Хiпi
Paulo Coelho


Їх називали дiтьми квiтiв. Вiльнi й дивнi хiпi. А Пауло вiдрiзнявся вiд них. Вiн був звичайним. Бразильський хлопець з еспаньйолкою, що мрiяв стати письменником, побачити й пiзнати свiт i себе самого. Та одного дня Пауло вiдчув: уже час. Зiбрав речi й вирушив у мандрiвку. Не думав про те, що буде завтра, – як усi хiпi. Перу, Чилi, Аргентина, автостоп, випадковi зустрiчi, незнайомi обличчя. В Амстердамi Пауло зустрiчае дiвчину-хiпi Карлу. Вона перевертае його свiт i кличе в загадкову подорож до Непалу. Мандруючи з дивакуватими й таемничими супутниками через Європу та Центральну Азiю, вони шукатимуть шлях до себе. І одне до одного…





Пауло Коельйо

Хiпi



О Марiе, зачата без грiха,

молися за нас,

що звертаемося до Тебе.

Амiнь





Його повiдомили: «Мати твоя i брати твоi стоять надворi, хочуть побачитися з тобою».

Вiн же у вiдповiдь сказав iм: «Мати моя i брати моi це тi, що слухають слово Боже й його виконують».

    Лука 8:20—21

Я гадав, що моя мандрiвка закiнчилась на останнiй межi моiх сил, що стежка передо мною закрита, що харчi вичерпались i час надiйшов скритись у мовчазнiй темрявi.

Але я бачу, що твоя воля не знае кiнця в менi. І якщо старi слова завмирають на язицi, новi наспiви рвуться з серця. А де губляться старi стежини, зростае нова земля з усiма своiми дивами[1 - Переклад Вiри Вовк та Ігоря Костецького; Вiра Вовк е представником украiнськоi дiаспори саме в Бразилii. (Тут i далi прим. пер.)].

    Рабiндранат Тагор




Присвячуеться Кабiру[2 - Кабiр (1440—1518) – iндiйський фiлософ-мiстик i поет, класик лiтератури гiндi; святий у сiкхiзмi та суфiзмi.], Румi, Тагору[3 - Рабiндранат Тагор (1861—1941) – класик iндiйськоi лiтератури, Нобелiвський лауреат (1913), писав бенгальською мовою.], апостоловi Павлу, Гафiзу[4 - Гафiз (справжне iм’я Шамсуддiн Мохаммад Гафiз Шiразi, нар. мiж 1310 та 1337 рр., помер 1389 чи 1390 р.) – класик перськоi й таджицькоi поезii, сповiдував суфiзм.], що супроводжували мене, вiдколи я iх вiдкрив, що написали частину мого життя, про яку розповiдаю в цiй книжцi – часто iхнiми словами.





Розказанi тут iсторii – це частина мого досвiду. Я змiнив порядок подiй, iмена та риси людей, скоротив деякi сцени, але все, що сталося, – це правда. Я використав оповiдь вiд третьоi особи, тому що це дозволило надiлити персонажiв власним голосом в описi iхнiх життiв.





Увереснi 1970 року два мiсця змагалися за честь уважатися центром свiту: лондонська площа Пiкадiллi та амстердамська Дам. Та не весь свiт про це знав. Якби людей запитали, то бiльшiсть вiдповiла б: «Бiлий дiм у Сполучених Штатах та Кремль у Радянському Союзi». Адже переважна частина таких людей дiзнавалися про щось iз газет, телебачення, радiо – засобiв iнформацii геть застарiлих, що вже нiколи не набудуть того значення, яке мали, коли iх винайшли.

У вереснi 1970 року авiаквитки коштували страшенно дорого, що дозволяло подорожувати тiльки обраним. Утiм це було не зовсiм так для купи молодi, зовнiшнiй вигляд якоi лише й описували старi засоби iнформацii: волосся довге, убрання строкате, не миються (оце було брехнею, та молодь не читала газет, а дорослi вiрили будь-якiй новинi, спроможнiй образити тих, кого вважали «загрозою для суспiльства та добропорядностi»), намагаються розбестити цiле поколiння сумлiнних юнакiв та дiвчат, прагнучи утвердитися в життi своiми жахливими прикладами розпусти та «вiльного кохання», як про це презирливо говорили. Так от, цi юрби молодi, щоразу чисельнiшi, мали систему поширення iнформацii, яку нiхто, геть нiхто не мiг розкрити.

«Невидима пошта» не дуже переймалася повiдомленнями про нову модель «Фольксвагена» чи новi марки прального порошку, щойно викинутi на ринок у всьому свiтi. Їi новини зосереджувалися на тому, куди ж проляже чергова велика тропа, якою рушить оте юнацтво – зухвале, брудне, вiддане «вiльному коханню», одягнене так, як жодна людина з добрим смаком не дозволила б собi. Дiвчата iз заплетеними, утиканими квiтами косами, у довгих спiдницях i без лiфчикiв, у намистах усiх кольорiв i геть з усього; хлопцi з мiсяцями не стриженими волоссям та бородами, у вицвiлих i подертих зношених джинсах, бо джинси були дорогi в усьому свiтi, за винятком Сполучених Штатiв, де вони колись вийшли з гетто фабричних робiтникiв, а тепер красувалися пiд час гiгантських концертiв у Сан-Франциско та його околицях.

«Невидима пошта» iснувала тому, що люди завжди вiдвiдували концерти, обмiнюючись iдеями про наступнi мiсця зустрiчей, про можливiсть спiзнати свiт, не сiдаючи в туристичний автобус, де гiд оповiдае про краевиди, доки молодшi пасажири нудьгують, а старшi сплять. І отак, iз уст в уста, передавалися вiдомостi про те, де буде найближчий концерт або куди тепер поведе велика тропа. І нi для кого не iснувало фiнансових меж, бо улюбленим чтивом усiеi цiеi спiльноти був не Платон, не Аристотель, не комiкси когось iз популярних малювальникiв. Велика книга, без якоi майже нiхто не подорожував до старого континенту, називалася «Європа за п’ять доларiв на день» Артура Фроммера[5 - Артур Фроммер (Arthur Frommer, нар. 1929) – американський автор книжок про мандри й засновник серii путiвникiв Frommer’s (1957).]. З неi всi дiзнавалися, де можна зупинитися, що подивитися, де поiсти, у яких мiсцях зустрiчатися й де послухати музику наживо, майже не витрачаючись.

Єдиною на той час помилкою Фроммера було обмеження свого путiвника Європою. Хiба не iснували iншi цiкавi мiсця? Чи ж люди не були бiльше схильнi поiхати до Індii, нiж до Парижа? Фроммер виправив цю помилку кiлькома роками пiзнiше, але тодi «Невидима пошта» взялася популяризувати шлях до Пiвденноi Америки – до колись загубленого мiста Мачу-Пiкчу[6 - Мiсто iнкiв у горах Перу на висотi 2430 м, побудоване в XIV—XV ст.; стало вiдомим унаслiдок експедицii археолога зi США Гайрама Бiнгема 1911 р.], застерiгаючи всiх, аби не надто розбалакували це тим, хто не знав культури хiпi, бо невдовзi в те мiсце понаiдуть варвари з фотоапаратами та розлогими поясненнями (що швидко забуваються) про те, як одне iндiанське плем’я створило так добре сховане мiсто, що його можна було вiдкрити лише з висоти – а це ж уважали неможливим, бо люди не лiтають.

Будьмо справедливими: iснував i другий неабиякий бестселер, не такий поширений, як книжка Фроммера, але його проковтували люди, що вже пережили свою соцiалiстичну, марксистську, анархiстську фазу, завершивши ii – усi – глибоким розчаруванням у системi, вигаданiй тими, хто казав про «незворотнiсть узяття влади робiтниками всього свiту». Або що «релiгiя – це опiй для народу» – на це заперечували, мовляв, хто вживае такий тупий вислiв – нiчого не тямить у народi, а ще менше – в опii. Адже в уявленнях погано й строкато вдягненого юнацтва жили Бог, боги, богинi, ангели й тому подiбне. Єдиною проблемою було те, що в тiй книжцi пiд назвою «Ранок магiв» двох авторiв: француза Луi Повеля та радянця Жака Берж’е – математика, колишнього розвiдника, невтомного дослiдника окультизму[7 - «Le Matin des magiciens. Introduction au rеalisme fantastique» (фр. «Ранок магiв. Вступ до фантастичного реалiзму»), 1960, – книжка езотеричноi тематики, де робиться спроба пояснити загадковi явища та подii iсторii, зокрема нiмецький нацiонал-соцiалiзм. Характеристика Жака Берж’е неточна: Якiв Бергер (1912—1978) народився в Одесi, 1925 р. з родиною переiхав до Францii, здобув освiту iнженера-хiмiка; брав участь у русi Опору, допомiг з’ясувати координати нiмецького ракетного центру в Пенемюнде, який 1943 р. було бомбардовано; в’язень Маутгаузена.], – говорилося прямо протилежне полiтичним пiдручникам: свiт складаеться з цiкавенних речей, iснують алхiмiки, маги, катари, тамплiери – уживалися й iншi слова, з якими не стати лiдером продажiв у книгарнях: один примiрник читало щонайменше десять осiб – через непомiрну цiну. Зрештою, Мачу-Пiкчу теж згадувалося в книжцi, i всi хотiли поiхати туди, до Перу, i там була молодь з усього свiту (гаразд, з усього свiту – це трохи перебiльшення, бо тi, хто жив у Радянському Союзi, не могли аж так легко виiхати звiдти).


***

Та зрештою вернiмося до справи: юнацтво з усiх куточкiв свiту, кому вдавалося оформити безцiнний «паспорт», зустрiчалося на так званих «хiпiвських тропах». Нiхто не знав точно, що означало слово «хiпi», та це було неважливо. Можливо, воно мало значення «велике плем’я без вождя», або «маргiнали, що не нападають», або всi разом характеристики, зробленi на початку цiеi глави.

Паспорти, цi маленькi книжечки, виданi урядом, покладенi в прив’язану на поясi сумку разом з грошима (якi не були вже такими важливими), використовували подвiйно. По-перше, як усi знаемо, аби мати змогу перетнути кордон – адже прикордонники не пiддавалися на прочитанi новини й не вiдправляли назад людину лише через те, що не звикли до того одягу, i того волосся, i тих квiтiв, i тих намист, i того бiсеру, i тих усмiшок, вiд яких здавалося, що людина перебувае в постiйному екстазi, – усе це приписували зазвичай, хоч i несправедливо, дii диявольських лiкiв, якi – стверджувала преса – молодь споживала у щораз бiльших кiлькостях.

Другою функцiею паспорта було убезпечити його власника в екстремальних ситуацiях – коли грошi повнiстю закiнчувались i вiн не мав до кого звернутися. Ота «Невидима пошта» завжди надавала необхiдну iнформацiю про мiсця, де документ можна було продати. Цiна змiнювалася залежно вiд краiни: паспорт Швецii, де всi бiлявi, високi й свiтлоокi, коштував дуже мало, оскiльки мiг бути перепроданий лише бiлявим, високим, свiтлооким i вони не були, як правило, у списку найбiльше затребуваних. Але паспорт Бразилii коштував цiлого статку на чорному ринку через те, що в цiй краiнi, окрiм бiлявих, високих i свiтлооких, е також чорнi, високi й низькi з темними очима, люди схiдного типу з широкими очима, мулати, iндiйцi, араби, евреi – цiла сумiш, що мрiяла про один iз найжаданiших документiв планети.

Щойно паспорт було продано, первiсний власник iшов до консульства своеi краiни та, удаючи переляк та пригнiченiсть, казав, що на нього напали й усе вкрали, тепер вiн без грошей i без паспорта. Консульства багатших краiн видавали паспорти й безплатний зворотний квиток додому, вiд другого одразу вiдмовлялися пiд приводом, що «дехто винен менi велику суму, мае спочатку повернути свое». Бiднiшi краiни, керованi зазвичай суворими урядами в руках вiйськових, влаштовували цiлий допит, аби побачити, чи прохач не перебувае у списку «терористiв», розшукуваних за пiдривну дiяльнiсть. Пересвiдчившись, що дiвчина (або хлопець) мае чисте досье, вони проти власноi волi були змушенi видати документ. І навiть не пропонували зворотного квитка, бо не мали iнтересу, щоб отi вiдхилення впливали на поколiння, якi виховувались у пошанi до Бога, родини та власностi.


