Серце не обдуриш
Зоряна Лешко


Усе починалось як звичайна забавка. Леся розмiстила на сайтi знайомств свою анкету, щоб допомогти подрузi заманити багатого кавалера. Саме в той час айтiшник Руслан перебував по той бiк екрана, тестуючи сайт, який сам же створив. Один клiк на Лесину анкету, кiлька повiдомлень – i iх захопили не знанi досi почуття. Перша зустрiч минула романтично й незабутньо. Але казка скiнчилася, коли Руслан раптово зник, залишивши Лесю з вiдчуттям, нiби нею скористалися. Бiль вiд зради дiвчина вирiшуе притлумити помстою. Яким же буде Лесин вiдчай, коли дiзнаеться, що Руслан загинув, а вона носить пiд серцем його дитину!..





Зоряна Лешко

Серце не обдуриш



Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля»








© Лешко З. П., 2020

© Depositphotos.com / belchonock, eevl, Sonyachny, saharrr, обкладинка, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020




Роздiл 1


Грудень, 2007


Леся

У кiмнатi майже не було меблiв, лише стара шафа й навмисно перенесений круглий стiл, завдяки чому вона здавалася надмiрно холодною. Квартира наче опиралася новим мешканцям, не бажаючи бути затишною i теплою. Батарея пiд вiкном вiдчутно нагрiлась, але тепло зникало десь посерединi кiмнати, не встигаючи ii нагрiти. Вiдсутнiсть фiранок на вiкнах лише пiдсилювала вiдчуття холоду та неприязнi.

Лесi не подобався новий дiм подруги: голi стiни, напiвпорожнi кiмнати з поскладаними в кутках коробками та запах необжитого примiщення. Усе це породжувало моторошнi вiдчуття. Вона постiйно оберталась до вiкна, наче хтось мiг пiдглядати за ними на третьому поверсi.

Леся переконувала себе, що саме через холод у неi затерпли пальцi, а вся вона тремтить, проте всерединi наростав протест проти самообману та примусу. Дiвчата тим часом потирали руки, видихаючи хмаринки пари й нетерпляче дивились на Лесю. Нарештi вона не витримала:

– Я не впевнена, що хочу спробувати.

– Припини, Лесю, нiчого з тобою не станеться. Дзеркало не кусаеться.

– Дiвчатонька, менi реально страшно. З таким не можна бавитись.

– Не думали, що ти настiльки затуркана.

Ярина вкотре глузувала з неi, а дiвчата дружно все це пiдтримували смiхом.

– Ха-ха-ха, дуже смiшно. Я не хочу – i крапка.

– Лесю, ну ти чого? Сама ж почала. У нас не вийшло, то, може, в тебе вийде. Розкажеш потiм. Ну, невже тобi не цiкаво?

Леся вiдступила на крок i схрестила руки на грудях. Вона вже не рада була, що розповiла подругам про ворожiння на дзеркалах. Думала – пожартують, посмiються й забудуть, а вийшло навпаки – вони разом вирiшили все перевiрити.

Стiл готовий: бiла скатертина, свiчка, два овальнi дзеркала, а двi блондинки та брюнетка благально дивляться на рудоволосу подругу. Вона ж з усiх сил намагаеться приховати свiй страх i тривогу.

Леся невтомно переконувала подруг i себе, що не вiрить у всi цi мiстичнi дурницi, але зараз, стоячи перед приготованим столом, вона ладна була втекти пiд будь-яким приводом, лиш би не бути тут.

– Я нiчого не починала й не збиралась. Це вас перемкнуло. А менi зовсiм не цiкаво, може, я взагалi замiж не збираюсь! До того ж яка вам рiзниця, спробую я чи нi?

Ярина раптом змiнила тактику, пiдiйшла, взяла ii за руки й благально зазирнула в очi.

– Ну, Лесю, ти ж сама казала, що ми подруги й повиннi все робити разом. А ми вже зробили. Ну давай! Недарма ж кажуть, що всi рижi – вiдьми. У тебе точно вийде.

Раптом Леся зрозумiла, що не встоiть, бо за кiлька хвилин Ярина почне тиснути на все, що зможе, i зрештою зi сльозами звинуватить ii в тому, що вона несправжня подруга. Основний аргумент, який завжди чомусь дiе безвiдмовно.

– Я навiть не впевнена, що ми все правильно робимо. Бабця менi колись про це розповiдала, але застерегла, що це небезпечно. Якщо випустити з дзеркала дух, то вiн буде все життя лякати й переслiдувати. От i у вас нiчого не вийшло.

– Бачиш, нiчого з нами не сталось – i з тобою не станеться. А якщо вдасться, то ти побачиш свого судженого. Ну!

– Але, дiвчата, якщо у вас нiчого не вийшло, то це значить, що ми щось робимо неправильно. Я, напевне, усе наплутала, тому в мене також нiчого не вийде.

– Тим паче нема чого боятися. Ну, Лесюнько, спробуй. Якщо i в тебе не вийде, то вже тодi точно переконаемось.

Леся видихнула, надуваючи щоки. Такого напору вона аж нiяк не сподiвалась.

– Гаразд. Виходьте звiдси.

Дiвчата вийшли з кiмнати, показово зачинивши дверi. Леся тяжко зiтхнула й ще раз глянула, переконуючись, що вони зачиненi. Може, тихо пересидiти, а дiвчатам сказати, що нiчого не вийшло? Усе одно ж нiколи не дiзнаються, що вона навiть не спробувала.

Пiжамна вечiрка в честь новосiлля Ярини перетворилась у вечiр викликання духiв. І хто ii тягнув за язик? Нащо було розповiдати? Подруги сприйняли все як чергову розвагу, може, тому вони нiчого й не побачили. А Леся справдi боялась. У дитинствi вона наслухалась бабусиних iсторiй про домовикiв, вiдьом, духiв i про те, якi наслiдки може мати необережне поводження з ними. Вона виросла й була певна, що всi цi страхи залишились у дитинствi – а виявилось, що нi.

І от тепер вiд однiеi тiльки думки, що доведеться дивитись у безкiнечний темний коридор iз дзеркал крiзь свiчки, до того ж у темнiй чужiй кiмнатi, пiтнiли долонi й тремтiло пiд колiнами. Не давала спокою й думка, що навiть боягузка Ксюха спробувала.

– Будь, що буде. А раптом вдасться? – промовила вона.

Леся зiбрала своi рудi кучерi на потилицi, скрутила й заховала пiд комiр. Навмисно тягнучи по пiдлозi, пiдсунула крiсло й присiла бiля столу. Пальцi тремтiли, коли запалювала свiчку та, вимкнувши настiльну лампу, ставила ii мiж дзеркалами.

– Суджений, ряджений, прийди до мене…

Вогник свiчки хитнувся, немов вiд протягу, i Лесi здалось, що вона чуе смiх: глибокий, гучний, iз дзвiночками… смiх чоловiка… з дзеркала вiйнуло лiсовим повiтрям, i до ii щоки торкнувся легкий поцiлунок.

Леся з диким вереском вiдскочила вiд столу, перекинувши крiсло, дзеркала та свiчку. У кiмнатi стало зовсiм темно, i вона, боячись ступити крок, щоб не порiзати нiг осколками, заверещала з новою силою.

Опам’яталась вiд того, що ii трусить так, аж зводить шию. У кiмнатi свiтилось, Ксюха плакала, а Ярина вже замахнула руку, щоб дати Лесi добрячого ляпаса. Таня стояла збоку й насуплено спостерiгала за всiма.

– Лесько, Лесько, що сталось? Ти хочеш, щоб сусiди мiлiцiю викликали? Перестань верещати, у Ксюхи через тебе iстерика почалась. О, йолки-палки! Ти розбила мамине улюблене дзеркало! Блiн, менi тепер через тебе влетить.

Леся дивилась на дiвчат так, нiби вперше iх бачила. Вони обманули ii чи приховують побачене навiть одна вiд одноi? Не може бути, щоб у них нiчого не вийшло, вона ж не встигла навiть замовляння договорити!

– Вибач, я ненавмисне.

– Ага, ненавмисне. Ти що – привида побачила?

– Я йду додому.

Леся зблiдла, але вiдповiла несподiвано тихо й спокiйно, так що навiть Ксюха перестала плакати. Тодi, обминаючи подруг i дивлячись пiд ноги, повiльно перетнула кiмнату й рушила до вiшака. Дiвчата гуртом побiгли за нею.

– Лесю, ти чого так кричала?

– Просто… глюк-ефем. Я йду додому.

– Але…

– Па, дiвчата.

Леся швидко взула чобiтки, замотала голову й шию широким шарфом i, не застiбаючи плаща, вибiгла з квартири.



…У лiсi було добре, спокiйно, ясно та свiжо. Вона сидiла посеред галявини на м’якому товстому пледi з келихом шампанського й мружилась вiд сонячних променiв, якi крiзь сосновi гiлки падали на обличчя. Вона почувалась дивно: легке збудження та хвилювання, сповненi нетерпiнням. Вона чогось чи когось чекала й уже починала нервувати…

Їi щоки торкнувся легкий поцiлунок, з несподiванки вона пролила вино й насупилась.

– Дивись, що я тобi принiс.

На плед перед нею посипались великi чорнi ягоди ожини. Вона пiдвела погляд i вперше подивилась на того, кого чекала з таким нетерпiнням: щаслива усмiшка, неймовiрно синi очi та свiтле хвилясте волосся. Високий, пiдтягнутий, енергiйний – вiн не здавався iй надзвичайним чи дуже вродливим, але серце чомусь забилось сильнiше, i вона мимоволi вiдповiла йому радiсною усмiшкою.

– Скуштуй.

Вiн присiв поруч, торкнувся ягiдкою ii вуст, а потiм нахилився й поцiлував. Тiлом прокотився жар, вона дозволила покласти себе на плед, торкатись волосся, талii, стегон…

Десь далеко, врiзаючись у звуки лiсу, загальмував автомобiль, почувся удар. Вона вiдчула, що чоловiк вiдпустив ii, i розплющила очi. Вiн нависав над нею на витягнутих руках i дивився з таким болем, що iй захотiлось мiцно обiйняти його та заспокоiти. Вона простягнула до нього руку й побачила, як змiнюеться його обличчя: нiс i лiва половина перетворились у криваве мiсиво. Крапля кровi, повiльно набухнувши, впала iй на щоку. Вона закричала…



Леся сидiла на лiжку, обiймаючи колiна, i вся тремтiла. З розчиненоi кватирки вiяло холодом, але вона знала, що трусить ii не вiд того. Серце калатало, волосся вологими пасмами падало на обличчя, сорочка прилипла до спини.

Леся тремтячими пальцями торкнулася щоки й ледь не скрикнула, згадавши краплю кровi зi сну – обличчя було мокрим. З горла вирвались глухi схлипи, i лише тепер вона зрозумiла, що плаче. Дiвчина вхопила подушку та розридалась ще дужче, притискаючи ii до обличчя.

Нащо я це зробила? Бабуся ж попереджала про наслiдки. Що ж буде далi? А якщо вiн буде приходити щоночi? Я збожеволiю. Як холодно…

Леся зiрвалася з лiжка й пiдiйшла до вiкна. Вставши на кiнчики пальцiв, вона дотягнулась до кватирки, зачинила ii та завмерла, дивлячись надвiр. Уздовж вулицi свiтили лiхтарi, падав густий снiг, тож не вiрилось, що надворi нiч. Поволi вона заспокоiлась, i iй навiть стало смiшно зi своiх страхiв. Насправдi все просто: у кiмнатi було дуже темно, вона перенервувала пiд час ворожiння, i все те iй лише примарилось. А подруги! Замiсть того щоб заспокоiти, самi закотили iстерику, налякали ii ще дужче – i ось, як наслiдок, страшний сон.

Леся на мить заплющила очi та знову побачила перед собою криваве спотворене обличчя. Вулицею промчав автомобiль, буксуючи в глибоких снiгових заметах, i Леся хутко стрибнула в лiжко. Їй знову було страшно та холодно. Вона посидiла кiлька хвилин, заспокоюючи дихання, а тодi лягла, скрутилась калачиком i з головою накрилась ковдрою.




Роздiл 2


Серпень, 2012


Леся

Леся стояла бiля вiкна зi схрещеними на грудях руками й, насупивши брови, дивилась на подругу. Вона досi не вiрила, що Ярина не жартуе.

– Навiть не думай! Славiк мене приб’е, якщо дiзнаеться. Нi, ще гiрше – вiн мене морально доколупае.

