Осина фабрика
Іен М. Бенкс


Шiстнадцятирiчний Френк – досить незвичайний хлопець, який живе з батьком на вiддаленому шотландському островi. На горищi у Френка е Осина Фабрика – пристрiй, за допомогою якого вiн визначае спосiб смертi для комах, що потрапили в пастку. Хлопець не зупиниться на знущаннi над тваринами: за деякий час його ритуальнi iгри заходять надто далеко…

Обережно! Ненормативна лексика!





Іен Бенкс

Осина фабрика



© Iain Banks, 1984

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017



Обережно! Ненормативна лексика!


***




1

Жертовнi Стовпи


Того дня, коли нам сповiстили, що мiй брат утiк, я робив обхiд Жертовних Стовпiв. Я вже знав – щось мало трапитися; менi розповiла про це Фабрика.

На пiвнiчному кiнцi острова, бiля зiм’ятих решток стапеля, там, де пiд поривами схiдного вiтру й досi скрипить ручка iржавоi лебiдки, на дальньому схилi останньоi дюни я вкопав два Стовпи. На один iз них настромив голову щура й двi бабки, а на другий – чайку та двох мишей. Саме в ту мить, коли я знову насаджував одну з мишачих голiв на палю, у вечiрне небо з карканням i гамором злетiли птахи, закружлявши над стежкою мiж дюнами, у тому мiсцi, де вона проходила поблизу iхнiх гнiзд. Пересвiдчившись, що голова закрiплена надiйно, я видерся на вершечок дюни, щоб скористатися бiноклем.

Натужно крутячи педалi й пригнувши голову, стежкою iхав Дiггз, полiсмен iз мiста; колеса його велосипеда частково грузли в пiску. Перед мостом вiн спiшився, притулив велосипед до носiйних тросiв, а тодi пiдiйшов до брами, розташованоi посерединi розгойданого мосту. Я бачив, як вiн натиснув кнопку телефону. Якийсь час Дiггз стояв, поглядаючи на тихi дюни та птахiв, якi розсiдалися по гнiздах. Оскiльки я достатньо добре замаскувався, мене вiн не помiчав. Вочевидь, мiй батько вiдповiв на дзвiнок, бо ж невдовзi Дiггз нахилився, сказав щось у решiтку мiкрофона поруч iз кнопкою, штовхнув браму i, перейшовши через мiст на острiв, рушив стежкою до будинку. Пiсля того як вiн зник за дюнами, я ще трохи посидiв на вершечку, почухуючи промежину; вiтер бавився моiм волоссям, а птахи поверталися до своiх гнiзд.

Я дiстав з-за пояса рогатку, обрав пiвдюймовий сталевий снаряд, ретельно прицiлився й запустив велику кульку вiд пiдшипника по дуговiй траекторii над телефонними стовпами та невеличким пiдвiсним мостом. Із глухим, ледь чутним стуком вона влучила в табличку «Прохiд заборонено! Приватна власнiсть», i я усмiхнувся. Це був хороший знак. Фабрика не вдавалася до подробиць (лише зрiдка), проте я вiдчував: про що б вона мене не попереджала – це було щось важливе, до того ж я мав поганi передчуття; хай там як, але менi не забракло клепок зрозумiти ii натяк i перевiрити Стовпи, тож тепер я знав напевне: влучностi я не втратив; моi навички нiкуди не подiлись.

Я вирiшив не повертатися додому одразу. Батько не любив, щоб я був удома, коли приiздив Дiггз, та й у будь-якому разi менi ще треба було перевiрити кiлька Стовпiв, доки не зайшло сонце. Пiдскочивши, я зiсковзнув схилом дюни в затiнок i, дiставшись пiднiжжя, озирнувся, щоб подивитися на крихiтнi голови й тушки, якi наглядали за пiвнiчними пiдступами до острова. На вузлуватих гiлках цi шкаралупки виглядали доволi гарно. Дерев’янi кiнцiвки махали менi прив’язаними до них чорними стрiчками, що поволi колихалися пiд подихом бризу. Я вирiшив, що поки нiчого аж надто поганого не станеться, а завтра попрошу Фабрику повiдомити менi бiльше iнформацii. Як пощастить, можливо, щось розповiсть батько, а як усмiхнеться доля, можливо, це навiть виявиться правдою.



Щойно посутенiло й на небi почали з’являтися зiрки, я залишив мiшок iз головами та тушками в Бункерi. Птахи повiдомили менi, що Дiггз забрався кiлька хвилин тому, тож я побiг короткою дорогою до будинку, у якому, як завжди, свiтилися всi вогнi. Батько зустрiв мене на кухнi.

– У нас щойно був Дiггз. Але, гадаю, тобi про це вже вiдомо.

Вiн пiдставив недопалок своеi товстоi сигари пiд кран iз холодною водою, потримав секунду, почекавши, доки коричневий огризок зашипить i згасне, а тодi пожбурив його розмоклi рештки у смiтник. Я поклав своi речi на великий стiл i, стенувши плечима, всiвся. Батько ввiмкнув конфорку пiд каструлею з супом, зазирнув пiд кришку, подивився на вариво, а тодi розвернувся й поглянув на мене.

У кухнi, приблизно на рiвнi плечей, висiла хмара сiро-блакитного диму, яку я розбурхав, коли зайшов крiзь подвiйнi дверi з заднього ганку. Доки батько свердлив мене поглядом, мiж нами поволi здiймалася велика хвиля диму. Посовавшись на мiсцi, я опустив очi й узявся посмикувати опору для зап’ястка своеi чорноi рогатки. Я зауважив, що батько мав занепокоений вигляд, однак вiн був хорошим актором i, цiлком iмовiрно, просто хотiв мене в цьому переконати, а тому в глибинi душi мене не полишали сумнiви.

– Думаю, буде краще, якщо ти знатимеш, – промовив вiн, а тодi знову вiдвернувся, узяв дерев’яну ложку й помiшав суп. Я чекав. – Рiч в Ерiку.

І я все зрозумiв. Йому бiльше нiчого не треба було менi казати. Із того, що я почув, можна було виснувати, що мiй единокровний брат помер, захворiв або ж щось iз ним трапилося, але я вже знав, що Ерiк щось утнув, а була лишень одна рiч, яку вiн мiг зробити i яка б настiльки розхвилювала батька. Вiн утiк. Проте я нiчого не вiдказав.

– Ерiк утiк iз лiкарнi. Дiггз приiздив про це сповiстити. Вони вважають, що вiн може з’явитися тут. Прибери речi зi столу! Ми ж уже з тобою про це говорили.

Батько скуштував суп; вiн досi стояв до мене спиною. Я дочекався, доки тато почне розвертатися, i лише тодi прибрав рогатку, бiнокль i лопату зi столу.

– Але не думаю, що йому вдасться дiстатися аж так далеко, – незмiнним глухим тоном продовжив батько. – Найiмовiрнiше, за день-два його пiймають. Я просто подумав, що тобi варто про це знати. На випадок, якщо про це хтось почуе й що-небудь казатиме. Вiзьми собi тарiлку!

Я пiдiйшов до шафи, дiстав тарiлку, а тодi знову всiвся на стiлець, пiдклавши пiд себе ногу. Батько продовжив помiшувати суп, запах якого нарештi пробився до мене крiзь сигарний дим. Я вiдчув у животi радiсне збудження – наростаюче поколювання й приплив кровi. Отже, Ерiк повертаеться додому; це було добре й погано водночас. Я був упевнений, що йому вдасться сюди дiстатись. Менi навiть на думку не спало запитати про це Фабрику; вiн прийде. Мене цiкавило лишень, скiльки йому знадобиться на це часу й чи не бiгатиме тепер Дiггз мiстом, волаючи на все горло про те, що навiжений хлопець, який палив собак, знову опинився на волi, – тримайте своiх псiв пiд замком!

Батько налив менi в тарiлку супу. Я почав на нього дмухати, подумки повертаючись до Жертовних Стовпiв. Вони були моею системою раннього попередження й водночас слугували засобом залякування; зараженi й могутнi, вони наглядали за островом i вiдлякували вiд нього стороннiх. Цi тотеми – мiй попереджувальний пострiл; побачивши iх, усi, хто наважувався ступити на острiв, мали б розумiти, що на них очiкувало. Однак, схоже, замiсть того щоб правити за мiцно стиснутий загрозливий кулак, вони постануть привiтно розгорнутою долонею. Перед Ерiком.

– Я бачу, ти знову помив руки, – сказав мiй батько, доки я сьорбав гарячий суп.

Це вiн так менi допiкав. Батько дiстав iз кухонноi шафи пляшку вiскi й налив собi склянку. Іншу, з якоi, як я здогадався, пив констебль, вiн поставив у раковину й сiв з протилежного кiнця столу.

Мiй батько високий i стрункий, хоча й дещо сутулий. У нього тонкi, жiночi риси обличчя й темнi очi. Вiн накульгуе, i кульгав, скiльки я його пам’ятаю. Його лiва нога майже не рухаеться, i, виходячи з дому, вiн зазвичай бере з собою палицю. Інодi, коли надворi вогко, йому доводиться користуватися палицею й удома також, i тодi я чую, як вiн цокотить по голiй пiдлозi кiмнат i коридорiв; то там, то сям чуеться глухий стукiт. Лише тут, на кухнi, його палиця змовкае; ii заглушае плитняк.

Ця палиця – символ того, що Фабрика перебувае в безпецi. Зацiпенiла нога мого батька подарувала менi мiй храм – теплий простiр великого горища, де просто пiд дахом лежить усiлякий мотлох i непотрiб, де в косих променях сонячного свiтла витае пилюка й де мешкае Фабрика – мовчазна, жива й незворушна.

Мiй батько не здатний видертися вузькою драбиною на горище; та навiть якби йому це й вдалося, я знаю, що вiн не змiг би подолати поворот довкола цегляного димаря, яким необхiдно пролiзти, пiсля того як здерешся по драбинi, щоб потрапити на саме горище.

Отже, це мiсце належить менi.

Припускаю, моему батьковi зараз приблизно сорок п’ять, хоча iнодi менi здаеться, що вiн набагато старший, i лише зрiдка – що, можливо, дещо молодший. Вiн не каже менi, скiльки йому рокiв насправдi, тож, з огляду на його зовнiшнiсть, я дав би йому сорок п’ять.

– Яка висота цього столу? – несподiвано запитав батько, коли я саме збирався пiти до хлiбницi та врiзати собi скибку, щоб витерти нею тарiлку.

Я озирнувся й поглянув на нього, не розумiючи, чому вiн докучае менi таким простим запитанням.

– Тридцять дюймiв, – вiдповiв я й узяв iз хлiбницi скоринку.

– Неправильно, – радо усмiхнувшись, вiдказав батько. – Два фути й шiсть дюймiв.

Кинувши на нього сердитий погляд, я похитав головою й витер коричневi рештки супу на обiдку тарiлки. Колись я справдi боявся цих iдiотських запитань, але тепер, попри те що був змушений вивчити висоту, довжину, ширину, площу й об’ем майже кожноi частини будинку та всiх речей у ньому, я розумiю причину батьковоi одержимостi. Часом, коли в нас бувають гостi, менi робиться незручно, навiть якщо приiжджають родичi, якi мали б знати, чого можна вiд нього очiкувати. Сидять вони, скажiмо, у вiтальнi, думаючи, чи, бува, не збираеться тато iх чимось погодувати, а чи покликав лишень для того, щоб прочитати iмпровiзовану лекцiю про рак товстоi кишки або цiп’якiв, як вiн раптом пiдсiдае до когось, озираеться довкола, аби пересвiдчитися, що всi за ним спостерiгають, а тодi змовницьким сценiчним шепотом промовляе:

– Бачите отi дверi? Вони мають вiсiмдесят п’ять дюймiв, вiд кутка до кутка.

Вiдтак вiн пiдморгуе й виходить iз кiмнати або ж знову всiдаеться у свое крiсло, наче нiчого й не трапилося.

Вiдколи я себе пам’ятаю, по всьому будинку були розклеенi маленькi бiлi папiрцi з охайними написами, зробленими чорною кульковою ручкою. Вони були прилiпленi до нiжок стiльцiв, краечкiв килимiв, денець глечикiв, антен радiоприймачiв, шухляд, переднiх спинок лiжок, телеекранiв, ручок каструль i сковорiдок; на них були вказанi розмiри тих речей, до яких вони й були приклеенi. Папiрцi висiли навiть на листi рослин, щоправда, такi написи були зробленi олiвцем. Якось у дитинствi я обiйшов будинок i позривав усi налiпки; мене вiдшмагали ременем i впродовж двох днiв не випускали з кiмнати. Пiзнiше батько вирiшив, що менi корисно знати всi цi розмiри настiльки ж добре, наскiльки вони були вiдомi йому, бо це допоможе сформувати мiй характер, тож менi доводилося годинами просиджувати над Книгою Розмiрiв (величезним швидкозшивачем, у якому данi з усiх наклейок були дбайливо розсортованi по кiмнатах та категорiях речей) або обходити будинок iз блокнотом i робити власнi записи. І все це – на додачу до звичайних урокiв, якi батько давав менi з математики, iсторii тощо. Завдяки цьому майже не лишалося часу на iгри, що значною мiрою мене обурювало. На той час точилася Вiйна – здаеться, Мiдii проти Мертвих Мух, – i доки я нидiв у бiблiотецi над книгою, намагаючись не заснути, засвоюючи безглузду iмперську систему мiр, вiтер перекидав моi мушинi армii з однiеi половини острова на другу, а море, затопивши ставки з мушлями, заносило iх пiском. На щастя, цей грандiозний задум моему батьку набрид, i тепер вiн задовольнявся тим, що ставив менi дивнi неочiкуванi запитання стосовно емностi пiдставки для парасольок у пiнтах або загальноi площi всiх штор, якi наразi висiли в будинку, в акрах.

