Марина Рибалко
МАРІЧКА І ЧЕРВОНИЙ КОРОЛЬ. ПОДОРОЖ ТУДИ, ДЕ СНІГ
Різні бувають думки: добрі і злі, веселі й сумні, бувають звичайні буденні, а бувають — казкові. А які різноманітні сни вирують у просторі ночі, коли засинають міста і села! І що вже казати про мрії! Вони втілюють у собі все те, чого потаємно бажає людина, чого прагне досягнути в житті, що зустрічається в її снах.

Та ніхто не мріє так яскраво, як діти. Їхні мрії схожі на різнокольорових метеликів або птахів. Це мрії, в яких живуть казки і чудеса.



1. Королівство снігу
У дворі звичайного багатоповерхового будинку, що на околиці міста, діти будували снігове королівство. Ось палац виріс, виблискуючи чарівною білизнoю стін і веж, ось навколо з’явилася зубчаста огорожа з віконцями. Малих майстрів було четверо: Марічка, майже восьми років, десятирічна Іринка і двоє на рік старших за неї хлопців — Максимко й Денис. Як буває, граючись, діти встигли посваритися. Дівчатка не могли домовитися, котра з них буде королевою збудованої білої країни. Іринка вважала, що тільки вона гідна королівського титулу, адже виграла конкурс «Міні-міс школи», хлопчаки носили її портфель, а дорослі завжди казали: «Ой, яка гарненька дівчинка!» Маленька руда Марічка хотіла бути королевою просто тому, що хотіла, і ще тому, що завт­ра в неї — день народження. Хлопців мало хвилював розподіл ролей у грі, однак з’явилась інша причина для сварки. Денис виніс на подвір’я своє кошеня. Воно було геть чорне — від носа до хвоста — і мало незвичайне ім’я Амадей. Максимко не любив котів, а окрім того, у його родині вважалося, що чорний кіт — вісник негараздів. Щоправда, Амадей навіть не нагадував якогось-там вісника, він був маленький, з тоненьким коротким хвостиком, лише очі й вуха мав великі. Він нявкав і час від часу витрушував лапки. Прогулянка на морозі йому не сподобалась. Яким же було обурення кота, коли Максим схопив його за шкірку і поставив просто перед мордою сусідського собаки Сірка. Амадей вигнув спинку, розпушив хвоста і грізно зашипів. Сірко спочатку не звертав уваги на перелякане й сердите чорне кошеня, але, слухаючись Максима, ліниво гавкнув кілька разів, загнав Амадея на дерево і спокійно повернувся на своє місце до під’їзду. Денисові ця витівка не здалася смішною. Він ледве зняв свого кота з берези.

— Коли я виросту, — пробурмотів Денис, обтрушуючись, — стану депутатом, а може — й президентом і видам закон, щоб тих, хто ображає тварин, жорс­токо карали! І взагалі, отоді вже, як я скажу, так воно і буде!

Раптом здійнявся вітер і над дітьми промчав сяйливий сніговий вихор. Це сталося так швидко, що дорослі, які стояли біля під’їзду, нічого не зрозуміли. Хлопчики й дівчатка перезирнулись і розбрелися по домівках.

«О третій годині ночі настане мій день народження, — подумала Марічка, засинаючи. — Як би я хотіла колись потрапити у казку і вийти заміж за принца».

