Ідеальнiсть
Юлiя Кубай


Усе життя Андрiй прагнув бути iдеальним. Настiльки, щоб iншi поруч iз ним почувалися недосконалими. Бо Андрiй – успiшний юрист iз блискучою освiтою i кар’ерою в Англii, харизматичний вродливець, одружений iз красунею з красунь, батько двох чудових дiтей. Однак цей iдеальний свiт почав розсипатися. Фатальна автокатастрофа забрала життя дружини та дiтей. Андрiя накрили чорнi, безпросвiтнi днi. Раптом хтось починае надсилати йому дивнi записки. Їхнiй змiст шокуе: аварiя не була випадковою. Хтось виставив жорстокий рахунок, який Андрiй сплатив сповна. Але кому i чим цей iдеальний чоловiк так завинив?





Юлiя Кубай

Ідеальнiсть


Життя не мае бути iдеальним, щоби бути дивовижним.

    Гарт Каллахан


Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля»








© Кубай Ю. В., 2021

© Depositphotos.com / Iznogood, NoraVector, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021




0%


Усе починаеться з лiнii Долi. Прямоi, без будь-яких вигинiв чи розгалужень. Вона бере свiй початок вiд народження, першого крику, погляду, свiтла та пролягае вперед через роки життя.

Першi кроки по лiнii люди роблять зовсiм обережно. Спочатку вони пильно дивляться собi пiд ноги, одначе потiм, iз кожним новим кроком, набираються вiдваги пiдвести погляд. Хтось налякано помiчае, що лiнiя не мае кiнця, й опускае очi додолу, а хтось самостiйно малюе те, що хоче бачити (не всi бояться невiдомостi: упевненi у своiх силах попереду розрiзняють лише перспективи). Дехто не долае весь шлях, а зупиняеться, очiкуючи на диво (ми ще не раз зустрiнемо таких людей на своему шляху).

Рано чи пiзно лiнiя приводить до точки розгалуження. Старенького вказiвника iз безлiччю потрiсканих дощок, на яких виведено написи невiдомою мовою та якi спрямованi в рiзнi боки. На двi дороги чи три, а можливо, й на всi п’ять. Невiдомi, з рiзними кiнцями, вони знатимуть iще не одне перехрестя.

Пiти лiворуч? Повернути праворуч? Чи впевнено простувати прямо? Може, варто повернутися? Чи перетнути iншу лiнiю Долi? Сiсти й подумати? Чи зачекати на когось, iз ким удасться роздiлити шлях? Хто покаже iстинну дорогу? Хтось розумнiший… Чи правильну вiдповiдь дасть час? Скiльки варiантiв i жодноi пiдказки – навiть вказiвник не допомагае.

Тим часом люди обирають власний шлях. Комусь iнтуiцiя пiдказуе звернути лiворуч, хоча дорога та терниста, з глибокими ямами, велетенським камiнням, частими грозами та сiрими хмарами, що майже торкаються землi. Той тернистий шлях виводить до пiдйому на гору, з якоi вiдкриваеться чудовий краевид i сонце, що сходить над обрiем.

Комусь бiльше до вподоби дорога праворуч. Вона асфальтована, з гарною погодою та фонтанами, наповненими кришталево чистою водою, проте мае iнший, простiший кiнець. Цей шлях дае змогу пiзнати сенс терпiння.

Повернення назад не обов’язково приведе до точки вiдлiку. Шлях повернення непередбачуваний: можна втратити все, навiть власну гiднiсть, але зате пiзнати людянiсть, набути сили та стати на герць iз самим життям.

Деякi залишаються бiля вказiвника та питають у кожного поради, сподiваючись обрати шлях за допомогою чужого рiшення… Вони незмiнно вiрять у те, що хтось краще знае, що iм потрiбно, або ж бояться обрати власний шлях.

І той, хто пiшов до гори, ще не раз обиратиме шлях, яким дiйде, пiднiметься на неi чи, можливо, зовсiм омине. А той, хто пiшов прямо, бо не в його принципах звертати, ще не раз завагаеться на поворотi лiворуч.

І дорогою зустрiнуться тi смiливцi, якi йтимуть лiнiею Долi. Вони не звикли дотримуватися правил i знають, як обiйти життя. А хтось пiдiйде до людини, що сидить на землi, та простягне руку. Вони пiдуть, знайдуть единий шлях, i так триватиме доти, доки дорога не роздiлить iх, адже кiнець – рiзний.

У кожного свiй шлях. Лiнii, бувае, лежать у рiзних площинах. З однiеi точки зору вони перетинаються, а з iншоi – бiжать паралельно. Ідеальна дорога – це та, яку ти обрав сам, бо обирають те, що пiд силу.

То яка дорога iдеальна?




0,5 %


Я любила не твою iдеальнiсть, а твоi недолiки.



Цi слова було виведено на синьому тлi чiткими та правильними бiлоснiжними буквами. Мене захоплювало й водночас лякало те, що я тримав у руцi. Я завжди хотiв досягти такоi довершеностi букв, таких прямих, чiтких, без зайвих прикрас – лiнiй. Я не мiг вiдвести погляду вiд записки: синiй колiр був глибокий, насичено-темний, такий, як я люблю, а дорогий дизайнерський папiр мав приемну рельефну текстуру, i це викликало ще бiльший захват. Я вперше бачив таку довершену рiч – схоже, хтось попрацював над тим, аби мене здивувати. Утiм краса й iдеальнiсть швидко зникали, щойно я повертався до сутi написаних слiв.

Я вiдразу впiзнав вислiв. Адже моя дружина не раз повторювала цi слова. Коли я iх перечитував, у моiй головi лунав саме ii голос: медовий тембр, м’який, теплий звук, чудова, просто iдеальна вимова. Менi було нескладно уявити, як наприкiнцi вона злегка всмiхаеться, тодi як очi залишаються сумнi. Чому сумнi? Вони не були сумними, останнi iскри життя зникли з них. І пустий погляд був спрямований крiзь мене. Цi сiрi очi, менi iх не забути…

Холод прокрадався тiлом, проникаючи пiд шкiру, вiн заморожував м’язи, паралiзував рух. Рука стискала iдеальну записку зi словами, якi колись були живими. Вона лежала пiд землею, а на трунi повинна би бути троянда, яку я кинув, прощаючись навiки. Мабуть, ii вже там немае. Час не жалiе нiкого: троянда давно зiгнила, ставши поживою для iнших органiзмiв. Тому що в життi не знайти нiчого непотрiбного, кожен бере вiд нього свое.

Солодкуватi, але свiжi нотки чогось фруктового долинули до мене. Я пiднiс ближче до обличчя записку i вдихнув аромат, що йшов вiд неi. Перший акорд – соковитий, стиглий апельсин. Вiн нагадав менi сонячнi береги Іспанii, де ми вiдпочивали пiд час медового мiсяця. Помаранчевий акорд швидко пiдхоплював бергамот, що зливався з апельсином у пристрасному цiлунку. Запах розкривався з iншого боку: поеднання мигдалю i ягiд ялiвцю додавало букету свiжостi. Вiн залишав по собi незабутнiй шлейф шляхетного кипариса, доповненого бiлим мускусом, кмином i ароматом кедрового дерева. Кожна частинка, поеднуючись з iншими, створювала гармонiю запаху, що дарував вiдчуття безтурботностi та безмежноi свободи.

Їй так личили цi парфуми… Я сам добирав iх, знав, що саме треба. Аромат чудово пiдкреслював легкий характер, розкривав нестримнiсть душi та безмежнiсть любовi, яку вона випромiнювала. Їi життева енергiя й оптимiзм гармонували з ним. Так, аромат належав моiй дружинi.

Тепер записка стала довершеною. Вона заворожувала мене, але ранила i наганяла страх. Я не мiг збагнути, чого в менi бiльше – захоплення чи крижаного зацiпенiння. Однак цi прямi лiтери, неперевершений фон, приемна текстура… Я повiльно позбувався жахливих вiдчуттiв, якi заполонили мене пiд час читання. Я бачив лише ii – записку. Нею можна захоплюватися хтозна-як довго, але з туману, який заслав мою свiдомiсть, виринало одне-едине запитання: хто?

Я торкався пальцями рельефноi поверхнi та розумiв, що папiр просто чудовий на дотик. Хто знае про цi слова, окрiм мене самого? Веду пальцем по чiткiй бiлоснiжнiй лiнii. Хто ж це аж так прагнув мене зачепити, що навiть скористався ii парфумами? Знову вдихаю аромат i заплющую очi, насолоджуюсь iдеальнiстю. Хто зi мною граеться?

Менi захотiлося дiзнатися iм’я зухвальця, того, хто спромiгся мене здивувати. Я поклав записку до внутрiшньоi кишенi пiджака i попрямував на пошуки хлопчака, який принiс ii. Вiд захоплення запискою я зовсiм забув, де перебуваю. Поступово до мене почала долинати музика з-за зачинених дверей зали, з якоi я вийшов кiлька хвилин тому, щоби побути наодинцi iз власними думками. Я повернув у протилежний вiд неi бiк: менi здалося, що саме в тому напрямку зник хлопець.

Зi мною зiграли надто тонко. Зараз потрiбно бути холоднокровним. Коридор привiв мене на майданчик, iз якого збiгали на перший поверх сходи. Широкi поручнi, виготовленi з мармуру, орнамент якого створила сама природа, вражали свое величчю й доповнювали загальну картину довколишньоi розкошi. Великi червонi портьери прикрашали великi, аж до стелi, вiкна. Я швидко спустився на перший поверх i майже зiштовхнувся з офiцiантом, який нiс золотаву тацю з невеликими канапе iз червоною рибою. Ми ледве розминулися – хлопець зробив вiртуозний рух тацею, щоб я не вибив ii з його рук.

– Перепрошую, – мiй голос звучав рiвно, навiть попри мою активну ходьбу (мiж словами я витримував паузу в 0,48 секунди).

Чому саме таке число i звiдки така точнiсть? Із дослiдження, яке проводили на основi аналiзу голосiв i мови багатьох людей. Сам голос перевiряли на частоти, тони, швидкостi, iнтонацii i кiлькiсть слiв за хвилину. Ідеально, на думку лiнгвiстiв i звукорежисерiв, вимовляти не бiльше як 164 слова за хвилину та робити мiж ними паузу в 0,48 секунди. І я чiтко виконував iнструкцii.

– Не зважайте, сер, – офiцiант не втрачав самовладання (вiн тримався гiдно, як того й вимагае етикет).

Бiлоснiжнi лiнii з’явилися навпроти деталей гардеробу, зовнiшностi та загального вигляду хлопця. Цифри змiнювали своi значення, коливалися у постановцi остаточноi оцiнки. Не вистачало iнформацii, щоб сформувати остаточне судження, але про зовнiшнiй вигляд – легко, проте занадто клопiтно. Мiй мозок шалено опрацьовував iншу iнформацiю, доки свiдомiсть малювала показники.

– Я шукаю вашого колегу, – я теж не слабкодух, контролюю ситуацiю. – На зрiст приблизно метр дев’яносто один. Мае чорне хвилясте волосся iз продiлом на лiвий бiк. Високий лоб, нiс iз горбинкою, очi, нiби прискаленi трохи, карi. Колiр лиця – жовтуватого вiдтiнку, нижня губа бiльша за верхню, десь у пiвтора раза. Лице квадратноi форми, через пробiл у волоссi здаеться, що лоб нiбито завеликий…

Мова – це потужний iнструмент, яким мало хто вмiе користуватися. Нею можна манiпулювати людьми, досягати поставлених цiлей, розв’язувати значнi проблеми, маскувати свое iстинне обличчя. Просто потрiбно навчитися робити це. У моему голосi переважала мiнлива тональнiсть, я нiколи не закiнчував речення пiдвищеним тоном, намагаючись його завжди знижувати. Людям до вподоби голоси, якi бринять упевненiстю та силою, а не навпаки. У моiй сферi дiяльностi важливо володiти власним голосом.

– Вiн вийшов на вулицю, сер. Мае бути бiля входу для прислуги, що веде до кухнi, – офiцiанта дещо здивував такий детальний опис, але вiн не подав знаку, лише повернувся лицем до входу у примiщення. – Зараз на виходi повернiть праворуч. Прямуйте до кiнця будiвлi й знову звернiть праворуч. Коли проминете стоянку, опинитеся перед входом.

– Дякую, – я кивнув на його слова та неквапливо рушив до виходу, притлумлюючи бажання бiгти.

На вулицi було прохолодно, морозний вiтер одразу скуйовдив мое волосся, перетворюючи зачiску на суцiльний жах. Асфальт вкривала тоненька кiрка льоду: удень снiг танув пiд променями сонця, а пiд вечiр природа згадала, що на вулицi зима. Обережно ступаючи по льоду, я йшов, чiтко дотримуючись вказiвок офiцiанта. Коли наблизився до службового виходу, помiтив, що з-за смiттевих бакiв сотаються смуги цигаркового диму. Моi туфлi, очевидно, не були призначенi для ходiння слизькими поверхнями: я тiльки те й робив, що постiйно силкувався не впасти. Пiдошви ковзали по льоду, i, напевно, це здавалося збоку кумедним.

Щойно я пiдступив до бакiв, як побачив хлопчину, що похапцем докурював цигарку i бив ногою по купi зледенiлого снiгу.

– Вибачте, що забираю у вас перерву, – попри всi перешкоди й емоцii, що опанували мене, я тримав ту iдеальну паузу в 0,48 секунди мiж кожним словом. І хоча цього нiхто не помiчав, залишалося вiдчуття, що моя вимова – сама досконалiсть.

– Нi, ви що… – хлопець одразу кинув цигарку, що ще тлiла, у купу снiгу, яку бив кiлька секунд тому. Однiею рукою вiн почав розвiювати дим, який тiльки-но випустив. – Ви щось бажаете?

– Так, – менi хотiлося скривитися вiд жахливого тютюнового смороду (хлопчина точно курив якийсь дешевий шлак), але я стримався, остерiгаючись показувати свою вiдразу. – Ви менi принесли записку, – дiставши з кишенi досконалiсть, я показав ii хлопчинi.

– Так, – вiн навiть не поглянув на неi, а просто витрiщався на мене, нiби вперше побачив. Його очi заволокла iмла. Мабуть, цигарки були сильнi.

– Ви могли б менi сказати, хто саме передав ii? – усе в менi стиснулося вiд нетерпiння.

– Звiсно, сер, – я ледь помiтно видихнув, але вiд наступних його слiв знову напружився. – Це був кур’ер.

– Кур’ер? – швидко вигукнув я, що зовсiм не було менi властиво (треба тримати марку).

– Саме так, вiн.

– Яку саме доставку той кур’ер представляв?

На мое полегшення, вiн i знав доставку, i змiг описати кур’ера. Я все детально занотував у мобiльний телефон i подякував йому за допомогу. Хлопець тiльки стенув плечима й дiстав iще одну цигарку з кишенi штанiв. І де вони набирають такий персонал?

Я поквапився повернутися до примiщення, моя вiдсутнiсть не могла залишитися непомiченою. Думки повнiстю заполонили здогадки: хто надiслав менi записку? Найгiрше я вiдкинув одразу – версiю, що це просто чийсь недоречний жарт. Зараз моя компанiя стабiльна, мае хороший рейтинг i нових клiентiв. Можливо, якомусь iз конкурентiв закортiло збити мене з пантелику, налякати, щоб я розхвилювався i втратив хватку?

Хоча… Вона говорила менi цi слова лише наодинцi… Геть, геть поганим думкам iз голови, зараз найважливiше – не виказати стривоженостi. Тому лише впевненiсть i спокiй.




1%


Найбiльше, що я не любив у цьому свiтi, окрiм хаосу, то свiтськi раути. Для мене це не бiльше, нiж хизування власними грошима та несмаком. Пiсля них завжди болить голова. Щойно я ступив до банкетноi зали, одразу почали з’являтися вони… Проходячи повз людей, я помiчав тонкi лiнii, якi тягнулися вiд певних деталей iхнього гардеробу до простих дрiбничок. Бiля кожноi лiнii стояли вiдсотки, що показували, наскiльки те чи те iдеальне. Я зауважував деталi, i це була моя найбiльша вада. Я бачив, як люди робили неправильний вибiр, порушуючи загальнi закони iдеального свiту. Вони жили в суцiльному хаосi, бiдкаючись, що життя несправедливе i завдае iм лише зла. А як по-iншому? Вони вiдкидають всесвiтнi закони й дивуються, що деколи iм не щастить. Обирають професii, якi не пiдходять пiд iхнiй характер, вступають у шлюб iз людьми, якi iм не вiдповiдають… Люди роблять усе навпаки.

Одначе це не про мене. Я живу за такими законами. І зараз я iдеальний на 66 %, колись був на 99 %, але моi 33 % загинули в автокатастрофi. Це було давно, воно залишилося у минулому, тож потрiбно провести лiнiю, вiдгородитися вiд цього, почати знову дивитися у майбутне.

Уже на входi до зали мене поглинув розбавлений грою музикантiв шум. Це була справдi велика та розкiшна зала, виконана у пастельних кольорах. Вона мала два яруси, з’еднанi мiж собою колонами у модерному стилi. Освiтлювали ii свiтильники, розвiшенi по всьому примiщеннi (приглушене свiтло вiд них додавало атмосферi подii невимушеностi). Опукла, повнiстю скляна й подiлена бiлими перегородками стеля вiдкривала чудовий огляд всiяного маленькими зорями нiчного неба.

Одразу вiд входу праворуч звертала дорiжка до темних сходiв iз прозорими поручнями, що вели на другий поверх, а попереду виднiлися три сходинки, щоби спускатися до самоi зали. Невеликi столики прикрашали свiжi букети, що мали вигляд композицiй iз ледь присушених цитрусових дольок i яскравих жовтих та помаранчевих квiтiв i стояли у прозорих вазах квадратноi форми. Маленькi лiхтарики пiдсвiчували кожен столик, накритий бiлою скатертиною з тоненьким, як павутина, мереживом. Окремi столики були розрахованi на чотирьох осiб, iншi (таких виявилося менше) – на шiстьох чи вiсьмох. Помiж столикiв височiли декоративнi деревця, прикрашенi гiрляндою, що випромiнювала бiле свiтло.

Наприкiнцi зали височiло пiдвищення для музикантiв, де розташувалася невелика група, яка грала класику в сучасному аранжуваннi. Перед ним був вiльний простiр для тих, хто волiв би потанцювати. Зараз на майданчику лише кiлька гостей намагалося зобразити бiльш-менш нормальнi «па».

Менi не хотiлося розмовляти. Час вiд часу я всмiхався своiм знайомим, киваючи у вiдповiдь, коли вони пiдносили вгору своi келихи з алкоголем. Я намагався швидше дiстатися найвiддаленiшого кутка зали, щоби поринути в роздуми, плануючи завтрашнiй день. За моiм столиком саме нiкого не було, тож я попрямував до нього.

Цифри переслiдували мене й у неживих деталях: гра музикантiв, оздоблення зали… Найбiльше нервувала музика. Я вiдчував, що скрипалi занадто швидко грають, – випереджають усiх щонайбiльше на пiв секунди, але це ще й як вiдчувалося. Я не був снобом, що визнае лише класику, тобто не цурався й сучасного аранжування, проте ця композицiя невимовно дратувала мене.

Менi хотiлося, щоб усе якомога швидше закiнчилося, але я розумiв, що так просто менi мою вiдсутнiсть не подарують. Тому, опинившись у кiнцi зали, я взяв iз тацi офiцiанта келих шампанського та зробив маленький ковток. Не великий шанувальник алкоголю, я мусив вiддати належне п’янкому букету цього сорту шампанського. Справдi смачне, воно мало тонкий аромат iз фруктово-пряними нотками, що залишали пiслясмак родзинок, ванiлi та свiжоi випiчки з одного боку та перцю, кислоi вишнi й анiсу – з другого. Здавалося б, занадто багато iнгредiентiв як для шампанського, але саме iх неймовiрно точне та гармонiйне поеднання створювало абсолютно нестандартний, але такий свiжий смак. Це та ще правильно витримана температура для насичених видiв шампанського – у межах п’ятнадцяти чи сiмнадцяти градусiв – ставало запорукою 100 %, якi миготiли бiля келиха. Утiм, я взяв шампанське, бажаючи не насолоди вiд його смаку, а приемного сп’янiння, що розливаеться в тiлi вiдчуттям тягучоi легкостi.

Якщо подивитися навколо, то всього цього могло й не бути. Яка ж дивовижа життя… Можливiсть появи таких розвинутих органiзмiв, як ми, е просто мiзерною. Життя – це щось довершене й унiкальне. Це iдеальнiсть, тонка грань мiж руйнацiею та хаосом. Ми перебуваемо на золотому перетинi всього в усесвiтi. Проте цього недостатньо, ми продовжуемо спускати наше життя у помийну яму, навiть не намагаючись скористатися подарованим самою природою.

Я повiльно прямував до свого мiсця, дивлячись на 100 % бiля келиха. Як часто ми стикаемося з такими вiдсотками в життi. Пiд час завантаження вiдео, у фiнансових розрахунках, для виконання якихось справ чи вимiрювання власних сил… А хто встановив, що це число досконалостi?

Прийшло воно до нас зi Стародавнього Риму (недарма кажуть, що всi дороги ведуть до Рима), з’явившись на свiт задовго до винайдення десятковоi системи числення, тобто в час виконання розрахункiв за допомогою дробiв, що кратнi 1/100. І пiшло-поiхало. У середнi вiки 100 % узагалi стали просто популярними. Так, оскiльки деномiнацiю валюти обчислювали завдяки числу 100, такий метод розрахунку почали використовувати для визначення прибутку, збиткiв чи вiдсоткових ставок… І що далi, то бiльш упевнено число фiгурувало зi значенням 100 %. Цьому сприяло й те, що в ньому, як нi в якому iншому, вiдчуваеться повнота, закiнчений цикл усiх дiй, загалом якась незбагненна довершенiсть.

Ось i я розраховував свое життя за таким числом. Бо у 100 % мого життя кожен вiдсоток був справдi вагомий i вiдiгравав чiтко визначену роль. Моя теорiя трималася на чотирьох стовпах, три з яких були рiвнозначними та не мали прiоритетiв: 33 % – роль i мiсце у свiтi, 33 % – продовження роду, 33 % – спадок для наступних поколiнь, а один був найменший i стояв окремо: 1 % – внесок у власне корiння.

Для мене були такi катастрофiчно важливi цi 33 %. Я втратив iх того жахливого дня: 11 % – моя дружина i 22 % – дiти. Я не мiг прийняти того, як пiдло обiйшлося зi мною життя, адже всi своi дii я спрямовував на досягнення досконалостi. На якусь мить я вирiшив, що моя теорiя неправильна, аж тут менi повiдомили, що причиною аварii стала вiдмова гальм на слизькiй через погоднi умови дiлянцi дороги. Це все сталося тому, що хтось пiшов не тим шляхом, який йому написало життя. Обравши не ту професiю, працiвник виконував роботу, що була не призначена йому. У всьому виннi люди.

І ось зараз, щойно я почав оговтуватися. Щойно вiра знову повернулася до мене. Я вiдчував, що можу вiдновити цi 33 %, хотiв якнайшвидше взятися за це, коли хтось вирiшив зi мною погратися i надiслати записку. Мене не полишало вiдчуття, що це зробив не хтось стороннiй, а той, хто добре знае мене. Адже кожну деталь досконало продумано. Я торкнувся кишенi, у якiй лежала записка. Здавалося, що навiть через тканину я вiдчуваю прохолоду вiд неi. Мое серце забилося пришвидшено. Не розумiю чому, але ця пригода вабила мене своею таемничiстю. Мене, що зовсiм не був авантюристом.

Я вже сидiв за столиком, розслаблено споглядав людей i мiркував. Тож навiть не помiтив, як до мене пiдiйшли та заговорили:

– З виразу твого обличчя бачу, що захiд просто мерзенний.

– Сашко, – я видихнув, почувши знайомий голос.

Свiтло-русявий чоловiк, який ледве дiставав менi до плеча, мав великi привiлеi бути моiм добрим другом. Я подивився на нього – i блiда лiнiя вiдокремилася вiд його костюма, щоб показати 60 %. Сякi-такi проценти Сашко втратив на успiшностi навчання, проходженнi практики та фiзичному здоров’i (вiн частенько нехтував ранковими пробiжками та споживав доволi некорисну iжу). Приятель мав шанси набрати хоча би 96 %, якби знайшов собi вiдповiдну дружину й завiв дiтей. Ми товаришували ще зi шкiльних рокiв. Дружба наша була близька до iдеалу: попри те, що iй ще багато чого бракувало, допоки я не зустрiв нiкого, хто пiдходив би менi бiльше за Сашка.

– Алекс, – скривився друг.

– Сашко, – наполiг я. Незважаючи на вiдверте невдоволення, вiн завжди розмовляв зi мною украiнською мовою. Це було природно.

– Алекс, мiй любий друже.

– Ти для мене будеш завжди Сашком, – моi губи сiпнулися в легкiй усмiшцi.

– Ендрю, ти ж чудово знаеш, як мене нервуе це iм’я.

– Андрiй, мене звати Андрiй. І нi, тебе воно почало нервувати, коли ти вирiшив стати повнiстю недоанглiйським громадянином.

– Хто б казав? – Сашко здивовано скинув брови. – Сам поводишся, нiби третiй у списку на королiвський трон. До того ж iншi тебе називають Ендрю i ти iм не перечиш.

– То iншi, а ти мiй друг i ми з тобою виросли на однiй вулицi й завжди були Сашком i Андрiем, – моя усмiшка стала ще ширшою, менi подобались ось такi невеликi суперечки з моiм другом. – І чому лише трете мiсце?

– Бо друге мiсце посiдаю я, – гордо, з невеликим пафосом промовив друг i дуже елегантно сiв за столик. – І ти менi не вiдповiв.

– Ах, точно. Пробач. Так, ти маеш рацiю.

– Напевно, ти випив замало алкоголю, – друг кивнув на мiй iще повний келих. – Ох, ну ж бо вгадаю: вони зiпсували твою улюблену класику.

– Ще тi вандали. Якби вони ввiмкнули ту твою улюблену спiвачку, то я б нiчого проти не мав, там псувати нiчого.

– Ну, звiсно, куди iй до твоеi улюбленоi Адель, – Сашко закотив очi.

