Зрада Наталiя Дурунда Cтудентцi Маринi судилося стати найближчою людиною для сусiдськоi п’ятирiчноi дiвчинки Асi, чия мати померла. Батько дитини, хiрург Роман Богданов, усвiдомлюе, що до дiвчини прикипiла душею не тiльки Ася, а й вiн сам. Марина й Роман одружуються. П’ятнадцять рокiв по тому. Несподiвано у життi Богданових з’являеться Гордiй – син близького Романового друга Корнiя Задорожного. Двi сiм’i прагнуть поеднати дiтей: уже дорослу Настю i на сiмнадцять рокiв старшого Гордiя. Ася щаслива й закохана. Проте Гордiй не вiдповiдае iй взаемнiстю. А все тому, що покохав дружину батькового товариша… Марину! Серце молодоi жiнки розриваеться. З одного боку – найрiднiшi люди, яких нiзащо не зрадить, з iншого – Гордiй… Марина зважуеться на вiдчайдушний крок. Чи стане iй сили не перейти межу дозволеного?.. Наталiя Дурунда Зрада Вiрнiсть як повiтря: можна вiдчути тiльки ii вiдсутнiсть…     Народна мудрiсть Мама… Ненька… Матуся… Стiльки емоцiй викликае це слово. Воно пробуджуе в серцi безмежну нiжнiсть i любов. Це – початок життя. Усесвiт. Очi, у яких бачимо сонце, небо… Руки, ласку яких нiщо не замiнить. Найрiднiша… Вона завжди поряд, мов добрий янгол. Хiба може хтось бути ближчим для дитини? Материнська любов – особлива. Мати любить свое дитя не за щось, а всупереч усьому. То найсвiтлiше почуття, яке може бути в жiнки. Материнство – стан душi. Його не можна набути. З ним народжуються й помирають. Це закладено на генетичному рiвнi: любити свою дитинку, оберiгати, бути поруч iз нею, щоб вона вiдчувала твою присутнiсть, твiй захист. А що, як дитя не свое? Частина перша Навстiж серце… – Ну що за нестерпна нiч? – незадоволено буркотiла Марина Добровольська, накриваючи голову подушкою, щоб не чути розпачливого дитячого плачу за стiною. Вона переiхала до цього багатоквартирного будинку кiлька мiсяцiв тому й сусiдiв ще до пуття не знала. Бачила лише, як молода бiлява мама, здаеться, Людмила, часто гуляла з дiвчинкою рокiв п’яти. Їi чорнявий чоловiк, на вигляд рокiв тридцяти п’яти, постiйно заклопотаний, насуплений, з кам’яним обличчям, зранку кудись iхав на власному дорогому авто. Коли вiн повертався – Марина нiколи не бачила. Напевно, дуже пiзно. – Пощастило iз сусiдами, – не вгавала дiвчина, дужче затуляючи подушкою вуха. Завтра вiдповiдальний день. Їi, двадцятиоднорiчну студентку, запрошують на спiвбесiду до навчального центру «Полiглот». Там е вакансiя викладача курсiв французькоi мови. Заняття вечiрнi, отож немае потреби навiть переходити на заочну форму навчання. Поеднувати унiверситет i роботу складно. Але вона не боiться труднощiв. Сама зароблятиме й рiдним допомагатиме. Бо ж батьки вже не молодi: мамi шiстдесят два, тато – на три роки старший. Марина – пiзня дитина в сiм’i. У своi сорок Олена Добровольська поховала единого дев’ятнадцятирiчного сина, якого привезли в цинковiй трунi з Афганiстану. Горю не було меж. Цiлий рiк жiнка свiту бiлого не бачила за слiзьми. Оговтатися допомогла спланована й бажана вагiтнiсть. У сорок два народила дiвчинку. Чоловiковi тодi вже сорок п’ять минуло. Роки не молодi, але пiдняти на ноги дочку, Господу дякувати, встигли. Торiк продали власну квартиру в спальному районi мiста, доклали заощадження й придбали единiй дитинi двокiмнатне помешкання в новобудовi. Нехай починае доросле самостiйне життя. Самi ж переiхали до старого батькiвського будиночка за сто п’ятдесят кiлометрiв вiд мiста. І знову надривний жалiсний плач. Марина пiдвелася. Сiла на лiжку. – Що ж там вiдбуваеться? – незадоволено скривилася. – Невже нiхто не чуе? Як можуть батьки спокiйно спати, коли рiдна кровинка так страждае? – обурювалася. – Напевно, дитина боiться темряви… Чи iй жахiття наснилося? А може, то таке сучасне виховання? – витрiщила очi. – Тодi навмисно? За стiною почулися кроки. Марина затихла. Прислухалася. Чоловiчий голос щось пробубонiв. Маленька на хвиль ку затихла, але потiм знову розридалася. Кроки вiддалилися, наче батько вийшов з кiмнати й знову залишив малу на самотi. «А де ж мати? – сяйнула думка. – Голосу ii не чути. Нiби вiн один з дитиною вдома». Несподiвано дiвочi роздуми перервав дзвiнок у дверi. З переляку нещасна аж зацiпенiла. О такiй порi?! Мимоволi глипнула на годинник. Минула друга ночi. Хто б це мiг бути? Боязко пiдiйшла. Глянула у вiчко. Сусiд. Батько дитини. «Щось точно сталося», – вiдчула недобре. За iнших обставин цей чоловiк нiколи не звернувся б до неi. Завжди такий пихатий. Навiть на вiтання не реагуе, коли мимоволi зустрiчаються на сходах, а тут… – Добранiч. Пробачте, заради Бога, що непокою, – схвильовано промовив, коли Марина прочинила дверi. – Бiльше не маю кого просити. Ви – Марина. Я знаю. З батьками вашими спiлкувався, коли ремонт у квартирi робили. Термiново мушу iхати в лiкарню. Моя дружина… – на мить запнувся, – щойно померла, – ледве вимовив. – Асю нi з ким залишити. Чи не могли б ви допомогти? Марина зацiпенiла, наче громом прибита. «Як?.. Померла… – загупало в головi. – Вона ж такою здоровою виглядала. Щодня на вулицi з дитиною була. Життерадiсна, завжди усмiхнена, привiтна, на вiдмiну вiд чоловiка». – Ч-чому? – розгублено запитала. – Пневмонiя, – небагатослiвно пояснив. – Усе сталося настiльки швидко, що я – лiкар – сам не можу збагнути… – Глибоко видихнув, щоб не дати волю почуттям. – То ви допоможете? «Господи! Спiвбесiда о восьмiй ранку!» – майнуло в головi. Але миттю опанувала себе. У людини горе. Плач дитини долинае аж сюди. Як можна думати про себе? – Так, так. Звiсно, – вiдразу погодилася. – Тiльки переодягнуся й прийду. – Дякую, – повними розпачу й болю очима подивився на дiвчину. – Ось ключi, – простяг невеличку зв’язочку й побiг донизу схiдцями. За кiлька хвилин Марина ввiйшла до простороi сусiдньоi квартири. В усiх кiмнатах увiмкнено свiтло. На мить iй аж очi заслiпило. Великий хол, кухня-студiя, вiдчиненi дверi до чималоi спальнi, справа – теж кiлька дверей. Але Марина шукала дитячу. Вона мала бути злiва, бо межувала з ii кiмнатою. Знайшла. Однак усерединi тихо. «Напевно, маленька наплакалася й заснула, змучена», – подумки заспокоювала себе нiчна гостя. Обережно наблизилася до дверей. Тихенько вiдчинила. Дiвчинка лежала обличчям до подушки й мовчки здригалася. Вона справдi багато ридала й не могла заспокоiтися. Добровольська застигла на мiсцi. Серце шалено закалатало. Лише зараз усвiдомила: перед нею – маленька дитина, яка щойно осиротiла. Згадала, як у дитинствi, приблизно в такому ж вiцi, мама надовго залишила ii з тiткою, бо сама тяжко занедужала. У лiкарнi провела кiлька мiсяцiв. Страх утратити найдорожчу людину, який вона тодi пережила, досi ятрить душу. Адже ненька мов подушка безпеки в життi дитяти. Оберiгае, захищае, рятуе вiд розпачу, зневiри, дае сили вставати. Без неi – безпросвiтна пiтьма, порожнеча. Хто може ii заповнити? Вiдчула, як горло стиснув зрадницький клубок i почав видушувати сльози. Хотiла пiдiйти, але боялася налякати дiвчинку. Незнайома жiнка посеред ночi у квартирi. Батькiв немае. Як може вiдреагувати дитина? Аби ще iстерика не почалася, бо досвiду подiбного спiлкування немае. Раптом дiвча пiдвелося, сiло на лiжку, почухало набряклi вiд плачу губи, побачило… Марину. Кiлька секунд стояла незрозумiла тиша. Нi сусiдка, нi дитина не ворушилися, лише скам’янiло дивилися одна на одну. – Де мама? – нарештi першою жалiсно озвалася Анастасiя. – Вона… трохи зайнята, – нерiшуче промовила гостя. – Скоро повернеться. А доти я побуду з тобою. Якщо дозволиш, – тихо додала. – Ти хто? – поцiкавилася мала. – Фея, – перемагаючи хвилювання, бовкнула перше, що спало на думку. – Почула дитячий плач i прийшла. – Я бачила тебе у дворi, – з недовiрою вiдповiла Ася. – Ну-у, я й ранiше чула, як ти плачеш, i-i… приходила, – викручувалася на ходу. Несмiливо наблизилася до лiжечка, погладила дiвчинку по головi. – А чому не спиш посеред ночi? – сiла поряд. – Я маму кликала, а вона не вiдповiдае, – знову налилися сльозами очi дитини. – Але ж тато приходив? – спробувала заспокоiти малу. – Приходив, – погодилася. – Та я маму хочу. – Чому? – обережно, зовсiм недоречно