Трибунал апостолiв Василь Добрянський Капiтана полiцii у вiдставцi Клима Жеграя розшукуе керiвник розвiдки гетьмана Скоропадського, щоб передати доручення. Жеграй повинен знайти вбивцю паламаря Гната Березовця, викрити злочинцiв, якi шукають коштовностi в будинку графинi Марii Браницькоi, i з’ясувати, хто ховаеться за таемничою терористичною органiзацiею «Трибунал апостолiв». У Бiлу Церкву слiдчий прибувае пiд прикриттям – як страховий агент. Тут його запрошують на закрите засiдання чоловiчого клубу «Історiя i чин». І пропонують викрасти коштовну брошку з маетку Браницьких – «Пурпурову троянду Нiлу», виготовлену колись спецiально для Наполеона. Отже, наживка спрацювала. Звiсно, крадiжка не входила у плани Жеграя, однак представники клубу вмiють переконувати… У форматi PDF A4 збережений видавничий макет книги. (В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.) Василь Добрянський Трибунал апостолiв © Добрянський В. В., 2021 © Depositphotos.com / EugenePartyzan, zambezi, fxquadro, Nomadsoul1, prometeus, DedMityay, feedough, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 1 Анохiн прийшов надвечiр. Коля побачив його в розчахнутiй брамi депо – скакав по рейках, заклавши руки в кишенi штанiв. Нiби хлопчисько, який вчився балансувати на дротi. Сiра косоворотка на шиi розстебнута. Червневе сонце розiгрiло лискучi нитки колiй, i вiд них пашiло жаром та густим духом згорiлого вугiлля. Перед Анохiним проплив на хитливiй повiтрянiй подушцi, чмихаючи, потяг iз кiлькома вагонами. Здалося, що вiн роздушив Давида маревною хвилею. Але гiсть знову випiрнув у червонуватому сонцi й привiтно помахав рукою. – Власенку! Викоти колiсну пару з-пiд нiг! – гримнув на Колю майстер Адам Дiденко, визирнувши з «овечки» – паровоза, який тягав бронепоiзд бiля Нiжина й постраждав вiд снарядiв червоних селян. На чорному боку локомотива хтось написав нерiвними бiлими лiтерами: «Бiжу, бiжу, всiх перебiжу». І намалював чортика з рiжками. Зате з другого боку напис росiйською патетично звiщав: «Смерть врагам народа!» Коля неохоче поглянув на колiсну пару, що стояла посерединi депо, потiм на Анохiна, який зiгнувся зав’язувати шнурки на кирзових черевиках. Дiденко всерединi паровоза чимось жбурнув i голосно вилаявся, оглядаючи топку, де прогорiла котельна сталь. Луна прокотилася пiд високим склепiнням депо. Зляканi горобцi зграйкою чмихнули в розкриту браму. – Суки безголовi! Зламали! – визирнув назовнi й сплюнув на долiвку. – Здаеться, гранату вкинули. А нехай iм грець!.. Замурзане обличчя майстра посутенiло вiд розчарування. Тепер «овечка» нiкуди не побiжить, може, заростатиме бур’янами в тупику серед кладовища залiзничного мотлоху. А може, Дiденко знайде на ту бiду раду. Вiн майстер винахiдливий… Коля вперся руками в тяжку вiсь, поштовхав надвiр, у тупик, де iржавiло з десяток таких самих. Колiсна пара покотилася, розганяючись, униз i бабахнула пiд цегляною стiною, вiдскочила, потiм м’якше притулилася до посестер. Там вага – цiла тонна, не менше. Назад Коля сам ii не виштовхае – для цього знадобиться пiдсобник. Але, здаеться, та потреба не скоро виникне. В депо залишилося двое робiтникiв: майстер Дiденко й вiн, помiчник на пiдхватi, якому доручали перемiщувати туди-сюди важкi деталi, замiтати мокру вiд машинного мастила пiдлогу майстернi. Всi iншi – страйкували, показували буржуазнiй владi Скоропадського, хто в домi господар. Йому нiмецькi багнети не допоможуть. Без залiзницi гетьманат задихнеться. І тодi утвердиться справдi народна влада. Про це постiйно розказував, пiд’юджуючи до страйку, Давид Анохiн. У Росii до влади прийшов робiтничий люд, там немае панiв i експлуататорiв, а украiнцi ще дозволяють собою помикати. Коля пробував уявити, як вiн стане владою i змушуватиме когось iншого перемiщати клятi залiзяки, що пропахли вугiльним димом, але щораз в уявi поставало добре обличчя мами, яка повчала: «Слухайся старших. Старшi дурного не порадять…» Виходило, що треба слухатися майстра Дiденка, бо вiн наказав працювати, а не байдики бити. Мама боялася вiйни й революцii. І одного разу померла, сидячи вдома за столом. Далекобiйний снаряд, випущений Муравйовим з лiвого берега Днiпра, вибухнув у них на городi. Коля повернувся з роботи, на всiй вулицi Постовiй – шум i гам, сусiди обговорюють обстрiл. Снаряди поламали паркани й дерева. Вiн у хату. А мама сидить за столом, рукою голову пiдперши. Й нi словечка не каже. На Колю не зважае. Вже застигла. Сусiд Созонт Петровський, який прибiг на голоснi вигуки хлопця, сказав, що в неi серце зупинилося… В Анохiна щира усмiшка й вiдкритий погляд. Очi горять вогнем, наче пiсля пропасницi. В кожному поруху й промовленому словi – впевненiсть, немовби йому не двадцять п’ять, а пiв вiку. Безапеляцiйний i нетерплячий. Сидiв по царських тюрмах. Щоразу виходив ще твердiший. Такi типи з шаленим характером упевнено ведуть за собою. І люди йдуть, не дивлячись, куди. У прiрву чи на переправу… Давид жив у теплушцi з червоним хрестом. У далекому закутi, нiби на хуторi, за навiсним переходом, серед iржавих букс, трухлявих шпал, старих вагонiв i перекинених дрезин мешкали обдертi дезертири, волоцюги й банди злодiiв, якi щодень i щоночi виповзали в Киiв, щоб грабувати його. Те мiсце називалося Завалля. До нього далеко, туди треба пiв години по шпалах скакати. Газети час вiд часу повiдомляли, що в плетивi тупикових залiзничних колiй безслiдно зникали люди. Восени пропала гувернантка колезького асесора Кiстякiвського, яка несла з ринку в корзинi гусака. Навеснi iржаве кладовище проковтнуло вельми поважного пана Левiнсона – комiвояжера з Житомира, який приiхав замовляти для мiськоi ради вiденськi стiльцi й мав при собi п’ять тисяч карбованцiв. Зовсiм недавно в колiйному павутиннi зник цiлий чоловiчий квартет iз Василькiвськоi повiтовоi гiмназii. Музиканти успiшно виступили на святi гаiвок у Купецькому саду. Бiля вокзалу чоловiки випивали, поклавши перед собою чемодан. А потiм пропали, наче пiд землю провалилися. Слiдчi навiть музичних iнструментiв не знайшли. Жодних слiдiв i свiдчень. Городяни оминали страхiтливе Завалля, справедливо вважаючи, що для них достатньо тих небезпек, якi чатували на вулицях. Із деяким полегшенням кияни зiтхнули, коли в мiсто зайшли нiмецькi вiйська. Дисциплiнованi нiмцi скрiзь виставили своi патрулi. Вдень на Хрещатику навiть регулювали автомобiльний рух, який пожвавiшав пiсля втечi в Украiну багатiiв iз Росii. Чи не вперше за всю свою iсторiю Киiв став по-справжньому росiйським. У лютому, нiби вiхола з пiвночi, з лiвого берега на мiсто налетiв Муравйов. Убивав киян з украiнськими документами. Московських утiкачiв не чiпав. Червона мiтла намела в украiнську столицю рiзношерстого люду. Ресторани ожили, у вар’ете й театрах – жодного вiльного мiсця. На великих перехрестях людський потiк сторожували панцерники «Ehrhardt». Спершу нiмцi розглядали мiсцевих жителiв, нiби завойовники в Африцi дике плем’я. Згодом, розпiзнавши в Киевi европейськi ознаки, заспокоiлися. Ото тiльки бiля них, чужинцiв, як це не дивно, й легшали кроки киян. На гетьманську владу не покладалися. Залiзничний вузол у центрi Киева функцiонував за своiми окремими й часто втаемниченими правилами та законами. Нiби держава в державi. Одного разу Коля заблукав, простуючи з Постовоi до ремонтного депо. Ходити по колiях звик: вирiс бiля станцii «Пост-Волинський». Але того разу його розiбрала цiкавiсть: «Звiдки приходить Анохiн, щоб пошептатися з ремонтниками? Невже не боiться бандюг?» Розчарувавшись, уже хотiв повертати пiд цегляну стiну – вона найкращий компас, виведе до майстерень, коли почув знайомий голос: – Колю?.. Ти заблукав? – Та нi… Я… Хотiв… Хлопець забув, що мав сказати. – Заходь сюди. Чаем пригощу. Зелений, iз лишаями полущеноi фарби, вагон притулився пiд заростями дикого хмелю. Зразу й не розгледиш, що вiн обжитий. У Колi з несподiванки стрепенулося серце. Давид курив i позирав з вiдкритого вiкна на хлопця. Вiн не чекав його. І це було видно. Погляд зосередився i похолоднiв. У вагонi пахло лiками. З вiдчинених купе бубонiли голоси. Чоловiки стогнали й проклинали недружнiх хохлiв. Велика «Рассея» iхне самостiйництво iм не пробачить. І нiмцi не врятують. Кiлька поранених росiян вiдлежувались у залiзничному лазаретi. Давид пригостив чаем iз цукром i таемниче попросив бiльше не навiдуватися. Мовляв, iз метою конспiрацii. Коля погодився, бо йому й самому не сподобався лазаретний дух. І теж при цьому пiдморгнув, нiби змовник. І ось Анохiн сам навiдався. – Пролетарський привiт штрейкбрехерам! – привiтався з брами. Бадьоро оглянув порожне й лунке депо. Майстер Дiденко виглянув згори, витер руки й кинув брудну ганчiрку йому пiд ноги. – Не вештайся тут, – буркнув. – Ненароком ключ упаде на черевик, пальчики скалiчить… У нього ключi великi й важкi. Вiн ними часто зi злостi кидае. – Товаришу майстре, ви не виконуете постанову страйкому, – дорiкнув Дiденковi гiсть. – Вона схвалена самим генералом Осецьким[1 - Генерал Олександр Осецький, керiвник Окремоi залiзничноi сторожi, активний учасник пiдготовки вiйськового заколоту проти гетьмана Павла Скоропадського. (Тут i далi прим. авт.)]. – До сраки менi твоя постанова, – просто вiдповiв майстер. – Один раз до вiтру сходити… Не тиняйся тут! Еге ж?.. Бо я сьогоднi дуже злий. Адам Дiденко смачно харкнув i сплюнув згори. Давид змiнився в обличчi, але не вiдiйшов. Гострi жовна на його худих вилицях зарухалися, нiби вiн вхопив у зуби суху шкуринку хлiба. Майстер iз тих, що на агiтацiю не пiддаються. Зразу сказав, щоб до нього не пiдходили. Нема в нього вiри всiляким дурисвiтам, що обiцяють царство земне. До того ж чужою мовою… Воював iз нiмцями старшим феерверкером окремого артилерiйського дивiзiону, що входив у склад тридцять четвертого корпусу генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. У нього злiва, мiж третiм i четвертим ребром, до цих пiр сидить осколок, що мало не вбив його в боях пiд Ляхiвцями. Чоловiк iз ним провоював, тамуючи бiль, вiд Коломиi до Кам’янця. Там, у кам’янецькому лазаретi, один ветеринар, що пiдробляв польовим хiрургом, порадив осколок не чiпати, поки сам не вийде. Бо скальпель може зачепити мiжреберний нерв. Тодi буде так болiти, що свiт потьмянiе. І то надовго. Траплялися випадки, коли осколок сам виходив. Однак той кусок залiзяки за пiв року, як на зло, затих, тiльки зрiдка, коли чоловiк невдало повертався, поколював. «Жити можна», – вирiшив Дiденко й змирився. Адам бачив знавiснiлу юрбу росiйських солдатiв, якi йшли грабувати пiдкарпатськi села. Без царя в головi, зневiренi в усьому, росiйськi дезертири гвалтували жiнок, убивали селян. Генерал Скоропадський iх виловлював, роззброював, садив у ешелони й вiдправляв у Росiю. І цi недобитки нинi кличуть брати з них приклад? Майстер Дiденко на провокацii не пiддавався. – Ми ще порозумiемось. Правда ж? – упертий гiсть не зводив погляду iз «самостiйника». – Менi вiд твого розумiння нi холодно нi жарко, – буркнув Адам. – Не дури людям голови! – Колю, треба пошептатися, – моргнув до хлопця Анохiн, викликаючи надвiр. Той поглянув на майстра, нiби просив дозволу. Дiденко мовчки повернувся у кабiну паровоза. Вiн усе ще мiркував, як вiдремонтувати топку. Давид хмикнув, прискаливши око: – Старий з мухами. І як ти його терпиш?.. – Дядько Адам добрий. Вiн колись… до моеi мами… сватався. Бовкнувши це, Коля знiтився. Його щоки, всипанi рудим ластовинням, загорiлися. Хлопець мимовiльно потер iх брудними, в мастилi й iржi, руками. Й вiд того на його обличчi з’явилося ще бiльше безпорадностi. Не вмiв приховувати почуття й злився на себе. Коли п’яного тата збив фастiвський поiзд, йому виповнилося дванадцять. Мама забрала зi школи й сказала, щоб iшов заробляти на хлiб, бо вирiс великий, вона сама його не прогодуе. Созонт Петровський погодився взяти учнем у палiтурну майстерню. Три роки сусiд наглядав за ним, учив зшивати корiнцi й обклеювати палiтуру шкiрою, затискати пресом i рiвно обрiзати поля. Засохлi плiвки кукурудзяного клейстеру, який погано вiдмивався, здавалося, назавжди вросли в загрубiлi Миколинi пальцi. Одного разу хлопець нерiвно обрiзав пiдшивку «Записок Украiнського Наукового Товариства». Созонтовi терпець урвався. «Йди, Колю, до мами. З тебе не буде нiякого пуття. Ти недалекий хлопець…» Колю образило те слово – «недалекий». Вiн цiлий день просидiв на Днiпрi, талапаючи ногами у водi. Всi далекi, а вiн, бач, недалекий. Мама казала, що вiн у тата вдався. Той теж далi завтрашнього дня не бачив. Цюкав молоточком по буксах, обходячи вагони, iнодi прикладав руку, визначав, чи не нагрiлись, i мiркував, де випити. Його хоронили в закритiй трунi – не було що показувати. Якось хлопець прийшов додому, а там Адам Дiденко сидить. І на маму м’яким поглядом дивиться. «Нi, Адаме, нiчого в нас не вийде, – тихо вiдповiла на той позiр мама. – Я вже звикла сама… Довiкую. А от синовi поможи. Вiзьми до себе в майстерню». Хто живе бiля залiзницi – iз залiзницi годуеться. Так хлопець потрапив у ремонтне депо до Адама Дiденка. – Є дiло, – зашепотiв Анохiн, нахилившись. – Тiльки нiкому анi-нi… Вiд Давида пахло лiками, як колись вiд Миколи клейстером. – Могила, – перехрестився Коля. – Гм… Ти знайшов точне слово, – усмiхнувся якiйсь своiй думцi гiсть. – Менi потрiбна твоя допомога. Знаеш, де Онуфрiiвська вежа? Там бiля фортечноi стiни е пiщаний пiдйом на гору… – Пропаще мiсце, – кивнув хлопець. – Туди, кажуть, щоночi сходяться невпiзнанi мерцi… – Боiшся? – глузливо запитав Давид. – Мерцi не страшнi. Страшнi – живi люди… Повiр менi, я це добре знаю. Коля згадав батька у закритiй трунi й облизав сухi губи. Мама сказала, що навiть нема з ким попрощатися. І заборонила зазирати пiд вiко. А вiн уночi, коли сивобородий дячок задрiмав над