***

Вертаючись до троп: пiсля Мачу-Пiкчу наставала черга Тiауанако в Болiвii. Потому – Лхаса в Тибетi, куди було дуже важко потрапити, тому що, згiдно з «Невидимою поштою», точилася вiйна мiж монахами й китайськими солдатами[8 - Тибет як незалежна теократична держава iснував у 1912—1951 рр.; пiсля поразки у вiйнi з Китаем став частиною КНР.]. Звiсно, уявити собi цю вiйну було важко, але всi вiрили й не наважувалися на довжелезну подорож, аби iх ув’язнили монахи чи солдати. Крiм того, великi фiлософи доби, що саме роз’еднались у квiтнi того року, трохи ранiше проголосили, що велика мудрiсть планети була в Індii. Цього вистачило, щоб юнацтво всього свiту вирушило туди в пошуках мудростi, пiзнання, гуру, обiтниць бiдностi, просвiтлення, зустрiчi з My Sweet Lord[9 - Моiм Солодким Господом (англ.); це також назва пiснi Джорджа Гаррiсона, присвяченоi Крiшнi.].

«Невидима пошта», однак, повiдомила, що великий гуру «Бiтлз» Махарiшi Махеш Йогi спробував звабити й вступити в сексуальнi стосунки з Мiею Ферроу, акторкою, яка протягом рокiв завжди мала нещасливий любовний досвiд i поiхала до Індii на запрошення «Бiтлз», можливо, щоб вилiкуватися вiд пов’язаних iз сексуальнiстю травм, якi, здавалося, переслiдували ii, наче згубна карма.

Та все вказуе на те, що карма Мii Ферроу мала подорожувати туди ж, куди Джон, Пол, Джордж та Рiнго. Як оповiдала Мiя, вона медитувала в печерi великого гуру, коли вiн схопив ii й намагався примусити до статевих стосункiв. На той час Рiнго вже повернувся до Англii, бо його дружина ненавидiла iндiйську iжу, а Пол також вирiшив покинути усамiтнення, переконавшись, що воно не дае користi.

Джордж та Джон ще перебували в храмi Махарiшi, коли iх розшукала заплакана Мiя i розповiла, що сталося. Обидва миттю зiбрали своi валiзи, i, коли Просвiтлений вийшов спитати, що вiдбуваеться, вiдповiдь Леннона була вражаюча:

– Чи ж ти не просвiтлений до бiса? Тодi маеш добре розумiти…[10 - Автор дещо змiнив справжнi слова Дж. Леннона.]


***

Отже, у вереснi 1970-го жiнки правили свiтом – краще сказати, молодi хiпiйки правили свiтом. Чоловiки тинялися собi, знаючи, що спокушала жiнок не мода – у цiй справi вiдомо, чие зверху, – тож змирилися раз i назавжди зi свою залежнiстю, жили в занедбаному станi й нiби прохали: «Захисти мене, я самотнiй i не можу нiкого знайти, бачу, що свiт мене забув i кохання покинуло назавжди». Жiнки обирали собi чоловiкiв, i не думаючи одружуватися, лише аби приемно й весело провести час i мати насичений та вигадливий секс. У речах важливих, як i в поверхових та дрiбних, вирiшальним голосом був саме iхнiй. Тому, коли «Невидима пошта» поширила новину про сексуальнi домагання до Мii Ферроу i фразу Леннона, було негайно вирiшено змiнити маршрут.

Утворилась iнша тропа: з Амстердама (Голландiя) до Катманду (Непал) автобусом, який проiжджав через потенцiйно дуже цiкавi краiни: Туреччину, Лiван, Іран, Ірак, Афганiстан, Пакистан i частину Індii (достатньо вiддалену вiд храму Махарiшi, зазначмо принагiдно). Мандрiвка тривала три тижнi, проiжджалася шалена кiлькiсть кiлометрiв, а квиток коштував приблизно сто доларiв.




Карла сидiла на площi Дам, питаючи себе, коли ж той, хто мав би супроводжувати ii в цiй магiчнiй подорожi (як гадала вона, ясно ж), нарештi з’явиться. Вона полишила в Роттердамi свою роботу, добиратися до якоi потягом було заледве годину, але, змушена заощаджувати кожен цент, iздила автостопом, i дорога забирала майже цiлий день. Дiвчина дiзналася про автобусну подорож до Непалу в однiй iз десяткiв альтернативних газет, створюваних завдяки поту, любовi й працi людей, якi вважали, що мають щось розповiсти свiту, й одразу продавалися за дрiб’язок.

Пiсля тижня очiкування Карла почала нервуватися. Вона зв’язалася з десятком хлопцiв з усього свiту, кому цiкаво було б побувати там, на тiй площi, единою привабою якоi е монумент у формi фалоса, що принаймнi мав би пiдсилити чоловiчу силу й мужнiсть. Аж нi: нiхто з них не мав намiру iхати в такi незнайомi мiсця.

Про вiдстань не йшлося: бiльшiсть iз них були зi Сполучених Штатiв, Латинськоi Америки, Австралii та iнших краiн i потребували грошей для дорожезних авiацiйних квиткiв та багатьох прикордонних пунктiв перетину кордону, де iх могли б не пропустити й довелося б вертатися додому, не побачивши один iз двох свiтових центрiв. Вони приходили сюди, знуджено сидiли на площi, курили марихуану, радiли можливостi робити це на очах у полiцii та буквально потрапляли в лапи сект i культiв, якими кишiло мiсто. Вони забували принаймнi на деякий час про те, що постiйно чули: синку, ти маеш пiти в унiверситет; пiдрiзати це волосся; не сор?м своiх батькiв, тому що iншi (iншi?) скажуть, що ми погано тебе виховали; те, що ти слухаеш, – це не музика; уже час знайти собi роботу; бери приклад iз твого брата (чи сестри), що, хоч i молодший, уже мае достатньо грошей на своi розваги й не просить у нас.

Тепер же, далеко вiд постiйних сiмейних нотацiй, вони стали вiльними людьми, а Європа була надiйним мiсцем (адже вони не зважувалися перетнути славетну «залiзну завiсу», «вторгаючись» до якоi-небудь комунiстичноi краiни), i кожен був задоволений, адже в подорожi навчаешся всього, що буде потрiбне на решту життя, i цього не треба пояснювати батькам.

– Тату, я знаю, що ти хочеш, аби я мав диплом, але я це можу отримати в будь-який момент життя; зараз менi потрiбен досвiд.

Не iснувало батька, який би зрозумiв цю логiку, i лишалося тiльки роздобути якiсь грошi, продати якусь рiч та вийти з дому, коли родина спить.

Ну гаразд, Карла була оточена особами вiльними й налаштованими прожити те, чого бiльшiсть не мала мужностi зазнати. Так чому ж не поiхати автобусом до Катманду? Тому що це не Європа – вiдповiдали iй. Це щось нам геть не вiдоме. Але ж, коли щось станеться, завжди можна пiти до консульства й попросити вiдправити нас на батькiвщину (Карла не знала жодного випадку, коли б таке сталося, та легенда була саме така, а легенда стае дiйснiстю, якщо ii часто повторювати).

На п’ятий день очiкування того, кого вона могла б обрати собi за «супутника», вона почала впадати у вiдчай: нащо витрачати грошi на ночiвлю, коли запросто могла б поспати в Magic Bus (такою була офiцiйна назва автобуса за сто доларiв i з тисячами кiлометрiв)? Вона вирiшила пiти до ясновидицi, повз консультацiю якоi постiйно проходила дорогою до Даму. Примiщення, як завжди, було порожнiм: у вереснi 1970-го всi мали паранормальнi здiбностi або старалися розвивати iх. Та Карла була жiнкою практичною i, хоча теж медитувала щодня й була переконана, що вже почала розвивати трете око – невидиму точку, розташовану помiж очей, – досi натрапляла лише на непевних хлопцiв, хоч ii iнтуiцiя запевняла, нiби вони – певнi.

Тож вона вирiшила звернутися до ясновидицi передовсiм через те, що нескiнченне очiкування (уже минув майже тиждень – цiла вiчнiсть!) пiдводило ii до рiшення рухатися далi в жiночiй компанii, а це прирiвнювалося до самогубства насамперед тому, що вони мали проiхати чимало краiн, де двi самотнi жiнки здавались би принаймнi пiдозрiлими i, за найгiршою гiпотезою ii бабцi, зрештою були б проданi як «бiлi рабинi» (цей термiн здавався Карлi еротичним, та вона не хотiла спробувати це на власнiй шкурi).

Ясновидиця, що звалася Лайла й була трохи старша за Карлу, вдягнена в усе бiле i з блаженною усмiшкою людини, яка живе в контактi з Найвищою Істотою, привiтала дiвчину поклоном (певно, думала в ту мить: «Нарештi зароблю грошей, щоб оплатити оренду за день»), запросила сiсти, що та слухняно зробила, а провидиця похвалила ii за те, що обрала в кiмнатi якраз мiсце сили. Карла уявила собi, що й справдi наближалася до вiдкриття свого третього ока, та пiдсвiдомiсть пiдказала iй, що Лайла, напевно, казала це всiм – чи то пак небагатьом, хто сюди заходив.

Однак менше з тим. Запалено ладан («Привезли з Непалу», – зауважила ясновидиця, та Карла знала, що його виробляли десь поблизу: пахощi були однiею з головних продукцiй хiпi, разом з намистами, сорочками батiк та латками з хiпiвським символом, або квiтами, або фразою «Flower Power»[11 - Сила квiтiв (англ.).], щоб чiпляти на одяг). Лайла взяла колоду карт i почала тасувати, потiм попросила Карлу зрiзати посерединi, поклала три карти й почала тлумачити iх у якнайтрадицiйнiший спосiб. Карла ii перервала.

– Я не для цього сюди прийшла. Я хочу тiльки дiзнатися, чи знайду собi когось, щоб разом iхати в те саме мiсце, звiдки, ти казала… – вона зробила притиск на «звiдки, ти казала», бо не хотiла собi згубноi карми. Якби вона сказала лише «хочу iхати в те саме мiсце», то, певно, опинилась би в одному з амстердамських передмiсть, де була фабрика пахощiв, – звiдки, ти казала, походить ладан.

Лайла всмiхнулася, хоча всерединi почувалася геть iнакше – аж кипiла вiд лютi, що ii перервали в такий урочистий момент.

– Так, звичайно, поiдеш.

Це вже такий обов’язок ясновидиць та гадалок – завжди казати те, що клiенти хочуть почути.

– І коли?

– До кiнця завтрашнього дня.

І обидвi раптом застигли з подиву.

Карла вперше вiдчула, що жiнка казала правду, бо ii голос звучав рiшуче, урочисто, нiби долинав з iншого вимiру. Лайла, зi свого боку, була перелякана – так ставалося не завжди, а коли вже ставалося, вона вiдчувала страх покарання за безцеремонне вторгнення в той свiт, що здавався i облудним, i справжнiм, хоча вона й виправдовувалася щоночi в молитвах, кажучи, що все, роблене нею на землi, було, аби помогти iншим стати певнiшими в тому, у що вони хотiли вiрити.


***

Карла тут же встала з «мiсця сили», заплатила за половину сеансу й вийшла ранiше, нiж би прибув той, на кого вона чекала. «До кiнця завтрашнього дня» звучало непевно – це мiг бути й день сьогоднiшнiй. Але все ж вона знала, що тепер на когось очiкувала.

Вона повернулася на свое мiсце на Дамi, розгорнула книжку, яку читала i яку мало хто знав – що надавало ii авторовi статусу «культового», – «Володар перснiв» Дж. Р. Р. Толкiна, яка розповiдае про мiфiчнi мiсця, як отi, що дiвчина прагла вiдвiдати. Вона вдавала, що не чуе хлопцiв, якi на кожному кроцi вiдволiкали ii iдiотськими питаннями – непевний привiд, аби зав’язати ще непевнiшу розмову.




Пауло та аргентинець уже перебалакали про що тiльки можна й тепер споглядали отi рiвнини, хоч насправдi не перебували там у цей момент – разом з ними подорожували спогади, iмена, цiкавiсть i насамперед безмежний страх того, що може статися на голландському кордонi, можливо, за двадцять хвилин.

Пауло намагався сховати свое довге волосся пiд куртку.

– І ти вважаеш, що отак зможеш обдурити прикордонникiв? – запитав аргентинець. – Вони призвичаенi до всього, геть до всього.

Пауло вiдмовився вiд своеi iдеi та спитав аргентинця, чи той не хвилюеться.

– Звичайно, хвилююся. Насамперед тому, що вже маю два штемпелi в’iзду в Голландiю. Тож вони з пiдозрою дивитимуться, чого це я зачастив. А це може означати лише одне.

Наркотрафiк. Та, наскiльки Пауло знав, наркотики там були дозволенi.

– Та нi. Опiати жорстко переслiдуються. Те саме з кокаiном. LSD, звичайно, не проконтролюеш, бо достатньо змочити книжкову сторiнку або шматок тканини в сумiшi, а потiм порiзати й продати клаптиками. Але все, що можна виявити, здатне спровокувати ув’язнення.

