Львiв. Кава. Любов (збiрка) Леся Олендiй Наталiя Гурницька Нiка Нiкалео Дара Корнiй Ольга Деркачова Iрина Хомин Галина Костянтинiвна Вдовиченко Вiкторiя Гранецька Любов Долик Тетяна Белiмова Щемливi оповiдання вiд найкращих украiнських авторiв! Ця книга – про Львiв. Про мiсто, яке хтось знае i любить, а хтось тiльки вiдкривае для себе. Про вузькi вулички i затишнi кав’ярнi, про середньовiчну брукiвку i старовиннi споруди… Про любов. Про життя. Про людей, якi зустрiчаються, розходяться, сподiваються, вiрять, кохають, втрачають – i знову знаходять свое кохання… Тетяна Белiмова, Ольга Деркачова, Наталiя Гурницька, Нiка Нiкалео, Любов Долик, Леся Олендiй, Дара Корнiй, Галина Вдовиченко, Вiкторiя Гранецька, Iрина Хомин Львiв. Кава. Любов Передмова Львiв, Львiв, Львiв… Це мiсто нiколи не вiдпустить тебе, якщо ти хоч раз там побував. Це мiсце-казка, це мiсто-чари, це любов, i кава, i шоколад, i незмiннi пiдбори, пiдбори, пiдбори… Навiть у мороз i на кризi. Це незмiнне звертання по-львiвськи «прошу пана», i «то е перша кляса», коли щось до вподоби. Той, хто не бував у цьому старому мiстi, нiколи не збагне душу Украiни. Бо Аптекар славнозвiсного Юрiя Винничука живе тут, i Купальниця Галини Вдовиченко теж родом звiдси, а ще Мавка Дари Корнiй, хоч письменниця i не говорить про це прямо. Усi ми рiзнi, але й усi однаковi у цiй своiй глибочезнiй i палкiй любовi до нашого середньовiчно-сецесiйного мiста з його вузькими вуличками i широченними новими проспектами, з помпезною архiтектурою Горголевського i по-военному монументальним сталiнським ампiром. Не можна бути у цьому мiстi i не закохатися у нього. А закохавшись, не творити неможливо. Львову присвячено вiршi, пiснi й романи… На його вiвтар покладено долi, списано сторiнки iсторii. Вiн був збудований во славу того, чие iм’я носить, але тут ви не знайдете жодного пам’ятника Леву, лише засновнику мiста – единому Королю землi Галицькоi Даниловi Галицькому. Тому що час розставляе усе на своi мiсця, i немае на те ради, бо вiн – единий суддя. Кожен твiр, що увiйшов до цiеi антологii, звучить лейтмотивом любовi i захоплення Львовом, Лембергом, Леополiсом, як його по-рiзному називали у рiзнi епохи. Та в усi часи вiн однаково з ароматом дощу i трав’яного чаю, як в iстинноi львiвськоi панi у рукавичках Галини Вдовиченко, i морочно-фентезiйний, як у вишуканоi та особливоi Вiкторii Гранецькоi, хоча вона i не його мешканка, i тоскно рiдний у по-дiвочому щироi i нiжноi Ірини Хомин… Львiв такий, такий… до кiнця незбагненний i по-особливому пасiонарний. Даеться взнаки понад триста рокiв Магдебурзького права… Львiв’яни вiльнi у своiх думках, у почуттях, в уподобаннях. І це робить мiсто дуже европейським i зовнi, i духом: тут е костели, церкви, i е синагога, i от-от з’явиться мечеть, адже сюди, у столицю Захiдноi Украiни, пiсля анексii Криму переселилося понад двi з половиною тисячi кримських татар. Але я не буду про полiтику. Тобто тiльки не тут! Говоритиму лише про кохання i каву з рiзноманiтними прянощами, а може, й глiнтвейном Лесi Олендiй у свiтлi лiхтарiв i музики бароко на вуличках старого елегантно-мистецького мiста. Яке, наче героiня Любовi Долик, вабить, i кличе, i зачаровуе зовнi велично-стриманою, навiть аристократичною красою, а всерединi таким несподiвано пристрасним i розкутим нiчним життям. Львiв – це не Ратуша i не костел Ельжбети, тим пак це не церква Святого Юра або ж новомодна «Арена Львiв»… Львiв – це його мешканцi i тi, хто щоденною працею створюе його, як тепер кажуть, iмiдж. Львiв – це тi, хто живе у ньому i творить, хто вперто iде до своеi мети, не зраджуючи його з iншими мiстами у пошуках кращоi долi. Львiв – це кохання, кава, чоколяда, це вона i вiн, i вiн, себто Львiв… Приемного занурення у цю середньовiчну казку з присмаком ІТ-технологiй! А далi… далi може бути, адже завжди так хочеться продовження палкоi iсторii любовi. Нiка Нiкалео Галина Вдовиченко Ймовiрнiсть дощу нуль вiдсоткiв У мiстi, де Марко ще нiколи не був, на нього чекали банальнi принади. Їх не раз обiцяла йому Свiтлана: поiдемо, пропонувала, до Львова, посидимо на вiдкритiй терасi, замовимо запашноi кави, нам видадуть картатi пледи, неодмiнно картатi, вони рятуватимуть нас вiд вечiрньоi сиростi. Падатиме дощ, от побачиш. Дощ, кава i плед – стандартний львiвський набiр. Ти ж любиш, мружилась Свiтлана, аби усе було за правилами, без несподiванок та iмпровiзацiй. Вiн часом не розумiв, чи вона жартуе-iронiзуе, а чи говорить серйозно. Чого це вiн любить, аби усе було за правилами? Без несподiванок та iмпровiзацiй? Це якось навiть образливо звучить. Кожного разу виникае бажання запитати: що ти маеш на увазi?… Насправдi вiн аж нiяк не мiг вирватися з Киева. На Рiздво не вдалося, бо робота не вiдпускала, а тодi непомiтно й весна промайнула. І от уже середина лiта, а в нього й далi не складалося з тiею поiздкою. А Свiтлана що? Вона поiхала без нього. З якоюсь малознайомою товаришкою. Тиждень пiсля того минув, i от маеш, як навмисно, – йому нарештi випала нагода. Три вiльнi днi. Але тепер уже Свiтлана мала справи, i вiн гайнув до Львова сам-один, наче комусь щось доводив. Хiба не могла Свiтлана почекати на нього ще тиждень? – Їдь-iдь, – сказала йому на прощання, – очi-щiлинки, – он i дощ обiцяють… Пропустив iронiю повз вуха. Не був певен, що саме цього потребуе – самотностi, дощу та кави, але щось суттеве вiн таки мусив отримати. Бодай короткий перепочинок. Львiв, запевняли його офiснi знавцi, гарантуе розслабон за два-три днi наче за тиждень. Марко сподiвався саме на це. На швидку дiю випробуваних багатьма лiкiв. Якщо це мiсто може пригальмувати шалений лет невiсть куди, не знати вже й для чого, якщо воно може дати можливiсть перевести дух, Марко готовий заради цього замовити маленьке помешкання (не готель, а саме помешкання) у середмiстi, на площi Ринок, сiсти у швидкiсний денний потяг i зiйти на незнайомому перонi. І мовчати весь час, переважно мовчати, не приймати жодних рiшень, нi за що не вiдповiдати, лише дивитися й слухати. Лише пити, iсти, спостерiгати. І не думати про Свiтлану, не думати про iхнi стосунки, якi зайшли у глухий кут. Їхав переконатися, чи станеться збiг очiкувань iз тим, що може запропонувати це хвалене мiсто. Бо геть усе останнiм часом не складаеться, валиться з рук, тривожно на душi, наче збираються хмари, темнiе й гримить, i чуеш, знаеш, що вже не втекти вiд зливи. Який там дощ! Львiв потопав у спекотному маревi, нагадуючи сонне приморське мiсто. Здавалося, зараз таксi заверне за рiг i над низьким муром iз викришеним по кутах камiнням сяйне смуга бiрюзовоi прохолоди, до вух долинуть крики бiлих чайок i повiе солоним морським вiтром. Таксист зупинив легковик пiд брамою на старiй вулицi. – Площа Ринок там, через двiр, – махнув рукою, перехопивши погляд пасажира. – Це ваш будинок. Ми пiд’iхали з протилежного боку. Той самий номер, що вам потрiбний, не сумнiвайтеся. Господинi помешкання Марко зателефонував з-пiд брами, як i домовлялися. Вона вийшла неквапом, пiдборiддя вгору, побрязчавши ключем вiд брами, погримiвши засувом на ланцюгу. Власниця молодого голосу виявилася субтильною старунею в охайному вбраннi, з пишною мушлею сивого волосся. Вона провела його затiненим подвiр’ям-колодязем – Марко слiдував за нею, пiдвiвши голову. У квадратi неба напиналися вiтрила простирадел. Вхiд у помешкання просто з двору. Дверi на першому поверсi, незамкненi. Як у дитинствi, коли мама й усi жiнки двоповерхового дерев’яного будинку на Подолi виходили у двiр вивiшувати бiлизну, лише притуливши дверi квартир. – Ставте, ставте на бенкетку, вона для того й iснуе. – Господиня пропустила гостя вперед, м’яко тицьнула пальцем у його дорожню сумку, а тодi показала на низенький ослiнчик, обтягнутий вицвiлим оксамитом невизначеного кольору. Цей наказовий жест у ii виконаннi виглядав делiкатно i навiть грайливо, i Марко слухняно залишив свою валiзу, де було запропоновано. Жодних стороннiх запахiв у помешканнi не вчувалося, натомiсть мерехтiло в очах вiд надмiру дрiбниць. Складенi вiяла, театральнi бiноклi, порожнi карафки з-пiд парфумiв, порцеляновi статуетки, пуделка, бляшанки, поливана керамiка, бронза та олово, скляний канделябр у залишках воску, двi срiбнi ложечки… У двох кiмнатках та у крихiтнiй кухнi – полички та шафки з рiзними абищицями. Наче потрапив в антикварну крамничку. Панi Зеня дала гостю можливiсть обдивитися, передала йому необхiдну побутову iнформацiю, пояснивши, чим i як користуватися, й залишила на тумбочцi у передпокоi ключi вiд помешкання та вiд брами. Йти, натомiсть, не поспiшала. – Кави? – запропонувала. Не чекаючи вiдповiдi, зняла з полички кавомлинок, старий, iз потемнiлого дерева, з висувною шухлядкою та вiдкидною лядою нагорi. – Я не п’ю кави, – зупинив ii Марко, – дякую. – Тодi чи не бажаете, прошу пана, чаю? – Бабуся не збиралася вступатися. – Смачного чаю з трав Знесiння, га? Ви такого чаю не куштували, запевняю вас. – Знесiння? – перепитав Марко, беручи до рук барометр на високiй дерев’янiй нiжцi. Стрiлка-вказiвник трималася бiля позначки stormy . Поламаний. Марко повернув його на мiсце й опустився у масивне крiсло, трохи не розрахувавши глибину, воно помiтно просiло пiд вагою його тiла. Бачив з кiмнатки господиню, вона поралась у крихiтнiй кухнi. – Знесiння, – повторила панi Зеня, – район у Львовi. Срiбна каравела гойднулася на ii головi. – Авжеж, у Львовi. Це наче гори у мiстi. Неподалiк вiд асфальту та автiвок, а немов у лiсi. Пташки спiвають, трави чистi… І гiсть захотiв ароматного чаю, у великому горнятi. Спостерiгав за панi Зенею, за тим, як вона усе робить неквапливо й вправно. Їi дii заворожували. Із семи бляшанок було всипано до невеличкого мiдного чайничка по дрiбцi трав i залито окропом. Вичiкавши три хвилини, протягом яких чайничок