псалтирем, зайшов у вiтальню i пiдняв кришку. Злякана свiчка хитнула вогником. Святий Миколай на образi почорнiв. Татова голова дивилася вбiк, просто на нього. Замiсть одного ока – темна пляма. Вiд тiла повiяло рубаним м’ясом. І вiд того чорного татового погляду в нього затерпнули ноги, приросли до долiвки. То був не тато. То був хтось чужий. А тато, мабуть, загуляв. І скоро прийде, коли протверезiе. Дячок скрикнув i вiдiрвав його вiд гробу. «Свят, свят, свят! – захрестився. – Ти мене перелякав…» Микола нiчого не вiдчув. Вийшов надвiр i побрiв мiж темними садами. – І захопи з собою молот, – додав Анохiн, позирнув на паровоз, усерединi якого длубався Дiденко. – Молот? – здивувався хлопець, випiрнувши з неприемних спогадiв. – Еге ж, молот, – пiдтвердив Давид i поплескав його по плечу. – Будемо костилi забивати… Ця його таемничiсть вивела Колю з рiвноваги. Який молот? Якi костилi? Там, на Печерських пагорбах, i близько немае шпал та залiзничного полотна. Але ж сказав чiтко: «Захопи молот». Щось задумав, однак йому свiй задум не розкрив. А втiм, для хлопця цього було достатньо. Нiчна пригода його заiнтригувала. Миколинi очi засвiтилися, подих прискорився. «Прийти до Онуфрiiвськоi вежi з молотом», – повторив для себе, нiби завдання на уроцi. Подумав, що вибере пiвпудовий, iз замашною металевою ручкою. Таким молотом зручно збивати колеса з осi. – Дивись, не пiдведи, – суворо глянув на хлопця пiдпiльник iз Завалля. – Приходь, коли стемнiе. І нiкому анi гу-гу… Поскакав, заклавши руки в кишенi. Сталева накатана рейка виблискувала у вечiрньому сонцi темним слизьким срiблом. Довгi тiнi, наче волоцюги з iржавого кладовища, почали визирати з-за паркана. Їм час повертатися на нiчлiжку. Анохiн любив балансувати. Виробляв у собi стiйкiсть. Микола цього хлоп’яцтва не розумiв. Такий серйозний i рiшучий, а любить розважатися. Поки майстер порався всерединi локомотива, хлопець знайшов облюбований молот, винiс iз депо i сховав у бур’янах. «Оце цiкаво, – подумав. – Додому вже не пiду. Чекатиму темряви… Ще з молотом по мiсту не ходив». – Дядьку Адаме, я йду? – чи то спитав, чи то ствердив. – Прикрий браму. Я тут ще… Покумекаю. Чоловiк на роботi рятувався вiд самотини. Два його сини загинули на фронтi пiд Тернополем, коли росiйськi вiйська ринули втiкати через Збруч. А затим зразу померла вiд тифу чи вiд горя дружина. Нiхто не знав, що запеклося у Дiденка на серцi. Гримав ключами i лаявся. Миколина мама не захотiла з’еднувати докупи двi бiди… Коля пiдхопив у лопухах молот i пролiз у провалинi – цегляна стiна поза депо давно зруйнувалася. Люди втоптали стежку, скорочуючи шлях. Звiдси легко вийти в мiсто – вниз, повз вугiльнi склади, попри довгi ряди лабазiв, у яких нiмцi запровадили зберiгання зерна й борошна. Стежка бiгла з тильного боку, подалi вiд вартових iз гвинтiвками. Нiмецькi вiйськовi iнтенданти набивали вагони збiжжям i вiдправляли у Фатерлянд. За угодою з украiнським урядом. Якось Микола побачив, як вони голосно лаяли вантажникiв, якi розсипали зерно на колiю. І клацали затворами, показуючи, що зараз почнуть стрiляти, якщо винуватцi не зберуть усе до зернини. А ось i Котячий двiр. Тут безлiч котiв, що бродять у пошуках iжi й розваг. Вони лазять по балконах i деревах, сидять на пiдвiконнi й валяються посеред тротуару, помахуючи хвостами. Будинок стоiть лiтерою П, посерединi лавка й кiлька кленiв. Коля нерiдко сюди заходив, щоб посидiти, вiдпочити. Робiтники в обiд розгортали сидори, iли, а хлопець iз собою нiчого не брав. Не мав що. Тож утiкав iз депо, щоб чоловiки не бачили його голодних очей. Тут гарно пахло з кондитерськоi, вiкна якоi виходили на вулицю. Вiд того запаху в нього завжди буркотiло в животi. Хлопець присiв на лавку. Рудий кiт вискочив до нього й замуркотiв, притуляючись. Голосна малеча насмiхалася з дiвчинки. – Ікота, iкота, iди до болота. Напади на коня чи корову, чи тiтку здорову!.. – Мамо! Мамо! – заплакала ображена мала. – Вони з мене дражняться!.. – Ей ви, цюньки! – виглянула з балкона грудаста жiнка в домашньому халатi. Їi голос виляскував у колодязi мiж будинками. – Не чiпайте Ларочку! Вiдстаньте вiд неi. Бо вишмагаю! Зауважила на лавцi Колю й витрiщилася на нього, немов на недоумка. Такi жiнки зразу кричать: «Гвалт! Полiцiя! Злодii!» Миколi не сподобався той погляд, i вiн пiдхопився, заспiшив на вулицю. Вечiрнiй рух людей пожвавiшав. Гарненькi панi зазирали у вiтрини з модними капелюшками й розглядали себе, подумки примiряючи обнови. Чоловiки гречно розчиняли перед ними дверi. Тиркотiли автомобiлi, залишаючи пiсля себе клубки синього диму. Той дим дратував нiздрi. На розi деренчав трамвай, вимагаючи проiзду. Вiзники на бричках намагалися проскочити перед ним. Конi билися груди в груди. Нiмецькi патрульнi прицiльним оком вихоплювали з натовпу пiдозрiлi обличчя й зближалися з ними, але документiв, як правило, не перевiряли. Побачивши Миколу з кувалдою на плечi, заджеркотiли, смiючись. – Ich glaube nicht, dass sie eine jahrtausendlange Geschichte haben[2 - Я не думаю, що вони мають тисячолiтню iсторiю (нiм.).], – сказав один, зверхньо оглядаючи вулицю. Пiд спекотним днiпровським сонцем його нiс почервонiв i висох, витягнувся, нiби дзьоб невiдомого птаха. Солдат пройшов пiв Європи, щоб опинитися на кам’яних киiвських пагорбах, серед незрозумiлих i чужих людей, якi сахаються вiд його вимови. Пилюка далекоi дороги скрипiла в нього на зубах. Вiн почував себе обдiленим теплом рiднi. – Hans, aber sie haben leckeres Geb?ck[3 - Гансе, але в них смачна випiчка. Вареники. З вишнею! (нiм.)], – вiдповiв другий, поправивши на плечi гвинтiвку. – Ва-ре-нi-кi… Mit Kirsche! Коля вгнув голову, нiби так було легше проскочити повз них. Молот став удвiчi важчий, кроки голоснiшi. – Хальт! Пуф-пуф! – гукнув хлопцевi у спину червононосий нiмець, намагаючись злякати. Йому хотiлося розваг. Микола зiрвався й побiг з усiх нiг угору по вулицi. Потiм впiрнув у перший-лiпший провулок i задихано притулився до стiни. Якщо так щоразу його лякатиме нiмецький патруль, то вiн до Лаври не дiйде, серце лусне. Всi витрiщаються на його молот. Було б добре найняти вiзника, але той захоче щонайменше двадцять копiйок. Це для нього розкiш, тож доведеться добиратися пiшки. Царський сад, Олександрiвська, Микольська вулицi. Аж ось – банi храмiв. І вiн – iз кувалдою на плечi. Киiв огорнула темрява, коли добрався до пiвденноi стiни Верхньоi Лаври. Далеко внизу Набережним шосе зрiдка мигали скупi вогнi автомобiлiв. Цокали копита коней. Вiд Онуфрiiвськоi вежi залишилися щербатi цеглянi остови. Дах зiрвало й скинуло на акацiевi заростi. Жерстянi листи, пробитi шрапнеллю, порванi на клаптi, лежали купами. Хтось поскладав, щоб не поранити ноги. Взимку Муравйов iз лiвого берега бив прицiльним гарматним вогнем по будiвлi, нiби заповзявся зруйнувати. Увесь Печерськ лежав у руiнах вiд вибухiв. На зоряному тлi неба Микола розгледiв уцiлiлi банi церкви Спаса на Берестовi. До вежi, на пагорб, вели бiлi стежки, протоптанi городянами, якi скорочували шлях до Днiпра. Сам Днiпро iз пониззя повiвав вологою прохолодою. Десь там, у темрявi, текли його потужнi води. На березi таборували, немов цигани, роззброенi сiчовi стрiльцi, яким нiмцi наказали розходитися домiв. Але галичани вагалися – повертатися чи закрiплюватись у Киевi. Мiсцевiсть була безлюдна й гнiтюча, пропахла розкопаними гробками. Фортечна стiна тиснула згори, нiби ii турляли невпiзнанi мертвяки, яких тут часто знаходили. Коля зi страхом подумав, що вiн дарма погодився на авантюру Анохiна. Що можна робити з молотом бiля розбомбленоi церковцi?.. Майстер Дiденко його б не зрозумiв. А про те, що сказала б мати, й подумати не смiв… – Ц-ц… Ц-ц, – обiзвався з куща цвiркун. Звiдти, з мороку, вийшов Давид. Його волохата й темна постать здалася набагато бiльшою, неначе Анохiн набрався сил у привидiв. Дехто вмiе по-котячому ходити в темрявi. Микола не вмiв. У нього завжди ноги провалювалися, немов у ямки пiсля викопаноi картоплi. – Ой, я вже думав утiкати, – прошепотiв хлопець, стримуючи цокiт зубiв. – Не тремти, пацан, я з тобою, – поплескав його по плечу Давид. – Ходiм угору, бо нема часу. Скоро мiсяць визирне… Монахи-лунатики з’являться. Ха-ха-ха!.. Анохiн засмiявся, нiби божевiльний, i попрямував догори по бiлiй стежцi. Коля поспiшив за ним. Стрiмкий ухил тягнув iх униз, до Днiпра. Фортечна стiна загрозливо нависала над урвищем. Вона чiпалася розбомбленими щербинами за зоряне небо, щоб не впасти. Давид не озирався, впевнений, що вiн не вiдстае. Пiд стiною стежка бiгла за кам’яний кут, ховаючись в акацiевих хащах. – Уф! Я тобi скажу!.. Мене самого пройняло, – зупинився поводир i вiддихався. – Гоголь вiдпочивае… Тепер головне – не помилитися. – Що ми будемо робити? – хлопець зняв молот iз плеча й опустив на землю. – А ти ще не здогадався? – допитливо поглянув на нього чоловiк. – Будемо скарб шукати, – тремтячим голосом видав свою здогадку хлопець. – Е-е-е… З тобою, бачу, не все так безнадiйно, – похвалив його той. – Тiльки от як вгадати? Бачиш? П’ять арок, замурованих цеглою?.. Колись у них виставляли гармати. Поглянь донизу. Чудова позицiя для оборони. Потiм замурували. Гармати замiнили хрестами. Ха!.. Хрести – ненадiйна зброя. Давид умовк, посуворiшав, пiдступив до фортечного муру й наказав: – Лупи тут! Подивимося… – Звiдки ти знаеш, що тут е скарб? – Знаю – i все! – рiзко вiдповiв Анохiн. – Не твого розуму дiло. Твое завдання – махати молотом. – Ну що ж… Микола поплював у долонi й гахнув кувалдою по цеглi. Потiм ще раз. І ще. І ще. Стiна глухо застогнала, але не подалася. Вона не падала, нiби старе дерево, що його тримало глибоке й мiцне корiння. Може, й справдi пiд нею були такi фундаменти, що доходили до Днiпрових джерел. Або кам’янi пiдземелля, про якi давно забули. Фортеця трималася за небо й мовчки терпiла тортури. Хлопець перехрестився, нiби сивобородий дячок над труною тата, i невиразно пробурмотiв: «Свят-свят-свят…» – Стiй! Мабуть, досить, – зупинив його Давид. – Чуеш, що нiякого звуку нема? Унизу, в кущах, дзявкнув пес, огризаючись. За хвилю три собачi тiнi вибiгли на стежку й попливли, понуро похиливши голови, униз, до Днiпра. «Вони живi чи мертвi? – подумав отерплий хлопець. – Що я тут роблю, Господи?..» – Бий тут! – показав на наступну арку Анохiн. На рiцi заревiв пораненим биком гудок пароплава. Нiчне повiтря аж здригнулося вiд вiбрацii. Зляканий сич у верховiттi староi акацii стрiпнув крильми й глухо пугукнув. Сьогоднi йому випала неспокiйна нiч. Тiчка собак, дзявкаючи, побiгла назад, у мiсто… – Чекай. Не можу. Руки тремтять, – тамував серце в горлi Микола. – Ото ще!.. Дай сюди! Анохiн вихопив кувалду й сам гупнув по цеглi. Інструмент вiдскочив, вирвався з рук i вдарив його по ногах. – Телепень!.. Киiвський!.. Дурна була твоя мама, що народила тебе, – прошипiв, присiвши. – Помiчник безголовий… Ти хоч що-небудь можеш зробити по- людськи? Микола пiдхопив молот i почав гамселити, немов знавiснiв. Стiна не подавалася, уламки цегли сипались у траву. Інодi спалахували iскри, коли в кладцi траплявся камiнь. Перейшов до наступноi арки й знову загупав, наче здобув друге дихання чи позбувся страху, що сидiв кошеням на спинi й колов пазурами шкiру. «Нема нiяких мертвякiв, – заспокоював себе. – І скарбу нема. Все це вигадки дурного Анохiна». Вiн розчаровано подумав, що таки справедливо майстер Дiденко не любить росiйського пiдбурювача… Раптом молот провалився в порожнечу. Хлопець iз розмаху ще раз ударив, вибиваючи цеглу з арки. – Стiй! Стiй! – пiдскочив до нього Давид. – Вiдiйди. Не закидай цеглою. Нахилився над проваллям, чиркнув сiрником, освiтлюючи дiру в стiнi. – Я так i думав! Так i знав! – вигукнув пересохлим голосом. – Ченцi не збрехали. Скинув iз плеча речовий мiшок i почав дiставати з тайника знайденi предмети. Вони тихо подзенькували, падаючи. – Що там, Давиде? – витягнув мокру вiд поту шию Коля – щойно вбив з десяток комарiв, якi закружляли над ним. – Те, що треба, – буркнув Анохiн i звiвся, вiддiлився вiд муру. – Ану поглянь. У тебе довшi руки. Може, я чогось не досягнув… Хлопець iз трепетом зазирнув у глибину провалини. Шаснув рукою в темрявi – нiчого не намацав. У нiс ударило цегляною пилюкою. – Нема. Нiчого нема, – розчаровано вiдповiв i пчихнув. – Подивись уважнiше, – наполiг Давид. Микола вiдчув, як йому запекло злiва в боку. Млiсть ударила в ноги, i вiн заточився, впав на молот, що лежав бiля фортечноi стiни. Груди охопила обручем задуха. Вiн спробував звестися, але не змiг, бо тiло почало нiмiти. Зiрки над головою закрутилися й полетiли одна за одною кудись у темряву, туди, де тiк Днiпро. Намацав мокру вiд кровi сорочку й злякано осягнув, що там, на боку, бiля серця, б’е бурхливе джерельце, жене його сили в пiсок. Спробував затулити рану пальцем, але зацiпенiв од страху, бо йому вiйнув запах рубаного м’яса. Того самого, що приголомшив його з татовоi труни… – Головне правило революцii – жодних правил, – нахилився над ним десь вiд самого неба, з якого вкрав зорi, Анохiн. – Колю, ти гарний хлопець. Але краще померти, нiж жити таким дурнем… Ми беремо з собою тiльки сильних i жадiбних до життя. Прощавай! Затягнув на мiшку шворку й завдав на плече. Скарб зойкнув, нiби заплакав, що потурбували його вiковий спокiй. Волохата постать Давида похиталася п’яним скоморохом униз, до мiста. Але Коля вже того не бачив. Вiн iще почув, як до нього пiдбiг бродячий пес i лизнув у щоку. Потiм чотирилапий присiв бiля тiла хлопця i утробно завив до порожнього й важкого вiд чорноти неба. Те завивання потонуло в сонному диханнi скам’янiлого до переживань Киева. На ранок стрiлочник Корнiй Бебеха, проходячи повз трете ремонтне депо, зазирнув у прочинену браму й побачив майстра Адама Дiденка, який сидiв на пiдлозi, притулившись до колеса паровоза. На грудях чорнiла пляма кровi, що зрадливо розповзлася по коноплянiй сорочцi й стекла калюжею на масну долiвку. Калюжа почала чорнiти й гуснути. А вiдкритi очi чоловiка вкрилися сiточкою трiщин, немов висхлi озерця, з яких втекла жива вода. У мертвих завжди трiскають очi, якщо живi вчасно iх не закриють. 