запитала й подумки вилаяла себе. – Йому завжди нiколи, – щиро вiдповiла Ася. – На мене не зважае. Марина замовкла. Щирiсть дитини вразила. Адже навiть вона – стороння людина – помiтила, наскiльки заклопотаний цей чоловiк. Що ж говорити про рiдних? Пригадалося, як казав, що лiкар. Можливо, робота забирае всi його сили. Багато пацiентiв. Чергування. Але ж для сiм’i теж треба знаходити час. Здивувало ще й те, що дiвчинка настiльки вiдчувае холодне ставлення батька. Досi Добровольська думала, що той лише на вулицi стриманий з дитиною. Нiколи й на руки не вiзьме, не погладить кучеряву голiвку, не пригорне… Та, виявляеться, вдома ситуацiя не краща. У Марини стислося серце. Маленька ще не знае, що осиротiла. Обережно пригорнула дитя. – Чому мама не приходить? – знову зарюмсала Ася. – Вона покинула мене назавжди? – Ну що ти, – мiцнiше притиснула до своiх грудей дiвчинку молода сусiдка. – Потерпи трiшечки. Зачекай. Не хвилюйся. Буде в тебе мама… О-ох, – мимоволi вихопилося тяжке зiтхання. – А ти – не фея, – пробелькотiла Ася, засинаючи вiд знемоги на грудях у дiвчини. – Я чула, як тато телефонував бабусi й казав: «…Хiба що ту Марину покличу». Тебе Мариною звати, – не питала, а констатувала, позiхаючи. – Так, – пiдтвердила, змахнувши неслухняну сльозу, що покотилася щокою. – Мариною. Засинай. Я буду поряд. – Заспiвай менi пiсеньку, – несподiвано попросила Ася. – Яку? – здивувалася Марина. – Колискову, як мама, – пояснила мала. – Колискову? – погладила дитину. – Так, – мiцнiше притиснулася до дiвчини Ася. Марина напружила пам’ять, але зрозумiла, що до пуття не знае нiчого подiбного. Хiба що уривками, по одному куплету. Раптом пригадала, як нещодавно чула по телевiзору нiжну пiсню у виконаннi народноi артистки Украiни Нiни Матвiенко. Слова сподобалися й добре запам’яталися. Потiм ще довго крутилися в головi, мов надокучлива мелодiя. Однак там про хлопчика йшлося. Але виходу не було. Дiвчинка чекала. Довелося iмпровiзувати. Марина тихенько почала: – Гойда, гойда-гой, нiченька iде, Дiточок малих спатоньки кладе. Пiд вiкном тремтить вишенька мала, В хатку проситься, бо прийшла зима. Пiд вiкном тремтить вишенька мала, В хатку проситься, бо прийшла зима. Гойда, гойда-гой, очка заплющи, В снi щасливому зогрiешся ти. Йди до дiвчинки, люба вишенько, В колисочцi вам буде тепленько. Йди до дiвчинки, люба вишенько, В колисочцi вам буде тепленько. Гойда, гойда-гой, нiч прийшла до нас, Дiточкам малим спатоньки вже час. Рости, дiвчинко, з вишенькою враз, Хай не скупиться доленька для вас. Рости, дiвчинко, з вишенькою враз, Хай не скупиться доленька для ва-ас. Пiд тихий спiв дитина солодко заснула. Вiд пережитого стресу та важкоi ночi Марина й сама задрiмала. Прокинулася вже на свiтаннi, коли червона лiтня заграва злегка запалила край неба. Маленька спить. У квартирi тихо. Як i ранiше, усюди свiтло. Але вiдчуваеться чиясь присутнiсть. Обережно повернула дiвчинку на iнший бiк. Прикрила. Вийшла в хол. На м’якому шкiряному диванi якось зацiпенiло-не-порушно сидiв чоловiк. Вiн незмигно дивився кудись в одну точку й нi на що не реагував. Наче свiту навколо бiльше не iснувало й усе повисло в невагомостi. – Я не чула, як ви ввiйшли, – спробувала привернути його увагу Марина. У вiдповiдь – тиша. – Ви спали. Це добре, – за мить озвався, не вiдводячи погляду. – Якщо моя допомога ще потрiбна – можу залишитися. Погодую Асю, – мимоволi запропонувала. Чоловiк повiльно перевiв свiй сповнений горя погляд на дiвчину. – Мене Романом звуть, – важко прохрипiв. – Роман Богданов. Лiкар. Хiрург. От часи пiшли, – iронiчно скривився. – Живемо поряд i майже не знаемо одне одного. Марина хотiла заперечити: мовляв, зовсiм незнайомим людям не довiряють ключi вiд квартири й власну дитину. Але згадала, як мама наказувала бути обережною в спiлкуваннi з новими сусiдами, особливо з господарем квартири через стiну. Адже вiн навмисно зустрiвся з Добровольською-старшою й попередив, що все знае про майбутню сусiдку. То, мовляв, молода студентка. Як би гарно не вчилася та якою б вихованою не описували ii батьки – усе одно приводитиме додому гамiрливi компанii. А в нього – мала дитина. Не терпiтиме. Миттю вижене з будинку. Нехай деiнде житло купуе. Тож Марина пiдсвiдомо наче в Богданова вдома жила. Узайве навiть подруг не запрошувала в гостi. Лiпше вже десь у кав’ярнi посидiти. Бо ще, чого доброго, почуе невинний дiвочий смiх та й викличе полiцiю. Але тепер… Хто б мiг подумати, що вона стане единою людиною, до якоi цей залiзний чоловiк постукае у дверi в найтяжчу для нього хвилину. Довiрить ключi вiд власноi оселi й… дитину. – Я вже не смiю просити вас про допомогу, – перервав ii думки Роман. – Проте якщо залишитеся, буду вельми вдячний. Менi похорон органiзувати треба. Поминки… Настя не повинна цього бачити. А залишити ii нi з ким. У покiйноi дружини батьки давно померли. Вона одна в сiм’i була. У мене старша сестра й старенька мама за тисячi кiлометрiв живуть. А тут – нiкого. – Розумiю, – погодилася Марина. – Займайтеся справами. Про Асю не хвилюйтеся. Буду поруч, скiльки треба. – Спасибi, – ледь чутно прошепотiв Богданов. Заплющив очi й повiльно вiдкинув голову на спинку дивана. Здавалося, вiн навiть не дихае. Марина не могла зрушити з мiсця. У головi роiлися тисячi думок. Цю родину спiткало страшне лихо. Що буде завтра? Яка доля маленькоi дитини? Близькоi рiднi, виявляеться, немае. Як вона сприйме смерть матерi? Не приховувати ж вiд неi правду все життя. Добровольська повернулася в дитячу кiмнату. Пiдiйшла до лiжечка. Погладила кучеряву свiтлу голiвку. Тяжко зiтхнула. У нiй заворушилося щось досi невiдоме – тепле, материнське. Зовсiм не хотiлося залишати маленьку сиротину. Адже цей чоловiк нiколи не замiнить матiр, та й чи любитиме? Страх перед завтрашнiм днем зародився в ii серцi… * * * Минув мiсяць. Вечорiло. Поволi стихав гамiр довгого лiтнього дня. Надворi неквапливо згасала червона, наче кров, заграва. Над нею в темрявi далекого неба зажеврiла, мов жаринка в попелi, перша вечiрня зоря. Мiсяць, що досi висiв непомiтною сiрою плямою, умить ожив i яскраво засвiтився чарiвним бiлим огнем. За ним, як дрiбненькi чарiвнi лiхтарики, замерехкотiли зорi. Усе навкруги затихло. Зiйшла нiч. Марина стояла бiля вiкна дитячоi кiмнати й спостерiгала, як по одному згасають вiконця в будинках навпроти. Маленька Ася солодко спала. Час вiд часу нахмурювала брiвки й голосно схлипувала. «Нещасна дитина, – подумала, сумно зiтхнувши, Марина. – На тлi пережитого iй сняться важкi сни». Ситуацiя й справдi була непроста. Мала останнiм часом навiть не розмовляла нi з ким, окрiм своеi доброi феi. Це почалося пiсля того, як пiдслухала необережну телефонну розмову батька й зрозумiла, що мама… померла! – Вона вже нiколи не прийде! – заплакана кинулася до Марини. – Але мама дивиться з неба й завжди поряд, – намагалася розрадити малу Добровольська. – Вона кинула мене! Розлюбила! – крiзь сльози виливала Ася свою зранену дитячу душу. – І ти кинеш! – з повними гнiву й вiдчаю очима випалила Маринi в обличчя. – Одного разу просто не прийдеш. Ви, дорослi, усi такi… Дiвчина зацiпенiла. У цих дитячих оченятах було стiльки вiдчаю, що ii пробрало наскрiзь. Серце боляче стислося й занило. Хотiлося крикнути: «Нi! Нiколи!» Але, згадуючи суворого Богданова, не могла бути впевненою в завтрашньому днi. Нинi Роман у вiдпустцi. Дозволяе iй приходити й спiлкуватися з малою щодня. Та що буде, коли вийде на роботу? Дiлитися своiми планами на майбутне не поспiшав. Однак чекати на розв’язку довго не довелося. – Дякую за пiдтримку, – того ж вечора холодно мовив, коли Марина вже бажала доброi ночi. – Сподiваюся, бiльше ми не потривожимо вас. «Не потривожите?» Серце Марини тьохнуло. У животi зародився страх i хвилею покотився по всьому тiлу. Вiдчула тривогу. – Мiй «вiдпочинок» добiг кiнця. Завтра стаю до роботи, Ася пiде до дитячого садка. – Це добре, – полегшено зiтхнула. – Увечерi вкладатиму ii спати. Можу навiть зранку вiдводити чи пiсля роботи забирати, коли вам незручно… – У цьому немае потреби, – безцеремонно перервав на пiвсловi