Я хотiв iще щось додати, але вчасно кинув погляд на годинник. Завтра робочий день, i менi треба виспатися, а для цього вартувало би лягти в лiжко хоча б до одинадцятоi вечора. Поки я дiстануся додому, виконаю вечiрнi процедури… Потрiбно було вже вирушати.

– Попелюшцi час додому?

– Я б i тобi радив iхати, завтра у нас достатньо справ, – я поправив метелик i суворо подивився на друга.

– Тепер розумiю, чому моя мама нiколи за мене не хвилювалася. Вона усвiдомлюе, що мiй друг абсолютний зануда i попiклуеться про мене.

– Ходiмо, я зараз викличу таксi.

– Я машиною, – Сашко простягнув руку до мого келиха з алкоголем.

– Ти пив алкоголь, тобi не можна за кермо. Я теж дозволив собi ковток шампанського, тому не буду ризикувати й розвозити нас по домiвках.

– Зануда, – промовив друг i, допивши шампанське, дзвiнко поставив келих на стiл, жестом запрошуючи мене йти попереду.

– Я не зануда, а просто передбачливий. А ще занадто молодий, аби ось так помирати.

– Резонно, – Сашко заховав руки до кишень штанiв i попрямував слiдом за мною. – Тiльки нагадай, чому ти змушуеш мене так рано лягати спати?

– Бо сон наймiцнiший, коли ти засинаеш до одинадцятоi (узагалi, я лягаю о десятiй, i це найкращий варiант). У цей перiод органiзм виробляе особливий гормон – мелатонiн, що приносить щастя й енергiю на наступний день. До того ж оптимальний сон – це вiсiм годин. Я виконую цю норму i встаю вiдносно рано, встигаю поробити всi вранiшнi справи та приiхати вчасно на роботу.

– Ти колись вiдкриеш менi таемницю свого графiка життя, i я здам тебе до божевiльнi.

– Увесь свiт – то суцiльна божевiльня, – тихо буркнув собi пiд нiс я.




3%


Для маленького хлопчика небо не було чимось простим, знав-бо, що пiд шаром хмар на вiдстанi в тисячi кiлометрiв е ще бiльший, безмежний свiт. Вiн сповнений таемниць i незрозумiлих явищ, якi не можна пiзнати сповна. Два рiзнi свiти – космiчний i земний. Хлопця так вабив той простiр. Йому невимовно кортiло зазирнути пiд ковдру, що накривае Землю. Поглянути на той космос, що притягуе багатьох людей. І, як кожен, вiн задумувався: як у такому гiгантському свiтi вони можуть iснувати самi? Невже тiльки на iхнiй планетi можливе життя? І чому саме на iхнiй? Чому не на Марсi? Венерi? Сатурнi? Як так сталося, що саме тут вони почали свiй шлях еволюцii?

– Татку, татку, а чи е життя на iнших планетах?

Маленький хлопчик сидiв, обхопивши долоньками колiна, аби тримати ноги пiдтягнутими до себе. Поклавши пiдборiддя на колiна, вiн захоплено дивився у нiчне небо, вкрите зiрками. У такi моменти йому здавалося, що досить просто простягнути руку, аби торкнутися сяючоi цятки. Поряд iз ним сидiв, приставивши до очей бiнокля, його батько.

– У нашiй Сонячнiй системi не знаю, а от десь там, дуже далеко вiд нас, може, i е.

– А чому у нас е життя, а на iнших планетах немае?

Син уважно подивився на батька, який нарештi вiдклав бiнокль i перевiв погляд на нього. Зеленi очi променилися м’якiстю й теплотою, а губи вигнулися в усмiшцi.

– Чому на них не з’явилися iнопланетяни, такi зеленi, довгi, з величезними чорними очима на всю голову… – хлопчик захоплено переповiдав своi враження вiд фiльмiв, якi вряди-годи дозволяв йому дивитися пiд власним наглядом батько.

– Це тiльки у фiльмах таке може бути, точно невiдомо, якi цi… iншi живi органiзми, – батько всмiхнувся вiд наiвностi сина. – Розумiеш, ми щасливчики. Того дня, коли на планетi зародилося життя, Фортуна була на нашому боцi. Занадто iдеально всi обставини склалися.

– Якi? – очi Андрiя засвiтилися цiкавiстю, вiн iз надiею подивився на батька.

– Тобi буде трiшки важко збагнути…

– Я дуже розумний, усе зрозумiю, – малий не вiдступався.

– Гаразд, я спробую пояснити доступно, – зiтхнув батько. – Сонце i Мiсяць – це небеснi тiла, якi всi знають. Хтось iз них вiдповiдае за нiчну пору, а хтось – за денну. Ми без Сонця не можемо жити, бо його вогняна куля зiгрiвае землю, дае рослинам енергiю росту… Це як вогнище: наблизишся надто до полум’я – воно обпече тебе чи й спалить ущент, а далеко вiдiйдеш – уже не так вiдчуватимеш його тепло й у негоду замерзнеш. Так само з нашим Сонцем: якби ми були ближче до нього, нашу поверхню засипав би попiл, i на нiй нiчого не росло б, як на Венерi чи Меркурii; якби ж занадто далеко – усе вкривала би крига i панував би добрячий холод, як на Уранi чи Юпiтерi. Ми розташованi на iдеальнiй вiдстанi вiд Сонця, на такiй, що приносить нам лише користь. Це зрозумiло?

– Так, – закивав головою хлопчик.

– Чудово, а тепер трiшки складна частина. Он бачиш, – батько показав пальцем на небо. – Ось там мiститься наш земний щит, або iншими словами – атмосфера. Вона захищае нас вiд радiацii, космiчного смiття й iнших небезпек. Атмосфера не складаеться з якогось мiцного металу, як ти можеш подумати, згадавши щити з фiльмiв. Нi, вона складаеться iз газiв, якi насичують ii. Вона вiдповiдае i за фотосинтез, i за бiологiчний цикл багатьох рослин, тварин, коливання температури, змiни пiр року… Цього б не було за iншого складу газiв, як-от на Марсi чи Венерi, Меркурii. Цi планети теж би були придатнi до життя, якби мали таку саму атмосферу, що й у нас, та лежали б на безпечнiшiй вiдстанi вiд Сонця. Промiння, що пронизуе шари атмосфери, не перетворюе газ на отруту, як на тих планетах.

Син захоплено слухав батька, який i сам не мав бажання припиняти розповiдь. Батько i син дивилися на небо, де свiтлим серпиком висiв Мiсяць.

– Наш маленький друг Мiсяць – це супутник Землi. Пам’ятаеш, я тобi розповiдав про гравiтацiю? Отож гравiтацiйне поле Мiсяця, за допомогою, звiсно, Сонця, створюе приливнi сили. І, за однiею теорiею, життя зародилося саме в регiонi, що зазнавало особливоi дii припливiв. Інша гiпотеза припускае, що припливи могли створити умови для перетворення морських iстот на перших земних тварин. Скажи менi, Андрiйку, яке явище спостерiгаемо ми щодня?

– Як дiд свариться iз сусiдкою? – невпевнено перепитав хлопець.

– Твоя правда, – засмiявся батько. – Але я зараз не про це. Ми спостерiгаемо змiну дня i ночi. Тобто наше чудове обертання навколо Сонця. Ми маемо певну траекторiю, швидкiсть i вiдстань. Наше розташування призводить до того, що йде рiвномiрна змiна дня i ночi, пiр року. Якби такого не було, то одну частину землi поглинув би лiд, а другу – просто спопелило би сонячне промiння. А подивися на нас? Ми ж iз тобою такi хвацькi хлопцi! За мною в юностi стiльки дiвчат бiгало…

– Тату, ти так швидко змiнюеш тему чи ця iнформацiя стосуеться нашоi розмови? – хлопець глипнув на батька з-пiд лоба.

– Стосуеться, – чоловiк дiстав невеликий камiнчик iз кишенi й закинув його далеко за дах. – Чому вiн упав?

– Сила тяжiння.

– Саме так. Без неi ми б такими не були. Щоб ступити крок на Юпiтерi, ти повинен важити приблизно сто п’ятдесят кiлограмiв, бо там неймовiрно потужна гравiтацiя. А наша сила тяжiння, гравiтацiя, робить нас такими, якi ми е, вона не шкодить нам, ми в гармонii з нею. Хоча, можливо, iншим iнопланетним расам ми здавалися би потворами.

– А вони нам! – засмiявся хлопець.

– Саме так, малий. Є ще одна ознака унiкальностi нашоi планети. Ми маемо магнiтне поле. Без такого захисту нас уже б давно пiдсмажили сонячнi променi та зруйнували космiчнi шторми. Це вже я скiльки ознак назвав?

– П’ять!

– Ага. Я вже згадував про клiмат? У нас е й найхолоднiшi, й найспекотнiшi зони. Проте загалом помiрний клiмат. Це чудово. І, можливо, через перелiченi вище причини. Крiм того, як я вже казав, те, що ми розташованi на оптимальнiй вiдстанi вiд Сонця, забезпечуе нас водою, яка пiдтримуе життя на планетi. Усi цi елементи неабияк важливi для нашого iснування. Ти знаеш, що таке фотосинтез?

– Так.

– Справдi? – батько здивовано подивився на сина. – Ти ба… Невже ти у мене такий дорослий?

– Тату, ти менi зовсiм нещодавно про нього розповiдав. Пам’ятаеш, я якось запитував про зелений колiр! – обурено взявся пояснювати хлопець.

– Уже зовсiм безпам’ятний стаю…

– То що там про фотосинтез?

– Фотосинтез дае нам зелений колiр. Це означае, що сонячнi променi, вуглекислий газ i вода перетворюються на рослинну iжу. Такий процес створюе основу життя на планетi. За однiею теорiею, життя на планетi могло стати пурпуровим, якби мiкроби використовували б замiсть хлорофiлу iншi молекули, i нiхто не знае, як би це вiдбилося на процесi формування життя. А все завдяки тому, що пiд час створення наша планета опинилася на потрiбнiй вiдстанi вiд Сонця. Саме з тiеi причини ii атмосфера настiльки унiкальна, що ми можемо бачити блискавки – електричнi заряди, якi сприяють формуванню амiнокислоти i цукру, що також впливають на наше життя…

Батько звiв погляд на небо. Так само зробив i син. У повiтрi повисла мовчанка, кожен обмiрковував неймовiрнiсть сказаного i почутого.

– Знаеш, сину, ми могли б i не iснувати.

– Я про це думаю… – тихо вiдповiв син.

– Наш свiт зберiгае хитку рiвновагу. Нам просто дуже пощастило (я це повторюватиму все життя). Було б хоч якесь число: вiдстань, кiлькiсть газiв у атмосферi, гравiтацiя, час… Якби хоч одне iз цього перелiку було трiшки не таким, як е, то й нас, можливо б, не iснувало.

– Невже свiт такий крихкий?! – злякано перепитав хлопчик, не вiдводячи погляду вiд неба.

– Не крихкий, а унiкальний. Ми щасливцi, адже нас могло й не бути тут. Кожна частинка доповнюе iншу, створюючи унiкальну, досконалу систему, що породжуе життя. Розумiеш, усе пов’язано мiж собою. Кожен елемент нашоi планети – це механiзм, тож якщо щось пiде не так, наш свiт зникне. І люди… Вони також важлива деталь. І щороку стають дедалi важливiшими.

– То вiд нас залежить життя на планетi? – свiтлi очi хлопчика спалахнули, вiн дивився на батька чи то з подивом, чи то iз жахом.

– Залежить, але ми не завжди намагаемося працювати задля його блага, – зiтхнув чоловiк i сумно глянув на сина. – Ти ще надто малий, аби це зрозумiти.

Батько пригорнув до себе розчарованого сина, який, хоч i дiзнався вiдповiдi на своi запитання, лишився незадоволений закiнченням розмови. Вiн хотiв усе зрозумiти, але чомусь не мiг… І це його нервувало.




4%


Мiсячне сяйво пробивалося крiзь жалюзi, на яких товстим шаром лежав пил. Сяйво м’яко заливало й не менш брудний килим, яким за день пройшлися десятки людей, наробивши стiльки слiдiв, що зараз важко було розпiзнати справжнiй його колiр. Попiд стiнами вишикувалися шафи, окремi шухляди яких були не до кiнця зачиненi (такими iх залишив господар кабiнету, певно, надто заклопотаний, аби стежити за порядком). Подекуди виднiлися горщики з кiмнатними рослинами, якi зовсiм нещодавно перецвiли та ще мали помiж листя засушенi бутони квiтiв. Про рослини дбають прибиральницi, бо власник кабiнету навiть не пiдозрюе про iхню наявнiсть тут, i це зовсiм не дивуе.

Власне, зараз вiн сидить за столом, зайнятий перечитуванням щойно дописаного звiту. Тишу в примiщеннi вряди-годи порушуе клацання клавiатури й важке зiтхання чоловiка, яким той зустрiчае кожну нову помилку. Зовсiм забувши про час i про те, що ще годину тому в телефоннiй розмовi обiцяв дружинi прийти вчасно додому, вiн поринув у роботу. Пiдвищення принесло невелику прибавку до зарплатнi й дуже очiкувану прiрву роботи.

Оформлення кабiнету залишалося незмiнним протягом року. Тiльки ближче до Рiздва i Нового року на столi з’являлася старенька штучна ялинка iз прикрасами, виготовленими дитячими руками. Нерiвнi букви на кульках вицвiли так, що побажання щасливого Нового року ледве можна було розрiзнити. Як i кольори гiрлянд, абияк прикрiплених до стiни позаду робочого стола: червона барва на них давно вигорiла, а зелена тепер бiльше скидалася на бiлу. Цi елементи декору нiяк не стосувалися господаря кабiнету, вiн навiть точно не був певен: вiн сам iх почепив чи все ж таки за нього це зробила прибиральниця?

На столi стояла лампа, що вiдкидала жовтувате свiтло на втомлене обличчя полiсмена. Очi чоловiка ледве рухалися слiдом за словами на екранi. Раптом вiн глянув на годинник i мало не зомлiв, зрозумiвши, як надовго затримався на роботi. Ще бiльше закалатало його серце, коли згадав про обiцянку дружинi.

– Цього разу не обiйтися без квiтiв, – прошепотiв собi пiд нiс чоловiк, хоча й розумiв, що такоi пори квiтковi магазини вже зачиненi.

Його погляд упав на свiтлину в золотавiй рамцi, що займала почесне мiсце на робочому столi. Хай який чоловiк бував завантажений, проте нiколи не переставляв ii. Фотографiя була зображенням двох дiвчаток iз таким самим, як у нього, кольором волосся. Одна з дiвчаток – мабуть, старша – обiймала кота, що мав радше переляканий, анiж щасливий вигляд. Тварину за хвiст тримала менша дiвчинка, що в широкiй усмiшцi демонструвала вiдсутнiсть двох переднiх зубiв. Позаду дiвчаток стояв сам полiсмен iз дружиною. Жiнка мала темне волосся та неймовiрно гарнi сiрi очi. На ii обличчi була щаслива усмiшка. Фото випромiнювало нiжнiсть, любов i сiмейне порозумiння.

Чоловiк простягнув руку i торкнувся кiнчиками пальцiв щоки дружини – нервове напруження через роботу зняло як рукою. Вiд спокою, що огорнув душу, його губи самi розпливлися в усмiшцi. Минуло десять рокiв вiдтодi, як вони побралися, i майже п’ятнадцять, вiдколи вiн пiдiйшов до неi познайомитися. Здавалося, що час зупинив свiй плин, а почуття залишилися зовсiм такими, як на початку. Змiнився лише iхнiй зовнiшнiй вигляд – ось що було зовсiм не вiчне.

Вiн повiльно перевiв погляд на екран, аби востанне перевiрити пошту. Чоловiк знав, що скринька порожня, тому, натиснувши на оновлення сторiнки, одразу повiв курсор до кнопки завершення роботи. Утiм червона одиничка бiля слова «Вхiднi» змусила його зупинитися. Адресу та iм’я вiдправника було приховано. Це викликало в детектива неабиякий азарт. Цiкавiсть i допитливiсть так i пiдштовхували його до того, щоби вiдкрити лист. Бодай би це не був якийсь вiрус, що проник через систему захисту.

Пронизливий звук вiбрацii пролунав у примiщеннi. Чоловiк аж заплющив очi: цiеi митi його серце гирею впало донизу. Зiтхнувши, вiн розплющив очi й узяв до рук мобiльний.

– Вибач, я вже iду додому, – втомлено проговорив полiсмен.

На iншому кiнцi зв’язку запала напружена тиша, пiсля якоi почулося важке зiтхання.

– Гаразд… – озвався жiночий голос. – Але я занадто втомлена, тому пiду спати. Вечеря в холодильнику – розiгрiеш.

– Ти у мене найкраща, – усмiхнувся чоловiк.

– Знаю, Девiде.

Розмова перервалася. На обличчi чоловiка засяяла нiжна усмiшка – все-таки вiн вважав себе щасливчиком. Девiда переповнювало вiдчуття сiмейного тепла: вiн ще був на роботi, але кiлькох секунд розмови з дружиною вистачило, щоби чоловiк вiдчув себе щасливим. Вiн уже й забув про лист, але знову помiтив знак непрочитаного повiдомлення навпроти слова «Вхiднi». Чоловiк набрав у груди повiтря, проганяючи тепле марево, що змушувало розслабитись i притупляло пильнiсть. Видихнувши, вiн уже серйознiшим поглядом подивився на монiтор i вiдкрив лист. З кожним новим рядком чоловiк дедалi бiльше насуплювався, нахилявся ближче до монiтора так, що, здавалося, ось-ось торкнеться його кiнчиком носа. У свiтлi, що падало на обличчя вiд екрана, тепер чiтко проступали зморшки, що з’явилися вiд напруженоi роботи в полiцейському вiддiлку. У свiтлому волоссi виднiлися декiлька сивих волосин. Хоча чоловiковi було ще дуже далеко до пенсii, постiйнi переживання та стресовi ситуацii далися взнаки.

Дочитавши лист до кiнця, полiсмен задумливо вiдкинувся на спинку крiсла, не вiдводячи погляду вiд окремих слiв, що чорнiли на екранi.



Доброi ночi!

Пишу щодо справи Кейтлiн Коваленко, яка загинула разом iз дiтьми пiв року тому внаслiдок автокатастрофи. Як було зазначено в рапортi, жiнка не впоралася з керуванням на слизькiй дорозi через тривалi, упродовж усього тижня, дощi. Також ви помiтили проблеми з гальмiвними колодками, але позаяк автомобiль був у жахливому станi (врiзався у велику вантажiвку на шаленiй швидкостi), усi пошкодження в цилiндрах iз гiдравлiчною рiдиною списали саме на ситуацiю, що склалася. Пошкодження не були явними, нiяких потенцiйно значних вiдхилень, нi сильних перегинiв чи пiдпилення… Проте вони були. Їх виконано тонко й так, що вiдразу й не скажеш, що це зробила людина. Просто механiчне пошкодження. Чи не так?

Як докази правдивостi моiх слiв прикрiплюю вiдео з камер спостереження СТО, де знято момент огляду гальма та виконання пошкодження. Окрiм цього, додаю файли iз ксерокопiею чекiв мiсiс Коваленко того дня на СТО. Цього буде достатньо, щоб ви почали дiяти. Оригiнали надiшлю вранцi.

Сподiваюся, що тепер справу не буде закрито, а ви знайдете того, хто завдав людям такого болю.

Ми повиннi вiдповiдати за своiх внутрiшнiх демонiв.

Гарноi ночi вам, мiстере Дербi.



Ось тобi й неочiкуване завершення робочого дня. Лист був як грiм серед ясного дня, посланням, що викликало бiльше запитань, анiж давало вiдповiдей. Девiд раз у раз перечитував рядки листа, але той був чистим – мiнiмум вiдступу вiд сутi. Крiм останнього речення, що вибивалось iз загального контексту.

Девiд легко згадав той iнцидент. Жахлива катастрофа, загибель сiм’i… Ендрю Коваленко був справдi шанованим мешканцем мiста. Будiвля його компанii здiймалася над усiма будинками мiстечка, була його гордiстю й окрасою. Зразок справдi витонченоi архiтектури й осередок неабиякоi сили правосуддя (тут працювали найкращi юристи, що мали клiентiв по всьому свiту). Самого Ендрю Коваленка шанували всi мiсцевi мешканцi – i багатi, i бiднi. І це зрозумiло. Вiн вiдкрив у своiй компанii вiконце допомоги для злиденних, якi потребували квалiфiкованого захисту баристерiв[1 - Баристер (англ. barrister) – категорiя адвокатiв у Великiй Британii. Баристери мають право виступати у всiх (зокрема й вищих) судах. (Тут i далi прим. авт.)] i солiситорiв[2 - Солiситор (англ. solicitor) – категорiя адвокатiв у Великiй Британii. Солiситори готують судовi матерiали для ведення справ баристерами – адвокатами вищого рангу, а також працюють юрисконсультами в рiзних органiзацiях i мають право вести справи в судах нижчих iнстанцiй.]. Досягнувши таких висот, Ендрю не запишався. Вiн не тiльки не цурався простих людей, а навпаки, активно iм допомагав. Це, звiсно, негативно сприймали його багатi клiенти, що давно забули, як колись самi були такими. Проте компанiя Ендрю чудово виконувала своi обов’язки, тож нiяких претензiй багатii не висували. Ендрю Коваленко мав незаплямовану репутацiю, а це найважливiше для юриста.

Девiд точно пам’ятав, як Ендрю починав кар’еру в цьому мiстечку: на той час вiн щойно став до роботи у полiцейському вiддiлку. Дербi завжди дивувало, з яким острахом дивилися на Коваленка люди, – сам вiн не бачив у ньому нi сталi, нi холоду, а лише щось добре i свiтле. Вони майже вiдразу спрацювалися. Ендрю не раз приходив до полiцейського вiддiлку, брав справи своiх клiентiв i вивчав iх. Гострий розум, довершена логiка й тонке вiдчуття ситуацii робили його в очах Девiда майже генiем. Тому вiн зовсiм не здивувався, що не минуло й декiлькох рокiв, як Коваленко взявся будувати власну компанiю. Це здавалося не просто одним iз найдивнiших крокiв (усi найбiльшi юридичнi компанii розташовувалися в Лондонi). Це було ризиковано.

Ендрю також ставився до Девiда по-особливому. Це вiдчував i сам Дербi, хоча, напевно, й не мiг однозначно сказати, якими е тi взаемини. Зрозумiло було тiльки те, що вони поважали один одного за професiоналiзм.

Тому, коли сталася трагедiя з дружиною Ендрю, Девiд був першим, хто вiдчув, що це не аварiя, а щось бiльше. Вiн подiлився тодi своiми здогадками з Коваленком, i той ухопився за рятiвну соломинку, повнiстю довiрившись полiсмену. Однак доказiв було замало, i припущення Дербi не пiдтвердилися. Справу закрили, але вiдчуття неправдоподiбностi не полишало Девiда.

Тепер, отримавши лист, полiсмен нiби ожив. Обличчя чоловiка сяяло трiумфом, здавалося, вiн навiть скинув кiлька рокiв. Проте не лише радiсть опанувала Дербi. Солодкий присмак новин перебивала гiркота реальностi. Вiдтак Девiд узяв пiд контроль своi емоцii й окреслив план дiй. Насамперед треба було дочекатися оригiналiв запису та квитанцiй, щоби переконатися в iхнiй достовiрностi. Потiм сформувати запит на СТО iз проханням надати iнформацiю про працiвникiв на той час. І, врештi, до чого негайно вдався Девiд, написати у вiддiл безпеки щодо вiдстеження, звiдки надiйшов лист.

Вiн мав пiдтвердження своеi версii. І тепер не знайдеться нiкого, хто б закрив цю справу. Девiд мiг ii вiдновити, оскiльки одержав у руки поки що примарнi, але ж докази. Полiсмен знову подивився на повiдомлення – йому не подобався цей анонiм, вiд нього просто вiдгонило небезпекою. Проте поки що не лишалося нiчого iншого, як повiрити йому, а далi буде видно.

Із жахом згадавши, котра зараз година, Дербi рвучко пiдхопився з крiсла й заходився збиратися додому. Робота роботою, а ось отримати на горiхи вiд дружини – це гiрше вiд усього на свiтi.




7%


Вона сяяла чистотою, прекрасно бiла, гранiтна кiмната, у якiй ти поставив свiй престол. Осередок влади, що грунтувався винятково на монументi, збудованому власними руками. Ти не боявся очорнити себе, показати, якою працею далася тобi влада. Нiяких меблiв чи вiкон, крiзь якi б лилося свiтло. Ти сконцентрував абсолютно всю увагу на тронi. Мiнiмалiстично, стерильно – у цьому був якийсь шарм. І хай як хотiлося вiдвести погляд, вiн однаково повертався до престолу й Короля. Тiльки ти… У цьому вся суть.

Пiдлога i стiни випромiнювали свiтло, не даючи кiмнатi поринути у морок. Усе було занадто свiтлим… Не думаю, що його джерелом був ти. Ти не мiг приписати собi такоi сили – усе ж таки скромнiсть ще не зовсiм покинула твою свiдомiсть.

До трону я прямував повiльно, зовсiм не поспiшаючи та смакуючи кожну мить. Адже бачив, що ти не приготувався до прийому. За стiльки столiть хтось прийшов до тебе, ще й без стуку, попередження чи навiть запису. Перепрошую за невихованiсть, але ж я простий хлоп, який утомився жити в багнюцi.

Я не знав: кинутися до сходiв, якi вели до престолу, вiдразу чи зупинитися зараз i схилитися в поклонi, виявляючи власне ставлення до такоi величноi персони. Менi було байдуже, як ти мене приймеш. Я пiдступив ближче до гранiтного бiлого трону i жартiвливо вклонився. Мiй уклiн був занадто низький, я майже торкнувся чолом нижньоi сходинки. Гадаю, нога смертного не ступала по нiй, тiльки ти единий.

Король гордо сидiв на своему мiсцi. І було важко не погодитися з тим, що ти таки створений для цього. Кожна деталь промовляла про велич i непохитнiсть. Королiвська постава, плавнi рухи, у яких вiдчувалася неабияка сила, викликали захват. Це iстинна роль, яку ти не грав, а проживав. Цей холодний погляд, у якому iскрилася мудрiсть, взята в облогу гординею та егоiзмом. Тобi не потрiбно слiв, тiло говорить саме. Даруй менi мою зухвалiсть, але я не мiг не помiтити, що лице твое втомлене, а сам ти потребуеш вiдпочинку. Попри це ти був готовий слухати i придiлити менi увагу. Хоча я пам’ятаю: ти не мiг пригадати свого пiдданого (розумiю, iх чимало). Пробач, я залишив бруднi слiди на вимитiй пiдлозi. Твоi брови сiпнулися вiд здивування.