2 Клим Жеграй з цiкавiстю полiцейського розглядав веселу публiку ресторану «Континенталь». Злiва – дверi в лiтню оранжерею i кофейню. Туди часто заходили жiнки в супроводi кавалерiв. Вони смiялися, iм було весело, наче надворi немае вiйни й руiни. А може, це з нервiв?.. Сидiв у кутку, дещо осiбно. І це мiсце йому подобалося. Мабуть, тому облюбував «Континенталь», що тут зручно за всiма спостерiгати. І завжди, при першiй же потребi, можна вислизнути через кухню надвiр. До того ж там е ще один хiд, про який знають офiцiанти й ресторанна обслуга. Можна пiднятися на другий поверх у готель i збiгти донизу в господарськi примiщення, з’явитися бiля сусiдньоi будiвлi на Миколаiвськiй, 7. Допомагала стара полiцейська звичка рекрутувати в помiчники офiцiантiв, двiрникiв, швейцарiв, вiзникiв, повiй, власникiв ломбардiв, яток i всяку дрiбну челядь. Халдей Жора Семиволос приберiгав для нього цей столик по четвергах i недiлях, коли капiтан сюди навiдувався. У Жори метушливий погляд. Вiн поспiшае всiх обслужити i, здаеться, нiкого до пуття не може розгледiти. Та й розмова у нього небагатослiвна: «Чого зволите? Айн момент! Вiдпочивайте. У нас сьогоднi грае Фадей Немет iз Одеси. Його саксофон, знаете… за серце щипае». Циганкуватий його вигляд свiдчив: перед вами шахрай i оберхитрун, обдирала, але чорнi воронячi бусинки зiниць на вас дивилися чесно, запевняючи, що вiн ваш найкращий друг. Капiтановi Жеграю було досить кiлькох слiв, щоб офiцiант зрозумiв, з ким мае справу. Така в халдея специфiчна робота. Жора мало не стукнув пiдборами, готовий служити. Проте офiцiант не знав, що Клим давно у вiдставцi й сам переховуеться вiд свого-таки старого полiцейського свiту, який може завдати удару. Три роки пролетiло з того лiта, як вiн упiймав синка багатого домовласника й родича киiвського губернатора Гришу Лабаза, еврейського хлопчика, який заради розваги й куражу зайнявся розбоем i грабунком. Губернатор Микола Суковкiн тупотiв ногами, щоб вiн випустив грабiжника, за плечима якого труп сторожа й кiлька поранених людей. Однак Жеграй сказав, що цього не буде нiколи, поки вiн служить закону. Що ж, влада тодi обрала прiоритети. Звiльнила зi служби капiтана. Грошi Яiра Лабаза зiграли свою вирiшальну роль. До того ж мстивий Яiр на цьому не заспокоiвся. Призначив винагороду у 20 тисяч карбованцiв тому, хто принесе праву руку Клима, бо саме праву руку втратив Гриша Лабаз, утiкши вiд переслiдувань затятого капiтана на фронт. Про «Жеграеву руку» в Киевi навiть ходили анекдоти. Мовляв, рука руку золотить. Проминуло три роки, впав трон царя, розсипалося зо три уряди в Киевi, Днiпро пронiс повз Олексiiвський (Труханiв) острiв чимало мертвякiв, а небезпека бути знайденим охочими до легкоi наживи мисливцями залишилася. Яiр Лабаз не скасував свое замовлення. Премiя у 20 тисяч розбурхувала уяву тим, хто пам’ятав цю iсторiю. І Жеграй, щоб не стати невротиком, мусив уникати давнiх знайомих. У Клима виробилася звичка переховуватися. Вiн нiкому не довiряв. Інодi й собi. Мiняв квартири, гримувався, ходив у натовпi або тiльки вночi порожнiми вулицями. Завжди носив у кишенi безвiдмовний, з укороченим стволом, полiцейський револьвер «Смiт i Вессон», калiбром 10,67. Усi сищики й таемнi агенти вiддавали перевагу цiй американськiй зброi, яку Микола II закупив перед початком свiтовоi вiйни. Роговi щiчки револьвера гарно лягали в долоню Клима. Мав капiтан i потаемну зброю: мiнiатюрний «Браунiнг М. 1906» у кобурi на щиколотцi лiвоi ноги. Пiстолет важив 350 грамiв разом iз обоймою в шiсть куль. І зовсiм не вiдчувався на нозi. Про другий пiстолет нiхто не знав. «Браунiнг» iз патроном калiбру 6,35 часто використовували закоханi студенти для самогубств, а також терористи, якi в людних мiсцях нападали на царських урядникiв. Жеграй носив його про всяк випадок. Киiвська босота, з якою часто спiлкувався, ховала в кишенях ножi. А вiн – «Браунiнг» на щиколотцi. З ким поведешся, того й наберешся. Жити в конспiрацii йому сподобалося. Зрiдка навiдувався до панi Лахоцькоi, яка мешкала з молодими, але досвiдченими дiвчатами бiля Введенського жiночого монастиря на вулицi Рибальськiй. Ця чоловiча потреба його дратувала, та панi Лахоцька все так обставляла, що вiн залишався задоволений. І цiлував iй ручки. Інодi вiрнi люди передавали замовлення вiд заможних киян, колишнiх киiвських нотаблiв[4 - Фр. notables, вiд лат. notabilis – помiтний, видатний. Назва стосуеться киiвськоi правлячоi верхiвки, яка втратила владу.], розслiдувати грабiж чи крадiжку коштовних речей. Або ще якiсь заплутанi злочини. Фактично вiн продовжував виконувати функцii слiдчого, як у старi часи. І не приймав пропозицiй повернутися на справжню службу. Останне таке спокусливе запрошення прилетiло на початку травня вiд гетьмана Павла Скоропадського. Йому пропонували очолити мiський розшуковий вiддiл i обiцяли нечувану, як на важкi часи, зарплату – дванадцять тисяч карбованцiв. Але капiтан вагався. Передусiм тому, що не розумiв тих змiн, якi вiдбувалися навкруги. То розгромили полiцiю, а ii служивих роззброiли, водили напоказ вулицями й на стовпах вiшали. То набрали злодюжок i фiлерiв, з якими мав справу Клим, у народну мiлiцiю. То ось тепер уже назвалися державною вартою i повертають на службу старi полiцiйнi кадри. Це нагадувало Жеграевi зламану карусель у Купецькому саду, що сама крутилася вiд вiтру й скрипiла… Капiтан укотре провiв оновлення зовнiшностi – зiстриг рудi й колись прокуренi вуса, що здiймалися кiлечками на щоки, залишив трапецiю бороди. Й став схожим на професора-патологоанатома, який iз божевiльною iскрою в поглядi читае студентам нуднi лекцii про анатомiчнi особливостi будови тiла жiнок i чоловiкiв, якi слiд враховувати при автопсii. Вiн i в ресторанi поводився, як доскiпливий судово-медичний експерт, холодно розглядаючи захмелiлих гуляк. Ось п’янi росiйськi офiцери пiднялися за столом i почали горланити «Боже, царя бережи!» З чарок розхлюпуеться горiлка, комiрцi давно не пранi, обличчя спухли вiд пиятики, в очах тупа ненависть. У них краiну окупували червонi бiльшовики, а вони й далi сумують за царем. Галасливо вимагають, щоб усi присутнi вставали, вiддавали iм честь. Кривi морди, якi давно не нюхали пороху, з люттю ревiли слова, що стали чужими в Киевi: «Сильний, державний, / Царствуй на славу нам, / Царствуй на страх ворогам, / Цар православний!» Гетьман Скоропадський видав для цих горлопанiв спецiальний наказ: учасникiв таких акцiй затримувати й вiдправляти до Росii, щоб «вони там з честю могли на дiлi, а не в ресторанних гульбищах, виявити свою преданiсть дорогим для них полiтичним iдеям». А також закликав правоохоронцiв притягати до вiдповiдальностi господарiв ресторанiв, трактирiв та iнших веселих закладiв «за участь у демонстрацiях проти Держави». Гетьманiв наказ дуже подобався Климовi Жеграю. І вiн ладен був поступитися своiм гонором, пiти на службу, щоб його виконати. «Бидло в погонах, – iз вiдразою прозектора розглядав монархiстiв. – З ними миру не буде нiколи…» Із не меншою увагою дивилися на росiйських дезертирiв трое нiмцiв, якi обережно, принюхуючись, iли киiвськi вiдбивнi й запивали горiлкою, привезеною управляючим ресторану Вiктором Закржевським iз Радомисля. У Киевi дiяв iще царський указ про заборону розпивання мiцних напоiв у военний час. «Континенталь» мусив купувати спецiальну лiцензiю, щоб не втратити клiентiв. Який же то военний час без мiцноi горiлки?.. І без п’яних скандалiв?.. На фронтi Павло Скоропадський випускав цистерни спирту в потiчки, коли солдати захоплювали спиртовi заводи. І бачив, як тверезi чоловiки, якi не раз смiливо стояли пiд кулями, падали в калюжi й напивалися до тваринного стану. Вiйна вповзла у них всередину, немов змiя, звивалася, шипiла й просилася назовнi. Нiби зачарованi Дракулою, знетямленi й безвольнi солдати бiгли на запах. Навiть загроза розстрiлу не ставала на перешкодi – черпали долонями брудну рiдину й умивалися. Тож гетьман царський указ не скасував. Але за його дотриманням нiхто не стежив. Усе покладалося на «чесне слово» господарiв. Нiмцям радомислянська мiцна припала до смаку. Й вони потрохи веселiли, ставали схожими на росiйських офiцерiв. Вони ж тут, у Киевi, на однакових правах – загарбники. Тiльки нiхто про це вголос не скаже… – Чи дозволите бiля вас присiсти? – запитав чемний пан iз бiло-срiбними бакенбардами. Вiн з’явився нiзвiдки й iронiчно дивився на капiтана. Жеграй зiтхнув. Нема тихого притулку для бiдного полiцейського, який хоче, щоб його нiхто не впiзнавав. Краем ока зауважив у залi заклопотану метушню халдея Жори. Той усiляко показував, що не бачить нового вiдвiдувача, який проситься в компанiю. «Здав, шельма!» – здогадався Клим i мовчки показав рукою, дозволяючи сiсти начальниковi осiбного вiддiлу гетьманського штабу Дмитровi Буслу. Зовсiм недавно на Інститутськiй, 40, у Головнiй квартирi Павла Скоропадського, вiн агiтував капiтана очолити розшуковий вiддiл Киева. А для перевiрки дiлових якостей дав завдання розслiдувати загадковi злочини в Радомислi. Жеграй слiдство провiв. Знайшов частину украденоi державноi скарбницi, дiстав винагороду й зник у пiдпiллi. І ось його знову викрили. – Я за вами скучив, Климе Івановичу, – весело сказав гетьманський розвiдник. «Добродушний дворянин iз таврiйських степiв, – оглянув його капiтан. – Гм… Якого випадково занесло в розвiдку. Гарний образ тримае». Лагiдний погляд сiрих очей, сивi бакенбарди, посвiтлiлi вуса i ще чорна, з рiдкою патиною срiбла, доглянута борода, скромний темно-синiй костюм i дещо затiсний жилет iз тьмяним ланцюжком вiд годинника, схованого в кишеньцi… Увесь мирний вигляд Бусла свiдчив про його благодушнiсть i вiдiрванiсть вiд свiту, де тривала вiйна й гинули люди. Проте Жеграй не купився на його гру, бо знав, що Дмитро Петрович, працюючи товаришем прокурора в Одесi, особисто спускався в катакомби, в лiгвище манiяка, який розчленував дванадцять трупiв. Такiй витримцi можна було позаздрити. – А я за вами не скучив, – тим же веселим тоном вiдповiв. – Цiлий день нiчого не iв, – потер долонями в передчуттi вечерi незваний гiсть. – Климе Івановичу, тут смачно готують?.. – Не раджу. Он нiмцi дезiнфiкують шлунки горiлкою. Пiсля печеноi телятини… Бусло скривився, нiби йому нагадали про вкрай неприемну обставину. Гетьман Скоропадський прекрасно розумiв стабiлiзуючу роль нiмецьких вiйськ, але нiяк не мiг забути, що ще кiлька мiсяцiв тому воював проти них. Тож закликав своiх штабiстiв тримати нейтралiтет. А розвiдникам акуратно, не викликаючи пiдозри, вивчати iхню потугу. Сам радився у важливих справах iз генерал-фельдмаршалом, головнокомандувачем групи вiйськ «Киiв» Германом фон Ейхгорном. Усi контакти з нiмцями замкнув на собi. Хоч з украiнського боку за порадою в нiмецький штаб бiгали опозицiонери Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Сергiй Єфремов, Панас Андрiевський – i росiйськi монархiсти, якi порiзно пропонували повалити гетьманат. Зокрема, ходокам дуже не подобалося слово «гетьман». Винниченко сердито казав товаришам: «Скоропадський розвiсив у себе по покоях позиченi з музею портрети гетьманiв i, щоб iще бiльше показати украiнцям, який вiн щирий патрiот, почав учити свого “наслiдника престолу” Данила украiнськоi мови». Нехай вже був би президент, тiльки не гетьман. На це iм вiдповiв iсторичною фразою начальник штабу нiмецьких вiйськ в Украiнi Вiльгельм Гренер: «Zu sp?t»[5 - Надто пiзно (нiм.).]