вже чекае. Ми ще сьогоднi побачимось, – опанувавши себе, вже бадьорим голосом, прощебетала Інгiгерд.

Бiгши вниз, дiвчина озирнулася. Вiн стояв, усмiхався, дивився iй услiд i не зводив очей.

Їдучи дорогою, принцеса невiдступно поверталася думками до князя. На ii думку, так дивно розвивалися подii. Ще вчора вона була нареченою одного конунга, сьогоднi – iй нав’язують iншого, який, одначе, заполонив усi ii помисли. Ще вчора вiн був ii полоненим, сьогоднi ж – б’е рекорди, щоб узяти ii серце в полон.

«Що зi мною? Хiба ж так можна? Я повинна думати про конунга Олафа», – розмiрковувала вона.

Інгiгерд зловила себе на думцi, що з учорашнього дня постiйно думае про Ярослава, нескiнченну кiлькiсть разiв прокручуючи в умi всi слова, погляди, рухи, усмiшки, i з кожним разом вiн стае iй усе милiшим.

Перед очима невiдступно стояв його образ: худорлявий, мускулистий, з гордо випрямленою спиною i пiднятим пiдборiддям. Видовжене обличчя з тонко окресленими неширокими вилицями i прямим носом, постiйна добра усмiшка з симпатичною ямочкою на правiй щоцi, побрита голова, тiльки довга чуприна, зв’язана у хвiст, звисала вiд середини голови з лiвого боку i торкалася вуха, в якому красувалося золоте кiльце. А ще у князя довгi вуса, що вчора дiвчина добре й не розгледiла. На правiй руцi поблискував громiздкий перстень з печаткою.

Але як же ж так? Вона не зможе так учинити. Хоча сьогоднiшня розмова з батьком довела iй протилежне. Улоф Шетконунг добре знав, що вiн робить. Йому набагато вигiднiше було видати ii за Ярослава, анiж за Олафа Норвезького. Коли зранку Інга прийшла до батька i вони обговорювали ii майбутне, вiн сказав:

– Доню, тобi вирiшувати, але ти ж зрозумiй, що я на твоему боцi i бажаю, щоб ти була щасливою. Ярослав хоче, щоб ти стала його дружиною, а отже, ти зможеш правити разом з ним Гардарiкою, цiею величезною краiною. Тiльки подумай, якi можливостi вiдкриваються перед тобою.

– Батьку, як ти зможеш вiдмовити конунгу Олафу? Адже ж про шлюб давно домовлено, i я вже послала своему нареченому подарунок. Що ти скажеш на мiй захист? Тут мова йде про мою честь i честь нашого роду, – наполягала Інгiгерд, схвильовано ходячи залою та iмпульсивно жестикулюючи.

– За це не хвилюйся. Хто, як не я, першим мусить дбати про це? Я вже знаю, яким буде мое рiшення, якщо ти даеш згоду. Тому я насамперед запитую тебе i даю можливiсть вибору, але одночасно наголошую: для нашоi краiни кращим е твiй шлюб з конунгом Ярiслейвом. Вiн контролюе всi торговi шляхи звiдси i до Вiзантii. Зараз ми сплачуемо дуже велику данину. Та якщо ти вийдеш за нього замiж, цiну можна узгодити. І ще е багато всяких вагомих причин, про якi я не буду тобi зараз розповiдати.

– Тату! Все це мае такий вигляд, нiби я для вас тут корова, яку ви намагаетеся якнайдорожче продати! – пiдозрiливо подивившись на батька, майже прокричала дiвчина з ображеним виразом обличчя.

– Нi, донечко! Ти ж бачиш, що я хочу знати твою думку. Без твоеi згоди я на це нi за що не пiду!

– Я повинна все добре зважити, – спантеличено мовила Інгiгерд, раптово притихла й опустила плечi. І вже спокiйнiше додала – Не можу так одразу прийняти рiшення, яке повнiстю змiнить мое життя. Скiльки в мене часу на роздуми?

– Його майже немае. За декiлька днiв необхiдно зiбрати вiйсько, яке допоможе Ярiслейву повернути втрачений Киiв. А тому я можу почекати на твою вiдповiдь тiльки до ранку. Якщо ти не вийдеш за нього замiж, ми будемо домовлятись про зовсiм iншi умови. І тодi невiдомо, на якi поступки вiн погодиться.

– Але ж про все можна домовитися! Не примушуй мене йти проти усталених правил! – уперто настоювала на своему Інгiгерд.

– Доню, я розумiю, що все це сталося так зненацька. Тобi потрiбно спершу звикнути до думки, що ти не одружишся з Олафом. А тодi осмислити, про що я тобi говорю. Це схоже на те, як примiряти нову одежину. Адже ж я насамперед думаю не про вигоду для себе i краiни, а про твое життя, щоб воно було безхмарним, багатим, поруч з людиною, яка завжди про тебе пiклуватиметься i любитиме, – iз запалом говорив Улоф, намагаючись не заглядати в цi дивнi очi, якi завжди апелювали до його совiстi.

– Пхе… Звiдки ти знаеш, що вiн буде мене любити? – недовiрливо запитала принцеса.

Саме про це дiвчина мрiяла, але ii героем завжди був Олаф.

«І тут раптом вiдмовитись вiд усього, про що так довго марила? Ха-ха! Нi! Нi за що! – У нiй рiс внутрiшнiй протест. – Чому я? Хiба не можна Астрiд видати замiж за Ярослава? Я сьогоднi ж повинна з нею порозмовляти i запропонувати такий варiант. Ой, нi! Не запропонувати, а пiдмовити ii, щоб сестричка сама погодилася на це».

– Ярiслейв тiльки про тебе й говорив. А мiй великий досвiд пiдказуе, що йому треба вiрити. Ти справила на нього особливе враження.



…А в цей час у далекому Новгородi люди жертвували кошти для вiйська. Табiр розташовувався тут-таки, на околицi. Збирали харчi для мужiв, якi захищатимуть край вiд ворожоi навали. А в iншому кiнцi града[30 - Мiсто.] пiд проливним дощем Кривий зустрiвся у невiдкладнiй справi з чоловiком, захованим пiд темною шкiряною накидкою.

– Шукай, Малику, з-помiж хлопцiв таких бiдних, якi готовi зробити будь-що за малу платню, – пояснював Кривий.

Його чорнi очi блищали недобрим вогнем i бiгали з кута в кут. Загострена сiра борода час вiд часу тряслася, як осиковий лист. Один бiк його тiла був вищим за iнший. Скрючена фiгура мала жахливий вигляд порiвняно з коренастим молодим чоловiком у розквiтi сил та невисокого зросту. Правою рукою Кривий спирався на костур, а з-пiд його долонi визирала майстерно зроблена пащека змiюки.

– Та як я iх знайду? Що менi робити? Кожного питати? – якось винувато гугнявив Малик, потираючи вiд переживання руки, якi до того ж ще й спiтнiли.

– Та це вже не моя справа. Хочеш щось заробити? – Кривий свердлив його поглядом чорних, мов нiч, очей.

– Так… – якось непевно промовив Малик пiсля короткоi паузи.

– Тодi шукай, – настановляв Кривий.

– Та легко сказати… – На цей раз хлопець уже потирав лоба.

– Шукай незадоволених. А iх завжди багато, – давав пiдказки Кривий.

– Спробую… – знову невпевнено промовив Малик, переступаючи з ноги на ногу.

– Подумай, чи ти справдi готовий зрадити заради наживи й статкiв. Бо я можу собi когось iншого знайти, – погрозливо натякнув старий.

– Я ж сказав: готовий, – уже впевнено промовив Малик.

«У мене виходу iншого немае», – промайнуло в головi.

– Добре подумав? – ще раз перепитав Кривий.

– Добре…

– Бо потiм не буде можливостi вже вiдступити назад. Зрозумiв?

– Зрозумiв…

– Я ж тобi це по знайомству запропонував. Я тут подумав… у тебе жiнка молода, може, хочеш щось краще купити, хату якусь чи що. А можливо, хочеш в люди вибитися?! – пiдступно крутив думками Малика старий, а в самого очi бiгали вiд нечистого сумлiння. Розумiв же, що може розбити молоду сiм’ю, та не вiдставав.

– То вже скажи, що потрiбно зробити, – нетерпляче мовив Малик.

– Ти спочатку людей знайди, а тодi прийдеш – то й поговоримо. Мусиш устигнути до свята бога Купала[31 - В тi часи Купала вiдзначалося в нiч на 24 червня за старим стилем, а з уведенням григорiанського календаря (18 березня 1918 року) збiгаеться з церковним святом Рiздва Івана Предтечi (Івана Хрестителя).].

Ідучи додому, Малик обдумував ту розмову i вже шкодував, що погодився. А що ж буде, коли Кривий накаже йому щось таке, на що вiн не здатний? Але, на жаль, усе вже узгоджено. Малик повинен був забезпечувати молоду сiм’ю, ще й дитинка незабаром з’явиться. Треба з чогось жити.

Скiльки б не було часу до Купала, та, однак, виявилося мало, щоб пiдмовити багатьох людей. За два днi до свята Малик зустрiвся з Кривим i сказав, що вже е п’ятнадцять. Той проiгнорував це повiдомлення, вiдвернувшись вiд нього з перекошеним обличчям, наче проковтнув щось кисле.

– На пiслязавтра, коли будуть святкувати, потрiбно, щоб ти привiв найманцiв, – без емоцiй пробурмотiв, щось нiби пережовуючи майже беззубим ротом.

– А що ми повиннi… – почав було питати Малик.

– А вже там я скажу, – перебив його на пiвсловi Кривий, злодiйкувато озираючись по боках чорними, як двi безоднi, очима.

…Хоч i введено було християнство, та люди вiдзначали своi колишнi свята за давнiми традицiями. На день бога Купала завжди приходило море люду. Це свято збирало всю молодь докупи, тому що вiдбувалося в лiтнiй перiод. У цей день i вночi можна було знайти нареченого чи наречену, а вже восени пiсля збору врожаю й весiлля вiдгуляти.

Днi тягнулися довгою чередою. Малик уже нiяк не мiг дочекатись, коли ж нарештi дiзнаеться, що повинен зробити. Та й хлопцi напосiдали, не давали спокою. А що вiн знав? Нiчогiсiнько…




Роздiл 9. Пророцтво Вадоми


З гiднiстю князя входив Ярослав до зали Улофа Шетконунга. Вiн знав тепер достеменно, вiрив, що зорi повернуться до нього обличчям, що всi його предки допомагатимуть отримати перемогу, бо вiдав свою долю на цiй землi.



…Колись давно, як вiн ще був малим, його батько, Володимир Великий, разом iз матiр’ю зводили грандiозний Десятинний храм. Одного разу князь узяв синiв iз собою, щоб вони бачили, як розбудовуеться i твориться держава. Їхали на конях. Зусiбiч iх оточували охоронцi. Володимир, високий, симпатичний, сiроокий, в дорогiй одежi, iхав на молодiй кобилцi, кiлька днiв тому придбанiй за великий кошт. Малий Ярославчик сидiв перед мамою на рудiй з бiлими плямами, схожими на яблука, конячцi, що йшла мiрною ходою, легко похитуючись i обережно ступаючи, нiби боялася розплескати воду. Мати тримала його в своiх обiймах, час вiд часу гладила по голiвоньцi та цiлувала. Вона була така гарна… Їi обличчя нiби зараз перед ним… Красивiшоi вiд неi жiнки Ярослав не зустрiчав. Братики Борис i Глiб iхали разом з князем.

Зненацька, коли вони наближалися вже до перелiска, за яким будувався храм, назустрiч iм iз-за повороту вигулькнув великий гурт чоловiкiв i жiнок, одягнених рiзнобарвно та строкато. Вiн наближався зi спiвами й танцями. Скрипки грали так, що за душу брало.

– Мамо, хто цi люди? – запитав малий.

– Це кочове плем’я, синку. Бог кидае iх по свiту, як перекотиполе.

– А що таке перекотиполе? – не змовкав Ярославчик.

– Це така трава. Коли вiтер дуе, вона й котиться полем з мiсця на мiсце, поки не знайде собi нового пристанку, – з усмiшкою розповiдала Анна.

– А що таке пристанок? – не переставав малий.

– Це те мiсце, синочку, де можна перебути, якщо немае власного дому.

– То вони не мають свого дому? – оглянувся хлопчик на матiр. Вона зловила його погляд i знову усмiхнулася.

– Нi. Вони кажуть, що iхнiй дiм – увесь свiт. – Цього разу Анна нагнулася й поцiлувала малого в рожеву щiчку.

