Остання справа полковника Принципа Сергiй Русланович Постоловський Украiна. 2040 рiк. Зникнення резидента американськоi розвiдки обiцяе обернутися гучним та масштабним скандалом. Мiжнародна спiльнота заявляе про свое незадоволення. Украiнськi спецслужби намагаються знайти вихiд з ситуацii. Пошуки агента США доручають полковнику Принципу. І чим далi вiн занурюеться у вирiй подiй, тим глибше усвiдомлюе, що навiть у 2040 роцi Украiна залишаеться ласим шматком, котрий не дае спокою сильним свiту цього, а приходить у снах та хтивих розрахунках, аби гра в геополiтику гралася й надалi. ОСТАННЯ СПРАВА ПОЛКОВНИКА ПРИНЦИПА Сергiй Постоловський Полiтично-шпигунський роман з елементами футуризму Украiна. 2040 рiк. Зникнення резидента американськоi розвiдки обiцяе обернутися гучним та масштабним скандалом. Мiжнародна спiльнота заявляе про свое незадоволення. Украiнськi спецслужби намагаються знайти вихiд з ситуацii. Пошуки агента США доручають полковнику Принципу. І чим далi вiн занурюеться у вирiй подiй, тим глибше усвiдомлюе, що навiть у 2040 роцi Украiна залишаеться ласим шматком, котрий не дае спокою сильним свiту цього, а приходить у снах та хтивих розрахунках, аби гра в геополiтику гралася й надалi. Моему синовi з одним лише сподiванням– що його поколiння стане значно смiливiшим та людянiшим, нiж усi попереднi Роздiл 1. СЕМЮЕЛЬ РИМАХ Привокзальна площа шумiла людськими голосами, що переливалися з гучними клаксонами автомобiлiв. Сонце палило з чистого синього неба нескiнченним вогняним потоком, обiцяючи мiсту ще один божевiльно спекотний день. Метеослужби боялися робити будь-якi прогнози – природа поводилась абсолютно зухвало. Вона плювала на науку та смiялася над живими iстотами, знущаючись з людей, тварин та комах. Природа того дня вперто i вже вкотре доводила просту iстину своеi переваги над людиною. Природа не могла пробачити те, що з нею зробила та сама людина. Семюель Римах тримав стару та потерту валiзу у правiй руцi. Лiвою вiн чухав потилицю та щурився на сонце. До прибуття потягу ще залишався час. Вiн вирiшив прогулятися, аби не привертати до себе зайвоi уваги. Вiдчуття безпеки було його iлюзiею, яка так i не стала для нього реальнiстю. Семюель знав, що справжнiй спокiй та безпеку вiн зможе знайти лише на кладовищi пiсля того, як труну з його тiлом закидають сирою землею, поверх якоi покладуть скромнi букетики квiтiв. А чи буде та труна?… Йому дуже хотiлося вiрити, що час для смертi ще не настав. Семюель Римах був потрiбен на цьому свiтi, можливо навiть бiльше, нiж iншi. Вiн йшов площею, непомiтно поглядаючи на люд; вивчав незнайомi обличчя, намагався зрозумiти, чи е серед них ворог, чи не слiдкують за ним; сканував простiр, аби контролювати ситуацiю. Семюель Римах вже звик до такого життя. Одвiчна напруга при зовнiшнiй розслабленостi, безперервне очiкування заради короткого моменту дii, подвiйна гра, про яку нiхто не мае знати. Шпигун не живе за законами суспiльства, бо занадто тонка та професiя, аби ii обранцю бути таким же, як усi. Вокзал залишився позаду, i Римах перетнув територiю ринку. Вiн одразу попрямував туди, де продавали рибу. Його цiкавила тарань. Семюель знався на рибi i тому вивчав товар прискiпливо, при цьому не забував торгуватися з продавцями. Вибравши собi в’язку морських бичкiв, Римах продовжив свiй культпохiд ринком. Хвилин за десять Семюель зрозумiв, що можна йти з Привозу. Той, кого вiн помiтив спочатку на привокзальнiй площi, а потiм бiля рибних рядiв, вже зник. «Вiн не один. Вiн просто передав мене iншому», – думав собi Римах, повертаючись до вокзалу. Хто слiдкував за ним? Скiльки iх? Чи вдасться йому те, що вiн запланував? Чи встигне вiн на потяг? А чи виiде з Одеси взагалi? Питання виникали одне за одним, поки Римах не, зупинився бiля лiтнього кафе, що пропонувало хоча б якийсь порятунок вiд спеки, i не придбав келих холодного пива. Вiн пив невеличкими ковтками, насолоджуючись свiжiстю хмiльного напою. Римах знав, що лiкарi не радять йому алкоголь, особливо пиво, зважаючи на стан його пiдшлунковоi. Вiн цiлком усвiдомлював, що в нього не в нормi цукор, що вiн став менше спати, менше iсти, менше любити та звертати увагу на буденнi речi. Римаху було лишень сорок вiсiм, але вiн переконував себе, що йому значне бiльше. Нiхто не звертав на нього особливоi уваги. На вигляд вiн був звичайним чоловiком, таким собi роботягою, а може страховим чи торговим агентом, або ж дрiбним, ну максимум – середньоi руки пiдприемцем. Пом’ята тенiска та старi, хоча й добротнi штани. На ногах мокасини. Безпечнiсть виразу обличчя. Темне i трiшки закручене волосся. Вiн був свiй серед чужих, бо так колись давно його навчили в Ленглi. Траплялися моменти, коли вiн плював на все i з головою стрибав у розваги. Вiн полюбляв випити, не мiг спокiйно пройти повз симпатичну жiнку, часто зраджував дружинi i дозволяв собi насолоду нiчних клубiв та стриптиз-барiв. Семюель був життерадiсним, але з роками його професiя поступово робила свою справу, неспiшно знищуючи ту життерадiснiсть, на замiну якiй йшов об’ективний, цинiчний реалiзм. Римах допив пиво, з’iв декiлька бичкiв, iншi поклав до валiзи й попрямував купувати пресу. Вiн придбав декiлька журналiв та цiлу купу газет, запхав iх теж до валiзи i пiшов у напрямку перону. В головi Семюеля з роздумами про «хвiст» переплiталися й iншi думки. Його непокоiла дочка, яка через тиждень пiсля прибуття Римаха та його дружини до Киева «неймовiрно порадувала» батькiв своею нiкому не потрiбною, окрiм неi самоi, присутнiстю в тiй державi. Дiвчинi було вже двадцять чотири, проте розуму – тiльки на шiстнадцять. Завжди вешталася з сумнiвними особистостями, втiкала з дому, ii неодноразово виганяли з школи, а пiзнiше – з коледжу. Унiверситет вона так i не закiнчила. Семюель знав, що це все – вiд нестачi уваги, вiд його клятоi зайнятостi. Але щось змiнити вiд був не в силах. Римах не належав собi та своiй сiм’i. Вiн був частиною зовсiм iншого органiзму. Крiм того, його бентежила ця краiна. Вiн розумiв, що потрiбно iхати звiдси. Не лише з Одеси, але й взагалi з держави. Втiкати вiд ii дикостi, бездушностi та приреченостi. Намагатися якомога швидше позбутися ii образiв, згадок про неi, вiдсторонитись вiд вкрай складних проблем, яким не було видно нi кiнця, нi краю. Закони демократii не спрацьовували на тому клаптику землi, що звався Украiною. Вона iх зневажала, вiдверто насмiхалася над ними, зажди обдурювала та знущалася. Римах усвiдомив, що тут так буде завжди. Нiчого не змiниться. Специфiка мас, особлива ментальнiсть. Форс-мажор на кожному кроцi. Цiлковите розчарування для iдеалiстiв i справжнiй рай для цинiкiв. Так вже сталося, що офiцiйним прикриттям мiстера Римаха були неурядовi органiзацii. Фонди, асоцiацii, комiтети, спiлки, групи, рухи – все це складало частину його життя. Того, що дозволено було бачити iншим. Вiн iздив по свiту, прививаючи, а де це не виходило, то просто насаджуючи демократiю. Вiн розумiв це поняття, як американець, що працюе на уряд своеi держави. Його не хвилювали проблеми iнших. Значення мав винятково нацiональний iнтерес США. Розповiдi Римаха про закон та рiвнiсть можна було почути у Бухарестi. Його заклики вiдстоювати права на приватну власнiсть вiддавалися злим вiдлунням у Кишиневi. Вiн формував демократичнi рухи у Баку й Ашхабадi. Його ледве не застрелили у Мiнську, звiдки вiн втiкав бiлоруськими лiсами на терени Украiни, а далi – на лiтак до Вашингтону. Римах дещо бачив в цьому життi i тому знав, скiльки воно коштуе. Провiвши в тiй краiнi трохи бiльше року, Семюель зрозумiв, що анi в Киевi, нi в Одесi, нi у Львовi, нi в Харковi людське життя не коштуе дорого. Інодi взагалi вбивають задарма. Римах вiдiгнав думки i пройшов до вагону. Вiн зайняв свое купе, зачинив замок i сiв на диван. Купе було одномiсним – така собi невеличка комфортна кiмната, з окремим туалетом, вмивальником, тонким i великим екраном телевiзору, потужним безкоштовним доступом до всесвiтньоi мережi. Валiза стояла в ногах, а вiн сидiв, вiдкинувши голову на спинку м’якого дивану. Боковим зором вiн дивився у вiкно, намагаючись iдентифiкувати серед вокзального люду, який зiбрав перон, того, кого вже бачив двiчi за день. Та все було марно. Вiн щез. А може його й не було? Може це давала про себе знати перенапруга? Може загострилася параноя? Вiдповiдi не було. Були лише купе, перон та швидкiсний потяг, що за чотири години здатний пролетiти з пiвдня на пiвнiч, аби його клiенти могли ступити на киiвськi дороги та тротуари. Була невiдомiсть, яку Римах вже перестав боятися, а сприймав, як щось цiлковито нормальне. А ще був страх, бо вiн вiдчував… проте, що саме – зрозумiти не мiг. Потяг почав свiй рух. Римах пiдняв валiзу, розкрив ii та дiстав чистi речi, рушник, бритву та одеколон. Вiн пiдiйшов до вмивальника i пiдставив пiд нього руки. Вода миттево почала бiгти з крану. Вiн декiлька раз обдав свое обличчя холодною водою, намазав пiною i почав ретельно вибривати щоки, пiдборiддя, шию… Закiнчивши, довго вмивався, потiм витерся м’яким рушником i бризнув обличчя парфумами. Повернувшись на диван, знову полiз до валiзи, цього разу – за газетою. Римах намагався сконцентруватися на читаннi, але iнформацiя не сприймалася. Пам’ять повертала його до того вечора в будинку його