– Я бiльше не вiдповiдатиму на цi запитання, – сказав я батьку, несучи тарiлку до раковини. – Нам давно вже варто було б перейти на метричну систему.

Вiн фиркнув у склянку, допиваючи свое вiскi:

– Гектари й усi цi нiсенiтницi? Нiзащо. Ти ж знаеш, що там усе засновуеться на вимiрах земноi кулi. Хiба менi варто пояснювати тобi, яке це безглуздя?

Я лише зiтхнув i взяв iз миски на пiдвiконнi яблуко. Колись батько змусив мене повiрити в те, що Земля – це не сфера, а стрiчка Мебiуса. Вiн i досi стверджуе, що вiрить у це, i влаштовуе справжнi вистави, надсилаючи рукопис лондонським видавцям та намагаючись переконати iх видати книжку, у якiй викладае свою точку зору, але я знаю, що то вiн просто пустуе i найбiльше задоволення отримуе вiд удавання приголомшеноi недовiри й праведного гнiву, коли його рукопис урештi-решт повертаеться. Це трапляеться приблизно раз на три мiсяцi, i в мене немае жодних сумнiвiв, що без цього ритуалу йому жилося б набагато нуднiше. Так чи iнакше, це – одна з причин, чому у своiх безглуздих вимiрюваннях вiн не переходить на метричну систему, хоча насправдi йому просто лiньки.

– Що ти сьогоднi робив?

Батько дивився на мене з другого кiнця столу, катаючи порожню склянку по дерев’янiй поверхнi.

Я знизав плечима.

– Гуляв надворi й таке iнше.

– Знову будував дамби? – кепкуючи, спитав вiн.

– Нi, – упевнено похитавши головою й вiдкусивши яблуко, вiдповiв я. – Сьогоднi – нi.

– Сподiваюсь, ти не нищив Божих створiнь.

Я знову знизав плечима. Звiсно ж, нищив. Де ж менi брати голови й тушки для Стовпiв i Бункера, якщо я нiкого не вбиватиму, чорт забирай? Природних смертей замало. Але як це пояснити iншим?

– Інодi менi здаеться, що це тебе мали б тримати в лiкарнi, а не Ерiка.

Вiн дивився на мене з-пiд темних брiв i говорив доволi тихо. Колись такi розмови мене лякали, але тепер це в минулому. Менi майже сiмнадцять, я вже не дитина. Згiдно iз законами Шотландii, я достатньо дорослий, щоб одружитися, не потребуючи дозволу батькiв, i то вже цiлий рiк. Визнаю: можливо, сенсу менi одружуватися й небагато, утiм тут важливiший сам принцип.

Окрiм того, я – не Ерiк; я – це я, я – тут, та й по всьому. Я не чiпаю людей, i iм лiпше також триматися вiд мене подалi. Я не палю iхнiх собак, не лякаю мiсцевих малюкiв жменями личинок i не набиваю iм писки черв’яками. Можливо, мешканцi мiста й кажуть: «О, знаете, вiн дещо несповна розуму», – але то вони радше жартують (й iнодi, щоб це пiдкреслити, навiть не крутять бiля скронi пальцем); та менi начхати. Я навчився жити зi своею вадою й окремо вiд решти, тож це мене не обходить.

Проте мiй батько, схоже, намагаеться менi допекти; iнакше вiн би такого не казав. Вочевидь, новини стосовно Ерiка неабияк його шокували. Як на мене, вiн так само, як i я, знав, що Ерiк повернеться, i переймався через те, що могло трапитися. Я його не звинувачував i не мав жодних сумнiвiв iз приводу того, що вiн переймаеться й за мене. Я був утiленням злочину, а якщо Ерiк повернеться й почне пакостити, може спливти Правда Про Френка.

Я не мав жодноi реестрацii. Не мав свiдоцтва про народження, не мав номера соцiального страхування, нiчого, що пiдтверджувало б мое iснування. Я знаю, що це незаконно, i моему батьковi про це також вiдомо, тож менi здаеться, що iнодi вiн шкодуе з приводу рiшення, яке прийняв сiмнадцять рокiв тому, коли ще був хiпi-анархiстом чи ким вiн там тодi був.

Не те що я страждав; справдi. Менi це подобалося, до того ж я не мiг поскаржитися на вiдсутнiсть освiти. Імовiрно, я краще знав шкiльну програму, нiж бiльшiсть моiх однолiткiв. Хiба мiг нарiкати на правдивiсть деякоi iнформацii, яку постачав менi батько. Однак з того часу як я отримав можливiсть сам виходити в Портенiл i перевiряти те, що мене цiкавило, у бiблiотецi, батько був змушений говорити менi правду, утiм, коли я був молодшим, вiн час вiд часу мене обдурював, вiдповiдаючи на моi щирi, хоча й наiвнi запитання цiлковитими нiсенiтницями. Роками я вiрив у те, що Пафос – це один iз трьох мушкетерiв, Феляцiя – персонаж «Гамлета», Порцеляна – китайське мiсто, а щоб добути «гiннесс», iрландським селянам доводиться мiсити ногами торф.

Але тепер я можу дiстатися найвищих полиць домашньоi бiблiотеки, а також завiтати до портенiльськоi, i в такий спосiб здатен перевiрити правдивiсть будь-яких батькових тверджень, а тому вiн змушений казати менi правду. Гадаю, це добряче його дратуе, але що вже тут вдiеш? Прогрес не стоiть на мiсцi.

Хай там як, але я все ж отримав освiту. Хоча мiй батько й не мiг утриматися вiд того, щоб не вдовольняти свое доволi iнфантильне почуття гумору, подеколи пiдкладаючи менi свиню; вiн так чи iнакше хотiв пишатися своiм сином; а оскiльки вдосконалити мое тiло надii не було, йому лишався тiльки мiй розум. Звiдси й усi цi уроки. Мiй батько – освiчена людина, вiн багато чого мене навчив та й сам добряче пiдтягнув тi науки, на яких не надто знався, лишень задля того, щоб мати змогу вчити мене. Мiй батько – доктор хiмiчних наук чи, може, бiохiмiчних – у цьому я не впевнений. Схоже, вiн неабияк знаеться на медичних питаннях i, можливо, досi пiдтримуе старi зв’язки, щоб менi завжди вчасно робили всi необхiднi щеплення та iн’екцii, попри те що Нацiональна служба охорони здоров’я навiть не пiдозрюе про мое iснування.

Я думаю, що пiсля отримання диплома мiй батько впродовж кiлькох рокiв працював в унiверситетi й, iмовiрно, зробив винахiд; iнодi вiн натякае, що отримуе роялтi за використання патенту чи щось таке, проте я пiдозрюю, що цей старий хiпi виживае лише за рахунок залишкiв родинного багатства Колдгеймiв.

Наскiльки менi вiдомо, наша родина жила в цiй частинi Шотландii приблизно двi сотнi рокiв, а то й бiльше, i ранiше нам належало багато тутешньоi землi. Але тепер у нас лишився тiльки цей острiв, а вiн доволi маленький i пiд час вiдпливу його навiть островом не назвеш. Єдине, що зосталося вiд нашого славетного минулого, – це назва популярного портенiльського притону, старого занюханого пабу «Колдгейм армз», куди я, незважаючи на те що, звiсно ж, досi неповнолiтнiй, iнколи зазираю, аби подивитися на мiсцеву молодь, яка вдае з себе панк-гурти. Саме там я познайомився та й досi бачуся з единою людиною, яку можу назвати своiм другом, – iз Джеймi-карликом; щоб вiн мiг побачити гурти, я беру його собi на плечi.

– Але не думаю, що вiн дiстанеться аж так далеко. Його впiймають, – пiсля тривалоi задумливоi паузи знову проказав батько.

Вiн пiдвiвся, щоб сполоснути склянку. Я замугикав щось собi пiд нiс, до чого вдавався щоразу, коли менi хотiлося усмiхнутись або ж розсмiятись, але я вважав, що лiпше цього не робити. Батько зиркнув на мене:

– Я йду в кабiнет. Не забудь усе зачинити, гаразд?

– Ага, – кивнувши, вiдказав я.

– Добранiч.

Тато вийшов iз кухнi. Я сiв i поглянув на свою лопату на iм’я Мiцний Удар. До неi прилипли крупинки сухого пiску; я iх струсив. Кабiнет. Одним iз моiх досi не задоволених бажань було потрапити в батькiв кабiнет. Пiдвал я принаймнi бачив i час вiд часу там бував; менi знайомi всi кiмнати на першому й третьому поверхах; горище цiлком належить менi – там живе Осина Фабрика; але ця едина кiмната на другому поверсi менi невiдома, я нiколи в нiй не бував.

Я знаю, що вiн тримае там якiсь хiмiкати i, пiдозрюю, проводить дослiди, однак я й гадки не маю, як виглядае ця кiмната всерединi й чим вiн там насправдi займаеться. Лиш iнодi звiдти долинають дивнi запахи й чуеться постукування батьковоi палицi.

Я погладив довге рукiв’я лопати, задумавшись про те, чи мае батькова палиця iм’я. Сумнiвно. Вiн не надае речам такого значення, як я. Утiм я знаю: вони важливi.

Менi здаеться, що в кабiнетi схована якась таемниця. Батько неодноразово на це натякав, хоча й туманно, лишень для того, щоб мене зацiкавити, щоб менi закортiло його спитати й щоб вiн знав, що менi цього хочеться. Звiсно ж, я не питав, оскiльки нiзащо не отримав би гiдноi вiдповiдi. Якби вiн щось менi й сказав, то це була б суцiльна брехня, адже зрозумiло, що таемниця припинить бути таемницею, щойно вiн ii розкрие, до того ж вiн, як i я, вiдчував, що пiд час мого дорослiшання йому необхiдно мати на мене бодай якийсь вплив; я вже не дитина. І тiльки такi крихти фiктивноi влади дозволяють йому вважати, нiбито вiн контролюе те, що, на його думку, е правильними стосунками мiж батьком i сином. Це виглядае справдi жалюгiдно, проте завдяки цим маленьким iграм, таемницям i образливим зауваженням вiн просто намагаеться себе убезпечити.

Я вiдкинувся на спинку дерев’яного стiльця й потягнувся. Запах кухнi менi подобався. Їжа, бруд на наших гумових чоботях, а iнодi ще й тонкий аромат кордиту, що долинав iз пiдвалу, – коли я про все це думав, мене охоплювало вiдчуття приемного хвилювання й напруги. Коли ж дощить i наш одяг мокрий, тут пахне iнакше. Узимку велика чорна пiч пашiе жаром iз духмяним ароматом плавнику або торфу, на кухнi все запотiвае й по склу тарабанить дощ. Ти поринаеш в обiйми спокою, i тобi стае затишно, наче великому котовi, що загорнувся у власний хвiст. Інодi менi хочеться, щоб ми завели кота. Колись у мене був котячий череп, але й той украли чайки.

Я вийшов iз кухнi й рушив коридором до туалету; треба було просратись. Сцяти менi не кортiло, бо вдень я обливав Стовпи, надiляючи iх своiм запахом i силою.

Сидячи там, я думав про Ерiка, з яким трапилася така неприемна рiч. Бiдолашний псих. Я часто запитував себе: як би таке пережив я? Але це трапилося не зi мною. Я лишився тут, а Ерiк поiхав геть; усе сталося десь-iнде, та й по всьому. Я – це я, а тут – це тут.

Я присл?хався – менi було цiкаво, чи почую батька. Імовiрно, вiн одразу вклався спати. Тато часто спить у кабiнетi замiсть того, щоб iти до великоi спальнi на третьому поверсi, де розташована й моя кiмната також. Мабуть, iз тiею спальнею в нього пов’язано забагато неприемних (або приемних) спогадiв. Так чи iнакше, хропiння я не почув.

Я ненавиджу постiйно справляти нужду сидячи. Через мою прикру ваду зазвичай доводиться робити це по-жiночому, що неабияк бiсить. Інодi в «Колдгейм армз» я роблю це, стоячи бiля пiсуара, проте врештi-решт майже все потрапляе менi на руки або ноги.

Я натужився. Чвак, хлюп. Трохи води ляпнуло менi на дупу, i саме в цю мить задзвонив телефон.

– От лайно! – вилаявсь я, а тодi сам iз себе посмiявся.