– Вони так гарно спiвають! А на чому цi чоловiки грають?

– Це скрипки, дорогенький.

– Я хочу послухати! Може, зупинимось? – заворожено попросив Ярослав. Мати притримала коня. Та, зрештою, всi також змушенi були зробити те ж саме, бо кочiвники займали цiлу вулицю, на ходу танцюючи i спiваючи. Видовище було вражаючим. Барвистий одяг, довгi спiдницi, якi пiд час танцю розвiвались на вiтрi й оголяли смуглявi стрункi дiвочi ноги, червонi хустки i заколотi пурпурнi маки в чорному волоссi справляли магiчне враження. Попереду всiх iшли молоденькi хлопець i дiвчина зi зв’язаними квiтчастою хусткою руками.

– Це, напевно, весiлля, – висловила думку мама, мiцнiше притуливши худеньке тiльце синочка до себе, нiби оберiгаючи його.

– Як цiкаво, – широко розкритими очима вдивлявся в чужу радiсть малий хлопчик.

З-посеред усiх цих людей дуже видiлявся поважний чоловiк у крислатому чорному капелюсi, якого Ярославчик уже бачив у iхньому дитинцi[32 - Центральна укрiплена частина у мiстах Русi, де пiд час ворожого нападу ховалися жiнки з дiтьми, звiдкiля й виникла назва. Здебiльшого займав площу в кiлька гектарiв.], де пiсля цього на подвiр’i з’явилися новi красивi конi. Й отакi смуглявi чорноволосi чоловiки пiдбивали iм пiдкови. Тодi вiн уперше почув цiкаве слово «коваль». Батько казав, що буде вчити i його, i братикiв iзди на тих кониках. І хлопчиковi не терпiлося швидше почати цю науку.

Скрипаль дав знак – i всi враз замовкли.

– Яке щастя бачити на нашому шляху подорожнiх! Князю, просимо тебе, поблагослови молодят, хай живуть щасливо! Одари iх добрим словом чи золотою монетою карбованою! І тебе боги хай благословляють! – зично вигукував вiн, зрiвнявшись iз кавалькадою.

Решта теж почали галайкати по-своему.

– Хай благословеннi будуть молодi й довго живуть на землi! – всмiхаючись, виголосив князь, дiстав iз дорожньоi сумки декiлька монет i дав смуглявим молодятам. Кочiвники почали дякувати, йдучи повз них. Старi, засмаглi, як печерицi на сонцi, жiнки пiдходили до кожного вершника i щось розповiдали.

– Мамо, мамо! І я хочу дати монетку! Дай менi одненьку! – попросив хлопчик. Мати поклала йому в долоньку срiбну монету.

– Якщо вони будуть тебе про щось питати, краще нiчого не вiдповiдай. Зрозумiв? – стривожено шепнула Анна, помiтивши, як одна з мандрiвниць вiдокремилася вiд гурту й попростувала до них. Вона давно знала, що цi люди передбачають майбутне, а тому побоювалася, щоб не наговорили ii маленькому синочковi чогось поганого.

– Велика княгине, я мушу тобi щось сказати, – пiдiйшовши, почала смуглява стара жiнка. Пророчиця однiею рукою погладила коня по мордi – i вiн лизнув ii, мов собака. Другою ж – узяла праву ручку малого Ярославчика. У нiй була затиснена монетка, яку хлопчик хотiв комусь дати.

– Твiй син обраний Богом на землi. Вiр менi… Вадома ще нiколи нiкому не збрехала, – таемниче промовила вона, глянувши на Анну. У тоi аж мурашки побiгли по спинi.

– Котрий син? Чому ти так думаеш?

– Той, що мае найдобрiшу душу. Покажи-но менi руку, синку, – сказала стара, розкриваючи його маленьку долоньку. Вiн розтулив – i звiдти блиснула срiбна монета. Стара продовжувала, нiби не помiтивши ii:

– На його ясному чолi я бачу печать Божу. Душа твоеi дитини творитиме добро межи людьми, i ти будеш щаслива мати, що народила такого сина, – сказала вона онiмiлiй ураз Аннi i далi звернулася вже до хлопчика:

– Якщо не пожалкуеш для Вадоми монетку, я скажу тобi щось дуже важливе, а вона пiде в чужi землi, в невiдомi свiти для тебе щастя шукати.

– Вiзьми, менi не шкода, – щиро мовило хлоп’я i вiдкрило долоньку, на якiй сяяло срiбло.

– От щире дитя! Таким i повинен бути володар половини свiту! Нахилися до мене, я погладжу тебе, – попросила вона, одночасно потягнувши його за руку.

Коли вiн нагнувся, стара прошепотiла йому на вушко:

– Запам’ятай моi слова на все життя. Остерiгайся не так ворогiв, як найближчих родичiв. Твоя доля далеко звiдси, за морем. Вона сама тебе знайде. Бiлявка з небесними очима. З нею ти правитимеш половиною свiту, – i вже голоснiше додала, заплющивши очi:

– Ім’я твое буде благословенне у вiках, i я щаслива, що торкаюся цiеi руки. Ми ще побачимось. Не забудь Вадому!

Подивилась йому в очi, поцiлувала рученятко i вклонилась. Якось непомiтно зникла вона в натовпi цих дивовижних людей, якi досить швидко щезли з очей, поки одурманенi вершники переповiдали один одному все, що iм наговорили. Малий довго дивився iм услiд, оглядаючись.

– Вадома… Вадома… – шепотiли його губки. Вiн був мов заворожений, раз у раз згадуючи слова кочiвницi.

Мати iхала мовчазна, мiцно притуляючи Ярославчика, i за всю дорогу не проронила бiльше жодного слова. Батько з двома синами попереду, дружинники навколо – всi були знiяковiлi вiд почутого i збудженi кожен по-своему. Анна знала, що цi мандрiвники можуть такого наговорити, що потiм i не знати, як далi жити. Але ця стара, здавалося, самим небом послана, говорила тiльки добре i щось таке дивовижне. Вона й так знала, що малий, ii первiсток, благословенний Богом та не по лiтах розумний. Іншi дiти бавляться, а вiн постiйно зайнятий якимись мудруваннями, спокою iй не дае iз запитаннями. Як би вона хотiла, щоб Ярославчик вирiс дужим, мускулистим та вiдважним витязем, i пророцтво староi Вадоми збулося. Хоч Анна майже не чула, про що говорила мандрiвниця на вухо малому, та й запитати не наважувалась.

«Раз шепотiла, значить, щось насправдi важливе. Може, менi й не слiд цього знати», – розмiрковувала мати.

Вони в той день побачили щось справдi величне. То був грандiозний храм, де пiдлога викладена мармуровими плитами iз вiзерунками з мозаiки та майолiковими плитками. Високi колони та частково й стiни витесанi також iз мармуру. Все виблискувало i мiнялося барвами в той сонячний день. Цей храм люди вже пiд час будiвництва називали Мармуровим. У ньому душа вiдчувала свою близькiсть до Бога, настiльки величаво вiн виглядав. Малий Ярославчик не мiг вiдiрвати погляду вiд фресок на стiнах, якi тут же в iхнiй присутностi малювали художники, вiд картин, викладених рiзноманiтною мозаiкою. Тут були зображення його батька, матерi, братiв i сестер. А сьогоднi майстри, посадивши маленького Ярославчика на високому стiльцi, нашвидкуруч малювали його обличчя, постать. Брати Борис i Глiб бiгали десь недалеко, бавились в лапанки, а вiн тихенько сидiв, удивляючись в роботу талановитих умiльцiв. Цi люди були такi натхненнi своею працею, що усмiшки не сходили з iхнiх облич i очi випромiнювали свiтло. Як заворожений, дивився малий на руки, що творили красу.

Мати була iнiцiатором того, щоб викликати в Киiв двох вiдомих вiзантiйських майстрiв, хоча тут працювало чимало своiх мiсцевих талантiв. Анна була спочатку поруч, та коли побачила, як хлопчик тихенько сидить, захоплений спогляданням, пiшла разом з батьком перевiряти виконану роботу, радитися з майстрами i давати новi вказiвки.

Як тiльки художники його вiдпустили, вiн не бавився з братами, а попросив матiр узяти його iз собою, щоб роздивитися все багатство храму.

Малий Ярославчик розумiв, про що майстри говорили грецькою, тому що мати була вiзантiйкою i розмовляла завжди з ним своею рiдною мовою. Це було так цiкаво. Вiн спостерiгав за роботою творцiв, розпитував iх, а вони усмiхалися, дивувалися, як таке мале, а вже цiкавиться такими складними речами.

Потiм Анна, зайнята справами, забула про синочка на якийсь час, i, коли озирнулася, аж руками сплеснула вiд зачудування: малий вовтузився бiля купки мозаiки. Пiдiйшовши ближче, побачила справжнiсiнький розмаiтий храм, який вiн побудував своiми рученятами. Деякi майстри також це помiтили i почали пiдходити, оцiнювати.

– Який мудрий хлопчик, просто талант! Як тебе звуть? – запитав головний майстер, котрий прийшов до матерi з ескiзами, розiклавши iх на широких мармурових сходових поручнях.

– Ярослав, – просто вiдповiв малий, на що майстер простягнув йому руку.

– Головний архiтектор Георгiй, – назвав той свое iм’я.

– Як цiкаво! А мене також назвали Георгiем!

– То ти маеш аж два iменi?

– Так. Ім’я Георгiй дали менi пiд час хрещення.

– І ти так само, як i вiн, переможеш великого змiя i будеш дуже сильним, – з усмiшкою сказав майстер, присiвши коло малого i все ще тримаючи його за руку.

– Я хотiв би бути схожим на нього… Ти навчиш мене отак будувати? – абсолютно серйозно запитав малий.

– Авжеж. Ти дивися i вчися. Як чогось не знаеш чи не розумiеш, то питай. Домовились? – мовив майстер i по-дружньому поплескав малого по плечу.

– Добре. Я хочу побудувати багато-багато таких храмiв, – якось зовсiм по-дорослому сказав малий, i Георгiй навiть не засумнiвався, що вiн це колись зробить.

Та нiхто й не помiтив, коли хлопчик, залишивши свою мозаiку, пiдiйшов i, притулившись до маминоi руки, дивився з цiкавiстю на креслення куполiв. Вiн дуже уважно прислухався до слiв майстра Георга. А той зi знанням справи розповiдав, як вiн буде iх будувати i якi матерiали йому для цього потрiбнi. Малий не пропускав жодноi фрази, пильно дивився на схеми i слухав, намагаючись докумекатись до всього…

А в цей час iз першого поверху долинав смiх i крики двох братикiв, Бориса i Глiба. Вони вже за цей час устигли позмагатися, кiлька разiв упасти i тепер далi бiгали один за одним.

– Іди побався трохи з ними, – запропонувала йому мати, на що вiн iз серйозним виразом обличчя вiдповiв:

– Не можу.

– Чому?

– Не маю часу.

– А що ж ти робитимеш? – з усмiшкою запитала Анна.

– У мене важливi державнi справи, я мушу встигнути добудувати свiй храм, – вiдповiв малий i побiг знову до купки мозаiки.

«…Шкода, що мами немае вже на свiтi».

Вона була найкращою порадницею, другом. Навчила багатьох премудростей. З нею вiн мiг годинами обговорювати своi плани, починання i мрii.

«Якщо б знайти таку розумну дружину, якою була вона, щастю не було б меж».



Перед тим, як Ярослав зайшов до зали Улофа Шетконунга, цi фрагменти з його дитинства промайнули в пам’ятi i склалися в одну суцiльну картинку. Все в цiй залi здавалося сьогоднi iншим. Чи то вiн так довго спав, чи, можливо, тому, що вчора був вечiр, а зараз сонячний погожий день, та тепер примiщення аж сяяло. Пiдлога була встелена килимами, стiни обтягненi шовковою тканиною темно-червоного кольору iз срiблястим вiзерунком, а вiкна аж iскрилися рiзними барвами. У цей погiдний день тканина на стiнах переливалася вiд найтемнiших до найсвiтлiших кольорiв, вiд чого створювалося враження величi. На пiдвищеннi мiж двома мармуровими колонами стояло велетенське крiсло, в якому сидiв конунг, погладжуючи рукою довгу бороду.

– Вiтаю тебе, наймудрiший правителю Улофе! – увiйшовши, вимовив Ярослав i нахилив голову, приклавши руку до серця.

– Вiтаю i я тебе, конунг Ярiслейв! – вiдповiв Улоф, одразу пiднявшись i привiтавшись iз ним.