О пів на третю дівчинка прокинулася. Жовтувато-­біле сяйво наповнювало кімнату. Марічка швидко зіскочила з ліжка, вдяглась і вибігла на подвір’я. Її батьки нічого не почули, спали на диво безтурбот­но. Снігове королівство кликало дівчинку, з воріт палацу неначе пливла музика, у крихітних віконцях горіло світло. Напевне, там був бал. Марічка стала навколішки і спробувала зазирнути до палацу, та нічого не побачила. А казка зникала, чарівні звуки романтичної мелодії вже майже стихли, і світло згасло, натомість з’явилося відчуття холоду, і захотілося назад до теплого ліжка. Але годинник на центральному майдані почав пробивати третю. Взагалі, у цій частині міста не чули того годинника, але ця ніч була, вочевидь, незвичайною. «Мій день народження настав», — подумала Марічка, тоді згадала, що в кишені шубки лежать святкова свічка і сірники, які вона потай взяла зі столу, коли матуся прикрашала торт. Дівчинка дістала свої скарби, запалила свічку і відчула себе Алісою в Країні Чудес, бо не знала, чи то вона сама зменшувалася, чи білий замок перед нею зростав. «Марічко, зачекай, повернись!» — почула дівчинка знайомий голос, озирнулась і побачила, що десь удалині, посеред снігового степу біжить до неї рідна бабуся, а будинків і дитячого майданчика з гойдалками наче і не було навколо. Вона знову глянула на замок. Велетенські ворота відчинились і перед нею з’явився чоловік у червоному чудернацькому вбранні. Він вклонився і простягнув Марічці руку. Дівчинка відчула, що з нею поводяться, як із дуже поважною особою, і ступила крок назустріч незнайомцеві, знов озирнулася на бабусю, яка ­гукала: «Зачекай!» — і бігла так, наче до неї повернулася молодість. «Але ж якщо я послухаюся, то, можливо, так ніколи і не потраплю до казки!» — подумала Марічка і подала руку чоловікові в червоному. Він підхопив дівчинку, одна мить — і вона вже сиділа на спині жовтогарячого дракона. Зчинився шум і вітер від змахування драконових крил, і засніжена земля стала швидко віддалятись, а пообіч пролітали сріблясті іскорки і різні птахи, які здивовано озиралися: «Червоний Король везе до свого замку дитину з Реальності! Що б це могло означати?»


2. Бабуся Надія
Бабуся Надія сиділа вдома сама і думала, як же їй тепер вчинити. Вона була не простою бабусею, а письменницею-казкаркою, тому вміла помічати те, що зазвичай помічають лише діти. Ніхто інший не помітив би перетворення білого замку, а вона побачила і зрозуміла, що її онука сама не знайде шляху назад додому. Бабуся знала, що треба робити, хоч усвідомлювала, що її ідея — ризикова.

Діти зустрілися на подвір’ї, як звичайно, під час канікул, зранку. Всі троє були на диво принишклі.

— Маріччина баба Надя зателефонувала до нас сьогодні і сказала, щоб я прийшов, — нарешті мовив Максим.

— І мені вона те ж саме говорила, — озвався Денис.

— І мені, — ледь чутно муркнула Іринка. — Тільки я до неї не піду, бо вона — відьма.

— Еге ж! — засміявся Максим. — Як же їй не бути відьмою, як у неї ніс гачкуватий, ще й кульгає. За всіма ознаками вона — баба Яга! Ти, мабуть, ще й бачила, як вона у ступі літала?

— Не бачила, — образилась Іринка. — Однак я її боюся.

— Ну, як ти така боягузка, то і залишайся сама тут, а ми з Максом підемо, — насмішкувато вигукнув Денис.

І хлопці подалися до невеличкого будинку, що знаходився на розі вулиці. Він нічим особливим не вирізнявся, однак дітям було дещо моторошно від тих оповідок про чаклунство. Невідомо, хто й вигадав таке. Якби хлопці знали, що бабуся — письменниця і ні з яким чаклунством не має справи, вони б не боялися. Але вона друкувала свої казки під псевдонімом, тому діти й не здогадувалися, хто вона насправді.

— Ти ж не віриш, що баба Надя — відьма? — запитав Денис.

— Не виключаю такого варіанту, — відповів Максим і натиснув ґудзик дзвоника.

Двері ніхто не відчиняв.

— А що як вона перетворить нас на яких-небудь чудовиськ? — не витримуючи чекання, промовив Денис.

— Заледве з цього буде якась користь, — відповіла бабуся. Вона надійшла разом з Іринкою від будинку дітей.