Пiдтершись i натягнувши штани, я зняв ланцюжок i вивалився в коридор, на ходу застiбаючи ширiньку. Збiг широкими сходами на майданчик перед другим поверхом, де стояв наш единий телефон. Я постiйно кажу батьковi, щоб той установив кiлька апаратiв, але вiн говорить, що нам не так часто дзвонять i тому для цього немае жодних пiдстав. Я встиг дiстатися до телефону, доки на iншому кiнцi дроту ще не кинули слухавку. Тато на дзвiнок не вийшов.

– Алло, – сказав я.

Телефонували з автомата.

– У-а-а-у-у! – гаркнув хтось.

Я вiдтулив слухавку вiд вуха й сердито на неi подивився. Звiдти продовжувало долинати металеве верещання. Коли воно припинилось, я приклав ii до вуха знову.

– Портенiл 531, – незворушно проказав я.

– Френку! Френку! Це я. Я! Гей, алло! Алло!

– Це луна на лiнii чи ти все повторюеш двiчi? – впiзнавши голос Ерiка, поцiкавився я.

– І те, i те! Ха-ха-ха-ха-ха!

– Привiт, Ерiку. Де ти?

– Тут! А де ти?

– Тут.

– Якщо ми обое тут, то навiщо нам телефон?

– Скажи менi, де ти, доки в тебе не закiнчились грошi.

– Але якщо вже ти тут, то мав би знати. Невже ти не знаеш, де ти е?

Вiн захихотiв.

– Ерiку, припини дуркувати, – спокiйно мовив я.

– Я не дуркую. Я не скажу тобi, де я. Ти розповiси Ангусу, вiн розкаже полiцii, i мене знову запхають у цей йобаний дурдом.

– Не матюкайся. Ти ж знаеш, що я цього не люблю. А татовi я нiчого не скажу.

– А я й не матюкаюсь. Це ж не слово з трьох лiтер. У словi «йобаний»… сiм лiтер. Хiба сiмка не твое щасливе число?

– Нi. Слухай, скажи менi, де ти? Я хочу знати.

– Скажу, якщо ти назвеш менi свое щасливе число.

– Мое щасливе число – e.

– Це не число. Це лiтера.

– Це число. Трансцендентне число: 2,718…

– Ти змахлював. Я мав на увазi цiлi числа.

– Варто було уточнити, – вiдказав я й зiтхнув; почулося пищання, але врештi-решт Ерiк закинув в автомат бiльше монет. – Хочеш, я тобi перетелефоную?

– Хо-хо. Так просто мене не надуриш. Менше з тим, як сам?

– Добре. А ти?

– Божевiльно. Як же ще? – доволi обурено вiдказав вiн.

Я не змiг стримати усмiшку.

– Слухай, як я розумiю, ти прямуеш до нас. І якщо це так, прошу тебе, не пали бiльше собак та й узагалi… Гаразд?

– Що ти таке несеш? Це ж я. Ерiк. Я не палю собак! – закричав вiн. – Я не палю iбучих собак! За кого ти мене, у бiса, маеш? Не звинувачуй мене в тому, що я палю цих iбучих собак! Вилупок малолiтнiй! Вилупок!

– Добре, Ерiку, вибач менi, вибач, – проказав я так швидко, як тiльки змiг. – Я лише хочу, щоб iз тобою все було гаразд. Будь обережним. Не роби нiчого такого, що могло б налаштувати людей проти тебе. Розумiеш? Люди бувають страшенно вразливими…

– Що ж… – мовив вiн.

Якийсь час я чув лише його подих, а тодi Ерiк змiнив тон:

– Так, я повертаюся додому. Ненадовго, лише щоб побачити, як ви там живете. Сподiваюсь, ви мешкаете вдвох? Тiльки ти i старий?

– Так, тут тiльки ми. І я вже не дочекаюсь, коли тебе побачу.

– Добре, – на якусь мить вiн замовк. – Чому ви нiколи мене не навiдували?

– Я… я думав, що батько iздив до тебе на Рiздво.

– Хiба? Що ж… але чому ти нiколи не приiздив?

Його голос звучав жалiбно. Я перенiс вагу з однiеi ноги на iншу, озирнувся й глянув на сходи, очiкуючи побачити батька, що притулився до перил, або його тiнь на стiнi наступного сходового майданчика, де вiн ховався й пiдслуховував моi телефоннi розмови, думаючи, що менi про це невiдомо.

– Ерiку, я не люблю полишати острiв аж так надовго. Пробач, але коли я це роблю, у мене жахливо крутить живiт, неначе кишки вузлом сплiтаються. Я просто не можу так далеко виiжджати, не можу лишатися десь на нiч або… Ну я просто не можу. Я хочу з тобою побачитись, але ти так далеко.

– Я наближаюся.

Ерiк знову заговорив упевнено.

– Добре. Далеко тобi ще?

– Не скажу.

– Я ж назвав тобi свое щасливе число.

– А я збрехав. Я все одно не скажу тобi, де я.

– Це не…

– Кладу слухавку.

– А з татом не хочеш поговорити?

– Поки що нi. Я поговорю з ним пiзнiше, коли буду вже близько. Менi час iти. Побачимось. Бережи себе.

– Це ти бережи себе.

– А хiба е чого перейматись? Зi мною все буде гаразд. Що може зi мною трапитися?

– Просто не роби нiчого такого, що могло б роздратувати iнших. Ти й сам знаеш. Я до того, що вони зляться. Зокрема, якщо це стосуеться iхнiх домашнiх тварин. Тобто я не…

– Що? Що? Що ти там сказав про домашнiх тварин? – закричав вiн.

– Нiчого! Я просто казав…

– Ах ти гiвнюк малий! – крикнув Ерiк i заверещав: – Ти знову звинувачуеш мене в тому, що я палю собак, га? Натякаеш на те, що я набиваю дiтям писки черв’яками та личинками? І на те, що я iх обсцикаю? Га?

– Ну… – обережно мовив я, бавлячись iз дротом, – оскiльки ти вже сам про це заговорив…

– Вилупок! Вилупок! Гiвнюк малий! Я тебе вб’ю! Ти…

Я вже нiчого не мiг розчути, й менi довелося знову вiдтулити слухавку вiд вуха, бо ж Ерiк почав гамселити своею об стiни телефонноi будки. Гучнi удари накладалися на розмiрене пищання – в нього закiнчувалися грошi. Я поклав слухавку на важiль.

Зиркнувши вгору, я зауважив, що батька й досi нiде не видно. Прокравшись сходами наверх, я пропхнув голову мiж перил, однак на майданчику так само нiкого не було. Я зiтхнув i всiвся на сходи. У мене з’явилося вiдчуття, що я не дуже добре повiвся з Ерiком пiд час нашоi розмови. Я не надто ладнаю з людьми, i навiть попри те, що Ерiк мiй брат, пiсля того як вiн збожеволiв, я не бачив його протягом двох рокiв.

Пiдвiвшись, я спустився на кухню, щоб зачинити дверi й забрати своi речi, а тодi пiшов до ванноi. Я вирiшив подивитись у себе в кiмнатi телевiзор або послухати радiо й рано вкластися спати, щоб прокинутися на свiтанку й зловити для Фабрики осу.



Я лежав на лiжку, слухаючи Джона Пiла по радiо, завивання вiтру, що кружляв довкола будинку, та плюскiт прибою. З-пiд лiжка долинав дрiжджевий запах мого домашнього пива.

Я знову думав про Жертовнi Стовпи; цього разу я робив це зумисне, по черзi уявляючи собi кожен iз них, пригадуючи iх розташування та складовi, розглядаючи у своiй уявi те, що бачили iхнi слiпi очиська, перемикаючись мiж ними, мов охоронець, який переключае на монiторi камери спостереження. Я вiдчував, що все було добре; як на мене, усе було гаразд. Моi мертвi вартовi, цi продовження мене, що скорилися моiй владi шляхом простоi, проте остаточноi капiтуляцii – смертi, – не вiдчували жодноi загрози менi або острову.

Розплющивши очi, я знову ввiмкнув нiчник. Поглянув на себе у дзеркало туалетного столика, що стояв у протилежному кiнцi кiмнати. Я лежав на покривалах у самих трусах.

Я занадто жирний. Не все аж так погано, до того ж моеi вини в цьому немае, утiм я все одно виглядаю не так, як би менi хотiлося. Я щокатий. Сильний i здоровий, проте занадто гладкий. Менi хочеться мати похмурий i загрозливий вигляд; я мав би так виглядати, менi варто було б так виглядати, i я мiг би так виглядати, якби не мiй нещасний випадок. Дивлячись на мене, нiколи не скажеш, що я вбив трьох людей. Це нечесно.

Я знову вимкнув свiтло. Кiмнату поглинула щiльна темрява; доки моi очi до неi звикали, я не бачив навiть свiтла зiрок. Можливо, попрошу в батька свiтлодiодний радiогодинник, хоча мiй старий мiдний будильник менi також неабияк подобаеться. Колись я прив’язав по осi до обох його мiдних дзвiночкiв, i вранцi, коли будильник дзвонить, по них б’е молоточок.

Я завжди прокидаюся ранiше будильника, щоб мати змогу поспостерiгати.




2

Змiiний Парк


Я висипав купку попелу – все, що лишилося вiд оси, – у сiрникову коробку й загорнув ii в стару фотографiю, на якiй були зображенi Ерiк i батько. На цiй фотографii тато тримав портретне фото своеi першоi дружини, Ерiковоi матерi, i вона була единою, хто усмiхався. Батько з вiдлюдькуватим виглядом витрiщався в об’ектив. Малий Ерiк, колупаючись у носi, дивився кудись убiк; схоже, йому було нудно.

Ранок видався свiжим i прохолодним. Я бачив поволоку, що спускалася з гiр на лiси, i туман, який завис над Пiвнiчним морем. Вдаючи рев лiтака й мiцно притискаючи до бокiв бiнокль та мiшок, я щодуху бiг по мокрому пiску, там, де вiн був твердим i приемним. Порiвнявшись iз Бункером, я повернув углиб острова, трохи пригальмувавши на м’якому бiлому пiску. Я оглядав викинуте морем смiття, перестрибуючи через нього, однак не побачив нiчого цiкавого й вартого порятунку, окрiм староi медузи – пурпуровоi маси з чотирма блiдими кiльцями всерединi. Я дещо змiнив курс, щоб пролетiти над нею – «Т-р-р-р-р-р-ф-ф-ф-а-у! Т-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-ф-ф-ф-а-у!», – i на ходу копнув ii ногою, здiйнявши довкола себе фонтан iз пiску й решток медузи. «Пух-х-х-х-х!» – пролунав вибух. Я знову збочив iз берега й помчав до Бункера.

Стовпи були в хорошому станi. Мiшок iз головами й тушками менi не знадобився. Я обiйшов iх усi, витративши на це цiлий ранок, i закопав мертву осу в паперовiй трунi не помiж двох найважливiших Стовпiв, як спершу планував, а посеред стежки, прямо перед мостом. І доки був там, вилiз по носiйним тросам на вершечок опорноi вежi й оглянув довколишню територiю. Згори менi було видно дах будинку та одне зi слухових вiкон на горищi. А також шпиль Церкви Шотландii в Портенiлi й цiвки диму, що здiймались над мiськими димарями. Дiставши з лiвоi нагрудноi кишенi маленького ножа, я зробив обережний надрiз на великому пальцi лiвоi руки. Помастив червоним вершечок головноi балки, з якою на вежi перетиналися двотаври, i витер маленьку ранку антисептичною серветкою з котрогось мого пiдс?мка. Завершивши з цим, я злiз на землю й пiдiбрав кульку пiдшипника, якою вчора влучив у табличку.

Перша мiсiс Колдгейм, Мерi, Ерiкова мати, померла вдома пiд час пологiв. Голова Ерiка виявилася для неi завеликою; у матерi мого брата сталася кровотеча, i вона померла вiд втрати кровi на шлюбному ложi в 1960-му. Упродовж усього свого життя Ерiк страждав на доволi сильну мiгрень, i я справдi схильний вважати, що це пов’язано з тим, яким чином вiн з’явився на свiт. На мою думку, i його мiгрень, i смерть його матерi мають безпосереднiй стосунок до Того, Що Трапилося з Ерiком. Нещасний бiдолаха; вiн просто опинився не в тому мiсцi й не в той час, i тодi сталося щось украй неймовiрне, щось, що геть випадково вплинуло на нього бiльше, нiж могло б уплинути на когось iншого, якби той потрапив у таку ж ситуацiю. Утiм у цьому й полягае ризик полишати острiв.

Якщо так подумати, то Ерiк також вчинив убивство. Ранiше я вважав себе единим убивцею в родинi, проте брат усе ж заткнув мене за пояс, убивши свою мамку ще перед тим, як навчився дихати. Треба визнати, незумисне, утiм iнодi намiр – не головне.

Фабрика казала щось про вогонь.

Я досi думав про це й нiяк не мiг зрозумiти, що ж воно означало насправдi. Очевидне трактування – Ерiк збирався палити собак, однак я занадто добре знав Фабрику, щоб тлумачити такi речi однозначно; мене не полишали пiдозри, що не все так просто.



