Вiдродження
Стiвен Кiнг


1962 рiк, Гарлоу. Джеймi було шiсть, коли в iхньому мiстечку з’явився новий пастор – молодий i розумний Чарльз Джейкобз. Та коли його родина загинула у страшнiй аварii, священик прокляв небо i зрiкся Бога… Кiлька рокiв по тому Джеймi опинився на межi життя й смертi, i колишнiй пастор урятував його. Але чому, прийшовши до тями, хлопець вiдчув, нiби сталося щось жахливе? І чому тепер йому сняться мертвi дружина й син Джейкобза?

Обережно! Ненормативна лексика!





Стiвен Кiнг

Вiдродження



© Stephen King, 2014

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2015

Обережно! Ненормативна лексика!


Це художнiй твiр. Будь-якi вiдсилання до iсторичних подiй, реально iснуючих особистостей або мiсць використовуються в художнiх цiлях. Усi назви й iмена персонажiв е витвором авторськоi уяви, а будь-яка схожiсть iз реальними подiями, мiсцями або персоналiями, сучасними та iсторичними, е цiлком випадковою.


Ця книга для декого з тих людей, якi змурували мiй дiм:

Мерi Шеллi,

Брема Стокера,

Г. Ф. Лавкрафта,

Кларка Ештона Смiта,

Дональда Вандрi,

Фрiца Лейбера,

Огеста Дерлета,

Ширлi Джексон,

Роберта Блоха,

Пiтера Страуба.



А також для АРТУРА МЕЙЧЕНА, чий коротенький роман «Великий бог Пан» не давав менi спокою все життя.




Вiдродження


Не мертве те, що може вiчно спати, А по мiльярдах лiт i смерть здолати.

    Г. Ф. Лавкрафт




I

«П’ятий персонаж». Гора Череп. Тихе озеро


Щонайменше в одному наше життя справдi схоже на кiно. Головний акторський склад – це вашi родичi та друзi. Серед акторiв другого плану – сусiди, колеги й випадковi знайомi. Також е епiзодичнi ролi: касирочка з прегарною усмiшкою в супермаркетi, приязний бармен у мiсцевому шинку, хлопцi, з якими ти займаешся в спортзалi три днi на тиждень. А ще тисячi iнших – людей, якi течуть потоком крiзь кожне життя, неначе вода крiзь сито, стрiчаються вам раз – i бiльше нiколи. Пiдлiток, що гортае комiкси у книгарнi «Барнз & Ноубл», той, повз котрого вам довелося протискатися (бурмочучи «перепрошую»), щоб дiстатися до журналiв. Жiнка на сусiднiй смузi на свiтлофорi, котра скористалася моментом, щоб пiдфарбувати губи. Мама, що витирае морозиво з обличчя свого карапузика в ресторанчику на узбiччi, де ви зупинилися перекусити. Торговець, який продав вам пакетик арахiсу на бейсбольному матчi.

Та iнодi в життi з’являеться людина, що не вписуеться в жодну з цих категорiй. Це джокер, який вистрибуе з колоди через довiльнi промiжки часу протягом багатьох рокiв, i частенько – у кризовi моменти. У кiнематографi таких називають «п’ятими персонажами»[1 - Чотири головнi персонажi в драматургii старого зразка – Герой, Героiня, Повiрниця i Лиходiй. (Тут i далi прим. перекл.)], або ж iнiцiаторами змiн. Коли вiн вигулькуе у фiльмi, ви знаете, що вiн там, бо його туди вписав сценарист. Але хто пише сценарii наших життiв? Доля чи випадковiсть? Я хочу вiрити, що останне. Я хочу цього всiм серцем i душею. Коли я думаю про Чарльза Джейкобза – свого «п’ятого персонажа», свого iнiцiатора змiн, свою вiдплату, – менi нестерпно навiть уявляти, що його присутнiсть у моему життi була бодай на дещицю пов’язана з долею. Бо це б означало, що всiм цим жахливим подiям – цим страхiттям – судилося статися. А якщо це так, то не iснуе нiякого свiтла, i наша вiра в нього – тупа iлюзiя. Якщо це так, ми живемо в пiтьмi, мов тварини в норi чи мурахи в глибинах мурашника.

І ми тут не самi.



На мiй шостий день народження Клер подарувала менi вiйсько, i однiеi суботи в жовтнi 1962-го я готувався до великоi битви.

Я з великоi родини (було нас четверо хлопчикiв i одна дiвчинка) i, як найменшенький, завжди дiставав багацько подарункiв. Найкращi дарувала Клер. Не знаю чому: тому, що вона була найстарша, чи тому, що була единою дiвчинкою, чи те й те водночас. Але з усiх кльових штук, якi я отримав од неi за всi роки, те вiйсько було, безумовно, найкращим. Воно складалося з двох сотень зелених пластмасових солдатикiв, деякi були з гвинтiвками, деякi – з автоматами, ще до десятка крiпилися трубкоподiбнi штукенцii, якi вона називала мiнометами. А ще там було вiсiм вантажiвок i дванадцять джипiв. Та найкрутiшою з усього цього добра виявилася коробка, в якiй воно продавалося: картонна скриня, розфарбована в камуфляжних зелено-коричневих вiдтiнках, з трафаретним написом «ВЛАСНІСТЬ АРМІЇ США» спереду. А знизу Клер власноруч дописала трафаретом: ДЖЕЙМІ МОРТОН, КОМАНДИР.

Тобто я.

– Я побачила рекламу ззаду на Террiнiй книжцi комiксiв, – пояснила вона, коли я закiнчив вищати з радощiв. – Вирiзати ii вiн менi не дозволив, бо скупердяга…

– Саме так, – вiдповiв Террi. Йому було вiсiм. – Я скупердяга старший брат. – Вiн розгорнув два пальцi вилкою i заткнув собi ними нiздрi.

– Ану годi, – приструнчила нас мати. – У днi народження жодних суперечок мiж братами, будь ласка й дякую. Террi, витягни пальцi з носа.

– Ну от, – продовжила Клер, – я скопiювала купон i вiдправила за вказаною адресою. Боялася, що вчасно не дiйде, але дiйшов. Я рада, що тобi подобаеться. – І вона поцiлувала мене у скроню. Вона завжди мене туди цiлувала. Стiльки рокiв минуло, а я досi нiби вiдчуваю тi нiжнi поцiлунки.

– Менi дуже подобаеться! – Я притиснув скриню до грудей. – Менi буде подобатись цiлу вiчнiсть!

Було це пiсля снiданку, на який подали млинцi з чорницями i з беконом, моi улюбленi. Нам усiм на днi народження готували нашi улюбленi страви, а пiсля снiданку дарували подарунки, там, у кухнi з дров’яною плитою та довгим столом i нашим одоробалом (як ми ii називали) – пральною машиною, яка вiчно ламалася.

– Цiла вiчнiсть для Джеймi – це, типу, п’ять днiв, – пiдштрикнув Кон. Йому було десять, вiн був худенький (хоча згодом роздобрiв) i вже тодi мав нахил до точних наук.

– Молодець, Конраде, – сказав наш тато. Вiн був одягнений у робоче – чистий комбiнезон iз вигаптуваним золотими нитками iменем (РИЧАРД) на лiвiй нагруднiй кишенi та написом на правiй кишенi «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА». – Я вражений.

– Дякую, татусю.

– Твiй гострий язичок здобув тобi приз – допомогти матерi прибрати пiсля снiданку.

– Сьогоднi черга Ендi!

– Була черга Ендi, – виправив тато, поливаючи сиропом останнiй млинець. – Бери рушника, Гострий Язичок. І старайся нiчого не розтрощити.

– Ти його розпестиш, – пробурчав Кон, але рушника взяв.

Коннi не так уже й помилявся щодо того, як я розумiю вiчнiсть. Уже через п’ять днiв гра «Операцiя»[2 - Настiльна гра для дiтей вiд 6 рокiв, що iмiтуе операцiйну зi столом i пацiентом на ньому.] припадала пилом у мене пiд лiжком (однаково там бракувало деяких частин тiла, Ендi купив ii на доброчинному розпродажi в мiсцевому клубi «Юрiка Гранж» за четвертак). Туди ж вiдправилися пазли – подарунок вiд Террi. А Кон подарував менi «В’юМайстер»[3 - Марка стереоскопiчних окулярiв.], i тi затрималися трохи довше, але зрештою теж загримiли в шафу i бiльше iх нiхто не бачив.

Вiд мами й тата я дiстав одяг, бо мiй день народження припадае на кiнець серпня i того року я мав пiти в перший клас. Новi штани й сорочки викликали в мене приблизно такий самий захват, як i налагоджувальний екран телевiзора, але я постарався енергiйно подякувати. Думаю, вони легко мене розкусили – шестирiчним важко даеться фальшивий ентузiазм у голосi… хоча, з сумом мушу констатувати, що бiльшiсть iз нас досить швидко засвоюють цю навичку. Хай там як, одяг випрали в одоробалi, повiсили на мотузку сушитися на бiчному подвiр’i i зрештою сховали в шухлядах мого комода, де (хоч навряд чи е потреба це додавати) вiн i лежав, забутий усiма, поки не настав вересень, а отже, й час його вдягати. Пам’ятаю, був там светр, доволi симпатичний – коричневий з жовтими смугами. Коли я його надягав, то уявляв себе супергероем: «Я Людина-Оса: стережiться мого жала, лиходii!»



Але щодо скринi з армiею всерединi Кон помилився. Цими гавриками я грався день у день, зазвичай на краю переднього подвiр’я, де пролягала смуга грунту мiж нашим морiжком та Методист-роуд, яка в тi днi ще була грунтовою. За винятком траси 9 i двосмуговоi дороги, яка вела до Козячоi гори, де розташовувався курорт для багачiв, усi дороги в Гарлоу в тi часи були грунтовими. Пригадую, як моя мама не раз плакалася через ту пилюку, що просочувалася до кiмнат у сухi лiтнi днi.

У пообiдню пору зi мною в солдатикiв частенько бавилися двое моiх нерозлучних друзяк – Бiллi Пекет i Ел Ноулз, – але того дня, коли в моему життi вперше з’явився Чарльз Джейкобз, я був сам-один. Не пам’ятаю вже, де дiлися Бiллi та Ел, але пригадую, що радiв, бо задля рiзноманiття мiг погратися на самотi. По-перше, не треба було дiлити армiю на три дивiзii. А по-друге (що ще важливiше), не доводилося сперечатися про те, чия тепер черга перемагати. Насправдi здавалося несправедливим те, що менi доводиться iнодi програвати, бо то були моi солдатики i моя скриня.

Коли я однiеi спекотноi лiтньоi днини невдовзi пiсля дня народження висловив цю думку своiй матусi, вона взяла мене за плечi й подивилася в очi – явна ознака того, що зараз менi вкотре дадуть урок життя.

– Джеймi, половина всiх неприемностей у свiтi вiд оцих скиглiнь «мое, мое». Коли ти граешся з друзями, солдатики належать усiм вам.

– Навiть якщо ми воюемо, як вороги?

– Навiть «якщо». Коли Бiллi з Елом iдуть додому вечеряти, а ти ховаеш солдатикiв назад у коробку…

– Це скриня!

– Так, у скриню. Коли ти iх сховаеш, вони знову стануть твоiми. Люди можуть по-рiзному псувати одне одному життя (ти, коли виростеш, сам побачиш), але я думаю, що корiнь усiеi поганоi поведiнки – це звичайнiсiнький егоiзм. Синку, пообiцяй менi, що нiколи не будеш егоiстом.

Я пообiцяв, але менi так само не подобалося, коли Бiллi та Ел вигравали.



Того дня в жовтнi 1962-го, коли доля всього свiту телiпалася на волосинi над клаптиком землi, званим Кубою, я воював i за тих, i за тих, а це означало, що менi судилося перемогти так чи iнакше. На Методист-роуд ранiше того дня побував мiський грейдер («Перекладають камiння з мiсця на мiсце», – завше бурчав тато) i скрiзь лежала насипана земля. Я нагрiб собi достатньо, щоб спочатку насипати горбочок, потiм великий пагорб, а потiм дуже великий пагорб, який сягав менi мало не до колiн. Я хотiв був назвати його Козячою горою, але це здалося неоригiнальним (зрештою, до справжньоi Козячоi гори було лише дванадцять миль ходу) i нудним. Помiркувавши хвильку, я вирiшив назвати той пагорб горою Череп. Навiть спробував був проткнути в ньому пальцями двi заглибини, щоб нагадувало очнi впадини, але земля була суха i заглибини посипалися всередину.

– Ну що ж, – сказав я солдатикам, покиданим абияк у скриню. – Життя жорстоке, не можна мати все одночасно. – То був один з улюблених висловiв мого тата, а вiн уже точно мав причини так вважати – з п’ятьма дiтьми на шиi. – Це в нас будуть уявнi печери.

Я поставив половину солдатiв своеi армii на вершину гори Череп, де вони здавалися грiзною командою. Особливо менi подобалися там, на горi, мiнометники. То були фрiци. Американське вiйсько я розставив на краю морiжка. Їм дiсталися всi джипи й вантажiвки, бо то буде круто – iти в атаку крутим схилом гори. Деякi перевернуться, я був цього певен, та принаймнi декiлька дiстануться вершини. І переiдуть мiнометникiв, якi криком благатимуть пощади. А даремно.

– На смерть! – проголосив я, ставлячи кiлькох останнiх героiчних американцiв. – Гiтсмере, ти наступний!

Я посував iх уперед, ряд за рядом, супроводжуючи звуками стрiльби з автомата, як у комiксах, коли на поле бою лягла тiнь. Я пiдвiв погляд i побачив, що надi мною височiе якийсь чоловiк. Вiн затуляв собою полудневе сонце, цей силует, оповитий золотистим свiтлом, – людина-затемнення.

Навколо вiдбувалась метушня. У нашому домi щосуботи пiсля обiду так завжди вiдбувалося. Ендi й Кон на довгастому задньому подвiр’i пiд крики й смiх грали в «три летить, шiсть котиться»[4 - Давня дитяча гра у м’яч. Гравцi перекидають м’яч. Зловлений у повiтрi, вiн вартуе двох очок, вiдправлений по землi – одного очка. Гравцi намагаються обдурити одне одного щодо того, який кидок м’яча буде наступним, у повiтрi чи по землi. Грають до певного рахунку.] iз групкою своiх друзiв. Клер сидiла нагорi, у своiй кiмнатi, iз кiлькома своiми подругами, крутила платiвки на своему програвачi марки «Імперiал Патi-Тайм»: «Локомоушн»[5 - Поп-пiсня 1962 р. американських композиторiв-пiснярiв Джеррi Гоффiна i Керол Кiнг. Протягом трьох десятилiть була присутня в хiт-парадi «Американська п’ятiрка».], «Хлопчик-солдат»[6 - Сингл 1962 р., що здобув шалений успiх i потрапив до «Гарячоi сотнi» хiт-параду «Бiлборд».], «Парк Пелiсейдс»[7 - Пiсня американського спiвака Фреддi Кеннона про парк розваг.]. Із гаража розлягався стукiт молотка: тато з Террi вовтузилися зi старим «фордом» тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року, якого наш тато називав Ракета Дорiг. А якось я почув, як вiн називае його шматком гiвна. Цей вислiв я зберiг у пам’ятi як дорогоцiнний i досi ним користаюся. Коли вам хочеться покращити собi настрiй, назвiть щось шматком гiвна. Найчастiше допомагае.

Словом, був гармидер, але тiеi митi все навколо наче зупинилося. Я знаю, що це така iлюзiя, спричинена збоем пам’ятi (не кажучи вже про валiзу з темними спогадами), але той спогад вельми тривкий. Зненацька стихли крики дiтей на задньому подвiр’i, платiвки перестали грати нагорi, у гаражi змовк гуркiт молотка. Жоден птах не цвiрiнькнув.

А тодi чоловiк нахилився i призахiдне сонце сяйнуло йому через плече, на мить заслiплюючи мене. Я пiдняв руку, щоб затулити очi.

– Вибач, вибач, – сказав чоловiк i пересунувся так, щоб я мiг дивитися на нього, а не на слiпуче сонце. На ньому був чорний пiджак «для церкви» i чорна сорочка з колораткою, синi джинси й потертi м’якi шкiрянi туфлi. Складалося враження, що вiн хотiв бути двома рiзними людьми водночас. У шестирiчному вiцi я дiлив усiх дорослих на три категорii: юнi дорослi, дорослi й старi люди. Цей парубок був iз юних дорослих. Вiн сперся долонями на колiна, щоб роздивитися обидва ворожi вiйська.

– Хто ви? – спитав я.

– Чарльз Джейкобз. – Ім’я видалося невиразно знайомим. Вiн простягнув менi руку. Я миттю ii потиснув, бо навiть у шiсть рокiв був вихованим хлопчиком. Про це подбали мама з татом.

– А чому на вас цей комiр iз прорiзом?

– Бо я священик. Вiдтепер, коли ти приходитимеш щонедiлi до церкви, там буду я. А якщо прийдеш на збори юних методистiв, там теж буду я.

– Нашим священиком був мiстер Латур, – сказав я. – Але вiн помер.

– Я знаю. Менi шкода.

– Та нiчого страшного, бо мама сказала, що вiн не мучився, а пiшов прямiсiнько на небеса. Але в нього не було такого комiрця.

– Це тому, що Бiлл Латур був священиком без духовного сану. Вiн працював нiби як доброволець. Тримав церкву вiдчиненою, коли не було кому це робити. З його боку це було дуже люб’язно.

– Думаю, мiй тато про вас знае. Вiн у церквi служить дияконом, одним iз них. Його допускають збирати пожертви. Але по черзi з iншими дияконами.

– Дiлитися – це добре, – i з цими словами Джейкобз опустився на колiна поруч зi мною.

– Ви хочете помолитися? – Ця думка викликала в мене легку тривогу. Молитви були для церкви та зборiв методистськоi молодi, якi моi брати й сестри називали четверговою вечiрньою школою. Коли мiстер Джейкобз органiзував iх знову, для мене то був перший рiк, нiби для першачка в звичайнiй школi. – Якщо хочете поговорити з татом, то вiн у гаражi з Террi. Вони вставляють нове запалювання в Ракету Дорiг. Ну, тобто тато вставляе. Террi йому iнструменти подае i дивиться. Йому вiсiм. А менi шiсть. Мама, здаеться, на задньому ганку, дивиться, як грають у «три летить, шiсть котиться».

– А коли я був малий, цю гру називали «коти-битка». – І вiн всмiхнувся. Усмiшка вийшла чудова. Вiн менi одразу сподобався.

– Справдi?

– Угу. Бо треба було стукнути м’ячем об битку, коли ти його впiймаеш. Як тебе звати, синку?

– Джеймi Мортон. Менi шiсть рокiв.

– Ти вже це казав.

– Здаеться, у нас на подвiр’i ще нiхто не молився.

– Я теж не буду. Я просто хотiв роздивитися ближче твоi вiйська. Де тут росiяни i де – американцi?

– Ну, оцi, на землi, американцi, так, але на горi Череп – фрiци. Американцям треба зайняти гору.

– Бо вона в них на дорозi, – здогадався Джейкобз. – За горою Череп пролягае шлях до Нiмеччини.

– Точно! І там головний фрiц! Гiтсмер!

– Творець стiлькох лиходiйств, – промовив вiн.

– Га?

– Не зважай. Ти не проти, якщо я називатиму поганих просто нiмцями? «Фрiци» – це якось недобре.

– Звiсно, не проти, фрiци – це ж нiмцi, а нiмцi – фрiци. Мiй тато воював на тiй вiйнi. Але тiльки рiк. Ремонтував вантажiвки в Техасi. А ви воювали, мiстере Джейкобз?

– Нi, я був занадто молодий. І для Кореi теж. Генерале Мортон, то як ви збираетеся брати цю гору?

– Іти в атаку! – заволав я. – Стрiляти з автоматiв! Паф! Та-да-да-да! – А тодi стишив голос: – Тра-та-та-та!

– Фронтальний наступ на височину здаеться дiлом ризикованим, генерале. На вашому мiсцi я б роздiлив вiйсько… десь отак… – Вiн посунув половину американцiв влiво, а половину – вправо. – Таким чином ти iх затиснеш, бачиш? – Вiн звiв разом великий i вказiвний пальцi. – Пiдбирайся до цiлi з обох бокiв.

– Можливо, – кивнув я. Менi подобалась iдея лобовоi атаки – кривавоi м’ясорубки, але задум мiстера Джейкобза теж припав до душi. Вiн був пiдступний. А пiдступнiсть могла добряче потiшити. – Я хотiв зробити печери, але земля надто суха.

– Та я бачу. – Вiн тицьнув пальцем у гору Череп i дивився, як осипаеться земля, погребаючи пiд собою дiрку. Потiм пiдвiвся й обтрусив колiна джинсiв. – А я маю маленького синочка, через рiк-два вiн, мабуть, уже зможе бавитися твоiми солдатиками.

– Вiн може гратися вже тепер, якщо схоче. – Я старався не бути егоiстом. – А де вiн?

– Ще в Бостонi, зi своею мамою. У нас багато речей, iх треба спакувати. Я думаю, вони приiдуть у середу. Щонайпiзнiше у четвер. Але Моррi ще замалий для солдатикiв. Вiн лише пiднiматиме iх iз землi й розкидатиме.

– А скiльки йому?

– Два.

– Вiн, мабуть, ще в штанцi пiсяеться! – І я засмiявся. Певно, то було нечемно з мого боку, але я просто не змiг стриматися. Малеча, що пiсяеться в штанцi, така кумедна.

– Пiсяеться, поки що, – з усмiшкою вiдповiв Джейкобз, – але я впевнений, що з часом перестане. Кажеш, твiй тато в гаражi?

– Ага. – Тепер я згадав, де ранiше чув iм’я та прiзвище цього чоловiка – мама й тато за вечерею розмовляли про нового священика, який мав приiхати з Бостона. «Та хiба вiн не занадто молодий?» – спитала тодi мама. «Так, i це позначиться на його заробiтнiй платнi», – вiдповiв iй тато й розплився в усмiшцi. Здаеться, вони ще щось про нього говорили, але я вже не слухав. Мою увагу привернув Ендi, котрий по-свинському вимастився картоплею-пюре. Вiн завжди так робив.

– Спробуй цей поздовжнiй маневр, – сказав Джейкобз, збираючись уже йти.

– Га?

– Затиснути. – Вiн знову звiв великий i вказiвний пальцi.

– А. Точно. Супер.

Я спробував. Спрацювало доволi непогано. Уся нiмчура загинула. Але битва була не така вже видовищна, як на мiй погляд, тому я все-таки випробував лобову атаку. Джипи й вантажiвки падали з крутого схилу гори Череп, плюс фрiци валилися ззаду з передсмертними криками вiдчаю: «Йяаааа!»

Поки лютувала битва, мама, тато й мiстер Джейкобз сидiли на передньому ганку, пили чай з льодом i обговорювали справи навколо церковнi, бо мiй тато був дияконом, а мама – у складi комiтету жiночоi допомоги. Була не начальницею, але другою пiсля начальницi. Бачили б ви тi химернi капелюшки, якi вона вдягала. Було iх у неi, мабуть, iз дюжину. Щасливi днинки.

Мама покликала моiх братiв i сестру разом iз iхнiми друзями познайомитися з новим священиком. Я теж хотiв був пiдiйти, але мiстер Джейкобз махнув менi рукою, щоб я не йшов, i сказав мамi, що ми вже познайомилися.

– Бийтеся далi, генерале!

І я бився далi. Кон, Ендi та iхнi друзi знову пiшли на задне подвiр’я i повернулися до гри в м’яч. Клер та ii подруги повернулися нагору, до своiх танцiв (хоча мама сказала iй зробити музику тихiше, будь ласка й дякую). Мiстер та мiсiс Мортон i преподобний Джейкобз ще розмовляли, i то досить довго. Пригадую, мене часто дивувало те, як багато патякають дорослi. Це дуже втомлювало.

Я перестав за ними спостерiгати, бо знову в кiлька рiзних способiв провадив битву за гору Череп. У найприемнiшому сценарii (з включенням елементу затискання вiд мiстера Джейкобза) одна частина американськоi армii утримувала нiмцiв затиснутими з фронту, а решта зайшла з тилу i вдарила звiдти. «Жчо дце таке?» – закричав один iз них перед тим, як отримати кулю в лоба.

Але це почало набридати, i я вже подумував, чи не пiти в дiм i не з’iсти шмат торта (якщо друзi Кона та Ендi щось менi лишили), коли на мое поле бою й на мене самого знову впала тiнь. Я пiдвiв погляд i побачив мiстера Джейкобза. У руках вiн тримав склянку води.

– Я попросив це у твоеi матерi. Можна я тобi щось покажу?

– Так.

Вiн знову опустився на колiна i вилив воду на гору Череп.

– Це грозова злива! – закричав я i став iмiтувати звуки грому.

– Угу, якщо тобi так хочеться. З блискавками. А тепер дивися. – Вiн виставив уперед два пальцi, наче роги диявола, i встромив iх у мокру землю. Цього разу заглибини лишилися. – Вуаля! Печери. – Узявши двох солдатикiв-нiмцiв, вiн вставив iх усередину. – Їх важко буде звiдти вибити, генерале, однак я певен, що американцi впораються з цим завданням.

– Ого! Дякую!

– Знов почне осипатися – долий ще води.

– Доллю.

– І не забудь вiднести склянку на кухню, коли завершиш бiй. Не хочу дiстати прочуханку вiд твоеi матерi у свiй перший день у Гарлоу.

Я пообiцяв i простягнув руку.

– Поставте ii там, мiстере Джейкобз.

Вiн розсмiявся, поставив склянку на землю й пiшов по Методист-роуд до пасторського будинку, де вiн iз сiм’ею житиме наступнi три роки, поки його не звiльнять. Я провiв його поглядом i знову повернувся до гори Череп.

Не встиг я по-справжньому взятися до дiла, як на поле бою наповзла ще одна тiнь. Цього разу то був тато. Вiн опустився на одне колiно, обережно, щоб не потрощити американських солдатикiв.

– Ну, Джеймi, що ти думаеш про нашого нового священика?

– Менi вiн подобаеться.

– Менi теж. І твоiй мамi. Вiн дуже молодий для цiеi роботи, i якщо добре впораеться, то ми будемо його першою общиною, але я думаю, що все в нього буде добре. Особливо iз ЗММ[8 - Збори методистськоi молодi – органiзацiя дозвiлля для молодих протестантiв, що належать до методистськоi церкви.]. Молодь працюватиме з молоддю.

– Дивися, татку, вiн показав менi, як робити печери. Треба просто намочити землю, щоб майже грязюка була.

