Лихе око Андрiй Анатолiйович Кокотюха Павутиння мороку #2 Лора Кочубей iде до Житомира, щоб залагодити дрiбну проблемку, яку створив охоронець банку Вадим. Його дружина Зоя переконана: колишня свекруха, Вiра Домонтович, його зурочила. Декiлька рокiв тому Вiра скоiла злочин i сiла до в’язницi. Поки жiнка вiдбувала покарання, ii син – перший Зоiн чоловiк – трагiчно загинув. І коли Вiра вийшла на волю, пiшли чутки: вона мститься кожному, кого вважае винним у смертi сина. Їi лихе око прирiкае на загибель. Усе це попервах видаеться маячнею, та пiд час першоi i единоi зустрiчi Вiра Домонтович устигла кинути своiм лихим оком i на Лору Кочубей… Андрiй Кокотюха Лихе око Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» Цикл «Павутиння мороку» Книга ІІ © Кокотюха А., 2021 © DepositPhotos.com / Deerphoto, motortion, alexkich, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 За мiсяць до першоi смертi… – От стара вiдьма! – Їй п’ятдесят чотири. Сьогоднi, якщо не забув. Не така вже й стара. – На вигляд iй значно бiльше! – Вiдсидиш стiльки, скiльки вона, – на себе в дзеркало глянеш. – Тьху на тебе! І я тебе благаю, скiльки вона там вiдсидiла! – Коли зачинила тебе на добу, ти вив i кричав, що бiльше не витримаеш. Якби в колонii було добре, обмеження волi не було б покаранням. – Ой, а на волi дуже добре! Живемо, наче в зонi. – Ти сам довго в зонi жив? На смак ii куштував? І взагалi, вiдколи це ти обзиваеш жiнок старими, хлопчику? Вадим Граф не любив, коли дружина так його називала. Зоя постiйно пiдкреслювала iхню рiзницю у вiцi, не аж таку велику, на його думку. Подумаеш, якихось три роки. Щоразу, коли вона так дражнилася, Граф картав себе за нестриманiсть. Ще коли iхнi стосунки почалися i Зоя пояснювала стриманiсть i невпевненiсть у собi своею нiбито старiстю, вiн у поривi сказав чисту правду. Давно помiтив за собою: до ровесниць, а тим паче – до молодших за себе його не тягне, та й не тягнуло особливо. Навпаки: ще пiдлiтком заглядався на старших жiнок, називаючи iх зрiлими. Зою сповiдь залицяльника не надто переконала. Проте згодом пояснила, оперуючи науковими, переважно медичними термiнами: Вадим мае комплекс, подiбний до Едипового. Вiн не зрозумiв, що маеться на увазi, й вона витлумачила – це коли син вiдчувае статевий потяг до матерi, а доця – до татуся. Граф тодi щиро образився. Зоя поспiшила пояснити: висловилася фiгурально. Ну його в баню, той секс. Якщо дивитися ширше, чоловiк iз такими налаштуваннями просто бачить у всiх жiнках мамку. Легше не стало, Вадим уперто все заперечував. Наполягав на iншому трактуваннi: цiнуе в жiнках досвiд – а досвiд, у його розумiннi, приходить iз вiком. – Нехай. – Граф здав назад. – Не стара, о’кей. Але – вiдьма, тут не попреш. Так би й спалила мене на попiл! Бачила, як вона витрiщалася! – На мене так само, – парирувала Зоя. – І цей погляд, хлопчику… – Знову ти за свое! – Вадим тупнув ногою. – Зараз поводишся, мов хлопчисько переляканий, погодься. – А ви всi не переляканi! – О! – Зоя з переможним виглядом тицьнула пальцем йому в лоба. – А кажеш: телющила своi баньки на одного тебе. На всiх вона так глядiла. В кожному дiрку пропалила. Менi досi отут пече. Дружина взяла Вадимову руку, приклала мiж грудей. – На нас дивляться отi твоi. – Граф кивнув через плече, не повертаючи голови. – Хай собi. – Зоя ще сильнiше притиснула руку. – Б’юся об заклад, вони зараз одне вiд одного вiдвертаються. І ненавидять одне одного. – В усьому ти винна, Зое. Так Вiра каже. – Не-а. Я винна лише в тому, що була одружена з ii сином. Що носила його прiзвище, а значить – i ii. Ще бiльша моя провина – в тому, що гiдно поховала свого чоловiка. Глядiла й далi навiдую його могилу на новому кладовищi, а це iздити аж на «Дружбу»[1 - «Дружба» – неофiцiйна назва Корбутiвського цвинтаря, мiського кладовища в Житомирi. Складаеться з двох частин, старого й нового. Нове вiдкрите 1999 року.]. І не пiшла в монастир, отой, на Мальованцi[2 - Мальованка – мiкрорайон у передмiстi Житомира, де розташовано Свято-Анастасiiвський жiночий монастир.]. Навпаки: зняла жалобу й одружилася вдруге. Найбiльший злочин – узяти твое прiзвище, коханий. – Ага. Вона називае тебе Графинею. – Не лише вона. Та з Вiриних вуст це звучить або звинуваченням, або вироком, або прокляттям. – Я ж кажу – вiдьма! – Без тебе знаю. Їдьмо звiдси, тепер нас пропалюють очима родичi. – Ой, якi вони нам родичi! – Тобi – справдi нiякi. Менi – так. Гадюча сiмейка. Зоя не витримала, озирнулася. Демонстративно взяла Вадима пiд руку, повела до iхнього червоного «камаро», «п’ятiрки»[3 - Маеться на увазi п’ята модель «Шевроле Камаро» (Chevrolet Camaro), у продаж надiйшла 2009 року.], за смiшною цiною купленоi з рук. Та вже бiля машини, взявшись за ручку водiйських дверцят, Зоя на мить завмерла, ступила вбiк, передала ключi чоловiковi. – Поведеш, у мене руки гуляють. – Я навiть знаю, чому. – Що такого радiсного побачив? – Зоя пiдозрiло звузила очi. – Ти лише вдаеш байдужу. Тебе, кохана, все це зачепило дуже сильно. – Радiеш? Колишня свекруха облила помиями, вихлюпнула на мене всю накопичену в колонii жовч – а тобi радiсно? – Ми всi тепер в одному човнi, Зое. – Я й не проти. Тобто, – тут же виправилася вона, – проти, але не заперечую, що Вiра вибила всiх iз колii. Доведеться з цим жити якийсь час. – А я не хочу! – Вадим пiдкинув ключi, не пiймав, вони впали в калюжку, розлетiлися дрiбнi бризки. – Нiколи не бачив твого чоловiка! Ти навiть фоток не показувала, забула? Бач, делiкатна яка! З ними усiма, – кивок за ii плече, – я взагалi лиш тепер уперше познайомився! Зоя закусила губу. Зберiгала спокiй. Їй це вдавалося, на диво, легко, бо поруч зi знервованим чоловiком вiдчувала себе сильнiшою i бiльш упевненою. Вiдступила на крок, змiряла Вадима втомленим поглядом. – Тобi вони й не треба. Ключi пiднiми. Нахилившись i пiдхопивши двома пальцями, Вадим витер iх об шкiру куртки. – Справдi, хто менi всi цi прекраснi люди. І все одно я потрапив пiд роздачу. За чуже вигрiбаю. – Ще нiхто нi за що не вигрiбае, – вiдрубала Зоя. – Ти бiсишся, мене колотить, рiдня огризаеться. Вiра тiльки того й хоче. У неi з головою не все гаразд. – Кому вiд того легше? Тепер хай у решти голови болять, того вона хоче? – Їi мету ти зараз окреслив дуже точно. Вадим сiв за кермо, роздратовано стукнув долонями по «бублику». – Дочекаеться вона. Я ii вб’ю колись. – Не кидався б ти такими словами, – завважила Зоя, далi зберiгаючи спокiй. – І щоб знав: доки Вiра жива, жодному з нас боятися нема чого. Тож дай iй Боже здоров’я i довгих лiт. На цьому словi Зоя Граф обiйшла авто, щоб сiсти на пасажирське сидiння. На ходу витягла з сумочки цигарки. – Через неi все, – буркнув Ден, провiвши поглядом «камаро». – Аби тiльки через Зойку, нас би тут не було, – вiдрiзала Галина, глянула на iнших, котрi товклися неподалiк. – Ви теж так думаете? Ну, що Графиня втягнула нас у це лайно? – Хай кiнь думае. В нього голова велика, – озвалася Нiна, сiпнула чоловiка за лiкоть. – Ми тут довго ще будемо стояти? – Я вважав, що треба поговорити, всiм. – Романiв голос звучав не надто впевнено. – Зрештою, нам висунули ультиматум… – Хто? Твоя тiтка-зечка? – визвiрилася на чоловiка Нiна. – Нiчого собi заявочки! Не так – пред’?яви! Тепер, по ходу, ми всi по черзi маемо прасувати Вiрi шнурки! Хто як хоче, а вiд нас – ось! Скрутивши дулю, Нiна Мiрошник розвернула ii до парадного, звiдки компанiя вийшла десять хвилин тому. Роман Мiрошник легенько вдарив дружину по руцi. А коли зустрiвся з розгнiваним, колючим поглядом, узяв за ту ж руку, потягнув до чорного джипа, що притулився аж бiля повороту. Галинi кортiло щось кинути iм навздогiн, але Ден стиснув ii плече. – Я таксi викличу. – Можемо довезти, – пропонуючи допомогу, Вiктор знав вiдповiдь наперед. – Обiйдемося! – кинула Галя, розстебнула сумочку зi штучноi шкiри, видобула цигарки, повторила: – Взагалi обiйдемося, розрулимо. Теж менi проблема! – А чого ж нерви, раз нема про що говорити? – гмикнув Вiктор. – Cваритися зараз, от саме тепер, не треба. – Нi з ким ми не сваримося. Галя глянула на Дена. Чоловiк пiднiс запальничку. Щойно дружина пiдкурила, вiдiйшов, виймаючи телефон i набираючи номер служби таксi. Галя затягнулася, випустила перед собою густий струмiнь бiлого диму. Його запах додався до ледь чутних пахощiв горiлого листя. У серединi жовтня його, попри заборони, житомирськi двiрники все одно час вiд часу палили у дворах та скверах. – Скiльки ти не курила, мiсяць? – спитав Вiктор. – Три. – Галина затягнулася знову. – Тобi яке дiло до моiх цигарок? – Вiра довела, зiзнайся. Отже, вам iз Деном не фiолетово, як би ти не морозилася. – Можна подумати, що вам байдуже. – Нам справдi по цимбалах, що вбила собi в голову моя сестра. Розмова була прикра. Претензii – дивнi. Закиди – смiшнi й сумнi водночас. Нiхто з нас ii сина не вбивав. Навiть Зойка не могла, при всiй моiй нелюбовi до неi. Трагiчна загибель, ми Антоновi не няньки. Хiба справдi е певний знак, тяглiсть, закономiрнiсть. Готовий визнати частку мiстики, хоча ми всi рацiональнi дорослi люди. Антонова загибель – збiг сумних обставин. Слiдство визнало нещасний випадок, про, гм, обставини знаемо лише ми, – рука окреслила у вологому жовтневому повiтрi невидиме коло. – Питання: чим Вiра нам усiм чи кожному окремо реально загрожуе? Замiсть вiдповiдi Галина щиглем послала недопалок у найближчий кущик. Великого бажання говорити з Фроловими вона не мала й ранiше. Звiсно, тi подii вплинули, свою справу зробили. Проте Ден та Галя Сотники бiльше спiлкувалися з Мiрошниками, своiми кумами, i до родини прямого стосунку не мали. Проте ворогами тiтки Вiри стали всi, кого чотири роки тому вона назвала своiми найближчими друзями та рятiвниками. Незалежно вiд родинних стосункiв. От якого чорта! Тим часом пiд’iхало таксi. Кивком попрощавшись iз Вiктором Фроловим та його дружиною Євою, котра дотепер не зронила й пари з вуст, Галя пiшла до машини. Ден прочинив перед нею заднi дверцята, сам примостився спереду. Назвав адресу, i тепер уже вони обое мовчали до самого дому. Справдi, не балакати ж про такi речi при стороннiх. Уже коли вийшли й Ден розплатився, Галина не поспiшала заходити в парадне. Сiла на ще вологу пiсля вчорашнього дощу лавку, знову закурила. Вiдчула, як зрадницьки трусяться руки, через що розсердилася на себе, вилаяла подумки. Докуривши до половини, пiдняла голову. – Чуеш? – Що? – Ден спершу нахилився до дружини, потiм – присiв поруч, хоча й не любив сiдати на мокре й холодне, дбав про чоловiче здоров’я. – Кажи, зай, кажи. – Я боюся. Вона так дивилася… Мороз шкiрою, правда. – На те й розраховано, зай. Ти ж пам’ятаеш, ця Вiра Леонiдiвна ще до тюрми всiх дратувала. А там набралася рiзних повадок… Коротше, не звертай уваги. – Я ii боюся, – повторила Галина, повiвши плечима. – Знаеш, ще нiколи так близько не бачила смерть. – Не мели дурнi. Теж менi, янгола смертi знайшла. Вiра не знае, на кого вилити свою злiсть. Вона манiпулюе, зай. Завжди манiпулювала, ми всi пiддалися, не забувай. – Це в неi вдячнiсть така. – Галя поклала долоню чоловiковi на колiно. – Оце коли ми вийшли, я вперше в життi вiдчула: готова вбити. Сказати, кого? – Язика прикуси, – гримнув Ден. – Я б зробила це лише раз. – Галина подивилася чоловiковi просто в очi. – Я б убила свiй страх. – Наступного разу, коли ця Вiра спробуе нас налякати, ii вб’ю я, – почула у вiдповiдь. Галя Сотник рвучко пiдвелася. Пiдiйшла до важких металевих дверей пiд’iзду. Набрала цифри кодового замка. Помилилася на одну – нерви. – Тобi справдi до лампочки чи ти так заспокоював Галку? – Я себе заспокоював. Вiктор Фролов вiв свiй «опель» спокiйно, впевнено, жоден жест не виказував тривоги й бентеги. У колi тих, хто його знав, Вiктор загалом вирiзнявся спокiйним ставленням до життя. Колись практикував йогу, замолоду навiть спробував практикувати буддизм, та швидко набридло, забагато обмежень, не сподобалося. Проте лиш найближчi, насамперед – дружина Єва, знали секрет. Що байдужiший, розважливiший вигляд напускае на себе Фролов, то бiльше, гострiше переймають його подii, на якi вголос забивае. Єва вiдчувала себе бiльш упевнено, коли ii чоловiк сiпався, нервував та злився. – Отже, все серйозно, – озвалася дружина. – Ще не знаю. Не вирiшив. – Тобто: не вирiшив? – Що саме серйозно? Наскiльки? Кому i як може загрожувати й зашкодити моя нещасна старша сестра? – Якщо так подумати, Вiтю, вона справдi мала небагато щастя. Погодься. Чоловiк згорiв вiд раку. Єдиний син Антон нi на що не годився. Бiзнес посипався. Чотири роки колонii, i вирок зачитали в день ii народження, коли жiнцi стукнуло п’ятдесят! До всього – сина машина збила! А квартиру, в якiй мешкае тепер, купила колишня невiстка – кинула, мов подачку. Навiть маючи велике бажання, Вiра не почне життя спочатку. – Дуже хоче. Мае плани, доволi великi. Хiба ти не помiтила? – Я побачила жiнку, злу на весь свiт. – Ти побачила жiнку, люту на всiх нас разом i на кожного окремо. Тому менi й прикро за Сотникiв. Обое потрапили пiд роздачу, бо опинилися не в той час i не в тому мiсцi. – Через тебе, мiж iншим, – нагадала Єва. – Не будемо зараз, за чотири роки, шукати винних. Досить того, що Вiра iх шукае. – Знайшла. Вiктор пригальмував на свiтлофорi – вони iхали через центр Житомира. – За великим рахунком, не через мене, а через нас. Рома попросив мене про послугу. Я порадився з тобою. Нiхто не був проти. І потiм теж, коли всi про все домовлялися, навiть голосували, мов у парламентi. – Розкажи менi ще трошки про колективну вiдповiдальнiсть, – гмикнула Єва. – Твоя сестра, по-моему, вiд усiх життевих негараздiв поiхала головою. – Не скажи. У Вiри голова ясна, як нiколи. Зiбрала нас усiх пiд приводом, який не давав змоги iй вiдмовити. День народження, перший пiсля ув’язнення. – Вона зробила подарунок собi. Тепер ми пересваренi, хай навiть не всi ранiше були аж такими дружними. Особливо Зоi це стосуеться. Свiтлофор блимнув зеленим. – Насправдi Зоя – найкраще, що могло статися з тим телепнем Антоном. Не можна так про покiйникiв, та хай уже Бог менi простить. – Вiктор перехрестився, рушив далi. – Вона не проста, згоден. Мала певний розрахунок, бо я, хоч убий, не повiрю в ii щирi почуття до мого нещасного недолугого племiнника. І, визнай це, дуже спритно, розважливо розпорядилася успадкованим пiсля його загибелi майном. – Вiру колишня невiстка образила. Визна?