погойдувався у ii руках над вогнем, жiнка вiдставила посудину вбiк, на керамiчну пiдставку. Гiсть лише клiпнув очима, стулив повiки й розтулив – а чай уже був настояний, уже лився бурштиновою крученою цiвкою у велике горня, розмальоване маками. А панi Зеня вже й готувала каву для себе, наче мала двi пари рук. Закинула до кавомлинка жменьку кавових зерен, заходилася повiльно крутити корбочку. Мовчки. Вона робила тривалi комфортнi паузи мiж короткими фразами, ця сива господиня iграшкового помешкання на площi Ринок. Вона знала, що потрiбно втомленому гостю. Марко ковтнув чаю, гiркувато-терпкого на смак, тодi ще, i ще. Перед очима крутилася ручка кавомлинка, слухняно оберталася пiд справними старечими пальцями, обтягнутими сухою шкiрою. Кiмнату виповнювали запах нагрiтих сонцем трав та хрускiт зерен у жорнах. За вiковими стiнами бив годинник на мiськiй ратушi, звуки лунали стишено, з масним шурхотiнням, наче хтось торкався грубоi струни на контрабасi. Марко з зусиллям розплющив очi. Нiкого. Скiльки вiн спав? Двадцять хвилин? Годину? Не важило скiльки, бо вiн хотiв спати ще, вiн тiльки-но увiйшов у смак солодкоi непритомностi. Вiдчував прохолоду кiмнати, легке ажурне покривало на ногах та грудях, маленьку подушку пiд головою… Важкi повiки лише кiлька секунд протрималися розiмкнутими. Спав так, як не спав уже давно. Прокидався й знову зiсковзував у глибоке солодке забуття. Прокинувся голодний, голова свiжа, настрiй пiднесений. Стан – очiкування чогось надзвичайного. Що там в айфонi? Оце маеш! Бiльше доби минуло. Пропущенi дзвiнки несуттевi. Вiд Свiтлани жодного. Новини у свiтi? Нiчого справдi нового, тi самi проблеми, страхи та очiкування ще бiльших неприемностей. Збираються хмари, темнiе й гримить – у великому свiтi висить у повiтрi тривожне передчуття. Гаразд, що з погодою? Все добре, заспокоiв айфон. Спека покинула мiсто, ймовiрнiсть дощу нуль вiдсоткiв. Вийшов iз душовоi кабiнки, вдягнув бiлу футболку, джинси, легку вiтрiвку – вперед! У мiсто. За дверима – балкон, хiба вiн тут був, цей довгий рипучий балкон-тераса? Вчора вiн його не зауважив. Спустився з низького бельетажа надвiр, тут усюди, мабуть, по два входи-виходи. Перетнув вузький простiр у протилежному напрямку, до площi Ринок. Кроки лунко вiдбивалися вiд стiн та вiд стелi напiвтемних сiней будинку. Масивнi дверi на площу виявилися зачиненими. Пiдсвiтив собi мобiлкою: анi кнопки домофону, анi шпарки до ключа. Як вийти? Провiв плямкою свiтла вправо-влiво, вона ковзнула стiною далi, поверхнею готичного обрамлення колишнiх, уже неiснуючих, дверей. Цегляна кладка. Кам’яний одвiрок навколо неi. Е нi, все ж таки дверi! Грубi бiлi дверi. Ось i клямка. Марко торкнувся холодного металу, натиснув – i пiд пронизливий скрегiт iржавих петель вийшов на сонце. Площа одразу вхопила його, вдарила яскравою картинкою по очах, затягла у вир пiстрявого натовпу, не давши оговтатись вiд надмiру свiтла й тепла. Юрма шумiла, наче рясний дощ. Заплющиш очi – почуеш зливу. – Паноньцю, купiть гортензiю для своеi панi! Абисьмо знала, як ви ii кохаете! Дiвчинка з кошиком, наповненим букетами квiтiв, простягнула йому три гiлочки, зiбранi стрiчкою, – бiлi квiти, рожевi й бузковi. І втратила до нього цiкавiсть, щойно вiн заперечно хитнув головою. Юну квiткарку вже проминала артистична пара, на неi й перемкнула вона свою увагу. Молодик у театральному котелку на потилицi та дiвчина у довгiй бiлiй сукнi та крислатому капелюсi зi штучними квiтами. Вiн пiдтримував руку панянки у себе на зiгнутому лiктi, щось шепотiв, нахилившись до неi, мало не лоскочучи рожеву щiчку гострим, закрученим вгору вусом. – Паноньцю, потiште панянку свiжою гортензiею! На площi вирував фестиваль, тут усi були у костюмах. Мiжнародний фестиваль, кiно чи театральний. Лунали рiзнi мови – польська, нiмецька, украiнська… Пан у темно-синьому котелку з високою тулiею та муаровою стрiчкою стояв, пiднiсши вгору цiпок, вiтав когось на хiднику. Це був гiд, очевидно, що гiд, вiн так кликав свою туристичну групу, вiв екскурсiю у вигадливому вбраннi за модою початку двадцятого столiття. Кожен другий чоловiк на площi мав вуса, штучнi, наклеенi. Майже усi були вбранi у бiлi сорочки з довгим рукавом, у камiзельки та маринарки. Дехто у самих камiзельках, але майже усi у краватках, з кишеньковими годинниками на ланцюжках. На головах – канотье, котелки, капелюхи i кепки… Усi походжали повiльно, нiхто не квапився, позираючи на молодих жiнок, що пострiлювали очима з-пiд вигадливих капелюшкiв. Коли бачили знайомих, зупинялися поромансувати, для свого задоволення, до стриманоi радостi чарiвних пань. Марко зупинився, роздивляючись на людей, немов героiв ретрофiльму, розглядаючи будинки, i щойно пiсля реставрацii, i старi-обдертi з обсипаним тиньком. Чекав, що зараз почуе з притиском: «Шановний! А ви тут що робите? Хто пустив стороннього на знiмальний майданчик?!.» Проте на нього не звертали уваги, й вiн скинув iз себе зацiпенiння, рушив спроквола, аби не стояти, за двома чоловiками, упiймавши завершення реплiки: «…Полтва, пане Бриль…» Цiкавiсть вела за собою. Почувався у цiлковитiй безпецi, його очi фiксували деталi, перестрибували з лiхтарiв на балкони, з квiтiв на пiдвiконнях на квiти у петлицях та на капелюхах. Увага перемикалася на загальну панораму й поверталася до дрiбниць. Хтось тут насправдi усе це знiмав, працював iз розмахом, не заощаджував на костюмах та реквiзитi. Де ж ховалася камера? Жодних ознак ii присутностi. Пiд невисокими деревами тi двое чоловiкiв прямували вздовж ратушi, помахуючи цiпками, наближалися до новесенькоi кутовоi будiвлi на розi, там двi вулицi вливалися у площу пiд прямим кутом. Обiйшли жiнок у капелюхах iз розлогими крисами, з парасольками у руках; доглядальницю з дiтьми, хлопчиком у матросцi та коротких штанцятах, дiвчинкою з накрученими локонами, у ляльковiй сукнi. Стишенi голоси попереду то робилися виразнiшими, то губилися у сторонньому шумi. Марко дослухався до тих двох, що поспiшали на будiвництво колектора. «Перекриття та засклепiння Полтви вимагае…» – i далi щось нерозбiрливе бурмотiв один. «Особливо на другому етапi», – долинало вiд його спiврозмовника… Перший, говiркий, щоразу поважно повторював «пане iнжiнер» або «пане Бриль». Другий обмежувався лаконiчними «так» чи «нi». Два цiпки злагоджено вибивали ритм по брукiвцi. Бiля кутового фонтану згортали торгiвлю. Тут щойно вирував ринок, мiщухи купували городину, молоко та сир, а тепер продавцi згортали ятки, збирали свiй крам, звiльняючи мiсце для прогулянок. Не поспiшали забиратися геть лише двi тлустi перекупки, мили зелень у чашi фонтану, гукали останнiх покупцiв, сварячись мiж собою. І молода селянка ще залишалася, пов’язана хусткою, сидiла бiля кам’яноi Амфiтрiти, дружини Нептуна, накладала дiвчинцi у маленьке горнятко пахучi рум’янi шкварки, розгортала пишний домашнiй хлiб, сповитий чистим рядном. Марко лиш глянув – вiдчув повний рот слини. Щось далеке нагадало про себе, забуте, викликане апетитним запахом сiльських шкварок та свiжого хлiба з грубою шкiркою, iз цяточками запеченого кмину. – Скiльки коштуе? – запитав торговку, позираючи на ii чистi руки, бiлi й пухкi. З таких рук можна iсти. Жiнка весело озвалася, Марковi почулося: «Всi грошi!» Витяг iз кишенi купюри, нехай сама вiзьме, скiльки треба. Молодиця з цiкавiстю зазирнула до його долонi, тодi зиркнула на вигадливо подертi джинси. – Берiть, – сказала, – берiть, берiть, iжте на здоров’я. Намастила запашними шкварками гiгантський кусень хлiба й не взяла за це нiчого. Акцiя, зрозумiв Марко, вгризаючись зубами у духмяний бутерброд. Заохочують покупцiв. Хто ж виробник? Їв пожадливо, аж за вухами лящало. Де назва фiрми? – роззирався. Як називаеться господарство фермера? Треба б запам’ятати. Чудовий рекламний хiд, одразу перетворюешся на палкого прихильника цiеi марки, бо воно усе й справдi натуральне, без жодних штучних домiшок. Торговка пiдвелася, збираючи залишки неспроданих харчiв. До неi одразу приступила перекупка, жiнки обмiнялися кiлькома реплiками, поторгувалися, наче бавлячись, для годиться – бо як же без того? І от уже перекупка вигiдно для себе, але й селянцi не у збиток забирае нереалiзованi залишки у свою торбу. Жiнки заледве рушили з мiсця, як уже надiйшов верткий молодик з вiдром води i драпаком, заходився змивати бруд iз брукiвки, зчищати з долiвки слiди гiлок кропу, розчавлених яблук та масних плям розлитоi сметани. Годинник на вежi сповiстив чверть години, дзеленькнув трамвай, зухвалий пiдлiток застрибнув на пiднiжку, проiхав кiлька метрiв, гукнув до когось переможно: бачив?! І зiскочив на ходу, а до нього вже наближалися сюрчання свистка жандарма та вереск жiнки: «Ромку, злап’ю – заб’ю!» Хлопчина протупотiв повз Марка, мало не наступивши йому на ногу важким черевиком, бiля катедри переплигнув через жебрака, що сидiв пiд муром, – тiльки його й бачили. Марка попереджали про розгул туристичноi креативностi у цьому мiстi, його застерiгали, що тут, особливо у центрi, на кожному кроцi бавляться, провокують та спокушають, йому називали мiсця, якi не варто обминути, i закутки-завулки, куди вiн мае неодмiнно збочити. Але те, що вiн встиг побачити, перевершило усi очiкування. Усе навколо крутилося досконало зрежисованим дiйством. Жодного обману, жодних декорацiй, навiть назви на будiвлях справжнi: «Жiночий кооператив “Труд”», «Народная торговля», «Zipper». І ще раз «Zipper» на тiй самiй будiвлi, i ще раз, трохи меншими лiтерами. Вiялом газет, притиснутих до грудей, зачепив Марка хлопчина, з вигляду не старший рокiв десяти. Власник деренчливого голосу й бадьорих iнтонацiй. Малий завзято вигукував: «Кур’ер львовський полудньовий»! Двi жiнки, з вигляду прачки, з плетеними кошиками, наповненими прасованою бiлизною, стрiмкою ходою обiгнали Марка, одна