– Та звiдки вiн дiзнаеться? Вiн такий зайнятий роботою, що на тебе часу майже не мае, а лазити по сайтах знайомств – поготiв.

Леся згадала про каву, яку залишила на кухнi настоюватись, i вирiшила, що це привiд втекти вiд розмови. Може, Ярина правильно все зрозумiе й нарештi вiдчепиться.

– Зараз прийду.

На кухнi вона повiльно розмiшала ложечку цукру в горнятку, вдихнула аромат улюбленого напою i повернулась у кiмнату. Ярина сидiла на диванi, закинувши ногу на ногу, й очiкувально дивилась на неi. Леся, зiтхнувши, вирiшила змiнити тактику:

– Яро, ти завжди штовхаеш мене на безумнi вчинки, а розгрiбаю потiм я сама. І взагалi, нащо воно менi треба?

– Ой, та перестань! Ти ще замiж не вийшла, а вже робишся квочкою. Тобi двадцять два, а без дозволу нареченого i пчихнути не можеш.

– Те, що Ярослав тобi не подобаеться, не означае, що я маю поводитись, як нiмфоманка.

– Ти себе хоч чуеш?! Я ж не кажу тобi зраджувати його з першим-лiпшим. Зарееструешся на сайтi пiд псевдонiмом, поспiлкуешся трохи, не виходячи з дому, розвiешся, а коли повернеться з вiдрядження твiй ненаглядний, то просто видалиш анкету.

Леся примружила очi. Пропозицiя й справдi звучала заманливо, але щось муляло iй серце. Почуття до Ярослава не б’ють фонтаном, i в такiй розвазi вона не бачила майже нiчого поганого. Через те, що нiкуди не ходила пiсля роботи, Леся все частiше почувалася вiдiрваною вiд життя. Тим паче поки що вона Славiку не дружина й iнколи навiть почуваеться поруч iз ним на пташиних правах. Трохи розвiятись, набратися впевненостi, пiдняти самооцiнку, ще й не виходячи з дому – можна спробувати.

Але ii лякало iнше: Ярина нiколи нiчого не робить просто так, ба навiть бiльше – не просить.

– Я ж бачу, що ти хочеш. Лесю, ну чесне слово! Ти сидиш вдома, як монахиня. Зранку на роботу, ввечерi звiт по скайпу, книжка, iнтернет, телевiзор, спати. Та ж тебе навiть на вихiдних у кафе годi витягти, я вже мовчу про дискотеку. Я ще розумiю, якби ти любила його до нестями.

– Я i люблю.

Леся одразу ж вдала ображену. Чого-чого, а проникливостi Яринi не бракуе.

– Ага, розказуй! Вiн задурив тобi голову обiцянками про гарне життя й перспективну кар’еру, яка на дев’яносто вiдсоткiв лише в його уявi. Вiн взагалi сприймае тебе як… як найдорожчий елемент декору.

– ЩО – О!?

Леся гримнула горнятком об стiл, розхлюпуючи каву.

– Вибач. Зiзнаюся, я просто заздрю. Ну не ображайся, Лесюню. Просто пiдтримай мене. Ксюха такого мужика знайшла через сайт, то, може, i менi пощастить, а ти ще кiлька контактiв пiдкинеш… Ну будь лааааааааааасочка. Я вже зарееструвалась.

– Вiдколи це тобi кавалерiв бракуе?

– Власне, кавалерiв не бракуе, але я хочу чогось серйозного.

– На сайтi знайомств?!

Ярина подивилась на неi так, наче Леся розумово вiдстала й не усвiдомлюе елементарних речей.

– Ну, так. Знаеш, зараз е мода серед забезпечених чоловiкiв шукати наречених через iнтернет. Вони хочуть так переконатись, що дiвчатам потрiбнi не iхнi грошi, а вони самi. Якось так.

Леся примружилась i дуже мило запитала:

– І як ти збираешся вирахувати, хто е хто?

– Знаю кiлька способiв… Ну то як?

Невже вона це серйозно? І вся ця катавасiя для того, щоб знайти мужика в нетi, тодi як вони юрбами по мiсту ходять? І багато з них досить не бiднi. До того ж не з одним Ярина знайома особисто, i вони не проти закрутити з нею роман. Дивно все це якось.

– Ти ж все одно не вiдчепишся…

Ярина пiдсунула ноутбук iз вiдкритою анкетою, i Леся, навмисно голосно зiтхнувши, втупилась у монiтор. Це ж треба стiльки всього заповнити, а ще псевдонiм вигадати й найголовнiше – знайти цiкавi екземпляри для подруги. І все це за умови, що вдасться якось розгадати, хто ж iз них замаскований олiгарх.

– А може, ти полегшиш менi справу й вiдкриеш секрети олiгархiв? Ну, щоб я зразу вiдсiювала лiвих.

– Лесько, ну ти ж розумна. Сама побачиш, хто зовсiм не пiдходить, а з рештою розберемось.

Леся дуже сумнiвалася, що подруга вмовляе ii лише заради цього. Ярининi пояснення аж надто наiвнi, зважаючи на ii практичну та розсудливу вдачу. Ще й маленький надокучливий хробачок у Лесинiй головi не давав спокою. Вона погодилась, лиш би Ярина перестала «виносити» iй мозок. Вона й без цього добряче полоскотала iй нерви натяками на несерйознiсть стосункiв зi Славком. Тому легше було погодитись на цю дурну затiю i тихенько забути про анкету. Хай повисить кiлька днiв, а тодi можна видалити.

– Добре, тiльки каву доп’ю.



Фокса, 22 роки, неодружена, люблю блюз, шоколадне морозиво i latte. Шукаю цiкавого спiврозмовника та зустрiчi. Інтим не пропонувати.



– Так може бути?

– Супер. Зразу видно – писала скромниця. Фото додай.

– Навiщо? Ми так не домовлялись.

– Ти думаеш, без фотки хтось напише? Лесю, у тебе ж е така маленька, гарненька, там де ми в лiсi, пам’ятаеш? Ти з деревом обiймаешся. Саме те, що треба.

– Яро, а ти впевнена, що це менi боком не вилiзе?

– Та чого ти так хвилюешся? Крiм нас, нiхто й не дiзнаеться.

Лесю раптом осяяло:

– Слухай, а чого б твое фото не поставити, якщо для тебе шукаемо?

– А якщо тобi хтось сподобаеться, як ти йому потiм це поясниш?

– Нiяк, бо я не збираюся нi з ким зустрiчатись.

– А раптом?

– Яро, ми так не домовлялись…

Ярина демонстративно закотила очi й зiтхнула.

– Лесю, чесне слово, ти як маленька. Просто визнай, що боiшся, i закриемо тему.

– Ага, з тобою закриеш.



Леся читала Емiля Золя «Дамське щастя». Перечитувала втрете. І кожного разу намагалась зрозумiти, що ii так вабить у цьому творi й чому щоразу здаеться, наче вона щось пропустила. От тiльки сьогоднi читання не йшло, i вона по черзi злилась то на подругу, то на себе.

Коли Ярина починала скиглити, легше було погодитись одразу, бо все одно не вiдчепиться. Подруга дотримувалась едино правильноi iстини: «наглiсть – друге щастя» i байдуже, чи хтось хоче бути ощасливленим. У такому ставленнi до життя Леся iй навiть трохи заздрила, але терпiти не могла, коли Ярина свое кредо поширювала й на неi.

З iншого боку, категорично вiдмовитися вдавалось дуже рiдко. Ярина смертельно ображалась i довго не хотiла миритися з вiдмовою. Вона була единою близькою подругою Лесi й безсовiсно цим манiпулювала.

Леся чемно заповнила всi пункти анкети, але як тiльки подруга пiшла, вимкнула ноутбук i зайнялась своiми звичними справами. Роботи завжди багато, якщо ii навмисне пошукати: витерла пил на поличках i книжках, перебрала одяг, пiдготувала зошити й пiдручники, щоб в останнiй день не морочити собi голови, i наостанок помила вiкна. Кава, обiд, покупки, безлiч iнших дрiбних справ – i до вечора вона почувалась такою втомленою, що мрiяла лише про гарячу ванну з м’ятною олiею та книжку.

Леся, занурившись в ароматну воду, саме розгорнула книжку, як раптом вiдчула роздратування. Дiвчина зрозумiла, що iй неймовiрно цiкаво, чи хтось написав, що написав i скiльки потенцiйних кавалерiв переглянуло ii анкету. Вона злилась на себе за цю цiкавiсть, проте не могла зупинитись.

Наче караючи себе, Леся прочитала ще двi сторiнки, повiльно встала з ванни, так само повiльно витерлась i нанесла на тiло бальзам. На кухнi зробила велике горнятко чаю й повiльно попрямувала до кiмнати. Натомiсть усерединi неi дико верещало й уже десять разiв добiгло до ноутбука i назад вмираюче з цiкавостi ii друге я.

Екран привiтав Лесю заставкою з пiдтягнутою фiтнес-дiвою та написом: «Працюй над собою. Нiхто з першого погляду не закохаеться у твiй багатий внутрiшнiй свiт».

– От саме випала нагода спочатку внутрiшнiй свiт i представити. Так! Якщо нiхто не написав, одразу видалю анкету й пошлю Ярину лiсом.

Сто тридцять чотири повiдомлення.

Леся оторопiло дивилась на екран i радiла. Ще й доби не минуло, а лiчильник повiдомлень уже зашкалюе. Але як тiльки почала переглядати, радiсть змiнилася злiстю й роздратуванням. Із першоi пiвсотнi залишила лише чотирьох, решта пiшли в чорний список. Інтим пропонували – i просто так, i за грошi, причому i iй, i з неi.

– Бувають же такi придурки… І на цьому сайтi Оксана знайшла нормального мужика? А Ярина шукае законспiрованого принца? Жах! І як я погодилась на цю нiсенiтницю? Та тут навiть просто поспiлкуватись нема з ким!

Однак, тамуючи злiсть, вона продовжувала переглядати повiдомлення. Якщо вже й видаляти анкету, то потрiбно набратись отрути й грунтовно пояснити Яринi, чому вона не братиме в цьому участi.

А тобi пасуе нiк.

Леся спiткнулась об речення. Як не дивно, але вiн единий, хто помiтив зв’язок мiж нiком i ii рудим волоссям.

Дякую.

Вiдповiдi не було, значок «онлайн» не блимае, отже, вiн не на сайтi й можна швиденько переглянути його профiль, суто з цiкавостi – а раптом це екземпляр для Ярини?

Мрiйник, 25 рокiв, неодружений, люблю мiцну каву, чорний шоколад, осiннiй лiс, шукаю спорiднену душу з родзинкою i перцем.

Леся усмiхнулась. Цiкаво, з гумором i трiшки нахабно. Вона просто не змогла втриматись:

Цiкавий суповий набiр)))

Майже миттево iй стало не по собi. Це ж вона флiртуе з ним, даючи привiд знову написати. Хоча все так i було задумано, але Леся почувалась так, нiби чинила щось погане. А ще вдень переконувала себе, що все нормально й це просто розвага, про яку нiхто не дiзнаеться.

Раптом вона побачила фото й завмерла, вдивляючись. Щось невловимо знайоме було в цiй усмiшцi, нiби вона вже бачила ii ранiше… І погляд ледь примружених проти сонця очей, i дерева за його спиною…

Я вiрю, що iснуе iдеальна жiнка, призначена саме менi.

Пролунав сигнал повiдомлення, i Леся мало не пiдстрибнула з несподiванки. У першу секунду iй захотiлось закрити ноут i чкурнути вiд нього геть, але в останню мить втрималась. Нехай вона не помiтила, як вiн зайшов на сайт, але почуватись, як застукана за пiдгляданням школярка, просто смiшно. Вiн не знае ii, вона не знае його, веб-камери не ввiмкнено. Крiм цього, Лесю чомусь зачiпало те, що вiн писав.



А якщо призначена саме тобi жiнка виявиться неiдеальною?



Виключено.



Звiдки така впевненiсть?



Бо я буду бачити ii такою.


Леся розiзлилась, але не могла зрозумiти причини. Проста фраза викликала в нiй бурю емоцiй – вiд бажання розплакатись до майже вiдчутноi ненавистi. Неправильно писати таке серед вульгарностi та розпусти.

І ти шукаеш ii саме тут, на сайтi, який бiльшiсть чоловiкiв сприймае як вiртуальний каталог борделю?

Вiн мовчав кiлька хвилин. Леся вже навiть подумала, що образила його й не дочекаеться вiдповiдi. Або що вiн напише едино логiчне: «А що ти тут робиш?» Вона б i сама так написала. Ну i нехай. Може, це тiльки вона так думае, що образила, а насправдi влучила в цiль?

