Олеся. Мiж коханням та честю
Ярослава Дегтяренко


Влада молодого Хмельниченка слабка та непевна. Козацькi полковники пiдбурюють гетьмана зректися булави. Олеся отримуе звiстку, що в бою з татарами загинув ii чоловiк Михайло, i тепер дiвчина вiльна вiд шлюбу з нелюбом. Вона мрiе повернутися до коханого Леся, та ii звинувачують у крадiжцi й ув’язнюють. Звiдки чекати допомоги? Тим часом Юрiй Хмельницький майже готовий скласти гетьманську булаву та вiддати владу Виговському. Над Украiною скупчуються темнi хмари: Московiя та Рiч Посполита неситим оком задивляються на украiнськi територii. І поки держава чекае на тверду руку сильного керманича, Олеся сподiваеться на порятунок коханого. У цьому вирi подiй, захищаючи свое вiд чужих, найголовнiше – не втратити те, що е…

Обережно! Ненормативна лексика!





Ярослава Дегтяренко

Олеся: мiж коханням та честю



© Дегтяренко А. В., 2020

© Depositphotos.com / absurdov, обкладинка, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020


* * *




Роздiл I. Воевода-блюзнiр


Що знаеш ти? Адже ти сам – нiщо!

Ти вiтер, дим, i весь твiй крам – нiщо!

З обох бокiв у тебе небуття,

Ти весь в ньому, ти й тут i там – нiщо!

    Омар Хаям

Несамовита та жорстока спека накинулася на Украiну влiтку 1660 року. Випалила соковитий оксамит трави, змусила змарнiти смарагдову листву, зжерла хлiба на нивах, висмоктала половину води з рiчок та струмочкiв i невблаганно сотала сили з усього живого. Одурманенi люди й тварини мляво вешталися пiд пекучим сонцем, чекаючи осенi з ii лагiдною прохолодою. Такоi посухи не пам’ятали давно, i украiнцi турбувалися за майбутнiй урожай: схоже, н?чого буде збирати з поля.

Спекотного липневого дня Юрiй Хмельницький, юний гетьман Вiйська Запорозького обiруч Днiпра, квапливо iхав на раду в урочище Кодачок пiд мiстечком Василькiв за наказом киiвського воеводи Бориса Шереметева. І як обпалена навколо природа, так само обпалена була у хлопця душа.

Із сумом згадував Юрiй тi щасливi днi, коли був живий батько, а сам вiн не мав турбот i тягаря вiдповiдальностi. Минулоi осенi його життя безповоротно змiнилося. Однак торiк Юрко почувався впевненiше: поверне батькiвську булаву – i його шануватимуть як гетьмана. О, свята простота! Юрiй самому собi боявся зiзнатися, що гетьман з нього нiкудишнiй! Пiсля принизливоi ради в Переяславi[1 - Переяславська рада в жовтнi 1659 р., де воеводою Трубецьким юному Хмельниченку фактично силою було нав’язано угоду, умови якоi знищили незалежнiсть Вiйська Запорозького (самоназва Украiни у XVII ст.). – Тут i далi прим. авт.] та ще бiльш принизливоi угоди вiн вiдправив до царя Олексiя посольство, вимагаючи ii скасування та узгодження пунктiв, складених козаками у Жердевiй Долинi[2 - Наприкiнцi вересня 1659 р. на радi у Жердевiй Долинi козацтво Правобережноi Украiни сформулювало пункти, якi чiтко окреслювали полiтичнi та економiчнi права Украiни як окремоi держави та визначали умови ii замирення з Московiею на правах рiвноправного союзника.]. Але отримав гордовиту та зневажливу вiдмову. Навiть намагання Юрка заступитися за своiх зятiв цар безжально вiдкинув – Іван Нечай поiхав у далекий невiдомий Сибiр, а Данило Виговський повернувся в трунi. Особливо боляче Юрковi було за Данила: коли його посли в Москвi благали про помилування i цар начебто пообiцяв зглянутися, Данило вже був мертвий пiсля звiрячих тортур. Навряд чи Олексiй не знав про це! Але вiнценосний позер не вiдмовив собi в задоволеннi погратися у побожного людинолюбця. У своiй кривавiй величi Олексiй не розумiв, що такою брехливiстю породжуе в серцях украiнцiв не преклонiння, а ненависть i бажання помсти.

Саме тому Юрiй не поiхав до Олексiя на авдiенцiю та не видав йому Олену Виговську – бiдолаха досi жила бранкою в Суботовi. Сам Іван Виговський осiв у Польщi: мав ефемерний титул киiвського воеводи та реальний – польського сенатора. До того ж король призначив його старостою Барським. Але Юрко розумiв, що навiть на королiвськiй службi Виговський небезпечний i для нього, i для царя, i навiть для короля – занадто вiн розумний, верткий та вправний. Одне слово, гiдний наступник Богдана Хмельницького, здатний будь-якого дня повернути собi булаву.

Юрiй зiтхнув. Зупинив коня, дiстав флягу та напився теплоi вiд спеки води. Озирнувся – з ним iхали найближчi родичi: двоюрiднi брати Павло Яненко-Хмельницький, Федiр та Прокiп Бережецькi. За ними – Петро Дорошенко, який обiймав уряд чигиринського полковника. Не було лише дядька з боку матерi Якима Сомка, який торiк так вправно плекав у ньому честолюбство, а тепер покiрливо поступився мiсцем iншим. Сомко зажив своiм умом – вельми зблизився з нiжинським протопопом Фiлiмоновичем, з яким в березнi побував у Москвi та навiть був допущений пред свiтлi баньки самого царя! Утiм, за дядьком Юрiй особливо не шкодував, бо досвiдчених помiчникiв у нього вистачало.

Наприклад, той же Яненко. Пiсля бурхливих подiй осенi 1659 року Павло нi у що не втручався, не прагнув посiсти якийсь тепленький уряд, а спокiйно жив у Чигиринi, бавив маленького сина та радiв своiм уже дорослим дiтям. Утiм, завжди, коли Юрiй просив, брат давав йому поради та пiдтримував як мiг. І його присутнiсть додавала впевненостi. Юрко пiдсвiдомо вiдчував: брат нiколи не заподiе зла та не зрадить. Тому хлопець з вдячнiстю поглянув на Павла.

Але цiеi митi вигляд у Яненка був жалюгiдний i злий. Йому було нестерпно жарко, пiт з-пiд дорогоi шапки заливав обличчя, i хотiлося лягти десь у затiнку або залiзти в якийсь струмочок, а не пертися на цю кляту раду за наказом ненависного москаля. Павло, вiдчувши погляд, скинув карi очi й роздратовано поглянув на Юрка: мовляв, що?

Юрко вiдвернувся та знову поринув у задуму. В сiчнi до нього приiжджав шляхтич Сiлецький, посланець вiд Беневського, i вмовляв дотриматися укладеноi Виговським Гадяцькоi угоди. Але тодi Юрко не знав, що йому робити. Як i його радники. Пiсля зради полякiв i пiдлостi москвинiв довiри до обох не було жодноi. Тому вирiшено було почекати та подивитися, як справи далi пiдуть, i Сiлецького вiдправили нi з чим.

Але ця вiдмова означала початок вiйни з Рiччю Посполитою. Тим паче у квiтнi, в Оливi, Польща та Швецiя пiсля п’яти з половиною рокiв вiйни нарештi уклали мир[3 - Йдеться про закiнчення Пiвнiчноi вiйни мiж Рiччю Посполитою та Шведською iмперiею, яка тривала з 1655 по 1660 рiк.]. І вже у червнi поляки розпочали вiйну в Литвi та вщент розбили вiйська московських воевод Хованського та Щерби, вiдкинувши iх аж до Смоленська. Через це Шереметев скликав раду, бо Московiя поквапилася оголосити Речi Посполитiй вiйну, збираючись воювати з нею руками украiнцiв.

Юрась не повною мiрою усвiдомлював це, зате це усвiдомлювали його полковники та невимовно злилися: чому вони мусять ризикувати життям заради гонору Олексiя, коли вiн так принизив iх у Переяславi? Навiщо взагалi тепер потрiбна ота Московiя як союзник чи сюзерен, коли вони отримують вiд неi лише брехню, обман, приниження та розорення? До того ж кримський хан Мехмед IV Герай, який ще торiк був союзником Виговського, нинi перетворився на ворога – його вiйсько стояло у Буджаку[4 - Історична область на пiвднi Бессарабii, пiвденна частина межирiччя Дунаю та Днiстра, на сходi омиваеться Чорним морем.] й звiдти нападало на землi Приднiпров’я. Слава Богу, що татарськi загони вправно б’е Сiрко з сiчовиками, звiльняючи бранцiв! То чому ж украiнцi мусять iти воювати за царя, коли Батькiвщинi загрожують татари?

У Кодачок Юрiй прибув надвечiр. Шереметев уже був там. Звичайно, вiд Киева до урочища було двадцять миль, а вiд Чигирина – сто тридцять! Та й взагалi, де це чувано – володар Украiни мусить iхати до царського холопа, як смиренно iменували себе московськi бояри!

Шереметев Юрка не зустрiв. Навiть не побажав побачитися ввечерi, як велить ввiчливiсть. Зате його вiдвiдав Костянтин Щербан, колишнiй господар Волощини. Щербан прибув в Украiну з конкретною метою – з допомогою украiнського гетьмана та московського царя повернути собi трон. Тому поводився з Юрiем як рiвний з рiвним, що трохи скрасило досаду останнього.

А Яненка вiдвiдав Лесь, який приiхав iз нiжинським полковником Василем Золотаренком.

– Синку! Добре, що прийшов! – щиро зрадiв Павло. – Ну, розповiдай, як ти? Живий-здоровий? А то як був у нас в квiтнi, так досi вiд тебе звiсток немае! Ганнуся ж сумуе!

Лесь злегка посмiхнувся, бо вiдтодi як Демко з Ганнусею одружилися, вiн став завжди бажаним гостем у домi Яненка. Взагалi-то Павловi не дуже подобався шлюб пасерба – вiн волiв би мати бiльш родовиту невiстку. Проте, зичачи Демковi щастя, суперечити не став, а прийняв Ганнусю з усiею теплотою, яка тiльки можлива з боку свекра до невiстки.

Сам Лесько дуже змiнився: колись з першого погляду було зрозумiло, що перед тобою гожий, але пустоголовий жевжик; а нинi хлопець перетворився в солiдного молодого чоловiка, на вигляд сумирного. Але ця сумирнiсть була оманливою – у кожному русi, жестi, поглядi двадцятип’ятирiчного Леся проглядали сила та гордовитiсть, якi межували з жорсткiстю загартованого в запеклих боях воiна. А ще в його свiтло-карих очах свiтилася гiрка журба. Однак цi перемiни не владнi були змiнити головного: як i ранiше, Лесь володiв особливою чарiвливiстю, яка нездоланно вабила до нього жiнок.

– Як там моя Ганнуся? – поцiкавився хлопець.

– Прекрасно! Живе з Демком душа в душу! Завдяки iй мiй шибайголова зробився статечним i вiдповiдальним, що й душа спiвае! – хвалився Павло. – Прикро тiльки, що вони свою хату придбали й збираються жити окремо. Марiчка дуже через це переживае, бо iй хочеться, щоб вони жили в нас.

– То Демковi вдалося повернути свое майно? – запитав Лесь, пригадавши, як зять дiлився з ним планами щодо полтавського млина.

– Угу. Цей пройдисвiт не тiльки млин собi повернув, а ще й стягнув з Кирика Пушкаря збитки за спалену садибу! А сам ти як? Щось невеселий!

– Та з чого менi радiти? Живу тихо та скромно. Самотньо. Щоправда, тепер я хорунжий[5 - Полковий хорунжий – у 2-й половинi XVII – XVIII ст. представник полковоi козацькоi старшини, вiдповiдальний за збереження полкового прапора, або корогви.] Нiжинського полку, – без усiлякоi радостi похвалився Лесь.

На це Яненко здивовано скинув брови, бо добре пам’ятав, як сильно хлопець гнiвався на Золотаренка за те, що той ледь не стратив Демка. Та й був настiльки незадоволений замиренням з Московiею, що навiть хотiв пiти в посполитi.

З тогорiчноi зради Тимоша Цицюри Васюта виграв найбiльше, бо провина за зраду повнiстю лягла на Цицюру. Даремно Тимiш виправдовувався перед земляками та просив ласки в царя – жодне його прохання про надання привiлеiв на володiння маетностями, якi належали опальному Нечаевi, не було задоволено. А от Васютi з першоi ж чолобитноi подарували Гомель iз прилеглими землями! Звичайно, це не дуже подобалося старшинi – як це так цар роздае маетностi, минаючи законного гетьмана!

– Не дивуйся, пане, – мовив Лесь. – А що менi було робити? Я вже двiчi пошкодував, що торiк гордовито фиркнув та пiшов вiд Гуляницького. Я нiчого не вмiю, окрiм як воювати, тож треба було кудись себе подiти та якось жити далi. Васюта особисто запропонував менi цей уряд, але я вiдмовився. Тодi прийшли всi зацнi старшини, мого покiйного дядька приятелi, умовляти – мовляв, хто як не племiнник Кулябки гiдний цього уряду? Так, я молодий, але впораюся. Та й платять п’ятдесят польських злотих, що теж не зайве за такого непевного життя, як нинi. Помiркувавши, я погодився.

– І правильно, синку, зробив! – з розумiнням мовив Павло. – Що поробиш, коли цей скурвий син Васюта на урядi полковника сидить! Не дозволяти ж йому нас, порядних козакiв-лицарiв, ногами топтати! Та й не вiчно вiн буде полковником, а тобi треба думати про майбутне – почнеш з хорунжого, а потiм ще якийсь уряд отримаеш. А як оженишся, то… – й осiкся, помiтивши, як болiсно сiпнулося обличчя Леся.

– А як iншi твоi дiти? – запитав хлопець, сподiваючись почути дещо особливе для себе.

– Та чудово! Живi, здоровi, – ухильно мовив Яненко, здогадуючись, на кого натякае Лесь, та прагнучи уникнути неприемноi розмови. Хлопець уже рота розкрив, збираючись питати, але, на Павлове щастя, до них пiдiйшов Прокiп Бережецький. Привiтався, уважно поглянув на Леся та мовив:

– А я тебе пам’ятаю! Ми торiк на елекцii[6 - Вибори (заст.).] Юрася познайомилися! Ти – приятель Іванка.

– Угу, – притакнув Павло. – А ще шурин мого Демка!

– Прикро, що сам Демко не приiхав, – зiтхнув Лесь.

– Вiн сам не схотiв iхати. І взагалi волiе бути простим козаком, коли…

– А зять твiй теж приiхав? – перервав Павла Лесь. Та уточнив: – Висоцький.

– Тут вiн! З Одинцем приiхав, – несподiвано втрутився Прокiп. Та з досадою додав: – Ти, Павле, вибач, але цей твiй зять – рiдкiсне одоробло! Я за все свое життя не бачив таких неприемних осiб! Воно й не дивно, що його Марiчка зненавидiла. Ти, Лесю, мабуть, знаеш цю iсторiю… Ти чого? – здивувався вiн, бо брат тицьнув його в бiк.

– Нiчого моiх зятiв гудити. Таких уже менi Бог дав, й iнших взяти нiде! – сварливо мовив Павло, насторожено стежачи за Лесем.

Але хлопець й оком не зморгнув. Натомiсть ще трохи потеревенив про рiзнi дрiбнички, пiсля чого квапливо розпрощався та пiшов.

– Чого це вiн? – запитав украй зацiкавлений Прокiп. – Його аж пересмикнуло вiд згадки про Висоцького.

– Прокопе, ти якщо до пуття нiчого не знаеш, то краще пащу свою не розтуляй! – роздратовано вiдказав Павло.

– А що я не так сказав? – щиро здивувався Прокiп.

– Розумiеш, коли Олеся та Левусь утекли з Полтави вiд покiйного Пушкаря, то найнялися челядниками до Висоцького. І за Олесею Лесько упадав. Але так сталося, що Висоцький чи то вiдбив ii у нього, чи то тiльки Бог знае, що там у цих трьох сталося. І тепер бiдолашний хлопець страждае, бо досi ii кохае. Але що поробиш? Не можу ж я нехтувати Висоцьким, хоч через нього торiк мiцно з Марiчкою посварився. На щастя, ми помирилися, але вона нiчого чути не хоче про Олесю, поки та свого чоловiка не покине. Загалом: бридка ця iсторiя. Тож у майбутньому прошу тебе при Лесевi про це бiльше не згадувати. Тепер вiн шуряк мого Демка, не хочу завдавати йому болю.

Прокiп уважно вислухав i пообiцяв мовчати. Але думки обсiли його голову. Олеся вже майже рiк не вiдвiдувала матiр, а Прокоповi страх як хотiлося ii побачити – вiн як i ранiше кохав ii, мрiяв про неi та сподiвався хоч на коротку зустрiч. Хлопець розпитував Марiю, але та сухо повiдомила, що не бажае згадувати доньку. Прокiп попитав Олену, але й ця не схотiла нiчого пояснювати. Тодi вiн за грошi виудив iстину в Оленчиноi челядницi та зненавидiв бiдолашного Михайла. Поiхати до Олесi в гостi Прокiп не мiг, бо вони аж занадто далекi родичi, i такий вiзит був би недоречним. Єдине, що лишалося закоханому Прокоповi, це чекати, доки Олеся звiльниться. Наприклад, овдовiе. А тепер виявилося, що в нього е суперник! Та ще й такий, який колись був Олесi любий. «Бог його знае, що в неi на серцi! Колись вона була зi мною вельми ласкавою, – думав Прокiп, згадуючи минуле лiто i те, як пустотливо Олеся пiдпускала йому бiсики очима, як дражнила та звабливо усмiхалася. – Може, я посiв у ii серцi значне мiсце. Що ж! Життя покаже!»

На свiтанку 7 липня[7 - Тут i далi дати вказано за старим стилем.] все козацтво явилося на раду. Але це була сама лише назва – рада, бо на нiй верховодив Шереметев. Ішлося навiть не про те, чи починати воювати з Польщею, чи нi, а про те, де вести цю вiйну – на землях Польщi чи Украiни. Шереметев знав, що поляки теж готуються до вiйни. І знав, що ведуть перемовини з кримським ханом про допомогу. Тож поки вороги не дiйшли згоди, треба негайно йти вiйною на Польщу, прямiсiнько на Львiв, а потiм на Кракiв, а не чекати ворога в Украiнi – навiщо розоряти землю, з якоi цар отримуе прибутки?

Василь Шереметев мав тридцять вiсiм рокiв. Був ставний, дужий, плечистий, хоч i з черевцем. Риси обличчя мав грубi, але привабливi та гармонiйнi, вуста – пухкi та червонi, шкiру – свiтлу, чисту, з нiжним, мов у дiвчини, рум’янцем. І особливо приемно вражав контраст вiдтiнкiв льняного волосся й бороди та круглих карих очей. Але ця врода була лише красивою оболонкою, яка приховувала гниле нутро – Василь був пихатий, жорстокий, бундючний, зверхньо та зневажливо дивився на собi подiбних створiнь Божих. Що ж, негiдники зазвичай привабливi, i це надiйно присипляе пильнiсть iхнiх жертв.

Бiля воеводи терся Цицюра та насторожено зиркав на козакiв, вiдчуваючи iхнi сповненi ненавистi погляди. І Тимоша охоплював страх. Утiм, страх за свое життя не полишав його з торiшньоi Переяславськоi ради, i вiн часто благав у царя прислати солдатiв в Переяслав начебто для оборони, а насправдi для своеi безпеки, i горнувся до Шереметева – единого, хто мiг захистити його в Украiнi. Натомiсть Цицюра доносив воеводi всi новини та наклепував на старшину. Щоправда, вигороджував Юрiя як вiрного царського пiдданого.

Сам Юрiй мовчки слухав Шереметева, не втручаючись i не заперечуючи проти його розпоряджень. І стояв з вiдчуженим виглядом, не помiчаючи осудливих поглядiв козакiв, незадоволених його мовчанням.

Бачачи таку справу, Цицюра смiливо заговорив:

– У тебе, Василю Борисовичу, е двадцять сiм тисяч вiйська та вiсiмнадцять козацьких полкiв. Як же можна, маючи таку силу i такого полководця, як ти, стояти на мiсцi, чекаючи, поки ворог нападе першим! Та i який ворог? Хiба отi завжди напiвп’янi ляшки тобi суперники? Стрiльцi в тебе вiдмiннi, кiннота мiцна, а конi у них один в один, мов галушечки лиснiють! Та й запасiв пороху та куль у тебе вдосталь. А твоi солдати нiкому не у важкiсть i не кривдять посполитих. Не те що поляки, якi постiйно простий люд грабують з голоду. А що? Жовнiри iхнi бунтують, бо не отримують платнi – королiвська казна порожня. Шляхта вiчно зубожiла, бо лишився у неi тiльки ii польський закуток! Та й той утратять, якщо ти, Василю Борисовичу, на них вiйною пiдеш! Ми, козаки, вiдiбрали в них Украiну. Шведи – Пруссiю. І взагалi: поляки страшнi тому, хто iх боiться. Та й нiде королю такоi сили взяти, щоб твоiй милостi протистояти. Ми не тiльки Польщу захопимо, а й самого короля з королевою полонимо та на арканах у Москву поведемо! Тiльки смиренно прошу твоеi, Василю Борисовичу, милостi: щоб нас, козакiв, при подiлi здобичi не скривдили. Особисто я вiд своеi частини золота та срiбла вiдмовляюся, аби ти, Василю Борисовичу, дозволив менi взяти з королiвського палацу все те, що менi сподобаеться!

Козаки слухали та обурювалися таким вiдвертим пiдлабузництвом i недолугими лестощами, бо серед них було чимало тих, хто пережив десять рокiв вiйни з Польщею та чудово знав, що поляки вмiють воювати. Але пика Шереметева вкрилася нiжним рум’янцем задоволення, бо лестощi припали до душi.

– Я вважаю, що варто залишитися в Украiнi, бо тут е багато фортець та укрiплених мiст, якi треба посилити залогами та чекати в них на ворога, – несподiвано пролунав упевнений голос.

Усi присутнi поглянули на князя Григорiя Козловського. Але князь не знiтився вiд сотень звернених на нього очей i не злякався вбивчого погляду Шереметева. Козловського прислали воеводою в Умань. І вiн, поживши в Украiнi, добре придивився до украiнських звичаiв, а головне – вiдчув козацький бунтiвний дух.

– Так, я вважаю, що не варто iти в Польщу, – спокiйно повторив Козловський. – Наше вiйсько не таке добре, як щойно розповiв пан полковник. Головна його слабкiсть – козацька непевнiсть. Козацтво крутиться на всi боки: i турчину кланяеться, i татарин на козакiв ремствуе. Ракоцi через них пiшов у Польщу по вовну та стриженим повернувся[8 - Ідеться про спiльний похiд Трансiльванii, Украiни та Швецii на Польщу в 1657 р. з метою ii подiлу, який закiнчився невдало, особливо для Трансiльванii.]. І шведам козацька дружба небагато користi принесла! А його пресвiтла величнiсть Олексiй Михайлович мав змогу переконатися, що слово козацьке гнучке, мов лоза. Тож не варто йти в Польщу, а краще лишитися в Украiнi й тут чекати на ворога. Та й до пуття не знаемо, яке вiйсько в полякiв. І чи таке воно вже непридатне до бою, як розповiдае пан Цицюра? А якщо вийде навпаки, то буде нам велика бiда, адже поляки жорстокi.

Повисло таке мовчання, що було чутно, як фиркають конi, щипаючи попалену сонцем траву. І ось тут Козловський струхнув! Тим паче, що до нього стрiмко, мов шулiка до зайця, пiдлетiв Шереметев.

– Отакi нерозумнi речi паплюжать честь його пресвiтлоi величностi Олексiя Михайловича! – прошипiв воевода. – Хiба ти не знаеш, що його величнiсть не любить вести вiйну на своiй землi?! Думай собi, що хочеш, але мовчи зi своiми думками! Ми рушимо на Львiв та Кракiв i завоюемо Польщу! – а потiм рiзко кинувся до iкони Спасителя, яку тримав пiп, та крикнув просто в обличчя Господу: «Присягаюся, що не матиму тебе за Бога-Спасителя, якщо ти королiвства ляшкiв i самого короля в руки менi не вiддаси, щоб я iх нашому великому царевi передав!»

Козловський остаточно злякався, утiм, як i козаки, бо це було нечуване блюзнiрство. Жоден з цих загартованих у боях лицарiв не забував, що життя крихке, мов квiтка лiлii, i його тримае у своiй десницi Господь. І нiхто з козакiв не насмiв би ось так зневажливо звернутися до самого Творця. Отетерiлi козаки мовчали, i лише Юрась стояв зi спокiйним обличчям, немов його жодним чином не стосувалася ця рада та не обурювало таке богохульство.

– Та я й не думав ганити його пресвiтлу величнiсть, – боязко мовив Козловський. – Я не сперечатимуся з тобою, Василю Борисовичу, а слухатимуся тебе. Де скажеш, там i стоятиму зi своiм полком та боронитиму те мiсце, або мертвим впаду.

– Так! Я, захопивши Польщу, пiду вiйною на Туреччину й принесу волю молдаванам, волохам i всiм тим народам, хто вiри православноi та мучиться в магометанському ярмi! – гонорово вигукнув Шереметев, наче впиваючись своiм вiдчуттям величi над присутнiми. – І всi звiльненi народи платитимуть данину моему пресвiтлому царевi Олексiевi Михайловичу! Зi мною, окрiм мого вiйська, пiдуть Переяславський, Киiвський, Нiжинський, Чернiгiвський, Миргородський, Прилуцький, Полтавський та Лубенський полки. З Хмельниченком – усi iншi, окрiм Черкаського та Канiвського. Цi полки вирушать на пiвдень, щоб боронити Украiну вiд татарських набiгiв. Наказним гетьманом над козацькими полками, що пiдуть зi мною, я призначаю пана Цицюру. Принесiть булаву!

Коли принесли булаву наказного гетьмана, Шереметев урочисто вручив ii Цицюрi, улесливо мовивши:

– Тримай ii у славу пресвiтлого царя та великого князя, Великоi, Малоi та Бiлоi Русi самодержця Олексiя Михайловича. Немае в Украiнi лицаря, хоробрiшого за тебе! Немае в Украiнi жодноi руки, гiдноi тримати цю булаву, тож, сподiваюся, вона й залишиться при тобi.

Тимiш радiв, а iншi козаки ледь стримували гнiв: такий вiдвертий натяк на фавор Цицюри був наче плювок в обличчя! Але найбiльше козацтво обурювала байдужiсть Юрася. Ось тобi й син великого гетьмана Хмельницького!

Пiсля ради Юрiй подався до Корсуня. Звiдти вiн збирався вiдправити посольство до царя, щоб вiдзвiтувати про раду i попросити прислати в Украiну iншого воеводу на час вiдсутностi Шереметева. А заразом вiдправити схопленого сiчовиками в степах Богушенка, який служив Виговському та iздив за його дорученням у Крим. Бо у знайдених при ньому листах iшлося не тiльки про союз мiж Польщею та Кримом, а й про можливiсть iхнього спiльного походу на Московiю.

