Пiсля падiння Деннiс Лiгейн Журналiстка Рейчел Чайлдс-Делакруа, iнтелiгентна тендiтна жiнка, стрiляе у свого чоловiка Браяна. Мотив? Їй зiрвало дах вiд правди, що стала громом серед ясного неба. Але смертю чоловiка все не закiнчилося. До Рейчел навiдуються небезпечнi та впливовi люди. Вони шукають Браяна, щоб забрати в нього якийсь ключ. І якщо Рейчел дороге власне життя, вона мусить знайти ключ першою. А вiн пiшов на дно разом iз трупом Браяна. Однак найбiльшим шоком е те, що тiло чоловiка… зникло. Обережно! Ненормативна лексика! Деннiс Лiгейн Пiсля падiння © Dennis Lehane, 2017 © Unsplash.com / Engin Akyurt; Сristian Palmer, обкладинка, 2021 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 * * * Пам’ятi Девiда Вiкгема, принца Провiденса та справдi крутого хлопця When you just give love and never get love you’d better let love depart I know it’s so, and yet I know I can’t get you out of my heart.     Баддi Джонсон. Since I fell for you[1 - Твоя любов даремна знов? / Їi ти краще вiдпусти. / Я знаю, це так, i все ж нiяк / Не можеш ти з мого серця пiти (пiсня «Вiдколи я на тебе запав»). – Тут i далi прим. перекл.] Я виступаю в масцi.     Рене Декарт Пролог. Пiсля «Сходiв» Одного травневого вiвторка Рейчел на тридцять п’ятому роцi життя застрелила свого чоловiка. Вiн незграбно позадкував iз чудернацькою впевненiстю на обличчi, нiби в глибинi душi завжди знав, що вона так вчинить. А ще вiн видавався здивованим. Вона гадала, що теж видаеться здивованою. Їi мати не здивувалася б. Їi мати, яка так i не вийшла замiж, написала знамениту книжку про те, як зберегти шлюб. Їi роздiли було названо на честь стадiй, якi докторка наук Елiзабет Чайлдс визначала в кожних стосунках, що починалися зi взаемного потягу. Книжка мала назву «Сходи» та стала такою успiшною, що ii матiр умовили (вона казала «змусили») написати два продовження: «Пiднятися сходами знов» i «Сходинки: збiрник вправ», кожне з яких продавалося гiрше за попередню книжку. Потай ii мати вважала всi три книжки «емоцiйно незрiлим шарлатанством», але все-таки плекала тужливу нiжнiсть до «Сходiв», бо, пишучи iх, не усвiдомлювала, як мало знае насправдi. Вона сказала це Рейчел, коли Рейчел було десять. Того ж лiта, напившись коктейлiв по обiдi, вона сказала доньцi: «Чоловiк – це iсторii, якi вiн про себе розповiдае, i здебiльшого цi iсторii брехливi. Нiколи не придивляйся надто пильно. Якщо ти викриеш його брехню, це принизить вас обох. Найкраще просто терпiти цi бздури». Тодi мати поцiлувала Рейчел у макiвку. Погладила по щоцi. Сказала iй, що вона в безпецi. Коли було опублiковано «Сходи», Рейчел було сiм. Вона пам’ятала нескiнченнi телефоннi дзвiнки, круговерть подорожей, вiдродження материноi залежностi вiд курiння й вiдчайдушнi, витонченi чари, що ii накрили. Вона пам’ятала, як вiдчувала, що ii мати, яка нiколи не була щасливою, iз досягненням успiху стала ще сердитiшою, та висловити цього вiдчуття Рейчел практично не могла. Багато рокiв по тому вона запiдозрить, що слава та грошi просто позбавили матiр можливостi виправдовувати свое невдоволення. Їi мати, яка генiально аналiзувала проблеми чужих людей, нiколи не здогадувалась, як поставити дiагноз самiй собi. Тож вона все життя шукала розв’язкiв проблем, якi народжувалися, зростали, жили та вмирали в межах ii власних кiсток. У сiм рокiв, та й навiть у сiмнадцять, Рейчел, звичайно, нiчого про це не знала. Вона знала одне: ii мати – нещасна жiнка, отже, вона сама – нещасна дитина. Свого чоловiка Рейчел застрелила в човнi в Бостонськiй бухтi. Їi чоловiк тримався на ногах зовсiм недовго (сiм секунд? десять?), а тодi перекинувся через корму та впав у воду. Але в цi останнi секунди в його очах вiдобразилася цiла низка емоцiй. Вiдчай. Жаль до себе. Жах. Забуття – таке потужне, що воно омолодило його на тридцять рокiв i обернуло на десятирiчного хлопчика в неi на очах. Звичайно ж, гнiв. Обурення. Раптова й несамовита рiшучiсть – нiби вiн буде в нормi, з ним усе буде гаразд, вiн прорветься, хоча з його серця на долоню, яку вiн склав кiвшиком пiд серцем, ллеться кров. Вiн же як-не-як сильний, створив усе цiнне у своему життi самою лише силою волi i здатен силою волi вирватися з цього. А тодi до нього почало доходити: нi, вiн не здатен. Коли вiн подивився просто на неi, заявило про себе та притлумило всi iншi емоцii найбiльш незбагненне з почуттiв. Любов. Це було неможливо. І все ж… Їi не можна було сплутати нi з чим. Несамовиту, безпорадну, чисту. Вона розквiтала й розбризкувалася разом iз кров’ю на його сорочцi. Вiн самими губами вимовив, як часто вимовляв, звертаючись до неi з iншого кiнця велелюдного примiщення: «Я. Тебе. Кохаю». А тодi впав iз човна та зник пiд темною водою. Якби хтось запитав ii за два днi до того, чи кохае вона свого чоловiка, вона сказала б: «Так». Власне, якби хтось поставив iй те саме запитання, коли вона тиснула на спусковий гачок, вона б теж сказала: «Так». Їi мати написала про це один роздiл – Роздiл 13, «Неузгодженiсть». А може, тут бiльше пiдходив наступний роздiл – «Смерть старого сюжету»? Рейчел точно не знала. Інколи вона iх плутала. Рейчел у дзеркалi. 1979—2010 1. Сiмдесят трое Джеймсiв Рейчел народилася в долинi Пiонерiв на заходi Массачусетсу. Ця долина була вiдома як регiон П’яти коледжiв: Амгерсту, Гемпширу, Маунт-Голiоку, Смiту та Массачусетського унiверситету, – i там працювали двi тисячi викладачiв, якi навчали двадцять п’ять тисяч студентiв. Рейчел виросла у свiтi кав’ярень, мiнiготелiв, просторих общинних земель i дощатих будинкiв iз верандами по всьому периметру й затхлими горищами. Восени щедро падало листя, захаращуючи вулицi, сиплючись на тротуари й забиваючи прогалини в огорожах. Узимку снiг iнколи огортав долину такою глибокою тишею, що вона сама по собi ставала звуком. У липнi та серпнi листоноша iздив на велосипедi зi дзвоником на кермi, а ще приiздили туристи, яких цiкавили лiтнiй театр i полювання на антикварiат. Їi батька звали Джеймс. Бiльше вона не знала про нього майже нiчого. Їй пригадувалося, що волосся вiн мав хвилясте й темне, а всмiхався несподiвано й невпевнено. Вiн щонайменше двiчi водив ii на майданчик iз темно-зеленою гiркою, над яким так низько нависали беркширськi хмари, що йому доводилося стирати з гойдалки осiлу на нiй вологу, перш нiж садовити туди доньку. Пiд час однiеi з цих поiздок вiн розсмiшив ii, та як, вона згадати не могла. Джеймс працював викладачем в одному з коледжiв. Вона гадки не мала, у якому та ким вiн був: ад’юнктом, асистент-професором чи доцентом на шляху до безстрокового контракту. Вона навiть не знала, чи викладав вiн у котромусь iз П’яти коледжiв. Вiн мiг працювати в Беркширi чи Спрiнгфiлдському технiчному мунiципальному коледжi, Грiнфiлдському мунiципальному коледжi чи Вестфiлдському державному унiверситетi або ж у будь-якому з десятка iнших вишiв i дворiчних коледжiв регiону. Їi мати, коли Джеймс iх покинув, викладала в Маунт-Голiоку. Рейчел тодi було майже три роки, i вона нiколи не могла сказати напевне, бачила вона на власнi очi, як ii батько того дня вийшов iз дому, чи просто уявляла це, щоб залiкувати рану, якоi завдало його зникнення. Вона чула, як iз-за стiни маленького будиночка на Вестбрук-роуд, що його вони винаймали того року, долинав голос ii матерi: «Чуеш? Вийдеш за тi дверi – i я тебе викреслю». Невдовзi пiсля того по сходах iззаду загупала важка валiза, а тодi рiзко зачинилася скриня. У невеличкiй автiвцi з хрипом i свистом ожив холодний мотор, тодi по зимовому листi й замерзлому болотi захрускотiли шини, а далi… тиша. Можливо, ii матерi не вiрилося, що вiн справдi пiде. Можливо, коли вiн пiшов, вона запевнила себе, що вiн повернеться. Коли ж вiн не повернувся, ii розпука перетворилася на ненависть, а ii ненависть стала бездонною. – Вiн пiшов, – сказала вона, коли Рейчел рокiв у п’ять почала докучати iй запитаннями про те, де вiн. – Вiн не хоче мати з нами нiчого спiльного. І це не страшно, сонечку, бо вiн не конче мае нас визначати. – Вона стала на колiна перед Рейчел i заправила iй за вухо волосинку, що вибилася iз зачiски. – І вiднинi не говорiмо бiльше про нього. Згода? Та Рейчел, звичайно, говорила й питала про нього. Спершу це дратувало ii матiр: у ii очах вiдображався несамовитий, панiчний жах, вiд якого в неi роздувалися нiздрi. Та врештi на змiну цьому панiчному жаху прийшла дивна, малесенька усмiшка. Така малесенька, що ii й усмiшкою важко було назвати: у неi просто злегка пiдiймався правий бiк вуст, i це чомусь видавалося самовдоволеним, гiрким i водночас переможним. Лише багато рокiв по тому Рейчел зрозумiе: ця усмiшка з’явилася тодi, коли ii мати вирiшила (свiдомо чи несвiдомо, вона так i не дiзнаеться) зробити особу ii батька головним полем бою у вiйнi, що задавала тон усiй юностi Рейчел. Мати обiцяла Рейчел назвати Джеймсове прiзвище того дня, коли iй виповниться шiстнадцять, за умови що дiвчина продемонструе зрiлiсть, яка вказуватиме на ii здатнiсть це витримати. Та того лiта, перед самим своiм шiстнадцятирiччям, Рейчел заарештували у краденiй автiвцi разом iз Джеродом Маршаллом, з яким вона пообiцяла матерi бiльше не зустрiчатися. Наступною призначеною датою став ii випуск зi старшоi школи, та iй пощастило, що вона взагалi змогла випуститися, вскочивши того року в халепу через екстазi на напiвофiцiйнiй шкiльнiй вечiрцi. От як вона пiде до коледжу – спершу до мунiципального, щоб пiдвищити оцiнки, а тодi до «справжнього», – сказала ii мати, тодi вона, може, i скаже. Вони постiйно через це сперечалися. Рейчел волала, ламала речi, а усмiшка ii матерi невпинно холонула й меншала. Мати не раз питала Рейчел: «Нащо?» «Нащо тобi це знати? Нащо тобi зустрiчатися з незнайомцем, який нiколи не вкладався у твое життя чи твою фiнансову безпеку? Може, перш нiж пiти у свiт шукати людину, яка не може вiдповiсти на жодне запитання та принести тобi спокiй, варто подумати, що в тобi самiй е такого, що робить тебе такою нещасною?» «Таж вiн – мiй батько!» – не раз кричала Рейчел. «Вiн – не твiй батько, – казала ii мати елейно-спiвчутливим тоном. – Вiн – мiй донор сперми». Так вона висловилася наприкiнцi однiеi з найжахливiших iхнiх сварок, Чорнобильськоi катастрофи у свiтi суперечок мiж матерями й доньками. Рейчел, здавшись, сповзла по стiнi вiтальнi й прошепотiла: «Ти мене вбиваеш». «Я тебе захищаю», – сказала ii мати. Рейчел пiдвела погляд i з жахом зрозумiла, що ii мати в це вiрить. А ще, що було значно гiрше, визначае себе через це переконання. Коли Рейчел навчалася на третьому курсi в Бостонi й сидiла на «Вступi до британського лiтературознавства вiд 1550 року», ii мати поiхала на червоне свiтло в Нортгемптонi i в бiк ii «сааба» врiзалась автоцистерна, що iхала на максимальнiй дозволенiй швидкостi. Спершу були побоювання, що в ходi цiеi аварii було пробито корпус автоцистерни, та цього, як виявилося, не сталося. Отож вогнеборцям i рятувальникам, якi приiхали аж iз Пiттсфiлда, стало легше на душi: автоцистерну щойно наповнили по вiнця, а те перехрестя було розташоване в густозаселеному районi неподалiк будинку для людей похилого вiку i пiдготовчоi школи на цокольному поверсi. Водiй автоцистерни вiдбувся легким шоком i розривом зв’язки у правому колiнi. Елiзабет Чайлдс, славетна колись письменниця, померла вiдразу пiсля зiткнення. Хоча ii слава по всiй краiнi вже давно згасла, та на мiсцевому рiвнi ii зоря досi яскраво горiла. І «Беркшир iгл», i «Дейлi Гемпшир газетт» розмiстили ii некролог на другiй шпальтi першоi сторiнки, а на похорон прийшло чимало людей, проте на поминальному обiдi в ii будинку опiсля вiдвiдувачiв уже було не так багато. Бiльшу частину заготовленоi для гостини iжi Рейчел зрештою пожертвувала мiсцевому притулку для безхатькiв. Вона поспiлкувалася з кiлькома материними друзями – здебiльшого жiнками та одним чоловiком, Джайлзом Еллiсоном, який викладав полiтологiю в Амгерстi та, як уже давно пiдозрювала Рейчел, часом був коханцем ii матерi. Вона здогадувалася, що ii припущення правильне, iз того, як жiнки придiляли Джайлзовi особливу увагу та як мало вiн говорив. Вiн, зазвичай говiркий, знов i знов розмикав губи, неначе бажаючи заговорити, але тодi передумував. Вiн оглядав будинок так, неначе впивався ним, неначе його опорядження було йому знайоме й колись його втiшало. Неначе воно було всiм, що зосталося вiд Елiзабет, а вiн осмислював те, що бiльше нiколи не побачить нi цього опорядження, нi ii. Вiн стояв дощовоi квiтневоi днини на тлi вiкна зали, що виходило на Олд-Мiлл-лейн, i Рейчел вiдчула, як iй стае страшенно шкода Джайлза Еллiсона, який раптом постарiв, наблизившись до пенсii i нiкчемностi. Вiн сподiвався, що пройде цю iнiцiацiю разом з ущипливою левицею, та тепер проходитиме ii сам. Сумнiвно, що вiн знайде таку ж розумну й запальну партнерку, як Елiзабет Чайлдс. Вона ж вiдзначалася своерiдною нав’язливою, в’iдливою осяйнiстю. Вона не входила до примiщень, а влiтала. Не зверталася до друзiв i колег, а збирала iх навколо себе. Вона нiколи не дрiмала, рiдко здавалася втомленою, i нiхто не мiг пригадати, щоб вона бодай раз хворiла. Коли Елiзабет Чайлдс виходила з примiщення, це вiдчували навiть тi, хто приходив пiсля того. Коли Елiзабет Чайлдс покинула свiт, це сприймалося так само. Рейчел iз подивом усвiдомила, яка неготова вона була до втрати матерi. Їi мати була багато ким, i здебiльшого донька не вважала це чимось добрим, але вона завжди була однозначно присутня. А тепер вона однозначно – i просто жахливо – зникла. Та все ж давне запитання нiкуди не подiлось. А зi смертю матерi Рейчел позбулася можливостi легко дiзнатися вiдповiдь на нього. Може, Елiзабет i не бажала надавати цю вiдповiдь, але вона, поза сумнiвом, ii знала. Тепер ii, можливо, не знав нiхто. Хай як добре Джайлз, ii друзi, агент, видавець i редактор знали Елiзабет Чайлдс (а всi вони, схоже, знали ii в iпостасi, що мала невеликi, проте вкрай важливi вiдмiнностi вiд тiеi жiнки, яку знала Рейчел), нiхто з них не знав ii довше, нiж Рейчел жила на свiтi. – Якби ж то я знала щось про Джеймса, – сказала якось, звертаючись до Рейчел, Енн Марi Мак-Каррон, найдавнiша подруга Елiзабет у цiй мiсцевостi, коли вони достатньо напилися, щоб Рейчел порушила тему свого батька, – та вперше пiшла кудись iз твоею матiр’ю вже за кiлька мiсяцiв пiсля того, як вони порвали. Пам’ятаю, що вiн викладав у Коннектикутi. – У Коннектикутi? Вони сидiли на заскленiй верандi позаду будинку за якихось двадцять двi милi строго на пiвнiч вiд кордону штату Коннектикут, а Рейчел чомусь iще нiколи не спадало на думку, що ii батько цiлком мiг викладати не в котромусь iз П’яти коледжiв чи п’ятнадцяти iнших коледжiв iз массачусетського боку Беркширiв, а всього за пiв години дороги на пiвдень, у Коннектикутi. – У Гартфордському унiверситетi? – спитала вона в Енн Марi. Енн Марi одночасно скривила губи й наморщила носа. – Не знаю. Може, й так. – Обняла ii однiею рукою. – Шкода, що я нiчим не можу допомогти. І хотiла б, щоб ти махнула на це рукою. – Чому? – мовила Рейчел (це вiчне «чому?», як вона подумки називала це запитання). – Вiн що, був аж такий жахливий? – Я нiколи не чула, що вiн жахливий, – вiдповiла Енн Марi трохи шепеляво та з сумною мiною. Визирнувши крiзь ширму на туман кольору каменю серед сiрих пагорбiв, вона заговорила з непохитною категоричнiстю. – Сонечку, я тiльки чула, що вiн пiшов далi. У заповiтi мати вiдписала все iй. Вийшло менше, нiж Рейчел сподiвалася б, але бiльше, нiж вона потребувала у двадцять один рiк. Живучи ощадливо та розважливо вкладаючи грошi, вона цiлком могла прожити на свою спадщину десять рокiв. У замкненiй шухлядi в материному кабiнетi вона знайшла два ii випускнi альбоми – зi старшоi школи Норт-Адамс i зi Смiт-коледжу. Магiстерський i докторський ступiнь вона здобула в унiверситетi Джонса Гопкiнса («Господи, у двадцять дев’ять рокiв», – усвiдомила Рейчел), та про це свiдчили лише дипломи, що висiли в рамках на стiнi бiля камiна. Вона тричi переглянула тi альбоми, щоразу змушуючи себе гортати iз черепашачою швидкiстю. Загалом вона знайшла чотири знiмки матерi: два офiцiйнi, два в компанii. В альбомi Смiт-коледжу Рейчел не знайшла жодного студента на iм’я Джеймс, бо то був виш тiльки для дiвчат, зате вiдшукала двох викладачiв – щоправда, жоден iз них не мав потрiбного вiку та чорного волосся. В альбомi старшоi школи Норт-Адамс вона знайшла шiстьох хлопцiв на iм’я Джеймс, i бути ним могли двое з них: Джеймс Мак-Гвайр i Джеймс Квiнлан. Просидiвши пiв години за комп’ютером у бiблiотецi Саут-Гадлi, вона пересвiдчилася в тому, що Джеймса Мак-Гвайра з Норт-Адамса ще в студентськi роки паралiзувало пiсля нещасного випадку пiд час рафтингу, а Джеймс Квiнлан вивчав управлiння бiзнесом у Вейк-Форестському унiверситетi й рiдко виiздив за межi Пiвнiчноi Каролiни, де створив успiшну мережу магазинiв тикових меблiв. Улiтку перед продажем будинку Рейчел завiтала до «Беркшир Сек’юрiтi Ессошiейтс» i зустрiлася з Браяном Делакруа, приватним детективом. Вiн був усього на кiлька рокiв старший за неi i тримався з витонченою легкiстю бiгуна пiдтюпцем. Зустрiлися вони в його офiсi на другому поверсi у промисловому парку в Чикопi. То був не кабiнет, а справжня коробка для взуття: тiльки Браян, письмовий стiл, два комп’ютери та ряд картотечних шафок. Коли Рейчел спитала, де згаданi в назвi фiрми «партнери»[2 - Associates – партнери (англ.).], Браян пояснив, що той партнер – вiн. Головна контора була розташована у Вустерi. Його контору-супутник створено за франшизою, i вiн лише починае працювати. Браян запропонував iй звернутися до бiльш досвiдченого детектива, та дiвчинi дуже не хотiлося лiзти назад у машину й перти аж до Вустера, тож вона ризикнула й розповiла, чому прийшла. Браян поставив кiлька запитань, пишучи у жовтому блокнотi й зазираючи iй у вiчi досить часто, щоб вона помiтила в його поглядi просту нiжнiсть, яка здавалася надто зрiлою як на його роки. Детектив видався iй серйозним i досить новим обличчям у цiй сферi, щоб досi залишатися чесним, а два днi по тому вiн пiдтвердив цю думку, порадивши iй не наймати нi його, нi, якщо вже на те пiшло, когось iншого. Браян сказав Рейчел, що може взяти ii справу в роботу та, iмовiрно, взяти з неi грошi щонайменше за сорок годин роботи, а тодi повернутися з тiею самою думкою, яку висловить тепер. – У вас недостатньо iнформацii, щоб вiдшукати цього хлопця. – Тому я вас i наймаю. Вiн посунувся в крiслi. – Я трохи пошукав пiсля нашоi першоi зустрiчi. Нiчого серйозного, грошей я за таке з вас не вiзьму… – Я заплач?. – …але цього досить. У нас могли б бути шанси вiдстежити хлопця, який двадцять рокiв тому викладав у одному з понад двадцяти вищих навчальних закладiв Массачусетсу чи Коннектикуту, якби вiн звався Тревор чи, трясця, навiть Закарi. Проте я, мiс Чайлдс, провiв для вас швидкий комп’ютерний аналiз, i за останнi двадцять рокiв у двадцяти семи закладах, якi я визначив як iмовiрних кандидатiв, було сiмдесят трое, – помiтивши ii шок, вiн кивнув, – ад’юнктiв, тимчасових викладачiв, асистент-професорiв, доцентiв i професорiв на iм’я Джеймс. Хтось протримався один семестр, хтось менше, а хтось пiшов iншим шляхом i дiстав постiйну роботу. – Можете знайти послужнi списки, фотографii з особових справ? – Для деяких – звичайно, можливо для половини. Але якщо його не буде серед тiеi половини – та й як ви взагалi його розпiзнали б? – то нам довелося б вiдстежити iнших тридцятьох п’ятьох Джеймсiв, якi, якщо про це можна судити з демографiчних тенденцiй у нашiй краiнi, розкиданi по всiх п’ятдесяти штатах, i знайти спосiб дiстати iхнi фотографii двадцятирiчноi давностi. Тодi я взяв би з вас грошi не за сорок годин роботи, а за чотириста. І все одно не було б гарантii, що ми знайдемо цього хлопця. Рейчел розглянула своi вiдчуття – тривогу, лють, безпораднiсть, – вiдчула ще сильнiшу лють, а тодi нарештi впертий гнiв: цей гад не хоче виконувати свою роботу. Чудово, вона знайде того, хто ii виконае. Браян прочитав це в ii очах i помiтив, як