тестя – Гiбса Шлеу, коли було прийняте остаточне рiшення про вiд’iзд до Киева. У Вашингтонi, де все й вiдбувалося, iм’я мiстера Шлеу мало вагу. Його знали, ним лякали, його боялися, поважали та ненавидiли. Вiн став легендою ще при Клiнтонi та молодшому Бушi, а в Управлiннi фото Гiбса Шлеу висiло серед портретiв iнших видатних розвiдникiв США. Семюель знав, чого вартий мiстер Шлеу. І тому намагався стати його тiнню, що завжди приносило своi дивiденди. Зять Гiбса – теж не погана посада для Вашингтону з вiдповiдними зв’язками та знайомствами. Та тесть не дозволяв Римаховi використовувати свое становище. Вiн волiв його притримати бiля себе, аби перед смертю було кому подати склянку води. Отож, вони сидiли за столом: Семюель, тесть, теща, дружина Римаха Марта i незнайомець, справжне iм’я якого знав лише Гiбс Шлеу. Іншi повиннi були знати тiльки те, що вирiшить iм сказати старий. Такий був закон у цiй сiм’i. Їли мовчки, люб’язно посмiхаючись одне одному. Пiсля того, як подали каву та десерт, Шлеу зачекав хвилин iз десять, а потiм запропонував своiй дружинi та дочцi пройтися до саду. Там, за його словами, розцвiтали неймовiрнi магнолii. Жiнки завжди розумiли його i нiколи не перечили, бо вiн тримав iх на цьому свiтi. Навiть якщо й сам стояв вже однiею ногою в могилi. Коли вони пiшли, Шлеу подивився на незнайомця, перевiв погляд на Римаха i сказав: – Вiд’iжджаеш через два днi. Марту береш з собою. Інструкцii отримаеш на мiсцi у посольствi. Історична Батькiвщина чекае на тебе. Семюель зiтхнув i мовив до тестя: – Але ж моi пращури народилися в Одесi, а не в Киевi? – Яка рiзниця? Краiна то одна. – Краiна, може, й одна. Але Киiв i Одеса – то двi рiзнi речi. – Тобi краще знати, – миролюбно завiрив Римаха Шлеу. – Прикриття? – запитав Семюель. Вiн давав зрозумiти тестю, що вiн вже в грi. Якщо це потрiбно Гiбсу, то вiн зробить для нього справу. Виконае ще одне завдання. Що ж тут такого? Все в кращих традицiях сiм’i, частиною якоi вiн був вже досить давно. Гiбс вiдповiв не одразу. Вiн щось прораховував в своiй сивiй розумнiй головi, думаючи, що казати в слух, а що залишити при собi. – Як тобi подобаеться посада провiдного консультанта фонду «Демократiя та Схiдноевропейський простiр»? – запитав мiстер Шлеу зятя. – А вона менi мае подобатися? – усмiхнувся на те йому Римах. – Звiсно! Це ж твоя нова робота. А ти як собi думав, хлопче? – сказав тодi восьмидесятирiчний дiдуган чоловiку, якому нещодавно виповнилося сорок п’ять. Семюель прийняв пропозицiю тестя. А сьогоднi йому все бiльше кортiло повернути час назад i смiливо викрикнути в обличчя Гiбсу зухвале «Нi!» Якби Римах тiльки знав, чим обернеться для нього те кляте завдання i дивна краiна, що приречена на столiття нещасть. Газета полетiла на стiл. Вiн втомлено вiдкинув ii i простяг руку до пляшки з мiнеральною водою, що люб’язно була надана йому адмiнiстрацiею залiзничних лiнiй. Вiн жадiбно видудлив майже пiвлiтра. Лiтня спека давала про себе знати. Не рятували навiть потужнi, енергетично чистi кондицiонери, якi Киiв масово закуповував у корейцiв. Семюель вiдставив мiнералку i змусив себе повернутися до преси, але за читанням статтi щодо майбутнього украiнських збройних сил заснув. Поки Римах спав, потяг «Одеса-Киiв» мчав просторами тiеi дивноi держави, яку вiн так жадав покинути. Американець був на межi, вiн розумiв, що його подальша присутнiсть у Киевi може зiграти з ним злий жарт. Вiн не мав намiрiв обирати мiж могилою, в’язницею або ж психлiкарнею. Вiн був носiем вбивчоi iнформацii i, на превеликий жаль Римаха, це знав не лише вiн один. Потяг прибув на столичний вокзал о 6:43. Пасажири почали виходити. Хтось хутко хапав валiзи i кидався у киiвську метушню, хтось виснув на шиях у родичiв та друзiв, хтось втомлено плiвся у напрямку зупинки та метрополiтену або озирався з думкою, як вбити час, що ще залишався до пересадки на iнший потяг або ж електро-експрес. І тiльки Марта Римах, в дiвочостi – Шлеу, все бiгала вiд вагону до вагону, вдивлялась у затемненнi вiкна купе, молила Бога, щоб це був дурний сон. Марта шукала свого чоловiка, який вже другу годину поспiль не вiдповiдав на дзвiнки. Провiдник казав, що такий був i, мабуть, вже пiшов. За ними всiма хiба встигнеш прослiдкувати?! Марта розгублено вдивлялась у самотнiсть та тишу купе, i з ii зелених очей почали котитись гiркi сльози. Його телефон не вiдповiдав, а про те, що у купе iхав саме ii чоловiк, Мартi вказував запах парфумiв. Римах був педантом i довiряв лише найкращому, що може подарувати французька парфумерiя. Марта Римах сiла на жорсткий диван та мовила до провiдника: – Залиште мене! І викликайте, нарештi, полiцiю! Зникла людина, яку потрiбно знайти. Так, того спекотного вiвторка, iз загадковим зникненням Семюеля Римаха, почалась iсторiя однiеi змови проти европейськоi держави, котру Бог чи то диявол нагородив стратегiчно важливим геополiтичним положенням, а ii народ – жахливою ментальнiстю, в якiй дивним i незрозумiлим чином переплiталися рабська покiрнiсть, жорстокiсть, доброта, щедрiсть, волелюбство та вiдчайдушна хоробрiсть. Закiнчувалось лiто. Двадцять перше столiття вже давно залишило за собою свою першу чверть i стрiмко чимчикувало до половини вiдпущеного йому самим життям та законами природи термiну. Осiнь не пророкувала нiчого доброго. Борги росли, якiсть життя падала, а iноземнi агенти розривали ту державу на шматки. Інодi навiть дивувало, як взагалi Киiв ще тримаеться на плаву? Вiдповiдi нiхто не знав. Людям залишалися однi лише здогадки та сподiвання, на виправдання яких в тiй краiнi вже звикли чекати десятилiттями. Роздiл 2. ВИ НАМ ПОТРІБНІ, ПОЛКОВНИКУ!  ДУЖЕ ПОТРІБНІ… Вiн поклав лептоп на стiл. Увiмкнув його – i за мить вже переглядав стрiчку останнiх новин, тримаючи в руках роздрукiвку полiцейського звiту Киева за добу. На перший погляд, все було без змiн: десь мiтинг, десь акт рейдерства, десь арешт корумпованого чиновника i майже повсюди ДТП. Але сорок хвилин тому почала з’являтися iнформацiя про зникнення провiдного консультанта фонду «Демократiя та Схiдноевропейський простiр» Семюеля Римаха. Вiртуальнi версii газет та журналiв викладали матерiал у рiзних iнтерпретацiях. Деякi згадували лише про те, що Римах сiв у Одесi на потяг, а в Киевi його вже не було. Іншi встигли вирвати з провiдника свiдчення. Той запевняв, що Римах одразу зайшов до свого купе i бiльше вiн його не бачив. Найхутчiшi розповiдали про дiяльнiсть фонду в тiй державi. Найтерплячiшi розпочали полювання на Марту Римах. І тiльки сiм iз трьохсот шiстдесяти десяти трьох джерел, якi вiн промонiторив, казали про причетнiсть Семюеля до роботи в Управлiннi, США, штат Вiрджинiя. А два найкмiтливiших журналiсти задавалися питанням, з чого це раптом американський шпигун рiк тому несподiвано з’явився на просторах краiни? Що було потрiбно йому у Киевi та й в Одесi в час гострого полiтичного протистояння офiцiйного Киева з Москвою? Для чоловiка те питання звучало риторично. Вiн посмiхнувся. З роками його почало все частiше тривожити вiдчуття певного дискомфорту. Вiн не мiг пояснити чи то окреслити його словами. Вiн просто знав, що буде лихо. Так було, коли у Киевi з’явився Семюель Римах. Так трапилось i зараз, коли вiн зник. – Скоро вони всi заспiвають про Ленглi, – задумливо сказав чоловiк. Помовчав з хвильку i додав: – А разом з Ленглi згадають i нашу поважну Державну Асамблею. Як у воду дивився! Ближче до вечора, коли було вже за шосту, iнформацiйнi агентства в один голос кричали про зникнення Семюеля Римаха. Дехто згадав про давню нерозкриту справу зникнення журналiста на самому початку столiття. Дехто – про пакистанського iнженера, який так i не доiхав з Харкова до столицi. Були й такi, що просто кивали головою i казали: «Та коли це було? Дехто з нас взагалi ще не народився». Але буквально всi – i малi видання, i потужнi авторитетнi агентства, i вiдверто жовта преса натякали на те, що тут не обiйшлось без рiдноi влади та iхнiх колег з Капiтолiйських пагорбiв. Висновки, поки що, громадськiсть була вправi робити самостiйно. Та зерно, як то кажуть, вдалось посiяти. Напруга наростала. І чоловiк розумiв, що рано чи пiзно останнiй клапан зiрветься. Окрiм змiсту повiдомлень вiртуальних видань, вiн звернув увагу на потужнiсть iнформацiйного сигналу. Сигнал наростав, вчався краiною, наче вихор, приковував увагу i змушував людей думати. Вiн з’еднався з помiчником i попросив принести роздрукiвку рейтингу новин за останнi двi години. Вiн знав вiдповiдь, але хотiв мати на руках ще й факти, якi б пiдтверджували, що вiн мае рацiю. Помiчник виявився чоловiчком вправним, а тому вже за хвилину його шеф тримав роздрукiвку. Як вiн i думав, новина про Римаха залишила позаду навiть новини футболу (а того лiта йшов чемпiонат!) i запити на прогноз погоди. Американець став справжньою зiркою украiнського медiа-простору. Його обличчя обiцяло зробитися впiзнаваним, а з часом – й вiдверто популярним. – А ще ти маеш шанс стати символом, – цинiчно мовив чоловiк до екрану лептопа, звiдкiля на нього споглядав Семюель Римах. Помiчник принiс каву. Вiн подякував. Зробив ковток – i задумався. Чужий iнтерес був очевидним в цiй справi. Хтось був зацiкавлений у появi та швидкому поширеннi iнформацii про Римаха. Комусь е вiд цього