10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному свiтi
Елiф Шафак


У неi лишилося 10 хвилин та 38 секунд, щоб пригадати те, що вже не виправити. Смак пряного козячого молока й рiдну домiвку в далекiй провiнцii, деспотичного батька, аромат кави та кардамону в стамбульському будинку розпусти, де вона опинилася, утiкши з дому… Пригадати кожного, хто робив боляче iй i сотням жiнок, яких продавали, мов товар на ринку. Їi серце от-от перестане битися, але перед тим вона ще мае цi безмежнi 10 хвилин та 38 секунд, щоб розповiсти свою iсторiю. Вона – Лайла Текiла. І про те, що з нею сталося, мае дiзнатися кожен…

В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.





Элиф Шафак

10 хвилин та 38 секунд у цьому дивному свiтi


Присвячую стамбульським жiнкам i самому мiсту Стамбулу, яке е й завжди було жiнкою


І от вiн знову випередив мене, попрощавшись iз цим дивним свiтом. Але це не мае значення. Для тих, хто, як ми, вiрить у фiзику, подiл на минуле, нинiшне й майбутне мае значення лише як визнана та чiпка iлюзiя.

    Альберт Ейнштейн, з приводу смертi найкращого друга Мiшеля Бессо


Їi звали Лайла.

Лайла Текiла – так ii знали друзi та клiенти. Лайла Текiла – так ii називали вдома й на роботi, у будинку кольору рожевого дерева, який тiснився мiж церквою та синагогою в мощеному брукiвкою провулку бiля пристанi, серед крамничок з лампами й кебабами; вуличка ця дала прихисток найстарiшим лiцензованим борделям Стамбула.

Утiм, почувши такi слова, вона могла б образитися й грайливо жбурнути у вас туфелькою на високiй шпильцi.

– Звати, дорогенькi, не звали… Мене звати Лайла Текiла.

Вона нiзащо не погодилася б, щоб про неi говорили в минулому часi. Вiд самоi думки про це почувалася дрiбною, переможеною, а вiдчувати таке iй зовсiм не хотiлося. Нi, вона наполягала б на теперiшньому часi – хай навiть i щемко усвiдомлювала, що ii серце саме припинило битися, дихання перервалося, i з якого боку не дивилася б на свое становище, марно було заперечувати: вона померла.

Нiхто з ii друзiв про це ще не знав. О такiй раннiй годинi вони, напевно, мiцно спали, i кожен намагався знайти власний шлях у лабiринтi снiв. Лайлi теж хотiлося бути вдома – загорнутися в конверт теплих ковдр, i щоб бiля нiг сонно та вдоволено муркотiв кiт. Кiт був чорний, за винятком снiжно-бiлоi плямки на лапi, i геть глухий. Вона назвала його Мiстер Чаплiн, на честь Чарлi Чаплiна, бо кiт, як i майстри старого кiно, жив у власному мовчазному свiтi.

Лайла Текiла що завгодно вiддала б, щоб бути зараз у своiй квартирi, а не десь у передмiстi Стамбула, у металевому контейнерi для смiття з iржавими ручками та облущеною фарбою навпроти темного й мокрого футбольного поля. Контейнер був пересувний, десь метр двадцять заввишки й удвiчi менший завширшки. Сама Лайла мала метр сiмдесят зросту, плюс двадцять сантиметрiв пурпурових босонiжок на шпильках i з ремiнцем, якi досi були в неi на ногах.

Їй стiльки всього хотiлося б знати. Вона подумки перебирала останнi митi життя, запитуючи себе, що ж пiшло не так, – марна вправа, позаяк час не розплутати, мов клубок прядива. Шкiра Лайли вже ставала сiрувато-бiлою, хоча клiтини досi були активнi. Вона не могла не помiтити, що i в органах та кiнцiвках багато чого вiдбуваеться. Люди завжди вважають, що труп не живiший за повалене дерево чи гнилий пень, позбавлений свiдомостi. Але маючи бодай крихiтний шанс, Лайла засвiдчила б, що мертве тiло, навпаки, бринить життям.

Їй не вiрилося, що зi смертним iснуванням покiнчено назавжди. Лише вчора вона ходила районом Пера, i тiнь ii ковзала вулицями, названими на честь вiйськових ватажкiв та нацiональних героiв – на честь чоловiкiв. Лише цього тижня ii смiх вiдлунював пiд низькими дахами таверн Галати та Куртулуша i в задушливих, тiсних кублах Топхане – жодного з цих мiсць не було в путiвниках чи на туристичнiй мапi. Вiдомий Лайлi Стамбул вiдрiзнявся вiд того Стамбула, який мiнiстерство туризму волiло показати iноземцям.

Минулого вечора вона залишила вiдбитки пальцiв на склянцi вiскi, а аромат парфумiв («Палома Пiкассо», подарунок на день народження вiд друзiв) – на шовковому шалику, який скинула бiля лiжка незнайомця в номерi люкс на верхньому поверсi розкiшного готелю. У небi, високо над головою, було видно скалку вчорашнього мiсяця, яскравого й недоступного, мов слiд щасливого спогаду. Лайла досi була частиною цього свiту, у нiй досi було життя – то як вона могла вiдiйти? Як могла припинити бути, наче сон, що згасае в перших променях ранку? Кiлька годин тому вона спiвала, курила, лаялася, думала… Що ж, думала вона навiть зараз. Було дивовижно, що ii розум працюе на повну потужнiсть, хоча хтозна скiльки це триватиме. Їй хотiлося повернутись, розповiсти всiм, що мертвi помирають не одразу, що насправдi вони продовжують мiркувати про рiзнi речi, включно зi своею загибеллю. Та подумалося, що таке надто лякало б людей. Лайла точно злякалася б, коли була жива. Але iй видавалося дуже важливим, щоб вони це знали.

Вона вважала, що люди надто нетерпляче ставляться до ключових точок свого життя. Наприклад, припускають, що, виголосивши «Так!», одразу автоматично стаеш чоловiком чи дружиною. Але насправдi доводиться роками вчитись бути одруженим. Так само суспiльство чекае, що материнський (або батькiвський) iнстинкт мусить увiмкнутися одразу пiсля народження дитини. Насправдi ж на те, щоб зрозумiти, як бути матiр’ю, батьком або й бабусею чи дiдусем, може пiти чимало часу. Те саме стосуеться виходу на пенсiю та старостi. Хiба можна перемкнути передачу, щойно вийдеш за порiг офiсу, у якому провiв половину життя й закопав бiльшiсть своiх мрiй? Це не так просто. Лайла мала знайомих учителiв на пенсii, якi прокидалися о сьомiй, приймали душ, охайно вдягалися, сiдали за стiл снiдати й тiльки тодi згадували, що роботи бiльше не мають. Вони досi пристосовувалися.

Можливо, смерть не надто вiдрiзняеться вiд цього. Люди думають, що з останнiм видихом перетворюешся на труп. Але все не так чiтко. Як мiж вугiльно-чорним та сяйливо-бiлим умiщуються незлiченнi вiдтiнки, так i в того, що звуть «вiчним спочинком», е своi стадii. Лайла вирiшила, що якби мiж Царством Життя й Царством Посмертя була стiна, то хiба нетривка, наче з пiсковику.

Вона чекала на схiд сонця. Авжеж, тодi хтось знайде ii, витягне з брудного бака. Лайлi здавалося, що владi буде неважко виявити, хто вона. Треба лише знайти ii досье. Роками ii обшукували, фотографували, знiмали вiдбитки пальцiв, брали пiд варту частiше, нiж хотiлося визнавати. Полiцейськi вiддiлки глухих вуличок мали особливий запах: попiльницi, повнi вчорашнiх недопалкiв, кавова гуща в надщерблених чашках, кислий подих, мокре ганчiр’я й гострий сморiд вiд пiсуарiв, який не замаскуе жоден мийний засiб. Полiцейськi та порушники сидiли в тих само тiсних кiмнатках. Лайлу завжди захоплювала думка про те, що, коли вiдмерлi часточки шкiри копiв та злочинцiв падали на пiдлогу, iх, не розбираючись, пожирали тi самi пиловi клiщi. На рiвнi, не видимому людському оку, протилежностi сходилися найнезвичнiшим чином.

Щойно ii впiзнають, напевно, повiдомлять родинi. Лайлинi батьки живуть в iсторичному мiстечку Ван, за тисячi кiлометрiв звiдси. Та Лайла не чекала, що вони приiдуть по ii мертве тiло, бо ж уже давно зреклися ii.

«Ти нас знеславила. Усi обговорюють нас поза очi».

Тож полiцii доведеться йти до ii друзiв. Їх п’ятеро: Сiнан Саботаж, Налан Ностальгiя, Джамiля, Зейнаб122 та Гюмейра Голлiвуд.

Лайла Текiла не сумнiвалася, що друзi примчать, щойно матимуть змогу. Вона так i уявляла, як вони бiжать до неi, поспiшно й водночас вагаючись, вирячивши очi вiд шоку, i скорбота тiльки зароджуеться в них, бо первинне горе ще не усвiдомлене – поки що нi. Вона почувалася жахливо вiд того, що iм доведеться пройти через таке болiсне випробування. Але було приемно знати, що похорон вони iй улаштують шикарний. Камфора й ладан, музика й квiти, а саме – троянди. Вогненно-червонi, яскраво-жовтi, глибоко-виннi… Позачасова, непереможна класика. Тюльпани занадто величнi, нарциси занадто нiжнi, вiд лiлiй ii тягне чхати, а от троянди – це iдеальна сумiш чарiвливоi пристрастi й гострих шипiв.

Небо поволi свiтлiшало. Над видноколом, зi сходу на захiд, простяглися кольоровi пасма – персиковий белiнi, апельсиновий мартiнi, полунична маргарита, заморожений негронi. За кiлька секунд iз мечетей навколо полинули молитви, незграйно затремтiли навколо неi. Удалинi потужно зiтхнув Босфор, прокидаючись вiд бiрюзового сну. Риболовецьке судно поверталося до порту, кашляючи димом. Важка хвиля млосно покотилася до набережноi. Колись у цьому районi росли оливковi гаi й фiговi сади – iх зрiвняли iз землею бульдозери, розчищаючи землю для будiвель та автостоянок. Десь у сутiнках загавкав пес – радше з почуття обов’язку, анiж зi щирого захвату. Поблизу голосно й зухвало зацвiрiнькала пташина, iй вiдповiла iнша, хоч i не так радiсно. Свiтанковий хор. Лайла чула, як гуркоче подзьобаною дорогою вантажiвка, ловлячи одну яму за iншою. Скоро гудiння ранкового транспорту стане оглушливим. Життя на повну силу.

Коли Лайла Текiла була жива, ii завжди дивували, а то й навiть тривожили люди, яким давали задоволення нав’язливi мiркування про кiнець свiту. Як можна забивати нiбито притомнi голови всiма цими сценарiями з астероiдами, вогненними кулями й кометами, що нищать планету? На ii думку, апокалiпсис – далеко не найгiрше, що може статися. Можливiсть неуникного й суцiльного знищення цивiлiзацii лякала i вполовину не так сильно, як усвiдомлення того, що наша окрема смерть не чинить жодного впливу на хiд речей i життя триватиме як е, з нами чи без нас. Вона завжди думала, що це – справжнiй жах.



Вiтерець змiнив напрямок, подув через футбольне поле. Тодi Лайла побачила iх, чотирьох хлопцiв-пiдлiткiв. Вийшли раненько покопирсатися в смiттi. Двое штовхали перед собою вiзок, повний пластикових пляшок та стиснутих бляшанок. Ще один, iз похилими плечима, човгав за ними з брудним мiшком, у якому лежало щось важке. Четвертий – вочевидь, iхнiй ватажок – крокував уперед iз бундючним виразом обличчя, випнувши кiстлявi груди, мов бойовий пiвень. Вони прямували до неi, перекидаючись жартами.

«Не зупиняйтеся».

Хлопцi зупинилися бiля смiтника по той бiк вулицi й почали копатися в ньому. Пляшки з-пiд шампуню, картонки з-пiд соку, пакети з-пiд йогурту, коробки з-пiд яець… Кожен скарб витягався звiдти й вкладався у вiзок. Їхнi рухи були точнi та скупi. Один знайшов старий шкiряний капелюх, з реготом вдягнув його й узявся нарочито зухвало походжати, засунувши руки до заднiх кишень, передражнюючи якогось кiношного гангстера. Ватажок негайно стягнув капелюх у нього з голови й надiв сам. Нiхто не заперечував. Розiбравши увесь контейнер, вони були готовi йти далi. І, на Лайлин розпач, схоже, розвернулися назад.

«Агов, я тут!»

Ватажок повiльно пiдняв голову, наче почувши ii благання, i примружився проти сонця, що сходило. Просканував поглядом горизонт у мiнливому свiтлi, аж поки не побачив ii. Рiзко скинув брови, губи злегка затремтiли.

«Прошу, не тiкай».

Хлопчина не втiк. Натомiсть нечутно сказав щось до iнших, i вони теж витрiщилися на неi з такими самими ошелешеними обличчями. Лайла збагнула, якi ж вони юнi – ще геть дiти, шмаркачi, хлопчиська, що прикидаються чоловiками.

Ватажок зробив маленький крок уперед. І ще один. Вiн наближався до неi так, як миша наближаеться до яблука, що впало з дерева, – боязко, нашорошено, але водночас рiшуче й швидко. Його обличчя потемнiшало, коли вiн пiдiйшов настiльки, щоб побачити, у якому вона станi.

«Не бiйся».

Тепер хлопець стояв зовсiм поруч, так, що Лайлi було видно бiлки його очей – налитi кров’ю, з жовтими цятками. Вона зрозумiла, що вiн нюхае клей – цей хлопчисько, не старший п’ятнадцяти рокiв. Стамбул вдасть, що приймае його, а тодi викине, мов ганчiр’яну ляльку, коли вiн найменше того чекае.

«Викликай полiцiю, синку. Викликай полiцiю, щоб вони могли повiдомити моiх друзiв».

Ватажок зиркнув праворуч i лiворуч, щоб переконатися, що нiхто iх не бачить, що поблизу немае камер. Схилився вперед i потягнувся по намисто Лайли – золотий медальйон iз крихiтним смарагдиком у центрi. Сторожко торкнувся пiдвiски, наче боявся, що вона може вибухнути в його руцi, а натомiсть вiдчув утiшний холодок металу. Розкрив медальйон. Там було фото. Хлопець дiстав його, на мить вдивився, упiзнав жiнку, ii молодшу версiю. Разом iз нею був зеленоокий чоловiк iз м’якою усмiшкою та довгим волоссям, зачесаним за модою iншоi епохи. Вони здавалися щасливими, закоханими.

На зворотi знiмку був напис: «Д/Алi та я… весна 1976».

Хлопець рiзко зiрвав iз шиi Лайли пiдвiску, запхав свiй приз до кишенi. Якщо iншi, тихо стоячи за ним, бачили, що вiн щойно зробив, то вирiшили на це не зважати. Може, вони й були геть юними, та iм вистачало досвiду, щоб знати, коли бути розумниками, а коли прикинутися дурнями.

Тiльки один iз них зробив крок уперед i наважився пошепки запитати:

– Вона… вона жива?

– Не дуркуй, – вiдповiв ватажок. – Мертва, як печена гуска.

– Бiдолашна. Хто вона?

Схиливши голову набiк, ватажок роздивлявся Лайлу, наче побачив ii вперше. Оглянув з голови до нiг, i його вуста розпливлися в посмiшцi, наче чорнило по аркушу.

– Хiба не бачиш, придурку? Це шльондра.

– Думаеш? – серйозно перепитав iнший, надто сором’язливий, надто невинний, щоб повторити це слово.

– Знаю, iдiоте. – Ватажок розвернувся впiвоберта до супутникiв i голосно, пiдкреслено чiтко мовив: – Про це писатимуть у газетах. І по телевiзору покажуть! Ми прославимося! Коли приiдуть журналiсти, говоритиму я, гаразд?

Удалинi якесь авто завелося й заревло в напрямку шосе, буксуючи на поворотi. Запах вихлопу змiшався з колючим присмаком солi в повiтрi. Навiть о такiй раннiй порi, коли сонце ледве торкнулося мiнаретiв, дахiв та верхiвок юдиних дерев, люди цього мiста вже поспiшали, уже запiзнювалися кудись.




Частина І

Свiдомiсть





Одна хвилина


У першу хвилину пiсля смертi свiдомiсть Лайли Текiли почала згасати, повiльно й рiвномiрно, як хвиля, що вiдходить вiд берега. Клiтини мозку, до яких не надходила кров, були повнiстю позбавленi кисню, але не вiдключилися. Не одразу. Останнiй запас енергii активував численнi нейрони, зв’язав iх, наче вперше. Хоча серце вже припинило битися, мозок опирався, боровся до кiнця. Вiн впав у стан пiдвищеноi свiдомостi, спостерiгаючи за занепадом тiла, не готовий визнати власний кiнець. Ринули спогади – нетерплячi, ретельнi, збираючи докупи шматочки життя, яке швидко наближалося до завершення. Вона пригадувала речi, якi навiть не знала, що пам’ятае, i вважала, що вони втраченi назавжди. Час став рiдким – швидким потоком спогадiв, що перетiкали один в iнший, нерозривно зв’язуючи минуле й теперiшне.

Першим на думку спав спогад про сiль – ii вiдчуття на шкiрi, смак на язику.

Лайла побачила себе немовлям – голим, слизьким, червоним. За кiлька секунд до того вона залишила материнське лоно й вислизнула в мокрий, ковзкий прохiд, охоплена новим для себе страхом, i ось опинилася в кiмнатi, повнiй незнаних звукiв, кольорiв та речей. Ковдра на лiжку була поцяткована сонячним свiтлом, що лилося крiзь вiтражне скло й вiдбивалося вiд води в порцеляновiй мисцi, хоча стояв прохолодний сiчневий день. Лiтня жiнка в одязi кольору осiннього листя – повитуха – вмочила рушник у цю воду й викрутила його, i кров цiвкою стiкала по ii передплiччю.