– А чого ти чекав? – роздратовано запитав Яненко, дiзнавшись про цi листи. – Цар знищив рiдного брата Виговського, а ти тримаеш у полонi його дружину. Вiн мститиметься кацапам, як може! А мститися вiн умiе, бо геть не дурень, а старий лис, який начебто й спить, але курей бачить! І цi листи – лише початок. Юрку, краще не грiши проти Бога, а поверни Івановi дружину. Цим ти уникнеш багатьох лих, – смiливо радив Павло, бо при цiй розмовi були присутнi лише Бережецькi.

– Не вiддам ii поки що, – похмуро мовив Юрась. – А Богушенка вiдправляю, щоб довести царевi свою вiдданiсть. Може, вiн зглянеться та вiдпустить Нечая.

– Не бери грiха на душу – не губи цiеi невинноi душi! – палко вигукнув Павло. – Богушенка або стратять, або поiде до Сибiру. І цар не вiдпустить Нечая – даремно ти сподiваешся! І нiколи не визнае тебе за гiдного гетьмана. Не ображайся, але ти сам оганьбив себе в його очах. Чому ти мовчав на радi? Чому дозволив Шереметеву верховодити? Врештi-решт ти вже не перший день гетьмануеш!

Юрко нахмурився, але промовчав, розумiючи, що брат його справедливо критикуе.

– Не дорiкай йому, Павле, бо… – почав заступатися Прокiп, але замовк, задивившись на гарненьку дочку хазяiна, у якого зупинився Юрась. Дiвчина принесла iм холодненького квасу, i Прокiп аж через стiл перехилився, проводжаючи очима ii апетитну постать.

– Стiл перекинеш! – пiдштрикнув Яненко. – Ти б краще одружився, щоб дiвок очима не iсти!

– Ось як твоя Олеська овдовiе, то з нею й одружуся! – заявив Прокiп, зухвало дивлячись на брата.

Павло аж рота роззявив, не знаючи, що й сказати на таке зухвальство, а Федiр паскудненько захихотiв.

– Потiм це обговорите! – роздратовано обiрвав iх Юрась. – Я вiдправлю Богушенка у Москву та спробую ще раз виторгувати свого зятя – моя сердешна Степанида[9 - Пiд час взяття москвинами Старого Бихова (сучасна Бiлорусь) у груднi 1659 р. Степанида Хмельницька потрапила разом зi своiм чоловiком у полон, але згодом ii вiдпустили до брата через вагiтнiсть.] всi очi за ним виплакала. Чи чувано таке: при живому чоловiковi вона вдова, а моi племiнники – сироти при живому батьковi! Усе зроблю, аби Нечая визволити!

– Нiчого ти не доб’ешся! Ти вже вкотре цьому кацаповi пишеш, а вiн у свою засмальцьовану бороду не дме, – скрушно зiтхнув Павло, розливаючи квас по кухликах. – Краще випий холодненького. Гребай вже пес цю спеку!

Цiеi митi у дверi постукали, й увiйшов Іван Яненко, який служив при Юрасевi джурою. За ним iшов молоденький хлопець, який назвався челядником Іоаникiя Галятовського, ректора Киево-Могилянського колегiуму.

– Пан Галятовський прислав мене, щоб розповiсти твоiй гетьманськiй милостi вкрай неприемнi новини, – почав хлопець. – Пiсля того, як твоя мосць поiхав вiд Василькова, воевода повернувся до Киева та з нагоди майбутнього походу влаштував бенкет. На нього було запрошено все значне духiвництво киiвських церков i монастирiв. Воевода ж дуже побожний!

– Ага. Ми вже мали можливiсть оцiнити його побожнiсть, – уiдливо сказав Федiр. – Ну, i навiщо вiн усiх попiв зiбрав?

– Та рiч у тiм, що справдi бенкетувати запросив, а не якiсь справи вирiшувати! Просив молитися за його перемогу, наказав стрiляти на честь панотцiв iз гармат та рушниць i багато пив. А спека нинi така, що воеводу розморило. І вiн почав говорити осоружнi та блюзнiрськi речi: «Чуете, панотцi чеснi? Цим вiйськом, моiм великим государем даним, усю Польщу на попiл перетворю. А короля в срiбних кайданах Москвою проведу та пiд ноги його царськiй величностi кину! Колись його брат Москву пустошив[10 - Маеться на увазi Владислав IV Ваза – польський король (1632—1648 рр.), старший брат короля Яна II Казимира, та його участь у подiях Смутного часу в Московii. У 1610 р. пiсля вдалого походу Владислава, ще королевича, бояри оголосили московським царем.], а тепер я його брата на нiнащо зведу!» На це мiй пан мовив: «Про те твоiй милостi треба Господа Бога просити та палко йому молитися, а не тiльки на ратну силу уповати». А воевода вiдповiв: «Маючи таку силу, як у мене, можна й без Божоi допомоги з неприятелем упоратися!»

– Ну то й що! – сказав Павло. – Хiба я у Васильковi сам не бачив, який цей кацап богохульник? Невже панотець тiльки заради цього тебе прислав?

– Мiй пан та всi панотцi дуже злякалися цих слiв, – пояснив хлопець. – Та чи чувано таке: ось так вiдкинути Бога, коли ми, люди, нiщо – з пороху постали та в порох обертаемося! Не iнакше як сам диявол заволодiв душею воеводи, тож не буде йому добра, а заразом i всiм тим, хто поруч з ним. Тому панотець Галятовський, маючи до тебе, пане гетьмане, у серцi батькiвську любов як до рiдного сина, слiзно просить твою милiсть палко молитися Боговi за свое життя та за життя всього козацтва, бо якщо ви згинете, то нiкому буде бiдолашну Украiну вiд безбожноi кацапнi захистити! І все духiвництво киiвське буде за вас молебнi правити, а лаврськi монахи вдень i вночi молитимуться за тебе та козацтво, щоб ви з цього клятого походу живими повернулися.

Юрась похмуро вислухав, подякував i вiдпустив хлопця. Юний гетьман знав, що бiльшiсть украiнського духiвництва дуже незадоволена союзом з Москвою, бо цар прагне пiдкорити Киiвську митрополiю своему патрiарху, а не константинопольському. Особливо ремствував митрополит Дiонiсiй Балабан, спонукаючи своiх пiдлеглих пiдбурювати паству проти москвинiв, через що був змушений виiхати з Киева та оселитися в Чигиринi, iнакше Шереметев його б живцем з’iв. Тодi Трубецькой самовiльно призначив мiсцеблюстителем Киiвськоi митрополii чернiгiвського епископа Лазаря Барановича. Це була така сама нечувана за своею крамолою рiч, як i Авiньйонський полон Пап[11 - Ідеться про перенесення папськоi резиденцii з Рима до французького мiста Авiньйон, яке здiйснили король Францii Фiлiпп IV Вродливий i його ставленик Папа Климент V. Внаслiдок цього Папи перебували у полiтичнiй залежностi вiд французьких королiв до 1377 р.]! Бо призначення мiсцеблюстителя свiтською особою – грубе порушення церковних канонiв. Але як захистити украiнських священникiв, Юрiй не знав.

Прокiп, Федiр та Павло теж сидiли хмурi – навряд чи така солiдна особа, як Галятовський, займалася б поширенням чуток чи наклепами. Галятовського вся Украiна знала як неперевершеного проповiдника, побожну людину й талановитого автора численних богословських праць. Чесного панотця справдi не на жарт налякала така поведiнка Шереметева, якщо вiн вирiшив розповiсти про це гетьмановi.

– Знаеш, Юрасю, недаремно тебе ректор застерiгае, недобре справа йде – лихо вiд цього походу буде, – сухо мовив Федiр. – Не хотiв тобi цього говорити, але мушу сказати. Шеремет[12 - Таке скорочення прiзвища воеводи е в iсторичних джерелах.] дiйсно чи то збожеволiв, чи то бiснуватий. Чи настiльки зарвався, що всiх у нiщо ставить. Казали менi, що пiсля ради пiд Васильковим вiн привселюдно про тебе сказав: «Хiба це гетьман? Це гетьманiшка, якому личить гусей пасти, а не козакiв-лицарiв у бiй вести!»

Юрась побiлiв вiд приниження, схопився й нервово заходив кiмнатою.

– Он воно як! А ти перед царем вислужуешся й у цей клятий похiд квапишся, коли така спека! – вигукнув Павло та сьорбнув квасу. Досадливо скривився, бо квас уже нагрiвся. – От якого бiса я повинен пертися до тiеi клятоi Польщi, коли менi вдома е чим зайнятися?!

– А навiщо квапитися? – несподiвано запитав Прокiп. – Воевода ж похвалявся, що його вiйсько непереможне, то не заважатимемо йому здобувати марсiв вiнок на свое пихате чоло. Тим паче нам в Украiнi е з ким воювати – татари, мов голоднi собаки, блукають уздовж наших кордонiв.

– Ти на що це натякаеш? – запитав Павло. А Юрась зупинився та здивовано подивився на брата.

– На те, що не варто квапитися в похiд у таку спеку, – багатозначно скинувши брови, сказав Прокiп, а потiм пiдманив до себе братiв i тихенько зашепотiв, пояснюючи iм, що саме мае на увазi.




Роздiл II. Перед походом


У родинi всi повиннi стояти одне за одного,

iнакше бiда постукае у дверi.

    Томас Манн

Ганнуся, витерши з мисника пил, обережно розставила на ньому тарiлки з яскраво-зеленими поливами та вiдступила на крок помилуватися – вони iй страх як подобалися. Їх подарувала Фрузя на входини. І хоч iхня з Демком хатка зовсiм крихiтна – кiмнатка, бiльшу частину якоi займае пiч, маленькi сiни та комора, та не така багата, як господа свекрухи чи тiтки Олени, зате своя. Намилувавшись, Ганнуся всiлася на лавку, що тягнулася вздовж стiни з вiкнами, та любовно оглянула кiмнатку, яку щойно ретельно прибрала. З теплотою усмiхнулася, згадавши, як свекруха та Олена ремствували, коли Демко рiшуче заявив про намiр жити окремо – чомусь обидвi хотiли оселити молодят саме в себе та навiть посперечалися через це.

Ганнуся солодко зiтхнула – завтра коханий повернеться з Полтави. Тепло згадала iхню спiльну травневу поiздку туди – поява Демка наробила галасу. Бо пiсля смертi полковника Пушкаря нарештi здiйснилася мрiя Клима Соломки – вiн забрав млинок собi. Але ледь не зомлiв, коли раптом явився Демко й показав гетьманський унiверсал на володiння млином у рiвних частках з Левком. А ще – на дiлянку лiсу, на яку вже встиг накласти лапу Хрестовоздвиженський монастир. Звичайно, нiкому не хотiлося повертати загарбане майно, проте на бiк Демка став полтавський полковник Федiр Жученко. Але найбiльше дiсталося Кириковi Пушкаренку – зi свого схудлого пiсля смертi батька капшука вiн мусив сплатити Демковi солiдну головщину за спалену садибу.

Проте перед Демком постала нова турбота: як наглядати за млином? Вiн вирiшив оселити в Полтавi Омелька. Той, згнiтивши серце, погодився: з одного боку, Омельковi не хотiлося залишати синiв покiйного хазяiна без нагляду, а з другого – Демко вже давно вирiс, а Левусем добре опiкуеться Яненко. Та й скалiчена нога останнiм часом дошкуляла дедалi частiше, тож Омелько мусив визнати: час вiдпочити. І нинi Демко з Омельком поiхали до Полтави придбати Омельковi житло та остаточно прийняти вiд Соломки всi справи.

«Прикро, що довелося залишитися в Чигиринi через цю кляту спеку!» – досадливо подумала Ганнуся. По-перше, без Демка iй було самотньо, а по-друге, iй дуже сподобалася Полтава. Настiльки, що вона почала вмовляти чоловiка оселитися там. Адже вiн там вирiс, мае знайомих – вони неодмiнно приживуться в цьому мальовничому мiстi. Але Демко категорично вiдмовився й суворо заборонив iй навiть натякати на переiзд.

Ганнуся нахмурилася – з моменту одруження вперше помiж ними зайшла незлагода. У першi мiсяцi шлюбу завжди смiлива Ганнуся бiльше побоювалася свекрухи, анiж сварок з чоловiком, непокоячись, що та настренчуватиме проти неi сина. А потiм з соромом зрозумiла, що Марiя полюбила ii як доньку. Але чому ж коханий так розсердився? Невже йому рiдний край став настiльки немилим? Демко швидко вибачився, а у виправдання пояснив, що не хоче жити так далеко вiд рiднi. «Он Лесь вiд нас як далеко живе та журиться, що бачить тебе рiдко! Невже ти хочеш, щоб я теж сумував за родиною? Та й хiба нам погано в Чигиринi?»

Несподiвано Ганнусю охопила така слабкiсть, що нестримно схотiлося лягти. Вона ледь дошкандибала до лiжка, яке стояло одразу в кутку за пiччю. «Чого це менi останнiм часом постiйно зле? Ледь ноги волочу! Це вiд спеки! Господи, хоч би дощ пiшов, щоб було чим дихати!» – думала Ганнуся, прилiгши скраечку.

Їi думки знову повернулися до брата – наче й нещодавно бачилися, а здаеться, що так давно! Завжди веселий i жартiвливий Лесь став такий журний, як молодий явiр, чие зелене листя серед весни побила неочiкувана заморозь. «Та нема древа, ряснiшого за явора, та нема роду, рiднiшого за братика, – згадалися iй рядки з пiснi. – Бiдолашний мiй брат! Занапастить вiн себе тугою за тiею Олесею. А вона мов крижинка – нi тепла, нi привiтностi! І як Лесик мiг таку покохати! Дивно: мiй Демко лагiдний i щирий, а його сестра – мов Лiдниця[13 - Одна з дочок давньоукраiнськоi богинi Мари, зображувалася у виглядi обледенiлоi жiнки з крижинками замiсть очей.]!» – досадливо роздумувала Ганнуся, згадавши нещодавнi гостини в Олесi.

Поiздку затiяв Демко. Вiн дуже сумував за Олесею, тому переступив через ненависть до Висоцького. Звичайно, iз собою вiн прихопив дружину та Левуся, який теж сумував за коханою сестрою. Але вiзит залишив неприемнi спогади, бо Олеся зустрiла невiстку холодно. Насправдi Ганнуся, до пуття не маючи життевого досвiду, не зрозумiла, як боляче зовицi було ii бачити. Дивлячись на невiстку, Олеся бачила Леся. І, щоб не видати болю та журби вiд навiки втраченого кохання, бiдолаха поводилася холодно й вiдчужено. Єдиний, хто зрозумiв Олесю, це Демко. Але вiн нiчого не мiг удiяти – сестра сама вибрала таке життя.

Несподiвано у дворi почувся галас та веселий виск, i Ганнуся зрозумiла: це йдуть родичi чоловiка. Дiйсно, у хату вбiгла Люба, Фрузина падчерка, тримаючи на руках Миколу. За нею галопом ускочив Левко. Голосно вигукнувши: «А ми першi!», Люба важко плюхнулася на лавку, всадивши Миколу собi на колiна.

Але хлопчик, якому нещодавно виповнився рiк, заволав на все горло, вимагаючи вiдпустити його. Люба обережно поставила Миколу на нiжки, i малюк, кумедно викидаючи колiнця, квапливо подрiботiв до Ганнусi, яка пiдвелася назустрiч гостям та пiдхопила його на руки. Але вiд цього руху так запаморочилося в головi, що Ганнуся мимоволi сiла на лiжко.

У цей момент до хати увiйшла Фрузя, i Микола, вирвавшись iз рук Ганнусi, побiг iй назустрiч, щось радiсно белькочучи.

– Марiчка з тiткою поiхали до Суботова провiдати Виговську, а потiм заiдуть до тебе. А нам удома нудно, тому й прийшли! Як ти тут сама живеш? Коли Демко повернеться? – замiсть привiтання запитувала Фрузя.

Ганнуся нахмурилася, згадавши нещасну бранку. Попервах Хмельниченко ретельно охороняв Олену, нiкого до неi не пускаючи. Але Марiя з Оленою довiдались, що Виговська дуже бiдуе в Суботовi. Нi, голодом ii не морили, але бiдолаха була позбавлена найнеобхiднiших для жiнки речей. До того ж вiд неi вiдлучили всiх вiрних челядникiв. Тому одного дня цi двi нерозлучнi родички пiшли до Юрася та зажадали вiд нього дозволу вiдвiдати бранку. Звичайно, що юний гетьман строго заборонив. Але Олена так накинулася на нього з докорами, що Юрась швидко зволiв поступитися. Вiдтодi обидвi вiдвiдували свою подружку, коли заманеться.

– Та в мене все добре! А Демко мае повернутися завтра, – мовила Ганнуся.

– Затишно в тебе так! І чистенько! – похвалила Фрузя й розсiлася на лавцi, охайно розправивши ошатну спiдницю.

– Хочете киселю? – запропонувала Ганнуся. – Уранцi готувала! Або квасу?

– Менi, менi киселю! – одразу заволав Левко. – У тебе кисiль смачнiший за мамин!

Ганнуся пiдвелася, зробила крок, але несподiвано стеля пiдступно вчинила кульбiт, а в очах потемнiло. І вона неодмiнно б упала, якби до неi не пiдскочив Левко й не пiдхопив. Для нього це виявилося неважко, бо для своiх тринадцяти рокiв хлопчик був рослий i сильний, а Ганнуся – субтильна.

– Господи Боже! – злякалася Фрузя. – Що це з нею?

– Не знаю! Ой, вона знепритомнiла! – заволав Левко, злякавшись дужче за сестру.

– Клади ii на лiжко! – скомандувала Фрузя. – Матiр Божа! І що ж тепер робити?! Як ii до тями привести?

Левко обережно вклав Ганнусю на лiжко, а Фрузя з Любою тупцювали поруч. Навiть крихiтка Микола теж пiдiйшов i стурбовано поглянув на Ганнусю, немов зрозумiв, що цiй красивiй тiточцi зле. Помiркувавши, Левко легенько ляснув Ганнусю по щоцi. Але вона не зреагувала. Тодi вiн ляснув ще й ще, щоразу ляскаючи дужче.

– Та що ти робиш? – заволала Фрузя. – Ти ж iй синцiв наб’еш! Ой, слава тобi, Пречиста Дiво! Отямилася! – вигукнула вона, бо невiстка розплющила очi.

– А що сталося? – здивовано запитала Ганнуся, поглянувши на стривоженi обличчя родичiв.

– Ти зомлiла! – пояснила Фрузя та присiла на край лiжка, стурбовано зазирнула невiстцi в обличчя, немов сподiвалася знайти на ньому причину недуги. – От чому ти, знаючи, що хвора, жила сама? А якби тобi стало зле, а поруч нiкого не було?

– Зi мною все гаразд! – запевнила Ганнуся. – Це тiльки сьогоднi якась слабкiсть, а так у мене нiчого не болить. Це вiд спеки. Не турбуйтеся!

– Треба Марiчцi сказати! Бо якщо не скажемо, вона однак дiзнаеться та втре нам усiм часнику, – мовила Фрузя. – Ти полеж, а я тебе водичкою напою. Левусю, сонечко мое, принеси холодненькоi водички з колодязя.

Ганнуся зiтхнула, розумiючи, що позбутися Фрузиноi турботи неможливо. Демкова рiдня здивувала ii з перших днiв знайомства – на перший погляд усi вони були гоноровi та пихатi, а ще веселi та безтурботнi, наче нiколи прикрощiв не мали й чхати на них хотiли; але при тiсному спiлкуваннi чiтко були помiтнi iхнiй мiцний зв’язок, родинна пiдтримка та турботливiсть, немов усi вони були скутi одним чарiвним ланцюгом, яким передавали одне одному життевi сили. І цей ланцюг з перших же днiв оплутав i Ганнусю. І зараз родичi оточили ii такою настирливою опiкою, що вона волiла б знову зомлiти.

Коли прийшли Олена з Марiчкою, Ганнуся скрушно зiтхнула, передчуваючи нову хвилю пiклування вiд свекрухи. Бо тактовна та скромна Марiя здобула мiцну владу в родинi Яненкiв – ii слухалися всi: i чоловiк, i пасерби.

– А що це у вас тут вiдбуваеться? – з порога запитала Оленка. – Ганнусю, ти що, захворiла?

– Ой, тiтонько, вона зомлiла, що ледь до тями привели! – наябедничала Фрузя.

– Себто як зомлiла? – нахмурилася Марiчка, звичним рухом пiдхопивши на руки Миколу, який радiсно пiдбiг до неi. Квапливо пiдiйшла до невiстки, окинула ii стурбованим поглядом та ще бiльше спохмурнiла. – Щось ти блiденька! А нудоти немае?

– Нi.

Марiя поставила сина на пiдлогу та присiла поруч з Ганнусею, оцiнно оглянула ii та, мить подумавши, щось зашепотiла у вухо. Ганнуся почервонiла, мов мак, та лише ствердно кивнула.

– Ну слава тобi, Царице Небесна! – радiсно вигукнула Марiчка. – Дякувати Боговi, нарештi матиму першого онука! Моя ж ти донечко! – та лагiдно пригорнула невiстку до себе.

– Ах ось воно що! – розквiтла щасливою усмiшкою Олена. – Дай Боже, щоб дитинка народилася здоровою! – i теж кинулася обнiмати Ганнусю.

– Погано, що ти свiдомiсть втрачаеш! Невдовзi це минеться, але треба берегтися, – взялася повчати Марiя. – Вам з Демком треба переiхати до нас!

– Нi, до мене, бо у вас занадто галасливо! – одразу заперечила Олена. – Фрузю, Левку, а ви чого роти роззявили? У вас же скоро племiнник буде! Радiти треба, а ви стоiте, мов гав наковталися!

– Тiльки нiкому про це не кажiть, щоб не зурочили! – попередила Марiчка. – Особливо ти, Левцю, язиката моя Хвесько! Це вже коли живiт великий буде, то тодi не приховаеш! Я й хвилюватися почала, що ви майже рiк одруженi, а дiтей у вас все немае й немае! Ой, я так зрадiла, що аж плакати вiд щастя хочеться! Дай Боже тобi, донечко, здоров’я та сил дитинку виносити та народити! – вигукувала вона, нiжно пригортаючи до себе невiстку.

Ганнуся ошелешено ковзала поглядом по обличчях родичiв, якi квiтнули радощами, та нiяк не могла ув’язати у своiй свiдомостi, що вона вагiтна. Вони з Демком настiльки були поглиненi одне одним, що не замислювалися про потомство. Ганнуся дивилася на Миколу, який дибав кiмнатою, допитливо видивляючись, що з речей погано лежить i можна злапати, та не могла повiрити, що в неi теж буде така крихiтка. Маленька частинка ii та Демка!

– Напевно, Демко зрадiе, – задумливо пробурмотiла вона.

– Ще б пак вiн не зрадiв! – здивувалася Марiя. – Тiльки дурнi такому не радiють! – i самозабутньо пустилася давати Ганнусi поради, чого iй треба берегтися, як поводитися, що можна робити й що краще iсти.

Уже почало смеркатися, коли розбурханi радiсною звiсткою родичi пiшли. Лише Олена залишилася заночувати з Ганнусею про всяк випадок.

Додому Марiчка поверталася неквапно, пiдлаштовуючись пiд дрiбненькi кроки Миколи, якого вела за руку. І давно вже в неi не було так легко та вiдрадно на серцi. Нарештi в ii життi було все, чого може забажати душа, – i коханий, i чудовi дiти, а невдовзi ще й онук з’явиться. Але… «Господи, якби ж то моя Олеся повернулася до мене! Але я сама винна, – з сумом визнала Марiя. – Треба було вже змиритися з тим Висоцьким, а так утратила доньку з власноi впертостi. Нiчого, ось повернеться Павлусь, i ми щось придумаемо, щоб помиритися з Олесею. Хоча навiщо його чекати? Сама напишу iй! Може, у донечки вже теж е дитинка, а я й не знаю! Може, Фрузя щось знае? Вона точно листуеться з Олесею!» Марiя покосувала на падчерку, яка йшла поруч, i з подивом помiтила, що та похмура й невесела.

– Фрузю, що з тобою? – стурбовано запитала вона.

– Нiчого! – роздратовано вiдрiзала та.

Марiчка уважнiше придивилася до падчерки – у липневих сутiнках було чудово видно, що Фрузя ледь стримуе сльози. Марiя попросила Любу з Левком повести Миколу вперед i вiдверто запитала:

– Доню, що в тебе сталося, що ти ледь не плачеш?

Але Фрузя, закусивши губу, вiдвернулася та прискорила кроки. Тодi Марiчка вхопила ii за руку, змушуючи зупинитися, допитливо зазирнула в очi та серйозно мовила:

– Я нiколи не замiню тобi рiдноi мами, але я кохаю Павлуся, тому дорожу i тобою, й Іванком так само, як i чоловiком, бо ви його дiти, його кров. І коли вам двом болить, то й менi тяжко. То що з тобою, Фрузенько? Ти ж була така весела, а тепер зажурилася.

– Я теж хочу дiтей, – сухо зiзналася Фрузя, але по ii обличчю рясно потекли сльози. – Я вже стiльки рокiв замiжня, i нiчого. Тiльки не кажи менi, що я замолода! Ганнусi всього сiмнадцять, а вона завагiтнiла. Навiть ти у своi сорок Миколочку народила, а я у своi дев’ятнадцять пустоцвiтом ходжу!

Марiчка зiтхнула. Інодi вона замислювалася, чому в здоровоi квiтучоi Фрузi немае дiтей. Проте тактовно мовчала. І нинi теж казати було нiчого. Тому вона обняла падчерку, щоб хоч якось утiшити. А завжди гордовита й незалежна Фрузя пригорнулася до мачухи, немов шукала в неi захисту вiд своеi кривди. І Марiчцi стало ii невимовно шкода.

– Я так боюся, що Петрусь мене зненавидить через це, – схлипуючи, скаржилася Фрузя. – Я… я так його кохаю. І намагаюся в усьому догодити, про Любу дбаю якнайкраще, але менi все одно так страшно, що вiн… – i, не договоривши, гiрко заплакала.

– Не плач, донечко, – зiтхнувши, попросила Марiя, гладячи падчерку по плечах. – Не зненавидить тебе Петро. Я iнодi нишком за вами спостерiгаю, i бачу, що вiн тебе кохае. Та й не така Петро людина, щоб тебе через це тиранити. Що ж поробиш, якщо Господь не дав вам дiтей? Не плач, Фрузю, але й не плазуй перед ним – жiнка чоловiковi подруга, а не челядниця! Ти його дружина, тож е у вас дiти чи нi, а вiн мусить тебе шанувати. Не хочу, щоб ти ще й через це серце собi краяла!

– Та Петрусь мене жодного разу не скривдив, – запевнила Фрузя.

– От i добре! Бо не приведи Бог йому тебе скривдити – придушу мов жабу! – грiзно пообiцяла Марiчка, витираючи падчерцi сльози. – Ходiмо, донечко! Негоже плакати серед вулицi! – i обнявши падчерку за талiю, квапливо повела додому.

Тiеi ночi розбурхана та щаслива Ганнуся довго не могла заснути, з нетерпiнням чекаючи ранку та переживаючи, щоб чоловiк не затримався в Полтавi. На ii щастя, Демко приiхав наступного дня, пiд обiд.