вона пiдтягнула до себе сумочку. – Якщо ви пiдете до когось iншого, то цей хтось, побачивши вас, молоду жiнку, яка нещодавно успадкувала трохи грошей, витягне з вас цi грошi, та все одно нiчого не знайде. І ця крадiжка, а, на мою думку, це крадiжка, буде цiлком законною. Тодi ви зостанетеся бiдною i без батька. Вiн нахилився вперед i тихо спитав: – Де ви народилися? Вона нахилила голову в бiк вiкна на пiвдень. – У Спрiнгфiлдi. – Документи з лiкарнi е? Вона кивнула. – У графi «батько» зазначено «невiдомий». – Але ж вони, Елiзабет i Джеймс, тодi були разом. І знову кивок. – Одного разу, будучи напiдпитку, вона розповiла менi, що того вечора, коли в неi почалися пологи, вони сварились i вiн поiхав iз мiста. Вона народила мене й зозла вiдмовилася зазначати його в документах, бо його не було поруч. Вони сидiли й мовчали, аж поки вона не сказала: – То ви не вiзьметеся за мою справу? Браян Делакруа похитав головою. – Вiдпустiть його. Вона пiдвелася з дрожем у руках i подякувала за придiлений час. Рейчел вiдшукала фотографii в усьому будинку: на тумбочцi в материнiй спальнi, у коробцi на горищi, у шухлядi в материному кабiнетi. Щонайменше на вiсiмдесяти п’яти вiдсотках iз них було зображено ii з матiр’ю. Рейчел вражало те, як на них у материних очах яснiла любов до неi – щоправда, як i слiд було очiкувати, навiть на знiмках материна любов видавалася непростою, наче вона саме переосмислювала це почуття. На рештi п’ятнадцяти вiдсотках знiмкiв було зображено ii друзiв i колег з академiчного середовища та книговидання. Знiмки було головно зроблено на святкових коктейльних вечiрках i пiкнiках на початку лiта, а два з них – у барi, за участю людей, яких Рейчел не впiзнавала та якi явно були науковцями й викладачами. Чоловiка з темним хвилястим волоссям i невпевненою усмiшкою не було на жодному фото. Продавши будинок, Рейчел знайшла материнi щоденники. На той час вона вже закiнчила Емерсон-коледж i збиралася поiхати з Массачусетсу, щоби вступити до магiстратури у Нью-Йорку. Зi старим вiкторiанським будинком у Саут-Гадлi, де вони з матiр’ю жили, вiдколи Рейчел пiшла до третього класу, було пов’язано мало добрих спогадiв, а ще завжди здавалося, нiби в ньому живуть привиди. («Але це привиди викладачiв, – казала ii мати, коли з вiддаленого кiнця коридору долинало непоясненне рипiння чи на горищi щось гупало. – Мабуть, читають собi Чосера й попивають трав’яний чай».) Щоденники лежали не на горищi. Вони лежали у скринi в пiдвалi, пiд недбало запакованими iноземними виданнями «Сходiв». То були розлiнованi зошити iз записами, безладнiсть яких дорiвнювала органiзованостi ii матерi у повсякденному життi. Половина з них не мала дат; також ii мати могла не писати по кiлька мiсяцiв, а якось навiть не писала цiлий рiк. Найчастiше вона писала про страх. До «Сходiв» цей страх був пов’язаний iз фiнансами: роботою викладачки психологii вона нiколи не зароблятиме достатньо, щоб погасити своi кредити на навчання, уже не кажучи про те, щоб послати доньку до годящоi приватноi школи, а потiм – до годящого вишу. Пiсля того як ii книжка опинилась у списках нацiональних бестселерiв, вона боялася, що бiльше нiколи не напише гiдного тексту. Також вона боялася, що iй дорiкнуть за ходiння в новому вбраннi короля, за шахрайство, яке буде викрито, коли вона опублiкуеться знову. Цей страх виявився пророчим. Але здебiльшого вона боялася за Рейчел. Рейчел побачила, як виросла на тих сторiнках iз галасливого, радiсного, часом дратiвного приводу для гордощiв («Їй властива його жага до гри… У неi таке прекрасне й великодушне серце, що менi лячно думати, що з ним зробить свiт…») у безнадiйну бунтарку, яка руйнувала саму себе («Мене не так бентежить ii самокатування, як нерозбiрливiсть в особистому життi: на Бога, iй же лише тринадцять… Вона стрибае в темнi води, а потiм скаржиться на глибину, але у стрибку звинувачуе мене»). П’ятнадцять сторiнок по тому вона натрапила на таке: «Це ганебно, та я мушу визнати: я була незадовiльною матiр’ю. Нiколи не могла витерпiти недорозвиненостi лобовоi частки мозку. Я забагато гарикаю, зачiпаю за живе тодi, коли маю бути взiрцем терпiння. На жаль, вона виросла з безцеремонною редукцiонiсткою. І без батька. І через це всерединi неi з’явилася дiрка». За кiлька сторiнок ii мати повернулася до цiеi теми. «Боюся, вона змарнуе життя, шукаючи, чим заповнити цю дiру, шукаючи скороминущого, нiкчемних дрiбничок для душi, псевдонаукових методiв терапii, самолiкування. Вона вважае себе бунтiвною i безжурною, та iй властива лиш одна iз цих рис. Їй потрiбно дуже багато». Ще за кiлька сторiнок, у записi без дати, Елiзабет Чайлдс зiзналася: «Зараз вона лежить i не встае, хворiючи в чужому лiжку, i докучливiша, нiж зазвичай. Ізнову звучить нав’язливе запитання: “Хто вiн, мамо?” Вона здаеться дуже тендiтною – крихкою, сльозливою та кволою. Їй, моiй безцiннiй Рейчел, властивi багато чудових рис, але вона не сильна. Якщо я скажу iй, хто такий Джеймс, вона його вiдшукае. Вiн розiб’е iй серце. А чому я маю давати йому таку владу? Нащо дозволяти йому тепер, коли минуло стiльки часу, ii кривдити? Витирати ноги об ii прекрасне понiвечене серце? Сьогоднi я його бачила». Рейчел, яка сидiла на передостаннiй сходинцi перед пiдвалом, затамувала подих. Вона стиснула краi щоденника, i в неi перед очима все застрибало. «Сьогоднi я його бачила». «Вiн мене так i не побачив. Я припаркувалася далi по вулицi. Вiн стояв на морiжку будинку, який знайшов пiсля того, як нас покинув. А з ним були вони: нова дружина, новi дiти. Вiн добряче полисiв, розм’як вище паска й нижче пiдборiддя. Втiшае це слабко. Вiн щасливий. Хай допоможе менi Господь. Вiн щасливий. І хiба це не найгiрший кiнець з усiх можливих? Я навiть не вiрю у щастя – нi як iдеал, нi як реальний стан; це дитяча мета, – i все ж вiн щасливий. Вiн вiдчуе, що ця донька, якоi вiн нiколи не хотiв, а пiсля народження не хотiв бачити ще сильнiше, загрожуе цьому щастю. Тому що вона нагадуе йому про мене. Про те, як вiн мене зненавидiв. І вiн ii скривдить. Я була единою людиною в його життi, що вiдмовилася його обожнювати, i вiн нiзащо не простить цього Рейчел. Вiн вирiшить, що я казала iй про нього щось неприемне, а Джеймс, як ми всi знаемо, нiколи не вмiв добре витримувати критику на свою адресу: вiн же такий безцiнний i серйозний». Рейчел була прикута до лiжка всього раз у життi – у першому класi старшоi школи. Пiдхопила мононуклеоз перед самiсiнькими рiздвяними канiкулами. Час виявився вдалим. За тринадцять днiв вона встала з лiжка, а ще за п’ять – достатньо змiцнiла, щоб повернутися до школи. Урештi-решт вона пропустила всього три днi занять. Але саме в цей перiод ii мати, вочевидь, побачила Джеймса. Тодi ж ii мати була запрошеною професоркою у Веслiанському унiверситетi. Того року вона орендувала будинок у Мiддлтаунi, що в Коннектикутi, i саме там стояло «чуже лiжко», до якого була прикута Рейчел. Мати, як вона тепер згадувала з розгубленою гордiстю, пiд час хвороби полишила ii всього один раз, аби купити харчiв i вина. Рейчел тодi саме почала дивитися «Красуню» з вiдеокасети i ще дивилась ii, коли мати повернулася. Мати помiряла iй температуру й зауважила, що iй широка усмiшка Джулii Робертс «генерально дiе на нерви», а тодi занесла пакети з покупками на кухню, щоб iх розiбрати. Повернувшись до спальнi з келихом вина в однiй руцi й мокрим рушничком для обличчя у другiй, вона з тугою й надiею поглянула на Рейчел i сказала: «Ми ж нормально впоралися, чи не так?» Коли мати поклала рушничок iй на лоба, Рейчел пiдвела на неi погляд. «Звичайно», – сказала вона, бо тiеi митi iй так здавалося. Мати погладила ii по щоцi та глипнула на телевiзор. Фiльм закiнчувався. Прекрасний принц, Рiчард Гiр, прийшов iз квiтами рятувати свою принцесу-повiю, Джулiю. Вiн рiзко простягнув квiти, Джулiя засмiялась i просльозилась, а на задньому планi голосно залунала музика. Мати промовила: «Ну годi ж уже всмiхатись». Отже, цей запис у щоденнику було зроблено у груднi 1992 року. Чи на початку сiчня 1993 року. Вiсiм рокiв по тому, сидячи на сходах до пiдвалу, Рейчел усвiдомила, що ii батько тодi жив у радiусi тридцяти миль вiд Мiддлтауна. Точно не бiльше. Їi мати менш нiж за двi години побувала на вулицi, на якiй вiн жив, уздрiла його з родиною, а тодi взяла харчiв i зайшла по вино до магазину алкогольних напоiв. Отже, Джеймс викладав десь поблизу, найiмовiрнiше в Гартфордському унiверситетi. «Якщо вiн на той час iще викладав», – зауважив Браян Делакруа, коли вона йому зателефонувала. «Так». Але Браян погодився, що тепер мае достатньо зачiпок, щоб узятися за ii справу, взяти з неi грошi та все одно спокiйно дивитися на себе вранцi у дзеркалi. Тож наприкiнцi лiта 2001 року Браян Делакруа та фiрма «Беркшир Сек’юрiтi Ессошiейтс» почали розслiдування, покликане встановити особу ii батька. І вони не знайшли нiчого. Того року на пiвночi Коннектикуту не викладала у вишах жодна людина на iм’я Джеймс, про яку вже не було б вiдомо чимало. Один мав бiляве волосся, другий був афроамериканцем, а третьому було двадцять сiм рокiв. Рейчел iзнову сказали вiдпустити це. – Я забираюся звiдси, – сказав Браян. – Із Чикопi? – Із цiеi сфери. Тож так, iз Чикопi теж, але просто не хочу бути приватним детективом. Надто вже це похмуро, розумiете? Здаеться, я тiльки те й роблю, що когось розчаровую, навiть знаходячи людям те, за що вони менi заплатили. Вибачте, що не змiг вам допомогти, Рейчел. Вiд цих слiв у нiй щось спорожнiло. Ще один вiдхiд. Ще одна людина в ii життi, хай яка незначна, пiде, незалежно вiд того, хоче вона цього чи нi. Вона не мала тут права голосу. – Що будете робити? – спитала вона. – Мабуть, поiду назад до Канади. Його голос звучав упевнено, неначе вiн опинився в мiсцi, у якому збирався опинитися все життя. – Ви канадець? Браян стиха хихотнув. – Звiсно. – Що там у вас? – Сiмейний бiзнес iз лiсозаготiвлi. А як вашi справи? – В аспiрантурi все чудово. А в Нью-Йорку зараз, – сказала вона, – не зовсiм. Надворi був кiнець вересня 2001 року; вiд падiння веж минуло менше трьох тижнiв. – Звичайно, – серйозно промовив вiн. – Звичайно. Сподiваюсь, у вас усе налагодиться. Усiляких вам гараздiв, Рейчел. Вона здивувалася тому, як душевно звучить ii iм’я в його вустах. Вона уявила його очi, нiжнiсть у них i з легким роздратуванням усвiдомила, що була до нього небайдужа й не змогла цього визнати, коли це могло мати якесь значення. – Канада, так? – перепитала вона. Його характерний тихий смiшок. – Канада. Вони попрощались. У квартирi на цокольному поверсi будинку на Вейверлi-плейс у Грiнвiч-Вiлледж, звiдки легко було ходити пiшки на бiльшiсть пар у Нью-Йоркському унiверситетi, вона сидiла посеред сажi й попелу, що заполонили нижнiй Мангеттен у перший мiсяць пiсля 11 вересня. У день теракту пiдвiконня в ii квартирi вкрилися густим, схожим на вовну пилом, пилом iз волосся, крихт кiстки та клiтин, що збирався, наче легенький снiжок. У повiтрi пахло горiлим. По обiдi вона прогулялася без цiлi та зрештою пройшла повз реанiмацiю лiкарнi святого Вiнсента, де стояли вишикуванi каталки для пацiентiв, якi так i не надiйшли. У наступнi днi на стiнах i огорожах лiкарнi почали з’являтися фотографii, найчастiше – iз простим посланням: «Ви бачили цю людину?» Нi, не бачила. Тi люди зникли. Їi оточували втрати, що значно перевершували будь-якi втрати в ii власному життi. Вона зусiбiч бачила скорботу, молитви, що залишалися без вiдповiдей, i хаос у самiсiньких основах, який набував стiлькох подоб – сексуальноi, емоцiйноi, психологiчноi, моральноi, – що швидко перетворився на спiльний досвiд, який об’еднував усiх. «Ми всi загубились», – усвiдомила Рейчел i заповзялася по змозi перев’язати рану самiй собi й бiльше нiколи ii не колупати. Тiеi осенi вона натрапила в одному з материних щоденникiв на два речення, якi наступнi кiлька тижнiв щовечора повторювала про себе перед сном. «Джеймс, – писала ii мати, – нiколи не був призначений для нас». «А ми нiколи не були призначенi для нього». 2. Блискавка Перша в життi панiчна атака спiткала Рейчел восени 2001 ро- ку, вiдразу пiсля Дня подяки. Ідучи вздовж Крiстофер-стрiт, вона проминула жiнку, свою ровесницю, що сидiла на чавунному ганку пiд арковим входом до житлового кооперативу. Жiнка ридала, затуливши лице руками, що в тодiшньому Нью-Йорку не було дивовижею. Люди ридали в парках, убиральнях i потягах метро на лiнii А; хтось тихо, а хтось – завзято й голосно. Це було повсюди. Проте все одно треба було питати, все одно треба було перевiряти. – Ви в нормi? – Рейчел потягнулася до жiнки, щоб ii торкнутися. Жiнка вiдсахнулася. – Що ви робите? – Перевiряю, чи в нормi ви. – У мене все гаразд. – Обличчя в жiнки було сухе. Вона курила цигарку, якоi Рейчел досi не помiчала. – А ви в нормi? – Атож, – вiдказала Рейчел. – Я просто… Жiнка простягнула iй кiлька носовичкiв. – Та нiчого. Дайте собi волю. Обличчя в жiнки було сухе, а очi не червонiли. Вона не затуляла обличчя. Вона курила цигарку. Рейчел узяла носовички. Промокнула обличчя, намацала потiк на ньому, намацала сльози в себе пiд носом, що скрапували з ii щелепи й пiдборiддя. – Та нiчого, – повторила жiнка. Дивилася вона на Рейчел так, наче то було не нiчого, аж нiяк не нiчого. Вона глянула на Рейчел, а тодi – поза Рейчел, неначе сподiваючись, що ii врятують. Рейчел кiлька разiв промимрила «дякую» й пошкандибала геть. Дiсталася рогу Крiстофер-стрiт i Вiгокен-стрiт. На свiтлофорi простоював червоний фургон. Його водiй витрiщився блiдими очима на Рейчел. Усмiхнувся iй жовтими вiд нiкотину зубами. Тепер iз неi лилися не лише сльози, а й пiт. Горло в неi зiмкнулося. Вона знала, що задихаеться, хоча того ранку нiчого не iла. Вона не може дихати. Дихати, блiн, не може! Горло не розмикаеться. І вуста теж. Треба розкрити рота. Водiй вийшов iз фургона. Пiдiйшов до неi, свiтлоокий, iз блiдим хижим обличчям, коротко постриженим рудим волоссям, а коли вiн дiстався ii… Вiн був чорношкiрий. І трохи огрядний. Зуби мав не жовтi, а бiлi, як копiювальний папiр. Вiн став бiля неi на колiна (коли вона встигла сiсти на тротуар?) зi страхом у великих карих очах. – Вам недобре? Мiс, може, менi комусь зателефонувати? Встати можете? Отак, отак. Вiзьмiть мене за руку. Вона взяла його за руку, i вiн зiп’яв ii на ноги на розi Крiстофер-стрiт i Вiгокен-стрiт. А ранок уже минув. Сонце опускалося. Гудзонова затока набула свiтло-бурштинового кольору. Круглий добряк обняв ii, пригорнувши до себе, i вона заридала йому в плече. Ридаючи, вона витягнула з нього обiцянку залишитися з нею, нiколи ii не кидати. – Скажiть, як вас звати, – попрохала вона. – Скажiть, як вас звати. Його звали Кеннет Вотермен, i Рейчел, звiсно, бiльше його не бачила. Вiн вiдвiз ii назад до квартири на своему червоному фургонi – не тому великому цiльнометалевому фургонi iз запахом колiсноi мазi та брудноi бiлизни, який вона уявляла, а мiнiвенi з дитячими крiслами в середньому ряду та крихтами пiци на килимках на пiдлозi. Кеннет Вотермен був одружений, мав трьох дiтей i мешкав у Фреш-Медовс, що у Квiнсi. Вiн виготовляв шафи. Завiзши ii додому, запропонував зателефонувати комусь вiд ii iменi, та вона запевнила його, що тепер у нормi, тепер у неi все гаразд, – просто це мiсто часом впливае так на людину, розумiете? Вiн змiрив ii довгим стривоженим поглядом, але за ними вже збиралися машини й надворi сутенiло. Заволав один клаксон. Потiм другий. Кеннет вручив iй вiзитiвку («Шафи вiд Кеннi») та сказав, щоб вона телефонувала йому коли схоче. Вона подякувала й вийшла з мiнiвена. Коли вiн поiхав геть, до неi дiйшло, що фургон був навiть не червоний, а бронзовий. Наступний семестр у Нью-Йоркському унiверситетi Рейчел провела в академвiдпустцi. Виходила з квартири хiба що до свого мозкоправа у районi Трайбека. Мозкоправ звався Константайн Пропкоп i розповiв про свое особисте життя лиш одне: що рiднi та друзi волiють звати його Коннi. Коннi намагався переконати ii, що нацiональна трагедiя, якою вона прагнула присоромити себе достатньо, щоб перестати усвiдомлювати глибину власноi травми, завдае iй серйозноi шкоди. – У моему життi немае нiчого трагiчного, – сказала Рейчел. – Чи бувало воно часом сумним? Звiсно. А в кого було iнакше? Та про мене добре дбали, мене добре годували, i я виросла в гарному будинку. Ну просто нещасна я, еге ж? Коннi поглянув на неi з протилежного кiнця маленького кабiнету. – Мати позбавила вас одного з найосновнiших прав – права на батька. Вона влаштувала вам емоцiйну тиранiю, щоб утримати вас бiля себе. – Вона мене захищала. – Вiд чого? – Гаразд, – виправилася Рейчел, – вона вважала, що захищае мене вiд мене самоi, вiд того, як я можу розпорядитися такими знаннями. – Причина справдi в цьому? – А в чому ж iще? Рейчел раптом захотiлося викинутися з вiкна позаду Коннi. – Якщо хтось мае те, чого ви не просто хочете, а по-справжньому потребуете, чого ви нiколи не зробите iз цiею людиною? – Не кажiть «зненавидите ii», бо я доста ii ненавидiла. – Покинете ii, – сказав вiн. – Ви нiколи не покинете цiеi людини. – Моя мати була найсамостiйнiшою людиною, яку я будь-коли зустрiчала. – Вона могла видаватися такою, допоки ви за неi трималися. Та що сталося, коли ви зникли? Коли вона вiдчула, як ви вiддаляетеся? Вона знала, на що вiн натякае. Вона ж як-не-як була донькою психологинi. – Ідiть у сраку, Коннi. Не хилiть до цього. – До чого? – То був нещасний випадок. – Із жiнкою, яку ви називали гiпернапруженою, вкрай свiдомою, суперкомпетентною? У чиему органiзмi в день смертi не було нi наркотикiв, нi алкоголю? І ця жiнка iде повз знак «зупинка» сухою дорогою серед бiлого дня? – Отже, я вбила свою матiр. – Я натякаю на геть протилежне. Рейчел узяла пальто й сумочку. – Моя мати нiколи не практикувала, бо не хотiла асоцiюватися з такими недолугими пройдисвiтами, як ви. Вона позирнула на дипломи в нього на стiнi. – Ратгерс[3 - Рейчел мае на увазi Ратгерський унiверситет.], – пирхнула Рейчел i вийшла. Їi наступна мозкоправка, Тесс Портер, мала м’якiшу вдачу, а шлях до ii кабiнету був набагато коротший. Вона сказала Рейчел, що вони докопаються до правди про ii стосунки з матiр’ю в темпi, зручному для самоi Рейчел, а не для ii лiкарки. Із Тесс Рейчел почувалася в безпецi. Із Коннi вона завжди почувалася так, наче вiн приготувався до удару, i тому, своею чергою, була завжди готова вiдбити удар. – Як думаете, що ви йому сказали б, якби знайшли його? – спитала Тесс якось по обiдi. – Не знаю. – Ви боiтеся? – Так, так. – Його? – Що? Нi. – Вона замислилася. – Нi. Не його. Самоi ситуацii. Ну, тобто з чого починати? «Здоров, тату. Де тебе лихий носив усе мое життя?» Тесс захихотiла, та потiм сказала: – Ви завагалися. Коли я спитала, чи боiтеся ви його. – Справдi? – Рейчел на мить звела очi до стелi. – Ну, власне, часом мати могла суперечити самiй собi, говорячи про нього. – Як? – Здебiльшого вона описувала його зжiночено. «Нещасний милий Джеймс», – казала вона. Або ж: «Любий чутливий Джеймс». Часто закочувала очi. Вона була надто прогресивна на позiр, щоб визнати, що вiн недостатньо мужнiй для неi. Пам’ятаю, як вона кiлька разiв сказала: «Рейчел, у тебе батькiв кепський характер». А я собi думаю: «Сучко, у мене материн кепський характер». – Рейчел знову звела очi до стелi. – «Пошукай себе в його очах». – Що це означае? – Тесс нахилилася вперед, не встаючи з крiсла. – Це вона таке менi сказала кiлька разiв. «Пошукай себе в його очах. І скажи менi, що знайдеш». – А в якому контекстi це було? – У контекстi алкоголю. Тесс натягнуто всмiхнулася. – То що вона, на вашу думку, мала на увазi? – Обидва рази вона на мене злилася. Це я точно пам’ятаю. Я завжди вважала, нiби це означае, що вiн… Якби вiн колись мене побачив, то… Вона похитала головою. – Що? – тихо спитала Тесс. – Якби вiн колись вас побачив, то що? Вона опанувала себе лише за хвилину. – Вiн би вiдчув розчарування. – Розчарування? Рейчел на мить зазирнула iй у вiчi. – Огиду. За вiкном вулицi потемнiли, неначе сонце затулило щось величезне