— Добрий день, — зніяковіло пробурмотіли хлопці майже в один голос.

— Вона зовсім не страшна, — заговорила Іринка, випереджаючи намагання хлопців щось іще пояснювати, — бабусі Наді просто потрібна наша допомога!

Вони всі разом зайшли до будинку, і Максим із Денисом навіть здивувалися, що не побачили похмурої відьомської оселі з засушеними травами, кришталевою кулею і мітлою в кутку. Натомість там були звичайні світлі кімнати — помешкання добропорядної літньої пані.

— Річ у тім, що моя онучка потрапила до іншого світу. Щоб їй повернутися звідти, потрібно вам утрьох туди помандрувати, — мовила бабуся Надя.

— Я не зрозумів, що значить «інший світ», докладніше поясніть, будь ласка, — Максим любив копіювати батькову манеру висловлювання.

— Цей світ не знайдеш на карті. Більшість людей, особливо дорослих, не можуть навіть побачити його. Він з’явився з вашої уяви, діти. Коли ви вчотирьох зліпили снігове королівство, воно ожило по той бік реальності. Воно склалося з вашої творчості, а також з ваших думок, мрій, з усього того, що ви чули і бачили в житті, що уявляли, чого боялись і про що забули. Знайти там Марічку буде, напевне, важко. Її забрав і повіз кудись чоловік у червоному вбранні на жовтогарячому драконі. Вдягнений він був багато і поводився не так, як прості люди. У тому краю може бути небезпечно. І час там іде по-іншому. Можливо, багато поколінь уже народилося там з моменту його створення. Ви можете пробути в сніговому краю скільки завгодно довго, але коли повернетесь, то тут пройде зовсім мало часу (можливо, кілька хвилин), і в цьому світі ви з’явитеся такими ж, якими звідси підете.

— Зачекайте, ви думаєте, що ми повіримо в це? Нам уже не по п’ять років! — заперечив Макс. — Чи це гра якась?

— Будь-що можна вважати за гру до тієї миті, поки з’явиться справжня небезпека. І я боюся, що роблю помилку, відсилаючи вас у світ, якого наполовину не існує. Але моя онучка не зможе повернутися без вашої допомоги, — промовила бабуся Надія і дістала з шухляди металевий диск, що зображував сонце. — Цей амулет прокладе вам шлях у казку. Його створили стародавні скіфи багато століть тому. Він діє просто, і ви все ­побачите самі, якщо згодні на справжнє важке випробування.

Діти мовчали. Бабуся розібрала амулет на три частини, просилила шнурочки в дірки, що були у кожній частині амулета, і поклала на підлогу всі три сектори металевого сонця.

— Максиме, Денисе, Іринко, послухайте мене уважно. Зараз, якщо ви станете навколо амулета й візь­метеся за руки, світ, про який ми щойно говорили, відкриється для вас. Я пішла би з вами, та дорослим туди немає шляху. Щоб повернутися назад у Реальність, треба скласти амулет і так само стати навколо та взятися за руки. Ваша мета — забрати Марічку, тому коли ви вчотирьох створите коло — шлях відкриється, і ви знову опинитеся тут. Різні пригоди можуть трапитися, може бути страшно, та щоб не було спокуси повернутися, залишивши когось із друзів, одягніть кожен на шию по частині амулета, і зіб­рати його можна буде лише тоді, коли ви будете всі разом.

— Що ж, давайте перевіримо, чого вартий цей витвір стародавніх скіфів, — мовив зухвало Максим і простягнув руки друзям.

— Ні, не зараз! Я хочу зібрати речі і сказати «до побачення» мамі й татові, — заперечила Іринка.

— Яке «до побачення»? Ти за хвилину знову будеш тут! — промовив Денис і узяв за руку Максима.

Дівчинка поглянула на бабусю Надію з питанням у погляді. Вона не знала, чи хоче кудись іти. Їй було цікаво, але страшно.