ю. Фролов пропустив поперед себе кiлька автiвок, потiм повернув, де треба. – Подумаймо про iнше, Єво. Про нас iз тобою. Я дуже добре знаю свою двоюрiдну сестричку. Чи не найкраще з вас усiх. Для неi родичiв не iснувало, хiба крiм рiдного сина. Заради нього, нехай Антон i був телепнем, Вiра була готова на все. – Ми вiдчули це на собi, – мовила Єва. – Але не забувай: так ставиться до своiх дiтей бiльшiсть матерiв у всьому свiтi. Зараз не перебiльшую нi грама. – Грошi родичiв не люблять – такий Вiрин життевий принцип. – Фролов дивився на дорогу, говорив i, здавалося, не слухав дружину. – Сьогоднiшнiй ii вибрик довiв, що для неi нiчого не помiнялося. І менi справдi не зрозумiло, в який спосiб сестра намагаеться отримати оту компенсацiю. Чим тиснутиме на всiх i кожного. – Та iсторiя, чотири роки тому… – Дурня, – рiзко обiрвав Фролов. – Ти забула, то я тобi нагадаю. За першою освiтою я юрист. І якби мав поряднiшого партнера, то фiрма «Фролов i партнер» досi б квiтнула й пахнула. Бог iз ним, то в темному минулому. Кажу тобi, як непоганий юрист: тiею iсторiею Вiра не може тиснути на нас повноцiнно. Всi замазанi? Згоден. Я давав поради, якi знадобилися? Так. Я пiдключив потрiбних людей? Було дiло. Тiльки е, Єво Іванiвно, ота правда, розкриття якоi ти, конкретно ти боiшся, невигiдна Вiрi насамперед. Тобi пояснити, чому так, чи сама здогадалася? – Не треба, – сказала Єва пiсля короткого роздуму. – Але для чого тодi сьогоднiшня вистава? – Для кого, – виправив дружину Вiктор. – Театр однiеi акторки. Для вiсьмох глядачiв. Невже досi не дiйшло, що Вiра просто залякувала, тиснула на емоцii, i, як бачиш, це iй вдалося. Хоча б тому, що ми обговорюемо всю цю каламуть. «Опель» зупинився навпроти iхнього будинку. Єва прочинила дверцята – та враз потягнула на себе, знову зачинила, розвернулася до чоловiка пiвобертом. – Я знаю тебе сiмнадцять рокiв, Вiкторе Аркадiйовичу. Ти розклав усе по поличках. І все одно тебе щось напружуе. Навiть лякае. Нi? – Палиця мае два кiнцi, – кивнув Фролов. – А без приказок та iнших зразкiв образного мислення? – Напружуе i лякае те саме, що мало б заспокоiти. – Поясни. – Гаразд. – Вiктор так само повернувся до Єви, тепер вони сидiли око до ока. – Моя сестра дуже часто дiяла нерацiонально, нехай i впевнено. Сказав би навiть: усупереч будь-якiй логiцi. Так, розкриття карт чотирирiчноi давнини – правда про те, що тодi сталося, – Вiрi невигiдне. Але ще бiльше ii зiзнання невигiднi всiм нам укупi. Всiм вiсьмом, навiть Графовi, хлопчиськовi, котрий тут узагалi нi до чого. Вiра один раз сильно вдарить себе. І сiм, нi, вiсiм ударiв завдасть нам. Кожному – i всiм разом. Ми злочинцi, Єво. Нашi дii пiдпадають пiд статтю кримiнального кодексу. Кому треба, той знайде не одну. Спитаеш, до чого тут Вадик Граф? Вiдповiм: проблеми матиме Зоя, а, отже – бумерангом ударить по ньому. І це не все. Поки говорив, на обличчя дружини впала сiра тiнь. – Є ще щось, про що я не знаю? – поцiкавилася глухо. – Ви всi дуже погано знаете Вiру. Певен, вона вже приготувала чимало неприемних сюрпризiв. Порiвняно з ними, магiя вуду – дитяча пiсочниця. Повiр, моя старша сестра здатна зiпсувати життя кожному з нас бiльше, нiж це зробить кримiнальний кодекс. Як на мене, то краще б уже статтею кодексу все i обмежилося. – Ти серйозно зараз? Ми ж нiколи досi про це не говорили? – А ти хiба забула, що ми ранiше, до всiх тих подiй, не надто тiсно родичалися? Я б охоче попередив усiх приречених… – Приречених? – Вiра сьогоднi винесла вирок кожному з нас. Я не жартую й не нагнiтаю. Чи е вихiд? Треба думати. Але ж, бач, нiхто нi з ким не хоче балакати. Кожен сам за себе проти Вiри не встоiть. Хiба… – Що – хiба? Є вихiд? – Хiба Вiра помре. Раптово. Якою смертю – несуттево, вона будь-яку заслужила. Вiд почутого Єву Фролову пересмикнуло. Ще нiколи не чула вона такого вiд свого чоловiка. Роман зробив останнiй поштовх, голосно й полегшено видихнув, присiв i завалився набiк. Нiна лежала долiлиць на столi у вiтальнi, обхопивши руками краi, й не поспiшала опускати задрану до потилицi спiдницю. Сiмнадцять рокiв iз одним чоловiком навчили ii отримувати свое в будь-якiй ситуацii та позицii. Коли треба, розтягувала процес i смакувала. Але могла впоратися й швидко. Не завжди – проте вiсiм випадкiв iз десяти завжди були на ii користь. А втiм, обое розумiли: зараз той випадок, коли стрiмке, грубе злягання та обопiльне задоволення не розслабили й полегшення не принесли. – Що тепер? – запитала вона, дивлячись перед собою й сильнiше стиснувши краi стола. – Я вб’ю, – без жодних барв та емоцiй прогудiв iз пiдлоги Роман. – Кого? – Всiх. Мiрошник сiв, потiм – незграбно пiдвiвся, пiдсмикнув штани. Трохи пововтузився з паском, легенько ляснув Нiну по голих тугих сiдницях, сам опустив iй спiдницю. Вона повiльно сповзла зi стола, розвернулася, глянула на чоловiка, схиливши голову набiк. Зараз у ii очах Роман читав неприховану, щиру цiкавiсть. – І ти зможеш так зробити? Всiх? Одним ударом – чи по черзi? Як це буде? Стрiлятимеш iз засiдки, з-за рогу? Чи когось задушиш? А може, одного за одним збиватиме машина? Як на мене, найкращий спосiб. Нiби водiй нi до чого, треба лише направляти авто на кого треба… – Може, стулиш писок? – А може, ти не кидатимешся порожнiми словами? Вб’е вiн… Я все про тебе знаю, Ромо. Ти не здатен нiкого вбити. На жаль. А я б змогла. Першим бажанням було схопити Нiну за плечi, сильно струснути, дати ляпаса. Але Мiрошник знав, чим усе завершиться. Дружина засмiеться, пiдставить другу щоку. І коли вiн наважиться ляснути вдруге, вже значно слабше, просто мазнути долонею, то Нiна потягне його до найближчого лiжка, де дозволить, навiть змусить знову взяти себе. Дружина справдi чекала чогось такого. Очi блиснули бажанням, заохочували. Розумiючи це, Роман Мiрошник мовчки повернувся, подибав до ванноi, скинув iз себе все, став пiд душ. Вони давно, вiд самого початку iхнього життя разом, уклали негласний договiр. За будь-яких обставин, радiсних чи сумних, вiн чи вона вимагали сексу, i на сiмнадцятому роцi для обох не iснувало жодних табу. Попервах, коли ще тулилися в однiй кiмнатi з сином, фактор стримування все ж iснував. Та ось уже десять рокiв Мiрошники жили у власному будинку в Тетерiвцi[4 - Тетерiвка – село в Житомирському районi, неподалiк вiд рiчки Тетерiв.]. Мiсця вистачало на обох поверхах, а син мiсяць тому взагалi перебрався до Киева – вчитися. Втiм, навiть коли хлопець жив iз ними, могли не зважати. Просто не робили цього поруч iз його кiмнатою. Цей звичай принесла в iхнi стосунки й закрiпила саме Нiна. Їi не можна було назвати вродливою, проте на гидке каченя не скидалася теж. Роман не вiдразу звернув на неi увагу саме через зовнiшнiсть. Дiвчина нiчим не видiлялася, око не чiплялося нi за що, i в пам’ятi не затримувалася. Згодом Нiна згадувала численнi ситуацii, коли людина, познайомившись iз нею, пiд час наступноi зустрiчi знайомилася знову, мовби вони бачилися вперше. Романа вона взяла iншим. Мiрошника природа надiлила виразною зовнiшнiстю. Це був типаж «небезпечний красень», а панночки здебiльшого люблять хулiганiв iз ознаками мачо. Ще зi школи оточений зграйками привабливих дiвчат, Рома з цiлком зрозумiлих причин не звертав уваги на таких, як Нiна. Зрештою, коли Нiна Жила йшла унiверситетським коридором, на неi мало хто озирався. Вона сама вирiшила викувати свое майбутне, а якщо вийде – то й щастя. Обрала Романа – i в дiвчини вийшло. Мовби компенсуючи вади зовнiшностi, природа надiлила дiвчину вмiнням чекати й робити неквапнi, правильнi розрахунки. Лише Нiнi стукнуло в голову дочекатися, коли одного разу в гуртожитку двi сексуальнi другокурсницi при всiх пересваряться через третьокурсника Рому Мiрошника. Треба було трошки, ну дуже трошки пiдкрутити ситуацiю, дмухнути на вугiлля, щоб краще горiло. Потiм – опинитися поруч iз Романом, котрий нiяк не наважувався пiти з того дня народження, все одно вже зiпсутого сваркою. Нарештi, знайти красивий, ненав’язливий спосiб завести його у свою кiмнату й зачинитися там, не зважаючи на тих двох, що мешкали з нею i цiлком справедливо хотiли потрапити на своi законнi лiжка. Нiна в тiй кiмнатi не забороняла Романовi нiчого. І наступного дня вiн прийшов до неi знову. За пiв року, на заздрiсть усiм, вони одружилися. Надалi Нiна дозволяла Романовi вважати себе головним у iхнiй парi. Вiн справдi ухвалював рiшення всюди, де iх вiд нього вимагали обставини. Проте насправдi Нiнi вдалося пiдкорити чоловiка. Секс без обмежень, злягання за будь-якоi нагоди й будь-де, був для Мiрошника звичним способом зняти напругу чи стравити пару. А Нiна в такий спосiб вправно створила iлюзiю повноi покори, насправдi маючи змогу керувати чоловiком, м’яко диктувати свою волю й тримати сiмейне життя та добробут пiд власним контролем. Чотири роки тому вона зазнала чи не першоi за час iхнього спiльного життя поразки. А найгiрше – не розумiла, щиро не розумiла, чому всi повиннi платити за скоене зi спiльноi доброi волi. …Дверi у ванну Роман лишив прочиненими, вони з Нiною давно не соромилися одне одного. Вона зайшла, сперлася спиною об одвiрок. Якийсь час дивилася на сильнi струменi, котрi розлiталися вiд його плечей, а коли став боком, мовила: – Трошки схуднути треба. – Тобi добре. Годуй, не годуй – наче не в коня корм. – Роман вимкнув воду. – Кинь рушник. Нiна зняла з вiшака синiй волохатий рушник, простягнула. Мiрошник витер гладенько поголений череп, стер краплi з тулуба, обмотав стегна. – У тебе повиннi бути кращi iдеi, нiж когось убити, – сказав дружинi. – Я права. Ти вбивати передумав. – Нiна переможно пiдняла голову. – Нехай це буде нашим планом «Б». – Отже, маемо план «А»? – Ти маеш. Я ж тебе знаю, на обличчi все написано. – То прочитай. – Нiнко, не мороч менi яйця. – Хороша iдея. – Вона звiльнилася вiд спiдницi. – А загалом, я знаю, хто повинен заплатити за все. – Кажи. – Потiм. Рушник упав на дно мокроi ванни. Вологий пiсля вчорашнього дощику день перетiк у тихий, надмiру теплий, як для середини осенi, вечiр. Права жiноча рука розгорнула новий записник на першiй клiтчастiй сторiнцi. Лiва стиснула простеньку кулькову ручку, куплену там само, де й блокнот, – у канцтоварах неподалiк. Перш нiж писати, жiнка все ж затримала руку бiля верхньоi клiтинки. Нарештi старанно, друкованими лiтерами вивела: ЗОЯ ГРАФ (ГРАФИНЯ) Пальцi вибили дрiб на поверхнi стола. Жiнка ще трохи вагалася. Проте далi писала впевнено, вона вже все остаточно вирiшила, склала потрiбний список. ВАДИМ ГРАФ ЄВА ФРОЛОВА ВІКТОР ФРОЛОВ ДЕНИС СОТНИК (ДЕН) ГАЛИНА СОТНИК НІНА МІРОШНИК РОМАН МІРОШНИК Останне в списку прiзвище жiнка жирно пiдкреслила. Трохи подумавши, провела таку саму лiнiю пiд прiзвищем його дружини. Ще й обвела обидва нерiвним колом. Частина перша Чвари давнi, проблеми новi 1 На виiздi з Киева трасу накрив ранковий туман. Погода була однiею з причин, чому Лора Кочубей не любила листопад. Останнiй мiсяць осенi вiддячив за ставлення сторицею, три роки тому забравши в неi Ярослава. Чоловiк, який був для неi Всесвiтом, загинув у листопадi на Донбасi, пiд Мар’iнкою, вiд снайперськоi кулi. Трохи бiльше нiж за рiк по тому до Лори в гостi, не в найкращий для неi час, завiтали двое чоловiкових друзiв. Ранiше в новинах вона чула про застреленого росiйського снайпера. Побратими прийшли розкрити невеличку вiйськову таемницю: той стрiлець – убивця Ярослава, i один iз гостей полював за ним сiм мiсяцiв, щоб помститися. Тодi молода вдова розгубилася. Й дотепер згадуе, як нiяково почувалася i як iй було за себе соромно. На той час Лариса Василiвна Кочубей вже не служила в карному розшуку. Попросилася туди ще на п’ятому курсi унiверситету. Вже тодi одружилася, взяла чоловiкове прiзвище, i Ярослав уперто, наполегливо вiдмовляв iти на «чоловiчi хлiби». Аби вiн не сказав саме цю фразу, хтозна, чи пiшла б Лора в розшук. Але оте чоловiчi змусило затятися, впертися, закусити вудила. На ii глибоке й щире переконання, немае – гаразд, майже немае – таких сфер, котрi призначенi лише для чоловiкiв або лише для жiнок. У них навiть виникла з цього приводу перша сiмейна сварка, в якiй Лора перемогла. Попервах iй було важкувато. Не через ношу, непосильну для жiночих плечей, – через потребу щодня, щогодини, щохвилини доводити колегам та керiвництву свою професiйну придатнiсть. У сталому чоловiчому свiтi зi звичаями, що вкоренилися роками, поколiннями, Лорi спершу доводилося банально виживати й пристосовуватися, приймати не нею, загалом – не жiнками, створенi