У тебе щось сталось??

Якби вiн написав «у тебе проблеми?», то Леся сприйняла б це як вияв образи, бо вважала цей вислiв стандартною фразою агресii у вiдповiдь на незручне питання. Але вiн написав так, наче зрозумiв щось таке, чого вона сама в собi не розумiла. І це зачепило ii настiльки, що дiвчина гримнула кришкою ноута.

– У мене нiчого не сталось, у мене все прекрасно… психолог довбаний…




Роздiл 3



Руслан

– Ох ти ж, яка злюка!

Руслан вдивлявся в усмiхненi зеленi очi й намагався зрозумiти, що вона сама тут робить. «Тiльки спiлкування» на сайтi, який «бiльшiсть чоловiкiв сприймае як вiртуальний каталог борделю»?

Попри образу за свое дiтище, Руслан мимоволi реготнув на весь голос. Оце справдi дiвчина з перцем i добре пiдвiшеним язиком. Тепер ще залишилося дiзнатись, яка в неi родзинка – i взагалi буде iдеально.

Руслан знову поглянув на фото. Дiвчина виглядала з-за дерева, обiймаючи стовбур. Їi губи, очi, обличчя випромiнювали смiх, а хмарка кучерiв переливалась усiма вiдтiнками рудого.

– Ти чого?

Артем нахабно розвернув до себе Русланiв ноут.

– Але ж гарненька!

– І злюка при тому.

– Люблю злих…

– Вона моя.

– Серйозно? Ти ж сайт тестуеш, а не шукаеш собi дiвчину.

– Одне другому не заважае.

– Ага, якби я так зробив, то менi б добряче перепало вiд тебе.

– Ой, не треба робити з мене монстра. Якщо комусь i перепаде вiд мене, то Івану. Де його чорти носять?

Руслан розвернув до себе ноут. Дiвчина вийшла з сайту, вогник не блимав, i настрiй у нього рiзко зiпсувався. Чому вона так розiзлилась? Нiби й не образив ii, нiчого не пропонував, хоч такiй i грiх не запропонувати.

Мимоволi Руслан знов усмiхнувся й отримав стусана у плече.

– За що?

– Бачу-бачу твоi збоченi думки. І вже навiть уявляю ситуацiю: ви спiлкуетесь, усе гуд, вона дае тобi свою адресу й просить купити дорогою вино i горiлку. Ти стоiш, дзвониш у дверi, i вона вiдповiдае тоненьким голосочком: «Вiдчинено». Ти впевнено заходиш, свiтло мерехтить, пахне «Шанель номер п’ять», i знову тоненький голосочок: «Я в ду?шi, випий горiлочки, а менi налий вина». Ти метушишся, келихи, полуничка, квiтка, сто грам на душу для хоробростi. Сiдаеш на лiжко, i тут гасне свiтло, а в дверях стоiть вона – напiвоголена пенсiонерка…

– Придурок!

– А чому це одразу придурок? Ти тут втикаеш на фото, але ж це тiльки фото, i не факт, що воно реальне. Сам подумай: навiщо такiй дiвчинi сайт знайомств?

– От i запитаю в неi, чи реальне.

– Ну-ну, вперед. Тiльки не кажи потiм, що я тебе не попереджав.

Вони часто жартували один з одного, але цього разу Артемовi слова зачепили Руслана за живе. Дiвчина йому справдi сподобалась, тому вiн уважнiше глянув на фото: якiсне, видно, що зроблено цифровиком, а тому нiяк не може належати особi пенсiйного вiку, хоча нiхто ж не завадить людинi завантажити чуже фото з нету й поставити собi на аватарку.

Руслан ввiв фото в пошук i побачив одне-едине посилання на той самий сайт знайомств. Отже, фото оригiнальне, тож е шанс, що воно належить тiй-таки «Фоксi». Аби тiльки дiвчина анкету не видалила до того, як вдасться вмовити ii на зустрiч.

Руслан вдивлявся в зеленi, ледь примруженi проти сонця очi, витонченi риси обличчя, i його не полишало дивне вiдчуття, що вiн ii звiдкись знае. Нiби спогад, що миготить десь на краю свiдомостi й не дае себе впiймати.

Робочий день добiгав кiнця, i Руслан втомлено потер очi. Пiд повiками пекло, мало не сльозило, проте вiн нарештi завершив роботу над новою програмою. Ще одна цеглинка у фундаментi грандiозного задуму.

Руслан обiперся на спинку крiсла, задоволено потягуючи спину, що нила, та й вже починало пекти у попереку. Протяжно видихнув, мiцно заплющив очi й потягнувся руками вгору, аж хруснуло – мить чистоi ейфорii, коли розумiеш, що тiло втомилось, але роботу зроблено, i все iдеально.

Хлопцю здавалось, що вiн вiдчувае на собi погляд Артема i його беззвучний смiх. Сам мимоволi всмiхнувся, оглядаючись на друга.

– Пора закруглятись. По пивку?

– Навiть не знаю. Голова гуде, як баняк. Менi б помитись i в люлю.

– От вип’емо пива, i голова перестане болiти.

– Ууууу…

– Руля, не вимахуйся. Я ж бачу, який ти задоволений. Закiнчив?

– Єсс!

– Треба це обмити. Личило б й Івана кликнути. А його так i не було весь день.

– Ну, вiн же в нас грошима крутить i таки добре нас розкрутив.

– Ага, какашку вiн би розкрутив без твоiх мiзкiв. Просто хоче своi кровнi якнайшвидше вiдбити.

– Тьом, ти несправедливий. Без нього в нас тiльки i було б, що мiзки, а стартовий капiтал на дорозi не валяеться.

– А ти не прибiдняйся, тебе з твоiми напрацюваннями в будь-яку круту айтiшну компанiю вiзьмуть. Ну гаразд, ми почали нормально заробляти. Давай викупимо його долю.

– Ти ж знаеш, що вiн не продасть. А навiть якщо i погодиться, то загне такий еквiвалент, що ми замучимось збирати грошi.

– Тут ти маеш рацiю. Іван своеi вигоди нiкому не подаруе.

– Добре, Тьом. Давай по пивку й спати. Я реально втомився.



Було вже далеко за пiвнiч, а сон все не йшов. Руслан увiмкнув настiльну лампу й потягнувся за цигаркою. Злився на себе за цю шкiдливу звичку, але в такi безсоннi ночi тiльки палiння й заспокоювало.

Руслан палив i згадував закiнчення дня. «По пивку» не вийшло, бо Артем «згадав, що забув про маминi iменини», тож iм термiново потрiбно iхати, адже всi чекають, i мама образиться.

Як тiльки вони прикрили за собою хвiртку, з вiкна будинку виглянула сестра Артема, i почувся ii радiсний крик:

– Маааа, хлопцi прийшли!

Хлопцi перезирнулись i дружно зайшли всередину. Руслану подобалось почувати себе частиною цiеi родини, подобалось, що мама Артема не робила рiзницi мiж ним i сином, нiби вони були братами. Вони навiть були схожi мiж собою зовнi: одного зросту, статури, синьоокi блондини, мали спiльнi захоплення, але кардинально рiзнi характери.

Артем вирiс у невеликому затишному будинку в передмiстi Львова, у колi дружньоi люблячоi сiм’i. Вiн був добрим програмiстом, впевненим у собi чоловiком i спокiйно дивився в майбутне. Артем знав, що у будь-якiй ситуацii матиме опору та пiдтримку, а ще мiсце, де його завжди чекають i люблять.

Руслан погасив цигарку та взяв ще одну. Вiн щиро заздрив Артему, бо такого дому не мав i пiсля гостювання в друга особливо гостро вiдчував самотнiсть.

Про свое дитинство та юнiсть Руслан згадувати не любив. Єдине добре, що в нього там було, це мама. Вона любила його завжди: коли до семи рокiв гаркавив i нiяк не мiг вимовити «р», «ш» та «ж»; коли приходив iз розбитою губою, бо не вмiв дати здачi; коли вирiшив вчитись на програмiста; коли радiв, плакав, перемагав i зазнавав невдач.

При згадцi про маму находила така тяжка туга, що було важко навiть дихати. Вона терпляче берегла шлюб заради сина, щоб той мав батька й чоловiче виховання. Це було единим, чим Руслан мiг iй дорiкнути.

Батька Руслан ненавидiв, напевно, рокiв iз десяти, хоча до того любив його, у якiйсь мiрi навiть обожнював. Тато-далекобiйник рiдко бував удома, i Руслан чекав його приiзду з чистою дитячою щирiстю та тугою. Вiн уявляв, як розповiдатиме йому чого навчився, що зробив, як попросить допомоги в чомусь або поради, як пожалiеться, i тато покарае кривдникiв.

Дитяча уява малювала яскравi картини, i чим ближче було до приiзду батька, тим бiльше Руслан у них вiрив. Однак реальнiсть розбивала тi мрii на друзки. Вiдпочивши, тато вислуховував його й починав нещадно критикувати. А якщо Руслан плакав вiд образи, то отримував ще й насмiшку.

Дитяча пам’ять мае здатнiсть ховати неприемне та вибачати, юнацька ж усе пам’ятае i накопичуе.

Усе частiше Руслан почувався неповноцiнним, поганим, дурним. Вiн рiс iз думкою, що все робить неправильно, i в тi днi, коли в батька були перерви мiж рейсами, намагався бувати вдома дуже рiдко.

Іван Мiрошниченко вважав, що перевiзник – це добра робота за добрi грошi, i хотiв, щоб син теж обрав справжню чоловiчу професiю, iз хорошою платнею.

Батько нiколи не питав Руслана, ким вiн хоче бути, лише пропонував варiанти на вибiр: моряк, iнженер-будiвельник, далекобiйник. Заперечення не приймались, а якщо Руслан наполягав, що це йому не подобаеться чи вiн цього не хоче, то дiставалось мамi:

– Марто, ти дурепа! Як сина виховуеш? Батька не поважае. Слабаком росте. Нi мудре сказати, нi здачi дати.

Руслан ображався не так за себе, як за маму. Якось навiть сказав батьковi, щоб не кричав на неi, за що отримав такого запотиличника, що аж в очах потемнiло.

Мама скрикнула, пiдбiгла до нього. Руслан почув глухий удар. Мама впала на пiдлогу, тримаючись за живiт i судомно хапаючи повiтря.

У ту мить ненависть остаточно витiснила синiвську наiвну любов, надii, iлюзii… i якби не страх, що мамi буде ще гiрше, Руслан викричав би в обличчя батьковi все, що про нього думае.

Уночi Руслан довго не мiг заснути. Вiн нiколи ранiше не бачив, щоб батько бив маму, але тепер зрозумiв ii поведiнку: мовчання у вiдповiдь на образи, здригання, коли батько був чимось незадоволений i пiдвищував голос, i те, що вона нiколи не пiдходила до нього сама. Руслан плакав вiд ненавистi й безсилоi лютi.

Чому йому дiстався такий тато? Черствий, жорстокий, завжди всiм незадоволений. Руслан i ранiше бачив, що мама боiться, а тепер уже напевне знав i причину, але лише закiнчивши школу, зрозумiв, чому вона не кинула чоловiка, не подала на розлучення. Вона була домогосподаркою авторитарного й ревнивого чоловiка, який заборонив iй працювати, бо добре заробляе, натомiсть вона повинна була дбати про дiм та сiм’ю. Батько зробив ii повнiстю залежною вiд себе. Їй не було куди пiти, ще й з дитиною.

З часом Руслан навчився прикидатись, грати роль правильного сина, адже бачив, що тодi батько ставав спокiйнiшим i залишав iм бiльше грошей.

Мама померла, коли Руслан закiнчував одинадцятий клас. Тиждень до того зателефонувала якась жiнка, назвалась Настею i попросила дати Івану розлучення.

Руслан був удома i все чув. Юнак бачив, як мама зблiдла й мало не знепритомнiла. Вона не вiрила, сказала, що жiнка помилилась номером. Через чотири днi прийшов лист iз фотографiями. На них Іван Мiрошниченко обiймав молоду жiнку – усмiхнену, доглянуту, красиву. Фотографiй було багато, зроблених протягом року, за рiзноi погоди й обставин.

Маму схопило серце, у лiкарнi стався мiкроiнсульт, через добу ще один, i Марта Мiрошниченко померла, не приходячи до тями.

Руслан не плакав. Весь його бiль перейшов у ненависть. У сiмнадцять рокiв вiн залишився сам, бо батько не змiг приiхати, оскiльки був на кордонi з Нiмеччиною.