користь. Проте, кому саме, вiн мiг тiльки здогадуватися. Останнi пiвроку чоловiк не займався справами. Вiн вiдiйшов вiд них i зрозумiв, що повинен був зробити це ще ранiше. Але сьогоднi йому кортiло знати всю схему, вiднайти усiх учасникiв, зрозумiти мотив того злочину. Вiн знав, що ще залишався мiзерний шанс врятувати життя бiдолашному Римаховi. Вiн знав, що треба починати дiяти. Органiзувати потужну iнформацiйну кампанiю, натиснути на оперативникiв, зробити декiлька дзвiнкiв, пiдняти депутатiв, зарядити зброю i кинутись з головою у нову справу. Справу, яка обiцяла бути вельми цiкавою. Вiн розумiв, що мовчання – переможне до смертi. Вiн знав цю технологiю зникнення журналiстiв, спiвробiтникiв правозахисних органiзацiй та неурядових фондiв, громадських дiячiв, опозицiйних полiтикiв i просто незручних та допитливих людей. В тому, що зникнення Римаха – не випадковiсть, а добре спланована спецоперацiя, вiн вже не сумнiвався. Занадто багато вiн встиг побачити за свое життя, щоб назавжди вiдкинути геть усi залишки iдеалiзму. На жаль, буденна реальнiсть не мала нiчого спiльного зi свiтом iдеальних стосункiв та цiлковитоi людськоi гармонii. Була лише одна сумна констатацiя факту. Жорстокiсть та неповторнiсть моменту, коли людина починае розумiти, що життя вже нiколи не буде таким, як ранiше. Чоловiк цiлковито усвiдомлював, що мае кидати i ту каву, i лептоп, i своi кволi думки. Потрiбно було стрибати у свое старе вольво i мчати на Велику Житомирську, де знаходилась штаб-квартира його колишньоi органiзацii. Потрiбно було бити у дзвони, розплющувати очi бюрократам, розжовувати все своiм екс-колегам, заручитись пiдтримкою впливових людей. Та не було в нього вже того запалу, того юнацького ентузiазму, живоi енергii молодостi. Не мав вiн й жодного бажання лiзти поперед батька в пекло. Роки тяжкоi працi та правила Системи намертво вiдбили у нього тягу до iнiцiатив. Вiн втомився грати в завзятого бойскаута. Держава мала iнших, бiльш гiдних, аби займатись цiеi справою. А ти, чоловiче, – вiдпрацьований матерiал. Так що насолоджуйся заслуженим вiдпочинком. Пенсiонерь собi на здоров’я! – Теж менi майбутне, – сплюнув вiн у вiдро для смiття, що стояло пiд столом. – З такими молодими i завзятими, як у нас, скоро i тридцяти мiльйонiв не залишиться. Повимираемо всi до бiсовоi матерi! І тiльки в архiвах Вашингтону, Брюсселю та Москви пилитимуться згадки, що колись була така собi держава в Схiднiй Європi з ii дурнями-громадянами, якi завжди обирали ту владу, на яку й заслуговували. Вiн встав i пройшов кiмнатою, схрестивши рукою за спиною. При ходi вiн дещо сутулився i нагадував тренера з боксу зi старих американських фiльмiв. Нiхто б в життi не сказав, що ця людина бачила i знала низку президентiв, цiлу низку мiнiстрiв, безлiч депутатiв, конгресменiв, сенаторiв, дипломатiв. Вiн товаришував з повiями, знався з кримiнальними елементами, ходив на полювання з контрабандистами, а iнодi вештався серед фанатикiв, що спецiалiзувалися на ваххабiзмi та полiтичному тероризмi. Його бачили з професурою та академiками, з директорами заводiв та начальниками грiзних установ. Інодi вiн полюбляв посидiти з топ-менеджерами, а iнодi з роботягами. Вiн був непростою людиною з дуже складним характером. Вiн представляв професiю непублiчну, приховану вiд широкоi громадськостi, вiдому пересiчним громадянам лише з новин, книг та кiнофiльмiв. Професiю вiдповiдальну, ризикову, iнодi навiть небезпечну для здоров’я та життя. Професiю, що несе в собi вбивчу таемничiсть i примушуе грати чужу роль. Дисплей комп’ютера миготiв яскравими кольорами. Чоловiк кинув на нього погляд i вимкнув. Вiн не бачив в ньому бiльше жодноi потреби. Все, що вiн хотiв, вже дiзнався. Тепер йому кортiло пройтися вулицями Киева, як вiн робив завжди, коли в головi була справжня каша. Вiн дуже любив прогулянки вечiрньою столицею, як i саме мiсто. Воно стало його другою Батькiвщиною, його багаторiчним пристанищем. Вiн пам’ятав це мiсто ще з його каштанами, старими трамваями, парками i зеленими скверами. Вiн пам’ятав дороги без автомобiльних заторiв, старi, непримiтнi будинки, тишу киiвських дворiв. Вiн знав Киiв без отiеi численноi кiлькостi арок-напiвелiпсiв, мостiв – вiд з Подiльського мостового переходу через Днiпро до нового Харкiвського шляхопроводу з окремими смугами руху для метро, електромобiлiв, бензинових авто та нового дива японськоi технiки – швидкiсних апаратiв, якi розганялися до 250 кiлометрiв на годину. Йому назавжди в серце увiйшов той комфорт, який вiн вiдчував у першi роки, що провiв в столицi. Тодi йому не було й двадцяти… А зараз вiн вже встиг покинути службу… «Який же ти безжалiсний, Ваша величносте Часе», – подумки сказав собi чоловiк, поринаючи у вечiр великого мiста, в якому вiн не переставав вiдчувати себе самотнiм. Вогнi бульвару Шевченка освiтлювали йому шлях на гору. Праворуч вiтер, що невiдомо звiдки взявся, колихав старi дерева Ботанiчного саду. З кожним роком та зелена зона Киева здавалася йому все меншою i меншою. Крiзь розлогi гiлки i крони виднiлися контури новозбудованих офiсних комплексiв. Сад нищили впродовж десяткiв рокiв. Його безжалiсно та цинiчно рiзали, роздавали безцiннi землi пiд сумнiвнi забудови, виймаючи з незаконних угод мiльйони американських доларiв. Лiворуч було чутно дзвони Володимирського собору. Собор чiпати не наважувалися, а ось будинку на Леонтовича не пошкодували. Зi старих, збудованих ще на початку 20-го столiття, не залишилося жодного. Їхне мiсце зайняли iншi, впевненi, що вже настав iхнiй час бути прикрасою мiста, його вiзитною карткою. Чоловiк зупинився. Вiн не знав, куди йому йти, не до кiнця розумiв, який його крок стане правильним. «Що ж ти, дiдьку, не йдеш з голови?! – лютував вiн про себе на американця, а пiсля звертався вже до самого себе: – Ну яке тобi дiло до цього нещасного? Якщо зник, значить так того вимагали ситуацiя та обставина. І все! Якi обставини? А це вже, чоловiче, не твое собаче дiло! На цьому крапка! Ти свое вже вiдiграв. За Римаха голова мае болiти у iнших». Може й та голова мусила болiти у когось iншого, але й вiн почувався на взводi. Чи вже встиг забути, яка вона на смак – та нова справа? Як неприемно б’е вона в горлянку, як заважае дихати, як паморочить голову. Як розпалюе гнiв, що з часом переростае у справжню лють. Вулиця Леонтовича закiнчилась – i вiн ступив на асфальтовану дорогу, що замiнила стару брукiвку на Богдана Хмельницького. Крокуючи повз Оперний театр, Золотi ворота, вийшов на Володимирську. Вiн намагався не дивитися на кремезну та сiру будiвлю, що нависала над вулицею майже навпроти Софii Киiвськоi. Вiд споруди завжди вiяло пронизливим холодом i цинiчним, жорстоким спокоем. Колись чоловiк вважав себе невiд’емною частиною тiеi будiвлi. І кожного разу, коли пiдходив до вiкон верхнiх поверхiв та бачив куполи собору, тiльки переконувався, що боротьба мiж добром i злом проявляеться навiть в архiтектурi та парадоксальностi розмiщення будинкiв у мiстi. Минаючи пам’ятник одному з найнеоднозначнiших гетьманiв цiеi краiни, чоловiк дивився тiльки вперед, бо знав, що скоро вiн вже дiйде i муситиме щось вдiяти. Там, за рогом, починалася Велика Житомирська, де вiн працював останнi чотири роки перед виходом у вiдставку. Його крок уповiльнювався. Вiн зволiкав, намагався згадати якiсь номери телефонiв, обличчя колег, але все плуталося, зливалося в одну змазану картину. Чомусь знову i знову згадувалася далека молодiсть. Часи президента Кучми, журналiст Гонгадзе, пiдступний майор, що в одну мить став вiдомим не тiльки в тiй державi, але й поза ii кордонами завдяки своему безчесному вчинку, помаранчевий перiод, вертикаль донецькоi влади… Вiн все нiяк не мiг зрозумiти: до чого тi спогади? Що можуть вони зробити для того, аби розiгнати туман над Семюелем Римахом? За весь час, протягом якого чоловiк був поза справами, йому жодного разу не спало на думку зателефонувати комусь зi старих приятелiв по службi або ж хоча б своiй багаторiчнiй секретарцi Анжелi Маркiянiвнi, аби поцiкавитись ii життям. Десь у книгах iз психологii вiн колись читав, що таке бувае з тими, хто занадто сумлiнно намагаеться виконувати своi професiйнi обов’язки. Настае момент, коли до людини приходить прозрiння. Людина починае усвiдомлювати, що всiм начхати i на твою чеснiсть, i на все твое сумлiння, i, тим паче, на твою стараннiсть. Свiтом продовжують правити зло, жорстокiсть, грошi, зв’язки та повальна корупцiя. І неважливо, як ти працюеш. Головне – як ти себе продаеш. А саме це вiн нiяк не мiг зробити. Вiн не вмiв себе продавати, адже залишався одним з небагатьох в тiй краiнi, хто ще мав почуття честi та власноi гiдностi. Вiн був одинаком серед сiроi маси натовпу, на чолi якого стояла купка хитрих, пiдступних та заздрiсних божкiв. Вiн почекав, поки свiтлофор, що вже декiлька рокiв працював на сонячнiй енергii, змiнить червоний на зелений, i перейшов на iнший бiк вулицi. Чоловiк зупинився. Вiн стояв на роздорiжжi i не знав, що ж йому, в бiса, робити. Прямо перед ним манила вогнями та прохолодою лiтня тераса ресторану. Вiн йшов iй на зустрiч, а в очах його стояв образ зниклого американського шпигуна – старого чортяки Римаха, якого вiн знав вже рокiв з десять. Як раз вiдтодi, коли Америка стала його нелегальною домiвкою