Прокляте небо Наталiя Довгопол Середина XVII столiття. Киiвщина. У селi мiрилом усього е фiзична праця, будь-яка iнакшiсть вважаеться хибою. Тому мати намагаеться позбутися Євки ще немовлям. Але щодо малоi доля мае своi плани. Дiвчинка виживае i потрапляе служити в маеток пана. У неi е дар – схильнiсть до астрономii. Вона буквально читае небо, як розгорнуту книжку. Та в життi Єви з’являеться панський вчитель Орест. Потайки одружуючись, вони втiкають до Киева. Тепер на неi чекае довгий шлях випробувань та спокути. Хто залишиться поруч, а хто зрадить? І що скажуть зорi тiй, яка едина вмiе iх читати?.. Наталiя Довгопол Прокляте небо Колись давно, гортаючи стародруки в Лаврськiй друкарнi, я натрапила на гороскоп. Гороскоп у церковнiй книзi XVII ст! Знахiдка так вразила мене, що я нiяк не могла викинути цей факт iз голови. Думка про дуалiстичний свiтогляд сучасникiв, у якому плiч-о- плiч iснували антична фiлософiя та християнське вчення, давнi язичницькi вiрування та прогресивнi науковi досягнення епохи не давала менi спокою. Захотiлося зрозумiти, переосмислити та по-своему розповiсти iсторiю, написану в шкiльних пiдручниках, знаходячи мiсце для чар, подвигiв та кохання.     Авторка © Довгопол Н. О., 2019 © DepositPhotos.com / Ashva_pictures, обкладинка, 2019 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2019 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2019 Частина перша Серп молодого мiсяця У садках уже достигали грушi та вабили до себе жовтими боками й медовими пахощами. Час було обривати. Дiти й старi баби поприходили на фiльварок iз кошиками та ряднами – у кого що було. Рвали й складали, грушка до грушки. Не дай Боже яку надкусити! Собi можна було забрати хiба пiдгнилi чи червивi, але цього року – як на зло – усi грушi видалися напрочуд гарними. Отак рвали та зiтхали, доки трiск гiлок i голосний зойк не вiдвернули iх вiд роботи. Це Дунька Ковальчишина прийшла зi своiм козубом, що здавався вдвiчi бiльшим за неi, та, перечепившись через колоду, iз розгону влетiла в купу хмизу. Меншi засмiялися, старшi дiвчата лиш закотили очi – iз цiею Дунькою завжди щось траплялося. Вона постiйно спiзнювалася чи то на роботу, чи на вечорницi, трощила свое й панське майно, а на вигляд була така, нiби весь час лiтала десь у захмарних висотах. Дунька ж на те не зважала. Вона щоразу пiдiймалася, обтрушувала з себе пилюку, терла набитi колiна та йшла собi далi, навiть не показуючи, що боляче. За це ii не любили ще бiльше. От i зараз вона пiдвелася i, нiби нiчого не сталося, побрела до грушi, бiля якоi вже стояли двi ii сестри. – Ти чого так довго? – прикрикнула старша, Райка. – Годувала кролiв, – коротко вiдповiла Дунька, шмигаючи кирпатим носом. – Ти iм що, борщi варила? Ми вже три дерева обiрвати встигли, доки ти там ходиш! Тринадцять лiт, слава Богу, а моторна, як болотяна черепаха! Дунька промовчала, змалку пам’ятаючи бабину приказку про те, що розумнiший змовчить. Із самого малечку, ще коли мамка наказала iй розв’язати власну, збережену вiд народження пуповину – щоб здiбна до шиття й вишивки була, – Дунька знала, яка доля чекае на неi. Ляльками-мотанками не раз обiгрувався той самий сценарiй: вона вийде замiж, щоб догоджати чоловiковi та свекрусi, робити всiляку жiночу роботу, згинатися в полi вдень i засинати над шитвом уночi, колихаючи виводок дiтей. Дунька вдавала, нiби змирилася з цим сценарiем, прийняла його без образи чи злостi. Смиренно, як i личило чемнiй посполитiй[1 - Посполитий – належний до верстви селян або мiщан. (Тут i далi прим. авт.).] дiвчинi. Попри те продовжувала жити у своему уявному свiтi. Там над нею не було господарiв. У тому свiтi вона ходила на прощу в золотоверху Печерську лавру, стрибала на конях по вiльних степах Запорiжжя, пливла на чайцi аж до Царгорода та нiколи в життi бiльше не рвала панськi грушi. Дунька перев’язала хустку, що вже налазила на очi, i прибрала з обличчя пасма темного волосся. У кого вона така чорнява вдалася? До того ж наприкiнцi лiта ii шкiра робилася зовсiм темною, i всi, хто бачили Дуньку вперше, вважали ii циганчам. Лише циганчата проворнi, швидкi, а Дунька була нiби причинна – можна три кошики смородини вибрати, доки вона сповнить один. Нахмарилося. Дрiбно заморосило, i Дуньчинi сестри пришвидшилися. Хотiлося закiнчити до зливи. Дунька ж саме сидiла високо на деревi, що гнулося вiд рiзких поривiв вiтру, i iй було байдуже до груш i до дощу. Їi цiкавило, як низько прогнеться дерево пiд ii вагою, та чи витримають гiлки. – Дуня! Дууунь! – у садок ледь не бiгом влетiла мати. – Де ця бiсова дитина? І, побачивши дочку на верхiвцi грушi, закричала на весь фiльварок: – Матерi твоiй ковiнька, чого ти туди в такий вiтер полiзла? Вона ще довго лаялася й сипала прокльонами, а дiвчата тихенько посмiювалися. – Завжди цiй дурнуватiй перепадае, – шепнула одна. – Що поробиш, як клепки в головi немае, – гмикнувши, вiдказала Євчина сестра Олена, середуща помiж них. Матiр Дуньчина, Степанида або просто Стешка, була огрядною, але дуже повороткою бабою. Вона народила дванадцятеро дiтей, шестеро з яких не дожили й до семирiчного вiку. Двох старших дочок i единого сина вона вже одружила, тож лишилося прилаштувати ще трьох i вмерти спокiйно – такою була ii життева мiсiя. Але якщо на Райку та Олену вже задивлялися свати, то на Дуньку мати давно махнула рукою. Хоч вона ще мала, але ж така незграбна, не ладна до жодноi роботи. Нi краси, нi вдачi. Може, у монастир ii вiддати? Хай там собi думае про вiчне, i матерi не буде стидно перед людьми, що в неi дочка – стара дiва. – Ану, злазь бiгом звiдти! Та йди до хати, перевдягнись у щось людське й не перемазане. Тебе до панiв у палац кличуть! – навмисно пiдвищила голос Стешка, щоб усi сусiди почули. Авжеж, нехай знають, що вона, Стешка, виростила не таку вже й пропащу дочку! – У палац? Мене? Чого? – Та звiдкiль я знаю? Бери ноги в руки й iди в двiр до панночки. – До панночки?! – хором вiдповiли обидвi сестри. – Мамо, я не хочу до панночки… – спробувала було заперечити Дунька. – А тебе хто питае, чи що? – гримнула на неi матiр. – Кажуть iти – треба йти. Усi, хто був на грушах, перезирнулися. Прислужувати в панському палацi важалося за честь – робота там фiзично не така складна, як на фiльварку, часто перепадае котра ганчiрка чи заморськi ласощi до рiздвяного столу. Але панночцi?.. Панночку Марту Вiтовську всi у фiльварку волiли обходити десятою дорогою. Подейкували, що вона зналася iз самим дияволом, та й гонор у неi був зовсiм не янгольський. Рокiв iй було дванадцять, майже як Дуньцi. – А правда, що вона свою попередню служницю, Ганку, до смертi забила? – загомонiли навкруг. – Хтозна. Та Ганка була з Василькова, не наша… Але подейкують, що ii з минулого тижня нiхто не бачив. – Кажуть, вона так кричала, як ii били батогами… А потiм весь панський двiр вiд кровi вiдмивати довелося! – А за що? За що? – Бач, чимось панночцi не догодила… Тепер iй замiну шукають. Усi знов перезирнулися, спiвчутливо поглядаючи на Дуньку. – Ой та годi вам язиками чесати! – прикрикнула на дiвчат Стешка. – Понапридумували тут небилиць. Чого мою дитину лякаете? Де-не-де взялася стара баба Орися, потрясаючи своiм кошиком iз грушами. – Казали тобi, Стешко, не треба було дитя свое проклинати. Вона ж, як народила та йшла в поле жати, брала дiвча iз собою. То Дунька все плакала, може, болiло iй щось чи потерчата видiлися. То ця дурна баба клала немовля на межi i промовляла: «Бодай русалки б тебе, бiсову дитину, взяли!» От i наврочила, що дiвка тепер долi не мае. Смаглявка з гобелену Дунька стояла на воротах, переступаючи iз ноги на ногу. Перед нею простягалося широке подвiр’я панськоi садиби: лiворуч розташувалися стайня та льох, праворуч – повiтка[2 - Повiтка – пiдсобне примiщення.] та дерев’яний будинок для панських пахолкiв[3 - Пахолок – наймит.], що несли варту, пiдперши спиною копицю сiна й лiниво набиваючи люльку. Челядь поралася на обiйстi. Хтось годував каченят, хтось пiдбивав коней. Це тут ще тиждень тому забили Ганку. Але схоже, тут теж було життя… Може, не такий страшний чорт, як його малюють? Дунька несмiло ступила на вимощену каменем дорiжку, яка звивалася помiж квiтниками, намагаючись розгледiти серед челядинцiв знайомi обличчя. Незчулася, як ззаду хтось схопив ii за руку й потягнув за собою. Це була висока й худорлява тiтка рокiв сорока з на диво мiцною хваткою. Аж рука заболiла. – Та рухайся швидше ж, iй богу! Мало того, що спiзнилася, та ще й плентаеться, як дохла муха! – вигукнула тiтка скрипучим голосом. Ледь не перечепившись через порiг, Дунька влетiла через бiчнi дверi у високу бiлу будiвлю, яку всi селяни побожно величали палацом. Здаля палац нiчим не вiдрiзнявся вiд звичайноi хати, хiба що високими стелями та кiлькiстю вiкон. Вiн мав один поверх i вкритий був солом’яною стрiхою. Його покритi глиною дерев’янi стiни були обмащенi бiлилами, вiконницi пофарбованi в нiжно-голубий колiр, а над порогом намальованi волошки та маки, як i у всiх на селi. Але ганок «палацу» пiдпирали чотири стрункi колони, тримаючи на собi трикутний портик в античному стилi. У нiшi портика розташувався родинний герб панiв Вiтовських: щит iз зображенням стрiли, перевернутого пiвмiсяця, царськоi корони та плюмажа з павичого пiр’я. Проте Дунька не встигла те все достоту розгледiти. Бiчний вхiд, яким належало користуватися слугам, продовжився вузьким коридором, галереею, по один бiк якоi виднiлася незлiченна кiлькiсть дверей, а по iнший – вiкна в сад. Дуньцi здалося, що вона загубилася в цьому коридорi iз мальованими картинами, срiбними пiдсвiчниками та важкими оксамитовими шторами. Зап’ясток, передавлений тiткою, занiмiв, а в головi запаморочилося. Вона досi не вiрила, що потрапила сюди, усередину палацу! Змалечку цей палац лякав ii i вабив одночасно. І хоч як зараз зробилося лячно, але серце билося так часто не вiд страху – тепер воно ледь не вистрибувало з грудей вiд захоплення. – Чекай тут! – наказала схожа на сiру чаплю жiнка, нарештi вiдпускаючи Дуньчине зап’ястя й зникаючи за високими дверима. Дiвчина послухалась. Нiби у маревi, вона втупилася в гобелен, що прикрашав стiну поряд iз дверима. На майстерно витканому полотнi були зображенi юнки, вбранi в дивовижнi, не баченi ранiше Дунькою сукнi, якi виводили свiй танок навколо гiрського озера. Дунька зачаровано переводила погляд iз однiеi панночки на iншу, аж доки не спинилася на зображенiй у кутку смаглявцi. На мить iй здалося, що це вона сама, уквiтчана лiлеями й перевита стрiчками. Вона, Дунька, належала до цього витонченого свiту! Усiею душею прагла належати. – Я до тебе звертаюся! – смикнула ii за рукав та сама висока жiнка. – Ти що, надхмарнi палати собi будуеш? Спустись на землю! Заходь, панi чекае на тебе. Панi Серафима Вiтовська, княжна Корецька, яку челядь iз побожним придихом називала тут просто «княгинею», сидiла на високому стiльцi з червоного дерева, тримаючи спину так рiвно, нiби хтось у неi поштрикав голками. Панi вишивала. Помiтивши новоприбулих, вона мляво перевела на них погляд i продовжила вишивати. – Ну, це та дiвка?.. Як ii там? – тонкi губи ледь ворушилися, нiбито панi зберiгала останнi сили свого блiдого, майже прозорого тiла. Або просто лiнувалася вiдкривати рот. – Так, ясновельможна. Це та сама дiвка, Дунька. Панi неспiшно зробила ще кiлька стiбкiв та заколола голку. Нарештi пiдвiвшись, вона пiдiйшла до дiвчини й ретельно оглянула ii з усiх бокiв. – Ти така чорнява – замурзана, чи циганка якась? – скривилася Серафима, поправляючи квiтчасту хустку на своiй головi. – Нi, панi. Я така вродилася, панi, – коротко вiдповiла Дунька, вклоняючись. Вiд панi приемно пахло трояндовим маслом. – А що ж сорочка? Латана-перелатана i якась недолуга. Крiм того, хiба не можна було здогадатися, що в палац треба приходити у взуванцi, а не литками босими свiтити? – Сорочка моеi старшоi сестри, панi. А iй вона дiсталася вiд двох iнших сестер. Нехай вона залатана та з чужого плеча, але чиста, випрана. Чесне слово, панi! – нарештi звела очi на княжну Корецьку Дунька. Але одразу потупилася, продовжуючи: – А ноги… Я не маю в що взутися, у нас двi пари чобiт на три сестри, а вони саме на стерню пiшли, ноги поколють, якщо босими пiдуть… – Ох ти яка язиката! – перебила ii панi. – Ще й виправдовуеться, диви… Не знаю, чи вийде в тебе служити в палацi з таким довгим язиком… – Вийде, панi! Я дуже хочу служити в палацi! – раптом зiгнулася в низькому поклонi Дунька, склавши руки, немов у храмовiй молитвi. Панi та схожа на чаплю челядинка перезирнулися. – Справдi? Я думала, про панночку йде дурний поговiр, i ii всi бояться. Ти ж знаеш, що будеш прислужувати панночцi? – Знаю. – І не боiшся? – Боюся. – А чого ж хочеш служити в палацi? – пiдозрiло примружилася Серафима. Дунька замовкла, зцiпивши зуби. Сказати правду чи те, що панi хотiла б почути? – Панi, – почала Дунька, цього разу пiдбираючи слова. – Змалечку батько й мати вчили мене поважати панiв-шляхтичiв, усiляко догоджати iм, бо вони – нашi господарi й нашi захисники. Вони захищають нас вiд татар i рятують вiд голоду в неврожайний рiк. Ми народженi на iхнiй землi, тож маемо iм вiрно служити, так само, як вони служать нашому королю… Княжна Корецька пiдняла руку вгору, жестом показуючи, що почула достатньо. На ii блiдому обличчi заграла ледь помiтна усмiшка. – Ану, покажи менi своi зуби, – сказала вона, беручи Дуньку за пiдборiддя. – Так, добре. А тепер руки. Дунька з острахом простягнула руки, насилу стримуючи трепет. Їi довгi тонкi пальцi пiдходили радше для гри на торбанi, нiж для роботи в полi. Але пiд давно не стриженими нiгтями забився бруд, а лiва долоня була вся вкрита довгими порiзами. – Що з рукою? – Та… пообжинала. На вiвсi. – Чи ж ти не замала, щоб ходити жати? – примружилася панi. – Усi йдуть, i я мушу. – Вiдсьогоднi – не ходитимеш. А зараз рушай за Веселиною, вона над тобою буде старша, усього тебе навчить, що треба. – То я… вiдтепер служу в палацi? – не повiрила своему щастю Дунька. – Ходи, дитя, ходи, – уже трохи лагiднiше взяла ii за руку Веселина, а за дверима додала: – На твоему мiсцi, я би так не радiла. Якби не чула, як гарно говориш, то подумала б, що ти несповна розуму. Дунька продовжувала втiшено всмiхатися. Їй здавалося, що в животi розростаеться велика бульбашка, яка от-от вибухне й зробить щасливими всiх навколо. Їй навiть здалося, що смаглява дiвчина на гобеленi пiдморгнула iй i лукаво посмiхнулася. «Я належу цьому дому», – майнуло в неi в головi, i вiд цiеi думки вся спина вкрилася сиротами. Дунька й незчулася, як опинилася на кухнi. Веселина посадовила ii на лаву й налила кухоль води. – Пий, – суворо наказала челядинка. – І мерщiй спускайся зi своiх небес на землю. Зовсiм не весела з виду, довготелеса жiнка на iм’я Веселина схрестила руки поперед собою. Їi сухе видовжене обличчя було розграфлене зморшками, а маленькi, глибоко посадженi очi вже давно втратили свiй колишнiй колiр. На ii бородi пробивалося кiлька сивих волосинок. – Я нянька паненят. Слухайся мене й спробуй не потрапити в халепу. Веселина говорила багато, повчаючи. Дунька слухала в пiввуха. Було щось про те, як треба вбирати панночку, як заплiтати, як поводитися на уроках i як звертатися до паничiв. Нарештi тiтка дiстала з шафи велику мiдну тацю i, поклавши на неi пахучi стиглi грушi та пряники, простягнула ii Дуньцi. – Неси панночцi. Таця була заважкою. Дiвчина ледь втримала ii на двох руках. Похитуючись, вона попленталася за Веселиною. На задньому дворi палацу розкинувся закритий вiд стороннього ока тiнистий сад. Посипанi дрiбною галькою дорiжки вели в рiзнi куточки саду. Одна прямувала до квiтника, над яким дзижчали бджоли та пурхали метелики. Друга бiгла вниз до ставу, через який було майстерно перекинуто дерев’яний мiсток. А третя дорiжка вела всередину саду, до головноi його прикраси – круглоi альтанки, оздобленоi колонадою та статуею оголеноi жiнки на верхiвцi. У цiй альтанцi, за круглим столом, панськi дiти полюбляли проводити уроки з учителем i гратися на дозвiллi. Тут зараз бавилася своiми ляльками Марта. Їi бiлявi кучерi були охайно зiбранi в двi коси, обрамляючи кругле, наче повний мiсяць, обличчя дiвчини та ii пухкi щоки. – Панночко, дивись, кого я до тебе привела, – лагiдно звернулася до дiвчинки нянька. – Вона буде тобi прислуговувати… Але Веселина не договорила. Почувся брязкiт. То важка таця вислизнула з Дуньчиних рук, i грушi покотом попадали на траву. Дунька завмерла, як укопана, притискаючи порожню тацю до грудей, нiби щитом прикриваючись вiд своеi новоi господинi. Їй навiть привидiлася мертва Ганка, що стоiть порубана та, смiючись, кличе тепер ii, бiдолашну Дуньку, до себе. – Пощади! – лише спромоглася iз себе вичавити дiвчина, нажахана своею уявою. – Не вбивай мене… – Та де таких невихованих роззяв лише знаходять! – розлючено вигукнула Марта, виходячи з альтанки та грiзно пiдiймаючи руку для удару. – Треба казати: «Прости менi, незграбi такiй, ясна панночко!» Дзвiнко пролунав ляпас. Марта була на рiк молодшою вiд Дуньки, i хоч мала ще зовсiм дитячi риси обличчя, але виросла вже на пiвголови вищою. Та й рука в неi була мiцна, бо росла панночка серед братiв i мусила вмiти постояти за себе. Дунька стерпiла удар, навiть не пискнувши. Вона лише мiцнiше обхопила тацю й заплющила очi. Не було нi слiз, нi крикiв, нiби це й не ляпас зовсiм. І це розлютило Марту ще бiльше. – На колiна й благати прощення! – тицьнула пальцем вниз Марта. – Годi! Панночцi не личить знущатися на челяддю, – пролунав зненацька грудний чоловiчий голос. Дунька несмiло повернула голову, щоб побачити, хто ж посмiв суперечити ii господинi. Вона знала, що його звати паном Орестом, що вiн теж шляхтич i нещодавно приiхав сюди з Киева навчати дiтей Вiтовських. Бачила його Дунька лише здаля, та чоловiка важко було не помiтити: сухий i довготелесий, у темно-сiрiй довгополiй свитi, завжди гладенько виголений i по-студентськи пострижений «пiд макiтру». Красенем Ореста не назвати, але його обличчя, спокiйне та осяяне легкою посмiшкою, притягувало до себе погляди. Крiм того, пан учитель мав той ореол таемничостi, який так вабить до себе молоденьких дiвчаток та поважних лiтнiх пань. – Вона провинилася й не вибачилася! – зовсiм по- дитячому закопилила губу Марта. – Тебе як звати, дiвчинко? – звернувся до скам’янiлоi Дуньки пан учитель. – Дунька, – усе ще боязко вiдповiла та. – Фу, це наче «дулька». Бачиш, пане вчителю, ще й iм’я в неi якесь