й потойбiчне, кинувши свою тiнь на все мiсто. Дощ полився раптово. Грiм прогримiв, як шини важких вантажiвок по старому мосту. Десь далеко спалахнула блискавка. – Чому ви всмiхаетеся? – спитала Тесс. – А я всмiхалася? Вона кивнула. – Моя мати теж так казала, особливо в такi днi, як сьогоднi. – Рейчел пiдiбгала пiд себе ноги. – Вона казала, що сумуе за його запахом. Коли я вперше спитала ii, що це означае, чим вiн пахнув, вона заплющила очi, понюхала повiтря i сказала: «Блискавкою». У Тесс злегка округлились очi. – Ви пам’ятаете, щоб вiд нього так пахло? Рейчел похитала головою. – Вiд нього пахло кавою. – Вона стежила поглядом за бризканням дощових крапель за вiкном. – Кавою i вельветом. Пiсля того першого нападу панiки й легкоi агорафобii вона прийшла до тями наприкiнцi весни 2002 року. Натрапила на хлопця, який попереднього семестру разом iз нею ходив на «Передову методику дослiджень». Звали його Патрiк Меннiон, i вiн був незмiнно делiкатний. Вiн був якийсь пухкенький i мав неприемну звичку примружуватися, не розчувши чогось як слiд, а таке бувало часто, бо в дитинствi вiн пiсля нещасного випадку пiд час катання на санчатах утратив п’ятдесят вiдсоткiв слуху на праве вухо. Патовi Меннiону не вiрилося, що Рейчел розмовляла з ним i пiсля того, як тема iхнього единого спiльного предмета вичерпалася. Не вiрилося, що вона запропонувала йому сходити разом випити. А коли вона, кiлька годин по тому опинившись у його квартирi, потягнулася до пряжки на його паску, його обличчя набуло такого виразу, наче вiн позирнув на небо, щоб побачити, чи немае хмар, i уздрiв, як угорi пролiтають янголи. Приблизно такий вираз мало його обличчя до кiнця iхнiх стосункiв, якi протривали два роки. Коли вона таки з ним розiйшлася – надзвичайно обережно, мало не запевнивши його, що це рiшення було обопiльним, – вiн глипнув на неi з дивною спаплюженою гiднiстю i промовив: – Ранiше я нiколи не розумiв, чому ти зi мною. Ну, тобто ти ж розкiшна, а я… нi. – Ти… Пат пiдняв руку, зупиняючи ii. – А тодi, мiсяцiв iз шiсть тому, до мене якось дiйшло: для тебе головне – не любов, а безпека. І я збагнув, що рано чи пiзно ти мене кинеш, поки тебе не кинув я, тому що – i це якраз найважливiше, Рейч, – я б нiколи тебе не кинув. – Вiн обдарував ii прекрасною вимученою усмiшкою. – І для цього я був потрiбен вiд самого початку. Пiсля аспiрантури вона провела один рiк у Вiлкс-Баррi, що в Пенсильванii, працюючи в «Таймс лiдер», а тодi повернулася до Массачусетсу та швидко перейшла до вiддiлу основних статей «Петрiот леджер» у Квiнсi; там ii матерiал про расовi перевiрки, якими займалось управлiння полiцii Гiнгема, здобув певне визнання та привернув достатньо уваги, щоб вона отримала електронного листа вiд самого Браяна Делакруа. Вiн iздив у справах i натрапив у почекальнi фiрми-розповсюджувача деревини у Броктонi на примiрник «Леджер». Йому захотiлося дiзнатися, чи то та сама Рейчел Чайлдс i чи знайшла вона батька. Вона вiдповiла, що е тiею самою Рейчел Чайлдс i нi, батька вона не знайшла. Вiн не проти спробувати ще раз? Не можу. Завал на роботi. Поiздки, поiздки, поiздки. Бережiть себе, Рейчел. Вам недовго працювати в «Леджер». Попереду дещо серйозне. Обожнюю ваш стиль письма. Вiн мав рацiю: за рiк вона потрапила на Олiмп i перейшла до «Бостон глоб». Саме там ii знайшов доктор Фелiкс Браунер, акушер-гiнеколог ii матерi. Темою його листа було «Давнiй друг вашоi мами», та коли вона вiдповiла на нього, стало ясно, що вiн не так друг, як людина, якою Елiзабет Чайлдс скористалася в медичних цiлях. Також доктор Браунер уже не був гiнекологом ii матерi, коли Рейчел про щось таке дiзналася. Коли Рейчел досягла пiдлiткового вiку, Елiзабет познайомила ii з докторкою Вiною Рао, до якоi також ходила бiльшiсть жiнок i дiвчат, яких знала Рейчел. Про Фелiкса Браунера вона нiколи не чула. Проте вiн запевнив ii, що опiкувався ii матiр’ю, коли Елiзабет тiльки приiхала на захiд Массачусетсу, i навiть бiльше: вiн, по сутi, дав Рейчел уперше скуштувати кисню. «Ви неабияк смикалися», – написав вiн. В одному з наступних листiв вiн написав, що володiе важливою iнформацiею про ii матiр, якою хотiв би подiлитись, але спокiйно подiлитися нею мiг лише вiч-на-вiч. Вони домовилися зустрiтися на пiвдорозi мiж Бостоном i Спрiнгфiлдом, у якому мешкав вiн, i обрали для зустрiчi дайнер у Мiллберi. Перед зустрiччю вона пошукала вiдомостi про доктора Браунера, i на фотографii вiн, як i пiдказувало iй чуття ще вiд першого його листа, був не надто симпатичний. За рiк до того, у 2006 роцi, йому заборонили займатися медициною через низку звинувачень у сексуальному насильствi чи сексуальних домаганнях вiд пацiенток починаючи з 1976 року, коли добрий лiкар усього тиждень як закiнчив медичну школу. Доктор Браунер прийшов до дайнеру iз двома валiзками на колiщатках. Вiн мав близько шiстдесяти двох рокiв i густе сиве волосся – не зовсiм пiдстрижене «малетом»[4 - Малет – зачiска, у якiй волосся спереду та з бокiв коротко пiдстрижене, а ззаду лишаеться довгим.] i не зовсiм кудлате, як у людини, що iздить спортивною автiвкою та вчащае на концерти Джиммi Баффетта. Одягнений вiн був у свiтло-блакитнi джинси, пенi-лофери без шкарпеток i гавайську сорочку пiд чорним лляним блейзером. Мав фунтiв iз тридцять зайвоi ваги на талii, що неначе свiдчили про його успiх, i невимушено поводився з офiцiанткою та помiчниками офiцiантiв. Рейчел вiн видався людиною, яка подобаеться незнайомцям, але спантеличуеться, якщо хтось не смiеться з ii жартiв. Висловивши Рейчел спiвчуття у зв’язку зi смертю матерi, вiн нагадав iй, якою рухливою малечею вона була пiсля народження: – Вас наче в «Палмолiв» занурили. Тодi вiн, дещо напружившись, визнав, що його перша обвинувачка («Будемо звати ii Брiанна, i не тому, що це спiвзвучно з “брехуха”, гаразд?») знала ще кiлькох обвинувачок. Вiн назвав одне за одним iхнi iмена, i Рейчел негайно замислилася, користуеться вiн зараз псевдонiмами чи з безцеремонною байдужiстю порушуе право цих жiнок на приватнiсть. Тоня, Марi, Урсула, Джейн i Паттi, сказав вiн, знали одна одну. – Ну, регiон тут невеличкий, – зауважила Рейчел. – Люди знайомi мiж собою. – Справдi? – Вiн потрусив пакетик iз цукром, перш нiж його вiдкрити, та обдарував ii холодною усмiшкою. – Справдi? – Висипав цукор у каву, а тодi сягнув в одну зi своiх валiзок. – Брехуха Брiанна, як я виявив, мала багато коханцiв. Вона двiчi була розлучена, а також… – Докторе… Вiн пiдняв руку, наказуючи iй помовчати. – А також була названа «iншою жiнкою» в ходi одного розлучення. Паттi п’е самотою. Марi та Урсула мають проблеми з хiмiчною залежнiстю, а Тоня – ой-йой! – Тоня подала до суду через сексуальне насильство ще на одного лiкаря. – Вiн вирячив очi в удаваному обуреннi. – У Беркширах, вочевидь, справжне нашестя лiкарiв-манiякiв. Святi небеса! Рейчел колись знала одну Тоню з Беркширiв. Тоню Флетчер. Вона керувала мiнiготелем «Мiнiтмен». Завжди видавалася розсiяною та трохи збентеженою. Доктор Браунер кинув на столик мiж ними стос паперу завбiльшки зi шлакоблок. Поглянув на Рейчел, переможно вигнувши брову. – Що, – промовила Рейчел, – ви не любите флешок? Вiн не звернув на це уваги. – У мене е компромат на них усiх, бачите? Бачите? – Бачу, – сказала Рейчел. – І що я, на вашу думку, маю iз цим зробити? – Допомогти менi, – вiдповiв вiн так, наче iншоi вiдповiдi й бути не могло. – А з якоi причини я мала б це робити? – Тому що я невинуватий. Тому що я не скоiв геть нiчого поганого. Вiн перевернув долонi й простягнув iх на протилежний кiнець столика. – Цi руки породжують життя. Вони породили вас, Рейчел. Цi руки тримали вас найпершими. Цi руки. – Вiн поглянув на них так, наче то були двi його великi любовi. – Отi жiнки позбавили мене iменi. – Вiн склав руки докупи й опустив на них погляд. – Я втратив родину через увесь цей стрес i всi цi чвари. Утратив практику. – На його нижнiх повiках зблиснули сльози. – І я на це не заслуговував. Не заслуговував. Рейчел усмiхнулась йому – як вона сподiвалася, спiвчутливо, хоч i пiдозрювала, що вийшло просто нездорово. – Не зовсiм розумiю, про що ви мене просите. Вiн вiдхилився вiд столика. – Напишiть про цих жiнок. Покажiть, що вони мали певнi iдеi, що вони обрали мене для просування цих iдей. Що вони заповзялися мене знищити, а тепер таки знищили. Їм потрiбно спокутувати провину. Потрiбно покаятися. Їх треба викрити. Тепер вони подають на мене до цивiльного суду. Чи знаете ви, юна ледi, що захист у середньостатистичнiй цивiльнiй судовiй справi коштуе чверть мiльйона? Сам тiльки захист. Байдуже, виграеш ти чи програеш – однаково викладеш двiстi п’ятдесят тисяч доларiв. Ви це знали? Рейчел ще залишалася пiд враженням вiд «юноi ледi», проте кивнула. – Отже, отже, отже, цей шабаш згвалтував мене. А яке iнше слово могло б тут пiдiйти? Вони знищили мое добре iм’я та зруйнували моi стосунки з рiдними i друзями. От тiльки хiба цього достатньо? Нi. Тепер вони хочуть обгризти моi кiстки. Вони хочуть заволодiти тими скромними грiшми, якi в мене залишилися. Щоб я прожив решту життя у злиднях. Щоб я помер на лiжку десь у притулку нiкому не потрiбним нiкчемою. – Вiн розчепiрив пальцi над стосом паперу. – На цих сторiнках мiстяться всi бруднi факти про цих брудних жiнок. Напишiть про них. Покажiть свiтовi, хто вони. Я забезпечую вам Пулiтцера, Рейчел. – Я приiхала сюди не заради Пулiтцера, – сказала Рейчел. Його очi звузилися. – Тодi чому ви сюди приiхали? – Ви сказали, що у вас е iнформацiя про мою матiр. Вiн кивнув. – Опiсля. – Пiсля чого? – Пiсля того як ви напишете матерiал. – Я так не працюю, – вiдказала Рейчел. – Якщо у вас е iнформацiя про мою матiр, просто скажiть менi, i ми побачимо… – Рiч тут не у вашiй матерi. Рiч у вашому батьковi. – Вiн зблиснув очима. – Як сказали ви самi, регiон тут невеличкий. Люди балакають. А про вас, люба моя, розповiдали, що Елiзабет вiдмовлялася казати вам, хто ваш батько. Знаете, ми, усi добрi мiстяни, вас жалiли. Ми хотiли вам сказати, та нiхто з нас не мiг цього зробити. Ну, я мiг би. Я непогано знав вашого батька. Та, зважаючи на закони про лiкарську таемницю, не мiг розкрити його особу всупереч побажанням вашоi матерi. Але тепер вона мертва. А менi вже не можна практикувати. – Вiн надпив свою каву. – Отже, Рейчел, ви б хотiли знати, хто ваш татусь? Рейчел заговорила не вiдразу. – Так. – Що-що? – Так. На це вiн на мить опустив повiки. – Тодi, сонечку, напишiть цей довбаний матерiал. 3. Джей-Джей Що глибше Рейчел занурювалась – у судовi записи й самi матерiали, наданi Браунером, – то гiршою ставала ситуацiя. Якщо доктор Фелiкс Браунер не був серiйним гвалтiвником, то Рейчел уже досить давно не бачила, щоби хтось бiльше на нього скидався. Вiн не сидiв у в’язницi лише тому, що едина жiнка, яка висунула обвинувачення в межах термiну позовноi давностi, Брiанна Феннiган, в останнiй тиждень суду над ним, саме тодi як мала свiдчити, переборщила з оксиконтином[5 - Оксиконтин – знеболювальний препарат, в Украiнi вiдомий як оксикодон.]. Брiанна вижила пiсля передозування, та того дня, коли мусила дати свiдчення, перебувала на реабiлiтацii. Тодi окружний прокурор прийняв клопотання, яке передбачало вiдкликання лiцензii на лiкарську практику, шiсть рокiв умовного покарання, шiсть мiсяцiв уже вiдбутого позбавлення волi та заборону на розкриття iнформацii про провадження, але не передбачало ув’язнення. Рейчел написала свiй матерiал. Привезла його iз собою до дайнеру в Мiллберi й витягнула iз сумочки, сiвши навпроти доктора Фелiкса Браунера. Вiн пильно поглянув на невеличкий стосик сторiнок, але не ворухнувся. – Що, – промовив вiн, – ви не любите флешок? На це вона натягнуто всмiхнулася. – Ви маете щасливий вигляд. Вона мала рацiю. Вiн вiдмовився вiд образу фаната Джиммi Баффетта на користь свiжоi бiлоi сорочки й темно-брунатного костюма. Волосся в нього було прилизане i щедро намащене гелем. Брови-гусенi – пiдрiвнянi. Обличчя порожевiло, а очi блищали вiд перспектив. – Я почуваюся щасливим, Рейчел. А ви маете приголомшливий вигляд. – Дякую. – Ця блуза пiдкреслюе зелень ваших очей. – Дякую. – У вас завжди таке шовковисте волосся? – Я щойно зробила укладку. – Вона вам личить. Вона ясно йому всмiхнулася. У вiдповiдь на цю усмiшку його очi запульсували, i вiн мовчки, ледь помiтно всмiхнувся. – О Господи, – промовив вiн. Вона не сказала нiчого – тiльки багатозначно кивнула й зазирнула йому в очi. – Здаеться, ви вже вiдчуваете, як пахне той Пулiтцер. – Що ж, – промовила вона, – не варто випереджати подii. Рейчел передала йому сторiнки. Вiн опустився на стiлець. – Треба замовити щось випити, – байдужим тоном зауважив вiн, почавши читати. Перегорнувши першу сторiнку, вiн глянув на неi, а вона пiдбадьорливо всмiхнулася. Вiн продовжив читати й наморщив чоло: передчуття обернулося на зацiпенiння, потiм – на вiдчай, а тодi нарештi на обурення. – Тут, – сказав вiн, вiдмахнувшись вiд офiцiантки, яка саме пiдiйшла, – написано, що я – гвалтiвник. – Ну, щось таке, хiба нi? – Тут написано, що в хiмiчнiй залежностi, алкоголiзмi та сексуальнiй нерозбiрливостi тих жiнок винен я. – Тому що так i е. – Тут написано, що я намагався шантажем змусити вас зруйнувати життя цих жiнок удруге. – Бо так i було. – Вона привiтно кивнула. – А ще ви зводили на них наклепи в моiй присутностi. Також закладаюся, що, бодай трiшки пошукавши iнформацii в мiсцевих генделиках, я знайшла б докази на користь того, що ви зводили на них наклепи перед половиною чоловiчого населення захiдного Массачусетсу. А це було б порушенням умов вашого умовного термiну. І це означае, Фелiксе, що, коли цей матерiал з’явиться у «Глобi», ви, бляха-муха, пiдете просто до блоку D. Вона вiдкинулася назад i побачила, як йому вiдiбрало мову. Коли вiн нарештi зазирнув iй у вiчi, його погляд став вiдверто мученицьким i враженим. – Цi руки, – вiн пiдняв руки, – подарували вам життя. – До сраки вашi руки, – сказала вона. – У нас нова домовленiсть. Гаразд? Я не подам цього матерiалу. – Благословляю вас. – Вiн випрямився на стiльцi. – Я знав, щойно… – Назвiть менi iм’я мого батька. – Я був би радий, але пропоную замовити щось випити та обговорити цю думку. Вона забрала сторiнки з його рук. – Негайно назвiть менi iм’я мого батька, iнакше я подам цей матерiал, – вона показала на барну стiйку, – з отого телефона. Вiн згорбився, не встаючи зi стiльця, i звiв очi до вентилятора, що з iржавим рипiнням поволi обертався на стелi над ним. – Вона називала його Джей-Джей. Рейчел поклала статтю назад у сумочку, щоби приховати дрож, який охопив ii руки вiд долонь до лiктiв. – Чому Джей-Джей? Вiн перевернув руки на столi долонями вгору, вдаючи нещасного прохача перед долею. – Що я тепер робитиму? Як житиму? – Чому вона називала його Джей-Джей? Вона усвiдомила, що зцiпила зуби. – Ви всi однаковi, – прошепотiв вiн. – Висмоктуете з чоловiкiв геть усе. Із хороших чоловiкiв. Ви – чума. Вона пiдвелася. – Сядьте, – промовив вiн досить голосно, щоб у iхнiй бiк поглянуло двое вiдвiдувачiв. – Будь ласка. Нi, нi. Просто сядьте. Я буду хорошим. Буду хорошим хлопчиком. Вона сiла. Доктор Фелiкс Браунер дiстав зi свого пiджака один папiрець. Старий i складений учетверо. Розгорнув його й передав iй через столик. Коли вона взяла папiрець, ii рука затрусилася ще сильнiше, та iй було байдуже. Угорi аркуша була назва клiнiки: «Клiнiка жiночого здоров’я Браунера». А нижче: «Анамнез батька». – Вiн приходив до мого кабiнету всього двiчi. У мене склалося таке враження, нiби вони багато сперечалися. Деяких чоловiкiв вагiтнiсть лякае. Лягае iм зашморгом на шию. Пiд пунктом «Прiзвище» вiн написав охайними синiми друкованими лiтерами: «ДЖЕЙМС». Ось чому його так i не знайшли. Джеймс – то було його прiзвище. А звали його Джеремi. 4. Третя група Джеремi Джеймс iз вересня 1982 року викладав на повну ставку в Коннектикут-коледжi, маленькому гуманiтарному вишi в мiстi Нью-Лондонi, що в Коннектикутi. Того ж року вiн купив будинок у Даремi, мiстечку iз сiмома тисячами мешканцiв за шiстдесят миль шляху вздовж магiстралi I-91 вiд Саут-Гадлi, де виросла Рейчел, i хвилин за десять iзди вiд будинку, який ii мати винайняла в Мiддлтаунi того року, коли Рейчел злягла з мононуклеозом. У липнi 1983 року вiн одружився з Морiн Вайдермен. У вереснi 1984 року народилась iхня перша дитина, Тео. Друга, Шарлотта, народилася на Рiздво 1986 року. «Я маю брата й сестру по батьковi, – подумала Рейчел, – кровних родичiв». І вперше, вiдколи загинула ii мати, вiдчула, що мае якесь чiтко визначене мiсце у всесвiтi. Знаючи повне iм’я Джеремi Джеймса, Рейчел менш нiж за годину ознайомилася з цiлим його життям – чи принаймнi з тiею його частиною, що мала публiчний характер. Тисяча дев’ятсот дев’яностого року вiн став доцентом iсторii мистецтва, а 1995-го – професором на постiйному контрактi. Перш нiж Рейчел вiдшукала його восени 2007 року, вiн устиг чверть столiття пропрацювати викладачем у Коннектикут-коледжi й тепер очолював кафедру. Його дружина, Морiн Вайдермен-Джеймс, була кураторкою експозицii европейського мистецтва в музеi «Атеней Водсворта» в Гартфордi. Рейчел знайшла в мережi кiлька знiмкiв Морiн i достатньо вподобала ii очi, щоб вирiшити: встановити контакт можна саме через неi. Також вона знайшла в мережi Джеремi Джеймса та його знiмки. Тепер вiн був лисий, iз чималою бородою i на всiх фотографiях мав дуже розумний i показний вигляд. Коли вона вiдрекомендувалася телефоном Морiн Вайдермен-Джеймс, Морiн зовсiм трохи помовчала, а тодi сказала: – Я двадцять п’ять рокiв думала, коли ж ви зателефонуете. Навiть пояснити вам не можу, Рейчел, яка це втiха – нарештi почути ваш голос. Повiсивши слухавку, Рейчел визирнула з вiкна й постаралася не заплакати. Закусила губу – сильно, до кровi. До Дарема вона поiхала в суботу на початку жовтня. Бiльшу частину своеi iсторii Дарем був фермерським поселенням, i вздовж вузьких грунтових дорiг, якими вона iхала, регулярно траплялися великi старi дерева, вицвiлi червонi сараi i поодинокi кози. У повiтрi пахло деревним димом i яблуневим садом неподалiк. Морiн Вайдермен-Джеймс вiдчинила дверi скромного будинку на Горем-лейн. Вона була гарною iз себе жiнкою у великих круглих окулярах, якi пiдкреслювали спокiйну, але проникливу цiкавiсть у ii свiтло-карих очах. Їi каштанове волосся рудiло бiля коренiв, а на скронях i над чолом сивiло i було зiбране в неохайний хвiст. На Морiн була червоно-чорна робоча сорочка навипуск, чорнi легiнси, ноги в неi були босi, а коли вона всмiхнулась, усмiшка осяяла ii лице свiтлом. – Рейчел, – промовила вона з тiею самою сумiшшю полегшення i фамiльярностi, з якою розмовляла телефоном. Завдяки цьому Рейчел утвердилася в неприемному здогадi: за цi десятилiття Морiн не раз i не двiчi вимовляла ii iм’я. – Заходьте. Вона вiдступила вбiк, i Рейчел увiйшла до будинку, схожого на оселю двох науковцiв: книжковi шафи в передпокоi, уздовж усiх стiн вiтальнi, пiд вiкном у кухнi; яскравi стiни, на яких фарба подекуди облупилася, та ii так i не оновили; фiгурки й маски з краiн третього свiту в рiзних положеннях; гаiтянськi картини на стiнах. Упродовж материноi кар’ери Рейчел побувала в десятках таких осель. Вона знала, якi платiвки стоятимуть на вбудованiй поличцi у вiтальнi, яких журналiв буде найбiльше в кошику в убиральнi, знала, що радiо в кухнi буде налаштоване на NPR[6 - NPR (National Public Radio, укр. Нацiональне громадське радiо) – найбiльша некомерцiйна мережа радiостанцiй у США.]