Вiн зустрiв князя приязно, з розпростертими обiймами, як давнього знайомого, вiдразу запросив його сiсти i почав частувати. Стiл аж ломився вiд рiзноманiтних наiдкiв. На дерев’яних пiдносах красувалися кальмари, запеченi на шкварках, молюски та оселедець маринований, креветки й акуратно розкладенi на срiбних тацях шматки копченоi свинини, та ще й запашна, з апетитною скоринкою гуска.

– Ти, я бачу, добре виспався, – добродушно усмiхнувся Улоф.

– Майже так, як у дитинствi! Наче в себе вдома.

– Тож ми зараз поiмо й поiдемо на плац, подивимось, скiльки воiнiв зiбралося. Спробуй-но ще свiжого пива, – сказав Улоф, наливаючи його в срiбний кухоль. – Це наша Дорiс приготувала.

– У-м-м-м, – тiльки й спромiгся сказати Ярослав, спробувавши напiй, – таке добре!

Розмова лилася, наче рiчечка. Улоф час вiд часу пiдсував наiдки ближче до князя, щоб той мiг скуштувати i те i се. Коли вони обидва встали з-за столу, то вже були майже як рiднi. Зiйшли вниз, посiдали на коней i в супроводi дружинникiв рушили на плац. Мiсто вирувало. Торгова площа вщент була заповнена людьми i всяким товаром. Шум стояв неймовiрний.

– У тебе тут вулицi мощенi каменем! – сказав Ярослав до Улофа.

– Ним багата вся мiсцевiсть, тож не залишаеться нiчого iншого, як ось таким способом дороги прокладати, – усмiхнувся конунг, вiд чого кутики його волохатоi бороди розiйшлися в два боки.

– Вони тому i е такими чистими! Я дивлюся, що й будинки, збудованi з дерева, здебiльшого стоять також на кам’яних пiдпорах, – мовив Ярослав, оглядаючи все навколо.

– У цьому й полягае iхня мiцнiсть, стiйкiсть i надiйнiсть, та й спорудженi вони високо над землею, щоб не проникав холод, – зi знанням справи пояснював Улоф.

– А тi будинки, що зведенi з самого каменю, виглядають дуже велично, – захоплено сказав князь.

– Вони належать купцям, багачам, моiм державникам та й просто заможним людям…

– У моему Новгородi таких кам’яниць також чимало, та вони з довговiчного бiлого пiскового каменю, – зауважив Ярослав.

– Я знаю, що в Гардарiцi iх безлiч, та й таких великих градiв, як у вас, немае нiде. А моя Сигтуна не така вже й давня… – наче виправдовувався Улоф.

– Але ж вона досить велика, i скiльки ж тут люду! – висловив свое захоплення князь.

Коли Ярослав потрапив сюди вперше, у нього не було можливостi це все так побачити. Але вже навiть iз тераси замку вiн мiг добре оглянути мiсто i зрозумiти, наскiльки воно прекрасне.

– Я заклав фундамент свого замку ще перед тим, як прийняти християнство, та й закликав усiх, хто перейшов до новоi вiри, поселитися на цих землях, – пояснював Улоф, збуджено погладжуючи свою довгу бороду.

– Чому ти так учинив?

– Я зробив так для того, щоб язичники, яких ще безлiч в Упсалi, побачили, наскiльки швидше i краще при християнствi розвиваеться мiсто i пiдвищуеться духовнiсть людей. Не бажаю ворожнечi на моiй землi, – переконливо пояснював конунг.

– То скiльки ж Сигтунi рокiв? – поцiкавився князь.

– Десять минуло з того часу, як ми тут живемо. Але починав я будувати разом з батьком Ерiком[33 - Ерiк Сегерселль, попереднiй конунг Швецii.] ще за двадцять рокiв до того. Тут замок уже був завершений, коли ми сюди переiхали. Поселень iснувало багато навколо, але на ось таке мiсто, яке зараз перед нами, потрачено майже чверть столiття, – розповiдав далi Улоф Шетконунг.

– Можна стверджувати, що це справдi грандiозно! Воно величезне i надiйно захищене! – висловив свое захоплення Ярослав.

– Та вже ж чимало зусиль докладаемо! – з гордiстю вiдповiв конунг.

– А що означають цi каменi? – запитав князь, показуючи на великi каменюки з викарбуваними на них знаками.

– Це руни… Вони магiчнi! Їх безлiч у мудреця Одина навколо житла та капища. Тому я й попросив його, щоб зачаклував своiми замовляннями охороннi каменi й менi, – цiкаво вiв далi свою розповiдь Улоф.

– Хто ж той Один?

– Цей чоловiк знае все про все! І вмiе творити безлiч речей, недосяжних звичайнiй людинi. Вiн може спiлкуватись iз потойбiчним свiтом, знае про минуле i прийдешне. У нього навчаеться Інгiгерд! – завзято пояснював Улоф.

– Вона й справдi багато всього вмiе i з кожним днем дивуе мене все бiльше й бiльше, – похвалив Ярослав дiвчину, i погляд його загорiвся при цих словах.

– Моя Інгiгерд органiзувала за останнi два роки таку охорону, якоi ранiше тут не було. В околицях дуже спокiйно та надiйно. І всi охоче служать iй, – з гордiстю говорив конунг.

– О, я можу в це повiрити! Вона така… – з усмiшкою мовив Ярослав, уявляючи тендiтну принцесу з мечем у руцi та луком за спиною, якою бачив ii в лiсi кiлька днiв тому.




Роздiл 10. Порятунок принцеси


Всю нiч думки, мов настирливi комахи, не давали iй заснути. Зважувала всi «за» i «проти».

«Гм, якщо я зараз не вийду замiж за Олафа Норвезького, почнеться нiкому не потрiбна вiйна. Даремно загине безлiч людей. Моiх людей… Наших…» – думала Інгiгерд, перевертаючись з боку на бiк.

«Якщо ж не вийду замiж за Ярiслейва, то бiльше нiколи його не побачу. Я цього хочу? Не знаю…»

Так прокрутившись без сну добру частину ночi, дiвчина встала й почала ходити по кiмнатi. Пiдiйшла до дзеркала, вивчаючи свое вiдображення: розправила брови, погладила долонями обличчя, наблизила його аж до скла i залишилась задоволена собою. Заглянула в синi бездоннi очi – i не знайшла там нiчого особливого.

«Хiба я така страшна, що аж не могла б вибрати того, кого хочу? – iз сумнiвом подумала вона. – Того, кого пiдказуе менi серце… Мое серце. А кого воно пiдказуе? Олафа чи Ярiслейва?» На неi недовiрливо дивилась якась чужа втомлена дiвчина.

– Кого ж менi обрати? Олафа? – вголос запитала вона у тiеi, що знаходилась по той бiк. І тут iй уявився кремезний мужлан, який по-звiрячому вбивае людей заради того, щоб забрати територii, якi самi захотiли вiдiйти до Швецii, а не бути у складi Норвегii. Згадала саги, котрi Олаф iй присилав, хоча навiть невiдомо, чи це вiн писав. Ще згадався костюм, який принцеса особисто вибирала для подарунка. І оце все, що дiвчина нашкребла у своiй пам’ятi.

– Чи, може, все-таки Ярiслейва? – Блакитнi очi по той бiк дивилися допитливо. І раптом обличчя прояснилось. Голова схилилася набiк. Перед ii поглядом постало виразне обличчя i худорлява постать… Сiрi розумнi очi… І симпатична ямочка на правiй щоцi… Одна лиш Ярославова усмiшка чого вартувала! Нею вiн пiдкупив Інгiгерд. Зараз принцеса дивилася на себе його очима – i все iй подобалось. Князь розклав навколо пастки, тонкi тенета, в якi вона вже потрапила. Дiвчина спiймала себе на тому, що милуеться своiм красивим тiлом i усмiхаеться, наче вiн зараз тут i з нею розмовляе.

«А-а-а-а, – хотiлося закричати. – Допоможiть менi! Я не знаю, що робити!»

Принцеса прекрасно розумiла всю важливiсть сьогоднiшнього рiшення. Їi душа металась iз кута в кут i не знаходила виходу, немовби замкнута в маленькiй кiмнатi.



Якийсь такий цiкавий сьогоднi день… Усi змовилися чи що? Зранку Інгiгерд порозмовляла з батьком. Той дуже наполягав, щоб вона вийшла замiж за конунга Ярiслейва. Дiвчина, засмучена тим, що треба переступити через свою честь, пiшла до Астрiд, щоб обговорити це питання. І що вона чуе?

– Ти навiть не кажи, що не хочеш чи не будеш. Ти що? Та я б вважала за щастя, якби менi запропонували такого конунга. – Сестричка, виявляеться, також дуже бажае бачити Інгiгерд киiвською княгинею. Як таке може бути? Адже ж Астрiд точно не розмовляла з батьком вiд учорашнього вечора. Тодi звiдки такi однаковi думки? Може, це вона щось пропустила? Коли ж усi встигли змовитись?

– А як же бути з Олафом? Ти забула, як ми з тобою мрiяли про мое весiлля? – здивовано запитала принцеса.

– Нi, не забула. Але хiба ж можна порiвняти це весiлля з киiвським? – збуджено жестикулюючи, майже викрикнула Астрiд.

– Чому ти так вважаеш? – мовила Інгiгерд, не розумiючи ii.

– Та ти послухай сама себе! З якою ти пристрастю розповiдаеш менi про Ярослава, про все, що трапилося! Ти нiколи так не говорила про Олафа… – сказала Астрiд, жваво жестикулюючи. Подив сестри був настiльки щирим, що вона аж очi витрiщала i смiшно округляла iх.

– Хiба? – розчаровано запитала Інгiгерд.

– Аякже! Хiба ти сама цього не помiчаеш? – знову здивувалася Астрiд.

– Можливо, ти маеш рацiю, але я б хотiла, щоб краще… ти за нього вийшла замiж… – сказала принцеса i тут же засумнiвалася в своiх словах. Сестричка глянула на неi ошелешено.

– Що з тобою, Інго? Хiба ти не розумiеш, що вiн просив у батька твоеi руки, а не моеi?! – вибухнула раптом завжди спокiйна Астрiд. Здавалося, буря в склянцi води набирала обертiв.

– Ось i дочекалася вiд сестрички взаеморозумiння, – саркастично скрививши обличчя, вiдчеканила Інгiгерд.

– Не ображайся, я ж тебе люблю, – перепрошувала Астрiд, намагаючись тут же ii обiйняти й поцiлувати в щiчку. Вона завжди дуже хвилювалась, якщо на неi хтось ображався. Тут же бiгла перепрошуватись i обiйматись. Та принцеса одразу вiдсторонила сестричку.

– Найсмiшнiше – це те, що i мама говорить твоiми ж словами. Ви всi в один голос намовляете мене на цей союз. – Розлючена принцеса не знаходила собi мiсця. Ходила взад i вперед сестриною кiмнатою, взявшись у боки.

– А з мамою ти коли встигла поговорити?

– Та от якраз перед тим, як зайти до тебе. Вони з батьком намагаються мене видати замiж так далеко, що невiдомо, чи ми ще коли-небудь побачимось, – у панiцi промовила Інгiгерд, заламуючи руки. І скривилась так, що Астрiд здалось, нiби вона ось-ось заплаче.

– Вони просто хочуть, щоб ти була щаслива! І я цього бажаю! – пiдбiгла сестричка до принцеси й обхопила ii шию руками. – Якщо ти це зробиш, я обiцяю, що приiду до тебе в гостi, i, як тiльки захочеш, поживу в тебе трiшки.

– Справдi? – полегшено зiтхнула Інгiгерд, притулившись до рiдного худенького плечика.

– Кораблi у нас е? – спитавши, загнула мiзинчик Астрiд.

– Є, – не розумiючи, до чого та хилить, вiдповiла Інгiгерд.

– Люди у нас е? – знову запитала сестричка, загнувши пiдмiзинний пальчик.

– Є, – вiдповiдала притихла принцеса.

– Князь багатий? – вела далi свое Астрiд, загинаючи середнiй палець.

– Багатий, – мовила Інгiгерд, i на ii губах починала розцвiтати усмiшка.

– То чого б йому не допомогти нам побачитись? – наводила незлiченнi аргументи Астрiд, гладячи шовковисте волосся сестри. Нарештi цi останнi слова трохи заспокоiли принцесу, i вона, ще якийсь час порозмовлявши з Астрiд, вибiгла з кiмнати, збираючись разом з Гео поiхати на плац.