Хлопець мусив самотужки збирати довiдки, органiзовувати похорон, пережити все це й не зiйти з розуму вiд ненавистi до цiлого свiту. Допомога сусiдки, з якою спiлкувалась мама, тiльки його озлоблювала – чому чужа людина турбуеться про нього бiльше, анiж рiдний таточко?

Коли батько приiхав i запитав, що сталось, Руслан кинув йому в обличчя фотографii. Вони якийсь час дивились один на одного, а тодi батько вийшов, гримнувши дверима. За два днi вiн поiхав, залишивши на столi грошi.

Руслан ненавидiв тi грошi навiть бiльше, нiж батька. Ненавидiв за те, що мусив iх узяти…




Роздiл 4



Леся

…довгий i неймовiрно нiжний поцiлунок проймав душу, вона вiддалась йому повнiстю, насолоджуючись кожною миттю… вiдчувала теплу долоню на потилицi, пальцi, ледь торкаючись, провели по спинi, вона вигнулась, а поцiлунок перервався…



Леся лежала, втупившись у стелю. За вiкном сiрiло, до дзвiнка будильника ще двi години, але вже зовсiм не хочеться спати. Серце нiяк не заспокоювалось. Вiд згадки про поцiлунок, хай навiть увi снi, тiлом проходила хвиля збудження.

Славко далеко, я сама, от i сниться всяке, i хочеться… а ще духота така, що зi шкiри вилажу…

Але Леся розумiла, що насправдi рiч не в цьому. Славко навiть пiсля довгоi розлуки нiколи не викликав у неi таких емоцiй та бажань, вiн був стриманим у виявленнi почуттiв. Сьогоднi ж вистачило одного погляду з фото, i в неi почалась гормональна революцiя. Це якось зовсiм неправильно – так реагувати на чоловiка, якого не знаеш i навiть не бачила в реальному життi.

«Я буду бачити ii такою».

Слова спливли у свiдомостi, i Леся зрозумiла, що рiч саме в цьому. Що б не казав Ярослав, якi б дорогi подарунки не робив, як би не дивився на неi – вона нiколи не вiдчувала себе особливою для нього в такому сенсi.

Напевно, Ярина все ж таки мае рацiю: зi Славком iй просто зручно, i тому вона заплющуе очi на взаемовигоду iхнiх стосункiв. Леся, безперечно, любить його, але… Чомусь iй здаеться, що мiж любов’ю та коханням величезна рiзниця. Нi, зi Славком iй добре, навiть дуже, але… Ось його нема вже другий тиждень, а вона зовсiм не вмирае вiд туги, вечiрнi розмови з ним по скайпу радше дратують, нiж тiшать, а мало б бути все навпаки. Їй лише двадцять два, вона ще занадто молода, щоб вiдмовлятися вiд тих емоцiй, якi дають справжне кохання й пристрасть. Однак вiдмовляеться, адже в нiй переважае розсудливiсть, i вона досi не зустрiчала чоловiка, який змусив би ii забути про все на свiтi.

І от зараз, коли все вже майже вирiшено, Леся вiдчувае в собi змiни. Незнайомий чоловiк не виходить з думок i переслiдуе навiть увi снi.

– Омана якась… Я люблю Славка, у нас спiльнi плани на майбутне. Треба з цим покiнчити. Я не повинна так реагувати на гарнi фрази незнайомого чоловiка. У нетi всi стають iдеальними, i в цьому легко переконатись. Треба його спровокувати. Вiн десь таки проколеться, а я заспокоюсь… Хоча – чому я? Скину Яринi, i хай розбираеться.

Леся вiдкрила ноут i вiдновила сеанс.

Вибач, не хотiла тебе образити.

Вона почекала кiлька хвилин i вимкнула ноутбук. Не дивно, що Мрiйника не було на сайтi, адже п’ята година ранку, i, мабуть, вiн проiгноруе ii вибачення. Ну й нехай, i без того безлiч справ. За два тижнi почнеться навчання, треба скупити канцелярiю, кiлька обновок, осiннi чобiтки. І вiдпочити, використавши залишки зарплатнi.

Леся всмiхнулась. Попри все, вона пишалася собою, адже трудилася все лiто, жодного разу не попросила допомоги в мами й дратувала Ярину тим, що не завжди могла пiти з нею на гульки.

Ярина – едина з iхньоi шаленоi четвiрки, яка досi залишаеться ii подругою. До того ж найближчою подругою. Часом Леся перетинаеться також з Оксаною, але цi зустрiчi обмежуються холодним вiтанням. Таня поiхала на навчання за кордон, i вони все рiдше розмовляють, навiть по скайпу. Ярина ж залишалася тiею ланкою, яка ще iх пов’язувала, i розповiдала Лесi про останнi подii в життi колишнiх подруг.

Леся спочатку ображалась, не розумiла, чому подруги вiддалились – вони ж дружили з дитинства. Та з часом вона вирiшила для себе, що це нормально, у кожного свое життя та своi проблеми. Не хочуть дружити, то й не треба. Такi вони, значить, подруги.



З Яриною вони випадково зустрiлись у торговому центрi, коли та виходила з примiрочноi кабiнки з кiлькома парами яскравих купальникiв. Леся спочатку хотiла непомiтно втекти, але було пiзно, оскiльки подруга вже встигла ii помiтити.

– О! Ти чого не сказала, що йдеш на закупи?

– Це було спонтанне рiшення.

– Аякже… Це в мене спонтанне рiшення. Їду на тиждень у Шацьк. Ото вибираю, – Ярина потрясла купальниками, – а ти чого тут?

– Ручки, зошити, блокноти.

– Психопатка! Ще море часу, навiщо псувати собi останнi днi волi.

– Менi подобаеться вибирати…

– Я ж кажу – психопатка! Визнай нарештi, що ручки й блокнотики – то твоя манiя. У тебе й без того iх цiла колекцiя, стопочкою i за кольором.

– Ой, не починай! У тебе теж колекцiя купальникiв, а ти от знову цiлу купу навибирала.

– Так я ж ними користуюсь, а ти на своi ручки та блокноти тiльки дивишся.

– Добре, я психопатка, тож закрили тему.

Леся розвернулась, але подруга схопила ii за руку:

– Почекай-почекай! Ти була на сайтi? Що там? Якi новини?

І раптом Лесю накрило, уся злiсть, роздратування й образа вихлюпнулись назовнi в одну мить. Це Ярина винна в тому, що у неi зсув по фазi, а вона радiе, наче все так i задумано.

– Була. І не розумiю, як Оксана могла знайти там нормального чоловiка?! Навiщо ти туди влiзла, ще й мене змусила? Там лише однi збоченцi й придурки! Як тiльки прийду додому, першим дiлом видалю ту анкету.

Ярина на мить примружила очi, i Леся зрозумiла, що попалась.

– Якщо все так погано, то чому ти не видалила ii одразу? Ага, мовчиш! Ще й почервонiла. Напевно, хтось таки е нормальний i цiкавий. Зiзнавайся!

– Ти завжди вмiеш усе перевернути з нiг на голову. Я просто була в шоцi вiд текстiв i непристойних пропозицiй, тому зi злостi захлопнула ноут, надiюсь, що екран не трiснув. Але зараз я вже адекватна та йду додому його чистити. Зiдзвонимось.

Леся злилась. Щось у душi муляло й не давало iй спокою, щось досi невiдоме зароджувалось у нiй, розросталось, не давало дихати, думати, було прагненням, якого вона не могла зрозумiти та прийняти. Це «щось» виривалось назовнi, вимагало дii, змiни, оновлення.

Леся не розумiла, що з нею вiдбуваеться. Їi ритм життя вже цiлком усталений, тривалi стосунки з перспективою на майбутне, план на наступнi три роки. Тодi чому зараз перед очима не Славко, а чужий i незнайомий Мрiйник?



Я не образився. У всiх бувають поганi днi ?



?



Це твое реальне фото?

Чому питаеш?



Менi здаеться, я вже десь тебе бачив



Так, реальне. Можливо, бачив. Ти звiдки?



Львiв. А ти?



Теж



Тодi не дивно… хоча… я б обов’язково познайомився з тобою…



?



Як тебе звати?



Леся



Руслан, дуже приемно.



? А твое фото реальне?



Так. Чому питаеш?



Менi теж здаеться, що я десь тебе бачила.



Може, у снi?



Ти вiриш у сни?



Так. І в мiстику, i в долю…



Вибач, зараз у мене справи, напишу пiзнiше.


Насправдi iй потрiбно було заспокоiтись.

Леся дуже зрадiла, побачивши смайлик у повiдомленнi, i вiдповiла тим самим. Але бiльше не змогла написати нiчого, як iй здалось, серйозного, усi слова наче випарувались. Леся перечитувала переписку й ледь не била себе кулаком по чолi – вiн ще подумае, що спiлкуеться зi школяркою, яка створила дорослу анкету. Пальцi тремтiли, набираючи вiдповiдь, натомiсть подумки вона виправдовувалась: Я тiльки переконаюсь, що в нього прихованi мотиви, i видалюсь. А Ярина нехай сама шукае свiй iдеал.

І раптом – згадка про сон. Далекий, давно забутий. Вiн виринув у пам’ятi, i дiвчину заполонили емоцii: нетерпiння, хвилювання, бажання та страх, так, наче вона пережила все це насправдi. І там був вiн! Саме вiн – Руслан. Тепер Леся була в цьому впевнена. І водночас розумiла, що це зовсiм нереально, неможливо! Це не можна навiть збiгом назвати! То чому ж вона так реагуе?

Дiвчина вкотре переконувала себе в тому, що в неi розгулялась фантазiя, iй зараз самотньо, коханий у вiдрядженнi, з подругою посварилась…

От власне – Ярина i сайт! Подруга ж обов’язково перевiрить, чи Леся видалила анкету. Дiвчину раптом почало тiпати: через Ярину в неi завжди неприемностi, непередбачуванi ситуацii, та й усi, пов’язанi з ними, наслiдки також дiстаються iй. Анкету потрiбно термiново видалити, але… як же Мрiйник-Руслан?

Леся закусила губу. Вона нiяк не могла змусити себе натиснути на видалення. Дiвчина бачила, як блимае значок «онлайн» бiля його фото, i iй зовсiм не хотiлося, щоб вiн подумав, наче вона просто злякалась i втекла. А ще Лесi не хотiлось визнавати, що вона надто всiм цим переймаеться, i це вже було зовсiм по-дурному. Треба розумно написати щось на прощання, i якщо вiн вiдповiсть, то…

Просто попрощатись, нiякого «то» бути не повинно, тим паче що вiн бачить: вона на сайтi й не озиваеться.



Я видаляюсь.



? Чому?



Це було помилкою.



Давай зустрiнемось.


Леся заворожено дивилась на монiтор i тремтiла вiд бажання прийняти Русланове запрошення. Навiть не так: вона назве сто й одну причину, щоб вiдмовитись, але зрештою все одно погодиться.

З нею знову вiдбувалось щось незрозумiле: у горлi стояв клубок, а вiд нетерпiння поколювало кiнчики пальцiв.

Десь у глибинi свiдомостi кричав розум, що так не можна, адже вона не знае, хто там, за фото: манiяк, збоченець чи просто чоловiк, який розважаеться в нетi. Байдуже. Свое бажання Леся виправдала думкою, що раз у життi може дозволити собi божевiлля. Їй просто цiкаво. Вона прагне нових вражень. Леся хоче в майбутньому сказати: «У мене е що згадати»…

Усе це дурнi виправдання. Насправдi iй нестерпно хочеться зустрiтися з ним i дiзнатись, чи вiдчуватиме вона в його присутностi те саме, що вiдчувае зараз. Можливо, у неi всього-на-всього емоцiйний i чуттевий голод, i зустрiвшись, вона не вiдчуе нiчого, крiм незручностi. Тодi мило всмiхнеться, перепросить i пiде додому чекати Славка.



Добре.



Бiля «Панськоi чарки». За годину.


Вiн не спитав, як ii впiзнае, не сказав, як упiзнати його, отже, його фото таки справжне, i вiн впевнений, що ii теж. Леся насупилась, розмiрковуючи, добре це чи погано. Вiн хоче викликати в неi довiру, але, з iншого боку, i сам iй довiряе.



Леся стояла перед дзеркалом i чи не вперше уважно вивчала себе. Не те щоб вона ранiше так не робила, однак досi для неi було важливим подобатись лише собi, а «кому не подобаеться – хай не дивиться». Тепер же ж вона намагалась побачити себе очима чоловiка, на якого хотiла справити враження.