. Вона миттю вiдчула себе як удома. Морiн пiдвела Рейчел до розсувних дверей у заднiй частинi будинку. Пiднесла руки до мiсця з’еднання iхнiх половинок i озирнулася через плече. – Готовi? – Хто може бути готовий до такого? – визнала Рейчел iз вiдчайдушним смiшком. – У вас усе буде гаразд, – тепло сказала Морiн, але Рейчел при цьому зауважила в ii очах смуток. В одному вони, може, i пiдiйшли впритул до початку, та в iншому водночас дiйшли до кiнця. Рейчел не знала, чи викликаний ii смуток саме цим, але пiдозрювала це. У iхньому життi вже нiчого не буде так, як ранiше. Вiн стояв посеред кiмнати й повернувся, коли дверi вiдчинилися. Вдягнений вiн був подiбно до дружини – тiльки замiсть легiнсiв на ньому були сiрi джинси. Його робоча сорочка теж була картата, вдягнена навипуск, поверх бiлоi футболки, i не застебнута на гудзики. Кiлька богемних дрiбничок: маленька срiбна сережка-обруч у лiвiй мочцi вуха, три темних мотузяних браслети на лiвому зап’ястку, масивний годинник iз товстим чорним шкiряним ремiнцем на правому. Його лиса голова виблискувала. Борода була охайнiша, нiж на знiмках, якi вона знайшла в iнтернетi, а на вигляд вiн здавався старшим: очi запали трохи сильнiше, а лице ще трохи обвисло. Вiн був вищий на зрiст, анiж вона очiкувала, i його плечi злегка сутулилися. Коли вона дiйшла до нього, вiн усмiхнувся, i саме ця усмiшка запам’яталася iй у ньому та буде единою його рисою, яку Рейчел пам’ятатиме не лише до могили, а мабуть, ще довго пiсля своеi смертi. Ота раптова, невпевнена усмiшка людини, яку на певному етапi життя привчили питати дозволу, перш нiж виражати радiсть. Вiн узяв Рейчел за руки, тимчасом як його погляд вивчав ii, впивався нею, позираючи то туди, то сюди. – Господи, яка ти стала. Яка ж ти тiльки стала, – прошепотiв вiн. Вiн притягнув ii до себе з незграбним завзяттям. Рейчел вiдповiла на його обiйми. Тепер вiн був огрядним чоловiком, мав чимало жиру на талii, в руках i на спинi, та вона обняла його так мiцно, що вiдчула, як ii кiстки торкаються його кiсток. Заплющила очi й почула в темрявi схожий на прибiй стукiт його серця. «Вiд нього досi пахне кавою, – подумала вона. – Вельветом уже не пахне. А кавою пахне досi. Досi». – Татку, – прошепотiла Рейчел. Тодi вiн дуже обережно вiдштовхнув ii вiд своiх грудей i невизначено махнув рукою, показуючи Рейчел на диван: – Сiдай. Вона хитнула головою, морально готуючись до наступного вiдра помиiв на свою голову. – Я постою. – Тодi ми вип’емо. – Вiн пiшов до барного вiзочка й заходився розливати випивку всiм присутнiм. – Вона, твоя мати, померла, коли ми були за кордоном. Того року я вiдбував сабатикал[7 - Тривала творча вiдпустка.] у Францii i роками не знав про ii смерть. У нас же не було спiльних друзiв, якi б могли розповiсти менi про ii вiдхiд iз життя. Дуже спiвчуваю твоiй утратi. Вiн поглянув просто на неi, i вона рiзко усвiдомила глибину його спiвчуття. Чомусь iй спало на думку всього одне запитання: – Як ви зустрiлися? Вiн пояснив, що зустрiв ii матiр у потязi з Балтимора, куди вiн навеснi сiмдесят дев’ятого iздив на похорон власноi матерi. Елiзабет, здобувши докторський ступiнь в Унiверситетi Джонса Гопкiнса, прямувала на схiд, на першу викладацьку посаду в Маунт-Голiоку. Джеремi вже третiй рiк працював асистентом-професором у Баклi-коледжi за п’ятнадцять миль на пiвнiч. Менш нiж за тиждень вони почали зустрiчатись, а менш нiж за мiсяць – жити разом. Вiн принiс Рейчел i Морiн шотландського вiскi й пiдняв келих iз ними сам. Вони випили. – То був перший рiк, коли твоя мати працювала в украй лiберальному регiонi лiберального штату наприкiнцi лiберального десятилiття, тож спiвжиття без шлюбу тодi вважалося прийнятним. Вагiтнiсть без шлюбу, можливо, вважали б iще бiльш прийнятною: дехто вважав, що це похвально, плювок в обличчя панiвнiй парадигмi й таке iнше. Та якби вона просто залетiла вiд невiдомого? Це виставило б ii нiкчемною i жалюгiдною, дурнуватою жертвою, нездатною пiднятися над своiм класом. Принаймнi вона цього боялася. Рейчел помiтила, що Морiн уже випила половину свого вiскi й уважно стежить за нею. Джеремi заговорив дуже швидко – його слова тепер сипалися та спотикалися. – Але… але… але… нав’язати думку широкому загалу, тим, iз ким вона працювала, i таке iнше – це одне. Інша рiч – спробувати нав’язати ii вдома. Ну, тобто я не професор математики, та рахувати все-таки вмiю. А твоя мати схибила в розрахунках на два мiсяцi. Ось воно. Вiн просто сказав це, подумала Рейчел i зробила добрячий ковток вiскi, та я чомусь цього не чую. Знаю, що вiн мае на увазi, та водночас не знаю. Не можу знати. Просто не можу. – Я охоче й навiть радо допомiг би iй нав’язати цю вигадку, та не бажав пiдтримувати цю брехню на нашiй кухнi, в нашiй спальнi, у нашому повсякденному життi. Це було пiдступно. Рейчел вiдчула, як ii губи ледь-ледь заворушились, але з ii вуст не злетiло жодного слова. Повiтря в кiмнатi розрiдилось, а стiни стиснулись. – Я зробив аналiз кровi, – промовив Джеремi. – Аналiз кровi, – неквапом повторила Рейчел. Вiн кивнув. – Найелементарнiший. Вiн у жодному разi не довiв би батькiвства однозначно, зате однозначно спростував би його. У тебе третя група кровi, так? По ii тiлi розлилося зацiпенiння, наче вона ввела собi у хребетний канал новокаiну. Вона кивнула. – А в Елiзабет була друга. – Вiн допив свiй вiскi. Поставив келих на край столу. – І в мене друга. Морiн поставила позаду Рейчел стiлець. Рейчел на нього сiла. Джеремi продовжував говорити. – Розумiеш? У твоеi матерi була друга група кровi, i в мене вона друга, а в тебе – третя? Отже… Рейчел обвела жестом кiмнату. – Ти аж нiяк не можеш бути моiм батьком. – Вона допила вiскi. – Розумiю. Рейчел уперше помiтила фотографii, що стояли в нього на столi, були розкиданi по книжкових полицях i приставних столиках у кабiнетi. На всiх них були зображенi лише двое людей: його з Морiн дiти, Тео та Шарлотта, упродовж багатьох рокiв. Зовсiм малими, на пляжi, на днях народження, на випускних урочистостях. У знаменнi митi та в такi, що могли б забутись, якби не фотоапарат. Але то були повноцiннi життя, вiд народження до вишу. Десь останнi три доби вона думала, що вони – ii брат i сестра по батьковi. Тепер вони були просто чиiмись дiтьми. А вона знову стала единою дитиною. Рейчел перехопила погляд Морiн i натягнуто iй усмiхнулася. – Ти, мабуть, не мiг розповiсти менi таке телефоном, еге ж? Нi. Я це розумiю, справдi. Вона встала, Морiн так само покинула стiлець, а Джеремi швидко наблизився до неi на два кроки. До неi дiйшло: вони побоялися, що вона зомлiе. – Усе гаразд. – Рейчел усвiдомила, що дивиться на стелю, i зауважила, що вона, хоч як дивно, мае мiдний колiр. – Просто дуже… – Вона спробувала знайти пiдхоже слово. – Засмучена? – Кивнула, вiдповiдаючи на власне запитання. – Саме так. Засмучена. А ще – втомлена. Розумiете? Довго полювала. Зараз я пiду. – Нi, – промовив Джеремi. – Нi. – Будь ласка, – попросила Морiн. – Не йдiть. Ми пiдготували гостьову кiмнату. Побудьте сьогоднi нашою гостею. Подрiмайте. Зостаньтеся. Рейчел, прошу. Вона поспала. Вона б нiзащо не подумала, що це можливо пiсля такого сорому. Сорому вiд усвiдомлення того, як iм ii шкода. Того, що вони так довго уникали цiеi розмови, бо не хотiли зробити з неi ту, ким вона була тепер, – сироту. Заплющивши очi, вона почула десь удалинi трактор, i його пихкання переслiдувало ii у снах, якi iй не запам’яталися. Розплющивши очi пiвтори години по тому, вона вiдчула себе ще бiльш виснаженою. Пiдiйшла до вiкна, розсунула важкi штори й визирнула на задвiр’я Джеймсiв i задвiр’я, що прилягало до нього. На останньому було видно розсип дитячих iграшок, коротеньку гiрку з твердого пластику та рожево-бiлий дитячий вiзок. За двором стояв невеличкий будиночок у стилi «кейп-код» iз блiдим шиферним дахом, а за ним лежали фермерськi угiддя. Трактор, який вона чула, простоював у полi без дiла. Ранiше Рейчел думала, нiби знае, як воно – почуватися самотньою, та насправдi це було не так. Їi супроводжувала iлюзiя, вiра у фальшивого бога. Мiфiчного батька. Рейчел iз трьох рокiв так чи iнакше казала собi: побачивши його знову, вона щонайменше вiдчуе себе цiлою. Та ось вона побачила його знову, а вiн був iй не ближчий, анiж отой трактор. Вона спустилася зi сходiв, а Джеймси вже чекали на неi в маленькiй залi внизу. Рейчел зупинилась у дверях i знову помiтила в iхнiх очах жаль. Вона вiдчула себе емоцiйною жебрачкою, що все життя ходить вiд дверей до дверей i просить геть незнайомих людей ii нагодувати. Наповнити. Наповнити заново. «Я – посудина без дна. Наповнiть мене». Вона зустрiлася поглядом iз Джеремi, i iй спало на думку: можливо, вона побачила в його очах не жаль, а його власний сором. – Я розумiю, що ми не були кровними родичами, – сказала вона. – Рейчел, – промовила Морiн, – заходьте. – Та чи давало це тобi право мене кидати? – Я не хотiв тебе кидати. – Джеремi простягнув руки. – Не хотiв кидати тебе. Свою Рейчел. Вона ввiйшла до кiмнати. Стала за стiльцем, який вони поставили навпроти дивана, що на ньому тепер сидiли самi. Вiн опустив руки. – Але коли вона вирiшила, що я ворог, – а вона так вирiшила того ж дня, коли я засумнiвався, чи слiд пiдтримувати ii фантазiю про те, хто зробив iй дитину, – менi стало непереливки. Вона сiла. – Рейчел, ти знаеш свою матiр краще, нiж будь-хто. Тому я впевнений, що ти була добре знайома з ii люттю. Що ставалося, коли вона знаходила собi мiшень чи якесь застосування? Вона ставала нестримною. Звичайно, iй тодi нiчого не можна було довести. А зробивши аналiз кровi, я перетворився з ворога на рак у тiлi того дому. І вона накинулася на мене з упертою, – вiн спробував дiбрати слово, – несамовитiстю. Вона збиралась або остаточно мене впокорити, або вигнати мене. – Викреслити. Вiн клiпнув. – Як ти сказала? – Вона кричала тобi таке останнього вечора: «Я тебе викреслю». Джеремi й Морiн ошелешено перезирнулися. – Ти це пам’ятаеш? Рейчел кивнула й налила собi у склянку води з графина, що стояв на кавовому столику мiж ними. – І вона це зробила. Якби вона тебе вигнала, Джеремi, то це, гадаю, було б непогано для нас обох. Але вона тебе викреслила, i тебе було стерто. Мерцi мають iмена й надгробки. А викресленi не iснували нiколи. Вона надпила воду й оглянула залу, глипаючи на тамтешнi книжки, картини, програвач i платiвки, що стояли саме там, де вона й думала. Помiтила зв’язанi вручну покривала, те мiсце, де зiм’ялося посерединi подвiйне крiсло, рiзноманiтнi подряпини на паркетнiй пiдлозi, потертостi на настiнних дерев’яних панелях i загальний легкий безлад. Їй подумалося, що зростати тут, бути дiтьми Джеремi й Морiн, напевно, було дуже добре. Вона опустила голову, заплющила очi й побачила в темрявi матiр, iгровий майданчик, над яким низько нависли хмари, та мокрi гойдалки, до яких Джеремi водив ii малою. Побачила будинок на Вестбрук-роуд iз купами мокрого листя наступного ранку пiсля того, як Джеремi пiшов. А тодi побачила альтернативне життя, у якому Джеремi Джеймс не пiшов, не був iй батьком хiба що по кровi, ростив ii, давав iй поради, втiшав ii та тренував ii футбольну команду в середнiй школi. І в цьому альтернативному життi ii мати не була охоплена палким бажанням пiдпорядковувати всiх людей у своему життi власному намаханому уявленню про нього. Натомiсть вона була такою, якою була у своiх текстах i викладацькiй роботi: об’ективною, рацiональною, самокритичною, здатною на просту, безпосередню та зрiлу любов. От тiльки iм iз Джеремi цього не дiсталось. Їм дiсталася суперечлива, агресивна, токсична мiшанина з надмiрного розуму, надмiрноi тривожностi й надмiрноi лютi. І все це ховалося за позiрно розважливим, холодним i спокiйним нордичним фасадом. «Я тебе викреслю». «Ти його викреслила, мамо. І водночас викреслила мене й саму себе iз сiм’i, якою ми б могли бути, якою ми б так легко й радо могли бути. Якби ж то ти, блiн, просто перестала собi заважати, страшна демонiчна сучко». Вона пiдняла голову та прибрала з очей волосся. Морiн стояла поряд iз коробочкою паперових хустинок; чомусь Рейчел знала, що так i буде. Як там називаеться така уважнiсть? А, точно. Материнська опiка. То он вона яка. Джеремi став перед нею, сiв на пiдлогу й пiдвiв погляд, обхопивши руками колiна. Його лице осявали лагiднiсть i жаль. – Морiн, – сказав вiн, – можна я трiшки поговорю з Рейчел сам? – Звiсно, звiсно. Морiн повернула коробку з хустинками до комода, а тодi передумала, дiстала ii знов i поставила на кавовий столик. Знову налила Рейчел у склянку води. Завовтузилася з кутиком декоративного килимка. Тодi обдарувала iх обох усмiшкою, яка начебто мала втiшати, та натомiсть застигла, виражаючи жах. А тодi вийшла з кiмнати. – Коли тобi було два роки, – заговорив Джеремi, – ми з твоею матiр’ю сварилися практично щохвилини, коли були поряд одне з одним. Ти знаеш, як воно – щодня сваритися з кимось? Із людиною, яка стверджуе, нiби не любить конфлiктiв, але насправдi живе заради них? Рейчел поглянула на нього, схиливши голову набiк. – Ти справдi мене про це питаеш? Вiн усмiхнувся. А тодi його усмiшка зникла. – Це змучуе душу, шкодить серцю. Тодi людина вiдчувае, як помирае. Жити з твоею матiр’ю – принаймнi вiдколи вона вирiшила, що я ворог, – означало жити у станi вiчноi вiйни. Якось я йшов пiд’iзною дорiжкою пiсля роботи, i мене знудило. Я просто виблював у снiг, що засипав наш газон. І в тiй митi не було нiчого конкретно неправильного, та я знав: щойно я ввiйду до будинку, вона за щось на мене накинеться. Вона могла накинутися за що завгодно: за тон, за вибiр краватки в той день, за якiсь моi слова, сказанi за три тижнi до того, за те, що сказав про мене хтось iнший, через якесь свое вiдчуття, якийсь свiй здогад – нiби божественне провидiння пiдказало iй, що зi мною щось не так, якийсь сон, що натякнув iй на це… Вiн похитав головою i тихо охнув, неначе дивуючись, якими свiжими можуть бути спогади – навiть тепер, майже тридцять рокiв по тому. – То чому ти залишався там так довго? Вiн став перед нею на колiна. Взяв ii за руки, притиснув iх до верхньоi губи та вдихнув iхнiй запах. – Через тебе, – сказав Джеремi. – Якби це означало, що я мiг тебе виховувати, то я б залишився через тебе i блював на пiд’iзнiй дорiжцi щовечора, нажив би собi виразку, ранне захворювання серця та всi iншi можливi недуги. Вiн вiдпустив ii руки й сiв на кавовий столик перед нею. – Але… – видушила з себе вона. – Але, – продовжив вiн, – твоя мати це знала. Знала, що я не маю правовоi опори, але при цьому знала, що я залишусь у твоему життi, подобаеться це iй чи нi. Тож якось уночi, тiеi ночi, коли ми востанне кохалися – це я пам’ятаю добре, – я прокинувся, а вона зникла. Я побiг до тебе в кiмнату, а ти саме там спала. Я обiйшов будинок. Нi записки, нi Елiзабет. Мобiльних телефонiв тодi не було, а друзiв, яким я мiг би зателефонувати, ми не завели. – На той час ви жили там уже два роки. І ви не мали друзiв? Вiн кивнув. – Два з половиною. – Вiн нахилився вперед, спершись на край кавового столика. – Твоя мати зводила нанiвець будь-якi спроби розпочати соцiальне життя. Тодi я цього не бачив: ми були такi завантаженi роботою i народженням дитини, а потiм – новонародженим немовлям i численними трудомiсткими етапами, ну, вирощування дитини. Тож я взагалi сумнiваюся, що до того вечора помiчав, якi ми вiдрiзанi вiд iнших. Тодi я викладав у Вустерi, в Коледжi Святого Хреста. Їхати менi туди було далеко, а твоя мати точно не збиралася спiлкуватися з кимось у Вустерi. Але коли я пропонував пiти кудись iз ii колегами, iншими викладачами й не тiльки, вона казала: «Такий-то потай ненавидить жiнок» – або: «Такий-то – людина страшенно претензiйна» – чи вдавалася до основного варiанта: «Такий-то якось чудно дивиться на Рейчел». – На мене? Вiн кивнув. – І як я мав на це реагувати? – Так само вона чинила з моiми друзями, – сказала Рейчел. – Ну, знаеш, обсипала iх двозначними образами. «Дженнiфер начебто мила… як на таку невпевнену людину». Або: «Хлоi могла б бути дуже гарненькою, та чому вона так одягаеться? Вона розумiе, що про себе каже?» Тепер Рейчел, згадуючи про це, закочувала очi, та все ж вiдчувала, як iй коле пiд ребрами вiд усвiдомлення того, скiлькох дружнiх стосункiв мати позбавила ii за допомогою сорому. Джеремi продовжив: – Часом вона таки планувала щось iз якоюсь iншою парою чи групою колег i ми готувалися до виходу. А тодi, в останню хвилину, план провалювався. У няньки зламалась автiвка. Елiзабет захворiла, у тебе такий вигляд, наче ти от-от вiд чогось зляжеш… «Хiба iй не жарко, Джей-Джею?» Інша пара телефоном попросила все скасувати, хоч я й не пам’ятав, щоб телефон дзвонив. Тодi виправдання завжди видавалися цiлком логiчними. Лише з часом, озираючись назад, я побачив, як вони нагромаджуються. Хай там як, друзiв ми не мали. – То цiеi ночi вона зникла? – Вона повернулася на свiтанку, – вiдповiв Джеремi. – Їi було побито. – Вiн поглянув на пiдлогу. – Навiть гiрше. Усi видимi ушкодження були в неi на тiлi, а не на обличчi. Але ii згвалтували й побили. – Хто? Вiн зазирнув iй у вiчi. – У цьому й питання. Щоправда, вона побувала в полiцii. Зняла побоi. Погодилася на взяття аналiзiв у зв’язку зi згвалтуванням. – Вiн судомно, волого вдихнув, затягнувши повiтря вглиб горла. – Вона сказала полiцiянтам, що не вкаже особи того, хто на неi напав. Принаймнi тодi. Але повернувшись додому й розповiвши про це менi, вона запевнила мене: якщо я не прийду до тями й не визнаю правди, вона… – Хвилинку, – втрутилася Рейчел, – якоi правди? – Що я зробив iй дитину. – Але ж то був не ти. – Правильно. – Отже… – Отже, вона наполягла на тому, щоб я це визнав. Сказала, що ми можемо бути разом лише тодi, якщо я буду цiлковито чесним iз нею i перестану брехати про те, що не е твоiм батьком. Я сказав: «Елiзабет, я скажу свiтовi, що я – батько Рейчел. Пiдпишу всi документи, що на це вказуватимуть. Якщо ми розлучимося, платитиму алiменти, доки iй не виповниться вiсiмнадцять. Але чого я не зроблю, не можу зробити, чого просити в мене – справжнiй безум, так це заявити тобi, ii матерi, що вона – мое порiддя. Такого не можна просити нi в кого». – А що вона на це сказала? – запитала Рейчел, хоч i непогано уявляла, що саме. – Вона спитала мене, чому я так наполегливо брешу. Спитала, на яку недугу я страждаю, якщо намагаюся виставити ii нерозважливою в такому нагальному питаннi. Вона попросила мене визнати, що я намагаюся виставити ii божевiльною. – Вiн звiв долонi докупи, наче в молитвi, i його голос сильно, майже до шепоту, стишився. – Суть гри, як я ii розумiв, була така: вона нiзащо не зможе повiрити, що я ii кохаю, якщо я не погоджуся дотримувати нелогiчноi угоди. Заковика була саме в нелогiчностi вимоги. Це мало для неi вирiшальне значення: «або зустрiнься зi мною в печерi мого ж безуму, або не зустрiчайся зi мною взагалi». – І ти вирiшив не зустрiчатися взагалi. – Я вирiшив обрати правду. – Вiн знову сперся на столик. – І свое психiчне здоров’я. Рейчел вiдчула, як кутики ii рота пiдiймаються в гiркому усмiху. – Це iй не сподобалося, так? – Вона сказала менi, що я бiльше не зможу тебе побачити, якщо я рiшучо налаштований жити в боягузтвi та брехнi. Пiшовши з цього будинку, я назавжди пiду з твого життя. – І ти пiшов. – І я пiшов. – І жодного разу не спробував вийти на зв’язок? Вiн заперечно похитав головою. – Так я зазнав вiд неi нищiвноi поразки. Вiн нахилився вперед. М’яко поклав долонi iй на колiна. – Твоя мати сказала менi: якщо я коли-небудь спробую вийти на зв’язок, вона скаже полiцiянтам, що я був ii гвалтiвником. Рейчел спробувала це осмислити. Чи пiшла б ii мати на таке, щоб вигнати зi свого життя Джеремi Джеймса – та й узагалi кого завгодно? Це було за межею добра i зла навiть для Елiзабет, хiба нi? Але тут Рейчел згадала долi iнших людей, якi перейшли дорогу Елiзабет Чайлдс у часи ii дитинства. Був один декан, проти якого Елiзабет потихеньку та помаленьку налаштувала викладачiв; iнший професор психологii, якому не поновили контракту; двiрник, якого звiльнили; працiвник пекарнi в мiстечку, якому вказали на дверi. Усi цi люди, а також iще кiлька iнших, образили Елiзабет Чайлдс (або ж вона думала, що образили), i ii помста була безсердечна й виважена. Їi мати, як надто вже добре знала Рейчел, повсякчас мислила тактично. – Як думаеш, ii було згвалтовано? – спитала вона Джеремi. Вiн похитав головою. – Я думаю, що вона позаймалася сексом зi мною, а тодi або пiдкупом, або примусом домоглася, щоб ii хтось побив. Я мав змогу думати над цим роками, i цей сценарiй здаеться менi