П’ята жiнка
Геннiнг Манкелль


Швецiя. Колишнього торговця автомобiлями виявлено мертвим у власнiй садибi. Вiн упав у яму з бамбуковими кiлками. Вiн перший. Флориста одного з магазинiв було прив’язано до дерева й задушено зi звiрячою жорстокiстю. Вiн другий. Тiло вченого-алерголога, зав’язане в мiшку, знайдено в озерi. Вiн третiй. Але, iнспекторе Валландер, ти рахуеш неправильно. Рiк тому, Алжир. Четверо зарiзаних жiнок. Четверо убивць. І одна випадкова смерть, якоi не мало бути. Смерть жiнки. Убивство, що стало початком помсти. Але кому i за що? Гадаеш, це не мае жодного стосунку до нових злочинiв? Тодi приготуйся рахувати до п’яти…





Геннiнг Манкелль

П’ята жiнка





Алжир – Швецiя

Травень – серпень 1993 року





Пролог


Нiч, на яку iм випало виконати священний наказ, була напрочуд тиха.

Фарiд, наймолодший iз чотирьох виконавцiв, згодом згадував, що тодi навiть жоден пес не забрехав. Їх огортала тепла нiч, майже не вiдчувалися подмухи вiтерцю з пустелi. Треба було почекати, поки стемнiе. Сюди, далеко вiд Алжира, вiд мiсця зустрiчi бiля касби Дар-Азiза, iх привезло старе авто з нiкудишнiми ресорами. Довелося двiчi переривати поiздку. Перший раз – на пiв дорозi, щоб замiнити лiве задне колесо. Фарiд, що нiколи не бував за межами столицi, сидiв на узбiччi, у тiнi кам’яноi брили, i з подивом споглядав контрастнi вiдтiнки краевиду. Порепана й потерта шина луснула, коли машина проминала Бу-Сааду з пiвночi. Багато часу згаяно на те, щоб вiдкрутити заiржавiлi гайки й поставити нове колесо. З негучноi розмови своiх супутникiв Фарiд зрозумiв, що вони запiзнюються, а тому й не встигнуть десь зупинитися й попоiсти. Нарештi авто рушило, та перед самим Ель-Кведом заглух мотор. Бiльш нiж за годину вдалося знайти причину лиха i сяк-так зарадити. Їхнiй ватажок, блiдий чорнобородий тридцятилiток iз палючими очима, якi бувають тiльки в тих, що живуть за покликом Пророка, люто шипiв i пiдганяв водiя. А той упрiвав над розпеченим двигуном. Невiдомо, як його звати й звiдки вiн. Через конспiрацiю не годиться про таке розпитувати.

Вiн також не знав, як звати цих iнших.

Знав лише свое iм’я.

Вони поiхали, коли вже стемнiло, маючи з собою тiльки питну воду. Нiяких харчiв.

Отже, була дуже тиха нiч, коли вони нарештi добралися до Ель-Кведа. Зупинилися в лабiринтi вуличок бiля ринку. Щойно вийшли з автомобiля, той зник. Натомiсть iз пiтьми вигулькнув п’ятий з лiку чоловiк i повiв iх далi.

Поспiшаючи разом iз рештою виконавцiв у пiтьмi незнаного мiста, Фарiд уперше серйозно задумався про те, що незабаром станеться. Його рука раз у раз дотикала ножа зi злегка викривленим лезом, вставленого в пiхви й схованого в кишенi халата.

Першим про чужоземцiв заговорив iз ним рiдний брат – Рашид бен Мегiдi. Теплими вечорами вони сидiли на даху батькiвськоi оселi й дивилися на мерехтливi вогнi алжирськоi столицi. Уже тодi Фарiд знав, що брат завзято бореться за те, щоб Алжир перетворився в iсламську державу. У нiй додержують тiльки тих законiв, якi прописав Пророк. Щовечора Рашид наголошував, як важливо вигнати закордонних зайд iз краiни. Спочатку Фарiдовi лестило, що старший брат знаходить для нього час на розмови про полiтику, далеко не в усьому зрозумiлi. А згодом стало ясно, що причина тратити стiльки часу зовсiм iнша, нiж лестощi. Рашид хотiв, щоб сам Фарiд залучився до вигнання чужоземцiв.

Було це бiльш нiж рiк тому. А нинi разом з iншими чоловiками в чорному, йдучи темними вузькими вуличками, де застоялося душне нiчне повiтря, Фарiд виконуе Рашидове бажання. Треба позбуватися зайд. Але iх не конвоюватимуть до портiв i летовищ. Їх убиватимуть. І тодi тi, що мали б сюди приiхати, волiтимуть залишатися вдома.

«Ти виконуеш священний наказ, – не раз повторяв Рашид, – на радiсть Пророковi. Заслужиш свiтле майбутне, якщо разом iз нами переiнакшиш цю краiну так, як йому до вподоби».

Фарiд помацав ножа в кишенi. Дiстав його вiд Рашида вчора ввечерi, коли вони прощалися на даху. У цього ножа дуже гарне рукiв’я зi слоновоi кiстки.

Вони зупинилися, дiйшовши до передмiстя. Вулицi виходили на майдан. На безхмарному небi сяяли зiрки. Гурт крився в тiнi довгого мурованого будинку iз заштореними вiкнами, за крамничками, зачиненими на нiч. По той бiк вулицi стояла велика кам’яна вiлла, оточена високою залiзною огорожею. Чоловiк, який привiв iх сюди, безшумно щез у темрявi. Знову iх четверо. Тут пануе тиша. Фарiдовi таке нiколи не траплялося. У столицi не бувае такого безгомiння. За всi своi дев’ятнадцять рокiв вiн нi разу не зазнав чогось подiбного.

«Навiть собак не чути, – подумав вiн. – А вони ж мали б бути десь тут, у темрявi».

У кiлькох вiкнах вiлли ще свiтилося. Вулицею проторохтiв автобус, тьмяно присвiчуючи фарами. І знову залягла тиша.

В одному з вiкон згасло свiтло. Фарiд спробував визначити, котра година. Либонь, пiв години тут проминуло в чеканнi. Дуже хочеться iсти, бо iз самого ранку в ротi й рiски не було. Воду у двох пляшках уже випито. Але не годиться просити. Це розсердило б ватажка. Тут люди виконують священний наказ, а цьому шмаркачевi води закортiло.

Стемнiло ще одне вiкно. А зразу за ним i останне. Вiллу оповив морок. Вони й далi чекали. Тодi ватажок дав знак, i весь гурт перебiг вулицю. Бiля хвiртки спав сидячи старий сторож iз дерев’яним цiпком у руцi. Розбудивши дiдка стусаном ноги, ватажок пiднiс ножа йому пiд очi й шепнув щось на вухо. Навiть у слабкому вуличному освiтленнi було видно, що у стариганових очах зблиснув страх. Сторож звiвся й пошкутильгав геть на негнучких ногах. Хвiртка тихенько скрипнула, коли вони вiдчинили ii i прослизнули в сад. Тут сильно пахло жасмином i ще якимсь духмяним зiллям, що його Фарiд упiзнав, але не пригадав назви. Досi стояла тиша. Поряд високих вхiдних дверей будинку висiла табличка з написом «Орден сестер-християнок». Фарiд задумався, що б це могло означати. І враз вiдчув на плечi чиюсь руку. Вiн здригнувся. Ага, це ж ватажок доторкнувся. І вперше обiзвався – так тихо, що навiть нiчний вiтерець не почув би сказаного.

– Нас четверо, – шепнув вiн. – У будинку також четверо. Всi вони сплять порiзно в кiмнатах обабiч коридору. Це старi люди, вони не боронитимуться.

Фарiд глянув на двох своiх спiвучасникiв, що стояли поруч, на кiлька рокiв старших вiд нього. Звiдкись узялася певнiсть, що цi молодики вже не вперше в такому дiлi. Це тiльки вiн новак. Однак юнак не знiтився. Адже Рашид переконав, що все це робиться задля Пророка. А ватаг дивився на Фарiда так, наче читав його думки.

– У цьому будинку живуть чотири жiнки, – додав вiн. – Це чужоземки, якi вiдмовилися добровiльно виiхати з нашоi краiни. І тим самим вибрали смерть. До того ж вони християнки.

«Я маю вбити жiнку, – майнула Фарiдовi думка. – Про це Рашид i не обмовився».

Тут може бути тiльки одне пояснення.

Це дрiбницi. Вони нiчого не змiнять.

А тодi вони забралися до вiлли, легко вiдiмкнувши вiстрям ножа замок вхiдних дверей, у темрявi та задусi засвiтили лiхтарики й обережно рушили вгору широкими сходами. У коридорi на другому поверсi зi стелi звисала тiльки одна лампочка. Було й далi дуже тихо. Вказавши пальцем на дверi чотирьох кiмнат, ватажок кивнув. Молодики вийняли ножi. Фарiд знав, що тепер не можна вагатися. Рашид сказав, що все треба робити дуже швидко. Нi в якому разi не дивитись у вiчi. Треба глянути на горло й зразу рiзати – твердою i рiшучою рукою.



Згодом Фарiд небагато мiг пригадати з того, що сталося. Здаеться, ця жiнка, що лежала пiд бiлим простирадлом у постелi, була сива. Вiн не розгледiв ii у тьмяному свiтлi, що сочилося знадвору. Жертва прокинулась, як тiльки Фарiд стягнув iз неi простирадло. Не встигла крикнути, навiть утямити, що дiеться, – вiн одним махом пiдрiзав iй горло й прудко вiдступив на крок, щоб не обляпатися кров’ю. Тодi обернувся й вийшов у коридор. Усе це тривало менш нiж пiв хвилини. Щось у юнаковому нутрi цокотливо вiдлiчувало секунди. Нападники вже мали вiдiйти, аж тут один iз них стиха гукнув. На мить ватажок застиг, нiби не знав, що робити.

В однiй iз кiмнат ночувала ще одна жiнка. П’ята з лiку. Не мала б там бути. Напевно, приiхала в гостi.

Але вона теж чужоземка. Це розпiзнав чоловiк, що зауважив ii.

Ватажок увiйшов до кiмнати. Ставши за ним, Фарiд побачив скулену на лiжку постать. Їi страх викликав нудоту. На сусiдньому лiжку лежала мертвячка. Простирадло просякло кров’ю.

Ватаг вийняв ножа з кишенi й пiдрiзав горло цiй п’ятiй.

По тому весь гурт вийшов iз будинку – так само непомiтно, як i ввiйшов. Десь у пiтьмi чекала автомашина. На свiтанку Ель-Квед i п’ять убитих жiнок залишилися далеко позаду.

Це сталось у травнi 1993 року.


* * *

Лист надiйшов до Істада 19 серпня.

Проштемпельований в Алжирi, отже, надiйшов вiд матерi. Донька не квапилася розпечатати конверт. Хотiла прочитати листа в тишi та спокоi. Конверт товстий, а це значить, що в листi чимало сторiнок. Вiд матерi не було вiстки вже понад три мiсяцi. Певна рiч, тепер вона захотiла багато чого розповiсти. Донька залишила листа на столi у вiтальнi. Трохи дивно, чому цього разу прiзвище й адресу надруковано на машинцi. Безперечно, пояснення знайдеться в самому листi. Мало не опiвночi вона вiдчинила балконнi дверi й сiла у шезлонг, що ледве помiщався мiж квiтами у вазонках. Була чудова тепла серпнева нiч. Може, одна з останнiх таких ночей цього року. За порогом уже стояла осiнь. Вiдкривши конверт, жiнка почала читати.

Заплакала аж тодi, коли дочитала до кiнця й поклала аркуш перед собою.

Було видно, що написано жiночою рукою. Про це свiдчив не тiльки гарний почерк. Невiдома жiнка постаралася добрати найделiкатнiшi слова, щоб якнайменше вразити розповiддю про жахiття, яке сталося.

Але делiкатнiсть не зарадить. Важить лише те, що сталося. Нiчого бiльш.

Ця звiстка надiйшла вiд Франсуази Бертран, яка служила в полiцii. Скорiше за все, обiймала посаду слiдчого в Центральнiй алжирськiй комiсii у справах убивств. Отож на службi iй випало ознайомитися з подiями, що вiдбулися травневоi ночi в Ель-Кведi, мiстi на пiвденний захiд вiд Алжира.

Усе видаеться ясним, зрозумiлим i жахливим. Невiдомi злочинцi вбили чотирьох французьких монахинь. Цiлком певно, це скоiли фундаменталiсти, якi вирiшили вигнати всiх чужоземцiв, ослабити й знищити державу, а на ii мiсцi встановити свою – iсламську. Чотирьом черницям пiдрiзано горло, по вбивцях не залишилося нiяких слiдiв, крiм кровi, густоi скипiлоi кровi.

Але там була ще й ця п’ята жiнка, шведська туристка, яка вже кiлька разiв подовжувала свiй термiн перебування в Алжирi й випадково загостювала в монахинь тоi ночi, коли прийшли невiдомi з ножами. У ii сумочцi знайдено паспорт на iм’я 66-рiчноi Анни Андер, що легально перебувала в краiнi, маючи туристичну вiзу. У сумочцi також лежав авiаквиток з датою повернення до Швецii. Вбивство чотирьох монахинь завдало великого клопоту полiтикам. Щоб не було бiльшого, тi натиснули на спiвробiтникiв комiсii у справах убивств iз вимогою пiдлаштувати так, буцiмто ця шведка – з усього судячи, одинока подорожня – не була п’ятою жертвою. Буцiмто вона загинула не у вiллi цiеi фатальноi ночi, а в дорожньо-транспортному випадку, i поховали ii як неопiзнану особу в невiдомiй могилi. Усi речi потерпiлоi прибрано, всi слiди пiсля неi знищено. І тодi на сцену вийшла Бертран. Як вона написала у своему довгому листi, вранцi ii викликав начальник i наказав зараз же поiхати до Ель-Кведа. На той час шведську туристку вже поховали. Начальникове завдання полягало в тому, щоб затерти всi можливi слiди по вбитiй, а тодi знищити ii паспорт та iншi речi.

Треба було створити видимiсть, що Андер нiколи не бувала в Алжирi, ii зникнення нiяк не пов’язано з цiею краiною, а для цього належало викреслити потерпiлу з усiх реестрiв. І ось Франсуаза Бертран знайшла сумочку, якоi не зауважили недбайливi слiдчi. Рiч лежала за високою шафою. Мабуть, упала з неi. У сумочцi були листи, серед них i незакiнченi, адресованi дочцi загиблоi, жительцi мiста Істад у далекiй Швецii. Бертран попросила пробачення за те, що прочитала цю приватну кореспонденцiю. Мусила – з обов’язку. У цьому допомiг знайомий шведський художник-п’яничка, що жив в Алжирi. Перекладав, не знаючи, про що йдеться. Вона записувала переклади листiв, i перед нею поступово прояснювалася картина подiй. Франсуазi дошкуляли докори сумлiння не тiльки через жорстоке вбивство цiеi п’ятоi жiнки, а й через те, що сталося воно в Алжирi – у любiй серцю краiнi, яку роздирали й шматували внутрiшнi протирiччя. Бертран спробувала пояснити, що дiеться в ii краiнi, i повiдомила трохи про себе. Їi батько народився у Францii, але ще змалку переiхав зi своiми батьками до Алжиру. Тут вiн вирiс, тут оженився з мiсцевою дiвчиною, i Франсуазi, iхнiй найстаршiй дитинi, довго здавалося, що одною ногою вона стоiть у Францii, а другою – в Алжирi. Але тепер уже не було сумнiвiв: ii батькiвщина – Алжир. Тому-то iй так гостро болiв розбрат, що розколював краiну на частини. Тому-то вона не хотiла вмочати пальцi в ганебну для неi самоi та ii батькiвщини справу – спекатися цiеi п’ятоi жiнки, сховати правду за вигаданою автокатастрофою, а тодi взагалi скинути з себе вiдповiдальнiсть за перебування Анни Андер в Алжирi. «Я потерпала вiд безсоння, – написала адресантка дочцi вбитоi, – i зрештою вирiшила повiдомити Вас, що насправдi сталося з Вашою матiр’ю». Змушена порушити вiрнiсть полiцiйнiй службi, Бертран попросила нiкому й нiде не вiдкривати ii iменi. «Я виклала правду, – цими словами вона закiнчила свого довгого листа. – Мабуть, помилилася, розповiвши Вам про те, що сталося. Та чи змогла б я повестися iнакше? Я знайшла сумочку з листами, якi мати написала дочцi. Отож пояснюю Вам, як вони потрапили до мене, i надсилаю iх на адресу призначення».

У конверт вона вклала незакiнченi листи.

Долучила також паспорт Анни Андер.

Дочка не стала читати цих листiв. Поклавши iх на балконну пiдлогу, вона ненастанно плакала. Аж на свiтанку звелася з шезлонга i пiшла на кухню. Довго й нерухомо вона сидiла за кухонним столом. У головi була порожнеча. За якийсь час повернулася змога думати. Враз усе видалося дуже простим. Прийшло усвiдомлення, що всi цi роки вона лишень ходила й чекала. Досi донька не тямила цього. Не знала, чого чекае. Не знала навiть, що взагалi чекае. Тепер уже знае. Є завдання, i не треба довго чекати, щоб виконати його. Час наспiв. Матерi немае. Дверi розчахнулися навстiж.

Вона встала й рушила до спальнi. Там витягла з-пiд лiжка скриньку, вийняла з неi коробку з аркушами паперу та конторською книгою, принесла на кухню й розклала аркушики на столi. Знала, що iх сорок три, а один iз з них позначено чорним хрестиком. Тодi донька почала розгортати iх – один за одним.

Хрестик стояв на двадцять сьомому з лiку папiрцi. Вона розгорнула книгу й, пробiгши очима низку iмен i прiзвищ, дiйшла до двадцять сьомого рядка. Дивилася на iм’я та прiзвище, яке сама туди вписала, й у пам’ятi помалу спливало обличчя.

Тодi донька згорнула книжку й зiбрала папiрцi в коробку.

Мати померла.

Уже немае сумнiву. Вороття теж немае.

Дочка перегодить рiк. Щоб вiдгорювати, щоб приготуватись. Але не довше.

Вийшовши на балкон i закуривши цигарку, вона дивилася на мiсто, що прокидалося. З-понад моря насувала негода.

Зразу ж по сьомiй жiнка лягла спати.

Був ранок 20 серпня 1993 року.




Сконе

21 вересня – 11 жовтня 1994 року





Роздiл 1


Минула десята година вечора, коли вiн нарештi впорався з вiршем.

Останнi строфи важко писалися й забрали час. Поет прагнув, щоб вони звучали меланхолiйно й водночас чарiвливо. Кiлька варiантiв вiн не довiв до кiнця й викинув у смiттевий кошик. Двiчi був ладен пiддатися. Та ось перед ним на столi лежить вiрш. Елегiя про середнього дятла, що зникае у Швецii. Востанне його тут бачили на початку 1980-х. Ще одного птаха витiснила людина.

Поет встав з-за письмового столу й випростався. З кожним роком дедалi важче висиджувати довгi години, схилившись над письмом.

«Годi вже писати вiршi такому старигановi, як я, – прийшло йому на гадку. – Думки дiда сiмдесяти восьми рокiв навряд чи поцiнуе хтось iнший, крiм нього самого». Одначе вiн знав, що це не так. Тiльки в захiдному свiтi на старих людей дивляться з поблажливiстю або з презирливою жалiстю. В iнших культурах шанують старiсть як час просвiтленоi мудростi. Отож вiн писатиме вiршi, поки житиме. Поки рука здужае пiдняти ручку, поки голова така ясна, як-от нинi. Щось iнше йому не до снаги. Принаймнi тепер. Колись вiн був умiлий торговець автомобiлями. Такий вправний, як нiхто iнший. Цiлком слушно вважали, що в нього тверда рука в переговорах i торгах. І, звичайно ж, у нього був непоганий збут. За добрих часiв вiн мав фiлii в Тумелiллi та Шебу. Отож i нагромадив грошей – цiлком достатньо, щоб мати змогу жити собi на втiху.

Однак тiльки вiршi щось та й важили. Все iнше було скороминущою марнотою. Помережанi строфами аркушi, що лежали на столi, дарували йому незрiвнянну втiху.

Старий запнув шторами великi вiкна з виглядом на пагорбистi поля, що полого спадали до моря ген за обрiем. Тодi пiдiйшов до книжковоi полицi. За все свое життя вiн видав дев’ять збiрок вiршiв. Ось вони стоять, палiтурка до палiтурки. Тираж жодноi з них не розiйшовся. Вдавалося продати по триста примiрникiв, iнодi трохи бiльше. Непроданi книжки лежали в картонних коробках у пiдвалi. Автор не викинув iх. Досi гордиться ними. Хоча вiн давно вже вирiшив, що колись спалить iх. Винесе коробки на подвiр’я й пiднесе до них сiрника. У той день, коли лiкарi присудять смертний вирок або ж внутрiшнiй голос пiдкаже про близький кiнець життя, старий поет позбудеться тонких книжечок, якi нiхто не хотiв купувати. Нiкому не дозволить викинути iх на смiтник.

Старий розглядав корiнцi томикiв на полицi. Усе свое життя вiн читав вiршi. Багато знав напам’ять. Не обманював себе iлюзiями. Його вiршi були не найкращi. Але аж нiяк не найгiршi. У кожнiй iз його поетичних збiрок, якi вiд кiнця 1940-х кожнi п’ять рокiв виходили у свiт, були такi строфи, що могли б позмагатися з будь-чиiми творами. Але в повсякденному життi автор був не поет, а торговець. У газетних рубриках культури не оголошували про публiкацiю його нових книжок. Вiн не дiстав жодноi лiтературноi нагороди. Друкувався своiм коштом. Машинописи своеi першоi збiрки вiн надiслав великим стокгольмським видавництвам. За якийсь час цi машинописи почали поверталися з короткими вiдмовами на готових бланках. Усе-таки один редактор завдав собi труду додати особистий коментар – повiдомити, що нiхто не подужае читати вiршi, у яких iдеться тiльки про птахiв. «Нiкого не зацiкавить духовний свiт трясогузки», – написав вiн.

Вiдтодi вiн уже не звертався до видавцiв. Сам оплачував кошти видання. Проста палiтурка, чорний текст проти бiлого тла. Нiчого коштовного й надмiрного. Слова мiж обкладинками – ось що важливе. Попри все, багато хто усi цi роки читав його вiршi. Багато хто також висловив визнання.

І ось написано ще одного вiрша. Про середнього дятла, гарного птаха, якого вже не побачиш у Швецii.

«Пташиний поет, – подумав старий. – Чи не весь мiй доробок – про птахiв. Про лопотання крил, нiчний шелест, самотнiй закличний крик десь у далинi. У свiтi птахiв я вiдчуваю найглибшi таемницi життя».

Повернувшись до стола, вiн узяв аркуш. Нарештi вдалася ця остання строфа. Старий впустив папiр на стiл. Ідучи великою кiмнатою, вiдчув, що в спинi щось кольнуло. Невже захворiв? Щодня вiн шукав ознак того, що починае пiдводити тiло. Усе життя старий був у добрiй формi, не курив, не пив, помiрковано харчувався. Завдяки тому мав добре здоров’я. Але скоро стукне вiсiмдесят. Наближаеться кiнець вдiленого йому часу. Зайшовши на кухню, вiн налив собi чашку кави з незмiнно ввiмкненоi кавоварки. Тiльки що написаний вiрш переповнював душу смутком i радiстю.

«Осiнь вiку, – подумав вiн. – Влучна назва. Все, що я пишу, може виявитись останнiм. Нинi вересневий день. Осiнь. І в календарi, i в життi».

Принiсши чашку кави у вiтальню, старий обережно сiв в одне з бурих шкiряних крiсел, якi супроводили його вже понад сорок рокiв. Купив iх, щоб вiдзначити успiх, коли очолив агенцiю «Фольксвагену» на пiвднi Швецii. На маленькому столику поряд пiдлокiтника стояла фотографiя Вернера-вiвчарки, якого старому бракувало бiльш, нiж будь-кого з усiх псiв, що скрашували йому життя. Постарiти – це осамотiти. Повмирали люди, якi наповнювали змiстом iснування. У краiнi тiней зникли й собаки. Невдовзi в живих залишиться тiльки вiн. Якоiсь митi в життi кожен стае одним-один на весь свiт. Цю думку вiн недавно спробував передати вiршем. Не вдалося. А чи не варто було б iще раз спробувати, коли завершено елегiю про дятла? Але ж вiн може писати тiльки про птахiв. Не про людей. Птахiв можна зрозумiти. Люди переважно незбагненнi. Чи збагнув вiн хоч раз самого себе? Писати вiр шi про незбагненне – це все одно, що вдиратися в заборонену зону.

Заплющивши очi, старий раптом пригадав телевiзiйну вiкторину наприкiнцi п’ятдесятих чи на початку шiстдесятих рокiв. Телевiзор був iще чорно-бiлий. Косоокий молодик iз напомадженим водою волоссям вибрав тему «Птахи», впорався з усiма запитаннями й одержав за це чек на десять тисяч крон – казкову суму, як на той час.

Поет перебував тодi не в студii, не в звукоiзольованiй кабiнцi й не мав навушникiв на вухах. Сидiв ось у цьому шкiряному крiслi. І теж мiг вiдповiсти на всi запитання. Навiть не потребував додаткового часу на роздуми. Але не дiстав тих десяти тисяч. Нiхто не оцiнив його великого знання птахiв. Натомiсть вiн i далi писав своi вiршi.

Старий здригнувся. Роздуми перервав якийсь звук. Вiн прислухався в темнiй кiмнатi. Невже хтось ходить надворi?

Та нi, про таке й думати не варто. Причулося, навiялося. Старiтися означае, крiм усього iншого, ще й набиратися боязливостi. Тут добрячi двернi замки, нагорi в спальнi висить дробовик, а в шухлядi кухонного стола лежить легкодоступний пiстолет. Якщо сюди, до самотньоi оселi на пiвнiч вiд Істада, прийдуть непроханi гостi, то господар зможе оборонитися. Нi на мить не завагаеться.

Вiн звiвся з крiсла. Знову закололо в спинi. Бiль напливав i вiдпливав хвилями. Господар оселi поставив чашку в раковину й глянув на свого наручного годинника. Наближаеться одинадцята. Пора вийти надвiр. Термометр за кухонним вiкном показуе сiм градусiв тепла. Зростае атмосферний тиск. Над Сконе повiвае пiвденно-захiдний вiтерець. «Ідеальнi умови, – подумав вiн. – Сьогоднi вночi мають рушити на пiвдень пташинi зграi. Незлiченнi тисячi мандрiвникiв на невидимих крилах потягнуться над моею головою. Я не побачу iх у темрявi, але вiдчую, що вони ген там у височiнi. За бiльш нiж пiв столiття я провiв бозна-скiльки осiннiх ночей на полях тiльки для того, аби вичувати, що високо в небi пролiтають зграi».

«Це ж цiле небо летить», – часто спливало йому на думку.

Цiлi симфонiчнi оркестри мовчазних спiвочих птахiв напередоднi зими вирушають у теплi краi. Глибоко в iхнiх генах закладено iнстинкт вiдлiтати. І неперевершену здатнiсть орiентуватися за зiрками та магнiтним полем, яка завжди допоможе знайти правильний напрямок. Наростивши пласти жиру, вони шукають попутнi вiтри й можуть триматися в повiтрi довгi години.

Усе небо, вiбруючи крилами, вирушае у щорiчне паломництво. Пташинi мандри до Мекки.

Що таке людина проти нiчного мандрiвника? Одинокий дiдуган, прикутий до землi? А проти високого неба, що пускаеться в далеку дорогу? Старий поет часто думав, що все це схоже на священнодiйство. Вiн вiдправляе осiнню лiтургiю – стоiть у темрявi й вiдчувае, як вiдлiтають птахи. А коли настане весна, вiн знову вийде – зустрiчати iх.

Нiчний лет був його релiгiею.

Старий забарився в передпокоi, поклавши руку на вiшак. Тодi повернувся до вiтальнi й одягнув светр, що лежав на табуретцi бiля стола.

Старiтися означае, крiм усякого iншого лиха, ще й набиратися мерзлякуватостi.

Вiн знову задивився на довершеного вiрша, який лежав на столi. Елегiя про середнього дятла. Вийшла така, як вiн i хотiв. Може, випаде ще трохи пожити, щоб встигнути скласти вiршi для десятоi i останньоi збiрки? Їi назва вже постала в головi.

«Нiчна лiтургiя».

Повернувшись до передпокою, поет одягнув куртку i нацупив кепку аж по очi. Тодi вiдчинив вхiднi дверi. Осiнне повiтря повнилося запахом вологоi глини. Вiн, зачинивши дверi за собою, призвичаював очi до темряви. Сад безлюдний i занедбаний. У далинi мрiе вiдсвiт вогнiв Істада. Сюди не доходить свiтло вiд найближчого сусiда, навколо пануе пiтьма. Небо зоряне й чисте. Тiльки на обрii де-не-де нависають хмаринки.

Цiеi ночi над головою пролетять зграi птахiв.

Поет рушив. Проживав вiн у старовиннiй оселi – закритiй садибi з трьох будiвель. Четверта згорiла на початку столiття. Вiн зберiг брукiвку на подвiр’i, вклав чималi грошi на ретельне й регулярне оновлення житла. Пiсля його смертi все це добро перейде як дар Лундському iсторично-культурному товариству. Поет не мае нi жiнки, нi дiтей. Вiн продавав автомобiлi й розбагатiв. У нього були собаки. А тепер у нього над головою птахи.

«Я нi за чим не шкодую, – думав вiн, iдучи стежкою до вишки, яку спорудив, щоб спостерiгати перелiтних птахiв. – Нi за чим не шкодую, бо нема сенсу шкодувати».

То була чудова вереснева нiч.

І все-таки щось його непокоiло.

Вiн пристав i прислухався. Але було чути тiльки шум вiтерцю. Старий iшов далi. Може, це бiль непокоiть? Отой раптовий бiль у спинi? Неспокiй породжуеться у власному тiлi.

Поет знову пристав. Обернувся. Нiкого й нiчого. Вiн один. Стежка вела вниз. Невдовзi вона приведе до пагорба. Перед самим пагорбом простягаеться широкий рiв, через який вiн перекинув кладку. На вершинi пагорба стоiть його вишка. Вiд неi до вхiдних дверей його будинку – рiвно двiстi сорок сiм метрiв. Цiкаво, скiльки разiв довелося пройти цiею стежкою. Знаючи кожний ii поворот, кожну ямку, вiн, проте, йшов повiльно й обережно. Не хотiв ризикувати падiнням i переломом ноги. На старiсть крихкiшають костi. Вiн це знав. Якби з переламаним стегном опинився в шпиталi, то помер би, не витримавши бездiлля на лiкарняному лiжку. Почав би тодi роздумувати про свое життя. І тодi нiщо не врятувало б його.