схвильовано переповiдала iншiй трафунок: на вулицi Блоннiй iз возу, що розвозить бiлизну, вчора вкрали сорок скатертин, половина з них належить панi Данутi Вольськiй, вони й позначенi вiдповiдними лiтерами. Слухачка щоразу, пiсля кожноi подробицi зухвалого злочину, схвильовано зойкала й затискала вiльною рукою рота. Два голоднi мiщухи спостерiгали, присунувшись мало не впритул до вiтрини, як за склом м’ясноi крамницi череватий червонопикий крамар, пiдв’язаний бiлим фартухом, рiзав вудженину, схилившись над хитрою машинкою: закладав у неi шинку, крутив ручку, i машинка рiзала м’ясо тоненькими скибками. З мармиз мiщухiв було зрозумiло, що iм аж носи викручувало вiд запаху, вони не в змозi були вiдвести погляди вiд захопливого дiйства. Якийсь рух угорi, над будинком, вiдволiк Марка – вiн був змушений задерти голову й навiть вiдступити, аби роздивитися як слiд, що там за кам’яним орлом, на картушi будинку. Якась наче тiнь промайнула, схоже, вiд кiнокамери. Так от вони звiдки знiмають! І то, мабуть, iсторичний фiльм. Або рекламний ролик для промоцii туристичного мiста. Жодного разу, поки Марко обходив площу Ринок по периметру, жодного разу вiн не згадав про Свiтлану. А тут, пiд будинком з орлом нагорi, раптом сяйнуло: Свiтлана! І стало йому шкода, так шкода, що ii немае зараз поруч, що вiн не може роздiлити з нею все, що бачить та чуе, що нема кому зараз сказати: дивись, дивись! І перезирнутися. Вiн згодом розповiсть iй про цю дивну прогулянку, але його розповiдь виглядатиме наче вигадка або сон, Свiтлана слухатиме його зi своею iронiчною усмiшкою, вона не повiрить. А ще вiн подумав, що ii напiвжартiвливi докори у його нерiшучостi мали-таки пiд собою певний грунт. Бо як вiн мав вчинити кiлькома днями ранiше? Сказав би: збирайся, я замовляю квитки, iдьмо нарештi! Ми ж так хотiли до Львова удвох! – Гей, послухайте… Дiвоче обличчя визирнуло й сховалося за театральну тумбу, за край афiшi, задертий скрученою руркою. Опера Вагнера «Лоенгрiн». Великий мiський театр. Марко ступив вперед, назустрiч – його одразу вхопила дiвоча рука, безцеремонно втягнула за тумбу. – Допоможiть, будь ласка! – прошепотiла дiвчина. Вона ледве стримувала смiх, навiть кусала собi нижню губу, аби не розсмiятися. Бiла довга сукня з чорним атласним пояском, капелюшок, жива квiтка над чолом. – Проведiть мене до межi зони. Можете? Вас це не надто обтяжить? У нас тут, розумiете, ще й квест iз друзями. Я маю дiйти майже до короля Данила… Неодмiнно у супроводi дивака, тобто особливого з вигляду чоловiка, нестандартного. – Вона кинула погляд на його джинси та вiтрiвку. – Такого, як ви. Не ображаетесь? – Квест? – перепитав Марко. – Ну квест… – протягло мовила дiвчина у нетерпiннi. – Стара забута гра. У неi вже рокiв двадцять мало хто грае. А ми от захопилися. Це мое чергове завдання, бачите, у записцi? Усе мае бути по-старому: папiр, кiлька слiв, написаних вiд руки. Такi правила. Я щойно цю записку отримала. Тепер самiй не можна пересуватись, лише… з диваком. А наступна записка чекае на Галицькiй, на порозi кравецькоi майстернi, неподалiк вiд пам’ятника Данилу Галицькому. Поможiть, прошу… Марко мовчав, бо надто багато хотiв запитати. Що ж це усе значить? – Виведiть мене iз зони, – напосiдала дiвчина, навiть за рукав його смикнула. – Час пiшов. Марко узяв руку дiвчини, заклав собi за лiкоть, i вони вийшли удвох зi свого сховку. – Туди! – Дiвчина кивнула, вони рушили за двома огрядними панями у розлогих капелюхах iз павичим пiр’ям i обiгнали iх неквапний хiд. – Зйомки? – нейтральним голосом поцiкавився Марко. – Можливо, – охоче пiдтакнула дiвчина. – Сьогоднi тринадцятий рiк. Усi в системi, окрiм вас. – Вона усмiхнулась. – Наплутали щось? Марко зирнув на неi спiдлоба. – Я не знаю про систему, – вiдповiв. – Що це таке? – Ви приiжджий?… Невже не чули про систему? «Жива iсторiя»! Береться один день з минулого, так? І той, хто у системi, може вiдчути на собi, як воно усе було насправдi, проживае годину або добу в минулому, хто як забажае. Хiба не чули? Наступноi суботи буде… стривайте… це буде день iз шiстдесятих рокiв. Уявляете? Вiзочки з газировкою з малиновим сиропом, твiст i шейк, сукнi-трапецii, краватки-оселедцi… Щось там iз модних страв того перiоду, олiв’е, чи що… Шоколаднi цукерки «Спартак»… Інша епоха, iнше вбрання, iнша музика… – То це трюк для туристiв? – Марко нарештi отримав пiдтвердження своiм пiдозрам. – Можна й так сказати. Теж гра. Для великоi кiлькостi людей. Усi за тим сюди i iдуть, щоб потрапити у «Живу iсторiю». – А у вас гра у грi? Ваш квест, маю на увазi. Зрозумiло… А вбрання? Старi трамваi? Вози, авто, будинки… Як усе це робиться? – Ви з дуба впали? – Дiвчина розсмiялася вiд душi. Вона сприйняла запитання Марка як влучний дотеп. – Програма! Кажу ж – програма запускаеться. Р-раз – i ви у системi, набуваете вигляду вiдповiдно до обраноi епохи. І мiсто виглядае вiдповiдно. За тим самим принципом перевтiлюеться усе навколо. Але лише у зонi, тобто у центрi мiста. Все штучне, несправжне. Бам-бам-бам – вдарить годинник опiвночi, – i карета перетвориться на гарбуз. – Але ж я залишився у своему одязi. – З вами трапився збiй. Таке бувае. Щось ви неправильно зробили, i от усi у тринадцятому роцi, а ви нi, хоча й у системi. – Я теж у тринадцятому, – сказав Марко. – Хоча, знаете, в один момент сипонуло по шкiрi: а раптом я й справдi у минулому? – Зараз? Та нi, не хвилюйтесь. Насправдi ми усi й далi у тридцять першому роцi. Хоча вашi джинси i курточка справдi, знаете, дуже дивнi, наче у шафi пролежали рокiв двадцять… – Де ми? – зупинився Марко. – Оце тепер? На вулицi Галицькiй, проминаемо каплицю Боiмiв. Бували тут ранiше? – Ви сказали – ми у тридцять першому роцi? – Ну так. А де ми маемо бути? – У двi тисячi тридцять першому роцi? – Марко розвернувся усiм тiлом, не зводячи погляду з обличчя супутницi. – Так, – обережно погодилась дiвчина, а тодi, нiяковiючи, зронила, налякавшись: – Дякую. Тут я вже сама. Приемного перебування у Львовi! До них уже наближався грубенький чоловiчок, вийшов просто з крамницi, у вiтринi якоi були виставленi манекени з жiночим одягом. На шиi чоловiка погойдувався кравецький метр. Вiн подав дiвчинi шматок паперу та олiвець, вона щось швидко написала на ньому й повернула йому. Вiн теж тицьнув iй у долоню згорнутий папiрець, пiдморгнув Марковi, обтерши спiтнiлу лисину: чудова погода, авжеж? – Стривайте, – сказав Марко. – Тепер ви менi допоможiть. До чого тут тридцять перший рiк? – Бо зараз тридцять перший рiк, – повторила дiвчина з терплячими, учительськими iнтонацiями у голосi, наче зверталася до неуважного учня. – Двi тисячi тридцять перший рiк. Ви у Львовi. Берете участь у «Живiй iсторii». У цiй грi сьогоднi липневий день тисяча дев’ятсот тринадцятого року. Дiвчина усмiхалась, наче пiдбадьорювала нового знайомця, але ii усмiшка поступово згасла. Бо ж було очевидно, що чоловiк не жартував, вираз його обличчя свiдчив про те, що вiн щиро заскочений почутим. – Слухайте… – Дiвчина торкнулась його плеча. – А ви у якому роцi живете, як ви думаете? – Двi тисячi тринадцятому. – Нi, – м’яко заперечила дiвчина, – цього не може бути. – То що ж я, з глузду з’iхав? Я, звiсно, втомився, але не аж так. У мене проблеми на роботi… i в особистому життi, я приiхав до Львова, щоб перевести дух, перезарядити батарейки. Кави випити… Картатий плед i все таке, як каже моя дiвчина. І щоб був дощ i лискуча брукiвка… А тут у вас незрозумiло що робиться… – Слухайте… Я ж таке оповiдання колись читала. Про чоловiка, що приiхав до Львова з такими думками, з такими проблемами, як у вас. А тут на нього чекав повний сюр, тобто сюрприз. Я вже не пам’ятаю, що там далi й чим закiнчилось… Назву лише пам’ятаю: «Ймовiрнiсть дощу нуль вiдсоткiв». Вiн на дощ сподiвався, той чоловiк! Усе мало бути за певною схемою. Вiн чекав одне, а отримав щось геть несподiване. Марко витяг з кишенi айфон. Жодноi цяточки зони. Лише тодi очi дiвчини зробилися круглими вiд здивування, лише тодi вона повiрила цьому диваковi. Айфон переконав у тому, що чоловiк каже правду. Вiн справдi був людиною з минулого. Людиною з айфоном. Але Марко iй не повiрив. Вiн гукнув якогось жевжика з вихлястою ходою, вузькими вусиками пiд носом та намащеним лискучим чубом: – Шановний! Який сьогоднi день? – Преподобних Томи та Акакiя, – озвався перехожий, зупиняючись. – А дата яка? Мiсяць? Рiк? Жевжик присвиснув: – Та ж двадцяте липня тринадцятого року, пане. – Тринадцятого? – Тринадцятого року. Було зранку, а зараз, може, й нi, – засмiявся молодик. – Гаразд, нехай так. Що мае статися наступного року? Ви ж маете знати! Що станеться наступного року? Чотирнадцятого? Вiйна? – Вiн напосiдав на жевжика, приступив до нього мало не впритул. Вiн мав дiзнатися, що тут: гра? не гра? Однак молодик легковажно повторив: – Вiйна? Яка вiйна? – Перша свiтова… Чотирнадцятий рiк. – Е, пане, до чотирнадцятого року ще треба дожити. А ви як хочете почути про майбутне – онде папуга на патичку. Йдiть туди, вам пташка витягне папiрчик iз передбаченням, дiзнаетесь, що буде. Запитайте у нього, папуга усе знае. Рука дiвчини давно вислизнула у Марка з-пiд руки. Капелюшок збився набiк. Дiвчина забула, що поспiшала. Марко кивнув iй, прощаючись, поплентався назад, на площу Ринок, до брами, з якоi вийшов на площу. Вони усi дурили його. Для чого? Вiн зараз повернеться туди, звiдки прийшов. Там усе мало бути, як годину тому, ось ключi у нього в кишенi, мають бути й дверi до них. Вiн зайде у браму, вiн повернеться у свiй час. Дiвчина дивилася йому вслiд. Вiн побачив це, озирнувшись, пiднiс руку. Дверi з рипiнням подалися пiд його долонею, вiн зайшов у браму, обережно рухаючись у прохолодних напiвтемних сiнях, вiн забув, чи е тут сходки. Шукав – десь тут був портал iз готичним обрамленням. Побачив його, вiн був