Богданов. – Вона й так занадто прив’язалася до чужоi людини, – говорив, наче в кригу заковував. – У вас – свое життя. Ми не маемо права… – Чужоi людини? – не стрималася Марина. Останнi слова боляче рiзонули iй душу. Не варто було iх озвучувати. Та це не про Романа. – Щось не так? – насупився. – Ася болiсно переживае смерть мами, – ковтаючи образу, спробувала достукатися до батькiвського серця. – Їй зараз конче треба вiдчувати жiноче тепло, пiдтримку. – Скiльки вам рокiв? – знову сердито насупив брови. – Говорите, наче великий досвiд маете. Ви психолог? – Не треба бути психолог… – Якщо мова про грошi за витрачений час – я заплачу, – кинув, нiби розпечене залiзо до грудей приклав. Вiд почутого Марина ледве встояла на ногах. Ще коли випадково зустрiчалася з цiею людиною в пiд’iздi, намагалася обходити його десятою дорогою. Здогадувалася, що вiн – бездушний, адже обличчя в нього кам’яне. Навiть на привiтання не вiдповiдав. Лише, гордо задерши чорноволосу голову, мовчки проходив повз, наче вона порожнiм мiсцем була. Маленька також не вiдчувае його тепла. Тiльки до неi, чужоi людини, i горнеться. То як же ii покинути? Залишити з оцим… батьком. – Ч-чому не любите свою дитину? – перемагаючи хвилювання й образу, ледве вимовила. Роман вiдвернувся, наче навмисне очi сховав. – Люблю, – значно потеплiшав. – Вона – усе, що в мене лишилося. Як можу не любити? – Тодi чому? – болiсно скривилася. – З кожним днем Ася все бiльше звикае до вас. Прив’язуеться. Пускае у свою душу. По-дитячому, наiвно вiрить, що будете поряд завжди. Заповните порожнечу в ii серцi пiсля смертi матерi. Але ви, Марино, – молода людина. Навiть якщо сьогоднi не маете планiв на майбутне – завтра вони з’являться. Зустрiнете свое кохання. Не прийдете. А вона… чекатиме. Допоки знову не зрозумiе, що втратила близьку людину. Тiльки тепер через зраду, бо усвiдомить, що зайва у вашому життi. – Ви пережили щось подiбне? – вiдчула Марина й прямо запитала. Занадто вже реально все описував Богданов, нiби напевне знав, iз власного досвiду. – У ii вiцi я втратив батька… – несподiвано зiзнався Роман i рiзко змовк. Марина мовчала. Серцем вiдчула – зачепила болюче мiсце. – Інколи життя – не свято, – обернувся й серйозно глянув на неi Богданов. – Реальнiсть жорстока. Нехай Ася переживе горе вiд втрати матерi один раз i навчиться з цим жити. Марина ледве переступила порiг власноi квартири. Не роздягаючись, упала на лiжко. Але сон не йшов. Усе вовтузилася й прислухалася, намагаючись розрiзнити бодай найменший порух за стiною. «Ася пускае вас у свою душу, – лунали в головi слова Романа. – По-дитячому, наiвно вiрить, що будете поряд завжди. Заповните порожнечу в ii серцi пiсля смертi матерi. Та одного разу не прийдете. А вона… чекатиме. Доки не усвiдомить, що зайва у вашому життi…» Лягла горiлиць. Задивилася на бiлу стелю. «Може, Роман i мае рацiю, – розмiрковувала. – Дитина – не iграшка. Я поряд, бо спiвчуваю iй. Ото й усе». «Точно?.. – десь iз глибини шепотiв голос. – Тодi чому так боляче, наче власне дитя залишаю? А може, свое люблять якось iнакше? – роздирали думки. – Ще бiльше? Як воно – бути матiр’ю? Напевно, це страшна вiдповiдальнiсть? Навiть якби Богданов i не попросив мене пiти. На що сподiвалася? Замiнити рiдну матiр? Як? Стати нянькою чи… о-о, нi! – скривилася, наче оцту скуштувала. – Цього чоловiка поряд не уявляю. Холодний, мов пiвнiчноокеанський лiд. Узайве й не посмiхнеться. Та й… занадто вже дорослий. Щонайменше рокiв на чотирнадцять старший. Такий виховуватиме все життя». Знеможена зливою думок свiдомiсть потихеньку затуманювалася. Сон затягував Марину в солодкий полон. Вiдчула невагомiсть. Тiло стало легким, знялося в повiтря, i не зрозумiти: падае чи злiтае… * * * Новий день застав Романа на пiвдорозi до лiкарнi. Першi променi ледве поцiлували небо, коли вiн з рук до рук вiддав Асю виховательцi цiлодобового дитячого закладу. Маленька ще солодко спала. Батько зiбрав ii на свiтаннi, аби не наробити галасу й не розбудити молоду сусiдку. Вистачило вчорашньоi розмови. Ледве не висповiдався перед майже незнайомою молодою особою. Хоча… вона й так усе зрозумiла. Такого одкровення вiд себе зовсiм не чекав. Досi не мiг пробачити собi хвилину слабкостi. Гризло вiдчуття, наче ахiллесову п’яту оголив. «Ася вже й так добряче звикла до неi, – подумки лаяв себе. – Треба це припиняти». Згадав, як мала годинами сидiла в очiкуваннi Марини, не зводячи очей iз вхiдних дверей. А коли та спiзнювалася, схлипувала й притискала м’яку iграшку – Маринин подарунок – до грудей. Роман натис на педаль акселератора й мiцно стис кермо. Вiн мчав на швидкостi ще майже порожнiм мiстом. Свiтлофори миготiли жовтим свiтлом, даючи змогу розслаблено гнати головною дорогою. Хотiлося якнайшвидше поринути в роботу, зануритися з головою, вiдволiктися. Перед очима стояла покiйна Людмила. Ася – ii копiя. Це вiн винен, що не догледiв дружину. Уже тепер пригадав, як довго вона ходила, кашляючи. Усе не йшла до лiкаря. – Минеться, – жартувала, коли вночi прокидалася вiд задухи. А йому було не до неi. Майже щовечора нiжився в обiймах давньоi любовi. Божена Войтович – шкiльне кохання. Разом i до унiверситету вступили. От тiльки вона його не закiнчила. Тому з дипломом бакалавра працюе операцiйною медсестрою в хiрургiчному вiддiленнi мiськоi лiкарнi. Завжди поряд з Романом. Коли Людмила одного дня не пiднялася з лiжка, бо температура перевищила 40 градусiв, – схаменувся. Та пiзно… Жiнка протягла ще кiлька днiв у реанiмацii й вiддала Боговi душу, залишивши на чоловiкових руках малу дитину. Доречно було б нарештi зiйтися з Боженою. Вона стiльки рокiв на нього змарнувала. Колись тягнули з одруженням, бо вчилися, потiм на ноги треба було стати. А потiм Роман у вiдрядженнi зустрiв Люду. Кiлька, здавалося б, легковажних побачень – i жiнка заявила, що вагiтна. Вiдмовлятися вiд дитини навiть не думав. Сам рiс без батька. Знав, що воно таке. Одружився. Божена тодi ледь не збожеволiла. Їй уже тридцять було. Як починати нове життя? Та й до Романа звикла. Уже давно як подружжя жили. Згодом заспокоiлася. Змирилася з роллю коханки. «Нехай хоч так. Може, якось дитинка народиться, – тiшилася думками. – Для неi й житиму. Про розлучення милий навiть не заiкаеться…» Глибокi роздуми Романа перервав телефон, що несподiвано завiбрував. Лiниво вiдiрвав погляд вiд дороги. Зиркнув на екран. Божена. Невдоволено насупився. Знову зосередився на дорозi. – Не до тебе зараз, – сердито буркнув. – Усе в життi мiняти треба. І цi стосунки – також. Глипнув на годинник. Майже сьома. «За кiлька хвилин у дитячому садочку пiдйом, – обпекла думка. – Ася прокинеться одна, серед чужих облич. Налякана. Самотня. Чекатиме, коли ii заберуть. А я не прийду нi ввечерi, нi вранцi, нi завтра…» У грудях занило. Голосно видихнув. Жовна заходили. Уявив пронизливий плач рiдноi дитини. Страх у ii невинних оченятах. Реакцiю вихователiв, коли iх батьки не бачать… Не витримав. Увiмкнув поворотник. Рiзко розвернув машину… * * * – Де ти зникла? – крадькома шепотiла на вухо Маринi схвильована однокурсниця й близька подруга Леся Яровенко, коли сидiли на парi в унiверситетi. – На виклики не вiдповiдаеш. На зустрiч часу не знайдеш. Я спочатку думала – на своiх iноземних курсах загрузла. Та коли зателефонувала твоя мама… – Це довга iсторiя, – тихо вiдповiла. – Я справдi багато пропустила. Але наздожену. – Ага, – саркастично хмикнула Леся. – Перший мiсяць навчального року. Викладачi, мов хижаки, полюють на прогульникiв: кому на сесii автоматом проставлять, а хто… намучиться, – пiдозрiло скосила очi в бiк Добровольськоi. Марина тяжко зiтхнула. Напружитись у навчаннi треба неодмiнно. Плюс робота. Тричi на тиждень – вечiрнi курси, де викладае французьку мову. А ще… перед очима стояла Ася. Уже понад тиждень не чула жодного звуку iз сусiдньоi квартири. Машини Богданова також у дворi не було. Куди ж вони подiлися? – То мова про того iрода, що життя тобi не дае у власнiй квартирi? – аж роззявила рота вiд здивування Яровенко, коли з Мариною на перервi в унiверситетському буфетi каву замовили. – Повiрити