Раптом вiн зупинився. Гугукнула сова. Десь неподалiк хруснула гiлка. Звук долинув iз гаю, що за пагорбом. Поет стояв як укопаний, напруживши зiр i слух. Знову гугукнула сова. І знову тиша. Невдоволено бурмочучи, вiн iшов далi.

«Старий i полохливий, – покартав вiн себе. – Лякаюся привидiв i темряви».

Уже видно вишку. Чорний силует на тлi нiчного неба. За двадцять метрiв буде кладка через глибокий рiв. Поет iшов. Сови вже не чути. «Це неясить, – подумав вiн. – Цiлком певно, неясить».

Враз вiн завмер на мiсцi. Саме дiйшов до кладки.

Щось не те з вишкою. Щось не так, як треба. Старий примружив очi, щоб розгледiти. Не добереш, у чому рiч. Але щось тут таки змiнилося.

«Це менi приверзлося, – заспокоiв вiн себе. – Тут усе як завжди. Вишка, яку я побудував десять рокiв тому, не змiнилася. Менi в очах потьмарилося. Ото й усе». Старий ступив ще один крок i вiдчув дошки пiд ногами. Не зводив очей iз вишки.

«Не годиться таке пояснення, – заперечив вiн собi. – Якби я не знав цiеi вишки як своi п’ять пальцiв, то гадав би, що сьогоднi вона на метр вища, нiж була учора ввечерi. А може, це сон. Може, менi сниться, що я бачу самого себе на вишцi».

Цiеi ж митi виявилося, що на вишцi справдi хтось стоiть.

Темна нерухома постать.

Старого пройняв страх, неначе прудкий повiв вiтру. Тодi на змiну насунула злiсть. Хтось без дозволу забрався на його терени й залiз на вишку. Мабуть, це браконьер, що вистежуе козуль. Вони звикли ходити в гаю по той бiк пагорба. Старий не мiг навiть уявити, що це може бути ще один птахолюб.

Вiн гукнув до постатi на вишцi. Не озвалася й не поворухнулася. Старий знову засумнiвався. Напевно, пiдслiпуватi очi пiдвели його.

Вiн гукнув ще раз i, не дочекавшись вiдповiдi, рушив кладкою.

Раптом зламалися дошки, i поет сторчголов полетiв униз. Канава була глибока, понад два метри. Вiн упав, не встигнувши виставити вперед руки, не змiгши пом’якшити удар вiд падiння.

Невiдь-звiдки прийшов колючий бiль. Неначе кiлька розжарених прутiв прошили тiло навилiт. Той скажений бiль не давав навiть крикнути. За мить до смертi поет утямив, що вiн не впав на дно рову. Вигойдуеться, пiдвiшений на своему болi.

Остання його думка була про нiчних птахiв, що пролiтали ген у височiнi.

Небо вiдлiтало на пiвдень. Востанне поет спробував звiльнитися вiд болю.

І на тому все закiнчилося.

Це сталось о двадцять третiй годинi двадцять хвилин 21 вересня 1994 року.

Тоi ночi в теплi краi летiли великi зграi дроздiв – спiвочих i червонокрилих.

З пiвночi вони добиралися у пiвденно-захiдному напрямку, через Фальстербу, до тепла, що чекало iх у далечiнi.


* * *

Коли все стихло, вона обережно зiйшла схiдцями з вишки й посвiтила лiхтариком у ровi. Чоловiк на ймення Гольгер Ерiкссон був мертвий.

Згасивши лiхтарик, вона постояла в пiтьмi.

І швидко пiшла геть.




Роздiл 2


У понедiлок 26 вересня Курт Валландер прокинувся о п’ятiй ранку у своiй квартирi на вулицi Марiягатан, у центрi Істада.

Розплющивши очi й сiвши в лiжку, вiн зразу ж глянув на своi руки. Добряче засмагли. Курт знову вiдкинувся на подушку й прислухався до торохтiння осiннього дощу по шибках. Приемно згадати подорож, що два днi тому закiнчилася в копенгагенському аеропортi «Каструп». Цiлий тиждень вiдпустки з батьком у Римi. Там було спекотно, i Курт засмаг. Пополуднi, коли найдужче припiкало, вони знаходили вiльнi лавочки бiля вiлли Боргезе, де батько сiдав у тiнi, а син скидав сорочку й мружився проти слiпучого сонця. За весь час вiдпустки це було едине, у чому вони з батьком не сходилися. Той не мiг зрозумiти, навiщо син марнуе час на витребеньки й пражиться на осоннi. Але ця дрiб’язкова рiзниця в поглядах не вадила, вона допомагала обом Валландерам виробити цiлiсний погляд на iхню подорож.

«Гарний видався вiдпочинок, – подумав Валландер, лежачи в постелi. – Ми з батьком побували в Римi, й усе йшло дуже добре. Краще, нiж можна було сподiватися».

Вiн глянув на годинника, що стояв на столику поряд лiжка. Сьогоднi вранцi знову на роботу. Ще е час. Можна ще довго нiжитися в лiжку. Вiн нахилився над купою газет, якi погортав учора ввечерi, i почав читати статтю про пiдсумки виборiв до риксдагу. У день виборiв Курт був у Римi й голосував поштою, а тепер дiзнався, що соцiал-демократи здобули понад сорок п’ять вiдсоткiв голосiв. І що б це мало означати? Чи викличе це якiсь змiни?

Вiн впустив газету на пiдлогу й подумки повернувся до Рима.

Вони проживали в дешевому готелi неподалiк Кампо-дей-Фйорi. З тераси на даху перед iхнiм двокiмнатним номером вiдкривався широкий гарний вигляд на все мiсто. Там вони щоранку пили каву й вирiшували, що робити весь день. Нi разу не дiйшло до суперечки. Батько знав наперед, на що варто подивитися. Син часом непокоiвся, що вiн надто вже багато хоче, що може й не подужати. Весь час приглядався, чи немае в батька ознак запаморочення й непритомностi. Недуга причаiлася й вичiкуе, вони обидва це знали. У неi дивна назва – хвороба Альцгеймера. Весь тиждень, весь цей щасливий час вiдпочинку батько був у дуже доброму гуморi. Куртовi пiдступив до горла клубок на думку про те, що ця подорож уже проминула, належить минулому й стала спогадом. Вони нiколи вже не побувають в Італii. Один-единий раз подорожували удвох Курт i його батько, якому незабаром стукне вiсiмдесят.

У Римi мiж ними траплялися митi духовноi близькостi. Вперше за майже сорок рокiв.

Пригадалося, як там вийшло наяву, що батько й син дуже подiбнi, подiбнiшi, нiж можна було подумати. Хоча б у тому, що обидва вони раннi птахи. Коли Курт сказав батьковi, що в готелi подають снiданок не ранiш як о сьомiй, той обурився. Взявши з собою сина, вiн зiйшов до приймальнi й, послуговуючись сконським дiалектом iз домiшкою англiйських, нiмецьких та кiлькох розрiзнених iталiйських слiв, сяк-так пояснив, що хоче breakfast presto[1 - Снiдати швидко (англ., iт.). (Тут i далi прим. перекл.)], не tardi[2 - Пiзно (iт.).]. Аж нiяк не tardi. Батько поставив вимогу, щоб час снiданку змiстили принаймнi на годину. Щоб не пiзнiш як о шостiй можна було випити кави, бо iнакше доведеться шукати iншого готелю. Кажучи це, вiн чомусь кiлька разiв повторив «passagio a livello». Почувши цi слова, портье глянув на нього з подивом, але водночас i з повагою.

Звичайно ж, iм стали приносити снiданок о шостiй. Згодом Курт дiзнався зi словника, що «passagio a livello» означае «залiзничний переiзд». Очевидно, батько переплутав цей вираз iз якимсь подiбним. Син так i не з’ясував, з яким саме, але вважав за краще не розпитувати.

Валландер слухав шум дощу. Один короткий тиждень у Римi запам’ятався як нескiнченна приголомшлива подiя. Твердо постановивши, о котрiй годинi пити ранкову каву, батько так само цiлеспрямовано й невiдклично вирiшував, куди варто пiти, i водив сина по мiстi. Знав, що саме хоче побачити. Нiчого випадкового. Курт усвiдомив, що вiн усе життя готувався до цiеi подорожi. То був похiд до святинь, паломництво, у якому дозволено взяти участь синовi, щоб стати складовою частиною дiйства, непримiтним пiдручним слугою. Ця подорож мала таемне значення, якого так i не вдалось осягти до решти. Батько поiхав до Рима побачити те, що вже давно вiдчув i пережив.

Третього дня вони вiдвiдали Сикстинську каплицю. Майже годину батько розглядав склепiння, покрите фресками роботи Мiкеланджело. Неначе возносив безсловесну молитву просто до неба. Валландер-молодший скоро пiддався, бо заболiла шия вiд задирання голови. Батько дивився на прекрасну рiч, але, здавалося, бачив набагато, набагато бiльше. Майнула блюзнiрська думка: чи не сподiваеться вiн угледiти глухаря або захiд сонця на цiй велетенськiй фресцi? Але Курт зразу ж пожалкував, що так подумав. Це ж очевидно – батько, любитель малювати, просто дивиться на шедевр iз трепетом та благоговiнням.

Валландер розплющив очi. Барабанив дощ.

Того самого вечора, третього за iхнiм римським вiдлiком часу, Курт вiдчув, що батько готуе щось потайне. Невiдь-чому з’явилося таке вiдчуття. Вони повечеряли в ресторанi на вулицi вiа Вiтторiо Венето – занадто дорогому, як на Курта, але батько вперся: це ж iхнi першi й останнi вiдвiдини Рима, тож можна дозволити собi вiдповiдно харчуватися. Попоiвши, вони неквапно пiшли додому. Вечiр був теплий, скрiзь iх оточували прохожi, i батько говорив про фрески в Сикстинськiй каплицi. Двiчi вони збилися з дороги, але таки знайшли свiй готель. Пiсля снiданкового бунту до батька ставилися з повагою, тож портье, давши iм ключi, шанобливо вiдкланявся. Зiйшовши сходами вгору, в коридорi вони побажали один одному на добранiч i замкнулися – кожен у своiй кiмнатi. Лiгши, Курт слухав звуки, що долинали з вулицi. Може, ще думав про Байбу, а може, вже засинав.

Раптом куди й дiлася сонливiсть. Щось його занепокоiло. За якусь хвилину вiн одягнув халат i зiйшов до приймальнi. Тут було тихо. Нiчний портье сидiв i дивився, стишивши звук, невеличкий телевiзор у заднiй кiмнатi. Валландер купив у нього пляшку мiнеральноi води. Той юнак пiдробляв ночами, щоб оплатити своi студii теологii. Про це Валландер дiзнався ще першого вечора, коли вперше купував воду. Портье на iм’я Марiо мав темне хвилясте волосся, був уродженець Падуi й дуже добре говорив по-англiйськи. Стоячи з пляшкою води в руцi, Курт неначе збоку чув сам себе, коли попросив розбудити його, якби так батько захотiв уночi вийти з готелю. Портье подивився на Курта. Може, й здивувався, а може, попрацювавши тут досить довго, вже звик до незвичайних прохань постояльцiв. Кивнувши, вiн пообiцяв, що негайно постукае у дверi тридцять другого номера, якщо пан Валландер-старший вночi вийде надвiр.

Таке сталося шостоi з лiку ночi. Того дня Валландери походили Форумом i вiдвiдали галерею Дорiя-Памфiлi. Увечерi вони пройшли темними пiдземними переходами вiд вiлли Боргезе до Іспанських Сходiв i повечеряли. Курт остовпiв, побачивши рахунок. Був це один iз iхнiх останнiх вечорiв, наближався щасливий кiнець чудовоi подорожi. Батько, як завжди, вiдзначався невичерпною енер гiею та цiкавiстю. Вони пройшлися мiстом i зайшли до кафе випити кави та хильнути по скляночцi грапи[3 - Італiйська виноградна горiлка.]. Нiч була така сама тепла, як i всi ночi цього вересневого тижня. У готелi вони взяли ключi, й Курт заснув, щойно лiг у постiль.

Стукiт пролунав о пiв на другу ночi.

Курт не вiдразу зорiентувався, де вiн. Отямившись, зiрвався з лiжка й вiдчинив дверi. На порозi стояв нiчний портье. Добiрною англiйською вiн пояснив, що синьор Валландер-старший щойно вийшов iз готелю. Курт похапцем одягнувся, вибiг iз готелю й побачив батька, що впевнено чимчикував на тому боцi вулицi. Син iшов назирцi за ним, трохи вiдстаючи. Розмiрковував, що побоювання справдились i ось уперше в життi довелося стежити за рiдним батьком. Спершу Валландер-молодший не мiг добрати, куди той намiрився. Трохи згодом, коли вулицi звузилися, стало зрозумiло, що напрямок взято на Іспанськi Сходи. Курт i далi тримався вiддалiк. І ось у теплу римську нiч батько зiйшов безлiччю сходинок до церкви з двома куполами. Сiвши там, на висотi, вiн видавався чорною крапкою. Курт ховався в тiнi. Просидiвши майже годину, батько звiвся й зiйшов донизу. Син i далi стежив за ним – виконував чи не найзагадковiше в життi завдання. Незабаром вони добралися до фонтана Тревi. Батько не кинув монетки через плече, лишень дивився на струменi води. Свiтло вуличного лiхтаря падало на його обличчя, i Курт побачив, що в батька блищать очi.

Тодi вони повернулися до готелю.

Наступного дня вони вже летiли в лайнерi компанii «Алiталiя» до Копенгагена, i батько сидiв бiля вiкна, як i в рейсi до Рима. Син глянув на своi засмаглi руки й припустив, що засмагло все тiло. Переправляючись на поромi до Лiмгамна, спитав батька, чи задоволений вiн подорожжю. Той кивнув i пробурмотiв щось нерозбiрливе. Годi було сподiватися на прихильнiшу вiдповiдь. У Лiмгамнi iх зустрiла Гертруда – батькова друга дружина – й повезла автомобiлем додому. В Істадi Курт вийшов, а коли ввечерi зателефонував мачусi, щоб дiзнатися, чи все гаразд, вона вiдповiла, що тато вже сидить у своiй студii й малюе пейзаж на звичний мотив – захiд сонця над нерухомим, безвiтряним краевидом.



Курт Валландер встав iз лiжка й пiшов на кухню. Пiв на шосту. Вiн поставив кип’ятити воду. Чому батько вийшов уночi? Чому сидiв на сходах? Чому блищали його очi там, бiля фонтана?

На цi запитання не було вiдповiдей. На якусь мить син побачив таемний внутрiшнiй батькiв пейзаж i мав доволi здорового глузду, щоб не перейти невидимоi межi. Нiколи не розпитуватиме про цю самотню прогулянку нiчним Римом.

Поки запарювалася кава, Курт зайшов до ванноi й радо вiдзначив, що виглядае здоровим та енергiйним. Сонце вибiлило волосся. Либонь, прибуло ваги через отi спагетi. Але не варто зважати на вагу. Вiн гарно вiдпочив. Це головне. Дуже добре, що ця подорож здiйснилася.

Не завдавала прикрощiв думка, що скоро, за якусь годину, доведеться знову стати полiцаем. Зазвичай пiсля вiдпустки не дуже-то й хотiлося повертатися на роботу. За останнi роки ця нехiть вiдчутно посилилася. Бувало, Валландер усерйоз подумував, чи не варто покинути полiцiю й пiдшукати iнше мiсце – хоча б у службi безпеки якоiсь фiрми. Але вiн природжений полiцай. Це переконання визрiвало повiльно й невiдклично. Кимсь iншим вiн нiколи не стане.

Миючись пiд душем, Курт думав про подii цього гарячого лiта, про першiсть свiту з футболу, таку щасливу для збiрноi Швецii. Згадалися виснажливi пошуки серiйного вбивцi, який зрештою виявився божевiльним чотирнадцятирiчним хлопчаком. У Римi немовби випарувало з пам’ятi все прикре й разюче, що трапилося влiтку. Тепер воно пригадалося. Тиждень вiдпустки нiчого не змiнив. Треба повернутися до свiту буднiв.

Курт сидiв за кухонним столом аж до сьомоi. Ненастанно барабанив дощ. Італiйська спека стала далеким спогадом. У Сконе прийшла осiнь.



О пiв на восьму вiн вийшов iз квартири й машиною добрався до мiсця роботи. Водночас приiхав його спiвробiтник Мартiнсон i припаркував авто поряд. Похапцем привiтавшись пiд дощем, вони поспiшили до вхiдних дверей.

– Як вiдпочивалося? – поцiкавився Мартiнсон. – Я радий тебе бачити.

– Батько дуже задоволений.

– А ти?

– Гарна випала мандрiвка. Було спекотно.

Вони увiйшли всередину. Ебба, що понад тридцять рокiв працювала секретаркою в iстадськiй полiцii, привiтала Курта широкою усмiшкою.

– Хiба можна так засмагнути у вереснi в Італii? – здивувалася вона.

– Так, – вiдповiв Валландер. – Треба виставлятися на сонце.

Ідучи коридором, вiн подумав, що треба було привезти якусь пам’ятку Еббi, i дорiкав собi за нездогадливiсть.

– Тут усе спокiйно, – сказав Мартiнсон. – Нiяких серйозних справ. Майже нiчого нема.

– Хотiлося б сподiватися на спокiйну осiнь, – непевно вiдказав Валландер.

Мартiнсон пiшов по каву. Валландер вiдчинив дверi до свого кабiнету. Усе було на мiсцi, нiчого не змiнилося. На столi порожньо. Вiн скинув куртку i прочинив вiкно. У скриньку для вхiдноi кореспонденцii хтось укинув кiлька меморандумiв вiд Державного полiцiйного управлiння. Курт узяв горiшнiй iз них, але не став читати i впустив на стiл.

Згадалося непросте слiдство у справi контрабанди автомобiлiв зi Швецii до схiдноевропейських краiн, яке вiн провадив майже рiк. І провадитиме далi, якщо за час його вiдпустки не сталося чогось надзвичайного.

Цiкаво, чи доведеться промарнувати на цю справу майже п’ятнадцять рокiв, аж до пенсii.

О чверть на дев’яту вiн пiдвiвся й пiшов до залу засiдань. За п’ятнадцять хвилин там мали зiбратися спiвробiтники кримiнального вiддiлу iстадськоi полiцii, щоб обговорити завдання на наступний тиждень. Увiйшовши до залу, Курт привiтався з кожним зокрема. Всi захоплювалися його засмагою. Сiвши на свое звичне мiсце, вiн спостерiг, що тут пануе настрiй, вiдповiдний до осiннього понедiлкового ранку, – сiрий, млявий i сонькуватий. Скiльки ж таких ранiшнiх понедiлкових нарад довелося вiдбути в цiй кiмнатi? Їхня нова начальниця Лiза Гольгерссон була у Стокгольмi, тож нараду вiв Ганссон. Мартiнсон був правий. Пiд час тижневоi Валландеровоi вiдпустки мало що трапилося.

– Скидаеться на те, що я таки повернуся до своiх контрабандних автомашин, – буркнув Валландер, не приховуючи зневiри.

– Якщо не захочеш розслiдувати вломлення, – пiдбадьорив його Ганссон. – До квiтковоi крамницi.

Валландер здивовано подивився на нього.

– До квiтковоi крамницi? А що там красти? Тюльпани?

– Судячи з усього, там нiчого не вкрадено, – втрутився Сведберг i почухав лисину.

У цю мить вiдчинилися дверi, i до кiмнати швидким кроком увiйшла Анн-Брiтт Геглунд. Їi чоловiк працював монтажником i мало не весь час подорожував у далеких краiнах, про якi нiхто й не чував, тож iй доводилося самiй ростити двох дiтей. Кожний ранок проминав у метушнi та клопотах, тому вона часто запiзнювалася на наради. Геглунд працювала в кримiнальному вiддiлi трохи бiльш як рiк i була наймолодша серед спiвробiтникiв. З самого початку деякi полiцаi середнього вiку, зокрема Сведберг i Ганссон, вiдкрито виявляли невдоволення, що iм випало працювати з жiнкою. Натомiсть Валландер зразу розпiзнав в Анн-Брiтт хист до розслiдування й узяв ii пiд захист. Вiдтодi нiхто нi слова не сказав про ii запiзнення. В усякому разi не при ньому. Сiвши за стiл, Геглунд радiсно кивнула Валландеровi, неначе здивувалася, що вiн справдi повернувся.

– У нас мова про квiткову крамницю, – пояснив Ганссон, коли Геглунд усiлася. – Гадаемо, добре було б, щоб Курт ознайомився з цiею справою.

– Злочин скоено вночi проти п’ятницi, – сказала вона. – Це виявила продавщиця, прийшовши вранцi. Злодii забралися через вiкно на задвiрку.

– Що вони вкрали? – поцiкавився Валландер.

– Нiчого.

– Як це нiчого? – скривився вiн.

Геглунд знизала плечима.

– А так. Нiчогiсiнько.

– На пiдлозi залишилися плями кровi, – додав Сведберг. – Власник крамницi виiхав iз мiста.

– Дивний випадок, – зауважив Валландер. – Та чи варто марнувати на нього час?

– Дуже дивний, – згодилася Геглунд. – Не знаю, варто чи не варто.

Куртовi спало на думку, що все одно придалося б вiдкласти на потiм длубанину в цiй безнадiйнiй справi автомобiлiв, якi потоком контрабанди спливають за кордон. Треба хоча б день призвичаюватися до того, що ти вже не в Римi.

– Я мiг би оглянути мiсце злочину, – зголосився вiн.

– Цю справу проваджу я, – наголосила Анн-Брiтт. – А крамниця поблизу пристанi.



Нарада закiнчилася. Дощ не вщухав. Валландер пiшов по куртку. Удвох вони поiхали в його автомашинi до центру.

– Як подорож? – поцiкавилася Анн-Брiтт, коли авто зупинилося перед свiтлофором бiля лiкарнi.

– Я побачив Сикстинську каплицю, – вiдповiв Курт, вдивляючись у пелену дощу. – Весь тиждень вiдчувалося, що мiй батько в доброму гуморi.

– Мабуть, гарно ви вiдпочили, – сказала вона.

Авто рушило на зелене свiтло. Анн-Брiтт показувала дорогу до крамницi.

– Як тут у вас? – запитав Курт.

– За тиждень нiчого не змiнилося. Усе тихо та спокiйно.

– А як наша нова начальниця?

– Нинi вона у Стокгольмi обговорюе пропозицii про скорочення видаткiв на полiцiю. Здаеться, вона непогана. Принаймнi не гiрша вiд Б’ерка.

Курт зиркнув на неi.

– Я нiколи б не подумав, що вiн тобi подобаеться.

– Вiн старався, як мiг. Чого ще вимагати?

– Нiчого, – згодився Курт. – Нiчого бiльш.

Вони зупинилися на розi вулиць Вестра-Валльгатан i Поттмакаргренд. Квiткова крамниця називалася «Цимбiя». Вивiска з цiею назвою вигойдувалася пiд поривами вiтру. Вони сидiли в машинi. Анн-Брiтт дала Куртовi кiлька аркушiв у пластиковiй папцi. Переглядаючи iх, вiн слухав пояснення.

– Власник «Цимбii» зветься Єста Рунфельдт. Вiн виiхав iз мiста. У п’ятницю, близько дев’ятоi ранку, продавщиця увiйшла до крамницi й побачила, що розбито шибку у вiкнi, яке виходить на задвiрок. Осколки лежали зовнi i всерединi. На пiдлозi були слiди кровi. Нiчого не вкрадено, бо на нiч звiдти забирають весь виторг. Продавщиця зателефонувала в полiцiю о дев’ятiй годинi три хвилини. Кiлька хвилин по десятiй я приiхала туди. Усе було так, як вона сказала. Розбите вiкно. Плями кровi на пiдлозi. Нiчого не вкрадено. Якась дивовижа.

Курт задумався.

– Нi одноi квiтки не вкрали? – спитав вiн.

– Це ствердила продавщиця.

– Хто б мiг запам’ятати, скiльки рослин стоiть у кожнiй вазi?

Вiн вiддав папку з паперами.

– Можемо звернутися до неi самоi, – вiдповiла Анн-Брiтт. – Крамниця вiдчинена.

Валландер вiдчинив дверi. Теленькнув старосвiтський дзвоник. Запахи навiяли спогади про римськi сади. Клiентiв не було. Із пiдсобноi кiмнати вийшла жiнка рокiв п’ятдесяти й кивнула iм.

– Я привела свого колегу, – озвалася Геглунд.

Валландер привiтався.

– Я читала про вас у газетах, – сказала жiнка.

– Сподiваюся, нiчого поганого там не було, – вiдказав вiн.

– Не було, – запевнила жiнка. – Тiльки добрi слова.

Ще в машинi Валландер дiзнався з нотаток спiвробiтницi, що цю квiткарку звати Ваня Андерссон i що iй п’ятдесят три роки.

Вiн помалу походжав по крамницi. За давньою, вкорiненою звичкою пильнував, куди ставити ноги. Вологий аромат квiтiв викликав спогад за спогадом. Обiйшовши прилавок, iнспектор зупинився бiля дверей до пiдсобноi кiмнати, засклених угорi. Свiжа замазка. Саме тут пробрався всередину злодiй чи злодii. Валландер розглядав пiдлогу, покриту пластиковими плитками.

– Мабуть, ось тут i були плями кровi, – припустив вiн.

– Нi, – заперечила Геглунд. – У торговельному залi.

Здивувавшись, Валландер наморщив лоба й слiдом за нею повернувся до торговельного залу. Геглунд стала посеред кiмнати.

– Ось тут, – сказала вона. – На цьому мiсцi.

– А пiд розбитою шибкою не було плям?

– Не було. Тепер розумiеш, чому все це видаеться менi таким дивним? Чому кров пролилася тут, а не бiля вiкна? Звичайно, за умови, що порiзався той, хто розбив шибку.

– Хто iнший мiг би порiзатися? – спитав Валландер. – Ото ж бо. Хто?

Валландер ще раз обiйшов примiщення. Пробував уяви ти хiд подiй. Хтось розбив шибку й забрався в крамницю. Посерединi торговельного залу пiдлога заплямована кров’ю. Нiчого не вкрадено.

У кожному злочинi е своя логiка i план дiй. Звiсно, якщо злочинець не божевiльний. Інспектор знав це з багаторiчного досвiду. Але щоб хтось здуру вламався в крамницю й нiчого не вкрав? Таке не держиться купи.

– Хтось таки накапав кровi, – сказав вiн.

На його подив, Геглунд похитала головою.

– Не накапав, – заперечила вона. – Пролив калюжку.

Валландер задумався. Мовчав. Не мав що сказати. Вiн обернувся до продавщицi, що стояла трохи вiддалiк i вичiкувала.

– Отже, нiчого не вкрали?

– Нiчого.

– Навiть кiлькох квiток?

– Як видно, нiчого не бракуе.

– Невже ви завжди точно знаете, скiльки у вас тут квiтiв?

– Так.

Жiнка вiдповiла впевнено й вiдразу. Полiцай кивнув.

– Чи можете пояснити, чому сюди хтось вламався?

– Не можу.

– Це не ви власниця крамницi?

– Власник зветься Єста Рунфельдт. Я працюю в нього.

– Якщо не помиляюся, вiн виiхав. Ви сконтактувалися з ним?

– Це неможливо.

Валландер уважно придивлявся до неi.

– Чому?

– Бо вiн поiхав на африканське орхiдейне сафарi.

Валландер швидко розмiрковував над почутим.

– Чи не могли б ви докладно пояснити, що таке орхiдейне сафарi?

– Єста пристрасно любить орхiдеi i все про них знае, – пояснила Ваня Андерссон. – Вiн подорожуе по всьому свiту, щоб побачити всi вiдкритi види, i пише про них книжку. Тепер вiн в Африцi. Не знаю, де саме. Знаю тiльки те, що вiн повернеться в середу наступного тижня.

Валландер кивнув.

– Ми поговоримо з вашим господарем, коли вiн приiде. Чи не могли б ви попросити його, щоб дав нам про себе знати?

Ваня Андерссон пообiцяла це зробити. До крамницi прийшов вiдвiдувач. Геглунд i Валландер вийшли на дощ i сiли в машину. Валландер барився, не запускав двигуна.

– Звичайно, можна припустити, що злодiй помилився й розбив не те вiкно, – сказав вiн. – Поряд е крамниця з комп’ютерною технiкою.

– А ця калюжка кровi?

Курт знизав плечима.

– Злодiй мiг не зауважити своеi рани. Мiг стояти, опустивши руку й розглядаючись. Тим часом кров стiкала й капала в одне мiсце. Отак утворилася калюжка.

Анн-Брiтт згодилася. Курт увiмкнув запалювання.

– Справа для страховоi компанii, – розсудив вiн. – Ото й усе.

Пiд дощем вони повернулися до полiцiйного вiддiлка.

Було це об одинадцятiй годинi.

У понедiлок, двадцять шостого вересня 1994 року.

Помалу розпливалися спогади про Рим. Так само повiльно щезае марево в пустелi.




Роздiл 3


У вiвторок, двадцять сьомого вересня, у Сконе й далi дощило. Синоптики передбачили, що пiсля теплого лiта прийде дощова осiнь. Наразi нiщо не суперечило цим прогнозам.

Учора ввечерi Курт прийшов додому пiсля першого робочого дня, зготував сяку-таку вечерю, змусив себе з’iсти ii i кiлька разiв спробував додзвонитися до дочки Лiнди, що мешкала в Стокгольмi. Вперта негода зробила недовгу перерву, тож вiн вiдчинив дверi на балкон. Спiймав себе на роздратуваннi вiд того, що Лiнда сама не зателефонувала й не поцiкавилася, як подорожувалося. Вiн постарався умовити себе, але без особливого успiху, що дочцi н?коли. Цiеi осенi вона сумiщае навчання у приватнiй театральнiй школi й роботу офiцiанткою в ресторанi на Кунгсгольменi.

Об одинадцятiй Курт зателефонував до Байби в Ригу. Знову задощило, знявся вiтер. Дедалi важче поновлювати в пам’ятi теплi днi в Італii.