– Я бачу. – Вiн скуйовдив менi волосся. – Перед вечерею пiди добре вмийся. – І пiдняв склянку. – Забрати це?

– Так, будь ласка й дякую.

Тато взяв склянку i пiшов назад у будинок. А я повернувся до гори Череп, та побачив, що земля знову висохла й печери провалилися. Солдатики всерединi були похованi живцем. Але я не мав нiчого проти. Зрештою, то були поганi солдати.



Нинi нас шалено турбують питання, дотичнi до сексу, i жоден батько чи мати при здоровому глуздi не вiдпустить шестирiчну дитину з новим знайомим – чоловiком, який живе сам (хай навiть це всього на кiлька днiв). Але саме так i без тiнi сумнiву вчинила моя мати.

Преподобний Джейкобз (мама сказала, що я повинен називати його так, а не мiстером) пiдiйшов до нашого будинку на пагорбi Методистiв десь за чверть третя i постукав у дверi-сiтку. Я сидiв на пiдлозi й розмальовував, а мама дивилася шоу «Приз за телефоном»[9 - Телешоу, у якому ведучий довiльно вибирае номер телефону глядача з чашi й дзвонить йому.]. Вона вiдправила свое iм’я та прiзвище на WCSH[10 - Телеканал групи NBC, що транслюе сигнал на пiвдень штату Мен i пiвнiч Нью-Гемпширу.] i плекала надiю виграти Гран-прi того тижня – пилосос «Електролюкс». Про те, що шансiв у неi мало, вона знала, проте казала, що надiя живе пекельно довго. То був жарт.

– Можете позичити менi на годинку свого наймолодшенького? – спитав преподобний Джейкобз. – У мене в гаражi е одна рiч, яка йому сподобаеться.

– А що це? – вже пiдводячись, спитав я.

– Сюрприз. Потiм мамi розкажеш.

– Мам?

– Іди, Джеймi, – дозволила вона. – Але спершу перевдягнися, скинь шкiльний одяг. А поки вiн повернеться, хочете склянку чаю з льодом, преподобний Джейкобзе?

– Хочу, – кивнув той. – Але цiкаво, чи не могли б ви звати мене Чарлi?

Помiркувавши над цим, мама вiдповiла:

– Нi. Але Чарльзом, напевно, можу.

Я натягнув джинси й футболку, спустився вниз, але слухати дорослi балачки не став, вийшов надвiр чекати шкiльного автобуса. Кон, Террi та я вiдвiдували початкову школу на трасi 9 (недалеко, чверть милi пiшки вiд нашого дому), що розмiщалася в однiй кiмнатi, Ендi ходив в Об’еднану середню школу, а Клер – до школи Гейтс-Фолз, де вона вчилася в першому зi старших класiв. («Головне, щоб ти не була, як першокласниця», – сказала iй мама. То теж був жарт.) З автобуса вони сходили на перетинi траси 9 та Методист-роуд, бiля пiднiжжя пагорба Методистiв.

Я побачив, як брат i сестра виходять з автобуса. І поки вони пленталися вгору пагорбом (гризучись, як завше, я це чув, поки стояв в очiкуваннi бiля поштовоi скриньки), з будинку вийшов преподобний Джейкобз.

– Готовий? – спитав вiн i взяв мене за руку. Це здалося цiлковито природним.

– Так, – сказав я.

На пiвдорозi донизу пагорбом ми стрiли Ендi та Клер. Ендi спитав, куди я йду.

– Додому до преподобного Джейкобза, – вiдповiв я. – Вiн покаже менi сюрприз.

– Не затримуйся там, – сказала Клер. – Сьогоднi твоя черга накривати на стiл. – Вона потай глянула на Джейкобза i швидко вiдвела погляд, наче iй несила було на нього дивитися. Ще до кiнця року моя старша сестричка до нестями закохаеться в нього, утiм, як i всi ii подружки.

– Я скоро його поверну, – пообiцяв Джейкобз.

Тримаючись за руки, ми спустилися на трасу 9, яка вела до Портленда, якщо звернути лiворуч, та до Гейтс-Фолза, Касл-Рока й Льюiстона, якщо праворуч. Ми зупинилися й подивились, чи нема на дорозi машин (хоча це було смiшно, бо трасою 9 вони iздили хiба що влiтку), а потiм пiшли повз сiнокоси й поля кукурудзи, стебла якоi, тепер висохлi, перестукували на легенькому осiнньому вiтерцi. Десять хвилин ходи привели нас до пасторського дому – охайного бiлого будиночка з чорними вiконницями. За ним виднiлася Перша методистська церква Гарлоу, i це теж було смiшно, бо iнших методистських церков у Гарлоу не було.

Єдиним iншим молитовним домом у Гарлоу була церква шiлоiтiв[11 - Найпевнiше, назва церкви походить вiд старозавiтного мiста Шiло, у якому в добу Суддiв, у другiй половинi ІІ тисячолiття до н. е. перебувала Скинiя Завiту. Згадки про нього е в Книзi Суддiв та Книзi Ісуса Навина.]. Тато вважав iх диваками, десь посерединi мiж помiрно й тяжко причмеленими. Вони не роз’iжджали в запряжених кiньми двоколках абощо, але всi iхнi чоловiки й хлопцi, коли виходили надвiр, натягали чорнi капелюхи. Жiнки й дiвчата ходили в сукнях до щиколоток i бiлих очiпках. Тато казав, шiлоiти стверджували, нiби знають, коли настане кiнець свiту. Це було записано в якiйсь особливiй книжцi. Мама вважала, що в Америцi кожен мае право вiрити, у що заманеться, аби нiкому не шкодив… але й татових слiв не спростовувала. Наша церква була бiльша за шiлоiтську, але дуже проста. А ще на нiй не було шпиля. Правда, колись був, у давнiшi часи, 1920-тi чи десь так, але налетiв ураган i знiс його.

Ми з преподобним Джейкобзом пройшли грунтовою пiд’iзною дорiжкою. Я з цiкавiстю подивився на його синiй «Плiмут Бельведер», дуже круту машину.

– Механiчна коробка чи автомат? – спитав я.

Вiн здивовано глянув на мене, та потiм розплився в усмiшцi.

– Автомат. Це подарунок на весiлля вiд тестя й тещi.

– А теща – це така погана людина, про яку в анекдотах розповiдають?

– Моя – так, – розсмiявся вiн. – Ти любиш машини?

– Ми всi iх любимо, – вiдповiв я, маючи на увазi всiх у своiй родинi… хоча про маму й Клер трохи перебiльшив, напевно. Жiнки наче не до кiнця розумiли засадничу крутизну машин. – Коли тато поремонтуе Ракету Дорiг, то випробуе ii на Спiдвеi[12 - Перегони на короткi дистанцii.] у Касл-Року.

– Серйозно?

– Ну, не вiн сам. Мама сказала, що йому не можна, бо це дуже небезпечно. Хтось iнший. Може, Двейн Робiшод. У них iз мамою i татом крамничка «Браунiз». Торiк вiн ганяв на Спiдвеi, але в нього двигун загорiвся. Тато каже, вiн собi пiдшукуе нову машину.

– А Робiшоди ходять до церкви?

– Е-е…

– Я вважатиму, що це вiдповiдь «нi». Заходь у гараж, Джеймi.

Усерединi лежали густi тiнi й пахло цвiллю. Я трохи побоювався тих тiней i того смороду, але Джейкобза вони наче не турбували. Вiн завiв мене глибше у морок, потiм зупинився i на щось показав пальцем. І побачене змусило мене охнути.

Джейкобз лише злегка всмiхнувся – так, як це роблять люди, коли чимось пишаються.

– Ласкаво просимо на Погiдне озеро, Джеймi.

– Ого!

– Я зiбрав його, поки чекаю приiзду Петсi й Моррi. У мене багато хатньоi роботи, та я вже чимало й зробив, наприклад, полагодив помпу в криницi, але поки Петс не приiде з меблями, у мене зв’язанi руки. Твоя мама, друзяко, i жiнки з комiтету жiночоi допомоги навели неймовiрний лад у домi. Мiстер Латур iздив на роботу з острова Орра[13 - Острiв у бухтi Каско i затоцi Мен.], i в цьому будинку ще до початку Другоi свiтовоi нiхто не жив. Я iй подякував, але я не проти, якщо ти подякуеш iще раз.

– Авжеж, ще б пак, – кивнув я, але, здаеться, так i не переказав цiеi другоi подяки, бо практично не чув, що вiн менi сказав. Усю мою увагу притягував до себе стiл, який забирав майже половину гаражного простору. На ньому розкинувся зелений макет ландшафту, поряд iз яким гора Череп мусила б згорiти вiд сорому. Вiдтодi я бачив чимало таких макетiв (здебiльшого у вiтринах iграшкових магазинiв), але по них завжди бiгали хитромудрi електричнi поiзди. На столi, який влаштував преподобний Джейкобз, не було поiздiв, та й то був власне не стiл – просто листи фанери на кiлькох поставлених поряд козлах для пиляння дров. А на фанерi розлягалася сiльська мiсцевiсть у мiнiатюрi, близько дванадцяти футiв завдовжки i п’яти завширшки[14 - 3,6 м i 1,5 м вiдповiдно.]. Через увесь обшир по дiагоналi марширували високовольтнi опори заввишки вiсiмнадцять дюймiв[15 - Приблизно 0,5 м.], а найбiльше мiсця займало озеро зi справжньою водою, що навiть у напiвмороцi зблискувало яскраво-синiм.

– Доведеться скоро його розiбрати, – сказав священик, – бо iнакше не зможу завести машину в гараж. Петсi це не сподобаеться.

Вiн нахилився, сперся долонями на колiна й став пильно вдивлятися в положистi пагорби, ниткоподiбнi високовольтнi лiнii, велике озеро. Бiля води паслися пластмасовi вiвцi й корови (з масштабу вони суттево вибивалися, але я цього не помiтив, та навiть якби й помiтив, не зважав би). Ще там стояло багато вуличних лiхтарiв, хоч мене це трохи здивувало, бо нi мiстечка, нi дорiг, якi вони могли б освiтлювати, не спостерiгалося.

– Думаю, ти мiг би розгорнути тут зi своiми солдатиками велику битву, правда?

– Ага, – сказав я. І подумав, що мiг би розгорнути тут цiлу вiйну.

Джейкобз кивнув.

– Але цього не буде, бо на Погiдному озерi всi з усiма ладнають i битися не дозволено. Тим-то воно схоже на рай. Щойно я розпочну заняття в групi молодi, перенесу озеро в пiдвал церкви. Може, ти й твоi брати менi допоможете. Думаю, дiтлахам воно сподобаеться.

– Авжеж, сподобаеться! – сказав я i додав щось таке, що чув вiд свого батька: – А то, коти в манто!

Розсмiявшись, вiн поплескав мене по плечу.

– А тепер хочеш побачити справжне диво?

– Мабуть, – завагався я, бо впевнений не був. Прозвучало це так, наче диво може бути страшним. Зненацька я збагнув, що ми вдвох у старому гаражi, де немае машини, в запорошенiй дiрi, де тхнуло так, наче вона багато рокiв простояла зачинена. Дверi в зовнiшнiй свiт були вiдчиненi, але здавалося, що до них цiла миля. Менi подобався преподобний Джейкобз, однак раптом я пошкодував, що не лишився вдома: розмальовував би собi на пiдлозi й чекав, чи не виграе мама «Електролюкс», щоб врештi-решт здобути перевагу в нескiнченнiй битвi з лiтньою пилюкою.

А тодi преподобний Джейкобз поволi провiв рукою над Погiдним озером, i я геть забув про свiй неспокiй. З-пiд саморобного стола полинуло тихе дзижчання, схоже на звук, з яким розiгрiвався наш телевiзор «Фiлко», i всi маленькi вуличнi лiхтарi ввiмкнулися. Вони свiтилися яскраво-бiлим свiтлом, занадто яскравим, щоб на нього дивитися, i заливали магiчним мiсячним сяйвом зеленi пагорби й синю воду. Навiть пластмасовi корови й вiвцi здавалися бiльш реалiстичними, може, тому що тепер вони вiдкидали тiнi.

– Ого, як ви це зробили?

Священик розплився в усмiшцi.

– Непоганий фокус, скажи? «І сказав Бог: Хай станеться свiтло. І сталося свiтло. І побачив Бог свiтло, що добре воно». Та тiльки я не Бог, тому змушений покладатися на електрику. Дивовижна штука, Джеймi. Такий подарунок вiд Господа, що вiн змушуе нас вiдчувати божественну велич щоразу, коли клацаемо вимикачем, хiба не так?

– Напевно, – погодився я. – Мiй дiдо Амос пам’ятае часи, коли не було електричних лампочок.

– Багато людей пам’ятають. Але невдовзi всiх цих людей не стане… а тодi нiхто особливо не замислюватиметься над тим, яке це диво – електрика. І яка загадка. Ми здогадуемося, як вона працюе, але знати, як щось працюе, i знати, що це таке насправдi, – дуже рiзнi речi.

– Як ви ввiмкнули свiтло? – поцiкавився я.

Вiн показав рукою на полицю позаду стола.

– Бачиш оту маленьку червону лампочку?

– Угу.

– Це фотоелемент. Їх можна купити, але цей я сам зробив. Вiн вiдкидае невидимий промiнь. Коли я його торкаюся, вуличнi лiхтарi довкола Погiдного озера загоряються. Якщо я зроблю це ще раз… отак… – Вiн провiв рукою понад ландшафтом, i вуличнi лiхтарi потьмянiли, вичахли до кволих цяток свiтла й остаточно згасли. – Бачиш?

– Клас, – видихнув я.

– Спробуй тепер ти.

Я пiдняв руку. Спершу нiчого не вiдбувалося, та коли я став навшпиньки, моi пальцi торкнулися променя й порушили його цiлiснiсть. З-пiд стола знову полинуло дзичання, i знову ввiмкнулися лiхтарi.

– Вийшло!

– А то, коти в манто, – сказав вiн i скуйовдив менi волосся.

– А що це дзижчить? Наче наш телевiзор.

– Зазирни пiд стiл. Я ввiмкну свiтло, щоб тобi краще було видно. – Вiн клацнув вимикачем на стiнi, й загорiлися двi вкритих пилюкою лампочки. Зi смородом цвiлi (а до нього домiшувався ще якийсь запах – гарячий i масткий) вони нiчого вдiяти не змогли, зате трохи розiгнали морок.

Я нахилився (а в моему вiцi низько опускатися не було потреби) i зазирнув пiд стiл. Побачив там двi чи три якiсь штуки, схожi на коробки, прикрiпленi знизу до фанери. Саме вiд них i йшло те дзижчання, i маслянистий запах теж.

– Акумулятори, – пояснив преподобний. – Їх я теж зробив сам. Електрика – мое хобi. І технiчнi новинки. – Вiн заусмiхався, мов малий хлопчак. – Люблю iх. Мою жiнку вони до сказу доводять.

– А в мене хобi – воювати з фрiцами, – сказав я. А тодi, згадавши його слова про те, що це трохи недобре, додав: – Тобто з нiмцями.

– Хобi потрiбне кожному. А ще кожному потрiбне одне-два дива, просто щоб переконатися, що життя – це щось бiльше, нiж довга марудна дорога, якою ти плентаешся вiд колиски до могили. Хочеш побачити друге диво, Джеймi?

– Так!

У кутку стояв ще один стiл, завалений iнструментами, шматками дроту, трьома-чотирма розчленованими транзисторними радiоприймачами, схожими на тi, якi були у Клер та Ендi, а також звичайними батарейками й акумуляторами з крамницi. Ще там стояв маленький дерев’яний ящик. Узявши його, Джейкобз опустився на колiно, щоб ми з ним були на одному рiвнi, i витяг зсередини фiгурку, загорнуту в бiлу мантiю.

– Ти знаеш, хто це?

Я знав, бо фiгура була схожа на мiй люмiнесцентний нiчник.

– Ісус. Ісус iз пакунком на спинi.

– Це не просто пакунок, це акумуляторний блок. Поглянь. – Вiн пiдняв кришку блока на шарнiрi, не бiльшому за голку для шитва. Усерединi я побачив щось подiбне до кiлькох блискучих монеток з крихiтними цятками припою. – Цi я теж сам зробив, бо в крамницi чогось такого маленького й потужного не купиш. Мабуть, я мiг би iх запатентувати i, може, колись так i зроблю, але… – Вiн похитав головою. – Не зважай.

Вiн знову закрив кришку блоку й перенiс Ісуса до ландшафту Погiдного озера.

– Сподiваюсь, ти помiтив, яка синя в озерi вода, – сказав вiн.

– Ага! Я такого синього озера ще не бачив!

Вiн кивнув.

– Само по собi диво, можна сказати… поки уважнiше не придивишся.

– Як це?

– Насправдi то просто фарба. Інодi, Джеймi, я над цим розмiрковую. Коли не спиться. Над тим, що вiд дещицi фарби мiлка вода здаеться глибокою.

Така дурниця здалася менi не вартою того, щоб ii обдумувати, але вголос я цього не сказав. Раптом священик наче виструнчився i поставив Ісуса бiля озера.

– Я планую використовувати це на зборах молодi, це буде так зване навчальне знаряддя. Але ти побачиш усе першим, гаразд?

– Гаразд.

– Ось що сказано в чотирнадцятому роздiлi Євангелiя вiд Матвiя. Джеймi, ти ж будеш виконувати настанови зi Слова Божого?

– Авжеж. Мабуть, так. – Менi знову стало трохи тривожно.

– Я знаю, що будеш. Бо те, що ми засвоюемо дiтьми, залишаеться в пам’ятi якнайдовше. Добре, слухай уважно. «І зараз звелiв Ісус учням… – тобто наказав iм, – до човна сiдати, i переплисти на той бiк ранiше Його, аж поки народ Вiн вiдпустить. Вiдпустивши ж народ, Вiн на гору пiшов помолитися на самотi…» – А ти молишся, Джеймi?

– Так, щовечора.

– Молодчинка. Добре, продовжимо. «…i як вечiр настав, був там Сам. А човен вже був на серединi моря, i кидали хвилi його, бо вiтер зiрвавсь супротивний. А о четвертiй сторожi нiчнiй Ісус пiдiйшов до них, iдучи по морю. Як побачили ж учнi, що йде Вiн по морю, то настрашилися та й казали: Мара! І вiд страху вони закричали… А Ісус до них зараз озвався й сказав: Заспокойтесь, це Я, не лякайтесь!» Оце й кiнець iсторii, хай Господь благословить Свое святее Слово. Хороша вона, правда?

– Мабуть, так. А «озвався» – це означае «заговорив»? Так?

– Так. Ти хотiв би побачити, як Ісус iде Погiдним озером?

– Ага! Ще б пак!

Вiн щось покрутив пiд бiлою мантiею Ісуса, i фiгурка зарухалася. Досягнувши Погiдного озера, вона не втопилася, а продовжила спокiйне ковзання по водянiй гладiнi. Іншого берега вона дiсталася за двадцять секунд чи десь так. Там був пагорб, i вона пробувала на нього вибратися, але я бачив, що от-от перекинеться. Та не встигла, бо ii схопив преподобний Джейкобз. Знову засунувши руку Ісусу пiд мантiю, вiн його вимкнув.

– Вiн це зробив! – вигукнув я. – Ходив по водi!

– Ну… – Священик усмiхався, але не веселою усмiшкою. Один кутик рота в нього був опущений донизу. – І так, i нi.

– Що ви маете на увазi?

– Бачиш те мiсце, де вiн ступив на воду?

– Ага…

– Простягни туди руку. І подивись, що там знайдеш. Але обережно, не торкайся лiнiй електропередач, бо по них бiжить справжнiй струм. Не сильний, але якщо ти iх зачепиш, тебе стукне. Особливо якщо рука буде мокра.

Я простягнув руку, однак сторожко. Навряд чи вiн мiг зiграти зi мною злий жарт, як це часом любили робити Террi й Кон, але я був у чужому гаражi з чужим чоловiком i достеменно нiчого не знав. Вода здавалася глибокою, але то була iлюзiя, створена синьою фарбою на стiнках контейнера та вiдблисками свiтла на поверхнi. Мiй палець занурився лише по першу кiсточку.

– Ти не в тому мiсцi торкаешся, – зауважив преподобний Джейкобз. – Посунь руку трохи вправо. Ти знаеш, де право, а де лiво?

Я знав. Мене мама навчила. Права – це та рука, якою ти пишеш. Звiсно, для Клер i Кона це правило не дiяло, бо вони були, як казав мiй батько, лiворукими гравцями.

Я посунув руку й намацав щось у водi. То був метал, з канавкою в ньому.

– Думаю, я знайшов, – сказав я преподобному Джейкобзу.

– Я теж так думаю. Ти торкаешся рейки, якою пересуваеться Ісус.

– Це фокус! – вигукнув я. Фокусникiв я бачив у «Шоу Еда Саллiвана»[16 - Розважальне телешоу, яке показували на каналi CBS з 1948 до 1971 р.], а в Кона була коробка з фокусами, яку вiн одержав на день народження, хоча вже все розгубив, окрiм летючих кульок i зникаючого яйця.

– Саме так.

– Як те, що Ісус iшов по водi до того човна!

– Інодi, – сказав вiн, – якраз цього я й побоююся.

У нього був такий сумний i вiдсторонений вигляд, що менi знову на мить стало трохи лячно. А ще шкода його. Бо я зовсiм не розумiв, чому вiн сумуе, коли в нього в гаражi е такий чудовий уявний свiт, як Погiдне озеро.

– Це дуже хороший фокус. – І я погладив його по руцi.

Вiн повернувся з тiеi далечiнi, куди був одiйшов, i широко менi всмiхнувся.

– Твоя правда, – сказав вiн. – Мабуть, я просто скучив за дружиною i синочком. Думаю, саме тому я тебе й позичив, Джеймi. Але час повернути тебе мамi.

Коли ми дiйшли до траси 9, вiн знову взяв мене за руку, хоча нi з того, нi з iншого боку машин видно не було, й ми йшли так усю дорогу до Методист-роуд. Але я не мав нiчого проти. Менi подобалося тримати його за руку. Я знав, що вiн турбуеться про мене.



Мiсiс Джейкобз та Морiс приiхали за кiлька днiв по тому. Хлопчик був ще малим брикунцем у пiдгузках, зате жiнка була гарна. У суботу, за день до того, як преподобний Джейкобз уперше став за кафедру нашоi церкви, ми з Террi й Коном допомогли йому перенести Погiдне озеро в церковний пiдвал, де щочетверга вечорами мала збиратися методистська молодь. Без води надто впадали у вiчi мiлкiсть озера й рiвчачок колii, що через нього проходив.

Преподобний Джейкобз узяв iз Террi й Кона обiцянку мовчати – бо, як пояснив вiн, йому не хотiлося зiпсувати враження малечi (що змусило мене почуватися дорослим, i я тiшився цим вiдчуттям). Вони погодилися, i навряд чи хтось iз них пробовкався, але в церковному пiдвалi свiтло було значно яскравiшим, нiж у гаражi пасторського будинку, i якщо стати близько до макета ландшафту й уважно в нього вдивлятися, то ставало помiтно, що Погiдне озеро – це лише широка калюжа. І жолобок колii теж видно. До Рiздва вже знали всi.

– Один великий пшик, – сказав менi одного четвергового пообiддя Бiллi Пекет. Вони з братом Роннi ненавидiли четвергову вечiрню школу, але мати примушувала iх вiдвiдувати заняття. – Якщо вiн ще раз це покаже й розкаже ту байку про ходiння по водi, мене знудить.

Пiсля цього менi захотiлося його побити, але вiн був бiльшим за мене. І моiм другом. А до всього ще й мав рацiю.




II

Три роки. Голос Конрада. Диво


Преподобного Джейкобза звiльнили за проповiдь, яку вiн прочитав з кафедри 21 листопада 1965 року. Це легко було знайти в Інтернетi, бо я мав вiху, на яку мiг спиратися: субота перед Днем подяки. Тиждень по тому вiн зник iз нашого життя – i поiхав сам. Петсi та Морiса (якого дiтлахи iз ЗММ прозвали Хвостиком Моррi) на той час уже теж не було. Так само, як i «Плiмута Бельведера» з коробкою-автоматом.

Моя пам’ять про три роки мiж тим днем, коли я вперше побачив Погiдне озеро, i днем Кошмарноi проповiдi напрочуд прозора, хоча до того, як починати пригадувати, я б вам сказав, що пам’ятаю мало. Зрештою, сказав би я, хто з нас бодай трохи детально пам’ятае свое життя мiж шiстьма i дев’ятьма роками? Але писання – дивовижна й жахлива рiч. Воно вiдкривае глибокi колодязi пам’ятi, що доти стояли накритi.

Я вiдчуваю, що мiг би вiдкласти вбiк iсторiю, яку вирiшив написати, та натомiсть заповнити книжку (i чималеньку за обсягом) спогадами про тi роки й той свiт, що так разюче вiдрiзнявся вiд того, в якому я нинi живу. Пам’ятаю свою матiр, як вона стояла бiля дошки для прасування в комбiнацii, неймовiрно прекрасна в променях ранкового сонця. Пам’ятаю свiй купальний костюм з вiдвислим задом негарного сiро-зеленого кольору, i як ми з братами плавали в озерi Гаррiз-Понд. Ми казали один одному, що слиз на днi – це коров’ячi кiзяки, але то був просто намул (мабуть, просто намул). Пригадую соннi полуднi в крихiтнiй початковiй школi Вест-Гарлоу – як я сидiв на зимових пальтах у кутку орфографii та намагався навчити нещасного тупого Дiкi Озгуда правильно писати слово «жираф». Навiть пам’ятаю, як вiн сказав: «Н-н-нащо м-м-менi його писати, як я н-н-нiколи його не б-б-бачив?»

Пам’ятаю павутиння грунтових дорiг, що мережили наше мiсто, i як ми грали в «кульки» на шкiльному подвiр’i пiд час морозних квiтневих канiкул, i як стугонiв вiтер у соснах, коли я лежав у лiжечку, помолившись i чекаючи, коли прийде сон. Пам’ятаю, як батько виходив iз гаража з гайковим ключем у руцi та в кепцi «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА», насунутiй низько на лоба, а з кiсточок пальцiв крiзь мастило сочилася кров. Пригадую, дивився, як Кен Маккензi[17 - Канадський спортсмен, бейсболiст.] представляе мультики про моряка Папая в шоу «Потужнi 90», а потiм змушений був вiдмовитися вiд перегляду телевiзора пiсля обiду, коли приходили Клер та ii подружки, бо вони хотiли дивитися «Американський подiум», щоб знати, у що вбираються дiвчата. Пам’ятаю заходи сонця, червонi, як кров на кiсточках пальцiв у мого батька, – вони ще й тепер змушують мене здригатися.