недолуге! Не хочу ii, хочу iншу челядинку! – Панночко, що я тобi казав про манери? – суворо сказав пан Орест i продовжив, знову звертаючись до Дуньки: – А як назвали тебе пiд час хрещення? – Євдокiя. – Це давне церковне iм’я. Так звали святу грецьку мученицю. – Поки крикнеш «Єв-до-кi-я!», то вже пiвроку пройде, – заперечила панночка. – То нехай буде Євою. – Євою? Як перша жiнка? Забагато честi! Тодi хай лiпше Євкою буде, – поставила руки в боки Марта. Дунька нарештi розслабила пальцi й опустила тацю. – Євкою так Євкою, – нiяково погодилася вона, вклоняючись. – Панночко моя ясна, пробач, що вродилась незграбною. Наперед я буду обачнiша… Дунька присiла й заходилася пiдбирати з трави грушi та пряники. Серце калатало. Здавалося, ще трохи – i вистрибне на тацю, а знiжена панночка з’iсть його на полуденок разом iз грушами. Марта тупнула ногою й побiгла жалiтися матерi; Веселина мовчки забрала в Дуньки тацю й понесла назад на кухню. Дунька ж лишилася в саду наодинцi з учителем, винувато схиливши голову долi. – Не бiйся панночку. Марта бувае злою, нестерпною, але зрештою – вона ще зовсiм дитина. – Яка просто зi шкiри пнеться, щоб здаватися дорослою, – пробуркотiла Дунька, не пiдiймаючи голову. – Дуже влучно кажеш! – усмiхнувся пан Орест, лагiдно плескаючи дiвчину по заплетенiй головi. Його тепла рука на чолi, його добрий погляд i, звiсно, уся його таемнича постать умить зачарували Дуньку. Так i не смiючи пiдвести очi, вона позадкувала на кухню. Думки роiлися й вистрибували з голови, не тримаючись купи, але одне дiвчина знала напевно – вона кров з носа мусила зостатися в палацi. Дiвчина повернулася на кухню. Роззирнувшись i не знайшовши нiкого, вона сiла за довгий дубовий стiл та обхопила голову руками. Так вона сидiла, доки не почула голоси, що долинали з коридору. – …та я геть не вiзьму до тями, чого Дуньку на службу покликали. Вона ж гава, робить нiчого ладом не умiе. Ще й хирлява така, гляди, вiтер подме й уже занедужае! Дунька рвучко схопилася з мiсця й, недовго думаючи, заховалася за пiччю. Голоси наближалися й робилися чiткiшими. Тепер Дунька могла навiть розпiзнати молодиць, що говорили. – Думаю, це через пана вчителя. Пiсля його появи й так все йде шкереберть. Панночка тепер теж ходить на уроки. – Ой, та не кажи! Ранiше в матерi всього, що треба, навчалася, а тепер… Навiщо iй та арифметика й латина, я досi не збагну. Як була дурепою, так дурепою й помре… – Я чула, що княгиня радилася з учителем, яку покоiвку iй краще взяти. І пан вчитель напоумив взяти iй однолiтку, щоб вона сама серед парубкiв не росла. А тут якраз Стешка на очi княгинi потрапила, коли яйця в льох заносила по обiдi. Ну панi iй i каже: «У тебе ж дiвка-пiдлiтка? Приводь на службу». – Дарма Стешка послухалася. Пропаде Дунька назря. Далi розмова зайшла про буденне, що Дуньку мало цiкавило. Молодицi стукали ножами, щось нарiзаючи на панську вечерю, а Дунька думала, як непомiтно вибратися зi своеi хованки. Аж раптом почулися кроки й у кухню увiйшов iще хтось. – Куди це паскудне дiвча подiлося? – впiзнала Дунька голос Веселини. – Дунька? Не знаемо. Тут не було. – Тепер велiли називати ii Євкою. – Свята Богородиця, невже ii таки взяли на службу? – зойкнула одна з молодиць. – Ох, не виживе вона в палацi, не виживе… – Якщо вона зараз не з’явиться, то я ii своiми руками придушу, – крiзь зуби сказала Веселина. – Я тут. Дунька вийшла з-за печi, знiчено потупившись на своi босi ноги. – Пiдслуховувала чи що? – кинулася на неi одна з жiнок, повнощока Марiя. – Так… – Ще й зiзналася! Ви подивiться лиш на неi! – вигукнула iнша, рудувата Оксана. – Я почула, що ви говорите про мене. Я… Веселина форкнула й пiдняла руку вгору так самiсiнько, як i ii господиня. – Ходи зi мною. Пiдберу тобi пристойну одежину й черевики. У скринях палацу знайшлося чимало незношених паненятами речей, iз яких вони повиростали. Веселина мовчки пiдiбрала двi бiлi сорочки, спiдницю, корсетку та свитку. Складнiше всього було зi взуванкою. Дунька була невисокою, худою, i розмiр ноги в неi теж виявився крихiтним, тож Веселина перерила купу старих речей, доки не знайшла маленькi черевики, якi ще два роки тому належали Мартi. Таких гарних речей дiвчина навiть у руках з роду-вiку не тримала. – А що, як панночка впiзнае своi речi й скарае мене за них на горло? – боязко запитала Дунька. – Панночка свавiльна, але такоi влади вона не мае, – повагом вiдказала Веселина, закляпуючи скриню. – Ганка, що в неi ранiше служила, була вправна дiвка. Надто вправна. Вона служила в палацi два роки i за цей час встигла накрасти столового срiбла та пiдсвiчникiв стiльки, щоб вистачило на маленький маеток пiд Киевом. Звiсно, Ганка натерпiлася вiд панночки – ми всi натерпiлися, але чутки перебiльшують, домальовуючи iй ратицi та хвiст. Додому Дунька прийшла, коли вже сутенiло. Райка з братовою[4 - Братова – дружина брата.] Наталкою поралися в корiвнику, Оленка нарiзала поросятi гичку, а батько вже пiсля доброi чарки повчав брата Максима, як складати дрова на зиму. У хатi iх жило сiм душ, до того ж Наталка була в поважному станi, чекаючи на восьму. А часом ще й сестриця Параскева до них ночувати приходила, коли ii благовiрний напивався та виганяв iз хати. Тож на подвiр’i нiколи не бувало тихо: рiдко обходилося без пiсень i смiху, а ще рiдше – без лементу й прокльонiв. Дуньцi хотiлося непомiтно прокрастися на горище й заснути в копицi сiна, але варто iй було лише пiдiйти до перелазу, аж не знати звiдки перед нею стала мати – руки в боки, щоки надутi, iз вуст готова зiрватися чергова лайка. – Де тебе носило? Марiя, кухарка з палацу, сказала, що тебе ще вдень вiдпустили! – Я… пiшла через лiс, навпрошки, i заблукала… – почала виправдовуватися Дунька. Однак це була напiвправда. Село iхне, Вiтовське, було розперезане ярами та балками. Найкоротший шлях вiд палацу до iхнього дому на краю села проходив через балку, яка межувала з лiсом. Кажуть, у тiй балцi жив Блуд, який мiг водити людей по пiвдня й виводити аж пiд сусiднiй хутiр. Дунька часто гуляла балкою й лiсом, волiючи проводити час iз пташками й деревами, анiж з однолiтками. Заходячи в лiс, вона завжди йшла навмання, куди вели очi, мiркуючи про щось свое. Коли ж хотiла спинитися й повернутися, то завжди знаходила дорогу назад. Так було й цього разу. Дiвчина пiшла просто за стежкою, а отямилася вже десь у лiсових хащах, коли почало сутенiти, а повз неi пробiг дикий кабан. Стешка замахнулася, щоб дати запотиличника, але Дунька ухилилася. – Не бийте, мамо. Сьогоднi панночка вже била. Облиште. Сказала й пiшла далi обмивати ноги бiля криницi. Матiр так i завмерла з пiднятою рукою. – Ач яка, – сплюнула Стешка, скривившись. – Лише одною ногою ступила в палац, а вже себе панею уявила?! То що, i матерi бiльше не слухатимеш, суча ти доч?! Стешка ще довго кричала, та так, що вся вулиця чула. Решта домашнiх лише спiвчутливо поглядали на Дуньку, лишаючи ii сьогоднi в спокоi. Тiльки за ii спиною перешiптувалися: «Не протримаеться вона там довго. Виженуть з ганьбою, або щось гiрше, гляди, станеться». Дунька нiкого не слухала. Вона вовтузилася у своiй постелi з сiна, а сон нiяк не йшов. Зазвичай вона засинала одразу, як заплющувала очi, але зараз дiвчина вiдчувала кожну колючу травинку, що пробивалася крiзь ряднину й колола через тонку сорочку. Знадвору долинав запах нiчноi фiалки та чулися стишенi голоси. Це до Оленки прийшов ii любасик, Микитка. Оленка була на два роки старшою вiд Дуньки. Щолiта вони вдвох, як наймолодшi, ночували на горищi над сажем[5 - Саж – загiн для свиней.]. Оленка часом розповiдала iй про Микитку й про життя, яке вони разом собi намрiяли. Дуньцi було тринадцять рокiв, i все, що вона знала про кохання, обмежувалося притисканнями на вечорницях i безхитрими дiвочими розмовами. А ще iсторiею Оленки й Микитки. Так, як Микитка дивиться на Оленку, як простоюе з нею всi вечори перед плотом, як носить пироги та яблука i захищае перед парубоцькою громадою… чи не так само сьогоднi захистив ii пан Орест? Як тепло лунали його слова, якою теплою була його рука на ii чолi… А ще вiн придумав iй нове iм’я – Євка… Євка… Вiдтепер вона зватиметься так. Євка Зранку Євцi було дивно вбиратися в панське та йти в палац тодi, коли решта сiльських жiнок вирушали в поле, а дiти гнали худобу на пасовисько чи поралися по господарству. У Вiтовському заведено було так: п’ять днiв роботи на шляхетському фiльварку, один день на своему городi та недiля для всiлякоi хатньоi роботи, себто прання, випiкання хлiба на тиждень i такого-сякого вiдпочинку. Але в косовицю чи жнива про недiлю нiхто й не згадував – доки сiно чи зерно не будуть прибранi з поля, доти селяни не знали празникiв. Бо грiх грiхом, а робити треба: спершу панське, а тодi вже свое, як дощем не намочить. Така доля була у всiх, кого знала Євка. І хоч як нестерпно було думати, що все ii життя замкнеться у трикутнику мiж фiльварком, церквою та хатою, iнакшого життя вона й не чекала. Дотепер. Тепер, iдучи на свiтанку на службу до панночки, вона обсмикнула пишну квiтчасту спiдницю, гордовито пiдняла покриту зеленою хусткою голову, вип’ячуючи вгору свое гостре пiдборiддя. Вона зробила перший крок у нове життя. Просто в калюжу за перелазом. – Ой! – ледь втримала рiвновагу вона, щоб не хлюпнутися в багнюку. – Хто води поналивав? Дощу ж три днi не було? З-за кущiв почулося гиготiння. Це сусiдськi хлопчаки вирiшили пошуткувати над новоспеченою челядинкою. – А щоб вам! – крикнула на них Євка. Низ спiдницi заляпався, черевики були вимащенi в бруд, але часу випратися вже не лишалося. Євка пiдiбрала довгi поли i чимскорiше попрямувала до палацу. Усе сталося швидко – Веселина вилаяла ii за брудну спiдницю, так-сяк змахнувши висохлий пiсок ганчiркою, та, повчаючи, начепила iй фартух до самоi пiдлоги й нарештi повела в кiмнату до Марти. Там, у свiтлих i затишних покоях панночки, вони вiдчинили вiконницi, поставили на стiл воду для вмивання та чистi бiлi рушники й обережно розбудили Марту. Далi умили ii, зачесали, заплели й убрали в сукню, нiби дiвчинцi було не дванадцять, а вдвiчi менше рокiв. Доки Веселина була в покоях, Марта поводилася чемно, але варто було лиш няньцi вийти за дверi, як панночка зумисно розливала воду чи розкидала подушки, примушуючи Євку прибирати. – Звикай, – пiдморгнула маленька господиня. – Схотiла служити в палацi? Я тобi покажу, як моi сорочки й спiдницi носити! Євка згадала, що краще мовчати. Вона вже давно на власному досвiдi пересвiдчилася, що спершу мовчання дратуе задиру ще бiльше, але з часом цькування мовчазноi жертви набридае. Може, i з панночкою це спрацюе? Пiсля снiданку Євка мала прислужувати на уроках. Вiд однiеi думки про те, що вона знову побачить пана вчителя, iй робилось гаряче. Ну то й що, що вiн рокiв на десять ii старший. Вона незабаром пiдросте, а вiн обов’язково ii дочекаеться. Овiяна такими думками, дiвчина понесла писемне приладдя та книжки в садову альтанку. Погода стояла по-серпневому спекотна, тож Євка знайшла собi мiсце на травi в тiнi крислатоi липи, щоб звiдти спостерiгати за альтанкою та чекати нових доручень. Паненята прийшли незабаром. Першою йшла Марта, пихато закинувши голову й зиркаючи в бiк Євки. За нею прямували два брати: старший Ілля та молодший Ярема. Обох братiв Євка бачила ранiше, але нiколи зблизька. Вони iй були не цiкавi нi тодi, нi зараз, але вiд нудьги дiвчина почала iх розглядати. Іллi вийшло вже шiстнадцять. Вiн був високим, статечним i дуже схожим на свою сестру – так само пухким i круглолицим, бiловолосим, мав м’якi риси й маленький нiс, усiяний юнацькими прищами. Крiм того, Ілля видавався таким же гордовитим i пещеним, як його сестра, зверхньо поглядаючи в Євчин бiк i не звертаючи жодноi уваги на ii низький уклiн. Ярема ж був наймолодшим, йому нещодавно сповнилося десять. Пшеничнi кучерi на його головi розлiталися в рiзнi боки, додаючи йому схожостi з бiлою кульбабою. Яскраво-синi жвавi очi двома вогниками горiли на обличчi, усе шукаючи нових пригод, комашок i равликiв. Йому теж не було дiла до Євки. Аж раптом у сад увiйшов пан учитель, i дiти шанобливо пiдвелися зi своiх мiсць, коротко вклоняючись. Євка теж стояла, опустивши голову, i лише коли розпочався урок, а iй дозволено було знову сiсти, вона заходилася крадькома зиркати на пана Ореста, милуючись його струнким, перев’язаним слуцьким поясом станом i гарною мовою, що лилася, як рiчечка, з його вуст. Спершу Євка навiть не звертала уваги на те, про що вiн говорив. Просто зазирала йому в рота, мрiючи про щось далеке. Але згодом слова почали складатися в ii головi, i вона незчулася, як сама уважно слухала урок. Паничi вчили польську. І коли вони записували новi слова на грифельних дошках, вона водила пальцем по долонi лiвоi руки, уявляючи, що записуе там кожне слово. Вчитися виявилося цiкаво. – Євко! Євко, я до тебе звертаюся чи до кого?! – iз палацу покликала Веселина, виводячи Євку iз задуми. Дiвчина поспiшно встала, ледь не перечепившись через пишнi брижi спiдницi, i поспiшила на кухню. Так минув день. Євка незчулася, як минув i другий, i третiй. Вона приходила додому вже в сутiнках, мало розмовляла, навiть у хату не заходила. Умивалася бiля криницi та без вечерi лягала спати до себе в сiно. Але Стешцi такий розпорядок до душi не припав. – Степане, гляди, яке стерво ми з тобою виростили! – гукнула вона до чоловiка. – Та щоб ти побiгла там, де люди не бiгають! – Ох, облиш ii, Стешо… – вiдмахнувся старий Степан, ховаючи за спиною чергову пляшку. – Чого це облишити? Я ii годувала? Годувала! Та ще й одягала, лелiяла! А тепер що, вона уявила себе панночкою? Нi в хату нiчого не приносить, нi за холодну воду не береться! – А що, правда, – встромила свiй нiс Райка. – Марiя он завжди з кухнi щось своiм приносить! Ця б теж могла сiм’i помогти! Хай би хоч вечорами шити з нами до хати приходила. А то спить на своему горищi, як i в Бога за пазухою, а ми горбатимося всю нiч над шиттям! Євка лиш мовчки зайшла в хату. Знявши iз себе панський одяг i накинувши свою стару сорочку, вона запалила лучину. У цi днi Євка втомлювалася бiльше, нiж на жнивах у полi. Постiйнi кпини панночки, докори й повчання Веселини: принеси, подай, занеси… А ще так багато нового почутого на уроках, що голова йшла обертом! І арифметика, i iсторiя, i польська, i латина… А вона ж навiть письма не знала, бо школи в iхнiй сiльськiй церквi не було – пан вважав, що дiтям-селянам не варто вчитися, щоб, бува, думати не почали. І вiн мав рацiю. Бо вже за цi кiлька днiв Євка почала думати вдвiчi бiльше вiд звичайного. Жiноцтво всiлося навколо столу, кожна взяла до рук вишивку. Степан i Максим засопiли десь по своiх кутках. Лучина свiтила тьмяно, майже нiчого було не розгледiти, але вишивка мала бути гарною, бо це ж на Спаса всi мали гарними прийти, у нових вишитих сорочках – кожна у своiй. А як вийде погано вишита – то що ж люди скажуть? Тому матiр походжала навкруг вишивальниць, i як у котроiсь виходив невдалий стiжок, то колола голкою – чи в руку, чи в колiно. Євцi дiставалося найбiльше, бо з вишиванням вона не ладнала. – Руки колоти не можна! – не витримала вона. – Княгиня заборонила… – Ах, княгиня?! А рiдна мати в хатi тобi не княгиня! – Стешка вхопила дочку за ii куцу косицю й вiдхилила голову назад так, що Євка ледь стрималася, щоб не крикнути. – Що ще тобi княгиня говорить? Євка терпiла мовчки. Кажуть, що материнi побоi не болять, але цього разу болiло дуже. І голова, i серце. Коли вже пiшли спати, Оленка повернулася до Євки, клiпаючи величезними карими очиськами й переплiтаючи свою розкiшну брунатну косу в один тугий колосок. – Завтра вулиця. Пiдеш? Про тебе хлопцi питали. – Та не хочу, лiпше виспатися, нiж тих юродивих цiлувати, – вiдмахнулася Євка, заходившись i собi переплiтатися. Їi смоляне волосся росло повiльно й постiйно ламалося, тож доводилося пiдрiвнювати, пiдрiзати. Вiд того пiдрiзання часом i стрiчку не було куди вплести. Тому Євка волiла радше ховати його пiд хустками, нiж виставляти напоказ. – Минулого тижня ти теж на забаву не ходила. Це тодi мамка тебе покарала, упоперек до ганку прив’язавши? Ти прямо як Ісус тодi весь вечiр хрестом провисiла! – Не нагадуй, – буркнула Євка, затягуючи свою косицю. – А Іван зi старшеньких про тебе питався! – Той Іван все до мене тулиться, наче iнших дiвчат нема. Ясно ж, що вiн просто шукае когось, хто з ним легко пiд копицю пiде. – То Іван тобi не до душi? А хто ж тодi? Може, панич Ілля? Вiн такий нiвроку, хоч i прищавий… – Та годi тобi! Я на паничiв не задивляюся! – А даремно. Як вiзьме тебе замiж панич, то й ти станеш шляхтянкою. – Ой, а ти багато знаеш селянок i служниць, якi панями стали? – Ну, знаю, що в нашого господаря пана Вiтовського е коханка з Татарii, – змовницьки прошепотiла Оленка. – Вiн ii з походу привiз i поселив у своему маетку у Васильковi. Кажуть, вона гарна, як дика троянда! Приiхала вже з немовлям на руках, i Вiтовський прийняв того байстрюка, як свою рiдну дитину! – Та ти що! Брешеш! – Я сама його бачила! Вiн до нас в село приiздив на котресь зi свят. А ти думаеш, чого пана вже другий тиждень немае. Що, у Киевi вiн, на вiйнi з турками, чи може, у Васильковi? Спробуй, запитай панi Серафиму! – Не вигадуй! – Євка повернулася на iнший бiк i зробила вигляд, що спить. – Ти помiркуй над моiми словами, – пiсля короткоi мовчанки знову озвалася Оленка. – Вiдхопиш панича – будеш плавати, як вареник у маслi. Може, ти й не красуня, але ж i не дурна, як деякi думають. Ти розумнiша за нас усiх. Вулиця Того дня вiд самого ранку йшов дощ. Марта не виспалась i особливо знущалася з Євки, що аж пану вчителю довелося на неi прикрикнути. Уроки проводили у великiй залi, i панночка весь час розливала напоi на блискучi бiлi кахлi пiдлоги, примушуючи Євку плазувати перед усiма, витираючи. Далi було гiрше, коли Марта лишилася з Євкою наодинцi у своiх покоях i примусила ту стояти на однiй нозi, доки панночка вишиватиме. Додому дiвчина поверталася пiзно, змучена душею та тiлом. Дощ минув, але тепер усi дороги перетворилися на мiсиво з багнюки, iти по якому було неможливо, щоб не намочити ноги. Євка зняла своi черевички i, притримуючи поли одягу та кутаючись у новеньку свитку, побрела босонiж через село. Вона думала про свою господиню Марту й про те, що завтра все повториться знову. Вiд тiеi думки йти зробилося ще важче. Занурена в думки, Євка незчулася, як звернула не на той провулок. – Гляди, хто iде! Це ж сама панночка Дунька! – почула