– Машалла, машалла[1 - На те воля Аллаха (араб.). (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)]. Це дiвчинка.

Повитуха дiстала з лiфа шмат кременю й перерiзала пуповину. Вона нiколи не робила цього ножем чи ножицями – iхня холодна ефективнiсть не годилася до нечепурноi процедури привiтання дитини у свiтi. Стару в районi дуже поважали i за ексцентричнiсть та вiдлюдькуватiсть вважали надприродною iстотою, однiею з тих, хто мае два обличчя – земне й потойбiчне – i, наче монета, пiдкинута в повiтря, може будь-коли вiдкрити кожне з них.

– Дiвчинка, – вiдлунням повторила молода мати, яка лежала в кованому лiжку з високими бильцями; ii медово-каштанове волосся злиплося вiд поту, у ротi було сухо, мов у пустелi.

Вона цього й боялася. На початку мiсяця гуляла в садку, шукаючи павутиння в гiлках, а знайшовши, обережно встромила в нього палець. У наступнi кiлька днiв постiйно перевiряла павутиння. Якби павук залатав дiру, це значило б, що в неi буде хлопчик. Але павутиння залишалося розiрваним.

Молоду жiнку звали Бiнназ – «Тисяча Лестощiв». Їй було дев’ятнадцять, хоча цього року вона почувалася значно старшою. Мала повнi, щедрi вуста, тендiтний кирпатий носик, який у цьому регiонi був рiдкiстю, видовжене обличчя з гострим пiдборiддям i великi темнi очi з синiми цятками, як на яйцях шпака. Вона завжди була струнка й тендiтна, але зараз, убрана в рудувату лляну нiчну сорочку, здавалася ще тоншою. На щоках у неi було кiлька ледь помiтних шрамикiв вiд вiспи: мати якось сказала iй, що це вiд того, що ii увi снi пестив Мiсяць. Бiнназ скучила за матiр’ю, батьком i дев’ятьма сестрами та братами, якi жили в селищi за кiлька годин дороги звiдси. Родина була дуже бiдна – про це дiвчинi часто нагадували, вiдколи вона ввiйшла в цей дiм нареченою.

«Будь вдячна. Ти нiчого не мала, коли прийшла сюди».

Молода жiнка думала, що й досi нiчого не мае: усе ii майно було ефемерне й позбавлене корiння, як насiння кульбаби. Один порив вiтру, одна злива, i його вже немае, отак запросто. На неi дуже тиснуло усвiдомлення того, що ii можуть будь-коли викинути з цього дому, i куди тодi податися? Батько нiколи не погодиться прийняти, бо ж мае стiльки голодних ротiв. Доведеться знову виходити замiж, але де гарантii, що наступний шлюб буде щасливiший, чи новий чоловiк подобатиметься iй бiльше, та й кому вона взагалi буде потрiбна – розлучена, уживана жiнка? Обтяжена цими думками, Бiнназ блукала будинком, спальнею, своею головою, як непрохана гостя. Так було донинi. Тепер, iз народженням дитини, усе змiниться – так вона переконувала себе. Вона бiльше не почуватиметься незатишно, невпевнено.

Майже проти власноi волi глянула на дверi. Там, сперши одну руку на стегно й поклавши другу на ручку дверей, наче не певна, iти iй чи залишитися, стояла кремезна жiнка з квадратною щелепою. Їй було трохи за сорок, однак плями на руках i зморшки навколо тонких, мов лезо, вуст робили ii старшою на вигляд. Чоло перетинали глибокi лiнii, нерiвнi, виразнi, наче виоране поле. Зморшки цi здебiльшого походили вiд курiння й насупленостi. Увесь день вона пихкала тютюном, контрабандою ввезеним з Іраку, i цмулила чай, контрабандою ввезений iз Сирii. Цегляно-червоне волосся – кольором воно завдячувало египетськiй хнi – було роздiлене посерединi на продiл i заплетене в досконалу косу, яка майже сягала пояса. Свiтло-карi очi були охайно пiдведенi найтемнiшим кохлем[2 - Кохль (каджал, каял) – стародавня фарба для очей, з античностi вiдома в Пiвденнiй та Пiвнiчнiй Азii й на Близькому Сходi.]. То була iнша, перша дружина чоловiка Бiнназ – Сьюзан.

Погляди жiнок на мить зустрiлися. Повiтря навколо них стало густим i трохи дрiжджовим, наче тiсто. Вони понад дванадцять годин провели разом у цiй кiмнатi, однак зараз опинилися в рiзних свiтах. Обидвi знали, що з народженням дитини iхне становище в родинi змiниться назавжди. Друга дружина, попри юнiсть i те, що вона тут зовсiм недавно, опиниться нагорi.

Сьюзан вiдвернулася, але ненадовго. Коли знову подивилася на Бiнназ, обличчя було суворе, не таке, як ранiше. Вона кивнула в бiк дитини.

– Чого ii зовсiм не чути?

Бiнназ зблiдла, мов попiл.

– З нею щось не так?

– Усе так, – вiдповiла повитуха, холодно глянувши на Сьюзан. – Просто треба зачекати.

Вона обмила дитину святою водою з колодязя Замзам, привезеною паломником, який нещодавно повернувся з хаджу[3 - Замзам – священний для мусульман колодязь у Меццi. Хадж – паломництво в iсламi до Мекки та / або Медини, яке вважають подвигом благочестя.]. Кров, слиз, змазка – усе було витерто. Новонароджена звивалася вiд незручностi, навiть пiсля омивання, наче боролася сама з собою, з усiма своiми трьома кiлограмами й сiмомастами грамами.

– Можна менi ii взяти? – запитала Бiнназ, крутячи пасмо волосся в пальцях: ця неспокiйна звичка з’явилася в неi останнього року. – Вона… вона не плаче.

– О, ця дiвчинка ще заплаче, – рiшуче вiдповiла повитуха й негайно прикусила язика, бо сказане нею вiдлунювало темним вiщуванням.

Вона швидко тричi плюнула на пiдлогу й наступила правою ногою на лiву. Це мало не дати поширитися поганому передбаченню, якщо то було саме воно.

Запало нiякове мовчання, усi в кiмнатi – перша дружина, друга дружина, повитуха та двi сусiдки – з очiкуванням дивилися на немовля.

– Що з нею? Скажiть менi правду, – мовила Бiнназ тоненьким голосом, нi до кого не звертаючись.

За кiлька рокiв вона пережила шiсть викиднiв, кожен був важчий, нiж попереднiй, i його важче було забути, тож у цю вагiтнiсть Бiнназ була надзвичайно обережна. Не торкнулася жодного персика, щоб дитина не народилася вся в пушку; не додавала трав i спецiй, коли куховарила, щоб у дитини не було ластовиння чи родимок; не нюхала троянд, щоб дитина не мала червоних родимих плям. Жодного разу не пiдстригалася, щоб не вiдстригти удачу. Не забивала цвяхiв у стiни, щоб помилково не вдарити по головi сплячого гуля. Добре знаючи, що джини справляють весiлля навколо вбиралень, пiсля темряви не виходила з кiмнати – користувалася нiчним горщиком. Кролики, пацюки, коти, грифи, дикобрази, бродячi собаки – вона змогла уникнути iх усiх. Навiть коли на iхнiй вулицi з’явився мандрiвний музика з танцюючим ведмедем, i всi домашнi висипали надвiр глянути на це видовище, вона не пiшла з ними, бо боялася, що дитина народиться вкрита волоссям. А зустрiвши жебрака чи прокаженого або побачивши катафалк, розверталася й поспiхом iшла в протилежному напрямку. Щоранку з’iдала цiлу айву, щоб у дитини були ямочки на щоках, i щовечора, лягаючи спати, клала пiд подушку ножа, щоб вiднадити злих духiв. А ще щодня пiсля заходу сонця потай збирала волосся зi щiтки Сьюзан i палила його у вогнi, щоб послабити владу першоi дружини чоловiка.

Щойно почалися перейми, Бiнназ угризлася в червоне яблуко, солодке, м’яке вiд сонця. Тепер воно лежало на столику бiля лiжка й поволi темнiшало. Це яблуко потiм розрiжуть на кiлька частин i роздадуть жiнкам у районi, якi не можуть завагiтнiти, щоб одного дня вони теж змогли понести дитя. Ще вона сьорбнула гранатового шербету з чоловiкового правого черевика, розсипала насiння кропу по чотирьох кутках кiмнати й перестрибнула через вiник, покладений на пiдлогу бiля дверей, – межу, яку не перетне шайтан. Поки перейми посилювалися, усiх тварин у клiтках, що були в домi, по однiй випускали на волю, щоб пологи були легшими. Канарки, зяблики… Останньою на волю потрапила бiйцiвська рибка зi скляного акварiума, самотня й горда. Тепер вона мае плавати в струмку, ворушачи довгими плавцями кольору чистого сапфiру. Якщо рибка дiстанеться содового озера, яким славилося це схiдне анатолiйське мiстечко, шансiв вижити в солонiй водi, насиченiй вуглекислим газом, у неi мало. Але якщо вона попливе в iнший бiк, то цiлком може дiстатися Великого Забу[4 - Рiчка завдовжки приблизно 400 км, що тече на територii Туреччини та Іраку i впадае в Тигр.] й десь далi в мандрiвцi навiть потрапити в Тигр, легендарну рiку, яка тече з Едемського саду.

Усе це робилося, щоб дитина народилася здоровою.

– Я хочу ii побачити. Можеш принести менi дочку?

Щойно Бiнназ вимовила цi слова, вона зауважила якийсь рух. Сьюзан вiдчинила дверi й вислизнула з кiмнати тихо, мов скороминуща думка – безсумнiвно для того, щоб передати звiстку чоловiковi. Їхньому чоловiковi. Бiнназ зацiпенiла.

Гарун був людиною яскравих протилежностей. Дивовижно щедрий i милосердний одного дня, самозакоханий i до бездушностi неуважний – наступного. Найстарший iз трьох дiтей, вiн сам виховував двох молодших пiсля загибелi батькiв в автокатастрофi, яка зруйнувала iхнiй свiт. Ця трагедiя сформувала його як людину, змусила надмiру пiклуватися про рiдних i не довiряти чужинцям. Інодi Гарун визнавав, що щось усерединi нього зламане, i щиро хотiв це полагодити, але самi думки нi до чого не вели. Вiн однаково любив алкоголь i боявся Бога. Перехиливши чергову склянку ракii, роздавав обiцянки своiм горiлчаним братам, а потiм, витверезившись, обтяжений провиною, ще бiльше обiцяв Аллаху. Йому було важко слiдкувати за словами, однак контролювати тiло виявилося ще важче. Щоразу як Бiнназ вагiтнiла, його черево так само набрякало, несильно, але достатньо для того, щоб сусiди почали пiдсмiюватися в нього за спиною.

– Вiн знову при надii! – закочували вони очi. – Шкода, що сам народити не може.

Понад усе на свiтi Гарун хотiв мати сина. І не одного. Розповiдав усiм, хто був готовий його слухати, що матиме чотирьох синiв, яких назве Таркан, Тольга, Туфан i Тарiк[5 - Імена значать «Сильний та смiливий», «Бойовий шолом», «Сильна злива» та «Спосiб дiстатися Бога» вiдповiдно.]. Довгi роки шлюбу зi Сьюзан не принесли йому нащадкiв. Тодi старшi роду знайшли Бiнназ, якiй заледве виповнилося шiстнадцять. Пiсля кiлькох тижнiв перемовин мiж сiм’ями Гарун та Бiнназ вступили в релiгiйний шлюб. Вiн був неофiцiйний, i якби щось пiшло не так, його не визнав би жоден свiтський суд, але про цю дрiбницю нiхто навiть не згадав. Вони сидiли на пiдлозi, перед свiдками, навпроти зизоокого iмама, голос якого рипiв ще дужче, коли той переходив з турецькоi на арабську. Бiнназ протягом усiеi церемонii не зводила очей з килима, хоч i не могла стриматися та не зиркати раз по раз на iмамовi ноги. Вiн мав блiдо-коричневi шкарпетки, схожi на висохлу грязюку, старi й пошарпанi. Щоразу, як вiн ворушив ногою, великий палець загрожував прорватися через витерту вовну, шукаючи втечi.

Скоро пiсля весiлля Бiнназ завагiтнiла, але все скiнчилося викиднем, який ii мало не вбив. Нiчна панiка, гострi напади болю, холодна рука, що стисла пах, запах кровi, потреба у щось вчепитися, наче вона падае, падае. Так само було з усiма наступними вагiтностями, тiльки гiрше. Вона нiкому не могла цього сказати, але iй здавалося, що з кожною втраченою дитиною розривалася частина мотузяного мосту, що з’еднував жiнку зi свiтом, аж поки не лишилася хiба благенька нитка, яка тримала ii при здоровому глуздi.

Пiсля трьох рокiв чекання старшi роду знову почали тиснути на Гаруна. Нагадали йому, що Коран дозволяе чоловiковi мати до чотирьох дружин, якщо може iх утримувати, i немае сумнiву, що Гарун до всiх дружин ставитиметься однаково. Цього разу вони наполягали на селянцi, навiть удовi з дiтьми. Це було б так само неофiцiйно, але ще однiеi релiгiйноi церемонii, тихоi й швидкоi, як попередня, вистачило б. Або ж вiн мiг розлучитися з молодою дружиною, вiд якоi не було пуття, а тодi взяти нову жiнку. Гарун поки що вiдкинув обидвi пропозицii. Сказав, що утримувати двох дружин i так непросто, третя жiнка його розорить, а кидати Сьюзан чи Бiнназ вiн не збираеться, бо мае теплi почуття до обох, хай i з рiзних причин.

Тепер, спершись на подушки, Бiнназ намагалася уявити, що робить Гарун. Певно, лежить на софi в сусiднiй кiмнатi, поклавши одну руку на чоло, а другу на живiт, i чекае, коли ж пролунае крик немовляти. Тодi уявила, як до нього виваженими, стриманими кроками пiдходить Сьюзан. Уявила iх разом, як вони перешiптуються, i жести в них рiвнi й вiдточенi, сформованi роками, прожитими спiльно, хай i в рiзних лiжках. Стривожена власними думками, Бiнназ сказала радше до себе, анiж до когось iз присутнiх:

– Сьюзан йому розповiсть.

– Це добре, – заспокiйливо вiдгукнулася одна з сусiдок.

Стiльки всього було в цiй фразi. «Нехай вона принесе звiстку про дитину, якоi сама не змогла народити». Невимовленi слова простягалися мiж жiнками мiстечка, мов мотузки для бiлизни мiж будинками.

Бiнназ кивнула, хоч i вiдчувала, як щось темне скипае всерединi – гнiв, який вона нiколи не випускала. Зиркнула на повитуху й спитала:

– Чому дитина досi не видала анi звуку?

Повитуха не вiдповiла. Глибоко в грудях у неi засiла грудка тривоги. Було щось незвичне в цiй дитинi, i не лише тривожна тиша. Бiнназ нахилилася ближче, понюхала немовля. Вiдчула, як i пiдозрювала, пудрений, мускусний аромат, не вiд цього свiту.

Поклавши новонароджену собi на колiна, жiнка перевернула ii на животик i ляснула по сiдницях раз, удруге. На маленькому личку вiдбилося обурення, бiль. Руки стиснулися в кулачки, вуста зiбралися складками, але жодного звуку не пролунало.

– Що не так?

Повитуха зiтхнула.

– Нiчого. Просто… здаеться, вона досi з ними.

– З ким? – запитала Бiнназ, але не схотiла чути вiдповiдь i поспiхом додала: – То зроби щось!

Стара подумала. Дитинi краще шукати свiй шлях iз власною швидкiстю. Бiльшiсть немовлят одразу ж звикае до нового оточення, але бувае так, що вони затримуються, наче вагаються, чи варто приеднуватися до решти людства. І хто iх у цьому звинуватить? За всi роки роботи повитуха бачила чимало малюкiв, яких так лякала сила життя, так тисла з усiх бокiв, що за кiлька митей до народження або ж пiсля нього вони втрачали мужнiсть i тихо полишали цей свiт. Люди звали це «кадер», «доля», i бiльше нiчого не казали, бо люди завжди дають простi назви складним речам, якi лякають iх. Та повитуха вважала, що iнодi дiти просто вирiшують не давати життю шанс, наче знають про труднощi попереду й волiють iх уникнути. Це боягузтво чи мудрiсть, не гiрша Соломоновоi? Хтозна.

– Принеси солi, – звернулася вона до сусiдки.

Можна було б узяти i снiгу – його надворi випало достатньо. Вона багато разiв занурювала немовлят у чистий снiг i витягала саме тодi, коли було потрiбно. Шок вiд холоду змушував легенi розкритися, а кров текти швидше, пiдштовхував iмунiтет. Усi цi немовлята, без винятку, виросли сильними людьми.

Сусiдка скоро повернулася з великою пластиковою мискою й пакетом кам’яноi солi. Повитуха лагiдно вклала немовля в миску та почала натирати йому шкiру сiллю. Щойно дитина перестане пахнути так, як пахнуть янголи, iм доведеться ii вiдпустити. Надворi, у гiлках тополi, заверещала птаха, судячи з усього – сойка. Ворона самотньо каркнула, летячи до сонця. Усе говорило своею мовою – вiтер, трава. Усе, крiм цiеi дитини.

– Може, вона нiма? – припустила Бiнназ.

Повитуха звела брови.

– Май терпiння.

Наче за командою, дитина почала кашляти – гортанно, трiскотливо. Певно, проковтнула трохи солi, що смакувала рiзко й несподiвано. Обличчя спалахнуло червоним, вона цмокнула губами й скривилася, але кричати все одно вiдмовлялася. Яка ж уперта, яка небезпечно бунтiвна душа. Мало просто натерти ii сiллю. Тодi повитуха вирiшила спробувати щось iнше.

– Принеси ще солi.