У Римi вiн якщо й робив щось iнше, нiж слугував компаньйоном батьковi й насолоджувався теплом, то хiба що думав про Байбу. Удвох iз нею влiтку, всього кiлька мiсяцiв тому, вони поiхали до Данii, й одного з останнiх днiв цiеi мандрiвки Валландер, досi втомлений i пригнiчений вiд виснажливого полювання на чотирнадцятирiчного вбивцю, спробував розвiдати, чи не хоче Байба вийти замiж за нього, за Курта. Вона вiдповiла ухильно, не спаливши мостiв за собою. Не приховувала причини свого вагання. Вони йшли нескiнченним пляжем бiля Скагена, де зустрiчаються два моря й де Валландер багато рокiв тому ходив зi своею колишньою дружиною Моною, а згодом i самотою, коли потерпав вiд депресii i подумував, чи не кинути роботу в полiцii. Вечорами панувала мало не тропiчна спека, однак пляжi були майже порожнi. Мабуть, люди волiли дивитися телетрансляцii матчiв чемпiонату свiту з футболу. Удвох вони прогулювалися, збирали камiнчики та черепашки, i Байба сказала, що не знае, чи варто й думати про те, щоб знову почати спiльне життя з полiцаем. Їi чоловiка, майора латвiйськоi полiцii Карлiса, вбили 1992 року. Саме тодi, за тих бентежливих фантасмагоричних часiв у Ризi, Курт познайомився з Байбою. У Римi Валландер спитав себе, чи справдi вiн сам хоче ще раз одружитися. Та чи взагалi доцiльно це робити? Навiщо вплутуватися в непростий формальний зв’язок, який у наш час мало що значить? Курт довго жив у шлюбi з першою дружиною, а п’ять рокiв тому почувся нi в сих нi в тих, коли вона несподiвано повiдомила, що хоче розлучитися. Тiльки тепер вiн мiг витлумачити i принаймнi частково виправдати рiшення Мони почати нове життя без нього. Мiг зрозумiти, чому так мало статися. Мiг оцiнити свiй вплив на розвиток подiй i навiть узяти на себе бiльшу частину провини, адже ж вiн майже не бував удома й байдужiв до справ, якi жiнка вважала дуже важливими. Якщо тут взагалi можна говорити про чиюсь провину. Перший вiдрiзок життевоi дороги вони з Моною йшли поруч. Далi дороги почали розходитися, та так повiльно й непомiтно, що цю розбiжнiсть стало видно, коли вже було пiзно щось виправляти. Коли вони вже не бачили одне одного.

Про це вiн не раз i не два думав у Римi. І нарештi дiйшов висновку, що справдi хоче оженитися з Байбою. Хоче, щоб вона переiхала до Істада. Хоче все змiнити й перебратися з квартири на вулицi Марiягатан до своеi власноi оселi. Десь у передмiстi. З гарним садом. Нехай це буде дешевий будиночок, але в такому станi, щоби вдалося самотужки впоратися з ремонтом. Мабуть, варто купити пса, про якого Курт вiддавна мрiяв.

Про цi сподiвання на майбутне вiн поговорив iз Байбою того понедiлкового вечора, коли в Істадi знову задощило. Здавалося, це продовження розмови, яку вiн подумки вiв ще в Римi. Розмовляв iз Байбою, хоча ii не було поруч. Кiлька разiв заговорив уголос. Звичайно ж, цього не мiг не помiтити батько, що брiв поряд пiд спекотним сонцем. Отож i спитав, ущипливо, хоча й доволi приязно, кому з них двох на старiсть голова туманiе.

Байба зразу ж узяла слухавку. Курт вiдчував, що вона рада. Розповiвши про свою вiдпустку, вiн повторив запитання, що вже поставив кiлька мiсяцiв тому. Якусь мить мiж Ригою й Істадом мандрувала тиша. Тодi Байба вiдповiла, що думала про це. Вона й далi сумнiваеться – нi бiльше, нi менше.

– Приiдь сюди, – сказав Курт. – Це не телефонна розмова.

– Гаразд, – пообiцяла вона. – Приiду.

Вони не уточнили часу зустрiчi. Про це умовляться пiзнiше. Байба працювала в Ризькому унiверситетi й завжди йшла у вiдпустку вiдповiдно до запланованого графiка. Поклавши телефонну трубку, Курт був майже певен, що в його життi починаеться нова фаза. Байба таки приiде i вийде за нього замiж.

Цiеi ночi вiн довго не мiг заснути. Кiлька разiв вставав iз лiжка, пiдходив до вiкна на кухнi й стояв, вдивляючись у завiсу дощу. На думку спало, що на новому мiсцi бракуватиме ось цього самотнього лiхтаря, що вигойдуеться вiд вiтру.



Хоча вiн пiзно заснув, та прокинувся рано-вранцi. Вже кiлька хвилин по сьомiй припаркував машину бiля полiцiйного вiддiлка й пiд дощем та вiтром поспiшив до будинку. Увiйшовши у свою кiмнату, Валландер вирiшив негайно переглянути об’емисту документацiю справи про крадiжки автомобiлiв. Що довше зволiкати, то бiльше тяжiтимуть нехiть i лiнь. Повiсивши куртку на стiлець для вiдвiдувачiв, щоб висохла, вiн зняв iз полицi майже пiвметровий стос документацii слiдства. Саме почав упорядковувати папки, коли хтось постукав у дверi. Напевно, це Мартiнсон. Валландер гукнув, щоб той увiйшов.

– Коли тебе нема, вранцi я завжди приходжу першим, – сказав Мартiнсон. – Вiдтепер я знову другий.

– Я скучився за своiми машинами, – вiдповiв Валландер i тицьнув пальцем у завалений папками стiл.

Мартiнсон тримав у руцi якийсь папiрець.

– Вчора я забув дати тобi ось це, – пояснив вiн. – Лiза Гольгерссон захотiла, щоб ти глянув на цей папiр.

– Що це таке?

– Ось вiзьми та й прочитай. Як знаеш, люди вважають, що ми, полiцаi, маемо висловлювати свою думку геть про все.

– Це нам дали на розгляд?

– Нiби так.

Здивувавшись, Валландер зиркнув на колегу. Той рiдко давав невизначенi вiдповiдi. Кiлька рокiв тому Мартiнсон активно допомагав Лiберальнiй народнiй партii i, либонь, плекав мрii про полiтичну кар’еру. Знаючи, що цi мрii розвiюються в такому самому темпi, у якому скорочуеться число членiв партii, Валландер вирiшив не говорити з ним про те, як пiшло лiбералам на виборах тиждень тому.

Колега вийшов. Курт усiвся на стiльцi й став читати. Двiчi прочитавши написане, вiн лютував. Бозна-коли востанне трапилося йому так обуритися. Вiн вибiг у коридор i ввiрвався в кiмнату Сведберга, дверi якоi завжди були прочиненi.

– Ти бачив ось це? – спитав Валландер i помахав папiрцем.

Сведберг похитав головою.

– Що це таке?

– Лист вiд керiвникiв новоствореноi органiзацii. Хочуть дiзнатися, чи полiцiя не заперечуе проти ii назви.

– А саме?

– Придумали назву – «Друзi сокири».

Спантеличений Сведберг видивлявся на Валландера.

– «Друзi сокири»?

– «Друзi сокири». Взявши до уваги подii минулого лiта, вони застерiгають, щоб назву не витлумачили хибно. Бо ця органiзацiя не мае намiру знiмати скальпи.

– Якi ж у них намiри?

– Якщо я правильно зрозумiв, це щось на зразок товариства краезнавцiв. Вони бажають заснувати музей давнiх знарядь працi.

– Це ж непогано звучить. Чого ти так розiйшовся?

– Бо вони гадають, що полiцiя мае час судити про такi речi. Як цивiльна особа, я вважаю, що «Друзi сокири» – чудернацька назва краезнавчого товариства. Але як полiцай обурююся, що мусимо марнувати час на дурницi.

– Скажи це нашiй начальницi.

– Ось вiзьму та й скажу.

– А вона з тобою не згодиться. Знову станемо вiдкритою полiцiею, близькою до народу.

Валландер розумiв, що Сведберг, скорiше за все, мае рацiю. Усi роки iхньоi служби полiцiя раз у раз зазнавала радикальних змiн. Особливо, коли йшлося про складнi стосунки з розпливчастою грiзною марою, що звалася громадськiстю. Ота громадськiсть загрозливо нависала як над начальством, так i над рядовими полiцаями й вiдзначалася яскравою рисою – вiроломнiстю. Остання з лiку спроба догодити цiй марi полягала в тому, щоби перед нею вiдкрити й зробити доступнiшою всю полiцiйну систему Швецii. Нiхто не знав, як це здiйснити. Начальник Державного полiцiйного управлiння по всiх усюдах розiслав свою тезу, що полiцiя мае бути на виднотi. А що досi нiхто нiколи не чував про невидиму полiцiю, то годi було втямити, як далi служити згiдно з цiею проповiддю новоi вiри. Ранiше патрулi ходили пiшки, а тепер деякi з них пересiли на велосипеди. Так виднiше. Але, мабуть-таки, начальник мав на увазi не фiзичну, а духовну видноту. Звiдси очевидно випливало, що здуто пилюку iз давньоi iдеi зближення полiцii з народом. Вiдкрита, близька до народу полiцiя – цi слова стелилися мило i м’яко, як подушка пiд головою. Однак нiхто не мiг пояснити, як узгодити оновлену iдею з тим фактом, що у Швецii набирае розмаху злочиннiсть i коiться дедалi бiльше жорстоких злочинiв. У всякому разi нова стратегiя передбачала, що треба знайти час на те, щоб висловитися про доцiльнiсть назви «Друзi сокири».

Курт вийшов iз кiмнати. Принiсши чашку кави до свого кабiнету, вiн замкнувся на ключ i заглибився в неосяжнi матерiали слiдства. Було важко зосередитися, весь час приходила на гадку розмова з Байбою попереднього вечора. Але таки вдалося присилувати себе до роботи. За кiлька годин вiн переглянув документи й дiйшов до мiсця, на якому зупинився перед поiздкою до Італii. Тодi Курт зателефонував до колеги в Гетеборгу, з яким спiвпрацював у цiй кримiнальнiй справi, щоб поговорили про деякi ii моменти. Розмова закiнчилась о дванадцятiй, i Валландер зголоднiв. Дощ не припинявся. Валландер сiв у машину й поiхав пообiдати в одному з ресторанiв у центрi мiста. О першiй повернувся на роботу. Щойно сiв на стiлець, задзвонила Ебба з приймальнi.

– До тебе прийшли, – повiдомила вона.

– Хто?

– Його прiзвище Тюрен. Хоче поговорити з тобою.

– Про що?

– Здаеться, хтось там зник.

– А чи не мiг би з ним побалакати хтось iнший?

– Вiн каже, що хоче мати справу тiльки з тобою.

Валландер глянув на розкладенi папки. Не таке вже це нагальне дiло, щоб через нього не було як прийняти за яву про зникнення.

– Пошли його до мене, – сказав вiн, поклавши слухавку.

Вiн вiдчинив дверi й почав прибирати папки зi стола. Пiдвiвши очi, побачив незнайомого чоловiка на порозi, зодягненого в комбiнезон iз емблемою фiрми ОК. Вiн увiйшов, i в кiмнатi запахло машинною олiею та бензином.

– Знаю, що добрий з вас полiцай, – озвався Свен Тюрен.

По говiрцi можна було розпiзнати, що це уродженець захiдноi частини Сконе, звiдки походив i сам Валландер.

– У нас таких бiльшiсть.

Вiдповiдь Свена Тюрена здивувала полiцая.

– Ви ж знаете, що це не так. Свого часу я побував пiд арештом за дрiбнички й побачив чимало полiцаiв, що нiкуди не годились.

Цi слова прозвучали з таким натиском, що Валландер на мить позбувся дару мови. Однак вирiшив не сперечатися.

– Мабуть, ви прийшли сюди не для того, щоб це сказати. Йдеться про зникнення?

Тюрен крутив у руках кашкета з емблемою.

– В усякому разi це дивний випадок, – буркнув вiн.

Вийнявши з шухляди блокнот, Валландер погортав його й знайшов чисту сторiнку.

– Як бачу, ви власник автозаправки.

Тюрен заперечливо хитнув головою.

– Я розвожу мазут у районi, що на пiвнiч вiд Істада. Гольгер Ерiкссон мешкае мiж Гегестадом i Лединге. Вiн зателефонував до нашоi контори й сказав, що в нього майже порожнiй бак. Ми умовилися, що я привезу паливо у четвер вранцi. Але коли я приiхав, не було нiкого вдома.

Валландер записав це.

– Маете на увазi останнiй четвер?

– Двадцять другого вересня.

– А коли вiн зателефонував?

– У понедiлок.

Валландер трохи помiркував.

– А чи не сталася якась помилка з днем i годиною?

– Я достачаю мазут Гольгеровi Ерiкссону вже бiльш нiж десять рокiв. За весь цей час не було жодноi помилки.

– Що ви зробили, коли виявилося, що Ерiкссона нема вдома?

– Його бак на мазут був замкнений, то вкинув записку в поштову скриньку й поiхав собi.

– А далi що?

– Нiчого.

Валландер вiдклав авторучку.

– Коли розвозиш мазут, як ото я, то помiчаеш, у кого якi звички, – вiв далi Тюрен. – Я не мiг махнути на це рукою. Ерiкссон не такий, щоб плюнути на замовлення й поiхати кудись. Учора пополуднi я знову поiхав до нього. Пiсля роботи. Своею власною машиною. Записка так i лежала в поштовiй скриньцi. Пiд усiею поштою, що надiйшла пiсля четверга. Я зайшов на подвiр’я й подзвонив у дверi. Нiкого не було вдома. Машина стояла в гаражi.

– Вiн живе один?

– Ерiкссон нежонатий. Розбагатiв на продажу автомобiлiв. Вiн ще пише вiршi. Якось я дiстав вiд нього книжку.

Раптом Валландер пригадав, що в iстадськiй книгарнi побачив iм’я Гольгера Ерiкссона на полицi з творами мiсцевих авторiв. Шукав тодi щось, щоб подарувати Сведбергу на його сорокарiччя.

– Там мене насторожило ще одне, – додав Тюрен. – Дверi були незамкненi. Я подумав, що, може, Ерiкссон захворiв. Йому ж уже пiд вiсiмдесят. Я увiйшов. Нiкого не застав. На кухнi стояла ввiмкнена кавоварка. Тхнуло смаленим. Вода википiла, кава пригорiла. Тодi я й вирiшив прийти сюди. Щось там не те.

Було видно, що Тюрен справдi занепокоiвся. Однак Валландер iз досвiду знав, що переважно загадки таких зникнень вирiшуються самi собою. Рiдко коли стаеться щось серйозне.

– У нього немае сусiдiв? – запитав Валландер.

– Дiм стоiть на вiдлюддi.

– Що, по-вашому, могло статися?

Свен Тюрен вiдповiв вiдразу й рiшуче.

– Гадаю, Ерiкссон мертвий. Мабуть, хтось убив його. Валландер мовчав. Чекав пояснення. Не дочекався.

– Чому ви так гадаете?

– Бо все геть не так, як мало б бути, – вiдповiв Тюрен. – Завжди, коли Ерiкссон замовляв паливо, я заставав його вдома. Вiн не залишив би кавоварки ввiмкненою й не покинув би дверей незамкненими. Нехай навiть ненадовго вийшов прогулятися на своiй садибi.

– Чи не здалося вам, що в житло хтось проникнув?

– Нi, все мало вигляд як завжди. Крiм цiеi кавоварки.

– Отже, ви бували там ранiше?

– Кожного разу, коли я привозив мазут, Ерiкссон запрошував мене на каву й читав своi вiршi. Вiн жив одинцем, тож, мабуть, був радий мене бачити.

Валландер задумався.

– Ви припустили, що Ерiкссон мертвий i що його могли вбити. З якоi причини? У нього були вороги?

– Не знаю.

– Але вiн заможний?

– Так.

– Звiдки ви це знаете?

– Всi це знають.

Валландер облишив цю тему.

– Подивимося, – сказав вiн. – Напевно, знайдеться природне пояснення, чому вiн зник. Так зазвичай бувае.

Полiцай записав адресу. На його подив, садиба мала назву «Самотнiсть».

Валландер провiв Тюрена до приймальнi.

– Я певен, що сталося щось лихе, – наголосив Свен Тюрен на прощання. – Ерiкссон не дозволив би собi замовити мазут i кудись поiхати.

– Я вам зателефоную, – пообiцяв Валландер.

Цiеi митi до приймальнi ввiйшов Ганссон.

– Що за йолоп загородив бензовозом в’iзд? – сердито спитав вiн.

– Це я, – спокiйно вiдказав Тюрен. – Уже iду.

– Хто це? – поцiкавився Ганссон, коли той вийшов.

– Вiн повiдомив про зникнення, – вiдповiв Валландер. – Чи чув ти про письменника Гольгера Ерiкссона?

– Письменника?

– Або ж торговця автомобiлями.

– Котрого з цих двох?

– Це одна й та сама особа. Зi слiв цього шофера, Ерiкс сон зник.

Колеги принесли собi двi чашки кави.

– Шофер сказав це серйозно? – спитав Ганссон.

– Принаймнi видавався занепокоеним.

– Я вже його нiби десь бачив, – припустив Ганссон.

Валландер шанував Ганссона за чудову пам’ять. Якщо забував чиесь iм’я чи прiзвище, звертався переважно до нього.

– Його звуть Свен Тюрен, – пiдказав Валландер. – Признався менi, що був пiд арештом за якiсь дрiбницi.

Ганссон став пригадувати.

– Здаеться менi, вiн був замiшаний у кiлькох бiйках. Давно це було.

Валландер задумливо слухав колегу.

– Мабуть, поiду я на садибу Ерiкссона, – мовив вiн трохи згодом. – Запишу його в реестр пропалих безвiсти.

Повернувшись до свого кабiнету, Валландер узяв куртку й засунув у кишеню папiрець iз адресою «Самотностi». Власне, треба було б спершу заповнити бланк для реестрацii пропалого безвiсти, але це не спiшно. Можна вiдкласти на потiм.

О пiв на третю вiн вийшов iз полiцiйного вiддiлка. Зливу змiнила мжичка. Йдучи до свого автомобiля, Курт дрижав. Вiн поiхав на пiвнiч i легко знайшов садибу. Вiдповiдно до назви, оселя стояла одним одна, на високому пагорбi. Розоранi бурi поля спускалися до моря, якого звiдси не було видно. На деревi каркала зграя ворон. Курт пiдняв накривку поштовоi скриньки. Всерединi порожньо. Мабуть, Свен Тюрен забрав пошту. Ось бруковане подвiр’я. Тут усе дуже добре доглянуто. Полiцай стояв i прислухався до тишi. Садиба складалася з трьох будiвель. Колись була й четверта, що замикала двiр, але ii зруйнували або ж вона згорiла. Курта вразила стрiха на будiвлях. Тюрен мае рацiю. Тiльки багач може дозволити собi такий дах.

Пiдступивши до дверей, Курт спершу подзвонив, тодi постукав. Зрештою вiдчинив дверi й увiйшов. Прислухався. Пошта лежала на табуретцi бiля стояка для парасольок. На стiнi висiло кiлька бiноклiв. Один iз футлярiв був вiдкритий i порожнiй. Курт повiльно обiйшов усе житло. Кавоварка досi тхнула пригорiлою кавою. У великiй вiтальнi без стелi, де було видно крокви, вiн зупинився бiля письмового стола й глянув на аркуш, що лежав на брунатнiй стiльницi. Освiтлення було слабке, тож щоб розгледiти написане, Курт обережно взяв цей папiрець за сам рiжок i пiдiйшов до вiкна.

То був вiрш про птаха. Про дятла.

Внизу вказано дату. 21 вересня 1994 року, 22 год. 12 хв.

Цього вечора Курт разом iз батьком вечеряв у ресторанi неподалiк площi П’яцца дель Пополо.

Тут, у нiмотному будинку, ця вечеря видавалася далеким неправдоподiбним сном.

Валландер поклав картку на стiл. Написано о десятiй вечора в середу, навiть вказано точний час. Наступного дня Свен Тюрен привезе мазут. Увiйде у незамкненi дверi й не застане господаря.

Зблисла думка. Валландер вийшов надвiр, щоб перевiрити бак iз мазутом. Лiчильник показав, що резервуар майже порожнiй.

Інспектор повернувся до будинку. Сiв на старовинний стiлець i розгледiвся навколо.

Щось йому пiдказало, що Свен Тюрен правий.

Гольгер Ерiкссон справдi зник безвiсти. Не просто собi поiхав кудись.

За якусь хвилину Курт звiвся i став шукати в настiнних шафках запасного ключа до вхiдних дверей. Знайшовши, замкнув житло й пiшов до машини. Знову лило як з вiдра. Ще перед п’ятою вiн повернувся на роботу й заповнив формуляр на Гольгера Ерiкссона як зниклого безвiсти. Вранцi його почнуть розшукувати.

Курт поiхав додому. По дорозi купив пiцу, яку з’iв, сидячи перед телевiзором. Лiнда так i не зателефонувала. Кiлька хвилин по одинадцятiй вiн лiг i зразу заснув.



О четвертiй ранку сон обiрвала нудота. Курт зiрвався з лiжка, але не встиг добiгти до вбиральнi. Заразом почався пронос. Щось недобре з животом. Чи то отруення пiцою, чи то шлунковий грип, пiдхоплений ще в Італii. О сьомiй ранку вiн, змучений i знесилений, подзвонив на роботу. Хотiв попередити, що сьогоднi не прийде. Йому вiдповiв Мартiнсон.

– Ти, мабуть, знаеш, що сталося? – спитав вiн.

– Знаю тiльки те, що в мене ригайлiвка i срачка.

– Сьогоднi вночi потонув пором, – вiв далi Мартiнсон. – Десь бiля Таллiнна. Загинули сотнi пасажирiв, переважно шведiв. Напевно, серед них були й полiцаi.

Курта знову занудило. Однак вiн i далi тримався бiля апарата.

– Істадськi? – стривожився вiн.

– Нi. Суще страхiття сталося.

Не вiрилося в цю новину. Кiлькасот загиблих у катастрофi порома? Такого не може бути. Принаймнi не поблизу Швецii.

– Я вже не можу говорити, – сказав Курт. – Знову блюватиму. На моему столi лежить папiр про зникнення Гольгера Ерiкссона. Треба, щоб хтось зайнявся цiею справою.

Вiн жбурнув слухавку й цього разу встиг добiгти до унiтаза. Коли повертався до лiжка, знову пролунав дзвiнок.

Зателефонувала Мона. Його колишня дружина. Курт занепокоiвся. Вона дзвонила тiльки тодi, коли щось траплялося з Лiндою.

– Я вже побалакала з Лiндою, – повiдомила Мона. – Їi не було на поромi.

Курт не вiдразу втямив, про що йдеться.

– Маеш на увазi пором, що потонув?

– А що ще я могла б мати на увазi? Коли в катастрофi гинуть сотнi людей, то я таки мушу зателефонувати дочцi й упевнитися, що в неi все гаразд.

– Звичайно, ти права. Вибачай, але сьогоднi в мене голова не дуже варить. Я захворiв. Увесь час блюю. Це, напевно, шлунковий грип. Може, побалакаемо iншим разом?

– Я хотiла, щоб ти не хвилювався, – пояснила Мона.

Розмова закiнчилася. Курт повернувся до лiжка.

Хвилину-другу вiн думав про Гольгера Ерiкссона. І про катастрофу, що сталася вночi.

Курта лихоманило. Невдовзi вiн заснув.

Десь у той час ущух дощ.




Роздiл 4


Минуло кiлька годин, i вiн почав гризти канат.

Увесь цей час вiн гадав, що божеволiе. Нiчого не видно. Хтось зав’язав очi й затемнив свiт. Нiчого не чути. Вуха чимсь щiльно набито, аж давить на барабаннi перетинки. Долинае звук. Зсередини. Шум вириваеться з голови назовнi, не навпаки. Найбiльше дошкуляе те, що неможливо рухатися. Саме ця нерухомiсть доводить до божевiлля. Хоча лежиш горiлиць, але не можеш позбутися враження, що падаеш. Запаморочливе, безконечне падiння. Напевно, це галюцинацiя, зовнiшне вiдображення руйнацii внутрiшнього свiту. Безумство роз’еднуе тiло i свiдомiсть, вiдчужуе iх одне вiд одного.

А проте вiн хапався за дiйснiсть. Вiдчайдушно змушував себе думати. Здоровий глузд i здатнiсть до останку пiдтримувати душевну рiвновагу напевно допоможуть збагнути, що сталося. Чому вiн не може рухатися? Де вiн? З якоi причини тут опинився?

У безвиходi вiн спробував пригнiтити бунтiвну панiку й прогнати скрадливе божевiлля, змусивши себе пильнувати час. Рахував хвилини i години, силував себе до безнадiйноi безконечноi рутини. Не було нi дня, нi ночi, незмiнно панувала пiтьма; вiн отямився тут i лежав, зв’язаний, спутаний, позбутий пам’ятi про рух; отож не було й початку. Немовби тут i судилося народитись.

Саме в цьому пережитому й зародилося божевiлля. У тi короткi митi, коли вдавалося придушити сполох i ясно думати, вiн пробував чiплятися за все, що могло мати зв’язок iз дiйснiстю.

Була ж якась точка опори та вiдлiку.

Хоча б те, на чому довелося лежати. Ця рiч не привидiлася. Вiн був певен, що лежить горiлиць на чомусь твердому.

Сорочка задерлася понад лiве стегно, i голе тiло дотикалося чогось плоского й дуже шорсткого. Ця поверхня дряпала шкiру, коли вiн пробував рухатися. Це бетонна пiдлога. Чому вiн на нiй опинився? Як потрапив сюди?

Вiн подумки повернувся до останньоi вiдправноi точки в нормальному iснуваннi, зразу ж перед раптово нахлинулою темрявою. Але вже там усе немов розпливалося в туманi. Вiн чи то знав, чи то не знав, що дiеться. Саме тодi, коли втрачалася здатнiсть розрiзняти уявне i реальне, на нього й нападала панiка. У цi митi вiн ридав – судомно й коротко. Обривав ридання, бо нiхто не мiг його почути. Нiколи не плакав на самотi. Є люди, якi ховаються зi своiм плачем. До таких вiн не належав.

Власне, тiльки того вiн i був цiлковито певен. Що нiхто його не чуе. Хоч куди вiн потрапив, хоч де залили цю жахливу бетонну пiдлогу, хоч у яких незвiданих просторах вона ширяе, а все одно нема нiкого поблизу. Того, хто мiг би почути плач.

Крiм скрадливого безумства, у нього залишилося тiльки кiлька точок опори. Все iнше вiдiбрано – не тiльки власне «я», а ще й штани.

Це сталося вночi, напередоднi подорожi до Найробi. Наближалася пiвнiч, вiн замкнув валiзку й сiв на стiльцi за столом, щоби востанне перевiрити своi проiзнi реквiзити. Усе це досi стоiть перед очима. Сам не вiдаючи того, вiн сидiв у залi очiкування смертi, яку приготував йому хтось невiдомий. Лiворуч на письмовому столi лежав паспорт. Рука стискала авiаквитки. На колiнах помiстилися вкладенi в пластиковий пакет долари, кредитна картка та дорожнi чеки i ждали перевiрки. Задзвонив телефон. Вiдклавши все набiк, вiн узяв трубку й обiзвався.

Востанне в життi вiн почув людський голос, а тепер щосили чiплявся до живого спогаду про цю розмову. До останньоi ланки, яка пов’язувала життя з дiйснiстю й наразi не давала доступитися безумству.

У слухавцi прозвучав милозвучний, дуже м’який i приемний голос незнайомки. Чоловiк був певен, що нiколи не бачив ii.

Вона спитала, чи не можна було б купити троянди. Зразу ж попросила пробачення за те, що подзвонила так пiзно. Але iй дуже потрiбнi цi квiти. Не пояснила навiщо. А вiн вiдразу ж iй повiрив. Хто ж стане брехати в такiй справi? Вiн уже й не мiг пригадати, чи розпитав цю жiнку й чи сам подумав про те, звiдки така нагла потреба троянд уночi, коли зачиненi всi квiтковi крамницi.

І вiн нi на мить не завагався. Вiд дому до крамницi недалеко, та й не пора ще лягати спати. На те, щоб iй допомогти, пiде хвилин десять, не бiльше.

А тепер, лежачи в темрявi й розмiрковуючи про минулi подii, вiн усвiдомив, що е одна рiч, яку неможливо пояснити. Вiн зразу вiдчув, що ця незнайомка зателефонувала десь зблизька. З якоiсь невiдомоi причини – саме йому, не комусь iншому.

Хто вона? Що сталося пiсля цього дзвiнка?



Одягнувши пальто, тоi ночi вiн вийшов на вулицю. Ключi вiд крамницi тримав у руцi. Не було вiтру, у нiздрi вдаряв прохолодний дух мокроi вулицi. Цього вечора хлинув був заливний дощ i зразу ж припинився. Чоловiк зупинився пiд дверима крамницi, що виходили на вулицю. У пам’ятi збереглося те, що вiн вiдiмкнув замок i ввiйшов усередину. І тодi вибухнув увесь свiт.

Годi й полiчити, скiльки разiв вiн подумки пройшов цей останнiй вiдрiзок шляху в митi, коли вiдступав панiчний страх i полегшувався ненастанний бiль. «Я сподiвався, що ця жiнка чекатиме мене бiля крамницi. Але там нiкого не було. Я мiг би зразу повернутися додому. Мiг би розсердитися за дурнуватий розiграш. Натомiсть я вiдчинив дверi, бо був певен, що вона прийде. Адже сказала, що iй потрiбнi троянди».

Нiхто не бреше про троянди.

Вулиця була безлюдна. У цьому вiн не сумнiвався. Насторожувало тiльки те, що неподалiк стояла машина з увiмкненими фарами. Коли вiн обернувся до дверей i став намацувати ключем замкову шпарину, за плечима з’явилася ця машина. Свiтили фари. А тодi свiт розiрвався у слiпучому бiлому спалаху.

Було тiльки одне пояснення, яке навiвало iстеричний страх. Напевно, це був напад. Ззаду хтось ховався в тiнi. Невже це була жiнка, що подзвонила, захотiвши троянд?

На тому обривалася нитка спогадiв про дiйснiсть. Цiеi митi закiнчувалося все, що можна було осягти розумом i пояснити. А далi вiн, насилу дотягнувшись зв’язаними руками до рота, вгризся в мотузку. Спершу кусав i шарпав ii, наче голодний хижак, що накинувся на падлину. Мало не вiдразу виламався зуб iз нижньоi щелепи. Страшенно заболiло, але скоро минуло. Коли вiн знову взявся гризти мотузку, то робив це помалу й обережно, уявляючи себе звiром, що вiдгризае собi лапу, аби тiльки вирватися з пастки.

Гризти сухi твердi мотузки – це таки розрада. Нехай не вивiльнишся з пут, та принаймнi зможеш вiдгризти безумство вiд свого ества. Отож вiн жував цi пута й мiг ясно мислити. На нього напали. Його зв’язали й поклали на пiдлозi. Два рази чи то щодня, чи то щоночi чутно якесь скрипiння поряд. Чиясь рука в рукавичцi розтуляе йому рота i вливае туди воду. Тiльки воду, доволi холодну. Рука бере за щелепи мiцно, але не брутально. Згодом вона вставляе в рот трубочку. Вiн смокче теплуватий суп, а тодi залишаеться один у темрявi й тишi.

На нього напали, його зв’язали. Пiд ним бетонна пiдлога. Хтось пiдтримуе в ньому життя. Мабуть, це вже тиждень тягнеться. Не втямиш, чому й навiщо. Напевно, сталася помилка. Яка помилка? Навiщо вкладати людину на пiдлозi й тримати в темрявi? У головi крутиться думка: божевiлля корениться в переконаннi, яке вiн не наважуеться визнати. Що це не помилка. Що ось це жахiття призначено саме для нього, не для когось iншого. І чим воно закiнчиться? Такий кошмар, можливо, триватиме цiлу вiчнiсть, а вiн нiколи не дiзнаеться, в чому рiч.