правила гри, зазвичай неписанi. Та незабаром слiдча Кочубей вже вважалася однiею з найкращих, найкомпетентнiших фахiвцiв iз розкриття особливо тяжких злочинiв. Закрiпившись у вiддiлi, змусивши себе поважати й рахуватися з собою, Лора бралася за навмиснi вбивства, ловила кiлерiв, вираховувала серiйних убивць. І до того, як Ярослав пiшов добровольцем, мала в активi шiстьох манiякiв, iз них – двох жiнок, чия жорстокiсть та винахiдливiсть давала фору чоловiкам. Ходили чутки, що на тридцятирiччя iй готують подарунок – пiдвищення в чинi та посаду начальницi «убивчого» вiддiлу не в районному управлiннi, аж у Главку. Не судилося – Ярославова загибель поставила хрест на подальшiй службi. Лора написала заяву, мотивом указала вiдсутнiсть сил та стимулу для подальшоi роботи. Про те, що почалося в ii життi потiм, без болю й огиди згадувати не могла. Але й забувати не хотiла – надто повчально, дуже важливий урок на майбутне. Ось звiдки сором перед чоловiковими друзями-месниками. Лора мала справу з трупами, багато разiв оглядала тiла на мiсцях пригод, навчилася не зомлiвати в морзi пiд час розтину. Але не змогла знайти правильних слiв для тих, хто покарав – убив – росiянина, чия куля зробила ii вдовою. В якийсь дуже короткий момент вона побачила перед собою не бiйцiв, якi з честю, гiдно виконали свiй обов’язок, а вбивцю та його спiльника, не iнакше. Лора тодi швидко опанувала себе, висварила подумки, почала вибачатися, i гостi щиро не розумiли, за що саме. Зрештою, вони правильно оцiнили стан жiнки, довго не затрималися, попрощалися й пiшли. Проте листопад був для неi прикрiшим за вiсника смертi – так назвала останнiй мiсяць осенi для себе. Чи то вiд сильного стресу, чи вiд кошмарних, затягнутих дурманом мiсяцiв скорботи Лора втратила iмунiтет до рiзних застудних хвороб. Ранiше не помiчала за собою надмiрноi хворобливостi, вважаючи чхання й кашель у березнi та листопадi звичайною сезонною ознакою. Вичухувалася дуже швидко, i тут не обходилося без чоловiка: Ярослав у сезон заварював дружинi шипшину, дбав, аби вона постiйно тримала себе в теплi, й боровся з протягами. Вiдтодi, як його не стало, Кочубей почала «чiпляти» сезоннi хвороби швидше, а вичухувалася з них довше й важче. Листопад, сiрий, брудний, пронизливий, незатишний, мов вiдкрита рана природи, був Лорi особливо неприемним. Нуль комфорту. Тому спершу категорично вiдмовилася iхати у вiдрядження, тим паче – в дивне, незрозумiле iй i взагалi – приватне. Хоча Данило Гайдук, колишнiй колега й добрий приятель Ярослава, а нинi – ii шеф та покровитель, так не вважав. На його думку, залагодження справ, котрi псують його особисту репутацiю, прямо стосуеться безпеки банку «Омега». Бо репутацiя – це i е безпека. Проблему шеф окреслив учора по обiдi. А iхати до Житомира треба було вже завтра зранку. Лора не пам’ятала, коли востанне ii по роботi пiдганяли аж так, ще й iз такого дивного приводу. Навпаки: служба безпеки банку була ефективною, коли поспiшала повiльно, ретельно вивчала загрози, не порола гарячку та не рубала з плеча. На вiдмiну вiд карного розшуку, тут Лору нiхто не квапив, не дивився в потилицю, не вимагав якомога швидшого звiту про успiшне розкриття. Дещо повiльний темп, котрий передбачав бiльше аналiтики, цiлковито ii влаштовував. Тому й запитала: – Де пригорае, Гайдуче? Коли вони були самi, Лора дозволяла собi такий тон, навiть панiбратство, хоча не зловживала й мала чiтке розумiння субординацii. За межами iхнього приватного простору вiн був «Гайдук, Данило Гайдук». Так начальника служби безпеки називали колеги позаочi, й це перегукувалося зi знаменитою вiзиткою: «Бонд. Джеймс Бонд». Шеф знав це, i порiвняння йому лестило. Проте воно стосувалося не якихось суперменських здiбностей, а того, який вигляд намагався мати Гайдук – i, власне, мав. У травнi йому виповнилося сорок два. Лора знала Гайдука стiльки, скiльки й покiйного чоловiка, проте жодного разу не була в нього вдома. Тож могла лише уявити ту шафу, де шеф тримае дорогi елегантнi костюми, сорочки та цiлу колекцiю краваток. Із дружиною вiн розлучився ще до вiйни. І хоч вони залишилися друзями, та Лора не уявляла, що колишня щодня навiдуе Гайдука й прасуе йому одяг. Дбайливо приборкуе праскою кожну складочку й наводить стрiлки на штанях. Лiтня спека могла змусити шефа зняти пiджак, але краватку – нiколи. Часом Лора уявляла його рекламною моделлю брендового чоловiчого одягу, i тут образ дорослого, впевненого в собi, надiйного солiдного пана доповнювала зачiска. Гайдук зарано, як для своiх сорока двох, посивiв, та навiть тут залишився собою. Бiле волосся дуже рiвномiрно, гармонiйно, мовби хтось навмисне так робив, межувало з чорним. Це давало йому пiдстави жартувати з себе, називаючи голову чорно-бiлою, мов людське життя. Усе це вкупi обеззброювало як пiдлеглих, так i опонентiв. Данило Гайдук не просто справляв враження чоловiка, який залишае за собою останне слово й домiнуе в усьому. Вiн був таким. Лора ж користувалася власним статусом тiеi, хто може та мае право не погодитися з шефом, заперечити йому. Це не афiшувалося зi зрозумiлих обом причин. І все ж Гайдук зважав на Лорину думку, коли про щось просив чи вiддавав розпорядження. – Менi в Житомирi потрiбна саме ти, – вiдповiв, присiвши на краечок ii стола. У тому, що шеф не викликав до себе, а прийшов iз цим до неi в закапелок, Лора теж побачила певний знак. За замовчуванням Гайдук стукав у ii дверi, коли треба було поради. Своею чергою, це означало: вiн нiчого ще остаточно не вирiшив, мае певнi сумнiви, може й переглянути рiшення, внести якiсь корективи. – Я вiрю. Не розумiю ще до кiнця своеi мiсii – але нехай, вiрю, що ти на мене розраховуеш. Навiть знаю, чому. – Здивуй. Люблю, коли ти пояснюеш здогади. Твоя логiка – це щось. Лора пропустила лестощi повз вуха. Гайдук час вiд часу спiвав iй осанну. Але вона й без шефа знала цiну собi, своiм думкам та висновкам. – Ти – зацiкавлена, отже, заангажована, суб’ективна особа. До того ж великий i жахливий начальник. Я – стороння людина. Отже, можу оцiнити ситуацiю збоку. До всього, – iронiчно посмiхнулася, – молода жiнка. Мене боятися не варто, навпаки, викликаю довiру. Плюс трiшки, по-материнськи, повиховую твого родича. – Вадик Граф менi не родич. Або погано почула, або навмисне плутаеш. Бо ти не можеш погано почути, – Гайдук вiдповiв такою само посмiшкою. – А щодо материнського виховання – в яблучко. Є в мого протеже така особливiсть. Не зовсiм вiдiрвався вiд мамчиноi цицьки. Хоча йому двадцять шiсть, час дорослiшати. – І все одно: навiщо рвати з низького старту в той Житомир? Ти влаштував сина якоiсь своеi родички… – Маминоi знайомоi, – сухо поправив Гайдук. – Нехай, маминоi знайомоi, – погодилася Лора. – Коли так, то мати Вадима Графа годиться твоiй мамi в дочки. Припускаю: твоя мама – приятелька ii мами, тобто бабусi нашого героя. – Логiка залiзна, як завжди. Та хiба я цього тобi не казав? – Нi. – Лора заговорила сухо, дiловито. – Мамина знайома з Житомира попросила про свого онука. А про його проблеми дiзналася, вiдповiдно, вiд своеi доньки. Чому донька жалiеться матерi? Бо сто вiдсоткiв удова або, швидше за все, давно розлучена. Немае батька чи iншого чоловiка, чий авторитет мiг би виправити ситуацiю. Взагалi – без стороннього втручання знайти роботу в Житомирi для свого сина-недоростка вона не може. Тут на допомогу приходить Вадикова бабуся. Вона телефонуе твоiй мамi, бо знае, де i ким працюе Данило Гайдук. Ти ж можеш вiдшити будь-кого, крiм рiдноi матерi, що цiлком зрозумiло. Тому змушений порушити власнi життевi правила, зробити виняток, зателефонувати, кому треба в Житомирi. Результат: Вадим Граф дiстае роботу охоронця в одному з тамтешнiх вiддiлень банку «Омега». Я зараз усе правильно описала? – Наче при тому всьому була й сама все розрулювала, – визнав Гайдук. Лорине самолюбство вкотре було потiшене. – Ти – вiдповiдальна людина, Гайдуче. Не просиш за того, хто взагалi не годиться для такоi служби. Отже, молодий чоловiк вiдповiдав усiм критерiям. – Служив у армii, прикордонник, – кивнув шеф. – Характеристики з мiсця служби нiби непоганi. В смислi, не герой, але й не бевзь. Тягнув лямку справно. Без особливого фанатизму, але й не фiлонив. Середнячок. Для Житомира, для невеличкого вiддiлення, саме воно. До того ж уже мае досвiд, працював охоронцем у супермаркетi. Звiльнили, бо гавкнула та мережа, злиття й поглинання. – Бувае. Чому нiде бiльше не влаштувався? – Пiди знайди в Житомирi роботу, – несподiвано огризнувся Гайдук. – Чого ти? Люди ж там щось знаходять, десь працюють… – Я не влазив у деталi, – вiдрубав вiн. – Ти права. Про онука своеi давньоi приятельки клопоталася моя мама, i я не мiг вiдмовити. Для мене досить того, що хлопчина служив, умiе поводитися зi зброею, мае якийсь досвiд. Крiм того, Лоро, те вiддiлення, куди я його приткнув, давно шукало когось. Зарплата не всякого влаштовувала. – Графовi ж нормально… – Матерi нормально. І дружинi. Аби на якусь роботу ходив. Мама обмовилася: знайшов Вадик старшу за себе, вiн це дiло любить. Жiнка метка, ясно, хто там у домi хазяiн. Тiльки ж Вадика все влаштовуе. Але щось ми не про те говоримо. – Гайдук прокашлявся. – Мене жодним чином не чухають iхнi сiмейнi розклади. Не мое дiло. – Не скажи, – зауважила Лора. – Те, що в них там сталося, цiлком може випливати з родинних проблем. – О! – стрепенувся Гайдук. – Бач, ти вже почала розбиратися краще за мене! Сама й вiдповiла, навiщо беру тебе з собою. – Нi. Скажи менi нарештi, Гайдуче, те, що я хочу вiд тебе насправдi почути. А ти поки що не знаеш, як сказати. Лорi подобалося отак заганяти шефа в глухий кут. Навiть якщо вiн удавав iз себе в таких випадках непозбувно збентеженого, приймав правила, пiдiгравав iй – усе одно любила такi моменти. Переплела на грудях руки, обперлася сiдницями об край свого робочого стола, витягнула ноги. Тепер дивилася на нього згори, в очах – трiумф. – Цiкаво. Ну, i що ж саме в мене не повертаеться язик тобi сказати? – Що я – i тiльки я – зможу викачати з Вадима Графа переляк. Або знаю iншi способи зняти з нього пристрiт. 2 За Шпитьками вiд пелени ранкового листопадового туману не лишилося й шмати. Стало свiтлiше, але в Лориному розумiннi ще нiчого не розвиднювалося. Вона не любила листопад найперше через це: складалося враження, що звичного дня в цьому мiсяцi нiколи не бувае. Лише сiрий вечiр, який переходить у темну вологу нiч та знову повертае собi права зi сходом сонця. Краевиди повз них пролiтали не менш сумнi. Особливо посилювали депресiю круки: чорнокрилi зграi кружляли над осиротiлими полями та голими верхiвками дерев i були чи не единими живими iстотами, господарями тотальноi сезонноi пустки. Вiдсунувшись вiд вiкна на середину заднього сидiння, Лора сказала: – Станьмо десь на каву, Соколе. Це було не питання, навiть не прохання – бажання, яке водiй пiдтвердив мовчазним кивком голови. Поруч iз водiем сидiв Гайдук, його прямий начальник. Але Богдан Соколовський, до котрого iнакше як Сокiл колеги та бiльшiсть знайомих не зверталися, навiть не глянув на шефа. Так шеф пройшов перший i найголовнiший для Лори тест: вдав, нiби вiн звичайний пасажир, а вирiшуе все жiнка, що позаду. Звiсно, Данило й тут пiдiграв. За бажання мiг одним словом, одним коротким рухом нагадати, хто тут старший, хто кому платить i хто чие завдання виконуе. Проте Гайдукове невтручання означало дотримання ним негласноi, нiде не пiдписаноi й не завiреноi жодним нотарiусом угоди. Якщо вже Лора Кочубей iхала кудись у вiдрядження – то лише з Богданом Соколовським. І якщо вони вже в парi, то за замовчуванням старша вона. Треба буде поради, допомоги, iнших форм втручання – Лора сама дасть знати. Просити про пiдтримку в скрутних ситуацiях зовсiм не соромно. Сокiл мав у штатi служби безпеки банку «Омега» трохи бiльше обов’язкiв, нiж бiльшiсть його колег. Водiiв-охоронцiв було не так багато. До головного офiсу, читай – до Гайдука, приписали трьох. Почавши працювати, Лора мала змогу iздити з кожним. Вибiр супутника й напарника зупинила на Соколi з двох причин. Котра з них для неi головна, не мала вiдповiдi, та й не надто морочилася ii пошуком. Перша – Богдан, як i ii чоловiк, воював, був поранений. При цьому статус учасника бойових дiй не отримав. Хоча менш достойнi, особливо тi, хто побував на фронтi таким собi «вiйськовим туристом», вигризли для себе УБД серед перших, ще й обзавелися медалями та орденами. Хтозна, можливо, Сокiл теж домiгся б для себе справедливостi, якби мав таку мету. Навiть, напевне, отримав би належне по праву. Але заважала друга причина – вiн не любив говорити. Як батько трьох дiтей спiлкувався з ними та дружиною вдома, для Лори довго залишалося загадкою. Вичавити з Сокола бодай кiлька слiв можна було хiба за дуже великоi, буквально – критичноi потреби. Спершу Кочубей така риса трошки напружила, та дуже швидко вона побачила в цьому величезний позитив. Часом вигляд Соколовського, вираз його обличчя, мiмiка та жести були красномовнiшими за будь-якi кучерявi фрази. З Богданом не треба пiдтримувати ввiчливих, здебiльшого порожнiх у своiй багатослiвностi розмов. Поруч iз ним дуже легко думалося. Натомiсть вiрнiшоi, надiйнiшоi людини Лора не бачила поруч iз собою вiдтодi, як iз ii життя росiйська куля вирвала Ярослава. Якось вона мала нагоду познайомитися з Нiною, дружиною свого напарника. З подивом почула: виявляеться, Богдан багато про неi розповiдав. Дуже швидко