знайомий голос вона. Євка сторожко озирнулася. До неi наближалася ватага юнакiв на чолi з Іваном. Їх було трое. Хлопцi розвели навсiбiч руки й обходили ii з усiх бокiв, роздивляючись упритул. Як на зло, навколо не було жодноi християнськоi душi, що могла б за неi заступитися, по сусiднiх дворах лише собаки гавкали. – Не займай, Іванку, – попросилася вона. – А чого ж не займати? Сьогоднi ж вулиця, а Оленка сказала, що ти приходити не збираешся. Чи Оленка нам збрехала? – Нам всiм кортить почути, як там живеться в панських палатах! – додав рябий Дмитрусь. – Є такий звичай, що як дiвка не ходить на вулицю, то хлопцi ii й побити можуть, – солодким голосом сказав Іван, беручи дiвчину за комiр. – Іванку, я кричатиму! – То кричи, ще бiльше отримаеш! Євка зiбрала всю свою лють i голосно заверещала. Іван затулив iй рот рукою, хлопцi озирнулися. – Диви, щось нiхто не поспiшае на помiч! Іван легенько кинув Євку в руки Дмитруся, а той уже сильнiше штурхонув ii третьому, якого Євка не знала. Вiд хлопцiв несло горiлкою й тютюном. Їхнi руки боляче пхали в спину, плечi й груди, хтось навiть ударив ii пiд живiт. Євка даремно борсалася, намагаючись вiдбитися та вирватися з цупких рук. Їй здавалося, що це тривало цiлу вiчнiсть, аж доки не почувся кiнськiй тупiт. Вiн пролунав несподiвано, зовсiм поряд. – Досить! – почула знайомий голос вона. Іванко обхопив ii ззаду руками й повернув обличчям до новоприбулого вершника, насмiшкувато шкiрячись. Ілля ж, навпаки, мав суворий i незворушний вигляд, як i належало шiстнадцятирiчному лицаревi. – А чого це ми маемо припинити, паничу? У парубоцькоi громади е своi закони. Тож iдь собi далi, у них не втручаючись! – Ця дiвчина на службi в палацi, – озвався Ілля, поглядаючи зверху вниз. – Вона – власнiсть панночки. Тож як ти смiеш посягати на панське добре? Іван стрiмко нагнув Євку, що та аж зойкнула, вишкiрився на Іллю й штурхнув дiвчину просто обличчям в грязюку. Хлопцi гучно засмiялися. Важко вiдсапуючись, Євка пiдвелася. Вона вся була брудна – iз голови до литок, а ii панськi обновки були схожi на дрантя волоцюги. Панич не спiшився, але й iз мiсця не рушив, притримуючи свого жеребця. Вiн мовчки спостерiгав, як Євка витирае з очей бруд i спльовуе просто Івану пiд ноги. Лише коли вона, ледь перебираючи ногами, попленталася додому, вiн повiльно пустив коня за нею. Так i йшли, аж до повороту до Євчиноi хати – вона попереду, а вiн верхи позаду. Там, на розi, дiвчина повернулася до Іллi й тихо сказала, уперше зазирнувши йому в вiчi: – Далi не треба. Я сама. Ілля кивнув, не зводячи погляду з Євки. Його обличчя так i лишалося незворушним, тож неможливо було збагнути, про що вiн думае. – Може, подякуеш? – нарештi сказав вiн, розвертаючи коня. – Я… – знiтилася Євка, опускаючи очi та не знаючи, про яку саме вдячнiсть iдеться. Чи мае вона тепер вiдплатити тим, чим зазвичай розплачуються жiнки? Вона потопталася на мiсцi й несмiло запитала: – Як ти хочеш, щоб я тобi вiддячила, паничу? – Пф, – пирхнув вiн, раптом усмiхаючись. – Можеш по-польськи, можеш на латинi. Здаеться, сказати «дякую» зовсiм не важко. – Д-дякую, – коротко вiдповiла дiвчина, кланяючись, але всмiхнутися у вiдповiдь так i не змогла. Їй було соромно. І за своi ницi думки щодо Іллi, i за те, що вiн бачив ii принижену. Але хiба не щодня панич спостерiгае, як панночка знущаеться над нею? Яка тодi вже рiзниця? До ранку одяг не висох, i Євка дiстала зi скринi свою стару сорочку, плахту та свитку. Аж чуе, як матiр ii знову проклинае. – Гляди, що через тебе накоiли! – вона вхопила Євку за шию й поволокла до вiкна. Хатнi вiконницi були обмащенi кiзяками, а на бiлiй стiнi хати вимальовувався величезний прутень. – Бiсова дiвка! Чого в тебе все, не як у людей? Бач, не схотiлось iй на забаву йти! То хлопцi самi прийшли й кiзяками нам хату обмастили! Оце доки сором цей не змиеш, на службу свою не пiдеш! – Але мамо! Мене панночка висiче, якщо спiзнюся! – Я сама тебе висiчу, якщо зараз же це все не позмиваеш! Сестри й братова загиготiли. Євцi ж здалося, що свiт перевернувся з нiг на голову, i вона вже не знала, хто в ньому свiй, а хто чужий. Євка взяла цебро й заходилася обмивати кiзяки. Нiхто iй не допомiг, навiть Оленка, що без дiла стояла на перелазi й перебирала свою довгу косу. У палац Євка спiзнилася, але панночка ще спала. Веселина лише вiдкрила рота, щоб насварити, але, побачивши тоскне обличчя Євки та ii стару одежину, тiльки мовчки вiдвела дiвчину на кухню й насипала тарiлку затiрки зi шкварками. – Сядь i поiж, – наказала вона. – Зараз знайду тобi щось перевдягнутися зi свого. Соромно… – Це не менi мае бути соромно! – не витримала Євка, гепаючись на лаву. – Хiба Господь не заповiдав любити ближнього свого? Чому всi навколо ображають мене й думають, що це я вiчно маю вибачатися, червонiти й дякувати? Я що, народилася пiд такою планетою нещасливою? Веселина зупинилася на пiвкроцi. – Так, дитя, – суворо наказала вона. – Зараз ти спокiйно поiси, я сама пiднiму панночку. А потiм ми разом пiдемо до мене, знайдемо тобi якусь пристойну ганчiрку одягти, i ти менi все розкажеш. Невесела Веселина Кiмната Веселини була зовсiм маленькою, але затишною. На пiдвiконнi стояв букет польових квiтiв, а покривала й подушки ряснiли вишивкою. – О, якби я так вишивати вмiла, то, може, мене мамка любила б, – мрiйливо сказала Євка, iз захопленням розглядаючи узори. – Якби ти була моею дитиною, – вiдповiла Веселина, навiть не глянувши на Євку, – то менi було б байдуже, чи здiбна ти до вишивки, чи нi. – Справдi? – здивовано пiдвела на неi очi та. – Але всi навколо твердять, що я нi на що не здатна. Веселина зiтхнула. Вона сiла на лiжко й втомлено втерла кiнчиком хустки лоб. – Усi ми люди, усi здатнi ламатися. І завжди е хтось, хто хоче випробувати нас на мiцнiсть. Отут, усерединi нас, е кiлочок – у когось вiн зроблений iз глини, а в когось, як у тебе й у мене, – зi сталi. Але мiй уже давно заiржавiв… Євка з подивом дивилася на цю кiстляву й зморщену лiтами жiнку, що завжди тримала спину прямо, нiби всерединi неi й справдi був стрижень. Нiби вона була створена для трону, а не для буденноi метушнi. – Пiд час хрещення менi дали iм’я Василина. Та через мою радiсну вдачу всi почали називати мене Веселиною, – раптом почала розповiдати жiнка. Євка завмерла, навiть дихати перестала. – Родом я з Литви, i потрапила на службу до батька нашого пана Вiтовського. Вiн взяв мене як покоiвку, а зрештою – i як коханку. Я була гарною – стрункою, iз густою брунатною косою, високими ниточками брiв… Та кохання швидко минуло, а я так i лишилася прислужувати в його сiм’i, виховуючи його дiтей, а потiм i онукiв. Із того часу я бiльше не смiюся. Жiнка дiстала якусь одежу, простягаючи Євцi. – Усе на тебе буде великувате, але ми трохи пiдшиемо й на сьогоднi згодиться. А ось цю квiтчасту хустку можеш лишити собi – мiй тобi подарунок. Щоб ти не казала, що всi люди навколо злi. Євка не могла вимовити й слова. Їй здалося, що вона вiдчувае бiль Веселини десь там, усерединi себе. Їй завжди важко давалися слова подяки – у iхнiй родини дякувати не було заведено. Тож вона просто пiдiйшла до старенькоi й поцiлувала ii сухi, розперезанi зморшками руки. Мисливець Того дня Євку вiдпустили ранiше. Вона здогадувалася, що про це подбала Веселина. Була субота, тож замiсть урокiв панськi дiти могли взятися за своi справи, i Марта весь день провела з матiр’ю, ляльками й шитвом, тодi як брати з учителем поiхали верхи кудись у Боярку. Євка тiшилась, що вдалося уникнути зустрiчi з Іллею, бо почувалася б не зручно. Так само як вона не вмiла бути вдячною, Євка не любила бути зобов’язаною. Попрощавшись iз челяддю, дiвчина знову пiшла лiсом, через балку. Тут, серед хащiв i лапатоi папоротi, вона почувалася щасливою. На пагорбi над рiчкою росла велика верба, уся покручена та вивернута з корiнням. Таке дерево односельцi називали кракотою або виворотнем. Казали, що пiд ним жив сам чорт. І хоч Євка чорта боялася, але дерево було таким розлогим i зручним, що грiх було не залiзти. До того ж згори свiт завжди здавався iнакшим. Дiвчина довго сидiла, милуючись рiвним плесом i призахiдними променями, що вигравали на ii хвилях. Аж раптом побачила косулю, що прийшла до водопою. Струнка тварина з маленькими рогами й настовбиченими вухами уважно зогледiлась довкола, але принишклу Євку на деревi не помiтила. Вона повагом пiдiйшла до води, усе ще сторожко зиркаючи своiми по-дитячому великими очима. Раптом у повiтрi пронеслась стрiла, за нею друга, третя. Косуля впала на траву. Їi очi благали про допомогу, але було вже запiзно. До косулi пiдiйшов хлопчик, на пiвголови вiд неi вищий. Вдягнутий вiн був у довгу чорну сорочку, яку носять татари, i сiрi шаровари. Густе чорне волосся його було розтрiпане, стирчало в усi боки й падало на очi, закриваючи вiд Євки його обличчя. Вiд несподiванки дiвчина тихенько скрикнула, ледь втримуючись на деревi. Юнак повернув на неi голову, i Євка розгледiла його красиве смагляве лице, тонкий нiс i розкосi чорнi очi, що хижо дивилися в ii бiк. Хлопець знову взявся за лук, i Євка миттю пiдняла руки над головою, мало не зриваючись iз гiлки. Їi переляканий погляд переходив вiд мисливця до його здобичi. Євка вже не знала, кого iй було шкода бiльше – себе, якщо хлопець вирiшить пiдстрелити ii, чи бiдну тварину. Юнак лише скривився, стискаючи губи, i, повернувшись до косулi, випустив iще одну стрiлу, щоб добити тварину. – Господи! – викрикнула Євка з жахом. – Ти ii убив! Хлопець мовчки перевiв погляд на юнку, пiдiймаючи вгору густу чорну брову. – Це панський лiс! Тут не можна полювати! – випалила дiвчина й пошкодувала, що не промовчала. Але незнайомець лише вишкiрився i, зваливши собi на спину тушу, щез у хащах. Ранок понедiлка починався, як звичайно. – Наталко, пiди шулiку вiд курчат нажени! Та щоб тобi провалитися, Олено, дитя, ти можеш вбиратися швидше?! Уже он Степанова з дочкою в поле пiшла, а ми все ще в хатi нiжимося! Диви, усi бiлоручками, наче наша Дунька, станемо! Закутана в хустку мати, кругла, наче калач, уже однiею ногою стояла на перелазi. – Оленко, донечко моя, це ж тобi замiсть Дуньки тепер череду гнати доводиться! – похитала головою Стешка, спостерiгаючи, як Олена виганяе корову через ворота. – Та вiдчепись ти вже вiд Дуньки, – не стерпiв брат Максим. – Ти ж сама ii в палац сторгувала, так чого тепер життя iй не даеш? – Я сторгувала? Це я сторгувала?! Люди добрi, дивiться, хто на матiр рiдну голос пiдiймае! Наталко, та годi тобi баблятися вже, нiяк не наумиваеться вона! Скоро дiрку в щоцi протреш! Євка стояла в самому кутку двору, пiд рясним кущем калини, i чистила своi черевики. На голову вона вже закрутила подаровану Веселиною хустку, i ii думки були про те, якi гарнi мають бути червонi маки на зеленому тлi хустки. Нехай собi лаеться. У неi ж всерединi е сталевий кiлочок. А його нелегко зламати. Євка йшла по вулицi, милуючись сама собою. І свитка сиза з галунами, i спiдниця строката, i запаска бiла. Та й сама вона не така вже й страшна, як каже ii мамка. Карi очi, довгi чорнi вii й високi брови – усе на мiсцi. А що зростом невелика та худюща – то iй лише тринадцять лiт, ще буде час i грудям вирости, i стегнам. Так дiйшла вона до палацу, змахуючи з придорожнiх кущiв залишки ранкового туману. – Дунько! Чи як тебе там, Євко, що ти плентаешся? Хiба не знаеш, що вчора господар приiхав? – прикрикнула на неi Марiя, мiсячи хлiб на кухнi. – Не знаю… – байдуже знизала плечима Євка. – А що менi до того? – Вiн усю челядь за снiданком збирае. Мае про щось iз нами говорити, – пiдморгнула Оксана. – Ну, чого стоiш соляним стовпом? Іди панночку будити! Уся челядь i пахолки зiбралися в обiднiй залi, вишикувавшись попiд стiною. Євка вперше була тут i з цiкавiстю розглядала лiпнину на стелi й коштовнi турецькi килими. Посеред зали стояв довгий стiл i дванадцять вишуканих дерев’яних стiльцiв. Нарештi до зали зайшла панська родина: княгиня пiд руку з Іллею, Марта, Ярема та пан учитель. Вони сiли навколо столу, нiчого не торкаючись до приходу пана Вiтовського. Як на зло, учитель сiв спиною до Євки, а Ілля якраз навпроти неi. Кинувши на Євку байдужий погляд, вiн почав розмову з паном Орестом про iсторiю Речi Посполитоi. Нiби ненавмисно тарiлка з пирiжками спорснула з-пiд його лiктя й дзвiнко розбилася от пiдлогу. – Євко, прибери, – кинув вiн. Дiвчина стисла зуби та кулаки. Вона вiдчула на собi погляди всiх присутнiх. Хтось ii жалiв, хтось подумки смiявся. Веселина лишалась незворушною, як кам’яна статуя. «То такою я маю стати, щоби вижити тут? – подумала Євка, вiдводячи погляд вiд Веселини. – Я так не хочу. Я так не буду. От побачите». Вона мовчки принесла з кухнi вiник i совок i неспiшно почала пiдмiтати дрiбнi скалки з-пiд нiг панича, за одно обмiтаючи пiдлогу полами своеi щойно випраноi спiдницi. Ледь Євка встигла пiдвестися, як у свiтлицю зайшов сам пан – господар Антанас Вiтовський. Зайшов не один – його рука лежала на плечi чорнявого хлопчини. Євка так i завмерла iз совком у руцi й вiдкритим ротом – той хлопчик був ii суботнiм знайомцем, безжалiсним мисливцем iз лiсу. Юнак теж ii помiтив. Щось блиснуло в його очах, i губа ледь-ледь пiдстрибнула вгору. Так шкiряться собаки та вовки. Хлопець стояв з прямою спиною й гордо пiднятою головою, але Євка вiдчула, що вiн почуваеться тут чужинцем. Його гаптований золотом синiй жупан пасував йому менше, нiж та чорна сорочка. У ньому вiн почувався, нiби в клiтцi, нiби сам був тiею загнаною косулею. – Це мiй син – Амiр Вiтовський. Бiльшiсть iз вас його вже знае. Вiдтепер вiн мешкатиме з нами в палацi. Це все. Можете розходитися. Євка помiтила, як щiльно стиснулися губи княгинi. Вона зробила над собою зусилля, щоб пiдвестися з-за столу й простягнути Амiру руку для поцiлунку, але жодного слова видавити з себе так i не спромоглася. Дiвчина хотiла вже йти разом зi слугами, але голос пана ii зупинив: – А це ще хто? Новенька? Розвернувшись, Євка низько вклонилася. Із вiником, совком та зiбраними з долiвки пирiжками вона мала комiчний вигляд. Дiти засмiялися. – Це Євка, нова покоiвка Марти, – зробивши над собою зусилля, нарештi вимовила панi Серафима. – Євка? Маеш циганську кров? – запитав пан, сiдаючи на чiльне мiсце за столом. – Нi, милостивий пане. Просто вродилася смаглява, – опустила очi долi дiвчина. Утiм, iй вдалося краем ока розгледiти господаря – вiн був високим, добре складеним, iз довгими вусами й русими кучерями по плечi, на яких пробивалася сивина. Антанас дивився на неi з цiкавiстю, покручуючи вус, i Євцi захотiлося провалитися пiд землю вiд такоi уваги. – Можеш iти, – махнув на неi рукою пан господар. – Господи Ісусе, благослови нашу iжу… Євка з полегшенням лишила свiтлицю. Їй треба було начистити черевики панночки, пiдготувати альтанку до урокiв i встигнути проковтнути свiй небагатий снiданок iз хлiба з молоком. А потiм, на заняттях iз латини, яка нiяк не втовкмачувалася дiвчинi в голову, Євка сподiвалася нарештi перевести подих i подумати над усiм, що сталося вранцi. Вийшовши надвiр i, за звичкою, лiгши просто на траву, розсiяним поглядом, мов причинна, Євка спостерiгала за бiлими хмаринками, що пропливали над верхiвкою розлогоi липи, i розмiрковувала. Зрозумiло, чому Марта знущаеться з неi – для панночки це вже стало звичним, але Євка нiяк не могла взяти до тями, навiщо було так поводитися Іллi. Спершу вiн ii захищае, потiм принижуе. Ще й перед самим паном! А ще той хлопчик-мисливець… Як вона могла нагрубити йому вчора! Але ж звiдки iй було знати, що вiн теж панич! За такими думками Євка й незчулася, як iз дому вийшов пан учитель зi своiми вихованцями. Юнка стрепенулася, зводячись на ноги й похапцем поправляючи хустку, що з’iхала на потилицю. Вона опустила голову, вiтаючи мовчазну процесiю, яка виходила з дверей палацу, i готуючись до черговоi наруги вiд Іллi чи панночки. Але паненятам тепер було не до неi. Нинi в життi дiтей з’явився новий брат. Братня любов Іллi ледь сповнилося три роки, коли вiн уперше побачив Амiра. Той довгоочiкуваний ранок, коли батько нарештi повернувся зi свого довгого кримського походу, навiк закарбувався в дитячiй пам’ятi. Побачивши тата – такого великого й рiдного, у розкiшнiй хутрянiй шапцi й оксамитовiй делii, Ілля хотiв вирвати свою руку з материноi та щодуху побiгти в обiйми. Але мама стримала його порух, а за мить i сам Ілля бiльше не мiг ступити нi кроку: у вiдритому ридванi сидiла красива татарка, тримаючи на руках запеленане немовля. – Знайомся, Елiаше, це твiй брат. Звати його Амiр Антонiй Вiтовський. Той найперший спогад дитинства, такий далекий, але такий болючий, повертався до Іллi щоразу, коли мама брала його за руку й дивилася своiми сумними, глибокими очима. Як же матiр пробачила батьку коханку? Як смiв вiн привезти iз собою татарську бранку та поселити ii в сусiдньому селi наложницею, удаючи, що нiхто про це не здогадуеться? Батько примушував зустрiчатися з Амiром, брататися, нiбито вони й справдi були рiдними, тренуватися разом у бою на шаблях та в стрiльбi. А тепер тато вирiшив узяти до себе цього позашлюбного сина… Сама лиш думка про це примушувала Іллю скреготiти зубами й щосили зчеплювати кулаки. А тепер ще й доводилося йти на уроки разом iз цим виродком, iсти з ним за одним столом i спати в сусiднiх покоях. От би прибити його ненароком… Ілля першим вийшов з палацу й попрямував до альтанки. Вiн вiдчував на собi застережливий погляд учителя й намагався жодним чином не виказати свого роздратування. Вiн же уроджений шляхтич, не абихто, татарське порiддя… – Амiре, а розкажи нам, якi науки знаеш… – запитав пан Орест, коли дiти пiдходили до iхньоi оточеноi липами галявини. Ілля вже не мiг стримався. – Та вiн же дикун! – презирливо надуваючи товстi губи й задираючи вгору нiс, вигукнув вiн. – Дикуни не те що читати – вони й розмовляти гаразд не навчилися! Амiр змовчав, лише його розкосi очi звузилися ще бiльше. Вiн нагнувся було, щоб поправити сап’янець, але натомiсть, набравши повну пригоршню пiску й стрiмко крутнувшись, сипнув тим дрiб’язком Іллi просто в обличчя. – А-а-а, бiсове байстрюча! Але Амiр уже скористався його сум’яттям i за лiченi секунди повалив свого старшого та дужчого брата на землю. Лiвою рукою вiн придавив горло, а правицю, стиснуту в кулаковi, занiс високо, готуючи до удару. – Припинiть! – гримнув учитель, i Амiр послабив хватку. Цього вистачило, щоб Ілля встиг випручатися й звестися на ноги, iз силою вiдкидаючи брата просто