на певний час. Вони зустрiлися у холi головного офiсу Свiтовоi Лiги. При тiй першiй зустрiчi Римах вiдрекомендувався заступником директора якогось благодiйного фонду в Перу. А потiм познайомив зi своею сiм’ею. Офiцiант принiс йому сiк та млинцi з сиром. Чоловiк вдячно кивнув i взявся обiдати. Пережовував вiн довго, рiзав неспiшно, наче вичiкуючи когось або чогось. Думки бомбардували з усiх бокiв. Вони з’являлися в головi з метою засiсти там надовго. Вони загравали з його совiстю, кричали про якийсь обов’язок. Вiн прекрасно усвiдомлював, що не кожен погодиться з ним розмовляти. Пам’ять перебирала iмена колишнiх колег. Вiн все думав, порiвнював кандидатури, вагався. Його недолюблювали в Конторi. Але доки вiн був на посадi та близьким до генерала, з ним змушенi були рахуватися. Пiсля вiдставки вiн вже встиг забути обличчя, як i дороги до них. Та й тi обличчя зiтхнули з полегшенням, почувши новину про його вихiд на пенсiю. Мелодiя пробивалася крiзь легкий ресторанний гомiн. Вiн не одразу зрозумiв, що це дзвонить саме його телефон. Так i застигнувши з виделкою та ножем у руках, вiн пережовував запашний млинець. Легкий холодок пройшов по його спинi. «Отже, самi про мене згадали», – промайнуло в його головi, коли вiн вже вiдкладав ножа i тягнув руку до апарату виробництва староi та збанкрутiлоi фiнськоi компанii, що була лiдером на ринку мобiльних телефонiв рокiв сорок тому. Вiн натиснув клавiшу вiдповiдi, промовляючи свое звичне: – Принцип слухае. – Ти чув про Римаха? – запитав його спiврозмовник, не витрачаючи час на привiтання з людиною, котру не бачив декiлька мiсяцiв. – Чув, – вiдповiв вiн. – Справа серйозна, – сказав спiврозмовник. – Протест висловила низка неурядових органiзацiй та Державний департамент США. Американцi погрожують заморозити рахунки i розiрвати контракти. Вони тиснуть на Брюссель. Нас знову звинувачують у авторитаризмi. Нам нагадують про цензуру, вчать бути демократичними… – А ви? – перебив вiн свого спiврозмовника. – Що ми? – не зрозумiв той. – Стали демократичними? – Давай без оцих твоiх жартiв, пане полковнику! Не до них зараз. Ви нам потрiбнi, полковнику! Дуже потрiбнi, – гаркнув спiврозмовник, а потiм примирливо запитав: – То я висилаю авто? Полковник зiтхнув, матюкнувся в голос i вже потiм вiдповiв: – Не треба! Я пам’ятаю дорогу. Офiцiант принiс рахунок, вiн простягнув йому платiжну картку, той на мiсцi оформив чек i полковник вийшов на вулицю. Його крок ставав впевненим, а хода – стрiмкою. Вiн розправив плечi i пiдняв голову. Вони знову згадали про нього, i вкотре вiн не змiг iм вiдмовити. – Така вже в тебе вдача, полковнику, – посмiхнувся чоловiк на прiзвище Принцип i зморшки здригнулися на його обличчi. Полковник йшов на зустрiч таемничiй небезпецi, що своiми щупальцями починала торкатися його тiла, мозку та душi. Роздiл 3. ХРИЗАНТЕМИ ДЛЯ МАРТИ Вiн одразу впiзнав ту свiтлу залу з величезними вiкнами та меблями з дерева. Вiн пройшов повз вiкна i притулився до стiни. На хвильку заплющив очi, а потiм кинув одинокий погляд у вiкно. З висоти тридцять шостого поверху вiн спокiйно мiг бачити нову будiвлю цирку – всю зi скла та металевих конструкцiй, що з’явилася на мiсцi старого, цегляного, куди вiн ще встиг зводити власних дiтей. На жаль, його онуки вже не застали тiеi будiвлi, яка виросла ще за радянських часiв. Їм довелось насолоджуватись футуристичними вигадками модних киiвських архiтекторiв, якi змiшували Азiю з Європою, аби вразити потенцiйних iнвесторiв. – Радий вас бачити, полковнику! – перебив його думки чоловiк з рiзким басом. На вигляд йому можна було дати десь рокiв п’ятдесят, хоча вiн i був значно старшим. Медицина не стояла на мiсцi i, добираючись до середини шаленого 21-го столiття, вона вже могла пропонувати людству препарати, що омолоджували органiзм, даруючи вiдстрочку неприемнiй зустрiчi зi смертю. Чи ii цiлковиту, хоча й таку приемну, iлюзiю. Полковник потис простягнуту йому руку. – Хотiв би сказати те саме, проте, на жаль, не можу. – Минуле не вiдпускае? – хекнув на те йому чоловiк. – Кажете, минуле? А воно в нас було? – Можливо, й ваша правда, полковнику. Не буду зараз сперечатися з цього приводу, – сказав спiврозмовник i пройшов до овального столу, за яким починали збиратися члени новоствореноi Антикризовоi Спецради другого рiвня прийняття керiвних рiшень. Перший рiвень в тiй краiнi належав зовсiм iншим людям. Вiн стежив за тими, хто займав своi мiсця за столом. Декого вiн недолюблював, декому не вiрив, когось вважав пiдлабузником, когось занадто талановитим i чесним, аби займатися iхньою справою. Проте кожен з присутнiх мав право бути в тiй залi. Так само, як i вiн. Спiврозмовник полковника окинув усiх своiм керiвним оком, i на правах старшого, мовив: – Ну що ж, панове. Почнемо. Наразi питання зрозумiле: потрiбно знайти в короткий термiн Семюеля Римаха. Якщо це неможливо, а воно, швидше за все, так i е, тодi маемо змусити ту пiдлу тiнь звинувачень, що згустилися над державою i зокрема нашою органiзацiею, падати на когось iншого. Слава богу, прийнятних кандидатур вистачае. В iнакшому випадку – розiрвання мiграцiйних та торгiвельних угод з США. Така позицiя Вашингтона. – А що говорить Європа? – запитав головуючого генерал Шульжук. – Європа? – сумно посмiхнувся той. – Європа, любий мiй Олександре Федоровичу, переважно мовчить. Брюссель казатиме те, що йому люб’язно порадять в Державному департаментi. – Значить, можемо втратити контракти по Зонi вiльноi торгiвлi, – констатував факт генерал Шульжук. – Крiм того, Європа вже натякнула, що пiсля зникнення громадянина США на територii держави, вона не мае жодних пiдстав, аби прискорювати процес повноправного членства. – Ну, звичайно, – розвiв руками Шульжук. – Їм тiльки кинь кiстку – руку по лiкоть вiдгризуть. Зубенята у брюссельських хлопчикiв гострi. – Опозицiя засипала Генпрокуратуру та суди своiми запитами та позовами. Вони проштовхують законопроекти, що прискорюють процедуру iмпiчменту. Я не можу сьогоднi вiдповiдати за лояльнiсть парламенту. Так що нашi шановнi полiтичнi опоненти сьогоднi мають шанс увiйти в iсторiю, – сказав головуючий i пiдвiв очi до стелi. Вона була повнiстю бiлою, з вмонтованими в неi лампами. Вiн якийсь час дивився на стелю, перевiв погляд на колег, а потiм мовив до них: – В кого якi iдеi? Можливо, пропозицii? Прошу вас, не соромтеся свого розуму! Вiн нам всiм зараз дуже потрiбний. Нiхто й не соромився. Вони вичiкували. Кожен знав, що не варто бути занадто iнiцiативним. Інодi краще пiдстрахуватися. І, як здавалося багатьом, а деякi взагалi в це свято вiрили, подiбна тактика – завжди безпрограшна. Особливо, коли на територii суверенноi та незалежноi держави безслiдно зникае iноземний шпигун. Полковник Принцип сидiв мовчки, як i всi. Руки вiн тримав на столi. Його мозок працював, в той час як обличчя було спокiйним. Вiн не мiг довго виносити мовчанку. Вона його виводила з себе, пробуджувала найгiрше в його вже давно немолодому органiзмi. – Для початку хотiлося б знати своi повноваження, – полковник вирiшив говорити першим. Вiн мав зрозумiти ситуацiю, вичленити головне, а потiм вже формувати якийсь план дiй. Полковник хотiв знати те, що знають iншi. Проте вони не мали жодного бажання для одкровень. Головуючий глянув на Принципа. – Все залежить вiд того, що вам вдасться зробити найближчим часом. А поки що можете мене просити про що завгодно, тiльки якщо пообiцяете менi успiх. – Обiцяти вам нiчого не буду, але деякими думками подiлюся, – вiдповiв йому на те Принцип. – Що ж, давайте послухаемо пана полковника. Прошу вас, Іване Сергiйовичу! – сказав головуючий. – Перше, що потрiбно враховувати, коли ми вже завели розмову про Римаха, це його офiцiйний статус в нашiй державi. Про функцii та задачi наразi можемо тiльки здогадуватися. Хто був його куратором, пане генерале? Ця людина присутня зараз в залi? – полковник звернувся до головуючого, але той мовчав. Принцип все зрозумiв. – Ви що, не вели за ним спостереження? Не посадили свою людину до того клятого фонду?! Не встановили прослуховування?! Взагалi нiчого не робили?! Ви ж знали, чим вiн займаеться насправдi! – полковник говорив сухо, вистрiлюючи слова, наче литi кулi. – Вас давно не було видно, Іване Сергiйовичу, – полковник почув лагiдний жiночий голос i повернув свою голову влiво. Вона сидiла через два генерали вiд нього. Коротко пiдстрижене волосся, вольове обличчя, що вiдливаеться бронзою, дещо азiйський погляд, налитi, наче спiлi черешнi, вуста, груди, якi намагаються вирватися на волю з пiд нестерпного гнiту свiтлоi блузи – Марiя Василiвна Перебийптаха, як завжди, виглядала неперевершено. Що робила вона серед тiеi братii? Ким доводилася iм? Навiщо взагалi сiла за той стiл? І яке право мала втручатися в суто чоловiчу розмову? Нiхто з присутнiх не наважувався виразити думки в голос. Офiцери мовчали. І тi, хто знав про Перебийптаху, i тi, хто тiльки здогадувався. – Радий вас бачити, Марiе Василiвно, – вiдповiв iй полковник Принцип. Вона посмiхнулася. Люб’язно, але була в тiй посмiшцi ще й якась таемниця, попередження, можливо навiть застереження. – Римах перестав бути нашою прерогативою, – буденним тоном мовила до Принципа Перебийптаха. – Дозвольте поцiкавитися, як давно це сталося? – запитав полковник. – Давно