Ледь зачувши тупiт кiнських копит, Ганнуся кулею вилетiла надвiр. І ii серце прискорено забилося, коли вона побачила чоловiка. Демко легко скочив з коня й, залишивши його в густiй тiнi вишнi, кинувся до дружини. Пiдхопив на руки, притиснувши до себе так, щоб ii голова опинилася вище його. «Мiй маленький янголе, як же я за тобою скучав!» – прошепотiв вiн, i його темно-блакитнi очi засяяли коханням. І усмiхнувся так щасливо, i був такий гарний, що Ганнуся почала палко його цiлувати.

З хати вийшла Олена, i Демко досадливо зiтхнув й опустив дружину на землю. Та делiкатна Оленка привiталася, з ввiчливостi коротко розпитала про поiздку i, задерикувато пiдморгнувши Ганнусi, швидко пiшла.

А Демко квапливо потягнув дружину в хату. Вiдтодi як нiжинський кат з’еднав iхнi руки бiля шибеницi, вiн жив у дивовижному вiдчуттi безперервного та всеохопного щастя. І варто було Демковi поглянути на тендiтну дружину, як розум миттево поступався бажанням тiла, а всi насущнi турботи вiдсувалися на другий план. Інодi Демко боявся такого всепоглинущого кохання, непокоячись, що невдовзi Ганнуся йому надокучить – недаремно ж кажуть: що ярко горить, те швидко згорае. А iнодi боявся, що юна дружина розчаруеться в ньому. Адже вона нiколи не мала iнших залицяльникiв, окрiм нього. Йому дiсталося все – i ii чисте та неспокушене серце, i ii перший поцiлунок. Але день вiд дня карi очi Ганнусi виказували глибоку любов, i Демко невтомно дякував Боговi за свого крихкого янгола.

Втягнувши дружину у хату, Демко почав жадiбно ii цiлувати, шепочучи:

– Кохана, я шалено скучив за тобою! Бiльше нiколи нiкуди не поiду без тебе!

Але Ганнуся м’яко вивiльнилася з його обiймiв. Демко нахмурився, побачивши, що вона мнеться й нервуеться.

– Що сталося, Ганнусю? – запитав вiн. – Тебе хтось скривдив?

– Нi-нi! Нiхто мене не кривдив! Просто розумiеш, учора менi стало зле, i твоя мама сказала, що я вагiтна, – випалила Ганнуся й вичiкувально зазирнула в очi чоловiковi, чекаючи його реакцii.

Демко аж сiв i, лупаючи очима, отетерiло втупився в тендiтну постать дружини.

– Ти що, не радий? – образилася Ганнуся.

– Та що ти, кохана! – видихнув Демко. – Я… я… – але йому забракло слiв, тому вiн кинувся до дружини, пiдхопив ii на руки, мiцно притиснувши до себе. – Я кохаю тебе! – зашепотiв Демко. – Ганнусенько, я ще нiколи не почувався таким щасливим, як зараз. Навiть тодi, коли ти сказала менi, що кохаеш! – i присiв на лавку, посадивши ii собi на колiна.

Задоволена Ганнуся притислася щокою до його плеча, зазирнула в обличчя й помiтила, що Демко насупився так, що й зморшка залягла помiж брiв.

– Що таке, Демцю? Щось погане сталося в Полтавi? – стривожено запитала Ганнуся.

– Нi, кохана, там усе добре. Виявляеться, мiй Омелько завжди мрiяв про свою хату. І дякувати Боговi, я змiг здiйснити його мрiю – ми купили гарненьку хатку в Старiй Полтавi. І вiн дуже радiе! От буде диво, якщо Омелько тепер ще й ожениться! Дай Боже, бо вiн для мене бiльше нiж пiдсусiдок. Омелько завжди був менi наставником, опiкуном, другом i, врештi-решт, батьком. І я хочу, щоб вiн щасливо свого вiку дожив. Дуже важко було з ним розлучатися! Але ж це не назавжди – будемо iздити до нього в гостi. Проте мене турбуе iнше: що чутно в Чигиринi? Що там на тiй радi пiд Васильковим вирiшили? Чи буде вiйна з поляками?

– Ой, я не цiкавилася цим, – винувато мовила Ганнуся. – Але твiй вiтчим з гетьманом ще не повернулися.

– Розумiеш, в Украiнi з’явилося чимало людей, незадоволених московською дружбою. Особливо ремствуе поспольство, бо це в iхнiх хатах розмiстили на постiй стрiльцiв. Це вони мусять платити податки царевi. А так iм i треба! Не думали, до кого у послух iдуть, – то нехай служать кацапам! Але козаки зберегли своi привiлеi, i поспольство починае iх за це ненавидiти. А козацька старшина мiркуе, як би вiд Москви вiдколотися так, щоб зберегти своi вигоди. І з’являеться дедалi бiльше голоти, яка ненавидить заможних козакiв, заздрить iм i готова розтерзати за першоi слушноi нагоди, щоб вiдновити лише iм зрозумiлу справедливiсть. Страшно це все, – задумливо мовив Демко. – Вiдбуваеться страшний розкол нашого народу. Але найгiрше, що всi ненавидять ляхiв, тому е чимало охочих воювати з Польщею. І користь вiд цього буде тiльки клятiй Москвi, а нам дiстанеться лише кров, страждання та сльози вдiв i сирiт. Я теж муситиму воювати, бо козак Чигиринського полку.

Пiсля скинення Виговського Демко, бачачи, як невпевнено гетьмануе Хмельниченко, дуже розчарувався. Марно Яненко намагався влаштувати пасерба на якийсь уряд – Демко твердо вiдсторонився вiд служiння гетьмановi, волiючи спокiйно жити простим козаком. Проте це бажання було не зовсiм щирим – у глибинi душi Демко сподiвався, що невдовзi юного Юрiя замiнять кимось бiльш рiшучим i заповзятливим. А таку людину грiх не пiдтримати! Але найгiршим було те, що Демко розчарувався у власному народовi, який пiсля кривавоi вiйни з Московiею принизливо схилився перед царем Олексiем, мов холоп перед паном. Проте боявся зiзнатися в цьому навiть самому собi.

– Але… – почала говорити Ганнуся i замовкла, зажурившись.

– Якщо ухвалять iти в похiд, то я не зможу ухилитися, кохана, – сумно мовив Демко. – Інакше втрачу всi своi вiльностi та привiлеi. І я не знаю, скiльки триватиме похiд. Оце мене й засмучуе, що мушу залишити тебе. Нi, не тебе, а вас – тепер у мене двое найдорожчих людей на свiтi!

Ганнуся сховала обличчя на плечi чоловiка, щоб приховати сльози. Щастя та кохання змусили ii забути про всi земнi турботи, i зараз стало невимовно гiрко, що через чужi забаганки доведеться розлучитися з коханим. Або, не приведи Господь, ще й овдовiти. Але вона швидко вiдкинула страшнi думки – треба сподiватися на краще.

– Ганнусю, тiльки не плач, – прошепотiв Демко.

– Я не плачу!

– Плачеш, бо я вiдчуваю, як твоi плечi тремтять. Кохана, усе в нас буде добре, – шепотiв Демко. – Нас навiть смерть не змогла роз’еднати, тож ми все здолаемо.

Недаремно Ганнуся з Демком журилися – Юрась, повернувшись до Чигирина, оголосив похiд. Проте йти у нього не квапився. Натомiсть вiдправив наказ Нiжинському, Стародубському та Чернiгiвському полкам рушати до князя Юрiя Долгорукова у Литву, бо цар Олексiй бажав розрахуватися з поляками за червневий розгром Хованського та Щерби. А Черкаському та Канiвському полкам наказав негайно рушати в Дике Поле, де вони разом з сiчовиками захищатимуть пiвденнi кордони Украiни.

Марно Шереметев писав Юрковi, кваплячи швидше збиратися, – той вiдговорювався тим, що мусить упоратися з домашнiм неприятелем, а самому воеводi радив якнайшвидше рушати, поки поляки не замирилися з татарами й останнi не поповнили польську армiю. Юрiй зi своiми радниками тривожився недаремно – якщо Польща й Крим не об’еднаються, хан кине своi орди пустошити практично беззахисну Украiну. Тим паче Мехмед Герай сам писав у листi до Виговського, що його татари вже давно стоять на кордонах Польщi та Украiни й ремствують вiд бездiяльностi. Але якщо поляки й татари об’еднаються, то нехай з ними воюе гоноровий Шеремет, який вихвалявся, що й чорту в’язи зверне. Навiщо йому у вiйськових товаришах пастух гусей!

Врештi-решт Шеремет, утомившись чекати Юрася, 8 серпня рушив у похiд разом зi своiм вiйськом та заднiпровськими полками. Але довго ухилятися вiд походу Хмельниченко теж не мiг, тому наприкiнцi серпня неквапно рушив на Бердичiв Гончарським шляхом[14 - Гончарський шлях, або урочище Гончариха – мiсцевiсть на пiвднi Житомирщини, помiж рiчками Пiвденний Буг i Прип’ять.], щоб бiля Слободища з’еднатися з армiею Шереметева, який пiшов через Котельню.

Марiчка, Ганнуся та Фрузя сумно попрощалися з коханими чоловiками. Особливо тоскно та гiрко на душi було у Марii – вона отримала вiд Висоцького листа, яким вiн вiд свого iменi та вiд iменi Олесi твердо вiдмовився миритися. «Пiсля твоiх фортелiв ми не вважаемо можливим пiдтримувати з тобою родинний зв’язок, – писав Михайло. – Кажуть люди, що по дочцi й зять милий, але ти завдала нам з Олесею тяжкого приниження, намагаючись розсварити нас. Вибачай, панi, але ми з тобою знатися не хочемо!»

Звичайно, що Марiчка приховала вiд чоловiка та дiтей цього принизливого листа. «Боже, вiддай йому по справах його!» – гiрко думала сердешна мати, розумiючи, що через Висоцького остаточно втратила доньку.




Роздiл III. Глас долi


Коли шляхи неоднаковi, не складають разом планiв.

    Конфуцiй

Серпневого полудня Львiв плавився пiд палючим сонцем. Мiсту личила спека – здавалося, моцнi фортечнi стiни, дахи будинкiв та костелiв, густi лiси навколо теж випромiнюють свiтло, мов дорогоцiнна перлина, яку Господь знеобачка впустив з небес у прекрасну украiнську Галичину, багатий край, який загарбали поляки. Саме до Львова король Ян II Казимир Ваза тимчасово перевiв свiй двiр, бо у Варшавi лютувала чума.

Спека не заважала жвавому життю на площi Ринок – у серцi Львова. Торгiвля кипiла тут, мов кров у жилах палкого молодика, вирувала в численних крамничках, якi тулилися до величноi ратушi з усiх бокiв. Мiстяни, придворнi, шляхта шпарко ходили вiд крамнички до крамнички, з цiкавiстю розглядали товар, вибирали та хвацько торгувалися, радiли, веселилися.

Лише одна людина, проiжджаючи Ринком, похмуро дивилася на це свято життя – Іван Виговський, колишнiй гетьман Вiйська Запорозького, а нинi воевода киiвський та барський староста. А з чого Івановi було радiти? На милiй Батькiвщинi його вважали ворогом, якого не кляв тiльки лiнивий, а в Польщi – чужинцем i вiдступником, колишнiм ватажком козакiв-хлопiв, як шляхта презирливо називала тих, хто вправно бив ii з 1648 року. Але найбiльше краяла Івановi серце розлука з дружиною – уже скоро сплине рiк, як вiн покинув ii у Чигиринi. «Чи побачу я колись мою Оленку, чи нi?» – сумно думав Іван, пiд’iжджаючи до будинку католицького архiепископа[15 - Палац латинських архiепископiв (арцибiскупiв) – будинок № 9 на площi Ринок у Львовi. У XVII ст. це була одна з найлiпших кам’яниць мiста, де зазвичай зупинялися польськi королi пiд час вiзитiв.] Яна Тарновського, де оселився король.

Ян-Казимир нарештi запросив Івана до себе на аудiенцiю – до цього король та ексгетьман лише жваво листувалися. І зараз Ян з нетерпiнням чекав на Виговського, тому обережно виглядав у вiкно, яке виходило на площу. У пишно вбранiй кiмнатi будинку архiепископа зiбралася вся магнатська верхiвка Корони Польськоi та Великого князiвства Литовського.

У липнi сейм ухвалив розпочати вiйну з Московiею, i всi магнати з’iхалися до Львова на вiйськову раду. Усе це високочоле панство надихав союз з Кримським ханством, влаштований лише завдяки дипломатii Виговського. Ще 10 серпня до Луцька приiхав його посол з повiдомленням, що калга-султан[16 - Перший посадовець пiсля хана та його наступник. Також головнокомандувач армii, якщо хан особисто ii не очолював. Резиденцiею калги був Ак Месджит (або Ак-Мечеть, нинi Сiмферополь). Титул «султан» додавався до iменi всiх членiв династii Гераiв, якi нiколи не посiдали трон.] Газi Герай[17 - Газi Герай (1621 – пiсля 1666 рр.) – племiнник хана Мехмеда IV Герая. Калга у 1651—1666 рр.] з сорока тисячами татар уже став табором пiд Вишневцем, тож королiвськiй армii слiд не баритися.

А в польському вiйську вибухнув бунт[18 - Такi бунти мали назву «конфедерацii» – об’еднання вiйськових проти уряду для задоволення своiх вимог. У тi часи конфедерацii постiйно виникали в польському вiйську та мали катастрофiчнi наслiдки для Речi Посполитоi. Далi в текстi пiд словом «конфедерацiя» матимуться на увазi бунти через невиплату жалування.]! Вояки вже давно не отримували платнi, бо грошей в казнi не було. Як i завжди! Ян-Казимир намагався вгамувати воякiв, пообiцявши винагороду пiсля походу. Але йому нiхто не повiрив. Тодi военачальники мусили розрахуватися з солдатами з власноi кишенi, iнакше армiя розiйшлася б.

Тепер залишалося ретельно спланувати майбутню вiйськову кампанiю. Успiхи в Литвi додавали наснаги, а союз Московii та Вiйська Запорозького неабияк позбавляв надii на перемогу – шляхта чудово розумiла, наскiльки цiнне козацтво як вiйськова сила. Шпигуни, якими поляки наводнили Украiну, доносили, що чимало козакiв незадоволенi й умовами Переяславських статей 1659 року, i Юрiем Хмельницьким як гетьманом. Тож виникли побоювання: а чи не мрiють козаки знову повернути Виговського на гетьманство?

Виговський був незручний для Польщi гетьман, бо всi його дii яскраво свiдчили, що вiн не згоден безоглядно служити королю. Вiд початку свого падiння Іван поводився вельми незалежно та зухвало, активно листувався з Мехмедом Гераем. І Ян-Казимир з досадою розумiв, що хан прихильний до Виговського бiльше, нiж до нього самого. Ще б пак! Це з Виговським Мехмед ущент розбив Трубецького пiд Конотопом та змусив тремтiти царя Олексiя. Лише Господь знае: чи не допоможе хан Виговському повернути булаву в обхiд його, Яна?! Тим паче ходили впертi чутки про вдалi перемовини Івана з османським султаном – Туреччина охоче погоджувалася прийняти в пiдданство Вiйсько Запорозьке. А це був сюзерен, зубастiший за московського!

– Он вiн! – мовив канцлер великий коронний Микола Пражмовський, який позирав у вiкно з-за спини короля. – А в нього великий почет! – додав вiн, бо Виговський явився у супроводi численноi челядi.

– І блискучий! – похмуро мовив Ян, спостерiгаючи, як легко для своiх поважних рокiв Виговський стрибнув з коня, поправив жупан з темно-синього оксамиту та червону делiю, якi йому дуже личили, та поквапився до дверей. – А ще недавно плакався, що не мае й шматка хлiба!

– Ваша величнiсть забули, що в нього заможний батько, – пiдказав Пражмовський.

– Цить! Вiн iде! – шикнув Ян та вже звично напустив на себе царствений вигляд. А коли Виговський увiйшов, то милостиво зробив кiлька крокiв йому назустрiч та мовив з усiею привiтнiстю, на яку був здатен:

– Для нас велика радiсть бачити вас, пане воеводо киiвський, у доброму здоров’i. Ви один з найвiрнiших пiдданих нашоi королiвськоi милостi, який у таку лиху годину, коли нашiй милiй Вiтчизнi загрожуе московський варвар, не вiдвернувся вiд нас.

– Я обiзнаний про це, – сухо мовив Іван i витончено схилився в шанобливому поклонi.

Вiд цiеi двозначностi на негарному обличчi Яна промайнула розгубленiсть. Утiм, вiн швидко знайшовся:

– Це чудово, що пан настiльки обiзнаний! Гадаю, ви також обiзнанi, що разом з Шереметевим вiйсько веде Цицюра, ваш давнiй неприятель. Розвiдники доносили, що воевода в обхiд пана Хмельницького призначив його наказним гетьманом.

– Це клопiт пана гетьмана, – байдуже зронив Іван.

– А що е вашим клопотом, пане Виговський? – запитав король, сiдаючи в крiсло.

– Мiй клопiт – служити вашiй королiвськiй милостi. Вважаю, що достатньо працював i проливав свою кров за честь вашоi королiвськоi милостi. А те, що нинi виникла загроза вiйни, то це не моя вина. Єдиною причиною е те, що ще за часiв мого гетьманства вчасно не прийшли допомiжнi вiйська вашоi величностi, – з незалежним виглядом дорiкнув Виговський. – І це зволiкання коштувало менi дружини, моему единокровному братовi – життя, а вашiй величностi – покiрноi Украiни, яка нинi озброiлася проти вас у парi з Московiею.

– А хiба ви не шкодуете про втрату булави? – вкрадливо запитав король, наче не помiчаючи цих ущипливих i досить зухвалих слiв.

– Не шкодую, бо вона для мене заважка, – усмiхнувся Іван.

– А от на мою думку, нiхто в Украiнi не здатен до гетьманства так, як ви, пане воеводо, – пiдлестив Ян, прагнучи зачепити чутливi струнки в душi Виговського. – Не приховуватиму, що калга-султан Газi Герай уже став табором пiд Вишневцем. Нам теж варто не баритися, щоб не примушувати калгу чекати. Але серед шляхетних i хоробрих панiв вiйська нашоi королiвськоi милостi не вистачае лише вас, пане Виговський. Тому нам було б вельми приемно бачити вас учасником цього походу.

– Ваша величнiсть пропонуе менi наступати на власну кров? – крижаним тоном запитав Іван. – Воювати з братами-козаками, з якими я стiльки рокiв дiлив хлiб?

– Насправдi[19 - Потоцький мав прiзвисько Ревера (revera – лат. «насправдi») через звичку часто вживати пiд час розмови це слово.] вашi брати не погребували скинути вас з гетьманства, – утрутився гетьман великий коронний Станiслав Потоцький. – Насправдi вашi брати вдарили вас у спину!

– Цвiт та честь Корони польськоi теж ударили мене в спину, – спокiйно зронив Іван.

Повисло мовчання, бо натяк був зрозумiлий – понад рiк тому шляхта перекроiла Гадяцьку угоду на свiй смак, по сутi вiдрiкшись вiд клятв та обiцянок, даних Беневським та Євлашевським пiд Гадячем у 1658 роцi, чим зрадила Виговського.

– Насправдi братерство з козаками не стало вам на завадi, коли ми з вами в лютому намагалися штурмувати Могилiв, – сухо зауважив Потоцький. – І до цього ви теж вимагали вiд його королiвськоi милостi вiйська для вiйни з козаками. Навiщо? Невже ви насправдi не прагнули таким чином повернути собi булаву?

– У полонi Хмельницького моя дружина, – лаконiчно пояснив Іван.

– Тим паче ви мусите пiти з нами в похiд! Тiльки перемога звiльнить вашу панi! – вигукнув Потоцький. – І невже вам не хочеться помститися Шереметеву? Адже на його руках кров вашого бiдолашного брата!

– Насправдi ваша величнiсть бажае бачити мене в цьому походi лише тому, що наслiдком цiеi вiйни може бути повернення Украiни у лоно Речi Посполитоi. Чи не так? Адже чимало старшин незадоволенi новою угодою з Московiею. І я единий, з ким ця старшина тримае зв’язок, единий, кому вона може повiрити та укласти з вами нову угоду, – заявив Виговський.

Мимоволi присутнi перезирнулися, бо Іван наче в око влiпив.

– Усе так, пане Виговський, – зiтхнувши, погодився Ян-Казимир. – Ви, вашi здiбностi та ваше щире серце дуже необхiднi нам у цю лиху годину. Для вас не е таемницею, що все наше вiйсько, яке сумлiнно воювало майже десять рокiв, нинi бунтуе через вiдсутнiсть платнi. Нашiй королiвськiй милостi коштувало чималих зусиль залагодити цю турботу. Але нинi Вiтчизна, яка також е вашою, потребуе допомоги кожного пана шляхтича, здатного тримати шаблю, – Шереметев мрiе зрiвняти з землею Кракiв та Варшаву, а своему царевi вручити польську корону. А ви занадто багато жертв принесли для Речi Посполитоi, щоб нинi байдуже вiдвернутися, допустивши ii знищення, бо саме тут ви знайшли захист вiд московськоi тиранii та варварства. Ви все ще залишаетеся для нас бажаним гетьманом, бо лише з вами можна вести справи як з гiдною, щирою та чесною людиною. Крiм того, хiба ви не бажаете повернення Украiни до Речi Посполитоi на умовах Гадяцьких пунктiв? Хiба не прагнете вирвати ii з пазурiв московського дикуна? Нехай нинi ви всього лише наш сенатор, але всi вашi дii свiдчать про неусипну турботу про вашу малу Батькiвщину.

– Навiщо ваша величнiсть запросили мене? – вiдверто запитав Іван. – Здаеться, i так зрозумiло, що я пiду в похiд у складi вашого вiйська.

– Майбутне в руках Господа! – урочисто мовив Ян-Казимир. – Тому нам було б вiдрадно отримати вiд пана воеводи клятву вiрностi, яку склали торiк iншi козаки.

На це Іван здивовано скинув брови та декiлька хвилин щось обмiрковував, а потiм вкрадливо запитав:

– Ваша величнiсть бажае, щоб я присягнув вам на умовах Гадяцьких статей?

– Так! Ви були одним з творцiв цього альянсу, але особисто не склали присяги. Єдине цiнне, що iснуе на сьогоднi, – це вiрнiсть. Ваша вiрнiсть Речi Посполитiй, пане Виговський, – вкрадливо пояснив Ян. – Адже наше з вами майбутне у справедливих руках пана Бога нашого, i лише вiн знае, яким воно буде.

Виговський гiрко посмiхнувся, подумав мить i погодився. Пiсля присяги вельми задоволений король запросив Івана на обiд. Та й узагалi був такий милостивий, що хоч до рани прикладай.

Однак королiвська ласкавiсть Івана не тiшила. Сидячи за столом, вiн напружено розмiрковував: навiщо знадобилося приводити його, вигнанця, до присяги? Що могло статися такого, що вiд нього зажадали присяги? Адже юний боязкий Юрась бiльш пiдхожий для Польщi козацький гетьман, нiж вiн. Через цi думки Іван не досидiв до кiнця учти i, коли всi перепилися, непомiтно пiшов.

На Львiв спускався вечiр. Прохолоди вiн не принiс, бо кам’янi будинки, розпеченi сонцем удень, вiддавали свiй жар. Але Виговський, який мусив просидiти декiлька годин у невеличкiй, переповненiй людьми iдальнi та пити горiлку, зiтхнув з полегшенням i розстiбнув на грудях жупан. Пiдiйшов до криницi з басейном, яку прикрашала бронзова статуя Мелюзини[20 - У Львовi в 1589 р. збудували мiський колодязь навпроти будинку архiепископа, прикрасивши його статуею Мелюзини, феi з кельтських i середньовiчних легенд. Згодом колодязь замiнили фонтаном «Дiана».], та iз задоволенням умив розгарячiле спiтнiле обличчя. І неквапно пiшов площею, щоб хоч трохи побути в самотi.

Іван i сам не мiг визначитися, чи треба йому гетьманство, на яке натякав король. Десять рокiв життя вiн поклав на виборювання волi. Десять важких i кривавих рокiв! А потiм намагався втримати свободу, здобуту такою дорогою цiною. І нинi Іван зненавидiв лютою ненавистю i полякiв, i москвинiв, бо цi два народи звели нанiвець усi зусилля його народу, а в нього самого вiдiбрали рiдних та викинули його на узбiччя життя. «Не тiльки вони виннi! Мiй народ сам винен у тому, що сталося, – похмуро визнав Іван. – Ми втратили еднiсть, яка давала нам силу. Але нинi всi цi гоноровi шляхтичi на чолi з ляльковим королем, пишномовно просторiкуючи про обов’язок перед Вiтчизною, просто побоюються мене, бо, навiть повалений, я небезпечний для них. І вони здогадуються, що я не сиджу склавши руки. Господи, може, даремно я стараюся? Може, варто заспокоiтися й жити, як усi?»

Несподiвано думки Івана перервали – посеред Ринку якийсь юнак голосно декламував вiрш латиною. А натовп роззяв навколо слухав його з розумним виглядом.

– О Fortuna, velut luna statu variabilis, sеmреr crescis aut decrescis; vita detestabilis nunc obdurat et tunc curat ludo mentis aciem, egestatem, potestatem dissolvit ut glaciem, – майстерно декламував бiдно вдягнений худенький хлопчина, на подив правильно вимовляючи латинськi слова та не забуваючи голосом вказувати слухачам на особливо сильнi мiсця. Очевидно, це був якийсь студент. – Sors immanis et inanis, rоtа tu volubilis, status malus, vana salus sеmреr dissolubilis, obumbrata et velata michi quoque niteris; nunc реr ludum dorsum nudum fеrо tui sceleris. Sors salutis et virtutis michi nunc contraria, est affectus et defectus semper in angaria. Hac in hоrа sine mоrа corde pulsum tangite; quod реr sortem sternit fortem, mecum omnes plangite![21 - «I мiнлива, i зрадлива доля гiрш од мiсяця: то повнiе, то марнiе, а то, глянь – не свiтиться. Зла година – то гостинна, то у кiгтi схоплюе: наше щастя i нещастя, наче лiд, розтоплюе. Незбагненна, навiжена доля – мов те колесо: то карае, то втiшае нiжновабним голосом. Менi мило засвiтила доля, та сховалася: бiдне тiло геть змарнiло, у лахмiття вбралося. І кохання, i страждання – все в руках приречення. Доля злая вимагае нинi в нас вiдречення. Ви, що з волi злоi долi стали нещасливими, дружнiм хором женiть горе спiвами тужливими» (переклад з латини Мирона Борецького). Вiрш «О, Фортуна!» з манускрипту «Codex Buranus».] – з урочистим виглядом скiнчив хлопець i скромно опустив очi, чекаючи на винагороду вiд слухачiв.

Львiв’яни пiдходили, кидаючи в шапку читця дрiбнi монетки. Особливу щедрiсть виявили тi, хто не знав латини, проте посилено вдавав розумiння, щоб не дати собi в кашу наплювати! «Вiрша – наче вiдповiдь менi на всi думки!» – подумав Іван та останнiм пiдiйшов до хлопця.