замурований багато рокiв тому, цей портал, i розписаний графiтi вже не перший рiк. Саме звiдси Марко виходив на площу, але тут були тодi бiлi дверi. Чимшвидше у помешкання, таким було едине бажання – чимшвидше туди, на канапу з кiнського волосу. Прийти до тями. Випити, чорт забирай, кави. Лише у помешканнi, зачинивши дверi, Марко перевiв дух, вiн тiльки тепер вiдчув, як калатае серце. На мобiлцi була повна зона, вiн зрадiв, побачивши це, набрав останнiй iз вхiдних номерiв, йому дзвонили кiлька годин тому. – Алло! – бадьоро вiдповiв жiночий голос. – Радi вас вiтати! Стоматологiчна клiнiка! Нагадуемо, ви записанi завтра на прийом… – Завтра? – перепитав Марко. – Яке у нас завтра число? Реестраторка вiдповiла. – А рiк який? – пiдпустив безпечно-жартiвливу нотку Марко. Жiнка незворушно й слухняно дала вiдповiдь. – Буду! – весело пообiцяв Марко. У свiт поверталася гармонiя. Марко був у своему часi. Вiн замовив по телефону, по дбайливо залишеному колегами номеру, велику пiцу Дiабло, ще й пиво, запитавши, скiльки замовлення коштуватиме. Усе гаразд, цiна i грошi були тi самi, що й зранку. Вiд пива та гострого смаку пiци його розморило. Прилiг на кiлька хвилин, коли прокинувся, був вечiр – i вийшов у мiсто… Зовсiм в iнше мiсто. У те саме, що iснувало з ним в одному часi. Марко навiть трохи пошкодував, бо тепер уже мiг собi це дозволити – шкодувати за втраченими можливостями. Якби, подумав, на площi Ринок i далi вирував тринадцятий рiк, той, що сто рокiв тому, то Марко пiшов би зараз туди, куди не варто було зазирати, – у пiдозрiлий шинок, де можна дiстати по пицi, або запхав би носа у напiвпiдвал чи на пiддашшя, де з настанням сутiнок починаеться зовсiм iнше, приховане й небезпечне життя середмiстя. Площа Ринок була геть iншою. Там уже не бавились у тi iсторичнi перевтiлення, у прогулянки машиною часу. Марко затримався до ночi, вiн побачив дещо з того, що радили побачити знавцi, вiн скуштував те, що варто було скуштувати, i все було вiдповiдно до очiкувань. Навiть дощ на вiдкритiй терасi ресторану iз полисками на брукiвцi. Через два роки, у липнi, Марко приiхав додому з-пiд мiста Щастя. По ротацii повернувся. Стягнув запилюжений, просякнутий потом та брудом камуфляж, скинув збитi берцi. Дiстав речi, якi носив «на гражданцi», вони наче стали бiльшими, наче з iншоi людини. Так воно й було насправдi, вiн повернувся iншим. Свiтлана весь час була поруч, зазирала в очi, щось розповiдала, якiсь кумеднi iсторii, i не ставила зайвих запитань. Вiн нiчого й не мiг би з себе видушити. Коли вiн iшов знайомими вулицями, бачив людей, чув iхнi розмови, йому здавалося, що потрапив у якийсь iнший, паралельний свiт, в iншу реальнiсть, в iнший час. У кишенi вiтрiвки, в якiй колись – це було немов сто рокiв тому – iздив до Львова, вiн знайшов старий тролейбусний талон, рекламний флаер i складений папiр. Це була записка, вiн розгорнув ii, безтямно втупився у лiтери та цифри. Незнайомим почерком там було написано: Вiйна 2014 . Марко лише в першу секунду здивувався, а тодi майже одразу й згадав ту дивну пригоду у Львовi, той чудернацький, надто реалiстичний сон, бо так йому було краще й безпечнiше – пам’ятати, як сон, ту фантасмагорiю, кiнець усiх часiв, накладання епох одна на другу, зсув, вiддзеркалення та повтор. А тепер вiн тримав на долонi записку вiд тоi дiвчини – бо вiд кого ж? – вiд тоi дiвчини у капелюшку з живими квiтами. Дiвчини з минулого i з майбутнього водночас. Вона намагалася його попередити про подii, що насувалися. Але що б вiн мiг зробити, якби вчасно знайшов цей папiрець? Як мiг вплинути на майбутне? Кого попередити? Йому залишалося тепер звикнути до свого теперiшнього життя. А те, що з ним сталося на Сходi, що вiн бачив i чув, було часом таким неймовiрним, таким нереальним, що iнодi видавалося: вихiд один – замкнути його у далекiй внутрiшнiй кiмнатi й загубити ключi. Невинний жарт. Ось як виглядала тепер та вистава, що влаштував йому Львiв у липнi позаминулого року. Як наче бачиш у вiкнi сонячний день, жодноi хмарки на небi, виходиш впевнений, що так воно i е, – й потрапляеш пiд зливу. І думаеш, вiдчуваючи холоднi струменi на обличчi, злизуючи iх язиком i заплющивши очi: це ж усе насправдi? Вода ж не може бути несправжньою, вона або е, або ii немае. Наталiя Гурницька Передчуття Вона прокинулася вiд того, що сонце надто смiливо зазирнуло у розчинене в прохолоду ранку вiкно ii помешкання на Валовiй [1 - Валова – вулиця в Галицькому районi Львова. Середмiстя.]. У напiвснi усмiхнулася вiдчуттю лагiдного тепла сонячних променiв на своiй щоцi, тодi глибше вдихнула прохолодне пiсля нiчноi лiтньоi зливи повiтря i зручнiше влаштувалася помiж подушок та пiдверненоi пiд себе ковдри. Сьогоднi не мусила поспiшати та зiстрибувати з лiжка як навiжена. Нарештi могла дозволити собi розкiш неквапного пробудження, спокiйного ранку i напiвлiнивого плину часу. Любила такi рiдкiснi хвилини спокою, коли не мусила бiгти у нагальних справах, не треба було прокидатися вiд рiзкого дзвiнка будильника, метушливо бiгати помешканням, на ходу намагаючись поснiдати, зiбрати дитину в садочок, попити кави, намалюватися, вдягнутися самiй i одночасно вiдповiсти на дзвiнки, якi почергово дiставали ii то з мiського, то з мобiльного телефону. Вже й не пам’ятала, коли востанне траплялася у ii життi нагода так неквапно та спокiйно провести ранок, як сьогоднi. Напевно, ще позаминулого року, коли у мами теж випала вiдпустка влiтку i вона забрала Ромчика до себе на цiлих три тижнi. Саме тодi Леся змогла нарештi зробити ремонт у iхньому з сином трикiмнатному помешканнi на пiддашшi австрiйськоi кам’яницi в самому центрi Львова. Отримала це помешкання у спадок вiд бабцi. Та прожила тут понад шiстдесят рокiв, а переселилася сюди разом iз батьками ще у далекi довоеннi роки. Саме тодi, коли Львiв окупували совети i залишатися в гарному та просторому помешканнi на вулицi Пеовякiв [2 - Вулиця Пеовякiв – теперiшня вулиця Гвардiйська.] було не лише нерозумно, а й небезпечно для життя. Будь-яке велике, зручне, добре умебльоване помешкання у тихому престижному районi мiста вiдразу привертало увагу новоi влади, ставало об’ектом бажання та активного замилування, а незабаром i господарi цього помешкання у кращому випадку автоматично опинялися вивезеними кудись у Казахстан чи Сибiр, а в гiршому – щезали у глибинах тюрми на Лонцького чи у Бригiдках [3 - Тюрма на Лонцького та Бригiдки – тюрми НКВС.]. Хто був розумнiшим, той вчасно реагував на змiни у життi Львова, не вiрив жодним обiцянкам чи гаслам новоi влади, не вичiкував на кращi часи, а поспiхом залишав власнi помешкання й осiдав там, де його нове житло вже не становило жодного iнтересу для «визволителiв». Саме так Лесинi прабабця й прадiдусь, який був за Польщi успiшним лiкарем та мав гарне помешкання в хорошому районi, й опинилися в цiй маленькiй трикiмнатнiй квартирi на пiддашшi. Нове помешкання не було таким просторим, як колишне, не мало мазнички та великоi кухнi, а щоб пiднятися до нього сходами, з незвички доводилося вiдсапуватися, проте воно було свiтлим, розташовувалося в середмiстi, а головне – анiтрохи не викликало замилування у новоi влади. Це дозволило родинi уникнути репресiй у першi роки панування в мiстi советiв, потiм пережити нiмецьку окупацiю, а за других советiв виявилося, що хороший лiкар потрiбен будь-якiй владi, всiм режимам i що життя саме розставляе правильнi акценти, бо на такi моменти, як шляхетне походження чи причетнiсть когось iз родини лiкаря до репресованоi греко-католицькоi церкви, можна закрити очi, а на ймовiрнiсть втратити власне здоров’я, а то й життя, злегковажити вкрай важко. Коли ж прадiдусь вилiкував декiлькох впливових чиновникiв, про жоднi репресiй вже й не йшлося. З новим помешканням родина потроху зжилася, а згодом уже й не шкодували, що мешкають саме тут. Не надто далеко вiд медiнституту, у самому центрi Львова й одночасно зовсiм близько до Високого Замку та Кайзервальду [4 - Високий Замок i Кайзервальд – мiсцевiсть, яка разом з Лисою горою створюе доволi довгий залiснений хребет, одне з улюблених мiсць прогулянок львiв’ян.]. Гарний район, iще мiцний австрiйський дiм та прожитi у ньому чи не найважчi, проте дуже щасливi роки примирили родину з втратою колишнього престижного та великого помешкання. Найважливiшим було те, що попри всi довоеннi, военнi та повоеннi лихолiття вдалося не лише зберегти родину, а й не втратити вiдчуття близькостi. Переконання теж не зазнали змiн, просто довелося загнати iх углиб i жити подвiйним життям, як жили всi в окупованому Львовi. Бо, як сказав у тридцять дев’ятому роцi на зборах в Оперному театрi маестро Станiслав Людкевич [5 - Станiслав Людкевич (1879–1979) – украiнський композитор, музикознавець, фольклорист, педагог, доктор музикознавства.]: «Нас визволили, i на то нема нiякоi ради». От i мусилося жити з вiдчуттям визволеностi вiд свободи, гiдностi та без впевненостi за власну долю та долю рiдних людей. У тi часи взагалi дуже мало залишалося того гарного, справжнього та шляхетного, що було притаманне довоенному Львову. Але людина до всього звикае та пристосовуеться. Зрештою, нiщо справжне не вмирае повнiстю, не гине назавжди, лише заганяеться вглиб, затаюеться до пори до часу, визрiвае, тодi передаеться дiтям i врештi стае зерном, яке проростае тодi, коли жити в несвободi стае геть кепсько. Повоенне життя родини йшло цiлком банально i звично, тобто саме так, щоб почуватися бiльш-менш щасливо. Виростили дiтей, видали замiж доньку, одружили сина, вийшли на пенсiю, дочекалися внукiв. А потiм розпад Советськоi iмперii й подii, якi не лише перевернули життя у багатьох сiм’ях, а й стали випробуванням на правдивiсть того, що закладалося батьками у дитинствi i у що вiрилося та сподiвалося у глибинi душi завжди. А далi десятилiття