Я пригадую тисячу iнших речей, переважно хороших, проте я сiв за комп’ютер не для того, щоб надiти рожевi окуляри й розливати вiск ностальгii. Вибiркова пам’ять – один iз головних грiхiв старих людей, а в мене нема на це часу. Не всi тi речi були хорошими. Ми жили в селi, а в тi часи сiльське життя було важким. Та воно й тепер важке, як я собi думаю.

Мiй друг Ел Ноулз втрапив рукою в картоплесортувалку свого батька i позбувся трьох пальцiв, перш нiж мiстер Ноулз встиг вимкнути ту громiздку небезпечну штукенцiю. Я був там того дня i пам’ятаю, як конвеери забарвилися в червоний. Пам’ятаю, як кричав Ел.

Мiй батько (разом iз Террi, своiм вiдданим, хоч i безпорадним служкою) запустив-таки Ракету Дорiг – Господи, як оглушливо й розкiшно вона загримотiла, коли вiн розiгнав двигун! – i передав ii Двейну Робiшоду, свiжопофарбовану, з номером 19, нанесеним на дверцята, для перегонiв Спiдвей у Касл-Року. У першому ж раундi першого заiзду той придурок перевернувся на нiй i розтрощив ущент. На самому ж Двейнi не лишилося й подряпини. «Видко, педаль газу заiла», – пояснив вiн, либлячись своею iдiотською усмiшкою. Тiльки в нього вийшло «пiдаль», а мiй батько сказав, що единий пiдаль там за кермом сидiв.

– Це навчить тебе не довiряти нiчого цiнного Робiшодам, – зауважила мама, i батько так глибоко запхав руки в кишенi, що показалася гумка трусiв (либонь, хотiв, щоб вони не втекли й не пiшли кудись у неналежне мiсце).

Леннi Макiнтош, син листоношi, втратив око, коли нахилився подивитися, чому «бомба з вишнями»[18 - Розсипний феерверк червоного кольору.], яку вiн поклав у попатраний ананас, не вибухнула.

Мiй брат Конрад втратив голос.

Тож нi – не всi тi речi були хорошими.



У першу недiлю, коли преподобний Джейкобз пiднявся на кафедру, у церквi зiбралося бiльше людей, нiж за всi тi роки, що там проповiдував товстий сивий добродушний мiстер Латур, читаючи своi доброзичливi, проте малозрозумiлi проповiдi й пускаючи рясну сльозу в День матерi, який вiн називав Недiлею матерi (усi цi деталi менi люб’язно надала моя мати багато рокiв по тому, бо сам я мiстера Латура не пам’ятав узагалi). Замiсть двадцятьох парафiян там зiбралося чи не в чотири рази бiльше люду, i я пам’ятаю, як розлягалися iхнi голоси пiд час Уславлення Бога: «Славте Господа, Котрий е джерелом всiлякого благословiння, славте Його, ви, земнi створiння». У мене вiд цього мороз поза шкiрою пробiг. Мiсiс Джейкобз доволi вправно грала на органi. Їi бiляве волосся, перехоплене на потилицi простою чорною стрiчкою, переливалося багатьма кольорами у свiтлi, що просочувалося крiзь наш единий вiтраж.

Ми поверталися додому en famille[19 - Сiм’ею (фр.).], нашi вихiднi недiльнi черевики здiймали хмаринки куряви, i я опинився позаду батькiв, тому почув, як мама висловлюе свое схвалення. А ще полегшення.

– Вiн же такий молодий, я думала, вiн нам прочитае лекцiю про громадянськi права чи опiр призову в армiю, чи ще щось таке, – сказала вона. – А натомiсть вiн нам провiв дуже хороший урок на тему Бiблii. Я думаю, люди прийдуть ще. А ти?

– Ненадовго, – вiдповiв iй батько.

– От уже, великий нафтовий барон. Великий цинiк. – І мама грайливо стукнула його по руцi.

Як виявилося, вони обое мали рацiю. Вiдвiдуванiсть у нашiй церквi не скотилася до рiвня часiв мiстера Латура (тобто не бiльше десятка парафiян узимку, що тулилися в купку одне до одного, аби зiгрiтися в опалюванiй дровами церквi, де гуляли протяги), але поволi знизилася до шiстдесяти, потiм до п’ятдесяти й нарештi до рiвня сорока з гаком, на якому й зависла, немов стрiлка барометра в мiнливий лiтнiй день. Причину цього природного вiдтоку парафiян нiхто не шукав у проповiдях мiстера Джейкобза, котрi завжди були зрозумiлими, приемними i заснованими на Бiблii (нiколи нiчого тривожного про атомнi бомби чи маршi свободи). Люди просто собi вiддалилися.

– Бог тепер для людей не такий важливий, – пожалiлась якось моя мама пiсля особливо сумноi кiлькостi парафiян на проповiдi. – Настане день, коли вони пошкодують про це.



За цi три роки нашi збори методистськоi молодi теж зазнали помiрного вiдродження. У добу Латура нас у четверговi вечори збиралося заледве бiльше вiд десятка, до того ж четверо мали прiзвище Мортон: Клер, Ендi, Кон i Террi. У добу Латура мене вважали ще замалим, щоб ходити на цi збори, за це Ендi часом давав менi щигля по лобi й називав везучим каченям. Якось раз я запитав у Террi, що в них там вiдбувалося, i вiн знуджено знизав плечима.

– Ми спiвали пiснi, читали Бiблiю i обiцяли, що нiколи не питимемо отруйнi алкогольнi напоi й не смалитимемо цигарки. Потiм вiн сказав нам любити наших матерiв, i що катлики потрапляють у пекло, тому що обожнюють iдолiв, а евреi люблять грошi. А ще казав, щоб ми уявляли, що нас слухае Ісус, коли нашi друзi розказують непристойнi анекдоти.

Однак за нового режиму вiдвiдуванiсть зросла до трьох дюжин дiтей вiком вiд шести до сiмнадцяти, а це, своею чергою, породило потребу купити бiльше складаних стiльцiв для церковного пiдвалу. І рiч була не в механiчному Ісусi преподобного Джейкобза, що брьохав через Погiдне озеро, – захват вiд нього швидко вивiтрився, навiть у мене. Сумнiваюся, що до цього якось спричинилися й картинки Святоi землi, якi вiн порозвiшував на стiнах.

Здебiльшого все трималося на його молодостi й ентузiазмi. Вiн не лише читав проповiдi, а й влаштовував iгри та рухливi вправи, бо, як вiн не раз наголошував, Ісус переважно проповiдував просто неба, а це означало, що християнство – це щось бiльше, нiж церква. Читання Бiблii залишалися, але ми це робили, граючи в «музичнi стiльцi»[20 - Дитяча гра, у якiй стiльцiв на один менше, нiж гравцiв.], i доволi часто хтось падав на пiдлогу, шукаючи Повторення Закону, 14, вiрш 9, чи Тимофiю, 2:12. Це було досить-таки кумедно. Потiм був майданчик для гри в бейсбол, який допомогли йому облаштувати на задньому подвiр’i Кон та Ендi. Одного четверга хлопцi грали в бейсбол, а дiвчата пiдбадьорювали, iншого четверга дiвчата грали в софтбол[21 - Спортивна гра з м’ячем, аналог бейсболу, але менш травматична.], а хлопцi (в надii, що деякi дiвчатка забудуть, що не iхня черга, i прийдуть у спiдничках) пiдтримували iх.

Захоплення преподобного Джейкобза електрикою часто принагоджувалося у його «розмовах з молоддю» четверговими вечорами. Пригадую, якось пiсля обiду вiн подзвонив до нас додому i попросив Ендi в четвер увечерi вдягти светр. Коли ми всi зiбралися, вiн викликав мого брата на середину кiмнати й сказав, що хоче продемонструвати тягар грiха.

– Хоч я й певен, що грiшник з тебе, Ендрю, невеликий, – додав вiн.

Мiй брат нервово всмiхнувся й нiчого не сказав.

– Дiти, це не для того, щоб вас налякати, – вiв далi преподобний. – Є священики, якi вiрять у такi речi, але я не один iз них. Це так, щоб ви знали. – (Як я згодом дiзнався, таке люди кажуть зазвичай перед тим, як налякати тебе до всирачки.)

Вiн надув декiлька повiтряних кульок i попросив нас уявити, що кожна з них важить двадцять фунтiв[22 - 9 кг.]. Пiднiсши першу догори, вiн сказав:

– Оця в нас – брехня. – Вiн енергiйно потер ii кiлька разiв об сорочку, а тодi притулив до светра Ендi, й вона прилипла, наче приклеена.

– Оця – крадiжка. – Ще одну кульку вiн притулив Ендi до светра.

– Ось гнiв.

Я вже точно не пригадаю, але здаеться, вiн прилiпив у цiлому сiм кульок до плетеного вручну светра Ендi з оленячоi вовни, по однiй на кожен смертний грiх.

– У сумi це нам дае понад сто фунтiв грiха, – пiдсумував священик. – Важка ноша! Але хто знiмае грiхи зi свiту?

– Ісус! – слухняно промовили ми хором.

– Правильно. Коли ви просите у Нього прощення, вiдбуваеться от що.

Вiн витяг шпильку i одну за одною полускав тi кульки, разом iз тiею, що вiдклеiлася вiд светра, тож ii довелося прикрiплювати знову. Я думаю, ми всi вiдчули, що та частина уроку з лусканням кульок була набагато цiкавiшою за святенницьку частину зi статичною електрикою.

Найприголомшливiшою демонстрацiею електрики в дii був один iз його власних винаходiв, який вiн назвав Драбиною Джейкобза[23 - Гра слiв: Jacob’s Ladder – драбина Джейкобза i драбина Якова.]. У металевiй коробцi завбiльшки зi скриню жила моя iграшкова армiя. Звiдти стирчали два дроти, схожi на вуха телевiзiйного зайця. Коли вiн увiмкнув ii в мережу (цей винахiд працював вiд розетки, а не на батарейках) i клацнув перемикачем збоку, по дротах побiгли довжелезнi iскри, такi яскравi, що на них боляче було дивитися. На верхiвцi вони сягали пiку й зникали. Коли Джейкобз притрусив той пристрiй зверху якимось порошком, рухомi iскри стали рiзнокольоровими. Дiвчатка заохкали вiд захвату.

Це щось означало з релiгiйного погляду – принаймнi на думку Чарльза Джейкобза, – проте хай менi грець, якщо я пам’ятаю, що то було. Може, щось про Святу Трiйцю? Коли перед очима вже не було Драбини Джейкобза з ii кольоровими iскрами й струмом, що сичав, наче розлючений дикий кiт, такi екзотичнi iдеi мали тенденцiю згасати, наче скороминуща лихоманка.

Та все ж одну з його мiнi-лекцiй я запам’ятав дуже виразно. Вiн сидiв на стiльцi, розвернутому таким чином, щоб вiн мiг дивитися на нас понад спинкою. Його дружина сидiла на банкетцi перед фортепiано, скромно згорнувши руки на колiнах i злегка похиливши голову. Може, вона молилася. А може, просто нудилася. Я знаю, що багатьом його слухачам таки було не дуже цiкаво – на той час бiльша частина методистськоi молодi Гарлоу вже втомилася вiд електрики та супутнiх iй чудес.

– Дiти, наука нас вчить, що електрика – це рух заряджених атомних частинок, якi називають електронами. Коли електрони течуть, вони створюють струм, i що швидше течуть електрони, то бiльша напруга. Це наука, i наука – це чудово, але вона також обмежена. Завжди настае момент, коли знання закiнчуються. Що таке цi електрони, якщо бути точними? Зарядженi атоми, кажуть ученi. Добре, з цим усе в порядку, але що таке атоми?

Вiн подався вперед над спинкою стiльця, не зводячи з нас пильного погляду блакитних очей (вони самi здавалися зарядженими електрикою).

– Нiхто насправдi не знае! І отут якраз до справи долучаеться релiгiя. Електрика – це однi з дверей Бога до безмежностi.

– От би вiн притяг лектричний стiлець i пiдсмажив кiлька бiлих мишей, – пирхнув Бiллi Пекет одного вечора пiсля молитви. – Оце було б iндересно.

Попри частi (i що далi, то нуднiшi) лекцii про святу електрику, бiльшiсть iз нас нетерпляче очiкувала урокiв у четверговiй вечiрнiй школi. Коли преподобний Джейкобз не сiдав на свого хобi-коника, то провадив жвавi, а часом i веселi розмови з уроками за мотивами Святого Письма. Вiн говорив про тi проблеми, з якими всi ми стикаемося в реальному життi – вiд хулiганiв до спокуси списати вiдповiдi з чужоi контрольноi, до якоi ми не готувалися. Нам дуже подобалися iгри, дуже подобалася бiльшiсть урокiв, i спiви теж, бо мiсiс Джейкобз добре грала на пiанiно й нiколи не затягувала гiмнiв.

І знала вона не тiльки гiмни. Одного вечора, який ми не забудемо нiколи, вона зiграла трiйко пiсень «Бiтлз», i ми всi заспiвали «Вiд мене тобi», «Вона тебе любить» i «Я хочу тримати тебе за руку». Моя мати стверджувала, що Петсi Джейкобз грала на фортепiано в сiмдесят разiв краще, нiж мiстер Латур, i коли молода священикова дружина попросила трохи грошей з церковного фонду, щоб викликати настроювача фортепiано з Портленда, диякони схвалили цей запит одностайно.

– Але, мабуть, краще не грайте бiльше пiсень «Бiтлз», – сказав iй мiстер Келтон. – Дiти можуть почути цi дурницi по радiо. Нам би хотiлося, щоб ви виконували бiльше… е-е… християнських мелодiй.

Скромно опустивши додолу очi, мiсiс Джейкобз пробурмотiла щось на знак згоди.



І було ще дещо: Чарльз i Петсi Джейкобзи були сексуально привабливi. Я вже згадував про те, що Клер та ii подружки дурiли за ним. А невдовзi бiльшiсть хлопцiв позакохувалися в неi, бо Петсi Джейкобз була вродлива. Мала бiляве волосся, кремову шкiру, повнi губи. Їi злегка опуклi очi були зеленими, i Коннi стверджував, що вона вiдьма, бо щоразу, коли вона переводила на нього погляд тих зелених очей, його колiна перетворювалися на воду. З такою зовнiшнiстю про неi були б чесали язиками, якби вона фарбувалася сильнiше, нiж мазком губноi помади для виду. Але в двадцять три роки нiчого бiльшого вона й не потребувала. Молодiсть була ii косметикою.

Щонедiлi вона вбиралася в бездоганно пристойнi сукнi до колiна чи середини гомiлки, хоч то вже й були роки, коли краi жiночих суконь пiшли вгору. На четверговi заняття ЗММ вона вдягала бездоганно пристойнi штани й блузки (за словами моеi матерi, фiрми «Шiп-н-Шор»[24 - «Ship ‘n Shore» – компанiя, заснована 1916 року, почала виготовляти жiночi блузки 1920-го, свою назву дiстала 1954 року.]). Але мамусi й бабусi з общини все одно пильно до неi придивлялися, бо фiгура, яку пiдкреслював той бездоганно пристойний одяг, була така, що друзi моiх братiв пiдкочували очi або ж трясли рукою, ото так, як ви, коли торкнетеся пальника плити, яку хтось забув вимкнути. Вона грала в софтбол на дiвчачих вечорах, i якось я пiдслухав, як мiй брат Ендi (якому тодi, здаеться, мало виповнитися чотирнадцять) казав, що дивитись, як вона бiгае до баз, само по собi було релiгiйним досвiдом.

Грати на фортепiано i брати участь в iнших видах дiяльностi ЗММ вона могла щочетверга, бо свого малого приводила з собою. Дитина була слухняна, безпроблемна. Моррi всi любили. Наскiльки я пригадую, вiн подобався навiть Бiллi Пекету, тому майбутньому юному атеiсту. Моррi майже нiколи не плакав. Навiть коли падав i зчiсував собi колiна, то найгiрше, до чого вiн був схильний у таких випадках, – тихо схлипувати, та й то лише поки хтось зi старших дiвчат не поставить його на ноги й не пригорне до себе. Коли ми йшли надвiр пограти, вiн усюди ходив слiдом за хлопцями, а коли не мiг iх наздогнати, то ходив за дiвчатами, якi глядiли його ще й пiд час читання Бiблii чи гойдали на руках у Годину спiвiв. Так i прiзвисько вчепилося – Хвостик Моррi.

Особливо його любила Клер. І е в мене один чiткий спомин (котрий, я точно знаю, складаеться з багатьох нашарованих згадок) про те, як вони сидять у кутку з iграшками – Моррi на своему крихiтному стiльчику, а Клер навколiшки бiля нього, допомагае щось розмальовувати чи будувати змiю з домiно. «Коли я вийду замiж, то хочу чотирьох таких самих, як вiн», – якось сказала Клер мамi. На той момент iй, мабуть, мало невдовзi виповнитися сiмнадцять i вона була готова до випуску iз ЗММ.

– Ну нехай щастить, – вiдповiла iй мама. – Сподiваюся все ж, що твоi будуть гарнiшими, нiж Моррi, Клерчик-Еклерчик.

З ii боку було трохи недобре так казати, але не те щоб i неправда. Попри те, що Чарльз Джейкобз був симпатичним чоловiком, а Петсi Джейкобз – вiдверто вродливою молодою жiнкою, Хвостик Моррi вдався простеньким, як картопляне пюре. Вiн мав бездоганно кругле личко, яке нагадувало менi Чарлi Брауна[25 - Один iз чотирьох головних героiв комiксiв «Горiшки», що виходили протягом тривалого часу (з 1947 до 2000 р.) у буднi й у недiлю.]. Волосся в нього було якогось непевного вiдтiнку чорного. І хоч у батька очi були блакитнi, а в матерi – заворожливо зеленi, Моррi дiсталися оченята простецького карого вiдтiнку. А проте всi дiвчатка його любили, так, неначе вiн був тiею дитиною, з якоi мав початися вiдлiк тих, що iх вони народять за наступнi десять рокiв, а хлопцi ставилися до нього як до найменшого братика. Вiн був нашим талiсманом. Вiн був Хвостиком Моррi.

Якось у лютому, у четвер увечерi, ми з братами й сестрою поверталися з пасторського дому. Щоки в нас пашiли вiд катання на санчатах за церквою (уздовж дорiжки преподобний Джейкобз порозвiшував електричнi лампочки), i ми щодуху горланили пiсню «Я Генрiх Восьмий». Пригадую, що Ендi й Кон перебували в особливо пiднесеному настроi, бо привезли нашi сани й посадили Моррi на подушку спереду, де вiн безстрашно сидiв, нагадуючи наяду на носi судна.

– Я так бачу, вам цi заняття до душi? – спитав тодi батько. Здаеться, в його голосi промайнула тiнь подиву.

– Ага! – випалив я. – Ми сьогоднi тисячу уривкiв з Бiблii прочитали, а потiм на санчатах каталися! А мiсiс Джейкобз, вона теж каталася, тiльки падала весь час!

Я розсмiявся, i вiн розсмiявся разом зi мною.

– Це чудово, Джеймi, але чи вчитеся ви там чогось?

– Воля людини повинна бути продовженням волi Господа, – папугою повторив я урок того вечора. – А ще, коли з’еднати плюс i мiнус акумулятора дротом, то коротке замикання буде.

– Це правда, – кивнув тато. – Саме тому треба бути дуже обережним, коли запускаеш машину вiд iншого акумулятора. Але я не бачу в цьому жодного християнського уроку.

– Це було про те, що робити щось неправильно, коли думаеш, що це допоможе щось виправити, не можна.

– А. – Вiн узяв останне число журналу «Машина i водiй», на обкладинцi якого пишався крутий «Ягуар XK-E». – Ну, ти ж знаеш, як кажуть, Джеймi: дорога в пекло вимощена добрими намiрами. – А на мить замислившись, додав: – І освiтлена електричними лампочками.

Та й засмiявся, i я засмiявся разом iз ним, хоч i не зрозумiв жарту. Якщо то був жарт.



Ендi й Кон дружили з братами Фергюсонами, Нормом i Гелом. Таких, як вони, ми називали «з великоi землi», або ж людьми здалеку. Фергюсони жили в Бостонi, тож дружба зазвичай обмежувалася лiтнiми канiкулами. Їхня родина володiла котеджем на озерi Лукаут, на вiдстанi приблизно милi вiд нашого дому, i двi пари братiв зустрiчалися на церковних зборах, тепер уже Лiтньоi бiблiйноi школи.

У Фергюсонiв був сiмейний абонемент на курортi «Козяча гора», i Кон та Ендi часом iздили з ними на мiнi-фургонi Фергюсонiв, щоб поплавати й пообiдати в «клубi». Басейн там, розказували вони, був у тисячу разiв кращий, нiж наше озеро, Гаррiз-Понд. Нi я, нi Террi надто цим не переймалися – мiсцева ковбаня нас цiлком влаштовувала. Зате Клер зеленiла вiд заздрощiв. Вона жадала побачити, як «живуть кращi люди».

– Доцю, вони живуть точнiсiнько, як ми, – запевнила iй мама. – Той, хто сказав, що багатii iнакшi, помилявся.

Клер, котра саме пропускала бiлизну через допотопний прес нашоi пралки, скривила невдоволену гримасу.

– Я в цьому сумнiваюся, – сказала вона.

– Ендi каже, дiвчата, якi купаються в басейнi, вдягненi в бiкiнi, – докинув я.

Мама зневажливо пирхнула.

– Із таким самим успiхом вони могли б плавати в лiфчиках i трусиках.

– А я б хотiла мати бiкiнi, – зауважила Клер. Думаю, то була одна з провокацiй, на яких спецiалiзуються сiмнадцятирiчнi дiвчата.

Мама спрямувала на неi вказiвний палець з коротко обрiзаним нiгтем. З пальця крапала мильна пiна.

– Панночко, це якраз те, завдяки чому дiвчата вагiтнiють.

Цю подачу Клер дотепно вiдбила.

– Тодi не пускай туди Ендi й Кона. Вони можуть зробити якихось дiвчат вагiтними.

– Рот на замок. – Мама скосила погляд у мiй бiк. – У маленьких глечикiв великi вушка.

Наче я не знав, що значить зробити дiвчину вагiтною. Секс. Хлопцi лягають на дiвчат i соваються, аж поки не приходить вiдчуття. А коли це стаеться, загадкове щось, що називають сiм’ям, витiкае з хлопцевого краника. Воно тоне в животi у дiвчини, i через дев’ять мiсяцiв настае пора пiдгузкiв i дитячого вiзочка.

Моi батьки не забороняли Кону та Ендi iздити влiтку на курорт двiчi-тричi на тиждень, незважаючи на те, що сестра гавкала, як цепний пес. А коли Фергюсони приiхали на лютневi канiкули в 1965-му i запросили моiх братiв покататися з ними на лижах, батьки без найменшого сумнiву вiдправили iх на Козячу гору. Пошрамованi старi лижi моiх братiв iхали, прив’язанi до багажника на даху мiнi-фургона поряд з новiсiнькими блискучими лижами Фергюсонiв.

Коли вони повернулися, ми побачили на горлi в Кона яскраво-червону смугу.

– Ти з’iхав зi стежки i врiзався в гiлляку? – спитав батько, прийшовши додому вечеряти й помiтивши слiд.

Кон, котрий дуже добре катався на лижах, не приховував обурення.

– Та ну, тату, нi! Ми з Нормом влаштували перегони. Ішли плечем до плеча, летiли на чортзна-якiй швидкостi…

Мама скерувала на нього виделку.

– Вибач, ма. На хтозна-якiй швидкостi. Норм наскочив на камiнь i ледве втримав рiвновагу. Вiн виставив убiк руку, отак… – Кон показав, мало не перекинувши свою склянку з молоком. – …i його палиця вдарила мене по шиi. Болiло, як… ну, дуже болiло, але вже краще.

Та тiльки краще не було. Наступного дня слiд потьмянiв до синця й нагадував намисто, але голос у брата став хрипким. До вечора вiн вже заледве мiг говорити трохи гучнiш, нiж пошепки. А через два днi цiлковито втратив голос.



Надмiрне розтягнення шиi, що призвело до розтягнення гортанного нерва. Таким був дiагноз доктора Рено. Вiн сказав, що вже бачив таке ранiше i що за тиждень-два голос до Конрада повернеться. І вже до кiнця березня Коннi буде цiлком здоровий. Нема про що непокоiтися, сказав вiн, i то була правда. Принаймнi щодо нього – у нього самого з голосом усе було в повному порядку. Чого не скажеш про мого брата. У квiтнi Кон так само писав записки й показував жестами, що йому потрiбно. Вiн наполiг на тому, щоб ходити до школи, навiть попри те, що iншi хлопцi почали з нього глузувати, особливо вiдтодi, як вiн розв’язав проблему своеi участi на уроках (принаймнi до певноi мiри), пишучи «ТАК» на однiй долонi та «НІ» на iншiй. Вiн завiв стосик карток з iншими повiдомленнями, написаними друкованими лiтерами. Особливо його однокласникiв веселив напис «МОЖНА В ТУАЛЕТ?»

Кон сприймав це все начебто з гумором, бо знав, що в iнакшому разi його сильнiше дражнитимуть, але якось уночi я зайшов у кiмнату, яку вiн дiлив з Террi, й побачив, що вiн лежить на своему лiжку й беззвучно плаче. Пiдiйшовши до нього, спитав, що сталося. Дурне запитання, бо я знав на нього вiдповiдь, але в такiй ситуацii ти мусиш щось сказати, i я мiг сказати, бо то не менi врiзали по горлу Лижною Палицею Долi.

– Іди звiдси! – самими губами промовив вiн. Його щоки й лоб, поцяткованi прищами, якi щойно почали вискакувати, палахкотiли вогнем. Очi запухли. – Іди геть, iди геть! – А тодi, шокуючи мене: – Пiшов звiдси, гад малий!

Тiеi весни в маминому волоссi з’явилася перша сивина. Якось пiсля обiду, коли батько зайшов у дiм, бiльш змучений на вигляд, нiж зазвичай, мама сказала йому, що вони мусять показати Кона спецiалiсту в Портлендi.

– Ми й так достатньо чекали, – сказала вона. – Старий дурень Джордж Рено може казати все, що йому заманеться, але я знаю, що сталося, i ти теж. Той безголовий мажор пошкодив моему сину голосовi зв’язки.

Батько важко опустився за стiл. Вони не помiтили на верандi мене. Я нескiнченно довго зашнуровував кеди.

– Лоро, ми не можемо собi це дозволити.

– А купити «Гайрам ойл» у Гейтс-Фолзi ти собi дозволити змiг, – промовила вона неприемним, мало не ехидним тоном, якого я нiколи вiд неi не чув.