— Я не примушую тебе, дитино. Ти можеш відмовитися від цієї подорожі, — мовила бабуся лагідно.

— Ні, я не відмовляюсь, — і Іринка замкнула коло друзів.

Сріблясті й сині іскри наповнили кімнату, що стала тепер прозорою. Крізь невиразний візерунок на шпалерах діти бачили лан. Там колосилися залиті сонцем жита, і серед них пролягав шлях.

— Пам’ятайте, діти, — гукнула бабуся Надія, — у казці ви можете змінитися, та не бійтеся тих змін, бо коли ви повернетесь, то станете знову такими, як є зараз.


3. Сюрпризи потойбіччя
Кімната розтанула, і залишилися лише лан, шлях, гори й ліс удалині.

— Схоже, тут літо або початок осені, — промовив Денис, — тепло, аж гаряче.

— Ну звісно ж, не зима, тільки щось я не розумію, якесь дивне відчуття, якось все по-іншому, — почули Денис з Іринкою голос Максима, почали озиратись, та не побачили його. Аж раптом пролунав зойк, спов­нений жаху. Звук ішов із трави, діти розгорнули гілки невисокого чагарнику і побачили чорне кошеня, схоже на Денисового Амадея.

— Поглянь, Іринко, кіт. Малий, ти звідки тут узявся? — запитав Денис, піднімаючи кошеня з трави.

— Ану постав мене зараз же назад, я не кіт! — заволало кошеня Максимовим голосом. — Що зі мною зробили? Поверніть мене, я хочу бути нормальним!

— Макс?! — хором вигукнули Іринка й Денис.

— Оце і є ті зміни, про які казала бабуся Надя? — промовила дівчинка, придивляючись до чорного кошеняти. — А ми, здається, ні на кого не перетворилися.

Денис уважно оглянув свої руки, обмацав обличчя й чуба.

— Так, зі мною все нормально. А ти, Іринко, все-таки не зовсім така, як була, щось змінилося.

— Що?! Що зі мною не так? — розхвилювалася дів­чинка.

— Та чого ти злякалася? Навпаки, якась ти занадто красива стала, очі блищать незвичайно чи що, ну не знаю я.

— Яка різниця, ви — люди, а я — кіт, поверніть мене назад! У такому вигляді я не піду нікого шукати. Ми так не домовлялись! — озвався сердито і майже зі сльозами в голосі Максим.

— Взагалі-то, нас попереджали, — промовила Іринка замислено.

— Не про таке, — запротестував кіт.

— Ну добре, повернімося. Можливо, баба Надя щось зробить, аби ми всі залишалися тут людьми, — погодився Денис. Він уперше вирішував і дуже цим пишався, адже зазвичай Максимко був лідером компанії.

Амулет-сонце склали, взялися за руки, присівши, щоб можна було тримати за лапки кошеня. Нав­коло посипалися сріблясто-сіруваті іскри, заливаючи повітря дивним сяйвом, у якому потонув навколишній пейзаж і вималювалася кімната.

— А де ж моя онука? Де Марічка? — озвалася бабуся Надія.

— Та ми ще не шукали її. Справа в тім, що у то­­му світі Макс перетворюється на кошеня, — почав пояснювати Денис.

— На чорного кота! — підтримав Максимко.

— То не могли б ви зробити так, щоб жоден з нас ні на що не обертався, а залишався собою? — висловив спільне запитання Денис.

— Любі мої, як же я можу вплинути на інший світ? А тим більше, це не випадкова зміна зовнішності, вона з чимось пов’язана. Можливо, ви, діти, краще це зрозумієте, якщо подумаєте трохи. А до того ж, будь-яке перетворення має своє значення і чимось може вам допомогти, чогось навчити.

— Ну це вже ні! Така наука — це знущання з розумної істоти. Я пішов, вибачайте. Ви як, залишаєтесь? — звернувся Максим до друзів.

— Так, звичайно, — відповів Денис. — А може, все-таки й ти нас не лишатимеш?