У якомусь сенсi я шкодував, що Ерiк повертаеться. Я розмiрковував над тим, щоб найближчим часом влаштувати Вiйну – можливо, наступного тижня чи десь так, – але з огляду на ймовiрну появу Ерiка менi доведеться вiд цього вiдмовитись. Я вже багато мiсяцiв не влаштовував хорошоi Вiйни; остання велася мiж Звичайними Солдатами та Аерозолями. Згiдно з тим сценарiем, усi армii масштабу 1: 72, укомплектованi танками, гарматами, вантажiвками, припасами, гелiкоптерами та човнами, були змушенi об’еднатися, щоб вiдбити Навалу Аерозолiв. Їх майже неможливо було спинити, солдати, iхне озброення й обладнання горiли й плавилися, доки один вiдважний солдат, котрий учепився за один з Аерозолiв, що летiв на свою базу, не повернувся (переживши безлiч пригод) i не розповiв iншим, що база Аерозолiв – це пришвартована пiд виступом у затоцi кухонна дошка. Об’еднаний загiн командос дiстався туди вчасно, рознiс базу на друзки, а наостанок висадив у повiтря береговий виступ, обрушивши його на оповитi димом рештки. То була хороша Вiйна, iз усiма необхiдними складовими та набагато видовищнiшим фiналом, анiж у бiльшостi iнших (коли я повернувся ввечерi додому, батько навiть поцiкавився, що то були за вибухи й спалахи), утiм вона закiнчилась надто давно.

У будь-якому разi, оскiльки Ерiк прямував сюди, то, як на мене, було поганою iдеею розпочинати ще одну Вiйну лишень задля того, щоб облишити все в розпалi подiй i почати вирiшувати справи в реальному свiтi. Я вирiшив, що на якийсь час бойовi дii доведеться вiдкласти. Натомiсть, помастивши кiлька найважливiших Стовпiв цiнними речовинами, узявся будувати систему дамб.

Коли я був меншим, то уявляв, що врятую будинок, збудувавши дамбу. На дюнах загориться трава або поблизу розiб’еться лiтак, i едине, що стане на завадi вибуху складеного в пiдвалi кордиту, – це вода, яку я вiдведу по каналу з водосховища до будинку. Протягом певного часу моею найзаповiтнiшою мрiею було вмовити батька купити менi екскаватор, щоб я змiг будувати дiйсно великi дамби. Однак наразi мiй пiдхiд до будування загат став набагато вишуканiшим i, я б сказав, навiть метафiзичним. Тепер я усвiдомлюю, що насправдi перемогти воду неможливо; урештi-решт вона так чи iнакше вiзьме над вами гору – просочуватиметься, процiджуватиметься, накопичуватиметься, пiдмиватиме й затоплюватиме. Усе, що вам пiд силу, – це вiдвести ii вбiк або ж на якийсь час заступити iй шлях; примусити ii до того, чого насправдi iй робити не хочеться. Задоволення ж полягае в елегантностi компромiсу, який ви вiднаходите мiж тим, куди прагне текти вода (скерована силою тяжiння та умовами середовища), i тим, чого хочете вiд неi ви.

Щиро кажучи, на мою думку, у життi мало що здатне дарувати стiльки ж задоволення, як будiвництво дамб. Дайте менi хороший, просторий, достатньо пологий i не надто порослий водоростями берег та широкий струмок – i я буду радiти цiлими днями.

Сонце було в зенiтi, тож я зняв куртку й поклав ii поряд зi своiми пiдс?мками та бiноклем. Мiцний Удар занурювався i вгризався в грунт, розсiкав його й рив, будуючи здоровенну триярусну дамбу, основна частина якоi утримувала води Пiвнiчного струмка, утворюючи низину, яка сягала вiсiмдесяти крокiв у довжину, що майже вiдповiдало моему задуму. Як i зазвичай, я скористався металевою переливною трубою, яку зберiгав у дюнах неподалiк вiд найкращого мiсця для зведення дамби, але справжнiм pi?ce de rеsistance[1 - Шедевр (фр.). (Тут i далi прим. пер.)] був акведук, жолоб якого я застелив старим чорним полiетиленовим пакетом для смiття, знайденим серед плавнику. Акведук забезпечував водозлив над трьома дiлянками обвiдного каналу, що його я прорив трохи вище вiд дамби. Нижче за течiею я збудував маленьке селище з дорогами, перекинутим через рештки струмка мостом i церквою.

Висадити хорошу велику дамбу в повiтря або навiть просто дочекатись, доки вода хлине через край, даруе майже стiльки ж задоволення, як сам процес ii попереднього планування й будування. Роль людей, як зазвичай, виконували маленькi мушлi. І так само, як i завжди, коли дамбу прорвало, жодна з них не вижила; вони потонули, а це означало, що всi мешканцi загинули.

До тих пiр я неабияк зголоднiв, моi руки вже починали болiти й вiд роботи з лопатою та риття пiску голiруч у мене почервонiли долонi. Поспостерiгавши, як перша хвиля повенi, несучи бруд i смiття, докотилася до моря, я розвернувся й рушив додому.



– Менi не почулося – ти вчора ввечерi розмовляв iз кимось по телефону? – поцiкавився батько.

– Почулося, – похитав головою я.

Ми сидiли на кухнi й доiдали ланч: я – печеню, батько – коричневий рис i салат iз водоростей. Вiн одягнув свое Мiське Вбрання: коричневi броги та коричневий твiдовий костюм-трiйку; на столi лежав коричневий капелюх. Я зиркнув на годинник i пересвiдчився, що сьогоднi четвер. Зазвичай у четвер вiн нiкуди не ходив – нi в Портенiл, нi кудись далi. Я не мав намiру запитувати, куди вiн зiбрався, бо так чи iнакше почув би у вiдповiдь брехню. Колись я поцiкавився в нього, як називаеться мiсце, куди вiн ходить, i батько сказав: «Блядки», – за його словами, це було мiстечко, розташоване пiвнiчнiше Інвернесса. У мiстi на мене багато рокiв позирали скоса, доки менi все ж таки вдалося дiзнатися, що саме це означало насправдi.

– Пiду прогуляюсь, – сказав вiн менi, перед тим як запхати собi до рота чергову порцiю рису з салатом.

Я кивнув, i вiн додав:

– Повернуся пiзно.

Ймовiрно, вiн зiбрався напитися в портенiльському готелi «Рок» або ж з’iздити в Інвернесс, куди вiн частенько навiдуеться у справах, якi вважае за краще тримати вiд мене в таемницi, хоча я й пiдозрював, що насправдi це стосувалося Ерiка.

– Добре, – вiдказав я.

– Я вiзьму ключ, тому можеш зачинити будинок, коли тобi заманеться.

Вiн брязнув ножем i виделкою по порожнiй тарiлцi й витер рота коричневою серветкою з переробленого паперу.

– Тiльки не зачиняй усi засуви, гаразд?

– Добре.

– Ти ж зможеш приготувати собi сьогоднi вечерю, гм?

Я знову кивнув, не пiдводячи погляду й продовжуючи iсти.

– І посуд помиеш?

Я ще раз кивнув.

– Не думаю, що Дiггз приiде знову, але якщо вiн таки заявиться, спробуй не потрапляти йому на очi.

– Про це можеш не турбуватися, – запевнив я тата й зiтхнув.

– Отже, ти з усiм впораешся? – встаючи з-за столу, перепитав вiн.

– Мм… гм, – сказав я, пiдбираючи останнi шматочки печенi.

– Ну то я пiшов.

Я зиркнув на нього саме в ту мить, коли вiн одягав на голову капелюха й, поплескуючи себе по кишенях, ще раз оглядав кухню. Батько знову подивився на мене й кивнув.

– Щасти, – сказав я.

– Так, – мовив вiн. – Дякую.

– Побачимось.

– Так.

Тато розвернувся, кинув погляд убiк, востанне окинув оком примiщення, а тодi швидко струснув головою й рушив до дверей, по дорозi прихопивши з кутка бiля пральноi машини свою палицю. Грюкнули вхiднi дверi, i запала тиша. Я зiтхнув.

Вичекавши приблизно хвилину, я пiдвiвся, залишивши пiсля себе майже чисту тарiлку, i пiшов до вiтальнi, звiдки було видно стежку мiж дюнами, що вела до мосту. Батько йшов нею, схиливши голову; у його швидкiй ходi й вимахуваннi палицею вiдчувалась якась нервова розв’язнiсть. Я бачив, як вiн збивав голiвки диких квiтiв, що росли вздовж стежини.

Чкурнувши сходами нагору, я затримався бiля вiкна на сходовому майданчику, щоб побачити, як батько зникне за дюною перед мостом, збiг сходами на другий поверх, пiдiйшов до дверей кабiнету й рвучко крутнув ручку. Дверi виявилися щiльно замкнутими; вони не пiддалися навiть на мiлiметр. Колись вiн забуде – у цьому я був упевнений. Колись, але не сьогоднi.



Закiнчивши з ланчем i помивши посуд, я зайшов до себе в кiмнату, перевiрив домашне пиво й узяв пневматичну рушницю. Пересвiдчившись, що маю в кишенях куртки вдосталь набоiв, я вийшов iз будинку й рушив у напрямку Кролячих Угiдь, що розкинулися за мостом, вiд широкоi дiлянки протоки до мiського звалища.

Менi не подобаеться стрiляти з рушницi; як на мене, вона занадто точна. Натомiсть рогатку потрiбно вiдчувати Нутром; ти мусиш стати з нею одним цiлим. Якщо тобi зле, ти схибиш; так само схибиш, якщо розумiеш, що робиш щось неправильно. Із рушницею ж – якщо не стрiляеш вiд стегна, – усе залежить лише вiд Зовнiшнiх Факторiв; наводиш ii на цiль – i все; хiба що в тебе збитий прицiл або надворi занадто вiтряно. Щойно зведеш курок – сила рушницi вже напоготовi й лишень чекае, щоб ти випустив ii на волю, натиснувши пальцем на гачок. Рогатка ж живе з тобою аж до останньоi митi; вона напружуеться у твоiх руках, дихае з тобою в унiсон, повторюе всi твоi рухи – готова затрiпотiти, заспiвати, здригнутися й примусити тебе завмерти в театральнiй позi, розкинувши руки й чекаючи, доки кулька подолае загадкову криву та влучить у цiль i пролунае цей прекрасний глухий стук.

Однак, полюючи на кролiв – зокрема на тих хитрих маленьких паскуд з Угiдь, – варто використовувати все, що може стати в пригодi. Один пострiл – i вони вже мчать до своiх нiр. Пневматична рушниця стрiляе достатньо гучно, щоб iх налякати, проте ii спокiйна, хiрургiчна точнiсть збiльшуе шанси вбити з першоi спроби.

Наскiльки менi вiдомо, жоден iз моiх нещасних родичiв не загинув вiд рушницi. Колдгейми й тi, хто перебував iз ними в шлюбних зв’язках, гинули в безлiч дивних способiв, однак, за моiми даними, нiкого з них не звела зi свiту рушниця.

Я дiйшов до кiнця мосту, де формально моя територiя закiнчуеться, i якийсь час постояв на мiсцi, роздумуючи, прислухаючись до своiх вiдчуттiв i довколишнiх звукiв, роззираючись навкруги й принюхуючись. Схоже, усе було гаразд.

Окрiм тих, кого я вбив власноруч (а коли я позбавляв iх життя, усi вони були приблизно моiми однолiтками), менi спадають на думку щонайменше трое членiв нашоi родини, якi вирушили на зустрiч iз Творцем (яким би вони його собi не уявляли) у доволi незвичний спосiб. Левiт Колдгейм, старший брат мого батька, емiгрував до Пiвденноi Африки й у 1954 роцi придбав там ферму. Левiт, чоловiк iз таким арсеналом тупостi, що з настанням старечого маразму його розумовi здiбностi, певно, лише покращилися б, полишив Шотландiю через те, що консерваторам не вдалося скасувати соцiалiстичнi реформи попереднього лейбористського уряду: залiзницi лишились нацiоналiзованими; робочий клас плодився, як мухи, оскiльки iснуюча система соцiального забезпечення ставала на завадi хворобам та природному добору; шахти належали державi… жити тут було нестерпно. Я читав деякi з листiв, якi вiн писав моему батьковi. Левiту подобалося в ПАР, навiть попри те, що там було доволi багато чорношкiрих. У кiлькох перших листах полiтику расовоi сегрегацii вiн називав «апарт-аiдом», очевидно, доки хтось не вказав йому на орфографiчну помилку. Проте я впевнений, що мiй батько до цього не доклався.