з’ясувала: в розумiннi дружини багато означало лише те, що чоловiк сказав, як Лору звуть, як ii прiзвище, трьома словами пояснив – удова добровольця. Все iнше Нiна, яка жила з Соколом дванадцять рокiв, прочитала по його очах i обличчю. Жiнки розговорилися, i Лора дiзналася: вiн i ранiше не вирiзнявся балакучiстю. Та все ж мовчанка накрила пiсля фронту. Загалом Нiна обожнювала свого, хоча час вiд часу закручувала гайки. Найперше – коли йшлося про випивку. У такому станi Сокiл не буянив, напивався мовчки й спав окремо. Проте дружинi не подобалася саме така звичка, i цей конфлiкт став однiею з причин, чому Богдан радiв вiдрядженням. Нещодавно Сокiл так мало не нажив собi проблем iз законом. І якби Лора не знала всiх слабкостей напарника, то витягнути його з камери та вивести з-пiд пiдозри у вбивствi було б для неi дуже складно. Чи зробив Богдан iз тiеi прикроi iсторii висновки, Кочубей не питала. Навiщо – все одно не вiдповiсть. Ще одна його звичка Лору неабияк дратувала. Та за короткий час вона змирилася. Для неi це несуттево, а людина повинна мати маленькi шкiдливi слабкостi. Ось i зараз, коли Сокiл звернув iз траси до найближчоi заправки, щоб випити кави, вона знала: неодмiнно купить коли, щоб запити найменш iстiвний з усiх запропонованих пирiжок, хот-дог чи бургер. Псувати шлунок – погано. Але хтозна. Раптом шлунок ii напарника перетравлюе цвяхи. Гайдук майже нiколи не iздив пасажиром, любив свiй «лендкрузер» i кермував сам. І тим паче – вперше поiхав кудись iз Соколовським. Вирiшивши увiмкнути шефа, який платить за все з широкого плеча, вiн дуже здивувався, коли Богдан мовчки кивнув на булочку з сосискою, а Лора зi знанням справи попросила для напарника ще й пiвлiтрову бляшанку коли. – Ти серйозно? – примружив очi Гайдук, та одразу ж зрозумiв марнiсть зусиль i повернувся до Лори: – Вiн справдi це iсть? – Зараз сам побачиш. – Не для моiх нервiв. Сокiл знизав плечима, взяв замовлене, вiдкусив вiдразу третину. Жував неквапом, i Лора вгадала його намiр: демонстрацiя, грае на публiку, нехай глядач лише один. Їдло не запив – залив, спорожнивши бляшанку вiдразу наполовину. – Забув, як харчуються опери? – зауважила Кочубей, беручи в шефа паперовий стаканчик еспресо. – Давно паном став? – Не забув. Тому й пересмикнуло. – Гайдук сьорбнув кави, скривився. – У подорожнiх забiгайлiвках завжди такi помиi? – Типова кава з типового автомата. До речi, не найгiрша, пане Гайдук, – слово «пан» вона навмисне пiдкреслила. – Тобi секретарка в офiсi робить таку саму. Чи, – знову вирiшила пiдколоти, – з ii рук смакуе краще? – Іди в баню, – беззлобно вiдмахнувся Данило. – Зараз ти скажеш, що я вiдiрвався вiд реального життя. – Хiба нi? – Лора допила свою каву. – Ось же, свято вiриш у казочки. Ми iдемо казки слухати, i не заперечуй. – Ми iдемо рятувати репутацiю фiрми, – вiдрубав Гайдук, тепер голос звучав жорстко. – Честь мундира, якщо завгодно, панi Кочубей. Я начальник, ви ж iз Соколом – моi пiдлеглi. Але для працедавця ми в однаковому статусi. Нам, усiм трьом, платить за роботу банк «Омега». Грошi, як на наш час, доволi пристойнi. Руку свого хазяiна ми не кусаемо. Проте захищати його дiлову репутацiю мусимо. – Ти зараз порiвняв себе зi сторожовим собакою, – завважила Лора. – Нас теж. Бо кусаються собаки. – Не чiпляйся до слiв. Свою каву Гайдук не допив – знайшов очима смiтник, узяв зiжмакану картонку в Лори, викинув усе разом, навiщось обтрусив руки. Сокiл ще не доiв, тож мали кiлька хвилин для розмови. – Не чiпляюся. Лише повторюю те, що почула. – Лоро, твiй дух протесту зараз недоречний. Те, що вiдмочив охоронець, тягне на звiльнення вiдразу. З «вовчим» бiлетом, до речi. Проте взяли порушника на службу пiсля моеi особистоi рекомендацii. Тобто косяк – мiй. Я, нагадаю тобi, не мусив за Графа вписуватися. Якщо хочеш, статус не дозволяе, надто дрiбно. Є кому вирiшувати такi питання на мiсцях. Але я доклав руку до скандалу. – Ти не знав, – мовила Лора. – Не виправдання. – Гайдук хитнув головою. – Вiдмазка не катить, як кажуть у таких випадках нашi колишнi клiенти. – Зараз шеф нагадав про службу в розшуку. – Банк «Омега» вже третю добу хейтять[5 - Хейт (вiд англ. to hate – ненавидiти) – негатив, спрямований на когось або щось, який активно поширюють в Інтернетi, передовсiм у соцiальних мережах. Хейтери навмисне обирають негативний, образливий тон з метою зачепити, провокувати, образити, викликати миттеву реакцiю у вiдповiдь.] у мережi. Вже е аж три сюжети в теленовинах. Причому – в прайм-тайм. Отже, звiльнити й покарати винуватця мало. Я вiдповiдальний за безпеку не якогось заштатного вiддiлення десь на околицi Житомира – на менi безпека всiеi великоi структури. Додай, що Вадим Граф – мiй протеже. Особистоi вiдповiдальностi нiхто не скасовував. Ми ж не народнi депутати, якi не звикли вiдповiдати за слова, а тим паче – вчинки. – Розумiю. – Лора сильнiше натягнула плетену зелену шапочку, пiдняла комiр пальта, повела плечима. – Тiльки ж наш фiгурант заявляе: на нього кинули лихим оком. Пристрiли. Вважай, прокляли. І ти на таке повiвся. Уявляю себе екзорцисткою. – Хто тобi сказав, що я приймаю це виправдання? – Не конче говорити. Справи часто важливiшi й красномовнiшi. – Гаразд. Що ж я такого зробив? Чим саме дав тобi привiд думати, що я повiвся на казочку про лихе око? – Ми ж iдемо заради цього. – Лора всмiхнулася кутиком рота. – Ти взяв мене, щоб розiбратися саме в цьому. І я сама дала привiд, не далi, як мiсяць тому. Хто мав справу з пробудженням старовинного прокляття?[6 - Див. роман А. Кокотюхи «Розбите дзеркало». – Харкiв, «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2020 р.] – У прокляття першою повiрила ти! – Усмiшка Гайдука була широкою й переможною. – Тобi й тепер карти в руки. Довела: гризеш такi справи, мов горiшки. – Ще справи нiякоi немае. – Приiдемо – буде. Лора Кочубей ще не знала тодi, що шеф справдi накаркав. 3 До Житомира дiсталися за годину. Мiста Сокiл не знав. Орiентиром слугувала панчiшна фабрика десь на Богунii[7 - Богунiя – спальний район Житомира. Ранiше – хутiр. До складу мiста входить вiд 1934 року.], та навiгатор вiв такими шляхами, що двiчi повертав машину до вихiдноi точки. Гайдуковi набридло, набрав номер начальника мiсцевоi фiлii, ввiмкнув телефон на гучномовець, i далi Богдан кермував, слухаючи його. Тамтешне вiддiлення «Омеги» справдi виявилося невеличким. Його розмiстили на першому поверсi однiеi з багатоповерхiвок, i Лора пiдозрювала: ранiше тут було або кафе, або галантерейна крамничка. На бiльше метраж не тягнув. Усерединi заледве розмiстилися два столики для менеджерiв, протилежний кут вiдгородили пiд касу. А начальник, Борис Борисюк, молодий пузань в окулярах та з модною гiпстерською борiдкою, тулився в кiмнатцi на вiсiм квадратiв, не бiльше. Тут було тiсно навiть удвох, третiй стiлець для Лори довелося принести iз залу, i Гайдук рiшуче пiдсунув до неi свiй, а сам винiс зайвий. Кивком попросивши Борисюка сiсти, вiн залишився стояти, нависаючи над господарем кабiнету й домiнуючи в такий спосiб. Вiд кави вiдмовився, глянув на Лору. Вона теж мотнула головою, вiдразу взяла iнiцiативу: – Пане Борисюк, вас карати наразi нiхто не збираеться. Але ви маете пояснити, як вiдео з прикрим iнцидентом потрапило в мережу. – Ну… Знiмали ж… На телефон, – пузань старанно добирав слова. – Я ж не заберу в людини той телефон… А охоронець… ну… Граф… Самi розумiете… – Я розумiю, – мовила Лора крижаним тоном. – Зробiмо так: я зараз вiдтворю хiд подiй, як знаю i бачила на злощасному вiдео. А ви поясните речi, яких я пояснити не в змозi. Згода? – Гаразд. – Борисюк зiтхнув полегшено, явно набридло повторювати раз по раз. – Отже, два днi тому ваш працiвник, охоронець вiддiлення Вадим Граф вийшов на роботу нетверезим. Зауваження йому зробила вiдвiдувачка, старша жiнка. Їi Граф раптом почав проганяти вiд каси, бо там уже стояла одна людина. Повiвся охоронець грубо, i жiнка вголос заявила: вiд нього тхне спиртним. Граф огризнувся, кинув жiнцi щось на кшталт: «Себе понюхай». Це обурило чоловiка бiля каси. Зробив Графовi зауваження – а той штовхнув вiдвiдувача. Ображена жiнка з криком вибiгла надвiр, погрожувала викликати полiцiю. Охоронець побiг за нею, вiдштовхнувши чоловiка. Аж тодi вашi працiвницi покликали вас. Так? – Усе так, – погодився Борисюк. – А ви хiба не чули, що в залi щось коiться? – Я в той момент говорив по телефону. Не вiдразу включився. – Гаразд. Чому менеджери в залi не гукнули вас вiдразу? – Все швидко сталося. І вони той… У шоцi були… Лора глянула на Гайдука. Той кивнув. Вони проговорили план дiй дорогою, i зараз усе вiдбувалося так, як прогнозувала Кочубей. Їй вдалося навiть вгадати, як саме Борисюк почне виправдовуватися. – Бiйка з п’яним охоронцем почалася на вулицi, он там, у дворi, – повела далi Лора. – Там гралися дiти, i екшен зовсiм iх не налякав. Деякi мами та бабусi справдi забрали дiтвору подалi. Але дехто негайно почав писати видовище на телефон. Ще й коментувати. Вадим Граф помiтив це. З криком i матом погнався за найближчим свiдком. Ним виявилася, на лихо, молода мама, ще й на четвертому мiсяцi вагiтностi. – А першiй дитинi – пiвтора рочку, – вставив Гайдук. – Животик пiд пальтом не розгледiли, – пояснила Лора. – Тiльки це нiчого не мiняе. Бажаючи забрати телефон, охоронець штовхнув жiнку. Вона впала. Наслiдки для нього виношу за дужки. Наслiдки для репутацii банку ви знаете. Вже за годину пiсля iнциденту, коли вашого охоронця скрутив полiцейський патруль, вiдео гуляло в мережi. – Зараз усе швидко робиться, – знову долучився шеф. – На жаль, так, – на обличчi Борисюка читалося покаяння. – А ще за чотири з хвостиком години там-таки, в мережi, з’явилося вiдео з камер спостереження. Встановлених тут, у залi вашого вiддiлення. Борисюк завмер iз розкритим ротом. – Ви повиннi пояснити це. – Лора легенько стукнула об гострий кут столу. – І взагалi, мене дуже дивуе, що це помiтила наша спiвробiтниця, а не ви тут, на мiсцi, – додав Гайдук. – З тими, з ким треба, ще матиму окрему розмову. Вона не буде приемною, пане Борисюк. Але все одно матиме менше наслiдкiв, нiж прогнозую для вас особисто. – Хiба я взяв Графа на роботу? – зi збентеженого, навiть трохи наляканого клерка пузатий молодик раптом перетворився на хитруна, який витримав удар i знайшов у собi кураж для контрнаступу. – Тут працювала iнша, бiльш вiдповiдальна людина. Чув краем вуха: надiйного чоловiка перевели, щоб прилаштувати блатного. І натякнули: Граф недоторканний. Може творити, що завгодно. Лора вже встигла змiнити думку про Борисюка. Вiн не просто витримав погляд Гайдука, а зробив це, пiдвiвшись, прийняв удар стоячи, зрiвнявшись iз грiзним шефом. Кочубей не могла згадати багато таких прикладiв. Вона теж випросталася. І тепер усi трое стояли, нiхто нi над ким не нависав. – Хто натякнув? Кажiть, я швидко розберуся, – мовив Гайдук. – Чутки на рiвному мiсцi не виростають, – вiдповiдь прозвучала зухвало. – Давайте без димовоi завiси, – включилася Кочубей. – Ви, Борисюче, – пана опустила навмисне, – маете повне право не казати нам зараз, хто поширюе таку брехню. Це я про блатних, якщо не зрозумiли. Але ваш обов’язок – повiдомити, як вiдео з внутрiшнiх камер опинилося в мережi. Доступ до нього не просто обмежений – дуже обмежений. Поки ви шукаете виправдальну версiю, в яку ми маемо повiрити, скажу ще ось що. Вчора я мала час i натхнення перевiрити шлях того вiдео. Вперше зринуло воно не в соцмережах. – Говорячи, Лора ввiмкнула iнтернет на своему смартфонi, швидко знайшла зроблену ранiше закладку, розвернула дисплей до Борисюка. – Мережевий ресурс iз розряду так званих помийниць. Їх ще називають зливними бачками. Читаю вголос заголовок: «Новi подробицi п’яного скандалу в банку “Омега”». Нiчого вуха не рiже? – Борисюк мотнув головою, та впевненiсть поволi зникала. – Не назвали вiддiлення, не згадали мiсто. То все потiм, нижче, у текстi. Головне – згадка банку, в якому ви працюете, в негативному ключi. Знаете, хто фiнансуе цю помийницю, кому вона належить? – Борисюк знову заперечно гойднув головою. – Знаете, не брешiть. Ви не могли продати вiдео, не знаючи, що за нього добре заплатять. Банк «Кредитний», його рупор. І – основний конкурент «Омеги». У «Кредитного» зараз е проблеми. Непоганий спосiб вiдволiкти вiд себе увагу – створити проблему конкурентовi. Всi подальшi поширення ганьби, до якоi прив’язали «Омегу», йдуть iз подачi ресурсу, фiнансованого «Кредитним». Усе, я втомилася. Останню фразу Лора адресувала Гайдуковi. – Тобi платили мало? – шеф перейшов запанiбрата, не говорив – спльовував. – Даю хороший шанс. Назви трьох кандидатiв. Хто, по-твоему, злив внутрiшню iнформацiю? Валяй, ми розслiдуемо, розмова коротка. Пузань зрозумiв i прийняв поразку. Проте не скидався на того, хто готовий принижено падати в ноги й вимолювати пробачення. Це робило йому честь, Лора знову мусила визнати: Борисюк не такий простий, яким видаеться. – Якщо у вас кадровий голод, я тут нi до чого, – вiдповiв вiн рiвним голосом. – Звiльнюся хоч зараз. І що далi? Дасте команду закопати мене в лiсi? Знайдiть злочин, який на мене можна повiсити. Доведiть. Навiть нашим гнилим судам, панове, потрiбнi докази. – Ну-ну, – Гайдук зиркнув на Лору, та гидливо стулила губи. – Ну-ну, – повторив. – Здаеться, «Кредитний» розщедрився. Тiльки ти, Борисюче, усе ж не дуже мудрий. Хоча й не надто дурний. Знаеш, у чому помилка таких, як ти? Ви не вмiете себе