Щодня чи щоночi його двiчi напоюють водою i супом. Також двiчi тягнуть за ноги до отвору в пiдлозi. З чоловiка зняли штани та труси, на ньому тiльки сорочка. Коли справить потребу, його вiдтягують на попередне мiсце. Нема чим пiдтиратися. Та й руки зв’язанi. Навколо нього тхне.

Нечистотами. І парфумами.

Чи е тут хтось напахчений? Може, це жiнка, що хотiла купити троянди? А може, це просто двi руки в рукавичках? Руки, що тягнуть його до отвору в пiдлозi. І слабкий, майже непомiтний запах парфумiв, що стоiть пiсля годування та справляння потреби. Звiдкись отi руки i пахощi та й взялися.

Звичайно ж, вiн пробував говорити з цими руками. Десь там мали б бути вуста. І вуха. Хай там хто виробляе таке з ним, а мав би вислухати сказане. Щоразу, вiдчувши дотик рук на обличчi та плечах, вiн старався розпочати розмову. По-всiлякому – то благав, то погрожував, то говорив спокiйно й розсудливо, по сутi справи.

«Є ж на свiтi якесь право, – доводив вiн, то крiзь сльози, то у гнiвi. – Його мае кожна людина, навiть зв’язана. Це право знати, чому ii позбавили всiх прав. Якщо його вiдiбрати, то весь свiт обернеться в безглуздя».

Вiн не просився на волю. Хотiв лише дiзнатися, чому його ув’язнили. Нiчого бiльш. Хоча б тiльки почути вiдповiдь на це запитання.

Так i не дiйшло до вiдповiдi. У цих рук не було тiла, вуст i вух. У розпачi вiн кричав i ридав. Руки на те не зважали. Нiчого не змiнювалося. Трубочка в ротi та слабкий запах рiзких пряних парфумiв.



Чоловiк передчував свiй кiнець. Єдине, що пiдтримувало в ньому життя, – ненастанне жування шнуркiв. За не менш як тиждень вiн подужав тiльки надгризти iх тверду поверхню. Однак тiльки в тому вiн вбачав який шанс на порятунок. Вiн виживав жуючи. Якби не пiшов тодi до крамницi по букет троянд, то за тиждень уже б повертався з подорожi. А зараз ходив би в глибинi кенiйського пралiсу з орхiдеями й тiшив би душу прекрасними ароматами. За тиждень мав би повернутися. Якщо вийде iнакше, то Ваня Андерссон занепокоiться. Якщо досi не занепокоiлася. Є ще одна обставина, яку не варто нехтувати. Туристичне агентство мае вiдповiдати за своiх клiентiв. Вiн купив квиток, але так i не з’явився в «Каструпi». Хтось, мабуть, це зауважив. Ваня Андерссон i туристична фiрма – це едина можливiсть врятуватися. Наразi ж мусиш жувати мотузки, щоб не з’iхати з глузду. Поки ще е з чого з’iжджати.

Вiн знав, що потрапив у пекло. Але не знав, за що.

Страх засiв у його зубах, що гризли твердi шнури. Страх i единий можливий порятунок.

Вiн безперестанку жував.

І плакав. Хапали його судоми. Та вiн далi жував.


* * *

Вона обладнала свое житло, як жертовник.

Нiхто не змiг би розгадати цю таемницю. Хiба що хтось пiдказав би. Знала ii тiльки ця жiнка.

Колись це помешкання складалося з багатьох кiмнаток. З низькими стелями, темними стiнами, роз’ясненими тiльки скупим свiтлом, що сочилося крiзь вiконця, глибоко втопленi у товстих мурах. Такий вигляд усе це мало, коли вона побувала тут уперше. В усякому разi так збереглося в раннiх споминах. Досi можна було пригадати подii того лiта, коли вона востанне бачила живою бабусю по матерi. На початку осенi бабуся померла, а влiтку ще сидiла в тiнi яблунi, сама схожа на тiнь. Мала близько дев’яноста рокiв i хворiла на рак. У тi останнi лiтнi мiсяцi бабуся була нерухома та недоступна всьому свiту, й онукам наказали не порушувати iй спокою, не галасувати, та й наближатися до неi тiльки тодi, коли сама покличе.

Одного разу вона звела руку й поманила внучку до себе. Дiвчинка боязко пiдiйшла. Старiсть – це небезпечно, це хвороби i смерть, темнi могили i страх. Але бабуся тiльки глянула на дитину з лагiдною усмiшкою, яку не вдалося здолати раку. Може, щось i сказала, нинi вже не пригадаеш. Тодi старенька була ще жива, тривало щасливе лiто чи то 1952-го, чи то 1953 року, нескiнченно давнiй час. Усi катастрофи ще були попереду.

Тодi ще були маленькi кiмнати. А наприкiнцi шiстдесятих рокiв онука, ставши власницею будинку, розпочала великi змiни. Не самотужки руйнувала всi внутрiшнi стiни без ризику розвалити все житло. У цьому iй допомагали двоюрiднi брати – молодики, радi показати свою силу. Вона теж гатила кувалдою, та так, що дрижав увесь будинок i облiтав тиньк. Осiв пил, i перед очима постала простора кiмната з величезною пiччю, що залишилася з тих давнiх часiв i тепер бовванiла посерединi, немов чудернацька скеля. Усi, що пiсля великоi перебудови вперше приходили сюди в гостi, завмирали на порозi, захопленi вiд такоi краси. Ця стара оселя оновилася й зовсiм змiнилася. Крiзь новопрорубанi вiкна щедро лилося свiтло. Коли господиня хотiла побути в темрявi, зачиняла знадвору вiкна масивними дубовими вiконницями, зробленими на ii замовлення. Тут замiнили стару пiдлогу, зняли стелi, так що стало видно крокви.

Хтось сказав, що тут як у церквi.

Вiдтодi й сама власниця житла вважала його своею святинею. Тут на самотi вона почувалася пупом землi. Тут було дуже спокiйно й дуже далеко вiд небезпеки навколишнього свiту.

Були часи, коли господиня рiдко вiдвiдувала свiй собор. У ii життi часто змiнювався розпорядок. Не раз вона задумувалася, чи не варто було б позбутися цього будинку. Дуже вже багато пов’язано з ним спогадiв, iх нiзащо не знищиш кувалдою. Однак несила покинути цю кiмнату з великою пiччю, яку господиня зберегла, хоч i звелiла перемурувати. Ця бiла скеля неначе стала частиною ii самоi, останнiм редутом, який доведеться захищати в життi.

І ось надiйшов лист iз Алжиру.

І вiдтодi все змiнилося.

Вона постановила не розставатися з цим будинком.



У середу, 28 вересня, вона приiхала з Гесслегольма до Волльше о третiй дня. Перш нiж повернутися до свого дому на околицi мiстечка, зайшла до крамницi. Знала, що мае купити. Сумнiвалася тiльки в тому, скiльки взяти трубочок. Про всякий випадок вона вирiшила взяти ще один пакет. Продавець кивнув iй. Усмiхнувшись, вона сказала кiлька слiв про погоду. Пiсля короткоi розмови про страшну катастрофу на поромi клiентка розрахувалася, сiла в машину й поiхала далi. Їi найближчих сусiдiв не було вдома. Вони мешкали в Гамбурзi й бували у Волльше тiльки в липнi. Вона вiталася з цими нiмцями, ото й усе знайомство.

Жiнка вiдiмкнула вхiднi дверi. У передпокоi постояла й прислухалася. Увiйшовши у велику кiмнату, вона зупинилася бiля печi. Тиша. Хотiлося, щоб саме така тиша панувала в усьому свiтi.

Чоловiк, який лежав у печi, не мiг ii чути. Цiлком певно, що вiн живий, не варто й завдавати собi труду – дослухатися до його подиху. Тим бiльше до плачу.

Жiнка подумала, що весь час нею керувала якась таемнича спонука i зрештою привела до такоi несподiваноi кiнцевоi мети. Спочатку домовласниця постановила не продавати цього житла, дарма що в такому разi можна було б помiстити непоганi грошi в банку. Потiм вирiшила не руйнувати староi печi. Тiльки тодi, коли надiйшов лист iз Алжиру, прийшло розумiння, що саме робити i для чого насправдi призначена ця пiч.

Цi роздуми перервав сигнал наручного годинника. За годину прийдуть гостi. Перед тим ще треба встигнути нагодувати чоловiка в печi. Уже п’ять днiв там лежить. Невдовзi вiн так охляне, що не зможе опиратися. Вийнявши iз сумочки графiк роботи, жiнка побачила, що в неi вiльний час вiд пополудня в наступну недiлю до ранку у вiвторок. Тодi це й станеться. Вона витягне цього чоловiка з печi й пояснить йому, в чому рiч.

Вона ще не вирiшила, як саме його вб’е. Є рiзнi способи. Нема куди квапитися. Треба добре обдумати те, що вiн наробив, а тодi буде видно, на яку смерть заслужив.

Жiнка вийшла на кухню i пiдiгрiла суп. Дбала про гiгiену, тож помила пластикового кухлика, з якого годувала свого в’язня. В iнший кухлик налила води. День по дню порцiя зменшувалася. Чоловiк дiставав не бiльше, нiж треба для виживання. Приготувавши iжу, вона надiла полiетиленовi рукавички, мазнула парфумами за вухами й подалася до великоi кiмнати. Ззаду в печi був отвiр, прихований за кiлькома вiльно вставленими каменями, – труба майже метр завдовжки, яку можна було обережно вийняти. Перш нiж ув’язнити чоловiка, вона поставила в пiч потужну звукову колонку, пустила музику на повну гучнiсть i затулила отвiр. Ззовнi не було нiчого чутно.

Вона нахилилася, щоб розгледiти чоловiка. Поклала долоню на його ногу – вiн не поворухнувся. Промайнула тривожна гадка: чи не вмер, бува? Та нi. Чутно, що сопе. «Охляв, – подумала вона. – Незабаром закiнчиться час очiкування».

Нагодувавши в’язня й давши йому вже по-звичному вiдбути природну потребу, домовласниця заглушила отвiр у печi. Тодi помила посуд, прибрала кухню, сiла за стiл i випила чашку кави. Видобувши з сумочки свою галузеву газету, вона стала неквапно гортати сторiнки. Вiдповiдно до оновленоi тарифноi сiтки, ii щомiсячна платня ще з першого липня мала б зрости на сто сiмдесят чотири крони. Жiнка вкотре зиркнула на годинник. Робила це що десять хвилин. Ця звичка стала частиною ii «я». Бо робота й усе життя складалися вiдповiдно до ретельно запланованих графiкiв. Нiщо не завдавало цiй жiнцi бiльшоi прикростi, нiж iх порушення. Вона не приймала нiяких виправдань i завжди почувалася вiдповiдальною за такi хиби. Знала, що декотрi спiвробiтники насмiхаються з неi поза очi. Хоч це й було боляче, однак вона нiчого не казала. Безмовнiсть стала частиною ii ества. Їi внутрiшнього механiзму. Втiм, не завжди було так.



Вона пам’ятала свiй голос у дитинствi. Сильний. Але не рiзкий. Безмовнiсть прийшла згодом. Коли перед очима лилася кров i вмирала мама. Донька не кричала тодi. Сховалась у своiй тишi. Там можна було стати невидимою.

Це сталося тодi, коли мама лежала на столi й, плачучи та стiкаючи кров’ю, позбавляла дочку довгожданоi сестрички.



Вона знову глянула на годинник. Незабаром прийдуть гостi. Сьогоднi середа, вечiр зустрiчi з ними. Господиня волiла б, щоб такi посиденьки завжди вiдбувалися в середу. Тодi було б бiльше ладу та порядку. Але такого не дозволяв графiк ii роботи, i на те не було ради.

Вона розставила п’ять стiльцiв. У компанii мае бути не бiльш нiж п’ять осiб. Бо iнакше не вийде задушевноi розмови. Зрештою, в усякому разi нелегко створити настрiй довiрливостi, щоб цi неговiркi жiнки наважилися на вiдвертiсть. Господиня перейшла до спальнi й стала роздягатися. Над кожною знятою з тiла частиною унiформи вона бурмотiла молитву. Снувалися спогади. Це ж мама колись розповiла iй про Антонiо. Ще молодою, задовго до Другоi свiтовоi вiйни, вона зустрiлася з цим чоловiком у поiздi, що iхав вiд Кельна до Мюнхена. Не знайшовши сидячих мiсць, вони випадково опинилися поруч у переповненому людьми й пропахлому димом проходi мiж лавками. За брудними вагонними шибами пропливали мерехтливi вогнi суден на Рейнi. Пiд час цiеi нiчноi подорожi Антонiо сказав, що стане католицьким священником, а трохи згодом пояснив, що богослужiння починаеться вже тодi, коли духовнi особи переодягаються. Вступ до церковноi вiдправи – це процедура iх очищення. З кожною знятою чи вбраною частиною облачення вони проказують молитву i таким чином ступають крок до своеi священноi мети.

Нiколи не забудеться материна оповiдь про зустрiч iз Антонiо в тiсному вагонi. І ось донька, розпiзнавши в собi духовну особу, що вiддано служить високiй метi – ширить вiстку про святощi справедливостi, вiдповiдно стала вважати переодягання чимось бiльшим, нiж звичайна, повсякденна дiя. Та тiльки ii молитви не були розмовою з Богом. У безладному й безглуздому свiтi Бог був найбiльшим безглуздям. Символом свiту став брак Його. Вона молилася самiй собi. Тiй дiвчинцi, якою була колись. Перед тим як навколо неi зруйнувався свiт. Перед тим як мати вiдiбрала iй мрiю. Перед тим як понурi чоловiки почали прилипати до неi поглядами, схожими на пiдступних, небезпечних змiй.

Переодягаючись, господиня молилася своему дитинству. Ось на нiй замiсть жорсткоi унiформи м’яка сукня пастельних барв. Щось i в нiй самiй змiнилося. Неначе й шкiра стала дитячою.

Насамкiнець надiто перуку й почеплено окуляри. Стихла остання молитва: «Ой чук-чуки, чуки-на! Наша доня чепурна…»[4 - Взято з циклу Наталi Забiли «Приспiвки».]

Чутно, як на подвiр’i завищали гальма автомашини. Жiнка задивилась у велике дзеркало. Це не Заснула Красуня, що прокинулася з кошмару. Це Попелюшка.

Усе готово. Здiйснилося перетворення в iншу людину. Вона вклала унiформу в полiетиленовий пакет, розгладила покриття на лiжку й вийшла зi спальнi. Хоча нiхто з гостей сюди не зайшов би, вона замкнула дверi й про всякий випадок поторсала клямку.



Ще перед шостою зiбралися всi гостi, крiм однiеi. Попереднього вечора в неi почалися перейми, тож ii вiдвезли до лiкарнi. На два тижнi ранiше, нiж мало б бути. Мабуть, уже й дитинка народилася.

Господиня зразу ж вирiшила вiдвiдати породiллю наступного дня. Хотiлося побачити ii. Хотiлося побачити ii обличчя пiсля всього пережитого.

А далi вона слухала оповiдi й час вiд часу робила нотатки в блокнотi, тримаючи його в руцi. Цi записи складалися тiльки з чисел i утворювали собою таблицi, графiки та розклади. Величина, час, вiдстань. Така забава вiддавна увiйшла у звичку й перероджувалась у магiчну формулу дiйсностi. Насправдi ж не було потреби щось занотовувати. У душу западали всi слова, боязко мовленi тремтливими голосами, весь бiль, який тепер наважилися виразити цi жiнки.

Було видно, що iм усiм полегшало. Нехай тiльки на мить. Але що таке життя, як не коротка мить? І знову графiк руху. Години стикаються, змiнюють одна одну. Життя – як маятник. Коливаеться мiж болем i полегшенням. Безперервно, безконечно.

Господиня сiла так, щоб бачити велику пiч за жiнками. Притемнене, м’яке свiтло. Кiмната спочивала в лагiдному сутiнку. Свiтло наводило на думку щось жiноче. Пiч видавалася нерухомою нiмою скелею посеред опустiлого моря.



Розмова тривала зо двi години. Потiм почалося чаювання на кухнi. Всi знали, коли наступна зустрiч. Годi було сумнiватися в тому, що вона не вiдбудеться.

О пiв на дев’яту господиня провела гостей надвiр, потиснула кожнiй iз них руку й вiд кожноi вислухала слова вдячностi. Коли зник останнiй автомобiль, рушила до спальнi й там змiнила одежу, скинула перуку та окуляри. Прихопивши з собою пакет iз унiформою, вона зайшла на кухню помити чайнi чашки. Тодi всюди загасила свiтло й узяла сумочку.

Якусь мить вона ще постояла бiля печi. Панувала мертва тиша.

Тодi жiнка вийшла з будинку. Мжичило. Вона сiла в авто й поiхала до Істада.

А опiвночi вже лежала в постелi й спала.




Роздiл 5


Прокинувшись у четвер о шостiй ранку, Валландер почувався вiдпочилим. Вгамувався бiль шлунка. Термометр за кухонним вiкном показував п’ять градусiв тепла. Важкi хмари покрили небо. Вулицi були мокрi, але не дощило.

На роботу вiн прийшов кiлька хвилин по сьомiй. Тут iще панував ранковий спокiй. Ідучи коридором до свого кабiнету, Валландер розмiрковував, чи вдалося з’ясувати, що сталося з Гольгером Ерiкссоном. Повiсивши куртку, вiн сiв за стiл, на якому лежало кiлька папiрцiв iз телефонними номерами. Ебба нагадала, що на сьогоднi вiн умовився з окулiстом. Геть вилетiв iз голови цей вiзит, таки неминучий. Конче потрiбнi окуляри для читання. Коли довго слiпаеш над паперами, перед очима розпливаються лiтери й болить голова. Незабаром стукне сорок сiм. Нiчого не вдiеш, вiк дае себе знати. Інша записка повiдомляла, що з ним хоче поговорити Пер Окессон. Той був раннiй птах, тож Курт негайно зателефонував йому в прокуратуру, розмiщену в тому самому будинку, що й полiцiя. І дiзнався, що Окессон увесь день буде в Мальме. Вiдклавши цю записку, Валландер пiшов по чашку кави. Повернувшись, сiв, вiдкинувся на спинку стiльця i вкотре вже спробував розробити план дальших дiй у справi контрабанди автомобiлiв.

У всiх органiзованих злочинних угрупованнях е слабке мiсце – ланка, яка розриваеться, коли ii добряче обтяжити. Щоб була хоч якась надiя добратися до контрабандистiв, треба зосередитися на пошуках такоi ланки.

Цi роздуми перервав телефонний дзвiнок. Лiза Гольгерссон, нова начальниця, привiтала з поверненням додому.

– Як подорожувалося? – поцiкавилася вона.

– Дуже вдало.

– Пiсля таких подорожей заново вiдкриваеш батькiв.

– А тi, своею чергою, вже по-iншому дивляться на дiтей, – вiдказав Валландер.

Начальниця квапливо перепросилася. Було чути, що хтось увiйшов до ii кабiнету i щось сказав. На думку спало, що Б’ерк нiколи не став би розпитувати про вiдпустку. За хвилинку вона знову взяла трубку.

– А я провела кiлька днiв у Стокгольмi. Там було не дуже весело.

– Що вони там надумали цього разу?

– Маю на увазi «Естонiю». І всiх полiцаiв, що втопилися.

Валландер промовчав. Мав би здогадатися.

– Мабуть, ви розумiете, який у нас був настрiй, – вела вона далi. – Ну як ми могли там сидiти й обговорювати проблеми координацii мiж Державним полiцiйним управлiнням i мiсцевими вiддiлками?

– Ми такi самi безпораднi перед лицем смертi, як i всi iншi люди, – вiдповiв Валландер. – Либонь, мало б бути iнакше. Ми ж то всякого надивилися. Отож i вважаемо, що набралися досвiду. А це не так.

– Вiтряноi ночi тоне пором, i раптом перед очима всiх шведiв постае нагла смерть. При тому, що ii дедалi стараннiше приховували й дедалi завзятiше заперечували.

– Напевно, маете рацiю. Хоч я досi був iншоi думки.

Було чутно, що вона кашлянула в трубку. За якусь мить заговорила знову.

– Ми обговорювали проблеми узгоджених дiй. І оте вiч не питання – якi мають бути нашi прiоритети.

– Як на мене, наше дiло – ловити злочинцiв, – ствердив Валландер. – Приводити iх до суду i дбати про докази провини.

– Якби все було так просто, – зiтхнула вона.

– Добре, що я не начальник.

– Інодi я сама задумуюся… – почала була Гольгерссон i змовкла на пiв словi. Валландер гадав, що на тому розмову закiнчено, але помилився.

– Я пообiцяла, що на початку грудня ви завiтаете до Вищоi полiцiйноi школи, – обiзвалася вона. – Там хочуть, щоб ви виступили з доповiддю про розслiдування, яке ми провадили влiтку. Якщо я правильно зрозумiла, цього попросили самi курсанти.

Валландер налякався.

– Я не зможу. Не зумiю прикидатися викладачем перед аудиторiею. Нехай хтось iнший виступить. Он у Мартiнсона добре язик пiдвiшений. Колись буде з нього полiтик.

– Я ж пообiцяла, що ви прийдете, – сказала вона й засмiялася. – Вам добре вдасться.

– Я хворiю.

– До грудня ще далеко. Маемо час докладно все обговорити. Я тiльки хотiла дiзнатися, як ви вiдпочили. Вже знаю, що гарно.

– Тут усе спокiйно, – заговорив про iнше Валландер. – Тiльки одне зникнення безвiсти. Але за цю справу взявся хтось iнший.

– Зникнення?

Валландер коротко переказав свою розмову у вiвторок зi Свеном Тюреном, занепокоеним, що Гольгера Ерiкссона не було вдома, коли йому привезли мазут.

– Чи часто стаеться щось справдi серйозне зi зниклими безвiсти? – поцiкавилася Гольгерссон. – Що каже статистика?

– Не знаю, що вона каже. Знаю тiльки, що такi зникнення вкрай рiдко пов’язанi зi злочинами чи нещасливими випадками. Здебiльшого старi люди губляться, а молодi або бунтують проти батькiв, або шукають пригод. Дуже рiдко трапляеться щось серйозне.

Валландеровi прийшло на думку останне з таких трагiчних зникнень. Неприемно було згадувати, як кiлька рокiв тому пропала безвiсти жiнка, посередниця в торгiвлi нерухомiстю, а за якийсь час ii тiло знайшли в колодязi. Одна з найприкрiших iсторiй за всю його полiцiйну кар’еру.

Розмова закiнчилася. Валландер твердо постановив не читати лекцiй у Вищiй полiцiйнiй школi. Звичайно ж, лестило, що запросили саме його. Але переважила нехiть. Може, вдасться вмовити Мартiнсона виступити замiсть нього. Думки знову повернули на контрабанду автомобiлiв. Як же знайти оту слабку ланку й розгромити злочинне угруповання? О восьмiй Курт знову пiшов по каву, а що був голодний, узяв ще кiлька сухарикiв. Зi шлунком начебто все гаразд. Щойно сiв за стiл – у дверi постукав Мартiнсон i ввiйшов до кiмнати.

– Ти вже краще почуваешся? – спитав вiн.

– Цiлком добре. Що там iз Гольгером Ерiкссоном?

Мартiнсон видивився на Валландера.

– З яким iще Ерiкссоном?

– З тим, що, ймовiрно, пропав безвiсти. Я ж подав рапорт на його розшук i сказав тобi про це телефоном.

Мартiнсон похитав головою.

– Коли це було?

– Учора вранцi. Коли я захворiв.

– До мене це не дiйшло. Надто вже я перейнявся катастрофою порома.

Валландер пiдвiвся.

– Чи прийшов уже Ганссон? – спитав вiн. – Треба негайно розпочати дii.

– Я бачив його в коридорi.

Вони зайшли до Ганссона. Той сидiв i розглядав лотерейну скреч-картку. Тодi розiрвав ii на клаптики й викинув у кошик.

– Йдеться про Гольгера Ерiкссона, – озвався Валландер. – Ймовiрно, вiн пропав безвiсти. Пам’ятаеш той бензовоз, що загородив тобi в’iзд на стоянку? Це було у вiвторок.

Ганссон кивнув.

– Шофер зветься Свен Тюрен, – вiв далi Валландер. – Ти сказав, що вiн був замiшаний у кiлькох бiйках.

– Пам’ятаю, – вiдповiв Ганссон.

Валландер насилу приховував нетерплячку.

– Отож вiн прийшов сюди й повiдомив про зникнення. Я поiхав на садибу Гольгера Ерiкссона, оглянув ii й написав вiдповiдний звiт. Вчора вранцi я, прихворiвши, зателефонував i переказав, щоб узятися за цю справу. Як на мене, вона серйозна.

– Справа зависла в повiтрi, – признався Мартiнсон. – Це я винен.

Валландер не мiг розсердитися.

– Це неприпустиме недбальство, – розсудив вiн. – Спишемо його на непередбаченi обставини. Я ще раз поiду на ту садибу. Якщо не застану господаря, розпочнемо пошуки. Сподiваюся, не натрапимо на мерця. Попри те що вже цiлу добу промарновано.

– Може, скликати пошукову групу? – винувато пробурмотiв Мартiнсон.

– Ще нi, – вiдповiв Валландер. – Спершу туди поiду, а тодi дам знати.

Повернувшись до свого кабiнету, вiн знайшов у довiднику номер телефону фiрми ОК. Трубку пiдняли пiсля першого ж гудка. Вiдрекомендувавшись, Валландер попросив покликати Свена Тюрена.

– Вiн розвозить паливо, – повiдомила дiвчина. – Але в нього е телефон у кабiнi.

Валландер записав номер на берегах одного з циркулярiв i подзвонив. Свен Тюрен вiдповiв. У слухавцi подиркувало.

– Мабуть, ви маете рацiю, що Гольгер Ерiкссон зник, – сказав Валландер.

– Певно, що маю, – вiдрiк Тюрен. – То ви так довго до цього додумувалися?

Валландер не вiдповiв на це запитання. Натомiсть поставив свое:

– Може, маете ще щось менi повiдомити?

– Що саме?

– Це вже вам виднiше. Чи не iздить вiн у гостi до родичiв? Чи вiн взагалi кудись виiжджае? Хто з ним приятелюе? Всi цi данi могли б якось пояснити, чому Ерiкссона нема на мiсцi.

– Я вже сказав, що тут нiяк не поясниш. Тому-то й пiшов до полiцii.

Валландер задумався. Свен Тюрен не мав причини йти на обман. Було видно, що вiн справдi занепокоiвся.

– Де ви? – спитав Валландер.

– Повертаюся з Мальме. Набрав мазуту в портовому термiналi.

– Я iду до Ерiкссоновоi садиби. Чи не могли б ми там зустрiтися?

– Буду там за годину. Пiсля того як скину трохи мазуту в богадiльнi. Не можна допустити, щоб старенькi мерзли. Правда ж?

На тому розмова закiнчилася. Курт Валландер вийшов на вулицю. Почалася мжичка.



З Істада вiн виiхав у поганому настроi. Якби не розлад шлунка, не було б непорозумiння.

Певна рiч, Свен Тюрен недарма непокоiвся. Внутрiшне чуття пiдказало це ще у вiвторок. Сьогоднi вже четвер, а справа стоiть на мiсцi.

На пiдходi до Ерiкссоновоi садиби дощ припустив. Курт видобув iз багажника гумовi чоботи й узув iх. У поштовiй скриньцi була газета й кiлька листiв. Подзвонивши у вхiднi дверi, вiн трохи перегодив i сам вiдiмкнув замок запасним ключем. Треба було з’ясувати, чи хтось iще тут побував за цi два днi. Начебто нi, все залишилося на мiсцi. Як i ранiше, у передпокоi на стiнi висiв порожнiй футляр бiнокля, а на письмовому столi лежав той самий аркуш. Валландер вийшов на подвiр’я. Якусь мить вiн стояв i задумливо розглядав порожню собачу будку. Десь у полi гучно каркали ворони. Мабуть, над мертвим зайцем. Принiсши з машини лiхтарика, Валландер заходився ретельно обшукувати все житло. Всюди був добрий порядок. У довгiй будiвлi, що правила за гараж i майстерню, вiн довго стояв i милувався начищеним до блиску старим мотоциклом марки «Гарлi-Дейвiдсон». Долинув звук вантажiвки, що наближалася дорогою. Вийшовши назустрiч Свеновi Тюрену, Валландер похитав головою, коли той вибрався з кабiни й кинув запитальний погляд.

– Нема його тут, – озвався Валландер.

Запровадивши Тюрена на кухню, вiн вийняв iз кишенi куртки кiлька складених аркушiв паперу. Не мав ручки, тож узяв ту, що лежала на столi поряд вiрша про дятла.

– Я нiчого не можу додати до сказаного, – буркнув Тюрен. – Чи не краще було б, якби ви почали його шукати?

– Кожен завжди може сказати бiльше, нiж сам собi гадае, – вiдповiв Валландер, не приховуючи роздратування вiд такого тону.

– То що ж тодi, я знаю бiльше понад те, що сам собi гадаю?

– Це вiн у вас замовляв мазут?

– Нi, дзвонив до контори. Там у нас е дiвчина. Саме вона виписуе менi транспортнi накладнi й завжди знае, де я е. Я з нею балакаю телефоном кiлька разiв щодня.

– Чи поводився Ерiкссон як звичайно, коли востанне замовив паливо?

– Питайте ii, а не мене.

– Їi теж спитаю. Як ii звати?

– Рут. Рут Ерiкссон.

Валландер записав iм’я та прiзвище.

– Востанне я бачив його тут на початку серпня, – буркнув Тюрен. – Був такий, як завжди. Пригостив мене кавою й прочитав кiлька своiх нових вiршiв. Добрий з нього оповiдач. Та тiльки маснi iсторiйки вiн розповiдав.

– Що за маснi iсторiйки?

– Такi, що я вiд них червонiв.

Курт задивився на нього. Спiймав себе на думцi, що батько теж не одну таку iсторiйку може розказати.

– А вам не здавалося, що в нього старече слабоумство?

– У нього голова краще варить, нiж у нас двох разом узятих.

Спостерiгаючи Тюрена, Курт розмiрковував, чи розцiнювати цi слова як образу. Зрештою облишив.

– Чи мав Гольгер Ерiкссон родину?

– Вiн був нежонатий. Не мав нi дiтей, нi коханок. Як знаю.

– А чи були в нього далекi родичi?

– Вiн нi разу не сказав про таких. Вирiшив заповiсти всi своi статки якiйсь органiзацii в Лундi.

– Якiй органiзацii?

Тюрен знизав плечима.

– Здаеться, краезнавчiй. Не знаю.

Валландеровi стало неприемно вiд згадки про «Друзiв сокири». Напевно, спадкоемцем мае стати Лундське iсторично-культурне товариство. Вiн записав це.