на кущ шипшини. – Досить! Учитель став мiж ними, широко розводячи руки, позираючи на задирак з висоти свого зросту, готовий щомитi взяти одного з них за комiр, мов шкодливе кошеня. – Може, ви забули, але ви в мене на уроцi. Як закiнчаться заняття, то можете хоч повбивати один одного, але зараз поводьтеся так, як i належить синам поважного шляхтича. Хлопцi сiли на рiзних кiнцях альтанки, час вiд часу хижо перезираючись. – Коли знову захочеш здiйняти на мене руку, то пам’ятай, що я перший син, а ти байстрюк, – шепнув Ілля, коли iх вiдпустили на перерву, а Євка простягнула миску пирiжкiв з грибами. Амiр тiльки гмикнув у вiдповiдь. – Коли ти знову захочеш розлютити мене, то пам’ятай, що у мене е це, – Амiр показав на татарський нiж, що висiв на поясi в коштовно iнкрустованих пiхвах. – Гострiй сталi байдуже, чий ти син i якого кольору в тебе кров. Ой чие ж то жито Бiля церкви було людно. Пахло свiжим гречаним медом i яблуками. У кожному дворi Вiтовського росло по кiльканадцять розлогих яблунь, тож сьогоднi, на другого Спаса, люди несли свiй червонобокий урожай, щоб зробити «свячене». Кошики, наповненi фруктами, горнятками з медом, сухими макiвками та колосками, вишикувалися двома стрункими рядочками на споришевi перед старенькою дерев’яною церквою. Пiп уже скiнчив вранiшню службу, але святити врожай не поспiшав – чекав, доки пан iз його сiм’ею повагом вийде з церкви та сяде на свое чiльне мiсце за завчасу приготованим йому дерев’яним столом iз узваром, пирогами та горiлкою. Сьогоднi був особливий день – не просто празник, а храмове свято. Церква, за легендою, побудована ще чотири столiття тому славетними вiтськими боярами, якi звели тут Змiевi вали та захищали Киiв вiд орди, називалася Преображення Господнього. По-простому – Яблучного Спаса. Тож для села Вiтовського сьогоднi було храмове свято. Хто мав тут родичiв – iз Боярки, Будаiвки, Вiти та Василькова – усi поз’iжджалися святити та iсти свячене. Усi Євчинi родичi теж з’iхалися докупи – i сестра Хведора з iншого села приiхала, i двое тiток, i старий дядько Василь, що ледь перебирав ногами. «Дунько, ану живо заплети мене! Щось стрiчка розв’язалася!», «Чорнява, що ти одних червивих яблук набрала? Хiба очей не маеш?», «Гей, бiсове порiддя, чого ти плентаешся позаду? Якби я була на мiсцi панночки, то давно вже тебе вигнала!» І так iз самого ранку. Якби комусь iз родини хотiлось покричати чи вилити злiсть – Євдокiя була тут як уродилася. Тепер, стоячи перед церквою та приймаючи на себе щедрий кiвш святоi води, Євка крадькома дивилася на стiл, за яким сидiла панська сiм’я. Ранiше iй було байдуже. Скiльки рокiв пiдряд вона отак-от стояла бiля церкви на Спаса й дивилася на панську родину, скiльки разiв терпiла стусани й прокльони вiд своiй рiднi. Але нинi все було iнакше. Тепер менше за все вона хотiла бути осоромленою перед своiми новими господарями – панночкою й паничами, а особливо ж перед паном учителем, що поруч iз iншими дрiбними шляхтичами стояв за спиною Вiтовських. Одна справа, коли нею потурали самi пани, а iнша – коли своя ж сiм’я межи людей. Не встигли посвятити збiжжя, як де не взялися скрипки й басолi. Пiд гучну музику хлопцi повели дiвчат у танок. Євка ж поспiшила сховатися в вiддалений куток галявини, щоб не потрапити бiльше нiкому на очi. Тут, на колодi пiд розлогим кущем горобини, уже сидiла тiтка Кальопа, молода вдовиця, мiсцева знахарка, оточена старшими бабами. – Заспiвай нам своеi, тужливоi, – улесливо звернулася до тiтки баба Федора, якiй було вже бiльше ста лiт. – Та якось не гоже на празник тужливе спiвати, – почала було Кальопа, примружуючись, нiби вiд яскравого сонця. Усi знали, що то сказано було лише для «так годиться» i що ii треба тричi просити. І не тому, що тiтка Кальопа була така прохана й горда, а просто звичай такий. Хоча Кальопа й справдi мала славу гоноровоi. Попри те, що вони були сусiдами, Євка завжди обходила тiтку десятою дорогою – побачивши знахарку, дiвчинi хотiлося забитися в куточок, зачаiтися й перечекати, щоб Кальопа ii бува не помiтила. От i зараз дiвчина принишкла, нiби приростаючи до колоди, на якiй сидiла. Тим часом баби попросили втрете, i тiтка стиха завела, пiдпираючи руками свою чепурну голову: Ой чие ж то жито, чиi ж то покоси? Чия ж то дiвчина розпустила коси? Час нiби зупинився. Уже не iснувало нi гучних музик, нi попа, нi пана. Євка розчинилася в пiснi й срiбному голосi Кальопи. Коси розпустила, гулять не ходила. Зустрiла козака, його й полюбила. Далi пiсня розповiдала про те, як козак зiбрався в похiд на Крим, залишаючи вдома молоду дружину на пiклування своеi матерi. Свекруха ж захотiла звести молоду невiстку зi свiту й вiдiслала ii в поле жати жито. Та послухалася й працювала так довго й тяжко, аж доки не стало сил; тодi молодиця перетворилася на тополю, аби тiльки втекти вiд лихоi долi. Аж тут саме чоловiк iз вiйни повернувся… Не питайся сину, де твоя дружина. Бери шаблю в руки, рубай тополину, — жалiбно протягла тiтка Кальопа, та так, що Євцi на очi навернулися сльози. – Боже, невже вiн ii зарубав? – не втрималася Євка, i баби на неi одразу прицикнули. А ii старша сестра Хведора, що якраз пiдiйшла до гурту, лише мовчки пустила очi пiд лоба, натякаючи, що Євка знову робить щось не так, як заведено. Виявилося, що тополя вчасно заговорила до козака. Та ще й подарувала йому дитину, яку вiн знайшов у вiттi. Але молода дружина так нiколи й не стала знову людиною. – Ой, та що ти розрюмсалася, як мале дитя, чесне слово, – цього разу прикрикнула Хведора, сама насилу стримуючи сльози. Але плакала не Євка. За нею на пеньку сидiв Ярема й умивався дрiбними сльозами. – Матiр Божа, паничу! А ти що тут робиш? – заголосили жiнки. – Зараз пан тебе схопиться, скаже, що це ми тебе до слiз довели, велить рiзками покарати! Жiнки спробували заступити собою Ярему, але було запiзно: пан учитель i панич Ілля вже прямували до iхнього кутка. – Не можна, щоб вони дiзналися, що я плакав через якусь пiсню, – шепнув Ярема Євцi на вухо. – Особливо Ілля. Вiн кепкуватиме. Євку обсипало морозом, вона заклякла, нiби вкопана. Наляканi погляди жiнок i широко розплющенi дитячi очi, синi-синi, замиготiли перед нею в калейдоскопi. – Зараз усiм нам дiстанеться на горiхи, – беззвучно проказала баба Федора. Чекати бiльше не можна було. Євка вхопила Ярему за рукав i, користуючись прикриттям, яке мимохiдь влаштували жiнки, шмигонула з ним у лiс. Церква височiла на самому узлiску, за яким починалася широка балка. Євка добре знала лiсовi стежки, тож, не вiдпускаючи Яреминоi руки, чкурнула вниз, ховаючись пiд стовбуром нахиленого до землi дерева. Дiти важко дихали, прислухаючись. За ними нiхто не йшов. – Ти така смiлива, – нарештi спромiгся сказати Ярема, поволi зводячи на Євку очi. – Ой, ну а що лишалося робити, – нiби виправдовуючись вiдповiла та, втупившись у своi запиленi босi ноги й нiби щось там колупаючи. – Було нiяково. А ще було дуже страшно повертатися. – Умiеш тихо ходити? Нам треба обiйти церкву з iншого боку. Думаю, твоi сльози вже висохли. Обiтрись рукавом. Ярема послухався, насухо витираючи всiянi рудими веснянками щоки. – Як спитають, де був, скажеш, що загрався й не помiтив, як вiдiйшов далеко. Ось тобi палиця. Уяви, що це твоя шаблюка. А тут, у балцi, до речi, живуть чорти, – моторошним голосом сказала вона, зводячись на ноги. – Страшно? Хлопчик згiдно кивнув. – Не бiйся, ти ж лицар. У тебе й шаблюка е! Ходiмо, лицарю! Нагорi жваво грала музика й дзвенiли чарки з горiлкою. А сюди, донизу, долинало лиш вiдлуння свята. Було так тихо, нiби в iншому свiтi. Дiти пробиралися крiзь чагарники, перестрибуючи через рiвчаки та обламуючи сухе гiлля, щоб розчистити шлях. – Тут так… – Лячно? – Нi… Гарно. Менi тут iз тобою подобаеться бiльше, нiж там, нагорi… – Знаю, – посмiхнулася Єва. – Я сама люблю тут гуляти. Коли зовсiм нестерпно стае, я втiкаю сюди. А люди бояться цього мiсця, наче проклятого, тому мене тут нiколи не шукають. Кажуть, тут живе нечистий з рогами, але цить, нiкому про це не кажи! Вони обiйшли пагорб, на якому стояла церква, i поволi пiдiймалися вгору. – Ось вiн! – крикнув хтось з-за дерева. Це був Амiр. Такого холодного й безжалiсного погляду Євка не бачила нiколи в життi. І хоча Амiр був однолiтком Євки, але вдвiчi сильнiшим. Його спритне вишколене тiло рухалось по-котячому гнучко та беззвучно, тож Євка й незчулася, як вiн схопив ii за зап’ясток, витягуючи за собою нагору. – Як ти смiеш викрадати панича? – гаркнув на неi юнак. Музика стихла. Усi принишкли. – Боженьки, i двох тижнiв не пропрацювала, як уже в халепу влiзла! Я так i знала, так i знала! Горенько яке! – зарюмсала Стешка. – Мамо, мовчiть, – наступила iй на ногу Хведора. – Вона не винна, ми просто гралися, – показав на свою палицю Ярема, але його швидко вiдвели вбiк до няньки. – Що це за пустощi такi? – звернувся до Євки пан Антанас Вiтовський. – Ми просто бавилися, – не смiючи пiдвести очi, вiдповiла Євка. – Бавилися? Мiй син зникае бозна-куди, повертаеться весь брудний, у пилюцi, порiзаний ожиною, а ти кажеш, що ви просто бавилися? Євчинi губи пересохли. Вона злегка iх облизала й вiдчула в ротi солоний присмак кровi. Усi дивилися на неi. Усi, i навiть учитель. Як вiн на неi дивився – жалiсно чи байдуже? Євцi забракло смiливостi пiдвести очi й побачити. Вона топталася на мiсцi, прикриваючи клаптем сорочки розiдране ожиною колiно. – Думаю, десять ударiв батога тобi вистачить? І щоб я тебе в палацi бiльше не бачив! – Тату! – викрикнула Марта. Вона була вбрана, наче лялечка, у рожевiй сукенцi, шовковiй хустцi й щедрих намистах. Очей не вiдвести. Марта закопилила губу: – Тату, я не хочу iншу челядницю. Я хочу цю. Євка не знала, радiти iй чи сумувати. Але вiд здивування незчулася, як пiдвела на Марту очi. – Ну… – пан Вiтовський роздумував. – Тодi нехай буде дванадцять канчукiв[6 - Канчук – нагайка, батiг.]. А завтра на свiтанку, щоб ти вже була в покоях панночки! І щоб навiть близько не пiдходила до моiх синiв. Побачу – власноручно приб’ю! Починайте. Один iз панських пахолкiв узяв батога. У натовпi зашепотiли: – На Святого Спаса… Боже борони!.. Зовсiм пан iз глузду з’iхав чинити таке в празник… Євку вiдвели до берези, що росла за церквою. – Батьку, не треба… – тихенько почав скиглити Ярема, але було запiзно. Батiг дзвiнко залящав у повiтрi та боляче впився в спину Євцi, розриваючи полотно сорочки. – Матiнко Божа, за що ж ти нас, грiшних, так караеш? – заголосила Стешка, але в ноги пана так i не кинулася. Нiхто з рiднi не кинувся. Усi стояли й дивилися, як батiг, у черговий раз прорiзаючи повiтря, лишае слiд на Євчинiй спинi. Та мовчала, лише злегка здригаючись. Вона закусила рукав, як вчила ii колись сестра, i мовчки терпiла. Було гiрко нести покарання за всiх. Боляче, соромно, нечесно… Пiсля четвертого удару дiвчина перестала рахувати. Аж раптом десь, нiби далеко-далеко, залунав срiблястий голос, який пiдхопили десятки iнших жiночих голосiв: Ой чие ж то жито, чиi ж то покоси? Чия ж то дiвчина розпустила коси? Вона незчулася, як усе закiнчилося. Але хор продовжував виводити на два голоси тужливу пiсню про тополю. Євка не могла бiльше стояти на ногах i важко опустилася на розпанаханi ще в лiсi колiна, сiдаючи на витоптану траву. Усi якось дивно дивилися на неi, i Євка нiяк не могла взяти до тями, що ж дивного було в iхнiх поглядах. А малий Ярема тепер ридав, навiть не прикриваючись, лише винувато зиркаючи на Євку. Вона усмiхнулася йому ледь помiтно, кутиком вуст, i похитала головою. Вiн схлипнув ще раз i перестав плакати, мужньо шморгаючи носом. Хор доспiвав. – У нас же свято, що ви розвели тут бабську печаль. Де музики? Чого не граете? – гримнув пан Вiтовський. Знову заграла басоля, защебетала скрипка. – Семене, ну ж бо, обережно перенеси ii до мене в хату, – наказала тiтка Кальопа, блискаючи очима й кидаючи палючий погляд на пана. – Чи ти вже п’яний, Семене? Тьху, батько називаеться. Хлопцi, хто тверезий? Понесiть ii. Та не торкайтеся спини! Стешко, неси свiжу сорочку! – Та де я на таку чортову дитину сорочок напасуся! – крикнула Євчина матiр, спльовуючи собi пiд ноги. – Оце мамцi дiсталася нагорода на старiсть. Треба було ii тодi в полi забути й не вертатися! Знахарка Євка вперше була в Кальопинiй хатi, хоча стiльки разiв проходила повз ii двiр. Дiвчину поклали животом донизу на стiл, пiдстеливши чистий рантух. Сестри принесли сорочку, дали напитися води. – Усе, iдiть далi святкувати! Я сама розберуся, – скомандувала Кальопа, виганяючи з хати жiнок i дiвчат. Вона зняла просяклу кров’ю сорочку та заходилася промивати рани. – Не бiйся. Я трохи знаюся на травах. Скоро не болiтиме. – Та я i не боюсь, – тихенько вiдповiла Євка. Невже ця горда жiнка, вiд одного вигляду якоi в Євки завше дрижали колiна, i справдi сама взялася за ii лiкування? Вона спiвала iй i навiть посмiла забрати з-пiд самiсiнького панського носа… Чому ж Євка ранiше остерiгалася знахарки? Можливо, тому, що таемно завжди хотiла бути, як вона? – А ти, як кластимеш своi трави, розказуй, що робиш, – раптом осмiлiла дiвчина. – То i я знатиму наступного разу, як себе вилiкувати. – Ач яка! – плеснула руками по колiнах тiтка, хитрувато мружачись. – То ти ще не раз збираешся скуштувати батога? Бiльше про таке навiть не думай! Добре, що Богдан, той пахолок, упiвсили бив. А якби на повну? То б уже й не жива була. – Тiтко Кальопо, – пiдвелася на лiктях Євка. – А чого всi на мене так дивилися? Наче вперше бачили. – Ну, то може, i вперше. Усi чекали, що ти почнеш звинувачувати iнших, розплачешся чи почнеш просити милостi в господаря. – Не знаю, – знизала плечима Євка. – А що б змiнилося, якби я просила пощадити? Тiтка Кальопа похитала головою. – Отож нiчого. То навiщо марно витрачати сили та ще й принижуватися перед цими панами. Якщо схочу, зможу й ввечерi поплакати, коли вже нiхто не побачить. Жiнка лише посмiхнулася своею загадковою посмiшкою. – Випий, – сказала вона, пiдносячи теплий вiдвар. Пахло мелiсою та ще чимось незнайомим. – Поспи зараз. Пам’ятаеш, що до завтра маеш уже бути на ногах? Ти ж не з тих, хто так просто здаеться ворогу? – Я просто не хочу нi з ким ворогувати, – вiдповiла Євка, позiхаючи. – Хiба так не можна жити, не ворогуючи? Зранку прокидатися було важко. Ще важче виявилося поворушитися. Кальопа поралася поруч. Вона налила настояних трав, вiдкраяла шматок паляницi й внесла з погребу кавалок масла та пару огiркiв. – Чим багатi, – простягнула Євцi iжу вона. Євка вдихнула прянощi, неспiшно вiдпиваючи з кухля, i одразу скривилася, схопившись за груди. – Не знаю, чи зможу з’iсти бодай крайку. Менi навiть ковтати боляче, – зiзналася вона у вiдповiдь на питальний погляд Кальопи. – Побiжу до сусiдки, попрошу для тебе молока… – Немае часу, – похитала головою дiвчина. – Уже розвиднюеться. Не переймайся, тiтко Кальопо, мене в палацi нагодують. Євка спробувала пiдвестися на ноги, але ноги не тримали. Зойкнувши, вона ледь втримала рiвновагу. – Твоя сестра занесла одяг i взуття. Поможу вдягнутися, – заходилася бiля Євки Кальопа. Тепер Євка могла розглядати жiнку, не криючись. Вона була молодою й проворною, пишною та гарно складеною. Їi красиве обличчя супилося, коли Євка знову зойкала вiд болю, i вдоволено всмiхалося, коли дiвчинi вдавалося щось зробити без сторонньоi помочi. Перевдягаючи дiвчину у свiжу сорочку й корсетку, вона пестила Євку по головi, заспокоюючи й тихенько нашiптуючи, що незабаром усе загоiться. – Чому в тебе таке дивне iм’я? – нарештi наважилася запитати Євка, затягуючи пояс. – Нi в кого в селi такого немае, усi кажуть, що воно незвичайне. – Дяк був напiдпитку, коли хрестив мене, – вiдказала молодиця, нiби вiдмахуючись. – Та ще й мама якусь копiйку недоплатила, то вiн тицьнув пальцем у календар i знайшов це iм’я – Каллiопа. Знала б ти, як я не любила це ймення в дитинствi! А потiм один мандрiвний студент розповiв менi, що була така свята мучениця. Вона була дуже доброю та дуже красивою. – Як ти? – пiдморгнула Євка, силкуючись посмiхнутися. – Та де, Дунько! Гарнiшою! А ще свята Каллiопа сповiдувала нашу вiру. Тож вороги церкви християнськоi знайшли ii та побили, вiдрiзали iй груди, але Янгол Божий зцiлив ii. – А потiм? – Потiм ii знову мучили: пiдпалювали смолоскипами, сипали сiль на рани, терли iх щiткою i, зрештою, вiдрубали голову. – Ого, то менi пощастило, що були лише канчуки… – Ну i, зрештою, вона стала грецькою святою. Навiть не знаю, де той дяк ii ймення вичитав. Та все життя мене називають просто Кальопою. Живi сiрi очi Кальопи, обрамленi пучком довжелезних чорних вiй, на мить спохмурнiли, але Євка вивела ii з задуми: – А знаеш, як мене називають у палацi? – Та як же? – Євкою. – Гарно. Я тебе теж так називатиму, хочеш? – Хочу. Панськi марципани Рожевий свiтанок перетворювався на ранок. Щебетали птахи, радiючи новому дню. Євка не чула того щебетання. Перед нею простягалася довга вулиця, яка вела до палацу, i вона повiльно пленталася нею, спираючись на палицю й сподiваючись нiкого не зустрiти дорогою. Але, як на бiду, назустрiч iшов старий бондар Василь, а за ним двi материнi подруги. Найгiрше, що в кiнцi шляху вiв свого коня Іван. Дiвчина втягнула голову в плечi, намагаючись здатися непомiтною, але перехожi зупинялися перед нею, самi опускали очi й низько кланялися. Навiть Іван, проходячи мимо, тихенько сказав: – Доброго ранку, чорнява. Євка вiдповiла коротким кивком. Це було дивно й незвично. Не зводячи голови, дiвчина попрямувала далi, стиснувши зуби вiд болю й не звертаючи бiльше уваги на перехожих, доки не увiйшла у ворота панськоi садиби. Палац прокидався. Вiдчиняючи вiконницi й заколюючи важкi оксамитовi фiранки, щоб впустити свiтло в покоi Марти, Євка спостерiгала, як прокидаеться i ii панночка, знiжена, вередлива дитина. Чому Марта заступилася за неi? Якби не вона, не служити б Євцi бiльше в цьому розкiшному маетку та не бачити бiльше пана учителя, нехай вiдтепер i крадькома. Уперше вона вiдчула вдячнiсть до своеi господинi. – Вiтаю тебе, панночко. Уже час вбиратися до снiданку, – лагiдно проказала Євка. Марта манiрно потягнулася в лiжку й перевернулася на бiк, пiдклавши руку пiд голову й змiрюючи Євку хитрим поглядом. – Думала, ти й не пiдведешся пiсля такого. Напевно, пахолок тебе пошкодував сильно бити. Наступного разу я попiклуюся про те, щоб били в повну руку. Куди й подiлася вся нiжнiсть, яку мить тому Євка тримала для панночки. Дiвчинi захотiлося вхопити зi столу глечик iз квiтами й