Пауло визнав за краще припинити тут цю розмову, бо йому кортiло запитати аргентинця, чи не везе той чогось такого, та сам факт знання про таке вже перетворював його на спiвучасника злочину. Його вже раз арештовували, хоч вiн i був зовсiм невинуватим, – у краiнi, де на входi до всiх летовищ розтиражовано: «Бразилiя: люби ii або залиш ii».

Як це завжди трапляеться з думками, якi ми намагаемося викинути з голови, бо тi несуть страшенний негатив – а це притягуе ще бiльше диявольськоi енергii, – сам спогад про те, що трапилось у 1968-му, не лише змусив його серце здригнутися, але й пережити в подробицях ту нiч у ресторанi в Понта-Гросi[12 - Понта-Гроса – мiсто на пiвднi Бразилii.], у бразильському штатi Парана, вiдомому паспортами для осiб свiтловолосих i з ясними очима.




Вiн повертався зi своеi першоi тривалоi модноi хiпiвськоi тропи. Разом з коханою – старшою на одинадцять рокiв, народженою й вирослою пiд комунiстичним режимом у Югославii, дочкою знатноi родини, що втратила все, але дала iй освiту, яка дозволяла говорити чотирма мовами, утiкачкою до Бразилii, одруженою з мiльйонером на правах спiльного володiння майном та розлученою, коли виявила, що вiн уважав ii вже «старою» (у ii 33 роки) i був тепер iз дев’ятнадцятилiтньою дiвчиною, але вона мала блискучого адвоката, який домiгся для неi вiдшкодування, достатнього, аби не працювати анi дня решту свого життя. Вони вирушили до Мачу-Пiкчу транспортом, знаним як Потяг Смертi, – згромадженням вагонiв, вельми вiдмiнним вiд потяга, у якому вiн iхав тепер.

– Чому його називають Потягом Смертi? – запитала коханка контролера. – Ми ж не переiжджаемо через багато проваль.

Пауло аж нiяк не цiкавила вiдповiдь, та вона все одно пролунала.

– Ранiше цей потяг використовували для перевезення прокажених, хворих i померлих вiд страшноi епiдемii жовтоi лихоманки, що спiткала департамент Санта-Крус.

– Сподiваюся, що вагони було неабияк добре дезiнфiковано.

– Вiдтодi хiба могло трапитися, що якiсь шахтарi мiж собою почубляться, а так хворих бiльше не було.

Шахтарi, яких вiн мав на увазi, походили не зi штату Мiнас-Жерайс[13 - В оригiналi гра слiв: шахтар (mineiro) може означати й мешканця штату Мiнас-Жерайс.], у Бразилii, це були тi, хто працював днями й ночами в цинових шахтах Болiвii. Гаразд, вони перебували в цивiлiзованому свiтi, i Пауло сподiвався, що нiкому не заманеться чубитися того дня. Обох заспокоювало принаймнi, що бiльшiсть пасажирiв були жiнками, у котелках та барвистих одежах.


***

Вони прибули в Ла-Пас, столицю краiни, що на висотi 3610 метрiв, та оскiльки пiднiмалися потягом, то не вiдчули наслiдкiв розрiдженого повiтря. Зiйшовши на станцii, побачили юнака в одежах, що вказували на його належнiсть до певного племенi, – той сидiв на землi, ледь при тямi. Вони спитали, що з ним («Я не можу нормально дихати»). Якийсь перехожий порадив жувати листя коки – племiнний звичай, що допомагав мiсцевим долати наслiдки високогiр’я, – воно вiльно продавалося на вуличних ринках. Хлопець уже почувався краще й попросив, аби його залишили самого, – вiн збирався до Мачу-Пiкчу того ж дня.

Адмiнiстратор у готелi, який вони собi обрали, вiдвiв його кохану вбiк, сказав кiлька слiв i тут же зареестрував iх. Вони пiднялися в номер й одразу ж заснули, але Пауло все-таки запитав спочатку, про що тi говорили:

– Нiякого сексу в першi два днi.

Це було неважко виконати. Настрою не було нi на що.

Два днi в столицi Болiвii вони були без сексу, без жодного побiчного ефекту кисневого голодування, так званого сороче. Як вiн, так i кохана приписали це терапевтичному ефекту листя коки, що насправдi не мало до цього жодного стосунку; вiд сороче страждають люди, якi, перебувавши на рiвнi моря, раптово пiднiмаються на значнi висоти – десь на рiвнi лiтакiв, – не даючи органiзмовi часу пристосуватися. А ця пара провела сiм довгих днiв, пiднiмаючись Потягом Смертi. Значно краще, аби пристосуватися до мiсцевостi, i надiйнiше, нiж повiтряний транспорт, – Пауло бачив в аеропорту Санта-Крус-де-ла-Сьерра пам’ятник «героiчним пiлотам компанii, якi пожертвували своiми життями, виконуючи обов’язок».

У Ла-Пасi вони зустрiли перших хiпi – тi як представники великого племенi, свiдомого вiдповiдальностi та солiдарностi, що iх належить виявляти до своiх, завжди носили славетну перевернуту вiкiнгiвську руну[14 - Насправдi поданий автором символ, популярний також i в русi хiпi, е емблемою ядерного роззброення, розробленою в 1958 р. британським дизайнером Джеральдом Голтомом: комбiнацiя англiйських букв N та D (Nuclear Disarmament – ядерне роззброення) у прапорцевiй сигналiзацii, вписаних у коло, що символiзуе Землю.]. У Болiвii, краiнi, де всi носили барвистi пончо, куртки, сорочки та пiджаки, було практично неможливо зрозумiти, хто е хто, без руни, пришитоi до пiджака чи штанiв.








Цi першi хiпi були двома нiмцями й канадкою. Кохану, яка говорила по-нiмецькому, негайно запросили пройтися по мiсту, тодi як вiн та канадка дивились одне на одного, не знаючи, що й сказати. Коли за пiвгодини тi трое вернулися з прогулянки, було вирiшено, що треба одразу вирушати, а не витрачати грошi там: вони попрямують до найвищого у свiтi прiсного озера, перетнуть його на кораблi, причалять на протилежному березi, уже на перуанськiй територii, та попрямують одразу до Мачу-Пiкчу.




Усе пiшло б, як планувалося, якби, прибувши на берег Тiтiкаки (цього найвищого у свiтi озера), не натрапили прямiсiнько на вiкодавнiй монумент, знаний як Брама Сонця[15 - Одна зi споруд археологiчного комплексу Тiауанако (Болiвiя), центру однойменноi доколумбовоi культури, покинутого близько 1000 р. н. е.]. Його оточили iншi хiпi, узявшись за руки, виконуючи ритуал, який не хотiлося переривати i в якому водночас вони самi радо б узяли участь.

Якась дiвчина iх побачила, мовчки пiдкликала, кивнувши головою, i всi четверо всiлися поряд з iншими.

Не потрiбно пояснювати, чому всi були там: Брама казала сама за себе.

Майже по центру поперечини йшла велика трiщина, можливо, вiд удару блискавки, але решта була прикрашена розкiшними барельефами, що оповiдали iсторii вже забутоi, та ще присутньоi епохи, якi хотiли бути пригаданими й заново вiдкритими. Брама була зроблена з единоi брили, а на поперечинi вирiзьблено ангелiв, володарiв, утраченi символи культури, якi, за мiсцевими переказами, пояснюють, як вiдродити свiт, якщо його зруйнуе людська ненаситнiсть. Пауло, який через отвiр Брами змiг побачити вдалинi озеро Тiтiкака, розплакався, нiби перебував у контактi з ii будiвничими – людьми, що поспiхом покинули мiсцевiсть, навiть не закiнчивши роботи, боячись чогось або когось, хто з’явився й вимагав зупинитися. Дiвчина, що покликала iх до кола, усмiхнулася теж зi сльозами на очах. Решта сидiли, заплющивши очi, розмовляючи зi стародавнiми, прагнучи дiзнатися, що iх привело сюди, вiддаючи шану таiнi.

Хто хоче навчитися магii, повинен спочатку роздивитися навкруги. Усе, що Бог хотiв сказати людськiй iстотi, вiн розмiстив у неi навпроти – це так звана Заповiдь Сонця. Заповiдь Сонця демократична, придумана не для проникливих чи праведних, а для звичайних людей. Могутнiсть – у всiх маленьких речах, що лежать на людськiм шляху; свiт – це аудиторiя, Вища Істота знае, що ти живий, i буде тебе навчати.

І всi мовчали, дослухаючись до того, чого не могли збагнути напряму, та знаючи, що це – правда. Одна дiвчина заспiвала мелодiю мовою, якоi Пауло не мiг зрозумiти. Якийсь хлопець – можливо, найстарший з усiх – пiднявся, розкинув руки i виголосив заклинання:



Нехай Усевишнiй Господь нам подасть

райдугу на кожну бурю,

усмiшку на кожну сльозу,

благословення на кожну труднiсть,

вiдповiдь на кожну мольбу.

І саме в цей момент долинув гудок корабля, що насправдi був судном, побудованим в Англii, розiбраним та доставленим до одного чилiйського мiста, перевезеним частинами на мулах на висоту 3800 метрiв, де лежить озеро.

Усi попливли в напрямку давнього загубленого мiста iнкiв.

Там вони провели незабутнi днi – адже до того мiсця мало кому вдавалось дiстатися, хiба тiльки тим, хто були Божими створiннями, вiльними духом i готовими без страху зустрiти невiдоме.

Вони спали в покинутих хатах, без дахiв, дивлячись на зiрки, кохалися, iли, що привезли iз собою, щоденно милися геть голими в рiцi, яка протiкала попiд горою, балакали про те, що боги, можливо, насправдi були космонавтами й висадилися на Землi в цiй мiсцевостi. Усi прочитали ту саму книжку швейцарця, який зазвичай тлумачив iнкiвськi рисунки як спробу показати зiрки подорожнiм, так само вони прочитали Лобсанга Рампу, тибетського монаха, що говорив про розплющення третього ока, – а потiм один англiець розповiв усiм, хто зiбрався на центральнiй площi Мачу-Пiкчу, що той монах звався Сирiл Генрi Госкiн i був водопровiдником з англiйськоi глибинки, чию особу нещодавно встановили[16 - Для цього австрiйський географ, альпiнiст i тибетолог Генрiх Гаррер найняв приватного детектива; з’ясувалося, що Госкiн навiть не знав тибетськоi мови.] й чию справжнiсть уже спростував Далай-лама.

Уся група була досить спантеличена, зокрема тому, що, як i Пауло, вiрила, що навiть iснувала залоза промiж очей, називана шишкоподiбною, чие справжне призначення ще не розкрили вченi. Тож трете око iснувало – хоча й не в тiй формi, як його описав Лобсанг Сирiл Рампа Госкiн.

На третiй ранок кохана захотiла повернутися додому й вирiшила також – не лишивши найменшого мiсця для сумнiвiв, – що Пауло повинен ii супроводжувати. Не попрощавшись i не озирнувшись, вони вирушили до схiд сонця й два днi спускалися схiдним схилом гiрського пасма в автобусi, набитiм людьми, свiйськими тваринами, iжею, ремiсницькими виробами. Пауло цим скористався, щоб купити барвисту сумку, яку мiг скласти й сховати у свiй заплiчник. Вiн також постановив нiколи знов не вирушати в автобусну подорож тривалiстю бiльше одного дня.

З Лiми вони автостопом рушили на Сантьяго-де-Чилi – свiт був тодi спокiйним, автомобiлi зупинялися, але вiдчувався певний острах до того, як парочка була вдягнена. Там, прокинувшись бадьорими, попрохали когось намалювати мапу, як перетнути гори у зворотному напрямку тунелем, що з’еднував краiну з Аргентиною. Рушили в бiк Бразилii – знов автостопом, тому що кохана сказала, мовляв, грошi, якi ще в неi лишалися, могли придатися в якiйсь медичнiй потребi, – завжди така обачна, завжди старша, завжди зi своiм практичним комунiстичним вихованням, що нiколи не дозволяло iй повнiстю розслабитися.

Уже в Бразилii, у штатi, де бiльшiсть одержувачiв паспорта – блондини з блакитними очима, вони вирiшили зробити ще одну зупинку на пропозицiю коханки.

– Їдьмо подивитися Вiлу-Велю[17 - Природний парк Вiла-Веля в штатi Парана на пiвднi краiни.]. Кажуть, що це фантастична мiсцина.

Вони не здогадувалися про кошмар.

Не передчували пекла.

Не були готовi до того, що на них чекало.