. – Е-е-е-е… Вмiете ви заохотити. Апетит пропав, – спохмурнiв Дмитро Петрович. – Вам добре, ви сюди ситий приходите… Клим запитально пiдняв брову. – Гарнi люди доповiдають, – задоволено хiхiкнув начальник осiбного вiддiлу. – Ви на обiд ходите у вегетарiанську iдальню, що на Золотоворiтськiй, 9. Їжу там готують на свiжому коров’ячому маслi. П’ете фруктову воду «Калiнкiн»… – Дмитре Петровичу! – обурено вигукнув Жеграй. – Це вже переходить усiлякi межi! – Але коли вам вегетарiанство набридае, то забiгаете в «Курляндську iдальню». Це на розi Столипiнськоi, поряд iз аптекою Тарковського. Там за шiстдесят копiйок можна порозкошувати… Для розваги iнодi вiдвiдуете вар’ете «Максим», де блазнi спiвають частiвки з критикою гетьмана та уряду. Я вам заздрю. У вас упорядкований режим. Невимушене й веселе дозвiлля. А мене мучать болi у шлунку. Кручуся, немов бiлка в колесi. Зранку виходжу з квартири, вночi повертаюся. І нерiдко самим гарячим чаем пiдкрiплююся. Не дивуйтеся, любий капiтане. Поки ви думаете i зважуетесь, ми вiдновлюемо освiдомчий i розшуковий вiддiли. І, як бачите, успiшно. – Натравили на мене своiх псiв? – Каюсь. Грiшний. У мене до вас постiйний iнтерес, – сумирно опустив очi керiвник осiбного вiддiлу. – Такi кадри не мають пропадати. – Я не прагну влади, – буркнув капiтан. Ресторан «Континенталь» став йому немилим. Вiдчував себе роздягненим, голим. Скiльки старань – i все дарма. За ним стежать усi киiвськi фiлери i, можливо, профури-шестiрки панi Лахоцькоi. Вiн думав, що найкраще ховатися на людях. Саксофон Фадея Немета з Одеси злякано зойкнув, як дика гуска на озерi в Купецькому саду, i замовк. Музикант поклав iнструмент на рояль i сiв до столика перепочити. Ковтнув iз келиха шампанського, що перетворилося на гiрке ситро, й заплющив очi. На його вже немолодому обличчi з пiдпухлими вiд мундштука губами застигла неприхована зневага. Вiн бачити не мiг ресторанну публiку, для якоi грав. – Знаю, – кивнув Бусло. – Ви терплячий. А всi, хто прагне влади, нетерплячi. І нестерпнi… Чоловiк, мабуть, згадав когось зi штабу гетьмана. Бiля Скоропадського крутилося безлiч вiйськових росiйськоi армii, якi не втрачали надiю десь прилаштуватися, пересидiти непевний час i саму незалежнiсть Украiнськоi держави. «Вiдомо ж: раби не шукають волi, вони шукають нових хазяiв», – iз гiркотою подумав начальник осiбного вiддiлу. Погляд його втратив лагiдний поблиск. – Страшно нестерпнi… Нiби оси перед морозами. А влада – також примхлива панi. Обирае тих, хто ii негiдний. Хто не заслуговуе… – Людина, як шабля: або вона робить свою справу, або вона тупа. І влада тут нi до чого… – Климе Івановичу, – знову звеселiв Дмитро Петрович, – як ви дивитесь на те, щоб ми випили по келиху червоного? Масандрiвського?.. Тим паче, що в мене виникли якiсь… робочi асоцiацii. Клим промовчав, даючи згоду. Цiлком очевидно, що Бусло не випадково з’явився в «Континенталi». Такi зустрiчi спонтанними не бувають. Останнiй рiк вiн не пив i не курив. А були ж часи… Коли звiльнили з полiцii, не просихав. Кабаре «Бi-Ба-Бо», трактир «Хлопушка» Мiхновського, що бiля Лук’янiвськоi в’язницi, кафешантан «Шато де Фльор» та iншi заклади такого типу до цих пiр не помiняли столи, де сидiв розжалуваний капiтан. Вiн дiставав червiнець i пришпилював його виделкою до стола, показуючи побiгачевi-халдею, що мае за що пити. І замовляв штоф горiлки, пригощав усiх, хто бажав. Дiставав мiчений хрестом патрон i горлав, що вжене його у Гришку Лабаза, кровного ворога, який утiк вiд закону. Часто офiцiанти випроваджували п’яного Жеграя за дверi, щоб не заважав пристойним людям вiдпочивати. Зранку в ротi було так гидко, нiби пасти для взуття наiвся. Проте гулянка рiзко урвалася, коли одного досвiтку, пiсля пиятики, вiн запалив люльку й схопився за груди. Задуха страшним болем втяла легенi. Вiн вiдлежався на пiдлозi, сам-один, забутий усiма й нiкому не потрiбний. І не помер. З тих пiр зарiкся: анi тютюну, анi алкоголю. Лише карамельки «Кеттi Босс», що полегшували дихання. Бусло клацнув пальцями, пiдкликав Жору, замовив кримського червоного вина. Офiцiант послужливо кивнув i щез. На Клима не подивився умисне. – Климе Івановичу, ви вiруючий? – запитав Дмитро Петрович, розважливо глянувши у вiчi капiтановi. – Нi, в мене хвора печiнка, – сердито буркнув Клим, прикидаючи, куди хилить гетьманський розвiдник. – Я естет… Насолоджуюся кожним прожитим днем. – Чомусь я так i думав, – охоче погодився начальник осiбного вiддiлу. – Але запитати мусив. Зараз же розвелося усiляких… атеiстiв, соцiалiстiв i безбожникiв. Кричать, що вони боги. Що перед ними влада заборгувала… І грабують налiво й направо. Нахапатися не можуть, наче перед кiнцем свiту. – Бережiться людей вiруючих, бо в них е боги, якi все iм пробачають. – Клим зрозумiв, що Бусло прийшов надовго, сьогоднiшнiй вечiр належатиме йому. – О-о-о, як я вас чекав, шановний Дмитре Петровичу!.. Вiн хотiв цей стогiн видати за сарказм, але не забезпечив вiдповiдною мiмiкою. Бусло показав, що прийняв вигук за щире почуття. Ледь помiтна усмiшка ковзнула у його вилинялих вусах. – Невiруючих також слiд остерiгатися, – хмикнув, – бо в них нема бога, який iм хоч щось забороняе… – До чого… цей вступ? – зацiкавився сищик. – Кажiть прямо. – Тут така справа… Нагальна. Невiдкладна, – посерйознiшав начальник осiбного вiддiлу. – У Бiлiй Церквi вбили паламаря Преображенського собору… – Це не по моiй парафii, – розчарувався Жеграй. У церковнi справи нiколи не встрявав. Для цього у полiцii були спецiалiсти, якi розумiлися у питаннях вiри й релiгiй. Грабiж мануфактур, убивство на киiвських вулицях, викрадення людей i пограбування банкiв чи страхових агентств – це його. Колись розшукав елементарну рiч – поцуплений пушкарем[6 - Пушкар – брехун, обманщик, шантажист, вимагач, злочинець, який бере жертву «на пушку».] Сьомою Глевацьким iз робочого стола годинник цукрозаводчика Терещенка. Вiн промисловцю був дорогий, наче амулет, бо пiдписував пiд його бiй важливi документи. – Не поспiшайте, е нюанси, – наголосив Дмитро Бусло. – Паламар Гнат Березовець – близький родич митрополита Киiвського i Галицького Антонiя, в миру Олексiя Храповицького. І тут уже… переходимо до полiтики. Його ясновельможнiсть пан гетьман дуже не хотiв, щоб Антонiя садили на киiвську митрополiю. Владика – надто затятий русофiл. Не визнае анi найменшоi самостiйностi украiнства. Навiть слухати не хоче про перехiд церковних обрядiв на украiнську мову. А в нас – Украiнська держава. Церква мае пiдтримувати владу i не йти проти неi. Один зазнайкуватий писака, який постiйно критикуе пана гетьмана, справедливо визначив суть Антонiя. Цитую по пам’ятi з газети «Нова Рада»: «Обрано людину, що зробила собi репутацiю найзапеклiшого обрусителя й реакцiонера». – Дмитре Петровичу, менi нецiкаво, – перебив його капiтан. – На цей раз обiйдетеся без мене. Я не знаю, як правильно хреститися. Вмiю тримати в руках револьвер i влучно стрiляти. І ще викривати рiзних бандюг та вбивць… Колись умiв добре розбиратися в людях. Тепер бачу, що нi. Вiн мав на увазi свiй провал iз конспiрацiею. Проте сказав це не зi зла, а з метою простоi констатацii факту: новопостала державна варта вчиться працювати. Та й сам, якщо бути вiдвертим, розслабився. До нього давно не проявляли iнтересу Яiровi мисливцi. Може, про «Жеграеву руку» й винагороду вже забули… – Нi-нi, не поспiшайте, я ще не все сказав, – наполiг Бусло. – У нашiй мотивацii е логiка. Начальник осiбного вiддiлу розповiв, що до затвердження Антонiя всеукраiнським собором гетьман Скоропадський iерарха не визнае. Ясновельможнiсть дуже злиться, бо з його думкою не порахувалися. Керiвник держави вважае, що вище духовенство не пiдходить народовi, яким йому доводиться опiкуватися. Воно майже всуцiль чорносотенне. Поспiшливе обрання Антонiя Храповицького на киiвську кафедру проведене великоруськими церковниками, а сам владика е чорносотенцем староi школи, який нi до чого доброго не здатний, окрiм як запроторити до тюрми, розстрiляти, звернутися до полiцii зi скаргою на своiх прихожан. Але отут i заковика. Антонiй завiтав на Інститутську, 40, у штаб гетьмана з проханням про допомогу. Просив ретельно розслiдувати вбивство племiнника Гната Березовця. І Скоропадський опинився в незручнiй ситуацii. Нелюбов до архiерея не може завадити об’ективностi. Ба, навiть навпаки. У цiй ситуацii, щоб його не звинуватили в упередженостi, ясновельможний просто вимагае старанного й швидкого слiдства. Вiн згадав про Клима Жеграя i запропонував послати в Бiлу Церкву його. – Але це, як ви здогадалися, ще не все, – нахилився через стiл Дмитро Бусло. – Павловi Петровичу зателефонувала з Бiлоi Церкви графиня Марiя Браницька i попросила врятувати ii вiд чоловiковоi бабусi Олександри Браницькоi, яка померла рiвно сiмдесят рокiв тому. Жеграй надовго застиг поглядом на обличчi гетьманського розвiдника, намагаючись зрозумiти, чи вiн не жартуе. Проте «таврiйський дворянин», що лазив в одеськi катакомби до манiяка, тримав серйозну мiну й очей не вiдводив. – Привиди повертаються, – буркнув Клим. – Це та Браницька, чоловiк якоi генерал Ксаверiй Браницький, запросивши на банкет Івана Гонту i Максима Залiзняка, вiроломно арештував iх? – Історiя вже все подiлила, що могла. Не нарiкайте на неi. – Еге ж. Однак обдiленими залишаються однi й тi ж… – Совiсними. – Бусло пiдняв догори вказiвний палець. – Ви ж совiсний, капiтане? «Це треба було спитати мого батька, актуарiуса чотирнадцятого, найнижчого, рангу – судового писаря повiтового суду, якому на старостi хвороба покрутила пальцi, Івана Даниловича Жеграя, спадкоемця славного роду Івана Гонти», – подумки вiдповiв йому Клим. У результатi зради Браницького засудили гайдамацького сотника до страшноi страти. Кати планували два тижнi з нього знущатися. Дерли шкiру, а вiн смiявся. Розлючений генерал-екзекутор не витерпiв того смiху i вже на третiй день наказав стратити Гонту. Потiм почалося переслiдування нащадкiв i родичiв бунтiвного ватажка. Спадкоемцi Гонти з села Розсiшки, ховаючись вiд влади Браницького, помiняли прiзвище на Максименкiв. А прадiд старого актуарiуса чомусь став Жеграем. Нiхто не мiг пояснити, звiдки взялося це прiзвище. Поки одного разу киiвський професор Сидiр Жовтинський, якому сищик розшукав украдену рiч, не пояснив: «Жеграй – це козацький вартовий на далекiй степовiй залозi, – на пiдтвердження вчений розгорнув товсту книгу. – Вiн першим повiдомляе товаришiв про небезпеку. Запалюе вогонь». Помовчавши, додав: «І першим, як правило, гине». – Совiсть до лову примар не мае жодного стосунку, – вiдповiв сердито капiтан. – Потрiбно зберiгати здоровий глузд. – Я, Климе Івановичу, як ви бачили, ще нiчого не пив, – заспокоiв капiтана начальник осiбного вiддiлу. – І розумiю деяку… екзальтацiю староi графинi. Але не можу вiдмовити iй у допомозi. Вона стверджуе, що Олександра Браницька, племiнниця князя Григорiя Потьомкiна i, подейкують, позашлюбна дочка iмператрицi Катерини II, ходить ночами по дому й шукае серце свого улюбленого дядька. Кажуть, що колись графиня таемно перевезла прах Потьомкiна з Херсона в Бiлу Церкву, в парк «Олександрiя». А серце помiстила в золотий ковчег… – Дмитре Петровичу, ви себе чуете? – дражливо перебив його сищик. – Чим ви там займаетеся у своему осiбному вiддiлi? Я ще не проводив слiдства з давно померлою марою!.. – І не доведеться, – запевнив iронiчний Бусло. – Ясно, що з графинi хтось знущаеться. Потрiбно викрити шарлатанiв, якi лазять по будинку й шукають скарби сiмейства Браницьких. Нiч i жадоба тепер правлять деякими людцями… Браницькi живуть у Бiлiй Церквi пiвтораста лiт. Мають чимале господарство – понад сто тисяч десятин землi, цукровi, цегельнi, миловарнi заводи, паровi й водянi млини, конеферми, магазини й лiкарнi. Хлiбнi контори сiмейства в Лiонi та Марселi е визначними центрами хлiботоргiвлi в Європi. До речi, зараз нiмцi на мiсцi купують у неi пшеницю по сiм карбованцiв п’ятдесят копiйок за пуд. Владислав Браницький, чоловiк графинi, нинiшньоi власницi маетку, служив виночерпiем царського двору. Поставляв iз кримськоi «Масандри» в Санкт-Петербург вина. У Бiлiй Церквi збудованi численнi виннi погреби. В сiчнi цього року, коли почався червоний наступ, солдати зi штабу колишнього Першого украiнiзованого корпусу гетьмана Скоропадського, а також вiльнi козаки, якi його пiдтримували… І ще всяка босота, що по ходу пристала… Немов збiсилися. Кинулися шукати скарби графiв Браницьких. Збили замки на винних погребах i напилися до безтями. Купалися у винi. Потiм розграбували лiтнiй маеток в «Олександрii» i спалили. Тепер там стоять руiни… – То ось звiдки почуття провини у ясновельможного, – саркастична посмiшка освiтила обличчя капiтана Жеграя. – Не втримав од розбою бравих солдатiв. А у вас виникли… робочi асоцiацii… з червоним вином. Мусите борги сплачувати. Моiми зусиллями. У мене почуття провини нема! – Нехай так, – погодився начальник осiбного вiддiлу. – Ясновельможний наполягае на вашiй кандидатурi. З Бiлою Церквою у нього пов’язанi… сердечнi сентименти. Там вiн надiявся зберегти свiй армiйський корпус. Там гуртувалося його вiльне козацтво. Там його приймали на балу графиня Марiя Браницька i ii донька Бiчетте Радзивiл. Вони сподiвалися, що майбутнiй гетьман iх захистить. Не захистив… Туди вiн узимку добирався, переслiдуваний червоними бандитами, iз захопленого Муравйовим Киева. Довелося разом iз графинями переховуватися у пiдпiллi… Керiвниця мiсцевого босяцького бунту Гiтля Бялiк iх шукала з каральними загонами. На допитах вiдрiзала пальцi прислузi, але не знайшла. Нi ясновельможного гетьмана, нi графинi з дочкою, анi мiфiчного золота. Ось такi, Климе Івановичу, вихiднi данi для вашого слiдства. І скажiть, що вони вас не зачепили. – Не густо, якщо вiдкинути зайве, – вiдповiв капiтан. – У церквi вбили паламаря. У маетку графинi бродить привид… А менi пертися за дев’яносто верст у дорогу. Вiдчуваю, що головний аргумент ви приховали. Це у ваших правилах… Фадей Немет вiдпочив i знову взяв саксофон. Залом полетiли звуки iмпровiзованоi композицii, в якiй вгадувалися мотиви одеськоi Молдаванки. Музикант хитався, нiби йому не вистачало духу, видобував iз себе сум i ностальгiю. Свою самотнiсть вiн вихлюпував у хмiльний гамiр веселоi публiки. Росiйськi офiцери у вiдповiдь загорланили «Слався ти Славою!», намагаючись домiнувати в залi. – Ваше здоров’я, – пiдняв келих Дмитро Бусло. – Ваш рахунок, – охоче вiдгукнувся Клим Жеграй. – Без проблем, – витер серветкою губи гетьманський розвiдник. – Ви маете слушнiсть. Третiй аспект iснуе. Гадаете, чому ми не зустрiлися у мене на Пiдвальнiй, у готелi «Версаль»? Чи в гетьмана на Інститутськiй?.. Капiтан промовчав, чекаючи продовження. – За деякими даними… Оцi, що спiвають… не всi дурнi й пияки. Мають свою агентуру, – Дмитро Петрович кивнув на осоловiлих монархiстiв. – Я iх не боюся, але… Вони оточили гетьмана з усiх бокiв i тягнуть у свiй бiк. Далi. Не можуть нiяк заспокоiтися нашi соцiалiсти. Разом iз ними активiзувалося червоне пiдпiлля. Приiхала мирова делегацiя з Росii на чолi з Християном Раковським, i ми вiдчули бiльшовицьку активiзацiю. Вiдверто кажучи, я вважаю це помилкою гетьмана. Не слiд було iх пускати в Киiв, а вести переговори десь у Гомелi чи в Нiмеччинi. Чи на крайнiй випадок у Петроградi. Та нiмцi наполягли, що домовлятися слiд тут, у столицi Украiни. Натомiсть ми отримали кiлька сотень заядлих революцiйних агiтаторiв i пiдбурювачiв з дипломатичним iмунiтетом. Нашi агенти доповiдають про зростання бунтiвних настроiв серед селянства, на залiзницi, в робiтничих колективах. Складаються плани замаху на самого гетьмана та мiнiстрiв. Бусло на мить замовк i продовжив, чiтко вiддiляючи слова: – Виразно вiдчуваеться смертельна небезпека. Вона… гм… витае