революцiй: на гранiтi, Помаранчевоi; за ними роки неспокою, ланцюжок зрад i вiдступу, знов боротьба, втрати, розчарування, тодi Євромайдан, народне пiднесення, революцiя Гiдностi, досвiд перших страшних смертей та перемог, ейфорiя здобуткiв i бiль розчарувань, вiйна з Росiею й розумiння того, що ми вже нiколи не станемо колишнiми, бо життя назавжди подiлилося на до i пiсля. Лише стiни помешкання залишаються тими самими, та й люди врештi звикають до всiх суспiльних потрясiнь i намагаються жити звичним життям. З помешканням на Валовiй у Лесi пов’язалися дитячi, а тому найприемнiшi та найзворушливiшi спогади та подii, а ще вiдчуття затишку й тепла, якi даруе людинi щаслива родина, повага, розумiння та любов у нiй. Прабабцю та прадiдуся Леся, щоправда, вже не застала. Тi померли до ii народження, проте вона мешкала тут першi шiсть рокiв життя, а потiм приходила сюди до бабцi та дiдуся тодi, коли мама з татом отримали нову квартиру в однiй з новобудов Сихова. Інодi навiть залишалася у маминих батькiв на вихiднi, бо любила ходити разом з бабусею на пленер [6 - Пленер – у живописi: термiн, який позначае передання в картинi всього багатства змiн кольору, зумовлених дiею сонячного свiтла й атмосфери. Пленерний живопис склався у результатi роботи художникiв на вiльному повiтрi, а не в майстернi.] i потроху вчилася у неi секретiв малюнку, композицii та живопису. Бабця не лише була талановитою художницею, а й залюбки дозволяла внучцi користуватися своiми фарбами та не вважала, що гае час, коли пояснюе дитинi ази своеi професii. Вiд бабцi, а ще вiд дiдуся, який був реставратором у Львiвському нацiональному музеi та iнодi брав дiвчинку до себе на роботу, у Лесi залишилося стiйке захоплення старовиною, мистецтвом, картинами i художнiм середовищем. Напевно, й майбутню професiю вона вибирала, керуючись цими вподобаннями та любов’ю до всього давнього, автентичного i такого, що ховае у собi особливу ауру старовини, таемницi й доторку до минулого. Анiтрохи не сумнiвалася у своему виборi i тодi, коли подавала документи у Львiвську нацiональну академiю мистецтв на факультет образотворчого мистецтва i реставрацii, а коли вступила, то без вагань обрала напрямок реставрацii творiв мистецтва. Це було доволi виваженим та розумним рiшенням, бо змогла по закiнченнi академii влаштуватися на роботу в музей, а бiля дiдуся не тiльки зумiла набратися досвiду, а й перейняла вiд нього маленькi фаховi таемницi та прийоми роботи зi старим живописом. Поступово у неi теж склалося власне коло постiйних клiентiв, а коли набралася досвiду та професiоналiзму, ii почали рекомендувати як доброго фахiвця з реставрацii картин, писаних олiйними фарбами. Здаеться, цiла вiчнiсть проминула з того часу, а насправдi лише десять рокiв. Напевно, так бачиться тому, що надто багато всього сталося за цей час, а ще тому, що саме цi роки виявилися фатально-доленосними. Хоча… Грiх жалiтися на долю. У неi е син, який став найважливiшим чоловiком у ii життi, е живi здоровi батьки, е дiм, куди можна прийти та знайти затишок, е здоров’я та бажання працювати, е робота, яка дае можливiсть жити цiлком нормально i безбiдно, а iнодi навiть дозволяти собi який надлишок. Наприклад, завести дитину в кiно й не економити на солодощах i маленьких подарунках, пiти у парк i не рахувати гривнi, коли малий хоче проiхатися зайвий раз на каруселi, купляти трохи кращi продукти в супермаркетах та на базарi, можливiсть у недiлю пiти з дитиною в цукерню чи пiцерiю. Є навiть кiт Мацько, якого пiдiбрала бiля брами будинку малим худющим кошеням i який тепер перетворився в розкiшного, вгодованого та лiнивого коцура. А головне, у душi залишилося свiтло, добро i нема гострого розчарування чи невдоволення тим, як складаеться життя. Насправдi всi найважливiшi складовi щастя дуже простi та банальнi: нехай маленька, але родина, здоров’я рiдних людей, дiм, де тебе чекають i розумiють, затишок на душi, гармонiя у сприйняттi свiту, доброзичливий погляд на життя, прагнення бачити у людях насамперед свiтло й добро, вiдкритiсть до оточення, щирiсть i вiра у те, що навiть горе та труднощi – тимчасовi. Справжне щастя не приходить звiдкись ззовнi, кожна людина носить його у собi. Зрештою, iм з Ромчиком багато й не треба. Головне – нiкому не хворiти, бути разом i вмiти давати собi раду з труднощами. Все iнше прикладеться, доеднаеться, залагодиться. Леся повернула обличчя назустрiч сонячному промiнню, завмерла, ще декiлька хвилин насолоджуючись напiвдрiмотним станом i приемним вiдчуттям тепла на обличчi та шиi, тодi розплющила очi й задоволено потягнулася. Сьогоднi все складалося просто чудово. Заповiдалося на гарний лiтнiй день, не планувалося нiчого важкого, не передбачалося неприемностей, а настрiй був прекрасний. Леся ще раз iз насолодою потягнулася всiм тiлом, вiдкинула ковдру i пiдвелася з лiжка. Коли залишалася вдома сама, любила спати зовсiм без одягу, бо почувалася тодi вiльною, звабливою i трiшки легковажною. Позiхнувши, вона пiдiйшла до дзеркала. Розкуйовджене пiсля сну волосся закривало пiвобличчя, i Леся одним рiшучим рухом вiдкинула його назад, тодi озирнула себе в дзеркалi i взяла до рук гребiнець. Сяк-так зiбравши волосся докупи, придивилася до себе уважнiше. На своi тридцять iз хвостиком iще не виглядае, проте й дiвчиськом уже не назвеш. Пiд очима залягли тiнi, на чолi намiтилися першi зморшки, давно втратилася наiвнiсть погляду, але обличчя досi свiже, а зеленi, в бурштиновi крапинки очi блискучi, повнi життя та бажання пiзнавати свiт. Волосся густе, гарного каштанового вiдтiнку, наразi не фарбоване, бо перша сивина помiтна лише iй самiй i ще не викликае бажання нищити волосся фарбою. Коли волосся не пiдiбране у зачiску, воно вiльно спадае нижче талii й видаеться iй однiею з переваг ii образу. Щоб бачити себе всю, Леся на крок вiдступила назад. Тiло округле, дуже жiночне, з високими грудьми, ледь повними стегнами, все ще струнке, проте вже без тiеi юноi витонченостi лiнiй, притаманноi дiвчатам, якi ще не народжували. Звичайно, юнiсть собi не повернеш, але добре знала й те, що саме такi, як вона, жiнки теж викликають у чоловiкiв iнтерес i бажання. Інодi це допомагало, iнодi створювало зайвi проблеми. Навчилася ставитися до того, як до стихiйного лиха, i пропускала крiзь призму здорового скепсису, життевоi мудростi та гумору. Зазвичай сприймала прояви чоловiчоi уваги доволi критично i не брала близько до серця. Минеться iм усiм так само швидко i просто, як i забажалося. Складно лише тодi, коли зачiпае душу. Легенький вiтерець ледь гойднув фiранку i раптом принiс у помешкання на пiддашшi запах вранiшньоi кави вiд сусiдiв знизу. Леся усмiхнулася, накинула на себе легенький халатик i пiдiйшла до вiкна. Гiркуватий запах свiжозмелених зерен кави став iще виразнiшим, i Леся з насолодою вдихнула повiтря. Кава – це ще одна приемнiсть у ii життi, якою iй завжди хотiлося розкошувати на повну. Так, щоб вiдчути запаморочливий аромат, вишуканий смак i вiддатися до останку неквапному ритуалу приготування та пиття кави. Не завжди мала змогу на таке неспiшне кавування, бо Ромчик вимагав уваги i не завжди мав терпiння миритися з любов’ю мами до цього напою, проте зараз усе обiцяло саме таку неквапну насолоду кавою, як ритуалом i способом життя. Сьогоднi перша субота липня, у мами розпочалася вiдпустка, i вона ще вчора забрала Ромчика до себе. Тепер попереду в малого три днi радiсноi метушнi напередоднi вимрiяноi поiздки в Карпати, тодi декiлька годин у потягу до Яремче, пiвгодини на автобусi до Дори, знайомство з незвичним для нього сiльським побутом, а тодi два тижнi чистого гiрського повiтря, смачних гуцульських страв, мандрiвок полонинами та смерековими лiсами, вiдпочинку на березi Прута, шуму стрiмких потiчкiв i водоспадiв, вiдкриття сезону збирання грибiв та ягiд, а головне – кожного дня радiсне передчуття нових цiкавих пригод. Леся тугiше зав’язала пояс халатика i пiшла на кухню готувати каву. Зняла з полички улюблену джезву, засипала каву, яку сама ж молола з рiзних сортiв зерен, додала цукор, залила фiльтрованою водою i поставила джезву на вогонь. Дочекалася, коли кава тричi пiднiметься до верху, i зняла з вогню. Звичний ритуал, несквапнiсть рухiв, упевненiсть у тому, що зараз у ii життi все добре, спокiйно i гарно вкладено у буденний потiк днiв. Ромчик здоровий i незабаром iде з бабусею вiдпочивати, батьки не хворiють, вона сама мае улюблену роботу, яка дозволяе утримувати дiм та iхню маленьку родину. Що ще потрiбно жiнцi для щастя? Напевно, кохання. Але з тим у ii життi чогось категорично не складалося. Зрештою, не всiм же даеться долею справжне кохання. Хiба вiдсутнiсть кохання – перешкода для того, щоб почуватися щасливою? Зараз, коли вдихала аромат свiжоприготованоi кави та насолоджувалася ним, як насолоджуються вишуканим мистецьким твором чи прекрасною музикою, вiдчувала щось надто вже подiбне до щастя. Хто сказав, що таке щастя – не справжне? Головне те, що у людини в душi, а не те, що вважаеться щастям усiма. Жити без кохання – ще не кiнець свiту, а лише можливiсть смакувати спокiйний плин днiв, ловити вiдчуття маленьких насолод i знаходити радiсть у звичайному. Леся налила каву у порцелянову фiлiжанку, яка належала ще прабабцi. Користувалася цiею фiлiжанкою нечасто i лише пiд настрiй, бо боялася ненароком розбити. Вдихнула аромат кави, тодi пiдсунула фотель ближче до вiкна, обережно взяла фiлiжанку до рук, сiла, а ноги випростала й поставила на маленький пуфик. Дивилася у простiр неба за вiкном i пила каву маленькими ковточками. Смакувала всi нюанси напiвтонiв i нот улюбленого напою так, нiби пила каву вперше та намагалася увiбрати у себе цi враження по вiнця, насолодитися кожною краплею задоволення, не втратити жодного вiдтiнку аромату. А справжне кохання? Навряд