Дура, вар’ятка, крейзi… Байдуже, замовкни. Я в будь-який момент можу зупинитись.

Попри хаос у думках, дiвчина продовжувала вивчати свое вiдображення. Перше, що кидалося в очi, – волосся, насичено руде, iз мiдним вiдтiнком. Був час, коли вона ненавидiла його, експериментувала з кольорами й завжди невдало: вiд блонду ставала «блiдою мiллю», а притемнивши – «вампiро-готом». Компромiс нiяк не знаходила, тож зрештою вирiшила, що найпростiше – зробити недолiк жирним плюсом. Тепер волосся було ii гордiстю та зброею.

Далi – очi. Зеленi, iз бронзовим вкрапленням бiля зiниць. Вдало пiдiбравши макiяж, Леся могла змусити iх сяяти. Славiк якось зiзнався, що запав саме на ii погляд, i згадка про це завжди викликала в неi усмiшку.

Губи – чiтко окресленi, не тонкi, але й не надто повнi. Леся нiколи не користувалася яскравими помадами, лише натуральними чи ледь рожевими вiдтiнками. І – усмiшка.

Леся часто користувалась перевагами своеi нестандартноi краси, але зараз хотiлось легкостi та природностi, тому вона вирiшила, що лише зволожить губи бальзамом, збере у хвостик своi рудi спiральки й одягне сарафан, не задовгий i не закороткий, ледь-ледь за колiна.

Якщо вона не сподобаеться Мрiйнику такою, то… То що? Чому вона так хвилюеться, якщо погодилась на цю зустрiч лише з цiкавостi? Однак, як не дивно, цього разу Леся не хотiла грати, спокушати, iнтригувати й навiть боялась, що буде йому нецiкавою.

У якийсь момент дiвчина вирiшила, що це все дурня i вона нiкуди не пiде. Для чого iй пригода, яка може мати для неi непередбачуванi наслiдки, i чому вона переймаеться тим, яке враження справить на незнайомого чоловiка з сайту знайомств?

А якщо iх побачить хтось зi знайомих i розкаже Славковi? Як вона йому це пояснить? Особливо якщо врахувати його манеру з’ясовувати стосунки: повчальним, менторським тоном, не пiдвищуючи голосу, пояснювати iй плюси iхнiх стосункiв i мiнуси ii нерозважливостi. Часом Леся була готова кричати й тупати ногами, лиш би Славко проявив хоч якусь живу реакцiю.

Мимоволi знову згадалась Ярина. Подруга завжди повторювала, що не дозволила б так манiпулювати собою, ламати себе, робити себе «додатком до…», навiть якщо цей додаток у шикарнiй оправi. І хоч Леся вiдмахувалась вiд цих слiв, але в уявi все ж бачила – iй доведеться докладати багато зусиль, щоб бути вiдповiдною, i ще бiльше зусиль, щоб при цьому залишатися собою.

Якщо Славко дiзнаеться, то буде пригадувати iй це досить часто.

Байдуже. Одна зустрiч у людному мiсцi. Раптом що – перепрошу й попрощаюсь. І нiхто нi про що не дiзнаеться.



День повiльно гаснув, а мiсто запалювалось вогнями лiхтарiв. Леся вирiшила пiти пiшки й дорогою ще раз все спокiйно зважити. Але чим ближче вона пiдходила до мiсця зустрiчi, тим повiльнiшими ставали ii кроки.

Якщо вiн запiзниться бодай на хвилину, я пiду додому.

Лiхтарики над терасою «Панськоi чарки» створювали затишок i манили до середини. Леся зупинилась перед входом, ii нiхто не чекав назовнi, за столиками теж не було помiтно самотнього блондина.

Їй стало так соромно за свою довiрливiсть, що аж сльози на очi навернулись. Вона таки дурепа, якщо погодилась на цю авантюру, а вiн, напевно, стоiть десь недалеко за рогом i втiшаеться, що розвiв ще одну iдiотку.

Леся крадькома озирнулась. Якщо нiхто не дивиться в ii бiк, то можна вдати поспiх, або що хтось зателефонував, а вона того когось виглядае i йде, або щось не знайти в сумочцi та зникнути звiдси якнайшвидше.

– Привiт, – глибокий, з дзвiночками голос озвався за спиною, – вибач, що не чекав тебе надворi. Я взяв на себе смiливiсть замовити нам кави й вина. Ти де хочеш присiсти: всерединi чи на терасi?

Його слова могли б здатись фамiльярнiстю, якби не були сказанi так, наче вони вже зустрiчались бозна-скiльки разiв, тож це для них цiлком звично. Леся не змогла не вiдповiсти на його усмiшку.

– На терасi…

Чоловiк поводився владно, але це ii не дратувало. У ньому вiдчувалась тверда чоловiча впевненiсть у власних силах, i Леся не втрималась вiд запитання:

– Чому ти шукаеш iдеальну жiнку в нетi?

– Я шукав скрiзь.

– Шукав?

– Я вирiшив, що iдеалу не iснуе. Ідеальну жiнку чоловiк повинен створити сам.

– Оце новина! І як же, цiкаво, це робиться?

– Увагою, турботою, нiжнiстю, коханням…

Усерединi в неi знову все болiсно стиснулось: чому Ярослав не такий? Чому хоче, щоб вона сама лiпила з себе iдеал i вiдповiдала своему майбутньому статусу – дружина полiтика?

Леся примружила очi й, долаючи незвичний для неi сором, уважно розглядала чоловiка. І iй дуже подобалось те, що вона бачила.

У тьмяному свiтлi тераси його очi здавались темнiшими й глибокими, правильнi риси обличчя приковували погляд, губи – чiтко окресленi, зухвалi, наче запрошували до поцiлунку.

Лесi стало смiшно вiд такого висновку, але водночас вiд думки про поцiлунок з ним ii охоплювало нiжне тремтiння.

Дiвчина випросталась i пригубила вина. І чому це вона думае про поцiлунки? Треба неодмiнно щось сказати, адже пауза затягуеться, i в його очах вже проскакують хитрi вогники.

– Це звучить занадто гарно, щоб бути правдою. Зазвичай чоловiкiв вистачае лише на квiтково-шоколадний перiод. Ну i, часом, на медовий мiсяць.

– У кожного правила е винятки.

Леся бачила, що вiн чекае на зустрiчне запитання, але вирiшила змiнити тему.

– Чим ти займаешся?

Руслан усмiхнувся, покрутив келих у руцi й поглянув так, нiби хотiв сказати: «Я зрозумiв, що ти навмисно уникаеш цiеi розмови».

– У мене разом з друзями е бiзнесова справа, магазин комп’ютерноi технiки «Саруан». Крiм того, я пишу програми, створюю сайти, розкручую iх i продаю.

– А… хiба на цьому можна заробити?

– Думаю, ти була б здивована, якби дiзналася, скiльки можна на цьому заробити.

Леся подивилась на нього з недовiрою. Вона чула, що так можна пiдзаробити, але щоб хтось займався цим серйозно?

– І багато ти продав?

– Чую сарказм у голосi, але все ж вiдповiм. Продав три, за дуже непоганi грошi.

– А тобi не шкода було iх продавати?

Руслан подивився на неi якось дивно, наче оцiнював. Леся знiтилась.

– Як тобi сказати… Не дуже шкода, тому що первiстка я бережу, хоч за нього пропонують фантастичну, як на мене, суму. А ти чим займаешся?

– Я поки що студентка. Збираюсь бути PR-менеджером. Цього лiта практикувалась у туристичнiй фiрмi й навiть трохи там заробила.

Вiн продовжував вивчати ii, ледь нахиливши голову.

– Давай не будемо про справи. Вип’емо вина й поговоримо про щось приемнiше.

Леся усмiхнулась, пiдiймаючи келих.



Нiчний Львiв горiв вогнями вiкон, автомобiлiв i вiтрин. На вiдкритих терасах ресторанiв i кафе були зайнятi майже всi столики. Молодь голосно смiялась, закоханi пари сидiли, не помiчаючи нiчого навколо, лiтнi люди спокiйно розмовляли, попиваючи чай або каву з маленьких фiлiжанок. Мiсто поволi вiддавало тепло дня, i люди насолоджувались цими останнiми лiтнiми вечорами, коли ще не надто холодно, але вже й не спекотно.

У Лесi трохи паморочилось у головi, але вона почувалася легко й невимушено. Руслан тримав ii за руку, переплiвши iхнi пальцi. Розмовляючи, вони йшли у бiк Високого Замку.

Як не дивно, але зараз Леся зовсiм не переймалась, що ii може побачити хтось зi знайомих. Іти поруч з Русланом, слухати його голос, вiдчувати тепло долонi… то було так природно, правильно… так, як повинно бути.

Леся знала, що коли вони нарештi опиняться на оглядовому майданчику, у неi дико болiтимуть ноги, але дозволила Руслану вести себе туди. Було неймовiрно цiкаво слухати його, i вона часто вибухала смiхом у вiдповiдь на його жарти. Але чим довше Леся була з ним, тим бiльше зростав душевний неспокiй, щось не складалось, i врештi воно сформувалось у запитання:

– Ти розумний, дотепний i привабливий. Усе це надто добре, мусить бути якась заковика.

– У тебе буде багато часу, щоб знайти ii.

Леся закусила губу й промовчала. Вона вiдчула, що Руслан не жартуе. Але! Вона не сказала йому, що в неi е… чоловiк, з яким вона вже довгий час разом, який дав iй зрозумiти, що одруження – лиш справа часу, i який збiситься, якщо дiзнаеться про цю зустрiч.

А Руслан?.. А вона сама?.. Вони просидiли в «Панськiй чарцi» майже двi години, але нiхто з них не запитав про особисте життя. А може, вiн теж когось приховуе? І ця думка до болю зранила ii. Але… якщо вона запитае зараз у нього про це, то вiн неодмiнно запитае i ii. А Леся нiзащо не хоче казати правду. Чому раптом все стало так складно?

– Тобi не холодно?

– Що? Вибач, я задумалась.

Руслан ледь стис ii руку:

– Якщо ти не захочеш продовжувати це знайомство, я впаду в депресiю, але наполягати не буду.

– Ну що ти, менi ж треба ще заковику знайти.

Леся вiдповiла не задумуючись i чiтко зрозумiла – це саме те, чого вона насправдi хоче, i байдуже на все iнше.



На оглядовому майданчику виявилось значно холоднiше, нiж Леся сподiвалась, i ii легкий ажурний светрик нiчим не мiг зарадити. Дорогою здавалось, що вiтру немае, лише дерева шелестiли, i дiвчина вважала, що це нормально для ночi, тому не звертала уваги.

Вiд пориву вiтру ii пересмикнуло, i Руслан, усе ще тримаючи дiвчину за руку, вiдчув це. Вiн обiйняв ii та пригорнув до себе. Леся заплющила очi, насолоджуючись вiдчуттям того, як тепло його тiла поволi огортае ii.

– Я часто приходжу сюди лiтом. Мiсто звiдси здаеться зовсiм iншим. А ще тут е маленька таемниця…

– Яка?

– Тут величезнi зорi.

Дiвчина розплющила очi й глянула вгору. Зорi справдi були великими та яскравими. Вона не могла згадати, коли востанне бачила iх так близько…

Леся вловила його дихання на шкiрi, легкий дотик губ i вiдчула, що починае тремтiти. Руслан ледь напружився, вiдгорнув ii волосся назад i обпiк поцiлунком плече, торкнувся шиi, мочки вуха, щоки. Вiн повiльно, але впевнено повертав ii до себе, шукаючи губами ii губ…



Леся прокинулась iз блаженною усмiшкою. Варто було б подякувати Яринi за ii наполегливiсть, але не можна. Вона, у кращому разi, не зрозумiе.

Ярина завжди була практичною матерiалiсткою, i хоч любила розважитись, однак для життя шукала вигiдну партiю. Лесi часом здавалось, що подруга заздрить iй через Славка, але вона одразу проганяла цю думку. Ярослав не був iз того типу чоловiкiв, якi подобались Яринi: нi з вигляду, нi характером. Крiм того, вони знаються надто довго, щоб опускатись до конкуренцii через чоловiка, який уже зробив свiй вибiр.

Леся задоволено потягнулась, вiдчуваючи, як напружуються м’язи, i подумки склала план на день. Для початку треба швидко лiквiдувати безлад у кiмнатi, а ще вибрати щось для прогулянки. Руслан обiцяв заiхати за нею опiвднi, але так i не зiзнався, куди вони пiдуть. Лише обiцяв, що iй сподобаеться.