в повiтрi. Начальник осiбного вiддiлу пiдняв голову, нiби принюхуючись. Його м’ясистий нiс заворушився, а бакенбарди спалахнули бiлим вогнем у свiтлi ресторанних ламп. Це мало дещо комiчний вигляд, на думку капiтана Жеграя, який три роки переховувався вiд переслiдувачiв. Коли живеш увесь час у небезпецi, перестаеш ii об’ективно оцiнювати. Інтуiцiя притуплюеться й нерiдко видае фальшивi сигнали. Разом iз тим справжнi загрози не фiксуе. В такiй невротичнiй обстановцi не грiх звернутися до лiкаря. Дмитро Петрович, мабуть, прочитав його думки й хмикнув. – Моi агенти дарма хлiб не iдять. Ось вам факт, що стане корисним у слiдствi. В Бiлiй Церквi з’явилася таемна органiзацiя «Трибунал апостолiв». Партiйний колiр незрозумiлий. Есери, есдеки чи просто… мiсцевi виродки. Крiм вирокiв прихильникам Украiнськоi держави, займаються грабунком церков, маеткiв заможних громадян i музейних колекцiй. Зiбранi золотi, срiбнi й коштовнi речi вiдправляються в Росiю для пiдтримки революцii. Ми зафiксували у Василькiвському повiтi вiсiм таких випадкiв. Обiйшлося без смертей, не рахуючи Гната Березовця. З храмiв пропали старовиннi iкони й коштовне начиння: золотi й срiбнi кадила, пiдсвiчники, чашi для причастя, тацi тощо. Зараз вивчаемо, як вони те все переправляють через кордон… – Отже, про третiй аспект. Ви впевненi, що до вбивства паламаря i залякування графинi Браницькоi причетний цей… «Трибунал апостолiв»? – перепитав сищик, подумки погодившись iз новим завданням гетьмана Скоропадського. Вiн скучив за справжньою роботою, а не за пiдробiтком у наляканих вiйною киiвських нотаблiв. Ним оволодiло тремтливе хвилювання, як перед початком заплутаного слiдства. Погано, що не в Киевi, а в Бiлiй Церквi. Та це не бiда. Надросся для нього не чуже: на половинi шляху мiж Киевом i Уманню, недалеко вiд Бiлоi Церкви, серед полiв i байракiв загубився хутiр Очеретяний, де вiн народився. Хутiр уже дев’ять рокiв направду заростае очеретами. Батько помер. Навiщось обiрвав зелений виноград i вiдлетiв у кращий свiт, поклавши на груди недозрiлi грона. Сусiди знайшли його серед подвiр’я. Клим Жеграй вiддав хутiр в оренду мiсцевому землевласнику Йосиповi Яновському. І не хоче ступити туди й ногою, щоб не ятрити серце. – Климе Івановичу, ми впевненi, що в Бiлу Церкву слiд iхати саме вам, – м’яко пiдтвердив Дмитро Петрович. – Там потрiбен спецiалiст iз вашим досвiдом… До речi, я пiдготував вам легенду. Поiдете як представник заводу гасових ламп Арнольда Веппе… – Овва! – вигукнув Жеграй. – Навiщо така секретнiсть? – …i страховий агент товариства «Якiр» Микола Федорович Портенко, – закiнчив фразу начальник осiбного вiддiлу й дiстав зi шкiряного планшета рекламнi листки iз гасовими лампами та перелiком послуг страховоi контори. – Люди бояться полiцейських. Брешуть, обманюють iх. А простому страховому агентовi, схожому на пройди… гм… Бусло проковтнув останне слово й запнувся. Потiм продовжив: – Схожому на правдивого чолов’ягу, вони охоче розкажуть бiльше. Таке прикриття для вас найкраще пiдiйде. Дрiбний комiвояжер нiкого не зацiкавить. А страховий агент може дозволити собi зайти будь-куди. Без пiдозри. Ось вашi документи. – Тут я з вусами, – поглянув на посвiдчення страхового агента капiтан. – Де знiмок узяли?.. Вiн зрозумiв, iз ким його порiвняв гетьманський розвiдник. – Климе Івановичу! – докiрливим голосом вiдповiв Бусло. – Мусите пам’ятати, що покоiвка, яка застеляе постiль, кухарка, яка готуе снiданок, телефонiстка, яка з’еднуе розмову, клерк iз банкiвськоi контори, який рахуе вашi грошi, можуть бути зараженi бацилою большевизму. З людьми кояться дива небаченi. Щойно заходить мова про iдеi рiвностi, вони втрачають здоровий глузд. Їхнi дii не пiддаються логiчному поясненню… – Ви мене лякаете, – усмiхнувся Жеграй. – Не я лякаю. Муравйов нагадуе. Разом iз лиходiйною Євгенiею Бош… Тому слухайте. Для вашоi ж безпеки. У разi потреби телефонуйте на номер вiсiмнадцять тридцять вiсiм. Легко запам’ятати. Це телефон зубного технiка Савицькоi Рози Іванiвни. Вона проживае на Костянтинiвськiй, 22. Туди ж можете слати телеграми. Ми з Розою Іванiвною… кхм… активно спiвпрацюемо. – Вона не заражена бацилою, – уколов його сищик. Дмитро Петрович пропустив шпильку повз вуха. – Перед початком розмови скажiть кодове слово. Наприклад… Гетьманський розвiдник задумався, пiдшукуючи пароль. У його втомлених очах зблиснули iскри хлоп’яцтва. – О! Якщо ми маемо справу з релiгiею та забобонами, то пiдiйде слово «Савонарола». Воно менi подобаеться. Скажете «Савонарола», i Роза Іванiвна зрозумiе, що це ви, а не пiдставна особа. – Чому Савонарола? – втратив гумор Клим. – Язик можна зламати… – Був такий релiгiйний фанатик у Флоренцii. Палив усе, що належало багатим людям. Навiть дзеркальця вiдбирав… Це, здаеться, йому належать слова: «Будь-яка баба знае про вiру бiльше, нiж Платон». Ви iдете в мiсто, де можуть зустрiтися новi Савонароли. Чого тiльки вартуе назва «Трибунал апостолiв». Будьмо, як то кажуть, на вiстрi… – У цiкаве вiдрядження ви мене посилаете, – мовив сищик. Механiчно взяв аркуш iз рекламним оголошенням страхового товариства «Якiр». Засноване в 1872 роцi. Головне представництво на вулицi Миколаiвськiй, 11. Страхування життя з рiзноманiтними комбiнацiями. Страхування вiд вогню майна, рухомого й нерухомого. Головний представник Г. О. Левiн. Головний iнспектор В. А. Гурський. Інспектор М. Ф. Портенко, тобто вiн. І номер телефону. За дивним збiгом – вiсiмнадцять тридцять вiсiм… Клим поглянув на Бусла, нiби вперше побачив. Це ж треба так пiдготуватися! Знайшов у ресторанi. Принiс iз собою документи, впевнений, що сищик не вiдмовить ясновельможному. Намацали у ньому слабину – професiйний iнтерес. Але не це стривожило й приголомшило капiтана. Занепокоiло iнше. Його посилають, неначе в глибокий тил ворога. Або в чужу краiну. Бiла Церква нiколи не була надiйним мiстом для влади. Там завжди гуртувалися бунтiвники. Невже аж такi поганi справи в гетьманового уряду? 3 У квартирi на 1-й лiнii Батиевоi гори, 23, яку винаймав у продавця парусини й полотна Овсiя Болдiна, Клим наспiх зiбрав «саквояж слiдчого», запроваджений ще легендарним начальником розшукового вiддiлу Георгiем Рудим. Той був новатором у слiдствi й розшуку, вiдкрив у Киевi першу в iмперii кримiнально-експертну лабораторiю з використанням дактилоскопii та хiмiчних аналiзiв. Наприкiнцi лютого, якраз у перiод безчинств Муравйова, недолюди з фiнками зарiзали Рудого в мiсцинi з виразною назвою «Собача стежка» бiля Жiночого медичного iнституту. Чого старий поперся туди пiзнього вечора? Хто його покликав?.. Кияни з настанням темряви залазили у своi нори й носа не висовували. А вiн опинився темноi пори на «Собачiй стежцi». Одна дрiбна газета у кримiнальнiй рубрицi написала про вбивство старого колезького асесора – i на тому iнтерес суспiльства до Георгiя Рудого вичерпався. Нiби й не було вiдомого чоловiка. Навiть колишнi колеги, бодай з професiйноi солiдарностi, не взялися за розслiдування. Щодня у Киевi – сотнi трупiв. Хто такий Георгiй Рудий, вiдставний царський слiдчий, щоб видiляти його серед багатьох iнших? Немае царя – немае i його слiдчих. Гiрка iронiя долi: той, хто розслiдував насильницькi смертi, сам потерпiв вiд насильства. Клим вирiшив формувати саквояж слiдчого з прикидкою на те, що до нього хтось залiзе чужий. А деякi речi з портфеля можуть розвiнчати дрiбного комiвояжера з продажу гасових ламп i страхового агента Миколу Федоровича Портенка, який неждано приiхав у Бiлу Церкву. Кинув улюблений бiнокль «Flamarion», за допомогою якого розглядав об’екти, що викликали його зацiкавлення. Це ж зручно – не наближаешся, але все бачиш. Прихопив i кишеньковий лiхтар. «Гм, гасова лампа добре, а електричний лiхтарик краще», – усмiхнувся. Пiсля деяких вагань узяв «детективний» фотоапарат «Kodak Brownie» у формi шкатулки та хiмiчнi реактиви. Цi речi унiверсальнi, можуть бути в будь-кого. Не вiдмовився i вiд збiльшувального скла. А от щiточку й вугiльний порошок для дактилоскопii, два парики й торбинку з фарбами та кремами для гримування залишив удома. Вони надто промовистi, можуть виказати. Старий записник Полянськоi паперовоi фабрики з потертою зеленою обкладинкою також може знадобитися. Вкинув пляшечку перекису водню, ним корисно заливати дрiбнi рани. Не забув одеколон неповторного запаху «Дралле», яким по-чоловiчому щедро поливав себе, коли виходив у мiсто або збирався до охайних дiвчат панi Лахоцькоi. І, звiсно, прихопив украй необхiднi для доброго самопочуття двi металевi коробки карамелi «Кеттi Босс». Вiн звик до них, як курець до тютюну. На розмальованiй бонбоньерцi, що продавалася за 20 копiйок, розпутно усмiхалася червоногуба дiвиця. Вона б точно не пройшла конкурс у порядний дiм матусi Лахоцькоi. Жеграй механiчно розкрив коробку i вкинув у рот льодяник. Забобонно вiрив, що м’ятний смак «Кеттi Босс» пожвавлюе його розумовi здiбностi. Так дехто обожнюе каву i надiляе ii надприродними можливостями. Солодка карамель не допомогла. Згодом вiн про цей момент згадае й гiрко усмiхнеться. Клим таки вирiшив iхати в авантюрну подорож, запропоновану Дмитром Буслом. У поiздi безлiч селян iз торбами намагалися пхнути його в груди, щоб не заважав проходити. На благородну обстановку годi було й сподiватися. Вiйна до непристойностi спростила порядки й звички. Люд масово зiрвався з насиджених мiсць i кудись мандрував. Поiзд пропах вугiльним гаром i давно не праним одягом. Краем ока зауважив, що з другого боку вагона мучився молодик iз таким самим саквояжем. Жеграй мiг поклястися, що на застiбцi його шкiряного портфеля витиснуто фiлiгранний напис: «Казимир Шелль». Як i в нього на «саквояжi слiдчого». Незнайомець у дiловому костюмi впрiв, iз голови увесь час сковзав капелюх. Зрештою, вiн зняв його й закинув на полицю. Промайнуло брудне передмiстя Бiлоi Церкви i дивний дiм, що поеднав у собi коричневi балкончики швейцарського шале iз зубчастими фортечними баштами, – лiтньоi пори тут жила акторка iмператорських театрiв Настасiя Зберовська, спадкоемниця славного роду гетьмана Самiйла Зборовського. Для росiйських реалiй ii предки змiнили тiльки одну лiтеру в прiзвищi, щоб нiхто не згадував бунтiвного минулого. Акторка отримувала високi нагороди з царських рук, роз’iжджала по свiту з гастролями, а в лiтнiй резиденцii бувала рiдко. Взимку 1918 року чимало европейських газет пiд крикливими заголовками надрукували ii заяву, в якiй Зберовська гнiвно стверджувала, що жодна революцiя не вiдбере у неi дiм над Россю. Навчена бiдою iнтелiгенцiя Киева гiрко посмiювалася й знизувала плечима. По всiх парках i цвинтарях мiста височiли спiльнi могили, куди скидали розстрiляних Муравйовим киян. Хочеш – живи, якщо зможеш перебувати серед гнiву чернi, що скипiла. Локомотив рiзко загальмував i смикнувся. З полиць попадали клумаки, люди хитнулися, нiби вiд удару. Молодик iз портфелем мужньо витерпiв натиск. На вокзалi пасажири, наче рятуючись iз полону, хутко висипалися на платформу. Клим Жеграй полегшено вiдiтхнув: у такiй задусi не помагала й «Кеттi Босс». Легкий червневий вiтерець овiяв груди. Несподiвано з густого паровозного диму випiрнула постать волоцюги й кинулася навперейми. Лисий маленький чоловiчок у дрантi, мов казковий троль, смикнув сищика за пiджак. Клим мимохiть торкнувся поли. Чи на мiсцi «Смiт i Вессон»?.. – Пане, подайте копiйку бiдному й нещасному Фунтику. Третiй день без хлiба. Жеграй зупинився, виловив пальцями в кишенi срiбний гривеник[7 - Гривеник – срiбна росiйська монета, номiнальна вартiсть якоi 10 копiйок. Вiд 1867 року гривеники випускали зi срiбла 500-i проби.] i кинув у протягнену долоню, схожу на брудний човник. «Як вiн тими руками iсть бiлий хлiб? – сахнувся вiд волоцюги. – Хоч би блохи не перескочили!..» – Ой, паночку, дякую. Ви дуже добрi! За гарну милостиню я вам дам гарну пораду… – На здоров’я, – буркнув Клим i зупинився. – Ти хоч би помився… Чи що? Вiд тебе на версту смердить помийною ямою. – Кха!.. Пане, ви не туди приiхали. Винуватий усмiх освiтив худе обличчя Фунтика. – Як це не туди? – механiчно перепитав Клим i поглянув на станцiйний напис «Бiла Церква». – Тут вас чекае нещастя, – пророчо мовив жебрак, i його голий засмаглий череп по-сократiвському зморщився. – У цьому мiстi всiх чекае нещастя. Бо воно занадто любить грошi. – А ти не любиш грошей. – Жеграй неквапливо розглядав цегляну споруду залiзничноi станцii. – Ти живеш одним духом… Вокзал у Бiлiй Церквi нагадував днiпровський пароплав iз надбудованим другим поверхом та палубою-дахом пообiч. Утiм, таке порiвняння капiтановi не сподобалося, бо споруда iз червоноi цегли на вигляд була затяжка для рiчкового плавання. Обманули його пiвкруглi вiкна, що тяглися, мов iлюмiнатори, вздовж першого поверху i створювали враження легкостi, ажурностi будiвлi. Вiкна давно не протирали, вони потьмянiли вiд пилюки. Архiтектор, плануючи цей будиночок, мабуть, не мiг передбачити, що його штурмуватимуть юрби пасажирiв. Тихий i спокiйний час проминув, цегляний пароплав трясло вiд гуркоту нiг… – Ану йди геть звiдси! – прогнав жебрака молодик iз портфелем «Казимир Шелль». – Таке мале, а в очi лiзе!.. Знаете, як його прозвали мiсцевi? Жеграй промовчав, пропускаючи поспiшливих пасажирiв. – Фунтик Дай Копiйку! – вигукнув чоловiк, обурливо озираючи волоцюгу. – Чуете?.. Фунтик Дай Копiйку! Цирк на дротi!.. Вiн уже зо два тижнi тут отираеться… Стiй! Пан притиснув пiд пахвою портфель, нiби Фунтик мiг його вiдiбрати. Зеленувата батистова хустинка на шиi з’iхала набiк. У червневу спеку вона видавалася недоречною. Але, мабуть, у Киевi, в начальства, куди iздив молодик, охайний вигляд вiдiгравав визначальну роль. На його продовгуватому, гарно виголеному обличчi, з тонкими, немов шнурки, чорними вусиками спалахнула неприхована цiкавiсть. Вiн пильно озирнув прохача. – Я десь тебе бачив! Точно бачив… Тiльки не пригадаю, де. Поглянув на Жеграя, нiби просячи пiдказки. Клим знизав плечима. Звiдки йому знати мiсцевий жебрацький контингент?.. – На Ротку?