– Чи е в нього ще щось цiнне?

– Що саме?

– Наприклад, iнша садиба, якась нерухомiсть у мiстi або ж помешкання.

Тюрен подумав, перш нiж вiдповiсти.

– Нi. Тiльки ця садиба. Решта – у банку «Гандельсбанкен».

– Звiдки ви знаете?

– Через цей банк вiн оплачував рахунки за паливо.

Валландер кивнув i склав папери. Бiльш нема про що питати. Тепер уже годi сумнiватися в тому, що з Гольгером Ерiкссоном сталося лихо.

– Дам себе чути, – сказав вiн, встаючи.

– А тепер що робитимете?

– Провадитиму слiдство вiдповiдно до усталеноi процедури.

Вони вийшли на подвiр’я.

– Я б хотiв допомогти в пошуках, – напросився Тюрен.

– Не варто. Ми волiемо працювати на власну руку.

Шофер не став сперечатися. Забравшись у кабiну, вiн показав високу майстернiсть водiння, розвернувшись на тiсному мiсцi. Бензовоз вiд’iхав. Ворони й далi каркали. Зупинившись на краю поля й глянувши на гай, що виднiв у далинi, Валландер вийняв телефон iз кишенi й подзвонив до Мартiнсона.

– Як там у тебе? – поцiкавився той.

– Починаемо пошуки, i то вже, якнайскорiш. Ганссон мае адресу. Пришлiть сюди кiлькох патрульних iз собаками.

Валландер хотiв закiнчити розмову, та Мартiнсон повiв ii далi.

– Ще одна рiч. Я пошукав у комп’ютерi хоч якихось даних про Гольгера Ерiкссона. Така собi звичайна перевiрка. І знайшов.

Притиснувши трубку до вуха, Валландер пiдiйшов до дерева, щоб сховатися вiд дощу.

– Що саме?

– Десь рiк тому Ерiкссон подав заяву, що в його будинок вламалися. Це ж його садиба називаеться «Самотнiсть»?

– Так. Кажи далi!

– Цю заяву зареестровано дев’ятнадцятого жовтня 1993 року. Справу вiв Сведберг. Отож я звернувся до нього, а вiн, звичайно ж, усе забув.

– Що ж там сталося?

– Заява була трохи дивна, – вагаючись, вiдповiв Мартiнсон.

– Чим дивна? – нетерпляче спитав Валландер.

– Нiчого там не вкрали. Але Ерiкссон був цiлком певен, що хтось вламався в його житло.

– Що далi?

– Нiчого. Справу закрили. Ми нiкого й не послали туди, бо ж нiчого не вкрадено. А заява досi е. І написав ii Гольгер Ерiкссон.

– Незвичайна рiч. Треба буде уважнiше придивитися до цiеi справи. Подбай, щоб сюди якнайскорiше прислали пошукову групу.

– Чи не навела тебе на одну цiкаву думку Ерiкссонова заява? – розвеселився Мартiнсон.

– Яку саме?

– Уже вдруге за останнi кiлька днiв ми говоримо про зломникiв, якi нiчого не крадуть.

Еге ж, Мартiнсон мае рацiю. У квiтковiй крамницi на вулицi Вестра-Валльгатан теж нiчого не вкрадено.

– І на тому закiнчуеться вся подiбнiсть, – зауважив Валландер.

– Власник крамницi теж зник, – заперечив Мартiнсон.

– Нi. На противагу Гольгеровi Ерiкссону, вiн не зник, а подорожуе в Кенii.

Валландер вимкнув телефон, засунув його в кишеню й щiльнiше закутався в куртку. Тодi повернувся до гаража й знову заходився шукати, сам не знаючи чого. Не варто сподiватися на якiсь важливi знахiдки, поки не приiхали полiцаi з собаками й не прочесали мiсцевiсть. Треба ще опитати сусiдiв. Трохи згодом вiн зайшов на кухню напитися води. Коли вiдкривав кран, той зашипiв. Ще одна ознака, що тут кiлька днiв нiкого не було. П’ючи, Валландер задумливо споглядав на верескливих ворон. Вiдставивши склянку, вiн вийшов надвiр. Дощ не вщухав. Ворони не вгавали. Раптом Валландер застиг на мiсцi – згадав порожнiй футляр бiнокля, повiшений на стiнi бiля вхiдних дверей. Глянув на воронячу зграю – зразу за нею, на пагорбi, виднiла вишка. Постоявши й спробувавши зiбрати думки, вiн неквапно рушив уздовж поля. Пiд чоботами збивалася в грудки глина. Стало видно стежку через поле, що вела до пагорба з вишкою. Дiйти до неi – метрiв двiстi, не бiльш. Валландер перейшов на стежку. Тут глина була твердiша й не липла до пiдошов. Ворони шугали до рiллi, зникали з очей i знову злiтали вгору. Либонь, там далi улоговина або канава. До неi й веде стежка. Вже можна добре роздивитися цю вишку. Мабуть, ii використовують, полюючи на зайцiв чи козуль. По той бiк пагорба простягаеться гай. Напевно, теж Ерiкссонова власнiсть. Ось уже перед очима рiв iз кiлькома грубими дошками на днi. Схоже, обвалилися. Що ближче до рову, то гучнiшае каркання ворон. Враз уся зграя знялася й вiдлетiла геть. Пiдiйшовши до краю рову, Валландер глянув на дно.

Здригнувшись, вiн вiдступив на крок. Пiдступила нудота.

Згодом Курт скаже, що це видовище було чи не найжахливiше з усього побаченого в життi. А за довгi роки полiцiйноi служби довелося надивитися на багато чого такого, що очi б не бачили.

А тепер вiн стояв, не зважаючи на струменi води, що затiкали за комiр, i не тямив, на чому спинився погляд. Перед ним маячiло щось чуже й несправжне, нiколи й нiде не видане.

Було ясно одне – в канавi лежить мертвяк.

Присiвши навпочiпки, Валландер обережно нахилився. Змушував себе дивитися. Канава була глибока, щонайменше два метри. У ii дно забито кiлки – загостренi, наче списи. На них зависла людина. Тiло в кiлькох мiсцях пронизано цими закривавленими кiлками. Жертва впала долiлиць i нахромилася на цi палi. Ворони склювали шию. Валландер звiвся. Дрижали ноги. Десь звiддалiк долинав гуркiт автомобiлiв, дедалi голоснiший. Мабуть, це iдуть першi патрульнi з псами.

Вiн вiдступив на крок. Здаеться, цi кiлки з бамбука. Добрячi вудлища з гострими, наче голка, кiнцями. Судячи з того, що по той бiк рову стежка йде далi, цi дошки, якi тепер лежать на його днi, ранiше правили за кладку. Чому вони зламанi? Такi товстi дошки можуть витримати велику вагу. Та й рiв неширокий, зо два метри, не бiльш.

Почувши гавкiт, Валландер подався до будинку. Почувався препогано. Було страшно. Убивство – це само собою. Але як його скоено? Хтось устромив гострi палi в канаву. Людину пробито наскрiзь.

Вiн зупинився й набрав повiтря в груди.

У головi мигтiли картини подiй минулого лiта. Невже знову починаеться? Невже немае меж лиходiйству в цiй краiнi? Хто садовить старого дiда на палi?

Вiн iшов далi. Бiля будинку вже чекали два полiцаi з собаками.

Були там також Геглунд i Ганссон – обое в куртках iз пiднятими капюшонами.

Валландер ступив на мощене брукiвкою подвiр’я, i спiвробiтники, глянувши на нього, вiдразу ж зрозумiли, що сталося лихо.

Валландер витер обличчя й пояснив, у чому рiч. Голос зривався. Обернувшись, вiн тицьнув пальцем у зграю ворон, що повернулися, як тiльки вiн вiдiйшов вiд канави.

– Вiн там лежить, – мовив Валландер. – Мертвий. Це вбивство. Залучiть усю пошукову групу.

Спiвробiтники чекали, що вiн скаже ще щось.

Не сказав.




Роздiл 6


Двадцять дев’ятого вересня, у четвер, полiцаi вже в сутiнках нап’яли протидощове покриття над мiсцем, де на дев’яти мiцних бамбукових кiлках застряло тiло Гольгера Ерiкссона. Прибрано змiшане з кров’ю багно, що лежало на днi канави. Через кошмарну роботу i впертий дощ оце мiсце вбивства стало одним iз найпонурiших i найбридкiших, якi траплялося бачити Валландеровi та його колегам. Глина липла й приставала до чобiт, ноги спотикались об електричнi кабелi, що в’юнилися на днi, а слiпуче свiтло прожекторiв загострювало чуття разючоi нереальностi. Сюди привезли Свена Тюрена, i той опiзнав чоловiка на палях. Безсумнiвно, це Гольгер Ерiкссон. Пошуки пропалого безвiсти закiнчилися, ще не почавшись. Тюрен видавався напрочуд опанованим, нiби й не зважав на побачене. Валландер зауважив, що той кiлька годин мовчки походжав за обгороджувальними стрiчками, а тодi зник.

У канавi Валландер почувався, як намочена миша в мишоловцi. Бачив по своiх спiвробiтниках, що працюють вони через силу. І Сведбергу, i Ганссону кiлька разiв доводилося вилазити з рову через гострi напади нудоти. Натомiсть Анн-Брiтт Геглунд, яку Валландер охоче послав би додому ще ввечерi, робила свое з дивовижною витримкою. Лiза Гольгерссон приiхала, як тiльки знайдено трупа, й органiзувала роботу на мiсцi так, щоб люди не перешкоджали одне одному й не ризикували падiнням. Один молодий стажер послизнувся на глинi, звалився в канаву й поранив руку кiлком. Допомогу йому подав лiкар, що саме вирiшував, як зняти тiло з паль.

Побачивши це, Валландер зразу ж уявив, як упала й настромилася на кiлки жертва. З самого початку вiн разом iз полiцiйним експертом Нюбергом оглянув цi товстi дошки. Тюрен пiдтвердив, що вони правили за кладку. Сам Ерiкссон iх поклав. Одного разу Тюрен супроводжував його аж до вишки на пагорбi. Так, очевидно, що Гольгер Ерiкссон був пристрасний спостерiгач птахiв. Вишка служила не для полювання, а для спостереження. На шиi вбитого висiв бiнокль iз того порожнього футляра в передпокоi. Свеновi Нюбергу вистачило кiлькох хвилин огляду дощок, щоб ствердити, що вони були перепилянi й могли витримати тiльки невелику вагу. Почувши цей висновок, Валландер вибрався з рову й вiдiйшов убiк, щоб помiркувати. Спробував був подумки вiдтворити розвиток подiй, але не вдалося. Усе логiчно пов’язалось, аж коли Нюберг сказав, що бiнокль обладнаний приладом нiчного бачення. Та й тодi не вiрилось у власнi припущення. Якщо вони правильнi, то злочинець задумав убивство й приготував мiсце з такою вже жахливою й жорстокою досконалiстю, що майже неправдоподiбною.

Пiзно ввечерi полiцаi взялися виймати загиблого з канави. А перед тим Валландер, лiкар i Гольгерссон доходили згоди в тому, як це зробити: викопати кiлки, спиляти iх чи вибрати найприкрiший спосiб – зняти з них тiло.

На пораду Валландера, вибрано найприкрiше. Вiн i колеги мали побачити мiсце вбивства таким самим, яке було перед миттю, коли Гольгер Ерiкссон ступив на кладку й полетiв назустрiч смертi. Валландер почувався зобов’язаним допомогти в цьому останньому неприемному дiйствi. Близько пiвночi тiло забрали. Дощ не припинявся, хоч уже не такий рясний. Було чути тiльки гул генератора i плямкання глини пiд чоботами.

І ось робота припинилася. Нiчого не дiялося. Хтось принiс каву. У яскравому промiннi прожекторiв примарно вiдсвiчували виснаженi обличчя. Валландер спробував зiбрати думки докупи. Що ж насправдi сталося? Що робити далi? Глуха нiч, люди втомленi, знервованi, мокрi й голоднi. Мартiнсон стоiть, притиснувши слухавку до вуха. Мабуть, говорить зi своею вiчно стурбованою жiнкою. Але той, засунувши телефон у кишеню, повiдомив обiцянку чергового метеоролога: ще вночi дощ припиниться. Так, найкраще було б перегодити з роботою до свiтанку. Ще не почалося переслiдування вбивцi, ще тривае пошук точок опори. Патрульнi полiцаi з собаками не знайшли слiдiв. Увечерi Валландер i Нюберг зiйшли на вишку, але не побачили чогось такого, що могло б скерувати слiдство в якомусь певному напрямку. Отож Курт Валландер звернувся до Лiзи Гольгерссон:

– Зараз ми нi до чого не дiйдемо. Пропоную зiбратися тут вранцi. Найкраще, що ми можемо зробити, – це перепочити.

Нiхто не заперечив. Усi хотiли забратися звiдси. Усi, крiм Свена Нюберга. Валландер знав, що той залишиться й працюватиме до ранку, там його й застануть спiвробiтники, коли повернуться. Люди рушили до машин, що стояли бiля садиби, а Валландер, затримавшись, зачепив працьовитого експерта:

– Що ти про це думаеш?

– Нiчого не думаю. Нiколи в життi я не бачив чогось такого.

Валландер мовчки згодився. Вiн теж не бачив.

Вони стояли й дивилися на дно канави, вже не затулене пластиковим покривалом.

– На що ми, власне, дивимося? – спитав Валландер.

– Це копiя азiатськоi пастки на хижакiв. Пiд час вiйни таке ставили на людей.

Валландер кивнув.

– Бамбук у Швецii не росте, – вiв далi Нюберг. – Ми iмпортуемо його, щоб виготовляти вудлища й декорувати примiщення.

– Та й хижакiв немае тут, у Сконе, – задумливо мовив Валландер. – І вiйни немае. Що ж воно таке?

– Щось чуже. Воно тут не вписуеться. Нiяк його не витлумачиш. І це мене страшить.

Валландер уважно придивлявся до спiврозмовника. Той дуже рiдко бував таким говiрким. І ще рiдше признавався в занепокоеннi та страху.

– Ти ж тут не запрацьовуйся, – сказав наостанок Валландер.

Нюберг не вiдповiв.

Валландер перебрався через загорожу, махнув рукою полiцаям, що мали наглядати за мiсцем злочину, i рушив до будинку. На пiв дорозi його чекала Лiза Гольгерссон iз лiхтариком у руцi.

– Там уже е журналiсти, – озвалася вона. – Що iм скажемо?

– Небагато.

– Ми навiть не можемо вiдкрити перед ними iм’я Гольгера Ерiкссона.

– Мабуть, можемо, – трохи подумавши, заперечив Валландер. – Беру на себе вiдповiдальнiсть. Шофер бензовоза стверджуе, що в Гольгера Ерiкссона не було родичiв. Знае, що каже. Якщо ми не маемо кого повiдомляти про цей смертельний випадок, то хай собi газетярi оприлюднюють iм’я жертви. Це нам тiльки на користь.

Вони йшли. Ген позаду за ними примарно сяяли прожектори.

– Що можна ще сказати? – спитала вона.

– Що сталося вбивство й ми в цьому впевненi. Що не знаемо мотиву й ще не натрапили на слiди злочинця.

– Чи виробився у вас якийсь погляд на цю справу?

Валландер почував велику втому. Кожна думка, кожне слово давалися йому понад силу.

– Я побачив те саме, що й ви. Вбивця все добре розрахував. Ерiкссон сам потрапив у пастку. Тут самi напрошуються щонайменше три висновки.

Вони зупинилися. Дощ уже ледве накрапав.

– По-перше, можна припустити, що злочинець знав Гольгера Ерiкссона i деякi його звички. По-друге, вiн постановив пiти на вбивство.

Валландер рушив був iз мiсця.

– Ви ж сказали про три висновки, – спинила його Гольгерссон.

Дивлячись на ii обличчя, блiде у свiтлi лiхтарика, Валландер подумав про свiй вигляд. Чи змiг змити дощ за цю нiч усю брунатну iталiйську засмагу?

– Зловмисник хотiв не просто вбити, – наголосив вiн, – а ще й завдати болю. Ймовiрно, Ерiкссон висiв на палях доти, доки смерть не звiльнила його вiд мук. Нiхто, крiм ворон, його не чув. Мабуть, лiкарi згодом скажуть нам, чи довго вiн мучився.

Вони йшли далi.

– Хто ж на таке здатен? – гидливо скривилася Лiза Гольгерссон.

– Я не знаю. Знаю тiльки те, що паскудно почуваюся.

На межi поля стояли й чекали iх змерзлi два журналiсти i фотограф. Валландер привiтався. Був знайомий з усiма ними. Запитально глянув на Гольгерссон, вона заперечливо крутнула головою, тож сам Валландер коротко виклав суть справи. Журналiсти спробували були розпитувати, але вiн застережливо пiднiс руку, i тi вiдiйшли.

– Маете репутацiю квалiфiкованого кримiналiста, – похвалила його начальниця. – Цього лiта я розпiзнала вашi здiбностi. У Швецii не знайдеться полiцiйного вiддiлку, в якому не хотiли б бачити вас своiм спiвробiтником.

Вони зупинилися бiля ii автомобiля. Вiдчувалося, що це щира похвала, але Валландер був дуже втомлений i не спромiгся на пiдхожу вiдповiдь.

– Робiть усе на свiй розсуд, – вела далi Гольгерссон. – Якщо чогось потребуватимете, то скажiть, i я вiдповiдно розпоряджуся.

Валландер кивнув.

– Побачимося за кiлька годин, – вiдповiв вiн. – Треба виспатися – як вам, так i менi.

Повернувшись близько другоi ночi до своеi квартири на вулицi Марiягатан, Валландер зготував кiлька бутербродiв i з’iв iх за кухонним столом. Тодi пiшов до спальнi й улiгся на нерозстелене лiжко. Вiн наставив будильник на п’яту ранку.



Усi зiбралися на мiсцi о сьомiй годинi, на сiрому свiтанку. Метеоролог сказав правду: дощ закiнчився. Натомiсть знявся холодний вiтер. Полiцаям, що залишилися вночi на мiсцi вбивства, довелося разом iз Нюбергом сяк-так змiцнювати крiплення пластикового покриття, щоб його не зiрвало вiтровiем. Тож коли настала раптова змiна погоди, Нюберг лютував на ii примхливих богiв. Найближчим часом не передбачалося дощу, тому покриття зняли. Тепер Нюберг та iншi експерти працювали в канавi, нiчим не захищенi вiд кусючого вiтру.

Їдучи на мiсце злочину, Валландер узявся обдумувати план слiдства. Про Гольгера Ерiкссона нiчого не вiдомо. Його статки можна було б вважати мотивом злочину, але вже з самого початку така версiя викликала великий сумнiв. Гострi бамбуковi кiлки в ровi говорили iншою мовою. Валландер не розумiв iх i не мiг збагнути, куди вони вказують, але вже наперед непокоiвся, що доведеться стати перед чимсь таким, що неможливо осягти здоровим глуздом.

Як завжди, коли голову обсiдали сумнiви, вiн подумки звернувся до Рюдберга, старого полiцая, свого колишнього наставника. Без цiеi опiки та науки був би з Курта Валландера такий собi сiрий пересiчний нишпорка. Сам так вважав. Рюдберг помер вiд раку чотири роки тому. Валландер здригнувся вiд думки про швидкоплиннiсть часу. І замислився про те, як повiвся би Рюдберг у цьому випадку. «Терплячiсть, – снувалася думка. – Старий наголосив би на нiй – на цiй серцевинi своеi Нагiрноi проповiдi. Сказав би, що тепер правило бути терплячим слушне, як нiколи».

Полiцаi розташували тимчасову штаб-квартиру слiдства в Ерiкссоновому будинку. Валландер старався визначити головнi завдання i якнайдоцiльнiше iх розподiлити.

У цю ранню пору, коли всi спiвробiтники ходили втомленi та блiдi, вiн узявся до безнадiйноi справи – пiдбивання пiдсумкiв.

Власне, тут годилося б сказати одне: нема на що опертися.

– Ми знаемо дуже мало, – почав Валландер. – Водiй бензовоза Свен Тюрен повiдомив про випадок, який вважав зникненням людини. Це сталось у вiвторок. Взявши за основу повiдомлення Свена Тюрена i дату написання вiрша, можна припустити, що вбивство скоено минулого тижня, у середу, пiсля десятоi вечора. Точнiшого часу ми не можемо визначити. В усякому разi це сталося не ранiше. Почекаемо результатiв судово-медичноi експертизи.

Валландер зробив паузу. Нiхто зi слухачiв не мав про що питати. Сведберг вишмаркався. Його очi блищали. Напевно, мае гарячку, йому б додому та й у лiжко. Однак i Валландер, i Сведберг знали, що тепер треба залучити всi сили, якi тiльки е.

– Про Гольгера Ерiкссона ми знаемо небагато, – вiв далi Валландер. – Колишнiй торговець автомобiлями. Багач, нежонатий, бездiтний. Своерiдний поет мiсцевого значення. Очевидно, любитель птахiв.

– Знаемо трiшки бiльше, – перебив мову Ганссон. – У цих краях Гольгер Ерiкссон був вiдомою особою. Принаймнi десять-двадцять рокiв тому. У торгiвлi автомобiлями вiн набув репутацiю заповзятливого дiлка. Мав тверду руку. Не терпiв профспiлок. Заробляв грубi грошi. Був замiшаний у крутiйства з податками i пiдозрюваний у порушеннях законiв. Але, як пам’ятаю, вiн нi разу не попався.

– Маеш на увазi, що в нього могли бути вороги, – уточнив Валландер.

– Цiлком певно, що Ерiкссон мав ворогiв. Але це ще не означае, що вони були ладнi пiти на вбивство. Особливо на таке, як це.

Валландер вирiшив перегодити з темою загострених кiлкiв та пiдпиляних дощок. Треба розглядати всi речi по порядку, у слушний час. Хоча б для того, щоб у своiй втомленiй головi повкладати на мiсця всi подробицi справи. Рюдберг часто нагадував йому, що слiдство – це своерiдний будiвельний майданчик. Щоб робота йшла справно, треба додержувати порядку.

– Передусiм треба зiбрати якнайбiльше даних про Гольгера Ерiкссона i його життя, – наголосив Валландер. – Перш нiж розподiлити завдання мiж вами, я спробую описати ймовiрний перебiг подiй.

Вони сидiли навколо великого круглого кухонного столу. У вiкнi було видно обгородження та бiле пластикове покривало, що трiпотiло пiд вiтром. Зодягнений у жовте, схожий на опудало Нюберг стояв i вимахував руками. Здавалося, що сюди долинае його голос iз вiдтiнком втоми та роздратування. Вiдомо, що це вправний i ретельний фахiвець. Якщо вимахуе руками, то е на те причина.

Валландер зауважив, що люди поступово зацiкавлюються справою. Не раз i не два спостерiгав вiн таке. Цiеi митi слiдча група розпочала пошук слiдiв убивцi.

– Як гадаю, подii розвивалися ось так, – почав Валландер. Говорив вiн повiльно й ретельно добирав слова. – Пiсля десятоi ночi в середу або рано-вранцi у четвер Гольгер Ерiкссон вийшов надвiр. Не замкнув вхiдних дверей, бо мав невдовзi повернутися. Весь час вiн залишався в межах своеi садиби. Мав при собi бiнокль, обладнаний, як виявив Нюберг, приладом нiчного бачення. Ерiкссон пiшов стежкою до кладки, перекинутоi через канаву. Очевидно, прямував до вишки, що на пагорбi, по той бiк канави. Вiн цiкавився птахами. Цiеi пори, у вереснi-жовтнi, перелiтнi зграi тягнуться на пiвдень. Небагато знаю про те, як вони вiдлiтають i в якому порядку. Хтось колись менi сказав, що переважно це вiдбуваеться вночi й тодi летять найбiльшi зграi. Тому Ерiкссон, взявши прилад нiчного бачення, подався в пiзню пору до вишки. Ступив на кладку, а вона зразу ж проламалася, бо хтось заздалегiдь пiдпиляв дошки. Вiн звалився долiлиць у канаву й настромився на палi. Там i помер. Якщо й кликав на допомогу, то все одно його нiхто не чув. Як ви зауважили, будинок стоiть на вiдлюддi. Недарма садиба зветься «Самотнiсть».

Наливши собi кави з чийогось термоса, вiн повiв далi.

– Ось так воно дiялось, як гадаю. Ця справа викликае дуже багато запитань i дае на них дуже мало вiдповiдей. З цього нам доведеться почати. Маемо розслiдувати добре сплановане вбивство. Жорстоке i жахливе. Не знаемо його очевидних, ба навiть правдоподiбних мотивiв, не бачимо жодного виразного слiду, яким можна було б пiти.

Стояла тиша. Валландер обвiв оком людей за столом. Тишу порушила Анн-Брiтт Геглунд.

– Є одна важлива рiч. Вбивця анi не гадав приховати слiди злочину.

Валландер кивнув. Якраз мав про це повести мову.

– Очевидно, йому йшлося про iнше – дiаметрально протилежне, – припустив вiн. – Цю страхiтливу пастку можна розглядати як засiб залякування.

– То це нам знову випало шукати божевiльного? – зiтхнув Сведберг.

Усi знали, про що вiн. Пам’ятали подii недавно минулого лiта.

– Цiлком iмовiрно, – вiдповiв Валландер. – Треба брати до уваги всi можливостi.

– Щось подiбне до ями на ведмедiв, – зауважив Ганссон. – Або до тих штуковин, що бачиш у старих фiльмах про вiйну в Азii. Дивне поеднання. Яма на ведмедiв i вишка спостерiгача птахiв.

– Або торговця автомашинами, – втрутився Мартiнсон, який досi мовчав.

– Або поета, – докинула Геглунд. – Маемо багатий вибiр.

О пiв на восьму збори закiнчилися. Вiдтепер ця кухня правитиме за мiсце таких зустрiчей. Сведберг поiхав на грунтовнi розмови зi Свеном Тюреном i дiвчиною, що прийняла вiд Ерiкссона замовлення на мазут. Геглунд дiстала завдання опитати всiх сусiдiв Ерiкссона. Пригадавши листи в поштовiй скриньцi, Валландер доручив iй опитати також листоношу. Ганссону й одному з Нюбергових експертiв належало обшукати будинок, а Гольгерссон i Мартiнсон мали органiзувати iншi оперативнi дii.

Закрутилося махове колесо слiдства.

Одягнувши куртку, Валландер подався до канави, над якою майорiло покриття. На небi сунули рванi хмари. Проти вiтру доводилося згинатися на ходу. Раптом згори пролунав клич зграi гусей. Валландер зупинився й задивився в небо. Не вiдразу iх угледiв. Невелика зграя летiла високо, попiд хмарами, на пiвденний захiд. Мабуть, узяла напрямок на мис Фальстербу, як i всi птахи, що пролiтають над Сконе й покидають Швецiю.

Валландер стояв i задумливо споглядав птахiв. Згадавши вiрша, що лежав на столi, рушив iз мiсця. Наростав неспокiй.

Щось у цьому жорстокому злочинi бентежило й пантеличило. Це мiг бути наслiдок припадку слiпоi ненавистi чи божевiлля. Або ж навпаки – тверезого холодного розрахунку. Не добереш, котра з цих двох можливостей страшнiша.

Валландер пiдiйшов до канави, коли Нюберг i його експерти вже витягали з глини закривавленi кiлки, обгортали iх полiетиленом i носили до автомобiля. Нюберг iз вимащеним глиною обличчям рухався незграбно i сiпано.

Канава видавалася могильною ямою.

– Як справи? – озвався Валландер, силкуючись на пiдбадьорливий тон.

Нюберг буркнув щось нерозбiрливе. Мабуть, найкраще перегодити з розпитуванням. Вiн запальний, примхливий i легкий на зваду. Істадськi полiцаi подейкували, що Нюберг, не вагаючись нi на мить, вилаяв би самого начальника Державного полiцiйного управлiння, аби тiльки знайшлася найдрiбнiша причина сварки.

Полiцаi перекинули через канаву тимчасовий мiсток. Перейшовши по ньому на той бiк, Валландер пiдiйшов до пагорба. Поривчастий вiтер шарпав куртку. Вишка здiймалася над пагорбом десь на три метри. Гольгер Ерiкссон змайстрував ii з тих самих дощок, що й кладку. Зiйшовши сходами на неi, Валландер опинився на майданчику завбiльшки метр на метр. Вiтер шмагав обличчя. З цiеi невеликоi висоти вся мiсцевiсть видавалася зовсiм iншою. Внизу метушився Нюберг. Вiддалiк виднiв будинок Ерiкссона. Присiвши навпочiпки, Валландер придивлявся до настилу. Раптом вiн пошкодував, що зiйшов на вишку, не дочекавшись, поки Нюберг закiнчить огляд. Отож швидко спустився на землю й спробував сховатися за вишкою вiд вiтру. Давалася взнаки велика втома. Ще глибше проймало душу щось iнше. Як же назвати це почуття? Пригнiченiсть? Надто вже коротко тривали радощi. Подорож до Італii. Рiшення придбати будинок, може, й пса. Очiкування приiзду Байби…

Та ось у канавi настромляеться на палi стара людина, i знову в тебе з-пiд нiг вислизае земля.

Чи довго ще вдаватиметься це витримувати?

Хоч це й нелегко, а таки треба прогнати похмурi думки. Треба якнайскорiше знайти негiдника, що поставив цю страхiтливу смертельну пастку на Гольгера Ерiкссона.

Валландер обережно зсунувся з пагорба. Звiддаля стежкою чимчикував Мартiнсон. Як завжди, поспiшав. Валландер рушив йому назустрiч. Досi почувався непевно. Як би то його взятися до цього слiдства? Хапаешся за першу-лiпшу нитку й вiдчуваеш, що вона не приведе до клубка.

Вираз на Мартiнсоновому обличчi свiдчив, що сталося щось серйозне.

– У чому рiч? – спитав Валландер.

– Зателефонуй до Ванi Андерссон.

Трохи подумавши, Валландер пригадав квiткову крамницю на вулицi Вестра Валльгатан. І здивувався.

– Нехай почекае, – вiдрубав вiн. – Хай iй чорт, отiй Ванi, невже в нас е час на неi?

– Напевно, доведеться знайти час, – сказав Мартiнсон. Було видно, що йому прикро заперечувати Валландеровi.

– Чому?

– Здаеться, власник квiтковоi крамницi, Єста Рунфельдт, так i не поiхав до Найробi.

Валландер досi не розумiв, про що мова.

– Вона зателефонувала в туристичне агентство й запитала, коли вiн повернеться. Тодi й дiзналася.

– Що вона дiзналася?

– Що Єста Рунфельдт не був в аеропортi «Каструп» i не полетiв до Африки, хоча мав квиток.

Валландер втупився в Мартiнсона.

– Це мало б означати, що пропала безвiсти ще одна людина, – невпевнено мовив Мартiнсон.

Валландер не вiдповiв.

Було це о дев’ятiй ранку, у п’ятницю, тридцятого вересня.