Одного дня, обiйшовши крамницi, Левiт сунув тротуаром повз головне полiцейське управлiння Йоханнесбурга, i саме в ту мить божевiльний, одержимий манiею вбивства чорношкiрий, не усвiдомлюючи власних дiй, вистрибнув iз верхнього поверху й, вочевидь, доки летiв униз, повiддирав собi всi нiгтi на руках. Вiн упав на мого нещасного невинного дядечка й завдав йому смертельних ушкоджень. Останнiми словами Левiта, якi той пробурмотiв у лiкарнi, перед тим як упасти в кому, з якоi йому не судилося вийти, були: «Боже мiй, ця потолоч навчилась лiтати…»

Над мiським звалищем передi мною здiймався тоненький струмiнь диму. Сьогоднi я не збирався заходити аж так далеко, проте менi було чути гуркiт бульдозера, який час вiд часу розрiвнював там смiття.

Я вже давненько не ходив на звалище – схоже, настав час поглянути, що ж там навикидали чеснi портенiльцi. Саме звiдти я поприносив усi старi аерозолi для останньоi Вiйни, не кажучи вже про деякi важливi деталi Осиноi Фабрики, включно з Циферблатом.

Етельвальд Треплi, мiй дядько по материнiй лiнii, емiгрував до Америки наприкiнцi Другоi свiтовоi вiйни. Вiн кинув хорошу роботу в страховiй компанii заради жiнки й урештi-решт лишився з розбитим серцем i без гроша за душею на дешевiй трейлернiй стоянцi в передмiстi Форт-Верта, де вирiшив накласти на себе руки.

Не запалюючи, вiн увiмкнув плиту «келор-гес» та газовий обiгрiвач i всiвся чекати кiнця. Знервований та, без сумнiву, дещо пригнiчений i засмучений передчасною смертю коханоi, а також своiми несправдженими планами на майбутне, вiн, недовго думаючи, вирiшив заспокоiтися найбiльш звичним для нього способом i закурив «мальборо».

Охоплений полум’ям з голови до нiг, вiн, репетуючи, вистрибнув iз палаючого трейлера й заходився бiгати довкола. Етельвальд розраховував на безболiсну смерть i аж нiяк не планував згорiти живцем. Вiдтак вiн пiрнув головою вперед у по вiнця сповнену дощовою водою сорокагалонну бочку з-пiд палива, що стояла позаду фургона. Застрягнувши в нiй, вiн потонув, зворушливо дригаючи короткими ногами, ковтаючи воду, звиваючись i намагаючись випростати руки, щоб бодай якось себе звiдти виштовхати.

Приблизно за двадцять метрiв вiд порослого травою пагорба, що височiе над Кролячими Угiддями, я перейшов у режим Нечутного Бiгу; обережно прокрадаючись крiзь високий бур’ян та очерет, я пильнував, щоб жодна частина мого спорядження не видала анi звуку. Я сподiвався заскочити цих маленьких негiдникiв удень, проте, якщо доведеться, був готовий чекати до сутiнкiв.

Я тихенько поплазував схилом угору, плавно сунучи грудьми й животом по травi, напружуючи ноги й штовхаючи свое тiло вперед i вгору. Звiсно, я зайшов iз пiдвiтряного боку, до того ж бриз був достатньо сильний, щоб заглушити здебiльшого негучний шурхiт. Кролячих вартових на пагорбi я не помiтив. Десь за два метри вiд вершини я зупинився й тихесенько звiв курок, уважно оглянувши композитний сталево-пластиковий набiй, перед тим як вкласти його в патронник i защипнути рушницю. Заплющивши очi, я подумав про стиснуту пружину та крихiтну кульку на блискучому днi нарiзного дула. А вже тодi виповз на вершину пагорба.

Спершу я подумав, що менi доведеться зачекати. Залитi пообiднiм сонцем Угiддя виглядали пустими; лише вiтер колихав траву. Я бачив нори, бачив купки безладно розкиданого послiду, бачив кущi дроку на дальньому насипi над берегом, де було вирито бiльшiсть нiр i де вузесенькi кролячi стежки змiiлись нерiвними тунелями в чагарнику, однак самих тварин нiде не було. Колись на цих кролячих стежках у заростях дроку мiсцевi хлопчаки встановлювали сильця. Бачачи, як вони iх ставлять, я знаходив дротянi петлi й зривав iх або встановлював пiд травою на тих стежках, якими хлопцi ходили перевiряти своi пастки. Менi невiдомо, чи хтось iз них потрапив до власного ж сильця, а чи нi, однак я волiв би думати, що це таки трапилося й вони позаривалися носами в землю. Хай там як, але тi, хто прийшов iм на змiну, цю справу облишили; мабуть, це вийшло з моди й тепер вони пишуть на стiнах гасла, нюхають клей або намагаються з кимось потрахатись.

Тваринам рiдко вдаеться мене здивувати, але в самцi, якого я помiтив, було щось, що змусило мене на якусь мить уклякнути на мiсцi. Певно, вiн увесь час сидiв нерухомо й дивився просто на мене з дальнього кiнця рiвноi дiлянки Угiдь, i спочатку я його не помiтив. Коли ж це таки сталося, у його незворушностi я вiдчув щось таке, що на мить змусило завмерти й мене. Не рухаючись, я облишив зайвi думки й вирiшив, що голова цього великого самця пречудово виглядатиме на одному зi Стовпiв. Дивлячись на цього кроля, можна було подумати, що це – опудало; вiн геть не рухався (хоча я й бачив, що звiр дивиться просто на мене): його маленькi очi не клiпали, крихiтний нiс не смикався, вуха не сiпались. Не зводячи погляду з кроля, я дуже повiльно наставив на нього рушницю, спершу трохи вiдводячи ii в один бiк, а потiм – в iнший, щоб здавалося, нiби це вiтер гойдае щось у травi. Менi знадобилася цiла хвилина, аби рушниця опинилася в потрiбнiй позицii, а я притулився щокою до ложi, утiм звiр не зрушив навiть на мiлiметр.

У чотирикратному збiльшеннi його велика вусата морда, акуратно роздiлена хрестовиною прицiлу на чотири частини, виглядала ще бiльш вражаюче, а проте залишалась нерухомою. Я насупив брови й пiдняв голову – раптом менi спало на думку, що крiль дiйсно мiг виявитися опудалом; можливо, хтось вирiшив iз мене покепкувати? Хлопцi з мiста? Мiй батько? Для Ерiка ще ж рано? Я скоiв дурницю – надто швидко ворухнув головою – це вже не виглядало природно; крiль зiрвався з мiсця й помчав берегом. Не роздумуючи, я прихилив голову й водночас скинув на прицiл рушницю. Часу зайняти правильну позицiю, затамувати подих i м’яко натиснути на гачок уже не було; скинув, вистрiлив, а тодi, утративши рiвновагу й тримаючи обома руками рушницю, я завалився вперед i перекотився через голову, щоб уберегти зброю вiд пiску.

Коли я пiдвiв очi, обережно тримаючи рушницю, хапаючи ротом повiтря й загрузнувши дупою в пiску, крiль уже зник. Я рвучко опустив зброю й ляснув себе по колiнах.

– Чорт! – вилаявся про себе.

Але крiль не сховався в нору. Вiн навiть близько не пiдбiг до насипу, де були виритi нори. Натомiсть звiр величезними стрибками мчав просто на мене, i здавалося, нiби вiн тремтiв i здригався всiм тiлом у кожному стрибку. Вiн нiсся на мене, мов куля, – його голова тiпалася, а губи вишкiрилися, оголивши довгi жовтi рiзцi, найбiльшi з усiх, якi менi коли-небудь доводилося бачити в живих або мертвих кролiв. Його очi нагадували згорнутих слимакiв. Із кожним стрiмким стрибком з його лiвоi задньоi лапи червоною дугою бризкала кров; вiн уже майже добiг до мене, а я так i сидiв, не в змозi вiдвести вiд нього погляду.

Часу на перезарядку не лишалось. Коли я почав хоч якось реагувати, часу вже не лишилося нi на що, тож менi довелося дiяти iнстинктивно. Впустивши рушницю, моi руки потягнулися по рогатку, яку я завжди ношу на поясi, запхавши опору для зап’ястка мiж ременем i мотузками. Утiм я не встигав дотягнутись навiть до сталевих кульок швидкого реагування; пiвсекунди – i крiль наскочив на мене, намагаючись уп’ястися менi в горлянку.

Я випередив його за допомогою рогатки, перекрутивши чорну трубчасту гуму в повiтрi, розвiвши руки в сторони, завалившись на спину й дозволивши звiру пролетiти в мене над головою, а тодi вiдштовхнувся ногами й перекинувся сам, опинившись над кролем, що брикався й боровся, мов росомаха, простягнувшись на пiщаному схилi з перетиснутим джгутом горлом. Вiн вертiв головою то в один бiк, то в iнший, намагаючись ухопити мене рiзцями за пальцi. Я зашипiв на нього крiзь зуби й натягнув джгут сильнiше, згодом – ще сильнiше. Крiль виривався й плювався, аж раптом високо та пронизливо запищав – я й не думав, що цi тварини на таке здатнi, – i забив лапами по землi. Це мене настiльки приголомшило, що я навiть озирнувся, щоб пересвiдчитися, чи то часом не був сигнал для армii таких самих доберманiв кролячоi породи напасти на мене зi спини й роздерти на шматки.

Клята тварюка нiяк не хотiла помирати! Гумовий джгут дедалi сильнiше розтягувався, проте не напинався достатньо туго, а я не мав змоги його перехопити, боячись, що звiр учепиться менi в пальця або вiдгризе носа. З цiеi ж причини я не наважувався вдарити його головою; я не збирався наближати свое обличчя до його зубiв. Притиснути кроля колiном i зламати йому хребта я також не мiг, бо й так ледь не сповзав схилом, а на однiй нозi на такiй поверхнi аж нiяк не втриматися. Божевiлля якесь! Це ж не Африка! Це ж крiль, а не лев! Що, в бiса, вiдбуваеться?

Урештi-решт йому все ж удалося мене вкусити; вiн вивернув шию сильнiше, нiж це видавалося менi можливим, i цапнув мене за кiсточку вказiвного пальця правоi руки.

Цього виявилося достатньо. Я закричав i потягнув джгут щосили, увесь затремтiв, вiдкинувся назад i покотився перевертом, ударившись колiном об рушницю, що лежала в пiску.

Я опинився в дрiбнiй травi на пiднiжжi пагорба – лежав на землi й душив кроля з такою силою, що навiть кiсточки на пальцях побiлiли. Голова звiра метлялася в мене перед обличчям на вузькому чорному трубчастому джгутi, що тепер затягнувся на його шиi вузлом. Я досi тремтiв, тож не мiг зрозумiти, чи це б’еться в конвульсiях крiль, а чи це я його трушу. Раптом джгут порвався. Крiль ударився об мою лiвицю, гума ляснула мене по правому зап’ястку; моi руки розкинуло в протилежнi боки, i я впав горiлиць.

Я лежав на спинi, головою в пiску, не зводячи очей iз тушi кроля, – на його шиi телiпався звивистий уривок чорноi гуми, а голова застрягла мiж опорою для зап’ястка та рукiв’ям рогатки. Звiр не рухався.

Поглянувши на небо, я стиснув руку в кулак i замолотив по землi. Я знову поглянув на кроля, а тодi став на колiна й схилився над ним. Звiр був мертвим; голова обвисла, i коли я ii пiдняв, то виявилося, що шия була зламана. На лiвiй лапi, там, де в неi влучила моя куля, запеклася червона кров. Крiль був здоровенний; завбiльшки з кота; найбiльший з усiх, яких менi доводилося бачити. Вочевидь, я занадто давно не з’являвся на Угiддях, iнакше б менi було вiдомо про iснування цiеi тварюки.

Я посмоктав палець, з якого стiкала цiвка кровi. Мою рогатку, мою гордiсть i радiсть, Чорного Винищувача, зламав крiль! О так, гадаю, я мiг би виписати собi новий джгут або ж попросити старого Кемерона, який торгуе в мiстi залiзними виробами, щось для мене пiдшукати, проте колишнього вiдчуття не повернути. Щоразу, як я наводитиму рогатку на цiль – байдуже, живу чи нi, – менi згадуватиметься ця мить. Мить, коли Чорному Винищувачу настав кiнець.

Я всiвся на пiску й похапцем оглянув мiсцевiсть. Інших кролiв досi не було видно. Мене це майже не здивувало. Марнувати час не було коли. Вiдповiдь на таке – лиш одна.

Я пiдхопився, пiдняв загрузлу в пiску рушницю, зiйшов на вершину пагорба, озирнувся, а тодi вирiшив ризикнути й лишити все як е. Притиснувши до грудей рушницю, я помчав на Аварiйнiй Швидкостi до острова, довiрившись своiй удачi й адреналiну, сподiваючись, що не зашпортаюся й не лишуся лежати захеканий у травi з численними переломами стегна. На крутих поворотах я втримував рiвновагу за допомогою рушницi; i трава, i грунт були сухими, тож ризик виявився меншим, анiж я очiкував. Я побiг навпростець, здерся на дюну та спустився з неi в тому мiсцi, де трубопровiд, по якому в будинок постачаеться вода та електроенергiя, вистромлюеться з пiску й перетинае протоку. Перемахнувши через залiзнi зубцi огорожi й приземлившись обома ногами на бетон, я перебiг вузькою поверхнею трубопроводу над водою та зiстрибнув на острiв.