найiмовiрнiшим. – Тому що ти не хотiв жити брехнею у власнiй оселi? Вiн кивнув. – І тому що я бачив глибини ii божевiлля. А цього вона нiзащо не могла пробачити. Рейчел знов i знов крутила це в головi та врештi зiзналася тому, хто мав би бути ii батьком: – Думаючи про неi – а думаю я про неi забагато, – я часом замислююся, чи була вона лиха. Джеремi хитнув головою. – Нi. Не була. Вона просто була найзiпсутiшою людиною, яку я коли-небудь зустрiчав. А ще, нiде правди дiти, бувала вiдверто неприязна, якщо ii ображали. Проте в ii серцi жила велика любов. Рейчел засмiялася. – До кого? Вiн глипнув на неi з похмурим спантеличенням. – До тебе, Рейчел. До тебе. 5. Про люмiнiзм Пiсля того як Рейчел зустрiлася з людиною, яку помилково вважала своiм батьком, сталося дещо несподiване: вони iз Джеремi Джеймсом стали друзями. Це вiдбулося без особливого остраху: почуття накрили iх iз головою, радше як давно загублених брата й сестру, нiж як шiстдесяти-трьохрiчного чоловiка та двадцятивосьмирiчну жiнку, що виявилися нерiдними одне одному. Коли померла Елiзабет Чайлдс, Джеремi та його сiм’я перебували в Нормандii, де Джеремi, користуючись сабатикалом, дослiджував тему, що вже давно збуджувала його цiкавiсть: можливий зв’язок мiж люмiнiзмом та iмпресiонiзмом. Тепер, коли його наукова кар’ера добiгала кiнця i на обрii маячив вихiд на пенсiю, Джеремi намагався створити книжку про люмiнiзм – американський стиль пейзажного живопису, який часто плутають з iмпресiонiзмом. Як Джеремi пояснив Рейчел (вона знала про образотворче мистецтво менше, нiж нiчого), люмiнiзм вирiс зi школи рiчки Гудзон. Джеремi вважав, що цi двi школи були пов’язанi мiж собою, хоча панiвна теорiя – ба бiльше, догма, пирхав Джеремi, – твердила, що цi двi школи розвинулися наприкiнцi ХІХ столiття на протилежних берегах Атлантики незалежно одна вiд одноi. Чоловiк на iм’я Колум Джаспер Вiтстоун, розповiдав iй Джеремi, був учнем у двох найславетнiших люмiнiстiв, Джорджа Калеба Бiнгема та Альберта Бiрстадта, але 1863 року зник iз контори «Вестерн Юнiон», у якiй працював, разом iз великою сумою грошей. Бiльше на американському континентi не чули нi про тi грошi, нi про Колума Джаспера Вiтстоуна. Зате у щоденнику мадам де Фонтен, багатоi вдови й покровительки мистецтв iз Нормандii, за лiто 1865 року двiчi було згадано такого собi Коллума Вайтстоуна; щоденник називав його американським джентльменом iз гарними манерами, витонченими смаками й непевним походженням. Коли Джеремi тiльки розповiв про це Рейчел, очi в нього спалахнули, як у малого iменинника, а його баритон пiдвищився на кiлька октав. «Того ж року нормандське узбережжя малювали Моне й Буден. Вони влаштовувалися щодня зовсiм поряд iз лiтнiм будиночком мадам де Фонтен». Джеремi вважав, що цi двое гiгантiв iмпресiонiзму перетнулися з Колумом Джаспером Вiтстоуном, що Вiтстоун насправдi був загубленою ланкою мiж американським люмiнiзмом i французьким iмпресiонiзмом. Йому було потрiбно лише довести це. Рейчел долучилася до його дослiджень, усвiдомлюючи, яка це iронiя долi: вона та ii не-батько шукають чоловiка, який зник у пилу й порожнечi ста п’ятдесяти рокiв, хоча нездатнi разом установити особу людини, яка трохи бiльше тридцяти рокiв тому стала батьком Рейчел. Пiд час дослiдницьких поiздок до Музею образотворчих мистецтв, Бостонського Атенею та Бостонськоi публiчноi бiблiотеки Джеремi часто заходив до ii квартири. Вона на той час уже пiшла з «Глобу» на телебачення i переiхала жити до Себастьяна, продюсера iз Шостого каналу. Часом Себастьян був при цьому присутнiй i вечеряв або випивав разом iз ними, та здебiльшого вiн або працював, або сидiв у своему човнi. – Ви така симпатична пара, – зауважив Джеремi якось увечерi, коли був у ii квартирi. Слово «симпатична» в його вустах прозвучало несимпатично. Вiн навчився говорити про Себастьяна саме те, що треба, – звертати увагу на його розум, стримане почуття гумору, привабливу зовнiшнiсть, професiйну поведiнку, – говорячи при цьому так, нiби вiн насправдi в це не вiрить. Джеремi оглянув iхне спiльне фото на любому човнi Себастьяна. Повернув фото на камiнну полицю i нагородив Рейчел приемною стривоженою усмiшкою, неначе намагався зрозумiти, що ще позитивного сказати про iхню пару, та не надумав нiчого. – Вiн, звiсно, багато працюе. – Так, – погодилася вона. – Закладаюся, хоче колись очолити всю станцiю. – Вiн хоче очолити мережу, – сказала вона. Вiн хихотнув i пiшов зi своiм келихом вина до книжкових стелажiв, а там придивився до фотографii Рейчел iз матiр’ю, про яку Рейчел уже майже забула. Себастьян, якому не подобалася нi сама фотографiя, нi ii рамка, запхав ii в кiнець ряду книжок, вiдсунувши в тiнь примiрника «Історii Америки в 101 предметi». Джеремi обережно зняв фото з полицi й нахилив книжку так, щоб вона стояла й далi. Рейчел побачила, як його обличчя стало водночас замрiяним i смутним. – Скiльки тобi тут рокiв? – Сiм, – пiдказала вона. – Тому й немае деяких зубiв. – Ага. Себастьян уважае, що я на цьому знiмку схожа на гобiта. – Вiн так i сказав? – Вiн жартував. – То це так називаеться? Вiн вiднiс фотографiю до дивана й сiв поряд iз Рейчел. Семирiчна Рейчел, у якоi не було обох верхнiх переднiх зубiв i одного нижнього, на той час уже перестала всмiхатися на камеру. Їi мати й чути про це не хотiла. Елiзабет вiдшукала десь гумовi iкла й маркером пофарбувала один верхнiй зуб i два нижнi в чорний колiр. Попросила Енн Марi познiмати ii з Рейчел однiеi дощовоi днини в будинку в Саут-Гадлi в образах вампiрок. На цiй фотографii, единiй, що залишилася з того дня, Рейчел перебувала в материних обiймах, i вони обидвi щосили демонстрували своi жахливi усмiшки. – А ще я забув, яка гарненька вона була. Боже мiй. – Джеремi iронiчно всмiхнувся Рейчел. – Вона схожа на твого хлопця. – Стули пельку, – вiдказала Рейчел, але це, на жаль, було правдою. І як вона досi цього не помiчала? І Себастьян, i ii мати були схожi на iдеали арiйцiв: волосся, на кiлька вiдтiнкiв свiтлiше за ванiль, однаково загостренi пiдборiддя i вилицi, крижанi очi, а губи такi маленькi й тонкi, що вони мимоволi здавалися потайними. – Я знаю чоловiкiв, якi одружуються зi своiми матерями, – промовив Джеремi, – але це… Вона штурхнула його лiктем у пузо. – Годi. Вiн засмiявся, поцiлував ii в макiвку й повернув фотографiю на мiсце. – А ще якiсь у тебе е? – Знiмки? Вiн кивнув. – Менi не випало побачити, як ти виросла. Вона знайшла взуттеву коробку з ними у своiй шафi. Висипала iх на маленький кухонний стiл так, що ii життя стало схожим на неохайний колаж, i це видавалося дуже годящим. Свято з нагоди ii п’ятого дня народження; день на пляжi в ii юностi; напiвофiцiйний бал у третьому класi старшоi школи; вона у футбольнiй формi десь у середнiй школi; вона тусуеться в пiдвалi з Керолайн Форд – тодi iй мало б бути одинадцять, бо батька Керолайн Форд запросили викладати лише на той рiк; Елiзабет, Енн Марi та Дон Клей – вочевидь, на коктейльнiй вечiрцi; Рейчел та Елiзабет у день випуску Рейчел iз середньоi школи; Елiзабет, Енн Марi, перший чоловiк Енн Марi, Рiчард, i Джайлз Еллiсон на Вiльямстаунському театральному фестивалi, а тодi – на пiкнiку (на останньому фото всi були трiшки лисiшi та трiшки сивiшi); Рейчел того дня, коли iй зняли брекети; два фото Елiзабет iз пiвдесятком невiдомих друзiв у барi. Їi мати там була доволi молода, можливо, ще навiть не тридцятирiчна, i Рейчел не впiзнавала нi iнших людей на фото, нi бару, в якому вони зiбралися. – Хто цi люди? – спитала вона Джеремi. Вiн позирнув на знiмок. – Гадки не маю. – Вони схожi на науковцiв. – Вона взяла цю фотографiю i ту, що лежала пiд нею та, схоже, була знята не бiльш нiж за хвилину пiсля першоi. – Вона здаеться такою молодою, що я вирiшила, що це фото зняли, коли вона тiльки приiхала до Беркширiв. Вiн оглянув фото в ii правiй руцi – те, на якому ii мати була заскочена зненацька й дивилася на пляшки за барною стiйкою. – Нi, я не знаю нiкого iз цих людей. Навiть цього бару не знаю. Це не в Беркширах. Принаймнi не в такому мiсцi, де я бував. – Вiн посунув окуляри й нахилився ближче. – «Колтс». – Що? – Поглянь. Вона глянула туди, куди показував його палець. У кутку рамок обох фотографiй, просто за барною стiйкою, бiля входу до оздобленого панелями коридору, з тих, якi зазвичай ведуть до вбиралень, на стiнi висiв прапорець. У кадр потрапила лиш одна його половина – та, на якiй була емблема команди: бiлий шолом iз темно-синьою пiдковою посерединi. Емблема «Індiанаполiс колтс». – Що вона робила в Індiанаполiсi? – спитала Рейчел. – «Колтс» переiхали до Індi тiльки 1984 року. До того вони були в Балтиморi. Це, вочевидь, було знято, коли вона навчалася в Унiверситетi Джонса Гопкiнса, до твого народження. Вона поклала знiмок, на якому ii мати не дивилася на камеру, назад на колаж, i вони обое вглядiлися в той, де головнi персонажi дивилися в об’ектив. – Чому ми на це витрiщаемося? – врештi спитала Рейчел. – Ти коли-небудь помiчала за своею матiр’ю сентиментальнiсть чи ностальгiю? – Нi. – Тодi чому вона зберiгала цi два знiмки? – Слушне запитання. У центрi кадру були трое чоловiкiв i трое жiнок, а серед них – ii мати. Вони зiбралися в одному кутку бару та зсунули докупи своi табурети. Широкi усмiшки, склянi очi… Найстаршим серед них був огрядний чоловiк, крайнiй злiва. Вiн – судячи з вигляду, десь сорокарiчний – мав бакенбарди, був одягнений у картатий спортивний пiджак, яскраво-блакитну сорочку, а пiд розстебнутим комiром у нього була ослаблена широка в’язана краватка. Поряд iз ним перебувала жiнка в пурпуровому гольфi, з темним волоссям, зiбраним у вузол, таким маленьким носом, що його ще треба було пошукати, i майже непомiтним пiдборiддям. Бiля неi була худа чорношкiра жiнка iз завитим перманентом волоссям, убрана в бiлий блейзер iз пiднятим комiром поверх топа з бретелькою на шиi; бiля вуха вона тримала довгу бiлу сигарету, якоi, щоправда, ще не запалила. Їi лiва долоня лежала на руцi охайного чорношкiрого чоловiка в бежевому костюмi-трiйцi, у товстих квадратних окулярах i з серйозним, вiдвертим поглядом. Поруч iз ним був чоловiк у бiлiй сорочцi та при чорнiй краватцi пiд велюровим пуловером на застiбцi-блискавцi. У його каштановому волоссi, укладеному феном i фiлiрованому вздовж скронь, посерединi виднiвся продiл. Його зеленi очi були грайливi, можливо дещо хтивi. Вiн обiймав однiею рукою матiр Рейчел, але вони всi обiймали одне одного й трималися вкупi. Елiзабет Чайлдс сидiла в кiнцi, вдягнена у простору блузу в тонку смужку, на якiй були розстебнутi три верхнi гудзики, виставляючи напоказ груди бiльше, нiж будь-коли за життя Рейчел. Їi волосся, у беркширськi роки незмiнно коротко пiдстрижене, майже сягало ii плiч i було профiлiроване з бокiв вiдповiдно до тодiшньоi моди. Але навiть попри характернi для того часу моднi промахи, сила особистостi ii матерi приваблювала сама собою. Вона дивилася з вiдстанi у тридцять iз лишком рокiв так, нiби вже тодi, як знiмали це фото, знала: колись обставини поставлять ii доньку та чоловiка, за якого вона мало не вийшла замiж, саме в те становище, у якому вони перебували тепер. Вони вкотре шукали в ii обличчi ключiв до розумiння ii душi. Але на знiмках, як i в життi, цi ключi були малозрозумiлi й нiкчемнi. Всмiхалася вона найяскравiше з-помiж шiстьох присутнiх i едина серед них не всмiхалась очима. Вона всмiхалася тому, що вiд неi цього очiкували, а не тому, що iй цього хотiлося. Ще бiльше справляло таке враження iнше фото – вочевидь, зняте за кiлька секунд до чи пiсля постановочного кадру. За кiлька секунд пiсля нього, зрозумiла Рейчел, бо на другому фото кiнчик сигарети чорношкiроi жiнки свiтився свiжим червоним сяйвом. Їi мати перестала всмiхатися й саме поверталася назад, до барноi стiйки, дивлячись на пляшки праворуч вiд каси. Пляшки з вiскi, з подивом зауважила Рейчел, а не з горiлкою, як вона чекала б вiд матерi. Їi мати вже не всмiхалася, та через це здавалася щасливiшою. Їi обличчя вiдзначалося напруженiстю, яку Рейчел назвала б еротичною, якби воно було зосереджене на чомусь iншому, крiм пляшок iз вiскi. Схоже, ii матiр спiймали у мрiях, в очiкуваннi зустрiчi з тим, iз ким вона пiде з цього бару чи зустрiнеться опiсля. А може, вона просто позирала на пляшки з вiскi й роздумувала, чим завтра снiдатиме. Рейчел iз неабияким соромом зрозумiла, що займаеться майже непростимими проекцiями, бо хоче знайти цiннiсть у фотографiях, якi ii не мають. – Це дурiсть. Вона пiшла по пляшку з вином, яку вони залишили на стiльницi. – Що в цьому дурного? Джеремi поклав фотографii поруч. – Менi здаеться, що ми шукаемо тут його. – Ми шукаемо тут його. – Це двi фотографii з вечора в барi тодi, як вона була в магiстратурi. – Вона знову наповнила собi та йому келихи й залишила пляшку на столi мiж ними. – І бiльш нiчого. – Я прожив iз твоею матiр’ю три роки. Жодних знiмкiв, окрiм твоiх, не було. Жодних. Тепер я дiзнаюся про iснування цих двох, якi весь час, поки я жив iз нею, лежали десь схованi, та подiлитися ними зi мною було не можна. Чому? Що на цих знiмках iз цього вечора такого важливого? Я сказав би, що твiй батько. – Можливо, вона просто дорожила тим вечором. Джеремi пiдняв брову. – Можливо, вона просто забула, що в неi е цi два знiмки. Брова так i не опустилася. – Гаразд, – сказала Рейчел. – Назви свiй варiант. Вiн показав на чоловiка, найближчого до ii матерi, – того, що у велюрi та з фiлiрованим каштановим волоссям. – У нього очi такого кольору, як у тебе. Слушно. Вiн справдi мав зеленi очi, як i Рейчел, хоча в нього очi були набагато яскравiшi, а в неi – дуже свiтлi, майже сiрi. І вiн, як i Рейчел, мав каштанове волосся. Форма голови в нього була десь така, як у Рейчел, розмiр носа приблизно збiгався. У нього пiдборiддя було досить загострене, а в Рейчел – бiльш квадратне; втiм, у ii матерi воно теж було обтесане, тож можна було стверджувати, що вiд матерi iй просто дiсталося пiдборiддя, а вiд батька – очi й волосся. Вiн був гарний iз себе, незважаючи на вуса як у порноактора, та в ньому було щось несерйозне. А ii мати начебто нiколи не мала потягу до несерйозностi. Може, Джеремi та Джайлз i не були наймужнiшими на позiр чоловiками, якi коли-небудь траплялися Рейчел, та вони обидва мали сталевий стрижень i вiдзначалися неймовiрним розумом, який було видно вiдразу. Велюровий же чоловiк мав такий вигляд, нiби збирався попрацювати ведучим на конкурсi «Юна мiс». – Вiн схожий на ii типаж? – запитала Рейчел. – А я був на нього схожий? – запитав Джеремi. – Ти маеш серйозний вигляд, – сказала Рейчел. – Моiй матерi серйозний вигляд був до вподоби. – Ну, то не цей хлопець. – Джеремi тицьнув пальцем в огрядного хлопаку в огидному спортивному пiджаку. – І не цей. – Тицьнув пальцем у чорношкiрого. – Може, фотограф? – Фотографка. – Рейчел показала йому вiдображення в барному дзеркалi – жiнку з гривою каштанового волосся, що падало з-пiд барвистоi в’язаноi шапочки. Та жiнка обома руками тримала камеру. – А… Вона поглянула на iнших людей, знятих на плiвку ненароком. Посерединi барноi стiйки сидiли двое стариганiв i немолода пара. Бармен вiдраховував решту на касi. А ще застиг посеред кроку вiдносно молодий хлопець у чорнiй шкiрянiй куртцi, який щойно зайшов у параднi дверi. – А як щодо нього? – спитала Рейчел. Джеремi поправив окуляри й нагнувся близько до фотографii. – Не можу роздивитися. Стоп, стоп, стоп. Вiн пiдвiвся i пiшов до парусинового наплiчника, який завжди брав iз собою в дослiдницькi поiздки. Дiстав прес-пап’е у виглядi лупи й принiс його до столу. Занiс його над обличчям хлопця у шкiрянiй куртцi. Хлопець мав здивований вигляд людини, яка мало не зайшла в кадр фотографа й не зiпсувала його. Також вiн був смаглявiший, анiж здавалося на вiдстанi. Можливо, латиноамериканець чи корiнний американець. Але до походження Рейчел вiн не пiдходив у жодному разi. Джеремi перевiв лупу на Велюрового. Очi в нього, однозначно, були такого самого кольору, як у Рейчел. Як там казала ii мати? «Пошукай себе в його очах». Поки Рейчел витрiщалася на збiльшенi очi Велюрового, вони поступово розпливлися. Вона вiдвела погляд, щоб навести рiзкiсть зору, а тодi поглянула на нього знову. – Це моi очi? – спитала вона Джеремi. – У них твiй колiр, – вiдповiв вiн. – Форма не така, та будова кiсток тобi все одно дiсталася вiд Елiзабет. Хочеш, я зроблю пару дзвiнкiв? – Кому? Вiн поклав прес-пап’е на стiл. – Зробiмо ще одне припущення i вважаймо, що це – ii однокурсники, якi того року також здобували докторський ступiнь в Унiверситетi Джонса Гопкiнса. Якщо це припущення правильне, всiх на цьому знiмку, iмовiрно, можна iдентифiкувати. Якщо воно неправильне, мене вiд друзiв, якi там працюють, вiддiляе всього кiлька дзвiнкiв. – Гаразд. Джеремi сфотографував обидва знiмки на свiй телефон, перевiрив, чи правильно зняв зображення, i поклав телефон у кишеню. Бiля ii дверей вiн обернувся i сказав: – Ти нормально почуваешся? – Чудово. А що? – Ти раптом почала здаватись якоюсь замученою. На якiсь слова вона здобулась аж за хвилину. – Ти – не мiй батько. – Нi. – Але я б хотiла, щоб ти ним був. Тодi це скiнчилося б. А в мене був би такий крутий татусь, як ти. Вiн поправив окуляри; як вона дiзналася, вiн робив це щоразу, коли почувався нiяково. – Мене нiколи в життi не називали крутим. – Тому ти й крутий, – сказала вона й поцiлувала його у щоку. Вона отримала перший за два роки електронний лист вiд Браяна Делакруа. Вiн був коротенький – три рядки – i мiстив похвалу серii матерiалiв, яку вона видала два тижнi тому, про звинувачення в пiдкупах i протекцii в Массачусетському вiддiлi пробацii. Голова вiддiлу, Дуглас «Дугi» О’Галлоран, керував ним, наче особистою вотчиною, та тепер, завдяки роботi, виконанiй Рейчел i кiлькома ii давнiми колегами з «Глобу», окружний прокурор готував обвинувальнi акти. «Коли Дугi побачив, як ти йдеш до нього, – написав Браян, – у нього був такий вигляд, наче вiн зараз цеглою всереться». Вона зрозумiла, що широко всмiхаеться. Приемно знати, що ви е на свiтi, мiс Чайлдс. «Навзаем», – подумала вона, пишучи вiдповiдь. Але тодi побачила його постскриптум: Скоро перетну пiвденний кордон. Вертаюся до Новоi Англii. Не порадиш якихось районiв? Вона негайно загуглила його, вiд чого дотепер свiдомо утримувалася. На Google Images знайшовся всього один його знiмок, дещо зернистий; уперше вiн з’явився в матерiалi «Торонто сан» про благодiйний бал у 2000 роцi. Але там був Браян у смокiнгу, який йому не личив, i з повернутою вбiк головою; пiдписаний вiн був як «Спадкоемець деревообробного бiзнесу Браян Делакруа III». У статтi, що супроводжувала знiмок, його назвали «малопомiтним» i «вiдомим своею закритiстю», випускником Браунського унiверситету, який здобув ступiнь MBA у Вортонськiй школi бiзнесу. А згодом вiн iз цими дипломами став… Приватним детективом у Чикопi в штатi Массачусетс i пропрацював ним рiк? Вона всмiхнулася, згадавши його в тiй комiрцi-кабiнетi, золотого хлопчика, що намагався вiдкинути шлях, який йому вторувала родина, та явно сумнiвався в цьому своему виборi. Такого серйозного, такого чесного. Якби вона ввiйшла в якiсь iншi дверi, вiддала свою справу якомусь iншому приватному детективовi, той, можливо, зробив би саме те, про що попереджав ii Браян: обiбрав би ii до нитки. А сам Браян вiдмовився це робити. Вона придивилася до його фотографii та уявила, як вiн живе за один-два райони вiд неi. А може, й за один-два квартали. – Я iз Себастьяном, – промовила Рейчел уголос. – Я кохаю Себастьяна. І закрила ноутбук. Вона сказала собi, що вiдповiсть на Браянiв лист завтра, та так за це й не взялася. Два тижнi по тому зателефонував Джеремi Джеймс i спитав, чи сидить вона. Вона не сидiла, але притулилася до стiни i сказала йому, що сидить. – Я встановив особи практично всiх. Тi двое чорношкiрих досi разом i мають приватну практику в Сент-Луiсi. Інша жiнка померла 1990 року. Здоровань був iз викладачiв i кiлька рокiв тому теж пiшов iз життя. А хлопець у велюровому пуловерi – це Чарльз