Максим похитав головою.

— Ну Максимчику, будь ласка, не йди, — лагідно заговорила Іринка, — як же ми без тебе? Ти ж у нас найрозумніший. Якщо хочеш, поки ти будеш кошеням, я носитиму тебе в рюкзачку.

І вона почала швидко звільняти рожевий невеличкий рюкзак від ляльок та різноманітних речей.

— Склади все це назад. Я передумав. Я піду з ва­­ми, це може бути навіть цікаво. Тільки коли хто й носитиме мене на руках, так той із нас, з чиєї ласки я став котом. Є тут такий любитель тварин чорної масті, — і хлопчик недвозначно подивився на товариша.

— Я не проти, та якби ти не ображав Амадея, напевне, залишився б собою.

Сперечатися далі — лише марнувати час, отже, таким самим чином, як і першого разу, діти потрапили на шлях серед ланів.

— Ну що, куди підемо? — запитав Денис.

— Звісно ж, до лісу, бо в інший бік — гори, — відповів Максим.

— А що як у лісі водяться хижі звірі? — засумнівалась Іринка.

— А в горах іти буде важко і не менше небезпек. Врешті-решт у лісі можна сховатися від хижаків на деревах.

— Легко тобі говорити, — мовила дівчинка, поглянувши на маленькі чорні лапи, які, без сумніву, мали гострі кігті. Кіт пирхнув сердито.

І от вони подалися до лісу. Багато годин діти йшли серед дерев, з’їли половину припасів, що наготувала бабуся Надія, а кінця-краю хащам не видно. Почало смеркатися.

— Ну, хижих звірів у цій частині лісу немає, — трохи втішив своїх друзів кошеня-Максим, — як ви розумієте, такі речі я відчуваю.

— Тільки холодно, ноги болять, спати хочеться, і ніде нікого, — тяжко зітхнула Іринка.

— Не сумуй, це ж дорога. Цілком можливо, що незабаром ми когось зустрінемо, хто зупинився на ніч перепочити, — лише щоб заспокоїти дівчинку, мовив Денис.

Так воно і сталося.



4. Цигани
Не минуло й десяти хвилин, як кіт промовив: «Ди­мом пахне, вогнище близько». Незабаром друзі побачили відблиски серед дерев. І ось вони дісталися циганського табору.

Дітей зустріли привітно, нагодували. Денисові, щоправда, не сподобалось, як захоплено дивилися ці люди на Іринку. Вона ж напрочуд швидко знай­шла спільну мову з циганчатами і витанцьовувала з ними, дивуючи всіх легкістю і красою рухів. А по­­тім підійшла до старої циганки, яка сиділа біля кибиток, простягла руку і попросила поворожити.

— Дівчинка з Реальності, — замислено промовила сива жінка з дещо жорсткими рисами обличчя, — небагато я тобі скажу, але все — правду. Три дороги у тебе тут буде. Перша — дорога чекання, друга — до-рога кохання, а третя — дорога страху. А куди вони приведуть тебе — сама маєш побачити і обрати. Від тебе залежить.

— А може, мені напророчите щось добре? — запи­тав Денис.

Посміхнулася сива циганка:

— Тобі пророчити? Є в мене для тебе слово, але не пророцтво. Те чекає на тебе, про що не думаєш.

— А що ж воно таке? Я не розумію, що ж буде?

— А що скажеш, те й буде. Тільки думати не тре­ба, не допоможе, лише завадить.

«Тьху, хтозна-що, а не ворожба. Так можна було й не гадати взагалі!» — подумав Денис. А кіт замислився: «Напевне, колись ми згадаємо слова старої і зрозуміємо їх. Цікаво б іще з нею поспілкуватися, та не мені ж, котові, бесіду затівати».

— Максиме, хлопче, йди-но сюди, — промовила жінка, уважно дивлячись на кошеня. — Сумувати не треба. Твоє покарання — твій дар. Адже той, хто людина і тварина водночас, має велику, хоч і непомітну, силу.