Дiставшись будинку, я одразу ж помчав до свого сараю. Там я залишив рушницю, перевiрив Бойовий Ранець i перекинув його собi через плече, швидко зав’язавши ремiнь на попереку. Зачинив сарай i пiдтюпцем добiг до мосту, доки не вiдновив дихання. Проминувши вузьку браму посерединi мосту, я прискорився.

На Кролячих Угiддях за цей час нiчогiсiнько не змiнилося – задушений зламаною рогаткою крiль, зритий i розкиданий довкола того мiсця, де я впав, пiсок. Вiтер досi гойдав траву i квiти, жодних тварин так i не з’явилося; навiть чайки не встигли попсувати падлину. Я негайно взявся до роботи.

Спершу я дiстав з Бойового Ранця двадцятисантиметрову бомбу, виготовлену зi шматка електропроводу. Їi я запхав кролю в анус. Перевiривши, чи з бомбою все гаразд, i зокрема чи в сухому станi бiлi кристали вибухiвки, я приеднав до неi пластиковий запал, сипнув вибуховоi сумiшi на отвiр у чорнiй трубцi й заклеiв скотчем. Усю цю конструкцiю я запхав всередину досi теплого кроля та всадовив його мордою до нiр у насипi. Пiсля того я дiстав кiлька менших бомб i розмiстив iх у норах, обваливши входи так, щоб назовнi стирчали лише запали. Наповнивши пластикову пляшку з-пiд мийного засобу та пiдготувавши пальник, я поклав ii на насип, де було вирито бiльшiсть кролячих жител, а тодi повернувся до першоi заблокованоi нори й пiдпалив запал одноразовою запальничкою. Менi в носа вдарив запах горiлого пластику, i доки я, поглядаючи на годинник, поспiшав до наступноi нори, перед очима танцювали яскравi спалахи паливноi сумiшi. Я розмiстив шiсть маленьких бомб i протягом сорока секунд пiдпалив iх усi.

Коли десь за хвилину стався перший вибух, я вже сидiв на вершечку насипу, над норами, а пальник Вогнемета мляво палав на тлi яскравого сонячного свiтла. Я вiдчув вибух крiзь штани й усмiхнувся. Не забарилася й решта; перед тим як мав вибухнути основний заряд над запалом кожноi бомби, що стирчав iз закiптюженоi землi, здiймалася хмарка диму. Над Кролячими Угiддями розлiталася земля; у повiтрi лунали глухi звуки вибухiв. Це викликало в мене усмiшку. Насправдi шуму майже не було. З будинку анiчогiсiнько не було б чути. Ледь не вся енергiя бомб пiшла на те, щоб викинути з нiр землю й загнати туди повiтря.

З’явились першi приголомшенi кролi; у двох iз них текла носом кров, проте якщо не зважати на це, то вони виглядали геть неушкодженими, хiба що заточувалися й ледь не падали на ходу. Я стиснув пластикову пляшку й випустив iз неi струмiнь бензину, що пирснув над гнотом пальника, прилаштованого на алюмiнiевому наметовому кiлку за кiлька сантиметрiв вiд горла посудини. Пройшовши над крихiтною сталевою чашечкою з гнотом, бензин перетворився на полум’я, яке з шумом прорiзало повiтря й накрило яскравим струменем двох кролiв i землю довкола них. Вони спалахнули й, зайнявшись вогнем, почали бiгати, зашпортуватись i падати. Коли першi двое врештi-решт звалилися догоряти в травi ближче до центру Угiдь, уклякнувши, але все ще посмикуючись та трiскочучи пiд подихами вiтру, я озирнувся в пошуках iнших. На дулi Вогнемета затанцював крихiтний язичок полум’я, i я його задув. З’явився ще один кролик, менший. Я облив його струменем вогню – i вiн вибiг iз зони досяжностi Вогнемета, помчавши до води за пагорбом, на схилi якого на мене напав розлючений самець. Одним порухом руки я дiстав з Бойового Ранця пневматичний пiстолет, звiв курок i вистрiлив. Я схибив, i кролик сховався за пагорбом, зоставивши по собi струмiнь диму.

Перед тим як сховати Вогнемет, я пiдпалив iще трьох кролiв. А наостанок облив струменем палаючого бензину мертвого самця, котрий сидiв, нафарширований вибухiвкою, i стiкав кров’ю перед Угiддями. Охоплений вогнем, вiн зник у помаранчевих язиках полум’я та звивистих струменях чорного диму. За кiлька секунд спрацював запал, а ще приблизно за десять – маса вогню вибухнула, щось чорне й димне злетiло у вечiрне повiтря метрiв на двадцять, а то й бiльше, i по всiх Угiддях розкидало рештки. Цей вибух видався набагато потужнiшим за тi, що сталися в норах, i, оскiльки нiщо його не заглушило, серед дюн прокотився гуркiт, схожий на удар батога, – у мене задзвенiло у вухах, i вiд несподiванки я навiть пiдскочив.

Рештки тварюки впали позаду мене. Я вiдшукав iх за запахом смаленого. Знайшов голову, закiптюжений огризок хребта з ребрами та приблизно половину шкури. Зцiпивши зуби, я пiдняв теплi останки, вiднiс iх на Угiддя та пожбурив з вершини насипу.

Я стояв пiд косими променями сонця, довкола мене розливалося тепло й жовтувате свiтло, вiяв вiтер, смердiло горiлою плоттю й паленою травою, над норами, а також над сiрими й чорними трупами здiймався дим, вiд того мiсця, де я полишив Вогнемет, тягнуло солодким запахом неспаленого бензину, що витiкав iз пляшки, – i я дихав на повнi груди.

Я облив залишками бензину рогатку й використану пляшку Вогнемета та пiдпалив iх. Схрестивши ноги, всiвся на пiску перед вогнищем, спостерiгаючи за ним з навiтряного боку, доки полум’я не згасло, лишивши по собi тiльки металевi частини Чорного Винищувача; пiсля того я пiдiбрав укритий сажею скелет рогатки й поховав його там, де ii спiткала смерть, бiля пiднiжжя пагорба. Вiднинi вiн називатиметься Пагорбом Чорного Винищувача.

Вогонь скрiзь згас; трава була занадто молодою й вологою, щоб зайнятись. Хоча я й не заперечував би, якби вона вигорiла. Спершу я розмiрковував над тим, щоб пiдпалити кущi дроку, однак, подумавши про те, що, коли на них з’являться квiти, вони виглядатимуть гарно, а до того ж свiжi кущi пахнутимуть набагато краще, нiж вигорiлi, вирiшив цього не робити. Достатньо жорстокостi на один день. За рогатку я помстився, кроля – чи те, що вiн означав (можливо, його дух), – було знищено й спаплюжено; я його провчив i тепер почувався добре. Якщо з рушницею все гаразд i пiсок не потрапив у прицiл або ще кудись, звiдки його важко вичистити, то воно майже того вартувало. Оборонний Бюджет покрие витрати на завтрашню купiвлю новоi рогатки; хiба що придбання арбалета доведеться вiдкласти ще приблизно на тиждень.

Задоволений, я спакував Бойовий Ранець i втомлено рушив додому, розмiрковуючи над тим, що вiдбулося, намагаючись виявити причини, зрозумiти, чого слiд навчитися i що ж це все означае.

Дорогою я натрапив на кролика, якому, як я вважав, удалося втекти, – вiн лежав прямо перед чистими блискучими водами протоки; почорнiлий i спотворений, неприродно скоцюрблений; коли я проходив повз, його висхлi мертвi очi з докором зиркнули на мене.

Я зiштовхнув його ногою у воду.



Мого другого померлого дядька звали Гармсворт Стоув. Вiн не був менi рiдним дядьком i належав до родини Ерiковоi матерi. Мав бiзнес у Белфастi. Вiн i його дружина наглядали за Ерiком протягом майже п’яти рокiв, вiдколи тому виповнилося три. Врештi-решт Гармсворт учинив самогубство за допомогою електричного дриля та чвертьдюймового свердла. Вiн загнав свердло собi в скроню, але, зрозумiвши, що це його не вбило, хоча й завдало неабиякого болю, доiхав машиною до найближчоi лiкарнi, де згодом помер. Власне, цiлком можливо, що я мав певний стосунок до його смертi, оскiльки та сталася менше нiж рiк по тому, як Стоуви втратили свою едину дитину, Есмеральду. І хоча вони, як, зрештою, i будь-хто iнший, про це так i не дiзналися, – ця дiвчинка була однiею з моiх жертв.



Тiеi ночi я лежав у лiжку, чекаючи, доки повернеться батько або задзвонить телефон, i обдумував те, що сталося. Можливо, той великий самець був зайдою, якимось диким звiром, котрий прийшов на територiю Угiдь звiдкiлясь-iнде, щоб нагнати на мiсцевих страху й стати в них на чолi, однак загинув у сутичцi з вищою iстотою, iснування якоi вiн не мiг навiть усвiдомити.

Хай там як, але це був Знак. У цьому я був певен. Увесь цей випадок мусив щось означати. Можливо, моя iнстинктивна реакцiя була якось пов’язана з тим вогнем, який провiщала Фабрика, утiм мое нутро пiдказувало менi, що це був не кiнець i що мало статися щось iще. Знаком було все вкупi – не лише неочiкувана лють убитого мною самця, але й моя шалена, майже необдумана реакцiя й доля безневинних кроликiв, на яких упав мiй гнiв.

Даний випадок мав стосунок не лише до майбутнього, але й до минулого. Уперше я вбив саме через те, що кроликiв спiткала люта смерть, i смерть цю принесло дуло вогнемета, практично iдентичного тому, яким я скористався, щоб помститися кролям сьогоднi. Це вже було занадто, надто точно й бездоганно все складалося докупи. Подii вiдбувалися надмiру швидко й виявлялися гiршими, анiж я очiкував. Ситуацiя загрожувала вийти з-пiд контролю. І випадок у Кролячих Угiддях – якi здавалися вдалим мiсцем для полювання – показав, що це дiйсно могло трапитися.

Вiд меншого до бiльшого – такi закономiрностi завжди працювали бездоганно, а Фабрика навчила мене звертати на них увагу й не порушувати iх.

Уперше я вбив через те, що мiй двоюрiдний брат Блайт Колдгейм зробив iз нашими – Ерiковими й моiми – кроликами. Вогнемет був Ерiковим винаходом. Вiн лежав у сараi для велосипедiв (тепер це – мiй сарай), коли наш двоюрiдний брат, який приiхав до нас зi своiми батьками на канiкули, вирiшив, що було б весело поганяти на Ерiковому велосипедi по рiдкiй багнюцi на пiвденному кiнцi острова. Так вiн i вчинив, доки ми з Ерiком запускали повiтряних змiiв. Потiм вiн повернувся до сараю й наповнив Вогнемет бензином. Блайт влаштувався з ним на задньому ганку так, щоб вiд вiкон вiтальнi (де сидiли його батьки та наш тато) його затуляло розвiшане на мотузцi прання, яке колихав вiтер; вiн запалив Вогнемет i облив полум’ям обидвi клiтки, спопеливши всiх наших красунчикiв.

Найбiльше засмутився Ерiк. Вiн розплакався, мов якесь дiвчисько. Менi захотiлося вбити Блайта просто на мiсцi; прочухана, якого вiн дiстав вiд свого тата Джеймса, рiдного брата мого батька, на мiй погляд, було замало з огляду на те, що вiн зробив з Ерiком, моiм братом. Ерiк був безутiшним, вiн убивався горем через те, що сам створив рiч, за допомогою якоi Блайт знищив наших улюбленцiв. Вiн завжди був дещо сентиментальним, чуйним, кмiтливим; до жахливого випадку, який iз ним трапився, усi були переконанi, що на нього очiкувало велике майбутне. Так чи iнакше, але тодi з’явився Сад Черепiв, дiлянка великоi, староi, частково перекопаноi дюни за будинком, де ми ховали всiх наших померлих домашнiх тварин. Спаленi кролi поклали цьому початок. До них там уже лежав Старий Сол, утiм то був лише поодинокий випадок.

Про те, що я хотiв зробити з Блайтом, я не сказав нiкому, навiть Ерiку. Мудрiсть була притаманна менi навiть тодi, у нiжному п’ятирiчному вiцi, коли бiльшiсть дiтей постiйно кажуть своiм батькам i друзям, що ненавидять iх i хочуть, аби тi померли. Я мовчав.

Коли Блайт завiтав до нас наступного року, вiн зробився ще неприемнiшим, анiж доти, оскiльки в результатi нещасного випадку на дорозi йому вiдтяли лiву ногу вище колiна (хлопчик, з яким вiн грав у «хто перший засцить», загинув). Блайт гiрко побивався через свое калiцтво; на той час йому виповнилося десять рокiв i вiн був надзвичайно активною дитиною. Вiн удавав, що тiеi мерзенноi рожевоi штуки, яку йому доводилося до себе пристiбати, не iснувало, що вiн не мав iз нею нiчого спiльного. Блайту майже вдавалося iздити на велосипедi, вiн полюбляв боротися й грати у футбол, зазвичай на позицii воротаря. Менi тодi було лише шiсть, i хоча Блайт знав, що в глибокому дитинствi зi мною також трапився якийсь нещасний випадок, я, звiсно ж, видавався йому набагато повносправнiшим, анiж вiн сам. Вiн отримував величезну насолоду вiд того, що жбурляв мене на землю, боровся зi мною, бив мене кулаками й копав ногою. Я переконливо вдавав, що всi його грубi забавки менi до вподоби, та прикидався, що отримую вiд цього насолоду, десь протягом тижня, доки обдумував те, що б менi такого зробити з нашим двоюрiдним братом.