чи недавно – яка вже рiзниця? Я все тобi потiм поясню, Іване. Давай краще повертатися до повiстки нашоi зустрiчi, – втрутився головуючий. Принцип подивився на нього, спiймав його погляд i по очам зрозумiв, що зараз краще не загострювати ситуацiю. Багато зайвих вух. Безлiч хтивих та пiдступних людей. Чужих серед своiх. – Довго ми так будемо сидiти, пане Нечипайло? Може у вас i е час, але в мене його – в обмаль, – дзвiнкий чоловiчий голос пролунав несподiвано. Головуючий, який i був тим паном Нечипайло, похитав головою i скрiзь стиснутi зуби сказав: – Сидiти ви тут будете, шановний пане Розумовський, рiвно стiльки, скiльки цього потребуватиме ситуацiя. – Ну знаете… – Чоловiче! – гаркнула на Розумовського Марiя Василiвна Перебийптаха. – Щось забагато ви собi дозволяете. Вам не здаеться, що ви тут не маете такого права? Розумовський, а вiн був чоловiком смiливим та нахабним, зухвало глянув на Перебийптаху i сказав: – Я думав у нас тут серйозне зiбрання з конкретного питання, а не зустрiч старих знайомих… – Слухайте ви! – викрикнув полковник Принцип i усi присутнi побачили, як почали наливатися кров’ю його очi. Хто знав Івана Сергiйовича, той зрозумiв, що зараз може статися бiда. Хто ж бачив Принципа вперше, з вiдвертою цiкавiстю чекав на продовження. – Сядьте, пане полковнику! – голос генерала Нечипайла був залiзним i таким, що не стерпить прирiкань. – А ви, – вiн ткнув пальцем в сторону Розумовського – закрийте свого рота i дякуйте, що вас взагалi запросили. Майбутнiй досвiд стане у пригодi для вашого кар’ерного зростання. І поводьтеся гiдно. Ми знаемо хто ви i звiдки. Не потрiбно нам про це нагадувати. Розумовського звали Андрiем Мироновичем. Посаду в тiй краiнi вiн займав вельми цiкаву й досить авторитетну. Офiцiйно та посада звучала як перший заступник Голови Державного агентства антикризових ситуацiй. Якщо простiше – професiйний манiпулятор громадською думкою, генерал iнформацiйного простору. Андрiй Миронович був молодим. Дехто з присутнiх вважав, що вiн був аж занадто молодим, аби брати участь у тому поважному та секретному зiбраннi. «Коли це щогли вирiшували долю краiни? Та вiн навiть ще на горщик не ходив, як ми з Принципом бiгали пiд шаленими кулями психопатiв навiженоi Африки», – подумав собi генерал Шульжук. Проте вголос нiчого не сказав. Вiн знав правила гри, нiколи iх не порушував, тому i став генералом. На вiдмiну вiд його старого приятеля Івана Сергiйовича Принципа. Полковник сидiв i мовчав. Вiн чекав, коли генерал Нечипайло дозволить йому продовжити. «І звiдки цi непотрiбнi емоцii?» – запитав себе Принцип. «Не про те думаеш. Зовсiм не про те!» Нечипайло сидiв у самому центрi. Вся увага сконцентровувалася на ньому. Генерал кинув погляд на Принципа i сказав: – Продовжуйте, полковнику. Я так розумiю, вас дещо перебили. Принцип цього разу почав не одразу. Вiн все перебирав в головi деталi, забутi уривки життя, обличчя, давно покинутi звички. Коли вiн зрозумiв, що всi на нього чекають, i тягнути час означае нервувати людей, вiн встав i сказав: – Питання потрiбно ставити наступним чином: чи зник вiн сам, чи йому в цьому допомогли? Римах – единий зять мiстера Гiбса Шлеу – сiрого кардинала ЦРУ. Галас навколо такоi подii був прогнозованим. Але звернiмо увагу, як швидко i технiчно правильно все було органiзовано. Аналiз iнформацiйних повiдомлень наштовхуе на думку, про те, що вони писалися пiд чиюсь диктовку. Диктували вмiло, зважували iнформацiю, давали ii дозованими порцiями рiзним виданням. Прийом старий, проте ефективний. Створюе iлюзiю самопоширення новини, що сприяе поглибленню довiри до ЗМІ. Вiн зробив паузу, аби усi переварили сказане, зрозумiв, що зауважень нiхто не мае так само, як i питань, а тому продовжив: – Приблизно рiк тому, коли Римах з’явився у Киевi, я мав розмову з французами. Вони казали, що Семюель – не один посланець на терени СНД. Було ще трое. Один – до Бiлорусii, другий – до Молдови, третiй – до Казахстану. Ходили чутки про Чечню, але тодi там було затишшя пiсля останньоi операцii федеральноi влади Росii. Я стежив за Римахом. З найпершого дня, коли вiн ступив на нашу землю. Я думав, що зможу його контролювати. Але вiн виявився гiдним противником. Вiн багато разiв дурив i мене, i моiх людей. Вiн грав красиво, без перебiльшень. Увесь час терся бiля Державноi Асамблеi. Римах декiлька разiв у наших приватних бесiдах натякав менi про якийсь новий проект, проте далi – все! Повна таемниця. – Це могли бути американцi? – питання, що прозвучало з привабливих вуст Марii Василiвни Перебийптахи, полковник задавав собi вже не раз в той день. – Не виключаю такоi можливостi. Нам конче необхiдно знати, якi в нього були повноваження й цiлi. Але окрiм «американського варiанту», право на життя мають i росiйський, i китайський, i кримiнальний,а також ф якась банальна життева iсторiя з продовженням. Римах – особистiсть колоритна. Якщо його й вбили, то кiллером мала бути людина досить сильна, смiлива i поважна, аби брати на себе вiдповiдальнiсть за лiквiдацiю зятя Гiбса Шлеу, – полковник не помiтив, як почав ходити залою. Вiн кивав головою в такт своiм крокам, пiдшукуючи потрiбнi слова, аби сказати не бiльше, i не менше. – Схема викрадення Римаха – класична, – продовжував Принцип. – Такi схеми неодноразово практикувались iзраiльтянами, росiянами, британцями, американцями… Головне завдання – нав’язати громадськостi думку про невинну жертву i жорстоку, пiдступну та цинiчну владу, яка розправляеться з залишками демократii у державi. Головний акцент робиться на iнформацiйну атаку та психологiчний тиск. Результат – брудна пляма на мiжнародному iмiджi краiни, i, вже як похiдна – втрата усiх контрактiв з цивiлiзованим свiтом. Зi Сходу, в свою чергу, тисне Москва. З Заходу – Брюссель i Вашингтон, з азiйськими ринками у нас i так завжди чомусь виникали проблеми. З’являються питання. По-перше, де брати грошi, коли скоро вже осiнь? По-друге, як проводити вибори до парламенту в умовах повного падiння рейтингiв та активiзацii прозахiдних сил i настроiв? І, по-трете, чим все закiнчиться, якщо Семюеля Римаха знайдуть мертвим десь у багажнику якогось авто, чи замурованим в стiну на глухому украiнському хуторi? Його останнi слова ще довго вiддавалися липкою луною у просторiй залi для засiдань. Перспективи знайти Римаха мертвим присутнi вiдверто боялися, сподiваючись… невiдомо на що. – Що скаже нам контррозвiдка? – звернувся Принцип до генерала Шульжука. – А особливо й сказати нiчого. Працюемо. До Одеси Римах iздив у справах приватних. Ставити пам’ятник на могилу дiда. – Брехня! Пам’ятник поставили два мiсяцi тому. – Звiдки ви знаете? – скептично запитав полковника Шульжук. – Я ж вам вже казав, що слiдкував за Римахом, – втомлено вiдповiв Принцип. – Моi люди все перевiрили. Пам’ятник стоiть там, де i мае бути. Інше питання, що його потрiбно якомога швидше обстежити. Може щось i залишив нам Семюель на згадку про себе. А у фондi були, Олександре Федоровичу? – запитав полковник генерала Шульжука. – Були. Директор на вiдпочинку. За все керiвництво – його неприемний заступник, який звинуватив нас у бездарностi та халатностi. Став навiть погрожувати. Але вiд нього ми дiзналися, що Римаха не бачили у фондi бiльше тижня. Пiсля Одеси вiн мав намiри летiти до Варшави. Там якийсь черговий конгрес обездолених органiзовують. – Якщо його вкрали, то можна припустити, що у Варшавi Семюель Римах мав дещо зробити. Наприклад, зустрiтися з кимось чи передати таке, що не можна довiряти електронним комунiкацiям. Як i iншим людям, – голос чоловiка, який сидiв одразу злiва вiд Шульжука, як раз навпроти Принципа, був статним. Чоловiк мав прiзвище Стрижак, звався Григорiем i два роки тому отримав звання пiдполковника та вважався людиною генерала Нечипайла. «А ось i ти, голубе, слово свое мовив», – подумав Принцип. – Стрижак, Стрижак, Стрижак… Давнiй мiй напарник, заклятий суперник. Бачу, що доля знову зводить нас. Ну що ж… з тобою можна працювати». – Потрiбно ще вияснити, чи працював в нашiй державi Римах сам, чи тримав бiля себе ще когось. Агенти, помiчники, медiйна братiя, iншi особи. Та перш нiж приступати до всього цього, необхiдно загасити полум’я в мережi. Інформацiйний простiр вимагае знайти Семюеля Римаха. Хтось, використовуючи цей iнформацiйний простiр, прагне кардинальних змiн у державi. Змiн, здобутих злочинним шляхом i проти волi громадськостi та дiючоi влади. Пане генерале, хто в нас вiдповiдае за ЗМІ? – Робота вже йде. Результат гарантую! – несподiвано для Принципа сказав Андрiй Миронович Розумовський. – Хочеться на це сподiватися, – вiдповiв йому полковник. – Ну що ж, – генерал Нечипайло пiдвiвся на своi ще досить сильнi ноги. – Будемо закiнчувати. Значить так. Контррозвiдка продовжуе свою справу. Вас, Марiе Василiвно, попрошу протрусити кримiналiтет, включно з iноземцями. Розумовський продовжуе iнформацiйнi дii. А ви, – Нечипайло кинув погляд на Принципа, потiм перевiв його на Стрижака, – як завжди: родичi, друзi, близькi i просто знайомi. До фонду можете заглянути. З дружиною його переговорiть. Це вона зчинила весь той галас. До речi, як ii звати? – Марта, – вiдповiв полковник Принцип i якась невидима сила здавила його груди. – Потрiбно про неi усе вияснити. Ви мене зрозумiли – усе?! Що любить, з