[8 - Роток, Грузiя – тогочаснi депресивнi, бiдняцькi райони Бiлоi Церкви.] Нi. У Киевi?.. Наче в Киевi на вокзалi тебе бачив, – висловив здогад молодий пан i помахав пальцем на Фунтика. – Гаразд, не сьогоднi. Я цю шушваль збирав би в клiтку, вивозив за мiсто й розстрiлював. Рознощики хвороб i бiди. Дармоiди!.. Волоцюга, не чекаючи моменту, коли вiн приступить до реалiзацii свого жорстокого плану, скочив перед паровозом на рейки i втонув у диму й задушливiй парi. Хвиля пасажирiв схлинула з платформи й побiгла в мiсто. – Справжне життя – лайно. І я мушу в ньому копирсатися, – промовив чоловiк i опустив портфель з-пiд пахви. – Дозвольте вiдрекомендуватися. Антон Макарович Яковишин, заступник мiського голови. Їздив у вiдрядження по фiнанси. Клим мимовiльно кинув погляд на шкiряний портфель iз витисненим написом «Казимир Шелль». Невже вiн у ньому привiз позику вiд столичного уряду? – Микола Федорович Портенко – страховий агент i представник заводу гасових ламп Арнольда Веппе, – своею чергою, пiдняв капелюха. – Приiхав вивчати мiсцевий попит. Ось, тримайте. Вiн дiстав iз портфеля кiлька рекламних аркушiв i подав новому знайомому. – Дивне у вас поеднання, – приязно, з нотками iронii, промовив нещодавнiй попутник. – Поширюете вогонь i страхуете вiд пожеж… – Дарую свiтло, – поправив Клим. – І безпеку… – Еге ж… Вiд того свiтла до бiди – один крок, – наполiг спiврозмовник. – У мене одного разу ваша лампа загорiлася в руках… Коли в мiськiй думi зникла електрика. – Це ще нiчого, – не розгубився Жеграй. – Є такi похороннi контори, якi надають послуги повитух… Бiзнес непереможний. – А так-так, рiдну маму продасте, – посутенiв Антон Яковишин i тут же продемонстрував гостинний усмiх. – У вас щось е… благородне. Вiд професора Фауста. – Гм… Я втiшений такою високою оцiнкою моеi скромноi персони, – чемно хитнув бородою патологоанатома Клим. – Якщо не помиляюся, Фауст на старостi ослiп. Вiн вирiшив збудувати греблю для людського щастя. Чув, як стукотiли лопати. Та не бачив, що саме будують. І не здогадувався, що то лемури копали йому могилу. У вас яскравi порiвняння. Мене аж дрож проймае!.. – Але все ж!.. – чи то повчально, чи то змовницьки пiдморгнув молодик iз портфелем. – Господь забирае професора до раю, а не вiддае його в пекло. У вас попереду нелегкий, але правдивий шлях… – Перспектива прекрасна, – погодився сищик i поглянув на мiсто. – Я старатимусь… – Де плануете зупинитися? – вловив його погляд Антон. – Ще не знаю, – вiдповiв Жеграй. – Є варiанти?.. – Не раджу поселятися в бiдняцьких заiздах, – заступник голови вслiд за капiтаном поглянув на одноповерхове мiсто, що тонуло в зеленi. – Там обдеруть, як липку. І клопи закусають… А в готелi Фельдмана, по секрету скажу… Близенько, на Киiвськiй вулицi. Варять канiфоль для колiсноi мазi й топлять сало для мила. Задихнетеся… Мiський голова Іван Миколайович Катков уже кiлька разiв наказував йому провести ревiзiю нiчлiжок, де збиралися полчища нетяг i звiдки виповзали в мiсто злодii та пошестi. У Бiлiй Церквi восени 1917 року вiд дурнохи[9 - Дурноха, нервова гарячка – народнi назви черевного тифу.] померло кiлька сотень людей, цiлi сiм’i нерiдко падали вiд кривавого черева[10 - Криваве черево, кров’яний свищ – народнi назви дизентерii.]. Слава Богу, що не дiйшло до епiдемiй, хвороби не поширилися, та й то лише тому, що на той момент люди втiкали по селах. Постанова Тимчасового уряду Росii вiд 3 червня 1917 року надала Бiлiй Церквi статус мiста. Була обрана мiська дума в кiлькостi 56 гласних (депутатiв), якi тут же вирiшили взяти позику 75 тисяч карбованцiв. Але ii виявилося замало, тож Катков послав Яковишина в Киiв просити допомоги. Прийняли вiдповiдне рiшення й записали його чотирма мовами: украiнською, росiйською, польською й на iдиш. Можливо, для того, щоб документ мав якомога переконливiший вигляд. Однак у Скоропадського вiдповiли вiдмовою, адже гетьман скрiзь попризначав своiх старост i передав iм фiнанси. Катков i повiтовий староста Володимир Троцький, який сидiв у Васильковi, не ладили мiж собою, бо не могли подiлити владу на двох. По правдi кажучи, за кiлькiстю населення й економiчним потенцiалом Бiла Церква давно переплюнула Василькiв. Але в урядi не хотiли нiчого ламати – i так усе поламано. – Найкраще поселитися в поштовому готелi, – порадив заступник голови. – Тут недалеко. Можете взяти вiзника. Але цiкавiше пiшки пройтися. У Бiлiй Церквi важко заблукати. Шiсть вулиць i п’ять провулкiв… Дiйдете до Олександрiйського бульвару – i вже готель iз поштою. Будинок пiд номером сорок сiм. Там пристойний побут. А в ресторанi… чудовi тушкованi лини з Росi, що самi тануть у ротi. В помiдоровому соусi зi сметаною. І жодноi кiсточки!.. М-м-м… Сам туди не раз забiгаю, щоб посмакувати. Переказують, що тими линами ласував Тарас Шевченко, коли зупинявся в поштовому готелi. Яковишин на хвилю задумався, допитливо озираючи Клима. – Ви менi сподобалися… Дозвольте запросити вас в одну чоловiчу компанiю. Щовiвторка о сьомiй вечора ми збираемося в клубi Акима Фризля. Це на Базарнiй площi. Побачите вивiску «У Фризля е все». Заходьте туди, поспiлкуемося. Обiцяю – буде цiкаво. Ха-ха!.. У Фризля е все. Запам’ятали? Сищик пiдняв капелюх. Цим жестом вiн дав згоду на зустрiч i попрощався. «Мабуть, варто навiдатися, – подумав. – Із чогось же треба починати слiдство…» У Бiлiй Церквi вiн бував зо два-три рази проiздом, хоч хутiр Очеретяний за двадцять верст звiдси. Киiв – рiдне мiсто Жеграя, бо тато з дитинства вiддав його в гiмназiю Галагана. Вулиця Фундуклеiвська, де розмiщалися п’ять корпусiв колегii, зробила з нього киянина, а директор Іван Іванович Нечипоренко зi стипендiата-вiдмiнника виховав юнака, здатного до виживання в бурхливому свiтi. Батько мешкав у Васильковi, зрiдка приiжджав до сина в Киiв. А на хуторi Очеретяному вони зустрiчалися на Введення, 4 грудня, в день народження Климовоi мами Марii. Мати померла пiд час пологiв. Про неi Клим знав дуже мало. Тiльки те, що вона лежить на хутiрському цвинтарi, загубленому серед нахмурених рипучих ясенiв. Домоправителька Ликера Замкова, яка довгий час господарювала на хуторi, казала, що Марiя замiшалася в пiдпiльну органiзацiю бомбометальникiв, боролася проти самого царя-батюшки, а тато, судовий писар Василькiвського повiтового суду, правдами й неправдами витягнув ii з тюрми. Так i почалася iхня недовга любов… 4 грудня вони йшли iз татом на гробки. Ликера перед тим старанно виполювала на могилi бур’яни. Клим маму не знав i сприймав ii як далеку подорожню, яка випадково померла на хуторi. Нi фотографii, анi живого спомину. І мовчання батька. Могила викликала у юного Клима неяснi вiдчуття зими, що наближалася. На калюжах затявся льодок, що похрускував пiд ногами. На сухому бадилиннi нарiс бiлий i колючий iнiй. Опiвднi вiн танув пiд сирим промiнням, i свiт ставав чорним. У вiтряному небi боролися з хмарами розкошланi круки, тягнучи за собою холоди. До весни далеко. Слiд дочекатися, коли сонце почне все вище пiднiматися у зенiт. Тодi з’являться надii на тепло. А вiдтак за рiк – нова зустрiч над могилою, що не торкала його серця. Тато втирав сльозу й цiлував хрест. Вiн удруге не женився. Ликера здавала звiт. Вони вдвох iз батьком шепотiлися, а Клим дрiмав пiд червонi усмiхи розпаленоi грубки. Знадвору лементували гуси. Домоправителька iх завчасно загнала в огорожу, щоб не втекли на Рось. Торiк пiв зграi помандрувало за течiею. Так i не знайшли. Цiлу нiч Ликера з жiнками, обв’язавшись цератовими фартухами, буде iх рiзати, обливати окропом, скубти i обпалювати вогнем. А вони з батьком скидатимуться у снi пiд скрики птицi та конвульсiйний шелест крил. Гуси виросли дебелi, вгодованi. На ранок жiнки викинуть вiдрiзанi гусячi голови з розплющеними очима в яму за оборою. Наступноi ночi туди протопчуть стежку з плавнiв очеретянi коти й лиси. А зi сходом сонця об’явиться з Бiлоi Церкви Єлисей Габай. Вiн щороку в цей день приiжджае возом. Пiв дня пролежить, шкрябаючи кучеряву бороду, на канапi, немов ситий кiт, чекатиме, поки Ликера впораеться. Питиме з батьком руду калганiвку й увесь час позиратиме у вiкно. Вiдомо ж – пiсля Введення на нiч вирушати в дорогу нерозумно, бо пiд кожним кущем сидить зголоднiлий вовк. А тим паче – вирушати з порiзаною птицею. Вiд воза на версту нестиме спокусою. Казатиме татовi, що й сам би жив на хуторi, якби не був такий лiнивий. А ще розповiдатиме про страшнi чи дивнi речi, що кояться у Бiлiй Церквi. Того лiта, коли Клим закiнчив гiмназiю, на Росi з’явилася товстенна веселка, що опустила один край у течiю, саме там, де незграбний паром плавае на Зарiччя, а другим кiнцем зiперлася на баню Микiльськоi церкви. І вiд рясноi дощовицi, якою райдуга поливала храм, вiн став багряним. «А це… Ой, не на добро. Ручаюся, не на добро», – клятвено загуснув поглядом Єлисей. «Чапля Осiнь Жде Завзято, Буде Сани Фарбувати», – безтурботно вiдповiв батько, порахувавши виручку. Габай платив за птицю по три срiбнi карбованцi й повертався навантаженим возом у мiсто. Цих грошей татовi вистачало, щоб розрахуватися з Ликерою i жiнками, якi сiдали скубти пiр’я на перини, та забезпечити Клима до лiта. «Бiла Церква з’iла всi нашi гуси, – iронiчно констатував Жеграй, завертаючи до поштового готелю. – Цiкаво, чи живий Єлисей?.. З райдугою вiн, здаеться, вгадав. Кривавого кольору нинi аж забагато». Вiдiрвався вiд спогадiв дитинства i дзенькнув дзвiночком над дверима. У нiс вiйнуло запахом старого цегляного примiщення з вологими кутами. Пошту й готель будували на вiки. Цi вiки дихали грибком iз усiх щiлин. «Тут тхне могильним склепом, – зморщився вiд спертого духу. – І замурованими кiстками. Неначе мертвяки по коридорах шастають. Тьху, менi в думки лiзе дурне… Треба змобiлiзуватися. Єлисей тримав трактир “Перехрещенi ножi”. Тi, хто будував цi каземати, хрестили ножi проти ворогiв. Горобиноi ночi танцювали навколо вогню й клялись помститися. А iхнi нащадки ножi перехрестили, пересвятили, щоб зручнiше розправлятися з гусячими тушками…» Йому самому не сподобалося це порiвняння. І вiн ще раз подумки подякував Дмитровi Буслу й гетьмановi за несподiване вiдрядження. Назустрiч пiднявся з трiскучого крiсла швейцар Дормидонт Новоселець – затiсна чорна лiврея сковувала його рухи. Позолоченi галуни давно облiзли й вицвiли. У заплутанiй лопатi бороди бiлiли крихти бублика, який схрумав годину тому. Соннi водянистi очi нiби аж вискакували з орбiт. Дихав, як парова машина, розiгрiта пiд червневим сонцем. Замiсть того, щоб стояти на вулицi бiля дверей, товстий лайдак сидiв у прохолодi. «Коли немае мiцноi влади, навiть швейцари забувають про своi обов’язки», – гiрко подумав капiтан. Звiдкись збоку вискочив коридорний Йося Пiхотка з масним волоссям, акуратно зачесаним на потилицю. Пацючий носик хлопця дрiбно затремтiв, принюхуючись. Тiнь казематних сутiнкiв прижилася на його безкровному обличчi. На сонцi ця сутiнь, очевидно, перетворювалася на хворобливу сухотну маску, що давно прилипла до впалих щiк. Сищик надто добре знав тужливий вираз людей, яким не вистачае повiтря. Для коридорного не було важливiшого пана у свiтi, анiж той, що став у дверях. Вiн готовий був кинутися до його портфеля. «Борони Боже, вiд такого заповзяття», – Жеграй мимовiльно намацав у кишенi «Смiт i Вессон». За перегородкою оклигав вiд тяжкоi дрiмоти портье Пахом Жучковський i вивiсив на нудне обличчя гумову посмiшку. Вiн тут був за старшого. З-пiд його бiлястих повiк капiтан упiймав уважний, оцiнюючий позирк. Мабуть, десь пiд газеткою на столi пильний чоловiк тримав револьвер. Це найкращий арбiтр у часи, коли мiж людьми померло довiр’я. – Бам! Бам! Бам! – знагла обiзвався церковним дзвоном на стiнi масивний годинник. Щось у ньому зашурхотiло, заворушилося й тенькнуло, нiби урвалася тонка струна. Здалося, що то залiзна миша втекла в пiдземелля, якими, як оповiдають легенди, оплутана Бiла Церква. Вiд Замковоi гори – до «Олександрii», ландшафтного парку графiв Браницьких. Готельна обслуга здригнулася, наче заворожена. В годиннику накрутилася невидима пружина. Тут не чекали нового постояльця. Три сутiнковi чоловiки мовчки витрiщилися на сищика, нiби на диво, що постало з iншого свiту, де сонце й нестерпна спека. В безлюдному готелi никала коридорами тиша, мовби тiнь довгобразоi й високоi, костистоi Ликери Замковоi у сiрiй i пом’ятiй сукнi, яку пiдняли з хутiрського кладовища рiзати гусей. Уся чернь товклася в бiдняцьких заiздах. Бiла Церква неохоче приймала пристойних гостей. Хто з панiв нинi iздить без крайньоi потреби?.. Хiба такi вiдчайдушнi, як Клим Жеграй. – Ваше благородiе! – зiрвався з-за перегородки бiлявий портье. – Ми радi вас бачити! Дуже радi. Милостi просимо!.. «А лини в них препаскуднi, – сищик рятувався увечерi вiд спраги карамельками, коли оглядав Базарну площу, шукаючи вивiску “У Фризля е все”. – Болотом пахнуть… Навiть щедра приправа з мускатним горiхом не врятувала страву». 