Кам’яноi солi в домi бiльше не залишилося, мала згодитися й столова. Повитуха зробила яму в купi, поклала туди дитину й повнiстю вкрила ii бiлими кристаликами; спочатку тiло, тодi голову.

– Що як вона задихнеться? – запитала Бiнназ.

– Не хвилюйся, немовлята можуть не дихати значно довше за нас.

– Але як ти знатимеш, коли ii витягати?

– Цс-с, слухай, – сказала стара, поклавши палець на потрiсканi губи.

Новонароджена розплющила очi пiд соляним покривом i вдивилася в молочну порожнечу. Тут було самотньо, однак вона звикла до самотностi. Згорнулася всередину, як мiсяцi до того, i чекала на свiй час.

Внутрiшнiй голос мовив: «О, менi тут подобаеться. Не пiду знову нагору».

Серце запротестувало: «Не дуркуй. Навiщо лишатися там, де нiчого не вiдбуваеться? Це нудно».

«Навiщо лишатися там, де нiчого не вiдбуваеться? Бо це безпечно», – вiдповiв внутрiшнiй голос.

Збентежена цiею суперечкою, дитина чекала. Минула ще хвилина. Порожнеча крутилася й хлюпала навколо неi, заливала пальцi нiг, кiнчики пальцiв на руках.

«Навiть якщо вважаеш, що тут безпечно, це не значить, що тут мiсце для тебе, – заперечило серце. – Інодi там, де почуваешся найбезпечнiше, менше за все слiд бути».

Нарештi немовля дiйшло висновку. Воно прислухаеться до серця – до того, яке завдасть найбiльше клопоту. Готова вийти й пiзнати свiт, попри всi небезпеки та складнощi, новонароджена розкрила рота, готова кричати, але майже одразу ж сiль посипалася в горло, почала забивати нiс.

Повитуха негайно, швидкими й точними рухами занурила руки в сiль та дiстала дитину. Голосний, нажаханий вереск заповнив кiмнату. Усi чотири жiнки полегшено заусмiхалися.

– Хороша дiвчинка, – сказала повитуха. – Чому так довго чекала? Плач, дорогенька. Нiколи не соромся своiх слiз. Плач, i всi знатимуть, що ти жива.

Стара жiнка загорнула немовля в шаль i знову понюхала. Чарiвний, потойбiчний аромат випарувався, лишивши ледь помiтний слiд. З часом вiн так само зникне – хоча вона сама знала кiлькох людей, якi навiть у старостi несли на собi пахощi раю. Та говорити про це потреби не було. Пiднявшись на подушечки пальцiв нiг, жiнка вклала дитину на лiжко, поруч iз матiр’ю.

Бiнназ розпливлася в усмiшцi, серце ii затрiпотiло. Крiзь шовкову тканину вона торкнулася пальчикiв на нiжках доньки – досконалих, прекрасних i лячно тендiтних. Нiжно взяла до рук пасма дитячого волоссячка, наче несла в долонях святу воду. На мить Бiнназ була щаслива, повна.

– Ямочок немае, – сказала й захихотiла сама до себе.

– Покликати чоловiка? – запитала одна з сусiдок.

У цiй фразi так само бринiли несказанi слова. Сьюзан уже мала повiдомити Гаруна про те, що дитя народилося, то чому вiн не бiжить до них? Вочевидь, затримався поговорити з першою дружиною, вгамувати ii тривогу. Це для нього головнiше.

По обличчю Бiнназ прокотилася тiнь.

– Так, покличте.

У цьому не було потреби. За кiлька секунд до кiмнати увiйшов Гарун – сутулий, з похилими плечима, зринув iз тiнi на свiтло. Пишне сивувате волосся робило з нього розсiяного мислителя з виду. Вiн мав величний нiс iз вузькими нiздрями, широке, чисто виголене обличчя й темно-карi очi з опущеними кутиками, що свiтилися гордiстю. Усмiхаючись, пiдiйшов до лiжка. Подивився на дитину, на другу дружину, на повитуху, на першу дружину i, нарештi, вгору, на небеса.

– Аллаху, Боже мiй, дякую тобi. Ти почув моi молитви.

– Дiвчинка, – тихо мовила Бiнназ, на той випадок, якщо вiн iще не знав.

– Знаю. Далi буде хлопчик. Назвемо його Тарканом.

Гарун провiв вказiвним пальцем по чолу немовляти, гладенькому й теплому на дотик, мов амулет, який багато разiв терли.

– Вона здорова, це головне. Я увесь цей час молився. Сказав Усемогутньому: «Якщо ти збережеш цiй дитинi життя, я бiльше не питиму. Анi краплi!» Аллах почув моi молитви. Вiн милостивий. Це дитя не мое i не твое.

Бiнназ витрiщилася на нього спантеличеними очима. Раптом ii охопило лихе передчуття, як дику тварину, яка вiдчувае, хоч i надто пiзно, що втрапить у пастку. Вона глянула на Сьюзан, яка стояла бiля входу, стиснувши вуста так сильно, що вони побiлiли; була тиха й нерухома, тiльки нетерпляче постукувала ногою. Щось у ii поведiнцi вказувало на втiху, навiть на радiсть.

– Немовля належить Богу, – говорив Гарун.

– Як усi немовлята, – пробуркотiла повитуха.

Не зважаючи на неi, Гарун узяв молоду дружину за руку й подивився iй в очi.

– Ми вiддамо це немовля Сьюзан.

– Що ти таке кажеш? – прохрипiла Бiнназ, i власний голос здався iй дерев’яним та далеким, зовсiм чужим.

– Нехай Сьюзан ii виховуе. У неi чудово вийде. А ми з тобою народимо ще дiтей.

– Нi!

– Ти не хочеш iще дiтей?

– Я не дам цiй жiнцi виховувати мою дочку.

Гарун набрав повiтря, повiльно видихнув.

– Не будь така жадiбна. Аллах цього не схвалюе. Вiн дав тобi дитину, хiба нi? То будь вдячна. Ти ледве кiнцi з кiнцями зводила до того, як з’явилася тут.

Бiнназ захитала головою, не зупиняючись; важко сказати, чи тому, що просто не могла спинитися, чи тому, що тiльки над цим i мала владу. Гарун схилився до неi, узяв за плечi, притягнув до себе. Тiльки тодi вона завмерла, i свiтло в ii очах потьмянiло.

– Ти нерозважлива. Ми всi живемо в одному будинку. Бачитимеш доньку щодня. Заради Бога, вона ж нiде не подiнеться.

Якщо такi слова мусили ii втiшити, то це не вдалося. Бiнназ затремтiла, ледве стримуючи бiль, що рвався з грудей, i закрила обличчя долонями.

– А кого моя донька називатиме мамою?

– Яка рiзниця? Сьюзан буде мамою, ти будеш тiтонькою. Скажемо iй правду, як пiдросте, а поки що немае потреби бентежити цю маленьку голiвку. Коли в нас будуть iще дiти, вони всi будуть братами й сестрами. От побачиш, як вони тут бешкетуватимуть. Ти й не розберешся, хто чий. Ми всi будемо великою родиною.

– Хто годуватиме дитину? – запитала повитуха. – Мама чи тiтонька?

Гарун глянув на стару, i кожен м’яз його тiла зацiпенiв. Глибока шана й презирство пiшли в скажений танок у його очах. Вiн сунув руку до кишенi, вигрiб звiдти сумiш речей: зiм’яту пачку цигарок iз запальничкою всерединi, зiбганi банкноти, шматок крейди, якою робив позначки на одязi, пiгулку вiд розладу шлунка. Грошi вiддав повитусi.

– Це тобi на знак нашоi вдячностi, – мовив вiн.

Жiнка взяла платню, стиснувши вуста. З ii досвiду, щоб пройти життя якомога цiлiшою, слiд було покладатися на два основоположнi принципи: вчасно приходити i вчасно йти геть.

Сусiдки почали збирати речi, знiмали з лiжка заплямленi кров’ю простирадла та рушники, i тиша заповнила кiмнату, наче вода, просочуючись у всi кутки.



– Ми вже пiдемо, – тихо й рiшуче мовила повитуха. Сусiдки статечно стояли обабiч неi. – Плаценту закопаемо пiд трояндовим кущем. А ось це…

Вона тицьнула кiстлявим пальцем у бiк пуповини, яку кинули на стiлець.

– Якщо хочете, можемо закинути ii на дах школи, тодi ваша дочка стане вчителькою. Або ж до лiкарнi. Стане медсестрою чи, може, й лiкаркою.

Гарун зважив варiанти.

– Хай буде школа.

Коли жiнки пiшли, Бiнназ вiдвернулася вiд чоловiка до яблука на столику. Воно гнило: тихо, спокiйно, до болю повiльно. Коричнюватий колiр нагадав iй шкарпетки iмама, який iх одружував, i те, як пiсля церемонii вона сидiла на цьому ж лiжку, з мерехтливим серпанком на обличчi, а ii чоловiк бенкетував iз гостями в сусiднiй кiмнатi. Мати абсолютно нiчого не розповiдала iй про те, чого чекати першоi шлюбноi ночi, але старша тiтка, яка мала бiльше спiвчуття, сунула пiгулку, яку слiд було покласти пiд язик. «З нею ти нiчого не вiдчуеш. І незчуешся, як усе скiнчиться». У сум’яттi того дня Бiнназ загубила пiгулку, та й однаково пiдозрювала, що це була просто пастилка. Вона нiколи ранiше не бачила голого чоловiка, навiть на картинцi, i хоча часто мила молодших братiв, пiдозрювала, що тiло дорослого чоловiка буде зовсiм iншим. Що довше вона чекала на чоловiка, то бiльше тривожилася. І щойно зачула його кроки, зомлiла. Розплющивши очi, побачила сусiдок, якi несамовито розтирали iй зап’ястки, зволожували чоло, масажували ступнi. У повiтрi стояв рiзкий запах одеколону й оцту з якимись незнайомими, непроханими пiдтонами – згодом вона зрозумiла, що вони йшли вiд тюбика лубриканта.

Потiм, коли вони лишилися самi, Гарун дав iй намисто з червоноi стрiчки з трьома золотими монетами – по однiй за кожну чесноту, яку жiнка принесла в цей дiм: молодiсть, покiрнiсть, родючiсть. Побачивши, як вона нервуеться, заговорив тихо, м’яко, його голос розчинявся в темрявi. Був приязний, але й гостро свiдомий того, що за дверима чекають люди. Тож чоловiк поспiхом роздягнув ii, можливо, страшачись того, що вона знову зомлiе. Бiнназ не розплющувала очей, на чолi виступив пiт. Вона почала рахувати: «Один, два, три… п’ятнадцять, шiстнадцять, сiмнадцять…», i не замовкала, навiть коли вiн сказав iй припинити цю маячню.

Бiнназ була неписьменна, i далi дев’ятнадцяти рахувати не вмiла. Доходячи до останньоi цифри, цього незламного кордону, вона набирала повiтря й починала заново. Пiсля нескiнченного кола дев’ятнадцяток Гарун устав з ii лiжка й пружним кроком вийшов з кiмнати, залишивши дверi вiдчиненими. До неi ввiрвалася Сьюзан, увiмкнула свiтло, не звертаючи уваги на ii оголенiсть, на запах поту й сексу, що висiв у повiтрi. Перша дружина смикнула за простирадло, зiрвала його з лiжка, оглянула i, вочевидь вдоволена, зникла, не сказавши анi слова. Решту вечора Бiнназ провела сама, i морок лежав у неi на плечах, наче шар снiгу. Коли вона згадала все це зараз, дивний звук зiрвався з ii вуст – це мiг би бути смiх, якби за ним не ховалося стiльки болю.

– Ну ж бо, – мовив Гарун. – Це не…

– Це вона придумала, так? – перебила його Бiнназ. Нiколи не робила цього ранiше. – Їй це щойно спало на думку? Чи ви мiсяцями змовлялися в мене за спиною?

– Ти це не серйозно.

Вiн здавався стривоженим, хоча, ймовiрно, не так ii словами, як тоном. Узявся лiвою рукою пригладжувати волосинки з тильного боку правоi руки, очi були склянi, спантеличенi.

– Ти молода. Сьюзан старiшае. Вона вже нiколи не матиме власноi дитини. Зроби iй такий подарунок.

– А я? Хто зробить подарунок менi?

– Аллах, звiсно ж. Вiн уже зробив, чи ти не бачиш? Не будь невдячною.

– Вдячною за це?

Бiнназ злегка трiпотливо змахнула рукою, таким невиразним жестом, що вiн мiг стосуватися чого завгодно – цiеi ситуацii або ж цього мiста, у якому тепер вона вбачала просто глушину на старiй мапi.

– Ти втомилася, – сказав Гарун.

Бiнназ заплакала. То були не сльози лютi чи обурення – сльози покори, поразки, рiвнозначноi втратi вiри. Повiтря в легенях здавалося важким, мов свинець. Вона прийшла до цього дому дитиною, а тепер мала власне дитя, та iй не було дозволено виховувати його, рости разом з ним. Вона охопила руками колiна й надовго замовкла. Тему було закрито, там i тодi, хоча насправдi вона лишалася вiдкритою – ця рана серед iхнiх життiв, що нiколи не загоiться.

За вiкном торговець, який штовхав вiзка iхньою вулицею, вiдкашлявся й почав вихваляти абрикоси, стиглi й соковитi. «Як дивно», – подумала Бiнназ, бо ж стояла не пора солодких абрикосiв, а час крижаних вiтрiв. Вона затремтiла, наче холод, на який торговець не зважав, просочився крiзь стiни та знайшов ii замiсть нього. Вона заплющила очi, але темрява не допомогла. Перед очима були снiжки, якi збиралися в небезпечнi пiрамiди. Вони посипалися на неi, мокрi та твердi, начиненi камiнцями. Один зi снiжкiв вдарив ii в нiс, за ним полетiли iншi, швидко, густо. Ще один розбив iй нижню губу. Бiнназ зойкнула й розплющила очi. Це було насправдi, чи наснилося? Вона обережно торкнулася носа. З нього текла кров. На пiдборiддi так само була цiвка кровi. «Як дивно», – знову подумала вона. Чи ж нiхто не бачить, що iй страшенно боляче? Якщо нi, то чи значить, що все це – тiльки в ii головi, усе в уявi?

То була не перша ii зустрiч iз душевною хворобою, але вона так i лишиться найяскравiшою. Навiть за багато рокiв, щоразу як Бiнназ мiркуватиме про те, коли i як утiк, мов той нiчний злодюжка через вiкно, ii здоровий глузд, вона повертатиметься до цiеi митi, яка, здавалось, знесилила ii навiки.



Того ж дня Гарун пiдняв немовля у повiтря, розвернув до Мекки й промовив азан, заклик до молитви, iй у праве вухо.

– Ти, донько моя, яка, за волею Аллаха, буде першою з багатьох дiтей пiд цим дахом, ти, чиi очi чорнi, мов нiч: я назву тебе Лейлою[6 - Лейла арабською значить нiч або сутiнки.]. Але ти будеш не просто Лейлою. Я дам тобi iмена моеi матерi. Твоя нiне[7 - Бабуся (тур.).] була шанованою жiнкою, дуже побожною. Ти теж одного дня такою станеш, я в цьому впевнений. Я назву тебе Афiфе – «Непорочна, Незаплямована». Я назву тебе Камiле – «Досконалiсть». Ти будеш скромною, поважною, чистою, як вода…

Гарун замовк: його гнiтила думка про те, що не вся вода була чистою. Тож вiн додав, голоснiше, нiж хотiв, щоб на небi нiхто не переплутав, щоб не мати непорозумiнь iз Богом:

– Джерельна вода – чиста, незабруднена… Усi матерi у Ванi докорятимуть дочкам: «Чому ти не можеш бути такою, як Лейла?» А чоловiки казатимуть жiнкам: «Чому ти не можеш народити таку дiвчинку, як Лейла?»

Тим часом дитя намагалося засунути кулака до рота й кривилося щоразу, як нiчого не вдавалося.

– Я так пишатимуся тобою, – вiв далi Гарун. – Ти будеш вiддана своiй релiгii, своему народу, своему батьковi.

Збентежена дитина нарештi усвiдомила, що стиснутий кулачок завеликий, i залементувала, наче надолужуючи попередне мовчання. Їi швиденько передали Бiнназ, яка, не вагаючись нi на мить, почала годувати. Пекучий бiль колами розходився вiд соскiв, подiбно до того, як кружляють у небi хижi птахи.

Пiзнiше, коли маля заснуло, Сьюзан, яка чекала трохи на вiдстанi, пiдiйшла до лiжка, обережно, щоб не видати жодного звуку. Не дивлячись Бiнназ в очi, забрала в матерi немовля.

– Я принесу ii, коли плакатиме, – сказала Сьюзан i глитнула. – Не хвилюйся. Я добре про неi пiклуватимуся.

Бiнназ не вiдповiла. Обличчя було блiде й пошарпане, як стара порцелянова тарiлка. Вiд неi линув тiльки звук дихання, слабкий, але очевидний. Їi лоно, ii розум, цей дiм… навiть старовинне озеро, де, як подейкували, топилися коханцi з розбитими серцями – усе здавалося висохлим, спустошеним. Усе, крiм ii набряклих, болючих грудей, з яких цiвками текло молоко.

Тепер, залишившись у кiмнатi наодинцi з чоловiком, Бiнназ чекала, коли вiн заговорить. Їй хотiлося почути не вибачення, а визнання несправедливостi щодо неi й страшного болю, який ця несправедливiсть iй заподiяла. Але Гарун мовчав. Так i вийшло, що дiвчинку, яка народилася в родинi з одного чоловiка та двох дружин 6 сiчня 1947 року в мiстечку Ван, «Перлинi Сходу», назвали Лейла Афiфе Камiле. Такi самовпевненi iмена, величнi, недвозначнi. Помилковi, як виявиться згодом. Бо якщо нiч в ii очах була правдою, пасуючи до iменi Лейла, то скоро стане зрозумiло, що iншi iмена iй не годяться.