ким спить, якi квiти iй подобаються… – Хризантеми, – а груди все здавлювало i здавлювало. – Ось i добре. Подаруйте iй цiлу купу тих клятих хризантем. Станьте ii друзями, рабами, коханцями, ким завгодно, але вона мае дати нам потрiбну iнформацiю. Операцiю з пошуку Семюеля Римаха пропоную назвати… – генерал Нечипайло задумався, пiдбираючи вiдповiдну назву. – Хризантеми для Марти, – сказав Стрижак i нотки цинiзму залишили свiй недобрий слiд в свiдомостi присутнiх. – Бiс iз вами! – махнув рукою генерал-полковник Нечипайло. – Нехай буде «Хризантеми для Марти». На разi все! На зв’язок виходимо кожну годину. І не дай Бог хтось буде поза зоною досяжностi. У нас в краiнi таких зон вже немае. – А були все ж таки часи, – мрiйливо сказав Олександр Федорович Шульжук. – Були та сплинули, – вiдповiв йому на це Стрижак i першим пiшов геть з зали засiдань. Вiн був занадто молодим, щоб пам’ятати тi першi роки 21-го столiття. За ним слiдував полковник Принцип. У них обох починалась робота, котру iншi зовсiм не розумiли i вважали дитячими iгрищами дорослих дядькiв. Роздiл 4. ЧОЛОВІКИ ЇЇ ЖИТТЯ З Мартою вiн вирiшив розмовляти сам. Стрижак не заперечував i, щоб дарма не гаяти часу, помчався на зустрiч з американським резидентом. Той був йому дещо винний, тому пан Стрижак розраховував на взаемнiсть. А таке траплялось в iсторii спецслужб рiзних краiн. Бо чисто людське iнодi брало гору над державними iнтересами. – Тiльки прошу вас, полковнику, не поскупiться на квiти! Купiть найкращi, – кинув вiн на прощання Принципу. – А то я без тебе не знаю, – буркнув йому у вiдповiдь Іван Сергiйович. Вiн не терпiв характеру Стрижака, але визнавав його професiоналiзм. Тому i змушений був працювати з ним у парi, бо спiльна справа не розумiе розбiжностей поглядiв та особистих рис. Вона визнае тiльки одне – конкретний результат. Вiн довго вибирав квiти. Чесно кажучи, Принцип нiколи не вмiв цього робити, як того б хотiли тi, кому вiн мав iх дарувати. З жiнками у Принципа не складалось, адже робота, його клята робота, забирала практично увесь час. Зi своеi першою та наразi единою екс-дружиною вiн побрався, коли йому було 22. Потiм пiшли дiти, скандали та розлучення. Пiсля цього у полковника траплялись романи, але все то було несерйозно. Робота – ось що завжди мало для нього найвищий сенс. Квiткар – чолов’яга рокiв 60, одразу збагнув, що клiент вагаеться i тому без лiричних вступiв почав рекламувати йому наявну в нього продукцiю. За деякий час зупинились на блiдо-рожевих хризантемах Су-Лiнг. Івану Сергiйовичу здалось, що саме цi квiти випромiнюють спокiй. Той самий спокiй, який так був потрiбний Мартi Римах. Адже вона була единою особою, хто дiйсно страждав через зникнення ii законного чоловiка. Розплатившись з квiткарем, полковник обома руками взяв квiти i попрямував до свого старенького вольво. Першу модель цього шведського авто вiн придбав ще у 2007 роцi i з того часу вже не мiг довiряти жоднiй iншiй автомобiльнiй компанii. Марта зустрiла його у якомусь брудному халатi. Їi волосся було наспiх зiбране у маленьку дульку. – Ой, якi квiти! Це так мило… Що ж це я… Вибач мене, Іване! Проходь-проходь! Ось я дурепа, тримаю тебе на порозi… – ii голос був сiрим. Сiрим вiд горя, що як снiг на початку червня, звалилось на ii тендiтнi жiночi плечi. – Зовсiм ти i не дурепа, – сказав полковник Принцип, проходячи у квартиру Семюеля Римаха. У вiтальнi було затишно i прохолодно. Вiн сiв на запропонований Мартою стiлець. Вона розмiстилась навпроти нього. Спочатку мовчали. З ii очей текли сльози, а все обличчя, руки, ноги тремтiли. Тодi вiн встав, пiдiйшов до неi i обiйняв. Вiн сильно притис ii до себе, так, щоб вона змогла вiдчувати його чоловiчий подих. – Не смiй! Чуеш мене?! Не треба це зараз. Ти повинна бути сильною, аби ми його знайшли. Забудь про себе i згадай про Сема! – гримнув вiн рiзко на неi. – Так-так, Іване. Вибач мене. Я i сама знаю. Але… але нiчого не можу з собою вдiяти, – нова хвиля слiз знову покотилась з ii змучених очей по такому ж змученому обличчю. – В тебе е щось випити? – запитав ii Принцип. – Так, звiсно. Там – у барi. Полковник заглянув до бару i зупинився на вiрменському коньяку. Вiн швидко вiдкрив пляшку i налив iй повний фужер. – Пий! – наказав Принцип Мартi. – Заплющ очi i пий! Навiть, якщо не хочеш, все одно я вiд тебе не вiдчеплюсь, поки ти все не вип’еш. Вона покiрно хитала головою, але не поспiшала пити. Тодi полковник безжалiсно стис ii щелепу i влив коньяк. Спочатку вона вирiшила чинити спротив, але за лiченнi секунди якось вся обм’якла i повисла на сильних руках Івана Сергiйовича. Полковник пронiс Марту вiтальнею i поклав на диван. Потiм узяв стiлець i пiдставив до дивану. Сiвши, Іван Сергiйович дещо вичекав, а потiм розпочав розмову. Важку для Марти i необхiдну для Принципа. – Що ти знаеш? – запитав вiн ii. Вона витрiщила на нього своi несамовитi очi i лише зiтхнула у вiдповiдь. Тодi полковник, без зайвих церемонiй, дав iй ляпаса. – Дивись на мене! Не смiй дивитись повз мене! Вiдповiдай! Що ти знаеш?! Марта щось пробубонiла собi пiд нiс i недобре всмiхнулась йому. «Як же ви менi всi набридли», – промайнуло в ii головi. «Як же я вас усiх ненавиджу – тебе, полковнику, тебе – батьку, i тебе, мiй чоловiче Семюель». – Марто! Марто! Послухай мене уважно! Я зараз буде ставити тобi запитання, а ти вiдповiдатимеш на них. Ти мене зрозумiла? У вiдповiдь вона покiрно хитнула головою. – Коли ви бачились востанне? – Три днi тому, – сказала Марта i сама не зрозумiла, як це зробила. – У що вiн був тодi одягнутий? – Сiрi брюки, зелена тенiска i замшевi мокасини. – Вiн брав з собою якiсь речi? – Так. Свою стару валiзу. Ти маеш ii пам’ятати. Полковник Принцип добре пам’ятав ту Римахову валiзу, адже вона була одвiчним супутником усiх вiдряджень Семюеля. – Що вiн туди поклав? – Не знаю. – Не поспiшай. Подумай добре. Я повторюю – що вiн туди поклав? – Не знаю. Я було вирiшила допомогти йому з речами, приготувала двi пари запасних брюк, двi новi сорочки, рушник, набiр для голiння, зубну електрощiтку, парфуми, зубний порошок… А коли захотiла вiдкрити його валiзу i покласти усе це до неi, Сем гаркнув на мене, чого нiколи ранiше не було, i заборонив навiть торкатися ii. Я тодi ще заплакала, але вiн був непохитний у своiй злостi. Тiльки вже ввечерi, коли я його проводжала на вокзал, вiн лагiдно обiйняв мене i попросив вибачення за таку свою поведiнку. Сказав лише, що у валiзi знаходилось дещо, про що не повинен знати нiхто. Навiть вiн сам не до кiнця був впевнений, чи знае, що саме вiн везе до Одеси… – Тобто? – Вiн сказав, що його попросили дещо передати декому у Одесi. – Хто попросив? Що передати? Кому? – Не знаю… – Це були люди з фонду? – Здаеться, що нi… – З посольства? – Я ж кажу, що не знаю! – Нi, ти знаеш! Просто або не хочеш говорити менi усю правду, або вiдверто знущаешся надi мною. – О Боже, Івану! Та якби я тiльки могла… – Ти можеш, Марто! Ти все можеш. Так-от, хто його просив? Вона замовчала. Їi очi були скляними i, за великим рахунком, нiчого не виражали. Принцип налив коньяк (значно менше, нiж першого разу), знову стис ii щелепу, i влив той коньяк у Марту Римах, цю нещасну жiнку, над якою так жорстоко посмiялась доля. При чому робила вона це з самого першого дня Марти на цьому свiтi. Їй довелось народитися в сiм’i Гiбса Шлеу, який у сiмейних вiдносинах визнавав лишень позицiю сили та власного голосу. До дружини i единоi дочки усе свое життя Гiбс ставився, як до челядi, яка повинна пам’ятати, кому вона мае завдячувати. Коли Марта вийшла замiж за Семюеля Римаха, то iй здалось, що ось, нарештi, настало те справжне життя, про яке вона чула вiд подруг, або ж з Інтернету та екранiв телевiзорiв. Та, чим бiльше часу ii чоловiк проводив з ii ж батьком, тим бiльше той чоловiк ставав подiбним до того клятого батька. І нехай Семюель увесь час заперечував такий факт, кожного разу нагадуючи Мартi, що вона мае завдячувати йому за його подвиг, а як же iнакше, адже саме вiн – вiн i нiхто iнший(!) – вирвав ii з рук тирана Гiбса, проте лише Марта i знала всю правду про збiднiлого нью-йоркського еврея з Брайтон-Бiч Семюеля Римаха, який не змiг впоратись зi своiми комплексами. І саме цi комплекси були бiльшою та найгiршою частиною iх спiльного сiмейного життя. Коньяк не п’янив ii. Навпаки, вiн подарував iй яснiсть розуму та сильне бажання закiнчити цю розмову. Розмову з чоловiком, заради якого ще рiк тому, вона була здатна на все. Навiть на вбивство Семюеля Римаха та Гiбса Шлеу. Марта спробувала сконцентрувати свiй погляд на фiгурi Принципа, але нiчого не вийшло. Тодi вона хитнула декiлька разiв головою i пiдвелась з дивану. Принцип допомiг iй встати. – У тебе е цигарки? – спустошеним голосом запитала вона його. – Ти не вiдповiла на мое запитання, – докiрливо сказав вiн iй. – А ти на мое, – посмiхнулась вона йому. – Гаразд. Вiзьми, – вiн простягнув iй пачку цигарок, а потiм клацнув своiм стареньким Zippo. Марта прикурила вiд його запальнички. Вони мовчали. Полковник Принцип не квапив ii, адже бачив, що вона ще вагаеться. «Замала доза», – подумав вiн. «Надто мала доза». Тим часом Марто Римах допалила цигарку, повернулась до полковника i сказала: – Менi потрiбно прийняти душ. – Це все потiм, Марто. Потiм. Чуеш мене, люба! Зараз