Батько сидiв i дивився, однак не на неi, а на стiл, хоча на ньому нiчого не було, крiм церати в червоно-бiлу клiтинку.

– Саме через це й не можемо дозволити. Ми катаемося по дуже тонкiй кризi. Ти знаеш, яка була цього року зима.

Ми всi знали. Зима була теплою. Коли прибуток твоеi сiм’i залежить вiд продажу мазуту для кiтлярень, ти постiйно поглядаеш на термометр мiж Днем подяки та Великоднем, сподiваючись, що червона лiнiя триматиметься низенько.

Мама стояла бiля раковини, зануривши руки в хмару мильноi пiни. Десь у пiнних глибинах гримiв посуд, так, наче вона хотiла його потрощити, а не помити.

– Ти просто мусив його купити, правда? – Тим самим тоном. Вiн менi дуже не подобався. Здавалося, що вона батька пiдштрикуе. – Великий нафтовий барон!

– Ту угоду ми уклали ще до нещастя з Коном, – не пiдводячи очей, вiдповiв тато. Руки знову ховалися глибоко в кишенях. – Ту угоду ми укладали в серпнi. Ми разом сидiли й читали «Альманах старого фермера». Там було написано «Довга й холодна зима, найхолоднiша з кiнця Другоi свiтовоi вiйни», i ми вирiшили, що це буде правильний крок. Ти ще пiдрахувала все на своему калькуляторi.

Посуд пiд мильною пiною загримотiв гучнiше.

– Вiзьми позику!

– Я мiг би, але, Лоро… послухай. – Нарештi вiн пiдняв очi. – Менi, може, доведеться це зробити, аби сяк-так перебути лiто.

– Вiн твiй син!

– Я знаю, чорт забирай! – проревiв тато. Менi стало страшно, а мамi – ще бiльше, бо тепер посуд пiд хмарою пiни не просто загримiв. Вiн iз трiском побився. І коли мама пiдняла руки, з однiеi текла кров.

Вона пiднесла цю руку батьковi до обличчя (наче мiй безмовний брат, що показував ТАК чи НІ в класi) i сказала:

– Подивися, до чого ти мене до… – Раптом вона помiтила мене. Я сидiв на купi дров i вдивлявся в кухню. – Щезни! Іди надвiр пограйся!

– Лоро, не треба зганяти злiсть на Дже…

– Іди геть! – закричала вона. Так само закричав би на мене Кон, якби в нього був голос кричати. – Бог ненавидить пiдглядачiв!

І вона розплакалася. Я вибiг у дверi, з моiх очей теж котилися сльози. Я помчав униз Методистським пагорбом i перебiг трасу 9, не дивлячись нi праворуч, нi лiворуч. Думки про те, щоб пiти до пасторського дому, в мене не було: я був надто засмучений i не мiг зметикувати, що можна попросити поради в священика. Якби Петсi Джейкобз не нагодилася тiеi митi на передньому подвiр’i (вона саме перевiряла, чи не зiйшли квiти, якi посадила восени), я мiг бiгти, аж поки не впав би. Але вона була надворi й покликала мене на iм’я. Глибоко в душi менi хотiлося просто бiгти далi, але (здаеться, я вже це казав) я був хлопчиком вихованим, навiть коли засмучувався. Тому я зупинився.

Вона пiдiйшла до мiсця, де я стояв, похиливши голову й хапаючи ротом повiтря.

– Джеймi, що таке?

Я нiчого не вiдповiв. Тодi вона взяла мене рукою за пiдборiддя й пiдняла мою голову. Я побачив, що на травi бiля парадного ганку сидить в оточеннi iграшкових машинок Моррi. Вiн круглими вiд подиву оченятами дивився на мене.

– Джеймi? Розкажи менi, що сталося.

Так само, як бути чемними, нас учили ще й «не виносити смiття з хати» – мовчати про те, що вiдбуваеться в нашiй сiм’i. То був янкiвський звичай. Але ii доброта знезброювала й мене як прорвало: я став розказувати про Конове нещастя (глибини якого, я переконаний, до кiнця не розумiли нi мама, нi тато, хай i були вони по-справжньому стривоженi), про мамин страх, що його голосовi зв’язки порвалися i вiн, певно, бiльше нiколи не зможе говорити, про те, як вона наполягала на тому, щоб його подивився фахiвець, а тато – на тому, що вони не можуть собi цього дозволити. А найбiльше – про тi крики. Про голос незнайомки, яким кричала моя мати, я Петсi нiчого не сказав, та тiльки тому, що не знав, як про це розповiсти.

Коли потiк нарештi вичах, вона сказала:

– Ходiмо за будинок, у сарай. Тобi треба поговорити з Чарлi.



Тепер, коли «бельведер» зайняв належне мiсце в гаражi пасторського будинку, сарай перетворився на майстерню Джейкобза. Коли Петсi завела мене всередину, вiн саме вовтузився з телевiзором, у якому не було екрана.

– Коли я зберу цю штуку назад, – сказав вiн, обiймаючи мене за плечi й витягаючи з задньоi кишенi штанiв хустинку, – то зможу ловити канали, якi показують у Маямi, Чикаго та Лос-Анджелесi. Витри очi, Джеймi. І про носик не забудь, вiн теж потребуе уваги.

Поки я витирав очi й сякався, не вiдводив зачудованого погляду вiд безокого телевiзора.

– А вiн правда ловитиме канали з Чикаго й Лос-Анджелеса?

– Та не, я пожартував. Просто намагаюся вставити туди пiдсилювач сигналу, щоб ми змогли дивитися щось, крiм восьмого каналу.

– А у нас ще ловить шостий i тринадцятий, – повiдомив я. – Тiльки на шостому трохи «снiг» iде.

– У вас е антена на даху. А сiм’я Джейкобзiв задовiльняеться «кролячими вухами».

– А чому ви таку не купите? Їх продають у «Вестерн-Авто» в Касл-Року.

Вiн криво всмiхнувся.

– Чудова думка! Стану перед дияконами на квартальних зборах i скажу, що хочу витратити трохи грошенят, якi зiбрала паства, на антену до телевiзора, щоб Моррi дивився «Потужнi 90», а ми з жiнкою щовiвторка – «Станцiю „Спiднична“»[26 - Серiал у жанрi «ситком», демонструвався з 1963 до 1970 р.]. Пусте, Джеймi, не зважай. Розказуй, чого так розхвилювався.

Я озирнувся на мiсiс Джейкобз, в надii, що вона позбавить мене обов’язку розказувати вдруге, але вона по-тихому десь дiлася. Священик узяв мене за плечi й повiв до козел для розпилювання дров. Менi вистачило зросту, щоб на них сiсти.

– Це через Кона?

Авжеж, вiн здогадався. Тiеi весни прохання повернути Кону голос було частиною завершальноi молитви на кожному зiбраннi молодi щочетверга, так само, як i молитви за iнших членiв ЗММ, якi переживали нелегкi часи (найпоширенiшим лихом були поламанi кiстки, але Боббi Андервуд зазнав опiкiв, а Керрi Даутi мусила пережити голiння голови й поливання ii оцтом, бо ii мати перелякалася не на жарт, коли побачила, що волосся в дiвчинки кишить вошами). Але так само, як i його дружина, преподобний Джейкобз поняття зеленого не мав, як мучиться бiдолашний Кон i як муки поширюються на всю нашу сiм’ю, наче якась особливо паскудна iнфекцiя.

– Минулого лiта тато купив «Гайрам ойл». – Я знову зарюмсав. Терпiти цього не мiг, рюмсання було малечим фокусом, але нiчим собi зарадити теж не мiг. – Вiн сказав, що цiна надто хороша, щоб вiдхилити таку пропозицiю, але потiм зима була тепла i мазут упав у цiнi до п’ятнадцяти центiв за галон, а тепер вони не можуть собi дозволити лiкаря, i якби ви ii чули, вона кричала зовсiм не як мама, а iнодi вiн засовуе руки глибоко в кишенi, бо… – Але янкiвська стриманiсть нарештi взяла гору, i я закiнчив: – Бо я не знаю чому.

Вiн знову витяг носовичка i, поки я ним користався, узяв зi стола з iнструментами металеву скриньку. Із неi навсiбiч, наче по-дурному пiдстрижене волосся, стирчали дроти.

– Дивись, це пiдсилювач, – сказав вiн. – Винахiд твого покiрного слуги. Коли я його пiд’еднаю, то випущу дрiт у вiкно i зачеплю за карниз. А тодi прикрiплю… оте. – Вiн показав пальцем у куток, де стояли надiтi на держак граблi, але iхнi iржавi металевi зуби стримiли догори. – Модифiкована антена Джейкобза.

– А працюватиме? – засумнiвавсь я.

– Не знаю. Думаю, працюватиме. Але навiть якщо так, я вважаю, що днi телевiзiйних антен майже вичерпанi. Ще десять рокiв – i телевiзiйнi сигнали передаватимуться через телефоннi лiнii, а каналiв буде набагато бiльше, нiж три. Уже на початку дев’яностих сигнали випромiнюватимуть супутники. Я знаю, це здаеться науковою фантастикою, але така технологiя вже iснуе.

У нього був замрiяний вигляд, i я подумав: «Вiн про Кона геть забув». Тепер я знаю, що це було не так. Вiн просто давав менi час повернути самовладання, а собi (можливо) час подумати.

– Попервах люди будуть враженi, а потiм почнуть сприймати як належне. Казатимуть: «О так, у нас е телевiзор у телефонi» чи «У нас е телебачення з супутника Землi», але вони помилятимуться. Усе це – дар електрики, яка нинi така звична i така всюдисуща, що ми звикли не звертати на неi уваги. Люди люблять казати: «Те-то й те – слон у вiтальнi», маючи на увазi, що рiч завелика, щоб на неi не зважати, але навiть слона можна перестати помiчати, якщо вiн пробуде у вiтальнi досить довго.

– Тiльки не тодi, коли треба прибирати какашки, – зауважив я.

Це спричинило в пастора вибух смiху, i я засмiявся разом iз ним, хоча очi досi були запухлi вiд слiз.

Вiн пiдiйшов до вiкна й виглянув надвiр. Склав руки на попереку i досить довгий час мовчав. Потiм повернувся до мене i сказав:

– Я хочу, щоб ти сьогоднi привiв Кона до мене додому. Приведеш?

– Авжеж, – вiдповiв я без надто великого ентузiазму. Я думав, що в нього в запасi були молитви, i хоч зашкодити вони, на мое переконання, точно не могли, але про Кона вже багато молилися, а користi з того не було жодноi.



Батьки не мали нiчого проти того, щоб ми пiшли до пастора додому (менi довелося просити кожного з них окремо, бо того вечора вони одне з одним не розмовляли). Довго переконувати довелося якраз Кона, може, тому, що я сам був не надто переконаний. Та я не здався – бо пообiцяв преподобному. Для допомоги я залучив Клер. Їi вiра у молитви була набагато бiльшою, нiж моя. Та й такий-сякий свiй вплив вона теж мала. Я думаю, через те, що була единою дiвчинкою. З чотирьох братiв Мортонiв лише Ендi (найближчий до неi за вiком) мiг опиратися iй, коли вона робила чарiвливi оченята i щось просила.

Коли ми втрьох переходили трасу 9 (а нашi тiнi, довгi у сяйвi повного мiсяця, крокували за нами по землi), Кон, якому того року ледве виповнилося тринадцять, темноволосий, худорлявий, вдягнений у простий картатий пiджак, що перейшов йому в спадок вiд Ендi, пiдняв блокнот, з яким не розлучався тепер нiколи. Вiн у русi писав друкованими лiтерами, тому вони вийшли дуже кривими. «ЦЕ ТУПО».

– Може, й так, – кивнула Клер, – але нам дадуть печива. У мiсiс Джейкобз воно завжди е.

А ще в мiсiс Джейкобз завжди був Моррi, тодi йому було п’ять. Уже готовий до лiжечка в пiжамi, вiн пiдбiг прямiсiнько до Кона й стрибнув йому на руки.

– Ще не говориш? – спитав його Моррi.

Кон похитав головою.

– Мiй тато тебе вилiкуе, – сказав малий. – Вiн весь вечiр працював. – Потiм вiн простягнув руки до моеi сестри. – Вiзьми мене на руки, Клер, вiзьми на руки, Клерчик-Еклерчик, i я тебе поцiлую! – І вона, смiючись, забрала хлопчика в Кона.

Преподобного Джейкобза, у старих полинялих джинсах та светрi, ми знайшли в сараi. У кутку стояв електричний обiгрiвач, розжаренi елементи свiтили вишнево-червоним, але в майстернi було холодно. Я подумав, що вiн, напевно, надто зайнятий втiленням своiх розмаiтих задумiв, щоб зайнятися утепленням майстернi до зими. Тимчасово безокий телевiзор накривала накидка з газонокосарки.

Джейкобз пiдобiйняв Клер i клюнув ii в щоку, потiм потиснув руку Кону, а той пiдняв блокнот. «МАБУТЬ, ЗНОВУ МОЛИТВИ» – було написано на новому аркушi.

Менi це здалося трохи нечемним, i Клер вважала так само – я побачив, як насупилося ii чоло. Але Джейкобз лише всмiхнувся.

– До цього ми, може, теж дiйдемо, але спочатку я хочу спробувати дещо iнше. – Вiн розвернувся до мене. – Джеймi, кому помагае Бог?

– Тому, хто кажуть «Боже, поможи», та й самi не лежать, – вiдповiв я.

– Граматика кульгае, але в цiлому правильно.

Вiн пiшов до робочого стола й повернувся з рiччю, яка нагадувала або товстий пояс iз сукна, або найтоншу у свiтi електричну ковдру. Дрiт, що звисав з неi, тягнувся до маленькоi бiлоi пластмасовоi коробочки з повзунковим перемикачем угорi. Джейкобз стояв iз цим поясом у руках i серйозно дивився на Кона.

– Це проект, з яким я порався весь останнiй рiк – то повертався до нього, то закидав. Я називаю його електричним стимулятором нервiв.

– Один iз ваших винаходiв, – здогадався я.

– Не зовсiм. Ідея використовувати електрику, щоб зменшувати бiль i стимулювати м’язи, виникла вже дуже-дуже давно. За шiстдесят рокiв до народження Христа римський лiкар, якого звали Скрибонiус Ларгус, зробив вiдкриття, що бiль у ступнi й нозi можна полегшити, якщо хворий наступить на електричного вугра i притисне його до пiдлоги.

– Та ви це вигадали! – смiючись, звинуватила його Клер. Але Кон не смiявся – вiн зачаровано дивився на тканинний пояс.

– Зовсiм нi, – вiдказав Джейкобз, – але я використав для живлення малi батарейки – а це вже мiй винахiд. Електричного вугра в центральному Менi надибати важкувато, а ще важче зав’язати його на шиi у хлопця. Саме це я й збираюся зробити з цим саморобним ЕСН. Бо доктор Рено, Коне, цiлком може мати рацiю i твоi голосовi зв’язки не порвалися. Може, iх просто потрiбно запустити. Я маю бажання провести експеримент, але остаточне рiшення – за тобою. То що скажеш?

Кон кивнув. І в його очах зажеврiло те, чого я там не бачив уже давно. Надiя.

– А чому ви нiколи нам його не показували на ЗММ? – У голосi Клер звучали мало не обвинувальнi нотки.

Джейкобз глянув на неi здивовано i трохи стривожено водночас.

– Напевно, не мiг придумати, як це пов’язати з християнством, щоб вийшов урок. Поки Джеймi не прийшов до мене сьогоднi, я думав випробувати це на Елi Ноулзi. Його таке лихо спiткало…

Ми всi закивали. Хлопцю вiдтяло пальцi картоплесортувалкою.

– Вiн досi вiдчувае пальцi, яких уже нема, i каже, що вони болять. А ще вiн тепер майже не може ворушити рукою, бо нерви ушкодженi. Я ж кажу, я багато рокiв знав, що електрика може допомагати в таких випадках. А тепер, схоже, що моiм пiддослiдним кроликом будеш ти, Коне.

– Отже, те, що ця штука виявилася пiд рукою, – просто щасливий випадок? – не вгавала Клер. Я не розумiв, чому це важливо, але чомусь було. Для неi принаймнi.

Джейкобз докiрливо глянув на неi.

– Слова «збiг» i «щасливий випадок» вживають люди, яким бракуе вiри, щоб описати волю Господа, Клер.

На це Клер почервонiла i втупилася у своi кросiвки. А Кон тим часом шкрябав у блокнотi. Потiм пiдняв. «БУДЕ БОЛЯЧЕ?»

– Не думаю, – вiдповiв Джейкобз. – Струм тут дуже слабкий. Взагалi мiзерний. Я випробував на своiй руцi – як манжету для вимiрювання кров’яного тиску – i вiдчув лише поколювання, як тодi, коли вiдлежиш собi руку чи ногу, а потiм тiло оживае. Якщо тобi буде боляче, пiднiми руку, i я одразу ж вирубаю струм. Тепер надiну на тебе цю рiч. Вона прилягатиме щiльно, але не тиснутиме. Ти зможеш нормально дихати. Застiбки тут iз нейлону. На таких штуках метал використовувати не можна.

Вiн огорнув пояс навколо шиi Кона. Це було схоже на товстий зимовий шарф. Очi в Кона були круглими й наляканими, та коли Джейкобз спитав, чи вiн готовий, той кивнув. Я вiдчув, як пальцi Клер зiмкнулися на моiх. Холоднi пальцi. Я подумав, що Джейкобз прочитае молитву, проситиме успiху в справi. І, мабуть, по-своему вiн це зробив. Нахилився, щоб подивитися Кону просто в очi, й сказав:

– Очiкуй дива.

Кон кивнув. Потiм важко ковтнув слину, i я побачив, як здiймаеться й опускаеться тканина, що вкривала його горло.

– Добре. Поiхали.

Коли преподобний Джейкобз ковзнув перемикачем на коробцi керування, я почув слабке дзижчання. Конова голова здригнулася. Сiпнувся спочатку один кутик рота, потiм другий. Пальцi швидко затрiпотiли, а лiктi смикнулися.

– Боляче? – спитав Джейкобз. Його вказiвний палець завис над перемикачем, готовий будь-якоi митi вимкнути прилад. – Якщо боляче, витягни вперед руки.

Кон похитав головою. А тодi таким голосом, наче в нього в ротi було повно гравiю, промовив:

– Не… боляче. Тепло.

Ми з Клер обмiнялися ошалiлими поглядами, й мiж нами пробiгла думка, потужна, немов передана телепатично: «Менi не почулося?» Вона до болю сильно стиснула мою руку, але я не звернув на це уваги. Коли ми озирнулися на Джейкобза, вiн усмiхався.

– Не намагайся говорити. Поки що не треба. Я залишу пояс увiмкненим на двi хвилини за моiм годинником. Якщо не стане боляче. У такому разi витягни вперед руки, i я миттю вимкну.

Рук Кон не простягав, хоча його пальцi все рухалися вгору i вниз, неначе вiн грав на невидимому фортепiано. Верхня губа кiлька разiв мимовiльним рухом оголила зуби, а очi трiпотiли вiд спазмiв. Один раз тим самим рипучим гравiевим голосом вiн сказав:

– Я… можу… говорити знову!

– Цить! – суворо обiрвав його Джейкобз. Його вказiвний палець тримався над перемикачем, готовий вирубати струм, а очi стежили за секундною стрiлкою наручного годинника. Здавалося, що спливла цiла вiчнiсть, та врештi-решт вiн штовхнув перемикач i тихе дзижчання стихло. Джейкобз вiдчепив застiбки й зняв пояс через голову мого брата. Кон моментально вхопився руками за горло. Шкiра на ньому трохи почервонiла, але я не думаю, що вiд струму. Просто пояс стискав.

– А тепер, Коне, я хочу, щоб ти сказав: «На городi – тiнi, а на вiкнах – iнiй». Але якщо горло почне болiти, одразу припини.

– На городi – тiнi, – промовив Кон своiм дивним рипучим голосом. – А на вiкнах – iнiй. – Тодi: – Менi треба сплюнути.

– Горло болить?

– Нi, тiльки сплюнути треба.

Клер вiдчинила дверi сараю, Кон вихилився надвiр, прочистив горло (i в ньому щось неприемно заскреготало, наче метал iржавих завiс) i вiдхаркнув клубок, завбiльшки з круглу дверну ручку, як менi здалося. Кон повернувся до нас, масажуючи горло.

– На городi – тiнi. – Голос у нього був не такий, як колись, але слова вже звучали чiткiше й бiльше нагадували людську мову. На очi йому навернулися сльози й потекли вниз по щоках. – А на вiкнах – iнiй.

– Поки що достатньо, – вирiшив Джейкобз. – Тепер ми пiдемо в дiм i ти вип’еш склянку води. Велику. Ти повинен пити багато води. Сьогоднi й завтра. Поки твiй голос знову не зазвучить нормально. Зробиш це?

– Так.

– Коли повернешся додому, можеш привiтатися з мамою й татом. А потiм я хочу, щоб ти пiшов у свою кiмнату, став на колiна i подякував Господу за те, що повернув тобi голос. Зробиш це?

Кон несамовито закивав головою. Вiн тепер плакав ще сильнiше, i не тiльки вiн. Ми з Клер теж розревлися. Тiльки в преподобного Джейкобза очi були сухi. Я думаю, вiн був надто зчудований, щоб плакати.

Єдиною, хто не здивувався, була Петсi. Коли ми зайшли в будинок, вона стиснула Кону руку й буденним тоном сказала:

– Молодець, хороший хлопчик.

Моррi обiйняв мого брата, i Кон теж стиснув його в обiймах, та таких мiцних, що в малого очi полiзли на лоба. Петсi набрала з кухонного крана води, й Кон випив ii одним духом. А коли подякував iй, голос у нього звучав майже як колись.

– Прошу дуже, Коне. Ну все, Моррi вже давно пора в лiжечко, а вам, дiти, час iти додому. – І, ведучи Моррi за руку до сходiв, але не обертаючись, вона додала: – Я думаю, твоi батьки будуть дуже щасливi.

«Щасливi» – не те слово.



Вони сидiли у вiтальнi, дивилися «Вiргiнця»[27 - Вестерн 1946 р.] й досi не розмовляли. Навiть у станi радiсного збудження я вiдчув холод мiж ними. Ендi й Террi гупали нагорi, з’ясовували якiсь своi стосунки – словом, усе було, як завжди. Мама послала на колiна арафатку i саме схилилася над кошиком, щоб розмотати нитку з клубка вовни, коли Кон сказав:

– Привiт, ма. Привiт, тату.

Тато з роззявленим ротом вирячився на нього. Мама застигла, одну руку тримаючи в кошику, а в iншiй стискаючи спицi. Дуже повiльно вона пiдвела погляд.

– Що?..

– Привiт, – повторив Кон.

Вона пронизливо закричала i злетiла з крiсла, перекинула кошик iз плетiнням i вхопила Кона так, як хапала нас у дитинствi, коли хтось iз нас нашкодив i вона хотiла дати прочуханки. Але того вечора прочуханки не було. Вона згребла Кона в обiйми й розплакалась. Я почув, як iз другого поверху тупочуть на всiх парах Террi й Ендi, щоб побачити, що сталось.

– Скажи ще щось! – крiзь сльози попросила вона. – Скажи ще щось, щоб я не думала, що менi це наснилося!

– Йому не можна… – почала Клер, але Кон ii перебив. Бо тепер вiн мiг це зробити.

– Мам, я люблю тебе, – сказав вiн. – І тебе люблю, тату.

Тато взяв Кона за плечi й дуже уважно подивився на його горло. Але там не було на що дивитися – червоний слiд уже побляк.

– Слава Богу, – сказав вiн. – Синку, слава Богу.

Ми з Клер перезирнулися, i знову думка мiж нами промайнула беззвучно: преподобний Джейкобз теж заслуговував на невеличку подяку.

Для початку ми пояснили, що Кону потрiбно дуже ощадливо користуватися голосом, а коли розповiли про воду, Ендi пiшов на кухню й повернувся з татовою смiшною величезною чашкою для кави (на нiй було зображено канадський прапор i написано: «ЦІЛИЙ АНГЛІЙСЬКИЙ ГАЛОН[28 - 4,54 л.] КОФЕЇНУ»), повною води. Поки Кон пив, ми з Клер по черзi переповiдали, що сталося. Брат лише раз втрутився, щоб описати поколювання, яке вiдчув, коли пояс увiмкнули. Щоразу, коли вiн перебивав, Клер вичитувала його за те, що вiн говорить.

– Не вiриться. – Мама повторила це кiлька разiв. Здавалося, вона не може вiдвести очей вiд Кона. Кiлька разiв вона хапала його й мiцно стискала в обiймах, наче боялася, що в нього от-от виростуть крила, вiн перетвориться на янгола i вiдлетить геть.

– Якби церква не сплачувала рахункiв преподобного Джейкобза за мазут, – сказав тато, коли iсторiя добiгла кiнця, – йому бiльше нiколи не довелося б платити бодай за один галон.

– Ми щось придумаемо, – неуважно промовила мама. – А тепер вiдсвяткуймо. Террi, неси з морозилки морозиво, яке ми приберiгали на день народження Клер. Горлу Кона воно пiде на користь. Ви з Ендi розкладiть його по порцiях. Ми з’iмо все, тому миски берiть великi. Клер, ти ж не проти, правда?

Сестра похитала головою.

– Сьогоднi бiльше свято, нiж день народження.

– Менi треба в туалет, – сказав Кон. – Стiльки води випив. А потiм я повинен помолитися. Преподобний так сказав. А ви всi, поки я це робитиму, не втручайтесь.

Вiн пiднявся нагору. Ендi й Террi пiшли на кухню розкладати по мисках неаполiтанське морозиво (яке ми називали «ван-шок-полун»[29 - Морозиво, роздiлене на три секцii – ванiльну, шоколадну й полуничну.]… дивно, що все це спливае у пам’ятi). Мама й тато важко опустилися в крiсла i невидющими поглядами втупилися в екран телевiзора. Я побачив, як мама навпомацки простягла руку, а тато взяв ii, не дивлячись, неначе знав, що вона там. Це сповнило мене щастям i полегшенням.

Я вiдчув, як хтось i собi торсае мене за руку. Клер. Вона повела мене на кухню, де Ендi й Террi гризлися через вiдносний розмiр порцiй, а тодi вивела на веранду. Їi очi, коли вона подивилася на мене, були великими й горiли.

– Ти його бачив? – спитала вона. Нi, не спитала – вимогливо зажадала вiдповiдi.

– Кого?