Король був одягнений у чорний костюм, який рiзко контрастував iз бiлим гранiтом. Позицiонуючи себе Вашою Свiтлiстю, ти не зрiкався темних силуетiв. Так вимагав внутрiшнiй стан. Хочу зазначити, що це пасувало тобi.

Не дочекавшись наказу, я випростався, хоча цей рух було важко так назвати… Сам того не бажаючи, я горбився пiд поглядом Короля (у менi ще говорив дух пiдданого, раба, людини, що не може сказати слiв, якi йдуть вiд розуму i серця), i втуплював очi в гранiт. Не можу повiрити, що ти вибрав саме цей матерiал, мiг же взяти мармур, той бiльш королiвський. Я добре тебе знав, але цього рiшення досi не зрозумiв. Припускаю, що гранiт повнiстю вiдображае твiй характер, твою сутнiсть. Гранiт же не зовсiм бiлий, мiстить сiрi прошарки. Вiн неоднорiдний, не такий досконалий, як ти й любив.

Я знову кинув погляд на тебе, шукаючи в очах той важiль, що вiдкрие в менi нескорений дух. І знайшов. Випростався, показуючи, що й моя постава може бути шляхетною. Король вiдчуе дух протистояння, непокори та бажання вийти з-пiд контролю. Сьогоднi першi кайдани спадуть.

Ти чекав на мое перше слово. А я не мiг вiдвести погляду вiд корони. Яка милота, ти навiть постарався i зробив собi корону. Ну не справжнiй правитель? Ти намагався бути ним.

Корона була тонкою, виготовленою зi свiтлого металу, можливо, срiбла (знаючи тебе, припустив, що ти запросто мiг взяти й бiле золото). Нi, не вершина ювелiрного мистецтва, вiд неi не вiяло розкiшшю i безмежною владою. Перше, що вiдчуваеш, дивлячись на корону, – холод, гострий бiль, порожнеча… Каркас ii утворювали прути, якi переплiталися мiж собою, створюючи своерiднi тонкi канати. Вона так гарно сидiла на твоему темному волоссi. Проте менi здалося, що корона та радше тягар, який ти намагаешся тримати на своiх плечах, анiж знак влади. Це була важка ноша, вона обтяжувала тебе. Я бачив, як дрiбнi краплi кровi звисали з кiнчикiв твого волосся. То гострi шпичаки корони, що йшли по колу, роздирали твою шкiру. Ти запитаеш, де вони? Мабуть, створюючи корону, ти не помiтив, як додав цю деталь. У нiй не сяяло коштовне камiння, ти додав в оздоблення темний сапфiр, який поглинав чорну суть, що жила в тобi.

Ти волiв стати правителем свiту. Долаючи перешкоду за перешкодою, ти, Королю, пiдгрiбав пiд свiй бiлий гранiт дедалi бiльше територiй, дозволяючи зайве, намагаючись прикрити свою сутнiсть добрими справами. Ти так силкувався все контролювати, думаючи, що хорошими дiяннями ти не зруйнуеш залишки цiлiсностi системи.

Як нерозумно сподiватися, що всепоглинаючий контроль – це рiшення багатьох проблем. Ти сидiв на могутньому тронi, вдаючи iз себе справжнього короля. Проте я бачив у твоiх блакитних очах лише страх. Ти усвiдомлював, що зайшов аж надто далеко i точка неповернення лежить поза зоною досяжностi. Ти розумiв, для чого я прийшов. Це означало, що ти втрачаеш контроль.

Ти можеш шукати захисту пiд бiлим гранiтом i ховатися за стiнами, але рано чи пiзно ми наздоженемо тебе. Я бачив страх у твоiх бездонних блакитних очах. У моiх – крилася надiя.

– А ось i я.

Мiй голос звучав хрипко. А ти не встиг мене зупинити. Я впав на гранiтну пiдлогу i схопився руками за голову. Гранiт починав чорнiти, темрява затоплювала залу. У нiй згасло свiтло, але з’являлися канделябри. Твого трону не торкнулися, вiн був чудово бiлим, а на ньому ти й поки що твоя корона трималися мiцно.




7,5 %


Уже декiлька рокiв поспiль мiй день розпочинаеться о 6:00. Звiсно, якщо я пiшов спати вчасно, а не так, як учора. Не дивно, чому так важко було прокидатися. Ось що стаеться, коли вiдбуваеться збiй: мозок просто перестае нормально функцiонувати. І я мiг би дозволити собi поспати ще трохи, але сьогоднi до роботи планував завiтати у службу доставки. Спогад про записку обновив усi данi в головi, даючи привiд з новими силами розпочинати день.

Ця думка трiшки збадьорила, i я встав iз лiжка, вiдразу акуратно застеливши його. Цього тижня я мав постiль кольору кави з геометричним вiзерунком – трикутники темнiшого кольору перетиналися мiж собою, створюючи абстрактну схему. Вона вiдповiдала iнтер’еру кiмнати. Я намагався зробити так, аби вiзерунок постелi збiгався з тим, що на подушках, а гострi кути трикутникiв були спрямованi саме до стiни, тодi як основа – до дверей.

Наступними у списку ранкових завдань були пробiжка i декiлька силових вправ. Фiзичний стан людини може багато чого розповiсти про неi. Тому я намагався стежити за вагою та м’язовим складником тiла. Пiдтримка функцiонування органiзму становила у моiй системi 11 %, якi належали до 33 % – роль та мiсце в життi. Туди ж входили 7,33 %, якi займав фiзичний стан, i 6,67 % – зовнiшнiй вигляд. Щодня, незважаючи на погоду i самопочуття, я взував комфортнi бiлi кросiвки Nike, чорнi спортивки, бiлу футболку i, залежно вiд погоди, – сiру толстовку. На кистi руки закрiплював спортивний годинник, який вимiрював вiдстань та пульс i показував час. Зазвичай я бiгав без музики, менi подобалося бути в тишi з собою.

Невелика розминка перед будинком, щоб розiгрiти м’язи, а далi десять кiлометрiв по району i кiнцевий пункт – домiвка, де на задньому подвiр’i я виконував змiцнювальнi вправи для пресу, рук i нiг. Пiсля цього ритуалу я вiдправляв спортивний одяг до кошика для бiлизни та йшов у душ.

Можливо, це мае дивний вигляд, але… У мене е спецiальна душова кабiнка, розроблена винятково пiд моi побажання. Якщо вже стежити за собою, то необхiдно дотримуватися багатьох правил, якi вбережуть органiзм вiд безлiчi негативних впливiв. Занадто гаряча чи холодна вода зашкодить шкiрi й органiзму. Варто знайти оптимальний дiапазон, а ще краще – точну температуру, за якоi вона не чинитиме негативноi дii. Звiсно, ми по-рiзному сприймаемо воду i цей параметр iндивiдуальний для кожного з нас. Коли пiдставляемо руку пiд воду, перше, на що орiентуемося перед тим, як щось вирiшити, – це вiдчуття. Вони можуть бути i приемними, i, навпаки, – болючими. Останнi вiдчуття означають, що занадто висока температура i тривалий час контакту можуть призвести до пошкодження тканин шкiри.

Я довго вивчав це явище, аналiзував багато лiтератури, поки не натрапив на дослiдження, проведене Брундреттом. У ньому йшлося про те, що ми е складним функцiональним органiзмом, тому бiльшiсть наших вiдчуттiв формуеться на основi аналiзу мозку, якому доносить iнформацiю iмпульсами мережа нейронiв, розмiщена по всьому органiзму. Кожна людина забезпечена мережею рецепторiв температури – близько 10 на квадратний сантиметр, – розташованих на глибинi 0,2 мiлiметра пiд поверхнею шкiри. Цi рецептори надсилають iмпульси в мозок, а iхня частота залежить вiд початковоi температури шкiри та вiд темпу ii змiни. Середнiй час, за який ми розпiзнаемо вiдчуття тепла чи холоду з моменту отримання iмпульсу, коливаеться в межах вiд 0,15 до 0,25 секунди. Наша шкiра здебiльшого мае товщину вiд одного до двох мiлiметрiв (найтовстiша шкiра розташована на спинi, а найтонша – на повiках). Руки сприймають температуру 33 °C як нейтральну. Вона вiдповiдае нормальнiй температурi рук за комфортних умов. Пiдвищення температури на кожнi наступнi 7…8 °C призводить до того, що сприйняття змiнюеться вiд вiдчуття води теплоi, гарячоi й дуже гарячоi.

Вiд цiеi позначки й потрiбно було вiдштовхуватися. Мою теорiю пiдкрiплювали статтi лiкарiв-дерматологiв, якi констатували, що 37 °C е оптимальною температурою для приймання душу, оскiльки за такоi температури судини не будуть безладно звужуватися або розширюватися, а кровообiг, вiдтак, не змiнюватиметься.

Пiсля прийому душу я висушую волосся, невеликою кiлькiстю гелю акуратно вкладаю його. Пiсля цього розпочинаю голiння. Хай якою е сьогоднiшня мода, для мене iдеалом е лише поголене лице. Нi, можливо, комусь i личить легка щетина, борода чи вуса, але це точно не про мене. Пiсля голiння я змащую шкiру кремом, аби зволожити ii та наповнити корисними мiнералами.

Зуби я чищу лише пiсля снiданку. На снiданок я зварив два яйця та приготував тости. Спочатку обсмажив до хрусткоi шкуринки квадратноi форми хлiб, зверху на нього поклав шар бринзи, в яку додав крiп, лимонний сiк, кунжут та оливкову олiю, а завершив прикрашання тонко порiзаним авокадо. Навпроти тосту з’явилася бiла лiнiя з цифрами: 288 калорiй, 9,5 грама бiлка, 21,1 грама жирiв i 16,8 грама вуглеводiв. Із кожним вiдкушеним шматком цифри зменшувалися, поки не вигулькнуло «0». Лише пiсля цього я пiшов чистити зуби й одягатися на роботу.

Коли ви вперше бачите людину, то аналiзуете ii зовнiшнiй вигляд – одяг, взуття, зачiску… Якщо все це мiж собою гармонуе, людина вам подобаеться. Далi в хiд iде мова, манери, розум, людськi якостi. Проте хай якою не була б людина в душi, перше, на що ви звернете увагу, – це зовнiшнiй вигляд. Вiд того, як ми подаемо себе в суспiльствi, може залежати все наше життя. Люди люблять очима. На жаль, одиницi помiчають за гарною обкладинкою щось бiльше. Однак я намагаюся, щоб i зовнiшнiй вигляд, i внутрiшне наповнення вiдповiдали одне одному. Витрачаючи багато часу на свiй довершений вигляд, я так само багато придiляю уваги тому, щоби бути наповненим чимось усерединi.

Кожен мiй костюм пошитий персонально для мене. Рiвнi шви, бездоганна тканина, досконалий крiй… Їх створено для мене. У таких костюмах я почуваюся iще бiльш упевнено. У них зручно, комфортно, це бiльше нiж просто одяг.

Сьогоднi я зупинився на костюмi-трiйцi з дорогоi, чудовоi шерстi перуанськоi вiкуньi темно-синього кольору. Сорочку обрав свiтлу з голубим вiдтiнком. Краватку – пiд колiр костюма, а ще чорний пасок i класичнi, проте зимового фасону туфлi. Поверх костюма я накинув пальто.

Мiй сьогоднiшнiй вигляд був готовий. Поглянувши на себе в дзеркало, я вiдразу побачив маленькi лiнii, якi вiдходили вiд кожноi деталi мого образу i мiстили написи проценту iхньоi досконалостi. Я поправив волосся, i 99 % вiдразу перетворилися на 100 %. Краватка була не дуже добре зав’язана, але я ii пiдправив i все стало iдеально. Ще раз провiв рукою по тканинi пальта: хоч показник i був 100 %, я мусив так зробити, ще раз усе перевiрити. Щойно все сягнуло найвищоi позначки, я вийшов iз будинку.

Наступна деталь, якою я неабияк пишався та яка доповнювала мене повнiстю, – це машина. Не просто машина, а чорна матова BMW бiзнес-класу. Довершена елегантнiсть, витримана в дiловому стилi, та неабияка зручнiсть. Я любив машину, вона повнiстю вiдображала мене: зовнi мала суворий, без зайвих прикрас вигляд, тодi як усерединi була зручною, довершеною та функцiональною. У нiй завжди витав приемний свiжий аромат, iз легкими нотками натуральноi шкiри. Умонтована панель приборiв була зроблена з натурального дерева, залакована та декiлька разiв протерта – до абсолютного блиску. Зручне керування робило кожну поiздку суцiльним задоволенням. І, звiсно, важлива для мене деталь – машина була на ручному, а не на автоматичному керуваннi. Суцiльний контроль. Ми становили з нею одне цiле.

Однак я був навчений гiрким досвiдом. Перед тим як сiсти за кермо, я оглянув ii. Спочатку – скiльки повiтря в колесах. Бiля кожноi деталi вiдразу виринула бiла лiнiя, показуючи цифри, але я, попри це, перевiряв знову й знову кожен елемент. Спочатку колеса, потiм – чи працюють гальма, який звук видають гальмiвнi колодки, чи горять фари поворотiв, аварiйноi зупинки та гальмування, чи достатньо мастила, засобу для очищення… Незважаючи на досконалiсть цифр, я притлумлював невеликi напади панiки, щойно бачив свою машину. Хай якою б вона була iдеальною, треба пам’ятати, що ii складали неiдеальнi люди.

Лише пiсля всiх перевiрок я сiв у машину – тепер можна спокiйно iхати на роботу. Та спершу надумав заскочити в офiс доставки по необхiдну iнформацiю.

Зима забула, що вона зима. Снiг зник, асфальт був вологим вiд нещодавнього дощу, шмагав сильний пронизливий вiтер, i здавалося, що снiг не випаде й на рiздвянi свята. Люди, як завжди, кудись поспiшали, заклопотанi, зовсiм змарнiлi, сiрi… На що вони гайнують свое життя?

До служби доставки я дiстався вчасно, як i планував, наперед розрахувавши, що дорога буде складною. Передi мною височiла будiвля iз чорноi цегли, i лише яскраво-жовтi вивiски iз закликами зайти не давали змоги загубитися. Бiля входу стояло чимало людей. Я оминув iх i ступив досередини, штовхнувши масивнi дверi. Гомiн людей заповнював увесь простiр (мабуть, перед святами тут просто аншлаг iз пересиланнями). Я шукав поглядом вiльну касу, де б мiг поставити свое запитання, i не знаходив – усi працiвники були зайнятi.

– Добрий день, сер, – привернула мою увагу юна дiвчина.

Свiтла сорочка та жовта хустинка, зав’язана навколо ii шиi, вказували на те, що дiвчина тут працюе. Пропускаючи повз увагу лiнii, що утворилися з нiчого, я спрямував погляд на ii золотистий бейджик, на якому зазначалося, що Елiзабет Браун працюе старшим адмiнiстратором. Я швидко всмiхнувся iй i промовив:

– Добрий день. Так, я був би вдячний за допомогу, – тi самi iдеальнi 0,48 секунди мiж словами.

Ігноруючи цифри, що так i волали правду, я не мiг вiдвести вiд дiвчини очей. Легка, нiжного кольору помада лише пiдкреслювала природнiй колiр ii губ, а натуральний макiяж на повiках i легкий штрих уздовж лiнii вiй чорним олiвцем робили очi бiльш виразними.

– Учора менi доставили лист. Маю своi документи та сам пакунок, – продовжив говорити я, прикипiвши поглядом до дiвчини.

На вiях небагато тушi, мабуть, вони вiд природи такi густi та довгi. Я вiдразу помiтив цi карi очi, вiдтiнку розтопленого шоколаду. Брови iдеальноi форми, мабуть, трохи пiдфарбованi олiвцем. Так робила… Неважливо.

– Хотiв би дiзнатися вiдправника. На жаль, мене так i не повiдомили про нього, адже передавали, власне, не персонально менi, а моему помiчнику, – я ледь усмiхнувся i похитав головою. – Вiн новенький, не спитав одразу.

Щоки вкривав нiжний рум’янець, а тон шкiри був просто довершений, без жодноi вади. Темно-шоколадного кольору волосся, акуратно зiбране у хвiст, виблискувало пiд свiтлом ламп (на вулицi ще було зовсiм темно). Така вона – зима.

– А у вiдповiдь би хотiлося надiслати лист-подяку.

З ii вуст не сходила усмiшка. Вона так само привiтно дивилася на мене, хоча я встиг зауважити, що дiвчина мене оглядала. Мабуть, мiй зовнiшнiй вигляд не дав приводу хвилюватися, тому вона кивнула на моi слова i проговорила:

– Звiсно, сер. Як я можу до вас звертатися?

– Ендрю Коваленко, – додав я, мимоволi вiдповiдаючи на ii усмiшку.

– Мiстере Коваленко, пройдiть за мною, зараз ми пошукаемо у базi даних про доставку.

Ми попрямували до однiеi з кас, закритоi на технiчне обслуговування (за комп’ютером якраз завершували виправляти якiсь технiчнi помилки). Дiвчина подякувала працiвникам i сiла за робочий стiл.

– Прошу вашi документи, – вона протягнула руку.

– Так, – я дiстав iз кишенi свiй паспорт i передав iй.

Дiвчина взяла його до рук i дещо здивувалася, побачивши, що паспорт закордонний. Тодi, щоб уникнути зайвих запитань, я передав iй документи на вiзу.

Їi постава була iдеально рiвною, погляд зосереджений. Лише iнодi дiвчина ледь примружувалася, щось переглядаючи на екранi. Я спостерiгав за нею, уперто iгноруючи просто нагромадження цифр. Дiвчина востанне натиснула на клавiшу, i позаду неi запрацював принтер. Мiс чи мiсiс, точно не вiдомо, Браун пiдвелася зi свого мiсця, знову подарувавши менi усмiшку. Вона пiдiйшла до принтера, взяла папери та повернулася назад.

– Ось, прошу, тут вказано вiдправника та всю необхiдну iнформацiю щодо вiдправлення.

– Я вам дуже вдячний, – це були щирi слова.

Ще раз усмiхнувшись Елiзабет, я опустив погляд на папери. Поряд iз даними про вiдправника стояли iм’я та прiзвище, якi я не очiкував побачити. Увесь позитив кудись зник, змiнившись неймовiрним здивуванням.




8,0 %


Адам Нейсклi.



Це мiй колега. Точнiше, колись вiн був ним, поки я не звiльнив його. Справдi жахливий жарт, просто нижче пояса. Невже вiн думав, що зачепить мене цим? Вирiшив про себе заявити? Натиснути на сумлiння? Погано ж вiн мене знае… Вiд усвiдомлення, як усе тонко було продумано, записка у моiй кишенi враз поважчала. Це повернуло мене до реальностi. Втiм, тепер усе ставало на своi мiсця: вiн мiг просто почути слова дружини в один iз тих разiв, коли приходив до нас на вечерю. Це полiпшило мiй стан, але я не до кiнця заспокоiвся. Адже вiд повернення колишнiх демонiв не варто чекати чогось хорошого. Минуле, воно не завжди приносить гарнi новини.

– Дякую… – ще раз промовив я.

– Усе гаразд? – дещо стурбовано перепитала Елiзабет Браун.

Дивно, менi здавалося, що я контролював свою мiмiку, вона б не мала… Погляд знову потягнувся до неi, Елiзабет мала стурбований вигляд. Мабуть, я справдi дав слабину. Тому знову всмiхнувся та повнiстю опанував себе.

– Звiсно. Усе просто чудово. А ви врятували мене, – я ще бiльше всмiхнувся, помiтивши, як вона розслабилася. – Гарного вам дня.

І що ще бiльше здивувало мене, то це те, що я пiдморгнув iй, ховаючи папери до кишенi. Менi здалося чи вона все ж почервонiла й тихо побажала менi хорошого дня навзаем? Можливо, здалося. Проте це бiльше дивувало мене.

Я збирався iхати на роботу. На виходi iз примiщення, бiля самих дверей, я майже зiштовхнувся з кур’ером. Ми вдарилися плечима, тож я розвернувся i поклав руку на спину чоловiка, сказавши:

– Перепрошую.

– Усе гаразд… Ендрю?

Я легко впiзнав цей голос i здивовано втупився в чоловiка. Це був Саман Хабiб. Ми з ним не раз перетиналися. Чому вiн одягнутий у форму працiвника доставки? Жовтий жилет i бейсболка з логотипом вiдволiкали мене вiд самого знайомого – лiнii повiльно з’являлися у повiтрi, показуючи зовсiм невтiшнi цифри.

– Саман, – я простягнув руку, щоб привiтатися. – Неймовiрна зустрiч. Яким вiтром тебе сюди занесло?

Рука часу торкнулась i його обличчя. На ньому проступили зморшки вiд напруженоi роботи, проблем чи, можливо, важких думок. Їх точно не викликають радiснi подii, багато смiху та щирих усмiшок. А менi хотiлося думати саме про останне…

– Не повiриш, Ендрю, – вiн сумно всмiхнувся i потиснув менi руку, вказiвним пальцем показавши на логотип компанii, що красувався на кишенi куртки. – Працюю.

Його очi були сповненi втоми. Колись вони здавалися менi колодязями знань, вони вабили i затягували у свою глибину. Горiли яснiше вiд вогню, коли виникав свiтлий здогад, iдея. Зараз вони були iнакшими, пiзнали тягар життя, його важкий бiк. Бiлки очей повнiстю помережили червонi капiляри. Напружена робота, недосип, неуважнiсть до свого здоров’я.

– А як же юридична справа? – Я не мiг упоратися зi здивуванням: побачити тут цього чоловiка, справдi талановитого в юриспруденцii, було для мене нiби зустрiти оперного спiвака в караоке-барi. – Чи ти тут працюеш юристом?

Над верхньою губою Саман мав шрам. Ще й досi пам’ятаю, звiдки вiн. Не варто вiдкривати пляшку пива зубами. Рубець залишиться назавжди.

– Нi, – вiн став iще сумнiшим. – Працюю кур’ером.

– Слухай. – Це було як руйнування свiту. Я вiдчув неспокiй i неймовiрне бажання йому допомогти. Тому я дiстав iз кишенi вiзитiвку й подав ii Самановi. – Зателефонуй менi, зустрiнемось якось, поговоримо. Знаеш, у мене е вакантнi мiсця в компанii. Я б мiг тобi допомогти.

Хабiб узяв вiзитiвку, зосереджено подивився на темно-синiй, майже чорний папiр iз нанесеними на ньому тисненням i срiбною фарбою контактними даними. Потiм перевiв погляд на мене та нiбито збадьорився.

– Дякую, Ендрю.

Ми розпрощалися. Менi стало неабияк сумно вiд того, що я побачив. Цифри, якi йшли вiд Самана, ще й досi стояли перед моiми очима, хоч я вже був у дорозi на роботу. Цей ранок принiс доволi багато неочiкуваних сюрпризiв. Проте цi цифри… Вони були жовтого кольору, давно я таких не бачив. Показник тримався на рiвнi 46 %, дещо трохи вище, а дещо – нижче. Менi не хотiлося колись опинитись у таких межах.

Повернувшись думками до вiдправника записки, десь глибоко в душi я вiдчув невелику тривогу. Це не вiщувало добра. Зважаючи на те, за яких обставин вiдбулося наше розставання… Однак я прогнав цi спогади i вирiшив дiзнатися, де вiн зараз працюе, щоби, навiдавшись, з’ясувати, для чого вiн це зробив.

І навiть такого насиченого подiями ранку я однаково прибув до офiсу першим. Хоча таки нi. Моя секретарка вже була на мiсцi. Ми обмiнялися привiтаннями й усмiшками. Зайшовши до кабiнету, я вiдчув себе комфортно, ранкове напруження як рукою зняло. У цьому примiщеннi все чудово облаштовано. Воно затишне та по-своему дiлове. Особливо я тiшився вiкнами – заввишки аж пiд стелю, вони займали всю стiну позаду робочого столу. З вiкна вiдкривалася панорама мого улюбленого мiста: старi гарнi будинки, нестримна й бурхлива рiчка, зараз скута зимовим сном. Кiмнату переповнювало свiтло, що лилося крiзь вiкна. Воно не лише додавало простору, а й робило митi перебування в кабiнетi особливо приемними.

Я пiдiйшов до шафи, замаскованоi пiд дзеркало, i повiсив туди пальто. Зачинив дверцята й у вiдображеннi побачив, як навколо мене застрибали цифри. Довелося поправляти манжети пiджака, пригладжувати волосся та комiрець сорочки. Нарештi показники припинили стрибати i зупинилися на одному значеннi. Бiля шафи-дзеркала стояли шкiряний диван i невеликий скляний столик на дерев’яних нiжках. Із протилежного боку всю стiну закривала проста книжкова шафа, заповнена юридичними книгами та рiдкiсними сувенiрами, якi подарував менi Сашко. Вiн не дозволяв викинути iх, хоч менi ще й як свербiли руки.

Поверхня робочого столу також була скляною – менi подобалося вiдчувати простiр, бачити, що вiдбуваеться навколо мене. До того ж це додавало примiщенню якоiсь невидимоi, але вiдчутноi чистоти. Усе доволi стримано, з переважанням чiтких лiнiй, але водночас позначено якоюсь легкiстю, повiтрянiстю. Це було те, що я люблю.

Умостившись у неймовiрно зручне крiсло, я ввiмкнув ноутбук. Комфорт мене трiшки розслабив, але час повертатися до справи. Я мiг довiрити пошуки Адама Нейсклi секретарцi, але не хотiв зайвих запитань. А позаяк усi секретарi не тiльки неймовiрно цiкавi, а ще й мають занадто довгий язик, я вирiшив сам узятися за це. З нинiшнiми технологiями для того, щоби знайти когось i дiзнатися, чим вiн займаеться, – досить кiлькох клiкiв мишкою.

І справдi, на це пiшло не так багато часу. Я виписав адресу теперiшнього мiсця роботи Нейсклi на папiрець i почувався повнiстю задоволеним собою. Хоч i не хотiлося ворушити минуле…

Вiд не дуже свiтлих думок мене вiдiрвав стукiт у дверi. За кiлька секунд тi вiдчинилися, i в iхньому просвiтi постала збентежена секретарка. Це мене напружило. Разом iз секретаркою незмiнно з’явилися цифри та лiнii, на якi я навчився не зважати.