Для початку вона була не бездоганною; численнi недолiки пiдземними струмками перетинали ii життя. Насправдi вона стала ходячим утiленням недосконалостi – коли навчилася ходити. А щодо чистоти – час покаже, що, хай i не з ii вини, на цьому вона так само не зналася.

Вона мала бути Лейлою Афiфе Камiле, повною чеснот i гiдностi. Але за багато рокiв, коли вона з’явиться в Стамбулi, самотня й без копiйки; коли вперше побачить море й чудуватиметься тому, як тягнеться до виднокола цей синiй обшир; коли помiтить, що ii кучерi у вологому повiтрi перетворюються на кучерявий пух; коли одного ранку прокинеться в чужому лiжку поруч iз чоловiком, якого ранiше не бачила, i в грудях буде так важко, наче вона вже нiколи не зможе набрати повiтря; коли ii продадуть до борделю, де вона муситиме займатися сексом з десятьма-п’ятнадцятьма чоловiками щодня в кiмнатi iз зеленим пластиковим вiдерцем на пiдлозi, у яке збиратиметься вода зi стелi, щоразу, як дощитиме… Задовго пiсля всього цього вона буде вiдома п’ятьом найлiпшим друзям, одному вiчному коханню й численним клiентам як Лайла Текiла.

Коли чоловiки питали (а це було часто), чому вона називаеться Лайлою, а не Лейлою – чи не для того, щоб здаватися бiльш екзотичною та американською, вона смiялася й казала, що якось пiшла на базар i змiняла «е» етичностi на «а» авантюризму, та й по всьому.

Зрештою, газетам, якi писали про ii вбивство, було до цього байдуже. Бiльшiсть навiть не називала ii iменi, вдовольняючись iнiцiалами. Майже всi статтi супроводжувала та сама фотографiя – один iз невпiзнаваних старих знiмкiв Лайли, ще зi шкiльних рокiв. Авжеж, редактори могли б узяти свiжiше фото, хай навiть i з полiцейських архiвiв, якби не турбувалися тим, що яскравий макiяж та пiдозрiле декольте Лайли можуть образити тонкi почуття народу.

Про ii смерть говорили й по нацiональному телебаченню ввечерi 29 листопада 1990 року. Ця новина йшла одразу за довгою розповiддю про те, що Рада Безпеки ООН санкцiонувала вiйськове вторгнення до Іраку; сюжетом про сумнi наслiдки вiдставки Залiзноi ледi в Британii; розкриттям напружених стосункiв мiж Грецiею та Туреччиною, що встановилися слiдом за спалахами насильства в Захiднiй Фракii, розгромами крамниць етнiчних туркiв та взаемним вигнанням консулiв, турецького з Комотiнi, а грецького зi Стамбула; новиною про злиття футбольних лiг Захiдноi та Схiдноi Нiмеччини пiсля об’еднання двох держав; сюжетом про скасування конституцiйноi вимоги до одружених жiнок мати дозвiл чоловiка на роботу поза домом i заборони курiння на рейсах «Турецьких авiалiнiй», попри палкi протести курцiв.

Ближче до кiнця випуску новин унизу екрана прокрутилася жовта стрiчка: «У мiському смiтнику знайдено тiло вбитоi повii – четверте за мiсяць. Серед секс-працiвниць Стамбула наростае панiка».




Двi хвилини


За двi хвилини пiсля зупинки серця розум Лайли пригадав два контрастнi смаки: лимон i цукор.

Червень 1953 року. Вона побачила себе шестирiчною, з гривою каштанових кучерiв навколо тендiтного блiдого личка. Попри неабиякий апетит, особливо до фiсташковоi пахлави, кунжутного грильяжу та пряних страв, дiвчинка була худа, мов тростинка. Єдина дитина. Самотня дитина. Невгамовна, жвава, завжди трохи неуважна, вона котилася через днi життя, мов шахова фiгурка, яка впала на пiдлогу, i iй залишалося тiльки вибудовувати складнi iгри для себе одноi.

Будинок у Ванi був такий величезний, що навiть шепiт вiдлунював мiж його стiнами, на яких, мов у печерi, танцювали тiнi. Довгi, закрученi сходи вели з вiтальнi до другого поверху. Вхiд був прикрашений кахлями зi стiлькома малюнками, що вiд них голова йшла обертом: павичi хизуються розкiшним пiр’ям; головки сиру й плетенi буханцi лежать бiля келихiв з вином; рубiново всмiхаються на тарелях надрiзанi гранати; соняшники в полi спрагло тягнуться до сонця, що рухаеться небом, наче коханцi, якi знають, що нiколи не отримають жаданоi любовi. Лейлу зачаровували цi зображення. Деякi кахлi були потрiсканi, щербатi, iншi почасти вкритi грубим тиньком, через який проглядали барвистi контури малюнкiв. Дiвчинка пiдозрювала, що, зiбранi разом, вони мають оповiдати якусь старовинну iсторiю, але як не намагалася, не могла уявити, що ж це могло бути.

Уздовж коридорiв стояли в позолочених нiшах олiйнi лампи, лойовi свiчки, керамiчнi миски та iншi декоративнi дрiбницi. Пiдлоги повнiстю встеляли килими з китицями – афганськi, перськi, курдськi й турецькi, найрiзноманiтнiших вiзерункiв i вiдтiнкiв. Лейла, бувало, лiниво блукала кiмнатами, притискала цi речi до грудей, торкалася поверхонь, то гладеньких, то колючих, покладаючись на дотик, мов слiпа. Деякi куточки будинку були вщерть захаращенi, але навiть там вона дивним чином вiдчувала порожнечу. У головнiй вiтальнi бив високий пiдлоговий годинник, хитав мiдним маятником туди-сюди – його дзвiн був надто голосним, надто радiсним. Лейла часто помiчала, що iй дере в горлi, i хвилювалася, що могла десь вдихнути стародавнiй пил – хоч i знала, що всi дрiбницi сумлiнно вiдчищалися, натиралися й наглянсовувалися. Щодня приходила прибиральниця, раз на тиждень влаштовували «велике прибирання». На початку й наприкiнцi кожного сезону – ще бiльше. А якщо й пропускалася якась пляма, тiтонька Бiнназ помiчала ii й вiдтирала содою, вимоглива до того, що називала «бiлiше вiд бiлого».

Мати розповiдала, що цей будинок належав вiрменському лiкарю та його дружинi. Вони мали шiстьох дочок, якi полюбляли спiвати й мали рiзнi голоси – вiд дуже низького до дуже високого. Лiкар був дуже популярний i час вiд часу дозволяв пацiентам пожити в його родинi. Вiн уперто вiрив, що музика може зцiлити навiть найстрашнiшi рани людськоi душi, i змушував усiх пацiентiв грати на музичних iнструментах, незважаючи на наявнiсть таланту. Поки вони грали (деякi – жалюгiдно), його доньки спiвали в унiсон, i весь будинок похитувався, наче плiт у морi. Усе це було ще до Першоi свiтовоi вiйни. Скоро пiсля неi вони просто зникли, покинули все. Лейла не розумiла, куди вони зникли й чому не повернулися. Що сталося з ними, з лiкарем та його сiм’ею, з усiма тими iнструментами, що колись були могутнiми, високими деревами?

Тодi в будинку оселився разом iз рiднею дiд Гаруна Махмуд, впливовий курдський ага[8 - Поважне звертання в Оттоманськiй iмперii.]. Дiм вiн отримав у винагороду вiд оттоманського уряду за роль, яку вiдiграв у депортацii вiрменiв. Рiшучий, цiлеспрямований, вiн не вагаючись виконував накази зi Стамбула. Якщо можновладцi вирiшили, що цiлий народ зрадливий i його слiд вiдiслати в пустелю бiля мiста Дер Зор, де вижити можуть лише одиницi, то так i мае бути, навiть якщо йдеться про добрих сусiдiв i давнiх приятелiв. Таким чином довiвши вiрнiсть державi, Махмуд став важливою людиною; мiсцевi захоплювалися досконалою симетрiею його вусiв, сяйвом чорних шкiряних чобiт, громоподiбним голосом. Вони поважали його так, як споконвiку поважають жорстоких i владних людей – iз надмiром страху й без жодноi крихти любовi.

Махмуд наказав, щоб усе в домi лишалося, як е, i так воно певний час i було. Але ширилися чутки, що до вiд’iзду з мiста вiрмени, не маючи змоги забрати цiннi речi з собою, заховали десь поблизу горщики з монетами та скринi з рубiнами. Тож скоро Махмуд iз родичами взялися копати: у саду, у дворi, у пiдвалах… Жоден клаптик землi не лишився на мiсцi. Та не знайшовши нiчого, вони почали пробивати стiни, навiть не думаючи про те, що хоч би й натрапили на скарби, то тi iм однаково не належать. Коли копачi здалися, будинок перетворився на купу камiння, i його довелося вiдбудовувати наново. Лейла знала, що ii батько, який ще малим бачив це безумство, досi вiрив, що десь лежить скринька iз золотом i несказаннi багатства чекають зовсiм поруч. Інодi, лягаючи спати й заплющуючи очi, вона мрiяла про коштовностi, якi мерехтiли вдалинi, мов свiтляки понад лiтньою лукою.

Не те щоб у тому нiжному вiцi Лейлу цiкавили грошi. Їй значно бiльше подобалося мати в кишенi шоколадку з горiхами чи жувальну гумку «Замбо», на обгортцi якоi зображена чорношкiра жiнка у величезних круглих сережках. Батько замовляв цi смаколики для неi аж у Стамбулi. Мала iз заздрiстю вiдзначала, що все нове й цiкаве було в Стамбулi, мiстi дивовиж та чудес. І вона обiцяла собi, що колись неодмiнно поiде туди, i ховала цю обiцянку вiд усiх, як устриця приховуе перлину.

Лейла тiшилася, влаштовуючи чаювання для ляльок, споглядаючи, як плавае в холодних струмках форель, i вдивляючись у вiзерунки на килимах, поки вони не оживали; та понад усе вона любила танцювати. Хотiла колись стати уславленою танцiвницею живота. Батько страшенно розлютився б, якби дiзнався про цю ii фантазiю, про те, як ретельно вона вимальовувала в уявi деталi: iскристi лелiтки, спiдницi з монет, клацання й дзенькiт сагатiв на пальцях; тряски й вихляння стегнами пiд «ра-та-тат» барабана-келиха – дарбуки; зачарування публiки, яка чимраз голоснiше плескае, рiвно, в такт; швидкi обертання в захопливому фiналi танцю. Вiд самих думок про це серце билося частiше. Та баба завжди казав, що танцi – це один iз багатьох давнiх способiв шайтана збивати людей з дороги. Диявол спочатку спокушае слабких та емоцiйних жiнок п’янкими парфумами та блискучими цяцьками, а тодi через жiнок вабить до своеi пастки й чоловiкiв.

Як дуже престижний кравець, баба створював модне вбрання алафранга[9 - У перiод Оттоманськоi iмперii (1299–1922) iснував подiл культурних явищ на алатюрка (старомодний, традицiйний турецький стиль) та алафранга (сучасний стиль, сформований пiд впливом захiдноi культури).] для дам – пишнi сукнi, сукнi-футляри, спiдницi-сонце, блузи з комiрцем «Пiтер Пен», топи з комiрцем-хомутом, штани капрi. Дружини офiцерiв, держслужбовцiв, прикордонних iнспекторiв, залiзничних iнженерiв i торговцiв спецiями були його постiйними клiентками. Вiн також продавав рiзноманiтнi капелюшки, рукавички та берети – стильнi, шовковi, яких нiколи не дозволив би носити жiнкам власноi родини.

Тож Лейлин батько заперечував танцi, i мати так само – хоча дiвчинка помiчала, що, коли навколо нiкого не було, ii переконання ставали не такими впертими. Коли вони залишалися вдвох, мати взагалi була iншою. Дозволяла Лейлi розплiтати, розчiсувати й заплiтати свое руде вiд хни волосся, втирати швидко танучий крем у зморшкувате обличчя, наносити на вii вазелiн iз товченим вугiллям, щоб вони були темнiшi. Мати була не скупа на обiйми й теплi слова для доньки, вони разом робили яскравi помпони найрiзноманiтнiших кольорiв, нанизували каштани на вервечки, грали в карти – та в присутностi iнших вона нiчого такого не робила. І особливо стримувалася, коли десь поруч була тiтонька Бiнназ.

– Якщо твоя тiтонька побачить, як нам весело, iй стане дуже сумно, – казала мати. – Не треба цiлувати мене перед нею.

– Але чому?

– Ну, вона нiколи не мала дiтей. Ми ж не хочемо розбити iй серце, правда?

– Нiчого, матусю. Я можу цiлувати вас обох.

Мати дiставала сигарету.

– Не забувай, душе моя, твоя тiтонька нездорова – i ii мати так само. Це в них у кровi. Спадкове божевiлля. Вочевидь, у кожному поколiннi виявляеться. Маемо бути обачнi й не засмучувати ii.

Коли тiтонька засмучувалася, вона мала схильнiсть себе кривдити. Видирала жмутки волосся, роздряпувала обличчя, щипала себе так сильно, що аж кров виступала. Мати розповiдала, що того дня, коли вона народила Лейлу, тiтонька, яка чекала бiля дверей, сильно вдарила себе в обличчя – чи то iз заздрощiв, чи з якоiсь iншоi збоченоi причини. Коли ii питали про те, навiщо це зробила, вона заявила, що торговець абрикосами кидався в неi снiжками з вулицi через вiкно. Абрикоси, у сiчнi! Абсолютна маячня. Вони всi побоювалися за ii притомнiсть. Мала слухала цю iсторiю з нажаханим зачаруванням, як i багато iнших, що iй так часто розповiдали.

Утiм, шкода, якоi собi завдавала тiтонька, не завжди здавалася навмисною, бо ж вона була незграбна, мов маля, яке робить першi кроки. Вона обпiкалася об розжаренi сковорiдки, забивалася об меблi колiнами, випадала з лiжка увi снi, рiзалася розбитим склом. Усе ii тiло вкривали сумнi синцi й запаленi, лютi шрами.

Емоцii тiтоньки коливалися, мов маятник пiдлогового годинника. У деякi днi вона була невтомна, повна сил, носилася вiд справи до справи. Затято пiдмiтала килими, витирала всюди пил, кип’ятила бiлизну, яку випрала напередоднi, годинами натирала пiдлогу й оббризкувала весь дiм смердючими дезiнфiкувальними засобами. Руки в неi були грубi й потрiсканi, шкiра не ставала м’якша, хай як регулярно вона натирала iх баранячим жиром. Та й як вони могли не бути грубi, якщо вона намивала iх десятки разiв на день, усе одно переконана, що вони недостатньо чистi. Як i все iнше, насправдi. А в iншi днi вона була така виснажена, що ледве ворушилася. Здавалося, що iй важко навiть дихати.

Утiм, також траплялися й днi, коли тiтонька здавалася цiлковито безтурботною. Розслаблена й сяйлива, вона годинами бавилася з Лейлою в саду. Вони вiшали смужки тканини на гiлки яблунь, обважнiлi вiд цвiту, i називали iх балеринками; непоспiхом плели кошики з верби чи вiнки з маргариток; обв’язували стрiчками роги барана, якого мали принести в жертву на свято. Якось вони потай перерiзали мотузку, якою тварина була прив’язана до сараю. Та баран не втiк, як вони планували. Поблукав там i тут у пошуках свiжоi трави й повернувся на те саме мiсце: знайомий полон був йому ближчий за дивний поклик свободи.

Лейла з тiтонькою любили робити собi сукнi зi скатертин i розглядати жiнок у журналах, наслiдуючи iхнi прямi спини й упевненi усмiшки. З усiх моделей та акторок, яких вони розглядали, одна викликала в них найбiльший захват: Рита Гейворт. Їi вii були схожi на стрiли, а брови – на луки; талiя в неi була вужча за чайну склянку, а шкiра – гладенька, мов шовкова пряжа. Вона могла б стати вiдповiддю на молитви всiх оттоманських поетiв, якби не крихiтна помилка: Рита Гейворт народилася не в той час i надто вже далеко, в Америцi.

Хай як iх цiкавило життя Рити Гейворт, вони могли тiльки роздивлятися ii фото, позаяк жодна з них не вмiла читати. На Лейлу ще чекала школа, а от тiтка нiколи не вчилася. У селищi, у якому росла тiтонька Бiнназ, школи не було, а батько не дозволяв iй щодня ходити з братами розбитою дорогою до мiста й назад. Взуття на всiх не вистачало, та й однаково вона мусила дбати про молодших.

На вiдмiну вiд тiтоньки, мати була письменна й пишалася цим. Вона могла читати рецепти з книжки, гортати настiнний календар i навiть розбирати статтi в газетах. Саме вона розповiдала iм про те, що вiдбувалося у свiтi: у Єгиптi група вiйськових проголосила державу республiкою; в Америцi стратили пару за звинуваченням у шпигунствi; у Схiднiй Нiмеччинi тисячi людей вийшли маршем проти полiтики уряду, i iх розiгнали радянськi окупанти; а в Туреччинi, далеко у Стамбулi, який iнодi здавався зовсiм iншою краiною, проводився конкурс краси, де молодi жiнки позували на подiумi в самих цiльних купальниках. На вулицях iшли релiгiйнi протести проти аморальностi цього шоу, та органiзатори були рiшуче налаштованi продовжувати. Вони заявили, що нацii стають цивiлiзованими завдяки трьом фундаментальним речам: науцi, освiтi та конкурсам краси.

Коли Сьюзан читала такi новини вголос, Бiнназ швидко вiдверталася. У лiвiй скронi пульсувала вена – мовчазний, але невтомний сигнал страждання. Лейла спiвчувала тiтцi – у вразливостi цiеi жiнки було щось знайоме, навiть утiшне. Але так само вона вiдчувала, що в цьому не може надовго залишатися на боцi тiтоньки. Їй уже не терпiлося пiти до школи.