щосили жбурнути його просто в обличчя своеi господинi. Але вона стрималася. Натомiсть лише сказала: – Чому панночка за мене заступилася вчора? – Заступилася? Хiба? Я просто попросила лишити тебе собi. Бо ти норовлива конячка, а норовливих цiкавiше приборкувати. Нехай хлопцi приборкують кобил, а я приборкуватиму служниць. Далебi, тепер ти будеш сумирнiша та слухнянiша. Вважай, що це було лиш попередження. Євка заплющила очi й дорахувала до десяти, щоб заспокоiтися. Так радив хлопцям пан учитель, щоб тi вчилися стримувати свiй гнiв. Марта пiшла на снiданок, лишаючи Євцi завдання – закiнчити вишивку, котру дала iй мати. Це була скатертина iз такого тонкого полотна, що Євцi лячно було його навiть торкатися. По нiй золотими нитками стелилися фантастичнi жар-птицi й квiтчастi вiзерунки. Сидячи в передпокоях у Марти, Євка дивилася на вишивку, ледь не плачучи. – Я ж казала панночцi, що вишиваю геть погано… – прошепотiла сама до себе вона. – Як не вишиватиму, то отримаю на горiхи, але як вишиватиму, то мене зовсiм за таку роботу вб’ють… Знадвору долинули веселi крики. Це панськi дiти пiшли на заняття. Сьогоднi вони мали розпочати з арифметики, яка так подобалася Євцi. Певно, там зараз сперечаються Ілля з Амiром, мiряючись силами на кулаках чи дерев’яних шаблях, Марта знову взяла своiх ляльок, а Ярема вираховуе на пальцях, що не встиг зробити вчора самостiйно. Там i пан учитель – стоiть i спостерiгае за всiм своiм доброзичливим поглядом, готовий щомитi заступитися за слабших й осмикнути надто гонорових. Так замрiявшись, Євка пiдперла спиною стiну й зовсiм забула про вишивку. – Слава Ісусу Христу, – пролунав над вухом юнацький голос. Євка стрепенулася, щоб скочити з мiсця, але Ілля поклав руку на ii плече. Знiтившись, дiвчина лише коротко кивнула, вiдповiдаючи на привiтання. – Менi заборонили бачитися з паничами. – Але паничам не заборонили бачитися з тобою. Ілля посмiхався, а в його очах грали бiсики. Якби не пiдлий прищ, що саме вискочив у панича на носi, круглощокий русявий юнак мiг би здатися Євцi красивим. Але й без чиряка вона не змогла б ним милуватися – ще надто добре дiвчина пам’ятала недавню образу з розкиданими пирiжками. Євка насторожилася, обережно вiдкладаючи вишивку. – Виявляеться, ти вiдважна, Євдокiе, – сiв на крiсло навпроти дiвчини юнак. – Ярема розповiв нам, як все було. Ти повелася нерозумно, але гiдно. По-лицарськи. Тож я принiс тобi винагороду. Ось, тримай! Ілля розгорнув серветку, у яку були загорненi маленькi коричневi грудочки. – Їла колись марципани? – загадково примружив очi вiн. – Ну ж, не бiйся, бери все. Але гарненько сховай, бо якщо тебе пiймають, то подумають, що вкрала. Євка вiдсахнула протягнуту було руку. Дуже хотiлося iсти. Ба, бiльше, цiкаво було, що то за звiр такий – панськi марципани, про якi стiльки чула. Але вони що, усi сьогоднi з неi глузуватимуть? – Дякую паничу, якось обiйдуся без марципанiв, – буркнула дiвчина, вдаючи, що повертаеться до вишивки. Ілля засмiявся. На його щоках з’явилися привабливi ямочки. – То ти не лише вiдважна. Ти ще й мудра! Ану ж, лисичко-сестричко, вiдкривай рот! – Що? – Вiдкривай, не бiйся. Я не кривдити тебе прийшов. Ілля справдi звертався зовсiм по-приятельськи, i Євка, переможена своею дитячою цiкавiстю, вiдкрила рот. Взявши коричневу грудку двома довгими пальцями, Ілля обережно поклав ii до рота Євцi. Задоволена посмiшка не сходила з його обличчя, нiбито це йому принесли солодкий марципан. Повiльно смакуючи, Євка прожувала частування та скривилася. – То це вiн i е? Зiпсутий, чи що? – Та нi! Свiжий! Учора привезли! – нелукаво образився Ілля. – Паничу, не ображайся, але яблука з мого садка смачнiшi за твоi марципани. Євка обтерлася рукавом i знову взялася за голку. Панич набундючився, нiби голуб у дощ. Вiн хотiв було щось сказати, але в передпокiй зайшла няня Веселина й суворо, як вона вмiла, вигнала його на снiданок. – Не жартуй iз паничами, – звернулася до Євки стара няня, коли Ілля зник за дверима. – Краще взагалi тримайся вiд них чимдалi. Не принесуть вони тобi долi. – А що ж принесе? – Не знаю того, дитя. Якби знала, давно вже свою долю в руках тримала, – несподiвано тужливо вiдмовила Веселина й додала у звичнiй манерi: – Господи, та не муч ти цю вишивку! Дай менi, нещастя, закiнчу за тебе! Княгиня велить Днi йшли за днями. Євка годила панночцi, робила все, що наказували, та все нишком пiдглядала у вiкно. Ярема зовсiм змарнiв. Кiлька разiв, коли вони бачилися з ним у коридорах, вiн мало не пускався в плач, низенько опускаючи голову. – Як твоя спина? – якось запитав Ілля, проходячи повз неi. – Уже лiпше, – вiдвела очi вона. Учитель же взагалi, здавалося, не помiчав ii. Вiд того Євцi робилося дуже сумно. Потайки вона за ним пiдглядала, стежачи, куди вiн ходить i що робить. Одного дня, коли пан Антанас поiхав до Киева, Євка побачила вчителя бiля покоiв панi. Зробивши вигляд, що витирае пилюку з гобелену, Євка припала вухом до дверей. – Я чула, що це ти напоумив Антанаса взяти те поганське дитинча до нас. Скажи, що це неправда! – пролунав голос княжни Корецькоi. – Це правда, моя панi, – приглушеним голосом вiдповiв Орест. Запала тиша, а потiм щось голосно розбилося об пiдлогу. – Ти ж знаеш, як я ненавиджу цього вилупка! Дiдько б тебе побрав, Оресте! Чому ти це зi мною вчинив?! – Так мае бути, панi, – прошепотiв вiн. – Це доля, яка написана на зоряному небi. – То бодай те небо скорiш звалилося на землю, як на ньому такi зорi! – голос панi зривався, здавалося, iй от-от забракне дихання вiд гнiву. – Забирайся пiд три чорти, щоб я тебе не бачила й не чула! Євка швидко пiрнула в сусiднiй коридор, зачiпаючи плечем свiй улюблений гобелен, так що його гострий, оббитий металом край, чиркнув iй по шиi, лишаючи кривавий слiд. Повертаючись на кухню й важко переводячи подих, вона приклала до шиi ганчiрку, що миттево почервонiла вiд ii свiжоi кровi. – Що сталося? – збентежилася Марiя. – Е-е-е… порiзалася нiгтем! – бовкнула перше, що спало на думку, Євка. Марiя недовiрливо покосилася, але бiльше не розпитувала, а юнка знову занурилася в роздуми. Це доля, написана на зоряному небi? Що за нiсенiтниця! Пан Орест був суцiльною загадкою. Та хiба ця таемничiсть не робила його ще привабливiшим? – Євко! – суворий голос Веселини вивiв ii iз задуми. – Хутчiше йди, панi наказала привести тебе. «Невже панi дiзналася, що я пiдслуховувала?» – нажахалась Євка, але вголос нiчого не сказала, приховуючи свое занепокоення. На ватяних ногах юнка попленталася в покоi панi, готова до удару. Але княгиня говорила зовсiм не про те. – Дiвко, – хриплим голосом сказала вона, сидячи впiвоберта до вiкна. Куточки ii губ були опущенi донизу. – Понеси-но паничам полуденок. – Але пан заборонив менi бачитися з паничами, – не думаючи випалила Євка, та останньоi митi затулила рукою рота. – Ти сперечатися зi мною будеш? – змiею просипiла панi, i Євка побачила ряснi зморшки навколо ii очей та рота, яких вона ранiше не помiчала. – Я не… Так, панi, – схилила голову вона, остерiгаючись знову бовкнути зайвого. – Куди пiшла? Це ще не все, – гаркнула Серафима, коли Євка вже зiбралася йти. – Ти будеш стежити за Амiром i все-все менi доповiдати. Такого Євка не чекала. Остовпiвши, вiд здивування дiвчина вiдкрила рота, але суворий погляд панi витверезив ii. – Так, ясновельможна, слухаюся тебе… Але про що саме я маю доповiдати? – обережно вставила Євка, набираючись смiливостi. – Усе. Як вiн поводиться з моiми дiтьми, як вiдповiдае на уроках, про що говорить i про що мовчить. Зрозумiла? Сиди собi в куточку й спостерiгай. А ввечерi приходитимеш i доповiдатимеш. Тобi зрозумiло? – Зрозумiло. Авжеж. Доносити й поклепувати, нiби ворона. Оце так честь! Вийшовши з княжих покоiв, Євка трухонула руками, нiби струшуючи з себе помиi, якими ii щойно облила панi з голови до п’ят. «Куди ж яснiше», – прошепотiла вона сама до себе, поглядаючи на гобелен. Витканi дiвчатка так само весело кружляли в колi, осяянi сонячним промiнням. Проте на краю полотна, ледь помiтна для ока, виднiлася червона смужка ii кровi. Спершу Євка потягнулася, щоб витерти ii, але раптом зупинилася. «Ну i нехай, – подумала дiвчина. – Це не перша i, боюся, не остання моя кров, пролита в цьому палацi. У цьому проклятому Богом Вiтовському». Вона несла глечик свiжоi води й кошик зi свяченими грушами, що лишилися зi Спаса. Їi хустка вимастилася в червоне, тому Євка зняла ii i вперше виходила простоволоса, сяк-так заплетена в двi тонкi косицi. Корсетка туго стискувала груди, тож дихати робилося ще важче – пiсля довгоi перерви вона знову виходила до паничiв i пана вчителя. Коли Євка пiдiйшла до альтанки, то почула знайомi слова про множення та дiлення. Це був урок арифметики. Учитель так просто й цiкаво пояснював, що вона готова була слухати його вiчно. Так i завмерла з кошиком на руцi, просто за спинами учнiв, пiдпираючи бiлу колону альтанки, аж доки Ярема не повернув на неi голову. – Ой! – зойкнув вiн вiд несподiванки, а Євка ледь не випустила з рук глек. – Я принесла воду й наiдки, – винувато сказала вона, зиркаючи на присутнiх. Ілля дивився на неi з неприхованою посмiшкою, пускаючи бiсикiв. Важко було сказати, чи вiн кпинить на нею, чи так виказуе свою пiдтримку. Ярема дивився спiдлоба, винувато й присоромлено. Кривляючись, Марта висолопила язика й сказала: – Хiба тобi не заборонено тут бути, холопко? – Княгиня велiла, – коротко вiдказала Євка, ледь здiймаючи очi на вчителя й сподiваючись побачити в них хоч трохи тепла. Але той дивився на неi спокiйним поглядом, у якому нiчого не вiдбивалось. Так дивляться на випадкових перехожих i ледь знайомих людей. Звичайно, безсторонньо, байдуже. Так само байдуже на неi дивився Амiр, захилившись на лавi й лiниво занотовуючи цифри. Оцей нехай лiпше й не помiчае ii, нехай вiн нiколи не дiзнаеться, про ще ii просила його мачуха. Бо коли Євка згадувала Амiрiв погляд у лiсi того дня, коли вiн убив нещасну косулю, ii спина вкривалася сиротами, пiсля чого вона уявляла, що цей тринадцятирiчний хлопчина зробить iз нею, коли дiзнаеться про ii таемне завдання. – Ще не час робити перерву, – вивiв Євку iз задуми пан Орест. – Став сюди iжу та пiди присядь на лаву. Земля сира пiсля вчорашнього дощу. – Сiсти на лаву? Це було бiльше, нiж Євка могла сподiватися вiд пана вчителя! Невже вiн хоче, щоб вона була поруч? – Та не в альтанку, дурненька, – схопив ii за плече вчитель. – Іди он туди присядь! – указав на лаву, що стояла далеко осторонь мiж кущами троянд. – Як щось треба буде – ми покличемо. Щось боляче кольнуло в серцi. Зробилося соромно. Звiсно, як вона лише могла подумати, помрiяти про те, щоб сидiти в альтанцi з паничами й писати крейдою й чорнилами… Із тiеi лави було чути через слово i майже не видно обличчя пана Ореста. Але Євка ловила кожен звук i порух, дiлила та множила разом iз паненятами, що лiниво й повiльно вiдповiдали, зовсiм не цiкавлячись тiею математикою. Особливо вiдстороненим був Амiр. Пiдставивши обличчя сонцю й вiдкинувши назад довге смоляне волосся, вiн вiдповiдав мляво, нiби був не тут, а в якомусь своему свiтi. Євка мимоволi почала роздивлятися тонкi, такi не схожi на батьковi його риси обличчя. Амiр вiдчув на собi ii погляд i повернув голову. Євка вдала, що дивиться поверх крон, аж раптом знiтилася. «Боже, вiн уб’е мене, як дiзнаеться. Або княгиня вб’е мене ранiше». Та того вечора Євку до панi Серафими не пустили. Їi покоiвка сповiстила, що панi нездужае та не велить нiкого приймати. Гора з плiч звалилася й дихати нарештi зробилося легше. Вона вижила в палацi ще один день. А кожен день в палацi тепер скидався на подвиг. Додому Євка йшла в супроводi своiх добрих друзiв – жаб i цвiркунiв. І однi й другi заходилися спiвом, зливаючись у рiзноголосому хорi. Євка уявляла, що вони спiвають про нiч, яка так несподiвано рано спустилася з неба, про рясну росу на травi й прохолоду. Сьогоднi знову в селi вулиця, тож Євка, не слухаючись матерi, знову пiшла лiсом – якнайдалi вiд настирних хлопакiв. Вона була така виснажена, що хотiлося лягти й заснути без сновидiнь, щоб зранку прокинутися вiльною вiд наказу княгинi i щоб нiколи не ставати докажчицею. І нехай Амiр i видаеться iй дивним i навiть жорстким, вона сама не зобов’язана ставати такою ж… Раптом у листi щось зашарудiло. Євка вчасно вiдсахнулася, бо за мить iз куща вистрибнув сам Амiр Антонiй Вiтовський, тримаючи за вуха спiйманого в тенета зайця. У темрявi його очi блиснули двома жеврiючими вуглинами. Було в них щось дике, звiрине, вiд чого хотiлося тiкати не розбираючи дороги. Євка оступилася й упала з голосним оханням. Вiдбiгши вбiк, Амiр озирнувся, постояв хвильку, вдивляючись у лiс, i зник у гущавинi. Запала тиша. Спершись на дрючок, Євка поволi пiдвелася. Пiдвернута нога болiла, але сяк-так iти можна було. – Що за напасть! Про вовка промовка! – лютуючи, викрикнула вона в сутiнкове небо. – Налякав до пiвсмертi, штовхнув – i хоч би що! Будуть, будуть з тебе пани, як так по-панськи поводишся… Кущi знову зашарудiли. Десь неподалiк iз дерева здiйнялася зграя ворон. Дитина пiд констеляцiею Риб Коли наступного ранку, кульгаючи, Євка виносила паничам письмове приладдя, вона заклякла на виходi з палацу. Пан Вiтовський несподiвано повернувся додому, i зараз вiн вишикував всiх своiх дiтей на галявинi перед квiтником, наказуючи Амiровi вийти наперед. – Скажи-но, Амiре, голубе… Хiба я тебе сюди, до себе додому, привiз, наче рiдного сина, для того, щоб ти поводився, мов татарин з-пiд Чортомлику? Скуйовджене волосся спадало на очi, затулячи погляд зацькованого звiра. Новесенький жупан iз червоного сукна здавався знятим iз чужого плеча, смiшно й недоречно накинутим на напiвдикого татарського кочiвника. – Учитель каже, що ти вiдстаеш з усiх предметiв. Але замiсть того, щоб старанно вчитися, як твоi брати й сестра, ти бiгаеш ночами по лiсах? Навiть здалеку Євка могла побачити, як мiцно Амiр стиснув i без того тонкi губи, як затрусилися його плечi. Вiн не каявся й не виправдовувався. Вiн мовчав. – Я кого питаю?! – раптом пiдвищив голос батько. – Де ти був учора пiсля заходу сонця? – Зi мною, пане. Вiдпустивши дверi палацу, за якими вона весь цей час ховалася, Євка вийшла наперед. Їi немов пойняло вогнем, але дiвчина продовжила ступати, шкутильгаючи, аж доки не опинилася бiля пана та його дiтей. – Що це за кривенька качечка, яка смiе тут крякати?! – обличчя пана розчервонiлося, i здавалося, що його пишнi вуса пiдстрибнули вгору, а живiт пiд шовковим жупаном роздувся й от-от лусне вiд лютi. – Я полоскала ряднини на ставку i… – І..?! Пан Антанас проймав ii поглядом, а всi iншi завмерли з вiдкритими ротами, чекаючи розв’язки цiеi несподiваноi драми. Завмер i Амiр, примружуючи очi. Євка й сама не розумiла, що робить, але раптом iй зробилося так шкода молодого панича. Його зачинили в цiй золотiй клiтцi, i немае зовсiм нiкого, хто б заступився за нього… Швидко метикуючи, Євка пiдбирала слова. – А-амiр прийшов до мене, – заiкаючись почала вона, – щоб я допомогла йому з арифметикою… – Ти?! – тепер пан смiявся. Голосно заливався смiхом, пiдтримуючи руками живiт. – Святий Юрiй, це вже навiть весело! Що ви вивчаете зараз, пане вчителю? – Множення, ясновельможний, – вклонився Орест, iз острахом поглядаючи на почервонiлу Євку. – Множення? Чудово! От ми й перевiримо твоi визначнi знання в арифметицi, дiвко, i чим ти там могла допомагати моему синовi! Скiльки буде сiм на вiсiм? – П?ятдесят шiсть, – не замислюючись, випалила Євка. – А дванадцять на три? – Тридцять шiсть. – Сто двадцять три на дванадцять! Нарештi Євка замислилася, напружено пiдраховуючи. Пан хмикнув, збираючись було щось сказати, але дiвчина випередила його. – Одна тисяча чотириста сiмдесят шiсть. Тишу можна було рiзати ножем. Помiтно було, як i пан, i учитель пiдраховують у головi. Далi учитель взяв iз рук Євки дерев’яну дощечку й вивiв крейдою цифри у стовпчик. 