– Сер, телефонували з полiцii, просили переказати, щоб ви до них заiхали.

Це було доволi звичною справою. Я не раз навiдувався до полiцii по данi моiх клiентiв, а зараз узагалi мав паралельно декiлька справ. Те, що я не вiв iх особисто, не означало, що мене не могли попросити про вiзит як одного з власникiв компанii. Чому ж тодi секретарка така стривожена?

– Це з приводу справ? – спокiйно запитав.

– Нi, вони сказали, що це щодо вашоi особистоi справи.

– Дякую, Луiзо.

Цей день вочевидь був не таким сiрим, як погода за вiкном. Інтрига за iнтригою…




10 %


Кiмната Сашка своiми розмiрами вражала Андрiя, який мусив дiлити свою зовсiм невеличку кiмнатку з молодшим братом. Перше, що так уподобав хлопчина й пообiцяв собi, що матиме в дорослому життi, – це велике вiкно з широким пiдвiконням, на якому друзi полюбляли сидiти, обмiрковуючи «глобальнi» шкiльнi проблеми. Іншим мiсцем, яке подобалося Андрiю, було широке лiжко, застелене червоним покривалом iз намальованими на ньому рiзнокольоровими машинками. Про таке лiжко вiн мiг тiльки мрiяти, адже самому йому доводилося спати на розкладному крiслi, вiдчуваючи постiйний страх, що будь-якоi митi його нiжки пiдiгнуться й воно завалиться. У цього спального мiсця було безлiч мiнусiв. Основний – це тверда поверхня: наповнювач крiсла був збитий вiд тривалого використання. Його молодший брат спав на диванi, хоч i вузькому, проте значно кращому за крiсло. Андрiй свiдомо вибрав для сну крiсло, вiддавши диван своему молодшому братиковi.

Один куток Сашковоi кiмнати було вiдведено для незлiченноi кiлькостi iграшок. Вони стояли на пiдлозi, шикувалися на поличках… Вибiр машинок дивував – вони мали рiзнi кольори, розмiри, механiку. Тут були й механiчнi роботи та цiлi полки солдатикiв, фiгурки динозаврiв i рiзноманiтнi за розмiрами м’якi iграшки. А ще конструктори, з яких можна було складати не лише фантастичнi фiгурки, а й цiлi замки, технiку, зброю. Та що там… Андрiй за все свое життя не мав i половини таких iграшок.

Висока шафа не була схожа на жоден зi стандартних радянських комплектiв меблiв. Матова, зi свiтлого дерева, iз рiзьбленими вставками, вона ряхтiла плакатами з зображеннями футболiстiв.

Найскромнiшим мiсцем у кiмнатi був стiл, за яким Сашко навчався. До стiни над ним крiпилася поличка з книгами для навчання. На столi завжди панував порядок, усе канцелярське приладдя лежало в шухлядах столу, залишаючи стояти самотою лише червоного кольору лампу.

Саме через оцю розкiш Андрiй любив бувати в Сашка. Хлопчаки тiльки iнодi навiдувалися до Андрiя, здебiльшого щоби погратися в пiску. Та й те тривало недовго, якраз доти, доки Сашкiв батько не привiз величезну купу пiску. Хоча той пiсок призначався для будiвництва – розширення будинку, хлопцi гралися в ньому.

У домi Сашка було все й навiть бiльше. Андрiю подобалося приходити до друга й дивуватися. Попри те, що хлопчина нiколи не мав того, що було в його товариша, дитяче серце не знало образи на батькiв. Андрiевi навiть на гадку не спадало вимагати вiд них чогось бiльшого. Йому пояснили, що в життi, щоби мати все, потрiбнi грошi.

Мати Сашка – Марiя – була домогосподаркою, хоча друг i казав, що, можливо, вона незабаром вийде на роботу. Марiя колись працювала в ателье. У ii робочому кабiнетi ще й досi стояло все необхiдне для шиття приладдя. Час вiд часу жiнка щось шила для свого сина, але Андрiй помiчав, що його мама мае кращий смак. Вона теж шила для свого сина одяг, але лише через брак грошей на купiвлю нового.

Сашкiв батько – Микола – працював юристом. Обiймав якусь дуже високу посаду, про яку Сашко не розповiдав, тiльки час вiд часу згадуючи, що його батько займаеться великими справами. Це вражало Андрiя, вiн дивувався, як можна стiльки заробляти i мати все, що заманеться.

Одного дня, коли хлопцi гралися на подвiр’i у вiйну, Сашкiв батько повернувся додому ранiше. Усмiхаючись, вiн спостерiгав за грою хлопцiв, а потiм покликав iх до себе. Йому потрiбна була допомога.

Щось сталося з машиною, i чоловiк, знаючи, що хлопцям таке буде цiкаво, вирiшив показати iм, який вигляд мають справжнi запчастини.

– Як там ваше навчання, хлоп’ята? – Микола Олегович вiдкинув кришку капота i почав перевiряти шланги, що стирчали з деталей двигуна.

– Андрiй цього року йде на похвальну грамоту, – гордо вiдповiв Сашко i зацiкавлено подивився на двигун.

– Справдi? Подайте менi он ту ганчiрку, – чоловiк показав на брудний шмат тканини, що лежав на столi поряд iз iнструментами.

– Так, – Андрiй трiшки знiяковiв, продовжуючи уважно стежити за тим, що робить Сашкiв батько.

По ганчiрку побiг сам Сашко. Вiн акуратно пiдхопив ii, не боячись забруднитися, та пiднiс батьковi.

– Дякую, синку. Слухайте, хлопцi, коли матимете машини, постiйно стежте за рiвнем усiх рiдин у системi. Нiколи не iгноруйте чищення, замiну й усяке таке. Економити на машинi не варто, потiм вона може забрати ваше життя.

Цi слова Андрiй запам’ятав назавжди. Ще й досi, перевiряючи свiй автомобiль на справнiсть, вiн нiби знову чуе настанови Миколи Олеговича.

– Не забувайте, що потрiбно перевiряти кiлькiсть охолоджувальноi рiдини в радiаторi. Вiн розмiщений позаду решiтки, просто перед двигуном, – Микола Олегович прибрав решiтку, показуючи на радiатор, який складався з трубок, у якi вiн залив рожеву рiдину. Поряд з трубками виднiвся вентилятор, на який показував чоловiк. – Вiн призначений для подачi охолоджувального повiтря. Рiдина в трубках буде охолоджуватися i не даватиме двигуну перегрiватися. В iншому разi вам буде непереливки. Можна заливати й просту воду. Якщо пiд рукою немае спецiального засобу чи й грошей на нього, вода згодиться.

Микола Олегович вiдкрутив кришку бачка, що розмiщувався мiж шлангами, та почав заливати iншу, вже жовтого кольору, рiдину.

– Це гальмiвна рiдина, вона виконуе дуже важливу функцiю – передае силу вiд головного гальмiвного цилiндра до колiсних, – батько Сашка взяв до рук невеликий щуп, опустив у бачок, дiстав, протер i знову занурив у бачок, повторюючи процедуру двiчi. – Це перевiрка мастила, за допомогою якоi ми дiзнаемося фактичний рiвень мастила у двигунi. Потрiбно перевiряти його пiд час кожноi заправки, так ви будете впевненi, що з машиною все гаразд. Якщо помiтили, що мастила мало, не забудьте його поповнити. Унiверсальна формула – раз на 10 000 кiлометрiв, або раз на рiк. Усе залежить вiд вашоi машини. Сину, заведи авто…

Пiсля цих слiв Сашковi очi просто спалахнули. Вiн не раз хвалився друговi, що вмiе водити машину, а тепер мiг це ще й показати. Хлопець вiдчув до батька вдячнiсть за таку честь, швидко сiв за кермо, i вже за мить машина рiвномiрно загула.

– Іди сюди, Сашку, – гукнув Микола Олегович i, коли син наблизився, дiстав зовсiм iнший щуп, коротший, але в такому самому мастилi, що й попереднiй. – А тепер перевiримо трансмiсiйне мастило, воно призначене для роботи коробки передач. Його рiвень треба перевiряти, коли машину ввiмкнено. Краще це робити щомiсяця. Колiр, як ви зараз бачите, – червоний, i це правильно, бо якби був коричневий, довелося б звернутися до СТО. І також понюхайте… Вiдчуваете запах паленого? Ось так воно правильно мае пахнути.

Чоловiк сховав назад щуп i вказав на чорну кришку iз незрозумiлими для хлопцiв написами: «Power Steering Fluid» i стрiлка лiворуч, «Open» i праворуч – «Close». На напiвпрозорому цилiндрi стояли позначки «Cold…», «Hot…» та виднiлася рiдина, що сягала останньоi позначки.

– Це рiдина для пiдсилення керма, дае змогу легко та плавно керувати ним. Коли рiвень цiеi рiдини падае, можна почути «хрускiт» чи iншi дивнi звуки в самому кермi. Сашку, можеш вимкнути автомобiль.

Хлопець послухався батька. Вiн заглушив двигун i поквапився повернутися назад, щоб нiчого не пропустити.

– Ще одна важлива рiч. Рiдина для зчеплення. Необхiдно знайти бачок головного цилiндра зчеплення. Ось, такий напiвпрозорий, поряд iз головним гальмiвним цилiндром. Зараз рiдини достатньо, якщо ii мало, то потрiбно долити. Знаете, для чого зчеплення? Нi? Отакоi, як це ви, хлопцi, збираетеся водити автомобiль, не знаючи, що таке зчеплення? Ай-яй-яй…

Микола Олегович тепло всмiхнувся. Його очi iскрилися добротою та нiжнiстю. А голос був плавним, рiвномiрним. Це завжди захоплювало Андрiя.

– Тодi слухайте. Механiзм зчеплення з’еднуе моторну частину автомобiля з ходовою. В автомобiлi двигун постiйно перебувае в робочому станi та передае обертовий момент до колiс автомобiля. Колесам же iнодi потрiбно бути в нерухомому станi. Для того, щоби пiд час кожноi зупинки чи вiдсутностi руху автомобiля не доводилося глушити двигун, використовують механiзм зчеплення, який з’еднуе цi системи. Ще одна важлива функцiя, яку виконуе зчеплення, – це можливiсть плавно рушати автомобiлем з мiсця… Рiдина необхiдна для правильного вiдведення дискiв вiд двигуна.

Микола Олегович протер руки й дiстав iще одну рiдину холодного, синього кольору.

– А ось це засiб для миття вiкон, – вiн почав заливати ii у вiдповiдний отвiр. – Щоб ми могли легко помити вiкно в дорозi. Можна й воду заливати, це не так важливо. Але один мiй друг привiз ii, тож треба використати.

Хлопцi слухали захоплено, не промовивши за час iмпровiзованого уроку жодного слова. Воно й зрозумiло, цей урок був цiкавiшим за всi уроки разом узятi.




11 %


Дербi нервово мiряв кроками кабiнет. Усе пiдтвердилося, справу знову вiдкрили. І тепер Девiд хвилювався та тривожився. Перед ним постало дуже складне завдання – торкнутися до рани, що, можливо, тiльки почала гоiтися. Вiн спробував поставити себе на мiсце Коваленка, але вiдразу прогнав такi думки: полiсмен ладен був задушити виродка, що наважився б заподiяти шкоду його сiм’i.

Плин думок урвався, щойно Дербi повiдомили про прихiд Коваленка. Полiсмен залишився стояти, очiкуючи, доки вiзитер не ввiйде до кабiнету. Ендрю завжди викликав у Девiда шквал емоцiй. Пiд час iхньоi першоi зустрiчi вiн не мiг вiдвести погляду вiд цього чоловiка з аурою впевненостi, сили, вихованостi та вишуканоi елегантностi. Це заворожувало. Гострий розум полонив, а у поеднаннi з проникливим тембром i чудовою вимовою взагалi вражав. Не слухати Ендрю було важко. Поряд з ним Дербi хотiлося рости й самому. Востанне чоловiки зустрiчалися в день упiзнання тiла. Полiсмен дивувався витримцi Коваленка: на його обличчi не здригнувся жоден м’яз, i лише стальнi нотки в голосi виказували невимовний бiль, який той вiдчував.

І ось нова, зовсiм iнша зустрiч. Здавалося, Ендрю не старiе. Такий самий, що i кiлька рокiв тому. Хiба бiльше змужнiв. Пiсля пронизливого вуличного вiтру блiда шкiра розпашiла в теплому примiщеннi. Блакитнi очi, в яких побiльшало сiроi барви, сяяли, як i колись, яскраво, а чорне, мов найтемнiша нiч, волосся вкривали дрiбнi краплини, що утворилися вiд розталих снiжинок. Коваленко, як i ранiше, залишався уособленням величностi та сили. Утiм було ще щось, i цього Дербi зрозумiти не мiг. Вiдчував лише: перед ним не зовсiм той Ендрю, якого вiн бачив минулого разу.

– Мiстере Коваленко! – Чоловiки потисли один одному руки. – Я чекав на вас цiлий ранок.

– Вибачте, що змусив вас очiкувати, – трохи вiдсторонено промовив Ендрю (його насторожило те, яким нетерплячим виявився Дербi та як поквапився зачинити за ним дверi). – Тiльки-но знайшов вiльну хвилинку, вiдразу попрямував до вас.

– Я дуже вдячний, що ви приiхали, – усмiшка зникла з обличчя Девiда, вiн став напрочуд серйозним. – Мушу сказати, що у мене е для вас новина… Учора ввечерi я отримав певнi докази того, що… що ваша сiм’я загинула не просто в автокатастрофi. Це було заплановане вбивство.

Девiд замовк, даючи змогу Коваленковi осмислити його слова. За цей час жодна емоцiя не з’явилася на обличчi Ендрю. Та попри те, що професiйна майстернiсть допомагала чоловiковi зберiгати спокiй i тримати емоцii пiд контролем, в очах мимоволi спалахнуло здивування.

– Ваша дружина зверталася перед автокатастрофою до сервiсноi служби для плановоi перевiрки машини. З анонiмного джерела ми отримали чеки на оплату послуг i вже перевiрили сервiсний центр. У iхнiй базi вдалося знайти записи на пiдтвердження надiсланих анонiмом даних (нам пощастило: колись у них стався прикрий iнцидент, i вiдтодi власники не видаляють iнформацiю про клiентiв). Це досить нерацiонально, але… – Девiд затнувся, розумiючи, що цей його вiдступ зовсiм не стосуеться справи. – У базi вказано, що нiяких пошкоджень чи дефектiв машина не мала, однак… Ми маемо й iншi докази – вiдео з камер спостереження. Присядьте, будь ласка.

Дербi швидко пiдсунув Ендрю крiсло, повернув до нього монiтор i клацнув по клавiатурi. На екранi проступила чорно-бiла картинка. Коваленко не втрачав самовладання, i це допомагало йому зосередитися. Вiн упiзнав автомобiль дружини, потiм роздивився працiвника, який копирсався у машинi, щось розглядаючи в гальмiвних колодках, натискаючи та поправляючи. Девiд тим часом спостерiгав за Ендрю i дивувався. Звiсно, вiн не раз бачив такий вiдчужений вираз на обличчi Коваленка, коли той вивчав справи клiентiв його компанii. Тодi полiсмен сприймав його за вияв високого рiвня професiоналiзму, однак зараз, коли йшлося про особисте, Дербi не розумiв, як можна поводитися так, наче нiчого не вiдчуваеш.

Ендрю сидiв у крiслi рiвно, склавши руки в замок, тодi як його крижанi сiро-голубi очi стежили за кожним рухом на екранi. Пiсля того як запис добiг кiнця, у кiмнатi повисла тиша. Їi порушив полiсмен.

– Мушу визнати, що пошкодження, яке призвело до витоку гiдравлiчноi речовини, зробили фiлiгранно. Справдi, пiсля катастрофи важко було розiбратися, чи пошкодження зробили до неi, чи воно стало наслiдком…

Що найбiльше хвилювало Дербi, то це дуже хороша якiсть знiмання. Така хороша, що вдавалося зовсiм легко побачити, як роблять пошкодження. Один перегин, i все… Цього достатньо, щоби пiд час поiздки вiдбувся витiк гiдравлiчноi речовини.

– Ви хочете сказати, що за цим усiм стоiть конкретна людина? – голос Коваленка звучав, як завжди, рiвно, глибоко, а вимова залишалася iдеально правильною.

– Вiдео й чеки – справжнi (нашi експерти це пiдтвердили). Зараз ми з’ясовуемо особу працiвника сервiсного центру, – Девiд кивнув на екран монiтора, де застигла чоловiча постать. – Але це не схоже на помилку, радше на щось навмисно пiдлаштоване. Усе вказуе на те, що за цим стоiть не просто працiвник автомобiльного сервiсу. Ви, мiстере Коваленко, вели справи з людьми, набагато впливовiшими за таких, як вiн. Тому не варто розглядати когось на кшталт нього.

– Вашi експерти, – у голосi Ендрю забринiли металевi нотки презирства й недовiри, – уже раз стверджували, що йдеться про нещасний випадок. Чому я маю вiрити, що вони й цього разу не помиляються?

Коваленко вiдвiв погляд вiд екрана та спрямував його на Дербi. Чоловiки дивилися один одному у вiчi, i першим, хто не витримав цього напруження, виявився полiсмен. Вiн опустив погляд i втупився в монiтор.

– Ми стикнулися з чимось бiльш небезпечним, анiж вважали спочатку. Нiхто не заперечуе, що ми припустилися помилки. Однак тодi у наших руках не було нiчого, зараз ми маемо докази. І повiрте менi, мiстере Коваленко, ми знайдемо причетного до смертi вашоi дружини та дiтей.

На цих словах Девiд наважився подивитися на Ендрю. Той саме почав повiльно пiдводитися з крiсла. На мить Дербi здалося, що вся постать Коваленка вилита зi сталi. Тiльки зараз полiсмен усвiдомив, чому люди його побоюються.

– Зазвичай я не даю комусь другого шансу, – вiдкарбував Ендрю. – Але мушу сказати, що ми з вами знайомi не один рiк. Пiд вашим керiвництвом ця справа мусить набути успiшного завершення.

Коваленко рiзко подав руку. Дербi мав не дуже приемне вiдчуття пiсля таких слiв, однак усе-таки потиснув ii. Вони продовжували стояти один напроти одного, так само тримаючись за руки та зовсiм не збираючись послаблювати хватку.

– Ми з вами обое працюемо в органах правосуддя. Ми помiчники Фемiди, яка стоiть iз заплющеними очима й намагаеться вирiшити, правильно вчинила людина чи нi. Я – голос, який скеровуе ii, а ви – руки, якi ведуть до правди. Не завжди ми рухаемося в одному напрямку. Думаю, що цього разу тiльки спiльними зусиллями ми зможемо знайти правильний шлях.

– Я також сподiваюся на спiвпрацю з вами в цiй справi. Як тiльки з’явиться якась додаткова iнформацiя, ми повiдомимо вас, – кивнув на знак згоди Девiд.

Минула якась сота секунди, i вони водночас опустили руки. Ендрю кивнув полiсменовi на прощання i пiдiйшов до дверей.

– Лiве чи праве? – раптом запитав Девiд. Коваленко повернувся до нього, пiднявши лiву брову вiд здивування, i Дербi поквапився уточнити свое запитання: – На правому чи лiвому плечi Фемiди ви сидите й шепочете iй на вухо?

– Лiве… – пiсля секундного вагання вiдповiв Андрiй. – Хотiлося би бути голосом, який лунае з голови… Голосом розуму. А ви? Ведете ii вдень чи вночi?

– Боюся, що вночi, – зiтхнув полiсмен. – У темрявi, тому що в лiхтарику сiла батарейка, а день забронювали собi iншi можновладцi.

Така ось дивна розмова вiдбулася мiж ними. Девiд нiколи не вирiзнявся глибоким мисленням, але розмови з Ендрю, з усiма метафорами та риторичними запитаннями, давалися йому легко. Щойно за Коваленком зачинилися дверi, Дербi замислився. Ще вранцi вiн так захоплено розповiдав колегам про новi зачiпки в цiй справi, не мiг знайти собi мiсця, поки не прийшли результати експертизи на пiдтвердження достовiрностi чекiв i вiдео, а зараз вiдчував дивний спокiй.

Спочатку холодна реакцiя Коваленка на iнформацiю його вразила. Ба навiть розлютила. Вiн очiкував на вихор емоцiй, злiсть, розпач i смуток, а натомiсть побачив спокiй i холодну зосередженiсть. Чи чекав вiн, що Ендрю кинеться дякувати йому? Так. Девiд навiть наготувався заспокоювати чоловiка, але цього робити не довелося. Усе минуло якось надто нейтрально. Спочатку Дербi навiть було вирiшив, що Коваленко не любив свою сiм’ю, але швидко вiдкинув таке припущення. Кутики полiсменових губ пiднялися в сумнiй усмiшцi: чоловiк усвiдомив, що за крижаним спокоем Ендрю ховае свiй невимовний смуток. Не всi люди здатнi на емоцiйнi вияви чи демонстрацiю слабкостi перед стороннiми. Знаючи силу особистостi Коваленка, можна було смiливо здогадатися, що вiн не виставлятиме напоказ iстиннi почуття.

Сьогоднiшнiй день не мав бути спокiйним. У вiддiлку кипiла робота. Усi мали власнi справи та працювали над важливими завданнями. Тому в Девiда не було часу на вiдпочинок. Щойно Ендрю зник за дверима кабiнету, на порозi з’явився полiсмен iз жовтим конвертом у руках. Вiн збуджено вигукнув:

– Ми iдентифiкували його…

– Хто вiн? – нутрощi в Девiдовому животi скрутилися в тугий вузол вiд недоброго передчуття.

– Ох, босе… – працiвник дiстав iз конверта аркуш, на якому було написано досье на працiвника.

– Не може бути, – тихо зронив Дербi й трохи зблiд, побачивши обличчя пiдозрюваного.




12 %


Я нарештi вiдчував спокiй, але й провину водночас. Це була не помилка iнженера, i життя не пiдвело мене, просто хтось захотiв менi нашкодити. Йшлося про гру iнших людей, а не про помилку всесвiту. Я радiв i слухав докори сумлiння, яке осуджувало мене за такi думки. Увесь час я картав себе, що десь припустився помилки. Можливо, у виборi дружини – вона не так iдеально менi пiдходила, тож доля просто вiдiбрала ii у мене… І раптом усе стало на своi мiсця. Це було чимось новеньким. Мимовiльна вiдраза, яка розчинилася так швидко, що не залишила на менi свiй слiд.

До реальностi мене повернув пронизливий вiтер – я оговтався й подався до машини. Менi хотiлося залагодити всi справи впродовж обiдньоi перерви, тож я вирiшив пожертвувати iжею заради вiзиту в минуле. Пiдiйшовши до машини, я перевiрив колеса, гальма, рiвень мастила… Усе було чудово.

Я завiв машину i поiхав у бiк промисловоi частини мiста. Стискаючи мiцнiше кермо, я почав перебирати у пам’ятi факти з дуже далекого минулого. Мое знайомство з Адамом зав’язалося ще на початковому етапi дiяльностi компанii, тодi, коли я набирав штат працiвникiв. У своiй справi Адам був чудовим фахiвцем – обрав правильний шлях. Здавалося, вiн менi пiдходить, ми можемо стати чудовими друзями. Нейсклi прямував до абсолюту, iдеального життя, мав чудовi якостi й умiв iх застосовувати. Ми нiбито рухалися з ним в одному напрямку. Талановитий, вiн, безперечно, завжди прагнув бiльшого, i я мiг дати йому це. Я захоплювався ним i водночас…

Вiн був бiльше нiж професiонал. Щось було у ньому… Вiн вiдчував кожну справу, iшов проти логiки i вигравав. Любив ризик. Бачив те, що не помiчали iншi. І була в цьому якась магiя. Адам досягав усього легко, крок за кроком торуючи шлях до вершини успiху. Справи вiн закривав у рекордно короткий час, колектив його обожнював. І попри те, що йому було далеко до iдеального голосу, постави, шарму… вiн усiм подобався. Я не розумiв, чому люди тягнуться до нього, а йому так легко вдаеться завойовувати iхню довiру, вливатися у будь-яке товариство.

Я дивився на нього i не мiг розгадати секрет його успiху. Вiн жив за iншими формулами, правилами та законами, нiж я, але ж моi бiльш довершенi й унiверсальнi! Я взяв iх не з неба, а пiсля довгих вимiрювань, обрахункiв, аналiзу лiтератури та власне людей. Моi формули, створенi самою природою та всесвiтом, iдеально пiдходили для життя, але вiдрiзнялися вiд його принципiв. Мiй аналiз його життя не приводив до якогось одного висновку. Воно навiть не пiддавалося логiцi, вибивалося з того, що я бачив навкруги, та нагадувало суцiльний хаос.

Мене це нервувало. Я так довго йшов до цього, аж тут хтось показуе, що вiн живе зовсiм iнакше i досягае того самого, що й я? Нi… Це було зовсiм неправильно. Вперше за життя я вiдчував заздрiсть… Я вiдчував ненависть… Я тримався, намагався реагувати стримано. Кожен живе так, як йому подобаеться, тож не варто вважати, що тiльки я маю рацiю. Але… Я все ж таки маю рацiю щодо багатьох речей!

Я тримався, але недовго. Пiсля нового трiумфу Адам отримав майже все, чого так довго досягав я (Сашко навiть запропонував зробити його партнером, майже спiввласником, дати змогу на рiвнi керувати компанiею…), ще й почав вибудовувати стосунки з дiвчиною, яка iдеально пiдходила йому, навiть краще, нiж моя дружина менi… Я не витримав. І мiй терпець увiрвався саме тiеi митi, коли Адам почав припускатися однiеi помилки за iншою у своiй кар’ерi. І це прикрило мою ненависть, дало мотив. Адже в нашiй краiнi для юриста найважливiшою е його репутацiя. Адам же порушив це правило, очорнив свою репутацiю. Тодi про це знав тiльки я. Тому вигнав його. Проте не викрив повнiстю, не осоромив перед iншими. Залишив усi проблеми за зачиненими дверима. Так Адам не втратив лiцензiю, але надто наблизився до цього. Його шанс для реалiзацii став мiнiмальний. Я почувався задоволеним зовсiм трохи – доки не озвалася совiсть. Менi довелося добряче попрацювати, щоби хоч на дещицю зменшити муки сумлiння. Чи був я монстром? У такому сенсi – так.