– Преподобного Джейкобза, дурнику? Ти його бачив, коли я спитала, чому вiн нiколи нам не показував того електричного пояса на ЗММ?

– Ну… так…

– Вiн сказав, що вже рiк над ним працюе, але якби то була правда, вiн би вже давно його нам показав. Вiн хвалиться всiм, що робить!

Я згадав, який здивований вираз був у преподобного, неначе Клер пiдловила його на брехнi (я вже не раз i не два фiксував такий самий вираз на своiй фiзii, коли мене ловили на побрехеньках), але…

– Хочеш сказати, вiн збрехав?

Клер енергiйно закивала.

– Так! Збрехав! А його жiнка? Вона про це знала! Знаеш, що я думаю? Я думаю, вiн зробив його одразу ж пiсля того, як ти до нього приходив. Може, задум уже був – напевно, у нього тисячi iдей для винаходу електричних виробiв, лускаються й розкриваються в головi, як попкорн. Але з цим винаходом вiн до сьогоднiшнього дня нiчого робити не починав.

– Нiчого собi, Клер. Я не думаю…

Раптом вона щосили й нетерпляче смикнула мене за руку, яку досi тримала, так, наче я застряг у багнюцi й мене термiново слiд було звiдти витягти.

– Ти бачив iхнiй кухонний стiл? Там досi було накрито для одного, але тарiлка була пуста i в склянцi нiчого! Вiн пропустив вечерю, щоб мати змогу працювати. Працювати, як демон у пеклi, судячи з того, якими були його руки. Вони були червонющi, а на пальцях я бачила кiлька мозолiв.

– Вiн зробив усе це заради Кона?

– Сумнiваюся, – сказала Клер, нi на мить не вiдводячи погляду вiд моiх очей.

– Клер! Джеймi! – погукала мама. – Ідiть iсти морозиво!

Клер навiть не глянула в бiк кухнi.

– З усiх дiтей у ЗММ ти перший, з ким вiн познайомився, i единий, кого вiн найбiльше любить. Вiн зробив це заради тебе, Джеймi. Заради тебе.

І вона пiшла в кухню, залишивши мене, приголомшеного, стояти бiля дровiтнi. Якби Клер залишилася трохи надовше i я мав змогу оговтатися вiд свого здивування, я б з нею подiлився власними вiдчуттями: преподобний Джейкобз був так само ошелешений, як i ми всi.

Вiн не сподiвався, що пояс допоможе.




ІІІ

Нещасливий випадок. Історiя моеi матерi. Кошмарна проповiдь. Прощання


Одного теплого й безхмарного дня посеред тижня в жовтнi 1965 року Патрицiя Джейкобз всадовила Хвостика Моррi на передне сидiння «Плiмута Бельведер», подарованого ii батьками на весiлля, i вирушила до крамницi «Червоне i бiле» у Гейтс-Фолз – «на закупи подалася», як сказали б тогочаснi янкi.

За три милi звiдти фермер, якого звали Джордж Бартон (вiчний холостяк, до якого в мiстечку причепилося прiзвисько Одинак Джордж), виiхав зi своеi пiд’iзноi дорiжки. Ззаду до кузова його пiкапа «Форд Ф-100» була причеплена картоплекопачка. Вiн збирався вiдвезти ii на свое пiвденне поле, що за милю звiдти по трасi 9. З картоплекопачкою-причепом десять миль на годину були найбiльшою швидкiстю, яка йому свiтила, тож iхав вiн грунтовим узбiччям, щоб машини, що прямували на пiвдень, могли безперешкодно собi проiжджати. Одинак Джордж завжди чуйно ставився до iнших. Був хорошим фермером. Добрим сусiдом, членом опiкунського шкiльного комiтету i дияконом у нашiй церквi. А ще вiн був, як вiн сам мало не з гордiстю повiдомляв людям, «пепiлептиком». Проте, швидко додавав вiн, доктор Рено приписав йому пiгулки, що стримували напади «майже всi до одного». Може, й так, але того дня з ним стався напад за кермом вантажiвки.

«Мабуть, йому взагалi не слiд було водити машину, крiм як, може, в полi, – скаже потiм доктор Рено, – але хiба можна просити людину, яка працюе в такiй сферi, вiдмовитися вiд водiйських прав? І дружини чи дорослих дiтей, яких можна посадити за кермо, в нього нема. Заберiть у нього права – i його ферму можна смiливо виставляти на продаж i збувати тому, хто найбiльше дасть».

Невдовзi пiсля того як Петсi й Моррi рушили в бiк «Червоного i бiлого» по Сироiз-гiл, з ii вузьким i пiдступним поворотом, де за роки розбилося чимало машин, виiхала мiсiс Адель Паркер. Вона повзла поволi й встигла вчасно зупинитися, заледве щоб не збити жiнку, яка, хитаючись i петляючи, йшла по серединi шосе. Однiею рукою жiнка притискала до грудей безформний пакунок, з якого скрапувала кров. Одна рука – от i все, чим могла скористатися Петсi Джейкобз, бо iншу iй вiдiрвало по лiкоть. Щоками стiкала кров. Шматок скальпа звисав на плече, скривавленi локони роздмухував легкий осiннiй вiтер. Праве око випало на щоку. Усю ii красу було зiрвано вмить. Нетривка вона, ця краса.

– Врятуйте мое дитя! – закричала Петсi, коли мiсiс Паркер зупинила свiй «студебекер» i вискочила з салону. За спиною в скривавленоi жiнки з кровоточивим пакунком на руках було видно перевернутий, охоплений полум’ям «бельведер». На нього напирав розтрощений бампер вантажiвки Одинака Джорджа. Сам Джордж лежав на кермi. За його пiкапом трасу 9 блокувала перевернута картоплекопачка.

– Врятуйте мое дитя! – Петсi простягла вперед пакунок, i коли Адель Паркер побачила, що то – маленький хлопчик, у якого замiсть обличчя було криваве мiсиво, – вона заплющила очi й закричала. А коли знову пiдняла повiки, то Петсi стояла на колiнах, наче хотiла помолитися.

З-за повороту на Сироiз-гiл виiхав ще один пiкап i мало не врiзався в зад «студебекера» мiсiс Паркер. То був Фернальд Девiт, котрий того дня пообiцяв Джорджу допомогти копати картоплю. Вiн вискочив iз кабiни, пiдбiг до мiсiс Паркер i подивився на жiнку, що стояла навколiшки на дорозi. Глянув i помчав до мiсця аварii.

– Куди ви? – заволала мiсiс Паркер. – Допоможiть iй! Допоможiть цiй жiнцi!

Фернальд, котрому в життi довелося воювати разом iз «морськими котиками» в Тихому океанi й не раз бачити страхiтливi видовища, не зупинився, проте крикнув iй через плече:

– Вона й малий мертвi. А Джордж ще, може, живий.

І вiн не помилився. Петсi померла задовго до того, як iз Касл-Рока приiхала «швидка», а Одинак Джордж Бартон ще пiсля того жив до вiсiмдесяти з гаком рокiв. І бiльше нiколи не сiдав за кермо автомобiля.

Ви скажете: «Джеймi Мортон, звiдки ти можеш усе це знати, тобi ж було лише дев’ять рокiв?»

Але я справдi знаю.



1976 року, коли моя мати була ще порiвняно молодою жiнкою, у неi дiагностували рак яечникiв. Я тодi вчився в Унiверситетi Мену, проте взяв на другий семестр другого курсу академвiдпустку, щоб бути поряд iз нею. І хоча дiти Мортони вже не були дiтьми (Кона занесло аж за обрiй на Гаваi, вiн там дослiджував пульсари в обсерваторii на вулканi Мауна-Кеа), ми всi приiхали додому, щоб бути з мамою i пiдтримати тата, котрий був занадто вбитий горем, щоб щось робити, – вiн просто блукав по дому чи ходив на довгi прогулянки в лiс.

Своi останнi днi мама хотiла провести вдома, вона дуже чiтко озвучила свое бажання, тож ми по черзi годували ii, давали лiки й просто сидiли бiля лiжка. На той час вiд неi лишилося трохи бiльше, нiж скелет, i вiд болю iй давали морфiн. Морфiн – дивна штука. У нього е властивiсть руйнувати бар’ери (ту славнозвiсну стриманiсть янкi), якi iнакше були б нездоланними. Одного лютневого пообiддя, за тиждень до ii смертi, настала моя черга сидiти коло неi. То був день снiгопаду й кусючого холоду. Пiвнiчний вiтер струшував будинок i завивав пiд дахом. Але всерединi було тепло. Навiть жарко. Не забувайте, що мiй батько займався продажем мазуту для опалення, i пiсля того страшного року в серединi шiстдесятих, коли йому довелося подивитися банкрутству в лице, вiн став не просто успiшним, а навiть помiрно багатим.

– Теренсе, знiми з мене ковдри, – попросила мама. – Чому iх так багато? Я вся горю.

– Мам, це Джеймi. Террi з татом у гаражi. – Я вiдгорнув одну-едину ковдру, вiдкриваючи нiчну сорочку страхiтливо веселенького рожевого кольору, у якiй замiсть тiла, здавалося, була порожнеча. Їi волосся (на той час, коли атакував рак, воно вже повнiстю посивiло) стало таким тонким, що його вже майже не було, губи опали, оголюючи зуби, що стали неприродно великими, навiть якимись кiнськими. Тiльки очi лишилися такими ж, як ранiше. Вони були все ще молодi, сповненi болiсноi допитливостi: «Що зi мною вiдбуваеться?»

– Джеймi, Джеймi, я так i сказала. Можна менi таблетку? Сьогоднi болить нестерпно. Менi так погано ще нiколи не було.

– Мам, за п’ятнадцять хвилин. – До наступного приймання лiкiв залишалося двi години, але я не розумiв – яка вже рiзниця. Клер сказала, що треба дати iх усi, чим шокувала Ендi. Вiн единий iз нас лишався вiрним нашому доволi суворому релiгiйному вихованню.

– Хочеш, щоб вона в пекло потрапила? – спитав вiн.

– Вона не потрапить у пекло – це ж ми дамо iй таблетки, – вiдказала Клер (цiлком логiчно, як менi здалося). – Вона не знатиме. – А тодi сказала те, вiд чого в мене стислося серце, бо то був один з улюблених висловiв нашоi матерi: – Вона не знае, чи вона пiшки, чи на конi. Бiльше не знае.

– Не здумай таке зробити, – застерiг ii Ендi.

– Так, – зiтхнула Клер. Невдовзi iй мало виповнитися тридцять, i вона здавалася ще вродливiшою, нiж завжди. Бо нарештi закохалася? Якщо так, яка гiрка iронiя. – Менi смiливостi не вистачить. Вистачае лише на те, щоб дозволяти iй страждати.

– Коли вона буде в раю, вiд ii страждань залишиться тiльки тiнь, – проказав Ендi таким тоном, наче це ставило крапку в справi. Для нього, напевно, так i було.



Вiтер завивав, старi шибки в одинарному вiкнi спальнi торохкотiли, i моя мати сказала:

– Я така худа, така худа тепер. Я була гарненькою нареченою, всi так казали, але тепер Лора Макензi така худа. – Їi нижня щелепа опустилася в клоунськiй гримасi туги й болю.

Попереду в мене було ще три години в кiмнатi з нею, потiм мене мав змiнити Террi. Якусь частку цього часу вона могла проспати, але тiеi митi вона не спала, i я вiдчайдушно шукав способу вiдвернути ii увагу вiд того, що ii тiло пожирае само себе. Я мiг би вхопитися за будь-що. Просто випадково цим будь-чим виявився Чарльз Джейкобз. Я спитав, чи знае вона, куди вiн подався пiсля того, як покинув Гарлоу.

– О, то був жахливий час, – вiдповiла вона. – Такий кошмар стався з його жiнкою i синочком.

– Так. Я знаю.

Моя вмируща мати глянула на мене з наркотичним презирством.

– Ти не знаеш. Ти не розумiеш. То було жахливо, бо нiхто не був винен. І авжеж, не Джордж Бартон. З ним просто стався напад.

Пiсля цього вона розповiла менi те, що я вже переказав вам. Вона чула це з вуст Адель Паркер, а та сказала, що передсмертний вигляд тiеi жiнки переслiдуватиме ii довiку.

– А чого я нiколи не зможу забути, – сказала мама, – то це того, як вiн кричав у Пiбодi. Не думала, що чоловiк може так кричати.



Дорiн Девiт, Фернальдова дружина, подзвонила моiй матерi й повiдомила новину. І в неi була вагома причина зателефонувати Лорi Мортон першiй.

– Тобi доведеться йому сказати, – попросила вона.

Нiчого, крiм жаху, у такiй перспективi мама не вбачала.

– Ой, нi! Я не зможу!

– Тобi доведеться, – терпляче повторила Дорiн. – Такi новини телефоном не повiдомляють, а ви його найближчi сусiди, крiм тоi староi карги Майри Гаррiнгтон.

Морфiн стер без слiду всю мамину стриманiсть, i вона розказувала далi:

– Я зiбрала в кулак усю свою хоробрiсть, але вже вiд дверей довелося вертатися. Скрутило живiт, я побiгла в нужник i висралася.

Вона спустилася нашим схилом, перейшла трасу 9 i рушила до пасторського будинку. Я зрозумiв, що то була найдовша дорога в усьому ii життi, хоч вона цього й не сказала. Мама постукала в дверi, але спочатку вiн не вiдчиняв, хоча з-за дверей вона чула, що всерединi грае радiо.

– Та й чого б то вiн мiй стукiт почув? – спитала вона у стелi, хоча я сидiв коло неi. – Моi кiсточки ледь-ледь торкнулися дерева.

Вона постукала вдруге, цього разу сильнiше. Вiн вiдчинив дверi й подивився на неi крiзь сiтку. У руцi вiн тримав велику книгу, i через стiльки рокiв мама згадала ii назву: «Протони та нейтрони: Таемний свiт електрики».

– Здрастуйте, Лоро, – сказав вiн. – Що з вами? Ви така блiда. Заходьте, заходьте.

Вона зайшла. Вiн спитав, що сталося.

– Була жахлива аварiя, – сказала вона.

Вiн стривожився ще бiльше.

– Дiк чи хтось iз дiтей? Моя присутнiсть потрiбна? Лоро, сiдайте, ви наче от-от зомлiете.

– Із моiми все гаразд, – сказала вона. – Це… Чарльзе, це Петсi. І Моррi.

Вiн обережно поклав товсту книгу на столик у коридорi. Мабуть, саме тiеi митi вона й прочитала назву, i не дивно, що запам’ятала ii: в такi моменти людина все бачить i все запам’ятовуе. Я знаю це з власного досвiду. Краще б я не знав.

– Вони травмувалися? Сильно? – Не встигла вона вiдповiсти, як: – Вони в лiкарнi Святого Стефана? Напевно. Вона найближча. Можна взяти ваш мiнi-фургон?

Лiкарня Святого Стефана була в Касл-Року, але, звiсно, iх вiдвезли не туди.

– Чарльзе, ви маете приготуватися, це буде жахливий удар.

Вiн узяв ii за плечi… делiкатно, сказала вона, не стискав, та коли нахилився, щоб подивитися iй в обличчя, його очi палали.

– Травми? Лоро, вони сильно травмованi?

Моя мати розплакалася.

– Чарльзе, вони загинули. Моi спiвчуття.

Вiн вiдпустив ii, руки безсило впали вдовж бокiв.

– Неправда, – мовив вiн голосом людини, що констатуе простий факт.

– Менi треба було приiхати сюди на машинi, – сказала моя мати. – Треба було взяти фургон. Я не подумала. Просто пiшла.

– Неправда, – повторив вiн. Вiдвернувся вiд неi й притулився лобом до стiни. – Нi. – Вiн вгатився лобом об стiну, так сильно, що задрижала картинка, яка висiла неподалiк, на нiй був Ісус iз ягням на руках. – Нi. – Вiн знову вдарився лобом, i картинка злетiла з гачка.

Мама взяла його за руку. Рука була млява й висiла батогом.

– Чарльзе, не треба цього робити. – І, неначе вiн був не дорослим чоловiком, а одним iз ii дiтей: – Не треба, зайчику.

– Нi. – Знову удар лобом. – Нi! – Ще раз. – Нi!

Тепер уже мати обхопила його обома руками й вiдтягла вiд стiни.

– Досить! Заразiсiнько перестаньте!

Вiн подивився на неi, очманiлий. На лобi розпливалася яскраво-червона пляма.

(«У нього був такий вигляд… – розповiдала вона менi, лежачи на смертному одрi. – Дивитися на нього було нестерпно, але я мусила. Таке треба припиняти одразу ж, як почалося».)

– Ходiмо зi мною до нас додому, – наказала вона йому. – Я дам вам ковтнути Дiкового вiскi, бо вам треба щось випити, а тут, я точно знаю, нiчого такого нема…

Вiн засмiявся. Страшним смiхом.

– …а потiм я вiдвезу вас у Гейтс-Фолз. Вони в Пiбодi.

– У Пiбодi?

Мама почекала, поки вiн усвiдомить почуте. Вiн не гiрше за неi знав, що означае «у Пiбодi». На той час преподобний Джейкобз вiдспiвав десятки покiйникiв.

– Петсi не може бути мертвою, – промовив вiн терплячим напутливим тоном. – Сьогоднi середа. А середа – це день принца Спагетi. Так Моррi каже.

– Ходiть зi мною, Чарльзе. – Вона взяла його за руку й потягла до дверей i далi – на розкiшне осiнне сонце. Того ранку вiн прокинувся поряд зi своею дружиною та iв снiданок за столом навпроти сина. Вони говорили про те й про се, як це зазвичай роблять люди. Ми нiколи не знаемо наперед. Будь-який день може стати для нас останнiм, i ми нiколи не знаемо про це наперед.

Коли вони дiйшли до траси 9 – тихоi, омитоi сонцем i без жодноi машини (втiм, практично як завше), вiн по-собачому задер голову на звуки сирен, що лунали з боку Сироiз-гiл. На обрii курився димок. Джейкобз глянув на мою матiр.

– Моррi теж? Це точно?

– Ходiмо, Чарлi. – («Тодi я вперше i востанне так його назвала», – сказала вона менi.) – Ходiмо, ми стоiмо посеред дороги.



Вони поiхали в Гейтс-Фолз на нашому старому фургонi «форд» через Касл-Рок. Це щонайменше на двадцять миль подовжувало дорогу, проте на той час перший шок у моеi матерi вже минув i вона могла мiркувати ясно. У неi не було нi найменшого бажання проминати мiсце аварii, навiть якби для цього довелося об’iжджати в чорта на рогах.

Бюро ритуальних послуг Пiбодi розташовувалося на Гранд-стрит. На пiд’iзнiй дорiжцi вже стояв сiрий катафалк «кадилак», а бiля бордюру було припарковано кiлька машин. Серед них i «б’юiк» Реджi Келтона, завбiльшки з човен. А ще, на превелике полегшення моеi матерi, вантажний автофургон iз написом «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА».

Коли з парадних дверей вийшли тато й мiстер Келтон, мама саме вела преподобного Джейкобза (на той час слухняного, нiби дитина) дорiжкою. Вiн дивився вгору, сказала мама, немовби оцiнював, скiльки ще жовкнути листю, поки воно нарештi набуде оптимального забарвлення.

Тато обiйняв Джейкобза, проте той не вiдповiв тим самим. Просто стояв на мiсцi, не пiдiймаючи рук, дивлячись угору на листя.

– Чарлi, я дуже спiвчуваю вам у вашiй втратi, – пробуркотiв Келтон. – Ми всi спiвчуваемо.

Вони повели його всередину, де нестерпно солодко пахло квiтами. Із динамiкiв над головою линула органна музика, тиха, мов шепiт, i чомусь жахлива. Майра Геррiнгтон (для всiх у Захiдному Гарлоу – Мi-Мо) вже була там, можливо, тому, що пiдслуховувала через спарений номер, коли Дорiн дзвонила моiй матерi. Пiдслуховувати було ii хобi. Вона хвилею здiйняла свою тушу з дивана у фойе й притисла преподобного Джейкобза до неосяжних грудей.

– Ваша дорогесенька мила дружинонька i маленький синочок! – заголосила вона високим нявкучим голосом. Мама з татом обмiнялися поглядами, й обое скривилися. – Вони вже на небесах! Це едина втiха! Врятованi кров’ю Агнця Божого! Їх уже заколисують у вiчних обiймах! – По щоках Мi-Мо, прокладаючи собi шлях крiзь товстий шар рожевоi пудри, текли сльози.

Преподобний Джейкобз дозволив себе обiймати i втiшати. Та через хвилину-двi («Я вже почала думати, що вона не вгамуеться, поки не задушить його своiми велетенськими цицьками», – сказала менi мама), вiн ii вiдштовхнув. Не грубо, проте твердо. Потiм повернувся до мого батька та мiстера Келтона й сказав:

– Я хочу iх побачити.

– Нi, Чарлi, ще рано, – вiдповiв йому мiстер Келтон. – Треба трохи почекати. Нехай спершу мiстер Пiбодi зробить так, щоб на них можна було диви…

Джейкобз перетнув залу прощань, де дожидалася останньоi появи на публiцi якась старенька панi в трунi червоного дерева, i пiшов далi по коридору в глиб будинку. Вiн знав, куди йде. Хто ж, як не вiн.

Тато й мiстер Келтон поспiшили слiдом за ним. Моя мама сiла, навпроти неi вмостилася Мi-Мо. Їi очi пiд хмарою сивого волосся горiли вогнем. Вона вже була стара на той час, iй перевалило за вiсiмдесят, i коли до неi в гостi не навiдувався хтось iз численних онукiв чи правнукiв, лише трагедii та скандали змушували Мi-Мо почуватися живою.

– Як вiн це сприйняв? – театральним шепотом поцiкавилася Мi-Мо. – Ти ставала з ним разом навколiшки?

– Майро, не тепер, – попросила моя мати. – Я змучена. Хочу заплющити очi й хвилину перепочити.

Але вiдпочити iй так i не вдалося, бо з глибини поховальноi контори, звiдти, де готували тiла до поховання, почувся крик.

(«Вiн був такий, як оцей вiтер сьогоднi, Джеймi, – сказала вона. – Тiльки стократ гiрший. – Нарештi вона вiдвела погляд вiд стелi. Але краще б вона цього не робила, бо за свiтлом ii очей я побачив пiтьму смертi. – Спочатку слiв не було, тiльки те моторошне голосiння. Я вже думаю, що лiпше б воно так i лишалося. Але нi».)

– Де його обличчя? – прокричав вiн. – Де обличчя мого синочка?



Хто мав правити службу на похоронi? Це питання (як i те, хто стриже перукаря) не давало менi спокою. Згодом менi про все розповiли, але на власнi очi я похорону не бачив – моя мати вирiшила, що туди пiдуть лише тато, Клер, Кон i вона. Решту дiтей це може травмувати (авжеж, на цю думку ii наштовхнули тi крики з покiйницькоi у Пiбодi), тож Ендi залишили за старшого, наглядати за мною й Террi. Не скажу, щоб я сильно зрадiв, бо Ендi мiг бути козлуватим, особливо коли поряд не було батькiв. Як на запричащеного християнина, вiн занадто любив робити «кропиву» i давати щиглiв по головi – таких сильних, що перед очима потiм зiрочки крутилися.

У день подвiйного похорону Петсi й Моррi не було нi «кропиви», нi щиглiв. Ендi сказав: якщо нашi не повернуться до вечерi, вiн розiгрiе нам «Франко-Американ»[30 - Торгова марка продуктiв i напiвфабрикатiв компанii «Кемпбелз-суп».]. А доти ми повиннi позатикати роти й сидiти дивитися телевiзор. Сам вiн пiднявся нагору й цiлий день не спускався. Мiй брат мiг бути буркотливим i любив командувати, але Хвостик Моррi йому подобався так само, як i всiм нам, i, авжеж, вiн був закоханий у Петсi (теж так само, як i всi ми… окрiм Кона, котрий не любив дiвчат i так нiколи й не полюбив). Може, вiн пiшов нагору, щоб помолитися (увiйди до своеi комiрчини й зачини своi дверi, як радить святий Матвiй), а може, просто хотiв сiсти, подумати й зрозумiти, який же в цьому всьому сенс. Цi двi смертi не вiдiбрали в нього вiри – аж до самоi своеi смертi вiн лишався твердолобим християнським фундаменталiстом, – але похитнули ii, напевно, добряче. Я через цi двi смертi теж не перестав вiрити в Бога. Це сталося пiсля Кошмарноi проповiдi.

Надгробну промову по Петсi й Моррi виголосив у нашiй церквi преподобний Девiд Томас iз «конго»[31 - Церква конгрегацiоналiстiв, що належить до протестантських християнських церков.] Гейтс-Фолз. І нiхто не пiдiймав брiв, бо, як казав мiй тато: «Мiж конгрегацiоналiстами та методистами нема нi на шеляг рiзницi».

Що насправдi спричинило пiдiймання брiв, то це iнший вибiр Джейкобза – вiдправити церемонiю на цвинтарi «Вiлоу-Гроув» вiн попросив Стiвена Гiвенза. Гiвенз був пастором (преподобним вiн себе не називав) церкви шiлоiтiв, у якiй у тi часи парафiяни непохитно дотримувалися поглядiв Френка Вестона Сендфорда, продавця Апокалiпсису, котрий заохочував батькiв бити дiтей рiзками за дрiбнi провини («Ви мусите бути наставниками Христовими», – радив вiн iм) i наполягав на тридцятишестигодинних постах… навiть для немовлят.

Пiсля смертi Сендфорда церква шiлоiтiв зазнала великих змiн (i нинi трохи вiдрiзняеться вiд iнших протестантських церковних груп), але 1965 року про них ще ходили давнi чутки. Олii до вогню доливав дивний одяг членiв церкви, а також iхне офiцiйне переконання, що кiнець свiту настане от-от, наступного тижня щонайпiзнiше. Однак виявилося, що наш Чарльз Джейкобз та iхнiй Стiвен Гiвенз роками спiлкувалися за кавою в Касл-Року й були друзями. Пiсля Кошмарноi проповiдi в нашому мiстечку знайшлися люди, якi казали, що преподобний Джейкобз «заразився вiрусом шiлоiтства». Може, й так, але з того, що розповiдали мама й тато (а ще Кон i Клер, чиiм свiдченням я довiряв бiльше), Гiвенз на тiй короткiй церемонii на цвинтарi був спокiйним, казав утiшнi слова i взагалi поводився належно.

– Про кiнець свiту нi разу не сказав, – розповiдала Клер. Я пригадую, якою гарною вона була того вечора в темно-синiй сукнi (найближчiй за вiдтiнком до чорноi з того, що в неi було) i панчохах, як у дорослоi. А ще я пам’ятаю, що за вечерею вона майже нiчого не iла, просто ганяла iжу по тарiлцi, поки та не перетворилася на собачу кашу.