Десь за три мiсяцi до того Лейла знайшла за шафою з кедра нагорi сходiв розхитанi дверцята. Хтось не до кiнця зачинив iх, запрошуючи до будинку прохолодний вiтерець з ароматом дикого часнику, що рiс край дороги. Вiдтодi вона майже щодня виходила на дах.

Дивлячись на мiсто, що розгорнулося внизу, нашорошуючи вуха, щоб почути крик орла-карлика, який кружляе над блискучим озером удалинi, чи клекотiння фламiнго, що шукають поживи на мiлинi, чи цвiрiнчання ластiвок, якi носяться мiж вiльхами, вона була впевнена, що так само зможе полетiти, якщо тiльки спробуе. Що ж потрiбно для того, щоб вiдростити крила й злетiти в небо, вiльно, легко? У тих краях було повно чапель, бiлоголових качок, чорнокрилих куликiв-довгоногiв, зябликiв iз малиновими крилами, очеретянок, бiлогорлих рибалочок та султанок. Пара лелек заволодiла димарем, збудувала там чудовезне гнiздо, по однiй гiлочцi за раз. Тепер iх не було, але дiвчинка знала, що одного дня вони повернуться. Тiтонька казала, що лелеки вiдданi спогадам, не те що люди. Якщо вже мiсце стало «домом», вони повертатимуться, навiть за тисячi кiлометрiв.

Щоразу, побувавши на даху, мала навшпиньки спускалася вниз, так, щоб ii не помiтили. Не сумнiвалася в тому, що коли мати спiймае, то це буде халепа.

Але того дня, у червнi 1953 року, мати була надто зайнята й не звертала на дитину уваги. У домi було повно гостей – самi жiнки. Таке траплялося двiчi на мiсяць, у день читання Корану та в день видалення волосся з нiг. У першому випадку приходив лiтнiй iмам i виголошував проповiдь або ж зачитував уривок зi священноi книги. Жiнки району збиралися й слухали його, мовчки та шанобливо, стуливши колiна й накривши голови, занурившись у думки. Якщо хтось iз дiтлахiв, якi тинялися поблизу, наважувався хоча б пискнути, йому одразу ж затикали рота.

У день депiляцii все було прямо протилежним. Без чоловiкiв жiнки вбиралися дуже вiдверто. Вони розвалювалися на диванах, розставивши ноги, голорукi, з сяючими вiд прихованого бешкету очима. Невтомно теревенячи, приправляли балачки лайками, вiд яких наймолодшi червонiли, мов дамаськi троянди. Лейлi не вiрилося, що цi дикi iстоти були тими самими людьми, якi так незворушно завмирали, слухаючи iмама.

Сьогоднi знову настав день видаляти волосся. Жiнки зайняли всю вiтальню, вмостилися на килимах, ослiнчиках i стiльцях iз тарiлками тiстечок та склянками чаю в руках. Нудкий запах линув iз кухнi, де на плитi булькала сумiш з лимона, цукру й води. Коли вона буде готова, усi швидко й зосереджено вiзьмуться за дiло, i кривитимуться, здираючи зi шкiри липкi смужки. Але поки що бiль мiг зачекати i можна було поплiткувати та побенкетувати.

Спостерiгаючи за жiнками з коридору, Лейла зачаровано шукала в iхнiх рухах та спiлкуваннi натяки на власне майбутне. Тодi вона була переконана, що виросте такою самою, як вони: до ноги чiпляеться малий, на руках немовля, треба слухатися чоловiка й наводити порядок у домi. Таким мало бути ii життя. Мати розповiла, що, коли вона народилася, повитуха закинула пуповину на дах школи, щоб дiвчинка стала вчителькою, але баба цього не хотiв. Бiльше не хотiв. Не так давно вiн зустрiв шейха, який пояснив йому, що жiнцi краще сидiти вдома, а в тi рiдкiснi моменти, коли конче необхiдно вийти, вона мае повнiстю закриватися. Нiхто не хоче купувати томати, якi вже помацали й почавили iншi покупцi. Краще iх ретельно упаковувати та зберiгати. Так само i з жiнками – казав шейх. Хiджаб був iхньою упаковкою, латами, що захищали вiд непристойних поглядiв та небажаних доторкiв.

Так мати й тiтонька почали покривати голови, на вiдмiну вiд бiльшостi сусiдських жiнок, якi дотримувалися захiдноi моди, носили пишнi короткi зачiски, завивали волосся перманентом чи збирали елегантними гульками, як Одрi Гепберн. Мати, виходячи, завжди вдягала чорну чадру, а от тiтонька вибирала яскравi шифоновi шалики, зав’язувала iх пiд пiдборiддям. Обидвi ретельно стежили за тим, щоб жодне пасмо волосся не вибивалося. Лейла була певна, що скоро пiде iхнiми слiдами. Мати сказала, що, коли настане цей день, вони разом пiдуть на базар i куплять iй найгарнiшу хустку на голову та довгий халат до пари.

– А можна пiд ним носити костюм для танцю живота?

– Дурненька, – усмiхнулася iй мати.

Задумана Лейла навшпиньки пройшла повз вiтальню, прямуючи до кухнi. Мати гарувала там вiд ранку – пекла буреки[10 - Анатолiйська випiчка з начинками.], кип’ятила чай i готувала сумiш. Лейла нiяк не могла зрозумiти, як хтось може марнувати таку солодку смакоту на волохатi ноги, замiсть iсти, як вона сама.

На кухнi вона з подивом побачила, що там не порожньо. Бiля столу стояла тiтонька Бiнназ iз довгим, зазубреним ножем, у якому вiдбивалося пообiдне сонце. Лейла злякалася, що вона може завдати собi шкоди. Тiтонька мала бути особливо обачна, бо ж не так давно оголосила, що вона при надii – знову. Нiхто не говорив про це, страшачись назар – зурочення. Пригадуючи попереднi випадки, Лейла знала, що, коли вагiтнiсть тiтоньки стане помiтною, дорослi навколо поводитимуться так, наче ii живiт росте вiд апетиту чи хронiчного здуття. Поки що все було саме так: що бiльшою ставала тiтонька, то менше ii помiчали. Усе одно, що вона зникала з iхнiх очей, вицвiтала, мов фото, залишене на асфальтi пiд нещадним сонцем.

Лейла обережно зробила крок уперед i стала, спостерiгаючи.

Тiтонька схилилася над купою чогось, схожого на салат, i наче не помiчала ii. Вона дивилася на газету, що лежала на столi, i очi пронизливо горiли на блiдому обличчi. Зiтхнувши, вона схопила жменю салату й почала ритмiчно шинкувати листя на дошцi. Нiж рухався так швидко, що перетворився на розмиту пляму.

– Тiтонько?

Рука зупинилася.

– Гм-м.

– На що ти дивишся?

– На солдатiв. Чула, вони повертаються.

Бiнназ вказала на знiмок у газетi, i на мить вони завмерли, вдивляючись у пiдпис, намагаючись щось зрозумiти серед чорних крапок та закарлючок, якi вишикувалися, мов пiхотний батальйон.

– О, то це твiй брат скоро буде вдома.

Тiтонька мала брата, якого вiдправили до Кореi у складi п’ятитисячного турецького вiйська. Воно допомагало американцям, пiдтримуючи хороших корейцiв у боротьбi з поганими корейцями. Зважаючи на те, що турецькi солдати не говорили анi англiйською, анi корейською, а американськi солдати, певно, були такими ж невiгласами в усiх мовах, крiм власноi, дитина дивувалася тому, як же вони спiлкувалися, усi тi чоловiки з рушницями та пiстолетами, а якщо не спiлкувалися, то як тодi розумiли один одного? Але зараз такi питання були не на часi. Натомiсть вона широко всмiхнулася.

– Ти, певно, так радiеш!

Обличчя тiтоньки спохмурнiло.

– Чого б це? Хтозна коли його побачу, якщо побачу взагалi. Стiльки часу минуло. Моi батьки, брати й сестри… давно нiкого з них не бачила. Вони не мають грошей на подорож, а я не можу поiхати до них, хай i скучила за родиною.

Лейла не знала, що на це вiдповiсти. Вона завжди вважала iх самих тiтоньчиною родиною. Та, як послужлива дитина, вирiшила змiнити тему.

– Ти готуеш частування для гостей?

Говорячи це, вона дивилася на порубаний салат на дошцi й помiтила серед зеленi щось таке, вiд чого зойкнула: рожевi хробаки, деякi розрiзанi на шматки, а деякi цiлi, звивистi.

– Фу, що це таке?

– Це для дiток. Їм сподобаеться.

– Для дiток?

Лейла вiдчула, як усерединi все стиснулося.

Вочевидь, мати мала рацiю: тiтонька хвора на голову. Мала опустила очi й побачила, що тiтонька боса, ступнi в неi потрiсканi й загрублi, наче вона кiлька кiлометрiв iшла сюди пiшки. Лейла зачепилася за цю думку: може, тiтонька сновида, яка щоночi зникае в шурхотливiй темрявi, а на свiтанку поспiшае додому, i в прохолодному повiтрi ii подих стае парою. Може, вона прослизае у ворота саду, забираеться нагору по трубi, перестрибуе перила балкона й прокрадаеться у свою спальню, не розплющуючи очей. Що як одного разу вона не згадае дороги додому?

Якщо тiтонька мала звичку блукати вулицями увi снi, баба мусив би про це знати. На жаль, Лейла не могла його спитати – ця тема, як i багато iнших, була зовсiм недоступна. Дiвчинку турбувало те, що, поки вони з матiр’ю спали в однiй кiмнатi, батько ночував з тiткою в iншiй, нагорi. Коли вона запитала в матерi, чому так, та вiдповiла, що тiтонька боiться лишатися сама, бо увi снi бореться з демонами.

– Ти це iстимеш? – спитала Лейла. – Тобi вiд цього стане зле.

– Я? Нi! Кажу ж тобi, це для дiток. – Погляд Бiнназ був несподiваний, як сонечко, що сiдае на палець, i такий же нiжний. – Хiба ти iх не бачила? Там, на даху. Я думала, ти там часто буваеш.

Лейла здивовано звела брови. Вона й не пiдозрювала, що тiтка може навiдуватися до ii потайноi схованки. Та ii це не стривожило. У тiтоньцi було щось подiбне до привида: вона не володiла речами, а просто пропливала крiзь них. У будь-якому разi, дiвчинка знала, що на даху не було жодних дiтей.

– Ти менi не вiриш, так? Думаеш, що я божевiльна. Усi вважають мене божевiльною.

У голосi жiнки було стiльки болю, стiльки туги зiбралося в ii прекрасних очах, що це заскочило Лейлу. Соромлячись своiх думок, вона спробувала виправитися.

– Неправда. Я тобi завжди вiрю!

– Упевнена? Це дуже серйозно – вiрити в когось. Не можна легковажити такими словами. Якщо справдi так думаеш, то мусиш пiдтримувати цю людину, хай що станеться. Навiть коли iншi говорять про неi жахливi речi. Ти на це спроможна?

Дитина кивнула, радо приймаючи виклик.

Утiшена тiтонька всмiхнулася:

– Тодi розповiм тобi велику таемницю. Обiцяеш нiкому не говорити?

– Обiцяю, – негайно сказала Лейла.

– Сьюзан тобi не мати.

Дiвчинка вибалушила очi.

– Хочеш знати, хто твоя справжня мати?

Тиша.

– Це я тебе народила. День був холодний, але на вулицi торговець продавав солодкi абрикоси. Дивина, еге ж? Якщо вони дiзнаються, що я тобi розповiла, то повернуть мене в селище, а може, i замкнуть у психiатричнiй лiкарнi, i ми бiльше нiколи не побачимося. Розумiеш?

Мала кивнула з незворушним обличчям.

– Добре. Тодi тримай ротика на замку.

Тiтонька повернулася до роботи, щось мугикаючи собi пiд нiс. Булькання в казанi, теревенi жiнок у вiтальнi, клацання чайних ложок об склянки… Навiть баран у садку радо долучився до загального хору меканням.

– У мене е iдея, – раптом сказала Бiнназ. – Коли до нас наступного разу прийдуть гостi, покладемо iм хробакiв у сумiш. Уявляеш, як усi цi жiнки тiкатимуть з дому напiвголi, i хробаки чiплятимуться iм до нiг!

Вона так реготала, що сльози виступили на очах. Похитнулася назад, зачепила кошик i перевернула його – картопля розсипалася на всi боки.

Лейла всмiхнулася, не бажаючи того, i спробувала розслабитися. Це мусить бути жарт. Як iнакше? Нiхто в родинi не сприймав тiтоньку серйозно, то чому вона мае це робити? Тiтоньчинi зауваження значили не бiльше за краплини роси на холоднiй травi чи зiтхання метелика.

Там i тодi Лейла вирiшила забути почуте. Авжеж, це було б правильно. Але зерно сумнiву вже було посiяно. Якась ii частина хотiла розкрити правду, до якоi iнша частина не була готова i, може, нiколи й не буде. Вона не могла не вiдчувати, що щось мiж ними залишилося невирiшеним, наче заплутане повiдомлення на радiохвилi, яку погано чути, – уривки слiв, з яких не вдаеться сформувати нiчого зрозумiлого.



Десь за пiв години пiсля цього Лейла всiлася на даху, звiсивши ноги з краю, як довгi сережки, i стискаючи ложку з цукровою сумiшшю. Хоча дощу вже кiлька тижнiв не було, цегла була слизька, тож рухалася дiвчинка обережно, знаючи: якщо впаде, може щось собi зламати, а навiть як i не зламае, з цим цiлком упораеться мати.

Доiвши частування iз зосередженiстю циркача на канатi, Лейла повiльно рушила до дальнього краю даху, куди нечасто зазирала. Зупинилася на пiвдорозi й уже збиралася розвернутися назад, коли щось почула – тихе, здавлене, наче метелик б’еться об скло лiхтаря. Тодi звук посилився. Тисячi метеликiв. Зацiкавившись, вона пiшла на звук. І там, за купою коробок, у великiй плетенiй клiтцi сидiли голуби. Багато голубiв. З обох бокiв клiтки стояли миски зi свiжою водою та iжею. Газети внизу були трохи заляпанi послiдом, але загалом там було чисто. Хтось добре дбав про них.

Мала засмiялася й заплескала в долонi. Усерединi здiйнялася хвиля нiжностi, лагiдно пiднялася до горла, наче бульбашки ii улюбленого напою – газозу[11 - Газоз – пiдсолоджена газованка.]. Тiтонька викликала бажання ii оберiгати, попри всi своi слабкостi, а може, i завдяки iм. Але це почуття скоро перекрила хвиля збентеження. Якщо тiтонька Бiнназ мала рацiю щодо голубiв, то в чому iще вона мала рацiю? Що як вона й справдi ii мати? У них однаковi кирпатi носи, обидвi чхають, щойно прокинуться, наче вiд алергii на ранкове свiтло. Також у них спiльна звичка насвистувати, намазуючи на тост масло та джем, i випльовувати кiсточки винограду чи томатнi шкоринки. Вона спробувала пригадати, що ще вони мають спiльного, але постiйно поверталася до однiеi думки: усi цi роки вона боялася циганiв, якi крадуть малих дiтей i перетворюють iх на жебракiв з порожнiми очима, але можливо, тi, кого варто було боятися, жили в ii домi. Може, це вони висмикнули ii з материних рук?

Уперше вона змогла вiдсторонитися й подивитися на себе та свою сiм’ю збоку, i вiд побаченого стало незатишно. Лейла завжди вважала iх нормальною родиною, яких повно по всьому свiту. Тепер вона не була в цьому впевнена. Що як вони iнакшi за своею природою? Вона ще не розумiла, що дитинство закiнчуеться не тодi, коли статеве дозрiвання змiнюе тiло, а коли розум може подивитися на життя збоку.

Лейла запанiкувала. Вона любила матiр i не хотiла думати про неi погано. Баба вона теж любила, хай часом i побоювалася. Мiцно охопивши себе руками, набираючи повнi легенi повiтря, вона мiркувала над своею бiдою. Їй було неясно, у що тепер вiрити, у якому напрямку рухатися; наче заблукала в лiсi, i стежки попереду стрибали й множилися перед очима. Хто з рiдних був надiйнiший – батько, мати чи тiтка? Дiвчинка роззирнулася, наче шукала вiдповiдi. Усе було незмiнне. Але нiчого вже не буде, як ранiше.

Смак лимону й цукру танув у неi на язику, i так само танули до збентеженостi почуття. Багато рокiв по тому вона пригадуватиме це як мить, коли вперше усвiдомила, що речi не завжди такi, якими здаються. Так само, як кисле ховаеться за солодким чи, навпаки, у кожному притомному глуздi е часточка безумства, а в глибинах божевiлля завжди мерехтить зерно ясностi.

До того дня вона дбала, щоб не виявляти любовi до матерi в присутностi тiтоньки. Вiдтепер доведеться так само приховувати вiд матерi любов до тiтки. Лейла зрозумiла, що нiжнiсть завжди треба ховати, бо такi почуття можна показувати тiльки за зачиненими дверима, а пiсля того нiколи про це не згадувати. Дорослi навчили ii тiльки такоi любовi, i ця наука матиме для неi тяжкi наслiдки.




Три хвилини


Минуло три хвилини, вiдколи серце Лайли зупинилося, i вона згадала каву з кардамоном – мiцну, темну, насичену. Цей смак завжди асоцiювався в неi з вулицею борделiв у Стамбулi. Дивно, що пiсля спогадiв дитинства iй згадалося саме це. Але пам’ять людини нагадуе нiчного гуляку, який забагато випив: хоч як намагаеться, але рухатися прямо не може. Їi носить заплутаним лабiринтом, часто нудотними зигзагами, глуху до голосу розуму й спроможну розвалитися взагалi.