не можу, – незадоволено похитала головою. – Не перебiльшуй, – заспокоювала Добровольська. – Ти його зовсiм не знаеш. Виявляеться… – Ой, не починай! – безцеремонно перебила ii Леся, коли та хотiла розповiсти про тяжке дитинство сусiда. – Як бiда торкнулася – швидко маску помiняв, – iронiчно скривилася. – Воно й не дивно. Деяким людям то цiлком притаманно. – Ідеться не про нього, – натужно промовила Марина, розумiючи, що подругу не переконати. – Осиротiла дитина. Вона самотня й налякана. Родичiв, якi б нею займалися, немае. Тiльки менi довiряе. – Оце вже погано, – поставила паперову склянку з кавою на стiл i рiшуче поглянула на подругу. – Дитину можна зрозумiти. Вона з доброю феею мiсяць провела. Як тут не звикнути? Але чим думала ти? Нащо береш на плечi чужi проблеми? – Не знаю. – закрила обличчя руками Марина й обперлася на стiл. – Мала щоночi сниться. Нiби кличе. Їй погано й страшно. Вiдчуваю це кожною фiброю. Аж вити хочеться. Нiби самотня вовчиця, яка втратила дитя… – А мама що каже? – ударила в найболючiшу точку Леся. – Вона, наскiльки менi вiдомо, не в захватi вiд… – Боже вбережи! – аж перехрестилася Добровольська. – Не здогадуеться. Думае, що я на курсах пропадаю. Навiть уявляти не хочу ii реакцiю. Вона Богданова хронiчно не зносить. – Ну, що я скажу, – голосно видихнула Леся, поглядаючи на годинник. – Моя подруга – божевiльна. Одно му дивуюся: звiдки в тобi стiльки материнських почуттiв? Одна ж у батькiв росла. Мала б бути егоiсткою. Напевно, природа помилилася. – Привiт, красунi! – непрохано й гучно приеднався до дiвочоi компанii старшокурсник Артур Федоров. Вiн уже рiк залицяеться до Марини. І все марно. – Чого тобi? – скривилася Леся. – Не бачиш – розмовляемо. – Чому такi серйознi? – не вгавав парубок. – Теми складнi. Житейськi, – саркастично кинула у вiдповiдь роздратована дiвчина. – У Марини з’явилася дитина. Не знаемо, що з цим робити. Може, порадиш? – Хто? – аж пiдскочив ошелешений хлопець. – Як? – За одну нiч, – не вгавала Яровенко. Кумедна ситуацiя, вочевидь, тiшила ii. Тож насолоджувалася як мог ла. Навiть на Марину не зважала. Хоча та кривилася й мiмiкою вимагала зупинитися. – Так бувае. Інколи. Через необережнiсть i бажання допомогти… – Та ну вас, – махнув рукою Артур i побiг, як вiд чуми. – О, бачила? – розсмiялася Леся. – А ти цiлий рiк з ним морочишся. Чужi проблеми нiкому не потрiбнi. Живий приклад. Учися, доки я жива, i не дякуй. Марина добродушно розсмiялася. Федоров i справдi чимчикував до виходу й навiть не озирався. Їй аж на душi полегшало. Наче на один тягар менше стало. А Леська даремно наговорювала на себе. Зовсiм не егоiстка була. Добра душа, як i Маринка. Довiрлива й так само вiдгукнулася б на чужу бiду, якби знадобилося. Та слова, мовленi в простiр, не зникають, не розчиняються, як вранiшня роса на травi. Наiвна Леся й гадки не мала, наскiльки пророчим стане сказане нею… * * * – Сидорчука завтра оперуватиме Мельник, – спокiйно, але категорично промовив Корнiй Тихонович Задорожний, не за вiком сивочолий професор, завiдувач хiрургiчного вiддiлення центральноi мiськоi лiкарнi. – Як? – обурився Богданов. – Це мiй пацiент. Я вiв його кiлька тижнiв. Як можна? – Можна, – лагiдно, але впевнено перебив Задорожний. – Ти вже геть iз сил вибився. Багато оперуеш. Навiть погляд стомлений. Людьми я не ризикуватиму. Романа любив i цiнував. Вважав своiм найкращим спецiалiстом. Коли в родину Богданових прийшла бiда – особисто вiдправив пiдлеглого у вiдпустку. – Вирiшуй усi питання й про роботу не турбуйся, – спiвчутливо обiйняв друга. Адже спiлкувалися не лише в лiкарнi: колись жили в одному будинку, дру жили сiм’ями. Інга Вiкторiвна – дружина Корнiя Тихоновича – обожнювала покiйну Людмилу. Хоча та й на десять рокiв молодша була, жiнки завжди знаходили спiльну мову. Проте Задорожна мрiяла про власний будинок iз зеленою травичкою, гарним садочком, оранжереею. Тому допiкала чоловiковi, доки той не придбав на околицi мiста двоповерховий котедж. Тепер задоволена: перед домом – широке подвiр’я, викладене дорогою кольоровою брукiвкою, що нагадуе розмальований персидський килим. По обидва боки – дизайнерськi клумбочки з рiзноманiтними квiтами, за будинком – шовково-смарагдовий газон. Блакитна вода в гарному, мов невеличке озерце, басейнi, вiдносно велика дерев’яна альтанка з довгим столом для гостей. Корнiй не шкодував, що послухав жiнку. Тут сам собi господар, свiже повiтря, щебет пташок. Єдиного не вистачало – добрих сусiдiв. У цьому приватному секторi кожен за власним високим парканом сховався, ще й злого пса тримае. Та з часом звик. Зi старими друзями, як Богданов, часто збиралися, на полювання ходили, потiм до ранку пiд навiсом вiдпочивали, ласуючи шашликом. От i сьогоднi, доки Інга в будинку вечерю готувала, Корнiй з Романом насолоджувалися вечiрнiми зорями й говорили про житейське. Богданов з донькою вже понад тиждень мешкав у старого друга. Одного ранку Роман подзвонив у хвiртку й попросив Інгу пригле дiти за малою, доки вiн уладнае питання з нянькою. Задорожний навiть слухати не захотiв. Залишив товариша з дитиною в себе. – Не поспiшай, – поплескав друга по спинi. – У дитини й так стрес. Інгу вона знае, довiряе iй. Побудьте трохи, заспокойтеся. Час усе розставить на своi мiсця. Роман не заперечував. У цiй родинi затишно i йому, i Асi. Одне насторожувало: мала щодня кликала Марину. А якось удень, коли iз Задорожною удвох залишилися, запитала, чи правда, що ii фея також померла. – Дiвчинка любить ii не менше за покiйну матiр, Царство iй Небесне, – зауважив Корнiй. – То якась незвичайна жiнка, якщо змогла завоювати довiру цiеi дитини. Напевно, була щирою й нiжною до Настi. Дiти вiдчувають серцем. Може б, тобi… – Що? – скоса глянув Роман. – Уважнiше придивитися до цiеi панi, – обережно натякнув Задорожний. – Облиш, – гiрко скривився Богданов. – Людмила з перед очей не йде. Нещодавно поховав, якi амури? Та й… не жiнка вона зовсiм – дiвчина молоденька, – пояснив, зустрiвши здивований погляд Корнiя. – Студентка. На четвертому курсi, здаеться. Двадцять один рiк, якщо не помиляюся. Живемо через стiну, тому все про неi знаю. Чи майже все… – замислено знизав плечима. – Молодика не спостерiгав. Але то не за горами. Вона вiдповiдальна, сумлiнна, чесна, нiжна, скромна… Такi самотнiми не залишаються. Згадав, як одного дня дiзнався, що квартиру поряд придбали для молодоi студентки. Його обуренню не було меж. Адже був певен: життя в новоi сусiдки бурхливим буде, з гучними вечiрками, галасливими компанiями. Навiть матiр ii повчав. Так, про всяк випадок. Проте нова мешканка виявилася тихою й порядною. Коли вперше зустрiв у коридорi симпатичну дiвчинку, яка сором’язливо привiталася, – аж розгубився. Навiть не вiдповiв. Вiдтодi тримав марку: нiби не чуючи вiтань, завжди мовчки проходив з кам’яним обличчям, iгнорував. Засоромлена Марина швидко бiгла схiдцями донизу. А вiн у душi мило посмiхався. У нiч, коли в його помешкання прийшла бiда, – i секунди не вагався. Без сумнiву подзвонив у сусiднi дверi. За мiсяць, проведений разом, вiдчув, що звикае до своеi феi не тiльки Ася, але й… вiн сам. Добровольська – iдеальна мати. Кращоi для його доньки годi й шукати. Не раз дивувався, звiдки в такоi молодоi, недосвiдченоi особи стiльки материнських почуттiв? Задорожному на мить здалося, що обличчям Романа майнула тiнь загадково-замрiяноi усмiшки. – Марина любить Асю, непокоiться, мов про рiдну, – тихо вiв далi Богданов. – Уяви, як власних дiтей любитиме, якщо до чужоi не байдужа, – пiдтримав Корнiй. – Думаю, так само, – зiтхнув Роман. – У нiй вiдчуваеться справжня жiночнiсть. Це не залежить вiд набутого досвiду чи вiку. То вроджене. На генетичному рiвнi. Не заперечую: комусь iз нею неабияк пощастить. – Чому не тобi? – посмiливiшав Задорожний, вiдчуваючи настрiй друга. – Бо це дитина. Вона заслуговуе на краще: молодого хлопця, власних дiтей, а не старого хiрурга з дочкою на руках. – Вiн налив чарчину й рiзко перехилив. – Ну, про старого ти загнув, – i собi налив Корнiй. – Тридцять п’ять для чоловiка – нiщо. Я, наприклад, у твоему вiцi