Я жив, стерши Адама з пам’ятi, нiби нiколи його не знав. Тепер же минуле протягнуло свою кiстляву руку i торкнулося до мого плеча. Я потилицею вiдчув його прохолодний подих, вiдчув, як усерединi мене все стискаеться, стае важко дихати. Що я маю сказати йому пiд час зустрiчi? І як вiн поставиться до мене? Навiщо йому знадобилося так жорстоко жартувати зi мною? Помста? Може, й так, саме вона.

Цiкавостi не стало вiдтодi, як я дiзнався, хто надiслав записку. Тепер ii мiсце займало щось iнше, щось, нiколи досi ще не вiдчуте… Хай як важко було менi зiзнатися, але я вiдчував страх i невпевненiсть… А ще каяття. Хотiлося… перепросити, чи щось на кшталт цього. Минуле повiльно зав’язувало на моiй шиi петлю iз цеглою на кiнцi.

Я спробував вiдмахнутися вiд думок, що ятрили душу, i зосередитися на дорозi. Краевид за вiкном вражав. Основна частина мiста вирiзнялася витонченою, iсторично цiнною архiтектурою. Здавалося, будинки залишилися в такому самому чудовому станi, як на момент iхнього зведення. Можна було тiльки здогадуватися, до якого столiття належать цi фасади та неймовiрнi скульптури, що iх прикрашають. Скрiзь було неймовiрно чисто та охайно, але що далi я наближався до промислового району мiста, то бiльш очевидним ставав контраст iз ранiше побаченим. Насамперед будинки. Тепер вони мали грубу форму, а колiр – темний, нiби сiрим шаром упав на них дим, що клубочився над заводами. Навiть люди тут були iнакшi. Нужда читалася з iхнього дешевого одягу, виснажених облич.

Я скинув швидкiсть автомобiля, бо люди переходили дорогу, де iм заманеться (вони дивилися на мою машину з якоюсь злiстю, дехто – з подивом), а маленькi дiти безпечно гралися на тротуарi, зовсiм не переймаючись, що iхнiй м’яч покотиться на проiжджу частину. Через кiлька кварталiв я все-таки опинився на потрiбнiй вулицi, що вела до одного iз заводiв.

Це пiдприемство спецiалiзувалося на виготовленнi кухонних меблiв з натуральноi деревини. Адам обiймав тут посаду консультанта. Попри невеликий оклад, це було краще, анiж працювати офiцiантом чи прибиральником.

Менi довелося докласти певних зусиль, аби зустрiтися з директором заводу – невеликого зросту чоловiком, не зовсiм упевненим у собi. Менi, у моему дорогому костюмi, було нiяково стояти бiля цього чоловiка у светрi ручноi в’язки та штанях iз дешевого сукна. Директор мав карi очi, сиве волосся та грубуватi руки iз мозолями та темними цятками, що виказували поважний вiк. І знову цi лiнii… Вiдчепiться!

– Мiстере Коваленко, – низьким i хрипким голосом промовив чоловiк. – Перепрошую, що змусив вас чекати. Якби менi сказали, що саме ви прийшли до мене, я б одразу вас прийняв.

– Я дуже вдячний за таке ставлення, – гречно вiдповiв я.

– Це вияв поваги до такого чудового юриста, як ви, – усмiхнувся директор. – Що привело вас до нас? Невже хтось позиваеться на мою компанiю?

Директор знову всмiхнувся, намагаючись замаскувати жартом своi хвилювання. Ми розмовляли в його кабiнетi, де, через погану шумоiзоляцiю, було добре чути нiбито вiддаленi, проте достатньо гучнi звуки роботи станкiв, перегукування працiвникiв чи рух вантажних машин. Здавалося, що весь отой гамiр вируе просто за вхiдними дверима.

– Хочу вас заспокоiти: нiхто не позивався на вашу компанiю, – кутики губ сiпнулися в усмiшцi. – Я завiтав до вас з особистого питання.

– Допоможу, чим зможу.

– Я знаю, що у вас працюе один чоловiк. Його iм’я Адам Нейсклi, – на цих словах обличчя директора стало зовсiм сумним, вiн опустив погляд на своi руки, i це вкрай збентежило мене. – З ним щось сталося?

– Адам Нейсклi бiльше у нас не працюе, – вiдповiв директор i пiдняв погляд на мене.

– Не працюе? – здивовано перепитав я, але вiдразу опанував себе (хоч мiй голос не пiдвищився поза межi дозволеного та не виказував емоцiй, я бiльш пильно почав ставитися до кожного слова мого спiврозмовника). – Тодi чи не знаете ви, де його знайти? У мене до нього невiдкладна справа, сер.

– Боюся, що це неможливо, – кожне слово давалося чоловiковi важко. Вiн зiтхнув i ледве витиснув iз себе: – Адам цiеi ночi скоiв самогубство.

Менi перехопило подих. Я дивився на директора i просто не вiрив у щойно почуте: тiльки позавчора Адам надсилав менi записку, а вже сьогоднi – його немае серед живих. Не смуток опанував мене, i не горе, а щось зовсiм iнше. Я вiдчув, нiби всерединi гостре лезо черкнуло по серцю, й розгублено тупився у сивочолого директора, уперше за життя не знаходячи потрiбних слiв. Ми мовчки просидiли якусь мить, поки директор не заговорив сам.

– Вiн затримався на роботi до пiзньоi години. Адам був чудовим працiвником. У нас iз ним нiколи не виникало проблем, – почав пояснювати вiн, сприйнявши мовчання гостя за шок. – Вiдданий працiвник. Розумний i талановитий. Попри його постiйну понурiсть, я знав, що насправдi вiн чудова людина. Ми з ним працювали майже три роки. Я навiть не пiдозрював, що його щось гнiтить.

– Гнiтить? – зронив я.

– Так… Вiн залишив записку…

На цi слова озвалася кожна клiтинка мого тiла. Я мiцнiше стиснув поручнi крiсла, сподiваючись, що в записцi не йдеться про мене, бо вiдчував свою вину так, наче власною рукою вбив Адама…

– У нiй було написано, що вiн бiльше не мае сил боротися. Цей свiт його гнiтить.

– Чи можна оглянути його кабiнет? Звiсно, якщо полiсмени…

– Можна, – кивнув директор. – Полiсмени надовго тут не затрималися. Це ж лише самогубство, а не вбивство.

Чоловiк пiднявся з мiсця i рушив до виходу з кабiнету. Я, пiдвiвшись i поправивши пальто, попрямував слiдом. Ми йшли коридорами заводу, а шум поза кабiнетом здавався ще гучнiшим, просто нестерпним. Якимось дивом це йшло менi на користь – принаймнi трохи глушило думки.

Кабiнет Адама був у найбiльш шумнiй частинi пiдприемства, бiля цеху з обробiтку дерева. Невелика комiрчина без вiкон i кондицiонера. На пiдлозi валялися книги та старi газети невiдомоi дати публiкацii. У кутку стояв робочий стiл iз розкиданим канцелярським приладдям, кактусом у жовтому горщику i магiчною кулею чорного кольору. Я добре пам’ятав ii. Адам полюбляв гратися тiею кулею: вiн ставив iй запитання щодо справи, а потiм смiявся з вiдповiдi, яку вона видавала. Ще один камiнь у душу. На стiнах висiли вирiзки iз журналiв i газет, здебiльшого про когось iз зiрок. У кiмнатi витав дивний аромат – свiжий i чомусь дивно знайомий. Окрiм кулi, бiльше нiчого не вказувало на мiй зв’язок iз Адамом. Чи не так. Краще сказати, на мiй зв’язок iз його самогубством.

Я пiдiйшов до столу. Якась невiдома сила змушувала мене взяти кулю до рук (може, хотiлося згадати минуле, коли ми смiялися з ii кумедних вiдповiдей). Тому я дiстав iз кишенi пальта акуратно складену в рiвний квадрат бiлоснiжну хустинку, розгорнув ii на долонi й узяв кулю до рук. Я так прикипiв очима до круглого отвору, що бачив у склi власне блiде вiдображення. У головi вирувало багато думок, але одна була найбiльш настирливою: «Чи винен я в його самогубствi?»

Я вдивлявся в отвiр, нiби на свое нiме запитання чекав жаданоi вiдповiдi «нi». Серце билося, неначе перед першим судом. Нiчого не вiдбувалося. Та й на що я сподiвався? Може, куля зламалася? Я пiдiбгав губи й уже намiрився поставити ii на мiсце, аж раптом за склом щось почало рухатися. Я затамував подих, споглядаючи, як у чорнiй рiдинi спливають блiдi букви:



Без сумнiвiв.



Я завмер, нажахано туплячись у букви, аж доки мiй холодний розум не запрацював знову, щоби все менi пояснити, – у рiдинi свiтився стандартний напис, який мають усi кулi цього виробництва. Таке пояснення здалося менi приемним, тому я трiшки розслабився. Утiм повнiстю притлумити неприемнi вiдчуття не вдавалося, i я заходився переконувати себе, що це просто випадковiсть, що отакi магiчнi кулi зовсiм не магiчнi та дiють за принципом iмовiрностi. Мое рацiо почало так послужливо наводити факти, що йдеться про випадковiсть, що я всмiхнувся власним хвилюванням i вже хотiв поставити магiчну кулю на стiл, коли сталося вже зовсiм непояснюване. Напис зник, а натомiсть з’явився iнший:



Ти недостатньо iдеальний для цього.



Це була фраза, яку я геть не очiкував побачити. Ошелешений, я знову й знову перечитував ii по буквi, доки тi не зникли. Я не знав, як реагувати: фраза, яка щойно зникла, належала менi самому. Це було останне, що я сказав Адамовi пiд час звiльнення.

– Його улюблена куля, – усмiхнувся директор i пiдiйшов ближче (я швидко почепив на свое обличчя вираз незворушностi). – Вiн полюбляв бавитися нею.

– У нього було чудове почуття гумору, – у голосi не вчувалися емоцii, що привернули б увагу директора, зате зберiгалися звичнi паузи в 0,48 секунди.

– Так… – чоловiк здивовано глянув на мене. – А ще вiн був чудовим працiвником. Нам iз ним пощастило.

– Це правда. Вiн найкращий. Дякую, що показали його кабiнет. Перепрошую, але менi треба йти…

– Чому ви не надали йому характеристики, мiстере Коваленко? – запитання наздогнало мене на порозi кабiнету. – Якою була причина його звiльнення? Я розумiю, що це не моя справа, але… Я бачив, у якому станi вiн прийшов на цю посаду. І скажу бiльше, я вiдчував, як вiн не хотiв ii обiймати…

– Ви повиннi мене зрозумiти, – я повiльно повернувся та пiдiйшов до чоловiка iз незмiнно спокiйним виразом на обличчi, – як керiвник керiвника. Інодi ми маемо ухвалювати непростi рiшення задля добробуту нашоi справи. Хай якi б цi рiшення не були складнi… Я мусив його звiльнити, хоч i визнаю, що вiн був найкращий.

– Дякую… – голос директора затремтiв. – Дякую, що вiдповiли на мое запитання.

Я нiчого не сказав, лише легким кивком голови показавши, що приймаю його вибачення. Менi не хотiлося говорити щось погане про Адама. Це тiльки мiж нами. Директор був занадто вражений втратою цiнного працiвника, щоби ставити ще якiсь запитання. Чоловiк попрямував до виходу, минаючи мене, а я терпляче чекав, коли залишуся в кабiнетi сам.

– Мiстере Блублерi, чи можу я взяти кулю на згадку?

– Що? – здивовано перепитав директор. – Кулю?

– Так. Я… – намагався дiбрати слова, щоби переконливо висловити емоцii, яких не вiдчував.

Я нiбито розгублено втупився у пiдлогу, затримавши руку на пiвдорозi до губ (як часто я торкався кiнчиками пальцiв до нижньоi губи i повiльно по нiй водив, обмiрковуючи щось). Ось i зараз я майже зробив цей жест, але вчасно себе зупинив. Мiстер Блублерi сумно всмiхнувся i надривно вiдповiв:

– Звiсно, мiстере Коваленко.

– Справдi? – я швидко перевiв здивований погляд на директора, не розумiючи, чому так легко все вдалося.

– Так, – мiстер Блублерi пiдступив до мене i приязно поклав руку на мое плече.

– Вельми вдячний вам, – я спрямував ошелешений погляд на директорову руку на моему плечi та здивувався ще бiльше, коли чоловiк поплескав мене нею по плечi.

Через двадцять хвилин я iхав у власному авто, а поряд, на пасажирському крiслi, лежала куля. Упродовж дороги я тiльки те й робив, що кидав на неi погляди, нiби очiкуючи, коли та покаже ще якiсь слова. Проте отвiр залишався порожнiм, а у склi вiдбивалося небо.

Я прокручував у головi все, що сталося зi мною за цi два днi, – хотiв розкласти по поличках. Адам надiслав менi передсмертну записку, зачепив за живе, хоча знав, що я з’ясую iм’я вiдправника. Вiн також знав, що я вийду на нього, але вiдсоток того, що навiдаюся, був зовсiм незначним. Тодi на що Адам сподiвався? На моi людськi почуття i дещицю цiкавостi? Чи, можливо, йдеться про спробу завдати менi болю через акцент на моiй причетностi до його вбивства. Так би й було, так майже i е, а проте… е ще дещо. Цi ранковi новини з полiцii. Мою сiм’ю було навмисно вбито, i камери спостереження на СТО показали людину, менi знайому… До мене це дiйшло. Це був вiн… Адам. У вiддiлку я не вiдразу його впiзнав, але сьогоднiшнiй день змусив мене пригадати це обличчя.

Отже, Адам був ще й хорошим механiком. Чорт, вiн не перестае мене дивувати. Улаштувати вбивство моiх 33 %! Але навiщо? Якщо заради помсти, тодi нехай, у таке я б ще повiрив. Однак це ж Адам, i хай як я не ставився до нього, але був певен: вiн цього не робив. У нього були чудовi стосунки з моею дру… дружиною.

Пiсля вiзиту на фабрику запитань мало би зменшитися, але натомiсть побiльшало. Адам не був тiею людиною, яка здатна на помсту, вбивство та самогубство. Хоча… може, я й помиляюся. У хвилини слабкостi та розчарування людина здатна на будь-якi вчинки. Наскiльки ж потрiбно опуститися на життеве дно, щоби наважитися на самогубство? Наскiльки? Мiй погляд знову ковзнув по кулi, а совiсть почала нашiптувати не найкращi слова. Вiн упав на дно життя, i це я пiдвiв його до краю, поклав руку на плече i штовхнув униз. Вiн летiв i впав через мене. Невже я такий поганий? Невже й справдi вся вина на менi? Я пiдштовхнув людину до найгiрших грiхiв. Змусив мучитися в цьому свiтi. Та нi. Нi. Ми самi ухвалюемо рiшення, що стосуються нашого життя, тож якщо нас кидають на дно, ми повиннi вибратися з ями, чого б це не вартувало.

Я iхав назад до офiсу. Увага на дорогу та класична музика, що лагiдно лилася з динамiкiв, розслабляючи мене, вимели з голови всi думки. Проте ненадовго.

Я завернув на стоянку та заглушив машину. У салонi запала тиша, але я не поспiшав виходити. Мене щось утримувало на мiсцi. І те щось, отой тягар, лежить поряд. Куля, що, здавалося, стежить за мною. Вона мала вiдбиток Адама i занадто багато спогадiв.

І хай би як я намагався виправдатися, але… Ми вiдповiдаемо за своi рiшення, а тi деколи пов’язанi з кимось iще. Коли маеш владу, мусиш визнавати, що твоi рiшення не завжди правильнi. Мусиш розумiти, що в кожнiй дii людина керуеться власними амбiцiями i думае передусiм про себе. Влада п’янить i позбавляе розсудливостi. Я оступився. У цьому була й моя вина. Частково. Частково, бо знову ж таки, ми самi обираемо власний шлях.

– Це було його рiшення, Андрiю. Тiльки його. Вiн сам обрав шлях – обiрвати життя. Проте й моя провина е в цьому. Менi не потрiбно було забувати, що я вiдповiдаю за наслiдки своiх рiшень… – я проговорив це все у дзеркало заднього огляду (моi блакитнi очi здавалися такими неймовiрно яскравими та глибокими, нiби я говорив до власного серця), подивився на кулю й зовсiм тихо додав: – Адаме, якби ти знав, як менi жаль. Але тобi вiд цього краще не стане… Пробач.




15 %


Найскладнiше в цьому свiтi – час. Його не можна повернути, зупинити чи змiнити. Його завжди мало i нiколи не бувае багато. «Скiльки б я мiг устигнути» – завжди виникае наприкiнцi, iз розумiнням, що не зробив багато з того, що здатне змiнити майбутне.

Час не можна побачити, вiн залишаеться в закапелках пам’ятi як знак про прожите життя. Адже мить для когось може бути короткою, а для когось – безмежно довгою. Змiнити плин життя, обертання всесвiту можна швидше за мить, але побачити – нiколи, бо смерть швидша за все.

Тому я й прийшов до тебе. Ти б не пiзнав цiну часу, якби не сидiв на пiску, серед крупинок, наповнених твоiми спогадами. Хвилинами ранiше ти споглядав, як палало збудоване тобою королiвство. Те, що ти плекав роками чи навiть столiттями, згорiло за кiлька митей. Язики полум’я жадiбно лизали будiвлi, пожираючи твоi старання, перетворюючи iх на попiл, а той – на крупинки чорного пiску, що зберiгав у собi твоi спогади.

Усе, що ти так дбайливо споруджував, продумував до дрiбниць, покладаючи роки життя, було поховано неймовiрно швидко. Та швидкiсть знецiнювала кожну вкладену в твою роботу годину. Вона зрiвняла iз землею твою працю.

Це було занадто легко для мене, хоча й здавалося, що я згаяв на свiй план надто багато часу. Дивися, все, що ти так довго вибудовував, убив вогонь, який я так довго зiгрiвав. Ми обидва довго йшли до мети, i обидва так швидко стали свiдками його провалу й успiху. І в цьому е свiй шарм i горе. Усе сталося так швидко, що я не втамував спраги, а ти не усвiдомив помилки. Ми обидва помилились i не навчилися, пiшли шукати iнший шлях, забувши про те, що час усе розставить по мiсцях: моя б жага втамувалася, а ти би знову взявся за будiвництво мiста з чорних крупинок.

Але ж нi. Час минув, залишивши шрами, згаслi надii та зерно уроку, яке для нас iз тобою проросло так пiзно. Адже я прийшов зруйнувати i зруйнував, а ти, понiвечений болем, дивився на це й не мiг зупинити. За мною тодi була сила, а за тобою – слiпота, самовпевненiсть, яка росла столiттями i розцвiла так невчасно.

Я хочу, щоб ми зараз разом прокрутили той момент, коли королiвство палахкотiло. Думаю, ми обидва дозрiли до того, щоби без болю та презирства повернутися в той момент.

Пам’ятаеш iскру, яка перша впала на пiдлогу? Адже не я запалив ii, а ти. Я лише пiднiс ii до тебе, а ти вiдкинув, хлюпнувши презирством. Проте чи мiг ти тодi зрозумiти, що для полум’я потрiбна мала iскра? Хто знав, що вогонь вiзьме гранiт i той запалае? Ти був самовпевнений. І тодi не покликав на допомогу, все сам та сам. І що? Ти бачив, як горiла зала, i думав, що далi вогонь не пiде? Таж iскра того дня була не одна. Усе давно було готове горiти.

І ти побачив, як вогонь перескакуе на iншi частини королiвства. Нiхто не хотiв рятуватися, вони взяли вогонь, вiддаючи тiла, перетворюючись на попiл. Ти не замислювався тодi, чому так сталося? Ти раптом усвiдомив, що потрiбно рятувати своiх людей, але було пiзно. Не можна врятувати тих, хто бажае смертi. Тодi вода перетворювалася на пiсок i всi, кого торкнувся вогонь, не кричали. Вони мовчки приймали свою долю i дивилися на Короля. Лише вiн не горiв. Твоя доля була в iншому – вiдчути втрату, пiзнати бiль.

Горiло все. Падали будинки, палали ворота й мури. І навiть ти втратив вiру, сидячи серед полум’я, бо думав тiльки про смерть, а вона все не приходила. А я стояв i насолоджувався часом, подарованим менi за своi страждання. І лише коли згасла остання жарина, я змiг подивитися на тебе. Але ти був не готовий. У поглядi твоему свiтилося нерозумiння. Ти лютився чи то на себе, чи то на мене: я ж бо невчасно почав мiсiю, не в той момент навiдався до тебе. Тодi я й пiшов, залишивши тебе на згарищi власних утрат.

Але, друже мiй, я повернувся. Час минув. Для мене – лише мить, для тебе – цiле життя. Ми засвоiли з тобою урок, рiзний для кожного. Тепер я досвiдчений, упевнений, сповнений сил. А в тобi час залишив зерно, яке повинне прорости. І я прийшов допомогти йому пробитися, розкрити пелюстки i подивитися на сонце.

Адже прожитий нами час – цiнний. І хай би як нам здавалося, що в ньому було багато непотрiбних дiрок, це лише наш суб’ективний час. Його занадто мало, а iнодi – й зовсiм недостатньо. І хай як би нам не здавалося, що життя вiдбирае його… Завжди, пам’ятай це, завжди у нас е достатньо часу, щоби скористатися ним для нашого блага.

Тому, мiй друже, у нас iз тобою ще е час. І я прийшов, аби скористатися ним. Створена тобою досконалiсть упаде, i у нас е на це час.




16 %


Я опускаю руки. Свiт перемiг. Мене гнiтить кожна секунда цього жалюгiдного iснування. Це мiй вибiр. Я йду, хоч i не знаю, що на мене чекае попереду. Прощай, мiй неiдеальний свiте!



Останнi слова людини, яка вирiшила пiти з життя. Як же треба зневiритися в усьому, щоби знайти в собi сили розiрвати зв’язок iз реальним свiтом. Це питання не раз виникало в Девiда на мiсцi скоення самогубства. Кажуть, що той, хто стоiть над цiею прiрвою, мовчить про своi намiри, а той, хто вiдкрито говорить, нiколи на це не зважиться. У своему горi вiн забиваеться в темний кут свiдомостi, закриваеться вiд усiх i помирае у муках вiд шаленого душевного болю. Для Дербi це жахливiше за вбивство, скоене чужою рукою. Щоби пiти проти власного життя, потрiбно мати багато сил i впевненостi у своему рiшеннi.

Детектив сховав передсмертну записку до кишенi. Вiн не звернув уваги на ii синiй товстий папiр i букви – бiлоснiжнi, з бездоганними лiнiями. Зараз Дербi перебував у квартирi померлого. У кожнiй кiмнатi снували полiсмени, якi проводили обшук, знiмали вiдбитки пальцiв чи фотографували речi для звiтностi.

Девiд був приемно вражений квартирою, оформленою в англiйських традицiях. У кожнiй деталi тут вiдчувалася добротнiсть, теплота та затишок. Усе вказувало на достаток господаря, хоча той працював на не дуже високо оплачуванiй роботi (це наштовхувало на здогад, що помешкання вiн отримав у спадок). Полiсмен мiркував, що Адам мав непоганий смак i вiдчуття стилю, вiдповiдально ставився до вибору кожного елемента iнтер’еру. Меблi, хоч i масивнi, не були позбавленi витонченоi вишуканостi й елегантностi, а елементи обробки вирiзнялися якiстю. Цей приемний стиль простежувався й у легких квiткових орнаментах, декоративнiй рiзьбi, вигнутих лiнiях нiжок та iнших деталях.

Коридор з дерев’яними панелями було виконано в коричневих кольорах. Тут стояло кiлька столикiв з фiгурними нiжками, а на них – вазони, зелень яких майже торкалася пiдлоги. На столиках лежали старi пожовтiлi газети. Полiсмени уважно вивчали iх, намагаючись знайти вiдбитки пальцiв.

Із цього невеликого коридорчика сходи вели нагору, до iнших кiмнат. Грубi поручнi губилися на тлi iнтер’еру, зовсiм не перебираючи на себе увагу. Девiд пiднявся ними i рушив до перших на шляху дверей. У кiмнатi стояв полiсмен i фотографував деталi. Спалахи освiтлювали кiмнату. Попри розсунутi фiранки тут було темно: небо затягнуло важкими хмарами i здавалося, що на мiсто опустилися сутiнки.

На кухнi панував iдеальний порядок. У центрi кiмнати на дерев’янiй пiдлозi лежав зеленого кольору килим iз геральдичними вiзерунками. У меблях переважали строгi, чiткi лiнii. Виготовлений iз натурального дерева кухонний фасад пасував до стiльницi з темного каменю. Оздобленi свiтлою цеглою стiни гармонiювали з меблями, а фiранки на вiкнах – iз вiдтiнком килима. Свiжостi примiщенню додавала папороть, що вишикувалася на пiдвiконнях у бiлих квадратних горщиках. Девiд зловив себе на тому, що уявляе Адама, який зранку готуе тут собi вiвсянку…

– У холодильнику повно iжi, сер, – фотограф вiдволiкся вiд процесу знiмання i вiдчинив дверцята холодильника. Справдi, полички ломилися пiд вагою продуктiв, здебiльшого свiжих овочiв i фруктiв. – Не скидаеться на те, що вiн збирався пiти з цього свiту.

– Це трохи дивуе, – промовив Дербi. Вiн оглянув бездоганний лад на кухнi й замислився. – Все таке чисте…

– І що ще дивно: геть мало вiдбиткiв, – пiдсумував фотограф.

– Де Рiчард?

– У кабiнетi.

Уже на самому порозi Девiд ще раз обвiв кухню поглядом. Усе в нiй дихало чистотою i незримим вiдчуттям живого, попри те, що хазяiн бiльше нiколи не ввiйде сюди. Усе здавалося надто живим… Детектив покинув кiмнату, ступивши до наступноi.