Роздiл 7


За двi години виявилося, що Мартiнсон таки мав рацiю. Вирiшивши самому вiдвiдати Ваню Андерссон, Валландер дорогою до Істада згадав, що хтось сказав був про подiбнiсть цих двох справ. Торiк Гольгер Ерiкссон заявив у полiцiю про злом, у якому нiчого не вкрадено. У крамницю Єсти Рунфельдта теж вламалися й начебто нiчого не взяли. Їдучи до Істада, Валландер дедалi дужче непокоiвся. Вбивство Ерiкссона – це вже бiльш нiж досить. І ось – маеш iще одне зникнення. Аби тiльки воно не мало зв’язку з Гольгером Ерiкссоном. Досить уже тих канав i гострих паль. Валландер iхав надто швидко, неначе втiкав вiд думки про те, що знову доведеться потрапити в сущий кошмар. Час вiд часу вiн рiзко натискав на гальма, немовби змушував опам’ятатися й заспокоiтися якщо вже не себе, то хоч машину. Власне кажучи, якi факти свiдчать про те, що Єста Рунфельдт пропав безвiсти? Либонь, можна якось рацiонально пояснити, чому вiн зник. Те, що сталося з Гольгером Ерiкссоном, – небувала рiч, яка не може повторитися. Принаймнi не в Сконе й аж нiяк не в Істадi. Так, мае бути пояснення, i Ваня Андерссон дасть його.

Однак Валландеровi так i не вдалося вмовити самого себе. Перш нiж податися до крамницi на вулицi Вестра Валльгатан, вiн заскочив на роботу, де застав Анн-Брiтт Геглунд у коридорi. Удвох вони пiшли до iдальнi, де напiвдрiмало кiлька стомлених автоiнспекторiв над обiднiми порцiями, взяли каву й сiли за стiл. Валландер розповiв про Мартiнсонову телефонну розмову, i Геглунд розсудила так само, як i вiн. Еге ж, мiж цими двома справами нема зв’язку. Цiлком певно, це тiльки збiг обставин. А все-таки Валландер попросив спiврозмовницю знайти копiю заяви Гольгера Ерiкссона й з’ясувати, чи було в нього щось спiльне з Єстою Рунфельдтом. Якщо було, то це легко знайти в комп’ютерних даних. Звичайно, в неi чимало iншоi роботи. Але конче треба зробити це негайно. Прибрати свiтлицю перед приходом гостей. Самому Валландеровi рiзала вухо ця недоладна приказка. Бозна-звiдки вона взялася. Здивована Геглунд дивилася на колегу й чекала, що вiн розвине цю думку. Не розвинув. Сказав щось iнше.

– Нам треба поспiшати. Найкраще буде, якщо ми якнайскорiш i без зайвоi мороки з’ясуемо, що Ерiкссон не мав нiчого спiльного з Рунфельдтом.

Валландер квапився й уже вставав з-за стола. Але Анн-Брiтт зупинила його запитанням.

– Хто б мiг це скоiти?

Вiн опустився на стiлець. Перед очима постали закривавленi кiлки. Нестерпна картина.

– Не знаю. Неможливо уявити рацiональний мотив такого моторошного садистичного злочину. Якщо взагалi е якийсь мотив вiдiбрати людинi життя.

– Є, – рiшуче ствердила вона. – І ти, i я буваемо на когось такi лютi, що бажаемо йому смертi, але на тому й обмежуемося. А деякi люди переступають заборонну межу й убивають.

– Аж лячно вiд того, що злочин так добре сплановано, – вiв далi Валландер. – Убивця мав час i добре знав звички Гольгера Ерiкссона. Ймовiрно, спостерiгав його.

– Може, за цю нитку варто вчепитися, – пiдхопила вона. – Очевидно, Ерiкссон не мав близьких приятелiв. Однак зловмисник так чи сяк, а мав би крутитися бiля нього. У всякому разi вiн побував у канавi й пiдпиляв дошки. Прийшов i вiдiйшов. Хтось мiг його побачити. Або ж автомобiль, який не належить нi Ерiкссону, нi сусiдам. Людям впадае в око все, що дiеться. Провiнцiали, як ото тварини в лiсi, стежать за нами, а ми iх не бачимо.

Валландер неуважливо кивнув. Мав би слухати уважнiше.

– Побалакаемо пiзнiше, – сказав вiн. – Зараз по iду до квiтковоi крамницi.

– Я пошукаю. Може, щось знайду.

Вони розiйшлися бiля дверей iдальнi. На виходi з будинку дiзнався вiд Ебби, що телефонував його батько.

– Подзвоню йому, – вiдповiв вiн, заскочений зненацька. – Але не тепер.

– Сталося страхiття, – мовила Ебба так, неначе спiвчувала саме йому. – Колись я купила в нього машину. PV-444.

Валландер не зразу втямив, що йдеться про Ерiкссона.

– Ти вмiеш керувати машиною? – здивувався вiн. – А я й не знав, що в тебе е водiйськi права.

– Ось уже тридцять дев’ять рокiв iжджу, i нi разу менi не продiрявили картки. У мене досi те саме авто.

Валландер пригадав, що не раз бачив на стоянцi бiля полiцiйного вiддiлка чорне, дуже добре доглянуте «вольво» й нiколи не цiкавився, чие воно.

– Сподiваюся, вдала була ця оборудка, – сказав вiн.

– Так, для Гольгера Ерiкссона, – вiдрубала вона. – За цю машину я надто вже переплатила. Але я ii добре доглядала й у кiнцевому пiдсумку найбiльше на тому виграла. Тепер мое «вольво» вважають антикварним.

– Мушу йти, – мовив Валландер. – Запроси мене коли-небудь на прогулянку машиною.

– Не забудь подзвонити батьковi.

Валландер спинився на пiвкроцi й трохи подумав.

– Зателефонуй йому сама, – попросив вiн Еббу. – Зроби менi ласку. Поясни, що тепер я дуже зайнятий i дамся чути зразу ж, як тiльки буде змога. Сподiваюся, йшлося не про щось пильне й нагальне?

– Вiн хотiв тiльки побалакати про Італiю.

Валландер кивнув.

– Побалакаемо з ним про Італiю. Але не тепер. Передай йому.

Валландер поiхав навпростець до вулицi Вестра Валльгатан. Недбало припаркувавши авто, наполовину загородивши вузький тротуар, вiн зайшов до крамницi. Там були клiенти. Валландер дав знак Ванi Андерссон, що може почекати. Хвилин за десять примiщення спорожнiло. Андерссон написала записку, прилiпила ii на шибi вхiдних дверей i замкнула iх. Удвох вони ввiйшли в тiсну службову кiмнатку на задвiрку. Вiд запаху квiтiв тут паморочилася голова. Як завжди, Валландер не мав на чому писати, тож присунув до себе стосик карток для букетiв i став занотовувати на iх зворотi. На стiнi висiв годинник. За п’ять одинадцята.

– Почнiмо з самого початку, – сказав Валландер. – Ви зателефонували в туристичне агентство. Навiщо?

Було видно, що крамарка бентежиться й непокоiться. На столi лежала розгорнута газета «Істадс аллеганда» з великою, на весь розворот, статтею про вбивство Гольгера Ерiкссона.

«Цiлком певно, вона не здогадуеться, – подумав Валландер, – що я тут маю надiю не виявити зв’язку мiж Гольгером Ерiкссоном i Єстою Рунфельдтом».

– Єста написав менi записку про те, коли вiн повернеться, а я ii кудись заподiла. Скiльки нашукалася – не знайшла. Ото й зателефонувала в агентство. Менi вiдповiли, що вiн мав вiдлетiти двадцять третього, але так i не з’явився в «Каструпi».

– Яка назва цього агентства?

– «Незвичайнi подорожi». Воно в Мальме.

– З ким ви розмовляли?

– З Анiтою Лагергрен.

Валландер записав.

– Коли ви подзвонили?

Андерссон подала час.

– Що ще повiдомила Анiта Лагергрен?

– Єста не вiдлетiв. Вiн не зарееструвався в «Каструпi». Єстi зателефонували на номер, який вiн подав перед тим, але нiхто не вiдповiв. Лайнер полетiв без нього.

– І на тому вони заспокоiлися?

– Лагергрен запевнила, що агентство надiслало Єстi письмове пояснення, чому вiн не може розраховувати на повернення частини витрат на подорож.

Було видно, що Андерссон хотiла щось додати, але стрималася.

– Ви про щось подумали, – лагiдно сказав вiн.

– Подорож була дуже дорога. Лагергрен назвала цiну.

– Яку саме цiну?

– Майже тридцять тисяч крон. За два тижнi.

Валландер згодився. Дуже дорого. Вiн навiть не подумав би вирушати в таку мандрiвку. Тиждень у Римi коштував йому й батьковi близько десяти тисяч.

– Нiчогiсiнько не розумiю, – раптом вихопилася вона. – Єста нiколи б так не повiвся.

Валландер ухопився за цi слова.

– Чи довго ви працюете в нього?

– Майже одинадцять рокiв.

– Чи гарно вам працювалося?

– Єста справдi добрий. Вiн любить квiти. Не тiльки орхiдеi.

– Про це ми поговоримо згодом. Чи не могли б ви його описати?

Андерссон задумалася.

– Вiн милий i доброзичливий, – вiдповiла вона. – Трохи дивак. І вiдлюдник.

Валландер iз прикрiстю вiдзначив, що цей опис мiг би пiдiйти Гольгеровi Ерiкссону. Ось тiльки той навряд чи був милим.

– Вiн не одружений?

– Удiвець.

– Чи е в нього дiти?

– Двое. Вони одруженi й мають своiх дiтей. Нiхто з них не живе тут, у Сконе.

– Скiльки рокiв Єстi Рунфельдту?

– Сорок дев’ять.

Валландер подивився на своi нотатки.

– Вдiвець, – проказав вiн. – Мабуть, дружина померла ще молодою. Може, у нещасливому випадку?

– Не знаю, як це сталося. Єста нi разу про це не говорив. Здаеться, вона втопилася.

Валландер облишив розпитувати. Свого часу можна буде все докладно з’ясувати. Якщо це виявиться потрiбним. Менш за все хотiлося б, щоб так сталося.

Валландер поклав ручку на стiл. У повiтрi стояв густий аромат квiтiв.

– Ви ж, мабуть, подумали, – сказав вiн. – За цi години ви мали б задуматися над двома питаннями. По-перше, чому Єста Рунфельдт не полетiв до Африки. Подруге, де вiн тепер, якщо не в Найробi.

Крамарка кивнула. Валландер раптом побачив сльози в ii очах.

– Напевно, сталося щось лихе, – припустила вона. – Поговоривши з Анiтою, я зразу ж пiшла на його квартиру. Вона тут, поряд. Маю ключ вiд вхiдних дверей, бо мушу поливати квiти. Вiд того дня, коли Єста мав вiдлетiти, я побувала там двiчi й клала на стiл усе, що прийшло поштою. Сьогоднi я пiшла туди втрете, а Єсти нема вдома. І не було всi цi днi.

– Звiдки ви знаете?

– Я б це зауважила.

– Що, на вашу думку, могло з ним статися?

– Не знаю. Вiн тiшився цiею подорожжю. Взимку мав закiнчити книжку про орхiдеi.

Валландера проймав неспокiй. У нутрi зацокав годинниковий механiзм, що попереджував про небезпеку. Інодi озиваеться цей знайомий ледь чутний сигнал тривоги. Курт зiбрав картки зi своiми нотатками.

– Менi треба оглянути його помешкання, – пояснив вiн. – Вiдчинiть крамницю. Я певен, що це зникнення можна просто й природно пояснити.

Андерссон шукала пiдтвердження цих слiв у виразi його обличчя. Валландер знав, що вона навряд чи знайде щось втiшне. Вiн дiстав ключi. Рунфельдт мешкав на тiй самiй вулицi, на один квартал ближче до центру мiста.

– Я вiддам ключi, коли закiнчу огляд, – пообiцяв Валландер.

Вiн вийшов на вулицю саме тодi, коли пара лiтнiх людей насилу пробралася повз його невдало припарковане авто. Старенькi з осудом глянули на Валландера, але вiн удав, що нiчого не зауважив, i пустився пiшки.



Квартира була на другому поверсi будiвлi, спорудженоi на рубежi столiть, як припустив Валландер. Вiн не скористався лiфтом, пiшов сходами. Кiлька рокiв тому подумував про те, щоб переселитися в такий будинок. Тепер ця iдея видавалася нiсенiтною. Якщо вже мiняти квартиру на Марiягатан, то тiльки на будинок iз садком. Там жила би Байба. І, мабуть, пес. Вiдiмкнувши замок, Валландер увiйшов у квартиру. Майнула думка: скiльки разiв уже доводилося переступати чужi пороги – забиратися в житла незнаних людей. Бiля дверей вiн застиг на мiсцi. У кожного житла свiй характер. З плином рокiв Валландер виробив звичку розпiзнавати людей по iхнiх оселях. Вiн неквапно обiйшов квартиру. Перший крок, дуже часто найважливiший. Перше враження. До нього не раз доведеться повертатись. Тут живе чоловiк на ймення Єста Рунфельдт, який рано-вранцi не з’явився в належному мiсцi – в аеропорту «Каструп». Ваня Андерссон сказала, що Рунфельдт тiшився подорожжю до Африки. Валландер дедалi дужче непокоiвся.

Обiйшовши чотири кiмнати i кухню, вiн зупинився посеред вiтальнi – великоi i свiтлоi. Складалося враження, що квартиру меблювали абияк, не вкладаючи душi. Тiльки в кабiнетi вiдчувалося щось особисте. Тут панувало затишне безладдя. Книжки, папери, лiтографii iз зображеннями квiтiв, географiчнi карти. Захаращений робочий стiл. Вимкнений комп’ютер. Обрамленi й заскленi свiтлини. Дiти i внуки. Знiмок Єсти Рунфельдта серед орхiдей на тлi якогось азiйського краевиду. На зворотi написано чорнилом, що знято в Бiрмi 1972 року. Рунфельдт усмiхаеться невiдомому фотографовi. Приязна усмiшка засмаглого чоловiка. Поблякли барви. Вона не поблякла. Поставивши на мiсце свiтлину, Валландер задивився на карту свiту, що висiла на стiнi, i не без труднощiв з’ясував, де ж вона, ота Бiрма. Тодi сiв на стiлець бiля письмового стола. Єста Рунфельдт збирався в подорож. Але нiкуди не поiхав. Якщо кудись i вибрався, то не тим чартерним авiарейсом «Незвичайних подорожей». Пiдвiвшись, Валландер пiшов до спальнi. Застелене лiжко. Вузьке, односпальне. Стос книжок на нiчному столику. Судячи з назв, усi вони про квiти. Крiм однiеi – про мiжнародний валютний обiг. Валландер вiдклав цю книжку. Треба знайти щось iнше. Нахилившись, вiн заглянув пiд лiжко. Нiчого. Вiдчинив шафу. На горiшнiй полицi стояли двi дорожнi сумки. Зiп’явшись навшпиньки, вiн зняв iх. Обидвi порожнi. Тодi вiн принiс iз кухнi стiльця, вилiз на нього i почав оглядати полицю. Знайшов те, що шукав. У дуже небагатьох парубоцьких оселях зовсiм немае пилу. Рунфельдтова оселя не стала винятком. На запорошенiй полицi виразно виднiв вiдбиток третьоi сумки. Двi iншi були старi, одна з них iз поламаним замком, тож очевидно, що Рунфельдт взяв iз собою цю третю. Якщо не залишив ii десь тут у квартирi. Знявши куртку й повiсивши ii на стiльцi, Валландер вiдчинив усi шафи та сховки, у яких могла бути сумка. Нiчого не знайшовши, вiн повернувся до робочоi кiмнати. Якщо господар помешкання виiхав, то мав би взяти з собою паспорт. Валландер обшукав усi шухляди. Гаразд, що не замкненi. В однiй iз них надибав старий гербарiй. На першiй сторiнцi написано: «Єста Рунфельдт, 1955 рiк». Ще школярем вiн засушував рослини. Ось сорокалiтня волошка. Досi збереглася синя барва – принаймнi вицвiла пам’ять про неi. Сам Валландер нiколи не збирав рослин. Пошуки тривали. Годi було знайти паспорт. Валландер наморщив лоба. Нема дорожньоi сумки. Як i паспорта. Як i квиткiв. Перейшовши до вiтальнi, Курт всiвся у крiслi. Така змiна мiсця iнодi допомагала зiбрати думки. Еге ж, багато чого вказуе на те, що Єста Рунфельдт кудись вибрався з паспортом, квитками та упакованою сумкою.

Валландер розмiрковував. Чи не сталося чогось дорогою до Копенгагена? Чи не впав вiн за борт якогось порома? Якщо так сталося, то мала б залишитися сумка. Вийнявши з кишенi одну з карток для букетiв i глянувши на записаний телефонний номер, Курт вийшов на кухню й подзвонив. За вiкном маячив високий елеватор у порту. Трохи далi вiдпливав польський пором повз кам’яний пiрс. Озвалася Ваня Андерссон.

– Я досi у квартирi, – сказав Валландер. – Хочу дещо з’ясувати. Чи не сказав вам Рунфельдт, як вiн добиратиметься до Копенгагена?

Вона вiдповiла зразу ж i дуже впевнено.

– Вiн завжди iздив через Лiмгамн i Драгер.

– Ще одне. Чи знаете, скiльки сумок i валiз мае Рунфельдт?

– Нi. Звiдки менi знати?

Зрозумiло. Треба поставити питання по-iншому.

– А як виглядала сумка вашого роботодавця? Може, ви ii колись бачили?

– Вiн рiдко коли брав iз собою великий багаж. То був досвiдчений мандрiвник. Обмежувався наплiчною сумкою i валiзою на колiщатах.

– Якого кольору?

– Чорного.

– Ви певнi цього?

– Так. Кiлька разiв я зустрiчала Єсту пiсля його подорожей. На залiзничному вокзалi або в нашому мальмському аеропортi «Стуруп». Єста нiколи нiчого не викидав просто так. Якби мусив купити нову сумку, то я знала б про це. Тодi б вiн нарiкав на дорожнечу. Інодi Єста скупиться.

«Але не пошкодував тридцяти тисяч на мандрiвку до Найробi, – подумав Валландер. – І викинув грошi на вiтер. Навряд чи добровiльно».

Його гризла тривога. Вiн закiнчив розмову, пообiцявши, що за пiв години поверне ключi.

Уже поклавши трубку, Валландер змiркував, що крамницю, мабуть, зачинено на обiд. Думки перейшли на почуте вiд Андерссон. Чорна сумка. Тi двi, знайденi в шафi, сiрого кольору. Нiде не було видно наплiчноi сумки. Тепер уже вiдомо, що на початку кожноi далекоi подорожi Єста Рунфельдт проiжджав через Лiмгамн. Пiдiйшовши до вiкна, Валландер задивився в далину, понад дахи. Уже не видно польського порома.

«Щось не те, – думав вiн. – Не зi своеi волi зник Рунфельдт. Може, стався нещасливий випадок. Нi в чому нема певностi».

Щоб вiдразу дiстати вiдповiдь на одне з найважливiших запитань, вiн зателефонував у довiдкове бюро й дiзнався номер поромноi лiнii мiж Лiмгамном i Драгером. Пощастило: до телефона тут же покликали службовця, вiдповiдального за речi, забутi чи покинутi на поромах. Той службовець говорив по-данському. Вiдрекомендувавшись, Валландер сказав йому про чорну сумку, назвав дату, коли вона могла пропасти, i став чекати. За кiлька хвилин данець, що назвався Могенсеном, знову взяв трубку.

– Нема такоi сумки, – запевнив вiн.

Подумавши, Валландер спитав навпростець.

– Чи бувае, що на ваших поромах зникають люди? Скажiмо, падають за борт.

– Дуже рiдко.

Вiдповiдь прозвучала доволi переконливо.

– Але все-таки бувае?

– Таке трапляеться на всiх суднах, – сказав Могенсен. – Є самогубцi. Є п’яницi. Є дурники, що балансують на перилах. Але це рiдкiсть.

– Чи е у вас статистичнi данi про потерпiлих? Скiльки людей врятувалося й скiльки втопилося?

– Таких даних я не маю. Знаю з чуток. Переважно цих потерпiлих виносить на берег уже мертвими. Декотрi застрягають у рибальських сiтях. Декотрi пропадають безслiдно. Але таких небагато.

Валландер бiльше не мав запитань. Подякувавши за допомогу, вiн поклав слухавку.

Хоч нiчого не знав напевно, однак був переконаний, що Єста Рунфельдт не поiхав до Копенгагена. Спакував сумку, взяв паспорт i квитки та вийшов iз дому.

А тодi зник.

На думку навернулася калюжа кровi у квiтковiй крамницi. Про що вона свiдчить? А чи не хибнi висновки тут зроблено? Цiлком можливо, що цей злом стався не через помилку.

Валландер ходив по квартирi. Силкувався добрати розуму. Ось уже чверть по дванадцятiй. Задзвонив телефон у кухнi. Курт здригнувся. Тодi швидко пiдiйшов до апарата й вiдповiв. Телефонував Ганссон iз мiсця вбивства.

– Я дiзнався вiд Мартiнсона, що Рунфельдт зник, – сказав вiн. – Ти щось з’ясував?

– Принаймнi те, що вiн не тут.

– У тебе е якась версiя?

– Нi. Менi здаеться, що Рунфельдт мав намiр вирушити в подорож, але щось йому завадило.

– Гадаеш, це якось пов’язано з Гольгером Ерiкссоном?

Валландер задумався. А про що тут гадати? Невiдомо. Десь так вiн i висловився:

– Ми не можемо вiдкинути таку можливiсть. Нiчого не можна вiдкидати.

Тодi Валландер змiнив тему i спитав, чи не сталося чогось нового. Новин не було. Побалакавши, вiн ще раз повiльно обiйшов усе помешкання. Вiдчував, що тут е щось варте уваги. Нарештi вiн здався. Переглянув кореспонденцiю в передпокоi. Надiйшов лист вiд туристичного агентства. Був також рахунок за електроенергiю. І ще повiдомлення про замовлений у буроськоi компанii пакет, за який належало розрахуватися пiсляплатою. Валландер засунув у кишеню цей папiрець.

Коли Валландер прийшов iз ключами до квiткарнi, його вже чекала Ваня Андерссон. Вiн попросив ii зателефонувати, якщо пригадае щось важливе.

Повернувшись на роботу, Валландер дав Еббi повiдомлення й доручив забрати на поштi цей пакет.

О першiй вiн замкнув дверi свого кабiнету.

Був голодний.

Однак тривога пересилювала голод. Знайоме почуття. Вiдомо, що воно передвiщае.

Те, що навряд чи вдасться знайти Єсту Рунфельдта живим.




Роздiл 8


Опiвночi Ільва Брiнк нарештi змогла сiсти й випити чашку кави. Вона була однiею з двох акушерок, що працювали вночi проти першого жовтня в пологовому вiддiленнi Істадськоi лiкарнi. На цю пору ii напарниця, Лена Седерстрем, пiшла до палати, де в жiнки почалися перейми. Цiеi ночi випало чимало роботи. Обiйшлося без складних випадкiв, тяглася безперервна низка звичних завдань, якi треба виконувати.

Тут бракувало робочих рук. З усiм мусили справлятися двi акушерки i двi медсестри. Напоготовi був iще лiкар, але його можна було викликати тiльки тодi, коли траплялися сильнi кровотечi або iншi ускладнення. «Бувало й гiрше», – думала Ільва, сидячи на софi й попиваючи каву. Кiлька рокiв тому iй однiй доводилося вiдробляти довгi нiчнi змiни. Часом випадало так, що конче треба було подати допомогу у двох мiсцях водночас. Тодi-то й вдалося напоумити керiвникiв лiкарнi – переконати iх, що на нiчнi чергування треба завжди ставити принаймнi двох акушерок.

Ільва сидiла в кiмнатцi, що розмiстилася посерединi великого вiддiлу. Крiзь склянi стiни було видно, що дiеться в коридорах. За дня там тривав рух, а тепер, уночi, все по-iншому. Їй подобалося працювати ночами, на противагу багатьом ii спiвробiтницям, що уникали такоi роботи. Цi жiнки мали сiм’i й не могли виспатися вдень. Натомiсть в Ільви Брiнк були дорослi дiти, а чоловiк, машинiст нафтового танкера, плавав мiж азiйськими портами. Тож вона не мала нiчого проти нiчних чергувань. Їй спокiйнiше працювалося, коли спала вся лiкарня.

Зi смаком сьорбнувши кави, вона взяла з тацi на столi шматочок печива. У кутку тихо гомонiло радiо. Увiйшла медсестра, за нею ще одна. Почалася розмова про осiнь, про ненастанну сльоту. Мати однiеi з медсестер умiла передбачати погоду й сказала доньцi, що зима буде довга й холодна. Ільва згадувала зими, коли в Сконе залягав снiг. Таке траплялося нечасто. А коли траплялося, то доводилося туго породiллям, якi не могли дiстатися до лiкарнi. Одного разу Ільва мерзла в тракторi, що у вiхолу пробирався крiзь замети до одинокоi садиби в пiвнiчнiй околицi мiста. Там у жiнки почалася рясна кровотеча. То був единий випадок за всi роки акушерськоi практики, коли Ільву брав страх за життя недужоi. Не можна було допустити до лиха. Швецiя ж бо така краiна, що в нiй нiяк не годиться вмирати породiллям.

А тим часом тривае осiнь. Пора горобини. Часом Ільва Брiнк, уродженка Норрланду, тужила за меланхолiйними лiсами пiвночi. Не могла призвичаiтися до голих сконських рiвнин, на яких неподiльно пануе вiтер. Що ж, чоловiк поставив на своему. Вiн народився в Треллеборгу й не мiг уявити iншого мiсця проживання, нiж у Сконе. Хоч сам бував удома вряди-годи.

Цi роздуми перервала Лена Седерстрем, увiйшовши в кiмнату. «Молода, годиться менi в дочки, – подумала Ільва. – Я рiвно вдвое старша. Шiстдесят два роки».

– Очевидно, вона народить не ранiш, як уранцi, – сказала Лена. – На той час встигнемо пiти додому.

– Сьогоднi спокiйне чергування, – вiдповiла Ільва. – Поспи трохи, якщо ти втомилася.

Ночi видавалися довгими. Зовсiм iнше вiдчуття було вiд них, коли вдавалося подрiмати з пiв години, та хоча б п’ятнадцять хвилин. Куди й щезала важка втома. Однак Ільва нiколи не вдавалася до такого. Вiдколи iй стукнуло п’ятдесят п’ять, потребувала дедалi менше часу, щоб виспатися. Ільва вважала таку змiну нагадуванням, що життя коротке i скiнченне. Не варто його марнувати на зайвий сон.

Коридором промайнула медсестра. Акушерка Лена пила чай. Двi медсестри сидiли, схилившись над кросвордом. Дев’ятнадцять хвилин по дванадцятiй. «Уже жовтень, – думала Ільва. – Невдовзi настане глибока осiнь, а там i до зими недалеко. У груднi Гаррi мае вiдпустку. Один мiсяць. За той час перебудуемо кухню. Не тому, що назрiла потреба. Просто вiн мусить щось та й робити. Для Гаррi вiдпустка – це не дозвiлля. Це час невгамовноi дiяльностi».

У кiмнатi пролунав дзвiнок виклику. Одна з медсестер вийшла й за кiлька хвилин повернулася.

– Марii з третьоi палати заболiла голова, – пояснила вона й знову засiла за кросворд.

Попиваючи каву, Ільва спiймала себе на тому, що в головi вперто крутиться якась туманна думка. І враз ця думка набрала виразних обрисiв.

Рiч у тiм, що коридором пройшла медсестра.

Щось не те. Таж усi, що працюють нинi в нiчну змiну, зiбралися тут у кiмнатi, хiба нi? Та й у приймальнi не було чути дзвiнкiв.

Ільва труснула головою у вiдповiдь своiм думкам. Очевидно, привидiлося.

А проте вона була певна, що не привидiлося. Коридором справдi пройшла медсестра, якоi не могло бути.

– Що це за одна тут ходить? – шепнула Ільва.

Всi втупилися в неi.

– Про кого це ти? – здивувалася Лена.

– Кiлька хвилин тому цим коридором пройшла якась медсестра. У цю мить тут сидiла вся наша нiчна змiна.

Спiвробiтницi досi не розумiли, про що йдеться. Сама Ільва не розумiла. Пролунав дзвiнок, i вона квапливо вiдставила чашку.

– Вiзьму це на себе, – сказала Ільва.

У другiй палатi стало погано жiнцi, яка мала народити вже третю дитину. Ільва пiдозрювала, що цiеi дитини не дуже-то й хотiли. Давши вагiтнiй попити, вона вийшла в коридор i розглянулася. Усi дверi зачинено. Звiдкись та й узялася ця медсестра. Таж не приверзлася. Ільвi враз зiпсувався настрiй. Щось тут не так. Вона постояла, наслухаючи. З кiмнати долинав тихий гомiн радiо. Ільва повернулася туди й узяла свою чашку.

– Не сталося нiчого особливого, – мовила вона.

І тут повз кiмнату пройшла незнайома медсестра. Цього разу ii побачила також Лена Седерстрем. Усе дiялося дуже швидко. Було чути, як грюкнули дверi, що виводили на великий головний коридор.

– Хто це був? – спитала Лена.

Ільва похитала головою. Двi медсестри вiдiрвали очi вiд газети з кросвордом.

– Ти про кого? – поцiкавилась одна з них.

– Про медсестру, що пройшла мимо.

Друга з них, що заповнювала кросворд, засмiялася.

– Ми ж тут. Обидвi.

Ільва зiрвалася з мiсця й вибiгла з кiмнати. Вiдчинила дверi на коридор, що з’еднував пологове вiддiлення iз рештою лiкарнi, та вiн був порожнiй. Прислухалася. Десь вiддалiк знову грюкнули дверi.

Нiкого не побачивши, вона повернулася до кiмнати. Похитала головою.

– Що тут робити медсестрi з iншого вiддiлення? – чудувалася Лена. – Чому вона навiть не привiталася з нами?

Ільва не знала. Зате пересвiдчилася, що iй не привидiлось.

– Загляньмо в усi палати, – запропонувала вона. – Треба перевiрити, чи все гаразд.

Лена запитливо глянула на неi.

– А що може бути негаразд?

– Це про всякий випадок. Тiльки й того.

Вони обiйшли всi палати. Всюди було так, як належить. О першiй в одноi жiнки почалася кровотеча. Решта ночi минула в роботi. О сьомiй ранку Ільва Брiнк здала змiну й пiшла додому. Мешкала у вiллi зразу ж бiля лiкарнi. Вдома вона вкотре задумалася про незнайому медсестру, що промайнула в коридорi. Раптом у голову прийшов здогад, що це не медсестра, нехай вона була в халатi. Жодна особа з персоналу не зайшла б уночi в пологове вiддiлення просто так, iз доброго дива. А якби й зайшла, то показалася б iм чотирьом i пояснила б, у чому рiч.