продавати. – Тобто? – Зрада, старий, мае свiй фiнансовий еквiвалент. І цi срiбляки повиннi розв’язати твоi проблеми з грiшми якщо не на все життя, то рокiв на десять уперед. Про парашут безпеки чув? То вiн над тобою не розкрився. Ти повинен був продати ходакам iз «Кредитного» оте вiдео з камер за всi грошi свiту. Ну нехай за половину. Скiльки б не взяв – ти продешевив. Лора клацнула пальцями, привертаючи до себе увагу. – Нерухомiсть. – Що? – не зрозумiв Гайдук. – Не знаю, як перевiрити. Але якось, напевне, можна, – мовила вона. – «Кредитний» мае будiвельну компанiю. Вкладаеться в комерцiйну нерухомiсть. Продае, але здебiльшого здае в оренду пiд офiси чи торговельнi центри. Та е в них i житло, новобудови. Ото менi щойно й стрельнуло, коли ви, – на людях вони з Гайдуком тримали субординацiю, – сказали про вирiшення проблем на все життя. Квартира. У новому будинку. Не дуже дорога, в Житомирi загалом дешевшi помешкання. Тепер в iнтернет зайшов зi свого телефона Гайдук. – Вiд тринадцяти тисяч доларiв, у цьому районi. – Вiн показав результат Лорi. – Пiдозрюю, що ви маете рацiю, Ларисо Василiвно. Не тринадцять, але двадцять штук «Кредитний» за злив заплатив. Тепер наш зрадник мае житло, яке здаватиме. Майже за всi грошi свiту. Ну, вгадали? На Борисюкове обличчя лягла тiнь. – Не ваше дiло, – огризнувся. – Вгадали, – ствердно, впевнено, вже без крихти сумнiвiв кивнув шеф. – Усе ж таки, Ларисо Василiвно, вам цiни нема. На вiдмiну вiд… – палець тицьнув на пузаня. – Цей собi цiну склав. Неодмiнно перевiримо. Це забере трохи часу. Та вiн не мiг помiняти вiдео на обiцянку. Отже, оборудка офiцiйно проведена вчора. – Або позавчора пiд вечiр. Або й справдi вчора, у першiй половинi дня, – вирахувала Лора. – Вперше вiдео з’явилося на сторiнцi, яку я знайшла вчора о тринадцятiй сорок. До того часу всi права на квартиру мали б уже бути оформленi й занесенi до вiдповiдних реестрiв. Ми не зможемо забрати в нього власнiсть. Не знаю, чи хтось зможе. Але далi займатися цiею особою менi нудно. Лора говорила так, нiби Бориса Борисюка не було в його власному кабiнетi. 4 За годину Лору зустрiла дружина Графа. – Зоя. Вiтаючись, вона простягнула руку. Не легенько стиснула, як зазвичай прийнято мiж жiнками, – потиск нагадував чоловiчий. Тому Кочубей спершу звернула увагу на сильнi руки. Потiм – на погляд новоi знайомоi: вiдкритий i колючий водночас. Лора вже знала, що Зоя Граф лише на рiк молодша вiд неi, нещодавно вiдзначила тридцять три. Та з вигляду була старшою рокiв на п’ять, хоча – такий парадокс – це в нiй i приваблювало. Лора побачила перед собою типову дiлову жiнку, котра звикла домiнувати й вирiшувати все за всiх сама. Але разом iз тим у Зоi Граф вiдчувалися виразнi жiночi нотки. Вона зовсiм не вiдповiдала образу такого собi «мужика в спiдницi». Радше – приваблива жiнка, яка змушена взяти на себе купу обов’язкiв, що досi вважаються в суспiльствi здебiльшого чоловiчими. Не кожна могла б керувати транспортною фiрмою, нехай невеликою. Не кожна могла б працювати в таксi. На погоду Зоя не зважала. На нiй було розстебнуте червоне коротке пальто, пiд колiр «камаро», бiля якого стояла. Поли вiдкривали свiтло-синi джинси, кофтину в тон штанам, замшевi чобiтки з невисокими, але широкими халявами. На ii тлi Лора, звична вдягатися хай стильно, але при тому не впадати в очi, вiдчула себе бiдною родичкою. Вiдчуття посилила шапочка – адже коротко стрижена, ще й пiдфарбована Зоя залишалася простоволосою. – Я думала, що ви з чоловiком живете разом, – сказала Кочубей. Гайдук дав iй вiжки управлiння, довiривши розмову, точнiше – допит винуватця. Сам вiд Богунii взяв таксi й подався залагоджувати бiльш нагальнi справи. Безпека «Омеги» раптом опинилася пiд загрозою, про що шеф навiть не здогадувався, бо не копав глибоко. Дбати про неi, вживати контрзаходiв – його основний обов’язок. На цьому фонi ганебний вчинок охоронця-протеже зi зрозумiлих причин перейшов до розряду другорядних. – На щастя, Вадик мае власний барлiг. – Зоя, говорячи так, на щасливу аж нiяк не скидалася. Вона чекала на iншому кiнцi Житомира, теж у спальному районi, але забудованому ранiше. Зараз вони стояли в неохайному дворi бiля единого парадного, яке було в панельцi на дев’ять поверхiв – стандартна блочна забудова сорокарiчноi давнини. – Бабуля внучковi вiдписала. – Його бабуся нiби жива. – То по материнiй лiнii. А спадок – вiд тiеi, що по батьковiй. – Ясно. Ви сказали – на щастя… – Бо можу вiд нього вiдпочити. Вадик ховаеться тут. Або – я зачиняю. – Ховаеться? – Наприклад, зараз заховався вiд ганьби. І це добре, бо очей сусiдам не муляе. Та й рiзнi журналiсти-блогери не морочать голову. Сокiл запаркувався трохи далi, за рогом будинку. Лора припустила, що розмова вийде довгою, тож дала напарниковi карт-бланш у часi. Зазвичай у таких випадках Богдан зачинявся в салонi, вмикав тихенько будь-яку радiохвилю й дрiмав пiд звуки. – Ви ще сказали – зачиняете… – На iзоляцiю. Тiльки так можу впоратися. – Із чим? – Лору дратувало, коли треба було витискати слова по краплi. – Господи, – Зоя витягла з сумочки цигарки. – Ви не проти? – Навiть якщо проти – ви ж усе одно закурите. Зоя прикурила вiд дешевоi запальнички, випустила дим убiк. – Хочу кинути. Навiть iнодi вдаеться. Та хiба з усiм цим… А! – Вона приречено махнула рукою. – То з чим не впораетеся? – нагадала Лора. – Вадик – алкаш, – просто пояснила Зоя. – Зараз це не модно. Тим паче для чоловiкiв його вiку. – Йому, здаеться, двадцять шiсть… – Двадцять сiм. Уже. – Що значить – не модно? Що ж тодi модно? – Наркотики. – Зоя знову затягнулася. – Принаймнi в iхньому вiцi. Добре, хоч у мене татко бухав. – О, Господи! – вирвалося в Лори. – Даруйте, але чому – добре? – Знаю, як дати цьому раду. Мама зачиняла батька у квартирi, коли йшла на роботу. Проблеми, звiсно, – ми ж усi разом жили. З Графом легше. Сама його сюди заганяю. Вiн мене слухае, хоч i бурчить. – Бо ви – старша? – Не починайте. – Зоя глянула на кiнчик цигарки, збила нiгтиком попiл. – Вiк не мае значення. Вадим усiх слухае. А ще – час вiд часу тiкае, як сам каже, до себе, на свою територiю. Щось йому муляе. Точнiше – муляло. – Зараз не муляе? – Дев’ять мiсяцiв я мала спокiй, Ларисо Василiвно… – Лора, – м’яко поправила Кочубей. – Дев’ять мiсяцiв, – повторила Зоя. – Знаете, як ми познайомилися? Влаштувався водiем на мою фiрму. За якийсь час на нього поскаржилися пасажири: п’яний на маршрутi. Поговорила з хлопчиною перед тим, як вигнати, бо розмова в мене коротка. А потiм, не повiрите, так жаль його стало… – Чому ж – повiрю. Ваш чоловiк – iз тих, кому треба дружину й маму в однiй особi. – Не коментую. – Зоя докурила до фiльтра, витягла з сумочки паперову серветку, акуратно загорнула бичок. – Скажу iнше: у мене на маршрутi, розумiеться, вiн працювати вже не мiг. І куди приткнути новоспеченого чоловiка, теж не дуже знала. Добре, що бабуся з мамою пiдключилися. Але весь той час, Лоро, всi дев’ять мiсяцiв, Вадик краплi до рота не брав. То все вона поробила. Не вiрила до останнього, я ж доросла тьотя. Ще з хлопчиком сперечалася. – З яким хлопчиком? – А… Ну, я Вадима так iнодi називаю, коли хочу заспокоiти. Чи, навпаки, насварити. Пiд гарячу руку, коротше кажучи. Тiльки тепер визнаю помилку. Не бачу iншого пояснення. Поробила вона нам. – Чекайте, – Лора клацнула пальцями. – Вона – це… – Свекруха. – Вадимова мама? – Лоринi брови стрибнули вгору. – Моя свекруха. Колишня. Чорний рот у неi та лихе око. І взагалi, зечка вона. Щойно з колонii вийшла. Звiльнилася… На нашi голови. 5 Перш нiж зайти нарештi в парадне, Зоя набрала чоловiкiв номер. – Абонент не може прийняти дзвiнок, – сказала, здивовано глянувши на пласку прямокутну слухавку, навiть розвернувши ii до Лори. – Щось не так? – Дзвонила Вадиковi, коли iхала сюди. З машини, дорогою. Попередити – прийду не сама. – Це важливо? – Не-а. – Зоя мотнула стриженою головою. – Просто вирiшила сказати. Могла б не говорити. Адже ключик е. Вiльною рукою вона витягла з кишенi пальта круглий брелок з емблемою «камаро». На мiдному кiльцi забряжчали чотири ключi рiзноi форми. Легенько пiдкинувши зв’язку на долонi, Зоя начепила кiльце на вказiвний палець. – То ходiмо. – Лорi не терпiлося поставити винуватцю кiлька важливих для справи питань. – Хлопчик вiдповiв хвилин п’ятнадцять тому, – Зоя мовби не почула, закусила нижню губу. – Не може прийняти дзвiнок… Якого ж ти милого… А! – Зоя знову брязнула ключами. – Гайда, Ларисо… Вибачте, Лоро. Важкi, незграбнi, як сам будинок, проте мiцнi параднi дверi обладнали домофоном. Зоя набрала потрiбнi цифри. Послухала сигнал, на який нiхто не вiдповiв. Знову прикусила губу, приклала до потрiбного мiсця сiрий млинець магнiтного ключика. Лора встигла глянути через плече супутницi й вирахувала за номером квартири – третiй поверх. Помилилася: натиснувши напiвпропалену, колись червону кнопку й викликавши кабiну обмальованого всерединi лiфта, Зоя повезла iх обох на четвертий. Потрiбнi дверi були оббитi старим коричневим дерматином. Дзвiнок так само давно не мiняли. Зоя натиснула на нього так сильно, немов хотiла проштрикнути. Зсередини долинуло чи то булькання, чи то квакання – хай там як, звук не тiшив вухо. Дослухавшись, навiть притуливши вухо до дверей, Зоя спересердя копнула iх носаком. Потiм – грюкнула кулаком раз, удруге, втрете. Аж тодi вiдчинила сама. Переступивши за нею порiг i пройшовши через маленький передпокiй до единоi в помешканнi кiмнати, Лора зрозумiла: тут не живуть. Але iнодi ночують: старий картатий плед валявся на потертому розкладеному «книжкою» диванi, в головах – забрана в несвiжу наволочку подушка. Крiм спального мiсця, побачила в кiмнатi облуплений письмовий стiл без шухляд, на якому сиротливо стояло горня з написом «Клава». У кутку – зелене продавлене крiсло з обтертою оббивкою. У протилежному – стара, як усе тут, прямокутна шафа для одягу. – Нема на що тут роздивлятися. – Зоi так само тут не подобалося. – Рук сюди треба, грошей i голови. Пройшовши за нею в невеличку кухню, зазирнувши по ходу в крихiтний сумiсний санвузол – на унiтазi залишили пiднятою кришку, – Лора побачила такий само мiнiмалiзм, що межував зi злиднями. Бiлий стiл, два клишоногi табурети, холодильник «Днiпро», давно не миту газову плиту на двi конфорки, шафку на стiнi. Зазирнувши в холодильник, Зоя кивнула всередину: – Сосиски не доiв. Бiльше нiчим не запасся. Тут не скоено жодного злочину. Проте Лору вже вiв iнстинкт – вона ступила до бiлого пластмасового вiдра зi смiттям, двома пальцями пiдняла кришку. – Їв яйця. Шiсть штук, зовсiм недавно. Варив одноразовий супчик iз пакетика. Пив кефiр. Отже, – поклала кришку назад, – ваш чоловiк був тут зовсiм недавно. Припускаю – зранку. – Я говорила з ним не так давно, – нагадала Зоя. – І впевненi, що Вадим вiдповiв вам iз квартири? – Логiчно. – Вочевидь, кусати губи було ii поганою звичкою, коли нервувала. – Де ж його чорти носять… – Хто така Клава? – Клава? – Чашка, в кiмнатi, на столi. – А-а-а, – протягнула Зоя. – Бабусю його так звали. – І раптом тупнула ногою, гаркнула не знати до кого: – Ну де ж тебе носить, зараза?! Вiд несподiванки Лора сахнулася. Помiтивши це, Зоя на мить заплющила очi. Розплющила на сильному видиху, вибачилася: – Не зважайте. Вадик мiг не витримати. Зiрватися пiсля мого дзвiнка, втекти, зникнути з радарiв. Зараз десь заховався i п’е. Ось чого я боюся. А все Вiра, вона довела! – Вiра? – i вiдразу зрозумiла. – Свекруха ваша? – Вона. Домонтович Вiра Леонiдiвна. Падлюка, яких пошукати. І, бачте, вiдьма. У прямому сенсi. Поробила хлопчиковi, наврочила. Вiн же пiсля того всього мов iз ланцюга зiрвався, правда. – Чекайте. – Лора спробувала зiбрати все докупи. – Пiсля чого? Думаю, вам треба все менi розказати. Мае ж бути якась причина. – Поки Вiра сидiла, ii синок помер, – зiтхнула Зоя. – Тобто ваш чоловiк? Перший? – Попереднiй. – Але не перший? – Та яка рiзниця! – Зоя витягла нову цигарку, стала бiля кухонного вiкна, ширше прочинила кватирку, закурила, вже не питаючи дозволу. – Його… Ну… Антончика, так мама кликала свое чадо, збила машина. Нещасний випадок, переходив дорогу пiзно, п’яний i не там, де треба. – Знову п’яний? Карма у вас така, бачу. – Значить, карма, – усмiшка вийшла невеселою. – Фокус у тому, що ми всi були на судi, коли зачитували вирок. І там Вiра… Леонiдiвна крикнула на всю залу: «Бережiть менi сина!» – А ви не вберегли, – нарештi Кочубей почала розумiти. – Олii пiдлило у вогонь те, що Вiру не вiдпустили поховати сина. Просидiла тодi менше половини термiну. Вже потiм, коли вийшла, дiзналась – я одружилася знову. Назвала мене вбивцею Антончика. Пiд роздачу й Вадик потрапив. Глянула вона так на нас обох, баньки своi викотила, шипить: не буде вам нiкому щастя, будьте ви проклятi. – Давно це було? – Мiсяць тому, десь так. – Отже, прокляття подiяло не вiдразу – якщо це справдi прокляття. – Цiкаво, а ви що думаете. – Зоя збила попiл на давно не митий лiнолеум. – Узагалi, про всю iсторiю. – Вадим Граф – людина вразлива. Ви – не дуже, чи я помиляюся? – Хотiла бути товстошкiрою, як бегемотиха. Бачте, погано вдаеться. Мiй хлопчик не вiдразу нервувати почав. Я не лiкарка, слабо знаюся на рiзних там темах зi психiки… Коротше, нав’язлива iдея, так це називаеться. Вадика не вiдпускало. Чорнорота Вiра в головi йому засiла. Казав – снитися йому почала, перед очима з’являтися. Напевне, е тому дiагноз. Не знаю, не знаю, що робити з ним. Лора терпляче