– Ти русин[22 - Самоназва украiнського народу, яку у XIX ст. замiнили на етнонiм «украiнцi».]? – запитав вiн.

– Так, пане.

– Студент? Де вчишся?

– У Львiвськiй братськiй школi.

– Мабуть, пиво шануеш бiльше за свого дидаскала[23 - Учитель, наставник у братських школах.]! – хихикнув Іван, шукаючи в гаманцi дрiбну монетку. Та задерикувато пiдморгнув, не з чуток знаючи, як сильно школярська братiя любить не святi радощi життя, тому завжди мае потребу в коштах.

– Та Господь з тобою, пане! – образився хлопець. – Я так пiдробляю, бо батько помер, i нам з мамою та сестрами нi з чого жити. Школу кидати не хочу, бо це мiй шанс на кращу долю. А нiчого, окрiм латини та фiлософii, я не знаю та не вмiю, тож тiшу людей вiршами.

– Бережи тебе Бог, хлопче, – почервонiвши, мовив Іван. Дiстав срiбний таляр, тихенько опустив його в шапку студента та квапливо пiшов, не озираючись. А якби озирнувся, то помiтив би, як хлопець здивовано дивиться то на монету, то йому услiд та бурмоче подяку.

«Наче сама доля дала пiдказку! Не стану зрiкатися можливостi довести своi дiльця до кiнця. Доля мiнлива, i нiхто не знае свого майбутнього. Лише Господь знае! А моя доля, i доля Украiни у його руках – може, цей похiд обернеться добром для нас обох!» – думав Іван, крокуючи вулицями Львова.

На вiдмiну вiд Хмельниченка, поляки не стали баритися – уже 16 серпня Потоцький рушив половину польськоi армii, яка стояла пiд Тернополем, до Чорного Острова[24 - У сучаснiй Украiнi селище мiського типу в Хмельницькiй областi. Розташоване на рiчках Пiвденний Буг i Мшанка.], де 20 серпня до нього долучилася орда. Тут вони дочекалися польного гетьмана Єжи Любомирського з другою половиною вiйська, розквартированого в околицях Дубна. І вже звiдти об’еднанi сили союзникiв рушили до Старокостянтинова.

Виговський приеднався до вiйська Любомирського 23 серпня поблизу Ляхiвця[25 - Нинi селище мiського типу Бiлогiр’я у Хмельницькiй областi.]. З ним було двi тисячi воякiв, яких вiн утримував власним коштом. До того ж Іван милостиво погодився закупити частину провiанту для польськоi армii. «Невеличке в мене вiйсько! O Fortuna!» – з гiркотою подумав Іван, згадавши, як водив у походи все Вiйсько Запорозьке.

Польська армiя налiчувала майже сорок тисяч воякiв, татарська – стiльки ж та десять тисяч слуг. Грiзна сила! Тим паче в армii союзникiв упевнено повзли чутки про те, що чимало козакiв через ненависть до москвинiв готовi перейти на бiк полякiв, отже, ця вiйна буде не такою вже й тяжкою та затяжною.

Утiм, Потоцький з Любомирським не зважали на чутки, а ретельно проводили розвiдку. І коли 3 вересня союзники зупинилися неподалiк Осторополя, розвiдувальний загiн злапав поблизу Бердичева декiлькох козакiв. Бранцi розповiли, що сiмдесятитисячне вiйсько Шереметева рухаеться до Чуднова. Але сам воевода не знае анi чисельностi польського вiйська, анi про союз з татарами. І взагалi Шереметев упевнений, що Любомирський ще перебувае за Вiслою, а у Потоцького, який начебто стоiть пiд Тернополем, лише шiсть тисяч воякiв. Тож Шереметев плануе спочатку вирубати Потоцького, а потiм рушити на Львiв.

– Насправдi дивною виглядае така необiзнанiсть, – похмуро мовив Потоцький. Вiн добре пам’ятав першi роки повстання Хмельницького – тодi полоненi козаки навiть пiд тортурами давали неправдивi свiдчення. – А чи не збрехали бранцi?

– Шпигуни доносили, що Хмельницький досi перебувае в Украiнi. Здаеться менi, що скотська поведiнка воеводи неабияк образила юного гетьмана, тому невiдомо, коли вiн пiде у похiд, – виразно скинувши брови, зауважив Любомирський. – А взагалi, можемо розпитати пана Виговського – вiн часто листуеться з деякими козаками та обiзнаний бiльше за нас.

– Найменше я хотiв би у цiй вiйнi покладатися на поради Виговського, – сухо мовив Потоцький. – Насправдi нiхто не знае до пуття, що в нього в головi. І насправдi мiй племiнник мав рацiю – якби Москви й на свiтi не iснувало, то козаки продалися б туркам!

– Кожен дбае про себе, тож козаки iдуть туди, де iм краще, – похмуро визнав Любомирський.

– А для нас найкраще подбати, щоб Виговський не зрадив, – вiн може домовитися з калгою й ударити нас у спину.

– Не думаю! Виговському, як i всьому Вiйську Запорозькому, нинi невигiдно знищувати нас – тодi Москва переважить. Та й калга не настiльки нерозсудний, щоб зрадити.

– Насправдi вони прагнуть бути анi пiд королем, анi пiд царем, анi пiд ханом, а самi по собi, – похмуро мовив пан Ревера. – Нинi нам варто берегтися i козакiв, i татар. І насправдi найголовнiша наша турбота – Шереметев. Вiн мае сорок тисяч московського вiйська, i якщо козаки зрадять – ми розчавимо його.

– А якщо Хмельницький пiдiйде? – запитав Любомирський.

– Тодi подивимося, що робити. А зараз iдемо на Любар, – розпорядився Потоцький.

Наступного дня, 4 вересня, на шляху до Любара поблизу закинутоi корчми Потоцький з Любомирським виiхали верхи на високу, хтозна коли й ким насипану могилу. З неi мiсцину було видно бiльше нiж на пiвтори милi. І обом гетьманам важко було втриматися, щоб не замилуватися красою просторих рiвнин украiнського Подiлля, якi нескiнченною низкою зникали в блакитно-сiрiй далечинi – там, де земля зустрiчаеться з небосхилом. Так, милуючись краевидом, обидва военачальники й помiтили осiб, що нишпорили в кущах на шляху до Любара.

Негайно вислали розвiдку, яка повернулася з вiдомостями, що Шереметев веде свою армiю шляхом помiж Краснополем та Любаром. Ба бiльше, воевода вiдправив до Любара солiдний авангард пiдшукати зручне мiсце для табору. А татари, якi всупереч наказу безладно йшли окремими загонами, уже встигли зав’язати бiй з цим авангардом, здибавши його в урочищi Кутище та вiдрiзавши вiд основних сил. Москвини, сховавшись у лiсi, обороняються.

Потоцький квапливо вiдправив на помiч татарам двi з половиною тисячi драгунiв[26 - У польськiй армii солдати кiнних полкiв, призначенi битися як у кiнному, так i пiшому порядку. Зазвичай наближалися до супротивника верхи на конях, а потiм спiшувалися i вели бiй як пiхота.] пiд командуванням Кшиштофа Яна Сапеги, сина литовського гетьмана, i, помiркувавши, направив туди й Виговського.

Іван не заперечував. Проте, пiд’iжджаючи до урочища, побачив, що це козаки. Виговський гiрко зiтхнув. Дiйсно, у москвинiв не вистачить розуму та спритностi так швидко укрiпитися посеред лiсу. На це здатнi лише украiнськi козаки – найкраща пiхота Європи. І Івановi стало невимовно гiрко пiднiмати зброю проти своiх.

– Атакувати пiшим строем! – наказав драгунам Сапега.

Сидячи верхи поруч з Сапегою, Виговський спостерiгав, як драгуни штурмують укрiплення, нашвидкуруч влаштованi з хмизу, гiлок та повалених стовбурiв, а козаки люто вiдстрiлюються. Але за пiв години бою козаки почали здавати позицii, i поляки прорвалися в маленький табiр. Зав’язалася рукопашна, i козаки почали вiдступати.

Несподiвано серед безлiчi спотворених гнiвом та ненавистю облич воякiв промайнуло обличчя Цицюри. І Виговського аж затрусило вiд гнiву – саме ця людина торiк пiдняла проти нього заколот, повiривши звабливим обiцянкам продажного Фiлiмоновича, фактично подарувавши царевi пiв Украiни. І саме через цю людину нинi ллеться кров украiнцiв заради слави клятого кацапського царя! І з Цицюрою тi козаки, якi теж продалися царевi!

– Ах ти ж скурвий сину! – прошипiв Іван i, не маючи сил здолати спокусу прикiнчити свого ворога, кинувся в гущу бою.

Іван не зважав, що його кiнь топче людей – козакiв чи полякiв, а вперто продирався до Цицюри, який верхи метався серед воякiв, намагаючись вибратися з мiсця бою, крутився на всi боки, вiдбиваючись вiд ударiв шабель i не зважаючи на посвист куль, якi дивом його оминали.

Іван майже дiстався до свого ворога, вихопив зарядженого пiстоля з кобури бiля луки сiдла. Прицiлився. Вистрiлив. Але в цей час Цицюра випадково пригнувся, iнакше куля неодмiнно прошила б його довбешку наскрiзь. Виговський аж загарчав вiд досади та направив свого коня просто на Тимоша.

Цицюра немов шкiрою вiдчув лють Виговського й озирнувся – обличчя його осяяв подив, який швидко змiнився страхом. І вiн рвонув уперед, продираючись крiзь бiй, вибрався та поскакав лiсом так швидко, як дозволяли дерева. Виговський кинувся навздогiн. Але кiнь Цицюри був баскiший. Тодi Іван вистрiлив ще раз, але схибив.

– А щоб тебе твоi ж дiти побили! Сучий сину! – прошипiв Виговський. Але переслiдувати ворога не став – невiдомо, чи не йде в цей час до Цицюри пiдмога. Потрапити в полон до Шереметева для Івана було гiрше, нiж опинитися в пеклi.

Похмурий Виговський повернувся до Сапеги, який йому нiчого не сказав. Лише двозначно осмiхнувся.

Пiзно ввечерi поляки повернулися до свого табору. Розвiдники донесли, що ворог зупинився поблизу Любара, бо вiдступити в саме мiсто завадив несподiваний дощ.

Наступного дня, 5 вересня, армiя союзникiв рушила пiд Любар. Пiсля ясноi погоди, характерноi для перших днiв осенi, розпочалися такi сильнi дощi, що вмить розмочили скам’янiлi за спекотне лiто грунтовi дороги, i неможливо було проiхати навiть легеньким вiзочком. Тому гетьмани мусили роздiлити вiйсько та повести його невеликими загонами рiзними шляхами, iнакше сила-силенна людей, коней та возiв перетворили б шлях на непрохiдне болото, у якому й самi б загрузли. Тому пiд Любар прийшла лише частина вiйська. У низинi неподалiк вiд мiста, навпроти табору Шереметева, гетьмани вишикували вiйсько у двi лiнii, вичiкуючи, що робитиме ворог – вийде битися чи перейде на iнше мiсце.

Але москвини та козаки битися не побажали. І попри сильний дощ ретельно окопувалися. Та й мiж союзниками зайшла незгода – москвини вiдгородилися вiд козакiв валом, який подiлив увесь табiр на двi частини. Про це гетьманам розповiв перебiжчик, який був зайвим доказом незгоди мiж союзниками – якщо люди почали тiкати пiсля першоi невеличкоi сутички, то не все так гладко у Шеремета!

Подумавши, гетьмани вирiшили схилити Цицюру на свiй бiк, для чого вiдправили шпигуна з вiдповiдним листом. Лист склав Степан Немирич. Звичайно, вiн вельми поступався в красномовствi своему покiйному братовi Юрiевi, творцевi Гадяцьких пунктiв. Проте Степан написав палко, наголошуючи, що вiн теж украiнець, козак, тож бажае своiм спiввiтчизникам лише добра, нагадував, як зрадливо та несправедливо з ними вчинив цар, i яскраво розписував, наскiльки милостивим може бути король, тому козакам варто покинути Шереметева та перейти на бiк Польщi.

А щоб Цицюра швидше думав, 6 вересня гетьмани ухвалили почати наступ.




Роздiл IV. Помилки Шереметева


Вiйсько баранiв, очолюване левом, завжди здобуде перемогу над вiйськом левiв, очолюваних бараном.

    Наполеон Бонапарт

Увечерi 5 вересня Шереметев у похмурому настроi особисто перевiряв сторожу свого табору. Його не покидало дивне, досi не вiдоме передчуття наглоi, невiдворотноi бiди. Вiн уже знав про альянс полякiв i татар. Про це розповiли татарськi бранцi, яких вдалося захопити пiд час учорашньоi сутички. Але, на свою бiду, Василь не пiдозрював, що татари його одурили, значно применшивши реальну чисельнiсть орди – очевидно, цi люди настiльки ненавидiли москвинiв, що навiть пiд тортурами збрехали!

Вiйсько Шеремета однаково було чисельнiше та потужнiше за польсько-татарське, бо окрiм москвинiв вiн мав у своему розпорядженнi всi заднiпровськi козацькi полки та охочих сiчовикiв. Звичайно, Василя пожолобило, що Хмельниченко вiдправив Нiжинський та Чернiгiвський полки в Литву на допомогу воеводi Долгорукову – iх очолювали вiдданi царевi Золотаренко та Силич. Але завадити цьому воевода вже не мiг.

І взагалi цей шмаркатий гетьман неабияк дратував Василя. Бо пiд Слободищем замiсть Хмельниченка на воеводу чекав лист, яким Юрiй радив йому йти до Меджибожа, щоб не допустити з’еднання полякiв та татар, i обiцяв там же до нього приеднатися. Про те саме писали й полковники Ханенко, Зеленський, Гоголь та Вершелецький, повiдомляючи, що вони стоять пiд Макiвцями за сiмнадцять миль вiд Меджибожа i чекають на воеводу, щоб разом рушити на Потоцького пiд Тернопiль. І Шереметев легковажно вирiшив рушити до Меджибожа, як i ранiше не здiйснюючи розвiдку.

І коли вчора повернулися залишки вщент розбитого авангарду Цицюри й розповiли, що ворожi сили вже неподалiк i дуже великi, то Шереметев поставився до цiеi звiстки з недовiрою. А сьогоднi прийшло польське вiйсько. Проте досвiдченим оком Василь визначив, що воно не надто велике. І миттево в його душi оселилася недовiра до Цицюри, бо хто зрадив раз, зрадить знову. Саме тому воевода наказав своiм солдатам вiдгородитися вiд коша козакiв валом.

Оглянувши табiр, Василь залишився цiлком задоволеним i трохи заспокоiвся. «Що ж, декiлька днiв встоiмо. Та й добре, що пiшов дощ, – вiн не дасть ляхам атакувати. А там це божедур’е з iншими хохлами пiдiйде!» – вирiшив вiн i пiшов спати.

Щойно 6 вересня визирнуло сонце, поляки знову вишикувалися в низинi у двi лiнii, вичiкуючи, коли ворог розпочне бiй. Шереметев, оглядаючи ворожi сили з верхiвки валу, мiркував: чи варто нападати? Адже якщо частина польського вiйська ще вiдучора ховаеться неподалiк, а вiн вийде з великими силами, то поляки або зайдуть в тил практично порожнього табору, або у зручний момент ударять з бокiв. Ех, шкода, що вчора вiн так i не вiдправив розвiдку, як йому радив Цицюра! Але Василь вирiшив ризикнути й у полудень наказав п’яти тисячам своiх солдатiв вийти з табору та зупинитися вiд ворога на вiдстанi пострiлу з рушницi.

У вiдповiдь на це Любомирський з Потоцьким рушили першу лiнiю своеi армii. Але москвини, вочевидь пiдкорюючись отриманому наказу, почали вiдходити назад. Помiркувавши, гетьмани рушили супроти ворога другу лiнiю вiйська, залишивши певну частину у резервi. Москвини дiйшли до окопiв, виритих перед своiм табором, коли iх наздогнали поляки. Утiм, навiть сховавшись в окопах та зайнявши оборону, вони чинили слабкий спротив, наче берегли сили.

На iхне щастя, несподiвано пiдiйшли загони польськоi пiхоти, якi затримались через бездорiжжя. І Любомирський наказав своiм драгунам спiшитися та разом з пiхотинцями атакувати ворожий бруствер[27 - Насип у фортифiкацiйнiй спорудi, призначений для зручностi обстрiлу або для захисту вiд куль i снарядiв, а також для укриття вiд спостереження противника. Також служить для утворення бойовоi позицii, а в укрiпленнях е додатковою перешкодою у разi штурму.].

Атака була настiльки потужною, що поляки вибили москвинiв з бруствера, захопили три гармати, два стяги та погнали iх аж до самих валiв табору, а потiм пiшли на штурм козацького коша. І тут Любомирський з подивом побачив, як козаки, що вийшли назустрiч ворогу, квапливо повертаються у кiш. На свое горе, поляки кинулися iх переслiдувати, i бiля першого ж окопу потрапили пiд рясний «дощ» козацьких куль, якими iх осипали з валу. Але наказу вiдступати не було. Та й зайняту позицiю не хотiлося втрачати, тому поляки мусили залягти помiж нарубаних гiлок та стовбурiв, розкладених козаками для додаткового захисту свого коша. Причому мусили лежати, не смiючи й голови пiдняти, щоб не отримати кулю!

Роздратований цiею прикрiстю Любомирський вiдправив пiдкрiплення. Але коли поляки побачили, як декiлька сотень козакiв перебираються через вал, збираючись зайти у iхнiй тил, то баско кинулися тiкати так, що аж багнюка летiла з-пiд чобiт.

У цiй сутичцi поляки втратили шiстдесят осiб убитими й бiльше сотнi пораненими, якi теж були потенцiйними покiйниками, враховуючи сиру погоду.

Але найгiрше довелося недолугому шляхтичу Яновi Тхоржевському, який пiшов у бiй п’яним мов чiп, через що потрапив у полон до москвинiв. Звичайно, Шереметев виказав йому всю «гостиннiсть», на яку був здатний, наказавши жорстоко катувати. Швидко протверезiвши вiд мук, панок виявився бiльш легкодухим, анiж тi двое татар, тому абсолютно чесно розповiв, що Шереметеву протистоiть вiсiмдесятитисячна польсько-татарська армiя, яка лише через негоду не змогла пiдiйти повнiстю.

– Ти брешеш! – вигукнув Василь, пополотнiвши. Вiн окинув поглядом усiх присутнiх, але на обличчях людей ясно читалася розгубленiсть, бо всi вiрили бранцю.

– Богом присягаюся, що не брешу! – вигукнув нещасний, скривавлений Тхоржевський. – Хiба можна брехати пiсля таких мук? Вас усiх винищать, як скажених собак! Марно ти хвалився всю Польщу спустошити, а нашого короля до свого царя у кайданах привести! Нашi гетьмани все знали про твоi хвастощi! Та вся Польща знае про твое богохульство, як ти в обличчя Христу кричав, що не матимеш його за Бога, якщо нас не здолаеш! Через це Хмельниченко тебе зрiкся та не пiшов з тобою у похiд, бо ти Богом проклятий за свою безбожнiсть! – палко говорив Ян, бо йому вже нiчого було втрачати.

– Ах ти ж блядiн син! – посатанiвши, загорлав Шереметев та, схопивши металевi клiщi, почав безжально бити ними безпорадного бранця. Схаменувся воевода тiльки тодi, коли кат ухопив його за руку, вигукнувши: «Ти його до смертi забив, Василю Борисовичу!»

Шереметев поглянув на скривавленi клiщi у своiй руцi, на розтрощену голову Тхоржевського, на свiй забризканий кров’ю та шматочками мозку одяг. Досадливо кинув клiщi та вискочив з намету, в якому катували бранця.

Василя колотило як у лихоманцi, бо вiн нарештi зрозумiв, що потрапив, мов кур в ощип – без допомоги Хмельниченка йому не вистояти у вiдкритому боi супроти такоi великоi армii! І в головi одразу ж майнула здогадка: а чи не навмисне Юрась, провiдавши про альянс полякiв та татар, змовчав про це та вiдправив його так далеко, щоб знищити? Адже недаремно сам вiн не квапився, вишукуючи рiзнi вiдмовки! Невже Хмельниченко зважився на зраду? «Нi, цьому божедур’ю не вистачить духу! – заспокоював сам себе Шереметев. – Занадто вiн боязкий! Та i його зять Нечай перебувае у царя в полонi, тож його життя певною мiрою е запорукою Юрасевоi вiрностi!» І тут Шеремет злорадно всмiхнувся, згадавши Данилу Виговського – йому було абсолютно не шкода, що вiн наказав замучити безправного бранця так, що той помер пiсля тортур. «А н?чого було цьому холоповi разом iз клятим братиком пiр’я проти його пресвiтлоi величностi пiднiмати! – зi зневагою подумав Василь, не зiзнаючись навiть самому собi, що мстився Даниловi за боi пiд Киевом[28 - Йдеться про спроби Данила Виговського у 1658—1659 рр. розбити гарнiзон Шереметева, який перебував у киiвськiй фортецi.]. – Хмельниченко неодмiнно явиться! Треба лише протриматися до його пiдходу!» – та наказав вiдiслати труп бiдолашного шляхтича у польський табiр, щоб застрахати ворога.

У цей самий час Цицюра спокiйно сидiв у себе в кошi та читав листа, написаного Немиричем. Тимiш був геть не такий недалекоглядний, як Шереметев: коли Юрась не явився пiд Слободище, вiн одразу зметикував, що справа нечиста. «Вiн навмисне забарився, – мiркував Тимiш. – І здаеться менi, що наш хлопчина хоче таким чином пошукати собi ласки у короля: коли Шеремета рознесуть дощенту, вiн начебто муситиме пiддатися полякам, бо в нього не буде iншого виходу. А що буде зi мною? Нiхто менi не пробачить торiшньоi зради. А якщо я помиляюся – перейду до полякiв, а через день-два з’явиться Юрась з вiйськом та разом з Шереметом вирубае полякiв впень? Мене Шеремет на палю посадить! Нi, поки до живих печiнок не пече, почекаемо», – вирiшив Цицюра та вiдiслав цього листа воеводi.

Василя цей учинок трохи заспокоiв та втiшив. До того ж 9 вересня прибув гонець з листом вiд Юрiя – юний гетьман писав, що перебувае зi своею армiею пiд Прилукою Збаразькою[29 - Нинi село Стара Прилука у Вiнницькiй областi.], скаржився, що листи вiд воеводи перехоплюють поляки, повiдомляв, що до Шереметева iде авангард пiд командуванням Носача, та просив воеводу наказати частинi киiвського московського гарнiзону приеднатися до нього, щоб посилити армiю. У кiнцi петицii Юрась майже пристрасно запевняв, що «я уже хiба у той час царськоi величностi вiдступлю, коли не буде души у тiлi моему». Цей лист надав Василевi неабиякоi наснаги – через три-чотири днi мае бути пiдмога!

Але минали днi, а Хмельницький не з’являвся. Поляки взяли табiр Шереметева в щiльну облогу та часто обстрiлювали з гармат. Москвини та козаки у вiдповiдь теж не давали вороговi спокою частими вилазками. Проте цi сутички не мали якоiсь користi для жодноi зi сторiн.

Тодi Шереметев вирiшив переманити на свiй бiк Газi Герая – з полоненим татарином надiслав йому листа з пропозицiею вiдступити вiд полякiв, за що пообiцяв винагороду, вдвiчi бiльшу, нiж мiг запропонувати Ян-Казимир.

Але Газi чудово знав про бажання свого дядька якщо не знищити, то послабити Московiю. Тому вiн, випадково перехопивши москвина, якого Шереметев вiдправив до Хмельницького з проханням поквапитися на допомогу, вiдрiзав бiдоласi вуха та нiс i повiсив його навпроти московського табору, прибивши до лоба листа воеводи.

Пiсля цього татари так ретельно стерегли всi шляхи навколо Любара, що й дикий звiр би не прошмигнув. А ще люто нападали на москвинiв та козакiв, ледь вони виходили з табору по дрова чи сiно. У московсько-козацькiй армii почався падiж коней, бо для них не вистачало корму. Харчiв для людей, запасiв пороху та куль було поки що достатньо. Проте деякi козаки, зрозумiвши безнадiйнiсть цього походу, почали невеличкими загонами тiкати зi свого коша або додому, або до полякiв.

Врештi-решт татари випалили сiно та гаi навколо табору Шереметева. І тодi воевода вирiшив вiдступити до Чуднова – можливо, туди, нарештi, прийде Юрась! Вiдступ Василь призначив на 16 вересня.

На свiтанку цього дня полив сильний дощ. Проте москвини та козаки, ще затемна зрiвнявши вал з тилу свого табору, все одно почали вiдступ, утворивши пересувне укрiплення з шiстнадцяти рядiв возiв, збитих ланцюгами[30 - Таке пересувне укрiплення називалося «вагенбург» та використовувалося у XV—XVIII ст. За свiдченнями давньоримського iсторика Аммiана Марцеллiна, уперше вагенбург застосували готи в IV ст.]. Для захисту вiд куль на вози наси?пали землю та поставили легкi гармати. Мiж рядами возiв розмiстилася кiннота та пiхота. А попереду пiшов загiн, який мав прорубати широку просiку через лiс, щоб увесь громiздкий табiр мiг пройти, не роз’еднуючись. Втiм, на чолi вагенбургу Шереметев розмiстив свою армiю, наказавши козакам iти позаду. Вiн розумiв, що його вiдступ рано чи пiзно виявить ворог та пуститься в погоню, – тож нехай козачки пiдставляють своi боки!

Але Господь дiйсно зрiкся Шереметева – ще 13 вересня один вихрещений еврей, переметнувшись на бiк полякiв, розповiв гетьманам про плани воеводи. Потоцький з Любомирським пильно стежили за кожним рухом навколо московського табору. І ледь Шереметев вирушив, як частина вiйська на чолi з Потоцьким поскакала вперед в обхiд, щоб перестрiти воеводу на шляху до Чуднова. А Любомирський мав атакувати козакiв з тилу.

Армiя Любомирського наздогнала Шереметева вже бiля лiсу. Поза вагенбургом для охорони перебувало декiлька козацьких кiнних та пiших сотень. За ними наглядали два полки московськоi кiнноти – вочевидь, Шеремета не полишала недовiра до козакiв.

Проти московськоi кiнноти Любомирський кинув у бiй крилатих гусарiв[31 - Елiтна польська кавалерiя XVI—XVIII ст. Загони зi специфiчною тактикою, озброенням, комплектуванням i легко впiзнаваними атрибутами – крилами, що крiпилися за спиною вершника, дуже довгими пiками з прапорцями та звiриними шкурами. Основне призначення – пробивання рядiв супротивника пiками пiд час потужноi лобовоi атаки.]. Спершу москвини намагалися перестрiляти з рушниць гусарськi хоругви, якi набирали розгiн для атаки. Але стрiльба припинилася, коли пролунала команда «Zlоzcie kopie!»[32 - «Пiки до бою!» (пол.)], i гусарiя, виставивши вперед довжелезнi пiки, перейшла з галопу в кар’ер. Пiд важкими кiнськими копитами загудiла земля, вiтер засвистiв у гусарських крилах, i москвини кинулися тiкати. Та так баско, що потовкли пiхоту, яка стояла позаду них. Гусари гналися за москвинами до самого вагенбургу, розтоптали i перебили пiхотинцiв, захопивши три бойовi стяги. Втiм, козаки з пересувного табору вiдкрили сильну стрiльбу, i гусари мусили вiдступити.