тiльки одружився. Проте роки й справдi спливають, мов пiсок крiзь пальцi, – не мiг не погодитися. – Важко повiрити, але та Марина – ровесниця мого Гордiя, – згадав про единого сина. – Йому цьогорiч двадцять два буде. Закiнчить медичний факультет. А що з того? – теж рiзко перехилив чарку. – У життi, крiм фотоапарата, нiчого не бачить. Навiть думати не хоче про кар’еру лiкаря. Усе, про що мрiе, – фотографувати. Каже, пiсля закiнчення вишу поiде в закордонну експедицiю. Якби не мати, я б йому швидко мiзки вправив. А Інга… – сердито махнув рукою. – Згубить хлопця. Непутяще виросте. – Даремно ти так, – не погодився Роман. – Непутяще – коли людину нiчого не цiкавить. А Гордiй чудово фотографуе. Професiонально. Я бачив його роботи. Повiр, це того варте. Якщо справдi серйозно цим займатиметься – у нього непогане майбутне. Ну, не лiкар, як батько i вся ваша династiя, – iронiчно розвiв руками. – Може, воно й на краще. Самостiйнiсть та успiшнiсть личить усiм. Великий Сократ казав: «У кожнiй людинi е сонце, тiльки дай йому свiтити». Не заперечуй. Нехай iде своею дорогою. – Доброго вечора чесному товариству, – раптом почувся веселий голос Гордiя. Вiн пiдiйшов до чоловiкiв, простяг руку, вiтаючись. На плечах тримав малу Асю, яка мiцно вчепилася рученятами в його волосся й боялася навiть поворухнутися на такiй висотi. Малу обожнював. Щовечора, повернувшись додому, годинами мiг з нею гратися. – Про вовка промовка, – засмiявся Роман. – Тобi не лячно там? – весело запитав доньку. – Нi, – ледь усмiхнулася дiвчинка. – Гордiй сильний. Добре тримае. – Що, батько жалiвся, яким непутящим я буду? – прямо видав Задорожний-молодший, знаючи ставлення тата до свого вибору. – Батько звикне, – вiдверто пiдтримав юнака Богданов. – Ти, головне, мрii не зрiкайся. – А може, нам iх одружити, коли Гордiй з експедицii повернеться? – пожартував Корнiй, киваючи в бiк дiтей. – Дивись, як Настя тримаеться за нього, – засмiявся й заразив заливчастим смiхом решту. – Аж пальцi побiлiли. – Я не проти, – весело погодився Гордiй. – Ранiше, нiж за п’ятнадцять рокiв, i так не планую створювати сiм’ю. Тому iз задоволенням дочекаюся, доки наречена пiдросте. Згодна? – пiдняв голову й серйозно примружив очi. Ася розгублено дивилася на присутнiх. Розумiла, що мова про неi, але що саме обговорюють – уторопати не могла. Це ще бiльше потiшило чоловiкiв. – Мовчанння – знак згоди, – пiдсумував Гордiй. – Мама кличе до столу, – нарештi згадав, навiщо прийшов. – Нумо до хати. * * * Марина прокинулася з вiдчуттям, наче в кiмнатi не сама. Прислухалася… Цiлковита тиша. Придивилася. У темрявi точно виднiвся силует людини. Просто перед ii лiжком. Вiдчула на спинi холодний пiт. Рука мимоволi потяглася до вмикача свiтильника. Раптом тiнь зробила крок уперед. Обличчя ii засяяло, наче вийшла з темряви. Це жiнка! Людмила… У Марини перехопило подих. Вiдчула, як стисло груди. Серце боляче загупало по ребрах. Опанувала себе. Мiцно стисла повiки, потiм рiзко розплющила очi. Стоiть! Наче жива! «Господи! Це лише сон! – подумки заспокоювала себе, тремтячи вiд жаху. – Це не може бути дiйснiстю». Та невимовний страх скував усе тiло: нi поворухнутися, нi дихнути. Язик задеревiв. Зуби зацокотiли, мов на морозi. Блiде, безкровне обличчя нiчноi гостi було добрим, ласкавим, нiжним. Щоправда – схвильованим… Вона простягла переляканiй до смертi дiвчинi свою бiлоснiжну руку, наче кликала за собою. Кажуть, коли мертвi кличуть, погоджуватися не можна. Але неслухнянi ноги самi пiдняли Марину з лiжка й понесли слiдом за примарою. Людмила привела ii до своеi квартири. Усюди ввiмкнено свiтло, як тоi ночi… Зайшла в дитячу кiмнату. На лiжечку, обiйнявши колiна, надривно плаче Ася. Їi нiхто не втiшае. Вона кличе… Марину… Не маму, а… Марину… Поряд, на диванi – Роман. Вiн чуе голос власноi дитини. Намагаеться пiдiйти, заспокоiти, але не може. Його шию обвили жiночi руки. Мов двi отруйнi змii стисли горло, не дають поворухнутися… Добровольська подивилася на Люду. Нiмим, жалiсливим, розгубленим поглядом вона благала про допомогу. Волала не залишати сиротину… Враз усе потемнiло, наче хтось вимкнув свiтло. Марина розплющила очi. Зрозумiла… Таки сон… Але який реальний! Досi не розумiла, де перебувае. Важко дихаючи, сiла на лiжку. Ввiмкнула свiтильник. Витерла пiт iз чола. Прислухалася. За стiною тихо. Пiдiйшла до вiкна. Машини немае. У грудях занило. Уже кiлька тижнiв не може спокiйно пройти повз сусiдськi дверi. Все задивляеться, чи немае свiжих слiдiв на килимку. Шар пилу там уже солiдний. Та марно. Богданов з дитиною розчинився, як сiль в окропi. Навiть подруга Леся, яка ранiше переконувала Марину, що це на краще, мимоволi щодня спiвчутливо питала про малу. «Ася… – аж запекло всерединi вiд думки про дитину. – Де ти, дiвчинко? – притулилася чолом до прохолодного вiконного скла. – Невже кличеш? Потребуеш мене… Плачеш… А чужа жiнка?.. – раптом згадала сон i руки, що душили Романа. – Хто вона? Чому Людмила прийшла? Про що хоче попередити? Завтра неодмiнно зателефоную Богданову, – вирiшила твердо. – Нехай злиться, називае чужою, зайвою, нахабною – не важливо. Хочу бачити Настю». Пiсля занять зайшла в парк. Сiла на лавицю. Перемагаючи хвилювання, набрала номер Романа. Не вiдповiв. Ще раз… Ще… У вiдповiдь – тиша. Опустивши руки, важко пiднялася й замислено попленталася довгою стежкою. Перед очима стояла Настя. Щодалi, то бiльше Марина сумувала за малою. Вiдчувала, що потрiбна iй. Не могла зрадити маленькi оченята, в яких стiльки довiри. Кажуть, чужу дитину не люблять так, як власну. Не могла порiвняти. Своiх дiтей ще не мала. Та дiвчинку полюбила. Вiдкрила iй серце навстiж, мов рiдна мати. Може, тому, що опинилася поряд у найскрутнiший для малоi час? А може, давалося взнаки пережите в дитинствi, коли сама ледь не втратила матiр? Не могла пояснити. «Мама покинула мене! Розлюбила! – згадала слова Асi, коли та почула про смерть найрiднiшоi. – І ти покинеш! Одного разу просто не прийдеш. Ви, дорослi, – усi такi…» Марина глибоко вдихнула. На дитячому майданчику весело гомонiла малеча. Дiвчина на мить зупинилася, сумно задивилася на галасливу дiтвору. Несподiвано ii увагу привернула дiвчинка. Вона сидiла на лавицi, якось осторонь. Одяг малоi здався iй знайомим. – Ася… – аж завмерла Добровольська. – Не може бути. Асю! – щосили крикнула й кинулася до дитини. Пiдбiгла. Розвернула дiвчинку до себе, але… – З вами все гаразд? – раптом почула над головою стривожений голос. Обернулася й побачила здивовану жiнку, яка поспiшала до своеi доньки. Марина помилилася й неабияк злякала дитину. – Пробачте, – винувато опустила голову. Сонце вже сiло. На мiсто спустилися сутiнки. Вулицi заблищали рiзнобарвними вогниками вiтрин i лiхтарiв. Марина поверталася додому виснажена й спустошена. Вона довго блукала, не вибираючи напрямку. «Це кiнець, – боляче гупотiло в головi. – Богданов остаточно переiхав. Квартиру продасть через рiелтора й навiть не з’явиться тут. Я бiльше нiколи ii не побачу. А вона страждае. Вiдчуваю… Людмила недаремно приходила…» Зiтхнула. Серце краялося вiд розпачу й безсилля. Очi заслала полуда слiз. Десь за спиною в рюкзачку плакав мобiльний. Та зараз iй не до нього. «Мама чи Леся, – подумки вiдмахнулася. – Потiм зателефоную». Але телефон не здавався: на якусь мить замовкав i знову розривався. Не витримала. Зупинилася. Подивилася на екран. Роман! Усерединi все перевернулося. Тремтливими руками вхопила слухавку. – Ал-ло, – ковтаючи хвилювання, поспiхом вiдповiла. – Маринко? – якось незвичайно м’яко озвався голос на тому боцi. – Вибачте, пропустив виклик. На операцii був. Слухаю вас… – Я… – не могла знайти слiв стривожена дiвчина, – я… – Усе гаразд? – занепокоiвся Роман. Але Марина не могла промовити й слова. Неслухнянi сльози заливали очi, мов весняний дощ. За останнi години вона стiльки всього передумала, так натривожилася, що зовсiм розклеiлася. Та ще й нiжний голос Романа… Очiкувала, що холодно вiдповiсть, не захоче й слухати, а вiн… Губи тремтiли, язик не слухався, думки плуталися. Уже й не пояснити, чого хоче, чому плаче. – Що