Ільвi Брiнк не давали спокою думки. Стурбувала ii нiчна подiя. Для чогось та й прийшла ця жiнка. Десь у якiйсь кiмнатi вона провела десять хвилин. Тодi зникла. Десять хвилин. Мабуть, когось вiдвiдала. Кого? Навiщо? Ільва лягла i спробувала заснути, але не вдалося. З голови не виходила ця дивна нiчна гостя. Об одинадцятiй Ільва пiддалася, встала з лiжка й запарила каву. «Добре було б поговорити з кимось про це, – подумала вона. – Мiй двоюрiдний брат служить у полiцii. Якщо не варто непокоiтися, то вiн так менi й скаже».

Ільва зателефонувала братовi додому. Автовiдповiдач повiдомив, що вiн на роботi. Туди рукою подати, тож Ільва вирiшила прогулятися. На небi прудко сунули рванi хмари. Ймовiрно, що в полiцii не приймають вiдвiдувачiв у суботу. А тут iще оте жахiття, описане в газетах. Десь бiля Лединге вбили й кинули в канаву торговця автомобiлями. Мабуть, нiхто з полiцаiв не знайде часу на Ільву. Навiть ii двоюрiдний брат.

У приймальнi Ільва спитала, чи е тут iнспектор Сведберг. Так, е. Але вiн дуже зайнятий.

– Скажiть йому, що прийшла двоюрiдна сестра Ільва, – попросила вона.

За кiлька хвилин вийшов Сведберг. Вiн охоче родичався, добре ставився до сестри, тож не мiг не вдiлити iй кiлька хвилин. Запровадив ii до кабiнету й принiс каву. Тодi Ільва розповiла про нiчнi подii. Сведберг розсудив, що випадок, звичайно ж, дивний, але навряд чи варто завертати собi ним голову. На тому Ільва заспокоiлася. Мала попереду три вiльнi днi й невдовзi забула медсестру, що пройшлася пологовим вiддiленням вночi проти першого жовтня.



У п’ятницю, о десятiй вечора, Валландер зiбрав утомлених спiвробiтникiв на нараду за зачиненими дверима, яка затяглася далеко за пiвнiч. Почав iз того, що докладно описав ще один випадок зникнення людини. Попередньо Мартiнсон i Геглунд переглянули всi доступнi данi й дiйшли висновку: нiщо не вказуе на якийсь зв’язок мiж Гольгером Ерiкссоном i Єстою Рунфельдтом. Та й Ваня Андерссон не пригадуе такого, що ii роботодавець щось казав про Ерiкссона. Валландер наголосив, що слiдство треба провадити неупереджено. Звiсно, Рунфельдт може будь-коли сам з’явитися й пояснити причину свого зникнення. Але не можна легковажити факти, що свiдчать про лихо. Нехай Анн-Брiтт Геглунд вiзьме на себе вiдповiдальнiсть за справу Рунфельдта. Це не означае, що ii звiльнять вiд розслiдування вбивства Ерiкссона. Зазвичай Валландер був проти залучення додаткових сил у складних випадках кримiнального розслiдування, але цього разу передчував iз самого початку, що доведеться вдатися до такого. Про це вiн сказав Ганссону. Зiйшлися на тому, щоб перегодити з цим до початку наступного тижня. Попри все, за цей час слiдство може зсунутися з мертвоi точки ранiше, нiж можна було б сподiватися.

За столом для нарад уся слiдча група обговорювала все, що досi вдалося зробити. Як завжди, Валландер почав iз запитання, чи не повiдомить хтось про щось важливе, й обвiв очима стiл. Усi похитали головою. Сидячи, як повелося, за рiжком стола, нечутно вишмаркався Нюберг. Йому першому дав слово Валландер.

– Наразi в мене нiчого нового, – мовив експерт. – Ви самi бачили. Дошки пiдпиляно так, що вже нiкуди далi. Ерiкссон упав i настромився на палi. У ровi ми нiчого не знайшли й досi не знаемо, звiдки взялися цi бамбуковi кiлки.

– А що з вишкою? – поцiкавився Валландер.

– Там теж нiчого не знайдено. Але до кiнця роботи ще далеко. Звичайно, нам було б легше працювати, якби нам пояснили, що саме шукати.

– Не знаю, – сказав Валландер. – На мiсце злочину вбивця мав звiдкись та й прийти. Є стежка вiд Ерiкссонового будинку. Є поля. Є гай за пагорбом.

– До цього гаю веде путiвець, прокладений трактором, – доповнила Геглунд. – Залишилися слiди автомобiльних шин. Але нiхто з сусiдiв не зауважив чогось незвичайного й пiдозрiлого.

– У цього Ерiкссона було багато землi, – втрутився Сведберг. – Я побалакав iз одним фермером на прiзвище Лундберг. Десять рокiв тому вiн продав Ерiкссоновi бiльш нiж п’ятдесят гектарiв. Нiхто не мав потреби забиратися на чужi угiддя. Отже, навряд чи хтось мiг спостерегти, що на них дiеться.

– Нам ще з багатьма треба побалакати, – обiзвався Мартiнсон, гортаючи своi папери. – Я дiзнався вiд лундських медекспертiв, що в понедiлок вранцi вони матимуть що сказати.

Занотувавши це, Валландер знову звернувся до Нюберга.

– А що з Ерiкссоновим будинком?

– Я не розiрвуся, щоб робити все нараз, – вiдбуркнув Нюберг. – Досi стирчимо в тому багнi, бо треба закiнчити роботу, поки не задощило. Напевно, завтра вранцi почнемо обстежувати будинок.

– Приемно чути, – лагiдно вiдповiв Валландер. Менш за все йому хотiлося, щоб цей експерт розiзлився. Зiпсував би тодi всiм настрiй, i це вплинуло б на весь хiд наради. Заледве вдалося стримати роздратування вiд такоi примхливоi поведiнки. Було видно, що Лiза Гольгерссон, яка сидiла посерединi довгоi сторони стола, звернула увагу на цю прикру Нюбергову реплiку.

Обговорення тривало. Слiдство ще тiльки починалося. Таку стадiю роботи Валландер часто порiвнював iз корчуванням пенькiв. Помалу просуваешся вперед. Поки нема точок опори, все однаково важливо. Лише тодi, коли з’ясуеться, якi речi iстотнi, а якi не дуже, можеш рушити тим чи iншим слiдом.

Близько першоi години ночi Валландер дiйшов висновку, що слiдча група просуваеться навпомацки. Нiчого не прояснили розмови з Рут Ерiкссон i Свеном Тюреном. Еге ж, Гольгер Ерiкссон замовив мазут. Чотири кубометри. У цьому нема нiчого дивного та тривожливого. Досi невiдомi мотиви загадкового злому, про який торiк вiн заявив у полiцiю. Складання лоцii способу життя Гольгера Ерiкссона та його особистостi нiчого не дало слiдчому судну, хiба що можливiсть рухатися, слухаючись стерна. І далi це судно волiк буксир рутинних дiй. Слiдство ще не почало жити своiм життям. Бракувало вихiдних даних. Вiдомо, що двадцять першого вересня, у середу, пiсля десятоi вечора, Ерiкссон вийшов iз почепленим на шиi бiноклем. Уже була готова фатальна пастка. Вiн ступив на кладку й упав в обiйми смертi.

Коли вже нiхто не мав що сказати, Валландер спробував пiдбити пiдсумки. Увесь цей час вiн був пiд враженням, що на мiсцi вбивства якась рiч мала б напровадити на пояснення мотивiв злочину. Очi бачили те, чого не мiг витлумачити мозок. «Спосiб, – припустив Курт. – Щось пов’язане з цими бамбуковими кiлками. Вбивця послуговуеться свiдомо вибраною мовою. Навiщо вiн посадив людину на палi? Навiщо завдав собi стiльки труду?» Однак вiн тримав цi мiркування при собi. Надто вони невиразнi, поки що нема як викласти iх колегам. Наливши мiнеральноi води у склянку й вiдсунувши папери, Валландер розпочав мову.

– Ми й далi шукаемо провiдноi нитки. Маемо вбивство, нi в чому не схоже на iншi. Напрошуеться припущення, що мотиви злочину й сам злочинець – це щось таке, з чим ми досi не мали дiла. У певному сенсi стан справ подiбний до того, що склався минулого лiта. Тодi розгадати загадку допомогло те, що ми дивилися на справу широко й не прикипали очима до чогось одного. Так само нам треба робити й у цьому випадку.

Валландер звернувся до Лiзи Гольгерссон.

– Мусимо гарувати. Вже субота. Нiчого не вдiеш, усiм доведеться i сьогоднi, i завтра попрацювати з тим, що е пiд руками. Не можемо чекати до понедiлка.

Начальниця кивнула. Не заперечувала.

На тому нарада закiнчилася. Втомленi люди розiйшлися. У кiмнатi для засiдань затрималися Лiза Гольгерссон, Анн-Брiтт Геглунд i Курт Валландер, якому спало на думку, що принаймнi цього разу жiнки становлять бiльшiсть у його сферi стосункiв.

– З вами хотiв поговорити Пер Окессон, – сказала Гольгерссон.

Валландер пригадав, що мав йому зателефонувати, та забув.

– Подзвоню йому завтра, – вiдповiв вiн, докiрливо похитавши головою самому собi.

Гольгерссон одягла пальто. Було видно, що вона хоче ще щось додати.

– Чи вказуе щось на те, що вбивство скоiв божевiльний? – поцiкавилася вона. – Щоб ото нанизати людину на палi! Це ж суще середньовiччя.

– Не конче середньовiччя, – заперечив Валландер. – Пiд час Другоi свiтовоi вiйни застосовували такi ями з палями. Жорстокiсть i безумство не завжди ходять плiч-о-плiч.

Здавалося, начальниця не вдовольнилася цiею вiдповiддю. Спершись на одвiрок, вона придивлялася до пiдлеглого.

– Ви не переконали мене. Чи не звернутися б нам до судового психолога, який був тут улiтку? Якщо я правильно вас зрозумiла, з нього була велика користь.

Валландер не мiг заперечити, що Матс Екгольм вiдiграв важливу роль у цьому успiшному розслiдуваннi – допомiг скласти психологiчний портрет злочинця. Однак, як на Валландера, ще рано вдаватися до такого. Вiн взагалi остерiгався проводити паралелi.

– Мабуть, – непевно вiдповiв вiн. – Але, як гадаю, з цими запросинами треба трохи перегодити.

Гольгерссон допитливо глянула на Валландера.

– Ви не побоюетеся, що таке повториться? Що буде ще одна могила iз загостреними кiлками?

– Нi.

– А що ви скажете про Єсту Рунфельдта? Це вже друге зникнення.

Валландер раптом засумнiвався у своiй правотi, проте труснув головою. Та нi ж бо, навряд чи таке повториться. А може, все-таки зараз бажане видаеться за дiйсне?

Хто його зна.

– Очевидно, вбивство Гольгера Ерiкссона вимагало грунтовного приготування, – сказав вiн. – Такий злочин вдаеться скоiти тiльки один раз, та й то тiльки тодi, коли е сприятливi передумови. Наприклад, мае бути досить глибокий рiв i кладка через нього. Треба, щоб майбутня жертва мала звичку виходити ввечерi або на свiтанку дивитися на птахiв. Так, я свiдомо пов’язав зникнення Єсти Рунфельдта з убивством у Лединге. Але це головно для того, щоб перестрахуватися. Якщо я вiдповiдальний за це слiдство, то мушу застосовувати i ремiнь, i пiдтяжки.

Лiзу Гольгерссон здивував такий образний зворот. За плечима хихикнула Анн-Брiтт Геглунд.

– Здаеться, я зрозумiла, що ви маете на увазi, – кивнула Гольгерссон. – Але ви таки подумайте про спiвпрацю з Екгольмом.

– Гаразд, – згодився Валландер. – Не заперечую, що ви можете мати рацiю. Але, по-моему, ще рано його залучати. Результат засобу часто залежить вiд того, коли його вжити.

Гольгерссон пiдтакнула й застiбнула пальто.

– Вам теж треба виспатися, – зауважила вона. – Не засиджуйтеся за роботою.

– Пiдтяжки i ремiнь, – обiзвалася Геглунд, коли вони залишилися вiч-на-вiч. – Це ти вiд Рюдберга навчився?

Валландер не образився. Лишень знизав плечима й заходився збирати своi папери.

– Інколи випадае й самому щось придумати, – вiдповiв вiн. – Пригадуеш часи, коли ти прийшла сюди на роботу? Ти казала, що я багато чого знаю й можу передати тобi це знання. Мабуть, тепер ти зрозумiла, як жорстоко тодi помилялась?

Сiвши на стiл, вона розглядала своi нiгтi. Блiда, втомлена i, як на Валландера, негарна. Зате ретельна. І вiддана своiй роботi, а це рiдкiсть. У цьому Геглунд подiбна до нього. Кинувши купу паперiв на стiл, Валландер опустився на стiлець.

– Як ти дивишся на цю справу? – спитав вiн.

– Вона мене лякае.

– Чим?

– Жорстокiстю. Розрахунком. І невмотивованiстю.

– Гольгер Ерiкссон був багатiй. Усi свiдчать, що це був крутий бiзнесмен. Напевно мав ворогiв.

– Це не причина нахромляти його на палi.

– Ненависть може заслiпити. Як i заздрiсть. Або ревнощi.

Анн-Брiтт похитала головою.

– Уперше прийшовши на мiсце злочину, я вiдчула, що вбито не просто собi старигана. Не вмiю висловитися виразнiше. Таке в мене вiдчуття. І воно сильне.

Курт струсив iз себе втому. Сказано щось важливе. Воно якимсь чином перекликалося з думками, що снувалися йому самому.

– Веди далi. Розмiрковуй!

– Небагато можу додати. Вбито людину. Хто ii побачив, нiколи не забуде. Це було вбивство. Але не тiльки воно.

– Кожний убивця говорить своею мовою. Ти про це?

– Десь так.

– Маеш на увазi, що вiн хотiв нам щось передати?

– Можливо.

«Код, – подумав Валландер. – Ми ще не можемо розгадати його».

– Напевно, маеш рацiю, – згодився вiн.

Запала тиша. Валландер важко звiвся й знову заходився збирати документацiю. В око впав чийсь папiрець, що невiдь-як сюди потрапив.

– Це твiй? – поцiкавився iнспектор.

Вона глянула на аркушик.

– Це почерк Сведберга.

Валландер силкувався розшифрувати закарлюки, написанi олiвцем. Щось про пологове вiддiлення. Про якусь невiдому жiнку.

– Що це за нiсенiтниця? – пирхнув вiн. – Невже у Сведберга мае народитися дитина? Та вiн же нежонатий! У нього, либонь, i коханки нема.

Геглунд узяла папiрець i прочитала написане.

– Очевидно, хтось повiдомив, що якась жiнка ходила в пологовому вiддiленнi, переодягнувшись медсестрою, – сказала вона й повернула папiрець.

– Вiзьмемося за неi, коли матимемо час, – зiронiзував Валландер. Хотiв був викинути цю цидулку в кошик, але роздумав. Треба буде завтра вiддати ii Сведберговi.

Вони розсталися в коридорi.

– Хто пильнуе твоiх дiтей? – поцiкавився вiн на прощання. – Твiй чоловiк? Вiн удома?

– Нi, в Малi.

Валландер не знав, де воно, оте Малi. Але не став розпитувати.

Анн-Брiтт вийшла iз спорожнiлого полiцiйного вiддiлка. Курт поклав папери на стiл у своему кабiнетi й убрався в куртку. Дорогою до приймальнi вiн зупинився бiля поста чергового, де сидiв i читав газету самотнiй полiцай.

– Може, хтось телефонував у справi Лединге? – звернувся до нього Валландер.

– Нi.

Валландер iшов до свого автомобiля. Дув вiтер. Анн-Брiтт Геглунд так i не сказала, хто пильнуе ii дiтей. Довелося довго нишпорити в кишенях, поки знайшлися ключi вiд машини. Знайшовши iх, поiхав додому. Хоча й дуже втомився, однак сидiв на канапi й мiркував про подii минулого дня. Особливо про те, що наостанок мовила Геглунд. Що вбивство Гольгера Ерiкссона – це ще щось.

Та чи може вбивство бути чимсь iншим, нiж убивством?

Близько третьоi вiн лiг у постiль. Засинаючи, постановив зателефонувати батьковi й Лiндi.



Чверть по сьомiй вiн уже був у вiддiлку. Дорогою до свого кабiнету прихопив кухоль кави, а коли вiдчинив дверi, побачив рiч, якоi не помiтив увечерi. На стiльцi бiля вiкна стояв пакет. Придивившись до нього, Валландер згадав повiдомлення, знайдене у квартирi Єсти Рунфельдта. Отже, Ебба принесла з пошти те, що призначалось адресатовi. Повiсивши куртку, вiн почав зривати обгортку з пакета. У головi майнула думка, чи мае вiн на те право. Коли стало видно вмiст, Валландер задивився на нього, наморщивши лоба.

Повз вiдчиненi дверi кабiнету пройшов Мартiнсон.

Валландер гукнув до нього.

Мартiнсон став на порозi.

– Зайди-но, – сказав Валландер. – Зайди й подивися ось на це.




Роздiл 9


Колеги стояли, схилившись над картонною пачкою Єсти Рунфельдта. Їi вмiст видавався Валландеровi набором дротiв, розмаiтих цяцьок i маленьких чорних коробочок, невiдь для чого призначених. Натомiсть Мартiнсон добре знав, що це за штука, яку Єста Рунфельдт замовив, а полiцiя оплатила.

– Це сучасна апаратура для пiдслуховування, – пояснив вiн, узявши одну з коробочок.

Валландер недовiрливо глянув на нього.

– Невже можна придбати таку складну електронiку через фiрму поштових вiдправлень у Буросi?

– На поштове замовлення можна придбати що хоч, – вiдповiв Мартiнсон. – Минув той час, коли на поштi продавали всiлякий непотрiб. Може, й досi е такi фiрми. Але ось це приладдя справдi високоякiсне. Ми мали б перевiрити, чи не порушують закон адресанти й адресат. Імпорт таких речей пiдлягае суворим правилам.

Весь вмiст пачки вони виклали на Валландерiв стiл. І – на свiй великий подив – побачили, крiм «жучкiв», iще й пакетик iз магнiтним пензликом i стальними ошурками. Це означало тiльки одне – Рунфельдт мав намiр знiмати чиiсь вiдбитки пальцiв.

– Як це пояснити? – спитав Валландер.

Мартiнсон похитав головою.

– Дуже дивно.

– Навiщо квiткаревi прилади для пiдслуховування? Шпигувати за конкурентами – продавцями тюльпанiв?

– Ще дивнiше те, що йому знадобилося знiмати вiдбитки пальцiв.

Валландер наморщив лоба. Нiчого не розумiв. Обладнання дороге й технiчно досконале, якщо покладатися на Мартiнсонову оцiнку. Фiрма, що доставила це обладнання, звалася «Сек’юр» i мiстилася в Буросi, на вулицi Єтенгсвеген.

– Зателефонуймо туди, – запропонував Валландер. – Треба дiзнатися, чи не замовляв у них Рунфельдт iще щось.

– Гадаю, вони не дуже-то радо дiляться iнформацiею про своiх клiентiв. До того ж сьогоднi субота, ще й час раннiй.

– Ось телефонний номер цiлодобовоi служби замовлень, – сказав Валландер i тицьнув пальцем у супровiдний лист, що лежав у пачцi.

– Це номер автовiдповiдача. Я придбав садовий iнструмент через поштову фiрму в Буросi. Знаю, як вони працюють. Не думай, що там цiлу добу сидить телефонiстка.

Валландер розглядав один iз мiкрофончикiв.

– Чи воно не порушуе закон? Маеш рацiю, нам це треба з’ясувати.

– Мабуть, вiдразу дам тобi вiдповiдь. Маю в себе циркуляри на цю тему.

Мартiнсон вийшов i невдовзi повернувся з кiлькома тоненькими брошурками.

– Це з iнформацiйного вiддiлу Державного полiцiйного управлiння, – пояснив вiн. – Серед того, що там видають, е чимало непоганих речей.

– Читаю цi матерiали, коли е час. Інодi менi здаеться, що надто вже багато iх видають.

– Маемо рiч пiд назвою «Пiдслуховування як вимушений засiб у кримiнальному судочинствi», – сказав Мартiнсон i поклав на стiл одну з брошурок. – Але поки що нас бiльше цiкавить iнше. Ось воно. «Пам’ятка про пристроi пiдслуховування».

Погортавши пам’ятку, вiн зачитав:

– «За шведським законодавством, заборонено володiти, користуватися й торгувати пристроями для пiдслуховування». Очевидно, це означае, що iх також заборонено виготовляти.

– Це також означае, що «Сек’юр» незаконно iмпортуе i продае деякi товари, – вiдповiв Валландер. – Отже, маемо попросити наших буроських колег узятися до неi.

– Поштовi фiрми зазвичай працюють порядно. Припускаю, «Сек’юр» – це паршива вiвця, якоi охоче позбудуться конкуренти.

– Сконтактуйся з Буросом, – розпорядився Валландер. – Якнайскорiш.

Йому спала на думку квартира Рунфельдта. Там у шухлядах столiв i шаф не було нiчого схожого на пiдслуховувальне обладнання.

– Мабуть, варто попросити Нюберга подивитися на цi жучки, – розсудив вiн. – Наразi задовольнiмося тим, що знаемо. А воно вже й так видаеться дивним.

Мартiнсон згодився. Вiн теж не мiг утямити, навiщо здалися любителю орхiдей такi пристроi.

– Поiду до Лединге, – змiнив тему розмови Валландер, зсипавши iх у коробку.

– Я натрапив на одного такого, що понад двадцять рокiв працював на Гольгера Ерiкссона – продавав автомобiлi, – сказав Мартiнсон. – За пiв години зустрiнуся з ним у Сварте. Хто-хто, а цей чоловiк опише нам, яким був Ерiкссон.

Вони розiйшлись у приймальнi. Валландер нiс пiд пахвою Рунфельдтову пачку. Зупинився бiля Ебби.

– Що сказав мiй батько? – спитав вiн.

– Попросив мене передати, щоб ти неодмiнно зателефонував йому, якщо знайдеш на те час.

Валландер вiдразу набрався пiдозри.

– А вiн часом не зiронiзував?

Ебба серйозно подивилася на нього.

– Твiй батько дуже милий. Вiн глибоко шануе твою роботу.

Знаючи, що насправдi батькове ставлення до роботи зовсiм iнше, Валландер тiльки похитав головою. Ебба тицьнула пальцем у коробку.

– Я розрахувалася за неi зi своеi кишенi, – поскаржилася вона. – Нинi в полiцii нема коштiв на дрiбнi витрати.

– Залиш менi рахунок. Годиться, якщо дiстанеш вiдшкодування в понедiлок?

Еббу це задовольнило. Курт вийшов iз вiддiлка. Випогоджувалося, розповзався на клаптi густий покрив хмар. Заносилося на гарну ясну днину. Поставивши картонку на задне сидiння, Валландер рушив у дорогу з Істада. Освiтлена сонцем мiсцина справляла не таке вже й гнiтюче враження. На якусь мить угомонився неспокiй. Вбивство Ерiкссона видаеться безглуздим кошмаром, але ж мае бути якесь рацiональне пояснення цього злочину. Та й зникнення Рунфельдта не конче означае, що сталося лихо. Пристроi для пiдслуховування, якi невiдь-чого замовив цей квiткар, можна вважати парадоксальним пiдтвердженням того, що вiн живий. Не варто припускати, що Рунфельдт покiнчив iз собою. Його втiха майбутньою подорожжю – а про це запевнила Ваня Андерссон – нiяк не вписуеться у сценарiй ефектного зникнення й самогубства. Проминаючи яснi осiннi краевиди, Валландер докоряв собi за те, що iнодi надто вже легко пiддаеться своiм внутрiшнiм демонам.

Пiд’iхавши до Ерiкссоновоi садиби, вiн припаркував машину. Назустрiч рушив знайомий журналiст iз газети «Арбетет». Привiтавшись, той кивнув на коробку пiд пахвою Валландера.

– Несете в нiй розв’язок загадки?

– Нi. Щось iнше.

– Жарти жартами, але як iде слiдство?

– У понедiлок вiдбудеться пресконференцiя, а наразi нема про що говорити.

– Невже Ерiкссона кинули на загостренi стальнi труби? Валландер здивовано глянув на спiврозмовника.

– Хто вам таке розповiв?

– Один iз ваших колег.

Валландер не повiрив своiм вухам.

– Зайшло якесь непорозумiння. Не було нiяких стальних труб.

– Але його посадили на палi?

– Десь так.

– Щось на зразок катiвнi, викопаноi на землях Сконе?

– Я б не сказав.

– А що б ви сказали?

– У понедiлок буде пресконференцiя.

Газетяр похитав головою.

– Ви б менi хоч щось та й повiдомили.

– Ми тiльки-но розпочали слiдство. Можемо констатувати, що скоено вбивство. Поки що нема слiдiв, якими можна було б пiти далi.

– Жодного слiду?

– Наразi бiльш нiчого вам не повiдомлю.

Хоч-не-хоч, журналiст мусив задовольнитися цими словами. Валландер знав, що той напише те, що почув. Один iз небагатьох газетярiв, якi нiколи й нi в чому не перекручували Валландерових слiв.

Інспектор зайшов на бруковане подвiр’я. Вiддалiк над канавою майорiло покинуте пластикове покриття. Загорожi ще не знято. Пiд вишкою сновигав полiцай. Валландер подумав, що вже можна було б зняти охорону мiсця злочину. На пiдходi до будинку вiдчинилися дверi. На порозi став Нюберг у пластикових чохлах поверх чобiт.

– Я побачив тебе у вiкнi, – пояснив вiн.

Зразу видно, що в нього гарний настрiй. Провiщае благо для сьогоднiшньоi роботи.

– Я прийшов до тебе з пачкою, – озвався Валландер i переступив порiг. – Хочу, щоб ти подивився на неi.

– Що в неi спiльне з Гольгером Ерiкссоном?

– Ідеться про Єсту Рунфельдта. Власника квiтковоi крамницi.

Валландер поставив коробку на стiл. Нюберг вiдсунув набiк аркуша з вiршем i став виймати ii вмiст. Сказав вiн те саме, що й Мартiнсон. Це справдi обладнання для пiдслуховування. Причому досконале. Почепивши окуляри, Нюберг шукав штемпель краiни-виробника.

– Написано, що воно з Сингапуру, – зауважив вiн. – Але, скорiш за все, виготовлено деiнде.

– Де саме?

– У Штатах або Ізраiлi.

– Чому тодi вказано Сингапур?

– Про деякi компанii йде лиха слава, гiршоi не придумаеш. Ось вони по-рiзному залучаються до свiтового виробництва зброi й не розкривають своiх секретiв одна однiй, якщо нема потреби. В одних краiнах виготовляють деталi та вузли, у других складають готовi вироби, а в третiх ставлять штемпель виробника.

Валландер тицьнув пальцем у пристрiй.

– Що робити з цим причандаллям?

– Ним можна пiдслуховувати розмови у квартирi. Або в автомобiлi.

Валландер похитав головою.

– Єста Рунфельдт – торговець квiтами. Навiщо йому це?

– Знайди його i спитай, – вiдрiзав Нюберг.

Вони склали приладдя в картонку. Нюберг вишмаркався. Видно, добряче застудився.

– Трохи стримайся, – порадив Валландер. – Колись тобi теж треба виспатися.

– Все це через оту бiсову глину, – вiдповiв Нюберг. – Я застудився вiд того, що настоявся пiд дощем. Одного не розумiю. Невже це аж така неможлива рiч – змайструвати переносний дашок, щоб справно захищав вiд дощу навiть у наших погодних умовах?

– Напиши про це в наш тижневик – «Свенск полiс», – запропонував Валландер.

– А чи я маю на те час?

Питання залишилося без вiдповiдi. Вони обходили кiмнати.

– Я й досi не знайшов нiчого вартого уваги, – сказав Нюберг. – Але тут чимало закамаркiв i закапелкiв.

– Ще трохи побуду тут. Добре було б розглянутися.

Нюберг повернувся до своiх пiдручних. Валландер сiв бiля вiкна. Сонячне промiння зiгрiвало руку. Досi брунатну. Його погляд спинився на аркушi паперу. Власне, хто пише вiршi про середнього дятла? Валландер сягнув по аркуш i ще раз прочитав Ерiкссонового вiрша. Гарнi в ньому формулювання. Сам вiн колись пописував щось римоване в альбомах однокласниць, але нiколи не читав збiрок поезiй. Лiнда часто нарiкала, що в ii рiднiй оселi немае книжок. На те батько не мав що сказати. Валландер повiв очима по стiнах. Заможний торговець автомобiлями. Йому пiд вiсiмдесят. Писав вiршi. Цiкавився птахами. Аж так, що пiзно ввечерi чи рано-вранцi виходив iз дому виглядати зграi невидимих нiчних птахiв. Валландер обводив оком велику кiмнату. Сонце грiло лiву руку. Раптом на думку сплили уривки iз заяви про крадiжку, випорпаноi в архiвi. Зi слiв Ерiкссона, вхiднi дверi виламано ломом або чимсь подiбним. Заявник ствердив, що наче нiчого й не вкрадено. Стривай, там ще щось написано. Валландер шукав у пам’ятi, аж нарештi знайшов. Сейф залишився недоторканим. Інспектор пiдвiвся й рушив до однiеi зi спалень. Спинившись на порозi, звернувся до Нюберга, що стояв навколiшки бiля лiжка:

– Чи бачив ти тут якийсь сейф?

– Нi.

– Мав би бути. Пошукаймо.

Нюберг пiдвiвся, i стало видно, що вiн надiв наколiнники.

– Ти певен у цьому? – запитав вiн. – Досi я б його зауважив.

– Так. Цiлком певен.

Пiсля пiвгодинного методичного пошуку одному з експертових помiчникiв пощастило знайти сейф на кухнi, за поворотними дверцятами духовки. Той був вмурований у стiну й мав замок iз цифровим кодом.

– Здогадуюся, де шифр, – мовив Нюберг. – Видно, Ерiкссон побоювався, що на старi лiта його може пiдвести пам’ять.

Удвох вони пiдiйшли до письмового стола, в однiй iз шухляд якого Нюберг iще ранiше виявив папiрця iз записаними числами.

Пiсля кiлькох спроб набору замок сейфа клацнув. Експерт вiдступив, щоб iнспектор вiдчинив сам.

Валландер зазирнув усередину. І здригнувся. Вiдсахнувшись, наступив Нюберговi на пальцi.

– Що там? – прошипiв той.

Валландер дав знак пiдiйти й подивитися. Нюберг нахилився. Теж здригнувся. Але не вiдсахнувся.

– Схоже на людську голову, – сказав вiн.