потрiбно зосередитись… – Без душу я не скажу тобi бiльше нi слова, – ii склянi очi нагадували погляд мертвоi. На якусь мить Іван Сергiйович злякався за неi i дав слабинку. – Добре. Буде тобi душ. Але обiцяй менi одне… – Я все тобi розповiм, Іване. Все, що знаю, – вона провела свое рукою по його щоцi i попленталась до ванноi кiмнати. Принципу довелось чекати не довго. За хвилин десять Марта знову увiйшла до власноi вiтальнi. На ii головi був рушник небесного кольору, а тiло закутане у новенький махровий халат. Вона присiла на стiлець, мрiйливо подивилась у вiкно, i, не повертаючи голови, лагiдним голосом мовила до полковника: – Налий менi ще. Тiльки не потрiбно отих ваших чортових «пiгулок правди» туди сипати. Я думала, що хоча б ти вище за всi тi штучки… Ти мене розчарував, мiй полковнику. Втiм, як i всi чоловiки мого життя. В ту мить, коли вона сказала цю фразу, полковнику спецслужб Івану Сергiйовичу Принципу стало соромно. Так соромно, як, напевно, йому не було ще нiколи за все свое тяжке й складне життя. Мине якийсь час, i вiн коритиме себе за той сором, адже сором i спецслужби – речi несумiснi. Проте у мить, коли вона сидiла бiля нього, споглядаючи у вiкно, вiн корив себе за той вчинок, за тi клятi пiгулки, за ту свою службу, за свiй цинiзм, якому нiколи вже не буде виправдання. – Вибач… Вибач мене дурня, якщо зможеш. Але я думав… – Нiчого ти не думав. І не треба вибачатись. Така вже в тебе, вдача, полковнику. Така вже в тебе вдача, – у ii голосi вiн вiдчув жалiсть i збагнув, що про власну вдачу думав того дня й сам – в момент, коли йому зателефонував генерал Нечипайло. – Кого ти намагався обдурити, бiдний мiй Іване? Мене? Ти, мабуть, забув, з якоi я сiм’i? А пам’ятаеш, ще минулого року ти менi пропонував втекти. Просто взяти, зiрватись з мiсця i податись до ситоi Європи, чи то летiти на якiйсь там острови. До речi, як вони називались? – Трiстан-да-Кун’я, – захриплим вiд хвилювання голосом вiдповiв Принцип. – Дивна назва. Здаеться ти казав, що там не дуже тепло? То ж чому ти, серед отiеi всiеi безлiчi райських куточкiв, обрав саме цi острови? – Щоб нас нiхто i нiколи не знайшов. Щоб до кiнця днiв своiх я мiг насолоджуватись лише тобою однiею, пестити тебе i виконувати усi твоi забаганки. Трiстан-да-Кун’я разом з островом Пасхи – найвiддаленiше населене мiсце на цiй Богом забутiй планетi. – Кажеш пестити i виконувати усi моi забаганки… Цiкава рiч час. Рiк тому ти був готовий на все заради мене. А сьогоднi ти травиш мене вашими клятими пiгулками. І заради чого? Того мерзотника, що разом з моiм шизоiдним тираном батьком задумали нову авантюру? Я була вищоi думки про тебе, Іване. Значно вищоi. – А вони щось задумали? – все-таки роки, проведеннi в спецслужбах давали про себе знати. – Батько – так точно. А Сем… Хто його знае? Останнiми роками вiн високо пiднявся кар’ерними сходами. В Ленглi його цiнують. Напевно вже дослужився до бригадного генерала. Вiн нiколи,особливо не говорив зi мною про свою роботу. Але ж i я не слiпа. До того ж, не забувай, що я росла у сiм’i шпигуна. Американського шпигуна, який усе свое життя присвятив винятково Управлiнню. Дещо я розумiла без слiв, про щось здогадувалась, щось знаходила помiж його речей. Одним словом iз шматочкiв, дрiбненьких частинок, роками складалась картина, – вона замовчала. Вiн теж мовчав, вивчаючи ii розумне обличчя. Бувають жiнки, вiд яких вiе спокоем. Бувають такi, що змушують червонiти в iхнiй присутностi вiд iхнього же нахабства та краси. Є жiнки, що створеннi для одвiчного сiмейного затишку та щастя. А бувають такi, що випромiнюють розум, i за це страждають усе свое життя. Саме такою i була Марта Римах-Шлеу. – Так що вiн вiз у своiй валiзi? Марто, ти пробач мене, але вiд твоеi вiдповiдi залежатиме не тiльки майбутне Сема, але й подальше iснування цiеi держави. Краiни, якiй я вiддав усе свое життя. Зрозумiй мене правильно… – Та я все розумiю, мiй полковнику. Все я добре розумiю. Тiльки, ось дивна рiч, чомусь я маю розумiти вас усiх, а хоча б хтось з вас спробував зрозумiти мене. Вiн мовчав. Мовчав, як студент, який просто не знав вiдповiдi на питання поважного професора. І в той момент сором знову повертався до нього, адже вiн негiдно повiвся з жiнкою, яку досi кохав. Кохав несамовито, кожного разу стискаючи те свое почуття так мiцно, щоб воно, не приведи Господи, змогло вирватись на бiлий свiт. Бо якщо таке станеться, тодi все. Кiнець полковнику Принципу. Та й, швидше за все, i Мартi Римах. Полковник взяв себе в руки. Дивна рiч, вiн нiколи не втрачав самоконтролю. Нiколи! Нi з перебiжниками, нi зi зрадниками, нi з вiдвертими мерзотниками-гвалтiвниками, нi з кримськими терористами, нi з нацiоналiстами-шовiнiстами. Вiн багато разiв бачив смерть. Інодi дуже жахливу, щоб бути правдою. Полковник спiлкувався з убивцями, серiйними манiяками, iдейними мазохiстами, покидьками вищого гатунку та iншим непотребом, що наповнював цей старий свiт. І жодного разу вiн не втратив самоконтролю. Але з цiею жiнкою, такою слабкою i такою нещасною, полковник Принцип не мiг нiчого вкоiти. Вiн розумiв, що це заважае його завданню, та таким вже його створила матiнка-природа. Вiн притис ii до себе i мовив: – Скажи менi, що було в його валiзi? Ти ж знаеш це Марто! Я знаю, що ти знаеш! А ти знаеш, що я це знаю. Мене не обдуриш. Я вiдчуваю, що ти знаеш. Просто вiдчуваю. Скажи ж менi, рiдна моя, i нам усiм стане легше. Ну ж бо! Давай, маленька! Не треба все тримати в собi. У нас з’явиться шанс врятувати твого дурня Сема. Крихiтний такий шанс, проте вiн у нас буде. Просто розслабся, заплющ очi, вдихни повiтря i скажи менi, – вiн пестив ii волосся, торкався своiми пальцями лоба, очей, щiк, губ. Вона ж тремтiла i якось дивно хитала головою зi сторони в сторону. Наче якась лялька. Наче нежива. – То були контейнери. Ти розумiеш про що я. Як невеличкi термоси. Термоси, Іванеееее!!! Клятi термосиииии!!! – ii крик лунав на всю квартиру. Таку велику та пусту. Вiн не зупиняв ii. Вона мала право на той крик. Бо то був крик сильноi жiнки, яка зважилась на вiдчай. Принцип вийшов вiд неi десь за хвилин тридцять. Вiн пiшов, коли переконався, що вона знову адекватно сприймае дiйснiсть i вже не наробить дурниць. Полковник сiв у свое вольво, вiдкинувся на спинку сидiння i заплющив очi. – Боже! Чому я мушу бути таким мерзотником, такою сволотою, аби дiзнатись правду? – вiн i сам одразу не зрозумiв, що сказав це все вголос. Принцип завiв авто, увiмкнув радiо, надавав собi ляпасiв i вiдповiв на власне питання: – Бо цю Богом забуту краiну ти любиш понад усе. Потiм дещо подумав i додав: – Навiть бiльше, нiж ту жiнку, що зараз дивиться на твое давно немите авто скрiзь штори свого вiкна, що у пустiй квартирi, де нiколи не лiтатимуть янголи щастя. Їм просто цього не судилося. Роздiл 5. КВИТИ Розвiдка – професiя особлива. Дуже своерiдний та специфiчний свiт взаемин, амбiцiй, життевих планiв, переконань, бажань та вчинкiв. Це те, чого не бачать, але воно iснуе. Існуе так само, як iснують школи й лiкарнi, заводи та фабрики, вiддiли полiцii й цiлi мiнiстерськi установи. У розвiдцi справджуеться одне – або ти, або тебе. Хоча зажди е точка дотику. Вона ще називаеться компромiсом. Обираючи розвiдку, люди йдуть на свiдомий ризик, стаючи частиною доволi складноi машини, про iснування якоi знають практично усi, а ось про те, чим займаеться така машина, що коiться в нутрощах секретного апарату – це вже привiлей обраних. Розвiдка – це те, чого вчили у спецшколах та на тренувальних базах, це рiзнi краiни, iхня iсторiя, традицii, цiлi нацii й народи. Це багатограннiсть мов та культур. Врештi-решт, розвiдка – це iнша доля, про яку нiколи не дiзнаються анi твоi рiднi, анi твоi найближчi друзi. Це поступовий досвiд, який iнодi бувае таким жахливим, що швидше його можна сприйняти за якусь голлiвудську картину. Досвiд той з роками стае небезпечним, адже саме вiн завжди пам’ятатиме усi перемоги та безлiч програшiв. Досвiд у розвiдцi – це вже iсторiя. Це людськi долi, таемнi механiзми боротьби за владу, це сконцентрованiсть на дiях, робота заради конкретних цiлей та задач, за якими вже йде головна мета. Розвiдка – це життя за легендою, це iншi прiзвища, iмена, чужi будинки, люди, якi раптово стають твоiми сусiдами. Це важкий щоденний контроль над собою. Це нове коло спiлкування, европейськi столицi та маленькi селища в Румунii i Приднiстров’i. Це агонiя Африки та пекельнiсть перуанських i уругвайських зим. Це Азiя з ii диктатурами, корупцiею та жорстокими фанатиками, для яких людське життя – нiщо. Так, маленьке непорозумiння. Але це також i Азiя з великим потенцiалом, розвинутою iнфраструктурою, високими технологiями i неймовiрними економiчними показниками, яким щиро заздриш, коли розумiеш iхню силу. Розвiдка – це невiдомiсть нiчних дорiг, тiнь холодного, липкого i неприемного жаху, що завжди супроводжуе тебе на слизькому шляху. Це багатогранний свiт, де е такi ж людськi стосунки, як i у iнших сферах. Все так, як i вiдбуваеться в життi. І в значнiй кiлькостi випадкiв, у розвiдцi можуть бути не тiльки порозумiння, але й таемнi, специфiчнi взаемини. Послуга за послугу. Не зовсiм шпигунство, але й вже не чесна робота та слiдування клятвi. Розвiдка не завжди вибирае чеснiсть. Трапляеться, що