Ця атака дозволила вiдрiзати охорону вiд табору – майже вiсiм козацьких сотень мусили сховатися в лiсi. Звiдти козаки вiдкрили вогонь по вiйську Любомирського, коли воно проходило повз. Але польськi драгуни спiшилися та в парi з пiхотою атакували козакiв, убивши майже всiх. Лише небагатьом удалося втекти.

Опiвднi Шереметев зупинив свiй табiр на рiвнинi неподалiк берега болотистоi рiчки Ібр – перепочити та збудувати гать для переправи. За рiчкою вiдкривався шлях до рятiвного Чуднова. Василевi, звичайно, доносили, що за ним женеться польська армiя. Але коли з усiх бокiв по табору вдарили поляки та татари, це, однак, стало для нього несподiванкою.

Проте атака захлинулася, бо з возiв загуркотiли гармати. Коли першi ядра та кулi проклали собi кривавий шлях у рядах союзникiв, татари, не маючи анi вогнепальноi зброi, анi бажання безглуздо загинути, втекли. Поляки ж, залишившись у самотi, нiчого не могли вдiяти i мусили вiдступити. Польським вiйськом одразу поповзла чутка, що Шереметев дав Газi хабара!

А Шереметев, вiдбившись, квапливо рушив армiю до Ібра. І рухався так швидко, що польськi пiхота та артилерiя не встигли його зупинити. Лише коли половина вiйська Шереметева переправилася через Ібр, то наспiла польська армiя. Потоцький з Любомирським негайно вiдправили кiнноту вздовж берега рiчки в обидва боки шукати iншу переправу, а пiхоту кинули на ворога.

Зрозумiвши задум полякiв, московити вперемiш iз козаками повалили до гатi, кваплячись перетнути Ібр. Але величезний обоз зiграв злий жарт – важкi вози, якi проiхали попереду, перетворили й без того багнистий грунт на непрохiдне болото, тому «хвiст» армii Шереметева просто застряг. І коли наблизилася польська пiхота, люди вiдчайдушно кинулися захищатися. Ту артилерiю, яку встигли перевезти через Ібр, москвини встановили на пiдвищеннi протилежного берега та вiдкрили вогонь, чим примусили польську пiхоту вiдступити. Але поляки теж пiдтягнули своi гармати й теж почали обстрiл. Пiд цим пекельним перехресним вогнем, у диму, москвини та козаки, вiдбиваючись вiд полякiв, почали переправлятися на iнший берег рiчки, кинувши на переправi приблизно п’ятсот возiв з рiзним добром та харчами. І одразу ж польська вiйськова челядь уперемiш з солдатами-пiхотинцями кинулася оббирати цей обоз. А коли пiдiйшли польськi драгуни, то теж не втрималися i самозабутньо кинулися грабувати.

Марно гетьмани намагалися стримати своiх людей – солдати, зубожiвши у вiйнi зi шведами, бажали поправити свое матерiальне становище. Тим паче, що обидва гетьмани у промовах перед цим боем обiцяли iм славу та багатство разом з поверненням родючоi украiнськоi землi. Тож Потоцькому з Любомирським залишалося лише спостерiгати за цим мародерством, досадуючи, що якби кiннота пiдiйшла на пiв години ранiше, то вони розбили б Шереметева вже сьогоднi.

Шереметев зупинив свое вiйсько в полi на вiдстанi рушничного пострiлу вiд переправи. Помiркувавши, воевода наказав окопатися, розумiючи, що його виснажене та пошарпане вiйсько нездатне продовжити шлях. Втрати воеводи були значними – двi тисячi вбитих, безлiч поранених, сiм важких гармат, обоз з припасами та амунiцiею. На землю вже спускався вечiр, холодний i сирий. Полив крижаний дощ зi шквальним вiтром, немов сама природа хотiла змести з лиця землi його табiр. Подiтися було нiкуди – довелося ночувати в полi. Наступного ранку Шереметев тихо знявся та пiшов до Чуднова.

Польське вiйсько провело нiч ще гiрше – у воякiв з собою не було анi наметiв, анi харчiв. Однак на ранок змерзлi до кiсток поляки вперто кинулися в погоню.

Ворога поляки наздогнали лише пiд Чудновом – вiйсько Шереметева переправилося через рiчку Тетерiв та влаштовувалося табором. Лише останнi полки в бойовому маршi обходили мiсто злiва. У самому мiстi став якийсь полк пiд зеленим стягом. І Потоцький з Любомирським вирiшили, що Шереметев збираеться захищати мiсто, що було вiдвертим божевiллям – Чуднiв оточував слабкий частокiл, i лише вся його армiя могла б захистити мiсто. А от на пiвнiчний захiд вiд мiста стояв невеликий замок. Але порожнiй.

– Дивно, чому Шереметев не зайняв замок? – здивовано пробурмотiв Любомирський. – Адже вiн дав би йому перевагу. Он якi стрiмкi схили з трьох бокiв! Та й сам замок цiлком надiйний у разi облоги.

– Гадаю, Шереметев побоюеться потрапити в пастку на маршi, як учора. Насправдi це було б розумно, якби вiн пiшов зараз або через день. Насправдi йому було б вигiдно охопити своiм табором замок з мiстом i стати на обох берегах рiчки. Але quos Jupiter vult perdere hos prius dementat[33 - Кого Юпiтер хоче згубити, того спершу позбавляе розуму (лат.).] – воевода скоiв велику дурiсть! – задоволено мовив Потоцький.

– Вiд його дуростi вчора неабияк постраждала наша армiя, – сухо мовив Єжи.

– Газi Герай так i не пояснив вам, чому вчора не брав участi в боях? – похмуро поцiкавився Потоцький.

– Нi! І навряд чи пояснить! Немае гiршого союзника, нiж цi бусурмани! – роздратовано мовив Любомирський. – О Господи! Вiн збожеволiв! Наказав пiдпалити мiсто!

Дiйсно, Чуднiв запалав: то тут, то там над дахами будинкiв здiймалися густi клуби чорно-бiлого диму, розсiченi червоним полум’ям. Проте до мiста все ж увiрвалися вiйськовi слуги мародерствувати. Вони то й виявили, що в мiських льохах повно-повнiсiнько збiжжя – його польськiй армii вистачило аж на три тижнi. Тодi Потоцький поквапився наказати зайняти замок, поки Шереметев i його не спалив. З узвишшя замку було видно весь табiр воеводи, мов на долонi. І звiдси було зручно обстрiлювати ворога. Польська армiя стала на пiвдень i пiвденний захiд вiд замку, за гарматний пострiл вiд табору Шереметева, люди якого квапливо зводили вали.

Василь дуже прорахувався, ставши пiд Чудновом – поляки та татари взяли його в щiльну облогу. До того ж удень i вночi лили такi сильнi та крижанi дощi, немов саме небо, прогнiвавшись, хотiло знищити землю. Люди та конi цiлодобово стояли ледь не по колiно в багнюцi, страждаючи вiд крижаноi мокроти. Невдовзi в таборi Шереметева розпочався голод, бо навiть по дрова треба було пробиватися зi страшним боем.

Не краще довелося й полякам – вiд сироi погоди солдати почали хворiти. Захворiв i сам Потоцький. Воно й не дивно – Станiслав мав сiмдесят один рiк. Проте обидва гетьмани не збиралися штурмували табiр Шереметева. А навiщо? Голод i холод знищать його без iхнiх зусиль. Лише коли ставало на годинi, то обстрiлювали ворога.

Але невдовзi обом гетьманам набридло спостерiгати за агонiею Шеремета – за пропозицiею Сапеги було вирiшено вiдвести води Тетерева, щоб позбавити ворога води. Утiм, поляки так i не встигли здiйснити свiй задум, бо 26 вересня татари привели полонених козакiв на чолi з сотником. І цей сотник розповiв, що Хмельниченко, який досi безцiльно кружляв Подiллям iз сорокатисячним вiйськом, нарештi вирiшив iти на допомогу Шереметеву. Разом з ним iде Костянтин Щербан з дванадцятьма хоругвами волоськоi кiнноти та декiлькома тисячами пiхотинцiв.

Ця звiстка викликала в польськiй армii панiку – з самого початку поляки практично самотужки билися з Шереметевим, i тому iхне вiйсько зазнало вiдчутних втрат i було суттево втомлене та деморалiзоване. І чимало панк?в зволiли укласти своi найкоштовнiшi пожитки в сiдельнi суми, щоб мати змогу втекти, як тiльки запахне смаженим, – вони ще побоювалися сина так, як боялися його великого батька. А дехто навiть пропонував вiдступити до Львова i там, дочекавшись пiдкрiплення, оборонятися.

Але звiдки брати те пiдкрiплення, коли неабияких зусиль коштувало вмовити вже наявне вiйсько пiти в цей похiд? Тому Потоцький та Любомирський вирiшили дiяти швидко – по-перше, змiнили мiсце табору, вiдiйшовши вiд неприятеля трохи далi; по-друге, усю пiхоту та частину артилерii на чолi iз усе ще хворим Потоцьким залишили пiд Чудновом тримати Шереметева в облозi, а iншу, найкращу частину вiйська пiд командуванням Любомирського, вiдправили супроти Юрася. Гетьмани розсудили певною мiрою правильно: якби Хмельниченко дiйсно хотiв допомогти Шереметеву, то прийшов би ще пiд Любар, а оскiльки не прийшов, то готовий зректися царя Олексiя. Тож треба натиснути на юного гетьмана так, щоб вiн зробив правильний i корисний для Польщi вибiр. Газi Герай, прагнучи спокутати бездiяльнiсть свого вiйська при переправi через Ібр, теж вiдправив з Любомирським половину орди.

Іван Виговський сумлiнно брав участь в усiх боях. А ще нишком стежив за дiями обох гетьманiв. Щойно дiзнавшись про прихiд армii Юрiя, Іван напросився пiти з Любомирським до Слободища.




Роздiл V. У степах


Hej, dziewczyno ulan w boju padl.

Choc mu dalas bialej rоzy kwiat,

Czy nieszczery byl twej dloni dar?

Czy tez moze wygasl twego serca zar?[34 - «Ей, дiвчино, улан в бою пав / Хоч ти й дала йому бiлоi ружi цвiт! / Чи нещирий був долонi твоеi дар? / Чи, може, вигас твого серця жар?» (переклад з польськоi автора). Пiсня «Бiла троянда», яку написав у 1918 р. М. Козар-Слободський за словами К. Врочинського та iнших невiдомих авторiв.]


Серпневого вечора Олеся сидiла пiд хатою на призьбi й похмуро дивилася в небо, дивно офарблене вiдтiнками золота та пурпуру, немов сам Господь зняв свою багряницю та накинув на небосхил, прагнучи звеличити його. Пiсля денноi спеки повiтря було все ще розжарене, в’язке, але дихалося вже легше, бо невдовзi на землю впаде чорна вуаль ночi, принiсши невеличку прохолоду. На обiйстi було тихо, тiльки з вулицi та сусiднiх господ долинали лiнивi звуки – сусiди, висотанi спекою, неквапно поралися по господарству.

Настрiй в Олесi був прегидезний, бо подружне життя з Михайлом стало в горлi руба, мов кiстка. На ii щастя, навеснi чоловiк вiддав Настю замiж за ii давнiшнього залицяльника Семена, тому капосна падчерка дошкуляла iй рiдше. Андрусь, який торiк гнiвався на Олесю, багато чого обмiркував i дiйшов висновку, що мачуха не така вже й погана. Тож хлопчик своiм лагiдним ставленням вносив в життя Олесi певну розраду. Але Михайло iй страшенно остогидiв та дратував лише самим своiм iснуванням.

Олеся сподiвалася, що цю прикрiсть виправить дитина, яка зблизить ii з чоловiком, i вона нарештi отримае душевний спокiй. Але завагiтнiти не виходило. А сварка з матiр’ю ще бiльше пiдсилювала ненависть до Михайла – бiдолашна Олеся здiйснила не одну спробу помиритися, але мама вперто вимагала вiд неi розлучення. Врештi-решт, розгнiвана такою впертiстю, Олеся перестала спiлкуватися з родичами. Навiть iз Фрузею! Не допомiг i вiзит Демка, вiд якого стало ще гiрше – знайомство з Ганнусею посилило нестерпну тугу за Лесем. На Олесине щастя, невiстка з делiкатностi не згадувала брата, iнакше б остаточно доконала ii. «Треба було втекти з Лесем. Плюнути на все й утекти! А тепер що? Тепер вiдрiзана скиба», – похмуро думала Олеся, коли голос Михайла вирвав ii iз задуми:

– Кохана моя, чом сидиш зажурена?

Олеся швидко зиркнула на чоловiка i так само швидко зробила сумне обличчя, щоб приховати роздратування.

– Михасю, чому в нас досi немае дiтей? – трохи вередливо запитала вона, вправно пiдпустивши дрожi в голос.

Михайло зiтхнув та присiв поруч з дружиною.

– А тобi дуже хочеться? То ходiмо робити! – пригорнув вiн до себе дружину, грайливо скинувши брови.

– Не верзи дурниць! – осмикнула його Олеся. – Я серйозно питаю! Ми вже стiльки одруженi, що мусять бути дiти… Господи! Та припини шкiритися! – вибухнула вона, бо Михайло усмiхнувся.

– Мое блакитнооке сонечко, Бог сам вирiшуе, коли та кому послати дiток. Тож неодмiнно i нам пошле. Не журися, бо вiд цього мое серце краеться. Не хочу залишати тебе зажуреною!

Олеся одразу ж пригорнулася до чоловiка. Обняла його, бо завтра Михайловi треба було рушати у Дике Поле, i iй хотiлося, щоб вiн поiхав упевнений, що вона за ним сумуватиме.

– Бережи себе, мiй любий! – лицемiрно зашепотiла Олеся, радiючи, що вiн iде. – Я чекатиму на тебе, бережи себе!

Михайло щасливо усмiхнувся, не вiдчувши нещиростi дружини. Кохання та химерне сiмейне щастя заслiплювали його, i вiн прагнув будь-що убезпечити свое «багатство» вiд зазiхань. Саме тому приховав вiд дружини тещиного листа й вiд ii iменi вiдмовився миритися. Та й зненавидiв м’якосердий Михайло свою тещу, вирiшивши, що нiколи не пробачить iй тоi пiдлостi. Його навiть не надихали можливостi, що вiдкрилися б завдяки Юрасевi, хоча Олеся й доводилася гетьмановi сьомою водою на киселi. «Не хочу вiд тих Яненкiв нiчого! – думав Михайло. – Головне, що в мене е Олеся, i бiльше н?чого менi бажати вiд життя!»

Проте дедалi частiше Михайло помiчав журбу дружини, але вважав, що це через вiдсутнiсть у них дiтей. Вiн розумiв, наскiльки це мучить Олесю, бо про таких, як вона, кажуть: «Богом не вiдмiчена». Дорiкати коханiй безплiддям Михайло не збирався, хоча i мрiяв мати дитину вiд неi.

Наступного ранку Олеся з Андрусем провели Михайла в похiд. Стоячи бiля ворiт та дивлячись батьковi услiд, Андрусь несподiвано вiдчув тривогу.

– Що таке, мое сонечко? – запитала Олеся, помiтивши, що пасерб спохмурнiв.

– Якесь недобре вiдчуття, що з татом станеться лихо, – чесно зiзнався хлопчик.

– Та Бог з тобою, Андрусю! – вигукнула Олеся. – Навiть не думай про таке! Вiн повернеться до нас!

Андрусь сумно поглянув на мачуху та пригорнувся до неi у пошуках пiдтримки. Олеся лагiдно погладила його по головi та повела у двiр.

Черкаський i Канiвський полки рушили до Торговицi[35 - Нинi це село Торговиця в Кiровоградськiй областi.]. Це було останне велике поселення, далi слiдували лише невеликi козацькi зимiвники у безкрайнiх степах – володiннях Вiйська Запорозького Низового. Звiдти козаки пiшли на Чорний шлях[36 - Давнiй торговельний шлях, яким користувалися як купцi для торгiвлi з Кримом i Туреччиною, так i татари для набiгiв. Починався вiд Варшави, проходив через Люблiн, Львiв, повз Умань на Торговицю, а звiдти – степами аж до сучасних Каховки та Берислава.] чатувати татар.

Спека особливо люто пройшлася степом, перетворивши високу траву на солому. І варто було лише iскри, щоб ця трава спалахнула полум’ям, гiршим за грецький вогонь[37 - Горюча сумiш, яку використовували греки-вiзантiйцi в морських битвах. Вона горiла навiть на водi, i ii неможливо було нiчим загасити. Точний склад сумiшi досi невiдомий.]. Тому козаки поводилися вкрай обережно, розкладаючи багаття на привалах.

Проiжджаючи степом, Михайло мимоволi згадував молодiсть, яка промайнула в цих краях. Згадалося, як вiн у реестровому вiйську нiс варту в степах, вистежуючи татар, якi йшли в набiги. Згадалося, як бився з цими татарами. А потiм пам’ять повернула його в далекi днi битв Хмельницького. Михайло зiтхнув, розумiючи, що тодi були кращi часи – Украiна мала сильного, впевненого гетьмана, а на шиi не сидiв москаль. «Хай там як, але з поляком було краще жити, анiж з москалем, – мимоволi визнав Михайло. – В гоноровому ляшку е хоч крапля сорому та честi, а в москалевi немае нiчого. Лише брехня та солодкаво-церемонна побожнiсть, вiд якоi нудота пiдступае. Бiдолашна моя Батькiвщина!»

Увесь серпень городовi козаки з низовиками несли варту поблизу Чорного шляху. Звичайно, вони дiзналися про сорокатисячне вiйсько Газi Герая, яке пiшло на Волинь, але полковники черкаський Андрiй Одинець та канiвський Іван Лизогуб перейняти його не зважилися, бо в них не було достатньо сил. Та й не давали iм такого наказу.

У вереснi погода рiзко зiпсувалася, i шалена спека поступилася мiсцем холодним дощам та крижаним вiтрам. І степова варта стала нестерпною. Полковники не могли розпорошити своi полки по зимiвниках, тому козаки мусили гнутися у нашвидкуруч збудованих курiнчиках, випробовуючи на собi усi «принади» такого побуту.

А наприкiнцi вересня почали доходити тривожнi чутки – вiйсько Цицюри та Шереметева пiд Чудновом обложили поляки з татарами. І козаки, яким удалося втекти звiдти додому, розповiдали, що ця вiйна вже програна. Вiд гетьмана не було нiяких звiсток, i Одинець з Лизогубом стривожилися, не знаючи, що робити: чи стояти тут, чи iти шукати свого гетьмана. Обидва полковники навiть не думали квапитися на допомогу гоноровому Шереметеву, бо зневажали його. Тому коли вiд кошового Петра Суховiя прибув гонець, пропонуючи долучитися до вiйська, яке вiн збирав на допомогу Шереметеву та Цицюрi, полковники вiдмовилися.

Розпочався жовтень. Такий самий холодний та дощовий, як i вересень. І як i ранiше доходили тривожнi чутки про важку долю Шереметева та Цицюри.

Одного дня до ставки полковникiв повернувся роз’iзд, який бачив великий загiн татар, що гнали бранцiв степом.

– Нападiмо на них! – запропонував Лизогуб Одинцевi. – Звiльнимо бранцiв та, нарештi, до пуття дiзнаемося, що там сталося!

– Гадаю, що поляки з татарами розбили i Юрася, i Шеремета, тож краще повертатися додому, бо татари тепер кинуться Украiну грабувати, – похмуро вiдрiзав Одинець.

– А може, й нi! Ти ж сам знаеш, що татари, захопивши ясир, одразу ведуть його в степи, щоб не обтяжувати свою армiю. То, може, це бранцi пiсля якогось бою. Нумо, ризикнiмо! Та й справа це благородна – кожен з нас може опинитися на мiсцi тих нещасних! Андрiю, невже ти Бога забув, що байдуже залишиш християнськi душi в неволi у клятих бусурманiв?

– Добре! Але нехай iдуть лише охочi, – зваживши на совiсть, погодився Одинець.

Охочих знайшлося чимало, бо окрiм ясиру татари неодмiнно мали й iншу здобич, яку грiх не захопити, – треба ж хоч чимось окупити безплiдне сидiння в степу! Та й звiльнення бранцiв – справа почесна та вгодна Боговi. Михайло як досвiдчений козак i порядний християнин теж не залишився осторонь. Але насправдi пiшов через Семена, свого зятя, бо обiцяв дочцi подбати про нього.

Було вирiшено вистежити татар у степу та напасти на них на свiтанку, коли трохи розвидниться. Проте татарський загiн рухався дуже швидко, зупиняючись на рiвних, вiдкритих мiсцинах на короткi привали, i до нього було важко непомiтно пiдкрастися. Схоже, татари квапилися заглибитися якнайдалi в степ, щоб там спокiйно подiлити здобич та бранцiв. Тож козакам довелося майже два днi прокрадатися слiдом за татарами, з усiею можливою обережнiстю уникаючи зустрiчi зi сторожовими чамбу?лами[38 - Мобiльний загiн татарськоi кiнноти, для якого вiдбирали найкращих воiнiв. Чамбул вiддiлявся вiд основних сил для розвiдки або грабунку пiд час набiгу.], якi нишпорили мiсциною, щоб вчасно виявити та запобiгти зiткненню з низовиками.

На третiй день татари зайшли в степову балку з пологими схилами, де зупинилися на нiчлiг. Мiсце було зручне – в низину не задував вiтер, i здаля не видно було вогню. Тут татари подiлили бранцiв та здобич, повечеряли й, виставивши охорону, спокiйно вклалися спати.

Уночi пiшов невеликий дощ, який не припинявся до самого ранку. Пiд його прикриттям козаки поступово оточили балку кiльцем. А коли розвиднилося, напали на татар одразу з усiх бокiв, пiдстреливши охорону з лукiв. Хай там як, але старий добрий лук нiколи не втрачав своеi принадностi – йому не треба вередливого пороху, вiн не гуркотить при пострiлi, а тятиву, щоб не вiдсирiла пiд дощем, завжди можна сховати за пазухою. Та й вправний лучник здатний безупинно метати стрiли, тодi як пiстоль треба перезаряджати.

Бачачи таку справу, точнiше – зрозумiвши безнадiйнiсть свого становища, татари почали тiкати, кинувши бранцiв. Пробивалися люто, не шкодуючи нiкого, бо на кону сутички стояло життя.

Тодi Лизогуб, який очолював козакiв у цiй потичцi, наказав переслiдувати татар, щоб ущент розбити загiн. Козаки, переловивши коней убитих татар, кинулися навздогiн. А тi татари, яким удалося вирватися з балки на рiвну мiсцину, почали гуртуватися в загони, вочевидь збираючись дати козакам вiдсiч.

І дiйсно, розвернувшись, татарськi вершники осипали козакiв градом стрiл та зiйшлися з ними в рукопашну. А потiм знову кинулися навтьоки. Це був давнiй, добре знайомий козакам прийом, коли татари заманювали ворога до того мiсця, де були прихованi додатковi сили. Тому обережний Лизогуб, запiдозривши, що неподалiк е великий чамбул, наказав козакам повертатися.

Раптом Михайло побачив, як татарин стягнув Семена арканом iз сiдла та поскакав геть, тягнучи його за собою.

– Господи Боже! – вигукнув Михайло та кинувся зятевi на допомогу.

Вiн наздогнав татарина та, зловчившись, шаблею розрубав мотузку аркана. А татарина вбив.

Михайло розвернувся й поскакав назад, до Семена, коли вiдчув рiзкий бiль у нозi – зi стегна, не захищеного обладунками, стирчала стрiла. Михайло пригнувся, щоб уникнути iнших стрiл, майже доскакав до Семена, який уже пiдвiвся, але раптом його кiнь страшно заiржав, став дибки та понiсся полем, куди очi дивилися. «Дiдько! Коня пiдстрелили!» – зрозумiв Михайло.

Справа була кепська, бо тварину, яка сказилася вiд болю, важко зупинити. Михайло озирнувся – позаду були товаришi, якi кинулися йому на допомогу, а попереду – татари. «Треба стрибати! Нехай краще щось собi зламаю – кiстка зростеться, анiж розiб'юся на смерть!» – вирiшив вiн i перекинув праву, поранену ногу, збираючись стрибнути на повному скаку, коли зовсiм поруч пролунав кiнський тупiт. Скинувши очi, Михайло побачив перед собою спотворене ненавистю вилицювате обличчя з розкосими очима, якi блищали з-пiд кудлатоi шапки. Це було останне, що вiн бачив, – татарин навiдмаш ударив його палицею, цiлячись в обличчя. Михайло спробував ухилитися, але татарин виявився спритнiшим. Вiд удару Михайло впав, i кiнь потягнув його в степ, бо лiва нога застрягла у стременi.

Товаришi Висоцького, якi помчали йому на допомогу, не встигли лише на декiлька хвилин. Татари кинулися навтьоки. Розлюченi козаки якийсь час переслiдували iх, але потiм повернулися. Втрати були невеликi – декiлька поранених, двое вбитих i Михайло. Нiхто не мав сумнiвiв, що полковий суддя Висоцький загинув, бо татарин розтрощив йому голову – усi добре бачили, з якою силою той ударив палицею.

Вiрити у це не хотiв лише бiдолашний Семен, розумiючи, що тесть загинув через нього. Тому побiг до Лизогуба вимагати вiдправити людей на пошуки Михайла. Полковник, ховаючи очi, мовчав – вiн не сумнiвався в загибелi Висоцького та не хотiв зайвий раз ризикувати своiми людьми.

– Це марно, – нарештi вичавив iз себе Іван. – Твiй тесть загинув.

– Мiй тесть такий, що й чорта з пекла за роги виведе! – крикнув Семен. – Я вимагаю, щоб ти знайшов його. Вiн живий! Я бачив, як вiн ухилився! Якби не оскаженiлий кiнь…

– Хлопче, вiн зачепився ногою, i кiнь потягнув його! – вигукнув Лизогуб. – Якби вiн був живий, то звiльнився б!

– Я благаю тебе в iм’я Христа – вiдправ людей знайти його! – зi сльозами на очах крикнув Семен. – А втiм, Бог тобi суддя! Я сам пiду його шукати! Як не знайду живого, то хоч тiло привезу!

– Усе одно треба вiдправляти роз’iзд, – похмуро мовив канiвський полковий осавула. – Невiдомо, чи немае поблизу бiльшоi ворожоi сили, бо потрапимо з калюжi в болото. Та й Одинець тобi дорiкатиме, що не шукав його полкового суддю. І черкасцi, якi з тобою, обуряться, що ти кинув iхнього товариша.

– Що ж, пошукайте, – дозволив Лизогуб.

Козаки, переважно черкасцi, вирушили на пошуки. З ними поiхав i Семен, не зважаючи, що був поранений та забитий пiсля волочiння на арканi.




Роздiл VI. На клик пугача


У сiмох няньок дитя без ока.