Спершу вони проiхали по рiзних фантастичних унiкальних мiсцях, де щось уже пророчило, що в майбутньому тi будуть зруйнованi ордами туристiв, котрi мали на думцi самi лише закупи та порiвняння з принадами власного дому. Але манера, у якiй кохана це сказала, не лишала мiсця для сумнiвiв: наприкiнцi фрази не стояв знак питання, це просто був спосiб поставити до вiдома.

Їдьмо подивитися Вiлу-Велю, звичайно. Фантастичне мiсце. Геологiчна пам’ятка з неймовiрними природними скульптурами, висiченими вiтром, якi префектура найближчого мiста намагалася за всяку цiну популяризувати, витрачаючи на це купу грошей. Усi знали, що Вiла-Веля iснуе, однак деякi найнеобачнiшi потрапляли на пляж в одному найближчому до Рiо-де-Жанейро штатi, а iншi визнавали, що воно цiкаво, але дуже стомливо – iхати аж туди, де вона розташовувалася насправдi.




Пауло з його коханкою виявилися единими вiдвiдувачами мiсцини й були враженi тим, як природi вдаеться створити келихи, черепах, верблюдiв, чи, краще сказати, тим, як же ми вмiемо все узагальнювати, навiть коли отой верблюд насправдi здавався гранатом коханцi та апельсином – йому. Зрештою, на противагу побаченому в Тiауанако, оцi скульптури з пiсковику надавалися до будь-якого тлумачення.

Звiдти знов автостопом вони гайнули до найближчого мiста. Кохана, знаючи, що вже невдовзi дiстануться додому, вирiшила – таки насправдi все вирiшувала вона, – що тiеi ночi, уперше за багато тижнiв, вони спатимуть у доброму готелi та iстимуть м’ясо на вечерю! М’ясо – одна з традицiйних страв того регiону Бразилii, те, чого вони не куштували вiдтодi, як покинули Ла-Пас, бо цiна завжди здавалася непомiрною.

Вони зарееструвались у нормальному готелi, прийняли душ, покохалися й спустились у вестибюль, плануючи запитати, де можна досхочу наiстися в ресторанi типу рудiзiу[18 - Специфiчнi для Бразилii й Португалii ресторани табльдот: подаються смаженi м’яснi страви, а вiдвiдувачi просять офiцiантiв вiдрiзати вподобаний шматок; гарнiри й десерти викладенi на великих столах у центрi залу.].

Поки чекали на адмiнiстратора, пiдiйшли двое чоловiкiв i досить брутально зажадали вийти з ними з готелю. Обое тримали руки в кишенях, нiби стискаючи зброю й волiючи не приховувати цього.

– Зберiгаймо спокiй, – сказала кохана, переконана, що це напад. – Там, нагорi, у мене е каблучка з дiамантами.

Та пару вже тримали за передплiччя й пiдштовхували наперед, вiдiрвавши одне вiд одного. На порожнiй вулицi стояли два автомобiлi без номерiв, бiля яких – ще двое чоловiкiв, один тримав iх пiд прицiлом.

– Не рухатися, жодних пiдозрiлих жестiв. Маемо вас обшукати.

І заходилися брутально облапувати обох. Кохана спробувала ще сказати щось, тодi як Пауло занурювався в якийсь нiби транс, абсолютний жах. Єдине, що вiн мiг робити, – це скоса дивитися, чи не було поряд свiдка, який би викликав полiцiю.

– Стули пельку, хвойда, – сказав один iз незнайомцiв.

Вони видерли iхнi сумки з паспортами та грошима й посадовили кожного на заднi сидiння рiзних автiвок. Пауло навiть не мав часу поглянути, що вiдбувалося з коханою, i так само вона не знала, що коiлося з ним.

Усерединi був iще один чоловiк.

– Одягнiть це, – сказав вiн, простягаючи йому каптура. – І ляжте на пiдлогу.

Пауло зробив, що йому казано. Мозок уже не реагував. Автомобiль рвонув iз мiсця. Йому хотiлося сказати, що родина мае грошi, що заплатить за нього будь-який викуп, та слова застрягали в горлi.




Потяг почав зменшувати швидкiсть; це, певно, означало, що вони прибувають на кордон з Голландiею.

– З тобою все добре, чоловiче? – запитав аргентинець.

Пауло ствердно кивнув головою, шукаючи приводу побалакати й так прогнати тi думки. Уже бiльше року минуло, вiдколи вiн був у Вiлi-Велi, i в бiльшостi випадкiв йому вдавалося тримати пiд контролем отих чортiв у головi, та коли слово ПОЛІЦІЯ потрапляло в його поле зору – навiть коли це був звичайний митник, – жах повертався. Проте цього разу страх супроводжувався цiлою iсторiею, яку вiн уже розказав деяким друзям, але завжди дистанцiюючись, нiби споглядав самого себе. Але тепер – уперше – вiн оповiдав iсторiю для себе самого.

– Якщо нас затримають на кордонi, немае проблеми. Поiдемо до Бельгii й потрапимо через iнше мiсце, – продовжив аргентинець.

Тепер Пауло вже не надто хотiв балакати з цим типом – параноя верталась. А коли вiн i справдi везе важкi наркотики? А якщо тi вирiшать, що вiн його спiвучасник, та й запроторять його до в’язницi – аж доки не доведе свою невинуватiсть?

Потяг зупинився. Це була ще не митниця, а маленька станцiя бозна-де, на якiй увiйшло двое, зiйшло п’ятеро. Аргентинець, бачачи, що Пауло не був надто схильний до балачки, лишив його зi своiми думками, але непокоiвся: той геть змiнився на лицi. І ще раз спитав:

– То як, з тобою все гаразд, еге ж?

– Я займаюсь екзорцизмом.

Аргентинець зрозумiв i бiльш не сказав нiчого.

Пауло знав, що там, у Європi, такого не траплялося. Точнiше, ставалося в минулому – i вiн завжди питав себе, як же люди, прямуючи до газових камер у концентрацiйних таборах або вишикуванi перед братською могилою, побачивши, як переднiй ряд уже впав вiд куль розстрiльного загону, не виявляли жодноi реакцii, навiть не намагалися втiкати, не кидалися на своiх катiв.

Усе просто: жах був такий великий, що люди вже чулися не там, а деiнде. Мозок блокуе все, немае нi жаху, нi боязнi – хiба ще якась дивна покора перед тим, що вiдбуваеться. Емоцii зникають, аби звiльнити мiсце для такого собi лiмбу, де все вiдбуваеться в якiйсь зонi, досi не поясненiй науковцями. Лiкарi виносять вердикт: «тимчасова шизофренiя, спричинена стресом», – i нiколи не завдають собi клопоту точно дослiдити наслiдки емоцiйного отуплення, як вони це називають.

І, певно, щоб повнiстю очиститися вiд привидiв минулого, вiн iще раз пережив цю iсторiю до кiнця.




Чоловiк на задньому сидiннi здавався людянiшим вiд тих, хто наскочив у готелi.

– Не хвилюйся, ми тебе не вб’емо. Лягай на пiдлогу.

Пауло нi про що не хвилювався: голова вже не працювала. Здавалося, нiби вiн увiйшов у якусь паралельну реальнiсть, мозок вiдмовлявся прийняти те, що вiдбувалося. Єдине, що вiн вимовив, було запитання:

– Можна менi триматися за вашу ногу?

– Звичайно, – вiдповiв той чоловiк. Пауло вхопився мiцно, мабуть, мiцнiше, нiж собi уявляв, може, i синця тому залишив, та чоловiк не реагував – вiн знав, що вiдчував Пауло, i, певно, не радiв тому, що молодий, повний життя хлопець зазнавав отакого. Але мусив коритися наказам.


***

Було не зрозумiло, скiльки часу машина iхала. І що далi вона iхала, то бiльше Пауло впевнювався, що його везуть на страту. Вiн уже трохи розумiв, що вiдбувалося: його схопили якiсь люди з военiзованого загону й тепер вiн був офiцiйно зниклим безвiсти. Але що це тепер важило?

Машина зупинилась. Його грубо витягли й, пiдштовхуючи, повели по якомусь нiби коридору. Раптом нога наштовхнулася на щось на пiдлозi – на якусь колоду.

– Будь ласка, повiльнiше, – попросив вiн.

– Заткни пельку, терорист!

Вiн упав на пiдлогу. Йому наказали пiдвестися й повнiстю роздягтись, але дуже обережно, аби не зсунувся каптур. Вiн зробив, як наказали. Тут же його почали бити, i, оскiльки вiн не розумiв, звiдки сипались удари, тiло не могло приготуватися, а м’язи не встигали стиснутись, тож бiль був сильнiший, нiж вiн коли-небудь вiдчував у рiзних бiйках, у якi встрягав замолоду. Вiн знов упав, i стусани змiнилися копняками. Биття тривало десять чи п’ятнадцять хвилин, доки чийсь голос наказав зупинитися.

Пауло був притомний, але не розумiв, чи йому щось зламали, бо не мiг i поворухнутися вiд болю. Та все одно голос, який наказав припинити тортури, зажадав, аби затриманий знову пiдвiвся. І почав ставити низку запитань про партизанську вiйну, про поплiчникiв, про те, що вiн робив у Болiвii, чи мав контакт iз товаришами Че Гевари, де захована зброя, погрожуючи вирвати око, бо в його спiвучастi були певнi. Інший голос, що належав, так би мовити, «доброму полiцейському», сказав цiлком протилежне. Що буде краще, коли вiн зiзнаеться в нападi, який вони вчинили на один мiсцевий банк, – тодi все б уладналось. Пауло запроторили б до в’язницi за злочини, але бiльше б не били.

Саме в цю мить, коли вiн заледве пiдводився, його почав покидати летаргiчний стан, у якому Пауло перебував, i знову з’явилося те, що вiн завжди вважав однiею з властивостей людського ества: iнстинкт самозбереження. Йому необхiдно було вийти з цiеi ситуацii. Треба заявити про свою невинуватiсть.

Йому наказали розповiсти про все, що вiн робив попереднього тижня. Пауло розповiв з подробицями, проте був певен, що тi нiколи нiчого не чули про Мачу-Пiкчу.

– Не гайте часу, намагаючись нас обдурити, – сказав «поганий полiцейський». – Ми знайшли цю мапу у вашому готельному номерi. Вас та бiлявку бачили на мiсцi нападу.

Мапу?

Через прорiз у каптурi чоловiк показав малюнок, який хтось зробив у Чилi: там було вказано, де розташований тунель крiзь Анди.

– Комунiсти вважають, що виграють наступнi вибори. Що Альенде[19 - Сальвадор Альенде (1908—1973) – президент Чилi в 1970—1973 рр., представник соцiалiстичноi партii; загинув пiд час вiйськового перевороту, органiзованого генералом А. Пiночетом.] використае золото Москви, аби пiдкупити всю Латинську Америку. Та ви дуже помиляетесь. Яка ваша роль в альянсi, що вони формують? І якi контакти маете в Бразилii?

Пауло благав, клявся, що нiчого з цього не було правдою, що вiн – просто людина, яка хоче мандрувати й пiзнавати свiт, – i заразом питав, що вони роблять з його коханою.

– З отою, яку прислали з комунiстичноi краiни, з Югославii? З нею поводяться, як вона того заслуговуе, – була вiдповiдь «поганого полiцейського».

Жах почав повертатися, але не можна було втрачати самоконтролю. Треба зрозумiти, як вийти з цього кошмару. Треба було пробудитися.


***

Хтось установив коробку з дротами й ручкою в нього межи нiг. Інший зауважив, що то називалося «телефон»: досить було тiльки прикрiпити металевi крокодили до тiла й повернути рукоятку – i Пауло матиме шок, якого не витерпiв би жоден чоловiк.

І раптом, вiдчувши цей пристрiй, вiн зрозумiв единий вихiд, який мав, вiдкинув упокоренiсть i пiдвищив голос:

– Гадаете, що я боюсь електрошоку? Гадаете, я боюся болю? Тож не хвилюйтесь, я сам себе катуватиму. Я вже сидiв у божевiльнi не раз i не двiчi, а тричi; уже скуштував багацько електрошокiв, тож можу виконати цю роботу за вас. Ви про це маете знати, гадаю, ви знаете все про мое життя.

І, сказавши це, заходився роздряпувати свое тiло аж до кровi, волаючи водночас, що вони знають усе, що можуть убити його, що йому начхати – вiн вiрить у перевтiлення i ще повернеться за ними. За ними та iхнiми родинами, щойно прибуде до iншого свiту.

Хтось пiдiйшов i схопив його за руки. Усi мали переляканий вигляд, проте нiхто нiчого не сказав.

– Облиште це, Пауло, – сказав «добрий полiцейський». – Можете пояснити менi мапу?