чи вже матиме його у своему життi. Минулися тi часи, коли мрiяла про нього як про щось незбагненне, трепетне, рiдкiсне i таке, що пiднiме ii над буденнiстю та подаруе вiдчуття польоту, замiшане на передчуттi митей, якi обов’язково стануть особливими у ii життi. Зрештою, людина завжди чекае чогось виняткового. Спочатку зi щемким передчуттям, що воно ось-ось прийде, а тодi з надiею – бо у когось усе ж таки воно е. Але минае весна iз цвiтiнням терпких вишень, проходить лiто з розкошами трав та спiлих яблук, заступае щедрими дарунками осiнь, насуваеться холодними вiтрами зима, а справжне кохання все не приходить, i тодi хапаешся за перше-лiпше кохання та щиро вiриш, що саме воно i е тим особливим почуттям. Вiриш, вiриш, вiриш… Доки стае сил обманювати себе саму, бо не хочеш нiяк вiрити, що це кохання нiколи й не було тим, яке вимрiяла собi колись. Воно лише обережно зачепило своiм крилом передчуття гарних митей i нiчого не дало. Промайнуло, зашумiло, якось нескладно подарувало перший поцiлунок та першi незграбнi доторки, нi у що не переросло, тiльки залишило по собi бiль нездiйсненого i легку тугу за чимось втраченим та таким, що було дуже близько. Так близько, що здавалося: воно буквально на вiддалi простягненоi руки, але справжне кохання так i не ввiйшло у життя, а прослизнуло мiж розкритими у простiр неба пальцями… А тодi закiнчення школи, вступ в iнститут, першi студентськi роки… І раптом, як грiм посеред ясного неба, вимрiяне кохання. Вiн вчився у Франковому унiверситетi, вона у своiй академii мистецтв. Зустрiлися випадково – на днi народження у спiльного друга – i якось вiдразу захопилися одне одним. Вона не спала ночами, втратила голову вiд цiлком певного передчуття, що ось воно, ii вимрiяне кохання, а вiн виявився саме таким, якого сподiвалася зустрiти та покохати. Вищий за неi на двi голови, пiдтягнутий, мiцно збудований, може, й не красень, проте дуже харизматичний, iз вiдкритим поглядом карих очей, iз впевненiстю кожного руху та жесту. Почувалася крихiтною, маленькою i захищеною його сильними руками вiд усiх неприемностей та бiд. А тодi – першi справжнi побачення, несмiливi першi доторки, i зiмлiле серце, коли вiн обережно взяв ii за руку та торкнувся поцiлунком кiнчикiв пальцiв… Навiть не знала, що все це може аж так сильно перевертати душу, переймати подих захватом, i понад усе на свiтi хотiла продовження цих дiй. Коли iх почали вважати парою, вона вже давно вiдчувала, що загинула остаточно, втратила саму себе у тому почуттi, не помiчала нiчого та нiкого довкола себе, як божевiльна цiлувалася з ним на Пiдзамче, Костелiвцi чи в Стрийському парку, бiгала на побачення й анiтрохи не переймалася тим, що вiднедавна належить йому не лише душею, а й тiлом. Як викарбуване на каменi, чiтко запам’ятався момент: вiн пiдхопив ii на руки просто на вулицi, закружляв у надлишку емоцiй, а вона щасливо смiялася в небо, i в цю мить iй здавалося, що нема на свiтi щасливiшоi жiнки, нiж вона. Зловила його поцiлунок, на хвилю вiдсторонилася i раптом вiдчула на собi чийсь уважний погляд. Мимоволi озирнулася i зустрiлася очима з сумним та повним болю поглядом iще зовсiм молодоi жiнки, яка йшла по iншому боцi вулицi та тримала за руку маленьку дiвчинку. Чому запам’ятався саме цей момент i саме цей випадковий погляд, не знала досi. Так само як не знала тодi, що незабаром стане такою ж жiнкою з сумними очима. Жiнкою з очима, повними болю, нерозумiння та втрати. Коханий вiддалявся поступово та якось зовсiм безглуздо. Так банально, що аж вити хотiлося вiд болю. Просто потроху втрачалися взаеморозумiння, пiдтримка, бажання бути поряд, нiжнiсть, турбота, любов… Навiть не вiрилося, що зовсiм нещодавно все складалося так щасливо: весiлля, медовий мiсяць, романтична весiльна подорож у Прибалтику. Таллiнн, Рига, Вiльнюс… Затишнi кав’ярнi, старi кам’яницi, собори шпилями у небо та вузенькi звивистi вулички, якi здаються майже iграшковими i такими подiбними до львiвських, що мимоволi почуваешся там нiби вдома. Потiм мала бiльш-менш щасливе сiмейне життя впродовж шести рокiв. Дитину, щоправда, так i не народила. Спочатку хотiли спокiйно завершити навчання та влаштуватися на роботу, тодi iй чогось нiяк не вдавалося завагiтнiти. Перевiрилися обое. Нiби у всiх усе добре, а дiти нiяк не зачиналися. А потiм стало не до дiтей. Стосунки у маленькiй родинi зiпсувалися остаточно. Вiн почав затримуватися на роботi. Вона ставала дедалi похмурiшою та прискiпливiшою, все частiше плакала i намагалася з’ясовувати стосунки. Вiн вiдмахувався, ховав погляд i уникав розмов на слизькi теми. А потiм доброзичливцi сказали, що в нього е iнша жiнка. Все банально i просто, як, зрештою, найчастiше й бувае. З’ясовування стосункiв, взаемнi обвинувачення, траскання дверима, демонстративна поведiнка, намагання щось пояснити i залагодити в надii на те, що родину все ж таки вдасться зберегти, а ще гордiсть та почуття власноi гiдностi, якi не дозволяють опускатися до дрiб’язкових та гидких сцен, проте родину все одно не вдаеться врятувати, бо, власне, рятувати вже й нiчого. Де факто сiм’я давно залишилася у минулому. Катастрофа глобального масштабу захлинулася своею банальнiстю та буденнiстю. Леся навiть якось порiвняно легко примирилася з тим, що чоловiк практично вiдразу пiшов жити до iншоi та подав заяву на розлучення. Як виявилося, жити самiй куди краще, спокiйнiше i комфортнiше, нiж з таким чоловiком, як ii колишнiй. Але заспокоiлася вона ненадовго. Вже незабаром зрозумiла, що те, чого вона з таким нетерпiнням очiкувала колись, сталося тодi, коли вона найменше б хотiла. Їй таки вдалося завагiтнiти. Не вiдразу це зрозумiла лише тому, що списала очевиднi симптоми вагiтностi на нерви, хвилювання та стрес вiд пережитого розриву стосункiв. Сказати, що для неi це стало шоком – не сказати нiчого. Чи не вперше у життi ладна була переступити через свою гордiсть i просити колишнього чоловiка про розмову та розумiння. Вже знала навiть те, що коли вiн вирiшить повернутися до неi, то не лише прийме його назад, а й намагатиметься злiпити розбите родинне життя. Заради дитини здатна була й на бiльше. І байдуже, що такий батько для дитини вже не стане справжньою опорою в життi, а гiркий присмак його зради супроводжуватиме ii все життя… Зустрiлася з колишнiм чоловiком для розмови у найближчi ж вихiднi. Сидiли одне навпроти одного в iх улюбленiй кав’ярнi на Валовiй. Леся намагалася не плакати, не надто тиснути, проте щоразу голос зривався, i, коли у ньому аж надто виразно бринiли сльози, вона замовкала, машинально вiдпивала каву з невеличкоi бiлоi фiлiжанки, переводила подих i знов говорила. Його кава так i залишилася ледь надпитою. Вiн ховав погляд, нервово крутив у руках мобiльний телефон, щось бурмотiв про обов’язки, якi взяв на себе в iншiй родинi, про те, що розбите горнятко, злiплене докупи, вже нiколи не буде колишнiм: виглядае бiльш-менш пристойно, а чаю не нап’ешся, – тодi раптом зло глянув на неi i сказав: – У мене там теж народиться через три мiсяцi дитина. Хлопчик. Пропонуеш осиротити його? У тебе який термiн? – Два мiсяцi… буде, – машинально вiдповiла вона i замовкла. – А хiба то багато? Не знати, чи й доносиш. Он скiльки не могла народити, а там вiдразу. Леся з жахом глянула на нього. Вже починала розумiти, до чого вiн хилить, проте свiдомiсть вiдмовлялася сприймати ще й цю зраду. Нi, неможливо. Вiн знае, якою бажаною е для неi ця дитина й аж нiяк не може пропонувати iй таке. Вона кожного мiсяця так чекала, коли у нiй зародиться нове життя, а воно нiяк не виходило: розчарування за розчаруванням, i ось тепер, нарештi. А вiн усе говорив щось про аборт, про те, що компенсуе витрати, заплатить за моральний збиток, дасть вiдступнi, не претендуватиме на майно. Леся мовчки дивилася на нього i не вiрила, що колись кохала цього чоловiка, дiлила з ним лiжко, прагнула мати вiд нього дитину. За щось же ж вона полюбила його? Куди воно все подiлося у ньому? Може, насправдi нiколи й не було, а вона сама вимрiяла собi все це тодi, коли жила передчуттям кохання. Дивилася на нього i вiдчувала, як вiд болю стискаеться серце. Напевно, те маленьке серденько, яке тепер б’еться пiд ii власним серцем, теж зараз стискаеться вiд болю. Ненароджена дитина живе з мамою одним життям, вiдчувае ii, торкаеться зсередини, ловить емоцii та адреналiн у кровi. Тепер вони – нерозривне цiле, i якщо хто-небудь вимагае вбити цю дитину, то хiба ж така людина взагалi мае право залишатися у життi жiнки та цiеi дитини у нiй? Обiрвавши колишнього чоловiка на пiвсловi, Леся рiзко пiдвелася на ноги: – Не маю бажання все це слухати! Вона гордо пiдняла голову, озирнула чоловiка зневажливим поглядом, навiть знайшла у собi сили на те, щоб усмiхнутися на прощання, а вдома гiрко плакала над iще однiею зрадою. Тепер цей чоловiк зрадив не лише ii, а й iхню ще не народжену дитину. Таке не пробачиш нiколи. Вiд вiдчаю ще дужчими ставали лещата болю, не хотiлося жити, iсти, рухатися. Лежала, вiдвернувшись до стiни обличчям, i якби не мама, яка не дозволяла iй остаточно впасти у вiдчай, та маленьке життя всерединi, то не знати, чи й змогла б так швидко вийти з депресii та знов вiдчути смак до життя. Розлучення чоловiку Леся дала вiдразу, на судi вагiтнiсть приховала, жодних майнових претензiй не виставила. Подруги та знайомi сказали, що дурна, непрактична, що сама ж дозволяе з собою так поводитися, що йому байдуже до ii поривiв гонору, а майбутня дитина втрачае те, що могла б отримати вiд батька. Розумiла, що iй кажуть правду, а зробити з собою нiчого не могла. Нехай так уже буде. Вiдчувала таку сильну фiзичну вiдразу до колишнього чоловiка, що просто не могла щось взяти у нього. Зрештою, вже починала вiдчувати рухи дитини, нiби обережне трiпотiння крил пташки у долонях, i не могла дозволити собi