— А звідки ви знаєте, хто я? — здивувався Максимко.

— Бачу, — тільки й відповіла циганка.

З тим і подалися діти ближче до вогнища слухати чарівну музику скрипки. Чорнявий невисокий скрипаль, заплющивши очі, видобував смичком казкові звуки, що наповнювали простір солодкою тугою.

Кіт раптом почав смикати Дениса за штанину:

— Поглянь, по той бік вогню чоловік у червоному; він не циган. Чи не той це, кого ми шукаємо? Якось він відрізняється від усіх.

— Де? Не бачу там такого.

— Вставай, ідемо подивимося поближче на нього.

Обійшовши вогнище навколо, друзі не побачили нікого схожого на того, кого бачив Максим. ­Пошуки у всьому таборі й навколо також виявилися мар­ними.

Затихли звуки скрипки й пісні, і хлопчики полягали спати. Ірина ще балакала про щось з циганчатами.

— Не знаю, — крізь дрімоту промовив Денис, — однак я їм не дуже довіряю, цим циганам.

Вранішнє сонце розбудило друзів, сповістивши про зраду: табору вже не було, разом з ним пропала й Іринка.

— Я знав, знав! — з розпачем вигукував Денис, метаючись по галявині, потім сів на пеньок, опустив голову на руки і тяжко зітхнув: — Що ж нам тепер робити?

Наздогнати табір здавалося практично неможливою справою, та нічого не лишалось, як іти по слідах.

— Як не щастить, так уже по-справж­ньому, — зіт­хав Денис. — Нам ще не вистачало розбійників зустріти для повного щастя.

— Ану замовкни, накаркаєш! — розсердився Максим.



5. Кого ще можна зустріти на шляху
Шлях роздвоювався, і друзі зупинилися, щоб не помилитись у виборі напрямку. Тієї ж миті хтось стрибнув з дерева, ще декілька людей повискакували з чагарників, розмахуючи ножами й пістолетами.

— Ну от, — буркнув кіт, зникаючи в кущах.

Чоловік у зелено-коричневому шкіряному одязі вийшов наперед і, трохи схилившись до Дениса, заговорив:

— Ну, зізнавайся, малий, з ким мандруєш, де твої товариші?

Хлопчик здвигнув плечима:

— Один я.

Розбійники гучно розреготалися разом.

— Ти хочеш сказати, що великим шляхом посеред лісу гуляєш сам? — крізь гиготіння перепитав ватажок.

— Я не гуляю, — серйозно заперечив Денис, — у ме­не невідкладні справи, до того ж, я не маю нічого цінного, тому дозвольте, будь ласка, йти далі. Ви мар­но затримуєте мене.

Розбійники знов зареготали.

— Обшукати околиці! — наказав своїм підлеглим ватажок. — А ти, малий, все-таки трохи затримаєшся у нас, — і він схопив хлопчика, зав’язав йому очі й силоміць повів до табору.

Дениса прив’язали до дерева і залишили так стояти цілісінький день без їжі. Кошеня з’явилось, аж ко­ли почало смеркати.

— Де ти був так довго? — прошепотів зв’язаний хлопчик. — У мене болить все, немає сил. Ти можеш звільнити мене?

— Спробую, — сказав кіт і подерся на дерево до мо­тузки. Він гриз її дуже старанно, однак втратив пильність, і бідолаху схопив спритний юний розбійник. Хоч як смикався Максим, намагаючись вирватись, розбійник відніс його до ватажка.

— Навіщо ти мені кота припер? — сердито гаркнув ватажок.

— Отамане, щось із цим котом не те, — відповів спритний. — Він намагався звільнити хлопчака. А погляньте на медальйон у нього на шиї, такий самий, як у хлопця.

Ватажок підійшов до чорного кошеняти і, не звер­таючи уваги на намагання Максима захиститися кігтями й зубами, стягнув із нього сектор металевого сонця.