4 Голова мiста Іван Катков видав розпорядження, яким зобов’язав власникiв гужового транспорту прибирати за кiньми. Однак часто на ту вказiвку не зважали. Особливо селяни з возами. Вони скрiзь снували, немов стривоженi мурахи. По Базарнiй площi туди-сюди торохтiли карети, ресорнi тачанки, брички-двоколки та повозки з накидним верхом для пасажирiв, тарантаси й фiакри з червоними маточинами[11 - Маточина – центральна частина обертовоi деталi механiзму чи машини, що мае отвiр для посадки на вал або на вiсь. Сполучаеться з ободом колеса за допомогою спиць.] та фiлiгранними спицями. Забрукована вулиця мовчки терпiла тортури, але iнодi вiдгаркувалася лайками й прокльонами – ii давно не ремонтували, глибокi ями позападали мiж камiнням. І нерiдко в тих ямах осiдали на вiсь навантаженi вози. Вiзники хмуро оглядали пошкоджений транспорт i прицiлювалися, на кому зiрвати злiсть. Борони Боже в цей момент потрапити пiд гарячу руку… Спекотного лiтнього вечора над Базарною площею гуляв гострий запах кiзяку й кiнського поту. Будинки тут стояли кругом, i простiр не провiювався вiтром. Вряди-годи той смог закритого хлiва розбавлявся димком автомобiля. У Бiлу Церкву технiчний прогрес пробивався важко. Головна причина – волосний статус мiста. Повiтовий центр Василькiв вiдбирав усi фiнансовi й чиновницькi ресурси. Перед початком свiтовоi вiйни царський уряд масово закупив для вiйськових потреб найпопулярнiший i найдешевший автомобiль – «Ford Model T», або «Жерстяну Лiззi». Згодом цi терплячi таратайки розповзлися по приватних руках. На «Жерстянiй Лiззi» iздив мiський голова Катков. Цю ж модель десь прикупив власник тютюновоi фабрики, гiльзового заводу i трьох парових млинiв Федiр Милованов, який сидiв позаду шофера й тримав у твердiй руцi батiг. У його губах димiла не менша за машину товста сигара, скручена з подiльського бакуну. Вiн пахкав ядучим димом просто на хiдники, в обличчя людей, якi вiдразливо кривилися. Коли хтось iз перехожих заважав проiхати, необачно лiз пiд колеса, Федiр тяв бiдолаху по крижах i голосно лаявся: «Мать твою за ногу!.. Зараз дам прикурити! Будеш знати, як Милованову дорогу перебiгати». Вiзники, побачивши зелено-брунатний автомобiль фабриканта, завчасно скеровували коней убiк. Вони мали своi батоги, але з Миловановим у змагання не вступали. Десь у них були прихованi гвинтiвки. Ото з ними вони й чекали слушного моменту, щоб вiдповiсти нарваному багатiю… «Жерстяну Лiззi» мали вояки Канiвського пiшого полку, який входив у склад мiськоi державноi варти. Пiдполковник Якiв Петражицький, вихованець Киiвського вiйськового училища, мрiяв про вiйськовi подвиги й гордовито терпiв похiдне життя в бараках бiля залiзницi. Зате хотiв щоранку з шиком приiжджати у примiщення полiцii на розi Першоi Брудноi i Першоi Киiвськоi, де нове начальство, призначене гетьманом Скоропадським, роздавало добовi завдання. Але авто часто ламалося, викотившись за ворота казарми. Пiдполковник люто лаявся й iшов пiшки, оминаючи калюжi та лайно корiв i коней. Його начищенi чоботи втрачали лиск. Вулиця Брудна мала абсолютно виправдану назву. Солдати заштовхували автомобiль назад, голосно викрикуючи. За день-два Петражицький знову виiжджав – i авто вкотре глухнуло. Скидалося на те, що це була найцiкавiша солдатська розвага. Інодi вони приспiвували: Пане сотник, що то стало – раз, два, три, Що в нас грошей дуже мало? – раз, два, три… Не брешiть же нам у очi – раз, два, три, Що не брали нашi грошi – раз, два, три. За чиi ж ви грошi пили І циганочок любили — раз, два, раз, два, раз, два, три! Пiд останнiй вигук зламаний автомобiль закочували за браму касарнi[12 - Касарня – казарма.]. У Бiлiй Церквi не було жодних запчастин. І майстра, який би розумiвся на автомобiлях. Тож солдати державноi варти обходили мiсто пiшки, патрулюючи вулицi. А якщо виникала потреба десь швидко з’iздити, зверталися до колег iз Першого Бузького кiнного полку. Тi технiкою не бавилися, покладалися на коней. Найкращi два автомобiлi мала графиня Марiя Браницька. Ще за кiлька рокiв до початку вiйни ii родина придбала чеський «Voiturette S model» iз чотирицилiндровим двигуном. Але вiн дуже швидко зламався. Наступнi покупки були вдалiшi. Гараж графинi поповнили «Aston Martin Coal Scuttle» i «Alfa Romeo – A.L.F.A. 24 hp». «Альфа Ромео» розвивала швидкiсть до 100 кiлометрiв на годину. Хоча на тих дорогах, що були в Бiлiй Церквi, ця швидкiсть могла призвести до катастрофи. До речi, саме на «Альфi» шофер Браницькоi зустрiв генерал-майора Павла Скоропадського у груднi 1917 року на вокзалi й привiз у лiтню резиденцiю на бал, який так вразив гостя. Увiйшовши в залу, Павло Петрович побачив десятки чоловiкiв у парадному одязi й жiнок у напiввiдкритих платтях iз коштовними прикрасами. Вони його чекали. Влаштували урочисту зустрiч. Це так дисонувало з тим брудом, що панував надворi, з тими переживаннями, якi витерпiв командувач тридцять четвертого корпусу за останнi кiлька тижнiв, що вiн не повiрив у реальнiсть побаченого. У нього розболiлася голова. Однак Скоропадський зрозумiв, що Браницькi та мiсцева елiта сподiвалися на його захист. У ньому бачили мало не рятiвника, який збереже iхне багатство. Вiн вiдкликав Марiю Браницьку та ii доньку Бiчетте Радзивiл i порадив якомога швидше покинути Бiлу Церкву. Але сiмейство не повiрило в серйознiсть загрози. До кожного снiданку й обiду всi з’являлися веселi, задоволенi й упевненi, що нiчого поганого не станеться. Саме тодi гетьман уперше зрозумiв, що означае вислiв: «Банкет пiд час чуми». – Cher Pavlo Petrovych, pourquoi vous ?tes si triste?[13 - Дорогий Павле Петровичу, чому ви такий сумний? (фр.)] – весело запитала його графиня, пiдiймаючи келих iз шампанським. Марiю Євстафiiвну i ii доньку Бiчетте iнодi називали француженками. Обидвi народилися в Парижi, там дiстали виховання. Якось старша Браницька навiдалася на присiлок у дiм своеi служницi Євдокii. І побачила на подвiр’i табунець жовтогарячих курчаток, якi бiгали за квочкою. «Що це за створiннячка такi гарнi?» – захоплено запитала панi. «Це курчатка», – розгублено пояснила покоiвка. «Такi миленькi! Такi гарненькi! Piekne[14 - Гарнi (пол.).] цiпочки! Хочеться iх поцiлувати», – засокотiла Марiя Євстафiiвна. Євдокiя звелiла чоловiковi зiбрати курчат у корзину й вiддати слугам у лiвреях, що стояли бiля карети. Надвечiр вiд графинi селянка отримала подарунок – двi вгодованi тлустi свинi. Це був нерiвноцiнний обмiн, про який говорило пiв мiста. Хоча, якщо подумати, нiчого дивного. Маетком управляли два орендарi – Федiр Гливiнський i Ксаверiй Глаговський. А француженка могла й не знати, якi на вигляд курчата. – Il y a quelques jours, des soldats m’ont dеvalisе dans le train. Et maintenant mes yeux sont еblouis par votre parquet brillant… Nous sommes ? l’orеe du grand malheur[15 - Кiлька днiв тому мене пограбували солдати в поiздi. А зараз моi очi слiпить ваш блискучий паркет… Ми на порозi великого нещастя (фр.).]. Гетьман чудово володiв французькою. І дуже погано – нiмецькою, що згодом стало причиною багатьох непорозумiнь iз командуванням нiмецьких вiйськ, якi зайшли в Киiв. Перекладачi не завжди точно й фiлiгранно передавали слова й намiри сторiн. – Nous sommes privеs de notre patrie. Pourrait-on avoir plus de chagrin?[16 - Нас позбавляють рiдноi батькiвщини. Хiба може бути бiльше горе? (Далi використана гра слiв. Графиня говорить про родинне гнiздо, а гетьман – про рiдну краiну) (фр.).] – по-своему перейнялася його сумом жiнка. – Може, – твердо вiдповiв Скоропадський. – Коли в тебе вiдбирають Батькiвщину. У гаражi графинi ще була польова карета швидкоi допомоги «Ford model T» 1916 року випуску, якою обслуговувалися численнi пораненi й хворi, що лiкувалися в десятку благодiйних лiкарень Браницьких. Марiя Браницька разом iз сiм’ею хотiла загоiти рану, що не пiддавалася загоенню. Люди масово стали до зброi. Навчилися вбивати. А той, хто переступив межу, втрачае Божi застороги. Не боiться анi суддi, анi ката. Не чуе слова спiвчуття. Не йме вiри. Людське життя знецiнилось, як паперовi грошi. Рани втратили бiль i не загоювалися. Навпаки: нестерпно свербiли, i iх хотiлося роздерти… Клим зупинився серед Базарноi площi. На мить йому здалося, що побачив волоцюгу з вокзалу. Те ж саме щупле тiльце, рване дрантя й лиса, непропорцiйно велика голова. Як його звати? Фунтик Дай Копiйку. Прошмигнув поза возом, неначе щось хотiв звiдти вкрасти. Чи йшов назирцi за ним?.. Капiтан рiшуче звернув на другий бiк площi. За кiньми й пiдводою нiкого не було. На сподi воза – злежана солома, в яку навiть мiзерному Фунтику сховатися не вдалося б. У трактирному вiкнi два iздовi пили пиво. Про щось розмовляли, нагнувшись один до одного. Їхнi пелехатi тiнi пiдтверджували, що наближався вечiр. Червоне сонце на склi помiж ними сiдало за Замкову гору. Ще з десяток таких сонць горiло у вiкнах iнших будинкiв. Десь за Россю мелодiйно вдарив церковний дзвiн. Конi фиркали й помахували головами, вiдбиваючись вiд причепливих гедзiв. Сищик дорiкнув собi: «Уява розiгралася… А все тi клятi лини!» Вiн укинув у рот карамельку «Кеттi Босс» i побачив на протилежному боцi вивiску «У Фризля е все». Стара й вилиняла вивiска кликала до двоповерховоi цегляноi споруди, що трохи нагадувала нахилену коробку. Пообiч вiд неi – вiльний простiр, мовби там нiколи не було забудови. Вгорi, на фронтонi, росла зi стiни невеличка берiзка. Мабуть, господар давно туди не вилазив, щоб ii висмикнути. З другого боку будинку – ще один напис: «Бiблiотека Добраго Дня». Вхiд один, iз дерев’яним ганком, накритим жерстю. Потьмянiла червона цегла, яку, мабуть, гартували ще до третього розподiлу Польщi, свiдчила, що дiм – найстарiший на Базарнiй площi. Його використовували традицiйним еврейським способом: на першому поверсi крамниця, на другому – житло. Клим нерiшуче зупинився, розглядаючи вхiд. Буланий кiнь, прив’язаний до акацii, смикав бричкою. Колеса потрохи змiщувалися на кам’яний тротуар. Протоптана стежка вела за будинок у зарослий бур’янами вишневий сад. Мабуть, туди бiгали перехожi, щоб справити нужду. Шиби невесело дивилися на свiт. На нiч iх закривали важкими, з вiзерунками рiзьби, вiконницями. І замикали на скобу. Аким Фризль хотiв почуватися у своему домi, немов у фортецi. Люди проходили повз, не завертаючи до крамницi. І до бiблiотеки також. Хто читае книги в час, коли нема чого iсти?.. 5 Сищик пiднявся дерев’яними схiдцями на ганок. О цiй вечiрнiй годинi в будинку нiкого не було чути – тиша й спокiй вiйнули на Клима зсередини. А ще – запах дьогтю, який використовувався для змазки колiс. Чорна дiжка з шмаровидлом стояла просто в коридорi, бiля дверей. Зi свiтла капiтан мало на неi не налетiв. Далi на стiнi висiло шкiряне сiдло та iнша збруя. У господарському магазинi Фризля таки справдi було все: вiд цвяхiв-вухналiв, якими прибивали коням пiдкови, до жовтого коров’ячого масла, яке йому доставляли селяни iз Житнiх Гiр. До запчастин для авто вiн ще не додумався. Неважко було здогадатися, що злiва – вхiд у крамницю, а справа – в бiблiотеку. Прямо – сходи на другий поверх, у житло. На крамницi висiв круглий замок. Тож сищик вiдчинив дверi в бiблiотеку. – Заходьте, шановний Миколо Федоровичу, – ступив йому назустрiч Антон Яковишин. – Ми вас зачекалися. Дивимося – стоiте посеред площi, роззираетесь… Наче заблукали. Заступник Каткова переодягнувся у темно-коричневий костюм iз шовковим сiрим жилетом. Бордова краватка-метелик та щедро напомаджене брильянтином чорняве волосся свiдчили, що вiн готувався до цiеi зустрiчi. Вiд нього вiяло м’якими й солодкими парфумами. Клим усмiхнувся пiд нiс на «Миколу Федоровича» й оглянув примiщення. У кiмнатi ледь чутно пахло полином i собачою м’ятою. Стебла цих рослин господар клав на книги, щоб не розплоджувалася мiль. Просто посерединi великоi кiмнати презентабельно й сановито розмiстився круглий стiл iз драпiровкою зеленим сукном. За столом, якраз навпроти Жеграя, сидiв огрядний, товстотiлий i грубий чоловiк-гора зi старомодними волохатими бакенбардами, що переходили в кошлату бороду. Червонi щоки помiж тими заростями пашiли здоров’ям. На м’ясистому носi висiло мiзерне золотисте пенсне, крiзь яке вiн допитливо розглядав гостя. Правою рукою легенько подзенькував ложечкою у чашцi з кавою. «Професор, – визначився з характеристикою капiтан i тут-таки сердито себе поправив: – Нi, Шафа. Люксова, але порожня Шафа…» Вдавано байдуже ковзнув по велетню поглядом i зупинився на двох чоловiках, якi стояли бiля вiкна й про щось гаряче шепотiлися. Один мав виправку вiйськового. Сищик подумки одягнув на нього мундир унтерофiцера з портупеею i кобурою на боцi. Армiйський вишкiл не приховаеш цивiльною вiльготою. Шулiчий погляд очей незнайомця свiдчив, що вiн не раз дивився на людей крiзь прицiл. Клим вiдразу дав йому прiзвисько «Снайпер». Другий спiврозмовник був схожий на сухожильного бухгалтера, який через власну скупiсть чи злiснiсть мало iв i вiд того засох, немов стручок квасолi. Голос його скрипiв, нiби вiд вiтру, що свистiв у бадиллi. «Канцелярський Щур», – iз задоволенням визначив сутнiсть худого капiтан. Що може бути спiльного у Снайпера i Канцелярського Щура?.. – Я вже зголоднiв, – озвався по-росiйськи вiд книжкових полиць, що затуляли всю стiну, молодий чоловiк у сiрiй косоворотцi й затупав давно ходженими черевиками, наближаючись до стола. На вигляд йому було рокiв 25–30. Якби не косоворотка та росiйська мова, вiн би не вiдрiзнявся вiд звичайного роботяги з млина чи слюсарних майстерень. Або… Паромника з мiцними руками, який тягае переправу на Зарiччя. Скидався радше на перехожого, який випадково заскочив у бiблiотеку з вечiрньоi вулицi. Жеграй тут же назвав його Чужаком. Хлопець засмiявся, зблиснувши бiлими зубами. – Ось пишуть… Чуете? Дорога ложка до обiду, а там хоч пiд лавку. Чого пiд лавку? Не хочу пiд лавку. Ха-ха!.. Чоловiки поглянули на нього, вичiкуючи. – Трясця!.. Тут такi слова, що нiколи не чув! Чужак продемонстрував грубий том словника Даля й кинув на стiл. Із фолiанта над зеленим сукном пiднялися тонкi цiвки пилюки. Дрiбна ложечка дзенькнула у товстiй руцi чоловiка-гори, який незадоволено рипнув крiслом. Золотисте пенсне зiсковзнуло з його носа й мало не впало в чашку. – Отже, шановнi панове! – ожив Антон Яковишин, дочекавшись свого моменту. – Як розпорядник нашого чоловiчого клубу «Історiя