дочекалася, поки Зоя докурить. Недопалок та машинально поклала на облуплене пiдвiконня. – А ви йому що сказали? Чоловiковi вашому? Чи хлопчиковi, як називаете його. – Коли? – Сьогоднi. Коли дзвонили. Припустiмо, Вадим був тут. Чому чкурнув i вимкнув телефон? Либонь, розмова стосувалася мене. – Ви тут до чого? – Нi до чого, – погодилася Кочубей. – Або – не знаю. Тiльки ж дивiться: спершу з вами зв’язалась я. Ваш номер Вадим вказав у своiй анкетi. Правила нашоi служби цього вимагають – залишати контакт когось iз членiв родини. Отже, я дзвоню вам. Просто хочу поговорити з Графом у присутностi близькоi людини. Ви менi кажете: Вадима немае вдома, зараз ночуе окремо. Причини неважливi, то вже ваше дiло. Ну, а потiм ви дзвоните йому. Пiсля розмови ми обидвi його шукаемо. Мiй висновок: ви налякали чоловiка мною, – сказала i тут-таки виправилася: – Могли налякати. – Та Господи! – Зоя сплеснула руками. – Лише попередила: приiхали з Киева, з головного офiсу, розмова до тебе е! Навiть не уточнила, хто саме приiхав! – Вадим Граф створив проблему особисто шефовi. Начальниковi всiеi служби безпеки банку, – тон Лори став жорсткiшим. – Вiн чудово розумiе, що накоiв. І дуже важливо – Вадима Графа на службу влаштували, як кажуть, по блату. Вiн же пiдвiв не когось там, а поважну особу. Із, повiрте менi, великими можливостями. Як думаете, дуже хочеться вашому чоловiковi, тим паче – й без того наляканому, зустрiчатися з людиною вiд Данила Гайдука? Або взагалi – з ним самим, бо ви ж не уточнили, хто саме шукае з ним зустрiчi. – Не думала про це, – визнала Зоя. – Знаете, ви все розклали по поличках. Що робимо? – Не маю жодних повноважень, та й ресурсiв починати розшук вашого хлопчика. У вас, Зое, це краще вийде. – Графиня, – мовила вона раптом. – Мене називають так друзi. – Пропонуете дружбу? – Ми навряд чи вороги, – тепер усмiшка вийшла свiтлiшою. – Зрештою, Графинею мене пiсля одруження називае чимало знайомих. Не маю нiчого проти. Я ж i е Графиня, дружина Графа. – Помiняли прiзвище? – Так, була Домонтович. Свекруху… колишню свекруху це також розлютило. Додала статей до скоеного злочину. – Менi б побалакати з нею. Лора сама не знала, чому в неi це вирвалося. – Не раджу. Прикра особа. Глядiть, ще вам наврочить. Чи прокляне. – Я хрестик ношу. – Лора торкнулася потрiбного мiсця над грудями. – Не допоможе. – І все одно. З неi ж усе почалося, з Вiри Леонiдiвни. – Ваш клопiт, – Зоя стенула плечима. – Гаразд, скину вам ii номер. 6 Незатишно. Той рiдкiсний випадок, коли вiд погляду вiзавi Лора вiдчувала фiзичний дискомфорт. Роки служби в розшуку привчили дивитися на спiврозмовникiв прямо, нехай вони вiдвертають очi. Часом така дуель нагадувала iй лобову атаку. Автiвок, лiтакiв – не мае значення. Схожiсть ситуацii – в тому, хто перший втратить рiвновагу, в кого ранiше здадуть нерви, хто ранiше вiдверне. Хiба що у випадках, коли на куражi обидва пiлоти чи водii, все завершуеться зiткненням, вибухом, вогнем i смертями обох чи бодай одного. Проте iнший, якщо виживе, то скалiчений, i життя вже не буде таким, як ранiше. Дуель поглядiв натомiсть фiзичноi шкоди не завдае. Тут радше моральна перемога й перевага на боцi того, хто очей не вiдвiв, проти визнання такоi перемоги в того, хто здався. Вмiння грати в глядiлки й вигравати – одна з чеснот оперативника, слiдчого, загалом – будь-кого, хто мае намiр домiнувати в словеснiй дуелi. Щойно особа, яку опитувала Лора, починала дивитися куди завгодно, аби не на неi, Кочубей подумки святкувала першу маленьку перемогу. Але не тепер. Жiнка, яка стояла у дверях i не пускала непрохану гостю за порiг, своiм поглядом завдавала вiдчутного фiзичного болю. Лора враз опинилася на мiсцi тих, кого сама змушувала ховати очi. Здавалося, ще трохи – й Вiра Домонтович або пропалить у нiй дiрку, або, як у фiльмах про нечисту силу, самим поглядом зiштовхне вниз. Лора незграбно покотиться з третього поверху, стукаючись об бруднi бетоннi сходинки, набиваючи синцi, гулi, ламаючи ребра. Мудрiше здатися. Лора пiдвела очi над Вiриною головою. Дивно – вмить полегшало. – Чого вiд мене треба киiвськiй полiцii. Домонтович не питала. Ще не почавши з нею бодай якогось повноцiнного спiлкування, Лора не так зрозумiла, як передбачила: знакiв питання ця жiнка по змозi уникае. Запитання викривае незнання або сумнiви. Навпроти Кочубей стояла людина, яка мае i знае лише вiдповiдi. Або вимагае пояснень, наперед не приймаючи iх. Новiй знайомiй краще пiдiйшло б iм’я не Вiра, а Влада. Лора бачила перед собою втiлення абсолютноi влади. Жiнка, з якою вона вирiшила переговорити, звикла вирiшувати все сама, керувати, не любить заперечень. Незгодних закатае в асфальт – i вважатиме, що так i слiд. А ще Вiра Домонтович нагадувала вбивцю, який вважае себе справедливим суддею. Точнiше, людину, котра готова позбавити життя iншу людину – й знайшла для себе виправдання. Зовсiм не в’яжеться з iнформацiею, яку Кочубей встигла роздобути про неi. …Лора подзвонила й попросила Вiру про зустрiч по обiдi. Ранiше не виходило, була не готовою. Попрощавшись iз Зоею Граф – Графинею, вона розбуркала Сокола й, не знаючи точно, куди iхати, просто спрямувала напарника кудись ближче до центральноi частини мiста. Вiдчувши, що зголоднiла, послала в iнтернет запит «кафе житомир центр», подивилася зiрочки – оцiнки й коментарi, вибрала, назвала адресу. Сирникiв, побачених у меню, вже не було. Виявляеться, вони пропонувалися на снiданок до одинадцятоi ранку, i тепер смажити iх виявилося проблемою для кухнi. Лора вирiшила не псувати нерви, замовила млинцi з сиром – цю страву чомусь пiдтвердили, трав’яний чай i еспресо вiдразу. Сокiл спершу не хотiв нiчого, проте вгледiв пiцу, передумав, тицьнув у назву страви пальцем. Знаючи Богдана як облупленого, Лора попросила для нього ще колу, той задоволено показав великий палець. Чекаючи, Кочубей набрала Гайдука. Перший дзвiнок шеф скинув вiдразу. Наступний – пiсля третього сигналу. Лора не здавалася, i з третьоi спроби нарештi почула стримано-роздратоване: – Термiнове щось? – На вчора. – Вона зробила маленький ковток, кава не смакувала, стандартна, ще й не дуже гаряча. – Домонтович Вiра Леонiдiвна. Та сама жiнка, яка довела твого протеже до грiха. – Лоро, в мене зараз… – Наврочила, коротше кажучи. – …дуже серйозна… – Вiдьма. Та сама. – …нарада. А ти зi своiми вiдьмами. – Гайдуковi дедалi важче було стримувати себе. – Вiдьма сидiла за вбивство. На тому боцi запала тиша. Скориставшись паузою, Лора допила каву. Той випадок, коли кола, щойно принесена Соколовi, напевне, була кращою на смак. – Нашоi проблеми це якось стосуеться? – почула нарештi. – Не знаю. Поки що не знаю. Нова iнформацiя. До нашоi проблеми прямо або непрямо тулять особу з кримiнальним минулим. Убивцю. Останне слово почула офiцiантка. Повненька кирпата чорнявка, ожилий малюнок сiльськоi дiвчини з типовоi книжки народних казок. Тiльки замiсть вишитоi сорочини й прямоi темноi спiдницi – фiрмовий фартух на джинси й дешевий светрик. Клiпнувши збентежено, вона поставила перед Лорою замовленi млинцi, витягнувши вперед руку так далеко, як могла, й швиденько здимiла. – Тепер розжуй, – почула в слухавцi. – Тулять убивцю, аби наша проблема стала гострiшою? Ти ж чудово розумiеш: просто так, iз доброго дива, вбивцi в жодних ситуацiях не зринають. Як це вплине на нашу справу? – Розберуся – доповiм. – Лора розмазала виделкою сметану по хребту млинця. – Поки що треба прокачати ту мадам. Домонтович Вiра Леонiдiвна, вбивство, термiн – чотири роки. Тут або ненавмисне, або щось серйознiше. – Чотири роки за навмисне? – Ось i я кажу. – Кочубей вiддiлила краем виделки вiд млинця шматочок. – Жiнка могла отримати по саму зав’язку. Потiм вийти, амнiстiя чи ще щось таке. Я продаю за те, за що купила: громадянка сiла за вбивство, вiдбула четвiрку вiд дзвiнка до дзвiнка. – Прийнято. Ти там поiла? – І в шапцi, – гмикнула Лора. – Дякую, ти такий турботливий, просто рiдна мама. Млинцi тут нiчим не вiдрiзнялися в кращий чи гiрший бiк вiд налисникiв, якi доводилося куштувати в iнших мiсцях. Доiвши, Лора взялася до чаю. Очiкування ненавидiла, i ненависть пiдсилювало розумiння, що на чекання чимало людей витрачае бiльшiсть корисного часу, який можна наповнити цiкавiшим життям. Тим часом Сокiл умолов пiцу, на питання: «Ну, як?» – спершу знизав плечима, потiм кивнув, упорався з колою й завмер на стiльцi, чекаючи розпоряджень. Лора ж не знала, де себе подiти. Стирчати тут, де вони були единими вiдвiдувачами? Повертатися в машину й сидiти там? Кататися, роздивляючись мiсто? Чи – усмiхнулася несподiванiй iдеi – взяти й сходити в мiсцевий музей? Мiркуючи так, раптом стрепенулася: нiчого не заважае пiдiйти до проблеми з iншого, доступного для неi боку. Вiдсунувши широку бiлу чашку, зайшла в мережу, забила в пошуковик потрiбнi данi й отримала кiлька посилань на новини кримiнальноi хронiки п’ятирiчноi давнини. Так, Вiра Домонтович убила людину. Але подiя – нiчого особливого навiть у мiсцевому масштабi… – Не почула: чого вiд мене треба киiвськiй полiцii. – Поняття не маю. – Голову дурите, – вiдрiзала Вiра роздратовано. – Дзвонив мiй адвокат. Сказав: йому телефонували з Киева, аж iз мiнiстерства. Не просили, наполегливо рекомендували вiдповiсти на ряд питань. Потiм ви озиваетеся. Посилаетесь на мiнiстерство, звiдки мене вже поставили до вiдома через адвоката. У неi був густий грубий голос. Перше враження, коли вiдповiли, – замiсть Вiри ii телефон узяв чоловiк. А ще спiврозмовниця гаркавила. Не так, коли «р» звучить як тверде й дзвiнке водночас «г». А той ефект, коли язик немов чiпляеться об проблемну лiтеру, i кожен раз звучить м’яким дзвiночком. – Складний бюрократичний ланцюжок, визнаю. Тiльки ж iнакше ви б мене вигнали, Вiро Леонiдiвно. – Нiчого не заважае прогнати вас просто зараз. Якщо до мене е питання – викликайте повiсткою. Говоритиму лише в присутностi адвоката. – Питання е. Але дещо, гм, специфiчнi. Вони не дають пiдстав запрошувати вас на розмову до слiдчого. Наша зустрiч – моя iнiцiатива. Вона не офiцiйна. – Дуже добре. Неофiцiйною зустрiччю вчорашньоi зечки з киiвською полiцейською опiкуеться аж цiле МВС. – Я не служу в полiцii. Вже майже чотири роки. Ви сiли, коли я звiльнилася. – До побачення. Вiра штовхнула дверi, зачиняючи. Лора помiтила: жiнка пустила в хiд лiву руку. Знаючи, що робить, гостя поставила ногу через порiг. Домонтович роздратовано вдарила по дверях зi свого боку – знову лiвою. Орудувати нею виходило краще, отже, – шульга, такi прикмети Лора ловила машинально. Рухала пiдсвiдомiсть, звичка виробилася ще до служби. Хазяйка хотiла прищемити зухвалицю й досягла мети: завдала болю. Кочубей зойкнула, проте ногу не забрала. Вiра натиснула дужче. Набiгли зрадницькi сльози – але тепер гостя не вiдводила очей. – Роздушу – i нiчого менi не буде, – попередила Вiра. – Нам треба поговорити, – вичавила Лора. – Навiть якщо доведеться потiм стрибати на однiй, все одно не пiду. – Це вторгнення. Порушення особистого простору. У вас проблеми. – У вас – так само, Вiро Леонiдiвно. Через вас Вадим Граф пускаеться берега й тихенько божеволiе. Зоя Граф обiцяе знайти на вас вiдповiдну статтю, потягнути до суду. І щось менi пiдказуе: Графиня так i зробить. Тиск послабився. – Вас Графиня прислала? – Мене нiхто не присилав. – Лора трохи вiдсунула ногу, притулилася плечем до одвiрка. – Вiрчими грамотами, вважайте, обмiнялися. І бачу: пiшла до вас довгим, але едино правильним шляхом. Без втручання з МВС ви б мене й на порiг не пустили. – Я вас i так не пускаю. – Але бодай вiдчинити менi погодилися. Прогрес. Вiра мовчки вiдступила назад, запросила кивком. Маленька перемога. 