1476… – Це якийсь жарт? – раптом спохмурнiв пан Вiтовський, озираючись на здивованi обличчя вчителя та його дiтей. – Як таке може бути, що..? Учитель вiдкашлявся. Вiн теж трохи зблiд. – Ясновельможний, – повагом проказав вiн, щось уважно обдумуючи. Євка помiтила, як у нього затрусилися руки. – Ця дитина… Я маю ще перевiрити, але схоже… Схоже, що вона мае надзвичайний талант в арифметицi. – Вона порушила мiй наказ триматися якнайдалi вiд паничiв! Вона посмiла тявкнути, коли ii не питали!.. – Милостивий пане, я розумiю твiй гнiв, – схилив голову Орест. – Але якщо вона так добре впливае на паничiв, та й панночка Марта просила за неi нещодавно, тож нехай ця дiвка й далi приходила б до нас на уроки. Антанас фиркнув i поправив на лобi шапку. Євка помiтила крапельки поту, що стiкали на його обпалене сонцем червоношкiре обличчя. – Що ж… нехай! Але дивись сюди, дiвко, – взяв ii за комiр сорочки бiля самого горла пан. – Не забувай, де твое мiсце! Нiколи не забувай! Усе скiнчилося так само несподiвано, як i почалося, – учитель дав завдання та вiдпустив паненят до обiду, а Євцi велiв чекати на нього на тiй самiй лавi пiд калиною. Коли вiн прийшов, Євка сидiла iз заплющеними очима, поклавши долонi на груди й стримуючи свое серце – щоб так сильно не калатало. – Скiльки тобi рокiв? – сiв поруч вiн. – Та… уже бiльше тринадцяти… – несмiливо вiдповiла Євка, бо розгубилася в його присутностi. Це вперше з того дня вона лишилася з учителем на самотi. – Твоi iменини… Зажди, тебе назвали на честь святоi Євдокii, отже, ти народилася… – …першого березня, – одночасно з учителем сказала Євка. Дiвчина скоса поглянула на пана Ореста й побачила, що його обличчя зробилося кольору крейди. – Цього не може бути… Дитина пiд констеляцiею Риб… – ледь чутно пробурмотiв вiн. – Пане вчителю? Що ти кажеш? – Нiчого… Я кажу лише, що вiдтепер ти мусиш приходити на всi уроки й працювати разом iз усiма. Зрозумiла? – Так, пане вчителю, – схилила голову Євка. Насправдi вона не розумiла нiчогiсiнько, лише вiдчувала. Глибоко всерединi, десь аж бiля серця, вона знала, що зараз вiдбувалося щось важливе й неймовiрне. Те, що змiнить усе ii життя. Потiм вона пленталася на кухню, лiтаючи десь у захмарних висотах i пiдтягуючи за собою уражену ногу. Амiр наздогнав ii в коридорi, сильно штурхнув плечем, заступаючи шлях. – Я не просив за мене заступатися, – рiзко випалив вiн, дивлячись iй просто у вiчi. – А я що, заради тебе це зробила, думаеш? – треба було щось говорити, i Євка сказала перше, що прийшло в голову. Вiд того вовчого погляду напiвтатарина ii колiна пiдгиналися, але вона силкувалася не виказувати страх. Не можна показувати звiру, що ти його боiшся. – Просто це був единий шлях, щоб мене помiтив пан учитель i я змогла бути на уроках разом iз вами! – ледь не вигукнула Євка, i лише потiм збагнула, що не можна так розмовляти з паничем i чим це iй загрожуе. Але той – на диво – пом’якшав. – Добре хоч чесно зiзналася, що просто пробиваеш собi шлях нагору, – сказав вiн, i на його вустах майнуло щось вiддалено схоже на посмiшку. Юнак зробив до неi крок, i Євка, миттево вiдступаючи, пiдперла спиною стiну. Вiн дивився впритул. Його погляд пронизував, мов тисяча ножiв. Господи, звiдки ж вiн узявся в ii життi? Євцi треба було ще дужче злякатися, але раптом тiеi митi вона зрозумiла, що бiльше не боiться Амiра. – Але не смiй бiльше прикриватися мною, – карбуючи кожне слово, сказав вiн. – Добре, добре, я тебе бiльше собою не прикриватиму, – обурено випалила вона i знову запнулася. Євка почула, як затрiщали суглоби кулакiв Амiра, якi вiн дуже мiцно стиснув. Аж раптом юнак усмiхнувся. Цього разу по-справжньому, широко, по-людськи. Уперше Єва бачила Амiра всмiхненим. – А ти достойна суперниця. Та все ж таки сподiваюся мати тебе на своему боцi. Вiн вiдiйшов, а Євка повiльно сповзла по стiнi вниз. Серце калатало. Вона його бiльше не боялася. Чому ж тодi серце поводилося так дивно? На все своя цiна День спливав у якомусь мовчазному туманi. Такий довгий, нескiнченний день. Усi зиркали на Євку, але сказати нiчого не наважувались. Поруч увесь час був учитель, готовий щомитi вдарити палицею по руках своiх вихованцiв за найменшу провину, за найменший кривий погляд на Євку. І те, що лиш учора здавалося недосяжною мрiею, сьогоднi було найсправжнiсiньким – вона сидiла за одним столом iз паненятами й виводила чорнилами на паперi латинськi букви та арабськi цифри. А коли дiти нарештi розiйшлися перед вечерею, Євка й собi вийшла на кухню. Усерединi, мов пiсля лiтньоi зливи, розросталася велика бульбашка, готова от-от луснути. Хотiлося кричати, смiятися й плакати одночасно. Хотiлося вирватися з палацу й заблукати десь мiж байраками на берегах Вiти. На кухнi готували iжу. Зранку саме зарiзали порося, тож у повiтрi стояв густий запах холодцю та свiжини. Для челядi на тарiлцi лежав кавалок кров’янки та обсмаленi поросячi вуха. – Голодна? – якось вкрадливо запитала Марiя. – Кашi насипати? – Та чого ти питаеш? Звiсно, що дитина за весь день анi макового зерна в рот не брала. Без iжi й вiл не потягне, не те, що дiвчина, – утрутилася Оксана. Євка недовiрливо покосилася на тiток, але за стiл сiла, пiдсуваючи ближче до себе тарiлку з ковбасою. Не встигла вона вiдкусити i двох шматкiв, як у кухнi з’явилися Веселина з Кальопою. – Тiтко Кальопо, а ти тут чого? – прожувавши сказала Євка, здивовано зиркаючи на пишногруду вдовицю. – Мене покликали в палац, сказали, що котрась челядинка ногу пiдвернула, треба подивитися, – посмiхнулася та, сiдаючи навпроти. – І хто ж це покликав? – знизала плечима Євка, зупиняючи погляд на Веселинi, що з притаманним iй кам’яним обличчя обмивалася в рукомийнику. – Поламаеш очi, – гаркнула Веселина, витираючи руки рушником. – Не знаю, хто це тепер про тебе так дбае, але коли пани раптом добрiшають – чекай удару зi спини. – Та не лякай ii, небого! Ану, показуй ногу свою, Євко! Де це ти вже умудрилася ii пiдвернути? Кальопу завжди кликали, коли треба було когось вилiкувати в палацi. Схоже було, що пан iй довiряв. Подейкували навiть, що вiн сам привiз ii з iншого села десять рокiв тому, уже вдовою. Бiльше замiж Кальопа не вийшла, хоч як ii кликали – i старi, i молодi, i навiть заможнi. Усе варила якiсь трави, спiвала пiснi, iз усiма ходила на фiльварок i так-сяк вела свое небагате господарство. – Придумали – на панськiй кухнi хвору лiкувати! – знову гримнула Веселина, пiдiймаючи вгору довгий сухий палець. – Ідiть краще в мою кiмнату. І не забудь, дiвчино, – якось зловiсно примружилася вона, – панi чекае на тебе по вечерi! Пан, панi, Амiр, учитель… Чому не можна просто втекти вiд них якнайдалi в лiс сьогоднi, а вже завтра думати, що з цим всiм робити? – Євко, – вивела iз задуми юнку Кальопа, нiби вiдповiдаючи на ii нiме питання. – Подейкують, що своеi долi й конем не об’iдеш. Але спершу думай про насущне – доiдай вечерю, лiкуй хвору ногу, а вночi добре спи. Живи помалу. Всьому свiй час. Кальопа взяла дiвчину пiд руку й допомогла пiдвестися. Євка тихо зойкнула. Ледь ступаючи на розпухлу ногу, юнка попрямувала за тiткою. Що ж, нехай так – спершу вона розбереться з тiлом, а потiм спробуе привести до ладу голову. Та це було зробити нелегко. Нога болiла пiсля кожного доторку. У покоях Веселини за запнутими фiранками вже стояла миска з теплою водою, лежали чистi рушники й старий рантух. Кальопа зняла з Євки черевика, обмила ногу й поклала собi на прикритi фартухом колiна. Зцiпивши зуби, юнка терпiла, щоб не закричати вiд болю. – Що ж ти ще вчора не прийшла, солом’яна голово! Треба вправити кiстку й мiцно перев’язати. А поки допоможи менi. Кальопа заходилася рвати рантух на довгi вузькi шматки. Євка потягнулася за рядниною, аж раптом зачепила сушенi макiвки, пiдвiшенi хрест навхрест до стiни. Вони з трiскотом упали на долiвку. – Яка я незграба! Зi мною завжди так! Невже це правда, що наша доля вирiшена ще до нашого народження? Тодi менi вiчно все розбивати й розливати… – Не вiдаю, дiвча, ой не вiдаю… – похитала головою Кальопа, пiдiймаючи з долiвки макiвки й неспiшно кладучи iх на стiл. Вона не сварилася. Здавалося, iй не було дiла до тих опалих макiвок. Їi погляд полинув кудись у далечiнь, i вона сказала: – Люди кажуть, що у вдови плакана доля. Але я знаю – не така вона вже й плакана, як у деяких бiлоголових[7 - Бiлоголова – замiжня жiнка.]. Знаеш, моя мамка, як замiж мене видавала, казала: «Гiрка редька, та iдять; погано замужем, та йдуть». А я була менша вiд тебе, ледь минуло дванадцять лiт. Жениха менi знайшли – поважного дiда. Сiм’я ж моя зовсiм жебрацька була, а я гарненька: то вони думали, чи продати котрим багачам у найми, чи замiж мене видати за вдiвця при грошах. Та хто зна’, може, якби не видали, то спухла б з голоду i я, i три моi не такi гарненькi сестрицi. Найменша ще пiшки пiд стiл ходила… Євка забула про бiль i про панiв. Їй лише зробилося страшенно жаль маленьку Кальопу. Вона уявила рожевощоку дванадцятирiчну дiвчинку з великими ясними очима, худу вiд недоiдання, босу на першому снiгу та в однiй тоненькiй хусточцi поверх пухнастих заплетених кiс. – Не хочу казати, як я з тим дiдом жила, – продовжувала Кальопа, обережно масуючи Євчину ногу, – i як вiн мене, дитину, мучив. Нехай тепер собi в трунi перевертаеться, скорiш би Судний день, то я би архангелам все про його грiхи розказала. Їi очi мов затягнулися пеленою. Великi груди важко здiймалися й опускалися пiд сорочкою, а повнi губи ледь дрижали. – Три лiта так тягнулося, але старi костi не вiчнi. Вiдправив дяк по ньому панахиду, а я лишилася на господарствi, як панночка. Але тут мамка згадала, що в неi е дочка. Корiв позабирала, курей, качок. Нiби це вона з дiдом вiдмучилася. Євка спiвчутливо зiтхнула та не помiтила, як Кальопа рiзко потягнула ступню, вправляючи на мiсце кiсточку. Дiвчина йойкнула, але тiтка, нiби нiчого не сталося, продовжувала: – Я знала, що не така, як усi. Як треба iй худоба чи збiжжя п’ять мiшкiв – то хай забирае! Я не трималася нiчого. Сама ходила до хрещеноi – знаноi на все село ворожки (вона така добра жiнка була, що в неi пiвсела хрещеникiв) i вчила про всiлякi трави та варiння. У своi шiстнадцять я вже вилiкувала панового коня, а потiм i самого пана. – Пана… Вiтовського? – Так, нашого пана Вiтовського. Вiн до своеi коханки часто приiздив, аж якось його кiнь спiткнувся просто бiля мого двору. – Ти..? – раптом запнулась Євка. – Я зробила все, щоб вирватися з того села й втекти подалi вiд моеi матiнки. Нерозумiючим поглядом Євка дивилися на Кальопу, але та, нiтрохи не знiтившись продовжувала: – Коли твоя хрещена вiдьма, то й ти чогось та навчишся. Пан Вiтовський заплатив немало грошей, щоб викупити мене в мого пана, звiв менi хату край села, i я нарештi вiдчула себе господинею. І своеi хати, i своеi долi. Кальопа закiнчила перев’язувати ногу, легенько плескаючи Євку по колiну. – Вставай, мала. Але ходи обережно, пiд ноги дивлячись. – Тiтко, а чого ти так замiж i не вийшла. Ти… пана досi любиш? – От, придумала! – закотила очi та. – Та з чого ти взяла, що я його взагалi любила? І навiщо менi йти замiж? Щоб чоловiк здiймав на мене руку й дорiкав, що пiч йому мало протопила? Оце вже нi. Я сама собi господиня. Нехай люди й не кличуть удову на весiлля та хрестини – що менi до них? Я i в шинку добре погуляю, як схочу. Нехай ремствують на те, що я бездiтна, пуста. Вони хочуть зробити мене такою, як самi, але добре знають, що я краще помру, нiж разом iз ними знову впряжуся в це ярмо. Тепер Євка дивилася на Кальопу, нiби вперше бачила. Вона з дитинства знала цю красиву жiнку з гордою поставою та норовом, яку просили заспiвати на свято чи пiдлiкувати якусь хворобу. Здавалося, усi в селi ii любили та одночасно остерiгалися. Дiвчата просилися проводити в ii хатi вечорницi, молодi чоловiки радо носили iй сiно на горище й допомагали перекривати стрiху. То он як цiна була за це все заплачена… – Чого я тобi це все розказала? – вивела Євку з задуми Кальопа, поправляючи комiр ii сорочки. – Ти мене запитала про долю… Хочеш, розкажу дещо й про твою? Не вiр людям, що говорять, нiби ти слабка здоров’ям, нiби ти недолуга й доля в тебе проклята. Ти живучiша за нас усiх! Кальопа дивилася на неi, куйовдячи чорнi кучерi, що вибилися з Євчиних кiсок. Скiльки сили було в цiй жiнцi, скiльки нерозданоi нiжностi та скiльки рiшучостi! Євцi зробилося моторошно. Вона волiла б не чути того, що iй скаже тiтка. Руками вона вже вхопилася за клямку, щомитi готова вийти з цього в’язкого сну, повертаючись у свiй знайомий свiт. Але Кальопа продовжувала. – Коли ти була малою, ти багато плакала. Тож Стешка, твоя дурна мати, вирiшила, що тебе пiдмiнив нечистий. Вона клала на тебе на гнiй i сiкла березовим прутом. У Євки перехопило дихання. Вона чула про таке, але навiть помислити не могла, що ii рiдна мати могла вчинити з нею подiбне. – Не знаю, як те кволе немовля й вижило, але пiсля того ти бiльше не плакала. Мабуть, слiз бiльше не зосталося. Люди сказали, що вiдьма назад дитину вiддала. А я скажу, що та дитина мусила вижити. Бо ii доля не проклята, а благословенна. І якщо те, що я чула вiд пана Вiтовського, правда i ти дiйсно така обдарована, то… Кальопа запнулася на пiвсловi. Вона стисла губи й наморщила лоб. – Іди, ступай на ногу обережнiше й бiльше нiчого собi не шкодь. Євка вийшла. Мов сновида, вона попрямувала по коридору, зупиняючись бiля «свого» гобелену. – Це ти винен. Ти привiв мене сюди. Важко зiтхнувши, вона вiдчинила дверi княжоi свiтлицi. Коралi Панi справдi нездужала. Вона лежала в лiжку на бiлих шовкових простирадлах. Коли Євка зайшла, Серафима пiдвелася на лiктях i прибрала свою звичну королiвську позу. – Ти, мабуть, не зрозумiла – я не просила тебе проводити весь вiльний час iз тим байстрюком. – Їi гострий погляд пронизував Євку, вiд чого та почувалася маленькою комашкою. – Хоча я цiную твою сумирнiсть i слухнянiсть, – раптом полагiднiшала Серафима. – Завоюй довiру Амiра – бачу, що тобi це легко вдасться. І нам простiше буде його знищити. Хочеш менi щось сказати? – Нi, панi… нiчого такого я за ним не помiтила. Хiба що вiн дуже слабкий у науках. Панi заходилася гучним кашлем i сплюнула в миску харкотиння. – Ти не бачила, чи лiкар приiхав? – Лiкар? – Так, лiкар iз Киева мае приiхати, щоб пустити менi кров iз лiвоi руки. Астрономи кажуть, що сьогоднi сприятливий день для кровопускання… Вiзьми там, на столику, разок намиста. Княгиня знову закашлялася, i Євка, сховавши в жменi червонi коралi, яких у неi зроду-вiку не було, поспiшила вiдкланятися. Пресвята Дiво, який довгий видався день! І як багато думок кружляло, переплiтаючись у вигадливi витинанки, витiсняючи одна одну. Уже доходячи до двору, Євка присiла на лаву бiля перелазу й обхопила голову руками, тiшачись, що малина виросла така густа та висока, прикриваючи ii вiд поглядiв домашнiх, що поралися на подвiр’i. Хiба сьогоднi вона б не мала вiдчути себе найщасливiшою людиною? Та замiсть того на серцi лежав тягар. Усе, що iй розповiла Кальопа… невже, це стосуеться ii, Євки? Невже, щоб прожити iнакше життя, сповнене красивими речами, книгами та цифрами, вiльне вiд нескiнченних городiв i прокльонiв, вона повинна буде низько стелитися пiд ноги панам, продаючи свое тiло й душу за якiсь червонi намистини? Коралi, якi вона досi мiцно стискала в кулацi, упали в траву. – Та нажени того кiбця! Гой-гой! – гукнула над вухом мати, не помiчаючи Євки. Повiльно спускався вечiр. Вилазили цвiркуни й розпочинали своi вечiрнi спiванки. Сон зморив ii просто тут, на прикритiй малинником i сутiнками лавi. Спека, що спала пiсля Спасу, зненацька повернулася. Вiд самого ранку було нiчим дихати – збиралося на грозу. Злiзши з горища, Євка трохи розпустила комiр сорочки, зав’язаноi попiд горло, i слабше перешнурувала корсетку. Зараз вона згадувала все, що сталося минулого дня. Як заступилася за Амiра, як легко розв’язала поставлену паном Вiтовським задачу, як дивно дивився не неi вчитель i як сидiла в альтанцi плiч-о-плiч iз паненятами й виводила крейдою на дошцi польськi слова. Згадала вона й панi, i подарованi iй коралi, i те, як, прокинувшись серед ночi вiд собачого брехоту, вона встала з лави й, голосно стукнувши дверцятами, без заднiх нiг заснула пiд боком в Оленки на розстеленiй на сiнi ряднинi. Коралi багровiли в травi, щедро огорненi променями вранiшнього сонця. Євка озирнулася та пiдняла червонi намистини. Яка тепер рiзниця, викине iх чи одягне? Нехай краще вдягне, то хоч зовнi скидатиметься на панянку. А потiм, покрутивши в руках бiлу хустку, якою завжди запинала голову, дiвчина вiдклала ii вбiк. Натомiсть сяк-так заплела навколо голови колосок i встромила в темнi коси гiлочку жовтогарячих нагiдок. – Гляди, яка панi, – кинула Наталка, виносячи вiдро помий. – Бiжи, дай свиням iсти! А вже потiм пiдеш собi залицятися з паничами! Тицьнувши в руки замащене вiдро, Наталка легко пiдштовхнула свою зовицю в спину в бiк сажа, де рохкали поросята. Євка озирнулася. Батько щось майстрував на подвiр’i, насвистуючи, мати з криками доiла корову, сестри готували снiданок, а брат Максим ладнав iхнього единого коня, щоб поiхати на берег за конюшиною. Такий звичайний ранок. Може, не треба було нiчого змiнювати? Чи ж не легше повернутися назад, жити звичним життям без щоденного страху хтозна-чим завинити перед панами, каверз i хитрощiв, оцiеi тiсноi корсетки й постiйних докорiв родини за неробство? – Чого завмерла соляним стовпом? – просто над вухом пролунав громовий голос Стешки. – Пресвятая Дiва, спаси й схорони! Була б тебе й на свiт не родила! Що то за дитя, яке не може свиней нагодувати без того, щоб пiвдня з помиями не простояти! «Ти живучiша за нас усiх! – голос Кальопи вiдлунням звучав у головi. – Якщо ти справдi така обдарована…» Євка стрепенулася, ледь не заляпавши себе поросячим снiданком. Не проронивши анi слова, вона вилила в корито помиi та вiдчинила дверцята сажу, випускаючи двох кругленьких свиней у загороду. Поросята радiсно рохкали, збиваючи одне одного, вiдсовуючи одне одного рийками й крутими боками. Поросятам було байдуже, хто приносить iм iсти – чи боса Дунька у своему дрантi, чи панночка Євка в пiдбитих черевичках та червоному намистi. Але дiвчинi було не все одно. Вона розвернулася й так само мовчки попрямувала до палацу. Бджолине жало Марта, на щастя, була сонлива. А може, усе ще не могла оговтатися вiд учорашнього наказу батька, тож поводилася з Євкою чемно. Та вiдчинила вiкна, допомогла панночцi вдягнутися, а потiм, розчесавши дiвчину до снiданку, винесла надвiр ii нiчний горщик. – Ну й спека, – сама до себе проказала Євка, зливаючи шляхетськi нечистоти у вигрiбну яму. – Євко, це ти? – озвалася тiтка Веселина, виходячи з-за стайнi. Вона здавалася занепокоеною. – Десь Ярема подiвся, не можу знайти! – закусила нижню губу вона, вiд чого ii щелепа ще бiльше посунулася наперед. – У хатi нiде не чутно, хiба десь надворi? Пани вже снiдати мостяться. – А в саду ти дивилася, тiтко? – крикнула у вiдповiдь Євка. – Ще нi? То я сходжу, вiн, певно що, там! Ураз вiддаючи няньцi нiчний горщик, дiвчина чкурнула в сад. Нога вже майже не болiла, нiби Кальопа й справдi була чарiвницею. Лише туга пов’язка заважала, а шкiра пiд нею починала нестерпно свербiти. У саду було тихо й безлюдно, як i належало о такiй раннiй порi. У повiтрi стояв густий запах троянд, що червоними, рожевими та бiлими барвами облямовували дорiжку до квiтника, над якими пурхали метелики та дзижчали бджоли. Яремi подобалися квiти. Євка помiчала, як вiн любить розглядати рослини, нюхати iх i торкатися, тож спершу дiвчина шукала серед квiток. Але Яреми тут не було. Євка побiгла навпрошки по травi всередину саду, та нi в альтанцi, нi поза нею не знаходилося жодного слiду панича. – Яремо! – гукнула вона, забiгаючи мiж дерев. Нiхто не озвався. – Паничу Яремо! Не ховайся! Снiдати час! – повторила Євка, роззираючись навкруги. Раптом бiля самого ставка в тонкому очеретi юнка помiтила щось бiле. Кинулась туди i ледь не стримала зойк: то бiлiла мокра сорочка Яреми, прилипаючи до плечей i спини. Вiн лежав скручений калачиком i тихенько скиглив. Руки обiймали кучеряву голову, затуляючи вуха. – Паничу! – торкнулася його плеча Євка. – Чого ж тебе занесло в оце болото? У черевики одразу ж налило води. Раз i вдруге дiвчина штурхнула Ярему, але той не реагував. Тодi вона взяла його попiд руки й витягла з очерету на суху траву. Із очей Яреми котилися сльози, вiн так само продовжував затуляти вуха руками, нiби рятуючись вiд якогось лише йому чутного звуку. – Свята Параскево-П’ятнице, що ж це таке коiться! Серце калатало, усе тiло немов налилося гарячим свинцем. Євка зовсiм розпустила стрiчку, на яку був зiбраний комiр сорочки, i примусила себе дихати. – Зараз, серденько, зараз покличу на допомогу! Не розбираючи шляху, чiпляючись за траву й спотикаючись об кротовi нори, Євка добiгла до альтанки. Майнула тiнь – усерединi хтось був. Не тямлячи себе вiд жаху, дiвчина не збиралася вгадувати, хто там всерединi. – Допоможiть! – лише гукнула вона, вбiгаючи. Амiр