Руслан… Мрiйник… Вiд згадки про нього Леся знов усмiхнулась, примружила очi й торкнулась пальцями губ…



Їхнiй перший поцiлунок виявився набагато кращим, нiж вона уявляла, i Леся просто перестала думати, вiддавшись почуттям. Мiж ними насправдi була та сама хiмiя, з якоi вона колись насмiхалась. У якийсь момент Лесi навiть здалось, що вона готова вiддатися йому просто там, на оглядовому майданчику Високого Замку.

Руслан, напевно, вiдчув ii бажання, тому що перервав поцiлунок та уважно поглянув на неi. А Лесi раптом стало до слiз соромно: i що вiн подумае? Що вона розпусна й поводиться так з кожним, хто запросить на побачення?

– Про що ти зараз думаеш?

Леся проковтнула клубок у горлi й доклала зусиль, щоб голос не видав ii стану.

– Про те, що поряднi дiвчата не цiлуються на першому побаченнi.

Вiн розсмiявся легко та щиро.

– Вважатимемо, що наше перше побачення вiдбулось у нетi.

Тодi Руслан обiйняв ii, мiцно притис до себе, i вони завмерли, дивлячись на нiчний Львiв. Леся вперше вiдчула спокiй та захищенiсть в обiймах чоловiка.




Роздiл 5



Руслан

– Іван казав, що мае для нас сюрприз.

Артем крутився в крiслi, заклавши руки за голову. Колiщатка неприемно пищали вiд тертя об плитку. Руслан нахмурився.

– Не знаю, Тьом… його сюрпризи останнiм часом менi зовсiм не подобаються. І перестань крутитись! У мене вiд того звуку вже оскома.

– Вiдколи це ти став таким вразливим? Але ти маеш рацiю, – Артем враз посерйознiшав, – Іван або втратив орiентири, або зовсiм знахабнiв.

– Звiсно, ще один iнвестор – це добре, але не за частку компанii. Як хоче, нехай продае свое долю. Моя третина лишиться моею.

– Аналогiчно.

– І взагалi, – Руслан пiдвiвся й пройшовся кiмнатою, похрускуючи суглобами пальцiв, – ми домовились, що орiентуемося на серйознi компанii й будемо намагатись вийти на европейський ринок. Я навiть набрався смiливостi й розiслав пропозицii до Польщi та Нiмеччини, а Іван лише шукае швидкi грошi, та й iнвестори його якiсь…

– …фейси з пiдозрою на кримiнальне минуле.

– Саме так. Але найбiльше менi не сподобалось, що Іван згадав «Пандематiк».

– Знаеш, мене це теж здивувало. Іван добре знае, що це твiй домен та сайт. І створено його було задовго до нашоi спiлки.

– До того ж «Саруан» не мае на нього жодного права. Знаеш, я серйозно задумався над твоею пропозицiею викупити Іванову частку. Байдуже, скiльки захоче. Вiзьму кредит, але з ним треба розiйтись.

– От сьогоднi й запитаемо, скiльки хоче. А як бонус, хай залишить собi тих своiх iнвесторiв.

Руслан зупинився бiля вiкна. Вид на Високий Замок завжди заспокоював його, а цього разу ще й навiював приемнi спогади…

Попри показну самовпевненiсть, Руслан усе ж хвилювався. А якщо Артем таки мав рацiю, i Леся виявиться зовсiм не дiвчиною з фото? Але вона погодилась на зустрiч, ще й у людному мiсцi. Руслан усмiхнувся думцi, що Артем таки програв, i треба було закладатись на щось конкретне.

Леся… Руслан не був певен, що iм’я справжне, але воно iй пасувало. До радiсних очей, гарненького, трошки кирпатого носика й усмiшки, наче веселоi, але водночас iз якимось глибоким затаеним сумом. Напевно, саме за цю усмiшку Руслан i зачепився, наче вiдчув щось свое, рiдне.

І таки не помилився. Усерединi стало гаряче, щойно ii побачив. Стояла розгублена, знервована, але все ж стояла, хоч могла пiти, зрозумiвши, що нiхто ii не чекае. А могла i зовсiм не прийти.

Руслан поводився дещо нахабно, але хотiв справити на неi враження, показати, що е успiшним, впевненим у собi, самодостатнiм чоловiком.

Коли минула перша незручнiсть, вони не могли наговоритись. У Руслана виникло враження, що вiн знае ii давно, усе життя. Вiн дивився на Лесю й думав, що така дiвчина не може бути без пари, а з недомовок зрозумiв, що так воно i е. У якийсь момент навiть почувався злодiем, але заспокоювала думка, що вона сама прийшла. А потiм розiзлився на неi – вирiшила розважитись, гарно провести час, поки там щось не складаеться? Але ж нi, спостерiгав за Лесею i бачив, що вона не грае, не прикидаеться, поводиться легко та невимушено, не слiдкуе за часом. Бачив, що подобаеться iй… І там, на Високому Замку, коли обiймав ii, тремтячу, захищаючи вiд вiтру, мусив поцiлувати, мусив знати, чи вiдповiсть на поцiлунок…

– Мовчиш, партизанишся…

Руслан аж здригнувся вiд несподiванки.

– Ти про що?

– Про напiвоголену пенсiонерку.

– Придурок.

– Та скiльки можна? Як щось не подобаеться, так зразу «придурок». Ну, давай, розповiдай.

– Нема особливо про що розповiдати.

– Ого! То все аж так серйозно?

– Можливо.

– Якщо не впевнений, то познайом мене з нею, може, у мене щось серйозне вийде.

Замрiянiсть миттево зникла з обличчя Руслана, очi загрозливо звузились. Артем аж вiдступив на крок пiд цим поглядом.

– Вона моя.

– Руль, та це ти в нас придурок. Я ж пожартував. Чи ти не знаеш? Мене б Маринка в асфальт закатала. І не дивись на мене так бiльше, я аж злякався.

– Вибач, я знаю. Просто нерви останнiм часом геть здають. Нiяк не можу викинути з голови Іванового натяку на «Пандематiк».

– Та забий. Останне слово все одно за тобою.

– Саме так. Це мiй первiсток, моя гордiсть i моя вiзитiвка. І наша реклама. До речi, я придумав нову фiшку, допишу ще кiлька алгоритмiв i буду випробовувати.

Руслан повернувся за свiй стiл i вiдкрив папку на робочому столi ноутбука.

– Руль, раз ти вже в доброму настроi, можна менi пiти? Мене Маринка чекае…

– Та йди вже…

– А твоя руденька не образиться, що ти ii на комп обмiняв?

– Нi, ми домовилися зустрiтись пiзнiше. Хочу повезти ii до лiсу.

– І з’iсти!

– Тьом, iди до Маринки, а то не витримаю i розкажу iй, який ти збоченець.

– Та який з мене збоченець! То ти в нас, як вампiр – удень з дому не виходиш. І як то ти на лiс вiдважився? Ага, точно! Кровi давно не пив…

Артем спритно ухилився вiд товстого глянцевого журналу й вискочив за дверi.

– Придурок…

Руслан трохи почекав, тримаючи в руцi ще один журнал, але друг не повернувся. Вiн подивився у вiкно, навiть встав iз крiсла, але, постоявши мить, знову сiв i зайшов у кабiнет адмiна в «Пандематiк». Хоч домен i сайт недоторканi, але треба пiдстрахуватись. Руслан увiйшов до особистого кабiнету й активував свiй винахiд – «лок».




Роздiл 6



Леся

– Куди ми iдемо?

– До лiсу. У мене там е таемна галявинка, хочу показати тобi.

– Ага, вирiшив з’iсти мене подалi вiд свiдкiв.

Руслан оцiнювально подивився на неi, примруживши одне око, i вiдповiв з усмiшкою:

– З’iсти – не з’iм, але покусаю точно.

Його погляд пропiкав ii наскрiзь, i Леся вiдчула, як усерединi все завмирае в передчуттi. Вона вже вкотре розправила складки спiдницi й потягнулась по пляшечку з водою.

Чому вона зараз iз чоловiком, з яким познайомилася лише вчора? Чому дозволяе везти себе в невiдомому напрямку? Чому змовчала на його слова, хоча почула в них усе? І чому вона чекае того, що мае статись? Чому iй байдуже, що про неi подумае свiт? Чому вона, така розсудлива, забувае про все в його присутностi? Чому стiльки запитань i лиш одна вiдповiдь?

– Лесю, якщо не хочеш, то я кусатись не буду.

Вона всмiхнулася, дивлячись йому в очi, i повернулася до вiкна.

Автомобiль безкiнечно довго й повiльно iхав ледь помiтною стежкою помiж дерев. Леся все частiше приглядалась до дерев та кущiв i супилась. Вона вже почала хвилюватись, що дорога назад займе ще бiльше часу.

– А ти часто приiздиш на цю таемну галявину?

– Не хвилюйся, – Руслан задоволено всмiхнувся, – досить часто, щоб блуд не вчепився.

Леся бачила промiнчики дрiбних зморщок вiд смiху в кутиках його очей i впевнену розслаблену позу. У ii головi зародилася чiтка думка, що Руслан з нею бавиться, возить дикими стежками, а галявина насправдi десь зовсiм поруч.

– Чомусь менi здаеться, що ти навмисно затягуеш час.

– Лесю, – вiн взяв ii руку й легенько стис, – ти ж довiрилась менi, коли погодилась на цю поiздку. Просто розслабся, не станеться нiчого, чого ти не захочеш. Обiцяю.

Тепер дiвчина почала хвилюватися ще бiльше, з’явився страх i невпевненiсть. Уся ця ситуацiя здалась iй величезною дурною помилкою. Манiяки часто видаються добрими та пухнастими, i якщо вона сьогоднi не повернеться додому, то нiхто нiколи навiть i не дiзнаеться, що з нею сталося.

Леся заплющила очi, глибоко вдихнула. А якi варiанти? Вистрибнути з машини й тiкати? Вона ж навiть не знае, у який бiк. І зрештою, як це виглядатиме? Якщо Руслан манiяк, то в неi нема жодного шансу. Якщо ж нi, то в кращому разi вiн насмiеться на все життя.

Леся стрiпнула головою, вiдганяючи неприемнi думки. Вона ж вiдчувае, що йому можна вiрити… Зрештою, сама зробила вибiр, i що б тепер не сталось – винною теж буде сама.

Автомобiль нарештi зупинився на краю галявини, зовсiм невеликоi, але досить свiтлоi, з невисокою густою травою. Кущi неначе вiдгороджували ii вiд лiсу, але все ж у Лесi залишалось вiдчуття настороженостi.

Дiвчинi здавалося, що в неi вiбрують усi нутрощi: чи вiд страху перед лiсом, чи вiд того, що вона в лiсi сама з малознайомим чоловiком, чи вiд власних… Леся не знаходила правильних слiв, щоб описати своi вiдчуття. Вона бачила, як на неi дивиться Руслан, i вiд того ставало млосно, але водночас iх хотiлось тих поглядiв, хотiлось поцiлункiв, хотiлось… вона навiть могла уявити й навiть вiдчути… i боялася своiх диких, таких невластивих iй бажань.

Леся вийшла з автомобiля i з насолодою вдихнула, наче всмоктуючи в себе п’янке лiсове повiтря. Вона хотiла заспокоiтись, здаватися розслабленою i впевненою в собi, однак пальцi продовжували тремтiти. Щоб не показувати страху, Леся витягнула з сумочки гребiнець i почала збирати у хвостик своi кучерi.

Птахи, наляканi звуками машини, почали знову озиватись, усе смiливiше подаючи голос. І це було не таким моторошним, як абсолютна тиша ще кiлька хвилин тому. Стало трохи спокiйнiше.

Руслан тим часом готував обiцяний сюрприз: постелив плед, запалив спiральку, яка мала вiдлякувати комарiв, i витяг iз багажника плетений кошик для пiкнiка, чим змусив Лесю вiдвернутись, щоб не показувати стримуваного смiху.

Дiвчина подумки уявляла класичний варiант романтичного пiкнiка в лiсi й здивувалась, побачивши iншу пляшку.

– Вермут?

– Я подумав, що шампанське буде занадто банально. Крiм того, що може бути кращим за вермут у лiсi? Та ще й зi справжнiх кришталевих келихiв, – Леся пирснула смiхом, – не смiйся, я зараз принесу ожину, i ти сама оцiниш.

Леся зручно вмостилась i пригубила з келиха. Їй не надто подобався напiй iз його ледь вловимою гiркотою та терпкiстю, але в лiсi вiн справдi смакував по-особливому, i вона задоволено примружилась. Голодний шлунок на мить обпекло, а тодi тiлом поволi розлилось тепло, натомiсть напруга й нетерпiння зростали. Лесi хотiлось, щоб Руслан уже прийшов, розповiдав щось, жартував, смiявся, i, може, тодi тиск у грудях зменшиться, стане легше дихати.