Осарiс, клiнiчний психолог, який практикуе в Оаху. – Гаваi, – промовила вона. – Якщо вiн виявиться твоiм татом, – сказав Джеремi, – тобi доведеться вiдвiдати чудове мiсце. Я чекатиму на запрошення. – Та звiсно! Чарльзовi Осарiсу Рейчел зателефонувала аж за три днi. Рiч була не в нервах чи якомусь остраху, а у вiдчаi. Вона знала, що вiн iй не батько, вiдчувала це нутром i кожною електромагнiтною ланкою свого первiсного мозку. Та все ж почасти сподiвалася на протилежне. Чарльз Осарiс пiдтвердив, що навчався на докторатi Унiверситету Джонса Гопкiнса з клiнiчноi психологii разом з Елiзабет Чайлдс. Йому згадувалося кiлька вечорiв, коли вони ходили до бару «У Майло» в Схiдному Балтиморi, де на стiнi праворуч вiд барноi стiйки дiйсно висiв прапорець команди «Балтимор колтс». Йому було прикро чути, що Елiзабет пiшла iз життя: вона здавалася йому цiкавою жiнкою. – Менi сказали, що ви з нею зустрiчалися, – заявила Рейчел. – І хто б вам таке сказав? – Чарльз Осарiс видав щось середне мiж грубим вигуком i смiшком. – Мiс Чайлдс, я не приховував своеi орiентацii ще з сiмдесятих. І на iлюзii щодо своеi сексуальностi нiколи не страждав: на спантеличення – так, на iлюзii – нi. Нiколи не зустрiчався i навiть не цiлувався з жiнкою. – Вочевидь, мене дезiнформували, – сказала Рейчел. – Вочевидь, так. А чому ви спитали, чи не зустрiчався я з вашою матiр’ю? Рейчел зiзналася в усьому, розповiла йому, що шукае батька. – Вона нiколи не казала вам, хто вiн? – Нi. – Чому? У вiдповiдь Рейчел надала пояснення, яке з кожним роком видавалося дедалi смiховиннiшим. – Вона чомусь гадала, що захищае мене. Плутала зберiгання секретiв зi збереженням мене. – Та Елiзабет, яку я знав, нiколи нi в чому не плуталась. – А навiщо ще берегти таку велику таемницю? – спитала Рейчел. Коли вiн вiдповiв, у його голосi з’явилася смутна нотка. – Я знав вашу матiр два роки. Я був единим чоловiком у радiусi десятьох миль, який не намагався позбавити ii одягу, тож, напевно, знав ii так само, як i всiх iнших. Зi мною вона почувалася в безпецi. А я, мiс Чайлдс, геть ii не знав. Вона не пiдпускала до себе нiкого. Їй подобалося мати таемне життя, бо iй подобалися таемницi. Таемницi – це сила. Таемницi – це краще за секс. Таемницi, як я твердо переконаний, були для вашоi матерi наркотиком. Пiсля розмови iз Чарльзом Осарiсом у Рейчел за один тиждень сталося три панiчних атаки. Одна – у туалетi для працiвникiв Шостого каналу, друга – на лавi на березi рiчки Чарльз, уранцi, коли вона мала побiгати пiдтюпцем, а третя – у душi якось увечерi, коли Себастьян уже заснув. Вона приховала iх усi вiд Себастьяна та колег. Тодi Рейчел вiдчувала, що контролюе себе, наскiльки людина може себе контролювати пiд час панiчноi атаки: вона могла весь час нагадувати собi, що в неi не серцевий напад, що ii горло не зводить навiки, що вона взагалi-то здатна дихати. У неi посилилося бажання сидiти вдома. Кiлька тижнiв ii щоранку виштовхувало за дверi лише свiдоме зусилля та внутрiшнiй обурений лемент. Вихiдними вона геть не виходила за порiг. Першi три тижнi Себастьян тодi гадав, що це – вияв iнстинкту гнiздування. На четвертий тиждень вiн почав дратуватися. Тодi вони були у списках гостей практично всiх вечiрок у мiстi: будь-яких балiв, будь-яких благодiйних прийомiв, будь-яких приводiв випити, де можна було на iнших подивитись i себе показати. Вони стали зiрковою парою, постiйними персонажами добiрок плiток у «Внутрiшнiй кухнi» та «Іменах i обличчях». Рейчел, хай як вона старалася, не могла заперечити, що таке становище iй дуже до вподоби. Батькiв у неi не було, зате принаймнi мiсто, як вона згодом усвiдомить, радо приймало ii як свою. Тож вона повернулася туди. Вона тиснула руки й цiлувала щоки меровi, губернаторовi, суддям, мiльярдерам, комiкам, письменникам, сенаторам, банкiрам, гравцям i тренерам «Ред сокс», «Петрiотс», «Ведмедикiв», «Келтiкс», ректорам вишiв i випивала разом iз ними. На Шостому каналi вона зробила блискавичну кар’еру, рiвно за шiстнадцять мiсяцiв промчавши такий шлях: фриланс – освiтнi сенсацii – кримiнал – загальна тематика. Їi обличчя зобразили на бiлбордi з Шелбi та Грантом, вечiрнiми ведучими, а ще вона дiстала значну роль у рекламi, де було вперше показано iхнiй модернiзований логотип. Вирiшивши побратися, вони iз Себастьяном неначе обрали самi себе королем i королевою шкiльного балу, i мiсто аплодувало iхньому рiшенню та беззастережно його благословило. За тиждень пiсля того, як розiйшлися запрошення, Рейчел ненароком зустрiла Браяна Делакруа. Тодi вона щойно взяла iнтерв’ю у двох депутатiв у законодавчому органi штату на тему прогнозованого дефiциту бюджету. Члени ii команди пiшли до фургона, та вона вирiшила повернутися до станцii пiшки. Не встигла Рейчел перейти Бiкон-стрiт, як iз Атенею вийшов Браян у супроводi нижчого на зрiст i старшого чоловiка з рудим волоссям i бородою. Рейчел вiдчула те схоже на удар струмом сум’яття та впiзнавання, що зазвичай траплялося лише тодi, коли вона проходила на вулицi повз когось знаменитого. Тодi вона вiдчувала: «Я тебе знаю. Та насправдi не знаю». Коли обидва чоловiки опинилися за десять-дванадцять футiв вiд Рейчел, Браян зустрiвся з нею поглядом. За миттевим упiзнанням вiдобразилося щось таке, чого вона не могла чiтко визначити (Роздратування? Страх? Нi те, нi те?), а тодi воно зникло i йому на змiну прийшло те, що вона згодом могла назвати лише шаленою радiстю. – Рейчел Чайлдс! – Вiн подолав вiдстань до неi за один широкий крок. – Як давно не бачилися – дев’ять рокiв? Його рукостискання виявилося мiцнiшим, анiж вона очiкувала, надто мiцним. – Вiсiм, – нагадала вона. – Коли ти?.. – Це Джек, – сказав Браян. Вiдступив убiк, щоб менший чоловiк став на звiльнене мiсце, тож тепер вони стояли втрьох на тротуарi на вершинi Бiкон-Гiлл, тимчасом як довкола юрбами снували люди, що збиралися пообiдати. – Джек Агерн. Чоловiк потиснув iй руку. Його рукостискання було набагато легше. Вiд Джека Агерна сильно вiдгонило Старим свiтом. Його сорочка мала французькi манжети зi срiбними запонками, що визирали з-пiд рукавiв пошитого на замовлення костюма. Вiн був у краватцi й мав бездоганно пiдстрижену бороду. Рука в нього була суха й не загрубла. Рейчел подумала, що вiн мае орган i краще за бiльшiсть людей розумiеться на класичнiй музицi та коньяку. Вiн спитав: – Ви – давнi друзi?.. Втрутився Браян: – «Друзi» – це було б надто сильно сказано. Джеку, ми знали одне одного десятилiття тому. Рейчел – репортерка на тутешньому Шостому каналi. Вона чудова. Джек гречно кивнув iй, виражаючи щось подiбне до поваги. – Вам подобаеться ця робота? – Здебiльшого так, – сказала вона. – А яка робота у вас? – Джек працюе з антикварiатом, – поспiхом сказав Браян. – Вiн приiхав iз Мангеттена. Джек Агерн усмiхнувся. – Через Женеву. – Здаеться, я не знаю, що це означае, – промовила Рейчел. – Ну, я живу на Мангеттенi та в Женевi, але домом вважаю Женеву. – Нiвроку, еге ж? – сказав Браян, хоча в цьому й не було потреби, i позирнув на наручний годинник. – Треба йти, Джеку. Бронь на дванадцяту п’ятнадцять. Радий зустрiчi, Рейчел. – Вiн нахилився i поцiлував повiтря бiля ii щоки. – Чув, ти виходиш замiж. Дуже радий за тебе. – Вiтаю. – Джек Агерн iзнову взяв ii за руку та гречно кивнув. – Сподiваюся, ви з вашим нареченим будете дуже щасливi. – Бережи себе, Рейчел. – Браян уже пiшов геть iз вiдстороненою усмiшкою i надмiру ясними очима. – Дуже радий зустрiчi. Вони пройшли до Парк-стрiт, звернули лiворуч i зникли з поля зору. Вона, стоячи на тротуарi, замислилася над цiею зустрiччю. Браян Делакруа iз 2001 року набрав трохи ваги. Йому це личило. Той Браян, iз яким вона познайомилася, був надто худий, а шия в нього була надто тонка для його голови. Вилицi й пiдборiддя в нього були трохи зам’якi. Тепер же його риси стали чiтко визначенi. Вiн досяг того вiку – як вона здогадувалася, тридцяти п’яти рокiв, – коли, напевно, почав скидатися на батька й перестав бути схожим на чийогось сина. Вдягався вiн незмiрно краще й був щонайменше вдвiчi гарнiший, анiж 2001 року, а тодi вiн уже був доста гарний. Тож усi змiни в його зовнiшностi були на краще. Але енергiя, яку вiн випромiнював, хай i замаскована люб’язностями, здавалась iй дещо нервовою та тривожною. То була енергiя людини, що намагаеться нав’язати комусь таймшер[8 - Форма спiльного володiння нерухомiстю (найчастiше – готельним номером), у якiй кожна людина мае право користуватися нею впродовж чiтко визначеного часу.]. Завдяки своiм пошукам iнформацii Рейчел знала, що вiн керуе вiддiлом мiжнародних продажiв i закупiвель компанii «Делакруа Ламбер», i iй було сумно думати, що майже десять рокiв у продажах обернули Браяна на демонстративно бадьорого та привiтного шоумена. Рейчел уявила Себастьяна, який тим часом працював на Шостому каналi, напевно, вiдкинувшись на спинку крiсла, гризучи олiвець i водночас рiжучи плiвку. Себастьян, король охайного монтажу. Власне кажучи, у Себастьяновi все було охайне. Охайне, чисте та чiтко визначене. Вона була однаково нездатна уявити його продажником i землеробом. Тiеi митi до неi дiйшло, що Себастьян здаеться iй привабливим, бо в його сутностi немае нi крихти вiдчаю чи надокучливостi. «Браяне Делакруа, – подумала вона. – Як шкода, що життя перетворило тебе на звичайного торгiвця». Джеремi провiв ii до вiвтаря у Церквi Завiту, i коли вiн пiдняв ii фату, в нього були мокрi очi. На прийом у «Чотирьох сезонах» прийшли i Джеремi, i Морiн, i Тео, i Шарлотта. Вона бачила iх усього кiлька разiв, але iз Джеремi, Морiн i дiтьми почувалася не менш комфортно, нiж завжди. Пiд час iхньоi першоi зустрiчi Морiн начебто була щиро задоволена тим, що Рейчел iх вiдшукала, проте з кожною наступною зустрiччю вiддалялася дедалi бiльше, неначе радiла Рейчел лише через те, що нiколи не очiкувала, що вона надовго залишиться з ними. Морiн аж нiяк не була неввiчлива чи холодна – ii присутнiсть просто геть не була значущою. Вона всмiхалася Рейчел, хвалила ii зовнiшнiсть чи вибiр одягу, питала ii про роботу та Себастьяна й неодмiнно згадувала, який Джеремi радий, що вона повернулася до його життя. Але вона вперто не дивилася в очi Рейчел, а в ii голосi вiдчувалася натужна бадьорiсть, наче в акторки, яка так силкувалася запам’ятати своi реплiки, що забула iхне значення. Тео та Шарлотта, майже брат i сестра, яких вона нiколи не мала, вiдчували до Рейчел сумiш пошани та прихованого панiчного жаху. Всi розмови вони вели похапцем, схиливши голови до пiдлоги, i жодного разу не спитали в неi чогось про неi саму, неначе тим самим надали б iй значущостi реальноi людини. Натомiсть вони неначе заповзялись i далi розглядати ii як iстоту з туману легенд, яка невблаганно наближаеться до iхнiх дверей, але так насправдi й не приходить. Попрощавшись десь за годину пiсля початку прийому й опинившись за п’ять крокiв вiд виходу, Морiн, Тео й Шарлотта вiдчули надзвичайне полегшення – у них аж кiнцiвки розслабилися. Раптовiсть iхнього вiдходу (Морiн i Шарлотта боялися, що ось-ось зляжуть iз лiтньою застудою, а iхати назад треба було довго) шокувала лише Джеремi. Джеремi взяв Рейчел за руки та сказав iй не забувати пiд час медового мiсяця про люмiнiстiв чи Колума Джаспера Вiтстоуна: пiсля повернення на неi чекатиме робота. – Звiсно, я про них забуду, – вiдказала вона, i вiн засмiявся. Решта сiм’i поволi вийшла до вiшакiв чекати на автiвку. Джеремi поправив окуляри. Пововтузився iз сорочкою, що зiм’ялася в нього на животi: поруч iз Рейчел вiн завжди соромився своеi надлишковоi ваги. Невпевнено iй усмiхнувся. – Я знаю, що ти б хотiла, щоб тебе провiв до вiвтаря справжнiй батько, але… Вона взяла його за плечi. – Нi, нi. Це було для мене честю. – …але, але… – Вiн обдарував непевною усмiшкою стiну позаду неi, а тодi знову поглянув на Рейчел. Його голос став глибшим i сильнiшим. – Для мене можливiсть це зробити означала дуже, дуже багато. – Для мене теж, – прошепотiла вона. Рейчел опустила лоба йому на плече. Вiн поклав долоню iй на карк. І тiеi митi вона вiдчула себе найближче до цiлiсностi за все свое життя. Пiсля медового мiсяця iм iз Джеремi було важко зустрiтися. Морiн почувалася не надто добре – нiчого серйозного, просто старiсть, гадав вiн. Але iй було потрiбно, щоб вiн перебував поряд, а не чкурнув до Бостона коротати лiто в читальних залах Бостонськоi публiчноi бiблiотеки чи в Атенеi. Одного разу iм удалося вибратися на обiд до Нью-Лондона; вiн мав стомлений вигляд, а шкiра в нього на обличчi була надто сiра й натягнута. Морiн, зiзнався Джеремi, нездужае. Два роки тому вона пережила рак грудей. Вона перенесла подвiйну мастектомiю, та останнi огляди не показали нiчого конкретного. – Тобто? Рейчел потягнулася через столик i накрила долонею його долоню. – Тобто, – вiдповiв Джеремi, – ii рак мiг повернутися. Наступного тижня зроблять ще кiлька аналiзiв. Вiн кiлька разiв поправив окуляри, а тодi поглянув iз-за них на Рейчел з усмiшкою, яка пiдказувала: зараз вiн змiнить тему. – Як там молодята? – Купують будинок, – радiсно повiдомила вона. – У мiстi? Рейчел заперечно хитнула головою. Вона досi намагалася iз цим змиритися. – Десь миль за тридцять на пiвдень. Вiн потребуе оновлення i ремонту, тож ми не переiдемо туди вiдразу, але там гарне мiстечко й добра шкiльна система на той випадок, якщо в нас будуть дiти. Це недалеко вiд того мiсця, де вирiс Себастьян. А ще вiн зберiгае там свiй човен. – Вiн любить той човен. – Та ну, мене вiн теж любить. – Я не сказав, що вiн тебе не любить. – Джеремi криво iй посмiхнувся. – Я просто сказав, що вiн любить той човен. Чотири днi по тому у Джеремi в його кабiнетi в коледжi стався iнсульт. Вiн пiдозрював, що це iнсульт, але не був на сто вiдсоткiв упевнений, тож поiхав до найближчоi лiкарнi. Джеремi наполовину виiхав автiвкою на узбiччя i, похитуючись, пройшов до входу. Кабiнету невiдкладноi допомоги вiн дiстався самотужки, але невдовзi в почекальнi в нього стався другий iнсульт. Перший санiтар, який до нього пiдiйшов, здивувався силi, з якою Джеремi м’якими викладацькими руками схопився за лацкани його халата. Останнi слова Джеремi перед тривалим перiодом мовчання були незрозумiлi санiтаровi – та й, правду кажучи, будь-кому iншому. Вiн рiзко наблизив лице санiтара до свого, вирячив очi та прошепелявив: – Рейчел у дзеркалi. 6. Розлуки Морiн передала Рейчел слова санiтара, коли Джеремi третю нiч лежав у лiкарнi. – «Рейчел у дзеркалi»? – повторила вона. – Так сказав Амiр. – Морiн кивнула. – Ти здаешся втомленою. Тобi треба вiдпочити. Рейчел мала за годину повернутися на роботу. Вона спiзниться. Знову. – Усе гаразд. На лiжку витрiщався на стелю Джеремi з роззявленим ротом i без тiнi свiдомостi в очах. – Туди, певно, жахливо iздити, – зауважила Шарлотта. – Та це не страшно. Рейчел сiла на пiдвiконня, бо в палатi було всього три стiльцi i всi вони були зайнятi родичами хворого. – Лiкарi сказали, що в такому станi вiн може провести кiлька мiсяцiв, – сказав Тео. – Або й бiльше. Шарлотта й Морiн одночасно заридали. Тео пiдiйшов до них. Вони збилися докупи у своiй скорботi. Кiлька хвилин Рейчел бачила тiльки iхнi спини, що здiймалися й опускалися. За тиждень Джеремi перевели до вiддiлення неврологiчного лiкування, i вiн мало-помалу частково повернув собi здатнiсть рухатись i вимовляти окремi елементарнi слова: «так», «нi», «туалет». На дружину вiн дивився як на матiр, на сина й доньку – як на дiдуся i бабусю, на Рейчел – так, нiби намагався зрозумiти, хто вона така. Вони намагалися читати йому, гортали його улюбленi картини на айпедi, ставили його улюбленого Шуберта. І нiщо iз цього його не зачiпало. Вiн хотiв iжi, хотiв утiхи, хотiв полегшення болiв у головi й тiлi. Вiн взаемодiяв зi свiтом iз нажаханим нарцисизмом малоi дитини. Його рiднi дали Рейчел чiтко зрозумiти, що вона може приходити стiльки, скiльки захоче (вони були надто ввiчливi, щоби сказати щось iнше), та не залучали ii до бiльшостi розмов, а коли iй доводилося йти геть, iм завжди ставало помiтно легше. Удома почав досадувати Себастьян. Вона ж майже не знае цiеi людини, казав вiн. Вона iдеалiзуе прихильнiсть, якоi насправдi не iснуе. – Тобi треба про це забути, – сказав вiн. – Нi, – вiдповiла Рейчел. – Це тобi треба забути. Вiн винувато пiдняв руку й на мить заплющив очi, показуючи iй, що не хоче великоi суперечки. Розплющивши очi, вiн заговорив м’якiшим, примирливим тоном. – Ти ж знаеш, що твою кандидатуру розглядають у «великiй шiстцi»? «Великою шiсткою» називали нацiональну мережу в Нью-Йорку. – Не знала. Вона спробувала не виказати голосом захвату. – Тобi промивають мiзки. Зараз не час вiдпускати дросель. – Я не вiдпускаю. – Тебе ж випробують чимось серйозним. Чимось, що матиме нацiональний масштаб. – Наприклад? – Ураганом, масовим убивством, не знаю, смертю знаменитостi. – І як же ми житимемо далi, – замислилася вона вголос, – коли Вупi пiде у засвiти? – Буде важко, – погодився вiн, – але вона б хотiла, щоб ми поводилися вiдважно. Вона захихотiла, а Себастьян пригорнувся до неi на диванi й поцiлував ii збоку в шию. – Ось ми, мала, я i ти. З’еднанi збоку. Куди я, туди й ти. Куди ти, туди i я. – Знаю. Справдi. – Гадаю, було б круто жити на Мангеттенi. – У якому районi? – спитала вона. – У Верхньому Вест-Сайдi, – сказав вiн. – У Гарлемi, – сказала вона одночасно з ним. Вони обернули це на жарт, бо гадали, що саме так треба чинити, коли у шлюбi суто теоретично виявляються докорiннi вiдмiнностi. За осiнь Джеремi Джеймсовi стало значно краще. Вiн згадав, хто така Рейчел, хоч i не згадав, що сказав санiтаровi, i, схоже, радше терпiв ii присутнiсть, анiж потребував ii. Знання про рух люмiнiстiв i Колума Джаспера Вiтстоуна в нього здебiльшого збереглися, та були невпорядкованi, а його загальнi уявлення про хронологiю були хибнi, тож зникнення Вiтстоуна 1863 року, на його думку, прямо передувало першiй подорожi Джеремi до Нормандii 1977 року, коли вiн був аспiрантом. Вiн думав, що Рейчел молодша за Шарлотту, i часом не мiг зрозумiти, як Тео може так багато пропускати старшу школу, вiдвiдуючи його. «Вiн узагалi не стараеться, – скаржився вiн Рейчел. – Я не хочу, щоб вiн користувався моею хворобою як приводом старатися ще менше». У листопадi Джеремi повернувся до будинку на Горем-лейн, де його доглядала хоспiсна медсестра. Вiн став фiзично сильнiшим. Його мовлення набуло чiткостi. Зате розум до нього нiяк не повертався. – Не можу цього збагнути, – якось сказав вiн. Морiн i Рейчел були в однiй iз ним кiмнатi, i вiн невпевнено iм усмiхнувся. – Я неначе у прекраснiй бiблiотецi, та жодна книжка в нiй не мае назви. Наприкiнцi грудня 2009 року Рейчел двiчi помiтила, як вiн менш нiж за десять хвилин вiд початку ii вiдвiдин поглянув на свiй наручний годинник. Вона не могла ставити це йому на карб. Без можливостi обговорювати iхнi спiльнi детективнi iсторii (вiн мав вiдшукати докази того, що Колум Джаспер Вiтстоун перетинався з Клодом Моне, вона – вiдшукати свого батька, а вони обое – зрозумiти Елiзабет Чайлдс) вони майже не мали про що розмовляти. Жодних спiльних амбiцiй, жодноi спiльноi iсторii. Вона пообiцяла залишатися на зв’язку. Вийшовши з його будинку, Рейчел пройшла вимощеною плитами дорiжкою до своеi автiвки й знову вiдчула, що його втрачае. А ще вiдчула давню пiдозру, що життя, судячи з ii теперiшнього досвiду, – це низка розлук. Персонажi проходять сценою, однi залишаються на довше, нiж iншi, та всi вони рано чи пiзно йдуть геть. Дiставшись автiвки, вона озирнулася на його будинок i подумала: «Ти був менi другом. Ти був менi другом». Два тижнi по тому, 12 сiчня, о п’ятiй вечора на Гаiтi стався землетрус силою 7,0 бала. Як i передбачав Себастьян, Рейчел доручили висвiтлювати його для «великоi шiстки». Першi кiлька днiв вона провела в Порт-о-Пренсi. Вона та ii команда показали скидання з лiтакiв iжi та речей, що, як правило, призводило до заворушень. Показали трупи, складенi на автостоянцi Загальноi лiкарнi. Показали тимчасовi крематорii, що виросли на рогах вулиць по всьому мiсту, де тiла палали, наче