Вiтальня дуже вiдрiзнялася вiд кухнi. У нiй переважали насиченiшi барви – бордовi. Меблi були з темного дерева, обтягнутi добротною тканиною, на декiлька тонiв темнiшою за деревину. Найбiльше привертав увагу камiн, над яким висiла картина iз пейзажем осiннього лiсу. Жовтi та помаранчевi вiдтiнки на тлi коричневих дерев гарно поеднувалися зi шпалерами, укритими чорним орнаментом, який зображував птахiв, що сидять на гiллi. На самому камiнi стояли книги зi старими, мiсцями потертими палiтурками, що обсипалися та залишали на поверхнi слiди. Звiсно, тут також стояв вазон, цього разу – маленьке мандаринове дерево з крихiтним плодом на гiлочцi. Було видно, що хазяiн за ним доглядав. Бiля камiна лежали гiркою дрова для розпалу. Навпроти камiна, на круглому й товстому бордовому килимi, що добре поглинав пил, розмiстилися крiсла. Мiж ними стояв журнальний столик iз настiльною лампою. Поодаль – довгий, оббитий тiею самою тканиною, що й крiсла, диван. Позад нього височiв громiздкий комод iз золотавими, потертими вiд довгого користування ручками на кожнiй шухлядi.

Попiд стiною стояла книжкова шафа. Там не виднiлося жодного видання, пов’язаного з дiяльнiстю господаря, натомiсть було представлено цiнне надбання класичноi лiтератури у вишуканих обкладинках. Вбудований у стiну телевiзор прикривали дерев’янi дверцята (такий задум давав змогу не псувати сучасним виглядом автентичну атмосферу кiмнати). Пiд ним ховався невеликий бар, що мiстив здебiльшого вiдбiрнi сорти вiскi, за своею цiною вони далекi вiд дешевих. Масивнi оксамитовi штори пишними хвилями спадали на вiкна. Це примiщення не залишало сумнiвiв, що його мешканець – далеко не простак.

Тепер сюди перебралися полiсмени, що були в коридорi на першому поверсi. Вони фiксували вiдбитки пальцiв i вивчали деталi, що iх зацiкавили.

Минаючи спальню, Девiд зупинився i вiдхилив дверi. У кiмнатi переважали зеленi барви. Широке лiжко, припасоване посеред кiмнати, поближче до вiкон, вражало кiлькiстю маленьких подушок, якi вiдрiзнялися одна вiд одноi вiдтiнком зеленого кольору. Покривало з дорогого матерiалу мало геометричний вiзерунок, що перегукувався зi шпалерами, на яких, здавалося, проглядався такий самий. Висока шафа, зараз вiдчинена, зберiгала викладенi в iдеальному порядку речi та вишикуванi на однiй поличцi пари взуття.

– Сер!

До Девiда долинув знайомий голос. Це був Рiчард, його помiчник. Детектив повернув голову й побачив самого помiчника. Той мав дещо збуджений вигляд (Девiд навiть подумав, що годилося б навчити хлопця якось стримувати емоцii).

– Я вас скрiзь шукав. Ходiмо до кабiнету Адама, там бiльше цiкавого.

Рiчард Вайлд був доволi високим хлопцем спортивноi статури, що дуже ретельно ставився до фiзичноi пiдготовки. Вiн постiйно вкладав свое темно-каштанове волосся та фiксував його гелем, аби зачiска трималася до кiнця дня. Хлопець справдi придiляв багато уваги своему зовнiшньому вигляду: носив iдеально випрасуванi сорочки з неймовiрно накрохмаленими комiрцями та щодень голився (це викликало особливу повагу в Девiда, який частенько цим нехтував). Рiчард мав такi густi чорнi брови, що iнодi здавалося, наче вони живуть окремим життям. Нiс прямий, iз трохи задертим догори кiнчиком, що надавало цьому насправдi скромному хлопцевi дещо гордовитого вигляду. Свiтло-карi очi за певного освiтлення здавалися геть жовтими.

– Уже йду.

Хлопець зник за дверима, не дочекавшись, коли детектив пiде слiдом за ним. Девiд неквапливо рушив до кiмнати. Цiкаво, що кабiнет певною мiрою не вписувався в загальний iнтер’ер квартири. На вiдмiну вiд попереднiх кiмнат, стiни тут були синього, бiльш яскравого кольору. На всю стiну позаду робочого столу простягнулася шафа зi скляними дверцятами, за якими знову стояли книги. Доволi довгий бiлий стiл з невеликими шухлядами було зроблено з добротного дерева. На ньому лежали ноутбук, блокнот i кiлька ручок (Знову ця бездоганнiсть!). На пiдлозi традицiйно розстилався гарний килим, цього разу iз бiльш пухнастою текстурою. Навпроти столу, бiля протилежноi стiни, стояв бiлого кольору диван. Вiкна прикрашали штори з легкого текстилю, крiзь якi пробивалося свiтло. Не обiйшлося й без вазонiв, що прикрашали кiмнату, роблячи ii бiльш затишною.

За ноутбуком уже працювали хлопцi. Вони зламали систему i тепер вивчали файли в ii пам’ятi, щось копiюючи на знiмнi диски. У кiмнатi товпилося багато людей, якi дослiджували кожен ii куточок на наявнiсть чогось пiдозрiлого.

– Зараз шукаемо на його ноутбуцi хоч якусь iнформацiю, яка могла б допомогти в розслiдуваннi, – пояснив Рiчард.

Девiд наблизився до дивана, в обох кiнцях якого було розставлено по двi подушки синього кольору. Детектив обвiв примiщення пильним поглядом i побачив ледь помiтнi подряпини на пiдлозi, що виглядали з-пiд килима бiля нiжок дивана. Ступивши на край килима, детектив вiдчув, як носак його черевикiв нiби втопився вперед, видавши ледь чутний скрип. Це насторожило Девiда. Вiн пiдняв черевиком край килима i перенiс усю свою вагу на ногу, сильнiше натискаючи на пiдлогу, яка прогнулася ще бiльше. За цим спостерiгав Рiчард, який ловив кожен рух шефа. Зауваживши зосереджене i дещо здивоване лице Дербi, вiн усе зрозумiв i поспiшив до дивана. Без зайвих слiв чоловiки почали злагоджено працювати.

Поки Рiчард вiдсовував диван (той виявився дуже легким), Девiд скрутив килим. Розчистивши простiр, детектив узявся визначати мiсце, де найбiльше вiдчувалася порожнеча мiж паркетом i його основою. І там, де вiдчув найменший спротив, Дербi опустився на колiна та заходився вишукувати бодай найменшу зачiпку. Кiнчиками пальцiв детектив намацав у паркетi нерiвний стик. Дербi почав натискати на поверхню по всiй довжинi стику, поки не пролунало «клац!» i паркетина не пiднялася на декiлька мiлiметрiв, даючи змогу прибрати ii. Пiд нею виднiлися червонi дверцята металевого сейфа пiд паролем.

– Треба зламати, – сказав детектив. Побачивши перед собою електронний кодовий замок, вiн не вагався. – Дайте порошок.

У протягнуту руку Девiда швидко поклали все необхiдне. За допомогою пензлика вiн акуратно нанiс порошок на кнопки замка. Вiдбитки з’явилися на чотирьох iз них. Комбiнацiй було багато.

– Здаеться… – тихо прошепотiв детектив, а Рiчард, зовсiм близько нахилившись до нього, намагався ловити кожне його слово.

Цифри здавалися Дербi дуже знайомими. Вiдповiдь крутилася в головi.

– Невже…

Детектив натиснув на 1206, система прийняла код, i замок вiдчинився. Всерединi лежали папери, а поверх них – записка. Девiд узяв ii та пiднiс до очей. Бiлi букви на синьому тлi мiстили повiдомлення: «Нема за що».

Це збентежило детектива. Вiн передав записку Рiчардовi, який теж здивовано заходився розглядати ii. Дiставши папери, Девiд зрозумiв, що перед ним роздрукiвка Адамових переписок з кимось.

– Переписки, – пробубонiв Девiд собi пiд нiс.

Вiн звiвся на ноги i пiдiйшов до столу, за яким ще сидiли спецiалiсти. Показавши iм роздрукiвку, детектив промовив:

– Надiюся, що в його електроннiй поштi е хоч якiсь зачiпки, з ким вiн переписувався.

– Будемо над цим працювати.

Для чого Адам зберiг усi цi переписки? Ще й записку… За стилем вона дуже нагадувала його передсмертну. Мабуть, це не збiг i чоловiк пiшов iз життя, залишаючи гiрку правду про власний злочин. Такi думки крутилися в головi детектива.

– Як ви дiзналися код до сейфа? – зовсiм тихо прошепотiв Рiчард, коли всi узялися за роботу i нiхто не звертав на них уваги.

– Це дата загибелi мiсiс Коваленко та ii дiтей.




17 %


Усi подii, хоч i мали на мене вплив, швидко вiдступили на заднiй план, щойно я взявся до роботи. Я справдi любив ii, вкладав багато сил, бо, хай там як, вона становила значний вiдсоток мого iдеального життя. 33 % – це роль i мiсце в життi.

Ми приходимо в цей свiт, щоб не просто прожити життя вiд народження до смертi, перетворюючи кисень на вуглекислий газ. Ми подолали довгий шлях еволюцii вiд найпростiшого мiкроорганiзму до унiверсального, який не просто функцiонуе, а розвиваеться, мислить i творить. Ми е носiями унiкального генетичного коду. Рiзнi не тiльки за зовнiшнiстю, а й за характером, уподобаннями й умiннями. Народженi, щоб творити, виконувати покладену на нас мiсiю.

І ii вже закладено у нас. Треба просто заглянути всередину i проаналiзувати себе. Що ми вмiемо? Що нас приваблюе? Якi нашi сильнi гранi, а якi слабкi. Не кожен може стати чудовим архiтектором з тонким вiдчуттям довершеностi. Не кожен здатний зiграти на сценi, передавши найсильнiшi емоцii героя. Так, як не кожен спроможний сконструювати генiальний винахiд, який змiнить людство назавжди. Просто важливо знайти той самий правильний шлях. Це не те саме, що обрати правильне ремесло – цього замало. Потрiбно досягти в ньому успiху. А це не просто.

Цих 33 % не отримати за день чи навiть кiлька рокiв. 22 % охоплюе усвiдомлення покликання та шлях до самовдосконалення, навчання, правильний вибiр роботи, а також досягнення в нiй успiху, тодi як 11 % – пiдтримання належного функцiонування органiзму (ми повиннi дбати про здоров’я нашого тiла).

Останнi роки я поступово вiдходив вiд великих справ, бо розширяв кордони своеi працi, добиваючись iнших 33 % – спадку для наступних поколiнь. Ще й процесiв, якi б мене зацiкавлювали, ставало дедалi менше. Менi не хотiлося порпатися в чужiй бiлизнi, ухвалювати якiсь юридичнi рiшення, допомагати компанiям не закалятися у багнюцi та вiдстоювати права цих змарнiлих вiд багатства людей. Я волiв зовсiм iншого… Головоломки, вiд якоi б кипiли мiзки, де все ставало би проти мене, а я б залишався певен, що клiент мае рацiю. Поринути в розслiдування з опитуванням, складанням пазлiв, вивченням новоi iнформацii… Менi кортiло ковтка свiжого повiтря, бо, довiвши своi навички до автоматизму, я бiльше нiчому не дивувався. Проте я розумiв, що все це наслiдок мого навчання в закладi вищоi освiти, де практикували метод Сократа. Ми, студенти, розглядали реальнi справи, шукали рiшення та шляхи розв’язання проблем. Нам не пiдказував нiхто та нiщо, окрiм нашого розуму та гострого погляду на ситуацiю. Сумую за тим часом…

Отож я став уникати участi у прибуткових справах, натомiсть поринувши в роботу вiддiлення соцiальноi допомоги, що дiяло у межах моеi компанii. Вiддiлення призначалося для надання правовоi допомогти малозабезпеченим громадянам (я мiг дозволити собi таку безкоштовну послугу), хоча допомогти вдавалося не всiм. Я читав звiти працiвникiв у пошуку чогось цiкавого, неординарного, чогось, що привернуло б мою увагу, спiлкувався телефоном, пiдписував документи. Я завалив себе роботою, щоб хоча би полегшало.

Десь за двi години пiсля мого повернення до мене зайшов Сашко i, як завжди, почав переповiдати свою розмову з клiентом, нахвалюючи того. Вiн сидiв у крiслi перед моiм столом, закинувши ногу на ногу й активно жестикулюючи рукою. Я намагався дивитися в документи, аби не пiдводити голову й не бачити бiлих лiнiй.

– А ти де був?

Це запитання змусило мене вiдiрватися вiд паперiв. Напевно, вираз мого обличчя був зовсiм дивним, бо Сашко схвильовано витрiщився на мене.

– Щось сталося? – веселi нотки зникли з його голосу, а сам вiн сiв у крiслi рiвнiше та пiдсунувся до мене поближче.

Я звично зауважив на обличчi друга шар тонального крему. Ох, це його прагнення мати чудовий вигляд, приховати вади зовнiшностi… Чи не нагадуе Сашко когось? Проте я не користуюся тональним кремом.

– Гм. Пам’ятаеш Адама Нейсклi? – у моему горлi нiби щось застрягло.

– Звiсно, його забудеш! Я й досi не розумiю, що з ним тодi таке сталося, що вiн почав валити справу за справою. Але кожен iз нас помиляеться. Хiба i я не помилявся? Помилявся.

– Вiн помер цiеi ночi, – промовив я на одному подиху.

– Помер? – перепитав здивовано Сашко (здаеться, вiн не до кiнця осягнув отриману iнформацiю).

– Вкоротив собi вiку.

– Вкоротив… Стоп, Адам покiнчив життя самогубством?

– Так.

– Так? Це все, що ти можеш сказати?! Адам скоiв самогубство… Чорт, – Сашко прикрив рукою рот i шоковано глипав на мене. – Чорт. Цього не може бути!

– На жаль, може, – зiтхнув я.

– Нi. Вiн такий талановитий. Я думав, що вiн зараз десь на островах вiдпочивае, а його кар’ера процвiтае. Та нi, – друг похитав головою, нiби вiдмовляючись вiрити в почуте. – Я… А ти чому так спокiйно про це говориш?

– Спокiйно? – тепер була моя черга дивуватися (насправдi я знав, що на цих словах мiй голос навiть не здригнувся).

Спокiйно говорю про це? Та ти й не здогадуешся, що зi мною вiдбуваеться. Дуже ймовiрно, що в смертi Адама е й моя вина. Моя вина! Нi… нi. Я не винен. Це його вибiр.

– Я просто встиг прийняти цю новину, – вiдкарбував я.

– Нi, Андрiю… – очi Сашка стали зовсiм сумнi, а кутики губ опустилися. – Коли ти менi казав про загибель сiм’i, твое лице було таким самим незворушним, а голос рiвним, нiби ти розповiдав про буденнi речi.

– Тобi так здаеться.

– Я… – вiн зупинився, нiби стримуючи себе, але потiм бiльш спокiйно додав: – Про це ми поговоримо iншим разом. Іду працювати.

Я нiчого не вiдповiв, лише кивнув. Пiсля того як за Сашком зачинилися дверi, я довго сидiв i дивився на них. А яким я мав бути? У чому мiнус спокою? Чи завжди потрiбно бути емоцiйним? Хiба не це робить нас слабкими в цьому свiтi?

Менi не хотiлося вникати в це. Надто багато змарновано часу на розбiр власних емоцiй. Потрiбно заробляти грошi, робити те, що менi вдаеться найкраще. Я волiв повернутися до роботи, але менi не давало спокою крiсло, на якому сидiв Сашко. Воно стояло не так, як мусило. Я знову й знову кидав на нього погляд, нiяк не можучи зосередитися на документах, вiдкритих на ноутбуцi. І не втримався… Пiдвiвшись iз мiсця, я пiдiйшов до крiсла i поставив його паралельно до свого, на вiдстань у тридцять сантиметрiв вiд столу, так, аби краще було видно спiвбесiдника, який сяде в нього наступним. Лише пiсля цього я взявся до роботи.

Я очiкував на завершення дня, коли мене залишать самого у порожньому офiсi i нiхто не матиме до мене дiла. День тягнувся повiльно, я постiйно поглядав на годинник. Десь о п’ятiй до мене ще раз зайшов Сашко, повiдомив, що iде на зустрiч. Ми обмiнялися кiлькома ввiчливими фразами. Складалося враження, що вiн чогось менi недоговорюе. Я, надто добре знаючи свого друга, був цього майже певен.

До кiнця робочого дня зоставалося ще зовсiм трохи. Остання година спливала неймовiрно довго. Попри шалене напруження я намагався працювати. І встиг зробити за неi бiльше, нiж за всю першу половину дня.

І ось, коли годинник показував рiвно шосту пополуднi, я вiдпустив свою секретарку. Люди почали повiльно покидати офiс, i я вiдчув полегшення. Сiвши в крiсло, я повернувся до вiкна i задивився на нiчне мiсто. Воно сяяло вогнями вiд машин, якi затопили вулицi, вечiрнього освiтлення в будинках, що вiдкрило для огляду багато чого в деяких квартирах, i навiть вiд лiхтарiв, якi м’яко вiдбивалися вiд дзеркальноi поверхнi рiчки, що такоi дивноi зими не вкрилася кригою.

Заспокоiвшись, я повернувся до столу. Увiмкнув лампу, i його залило м’яке свiтло. Ноутбук ще був увiмкнений – на екранi свiтився вiдкритий документ. У правому кутi столу стояли фоторамки в срiблястiй оправi. Одна зi свiтлин була зображенням моiх батькiв. Усмiхнених, але зi смутком в очах. Смуток охопив i мене. Моi батьки… Вони iдеальнi. Друга фотографiя – навiчно моi 33 %… І остання, найбiльша iз 33 % частка, всi 22 %…

Вони були рiвнозначними: 11 % – син, 11 % – донька. Усе було за планом. Спочатку народився хлопчик, потiм, через три роки, на свiт з’явилася дiвчинка. Ідеальна рiзниця у вiцi. Достатня, щоби мiж ними зав’язалася мiцна дружба. Хоча вони сварилися… Та й хлопчик, продовження роду.

Лiворуч вiд монiтора лежали рiвно складенi олiвцi рiзноi твердостi та ручки (не люблю пiдставки, волiю мати все перед очима), а ще – стос пiдписаних паперiв, якi я не вiддав секретарцi, бо вирiшив iще раз iх перечитати. З юридичноi практики знаю, що краще декiлька разiв усе перевiрити, нiж потiм вiдбувати термiн у в’язницi. Як власник i директор саме я був вiдповiдальним за кожен зроблений крок чи сказане слово працiвникiв моеi компанii.

Я дiстав iз шафи кулю, повернувся за стiл i почав ii розглядати. На поверхнi виднiлося багато дрiбних подряпин. Я водив пальцями по нiй, неначе шукаючи пояснення пов’язаноi з кулею мiстики, i раптом намацав невеличкий шов. Тодi рвучко притягнув лампу поближче до кулi, щоб роздивитися свою знахiдку. І побачив – невелике заглиблення у формi прямокутника.

Найбiльш iмовiрно, це отвiр, яким скористалися, щоби пiдмiнити фiгуру з вiдповiдями. Не знайшовши пiд рукою нiчого, щоб вiдкрити отвiр, я спочатку надумав розбити кулю. За якусь мить спохопився: так можна втратити багато зачiпок. Краще робити все акуратно. Тому вирiшив пройтися офiсом i пошукати щось гостре. Пiсля пiвгодинних блукань, декiлькох зламаних предметiв i порiзаного пальця я все-таки вiдкрив кулю. Робив я це над раковиною, тож був вражений, коли на ii бiлоснiжну поверхню з кулi витекла не чорна рiдина, яку зазвичай заливають у такого штибу предмети, а незрозумiлого походження червона тягуча субстанцiя (хай як обережно я намагався працювати з кулею, рiдина таки потрапила менi на руки).

Слiдом за дивною субстанцiею в раковину впала багатогранна фiгурка з вiдповiдями. Незважаючи на близькiсть розгадки, у мене зовсiм не тремтiли руки, я тримався. Акуратно пiдiбрав фiгуру, що зовсiм не зiпсувалася вiд рiдини, у якiй плавала (здаеться, ii було оброблено спецiальним розчином), i зрозумiв, що загалом вона мiстила двадцять вiдповiдей.

Якщо вiдповiдь «Ти неiдеальний для цього» й налякала мене (саме цi слова я сказав Адаму пiд час звiльнення), то «Без сумнiвiв» здалася стандартною. Розглядаючи вiдповiдi, я помiтив, що кожну грань було пронумеровано, тож, читаючи всi речення за номерами, можна було отримати таку iхню послiдовнiсть:



1. Без сумнiвiв. 2. Ти неiдеальний для цього. 3. Твоi руки в кровi. 4. Так. 5. Це гра. 6. Розгадка поруч. 7. Центральна. 8. Фiгура. 9. Ти. 10. Хто я? 11. Суддя. 12. Я знаю все. 13. Винуватого. 15. Якщо ти вартий цього. 16. Ти знайдеш мене. 18. Вiдповiдi чекають. 19. Я хочу. 20. Твiй розум.



Я раз у раз перечитував кожне послання пiд цифрами. Швидко рухаючи губами, намагався зрозумiти змiст написаного, однак не знаходив жодноi здогадки, окрiм тiеi, що гра й справдi почалася. Вiдчуваючи холодок по спинi, я пiсля n-го разу читання опустив погляд на своi неначе закривавленi руки. Це було надто моторошно.

І все ж я не сумнiвався, що прийму умови гри. Залишалося тiльки вибрати – вiдгадувати послання чи шукати наступнi зачiпки. Я ще водив пальцем по рiдинi, що вилилася з кулi, вивчаючи ii та силкуючись зрозумiти, що передi мною, коли в головi закрутилися першi, не особливо приемнi здогадки – це кров! І я щиро сподiвався, що тварини.

Я вiдкрутив кран – розбавлена прозорою водою червона рiдина завихорилася в зливi раковини – i довго мив руки. Багатогранна фiгура стояла на столi, повернута до мене гранню, на якiй було написано: «Це гра».




19 %


Це був зовсiм невдалий перший день у початковiй школi. Андрiй засмучено сидiв над домашнiм завданням i ледве стримував сльози. Йому нiяк не вдавалося заслужити похвали вчительки, яка раз у раз зривалася до нього на крик. Чисте серце дитини нiяк не могло змиритися з такою жахливою несправедливiстю.

– Сину, допомогти?

Мама тихо присiла бiля нього i лагiдно торкнулася його волосся. Цi материнi дотики, у них стiльки спокою й тепла. Андрiй тихо похитав головою, продовжуючи виводити цифри.

– Що сталося?

Мати вiдгорнула синовi чорняве волосся з чола й легким дотиком торкнулась устами скронi. Вiд маминоi любовi, ii захисту хлопчиковi стало краще, хоч осягнути те, що вiдбулося, не допомогло.

– Тебе знову сварили? – материнське серце все вiдчувае.

– Так, – схлипнув хлопчик.

– Це минеться. Не бери близько до серця, сину мiй, – вона лагiдно всмiхнулася, хоч серце рвалося з грудей вiд страждань ii дитини.

– Я не можу зрозумiти.

– Що саме?

– Чому вона кричить? – хлопчик повернув заплакане обличчя до мами.

– Не знаю, любий, – та стерла рукою сльозу, що котилася по синовiй щоцi. – Мабуть, iй не до вподоби працювати з дiтьми.

– То чому вона працюе вчителькою, коли не любить нас?

– Хороше запитання, – мама поцiлувала сина в чоло. – Не всi можуть бути вчителями, не кожному це даеться. Для того щоби стати чудовим педагогом, треба не тiльки любити дiтей, а й бути психологом, розумiти людей, мати терпiння, вiдчувати й умiти подавати матерiал так, аби його правильно сприйняли та засвоiли. Вчитель – дуже складна професiя, багато хто позбавлений якостей, потрiбних справжньому педагоговi.

– То чому вони не можуть обрати те, що для них пiдходить? – здивувався хлопчик.

– Не знаю, синку. Деколи ми всi робимо непомiркованi вчинки.

– А ким би я мiг стати? Ким? – зацiкавився хлопчик, i його оченята спалахнули iнтересом.

– Час покаже, – усмiхнулася мати. – Потрiбно трiшки пiдрости, щоб зрозумiти, до чого насправдi маеш хист.

– Мамо, а чому ти вирiшила стати швачкою? – Допитливими оченятами син дивився на свою маму.

Жiнка вiдповiла не вiдразу. Вона пригадувала. Вступ. Нелегкий вибiр. І результат.

– Я вчилася в школi непогано. Була хорошисткою. Тодi менi нiхто не пояснив, що вiд цього теж багато що залежить. Менi дуже подобався урок трудового навчання, я шила, вишивала, плела гачком…

І справдi, iхнiй дiм прикрашали неймовiрно гарнi вишиванi скатертини з вишуканим геометричним орнаментом з краiв. Та й зараз Андрiй сидiв у теплих вовняних шкарпетках iз зображенням зайчика. Мама плела зимовi шарфи, шапки, шкарпетки i светри. Вони були надзвичайнi, прикрашенi вiзерунками, що нiколи не повторювалися. Навiть Сашко, який ходив лише в дорогому одязi, якось попросив у його мами вив’язати для нього шкарпетки чи светр. Мама сплела i те, i те. Їй було завжди приемно допомогти ближньому.

На стiльцях, що стояли за обiднiм столом, були вив’язанi накидки з дивовижним, нестандартним вiзерунком, де кольори переходили один в одного та створювали свою особливу картину.

На столах у вiтальнi та у спальнях лежали скатертини, якi мати створила за допомогою гачка. Нiжнi, зробленi iз найтендiтнiших ниток бiлого кольору, вони здавалися такими легкими. Ряснiли легкими вiзерунками – на перший погляд простими, але придивившись, можна було побачити цю складну роботу.

– Менi завжди подобалося створювати щось нестандартне, робити приемне людям. Особливо розробляти одяг, – вона нiжно усмiхнулась. – Та й руки мала слухнянi. Я була посидючою, неквапливою, помiчала помилки та огрiхи. Завжди iз креслення отримувала «вiдмiнно». Я любила точнiсть у всьому. Згодом побачила, як людям подобаються моi роботи, вони хотiли носити таке саме… Тодi я переконалась, що це дiйсно моя справа. У мене замовляли спiднички, суконьки… Коли знаходиш справжне призначення – ти це вiдчуваеш.

– Як? – зацiкавлено спитав Андрiй.

– Бо навiть утомившись пiсля робочого дня, ти все одно усмiхаешся. Час летить, i ти забуваеш про все. Маленька зарплата хоч i приносить труднощi, але не вiдбирае вiри.

– А тато? Як вiн став лiкарем?