– Якi уривки зi Святого Письма читав Гiвенз? – спитав Ендi.

– Перше до коринтян, – сказала мама. – Про те, як ми все бачимо нiби у дзеркалi, так?

– Хороший вибiр, – глибокодумно промовив мiй брат.

– А як вiн тримався? – спитав я. – Преподобний Джейкобз?

– Вiн був… тихий, – вiдповiла мама зi стривоженим виглядом. – Напевно, мовчки молився.

– Нi, неправда. – Клер вiдштовхнула вiд себе тарiлку. – Вiн був дико шокований. Просто сидiв на складаному стiльцi в головi могили, а коли мiстер Гiвенз запропонував йому вкинути першу жменю землi, а потiм разом iз ним прочитати молитву, вiн не почув, просто сидiв собi далi, затиснувши руки мiж колiнами й звiсивши голову. – І сестра розплакалася. – Це все наче якийсь сон, кошмарний сон.

– Але вiн усе-таки встав i вкинув землю, – сказав тато, обiймаючи ii за плечi. – Трохи згодом, але встав. По жменi на кожну труну. Правда ж, Клерчик-Еклерчик?

– Ага, – плачучи ще сильнiше, вiдповiла вона. – Пiсля того як той шiлоiт узяв його за руки й практично змусив встати.

Кон мовчав, i раптом до мене дiйшло, що його нема за столом. Я побачив його знадвору, на задньому дворi, бiля в’яза, на якому висiла наша шина-гойдалка. Вiн притулився лобом до кори, обiймаючи руками дерево, i його плечi здригалися.

Утiм, на вiдмiну вiд Клер, свою вечерю вiн з’iв. Це я добре пам’ятаю. З’iв усе, що лежало на тарiлцi, i впевненим та чiтким голосом попросив добавки.



Наступнi три недiлi службу в нас правили священики з iнших церков, однак пастора Гiвенза серед них не було. Попри весь його спокiй, утiшнi слова й належну поведiнку на Вiлоу-Гроув, я пiдозрюю, що його не запрошували. Янкi, окрiм того, що стриманi вiд природи i внаслiдок виховання, мають схильнiсть плекати своi зручнi упередження щодо релiгii та раси. Через три роки я почув, як один з моiх учителiв у старшiй школi Гейтс-Фолза казав iншому тоном розгнiваним i здивованим водночас: «Навiщо комусь знадобилося стрiляти в того преподобного Кiнга?[32 - Ідеться про вбивство Мартiна Лютера Кiнга снайпером 4 квiтня 1968 р.] Господи Боже, вiн же був хорошим нiгером!»

Пiсля тiеi катастрофи ЗММ скасували. Думаю, ми всi зрадiли – навiть Ендi, вiдомий також як «Імператор вивчення Бiблii». Ми так само не були готовi зустрiтися з преподобним Джейкобзом лицем до лиця, як i вiн з нами. Дивитися на iграшковий куточок, де Клер та iншi дiвчатка гралися з Моррi (та одна з одною), було б нестерпно. А хто б грав на фортепiано в Годину спiвiв? Припускаю, що хтось iз жителiв мiста мiг би, але не в тому станi був Чарльз Джейкобз, щоб його питати, та й це вже було б зовсiм не те – без бiлявого волосся Петсi Джейкобз, яким вона змахувала в такт бадьорим гiмнам, таким як «Ми йдемо маршем на Сiон». Їi бiляве волосся тепер лежало пiд землею, трухнуло на атласнiй подушцi в пiтьмi.

Одного сiрого пополудня в листопадi, коли ми з Террi малювали на шибках роги достатку й iндичок (фарбою з балончикiв через трафарет), телефон теленькнув одним довгим i одним коротким дзвiнком: внутрiшньомiський виклик. Мама вiдповiла, коротко поговорила, потiм поклала слухавку i всмiхнулася до нас iз Террi.

– Це був преподобний Джейкобз. Найближчоi недiлi вiн збираеться вийти за кафедру й вiдправити службу до Дня подяки. Правда ж, це буде чудово?



Багато рокiв по тому – я вже вчився у старших класах, а Клер приiхала додому на канiкули з УМассу[33 - Унiверситет Массачусетсу.] – я спитав у сестри, чому його нiхто не зупинив. Ми були на задньому подвiр’i, розгойдували стару шину-гойдалку. Питати, кого я маю на увазi, iй не довелося. Та недiльна проповiдь у нас усiх лишила шрами в душах.

– Мабуть, тому, що здавалося, нiби вiн говорить щось таке розумне. Таке нормальне. А коли люди збагнули, що вiн каже насправдi, було вже запiзно.

Можливо, однак я пригадую, як Реджi Келтон та Рой Істербрук перебивали його ближче до кiнця, та й сам зрозумiв, що щось не так ще до того, як почав, бо читання уривка зi Святого Письма вiн не завершив звичним «Хай Господь благословить Свое святее Слово». Вiн нiколи не забував це сказати, навiть того дня, коли я з ним познайомився, коли вiн показав менi маленького Електричного Ісуса, який крокував через Погiдне озеро.

У день Кошмарноi проповiдi вiн вибрав для читання уривок з тринадцятого роздiлу Першого послання до коринтян, той самий абзац, який зачитував пастор Гiвенз над двома могилами (маленькою i великою) на цвинтарi Вiлоу-Гроув: «Бо ми знаемо частинно, i пророкуемо частинно; коли ж досконале настане, тодi зупиниться те, що частинне. Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумiв, як дитина. Коли ж мужем я став, то вiдкинув дитяче. Отож, тепер бачимо ми нiби у дзеркалi, у загадцi, але потiм обличчям в обличчя; тепер розумiю частинно, а потiм пiзнаю, як i пiзнаний я».

Вiн згорнув велику Бiблiю на кафедрi – не рвучко, але ми всi почули глухий стукiт. Методистська церква Захiдного Гарлоу тiеi недiлi була заповнена вщерть, на лавах не було жодного вiльного мiсця, проте тут панувала мертва тиша, навiть не кашляв нiхто. Пам’ятаю, як я мовчки молився, щоб вiн гiдно прочитав ту проповiдь, щоб не розплакався.

На переднiй лавi сидiла Майра Гаррiнгтон (Мi-Мо), i хоч спиною вона була повернута до мене, я уявляв ii очi, заплилi салом, жовтуватi й блискучi вiд нездоровоi допитливостi. Моя сiм’я займала третю лаву, то було наше звичне мiсце. Мамине обличчя було спокiйним, проте руками в бiлих рукавичках вона так стискала велику Бiблiю в м’якiй обкладинцi, що зiгнула ii лiтерою U. Клер обкусала всю губну помаду. Тиша, що вiддiляла останнi прочитанi слова зi Святого Письма вiд початку того, що з того дня й надалi в Гарлоу називали тiльки Кошмарною проповiддю, не могла тривати довше п’яти, щонайбiльше десяти секунд, проте менi здавалося, що вона тягнеться нескiнченно. Його голова схилилася над величезною кафедральною Бiблiею з яскравою золотою облямiвкою. Коли вiн нарештi пiдвiв погляд i ми побачили спокiйне стримане лице, то рядами парафiян прошелестiло тихе полегшене зiтхання.

– Менi довелося пережити важкi й тривожнi часи, – почав вiн. – Казати вам це нема потреби, община в нас тiсна, всi одне одного знаемо. Ви простягали менi руку допомоги, хто як мiг, i за це я завжди буду вам вдячний. Особливо хочу подякувати Лорi Мортон, котра повiдомила менi звiстку про мою втрату, так делiкатно i так турботливо.

Вiн кивнув мамi. Вона вiдповiла кивком i рукою в бiлiй рукавичцi змахнула сльозу.

– Бiльшу частину часу, який минув мiж днем моеi втрати та цим недiльним ранком, я провiв у роздумах i читаннi. Хотiв би я додати «та в молитвi», проте, хоч я раз у раз i ставав на колiна, присутностi Бога не вiдчував, тож мусив задовольнитися роздумами й читанням.

Тиша серед парафiян. Усi погляди зверненi до нього.

– Я ходив у бiблiотеку Гейтс-Фолза, хотiв знайти «Нью-Йорк таймз», але в них був лише «Вiклi ентерпрайз», тож мене перенаправили в Касл-Рок, де «Таймз» е на мiкроплiвках. «Шукайте i знайдете», сказав святий Матвiй i мав цiлковиту рацiю.

Цi слова слухачi зустрiли кiлькома тихими смiшками, але дуже швидко вони стихли.

– Я iздив у бiблiотеку день у день, прокручував мiкроплiвки, поки голова починала болiти, i тепер хочу подiлитися з вами деякими своiми вiдкриттями.

З кишенi чорного костюмного пiджака вiн витяг декiлька каталожних карток.

– У червнi минулого року крiзь мiстечко Мей у штатi Оклахома промчали три маленькi торнадо. Постраждало лише нерухоме майно, нiхто не загинув. Мiстяни зiбралися в баптистськiй церквi, щоб заспiвати хвалебнi гiмни й прочитати молитви подяки. Поки вони це робили, на Мей налетiв четвертий торнадо – монстр, Ф-п’ять[34 - За шкалою Фудзiти, введеною 1971 р. професором Теодором Фудзiтою для класифiкацii торнадо. Складаеться з 13 категорiй: вiд F0 до F12.], – i стер ту церкву з лиця землi. Загинула сорок одна людина. Ще тридцятеро дiстали важкi поранення, деякi дiти втратили ноги й руки.

Джейкобз перемiстив ту картку пiд низ i подивився на наступну.

– А цей випадок дехто з вас може пам’ятати. У серпнi минулого року чоловiк iз двома синами попливли на середину озера Вiннiпесокi на човнi з веслами. З ними був пес. Пес упав за борт, i обидва хлопцi стрибнули у воду, щоб його врятувати. Коли батько побачив, що його дiти от-от потопляться, вiн плигнув у воду сам, внаслiдок чого човен перевернувся. Усi трое загинули. Пес виплив на берег. – Джейкобз пiдняв очi, й на мить його обличчя освiтила справжня усмiшка – наче сонце прозирнуло крiзь хмари холодноi сiчневоi днини. – Я намагався довiдатися, що сталося з собакою: яке рiшення прийняла жiнка, що втратила чоловiка й синiв, – залишити пса в себе чи приспати. Але iнформацiя вiдсутня.

Я крадькома глянув на братiв i сестру. У Террi й Кона був просто спантеличений вигляд, зате Ендi побiлiв од жаху, гнiву чи того й того разом. Руки вiн стискав у кулаки на колiнах. Клер тихо плакала.

Наступна картка.

– Жовтень минулого року. Узбережжям бiля Вiлмiнгтона, штат Пiвнiчна Каролiна, пролетiв ураган i вбив сiмнадцятьох. Шестеро з них були дiти в церковному осередку денного догляду. Сьомого, чоловiка, оголосили безвiсти зниклим. Його тiло знайшли через тиждень, на деревi.

Наступна.

– А ця iсторiя – про сiм’ю мiсiонерiв, якi були на служiннi в колишньому бельгiйському Конго, тепер це, здаеться, Заiр. Вони допомагали бiднякам харчами, лiками й словом Божим. Було iх п’ятеро. Їх убили. У статтi цього не було, лише новина, яку личить надрукувати в «Нью-Йорк таймз», розумiете, але прослизнув натяк на те, що вбивцi мали канiбальськi схильностi.

У залi здiйнялося несхвальне бурмотiння (центром якого був Реджi Келтон). Почувши його, Джейкобз пiдняв одну руку – наче благословляючи.

– Мабуть, у подальшi подробицi залазити не слiд, хоча я мiг би. Пожежi, повенi, землетруси, повстання, вбивства… Свiт здригаеться вiд них. Проте, коли я читаю цi iсторii, менi стае трохи легше, бо вони зайвий раз доводять, що я не самотнiй у своiх стражданнях. Однак це слабенька втiха, бо такi смертi – як i загибель моеi дружини та сина, – здаються надто жорстокими i свавiльними. Нам сказано, що Христос пiшов на небо в Своему тiлi, але занадто часто нам, нещасним смертним тут, на Землi, лишаються бридкi купи спотвореного м’яса i те запитання, яке незмiнно вiдлунюе у головах: чому? чому? чому?

Я все життя читав Святе Письмо. Спочатку на колiнах у матерi, потiм на зборах методистськоi молодi, потiм на богословському факультетi. І я можу сказати вам, друзi моi, що нiде в Бiблii це питання прямо не розглянуто. Найближче, на що можна спертися, – отой уривок iз «Коринтян», де святий Павло по сутi каже: «Нема сенсу запитувати, браття, бо ви все одно не зрозумiете». Коли Йов запитав у Самого Господа, то дiстав ще грубiшу вiдповiдь: «Чи був ти поряд, коли Я створював свiт?» Що мовою наших молодших парафiян можна перекласти: «Вiдвали, чувак».

Цього разу нiхто не засмiявся.

Вiн уважно нас роздивлявся. Легка усмiшка торкнула кутики його вуст, а свiтло, що пробивалося крiзь вiтраж, проклало синьо-червонi ромби на лiвiй щоцi.

– Релiгiя мае бути нашою втiхою в скрутнi часи. Господь – наш жезл i наш посох, стверджуе Великий псалом. Вiн буде поряд i проведе нас, коли неминуче пiдемо тiею стежкою через Долину смертноi тiнi. Інший псалом запевняе, що Господь – наш прихисток i наша сила, хоча люди, якi загинули в тiй церквi в Оклахомi, могли б iз цим посперечатися… якби в них лишилися роти, щоб ними сперечатися. А батько та його два сини, якi втопилися, бо хотiли врятувати улюбленця сiм’i – чи спитали вони в Бога, що вiдбуваеться? У чому рiч? І чи Вiн вiдповiв: «Я вам, хлопцi, через кiлька хвилин скажу», – коли вода заливала iм легенi, а смерть затьмарювала голови?

Скажiмо вiдверто, що мав на увазi святий Павло, коли говорив про те дзеркало з загадкою. Вiн мав на увазi, що ми повиннi приймати все на вiру. Якщо наша вiра сильна, то ми потрапимо в рай i все зрозумiемо, коли вже будемо там. Неначе життя – це анекдот, а рай – те мiсце, де нам нарештi пояснять космiчний кульмiнацiйний момент.

У залi тепер лунали притишенi жiночi схлипування й виразнiший чоловiчий буркiт незгоди. Але на ту мить нiхто не вийшов iз церкви й не пiдвiвся, щоб сказати преподобному Джейкобзу, щоб замовк, бо вiн надто далеко зайшов у своему блюзнiрствi. Люди ще не оговталися вiд шоку.

– Коли я втомився дослiджувати на позiр химернi й часто-густо страхiтливо мученицькi смертi невинних, я придивився уважнiше до рiзних гiлок християнства. Друзi, це жах! Ви собi не уявляете, скiльки iх! Цiла Вежа доктрин! Католики, епископали, методисти, баптисти – як радикальнi, так i нерадикальнi, – церква Англii, англiкани, лютерани, пресвiтерiани, унiтарii, свiдки Єгови, адвентисти сьомого дня, квакери, шейкери, греко-католики, православнi схiдного обряду, шiлоiти – про них не можна забувати – i ще пiвсотнi iнших.

Тут, у Гарлоу, у нас усiх спаренi телефоннi лiнii, i менi здаеться, що найбiльша з цих лiнiй – релiгiя. Ви тiльки подумайте, якi завантаженi, напевно, лiнii, що з’еднують нас iз небесами, у недiлю вранцi! Кожна церква з тих, якi проповiдують учення Христа, вважае, що в неi окрема лiнiя з Всевишнiм. А це ж я ще не згадував мусульман, i евреiв, i теософiв, i буддистiв, i тих, хто молиться на саму Америку так само ревно, як вiсiм чи дванадцять кошмарних рокiв нiмцi молилися на Гiтлера.

Пiсля цього люди почали вставати й виходити. Спочатку дехто з заднiх рядiв, з опущеними головами i зсутуленими плечами (неначе iх вiдшмагали), а за ними ще i ще. Та преподобний Джейкобз, здавалося, цього не помiчав.

– Деякi з цих численних течiй i конфесiй мирнi, та найбiльшi з них, найуспiшнiшi з них, було змуровано на кровi, кiстках i криках тих, хто мав нахабство не схиляти голови перед iхнiм уявленням про Бога. Римляни вiддавали християн на розтерзання левам, християни розчленовували тих, кого вважали еретиками, чаклунами чи вiдьмами, Гiтлер мiльйонами приносив евреiв у жертву фальшивому богу расовоi чистоти. Мiльйони людей спалили, застрелили, повiсили, замучили, отруiли, стратили на електричному стiльцi й вiддали на шматування собакам… i все це в iм’я Бога.

Моя мати доволi гучно схлипувала, але я на неi не озирався. Не мiг. Я закляк на мiсцi. Вiд жаху, звiсно ж. Менi було лише дев’ять. Але заразом у душi я вiдчув паростки якоiсь дикоi радостi, вiдчуття, що нарештi хтось розказуе менi щиру, неприкрашену правду. Якась частина мого ества сподiвалася, що вiн зупиниться. Та ще бiльша частина нестримно жадала, щоб вiн продовжував, i мое бажання здiйснилося.

– Христос учив нас пiдставляти iншу щоку й любити ворогiв наших. Ми про людське око цього наче й дотримуемося, проте бiльшiсть iз нас, дiставши удар, намагаеться вiдплатити вдвiчi сильнiше. Христос вигнав мiняйл iз храму, але ми всi знаемо, що цi майстри швидкого набивання кишень нiколи не вмiли довго триматися подалi. Якщо ви коли-небудь сiдали пограти у жваву гру – церковне бiнго, чи чули, як проповiдник по радiо випрошуе грошi, тодi ви точно знаете, про що я. Ісая напророчив, що колись ми перекуемо мечi на рала, та насправдi в нашi нинiшнi темнi вiки iх перекували на атомнi бомби та iнтерконтинентальнi балiстичнi ракети.

Реджi Келтон пiдвiвся. Обличчя в нього було буряковим, а в мого брата Ендi – блiдим.

– Преподобний, вам краще сiсти. Ви сам не свiй.

Та преподобний Джейкобз не сiв.

– І що ми дiстаемо за свою вiру? За тi столiття, впродовж яких ми вiддаемо тiй чи тiй церквi своi дари, людськi й матерiальнi? Запевнення, що наприкiнцi всього цього нас чекае рай, а коли ми туди потрапимо, нам пояснять, у чому сiль цього анекдоту, i ми скажемо: «А-а! Тепер зрозумiло!» Оце i е велика дяка. З наймолодших рокiв нам усi вуха продзижчали: рай, рай, рай! Ми побачимо наших втрачених дiтей, нашi любi матерi приймуть нас у своi обiйми! Це пряник. А батiг, яким нас постiйно шмагають, це пекло, пекло, пекло! Царство вiчних мук i катувань. Ми кажемо дiткам, маленьким, як мiй синочок, якого я втратив, що iм загрожуе небезпека вiчно горiти на пекельному вогнi, якщо вкрадуть копiйчану цукерку чи збрешуть про те, де вони намочили новi черевички.

Нема жодних доказiв того, що цi пункти загробного життя iснують, жодного наукового пiдгрунтя – лише голе переконання, помножене на нашу сильну потребу вiрити в те, що все це мае сенс. Та коли я стояв у примiщеннi в Пiбодi й дивився на пошматованi рештки мого хлопчика, котрий набагато бiльше хотiв потрапити в Дiснейленд, нiж у рай, у мене сталося прозрiння. Релiгiя – теологiчний аналог страховоi схеми швидкого збагачення, де ви справно платите рiк у рiк, а потiм, коли вам знадобляться тi пiльги, за якi ви платили з таким, даруйте за каламбур, мало не релiгiйним фанатизмом, виявляеться, що фiрми, яка брала у вас грошi, фактично не iснуе.

У залi церкви, яка стрiмко порожнiла, пiдвiвся з лави Рой Істербрук – вiчно неголений здоровило, який жив у iржавому маленькому трейлерному парку на схiдному боцi мiста, поблизу межi Фрiпорта. Зазвичай вiн приходив лише на Рiздво, та того дня надумав зробити виняток.

– Подобний, – прогримiв вiн. – Я чув, шо у вас у бардачку машини лежить пузир сивухи. А Мет Пiбодi казав, шо, коли вiн схилявся до вашоi жiнки, шоб ii полатати, од неi тхнуло, наче з генделика. Оце ваша причина. Оце так ви все розумiете. Нiяк не змиритеся з тим, шо це воля Божа? Нехай. Але не збивайте з пантелику людей. – Сказавши це, Істербрук розвернувся й почвалав геть.

Джейкобз застиг, мов укопаний. Вiн стояв, мiцно стискаючи кафедру, очi палали на блiдому обличчi, а губи зiбгалися в таку тонку смужку, що рот зник.

Тодi пiднявся мiй тато.

– Чарльзе, вам треба зiйти вниз.

Преподобний Джейкобз струснув головою, наче хотiв ii прочистити.

– Так, – сказав вiн. – Ваша правда, Дiку. Все одно, хоч би що я казав, це нi на що не вплине.

Але вiн помилявся. На одного маленького хлопчика вплинуло.

Джейкобз ступив крок назад, роззирнувся навколо таким поглядом, наче бiльше не розумiв, де вiн, а потiм знову ступив уперед, хоча на ту мить уже не було кому його слухати, крiм моеi сiм’i, церковних дияконiв та Мi-Мо, котра досi з вибалушеними очима сидiла в першому ряду.

– Ще тiльки одне. Ми прийшли незрозумiло звiдки й незрозумiло куди пiдемо. Може, там щось i е, але я готовий закластися, що це не той Бог, яким Його бачить будь-яка церква. Погляньте на цю мiшанину суперечливих вiрувань, i ви самi зрозумiете. Вони перекреслюють одне одного, й нiчого не лишаеться. Якщо вам потрiбна iстина, сила, бiльша за вас самих, подивiться на блискавку – мiльярд вольтiв у кожному спалаху, сто тисяч амперiв струму i температура п’ятдесят тисяч градусiв за Фаренгейтом. У цьому е вища сила, я вам гарантую. Але тут, у цiй будiвлi? Нi. Вiрте, у що хочете, але я скажу вам так: за загадковим дзеркалом святого Павла немае нiчого, крiм брехнi.

Вiн спустився з кафедри й вийшов у бiчнi дверi. А сiм’я Мортонiв сидiла в оглушливiй тишi, яку, напевно, люди чують пiсля вибуху бомби.



Коли ми повернулися додому, мама пiшла у велику спальню в глибинi будинку, сказала, щоб ми ii не турбували, й зачинилася. До кiнця дня вона залишалася там. Клер приготувала вечерю, i ми з’iли ii майже мовчки. Ендi почав був цитувати уривок iз Письма, який цiлковито спростовував сказане преподобним, але тато наказав йому стулити писок. Ендi подивився на те, як глибоко в кишенi тато засунув руки, та вирiшив за краще промовчати.

Пiсля вечерi тато пiшов у гараж, де вовтузився з Ракетою Дорiг-ІІ. Террi (його вiрний помiчник, майже права рука) вперше не подався за ним, тому це зробив я… хоч i пiсля деяких роздумiв.

– Татку? А можна щось спитати?

Вiн лежав пiд Ракетою на повзогаторi[35 - Crawligator – пластмасовий скейтборд, призначений для того, щоб маленька дитина могла iздити по пiдлозi, лiгши на живiт.], тримаючи в руцi лiхтар, обтягнутий сiткою. Назовнi стирчали тiльки його ноги в штанах захисного кольору.

– Мабуть, так, Джеймi. Аби тiльки не про цю кляту ранкову месу. Якщо ти про неi хочеш спитати, краще теж тримай свiй писок на замку. Я сьогоднi не налаштований про це говорити. Завтра буде достатньо часу. Нам доведеться вiдправити петицiю про його звiльнення в Асоцiацiю методистських церков Новоi Англii, а вони вже будуть змушенi передати ii епископу Метьюзу в Бостонi. Це повний жах, блядь, i якщо ти скажеш своiй матерi, що я при тобi вимовляв це слово, вона мене вiдлупцюе, як рудоголового сироту в приймах.

Я не знав, чи мое запитання стосуеться Кошмарноi проповiдi, знав тiльки, що мушу його поставити.

– Мiстер Істербрук правду сказав? Вона пила?

Миготливе свiтло пiд машиною зупинилося на мiсцi. Тато викотився з-пiд днища, щоб подивитися на мене. Я боявся, що вiн розгнiваеться, але вигляд у нього був не сердитий. Радше невдоволений.

– Люди про це гомонiли, а тепер ще швидше поголос пiде, бо той тупоголовий Істербрук узяв i бовкнув уголос, але послухай мене, Джеймi. Це не мае значення. У Джорджа Бартона був напад епiлепсii, i вiн опинився не на тому боцi дороги, а вона виiхала з-за слiпого повороту – i нате вам. Не мае значення, твереза вона була чи пiд мухою i надто самовпевнено вела машину. Тiеi аварii не змiг би уникнути сам Марiо Андреттi[36 - Американський автогонщик iталiйського походження, чемпiон свiту з автоперегонiв у класi «Формула-1».]. Преподобний в одному мав рацiю: люди завжди хочуть знайти причину для всього поганого, що стаеться в життi. А вона не завжди е.

Вiн пiдняв руку, вiльну вiд лiхтаря, i показав на мене вимащеним у мастилi пальцем.

– А все решта з того, що вiн казав, – то просто маячня вбитоi горем людини. Щоб ти менi про це не забував.



Середа перед Днем подяки була скороченим днем у нашому шкiльному окрузi, проте я пообiцяв мiсiс Моран, що залишуся пiсля урокiв помити дошку та впорядкувати нашу невеличку бiблiотеку пошарпаних книжок. Коли я сказав про це мамi, вона тiльки рукою неуважно махнула й попросила, щоб я до вечерi був удома. Вона саме ставила iндичку в духовку, але я знав, що то не наша: замалою вона була для сiмох.

Як виявилося, Кетi Палмер (котра косила пiд вчительчину хатню улюбленицю, якщо таке взагалi могло бути) також залишилася, щоб допомогти, i ми всю роботу переробили за пiвгодини. Я думав пiти до Ела чи до Бiллi додому, погратися у вiйнушки чи ще в щось, але я знав, що вони захочуть поговорити про Кошмарну проповiдь i про те, як мiсiс Джейкобз убила себе й Моррi, бо напилась, як свиня (ця чутка згодом набула достовiрностi абсолютного факту), а я цього обговорювати не хотiв, тому поплентався додому. Днина стояла не за сезоном тепла, у нашому домi повiдчиняли вiкна, i я почув, як сперечаються мати й сестра.