    Украiнська народна приказка

Юрiй зi своiми порадниками справдi навмисне не поспiшав до Шереметева. А дiзнавшись про угоду мiж Польщею та Кримом, тим паче не квапився, розраховуючи, що поляки i татари знищать гонорового Шеремета разом з пiдлизнем Цицюрою. Або супротивники так заслабнуть у боях, що iхне свiже вiйсько зможе диктувати своi умови.

Усупереч наказу царя бiля Юрiя перебували такi солiднi та бувалi особи, як Гуляницький, Яненко, Лiсницький, Каплонський. Також долучилися Богун, Гоголь, Ханенко та Зеленський, якi начебто чекали на Шеремета бiля Макiвцiв. Навiть Тетеря з колишнiм генеральним писарем Грушею прибули з Польщi та приедналися до юного гетьмана! Звичайно, ця душевна компанiя дуже не любила Московiю, бо мрiяла про вiльну та не залежну вiд iнших держав Украiну.

Неквапно iдучи Гончарихою, Юрiй i його старшина отримували донесення вiд шпигунiв та втiкачiв про перебiг боiв мiж москвинами та поляками. А дiйшовши до розореного мiстечка Слободища, затишно розташували свiй кiш на вузькому пiдвищеннi навпроти мiста, до якого з лiвого боку прилягала драговина, з правого – виярок, а з тилу – лiс. Дорога, яка вела до коша, була занадто вузькою, щоб по нiй мiг пройти пристойний загiн. Окрiм того, шлях перерiзала багниста рiчка Гнилоп’ять, через яку кiннотi та пiхотi важко перебратися без спецiально збудованих гатей. Розташувалися за всiма правилами бойового мистецтва!

Поблизу Юркового коша 27 вересня з’явилися поляки, навмисно вишикувавшись широким фронтом, щоб справити на козакiв гнiтюче враження. Але поява ворога не стала несподiванкою, бо вiдучора навколо коша нишпорили татари, втягуючи козакiв у невеликi герцi. Тому одразу пiсля появи полякiв старшина наказала додатково обкопати кiш та направила приблизно тисячу козакiв загородити едину зручну переправу через Гнилоп’ять.

Тодi Любомирський вiдправив невеликий загiн вибити козакiв з переправи, що було справжнiм божевiллям. Але вiн мав усього дев’ять тисяч воякiв i десять важких гармат, тому потужнiшого загону видiлити не мiг. А стояти проти ворога та чекати, коли той нападе, теж було н?коли – невiдомо, як iдуть справи в Потоцького.

Утiм, щойно поляки наблизилися до переправи, козаки знялися та квапливо вiдступили до свого коша. А все тому, що загони татар переправилися через Гнилоп’ять вище за течiею та вдарили б козакiв з тилу, якби тi не пiшли. І поляки з татарами кинулися переслiдувати козакiв.

Особливо лютували татари, вбиваючи всiх, кого вдалося наздогнати. Одну сотню козакiв вони загнали в покинуту дерев’яну церкву. А потiм спiшилися та, затулившись старими дошками й загородками, пiшки приступили до неi. Козаки почали вiдстрiлюватися через проробленi отвори та вiкна, убивши й поранивши декiлькох осiб. Тодi розлюченi татари набрали великi зв’язки соломи та, прикриваючись ними, пiдiйшли до глухоi церковноi стiни. Тут вони за допомогою цiеi ж соломи пiдпалили церкву з усiх бокiв. Поляки, зрозумiвши жорстокий задум бусурман, намагалися вiдбити козакiв – хоч вони й вороги, але теж християни i не заслуговують на таку люту смерть. Але розлюченi татари вiдганяли всiх заступникiв. Із жалем спостерiгали поляки, як горить церква, а приреченi на жахливу смерть козаки викидаються з вiкон i гинуть пiд татарськими шаблями, а iншi задихаються в диму.

Але ця трагедiя дозволила полякам зайняти залишки укрiплень зруйнованого Слободища. Звiдси Любомирський вiдправив свое вiйсько на штурм Юркового коша, виголосивши велемовну та палку промову, головна думка якоi зводилася до того, що солдати мусять вiдняти в козакiв iхнi шляхетськi права, а козаки мусять кров’ю змити свое шляхетство.

Промова всiм сподобалася, тому польське вiйсько пiд градом козацьких куль баско пiшло в атаку та пiдiбралося до самих укрiплень коша. І, запримiтивши дiлянку завдовжки тридцять крокiв, не змiцнену окопами, а лише заставлену возами, поляки кинулися туди, вибили звiдти козакiв та увiрвалися до коша. Такий успiх ворога деморалiзував вiйсько Юрася, яке побiгло до лiсу. І знову сталася прикрiсть – замiсть того, щоб добити ворога, польськi солдати зайнялися грабунками. Марно ватажки намагалися приструнити своiх пiдлеглих – iх нiхто не слухав. Дiйсно: vivat здобич!

Але за кошем шлях козакам перерiзали татари. Воiстину мав рацiю Сципiон Африканський Старший: hostibus fugientibus pontem auream astruendam[39 - Ворогу, що тiкае, будуеться золотий мiст (лат.) – тобто даеться можливiсть безперешкодно втекти.]. Проте татари не знали, хто такий Сципiон i що вiн говорив. Їхнiй напад дуже нашкодив полякам – вiд безвиходi козаки повернулися у власний кiш та вдарили по зайнятих грабунками поляках, якi через свою пожадливiсть не змогли чинити гiдний опiр. Звичайно, польське вiйсько втекло так само швидко, як i захопило кiш. Причому тiкало, куди очi дивилися, мов табун сполоханих коней!

Але особливо важко довелося польськiй кiннотi, яка стала уздовж козацького коша – потрапивши в тiснину мiж кошем i болотом, драгуни утримували досить невигiдну позицiю на схилi пагорба навiть пiсля того, як польська пiхота втекла. Розлюченi козаки погнали кiнноту в болото, i блискучi вершники зорали його своiми списами та заслали корогвами – багатьом довелося злазити з коней та безславно рятуватися пiшки, грузнучи в бридкому багнищi.

Незважаючи на вiдчутнi втрати, Любомирський перегрупував свое вiйсько та знову кинув його на козацький кiш. Звичайно, осмiлiлi козаки блискуче вiдбили цю атаку. Доведений ледь не до вiдчаю Єжи знову кинув свою пошарпану армiю в бiй, але безуспiшно – козаки стояли мiцно. І ввечерi Любомирський вiдвiв змучених воякiв за рiчку, де став у полi. Без багать, без iжi.

На землю тихо опустилася осiння нiч, коли Яненко з усiею можливою обережнiстю вислизнув з коша. Злодiйкувато озираючись на всi боки, квапливо пробiг вiдкриту луку та шуснув у темний лiс, досадуючи, що пiд ногами шелестить листя та потрiскують опалi гiлки. «Що поробиш, – зiтхнувши, подумав Павло. – Я вже старий, тому ступаю, мов ведмiдь!» Зайшовши в лiс, вiн ухнув як пугач. Усмiхнувся, згадавши, як у далекiй безтурботнiй юностi його вчив старий запорожець. З глибини лiсу пролунала вiдповiдь iншого пугача. Павло пiшов на цей клич, натикаючись на стовбури та кущi, iнодi ухаючи, щоб визначити напрямок. Попереду блимнув вогник, але згас. І Павло квапливо побiг на нього, перечепившись через бурелом i ледь не гепнувшись. Вiн ще раз ухнув i зрадiв, почувши iншого пугача просто перед собою. Пройшовши трохи вперед, Павло неголосно гукнув: «Іване!» Знову блимнув вогник потайного лiхтаря, вихопивши з мороку постать Виговського, i Павло кинувся до нього.

Двое друзiв мiцно, до хрусту в кiстках, обнялися. І хоч в пiтьмi не було нiчого видно, але обидва шкiрою вiдчули взаемнi погляди, сповненi глибокоi приязнi та туги через те, що життя розкидало iх у рiзнi боки.

– Як там моя Оленка? – одразу запитав Іван, бо це турбувало його найбiльше.

– Добре, – запевнив Павло. – Їi часто вiдвiдують та втiшають моi дружина та сестра. Вона стiйко тримаеться. Сильна вона в тебе! Я за всякоi нагоди натякаю Юрковi, щоб вiн повернув ii тобi, але, на жаль, поки що марно.

Виговський зiтхнув.

– Я вухам своiм не повiрив, коли Іванко сказав менi, що ти сьогоднi чекатимеш на мене в лiсi, – мовив Павло.

– Це велике щастя, що я в останнiм бою наткнувся саме на нього. Немов сам Господь подбав про це, бо невiдомо, чи вдалося б подати тобi звiсточку! Твiй син мене не впiзнав i зопалу ледь не вбив, – хихикнув Іван.

– А що поробиш? Ми вже думали, що нам сьогоднi жаба цицi дасть! Якби не напали татари, то досi б тiкали далi, нiж бачили б! – досадливо мовив Павло.

– Я не був упевнений, що поляки залишаться тут, проте вирiшив спробувати побачитися з тобою. Павле, я дуже ризикую, прийшовши сюди. Якщо мене викриють, то негайно стратять, – квапливо говорив Виговський. – Гетьмани роздiлили вiйсько. Зараз Потоцький стереже Шереметева, який тримаеться з останнiх сил. Та й усе польське вiйсько теж знесилене в боях. Вiд Юрася зараз багато залежить – якщо вiн пiде на допомогу Шереметеву, то врятуе його. Якщо пристане до полякiв…

– Полякам нiхто не допомагатиме! – сухо вiдрiзав Павло. – Так само i кацапам!

– Я не це мав на увазi. Поляки та москвини зараз дуже слабкi. Єдинi сильнi – це ми та татари. Тож ти мусиш посприяти, щоб Юрась почав перемовини з Газi Гераем.

– А потiм?

– А потiм треба з Польщею миритися.

– Вибач, Іване, але полякам бiльше не йму вiри! – неголосно вигукнув Павло. – Вони нас знову обдурять! Господи, як усе гiрко обернулося – билися, билися за ту волю, а все одно мусимо комусь коритися!

– Як не крути, а союз з Польщею кращий, нiж з Московiею, – сухо мовив Виговський.

– Так. Як не гiрко це визнавати, але краще польська шляхетнiсть, нiж московське холопство та пiдлота, – погодився Павло.

– Зараз дуже важливо переманити на свiй бiк Газi, – мовив Іван. – Укупi з ним можна розправитися якщо не з обома, то хоч з одним нашим ворогом. А потiм можна буде замиритися з Польщею на умовах тiеi угоди, яку я два роки тому уклав пiд Гадячем. Це наш шанс!

– Дуже в цьому сумнiваюся, – похитав головою Павло. – Хто з ним домовлятиметься?! Юрась дуже нерiшучий, а радникiв у нього цiлий вiз, i кожен свiй писок пхне. Так i виходить, що у сiмох няньок дитя без ока – та хiба б мiй дядько допустив би отаке безчестя, як Юрась сьогоднi? Чи його покiйний брат Тимiш, який молодшим за Юрка бився пiд Пилявцями? Це горе, а не гетьман, хоч вiн менi й брат! – скрушно вигукнув Яненко.

– Не журися, Павле, нiчого ми тут не вдiемо, – зiтхнув Іван. – І Юрiя вже не перевиховаемо. І, як не образливо менi це визнавати, але торiк його iм’я втримало Украiну вiд розколу. Тож сподiваймося на краще. А поки я дав вам пораду, як дiяти.

– Не впевнений, що зможу виконати твою пораду, але спробую. Слухай, а ти дiйсно хочеш знову повернутися на уряд? – несподiвано запитав Павло.

Було так темно, хоч в око стрель, але Іван скинув на друга насторожений погляд.

– Правду кажучи, лише ти годишся в гетьмани, – пояснив Яненко, бо Виговський мовчав. – І, гадаю, чимало старшини чекае на твое повернення.

– Поживемо – побачимо, – ухильно вiдповiв Іван та почав прощатися: – Що ж, мушу iти, щоб не попастися. Бережи себе, мiй дорогий друже!

– Бережи тебе Бог, Іванку, – прошепотiв Яненко, квапливо обняв друга та зник у пiтьмi. А Виговський швидко попрямував в iнший бiк – його чекав довгий i небезпечний шлях до польського табору.

Павло швидко пробирався лiсом, орiентуючись на вiдблиски багать коша. Мишею шмигнув через луку i вправно видерся на вал. Тут сторожив Демко, i Яненко побачив поруч iз ним Івана.

– Що сталося? – з тривогою прошепотiв Павло.

– Тату, треба квапитися, – пошепки вiдповiв Іванко. – Гетьман скликае таемну раду, щоб не знали простi козаки. Ледь ти пiшов, як про це повiдомив Дорошенко. Я збрехав, що ти втомився та мiцно спиш, i пообiцяв, що розбуджу тебе перед радою.

– Тьху, чорт! Вчасно я повернувся! Вас хтось бачив тут?

– Так, але прийняли за вартових.

У супроводi синiв Павло квапливо пiшов до гетьманського намету. Усерединi вже зiбралася вся старшина. Увiйшовши, Павло насторожено окинув усiх поглядом – чи не здогадуеться хто про його таемну прогулянку? Але на нього нiхто не звернув особливоi уваги – Юрась був немов не в собi пiсля подiй цього дня, а iншi були занадто стурбованi тим, що робити далi. Лише Дорошенко проникливо подивився на свого тестя, зиркнув на його чоботи, до пiдошов яких прилипли багнюка та падалишне листя, i виразно скинув бровою. Павло, уникаючи погляду зятя, шуснув за спину Юрася.

– Ну що, панове, – без вагань заговорив Лiсницький. – Треба повинитися та замиритися з поляками! У них величезна, досi не бачена армiя, яку лише Господь вiдае, як iм вдалося зiбрати. Вони й Шеремета з Цицюрою мiцно обложили, i нас ледь не перетворили на порох!

– Не iнакше, як правиця самого Творця воюе за полякiв, – похмуро притакнув Носач. – Не маемо iншого виходу, окрiм як миритися з Польщею!

І зовсiм було не схоже, що такий тертий калачик, як генеральний обозний Вiйська Запорозького, злякався польськоi сили. Найiмовiрнiше, Носач переживав, що юний гетьман не зважиться зректися царя.

– На квасолi ворожив? – пiдштрикнув Носача Богун, який ненавидiв i Польщу, i Московiю.

Носач уже вiдкрив рота огризнутися, коли його урвав Гуляницький:

– Облиште балачки! Господь завжди на боцi тих, за ким правда! Нинi ми мусимо…

– Як ми можемо зректися його пресвiтлоi величностi?! – несподiвано вигукнув генеральний писар Семен Голоухiвський. – Торiк ви самi бачили, як Господь покарав нас за те, що Виговський зрадив його царську величнiсть! Але його величнiсть милостиво нам вибачив…

– Це ми зламали присягу, дану королю! – урвав його Лiсницький. – І за це нас сьогоднi Господь покарав. А твiй цар мрiяв перетворити нас на холопiв. І лише Виговський…

– От через науку Виговського, цього ляського запроданця, ви отримали кару вiд його царськоi величностi! – вперто гнув свое Голоухiвський. – І якщо нинi зважитеся на таку крамолу, то гнiву Олексiя Михайловича не буде меж!

– Семене, припини! – осмикнув писаря Гуляницький. – Ти ж сам бачиш, що перебувати у будь-якiй дружбi з царем неможливо! Чому ж так уперто гнеш свое? На мою думку, нинi найзручнiший час розпочати перемовини з гетьманами! Вiд цього залежать не тiльки нашi долi, а й доля всiеi Украiни.

– Для нас повинна мати значення не присяга, – подав голос Яненко, – а лише нашi iнтереси, бо сьогоднi вигiдно присягати одним, завтра – iншим, але власний шлях залишиться при нас. Маемо дбати лише про своi вигоди.

– Яким чином про них дбати? – роздратовано запитав Гоголь. – Ти сам бачиш: що б ми не робили, нас усi сусiди готовi в ложцi води втопити!

– Я вважаю, що спочатку треба домовитися з татарами, – не зважаючи на цi слова, спокiйно мовив Яненко. – Сьогоднi поляки мали успiх лише завдяки своiй стрiмкiй атацi та незгодi помiж нами. Але польське вiйсько знесилене в боях, так само як i вiйсько Шереметева. А кримському хановi страх як хочеться знищити Московiю. Тож гадаю, калга охоче погодиться укласти з нами союз.

– Це найкращий вихiд, – несподiвано подав голос Павло Тетеря та проникливо подивився на Яненка. – Залучивши хана в союзники, нам буде легше замиритися з Польщею на вигiдних нам умовах. Юрку, а ти чого мовчиш? Ти – гетьман, i мусиш ухвалити рiшення, якому всi коритимуться.

– Я не знаю, що менi робити! – знервовано вигукнув Юрiй, який вiдсторонено слухав суперечку полковникiв. – Я не уявляю, що тепер буде! Навiщо я вас послухався? Нас сьогоднi ледь не знищили! І хто? Ви ж самi казали, що польська армiя слабка! І оця слабка армiя сьогоднi ледь не знесла мiй кiш! Ох, на горе я дослухався вас зрадити Шереметева. Краще б я одразу до нього приеднався! Нехай би вiн командував!

Бiдолашний Юрко нiяк не мiг отямитися пiсля сьогоднiшнього бою. Торiк улiтку вiн воював, але з допомогою Сiрка. І з ким? З напiвпорожнiми татарськими улусами, де чинити спротив до пуття було нiкому. А сьогоднi вiн побачив справжне обличчя вiйни. І з голови не йшов спогад, як козаки тiкали. І як Богун, Гоголь, Гуляницький та iншi полковники зупиняли своiх людей, збирали iх у загони та мужньо вели в бiй. І самi при цьому йшли в перших рядах, наче були впевненi, що смерть iх не торкнеться! Юрiй усвiдомив, що нiколи не зможе дiяти так, як вони. І так, як його батько, який провiв усе життя в битвах i вiйнах. Бо в нього самого немае анi хоробростi, анi розуму до вiйни. І вiн геть не знае, що нинi робити та з ким миритися. От який вiн пiсля цього гетьман славного Вiйська Запорозького?

– І тодi цей клятий кацап здобув би перемогу нашими руками, а ми, наче без’язика худоба, мали б радiти з того, що цей скурвий син такий вправний вояка! – роздратовано вигукнув Лiсницький. – Ти не знаеш, якi насправдi польськi сили. І якщо ти сьогоднi побачив лише частинку армii та вiдбився, то це не означае, що ворог слабкий. Не те вiйсько сильне, яке велике, а те, яке очолюе розумний гетьман! Вияви мудрiсть – зречися Московii та замирися з Польщею без допомоги татар, бо тодi точно всi тут згинемо не за цапову душу!

– Юрку, у нас немае iншого вибору, бо така воля Божа! – вмовляв Носач. – Треба повинитися та пiдкоритися сильному, щоб вижити! А сильний сьогоднi – Польща! Тож починай перемовини з гетьманами!

– Пане гетьмане, не слухай нiкого! Ти вже раз обрав царя православного, i це угодне Господу Богу нашому! Тож тримайся Олексiя Михайловича, бо татари та поляки обдурять тебе, мов цигани на ярмарку! – знову втрутився Голоухiвський.

– Я не знаю, як краще вчинити! – вигукнув спантеличений Юрко. – Краще я зречуся булави!

– Я тобi зараз зречуся! – суворо осмикнув його Лiсницький. – Ти взагалi розумiеш, що верзеш? Кого ми зараз гетьманом оберемо? Чи ти хочеш у такий важкий час сiрому збурити, бо ii думки нiхто не спитав? Вирiшуй…

– Та вiдчепiться вiд мене! – плаксиво крикнув Юрко. – Господи! Та навiщо це все менi треба? Отче мiй Небесний, присягаюся, що коли виживу пiсля цього пекла, то зречуся влади та в ченцi пiду, аби бiльше не бачити та не чути вас усiх з вашими клятими Польщею та Московiею! Чому я муситиму вiдповiдати за вас усiх, коли це ви вчинили вiроломно?!

Лiсницькому увiрвався терпець, i вiн стрiмко кинувся до Юрася так, наче зiбрався його вiдлупцювати. Але зупинився, бо у свiтлi свiчок побачив лютий погляд Яненка, який узявся за рукiв’я шаблi, – мовляв, тiльки насмiй пiдняти руку на мого брата, i я тебе на мiсцi зарубаю. Грицько зупинився та жорстко мовив:

– Пiсля мiркуватимемо про чернецтво! Зараз мусимо подумати, як виплутатися з цiеi халепи, в яку вплуталися через… Втiм, це вже неважливо! Нам залишаеться тiльки просити милостi полякiв, а москалi нехай самi виплутуються, як знають!

Юрiй зацьковано ковзнув поглядом по обличчях полковникiв, немов благав захистити його вiд заповзятливого Лiсницького. Але прочитав на iхнiх обличчях лише невдоволення та презирство.

– Юрку, заспокойся, не гарячкуй, – пролунав упевнений i спокiйний голос. Уперед вийшов Яненко, схилився над Юрiем та мiцно стиснув його плече. Зазирнув в очi. І погляд Павла був единим спокiйним та доброзичливим у цьому наметi.

– Ми зараз напишемо листа Газi Гераю, запропонуемо йому союз. Пообiцяемо багато грошей, якщо вiн стане на наш бiк або покине полякiв та повернеться додому. Або щонайменше стане посередником мiж нами та поляками. Почекаемо, що вiдповiсть калга, а потiм вирiшимо остаточно, з ким миритися – з Польщею чи Московiею. Домовилися? – м’яко запитав Павло.

Юрась поглянув братовi в очi та несподiвано вiдчув спокiй – у цьому свiтi е хоч одна людина, яка не гнiваеться на нього, не зневажае, а намагаеться пiдтримати.

– Добре! – вигукнув хлопець.

– І зауваж: простi козаки нiколи не приймуть мир з Польщею добровiльно. Тiльки через безвихiдь! Так само ми всi мусимо миритися з Польщею через безвихiдь, бо риба шукае, де глибше, а людина – де краще. І запам’ятай на все життя: найголовнiше – iнтереси твого народу. Це те едине, що треба берегти, про що треба дбати, бо вiд цього залежить i твое спокiйне життя! – м’яко, але твердо мовив Павло. А потiм наказав Голоухiвському: – Складай листа, а гетьман пiдпише.

Нiхто з полковникiв Павловi не заважав, бо його рiшуче втручання припинило суперечки. Сам Павло почувався анi живим, анi мертвим – якось легко йому все вдалося. «А що потiм? – думав вiн, спостерiгаючи, як писар пише листа. – Невже Іван справдi поверне собi булаву? Господи, буде добре, якщо вiн знову гетьмануватиме!»

Ледь замрiв свiтанок, як до калги вiдправили гiнця. Однак затiя з трiском провалилася, бо про гiнця пронюхав Любомирський, i роздосадуваний Газi мусив показати йому листа та вiдмовитися вiд перемовин з Хмельниченком. Утiм, з гiнцем Юрася калга вчинив по-людськи – вiдiслав його неушкодженим з вiдмовою.

Найбiльше ж за всiх досадував Іван Виговський. Вiн стiльки сил поклав, пiдготовлюючи грунт для цього альянсу, а тепер усе пiшло прахом! І вперше за багато рокiв Іван вiдчув непiдробний страх, бо якби Любомирський дiзнався про його таемнi старання, то неодмiнно б стратив. І нiхто б за нього не заступився, бо намагання пiд час вiйни розiрвати союз Криму та Речi Посполитоi – вiдверта зрада.

У кошi Юрася причин вiдмови Газi не знали, тому теж неабияк струхнули, бо ця невдала спроба перемовин по сутi була зрадою царю Олексiевi. Але цього разу полковники дiяли швидко та злагоджено – Юрiевi наказали написати царевi, думному дяку Алмазу Іванову та воеводi Ромодановському, який стояв у Белгородi, поскаржитися на свое тяжке становище, розповiсти про неможливiсть з’еднатися з Шереметевим та попросити Ромодановського прислати ще московського вiйська та тих козакiв, якi залишилися в Украiнi на чолi з Сомком. Останнього Юрко призначив наказним гетьманом на час своеi вiдсутностi. Дiйсно, кому ще можна довiритися, як не рiдному дядьковi?!

Звичайно, полковники чудово розумiли, що Ромодановський без царського наказу й з мiсця не зрушить, а Олексiй якщо й пришле допомогу, то в кращому випадку через мiсяць. Але цi петицii будуть зайвим доказом iхньоi безпорадностi у цiй клятiй вiйнi. Послами у Москву Юрiй вiдправив Михайла Суличича, Нестора Кононовича i Григорiя Дорошенка, рiдного брата Петра Дорошенка. Водночас старшина вiдправила до Шереметева гiнця, пропонуючи йому прориватися до села П’яток, де вони чекатимуть на нього з пiдкрiпленням.

Становище Шереметева було настiльки важким i безвихiдним, що вiн уже не сумнiвався в Юрасевi. І 4 жовтня воевода вишикував залишки своеi змученоi армii у вагенбург, збираючись прориватися до Хмельниченка. Шереметев згадав досвiд Дрижипiльськоi битви[40 - Охматiвська битва, що вiдбулася 19—22 сiчня 1655 р. мiж союзним вiйськом Украiни та Московii з одного боку i Речi Посполитоi та Криму з другого. Битва тривала всю нiч у мiсцинi мiж рiчками Багвою та Буртами. Пiзнiше ii назвали «Дрижиполе», бо поле бою дрижало вiд холоду та вогню. Пiд час битви, зокрема через нестiйкiсть москвинiв, украiнцi мусили вiдступити до Охматова.], у якiй сам брав участь, – тодi покiйний Хмельницький та Богун вишикували свою армiю пересувним табором у декiлька рядiв уздовж та завширшки i таким чином втекли пiд самим носом у полякiв. Але бiдолашний зарозумiлий Шереметев не врахував, що блискуча витiвка Богуна та Хмельницького вiдбулася взимку, коли грунт був мерзлий. А пiсля неймовiрно дощового вересня земля перетворилася на суцiльне багно, в якому й загрузла його армiя.

Втiм, поляки не змогли скористатися цим промахом Шереметева, бо Потоцький не мав достатньо сил, щоб його розбити. Не допомогло навiть втручання Любомирського, який стояв пiд Слободищем проти Хмельницького, – Єжи мусив залишити там загони татар та Івана Виговського, а сам поквапився на допомогу Потоцькому. Єдине, що вдалося польському вiйську, – так це загнати Шереметева до лiсу поблизу Росницi та взяти в облогу. Уже втрете!

Мабуть, саме через перебування поблизу Слободища Виговського вiйсько Юрка спокiйно рушило до П’яток для з’еднання з Шереметевим. Але зустрiвши спiввiтчизникiв, якi втекли пiд час вiдступу Шереметева, i дiзнавшись про чергову невдачу воеводи, вiйсько Юрiя повернуло назад. Усi полковники розумiли, що варто iхньому порiвняно не втомленому вiйною, а тому досить сильному вiйську втрутитися, як поляки неодмiнно були б розбитi. Проте навiть простi козаки не хотiли рятувати Шереметева, який ставився до них, мов до безправного бидла. Та й старшина вже остаточно визначилася – треба миритися з Польщею.