Пауло говорив голосом людини, охопленоi шалом. Волаючи, вiн пояснив, що трапилося в Сантьяго: iм було потрiбно зорiентуватися, як дiстатися до тунелю, що з’еднуе Чилi з Аргентиною.

– А моя кохана, де моя кохана?

Вiн кричав щораз дужче, сподiваючись, що вона зможе його почути. «Добрий полiцейський» намагався заспокоiти його – очевидно, на початку свинцевих рокiв[20 - Найжорстокiший перiод (1968—1974) вiйськовоi диктатури в Бразилii.] репресii ще не надто лютували.

Той попросив облишити страхи, мовляв, якщо невинуватий, то нема причини хвилюватися, але спочатку треба перевiрити все, що Пауло сказав, – тож вiн мав лишатися там деякий час. Не сказав скiльки, але запропонував сигарету. Пауло помiтив, що люди виходили з кiмнати, уже не дуже цiкавлячись ним.

– Почекай, доки я вийду з кiмнати й гримну дверима. Тодi можеш зняти каптур. Щоразу, як чутимеш, що хтось наближаеться до дверей, одягни його знов. Щойно в нас буде необхiдна iнформацiя – тебе звiльнять.

– А моя кохана? – далi кричав вiн.

На це вiн не заслужив. Хоч би яким поганим сином вiн був, хоч би скiльки головного болю завдав батькам, але не заслужив на таке. Вiн був невинуватий, та якби в той момент мав у руцi зброю, здатен був би розстрiляти там усiх. Немае вiдчуття жахливiшого, нiж нести покарання за те, чого нiколи не робив.

– Не хвилюйтеся. Ми не виродки й не насильники. Просто хочемо покiнчити з тими, хто намагаеться покiнчити з краiною.

Чоловiк вийшов, гримнувши дверима, i Пауло зняв каптур. Вiн був у звуконепроникнiй кiмнатi, тому й перечепився об порiг, коли заходив. Праворуч установлене велике тьмаве скло – певно, аби стежити за ув’язненим тут. На стiнi були двi чи три вибоiни вiд куль, i, здавалося, з одноi звисала волосинка. Та треба було вдавати, що йому все це не цiкаво.

Вiн оглянув свое тiло – кривавi подряпини, що вiн сам же й зробив, – обмацав себе всього й виявив, що йому нiчого не зламали – то були майстри не залишати тривалих слiдiв, i, певно, його реакцiя саме тому iх i вiдлякала.

Вiн подумав, що далi вони зв’яжуться з Рiо-де-Жанейро, де пiдтвердять його госпiталiзацii й терапiю електрошоком, i простежать увесь шлях його з коханою, чий iноземний паспорт, можливо, ii б захистив – або й занапастив, бо вона прибула з комунiстичноi краiни.

Якщо вiн брехатиме, його мучитимуть без упину багато днiв. Якщо казатиме правду – мабуть, дiйдуть висновку, що вiн просто обкурений хiпi, дитина заможноi родини, i випустять.

Вiн не брехав i прагнув, аби це швидше зрозумiли.




Вiн не знав, скiльки часу провiв там, – вiкон не було, свiтло завжди увiмкнене, а едине обличчя, яке йому вдалося побачити, – то фотографа цього мiсця тортур. Казарма? Полiцейський вiддiлок? Той наказав зняти каптур, поставив фотоапарат перед його лицем так, аби нiщо не видавало, що вiн голий, наказав повернутися в профiль, зробив iще одне фото й вийшов, не обмiнявшись i словом iз ним.

Навiть стук у дверi не дозволяв зрозумiти розпорядок: iнодi пiсля ранковоi кави снiданок подавався дуже скоро, а от на вечерю доводилося надто довго чекати. Коли йому треба було до туалету, вiн стукав у дверi, уже надягши каптура, аж доки тим – мабуть, через матове скло – ставало ясно, чого йому треба. Інодi вiн пробував заговорити з типом, що супроводжував його до туалету, та без жодноi реакцii. Саме мовчання.

Бiльшу частину часу вiн спав. Одного дня (чи ночi?) спробував помедитувати, як колись, або сконцентруватися на чомусь високому – згадав, що Сан-Хуан де ла Круз казав про темну нiч душi, згадав, що монахи роками самотiють у печерах у пустелi або в горах Гiмалаiв, – вiн мiг би наслiдувати цей приклад, використати те, що вiдбувалося, задля спроби перетворитися на кращу особистiсть. Пауло дiйшов висновку, що адмiнiстратор готелю – вони з коханою, певно, були единими вiдвiдувачами – iх видав; часом вiн хотiв повернутися й убити його, щойно звiльниться, а iнколи гадав, що найкращим способом послужити Господу було простити вiд усього серця, бо той не вiдав, що творить.

Та прощення – дуже складне мистецтво, i вiн шукав контакту зi Всесвiтом у всiх своiх подорожах, проте це не означало, принаймнi в той момент його життя, потурання тим, що завжди насмiхалися над довгим волоссям, питали посеред вулицi, скiльки часу вiн не мився, казали, що барвистi одежi свiдчать про невпевненiсть у сексуальнiй орiентацii – скiльки, мовляв, мужикiв уже побувало в його лiжку, радили облишити бродяжництво, закинути наркотики та пошукати пристойну роботу й працювати задля того, аби краiна вийшла з кризи.

Ненависть до несправедливостi, бажання помсти й вiдсутнiсть почуття прощення не дозволяли належно сконцентруватися, i невдовзi медитацiю перервали думки ницi, але ж виправданi, як йому гадалося. Чи сповiстили його родину?

Батьки не знали, коли вiн збирався повернутися, отже, не мали дивуватися тривалiй вiдсутностi. Обое завжди нарiкали на те, що вiн мав кохану, старшу на одинадцять рокiв, яка намагалася використати його для своiх невисловлених бажань, аби зламати рутину життевих невдач, iноземку з неправильноi краiни, манiпуляторку юнаками, яким був потрiбний замiнник матерi, а не приятелька, як усiм його друзям, як усiм його недругам, як усiм на свiтi, хто йшов уперед, не створюючи нiкому проблем, не змушуючи родину виправдовуватись i здаватися неспроможною правильно виховати власних дiтей. Сестра Пауло вчилася на iнженера-хiмiка й вiдзначилася як одна з найуспiшнiших студенток, та вона не була приводом до гордощiв: батькiв набагато бiльше турбувало, як улаштувати сина в iхньому свiтi.

А потiм, через деякий час, тривалiсть якого було неможливо визначити, Пауло почав думати, що заслужив саме на те, що вiдбувалося. Дехто з друзiв удавався до збройноi боротьби й знав, що на нього чекае, а йому випало якраз платити за наслiдки: це мало бути небесною карою – не людською. За численнi прикрощi, якi спричинив, вiн тепер заслужив сидiти голим на пiдлозi камери, споглядаючи свое нутро й не знаходячи жодноi сили, жодноi духовноi втiхи, жодного голосу, що промовив би до нього, як це трапилося бiля Брами Сонця.

І едина рiч, яку вiн мiг робити, – це спати. Завжди сподiваючись, що пробудиться вiд кошмару, i завжди прокидаючись у тому ж мiсцi, на тiй же пiдлозi. Завжди гадаючи, що найгiрше вже минулося, i завжди кидаючись у пiт, у страх вiд стуку у дверi – мабуть, вони не знайшли нiчого з того, про що вiн розказав, i тортури вiдновляться з iще бiльшим оскаженiнням.




Хтось постукав у дверi – Пауло щойно скiнчив вечерю, та вже знав, що йому могли подати ранкову каву й тим iще бiльше заплутати. Вiн натяг каптура, почув, як дверi вiдчиняються i хтось кидае на пiдлогу речi.

– Одягайтеся. І не знiмайте каптур.

Це був голос «доброго полiцейського», чи пак «доброго ката», як вiн волiв називати його подумки. Той не виходив, поки Пауло вдягався й узувався. Коли скiнчив, чоловiк узяв його за руку, сказав бути обережним з нижньою поперечиною дверей (яку вiн уже переступав багато разiв, коли ходив до туалету, але, мабуть, чоловiк вiдчував необхiднiсть сказати щось увiчливе) i нагадав, що шрами на ньому були лише тi, якi вiн зробив собi сам.

Вони йшли хвилини зо три, коли iнший голос сказав: «Варiант чекае на подвiр’i».

Варiант?[21 - Назва однiеi з модифiкацiй «Фольксвагена».] Пiзнiше вiн зрозумiв, що це була марка автомобiля, але в той момент подумав, що то шифрування, щось подiбне до «Розстрiльний загiн уже готовий».

Його пiдвели до машини й просунули пiд каптур папiр i ручку. Вiн i не думав читати, був готовий пiдписати все, що йому скажуть, можливо, i зiзнання, яке принаймнi покiнчило б iз цiею божевiльною iзоляцiею. Але «добрий кат» пояснив, що це список його речей, знайдених у готелi. Наплiчники лежали в багажнику.

Наплiчники! Це було сказано в множинi. Але вiн настiльки оцiпенiв, що не звернув уваги.

Вiн зробив що наказано. Дверцi з другого боку вiдчинилися. Через дiрочку в каптурi Пауло побачив одяг – це вона! Вiд неi зажадали того самого: щоб пiдписала документ, та вона вiдмовилася, бо хотiла прочитати, що в ньому. З тону ii голосу було зрозумiло, що жодного разу вона не пiддалася панiцi, повнiстю контролюючи власнi емоцii, i той тип – вимушено – погодився, аби вона прочитала. Коли закiнчила й нарештi поставила пiдпис, ii долоня торкнулася руки Пауло.

– Не дозволено торкатись один одного, – сказав «добрий кат».

Вона не зважила на це, i Пауло на якусь мить подумав, що iх обох знову затягнуть усередину i катуватимуть через непокору наказам. Вiн спробував забрати руку, але жiнка стисла ii сильнiше й не випустила.

«Добрий кат» зачинив тодi дверцi й наказав машинi рушати. Пауло спитав, чи з нею все добре, i вiдповiддю був цiлий звiт про те, що сталося. Хтось засмiявся на передньому сидiннi, i вiн попросив кохану краще помовчати: вони зможуть поговорити потiм, або iншого дня, або в мiсцi, куди iх везли – можливо, до справжньоi в’язницi.

– Нiхто не пiдписуе документ про те, що нашi речi повернуто, коли не мае намiру вiдпустити нас, – вiдповiла вона.

Тип на передньому сидiннi знов засмiявся – насправдi засмiялося двое. Водiй був не сам.

– Менi завжди казали, що жiнки вiдважнiшi за чоловiкiв, – зазначив один з них. – Це ми тут помiтили щодо ув’язнених.

Тепер уже пасажир на передньому сидiннi попросив водiя замовкнути. Машина iхала ще якийсь час, зупинилася, i той тип наказав зняти каптури.

Це був один iз тих, хто схопив пару в готелi, – чоловiк схiдного походження, але тепер уже усмiхнений. Вiн вискочив з машини разом з ними, пiдiйшов до багажника, витяг наплiчники й подав iх, а не кинув на землю.

– Ви вiльнi. Звернiть лiворуч на першому перехрестi, пройдiть iще хвилин зо двадцять – i побачите кiнцеву автобусну зупинку.

Вiн сiв назад, i автомобiль неквапом рушив, нiби його пасажирiв нiщо не зв’язувало з тим, що сталося, – такою була нова дiйснiсть краiни: командували вони, i нiхто нi перед ким не мiг чогось там оскаржити.

Пауло поглянув на коханку, вона на нього. Обое обiйнялися, з’еднались у довгому поцiлунку й пiшли до зупинки. Було небезпечно залишатися в тому ж готелi, вважала вона. Здавалося, що жiнка нiяк не змiнилася, нiби цi днi – тижнi, мiсяцi, роки? – були просто якоюсь мандрiвкою в снi, а гарнi спогади переважали й не могли бути затьмаренi тiею пригодою. Вiн крокував швидко, уникаючи ствердження, що провину мала вона, що iм не треба було iхати дивитися скульптури, вирiзьбленi вiтром, що, якби вони просто рушили далi, нiчого з того не сталося б, – проте винувата була не коханка, анi Пауло, анi хтось iз знайомих.

Який же смiховинний i слабкий вигляд вiн мав! Раптом вiдчув шалений головний бiль, такий сильний, що майже не давав йому йти далi, у напрямку до свого мiста, чи повернутися до Брами Сонця й розпитати в давнiх i забутих тамтешнiх мешканцiв, що ж таке трапилося. Вiн зiперся на якийсь мур, i його наплiчник зiслизнув долi.