жертви, покликанi заспокоiти землетрус. Серед маснистого чорного диму клубочилася сива сiрка, тiла всерединi вже перетворилися на абстракцiю, а дим вiд них став таким самим непримiтним, як будь-який iнший – вiд будiвель, що продовжували тлiти, вiд досi не вигорiлих газопроводiв. Рейчел вела репортажi з наметових мiстечок i постiв медичноi допомоги. У колишньому торговому районi вона та ii операторка Грета Кiлборн зняли, як полiцiянти стрiляють по мародерах, зняли молодика з випнутими зубами й ребрами, що лежав у попелi й уламках iз вiдiрваною в дiлянцi щиколотки ногою. Зовсiм недалеко вiд його руки лежало кiлька бляшанок iжi, яку вiн перед тим крав. У першi днi пiсля землетрусу журналiсти були единим, чого в Порт-о-Пренсi було бiльше, нiж хвороб i голоду. Невдовзi вони з Гретою вирiшили рушити за сюжетом до епiцентру землетрусу – прибережного мiстечка Леоган. Леоган був розташований за якихось сорок кiлометрiв на пiвдень вiд Порт-о-Пренса, та поiздка туди зайняла в них два днi. Мертвих вони занюхали за три години до приiзду. Там уже не було нi iнфраструктури, нi допомоги, нi державноi пiдтримки, нi полiцiянтiв, якi стрiляли б по мародерах, бо не було полiцii. Коли Рейчел порiвняла це з пеклом, Грета не погодилась. – У пеклi, – сказала вона, – е хтось головний. На другий вечiр у сквотерському таборi, сяк-так зiбраному iз простирадл (замiсть дахiв – простирадла, i замiсть стiн теж простирадла), вона, Грета, одна колишня черниця та один майже фельдшер перевели з одного намету до iншого чотирьох дiвчат. Шестеро потенцiйних гвалтiвникiв, якi ходили табором у пошуках дiвчат, були озброенi ножами й серпетами – популярними серед фермерiв мачете iз загнутими клинками. Рейчел була певна: до землетрусу половина iз цих чоловiкiв мала добру роботу. Їхнiй ватажок, Жозуе Даселю, був родом iз сiльськоi мiсцевостi просто на схiд вiд сейсмiчноi зони. Дев’ятий у черзi спадкоемцiв маленькоi сорговоi ферми в Круа-де-Буке, вiн образився на весь свiт, зрозумiвши, що нiколи не успадкуе ферми. Жозуе Даселю мав зовнiшнiсть кiнозiрки й рухався як рок-зiрка. Зазвичай вiн був одягнений у зелено-бiлу футбольну сорочку та бежевi штани-карго з закоченими холошами. На лiвому боцi носив пiстолет Desert Eagle 45-го калiбру, а на правому – серпет у побитих шкiряних пiхвах. Вiн запевняв усiх, що серпет – то для самооборони. А пiстолет, додавав вiн i пiдморгував, – то для iхнього захисту. Довкола повно лихих людей, повно жахiть, повно лиходiiв. Вiн хрестився та здiймав очi до небес. Землетрус знищив вiсiмдесят вiдсоткiв Леогана. Зрiвняв iз землею. Закон i порядок перетворилися на спогад. Ходили чутки, що в цьому районi помiтили британськi та iсландськi пошуково-рятувальнi групи. Рейчел того дня вже пiдтвердила, що канадцi привели до гаванi есмiнець, а в залишки центру мiста потроху проникають японськi та аргентинськi лiкарi. Та наразi до них iще нiхто не добрався. Того дня вона з ранку до вечора допомагала Рональдовi Револю, чоловiковi, який до землетрусу навчався на фельдшера. Вони перенесли трьох смертельно поранених мешканцiв табору до медичного намету за три милi звiдти, де всiм заправляли миротворцi зi Шрi-Ланки. Там Рейчел поговорила з перекладачем, який запевнив ii, що вони надiшлють iм пiдмогу, щойно зможуть. Вони сподiваються, що це станеться наступноi ночi, щонайбiльше за два днi. Рейчел i Грета повернулися до табору, куди вже прибули четверо дiвчат. Спраглi, зголоднiлi чоловiки з банди Жозуе вiдразу iх помiтили, i iхнi жахливi намiри передалися вiд одного всiм, ледве дiвчата отримали води та пройшли перевiрку на наявнiсть ушкоджень. Рейчел i Грета того вечора зазнали невдачi як репортерки, встрявши в iсторiю, що ii слiд було б показати, якби хтось був готовий поставити ii в ефiр, i разом iз колишньою черницею i Рональдом Револю водили дiвчат по всьому таборi, рiдко залишаючись в однiй схованцi довше нiж на годину. Денне свiтло чоловiкiв не спиняло: на iхню думку й на думку бiльшостi iнших мiсцевих чоловiкiв, згвалтування не потрiбно було соромитися. Пiсля смертi, яка останнiм часом стала такою нормальною, варто було оплакувати лише тутешнiх, i лише тих, що були близькими родичами. Вони продовжували пити всю нiч, поки тривав пошук, i на свiтаннi; залишалося сподiватися, що рано чи пiзно iм доведеться поспати. Врештi-решт двох iз чотирьох дiвчат було врятовано, коли до табору вранцi з гуркотом в’iхала вантажiвка ООН у супроводi бульдозера, щоб забрати трупи у зруйнованiй церквi бiля пiднiжжя пагорба. Однак iнших двох дiвчат бiльше нiхто не побачив. Вони прибули до табору всього кiлька годин тому; обидвi щойно зосталися без батькiв i без домiвки. Естер була вдягнена в полинялу червону футболку та джинсовi шорти. Дiвчинка у блiдо-жовтiй сукнi була Вiдлен, але всi називали ii Вiддi. Не дивно, що Естер була понура, майже нiма, i рiдко дивилася комусь у вiчi. Але Вiддi, хоч як дивно, була осяйна й мала усмiшку, що просто розтинала груди тим, кому вона призначалася. Рейчел знала дiвчат лише протягом тiеi ночi, та бiльшу ii частину провела з Вiддi. Вiддi, ii жовтою сукнею, безмежним серцем i звичкою мугикати пiснi, яких нiхто не мiг упiзнати. Просто вражало, як однозначно вони зникли. Зникли не лише iхнi тiла та одяг – зникло саме iхне iснування. За годину пiсля сходу сонця iхнi супутники у вiдповiдь на запитання про них замовкли. За три години вже нiхто в таборi, крiм Рейчел, Грети, колишньоi черницi Веронiк i Рональда Револю, не казав, що iх бачив. На другий день до настання ночi Веронiк устигла змiнити свою версiю подiй, а Рональд засумнiвався у власнiй пам’ятi. Того ж дня о дев’ятiй вечора Рейчел ненароком упала в око одному з гвалтiвникiв, Полевi, який викладав природничi науки у старшiй школi й був незмiнно ввiчливий. Поль сидiв пiд своiм наметом i стриг собi нiгтi iржавими ножичками. На той час уже розiйшлася чутка про те, що якщо дiвчата й були в таборi – а iх там не було, то все маячня, – то трое з шiстьох чоловiкiв, якi бродили табором i пиячили тiеi ночi, заснули, перш нiж дiвчата, яких нiколи не iснувало, чи то зникли, чи то не зникли. Отже, якщо тих дiвчат i згвалтували (а iх не згвалтували: такого бути не могло, iх не iснувало), у цьому був задiяний Поль. Та якщо iх i вбили (а iх не вбили: такого бути не могло, iх не iснувало), Поль на той час уже спав. Звичайний гвалтiвник, учитель Поль, звичайний гвалтiвник. Однак якщо його якось бентежили долi тих дiвчат, то вiн добре це приховував. Вiн подивився Рейчел у вiчi. Склав великим i вказiвним пальцем пiстолет. Наставив його iй на пах, а потiм засунув вказiвного пальця до рота й посмоктав. Беззвучно засмiявся. А тодi звiвся на ноги й пiдiйшов до Рейчел. Став перед нею i зазирнув iй у вiчi. Дуже ввiчливо, майже улесливо, попросив ii покинути табiр. – Ви брешете, – лагiдно пояснив вiн, – а люди через це тривожаться. Вони вам про це не кажуть, бо ми народ гречний. Але ваша брехня дуже всiх засмучуе. Сьогоднi, – вiн пiдняв один палець, – нiхто не показуватиме свого засмучення. Сьогоднi, – знову той палець, – е чималi шанси, що ви та ваша подружка не постраждаете. Двадцять хвилин по тому вони з Гретою покинули табiр, скориставшись единою можливiстю виiхати разом зi шрi-ланкiйцями. У iхньому центрi допомоги вона слiзно просила iх i канадських миротворцiв, якi проникнули на острiв зi свого корабля. Нiхто не зрозумiв, чому вона така наполеглива. Навiть не здогадався. Зникло двiйко дiвчат? Тут? Та за останнiми пiдрахунками, iх зникло кiлька тисяч, i це число тiльки зростатиме. – Вони не зникли, – сказав iй один iз канадцiв. – Вони мертвi. Ви це знаете. Вибачте, але такi справи. А на пошуки iхнiх тiл нi в кого нема нi часу, нi ресурсiв. – Вiн окинув поглядом своiх супутникiв i кiлькох шрi-ланкiйцiв, що сидiли в наметi. Усi ствердно закивали. – Принаймнi в нас нема. Наступного дня Рейчел i Грета подалися до Жакмеля. Три тижнi по тому вони повернулися до Порт-о-Пренса. На той час Рейчел уже починала день iз чотирьох таблеток пiдпiльного атiвану[9 - Атiван – транквiлiзатор, в Украiнi вiдомий як лоразепам.] й чарки рому. Грета, як вона пiдозрювала, повернулася до звички вживати героiн, про яку вона розповiла Рейчел у перший iхнiй вечiр у Леоганi. Урештi iх повiдомили, що настав час iхати додому. Коли Рейчел запротестувала, ii редактор iз репортажiв заявив по скайпу, що ii матерiали стали надто рiзкими, надто одноманiтними, а ще в них з’явилася недоречна розпачлива нотка. – Нашим глядачам потрiбна надiя, – сказав редактор. – Гаiтянам потрiбна вода, – вiдповiла Рейчел. – Вона знову за свое, – сказав редактор комусь поза кадром. – Дайте нам ще кiлька тижнiв. – Рейчел, – мовив вiн. – Рейчел. У тебе нiкудишнiй вигляд. І я зараз не тiльки про твое волосся. Ти схожа на скелет. Ми закругляемося. – Всiм байдуже, – сказала Рейчел. – Нам не було байдуже, – рiзко вiдповiв редактор. – США, блiн, шле на цей острiв понад пiвтора мiльярда доларiв. А наша мережа показала його в усiй красi. Чого ще тобi треба? Тут затуманена атiваном Рейчел подумала: «Бога». «Менi треба того Бога з великоi лiтери “Б”, який, за словами телепроповiдникiв, змiтае торнадо з iхнього шляху. Того, що лiкуе рак i артрит у вiрних, того Бога, якому професiональнi спортсмени дякують за iнтерес до результатiв Супербоулу, Кубку свiту чи гоумрану у вiсiмдесят сьомому матчi зi ста шiстдесяти двох, якi за цей рiк вiдiграли “Ред сокс”». Їй було потрiбно, щоб той дiяльний Бог, який встряе в людськi справи, сягнув iз небес, очистив гаiтянськi запаси води, зцiлив хворих гаiтян, розруйнував зруйнованi школи, лiкарнi й оселi. – Що ти там, нахрiн, белькочеш? – придивився до неi через екран редактор. Вона не усвiдомлювала, що розмовляе. – Сiдай у лiтак, поки ми за нього ще платимо, – наказав редактор, – i вертай на свою станцiйку. Так вона дiзналася, що всi ii амбiцii щодо свiту нацiональних мереж мертвi. Не свiтить iй Нью-Йорк. Не свiтить iй пiдвищення до «великоi шiстки» й далi. Назад, до Бостона. Назад, до «малоi шiстки». Назад, до Себастьяна. Вона злiзла з атiвану. (На це пiшло чотири спроби, та iй вдалося.) Почала пити менше – так, як пила до Гаiтi (чи бодай приблизно так). Але боси з «малоi шiстки» бiльше не давали iй основних матерiалiв. Поки вона була вiдсутня, з’явилася новенька, Дженнi Гонсалес. Себастьян заявив: «Вона розумна, проста й не дивиться часом на камеру такими очима, нiби готова буцнути ii головою». Гiрка правда полягала в тому, що Себастьян мав рацiю. Рейчел була б дуже рада зненавидiти Дженнi Гонсалес (i, бачить Бог, старалася це зробити), повiрити, що iй допомогли пiднятися зовнiшнiсть i сексуальнiсть. І вони, звiсно, не стали для неi зайвими, та Дженнi мала магiстерський диплом Колумбiйського унiверситету iз журналiстики, могла iмпровiзувати на ходу, завжди була повнiстю пiдготовлена й працювала бездоганно, а також ставилася з однаковою повагою до всiх – вiд адмiнiстраторки до гендиректора. Дженнi Гонсалес замiнила Рейчел не тому, що була молодша, симпатичнiша й мала кращу фiгуру (хоча, чорт забирай, усе це було правдою), вона замiнила Рейчел, бо краще виконувала свою роботу, мала легший характер, а ще люди обожнювали з нею розмовляти. Утiм Рейчел досi мала шанси. Якщо вона, живучи пристойно, поверне навспак процес старiння, який прискорила на Гаiтi, якщо позбудеться досади, яка з’явилась i почала зростати в нiй там, якщо цiлуватиме дупи, виконуватиме накази та знову стане тiею крутою репортеркою, яку колись переманили великими грiшми iз «Глобу», – дещо сексуальною, дещо хлоп’якуватою, дещо ботанистою (ii контактнi лiнзи замiнили на окуляри в червонiй роговiй оправi) i цiлком компетентною, – тодi «мала шiстка» все ж залишиться ii домом. Вона старалася. Вона розповiдала про кота, який гавкае по-собачому, та про щорiчне «ламання льоду», яке влаштовували «Браунi з Л-стрiт», гурт напiвоголених чоловiкiв, якi щороку першими вибирались у води Бостонськоi затоки. Вела репортажi про ведмежа коали, що народилося в зоопарку «Франклiн-парк», i про пробiг наречених у магазинi «Фiлiнз Бейзмент». Вони iз Себастьяном вiдновили придбаний будинок на пiвдень вiд мiста. Графiки в них були такi, що, коли вiн був удома, вона була на роботi, i навпаки. Рiдко бачитися було так приемно, що згодом вона почне вважати, що це продовжило iхнiй шлюб на рiк. Вона отримала кiлька електронних листiв вiд Браяна Делакруа. І хоча один iз них («Ти розкiшно попрацювала на Гаiтi. Тепер людям у цьому мiстi не байдуже до нього, бо не було байдуже тобi») допомiг iй пережити хрiновий загалом день, вона нагадувала собi, що Браян Делакруа – торгiвець iз дивною енергетикою, мабуть породженою тим, що його душi не пiдходить обрана ним кар’ера. Вона не могла бути певною, що на свiтi досi е справжнiй Браян, тож на його листи вiдповiдала коротко та ввiчливо: «Дякую. Рада, що тобi сподобалося. Бережи себе». Вона казала собi, що щаслива. Казала собi, що намагаеться знову стати тiею репортеркою, дружиною i людиною, якою була ранiше. Проте вона не могла спати й без упину переглядала новини з Гаiтi, слiдкуючи за краiною, що наразi силкувалася вiдродитись, але здебiльшого просто продовжувала вмирати. Уздовж рiчки Артiбонiт почався спалах холери. Вiдтак поповзли чутки, що ii джерелом стали вояки ООН. Рейчел благала Клея Бона, свого редактора з розподiлу завдань, дозволити iй повернутися туди на тиждень. Бодай власним коштом. Вiн навiть не удостоiв ii прохання вiдповiдi, а тiльки сказав iй, що на неi чекають на автостоянцi позаду станцii. Там вона мае сiсти у фургон i поiхати робити матерiал про шестирiчного хлопчика з Лоуренса, що стверджував, нiби Бог пiдказав йому числа, за допомогою яких його мама виграла лотерею. Коли камери потай зняли, як вояки ООН прибирають трубу, що протiкала в землi вздовж берегiв Артiбонiту, i цi кадри облетiли весь свiт, Рейчел брала iнтерв’ю у сторiчного вболiвальника «Ред сокс», який приiхав на свiй перший матч на Фенвей-парку. Поки холера поширювалася далi, Рейчел знiмала матерiали про майже одночаснi пожежi в будинках; змагання з поiдання хот-догiв; бандитську стрiлянину протягом вихiдних у Дорчестерi; двох лiтнiх сестер, якi створювали журнальнi столики iз пляшкових кришечок; вечiрку Бостонського коледжу у Клiвленд-Сьоркл, яка вийшла з-пiд контролю; та колишнього брокера з Волл-стрiт, який покинув вищi фiнансовi кола заради соцiальноi роботи серед безхатькiв на Пiвнiчному березi. Цi матерiали не завжди були нiкчемнi, не завжди були незначущi. Рейчел уже майже запевнила себе, що часом виконуе справжню громадську роботу, але тут Гаiтi вразив ураган «Томас». Загинуло всього кiлька людей, але укриття було стерто з лиця Землi, каналiзацiя та гнильнi резервуари переповнились, i спалах холери розрiсся на весь острiв. Рейчел не спала цiлу нiч, оглядаючи доступнi кадри й читаючи репортажi, щойно вони виходили, аж раптом у ii вхiднiй поштi вигулькнуло iм’я Браяна Делакруа. Вона вiдкрила його листа. Там було написано тiльки: Чому ти не на Гаiтi? Нам потрiбно, щоб ти була там. Хтось неначе приклав до ii шиi теплу руку, нахилив ii лице до свого плеча й дозволив iй заплющити очi. Можливо, пiсля тiеi химерноi зустрiчi пiд стiнами Атенею вона судила Браяна надто строго. Можливо, вiн просто трапився iй у поганий день, коли намагався досягти домовленостi iз Джеком Агерном, торгiвцем антикварiатом iз Женеви. Рейчел гадки не мала, де можуть перетнутися лiсоматерiали та антикварiат, але, правду кажучи, не розумiла фiнансiв – може, Джек Агерн був якимось iнвестором. Хай там як, Браян тодi поводився трохи дивно, трохи збентежено. А що такого поганого в тому, щоб бути трохи дивним i трохи збентеженим? Чому ти не на Гаiтi? Нам потрiбно, щоб ти була там. Вiн зрозумiв. Якимось робом збагнув iз вiдстанi багатьох рокiв, завдяки вкрай обмеженому кiберзв’язку, збагнув, що iй надзвичайно важливо туди повернутись. А пiв години по тому приiхав додому Себастьян – так, наче вона замовила його приiзд, як пiцу, – i сказав: – Тебе посилають назад. – Назад – це куди? Вiн дiстав iз холодильника пластикову пляшку з водою та приклав ii до скронi. Заплющив очi. – Гадаю, ти маеш потрiбнi контакти, знаеш тамтешнi звичаi. – Гаiтi. Мене посилають назад на Гаiтi? Вiн розплющив очi, не припиняючи масажувати скроню пляшкою. – Ага, на Гаiтi. Хоча вiн так цього й не сказав, Рейчел знала: вiн уважае, що Гаiтi винна в занепадi ii кар’ери. А занепад ii кар’ери вiн уважав причиною застою у власнiй кар’ерi. Тож у його вустах слово «Гаiтi» прозвучало як непристойне. – Коли? У нiй зануртувала кров. Вона не спала всю нiч, але тепер геть не хотiла спати. – Клей сказав, щонайпiзнiше завтра. Чи мушу я тобi нагадати, що тут ти не можеш облажатися? Рейчел вiдчула, як у неi витягнулось обличчя. – Це в тебе таке напутне слово? – Це – те, чим це е, – утомлено сказав вiн. Вона могла сказати багато чого, та все це призвело б до суперечки, а сперечатися вона тепер не хотiла. Тому Рейчел спробувала сказати: – Я за тобою сумуватиму. Їй не терпiлося сiсти в лiтак. – Я теж, – озвався вiн, втупившись у холодильник. 