Для перемовин про мир вiдрядили Петра Дорошенка. Але перед вiд’iздом Петро знайшов свого тестя та вiдверто запитав:

– Батьку, я впевнений, що ти обiзнаний у цiй справi набагато бiльше, нiж удаеш, тож як менi поводитися в полякiв?

– Чому ти мене питаеш? – здивувався Павло. – Хiба Юрась не дав тобi настанов?

– Де ти був перед тiею радою? – вiдверто запитав Петро. – Ти не спав, як сказав Іванко.

Замiсть вiдповiдi Павло оскiрився у широкiй усмiшцi, немов хотiв похизуватися перед зятем рiвними, на подив бiлими зубами, якi не пожовтiли пiсля багатьох рокiв курiння тютюну.

– Невже ти не довiряеш менi, своему зятевi? – дорiкнув Петро.

– Нi, Петруню, якраз тобi я вiрю найбiльше. Інакше не вiддав би за тебе свою едину доньку ще дитям. Але менi не хочеться вплутувати тебе в цi iнтриги, бо я хочу, щоб ви з Фрузею спокiйно дожили до глибокоi старостi, – вiдверто мовив Павло. – Та й ти завжди начебто був не проти царя.

– Був! Колись я дiйсно вважав, що з Московiею буде краще. Але вiдтодi багато чого змiнилося, – чесно зiзнався Петро.

– Розумiеш, того вечора я потайки бачився з Виговським, – вирiшивши бiльше не таiтися вiд зятя, почав розповiдати Павло. – Це вiн порадив миритися з татарами, бо поклав чимало сил на цю справу i сподiваеться на примирення з Польщею на таких умовах, якi будуть вигiднi Украiнi.

– Як можна вiрити Виговському?! – нахмурився Петро.

– Можна! Не думай, що коли вiн живе в Польщi, то став зрадником. Або мститься нам за торiшню зраду. Вiн народився украiнцем i ним залишився навiть в опалi. І, як йому не образливо за себе, але вiн ставить суспiльне благо вище за особисту кривду.

– Та хто б сумнiвався! – уiдливо вiдказав Петро.

– Не кажи так. Бути гетьманом Вiйська дуже важка ноша – не кожен ii подужае. А якби ти був гетьманом, то чи впорався б? – запитав Павло, на що Петро лише знизав плечима.

О, яка химерна ця доля! Зять з тестем i помислити не могли, що мине всього лише шiсть рокiв, i Петра проголосять гетьманом. І нiколи Украiна не матиме такого вперто вiдданого iй гетьмана, як Петро Дорошенко.

– Отож! Тому не суди iнших, коли в самого кишка тоненька, – повчально мовив Павло. – Як опинишся в таборi полякiв, то пам’ятай одне: найголовнiший твiй спiльник – це калга. Лише вiн здатний якось вплинути на полякiв, бо хан зацiкавлений у союзi з Украiною та послабленнi Московii.

– Як свiдчить досвiд, покiйний брат нинiшнього хана волiв стригти й Украiну, й Польщу, мов овець, – похмуро мовив Петро, згадавши, як часто покiйний хан Іслям Герай втручався у перемовини мiж Польщею та Украiною, прагнучи не допустити посилення жодноi зi сторiн. – Саме через двоедушнiсть покiйного хана Хмельницький мусив зв’язатися з Московiею.

– Що поробиш! Мiй дядько робив для Украiни все, що мiг. І будь обережним, Петрусю, – попросив Павло. – Фрузя дуже тебе кохае, бережи себе заради неi. Помагай тобi Бог!

З цим напуттям Петро вирушив до полякiв. З юних лiт вiн перебував при покiйному Хмельницькому, багато чого навчився в нього, допоки сам не став полковником. Утiм, його батько подбав i про хорошу освiту для синiв, тому Петровi нiчого було хвилюватися за манери. Майже перед самим польським табором Петро зняв шкiряну кирею[41 - Додатковий верхнiй чоловiчий одяг з каптуром або вiдлогою, по сутi – широка накидка-плащ, яку вдягали поверх кожуха чи шуби для додаткового захисту вiд негоди або вiтру.], яку вдягнув, щоб не забрьохатися багнюкою, i нишком оглянув себе – чи чистий одяг, чи добре сидить? Усе ж таки вiн представляе гетьмана Вiйська Запорозького по обидва боки Днiпра, тож мусить мати блискучий вигляд. Петро навмисно вбрався в найкращi шати, якi захопив з собою i якi, на щастя, не встигли вкрасти поляки, – темно-червоний жупан з дрiбним срiбним вiзерунком та кунтуш кольору королiвського пурпуру з комiром з хутра чорноi лисицi. І мимоволi згадав дружину – це Фрузя подарувала йому цей кунтуш. «Хочу, щоб ти в мене був найошатнiший!» – сказала вона тодi. А ii очi були млосними вiд кохання. І Петра охопила туга за дружиною. Але вiдкинув почуття, бо на нього чекала важлива справа.

Петра прийняв Любомирський, оскiльки Потоцький досi хворiв. Єжи мав не такий солiдний вигляд, як Дорошенко. По-перше, вiн був у лiтах, а Петро – у зенiтi молодостi. По-друге, зайнятий боями Єжи не завжди встигав причепуритися, i квiтучий та ошатний козацький посланець викликав у нього, шляхетного магната, цiлком зрозумiле роздратування. Навiть Газi Герай, якого теж запросили на цi перемовини, мав кращий вигляд. Воно й не дивно, Газi – дитя степiв – почувався в польових умовах мов риба у водi. Та й був практично однолiтком Дорошенка.

Мабуть, через цi обставини Любомирський прийняв Дорошенка холодно та гонорово. Дорiкав зрадливiстю, не зважаючи на виправдання Петра, що гетьман Хмельницький явився не воювати з поляками, а напоумити полковника Цицюру покинути Шереметева. Саме тому юний гетьман щиро дивуеться нападам польськоi армii, коли помисли його чистi та дружнi. Але врештi-решт Петровi набридла пиха Любомирського, тому вiн гордовито мовив:

– Краще приймiть нас, пане гетьмане, як годиться приймати рiвних собi. Бо якщо й надалi воюватимете з нами, то муситимемо задiяти своi рушницi та гострi шаблi. А вiдчай та наша честь, потоптана вами, нададуть нам неабиякоi вiдваги!

– Ви менi погрожуете, пане Дорошенко? – прошипiв Любомирський.

– Хiба в моiй руцi е зброя? – бiлозубо усмiхнувшись, запитав Петро. – Але ваша зарозумiлiсть породжуе бажання захищатися – з нашоi козацькоi зброi може вилетiти такий вогонь, який перетворить на дим усi вашi надii на перемогу.

– Ви мусите примиритися з козаками, – утрутився в розмову Газi. – Не варто вам, полякам, дражнити цих бджiл – занадто болючими та гострими бувають iхнi жала. Краще отримуйте з них солодкий мед!

Петро нишком з вдячнiстю зиркнув на Газi. Але той i оком не зморгнув, а сидiв з ще бiльш гоноровим виглядом, нiж Любомирський.

– Найвигiднiше зараз, – продовжив Газi, – це, з’еднавшись з козаками, на славу пригостити москалiв, цих непроханих гостей. Лише тодi з волi Аллаха (преславний вiн i величний) ваше вiйсько здобуде перемогу.

Єжи скривився, бо цi слова припали йому не до смаку. Вiн розумiв, що примирення з Украiною – найкращий наслiдок цiеi вiйни, з усiх бокiв вигiдний для Польщi. До того ж Газi докладе всiх зусиль, щоб це замирення вiдбулося. Але на яких умовах? На тих, якi вигiднi Польщi? Чи Газi втрутиться й захистить iнтереси Украiни? Адже недаремно цей сучий син Виговський так завзято листувався з ханом! Може, вони вже домовилися вдарити Польщу в спину!

– Вiйсько його королiвськоi милостi потужне та мiцне i здатне дати вiдсiч будь-якому вороговi, як ваша милiсть мали можливiсть переконатися на шляху вiд Любара до Чуднова, – звернувся Єжи до калги, натякаючи на втечу татар пiд час вiдступу Шереметева.

Газi досадливо надув губи, бо тодi не змiг примусити своiх людей помирати пiд кулями задля користi полякiв i без прибутку для себе. Тому калга промовчав.

– Хоча ви, козаки, за вашi постiйнi бунти та зради Речi Посполитоi гiднi найлютiшоi кари, проте милiсть Його Величностi Яна-Казимира не мае меж, – урочисто виголосив Любомирський. – Ще перед початком цього походу вiн дав менi наказ: якщо ви покаетеся, то прийняти вашi вибачення, бо його величнiсть нiколи не сумнiвався в козацькiй честi та совiстi. Втiм, усi вашi дii свiдчать про вашу двоедушнiсть. І лише завдяки втручанню його милостi калги-султана, який вiрить у вашу щирiсть, я згоден вибачити вам вiд iменi мого короля та прийняти Вiйсько у лоно Речi Посполитоi. Запам’ятайте, пане Дорошенко, що лише завдяки заступництву його милостi Газi Герая я вiрю вам i вашому гетьмановi!

Дорошенко гнiвно нахмурився i вже вiдкрив рота, щоб дати гiдну вiдповiдь, коли Газi роздратовано вигукнув:

– Я ручаюся за козакiв! Вони не пiдуть на зраду та будуть покiрнi Речi Посполитiй!

Калга досадував, розумiючи, що гонор Любомирського може звести нанiвець усi перемовини. Але замiсть того щоб осадити гонорового поляка, вiн вирiшив натиснути на Дорошенка – пiдвiвся, пiдiйшов до нього i, вихопивши шаблю, пiднiс лезо до обличчя Петра. Урочисто вигукнув:

– Ось цiею шаблею мiй хазрет падишах мститиметься вам, козакам, якщо надумаете ще раз зрадити та вiдступити вiд Речi Посполитоi!

Петро спокiйно, двома пальцями, узяв лезо та вiдвiв його вiд свого обличчя.

– На яких умовах пан гетьман пропонуе мир мiж Вiйськом i Рiччю Посполитою? – запитав Петро. І насмiшкувато додав: – Гадаю, що не на тих, якi пiдкаже вам його величнiсть хан?

– Гадаю, що для обговорення умов буде доречно прислати комiсарiв. Ви прибули один, i я теж один, тож ми з вами не маемо права вдвох обговорювати таку важливу справу, – уже набагато м’якше вiдповiв Любомирський.

– Я передам вашi побажання його милостi гетьману Хмельницькому, – сухо мовив Дорошенко. Пiдвiвся, на знак прощання вклонився Любомирському та Газi як рiвним i був такий.

– Це дуже розумний та хоробрий козак, – задумливо мовив Газi, дивлячись Дорошенковi услiд. – Даремно ви були з ним такi зневажливi.

– Вiн холоп! Плебей! – вигукнув Любомирський. – Нехай буде вдячним, що я взагалi прийняв його як посла.

– Ви вельми нерозумнi, ефендi, – насмiшкувато мовив Газi. – Якщо золото падае в багнюку, воно не стае вiд цього мiддю. У вас чимало воякiв, народжених вiд благородних матерiв та родовитих батькiв, але яких Аллах обдiлив розумом! – з цими словами калга пiдвiвся та пiшов геть.




Роздiл VII. Новий альянс


Справедливiсть полягае в тому, щоб кожному вiддати належне.

    Марк Туллiй Цицерон

Ранок 5 жовтня видався сирим i похмурим. Перепаленi за лiто гаi понуро щулилися пiд холодним вiтром, який раз у раз дмухав та свистiв, зриваючи iхне рано пожовтiле листя. Побурiла, спечена трава вже почала гнити вiд постiйноi вогкостi. А з пiвнiчного заходу заходили важкi свинцевi хмари, погрожуючи крижаним дощем. І було так тоскно вiд цiеi непогоди, так важко на душi, хоч плач.

Утiм, Носач, Зеленський, Гоголь, Кравченко, Богун, Ханенко, Каплонський та Дорошенко не зважали на негоду, а терпляче стояли посеред шляху вiд Слободища до Чуднова. Їм випала честь бути комiсарами вiд Вiйська для обговорення новоi угоди з Польщею, i чекали вони на полякiв, якi мали б привезти заручникiв для гарантii iхньоi безпеки пiд час перебування в польському таборi.

Вдалечинi пролунали кiнський тупiт та людський гомiн. З’явилася польська делегацiя. Обидвi сторони сухо привiталися. Поляки вiддали козакам у заручники шляхтичiв Вiльчковського та Карчевського, вiд татар – Мехмета-мурзу, i, прихопивши козацьку депутацiю, квапливо рушили назад.

У польському таборi, окрiм Потоцького з Любомирським, козакiв зустрiли воевода брацлавський Мiхал Єжи Чарторийський, каштелян галицький Олександр Цетнер, стрийський староста Ян Собеський, шляхтичi Сокольницький та Шумовський. Прийняли козакiв мов рiдних, виявивши всю можливу в польових умовах гостиннiсть. Проте душевнiсть почала випаровуватися, коли поляки довiдалися, що козаки бажають миру на умовах тiеi угоди, яка була укладена Виговським у 1658 роцi пiд Гадячем, i яка так сильно збурила польське панство. Бо нiхто нiколи не хотiв бачити Украiну як Велике князiвство Руське, вiльне серед вiльних, рiвне серед рiвних.

– Якщо ви насправдi бажали миру, то чому торiк вiдступили вiд Речi Посполитоi? Чому продалися Москвi? А тепер, насправдi програвши вiйну, диктуете нам своi умови? – роздратовано запитав Потоцький.

– Ми ще не починали воювати! Якби почали, то вашi справи, пане гетьмане, були б кепськi! – в’iдливо вiдрiзав Носач. Та м’яко додав: – Його милiсть гетьман Хмельницький нiколи не мав бажання зрiкатися його королiвськоi величностi. Про це свiдчить його лист до короля, написаний одразу пiсля елекцii. Гетьман погоджувався перебувати пiд зверхнiстю короля навiть тодi, коли король i панство порушили умови Гадяцькоi комiсii. Ви, панове, обiзнанi, що у Вiйську пануе рiвнiсть краща та мiцнiша од вашоi шляхетськоi, тому бiльшiсть козакiв не влаштовувала нобiлiтацiя – лише деякi з наших товаришiв отримали шляхетство. Саме через цю умову бiльшiсть козацтва зволiла вiдвернутися вiд Речi Посполитоi та прихилилася до Москви. А ми, старшина, були невпевненi у щиростi його королiвськоi величностi – Вiйську не було надано суттевоi вiйськовоi допомоги у вiйнi проти Московii. І торiк та взимку польське вiйсько неодноразово нападало на нашi мiста. Хiба пiсля таких справ можна було вам вiрити?

– А зараз вiрите? Якщо вам не подобалася угода, чому ж торiк ваше посольство присягнуло на непорушнiсть цiеi угоди на сеймi у Варшавi? – сухо запитав Любомирський. – Мало того, що ви зламали присягу, так ще й пiдняли на нас зброю разом з москвинами, якi принесли вам стiльки горя.

– Не будемо зараз говорити, хто принiс нам бiльше горя – ви чи москвини, – вкрадливо мовив Ханенко та примирливо додав: – Його милiсть гетьман Хмельницький прибув сюди не для вiйни з вами, а щоб напоумити запроданця Цицюру покинути Шереметева. А ще його гетьманська милiсть щиро бажае простягнути королю руку для дружби. Про щирiсть гетьмана свiдчить насамперед те, що вiн не допомiг Шереметеву. А мiг би! І досi може, бо мае для цього достатньо сил.

– На мою думку, треба залишити в минулому всi суперечки та докори. Нинi з Божоi волi у нас е можливiсть забути минулi кривди та остаточно помиритися й припинити цю безглузду вiйну мiж нашими народами, – обережно мовив Чарторийський. – Залишiмо взаемнi звинувачення та пiдозри, панове. Краще обговорiмо умови нашого альянсу. Жоден з нас не хоче нав’язати вам, панове, щось таке, що принизило б вас або було на шкоду Вiйську. Тож найперше, що варто зробити, це вилучити з нашоi угоди пункт про Велике князiвство Руське. Це корiнь усього зла та незгоди помiж нашими народами. Нiхто з козакiв-лицарiв, враховуючи вашi звичаi та братерство, не стерпить над собою князя. Усi вашi вiльностi та привiлеi однаково залишаться при вас, а згадка про князiвство бiльше нiколи не посiе незгоди помiж нами.

Полковники не були юристами i мало зналися на полiтичному крутiйствi. Нiхто з них не володiв знаннями та гострим розумом покiйного Юрiя Немирича, який, власне, й створив iдею князiвства Руського. А пiдказати iм було нiкому, бо Виговського, звичайно, не допустили до цих перемовин. Тому жоден з полковникiв повною мiрою не усвiдомлював наслiдкiв – саме статус Украiни як Великого князiвства Руського був запорукою ii окремiшностi та збереження iхнiх вiльностей.

Утiм, Богун, Гоголь i Зеленський нутром вiдчували, що недаремно Виговський з Немиричем вигадали цю «крамолу» – Руське князiвство. На щось же вони розраховували, якщо, попри ненависть украiнцiв до полякiв, поклали саме такi умови замирення. Тому цi трое почали вперто наполягати на першому варiантi Гадяцькоi угоди. Але поляки так само вперто обстоювали свое, наполягаючи, що украiнцi склали торiк присягу, погодившись на урiзаний варiант, але порушили ii, i тому нинi мусять визнати свою неправоту та погодитися на iхнi умови. Перемовини зайшли у глухий кут, i висотанi суперечками сторони вiдклали iх до завтра. Тим паче настала нiч, i всi потребували вiдпочинку.

Уранцi 6 жовтня Потоцький з Любомирським скликали раду, на якiй бiльшiсть панiв вiдверто заявила, що не збираеться поступатися жодним пунктом, бо козаки, фактично програвши цю вiйну, не смiють висувати своi умови. Були навiть такi, якi вихвалялися негайно розбити вiйсько Хмельниченка, а потiм вирубати Шереметева. Проте Потоцький з Любомирським набагато тверезiше оцiнювали свое становище: хоч Шереметев ще тримався в облозi, сил битися в нього не було, а польське вiйсько зазнало дуже великих втрат, i на новi боi в них не вистачить сил. До того ж обидва гетьмани побоювалися позицii Газi Герая – як вiн учинить, якщо мир з козаками зiрветься? Калга, маючи достатньо орди, може стати на бiк козакiв i вкупi з ними знищити i полякiв, i москвинiв. Тому обидва гетьмани наполягали на примиреннi, мовляв, бiльше честi припинити мiжусобну вiйну, анiж продовжувати жорстоко проливати кров.

Козацьким полковникам теж нiхто не завадив порадитися мiж собою. Усi вони, як один, не бажали перебувати у московськiй неволi, але умови полякiв були неприйнятними. Це з одного боку. А з другого, усi полковники розумiли, що потрапили в неабияку халепу: у разi iхньоi вiдмови поляки укладуть з Шереметевим мир, i доведений до вiдчаю воевода погодиться на всi iхнi умови. І тодi Украiна або повернеться до Польщi на ще гiрших умовах, нiж пропонують зараз, або цар Олексiй почне мститися та пiде на Украiну вiйною зi сходу, поляки – iз заходу, а татари – з пiвдня. Бо недаремно ж Дорошенко розповiдав, що Газi ручався за цей альянс i погрожував мститися у разi його зриву!

До того ж з коша прийшла звiстка, що Юрась, мабуть, пiд тиском Лiсницького, вже написав Шереметеву листа, яким повiдомляв, що «…Так забажалося Богу всемогутньому, у руцi котрого уся влада над свiтом, i Вiйсько наше Запорозьке одностайним голосом волiе зостатися при його милостi королевi польськiм, своему природному пановi. Про це милостi твоiй повiдомляемо, щоб жодноi надii на Вiйсько Запорозьке не мав». При цьому Юрась ще i ехидно пiдписав листа: «Боярину i воеводi, i намiснику белозерському Василевi Борисовичу Шереметеву, пановi та улюбленому приятелевi нашому доброго здоров’я от Господа Бога бажаемо». Пiдписав, наче в обличчя плюнув, враховуючи змiст!

Це був остаточний та безповоротний кiнець усього, i полковникам не залишалося нiчого iншого, як погодитися на всi умови полякiв. Тому 7 жовтня були складенi новi пункти альянсу на основi угоди, затвердженоi сеймом у травнi 1659 року, до яких додали новi.

Вiднинi Вiйсько Запорозьке зрiкаеться царя Олексiя i бiльше нiколи не мае права шукати його протекцii чи будь-якоi iншоi, бо навiки вiддаеться в розпорядження польського короля.

Окремим пунктом вирiшили долю Цицюри. Зауважувалося, що хоча Тимiш образив короля i Рiч Посполиту, повставши разом iз заднiпровськими вiйськами проти свого пана, але, на прохання гетьмана запорозького, його прощають, якщо вiн залишить Шереметева. А всiм козакам, якi були з ним, теж дароване прощення та збереження iхнiх вiльностей.

Полкам Нiжинському, Стародубському та Чернiгiвському наказувалося залишити Долгорукова в Литвi та приеднатися до вiйська Чарнецького i Сапеги-старшого. А якщо це неможливо, то повернутися до Вiйська Запорозького.

Були врахованi й iнтереси Кримського ханства – прикордоннi татарськi мiста i весь Крим не зазнаватимуть нiяких нападiв вiд Вiйська Запорозького. І таке мирне сусiдство триватиме доти, доки триватиме дружба мiж Рiччю Посполитою, гетьманом Вiйська та Кримом.

Уважили й Виговського – окремим пунктом вписали, що Олена Виговська мае бути повернена своему чоловiковi[42 - Разом з Виговською свободу також отримувала дружина Грушi, колишнього генерального писаря.].

Також Хмельниченко був зобов’язаний пiсля завершення цiеi вiйни розмiстити вiйсько Любомирського на зимовий постiй в Украiнi та скликати козацьку раду, яка мае затвердити нову угоду.

Із цiею звiсткою до Хмельниченка вiдправили Дорошенка. І того ж дня, пiзно ввечерi, Юрась прибув зi своiм почтом до польського табору пiд Чуднiв, де його зустрiв та прийняв у себе Любомирський.

Єжи уважно роздивлявся цього дев’ятнадцятирiчного хлопчину, якого доля та iм’я батька поставили на чолi грiзного Вiйська Запорозького. Невисокий i чорнявий, зграбний, ввiчливий, зi стриманими манерами Юрась тримався тихо i трохи невпевнено. «Matko Boza! У ньому ж немае анi якихось здiбностей, анi вогника, який властивий молодим хлопцям, анi хитрощiв та заповзятливостi! Бiдолашнi козаки! Вiн же нiчого до пуття не може та не знае як в силу свого вiку, так i природних здiбностей, – обурено думав Єжи, дивуючись своему обуренню. – Вiн бiльше годиться до молитов та монастирського життя, нiж до шаблi та рушницi!» Втiм, Єжи гостинно прийняв Юрася, розмiстивши на нiч у своему наметi.

Наступного дня, 8 жовтня, новоявленi союзники урочисто склали взаемну присягу. Спочатку присягнули обидва гетьмани, потiм Юрiй, пiсля чого до козацького коша поiхали Вишневецький та Шомовський привести до присяги просте козацтво.

Лише чотири украiнцi демонстративно вiдмовилися i вiд присяги, i вiд пiдпису новоi угоди – Іван Богун, Остап Гоголь, Михайло Зеленський та Тимофiй Носач. Очевидно, цих чотирьох давнiх соратникiв гетьмана Богдана останнi подii багато чого навчили, якщо вони хоч так висловили спротив угодi, яка остаточно ставила хрест на незалежностi iхньоi Батькiвщини.

Тиснути на полковникiв нiхто не став, бо iхнiй протест усе одно нiчого б не змiнив. Тому все панство – i украiнське, i польське – влаштувало бенкет. Це одна з небагатьох особливостей, яка завжди зближувала двi нацii.

Того ж дня Юрiй написав Цицюрi листа, в якiм розповiв про свiй мир з Польщею та запропонував покинути Шереметева та приеднатися до нього, анiж загинути жалюгiдною смертю.

А що ж Шереметев?

Мабуть, уже тричi Василь прокляв цей похiд. А от чи покаявся у своему гонорi хоча б перед самим собою, не кажучи вже про Бога, – невiдомо. Становище його було бiльш нiж жахливе. І справа була не тiльки у вiйськовiй невдачi, а ще й у браку провiанту, пороху та куль. Солдати змушенi були iсти падалишню конину, але зварити ii не мали на чому – усi дерева в межах табору були спилянi. Залишилися тiльки вози, яких не можна було чiпати, бо це зайвий захист. А кожна вилазка по дрова в навколишнi гаi закiнчувалася страшним боем, i москвини та козаки мусили повертатися в табiр нi з чим. І, враховуючи осiнню негоду, дрова були цiннiшi за шматок хлiба, бо давали благодатне тепло, не кажучи вже про гарячий бульйон з кiнського падла. Тож коли ставало на годинi, солдати зрiзали дерен iз землi навколо свого табору та палили на вогнищах. Вiд холодноi та сироi погоди, вiд недоiдання чимало солдатiв та козакiв захворiло та померло, i весь шереметевський табiр нагадував пересувну домовину.

Але цi лиха тьмянiли порiвняно зi зрадою Юрася. Шереметев уже знав про це та розумiв, що вiднинi йому нiхто i нiщо не допоможе. До нього в табiр просочився гонець зi звiсткою, що начебто воевода Борятинський йде йому на помiч, але Василь знав, що в того мало вiйська. Та навiть якщо сам цар накаже спорядити нове вiйсько, то вiн його не дочекаеться, бо помре з голоду!

Проте здаватися Шереметев поки ще не зважувався. Вiн узагалi не знав, що тепер робити. І чи можна ще довiряти Цицюрi, який попри страшнi нестатки не покинув його?

Цицюра, звичайно, був обiзнаний про побоювання воеводи, тому невимовно боявся за власну шкуру. «Боком менi вилазить ця клята булава! Це сам Господь покарав мене за зраду! Але скоеного вже не виправиш, а моя смерть вже близько хоч вiд голоду, хоч вiд полякiв, хоч вiд Шереметева!» – гiрко думав Тимiш, кутаючись у накинуту поверх свитки стару попону, щоб хоч трохи зiгрiтися. Згадалося йому, як Шереметев, дiзнавшись про зраду Хмельниченка, оскаженiв та наказав стратити всiх чуднiвських мiщан разом з дружинами та дiтьми, якi, рятуючись вiд полякiв та татар, перебралися до нього в обоз. Тому коли пiзно ввечерi козаки потайки привели до нього посланця вiд Юрася, Цицюра затремтiв вiд жаху – раптом про це пронюхае Шеремет! Але коли прочитав листа юного гетьмана, то аж духом пiднiсся. Юрась пропонував йому у четвер, 11 жовтня, залишити табiр Шереметева та повернутися до нього. При цьому юний гетьман окремо наголошував, що Цицюру i всiх його козакiв вибачать i гарантують iм волю та привiлеi. На пiдвищеннi неподалiк табору стануть польськi гетьмани пiд своiми корогвами, i поруч з ними Юрась поставить свiй бунчук. А знаком почати вiдхiд буде прибуття польського вiйська пiд табiр Шереметева начебто для штурму.