Отже, Лайла згадала вересень 1967 року. Слiпий завулок бiля пристанi, зовсiм поруч з портом Каракой, бiля Золотого Рогу, що розкинувся мiж рядами легальних борделiв. Поблизу були вiрменська школа, грецька церква, синагога сефардiв, обитель суфiiв, православна каплиця – залишки минулого, яке нiхто вже не згадував. Колись це був квiтучий торговий набережний район, де жили заможнi спiльноти левантiйцiв[12 - Левант – узагальнена назва краiн схiдноi частини Середземномор’я (Сирiя, Лiван, Ізраiль, Йорданiя, Палестина, Кiпр).] та юдеiв, пiзнiше – центр банковоi й корабельноi справи Оттоманськоi iмперii, та сьогоднi тут проводилися зовсiм iншi операцii. Вiтер носив приглушенi повiдомлення, переходили з рук у руки щойно отриманi грошi.

Припортовий район завжди був таким людним, що пiшоходи мусили бокувати, наче краби. Молодi жiнки в коротких спiдницях ходили попiд руку; водii гукали iх з вiкон автомобiлiв; туди-сюди метушливо бiгали пiдмайстри з кав’ярень iз тацями, повними маленьких склянок; туристи згиналися пiд вагою наплiчникiв i роззиралися так, наче щойно прокинулися; чистильники взуття калатали щiтками по мiдних ящиках, обклеених фотографiями акторок – скромними зовнi й оголеними всерединi. Торговцi чистили солонi огiрки, чавили сiк, смажили нут i горлали один на одного, поки автомобiлiсти просто так натискали на клаксони. Запахи тютюну, поту, парфумiв, смаженоi iжi та час вiд часу марихуани, хай i нелегальноi, змiшувалися з солоним морським повiтрям.

Бiчнi вулицi й провулки нагадували паперовi рiки. Плакати соцiалiстiв, комунiстiв i анархiстiв вкривали стiни, запрошуючи пролетарiат та селянство долучитися до майбутньоi революцii. Тут i там вони були пошматованi й розмальованi крайнiми правими слоганами та iхнiм символом – вовком, що вие всерединi пiвмiсяця. Двiрники з пошарпаними вiниками та втомленими поглядами збирали смiття: iх знесилювало розумiння того, що щойно вони вiдвернуться, на землю полетять новi брошури.

За кiлька хвилин ходьби вiд порту, бiля проспекту, що круто спускався з пагорба, лежала вулиця борделiв. Вiд зовнiшнього свiту ii вiддiляли залiзнi ворота, що потребували фарби. Перед ними вiдстоювали восьмигодиннi змiни полiцейськi. Деякi з них вiдверто ненавидiли свою роботу: вони з презирством ставилися до цiеi розпусноi вулицi та всiх, хто ступав на неi: i до чоловiкiв, i до жiнок. У iхнiй грубiй поведiнцi ховався нiмий докiр, i вони не зводили очей з чоловiкiв, якi скупчувалися бiля ворiт, прагнучи ввiйти, але не бажаючи стояти в чергу. Дехто з полiцейських ставився до цього, як до будь-якоi роботи, на якiй вони позмiнно виконували те, що мусили, а iншi потай заздрили вiдвiдувачам i мрiяли помiнятися з ними мiсцями, хай лише на кiлька годин.

Бордель, у якому працювала Лайла, був одним iз найстарiших у районi. Самотня люмiнесцентна лампа мигтiла бiля входу iз силою тисячi сiрникiв, якi один за одним спалахували й вигоряли. У повiтрi стояв запах дешевих парфумiв, крани густо вкривав вапняковий налiт, а на стелях були липкi коричневi плями вiд нiкотину та смоли, що зiбралися за багато рокiв курiння. Витончене мереживо трiщин вкривало стiни бiля фундаменту – тонке, мов судини в налитому кров’ю оцi. Пiд пiддашком, одразу за вiкном Лайли, висiло порожне осине гнiздо – кругле, таемниче, подiбне до паперу. Потайний всесвiт. Час вiд часу вона вiдчувала гостре бажання торкнутися його, розламати, вiдкрити досконалу архiтектуру, але щоразу казала собi, що не мае права бентежити те, що природа задумала цiлiсним.

Це був уже другий ii бордель на цiй вулицi. У першому було так нестерпно, що ще до кiнця року вона зробила те, на що не наважувався нiхто анi до неi, анi пiсля: зiбрала нечисленнi пожитки, вдягнула едине свое пальто й пiшла шукати прихистку в сусiдньому борделi. Ця новина роздiлила вулицю на два табори: однi казали, що Лайлу треба негайно повернути на попередне мiсце, iнакше всi матусинi доньки почнуть робити так само, порушуючи неписаний кодекс цього ремесла, i весь бiзнес покотиться до дiдька; iншi ж переконували, що по совiстi, коли людина впала в такий вiдчай, що пiшла шукати захисту, то слiд iй його надати. Зрештою, мадам другого борделю, вражена Лайлиною вiдвагою й перспективою нового заробiтку, який та могла принести, вiдчула до неi приязнь i прийняла, як свою. Але спочатку заплатила кругленьку суму колезi, щиро вибачилася перед нею й пообiцяла, що такого бiльше не станеться.

Нова мадам була жiнкою з поважними формами, рiшучою ходою й нафарбованими щоками, що звисали, мов шматки розтягнутоi на вичинку шкiри. Вона мала звичку звертатися до кожного чоловiка, який з’являвся в будинку, «мiй паша», байдуже, чи то був постiйний клiент, чи нi. Раз на кiлька тижнiв вона вiдвiдувала перукарню «Посiченi кiнцi», де iй фарбували волосся в рiзнi вiдтiнки блонду. Широко розставленi, виряченi очi надавали ii обличчю виразу постiйноi здивованостi, хоча дивувалася вона нечасто. З кiнчика могутнього носа розходилася павутина потрiсканих капiлярiв, мов струмки, що стiкають iз гiрського схилу. Нiхто не знав ii справжньоi iменi. І повii, i клiенти в очi називали ii Солодка Ма, а позаочi – Бридка Ма. Як мадам, вона була непогана, але мала схильнiсть до надмiрностi в усьому: забагато курила, забагато лаялася, забагато кричала, ii взагалi було забагато для всiх – максимальна доза.

– Ми тут ще з дев’ятнадцятого столiття, – любила похвалитися Бридка Ма з гордiстю в голосi. – І заснував нас нiхто iнший, як великий султан Абдул-Азiз.

На стiнi за ii столом висiв портрет султана в рамi, аж поки одного дня клiент з ультранацiоналiстичними нахилами не дорiкнув iй цим перед усiма. Вiн недвозначно сказав iй не верзти таких дурниць про «наших величних пращурiв i наше славетне минуле».

– Чого б це султан, завойовник трьох континентiв та п’яти морiв, дозволив вiдкрити в Стамбулi будинок розпусти? – вимагав вiн вiдповiдi.

Бридка Ма, затинаючись i нервово крутячи в руках носовичок, почала:

– Ну, думаю, це тому…

– Кому цiкаво, що ти думаеш взагалi? Ти що, iсторик?

Бридка Ма звела свiжовищипанi брови.

– Чи, може, взагалi професор?! – пирхнув чоловiк.

Плечi Бридкоi Ма опустилися.

– Нетямуща жiнка не мае права спотворювати iсторiю, – сказав клiент уже серйозно. – Краще зарубай собi на носi: в Оттоманськiй iмперii не iснувало легальних борделiв. Якщо поодинокi жiнки волiли нишком цим займатися, це мали б бути християнки, еврейки чи циганки-язичницi. Бо кажу тобi: жодна гiдна мусульманка не погодиться на таку аморальнiсть. Вони радше помруть з голоду, нiж погодяться продатися. Тобто так було дотепер. Сучаснi часи – нескромнi.

Пiсля такоi лекцii Бридка Ма тихо зняла портрет султана Абдул-Азiза й замiнила його на натюрморт iз жовтими нарцисами та плодами цитрусiв. Однак друга картина була трохи менша за першу, тож обриси рами султана так i лишилися помiтними на стiнi, тонкi й блiдi, мов намальована в пiску мапа.

Коли ж цей клiент з’явився знову, мадам, усмiхаючись i вклоняючись, сердечно привiтала його й запропонувала гарячу дiвчину, яку йому винятково пощастило не пропустити:

– Вона iде звiдси, мiй паша. Повертаеться до свого селища завтра. Ця змогла виплатити борги. Що тут поробиш? Каже, що решту життя каятиметься. Я iй так i сказала: «От молодець, можеш молитися й за нас усiх».

То була брехня, цiлковито безсоромна. Жiнка, про яку йшлося, справдi iхала, але зовсiм з iншоi причини. В останнi вiдвiдини лiкарнi в неi знайшли гонорею та сифiлiс. Їй заборонили працювати, тож вона мала триматися якомога далi вiд борделю, аж поки повнiстю не позбудеться iнфекцii. Бридка Ма анi словом про це не згадала, коли брала в чоловiка грошi й клала до шухляди. Вона не забула, як грубо вiн повiвся з нею. Нiхто не буде так iз нею говорити, особливо перед ii працiвницями. Бо ж, на вiдмiну вiд самого Стамбула, мiста добровiльноi амнезii, Бридка Ма мала чудову пам’ять. Вона пам’ятала кожен раз, коли з нею повелися нечемно, i мстилася, щойно отримувала нагоду.



Кольори всерединi борделю були каламутнi – бездушний коричневий, черствий жовтий i прiсний зелений, як у вчорашньому супi. Пiсля того як вечiрнiй азан розкочувався мiж свинцевих бань i вигнутих дахiв мiста, Бридка Ма вмикала вогнi – голi лампочки, пурпуровi, бузковi, рубiновi й кольору iндиго, – i весь дiм омивало химерне сяйво, наче поцiлунок божевiльноi феi.

Бiля входу висiла велика рукописна табличка в металевiй рамi – перше, що бачили тi, хто заходив. Там було написано:





ГРОМАДЯНИНЕ!

Якщо бажаеш уберегтися вiд сифiлiсу та iнших недуг, що передаються статевим шляхом, чини так:

1. Перш нiж пiти з жiнкою до кiмнати, спитай карту здоров’я. Перевiр, чи здорова та жiнка!

2. Використовуй кондом. Переконайся, що вiн щоразу новий. За кондоми не доведеться переплачувати – спитай хазяйку, i вона дасть чесну цiну.

3. Якщо пiдозрюеш, що мiг пiдхопити хворобу, не вештайся тут, iди до лiкаря.

4. Недуг, що передаються статевим шляхом, можна уникнути, якщо ти рiшуче налаштований захистити себе та СВОЮ НАЦІЮ!




Бордель працював iз десятоi ранку до одинадцятоi вечора. Двiчi на день Лайла мала перерву на каву: пiв години по обiдi й п’ятнадцять хвилин увечерi. Бридка Ма не схвалювала вечiрнiх перерв, але Лайла наполягала на тому, що без денноi дози кави з кардамоном матиме страшну мiгрень, i обстояла свое.

Щоранку, коли вiдчинялися ворота, жiнки всiдалися на дерев’яних стiльцях та ослiнчиках за склом бiля входу. Тих, хто нещодавно потрапив у бордель, було легко вiдрiзнити вiд досвiдчених за поведiнкою. Новенькi сидiли, склавши руки на колiнах, дивилися розфокусованими, далекими очима, як сновиди, якi щойно прокинулися в незнайомому мiсцi. Тi, хто були тут довше, байдуже й вiльно походжали кiмнатою – чистили нiгтi, чухали, де чухалося, заплiтали одна однiй волосся. Вони не боялися зорового контакту й без цiкавостi дивилися на чоловiкiв, якi блукали за вiкном групами, парами чи по одному.

Кiлька жiнок пропонували взятися за вишивку чи в’язання протягом довгих годин очiкування, але Бридка Ма й чути про це не хотiла.

– В’язання?! Що за дурна iдея! Хочете нагадати цим чоловiкам iхнiх нудних дружин? А то ще й гiрше – матерiв? Звiсно, нi! Ми пропонуемо те, чого вони не побачать удома, а не те саме.

Цей бордель був одним iз чотирнадцяти в закапелку, тож клiенти мали чималий вибiр. Вони походжали туди-сюди, зупинялися, дивилися, курили й зважували варiанти. Якщо потребували часу подумати, зупинялися бiля вуличних торговцiв, щоб випити склянку розсолу чи з’iсти смажену випiчку, вiдому як керхане татлиси – «бордельний пирiжок». Лайла з досвiду знала: якщо чоловiк не вирiшив у першi три хвилини, то вже й не вирiшить. Пiсля трьох хвилин вона зосереджувала увагу на iншому.

Бiльшiсть повiй не гукала клiентiв, вдовольнялася час вiд часу повiтряним поцiлунком чи пiдморгуванням, демонстрацiею декольте або розставлянням нiг. Бридка Ма не схвалювала, коли ii дiвчата були надто активнi – казала, що так вони здаються дешевшими. Утiм, вони не могли бути й холодними, наче непевними у власних якостях. Мусив бути «витончений баланс» – не те щоб самiй Бридкiй Ма був властивий хоч якийсь баланс, та вона очiкувала вiд своiх працiвниць того, чого iй самiй так бракувало.



Кiмната Лайли була на другому поверсi, перша праворуч. Як усi казали – найкраще мiсце в будинку. Не через розкiш iнтер’еру чи вид на Босфор, а завдяки тому, що, якби щось пiшло не так, ii було б чутно внизу. Кiмнати з iншого боку коридору були найгiршi: хоч обкричися, нiхто до тебе не прибiжить.

Перед дверима Лайла поклала килимок у формi пiвмiсяця, щоб чоловiки витирали ноги. Меблiв у кiмнатi було мало: майже все мiсце займало подвiйне лiжко, вкрите покривалом з квiтчастим вiзерунком iз балдахiном до пари. Поруч стояла шафка з шухлядою на замку, у якiй Лайла зберiгала листи та дрiбнички, що не мали жодноi цiнностi, крiм сентиментальноi. Фiранки, пошарпанi й вицвiлi пiд сонцем, нагадували розрiзаний кавун; чорнi цятки, схожi на насiння, насправдi були слiдами вiд сигарет. У кутку стояли потрiсканий умивальник i газова плита, на нiй латунна джезва[13 - Посудина для приготування кави; iнша поширена назва – турка.], а поруч iз плитою – капцi з блакитного оксамиту з атласними квiтами й носаками, розшитими намистинками. То була найкрасивiша ii рiч. Бiля стiни – шафа для одягу, виготовлена з каштану, дверцята якоi не зачинялися до кiнця. Усерединi, пiд вiшаками з одягом, лежали купи журналiв, коробка з-пiд печива, повна презервативiв, i плiснява ковдра, якою давно не користувалися. На протилежнiй стiнi висiло дзеркало з листiвками пiд рамою: Брiжит Бардо курить тонку сигарету, Ракель Велч позуе в бiкiнi з анiмалiстичним вiзерунком, «Бiтлз» та iхнi бiлявi дiвчата сидять на килимi з iндiйським йогом, а ще – листiвки з рiзних мiсць: столична рiчка сяе пiд вранiшнiм сонцем, площа в стилi бароко злегка притрушена снiжком, бульвар, прикрашений дiамантами нiчних лiхтарiв. Мiста, у яких Лайла нiколи не була, але одного дня прагнула iх вiдвiдати: Берлiн, Лондон, Париж, Амстердам, Рим, Токiо…

Багато в чому це була привiлейована кiмната, що пiдкреслювала статус Лайли. Іншi дiвчата такого затишку не мали. Бридкiй Ма Лайла подобалася – почасти тому, що була чесна й працьовита, а почасти тому, що дуже нагадувала сестру, яку Бридка Ма кiлька десятилiть тому залишила на Балканах.

Лайлi було сiмнадцять, коли вона вперше потрапила на цю вулицю – ii продали в бордель чоловiк та жiнка, пара шахраiв, добре вiдомих полiцii. То було рокiв зо три тому, хоча здавалося, що в iншому життi. Вона нiколи не говорила про тi днi, як i про те, чому втекла з дому чи як опинилася в Стамбулi, не маючи де спинитися, з п’ятьма лiрами та двадцятьма курушами в кишенi. Пам’ять була ii цвинтарем: там були похованi частини ii життя, лежали в окремих могилах, i вона не мала намiру iх викопувати.

Першi мiсяцi на цiй вулицi були темнi, днi мотузкою тягнули ii до вiдчаю, так що кiлька разiв вона подумувала про те, щоб укоротити собi вiку. Швидка, тиха смерть – тодi це можна було владнати. Їi вибивали зi спокою дрiбницi, кожен звук здавався громом. Навiть опинившись у будинку Бридкоi Ма, який був дещо безпечнiшим, вона думала, що далi не зможе. Сморiд туалетiв, мишачий послiд на кухнi, таргани в пiдвалi, виразки в ротi клiентiв, бородавки на руках однiеi з повiй, плями вiд iжi на блузi мадам, мухи, що дзижчали всюди, – усе це змушувало ii неконтрольовано чухатися. Уночi, поклавши голову на подушку, вона вiдчувала слабкий мiдний запах, у якому вбачала гнилу плоть, i боялася, що вiн збираеться в неi пiд нiгтями, просочуеться до кровотоку. Вона була переконана, що пiдчепила якусь жахливу хворобу. Невидимi паразити повзали по шкiрi й пiд нею. У мiсцевiй банi, яку повii вiдвiдували раз на тиждень, вона терла себе, поки все тiло не горiло червоним, а повернувшись, кип’ятила пошивки та простирадла. Марно. Паразити поверталися.

– То може бути сихiчне, – мовила Бридка Ма. – Я таке бачила. Слухай, у мене чистий заклад. Якщо не подобаеться – повертайся назад. Але кажу тобi: це все – твоя голова. Скажи, твоя мати теж була поведена на гiгiенi?

Вiд цих слiв Лайла завмерла. І припинила чухатися. Останне, чого iй хотiлося, – згадувати тiтоньку Бiнназ або той старий самотнiй будинок у Ванi.