7. Ви мене бачили? На Гаiтi чекали та сама спека, зруйнованi будiвлi та зморений вiдчай. Тi самi ошелешенi вирази на бiльшостi облич. Тi обличчя, що не виражали ошелешення, виражали лють. А якщо не лють, то голод i страх. Але здебiльшого вони виражали ошелешення. Цi обличчя, що перенесли багато страждань, неначе питали: чи мусимо ми змиритися з тим, що маемо просто страждати? Прямуючи на роботу над своiм першим матерiалом, на зустрiч iз командою перед лiкарнею Шоскаль у густозаселених нетрях Сiте-Солей, Рейчел iшла такими бiдними вулицями, що новачковi не вдалося б знайти розбiжностей мiж цим районом до землетрусу й пiсля землетрусу. До поламаних лiхтарних стовпiв, опор безсилих лiнiй електропередач i низьких стiн уздовж вулиць були прилiпленi фотографii. Подекуди то були знiмки загиблих, але передусiм там були зображенi зниклi люди. Пiд бiльшiстю фото було написано запитання чи прохання: ?ske ou te w?m? «Ви мене бачили?» Вона iх не бачила. А може, i бачила колись. Може, обличчя чоловiка середнього вiку, якого вона проминула, завертаючи за рiг, належало одному з трупiв, якi вона побачила в церквi, що обвалилася, чи на лiкарнянiй автостоянцi. Хай там як, вiн зник. І бiльше не повернеться, вона була в цьому досить упевнена. Рейчел пiднялася на вершину невеличкого пагорбка, i перед нею розкинулося все гетто, розсип хиж зi сталi та шлакоблокiв, випалених сонцем до чорно-бiлого кольору. Повз неi проiхав хлопчина на забрьоханому велосипедi. Судячи з вигляду, хлопчинi було рокiв одинадцять, щонайбiльше дванадцять, а на спинi в нього було закрiплено автоматичну гвинтiвку. Коли вiн озирнувся через плече на Рейчел, вона нагадала собi, що це – територiя банд. Тут на кожному кроцi всiм заправляли й боролися за територiю мiнiбоги вiйни. Їжа сюди не стiкалася, зате вогнепальна зброя стiкалася так, що аж гай шумiв. Не варто iй було ходити тут самiй. Не варто було ходити тут без танковоi та авiацiйноi пiдтримки. Проте страху Рейчел не вiдчувала. Вона просто почувалася зацiпенiлою. Почувалася враженою зацiпенiнням. Принаймнi думала, що це так. «Ви мене бачили?» «Нi, не бачила. І нiхто не бачив. Нiхто не бачив i не побачить. Навiть якби ти прожив повне життя. Це не мае значення: ти зник, щойно народився». Із таким настроем Рейчел прийшла на маленьку площу перед лiкарнею. Далi единою доброю новиною стало те, що наживо це бачив лише локальний ринок – у цьому разi Бостон. «Велика шiстка» згодом мала вирiшити, скористаеться цим чи нi. Зате в «малiй шiстцi» вважали, що пряме включення додасть гостроти iсторii, яка, як усi пiдозрювали, переставала привертати iнтерес глядачiв через утому вiд трагедiй. Тож вона вийшла у прямий ефiр, ставши перед лiкарнею Шоскаль. Сонце виринуло iз чорноi цеглини хмар просто в неi над головою i почало палити. Грант, ведучий новин iз «малоi шiстки», пiд час мiжнародного зв’язку чомусь примудрився виставити себе вдвiчi дурнiшим. Рейчел одним духом випалила статистику: у лiкарнi позаду неi лежать тридцять двое хворих iз пiдтвердженою холерою; затоплення пiсля урагану сприяе ii поширенню в масштабi всiеi краiни та ускладнюе зусилля з надання допомоги; очiкуеться, що ситуацiя з дня на день ставатиме жахливiшою. Позаду операторськоi групи розкинувся жертвопринесенням богу сонця Сiте-Солей, i Рейчел вiдчувала, як вiд неi вiддiляеться щось внутрiшне. То було щось духовне й досi не зачеплене свiтом, можливо шматочок душi, а щойно воно вiддiлилося, на нього наскочили спека та втрата i з’iли його. На його мiсцi, посерединi ii грудей, затрiпотiв крильцями горобець. Без попередження, без пiдготовки. Узяв i раптом завис посерединi ii грудей, б’ючи крильцями з усiеi сили. – І перепрошую, Рейчел, – говорив iй на вухо Грант, – але, Рейчел… Чому Грант весь час повторював ii iм’я? – Так, Гранте? – Рейчел? Вона свiдомо постаралася не заскреготiти зубами. – Так? – Ви можете оцiнити, скiльки людей заразилися цiею смертельною хворобою? Скiльки людей хворi? Запитання видалось iй абсурдним. Скiльки людей хворi? – Ми всi хворi. – Прошу? – перепитав Грант. – Ми всi хворi, – повторила Рейчел. Це iй здаеться чи вона справдi трохи ковтае слова? – Рейчел, ви маете на увазi, що ви та iншi члени команди нашого каналу заразилися холерою? – Що? Нi. Деннi Маротта прибрав око вiд об’ектива й поглянув на неi так, наче хотiв спитати: «Ти в нормi?» Позаду нього пройшла Вiддi – пройшла грацiйно, ходою, що не пасувала нi до ii юностi, нi до кровi на ii сукнi, нi до другоi усмiшки, вирiзаноi в ii горлi. – Рейчел, – продовжував Грант. – Рейчел! На жаль, я не розумiю. І Рейчел, уже щедро пiтнiючи й трусячись так сильно, що мiкрофон у неi в руцi заскакав, вiдповiла: – Я сказала, що ми всi хворi. Ми всi, ми всi, ну, тобто, ми просто хворi. Ви знаете? – Слова виливалися з неi, як кров iз колотоi рани. – Ми загубилися, захворiли, i всi ми вдаемо, нiби це не так, але потiм усi ми зникаемо. Ми всi, бляха, просто зникаемо. До заходу сонця кадри, на яких Рейчел iз дрожем у руках i плечах, клiпаючи в намаганнi захиститися вiд поту, що лився з ii лоба, повторювала спантеличеному ведучому: «Ми всi хворi», облетiли весь свiт. Пiд час розбору ситуацii вище керiвництво зiйшлося на тому, що, хоча вiдключити трансляцiю за чотири секунди до того, як Рейчел сказала «бляха», було правильно, вiдключити ii треба було на десять секунд ранiше. Треба було зробити рекламну паузу, щойно стало ясно, що Рейчел з’iхала з глузду, а бiльшiсть погоджувалася з тим, що сталося це тодi, коли вона вперше сказала: «Ми всi хворi». Рейчел звiльнили по мобiльному, коли вона йшла злiтною смугою в аеропорту iменi Туссена Лувертюра до лiтака додому. Першого вечора пiсля повернення Рейчел подалася до бару в Маршфiлдi за кiлька кварталiв вiд iхнього будинку. Себастьян працював усю нiч i чiтко дав зрозумiти, що наразi не мае охоти ii бачити. Вiн сказав, що залишатиметься у човнi, доки не зможе «осмислити те, що вона зробила з ними обома». Правду кажучи, Рейчел не могла поставити це йому на карб. Лише за кiлька тижнiв до неi остаточно дiйде, що сталося з ii кар’ерою, та коли ненароком помiтила свое вiдображення у дзеркалi в барi, вихиляючи горiлку, ii вразило, який у неi наляканий вигляд. Рейчел не почувалася наляканою – вона почувалася зацiпенiлою. Та все ж за пляшками з вiскi праворуч вiд каси вона побачила вiдверто нажахану жiнку, трохи схожу на ii матiр, а трохи – на неi саму. Бармен явно не бачив вiдео з ii зривом. Вiн поводився з нею так, як знудженi бармени у всьому свiтi поводяться з клiентами, на яких iм начхати. Вечiр був млявий, тож вiн не мiг набрати достатньо чайових, хай як завзято вiн лицемiритиме й усмiхатиметься. Тому бармен не робив нiчого такого, а читав газету на протилежному кiнцi стiйки й переписувався з кимось телефоном. Рейчел i собi поглянула на телефон, але нових повiдомлень у неi не було: усi, кого вона знала, поховалися, доки боги не вирiшать, як сильно вони хочуть атакувати далi – чи iм уже можна змилостивитись i виплюнути ii. Зате iй надiйшов один електронний лист. Вона, ще навiть не тицьнувши в iконку пошти, здогадалася, вiд кого вiн, i всмiхнулася, побачивши iм’я Браяна Делакруа. Рейчел, ти не заслужила на покарання за те, що залишилася людиною серед нелюдяностi. Не заслужила на звiльнення чи осуд. Ти, блiн, заслужила на медаль. Це просто думка однiеi людини. Тримайся. БД «Хто ти? – подумала вона. – Диваче з (майже) iдеальним вiдчуттям часу! Браяне Делакруа, найближчим часом я хотiла б…» Чого? «Я хотiла б надати тобi шанс пояснити ту дивну зустрiч пiд Атенеем. Бо не можу пов’язати того хлопця з тим, хто зараз надiслав менi цю записку». Бармен принiс iй ще одну порцiю горiлки, i вона вирiшила, що пiде назад, до своеi квартири, i, можливо, напише електронного листа Браяновi Делакруа, у якому сформулюе деякi з думок, якi щойно промайнули в ii головi. Вручила барменовi свою кредитку та сказала, що з неi можна взяти грошi. Поки вiн оплачував замовлення, вiдчувала найсильнiше дежавю на своiй пам’ятi. Нi, це було не просто дежавю: вона була певна, що вже переживала саме цю мить. Рейчел перехопила у дзеркалi погляд бармена, i вiн у вiдповiдь чудно позирнув на неi, наче не знав, чому вона так напружено на нього дивиться. «Я не знаю тебе, – подумала вона. – Проте знаю цю мить. Я ii вже пережила». А тодi зрозумiла, що це не так. Цю мить пережила ii мати. Це був повтор фотографii ii матерi приблизно в тому ж мiсцi, у барi зi схожим плануванням, у схожому освiтленнi тридцять один рiк тому. Вона, як i ii мати, вiдсутнiм поглядом глипала на пляшки. Тутешнiй бармен, як i бармен на знiмку, оплачував замовлення, повернувшись до неi спиною. Його очi вiдображались у дзеркалi. Їi очi вiдображались у дзеркалi. «Пошукай себе в його очах», – сказала ii мати. «Рейчел у дзеркалi», – сказав Джеремi. Бармен принiс iй чек. Рейчел додала чайових i пiдписала його. Вона зоставила горiлку недопитою на стiйцi й побiгла додому. Зайшла до своеi спальнi й вiдкрила коробку з-пiд взуття, у якiй було повно фотографiй. Фото з бару у Схiдному Балтиморi лежали у верхнiй частинi купи – там, де вони iз Джеремi залишили iх улiтку два роки тому. Рейчел слiдом за матiр’ю поглянула на дзеркало за пляшками з вiскi, туди, куди насправдi дивилась Елiзабет, на те, що сповнило вираз ii обличчя напруженням i еротизмом. Над касою виднiлося лице бармена, який дивився просто в очi Елiзабет. Зелень його очей була така блiда, що мало не переходила в сiрiсть. Рейчел вiднесла фотографiю до свого дзеркала в убиральнi. Пiдняла ii до своеi голови. Його очi були ii очима: той самий колiр, та сама форма. – Ну, блiн… – мовила вона. – Здрастуй, тату. 8. Гранiт Рейчел гадала, що того бару вже давно не iснуе, та варто iй було загуглити «Бар У Майло Схiдний Балтимор», як той миттю вiдобразився в неi на монiторi разом iз купою фотографiй. Бар дещо змiнився: у цеглянiй стiнi з боку вулицi з’явилося три великих вiкна, освiтлення стало м’якiше, касу було комп’ютеризовано, а табурети тепер мали спинки й ошатнi пiдлокiтники; проте за барною стiйкою висiло те саме дзеркало, а пляшки там стояли в такiй самiй послiдовностi. Прапорець «Балтимор колтс» на стiнi замiнили прапорцем «Балтимор рейвенс». Рейчел зателефонувала й попросила дати слухавку власниковi. Пiдiйшовши до телефону, вiн сказав: – Роннi слухае. Вона пояснила, що працюе репортеркою на Шостому каналi, не сказавши, на якому саме шостому каналi, не сказавши, що працюе над певним матерiалом. Зазвичай, коли вона називалася репортеркою, перед нею миттю вiдчинялися чи зачинялися дверi; у будь-якому разi iй, як правило, не доводилося гаяти часу на подальшi пояснення. – Роннi, я намагаюся вiдшукати бармена, який працював у барi «У Майло» 1979 року. І подумала, чи немае у вас тогочасних записiв про найманих працiвникiв, якими ви б могли подiлитися. – Бармен у сiмдесят дев’ятому? – сказав вiн. – Ну, то, напевно, був Лi, але дайте-но менi перепитати в батька. – Лi? – повторила вона, та вiн уже поклав слухавку. Кiлька хвилин вона не чула майже нiчого – мабуть, вони розмовляли десь далеко вiд слухавки, хто його зна, – та вiдтак почула, як до телефону наближаються чиiсь кроки, а тодi його iз шурхотом пiдняли зi стiйки. – Це Майло. Рипливий голос, а тодi – важке, шумне дихання через нiздрi. – Той самий Майло? – Так, так. Чого треба? – Я хотiла зв’язатися з чоловiком, який працював у вас барменом майже тридцять два роки тому. Ваш син говорив про якогось Лi. – Вiн тодi працював на нас. – І ви його пам’ятаете? – Ну так, вiн пропрацював тут щонайменше двадцять п’ять рокiв. Пiшов рокiв iз вiсiм тому. – І вiн тодi був там единим барменом? – Нi, але був головним. За стiйкою потроху працювали я, моя покiйна дружина та старий Гарольд, який тодi саме впадав у маразм. Тепер зрозумiли? – Ви знаете, де можна знайти Лi? – А може, скажете, чому ви про це питаете, мiс?.. – Чайлдс. – Мiс Чайлдс. Може, скажете, чому цiкавитеся Лi? Їй не спадало на думку жодноi причини збрехати, тож вона сказала йому: – Можливо, вiн знав мою матiр. – Лi знав багатьох жiнок. Вона пiшла ва-банк. – Можливо, вiн був моiм батьком. Затихли всi звуки, крiм його дихання через нiздрi. Це тривало так довго, що вона мало не заговорила знову просто з тривоги. – Скiльки вам рокiв? – урештi спитав вiн. – Тридцять один. – Що ж, – повiльно проказав Майло, – тодi вiн був гарним сучим сином. Зустрiчався з кiлькома жiнками – здаеться, iз десятьма. Гадаю, навiть грiш може сяяти, коли вiн новенький. Знову дихання. Вона подумала, що зараз вiн скаже щось iще, та за якийсь час усвiдомила, що цього не буде. – Я б хотiла з ним зв’язатись. Якби ви були не проти менi допомогти, це було б… – Вiн помер. Їi серце схопили й стиснули двi маленькi руки. По карку ринула вгору крижана вода, заливаючи череп. – Вiн помер? Фраза прозвучала голоснiше, нiж хотiлося Рейчел. – Еге ж, рокiв iз шiсть тому. Вiн пiшов вiд нас, пiшов працювати до iншого бару в Елктонi. А кiлька рокiв по тому вмер. – Як? – Вiд серцевого нападу. – Вiн же був молодий. – П’ятдесят три роки, – сказав Майло. – Може, п’ятдесят чотири. Атож, вiн був молодий. – Яке в нього було повне iм’я? – Ну, мiс, я вас не знаю. Не знаю, чи не могли б ви висунути рiдним, якi в нього залишились, якусь претензiю у зв’язку з батькiвством. Я замало знаю про такi речi. Але, знов-таки, я не знаю вас – ось у чому проблема. – А якби ви мене знали, було б краще? – Однозначно. Наступного ранку Рейчел поiхала потягом зi станцii Бек-Бей до Балтимора. Вона безневинно зазирнула в очi дiвчинi студентського вiку, повз яку йшла на платформi, i дiвчина вирячила очi, раптом упiзнавши ii. До кiнця платформи Рейчел iшла повiсивши голову. Стала поряд iз немолодим паном у сiрому костюмi. Вiн нагородив ii смутною усмiшкою i продовжив читати «Блумберг маркетс». Вона не могла зрозумiти, звiдки в його усмiшцi смуток: вiн ii шкодуе чи просто схильний сумно всмiхатися. Рейчел сiла в потяг без подальших пригод, вiдшукавши мiсце в заднiй частинi напiвпорожнього вагона. Із кожною милею, яку долав потяг, вона вiдчувала, що ще трiшки вiддаляеться вiд свого нового амплуа людини, яка зганьбилася публiчно, а проiхавши Род-Айленд, уже майже розслабилася. Рейчел замислилася, чи не полегшало iй ще й вiд усвiдомлення того, що вона iде якщо не додому, то принаймнi до свого корiння. А ще ii дивним чином утiшало те, що вона повторюе у зворотному порядку шлях своеi матерi та Джеремi Джеймса, яким вони навеснi 1979 року прибули до захiдного Массачусетсу. Вiдтодi минуло понад три десятилiття, i тепер надворi була середина листопада. Мiста й мiстечка, якi вона проминала, застрягли мiж пiзньою осiнню i ранньою зимою. Деякi мунiципальнi автостоянки вже були посипанi дорожньою сiллю i пiском. Дерева стояли здебiльшого голi, а в небi, голому, як дерева, не було сонця. – Оце вiн. Майло поклав на барну стiйку перед нею фото в рамцi, тицьнувши коротким вказiвним пальцем неподалiк вiд обличчя худорлявого лисуватого чоловiка похилого вiку. Вiн мав високий лоб, запалi щоки та ii очi. Майло було рокiв вiсiмдесят, i вiн дихав за допомогою канiстри з рiдким киснем, яку носив у пояснiй сумцi на попереку. Їi прозорi силiконовi трубки тягнулися вздовж його спини, потiм перегиналися через вуха, а тодi спускалися по щоках до нiздрiв, у якi входили носовi канюлi. Вiн пояснив Рейчел, що невдовзi пiсля сiмдесяти почав хворiти на емфiзему. Останнiм часом гiпоксiя прогресувала, та не так швидко, щоб заважати йому нишком викурювати по вiсiм-десять сигарет на день. – Добрi гени, – пояснив Майло, поклавши перед нею фото без рамки. – У мене добрi. Але не в Лi. Знiмок без рамки був трохи щирiший за перший – офiцiйне фото працiвникiв, на якому всi позували. Цiй фотографii без рамки було вже кiлька десятилiть. Лi мав копицю тонкого волосся майже чорного кольору, а його очi були посадженi глибше. Вiн усмiхався якiйсь реплiцi клiента. Якщо кiлька iнших вiдвiдувачiв смiялися, позакидавши голови назад, то Лi злегка, стримано всмiхався. Ця усмiшка була не запрошенням, а фортечним ровом. Судячи з вигляду, йому було щонайбiльше двадцять сiм чи двадцять вiсiм рокiв, i Рейчел одразу стало видно, що привабило ii матiр. У тiй легкiй усмiшцi яскраво вiдчувалися стримана життева сила й запалена замкненiсть. Вона одночасно обiцяла надто багато й надто мало. Лi здавався схожим на найгiршого бойфренда й найкращого коханця всiх часiв i народiв. Рейчел зрозумiла, чому ii мати казала, нiби вiд нього пахло «блискавкою». І запiдозрила, що, якби вона сама ввiйшла 1979 року до того бару, а там за барною стiйкою стояв цей чоловiк, вона б залишилася на щось бiльше, нiж одна порцiя алкоголю. Вiн скидався на розпусного поета, на одурманеного наркотиками художника-генiя, на музиканта, який загине в автокатастрофi наступного дня пiсля пiдписання великого контракту зi студiею звукозапису. Однак уявлення про життя Лi, яке склалося в неi з наданих Майло фотографiй, здебiльшого обмежувалося тим самим баром, у якому вона тепер сидiла. Вона вiдчувала, як його свiт, його вибiр i перспективи сексу без зобов’язань iз яскравими жiнками звужувалися з кожним фото. Невдовзi свiт за барною стiйкою став таким, що про нього не варто було мрiяти – вiд нього варто було ховатися. За жiнками, якi колись бiгали за ним, тепер треба було бiгати самому. А далi тих самих жiнок уже треба було задобрювати достатньою дозою гумору й алкоголю. Врештi-решт думка про те, що вiн розглядае iх як сексуальнi об’екти, почне iх вiдштовхувати чи веселити. Але якщо сексуальна привабливiсть Лi з кожним роком зменшувалася, то його усмiшка ширшала. Поки вiн дожив до часiв, коли Рейчел пiшла до середньоi школи, так i не знявши чорного жилета поверх бiлоi сорочки, носiння яких Майло вимагав вiд своiх барменiв, його шкiра вкрилася плямами, лице обвисло, усмiшка пожовтiла, а серед заднiх зубiв у нього з’явилося двi прогалини. Проте з кожним фото вiн здавався вiльнiшим, менш обтяженим тим, що ховалося за його нахабною усмiшкою, за його нахабною сексуальною харизмою. Його душа неначе розквiтала, поки тiло занепадало. Вiдтак Майло дiстав стос фотографiй зi щорiчного софтбольного матчу й пiкнiка для рiдних i друзiв iз нагоди Дня Незалежностi. На фото разом iз Лi знов i знов з’являлися двi жiнки. Одна з них була худою брюнеткою i мала напружене, тривожне обличчя; друга була пухкенькою рум’яною бiлявкою, що зазвичай тримала в однiй руцi келих iз напоем, а в другiй – сигарету. – То була Еллен, – сказав Майло про брюнетку. – Вона була сердита. Чому, не знав нiхто. Жiнка з тих, якi вмiють висмоктати всi соки з гостей на днi народження, весiллi, Днi подяки, – i я бачив, як вона вбивала всi цi святкування. Хочу сказати, що вона пiшла вiд Лi десь у вiсiмдесят шостому. Чи вiсiмдесят сьомому? Не пiзнiше. Інша була його другою дружиною. Меддi. Коли я чув про неi востанне, вона ще була жива. Мешкала в Елктонi. Вони з Лi добре прожили кiлька рокiв, а потiм якось вiддалились одне вiд одного. – Вiн мав дiтей? – запитала Рейчел. – Вiд цих жiнок – нi. – Майло якусь мить уважно дивився на неi з-за стiйки, завiвши руку за спину, щоб пiдкрутити щось на своему дозаторi кисню. – Думаете, ви його донька, так? – Цiлком у цьому впевнена, – сказала Рейчел. – У вас його очi, – вiдповiв Майло, – це вже точно. Вдайте, нiби я сказав щось кумедне. – Що? – Засмiйтеся, – попросив вiн. – Ха-ха, – сказала вона. – Нi, по-справжньому. Вона окинула поглядом бар. Там було порожньо. Вона гигикнула i здивувалась, як щиро це прозвучало. – Це його смiх, – зауважив Майло. – Тодi це однозначно, – мовила вона. Вiн усмiхнувся. – Замолоду менi казали, що я схожий на Воррена Оутса. Знаете, хто це? Вона похитала головою. – Кiноактор. Знявся в купi вестернiв. І в «Дикiй бандi» теж. У вiдповiдь вона знiчено стенула плечима. – Хай там як, я дiйсно був схожий на Воррена Оутса. Тепер менi кажуть, що я схожий на Вiлфорда Брiмлi. Знаете, хто це? Вона кивнула. – Дядько з реклами «Квакер Оутс». Вiн пiдтвердив: – Так, це вiн. – Ви дiйсно на нього схожi. – Так. – Вiн пiдняв палець. – І все ж, наскiльки менi вiдомо, я йому не родич. І не родич Ворреновi Оутсу. – Вiн трохи розвiв великий i вказiвний пальцi. – Навiть трiшечки. Вона погодилася з ним, злегка кивнувши. На барнiй стiйцi було викладено життя однiеi людини у фотографiях – так само як два роки тому влiтку перед нею та Джеремi Джеймсом було викладено ii життя. Знову колаж, який розповiдав усе й не казав нiчого. Рейчел пiдозрювала, що, навiть якщо людину фотографувати кожного дня ii життя, вона все одно може приховати свое справжне «я» – свою сутнiсть – вiд усiх, хто забажае ii пiзнати. Їi мати стояла перед нею щодня протягом двадцяти рокiв, а вона знала про неi рiвно стiльки, скiльки вважала за потрiбне показувати Елiзабет. А тепер ii батько дивиться на неi iз фотокарток 4?6, 5?7 i 8?10, у фокусi, несфокусованих, перенасичених i в недостатньому освiтленнi. Але вiн усе-таки завжди лишався непiзнаваним. Вона бачила його обличчя, та не бачила далi нього. – Вiн мав кiлькох нерiдних дiтей, – сказав iй Майло. – Еллен, коли вiн iз нею познайомився, мала сина, а Меддi – доньку. Не знаю, чи всиновлював вiн когось iз них офiцiйно. Нiколи не здогадувався, подобалися вони йому чи вiн iм, або, може, все було навпаки. А може, правда була десь посерединi. – Майло знизав плечима й опустив погляд на колаж. – Вiн багато знав про вiскi, за багато рокiв поiздив кiлькома мотоциклами, якi любив, якийсь час мав собаку, та той захворiв на рак, тож собак вiн бiльше не заводив. – І вiн пропрацював тут двадцять п’ять рокiв? – Десь так. – Вiн прагнув чогось, окрiм роботи барменом? Майло на мить вiдвернув погляд, намагаючись пригадати. – Коли йому дуже подобалися мотоцикли, вiн якийсь час говорив iз iншим хлопцем про те, щоб вiдкрити разом майстерню, де вони iх ремонтуватимуть, а може, i кастомiзуватимуть. Коли помер собака, вiн багато прочитав про ветеринарнi школи. Але з того так нiчого й не вийшло. – Вiн знизав плечима. – Якщо вiн i мав якiсь iншi мрii, то ховав iх десь далеко. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65896729&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Твоя любов даремна знов? / Їi ти краще вiдпусти. / Я знаю, це так, i все ж нiяк / Не можеш ти з мого серця пiти (пiсня «Вiдколи я на тебе запав»). – Тут i далi прим. перекл. 2 Associates – партнери (англ.). 3 Рейчел мае на увазi Ратгерський унiверситет. 4 Малет – зачiска, у якiй волосся спереду та з бокiв коротко пiдстрижене, а ззаду лишаеться довгим. 5 Оксиконтин – знеболювальний препарат, в Украiнi вiдомий як оксикодон. 6 NPR (National Public Radio, укр. Нацiональне громадське радiо) – найбiльша некомерцiйна мережа радiостанцiй у США. 7 Тривала творча вiдпустка. 8 Форма спiльного володiння нерухомiстю (найчастiше – готельним номером), у якiй кожна людина мае право користуватися нею впродовж чiтко визначеного часу. 9 Атiван – транквiлiзатор, в Украiнi вiдомий як лоразепам.