Щось упало в ii келих, Леся здригнулась i розплющила очi. У вермутi плавало двi ягiдки ожини.

– Скуштуй, тобi сподобаеться.

Вона знову пригубила, дивлячись йому в очi, а потiм ще раз, щоб розбавити кислувато-терпкий присмак.

– Незвично, але цiкаво.

– Лесю, ну ти ж не на iспитi! Просто скажи: сподобалось чи нi.

– Якщо чесно, то не дуже.

– Будемо виправляти ситуацiю. Десь там у мене було морозиво. От тiльки…

Руслан простягнув руку й заправив пасмо волосся iй за вухо, його пальцi легко лягли на потилицю дiвчини й так само легко потягли назустрiч його поцiлунку.

Вiн цiлував нiжно, ледь торкаючись ii губ, i цим змушував Лесю подаватись йому назустрiч, прагнути бiльшого.

Тiлом розливався жар, вона дозволила покласти себе на плед, торкатись волосся, плечей, талii, стегон. Кожен наступний дотик обiцяв ще бiльше, i Лесi вже здавалось, що вона чекала цього з того моменту, вiдколи вперше зустрiлася з ним поглядом.

Раптом вона вiдчула неспокiй, так наче все це вже було, i зараз повинно статися щось погане, щось страшне. Леся напружилась i вперлася руками йому в груди. Руслан перервав поцiлунок, зникло вiдчуття контакту, близькостi. Леся чула, як вiн вiдсунувся вбiк, але ще секунду боялась розплющити очi, наче завинила перед ним.

Руслан сидiв збоку й насторожено дивився на дiвчину.

– Щось сталося?

– Нi.

– Якщо не хочеш… Ми доп’емо вино, i я вiдвезу тебе додому.

Леся бачила, яка величезна напруга ховаеться в його поглядi, стиснутi губи ледь побiлiли.

Їi вабило до нього, i вона не могла зрозумiти, чому злякалась. У звуках лiсу не було нiчого зайвого чи чужого, сонце лоскотало шкiру крiзь гiлля сосен, а ii тiло млiло, вимагаючи продовження.

Леся простягла руку, усмiхаючись, вхопила його комiрець i потягла до себе…



Вони стояли бiля дверей ii квартири, i Руслан, мiцно обiймаючи, лоскотав подихом ii вухо. Леся притислась чолом до його грудей, щоб сховати обличчя у волоссi. Вона почувалась щасливою, як нiколи до того, i не хотiла, щоб Руслан бачив усмiшку, що, як iй здавалось, робила обличчя дурнувато-задоволеним.

– Ти як Ру.

– Ру? А хто це?

– Не можу повiрити, що ти не читала.

Леся хитнула головою.

– І навiть мультфiльму не бачила?

Вiн дражнив ii, говорячи тихо, знав, що з голосу ще не зникли ледь хрипкi нотки, i в Лесi вiд того перехоплювало подих.

– Каюсь… То хто це?

– От тобi й домашне завдання, завтра перевiрю.

Завтра… Дiвчина обiйняла його за стан i притислась сильнiше. Здавалось, вiн пiде – i зникне те диво, що змушуе ii серце шалено битись.

Леся глибоко вдихнула й вiдважилась запитати:

– Може, зайдеш на чай чи каву?

– Вибач, не сьогоднi.

Щось болiсно смикнулось бiля серця й потекло вниз холодною хвилею.

– Чому?

– Тiльки не ображайся, – Руслан чмокнув ii в носа, – у мене завтра дуже важлива зустрiч. Потрiбно пiдготувати ще купу паперiв, зустрiтися з Артемом i все обговорити. Я зателефоную завтра, як тiльки звiльнюсь, i ми домовимося про зустрiч.

Вiн зiгнутим вказiвним пальцем пiдняв ii пiдборiддя й заглянув у очi.

– Лесю, знай: менi байдуже, чи до сьогоднi в тебе хтось був, тепер ти – моя жiнка.

І Руслан поцiлував ii так владно та пристрасно, що губи пашiли ще довго пiсля того, як вiн пiшов.




Роздiл 7



Руслан

Автомобiль летiв трасою на величезнiй швидкостi. Артем стискав кермо й нервово матюкався крiзь стиснутi зуби, а Руслан переглядав теку з паперами та намагався згадати, у який файл поклав ключ адмiна до свого сайту.

– Ну ти скажи, яке падло! Як вiн мiг пообiцяти таке за нашою спиною?

Артем ударив кермо долонею, i машину ледь хитнуло вбiк.

– Заспокойся. Вб’еш нас дорогою, i не буде кому натовкти морду Івановi. Крiм того, без ключа iм навiть найкращi хакери не допоможуть, там особливий захист… Та де ж той файл?

Руслан ледве стримався, щоб не пожмакати папери, та опанував себе й почав знову iх перегортати.

– Ключ уже в них, Панов так i сказав. Як вiн мiг, скотина, та ж цей сайт годуе нас всiх! А Панов, наволоч, вирiшив наостанок зiграти благородство: «став пiдпис – i ще й купу бабла отримаеш»!

Артем знову нервово вдарив рукою кермо та вилаявся.

– Тьом, перестань, ще не все пропало. Зараз найважливiше дiстатись до компа.

– І що ти зробиш?

– Я ж тобi вже казав: там особливий захист, крiм ключа, е чорний хiд.

– Тобто?

– Чорний хiд. Лок.

– Руль, я не дурак, але не розумiю, про що ти.

– У цього сайту подвiйний вхiд: якщо я ввiйду з лока, пароль автоматично анулюеться, i з сайту викине всiх адмiнiв, крiм мене.

– Ну, Руля, ти таки генiй. А мовчав весь час… І добре, що мовчав, а то б Іван, падлюка, i лок здав.

– Гаразд, заспокоiлись i iдемо додому. Я заблокую сайт, а Іван нам бiльше не партнер i не друг. Без варiантiв.

Руслан спакував папери в теку, повернувся, щоб кинути ii на задне сидiння, i завмер – iх наздоганяв чорний джип. Машина могла iхати у своiх справах, але в нього чомусь з’явилось недобре передчуття.

– Слухай, а в Панова е джип?

– Поняття не маю, а чого питаеш?

– Та так, нiчого, – Руслан подивився в дзеркало, – здалось.

Джип не робив спроб наздогнати, тримався на стабiльнiй вiдстанi, i Руслан майже заспокоiвся. У думках вiн був уже бiля будинку Лесi й уявляв, як вона вибiжить йому назустрiч, усмiхнена, трохи знiяковiла i така гарна. Вiн згадував ii запах, ii дотики й смiх, ii нiжнiсть та пристрасть i розумiв, що знайшов саме ту, едину.

– Ти чому такий задоволений?

– Знаеш, Леся вважае мiй iдеал жiнки суповим набором.

– То ii звуть Леся. І вона може тебе обламати. Ти мусиш нас познайомити.

– Познайомлю якось при нагодi. Збав швидкiсть – ми на мiст виiжджаемо. І вибач, що змусив тебе бути водiем.

– Не страшно, твоя ластiвка мене теж слухае.

– Ага, слухае. На виходi обов’язково заклинить ремiнь безпеки, от тодi я на тебе подивлюсь.

Напруга трохи спала, Артем зменшив швидкiсть i простягнув руку до радiо, шукаючи iншу хвилю. Приймач тихо зашипiв, i раптом Руслан почув наростаюче гудiння, погане передчуття повернулося з подвоеною силою. Боковим зором вiн побачив, що джип наздоганяе iх i впевнено йде на обгiн.

– Панов не мiг… Тьома, газуй!

– Що?..

Джип вiд’iхав трохи набiк, тодi рiзко повернув i вдарив машину в бiк. Перш нiж Артем зумiв вирiвнятись, джип ударив ще раз, i iхнiй автомобiль вилетiв з мосту в яр. Руслан ще встиг подумати, що у кiно в таких випадках завжди хтось бачить i спiшить на порятунок, а тут – нiкого. Порожня траса й чорний джип…

А потiм усе вiдбувалось повiльно: полiт, удар, бризки скла в обличчя, вирванi дверi, i вiн наче збоку спостерiгае, як його тiло лежить за кiлька метрiв вiд машини, закривавлене, неприродно вигнуте, а над ним неймовiрно чисте небо й клубки темного жару торкають шкiру…




Роздiл 8


Вересень, 2012


Леся

– Лесько, я знаю, що ти вдома! Вiдчиняй дверi! Я чую, як ти ходиш! – Ярина гупала кулаком i кричала на весь пiд’iзд. – Лесько, ти що, сказилась? Хоч трубку вiзьми! Пари вже тиждень, як почались! Тебе унiверу виженуть! ДУ – РА!

Ярина приклала вухо до дверей i прислухалась. За дверима повна тиша. Вона була певна, що ще кiлька хвилин тому чула кроки, брязкiт посуду – помилки бути не могло. У Лесi точно щось сталось, але вона не хоче розповiдати, ховаеться.

Ярина постояла ще хвилину й пiшла, навмисно голосно стукаючи пiдборами.

Леся сидiла пiд дверима, слухала, як вiддаляються кроки подруги, i мовчки плакала.

Боже, це ж скiльки днiв уже минуло? Сiм? Десять? Я навiть не знаю. Пари… мали початись у вiвторок… середа… десять днiв… чому вiн так зi мною? Вiн не мiг… якщо мене вiдрахують… як я поясню мамi? Славковi? А вiн приiде в п’ятницю… як я завжди казала… Боже, як я завжди казала? Усе, що робиться – на краще. Як болить! Чому!? Що кращого?.. байдуже… все байдуже… не треба було починати… я зрадила Славiка, i за це тепер розплачуюсь… треба виправити, поки не пiзно… якщо мене не виключать, нiхто нiчого не дiзнаеться… а болiти… перестане…

Леся встала з пiдлоги, пiдiйшла до дзеркала. Вона побачила себе майже в повен зрiст i жахнулась: немите весь цей час волосся звисало бурими масними пасмами, виразнi синцi пiд величезними на змарнiлому обличчi очима, хвороблива блiдiсть i попеченi смагою губи. Вона схудла, певне, на кiлька кiлограмiв.

Який жах! Але це нiчого. Скажу, що була хвора. Грип або запалення якесь там. Побачивши мене, нiхто не засумнiваеться. Привести себе до ладу – i завтра на пари.

Пiсля прохолодного душу й мiцноi кави Лесi стало значно краще, iй навiть раптом захотiлося помсти. Хай маленькоi, але щоб останне слово було за нею. Може, тодi стане трохи легше. Але… Але! Що вона знае про чоловiка, якому вiддалась, навiть не запитавши в нього прiзвища, адреси?

Сором. Пекучий сором, аж до слiз, i злiсть на себе. Як вона могла так безвiдповiдально вчинити? Ярослав таки мае рацiю: вона занадто нерозважлива й iмпульсивна.

Леся аж скривилась, згадавши, яким тоном Славiк казав це востанне, збираючись у вiдрядження, наче передчував щось. А якби вона завагiтнiла? Нi, це нереально. Але це можна використати, адже якщо Руслан так iз нею вчинив, то, напевно, одружений або мае наречену. І вона обов’язково знайде ii. Якось. Якби вона знала хоч щось! СТОП! «Саруан»! О, так! У неi е те щось, з чого можна почати. Якщо у нетi е бодай натяк, вона неодмiнно знайде його.

Гугл миттево видав кiлька посилань, i два з них були саме тими: загальна iнформацiя й офiцiйна сторiнка магазину. Ось вiн – красень, iз друзями-спiввласниками: Артем Лагоцький, Руслан Мiрошниченко, Іван Барбiл. Та адреса.

А прiзвище в нього гарне. Цiкаво, кому з друзiв вiн розповiв про мене? Може, iм обом? А може, лише тому блондину, з яким стоiть в обнiмку? Зразу видно – добрi друзi. Йому, напевно, i похвалився, як розвiв чергову дуру…

Леся пiдiйшла до шафи та впевнено витягла свою фатальну сукню – бiрюзову, вузьку, пристойно коротку, з вiдкритою спиною; зробила макiяж, трохи рiзкiший, нiж завжди, щоб приховати виснаження; вклала кучерi та взула босонiжки з найвищими пiдборами. Вона знала, що мае неперевершений вигляд, i хто б не зустрiв ii в магазинi, пасiя Руслана обов’язково дiзнаеться про «добру знайому пана Мiрошниченка». Леся ще й адресу залишить.