І ось тепер до повного щастя вона ще й налетiла з розгону на Ярослава. Те, про що говорив цей хлопець, змусило ii подивитись на нього наче зi сторони, пiд зовсiм iншим кутом зору. Хоча внутрiшнiй спротив ще не минув, але думки дiвчини повиннi були б починати схилятися все бiльше в бiк князя. Вiн пiдкуповував своею впевненiстю…

Принцеса збiгла пiдстрибцем униз широкими, розлогими i зручними сходами. Чомусь пiсля розмови з Ярославом настрiй пiднявся до небувалоi висоти. Душа спiвала, хоча розум протестував. Там, унизу, ii вже чекав Гео. Вiн сидiв у трапезнiй за столом i розмовляв з матiр’ю. Тут же пiдбiгла Ерейра, облизуючи дiвчачi руки i заглядаючи в очi.

– Наша принцеса, мабуть, забула про Гео. А вiн тут чекае i чекае, – зустрiла ii усмiшкою Дорiс, яка саме принесла мiдний пiднос iз коржами та медом. Вона нiчого не сказала про те, що ii син Гео всю нiч не спав, на дракарi[34 - Довгий вузький дерев’яний човен вiкiнгiв. Вiн був легкий i симетричний, що дозволяло швидко змiнювати напрямок руху.] ходив разом iз братами по навколишнiх поселеннях, по фiордах[35 - Фiорди – затоки мiж скелястими горами (скандинавське).], скликав воiв для походу. Не всiх пiдряд, а вiдданих Інгiгерд. Це було непросто: вiн не сам iздив, а з братами й iншими хлопцями, котрi за принцесу готовi хоч у вогонь, хоч у воду.

– Ой, бiдненький, ха-ха-ха! Я бачу, що час не пропав даремно!

– Та я подумав, може, краще сiсти i поiсти, нiж тинятися з кута в кут, тебе очiкуючи, бо я тут мало не заснув, – сказав Гео i миттю встав, готовий iти разом з Інгiгерд. Якийсь вiн був сьогоднi знервований… Чи то iй здалося?

– Ти чого пiдскочив? – спокiйнiсiнько звернулася до хлопця принцеса.

– Так ми ж iдемо? – чи то запитав, чи то ствердно мовив Гео.

– Зараз рушаемо, та спершу поiж, i я чогось скуштую, – сказала вона, вибрала собi один коржик i, вмокнувши його в мед, вiдкусила шматок. – Ням, ням, як смачно!..

Інгiгерд закотила очi вгору, зображаючи, яку смакоту вона скуштувала. Коржики якось непомiтно зникли, ще й перепав Ерейрi одненький. Останнiй кусочок собака, нарештi, випросила у принцеси, вихопивши з рук. Бо ж вона сидiла, виляючи хвостом i чемно заглядаючи в рот господинi. Як можна було б iй не дати? Тарiлка миттю спорожнiла. Втамувавши спрагу, вони рушили до конюшнi. Інгiгерд залишила Ерейру в замку, хоч це вдалося iй нелегко. Дiвчина нашвидкуруч накинула на себе шкiряну тунiку, куплену цього року на кораблi, який приплив зi Сходу. Вона була зшита по боках тiльки в районi пояса так, що передня та задня поли звисали окремо, не перешкоджаючи рухам, i дозволяли почувати себе досить вiльно: присiдати, бiгати, нагинатися. Крiм цього, тунiка захищала вiд холоду, дощу, поранень – була красива та пасувала iй до лиця. Ерейра, залишившись за дверима, почала скавучати i шкребти. Та потiм заспокоiлась, зрозумiвши, що це нiчого не дасть, особливо, коли Дорiс запропонувала iй погризти кiстку iз залишкiв учорашнього вечора. Собаку не могли вiдпустити так далеко, бо тут на неi чекав цiлий виводок iз шести клубочкiв, подiбних на Ерейру, як двi краплi води. Цуценятка при вiдсутностi мами починали так скавучати, що у всiх вуха в’яли.

Вiйськовий табiр був недалеко, якщо до нього добиратися кiньми. День був сонячний, тож вони вирушили туди людними вулицями Сигтуни, отримуючи задоволення вiд спiлкування. Адже не так уже й часто доводилось iм останнiм часом розмовляти. Сьогоднi поспiшати непотрiбно, тому вони проiхали ще й вздовж усього базару, що простягався на велику вiдстань. Чого тут тiльки не було! Гамiр стояв неймовiрний! Люди ходили туди й сюди, щось носили, завантажували, розвантажували… Хлопець з дiвчиною перекинулися словами з торгiвцями i, задоволенi собою, рушили далi.

– Я вже зранку був на плацу, прийшло багатенько народу. Хлопцi тренуються, – почав Гео, коли вони вже виiхали за межi мiста. Вiн був гарним, високим, свiтло-русявим хлопцем, вродою схожим на свою матiр, проте набагато вищим за неi. Можна сказати, Гео був красенем. Інгiгерд любила його майже так, як рiдного брата.

– Я знаю, зранку розмовляла з конунгом. Ти, бiдненький, не спав усю нiч, – зi спiвчуттям сказала дiвчина.

– Для тебе ж старався, – усмiхнувся хлопець.

– Гео, ти як друг скажи… – почала здалеку принцеса.

– Що ти хочеш почути? – зацiкавлено подивився на неi Гео.

– Порадь, як менi поступити. Я не можу вибрати, за кого виходити замiж. Не знаю… – знервовано пожалiлася дiвчина.

– Ну, я б, напевно, вийшов за мужчину на твоему мiсцi, ха-ха. – Хлопець спробував перевести це все на жарт.

– Ха-ха-ха, – також засмiялась принцеса, та раптом спохмурнiла. – Не смiшно насправдi. Ти ж уявляеш, я Олафу вже передала подарунок.

– Ну i… – не зрозумiв натяку Гео.

– І пiсля цього вiдмовлюся виходити за нього замiж? Батько дав менi можливiсть вибрати мiж Олафом i Ярiслейвом. Стiльки сумнiвiв не було в мене ще нiколи, – iз запалом промовила принцеса, повернувши голову до Гео. Зараз конi йшли спокiйною ходою, тому вона хотiла поспiлкуватись, щоб нiхто не чув, раз випала така нагода.

– Чому ти питаеш про це мене? – заглядаючи iй в очi, поцiкавився хлопець. Якщо чесно, то Гео й сам був давно безнадiйно закоханий у принцесу, та ця таiна повинна була такою й залишитись. Може, колись, через сто рокiв, вiн iй у цьому зiзнаеться…

– Тому що, по-перше, ти мiй друг, по-друге, я тобi довiряю, по-трете, нас нiхто не пiдслуховуе i, по-четверте, я маю вже якнайшвидше дати вiдповiдь. За кого б ти виходив замiж на моему мiсцi? – раптом прямо запитала принцеса.

– Ну що я тобi можу сказати? Якось не приходилося менi вибирати, за кого виходити замiж, – з хитрою усмiшкою сказав вiн. Інгiгерд чогось подiбного й очiкувала, знаючи Гео. Їi пробирав смiх. За якусь хвилю вони вже вдвох вiд душi реготали.

– Перестань, менi зараз не до жартiв! – мов вiдрiзала вона, зупиняючись.

– Ну добре, якщо серйозно, то я б краще вийшов замiж за Ярiслейва. Вiн такий… гарний, – комiчно закотивши до неба очi та мрiйливо подивившись на купки хмар, що пропливали над рiкою, мовив Гео. При цьому вiн постукував вказiвним пальцем по губах. Інгiгерд засмiялася:

– Звiдки ти знаеш? Ти ж його не бачив, – сказала вона зi смiшним здивуванням i похитала головою, даючи зрозумiти, що не схвалюе брехнi.

– Як це не бачив? Ще й як бачив! – мовив Гео, комiчно витрiщивши очi.

– Не бреши! – аж вигукнула дiвчина, смiючись, i дала йому стусана своiм маленьким, але мiцним кулачком. Той аж спересердя сквасився й потер мiсце удару.

– Не брешу! Допомагав служницям наливати воду, щоб вiн мiг помитися…

– Справдi так було? – не повiрила Інгiгерд.

– Можна сказати, бачив його у всiй красi, – змовницьки пiдморгнув Гео.

– Не жартуй, – пригрозила йому пальчиком принцеса.

– От ти мене питаеш, а сама що можеш сказати? Вiн тобi хоч трохи подобаеться?

– Не знаю…

– Не криви душею. Ти ж розмовляла з ним, та й кажуть люди, що вiн твiй полонений. І ти ж його привела в замок! Тiльки чесно!

– Кажу тобi чесно: вiн менi життя врятував, – мовила принцеса. Вони збиралися на конях переходити рiчку, що текла поблизу.

– Я спитав, чи вiн тобi подобаеться. От хитрунка! – усмiхнувся Гео, заглядаючи iй в очi.

– Подобаеться? Не знаю… – вiдповiла Інгiгерд, i собi усмiхнувшись та вiдвiвши очi вбiк. Їй уже просто нiкуди було дiватись пiд пильним поглядом друга.

– Подобаеться, ха-ха, я ж бачу. Менi то ти можеш зiзнатися. Я ж свiй…

– Н-не знаю… Але я хотiла б хоч одним оком побачити ту краiну, звiдки прибув князь Ярiслейв, – замрiяно мовила принцеса.

Вони iхали, вже наближаючись кам’янистою рiвнинною мiсцевiстю до рiки. Розмовляли, смiялися, доганяли одне одного наввипередки. Їм було цiкаво разом…

І тут нiзвiдки з’явилася хмара диких качок. Їх прилетiло так багато, що враз рiчка в тому мiсцi, де знаходились Інга i Гео, стала вщент заполоненою птахами. Кiнь Гео вiдразу сполохано вiдскочив праворуч, i хлопець ледве змiг утримати вiжки. Найдивовижнiшим було те, як птахи ось так несподiвано i загадково утворили круговерть саме навколо Інгiгерд. Вони все приземлялись i приземлялись. То були сiрi, з коричневим пiр’ячком качечки i сизi красенi-селезнi з коричневою грудкою i бiрюзовим забарвленням голови. Конi ставали на диби, iржали, але нiчого неможливо було вдiяти, виходу не було. Простiр навколо був наповнений неймовiрним кряканням. У повiтрi лопотiли крила i миготiли оранжевi лапки.

Це було так дивно, що Інгiгерд i Гео на якусь мить забули, про що перед тим розмовляли. Вони намагалися втриматися на конях, якi пiднiмалися на диби, гарцювали на мiсцi i фиркали.

– Я думаю, – перекричав птахiв Гео, – що цi качки хочуть тобi те ж саме сказати, що i я!

– Що?! Я тебе не чую!!!

– Вони налетiли саме в ту хвилину, коли ти говорила, що цей конунг тобi подобаеться! – прокричав Гео, коли шум трохи притих.

Але принцеса не чула його. Раптом перед собою вона побачила, наче хмарка пiднiмаеться з води. Намагалася зосередитись, але свiдомiсть була мов затуманена. Вдивлялася, силячись зрозумiти, що це таке. Аж тут з’явилися обриси якогось великого багатого мiста з високими будiвлями, з мiцними мурами. Все в ньому манило ii до себе. Ще мить – i вона пiде туди…

– Інгiгерд, – хтось узяв ii за руку, та вона не могла нiяк вiдiрвати погляду вiд марева, – Інгiгерд, прокинься! З тобою все гаразд?!

– Так… – напiвсонним голосом вiдповiла вона нарештi.

– Що з тобою коiться? – налякано запитав хлопець.

– Гео? Звiдки ти тут? – раптом здивовано запитала принцеса.

– Та я й був тут, iз тобою. Інгiгерд, скажи нарештi, що з тобою?! – стурбовано кричав вiн.

– Скажи менi, ти також це бачиш? – зачаровано мовила дiвчина.

– Про що ти питаеш?!

– Це мiсто… Тут, – показала вона на воду. Саме там, посерединi, утворилося порожне мiсце, не зайняте птахами, якого ще хвилю перед тим Гео не бачив. – Подивись, яке воно красиве!

З цими словами дiвчина понукала коня i рушила вперед. Щось у тому мiсцi приковувало ii увагу, i вона не могла вiдвести погляду.

– Не йди туди! – крикнув Гео, але ii кiнь вже зайшов у воду. Хлопець поспiшив за нею. Вiн помiтив посерединi заглиблення, навколо якого бушувала вода, i зрозумiв, що тут щось не те. Кiнь боявся i не хотiв так швидко йти, як би хлопцю хотiлося.