навпаки. Стрижак потрапив до розвiдки випадково. В ньому розгледiли потенцiал, про який вiн навiть i не здогадувався. Йому почали допомагати, пiдказувати, де треба, вчити рiзним маленьким хитрощам та цiлим теорiям з манiпуляцii масовою свiдомiстю. Зi Стрижака робили шпигуна, агента, першокласного нелегала, солдата вищого гатунку. Його шлях був непростим, а характер – настiльки жахливим, що з ним не могла прожити жодна жiнка бiльше трьох тижнiв. Колеги сприймали Стрижака просто, як професiонала, найманця, який за грошi та посади буде гризти землю, проте свого доб’еться. Люди намагались жити так, щоб iхнi шляхи не дуже часто пересiкались з дорогами Стрижака. Такою вiн вже був людиною. Усi звали Стрижака Григорiем. Проте вiднедавна у результатi пiдвищення ву Державному агентствi кризових експериментiв – Григорiем Владиславовичем. Контрастна неспiвзвучнiсть iменi самого Стрижака та iменi його батька рiзала вухо, змушуючи людей червонiти. Та Стрижак не зважав на такi дрiбницi. Григорiй народився в один з тих перших рокiв нового столiття, коли ще при владi був президент, якого через роки пiсля Майдану украiнцi благали повернутись, згадуючи i кредити, i вчаснi зарплати останнiх рокiв його президентського термiну, i контрольованiсть цiн. Та головне вони згадували про газ. Про те, що при тому президентовi газ був! І коштував недорого… Стрижак рiс спокiйним хлопчиком у Чернiвцях, де його батько займався м’ясною торгiвлею. Мати ж Григорiя була настiльки екзальтованою особою, що сина вона не сприймала зовсiм, а увесь час вiдводила лишень собi та молодим науковцям, якi стали ii частими гостями до того моменту, коли маленькому Гришку ще й не виповнилось чотирьох рокiв. Батько добре торгував, але поведiнка матерi не пройшла йому даремно. Вiн став випивати, а всього через три роки помер вiд цирозу печiнки, залишивши увесь свiй спадок единому синовi Григорiю. Проте у екзальтованоi матусi Стрижака на заповiт покiйного чоловiка була власна, категорично-дiаметрально-протилежна точка зору. Минуть роки, i Стрижак, iнодi у авто, iнодi у номерi готелю чи в якомусь туалетi якогось закладу-офiсу задаватиме собi питання: як потрiбно ненавидiти власну дитину, щоб вчинити з нею те, що вчинила його рiдна мати з ним? Навiщо народжувати дитину, а потiм свiдомо прирiкати ii на злиднi та жорстокостi цього свiту? Чи не краще просто заборонити деяким жiнкам взагалi займатись сексом, якщо дитина для них – це iнструмент шантажу, корисна вигода? Такi нiчого дитинi не зумiють дати. Вони самi ще потребують якiсно нового виховання. Мати найняла юристiв, тi зробили свою справу – i вона вiд’iхала до Берлiну, а ii единий син Григорiй – до спецiнтернату. Там його i знайшли. Стрижака гартувало саме життя, тому вiн став iдеальним кандидатом для спецслужб. Вiн бачив людське дно, знав йому цiну, вмiв виживати в екстремальних ситуацiях. Його захоплення тайським боксом, лiтературою, iсторiею та мовами не минули непомiченими. Контора вмiла знаходити таланти, i не важливо як вона офiцiйно називалась на той момент, коли такi таланти починали себе проявляти. Дух i традицii передавались з поколiння в поколiння тiею частиною фанатикiв свое справи, якi i становили кiстяк вiтчизняноi розвiдки. Стрижак остаточно потрапив до спецслужб вже пiсля Олiмпiади 2022 року. Вiн був молодим, сповненим енергii та сил. Його розпирали амбiцii, але й одночасно вiн намагався слухати голос розуму, який забороняв йому прояви слабкостi. Стрижак потрапив до спецслужб i… закохався у свою нову роботу. З перших же днiв, ще у старiй будiвлi на вулицi Володимирськiй, вiн мрiяв про нелегальщину. Вiн вiдчував, тiльки йому одному вiдомими фiбрами, що створений для такоi роботи. Та спершу вiн мав надати докази керiвництву, зарекомендувати себе. Одним словом працювати i працювати, поетапно наближуючись до мети. Того ранку, коли зник Семюель Римах, пан Стрижак працював на нивi державноi безпеки вже дев’ятнадцятий рiк поспiль. Дев’ятнадцять рокiв вiн слiдкував, ховався вiд, ганявся за, допитував, катував, аналiзував, робив висновки. І одним з найважливiших зроблених ним висновкiв, було те, що розвiдник – це, перш за все, людина. А у кожноi людини е свое таемнi слабкостi. Ось на них i потрiбно грати! Інакше ти нiколи не отримаеш того, чого хочеш. А кожен розвiдник хоче лише одного – перемоги. Переможцiв, як вiдомо, не судять. Надхшвидкiсний електромобiль промчався набережним шосе у напрямку Видубичiв. Там, за кронами столiтнiх дерев, у Стрижака, який в ту мить знаходився за кермом цього типового чуда новоi ери, була призначена зустрiч. Зустрiч з одним суб’ектом, який вже чекав на свого приятеля Гришка. Дивнi були стосунки у цих двох. Що могло пов’язувати американського вченого, дослiдника, доктора вiртуального полiтичного управлiння та почесного жителя Вашингтону з сиротою при живiй матерi i злиднем при грошах, якi по праву належали йому вiд мертвого батька? Це було щось бiльше, нiж походження та iнтереси. Це було те, що професiонал впiзнае у професiоналi. Як футбольний фанат на нюх чуе свого, нехай i з команди суперникiв, але по духу такого ж – несамовитого до останнього подиху. Такий же азарт, вогнi, якими наповняються очi, впевненiсть у власнiй правотi, впертiсть та принциповiсть. Була якась справжня чоловiчiсть, якоi нi американець, нi украiнець не зустрiчали серед iнших. Правда, Стрижак бачив таку саму чоловiчiсть у полковника Принципа та, на жаль, спiлкуватись з ним мiг тiльки по роботi. Полковник був зовсiм iнший, останнiй з могiкан у тiй краiнi. І Стрижак поважав його за це. Американця звали Майкл Лоррiнг. Вiн був аскетом у всьому, що стосувалось його особистого життя, його дороги, на яку вiн ступив 23 роки тому. Мiнiмум жiнок, солодощiв, комфорту та лiнощiв. Лiнь Лоррiнг вiдверто зневажав. Вiн виснажував себе розумово та фiзично, дотримуючись тiеi точки зору, що тiльки труднощi та наполегливiсть роблять з чоловiка того самого, справжнього чоловiка. Вiн сприймав тiльки три речi: покiрнiсть пiдлеглих, своя особлива лiнiя та вiдсутнiсть боргiв. Його стрiмка наукова кар’ера, його розум та феномен звернули на себе увагу хлопцiв з Управлiння. Вони запропонували, а вiн через два днi дав згоду. Ось i вся iсторiя початку його iншого, таемного життя. Життя нелегального агента. Людини, iнодi здатноi непомiтно для iнших втручатись в долi цiлих краiн та народiв. Майкл Лоррiнг назавжди прикипiв до Центрально-Схiдноi Європи. Йому подобались вузенькi вулички Праги, аристократичнiсть та велич споруд Кракова, новi архiтектурнi конструкцii бiзнесовоi Варшави. Його тягло до палацiв Будапешту, нiчноi i такоi старовинноi Братислави, ранiшнього Мiнську, дiлового Бухаресту, метушливого Кишинева та вкрай модернiзованого Киева. Вiн вiльно володiв чеською, польською, угорською, росiйською. Розумiв украiнську, русинiв в Закарпаттi, деяких румунiв на кордонi з Одеською економiчною зоною та циган, що заполонили стару Європу i вже вимагали вiд Парижу, Варшави, Лондона та Берлiну власноi держави. Мовляв, нехай дехто на сходi Європи подумае про «нашу iсторичну територiю». Вiн зачитувався книгами про жахливу вiйну в колишнiй Югославii. Про Бiла Клiнтона i вiйська НАТО. Про сербiв, хорватiв, чорногорцiв… Інодi йому було моторошно вiд звiтiв рiзних комiсiй, яким давали доручення розслiдувати вiйськовi злочини. Жах наповняв його. Вiн гнав той жах геть, i починав таемно захоплюватись Балканами. Точнiше не самими Балканами, а тим, як все було зроблено. Захотiли – розвалили. Втрутились, ввели вiйська, розпочали бомбардування. Знищили цiлi селища i мiста, тисячi невинних людей, проте свого досягли. Що може бути прозаiчнiшим, нiж теза про цiль, яка все-таки виправдовуе засоби? Вiн поклонявся Америцi, адже останнi сто з лишнiм рокiв, саме вона правила бал на планетi Земля. І нехай Китай, Росiя, Індiя, Європа i ще чорт знае хто заявляють там своi права – у вiйськовiй сферi всiм iм до Америки, як до неба рачки. Тiльки Америка дозволяла собi нападати на iншу державу, без згоди на те свiтовоi спiльноти та всупереч спочатку рiшенням ООН, а вже потiм Свiтовоi Лiги. Так само дiяли однi лишень терористи, якi з першого року столiття, з того самого «чорного вiвторка» в американськiй iсторii, були визнанi реальною загрозою для безпеки ряду нацiональних держав. Тiльки Америка була взiрцем демократii при повнiй вiдсутностi демократii та нехтуваннi правами людини. Тiльки вона споживала найбiльше всiх, експлуатуючи сили, ресурси та розум iнших. Тiльки Америка витрачала такi колосальнi кошти на iнновацii, науку, вiйськовi розробки, програми манiпуляцiею масовою свiдомiстю, та моднi в колi Лоррiнга «геополiтичнi iгри». Тiльки Америка могла собi дозволити те, про що iншi навiть i не наважувалися подумати. Вiн був фанатично вiдданим своiй справi науковцем та читачем чужих думок, гравцем та манiпулятором, солдатом i командиром, вiвцею та вовком. Вiн знав, що таке жорстокiсть i щирiсть, добро i зло, честь та жалюгiднiсть. Вiн не любив накопичувати борги, але Стрижаку був дещо винний. Так, дрiбнi послуги, iнодi досить делiкатнi, про якi нiхто немае знати, бо це може коштувати всього – поваги, кар’ери, життя. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=23396482&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.