— Кота — в клітку! — наказав головний розбійник і, залишившись сам у землянці, почав уважно розглядати медальйон. «Може, це і є те легендарне «Скіфське сонце», що відкриває шлях у Реальність?» Він рішуче вийшов на подвір’я і зірвав з Дениса ­сектор амулета. Потім склав разом дві частини і з ра­дісною люттю стиснув у долоні неповне металеве сонце. «Оце так фарт!» — процідив крізь зуби отаман, скочив на коня і кудись помчав.

Коли він повернувся, то підійшов до Дениса, нахилився до нього і заговорив тихо:

— Дві частини амулета тепер у надійному місці. Треба лише знайти третю. То де вона? Скажи мені, хлопче.

— Якби і знав, то навряд чи сказав би, — відповів Денис, розмірковуючи: «А може, краще сказати йому?»

— То ви звідти? — таємниче зашепотів ватажок розбійників. — Ти і твій кіт — з Реальності, чи не так?

Хлопчик помовчав трохи, потім відповів:

— Так, ми звідти.

Приблизно за годину Денисові принесли поїсти. Він, переборюючи власний голод, поділився з другом — кошеням, чия клітка стояла поруч, хоч наїдку було небагато й на одного.

Знову підійшов головний розбійник, тримаючи в руках щойно засмажений шмат м’яса. «Ох, і я б від такого не відмовився», — подумки тяжко зітхнув Денис.

— Думаєш, тебе нагодували просто так, із жалості? Помиляєшся, хлопче, завтра ми тебе продамо работорговцям. А ти міг би уникнути такої неприємності, — ватажок помовчав трохи, ніби зважував слова, і знов заговорив: — Я однаково ­дізнаюся, де третя частина «Скіфського сонця», але якщо ти мені скажеш, то повернешся додому в Реальність, а моя мета буде досягнута трохи швидше. Бачиш, я згоден навіть ­відпустити тебе, хоч раби дорого коштують і я втрачу гроші. Так що вирішуй, доки я не передумав, — він відгриз великий шматок м’яса і з задоволеним виразом обличчя жував його, примушуючи хлопчика страждати від голоду. Не почувши відповіді, розбійник поволі, перевальцем попрямував до своєї землянки. Йому нiкуди було поспішати.

— Я скажу йому про Іринку і про циган, адже ми самі вже навряд чи їх знайдемо. Можливо, це наш єдиний шанс повернутися додому, — прошепотів Денис до кота.

— Еге ж, скажи йому, і він тебе продасть, знайде Ірину — і вона так само постраждає. А вже коли він переправиться у наш світ (з амулетом, звичайно), то ми тут залишимося на все життя, — пробурчав кіт-Максим, — точніше, ви залишитеся, бо мене вколош­кають, щойно тебе продадуть, а то й раніше.



6. Що сталося з Іринкою
Іринка прокинулась у кибитці. Сонце вже було високо, пташки щебетали свої полуденні пісні. Дів­чинка полежала трохи, дивлячись на промені, що пробивалися крізь дірки старенької кибитки, потім поволі підвелася, спираючись на лікті, огляділася. Циганка зі струнким станом і довгими чорними косами сиділа спиною до Іринки.

— Де я? Не пам’ятаю нічого, — промовила дівчинка, намагаючись зрозуміти хоча б, хто вона сама.

Молода циганка озирнулась і поглянула на Іринку добрими прекрасними очима.

— І тебе не пам’ятаю, — додала дівчинка.

— Ти і не можеш пам’ятати мене. Ми не були знайомі. Мене звати Діана.

— Діано, розкажи мені, хто я і чому я тут?

— Ми зустріли тебе у лісі вчора і забрали з собою. Кажуть, ти була одна і нічого не могла згадати.

— Як? А що як зі мною хтось був, кого ви не побачили?

— Люба моя, у лісі є розбійники, вони могли спіймати тебе і продати работорговцям. А віддати тебе нема кому, залишити ніде, адже ти сама не знаєш, хто ти і звідки.