7 Теж одна кiмната. Будинок не такий похмурий, як сiра «панелька», де час вiд часу знаходила притулок самотнiсть Вадима Графа. Теж типова забудова тридцятирiчноi давнини, проте Лора знала про одну вiдмiннiсть. Квартири в таких будинках за стандартами часiв, коли iх зводили, мали статус «блатних». Визначало його так зване покращене планування. На практицi це означало роздiленi ванну й клозет у однокiмнатцi. Також – ширшу, нiж п’ять iз половиною метрiв, кухню. Просторий передпокiй, з якого не вiдразу заходиш до жилоi кiмнати, тут при бажаннi можна втулити невеличкий диванчик. А сама кiмната, теж за бажанням господарiв i з докладанням певних зусиль, могла роздiлитися на двi меншенькi, до десяти-дванадцяти квадратiв. Тiснi пенали, проте – окремi спальнi мiсця, що важливiше. Але нинiшня мешканка нiчого тут мiняти не планувала. Схоже, Вiрi Домонтович життевого простору цiлком вистачало. – Невiстка купила вам квартиру? – Лора знала, просто треба було почати з чогось розмову. – У мене немае невiстки. Бо немае сина. – Колишня невiстка. – Сука вона. Остання. У листопадi по третiй вже поволi сутенiло. Вiра ввiмкнула свiтло, i тепер Кочубей могла краще розгледiти жiнку з сильними очима. На свiй вiк, п’ятдесят чотири, Вiра Домонтович не скидалася, i тут пояснення дуже просте: чотири роки за гратами та в колонii нiкого не молодять. А втiм, назвати ii старою бабою – теж помилка. Таке визначення миттю малюе таку собi пенсiонерку в дешевому пальтi й позбавленому смаку та фасону беретi, яка проводить днi серед таких, як сама, в чергах на поштi, у напiвтемних коридорах державноi районноi полiклiнiки, в недружнiх ЖЕКах чи собезах. Ще iх можна побачити на стихiйних вуличних базарах: продають консервацiю власного виробництва, але не так для заробiтку, як задля змоги потеревенити з такими само базарувальницями. Вiра Домонтович була б чужою серед них. Найiмовiрнiше, нова Лорина знайома не знайшла б iз такими спiльноi мови. Надто явно тримала марку, й перша асоцiацiя – шляхтянка з блакитною кров’ю в жилах, яку бiльшовики позбавили всього, крiм роду й породи. Така швидше помре в злиднях, анiж пiде розпродавати рештки колишнiх розкошiв. Одначе не дасть собi померти, до останнього намагатиметься повернути втрачене, поновити вплив, статус i насильно забране добре iм’я. – Обзивати Зою останнiми словами – ваше право, – визнала Лора. – У вас е причини ненавидiти одна одну. А все-таки цю квартиру вона купила вам за власнi грошi. – У неi не було й не могло бути власних коштiв, – вiдрiзала Вiра. – Коли вже зайшли, сiдайте. Придушена нога нила, але вже менше. – Дякую. Лора пiдсунула стiлець. Вiра вмостилася на краечку вiдносно нового шкiряного дивана. – Чаю не пропоную. Я не дуже привiтна господиня. А ви не моя бажана гостя. – Принаймнi ви чесна. – А е смисл брехати? Для чого? – Вона поправила сивувате пасмо й тут-таки повернулася до теми. – Ця аферистка умовила переписати все на Антончика… – Свого чоловiка? – Вiдповiдь Лора теж знала, хотiла уточнити для себе й заразом глибше втягнути неприязну жiнку в розмову. – Мого сина, – мовила Вiра. – Визнаю, момент пiдгадала вдалий. Я не мала змоги, та й бажання теж, заперечити iй. Конфiскацii майна стаття не передбачала. Проте й керувати родинною справою з колонii, погодьтесь, я не могла. Антончик теж. Тiльки ж на невiстку бiзнес та майно не оформиш, коли е син, рiдний i единий. А згодом Графиня, суча дочка, позбулася Антона й могла розпоряджатися всiм, не озираючись нi на кого. – Зараз ви натякнули, що Зоя Граф убила вашого сина, щоб привласнити бiзнес i нерухомiсть Домонтовичiв. Чи я щось не так зрозумiла? – Не так. Не натякаю – кажу, як е. Графиня вбила мого единого сина. Вiрин погляд знову пропiкав. – Вашого сина збила машина. – Ви й це встигли десь почути. – Кажу ж: ранiше служила в карному розшуку. Збирати iнформацiю – не так досвiд, як звичка. Про вас i вашу справу, до речi, знаю бiльше. Ви збили людину на трасi вночi. До вашоi честi, не тiкали, не ховалися, навiть намагалися врятувати жертвi життя. Не вийшло, i ви визнали провину. Компенсували завдану шкоду родичам, хоча нiколи не зрозумiю, як грошi можуть замiнити людське життя. Оживе мертвий пiсля того, чи що… – усе ж Лора не витримала, вiдвела очi, далi говорила до вiкна, за яким уже впевнено сутенiло. – Термiн покарання вiдбули повнiстю, в Качанiвськiй жiночiй колонii[8 - Виправна колонiя № 54, розташована в Харковi. Профiльована для утримання жiнок, засуджених уперше. Також мае сектор, де тримають засуджених до довiчного ув’язнення.]. – Вона помовчала, додала, голос ураз зазвучав глухо: – Втратили все. – Син був для мене всiм. Не грошi. – Але його загибель – нещасний випадок. Хiба… Нiби е якась причина обережно говорити про Божу кару. Бумеранг, щось таке. Ви збили молоду жiнку, вона була чиеюсь донькою й матiр’ю. За кiлька рокiв така сама смерть наздогнала вашого сина. Не захочеш – повiриш у темнi сили. Тiльки ж, Вiро Леонiдiвно, ваша колишня невiстка не вбивала Антона. – Ви прийшли захищати ii? – Нi. Повiрте, я шукала й знаходила вбивць. Серед них було кiлька психопатiв, огидних та нещасних водночас. Знаю, що таке навмисне вбивство. Нiколи не захищатиму того, хто забирае людськi життя свiдомо. Разом iз тим вiрю: слiдство у справi вашого сина розiбралося. Якби були найменшi пiдозри, Зою б узяли в розробку. Вивели б на чисту воду, засудили б. Чи Лорi здалося, чи сила Вiриного погляду враз послабшала. Наважившись знову глянути на неi, побачила не хижачку, що огризаеться на порушникiв спокою ii житла й потомства. Тепер навпроти сидiла небезпечна отруйна змiя, котра не поспiшае атакувати – лише сичить, показуючи тонкий роздвоений язик. Таким чином пiдкреслюючи небезпеку. – Досi не можу второпати, навiщо я вам потрiбна. – Наприклад, хочу знати, що сталося мiж вами чотири роки тому. Вiро Леонiдiвно, я сама була невiсткою… – Були? – Їi брови скочили догори. – Для чоловiковоi матерi нею залишаюся. Вiн загинув, на Донбасi. – Лора не розумiла, навiщо почала говорити про себе, тим паче з цiею непривiтною особою, тому швидко зажувала тему. – Словом, я досi пiдтримую з нею стосунки. Проте ми й до того не часто бачилися. Мама… його мама жила… живе в селi на Чернiгiвщинi. Ми нечасто ii навiдували разом. Я не можу довго бути в селi, там щось на мене тисне, така моя природа. – Тема вперто тримала, тож краще не опиратися, довести до кiнця. – Вона теж нечасто гостювала в нас, у Киевi. – Менi нецiкаво, – нагадала Вiра. – До чого ви завели оце? На жалiсть тиснете? Кочубей поволi почала закипати. Вона й слiдчою не дозволяла розмовляти так iз собою довго нiкому. Особливо незнайомим людям, пiдозрюваним i навiть свiдкам. Але посада дозволяла пiдносити голос, мiняти тон, домагатися свого й переважувати. Тепер, коли стала приватною особою, погони й посада не захищали. Саме беззахиснiсть змусила Лору стати в розмовах бiльш гнучкою, частiше схилятися до компромiсiв, домовлятися. Проте це зовсiм не означало, що вона довго дозволятиме хамити собi. Хоч мусила визнати: панi Домонтович по життю звикла домiнувати, тиснути, ламати через колiно, в такий спосiб домагаючись свого. – Здаеться, я починаю розумiти Вадима Графа, – мовила Лора сухо, повiльно роблячи наступ. – Нi на чию жалiсть я не тисну. Жалiти мене, шановна, не треба, обiйдуся. Лише посилалася на власний досвiд стосункiв невiстки зi свекрухою. Здебiльшого вони не миряться, знаю чимало таких випадкiв. І вашi стосунки iз Зоею – яскравий приклад. Але що вам зробив ii теперiшнiй чоловiк? Заступив мiсце вашого сина? Хiба колишня невiстка пiдписала кров’ю обiтницю бiльше не виходити замiж? Чи шукаете винних у тому, що вас не пустили поховати единого сина? То мстiться керiвництву Качанiвськоi колонii, там у начальникiв своi таргани. – Вона з кожною фразою говорила впевненiше, тепер немов забивала слова молотком. – Ви, громадянко Домонтович, безпiдставно залякали не знайому вам ранiше людину. Нехай для вiйни чи миру з колишньою, так-так, колишньою невiсткою ви придумали собi якiсь формальнi пiдстави. Та через вас у Вадима Графа – нервовий зрив. А це, своею чергою, зiпсувало не лише його кар’еру. Нехай охоронець у маленькому вiддiленнi банку – таке собi досягнення в життi й межа бажань молодого чоловiка. Проте через вас проблеми тепер мае купа, повiрте менi, далеких вiд ваших родинних таемниць i цiлком пристойних людей. – Вона дiйшла до пiку, притримала вiжки, знизила градус кипiння. – Ось чому менi захотiлося почути вiд вас, iз чого все почалося. Можливо… Ще раз – можливо, не точно, менi вдасться, знаючи природу конфлiкту, вивести Графа з-пiд удару. Чи бодай суттево послабити його. Вiра плеснула долонями по колiнах, важко й повiльно пiдвелася. Щоб не дозволяти цiй жiнцi дивитися на себе згори, звелася на ноги й Лора. – Вас Графиня прислала. – Нi. Зоя лише дала менi ваш телефон. Усе iнше – моя iнiцiатива. – Геть. Це прозвучало так спокiйно й буденно, що Кочубей не вiдразу зрозумiла – ii женуть. – Себто? – перепитала здивовано. Те, що почула наступноi митi, не чула вiд спiврозмовникiв давно. Вiдтодi, як спiлкувалася зi службовоi потреби з рецидивiстами, котрi хавали зону й пiдкреслювали презирство до iншого свiту вербально. Кочубей давно не червонiла вiд такого. Мат ii не бентежив, i за бажання вона теж могла вкрутити в мову пару мiцних соковитих словечок. Але зараз Вiра розрахувала все правильно, iдеально: пiсля такого жодна людина, яка поважае себе, продовжувати розмову не захоче. – Ясно. – Лора вдягнула плетену шапочку. – До побачення. Випустiть мене звiдси, дихати нема чим. До дверей Вiра провела ii мовчки. Було вiдчуття – пiд конвоем. Вiдчинила замок лiвою рукою, широко розчахнула дверi. Або Лорi здалося, або вона справдi захотiла виштовхати гостю копняком, та передумала останньоi митi. І все ж перед тим, як хряснути дверима, вигукнула коротко й люто, куди саме Лорi треба йти. 8 – Чому я повинна тут лишитися? – Не ти. Ви. Вдвох iз Соколом. – Йому все одно. Тiльки за щастя. Я це знаю, а вiднедавна – й ти. – Кочубей натякнула на чернiгiвську пригоду, коли Богдан напився на радощах, що жiнка не контролюе, й загримiв у тюремну камеру за дурною пiдозрою в навмисному вбивствi. – Менi поясни, яка така гостра потреба. Я не проти вiдряджень, ти знаеш. Не люблю гри в темну. Гайдука довелося чекати аж до шостоi вечора. У мiжчассi Лора вирiшила пообiдати, бо зайняти себе нiчим не могла. Сокiл повiз у те саме кафе, i вона не мала сил та бажання опиратися. Хай краще знайоме мiсце, нiж розчарування в незнайомому. Обiцяний у меню бульйон з iндички на смак виявився бульйоном iз курки. Оливковоi олii, зазначеноi там-таки, взагалi не було, ще й у грецький салат замiсть фети чи бринзи поклали нарiзаний нерiвними кубиками звичайний жовтий сир. Подвiйна кава не врятувала репутацiю кавоварки. Та в цiлому страви виявилися iстiвними, а Сокiл узагалi пiшов перевiреним шляхом: замовив таку саму пiцу й запив колою. Вiдтак подався в машину розв’язувати кросворд, бо, схоже, встиг виспатися. Лора ж змушена була сидiти в залi, пити чай i чекати, поки шеф зволить нарештi згадати про них. Та приiзд Гайдука не втiшив: Лора мусила лишитися в Житомирi ще на день. – Тут нормально? – Вiн покрутив головою, критично роздивляючись iнтер’ер. – Може, iнше мiсце пошукаемо? – Не дури голову. І не зiстрибуй з теми. Тут нормально, хоча нормально в кожного свое. – Терплю я твое хамство, Ларисо Василiвно, й сам собi дивуюся. – Ти, Даниле Семеновичу, ще справжнього хамства не чув. Можу пiдкинути. Познайомишся з громадянкою Домонтович. Стiльки нового про себе дiзнаешся за короткий час… – Лоро, – тон шефа звучав миролюбно. – Можу лише подякувати тобi за вроджену делiкатнiсть. Дуже вдячний за те, що з начальством не гарикаешся при всiх. Інакше моя репутацiя суворого й справедливого керiвника пiшла б прахом. І все-таки лишитися до завтра – не прохання. – Наказ? – Скажiмо так: рекомендацiя. То iдемо чи тут сидимо? – Дивлячись, чого ти хочеш. Поiсти – ось меню. Поговорити – народу тут, як бачиш, небагато. Пiдiйшла вже знайома кирпата офiцiантка. – Два бутерброди з iкрою i сто грамiв вiскi. – Гайдук не дивився в меню. – Нема, – дiвчина сказала з вiдчутним смутком. – Нiчого нема? – здивувався шеф. – Вiскi нема. Коньяк може бути. А бутербродики – з рибкою, сьомга. Пiде? – Несiть, – змирився Гайдук i, коли дiвчина залишила iх, нахилився до Лори через стiл. – У банку тут е квартира, службова. Для подiбних випадкiв. Щоб не шукати щоразу готелi. Ти ж не любиш готелiв, апартаменти – ласкаво просимо. – Ти досi нiчого не пояснив. Але коньячок… Нерви, шефе, нерви. Давно не бачила тебе таким. Алкоголь, два бутерброди… Нiби почувши ii, повернулася офiцiантка з круглою бляшаною тацею. Поставила перед Гайдуком круглу склянку з товстого скла, наповнену коричневою рiдиною, поруч – тарiлочку з двома шматочками булки. На тонкому шарi масла виклали прямокутнi смужки червоноi риби. Шматок явно був цiлий, його розрiзали навпiл. Кожен бутерброд прикрасили листочком петрушки. – Зараз. Гайдук не надпив – вихилив умiст склянки одним махом. Виделкою зняв рибу з хлiба, поклав до рота, старанно прожував. Нарештi вiдкинувся на спинку стiльця, поклав ногу на ногу. – Я вiдвикнув вiд такого маразму, чесно кажучи. Тiльки в цiй iсторii у нашого з тобою керiвництва, як модно говорити зараз, кукуха поiхала. – Вiн крутнув пальцем бiля скронi. – Що ти там говорила: Графовi пороблено? – Кинула лихим оком колишня свекруха його нинiшньоi дружини. – Заплутано все. – Вiра Леонiдiвна може. Вiдьма. Нiколи не думала, що назву так жiнку. Та в нiй справдi щось таке проглядаеться. А всякому, хто не вiрить у пристрiти, раджу познайомитися з нею особисто. Щонайменше заiкою зробить. Бр-р-р! – Лора повела плечима. – Коли так, ота вiдьма всiм нам поробила. Гм, теж не думав нiколи, що всерйоз припущу таку дурню. Можна вас! – Шеф пiднiс руку. Кирпата швиденько пiдiйшла. Гайдук постукав по краю склянки, дiвчина все зрозумiла, забрала посуд. Провiвши ii здивованим поглядом, Данило вiдмахнувся. – Значить, так треба. – У його очах Лора помiтила шаленi iскорки, алкоголь дiяв. – Не знаю, як приступитися. В таких випадках краще спочатку, яким би iдiотським та нелогiчним вiн не був. – Уже iнтрига. – Ну iх у баню, такi iнтриги. Радше – загострення осiннi. У начальства. – Осiнь – вона така. Особливо листопад. Наспiв новий коньяк. Цього разу Гайдук ледь умочив губи. – Коротше, керiвництво «Омеги» порадилося, знайшло змову i зраду. Тим паче, як ти доповiла… – Сказала. Я не доповiдаю. – Хоч ти не чiпляйся до слiв! – У голосi шефа чулася образа. – Нехай сказала, задоволена? Значить, ти сказала, що Вадим Граф, через якого все почалося, зник безвiсти. – Просто – зник. Утiк. Залiг на дно. Куди – не знаю. Може, Графиня заховала, а менi влаштувала виставу. – Графиня? А, дружина… Думаеш, вона переховуе молодого мужа пiд спiдницею? – Зоя штани носить. – То я образно. Слухай, – тепер шеф говорив зацiкавлено, – ти справдi вважаеш, що Зоя Граф переховуе чоловiка? Якщо так, це дещо мiняе. На нашу користь. – Гайдуче, ти досi ходиш колами. В чому питання? – Поясню. Знайомий тобi пан Борисюк навряд чи причетний до зливу того вiдео. Навпаки, йому