Єдине вiкно в Лайлинiй кiмнатi виходило на заднiй двiр, у якому росла самотня береза, а за нею стояв напiвзруйнований будинок, де не було нiчого, крiм меблевоi майстернi на першому поверсi. У нiй близько сорока чоловiкiв гнули спини по тринадцять годин на добу, дихаючи пилом, лаком та хiмiкатами, назв яких не знали. Половина була нелегальними мiгрантами. Нiхто не був застрахований. І бiльшостi – не виповнилося й двадцяти п’яти рокiв. На такiй роботi довго не попрацюеш – випари руйнують легенi.

За робiтниками наглядав бородатий десятник, який нечасто розмовляв i нiколи не всмiхався. Щоп’ятницi, коли вiн iшов до мечетi, вдягнувши таке[14 - Мусульманська тюбетейка.] й узявши чотки, iншi чоловiки вiдчиняли вiкна й пiдглядали за повiями, вигинаючи шиi. Позаяк фiранки в борделi були майже весь час закритi, видно iм було небагато. Та вони не здавалися, завзято намагаючись вловити краем ока крутий вигин сiдниць чи голе стегно. Хвалилися один перед одним цiею солодкою мукою й кашляли; порох, що вкривав з голови до нiг, робив iх зморшкуватими, волосся – сивим, а iх самих – схожими не так на стариганiв, як на привидiв, що застрягли мiж двома свiтами. Жiнки з iншого боку двору переважно лишалися байдужi, але час вiд часу якась iз них, важко сказати, чи то з цiкавостi, чи з жалю, з’являлася бiля вiкна i, спершись на пiдвiконня так, що груди важко звисали вперед, тихо курила, поки сигарета повнiстю не прогорить.

У кiлькох робiтникiв був хороший голос, i вони любили спiвати, по черзi беручись за головну партiю. У свiтi, який вони не могли анi повнiстю зрозумiти, анi пiдкорити, музика залишалася единою втiхою, за яку не треба було платити. Тож спiвали вони пристрасно й багато. Курдською, турецькою, арабською, фарсi, пушту, грузинською, черкеською, белуджiйською, спiвали серенади силуетам жiнок у вiкнах, фiгурам, омитим загадкою, радше тiням, анiж плотi.

Одного разу, зворушена красою почутого голосу, Лайла, яка до того завжди тримала фiранки запнутими, вiдсунула iх i визирнула до меблевоi майстернi. Там вона побачила юнака – дивлячись на неi, вiн спiвав найсумнiшу баладу, яку Лайла коли-небудь чула, про втiкачiв-коханцiв, яких забрала повiнь. Очi в нього були наче мигдаль, кольору воронованого залiза; щелепа видавалася вперед, а на пiдборiддi була виразна ямка. Лайлу вразила нiжнiсть його погляду, не затьмареного жадобою. Хлопець усмiхнувся iй, показавши досконалi бiлi зуби, i вона не змогла стримати усмiшку у вiдповiдь. Це мiсто завжди дивувало: у найтемнiших кутках ховалися митi невинностi, такi ухильнi, що вони зникали ще до того, як усвiдомиш iхню чистоту.

– Як тебе звати? – гукнув до неi юнак, перекрикуючи вiтер.

Вона вiдповiла.

– А тебе?

– Мене? Я поки що не маю iменi.

– Усi мають iм’я.

– Що ж, правда… Але я свое не люблю. Поки що можеш звати мене Хiч – «Нiщо».

Наступноi п’ятницi, коли Лайла знову визирнула з вiкна, юнака там не було. І за тиждень теж. Тож вона вирiшила, що вiн зник назавжди – незнайомець, складений з голови та торсу, схожий на картину з iншого столiття в рамi вiкна й пiдвiконня чи на плiд чиеiсь фантазii.

Та Стамбул не припиняв ii дивувати. Рiвно за рiк вона знову зустрiла його – несподiвано. Тiльки от цього разу Нiщо був жiнкою.

Тодi Бридка Ма почала вiдправляти Лайлу до своiх шанованих клiентiв. Хоча бордель був дозволений урядом i всi грошовi операцii на його територii – законними, дiяльнiсть за межами будинку була нелiцензована, а отже, неоподаткована. Узявшись за цю нову справу, Бридка Ма неабияк ризикувала – хоч i прибутково. Якби ii розкрили, на неi чекав би суд i, найiмовiрнiше, в’язниця. Та Бридка Ма довiряла Лайлi, знала, що, навiть якщо дiвчину спiймають, вона не скаже полiцii, на кого працюе.

– Мовчатимеш, як рибка, так? Розумниця.

Одного вечора полiцiя здiйснювала рейд на десятки нiчних клубiв, барiв i нелiцензованих закладiв по обидва боки Босфору, чимало неповнолiтнiх тусовщикiв, наркоманiв та повiй було заарештовано. Лайла опинилася в камерi з високою ставною жiнкою, яка назвалася Налан i вмостилася в кутку, неуважно мугикаючи собi пiд нiс i вистукуючи ритм по стiнi довгими нiгтями.

Лайла, певно, i не впiзнала б ii, якби не знайома пiсня – та сама стара балада. Їй стало цiкаво й вона роздивлялася жiнку: яскравi, теплi темнi очi, квадратна щелепа, ямка на пiдборiддi.

– Нiщо? – запитала Лайла, не вiрячи своiм очам. – Ти мене пам’ятаеш?

Жiнка схилила голову набiк, ii обличчя нiчого не виражало. А тодi, розплившись у переможнiй усмiшцi, вона скочила на ноги, мало не вдарившись головою об низьку стелю.

– Ти – дiвчина з борделю! Що ти тут робиш?

Тiеi ночi за гратами жодна з них не змогла заснути на брудному матрацi: вони говорили, спочатку в темрявi, тодi у тьмяному свiтлi свiтанку, складаючи товариство одна однiй. Налан пояснила, що, коли вони зустрiлися, вона тимчасово працювала в тiй майстернi, збираючи грошi на операцiю зi змiни статi, яка виявилася складнiшою й дорожчою, нiж можна було очiкувати, «та й пластичний хiрург виявився тим ще вилупком». Та Налан не скаржилася, принаймнi не надто голосно, бо, «чорт забирай», була готова все це пройти. Усе життя вона провела в полонi тiла, незнайомого, наче слово чужоi мови. Народилася в родинi заможних фермерiв та вiвчарiв у Центральнiй Анатолii, а до цього мiста приiхала, щоб виправити вiдверту помилку Всемогутнього Аллаха.

І нехай уранцi спина Лайли болiла, бо вона сидiла цiлу нiч, а ноги були важкi, мов колоди, дiвчина вiдчувала, що з ii плечей звалився якийсь тягар – це вiдчуття легкостi, що сповнювало ii нинi, було майже забуте.

Щойно iх вiдпустили, двi жiнки рушили до буречноi, вiдчайдушно потребуючи чаю. Одна чашка перетворилася на багато чашок. Пiсля того дня вони постiйно пiдтримували зв’язок i зустрiчалися в тому самому закладi. А зрозумiвши, що можуть багато чого одна однiй розповiсти в перервах мiж зустрiчами, почали листуватися. Налан часто надсилала Лайлi листiвки, криво пiдписанi кульковою ручкою, з багатьма помилками; Лайла натомiсть вiддавала перевагу поштовому паперу та чорнилу й писала дуже охайно, як ii багато рокiв тому навчили у школi в Ванi.

Час вiд часу вона вiдкладала ручку й думала про тiтоньку Бiнназ, пригадуючи ii тихий жах вiд абетки. Лайла кiлька разiв писала родинi, але вiдповiдi не отримувала. Їй було цiкаво, що вони робили з листами – чи тримали в коробцi якнайдалi вiд чужих очей, чи рвали на клаптi? Чи поштар нiс iх назад, а якщо так, то куди? Мало бути мiсце, якась загадкова адреса, куди вiдправляли небажанi й непрочитанi листи.



Налан жила у вогкiй квартирцi в пiдвалi на вулицi Майстрiв казанiв, неподалiк площi Таксiм. У квартирi була крива пiдлога, погнутi вiконнi рами й косi стiни; уся квартира була така дивна, що ii мiг спроектувати тiльки архiтектор пiд наркотиками. Налан дiлила ii ще з чотирма трансжiнками й парою черепашок, Туттi та Фруттi, яких могла розрiзнити тiльки вона. Коли йшла злива, здавалося, що труби от-от трiснуть чи туалет переповниться, хоча Налан завважувала, що Туттi й Фруттi, на щастя, добре плавають.

«Нiщо» не годилося на прiзвисько такiй наполегливiй жiнцi, як Налан, тож Лайла вирiшила називати ii «Ностальгiею» – не тому, що в неi сльози наверталися на очi вiд думок про минуле, вона була рада лишити його позаду, а тому, що Налан у мiстi страшенно сумувала за домом. Вона скучила за сiльською мiсцевiстю, за розмаiттям ii ароматiв, i дуже хотiла заснути на вулицi, пiд щедрим небом – там iй не довелося б постiйно бути насторожi.

Жвава й запальна, люта з ворогами та вiрна друзям, Налан Ностальгiя, найвiдважнiша подруга Лайли.

Налан Ностальгiя, одна з п’ятьох.




Історiя Налан


Колись давно та довго Налан звали Османом i вона була сином анатолiйського фермера. Османовi днi були напоенi пахощами зораноi землi й подиху диких трав, сповненi справами: виорати поле, нагодувати курчат, подбати про молочних корiв, переконатися, що медоноснi бджоли переживуть зиму… Бджола все коротке життя працюе, щоб зробити меду на край чайноi ложки. Осман питав себе, що ж за життя створить вiн – це запитання збуджувало й водночас лякало до глибини душi. Нiч у селi приходить рано. Коли ставало темно i молодшi брати та сестри лягали спати, вiн сiдав у лiжку бiля плетеноi лампи. Повiльно вигинав руки то в один, то в другий бiк пiд лише йому чутну мелодiю, так щоб на протилежнiй стiнi затанцювали тiнi. У вигаданих iсторiях вiн завжди грав головну роль: перськоi поетеси, китайськоi принцеси, росiйськоi iмператрицi. Персонажi змiнювалися, одне залишалося незмiнним: подумки вiн завжди був дiвчинкою, не хлопцем.

У школi все було зовсiм iнакше. У класi iсторiям не було мiсця – самi правила та повторення. Османовi було важко запам’ятовувати написання певних слiв, учити вiршi напам’ять чи проголошувати молитви арабською, важко не вiдставати вiд iнших. Учитель – холодний, суворий чоловiк, який походжав туди-сюди з дерев’яною лiнiйкою й ляскав нею неслухняних, – не мав терпiння до нього.

Раз на семестр вони ставили патрiотичнi п’еси; популярнi учнi отримували ролi турецьких военних героiв, а решта класу мала вдавати грецьку армiю. Та Осман був не проти грати грецького солдата – треба було просто швиденько померти й лежати собi на пiдлозi до кiнця п’еси. Вiн був проти постiйного глузування та цькування. Усе почалося, коли один iз хлопцiв побачив його босi ноги й помiтив, що вiн нафарбував на них нiгтi. «Осман тюхтiй!» Заробити такий ярлик – це все одно, що щоранку заходити до класу з мiшенню на чолi.

Його батьки мали грошi й майно, могли дозволити собi вiдправити дiтей до кращих шкiл, але батько, не довiряючи мiсту та мiстянам, вважав, що доречнiше вчитися працювати на землi. Осман знав назви рослин i трав, як його мiськi однолiтки знали iмена попспiвакiв та кiнозiрок. Життя було передбачуване та стабiльне, надiйна вервечка причин i наслiдкiв: настрiй людей залежав вiд зароблених грошей, грошi залежали вiд врожаю, врожай залежав вiд сезону, сезони були в руках Аллаха, а Аллаху нiхто не був потрiбен. Одного разу Осман вийшов з цього циклу, коли поiхав на обов’язкову службу до армii. Там вiн навчився чистити рушницю, заряджати зброю, рити окопи, кидати гранату з даху i сподiвався, що цi вмiння бiльше не знадобляться. Щоночi в казармi, яку вiн дiлив з сорока трьома iншими солдатами, йому хотiлося поновити старi iгри з тiнями, але там не було анi порожньоi стiни, анi чарiвноi олiйноi лампи.

Повернувшись, вiн застав родину такою, якою й лишив. Але сам став iнший. Вiн завжди знав, що в душi був жiнкою, та армiйськi випробування розпластали його душу так, що Осман дивним чином вiдчував у собi смiливiсть жити своiм життям. За примхою долi, тодi мати вирiшила, що Османовi час одружитися й подарувати iй онукiв, хоча iх уже мала. Попри хлопцеве заперечення, мати взялася шукати йому гiдну дружину.

У нiч весiлля, поки гостi плескали пiд барабани, а молода наречена чекала в кiмнатi нагорi в халатi на голе тiло, Осман утiк iз дому. Над головою гукав пугач i квилив лежень – цi звуки хлопець знав не гiрше за власне дихання. Вiн пробiг майже двадцять кiлометрiв до найближчоi станцii, застрибнув на перший потяг до Стамбула й назад не повернувся. Спочатку спав просто неба, працював масажистом у хамамi з поганою гiгiеною i ще гiршою репутацiею, а скоро влаштувався на вокзал Гайдарпаша мити туалети. Саме на цiй роботi Осман склав головнi враження про людей як таких. Не варто фiлософiчно розводитися про природу людства, не попрацювавши пару тижнiв у громадському туалетi, де видно, що саме люди роблять лише тому, що можуть: зривають шланги зi стiн, ламають ручки на дверях, пишуть огиднi фрази, мочаться на рушники, розкидають усюди бридоту й погань, знаючи, що комусь доведеться все це прибирати.

Не таким вiн уявляв це мiсто й точно не з такими людьми волiв iти по життю. Але тiльки в Стамбулi вiн мiг стати зовнi тим, ким був усерединi, тож лишався там i вперто домагався свого.

Османа бiльше не було. Лишилася тiльки Налан, без вороття.




Чотири хвилини


За чотири хвилини пiсля того, як Лайлине серце припинило битися, у ii мозку сплив короткий спогад iз запахом та смаком кавуна.

Серпень 1953 року. Найспекотнiше лiто за багато десятилiть – так казала мати. Лейла не могла усвiдомити, що таке десятилiття. Поняття часу шовковою стрiчкою вислизало iй крiзь пальцi. За мiсяць до того закiнчилася корейська вiйна, i брат тiтоньки повернувся до свого села. Тепер тiтонька мала iншi приводи хвилюватися. На вiдмiну вiд попередньоi, ця вагiтнiсть минала добре, за винятком того, що тiтоньку нудило вдень i вночi. Змучена нападами нудоти, вона майже не утримувала всерединi iжу. Спека теж не допомагала. Баба запропонував iм поiхати у вiдпустку, кудись до Середземного моря – змiнити обстановку. Разом iз ними вiн запросив своiх брата й сестру з родинами.

Напхавшись у мiкроавтобус, вони рушили до риболовецького мiстечка на пiвденно-схiдному узбережжi. Їх було дванадцятеро. Дядько сидiв поруч iз водiем, i сонячнi плями танцювали на його обличчi. Вiн розважав iх кумедними iсторiями про свое студентство, а коли iсторii скiнчилися, узявся спiвати патрiотичнi гiмни й залучати до цього решту. Навiть баба спiвав iз ним.

Дядько був високий i чепурний, з дуже коротко пiдстриженим волоссям, блакитнувато-сiрими очима та довгими вiями, що закручувалися на кiнцях. Вродливий – так усi казали, i було помiтно, як це вплинуло на його поведiнку. Вiн нiс себе по життю з тiею легкiстю, якоi очевидно бракувало рештi членiв родини.

– Ви погляньте на нас, на могутню родину Акарсу! З нас вийде хороша футбольна команда, – сказав дядько.

Лейла, яка сидiла з матiр’ю позаду, вигукнула:

– Гравцiв мае бути одинадцятеро, не дванадцятеро!

– Хiба? – озирнувся на неi дядько. – Тодi ми будемо гравцями, а ти – тренером. Керуй нами, робитимемо все, чого хочеш. До ваших послуг, мем.

Лейла засяяла, тiшачись перспективою хоч раз побути головною. Решту мандрiвки дядько радо iй пiдiгравав. На кожнiй зупинцi вiдчиняв перед нею дверi, приносив напоi та печиво, а коли пiсля обiду пройшов дощ, перенiс через калюжу на дорозi, щоб вона не забруднила туфельки.

– То вона футбольний тренер чи Цариця Савська? – запитав баба, спостерiгаючи за цим збоку.

– Вона тренер нашоi футбольноi команди i цариця мого серця, – вiдповiв дядько, i всi заусмiхалися.

То була довга, повiльна поiздка. Водiй курив самокрутки, дим вився навколо нього тонкими пасмами, залишаючи непрочитанi звiстки курсивом. За вiкном нещадно пекло сонце. Повiтря в автобусi здавалося задушливим, цвiлим. Лейла сидiла на своiх долонях, щоб розпечена оббивка не пекла голi стегна, але втомилася й здалася. Краще вдягла б довгу сукню чи широкi шаровари, а не бавовнянi шортики. На щастя, солом’яний капелюшок з яскравими червоними вишеньками вона не забула: вишеньки мали вкрай апетитний вигляд.

– Помiняемося капелюхами? – запропонував дядько.

У нього була бiла федора з вузькими крисами, хай i не нова, але вона йому дуже пасувала.

– Помiняемося!

Стало темно, Лейла сидiла в новому капелюсi й визирала у вiкно на розмите шосе. Свiтло зустрiчних фар нагадувало iй тi срiблястi слизькi слiди, якi лишали по собi в саду слимаки. За шосе сяяли лiхтарi маленьких мiстечок, тут i там виднiлися скупчення будинкiв, силуети мечетей та мiнаретiв. Дiвчинцi було цiкаво, якi родини мешкають у тих будинках, якi дiти, якщо вони там е, дивляться на iхнiй мiкроавтобус i уявляють собi, куди вiн може iхати. Коли вони нарештi приiхали, був уже пiзнiй вечiр, тож вона заснула, притиснувши капелюх до грудей, i ii маленьке блiде вiдображення у вiкнi пропливало повз будинки.