сталося? – не мiг уторопати Богданов. У його голосi почулося неабияке хвилювання. У вiдповiдь – лише схлипування. – Де ви? – нарештi не витримав. – Б-бiля будинк-ку, – ледве пробелькотiла розчулена Марина. – Стiйте на мiсцi, – попросив спокiйно, але впевнено. – Зараз буду. * * * – Привiт, любий. – Божена безцеремонно пiдiйшла до Романа й обiйняла його за шию. – Я все розумiю: похорон, мала дитина, жив у Задорожного… Не до мене було. А тепер що? Уже наче все владнав: няньку знайшов, вечорами вiльний, чого не приiздиш? Я ж сумую, – нiжно муркотiла на вухо. – Припини, – насупився. – Ми на роботi, сюди ввiйти можуть. – Досi тебе це не хвилювало, – iронiчно скривилася Божена. Неохоче прибрала руки, демонстративно пройшлася ординаторською та всiлася на диванi, закинувши ногу на ногу. – «Досi» закiнчилося, – холодно вiдповiв, не вiдриваючи очей вiд iсторii хвороби. – І я так вважаю, – примружилася Божена. – Нарештi ти вiльний. Я довго чекала. Чи знову кинеш? Пере ступиш через почуття? – уп’ялася в коханця гнiвно-насмiшкуватим поглядом. Роман промовчав. Його вина, що не поклав край цим стосункам, коли ще з Людмилою одружився. Зрозумiло, вiдчував свою провину, адже зрадив багатолiтне кохання. Але ж чи кохав? Божена правду каже. Тепер вiльний. Чому ж тодi не бiжить в ii обiйми? Не прагне створити сiм’ю? – За десять хвилин операцiя, – пiднявся й попрямував до виходу. – Зачекай, – потеплiшала жiнка й ухопила його за руку. – Я зовсiм не серджуся, – пiднялася з дивана й обняла за плечi. – Розумiю, тобi нелегко. Таке пережити… Не тiкай сьогоднi. Поiдемо разом. Я зiгрiю… Роман замислився. – Добре, – тяжко зiтхнув. – В операцiйнiй усе готово? Будь поряд. Пiсля пристрасноi ночi додому повернувся над ранок. У квартирi тихо. У холi горить свiтло. На кухнi охолола вечеря. На нього чекали… Майже безшумно пройшов до дитячоi. Прочинив дверi. Марина на лiжку з Асею. Обнялися й солодко сплять. Мимоволi лагiдно посмiхнувся. Не будив. Повернувся до вiтальнi. Вийшов на балкон. Набрав повнi легенi свiжого повiтря. Обперся на парапет. Навколо тиша. Багатоповерховi будинки поряд теж позасинали, наче казковi велети. Тiльки десь поодиноке вiконечко мерехкотить ледь помiтним свiтлом. На душi спокiйно й тривожно. Спокiйно, бо поряд з донькою – Марина. Того вечора зустрiв ii, заплакану, бiля будинку. Зрозумiв: Ася недаремно полюбила цю дiвчину. Вона вiдчувае бiль дитини, ii страх, огортае турботою, уселяе вiру, дае надiю, нiколи не зрадить… Запропонував доглядати Настю офiцiйно, за немалу платню. Тепер не треба думати про пiдробiток i вечiрнi курси. Навчання продовжила заочно. Тривожно, бо щотижня Марина iздить у село за сто п’ятдесят кiлометрiв вiд мiста, до батькiв, яким не все розповiла. Сказала, що робота добре оплачувана, удома, з перекладами пов’язана, останнiй курс закiнчить заочно. Боялася реакцii матерi, адже знала ii ставлення до Романа. Ще тривожила Божена… Пiсля смертi Людмили перспектива iхнього шлюбу стрiмко досягла фiнiшу. Вона й так чекала багато рокiв. Пробачила навiть зраду й одруження з iншою. Так просто не вiдступить. Вiд ii мертвоi хватки аж дихати важко. Мимоволi потер горло. Та чи любитиме Асю? До дiтей здаеться байдужою. Але йому потрiбна жiнка. Як повiтря, як вода… Вiн же чоловiк. Про Марину навiть думати боiться. Вона молода. Кiлька рокiв догляне Асю, доки та пiдросте, i власне життя влаштовуватиме. Це природно. – Добрий вечiр, – перервала його глибокi роздуми Марина, яка щойно прокинулася. – Пробачте заради Бога, – вiдразу вибачився Роман. – Ми домовлялися до семи, щонайбiльше до восьми, а я… – Не страшно, – потерла соннi очi. – Менi недалеко додому. Таксi викликати не треба. Там iжа охолола, – кивнула в бiк кухнi. – Дякую, – щиро посмiхнувся Богданов. – Здаеться, за вашу роботу доплачувати треба. Про куховарство ми також не домовлялися. – Пусте, – зашарiлася Марина. – Це не складно. Та й у Асi своя кухня. Усе одно готую. – Ви завтра iдете? – нагадав про вихiдний i батькiв. – Як? – здивовано округлила очi Добровольська. – Хiба ви забули? Роман зупинив на Маринi здивований погляд i завмер. Точно щось забув! Згадати б… – Обiцяли ж Асi поiхати в iгровий центр. Ми мали вiдвiдати «Мадагаскар». Утрьох. Сподiваюся, плани не змiнилися, бо… – Точно, – ударив себе в чоло. – Ледь не забув. – То-о… – Усе гаразд, – заспокоiв. – Завтра в «Мадагаскар», – весело пiдтвердив. – Тодi зайду о десятiй. Снiданок у холодильнику. Будьте готовi, – попрощалася Марина. Наступного дня в iгровому центрi нiде було яблуку впасти. Шум, гамiр, море дiтвори й дорослих. Звiдусiль чути дитячий смiх. Величезний, кiлькаповерховий розважальний центр гудiв, мов вулик. Дорослi обережно рухалися помiж галасливою малечею, яка носилася, мов наземнi реактивнi лiтаки. – На першому поверсi роллердром та автодром, – пояснювала п’ятирiчна Ася, яка часто вiдвiдувала це мiсце з мамою. – На другому – можна грати в боулiнг: дитячий i дорослий. А вище – батут. Є ще дзеркальний лабiринт i багато iнших розваг. З чого почнемо? – весело запитала, тримаючи тата й Марину за руки. – Навiть не знаю, – знизала плечима Марина й зупинила на Романовi питальний погляд. – Я тут нiколи не була. Богданов знiяковiв. Згадав, як часто привозив сюди Людмилу з донькою, але жодного разу не зайшов усередину разом iз сiм’ею. Зазвичай, доки вони вiдпочивали – iхав до Божени… – От халепа, – весело почухав потилицю. – Я хочу все й одразу! – рвучко пiдхопив малу на руки. – Веди! – грайливо примружив очi. – На автодром! – голосно скерувала Ася, мов капiтан. – Ми з Мариною проти тебе, тату. – Нiчого собi, – аж роззявив рота вiд здивування. Машинки на гумових пiдставках призначенi для дорослоi людини. Дитина – лише пасажир. Кiлька неймовiрно веселих кiл автодромом – i Роман програв. Вiн ледве впорався, доклав усiх зусиль, щоб дiвчата вирвалися вперед. Марина, вочевидь, була далекою вiд водiння. Непокоiвся, аби не треба було брати на буксир iхнiй транспортний засiб. Далi – катання на роликах. Тут уже дiвчата дали йому фору. Адже Роман у життi не стояв на ковзанах чи чомусь подiбному. Смiявся без упину. Сам собi тiшився. Ася аж заходилася вiд реготу, коли тато ледь сальто в повiтрi не зробив. Та найбiльше потiшив дзеркальний лабiринт. Наче бачать одне одного, а знайти не можуть. Ледве вибралися зсередини. Утомленi й задоволенi вийшли з iгрового центру. Незчулися, як провели тут майже цiлий день. Навiть повечеряли, аби вдома не було клопоту. – Можете сiсти на передне сидiння, – галантно запропонував Маринi Богданов, вiдчиняючи дверцята авто. – Ася любить простiр. – Навiть н-не знаю, – на мить засумнiвалася дiвчина. Але Настя вже заскочила на задне сидiння й зачинила за собою дверцята. Дорогою дiвчата жваво обговорювали цiкаво проведений день. Роман мовчки спостерiгав за донькою. Здалося, такою щасливою ii ще не бачив. Боявся перебiльшити, але при Людмилi не помiчав, щоб вона сяяла, наче янголятко. Може, тому, що не разом вiдпочивали? Дружина пiдозрювала, що не його робота тому причиною, i нервувалася при дитинi? Але тепер… Усе якось iнакше. Наче пiсля чорноi бурi розiйшлися хмари й засяяло яскраве сонце, заграла веселка. Зловив себе на думцi, що з появою Марини все змiнилося, пожвавiшало, ожило. Очi дитини випромiнюють безмежну радiсть, навколо спокiй, благодать. Нарештi пiсля роботи хочеться йти додому. Там пануе затишок… – А хочеш, я навчу тебе рибу ловити? – раптом запитав Асю, дивлячись у дзеркало. – Справжню рибу? – здивувалася мала. – Найсправжнiсiньку, – засмiявся Роман. – Живу. То як? – А ми потiм вiдпустимо ii назад у рiчку? – занепокоiлася дiвчинка. Богданов розгубився. Справдi. Риба ж жива. Як не подумав?.. – Звiсно, вiдпустите, – врятувала ситуацiю Марина. – Спочатку будете класти рибку у вiдерце з водою, а потiм вiдпустите на волю. – Тодi добре, – задоволено вiдповiла Ася. – А ти пiдеш з нами? – вiдразу поцiкавилася. – Коли? – глянула на Романа. – Наступних вихiдних. Ранiше не вийде, – сумно зiтхнув. – Весь тиждень розписаний. – На жаль, мушу iхати в село, – з жалем посмiхнулася Марина й погладила дiвчинку. – Але