– Я це мушу побачити, – раптом дивно сказала Інгiгерд, не оглядаючись i не вiдриваючи погляду вiд того, чого Гео не дано було угледiти, хоч як вiн не намагався.

І тут ii кобилка почала жалiбно iржати, просiдаючи все нижче i нижче, то втрачаючи рiвновагу, то знову ii вiдновлюючи. Сильна течiя зносила ii влiво. Але принцеса ще не прийшла до тями. Марево притягувало, i вона йшла назустрiч йому, нiчого навколо себе не зауважуючи. Вода в рiцi була глибша, нiж зазвичай. Очевидно, сьогоднi приплив пiсля кiлькох похмурих дощових днiв. Гео зрозумiв, що це вир, який зараз затягне принцесу разом з конем усередину. Вiн рвонувся вперед, але уявив, що i вiн може туди потрапити. Хлопець не входив у круг, гарцював навколо, намагаючись докричатися до Інгiгерд, але все марно. Щось нiби вело ii всередину виру. А качки навколо, як божевiльнi, крякали i лопотiли крильми. Нарештi Гео вдалося зловити вуздечку Аделi, конячки Інгiгерд. Вiн щосили потягнув ii до себе, намагаючись вирвати з виру. Та поки що йому це не вдавалося: кобилка жалiбно iржала, вириваючись у панiцi. Їi несло навколо по кругу. Напевно, вона б i вирвалась, якби була сама, але принцеса керувала нею так, що врятуватись неможливо було. Та вирва затягувала вглиб.

– Інгiгерд! – кричав Гео до нестями. Йому стало страшно. А що, як вiн не впораеться, не врятуе? Що тодi? І тут, коли вода бризками полетiла в обличчя Інгiгерд, та миттево отямилась. Озирнулася, не розумiючи, що ж вiдбуваеться.

– Гео, де я?! – крикнула на повнi груди.

– Ти у вирi! Тримайся! – Хлопець направив коня туди, де в цю мить перебувала принцеса. Перехилився з сiдла, спробувавши схопити ii за руку. Вона потягнулася до нього, ледь торкнувшись пальцями… Марно… Вир затягував невмолимо в глибину.

– Не можу! – у вiдчаi кричала вона. В ii очах був передсмертний жах.

– Пробуй ще раз! Давай! – намагався перекричати стихiю i крякання диких качок Гео. Нарештi йому вдалося вхопити за руку, вiн потягнув ii до себе, в результатi чого дiвчина висковзнула з сiдла й опинилась у водi. Ще якусь мить хлопець старався втримати ii, але вир був такоi сили, що вирвав принцесу вiд нього. Вiн бачив, як вона борсаеться у водi, намагаючись виплисти проти течii. Недовго думаючи, зняв iз себе сорочку i кинув iй.

– Хапайся за одяг! Швидко! Ну ж бо!

Їi рука, простягнута в сторону кинутоi iй сорочки, зникла пiд водою.

– Інгiге-е-е-ерд!!! – заволав вiн. Сльози розпачу потекли з очей.

– Інгiге-е-е-е-ерд!!! Нi-i!!! Не йди!!! Вернись!!!!

У цей час позаду почувся звук тiла, що падало у воду. Оглянувшись, побачив конунга Улофа з двома кiньми. Тiеi ж митi голова Аделi знову опинилась бiля нього. Кобилка була ще жива, ще дихала. Хлопцевi вдалося вхопити за вуздечку i з усiеi сили потягнути ii на себе. Раптом вiдчув пiдмогу. Це був конунг. Конячка, побачивши Улофа, ожила настiльки, що за кiлька секунд змогла подолати свiй страх i не опиратися, коли ii витягували з заглиблення. Разом iм вдалося-таки вивести Адель на нормальну течiю. То була маленька перемога. Та все ж це не применшувало бiль вiд втрати Інгiгерд.

Поки вони борсалися з конячкою, то не помiтили, як Ярослав витягував з рiки на берег принцесу. Вiн нiс ii, однiею рукою тримаючи за поперек, другою – попiд пахви, з опущеною вниз обличчям головою, намагався витрясти з неi воду.

– Дихай, будь ласка, – шепотiли його вуста.

Ярослав не здавався. Присiвши, вiн поклав ii попереком собi на колiно i притримував рукою попiд грудьми, шиею i пiдборiддям. Робив усе можливе, щоб вона прийшла до тями… Прислухався… Дiвчина не подавала ознак життя… Коли вiн перевернув ii горiлиць, вона була ще без свiдомостi.

Улоф разом з Гео спантеличено стояли i дивилися, якими зусиллями волi Ярослав намагаеться повернути Інгiгерд до пам’ятi. І, коли князь нахилився до принцеси, щоб вдихнути в неi життя, Улоф рвонувся було заперечувати, але Гео стримав його.

– Кха-кха-кха-кха, – раптом закашлялась принцеса, яку аж вивертало.

І вже, коли за якихось кiлька секунд вона глибоко вдихнула i вiдкрила очi, конунг на радощах аж пiдняв руки до неба, i Гео з подивом побачив на його очах скупi чоловiчi сльози. Не могло бути бiльшого болю, нiж втратити свою дитину, тим бiльше таку, як Інгiгерд, для такого люблячого батька, яким вiн е.

– Я була там… Я це бачила… – промовила вона, звертаючись до нахиленого над нею Ярослава, отямившись.

– Де? – не зрозумiв князь, знiмаючи iз себе куртку i сорочку та розкладаючи iх на травi.

– У твоiй краiнi… – ледь чутно сказала вона, не вiдводячи очей вiд його оголеного мускулистого тiла.

– Коли? – допомагаючи iй зняти тунiку, спитав князь. Ярославовi очi ковзнули по мокрiй сорочцi на грудях принцеси… О боги! Що зараз творилося в його душi! Вiн вiдвiв погляд убiк, щоб не видати свого захоплення ii тiлом. Удав, що прискiпливо розправляе на травi ii тунiку, а сам намагався оволодiти собою.

– Щойно. – Широко розплющенi очi довiрливо дивилися на Ярослава.

– Щойно ти була на днi цiеi рiки в оточеннi тисячi птахiв. Сьогоднi сонце дуже пече. Можливо, ти перегрiлася… – стурбовано сказав Ярослав, доторкнувшись до ii чола.

– Нi, я була в твоiй краiнi… Бачила великий град, здоровеннi мури, палаци, людей у вишитих бiлих сорочках. Це виглядало так, неначе вiн знаходиться десь тут.

– Було б добре, щоб ти зняла з себе сорочку i також просушила ii, – мовив Ярослав.

– Тодi вiдвернiться, будь ласка, – попросила Інгiгерд, i всi трое повернулись до неi спинами.

– Доню, може, ти не виспалася i тобi привидiлось? – з недовiрою промовив Улоф, знiмаючи з себе ще суху круглу шкiряну накидку i подаючи принцесi.

– Вона справдi щось бачила, – втрутився в розмову Гео i пiдiйшов ближче. – Їi очi були неначе прив’язанi до середини рiки, де знаходився вир. Нiби щось кликало ii туди… Я не змiг утримати…

– У моiх володiннях дiйсно люди одягають на свято вишитi рiзними вiзерунками сорочки, але це ж за тридев’ять земель звiдси. Так далеко можуть бачити тiльки посвяченi!

– Я ще не посвячена, але проходжу науку в Одина, – викручуючи сорочку й одягаючи батькову накидку, швидко промовила Інгiгерд.

– У такому випадку ти повинна розумiти, що не можна використовувати своi знання, поки ти повнiстю про все не довiдаешся. Треба вмiти не тiльки вийти з себе, а й повернутися назад! – вчив вiн принцесу, пiдiйшовши до Адель i поплескуючи ii по спинi.

– Я це знаю, просто тут втрутилася якась сила. Постривай… Але перед тим я подумала, що хотiла б подивитись на твоi володiння, – повiльно вiдповiла вона, з другого боку пiдiйшовши до своеi конячки i гладячи ii по мордi та дивлячись на Ярославовi шрами, яких у нього було вдосталь.

– От бачиш, твое бажання було, очевидно, занадто сильним, тому i неконтрольованим. Не роби цього бiльше, бо можна й не повернутися! Добре, що цього разу тут був я i вирвав тебе вiд злоi сили…

– Ти знову врятував мене, – прошепотiла Інгiгерд, не усвiдомлюючи, що секунду назад прийняла незворотне рiшення. Його рука знiчев’я торкнулася ii долонi, яка в цю мить погладжувала шию скакуна. Дiвчина не ворухнулась, тiльки пiдняла своi яснi очi на Ярослава. Князь усмiхався, i ямочка на правiй щоцi приманювала ii погляд.

Сонце палало високо в небi, i одяг за декiлька хвиль уже був майже сухим. Одягнувшись, вони осiдлали коней i рушили дрiбною риссю до плацу: Інгiгерд з Гео попереду, а конунг iз князем – позаду. Принцеса раз у раз пiдганяла свою Адель, щоб швидше опинитися там, куди вона так прагнула потрапити вiд самого ранку. І нiхто з них не запримiтив дивну iстоту, яка, немов гриб, зрослася з одним iз карячкуватих дерев на березi рiки. Їi одяг був такого ж кольору, як i зелений мох, що покривав тут усе навкруги. Клаптi тваринячих шкур звисали врiзнобiй навколо ii нiг, узутих у дивовижнi постоли, зробленi з таких же шкур. Руками це створiння перебирало волоски у своiй сивiй бородi, сплетенiй у три довгi косички. Зелений ковпак на головi схиляв свiй хвостик над лiвим вухом. Хитрi очi дивилися iз задоволенням на чотирьох людей, якi рухались зараз у бiк плацу над рiкою…

– Хе-хе-хе, – тiльки й спромоглося воно промовити смiючись, потираючи руки i аж пiдстрибнувши вiд задоволення…




Роздiл 11. Вiйськовий табiр


Уже здалеку можна було побачити молодих хлопцiв, яких тренували бувалi в боях воi. Всi вони, як на пiдбiр, довговолосi, носили бороди, якi нiколи не стригли, бо це вважалося ганебним. Тiльки зрадникам i тим, хто тiкав з поля бою, обпалювали волосся, бо не були гiдними його носити. Одягненi так, щоб рука, в якiй тримали меч, залишалась вiльною, оголеною.

Одних вчили в цей час володiти зброею, iншi вправлялися в рукопашному бою, та, як тiльки з’явилася принцеса разом з Гео, всi, неначе по командi, встали i вигукнули:

– Слава нашiй принцесi!

– Слава моiм найкращим воiнам! – весело вiдiзвалась Інгiгерд.

Вони пiд’iхали до вiйська, де керував тренуваннями Регнвальд, ii улюблений кузен. З дитинства вони бiгали завжди разом. Дiвчина вважала його найкращим другом, вiн дiлився з нею найсокровеннiшими думками.

Кузен – високий красень з блакитними очима i чорнявим кучерявим волоссям, зв’язаним у хвiст. Усi його рухи впевненi, мова – чiтка i зрозумiла. Голос хлопця настiльки гучний, що чути було всiм, а на плацу – не менше тисячi воiв.

Побачивши кузину, Регнвальд приклав праву руку до грудей i вклонився до пояса. Це означало, що вiн усiм серцем вiдданий принцесi. Дiвчина пiд’iхала до нього i подала правицю. Хлопець, не випускаючи руки, допомiг iй зiскочити з коня, обiйняв i губами доторкнувся до щоки.

Вони неголосно розмовляли, йдучи до кiнця табору, де стояв намет, навколо якого готувалася iжа на розкладених вогнищах. Смачно пахло смаженим м’ясом, вареною у великих казанах ухою i в’яленою рибою, якоi за день рибалки наловили вже таку кiлькiсть, що можна було не тiльки нагодувати сьогоднi хлопцiв, а й частину закоптити для далекоi подорожi. Адже ж приготуватись до походу потрiбно як слiд. На щастя, рiка пiд боком та й у лiсi багато дичини.

Поки Гео розмовляв з хлопцями i щось iм пояснював, принцеса присiла бiля вогнища, взяла обстругану гiлку, поворушила вугiлля, i воно озвалося шипiнням. Кузен стояв поруч.

– Ти собi не уявляеш, Регi, як я хотiла б поiхати з вами! Менi вас так бракуватиме!.. Що я робитиму тут сама?! – з непiдробним сумом сказала вона.

– Ну що ти, дiвчинко? Є тисячi справ, якi ти повинна зробити. Твiй батько органiзовуе цей похiд для тебе, – мовив до неi Регнвальд.