– Чому я не можу пiти? – спитала Клер. – Я хочу, щоб вiн знав, що принаймнi дехто в цьому дурному мiстечку досi на його боцi!

– Бо ми з вашим батьком вважаемо, що ви, дiти, повиннi триматися вiд нього подалi, – вiдказала мати. Вони були на кухнi, i я затримався бiля вiкна.

– Мамо, я вже не дитина! Менi сiмнадцять рокiв!

– Вибач, але в сiмнадцять ти все ще дитина, а те, що молода дiвчина ходить до нього в гостi, матиме дуже поганий вигляд. Просто повiр менi на слово.

– Але ж для тебе це нормально? Ти знаеш, що тебе побачить Мi-Мо i за двадцять хвилин роздзвонить про це по всiй спаренiй лiнii! Якщо ти йдеш, дозволь менi пiти з тобою!

– Я сказала «нi», i це остаточно.

– Вiн повернув Кону голос! – бушувала Клер. – Як ти можеш бути такою лихою?

Запала довга мовчанка, пiсля якоi мама сказала:

– Саме тому я й збираюсь його навiдати. Не для того, щоб вiднести йому якусь iжу на завтра, а щоб дати йому знати, що ми вдячнi, попри всi тi жахливi слова, якi вiн казав.

– Ти знаеш, чому вiн iх казав! Вiн щойно втратив дружину й сина, у нього все в головi перемiшалося! Напiвбожевiльний був!

– Я справдi це знаю. – Мама заговорила тихiше, i менi доводилося напружувати слух, бо Клер плакала. – Та все одно люди були шокованi, й цього вже не змiниш. Вiн далеко зайшов. Аж занадто далеко. Наступного тижня вiн iде звiдси, i це на краще. Коли знаеш, що тебе збираються звiльнити, краще пiти самому. Це дозволяе зберегти трохи самоповаги.

– А звiльнити збираються диякони, як я собi думаю, – мало не презирливо пирхнула Клер. – І один з них – тато.

– У твого батька немае вибору. Коли ти перестанеш бути дитиною, то, може, зрозумiеш це i зглянешся. У Дiка серце вiд цього розриваеться на шматки.

– Тодi йди, – сказала Клер. – Побачиш, чи шматки iндичоi грудки й солодка картопля компенсують йому те, як iз ним поводяться. Я впевнена, вiн навiть iсти не стане.

– Клер… Клерчик-Еклерчик…

– Не називай мене так! – закричала сестра, i я почув, як вона побiгла, гупаючи, до сходiв. Я подумав, що вона трохи поплаче й побурмоситься у себе в кiмнатi, а потiм забуде, як кiлька рокiв тому, коли мама сказала iй, що п’ятнадцять рокiв – це замало, щоб iхати дивитися кiно просто неба з Доннi Кантвелом.

Я вирiшив швиденько вшитися на задне подвiр’я, поки мама не вийшла зi тим окремо приготованим обiдом. Я сiв на шину-гойдалку, не зовсiм ховаючись, але й не зовсiм свiтячись на виду. Через десять хвилин я почув, як зачинилися вхiднi дверi. Я пiдкрався до рогу будинку й побачив, що мама йде по дорозi, а в руках у неi – накрита фольгою таця. Фольга переливалася вiдблисками пiд сонцем. Я пiшов у дiм i пiднявся сходами. Постукав у дверi до сестри, прикрашенi великим плакатом з Бобом Дiланом.

– Клер?

– Іди геть! – заволала вона. – Я не хочу з тобою говорити! – Платiвка грала далi: «Ярдбйордз»[37 - «The Yardbirds» – англiйський рок-гурт, що випустив низку хiтiв у 1960-тi рр.] на повну гучнiсть.

Мама повернулася приблизно за годину – занадто тривалим був той вiзит як на те, щоб вiднести частування. І хоча ми з Террi на той час уже були у вiтальнi, дивилися телевiзор i воювали за найкраще мiсце на нашiй старiй канапi – посерединцi, там, де пружини не вгризаються в зад, – вона нас наче й не помiтила. Кон був нагорi, грав на гiтарi, яку йому подарували на день народження. І спiвав.



У недiлю пiсля Дня подяки до нас повернувся Девiд Томас iз «конго» Гейтс-Фолза. У церквi знову було повно людей, може, тому, що вони хотiли подивитися, чи не прийде, бува, преподобний Джейкобз i чи не спробуе сказати ще щось жахливе. Вiн не прийшов. Якби це сталося, я певен, його б заткнули ще до початку забiгу. Може, навiть винесли б iз церкви. Релiгiя для янкi – це рiч серйозна.

Наступного дня, у понедiлок, я пiвмилi вiд школи не пройшов, а пробiг. У мене з’явилась одна iдея, тому я хотiв опинитися вдома ще до того, як приiде шкiльний автобус. Коли вiн прийшов, я вхопив Кона за руку й потягнув його на задне подвiр’я.

– Яка муха тебе за дупу вкусила? – здивувався вiн.

– Ти повинен пiти зi мною до пасторського будинку, – сказав я. – Преподобний Джейкобз скоро поiде, може, навiть завтра, а нам перед цим треба з ним побачитись. Треба йому сказати, що ми його досi любимо.

Кон вiдсахнувся вiд мене й змахнув рукою зi своеi футболки з написом «Лiга плюща» щось невидиме, наче боявся, що я залишив на нiй вошi.

– Ти здурiв чи що? Я туди не пiду. Вiн сказав, що Бога немае.

– А ще вiн наелектризував твое горло i врятував тобi голос.

Кон збентежено знизав плечима.

– Голос би й так повернувся. Доктор Рено сказав.

– Вiн казав, що голос повернеться за тиждень-два. Це було в лютому. У квiтнi ти ще не говорив. Через два мiсяцi.

– То й що? Трохи надовше затяглося, i все.

Я не вiрив своiм вухам.

– Ти що, боягуз?

– Ще раз таке скажи, так тобi врiжу, що на землю ляжеш.

– Чому ти не хочеш йому хоча б подякувати?

Вiн дивився на мене, мiцно стиснувши губи. Щоки палали.

– Нам не можна з ним бачитися. Мама й тато так сказали. Вiн псих, а може, ще й п’яниця, як його жiнка.

Менi вiдiбрало мову. Очi налилися сльозами. Не вiд болю; то були сльози лютi.

– А ще, – сказав Кон, – менi треба наповнити ящик дровами, поки тато не повернувся, бо перепаде на горiхи. Тому, Джеймi, ти краще мовчи про це.

І вiн пiшов, залишивши мене стояти там. Мiй брат, який став одним iз найвидатнiших астрономiв свiту (2011 року вiн вiдкрив четверту так звану планету зони Золотоволоски, де може бути життя) залишив мене стояти там. І бiльше нiколи не згадував про Чарльза Джейкобза.



Наступного дня, у вiвторок, я знову припустив трасою 9, щойно закiнчились уроки. Але додому не пiшов.

На пiд’iзнiй дорiжцi пасторського будинку стояла нова машина. Ну, не зовсiм нова, якщо бути точним – то був «Форд Ферлейн» 1958 року випуску, з iржавим порогом i трiснутим склом iз боку пасажира. Багажник було пiднято, i, зазирнувши в нього, я побачив двi валiзи й громiздкий електронний прилад – осцилоскоп, можливостi якого преподобний Джейкобз якось демонстрував нам на ЗММ. Сам Джейкобз був у сараi-майстернi. Я чув, як вiн там гримить речами.

Поки я стояв бiля його новоi-староi машини й згадував «бельведер», вiд якого лишилась обгорiла руiна, виникло бажання кинутися навтьоки й бiгти не озираючись додому. Цiкаво, яким би було мое життя, якби я це зробив. Цiкаво, чи писав би я цi рядки. Але хто може це знати, правда? Святий Павло аж занадто мав рацiю щодо того темного дзеркала. Ми всi днi в нього вдивляемося й не бачимо нiчого, крiм власного вiдображення.

Замiсть бiгти, я набрався духу й пiшов у сарай. Джейкобз складав електронне обладнання в помаранчевий дерев’яний ящик, перекладаючи його великими аркушами пожмаканого коричневого паперу, i спочатку не помiтив мене. Одягнений вiн був у джинси й просту бiлу футболку. Колоратки вже не було. Зазвичай дiти нечасто помiчають змiни, якi вiдбуваються з дорослими, але навiть тодi, у дев’ять рокiв, я побачив, що вiн схуд. Вiн стояв у колi сонячного свiтла, а коли почув, що я зайшов, пiдвiв погляд. На його обличчi прорiзалися новi зморшки, та коли вiн, побачивши мене, всмiхнувся, вони розгладилися. Та усмiшка була така сумна, що мое серце прохромила стрiла спiвчуття.

Не думаючи, я просто пiдбiг до нього. Вiн розкрив обiйми й пiдняв мене в повiтря, щоб поцiлувати в щоку.

– Джеймi! – вигукнув вiн. – Ти Альфа й Омега!

– Га?

– Об’явлення, роздiл перший, вiрш восьмий. «Я Альфа й Омега, говорить Господь, Бог, Той, Хто е, i Хто був, i Хто мае прийти, Вседержитель!» Ти перша дитина, яку я зустрiв, коли приiхав у Гарлоу, i ти останнiй. Я дуже, дуже радий, що ти прийшов.

Я розплакався. Не хотiв, але нiчого не мiг з собою вдiяти.

– Преподобний Джейкобз, пробачте. Пробачте за все. Там, у церквi, ви правильно казали. Це несправедливо.

Вiн поцiлував мене в другу щоку й поставив на землю.

– Навряд чи я це сказав стiлькома словами, але суть ти, безперечно, вловив. Хоча не треба сприймати всерйоз усе, що я тодi казав. Я сам не тямив, що говорю. Твоя мама це зрозумiла. Вона так менi й сказала, коли принесла свое чудове частування до Дня подяки. І побажала всього найлiпшого.

Коли я це почув, менi трохи вiдлягло вiд серця.

– А ще вона дала менi добру пораду. Їхати подалi вiд Гарлоу, штат Мен, i почати все спочатку. Вона сказала, що десь в iншому мiсцi я, може, вiднайду свою вiру. У цьому я сильно сумнiваюся, проте щодо вiд’iзду вона мала рацiю.

– Я бiльше нiколи вас не побачу.

– Джеймi, нiколи такого не кажи. У цьому нашому свiтi стежки перетинаються постiйно, iнколи – в найдивнiших мiсцинах. – Вийнявши iз задньоi кишенi хустинку, вiн витер з моiх щiк сльози. – Хай що там буде, я тебе пам’ятатиму. І сподiваюсь, що ти теж час вiд часу будеш про мене думати.

– Буду. – А тодi, згадавши: – А то, коти в манто!

Вiн знову пiдiйшов до свого робочого стола (печально порожнього тепер) i спакував останнi предмети: пару великих квадратних акумуляторiв, що iх називав «сухими батареями». Потiм накрив ящик кришкою i заходився наглухо зав’язувати його двома вiдрiзками товстоi мотузки.

– Коннi теж хотiв прийти, подякувати вам, але в нього… е-е… сьогоднi футбол. Чи щось таке.

– Та пусте. Я взагалi сумнiваюся, що я чимось допомiг.

Я був шокований.

– Та ви що, ви ж повернули йому голос! Своiм пристроем повернули!

– О так. Мiй пристрiй. – Вiн зав’язав другу мотузку й смикнув, щоб перевiрити, чи щiльно прилягае. Рукави футболки були закасанi до плеча, i я побачив, якi в нього крутезнi м’язи. Ранiше я iх не помiчав. – Електричний стимулятор нервiв.

– Преподобний Джейкобз, вам треба його продати! Купу грошей заробите!

Вiн сперся лiктем на ящик, пiдпер рукою пiдборiддя й задумливо подивився на мене.

– Ти думаеш?

– Так!

– Я дуже в цьому сумнiваюся. І сумнiваюся, що мiй ЕСН взагалi якось посприяв одужанню твого брата. Розумiеш, я склепав його того ж дня, коли ви прийшли. – Вiн розсмiявся. – І пiдключив до дуже маленького моторчика японського виробництва, який висмикнув з iграшки Моррi, робота Роско.

– Правда?

– Правда. Сама iдея цiнна, у цьому я впевнений, але такi прототипи, зiбранi на колiнi, без жодних експериментальних перевiрок, працюють вкрай рiдко. Хоча я думав, що шанс у мене е, бо нiколи не сумнiвався в дiагнозi доктора Рено. То було розтягнення нерва, не бiльше.

– Але…

Вiн пiдняв ящик. М’язи на руках випнулися, на них чiтко проступили вени.

– Ходiмо, синку. Пройдися зi мною.

Я пiшов за ним до машини. Вiн поставив ящик бiля заднього крила, оглянув вмiст багажника i сказав, що доведеться переставити валiзи на задне сидiння.

– Джеймi, можеш узяти маленьку? Вона не важка. Коли iдеш далеко, краще багато з собою не брати.

– А куди ви поiдете?

– Гадки не маю. Але думаю, зрозумiю, коли туди приiду. Якщо ця бляшанка не зламаеться. Вона стiльки пального спалюе, що може весь Техас без нафти залишити.

Ми перемiстили валiзи на задне сидiння «форда». Застогнавши вiд зусилля, преподобний Джейкобз запхнув великий ящик у багажник. Затрiснув кришку i сперся на машину, вивчаючи мене поглядом.

– Джеймi, у тебе чудова сiм’я i чудовi батьки, якi по-справжньому придiляють вам увагу. Якби я попросив iх описати вас, дiтей, то вони б сказали, що Клер – по-материнськи турботлива, Ендi любить покомандувати…

– О, це вже точно.

Вiн широко всмiхнувся.

– Такий у кожнiй сiм’i е, малий. Вони б сказали, що Террi – як машина, а ти мрiйник. А яким словом вони могли б описати Кона?

– Заучка. Або фолк-спiвак, вiдколи в нього гiтара з’явилася.

– Може, й так, але менi здаеться, що це не першi слова, якi б спали iм на думку. Помiчав, якi в Кона нiгтi?

Я розсмiявся.

– Вiн iх гризе, як дурний! Якось тато запропонував йому бакс, щоб вiн на тиждень перестав це робити, але вiн не змiг!

– Джеймi, Кон у вас – нервовий. От що б сказали твоi батьки, якби iх попросили бути до кiнця чесними. До сорока рокiв вiн може нажити собi виразки, схильнiсть до цього е. Коли вiн дiстав удар по шиi тiею лижною палицею i втратив голос, то став непокоiтися, що здатнiсть говорити до нього бiльше нiколи не повернеться. А що голос усе не повертався, то Кон переконав себе, що так i буде.

– Доктор Рено сказав…

– Рено – хороший лiкар. Сумлiнний. Вiн миттю примчав сюди, коли в Моррi був кiр, а потiм знову, коли в Петсi була… ну, жiноча проблема. Обох вилiкував, як профi. Але в нього немае тiеi аури впевненостi, як у найкращих терапевтiв. Цього вмiння сказати: «Та ну, це дрiбниця, ви скоро одужаете».

– Вiн справдi це сказав!

– Так, але Конрад не був переконаний, бо Рено говорить непереконливо. Вiн умiе лiкувати тiло, але як щодо душi? З цим у нього не дуже. А душа – це запорука половини процесу одужання. А може, й бiльше половини. Кон подумав: «Вiн бреше, щоб я призвичаiвся до того, що я нiмий. Пiзнiше вiн скаже менi правду». Джеймi, твiй брат так влаштований. Вiн живе нервовими закiнченнями. А коли люди так роблять, iхнi душi можуть повстати проти них самих.

– Вiн не схотiв сьогоднi зi мною йти, – сказав я. – Я про це збрехав.

– Та невже? – Вигляд у Джейкобза був не надто здивований.

– Ага. Я його просив, але вiн боявся.

– Нiколи на нього за це не сердься. Люди, що постiйно всього бояться, живуть у своему дуже особливому пеклi. Ти можеш сказати, що вони самi собi його влаштовують – так, як Кон сфабрикував собi нiмоту, – але вони нiчого не можуть iз цим вдiяти. Вони так влаштованi. Вони заслуговують на спiвчуття i милосердя.

Вiн обернувся на пасторський будинок, який уже мав самотнiй та покинутий вигляд, i зiтхнув. А потiм подивився на мене.

– Може, ЕСН якось i подiяв… у мене е всi пiдстави вважати, що теорiя, на яку вiн спираеться, дiева… але я справдi в цьому сумнiваюся. Джеймi, менi здаеться, я обдурив твого брата. Переконав, пробач за каламбур. Це трюк, якого навчають у богословськiй школi, хоча там це називають «пiдiгрiванням вiри». Менi це завжди добре вдавалося, хоч i вiдчував при цьому сором, змiшаний iз задоволенням. Я сказав твоему брату, щоб чекав на диво, а потiм увiмкнув струм i запустив свого уславленого дзизкунчика. Щойно я побачив, як у твого брата смикнулися губи й блимнули очi, я зрозумiв, що все вдасться.

– Це надзвичайно! – сказав я.

– Так, справдi. А ще доволi пiдло.

– Га?

– Не зважай. Головне, щоб ти йому про це нiколи не розказував. Голосу вiн, мабуть, бiльше нiколи не втратить, але все може бути. – Вiн глянув на годинник. – Знаеш що? Я б охоче потеревенив з тобою ще, але треба iхати, бо хочу до ночi дiстатися Портсмута. А тобi краще йти додому. І там тримати в таемницi ще одне – те, що ти мене сьогоднi навiдував. Хай це залишиться мiж нами, добре?

– Так.

– Правда ж, ти не йшов повз будинок Мi-Мо?

Я пiдкотив очi, наче хотiв спитати, чи справдi вiн мене вважае таким дурним, i Джейкобз знову розсмiявся. Мене тiшило те, що я можу його розсмiшити, попри все, що сталося.

– Я зрiзав кут через поле Марстеллара.

– Молодчина.

Я не хотiв iти й не хотiв, щоб вiн iхав.

– А можна спитати ще одне?

– Можна, але тiльки швидко.

– Коли ви читали свою… – Я не хотiв вимовляти слово «проповiдь», воно чомусь здавалося небезпечним. – Коли ви говорили в церквi, то сказали, що в блискавцi типу п’ятдесят тисяч градусiв. Це правда?

Обличчя в нього засяяло – як бувало лише тодi, коли хтось порушував тему електрики. Його хобi-коник, як сказала б Клер. Тато назвав би це одержимiстю.

– Цiлковита правда! Блискавка – найпотужнiша сила природи, окрiм хiба що землетрусiв i цунамi. Потужнiша за торнадо й набагато могутнiша за урагани. Ти коли-небудь бачив, як розряд вдаряе в землю?

Я похитав головою.

– Лише в небi.

– Це прекрасно. Прекрасно i дуже страшно. – Вiн пiдвiв голову, наче побачив блискавку, але того дня небо було ясно-блакитним, тiльки невеличкi бiлi пухкi пiр’iнки поволi пливли собi на пiвденний захiд. – Якщо захочеш побачити це зблизька… Ти ж знаеш Лонгмедоу, так?

Авжеж, я знав. На пiвдорозi до Козячоi гори розташовувався державний громадський парк. Називався вiн Лонгмедоу. Звiдти можна було побачити неозорi схiднi обшири, що тяглися на багато миль до горизонту. Ясноi прозороi днини звiдти було видно Пустелю штату Мен у Фрiпортi. А iнколи навiть Атлантичний океан за нею. Щосерпня ЗММ виiжджали на лiтнiй пiкнiк у Лонгмедоу.

– Якщо поiхати на пiвнiч дорогою вiд Лонгмедоу, то приiдеш до будки охорони курорту «Козяча гора»…

– …куди не пускають, якщо ти не член клубу чи не вiдвiдувач курорту.

– Саме так. Класова система в дii. Але перед самою будкою е гравiйна дорога, яка розгалужуеться влiво. Нею може проiхати будь-хто, бо то все державна земля. Приблизно через три милi вона закiнчуеться оглядовим пунктом, який називаеться Вершина неба. Я вас, дiтей, туди не возив, бо там небезпечно – то просто гранiтний схил, який закiнчуеться урвищем, двi тисячi футiв до дна. Огорожi там нема, лише табличка, яка застерiгае людей, щоб не пiдходили до краю. На Вершинi неба стоiть залiзна щогла, двадцять футiв завдовжки. Їi увiгнали глибоко в скелю. Поняття не маю, хто ii там поставив i навiщо, але вона там вже дуже, дуже давно. Вона повинна бути вся iржава, а натомiсть чистенька. Знаеш чому?

Я похитав головою.

– Бо в неi постiйно б’е блискавка. Вершина неба – особливе мiсце. Воно притягуе блискавку, а та залiзна щогла – в самiсiнькому його центрi.

Вiн замрiяно дивився в бiк Козячоi гори. Звiсно, за висотою вона не могла дорiвнятися до Скелястих гiр (чи навiть до Бiлих гiр Нью-Гемпширу), але для положистих пагорбiв захiдного Мену то була височина.

– Там грiм гучнiший, Джеймi, й хмари ближчi. Видиво тих грозових хмар, що мчать по небу, змушуе людину вiдчути себе зовсiм малою, а коли когось обсiли турботи… чи сумнiви… почуватися малим – не так вже й погано. Ти знаеш, коли мае з’явитися блискавка, бо в повiтрi витае задуха. Витае якесь… не знаю… неспалене горiння. Волосся стае сторч, i щось тисне в грудях. Шкiра наче тремтить, ти це вiдчуваеш. Ти чекаеш, а коли надходить грiм, вiн не гримить. Вiн трiскае, мов та гiлляка пiд вагою криги, тiльки стократ гучнiше. Потiм тиша… i раптом клац у повiтрi, наче хтось повернув старезний вимикач. Розкочуеться грiм, i приходить блискавка. Тобi доводиться примружуватися, iнакше розряд заслiпить тебе i ти не побачиш, як та залiзна щогла з чорноi стае фiолетово-бiлою, а потiм червоною, наче розжарена пiдкова в печi.

– Ого, – сказав я.

Джейкобз клiпнув очима й повернувся до реальностi. Та копнув ногою покришку своеi новоi-староi машини.

– Вибач, синку. Інодi мене заносить.

– Це так класно.

– О, це набагато класнiше, нiж класно. Коли пiдростеш, з’iзди туди, подивися сам. Тiльки будь обережний коло тоi щогли. Блискавки понарозколювали там чимало уламкiв породи, i якщо ти посковзнешся, то можеш поiхати вниз i вхопитися не буде за що. Ну все, Джеймi, менi справдi пора iхати.

– Я не хочу, щоб ви iхали. – Мене знову душили сльози, але я не дозволив iм политися.

– Менi дуже приемно це чути, я зворушений, але ти ж знаеш, як приказка мовить: якби бажання були кiньми, злидарi iздили б верхи. – Вiн розкрив обiйми. – Ану, обнiми ще раз.

Я обiйняв його мiцно-мiцно й глибоко вдихнув, намагаючись закарбувати в пам’ятi запах його мила й тонiку для волосся («Вiталiсу», такого самого, яким користувався мiй тато, а тепер користуеться Ендi).

– Ти був моiм улюбленцем, – промовив вiн менi на вухо. – Мабуть, це ще один секрет, який тобi не варто нiкому розказувати.

Я лише кивнув. Не було потреби йому казати, що Клер уже й так знае.

– У пiдвалi будинку я дещо для тебе залишив, – сказав вiн. – Якщо воно тобi треба. Ключ пiд килимком.

Вiн поставив мене на ноги, поцiлував у лоб i вiдчинив дверцята водiя.

– Маашина так собi, друзяаако, – зiзнався вiн з акцентом янкi, чим змусив мене всмiхнутися попри весь бiль, який я вiдчував. – Але нiчо, якось та й доiду.

– Я люблю вас, – сказав я.

– Я теж тебе люблю. Але не здумай менi бiльше плакати, Джеймi. Мое серце вже й так розбите, бiльше я не витримаю.

Поки вiн не поiхав, я не плакав. Я стояв на пiд’iзнiй дорiжцi i дивився йому вслiд. Дивився вслiд, поки його машина не зникла з поля зору. Потiм пiшов додому. У тi часи на нашому задньому подвiр’i була колонка з ручною помпою, тому перед тим, як заходити в дiм, я вмився крижаною водою. Не хотiв, щоб мама помiтила слiди слiз на обличчi й спитала, чому я плакав.



Вишарувати пасторський будинок, щоб прибрати всi слiди перебування в ньому безталанноi родини Джейкобзiв i пiдготувати до приiзду нового священика, буде завданням комiтету жiночоi допомоги, сказав тато. Але без поспiху. Колеса епархiального управлiння церков Новоi Англii розкручувалися дуже повiльно, i нам би дуже пощастило, якби нам прислали нового священика до наступного лiта.

– Хай поки так побуде, – порадив тато, i комiтет радо з цього скористався. Узятися за мiтли, щiтки й пилососи iм довелося вже аж пiсля Рiздва (проповiдь мирянина того року читав Ендi, моi батьки мало вiд гордостi не луснули). А доти пасторський будинок стояв порожнiй, i деякi дiти в моiй школi почали казати, що там живуть привиди.

Але дехто туди все-таки навiдався. Я. Однiеi суботи пiсля обiду я знову зрiзав шлях через кукурудзяне поле Дорранса Марстеллара, щоб уникнути всевидющого ока Мi-Мо Гаррiнгтон, i пiдiйшов до пасторського будинку. Узяв пiд килимком ключ i зайшов усередину. Було страшно. Я лише зневажливо пирхав, коли чув про те, що тут водяться привиди, але вже всерединi якось легко уявлялося, що ось я обернуся, а в мене за спиною стоять Петсi й Хвостик Моррi, тримаються за руки й круглими очима дивляться на мене, а на iхнiх тiлах гние плоть.

«Не будь дурнем, – наказав я собi. – Вони або пiшли в якесь iнше мiсце, або в чорну порожнечу, як i казав преподобний Джейкобз. Тому перестань боятися. Перестань бути маленьким дурним боягузиком».

Але перестати бути дурним боягузиком я не мiг так само, як не мiг зупинити бiль у шлунку пiсля того, що переiв хот-догiв у суботу ввечерi. Проте я не втiк. Я хотiв подивитися, що вiн для мене залишив. Менi потрiбно було подивитися. Тому я пiдiйшов до дверей, на яких досi висiв плакат (Ісус тримаеться за руки з парою дiтлахiв, схожих на Дiка та Джейн з моеi староi читанки для першокласникiв; на табличцi написано: «ПРИЙДІТЬ ДО МЕНЕ, МАЛІ ДІТИ»).