Мiй iнший брат Пол тодi ще був живий. Вiн, Ерiк i я мали розважати Блайта. Ми робили все, що могли, – показували йому нашi улюбленi мiсця, дозволяли бавитися з нашими iграшками, грали з ним. Інодi менi й Ерiку доводилося стримувати Блайта, якщо тому спадало на думку кинути маленького Пола у воду, щоб подивитися, чи той попливе, або звалити на залiзничну колiю, що проходила через Портенiл, дерево, проте зазвичай це вдавалося нам на диво добре, хоча мене й дратувало, коли я бачив, що Ерiк, який був Блайтовим однолiтком, вiдчував перед ним страх.

І от одного спекотного дня, коли повiтря кишiло комахами, а з моря вiяв легенький бриз, ми всi розляглися на порослiй травою галявинi з пiвденного боку будинку. Пол i Блайт поснули, а Ерiк лежав, пiдклавши руки пiд голову, i сонно вдивлявся в яскраву блакить неба. Блайт вiдстiбнув свiй пустий пластиковий протез – той валявся у високiй травi з переплутаними ремiнцями. Я дочекався, доки Ерiк поволi заснув; його голова м’яко схилилася на один бiк, i вiн стулив повiки. Пiдвiвшись, я вирушив на прогулянку й дiйшов до Бункера. На той час вiн iще не вiдiгравав у моему життi такоi важливоi ролi, як тепер, однак навiть тодi менi подобалося це мiсце, i серед його прохолоди й темряви я почувався як удома. Це був старий бетонний дот, збудований перед початком останньоi вiйни. Там мала стояти гармата, яка б обстрiлювала затоку. Вiн стирчав iз пiску, наче великий сiрий зуб. Я зайшов усередину й знайшов там змiю. То була гадюка. Довгий час я ii не помiчав, оскiльки був надто зайнятий тим, що виставляв iз бiйниць доту старий зогнилий стовп огорожi, вдаючи, нiбито це зброя, i стрiляв по уявних кораблях. Лише припинивши це й вiдiйшовши в куток, щоб справити нужду, я поглянув у iнший кут, де лежала купа iржавих бляшанок i старих пляшок; там я й побачив зубчастий вiзерунок сплячоi змii.

Я майже одразу вирiшив, що робитиму далi. Тихенько вийшовши надвiр i знайшовши довгий шматок плавнику вiдповiдноi форми, я повернувся до Бункера, притиснув шию змii дерев’яччям та запхав ii до першоi-лiпшоi iржавоi бляшанки, у якоi ще лишилася кришка.

Не думаю, що змiя цiлком прокинулася, коли я ii впiймав, до того ж я намагався не розтрусити ii, бiжучи до галявини, де моi брати й Блайт лежали на травi. Ерiк перевернувся: одна рука лишилася в нього пiд головою, а другою вiн прикривав очi. Ерiк розтулив рота, його груди повiльно здiймалися. Пол лежав на сонцi, скрутившись калачиком, i майже не рухався, а Блайт простягнувся на животi, пiдклавши руки пiд щоку; обрубок його лiвоi ноги стирчав серед квiтiв i трави, випираючи з Блайтових шортiв, мов гiгантський ерегований член. Я наблизився, усе ще ховаючи iржаву бляшанку у власнiй тiнi. Приблизно за п’ятдесят метрiв вiд нас виднiвся торець будинку, де не було жодного вiкна. На задньому ганку немiчно трiпотiли бiлi простирадла. Мое серце дико забилося, i я облизав губи.

Я сiв поруч iз Блайтом, пильнуючи, щоб моя тiнь не потрапляла йому на обличчя. Притиснув бляшанку до вуха й завмер. Менi було чути, як звиваеться змiя. Я дотягнувся до гладенького рожевого протеза, що лежав у затiнку бiля Блайтового поперека. Пiднiсши протез до бляшанки, я прибрав кришку, одночасно пiдставивши замiсть неi протез. Повiльно перевернув iх догори дригом, щоб бляшанка опинилася зверху. Я потрусив ii й вiдчув, як змiя впала всередину протеза. Спершу iй це не сподобалося – вона заворушилася й почала битися об пластиковi стiнки та бляшанку; я притискав бляшанку до протеза й стiкав потом, прислухаючись до гудiння комах i шелесту трави й не зводячи погляду з Блайта, – той лежав нерухомо й спокiйно, а вiтер раз по раз куйовдив його темне волосся. У мене трусилися руки, пiт заливав менi очi.

Змiя припинила ворушитись. Я ще якийсь час потримав протез накритим, знову позираючи на будинок. Потiм почав перехиляти протез iз бляшанкою, доки той не опинився на травi позаду Блайта пiд тим самим кутом, що й доти. В останню мить я обережно прибрав бляшанку. Нiчого не трапилося. Змiя сидiла собi в протезi, i я ii навiть не бачив. Пiдвiвшись, я пiшов до найближчоi дюни, перекинув через неi бляшанку, а вiдтак повернувся, влiгся на тому мiсцi, де сидiв ранiше, i заплющив очi.

Ерiк прокинувся першим, i тодi я також – немовби спросоння – розлiпив повiки, пiсля чого ми розбудили маленького Пола та нашого двоюрiдного брата. Блайт урятував мене вiд необхiдностi запропонувати всiм зiграти у футбол, зробивши це сам. Ми з Ерiком i Полом взялися встановлювати ворота, а Блайт тим часом поспiхом пристiбав протез.



Нiхто нiчого не запiдозрив. Починаючи з тiеi митi, коли ми з братами стояли й недовiрливо поглядали на Блайта, який верещав, стрибав i намагався зiрвати з себе протез, до слiзного прощання з Блайтовими батьками й свiдчень Дiггзу (в «Інвернесс кур’ер» навiть з’явилася про це стаття, що ii як цiкавинку передрукували кiлька дешевих газеток з Флiт-стрит) жоднiй людинi навiть на думку не спало, що це могло бути щось iнше, анiж трагiчний i дещо моторошний випадок. Про все було вiдомо лише менi.

Ерiку я нiчого не розповiв. Вiн був шокований тим, що сталося, щиро шкодував за Блайтом i спiвчував його батькам. Я лише сказав, що, на мою думку, Бог покарав Блайта, зробивши так, щоб спершу той утратив ногу, а згодом – щоб саме протез призвiв його до загибелi. Усе через кроликiв. Ерiк, який у той час переживав релiгiйний етап свого становлення, – а я, схоже, певною мiрою його наслiдував, – вирiшив, що такi жахливi речi говорити не можна; Бог – не такий. Я ж вiдказав, що той, у якого вiрю я, – саме такий.

У будь-якому разi, так ця дiлянка отримала свою назву: Змiiний Парк.



Я лежав у лiжку й згадував минуле. Батько досi не повернувся. Можливо, його й до ранку не буде. Це було вкрай дивно, i я починав перейматись. А що як його збив автомобiль або вiн помер вiд серцевого нападу?

У мене завжди було доволi неоднозначне ставлення до того, що з моiм батьком щось може трапитися, i наразi воно лишалося незмiнним. Смерть завжди збуджуе, завжди дозволяе тобi усвiдомити, наскiльки ти живий, наскiльки вразливий, але поки що щасливий; натомiсть смерть близькоi людини дае тобi чудовий привiд упродовж деякого часу поводитися дещо божевiльно й чинити речi, якi за iнших обставин тобi б нiзащо не пробачили. Як же приемно поводитися, мов справжнiй негiдник, коли все одно тобi спiвчувають!

Але менi б його бракувало, до того ж я не знаю, в якому правовому становищi опинюся, якщо зостануся тут сам-один. Чи успадкую я всi його грошi? Було б добре; я змiг би одразу купити собi мотоцикл, i не потрiбно було б на це чекати. Боже, я б стiльки всього змiг зробити, що навiть не знаю, з чого почав би! Утiм це означало б великi змiни, а я не впевнений, чи вже був до них готовий.

Я вiдчував, що почав провалюватися в сон; перед очима поставали всiлякi дивнi уявнi речi: рiзнi форми лабiринтiв i плями невiдомих кольорiв, що розросталися навсiбiч, потiм – фантастичнi будiвлi, космiчнi кораблi, зброя й пейзажi. Я часто шкодую, що недостатньо добре пам’ятаю своi сни…

Через два роки пiсля вбивства Блайта я умертвив свого молодшого брата Пола – геть з iнших i бiльш фундаментальних причин, анiж тi, що спонукнули мене позбутися Блайта; а ще через рiк я попiклувався про свою двоюрiдну сестру Есмеральду, зробивши це бiльш-менш знiчев’я.

Такий наразi в мене рахунок. Трое. Я вже багато рокiв нiкого не вбивав i не маю намiру робити це знову.

Просто в моему життi був такий перiод.




3

У Бункерi


Моi найзапеклiшi вороги – це Жiнки i Море. Їх я ненавиджу. Жiнок – за те, що вони слабкi, дурнi, живуть у тiнi чоловiкiв i в порiвняннi з ними нiчого не вартi, а Море – за те, що воно завжди пiдривало мою вiру у власнi сили, руйнувало те, що я будував, змивало те, що я по собi лишав, начисто стираючи слiди мого iснування. Утiм я не певен щодо невинностi Вiтру.

Море – це ворог певним чином мiфiчний, тож глибоко в душi я, можна сказати, приношу йому жертви, дещо його побоюючись, поважаючи його, як i належить, проте здебiльшого ставлячись до нього як до рiвнi. Воно робить зi свiтом те, що йому до вподоби, i я – також; нас обох варто боятися. Жiнки… що ж, як на мене, жiнки завжди перебувають ближче, анiж це необхiдно для комфортного iснування. Я б не хотiв, щоб вони взагалi з’являлися на островi, i це стосуеться навiть мiсiс Клемп, яка приiздить щосуботи, прибирае в будинку й привозить нам продукти. Вона страшенно стара й здаеться безстатевою, як усi дуже старi й зовсiм малi, але, менше з тим, колись вона була жiнкою, i в мене достатньо пiдстав ii за це ненавидiти.



Коли я прокинувся наступного ранку, менi стало цiкаво: повернувся мiй батько додому чи нi? Роздягнений, я пiдiйшов до його кiмнати. Я збирався спробувати вiдчинити дверi, однак, почувши його хропiння, ще до того як встиг торкнутися ручки, розвернувся й рушив до ванноi.

У ваннiй, висцявшись, я вдався до свого щоденного ритуалу обмивання. Спершу – душ. Пiд душем я единий раз протягом двадцяти чотирьох годин без зайвих думок скидаю з себе труси. Майтки я запихаю в мiшок для брудноi бiлизни в сушильнiй шафi. Пiсля цього ретельно миюся, починаючи з волосся на головi й закiнчуючи пальцями на ногах i вичищанням бруду з-пiд нiгтiв. Інодi, коли менi треба отримати такi цiннi речовини, як пiднiгтьовий сир або пупковий пух, я змушений не ходити до душу й не митися у ваннiй протягом багатьох днiв; я ненавиджу так робити, бо невдовзi починаеш почуватися брудним, усе тiло свербить, i едина приемнiсть – це знову стати пiд душ пiсля завершення перiоду утримання.

Пiсля душу я швидко витерся – спочатку рушничком для обличчя, а тодi великим рушником – i пiдстриг нiгтi. Завершивши з цим, я ретельно почистив зуби електрощiткою. Наступна справа – голiння. Я завжди користуюся пiнкою для голiння та найновiшими бритвами (наразi найсучаснiшими е подвiйнi леза на рухомих голiвках), щоб вправно й акуратно позбутися темного пуху, що з’явився за попередню добу. Як i всi етапи мого обмивання, голiння вiдбуваеться згiдно з чiтко визначеним i заздалегiдь продуманим планом; щоранку я в однаковiй послiдовностi виконую однакову кiлькiсть однакових рухiв. Як i завжди, розглядаючи свое ретельно виголене обличчя, я вiдчув колючий наплив збудження.

Я висякався й прочистив носа, вимив руки, сполоснув бритву, кнiпсер, душову, раковину i фланелевий килимок, причесався. На щастя, прищiв у мене не виявилося, тож лишалося тiльки помити наостанок руки й одягнути чистi труси. Я поклав усi засоби гiгiени, рушники, бритву й решту речей на належнi мiсця, витер дещо запiтнiле дзеркало на дверцятах шафки та повернувся до своеi кiмнати.