– Знаеш, що з тобою? – запитала кохана й сама ж вiдповiла: – Я знаю, бо вже пройшла через таке на батькiвщинi пiд час бомбардувань. За весь той час твоя мозкова активнiсть сповiльнилась, i кров не промивала у звичайний спосiб судини всього тiла. Це минеться за двi чи три години. Та все одно купимо аспiрину на зупинцi.

Вона взяла його наплiчник, пiдтримала його й примусила йти – спочатку повiльно, а потiм швидше.

Ну й жiнка, яка жiнка! Шкода, що коли вiн запропонував поiхати разом в обидва центри свiту – до площ Пiкадiллi та Дам, – вона сказала, що втомилася подорожувати та, щиро кажучи, вже його не кохае. Кожен мав iти своiм шляхом.




Потяг зупинився, i через вiкно вже можна було побачити страхiтливий напис кiлькома мовами: «МИТНИЦЯ».

Зайшли кiлька митникiв i почали оглядати вагони. Пауло вже дещо заспокоiвся, екзорцизм скiнчився, але одна фраза з Бiблii, власне, з Книги Іова, не виходила йому з голови: «…i те, чого лякавсь я, надiйшло на мене» (Іов 3:25).

Треба було контролювати себе: будь-хто може зачути його страх.

Усе добре. Коли, як сказав аргентинець, станеться найгiрше й не пропустять – немае проблеми. Є й iншi кордони, якi можна перетнути. І, якщо й це не вдасться, завжди лишаеться другий центр свiту – площа Пiкадiллi.

Вiн вiдчував безмежний спокiй, знов проживши жах пiвторарiчноi давнини. Усе просто треба зустрiчати без страху, нiби звичайну життеву подiю, – ми не обираемо, що з нами станеться, але можемо вибрати спосiб, як на це реагувати.

І вiн усвiдомлював, що донинi рак несправедливостi, вiдчаю й безсилля почав давати метастази в його астральному тiлi, але тепер чоловiк уже був вiльний.

Вiн починав заново.

Митники зайшли в купе, де сидiли Пауло з аргентинцем та ще четверо незнайомцiв. Як вiн i передбачав, митники наказали iм двом вийти з вагона. Назовнi було трохи зимно, але ще не настала глибока нiч.

Природа мае цикл, що повторюеться в душi людськоi iстоти: рослина дае квiтку, аби бджоли злiталися й допомагали творити плiд. Плiд дае насiння, яке знов перетворюеться на рослини, що знов-таки розкривають квiтки, котрi прикликають бджiл, аби тi заплiднили плоди – i так до кiнця вiкiв. Ласкаво просимо, осене, хай собi йде старе, жахи минулого, а нове постае.

З десяток хлопцiв та дiвчат провели в примiщення. Нiхто нiчого не казав, i Пауло намагався триматися якомога далi вiд аргентинця, який це помiтив i не нав’язував свого товариства, нi про що не питаючи. Певно, у той момент вiн розумiв: його оцiнюють, у хлопця з Бразилii, мабуть, е якiсь пiдозри, та вiн побачив, що обличчя Пауло, спочатку нiби вкрите тiнню, уже знову свiтилося (можливо, «свiтилося» було перебiльшенням, але принаймнi неабияка засмученiсть кiлькома хвилинами тому тепер уже зникла).


***

Людей почали викликати по одному до якогось примiщення, i нiхто не знав, про що там говорилося, бо всi виходили крiзь iншi дверi. Пауло покликали третiм.

За столом сидiв прикордонник у формi, який попросив його паспорт i зазирнув до великоi картотеки з iменами.

– Одна з моiх мрiй – це вiдвiдати… – почав вiн, але тут же йому наказали не заважати роботi прикордонника.

Його серце закалатало швидше, Пауло змагався сам iз собою, аби повiрити, що осiнь прийшла, мертве листя почало опадати i нова людина вже поставала з того, що досi було просто чуттевим лахмiттям.

Негативнi вiбрацii притягують iншi негативнi вiбрацii, тож вiн спробував заспокоiтися, особливо пiсля того, як помiтив, що в прикордонника була сережка у вусi – рiч непомислима в будь-якiй iншiй краiнi, що вiн уже звiдав. Пауло намагався вiдволiктися на кiмнату, повну документiв, на фото королеви й плакат iз вiтряком. Тодi чоловiк простяг бланк, навiть не запитавши, що Пауло збирався робити в Голландii, – йому потрiбно було знати тiльки, чи в того були грошi на зворотний квиток додому.

Пауло пiдписав: вiн уже знав головну умову подорожi до будь-якоi краiни й купив страшенно дорогий квиток до Рима, першоi точки в Європi, куди вiн прибув, хоча дата повернення була аж через рiк. Вiн потягся рукою до гаманця, схованого на поясi, готовий це пiдтвердити, та прикордонник сказав, що не треба, – вiн лише хотiв знати, скiльки в Пауло грошей при собi.

– Близько 1600 доларiв. Можливо, трохи бiльше – я не пам’ятаю, скiльки витратив на потяг.

Вiн прибув до Європи з 1700 доларами, що заробив як викладач пiдготовчого вiддiлення театральноi школи, яку вiн вiдвiдував. Найдешевший квиток був до Рима. Прибувши туди, вiн дiзнався, що тамтешнi хiпi збиралися зазвичай на площi Іспанii. Вiн знайшов собi мiсце для ночiвлi в одному парку, харчувався бутербродами й морозивом i мiг би зостатися в Римi, бо ж зустрiв там одну iспанку з Галiсii, з якою швидко подружився, i невдовзi вони стали коханцями. Урештi вiн купив видатний бестселер свого поколiння, що точно мав повнiстю змiнити його життя, – «Європа за п’ять доларiв на день». За днi, проведенi на площi Іспанii, вiн помiтив, що не лише хiпi, але й добропоряднi люди, називанi «квадратними», читали цю книжку, де був перелiк найдешевших готелiв та ресторанiв, а також найважливiших туристичних цiкавинок у кожному мiстi.

Отже, вiн не загубився б в Амстердамi. Пауло вирiшив попрямувати до свого першого пункту призначення (другим була площа Пiкадiллi – вiн, звичайно ж, цього не забував), тодi як iспанка сказала, що iде до Афiн, у Грецiю.


***

Вiн знову сказав, що може показати грошi, але йому вже повернули паспорт iз штемпелем. Прикордонник запитав, чи вiн везе якiсь фрукти або овочi – у нього були з собою два яблука, iх наказали викинути в смiттевий кошик назовнi, при виходi на станцiю.

– І як менi тепер дiстатися до Амстердама?

Йому пояснили, що треба сiсти на примiський потяг, який ходить щопiвгодини, – куплений у Римi квиток був дiйсний до пункту призначення.

Прикордонник указав на iншi дверi, не тi, через якi вiн зайшов, i Пауло знов опинився на чистому повiтрi в очiкуваннi найближчого потяга, здивований i задоволений, що йому повiрили на слово про квиток i суму грошей.

Вiн справдi ступав в iнший свiт.




Карла не стала втрачати цiлий вечiр, сидячи на Дамi, насамперед тому, що почало дощити, а ясновидиця запевнила: очiкувана людина з’явиться наступного дня, – i вирiшила сходити в кiно на «Космiчну одiссею 2001 року», про яку всi говорили як про шедевр, хоча ii не надто цiкавили науково-фантастичнi фiльми.

Та це й справдi був шедевр: вiн допомiг убити час, а фiнал стверджував те, що вона, як уважала, знае – хоч тут не йшлося про «вважати» чи «не вважати» – це була реальнiсть абсолютна й незаперечна: час iде по колу й завжди вертаеться в ту саму точку. Ми народжуемося iз сiменi, зростаемо, старiемо, умираемо, вертаемося в землю й знов перетворюемося на с?м’я, яке, ранiше чи пiзнiше, знов перевтiлиться в iншу людину. Походячи з лютеранськоi родини, Карла якийсь час пофлiртувала з католицизмом i в належний момент меси, на яку вчащала, промовляла всi рядки. Там були слова, що найбiльше iй подобалися: «Вiрую […] у воскресiння плотi та життя вiчне. Амiнь».

Воскресiння плотi – вона спробувала якось поговорити про цей фрагмент з одним панотцем, питаючи про перевтiлення, та священик мовив, що йдеться не про це. Вона спитала, про що ж. Вiдповiдь – цiлком iдiотська – була, що вона ще не дозрiла до розумiння. Вiдтодi Карла почала потроху вiдходити вiд католицизму, бо помiтила, що панотець так само не знав, про що говорилося в тiй фразi.

– Амiнь, – повторювала вона тепер, вертаючись до готелю.

Прислухалася до всього – а раптом Бог вирiшив би поговорити з нею. Вiддалившись вiд Церкви, намагалася шукати в iндуiзмi, у даосизмi, у буддизмi, в африканських культах, у рiзновидах йоги хоч би якоiсь вiдповiдi про сенс життя. Один поет сказав багато вiкiв тому: «Його свiтло заповнюе весь Усесвiт / Свiточ любовi запалюе й оберiгае Пiзнання»[22 - Імовiрно, цi рядки належать авторовi.].

Оскiльки кохання було в ii життi рiччю складною – настiльки, що вона завжди уникала роздумувати з цього приводу, – Карла зрештою дiйшла висновку, що Пiзнання було всерединi ii самоi – утiм, це й було те, що проповiдували засновники цих релiгiй. І тепер усе, що вона бачила, нагадувало iй про Божество, i вона намагалася, щоб кожен ii порух був певним способом подякувати за те, що вона живе.

Цього вистачало. Найгiрше з убивств – те, що вбивае наше радiння життю.


***

Вона зайшла в якийсь кофi-шоп – мiсце, де продавалися рiзнi типи марихуани й гашишу, – та лише замовила каву й трохи побалакала з якоюсь дiвчиною, теж голландкою, що здавалася трохи збентеженою й теж пила каву. Їi звали Вiлма. Спочатку вони вирiшили пiти в «Парадiзо»[23 - В описувану епоху – амстердамський молодiжний клуб i кав’ярня, осередок хiпi, створений у занедбанiй церквi; тепер концертний зал i культурний центр.], та потiм передумали, мабуть, тому, що це нiкого б не здивувало, як i наркотики, що там продавалися. Цiкавi туристам, та набридлi тим, хто завжди мав це пiд рукою.

Одного дня – одного дня у вiддаленому майбутньому – уряди таки зрозумiють, що найкращий спосiб покiнчити з тим, що вони називали «проблемою», – це все дозволити. Мiстика гашишу полягала передовсiм у самiй заборонi, а вiд цього – i в пожаданнi.

– Але це нiкого не цiкавить, – зауважила Вiлма, коли Карла сказала iй, про що розмiрковуе. – Вони заробляють мiльярди доларiв на переслiдуваннi. Уважають себе вищими. Рятiвниками суспiльства й родини. Чудова полiтична програма – покiнчити з наркотиками. Яку iншу iдею вони могли б запропонувати натомiсть? Ну так, покiнчити з бiднiстю – та от нiхто в це бiльше не вiрить.

Вони припинили розмову й задивились у своi чашки. Карла думала про фiльм – «Володар перснiв» – та про свое життя. Вона нiколи не зазнавала нiчого справдi цiкавого. Народилася в пуританськiй родинi, навчалася в лютеранськiй школi, знала Бiблiю напам’ять, утратила незайманiсть ще пiдлiтком з одним голландцем, що також був незайманим, мандрувала певний час Європою, знайшла роботу, коли досягла двадцяти рокiв (тепер iй 23); днi здавалися довгими й однаковими, навернулася до католицизму, аби тiльки допекти сiм’i, вирiшила пiти з дому й жити сама, мала коханцiв, якi входили й виходили з ii життя з частотою вiд двох днiв до двох мiсяцiв, вирiшила, що в усьому винен Роттердам та його пiдйомнi крани, тi попелястi вулицi й порт, що пропонував iсторii набагато цiкавiшi вiд тих, якi вона звикла чути вiд друзiв.

Їй було легше з iноземцями. Єдиний випадок обмеження ii вже узвичаеноi свободи стався, коли вона дозволила собi втратити голову вiд одного француза, старшого на десять рокiв. Карла тодi переконала сама себе, що зумiе домогтися, аби те запаморочливе кохання стало взаемним, хоча чудово знала, що француз заледве цiкавився сексом – цариною, у якiй вона була неперевершена й надалi намагалася вдосконалюватися. За тиждень по тому француз вирушив до Парижа, i вона дiйшла висновку, що не може по-справжньому збагнути роль кохання у своему життi – i це була просто бiда, адже всi, кого вона знала, починали, ранiше чи пiзнiше, говорити про важливiсть того, щоб вийти замiж, мати дiтей, куховарити, мати з ким подивитися телевiзор, сходити до театру, подорожувати свiтом, приносити маленькi дарунки, вертаючись додому, завагiтнiти, дбати про дiтей, удавати, що не помiчаеш маленьких зрад чоловiка чи дружини, казати, що в дiтях единий сенс життя, перейматися тим, що в них буде на вечерю, ким вони стануть у майбутньому, як iм ведеться в школi, на роботi, у життi.