лежав горiлиць, залiзши з ногами на лаву й виставляючи вгору гострi колiна. Побачивши змилену Євку, вiн навiть не поворухнувся, лиш тiльки очi сторожко повернулися в ii бiк. – Амiре! Врятуй брата! – розпачливо вигукнула юнка. – Треба його перенести до хати й покликати Кальопу! – Чого б це? – Я не знаю… Вiн лежить, не вiдзиваеться… руками вуха закладае… – Чого б це менi його рятувати? – повiв бровою Амiр, анiтрохи не змiнившись у голосi. Євка видихнула. Такого вона не чекала, тож, мов укопана, завмерла на порозi альтанки з роззявленим ротом. – Амiре… Ярема – твiй брат, – нарештi спромоглася вимовити вона. Нiчого розумнiшого на думку не спадало. – Брат? – Юнак пiдвiвся й втупився очима в Євку. – У цiй сiм’i в мене е брат? Їi очиська перелякано перебiгали вiд Амiра до палацу, де можна було б i справдi знайти помiч. Треба було кидати цього дикуна тут, а самiй щодуху бiгти до будинку… Але Амiр перетнув iй шлях рукою, припираючи до колони альтанки. Євка глитнула слину, раптом уявляючи себе тiею косулею й пам’ятаючи про нiж, який Амiр завжди носив iз собою. – Амiре… паничу… милостивий пане, допоможи! – заiкаючись, прожебонiла вона. – Вiн же дитина… Євка з благанням визиралася на Амiра. Очi в очi. Той навiть не моргнув. – Паничу, – раптом прошепотiла дiвчина, вiдшукуючи в собi залишки вiдваги. – Я на твоему боцi. Якщо ти хочеш, щоб тебе в цiй сiм’i сприймали по-людськи, то сам будь людиною. Звiрi добивають слабших. А ти допоможи. Щось блиснуло в Амiрових очах, куточки його вуст поповзли вниз. Вiн рiзко вiдвiв руку й вiдвернувся. – Чорт iз тобою. Показуй, куди йти, – нарештi сказав вiн. Євка пташкою стрепенулася з мiсця, хапаючи Амiра за руку й тягнучи в глиб саду. Вiд несподiванки Амiр ледь не втратив рiвновагу. Рука дiвчини мiцно тримала його зап’ястя. Їi пальцi були холодними, навiть серед цього спекотного лiта. Амiр нiколи не торкався таких холодних рук. Та чи багато рук насправдi його коли-небудь торкалося? Помiркувати далi Амiр не встиг, бо Євка вiдпустила його, показуючи на щось поперед себе. Ярема лежав на землi, так само скручений калачиком, щоправда, уже не тримаючись за вуха, а поклавши долонi на горло. Тут лише Євка помiтила, що на ногах Яреми немае взуття, а лiва ступня розпухла й розчервонiлася. Амiр теж це помiтив. Вони стривожено перезирнулися. – Дихати можеш? – запитав Амiр. – Важко… Старший брат узяв Ярему попiд руки й перенiс до дерева, пiдперши спину. Далi оглянув ногу й витягнув жало, що стирчало просто з-пiд великого пальця. – Ти гава, – кинув вiн Євцi. – Треба було одразу витягнути жало, доки отрута по всьому тiлу не поширилася. Цемiсце дуже небезпечне для укусiв комах. Євка втягнула голову в плечi. – Треба було одразу прийти на допомогу, коли я покликала, – буркнула у вiдповiдь вона. – То не довелося б дорiкати менi за неуважнiсть. Амiр гмикнув. Не дивлячись на Євку, вiн пiдняв Ярему на руки. Брат видався легким, i нести його було неважко без зайвого клопоту. – Бiжи вперед. Накажи розрiзати цибулину й принести холодноi води напитися, – звернувся до Євки хлопець. – І ще сухий одяг, щоб перевдягнутись. Жити буде – я ще не чув, щоб вiд бджолиного укусу помирали. Але тепер хоча б пiд ноги дивитиметься, коли босий по травi ходитиме. Євка побiгла. Ледь кульгаючи й плутаючись у полах спiдницi й довгому фартусi, вона пiдняла на вуха челядь, а челядинцi сповiстили господарiв. Усi домашнi кинулися в сад, зустрiчаючи Амiра з Яремою на руках. Сама княгиня пiдбiгла до сина, голосячи, але вчитель вiдсторонив ii, радячи спершу занести панича в дiм, а потiм уже здiймати галас. Послали за Кальопою, натерли цибулi, щоб прикласти до ранки, витягли зi скринi чисту сорочку й так до вечора, не спиняючись, лише й говорили про панича Ярему, пiдлу бджолу та байстрюка Амiра, що так героiчно врятував брата. Дощ стукав у шибки, величезними краплями змиваючи всю денну спеку. Ярема лежав у лiжку й почувався жалюгiдно. Чемна й тиха дитина, старанна в навчаннi й ввiчлива до старших, тепер уже вдруге за мiсяць завдавала стiльки клопоту. А Яремi ж так хотiлося бути в усьому правильним, щоб i батьки, i стара няня, i пан учитель пишалися ним. Нiколи ранiше Ярема не хотiв досягнути нiчого надзвичайного: йому не кортiло бути в усьому першим, як Іллi, йому не потрiбна була влада, як Мартi. Йому навiть не хотiлося визнання, як Амiру. Вiн просто радий був робити те, що кажуть. Вiн не знав, що могло бути iнакше. Доки не зустрiвся з Євкою. Виявилося, що можна й одному гуляти в саду, граючи в уявнi iгри з уявними друзями. А часом можна було й не пiдкоритися батькам, бо не такi вони вже й справедливi, якщо так сильно покарали Євку через нього. У неi, мабуть, на все життя лишаться шрами на спинi, i ii нiхто не вiзьме через них замiж. Попри те, Євка все одно не кинула його в болотi й навiть умовила Амiра допомогти… А вiн, Ярема, навiть не набрався смiливостi, щоб подивитися iй у вiчi, щоб подякувати й попросити пробачення. Вiн не гiдний того, щоб зватися шляхтичем! Ледь не плачучи, просто на лiжку хлопчик став на колiна. І, повернувшись обличчям до iкони святого Єремii, що, оповита рушниками, висiла в кутку, дав першу у своему життi присягу. – Клянуся оберiгати рабу божу Євдокiю вiд усього лихого. Амiнь! – коротко помолився вiн, гаряче хрестячись i б’ючи поклони, мов церковний дяк. Лиш тiльки вiн перехрестився втрете, як у двер i постукали. Няня Веселина внесла кашу, а за нею, у прочинену шпарку, шмигнула Євка. – Паничу, ти живий? Я так боялася! – палко промовила вона. Ярема хутко залiз пiд ковдру, знову не смiючи пiдвести на неi очi. – Яремо, Євка прийшла запитати про твое здоров’я, – почала повчати Веселина. – Нечемно так поводитися. Особливо пiсля того, як вона врятувала тебе сьогоднi. Геть присоромлений хлопчик помалу вилiз з-пiд колючоi вовняноi ковдри. – Дякую, – насилу видавив iз себе вiн. – Подякуй краще Амiру – це вiн тебе принiс до хати, – сказала Євка, наливаючи Яремi кухоль води. – Ви ж брати. Ви не маете ворогувати. – А тебе це потiшить, якщо ми товаришуватимемо? – Звiсно! – усмiхнулася Євка, пiдморгуючи Яремi. – Кому ж довiряти, як не рiдному братовi? Ну, добре, що ти одужуеш. То я пiду? Євка вже хотiла було вийти слiдом за Веселиною, але Ярема гукнув ii: – Євко, хотiв тобi сказати… Та завмерла у дверях, за пiвкроку на виходi з кiмнати. – Можеш сiсти бiля мене? Сторожко зачинивши дверi, Євка повернулася до лiжка й сiла на його краечок. Вона знову усмiхнулася до Яреми як до молодшого брата й погладила його по кучерявiй головi. Євка нiколи не тримала на нього зла, а зараз iх хотiлося пожалiти найменшого панича, уберегти його вiд кпинiв i глузування старших. Але Ярема заговорив зовсiм не по-дитячому. – Усi кажуть, що обов’язок челядi – служити панам, що це щастя для холопа догодити шляхтичовi… Але, Євко, якби я не був паничем, ти б заступилася за мене тодi, бiля церкви?.. Ти б витягла мене зi ставка сьогоднi?.. Євка перестала перебирати кучерi на Яреминiй головi. Їi здивувало питання вiд дитини, якiй минуло лиш десяте лiто. – Не важливо, яка кров тече у твоiх жилах. Вона така сама червона, як i моя. Така сама гаряча. Я не шкодую нi про що i вчинила б так само, хоч ким би ти був – паном-шляхтичем чи бiдняцьким сином. – Євко… а можна, я називатиму тебе своею сестрою? Його синi очi, ще такi безмежно щирi й по-дитячому наiвнi, впритул дивилися на Євку. На душi потеплiло, нiби хтось огорнув ii теплим запиналом i мiцно стиснув у обiймах. – Це буде дуже почесно для мене. Я з гордiстю носитиму звання твоеi сестри. От лише… збережiмо поки що це в таемницi вiд усiх? Згода? – А пiзнiше розкажемо? – Пiзнiше розкажемо, – погодилася Євка, зiтхаючи. У палацi нiкому не можна було довiряти. Хiба лише своему новому названому братовi. Бездоганна Пани обiдають довго. Євка ж миттю проковтнула тарiлку борщу, що iй налили на кухнi, i вже чекала в саду, пiдперши правим боком берiзку й розглядаючи статую оголеноi жiнки на альтанцi. Хоча, по правдi, Євка нiкого не чекала. Вона поринула у своi мрii, i iй було чудово наодинцi з собою. Уявляла, як то – жити в Киевi, чи десь далi, у Варшавi або Римi. Вона б тодi спала вдосталь, потiм вставала, вбиралася в кращу сукню, жупан i пiдбиту хутром делiю, оздоблену блискучими гудзиками, i йшла гуляти в мiсто. Кажуть, у мiстi так багато людей, що всiх навiть i не знаеш, а серед маеткiв i садиб можна загубитися. Учитель пiдiйшов непомiтно. Вiн став обабiч неi, схрестивши долонi на животi. – Про що так замрiялася? – зненацька вивiв Євку iз задуми Орест, повертаючи в цей свiт. – Та… нi про що, – знiтилася Євка, вiдлипаючи вiд дерева й схиляючи голову в поклонi. – Я взяв тебе на уроки, бо ти здiбна в математицi. Але це означае, що ти мусиш досконало вивчати все, що я даю. Ти ж зовсiм не стараешся вчити латину. – Ця латина… зовсiм не лiзе менi в голову. Ну навiщо менi знати Homo homini lupus est?[8 - Людина людинi вовк (лат.).] Хiба хоч iз кимось я так розмовлятиму? – Тобi необхiдно прочитати так багато книг, як же ти зможеш iх зрозумiти без латини? Математика, натурфiлософiя, астрономiя… Ця статуя… здаеться, вона тобi подобаеться? – Так, вона така… бездоганна. – Ідеальна, як сказала б ти латиною, якби добре вчилася. Це давньоримська богиня краси Венера. На ii честь ми звемо планету, що першою сходить i останньою заходить на небосхилi. – Венера… гарне iм’я, – замрiяно пiдняла голову Євка, роздивляючись витонченi руки й бiлоснiжнi мармуровi стегна. Орест якось дивно подивився на дiвчину, звужуючи очi, нiби оцiнюючи. Потiм провiв рукою по своему видовженому голеному пiдборiддю та сам до себе посмiхнувся. Євка того не зауважила. Вона вже уявляла пана вчителя в образi давнього римлянина, що з високого постаменту цитуе Цицерона серед захопленого натовпу в бiлих одежах. А десь там, неподалiк, бiля пiдмурку, вона бачила й себе. Гiстерична Марта Із самого ранку Марта встала не з тiеi ноги. Таке з нею часто траплялося, що дратувало абсолютно все. Вона встигла набурчати на Веселину й прикрикнути на Євку. На снiданок, звiсно ж, спiзнилася, але батькiв за столом не було – мати нездужала, батько знов подався кудись у справах, а пан учитель узяв вихiдний, щоб навiдатися до родичiв у Киевi. Коли Марта сiла за стiл, брати вже iли кашу, а мiж тим, крадькома вiд Веселини, що стояла бiля дверей i вдавала, що нiчого не помiчае, передавали одне одному яблуко – то пiд столом, то за спиною, то перекидаючи через весь стiл. Марта навiть посмiхнулася, бо це справдi видавалося кумедною забавою. Вона сама перехопила яблуко й покотила по столу далi. Їй завжди хотiлося бути разом iз братами. Попри те, що iхнi iгри ii не дуже тiшили – вона не любила iздити верхи чи борсатися в травi, – сестрi хотiлося бути причетною до щоденного життя братiв. Продовжуючи гру, юнаки посмiювалися, позираючи на суворе обличчя Веселини. Навiть Амiр долучився до забави, спритно перекидаючи яблуко просто в руки Яреми. Ярема теж не пас заднiх i з усього маху кинув яблуко Мартi. Але червонобокий плiд не долетiв i дзвiнко влучив просто в Мартину тарiлку. Каша виплеснулася на всi боки, покриваючи стiл i новенький шовковий станик панночки, оторочений срiбним кантом. Миттево обличчя Марти побагровiло й зробилося схоже на те саме бокасте червоне яблуко, що лежало в неi в тарiлцi. Брати захихотiли, прикриваючи руками роти. Панночка сильно вдарила ложкою по столу, розвернулася й чимдуж побiгла у свою кiмнату, а брати вже не стримувалися у своему смiховi. Усмiхнулася навiть Веселина, але для порядку намилила голови своiм опiканцям, щоб надалi поводилися чемно, як личить шляхетським дiтям. Панночка Марта лиш побила свою подушку, поплакала в хустину й, набундючившись, мов квочка, засiла за вишивання. Але довго так просидiти на самотi не змогла – знадвору невдовзi долинули звуки схрещуваних шабель. Це у хлопцiв почався вiйськовий вишкiл. Сам отаман панських пахолкiв, старий козак Нетягниборода, давав хлопцям уроки, i Марта не могла пропустити таке цiкаве видовище. – Євко?! – гукнула вона. – Де ця ледацюга? Чому ii нiколи немае на мiсцi, коли менi потрiбно? Марта прочинила вiкно й побачила Євку в саду. Та стояла поодаль вiд чоловiкiв i з цiкавiстю спостерiгала. – Чортова дiвко! Ану бiжи сюди! – ще дужче крикнула панночка, i Євка нарештi отямилася. Доки Євка бiгла, прикволюючи на ногу, Марта наготувала два кошики. В одному була вишивка, а в iншому шитво. Але на саме дно кошикiв панночка поклала важку дерев’яну скриньку, мiдний пiдсвiчник, кiлька разкiв коралового намиста й цiлу купу iнших важких речей. – Пришвендяла? – спiдлоба глянула на захекану Євку панночка. – Бери кошики та винось надвiр. Розстели менi покривала, хочу сидiти на травi й дивитися на бiй. – Але, панночко… – розгублено почала Євка. – Хмарно. Збираеться на дощ… – Ти що, не чула?! – гримнула Марта, пiдводячись навшпиньки, щоб здаватися ще вищою за й без того коротку Євку. – Бери, неси й розстеляй! Просторiкувати тут буде! Ач яка язиката! Думаеш, як добре вмiеш рахувати, то вже вчена i все на свiтi знаеш? Євка опустила голову. Нести так нести. Розстилати так розстилати. Справдi, не iй, слузi, вирiшувати. Дiвчина взялася за кошики й ледь-ледь змогла пiдняти обидва. «Так i пiдiрватися недовго», – подумала Євка, насилу пiдтягуючи за собою панський статок. Надворi й справдi зробилося прохолодно. У повiтрi вже запахло дощем, що от-от збирався линути з неба. Юнаки того не помiчали – вони були надто захопленi заняттям i своiми справжнiми бойовими шаблями. Лише Ярема, якому важко було тримати зброю та зрештою нiколи й не хотiлося фехтувати, стояв трохи обабiч i краем ока спостерiгав за Євкою, що виконувала забаганки панночки. Коли Марта нарештi вдяглася в теплий жупан i вийшла надвiр, почав накрапати дощ. Та не просто накрапати, а перiщити, нiби з-пiд ринви. Великi краплi падали на пожухлу траву й розлоге липове листя, грянув грiм, а небо прорiзала яскрава Перунова блискавка. Євка миттю вийшла зi своеi звичноi задуми й кинулася рятувати вишивку й шитво. Але кошики були важкими, iх так швидко з дощу було не прибрати. Хлопцi теж зреагували на дощ i спинили своi вправи, ховаючись пiд ганок. Мокра як хлющ Євка вже пiдтягувала пiд укриття останне покривало, коли Марта з усiеi сили штовхнула ii в плече. – Ти що, роззяво, не бачиш, що все шитво намокло?! Євка, як стояла з уважистим покривалом у руках, так i похитнулася вiд того штурхана, падаючи на спину, але не випускаючи свою ношу. Ілля був поруч. Один крок, i вiн пiдставив свое плече, випростовуючи руки, – Євка застигла, захилившись на 45 градусiв вiд землi. Чомусь iй подумалось саме про цi 45 градусiв, про якi вони вчили вчора на уроцi. Не встигла Євка здивуватися, як Ілля поставив ii на ноги, а Ярема вигукнув: – Марто, не треба так поводитися з Євкою! – Тьху, i чого це? – пхикнула та, складаючи на грудях руки, але вiдступаючи на крок назад. – Вона всього лиш челядинка, яка не виконуе своiх обов’язкiв, от як! – Євка зробила все, що ти просила. Сама до рубця змокла, поглянь на неi! Як вона одна могла встигнути прибрати все твое шмаття до дощу? – не вгамовувався Ярема. – Я згоден з Яремою, – тихо, але впевнено мовив Ілля, i Марта здивовано повернула голову в бiк брата. – І я вважаю, що Ярема мае рацiю, – додав Амiр, зосереджено витираючи мокре вiд крапель дощу лезо шаблi. – Якщо ти сердишся на нас за яблуко, то не треба зганяти свою злiсть на нiй, ти можеш накричати на нас. Марта ще дужче надула губи, готова вибухнути вiд лютi. Євка ж стояла мов у воду опущена, не знаючи, що й казати. Власне, вона й була у воду опущена, а ii змокле тiло вже вкривалося гусячою шкiрою вiд поривiв вiтру. – Та що ви всi ii захищаете?! – гiстерично викрикнула Марта. – Та вона… – Панночко, прости менi, ледащiй! – раптом схилилася в поклонi до пояса Євка. – Це моя провина. Я неналежно прислуговую тобi. Надалi я знатиму свое мiсце. За цими словами, Євка взяла все, що могла помiстити в руки, i, вдаючи, що ноша ii легка, потягнула до покоiв своеi господинi. Усi мовчки перезирнулися. У панночки теж забракло слiв, i вона вже не знала, чи обурюватися, чи дивуватися. – Вона ненормальна, – лише й змогла сказати Марта. – Блаженна якась. Панночка стрiмко повернулася й зайшла в дiм, а старий Нетягниборода гучно засмiявся у свою густу рудувату бороду. – Дядьку, чого ти смiешся? – покосився на нього Ілля. – Мудра дiвка в Стешки виросла! Був би нежонатий, не вагаючись би послав до неi сватiв! – Де ж вона мудра? – не зрозумiв Ілля, зневажливо пирхаючи. – Ми ii всiм свiтом захищаемо, а вона… – Панове-лицарi, – поплескав його по плечу козак. – Ви ще до неi доростете, тодi й зрозумiете. Ілля знову повiв носом, криво усмiхаючись, Амiр звузив i без того розкосi очi, нiби замислюючись, а Ярема замрiяно опустив руки в калюжу. Звук дощу вiднедавна почав нагадувати йому про Євку. На Першу Пречисту На Першу Пречисту скiнчилися всi польовi роботи, пан наказав гуляти, i Євка теж нi на службу, нi на навчання не пiшла. Вона вже знала, що вiд самого ранку вдома iй доручатимуть найважчу хатню роботу, але не суперечила. Євка так рiдко бувала у своiй хатi, що iй хотiлося хоч трохи побути з родиною. Вона навiть скучила за материними прокльонами й обiймами батька, коли вiн веселий повертався з шинку та раптом помiчав своiх дiтей. Сестрицi вилися навколо неi, усе розпитуючи, як там у палацi, i за яку-таку службу iй дали намисто. Євка багато не говорила, плiток не розповiдала, i незабаром дiвчата втратили до неi iнтерес. – Але ж ти пiдеш iз нами ламати калину цьогорiч? – пiдморгнула Оленка. – Ти вже дiвчина, я знаю, бачила, як по ногах текло! Євка вiдмахнулася, але Райка пiдтримала сестру. – Чого ти людей сторонишся? Геть зазналася у своему палацi! Ми з дiвочою громадою вже й пирiжкiв з калиною й маком напекли! – Дунько, сходи, – кинув брат Максим, заносячи дрова в хату. – Про тебе й так недобре вже по селу говорять… – Та про мене вiд хрестин недобре говорили, – раптом добродушно засмiялася дiвчина. – То що, iти через те на луг калиною мазатися? Довго ще вмовляли, i нарештi Євка зголосилася. Вдяглася було у свою стару латану сорочку, але сестри зупинили ii. – Це ж празник! Вдягайся, мов панночка! І намисто свое почепи! – засмiялася Райка, блискаючи карими очима. Нiчого було робити, вдяглася й заквiтчалася пишним вiнком iз лугових трав. Ішли на леваду всi втрьох: неодруженi сестри Райка, Оленка й Дунька, тримаючись попiд руки й приспiвуючи. Із сусiднiх вулиць