жити минулим. Дитина вже з нею, вона тут, поряд, пiд серцем. Тепер вона – найрiднiше створiння, яке потребуе захисту, любовi та тепла. Маля не винне, що щось там не склалося в особистому життi мами. Ця дитина така ж, як i всi iншi дiти, i так само мае отримати все найлiпше. Нехай iй навiть доведеться забути про саму себе i пiдпорядкувати свое життя лише iнтересам дитини. Тепер Леся мешкала разом з батьками, проте вдома ще жив брат iз родиною та двома маленькими дiтьми, i мiсця всiм катастрофiчно бракувало. Бабуся та дiдусь запропонували Лесi переселитися до них на Валову. Не заперечувала, а, навпаки, з радiстю погодилася. Незабаром народила синочка, i все в ii життi пiдпорядкувалося дитинi. Бачила очi сина, торкалася маленького тiльця, ловила усмiшку, носила на руках, годувала, купала, колихала i вiднаходила у цьому саме те, що дозволяло жити, чогось хотiти, намагатися втриматися на плаву i врештi почуватися по-справжньому щасливою жiнкою. Синочок рiс i тiшив не лише ii, а й своiх прабабцю та прадiдуся. Вже й сидiти почав, тодi невпевнено i ще з пiдтримкою ходити. А тодi у бабцi стався iнсульт. Леся розривалася мiж маленькою дитиною, спробами щось заробити реставрацiею, залагодженням домашнього побуту та доглядом за хворою. Добре, що допомагала мама, вони разом таки поставили бабцю на ноги. Та навiть не лежала, а, нехай i з паличкою, почала ходити сама. А перед Паскою знов стався iнсульт. Пролежала недовго, згасла буквально за декiлька днiв. Тодi похорон, обрядовi клопоти, дев’ять днiв без бабцi, сорок… Вчилася жити без рiдноi людини i намагалася побiльше взяти на себе, бо у дiдусевi раптом щось нiби зламалося. Зовнi все залишилося таким, як завжди: тi ж звички, вподобання, розмови, прагнення допомогти iй з маленькою дитиною, проте чогось невловимого таки бракувало. Так нiби дiдусь тепер не жив, а просто старанно вiдбував повиннiсть. За декiлька мiсяцiв почав серйозно хворiти: серце, тиск, загострення виразки, «швидка допомога» пiд iх будинком з незворотною систематичнiстю, тодi iнфаркт – майже напередоднi рiчницi смертi бабцi. Сидiла поперемiнно з мамою в лiкарнi бiля його лiжка. Затхлий запах палат, невлаштований побут, бiганина за лiкарями, медсестрами та лiками. Рiдна людина, яка згасае на твоiх очах, а ти не можеш нiчого зробити, лише дивишся, як загострюються риси обличчя, як згасае погляд i все нечутнiшим стае подих. Прислухаешся з тривогою до того подиху, i бiль у тобi розростаеться, стае всеохопливим i вже незабаром пiдпорядковуе собi всi iншi емоцii. Здаеться, що задихнешся вiд нього, але продовжуеш жити i вже починаеш розумiти, що не в силi вiдвернути незворотне. Дiдусь помер перед свiтанком – так i не доживши день до рiчницi смертi дружини. Як пережила двi страшнi втрати за рiк, зараз Леся i сама не розумiла. Напевно, лише завдяки тому, що вiдчувала пiдтримку батькiв, а ще тому, що мусила думати насамперед про сина. Ромчик, який уже не лише впевнено бiгав по хатi та починав говорити реченнями, а й лiз буквально до всього, не дозволяв зупинитися нi на мить, перевести подих у щоденному марафонi життя та зосередитися на втратi. А батько Ромчика так i не з’явився. Не знала навiть, чи довiдався колишнiй чоловiк про те, що у нього народився син. Обiрвала всi ниточки з минулим життям i навiть не цiкавилася, як i що вiдбуваеться в життi колишнього чоловiка. Жила тепер життям своеi дитини i намагалася зробити так, щоб син нi в чому не почувався обдiленим. Брала щоразу бiльше роботи на дiм, у дальньому, найменшому, покоi облаштувала собi реставрацiйну майстерню, весь вiльний час присвячувала вдосконаленню професiйних вмiнь, намагалася працювати якомога акуратнiше, використовувала лише найякiснiшi матерiали i не розчаровувала клiентiв, зриваючи термiни виконання реставрацii. Реставрувала ж насамперед картини, писанi олiйними фарбами, i поступово досягла певних висот саме в цьому. У неi склалася клiентура, вона завоювала свое мiсце серед iнших реставраторiв, проте не розслаблялася. Чiтко розумiла, що всiх грошей все одно не заробиш, а один раз втратиш славу чесноi людини та доброго спецiалiста – i потiм уже нiколи не вiдмиешся вiд бруду. Останнiм часом, щоправда, справи йшли трохи гiрше, але з тiею вiйною та кризою в краiнi приймала це як належне. Тепер таке майже в усiх. Навiть люди з доволi високими статками почали вiдчувати незручностi, а що вже казати iй. Добре, що трималася на плаву i не мусила звертатися по допомогу до батькiв. Сама була в змозi оплатити помешкання, прогодувати та одягнути себе та сина, заплатити за садочок, iнодi навiть дозволяла собi зайве, бо таки любила i гарну бiлизну, i дорожчi парфуми, i трохи кращого гатунку взуття. Були у ii життi й чоловiки, але якiсь невиразнi, не займали мiсця анi в серцi, анi в душi. Інодi стосунки доходили навiть до лiжка, проте все одно жодного разу не вiдчула нiчого, окрiм фiзичного задоволення та полегшення. Метелики в животi не тремтiли, серце билося рiвно, а фiзична близькiсть без кохання бiльше розчаровувала, нiж додавала позитиву. Якщо когось i впускала у свое лiжко, намагалася не впускати у життя, а душа взагалi залишалася замкненою на всi замки. Вже й не прагнула чогось iнакшого. Навчилася жити з тим, що давало життя, лише iнодi все ще щемило серцем якесь неясне передчуття кохання i жаль за тим, що не отримала його. Леся поставила кавову фiлiжанку на маленький журнальний столик i пiдвелася на ноги. До запланованоi зустрiчi з клiентом залишалося пiвтори години, i за той час мусила не лише поснiдати, а й трохи прибрати в помешканнi, постелити постiль та привести себе до ладу. Пораючись, i не зауважила, як збiг час. Дзвiнок у дверi захопив ii майже зненацька. На ходу витираючи руки, пiшла вiдчиняти дверi i вiдразу ж наштовхнулась на вивчальний погляд мужчини. – Доброго дня, – гречно привiтався вiн i ледь усмiхнувся. – Ми вчора по телефону домовлялися з панi про зустрiч. Пам’ятаете? – Так, звичайно, пам’ятаю. Проходьте, будь ласка. Вона вiдсторонилася, даючи чоловiковi можливiсть зайти до передпокою, i теж усмiхнулася – у вiдповiдь на його посмiшку. – Богдан, – вiдрекомендувався вiн i злегка кивнув. – Маю велику приемнiсть iз того, що побачив тут таку молоду чарiвну жiнку, як панi. Мав трохи iнакше уявлення про вас, як менi рекомендували доброго фахiвця. – Леся, – вiдповiла вона i простягнула йому руку для привiтання, а вiн не потиснув ii, як це зазвичай тепер робили при знайомствi iншi чоловiки, а по-старомодному нахилився i поштиво поцiлував. Його губи були теплими, а доторк рук такий нiжний, що Леся мимоволi знiяковiла. Пам’ятала з дитинства, що колись саме так поводилися при зустрiчi старшi мужчини, якi приходили в помешкання до ii бабусi та дiдуся, але то було дуже давно i люди цi належали до часiв «ще за Польщi». Вишуканий, давно зниклий львiвський свiт i цiлком iнакший стиль життя. Потiм той свiт iще довго та болiсно помирав у конвульсiях сiльських тлумакiв, радянського побуту, способу мислення та виховання. Здаеться, ii новий знайомий Богдан теж якимось чином був дотичним до того старого Львова, бо те, як вiн повiвся щойно, анiтрохи не виглядало награним чи показовим, радше звичним. Леся не втрималася i глянула на нього з явним зацiкавленням. – То що пан хотiв би, щоб я вiдреставрувала? – Хочу вiдновити доволi цiнну картину з власноi колекцii, але не для себе. Хочу подарувати ii котромусь iз львiвських музеiв. Ця картина не приносить менi щастя. Продавати ii теж не хочу – не надто добра ii енергетика передасться новому господарю. А в музеi все це iнакше сприймаеться! – Освятити не пробували? – Не допомагае. Не знати, що там на нiй поналипало i яка ii iсторiя. Вона усмiхнулася. Не вперше зустрiчалася з такими фактами. В реставрацii воно нiяк не допоможе i не знати, чи е правдою. Зараз ii не так цiкавили цi факти, як звук чоловiкового голосу й iнтонацii, з якими Богдан говорив. Мав дуже приемного тембру голос, глибокоi низькоi тональностi, не позбавлений суто чоловiчого шарму. Завжди млiла вiд таких чоловiчих голосiв i нiчого не могла з собою зробити. Леся мимоволi придивилася до Богдана уважнiше. Стояв у передпокоi ii помешкання з картиною невеликого розмiру пiд пахвою так спокiйно та невимушено, нiби був тут з добрий десяток разiв, а поза тим нiчого особливого у ньому вона не побачила. На вулицi навiть не видiлила б його з-посеред юрби. Середнього зросту та вiку, десь бiля сорока, плюс-мiнус декiлька рокiв у той чи iнший бiк, не огрядний, навiть щуплий, iз темним волоссям та чорними очима, лише як придивитися, то бачиш, якими виразними е риси обличчя. А ще вiдразу впадае в очi абсолютний спокiй у поводженнi. Нi, таки е у ньому щось таке, що приваблюе з першого ж погляду та викликае симпатiю. Принаймнi, для неi. Леся не втрималася i мимоволi усмiхнулася своiм думкам. Давненько з нею не траплялося такого, щоб вiдразу вiдчути до мужчини симпатiю. Навiть не пам’ятала, коли востанне. Вдруге Леся здивувалася тодi, коли вiн розгорнув принесену для реставрацii картину та поклав на стiл. Вивчала ii довго. Хвилин п’ятнадцять. Насамперед вiдмiтила столiття, коли картина написана, тодi об’ем найнеобхiднiших реставрацiйних робiт, далi схилилася над пiдписом, тодi висвiтила картину в ульрафiолетi i вражено пiдвела на Богдана очi. – Велика ймовiрнiсть того, що це справжнiй Федотов [7 - Павло Андрiйович Федотов (1815–1852) – росiйський живописець i графiк, академiк живопису, представник романтизму, засновник критичного реалiзму в росiйському живописi.]