Так вони продовжували ще на скiлькись там рокiв вiдчуття твоеi потрiбностi на цiй землi, аж доки, зрештою, усi роз’iжджалися, дiм порожнiв i единою рiччю, яка насправдi мала значення, був недiльний обiд – родина у зборi, завжди вдаючи, що все добре, що немае заздрощiв чи суперництва мiж усiма, тодi як тишком-нишком дошкулялось одне одному, адже «я заробляю бiльше вiд тебе», «моя жiнка мае диплом архiтектора», «ми щойно купили такий будинок – не повiрите» i в тому ж дусi.

Двома роками ранiше вона вирiшила, що вже немае сенсу далi жити в станi абсолютноi свободи. Почала подумувати про смерть, погралася з iдеею вступити до монастиря, навiть приiхала до босих кармелiток, якi жили без жодного контакту з миром. Сказала, що хрещена, вiдкрила для себе Христа й хотiла бути його нареченою до кiнця днiв своiх. Мати-абатиса сказала помiркувати мiсяць перед тим, як прийняти рiшення, – протягом цього мiсяця в неi був час уявити себе в келii, змушеною молитися з ранку до ночi, повторювати тi самi слова аж до втрати iх змiсту, вона зрозумiла, що не спроможна до життя, у якому рутина здатна була привести ii до божевiлля. Мати-абатиса знала наперед: вона нiколи туди не повернулася; хоч би якою нестерпною була рутина абсолютноi свободи, завжди можна вiдкрити цiкавiшi речi для себе.

Один моряк iз Бомбея, крiм того, що був чудовим коханцем – а таке iй траплялося зрiдка, – посприяв iй у вiдкриттi схiдного мiстицизму, i саме тодi вона почала вважати, що останньою метою ii життя було поiхати геть далеко, жити в печерi Гiмалаiв, вiрити, що боги зрештою прийдуть говорити з нею, вiддалитися вiд усього, що оточувало ii дотепер i здавалося нудним-нуднючим.

Не вдаючись у подробицi, вона запитала Вiлму, як iй Амстердам.

– Нудний-нуднючий.

От-от. Не тiльки Амстердам, а вся Голландiя, де всi народжувалися захищеними урядом, не боячись самотньоi старостi, бо iснували доми опiки й пожиттевi пенсii, медична страховка безоплатна або за мiзерну плату, а останнi королi насправдi були королевами – королева-мати Вiльгельмiна, теперiшня королева Юлiана й майбутня спадкоемиця трону Беатрiкс. Тодi як у Сполучених Штатах жiнки палили бюстгальтери, вимагаючи рiвностi, Карла – яка не носила бюстгальтерiв, хоча ii груди аж нiяк не були маленькими, – жила в мiсцi, де рiвнiсть уже була давно завойована, без метушнi, без ексгiбiцiонiзму, а завдяки предковiчнiй логiцi, що влада належить жiнкам – саме вони керують своiми чоловiками й дiтьми, своiми президентами й королями, якi натомiсть намагаються створити загальне враження, що самi е блискучими генералами, главами держав, власниками пiдприемств.

Чоловiки. Гадають, що керують у свiтi, i не здатнi й кроку зробити, не питаючи, як уважае iхня приятелька, коханка, кохана, мати.

Їй необхiдно було зробити рiшучий крок, вiдкрити в собi чи зовнi край, що нiколи ранiше не був дослiджений, i вийти з цiеi нудьги, яка, здавалося, щодня висушуе ii.

Сподiвалася, що гадалка не схибила. Якщо людина, яку та наобiцяла, не з’явиться наступного дня, вона все одно поiде до Непалу, сама, ризикуючи стати «бiлою рабинею» й урештi бути проданою товстому султановi в краiнi, де гареми були звичною рiччю, – утiм сумнiвалася, що хтось матиме вiдвагу зробити таке з голландкою, котра вмiла захистити себе краще, нiж чоловiк iз грiзними очима й гострою шаблюкою в руцi.

Вона попрощалася з Вiлмою, домовившись зустрiтися в «Парадiзо» наступного дня, i попрямувала до кiмнати, де проводила своi монотоннi днi в Амстердамi, мiстi мрiй безлiчi людей, якi перетинали свiт, щоб прибути туди. Вона йшла по маленьких, не брукованих вулицях, постiйно уважно дослухаючись – а раптом долине якийсь сигнал, – не знала, що саме почуе, але сигнали е отакими – несподiваними та замаскованими пiд буденнi речi. Легкий дощ на обличчi повернув ii знов до реальностi – не довколишньоi, а просто до факту бути живою, крокуючи цiлком безпечно по темних провулках, натрапляючи на наркоторговцiв iз Суринаму, якi займалися своiм у темрявi – це справдi було небезпекою для iхнiх споживачiв, бо вони продавали зiлля диявола – кокаiн та героiн.

Пройшла через якусь площу – здавалося, що, на противагу Роттердаму, це мiсто мало площу на кожному розi. Дощ посилився, i вона порадiла можливостi всмiхатися, незважаючи на все те, про що подумала в кофi-шопi.

Крокувала, молячись мовчки, без лютеранських чи католицьких слiв, вдячна за життя, на яке скаржилася кiлька годин тому, радiючи небесам i землi, рослинам i тваринам, вiд самого вигляду яких суперечностi в ii душi вирiшилися й глибокий спокiй охопив усе – не той спокiй через вiдсутнiсть викликiв, а той, що готував ii до пригоди, на яку вона зважилась, незалежно вiд того, чи знайде компанiю, знаючи, що ангели ii супроводжують i спiвають пiсень, яких не могла чути, але якi змушували ii мозок здригатися й очищатися вiд брудних думок, i вона входила в контакт iз власною душею та казала iй: «Я тебе люблю», – хоча ще не спiзнала Любовi.

Я не чуюся винною за те, що думала ранiше, може, була фiльмом, можливо, книжкою, але, навiть якщо я була заледве собою, з моею нездатнiстю побачити красу, що таки iснуе в менi, прошу пробачити мене – я тебе люблю й дякую, що ти мене супроводжуеш, ти пiдносиш мене своiм товариством i звiльняеш мене вiд спокуси насолод i страху болю.

Нiби для розмаiття, з’явилося ще й почуття провини за те, що мешкае в краiнi з найбiльшою у свiтi концентрацiею музеiв, за те, що в цю мить проходила по одному з 1281 мiського моста, споглядаючи будинки, у яких заледве три вiкна розташованi на одному рiвнi – а це вважалося хизуванням i намаганням принизити сусiда – ця краiна пишалася законами, що керували ii народом, мореплавцями минулого, хоча люди пам’ятали лише про iспанцiв та португальцiв.

Вони зробили хiба одну погану оборудку в життi – продали острiв Мангеттен американцям. Та не весь свiт досконалий.

Нiчний сторож вiдчинив дверi готельчика, вона зайшла, намагаючись якомога менше шумiти, заплющила очi й, перед тим як заснути, подумала про едину рiч, якоi не мала ii краiна.

Про гори.

Так, вона б вирушила до гiр, подалi вiд цих безмежних рiвнин, вiдвойованих у моря людьми, котрi знали, чого хочуть, i подужали приборкати природу, яка вiдмовлялась пiдкоритися.


***

Вона вирiшила прокинутися щонайранiше – i от уже була вдягнутою й готовою вийти об одинадцятiй ранку, тодi як нормально вважалося виходити о першiй дня. Це був день, коли, якщо вiрити гадалцi, вона мала зустрiти того, кого чекала, i провидиця не могла помилитися, адже обидвi вони ввiйшли в загадковий безконтрольний транс, як це вiдбуваеться з бiльшiстю трансiв, через знак згори. Лайла сказала таке, що вийшло не з ii рота, а вiд вищого духа, що опанував увесь простiр ii «консультацii».

На Дамi ще не було людей – бiльше руху починалося по опiвднi. Але вона помiтила – нарештi! – нове обличчя. Волосся – таке, як геть в усiх тут, куртка без нагромадження латок (найпомiтнiшим був прапор iз написом згори «Бразилiя»), кольорова трикотажна сумка через плече, зроблена в Пiвденнiй Америцi, що тодi було модним у мандрiвноi молодi – так само як пончо й шапки iз закритими вухами. Курив сигарету – звичайну, бо Карла пройшла поряд i не вiдчула нiякого особливого аромату – просто тютюновий.

Вiн був безмежно зайнятий неробленням нiчого, розглядаючи будинок на протилежному боцi площi та хiпi навколо. Певно, йому хотiлося зав’язати розмову з кимось, але його очi видавали нерiшучiсть – надмiр нерiшучостi, краще кажучи.

Вона всiлася неподалiк, але так, щоб iз певнiстю спостерiгати за ним i не дозволити йому десь пiти, не спробувавши попередньо пiдкинути йому думку про мандрiвку до Непалу. Якщо вiн уже проiхав Бразилiею та Пiвденною Америкою, на що вказувала сумка, тож чи не мiг би бути зацiкавлений у подорожi кудись подалi? Певно, судячи з його вiку, вiн не мав багато досвiду, i переконати його не було б важко. Не важливо, був вiн гарний або нi, товстий чи худорлявий, високий або ж нi. Єдина рiч, яка ii цiкавила, – просто мати компанiю для власноi пригоди.




Пауло теж помiтив красиву хiпiйку, яка проходила поряд з ним, i якби не його паралiч нерiшучостi, вiн би вже наважився iй усмiхнутися. Але йому бракувало вiдваги – дiвчина здавалася вiдстороненою, можливо, чекаючи на когось чи й просто бажаючи споглядати ранок без сонця, але й без натяку на дощ.

Вiн знову зосередився на будинку навпроти – справжньому витворi архiтектури, про який «Європа за п’ять доларiв на день» повiдомляла, що то королiвський палац, збудований на 13659 палях (утiм, за путiвником, усе мiсто побудоване на палях, хоча цього нiхто й не вiдчував). На входi не було вартових, i туристи заходили й виходили – к?пи iх, безмежнi вервечки, у таке мiсце вiн нiколи й не пiшов би одразу пiсля прибуття.

Ми завжди вiдчуваемо, коли за нами спостерiгають. І Пауло знав, що красива хiпiйка сидiла поза його полем зору, зосередивши погляд на ньому. Вiн повернув голову – i вона справдi була там, але одразу почала читати, коли iхнi очi схрестилися.

Ну, i що робити? Майже пiвгодини вiн роздумував, що мав би пiдвестися й пiти сiсти поряд з нею – саме цього вiн чекав в Амстердамi, де люди знайомляться без необхiдностi вибачень i пояснень, а просто через бажання поговорити й обмiнятися досвiдом. Пiд кiнець цiеi пiвгодини, повторивши собi, що абсолютно нiчого не мае втрачати, що це не був би анi перший, анi останнiй раз, коли йому вiдмовляють, вiн пiдвiвся й пiшов до неi. Вона не вiдводила очей вiд книги.


***

Карла побачила, що вiн наближаеться – рiдкiсна штука там, де всi поважають iндивiдуальний простiр. Вiн сiв поряд i сказав найабсурднiшу рiч, яку лише мiг:

– Пробачте.

Вона тiльки подивилася на нього, очiкуючи на продовження фрази, чого не сталось. Пройшло п’ять сором’язливих хвилин, i тодi вона вирiшила перебрати iнiцiативу.

– Пробачити за що, власне?

– Та так.

Але, на ii радiсть i щастя, вiн не сказав узвичаених нiсенiтниць, як-от «сподiваюсь, я не заважаю», або «що то за будинок навпроти?», чи теж «ох, яка ви гарна» (iноземцi обожнюють цю фразу), або ще «ви з якоi краiни?», «де ви купили це плаття?» абощо.

Вона взялася трохи допомогти, оскiльки була набагато бiльше зацiкавлена, нiж хлопець мiг сподiватися.

– А чому в тебе бразильський герб на рукавi?

– На випадок зустрiчi з бразильцями – це краiна, звiдки я родом. Не знаю нiкого в мiстi, отже, чи можеш менi допомогти познайомитися з цiкавими людьми?

Так, значить, хлопець, який здавався розумним i мав чорнi очi, що блищали з потужною енергiею та ще сильнiшою втомою, перетнув Атлантику, щоб зустрiтися з бразильцями за кордоном?