— Так... але сподіваюся, колись я зустріну когось, кого знала, і все згадаю!

Їхали вже не один день, зупинялися нечасто і не­надовго. Іринка рідко бачила Діану, вони мандрували в різних кибитках. Коли дісталися міста, стара циганка мовила до Іринки:

— Йди танцювати.

— Я не хочу. Не той настрій.

— Так не можна. Ми повинні заробляти гроші, інакше нiчого буде їсти.

Дівчинка вийшла, розправила довгу спідницю, розчесала волосся. Щойно вона наблизилася до вогнища, де вже зібрався натовп, люди почали перезиратись і перешіптуватися. Мелодія скрипки підхопила Іринку, і танок ніби народжувався в цих нотах. Усі дивилися захоплено, на обличчях був зачарований подив. Цілий вечір дівчинка літала навколо вогнища і почувалась у своїй стихії. Їй аплодували і про­сили ще і ще танцювати. Того вечора табір отримав значну винагороду, люди платили щедро і не хотіли розходитися по домівках. Цієї ночі дів­чинка заснула, ледь діставшись кибитки.

Розбудив її якийсь гамір. Місяць сховався за хма­ри, і важко було розрізнити обриси табору, а що там коїлося — годі було зрозуміти. Сонно кліпаючи очима, Іринка висунулася з кибитки і гукнула в темряву:

— Агов, що там сталося?

— Злодія спіймали, спи! — відповів хтось.

Іринка вирішила зранку розвідати докладніше, що ж було цікавого вночі. Та прокинулася вона вже у дорозі.

— Знов їдемо... — зітхнула вона. — Скільки ж мож­на?

— Так треба. Там уже неспокійно, — відповіла стара циганка.

— Де неспокійно? — здивувалася Іринка. — Хіба злодія не спіймали?

— Отож бо. Ще матимемо з тобою клопіт.

— А я до чого? Не можна й спитати?

Але відповіді вона не отримала.

Щойно табір зупинився на широкій галявині, аби перепочити, дівчинка пішла шукати Діану. Та си­діла над річкою і кидала камінці у воду. Іринка присіла поруч:

— Доброго ранку, Діаночко. Кажуть, уночі злодія спіймали. А що то був за злодій?

— То вони не сказали тобі... Думаю, ти маєш знати. Не відходь від табору, будь обережна, тебе хотіли ­вкрасти. І це лише перший твій виступ. Коли ти трохи ­підростеш, то на твою красу і грацію полюватимуть работорговці, багачі, і ще хтозна-скільки небезпек на тебе чекає. Жінки зненавидять тебе, бо ти будеш гарніша за них усіх. Чоловіки обіцятимуть золоті гори, та ти не вір, щастя з того не матимеш. Будь вільна.

Іринці непросто було все зрозуміти, і вона надовго задумалась, а трохи згодом запитала:

— Діано, а чому ти не танцюєш? Щоб тебе не вкрали? Ти ж також дуже гарна.

— Я не можу танцювати, — відповіла дівчина, сумно посміхаючись. — Я не ходжу взагалі. Маю хворі ноги. З дитинства.

— Ой, як шкода, — ледь чутно промовила Іринка і обійняла свою нову старшу подругу. Згодом вона запитала ще:

— Діано, а чому в таборі, окрім скрипаля і тебе, лише старі та діти?

— Років зо два тому на нас напали слуги Чор­ної Королеви. Всі, хто міг, і чоловіки, й жінки, захищали табір. Вони врятували нас, а самі полягли в тому бою. Лише скрипаль вижив. Тепер він нещасливий, і коли ти чуєш, як плаче скрипка, то плаче скрипалева душа.

— Чому стільки несправедливості в житті? Невже нас завжди переслідуватимуть нещастя?

— Ні, Іринко, я впевнена, що радість ще прийде і ви — діти — будете щасливі. Я не маю права обіцяти тобі, але я вірю в це.


_____________________
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.