Прочитавши, Цицюра спочатку невимовно зрадiв, а потiм насторожився – чи не пастка це? Чи не розправиться з ним Юрась за його замiряння на булаву? Адже цей хлопчина виявився не такий дурний, якщо так спритно пiдвiв Шеремета пiд монастир. Але iншого виходу не було, i Цицюра мовив до гiнця:

– Передай гетьмановi, що я в точностi виконаю його наказ.

– Його мосць бажае бачити не тiльки тебе, а й усе вiйсько до останнього козака. Не забувай про це, пане полковнику! – зухвало зауважив гонець.

– Бог менi свiдок, що не забуду! – збрехав Цицюра, бо вже вирiшив, що не скаже про це киiвському полковнику Василевi Дворецькому. Тимiш чудово знав, що Дворецький дуже вiдданий москалям, тому видасть його Шереметеву.

Настав четвер. Опiвднi полки польськоi пiхоти рушили до табору москвинiв. Кавалерiя мала наблизитися до правого боку московського табору. А пiхота, обiйшовши ворожий табiр злiва, мала б пiдiйти до редутiв. Звичайно, цi маневри стривожили Шереметева, i вiн негайно послав по Цицюру, щоб з ним порадитися.

Із самого вечора середи Тимiш не знаходив собi мiсця, хвилюючись за щасливий кiнець цiеi справи. І запрошення воеводи повалило його у жах – невже його викрили? Тому ледь бiля гетьманських корогв на узвишшi замайорiли бiлi кiнськi хвости Юрасевого бунчука, як Цицюра вiддав наказ негайно виходити з коша. До нього приедналися деякi полковники та вiсiм тисяч козакiв.

У цей час на пагорбi Потоцький, Любомирський i Хмельниченко здивовано позирали один на одного, не розумiючи, чому Цицюра вийшов так рано.

– Що вiн робить? – не витримавши, знервовано вигукнув Юрiй.

– Не турбуйтеся, ваша милосте, навряд чи Цицюра збираеться воювати, – упевнено мовив Любомирський. – Йому просто нiчим воювати! Швидше за все, вiн квапиться, бо… Матiр Божа! Татари! – заволав вiн.

Вiйсько Цицюри йшло полем, коли на його флангах дiйсно з’явилися ординцi, якi до цього ховалися в засiдцi. З криками «Алла!» та «Фетнече[43 - Бунтiвник (татар.).]!» татари налетiли на козакiв. Зав’язалася люта бiйка – частина козакiв кинулася уперед, до польського табору, частина почала вiдбиватися. Проте татари оточували козакiв кiльцем, зганяючи у купу, i в таких умовах козаки не могли чинити гiдний опiр, бо через тисняву заважали одне одному.

– Господи Боже! – з розпачем викрикнув Потоцький. – Вони ж зараз переб’ють iх усiх! Де наша кiннота? Негайно вiдправити туди гусар!

Спiшно послали по кiннi хоругви, якi насилу змогли вiдбити та оборонити половину вiйська разом з Цицюрою та декiлькома полковниками i з боем провести iх до свого табору. Інших козакiв татари забрали в полон, а близько двох сотень убили. Але найгiрше, що частина козакiв, бачачи таку справу, повернулася до Шереметева.

Розлюченi Потоцький та Любомирський негайно допитали Цицюру i, з’ясувавши, що той узагалi не читав листа Юрiя своiм козакам, посадили його пiд арешт. Таке покарання влаштовувало i Юрка, бо саме торiшня зрада Цицюри дала царю Олексiевi змогу диктувати Украiнi своi умови. Тому юний гетьман не став заступатися за нього. Натомiсть наказав Цицюрi писати листи до тих козакiв, що залишилися в таборi, та радити iм залишити Шереметева, обiцяючи, що татари бiльше не нападуть.

Такi дii орди викликали неабияку тривогу серед полякiв: чому i навiщо знадобилося хапати своiх же союзникiв? На докори гетьманiв Газi Герай сухо вiдповiдав, що усi козаки, якi перебували при Шереметеву, зрадники та бунтiвники, тому гетьмани не повиннi шкодувати за ними. А його люди проливали в цьому походi кров i нiякоi путньоi винагороди не отримали. «Навiщо вам тi бунтiвники? – запитував Газi. – Невже москвинiв теж боронити будете, коли вони вас, мов блощиць, били? Не давайте москвинам нiякоi пощади, якщо не хочете вiдчути на собi гнiв мого хазрет падишаха!»

Вiд калги обидва гетьмани пiшли в досадi, зрозумiвши, що вiн побоюеться iхнього можливого замирення з Московiею. І в цьому випадку Газi може домовитися з Хмельниченком на бiльш вигiдних умовах, нiж вони.

Ця зрада Цицюри стала останньою краплею в чашi вiдчаю Шереметева. До того ж на нього тиснули офiцери разом з боярами, вимагаючи розпочати переговори, бо чiтко бачили: ця вiйна програна, i нiчого бiльше гибiти. Тому 15 жовтня Шеремет вiдправив до полякiв думного боярина Івана Павловича з пропозицiею про перемовини.

Гетьмани мусили розповiсти про це Газi. І серед татар – як простих, так i знатних – спалахнуло обурення. Татари вiдверто заявляли, що коли поляки заведуть дружбу з москвинами, то негайно стануть iхнiми ворогами. Лише численними подарунками вдалося задобрити татарську знать, яка вгамувала своiх пiдданих.

Переговори розпочалися 17 жовтня. Гетьмани зажадали вiд Шереметева, щоб Московiя на вiки вiчнi вiдступилася вiд Украiни. З Киева, Переяслава, Нiжина, Чернiгова москвини мали б вивести своi вiйська до Путивля, залишивши в них усю зброю, артилерiю та припаси. Вiддати все листування з козаками. Видати козакiв, якi залишилися з ними, полякам. Виплатити полякам компенсацiю за вiйськовi збитки – чотири мiльйони злотих. Але особливо принизливу умову висунули Шереметеву – вiн мав присягнути, що до скону не воюватиме з Рiччю Посполитою. І допоки украiнськi мiста не будуть очищенi вiд московських солдатiв, вiн i ще триста знатних москвинiв залишатимуться заручниками.

Важко описати словами, що вiдчував пихатий Шереметев, коли йому, «вiрному царському холопiшковi», диктували своi умови тi, з кого вiн нещодавно насмiхався та похвалявся вирубати впень. Це була така велика ганьба, що якби Шеремет не був християнином, то неодмiнно б порiзав собi вени подiбно давньоримському патрицiевi, якому тиран-цезар наказав померти. Однак навiть у такiй принизливiй ситуацii воевода намагався бундючитися, заявивши, що вiддати паперiв вiн не може, бо «навiть думкою не годиться торкатися таемниць iхнього князя i монарха». А чотирьох мiльйонiв у нього при собi немае. На все iнше вiн згоден.

Здачу армii Шереметева призначили на 27 жовтня. Першими з табору вийшли козаки. Вони пiдходили до Потоцького та Любомирського i складали перед ними зброю. Сумне це було видовище: змученi голодом та нестатками люди в брудному одязi, приниженi своею поразкою.

Але нiхто не очiкував новоi трагедii – ледь тисячi зо двi козакiв склали зброю, як налетiли татари та переловили всiх. Тi козаки, якi тiльки виходили з табору, бачачи таке лихо, кинулися назад. Але наткнулися на ще гiрших нелюдiв – озлоблена своею поразкою кацапня почала або вбивати козакiв, або виштовхувати iх iз табору на поталу татарам. А деякi особливо голоднi вiддавали спiйманих козакiв татарам за шматок хлiба.

Втiм поляки, побоюючись остаточно розсваритися з татарами, не смiли втручатися. Так само побоюючись сварки з татарами, нiхто з вiйська Юрiя теж не мiг утрутитися та захистити землякiв. До того ж чимало Юрасевих козакiв знало, що бiльшiсть цих нещасних – та сама вiчно «скривджена та зневажена» голота, яка так охоче пiдтримувала покiйних Пушкаря та Барабаша i на яку торiк сперся Цицюра, продавши Украiну царевi. Тож чим менше буде отакого гультяйства, тим тихiше справи пiдуть.

За своi безбожнi старання кацапня отримала вiдповiдну винагороду. Наступного дня ледь москвини склали зброю перед Степаном Немиричем, якому випала честь удавати з себе особу Яна-Казимира – сидiти верхи на бiлому конi в розкiшному вбраннi, – як на них накинулися татари та переловили майже всiх. Лише небагатьом вдалося сховатися в польському таборi. Навiть на карету Шереметева напали, i поляки заледве оборонили воеводу i його почет.

Але ясир не задовольнив татар – Газi Герай зажадав вiд гетьманiв, щоб його вiйську вiддали московський обоз, точнiше те, що вiд нього лишилося пiсля численних боiв.

Ця вимога була неприемною, бо багато хто зi шляхтичiв дуже добре пам’ятав нещасний похiд Ракоцi 1657 року, коли татари теж розграбували обоз, що лягло плямою ганьби на польську нацiю. Але невблаганний Газi зажадав ще бiльше – видати йому самого Шереметева та всiх знатних бояр. А в разi вiдмови погрожував поскаржитися хановi, який пришле вiйсько на чолi з нуреддiном, i тодi всiм буде непереливки. Тим паче тридцятитисячне вiйсько нуреддiна начебто вже стоiть на кордонах Польщi! Робити було нiчого, i Потоцький з Любомирським мусили погодитися на вимоги Газi.

Татари налетiли на московський обоз, мов круки на стерво. Хто з москвинiв насмiв чинити опiр – був безжально вбитий, а хто валявся в ординцiв у ногах, благаючи пощади, – пiшов на арканi в Крим.

Але як вiддати Шереметева, який за домовленiстю мав би залишатися заручником у Польщi?

Любомирський з Потоцьким не вигадали нiчого кращого, нiж пiдсолодити гiрку пiлюлю – запросити воеводу на обiд, а пiсля вiддати татарам.

Звичайно, що Шереметев краще б пiшов на учту до диявола, анiж до гетьманiв. Але бранцi не владнi над своею долею. Схудлий i занедбаний Шереметев явився на обiд у супроводi найзначнiших бояр i найближчих соратникiв. З люттю Василь дивився на полякiв, якi приязно усмiхалися, але в iхнiх очах ясно читався глум: «Невже це той самий воевода, який ранiше ледь не до неба стрибав, а тепер тихiший вiд води?!» Тому обравши момент, Василь вiдверто заявив:

– Даремно ви дивитеся зi зневагою! Мене згубили не ви, а козаки. Це вони завели мою армiю в бiду, i в бiдi ж покинули! Клятий Хмельницький! Вiн лише прикидаеться дурним, а душа його повна пiдступу та злоби. Вiн гiрший вiд свого пiдлого батька, брехливого та хитрого. Нiколи ще такого не бувало, щоб яблуко вiд яблунi далеко вiдкотилося! Але найбiльша провина лежить на Цицюрi – це вiн виманив мене з Киева! Даремно я його послухався та пiшов у цей злощасний похiд, згубивши добре царське вiйсько!

– Може, i справдi левова частка вини лежить на козаках. Але ж дуже зручно скласти вину на того, кого поруч немае, – пiдштрикнув Потоцький, бо Юрiй, не бажаючи зустрiчатися з Шереметевим, вiдбув до свого табору пiд Слободище, а Цицюра перебував пiд арештом.

– Я два роки прожив в Украiнi, – задумливо мовив Шереметев, не помiтивши цiеi шпильки, – i постiйно спостерiгав зрадливiсть козакiв.

– Чому ж тодi не полишили Украiну, пане воеводо? – вкрадливо запитав Любомирський.

– Мене зупиняв Цицюра, обiцяючи козацьку покору! – вiдрiзав Шереметев, починаючи розумiти, що розмова повернула в невигiдне для нього русло. І палко додав: – Та вiн i вам чимало лиха накоiв, заберiть у нього душу! Проклятий народ цi козаки! Порiддя диявола! Не буде вам добра вiд дружби з ними – заведуть вас у провалля i там покинуть!

– Поки мiж нами та козаками не було вас, москвинiв, – несподiвано втрутився Беневський, – поти й життя в нас було добре.

Станiслав Беневський, звичайно, був присутнiм в армii, проте участi в перемовинах з козаками не брав – гетьмани цiлком справедливо побоювалися, що козаки не довiрятимуть такому депутатовi. Зате в перемовинах з москвинами пан Станiслав досхочу розважив душу, доклавши всiх своiх дипломатичних талантiв i красномовства.

– Козаки самi шукали милостi та пiдданства пiд високою рукою його царськоi величностi, – крiзь зуби процiдив Василь.

– Не пiдданства, а дружби, яку анi ви, анi ваш цар так i не змогли iм дати, – уiдливо сказав Беневський. – Якщо козаки такi зрадливi, то чому ж його царська величнiсть так прагне загарбати Украiну? Навiщо йому цей зрадливий народ?

– Для того ж, для чого потрiбен i вам, ляхи! – вигукнув розлючений Шереметев. – Без козакiв ваша армiя слабка, i якби вам не допомагали татари, то я б зараз Варшаву брав!

– Вище носа губу носите, пане воеводо! – ехидно урвав його Беневський.

– Досить! – гримнув Потоцький. – Менi дуже прикро бачити вас, пане Шереметев, у неволi. Але нiхто не вправi iти проти волi Творця, яку ми всi випробували на собi в цьому нещасному походi. Його величнiсть кримський хан е союзником його королiвськоi милостi Яна-Казимира. І ми маемо ставитися до своiх союзникiв з повагою. Тому його величнiсть хан бажае отримати вас у заручники доти, доки вiйсько його царськоi величностi Олексiя не пiде з Украiни.

Шереметев так побiлiв, що пани злякалися – зараз його грець ухопить. Але грець Шеремета не вхопив. Повiльно Василь узяв чарку з вином, до якоi не доторкався з початку учти, втiм, як i до iжi, i так само повiльно вiдпив половину.

– Але ж ви обiцяли, що ми перебуватимемо у вас в полонi! – вигукнув воевода Козловський. – Як же так можна?

– Бог менi свiдок, що я дотримав би свого слова, коли б це не було бажання його царськоi величностi Мехмеда Герая, яке вiн передав через свого племiнника Газi Герая, – сухо мовив Потоцький, ховаючи очi. – Тому пiсля цього обiду я мушу передати вас, пане Шереметев, калзi-султану.

Шереметев мовчав, бо це було саме дно його приниження. І нiколи вiн не вибереться з цiеi прiрви! А навiть якщо вибереться, то на нього чекае царський гнiв. Олексiй нiколи йому не пробачить цього провального походу, не пробачить розпоряджень про виведення вiйськ з Украiни та угоди з поляками. І байдуже, що вiн мусив погодитися на це вiд безвиходi, байдуже, що вiн i його люди терпiли страшнi нестатки та мусили вижити в цих нелюдських умовах! «Я згину в бусурманськiй неволi! – у розпачi подумав Василь, не маючи анi сили, анi бажання протистояти своiй лихiй долi. – Зглянься надi мною, Боже!»

Пiсля слiв Потоцького бажання обiдати пропало в усiх, тому учта швидко скiнчилася. Гетьмани доправили Шереметева до Газi. Супроводжувати воеводу до Криму попросилися найближчi його соратники та друзi, не бажаючи залишати його в полонi самого.

Але марною була ця дружня пiдтримка – жахливою виявилася доля Василя Борисовича Шереметева, намiсника белозерського i вiрного царського холопа. У Криму, в фортецi Чуфут-Кале, вiн прожив двадцять один рiк у темнiй ямi. За цей час померла його власна родина, змiнилися чотири хани, помер цар Олексiй, i лише при його синовi Федоровi повернувся Шереметев у Московiю спорохнiлим слiпим старцем[44 - Цар Олексiй намагався викупити Шереметева, i, згiдно з деякими джерелами, як викуп кримськi хани вимагали повернути Казань та Астрахань, на що цар не погоджувався. Дружина та син Шереметева збирали грошi для викупу, але нiхто не хотiв допомагати зарозумiлому й пихатому воеводi.]. Хоч i зрiдка, але Господь вiддае людинi по справах ще за ii життя.

Так скiнчився цей гiркий для всiх учасникiв похiд. Потоцький, висотаний i хворий, повернувся до Польщi. Любомирський 29 жовтня рушив зi своiм вiйськом в Украiну.

А Беневський отримав вiд Юрiя запрошення на раду в Корсунь, яку той уже скликав. Справа ця була вкрай важлива, тому Станiслав мов на крилах полетiв в Украiну.

Єдиним, хто майже зi спокiйною душею покидав Чуднiв, був Іван Виговський – невдовзi йому повернуть дружину. А ще мае вiдбутися рада, на яку Іван покладав найсмiливiшi своi надii. Тому Виговський теж повiв загiн в Украiну.




Роздiл VIII. Обвинувачення


Де не було умислу, там немае i провини.

    Тiт Лiвiй

Коли в степи прийшла звiстка про мир з Польщею та наказ iхати на раду в Корсунь, Одинець з Лизогубом зiтхнули з полегшенням та поквапилися додому, а звiдти – до Корсуня на раду. Усi радiли поверненню, окрiм Семена – вiн iхав у журбi, бо обнишпорив з товаришами всi закутки степу, але так i не знайшов свого тестя. Нi найменшого слiду! І от як сказати дружинi про загибель батька? Бiдолаха розумiв, що владна Настя його живцем з’iсть. Тому, прагнучи вiдтягнути розмову з дружиною, Семен спочатку поiхав до Олесi з Андрусем. І коли розповiв iм скорботну новину, то здивувався – в Олесi був такий вираз обличчя, наче вона не повiрила йому. А от сердешний Андрусь тихенько заплакав. Олеся дiйсно не одразу сприйняла цю звiстку. Тому отетерiло дивилася, як слiзки пасерба падають додолу.

– Панi, та чи розумiеш ти, що я тобi сказав? – обурено запитав Семен, очiкуючи, що вона вiдреагуе iстеричним плачем.

Олеся ствердно кивнула та квапливо втекла у свою спальню. Там вона зупинилася посеред кiмнати, стомлено потерла лоба та очi. «Господи, невже Михайло справдi помер?» – промайнуло в головi. Згадався Олесi Михайло у той момент, коли зiзнався iй у коханнi. І як тодi сяяли його очi! А як вiн радiв, що вона погодилась пiти за нього! Один за одним поставали спогади подружнього життя, й Олеся усвiдомила, що Михайло зумiв зайняти певне мiсце в ii душi.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65225292&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Переяславська рада в жовтнi 1659 р., де воеводою Трубецьким юному Хмельниченку фактично силою було нав’язано угоду, умови якоi знищили незалежнiсть Вiйська Запорозького (самоназва Украiни у XVII ст.). – Тут i далi прим. авт.




2


Наприкiнцi вересня 1659 р. на радi у Жердевiй Долинi козацтво Правобережноi Украiни сформулювало пункти, якi чiтко окреслювали полiтичнi та економiчнi права Украiни як окремоi держави та визначали умови ii замирення з Московiею на правах рiвноправного союзника.




3


Йдеться про закiнчення Пiвнiчноi вiйни мiж Рiччю Посполитою та Шведською iмперiею, яка тривала з 1655 по 1660 рiк.




4


Історична область на пiвднi Бессарабii, пiвденна частина межирiччя Дунаю та Днiстра, на сходi омиваеться Чорним морем.




5


Полковий хорунжий – у 2-й половинi XVII – XVIII ст. представник полковоi козацькоi старшини, вiдповiдальний за збереження полкового прапора, або корогви.




6


Вибори (заст.).




7


Тут i далi дати вказано за старим стилем.




8


Ідеться про спiльний похiд Трансiльванii, Украiни та Швецii на Польщу в 1657 р. з метою ii подiлу, який закiнчився невдало, особливо для Трансiльванii.




9


Пiд час взяття москвинами Старого Бихова (сучасна Бiлорусь) у груднi 1659 р. Степанида Хмельницька потрапила разом зi своiм чоловiком у полон, але згодом ii вiдпустили до брата через вагiтнiсть.




10


Маеться на увазi Владислав IV Ваза – польський король (1632—1648 рр.), старший брат короля Яна II Казимира, та його участь у подiях Смутного часу в Московii. У 1610 р. пiсля вдалого походу Владислава, ще королевича, бояри оголосили московським царем.




11


Ідеться про перенесення папськоi резиденцii з Рима до французького мiста Авiньйон, яке здiйснили король Францii Фiлiпп IV Вродливий i його ставленик Папа Климент V. Внаслiдок цього Папи перебували у полiтичнiй залежностi вiд французьких королiв до 1377 р.




12


Таке скорочення прiзвища воеводи е в iсторичних джерелах.




13


Одна з дочок давньоукраiнськоi богинi Мари, зображувалася у виглядi обледенiлоi жiнки з крижинками замiсть очей.




14


Гончарський шлях, або урочище Гончариха – мiсцевiсть на пiвднi Житомирщини, помiж рiчками Пiвденний Буг i Прип’ять.




15


Палац латинських архiепископiв (арцибiскупiв) – будинок № 9 на площi Ринок у Львовi. У XVII ст. це була одна з найлiпших кам’яниць мiста, де зазвичай зупинялися польськi королi пiд час вiзитiв.




16


Перший посадовець пiсля хана та його наступник. Також головнокомандувач армii, якщо хан особисто ii не очолював. Резиденцiею калги був Ак Месджит (або Ак-Мечеть, нинi Сiмферополь). Титул «султан» додавався до iменi всiх членiв династii Гераiв, якi нiколи не посiдали трон.




17


Газi Герай (1621 – пiсля 1666 рр.) – племiнник хана Мехмеда IV Герая. Калга у 1651—1666 рр.




18


Такi бунти мали назву «конфедерацii» – об’еднання вiйськових проти уряду для задоволення своiх вимог. У тi часи конфедерацii постiйно виникали в польському вiйську та мали катастрофiчнi наслiдки для Речi Посполитоi. Далi в текстi пiд словом «конфедерацiя» матимуться на увазi бунти через невиплату жалування.




19


Потоцький мав прiзвисько Ревера (revera – лат. «насправдi») через звичку часто вживати пiд час розмови це слово.




20


У Львовi в 1589 р. збудували мiський колодязь навпроти будинку архiепископа, прикрасивши його статуею Мелюзини, феi з кельтських i середньовiчних легенд. Згодом колодязь замiнили фонтаном «Дiана».




21


«I мiнлива, i зрадлива доля гiрш од мiсяця: то повнiе, то марнiе, а то, глянь – не свiтиться. Зла година – то гостинна, то у кiгтi схоплюе: наше щастя i нещастя, наче лiд, розтоплюе. Незбагненна, навiжена доля – мов те колесо: то карае, то втiшае нiжновабним голосом. Менi мило засвiтила доля, та сховалася: бiдне тiло геть змарнiло, у лахмiття вбралося. І кохання, i страждання – все в руках приречення. Доля злая вимагае нинi в нас вiдречення. Ви, що з волi злоi долi стали нещасливими, дружнiм хором женiть горе спiвами тужливими» (переклад з латини Мирона Борецького). Вiрш «О, Фортуна!» з манускрипту «Codex Buranus».




22


Самоназва украiнського народу, яку у XIX ст. замiнили на етнонiм «украiнцi».




23


Учитель, наставник у братських школах.




24


У сучаснiй Украiнi селище мiського типу в Хмельницькiй областi. Розташоване на рiчках Пiвденний Буг i Мшанка.




25


Нинi селище мiського типу Бiлогiр’я у Хмельницькiй областi.




26


У польськiй армii солдати кiнних полкiв, призначенi битися як у кiнному, так i пiшому порядку. Зазвичай наближалися до супротивника верхи на конях, а потiм спiшувалися i вели бiй як пiхота.




27


Насип у фортифiкацiйнiй спорудi, призначений для зручностi обстрiлу або для захисту вiд куль i снарядiв, а також для укриття вiд спостереження противника. Також служить для утворення бойовоi позицii, а в укрiпленнях е додатковою перешкодою у разi штурму.




28


Йдеться про спроби Данила Виговського у 1658—1659 рр. розбити гарнiзон Шереметева, який перебував у киiвськiй фортецi.




29


Нинi село Стара Прилука у Вiнницькiй областi.




30


Таке пересувне укрiплення називалося «вагенбург» та використовувалося у XV—XVIII ст. За свiдченнями давньоримського iсторика Аммiана Марцеллiна, уперше вагенбург застосували готи в IV ст.




31


Елiтна польська кавалерiя XVI—XVIII ст. Загони зi специфiчною тактикою, озброенням, комплектуванням i легко впiзнаваними атрибутами – крилами, що крiпилися за спиною вершника, дуже довгими пiками з прапорцями та звiриними шкурами. Основне призначення – пробивання рядiв супротивника пiками пiд час потужноi лобовоi атаки.




32


«Пiки до бою!» (пол.)




33


Кого Юпiтер хоче згубити, того спершу позбавляе розуму (лат.).




34


«Ей, дiвчино, улан в бою пав / Хоч ти й дала йому бiлоi ружi цвiт! / Чи нещирий був долонi твоеi дар? / Чи, може, вигас твого серця жар?» (переклад з польськоi автора). Пiсня «Бiла троянда», яку написав у 1918 р. М. Козар-Слободський за словами К. Врочинського та iнших невiдомих авторiв.




35


Нинi це село Торговиця в Кiровоградськiй областi.




36


Давнiй торговельний шлях, яким користувалися як купцi для торгiвлi з Кримом i Туреччиною, так i татари для набiгiв. Починався вiд Варшави, проходив через Люблiн, Львiв, повз Умань на Торговицю, а звiдти – степами аж до сучасних Каховки та Берислава.




37


Горюча сумiш, яку використовували греки-вiзантiйцi в морських битвах. Вона горiла навiть на водi, i ii неможливо було нiчим загасити. Точний склад сумiшi досi невiдомий.




38


Мобiльний загiн татарськоi кiнноти, для якого вiдбирали найкращих воiнiв. Чамбул вiддiлявся вiд основних сил для розвiдки або грабунку пiд час набiгу.




39


Ворогу, що тiкае, будуеться золотий мiст (лат.) – тобто даеться можливiсть безперешкодно втекти.




40


Охматiвська битва, що вiдбулася 19—22 сiчня 1655 р. мiж союзним вiйськом Украiни та Московii з одного боку i Речi Посполитоi та Криму з другого. Битва тривала всю нiч у мiсцинi мiж рiчками Багвою та Буртами. Пiзнiше ii назвали «Дрижиполе», бо поле бою дрижало вiд холоду та вогню. Пiд час битви, зокрема через нестiйкiсть москвинiв, украiнцi мусили вiдступити до Охматова.




41


Додатковий верхнiй чоловiчий одяг з каптуром або вiдлогою, по сутi – широка накидка-плащ, яку вдягали поверх кожуха чи шуби для додаткового захисту вiд негоди або вiтру.




42


Разом з Виговською свободу також отримувала дружина Грушi, колишнього генерального писаря.




43


Бунтiвник (татар.).




44


Цар Олексiй намагався викупити Шереметева, i, згiдно з деякими джерелами, як викуп кримськi хани вимагали повернути Казань та Астрахань, на що цар не погоджувався. Дружина та син Шереметева збирали грошi для викупу, але нiхто не хотiв допомагати зарозумiлому й пихатому воеводi.