Там я одягнув шкарпетки; сьогоднi – зеленi. А потiм – сорочку кольору хакi з кишенями. Узимку я одягнув би пiд неi майку, а зверху, на сорочку, натягнув би зелений армiйський джемпер, проте не влiтку. Пiсля того настала черга зелених вельветових штанiв i моiх бежевих черевикiв «кiкерз» зi зрiзаними, як i на всiх моiх речах, лейблами, оскiльки я вiдмовляюся слугувати для когось рекламою. Вiйськову куртку, нiж, пiдсyмки, рогатку й решту спорядження я прихопив iз собою на кухню.

Було ще рано й саме збиралося на дощ, який обiцяли у вчорашньому прогнозi погоди. Я з’iв скромний снiданок i завершив своi приготування.

Вийшовши на свiже й вогке вранiшне повiтря, я рушив швидкою ходою, щоб не змерзнути й обiгнути острiв, доки не почався дощ. Пагорби за мiстом сховалися за хмарами, вiтер дужчав, i море починало бушувати. На травi зiбралася роса; пiд вагою краплин нерозкритi квiти хилилися до землi, окрiм того, iмла липла й до моiх Жертовних Стовпiв, нагадуючи прозору кров, що виступала на висхлих головах i крихiтних пересушених тушках.

Раптом над островом проревли два реактивнi лiтаки. Два «ягуари» – крило до крила – на величезнiй швидкостi пронеслися приблизно за сотню метрiв над землею, умить перетнули весь острiв i полетiли в бiк моря. Я вороже на них зиркнув i рушив далi. Одного разу кiлька рокiв тому iнша пара лiтакiв добряче мене налякала. Завершивши тренувальнi бомбардування на полiгонi, розташованому за затокою, вони поверталися на незаконно низькiй висотi й промчали над островом настiльки неочiкувано, що я аж пiдскочив у процесi виконання надзвичайно делiкатноi операцii – спроби заманити до банки осу, яка сидiла на старому пеньку неподалiк зруйнованоi овечоi кошари на пiвнiчному кiнцi острова. Оса мене вжалила.

Того дня я сходив у мiсто, купив пластикову модель «ягуара», по обiдi склеiв ii докупи й за допомогою маленькоi бомби, виготовленоi зi шматка труби, урочисто висадив у повiтря на даху Бункера. Через два тижнi один «ягуар» упав у море поблизу Нерна, щоправда, пiлот устиг вчасно катапультуватися. Менi б хотiлося думати, що то був прояв Сили, однак, пiдозрюю, насправдi трапився збiг; сучаснi реактивнi лiтаки розбиваються настiльки часто, що немае нiчого дивного в тому, що влаштоване мною символiчне знищення i справжня катастрофа вiдбулися з пiвмiсячним iнтервалом.

Я вмостився на земляному насипi над Мулистою протокою i з’iв яблуко. Сперся об молоде деревце; воно стало Вбивцею, коли було ще паростком. Тепер воно виросло й зробилося набагато вищим за мене, проте за часiв мого дитинства, коли ми були з ним однакового зросту, це дерево слугувало менi катапультою, яка захищала пiвденнi пiдступи до острова. Зараз воно височiе над широкою протокою, забитою мулом кольору збройового металу, з якого стирчать роз’iденi уламки старого рибальського човна.

Пiсля Історii зi Старим Солом я знайшов для цiеi катапульти iнше застосування, i тодi дерево перетворилося на Вбивцю, ставши карою для хом’якiв, мишей i пiщанок.

Пам’ятаю, що воно здатне було перекидати камiнцi завбiльшки з кулак на пагорби протилежного берега, де вони приземлялися метрiв за двадцять, а можливо, й далi за протокою, i, щойно я призвичаiвся до його природного ритму, менi вдалося скоротити iнтервал мiж пострiлами до двох секунд. У секторi обстрiлу, який сягав шiстдесяти градусiв, я мiг посилати снаряди куди завгодно, змiнюючи напрямок нахилу паростка. Звiсно, маленьких тварин що двi секунди я не використовував; вони витрачалися по кiлька штук на тиждень. Протягом пiвроку я був найкращим покупцем портенiльськоi зоокрамницi – щосуботи навiдувався туди по кiлька тварючок, а також майже щомiсяця купував у крамницi iграшок набiр воланiв для бадмiнтону. Сумнiваюся, що комусь, окрiм мене, спадало на думку поеднати одне з iншим.

Звiсно, усе це робилося з певною метою; я мало що роблю просто так. У такий спосiб я шукав череп Старого Сола.



Я пожбурив огризок яблука через протоку; iз приемним чваканням вiн ляпнувся на протилежному березi в мул. Вирiшивши, що настав час ретельно оглянути Бункер, я побiг пiдтюпцем уздовж берега до старого доту, огинаючи найпiвденнiшу дюну. Я зупинився й оглянув берег. Схоже, там не було нiчого цiкавого, однак я добре завчив учорашнiй урок – учора, коли я спинявся й принюхувався, менi також здавалося, що все було гаразд, а за якихось десять хвилин я вже боровся з кролем-камiкадзе, – з огляду на це я збiг до пiднiжжя дюни й рушив до викинутих на берег уламкiв.

Там знайшлася пляшка. Геть слабкий ворог, до того ж порожнiй усерединi. Я спустився до лiнii прибою й пожбурив пляшку в море. Вона випiрнула з води горлом догори й загойдалася на хвилях за десяток метрiв вiд мене. Приплив ще не накрив гальку, тож я набрав цiлу жменю камiнцiв i почав цiлити ними в пляшку. Цiль була достатньо близько, щоб можна було жбурляти з-пiд руки, а галька була майже однаковою за розмiрами, тому менi вдалося досягнути високоi точностi: чотири камiнцi впали зовсiм поряд, забризкавши пляшку водою, але п’ятий вiдбив iй горло. Правду кажучи, така собi перемога – вирiшальна битва з пляшками вiдбулася багато рокiв тому, невдовзi пiсля того, як я навчився жбурляти камiнцi й уперше усвiдомив, що море – мiй ворог; тодi вони зазнали поразки. Незважаючи на це, море й досi час вiд часу мене випробовуе, проте я не збираюся миритися з жодними зазiханнями на мою територiю.

Пляшка потонула, я повернувся до дюн, здерся на вершину тiеi, у якiй було розташовано напiвсхований пiд пiском Бункер, i оглянув у бiнокль околицi. Попри те, що погода видалася похмурою, узбережжя виглядало цiлком безпечним. Я спустився до Бункера.

Багато рокiв тому я вiдремонтував сталевi дверi – послабив заiржавiлi петлi й випрямив напрямнi засува. Дiставши ключ, я зняв висячий замок i вiдчинив дверi. Усерединi стояв знайомий запах воску й смаленого. Я зачинив дверi й пiдпер iх шматком деревини, а тодi якийсь час постояв на мiсцi, щоб моi очi звикли до темряви, а сам я призвичаiвся до тамтешньоi атмосфери.

Невдовзi я звик до тьмяного свiтла, що просочувалося крiзь ряднину, якою були завiшанi двi вузькi бiйницi; це були единi вiкна Бункера. Я зняв iз плеча сумку й бiнокль i повiсив iх на цвяхи, вбитi в дещо покришену бетонну стiну. Узявши до рук бляшанку з сiрниками, я запалив свiчки; вони спалахнули жовтим свiтлом, а я опустився на колiна, стиснув кулаки й задумався. П’ять чи шiсть рокiв тому я знайшов у шафi пiд сходами набiр для виготовлення свiчок i впродовж багатьох мiсяцiв експериментував iз кольорами й консистенцiями, доки менi не спало на думку використовувати вiск як в’язницю для ос. Пiдвiвши погляд, я побачив голову оси, що стирчала з кiнчика свiчки на олтарi. У восковому заглибленнi щойно запаленоi криваво-червоноi свiчки завтовшки з мiй зап’ясток палахкотiв тихий язичок полум’я й стирчала крихiтна голiвка комахи, i разом вони нагадували фiгури якоiсь не зрозумiлоi менi гри. Доки я спостерiгав, вогник, що палав за сантиметр вiд навощеноi осиноi голови, розтопив вiск i звiльнив вусики, якi на мить випрямились, перед тим як перетворитися на попiл. Голова задимiла, iз неi почав скрапувати вiск, зайнялись випари, тiло оси спалахнуло, перетворившись на другий вогник у кратерi, i полум’я з трiскотом почало спопеляти комаху згори донизу.

Я запалив свiчку в черепi Старого Сола. Ця жовтувата кiстяна сфера з отворами стала причиною смертi всiх тих маленьких тварючок, якi знайшли свою загибель серед мулу на протилежному березi протоки. Я поспостерiгав, як димне полум’я танцюе там, де колись мiстились собачi мiзки, i заплющив очi. Передi мною знову постали Кролячi Угiддя, якими стрибали й бiгали охопленi вогнем тварини. І той один, котрому вдалося втекти за межi Угiдь i котрий помер за крок вiд протоки. Я побачив Чорного Винищувача та згадав про його загибель. Подумав про Ерiка й замислився над тим, про що попереджала мене Фабрика.

Я побачив себе, Френка Л. Колдгейма, таким, яким я мiг би бути, – високим струнким чоловiком, сильним, рiшучим, що впевнено й цiлеспрямовано торуе собi шлях у життi. Розплющивши очi, я проковтнув клубок у горлi й глибоко вдихнув. У очницях Старого Сола палахкотiло смердюче полум’я. Пiд подихами вiтру вогники свiчок, що стояли по обидва боки олтаря, колихалися одночасно з полум’ям усерединi черепа.

Я оглянув Бункер. На мене дивилися вiдтятi голови чайок, кролiв, ворон, мишей, сов, кротiв i маленьких ящiрок. Вони сушилися на коротких, сплетених iз чорних ниток петлях, пiдвiшених на натягнутих вiд кутка до кутка мотузках; позаду них повiльно оберталися iхнi тiнi. Бiля пiднiжжя стiн за мною спостерiгала – розставлена на дерев’яних i кам’яних плiнтусах, а також на пляшках i бляшанках, вiд яких вiдмовилося море, – моя колекцiя. Жовтi черепи коней, собак, птахiв, риб, рогатi останки баранiв; усi повернутi до Старого Сола – в одних дзьоби й пащi розкритi, в iнших – стиснутi; iхнi випнутi зуби нагадували випущенi кiгтi. Праворуч вiд збудованого з цегли, дерева й бетону олтаря, на якому були розмiщенi свiчки й череп, стояли маленькi флакони з цiнними рiдинами; лiворуч височiли штабелi прозорих пластмасових коробочок для зберiгання гвинтiв, шайб, цвяхiв i гачкiв. У кожнiй коробочцi, не набагато бiльшiй за сiрникову, лежало по трупу оси, яка побувала на Фабрицi.

Я дотягнувся до великоi бляшанки, що стояла праворуч, пiдчепив ножем щiльно закриту кришку й, набравши чайну ложечку бiлого порошку, висипав ii на круглу металеву тарiлку перед черепом старого пса. Пiсля того я дiстав найстарiший осиний труп iз коробочки та поклав його на купку бiлих гранул. Поставивши закриту бляшанку й пластикову коробочку на мiсце, я пiдпалив крихiтне багаття сiрником.

Сумiш цукру й гербiцидiв зашипiла та спалахнула; мене обдало яскравим полум’ям, над головою здiйнялися клуби диму, я затамував подих, i в мене засльозилися очi. За мить вогонь згас, а порошок i оса перетворилися на чорну грудку рубцюватого й пузирчастого шлаку, який почав холонути одразу, щойно спав яскравий жар. Я заплющив очi, щоб роздивитися вiзерунки, але побачив лише пiслясвiтiння спалаху, що згасало, як i жар на металевiй тарiлцi. Воно трохи потанцювало на моiх сiткiвках i зникло. Я сподiвався побачити обличчя Ерiка або якусь пiдказку щодо того, що мало статися далi, але спiймав облизня.

Нахилившись уперед, я задмухав осинi свiчки, спершу – ту, що праворуч, потiм – ту, що лiворуч, пiсля того подув крiзь одне око й загасив свiчку всерединi собачого черепа. Усе ще заслiплений спалахом, я намацав у темрявi й диму шлях до дверей. Вийшов надвiр i випустив дим та випари у вологе повiтря; доки я стояв i глибоко вiддихувався, з моiх волосся й одягу зривалися сiро-синi завитки диму. Якийсь час я постояв iз заплющеними очима, а тодi повернувся прибрати в Бункерi.



Я зачинив дверi й замкнув iх на замок. Прийшовши додому на обiд, я побачив батька, який рубав на задньому ганку плавник.

– Вiтаю, – сказав вiн, витираючи з чола пiт.

Попри те, що надворi було волого й не дуже тепло, батько роздягнувся до майки.

– Привiт, – вiдказав я.

– Учора все було гаразд?

– Так.

– Я повернувся пiзно.

– Я тодi вже спав.

– Ну я так i подумав. Зголоднiв?

– Якщо хочеш, я все приготую сам.

– Та нi. Як маеш настрiй, можеш порубати дрова. А я зготую для нас обiд.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=27609326&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Шедевр (фр.). (Тут i далi прим. пер.)