пiдходили iншi дiвчата, так само святково вбранi й заквiтчанi. На просторiй викошенiй левадi понад рiчкою рiс розлогий кущ калини. Увесь укритий червоними намистинами, вiн щолiта чекав дiвчат на виданнi. Юнаки взялися в коло й завели танцi навколо куща, спiваючи та заламуючи калиновi гiлки. Червонi кетяги вставляли в коси одна однiй, ягодами обмащували щоки, приговорюючи, щоб парубки любили. А тодi заходилися вгадувати iмена наречених. – Ой, не знаю, дiвчата… – манiрно закинула руку за голову Оленка, – хто ж мене може посватати? Може, якийсь Степан? Чи Петрусь? Чи, може, Микитка?.. Дiвчата смiялися й дивилися на Оленку, не ховаючи своеi заздростi. Оленку хлопцi вже давно називали найгарнiшою дiвкою на селi. Чисте рум’яне личко, високi брови, великi темнi очi, як у всiх дiвчат iз iхньоi сiм’i, i м’яка зваблива посмiшка. Недаремно вона була коронована на обжинки й пройшлася через усе Вiтовське з пишним вiнком iз колоскiв на головi, бажаючи достатку в кожну хату. Тож тепер, обходячи навколо куща, дiвоча громада завела на честь Оленки пiсню-замовляння: Що житечко та пшениченька – один колосочок, Що Микита й Олена – один голосочок. Микита заговорить, як дзвiн задзвенить, Олена засмiеться – Вiта сколихнеться, Вiта сколихнеться – вода розiллеться, Нехай тому Микитi легенько тикнеться! Дiвчата засмiялися, i Оленка зашарiлася вiд останнiх слiв. – А от як зватимуть Дуньчиного нареченого… – нiби замислюючись, сказала Оленка. – Я думаю, що Сеньо! – Сеньо? – здивувалася котрась iз дiвчат. – А це ще хто такий? У нас такого немае. – У нас немае, а десь, може, i е! – заходилася смiхом Оленка. – Що поробиш, як таке iм’я придумалось! Назбиравши повнi жменi калини, дiвчата за звичаем понесли пучки матерям, але донести не вдалося. Лиш тiльки ступили в гай, як з-за дерев повистрибували парубки, заходившись ловити дiвчат. Хлопцi прийшли не самi, а з музиками, тож хутенько розвели багаття, розподiлили залишки iжi, налили горiлки й почали танцювати. Євка дивилася на тi танцi якось вiдчужено. Їй нiби й хотiлося пiти з усiма в танок i разом iз тим здавалося, що вона вже не належала цьому свiтовi. Може, правду говорили сестри i вона просто зазналася? Іванко двiчi зачiпав ii, тягнув танцювати, але Євка пручалася. – Нога в мене болить, пiдвернула, ледь ступаю, – лукавила вона, бо нога сьогоднi вже майже ii не тривожила. Роздивляючись танцюристiв, обмащених калиною дiвчат i розпащiлих хлопцiв, Євка помiтила чужого юнака, не з iхньоi громади, що час вiд часу позирав на неi. Цибатий i сутулий, вiн весело вистрибував, незграбно рухаючи ногами та пiдсвистуючи. Вечорiло, i хлопцi дiстали ще горiлки. Євка випила другу чарку й швиденько закусила гiркою ягодою просто зi свого вiнка. – Гратимемо в притули! – раптом сказав хтось iз хлопцiв. Дiвчата кинулися врозтiч. Не кожна була готовою грати в притули, та й для дiвочоi честi годилося вдавати, що тiкаеш, навiть якщо дуже кортить до когось притулитися. Та деякi дiвки й справдi повтiкали додому, iншi ж не посмiли, навiть якби й хотiли втекти, бо потiм уся парубоцька громада засмiе. Євка втекти не змогла – хлопцi затримали. Усi стали навколо багаття – хлопцi навпроти дiвчат. Вогонь пiдсвiчував наляканi обличчя, хтось задрижав чи вiд холоду, чи вiд страху. – Звичай каже, – раптом заговорив Іван, – для гарного гостя – гарний шматок! Перед тим, як дiлитимемося, хто з ким спатиме, наш товариш Сеньо iз Гнатiвки обере собi дiвчину першим. Пам’ятаймо, що дiвчина вiдмовити не може, бо вiдмовляти гостю – грiх! Усi завмерли, дивлячись, як Сеньо виходить уперед. Дiвчата сторожко перезирнулися – нiхто не хотiв притулятися до незнайомця, та ще й такого дивакуватого. Сеньо всмiхнувся й повiльно пройшов мiж дiвчатами, вдивляючись в обличчя. – Ось цю хочу! – нарештi сказав вiн, тикаючи пальцем просто в груди Євки. – Та не пiду я! – спробувала вiдсторонити його палець вона. – А хто тебе, небогу, питатиме! – встряв Іван, пiдштовхуючи ii зi спини. – Звичай е звичай! Чи ти хочеш наше село осоромити? Євка озирнулася на всiх. Дiвчата радiли, що чужинець обрав не iх. Іванко якось хитро мружився. «Мстився», – зрозумiла Євка. І Оленка про це знала! Євка знайшла ii поглядом – та спокiйно всмiхалася й навiть пiдбадьорювала: – Іди, сестро, не бiйся! Вiд нього тхнуло самогоном i потом. Його дрiбнi, глибоко посадженi очi були затуманенi, долонi – вологими й слизькими. Страшенно хотiлося випручатися й бiгти геть, але парубок вiв ii по левадi, тримаючи за плечi. Потiм легко штурхонув у спину пiд копицю сiна i, поставивши руки в боки, нетверезим язиком пробелькотiв: – Спатимемо тут! З iншого боку копицi почулося шарудiння – то вмостилася вже iнша пара. Чому Оленка iй нiчого не сказала? Чому вмовляла йти сьогоднi? Чужинець лiг до Євки пiд копицю, повертаючись на бiк, обличчям до дiвчини. Євка виставила наперед руки, з-пiд лоба зиркаючи на Сеньо: – Лише через сорочку! – попередила вона. – Зрозумiв? – Та зрозумiв я, що ти дiвка гонорова! – засмiявся хлопець. – Через сорочку, так через сорочку. Чого ти б’ешся, як риба в ополонцi. Попустися й лягай мирно. Парубок узяв ii за плечi й мiцно притулився до неi, обiймаючи та водячи руками по спинi, де ще вiдчувалися слiди вiд нещодавнiх рiзок, i внизу, по сiдницях. Дiвчинi хотiлося вирватися. Вона подумала про вчителя й про те, що вiн, учена людина з мiста, не схвалив би таких дикунських сiльських звичаiв. Сеньо поклав долонi на ii маленькi груди й боляче стиснув. Його руки рухалися вниз, до живота й нижче. Євка багато чула про притули. Чула, що всi дiвчата до замiжжя через них проходили, лише котрiйсь щастило самiй обрати собi парубка. Іншим щастило менше, i пiсля притул вони нерiдко лишалися покритками й мусили все життя жити в соромi. Євка вiдчула тугий прутень на своему стегнi. Довгi пальцi Сеньо пiдiймали поли ii сорочки. – Я ж сказала, без цього! Думаеш, якщо заiжджий, то все можна?! – Та не казися, нiчого тобi не зроблю. Так, пограемося трошки… Де й узялися сили. Євка з усiеi лютi вiдсторонилася й ударила Сеньо колiном у пах. Той завив вiд болю, вiдпускаючи дiвчину. Вибiгши на вiдкриту галявину, пiдсвiчену мiсяцем, тут i там вона бачила iнших дiвчат i хлопцiв по парах – хто пiд копицями, хто просто на травi. Їi нiхто не порятуе, треба було бiгти до дерев i ховатися в яру, доки Сеньо не оклигав. Вона озирнулися в бiк яру, обрамленого вербами, i десь пiд серцем озвалася надiя. На фонi пiдсвiченого зорями неба стояла постать, закутана в плащ. Ця постать здалася iй знайомою – довге розтрiпане волосся, широкi плечi, струнка постава… Не розмiрковуючи бiльше й митi, вона побiгла до тiеi людини, вiдчуваючи, що за нею, здiймаючи гвалт, бiжить ii розчарований любасик. Євка бiгла щодуху й бачила, як постать вiдкрила одну полу плаща. Вона чкурнула пiд довгий полог, i рука юнака вмить огорнула ii, ховаючи вiд переслiдувача. Отак, загорненi, вони спустилися вниз i зачаiлися в ямi пiд коренем. У руцi ii рятiвника блиснув знайомий татарський нiж. – Не треба! – прошепотiла вона. – Давай краще нишком втечемо. Он там е спуск до води. Вiн не вiдповiв. Почулися голоси – схоже було, що на галявинi знялася справжня буча, i до Сеньо приедналися iншi парубки, бажаючи провчити незнайомця в плащi та непокiрне дiвчисько. Так само прикриваючись темним пологом до п’ят, Амiр устав, пiднiмаючи за собою i Євку. Кивком вiн указав на спуск до рiчки, i незабаром вони вже сидiли пiд кущем на iншому боцi Вiти, сушачи мокрi ноги та здаля спостерiгаючи за переполохом. Плащ тепер лежав розстелений на землi. Євка сидiла бiля Амiра й розгублено мовчала. Той теж не зронив i слова, тужливо вдивляючись у вiддаленi вогнi. – Ти, певно, тепер думаеш, що я легковажна, – нарештi порушила тишу Євка. – Чого б це менi про тебе думати? – вiдповiв Амiр, гмикаючи. – Але врахуй, що i я сам прийшов сюди, стояв i спостерiгав. Це теж якось… не вельми шляхетно. Євка засмiялася. – Я нiкому не скажу, – пiдморгнула вона. – Як тобi пiсля цього буде? Ну… серед своiх? – хриплий голос Амiра лунав тихо, нiби шум води. – Не гiрше, нiж завжди, – вiдповiла Євка. – Думаю, вони не посмiють менi нiчого вчинити. Певно, парубки зрозумiли, що ти панич. Ілля вже одного разу перед ними заступався за мене… – Ілля?.. – Амiр насупився, i Євцi здалося, що вона бовкнула зайве. Вiн знову дiстав з-за халяви чоботу нiж – тонкий i злегка заокруглений на кiнцi, у оздоблених виткими схiдними орнаментами пiхвах. – Розкажи менi про свiй клинок, – перевела розмову дiвчина, лягаючи на спину й закладаючи руки за голову. Амiр вiдрiзав ним iз куща довгу патину й почав iз неi щось вистругувати. – Це пчак. Його подарував менi один вельможний татарин iз Бахчисарая – торiк, коли ми з мамою iздили на Бабин торжок до Киева, вона зустрiла там старого приятеля свого батька. Цей нiж – нiби згадка про те, ким я е насправдi. – І ким ти е насправдi? Євка так само дивилася в небо, але вона помiтила, як погляд Амiра ковзнув по ii обличчю. – Ти така потiшна! – раптом розсмiявся Амiр, лише зараз розгледiвши червонi калиновi щоки Євки. – Це так ти своiх парубкiв зваблюеш? Євка легенько стусонула Амiра ногою, а той так само легко стусонув ii у вiдповiдь, смiючись. – А ти, виявляеться, вмiеш смiятися, – тихо помiтила Євка, заплющуючи очi. – Я смiявся вже вчора. Із Марти. Менi сподобалося, – знизав плечима вiн. – Смiйся частiше, ти так стаеш схожим на людину…. Євка не розплющувала очей. Їi схиляв сон. Хвилi Вiти, що налiтали на берег, заколисували. Десь далеко защебетали нiчнi пташки. Амiр не вiдповiв. Вiн i далi продовжив точити свiй патичок i тужливо озиратися на повний мiсяць. Зранку Євка прокинулася вiд того, що зробилось прохолодно, а на волоссi випала роса. Вона пiдвела голову й озирнулася. Амiр мирно сопiв пiд боком, укритий краем плаща. «От тобi й притули», – посмiхнулася Євка, пiдводячись. Свiтало. Десь за рiчкою здiймалася рожева заграва, розмальовуючи чорнi з ночi дерева в яскравi деннi кольори. На стернi за рiчкою пiдпадьомкала перепiлка, а в небi над нею кружляв самотнiй кiбець. Торкнувшись плеча Амiра, Євка посмикала за сорочку. – Прокидайся. Тебе шукатимуть у палацi! І доки Амiр устиг розплющити очi, вона вже вскочила в черевики та побiгла вниз, до своеi хати. – Гарна дочка, що всю нiч невiдомо де гуляла! Чесна! – гаркнула мати на порозi. – Так у притули всiм свiтом грали. Як же менi в хатi сидiти? – жваво вiдповiла Євка, прямуючи до криницi, щоб нарештi змити червонi вiд калинового соку щоки. Оленка схопила сестру за руку та, кивнувши Райцi, потягнула Євку за хату. – Хто то був? – Із ким ти ходила? – То правда був панич? Котрий iз них?! – навперебiй зацвiрiнькали, мов горобцi, старшi сестри. Євка вiдсторонила Оленчину руку. – Ви знали! Ви обидвi знали, що Іванко приведе Сеньо спати зi мною, i ви навмисне потягли мене до калини! – мало не викрикнула Євка, ледь стримуючи свою лють. – Та ми ж хотiли, як краще, сестрице! – затараторила Райка. – Ми хотiли тебе розважити! Звiдки ж ми знали, що в тебе з паничами… Хiба ж ми думали, що на тебе хтось не кривий i не косоокий бодай гляне! – То хто то був? – знову втрутилася Райка. – Ілля чи той дикун, як його…? – Нiчого вам не скажу, – крiзь зуби просипiла Євка. – Знаю вас, сорок, усе село вже ввечерi балакатиме! – Ну, скажи! Але Євка випручалась i щодуху побiгла в хату перевдягатися. – Нiчого, прилiзе вночi спати на горище, я лоскотатиму, доки не зiзнаеться! – мовила Оленка, ображено надуваючи губи. Геометрична сума iмпульсiв у замкненiй системi Звичний день починався iз сонливого ниття панночки, вiдчинених фiранок i парного молока пiд веселi небилицi Марii на кухнi. Так само легко починалися уроки. Привiтний пан учитель, що сьогоднi здавався особливо веселим i задоволеним, розповiдав про природу всiх речей, i навiть Марта припинила вишивати лялькам сукнi, iз роззявленим ротом роздивляючись бездоганнi пропорцii Вiтрувiанськоi людини да Вiнчi. – Усе в життi пропорцiйне, все мiж собою пов’язане, – розповiдав пан Орест, а Євка крадькома поглядала то на Іллю, що зухвало закинув ноги на лаву, то на Амiра, який, на диво, уважно прислухався до слiв учителя, то на Ярему, який сидiв упiвоберта до Євки i весь час на неi озирався. Амiр же на Євку не дивився. Його звичний меланхолiйний погляд проходив крiзь неi, не зупиняючись. Та iй i самiй не кортiло зустрiчатися з ним очима чи заговорювати. Проте вперше за тривалий час повiтря в альтанцi здавалося таким прозорим, безтурботним i радiсним. – Рене Декарт довiв ось що. Вiзьмiмося за руки. Так, усi, усi разом… Ілля без охоти протягнув руку Амiровi, той – Мартi. Євка ж опинилася мiж Яремою, що вчепився за неi, як за рятiвну соломинку, та ii обожнюваним вчителем. Так, тримаючись за руки, вони передали по колу iмпульс. – Ми е замкнена система. Ми пустили один-единий iмпульс, що пройшов через кожного з нас, пов’язав нас у едине цiле. А якщо ми разом стиснемо долонi, то сума наших iмпульсiв матиме певну величину. І якщо тепер ми змiнимо нашi мiсця i знову стиснемо руки, то ця величина не змiниться. Закон збереження iмпульсу стверджуе, що «у замкненiй системi геометрична сума iмпульсiв залишаеться сталою за будь-яких взаемодiй тiл цiеi системи мiж собою…» Не всiм було зрозумiло, про що говорив Декарт, але Євка тепер опинилася мiж Амiром та Іллею, тримаючи обох за руки та раптом розумiючи, що вони всi й справдi пов’язанi в одну велику систему, яку не так просто зрозумiти й осягнути. Але вона опинилася замкненою в цiй системi невипадково. Десь у небi про це вже написали зорi. «Якби не тая тоя, була б ти, дiвко, зараз моя» Так минали днi, насувалася осiнь – тепла, золота. У селi Євку волiли обходити, удома зайвий раз не займати. Чутки про ii дружбу з паничами та про ii здiбностi до наук ширилися швидко. Парубки не смiли пiдходити близько, а от пан Антанас кiлька разiв недвозначно проводив Євцi по плечу, легенько його стискаючи. Щоразу iй вдавалося втекти у справах, ховаючись на кухнi чи в альтанцi. Та найгiрше було з панi, що кликала до себе й розпитувала про паненят, а особливо ж про Амiра. Євка говорила загальнi, буденнi речi, про якi й так усi знали. Казала про те, що Амiр списав домашне завдання в Яреми i що якось нагрубiянив пану вчителю. А що було говорити? Хiба те, що вiн пiдглядав за iграми сiльськоi молодi та не облишив свою пристрасть до полювання? Про це Євка мовчала, обходячись малим злом. Мамка ходила, мов навiжена. До Оленки нарештi прислали сватiв, тож тепер вирувало готування до весiлля. У жовтнi збиралися рiзати порося, щоб вiдсвяткувати по-людськи. Оленка ж сяяла, мов начищена до блиску мiдниця. Купувала стрiчки й намиста, ладнала собi весiльну корону. А одного вечора, коли Євка залiзла на горище, окрiм Оленки, застала там ще й Микиту. Вони лежали обiйнявшись, Микита щось нашiптував iй на саме вухо, а Оленка зачаровано слухала. – Ти ж не скажеш мамi? – смикнула Євку за сорочку сестра. – Хiба я Юда якась? – форкнула дiвчина, розвертаючись до коханцiв спиною й надуваючи щоки. – Євко, та ти послухай, якi оповiдки Микитка мiй знае! Ну ж, розкажи iй про панича! – штурхнула коханого пiд бiк Оленка. – А що, Євко, хочеш про панича? – пiдморгнув iй Микита. Євка лише вiдмахнулася, але Микита почав свою iсторiю. Його голос звучав тихо та закрадливо, нiби вiн дiлився найбiльшою таемницею. – Колись давно у нашому селi жила дiвка. Фенькою звали. Була вона така ж чорнява, як i ти. І така ж кирпата. Якось на ярмарку зустрiла вона парубка – ну справжнiй панич, iй-богу! Ходив у чорному жупанi в пiл, хутром отороченому, iз золотими гудзиками й коштовним гаптуванням. А високий який, а стрункий! Сказав iй панич, що прийде ввечерi до двору, пiд вишнею постояти. Так дiвка до нього раз вийшла, тодi другий, тодi третiй… Щоночi ходити стала. Але вiд кохання дiвчата рум’яняться, а ця з кожним днем усе чахне. Мати дивилася на те, дивилася й таемно вiд дочки заплела iй у косу синi дзвiночки тоi. Пiшла Фенька на побачення, а наречений ii стоiть за плотом, а переступити не смiе. Коли глянь, а низ жупану за патик зчепився, задерся, а звiдти виднiються справжнi копита! «Якби не тая тоя, була б ти, дiвко, зараз моя», – сказав, злiсно всмiхнувся та зник. Бiльше дiвчина його не бачила… Крiзь сон, краем вуха, Євка слухала iсторiю. Волiла б i не слухати, але кожне слово карбувалося в ii серцi. Може, ця оповiдка й справдi була про неi? Може, те все, що вiдбуваеться в палацi, усього лиш мара? Їi невгамовна уява? Сон? Усе надто гарно, щоб вiдбуватися на яву… – Ну а що твоi паничi? – розбурхала ii дрiмоту сестра, штрикаючи колючим лiктем попiд ребра. – У чортiв по ночах не перекидаються? – Не знаю, я з ними не ночую, – буркнула Євка, скручуючись калачиком i кутаючись у свою потрiпану ряднину. – Так таки й не ночуеш! – засмiявся Микита. – Нi, твоi паничi не чорти… Вони просто пихатi iндики. Пограються з тобою й викинуть, мов ляльку! – Та не каркай ти… – цикнула на юнака Оленка. – Ой, що вже каркати, як так i е! Бачиш, бiльше вона з нами гуляти не ходить. Цураеться нас, простих смертних, либонь? Одно – панських вилупкiв подавай! Євка ледь стрималася, щоб не розвернутися й не вперiщити ляпаса. Натомiсть лиш зцiпила зуби. Нехай би ображали ii – було би легше стерпiти. Але цього разу кривдили паничiв, i… Євка сама собi здивувалася – вона готова була лiзти в бiйку за таку дрiбничку… «Теж менi! Велика рiч! Було б за чию честь перейматися…» – подумала дiвчина, але вiдчула, що збрехала сама собi. Учитель У садку на галявинi тепер височiла стрiлка сонячного годинника. Цiлий тиждень дiти пiд наглядом учителя вимiрювали та креслили, доки не створили його вiдносно точну модель. І тепер, готуючись до наступного уроку, пан Орест Годованець обходив навкруги нового творiння й напружено думав. Вiн думав про Євку. На заняттях вона завжди трималася осторонь, мовчала. Та коли ii спитати прямо, дiвчина завжди вiдповiдала правильно, принаймнi коли це стосувалося натурфiлософii та точних наук. Орест не мiг помилятися, просто цього всього навчання було недостатньо. Потрiбно було поспiшати, лишалося обмаль часу. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=54931843&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Посполитий – належний до верстви селян або мiщан. (Тут i далi прим. авт.). 2 Повiтка – пiдсобне примiщення. 3 Пахолок – наймит. 4 Братова – дружина брата. 5 Саж – загiн для свиней. 6 Канчук – нагайка, батiг. 7 Бiлоголова – замiжня жiнка. 8 Людина людинi вовк (лат.).