Я увiмкнув свiтло, спустився вниз i побачив складанi стiльцi, стосами притуленi до стiни, фортепiано з опущеною кришкою, iгровий куточок iз маленьким столиком, на якому вже не було домiно, книжок для розфарбовування i кольорових олiвцiв. Але Погiдне озеро нiкуди не подiлося, так само, як i маленька дерев’яна коробочка з Електричним Ісусом усерединi. Ось що вiн для мене залишив, i я був страшенно розчарований. Та все одно вiдкрив коробку й витяг Електричного Ісуса. Поставив його на краю озера, там, де, як я знав, починалася колiя, i хотiв було намацати пiд його мантiею вмикач. Аж раптом мене затопила хвиля найбiльшоi лютi, яку я вiдчував за все свое дитинство i юнiсть. Вона вдарила так несподiвано, як одна з тих блискавок, якi преподобний Джейкобз споглядав на Вершинi неба. Я махнув рукою i вдарив Електричного Ісуса. Той вiдлетiв аж до дальньоi стiни.

– Тебе не iснуе! – заволав я. – Тебе не iснуе! Це просто фокуси й вигадки! Будь ти проклятий, Ісусе! Будь ти проклятий, Ісусе! Будь ти проклятий, проклятий, проклятий, Ісусе!

Я побiг угору сходами, а з очей так рясно лилися сльози, що я нiчого перед собою не бачив.



Іншого священика, як згодом виявилося, нам так i не прислали. Порожнечу намагалися заповнити деякi мiсцевi падре, але вiдвiдуванiсть упала майже до нуля, i на той час, коли я вчився в останньому класi старшоi школи, нашу церкву зачинили й наглухо забили вiконницi. Але для мене це не мало значення. Вiру я втратив. Гадки не маю, що сталося з Погiдним озером та Електричним Ісусом. Наступного разу, коли я спустився в пiдвал ЗММ у пасторському будинку (а це сталося багато рокiв по тому), вiн був цiлковито порожнiй. Порожнiй, як рай.




IV

Двi гiтари. «Хромовi троянди». Блискавка на Вершинi неба


Коли ми озираемося назад, у минуле, то бачимо, що наше життя складаеться в певний вiзерунок. Кожна подiя починае здаватися логiчною, неначе щось – чи Хтось – накреслюе для нас план усiх наших крокiв (вдалих i невдалих). Узяти, примiром, матюкливого пенсiонера, котрий, сам того не бажаючи, наперед визначив менi заняття, що стало моею роботою на двадцять п’ять рокiв. Як це називаеться: доля чи щасливий випадок? Я не знаю. Та й звiдки менi знати? Мене навiть там не було, коли Гектор Цирульник пiшов шукати свою сiлвертонiвську гiтару. Колись давно я мiг би сказати, що ми обираемо стежки наослiп: сталося те, потiм се, потiм п’яте i десяте. Та тепер я знаю краще.

Існують сили.



1963-го, до того як «Бiтлз» здiйснили прорив на сценi, Америку охопила нетривала, проте сильна лихоманка – захоплення народною, чи то пак фолк-музикою. Телепередача, яка з’явилася в слушну годину, щоб нажитися на тому шаленствi, називалася «Як його там». У нiй виступали бiлошкiрi iнтерпретатори чорношкiрого досвiду, такi як «Трiо Чеда Мiтчела» та «Новi менестрелi Крайстi». (Причому бiлих комуняк, таких як Пiт Сiгер i Джоан Баез, на виступи не запрошували.) Мiй брат Коннi був найлiпшим друзякою Роннi, старшого брата Бiллi Пекета, тож вони дивилися «Як його», як вони ii називали, суботнiми вечорами вдома у Пекетiв.

У той час iз Пекетами жив дiд Роннi й Бiллi. Вiн був знаний пiд прiзвиськом Гектор Цирульник, бо то була його професiя, якою вiн заробляв майже п’ятдесят рокiв, хоча уявити його в цiй ролi й було важко – перукарi, як i бармени, мають вирiзнятися приемною балакучiстю, а Гектор Цирульник украй рiдко щось казав. Вiн просто сидiв у вiтальнi, перекидав повнi ковпачки бурбону собi в каву i курив «типарили»[38 - Сорт сигар, коротких, тонких i з м’яким смаком.]. Їхнiм запахом просмердiвся весь будинок. Коли Гектор таки розтуляв рота, його слова були густо пересипанi лайкою.

Проте «Як його там» вiн любив i завжди дивився разом iз Коном i Роннi. Одного вечора, пiсля того як один бiлий хлопець заспiвав щось про те, що його крихiтка покинула його i йому так сумно, Гектор Цирульник презирливо пирхнув i сказав:

– Чорт, хлопцi, це нiякий не блюз.

– Дiду, ви про що? – спитав Роннi.

– Блюз – це зла музика. А той хлопець наче тiльки-но надзюрив у штанцi й боiться, шо мамка насварить.

Почувши це, хлопцi дружно розсмiялися – частково вiд задоволення, частково вiд подиву, що в Гекторi помер музичний критик.

– Ану ждiть, – сказав вiн i повiльно пiднявся сходами, хапаючись за поруччя вузлуватою рукою й пiдтягуючись. Його не було так довго, що хлопцi вже майже про нього забули. Але зрештою Гектор спустився сходами, несучи за гриф покоцану гiтару «Сiлвертон». Їi корпус був потертий i перев’язаний шматком обстрiпаного солом’яного джгута. Кiлки настроювання були покривленi. Дiд сiв, крекнувши i перднувши, та пiдтягнув гiтару собi на кiстлявi колiна.

– Вимкнiть це гiвно, – наказав вiн.

Роннi послухався (все одно щотижневий фолк уже майже пiдiйшов до кiнця).

– Дiду, я й не знав, що ти граеш, – сказав вiн.

– Сто рокiв не грав, – вiдповiв Гектор. – Вiдклав ii, коли артрит став гризти. Не знаю, чи зможу цю сучку знов настроiти.

– Тату, мова, – гукнула мiсiс Пекет iз кухнi.

Гектор Цирульник не звернув на неi жодноi уваги. Втiм, як i завжди, крiм випадкiв, коли хотiв, щоб вона передала йому картоплю-м’ячку. Вiн повiльно настроiв гiтару, бурмочучи собi пiд носа матюки, а потiм узяв акорд, що трохи змахував на музику.

– Ми чули, що вона розладнана, – пiзнiше розказував менi Кон, – та все одно це було круто.

– Ого! – вигукнув Роннi. – Дiду, а який це акорд?

– Е. Уся ця херня починаеться з Е. Але ждiть, ви ше нiчо не чули. Зара’ побачим, чи я ще пам’ятаю, як грати на цiй курвоматерi.

Із кухнi:

– Тату, мова.

Цього разу вiн придiлив не бiльше уваги, нiж попереднього, просто бринькав на старiй гiтарi, водячи по струнах покрученим, жовтим вiд нiкотину нiгтем, як медiатором. Спочатку вiн грав повiльно i все бурчав попiд носом несхвальнi слiвця, та потiм увiйшов у рiвний рваний ритм, чим змусив хлопцiв з подивом перезирнутися. Його пальцi ковзали вгору i вниз грифом, спершу незграбно, та потiм, коли по нервах поволi потекли давнi рефлекси пам’ятi, справа пiшла трохи бiльш гладко: вiд B до А та G, а потiм назад до E. Цю послiдовнiсть я програвав потiм сотнi тисяч разiв, хоча 1963-го я не змiг би вiдрiзнити акорд Е вiд спинноi хорди.

Високим плаксивим голосом, що так вiдрiзнявся вiд того, яким вiн говорив (коли взагалi говорив), дiд Роннi заспiвав:

– «Щось у тобi, маленька, такого е… тривожиш-турбуеш, татко спокою не знае…»

Із кухнi, витираючи руки рушником, вийшла мiсiс Пекет. Вигляд у неi був такий, наче вона побачила екзотичну птаху – африканського страуса чи ему, примiром, – що з пишним виглядом походжав по трасi 9. Бiллi й маленька Ронда Пекет, якiй на той час не могло бути бiльше вiд п’яти рочкiв, спустилися з другого поверху до середини сходiв, перехилилися через поруччя й круглими вiд подиву очиськами втупилися в старигана.

– Та мелодiя, – згодом розказував менi Кон. – На «Як його там» такого точно нiколи не грали.

Гектор Цирульник тепер пристукував ногою в такт i вдоволено шкiрився. Кон сказав, що нiколи ранiше не бачив, щоб старий усмiхався, i то було трохи лячно, наче вiн враз перекинувся на якогось спiвочого вампiра.

– «Мене мамка не пускае гуляти до ранку… боiться, що якась жiнка… жiнка… – Це слово вiн протягнув. – Жiiiiнка щось менi зробить до свiтанку».

– Давай, дiду! – гукнув Роннi, розсмiявся i заплескав у долонi.

Гектор перейшов на другий куплет, про те, як бубновий валет сказав виновiй дамi, що вона може спускатися й починати повзти, та раптом порвалася струна: ТРЕННЬ.

– От пизда смердюча, – прокоментував вiн, i на цьому iмпровiзований концерт Гектора Цирульника скiнчився. Мiсiс Пекет вирвала з його рук гiтару (порвана струна просвистiла небезпечно близько до ii ока) i сказала йому, хай iде надвiр i сидить на ганку, якщо хоче й далi так розмовляти.

Гектор Цирульник не пiшов на ганок, просто повернувся до своеi звичноi мовчанки. І бiльше нiколи хлопцi не чули, щоб вiн спiвав i грав. Вiн помер наступного лiта, i Чарльз Джейкобз (1964 року, у рiк «Бiтлз», вiн ще був у силi) вiдправив службу на його похоронi.



Наступного дня пiсля тiеi скороченоi версii «Мене мамка не пускае» Артура «Бiг Боя» Крудапа[39 - Крудап Артур (1905–1974) – американський чорношкiрий блюзовий спiвак, гiтарист i автор пiсень.] Роннi Пекет знайшов гiтару в дiжцi для помиiв на задньому дворi, куди ii викинула розлючена матуся. Роннi вiднiс ii в школу, де мiсiс Колхаун, учителька англiйськоi, котра також вела уроки музики в середнiх класах, показала йому, як натягти нову струну i як наладнати ii, спiваючи собi пiд носа першi три ноти «Тепс»[40 - Taps – мелодiя, яку виконують на духових iнструментах пiд час похоронiв (особливо вiйськових), на церемонiях пiдняття прапора та зборах бойскаутiв.]. А ще вона дала Роннi примiрник журналу «Спiвай!», присвяченого фолк-музицi, де були слова й акорди для пiсень, таких як «Барб’рi Аллен»[41 - Одна з варiацiй назви популярноi народноi пiснi «Барбара Аллен», традицiйноi балади, яку привезли в Сполученi Штати iммiгранти з Англii та Шотландii.].

Протягом наступних двох рокiв (з короткою перервою, коли Лижна Палиця Долi зробила Кона нiмим) Роннi з Коном розучували пiсню за пiснею з народного репертуару, передаючи стару гiтару з рук у руки й вивчаючи тi самi основнi акорди, що iх Свинцеве Пузо[42 - Ледбеттер Хаддi Вiльям (також вiдомий як «Лiд Беллi, Свинцеве Пузо») (1888–1949) – фолковий i блюзовий музикант, що вирiзнявся сильними вокальними здiбностями, вiртуозно грав на дванадцятиструннiй гiтарi та створив пiсенник стандартiв для музики в жанрi фолк. Двiчi сидiв у в’язницi: за вбивство родича i замах на вбивство.], поза всiляким сумнiвом, награвав, поки сидiв у тюрмi. Жоден iз них нi хрiна не вмiв грати, але в Кона був непоганий голос (хоч i занадто м’який та солодкий, щоб звучати переконливо в тих блюзових мелодiях, якi вiн так любив), i кiлька разiв вони виступали на публiцi як «Кон i Рон». (Щоб домовитися, чие iм’я стоятиме першим, кидали монетку.)

Зрештою Кон розжився власною гiтарою – акустичною, фiрми «Гiбсон», вишневого кольору. Вона була збiса кращою, нiж старезний «Сiлвертон» Гектора Цирульника, i на нiй вони грали, коли спiвали щось таке, як «Сьомий син» i «Цукровий край» у «Юрiка Гранжi» на «Вечорi талантiв». Нашi мама й тато нахвалювали iх, i батьки Роннi теж, але з гiтарами, у принципi, так само, як з комп’ютерами: смiття на входi – смiття на виходi.

Я мало уваги звертав на спроби Кона i Рона зажити слави мiсцевого фолк-дуету, тож i не помiтив, коли iнтерес мого брата до гiбсонiвськоi гiтари потроху зiйшов на пси. Пiсля того як преподобний Джейкобз поiхав на своiй новiй-старiй машинi з Гарлоу, у моему життi наче дiра утворилася. Я втратив i Бога, i свого единого дорослого друга, i ще довгий час по тому менi було сумно i трохи страшно. Мама старалася мене пiдбадьорити, i Клер теж. Навiть тато – i той пробував. Я намагався знову стати щасливим, i зрештою менi це вдалося, та коли на змiну 1965 прийшов 1966, а потiм i 1967, я навiть не помiтив, що згори перестали литися погано зiгранi мелодii, такi як «Не думай двiчi».

На той час Кон захопився найпопулярнiшим шкiльним видом спорту (i це в нього виходило збiса краще, нiж грати на гiтарi), а що ж до мене… до нашого мiстечка переiхала новенька, Астрiд Содерберг. У неi було шовковисте бiляве волосся, волошково-блакитнi очi й маленькi горбочки пiд светром, якi з часом обiцяли перетворитися на справжнi груди. Впродовж перших рокiв, якi ми провчилися в школi разом, вона навряд чи хоч раз про мене подумала – звiсно, коли iй не треба було списати домашне. Зате я думав про неi постiйно. Менi здавалося, якби вона дозволила торкнутися свого волосся, у мене б серце стало. Одного дня я стягнув iз полицi довiдкових матерiалiв словник Вебстера, вiднiс його собi на парту й навпроти визначення слова «поцiлунок» ретельно вивiв друкованими лiтерами «АСТРІД». Серце важко гупало в грудях, по шкiрi бiгли мурашки. «Громовиця» – хороше слово для таких захоплень, бо я був мов громом уражений.

Узяти Конову гiтару нiколи не спадало менi на думку. Коли потрiбна була музика, я вмикав радiо. Але талант – дивна штука. Вiн мае звичку тихо, але твердо нагадувати про себе, коли настае для цього слушний час. Як i певнi наркотики, що спричинюють звикання, маскуються пiд друга, i так тривае довго, поки ти нарештi не збагнеш, що це тиран. Я про це дiзнався на власнiй шкурi того року, коли менi виповнилося тринадцять.

Спочатку одне, потiм друге, а потiм п’яте й десяте.



Мiй музичний хист аж нiяк не можна було назвати величезним. Та все одно вiн був бiльшим, нiж у Кона… чи в будь-кого з нашоi родини, якщо вже на те пiшло. Про те, що вiн е, я довiдався однiеi нудноi затягнутоi хмарами суботи восени 1969-го. Уся наша сiм’я (навiть Клер, яка приiхала на тиждень з коледжу) подалася в Гейтс-Фолз на матч з американського футболу. Кон учився в останньому класi й був тейлбеком[43 - Гравець, що замикае напад в американському футболi.] у командi «Алiгатори Гейтс-Фолз». Я залишився вдома, бо живiт болiв. Звiсно, не так сильно, як я зобразив – просто я не те щоб дуже фанатiв вiд американського футболу, та й надворi наче на дощ збиралося.

Я трохи подивився телевiзор, але на двох каналах показували той самий футбол, а на третьому – гольф (ще гiрше). Колишню кiмнату Клер вiддали Коннi, але в комiрчинi досi були складенi стосами ii книжки в м’яких обкладинках, i я вирiшив почитати Агату Кристi. Клер казала, вони легко читаються, а ще це весело – вести розслiдування разом з мiс Марпл чи Еркюлем Пуаро. Я зайшов у кiмнату й побачив у кутку Конового «Гiбсона», а поряд – купу старих журналiв «Спiвай!» Я подивився на гiтару, притулену до стiни й давно забуту, та подумав: «Цiкаво, чи зможу я на нiй зiграти „Черрi, Черрi“[44 - Пiсня американського спiвака Нiла Даймонда, 1966 р. стала великим хiтом.]?»

Ту мить я запам’ятав так само чiтко, як свiй перший поцiлунок, бо ця думка була мов екзотичний незнайомець, цiлковито не пов’язана з усiм, що крутилося в мене в головi, коли я зайшов у Конову кiмнату. Я можу заприсягтися в цьому на стосi Бiблiй. То була навiть не думка. То був наче голос.

Узявши в руки гiтару, я сiв на Конове лiжко. Спочатку я струн не чiпав, просто трохи помiркував про ту пiсню. Я знав, що на братовiй акустичнiй гiтарi вона звучатиме добре, бо «Черрi, Черрi» побудовано навколо акустичного рифу (звiсно, тодi я ще цього слова не знав). Я прокрутив ii в головi й на превеликий свiй подив збагнув, що не лише чую акорди, а й бачу, як вони змiнюються. Я знав про них усе, крiм того, де вони ховаються на грифi.

Я навмання схопив якесь число «Спiвай!» i пошукав блюз, будь-який блюз. Знайшов один, пiд назвою «Зроблю твоi грошi зеленими»[45 - Блюзова пiсня, записана 1928 р. американським блюзменом Феррi Льюiсом.], побачив, як узяти Е («Уся ця херня починаеться з Е», – сказав Кону й Роннi Гектор Цирульник), i зiграв його на гiтарi. Звук був притлумлений, але правильний. «Гiбсон», як по-справжньому хороший iнструмент, не розладнався з часом, хоч i стояв давно забутий. Я натиснув сильнiше трьома пальцями лiвоi руки. Було боляче, та я не зважав. Бо Е був правильним. Е був божественним. Вiн досконало накладався на звук у моiй головi.

Кону знадобилося пiвроку, щоб вивчити «Дiм сонця, що сходить»[46 - Американська народна пiсня.], та й то вiн нi разу не змiг перейти вiд D до F без затримки, коли переставляв пальцi. Я ж вивчив трьохакордний риф «Черрi, Черрi» (вiд Е до А, D i назад до А) за десять хвилин, потiм зрозумiв, що на тих самих трьох акордах можу зiграти «Глорiю» вiд «Шедоуз ов зе Найт»[47 - Американський рок-гурт iз передмiстя Чикаго, сформований 1960 р.; у творчостi поеднував британський блюз iз мотивами рiдного мiста.] та «Луi, Луi» «Кiнгсменiв»[48 - Гурт гаражного року, що сформувався у 1960-тi, найбiльше вiдомий своiм синглом «Луi, Луi» (1963).]. Я грав, поки кiнчики пальцiв не завили вiд болю i я не мiг розiгнути лiву руку. А коли нарештi зупинився, то не тому, що хотiв, а тому, що мусив. І не мiг дочекатися, коли почну знову. Менi не було дiла до «Нових менестрелiв Кристi» чи «Яна та Сильвii» та iнших народноспiвних засранцiв, але «Черрi, Черрi» я мiг грати весь день, вона пробуджувала в менi якiсь почуття.

Я думав: якби навчитися гарно грати, то Астрiд Содерберг могла б побачити в менi не тiльки джерело для списування домашнього. А втiм, навiть це було другорядним, тому що гра на гiтарi заповнювала в менi порожнечу. То була якась рiч у собi, емоцiйна iстина. Граючи, я наче знову ставав справжньою людиною.



Через три тижнi, знову суботнього дня, Кон прийшов додому з футболу ранiше, бо не лишився пiсля гри на традицiйний пiкнiк, який влаштовували фанати. Я сидiв на горiшньому майданчику сходiв i бренькав «Дикунку». Я думав, вiн сказиться i вирве в мене гiтару, може, навiть звинуватить мене у блюзнiрствi за те, що граю триакордовий iдiотизм «Трогiв»[49 - «The Troggs» – британський рок-гурт, утворений 1964 р. пiд назвою «The Troglodytes» («Троглодити»), грав так званий печерний рок.] на iнструментi, призначеному для таких витончених пiсень протесту, як «Вiдповiдь носить вiтер».

Але того дня на Коновому рахунку було три тачдауни, вiн поставив шкiльний рекорд iз набраних ярдiв у пробiжцi з м’ячем i «Алiгатори» прямували в плейоф класу С. Тож вiн лише сказав:

– По-моему, це найтупiша пiсня з тих, якi колись крутили по радiо.

– Нi, – заперечив я. – Найтупiша – «Птах перелiтний»[50 - Пiсня американськоi серф-групи «Трешмен» («The Trashmen»), випущена 1963 р.]. Їi можу теж заграти, якщо хочеш послухати.

– Блiн, Господи, нi. – Вiн мiг лихословити, бо мама була в садку, тато й Террi в гаражi доводили до пуття Ракету Дорiг-ІІІ, а наш поведений на релiгii братик на той час уже не жив удома. Як i Клер, Ендi навчався в Унiверситетi штату Мен (де, як вiн стверджував, було повно «нiкчемних хiпi»).




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22778685&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Чотири головнi персонажi в драматургii старого зразка – Герой, Героiня, Повiрниця i Лиходiй. (Тут i далi прим. перекл.)




2


Настiльна гра для дiтей вiд 6 рокiв, що iмiтуе операцiйну зi столом i пацiентом на ньому.




3


Марка стереоскопiчних окулярiв.




4


Давня дитяча гра у м’яч. Гравцi перекидають м’яч. Зловлений у повiтрi, вiн вартуе двох очок, вiдправлений по землi – одного очка. Гравцi намагаються обдурити одне одного щодо того, який кидок м’яча буде наступним, у повiтрi чи по землi. Грають до певного рахунку.




5


Поп-пiсня 1962 р. американських композиторiв-пiснярiв Джеррi Гоффiна i Керол Кiнг. Протягом трьох десятилiть була присутня в хiт-парадi «Американська п’ятiрка».




6


Сингл 1962 р., що здобув шалений успiх i потрапив до «Гарячоi сотнi» хiт-параду «Бiлборд».




7


Пiсня американського спiвака Фреддi Кеннона про парк розваг.




8


Збори методистськоi молодi – органiзацiя дозвiлля для молодих протестантiв, що належать до методистськоi церкви.




9


Телешоу, у якому ведучий довiльно вибирае номер телефону глядача з чашi й дзвонить йому.




10


Телеканал групи NBC, що транслюе сигнал на пiвдень штату Мен i пiвнiч Нью-Гемпширу.




11


Найпевнiше, назва церкви походить вiд старозавiтного мiста Шiло, у якому в добу Суддiв, у другiй половинi ІІ тисячолiття до н. е. перебувала Скинiя Завiту. Згадки про нього е в Книзi Суддiв та Книзi Ісуса Навина.




12


Перегони на короткi дистанцii.




13


Острiв у бухтi Каско i затоцi Мен.




14


3,6 м i 1,5 м вiдповiдно.




15


Приблизно 0,5 м.




16


Розважальне телешоу, яке показували на каналi CBS з 1948 до 1971 р.




17


Канадський спортсмен, бейсболiст.




18


Розсипний феерверк червоного кольору.




19


Сiм’ею (фр.).




20


Дитяча гра, у якiй стiльцiв на один менше, нiж гравцiв.




21


Спортивна гра з м’ячем, аналог бейсболу, але менш травматична.




22


9 кг.




23


Гра слiв: Jacob’s Ladder – драбина Джейкобза i драбина Якова.




24


«Ship ‘n Shore» – компанiя, заснована 1916 року, почала виготовляти жiночi блузки 1920-го, свою назву дiстала 1954 року.




25


Один iз чотирьох головних героiв комiксiв «Горiшки», що виходили протягом тривалого часу (з 1947 до 2000 р.) у буднi й у недiлю.




26


Серiал у жанрi «ситком», демонструвався з 1963 до 1970 р.




27


Вестерн 1946 р.




28


4,54 л.




29


Морозиво, роздiлене на три секцii – ванiльну, шоколадну й полуничну.




30


Торгова марка продуктiв i напiвфабрикатiв компанii «Кемпбелз-суп».




31


Церква конгрегацiоналiстiв, що належить до протестантських християнських церков.




32


Ідеться про вбивство Мартiна Лютера Кiнга снайпером 4 квiтня 1968 р.




33


Унiверситет Массачусетсу.




34


За шкалою Фудзiти, введеною 1971 р. професором Теодором Фудзiтою для класифiкацii торнадо. Складаеться з 13 категорiй: вiд F0 до F12.




35


Crawligator – пластмасовий скейтборд, призначений для того, щоб маленька дитина могла iздити по пiдлозi, лiгши на живiт.




36


Американський автогонщик iталiйського походження, чемпiон свiту з автоперегонiв у класi «Формула-1».




37


«The Yardbirds» – англiйський рок-гурт, що випустив низку хiтiв у 1960-тi рр.




38


Сорт сигар, коротких, тонких i з м’яким смаком.




39


Крудап Артур (1905–1974) – американський чорношкiрий блюзовий спiвак, гiтарист i автор пiсень.




40


Taps – мелодiя, яку виконують на духових iнструментах пiд час похоронiв (особливо вiйськових), на церемонiях пiдняття прапора та зборах бойскаутiв.




41


Одна з варiацiй назви популярноi народноi пiснi «Барбара Аллен», традицiйноi балади, яку привезли в Сполученi Штати iммiгранти з Англii та Шотландii.




42


Ледбеттер Хаддi Вiльям (також вiдомий як «Лiд Беллi, Свинцеве Пузо») (1888–1949) – фолковий i блюзовий музикант, що вирiзнявся сильними вокальними здiбностями, вiртуозно грав на дванадцятиструннiй гiтарi та створив пiсенник стандартiв для музики в жанрi фолк. Двiчi сидiв у в’язницi: за вбивство родича i замах на вбивство.




43


Гравець, що замикае напад в американському футболi.




44


Пiсня американського спiвака Нiла Даймонда, 1966 р. стала великим хiтом.




45


Блюзова пiсня, записана 1928 р. американським блюзменом Феррi Льюiсом.




46


Американська народна пiсня.




47


Американський рок-гурт iз передмiстя Чикаго, сформований 1960 р.; у творчостi поеднував британський блюз iз мотивами рiдного мiста.




48


Гурт гаражного року, що сформувався у 1960-тi, найбiльше вiдомий своiм синглом «Луi, Луi» (1963).




49


«The Troggs» – британський рок-гурт, утворений 1964 р. пiд назвою «The Troglodytes» («Троглодити»), грав так званий печерний рок.




50


Пiсня американськоi серф-групи «Трешмен» («The Trashmen»), випущена 1963 р.