i Чин», оголошую засiдання вiдкритим. Присутнi мовчки поглянули на нього, неначе на вискочку-старшокласника, який забагато на себе брав. Але вони його терпiли, бо знали, що завжди можуть змiнити церемонiймейстера. Поки за нього заступаеться мiський голова Катков – терплять. Ситуацiя помiняеться – дадуть копняка й виженуть. «Солiднi люди солiдно дихають, – вiдбилося на зарослому густим волоссям обличчi чоловiка-гори. – Нам нема куди поспiшати…» Пенсне впало йому на груди, зблиснувши золотим ланцюжком. Снайпер уважно зиркнув на Жеграя, визначаючи, куди йому поцiлити. Поки скупердяй-бухгалтер розповiдав про чудо-машину пiд назвою касовий апарат, яка вмiе рахувати грошi й правильно видавати здачу, вiн вивчив гостя, зауважив його обтягнену револьвером праву кишеню пiджака, урiвноваженiсть i витримку. Зi страховими агентами справи не мав. Можливо, саме такими вони й мають бути – вiдчайдухами зi старою зброею, що дае осiчку. І скрiзь – у Бiлiй Церквi чи в Тмутараканi – метатися й вишукувати баришi. Але на замiтку взяв: довiряти не можна. Це Клим прочитав у його очах. – Передусiм дозвольте вiдрекомендувати вам вельмишановного Миколу Федоровича Портенка, страхового агента з Киева i комiвояжера заводу гасових ламп Арнольда Веппе, – церемонiймейстер красномовно усмiхнувся до Жеграя. Його тонкi вусики дрiбно тремтiли. Зразу пiсля зустрiчi на вокзалi вiн скористався рекламами гостя, передзвонив у Киiв на номер вiсiмнадцять тридцять вiсiм i запитав, чи можна покликати до телефона добродiя Портенка. Казенний жiночий голос вiдповiв, що, на жаль, нi, такоi можливостi нема, бо страховий агент Портенко поiхав у вiдрядження. «Куди саме, якщо не секрет?» – уточнив. «Еге ж!.. Не секрет! – збадьорилася й чiтко вiдповiла спiврозмовниця. – У Бiлу Церкву». Тож на завод Арнольда Веппе Антон вирiшив не передзвонювати. Усе й так зрозумiло. У страхового агента, який трапився йому на вокзалi, на чолi написане бажання зiрвати куш. Хто ж виiжджае зi столицi, зi спокою й миру, у бурхливу провiнцiю, щоб продати гасовi лампи, якi безбожно димлять, або укласти страховку, яка нiчого не може гарантувати пiд час вiйни? Тiльки пройдисвiти. Луженi, загартованi пройдисвiти. Жеграй якраз пiд цю кальку пiдходив. Дмитро Бусло, коли довго не мiг розшукати Клима в киiвських нетрях, iнодi був про нього такоi ж думки… Засоромившись, капiтан кивнув. Так i е, мовляв, перед вами сумлiнний працiвник, який, незважаючи на вiйну й розруху, виконуе свiй обов’язок. І дуже втiшений, що його покликали в таке добiрне товариство в незнайомому мiстi. – Тепер щодо членiв клубу… Ось! – урочисто показав на тлустого чолов’ягу Антон. – Наша гордiсть i наш прапор… Наш натхненник i керiвник… Професор чоловiчоi гiмназii, вiдмiнник освiти, нагороджений почесною грамотою Мiнiстерства народноi освiти, а також iмператорським орденом Святоi Анни, яко люблячий правду, благочестя й вiрнiсть… – Антоне Макаровичу!.. Кхм… Це зайве. Зараз це зайве, – перебив професор. Голос його звучав лунко й твердо, нiби з порожньоi дiжi. Десь там, у глибоких надрах грудей, котилася й гуркотiла луна, виривалася назовнi. Нiхто не мав сумнiву, що вiн тут найстарший. Але Жеграй вирiшив не мiняти його прiзвиська. Шафа i е Шафою… – Чого ж… Ми не можемо вiдмовлятися самi вiд себе, – скорим словом заперечив Яковишин. – «Історiя i Чин»! Це звучить правильно. Бiла Церква саме тим i знана, що тут жили й живуть гiднi люди. Ми творимо iсторiю. Історiя творить нас… Головне – не бути сiрою масою, в якiй губиться твiй вираз обличчя. В гурбi немае iмен, немае заслуг. Отже, продовжую. Наш блискучий ерудит i просто душевна людина Калiстрат Вiкторович Небоженко-Тусь. – Умiеш ти, Антоне, помастити елеем, – буркнув задоволений чоловiк. – Ми сюди зiбралися не для цього… – Так, так. Я пам’ятаю, – охоче погодився заступник мiського голови. – Проте дозвольте вже виконати процедуру знайомства… Миколо Федоровичу! Отой чоловiк, який дивиться на вас iз приятельським теплом, то Терентiй Дмитрович Ткачов, вiйськовий льотчик, штабскапiтан, сотник й iнструктор Бiлоцеркiвського зведеного загону аеропланiв. Наша крилата гордiсть!.. Ткачов скромно кивнув. Жеграй таки не помилився, побачивши в ньому вiйськового. Перед початком свiтовоi вiйни сотнi однорiчникiв[17 - Однорiчниками називали осiб, якi добровiльно погодилися на вiйськову службу на пiльгових умовах до того, як вони пiдпали пiд загальну процедуру призову.] пройшли курси Гатчинськоi авiацiйноi школи. Цар Микола ІІ надавав великоi ваги розвитку вiйськовоi авiацii. Причому пiлоти оволодiвали навиками розвiдки й радiосправи. Вони досконало вмiли користуватися рацiями та шифрувати повiдомлення. Хоча Росiя у цiй справi вiдставала. В радiоефiрi не було рiвних нiмцям. Їхнi повiдомлення важко пiддавалися пеленгацii i розшифруванню. Ця першiсть тривала аж до того моменту, коли влiтку 1917 року американцi залучили для шифровок iндiанцiв племенi чокто. Жодних словникiв мови чокто не iснувало. Їi знали кiлька десяткiв цивiлiзованих людей. А янкi-шпигуни користувалися спецiальними таблицями для прочитання депеш. Нiмцi й росiяни впiзнавали в ефiрi американський стиль i розводили руками. Чимало льотчикiв Гатчинськоi школи, якi волею военноi ситуацii опинились в Украiнi, мрiяли втекти разом iз аеропланами на Дон, до генерала Краснова. – Що ж… Побачимо, Антоне, кого ти нам привiв, – сухо мовив, демонстративно оглядаючи Клима, авiатор. «Усi дятли впевненi, що вони птахи високого польоту», – таким же теплим поглядом вiдповiв Ткачову Жеграй. – Поряд iз нашим героiчним авiатором, шановний Миколо Федоровичу, ви бачите не менш легендарну особу, – продовжив свое дiйство Антон Яковишин. – Скарбник Бiлоцеркiвського земського союзу i волосноi спiлки кооперативiв «Днiпросоюз» Мефодiй Гаврилович Дубовий власною персоною. По секрету скажу – без нього ми нi-нi. Нi на що не здатнi. З кожноi кишенi вiд може, аки фокусник цирковий, дiстати по асигнацii. Хоч iх туди не клав… – Ще б пак! Ха-ха-ха! – засмiявся хлопець у косоворотцi. – Бо вiн дiстае з чужих кишень! Вiдомий фокус… Експропрiацiя експропрiйованого. – Ну… Я б так не сказав, – скривив тонкi губи ображений скарбник. – Нашi кооперативи самi заробляють грошi. І вас, до речi, годують! Дубовий, нiби вчитель-дячок указкою, штурхнув повiтря довгим i худим пальцем. Той жест стосувався всiх. У тому числi й кавалера iмператорського ордена, який задумливо помiшував охололу каву. Калiстрат Вiкторович дразливо скривився, нiби йому нагадали про давнi борги. Клим зрозумiв, що сухар з асигнацiями в кишенях натякав на дiйство, яке мало ось-ось розпочатися. Недарма голодний Чужак нетерпляче тупав грубими черевиками. – І, нарештi, наш друг iз Пiтера, – Антон показав на хлопця й продовжив змiненим голосом, – який хоче поеднати води Неви i Росi… Якщо це можливо! Посланець братнього народу, де змiнюють iсторiю, Єгор Стасов. Нам його люб’язно рекомендував член партii соцiалiстiв-революцiонерiв, мiський голова Іван Миколайович Катков, мiй шеф. І, як бачимо, пiсля його появи у нас… е-е-е-е… забурлило життя. Втiм, не будемо втомлювати нашого нового гостя. Яковишин виразно поглянув спочатку на Жеграя, потiм на колег. – Товаришi! Ми не змiнюемо iсторiю. Ми з нею розправляемося, – заперечив молодик iз Пiтера. – Щоб не пiдсовувала фальшивих цiнностей… Настае ера майбутнього, яке ми напишемо самi. Геть iмiтацiю добропорядностi! Ми злi й голоднi. Нас не зупинити. Революцiя iде твердими кроками. Єгор Стасов кидав рванi фрази своiх гасел, нiби виступав на мiтингу. Занепокоений Аким Фризль пiдслуховував пiд дверима й згадував, що так iнодi запально викрикували, зiбравшись пiсля роботи, завсiдники «Просвiти». Що потiм вiдбулося? Прийшли гетьманцi й потурили iх iз бiблiотеки. А в крамницi пропало мило й грошi. Чоловiки, кожен зi своею думкою, мовчки слухали, поопускавши очi. Цього вискочня не любили, як байстря, що раптом опинилося в порядному домi. Але його енергiя заряджала й заворожувала. За ним стояв мiський голова. Хлопець сiв до столу бiля професора й жестом запросив наслiдувати його. Антон кивнув i хутко плюхнувся по праву руку вiд Небоженка-Туся. Бiля нього вмостився розпорядник коштiв Дубовий. Льотчик Терентiй Ткачов перейшов на другий бiк i сiв бiля гостя з Неви. Климовi Жеграю випало мiсце навпроти чоловiка-гори. Його здивувала ця рiзношерста компанiя, в якiй об’едналися сибарит-учитель, мiський чиновник, вiйськовий авiатор, скупердяй iз «Днiпросоюзу» i росiйськомовний пройдисвiт iз темними тiнями в очах. «Навiщо я iм? – губився у здогадках. – Нинi все перемiшалося. Не зрозумiеш, хто кого любить, а хто кого ненавидить…» Гiмназiйний викладач пiдняв бронзовий дзвоник i подзвонив. Дверi в бiблiотеку вiдчинилися, i до них зайшов Аким Фризль. На лисому тiм’i у нього невiдь-як трималася заяложена ярмулка, зшита iз шести клинiв темноi тканини. Увесь його вигляд свiдчив, що вiн любив своiх гостей. Пiв року тому в «Бiблiотецi Добраго Дня» засiдала мiська «Просвiта» на чолi iз залiзничним лiкарем Модестом Левицьким. Просвiтяни шепталися й поширювали прокламацii «До Селян Украiнцiв». У тих вiдозвах вони без лестощiв вiдгукувалися про владу гетьмана Скоропадського. Прокламацii хтось послужливо передав у Киiв. Губернiальний староста Іван Чарторизький розгнiвався й наказав Василькiвському старостi Володимиру Троцькому навести лад на ввiренiй йому територii. Той, недовго думаючи, скомандував воякам державноi варти провести обшуки в примiщеннях «Просвiти» та в житлах ii членiв i керiвникiв. Крiм вiдозви «Народе Украiнський», уже названоi «До Селян Украiнцiв», та ще кiлькох неважливих папiрцiв, солдати Канiвського пiшого полку нiчого не виявили. Навiть старих патронiв не знайшли. Модест Левицький звернувся особисто до гетьмана Скоропадського зi скаргою. Згодом «Власна Канцелярiя Ясновельможного Пана Гетьмана Всея Украiни» суворо вказала старостам на самоуправство. Пiд ними захиталися крiсла. І все б нiчого, можна далi проводити тихi засiдання. Якби не роздратування Акима Фризля безцеремонними дiями пiдполковника Якова Петражицького, який топтався брудними чоботями по всьому будинку i скрiзь совав свого носа. Нечуване нахабство! Із крамницi пiд час обшуку пропало шiсть брускiв мила i двадцять п’ять карбованцiв. Врiзались у пам’ять й анекдоти про iудеiв, якi раз по раз лунали у «Просвiтi». Довелося з Модестом Левицьким порвати. І тут – милiсть Яхве – люди вiд мiського голови Каткова забажали щовiвторка орендувати примiщення бiблiотеки. Та ще й попросили iм готувати вишуканi вечерi. Що-що, а тяму в стравах Аким Фризль мав. Тож ударили по руках. Нiякоi полiтики. Тiльки бiзнес… Господар задоволено кивнув, перерахувавши гостей. І плеснув долонями. У бiблiотеку запливли лебiдками його дружина Іса й дочка Сюзанна. На тацях тримали пахучi, аж подих забивало, делiкатеси. У Сюзi на бiлiй шиi яскраво червонiли буси. Вона десь вичитала, що так паризькi придворнi дами протестували проти публiчних страт – вiдрубування голiв, якi влаштовував на Гревськiй площi Наполеон. Червоний колiр на шиi – ознака протесту. Сюзанна протестувала проти еврейських погромiв i смердючого провiнцiйного життя, яке вiдрубувало, немов на гiльйотинi, ii дiвочий вiк. Раз у раз. Рiк за роком… Жiнки пiв дня чаклували над цими стравами. Аким пообiцяв, що згодом, якщо й далi так пiде i пани засiдателi приходитимуть щовiвторка, вiн оплатить iм поiздку в Будапешт, у купальнi графа Сеченi, про живлющi термальнi води яких стало вiдомо напередоднi вiйни. А зараз, коли австро-угорськi вiйська стояли в Украiнi, кращого випадку побувати там не випаде. Іса давно скаржилася, що ii болять колiна i ламае поперек. А Сюзаннi вкрай треба пополоскатися, щоб посвiжiло личко й пiдтягнулося тiло, бо сидить безвилазно в крамницi, тiльки й того, що вибiгае помогти розвантажити селянського воза. Аким пiдозрював, що його жiнкам просто хочеться розважитися в Європi. Але обiцяв. Обiцянка ж нi гривеника не коштуе… – Вашi благородiя! – урочисто проголосив Фризль, злегка нахилившись. – Моi дiвчатка постаралися. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66368316&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Генерал Олександр Осецький, керiвник Окремоi залiзничноi сторожi, активний учасник пiдготовки вiйськового заколоту проти гетьмана Павла Скоропадського. (Тут i далi прим. авт.) 2 Я не думаю, що вони мають тисячолiтню iсторiю (нiм.). 3 Гансе, але в них смачна випiчка. Вареники. З вишнею! (нiм.) 4 Фр. notables, вiд лат. notabilis – помiтний, видатний. Назва стосуеться киiвськоi правлячоi верхiвки, яка втратила владу. 5 Надто пiзно (нiм.). 6 Пушкар – брехун, обманщик, шантажист, вимагач, злочинець, який бере жертву «на пушку». 7 Гривеник – срiбна росiйська монета, номiнальна вартiсть якоi 10 копiйок. Вiд 1867 року гривеники випускали зi срiбла 500-i проби. 8 Роток, Грузiя – тогочаснi депресивнi, бiдняцькi райони Бiлоi Церкви. 9 Дурноха, нервова гарячка – народнi назви черевного тифу. 10 Криваве черево, кров’яний свищ – народнi назви дизентерii. 11 Маточина – центральна частина обертовоi деталi механiзму чи машини, що мае отвiр для посадки на вал або на вiсь. Сполучаеться з ободом колеса за допомогою спиць. 12 Касарня – казарма. 13 Дорогий Павле Петровичу, чому ви такий сумний? (фр.) 14 Гарнi (пол.). 15 Кiлька днiв тому мене пограбували солдати в поiздi. А зараз моi очi слiпить ваш блискучий паркет… Ми на порозi великого нещастя (фр.). 16 Нас позбавляють рiдноi батькiвщини. Хiба може бути бiльше горе? (Далi використана гра слiв. Графиня говорить про родинне гнiздо, а гетьман – про рiдну краiну) (фр.). 17 Однорiчниками називали осiб, якi добровiльно погодилися на вiйськову службу на пiльгових умовах до того, як вони пiдпали пiд загальну процедуру призову.