У магазинi не було вiдвiдувачiв, i дiвчина iз бейджем продавця-консультанта мовчки повела ii в кабiнет директора. У порiвняннi з повнiстю заставленим товарами магазином, кабiнет директора виявився просторим, свiтлим, з мiнiмумом меблiв i величезним вiкном на всю стiну. За столом незнайомий чоловiк переглядав папери.

– Добридень, менi потрiбен Руслан Мiрошниченко.

Чоловiк вiдклав папери, i Леся несподiвано вiдчувала, як його погляд повiльно повзе по нiй знизу вгору, наче слизький равлик. Їй раптом стало соромно, незручно, i вона вперше подумала, що зробила помилку, прийшовши сюди.

– А ви хто?

Його зверхнiй та зневажливий тон роздратував ii, i Леся знову надягла маску самовпевненоi левицi.

– Добра знайома.

– Якби ви були доброю знайомою, то знали б, що Руслан загинув.

Стiни посунули на Лесю, зменшуючи простiр навколо до вузького тунелю, пiдлога захитатись пiд ногами. Попри повний отрути голос чоловiка, новина пролунала як вибух. Серце, здавалось, пропустило удар, кров гудiла у вухах, аж болiло.

– Як?.. Коли?.. Це неможливо…

В очах почало темнiти, i Леся мимоволi простягла руку, шукаючи опору. Чоловiк швидко вибiг з-за столу й пiдхопив ii, коли вона вже падала, допомiг присiсти на диван, принiс склянку води.

– Спiвчуваю.

– Як це сталось?

– Автокатастрофа. Його автомобiль упав з мосту. Руслан не впорався з керуванням. Вiн загинув, а його i мiй друг вчора вийшов з коми й нiчого не може пояснити. У нього амнезiя, i вiн не пам’ятае того дня взагалi.

– Викличте менi таксi, будь ласка…

– Так, звичайно. Ще раз спiвчуваю.



Свiже повiтря привело Лесю до тями. Надворi сутенiло, легкий вiтерець став вiдчутно холодним, i здавалось, що вона надовго випала з часу.

Дiвчина обiйняла себе руками, вгамовуючи тремтiння. Зараз приiде таксi, а вона не знае, куди iхати. Додому не хочеться, там усе нагадуе про тi десять днiв, коли вона була певна, що не переживе зради. А все виявилось набагато страшнiше… Чи переживе вона смерть? Нiчого вже не можна змiнити, мертвого не повернеш, йому не помстишся, його можна лише забути. От тiльки нехай перестане болiти…

Бiля тротуару зупинився автомобiль кислотно-жовтого кольору з емблемою таксi. Водiй опустив вiконце та втупився в Лесю. Вона нiяк не вiдреагувала на його чiпкий погляд, i вiн, скривившись, запитав:

– Панi, це вам таксi викликали?

– Так.

– То прошу сiдати. У мене, крiм вас, ще багато клiентiв.

Леся механiчно вiдчинила дверцята й сiла на задньому сидiннi.

– Куди iдемо?

Таксист дивився на неi з неприхованою цiкавiстю.

– У «Мiленiум».

Леся бачила, як смикнулась його брова, а губи скривились у розумiючiй усмiшцi, але iй було байдуже. Усе навколо втратило кольори та сенс. Лише бiль – гострий, пронизливий, пекучий – розривав ii зсередини. Леся мимоволi потерла долонею сонячне сплетiння, iй бракувало повiтря.



Баси розривали барабаннi перетинки, свiтломузика та штучний туман, у якому танцювали люди, створювали враження хаосу, божевiлля й уседозволеностi.

Леся пила й не вiдчувала сп’янiння. Кожнi двадцять хвилин хтось пропонував пригостити, вона вiдмовлялась, поступово всi обличчя злились в одну суцiльну маску. Вона витратила колосальну суму на коктейлi, але не змогла погасити вогонь, що випалював ii зсередини. Їй потрiбно…

Леся вмостилась на високому стiльцi в кутку бару, де музика здавалась не такою голосною, i знайшла в сумочцi телефон. Бармен дивився на неi з сумiшшю захвату, цiкавостi та вiдрази.

– Ярусю… я знаю… я падлюка…

Вона майже кричала в телефон, гойдаючись на стiльцi, i iй чомусь здалось, що на тому кiнцi ii не почули.

– Яру – сю?

– Лесько? Ти що, п’яна?

– Нi. Я лише трошки випила… парочку самбук… абсент… рево…

– Ти де?

– Де? Де завжди… ти приiдеш?

– За десять хвилин. Нiкуди звiдти не йди.

– Добре, – у телефонi почулись гудки, – нiкуди не пiду… нема куди…



Як болить голова! Печуть губи. Нестерпно хочеться пити. І дико нудить. Леся спробувала розплющити очi. Кiмната попливла, а новий напад болю змусив ii застогнати.

– Принцеса нарештi прокинулась?! Ти зовсiм з’iхала з глузду? То зникла на два тижнi! То в повному бойовому мейкапi набралась до чортикiв! Що з тобою вiдбуваеться?

– Я була хвора…

– Чим?! Анорексiею? Ти себе в дзеркало бачила?

– Не кричи, – Леся стисла руками голову, потерла скронi й застогнала, – будь ласка…

– Не кричи?! На тобi сукня висить, як на вiшаку, а ти ще й бухаеш?! Жити набридло?! Так ти нашiй викладачцi скажи! Вона тобi на халяву харакiрi зробить! Весь тиждень тебе незлим тихим згадуе!

Кожен звук вибухав у головi тисячами тупих ударiв, розходився хвилями по тiлу й викликав нудоту. Здавалось, що в животi хтось включив вiбрацiю, i вона змушувала все тiло дрiбно тремтiти.

Леся спробувала пiдвестись i застогнала вiд болю, у скронi впились тисячi пекучих голочок, на потилицю наче тиснув хтось сильний i невблаганний, змушуючи ii знову лягти та накритися з головою.

– Ти ж мене врятувала… дай попити… води.

– Ага, склянка води – i ти знову п’яна?

– Ярко, менi так паскудно…

– А щоб тобi… Зараз щось придумаю.

Ярина пiшла на кухню, за хвилину увiмкнувся мiксер, i Леся, втиснувши голову в подушку, вiбрувала разом з його гудiнням. У ротi пересохло, знову почало нестерпно нудити, i вона раптом згадала про «заземлення».

– Гiрше все одно не буде.

Леся повернулась на спину й опустила одну ногу на пiдлогу. Як не дивно, iй стало трохи легше, вдалося сфокусувати погляд на квiтцi свiтильника та навiть здалось, що за кiлька хвилин усе минеться.

– Тримай, гоголь-моголь.

Леся болiсно скривилась. Ярина вирвала ii з блаженного зацiпенiння, i тепер голова знову розколювалась.

– Цiкаво, як ти свiй вигляд Славковi поясниш?

– Була хвора…




Роздiл 9



Руслан

Пробудження. Повiльне, як виринання з безоднi, болюче, як укуси тисячi комах, i божевiльне, як страшний сон.

Вiн спробував вдихнути й зрозумiв, що не може, щось у горлi заважае, займае весь простiр i не дае навiть ковтнути. Миттево з’явилась панiка. Ослаблою рукою вiн спробував позбутися того, що вбивало його. Щось пронизливо запищало збоку, i, здавалось, вiд цього звуку вибухнув мозок. Простiр навколо наповнився тупотом, гамором, i коли його легенi мали от-от вибухнути, у них пекучими хвилями влилось повiтря.

Вiн знепритомнiв.



– Тьома… Артемчику, ти мене чуеш? Прокидайся…

Голос, знайомий i чужий водночас, витягував iз жахiття, у якому вiн почувався безпорадним та нерухомим. Вiн бачив лише червонi спалахи перед очима i бiль, що перетiкав iз видiння в його тiло та спалював зсередини. Здавалось, вiн вiдчував кожен нерв, кожну клiтину свого тiла, i вони болiли так нестерпно, що хотiлось кричати.

Тепла, суха долоня накрила його руку, ледь стисла й завмерла.

– Синочку, прокидайся…

Його вже багато рокiв нiхто так не називав, то чому? Хто? Що вiдбуваеться? Вiн спробував розплющити очi, але повiки не слухались, обличчя здавалось застиглою маскою. Лише губи вiдчувались як живi й пекли, вимагаючи хоч краплю вологи.

– Пити…

– Що?

– Пити.

Кожен звук подразнював горло, щипав язик, обпiкав смагою губи. Вiн не впiзнавав свого голосу, ледве чутного, хрипкого.

– Зараз, синочку, я покличу лiкаря.

За кiлька хвилин чиiсь руки пiдняли його голову, до губ торкнулось щось холодне, i по краплi полилась вода. Вона загасила пожежу в ротi, але викликала печiння й судоми в шлунку.

– Як ви почуваетесь?

– Я… нiчого не… бачу…

– У вас забинтована голова. Зараз ми знiмемо частину пов’язки, i ви зможете бачити правим оком.

– А… iнше?

– Лiва частина обличчя постраждала в аварii, i ii ми поки що не будемо вiдкривати. Там шви, тому лише перев’язки.

Вiн смикнувся, коли почув, як над вухом клацнули ножицi, а потiм око запекло так, що з нього скотилася сльоза. Свiтло, якого вiн так прагнув, подарувало лише бiль.

– Око реагуе нормально. Спробуйте сфокусувати на чомусь погляд.

Чиясь рука обережно витерла сльозу, i йому захотiлось побачити, хто це. Повiльно, перемагаючи печiння, вiн розплющив око, i кiмната поступово почала набувати форми. Проста лiкарняна палата, з недбало побiленими стiнами й голими вiкнами. Дiвчина в бiлому халатi та з ножицями, притиснутими до грудей. Здавалось, вона спостерiгае за дивом. Лiтнiй чоловiк у халатi поверх костюма дивиться на нього так, наче кудись поспiшае, а його навмисне затримують. І жiнка, майже сива, з пронизливо синiми очима, повними болю, надii та радостi. Вiн знае, хто це, але чому вона тут?

– Сину, нарештi…

Вiн спостерiгав, як з ii очей котяться неймовiрно великi сльози, i не мiг зрозумiти, що вiдбуваеться. Чому ця жiнка називае його сином?

– Як тiльки ви опритомнiли, ми зателефонували в мiлiцiю, – лiкар явно намагався якнайшвидше виконати свiй обов’язок i пiти геть, – зараз приiде слiдчий, щоб поставити вам кiлька запитань.

Жiнка здивовано подивилась на лiкаря, але змовчала пiд його важким поглядом.

У дверi постукали, i зразу ж увiйшов чоловiк у мiлiцейськiй формi.

– Тiльки недовго, йому ще важко говорити, – лiкар кивнув i вийшов з палати.

– Залиште нас, будь ласка, – жiнка i дiвчина тихо вийшли, – як ви почуваетесь?

– Терпимо.

Йому надзвичайно важко давалися слова, горло пекло, але це не пояснювало хрипкостi, щось сталося з голосовими зв’язками.

– Ви пам’ятаете, що з вами трапилось?

Наче звичне запитання для такоi ситуацii, але вiн не поспiшав вiдповiдати. У мозку спалахнули останнi хвилини перед аварiею.

– Нi, я взагалi не розумiю, чому я тут. Ми збирались iхати на дiлову зустрiч… Я не пам’ятаю…

Слiдчий аж нахилився до нього й примружив очi, а вiн навiть радiв, що обличчя забинтоване, адже не викаже його. Вiн згадав усе до дрiбниць, кожну секунду падiння та болю, кожну мить пробудження й марення.

– Добре… Я проконсультуюся з вашим лiкарем, а ви, як тiльки щось згадаете, зателефонуйте. Я залишу вам свiй номер телефону.

Слiдчий вирвав листок iз записника, написав номер i поклав на тумбочку. Потiм ще раз уважно глянув на нього, закрив теку й усмiхнувся, прямуючи до дверей.

– Наразi в мене бiльше немае питань. Думаю, справу можна буде закрити.

– А… що сталось?

– Ви iхали на зустрiч i ваш друг, Руслан, не впорався з керуванням, машина впала з мосту. Це взагалi диво, що ви залишились живi.

– Руслан?..

– Так. Ви випали з машини, бо iхали непристебнутим, а вiн, на жаль, загинув миттево. Його пасок безпеки виявився аж занадто надiйним. Жорстока iронiя… Приймiть моi спiвчуття. І бажаю швидкого одужання.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/zoryana-leshko/serce-ne-obdurish/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.