Це здавалося геть нiсенiтним, але вона вирiшила поки йому повiрити. Вона могла тут же почати справу з Непалом i продовжити розмову чи вiдмовитися вiд неi назавжди, помiняти мiсце на Дамi, сказати, що мае одну зустрiч, або пiти звiдси, залишивши його самого.

Та зважилась не рухатися, i те, що вирiшила й далi сидiти з Пауло – таким було його iм’я, – цiлковито змiнило ii життя.

Бо так воно з коханням – хоча остання рiч, про яку вона думала в ту хвилю, було це потаемне слово й прихованi за ним небезпеки. Обое були разом, провидиця не помилилась, свiт внутрiшнiй i свiт зовнiшнiй швидко наближалися. Вiн мiг вiдчувати те саме, та був надто нерiшучий, як здавалося, або теж – був зацiкавлений просто викурити з кимось сигарету гашишу, або – ще гiрше – бачив у нiй майбутню приятельку, щоб сходити до парку Вондела, зайнятися сексом i потiм розпрощатися, нiби нiчого надто важливого не сталося, крiм одного оргазму.

Як за кiлька хвилин визначити, ким е чи не е людина? Звичайно, ми розумiемо, коли людина викликае вiдразу, i тодi вiддаляемось, але це був не той випадок. Вiн був занадто худорлявий, з добре доглянутим волоссям. Того ранку вiн, певно, помився, оскiльки вiд його тiла долинав аромат мила.

У хвилю, коли вiн сiв поряд i сказав абсурдне слово «пробачте», Карла вiдчула велику втiху, нiби вже не була самотня. Вона була з ним, а вiн iз нею, i обое розумiли це – навiть попри те, що нiчого бiльше не було сказано i вони не знали, що ж вiдбуваеться. Прихованi почуття не розкрилися, але й не втаемничилися, просто очiкуючи на час проявитися. Це був момент, у який багато стосункiв, що могли б закiнчитися великим коханням, утрачалися: або тому, що коли душi перебувають на поверхнi земнiй, вони вже знають, куди прямують разом, i це iх вiдстрашуе, або тому, що ми так влаштованi – навiть не дати часу, аби вони спiзналися, iдемо в пошуках чогось «кращого» i втрачаемо шанс, що трапляеться раз у життi.

Карла цiеi митi давала проявитися своiй душi. Інодi iхнi слова обманюють нас, тому що душi бувають пiддатливi й урештi-решт приймають становище, насправдi безглузде, намагаються задовольнити тiло й iгнорують те, у що Карла занурювалася дедалi глибше: Знання. Наше видиме Я, те, чим, на нашу думку, ми е, не бiльше, нiж певний обмежений простiр, не властивий для справжнього Я. Тому людям дуже важко почути, що каже душа, i вони намагаються контролювати ii, аби та й далi вiдповiдала iхнiм планам – прагненнями, надiями, майбутнiм, бажанням сказати друзям «я нарештi знайшов кохання всього життя» або страхом залишитися самотнiм у прихистку для старих.

Вона бiльше не обманювала себе. Не знала, що вiдчувае, i намагалася залишити речi такими, як вони е, – без надмiрних виправдань та роз’яснень. У неi було вiдчуття, що мала нарештi пiдняти пелену, яка вкривала ii серце, та не знала як i не вiдкрила б це зараз, отак швидко. Ідеальним було б тримати його на певнiй дистанцii, достатнiй, щоб побачити, як саме поводитиметься в наступнi години, або днi, або роки – нi, вона не думала про роки, тому що ii метою була одна печера в Катманду, самотня, у контактi з Усесвiтом.




Душа Пауло ще не вiдкрилася, i вiн не знав, як збагнути, чи ця дiвчина не зникне за годину. Не знав, про що далi говорити, i вона також замовкла – обое погодились на мовчання й задивилися вперед, нiчого насправдi не помiчаючи: голландцi крокували до кафе та ресторанiв, пробiгали переповненi трамваi – але в цiеi пари погляди десь губилися, а почуття перебували в iншому вимiрi.

– Хочеш iсти?

Сприйнявши це як запрошення, Пауло здивувався й зрадiв. Вiн не мiг зрозумiти, як така гарна дiвчина запрошувала його пообiдати – першi години в Амстердамi розпочалися дуже добре.

Вiн такого й не планував, а коли речi стаються без планування або сподiвання, то виявляються приемнiшими й кориснiшими – розмова з незнайомкою, без жодного натяку на романтичний зв’язок, вiдбувалася якнайприроднiше.

Чи була вона самотня? Скiльки часу могла йому придiлити? Що треба було зробити йому, аби втримати ii бiля себе?

Нiчого. Низка iдiотських запитань зникла з простору, i вiн, навiть поiвши нещодавно, готовий був iти обiдати з нею. Лише сподiвався, що вона обере не надто дорогий ресторан: його грошам треба було протриматися ще рiк, до дати зворотного квитка.



Мандрiвниче, ти вiдволiкся; заспокойся.

Бо не кожен iз тих, хто покликаний, буде ще й обраний.

Не кожна людина, що спить з усмiшкою на устах,

Побачить те, що ти тепер бачиш.



Звичайно, ми маемо дiлитися. Навiть коли цю iнформацiю всi вже знають, важливо не дозволити собi бути захопленим егоiстичною думкою дiйти самому до кiнця мандрiвки. Хто робить таке – вiдкривае рай порожнiй, без жодноi особливоi принади, i невдовзi помиратиме вiд нудьги.

Ми не можемо захопити променi, що освiтлюють шлях, i понести iз собою.

Якщо ж учинимо так, то наповнимо нашi заплiчники лiхтарями. Але навiть з усiм свiтлом, що несемо, не зможемо розраховувати на добру компанiю. То навiщо це?

Але важко було заспокоiтися – слiд запам’ятати все навколо себе. Революцiю без зброi, шлях широкий без паспортного контролю й небезпечних поворотiв. Свiт, який раптом став молодим, незалежно вiд вiку людей та iхнiх переконань, релiгiйних i полiтичних. Сонце зiйшло нiби провiстити, що Ренесанс повертаеться, мiняючи звичаi та вбрання всього свiту – i одного прекрасного дня, у дуже близькому майбутньому, люди вже залежатимуть не вiд поглядiв iнших, а тiльки вiд власного способу бачити життя.

Люди, вдягненi в жовте, танцюють i спiвають на вулицi, убрання всiх кольорiв, дiвчина роздае троянди кожному стрiчному, усi усмiхненi – так, завтра буде краще, попри те, що вiдбувалось у Латинськiй Америцi та iнших краiнах. Завтра буде краще хоча б тому, що iнакше не може бути: неможливо вернутися в минуле й знову дозволити моралiзаторству, лицемiрству та брехнi захопити днi й ночi тих, хто крокуе по цiй землi. Вiн пригадував своi благання в потягу й тисячi критичних зауважень, якi постiйно чув вiд усiх – знайомих та незнайомих. Пригадував страждання своiх батькiв i хотiв у ту мить зателефонувати додому, щоб сказати:

Не переймайтеся, я задоволений, i невдовзi ви таки зрозумiете, що я народився не для того, аби вступити до унiверситету, здобути диплом i влаштуватися на роботу. Я народився, щоб бути вiльним, i можу отаке пережити: завжди матиму що робити, завжди знайду спосiб заробити грошей, завжди зможу оженитися i створити сiм’ю, але теперiшнiй момент – iнший, це час шукати, бути лише в теперiшньому, тут i тепер, з радiстю дiтей, яким Ісус призначив царство небесне. Якби було необхiдно працювати, як селянин, я зробив би це без найменшоi проблеми, тому що це дозволило б менi бути в контактi з землею, сонцем та дощем. Якби одного дня слiд було зачинитися в кабiнетi, я так само зробив би це без найменшоi проблеми, тому що мав би поряд iнших людей, з якими об’еднався б i зрозумiв, як це добре – всiстися довкола стола й розмовляти, молитися, смiятися й митися щовечора пiсля цiеi постiйно повторюваноi роботи. Якби було необхiдно лишитися на самотi, я залишився б, якби вiдчув пристрасть i вирiшив одружитися, то одружився б, бо впевнений, що моя жiнка, кохання всього життя, прийняла б мою радiсть як найбiльше благословення, яке чоловiк може дати жiнцi.


***

Дiвчина поряд зупинилася, купила квiти й, замiсть вiднести iх куди-небудь, зробила два вiнки й одягнула собi та йому. І це не було кумедно – це спосiб вiдсвяткувати маленькi життевi перемоги, як тисячолiття тому греки уславлювали своiх героiв: замiсть золота – лавровi вiнки. Тi могли зiв’янути й зникнути, але не були важкими й не потребували постiйноi охорони, як-то з коронами королiв i королев. Багато перехожих мали такi прикраси на головах, що робило все навкруги прекраснiшим.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=43699788&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Переклад Вiри Вовк та Ігоря Костецького; Вiра Вовк е представником украiнськоi дiаспори саме в Бразилii. (Тут i далi прим. пер.)




2


Кабiр (1440—1518) – iндiйський фiлософ-мiстик i поет, класик лiтератури гiндi; святий у сiкхiзмi та суфiзмi.




3


Рабiндранат Тагор (1861—1941) – класик iндiйськоi лiтератури, Нобелiвський лауреат (1913), писав бенгальською мовою.




4


Гафiз (справжне iм’я Шамсуддiн Мохаммад Гафiз Шiразi, нар. мiж 1310 та 1337 рр., помер 1389 чи 1390 р.) – класик перськоi й таджицькоi поезii, сповiдував суфiзм.




5


Артур Фроммер (Arthur Frommer, нар. 1929) – американський автор книжок про мандри й засновник серii путiвникiв Frommer’s (1957).




6


Мiсто iнкiв у горах Перу на висотi 2430 м, побудоване в XIV—XV ст.; стало вiдомим унаслiдок експедицii археолога зi США Гайрама Бiнгема 1911 р.




7


«Le Matin des magiciens. Introduction au rеalisme fantastique» (фр. «Ранок магiв. Вступ до фантастичного реалiзму»), 1960, – книжка езотеричноi тематики, де робиться спроба пояснити загадковi явища та подii iсторii, зокрема нiмецький нацiонал-соцiалiзм. Характеристика Жака Берж’е неточна: Якiв Бергер (1912—1978) народився в Одесi, 1925 р. з родиною переiхав до Францii, здобув освiту iнженера-хiмiка; брав участь у русi Опору, допомiг з’ясувати координати нiмецького ракетного центру в Пенемюнде, який 1943 р. було бомбардовано; в’язень Маутгаузена.




8


Тибет як незалежна теократична держава iснував у 1912—1951 рр.; пiсля поразки у вiйнi з Китаем став частиною КНР.




9


Моiм Солодким Господом (англ.); це також назва пiснi Джорджа Гаррiсона, присвяченоi Крiшнi.




10


Автор дещо змiнив справжнi слова Дж. Леннона.




11


Сила квiтiв (англ.).




12


Понта-Гроса – мiсто на пiвднi Бразилii.




13


В оригiналi гра слiв: шахтар (mineiro) може означати й мешканця штату Мiнас-Жерайс.




14


Насправдi поданий автором символ, популярний також i в русi хiпi, е емблемою ядерного роззброення, розробленою в 1958 р. британським дизайнером Джеральдом Голтомом: комбiнацiя англiйських букв N та D (Nuclear Disarmament – ядерне роззброення) у прапорцевiй сигналiзацii, вписаних у коло, що символiзуе Землю.




15


Одна зi споруд археологiчного комплексу Тiауанако (Болiвiя), центру однойменноi доколумбовоi культури, покинутого близько 1000 р. н. е.




16


Для цього австрiйський географ, альпiнiст i тибетолог Генрiх Гаррер найняв приватного детектива; з’ясувалося, що Госкiн навiть не знав тибетськоi мови.




17


Природний парк Вiла-Веля в штатi Парана на пiвднi краiни.




18


Специфiчнi для Бразилii й Португалii ресторани табльдот: подаються смаженi м’яснi страви, а вiдвiдувачi просять офiцiантiв вiдрiзати вподобаний шматок; гарнiри й десерти викладенi на великих столах у центрi залу.




19


Сальвадор Альенде (1908—1973) – президент Чилi в 1970—1973 рр., представник соцiалiстичноi партii; загинув пiд час вiйськового перевороту, органiзованого генералом А. Пiночетом.




20


Найжорстокiший перiод (1968—1974) вiйськовоi диктатури в Бразилii.




21


Назва однiеi з модифiкацiй «Фольксвагена».




22


Імовiрно, цi рядки належать авторовi.




23


В описувану епоху – амстердамський молодiжний клуб i кав’ярня, осередок хiпi, створений у занедбанiй церквi; тепер концертний зал i культурний центр.