Обернувшись до свого помiчника, зблiдлого вiд почутих слiв, Нюберг попросив принести лiхтарик. Інспектор та експерт стояли непорушно й чекали. Валландеровi запаморочилася голова. Кiлька разiв вiн глибоко вдихнув i видихнув. Нюберг допитливо придивлявся до нього. Нарештi принесли лiхтарик. Нюберг посвiтив. У сейфi справдi була голова з половиною шиi i з розплющеними очима. Засушена й поморщена. Не розпiзнати, кому вона належала – людинi чи мавпi. Там також лежало кiлька календарiв i нотатникiв. Тут нагодилася Анн-Брiтт Геглунд. З напруженоi зосередженостi спiвробiтникiв вона зразу втямила, що сталося щось важливе, i, не розпитуючи, мовчки стала за ними.

– Може, покликати фотографа? – спитав Нюберг.

– Зроби сам кiлька знiмкiв. Цього буде досить. Головне – це забрати ii звiдси, – вiдповiв Валландер i звернувся до Геглунд:

– У сейфi лежить голова. Засушена голова людини. Або ж мавпи.

Вона нахилилася й глянула всередину. І не здригнулась, як зауважив Валландер. Разом iз Анн-Брiтт вiн вийшов iз кухнi, щоб було бiльше мiсця Нюберговi та його пiдручному. Валландер вiдчув, що спiтнiв.

– Голова в сейфi, – озвалася вона. – Засушена чи нi, мавпяча чи нi, але як це витлумачити?

– Очевидно, Гольгер Ерiкссон був значно складнiшою особистiстю, нiж можна було подумати, – зауважив Валландер.

Вони чекали, поки Нюберг i його помiчник спорожнять сейф. Була дев’ята година ранку. Валландер розповiв про пачку з Буроса. Переглянувши ii вмiст, Геглунд задумалася, що б це могло означати. Удвох вони дiйшли висновку, що треба стараннiше оглянути Рунфельдтове помешкання, нiж це похапцем зробив Валландер. Найкраще було б, щоб для цього Нюберг на якийсь час вiдступив одного зi своiх пiдручних. Зателефонувавши до полiцiйного вiддiлка, Геглунд дiзналася, що за останнi днi данська полiцiя не дiставала повiдомлень про утопленикiв, знайдених на березi моря. У полiцii Мальме та Морськоi рятувальноi служби теж нема вiдомостей про таких мерцiв. О пiв на десяту Нюберг принiс усе те, що було у сейфi. Валландер вiдсунув набiк аркуш iз вiршем. На стiл лягли кiлька старих календарiв та записникiв, коробка з медаллю i зсохла поморщена голова, яка й привернула увагу всiх спiвробiтникiв. При денному свiтлi зникли всi сумнiви. Це людська голова. Чорна голова. Належала дитинi. Або ж пiдлiтковi. Розглядаючи ii крiзь лупу, Нюберг зауважив, що шкiра побита мiллю. Коли вiн нахилився до голови й понюхав ii, Валландер гидливо скривився.

– Хто розумiеться на засушених головах? – спитав Валландер.

– Хтось iз Етнографiчного музею, – вiдповiв Нюберг. – Нинi це Народний етнографiчний музей. Державне полiцiйне управлiння видало цiнну брошурку. У нiй написано, де можна дiзнатися про всiлякi рiдкiснi явища.

– Тодi ми зв’яжемося з цим музеем, – сказав Валландер. – Було б добре, якби ми вже в цi вихiднi знайшли знавця, що мiг би вiдповiсти на нашi запитання.

Нюберг заходився пакувати голову в полiетиленовий мiшечок. Валландер i Геглунд сiли за стiл i стали оглядати iншi предмети. На медалi, що лежала на шовковiй подушечцi, був напис французькою мовою. Нiхто з полiцаiв не зрозумiв, що вiн означае. Навiть Нюберг. У нього англiйська поганенька, а про французьку не варто й говорити. Тодi вони взялися до календарiв – старих, iз початку шiстдесятих рокiв. На форзацi одного з цих щорiчникiв вони розiбрали напис – «Гаральд Берггрен». Курт вичiкувально глянув на Анн-Брiтт. Вона похитала головою. Таке iм’я та прiзвище досi не фiгурувало в матерiалах слiдства. На берегах календарiв було кiлька записiв. Зазначено час. Інiцiали. В одному мiсцi стояло: «Г. Е.». Це було десятого лютого 1960 року. Понад тридцять рокiв тому.

Погортавши густо помережанi письмом сторiнки нотатника, Валландер побачив, що це щоденник. Перший запис датовано листопадом 1960-го, останнiй – липнем наступного року. Дрiбний нерозбiрливий почерк нагадав Валландеровi про забутий вiзит до окулiста. Позичивши збiльшувальне скло в Нюберга, iнспектор перекидав сторiнки й читав п’яте через десяте.

– Йдеться про Бельгiйське Конго, – виснував вiн. – Хтось там був пiд час вiйни. Як солдат.

– Гольгер Ерiкссон чи Гаральд Берггрен?

– Той другий.

Інспектор вiдклав щоденника набiк. Безперечно, це важлива рiч, яку треба уважно прочитати. Вони переглянулися. Валландер вiдчував, що Геглунд думае про те саме.

– Засушена голова людини, – мовив вiн. – І щоденник iз записами про вiйну в Африцi.

– І яма з палями, – додала Геглунд. – Наводить на думку про цю вiйну. У моему уявленнi засушенi голови пасують до людей на палях.

– У моему теж. Питання в тому, чи ця знахiдка напровадить нас на потрiбний слiд.

– Хто ж такий той Гаральд Берггрен?

– Ось це нам передусiм треба з’ясувати.

Згадавши, що Мартiнсон у Сварте вже, напевно, розмовляе з Ерiкссоновим давнiм знайомим, Валландер попросив Геглунд зателефонувати колезi на мобiльний. Вiдтепер треба брати до уваги все те, що якимсь чином може стосуватися Гаральда Берггрена. Вона набрала номер. Почекала. І крутнула головою.

– Вiн не ввiмкнув мобiльного.

Валландер розсердився.

– І як тут працювати гуртом, якщо нi до кого з нас не додзвонишся?

Інспектор усвiдомлював, що й сам грiшив – порушував засаду про доступнiсть. До нього чи не найважче додзвонитися. Принаймнi таке частенько траплялося. Але Геглунд змовчала.

– Я сконтактуюся з ним, – пообiцяла вона i пiдвелася.

– Гаральд Берггрен, – сказав Валландер. – Це дуже важливе iм’я та прiзвище. Для нас усiх.

– Я постараюся, щоб воно якнайчастiше спливало.

Опинившись на самотi, вiн засвiтив настiльну лампу. Вже мав розгорнути щоденник, аж раптом намацав щось вставлене пiд шкiряну обкладинку. Валландер обережно вийняв знiмок – чорно-бiлий, потертий i поплямований. Обiрвано один рiжок. Невiдомий фотограф зняв трьох усмiхнених молодикiв в одностроях. Згадалася свiтлина, побачена у Рунфельдтовiй квартирi: господар стоiть десь у тропiках, на тлi величезних орхiдей. Тут теж зовсiм не шведський краевид. Валландер приглядався до фото крiзь збiльшувальне скло. Цiлком певно, у цей час сонце стояло дуже високо в небi, бо не видно тiней. У засмаглих до чорноти молодикiв розстiбнутi сорочки й пiдкоченi рукави. У кожного стоiть рушниця в ногах. Усi трое сперлися на камiнь химерноi форми. За ним вiдкриваеться широкий простiр без чiтких обрисiв – небо над землею, покритою пiском i жорствою. Валландер розглядав обличчя. Цим хлопцям двадцять – двадцять п’ять рокiв. На зворотi фотографii нiчого не написано. Мабуть, цю фотографiю знято у той же час, коли писано щоденник. Десь на початку 1960-х рокiв. Про це свiдчать зачiски, нiхто з молодикiв не носив довгого волосся. Серед людей такого вiку не могло бути Гольгера Ерiкссона. На той час йому вже минуло сорок лiт.

Вiдклавши свiтлину, Валландер висунув одну з шухляд стола. Пам’ятав, що ранiше побачив у нiй конверт iз кiлькома фотографiями для паспорта, отож вийняв одну з них i поклав на стiл. Знято порiвняно недавно. На зворотi написано олiвцем: 1989 рiк. Гольгеровi Ерiкссону сiмдесят три. Шпичастий нiс, тонкi губи. Спробувавши подумки стерти зморшки й уявити молодше обличчя, Валландер повернувся до фотографii трьох молодикiв. Уважно розглядав iх, одного за одним. Той, що стояв лiворуч, чимсь подiбний до Ерiкссона. Інспектор вiдкинувся на спинку стiльця й заплющив очi. Гольгер Ерiкссон лежить мертвий у канавi. У його сейфi ми знаходимо засушену людську голову, щоденник i фотографiю. Враз Валландер випростався й розплющив очi. На думку прийшов злом, про який торiк заявив Ерiкссон. Сейф залишився недоторканим. «Припустiмо, – роздумував Валландер, – що злочинцевi було так само непросто знайти прихований сейф, як i нам. Припустiмо, що вмiст цього сховку був такий самий, як нинi. Очевидно, саме цього й шукав злодiй, але не знайшов, а далi вже й не пробував. А за рiк Гольгер Ерiкссон загинув».

Видавалося, що такi мiркування принаймнi почасти тримаються купи. Але одна обставина зводила нанiвець усi спроби знайти зв’язок мiж рiзними подiями. Злочинець мав би усвiдомлювати, що пiсля смертi Гольгера Ерiкссона рано чи пiзно хтось та знайде той сейф. Хоча б спадкоемець маетку.

А проте щось у цьому та й було. Хоч якийсь слiд.

Валландер знову придивився до свiтлини. Чоловiки усмiхаються. Цi усмiшки не змiнюються ось уже тридцять рокiв. А чи не сам Ерiкссон зняв це фото? Навряд, тодi вiн успiшно продавав автомобiлi в Істадi, Тумелiллi та Шебу. Не бував на вiйнi в далекiй Африцi. А може, бував? Досi вiдомо тiльки про частку Ерiкссонового життя.

Валландер задумливо розглядав щоденник, що лежав перед ним. Засунувши фотографiю в кишеню куртки, вiн узяв цей щоденник i пiшов до Нюберга, який обстежував ванну кiмнату.

– Ось цi нотатки я вiзьму з собою, – сказав iнспектор. – Календарi залишу.

– Чи допоможе це слiдству? – спитав Нюберг.

– Мабуть, так. Якщо хтось мене шукатиме, то скажеш, що я вдома.

Вийшовши на подвiр’я, Валландер побачив, що кiлька полiцаiв знiмають загорожу навколо мiсця вбивства. Протидощового навiсу вже не було.

За годину вiн сiв за кухонний стiл i став помалу читати щоденник.

Перший запис датовано двадцятим листопада 1960 року.




Роздiл 10


Минуло майже шiсть годин, поки Валландер прочитав увесь щоденник. Час вiд часу читання переривали телефоннi дзвiнки. О четвертiй дня на хвилинку заскочила Геглунд. Вiн старався, щоб такi перерви тривали якнайкоротше. З усього досi прочитаного цi записи були найцiкавiшi й водночас найжахiтливiшi. Оповiдь про кiлька рокiв життя людини впровадила Валландера в зовсiм чужий йому свiт. Хоча Гаральд Берггрен не належав до майстрiв пера, хоча в багатьох мiсцях вiн грiшив сентиментальнiстю, невиразнiстю, а то й безпораднiстю, зате змiст написаного i значимiсть пережитого затiнювали прикре враження вiд недоладних пасажiв, крiзь якi доводилося пробиратися. Валландер вiдчував, що цей щоденник допоможе зрушити слiдство з мiсця й зрозумiти, що сталося з Гольгером Ерiкссоном. Але водночас внутрiшне чуття раз у раз застерiгало, що такий слiд може завести на манiвцi, далеко вiд розв’язку. Вiдомо, що зазвичай iстина бувае сподiваною й несподiваною нараз. Завжди треба з’ясовувати, як належить трактувати рiзноманiтнi зв’язки та пов’язання. Крiм того, кожне кримiнальне розслiдування значно рiзниться вiд iнших принаймнi глибинною суттю, коли вдаеться проникнути крiзь оболонку поверхневоi схожостi.

У Берггреновому щоденнику описано вiйну. Читаючи, Валландер дiзнався iмена iнших двох молодикiв на знiмку, але так i не змiг добрати, хто е хто. Шведа Гаральда Берггрена, iрландця Террi О’Банiона i француза Сiмона Маршана сфотографував якийсь Рауль невiдомоi нацiональностi. Усi вони були найманцi й понад рiк воювали в Африцi. На самому початку записок зазначено, що пiд новий 1958 рiк у Стокгольмi Берггрен почув про кафе в Брюсселi, де можна налагодити зв’язок iз темним свiтом найманцiв. Не вказано, що саме привело туди молодого шведа за два роки. У своему щоденнику Гаральд Берггрен постае як людина з нiзвiдки. У нього немае батькiв, немае спогадiв, немае минулого. Автор виступае на порожнiй сценi. Можна виснувати одне: вiн, двадцятитрирiчний, розпачае над тим, що Гiтлер програв вiйну п’ятнадцять рокiв тому.

Тут Валландер i зупинився, натрапивши в текстi на слово «розпач» i кiлька разiв перечитавши речення: «Охоплюе розпач вiд поразки, якоi зазнав Гiтлер через своiх вiроломних генералiв». Треба з’ясувати, що й до чого. Це слово вагомо характеризуе Гаральда Берггрена. Про що воно свiдчить? Про полiтичнi переконання? Чи ще й про вразливiсть i розгубленiсть? Не вдалося знайти жодноi пiдказки, яка дозволила б зробити вибiр. Автор не дав нiяких пояснень. У червнi 1960 року вiн виiжджае потягом зi Швецii й на один день зупиняеться в Копенгагенi, щоб пiти до парку розваг «Тiволi». Теплого лiтнього вечора Берггрен танцюе з дiвчиною на iм’я Ірене, «гарненькою, але надто вже високою». Назавтра вiн уже в Гамбурзi, а наступного дня, дванадцятого червня 1960 року, приiжджае до Брюсселя. Десь за мiсяць вiн домагаеться свого – пiдписуе контракт як найманець i гордо вiдзначае, що дiстав грошi й поiде на вiйну. Берггрен почуваеться так, нiби ось-ось здiйсниться його заповiтна мрiя. Все це описано в щоденнику згодом, двадцятого листопада 1960 року. У цьому першому i найдовшому записi пiдсумовано подii, якi привели автора до мiсця, де вiн перебувае тепер. До африканського мiстечка Омеруту.

Наткнувшись на цю географiчну назву, Валландер заходився шукати старий шкiльний атлас i зрештою знайшов його на днi картонноi коробки, схованоi в шафi. А ось Омеруту вiн, звичайно ж, не знайшов. Однак залишив розгорнений атлас на кухонному столi i став читати далi.

Разом iз Террi О’Банiоном i Сiмоном Маршаном Гаральд Берггрен потрапив у вiйськовий пiдроздiл, що складався iз самих найманцiв. Про командира-канадця, у записках званого Семом, дуже скупо написано. Як видно, автор не дуже-то цiкавився тим, за що воюе. Та й сам Валландер мав туманне уявлення про вiйну у краiнi, що тодi – як i на картi у старому атласi – називалася Бельгiйським Конго. Гаральд Берггрен не вiдчував потреби виправдовуватися за свою участь у вiйнi. Тiльки ствердив, що воюе за свободу. Чию свободу? Цього вiн не уточнив. Натомiсть наголосив кiлька разiв – зокрема 11 грудня 1960-го i 19 сiчня 1961 року, – що не завагаеться застосувати зброю, якщо дiйде до бою проти шведських солдатiв iз миротворчих сил ООН. Берггрен ретельно фiксуе днi, коли йому видають платню. В останнiй день кожного мiсяця вiн скрупульозно пiдбивае пiдсумки: скiльки заробив, скiльки витратив i скiльки вiдклав. І залюбки записуе кожний трофей, який вдалося запопасти. Автор описав украй бридкий епiзод, коли найманцi вийшли на занедбану випалену плантацiю i в будинку натрапили на два гнилих, облiплених чорними мухами трупи, що лежали в лiжках. То були тiла бельгiйцiв – плантатора та його жiнки. Обом вiдрубали руки i ноги. Стояв жахливий сморiд. Найманцi не зважали на те. Обнишпорили житло й знайшли дiаманти та золотi прикраси, якi лiванський ювелiр згодом оцiнив на бiльш як двадцять тисяч крон. З цього приводу Берггрен зауважив, що вiйна виправдовуе себе добрими заробiтками. Тiльки один раз у щоденнику Гаральд Берггрен ставить запитання, чи мiг би вiн доробитися таких статкiв, якби залишився у Швецii й працював автомеханiком. І сам собi вiдповiдае: нi. Нiколи й нiзащо. Отож i далi завзято воюе.

Пройнятий нав’язливою iдеею заробляти грошi й вести iх точний пiдрахунок, Гаральд Берггрен був акуратний у ще однiй звiтностi.

Вiн убивав людей на цiй африканськiй вiйнi, записував iх кiлькiсть i дату смертi. Якщо була можливiсть наблизитися до трупа й роздивитися, то додавав уточнення: чоловiк, жiнка, дитина. І вказував мiсце, куди влучила куля. Раз у раз повторювалися цi пасажi, Валландер читав iх i проймався огидою та гнiвом. На цiй вiйнi Гаральд Берггрен був зайвим зайдою. Вiн дiставав платню за те, що убивав. Невiдомо, хто йому платив. Рiдко коли його жертвами ставали солдати, чоловiки в унiформi. Берггренова вiйськова частина вирушала в каральнi рейди по селах, жителi яких вважалися противниками свободи. Маючи обов’язок ii захищати, найманцi розстрiлювали людей, мародерили, а тодi вiдступали. Патрулi-вбивцi, усi як один европейцi, не вважали людьми тих, кого винищували. Берггрен не приховував зневаги до чорношкiрих. Із видимим задоволенням вiн вiдзначае, що «вони дають дьору, як одурiлi кози, коли ми пiдходимо. Але нашi кулi летять прудкiше».

Дiйшовши до цього рядка, Валландер був ладен жбурнути щоденника на стiну. Проте змусив себе читати далi, перепочивши й промивши подразненi очi. У цю мить, як нiколи, праглося мати за плечима той вiзит до окулiста й почепити такi потрiбнi окуляри.

За Валландеровими пiдрахунками, Гаральд Берггрен, якщо вiрити записам у його щоденнику, вбивав у середньому десятьох осiб за мiсяць. Повоювавши сiм мiсяцiв, захворiв на амебiаз i був доставлений лiтаком до лiкарнi в Леопольдвiлi. Там вiн у важкому станi пролежав кiлька тижнiв. На тому щоденниковi записи тимчасово перериваються. Потрапивши до лiкарнi, Берггрен мав на рахунку понад п’ятдесят жертв. Волiв убивати людей, нiж працювати автомеханiком у Швецii. Одужавши, вiн повернувся до своеi роти, а за мiсяць опинився в Омеруту. Разом iз Террi О’Банiоном та Сiмоном Маршаном вiн стоiть перед каменем, тобто не каменем, а термiтником, i якийсь Рауль фотографуе iх.

Валландер стояв iз цiею фотографiею бiля кухонного вiкна. Вiн нiколи не бачив термiтника, але зрозумiв, що у щоденнику йдеться саме про цей знiмок, i став читати далi.

За три тижнi вони потрапили в засаду, i Террi О’Банiон загинув. Їм довелося вiдступити, причому безладно, неорганiзовано. Це була панiчна втеча.

Валландер спробував знайти ознаки боягузтва в Гаральда Берггрена. Був певен, що той боявся. Але цей найманець приховував свiй страх. Написав тiльки, що полеглих поховали в кущах i поставили на могилах простi дерев’янi хрести. Вiйна тривае. Найманцi розстрiлюють стадо мавп. Іншим разом збирають крокодилячi яйця на березi рiчки. Берггреновi заощадження досягають тридцяти тисяч крон.

І тут улiтку 1961 року все раптом закiнчилося. Несподiвано обриваються записи у щоденнику. Мабуть, для Гаральда Берггрена це теж стало несподiванкою. Очевидно, вiн вважав, що ця дивна вiйна в джунглях триватиме вiчно. В останнiй нотатцi описано поспiшний вилiт воякiв iз Конго вночi, у транспортному лiтаку з погашеними вогнями. Причому в ньому вiдмовив один двигун зразу ж пiсля злету зi смуги, яку вони розчистили в хащах. І на тому кiнець. Складаеться враження, що Берггрен втомився писати або вже не мае що сказати. Усе обриваеться в лiтаку, i не знати, куди вiн летить в африканськiй ночi. Завмирае звук двигуна, i зникае сам Гаральд Берггрен.



Минула п’ята, вечорiло. Валландер випростав спину i вийшов на балкон. З-над моря насувала завiса хмар. Знову задощить. Снувалися думки про щоденник. Чому вiн разом iз засушеною головою опинився в Ерiкссоновому сейфi? Якщо автор записок досi живий, то йому нинi п’ятдесят iз гаком. Змерзнувши на балконi, Валландер повернувся до кiмнати й зачинив за собою дверi. Тодi сiв на канапу. Болiли очi. Для кого писав Гаральд Берггрен? Для себе чи для когось iншого?

Чогось тут очевидно бракувало.

Годi було втямити, чого саме. Молодик провадить щоденник, воюючи далеко в Африцi. Часто вдаеться до дуже докладних описiв, але водночас у чомусь недовершених. Валландер нiяк не мiг вiдчитати цiеi недовершеностi мiж рядками.

Здогадався аж тодi, коли Анн-Брiтт Геглунд вдруге подзвонила у дверi. Побачивши ii на порозi, iнспектор враз утямив, чого не вистачае у щоденнику. У ньому описано свiт, де панують чоловiки, а жiнки – або покiйницi, або бiженки. Крiм хiба що Ірене, з якою Берггрен познайомився в копенгагенському парку «Тiволi». Отiеi гарненькоi, але занадто високоi. Автор пише про вiльнi днi в рiзних мiстах Конго, де вiн напивався i встрявав у бiйки. Але жiнок не згадуе. Тiльки Ірене.

Валландер не мiг позбутися враження, що це щось та й означае. Гаральд Берггрен був молодий, коли помандрував до Африки. Вiйна – це пригоди. А у свiтi юнакiв i молодикiв жiнки – важливий складник пригод.

Над цим варто помiркувати. І наразi тримати цi мiркування при собi.

Геглунд прийшла повiдомити, що разом iз Нюберговим помiчником обшукала квартиру Єсти Рунфельдта. Там не знайшлося нiчого такого, що могло б пояснити, чому вiн купив пристрiй для пiдслуховування.

– У свiтi Єсти Рунфельдта е тiльки орхiдеi, – ствердила вона. – У мене склалося враження, що це приемний удiвець, вiдданий своiй пристрастi.

– Його дружина втопилася.

– Це була красуня. Я бачила iхню весiльну фотографiю.

– Мабуть, варто з’ясувати, як i чому це сталося, – зауважив Валландер.

– Мартiнсон i Сведберг намагаються зв’язатися з його дiтьми, – сказала Анн-Брiтт. – Питання в тому, чи не пора нам вважати Рунфельдта пропалим безвiсти й серйозно поставитися до його зникнення.

Валландер уже мав телефонну розмову з Мартiнсоном. Той ще ранiше поговорив iз Рунфельдтовою дочкою. Вона нiзащо не вiрить у те, що батько мiг би добровiльно зникнути, i дуже хвилюеться. Знала, що вiн збирався у подорож до Найробi, i гадала, що вiн досi там.

Інспектор згодився з Геглунд, i так зникнення Єсти Рунфельдта стало важливою справою для iстадськоi полiцii.

– Тут дуже багато чого не в’яжеться докупи, – сказав вiн. – Сведберг мае подзвонити, як тiльки йому вдасться побалакати з Рунфельдтовим сином. Той, здаеться, вiдпочивае на дачi десь у Гельсингландi, а там немае телефона.

Удвох вони постановили скликати збори в недiлю пополуднi. Геглунд пообiцяла це влаштувати. Тодi Валландер переказав iй змiст щоденника – неквапно i якнайдокладнiше, щоб ця розповiдь стала йому самому своерiдним резюме прочитаного.

– Гаральд Берггрен, – мовила вона, вислухавши до кiнця. – Чи не вiн скоiв цей злочин?

– У всякому разi колись вiн заробляв грошi на тому, що коiв жорстокi злочини. Цей щоденник страшно читати. Ймовiрно, нинi Берггрен боiться, що вийде наяву змiст його записок.

– Одне слово, ми мусимо його знайти. Це наше першорядне завдання. Але як i де почати пошук?

Валландер кивнув.

– Щоденник лежав у сейфi Ерiкссона. Наразi це найчiткiший слiд. Але не варто забувати, що треба покладатися не тiльки на передумови, а й на iнтуiцiю.

– Ти ж знаеш, що це не так, – здивувалася Геглунд. – Коли ми знаходимо слiд, то це вже конкретна передумова, а не щось iнтуiтивне.

– Це просто засторога, – ухильно вiдповiв Валландер. – На випадок, коли ми помиляемося, розглядаючи передумови.

Вона вже ладна була пiти, коли озвався телефон. Дзвонив Сведберг, що вже побалакав iз сином Єсти Рунфельдта.

– Вiн дуже стривожився, – сказав Сведберг. – Хотiв зразу ж сiсти в лiтак i прилетiти сюди.

– Коли вiн востанне говорив iз батьком?

– За кiлька днiв перед вiд’iздом до Найробi. Тобто перед запланованим вiд’iздом. Усе було так, як повелося. Зi слiв сина, батько завжди тiшився майбутнiми подорожами.

– Про це ми вже чули.

Валландер передав трубку Анн-Брiтт Геглунд, щоб повiдомила колегу про завтрашнi збори. Коли вона закiнчила розмову, Валландер згадав, що досi не вiддав Сведберговi папiрця з нотатками про жiнку, яка дивно поводилася в пологовому вiддiленнi Істадськоi лiкарнi.

Анн-Брiтт поспiшала додому, до дiтей. Залишившись на самотi, Курт зателефонував батьковi й умовився зустрiтися з ним завтра, рано-вранцi. Той уже видрукував фотографii, якi назнiмав своею старосвiтською камерою.

Решту суботнього вечора Валландер пiдсумовував усе вiдоме про вбивство Ерiкссона. Водночас розмiрковував про зникнення Рунфельдта. Тривожився, не знаходив собi мiсця й нiяк не мiг зосередитися.

Наростало передчуття, що слiдство досi топчеться на побережжi чогось дуже великого i важливого.

І це передчуття не давало нi хвилини спокою.

На дев’яту вечора втома вже позбавила змоги думати. Вiдсунувши набiк свого записника, вiн зателефонував дочцi. Сигнали лунали в порожнечi. Лiнди нема вдома. Тодi Валландер одягнув теплу куртку й вирушив до центру мiста, де повечеряв у китайському ресторанi. Там було як нiколи людно. Не дивно, сьогоднi суботнiй вечiр. Пiсля випитоi карафки вина зразу ж заболiла голова. По дорозi додому знову почався дощ.

Вночi привидiвся сон про той страшний щоденник. Немовби Валландер опинився в нестерпнiй духотi й кромiшнiй темрявi, з якоi в нього вицiлюе карабiном Гаральд Берггрен.



Валландер прокинувся рано.

Дощ ущух. Знову випогодилося.

О чверть по сьомiй вiн сiв у машину й поiхав до Ледерупа, на зустрiч iз батьком. У ранковому свiтлi краевид поставав чiтким i ясним. Заманити би батька й мачуху на прохiдку узбережжям. Незабаром так похолоднiе, що годi буде й думати про це.

Завдав прикрощiв той сон останньоi ночi. На сьогоднiшнiх зборах конче треба розробити план дiй, за яким можна буде шукати вiдповiдi на всiлякi запитання. Дуже важливо з’ясувати, хто такий Гаральд Берггрен i де вiн тепер. Нехай навiть згодом виявиться, що це хибний слiд.

Коли Курт заiхав на подвiр’я батька, той уже вийшов назустрiч i стояв на сходах. Не бачився з сином пiсля повернення з Рима. На кухнi Гертруда вже приготувала снiданок. Утрьох вони переглянули знiмки, серед яких було багато нечiтких. На деяких головна тема не вмiстилась у кадрi. Але батько очевидно тiшився й гордився ними, тож Курт схвально кивав головою.

Одна фотографiя вiдрiзнялася вiд iнших. Останнього вечора в Римi ii зробив офiцiант. Щойно повечерявши, батько i син сiли поруч. На бiлiй скатертинi стоiть недопита пляшка червоного вина. Обидва усмiхаються в об’ектив.

Якусь мить у синовiй пам’ятi мерехтiло блякле фото iз Берггренового щоденника. Геть такi думки. Зараз хочеться дивитися на себе й батька. Ця свiтлина раз i назавжди пiдтвердила те, що Курт спостерiг в Італii.

Вони з батьком схожi. Бiльше того – дуже схожi.

– Я хотiв би мати копiю цього знiмка, – сказав Валландер-молодший.

– Я вже ii зробив, – радо вiдповiв Валландер-старший i простягнув йому конверта.

Поснiдавши, вони перейшли до студii. Батько якраз закiнчував роботу над пейзажем iз глухарем. Цього птаха вiн завжди писав останнiм.

– Скiльки картин ти написав за все свое життя? – поцiкавився Курт.

– Ти питаеш це кожного разу, коли буваеш у мене. Як менi iх полiчити? Та й навiщо? Головне, що всi вони подiбнi. Дуже подiбнi.

Син давно вже збагнув, що е лише одне можливе пояснення цiеi подiбностi. У такий спосiб батько заклинае весь навколишнiй свiт проти змiн. На своiх картинах вiн опанував навiть сонце. Воно нерухоме, неначе прибите цвяхами до неба, завжди на тiй самiй висотi над гiрськими хребтами, порослими лiсом.

– Чудова мандрiвка нам випала, – зауважив Курт, спостерiгаючи, як батько змiшуе фарби.

– Я ж сказав наперед, що такою вона й буде. Без неi ти помер би, так i не побачивши Сикстинськоi каплицi.

Курт помiркував, чи варто розпитувати батька про його самотню прогулянку однiеi з останнiх ночей у Римi. Нi, не варто. Це батькова таемниця, до якоi нiкому нема дiла, крiм нього самого.

Курт запропонував поiхати до моря. На його подив, батько вiдразу ж згодився. Натомiсть мачуха вважала за краще залишитися вдома. О десятiй обидва Валландери виiхали до Сандгаммарена. Тут майже не було вiтру. Вони рушили до узбережжя. Коли проминали останню скелю, батько взяв Курта пiд руку. І ось перед очима вiдкрилося море. Пляж був майже порожнiй. Вдалинi кiлька осiб бавилось iз собакою. Ото й усе.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/henning-mankell/p-yata-zhinka/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Снiдати швидко (англ., iт.). (Тут i далi прим. перекл.)




2


Пiзно (iт.).




3


Італiйська виноградна горiлка.




4


Взято з циклу Наталi Забiли «Приспiвки».