– Ти вважаеш це правильним? – запитала тихенько.

– Все, що робить твiй батько, е завжди правильним. Хiба у тебе виникли якiсь сумнiви? – пронизливо дивлячись iй у вiчi, запитав кузен i присiв поруч.

– Вони розвiялись, як дим вiд вiтру. Якщо я сьогоднi зранку ще сумнiвалася, чи виходити замiж за Ярослава, то зараз iз абсолютною впевненiстю можу сказати, що тепер уже нiчого не знаю. Що я маю робити? Як робити? І взагалi, у мене голова крутиться вiд тисяч запитань, – з погано прихованим сарказмом мовила дiвчина.

– Чому? – звернувся до неi Регнвальд.

– Я його бачу тiльки другий день, а цей князь уже двiчi врятував менi життя, – сказала, оглядаючись i шукаючи поглядом героя своеi розповiдi.

– Як так сталося? – поцiкавився кузен.

– Того першого дня, коли я поверталася вiд Одина, вiн порубав на шматки велетенського змiя, який, мабуть, мiг би мене цiлу проковтнути!

– О боги! Жах який! Краще б ти менi цього не розповiдала. От тому-то i люди зникають, – не на жарт розхвилювався кузен.

– Вiрогiдно, що так, – погодилась iз ним принцеса.

– Ну, то вiн тепер твiй захисник, – усмiхнувся Регнвальд.

– Виходить, що так… – погодилась дiвчина. – А сьогоднi врятував мене з виру, що утворився в рiцi!

– А туди тебе як занесло?! Не вiрю своiм вухам! Так багато всього з тобою трапилось! А я нiчого не знав, – сказав кузен, схопився за голову обома руками i похитав нею.

– Вода пiсля дощiв пiднялась так високо! Я й не думала, що там може бути глибоко! Бездиханну, вiн повернув мене в цей свiт! Душа моя в той час була дуже далеко звiдси… – загадково мовила Інгiгерд.

– Де? – занепокоено спитав Регнвальд.

– Мiж життям та смертю, – сумно сказала принцеса.

– Сестричко, не лякай мене! Я собi нiколи не пробачу, що не був поруч з тобою в таку жахливу мить, – з острахом сказав Регнвальд.

– Я ж i не лякаю. Це правда! У мене було видiння! Колись розповiм тобi. Не сьогоднi. Гео не змiг мене врятувати, i я тепер розумiю, чому, – тихо, по-змовницьки, майже прошепотiла Інгiгерд.

– Чому ж? – аж розширив очi вiд здивування кузен.

– Бо це було завданням моеi долi. Його виконав Ярослав, i я йому вже майже вiрю, – впевнено прошепотiла дiвчина.

– То радiй тепер життю! А ми здобудемо перемогу. Не сумнiвайся! – усмiхнувшись, сказав кузен.

– Я й не сумнiваюсь. І все ж, я сумуватиму за тобою, за Гео, за всiма… – щиро зiзналась дiвчина.

– Ми також. Зате ти зможеш насолодитися часом з Астрiд, та й твоя наука ще не закiнчена. Коли ти знову поiдеш до Одина? – перевiв кузен розмову на iншу тему.

– Наступного тижня, – усмiхнулась Інгiгерд, зрозумiвши, куди вiн хилить. Вона встала i пошукала очима Ярослава.

– От бачиш! У тебе зовсiм не буде часу для того, щоб плакати за нами, – сказав Регнвальд, пiднiмаючись слiдом за принцесою та обнiмаючи ii по-братськи.

…Коли до табору пiд’iхали конунг з князем, жваво розмовляючи, там кипiла робота. Інгiгерд нiде не було видно, хоч як Ярослав не заглядав. Усi були зайнятi, але миттево випрямились i гукнули, пiднiмаючи свою зброю:

– Слава конунгу!

– Доброго дня моiм найкращим воям! – виголосив Улоф. Пiдняв руку вгору, повернувши ii долонею до людей, i закликав до уваги. – Через кiлька днiв кожен, хто матиме бажання, вирушить в похiд по славу, де зможе показати всю свою доблесть i вмiння. Тому готуйтеся так, щоб залишитись живими i здобути перемогу. Я радий представити вам свого друга, киiвського князя Ярослава, з яким пiдете на ратнi подвиги i доведете, що ви справжнi вiкiнги. Хто захоче, залишиться в Киiвськiй Русi i далi служити, хто нi – повернеться назад…

При цих словах Ярослав вихопив свiй меч i високо пiдняв його над головою. Лезо блиснуло на сонцi, неначе вогонь.

– По славу! – гукнув щосили. На його обличчi блукала владна усмiшка людини, яка знае собi цiну.

– По славу! – натхненно повторили воi цей рух, iхнi обличчя ожили, очi заiскрились, серця забились в унiсон. Рядами пробiг жвавий шумок. Усi з цiкавiстю розглядали Ярослава, бо вiн суттево вiдрiзнявся вiд усiх тутешнiх. Нi бороди, нi довгого волосся – нiщо не вказувало на його причетнiсть до вiдважних вiкiнгiв. Обличчя було гладенько поголене, а над верхньою губою красувалися вуса. Голова також побрита, лиш посерединi залишено клапоть довгого волосся, що, зв’язане у хвiст, звисало до лiвого вуха, на якому блистiло золоте кiльце. Цей чоловiк здався iм цiкавим, наче був пришельцем з iншого свiту. За таким варто йти. О, як вони всi рвалися десь у похiд, подалi вiд батькiв i сусiдiв. Удома хлопцi не знаходили собi мiсця. Кожен тут змалечку вже мав усю необхiдну зброю. Лодii, дракари i кораблi – ось основне добро тутешнiх жителiв. Це були засоби пересування, на яких вони долали морями вiдстань вiд фiорду до фiорду.

– Зараз продовжуйте тренуватися, а через годину всiх херсирiв[36 - Головнокомандувач армiею чи певним родом вiйськ (скандинавське).], яких обере Регнвальд, я прошу зiбратись тут, – голосно сказав Улоф Шетконунг. Вiн разом iз князем рушив далi у супроводi Регнвальда, який розповiдав володарю, що встиг уже вiд вчорашнього вечора зробити. До плацу пiд’iжджали i пiдходили все новi воiни, що мали напоготовi мечi, сокири, луки i ножi. Без них вони, як без рук. Адже давно вiдомо, i Ярослав це знав, що вiкiнги постiйно носять при собi зброю, яка годуе iх, дае достаток, приносить перемоги i пiднiмае до вершин слави. У Швецii зi старих часiв ще заведено, що батькiвське добро i маеток отримуе старший син, а решта дiтей повиннi здобувати своею хоробрiстю всi блага земнi самостiйно. І тiльки вiд мужностi i стiйкостi залежить iхня доля. І хоча цi закони здаються жорстокими, та самих вiкiнгiв такими не назвеш. Ярослав знав багатьох, якi служили у нього та ще й у князя Володимира Великого. Кожен з них – прекрасний сiм’янин, люблячий чоловiк i чудовий батько.

Князь iз конунгом, нарештi, майже зрiвнялися з юрбою юнакiв, що обступили когось посерединi плацу. Ярослав нiяк не мiг зрозумiти, хто це там. Пiд’iхавши ближче, вони почули знайомий дзвiнкий голос, який звучав переконливо i владно, а всi навколо змушенi були виконувати те, що iм пояснювали. Виявляеться, це була Інгiгерд. Було видно пiднятi вгору луки з натягнутими тятивами i стрiли, направленi в сторону птаха, що кружляв над ними. Принцеса намагалася навчити, як правильно прицiлюватись, щоб влучити. Потiм дiвчина i Гео осiдлали коней i пустили своiх вiрних вскач. Швидко iдучи, хлопець вихопив лук i вистрелив угору так, що засвистiло над головами. А за мить стрiла, випущена з лука Інгiгерд, пронизала його стрiлу рiвно посерединi. Всi ахнули. Та не встигли вони пролетiти й половини шляху до землi, як у них влучила ще одна стрiла принцеси, цього разу утворивши трикутник. Хлопцi з цiкавiстю спостерiгали. Та це був тiльки початок. Дiвчина неслась по колу на конi, як вiльний вiтер, i вражала всiх своею майстернiстю. То вона стала в стременах i випрямилась, на льоту збивши птаха, в якого кiлька хвилин тому прицiлювались. То, ступивши ногами на сiдло, стала на весь зрiст, тримаючись лише за вiжки, i, раптом присiвши, лягла поперек коня та зникла пiд його животом, тiльки ноги маякнули в повiтрi. Над табором стояв неймовiрний шум i свист. Пiдбадьорливi крики було чути з усiх бокiв. Уже нiхто нiчого не робив, усi погляди прикутi до принцеси. Гео на своему конi нiсся майже поруч, щоб пiдстрахувати Інгiгерд. Зненацька, коли нiхто такого й не очiкував, хлопець нагнувся, вхопив дiвчину за руку – i за мить вона опинилася за його спиною, встала на рiвнi ноги, та за хвилину знову перестрибнула на свого коня. Коли принцеса обернулась, усi вiтали ii криками i пiднятими вгору луками та мечами. Не вiдставав вiд iнших i Ярослав. Вона ж радiсно усмiхалася, вiдчуваючи себе героiнею сьогоднiшнього дня. Дивилася на воiв, краем ока помiчаючи увагу князя та вдаючи, що не побачила цього. Адже все це вона витворяла, щоб показати саме йому, на що здатна, та полонити серце й душу… Інгiгерд мрiяла, що, коли вийде за цього хлопця замiж (хоч це ще пiд великим питанням), вiн не дивитиметься на iнших дiвчат, якими б гарними тi не були. Своiм воям вона й не мусила цього показувати, тi аж ой як добре знали, на що здатна Інгiгерд. Часто разом з ними ходила в походи пiд керiвництвом батька. Вони однi одним iз уст в уста передавали новини про незвичайнi подвиги принцеси. Дiвчина всiм еством вiдчувала увагу князя. Та й усе дiйство влаштувала саме для нього. Така вже жiноча натура…

Ярослав iз захопленням спостерiгав за Інгiгерд, вiдкривав для себе ii знову й знову. Вiд сьогоднiшнього дня принцеса була для князя мало не богинею, яка спустилася з неба в лiсову гущу, щоб полонити його. Очi ловили кожен рух тiла дiвчини, кожен вигин. Яка вона прудка!.. Яка грацiозна, наче лань у стрiмкому польотi над зеленими полянами!.. Швидка, мов птах… Прекрасна, як квiтка, виплекана добрими материнськими руками…

Улоф бачив, що доня показуе свою майстернiсть недаремно. Усмiхався собi в бороду, поглядаючи на Ярiслейва. Зрозумiлим для нього було й те, що вона йому завтра зранку вiдповiсть. Конунг мiг зараз, як оракул, усе передбачити. Батькiвське серце вiдчувало, що на свiт народжуеться нове кохання… Його паростки ще маленькi, але вже з самого початку такi мiцнi та прекраснi…

Потiм, надвечiр, коли всi зiбрались бiля багаття, принцеса сидiла просто на купцi пахучого сiна, наскладаного на землi, i змазувала свiй блискучий лук темно-червоного кольору, любовно проводячи пальцями по його гладеньких вигинах. Князь мимоволi залюбувався нею i не мiг вiдвести погляду вiд ii рук. Якi вони нiжнi! Хотiв би вiн, щоб дiвчина гладила так його, а не шматок дерева, що вмiлими руками перетворився на чудовий лук. Ярославовi в цю мить так захотiлося бути на його мiсцi, аж очi примружив…

– Ти так любиш його… – задумано сказав. Пiдiйшов i присiв бiля Інгiгерд, скориставшись тим, що навколо майже нiкого не було. Всi зiбрались набагато далi звiдси. Принцеса навмисно вибрала затишок.

– Кого? – не зрозумiла дiвчина.

– Я оце мав на увазi, – показав на лук Ярослав.

– А-а-а… – невизначено протягнула вона. – Чим бiльше я його люблю, тим краще стрiляю, бо вiн наче вiдчувае i вiдплачуе менi взаемнiстю.

– Твоя правда! У свiтi все взаемопов’язано, – усмiхнувся князь.

– Так… – чомусь задумливо вiдповiла Інгiгерд.