– Коли я пiшов в армiю, – як виявилося, тато вже давно стояв у дверному отворi та слухав iхню розмову, – то не думав, що там буде так важко. Менi довелося побачити багато чого, а психiка на той момент була ще юною. Проте армiя змiнила мое сприйняття життя. Тодi я зрозумiв, що менi хочеться не воювати, а допомагати. І, хоч мене все життя тягнуло до точних наук, я подав документи у медичний виш.

Вiн пiдiйшов до них та сiв поруч iз мамою, злегка обiйняв ii, усмiхнувся.

– Найважче було скласти iспити. Ми з твоею матiр’ю виросли не в дуже багатих сiм’ях, тому мусили все здобувати самi. Я витратив рiк, щоб пiдтягнути знання з бiологii, мови та хiмii. Я мав мiцну волю, характер та психiку, помiчав деталi, якi нiхто не мiг помiтити, мав розвинену логiку завдяки надмiрнiй любовi до математики. Та й вчителька у мене була дуже хороша – дiйсно той природжений наставник, який може навчити всього. Вона вмiла знайти правильнi слова, пояснити легко найскладнiшу тему. Вчила нас логiки, а вже потiм – математики. Тому я вирiшив стати хiрургом. Чи було це важко? Дуже. Часом хотiлося кинути. А скiльки сил було витрачено на все навчання… Далi ще гiрше. Інтернатура була пеклом. Я мусив знати все, просто все на свiтi.

– І ти не здався? – здивувався син.

– Нi. Не здався, – батько усмiхнувся. – Перед першою операцiею я дуже нервувався. Тряслися руки, нудило, ноги пiдкошувалися… Але все минуло, коли я став перед операцiйним столом. Розум був ясний, руки слухалися як нiколи, я тримався вправно, просто iдеально, наче за iнструкцiею виконував кожен рух. Коли все скiнчилося i я вийшов з примiщення, то вiдчув адреналiн. Кров наче знову почала циркулювати по тiлу. Я задоволений своею роботою, бо коли бачиш, як повертаеться до людини життя i попереду у неi ще не один рiк… Це найкраща нагорода.

– А смерть?.. – зовсiм тихо запитав син.

– Вона руйнуе, – зiтхнув батько. – Тодi ти розумiеш, що життя коротке. Звинувачуеш себе, вiдчуваеш, нiби не встиг зробити всього, що мiг, шукаеш помилки… Але це вчить тебе того, що деколи неможливо нiчого зробити. Є ситуацii, коли ти прийшов занадто пiзно i все втрачено. Ти залежиш i вiд iнших людей, i не завжди вони виконують усе, як треба.

Мама притулилася до тата, легко цiлуючи його в щоку. На обличчi батька вже давно з’явилися зморшки, волосся починало ряснiти сивиною. Робота виснажувала, i хоч вiн рятував життя iншим, його власне не надто цiкавило владу. Вiн отримував невелику зарплату за те, що зберiгав таку тендiтну iскру всерединi людини.

– Ти припускався помилок? – запитав Андрiй.

– Можливо, – тато поклав руку на плече сина i промовив: – Ти повинен запам’ятати, що всi припускаються помилок. Ми вiд них не застрахованi. Тому варто спочатку думати, а потiм дiяти.

На цьому розмова завершилася. Андрiй продовжив виконувати домашне завдання пiд контролем мами, а тато пiшов вiдпочивати. Тодi маленький хлопчик пообiцяв собi, що вибере лише ту професiю, яка приноситиме задоволення. І колись нiхто не зможе пiдвищити на нього голос. Вiн прагнув поваги…




20 %


Роздрукiвки безладно лежали на столi, прикриваючи незлiченну кiлькiсть паперiв, що не встиг переглянути полiсмен. На одному документi лишився жирний круглий слiд вiд пундика, бiлi порошинки пудри виднiлися поверх чорних букв. Девiд розкинувся на своему крiслi, поклавши руки за голову, i дивився в стелю. Його думки поверталися в той фатальний день, коли сталася трагедiя. Вiн прокручував кожну деталь, що могла б дати хоч якусь зачiпку. Бiля роздрукованих паперiв лежав стос фотографiй iз мiсця автокатастрофи: свiтлини демонстрували найжахливiшi ракурси.

Його погляд почав набувати свiдомого вигляду, i вiн подивився на стiл. Побачивши слiд вiд пундика, рiзко випрямився i почав струшувати залишки крихт, хаотично намагаючись прибрати iх iз сорочки. Сподiвався, що дружина про це не дiзнаеться, бо вона активно слiдкуе за його здоров’ям i посадила на строгу дiету, щоб уберегти вiд холестерину.

Проте iнодi Девiд потребував саме пундикiв або ж смаженоi курятини з найближчого фаст-фуду.

Переконавшись, що бiльше нiде немае крихт, вiн застиг, тримаючи в руцi той самий аркуш, на якому лишився жирний круг. Саме над ним вiн просидiв декiлька годин, перечитуючи знову i знову, щоб повнiстю зрозумiти анонiма i Адама.



Анонiм: Привiт.

Ти не забув про завтра, чуваче? Хi-хi. Старик Ендрю поплатиться за те, що так чванливо повiвся з нами.

Адам: Не забув.

Анонiм: Плата за грiшки. Хе-хе. Нехтування простими смертними. Потрiбно показати цьому зазнайковi. Чуваче, я тобi пiдвезу деталь десь близько обiду. Ок?

Адам: Так.

Анонiм: Чуваче, у тебе золотi руки. Я впевнений у них. Конкретнi тiпочки менi сказали, що ти один iз кращих. Тож не пiдкачай, чуваче.

Адам: Я хочу мати гарантii.

Анонiм: Якi, чуваче?

Адам: Як ми вийдемо сухими з води? Тобто я роблю найбруднiшу роботу, довiрившись тобi. Я погодився на це, бо був занадто злий на нього. Та й зараз я розлючений. Що забезпечить менi iнкогнiто? Ми обговорили, що маю робити я, а ти тiльки завiрив мене, що все пройде добре.

Анонiм: Так i буде, чуваче.

Адам: Або ти пояснюеш менi весь план, або знаходиш собi iншу людину. Тих, хто тямить в автомобiлях, – багато. Врештi-решт, якщо вам потрiбний мертвий Ендрю Коваленко, то наймiть кiлера. І хто дае гарантii, що нашу переписку не опублiкують?

Анонiм: Я даю такi гарантii, чуваче.

Адам: Непереконлива вiдповiдь. Я вмиваю руки. Хоч як я ненавиджу Ендрю, та не хочу сидiти потiм довiчно у в’язницi. Бувай.

Анонiм: Гаразд, гаразд! До чого кiпiш, чуваче? Ми ж з тобою не один день знайомi. Думаю, це не смертельно, якщо я тобi поясню… Я не звик дiлитися таким з iншими…

Адам: Чекаю на пояснення.

Анонiм: Перше, що ти маеш зрозумiти, чуваче: наша переписка абсолютно захищена. Щойно ми зробимо свое дiло – вона зникне в чорнiй дiрi. Хе-хе. Я доволi вправно володiю технiкою. Тебе нiхто не впiзнае, тому не розводь кiпiш. Ти прийдеш на все готовеньке. Я пiдготую грунт для роботи, щоб ти спокiйненько прийшов i зробив дiло праведне. Картка, яку ти отримаеш, проб’е тебе в базi як Самана Хабiба – iндуса, працiвника року на фiрмi, iз десятирiчним стажем. Вони навiть не побачать проблем. Навiть того, що це просто фейк. Вони взагалi не часто перевiряють ту базу: майже сiмейний бiзнес, для чого все це! Ти тихенько зробиш усе необхiдне. Поставиш позначки, проб’еш, що все ок, все чудово. Камери, встановленi на станцii, покажуть простеньку картинку: без тебе i машини. Усi записи я заберу. Буде чисто.

І саме ти менi потрiбний. Ендрю завдав тобi болю, ти повинен покуштувати смак помсти, чуваче.

Адам: Добре. Яка вигода тобi?

Анонiм: Я доставляю вигоду не собi. Пiсля цiеi справи з тобою ми бiльше не спiлкуватимемось.

Адам: Ок.

Анонiм: Чуваче… Невже ти за мною не сумуватимеш?

Адам: Нi.

Анонiм: Ти розбив менi серце, чуваче. Хi-хi.



Цей анонiм не був схожий на того, хто вже писав Девiду. Нi, у них рiзна манера написання листiв. Хоча… За потреби можна вдало зiграти iншу людину. Проте Дербi точно знав, що за цим незнайомцем не стоiть добре знайомий анонiм-доброчинець. Оскiльки вiн допомагав у пошуку зловмисника – замовника, що спланував цей злочин. Хоча вiн мав вiдео iз камер спостереження i чек, вони мали бути знищеними… Дербi переглянув переписку i зупинився на словах: «Я доставляю вигоду не собi». Губи чоловiка рухалися, коли вiн перечитував це речення.

– Доставляю вигоду не собi…

Тодi, виходить, цей анонiм працював на iншу людину, його попросили бути посередником. Невже його найняв той, хто так жадав смертi Ендрю? І невже це прикра помилка, що загинула його дружина, а не вiн? Та й про яку деталь вони говорили? Адже причиною став витiк гiдравлiчноi речовини? Усi частинки почали збиратися в конкретнi образи думок.

Девiд зрозумiв, що замовник хотiв смертi Ендрю, однак вийшло так, що замiсть нього загинула дружина. Як узагалi таке могло статися? Цей анонiм був найманим працiвником, через якого i проходила вся операцiя. Проте всi записи та чеки мали зникнути без будь-якого слiду, а натомiсть якимось чудом випливають через стiльки часу. Можливо, це вiн здав iм усi матерiали? Детектив розмiрковував, чи може це бути одна й та сама людина. Адже саме вiн повинен був знешкодити всi зачiпки. Залишалося лише чекати на висновок служби безпеки, яка перевiряла, звiдки надiйшов лист.

– Увiйдiть, – сказав Девiд, коли у дверi постукали.

До примiщення зайшов спецiалiст зi служби безпеки. Це був чоловiк тридцяти семи рокiв, який нехтував дрес-кодом – на ньому був коричневий светр, з-пiд якого виднiлася сiра сорочка. Штани кольору хакi були iдеально випрасуванi та гармонiювали зi светром. Яскраво-руде волосся було вкладено хвилями на лiвий бiк, у ньому траплялися сивi волосинки, якi так намагався приховати чоловiк. Обличчя Корнелiуса Вебстера було блiдим, очi глибоко посадженi, сiруватi, майже прозорi, великi темнi круги пiд очима свiдчили про втому. Його риси були гострими, довгуватий нiс – дуже тонкий, з пiднятим кiнчиком. Ластовиння, хоч i небагато, дуже видiлялося на фонi блiдоi шкiри, найбiльше його було на щоках i скронях. Щiльно стиснутi губи виглядали як одна тонка лiнiя, хоч це не надавало Корнелiусу злого вигляду. Попри гострi риси, на перший погляд вiн здавався просто втомленим. Погляд мав не суворий, а радше допитливий. Густi темнi брови занадто високо пiднятi, через що вiн здавався постiйно здивованим.

Йому було важко рухатися: одна нога була коротшою за другу. Цей дефект йому вдавалося виправити за допомогою спецiального взуття, але вiн усе одно вiдбивався на ходi.

– Є якiсь новини, Корнелiусе? – з надiею запитав Девiд.

Вебстер пiдiйшов поближче до крiсла, що стояло навпроти детектива, й уперся на спинку руками. Схилив голову набiк i прищурив очi, намагаючись пiдiбрати правильний тон i слова.

– Почну iз листа, що надiйшов вам. Ми ще вiдслiдковуемо первинний сигнал, який був вiдправною точкою. Слiд дуже динамiчний, нас постiйно перекидае iз континенту на континент. Можливо, при повторному надсиланнi ми зможемо знайти подiбнi ключi та вийти на справжнього вiдправника.

На цi слова Девiд нiчого не вiдповiв, лише кивнув головою та продовжив слухати Корнелiуса, який зберiгав цiлковитий спокiй.

– На ноутбуцi Адама Нейсклi ми дiйсно знайшли електроннi листи. Вiдправник теж непогано зашифрував свое мiсце перебування, але його стиль абсолютно вiдрiзняеться вiд того, хто писав листи вам. До нього ми майже дiсталися… Адам дбайливо охороняв доступ до свого ноутбука i, мабуть, перестрахувався з анонiмом: встановив деякi програми. Зараз вони нам значно допомагають.

– Гаразд. Це все?

– Так, поки все, – Корнелiус випрямився. – Чув, що у квартирi Нейсклi не знайшли жодних вiдбиткiв, окрiм його власних?

– Так, поки справа залежить вiд вас, Корнелiусе.

– Ми з усiм упораемося ще до ранку.




20,5 %


Я вирiшив не залишати кулю в офiсi й забрав ii додому. Потiк незрозумiлих висловiв мене турбував. І як би дивно не звучало, але менi це подобалось. Мое життя хоч трiшки сколихнулось. Чи, може, то на мене так впливала чарiвна Адель? Їi прекрасний голос творив зi мною дивовижнi речi. Великий любитель класичноi музики, я закохався у цю дiву. Адже вона i справдi була довершеною. Менi навiть довелося просидiти кiлька хвилин у машинi, аби дослухати ii пiсню. Це варварство – ось так вимикати ii на самому початку!

З машини я глянув на свiй дiм, достеменно знаючи, що мене чекае далi. Усе йшло за розкладом. У будiвництво дому вкладено багато сил та енергii. Проект готувався дуже довго. Спочатку я пiдбирав дiйсно професiйного архiтектора, який би втiлив усi моi побажання. Адже будинок мав стати вершиною перфекцiонiзму та iдеальностi.

Для його мiсця розташування я вибрав замiськi територii – тихi, з розмiреним життям та свiжим повiтрям, адже неподалiк починався розкiшний сосновий лiс. І це менi щось нагадувало… Щось далеке, але таке… Неважливо.

Я недарма перебрався жити в Англiю. Менi дуже подобався англiйський стиль. Вiн уособлював собою стриманiсть характеру, комфорт, мiцнiсть традицii. І, хай як це сентиментально, я дав iм’я будинку – Іслiн, що означае «мрiя». Адже для мене це дiйсно здiйснення певноi мрii. Саме в середу 13 вересня завершилося будiвництво того, що я вкладав у це iм’я. Іслiн е символом надiйностi. Вона втiлюе у собi моральнi та фiзичнi сили. Їi внутрiшне вiдчуття завжди пiдказуе правильнi рiшення. Іслiн доповнювала мене самого.

Менi хотiлося, щоб будинок поеднував у собi бiльш традицiйнi англiйськi стилi. Тому було вирiшено зупинитися на сумiшi двох з них – вiкторiанського та георгiанського. Будинок був побудований виключно iз червоноi цегли. Це було дiйсно практичне рiшення, адже цегла екологiчна, мае невисоку вартiсть, мiцна та довговiчна. Менi хотiлося, щоб фундамент i стiни були як справжнi мури, щоб не прогнулися пiд першим поривом вiтру. Будинок мав два поверхи i мансарду пiд дахом, ми ii використовували бiльше як комору й зберiгали там сезоннi речi та спогади, якi давно припали пилом. За будинком розмiщувався гараж, закритий вiд чужих очей.

Влiтку на задньому дворику цвiли рiзнобарвнi квiти. Зеленi гiлки плюща повзли по цегляних стiнах будинку, ще бiльше його прикрашаючи. Зараз усе мало похмурий вигляд… Зазвичай зима приносить вiдчуття магii, таемничостi, наповнюе повiтря нотками iмбирного печива та мандаринiв. Атмосфера свята проникае у кожний куточок. Снiг вкривае все навкруги бiлою ковдрою, мороз розмальовуе вiкна у чуднi вiзерунки, якi нiколи не повторюються мiж собою. Так було колись… І це менi щось нагадуе. Далеке…

Проте повернiмося до будинку… Найбiльше зусиль було вкладено у розмiщення кiмнат. Спочатку ми окреслили вимоги, а вже потiм шукали необхiдну дiлянку, де зможемо здiйснити всi плани. Адже вiд розмiщення кiмнат залежало багато.

Здавалося – як багато вимог, бажань i незрозумiлих цiлей, але сумарно все це дае про себе знати. І пiзнаеться у вiдчуттях, рахунках… У кожного може бути власна думка, але факти е факти.

Пiсля втрати 11 % менi довелося знову готувати iжу самому. Я мiг би замовити доставку, але сьогоднi хотiлося скуштувати чогось… домашнього. Тому я знайшов у собi сили вийти з машини та дiстати пакунки з продуктами, якi купив дорогою додому. Я рушив до вхiдних дверей, теж чудово продуманих.

Вони були навмисно спроектованi з пiвденного боку. Таким чином зменшувалися витрати на вiдкидання снiгу. Пiвденний бiк набагато швидше прогрiваеться, вiтер звiдти дуе теплий, тож снiг тане швидше. Зазвичай ця частина найбiльш захищена вiд охолодження. Оскiльки вхiднi дверi – це прямий контакт повiтряноi маси з будинку та повiтря на вулицi, то таким чином легше зберiгати тепло… Хоча за нинiшнiх умов снiг не збирався лежати довго.

У будинку я почувався як риба у водi. Це була моя фортеця, i кожен камiнчик належав менi. Зараз тут було не дуже холодно, знову ж таки, через рацiональне розмiщення кiмнат.

Скинувши iз себе верхнiй одяг, я насамперед попрямував у вiтальню на першому поверсi. До неi вела арка iз коридору. Сама кiмната розмiщувалася також iз пiвденного боку, тому не так сильно охолоджувалася взимку. Щоб створити затишок, я вирiшив розпалити камiн. Менi подобалося сидiти у напiвтемнiй кiмнатi та дивитися на вогнище. Це заспокоювало.

Кулю я прихопив iз собою, зараз вона лежала на крiслi. Їi освiтлювали лише вогнi полум’я, що помаленьку починало збiльшуватися. Я не мiг вiдiрвати вiд неi погляду. Мiй смуток через втрату Адама лишався. Провина так i не зникла.

Скiльки часу я так простояв?.. Не можу точно сказати. Проте, вийшовши iз зацiпенiння та глянувши на годинник, вiдразу пригадав, що мушу подзвонити до мами. До неi я телефонував через день. Рiвно о дев’ятiй годинi вечора. Набравши номер, я прослухав кiлька гудкiв, поки вона не вiдповiла.

– Привiт, – ii голос видавав утому, хоча вона намагалася ii приховати.

Я фiзично вiдчув, як iй важко зараз усмiхатися.

– Привiт, мамо, – завжди на останньому словi мiй голос ледь надриваеться. – Як твоi справи?

– Усе нормально, – знову я вiдчув, як вона намагаеться усмiхнутися. – Усе як завжди. А ти як? Що у тебе нового?

Психологи вважають, що iдеальна телефонна розмова iз близькими мае тривати дев’ять з половиною хвилин. Цього часу достатньо, щоб подiлитися останнiми новинами i обговорити плани.

– Усе як завжди, – я завше намагався говорити бадьоро, нiколи не розповiдати про погане, щоб вона не хвилювалася: мiж нами тисячi кiлометрiв. – Робота i робота. Бiльш нiчого. Як тато?

Найчастiше люди обговорюють телефоном сiмейнi проблеми, новини iз життя родини чи друзiв, на них зазвичай iде третина розмови.

– Пiшов на роботу. У нього сьогоднi нiчна змiна.

– Як брат?

– Теж усе чудово. Зараз вiн десь у Казахстанi, викладае свою останню лекцiю про щось дуже розумне, – вона вперше щиро засмiялася. – Нiяк не можу запам’ятати цi складнi термiни.

– Треба йому зателефонувати, – я не змiг стримати усмiшки, коли почув ii смiх.

– Вiн часто про тебе питае. То як твоя робота?

– Працюю над розширенням офiсiв за кордоном, – мiй голос став серйозним.

– Є шанс, що ти вiдкриешся в Украiнi? – я вiдчув надiю в ii питаннi.

– Це наше найперше завдання, – i це була правда.

– Це прекрасно, – ледь чутно вона зiтхнула iз полегшенням.

– А як твоя робота, мамо?

– Без змiн, як i останнi двадцять з гаком рокiв…

Близько хвилини тривае розмова про роботу.

– Як Сашко? – мама нiколи не забувала спитати про друга, вiн був для неi рiдним.

– Та як завжди. Нiяк не може визначитися з дiвчатами, – я хiхiкнув iз слiв.

– Бiдний Сашко, хай приiжджае в Украiну, тут кращi дiвчата.

– Важко не погодитися, – мiй голос прозвучав дещо зi смутком, я сам здивувався.

Це вiдчула й мама. Вона ледь чутно видихнула i знову заговорила:

– А ти як? – це питання насправдi стосувалося iншоi теми, болiсноi для нас.

І як у дослiдженнi про iдеальну розмову, десять секунд тривае глибокодумне мовчання мiж спiврозмовниками.

– Усе гаразд, мам.

– Як завжди…

Сьогоднi розмова не тривала дев’ять з половиною хвилин. Вона закiнчилася доволi важко. Щось не давало менi спокою, я вимкнув дзвiнок i ще секунд двадцять дивився на мамину фотографiю в телефонi. Скiльки я не був удома?

У напiвтемрявi кiмнати, яка залилася теплим свiтлом вiд вогнища, я залишався один. Куля так само дивилася на мене. Їi темне вiконце не давало менi спокою. Розмова з мамою принесла лише смуток. Я вiдчував ii втому вiд самого життя, рабськоi працi та болю за власним сином. І менi хотiлося пiдiбрати правильнi слова для заспокоення, але я iх не мав.




21,0 %


Пiсля розмови з мамою я пiшов готувати собi вечерю. Вiдверто кажучи, мене не надто захоплювало кухарство. Це була бiльше каторга, нiж задоволення. Та все ж менi, холостяку, довелося опанувати це мистецтво.

Сьогоднi на вечерю мало бути запечене фiле тунця i легкий салат. Моя iжа в кiнцi дня зазвичай бiльш насичена бiлками. Саме iх наш органiзм переробляе останнiми, а, отже, метаболiзм прискорюеться, а жири згоряють швидко. Тунець мiстить багато бiлка, амiнокислотний склад вiдмiнно збалансований, тому органiзм засвоюе його швидко. У ньому багато вiтамiнiв, особливо А i Е, фосфору, рибофлавiну, тiамiну, залiза i натрiю, нiкотиновоi кислоти та iншого. Жирiв мало, менше 3 %. А над салатом я сильно i не старався: взяв помiдори черi, огiрок, листя салату та перемiшав iх iз соком лайма та оливковою олiею.

Виклавши iжу на красиву бiлу тарiлку з бежевою облямiвкою, я взяв до рук нiж iз виделкою та почав трапезувати. Весь час бачив цифри. Чiткi, вони висiли над тунцем i салатом, показуючи кiлькiсть калорiй у них. Я iв, i цифри поступово зменшувалися. Щойно показник зупинився на «0», я вiдклав прибори.

Постiйно, постiйно ми з дру… Нi, я звик називати ii «11 %». Ми постiйно з нею сварилися через iжу. Вона навiть не намагалася прийняти мою iдеологiю. 11 % не розумiла, чому я так побивався над кожною стравою. Те, що ми iмо, вiдображаеться на нас самих. Ми повиннi виважено ставитися до всього, що кидаемо в органiзм. Це дае нам змогу функцiонувати, розвиватися, пiдтримувати здоров’я. Кожен елемент, який ми поглинаемо, залишае на нас свiй вiдбиток. Вона чомусь цього не розумiла. А я був наполегливий. Не вiдступався. З появою перших 11 % вона почала щось розумiти, коли з’явилися другi 11 %, вона стала на мiй бiк. Це ж не так складно.

Я прибрав зi столу. Вимив тарiлки та акуратно розставив iх на поличцi за розмiром – вiд найменшоi до найбiльшоi. Ідеальний ряд, вибудований у бiк зростання. Виделки лежали поруч з iншими, натертими до блиску, поруч – ножi. Я провiв бiлим рушником по столу, хоч вiн i так був чистим. Проте менi здалося цього замало. Я нiбито бачив бруднi плями, ледь помiтнi ворсинки чи крихти. Тому я проводив рушником знову i знову, доки не вирiшив, що скрiзь чисто.

На диво, я залишався у сорочцi та штанях, у яких ходив на роботу. Вiдчуття напруженостi не зникало навiть удома. Заваривши зеленого чаю з ромашкою, щоб трiшки розслабитися, я повернувся назад у вiтальню, де в камiнi палав вогонь, а куля так само лежала на крiслi. Я став напроти неi, помалу роблячи ковток приемного чаю. Дiстав багатогранник iз кулi та почав його читати, намагаючись знайти вiдповiдь.

– Без сумнiвiв, ти неiдеальний для цього, – я чiтко промовляв кожне слово, голос звучав оманливо спокiйно, хоча був напружений. – Твоi руки в кровi. Так, це гра. Розгадка поряд. Ти центральна фiгура. Хто я? Суддя. Я знаю все. Винуватого. Якщо ти вартий цього – ти знайдеш мене. Вiдповiдi чекають. Я хочу твiй розум.

Останнi слова й далi справляли на мене враження – всерединi все холоднiшало вiд них, навiть голос пiдвищувався.

– Один, два, три, чотири, п’ять, шiсть, сiм, вiсiм, дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, п’ятна… – я здивовано подивився на багатогранник: пiсля числа «13» мае йти «14», але його не було. – Гаразд, отже, немае чотирнадцяти. Далi… п’ятнадцять, шiстнадцять, вiсiм… Гм. Немае сiмнадцяти. Вiсiмнадцять, дев’ятнадцять, двадцять.

Цi вилученi числа менi нi про що не говорили. Я продовжував стояти i дивитися на багатогранник, нiби очiкуючи, що вiн сам менi все розкаже. Однак нiчого не вiдбувалося.

Я стиснув предмет i злiсно жбурнув його у протилежну стiну, не в силах стримати лютi. Вiн вiдскочив вiд поверхнi i покотився по пiдлозi, зупинившись за метр передi мною. Грань з написом «Центральна» була направлена на мене. Погляд так i зачепився за букви, я не мiг вiдiрватись вiд споглядання. Увесь пазл раптом склався в одну картинку. Я продовжував стояти на мiсцi, намагаючись осягнути те, що щойно зрозумiв. Числа були не такими й незрозумiлими, вони вже не вперше трапляються менi в життi.

Я торкнувся кiнчиками пальцiв нижньоi губи. Центральна вулиця, будинок 1417. Така знайома адреса. Я пiдiйшов до багатогранника, пiдняв його i повернув назад у кулю.