невигiдно привертати увагу до своеi персони. Але ти правильно вирахувала: справа в отiй квартирi. Тiльки тридцять тисяч Борисюку не конкуренти пiдкинули. Вiн, Лоро, стирив iх у своему ж вiддiленнi. Каже – позичив, мав намiр вiддати. Ну, покласти назад, знаеш, як ото сто гривень у заначку, з якоi висмикують потай вiд жiнки. – Ним, так розумiю, вже займаються. – По повнiй, – кивнув шеф. – Але викриття крадiжки не вирiшило проблеми, через яку ми тут. Бо тепер нашi грошодавцi пiдозрюють, що на замовлення «Кредитного» усе це вiдмочив Граф, – шеф допив коньяк, з’iв початий бутерброд, а другий, незайманий, пiдсунув Лорi. – Пригощайся. – Алергiя на рибу. – Вона збрехала. – Вони серйозно так вважають? – Абсолютно. І логiка тут проглядаеться – я б не вiдкидав цю версiю. Конспiрологiя, але мае пiд собою грунт. Поясни, будь така добра, з якого дива звичайний охоронець, якого влаштували, вважай, по блату, по знайомству, раптом починае казитися? На його мiсцi люди сидять тихше води, нижче трави, мовчать i дякують за кожен прожитий день. Бояться втратити роботу й навiть не думають про швидке зростання, аби втримати, що мають. Невже Граф геть тупий? Я не певен. Чи розумiв наслiдки свого вчинку? Чудово розумiв, не сперечайся. А на такi кроки йдуть, мости спалюють лише в одному випадку: коли мають подушку безпеки. Фiнансову, маю на увазi. – Або – коли нервово виснаженi й погано себе контролюють, – заперечила Лора. – Зi слiв дружини, Граф у своему вiцi мае серйознi проблеми з цим дiлом, – вона постукала нiгтем по склянцi. – Додай веселе життя, влаштоване Вiрою Леонiдiвною. Причому, Гайдуче, на рiвному мiсцi. Ця жiнка ненавидить, як видаеться, увесь свiт довкола себе. Вадим потрапив пiд роздачу, виявився слабкою ланкою. Є психологiчний момент. Не рацiональний, згодна. Проте бiльш очевидний, нiж твоя теорiя всесвiтньоi змови проти банку «Омега». – Теорiя не моя, – нагадав Данило. – І вона справдi мае бiльше рацiонального. Нагадаю вкотре: скандал довкола «Омеги» розгорiвся й не згасае. Вигiдний вiн передусiм «Кредитному», головному на теперiшнiй час конкуренту. Розганяють тему пiдконтрольнi ворогам ресурси. Думаеш, випадково там, на мiсцi, опинилася людина з камерою? – Камери е в усiх телефонах. – Але серед глядачiв, котрi знiмали, мiг бути той, хто чекав на ганебне видовище. Плюс винуватець зник, не залишивши адреси. І твое доречне припущення про змову з дружиною… Ось чому ти залишаешся. – Шукати зниклого охоронця? – Його треба знайти й допитати. – Лора впiзнала цей тон. – Не дивися так на мене. Знаю, тобi не подобаються деякi моi методи. Навiть вважаеш iх огидними, i я готовий визнати твою правоту. Тим паче прошу тебе активно пiдключитися. Витягни з нори, де б той тип не сидiв. Поговори сама, випатрай, переконай розказати правду. Пообiцяй, що йому нiчого не буде, навiть може не повертати отриманi за свою акцiю грошi. Захист вiд замовникiв та й просто людей iз «Кредитного» я особисто йому гарантую. – Припустiмо. А якщо ви всi помиляетеся i змови немае? – Версiю треба перевiрити. Помиляемося – дуже добре, проблема швидше вирiшиться. Бо залагодити наслiдки чужоi дуростi завжди простiше, нiж наслiдки наперед продуманих военних дiй. І таке ще. – Вiн полiз по гаманець. – Сама розумiеш, полiцiя не шукатиме Вадима Графа офiцiйно. Пiдстав немае. Звiсно, iх легко органiзувати. Заявити, що вiн банк обiкрав. Чи iнше придумати. Хочеш – я питання вирiшу. Вiдразу додому поiдемо. Замiсть вiдповiдi Лора встала з-за стола, пiшла на вихiд, одягаючи на ходу пальто. Бутерброд зi шматочком сьомги так i лишився на тарiлцi. 9 Третiй поверх новобудови, вiкна виходили на такi самi будинки – це був житловий комплекс. У розпорядженнi гостей були двi кiмнати, обставленi з необхiдним мiнiмалiзмом. У меншiй – широке лiжко й порожня вбудована шафа з розсувними дзеркальними дверцятами. У бiльшiй – м’який куточок, два крiсла, така сама шафа й телевiзiйна панель на стiнi. Тут не жили, повiяло казенною готельною пусткою, Лора глибше засунула руки в кишенi. – Тут трое не ляжуть. – Тут взвод ляже, – Гайдук обвiв рукою примiщення. – На пiдлозi, рядком, – погодилася Кочубей. – Мене зараз цiкавить, як ви тут розмiститесь iз Соколом. Чи для тебе ще однi апартаменти е, окремi? Замiсть вiдповiдi Богдан рiшуче взявся за одне крiсло, перетягнув його з гуркотом до протилежноi стiни. Навпроти примостив друге, i аж тепер Лора помiтила: вони обидва розкладаються. Сокiл за три хвилини намостив вузеньке, але все ж окреме ложе. – Бач? – кивнув шеф. – Не все так погано. Помiстимося. Умови не найгiршi. – Ага. Якщо забути, Даниле Семеновичу, що у нас у всiх нема, скажемо так, змiнного одягу. Окремо завважу на вашi улюбленi сорочки. – Житомир – цивiлiзоване мiсце. Тут магазини в цей час iще працюють. Асортимент, повiр менi, не гiрший за звичний тобi киiвський. Поiдемо i все купимо. До речi, я б про нормальну вечерю подумав. – Що для тебе нормально? – Лора вперше за час роботи пiд керiвництвом Гайдука опинилася з ним у вiдрядженнi. – Замовимо китайську iжу. Або пiцу. – На цьому словi Сокiл пожвавився. – Або те й те. Уперед, колеги, бо вже глибоко по сьомiй, виспатися не завадить. Лягти треба ранiше. – Богдан хропе, – бовкнула Лора. – Я завжди з iншоi кiмнати це чую. А тобi доведеться з цим спати. – Хропеш? – Гайдук зиркнув на Сокола. Той кивнув раз, для певностi – ще раз. Визнав це з такою гiднiстю, мовби хропiння було чеснотою, якою вiн пишався. Гайдук картинно розвiв руками. – Згадаю молодiсть. Я, коли вчився, жив у гуртожитку з одним таким у кiмнатi. Водою з чайника поливали серед ночi – не допомагало. І не виженеш, бо нормальний пацан був. Зараз начальник районного управлiння, – додав навiщось. – Усе, народе, по конях. У супермаркетi трiйця розбрелася. Лорi аж нiяк не подобалося купувати бiлизну та iншi потрiбнi для ночiвлi поза домом жiночi дрiбнички в присутностi хай колег по роботi, та все одно – стороннiх чоловiкiв. Коли зустрiлися нарештi бiля входу, Гайдук тримав пакет, у якому проглядалися двi запакованi сорочки, причандалля для голiння й чоловiчi парфуми. Богдан Соколовський розжився iншими трофеями – пляшкою вiскi, бо все одно витрати за вiдрядження брав iз корпоративноi картки, та упаковкою сосисок. Шеф не заперечував, i вони все одно знайшли заклад iз китайською кухнею. З собою взяли по порцii локшини з яловичиною та морепродуктами, спецбажання Сокола, i двi порцii салату з водоростей – Сокiл такого не iв. Вечiр повiльно перетiк у нiч. Із чоловiками Лора довго не сидiла. По-перше, вони випивали, чим пробуджували ii далеко-далеко захованих та пригнiчених демонiв. По-друге, справдi вiдчула шалену втому, тож першою пiшла в душ. Там з’ясувалося: рушникiв лише два, великий i менший. Не думаючи довго, Кочубей привласнила бiльший собi, справедливо розсудивши: Гайдук iх сюди затягнув – хай тепер дае собi раду. Побажавши чоловiкам доброi ночi, Лора щiльно причинила дверi в спальню, щоб не чути шефового бубонiння – так проходило iхне спiлкування зi скупим на слова Соколом. Трохи подумавши, вимкнула телефон. Залазила пiд ковдру з острахом, звичним своiм станом майже кожноi ночi. Вона щоразу боялася не заснути або провалитися в сон на кiлька годин, прокинутися серед ночi й крутитися в лiжку до ранку, ганяючи вiд себе iнших, нахабнiших демонiв, породжених хронiчним безсонням. Коли вiдчай перемагав, ковтала для страховки снодiйне, щоразу не без пiдстав боячись пiдсiсти на лiки, як свого часу – на алкоголь. Проте тут не мала таблеток пiд рукою, тож довелося вiддатися на добру волю випадку. Поганi прогнози справдилися: засинала довго. Коли нарештi вдалося, увi снi до неi прийшла Вiра Домонтович. Щось говорила, i Лора не могла розiбрати слiв, лиш характерне гаркаве деренчання. Та коли вона витрiщила своi лихi бездоннi колючi очi, то Лора прокинулася з криком, сiла на лiжку й сидiла так хтозна-скiльки, обхопивши руками зiгнутi в колiнах ноги. Слухала рiвне хропiння, погано приглушене дверима, намагалася гнати геть дражливi думки, нарештi вляглася знову. Тепер сон не йшов довше, зрештою занурив у себе неглибоко, i прокинулася Лора з важкою головою. Коли вийшла у ванну, побачила шефа. Данило Гайдук наче й не лягав. І головне: Кочубей прогавила момент, який потай прагнула зловити: як вiн дае раду своiм сорочкам. Натомiсть шеф зустрiв ii не лише напрасованим, а ще й акуратно зачесаним. Вiд нього приемно пахло сумiшшю гелю для голiння й туалетноi води. Лиш тепер Лора вгледiла невеличку праску на кухонному пiдвiконнi. Не стрималася, пiдiйшла, торкнулася – ще тепла. – Дива, – мовила, погано приховуючи захват i заздрiсть. Сама поралася з прасуванням значно довше й не завжди залишалася задоволена собою. – Добре спалося? – Так собi, – вирiшила не брехати. – Якi плани на сьогоднi? – Зараз початок дев’ятоi. Приводь себе до ладу. Штовхну Сокола, виберемося десь на каву i снiдати. Далi ти нам про плани розкажеш. – Я? – А хто? З дружиною Графа iз нас трьох лише ти знайома. Шукати зниклого треба через неi. Я не бачу iншого шляху. Хiба ти щось надумала. – Справдi, – погодилася Лора. – Зоя Граф поки що наш единий слiд. Треба iй подзвонити, домовитися про зустрiч. – Пiд яким соусом? – Придумаю. Чекай, я зараз. Вона повернулася в спальню, увiмкнула телефон. Писнув сигнал – пропущений дзвiнок. Перша двадцять ночi. – Гайдуче! – Лора сама здивувалася власному голосному вигуку. – Гайдуче, якого чорта! Зiбралися по алярму. Сокiл знав, куди iхати. Вiд району, де вони ночували, навiгатор розрахував сiмнадцять хвилин часу. По дорозi Лора спробувала ще раз вiддзвонити на збережений номер. Сигнал, як уранцi, йшов, та нiхто, як i попереднi рази, не вiдповiдав. – Може, твоя вiдьма дрихне ще, – мовив Гайдук. – Набрала тебе у свинячий голос. Значить, не спала. Хтозна, скiльки потiм ще вовтузилася. Ну й досипае зараз. – Ще раз тодi нагадаю: Вiра Домонтович дзвонила менi тричi. З iнтервалом у хвилину перший раз, у три хвилини – вдруге. Перед тим вигнала, обчорнила таким матом, що ви обидва б здивувалися. Аж потiм вирiшила щось сказати пiсля опiвночi. Згадала ще кiлька матюкiв, вирiшила послати ще далi? – Лора погано приховувала роздратованiсть. – Прокинься вже, Гайдуче, подумай. – Помiняла гнiв на милiсть iз якоiсь причини. – Молодець, оцiнка «п’ять». Далi? – Далi – почекай. Трохи згодом поясню. Тим паче, що ми, схоже, приiхали. Справдi, Богдан загальмував бiля знайомого вже будинку. Гайдук вийшов першим, а щойно Лора вийшла за ним – легко взяв за лiкоть, мовби в танцювальному па, вiдвiв убiк. Перш нiж вона встигла щось зрозумiти, шеф нахилився до неi, просичав: – Слухай, я терплячий, але це вже у жоднi ворота. Коли немае третiх вух, хай це навiть твiй вiдданий Сокiл, можеш говорити до мене в будь-якому тонi. І вичитувати, мов дурненького пiдлеглого, й кепкувати, наче з такого самого. Ясно? – Авторитет самого Гайдука пiдiрвано, – гмикнула Лора. – Заспокойся. Вiдданий, як ти кажеш, Сокiл усе одно нiкому нiчого не скаже. Не захоче, натура така. – Ти мене почула, – рубонув Гайдук. – Не все до кiнця. Чим менi загрожуе порушення субординацii? Знiмеш частину платнi на штраф? Поставиш у куток на гречку? Виженеш iз роботи? – Вона вивiльнила лiкоть. – Я готова хоч зараз. Останнiм часом моi службовi обов’язки пiд твоiм керiвництвом значно розширилися, i не завжди це узгоджено зi мною. Я не проти брати на себе бiльше, та лише пiсля прописування iх у контрактi. Коли вже на те пiшло – дiзнаемося зараз, що наснилося Вiрi Домонтович цiеi ночi. Вiд чого iй припекло дзвонити менi, ледве знайомiй людинi. А потiм iз цими знаннями залишайся сам. – Ларисо Василiвно… – Шукай собi iнший об’ект для подiбних зауважень. – Лоро… – Тренуйся на котиках, кроликах, iнших пiддослiдних тваринках. Мене спiлкування в такому тонi не влаштовуе. Данило Гайдук належав до тих, по чиiх обличчях Кочубей навчилася читати. І зараз зчитала бажання не так покарати ii за непослух i зухвалiсть, як лишити за собою останне слово. – Я не начальник тюрми. Ти – не ув’язнена. Завжди можеш пiти на iншi хлiби, де спокiйнiше. Буду щиро вдячний тобi за час, що працювала пiд моiм началом. Тепер я почув тебе, ти – мене. Висновки кожен робитиме сам. Може, повернемося до справи? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65925073&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 «Дружба» – неофiцiйна назва Корбутiвського цвинтаря, мiського кладовища в Житомирi. Складаеться з двох частин, старого й нового. Нове вiдкрите 1999 року. 2 Мальованка – мiкрорайон у передмiстi Житомира, де розташовано Свято-Анастасiiвський жiночий монастир. 3 Маеться на увазi п’ята модель «Шевроле Камаро» (Chevrolet Camaro), у продаж надiйшла 2009 року. 4 Тетерiвка – село в Житомирському районi, неподалiк вiд рiчки Тетерiв. 5 Хейт (вiд англ. to hate – ненавидiти) – негатив, спрямований на когось або щось, який активно поширюють в Інтернетi, передовсiм у соцiальних мережах. Хейтери навмисне обирають негативний, образливий тон з метою зачепити, провокувати, образити, викликати миттеву реакцiю у вiдповiдь. 6 Див. роман А. Кокотюхи «Розбите дзеркало». – Харкiв, «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2020 р. 7 Богунiя – спальний район Житомира. Ранiше – хутiр. До складу мiста входить вiд 1934 року. 8 Виправна колонiя № 54, розташована в Харковi. Профiльована для утримання жiнок, засуджених уперше. Також мае сектор, де тримають засуджених до довiчного ув’язнення.