то й на краще, – не дала малiй засумувати. – Рибка у вiдрi поживе довше. Покажете менi, що наловили, а тодi вiдпустимо ii в нашу, мiсцеву рiчку. Згода? – Згода, – сплеснула долонями. Несподiвано зазвучав телефон Романа. Усi затихли, щоб не заважати розмовi. Але Богданов поспiхом вiдхилив вхiдний виклик i вимкнув звук. Запанувала напружена тиша. Ще перед входом до iгрового центру Марина звернула увагу, як довго вiн крутив слухавку в руках. Наче в чомусь сумнiвався. Але потiм натиснув кнопку й опинився поза зоною доступу. Ввiмкнув, коли вже сiдали в машину. Передивився вхiднi. Їх там було чимало. Скривився. Нiкому не зателефонував. А тепер знову скинув… Пригадався сон… Але вона лише доглядае Асю. Ото й усе. Його особисте життя ii не стосуеться. «Зате стосуеться Асi», – гiрко подумала й глибоко зiтхнула Марина. …Тиждень промайнув. Завтра вже субота. Щодня вiд Настусi лише й чути про риболовлю. Сама вибирае, що вдягнути, якi черевички взути, яке вiдерце рибцi бiльше сподобаеться. Маринi хотiлося докладнiше поговорити з Романом, куди саме вони поiдуть, бо не могла iх супроводжувати. Але Богданов щодня повертався все пiзнiше. Та ще й утомлений. «Цiкавий аромат, – подумала, беручи сорочку, яку вiн залишив звечора на диванi. – Точно жiночий i так нагадуе… – примружилася, силячись згадати, де могла чути подiбний запах. – Де? Точно… запах свiжоскошеноi трави! Як у дитинствi в бабусi, коли ранком у поле вийдеш i вдихаеш на повнi груди зелену свiжiсть. Гарно. Отже, жiнка…» – боляче стислося серце. На мить уявила реакцiю Асi. Задихала важко, опустилася на стiлець. – Тобi зле? – пiдбiгла мала. – Нi, сонечко, – притулила до себе сиротину. – Уже вибрала, що вдягнеш? – Майже. Подивишся? – Звiсно, хороша моя. Показуй, – натужно пiднялася. Дiвчинка весело щебетала i, мов справжня доросла модниця, викладала на лiжко зi смаком пiдiбраний одяг: яскраво-червону кофтину, зручнi вузенькi темно-синi штанцi. До них – утеплену спортивну червону куртку iз синiми елементами й таку ж шапочку. А ще – високi гумовi чобiтки на теплiй пiдкладцi iз синiми слониками. – Ну як? – захоплено спитала мала Ася. – Чудово, – обняла дiвчинку Марина. – Ти будеш найяскравiшою рибачкою, – поцiлувала кучеряву голiвку. Зiбравши все потрiбне, вклала дитину спати ранiше. Їй i самiй не завадило б вiдпочити перед дорогою. Та Роман не з’являвся. Уже й за пiвнiч, а його нема. Вийшла на балкон, роздивилася навколо. Нiкого. Нарештi не витримала й наважилася… Набрала номер. Недоступний. Згадала, як навмисно вимкнув телефон перед iгровим центром. Важкими кроками стомлено ступила в кiмнату. Боляче… наче босонiж по склу. Щастя ледь зажеврiло в цiй родинi, дитина посмiхнулася, i ось… чужа жiнка все руйнуе. Романа вона розумiла: навряд чи житиме самотньо заради доньки. «Не та вiн людина», – чомусь розсудила. Але чому саме тепер, коли Ася почала повертатися до нормального життя, припинила прокидатися вночi, схлипувати, здригатися крiзь сон? «Це неможливо, – думала на самотi. – Тiльки не тепер». Схаменулася. Глянула на годинник. О Господи! Шоста ранку. Вже майже розвиднiлося, а його й досi немае. І телефон вимкнений. Точно. Вона навiть не сумнiваеться. Але… Як же так? Не прийде? Вiн же обiцяв! Навiть сам запропонував! Невже не розумiе, що означають його слова й учинки для дитини? «Скоро прокинеться Ася. Що робити?» – вхопилася за голову. Про себе зовсiм не думала. Припускала найгiршi варiанти. Якщо Роман не з’явиться, що сказати дитинi? Боялася навiть уявити розчарування в ii очах. Вона ж так чекала! Щодня засинала й прокидалася з розмовами про суботню подорож. О-ох! Минуло ще три години. На вулицi давно й високо стоiть сонце. Все. Кiнець риболовлi. Не встиг. – Ми проспали свiтання! – раптом почула крик сполоханоi дитини. – На риболовлю ж треба iз самого ранку! Та-а-ту-у! Пiдйом!!! Побiгла прямо в спальню… Тодi у ванну… Потiм у вiтальню… Нарештi зайшла в хол. – А де тато? – сповненими страху й розпачу очима подивилася на Марину. – Сонечко… у нього… – не могла знайти потрiбних слiв, – машина зламалася i… т-телефон. Дiвчинка завмерла. У ii широко розплющених оченятах було стiльки болю й розчарування, що Марина ледве стримала сльози. Здавалося, перед нею не дитина, а доросла людина з великим життевим досвiдом. – Вiн зараз буде, – спробувала заспокоiти. – Не хочу нiкуди iхати, – крижаним тоном промовила дiвчинка й мiцно стулила губки, аби не розплакатися. Якусь мить вони мовчали. Марина не наважилася щось додати. Вiдповiдь дитини була вичерпною. Лише пiдiйшла й пригорнула до себе. Тепер Ася стала iй ще рiднiшою, ближчою. Несподiвано клацнув дверний замок. Думаючи, що дiвчата сплять, обережно, майже безшумно ступив до квартири Роман. Тихенько зачинив за собою дверi, обернувся й… остовпiв. З кiмнати на нього незмигно дивилися двi пари ясних пронизливих очей. Вони, наче огненнi мечi, проштрикнули його наскрiзь. Усе зрозумiв. Виправдовуватися негiдно й нерозумно. Ладен був крiзь землю провалитися вiд сорому. Дав слово дитинi – i не дотримав його. Який це батько? Поранив душу власноi кровинки, втратив довiру. Невинний, чистий, повний розчарування погляд Асi став для нього найбiльшим покаранням. Вона повiрила, а вiн… Ледь стримуючись, щоб не заплакати, ображена дiвчинка рiзко розвернулася й швидко побiгла до своеi кiмнати. Добровольська подалася на кухню. – Немае сенсу щось пояснювати, правда? – важко опустився на стiлець поряд з Мариною Роман. – Невдала операцiя? – безсило промовила дiвчина. – Не доведи Боже, померла людина? – в ii голосi почулися iронiчнi нотки. Богданов мовчав. Лише винувато схилив голову. – Наберiться терпiння, – глибоко зiтхнула. – Дайте iй час оговтатися. Забагато емоцiй… – Я розумiю, – ледь чутно прошепотiв. Важко пiднявся та якийсь зiгнутий, наче стотонний тягар на плечi взяв, поплентався до спальнi. * * * – Привiт, колего. Можна? – почув над головою жiночий голос Богданов. Вiн саме обiдав у невеличкiй лiкарнянiй iдальнi. Готують тут дуже смачно. Але примiщення маленьке, лише кiлька столикiв, тому завжди людно й усе зайнято. – Звiсно, – ледь помiтно кивнув. – Якийсь ти втомлений, чи це лише здаеться? – сiдаючи й ставлячи на стiл власну тацю з наiдками, мовила Ярина Титаренко. Вона – психолог. І, кажуть, великий професiонал. Бачить людей наскрiзь, мов рентгеном просвiчуе. Бува, приходять до неi колеги з якимись проблемами, начебто близькi друзi попросили, а вона все по поличках розкладе й на чисту воду виведе. Як хороший спецiалiст, у вихiднi приймала в приватнiй клiнiцi. – Хочеш про це поговорити? – криво посмiхнувся Роман. – Головне, чого хочеш ти, – м’яко вiдказала Ярина, вiдчувши в його голосi нотки сарказму. – А знаеш… Не завадило б. – Вiдсунув тацю й узявся за сiк. – Усе життя шкереберть. – То наведи в ньому лад, – беручись до обiду, спокiйно мовила Ярина. – Як? – знизав плечима. – Як у квартирi, – спокiйно пояснила. – Коли навкруги безлад, нiчого не знайдеш. Це справдi нервуе й виснажуе. Але якщо все розкласти на мiсця… – Якби все залежало лише вiд мене… – У нашому життi все залежить винятково вiд нас, – не погодилася психолог. – Не перекладай вiдповiдальнiсть. Краще доклади зусиль… – Говориш загадками, – хитро примружив очi Роман. – За це й не люблю психологiв. – Якщо маеш хвилинку, – не образилася Ярина, – можемо продовжити в моему кабiнетi, – прямо запропонувала. – Згода, – сказав, забираючи тацi. – Смерть матерi для дитини в такому вiцi – надзвичайно тяжка, переломна подiя, – серйозно пояснила, коли вислухала Романа сам-на-сам. – Їi психiка ще не сформувалася, тому особливо вразлива. Це величезний шок, навiть якщо вона цього й не показуе. Змiнився ii свiтогляд. Зараз Настя особливо потребуе душевного тепла, пiдтримки, пiклування. Їй потрiбно вiдчувати твою присутнiсть: знайшов для неi вiльний час, погладив по голiвцi, пригорнув… Усе дуже важливо. Брак таких, на перший погляд, елементарних речей може позначитися на розвитку дитини. Наберися терпiння. Зараз вона особливо прискiплива. Запiзнився, забув, вiдсунув ii бажання на другий план – усе вона сприймае як