На якусь мить запала мовчанка. Вiтер колихав вiття дерев i кущiв, скуйовджував бiляве волосся принцеси, пiднiмав i опускав краi ii шкiряноi накидки, сильнiше роздмухував вогнище. Інколи здавалось, що ось-ось воно затухне, та в наступну мить ставало ще яскравiшим i багатшим. Заворожено дивились вони обое на метушливе жовтогаряче полум’я, думаючи кожен про свое. І вже наче не iснувало навкруги нiкого. Були тiльки вiн, вона i вогонь, що розжарив навколо себе великi каменi, вiд яких струменiло тепло. Бiля нього було так затишно…

– Якщо ти когось кохаеш, вiн вiдплачуе тобi любов’ю, iнколи в стократ сильнiшою, нiж твоя, – мовив iз такою пристрастю, що аж сам здивувався. Може, не треба було? Хтозна, як Інгiгерд сприйме це. Вiдчуе, що саме хотiв сказати чи нi? Сьогоднi Ярослав побачив, що дiвчина така ж iмпульсивна й енергiйна, як i вiн.

– Таку велику любов треба завоювати, – з прихованим пiдтекстом вiдповiла принцеса, усмiхаючись i не наважуючись дивитися у сiрi князевi очi.

– А деколи хтось кохае когось на вiдстанi, навiть не знаючи цiеi людини, але не звертае уваги на того, хто поруч, i, можливо, кохае тебе набагато сильнiше, – також пiшов у наступ Ярослав.

– Звiдки ж можна знати, як вимiряти любов? – задерикувато вiдбивалася дiвчина.

– Їi потрiбно не вимiрювати, а вiдчувати, – майже пошепки вiдповiв князь, сподiваючись на те, що дiвчина змiнить свое ставлення до нього.

– Де?

– Ось тут, – приклав до серця руку князь. – Вона, як повiтря, без якого ти не можеш дихати, наче знаходишся пiд водою.

– І як перевiрити? – запитала принцеса, прищурено посмiхаючись.

– Не доведеться довго чекати… Як тiльки людина, яку ти любиш, зникне з твого поля зору, ти почнеш задихатися, – проникливо глянувши в бездоннi блакитнi озерця, стиха промовив князь.

Вона не витримала цього погляду, бо щось таке дивне було в ньому, наче вказувало на те, що розмова ця дуже важлива для Ярослава. Опустила очi вниз. Задумалась…

– Зараз така мить, коли можу тобi сказати все, що вiдчуваю. Нам нiхто зараз не заважае. Я думаю, що ти мене не сприймаеш серйозно, – продовжував вiн, дивлячись на вогонь.

– Та чому ж? Досить навiть серйозно! – вирiшила прийти на допомогу дiвчина, розумiючи в душi, що князь говорить правду. Дiйсно, вона все ще дивиться на нього, як на один iз варiантiв вибору. І хоч Ярослав уже не був незнайомцем з далекоi дороги, але все ж таки ще не став невiд’емною частиною ii майбутнього.

– Я розумiю: ти чекала на iншого принца, а тут несподiвано з’явився я зi своею любов’ю. У мене занадто мало часу, щоб розповiсти тобi, що я тону в твоiх очах. Я задихаюся в очiкуваннi розлуки, менi бракуе повiтря вже зараз, хоч я ще тут i кораблi моi в гаванi, – тихо, щоб нiхто не почув, але пристрасно говорив Ярослав.

– Щось менi пiдказуе, що це… правда, – чуйно сказала Інгiгерд. Вона раптом зрозумiла, що вiдчувае майже те саме. – Але знаеш, це все вiдбуваеться занадто швидко. Я не була готова до такого розвитку подiй.

– Не уявляю собi, як поiду без тебе. Якби не майбутня битва, забрав би з собою. Зараз i назавжди. Нiколи в життi не залишив би тут. Повiр менi… – Ярослав говорив настiльки серйозно, що Інгiгерд мимоволi пройнялась якимсь незрозумiло трепетним почуттям до нього.

Вимовивши цi слова, князь глянув на принцесу. Іскорки вiд полум’я вiдображалися в ii бездонних очах, наче в дзеркалi. Яка ж вона прекрасна!.. Як хотiлося б зараз притулити ii до серця i не вiдпускати вже нiколи… Щоб одне дихання на двох…

Перед нею вiдкрилась iстина. А хiба це не те, чого вона, власне, хотiла в життi? Інгiгерд i Ярослав дивились у вiчi, вперше з часу знайомства розумiючи одне одного до кiнця. Тих кiлькох важливих слiв виявилося достатньо, щоб, нарештi, дiвчина зрозумiла, що насправдi саме ця людина повинна бути найважливiшою в ii майбутньому.

Коли поверталися назад до Сигтуни, здалеку було видно велике мiсто, у центрi якого знаходився велетенський замок. Аж тепер Ярослав побачив усю його красу. Їхав i здалеку любувався ним… Вибудуваний зi свiтлого каменю, довжелезний i високий, вiн з бокiв був обрамлений двома круглими вежами, що вiнчалися вгорi блискучими куполами. В стiнах зяяло безлiч чорних бiйниць. Замок налiчував чотири поверхи з високими красивими вiкнами i просторими терасами. Пiдвищення, на якому вiн стояв, з усiх сторiн омивала вода. До нього можна було добратися лише по пiдйомному мосту.

Закiнчувався спекотий лiтнiй день… Наступав вечiр, але надворi було свiтло майже так, як удень. Гамiрне життя повiльно затихало… Вони iхали безлюдними вулицями, тiльки де-не-де зустрiчалися перехожi та iхала сторожа. Навiть птахи поступово замовкали, шукаючи затишного мiсця.

Прибувши додому i наслухавшись веселих розмов i жартiв у трапезнiй, де Улоф Шетконунг i Ярослав запекло грали у шахи, Інгiгерд непомiтно вислизнула звiдти i побiгла у свою простору високу кiмнату, що вабила великими вiкнами i красивими стiнами, оббитими шовковою тканиною. Як тiльки Улоф перенiс столицю з Упсали в Сигтуну i вони перебрались до нового замку, ii мати, Естрiд Ободритська замовила у майстра шахи – дивовижнi, красиво вирiзьбленi дерев’янi фiгурки, з-помiж яких особливо вирiзнялися двi – короля i королеви. Вони були чудово розмальованi, i iхнi голови прикрашали золотi корони. Кожного разу, коли у трапезнiй чи в залi збиралась велика кiлькiсть людей, королева плескала в долонi, наказуючи принести шахи – i тут починалося дiйство. Взагалi, Естрiд любила розкiш i облаштовувала навколо себе все так, щоб будь-хто, потрапляючи сюди, розумiв, що це багата краiна, i вона в нiй головна персона. Але якою б вражаючою не здавалася зараз гра на дошцi, подiленiй на бiлi i чорнi квадрати, Інгiгерд не могла всидiти на мiсцi.

Дiвчина сказала своiй сестричцi Астрiд, що йде спати, а опинившись посеред кiмнати наодинцi, прикипiла очима до дзеркала. О, свiт здавався iй значно цiкавiшим по той бiк скла. Там стояла красива бiлява дiвчина з блакитними очима i дивилася на неi… Там було iнше життя i, можливо, краще. Тепер виглядало, що бiлявка сама себе не розумiла.

Повiльно пiдiйшла ближче… Придивлялася в напiвтемрявi до синiх очей. Примружилась. Усмiхнулася… Рожевi уста вiдкрили бiлi зубки. Ямочки на обох щоках прикували до себе погляд.

– Хм, тепер я розумiю, чому всi так несамовитiють вiд цiеi усмiшки… – сказала сама собi i, не вiдводячи очей, поправила бiляве шовковисте волосся. Задумливо заглянула собi у вiчi. Дiвчина по той бiк, осяяна свiтлом бiлоi ночi i золотавого мiсяця, виглядала загадково. Вся вона, мов iз шовку ткана, була легка i грацiозна. Обличчя наче променилося. Повiльно вiддаляючись, зняла шкiряну накидку. Розв’язала шнурочок сорочки. Розтягнула ii навколо шиi… Ненароком випустила один бiк – i та сповзла з лiвоi руки. Їi погляд сковзнув по округлому плечу. Першим поривом було прикрити його, але Інгiгерд зупинилася i провела кiнчиками пальцiв по ньому, немов по шовку. Цей рух вiдiзвався морозом на шкiрi. Другою рукою принцеса потягнула за шнурочок – i перед ii поглядом вiдкрилось друге оголене плече. Обняла талiю, оглядаючи себе з рiзних бокiв. Прекрасне i, здавалось би, чуже тiло. Хто вона, ця дивна незнайомка у дзеркалi? Широкi рукави вiльно звисали набагато нижче пояса, закiнчуючись пухнастими китичками. В уявi дiвчина вже бачила Ярослава, що знiмае з неi цей одяг. Сорочка ненароком зовсiм сповзла вниз, оголивши ii тiло аж до п’ят. Усе, що дiвчина зараз споглядала, подобалось iй. Нiби й бачила себе такою ранiше, та не звертала уваги. Їi тiло дотепер нiчим наче i не вiдрiзнялось вiд таких самих хлопчачих. Таке ж кострубате, з гострими кутами. Та сьогоднi дiвчина помiтила щось нове. Округлостi, що вiдображалися у дзеркалi, приваблювали зiр. Вона довго милувалася собою, поверталася зi сторони в сторону, крутилася в рiзнi боки. І зараз, увечерi, завдяки бiлим ночам, було видно так добре, як удень. Задоволена собою, стрибнула на ложе. Та сьогоднi iй не спалося… Згадувала все, що вiдбувалося з самого ранку та й узагалi з часу зустрiчi з князем: як вiн на неi дивився, як подавав руку, як стиснув пальчики, як притулив до себе. І сiрi очi не давали iй спокою…




Роздiл 12. Непросте рiшення


Там, де закiнчуеться небосхил i починаеться море, де тисячi хмар нiби купаються у водi, де повнощокий мiсяць набувае вигляду величезного обличчя i йде в гостi до сонця, яке виринае з глибин моря, скупавшись у ньому вночi – десь там живе князь, що називае себе киiвським, у краiнi свiтанкового сонця… У Гардарiцi[37 - Стародавня скандинавська назва Киiвськоi Русi з великою мережею мiст i фортець.]…

Коли зранку вони вiдправлялися всiею кавалькадою до лiсу на полювання, мiсто ще спало. Але на вулицях уже з’являлися першi мешканцi. Князь iхав якийсь час поруч iз принцесою, й Інгiгерд запитала Ярослава, звiдки той прибув, де знаходиться його земля. Вiн показав у той бiк, де саме в цю мить сходило сонце. Першi яскравi променi прорiзували напiвтемряву. У час бiлих ночей було так свiтло, наче в похмурий день. Як дивно… Дiвчина ще нiколи так далеко, за море, не вiд’iжджала, але чомусь сьогоднi для неi ця вiдстань здавалася такою маленькою.

Учора ввечерi Інгiгерд розмовляла з Регнвальдом, i вiн пообiцяв iй докласти всiх зусиль, щоб воi були добре пiдготовленi. До табору йшли i йшли люди, готовi взяти участь у цьому походi.

Хтось зголошувався, бо треба було здобувати багатства для своеi сiм’i, а хтось учинив так, бо був зайвим тягарем для своiх ближнiх, тому й вирiшив iти шукати долi за морем. Деякi просто не мислили свого життя без битви, без можливостi пролити чужу кров. Були й тi, якi йшли в цей похiд заради того, щоб знайти собi в Гардарiцi дiвчину i з часом осiсти там. Адже ж слов’янськi дiвчата – гарненькi, кров з молоком. У Швецii вибiр невеликий: останнiм часом чомусь бiльше хлопцiв народжуеться, то й не кожен може знайти собi пару на рiднiй землi. Тому й воюють, бо треба ж кудись свою силу молоду дiвати.

Сьогоднi важливий день у життi Інгiгерд: вона повинна повiдомити батьковi про свое остаточне рiшення. Вночi iй зовсiм не спалося, тож дiвчина все добре обмiркувала, зважила всi «за» i «проти», тисячi разiв поверталася думками до подiй, що трапилися з нею останнiм часом.

Зранку Інгiгерд устала, одяглася, побiгла вниз, привiтала всiх бадьорою усмiшкою, нагодувала Ерейру, подивилась до цуцикiв, якi з кожним днем ставали мiцнiшими i цiкавiшими. Погравшись iз ними та надивившись, як собака iх годувала та вилизувала, дiвчина пiднялась i пiшла у свою кiмнату. Ерейра тут же схопилась i побiгла за нею. Цуценята, якi в той час смоктали молочко, так i повiдпадали та покотились на кам’яну пiдлогу, наче пухнастi м’ячики.

– Ти куди? – запитала ii принцеса.

– Та куди? За тобою ж, – вiдповiла за Ерейру Дорiс.