Цiеi ночi буде важко заснути…




24,0 %


Дверi завжди вiдчиняються. Просто не завжди ведуть до виходу. Деколи це просто дверi в туалет.

І перед тобою теж вiдчиняться дверi. Вони вiдродяться з тих чорних крупинок попелу, якими вкрите твое королiвство. Хоч вiтру i немае, але вихор пiднiметься, складаючи крупинку до крупинки. Такi чорнi, здавалося, вогонь ще жеврiе в них. Поглянь на цю красу. Усi вiдповiдi вже давно за цими дверима. Тобi потрiбно просто iх вiдчинити.

Уже н?чого втрачати, i безнадiя проганяе страх i сумнiви. Ти пiднiмаешся на ноги, забуваеш про корону, яку лишив у тронному залi. Дверi вiдчиняються, вони запрошують тебе у новий свiт. Свiтло проникае у Королiвство, ослiплюе тебе. Усе потрiбно залишити на порозi. У новий свiт слiд входити без ношi, привiлеiв та грошей. Тут потрiбний лише ти, аж нiяк не твоi досягнення та статус.

Прикривши рукою очi, ти робиш крок у новий свiт. Так правильно. Потрiбно ж рухатися вперед. Знаеш, не варто боятися страху, адже у вiдчаi ми коiмо ще бiльшi помилки. Саме вiн штовхае нас на неправильнi шляхи, руйнуе життя та змушуе робити дурницi. Вiдчай був у твоiй душi тодi, коли страх повнiстю ii покинув.

І крок… Заплющенi очi. Новий свiт.

Безкраi простори вимощенi бiлоснiжним мармуром. Усе сяяло незвичною чистотою. Ти вiдчув, що потрапив у правильне мiсце. Воно було максимально схожим на тронний зал, який ти так любив. Бiлоснiжнi сходи попереду вели кудись угору. Тепер там твiй трон?

Один лиш крок. Надiя. Ти вiдчув, як ногою провалюешся кудись униз. Мармур почав руйнуватися, його покривали трiщини, а сходи чорнiли. Усе тiло потягнулося вниз, ти з жахом в очах намагався схопитися рукою за виступ мармуру. Проте не змiг. І чорна безодня прийняла тебе у своi обiйми.

Ти летiв, та не кричав. Дивився туди, звiдки щойно впав, ще свiтлий проблиск долинав до твого зору. Проводжав останнiм поглядом те свiтло, що вже нiколи не побачиш. Ти сам себе пiдвiв до цiеi темноти.

Прийняти так легко свою кару? Це смiливо. Ти не боровся, а лиш летiв. Розслабився. Як це можна уявити собi?! Ти просто взяв i розслабився?!

У тобi було вiдчуття легкостi. Вiдповiдальнiсть, сумнiви, клопоти – залишилися десь там, у iншому свiтi. Невiдомiсть не лякала, а лиш манила. Мов позбувся усього, що тягарем лежало на серцi. Контроль зник. Невже так важко було його вiдпустити? Заради чого пiддаватися йому? Сам увiгнав у цi кайдани…

Удар. Пил пiднявся вiд нього. Здавалося, мало би бути боляче, але ти продовжував лежати. Не так важливо. Здавалося, що провалився у цiлковиту темряву, але зрозумiв, що просто заплющив очi i затулив вуха. Не хотiлося дiзнаватися, куди потрапив? Лиш сильнiше стиснув повiки та надавив руками на вуха. Тиша… Краще не знати, де ти, нiж почати боротися? Доведеться. Просто доведеться.

Ти повiльно почав розплющувати очi, звикаючи до свiтла. Воно було ледь помiтним, неначе примiщення освiтлювали невеликi лампи. Нiжний жовтий колiр осявав стiни. Не так усе й страшно, хоча ти продовжував дивитися вгору i не хотiв опускати погляд на все навколишне.

Зовсiм обережно, повiльно, мiлiметр за мiлiметром ти почав забирати руки вiд вух. Спочатку тиша, потiм невеликий шум, аж раптом крики заполонили твою голову, i ти вiдразу повернув руки до вух. Нестримно чути, як жертви кричать в агонii. Попри все ти не заплющив очi. Лежав i дивився в одну точку.

Може, це сон? Може, жахiття? Невiдомо. Тебе нiхто не торкаеться, не гукае, нема нiкому дiла до ще однiеi людини. Хоча це найглибша частина цього мiсця. Ти впав майже на самiсiньке дно, хоча це дивно, бо яма майже заповнена.

Скiльки минуло часу? Хвилина? Секунда? Година? Мiсяць? Чи, може, рiк? Та скiльки б не минуло, ти все одно встанеш. Забереш руки вiд вух. Спочатку буде важко. Цi крики агонii заполонять твiй розум, вони проникнуть у найвiддаленiший куточок розуму та торкнуться нервiв. Вони зiграють на них мелодiю, а потiм натягнуть до межi. Ти фiзично це вiдчуеш. Не зможеш розiбрати голосiв. Здаеться, струна от-от порветься. Вона натягнута до краю. Лише ще один акорд.

Аж раптом ти пропустиш це. І крики стануть рiдними. У них пiзнаеш ти слова. Зовсiм не чужi, а рiднi. Здаеться, вони говорять однiею мовою. Ти чуеш… Ти чуеш, наче вони звуть тебе, кличуть. І це не звучить страшно чи якось неприродно…

Крок. Здаеться, ти знаеш, куди рухатися. Ще один крок. Ти йдеш на iхнiй поклик. Крок. Не боiшся, вони пiдказують, де вихiд. Крок. Щось захрустiло пiд ногами, але ти не опустив погляд. Ще один крок. Ти простягаеш руку вперед, хоч мало що бачиш. І ще один крок. Рiвне дихання i жодного страху, вони не можуть тобi зашкодити. Крок. Пальцi торкаються ручки, прохолодна сталь, хоч навколо спека. Зупинився. Рукою сильнiше взявся за ручку. Незважаючи на попереднiй досвiд, ти упевнений, що вони приведуть тебе у правильне мiсце. Ти не встиг натиснути на ручку. Дверi почали розчинятися, а примiщення навколо тебе – змiнюватися.

Ти опинився у черзi. Попереду тебе стояла людина, так само, як i позаду. Тобi не хотiлося дивитися у iхнi лиця. Точно був упевнений, що потрiбно стояти у черзi. Ти уникав цього, але не втримався та подивився. На блiдому обличчi жiнки, що стояла позаду тебе, не було нiяких емоцiй. Вона бездумно дивилась кудись попереду себе. Здавалося, ти знав ii…

Раптом ти глянув, хто стоiть позаду неi, – ти знав цього чоловiка… Ти знову встав у чергу та вирiшив дивитися лише попереду себе. Так буде простiше. Опустивши погляд на землю, ти подумав, що був тут. Пiднявши очi на стелю, яка не мала кiнця, – вiдчув щось знайоме. Ти був тут, можливо, колись давно. Земля опустiла вiд пожеж, а стеля давно зникла, щоб люди вiрили, що десь там е вихiд.

Ти вже не боявся i пiднiмав погляд. Оглядав кожен камiнчик, кожну крупинку, намагався упiймати момент, коли побачиш хоч щось на горизонтi. Проте нiчого не вiдбувалося. Аж раптом ти зрозумiв, що минуло вже чимало часу, а ви залишилися стояти на мiсцi. Ти поглянув на сусiдку позаду, але вона так само дивилась попереду себе. Нiякого руху.

Завагався. Почав обмiрковувати: а що ж далi? Скiльки ще вони стоятимуть? Ти виглянув iз черги, щоб зрозумiти, наскiльки вона довга, але не змiг побачити анi ii початку, анi кiнця. Ти встав на мiсце i задумався. Минуло ще трохи часу, але нiчого не змiнилося.

Ти повернувся до сусiдки i хотiв було щось у неi спитати, але помiтив, що ii нема. Повернувся до сусiда попереду – вiн теж зник. Навколо нi душi. А ти стояв знову перед дверима. Вони були величними, просто прекрасними. Ледь чутна нiжна мелодiя долинала до тебе. Бiля дверей виникли темнi стражi в обладунках.

Повiр, не ти повинен iх вiдкривати. Вони такi важкi, що жодна смертна людина не зможе iх вiдчинити. Стражi навiть не поглянули на тебе. Вони повiльно почали вiдсувати дверi, щоб пропустити далi.

Нiжна мелодiя сьогоднi грае лише для тебе.




25,0 %


Із самого ранку у Девiда нестерпно болiла голова i нiякi медикаменти не допомагали. Проте детектив випив ще знеболювальних таблеток та увiмкнув комп’ютер. Йому попри все хотiлося, щоб цей день виявився насиченiшим, нiж попереднiй. Так i кортiло взятися за роботу. Усесвiт нiби почув його – в електроннiй поштi висвiтився лист вiд анонiма. Дата вiдправки – третя година ночi. Девiд швидко вiдкрив лист та взявся читати.



Добрий ранок, детективе!

Сумнi речi, як i хорошi, трапляються навiть iз поганими людьми. Попри будь-якi подii, ви повиннi самi вирiшити, як ставитесь до всього. Робити висновки з окремих елементiв – неправильно. Лише повна картина може розкрити всю суть. Зараз ви дiйшли одних висновкiв, а якi гарантii, що вони правдивi? Адже попереду ще багато зачiпок. Просто наберiться терпiння. Хибний крок зробити легше, а правильний – лише один. Треба врятувати тих, кому ще потрiбне життя.

Гарного дня!



Девiд не встиг вникнути у суть написаного, коли в його кабiнет увiйшов Корнелiус. Вiн намагався рухатися максимально швидко, зважаючи на ногу.

– Є координати. Проте, – вiн протягнув лист iз картою, на якiй було помiчено координати: – Це доволi дивно… Ми не впевненi, що вони правильнi. Вiн занадто легко привiв нас сюди.

– Гм… – Девiд взяв у руки папiрець i почав розглядати його. – Це ж старе кладовище.

– Так…

– Гаразд, дякую, – вiдповiв Девiд. – Будемо далi очiкувати, коли вiн промахнеться.

Корнелiус вийшов iз кабiнету, залишивши детектива наодинцi з роздумами. Девiд схилився над картою, уважно вивчаючи кожну деталь. Аналiз ситуацii не приносив результатiв. Голова продовжувала болiти, вiдволiкаючи на себе увагу. Вiн давно мав готове рiшення, але наважився на нього лише зараз. І от уже за кiлька хвилин полiсмен сидiв у машинi, за кермом якоi був Рiчард.

Дербi закинув голову на спинку та прикрив очi. У салонi була суцiльна тиша, бо так захотiв детектив. Сам хлопець лише час вiд часу поглядав на свого боса, але не наважувався робити якихось припущень. У руках Девiд тримав папiрець iз адресою. Смартфон, прикрiплений до панелi, показував дорогу до потрiбного iм мiсця.

Прибувши до пункту призначення, вони вийшли з машини. Морозний вiтерець привiв до тями детектива, хоча бiль не зник. Це кладовище було старим, але мало доволi доглянутий i гарний вигляд. Десь там углибинi були похованi всi родичi i детектива, i Рiчарда. Усiх ховали тут…

Координати були точнi, тому навiгацiя була у телефонi. Коли вони ввiйшли на територiю кладовища, сигнал став слабший. І що далi вони пробиралися всередину, то гiршим ставав зв’язок. Тут панували спокiй i тиша, хоча по шкiрi пробирався мороз. Погляд так i чiплявся за дати, написанi на надгробних плитах. Усвiдомлення смертi, що вона реальна i така близька, можна вiдчути саме тут. Чому вони померли такими молодими? Хто вiдiбрав життя у маленькоi дiвчинки? Чи хто винен в одночаснiй смертi цих братiв? На однiй iз плит вiн побачив знайоме прiзвище та iм’я… Його вбили при спробi пограбування. Детектив вiдвернувся та намагався бiльше не читати.

Рiчард повнiстю зосередився на картi. Вони вийшли на дорогу, яка вела до новiшоi частини кладовища, розширеноi декiлька рокiв тому. Тут були свiжi могили, що вiдрiзнялися вiд попереднiх своiм стилем та архiтектурою. Чоловiки продовжували йти, i Девiд ловив себе на думцi, що знае, до чого все йде. Вони наближалися до визначеного мiсця. І детектив уже побачив, куди iх привело. Обiгнавши напарника, вiн рушив до надгробноi плити. Рiчард вiдiрвався вiд екрана та здивовано поглянув на детектива.

– Куди…

Проте вiн не договорив. Зiставивши карту i напрямок руху детектива, Рiчард усе зрозумiв i сховав смартфон у кишеню куртки. Тепер i йому стало ясно. На каменi були написанi iмена людей, чиi життя обiрвалися в один день. Кейтлiн Коваленко, а поруч – Генрi та Соломiя Коваленко. Любляча мати та прекраснi дiти.

Девiд вiдразу помiтив на могилi свiжi рожевi пiвонii. Здаеться, iм був день чи два. Бiля могил дiтей лежали маленькi м’якi iграшки та цукерки. Ведмедик – бiля Соломii та собака – бiля Генрi. Іграшки пролежали тут десь iз мiсяць. Це був знак… Вiн приходив сюди i вшановував пам’ять сiм’i. Девiд не мiг вимовити й слова. Вираз холодного обличчя Ендрю з останньоi розмови швидко втратив свою цiннiсть. Девiд ще бiльше почав поважати Коваленка. Той переживав свое горе тихо, щоб нiхто не помiчав бiль i розруху. Вiн тихо приходив на могилу сiм’i i залишав горе поруч iз тiлами.

– Дивiться…

Поки Девiд дивився на могили, його напарник оглянув усе навколо i знайшов невелику коробку позаду пам’ятникiв. Вона була синього кольору, як i записки, якi отримував Дербi. Рiчард передав коробку детективу, i той вiдразу ii вiдкрив. Усерединi лежали фотографii незрозумiлих фрагментiв, що стосувалися будинку. Девiд не мiг пригадати нiчого подiбного.

Вони ще раз усе обшукали, але бiльше нiчого не знайшли, тому вирiшили повернутися назад у вiддiлок. Кинувши востанне погляд на могили, Девiд вiдчув бiль i розумiння…




25,5 %


– Сер, перепрошую, сер… Ми скоро приземляемося.

Рiзко розплющив очi, картинка була зовсiм не чiтка, розпливчаста. А коли спробував поворушитися, то вiдчув, що спина нiби закам’янiла, кожен рух давався важко. Перше, що усвiдомив, – я сиджу у крiслi. Автоматично захотiлося протерти очi, у них нiби засипали дрiбного пiску, але я не змiг. Моi рухи сковувала ковдра.

– Сер, можливо, ви чогось бажаете?

Я спробував сфокусуватися на дiвчинi, яка говорила до мене, картинка ставала бiльш чiткою. Передi мною стояла стюардеса. Я в лiтаку. Хоч щось прояснилося. У лiтаку?

– Нi, дякую, – вiдчув, як у ротi все пересохло. – Хоча… Води. Простоi води.

– Добре, сер.

Я спробував пригадати, як узагалi опинився в лiтаку, яким чудом мене сюди занесло. Але всi останнi спогади нiби стерлися. Єдине, що я чiтко пам’ятав, це як записував адресу на аркуш, який, здаеться, зараз стискав у руцi. Я вiдкинув ковдру i розтиснув кулак. Там справдi лежав папiрець iз виведеною адресою.

– Ваша вода, сер.

Стюардеса усмiхнулася менi, я iй подякував i взяв воду. Випив ii одним духом: у ротi наче пустеля утворилася. Вiдставивши склянку, я просидiв ще кiлька хвилин iз заплющеними очима, зовсiм не рухаючись. Усе намагався прокинутися i пригадати останнi подii, та й узагалi зрозумiти, куди я лечу. Безрезультатно…

Пiднявшись iз мiсця, я вирушив до туалету. Як же я здивувався, коли виявив, що у мене е ручний багаж. У сумцi я знайшов набори для догляду за собою, але жодноi випраноi речi. Дiйсно, у який iз учорашнiх моментiв я вирiшив полетiти? Останне, що взагалi пам’ятаю, – моi вагання стосовно польоту. Не мiг визначитися, чи варта ця авантюра всiх старань. Мабуть, вирiшив, що варта, якщо зараз я на борту лiтака. Треба менше працювати. Останнiм часом геть вилiтають iз голови цiлi шматки життя.

Менi хотiлося умитися. Який жах на мене очiкував у дзеркалi! Усi показники опустилися до 60 %, i я почав доводити себе до ладу. Розпочав ритуал, звiсно, iз чистки зубiв. Окрiм сухостi, було неприемне вiдчуття, нiби в ротi щось давно залежалось. Спершу – зубна нитка. Вiдiрвавши потрiбну довжину, я акуратно водив нею мiж зубами, вичищаючи кожний промiжок. Робив це обережно, щоб не натиснути на ясна та не завдати шкоди. Пiсля цього, видавивши iз мiнiтюбика бiлоснiжну пасту на невеличку щiтку чорного кольору, я взявся чистити зуби. Це була спецiальна щiтка з м’якими ворсинками, якi нiжно обходилися з яснами та не травмували iх, водночас довжина давала змогу дiстатися найскладнiших мiсць. Починав я iз заднiх, кутнiх зубiв, ретельно очищуючи й повiльно просуваючись до середини. Навколо губ утворилась бiла пiна, що охолоджувала шкiру, давала вiдчуття свiжостi завдяки ментолу. Виплюнувши пасту, я ретельно прополоскав рот та вишкiрився у дзеркало, виставляючи бiлоснiжнi зуби. Рiвнi ряди просто сяяли вiд процедури, але менi цього було недостатньо. Дiставши з дорожньоi косметички маленький флакон, я вiдкрутив кришку та налив у неi свiтло-зеленоi рiдини. Закинувши ii в ротову порожнину, почав активно полоскати зуби. Засiб був дуже мiцний, вiн дарував просто ядерну свiжiсть. Виплюнувши його, я не помiтив у рiдинi ознак кровi, отже, усе пройшло успiшно i мiсiя виконана бездоганно. Проте i це ще був не кiнець. Дiставши пластинки, я вiдкрив iх та начепив спочатку на нижнiй ряд, а потiм на верхнiй. Це були вибiлювальнi стiкери, якi самостiйно розчинялися. Дуже практично, як на мене.

Витерши рот на знак того, що з ним я завершив, я перейшов до волосся. Там утворилося щось на кшталт пташиного гнiзда. Мабуть, увi снi я активно крутився й тому волосся збилося в одну кульку. Для нього я мав спецiальний гребiнець. Вiдстань мiж зубцями, iхнi густота та довжина прекрасно пiдходили для мого типу волосся. Гребiнець не руйнував структуру, не видирав, а, навпаки, дуже акуратно та гарно розчiсував. Пiсля нього волосся було нiби пiсля професiйноi укладки. Показник у 58 % почав дуже швидко змiнюватися, i цифри зупинилися на 99 %. Я здивовано подивився на число. Це було дiйсно незвично, адже я все виконав за власним планом. Довелося повторити процедуру з волоссям. Число не змiнювалось. І як я не дивився на кожну волосину, усе лишалося незмiнним. На мою думку, усе було бездоганно, а на думку чисел – далеко не iдеально.

Покинувши цю справу, я перейшов до одягу. Загорнутий комiр швидко розпрямився, коли я намочив кiнчик. Крихти на пальтi миттю прибрав, а останнiй гудзик сорочки швидко застiбнув. Перевiривши кожну деталь, я знову здивовано дивився на показник у 99 %. Тепер вже уважнiше я оглянув кожен шов, кожен мiлiметр тканини, але нiчого не знаходив.

Я намагався досягнути досконалостi, але чомусь не мав для цього сил i терпiння. І так уже мав чудовий вигляд. Хоча б зникла блiдiсть обличчя. Ще раз перевiривши, чи все нормально, я повернувся до мiсця. Сiдаючи, рефлекторно перевiрив, чи е пiдi мною рятувальний жилет, i сам себе заспокоiв, коли пальцi торкнулися ластику.

Менi хотiлося розслабитися i просто прийняти цей факт як належне. Однак я не мiг. Кожен м’яз у тiлi був напружений, навiть комфортне крiсло не полегшувало ситуацii. Стиснувши бильця крiсла так, що побiлiли кiсточки пальцiв, я дивився поперед себе i намагався переконатися, що все гаразд. Тривога не покидала мене… І це не через полiт. Їх у моему життi було дуже багато.

Колись студентом я лiг спати, а прокинувся вдень посеред вулицi, явно прямуючи до корпусiв унiверситету. Зi мною були всi конспекти, книги та приладдя. Коли? Як? Це був мiй перший провал у пам’ятi. Це можна зрозумiти, адже в той перiод я дуже багато вчився i мене постiйно супроводжувала втома.

Останнiм часом я все частiше ловив себе на думцi, що частини життя зникають. Шалений ритм просто стирае з пам’ятi днi, години, навiть хвилини… Не звертав на це уваги, бо i Сашко жалiвся, що життя стало схожим на день бабака. Усе вiдбуваеться по колу, однотипнi дii, день за розкладом, а коли раптом зупиняешся i намагаешся озирнутися навколо, то усвiдомлюеш, що минув день, тиждень, навiть мiсяць. І ти починаеш бiгти за цим часом, а не можеш наздогнати… Ось i я. Мiй час безслiдно зникав, а я не встигав просто жити.

Менi хотiлося жити… А ще хотiлося бути впевненим, що я зробив правильно, коли вирiшив полетiти. До речi, а куди я лечу?

Рука потягнулася до кишенi в пошуках хоч якихось пiдказок. У паспортi лежав квиток до Чикаго. Отже, я зараз лечу, мабуть, у Нью-Йорк, а звiдти прямуватиму до iншого важливого для себе мiсця. Усе правильно…

Я знову глянув на папiрець… Це була адреса моеi першоi роботи. У компанii, де стажувався i дiзнавався всi тонкощi справи. Давно там не був. Погляд знову i знову повертався до написаноi адреси. Я чiплявся за кожен завиток у своему почерку та мимоволi порiвнював його з тим, що був на записцi. Той здавався просто iдеальним, найбiльша довершенiсть, що я тiльки бачив за свое життя. Мiй же був протилежнiстю до нього, хоча я мiг i помилятися. Я знаходив тисячi хиб у своему почерку. Хоч i намагався писати рiвно, але букви були пiд кутом, хоч i мiнiмальним. У деяких мiсцях рука так i скакала вгору. Так не повинно бути, i це зовсiм не схоже на мене. Я завжди намагався писати рiвно i слiдкувати за тим, щоб букви мали однакову висоту. Чого не скажеш про цю записку. Тут усе скакало. Хоча… Я, знову ж таки, мiг помилятися. Тому швидко прибрав записку, щоб не злити себе.

Моi думки пiрнули далi. Пальцi торкнулися нижньоi губи, я повiльно почав водити ними по нiжнiй шкiрi, розмiрковуючи над тим, що буде далi i що е на цю мить.

За свое життя я пожив у трьох краiнах. Народився в Украiнi, навчався i пiзнавав практику в США та побудував самостiйне життя в Англii. Украiна посiдае окреме мiсце в моему життi. Кожного разу, повертаючись до роздумiв про неi, я не мiг конкретно визначити, що вона для мене значить. У старших класах я був переконаний, що стану юристом, адже мав достатньо якостей, щоб здобути першiсть у цiй професii. Усi тести на характер та психiку вказували, що я повнiстю пiдходжу для цiеi ролi. Окрiм того, я сам вiдчував, що це i е мое покликання. Менi хотiлося бути корисним людям, захищати iхнi права, стояти на боцi справедливостi. Я дiйсно цього хотiв. Тому я вiдразу вирiшив: щоб дiстати правильнi знання, я маю вступити у найкращий виш свiту, а пiсля цього – отримати практику в найсильнiшiй конторi.

Я нi на мить не сумнiвався у своему виборi, коли вирiшив залишити Украiну. Гляньмо правдi у вiчi – справедливiсть давно скоiла самогубство в нашiй краiнi. Я доклав чимало зусиль, щоб вступити до вишу у США, ба бiльше – отримати стипендiю, що було справжнiм дивом для хлопця з Украiни.

Я й досi пам’ятаю тi почуття, коли вперше ступив на вiльну землю. Усе було iнакшим, навiть повiтря, здавалося, було наповнене нотками тiеi свободи, змiн i можливостей, на якi я сподiвався. Тодi вперше я вiдчув велику силу в собi, впевненiсть, що точно зможу досягнути всього.

З моiм менталiтетом, що передався з кров’ю предкiв, було важко влитися у новий свiт, звикнути до правил, традицiй i звичаiв. Я був ще зовсiм юним, тому перiод адаптацii виявився не дуже довгим. Я з радiстю приймав усе, що давала менi Америка. І я ще й досi готовий казати, що це краiна можливостей. Звичайно, якщо ти для них вiдкритий.

Де б ти не був, навiть на рiднiй землi, тобi нiколи не досягнути бiльшого, якщо ти побоiшся ризикнути i не докладеш усiх зусиль задля досягнення мети. Важко буде скрiзь, просто в iншому мiсцi тобi дадуть сильнiшу опору, щоб витримати удар життя. Таку опору я тут i отримав.

І зараз менi приемно повернутися сюди знову. Особливо вiдвiдати колишне мiсце роботи, поринути у тi приемнi спогади. У душi був неспокiй, але разом iз тим я вiдчував солодкуватiсть вiд того, що зовсiм скоро пройдуся знову по тiй землi. Скiльки рокiв я тут не був?.. Мабуть, ще не раз повторюватиму це складне запитання.

Мужньо витримавши пересадку та ще один перелiт, хоч вiн був значно коротший вiд попереднього, я офiцiйно ступив на землю Сполучених Штатiв Америки. І це було справдi значущим для мене. Увесь негатив зник, поступившись мiсцем для нового почуття. Це була радiсть, менi кортiло скоротити час мiж цим моментом i тим, коли я зайду у стiни колишньоi роботи.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65924926&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Баристер (англ. barrister) – категорiя адвокатiв у Великiй Британii. Баристери мають право виступати у всiх (зокрема й вищих) судах. (Тут i далi прим. авт.)




2


Солiситор (англ. solicitor) – категорiя адвокатiв у Великiй Британii. Солiситори готують судовi матерiали для ведення справ баристерами – адвокатами вищого рангу, а також працюють юрисконсультами в рiзних органiзацiях i мають право вести справи в судах нижчих iнстанцiй.