зраду. Ти чудово вчинив, найнявши людину, яку дiвчинка любить. Марина, кажеш? – перепитала. – Це чудово. Батько нiколи не замiнить дитинi матiр, як би не намагався, а iнша жiнка… – на мить замислилась. – Проте дитинi важливо вiдчувати любов обох батькiв. Це альфа й омега всiх сiмейних стосункiв. Вiд того, чи отримала дитина достатньо батькiвськоi уваги в дитинствi, залежить, наскiльки твердо стоятиме на ногах у дорослому життi. Якщо хочеш своiй доньцi добра – подбай про справжню сiм’ю, – прямо заявила Ярина. – Поважай жiнку, яку вона вибрала й любить. – Може, менi ще й одружитися з нею? – добродушно посмiхнувся Роман. У його голосi вже не було сарказму. Навпаки, здавалося, аж посвiтлiшав, наче скинув тягар з душi. – Це було б iдеально, – без натяку на жарт вiдповiла Ярина. – Але якщо немае щирих почуттiв – не ризикуй. Дитина це вiдчуе. Тому краще просто поважай. – Спасибi, Яринко. Ти справжнiй друг, – глипнув на годинник, даючи зрозумiти, що йому час iти. Вiдтак пiднявся й попрямував до дверей. – Не дякуй, – багатозначно кинула йому в спину. – Краще добре озбройся й надягни надiйну броню… – знову заговорила загадками. – От тiльки похвалив людину, – розвiв руками i, не обертаючись, глянув через плече. – Ти про що? – наморщив чоло. – Про Божену, Богданов. Про Божену… – незадоволено похитала головою психолог. – Починати треба саме з неi… Та Роман не послухав поради спецiалiста. Вважав, що головне – його рiшення. Божена ж змириться й вiдступить, як того разу. Що iй залишаеться? Трохи побiситься, правда, але то пережити можна. Завтра буде завтра. А сьогоднi… Вiн зробить пропозицiю Маринi. Вона погодиться, бо нi за що не прогавить шанс стати Асi справжньою матiр’ю. – Ти що, вирiшив утекти? – майже на ходу заскочила в авто коханка, коли Роман виiжджав зi стоянки. – Ми ж домовилися пiсля роботи… – Послухай, Божено, – зупинився й нервово стис кермо. – Сьогоднi нiяк, – зiтхаючи, вимовив. – На мене дитина чекае. Мушу бiгти. – У неi ж нянька е, – обурилася жiнка. – За що ти iй грошi платиш? – Нянька батька не замiнить, – процiдив крiзь зуби. Запанувала тиша. Роман чекав, коли Божена вийде з машини. Але та не поспiшала. – І чому мене гризуть сумнiви? – недовiрливо скосила очi. – Не спiткала б мене знову твоя пiдступна зрада, Богданов. – Ти хочеш колись знайти спiльну мову з моею дитиною? – бовкнув перше, що спало на думку. Іншого спосо бу миттево здихатися надокучливоi коханки не придумав. Божена завмерла. Що це означае? Пропозицiя? Вiн бачить ii матiр’ю своеi доньки? Отакоi. Може, сюрприз готуе? Одруження плануе, а вона… Пiдозра й недовiра руйнують стосунки, це всi знають. Навчись слiпо йти за чоловiком, не заперечувати, i вiн приведе тебе на вершину сiмейного щастя. – Хочу, – впевнено вiдповiла. – Тодi дай менi час i не тисни, – роздратовано кинув. – Мушу iхати, – кивнув на дверцята. Войтович неохоче вийшла з авто. Бреше вiн чи правду каже – не важливо. Головне – результат. А чекати вона вмiе… Роман тим часом заiхав до ювелiрного магазину. Придбав каблучку. Розмiр очевидний, на цьому вiн знаеться. Повернувся додому ранiше. Зайшов у квартиру. Ася з Мариною весело гомонять, читають дитячу книгу з яскравими iлюстрацiями. Прислухався. Дитячi вiршi Наталi Забiли. Точно. Пригадав, як одного разу чекав на Людмилу в магазинi, доки вона вибирала книжку для доньки. Тодi ще сердито розглядав, що то за лiтература така, дитяча. Читала Марина: – Лiзе, лiзе равлик по морiжку, Виставляе равлик довгi нiжки, А на спинi в равлика хатинка. Заболить у тебе, равлик, спинка! Нi, не важко равлику, не важко. Бо легка хатинка-черепашка. Та зате, як поруч небезпека, Равлику додому недалеко: В черепашку зразу може влiзти, — І вже пташцi равлика не з’iсти! Ася весело заплескала в маленькi долоньки й засмiялася. Ідилiя. От тiльки з його появою наче хмари сонце закрили. Побачивши батька, дiвчинка зiскочила з дивана й демонстративно побiгла до своеi кiмнати, не привiтавшись. – Усе ще сердиться? – розчаровано запитав. – Я мушу з вами поговорити. – Марина вiдклала книгу й нiяково опустила очi. – Щось сталося? – насторожився Роман. Марина сидiла наче на голках. Руки потирала. Нервувалася. Вочевидь, розмова непроста… – Ходiмо до кiмнати, – показав на простору вiтальню за дверима. Дiвчина мовчки пiдвелася, Богданов пропустив ii вперед. – З Асею все гаразд? – першим запитав, зачиняючи за собою дверi. – Н-не зовсiм, – почала Марина, перемагаючи неймовiрне хвилювання. Роман застиг в очiкуваннi. Ідеться про його дитину. Вiдчув, як дужче забилося серце. – Вона страждае, – опустивши погляд, продовжила Марина. Вочевидь, iшлося про щось надзвичайно важливе, бо хвилювання наростало. І вiн це вiдчув. – Їй потрiбнi повна родина, постiйна увага, любов, турбота обох батькiв. Вона щаслива, коли ми разом, навiть якщо це лише iлюзiя сiм’i. Тодi маленьку душу огортае любов, а це – найважливiше. Розумiю, ви ч-чоловiк… – раптом затнулася. – В-вам потрiбна ж-жiнка, – уже геть зашарiлася. – Тому я д-довго думала i… – остаточно втратила змогу говорити й занiмiла, наче iй тугим зашморгом горло здавили. – І-i-i… – протягнув ошелешений Богданов, не в змозi дочекатися головного. Нiяк не мiг уторопати, до чого веде Марина. Вирiшила прочитати йому лекцiю на тему етики й моралi поведiнки, чи що? – Вiзьмiть мене за дружину! – раптом випалила й мiцно заплющила очi. Вiд сорому хотiлося провалитися крiзь землю. Почуте гепнуло Романа по головi, наче молот по ковадлу. Вiн ледве втримався на ногах. На тобi… І обручка в кишенi, i освiдчення… Запанувала мертва тиша. Марина все зрозумiла… Дурнiшого вчинку в життi не робила. Допоки Роман не оговтався, вирiшила вискочити з кiмнати. Але рука Богданова блискавично перекрила iй вихiд, наче живий шлагбаум. Марина заплющила очi й застигла на мiсцi. – Я почув тебе, – повiльно й тихо прошепотiв iй на вухо, наче вiдчеканював кожне слово. – Але попереджаю: формальним чоловiком, заради iлюзii щасливоi сiм’i, не буду. У нас усе буде по-справжньому: кохання, дiти, родинний затишок… Згодна? – Згодна, – твердо вiдповiла й упевнено глянула в його запалено-гарячi очi… * * * Сьогоднi Божену не впiзнати. Сяе, нiби пасхальна писанка. На диво привiтна, люб’язна з колегами, щебетлива. – Що це з нею? – дивувалися дiвчата-медсестри Оксана Івасюк i Тамара Барановська та санiтарки Лiля Осадча й Ольга Олiйник пiд час ранковоi перезмiни. – Наче Богданов замiж кличе, – манiпуляцiйну кiмнату наповнив дзвiнкий жiночий смiх. – Хто в це повiрить? – саркастично скривилася Оксана. – Здалася вона йому… – Але ж роками водяться, – не погодилася Тамара. – Бо вчепилася за нього, як реп’ях за волосся, – не здавалася Оксана. – Бачили б ви, як вiн учора виставив ii з машини на стоянцi. – Точно, – пiдтвердила Ольга, яка минулу добу з Оксаною чергувала й усе на власнi очi бачила. – Спочатку наздогнала, заскочила в авто, а потiм повiльно звiдти виповзла й довго дивилася йому вслiд. Та жiночiй цiкавостi немае меж. Не було б жiнок – не було б плiток… – Гаразд. Пiду в розвiдку, – першою зголосилася санiтарка Лiля. Поправила на собi халат, узяла до рук швабру, вiдро й розгонистими генеральськими кроками помарширувала прямiсiнько в кабiнет завiдувача вiддiлення. Туди зранку зайшов Богданов i ще не виходив. Може, щось цiкаве почуе? Довго вовтузилася пiд дверима, але, крiм чоловiчого бубонiння, нiчого розiбрати не змогла. Тодi нахабно ввiйшла всередину зi своiм причандаллям, мимохiдь привiталася й мовчки почала витирати пилюку з полиць iз документами, наче iй i дозволу не треба було. Ошелешений Корнiй Тихонович хвильку помовчав. Потiм зрозумiв, що Лiля не здасться, доки не завершить роботу, i вирiшив припинити посиденьки. До того ж Богданову час iти на операцiю. – Ну що, друже, – поплескав Романа по спинi, обiймаючи. – Вiтаю. Щиро радий за тебе. Вона буде чудовою матiр’ю й дружиною. Справжнього щастя вам. Бо, як каже народна мудрiсть, щастя – не життя без турбот i печалей, а стан душi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/nataliya-durunda/zrada/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.