Побачивши, де вони мали зупинитися, Лейла була здивована й трохи розчарована. Усi вiкна вкривали старi та подранi сiтки вiд комарiв, по стiнах повзли плями цвiлi, кропива й реп’яхи пробивалися крiзь камiнцi дорiжок у саду. Але на ii втiху у дворi стояла дерев’яна ванна, у яку можна було накачати води. Далi дорогою в полi височiла велетенська шовковиця. Коли з гiр налiтав вiтер i хитав дерево, з гiлок дощило фiолетовими ягодами, що лишали плями на одязi та руках. Дiм був не надто зручний, але незвичний, тож обiцяв пригоди.

Їi старшi двоюрiднi брати й сестри, усi – по-рiзному похмурi пiдлiтки, сказали, що Лейла надто мала, щоб жити з ними. З матiр’ю вона так само не могла ночувати – iй вiдвели таку маленьку кiмнату, що туди ледь умiстилися всi ii валiзи. Тож Лейлi довелося спати з малюками, деякi з яких мочилися в лiжко i плакали або хихотiли увi снi, залежно вiд змiсту снiв.



Уночi Лейла лежала без сну, розплющивши очi й не ворушачись, прислухаючись до кожного трiскоту, придивляючись до кожноi тiнi. Судячи з гудiння комарiв, вони, певно, пробралися через дiрки в сiтцi й тепер кружляли в неi над головою, дзижчали у вухах. Зачекали, поки темрява стане повною, i прослизнули до кiмнати одночасно – i комарi, i ii дядько.

– Ти спиш? – запитав вiн, коли прийшов уперше й сiв на край ii лiжка. Говорив тихо, майже пошепки, щоб не розбудити малюкiв.

– Так… хоча нi.

– Спекотно, правда? Менi теж не спиться.

Лейлi було дивно, що вiн не пiшов до кухнi, де мiг би налити собi склянку холодноi води. У холодильнику стояла миска з кавуном – iдеальний нiчний перекус, добре освiжае. Вона знала, що деякi кавуни виростають такi величезнi, що всередину можна покласти дитинку, i ще мiсце залишиться. Але це вона лишила при собi.

Дядько кивнув, наче прочитав ii думки.

– Я недовго, побуду з тобою трошки – якщо твоя високiсть дозволить?

Вона спробувала всмiхнутися, але обличчя зацiпенiло.

– Ем, гаразд.

Дядько швидко вiдсунув простирадло й вклався поруч iз нею. Вона вiдчувала, як б’еться його серце, голосно та швидко.

– Ти прийшов глянути, як Тольга? – запитала Лейла через повну нiяковостi мить.

Тольга був молодшим сином дядька й спав у колисцi пiд вiкном.

– Хотiв переконатися, що в усiх усе добре. Але краще помовчiмо. Не хочеться нiкого розбудити.

Лейла кивнула. У цьому був сенс.

У дядька забуркотiло в животi. Вiн присоромлено всмiхнувся.

– О, певно, трохи переiв.

– Я теж, – сказала Лейла, хоча це було не так.

– Правда? Дай подивлюся, чи повний у тебе животик. – Вiн задрав ii нiчну сорочку. – Можна покласти на нього руку?

Лейла промовчала.

Вiн почав вимальовувати долонею кола навколо ii пупка.

– Гм-м. Боiшся лоскоту?

Лейла похитала головою. Бiльшiсть людей бояться лоскоту ступень i пахв. Їй було лоскотно в шиi, але вона не збиралася цього йому казати. Гадала, що коли люди дiзнаються про твое слабке мiсце, то цiлитимуть точно в нього. Тож краще промовчати.

Спочатку кола були маленькi й легкi, але вони росли, доходили до iнтимних частин. Лейла засоромилася, вiдсунулася. Дядько присунувся ближче. Вiд нього пахло тим, що iй не подобалося, – жувальним тютюном, алкоголем, смаженими баклажанами.

– Ти завжди була моею улюбленицею, – мовив вiн. – Певен, ти про це знаеш.

Улюбленицею? Вiн зробив ii тренером футбольноi команди, але ж… Зауваживши збентеження дiвчинки, дядько другою рукою погладив ii по щоцi.

– Хочеш скажу, чому люблю тебе найбiльше?

Вона чекала. Їй було цiкаво про це почути.

– Бо ти не егоiстка, як усi iншi. Розумна, мила дiвчинка. Тiльки не змiнюйся. Пообiцяй, що не змiнишся.

Лейла кивнула й подумала, що старшi двоюрiднi роздратувалися б, почувши, якi комплiменти вiн iй робить. Шкода, що iх тут немае.

– Ти менi довiряеш?

Його очi в темрявi здавалися топазами.

І ось вона знову кивнула. Значно пiзнiше Лейла зневажатиме цей свiй жест – безумовний послух перед вiком та владою.

Дядько сказав:

– Коли пiдростеш, я захищатиму тебе вiд хлопцiв. Ти не знаеш, якi вони. Не дозволятиму iм до тебе пiдходити.

Дядько поцiлував Лейлу в чоло, як завжди робив на свята, коли родини приiздили одна до одноi в гостi i вiн дарував iй карамельки та кишеньковi грошi. Поцiлував ii точно так само. А тодi пiшов. Першоi ночi.

Наступного вечора вiн не з’явився, i Лейла була готова забути про цей випадок. Та третьоi ночi дядько повернувся. Цього разу вiн усмiхався ширше. У повiтрi линув пряний аромат: невже дядько намастився лосьйоном пiсля голiння? Щойно Лейла його побачила, заплющила очi, вдаючи, нiби спить.

Вiн тихо вiдсунув простирадло, згорнувся бiля дiвчинки. Знову поклав руку iй на живiт: цього разу кола були бiльшi, наполегливiшi – вони вимагали того, що дядько вже вважав своiм.

– Учора не змiг прийти, твоя енге[15 - Дядина (тур.).] погано почувалася, – сказав вiн, наче вибачався за пропущену зустрiч.

Лейла чула, як хропе ii мати в кiмнатi далi по коридору. Баба й тiтонька отримали велику кiмнату нагорi, ближче до вбиральнi. Дiвчинка пiдслухала iхню розмову: вони говорили про те, що тiтонька прокидаеться серед ночi i краще iй спати самiй. Чи це значить, що вона бiльше не бореться з демонами? Чи що демони, зрештою, перемогли?

– Тольга мочиться в лiжко, – бовкнула Лейла, розплющивши очi.

Вона не знала, чому це сказала. Нiколи не бачила, щоб хлопчик таке робив.

Якщо дядька це заскочило, то вiн нiчим себе не видав.

– Знаю, дорогенька. Я про це подбаю, не хвилюйся.

Дядько тепло дихав iй у шию. На щоках у нього вiдросла щетина, вона була колюча. Лейла пригадала наждачний папiр, яким баба обробляв дерев’яну колиску для майбутньоi дитини.

– Дядьку…

– Тихо. Ми не повиннi нiкого розбудити.

«Ми». Вони були командою.

– Тримай його, – сказав вiн i штовхнув ii руку до своiх пiжамних шортiв, до мiсця мiж ногами. Дiвчинка скривилася, забрала пальцi. Дядько схопив ii за зап’ясток, потягнув руку вниз, заговорив люто й роздратовано: – Тримай, кажу!

Лейла вiдчувала пiд долонею його твердiсть. Вiн звивався, стогнав, стискав зуби. Рухався вперед i назад, дихав чимдалi швидше. Вона лежала, мов скам’янiла. Уже навiть не торкалася його, та навряд чи вiн це усвiдомлював. Простогнав востанне й завмер, важко дихаючи. У повiтрi гостро запахло чимось, простирадло змокло.

– Бачиш, що ти зi мною зробила, – сказав вiн, коли знову змiг говорити.

Лейла була спантеличена, iй стало соромно. Інстинктивно вона вiдчувала, що це неправильно, що такого не мало бути. І це вона винна.

– Ти нечемна дiвчинка, – сказав дядько. Вигляд вiн мав серйозний, майже сумний. – Здаешся такою милою й невинною, але це лише маска, так? Пiд нею ти така сама брудна, як усi iншi. Невихована. Як ти мене обдурила.

Лейла вiдчула провину, таку гостру, що й поворухнутися не могла. В очах стали сльози. Вона намагалася не плакати, але стримати схлипування не вдалося.

Дядько дивився на неi.

– Так, гаразд. Менi нестерпно бачити, як ти плачеш.

Майже одразу плач ущух, хоча Лейлi не стало краще – тiльки гiрше.

– Я все одно тебе люблю.

Його вуста накрили ii рот.

Їi ще нiхто не цiлував у губи. Усе тiло дiвчинки занiмiло.

– Не хвилюйся, нiкому не скажу, – мовив вiн, маючи ii мовчання за покору. – Але ти мусиш довести благонадiйнiсть.

Таке складне слово. «Благонадiйнiсть». Лейла навiть не знала, що це значить.

– Значить, що ти нiкому про це не скажеш, – мовив дядько, на крок випереджаючи ii думки. – Значить, що це буде нашою таемницею. Про це можуть знати лише двое, я i ти. Жодних третiх осiб. Тепер скажи менi: ти вмiеш зберiгати таемницi?

Авжеж, вона вмiла. У ii скриньцi вже лежало багато секретiв. Це буде ще один.



Пiзнiше, пiдростаючи, Лейла знову й знову запитувала себе: чому вiн вибрав ii? Їхня родина була велика. Вона – не найкрасивiша. Не найрозумнiша. Насправдi в нiй не було нiчого особливого. Вона все мiркувала, аж поки одного дня не збагнула, яке це жахливе запитання. Питати «чому я?» – однаково, що казати «чому не хтось iнший?» – i за це вона себе ненавидiла.

Лiтнiй будинок iз зеленими вiд моху вiконницями та низьким парканом, що доходив до галькового пляжу. Жiнки готували, замiтали, мили посуд; чоловiки грали в карти, шашки, домiно; дiти носилися без нагляду, кидалися одне в одного реп’яхами, якi прилипали до всього. Землю встеляли розчавленi ягоди шовковицi, на оббивцi меблiв були плями вiд кавуна.

Лiтнiй будинок бiля моря.

Лейлi було шiсть; ii дядьковi – сорок три.



У той день, коли вони повернулися до Вана, Лейла злягла з лихоманкою. У ротi був присмак металу, у шлунку – важкий вузол болю. Температура була така висока, що Бiнназ та Сьюзан разом пiдхопили ii, понесли до ванноi, занурили в холодну воду, але марно. Вона лежала в лiжку з просякнутим оцтом рушником на чолi, цибуляною припаркою на грудях та шматками картоплi на животi. Кожнi кiлька хвилин iй втирали яечнi бiлки в ступнi. У будинку смердiло, як на рибному ринку пiд кiнець лiтнього дня. Нiчого не допомагало. Дитина щось белькотiла, скреготала зубами, час вiд часу провалювалася в безпам’ятство, i перед очима в неi танцювали цятки свiтла.

Гарун подзвонив мiсцевому цирульнику, який, крiм безпосереднiх обов’язкiв, робив обрiзання, видаляв зуби й ставив клiзми, але виявилося, що вiн поiхав на термiновий виклик. Тож Гарун запросив Панi Фармацевтку, хай як важко далося таке рiшення, – анi йому ця жiнка не подобалася, анi вiн iй.

Нiхто точно не знав ii iменi, для всiх вона була «Панi Фармацевткою» – жiнка вкрай дивна, але авторитетна. Кремезна вдова з яскравими очима й гулькою, такою туго натягнутою, як i ii усмiшка, вона носила шитi на замовлення костюми, зухвалi капелюшки й говорила з упевненiстю людини, яка звикла до того, що до неi дослухаються. Була поборницею вiдокремлення церкви вiд державних справ, усього сучасного та багатьох iнших речей, що прийшли iз Заходу. Вiдверто протестуючи проти полiгамii, не приховувала неприязнi до чоловiка з двома дружинами – кривилася вiд самоi думки про це. У ii очах Гарун з усiею його родиною, з iхнiми забобонами й упертою вiдмовою пристосуватися до науковоi епохи являли собою повну протилежнiсть тому майбутньому, якого вона бажала своiй неоднорiднiй краiнi.

Утiм, вона прийшла на допомогу. Разом з нею прийшов ii син Сiнан, однолiток Лейли. Єдина дитина, вихована матiр’ю, яка працюе, – це було нечувано. Мешканцi мiстечка часто плiткували про них, iнодi зi зневагою, iнодi насмiшкувато, але обережно. Попри всi перешiптування, вони поважали Панi Фармацевтку i, бувало, потребували ii допомоги. Тобто мати iз сином жили на краю суспiльства, толерованi, але не прийнятi до кiнця.

– І давно це з нею? – одразу запитала Панi Фармацевтка.

– З учорашнього вечора… Ми зробили все, що тiльки могли, – вiдповiла Сьюзан.

Бiнназ, яка стояла поруч iз нею, кивнула.

– Так, я бачу, що ви робили, – цибуля й картопля, – пирхнула Панi Фармацевтка.

Зiтхнувши, вона розкрила чорну шкiряну сумку, подiбну до тiеi, яку цирульник брав на обрiзання хлопчикiв. Дiстала кiлька срiблястих коробочок, шприц, склянi пляшечки, мiрнi ложки.

Тим часом хлопчик, майже схований за материними спiдницями, вигнув шию й витрiщився на тремтливу та спiтнiлу дiвчинку на лiжку.

– Мамо, вона помре?

– Цс-с, не мели дурниць, усе буде добре, – вiдповiла Панi Фармацевтка.

Тiльки тодi Лейла повернула голову на звук, подивилася на жiнку й побачила пiднятий шприц; крапелька на вiстрi сяяла, наче уламок дiаманта. Дiвчинка заплакала.

– Не бiйся, я тебе не скривджу, – мовила жiнка.

Лейла хотiла щось сказати, але iй забракло сили. Їi повiки затремтiли, свiдомiсть попливла.

– Гаразд, допоможете менi? – спитала Панi Фармацевтка. – Їi треба перевернути на бiк.

Бiнназ негайно вiдгукнулася. Сьюзан, яка не менше хотiла допомогти, взялася шукати собi важливу справу й почала наливати оцет у миску, що стояла на столику бiля лiжка. Кiмнату заповнив гострий запах.

– Іди геть, – звернулася Лейла до силуету бiля лiжка. – Дядьку, йди.

– Що вона таке каже? – запитала Сьюзан, здивовано зсунувши брови.

Панi Фармацевтка похитала головою.

– Нiчого, у бiдолашноi галюцинацii. Пiсля уколу iй стане краще.

Плач Лейли поглибився, перетворився на хрипкi схлипування.

– Зажди, мамо, – озвався хлопчик, стривожено скривившись.

Вiн пiдiйшов до лiжка, схилився до голови Лейли й тихо заговорив iй на вухо.

– Коли тобi роблять уколи, треба когось обiймати. У мене вдома е плюшева сова та мавпочка, але сова краща.

Поки вiн говорив, Лейлинi схлипування перейшли в довге зiтхання й вона замовкла.

– Якщо в тебе немае iграшки, можеш узяти мою руку. Я не проти.

Вiн м’яко взяв дiвчинку за руку – легку, майже позбавлену життя. Однак, на його подив, коли голка ввiйшла в ii тiло, вона переплела своi пальцi з його й не вiдпускала.

Пiсля уколу Лейла майже одразу заснула важким, мiцним сном. Дiвчинцi снилося, що вона опинилася на солончаковому болотi й бреде через очерет, за яким розстелився величезний океан, i грубi, мiнливi хвилi розбиваються одна об одну. Дядько гукав ii з риболовецького човна вдалинi; попри негоду, вiн з легкiстю грiб до неi, наближався зi швидкiстю серцебиття. Стривожена, вона намагалася повернути назад, але ледь ворушила ногами в цьому липкому багнi. А тодi вiдчула чиюсь утiшну присутнiсть: син Панi Фармацевтки. Вiн, певно, увесь час був поруч, iз брезентовою сумкою в руцi.

– Ось, вiзьми, – мовив вiн i дiстав iз сумки шоколадку в сяйливiй фользi. Прийнявши подарунок, Лейла вiдчула, попри незручнiсть, що нарештi розслабляеться.

Коли температура впала й вона розплющила очi, нарештi готова поiсти йогуртового супу, то негайно запитала про нього, не знаючи, що вони вже скоро зустрiнуться знову, i цей тихий, iнтелiгентний, дещо незграбний, добросердий i болiсно сором’язливий хлопчик стане першим щирим другом у ii життi.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=67194561&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


На те воля Аллаха (араб.). (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)




2


Кохль (каджал, каял) – стародавня фарба для очей, з античностi вiдома в Пiвденнiй та Пiвнiчнiй Азii й на Близькому Сходi.




3


Замзам – священний для мусульман колодязь у Меццi. Хадж – паломництво в iсламi до Мекки та / або Медини, яке вважають подвигом благочестя.




4


Рiчка завдовжки приблизно 400 км, що тече на територii Туреччини та Іраку i впадае в Тигр.




5


Імена значать «Сильний та смiливий», «Бойовий шолом», «Сильна злива» та «Спосiб дiстатися Бога» вiдповiдно.




6


Лейла арабською значить нiч або сутiнки.




7


Бабуся (тур.).




8


Поважне звертання в Оттоманськiй iмперii.




9


У перiод Оттоманськоi iмперii (1299–1922) iснував подiл культурних явищ на алатюрка (старомодний, традицiйний турецький стиль) та алафранга (сучасний стиль, сформований пiд впливом захiдноi культури).




10


Анатолiйська випiчка з начинками.




11


Газоз – пiдсолоджена газованка.




12


Левант – узагальнена назва краiн схiдноi частини Середземномор’я (Сирiя, Лiван, Ізраiль, Йорданiя, Палестина, Кiпр).




13


Посудина для приготування кави; iнша поширена назва – турка.




14


Мусульманська тюбетейка.




15


Дядина (тур.).