– То ти така погана мама? – засмiялась Інгiгерд i нахилилась, обiйнявши голову собаки обома руками i заглядаючи в цi добрi очi.

– Та нi, мама вона якраз найкраща. Але ж тебе любить без пам’ятi. Та й цуценята висмоктують з неi всi соки. То хай iде, не забороняй. Я пригляну за малими, не хвилюйся, – погладила Ерейру Дорiс.

– Ну то ходiмо ж, вiдпочинь собi трохи, – сказала Інгiгерд, вiдчинивши перед собакою дверi.

Прийшла у кiмнату i майже пiв години розглядала себе в дзеркалi. Ерейра весь цей час, бачачи неспокiй своеi господинi, то пiднiмала голову, то знову опускала на пiдлогу i продовжувала так лежати. Вставала, пiдходила, виляючи хвостом в надii, що ii помiтять. Та зауваживши, що Інгiгерд сьогоднi надто зайнята, знову лягала на свое мiсце i спостерiгала за дiвчиною, не ворушачись. Принцеса поводила себе так, як на полюваннi, де була зосереджена саме на тому, що потрiбно пiдстрелити або зловити. Вона не помiчала нiчого iншого навкруги. Але зараз iй важко було зробити той перший крок до нового життя. Чи то пак – останнiй вiд минулого. Крок до дверей… Вона то пiдходила до них, простягала руку, а тодi в нерiшучостi вiдступала до середини кiмнати, то починала ходити з кутка в куток, то раптом присiдала i починала гладити Ерейру, задумливо кудись дивлячись. Собака, вiдчувши увагу до себе, починала бити по пiдлозi хвостом, прищурювала вуха, даючи себе пестити. Ерейра готова була в будь-яку мить пiднятися i бiгти за принцесою, але та нiяк не наважувалась прийняти остаточне рiшення.

Надворi свiтало. Інгiгерд чула, що замок не спав, прокидався до нового дня. Бiля дверей ii кiмнати хтось пройшов, наче зупинився, постояв i пiшов. Вона тихенько визирнула. Це була мати, яка й оглянулася на звук.

– Донечко, добре, що ти вже не спиш, – промовила, заходячи i зачиняючи за собою дверi.

– Та я вже давно прокинулась. Усе думаю, – сказала принцеса, обiймаючи матiр.

– Я прийшла поговорити. Батько попросив мене, бо повинен знати твою вiдповiдь, – притуливши дiвчину до себе i нiжно погладжуючи шовковисте волосся, промовила та.

– А сам вiн не мае часу зi мною поговорити? – пiдняла голову з ii плеча Інгiгерд, саркастично звернувшись до матерi.

– Уже лаштуеться до полювання.

– От хитрун! Вiн повинен був сам прийти, а не тебе просити! – нервово жестикулюючи, вигукнула принцеса.

– Чому? – взявши доньчине обличчя в долонi, промовила мати.

– Хоч ти й моя мама i я тебе люблю, та не ти мене поставила перед цим важким вибором, – вирвавшись iз рiдних обiймiв, сказала, немов вiдрубала, дiвчина.

– Вiн просто намагаеться зробити так, щоб ти не боялася висловити свое рiшення. Воно повинне бути не батьковим, бо вiд нього залежатиме твоя доля, – виправдовувала Естрiд вчинок Улофа, пiдiйшла до дочки, спробувавши ii обняти.

– Я не могла спати, тож добре все обдумала… – знову притулившись до материного плеча, мовила принцеса.

– І-i-i… – Рука конунговоi дружини запитально зупинилась.

– Я вирiшила зробити так, як батько радить, – вiдповiла Інгiгерд, довiрливо глянувши на матiр.

– Думаю, що ти нiколи про це не пожалкуеш, – мiцно притуливши ii до себе, промовила Естрiд.

– Але в мене е умова, – ледь усмiхнулась дiвчина.

– Яка саме? – спитала Естрiд, нiжно погладивши любу серцю дитину. Вона дуже добре розумiла свою дочку i також, як i батько, бажала iй щастя.

– Спершу я хочу, щоб вiн знову став киiвським князем, i тiльки тодi ми укладемо цей союз! Адже ж це е союз?

– Ну, напевно, якоюсь мiрою так, – вiдповiла мати, пiднявши догори брови, нiби сумнiваючись, чи так воно, чи нi.

– Крiм цього, я хочу, щоб Ярiслейву не повiдомляли, що це я дала згоду. Вiн не повинен нiчого знати.



І ось тепер, коли князь iхав збоку i розмовляв iз нею впiвголоса, Інгiгерд зрозумiла, що рiшення, прийняте вночi, абсолютно правильне.

…Ще у дворi замку, коли дiвчина вийшла, щоб осiдлати свою Адель, Ярослав уже був там, чекав. Заговорив знiчев’я, дивлячись у вiчi, пiдсадив ii на коня. Гео стояв неподалiк, але не втручався у розмову. Йому i кортiло пiдiйти, та хлопець зауважив, що мiж цими двома вiдбуваеться щось iнтригуюче. Його зацiкавила не просто розмова, а якась особлива стихiя, що захопила обох. Вони не помiчали вже нiчого i нiкого, хоч навколо них усi якраз готувалися виiжджати з ворiт замку. Але на них нiхто й уваги не звернув. Навiть Улоф, який проiжджав повз них, i той лише на якусь коротеньку мить оглянувся та потiшив свое батькiвське око бажаною картинкою. О, як вiн цього прагнув! Як хотiв цього союзу! Скiльки можливостей вiдкривалося б тодi перед його краiною, не кажучи вже про те, що для своеi дочки саме такого мужа вiн i бажав!

Ярослав пiдсаджував Інгiгерд, тримаючи коня за вiжки. Його рука наче мимохiть погладила ii плече, а друга довше, нiж необхiдно було, затрималась на нозi дiвчини. Розмову, що точилась цi кiлька хвилин мiж ними, не чув нiхто, та все ж деякi вуха нашорошили. Всiм було цiкаво. Навiть Дорiс, яка вийшла нiби провести iх, пiдiйшла ближче з надiею, що iй вдасться хоч щось зрозумiти. Вона розмовляла в цей час зi своiм сином Гео, та увага насправдi була прикута до парочки. Але на цей раз Дорiс була розчарована. Єдине, що вона помiтила, це те, як обое не зводять одне з одного очей та усмiхаються щиро. Не сховалося вiд неi й те, де знаходились у цю мить князевi руки. Ну, що ж, i так непогано, вже хоч щось стае зрозумiлим. Собаки, яких брали на полювання, метушились i гавкали. Тож як не прислухайся, нiчого не почуеш…

Тiльки Ерейра вiдчула вже давно, вiд самого початку побачивши, що ii щастю щось загрожуе. Нi, нi в якому разi не можна сказати, що собака Ярослава не сприйняла. Навпаки, вона i запах його вiдразу впiзнала якийсь такий до болю рiдний. Але ось зараз, саме в цю мить, вiн забирав увагу ii господинi на себе, а це собацi ой як не сподобалось. Кiлька разiв попереджально гавкнувши, Ерейра вхопила князя за холошу вище колiна i почала вiдтягувати його вiд коня. Вiн спочатку не зрозумiв, що дiеться, але розсмiявся, та так, що всi навколо оглянулися. Собака дружелюбно гарчала та шарпала холошу в рiзнi боки. Краем ока все поглядала, як реагуе дiвчина. Інгiгерд iй пригрозила усмiхаючись, щоб не рухала князя. Вiн нагнувся, поплескав Ерейру по шиi, а та почала пiдстрибувати i жартома хапати його за руку. Всi охочi спостерiгали, зауваживши для себе, що, якщо вже й Ерейра признала Ярослава, то принцеса, напевно ж, тим паче.

Але насправдi все було зовсiм не так. Дiвчина грала роль, вiдому тiльки iй однiй. А розмова була така:

– Доброго ранку, моя принцесо! – промовив Ярослав, iдучи назустрiч дiвчинi та мимохiдь оцiнюючи ii вигляд.

– Доброго ранку! – вийшовши у двiр замку та махнувши всiм рукою, голосно привiталася Інгiгерд.

– Як спалося синьоокiй лiсовiй красунi? – пiдiйшовши ближче i супроводжуючи ii, продовжував князь.

– Як пташцi на гiлцi, – зiтхнувши, вiдповiла принцеса. – Чи може конунг Ярiслейв допомогти менi сiсти на коня?

– Залюбки! – сказав вiн та подав iй руку.

– Дякую! – чемно вiдповiла дiвчина, довiрившись йому.

– Дикi звiрi не давали спокою? – запитав тихо Ярослав, допомагаючи iй.

– Вони, власне, спали! А от дивнi думки мучили мене всю нiч, – вiдповiла дiвчина, i в ту мить, коли пiднiмалась на коня, наблизила свое обличчя до князевого.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65330002&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


1015 рiк вiд Рiздва Христового. (Тут i далi прим. авт.).




2


6523 роки перед описаними подiями був сотворений мир у зоряному храмi, мир мiж усiма народами, що населяли тодi Землю та iншi планети.




3


Плоскодоннi кораблi.




4


Зараз Балтiйське.




5


Славiя, колишнi землi слов’ян-поморян на пiвночi сучасноi Нiмеччини вiд рiки Ельби аж до рiки Одри. Така назва згадувалась ще до 13 столiття.




6


Племена захiдних слов’ян, що жили обабiч рiки Одри.




7


Мiсто.




8


Майбутнiй король Польщi (з династii П’ястiв). Коронований у 1025 роцi.




9


1018 рiк за новим лiточисленням.




10


У тi часи рiк називався «лiтом» i починався з весни.




11


1015 рiк вiд Рiздва Христового.




12


У скандинавських краiнах король.




13


Плем’я захiдних слов’ян, що проживали обабiч рiки Одри.




14


Ободритський союз захiднослов’янських племен.




15


Плем’я укрiв, або укранiв, населяло територiю, що зветься сьогоднi Украненлянд (пiвнiчна Нiмеччина).




16


Це скандинавське iм’я Володимира Великого.




17


Страви.




18


Червенськi городи: Волинь над рiчкою Захiдний Буг, Городло, Угровеськ, Сутiйськ, Стовп’я та iн. Року 1018 Святополк вiддав Червенськi городи польському князю Болеславу І Хороброму за перемогу у вiйнi з Ярославом.




19


Землi сьогоднiшнiх Ладоги i Санкт-Петербурга.




20


Давньоскандинавськi урядовi збори, якi складалися з вiльних чоловiкiв краiни (на кшталт вiче). Тiнги зазвичай мали не лише законодавчi повноваження, але й обирали вождiв або конунгiв.




21


Зараз Мекленбурзька, (Мекленбург – мiсто в Нiмеччинi, ранiше слов’янський Ререк, Велеград, мiсто Велеса).




22


Нинi нiмецький острiв Рюген, пiвострiв Вiттов. Острiв Рюген дуже фрагментований i мае у своему складi багато мисiв, кiс i пiвостровiв.




23


Жрець, який пророкував майбутне вiд iменi божества.




24


Попередня столиця Швецii.




25


Князiвна Гунхiльда П’яст iз Захiдноi Померанii (сьогоднi територiя Нiмеччини мiж Мекленбургом (колись Велеград) i Бранденбургом (колись Бранiбор).




26


Переможний.




27


Пiвденна Швецiя.




28


Вендландiя – колишнi слов’янськi територii, а тепер частина Нiмеччини.




29


У скандинавських мiфах ельфи – iстоти з надприродними здiбностями, що живуть недалеко вiд свiту людей i люблять ночами водити хороводи навколо дерев.




30


Мiсто.




31


В тi часи Купала вiдзначалося в нiч на 24 червня за старим стилем, а з уведенням григорiанського календаря (18 березня 1918 року) збiгаеться з церковним святом Рiздва Івана Предтечi (Івана Хрестителя).




32


Центральна укрiплена частина у мiстах Русi, де пiд час ворожого нападу ховалися жiнки з дiтьми, звiдкiля й виникла назва. Здебiльшого займав площу в кiлька гектарiв.




33


Ерiк Сегерселль, попереднiй конунг Швецii.




34


Довгий вузький дерев’яний човен вiкiнгiв. Вiн був легкий i симетричний, що дозволяло швидко змiнювати напрямок руху.




35


Фiорди – затоки мiж скелястими горами (скандинавське).




36


Головнокомандувач армiею чи певним родом вiйськ (скандинавське).




37


Стародавня скандинавська назва Киiвськоi Русi з великою мережею мiст i фортець.