… Здалося б, звичайно, ще зробити хiмiко-технологiчну експертизу, рентген, фотофiксацiю фактури для порiвняння, спектральний аналiз. – Вона помовчала, роздумуючи, тодi усмiхнулася. – Здалося б, звичайно, але тут треба спецiального обладнання або ж зразкiв для порiвняння, яких я не маю. Але якщо чесно, то зазвичай навiть великi картиннi галереi того не роблять, а оцiнюють авторство так, як iм легше i на що вистачае обладнання та коштiв. Богдан ледь усмiхнувся. – Ще встигнеться зробити оцiнку. Я й так знаю, що це оригiнал. Зараз треба вiдновити картину. Менi не хочеться вiддавати портрет у понищеному станi. Доки вони там знайдуть кошти на реставрацiю, вже вдвiчi бiльше доведеться вiдновлювати. – Так. Звичайно. Зараз навiть не потрiбно багато часу для реставрацii. Картина майже не понищена. Леся схилилася над картиною знову, замислено торкнулася рами, нiби намагалася зчитати долонею якусь iнформацiю, тодi обережно пiдняла картину вище. Навiть за ii цiкавоi i повноi несподiванок професii нечасто доводилося торкатися знаних творiв живопису, якi б не були вiдомi широкому загалу. Ледь закусивши нижню губу, Леся вивчала картину. Проста дерев’яна рама, портретне зображення молодого офiцера, чорнi, бордовi та бронзовi тони мундира, темний загальний колорит. Нiби нiчого незвичайного, але ii дедалi дужче охоплювало якесь невиразне передчуття, що вона щось пропускае та десь уже бачила подiбний портрет. Можливо, навiть декiлька разiв. Леся обережно провела пальцем по рамi й раптом майже вловила напiвзабутий спогад. Так i е! Ось воно! Саме таку раму вона вже бачила колись. Саме такий за розмiром портрет траплявся iй у Львiвськiй картиннiй галереi. Здаеться, це теж був Федотов. Вiдчувала, що ii мимоволi охоплюе радiсне нетерпiння та збудження. Здаеться, вона таки вхопила за хвiст щось особливе в iсторii цього портрету. Поклала картину на стiл, глибше вдихнула повiтря, щоб перевести подих, i повернула до Богдана радiсне обличчя. – Нi, ви навiть не уявляете, що менi зараз принесли! – Вона усмiхнулася i раптом схопила його за руку та потягнула за собою до компа. – Нам взагалi неймовiрно пощастило, що я вiдсканувала своi старi фотки з картинноi галереi. Робила iх ще в студентськi роки i запросто могла кудись задiти. Зуб даю, там мае бути фото подiбного до вашого портрету, i автор там теж Федотов. Вона похапцем ввiмкнула комп, почала перебирати папки на робочому столi. Богдан знов усмiхнувся. Йому дедалi дужче подобалася ця жiнка. Не знав про неi практично нiчого, проте симпатiю вiдчув якось вiдразу. Чимось пасувала йому. Вiдразу сподобалося, як захоплено глянула на нього тодi, як вiн торкнувся поцiлунком ii руки, а потiм як вона прислухалася до його слiв i як у ii поглядi мандрували бiсики. Те, що вона жiночна i приваблива, побачив з першого погляду. Зрештою, дивно, якби не вiдреагував на м’якiсть i округлiсть лiнiй у потрiбних мiсцях, а ще на те, як звабливо вона рухалася. Та й у поглядi ii було щось каламутне. Якось вiдразу вiдчув себе поряд iз нею особливо. Нiби опинився не тут, а десь в iншому, паралельному до реального, свiтi. Про таких жiнок iнодi кажуть, що вони володiють чарами. Хоча це навряд чи. Мiг заприсягтися лише у тому, що в головi у неi трохи з надлишком зварйованих, не завжди рацiональних та передбачуваних думок. Жiнка, яка не е нi затятою грiшницею, нi святою. Просто керуеться чимось, що iнодi годi зрозумiти. З такими не завжди просто, але зазвичай цiкаво. Дивлячись на те, як Леся, нахиливши голову та закусивши нижню губу, хаотично i похапцем шукае якiсь фото на компi, Богдан раптом вiдчував, що точно щось матиме з нею. Його тягнуло до цiеi жiнки з такою силою, що сам був здивований. А ще раптом накрило передчуття, що вона зовсiм не чужа для нього, що мiж ними щось вiдбуваеться вже зараз, коли промовленi лише першi неформальнi фрази, i що буде ще бiльше. Цiкаво, якою вона е тодi, як вiддаеться чоловiковi? Не вiдмовився б це вiдчути хоч зараз. – Подивiться, я нарештi знайшла цю картину. – Леся задоволено усмiхнулася. – Портрет жiнки, i це справдi Федотов. Навiть рама iдентична вашiй. І розмiр портрета. Та ви не стiйте, присядьте тут, бiля мене. Я вам зараз покажу всi фото. Вона ледь посунулася на крiслi, даючи мiсце Богдановi поряд iз собою. – Он, дивiться! Бачите? – Вона торкнулася його руки, привертаючи увагу до фото, яке щойно трохи збiльшила, щоб вiн змiг роздивитися детальнiше. – Якщо поставити цi два портрети поряд, вiдразу впадае у вiчi, що жiнка та чоловiк дивляться одне на одного. Тут iще й рами цiлком однаковi, та й розмiр портретiв iдентичний. Господи, та тут i думати нiчого. Вiдразу зрозумiло, що це подружжя. Тепер добре було б з’ясувати, чому цi двi картини потрапили до рiзних власникiв. Хоча… Не виключено, що того ми так нiколи й не знатимемо. З картинами часто таке бувае. Таемниця на таемницi. Вона глянула на Богдана i, перехопивши його зацiкавлений погляд, розцвiла у щасливiй посмiшцi. Любила чи не найдужче саме такi моменти у власнiй професii. Несподiванки, знахiдки, вiдкриття, а ще мить, коли передчувала, що стоiть за крок до чогось нового i такого, що нiхто, окрiм неi, ще не помiчав. – Як класно, що ви прийшли саме до мене. І вам користь, i менi приемнiсть разом з користю. Богдан весело розсмiявся. Подумалося, що волiв би навiть приемнiсть дужче, нiж користь, але промовчав. Леся знов придивилася до портрета на фото. Приваблива молода жiнка, з порцелянового кольору личком, з темним волоссям, гарноi форми носом, витонченими рисами, одягнена у свiтлу сукню, з модною у серединi дев’ятнадцятого столiття зачiскою. Що тут скажеш? Типова панночка позаминулого столiття. – Погоджуюся, таки добре, що я сюди прийшов. – Богдан вiдвiв погляд вiд монiтора i зазирнув Лесi в очi. – Здаеться, помилкою було б, якби я вирiшив не реставрувати цей портрет i вiдразу понiс його до музею. Тепер подарую його картиннiй галереi з умовою, що вони повiсять цi два портрети поряд. Напишемо на табличцi, що це ви спрацювали свахою, а я собi iнакший iнтерес у всьому цьому знайду. Жартував, звичайно, але Леся вловила в його словах подвiйний змiст, а ще раптом вiдчула, що його нога вже давно торкаеться ii ноги, а рука завмерла зовсiм близько вiд ii колiна. Один необережний порух, i вона вiдчуе його долоню на своему колiнi. Скоса глянувши на Богдана, вона знiяковiла, проте не вiдсунулася. Вiд усвiдомлення iнтимностi такого сидiння iй раптом стало гаряче та млосно спочатку десь у грудях, тодi обдало жаром низ живота. Здаеться, цей чоловiк iй справдi подобаеться… Ну, або ж у неi просто дуже давно не було мужчини. Леся усмiхнулася своiм думкам. Напевно, мала б стидатися, що вiдчувае все це поряд iз малознайомим мужчиною, але чомусь сорому не було. Навпаки, було вiдчуття легкостi i чогось дуже затишного та приемного. Так, нiби знала Богдана дуже давно. – Знаете, Богдане, а давайте зараз разом пiдемо в картинну галерею, i я покажу вам цей портрет вживу. На фото все завжди виглядае iнакше. Сьогоднi субота, i я маю трохи вiльного часу. А ви? Вона мимоволi перевела погляд на його праву руку. Вперше спало на думку, що вiн може бути одруженим. Зрештою, вiдсутнiсть обручки теж нi про що не говорить. – Нi, я нiкуди не поспiшаю, Лесю. – Вiн перехопив ii аж надто виразний погляд i розсмiявся, а ii знов обдало жаром вiд звуку його голосу. – І дружина мене вдома не чекае. Ви ж про це хочете мене запитати? Нема дружини. А ви одруженi? Вона почервонiла i вiдвела погляд вiд його руки. – Нi, розлучена. І вже давно. А ви? – Теж розлучений, але недавно. А це щось змiнюе у наших планах на музей? Вона усмiхнулася. Як все ж таки приемно, коли людина легка у спiлкуваннi. Інодi з малознайомими людьми почуваешся вкрай незатишно, а тут вiдразу виникло вiдчуття, нiби знаються цiлу вiчнiсть. – Нi, не змiнюе нiчого в планах. Принаймнi, в планах на музей – сто вiдсоткiв нiчого. – Тодi швиденько вдягайтеся, i йдемо. Хочу глянути, кого ви там зiсватали чи повернули моему портрету. Вона кивнула i знову вдячно усмiхнулася йому. Не залишав iй шляхiв до вiдступу, i вона була вдячна за це. Зайшовши до себе в кiмнату, вона нарозтвiр розчинила шафу. Анi на мить не завагалася при виборi одягу. Тiльки сукня, i лише сукня. Жiночна, в дрiбнi квiти, зi звабливим вирiзом i така, що вдало пiдкреслюе всi принади тiла. Вiдчувала, що раптом шалено, просто до божевiлля сильно хочеться подобатися цьому чоловiку, зваблювати його, примушувати втрачати самовладання i пiдхоплювати небезпечну гру, яку кожна жiнка сама ж розпочинае, сама непомiтно диктуе правила, а потiм сама ж боiться того, що начудила в процесi цiеi гри, а заодно й того, яку реакцiю та бажання викликала в чоловiка. Зрештою, завжди ж можна вiдступити… Вийшовши з кiмнати у сукнi та в босонiжках на високих пiдборах, Леся потай прослiдкувала за реакцiею Богдана на свою появу та з задоволенням зауважила, що сукню таки вибрала правильну. В його поглядi вiдбилася саме та гама почуттiв, яку iй найдужче хотiлося бачити, а ще бажання i готовнiсть розпочати гру, яка вiд Єви та Адама вiдбуваеться мiж чоловiком та жiнкою, що подобаються одне одному. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=21132253&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Валова – вулиця в Галицькому районi Львова. Середмiстя. 2 Вулиця Пеовякiв – теперiшня вулиця Гвардiйська. 3 Тюрма на Лонцького та Бригiдки – тюрми НКВС. 4 Високий Замок i Кайзервальд – мiсцевiсть, яка разом з Лисою горою створюе доволi довгий залiснений хребет, одне з улюблених мiсць прогулянок львiв’ян. 5 Станiслав Людкевич (1879–1979) – украiнський композитор, музикознавець, фольклорист, педагог, доктор музикознавства. 6 Пленер – у живописi: термiн, який позначае передання в картинi всього багатства змiн кольору, зумовлених дiею сонячного свiтла й атмосфери. Пленерний живопис склався у результатi роботи художникiв на вiльному повiтрi, а не в майстернi. 7 Павло Андрiйович Федотов (1815–1852) – росiйський живописець i графiк, академiк живопису, представник романтизму, засновник критичного реалiзму в росiйському живописi.